Брати, або Могила для «тушки» Василь Базiв Василь Базiв – знаний в Украiнi та за ii межами письменник, полiтик, дипломат, учений, вiзiонер. Автор культового роману «Хрест» – першого в iсторii украiнськоi лiтератури твору, виданого в англiйському перекладi у США; автор iнтелектуального трилера у двох томах «Кiнець свiту: до i пiсля» (цi твори побачили свiт у видавництвi «Фолiо»); автор документального фiльму «Кримiнальна окупацiя» та роману-реквiему «Армагеддон на Майданi» – про подii в Украiнi у 2014 роцi. Кримiнальний депутат-тушка iз бiографiею «Двi ходки – три созива», бiсячись iз жиру i прагнучи перенести добробут олiгарха iз цього свiту в той, надумав збудувати собi могилу, яка б не поступалася пiрамiдам египетських фараонiв. Із патрiотичних поривань усипальниця слуги народу мала би вознестись поруч iз похованнями предкiв на сiльському кладовищi у рiдному селi, поглинувши при цьому весь iще не заселений цвинтарний простiр. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпiння односельцiв, i рiдний брат цвинтарного фараона очолюе народне повстання… Василь Андрiйович Базiв Брати, або Могила для «тушки» Сатирико-полiтичний роман Одцураеться брат брата І дитини мати.     Тарас Шевченко Пiрамiда вiд Наполеона Петро Павлович ще iз часiв першого скликання запровадив порядок, що новий робочий день розпочинав iз Державного гiмну Украiни, мажорнi акорди якого сповнювали усi 2,35 тисячi квадратiв депутатськоi вiлли. Правда, якщо через брехунець Украiна, яка ще не вмерла, будила працелюбний украiнський народ о 6.00, то депутат Капець проймався ранковим зарядом патрiотизму об 11.30. Усiм домочадцям i партнерам по бiзнесу, а також iдейним однодумцям по фракцii було достеменно вiдомо, що Петро Павлович любить поспати, як i Йосиф Вiссарiонович, до полудня. Його пробудження до життя було сповнене глибокою процедурою, яка найвиразнiше проявлялася у дивовижнiй здатностi почергово розплющувати очi по одному. Спочатку лiва зiниця оглядала цей розкiшний оточуючий свiт, поки права ще спала i марила новими надбаннями маетного барахла. Вiдтак уже розплющувалося й воно, праве очисько, яке чомусь видалося ще лiнивiшим, нiж те, що причаiлося за товстою бульбою депутатського носа. Але все ж не носова порожнина репрезентувала так опукло iмiдж слуги народу, як крокодилячi очиська, якi росли чомусь не пiд лобом, а на лобi. І коли цi фари, вип’яченi навиворiт, починали чигати довкруж, неначе шукаючи – чого б ще припасти iз оточуючого свiту, – могло стати лячно, коли раптом блимачi впиналися свердлом у серцевину зiницi ближнього. Капець знав про цю властивiсть свого лобового семафора i навiть користувався ним, пронизуючи спiвбесiдника струмом, вiд якого хотiлося вiдвернутися. Цю виучку вiн виробив ще на нарах, коли одним лише поглядом зганяв iз привiлейованого лежака постояльця колективноi камери. Правда, одного разу у вiдповiдь на блиск його звiрячих слiпакiв отримав ножичком уздовж печiнки, бо «замухришка» виявився знаменитим злодiем у законi, який тримав у своiх кволеньких руцях i у щупальцях залiзноi волi усю колонiю. То була добра наука, бо згодом Капець не раз натикався на високовольтну реакцiю, коли рiшучих хлопцiв миттево виводив iз себе цей його бичачий погляд, пiсля якого удар приймала уже дихальна гарагуля, що розбухала до непомiрних розмiрiв i перетворювала кругловидий образ нардепа на свиняче рило. Цього, чергового, трудового дня, який не вiщував нiчого загрозливого, але якому судилося стати доленосним, i не лише у життi народного депутата, Капець слухав гiмн, як завжди, лежачи, солодко потягуючись. Мурликаючи пiд нiс безсмертну мелодiю Михайла Вербицького, вiн поклав ii на своi, власнi слова, смисл яких зводився до речитативу «Жiзнь удалась». Лежачий стан не заважав господаревi жваво махати ногами, вiдтворюючи маршовий похiд численних борцiв за незалежнiсть Украiни, яких вела у бiй ця заклична мелодика i яких Петро Павлович по праву вважав своiми попередниками у боротьбi за волю i кращу долю рiдного народу. Мiж гучномовцями, встановленими, як на трибунi вiйськового параду, у спальнi нардепа, що плавно переходила у розлогу, як футбольне поле, вiтальню, висiли портрети усiх президентiв краiни, що мало пiдкреслювати iсторичну значимiсть поточного полiтичного моменту: пiд склепiнням цього сiльського помешкання поселився державний муж нацiонального значення. Спочатку була iдея робити так, як роблять мiльйони чиновникiв усiх рангiв i категорiй – вiд мiнiстрiв до облiковцiв сiльради: при обраннi нового гетьмана портрет попереднього викидати на смiтник iсторii зi всiею принципово-патрiотичною ненавистю, а вiдтак iз такою ж сервiльною запопадливiстю вiшати щойно обраного гаранта. Депутат Капець iз почуття елементарноi людськоi вдячностi i на засадах унiверсального гуманiзму тримав на стiнi усiх. Бо при всiх вiн iшов угору, бо при всiх «жiзнь, що удалась», рухалася по висхiднiй. Вiд каденцii до каденцii, кожну iз яких депутат Капець розпочинав, як радикально-кардинальний опозицiонер, а закiнчував, як мертволежача перед дiючим Президентом «тушка», тому щораз новий портрет Гаранта у його депутатськiй вiллi ставав бiльшим, затiнюючи своiм масштабом скромнi iсторичнi розмiри попередникiв. В унiсон iз особистими статками господаря цього патрiотичного помешкання. І хоча у сесiйнiй залi i в кулуарах його поважно кликали у вiдповiдностi до об’ективних даних Центрвиборчкому – Петро Павлович, усьому навколишньому свiтовi – як цивiльному, так i кримiнальному, якi у безпрецедентний спосiб злилися воедино пiд прапором дикого капiталiзму, його знали як Гошу. Зекiвське поганяло. Коли тобi дають iм’я на зонi перед спiвдружнiстю братанiв, то це куди серйознiше, нiж батькiвське iм’я перед Богом пiд час хрещення. Чому Гоша – й сам не знав. Назвали, i все тут. Грiх було б ображатися. Бо не назвали ж Хамом, як дiючого гаранта. Рiдко знайти у блатному свiтi тавро бридкiше, бо Хам – це той, що краде у своiх спiвкамерникiв. А тепер-от – у всього украiнського народу. – Ще не вмерла, поки я живий. Правда, хлопцi? Слава Украiнi! Героям – доляри! – звернувся до портретiв щойно пробуджений гiмновими октавами слуга народу. – Ви приходите i вiдходите, а Гоша е, був i буде, коли вже вас не буде. Бо герой – Гоша Капець. Потому как у нього доляри, панi та панове. Сiкач, заповзай. Що там у нас на бiржi працi, на якiй трудиться працьовитий украiнський народ? Квадратна голова враз визирнула з дверей, але знову провалилася, задкуючи, оскiльки пролунав дзвiнкий голос Наташки iз центральноi диспетчерськоi: – Петре Павловичу, вам дзвонить Матрьошкiн з Газпрома. Масштаби бiзнесу i темпи його розвитку вимагали граничноi мобiльностi й оперативностi, тому всi вiлли по всiх континентах мали перманентний зв’язок iз центральним киiвським офiсом. Інформацiя iз цього пульта управлiння багатомiльярдним майном надходила до його власника миттево, на якому лiжку вона б його не застала – чи то у Монако, чи то у Канкунi, чи просто, як цього разу, пiд лiсом у рiдних Задвiрцях. – Сiкач, заглуши нахер гiмн, – схопився з лiжка шеф транснацiональноi iмперii. – Слушаю, Вадим Федорыч. – Гоша, ты вообще оборзел? – Матрёшка був не на жарт роздратований. – Тебе что, краник перекрыть или вообще глотку перерезать? – А что случилось, Вадим Федорович? Чего