Будь дивом: 50 урокiв, щоб зробити неможливе можливим
Регiна Бретт


Регiна Бретт – авторка книжки «Бог нiколи не моргае. 50 урокiв, якi змiнять твое життя», бестселера за версiею «New York Times», i колонки в газетi «Plain Dealer» у Клiвлендi, штат Огайо. Двiчi була фiналiсткою Пулiтцерiвськоi премii в номiнацii «Коментар» та отримала численнi нагороди за письменницьку дiяльнiсть, включно з премiею «National Headliner» за статтi про рак грудей у 1999 та 2009 роках. Ведуча власноi радiопрограми «Шоу Регiни Бретт» на радiостанцii WKSU, дочiрнiй органiзацii Нацiонального громадського радiо пiвнiчно-захiдного Огайо.





Регiна Бретт

Будь дивом

50 урокiв, щоб зробити неможливе можливим



Присвячуеться Габрiель, моему першому диву





© Regina Brett, 2012

© DepositPhotos.com / Katerina_Dav, обкладинка, 2016

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2016




Вступ


Щодня ми проходимо повз численних творцiв див.

Здебiльшого вони добре маскуються i виглядають як звичайнiсiнькi люди: вчителi, перукарi, медсестри, секретарi, касири, таксисти i т. д.

Нiколи не забуду той день, коли я – суцiльний згусток стресу – зупинилася, щоб заплатити за паркування. На бiльшостi паркiнгiв цей процес виглядае так: ти пiд’iжджаеш до маленькоi будки, працiвник простягае з вiконечка руку, бере грошi, дае решту – i ти iдеш далi. Вашi погляди нiколи не зустрiчаються, i жоден iз вас не запам’ятовуе iншого.

Та цього разу працiвник пiдвiвся, висунув голову з вiкна й широко всмiхнувся. Поглянув менi в очi, привiтався, потиснув руку i благословив мене, перш нiж я поiхала далi.

Вiн сказав, що обожнюе свою роботу, бо завдяки iй може дiяти за покликанням – благословляти людей, якi виiжджають iз паркiнгу назустрiч своему дню. Там, де я бачила звичайного збирача грошей, вiн бачив свою життеву мiсiю. І завдяки йому я вiдчула, що вiдродилась i заспокоiлась.

У життi кожного з нас траплялися такi моменти. Коли поряд люди, якi розумiють, що насправдi важливим е кожен iз нас, а для того, щоб щось змiнити, не обов’язково заробляти силу-силенну грошей. Ти можеш почати дiяти там, де ти зараз, i примножувати добро.

У свiтi чимало проблем – i ми часто почуваемося приголомшеними через усе, що вiдбуваеться. Як часто ми чуемо вiд когось: «Чому, ну чому нiхто не може щось iз цим зробити?» Або ж цi слова злiтали саме з твоiх вуст, як злiтали з моiх. Ми дiзнаемося про поганi новини й тихенько шепочемо: «Потрiбне справжне диво, щоб усе це виправити». І чекаемо, чекаемо без кiнця й краю, доки хтось iнший стане цим дивом.

Ми хочемо, щоб у таких ситуацiях дiяв хтось iнший. Однак дива – це не те, що роблять виключно iншi, – це те, що робить кожен iз нас. Вони стаються тодi, коли звичайнi люди роблять щось надзвичайне. І бути дивом зовсiм не означае, що тобi потрiбно хапатися за розв’язання проблем усiеi земноi кулi. Це означае дiяти iнакше – у своiй вiтальнi, на робочому мiсцi, у своему найближчому оточеннi, зрештою – у спiльнотi.

Протягом останнiх 26 рокiв я мала честь працювати оглядачем у клiвлендськiй газетi «Plain Dealer», а до того була журналiстом «Beacon Journal» в Акронi. Можна сказати, сидiла в першому ряду на виставi з назвою «Життя». Звичайнi люди, що мали найрiзноманiтнiшi професii, вiдкривали менi своi серця та дiлилися iсторiями про те, як вони робили неможливе можливим. Із деякими з них ти зустрiнешся на сторiнках цiеi книжки, а спочатку iхнi iсторii були розказанi в нарисах для цих видань.

Захворювання на рак спонукало мене написати мою першу книжку «Бог нiколи не моргае. 50 урокiв, якi змiнять твое життя». Тi першi 50 урокiв мали стати знаком подяки за те, що я жива, що вiдлiк мого «одометра» сягнув 50 рокiв. Тринадцять рокiв тому, коли я була геть лисою вiд хiмiотерапii й дуже слабкою вiд опромiнення, я не була впевнена в тому, що взагалi матиму змогу старiшати. І саме тодi я познайомилася з численними людьми, якi змогли подолати рак i навчили мене робити все можливе незалежно вiд прогнозiв.

Цi 50 урокiв мандрували свiтом – спочатку як колонка в газетi, потiм у виглядi електронного листа, якого пересилали по всiй краiнi та свiту, i нарештi у виглядi книжки. Їх цитували топ-менеджери компанiй, пастори, суддi та соцiальнi працiвники. Їх друкували в сотнях брошур, церковних бюлетенях, газетах малих мiстечок. Люди носять список цих урокiв у своiх гаманцях, пришпилюють iх до стiни коло робочого мiсця та прикрiплюють на холодильники за допомогою магнiтiв.

Якось я почула таку рiч: виявляеться, люди читають, щоб вiдчути, що вони не самотнi. Сподiваюся, цi новi нариси, iсторii та газетнi колонки е вiдображенням особистих iстин, унiверсальних для всiх нас. І щиро вiрю, що ця книжка допоможе тобi прийняти себе такою чи таким, як ти е, i водночас спонукае бути кращим i робити щось у реальностi.

Ми не здатнi розв’язати всi проблеми, а те, що можемо зробити, не завжди вдаеться iдеально. Утiм, це не мае значення. Усе, що потрiбно, – почати дiяти тут i тепер. І якщо ми це зробимо, то зможемо змiнити цей свiт.




П’ятдесят урокiв





Урок 1

Почни дiяти там, де ти зараз


Є старе прислiв’я: «Якщо ти вважаеш себе надто малим, щоб на щось впливати, ти нiколи не опинявся в одному наметi з комаром».

Щоразу, коли я його чую, у мене аж вуха зiщулюються вiд думки про силу однiеi крихiтноi й набридливоi комашинки, що здатна не давати менi спати всю нiч, а потiм забезпечити свербiж на весь день. Насправдi ж усi ми достатньо великi або малi, саме такого розмiру, як треба, щоб щось змiнити.

Коли я працювала газетним репортером у Акронi, що в Огайо, одного разу менi дали завдання висвiтлити iсторiю, яка згодом набула великого розголосу. Одного вересневого дня було викрадено дiвчинку. Джессiка Репп мала тiльки дев’ять рокiв, коли одного понедiлка виiхала з дому на своему рожевому велосипедi. За два квартали вiд ii домiвки до неi на автiвцi пiд’iхав чоловiк i запитав, чи не знае вона когось iз сусiдiв, якi тут живуть. А потiм вийшов iз машини, вiдкрив багажник i вдав, що щось iз нього дiстае. Зненацька вiн схопив Джессiку з тротуару, кинув у багажник i помчав геть.

Батько Джессiки зателефонував до вiддiлу новин «Beacon Journal» i благав нас написати про зникнення його доньки. Дзвiнок надiйшов наприкiнцi дня, i в нас було замало часу, щоб повiдомити бiльше, нiж кiлька фактiв з його слiв, i дати опис дiвчинки. Полiцiя ще не пiдтвердила жодних деталей розслiдування, бо минуло зовсiм мало часу. Інформацii бракувало. Це сталося до появи системи сповiщення про зникнення дiтей «Amber Alert» та цiлодобових випускiв новин на численних кабельних каналах. Того дня одна з наших репортерок – Шерiл Гаррiс – залишилася на роботi допiзна, щоб дiзнатися вiд батька максимум iнформацii про дiвчинку. Вона доклала всiх зусиль, щоб у наступному номерi обов’язково з’явилося фото зниклоi дитини. Шерiл бракувало часу на те, щоб написати трохи бiльше, анiж просто опис бiлявоi дiвчинки в рожевiй футболцi.

