100 днiв полону, або Позивний «911» Валерiй Макеев Книга-сповiдь волонтера, який пройшов военний Схiд Украiни й опинився за гратами у пiдвалi, де не дiють жоднi закони i правила, а все будуеться винятково на людських стосунках. Це документальна розповiдь про паралельний вимiр, який iснуе в нашому свiтi за кiлька сотень кiлометрiв. Жорстокi ополченцi, росiйськi десантники, психологiчнi допити, приниження, катування – мало хто пiсля цього виживае. Але вiн вижив i… написав про це. Дискусiйно, суперечливо, нетипово, але чесно. Видання для тих, хто хоче жити у власнiй щасливiй краiнi Валерiй Макеев 100 днiв полону, або Позивний «911» Тепер, пiсля повернення додому, почавши входити у структури мiсцевоi влади, розумiю, що на мiсцях сидять люди, якi мали б бути адмiнiстраторами змiн пiсля Революцii Гiдностi, а насправдi – це окремий пласт, вiддiлений залiзобетонною стiною вiд усього, що вiдбуваеться… Навiть важко це життям назвати – вимiр, коли ти дихаеш. Так, це, мабуть, життя. Але зовсiм iнше. Революцiя одна, друга, вiйна… Щось ми робимо не так, бо все, що вiдбуваеться, жодним чином не впливае на чиновницький свiт. Це специфiчна сила зла i якась мiзерна сила добра (добровольцi, котрi воюють на Сходi) i близько не може справитися. От кажуть: повернуться хлопцi з АТО… Повертаються… Мовчать… Не хочуть нi з чим зв’язуватися i навiть не вiрять, що можна щось здолати. Що «ворога» на Сходi можна побороти – так, а чиновницький свiт – нi, не знають як. Що ще треба пройти? Якого роду катарсис? * * * Петро приступив тодi та запитався Його: Господи, скiльки разiв брат мiй може согрiшити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз? Ісус промовляе до нього: Не кажу тобi до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!     (Вiд Матвiя 18:21, 22) Передслово Подii листопада 2013 – лютого 2014 в Украiнi отримали дiаметрально протилежнi оцiнки (насамперед через судження закордонних медiа): з одного боку, змiна влади насильницьким шляхом i в непередбачений законодавством спосiб, з iншого – Революцiя Гiдностi… Але людська гiднiсть – це та категорiя, яка сама знаходить шляхи для самовираження, часто незважаючи на дипломатичнi протоколи. А вчорашнi майданiвцi – сьогоднiшнi волонтери – стали ангелами на сторожi вибореноi гiдностi, як власноi, так i нацiональноi. Зростае нове поколiння украiнцiв – патрiотiв, якi мислять себе незалежно, в державi, позбавленiй корупцii, з почуттям самоповаги. Предивний факт: полiтики, як тiльки виникла збройна складова конфлiкту в Украiнi, одразу визнали, що в державi практично вiдсутня армiя i вся надiя на «друзiв Украiни». «Друзi Украiни» (тi, що за Будапештським меморандумом передбачають захист нашоi держави) трохи посоромившись знайшли дипломатичнi маневри, мовляв, хтось неправильно потрактував меморандум. Так чи так, але стало зрозумiло, що: – нiякоi зовнiшньоi допомоги чекати не варто; – полiтики, котрi визнали проблеми власноi армii, таки не проти покерувати й такою державою; – гiднiсть таки необхiдно захищати за рахунок сил й енергii саме волонтерського руху… «Этого не мог предвидеть никто», ? легендарна фраза iз улюбленого фiльму багатьох поколiнь «Сiмнадцять миттевостей весни» стала актуальною як нiколи. Жоден кабiнетний аналiтик не мiг передбачити того, що в напiврозваленiй i осiлiй у злиднях Украiнi виникне нечуваний досi й невiдомий тiй же Європi, та й усьому свiту, – потужний волонтерський рух. І поринули з головою волонтери в технологiчний процес пiд назвою вiйна: поiти-годувати, взувати-одягати, лiкувати, забезпечувати засобами захисту, морально й духовно пiдтримувати й змiцнювати украiнське вiйсько. Окрiм всього допомагають волонтери i постраждалим вiд конфлiкту мирним громадянам. По обидва боки барикад. Але у вiйни ще й iншi гранi: полон, обмiн i торгiвля полоненими, захоронення цивiлiзованi i варварськi, зниклi безвiсти i пошуки iхнiх слiдiв. Офiцiйна Украiна й до цього не була готова. І навiть пiсля року вiйни, названою АТО, держава так i не знайшла свое мiсце i роль у вирiшеннi названих проблем. Занадто тяжко все йде, тому потрiбно говорити. Це потрiбно i для сьогодення Украiни, i для ii майбутнього. Життева необхiднiсть сказати правду з’являеться у кожного, хто хоч раз на власнi очi побачив, що таке «ЛНР – ДНР». Один iз таких Сергiй Захаров, художник iз Донеччини, який пройшов пекло «ДНРiвського» полону, у якому багато спiльного iз моiм, «ЛНРiвським». Я познайомився з ним на презентацii першого видання, у Киевi. Вiн сказав, аби був письменником, теж написав би книгу, але «я художник, тому малюю». Коли побачив першi Сергiевi начерки до текстiв, здивувався наскiльки точно вiдтворено тамтешне життя. Тепер побачити й оцiнити можете i ви, свiдомi читачi. Бо тiльки таким ця книга потрапляе до рук. Замiсть прологу Першi днi я просто насолоджувався повiтрям свободи й залюбки йшов до всiх, хто запрошував поспiлкуватися: журналiсти, посадовцi, старi та щойно знайомi люди. Звичайно, радiсть зустрiчi й розмова з близькими та рiдними була особливою, проте абсолютно всiх вiдкритих людей довкола я сприймав, як членiв родини. Радий був кожному. Так. Щось у менi змiнилося. Можу пiдтвердити це й через три мiсяцi пiсля повернення з полону, коли пишу