вы так? – Капець прийняв запопадливу позу, неначе Матрьошкiн власною персоною стояв перед ним. – Ты приезжал сюда с этим вашим, шилом бритым, и переводчика требовал? Здесь все в Москве приторчали. Тебе что, напомнить общепринятый? Опять на зону захотел? – Фу ты, а я уже думал, что-то серьезное. – Гоша однiею рукою обiймав слухавку, а другою витирав пiт iз низького, оброслого, як у первiсних приматiв, чола. – Лимиты сократились или тарифы, будь оно неладно, сузили. А это… Это политика, Вадим Федорович. Это у нас на зоне с вами все было проще пареной репы – «А внизу по речке плыли три дощечки». Я же по согласованию с инстанцией в ПУК к националистам вступил. Патриотический украинский комитет. Бандеровская организация такая, патриотическая. Ребята из ФСБ нарисовали, если помните. Надо вести себя в пределах легенды. И так на меня здесь косо посматривают. С москалями бизнес завел, Газпром ему лимиты выделил на прокачку в Европу. Надо эти подозрения затушевывать вот такими трюками, Вадим Федорыч. – Но переводчик с русского на украинский – это уже слишком. Смотри не заигрывайся, чтобы тебе стрелки не перевели в тупик. Пока получишь как всегда – миллиард кубов в следующем году, не больше, чтобы не заносило тебя на повороте. В бандеровца решил поиграться. Смотри, чтобы в ящик не сыграл. Шуточки у тебя… – Здаеться, газпромiвський голос зм’якав. – Больше не повторится, Вадим Федорыч. Больше никогда. Спасибо, что поддержали. – У такт iз короткими гудками присiв на диванi, на очах знову по-вранiшньому розслабляючись вiд такого екстрiмного напрягу. Із Матрьошкiним вони разом сидiли у Тобольськiй колонii. І коли той став одним iз ключових авторитетiв у Солнцевськiй групi, по старiй дружбi призначив Гошу «смотрящiм» по Украiнi. Ще на зонi Матрьоха водився зi спецслужбами, а коли за квотою Лубянки був прикрiплений до Газпрому, його рекомендацiя й вивела Гошу у дамки. Формула, яка зробила мiльйонерами в Украiнi бiльшiсть майбутнiх народних депутатiв, бо пiднятися у першi роки незалежностi в Украiнi можна було тiльки на сибiрському газi. – Сiкач, що там ше? – поволi повертався на рiднi пенати Гоша. – Та тут нi свiт нi зоря гiсть до вас, бос. Італьяшка з Італii. Во – вiзитка. Синьйор Бранделлi. – Сiкач у Гошi мав багатофункцiональне призначення – вiд мокрух, якими належало змащувати бiзнес на стартi його розгону в гримучих 90-х, i до отаких милих i мирних ранкових аудiенцiй. Було залiзне правило: у «логово» шефа, як говорив сам Сiкач, нiхто не мiг потрапити не iнакше, як через його, Сiкача, протекцiю. Кажуть, квадратоголовий робив на цьому бiзнес, беручи бабки за пропуск, але бос закривав на це очi, бо сам платив за аналогiчнi послуги, потрапляючи у прем’ерський чи президентський кабiнети. – Що-то не припоминаю, – вчитувався Гоша в iталiйськi iероглiфи на вiзитцi. – Та вiн, каже, з ескiзами до вас. Говоре, нащот гроба вашого. – Не поняв, кiлер, что лi? – стрепенувся нардеп. – Кореш твiй по вузькому профiлю? – Та нi, ви що, бос, – знiтився Сiкач, не знаючи, як реагувати на його порiвняння iз цим земляком дона Карлеоне. – На старiка непохожий. Щуплий такий, хоча снайпери якраз iз таких хлюпикiв i получаються. А ето його Едiк привiв. Вообще оборзiв. Каже, буди шефа. Не до спання. Дiло срочне, гробове. Вiн, говоре, то есть ви, шеф, в курсах. Так пускай Едiк доложить, бос. Що-то вiн мене запутав. Я хотiв розпитать, щоб буть у курсах, i доложить, а вiн каже – не твого ума, тупого, це дiло. – Ну зви того умнiка. Капець гордився своiм пiар-менеджером i полiттехнологом, як може тiшитися шанована людина кмiтливим котиком, що часом пакостить, безкарно зловживаючи добротою господаря. Бувало, зберуться у «баньцi» народнi депутати iз ворожих на людях i дружнiх позаочi фракцiй i хваляться своiми медiа-кiлерами, як гладiаторами. На ринку полiтичних колiзеiв цi бiйцi невидимого фронту мали свою цiну, i кожному парламентському патрицiю хотiлося придбати до свого стойла якомога дорожчого бичару. Так одного разу прямо у парнiй Гоша перекупив свого Едю у донецького олiгарха. Подвiйний вiдвалив тариф i не шкодуе. Правда, коли наступного дня уже проданий журналюшка прийшов на «лiчное собеседованiе», виявилося, що вiн усе життя за бабки Донбасу мочив бандерiвцiв, падло. А тепер-от треба стрiлять у протилежну сторону. – Петре Павловичу, не журiться, – я в темi. Усю брудну бiлизну вчорашнiх господарiв знаю на нюх. А школа боротьби iз такими вродi би нациками, як ви, озброiла мене знаннями, якi породили у моему переконаному свiтоглядi палку любов до украiнського буржуазного нацiоналiзму, у табiр якого ви потрапили волею електоральноi необхiдностi. То був справжнiй унiверсал найвищого гатунку, бо свiй медiйний гарпун розвертав на 180 градусiв, навiть оком не моргнувши. Гоша так звик до цiеi супроводжуючоi особи, що не мiг кроку без нього ступити. «Як там Едiк?» – цю фразу вiн мiг повторювати сотнi разiв на день, бо полiттехнолог його персонально-ручний мав вiдповiдi на всi запитання шефа. Тому його придбання нардеп Капець вважав своею неабиякою удачею. – Пiар-привiт, Петре Павловичу, – Едiк аж iскрився спозарання. – Як вам спалося? Що навiдалось у снi солодкому? – Не тринди. Шо за iтальяшка? – щiльнiше замотуючись перед грядущим iноземцем у золотистий халат, пробурмотiв бос. Один турок на Схiдному базарi у Стамбулi переконав украiнського «вiзира», що це i е сутана того самого султана, котрий втрiскався у нашу героiчну Роксолану. – Дiло делiкатне. Нехай Сiкач посторожить вас у коридорi. – На цi слова напарника бодi-гард вишкiрив свою вставну щелепу, але на виконання мовчазного кивка шефа ретирувався за дверi. – Пригадуете, шеф, коли грохнули Артура i ми на поминки iздили? – розпочав Едiк, як i належиться полiттехнологу, iз витокiв питання. – То треба вiддати належне, Петре Павловичу, глибинi душi вашого серця. Артуша був паскуда рiдкiсна. Тому його й лiквiдували, але ви вiддали шану його пам’ятi, хоча, ви пам’ятаете, писали тодi, що то Сiкача робота. По почерку, мовляв, видно. І бiзнес його попав до вас нiбито пiдозрiло. Але то проза. Я не про те. Я про вiчне. Тодi ви розчулились i по дорозi додому iз похорону дiлилися, що вас вразило в момент прощання iз другом. Пам’ятаете склеп, у який засунули Артура? – А, да-да. От вiдгрохав, падло, гробище. Як же не помню. – То був той випадок, коли Едiк Гошу фiлiгранно зачепив за живе. – Бiзнес ми, конешно, забрали, а склеп той прихопить не випадало. Куди того Артушу викидати? На вулицю? Було би не по-християнськи. І опять же по твоiй частi – для iмiджу удар, якби взнала общественость. – Дуже правильна розкладка, тому тодi ви менi доручення дали. Щоб усякi там артушi в гробу перевернулися вiд заздростi. Доручили, значить, попрацювати креативному центру мозковому. Але так, як ви кажете, по-взрослому. Щоб ахнули, як писав великий Кобзар, мертвi, живi i ненародженi, – було видно, що клiент, як називав Едiк кожного наступного нардепа, визрiв, занурюючись у похороннi спогади. – Так ти поработав? Артушi, говорять, той саркофаг на гробу спорудив некий великий народний лауреат зi Львова, що Бандеру злiпив на Привокзальнiй. – Та що там лауреат. Ви ж мене знаете, Петре Павловичу. У мене масштаб мiжнародного класу. – Для себе особисто Карасяев видiляв подумки ключове слово «мiжнародний», бо