Минула доба, а Джессiку ще не знайшли. До того часу новина облетiла майже всi ЗМІ. Я стояла коло ii будинку в компанii iнших репортерiв, очiкуючи на поганi новини, – нiхто з нас не сумнiвався, що вони будуть саме такими. Будь-який полiцейський скаже: якщо дитину не знаходять протягом перших 24 годин, вона вже не повернеться додому. Священики, сусiди й парафiяни стiкалися до будинку – заходили до нього, виходили… Це вже скидалося на похорон.

Чи може хтось iз нас уявити, як воно – бути одним iз батькiв зниклоi дитини? Молитися й сидiти всю нiч коло телефону, сподiваючись, що кожний дзвiнок може принести новину, швидше схожу на диво? Та натомiсть мама, тато i брат Джессiки прокинулися вiд шуму полiцейських гелiкоптерiв, якi шукали тiло дiвчинки. Кiнна полiцiя прочiсувала сусiднi кукурудзянi поля, щоб знайти ii труп. Шериф, агенти ФБР та десятки полiцейських розсипалися по всьому району. Полiцейськi навiть узяли човен, щоб перевiрити озера неподалiк. Собаки обнюхували улюбленого м’якого ведмедика Джессiки й бiгли шукати ii слiд…

Самотнiй хлопчик ходив туди-сюди вулицею, мiряючи кроками вiдстань до шерифового джипа, а потiм повертаючись назад. То був тринадцятирiчний брат Джессiки – Джонатан. Вiн постiйно запитував, чи не знайшлася його сестра. Очi хлопчика почервонiли вiд слiз i безсоння, адже протягом усiеi ночi вiн тiльки те й робив, що прокидався й перевiряв, чи не лежить його сестричка у своему лiжку, чи не спить там у повнiй безпецi.

Спостерiгаючи за роботою полiцii навколо мене й надi мною, я невпинно молилася за Джессiку та ii родину. Я стояла на тротуарi бiля ii будинку, аж раптом, здалося, весь дiм вибухнув криками.

Полiцiя знайшла Джессiку.

Живою.

Їi мама, сестра, брат i всi, хто був тiеi митi в будинку, вибiгли назовнi, радiсно схлипуючи та славлячи Бога. Батько якраз друкував додатковi копii ii фото, коли йому повiдомили цю звiстку. Вiн усе кинув i помчав до лiкарнi.

Усi репортери зробили те саме. Утiм, полiцiя вiдмовлялася розповiдати про те, що сталося з дiвчинкою. Коли вони намагалися дiзнатися деталi, вона починала плакати.

Зрештою з’ясувалося, що о 5 годинi ранку викрадач привiв дiвчинку до мiнi-маркету «Daily Mart», що в Барбертонi. Продавець – один iз тих людей, якi перебувають на найнижчому кар’ерному щаблi, – старанно обслуговував покупцiв, коли до крамницi зайшов чоловiк iз маленькою дiвчинкою. Вона мала наляканий вигляд. Продавець поглянув на дiвчинку, на фото Джессiки Репп, що супроводжувало газетну новину, яку написала Шерiл. Вiн упiзнав ii. А тодi зателефонував до полiцii.

Цей продавець урятував дiвчинцi життя. Вiн упiзнав ii викрадача, бо той ранiше бував у iхнiй крамницi. Трохи згодом працiвник заправки також зателефонував до полiцii, оскiльки помiтив чоловiка, який поводився дивно. Завдяки запису з вiдеокамери вдалося з’ясувати, що то був викрадач – вiн зупинився на заправцi купити цигарок. А близько 11 години ранку полiцiя помiтила його авто на паркiнгу. Дiвчинка сидiла на передньому сидiннi поряд iз викрадачем.

У полiцii повiдомили, що викрадач мав психiчний розлад, лiкуванням якого нiхто не займався, i його поведiнка була непередбачуваною. Офiцери зауважили, що вiн iз великою ймовiрнiстю якоiсь митi мiг запанiкувати та вбити дiвчинку.

Моя подруга Шерiл здобула Пулiтцерiвську премiю – найвищу нагороду, яку може отримати журналiст, – i сталося це багато рокiв потому, коли вона написала серiю газетних статей про расовi стосунки. Шерiл навiть не пам’ятае, що колись писала новину про Джессiку Репп. Та робота була незначною i аж нiяк не вплинула на ii подальшу кар’еру. То не була журналiстика, за яку отримують премii та визнання, однак то було дещо краще. То була журналiстика, яка рятуе життя.

Найважливiшою iсторiею з-помiж тих, якi вона будь-коли написала, iмовiрно, була найкоротша з них. Я не пам’ятаю, але, здаеться, пiд нею навiть не зазначалося ii iм’я. Однак ця новина допомогла врятувати життя дитини.

Я так i не дiзналася, як склалася доля працiвника заправки i продавця мiнi-маркету, який першим повiдомив про те, що бачив дiвчинку з викрадачем. Дуже часто такi люди залишаються абсолютно непомiтними – ми навiть не дивимося iм в очi, коли купуемо молоко, пачку цигарок чи заливаемо пальне в бак.

Однак ця iсторiя змiнила мою думку про людей, повз яких ми проходимо щодня. Людей, якi працюють там, де нам би не хотiлося працювати. Завдяки iм я дiзналася дуже важливу рiч: немае людини, яка була б геть незначною чи надто малою, щоб на щось вплинути, щось змiнити.

Якщо хочеш, щоб у цьому свiтi сталися суттевi змiни, виконуй своi малi завдання з великою любов’ю, великою увагою, великою пристрастю. Просто прийми як данiсть роботу, родину, сусiдiв, своi завдання.

Адже нiколи не знаеш, що трапиться, якщо ти просто почнеш дiяти за можливостями, якi перед тобою вiдкриваються. Коли дiеш тут i тепер, ти можеш пробивати на касi молоко, цигарки i пальне. А можеш урятувати чиесь життя.




Урок 2

Роби те, що тобi до снаги


Неможливе може початися з чогось незначного – скажiмо, маленькоi гулi.

Протягом багатьох рокiв я не раз чула застереження: «Здiйснюй самообстеження грудей щомiсяця». Як i бiльшiсть жiнок, я робила його «нiбито» регулярно. Раз на кiлька мiсяцiв швиденько «нiбито» промацувала груди, однак не настiльки ретельно, як радили лiкарi. Я не хотiла шукати собi проблем – бо якщо iх шукаеш, то обов’язково знайдеш. А вишукування раку вибивае тебе з колii. Дякувати Боговi, я це робила!

Одного вечора, коли я виконувала коловi рухи подушечками пальцiв по грудях, моi пальцi раптом завмерли. Як вiддавна тут оце затвердiння? Можливо, це нi про що не свiдчить, але минулого разу, коли я перевiряла, його тут не було. І ця «дрiбничка» виявилася раком грудей ІІ стадii. Згодом хiрург видалив пухлину завбiльшки з виноградину.

Коли чуеш слово «рак», тобi здаеться, що хтось пiдкидае елементи гри «Життя» високо в повiтря. Вони розлiтаються навсiбiч, а потiм приземляються на нове iгрове поле. Усе перемiстилося в iншу площину, i ти не знаеш, iз чого почати. Однак страх угамовуеться, коли ти починаеш дiяти, коли робиш те, що тобi до снаги.

Перш нiж розпочався курс хiмiотерапii, я записала найкращi поради вiд лiкарiв, членiв родини, друзiв, а також тi, якi знайшла в книжках чи почула вiд людей, котрим вдалося подолати рак. Я створила «iнструкцiю користувача», покликану допомогти менi подбати про себе. Вона мала нагадувати, що з раком можна впоратись. Я склала план, який допомiг би менi витримати чотири мiсяцi хiмiотерапii та шiсть тижнiв щоденного опромiнення. І на початку моеi «iнструкцii» я присягнулася, що виживу:



Я, Регiна, присягаюсь одужати. Присягаюся брати участь у своему лiкуваннi, навiть якщо це означатиме, що в моему життi стануться фiзичнi, емоцiйнi та психiчнi змiни. Присягаюсь дотримуватися курсу лiкування та не озиратися назад. Присягаюся робити все можливе, щоб зцiлитись i жити далi.