цi рядки. Нi, я не зрозумiв, просто вiдчув, що всi ми дуже маленькi перед Богом, i всiлякi намагання знайти мiсце пiд сонцем – вiд лукавого. Я переконався, що жити треба набагато простiше, аскетичнiше. Жити з любов’ю. Адже нiчого з собою, окрiм вiдповiдей за вчинене, не заберемо. Все так просто… Просто люби, працюй, шануй насамперед батька й матiр, близьких i рiдних, далеких i невiдомих, i… ворогiв своiх. Дивна рiч. Пiсля повернення з полону в мене не виникла жадоба помсти до катiв, а навпаки – з’явилося вiдчуття вдячностi до тих, хто проявив людянiсть i певними дiями пiдтримував у час одного iз найважчих перiодiв мого життя. Так, ТАМ вiдлiк життя йде на години, хвилини, секунди. Кожноi митi щось може змiнитись. Трапитись щось абсолютно нелогiчне, неплановане. Зараз про це не те, що говорити, а й згадувати важко настiльки, що божеволiеш. Те, що ранiше здавалося непереборною проблемою, сьогоднi стало малосуттевим, часом навiть таким, що не заслуговуе на увагу. Для кожного «непереборнi» проблеми – це щось особисте. Я такий же: переймаюсь (а точнiше, переймався) тим, що доносить телеефiр, як у кожного, у мене е родиннi питання, що потребують особливоi уваги. Полон, наче надпотужний мiкроскоп мiжлюдських та суспiльних вiдносин, дав менi нове бачення псевдополiтичних та псевдоекономiчних конфлiктiв. Якщо узагальнити, що побачив через його збiльшене скло – це тотальна манiпуляцiя. Усiм i всiма. А ще сумбур i абсурднiсть реалiй. Порiг вразливостi до жорстокостi знизився до нуля: поняття образи вiдступило в глибоку тiнь. Навпаки, намагаюсь не ображати iнших. Тих, хто хоче вчинити так до мене, просто жалiю. За недалекогляднiсть. Бо то е марна трата часу… Маю переконання, що вiйна ТАМ, та «мирне» життя ТУТ – це два рiзнi свiти. ТУТ ми не бажаемо прийняти мiсiю цiеi вiйни, зрозумiти: для чого нам це випробування. Начебто ми мали б вiдстоювати iдеали Революцii Гiдностi, проте живемо за «совковими» стандартами (i захищаемо це право так жити). Першi вичитки-поради поставили ключове запитання: «А чому ти не показуеш страшних сцен катування, знущання над пораненими та полоненими?…» Дивний феномен. Не можу. Коли написав перший текст – вислав своему другу-сокамернику, професiйному журналiсту Ромцi Черемському: «Прочитай. Це те, що ми хотiли донести до наших спiввiтчизникiв, перебуваючи на пiдвалi…» Майже мiсяць Ромка не вiдповiдав. Телефоную декiлька днiв тому, вибачаеться: «Знаеш, я так i не змiг себе пересилити: вiдкрити файл «100 днiв полону…» Менi болюча будь-яка згадка про ЦЕ… Переслав, не вiдкриваючи, своему приятелю – професiйному журналiсту з великим досвiдом роботи. Дав певнi поради, та в цiлому оцiнив добре». Вибач, Ромко. Розумiю, що болить. Та мав написати це саме так. Знаете, чого понад усе прагнуть полоненi там? Щоб iхнi родини не знали про тi важкi страждання, якi доводиться витримувати в полонi. Нещодавно повернулися хлопцi десантники пiсля п’ятимiсячного полону (iх взяли пiд Іловайськом). Удома – без iнтерв’ю. Пiвтори доби бiля родин – i на службу… Уклали новi контракти. Мама одного з них спiлкувалася зi мною: «Колишнi полоненi – це якась особлива каста… Їх важко розумiти. Та, бачу, що й вони ТУТ мало що розумiють. Тому навiть пiсля такого страшного полону бачать себе далi тiльки на вiйнi… Майже не говорили про полон. Та, чи не найперше, що зробили хлопцi, повернувшись додому, зателефонували тим, хто проявив ТАМ до них людянiсть: давав кусок хлiба, iнодi, потайки вночi зателефонувати до рiдних…» Якби захотiв написати сценарiй фiльму жахiв, не довелося б нiчого вигадувати. Але я не терплю цього жанру. Розумiю, що цю книгу можуть читати рiднi й близькi тих, хто ще залишився там… Що маю сказати iм? Дзвiнки та листи вiд родичiв я отримую щодня. Разом вiримо та надiемось. Кiлька днiв тому, ридаючи, зателефонувала мама одного iз воiнiв, який лежав зi мною в лiкарнi… Вiн уже пiв року в полонi й мае важке поранення. Днями подзвонив дружинi й сказав, що його, пораненого, жорстоко побила група п’яних конвоiрiв… Хлопець уже кiлька днiв навiть пiдвестися не може. Шукаемо способи визволити. Вiйна тривае. І я в нiй маю свое мiсце. Незначне. Щось намагаюсь зробити для полiпшення долi та визволення заручникiв, розшуку зниклих безвiсти. Щось вдаеться. Чотири вантажi безпосередньо до камер з полоненими знайшли своiх адресатiв. Пiд час п’ятоi доставки нашого перемовника (дiвчину-волонтера) взяли у полон. Це вже ii другий полон… Щось пiшло не так… Визволяемо. І… направляемо вантажi з харчами та одягом до камер Луганська й Донецька… Коли буде визволено останнього полоненого? Зараз це невiдомо й не зрозумiло… Цей «дощ материнських слiз» надовго… * * * Цей текст – це пам’ять. А пам’ять – зовсiм не пам’ятник. Вона жваво спонукае мiркувати про те, що вiдбуваеться в нашiй краiнi, у свiтi. Примушуе шукати вiдповiдi на складнi питання. Це також моя пам’ять для внучки Марiйки. Для свiтлого й мирного майбутнього ii та всiх украiнських дiтей. Свобода «щастя» Найбiльше випробування для людини – встояти не стiльки проти невдач, скiльки проти щастя     Франческо Гвiчардiнi 24 листопада 2014 о 13-й годинi за киiвським часом й о 14-й за московсько-луганським, бiля мосту через Сiверський Донець поблизу