йшлося про свiтовi тарифи, якi за визначенням мусять бути у рази вищими, нiж внутрiшньополiтичнi. – Не буду сперечатися iз вами, коли ви кажете, що ваш пiар-менеджер – то як Мессi у «Барселонi». Ви знаете, скiльки пiдвалювало всiляких рiзних олiгархiв, щоб переманить мене, але я працюю тiльки з вами i тiльки для вас. – Хвали мене, язичку, – лiберально поплескував по плечу пiдлеглого бос. – Не, ти молоток у мене, Едiчка. А вот, кстатi, чого ти оце, як ти кажеш, зi мною i на мене работаеш? От як ти об’ясниш? Едiк зробив вигляд, що глибоко задумався, але цю заучену тираду вiн виголошував кожному своему клiенту, причому не один раз. І кожен з них слухав цю муру, просто захлинаючись вiд кайфу: – А тому, Петре Павловичу, що усе це шобло лише думае, як би на горбу народному писки напакувати. Злодюга на злодюзi i злодюгою поганяе. На усiх гiлках влади. От що таке украiнська полiтика i псевдоелiта нацiональна. А ви – ви не такий. Ви син свого народу, що з нього вийшов. Важко склалася доля у молодого хлопчини. Мало не з дитячих лiт зазнав, що то значить баланду на зонi смоктати, але не зламався, навiть не зiгнувся. Навпаки – загартувався наче спецiально на двох ходках. Щоб потiм узяти на себе велику iсторичну ношу i вести рiдний знедолений народ у Європу протягом уже трьох скликань. Раз добром нагрiте серце – вiк не прохолоне. От чому я з вами, шеф. І ще поважаю я вас, Петре Павловичу, як великого патрiота. Де ще у нас е, як тепер кажуть, такi олiгархи, якi пiднiмаються зранку пiд величавi звуки нашого Державного гiмну? Де у й кого висять у свiтлицi портрети президентiв нашоi соборноi i самостiйноi держави? Хто дае грошi, нажитi непосильною працею, на парафiю свого округу? Інший, шубравець, мандата вхопив – i поминай, як звали. А ви от навiть поселилися на рiднiй землi у рiдному селi. Разом iз виборцями дiлите усi незгоди свiтовоi економiчноi кризи. – Ти не думай, Едя, що я не в курсах – що я не знаю, що серед вашого брата шулер на шулерi, у якого одне на умi – як би обчикрижить народного обранця i витрусить йому карман iз чесно заробленими грошима у ходi реформ. Но я тебе цiню за те, що ти не такий – що ти отак на встречах iз трудящимiся правду-матку рiжеш, як оце зараз. Ну да ладно. Так шо там Арфуша iз його саркофагом? Ти, Едiк, давай тримай язик за зубами, але тi писаки рiдко, але об’ективно освiщають. То таки Сiкач завалив того мудiлу, щоб ти знав. А що було робить – або вiн мене, або я його. Закон джунглiв. І що ти там про лауреата кажеш? – Сошка местного разливу, той лауреат, – скривився Карасяев у гидливiй гримасi. – Нехай лiпить своiх козакiв зi стрiльцями. Я ж знаю, на кого працюю. Тому, щоб усе тут було адекватно масштабу вашоi особистостi, я вийшов на Флоренцiю. На батькiвщину Мiкеланджело. Ну ви ж знаете такого, безумовно. Едiк любив отак лупонути по лобi свого елiтарного пiддослiдного релiкта, що той у неймовiрних муках намагався заворушити своею пiвзвивиною. То була чи не едина його погана звичка, яка не раз призводила до розiрвання контракту. Нi, Едiк знав, що середньостатистичний освiтнiй рiвень народних депутатiв – нижче першого курсу ремiсничого профтехучилища iз гiрськоi мiсцевостi. Знав, а все ж, аби роз’ятрити заклопотану державними справами депутатську душу, наводив якiсь там факти iз пiдручникiв для середнього чи старшого шкiльного вiку, i вiд удару такого нижче пояса його омандаченi пiтекантропи лише очицями своiми вип’яченими клiпали. Ризикована справа для кожного полiттехнолога – промацувати те, чого нема, – рiвень освiченостi чи просто начитаностi народного депутата… – Шо-то не в курсах. А може, забув. Анджело, такий оброслий, кажiсь, був у нас у третьому бараку за старшого. Ох, i гнида була редчайша. Над пацанами iзмивався. І тащився од етого. – Та який барак, бос?! То не той Анджело! – Вiд такоi розмови на вищих iнтелектуальних тонах Едiк отримував особливе задоволення, ну просто як бонус до контракту, причому цим бонусом його щедро нагороджували усi його клiенти, що за статусом представляли елiту великого народу у центрi Європи. – Це свiтове iм’я епохи Вiдродження. Мiкеланджело. Творець генiальноi «Пiести», що у соборi Святого Петра зберiгаеться. – Так я ж там був iз Льолькою минулого лiта. Що-то не замiтив. – Гоша вiдчув, що дав маху iз тим Анджелом, тому одразу включив свiй набуток у сферi мiжнародноi дiяльностi. По свiту вiн любив iздити. В основному iз мотивацii пiзнання свiтовоi кухнi у всьому ii невичерпному розмаiттi. А що стосуеться цiеi хваленоi архiтектури, якою належало натуральному ерудиту сучасного зразка захоплюватися, Гоша притримувався консервативних поглядiв i на всi випадки життя, коли його питали, як там Вiдень чи Париж, Прага чи Барселона, мав одну вiдповiдь: «Та там такi самi мури, як у Львовi. Ну, може, трохи грубшi». – Ну добре. Не будемо вiдхилятися вiд теми. Я вам сучасного Мiкеланджело забезпечив. Із доставкою додому, що називаеться. Живий, як огурчик, у вас пiд дверима. Причому вiн ще й каже, що мае авсвайс як прапраправнук внучатого племiнника Леонардо да Вiнчi. Дивлячись, як тужиться у переварюваннi щойно отриманоi iнформацii клiент, Едiк розумiв, що тривала пауза пояснюеться реiнкарнацiею у зекiвськiй пам’ятi асоцiативного барачного прообразу щойно наведеного генiя епохи Ренесансу. Насправдi до народного депутата почало доходити, що цей миршавий пiарник просто не упускае нагоди, щоб над ним «поiздеваться». У свою чергу, Карасяев вiдчув загрозу i миттево перевiв iнтелектуальну розмову у потрiбне русло: – Артуша справдi нехай перевертаеться iз заздростi. Цей новоявлений Мiкель злiпить вам такого Анджело, що вся ця рагульня випаде в аут. Такого склепу не те що у Задвiрцях наших, а на всiх отих личакiвських, ваганьковських, включно iз Пер-Лашез, – на всiх цвинтарях не бачили такого шедевра, який буде у вас. – А що ти якусь непонятку пробелькотiв? Ти вчив мене того клятого пiару – усе перепитувать, що неясно. Щоб не було потiм, як з отим, – Гошi, було, не дай поiсти, що вiн любив понад життя, а дай покепкувати над президентами Украiни. – Анна Ахметова! Гулак-Артьомовський! Во дайот паря. – Тут же глибокоiнтелектуально розреготався. – Ви, напевне, маете на увазi Пер-Лашез? – Едiк миттево зорiентувався у тому, на чому наголосив народний депутат. – Во-во. Шо то за пер? – То так цвинтар у Парижi називаеться. Там Карл Маркс похований. Капець вiдчув, що особиста потужна, за власним переконанням, ерудицiя його пiдводить: – Почекай. А чого в Парижi? Нас у Тобольську на заняттях з полiтпросвета вчили, що вiн – нiмецький жид. Що йому Енгельс купив участок на кладовищi, бо у Парижi, видно, недешево? – Правильно вас учили комiсари КПРС у процесi перевиховання з метою формування у вашiй особi свiдомого будiвника комунiзму. Карл Маркс народився i жив у Нiмеччинi. А вмер у Францii. То так бувае iз рiзного роду заблудами. Але нам той бiблiотекар iз його диктатурою пролетарiату – не рiвня. Ви, Петре Павловичу, вмрете на батькiвщинi, про що ми й потурбуемось, – випалив полiттехнолог, перебуваючи цього перспективного дня у похоронно-мiжнароднiй темi, яка мiстила потужний внутрiшнiй потенцiал вiдкату. – Що ти сказав, гнiдьониш? – Бичачi очi Капця налилися вмить кров’ю, оскiльки подiбнi фiлософськi сентенцii вiн був навчений сприймати