Коли в тебе рак, то це немов ти потрапляеш до нового часового поясу – поясу Раку. У Тропiку Раку все обертаеться навколо твого здоров’я або хвороби. Я не хотiла, щоб мое життя стало супутником раку. Життя мае бути на першому мiсцi, а рак – на другому. Отже, я вирiшила розробити план: радiти життю, навiть якщо в мене рак. Насолоджуватися життям разом iз людьми, яких люблю, прочитати всi запланованi книжки, переглянути фiльми, на якi ранiше бракувало часу, i врештi-решт купити пiанiно, про яке завжди мрiяла. Згiдно з цим планом мое життя мало залишитися максимально незмiнним: я хотiла писати свою газетну колонку, грати у волейбол i викладати в коледжi курс письменницькоi майстерностi.

Уранцi перед першим сеансом хiмiотерапii я поклала в рюкзак пляшку з водою, «iнструкцiю користувача», блокнот, ручки, льодяники, CD-плеер, диски, навушники та книжки. Сеанс мав тривати одну чи двi години, однак я була готова до будь-чого. Я вмостилася в крiслi так, нiби то був пляжний шезлонг, одягла навушники й почала слухати пiсню Луi Армстронга: «Я бачу дерева й троянди, що цвiтом буяють для нас… І думаю тихо-тихо: „Який же чудовий цей свiт…“»

І свiт справдi був чудовим, попри те, що цiлiсiнький рiк вiн обертався навколо мого раку. Коли 1998 року я захворiла, поблизу не було груп пiдтримки, якi б не вимагали грошей чи страховки. У кожнiй лiкарнi пропонували свою програму, однак не було жодного централiзованого мiсця, де можна було б спiлкуватися з iншими «борцями з раком», спробувати йогу, масаж, рейкi[1 - Вид нетрадицiйноi медицини, що передбачае зцiлення за допомогою дотикiв долонь. (Тут i далi прим. перекл.)], фiзичнi вправи, вести щоденник та займатися iншими холiстичними[2 - Концепцiя нетрадицiйноi медицини, центром уваги якоi е людина як цiлiсна система.] справами, що сприяють зцiленню.

Через рiк пiсля мого одужання в моему життi з’явилася Ейлiн Сефрен. І вона про дещо мрiяла. Ейлiн хотiла створити мiсце, куди мiг би прийти кожен, у чиему життi з’явився рак, i отримати необхiдну пiдтримку безкоштовно. Я сидiла за одним столом iз десятками iнших людей, яких вона запросила на першу зустрiч iз планування. Їi мрiя видавалася такою великою, неосяжною, неможливою… Я мала сумнiви, що вона коли-небудь здiйсниться, а тому вирiшила вийти з цiеi гри. Усе ще слабка пiсля хiмiотерапii та залишкових явищ опромiнення, я навiть не могла уявити, що ця iдея зможе розправити крила й вiдiрватися вiд землi.

Ейлiн була соцiальним працiвником клiнiки. В обох ii батькiв дiагностували онкологiчнi захворювання з рiзницею в пiвроку – батько захворiв на рак легень, а в матерi була неходжскiнська лiмфома. Обое померли з рiзницею в три роки. Перебуваючи поряд iз ними протягом усього процесу лiкування, Ейлiн усвiдомила, що хворим на рак украй необхiдне мiсце, де вони могли б отримати допомогу. Їi уява чiтко вимальовувала центр, який би не був схожий на лiкарню анi запахом, анi виглядом, анi атмосферою. Це мало бути мiсце, у якому ти не повинен надавати «правильну» страховку, щоб отримати консультацiю. Мiсце, де тобi можуть зробити масаж без призначення лiкаря. Мiсце, де кожен, у чиему життi з’явився рак, мiг би отримати безкоштовну пiдтримку. Мiсце, де не почуваешся таким самотнiм.

Ейлiн працювала з пацiентами, якi мали онкологiчнi й психологiчнi проблеми. Вона згуртувала навколо себе комiсiю експертiв, зустрiчалася з фахiвцями в галузi онкологii та з представниками iнших органiзацiй. Дослiдила центри здоров’я по всiй краiнi, розробила сайт touchedbycancer.org. Вона вiдкрила дверi центру «Мiсце зустрiчi» через пiвтора року пiсля тих перших зборiв. Для мене й досi лишаеться загадкою те, як вона змогла все це зробити. Як iй це вдалося?

– Оптимiстична наiвнiсть, – зiзналася вона.

Пiд час перших вiдвiдин центру «Мiсце зустрiчi» я пригадала рядки з книжки «Алiса в Краiнi Див», де головна героiня зауважуе: «Немае сенсу навiть намагатися. Нiхто не може вiрити в неможливi речi». А Бiла Королева на це: «Наважуся припустити, що тобi просто бракуе практичного досвiду. У твоему вiцi я щодня витрачала на тренування пiвгодини свого часу. Та що там, iнодi я встигала повiрити в шiсть неможливих речей ще до снiданку!»

Тож якщо ти хочеш здiйснити неможливе, роби те, що тобi до снаги.

Ейлiн створила справжню «Швейцарiю» охорони здоров’я. Тепер це самостiйний, незалежний громадський центр раку. Жодних територiальних баталiй мiж лiкарнями. Байдуже, де вiдвiдувач отримуе лiкування. Тут радо зустрiчають усiх. Послуги для кожного, кого торкнувся рак, абсолютно безкоштовнi. У центрi пропонують масаж, мануальну терапiю, ведення щоденникiв, тай-чi, йогу, програми з дiетичного харчування, фiзичнi вправи та групи пiдтримки для хворих на будь-який вид раку. Тут е групи, якi допомагають навчитися рухатися вперед, гарно виглядати, вiднайти внутрiшнiй спокiй; пропонують програми, якi вчать пробачати, дбати про себе, готувати здорову iжу. Працiвник бiблiотеки консультуе щодо рахункiв за лiкування, клiнiчних аналiзiв та лiкування раку, а волонтери-юристи допомагають скласти заповiт чи вирiшити питання, пов’язанi з нерухомим майном.

Це мiсце зцiлення й надii. Тут нiколи не вимагають показати страховку. Це мiсце, де не пануе атмосфера «закладу». Тут не роблять уколiв, аналiзiв кровi, не лiкують i не обстежують. Воно швидше нагадуе дiм iз камiном, оригiнальними картинами на стiнах та зручними меблями. Усе це – пожертви окремих осiб та органiзацiй.

Історiя «Мiсця зустрiчi» розпочалась 2000 року в примiщеннi магазину площею 6100 квадратних футiв. Потiм його площа збiльшилась удвiчi, а рiчний операцiйний бюджет зрiс iз 360 тис. доларiв до 1,8 млн. Будiвлю вже викупили, i центр функцiонуе виключно завдяки пожертвам людей та органiзацiй; у ньому працюють 350 волонтерiв.

На мiсцi, де колись була купа бруду, тепер буяе справжнiй сад зцiлення – з фонтанами й водоспадами, рiзьбленими витворами з каменю та годiвничками для птахiв. Кованi залiзнi ворота, заплутанi стежки… Казковий лабiринт розповiдае iсторiю про дивовижне перевтiлення залiзного гусеничного кокона на велетенського срiбного метелика. Це мiсце немовби нагадуе тобi: свiт прекрасний, навiть якщо ти борешся з раком або допомагаеш його подолати тому, кого любиш.

Поки що в нас немае лiкiв вiд раку, однак такi люди, як Ейлiн, лiкують страх перед цiею хворобою, натомiсть пропонуючи надiю. Те саме може робити й кожен з нас. Ми робимо те, що можемо, навiть якщо на перший погляд це видаеться неможливим.