мiстечка Щастя, представниками Мiнiстерства оборони самопроголошеноi «ЛНР», мене перевели зi статусу вiйськовополоненого/заручника/просто викраденого у такий довгоочiкуваний статус Громадянина Украiни й передали офiцеру Украiнськоi Армii – комбригу 92-i бригади. Не знаю, як його звати. Просто справжнiй офiцер. Все було лаконiчно i… якось незвично людяно для навколишнього свiту. Того дня, коли мене передавали в руки офiцера, сторони домовилися про «режим тишi» на три години. Три години тишi на передовiй – це мiй скромний вклад у справу довгоочiкуваного миру на Донбасi. За мною приiхав син. Комбриг попередньо запитав його, як мене iдентифiкувати, адже я не мав нiяких документiв. Володимир для цього вигадав дуже милий, навiть зворушливий, пароль. У супроводi двох офiцерiв «ЛНР» я пiдiйшов до пiдйому на гiрку, яка, звиваючись, вела до мосту через Сiверський Донець. – Стоiмо! – пролунала лаконiчна команда. – Якщо почнеться стрiлянина – падай на землю. – Так домовилися ж про «тишу», – зауважив я. – В окопи команди часом приходять iз запiзненням, – вiдповiв досить iнтелiгентний ополченець. Чекати довелося недовго. Хвилини через три пiсля нашоi зупинки з’явився крокуючий твердою, впевненою ходою вiйськовий. За ним ще двое. – Назвiться: прiзвище, iм’я, по батьковi, – сказав офiцер. І хоч звучало це по-вiйськовому чiтко, обличчя випромiнювало особливу людянiсть, приховати яку не змiг би жоден вiйськовий мундир. Я вiдповiв. Мабуть, за темпоритмом не так чiтко, як прозвучало запитання. – Як звати сина? – Володя. – А онуку? – Марiйка, – сказав я, усмiхнувшись. Комбриг вiдповiв не менш щирою посмiшкою i мiцно, по-чоловiчому, навiть по-батькiвськи, обiйнявши. Вiн був молодшим за мене, але тут, на вiйнi – в рази головнiший, тихо мовив: «Із прибуттям». – Проведiть! – прозвучала команда вiд комбрига рiдноi украiнськоi армii. І я в супроводi офiцера, який стояв трохи осторонь, пiшов до наших… Уперше пiсля ста днiв мого перебування в полонi на очах виступили сльози. На хвильку. До мосту я пiдiйшов уже гiдно. Усе було позаду. Попереду чекало повернення додому, до такого вже незвичного мирного життя. ПАРАЛЕЛЬНІСТЬ (iз захалявного записника) Крiзь загратоване вiкно дивлюся, як люди кудись йдуть нещасними, розбитими Ровеньками. Якi вони при цьому щасливi. Проходять повз пiдвал i не уявляють, що через дорогу вiд iхнього будинку утримують кiлька десяткiв полонених та заручникiв. І тут не 21 столiття, а 15–16 – за пiдходами це Середньовiччя. Тут, як нiде, вiдчуваю, що е кiлька свiтiв: перший – чиновницький, де всi лаються, щось вирiшують…, другий – фейковий, коли хтось кидае манiпуляцiю i всi ведуться на неi. Мене в цих двох свiтах немае, скорiше у наступних. Третiй – глибинний, аналiтичний. Четвертий – свiт бiйцiв i людей, яких торкнулася ця вiйна. Тi, хто пройшов крiзь Схiд, розмовляють мiж собою на рiвнi думок… недомовок, обмовок. Тут е своi цiнностi. Якщо стiна, то тут ця стiна справжня – з чiткими обрисами: бачиш, де, яка цеглина, на яку можна опертися… Там, на мирнiй Украiнi, бiла стiна, пофарбована – не знаеш, що всерединi, насправдi. А вона може бути псевдостiною, або такою ж цегляною, але заштукатуреною. Тут все оголено – усi людськi вiдносини на поверхнi. У певному сенсi тут краще через цю щирiсть. Даю собi слово щомiсяця виiжджати в зону АТО: занурюватися «у чисту воду». Пролог вiд дiда Великий Брат, як i ранiше, не стуляе очей, а деякi рiвнi – рiвнiшi вiд iнших…     Джордж Оруел Майже день у день, 72 роки тому мiй дiд втiк iз полону нiмецьких окупантiв. Добирався сотнi кiлометрiв до рiдних краiв. Полiцаi уже в родинному селi Панське спiймали й пiсля жорстоких допитiв розстрiляли дiда Якова. Звуки пострiлiв чув мiй тато… Сьогоднi Панське (колись – украiнська «Венецiя») затоплене водами Днiпра поблизу Черкас. І в цiеi трагiчноi подii мого роду немае мiсця, до якого я мав прийти вклонитися. Та душа, вочевидь, обирае своi потаемнi (за Вищими Законами) шляхи. Мiй дiд потрапив у полон неподалiк вiд тих мiсць, де взяли й мене. Вiдомо, що Якiв Федорович Макеев боронив Батькiвщину вiд окупантiв у Курськiй, Воронезькiй та Сталiнградськiй областях. Неподалiк вiд Белгороду отримав контузiю, знепритомнiв i потрапив у полон. Через 72 роки курсько-воронезькi хлопцi дiдiв-прадiдiв, яких боронив мiй дiд, взяли в полон уже мене. Спiралi iсторii. Не знаю, можливо, полон – спадок вiд дiда. Можливо, iсторiя ближча. У серединi червня боець Жека з позивним «Чех» дiстав мiй телефон, дiзнавшись, що я займаюся органiзацiею богослужiнь у вiйськах. Перетелефонував i попросив провести в них в «Айдарi» Євхаристiю. Дуже хотiв причаститися. Не склалося… Коли ми приiхали в розташування, виникла якась метушня. Нас не пустили, тож довелося проводити молебнi в iнших частинах. «Чеха» через десять днiв не стало. Не причастився. А причину метушнi я дiзнався, заiхавши на нiчну вечерю на зворотному шляху в придорожню забiгайлiвку за Харковом. У телевiзорi показували репортаж про взяття в полон Надii Савченко. Я ще подумав: «Боже, як же iй там, у полонi?