буквально. – Та ви мене не так зрозумiли! – вигукнув кандидат у могильники чiльного представника дикого капiталiзму. – То я винуватий, що таке бовкнув – нiби ми потурбуемось, щоб ви той… Дiйсно дурня якась. Живiть собi на здоров’я, дорогий Петре Павловичу, i ми – коло вас. Я мав на увазi, що, як було сказано на поминках у Артушi, ваше завдання виконано. Капцевi вiдлягло при згадуваннi спочилого товариша по бiзнесу. Його упокоення на рiвнi рефлексу Гоша занiс у картотецi своеi специфiчноi свiдомостi у реестр особистих життевих подвигiв, тому такi спомини так само рефлекторно породжували тiльки позитивнi емоцii. Така вже доля депутатська – пiд купол можна було потрапити тiльки по трупах братанiв. Зазiваешся – i пропадеш безвiсти пiд кiлькома шарами – за европейською технологiею iх мае бути шiстнадцять – пiд шарами асфальту на хайвею. – Ну ладно. Так ти шо, скульптора, настоящого iтальяшку виписав з Італii? Ну, Едiк, ти дайош. Кадр ти ценнейший. Нiчого не скажеш. То мiй правильний вибiр з тим пiаром, будь вiн неладний. Так зови його немедленно. – Тiльки вiн по-нашому нi бельмеса. Я буду усе перекладати, – iз притиском на останньому словi оприлюднив iнструкцiю переговорiв Едiк. Треба ж було такому трапитися, що iталiець насправдi був внуком останнього генсека Компартii Італii – найбiльшоi у Захiднiй Європi – товариша Берлiнгуера, тому вчився у часи Брежнева у початкових класах у спецшколi в Москвi i тому, як на зло, володiв росiйською майже без словника. Але вiн не володiв досконало iншою мовою – мовою «розпилу», якою здiйснювалися ринковi реформи на пострадянському просторi, i передовсiм у сферi впровадження iноземних iнвестицiй у технологiчно вiдсталий на 100 рокiв народногосподарський комплекс колишнього СРСР. Тому iталiйцевi у процесi переговорiв найкраще належало мовчати, аби не бовкнути чогось катастрофiчного прозорою мовою iхнього захiдного бiзнесу, що могло призвести до руйнування схем «розпилу» чи, по-народному кажучи, просто вiдкату, у чому, власне, й полягае вся iсторична фiлософiя нашоi стратегiчноi iнтеграцii в ЄС i, зокрема, у цьому контекстi монументального поховання нардепа прозахiдноi орiентацii Капця на кращих архiтектурних традицiях европейськоi цивiлiзацii, у яку ми прагнемо. – А ти шо, шариш по-iтальянськи? – щиро висловив свiй подив Петро Павлович. Енциклопедичнiсть знань Едiка його все-таки радувала, бо це усвiдомлення давало йому переконання, що вiн недаремно платить грошi такому пiар-полiглоту. Звiдки йому було знати, що Карасяев мав за плечима тiльки середню школу мiлiцii, де у програмi навчання була едина мова – росiйська, зате, як випускник цiеi ментовськоi бурси, вiн набув блискучу професiйну практику на тривалiй службi у колонii посиленого режиму, що й стало вiдмiнною базою майбутнього полiттехнолога для сучасних передових бiзнесменiв, переважно зекiв. Вiн iх, своiх нафаршированих клiентiв, просто дуже добре знав i розумiв ще iз зони, а тому мiг говорити з ними на всiх мовах свiту. – Там, де е бабки, там вступае у силу есперанто, – кинув Едiк на ходу, i поки «вiзир» у султанському халатi сушив голову над цiею черговою головоломкою, Карасяев уже ввiв за руку в апартаменти високого гостя. – Бона сера, синьйор Гоша, – випалив жвавий iталiець, мiряючи з нiг до голови фiгуру народного депутата, тушка якого мала стати предметом його творчого втiлення. – Слава Украiнi, мiстер, – знiтився Капець. – Героям слава, шеф. Тiльки по-iталiйськи треба звертатись не «мiстер», а «синьйор». Синьйор Мiкель, – Едiк блискавично i впевнено вступив у повноваження перекладача. Тим часом iталiець, як було його проiнструктовано за дверима, довго i швидко говорить iталiйською мовою. Що вiн говорить – не мало жодного значення. Головне – що перекладач Едiк донiс до високоi договiрноi украiнськоi сторони в особi члена нацiонального парламенту саме те, що належало для успiшного просування процесу переговорiв: – Маестро каже, що для нього велика честь працювати для такого видатного i знаного у Європi дiяча ринковоi економiки i розвою демократii на пострадянському просторi, як мiстер, тьфу ти, синьйор Капець. Але тут перекладача враз бiльш нiж смiливо перебив господар: – Ти переведи йому, Едiк, що я, як член парламенту, твердо защiщаю европейський вибiр нашоi держави, i для нас, як i для них там, у Європейськiм Союзi, демократiя – превише всього. Що для нас iнтеграцiя iз ними, iз Європою – нацiональна мечта. Потому как должни буть вмiстi в силу того, шо нашi бабки там, на iхнiх кiпрах i крiтах. І ми тоже Європа. Колись нашi козаки, скажи, пускай знае, возили до них, у iхню Флоренцiю, сiль. Чумаки називалися. Були би вони без них, без чумакiв наших, несолоно хлебавши. А то бачиш, як пiднялись. Тому колись ми iх пiднiмали, а тепер пускай вони нам пiдсоблять у трудну мiнуту, коли москалi наступають. Кстатi, той iхнiй батяр нащот девок, як його, Барлусконi слишком сильну дружбу завiв iз нашим клятим ворогом Путiним. Це нам не по душi. Пускай вiн сам, той iхнiй дед з подтяшками – ох Льолька реготалася, як побачила таку машкару, – пускай вiн сам розбещений iтальяшка у Таможенний союз вступае. Ти йому, Едiк, отак дотошно i дипломатично усе переведи, щоб вiн знав, з ким дiло мае. А то вiн може подумати, що попав у якусь Малоросiю, бляха. – Усе вiн знае, Петре Павловичу, – мовою ввiчливих жестiв на адресу гостя розвiював сумнiви на шляху евроiнтеграцii новоспечений дипломат. – Ви що думаете, що я вам непiдготовленого бiзнес-партнера привiз? Але, може, не будемо, так би мовити, на рожон лiзти. На хера нам той Берлусконi iз його девками. Італьянець, вiн хоч i богему представляе, але може образитись. Не вам, члену ПУКу, пояснювати, що таке нацiональна гордiсть. Ви ж бачите, який у них менталiтет курвiвський. Вiн дiвок паталашить, а вони, тобто електорат iхнiй, голосуе за нього. То у нас народ голосуе за iдею, а у них за цю саму, не приведи Господь… Італiець щось знову загомонiв по-своему iз притаманною своiй енергiйнiй нацii емоцiйнiстю, розмахуючи руками, змiнюючи iнтонацii, наганяючи на вiзавi легкий шал незбагненностi. Говорив вiн довго i так мелодiйно, що Капець аж заслухався. Вiн принципово не хотiв чи не мiг запам’ятати жодного iноземного слова, бо зекiвського суржику iз загальноприйнятого i хохляцького, та iз прикусом галiцманського колориту йому цiлком вистачало у життi. Кiлька разiв вiн навiть брав участь у засiданнях Європарламенту у Страсбурзi, де патякали усiма мовами, а голос iз дротика у вусi перекладав народному депутату увесь цей европейський «триндьож». Нащо депутату вчити мови, коли завжди «за бугром» тобi стромлять того дротика, i ти уже у курсах. Але маючи схильнiсть до музичноi попси, Капець слухав iталiйця iз задоволенням. Нi бельмеса, а просто цiкаво, як людина кривляеться на своiй галагурнi, будь воно неладно. – О, бачите, вiн зрозумiв, що ви висловлювалися про Берлусконi. І зробив правильний висновок, – дуже коротко переклав Едiк цю тривалу тираду. – І шо, вiн обiдився? – стрепенувся Петрушка, боячись зiрвати переговори на самому iхньому багатообiцяючому стартi. – Куди там, – заспокоiв тлумач iз мов усiх нацiй, якi мають грошi. – Синьйор маестро каже, що до нього якраз звернувся Берлусконi iз таким самим питанням, як i ви, але вiн вiддав перевагу вам. Бо вважае