Урок 3

Ти можеш змiнити багато, навiть якщо отримаеш мало


У свiтi журналiстики мене повсякчас називали «матiр’ю Терезою», бо я тiльки те й робила, що намагалася допомогти всiм i кожному. Я не думаю, що бути «добрим самарянином» прикро, коли згадую про те, що роблять соцiальнi працiвники: гоять рани, допомагають розгубленим, самотнiм, тим, про кого всi забули.

Кiлька рокiв тому, коли мене попросили виступити з вiтальною промовою на факультетi прикладних соцiальних наук у коледжi Манделiв при Захiдному резервному унiверситетi Кейза, я не знала, про що говоритиму.

Перш нiж виступати перед випускниками, я зателефонувала до своiх знайомих соцiальних працiвникiв. Усi порадили менi говорити з гумором, адже соцiальнi працiвники його дуже полюбляють. «Розповiдай анекдоти», – одностайно радили вони.

Анекдоти? Я не знала анекдотiв про соцiальну роботу, окрiм тих, якi надiслали менi друзi:



Скiльки соцiальних працiвникiв потрiбно, щоб замiнити лампочку?

Нiскiльки. Вони допоможуть iй змiнитися самостiйно.




Скiльки соцiальних працiвникiв потрiбно, щоб замiнити лампочку?

Нiскiльки. Вона не перегорiла, просто свiтить по-iншому.




Скiльки соцiальних працiвникiв потрiбно, щоб замiнити лампочку?

Нiскiльки. Вони об’еднаються в команду й напишуть наукову роботу про те, як адаптуватися до темряви.


І мiй улюблений:



Скiльки соцiальних працiвникiв потрiбно, щоб замiнити лампочку?

Лампочку не треба мiняти. Треба змiнити систему.


А ще менi розповiли старий анекдот про злочинця з пiстолетом, який напав на соцiального працiвника. «Грошi або життя!» – закричав вiн. «Вибачайте, – вiдповiв соцiальний працiвник, – грошей у мене немае. Правда, i життя теж».

Те саме можна сказати й про полiцейських, медсестер, учителiв i багатьох iнших – усiх, хто перебувае на «передовiй» життя. Цi люди дуже важливi, але так мало отримують!

Так, вони отримують мало. Чи все ж…

Завдяки поетовi Тейлору Малi я змiнила свою думку. Його проникливi слова про те, скiльки отримують учителi, облетiли весь свiт в електронних листах. Вiн змусив мене поглянути на заробiтки соцiальних працiвникiв пiд iншим кутом.

Учителi не отримують того, чого вони справдi вартi. Вони не хизуються зарплатами, замiськими будиночками чи вiдпочинком на пiвднi Францii. Їхнi зарплати та привiлеi – це так мало порiвняно з тим, скiльки годин i натхнення вони витрачають на планування урокiв, перевiрку домашнiх завдань, консультування учнiв i заспокiйливi бесiди з батьками.

Малi пiдкреслив важливiсть професii вчителя, наголосивши на тому, що саме вчителi спонукають дiтей працювати наполегливiше, анiж можна собi уявити. Вони можуть перетворити трiйку з плюсом на медаль, якщо помiчають, що учень робить усе можливе, щоб досягти успiху. І водночас можуть змусити його вiдчути, що п’ятiрка з мiнусом – це майже двiйка, якщо вiн, на iхню думку, мiг би виконати все набагато краще. Учителi змушують батькiв тремтiти пiд час батькiвських зборiв i навiть коли телефонують iм додому!

Завдяки Малi я згадала мiстера Рiкко – викладача англiйськоi в дев’ятому класi. Вiн мiг би стати ким завгодно й поiхати куди забажае. Мiстер Рiкко обожнював оперу, поезiю та гарнi вина. Але натомiсть навчав похмурих дев’ятикласникiв у школi Браун Джунiор, що в мiстi Равенна, штат Огайо, як написати один хороший, справдi вартий уваги абзац.

А ще був мiстер Маске, вчитель хорового спiву в старшiй школi. Коли я спiваю в д?шi, то iнодi вiддаю перевагу партii альта з «Вестсайдськоi iсторii», якоi вiн мене навчив. Я страшенно заздрила сопрано з iхнiми чудовими мелодiями, однак саме завдяки йому зрозумiла, що всi партii важливi – навiть найменшi. Знаете, я не вiрила йому, доки ми всi не видерлися на сцену в шкiльнiй актовiй залi. Чорт забирай, та ми звучали, як мормонський церковний хор! Щоразу, коли я чую «Бойовий гiмн республiки», я немов бачу його руки – вони танцюють у повiтрi, сплiтаючи нашi тремтливi голоси в одну прекрасну пiсню.

Був i мiстер Роберто, який щонайменше раз на тиждень казав: «Безкоштовних снiданкiв не iснуе, Бретт». Цей учитель природознавства вимовляв прiзвище учня так, нiби воно було крапкою в кожному реченнi. Для нього ми були морськими пiхотинцями, а вiн – нашим сержантом. Саме завдяки йому я здаю смiття на переробку. Завдяки йому я завжди перевертаю камiнцi в струмку, щоб побачити, хто пiд ними ховаеться. Завдяки йому вiдщипую верхiвки рослин, щоб вони ставали пишнiшими. Завдяки йому я колись хотiла стати лiсником.

Таких учителiв дуже багато – деякi iмена давно вже стерлися з пам’ятi, однак той слiд, який вони залишили в моему життi, нiколи не зникне. Завдяки вчителю я можу пiдбити баланс чековоi книжки, вирахувати складнi вiдсотки та дiзнатися, скiльки фарби потрiбно, щоб пофарбувати кiмнату 3?5 метрiв. Завдяки вчителевi я просто ОБОЖНЮЮ читати, а коли любиш читати, перед тобою вiдкриваеться весь свiт.

Таких людей багато не тiльки серед учителiв. Знаеш, що вони роблять? Вiдкривають цiлий свiт. На жаль, рiвень iхньоi зарплати перебувае в найнижчiй частинi прибутковоi шкали. А тому я знову повертаюся до скромних соцiальних працiвникiв.

Як i вчителi, соцiальнi працiвники багато не отримують. Та все ж…

У чому ж iхне багатство?

Вони дають безплiднiй парi можливiсть святкувати День матерi й День батька протягом усього життя, допомагаючи всиновити малюка, батьки якого е наркоманами, а вiн нiкому не потрiбен.

Вони допомагають дитинi засинати спокiйно i не боятися батькових кулакiв.

Вони допомагають ветерановi-безхатченковi вiдчути себе як удома в цьому свiтi.

Вони допомагають дiвчинцi пiдлiткового вiку нарештi припинити рiзати вени.

Вони допомагають жертвi домашнього насильства вiднайти в собi мужнiсть i назавжди покинути свого мучителя.

Вони допомагають хлопчиковi з синдромом Дауна вiдчути себе найрозумнiшим.

У чому ж iхне багатство?

Вони допомагають 10-рiчному хлопчиковi повiрити в те, що його люблять i хочуть бачити поряд, незалежно вiд того, як довго вiн житиме в черговому сiмейному притулку.

Вони допомагають юному батьковi полiчити до десяти й вийти з кiмнати, якщо в нього виникае бажання стусонути свого новонародженого малюка.

Вони допомагають хворому на шизофренiю забути про його демонiв.

Вони допомагають жертвi згвалтування заговорити про це вперше, навiть якщо пiсля того випадку минуло багато рокiв.

Вони допомагають колишньому в’язневi не зазирати до пляшки, а влаштуватися на роботу.

У чому ж iхне багатство?

Вони допомагають парi налагодити стосунки, щоб тi люди забули про свiй намiр розлучитись.

Вони допомагають пацiентцi, хворiй на рак, примиритися зi своiм минулим, своiм нетривалим майбутнiм, зi своiм Богом.

Вони допомагають старенькому, дружина якого мае хворобу Альцгеймера, цiнувати тi часи, коли вона його пам’ятала.

Тим, хто вiдчувае себе забутим i покинутим, вони допомагають вiдчути, що iх цiнують, негарним – почуватися прекрасними, розгубленим – знати, що iх розумiють, а зламаним – вiдчути себе цiлiсними.