…» Через кiлька тижнiв дiзнався, що двое моiх землякiв – Дмитро Половинка й Сашко Осейко – теж опинилися в полонi. Якось близько взяв це до серця. Як мiг, намагався долучитися до iхнього пошуку й звiльнення. У полонi хлопцi були 11 днiв. Коли зустрiлися, розговорилися з Сашком: розповiв про бомбардування «Градами», мiнометнi обстрiли та багато iншого побаченого-пережитого за час його чотиримiсячного перебування на вiйнi. Коли запитав, а де ж було найважче, Сашко без вагань вiдповiв: «У полонi». Можливо тому, коли до мене звернулися за допомогою у звiльненнi захоплених бiйцiв, якi перебували в Краснодонi, я не особливо розмiрковував ? розумiв, що це i важливо, i потрiбно для хлопцiв. Загалом було три групи, звiльнення яких я органiзовував. Перша – вiсiм танкiстiв, якi перебували в iзоляторi тимчасового тримання в Краснодонi. З’ясував iхне мiсцезнаходження, встановив контакт i з ними, i з людиною, яка iх утримувала. Незабаром четверо людей були на волi. Залишилося ще четверо. Сконтактував, але чiткоi домовленостi про iхне звiльнення досягнуто не було. Із людиною, яка вiдповiдала за утримання, вирiшили, що будемо розбиратися, коли приiду. Хлопцям пояснив ситуацiю. Попросили, якщо навiть не вдасться звiльнити, привезти цигарки, солодощi, iжу, одяг. Усе зiбрав. Ще були Роман i Вiтя. Їх утримував бойовий командир з позивним «Л». Командир дав номер свого мобiльного для зв’язку, i так почалося наше спiлкування. Говорили по телефону кiлька разiв на день: «Л» сказав, що вiддасть без обмiну хлопцiв, якщо я привезу журналiстiв для зйомок фактичного матерiалу про подii у Краснодонi. Безпека менi й журналiстам гарантувалася на всi 100 %. Командир сказав прiзвище, iм’я, по батьковi, дав своi контакти, фото iз соцiальних мереж. Полоненi пiдтвердили, що це вiн i е. Коли поiздка була пiдготовлена, я сказав данi свого автомобiля. «Л» повiдомив, що менi присвоено позивний «911», i необхiдна iнформацiя передана на всi блокпости. Ще був Святослав iз Черкаськоi областi. До мене телефонував щодня iз величезним очiкуванням i надiею. Був у полонi. Втiкав. Пiд час втечi поранили. Без свiдомостi приютила одна родина, що жила неподалiк украiнсько-росiйського кордону. Згодом, люди, якi прихистили Свята, сказали, що виiжджають до Росii, а квартиру закривають. Привели його до знайомого мiлiцiонера, з яким я i зв’язався. Вiн запевнив, якщо буду в найближчi 3–4 днi, то заберу Свята без проблем. На запланований день мого прибуття Свят уже пiшов вiд людей, якi його прихистили. «Я буду сидiти у жовтiй футболцi та джинсах на сходах бiля краснодонськоi мiлiцii доти, доки ви не приiдете. Буду чекати» ? сказав вiн. Вiд Романа нестримно надходили есемески. Я розумiв, що зараз крiм мене хлопцям нiхто не може допомогти. А в мене складаеться все вельми добре й органiзовано з досить переконливими гарантiями. Додатково вiдпрацював силу-силенну контактiв по лiнii церковнослужителiв. І ситуацiя, i статус приймаючоi сторони пiдтверджувалися як ними, так i полоненими. Дорога на схiд Журналiстам Анi, Назару та Роману я запропонував самостiйно дiстатися до Черкас, звiдки ми разом на «Vito» повиннi були виiхати в зону АТО за маршрутом Черкаси – Харкiв – зона АТО – Краснодон i назад. Вiд’iзд запланували на 18 годину 14 серпня 2014 року, у четвер. Багажне вiддiлення мiкробуса вирiшив заповнити традицiйною гуманiтаркою. Із «Айдару» саме надiйшло замовлення на медикаменти та запчастини до технiки. Дяка Оленi та Іннi з мiсцевого штабу «Самооборони»: допомогли з забезпеченням лiкiв. Змотався за замовленими запчастинами. У нашому Свято-Троiцькому соборi парафiяни зi священиками вже зiбрали досить велику кiлькiсть i продуктiв харчування (з-помiж iншого – апетитних за сезоном кавунiв), i необхiдних для воiнiв предметiв побуту. Безумовно, звернувся до владики Іоана за благословенням. Розповiв йому приховану мету свого вiзиту. Удома дружинi сказав, що iду в Харкiв на семiнар – повернуся за три-чотири днi. Зайвий раз хвилювати рiдних iз приводу моiх поiздок у зону АТО не хотiлося. Владика благословив. Якось, днiв за п’ять пiсля взяття в полон, один iз офiцерiв-бойовикiв вирiшив чи то покепкувати надi мною, чи то просто повправлятися у розмовному жанрi, i сказав: – Бусик твiй – все! У друзки. Вирiшила наша розвiдка на ньому прокататися до ваших нацикiв у тил, але потрапили в засiдку. По них лупонули з РПГ – чотири трупи. – Нiчого такого з ним не буде. Його владика Іоанн освятив i благословив мене на поiздку, – задумавшись на пару секунд, вiдповiв я. Офiцер iз якимось непiдробним iнтересом подивився на мене i тiльки протягнув у вiдповiдь: – Мда… Як виявилося, вiн просто вигадав i про РПГ, i про трупи. Бусик тримався… Не розумiю навiщо, але чеченцi, якi забрали мое авто, найперше розбили вiкно машини бiля водiйського сидiння. Можна було б припустити, що у розбитому вiкнi розмiстили б ствол (для справи), але… вiкно затягнули полiетиленовою плiвкою. Згодом, пiсля повернення з полону, дивився програму з документальними зйомками зi Сходу й побачив, що це майже традицiя: спершу розбити вiкно отриманого авто, а потiм закрити його плiвкою. Мiй добрий товариш «Vito», на якому я проiхав не одну тисячу кiлометрiв (i втрата якого й на сьогоднi для мене болюча й вiдчутна), iхати однозначно не хотiв. Буквально напередоднi поiздки раптом зупинився, як ослик, не бажаючи нiкуди рухатися. І довелося докласти неймовiрних зусиль, щоб