вас бiльш видатною фiгурою европейського масштабу, нiж той iхнiй не по роках шустрий донжуан. Капець за тривалi роки перебування у парламентi вiд захiдного регiону Украiни уже виробив умовний рефлекс, що треба при кожнiй нагодi копнути москалiв, щоб утримувати електорат у станi любовi до слуги народу. І чим тiснiше вiн тулився до Газпрому пiсля виборiв, тим сильнiше мав лупити московiтiв перед електоратом. Цю азбуку патрiота вiн засвоiв чiтко, i вона спрацьовувала на кожних виборах. Бiльше того, Капець офiцiйно вступив у Патрiотичний украiнський комiтет. Ясна штука, що у ПУК украiнськоi полiтики його прийняли якраз у зв’язку з тим, що вiн практично утримував цю полiтичну, що називаеться, силу за своi «бабки». Тобто за грошi Газпрому. – Шо вiн мае в виду, Таможенний союз? – автоматично випалив, дивлячись iз пiдозрою прямо в очi внучатому правнуку Леонардо да Вiнчi. – Та нi. Йому той союз, як i весь Пiвденний потiк, до лампочки, – зняв питання посередник у мiжнародних перемовинах. – Вiн же митець, а не злодiй, що сидить на трубi, як ото у нас. Вiн же ж спецiалiст не по газу, як ви, примiром, а по гробах. Ви для нього прiоритет, як кандидат у клiенти щодо гробу, тобто могили вашоi. Маеться на увазi, як кандидат для побудови iсторичноi споруди увiковiчення вашого великого iменi видатноi особистостi сучасностi. – А, в етом смислi, – заспокоiвся Капець вiд того, що йому не доведеться у спiлкуваннi iз представником ЄС поступатися геополiтичними iнтересами. – Саме у цьому, всесвiтньо-iсторичному смислi, – було пiдведено риску пiд його iдейними ваганнями. Едiку нетерпеливилося швидше дiйти до останнього роздiлу контракту пiд милозвучною назвою «Бюджет». – Давайте послухаемо, а точнiше подивимося, що вiн вам приготував. Вiн же не якийсь там лауреат львiвський, а земляк генiального Леонардо да Вiнчi. Тому у нас iз собою технiка модерна для iлюстрування художнiх проектiв наяву. Ви дозволите, Петре Павловичу, скористатися вашою плазмою? На знак згоди нардепа Карасяев розгорнув на меморiальнiй стiнi iз президентами бiле полотнище широкоформатного екрана. У вiллi погасло свiтло, неначе вичерпалося життя ii господаря i вiн перенiсся вiртуально на свiт той… Мало не в натуральну величину перед кандидатом у видатнi мерцi перед ним постала його могила. Хоча радше ii було назвати меморiальним комплексом героя чи нацiональним пантеоном в однiй особi. Було помiтно, як сiпаються повiки понад ще живими очицями депутата, який усе-таки кайфував вiд видовища свого перебування у потойбiчному свiтi. Вiн уявляв собi, як його тiло везуть на гарматному лафетi, а позаду крокуе траурним маршем парламент у складi конституцiйноi бiльшостi i непримиренноi опозицii, якi чи не вперше продемонстрували нацiональну монолiтнiсть у цю хвилину скорботи, проводжаючи в останню путь великого сина Украiни. А паралельним курсом рухаеться кавалькада чорних мерсiв iз включеними фарами i завиваючими iз печалi сиренами. Не може не зiбратися на останню сходку братва, щоб продемонструвати вiчнiсть на Землi i пам’ять на небi невмирущоi справи братана, якiй вiн присвятив кращi роки свого життя – до i пiсля. А також мiж ходками. На кумачевих подушках – його численнi нагороди, якi вiн купив собi у вiдповiдностi до встановленого тарифу, який, однак, коливався при рiзних президентах. Отут Капцевi майнула понад вухом, як муха, думка, що у нього ще немае зiрки Героя Украiни. Такий гробище, а покiйник – не герой? «Нестиковка получаеться. Надо буде занятися», – промимрив майже вголос, а про себе прораховуючи, скiльки сьогоднi може коштувати «Герой Украiни» у тарифнiй таблицi Управлiння з нагород Адмiнiстрацii Президента. А тим часом iталiець, мало не захлинаючись, уже на повну котушку коментував шедеври своеi похоронноi архiтектури на екранi. Зупинити його мiг тiльки Едiк командним суворим поглядом. – Ви щось сказали, Петре Павловичу? Я вас розумiю, це перенесення в iншу реальнiсть не може не сколихнути навiть вашу залiзну свiдомiсть. Як всесвiтньо вiдомий митець, синьйор Бранделлi завжди пропонуе своiм клiентам не просто туфту, а кiлька варiантiв вiдходу в iнший свiт. – Шо вiн, кiлер, едрьона вош. Що ти верзеш, Едiк. Говори, та не загаварюйся зi своiм iтальяшкою. – Цi приколи у таку тремтливу мить починали не подобатися нардепу. – Я висловився у смислi варiантiв примiщень для вiчного спочинку. А що тут ображатися, усi ми смертнi, Петре Павловичу, – аж просилося переведення розмови на високий фiлософський щабель, на якому звична для Гошi феня втрачала первинний смисл. Пiд впливом вiзуалiзацii своеi невблаганноi кончини мимоволi переповзав на цей щабель i Капець: – Но, шоб ти знав, пiар-парiньок, шо у кого бiльше бабла, той менше смертний, а у кого менше, той уже почтi шо смертний. Ну ти сказав – варiанти вiдходу. У нас же ето можуть по-своему сприйнять. В асфальт закатати, спалити дiм чи просто куля в лоб, контрольний пострiл. Карасяев, дивлячись, як перспектива, змодельована на екранi, не на жарт схвилювала клiента, розумiв, що ситуацiю треба тримати саме на цьому емоцiйно пафосному рiвнi, бо у станi трансу Гоша мiг за звичкою i за пушку вхопитися. – Ну що у вас за асоцiацii на основi набутого життевого та парламентського досвiду i нашоi сувороi ринковоi дiйсностi? Ми ж про вiчне. Так от сеньйор маестро винiс на ваш розгляд три варiанти. Перший не можна назвати плагiатом, але цей проект близький за задумом до поховання Наполеона Бонапарта. – Та ти шо? То така могилка у Наполеона? У психiцi вiдповiдних архетипiв реакцiя на iмена, а ще краще – на поганяла, набагато рельефнiше викликала рефлексiю, нiж рiзного роду поняття, особливо фiлософськi. Це було попадання у десятку. Гошу позаочi ще на зонi називали Наполеончиком за його непримiтний рiст i постiйне прагнення вивищуватися над братвою. Цю манеру вiн перенiс i у стiни парламенту, коли на засiданнях опозицiйноi фракцii весь час намагався монополiзувати за собою заключне слово резолюючоi частини типу «порешiть би iх» чи «та шо там референдум, коли мочить нада iх в каждому гальюнi». Добре, що засiдання фракцii проводили без преси, а то вона ходила б потiм iз зiв’ялими вухами вiд Гошиних сентенцiй. – У нього, у Бонапарта. Просто схожа, але ясно, що гiрша. Слабша. А ця, що на екранi, – то ваша, значить, могила. У того низькорослого французика, якого мало не замочили пiд Ватерлоо, спостерiгаеться еклектика iмпресiонiзму i сюрреалiзму з елементами ранньоеллiнського романтизму. А у вас буде класичний бароко. Класика у дусi епохи Ренесансу. Аналогiв у Європi немае. – Бранделлi жваво реагував на культурологiчнi термiни, якi мають iншомовне походження. А Капцевi найбiльше сподобалося останне ключове формулювання: – І не треба, раз немае. Ти же знаеш, у нас у всьому iсклюзiв мае бути. Он Льолька, коли iздила iз отцем нашим до Папи у Ватикан, купила собi у тому Римi бiкiнi. Закачаешся. Ну шо, здавалося би, Едiк, – трусiкi, як трусiкi на красивiй попцi. А як сделано! Я, ти знаеш, надивився того, але таких не бачив. Ото воно iсклюзiв називаеться. – Саме так i не iнакше. Чесно кажучи, у них така там глуха криза зараз, що iхнi лiдери не можуть собi дозволити навiть такий спрощений варiант, як було у Бонапарта. – Едiку хотiлося потоптатися по тому французу, що полiз аж до Москви, але обморозив