У чому ж iхне багатство?

Якось Малi сказав, що вчителi роблять бiльше, нiж переважна частина з-помiж нас протягом усього життя.

Вони змiнюють свiт на краще.




Урок 4

Примножуй добро


Вони носять ярлики, якi на них чiпляе свiт: «волоцюга», «невдаха», «колишнiй ув’язнений», «алкоголiк», «повiя», – доки не зустрiнуть Ларрi Петраса й не зрозумiють, що це не так.

Серед людей, якi переступають порiг Вестсайдського католицького центру в Клiвлендi, мало хто справляе гарне враження. Вони сердяться. Вони щось белькочуть, просячи грошi. Вiд них тхне перегаром. Вони тижнями не перуть свiй одяг.

Ларрi, якому було 76 рокiв на момент нашого знайомства, зовсiм не зважав на це, коли почав працювати на волонтерських засадах у клiвдендському агентствi щовiвторка й щочетверга вранцi. Ідеальний зiр Ларрi зникае, коли йдеться про бiдних. Вiн не бачить анi бруду, анi негараздiв, анi сорому.

Вiн пiднiмае своi бiфокальнi окуляри на чоло – над сiрими, мов морськi хвилi, очима – i опиняеться вiч-на-вiч iз Божими синами й доньками.

– Я завжди враховую те, що про них думае Бог, – каже Ларрi. – А Бог нiколи не жалкуе про жодне з Його творiнь.

Вiн став волонтером понад десять рокiв тому i спершу просто сортував одяг. А потiм одного дня Ларрi попрохали допомогти з написанням резюме. Невдовзi кiлькiсть таких прохань значно зросла. Його навiть почали називати «людиною-резюме». У центрi повiсили оголошення про те, що якщо комусь потрiбна допомога в написаннi резюме, слiд звернутися до Ларрi.

– Резюме – як етикетка на банцi з напоем. Воно розповiдае, якою е ця людина, що в неi всерединi, що вона може запропонувати, – Ларрi говорив так тихо, що менi довелося нахилитися до нього, щоб це почути.

Чоловiк iз сивим волоссям, яке скидаеться на пушок на голiвцi немовляти, i чорними бровами, що вигинаються над очима двома широкими знаками запитання, не просто занотовуе iсторiю мiсць роботи й вiдповiднi дати. Вiн копае глибше, питаючи: «Чого ви досягли на цьому мiсцi? Про що мрiете? На що сподiваетесь? Маете якiсь хобi?»

– У життi кожного з цих людей завжди е щось приховане, те, про що iх нiхто нiколи не питав, – каже Ларрi.

Вiн нiколи не питае iх, чому або як вони стали бiдними.

– Суспiльство достатньо iх звинувачуе, – говорить Ларрi. Мов священик, вiн вислуховуе все, у чому вони мають потребу зiзнатись, i вiдпускае iм грiхи, обiймаючи кожного.

Ларрi нахиляеться вперед, спираючись лiктями на своi потертi блакитнi джинси, i пошепки розповiдае менi про жiнку, яка зловживала алкоголем з дитинства, але тепер замiжня й веде тверезий спосiб життя.

– Цi iсторii просто не вкладаються в головi, – каже вiн. – Життя сповнене проституцii, iнцестiв, побоiв. Ти бачиш цi синцi пiд очима, цi зламанi щелепи…

Для Ларрi не iснуе безнадiйних людей. «Доки людина живе, у ii життi завжди е мiсце для надii», – щиро переконаний вiн.

Вiн говорить кожному з них, що вони е гарними людьми, i просить бути такими, якими iх бачить Бог. Ларрi збирае докупи часточки особистостей, якi вважаються втраченими. Один 45-рiчний чоловiк зазвичай працював виключно у сферi обслуговування: прибирав бейсбольне поле команди «Cleveland Indians», мив посуд i був кондуктором в автобусi. А от Ларрi з’ясував, що той закiнчив коледж i завжди мрiяв бути вчителем. Тож у роздiлi «Особистi цiлi» написав: «Я хотiв би працювати в коледжi й здобути посаду вчителя».

Ларрi дiзнався, що один чоловiк працював волонтером у центрi боротьби з голодом, i додав цей факт до резюме. Інший працював у хiмчистцi й керував десятьма робiтниками. Ларрi навчив його говорити: «Я був вiдповiдальним за…» замiсть «Я працював у…»

Ларрi не просто пише, що хтось був оператором штампувального преса. Вiн зазначае, що ця людина виробляла 500 деталей на годину, вага преса сягала 600 тонн, а робочi змiни тривали до 12 годин. «Оце так навички!» – вигукуе Ларрi, схвильований кожною часточкою «золота», що знаходить у кожному, кому прагне допомогти.

Перш нiж вийти на пенсiю, Ларрi працював продавцем у компанii, що виробляла гайки й болти. Тепер вiн набирае своi записи на домашньому комп’ютерi, роздруковуе копii резюме та складае iх у красиву папку. Замiсть оплати за свою роботу вiн отримуе спантеличений вираз обличчя людини, яка розумiе: «Це ж треба – я таки чогось вартий! Менi е що запропонувати!»

– Я спонукаю iх мрiяти про те, ким вони можуть бути, а не просто вдовольнятися тим, що вони мають зараз. Я намагаюся прищепити iм надiю, – каже Ларрi. – Це безкоштовно.

Вiн вiднаходить приховану цiннiсть у кожнiй загубленiй душi, яка переступае порiг центру, бо довго тренувався, щоб ii розгледiти. Коли шукаеш у комусь хороше, то не тiльки знаходиш його, а ще й примножуеш. Ларрi нагадав менi рядок iз Бiблii, у якому Марiя, дiзнавшись про свою вагiтнiсть, каже: «Звеличуе душа моя Господа».

Моя душа мае погану звичку звеличувати те, що не е гарним чи благочестивим. Надто часто я спрямовую свое внутрiшне збiльшувальне скло на гидку реплiку незнайомця, i вона починае розростатись. Або ж фокусуюся на минулому – на вчительцi, яка глузувала з мене в третьому класi, на друзях, якi розчаровували мене в старшiй школi, – i рани глибшають. За допомогою цього скельця я вдивляюсь у майбутне – i нескiнченний потiк страху, тривоги й неспокою перетворюеться на бурхливу рiчку, яка збивае мене з нiг.

Як воно – змусити свою душу справдi звеличувати Господа? Бачити в кожному тiльки добро, бачити Бога в кожнiй людинi? А саме це й робить Ларрi.

Насамперед це означае, що будь-якоi митi кожного дня ти вирушаеш у свiт з особливим збiльшувальним склом. І в усьому, на що його спрямовуеш, бачиш Бога.

Уяви, що бачиш Бога у своему начальниковi. У жiнцi, чие робоче мiсце сусiдить iз твоiм. У водiевi, який iде попереду на шосе. У сусiдовi, який не бажае косити траву на своему газонi. У галасливому хлопцевi, який продае шоколаднi батончики в метро.

Уяви, що бачиш виключно добро у своему чоловiковi чи дружинi. У чоловiковi, який жахливо хропе й забувае опускати сидiння в туалетi. У дружинi, яка тiльки те й робить, що шпетить тебе й нiколи не вислухае, хоч сама говорить без упину.

Уяви, що бачиш добро у своiх дiтях. У малюковi, який починае голосно вередувати в крамницi, побачивши солодощi. У десятирiчний дiвчинцi, яка вiдмовляеться навести лад у своiй кiмнатi. У пiдлiтковi, який розбивае автомобiль, узятий без дозволу.

Уяви, що бачиш Бога в раковому дiагнозi, який тобi щойно озвучили. Або ж у повiдомленнi про звiльнення. У тестi на вагiтнiсть, що виявився позитивним… або негативним.

Що трапиться, коли ти спрямуеш свое збiльшувальне скло на те, що видаеться мертвим у твоему життi, i побачиш у ньому добро? На шлюб, який хочеш розiрвати? На роботу, що остогидла? На родину, яка доводить тебе до сказу? На того, кого бачиш у дзеркалi?