запустити його в путь-дорогу. Не доiжджаючи до Сватового (перший райцентр Луганськоi областi на кордонi з Харкiвською), пробив колесо. Замiнити виявилося дуже складно, а пошуки шиномонтажу у Сватовому й надання невiдкладноi техдопомоги зайняли незвично довгих три години. Щось iшло не так. Утiм, були й цiкавi моменти в дорозi. Увечерi в четвер, коли вже проiхали частину шляху, передзвонила медсестра «Айдару» i запитала, чи не зможу заiхати в передмiстя Харкова по цуценя. Цуценятко добротноi нiмецькоi вiвчарки знайшли i прийняли на борт майже опiвночi. Нарекли його Айдаром. До полудня п’ятницi 15 серпня прибули в розташування батальйону. Передали песика, який уже почав потихеньку гарчати. Вивантажили гуманiтарку. Дорога в зонi АТО – це не зовсiм те, до чого ми звикли в мирному життi, там це скорiше напрямок, бо iхати доводиться полями й посадками. Так добралися до якогось мiсця в полi, де стоять нашi БТРи й хати виднiються. Зупинилися. Жiнка виходить з будинку й мелодiйною украiнською: «Хлопчики, а ви тут надовго?». Думаю, який же це «Восток»? Простояли там годин двi – йшов мiнометний обстрiл. Вiйськовi сказали, що може проскочимо. Головне: спочатку дiстатися залiзничного насипу, а потiм пропустити поворот. «А то можете в’iхати на блокпост чеченцiв при Ювiлейному». Так i поiхали в повному туманi вiд бруду й пилюки, покладаючись скорiше на iнтуiцiю, анiж на здоровий глузд i чiткий прорахунок власних дiй. Інтуiцiя слово iншомовне, i ми, слов’яни, ототожнюемо його з бiльш зрозумiлим для нас бiльш точним вiдповiдником – «авось». Вiзуальний контакт iз машиною супроводу не був стабiльним. Щоб визначити напрямок руху, слiд було притишити хiд, вийти iз пиловоi завiси i за вектором руху рукотворного торнадо, яке лишала за собою «Нива», зрозумiти, куди ж рухатися далi. Ключове перехрестя, як часто бувае, з’явилося несподiвано, й оскiльки нас попереджали «дивiться не промахнiться», виникло питання, на яке не знаходили вiдповiдi. Так, це було перехрестя життя: в одну сторону дорога йшла на блокпост чеченцiв, в iншу – наш шлях… Але в обох напрямках стовпом стояла пилюка вiд руху авто. У кожного своя дорога… Яка з них наша? Стоiмо. Хвилин за десять повернулось авто супроводу, що iхало попереду: «Добре, що зачекали. Жартують: як казав Штiрлiц, «Выдержка – обратная сторона стремительности!». Урештi-решт, прибули до Лутугиного. Одразу розвантажили гуманiтарку для мiсцевого роддому. Вiдкрили дверi багажного вiддiлення – кiлограмiв 20 пiску злетiло. Лутугине Вiйна – це нещастя у збiльшеному масштабi     Іеремiя Бентам Перше, що впало в очi при в’iздi в Лутугине 15 серпня (через день, як туди увiйшли нашi вiйська), не рахуючи величезних руйнувань, це декiлька груп п’яних украiнських воякiв. Коли бiля будiвлi райадмiнiстрацii я зупинився i спробував присоромити, поговорити з однiею такою компанiею, мовляв, хлопцi, ви навiть не уявляете, яка кiлькiсть людей з усього свiту пiдтримуе вас, вважае справжнiми героями, а герою не личить бути пияком, то мало не пошкодував про свою затiю. Озброенi чоловiки почали з’ясовувати стосунки: хто ми, звiдки й куди можемо… не вернутися, якщо робитимемо подiбнi зауваження. У Лутугиному я був уперше в життi. Гарне мiстечко. Трубний завод, единий у Європi. Був. Швидше за все, вiдновленню не пiдлягае. А того дня – 15 серпня – мiсто не було готовим до прийому туристiв та гостей. Воно взагалi нi до чого не було готовим. Напередоднi Лутугине залишили ополченцi. У комендатуру звернулося 37 осiб iз заявами про те, що ополченцi залишають мiсто, побивши власникiв i пасажирiв авто, якi чинили опiр, та вiдiбравши транспортнi засоби. Здавалося б, звiдки тут взятися будь-яким ознакам мирного iснування?… Але життя – дивна штука. Вона кидае своi паростки навiть у найбiльш несприятливих умовах. Мене вразило, як маневруючи мiж розбитою i спаленою вiйськовою технiкою у практично спустошене мiсто в’iхав ПАЗик iз шахтарями, що поверталися зi змiни. Дивовижний народ! Шахта для них i е символом життя. Усього життя. Із нашого телевiзiйного ефiру часто звучить: «Чому ви (шахтарi) там лишились? Треба було брати в руки зброю. Боронити свое… Усi ви продалися…» Шахтарi – особливий народ: тут з гаубиць i «Градiв» луплять…, але якщо тобi на змiну – iдеш на автобус за розкладом i iдеш на роботу. А там щодня – як на смерть. Їх уже мало чим злякаеш… За час полону пройнявся вагомим почуттям пошани до цього простого люду i нiякою пропагандою з мене це не виб’еш. Вони чеснi. У них душа навстiж. Кайлують i п’ють. Живуть i вмирають. Але все це з вiдчуттям внутрiшньоi гiдностi за свiй статус шахтаря. Так, багато хто взяв до рук зброю, воюють проти нас. Стрiляють i вбивають. Як i нашi… * * * Ми з Ромкою, доставивши гуманiтарку в мiсцевий пологовий будинок, вирiшили проiхатися мiстом. Лутугине (а точнiше те, що вiд нього залишилося) зализувало рани вiд бомбардувань та обстрiлiв. Перехожi на вулицях мiста, здавалося, блукали в подивi, подумки запитуючи невiдомо кого: «А що це було?». І навiть не пiдозрювали, що не мине й двох тижнiв, як Лутугине зазнае ще бiльш потужних атак «Градiв» та iнших видiв сучасноi бойовоi технiки, а украiнськi вiйська залишать його. Мабуть, одна з найстрашнiших умов вiйни, що