собi одне мiсце i почимчикував «восвоясi» до своiх парижiв. – Нащот бабла – не потягнуть. – Петро Павлович був членом парламентського комiтету iз европейськоi iнтеграцii, тому перебував сповна у темi. – Он задрипану Грецiю не можуть витягнути. Єврозона, едрьона вош. Ти переведи йому, що ми за цiною не постоiм. Лиш би понравилось. І головне – щоб переплюнуть iхнiх пихатих тих, як його, Бароззу зi всiлякими Соланами. Едiку подобався перебiг перемовин. Вiн знав, що у його клiента перевищене его i гiпертрофована самооцiнка, але щоб настiльки. Вiн уже навiть почав шкодувати, що вiдповiдно не завищив тарифи. Було видно, як бiлий день, що цей наполеончик готовий платити утридорога. Лиш би переплюнути всiляких рiзних бонапартiв. Але вiн ще не знав, що то були тiльки його входини у пантеон свiтовоi слави. Далi – бiльше. Едуард розумiв, що кураж, який почав прокльовуватися над густими бровами його клiента, належало розпалювати до затвора: – Ну, Бонапарт – не велике цабе. То так – для затравки. Далi йдеться про заглиблення у вiки, куди сягають витоки земноi цивiлiзацii. Синьйор Бранделлi каже, що то тепер «струя» у всьому свiтi. Несучий тренд похоронних симпатiй. Члени списку журналу «Форбс», який мав честь торiк бути поповненим i вашим iменем, вельмишановний Петре Павловичу, що дало можливiсть свiтовiй прогресивнiй громадськостi почути про нову i прекрасну, самостiйну i соборну державу Украiну, так от члени «Форбса» просто звихнулися на фараонах. Прагнуть спочивати у пiрамiдах. Просто пошесть, каже синьйор Бранделлi, iз тими пiрамiдами. Тут усе простiше – чотиригранник, але зато який бренд. 10 тисяч рокiв тримаеться. Будете почуватися, Петре Павловичу, самим Тутанхамоном. Виголосивши таку блискучу тираду, пiар-могильник не чекав, що знову викличе iз тюремного буття не тi асоцiацii. Гоша враз насупився: – Ти давай полегше, Едя, на поворотах, зi своiм iтальяшкою. Татарина iз Хамом давно замочили в Алчевську, а вiн тут випендрюеться. Вообще, обарзелi. У мене в хатi – i матюки iтальянськi гне, синьйор херiв. – Та що ви таке подумали, шеф? То так египетського фараона звали. Не подобаеться – вiзьмемо за основу Хеопса. – Персоналiзована коректива зняла напругу. – Ну, пiрамiди – щось у тому е. Я ж був там. Ну, думаю, вообще, мужики. Таке нагребсти на покойниках. Ну й крутизна. Я ж бачив, коли iз Хургади у культурну програму поiхав. Ото були олiгархи, слиш, етi фараони, iлi як ти iх звеш, татархамани. Хотя шо-то в тому есть. Може, так i надо. А чого жалiти на себе, коли бабки дозволяють? Коли ти заслужив у народу, опять же, як член парламента трьох созивiв, як патрiот свого народу. Вони, тi татрахамани, все-таки бiльше нашого понiмали у жiзнi. І що, ми гiршi? Що, не заслужити у свого вдячного народа? Для нього ж гнеш спину отут, на робочому посту, з утра до ночi. Не треба скромнiчать, Едiк. Скажи синьйору, що менi нравиться його вiденiе. А що ще? Ти сказав – три варiанти? Карасяев довго думав, чи йти на третiй варiант. З одного боку, належало враховувати глибокодемократичний свiтогляд Петра Павловича, а демократiя передбачае, перш за все, право вибору, i чим ширший той вибiр, тим може бути дорожчий, а значить, вагомiший вiдкат, який е кiнцевою метою усiеi цiеi похоронноi процесii. А з другого боку – як буде сприйнято цей варiант полум’яним антикомунiстом, який на боротьбi iз компартiею, вiд якоi у парламентi нинi залишилися лише рiжки та нiжки, будував кожну свою виборчу кампанiю. Що там будував – це вiн, полiттехнолог, надрочував виборцiв на образ ворога, який нинi загрожуе незалежностi Украiни приблизно так само, як хан Батий чи той самий Бонапарт. Але то все-таки Бранделлi наполiг на розглядi i третього варiанта, бо саме на ньому часто зупинялися украiнськi депутати, правда, лiвих полiтичних переконань, з якими доводилося уже працювати родичевi Берлiнгуера. – Ми, Петре Павловичу, розпочали iз глибини вiкiв i рухаемося, так би мовити, на крилах творчоi, генiальноi фантазii у напрямi до наших днiв. Звичайно, це виклик. Як кажуть у творчих колах, це одкровення. Але уся ця братiя на портретах iз булавою, що дослужилася честi висiти у вашiй скромнiй хатинi, випала би в осадок вiд своеi масштабноi жалюгiдностi, включно iз iхнiм хваленим Межигiр’ям. Синьйор маестро наголошуе, що у третьому варiантi врахована мiсцева специфiка, iсторична традицiя i ментальна тяглiсть. – При цих словах коментатора на екранi з’явилися якiсь знайомi обриси. – Говори, не томи, – творча iнтрига вже повнiстю володiла гробовим замовником. – Третiй варiант простий, як i все генiальне, – мавзолей! Як любить – то королеву, як лежать – то в мавзолеi! – При цих словах пiдскочив i сам скульптор, неначе сповна зрозумiв глибоку мудрiсть на незнайомiй украiнськiй мовi. – Ти шо, епнувся на повну голову. – Реакцiя була миттевою. – Ти шо менi, члену Народного руху Украiни з 96-го року, почесному члену крайового проводу ПУКу пiдсовуеш? Ти лiдера нацiонально-демократичноi течii провокуеш? Ти на кого работаеш, падло? Капцевi здалося, що вiн на мiтингу «Вставай, Украiно!», який хоче зiрвати московський провокатор. Вiд такоi грайливоi думки у його патрiотичну голову враз вдарила етнiчно чиста кров, вiд чого вiн накинувся з кулаками на «провокатора» Едiка. І подii почали розгортатися не на жарт серйозно, цiлком у дусi барачних розборок десь пiд Тобольськом. Спантеличений i непосвячений у гостроту iдейних протистоянь в Украiнi родич Леонардо да Вiнчi кинувся рознiмати носiiв мовзолейного протистояння, кричачи щось нечленороздiльне та iстеричне по-iталiйськи. Врештi, Гоша прийшов до тями i почав утихомирюватися, випускаючи Едiка iз цупких зекiвських обiймiв. Переляканий до смертi пiарщик усе ще лежав горiлиць, але вже мiг заявити свою позицiю. – То не я, то вiн, – тицяв пальцями у приголомшеного таким поворотом творчоi дискусii iталiйця. – То не я, то синьйор Мiкель Бранделлi. То його варiанти. Бо вiн скульптор iз Флоренцii, а я скромний пiар-менеджер та iмiджмейкер народного депутата Украiни. Капець також вiдсапувався у високому тронi посеред свого задвiрцiвського Версаля, що ледь не перетворився на Ватерлоо: – Говорили менi, що у тiй Італii комуняк… як гною. Недарма сокамерник Обух iз Саранська агiтiрував шукати бабки в Неаполi, де КПРС свое золото спрятала. Помiтивши, що Гоша наче каявся вiд свого такого глибокоiдейного зриву, Карасяев, яких би вольових надзусиль йому це не коштувало, намагався повернути iнтелектуальну полемiку у мирне русло: – Петре Павловичу, ви не нервуйтесь так iнфарктно. А то синьйор Бранделлi не встигне вам той саркофаг клятий збудувати i бабки з вас зняти. От ви впали в iстерику, не дослухавши до кiнця. Здоров’я свое не бережете i людей, якi щиро дбають про ваш вiчний спочинок, незаслужено ображаете. Почули ви «мавзолей» i вже зразу подумали про ката украiнського народу, того калмицького жида Ленiна. І це нормальна реакцiя украiнського патрiота, тим паче – члена ПУКу. Але для чого з кулаками? Я ж до вас ставлюся iз дорогою душею, усiм серцем хочу похоронити вас на рiвнi кращих свiтових стандартiв, а ви… – А як iначе реагувать? – перебив хазяiн дому. – Так мавзолей – вiн i есть мавзолей. На Краснiй площi. Нас, тих, що стали на путь iсправленiя, iз зони спецiально возили. На встречу з вождьом. От була