Усе, що я бачу крiзь збiльшувальне скло, стае бiльшим.

І тiльки я вирiшую, на чому його фокусувати.




Урок 5

Роби все якнайкраще i не думай про те, що буде. Не забiгай наперед


Найгiрша газетна колонка, яку я написала у своему життi, зрештою виявилася найкращою завдяки вчительцi.

Джо Енн Голлiс назвали найкращим учителем року в професiйнiй школi мiстечка, у якому я виросла. Вона обожнювала викладати основи домашнього господарювання учням з обмеженими можливостями та фiзичними або психiчними вадами. Вона бачила в них потенцiал, який iншим годi було розгледiти. Їi покликанням було змусити кожного вiдчути свою значущiсть. Джо Енн помирала вiд раку, коли я брала в неi iнтерв’ю за кiлька днiв до Великодня. Я готувала матерiал для колонки, яка мала побачити свiт саме на Великдень.

Наступного дня пiсля нашоi зустрiчi я написала колонку для газетного номера, що мав вийти в четвер, i вона виявилася найгiршою з усiх матерiалiв, якi я будь-коли створювала. Я спробувала пожартувати, i в мене нiчого не вийшло. То було найкраще, що я могла зробити того дня, коли моя муза покинула мене й пiшла гуляти.

Я написала цiлу колонку, називаючи Великдень найбiльш вульгарним святом у календарi. Ось фрагмент цього матерiалу, який вийшов пiд заголовком «Великоднi ласощi можуть довести людину до божевiлля»:



Вiд жахливих кольорiв цих ласощiв знудить навiть великоднього зайця. Кожен виробник солодощiв дотримуеться думки, що споживач обирае iх саме за барвою – що яскравiшi, то кращi. Яскраво-рожевий, вiд якого хочеться замружитись, на першому мiсцi, на другому ж – брудний фiолетовий.

І чому все обов’язково мае форму яйця? Хто це придумав? Навряд чи то була iдея великоднього зайця. Самi по собi яйця – досить огидна штука. З ними можна змиритися хiба тодi, коли вони приготованi з прянощами.

Цукерки-яечка, блакитнi, мов яйця малинiвки… Вони з’явилися вже досить давно, однак якiй дитинi спаде на думку з’iсти яйце малинiвки? І який батько чи мати iй це дозволить?

Шоколаднi зайцi й досi масово продаються, але якщо ви знайдете серед них такого, чий смак не викликае асоцiацii з музеем воскових фiгур, вважайте, що вам пощастило. І якщо вам здаеться, що тiльки мене дратуе ця ситуацiя з ласощами, просто дочекайтеся недiлi. Не дивуйтесь, якщо великоднiй заець залишить коло вашого кошика кругленькi коричневi кульки. І це будуть не родзинки в шоколадi!


У колег iз вiддiлу новин очi полiзли на лоба, коли вони це читали. Я випадково почула, як один iз них припустив, що я писала це пiд мухою. Декiлька читачiв зателефонували до редакцii, щоб розкритикувати мiй матерiал. А менi було соромно. Того дня я зробила все, що могла, однак iхня критика натисла на кнопку моiх внутрiшнiх сумнiвiв, яка завжди запускае одну й ту саму платiвку: «Що з тобою? Ти можеш хоча б щось зробити як слiд?» Я й досi чую голос свого батька – той, що долинав до моiх вух у найгiршi моменти, – у тi днi, коли буваю надто суворою до себе або ж коли мене засуджуе хтось iнший.

Цей голос просто виснажував мене до того дня, коли я поговорила з чоловiком Джо Енн. Це сталося пiсля того, як моя колонка з ii iнтерв’ю була надрукована – якраз на Великдень. Я написала про те, що вчителi професiйноi школи «Maplewood Joint» у моему рiдному мiстечку Равеннi назвали ii найкращим учителем року.

Джо Енн було 44 роки, i вона помирала вiд раку сечового мiхура. Уже за п’ять мiсяцiв вiн поширився на товсту кишку, печiнку, легенi, хребет i мозок. Однак iй, здавалося, важче було усвiдомити, що вона нiколи не повернеться до свого класу, анiж те, що ii вбивае рак.

У Джо Енн бiльше не було класноi кiмнати, але вона продовжувала викладати, лежачи на лiжку в себе вдома. Перше, чого вона мене навчила, – це дивитися людинi в очi й називати ii на iм’я. І коли ii горiховi очi впiймали мiй погляд, вони вже не хотiли його вiдпускати.

Коли я брала в неi iнтерв’ю, вона вже була прикута до лiжка i втратила майже все волосся, тож на ii головi була красива шовкова хустка. Жiнка попрохала мене пiдiйти ближче, щоб пiд час розмови вона мала змогу бачити моi очi. Здавалося, що навколо неi розливаеться тепло, подiбного до якого я нiколи не вiдчувала вiд жодноi людини нi до того часу, нi пiзнiше. Здавалося, все ii тiло випромiнювало свiтло, яке неможливо було побачити, але можна було вiдчути. Я вiдчувала чисту любов i благодать. Що ближче я пiдходила, то менше помiчала, що в неi лишилося так мало волосся, а шкiра стала майже прозорою…

Джо Енн розповiла, що до ii подвiр’я приiздили цiлi автобуси вчителiв, якi тримали плакати з написами: «Так тримати, Джо!», «Учителька свiтового рiвня», «Учителi змiнюють життя». Кожен iз них iшов через газон i пiднiмався до вiкна ii спальнi, щоб подякувати. Джо Енн говорила про свою роботу в теперiшньому часi, хоч i знала, що вже нiколи не повернеться до школи. Кожну ii фразу обривав сильний кашель. Вона розповiла менi, чому любила викладати учням iз фiзичними та розумовими вадами.

– Коли вони заходять до класу, то опускають очi долу, – сказала Джо Енн. – У них узагалi немае самооцiнки. Цi учнi й гадки не мають, що вони хорошi люди. А iхньому оточенню байдуже. Люди намагаються запхнути iх у рiзнi кутки й забути, тримаючись осторонь. Для мене ж головна винагорода – бачити, як цi очi вiдриваються вiд пiдлоги й зустрiчаються з моiми. Тодi я розумiю, що в них усе вийде.

Головним завданням Джо Енн було пiдготувати учнiв до роботи у сферi послуг.

– Вони можуть отримати робочi навички на будь-якому мiсцi, якщо люди ставитимуться до них терпляче, – пояснила вона. – А от iз навичками, необхiдними для життя, бувае складнiше.

Коли вона везла дiтей в автобусi, щоб перекусити, вони зупинялися коло улюбленого закладу кожноi дитини, щоб вона могла вибрати те, що iй до вподоби. В Об’еднанiй Церквi Христа, де Джо Енн працювала вчителькою недiльноi школи, вона вiдкрила «Секцiю свiдомоi турботи». Їi члени вiдвiдували хворих, надсилали листiвки й допомагали пацiентам дiстатися лiкарнi.

Як лiдерка дiвчаток-скаутiв, Джо Енн завжди ставила задоволення на перше мiсце. Тож коли вони виiжджали до табору, комфорту зазвичай не бракувало.

– Раз на рiк ми iздимо до Шератона, – зiзналася вона пошепки, мов та дитина, яка вирiшила розкрити свою таемницю. – І якщо дiвчатка хочуть витратити своi кишеньковi грошi, я iм не забороняю. Менi подобаеться, коли людина отримуе задоволення вiд усього. Коли проводиш час весело i з задоволенням, запам’ятовуеш це на все життя, незалежно вiд того, чим займаешся: уроками, хатнiми справами чи церковною дiяльнiстю.

Понад усе вона боялася втратити лише одну роботу – материнську. Їй хотiлося дожити до моменту, коли ii 16-рiчний син Тонi стане скаутом-орлом, а донька Дон, якiй було 14, прийме таiнство конфiрмацii в церквi. Вона знала, що не доживе до того часу, коли ii дiти закiнчать школу, одружаться, народять дiтей. Джо Енн просто хотiла, щоб вони пам’ятали, як сильно вона iх любила. Хотiла, щоб вони знали, що iм належить краса й дивовижнiсть кожного дня – з тiеi самоi митi, коли вони прокидаються вранцi.