життя цивiльного населення протiкае у фронтовiй смузi, коли мiстечко переходить пiд контроль по черзi вiд однiеi до iншоi протиборчоi сторони. «Переходить» – це досить таки порожня дефiнiцiя. Пiсля останнього такого «переходу» безвiсти зникло близько сотнi цивiльних. Один iз мiсцевих жителiв розповiдав, що ополченцi, узявши пiд контроль його мiстечко, проводили масовi зачистки, виявляючи тих, хто тим чи iншим способом сприяв украiнськiй армii (або хоча б висловлював радiсть вiд ii перебування). Так зi слiдами й безслiдно тiльки в Лутугиному зникали сотнi громадян. Упевнений, що колись iсторики вiзьмуться за сухi пiдрахунки непрямих жертв вiйни… Було спекотно. Хотiлося купити прохолодноi водички. «Купити…» Ви лишень вдумайтеся – навколо вiйна! Якi магазини?! Практично всi об’екти торгiвлi були зачиненi. І як тiльки виживало мiсцеве населення?… Вдалося знайти один магазинчик, але прохолодноi водички там катма – не працювали холодильники. Придбав у непривiтноi продавчинi залишки звичайноi газованоi води. Не втримався i запитав: «А що з настроем?». Розповiла, що пару годин тому зайшли нашi. Конфiскували якийсь харч… Поговорив з мешканкою Лутугиного, яка пережила буремнi подii. Вона розповiла, що украiнськi вiйська, коли зайшли в Лутугине, вiдразу вигребли все з магазинiв (насамперед оргтехнiку), а потiм пiшли на пошту – вiдправляти товар додому. Про це, каже, усi знають. Не хочеться в це вiрити, просто не хочеться. Їду на блокпост iз нашим синьо-жовтим прапором. Знаходжу командира: iнтелiгентний молодий хлопчина, не бiльше 25 рокiв, ? офiцер. Чудовi манери, вiйськовий вишкiл, якого не зiпсували навiть запеклi кривавi боi, чемна украiнська зi львiвським акцентом. Усе це повна протилежнiсть тим першим неприемним зустрiчам з п’яними у формi. Передаю залишки гуманiтарки. Вiн дякуе i щиро дивуеться. Мовляв, звiдки тут волонтери?… Питаю про магазин. «Так, ? вiдповiдае, ? перегини вiйни – забезпечення не встигае, волонтери сюди не доiжджають, – i усмiхаеться: «Ну, хiба що «обезбашенi», – поплескуе мене по плечу й навiть не пiдозрюе, що я iду далi. Поспiлкувалися з мирним населенням. Запам’яталася самотня бабуся з чорним кошеням, яке ii щиро обожнюе. (Той випадок, коли дуже шкода за конфiскованим фотоапаратом i планшетом: фото було проникливi. На пам’ять. На довгу пам’ять про тонкi гранi вiйни). Старенька проживае на кордонi мiж Георгiiвкою та Лутугиним. Пiдiйшли до неi – вона надзвичайно зрадiла простiй людськiй увазi. «Ой, синочки-дiточки», – заговорила-залепетала з нами чистiсiнькою украiнською мовою – надзвичайно красивою i милозвучною украiнською. На Луганщинi вона саме така – особливо мелодiйна. Говорила про своiх дiтей-онукiв-правнукiв, про мурчання кошеняти… Але тут Ромка потягнувся за камерою, i, пам’ятаючи про журналiстське «правду й лише правду», рубонув жорстко-банальне: «А розкажiть, що Ви тут пережили». Бабуся спочатку просто замовкла. Потiм губи по-дитячому висловили образу – навiть невiдомо на кого – на всiх i на все, – що не вберегли, що не дали спокiйно дожити свого вiку. І вмить плечi старенькоi беззвучно затряслися… заридала, не в силах вимовити й слова. Це була самотня, зi своiм сумом i жалем, наша украiнська бабця. «Пробачте нас, люба, пробачте за все», – я обiйняв лiтню жiнку, усвiдомлюючи, що немае нам прощення за бiль ii душi. Блокпост № 3 Для самопiзнання необхiдне випробування: нiхто не дiзнаеться, що вiн може, якщо не спробуе     Сенека Уранцi 16 серпня наша група (я i журналiсти Рома, Аня та Назар) виiхала з мiсця ночiвлi – це був пологовий будинок мiстечка Лутугине, куди ми доставляли гуманiтарку (медикаменти, памперси, побутовi речi). Айдарiвцi, якi нас супроводжували, розмiстилися на нiчлiг iз бойовими побратимами, а нас поселили в комфортнiших умовах, за що iм дяка. Багато хто виiхав iз цього оповитого вiйною регiону, але чимало людей лишилося. За мiсяць пiд канонаду «Градiв» й оглушливоi далекобiйноi артилерii, у райцентрi Лутугине вiдбулося 16 пологiв… Журналiсти поспiшали – потрiбно швидше вернутися, бо й так потрапили на вихiднi (16 серпня – субота), вiдрядження мали до недiлi 17-го. Ми вже збивалися iз запланованого графiка – проiзд через зону активних бойових дiй затримав нас на добу. До Краснодону залишалося 40 км. Впоратися за день i повернутися через кiлька годин в Лутугине, де нас очiкувала група супроводу (до 15:00), уявлялося i можливим, i реальним. Із Краснодону вже кiлька днiв нас бомбили есемесками бранцi: Роман, Вiтя i Свят. Не терпiлося. О 7:25 16 серпня «Киiвстар» цiлковито несподiвано для такого часу дав зв’язок iз приймаючою стороною: «Усе добре! Виiжджаемо вам назустрiч. Зустрiчаемося в Первозванiвцi бiля залiзничного мосту. Ваш позивний знають на всiх блокпостах. Не хвилюйтеся», – здавалося, що все вкотре домовлено й пiдтверджено. На GPS-навiгаторi виставив простий маршрут: Лутугине – Волнухине – Первозванiвка – Краснодон. На виiздi з Лутугиного нас зупинив наш останнiй блокпост. По розмовi – львiв’яни. «Прошу паспорти…» – жодних питань-коментарiв. Мовляв, самi знаете, куди iдете, це ваш вибiр. Їдемо далi, не дуже прискорюючись. До першого блокпосту ополченцiв кiлька кiлометрiв. Вiн значно скромнiший вiд нашого, посиленого