пропаганда, скажи, Едiк? Але ми порвали iз ганебним минулим i стали на шлях будiвництва демократii i риночних реформ. Нам iз комуняками не по путi. Нi в етой жiзнi, нi в загробнiй. Ето, бля вообще, щоб я, як Ленiн, лежав у склепi. Що сказали би у фракцii? Вот, скривався пiд личиною нацiоналiста настоящий комунiст, що Петя отдихае вместе с Адаськом. Так i переведи цьому Тольяттi. Нiчого нам пiдсовувати комунiстичну iдеологiю. Тiльки нацiональна iдея спасе Украiну. Як не крути, але iз цього тупика треба було шукати вихiд. У полiттехнологiв це називаеться – перевести стрiлки. Раз народнi маси Захiдноi Украiни так дратуе «тушка» вождя свiтового пролетарiату, то треба з’iхати з теми шляхом пiдмiни тези, тобто «тушки». – Так от, як справжнiй член опозицiйноi фракцii, ви не могли iнакше прореагувати на третiй варiант синьйора Мiкельанджело, тьфу ти, Мiкельбранделiно. Але ви не врахували, що у мавзолеi лежить не один Ленiн, – вийшов iз пiке Карасяев. – Ну ти дайош. А хто iще? Я ж там був. Один одиньошонек. Рижий коротишка. Як вчора пiдстрелений i похований. Пiд склом у колбi. Ідол клятого московського iмперiалiзму, з яким ми будемо боротися по усьому фронту будiвництва демократii у нашiй державi, що йде туди до них, у Європу. Розмова, яка грунтувалася на власному досвiдi нардепа, набувала вже зовсiм iншого характеру i вiдходила вiд перспективи повернення до щойно вчиненого мордобою. – Я захоплююся вами, Петре Павловичу, як ви вмiете iз фактiв свого минулого життя робити висновки для вашоi нинiшньоi полiтичноi дiяльностi. – Тепер уже можна було поговорити спокiйно, як на засiданнi фракцii, а не на замiських стрiлках пiд мостом. – По-перше. Там був ще й другий кат – Сталiн. Але вчасно схаменулися i викинули на смiтник iсторii. За наказом нашого завербованого оунiвця, побратима Хруща. Я вам не раз казав, що мусив той Микитка в глибинi душi бути нашим нацiоналiстом, раз попер на Сталiна. – Та пiшли вони усi тi комуняки пiд три чорти. Що ти менi зуби заговарюеш. Не буду я лежати у мавзолеi як Ленiн. Не потому, що я в принципi проти мовзолею як архiтектурноi споруди для покойника, а я проти Ленiна як ворога Украiни, а я – патрiот Украiни i нацiоналiст до мозга костей. Понiмать надо. Ти, Едiк, слабо полiтично пiдкований. Хоч i крутишся коло мене. Мiг би уже нахвататися, щоб так iдеологiчно не кульгать на рiвному мiсцi. – Будь-якi навiть натяки на iдейнi компромiси отримували гiдну вiдсiч. – Ну добре. А як вам Хо Шi Мiн? Чим вiн вам не подобаеться? – Антикомунiстична впертiсть твердого опозицiонера уже виводила з себе гранично витриманого у роботi з клiентами полiттехнолога. – Не припоминаю такого поганяла. Ти про кого? – напружив кримiнальнi файли Гоша. – Товариш Хо лежить також у мавзолеi. І не вiн один. Тих мавзолеiв, як псячих будок, по всiх континентах, – почав нервувати координатор проекту. – Ху iз Хо? Це я знаю – англiйський iзучав. Хи-хи, – природне почуття гумору часом виповзало iз замрiяного низького чола народного депутата, i в таку мить вiн уже не здавався видатним опозицiйним борцем iз клятими режимами усiх мастей, а простим селянським хлопцем, який так чудернацько виглядав у позолоченому халатi. – Не Ху, а Хо. Вождь в’етнамського народу, якому вдячнi нащадки спорудили мавзолей. До якого у вас, Петре Павловичу, не може бути iдеологiчних претензiй, оскiльки у гнобленнi Украiни московським iмперiалiзмом вiн участi не брав. – То вже було пiдведення риски у диспутi над могилами, тобто iхнiми проектами, серед яких нардепу належало обрати свое гiдне мiсце в iсторii. – А чого ж тодi у мавзолеi розлiгся? Ну, ладно. Ви мене задовбали, мiстери синьйори. Давай так. Пускай, як його, Мiхаль… – Мiкель Бранделлi. – Нехай синьйор пошурупае щось таке середне мiж Наполеоном i тим, як ти казав, египетським, татарським хамом. – При згадцi про нього iталiець, що задрiмав на канапi, спохватився, улесливо благаючи синьйора закiнчувати цю нескiнченну феню. – Пускай, як ми у бiзнесi, примiром, газ iз металургiею соедiняем. Так i вiн нехай вiзьме усе лучше вiд Бонапарта i прищучить до Хеопса. Щоб було вроде би, як пiрамiда, на загляденiе, а вместе с тем i Наполеона напомiнае. Воно также й iдеологiчно буде правильно, потому как той же француз заодно iз нами, украiнськими нацiоналiстами, – гнав же москалоту аж до Москви, що й ми обязательно зробимо в будущiм. Ох, будемо гнать, аж пиль стоятиме стовпом. Настав кульмiнацiйний момент, коли належало перегорнути сторiнку з малюнками i перейти до заключного роздiлу бiзнес-плану з цифрами: – Ми тут порадились, i мiстер Бранделлi каже, що у такому разi, у силу рiзкого ускладнення як проектного рiшення, так i архiтектурного втiлення, бюджети двох варiантiв, без врахування третього, тобто мавзолею, що не вписуеться в iдеологiчну концепцiю, треба цi два бюджети скласти докупи. – Ану покажи, що там набiгло? – Петрушка завжди мусив особисто i персонально проглянути цi танцюючi колонки циферii, нiкому не довiряючи. Усiм партнерам, у тому числi й Едiку, було вiдомо, що ця колонада дерибану мусила бути виписана, як поема, – Гошу можна було обдурити, але дуже красиво. – Так то ж семечки. Тут йому не крiпатура тiпа дедушкi Барлусконi з його гаремом. Щитай, бабки у нього у карманi. На, получай аванс. Ця мить в iсторii украiнського парламентаризму гiдна пензля Мiкеланджело, коли слуга народу витягае iз креденца з-помiж тарелiв тугий згорток запакованих, як оселедець, доларiв. Кращi з кращих народних депутатiв збагатили свiтовий парламентаризм багатьма iнновацiями полiтичного менеджменту. Але за цим показником з украiнським парламентом не зрiвняеться жоден iнший, крiм великоруського, – а саме за кiлькiстю циркулюючоi налiчки у стiнах парламенту. Стало вже правилом, що коли ти «настоящiй», з великоi букви сенатор, повинен тримати у заначцi не менше повного КамАЗа, та ще й з прицепом – налiчки! Наiвнi люди, цi ревiзори фiнансових розвiдок iз тими офшорами. Там теж повинна лежати та сама заначка, але ти тiльки у такiм разi почуваешся приналежним до елiти великоi нацii, коли можеш помацати власне бабло. Гори бабла! Повний Камазище у бомбосховищi! Налiчка – от вона, нацiональна iдея, що еднае воедино усi фракцii i партii, усi внутрiшнi регiони i зовнiшнi кантони, усiх народних депутатiв, якi за рахунок того самого бабла заслужили народну довiру. – Чудово! – вигукнув нарештi уже iз щирою радiстю Едiк, приймаючи гонорар для наступноi – пiсля «розпилу» – передачi в урiзанiй, частковiй формi талановитому спадкоемцю вершинних злетiв европейського Ренесансу. – Я вважаю, що наша дискусiя вiдбулася на найвищому мистецькому та iдеологiчному рiвнi. Як i належиться при ухваленнi рiшення особливоi iсторичноi ваги, яким е ваше, патрiота та депутата, захоронення, дорогий Петре Павловичу. Але е тут одна невеличка заковика, яка не входить у компетенцiю синьйора Бранделлi, хоч вiн i земляк славного Леонардо да Вiнчi. Маестро каже, що пiд забудову такого монументального меморiального комплексу, якому немае рiвних на планетi з часiв фараонiв i фарисеiв, потрiбно землевiдведення площею пiвтора гектара. Бранделлi виструнчився в очiкуваннi вiдповiдi, оскiльки саме цю проблему вiн вважав найважчою у всiй похоронно-депутатськiй епопеi. Капець також прийняв офiцiйну позу, граючи тугим торсом на низьких