Джо Енн обожнювала свiтанки.

– О, це прекрасно! Коли бачиш, як сходить сонце, розумiеш, що це – слава Господа, – вона говорила голосом, який швидко затихав.

Вона хотiла, щоб дiти та учнi подiляли ii думку з приводу того, яким мае бути iхне покликання в життi. Жiнцi iмпонували слова з ii улюбленоi книжки, Бiблii, – то було Послання до Ефесян: «Отож, благаю вас я, в’язень у Господi, щоб ви поводилися згiдно з покликанням, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагiднiстю, з довготерпiнням, у любовi терплячи один одного, пильнуючи зберiгати еднiсть духа в союзi миру… Ви були колись темрявою, тепер же – свiтлом у Господi: поводьтеся ж як дiти свiтла».

Їi свiтло згасло на Великдень. Джо Енн Голлiс померла на свiтанку – у час, який любила найбiльше.

Коли я про це дiзналася, то вiдразу зателефонувала ii чоловiковi Бiллу.

– Пам’ятаете ту колонку, яку ви написали про великоднi солодощi? – спитав вiн.

Я зiбралася з духом. «О нi, – подумала я. – Невже саме вона пiдштовхнула ii до кiнця? Невже все було настiльки погано?»

Бiлл розповiв, як сидiв бiля лiжка дружини й читав iй мiй матерiал.

– Вона смiялася без упину, – сказав вiн. – А пiзнiше того дня впала в кому i бiльше не прокидалась. Я хочу подякувати вам за ту колонку, адже саме завдяки iй ми востанне смiялися разом.

То був подарунок вiд Джо Енн. Усвiдомлювати, що, навiть маючи найгiрший вигляд, можна бути для когось подарунком. Що навiть недостатнi зусилля можуть глибоко проникати в душу якоiсь людини. Знати, що результати моеi працi – то не моя справа.

Я згадую Джо Енн щоразу, коли в мене виникае спокуса суворо засудити себе чи когось iншого. Як ми можемо знати, наскiльки цiнною е наша робота? Ми не маемо права оцiнювати те, що пропонуемо свiтовi. І все одно повиннi пропонувати.

Може, ти нiколи не дiзнаешся про справжню цiннiсть своiх зусиль. А може, поки що зарано про це говорити.




Урок 6

Усi ми робимо одне й те саме. Важливим е те, як ми це робимо


Усi гостi принесли на дiвочу передвесiльну вечiрку подарунки, але один iз них привертав особливу увагу. Вiн був таким гарним, що наречена навiть вiдмовлялася його розпаковувати. Коробка була обгорнута срiблясто-бiлим папером i перев’язана золотою, зеленою й темно-червоною стрiчками, а з центру звисало гроно винограду – його неможливо було вiдрiзнити вiд справжнього! Ця коробка була схожа на прикрасу для святкового столу, а не на подарунок.

Усi ми охали й ахали, метушилися навколо неi, висловлюючи припущення про те, у якому магазинi могли створити таку красу. З’ясувалося, що цей подарунок власноруч запакувала жiнка, яка сидiла поряд зi мною. Я нiколи не забуду, що сказала Сендi Гортон, коли я похвалила ii подарунок.

– Колись менi сказали, що всi ми робимо одне й те саме, – зауважила вона. – Та насправдi важливим е те, як ми це робимо.

Я часто згадую цi слова, особливо коли знайомлюся з людьми, якi перебувають, здавалося б, на абсолютно незначних i непомiтних посадах, однак ставляться до роботи з такою пристрастю, що вона стае незвичайною. Кожен, хто хоча б раз у життi зазирнув до «Щасливоi вбиральнi Валерi», нiколи не забуде те, як ii власниця ставиться до своеi справи.

– Ласкаво просимо до вбиральнi Валерi! – гукае вона. Їi девiз: «Не хвилюйся. Попiсяй i стань щасливою!» («Don’t worry. Pee happy»).

Моя донька познайомилася з нею на зупинцi в аеропорту мiста Шарлотта, що в Пiвнiчнiй Каролiнi. Валерi прибирае туалет – це ii робота. Вона завжди усмiхнена й невпинно щось наспiвуе.

– Ти мое сонечко, мое едине сонечко, – спiвае вона кожнiй жiнцi, яка заходить до вбиральнi.

– Мiсць вистачить усiм. Тут немае черг i не треба чекати. Жодних черг, чекати не треба! – каже вона, пурхаючи вбиральнею та вiдчиняючи дверцята кабiнок перед вiдвiдувачками. – Якщо не отримуеш задоволення вiд роботи, краще туди не ходити. Це VIP-заклад! І дуже важливо отримати свое мiсце в «Щасливiй вбиральнi Валерi». Адже тiльки тут можна попiсяти i стати щасливою!

І ця жiнка цiлiсiнький день прибирае громадську вбиральню. Вона могла б сприймати себе як людину на найнижчому кар’ерному щаблi. Натомiсть Валерi пiднiмае настрiй усiм вiдвiдувачкам, незалежно вiд того, яке мiсце тi займають у життi.

– Давай, давай, давай же просто зараз! – наспiвуе вона, плескаючи в долонi, обтягнутi гумовими рукавичками.

Неможливо не помiтити те, яке задоволення ця жiнка отримуе вiд своеi роботи – роботи, яку можна без перебiльшення назвати гидотною.

Є й iншi люди, якi виконують свою роботу так само натхненно. Колись я читала некролог медсестри, яка спiвала своiм пацiентам. Вони це дуже цiнували й завжди прохали, щоб до них прийшла саме «медсестра-спiвачка».

А ще е Роберт Макiнтайр, який зустрiчае пацiентiв i вiдвiдувачiв у клiвлендськiй клiнiцi. Його робота полягае в тому, щоб допомагати, видавати iнвалiднi вiзки чи показувати пацiентам клiнiки з лiкування раку або iхнiм родичам, де вхiд i вихiд. Роберт робить усе це з особливим натхненням: вiн носить червоний пiджак та цилiндр i спiвае кожному з них.

Вiн нiколи не мрiяв стати спiваком. Одного разу вирiшив долучитися до церковного хору, однак там не змогли втримати «брата Макiнтайра». Вiн мав би бути тенором, але його голос мандруе в тому напрямку, який йому iмпонуе цiеi митi.

– Я спiваю так, як менi комфортно, – каже вiн.

Його спiвоча кар’ера розпочалася 15 рокiв тому в гаражi iншоi лiкарнi. Вiн працював у тому гаражi, i йому дуже подобалась акустика на паркiнгу. Одного разу вiн принiс на роботу магнiтофон, переконався, що вiн сам-один, i заспiвав пiсню «Там пiд мiстком».

– Там був тiльки я… й автомобiлi, – каже вiн.

Але коли вiн припинив спiвати, то почув шаленi оплески. Вiн озирнувся i побачив 30 людей, якi йому аплодували.

«Ой, – подумав Роберт, – я втрачу роботу».

Вiдтодi вiн спiвае за будь-якоi нагоди. Щодня вiн улаштовуе справжнi видовища в раковому центрi Тоссiг, що в клiвлендськiй клiнiцi, спiваючи пацiентам серенади у своему червоному пiджаку й цилiндрi.

– Я уособлюю i консьержа, i швейцара, i транспортувальника, – каже вiн. – Поеднання всього, що тiльки можна собi уявити.

На його особистому жетонi зображений лисий чоловiчок у високому цилiндрi – вiн зберiгае цей жетон iз того часу, як працював швейцаром у розкiшному готелi. Коли вiн не чiпляе його до одягу, то називае себе «членом таемного братства». Вiн зберiгае свiй цилiндр у срiбнiй скриньцi бiля довiдкового столу разом iз величезним пластиковим мiшком, у якому повнiсiнько заламiнованих сiмейних фотографiй. На однiй iз них зображений його брат, який помер вiд раку легень.