бронею. Вiд невеликоi «фортифiкацii» вiдiйшов рудуватий хлопчина в потертому камуфляжi з великокалiберним ручним кулеметом напереваги. Називаю позивний – пропускають без питань. До речi, як тiльки потрапляеш у зону, пiдконтрольну ополченцям, усе iнакше: атмосфера, повiтря, смак води й хлiба; iншi блокпости, iнша вiйськова форма; iнший дух, який не пояснити словами. Змiщення на енергетичному рiвнi. Ще кiлькасот метрiв i новий, уже досить потужний блокпост. Позивний уже нiхто не слухае: показують, куди повернути i як з’iхати з дороги. Звертаемо в якийсь провулочок. Тут уже зустрiчае група озброених людей. Жестом дають зрозумiлу команду: «Прийняти вправо й зупинитися!». – Вийти з машини! Руки на капот! Ширше ноги! – пролунала низка жорстких команд. Один iз солдатiв почав говорити: «Ну що, укроп, куди iдемо? Чого воюемо?». Але промовистим жестом його командир, приставивши палець до губ, по-вiйськовому стисло наказав: «Не спiлкуемося!». * * * Мене з Романом i Назаром вiдвели на територiю колишнього промислового об’екта й закрили в пiдвалi. Вiн хоч i був споруджений для господарчих потреб, але оскiльки стояв на територii, скорiше за все, вiтчизняного промпiдприемства, то вхiд у пiдвал завчасно обмежувався дверима-гратами. Вiн був найменш придатним для тривалого перебування: маленький, вузький погрiб без свiтла, у якому вогко й холодно. З атрибутiв – тiльки напiвповна пiвторалiтрова пляшка (для малих нужд). На сходах лежала одна книжка, на яку я й сiв. Униз не спускалися. Навiть бiля дверей-решiтки вiдчувалося, який там сморiд насамперед через вiдсутнiсть туалету. Автомобiль наш обшукали, усi речi забрали. «Не бойтесь! Мы не мародеры, все вернем», ? сказав один з ополченцiв. Мабуть, це едина порядна фраза, яка прозвучала при затриманнi. Зрештою не повернули нiчого. За пiвтора мiсяцi до цього, коли iздив на Карачун (де вiдiрванi вiд основних сил стояли пiдроздiли украiнськоi армii), залишав на лобовому склi украiнський прапорець. Цього разу, переiжджаючи в зону ополченцiв, я зрозумiв, скорiше вiдчув, що прапорець таки треба зняти. Поклав поруч на передне сидiння. Пiд час обшуку авто, один iз ополченцiв iстерично вiдреагував на знахiдку. Прибiг до камери, порвав на шматки: «Вот это что?! Выходите! Будете мочиться на флаг сейчас! Закапывать будете!» Жоден з нас не зреагував. Пiдiйшовши до решiткових дверей, можна було роздивитися плац колись мирного переробного заводика, а тепер – базу ополченцiв. За годину на плац прибули i хвацько припаркувалися бiля контори заводу (за 150 метрiв вiд нашого пiдвалу) два автомобiлi, iз кожного вийшло по 4–5 бiйцiв. Водiй одного з авто – бородатий чоловiк атлетичноi статури – здiйняв руки до небес i прозвучало гучне й протяжне: «Ааааллаааах Акбар!» Те, що щось пiшло не так, стало очевидним. Причину свого затримання я дiзнаюся згодом, через сто днiв, а тодi я просто думав: «Це вiйна…» Через кiлька годин нашого перебування у пiдвалi волнухинського пiдприемства мене вивели до вiйськового, якого назвали командиром. Пiсля коротких запитань «Хто? Куди? Навiщо?», вiддали чiткий наказ керiвнику групи, яка нас затримала: «Тихо вывозим в Ровеньки. И чтоб о них НИ-НИ! Ни одна душа…» Надалi лiнiя нашого утримання й полягала саме в тому, щоб «нiкому не показувати, нiде не рееструвати». Цього суворо дотримувалися протягом усього нашого перебування в Ровеньках… Дуже важкими були першi години полону – вiд нервового напруження i стресу можна не доiхати до головноi камери. Знаю чимало реальних iсторiй, коли полоненi одразу переходили в статус «300-х», чи «200-х» саме на цьому етапi мiж фактичним полоном i доставкою у мiсце утримання полонених. До дверей-решiтки пiдходили цiлi групи вiйськових ? як на екскурсiю в зоопарк: – Опачки! И как вы сюда попали с Центральной Украины? За всю войну еще не было такого улова! – Ну что, бендеры, давай: «Хто не скаче – той москаль!». – На Майдане скакал? (Думаю, де той Майдан, а де ми? Уже 16 серпня…) – Несите жгут, сейчас ногу ему прострелю! – У меня пятеро детей, а я оставил их и пошел воевать с вами, фашистами! – У меня ребенку семь месяцев, а я уже четыре воюю – не вижу его! – Что, никогда не видел живого ЧЭЧЭНЦА? Це далеко неповний перелiк реплiк iз монологiв, якi довелося вислуховувати вiд ополченцiв та найманцiв… Незабаром згори прозвучала вельми зрозумiла команда: «Загружай нациков!». Хтось покопошився iз навiсним замком i скомандував: «Выходим! Руки за спину!». Нас провели за межi бази, що стала першим мiсцем нашого перебування, i пiдвели до ГАЗону з будкою, у якiй уже сидiло зо два десятки ополченцiв, котрi поверталися з «бойових». «Принимай бендер ближе к кабине!», – зробили останню вказiвку. Звернення нiкому не призначалося, воно було зроблене радше для порядку, щоб для всiх, до зубiв озброених людей, було зрозумiло, хто ми й куди нас. Але вiйськовi iнтересу не виявили. «Пролазьте», – без особливого ентузiазму сказав один, i це була едина фраза, адресована нам за час майже годинного переiзду до Ровеньок. У понурих i втомлених обличчях можна було розгледiти лише кiлька бажань: поспати й помитися. Сморiд окопного поту мае особливий присмак. Я сидiв поруч iз кабiною на запасцi, яка весь час намагалася кудись з’iхати. Але