нiжках: – Ха-ха. Тоже найшов проблему. Не вопрос. Переведи тому мiстеру синьйору: тут уся земля моя. Фараони отдихають. Коляда да Вiнчi Ще з часiв фараонiв, а може, ще й далi вглиб, вiдколи гори схиляються до стiп древнього поселення, вершиться це дiйство. Коляда. Благодать народження Бога на Землi. Звично люди йдуть iз дому в театр, а тут едина i потрясаюча оказiя, коли театр йде у дiм. У кожен. Якщо ви шукаете нових див свiту, то неодмiнно приiздiть на Рiздво у Галичину i ви побачите, як на ваших очах вiдчиняються Небеса й на Землю опускаеться вiчнiсть у золотих октавах пiд вiкном «Бог предвiчний нам народився». Заклопотанi одвiчним гречкосiйством по скупих пiдкарпатських крутосхилах, тутешнi селяни, одначе, нiколи не випускають iз натруджених мозолистих правиць галактичнi вiжки у космiчних мандрах. Над цiею благодатною землею пiд карпатським наддашшям нуртуе сув’язь мiж богоподiбним стадом i небесним Пастирем. І як би не прибивали iх до кам’янистоi ораницi зайди окупантiв розмаiтих мастей, як би не гнiтили сльотавi тумани помiж гiр i видолинкiв, з-помiж цих земних незгод завше вдивляеться в Небо ненаситний на Божу благодать етнiчний бойко, якого з-помiж iнших сонму племен вирiзняе космiчне масштабування його планетарних мандрiв. І живе вiн не iнакше, як вiд коляди до коляди, як вiд свята до свята. Коли у його зубожiлу на маетностi i невичерпну, як небесна глибiнь, селянську господу навiдуеться сам Господь Бог у рiздвяних обладунках спiвочого перевесла довкруж снопа iз сотень поколiнь, якi так само, як i тепер, запалювали Вiфлеемську зорю, що опускаеться благодаттю чи то iз дна галактичного Простору, де обiтуе Бог, чи iз дна Часу, на перелазах якого вигойдуються предвiчнi вiки. Було далеко за пiвнiч, коли Василя коляда застала за молитвою. Вiд хати до хати – усiм сiльським гуртом. З вечора до ранку. Господар подякував з порога колядникам: «Абисьте прийшли вiд нинi за рiк». Так казали з дiда-прадiда, але нiхто й не переймався, що цьому вiншуванню жодного разу не судилося збутися. Бо до нового Рiздва не доживали всi. За рiк рiдiли ряди сiльськоi громади. А таки не переймалися. Бо гадали – а може, то не я не доживу, а може, то не моя остання коляда, а чому то маю бути я? Хоча всi знали, що серед них е приреченi, але нiхто не знав, хто саме, коли i чому. Хвiртка зачинилась за останнiм колядником, а на обiйстi залишились двi темнi тiнi на снiгу. Вони посунулися назад за господарем до хати. То був Стефко Юродивий, що виконував останнiми роками головний тягар – носив товстелезний бубон серед колядуючих музик. Такi е в кожному селi, у котрих з дитинства не всi вдома, i не так у хатi, як у головi. – Питав, де ваша хата. Я його привiв. Заробив доляр, – прогугнявив Юродивий, а вiдтак затягнув коломийку, останнiм часом популярну в народi: Котилася торба з горба, А в торбi доляри. Господар тим часом розглядав гостя. Чужак. Хоча на Рiздво з’iжджаеться родина зi всiх свiтiв. – Христос раждаеться! – привiтався до пришельця, котрий неначе прикипiв до Василевих образiв. – Чи вiн не розумiе по-нашому? Стефко злегка штовхнув його, приводячи до пам’ятi: – Вiдповiдай, матолку. А може, вiн не вiруючий? У нас у селi таких нема. Гiсть стрепенувся i враз витяг з-пiд поли своеi чудернацькоi шуби тонку, як стебло, кiнцiвку, трясучи нею ваговиту Василеву правицю: – Синьйор Василь. Я так чуть-чуть. Украiнська мова. Я дивитись iкони. Я знати iсторiя. Моя родiна – Флоренцiя. А не знати автор. Ікона – генiально. Перфекто. Бравiсiмо. Школа Рафаель. Колекцiя Ватiкано? Виглядало так, що цей земляк Мiкеланджело вiрив у те, що говорив. Вiд цього Василь уже й не знав, хто тут – юродивий. Виглядало так, що вiн таки справдi не тутешнiй. А може, й справдi – iталiець? – Я маестро, – не вгавав незнайомець. – Моя робота – Лувр. Мое iм’я отут. Вiзит карт. Інглиш, Ескiзi. – Вiн витяг вiзитну картку i похапцем протягнув господаревi. Василь уважно вчитувався у наведенi титули дiйсного члена Римськоi академii мистецтв, яким був цей пан на iм’я Бранделлi. – Що то е сон у Рiздвяну нiч? – Бентегу вiд гостя перейняв i господар. Але флорентiець ходив по хатi, як по музею, крутячи головою на всi боки, ковзаючи проникливим поглядом по усiх стiнах, з яких на нього споглядали Ісус та Марiя, а також цiлий сонм апостолiв, евангелiстiв i великомученикiв. Йому справдi здавалося, що у цiй прикарпатськiй глухоманi, забутiй Богом i людьми, вiн втрапив у райськi свiтлицi Ватиканського музею iз його предвiчними, як коляда за вiкном, шедеврами свiтового мистецтва. Метушливий iталiець у цю мить справляв враження людини, що кривить душею, – то було б останне заняття, яке вiн влаштовував би у селянськiй украiнськiй хатинi. Вiн справдi переживав шок захоплення, причому цiлком професiйного, яке й приснитися не могло йому у цьому склепiннi, схожому своею первозданною вбогiстю й одухотворенiстю на Вiфлеемськi ясла. – Я мало знати. Я не знати автор, – бiдкався речитативом, як дяк iз наруччям Псалтиря. – Ху iз автор, мiстер Васiлiус? Василь не знав, що казати, хоча вiн нiколи не казав неправди, коли вона не була рятiвною. Та й який сенс йому кривити душею перед цiею цiлком вiдкритою i захопленою душею iталiйського художника: – Та то я щось такого… Сам. Так, для себе. Для свого храму, у якому я тут живу. Не сам. Із дiтьми. І з Богом. Оторопiлий гiсть переводив погляд з картин на господаря i знову на iкони. І було видно, що вiн не знае, чому бiльше дивуватися – цим шедеврам, що сипали естетичним сяйвом на приголомшену свiдомiсть флорентiйського художника, чи з’явленого, як не вiд свiту цього, украiнського самородка, рукотворнi святощi якого спонукали здригнутися людське i професiйне ество приблудного земляка Мiкеланджело. У цiй дивнiй i спотворенiй моральними покручами краiнi вiн раптом побачив свiтло на потьмянiлих стiнах вбогоi селянськоi оселi. Щойно вiн був вражений фараонською розкiшшю мiсцевого туполобого гобсека, що рвався у загробне увiковiчення, а тут перед ним постала iстинна нетлiннiсть, бо арс лонга – вiта бревiс – мистецтво вiчне, а життя коротке, i вiн бачив довкруж себе звисаючi у предвiчних бiблiйних образах естетичнi живописання вiчностi, до якоi вивищуеться усе те рукотворне, до чого дотикаеться пензель чи думка божественного людського таланту. В оцiпенiннi раптовому iталiець стояв як вкопаний. А вiдтак, приходячи до тями, згадав, чого прийшов у цю хату: – О, синьйор Петрушка. Моя украiнська. Марiчка вчити. Марiчка, грацiе. Мiй бамбiно. Грацiе. Вери найс. Я чуть-чуть. Тепер уже здригалася свiдомiсть господаря, якою завирували враз ошалiлi емоцii при iменi цьому найдорожчому. Як то важко людинi миритися iз дiйснiстю, яку не в змозi вiдвернути, хоча для душi, а не для тiла, вона видаеться викривленою. Ну як вiн мае розтлумачити своiй единiй судительцi Совiстi, що так мусить бути, що на то нема ради. А вона, Совiсть людська, коли нею нагороджена людина, не хоче слухати, не хоче знати. Вона мордуе, вона терзае, бо вона змайстрована так Всевишнiм, що нема в нiй рецептора сприйняття того, коли люди, якi безмежно люблять один одного, мають жити один без одного. На вiдстанi, як на розведеному мостi добровiльноi покути. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=2450875&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.