будка була забита й рухатися особливо не було куди. Не проiхали ми й десяти хвилин, як усi ополченцi дружно закурили… Потiм ще… І ще… Моi друзi знають, що я тютюнового диму взагалi не терплю. Тож коли ми прибули на мiсце призначення, зiстрибував я з будки в повному тютюновому туманi й затьмаренiй свiдомостi. Словом, «поплив»… Думки: «Невже це 21 столiття?», «Так це полон?». Там я зрозумiв, що думати багато не варто, треба просто жити, не iстерити. Дозволяеш бути тому, що е: е полон, треба це прийняти. Звiсно залишаеться надiя, що зараз приiдуть люди, якi мене запросили, i заберуть звiдси. Але з часом розумiеш: щось пiшло не так. «Тик-так» З якого дива менi раптом спало на думку рятувати весь свiт? Адже я поки що ледве можу врятувати себе     Пауло Коельо На пiдвалi в Ровеньках вдалося дiстати стержень для авторучки й кiлька аркушiв зi шкiльного зошита i… вiршi, немов самi, почали заповнювати простiр паперу, призначеного для записiв старанних школярiв. Тут теж були уроки. Уроки життя… Поезiя полону особлива – ii просто треба ловити з простору й фiксувати на аркушi. Згодом у мене з’явився блокнот з авторучкою. До камери потрапив майстер однiеi з шахт. Говiркий, з почуттям гумору. Розбалакував-знайомився i, пiдiйшовши до мене, блиснув, немов оракул: «Тааааак! Читаю думки! Вгадую iмена! Ти поет, а iм’я починаеться на «В». Ось: дарую тобi ручку i блокнот», – iз нагрудноi кишенi вiн вправно дiстав свiй робочий (майже чистий) записник. Згодом зiзнався: з iхнього колективу уже сидiв у нас хлопчина, який i розповiв, що е тут такий полонений вiршописець. Поезiя вдавалася на славу й до теми: «Засов на двери» – про фiлософiю затворництва, «Лучик света» – про промiнь свiтла, тепла й надii… Кожного разу промiнь знаходив у камерi свое мiсце. У мирному життi ми не помiчаемо цiнностi цього потоку свiтла й любовi, а там… Там усе iнакше. Ромка приловчився майже безпомилково визначати час за мiсцем падiння променю в камерi. Особливою майстернiстю було визначити час пiсля обiду, коли вiд обвислих дротiв падала тiнь на стовп, що стояв неподалiк нашого вiкна – ось такi природнi циферблати. Я ж визначав час бiльш точно: за внутрiшнiм годинником. Це особлива методика, краща, нiж прагматичне вивчення тiней. Якось в одного колишнього спортсмена лишився годинник (тут за Дзержинським: звiсно, це не його заслуга, а iхня недбалiсть): майже тиждень ми знали точний час. Хлопцi влаштували менi екзамен: звiряли за годинником. Один гiрник, не знаходячи пояснень тому, як можна вiдчувати час, з шахтарською iронiею резюмував: «Рахуе!». На жаль, майже всi вiршi лишились там, де й диктувались менi, – у просторi. Вiдновлювати навiть не намагався – не вийде. Там особливе мiсце, по-своему поетичне. Збереглося лише три тексти: «Тик-так», «Страна – слова» i «Фарт». ТИК-ТАК «Тик – Так» пульсирует смятенье, «Тик – Так», ? не так… Быть может это знак? Казалось, замерло, остановилось время, Но сердце спорит, Все ж – «Тик – Так»… И это жизнь, которую мы любим, Даже такой, когда нет сил на жизнь… Но силы есть… В Душе их не убудет. Ты только Верь, Надейся и Держись! «Тик – Так», Но сколько еще, право, Мне быть заложником судьбы? Я знаю, Все ниспослано по праву, И под покровом Божьим Ходим-бродим мы. И молимся мы о терпении и прощении, И веруем, когда, казалось, Дух утих… В миру для нас Остановилось время, Но небеса считают всё — «Так – Тик»… Как-будто все перевернулось, Ушел привычный взгляд на мир, Что-то дремавшее во мне проснулось, И меряет свое: «Тик – Так… Так – Тик…» И рвусь назад — К вольной неволе снова, Где все привычно: Дом, уют, жена… «Тик – Так… Так – Тик…», Нет, что-то засбоило, Сорвался ритм, Горит душа – страна. Все то, что Родиной Вчера мы величали, Вдруг засбоило… Все пошло не так… О, Господи! Даруешь ли нам силы Найти свое привычное «Тик – Так»… На все твоя Господня воля, И, коль достойны, То молю тебя: Не дай нам больше Горя-боли, А вот смиренья Дай сполна… Пусть в сердце Мир к нам возвратится, И я вернусь домой… Изранена душа… Еще прошу: Дай Боже причаститься И исповедаться сполна… Вернусь домой… Страна уже иная… А впрочем – Это Призрачный обман… И с этим тоже надо примириться… И гнать с души неверия дурман. «Тик – Так», Считают всё мгновенья Жизни – судьбы, Что взята на прокат… Живу я, но мерцает время… Как просто все: Тик – так, тик – так, тик – так…     Сентябрь 2014     Ровеньки     Подвал База Нас привезли на базу бойового батальйону iменi Георгiя Побiдоносця. На плацу був установлений флагшток i розвiвався триколор… Батальйон мав статус добровольчого, однак триколор вказував на щось iнше: чи то на симпатii, чи то на громадянство керiвництва батальйону. Десь через мiсяць поруч iз росiйським прапором уже майорiв прапор iз зображенням Нерукотворного Спаса. Тодi я не знав i не розумiв, до чого це. Згодом отець Олександр (священник УПЦ КП) запитае в мене: «А якi в них прапори? Нерукотворного Спаса?» Мабуть, у цих прапорах теж була певна система. Принаймнi такi прапори пiднiмаються тiльки з благословення церкви. Благословення на що? Риторичне запитання… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valer-y-make-v/100-dn-v-polonu-abo-pozivniy-911/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.