– Я спiвав i для нього, – каже вiн. – Робив усе, що мiг.

У «плейлистi» Роберта е такi пiснi, як «Тепер я гарно бачу», «Солодка година молитви», «Ти втратив те прекрасне вiдчуття», «Мiстер Боджанглс» i «Бог усе ще на тронi». Завдяки йому пацiенти почуваються особами королiвськоi кровi. Вони приходять, ослабленi через рак i хiмiотерапiю, спираються на палицi й ходунки. Але розправляють плечi, коли бачать усмiшку Роберта й чують, як вiн спiвае.

Його знають усi, хто бував у клiнiцi протягом останнiх п’яти рокiв. Коли вiн спiвав пiсню «Ти для мене все», якась жiнка перервала його.

– Ви Роберт? – запитала вона. – Я чула про вас тiльки хороше.

– Що я можу для вас зробити? – усмiхнувся вiн.

Вiн пiшов до мiкроавтобуса, узяв ii тонку руку у своi долонi й допомiг сiсти в iнвалiдний вiзок. Роберт нiколи не суне носа до чужих справ, нi про що не питае. А коли спiвае, то робить це неголосно. «Де ви спiваете?» – часто запитують люди. «Отут, просто отут», – вiдповiдае вiн.

Коли йому кажуть, що варто було б займатися спiвом професiйно, Роберт зазвичай вiдповiдае: «Так я й роблю. Я професiйний спiвак онкологiчного центру».

Заради однiеi пацiентки вiн спiвав i за межами центру. Роберт завжди виконував для Ширлi Дорсi пiсню «Дим застуе очi твоi». Ширлi приходила до центру для опромiнювання й хiмiотерапii – вона боролася з меланомою. Хiмiотерапiя не допомогла, на вiдмiну вiд Роберта. Вiн спiвав iй церковнi гiмни. А коли жiнка померла, ii чоловiк Ед попрохав Роберта заспiвати на похоронi.

Роберт одягнув свiй червоний пiджак i цилiндр. Вiн спiвав пiсню «Вкажи менi шлях, Господи». Ед запросив його лишитися на поминальну вечерю й познайомитися з усiма родичами. Вiн вважае, що Ширлi завдячуе останнiми днями свого життя саме Робертовi. «Вiн пiдбадьорив ii, – каже Ед. – І можливо, саме завдяки йому вона прожила довше».

Але Роберт вiдмахуеться вiд похвали.

– Я нiколи не робив цього цiлеспрямовано, – каже вiн. – Знадобилися роки, щоб я усвiдомив, що це мое покликання.

Цей чоловiк перетворив свою роботу на покликання. Усi ми маемо таку можливiсть. Ми всi робимо одне й те саме, однак важливо те, як ми це робимо. Кожен iз нас може стати справжнiм подарунком для iнших, якщо допоможе iм вiдчути, що й вони самi е цiнними дарунками.




Урок 7

Перешкоди на твоему шляху – це Божi завдання


Одного разу я iхала брати iнтерв’ю для газетноi колонки й заблукала в незнайомiй частинi Клiвленда. Проiхавши кiлька разiв туди-сюди кварталом, я припаркувала авто й увiйшла до маленького кафе «Scoops», де продавали морозиво. Менi довелося вiдволiкти пiдлiтка, який стояв за прилавком, щоб спитати, як дiстатися до потрiбного мiсця. Вiн так радо менi допомiг, що я пообiцяла заiхати до кафе дорогою додому й купити рiжок морозива.

За кiлька годин я повернулася, щоб замовити морозиво, i цей хлопець почав вiдмiряти мою порцiю з горiхами пекан iз точнiстю, якоi я ще нiколи в життi не бачила. Вiн зважив навiть вафельний рiжок! То був темношкiрий пiдлiток iз бiдного кварталу – на вигляд йому було не бiльш нiж 15–16 рокiв. А за кiлька днiв уже мав розпочатися новий навчальний рiк.

Я стояла й мовчки чекала, аж раптом мое серце стрепенулося. «Поговори з цим юнаком. Вийди за межi своеi зони комфорту».

– А коли в тебе почнеться школа? – запитала я.

– Не знаю, – вiдповiв хлопець.

Одне запитання вiдкрило цiлий свiт.

Терренс Ембрi розповiв, що ранiше навчався в престижнiй приватнiй школi Гоукен у передмiстi. Але тепер його родинi бракуе грошей, i батьки не можуть оплачувати навiть ту невелику частину рахункiв за навчання, яку не покривае шкiльна стипендiя.

– А ким ти хочеш стати в майбутньому? – поцiкавилась я.

– О, я працюватиму нейрохiрургом, – вiдповiв хлопець.

Вiн сказав це так, немовби все вже давно вирiшено i нiщо у свiтi не може його зупинити. А потiм цiлiсiньку годину розповiдав менi, як це буде, незалежно вiд перепон на його шляху.

На ньому була бiла сорочка-поло, штани кольору хакi прикривав фартух, а на головi хлопець носив шапочку з написом «Scoops». Та вiн поводився так, нiби вже вдягнув хiрургiчний халат. І перш нiж приготувати черговий рiжок iз морозивом, Терренс iшов до раковини.

Помий. Потри. Висуши. А вже потiм набирай.

На якусь мить його усмiшка згасла. Вiн розповiв, що його мама шукае роботу, а батько працюе на поштi. У цьому кафе Терренс працював усього чотири тижнi.

– А якщо це буде не Гоукет, хай буде так, – мовив вiн i всмiхнувся, немовби знав якусь таемницю. – Я бачу тiльки результат: стану нейрохiрургом.

Хлопець витер руки й додав, що завжди мрiяв бути лiкарем. Три лiта поспiль вiн був учасником програми, яка мала на метi пiдготувати афроамериканських дiтей до навчання в шостому, сьомому й восьмому класах. Тодi вiн i прочитав книжку «Талановитi руки», яку написав дитячий нейрохiрург Бен Карсон. Автор зростав у бiднiй родинi i мiг покластися лише на свою матiр i Господа.

– У нас стiльки спiльного! – сказав Терренс. – Ця книжка стала вiдповiддю на моi молитви. Здавалося, вона просто впала на мене з неба!

Йому довелося вiддати цю книжку.

– Але я запам’ятав ii на все життя, – зауважив хлопець.

Терренс вiдвiдував церкву «Фундамент iстини», розташовану в примiщеннi колишньоi крамницi. За його словами, там вiн «радiв разом iз Господом». Протягом трьох рокiв вивчав латину. Хотiв вивчити iспанську. У школi записався на курси з поглибленого вивчення бiологii, хiмii та фiзики. То був передостаннiй рiк його навчання. Терренс грав у баскетбол i займався бiгом.

У його родинi було семеро дiтей, i вiн наймолодший. Одна з його сестер писала дисертацiю, присвячену дитячiй психологii. І щодня нагадувала йому, що слiд не здаватися.

– Я нiколи не думав, що буде легко. Це просто перешкода на моему шляху, i я ii обiйду. Точнiше, пройду просто крiзь неi, – виправився хлопець.

Так, легко не буде. Батьки Терренса розлучилися три роки тому.

– Ми з татом завжди робили все разом, – сказав вiн. – А тепер у наших стосунках утворилася справжня дiра.

Як i в родинних фiнансах.

– Ми не бiднi, просто небагатi, – зауважив Терренс.

Торiк Терренс iздив на автобусi з Вест-Сайду до школи, розташованоi в Іст-Сайдi. Увечерi вiн повертався додому майже о сьомiй.

– Обожнюю Гоукен – це чудова школа, – сказав вiн. – Там на тебе покладають вiдповiдальнiсть.

Коли вiн уперше розповiв знайомим, що хоче стати нейрохiрургом, вони смiялись. Але тепер не смiються.

Терренс сказав, що мрiе спостерiгати за справжньою хiрургiчною операцiею або ж поговорити зi справжнiм нейрохiрургом про те, як функцiонуе наше тiло. Вiн усе одно вiрить у те, що закiнчить Гоукен, потiм Стенфордський унiверситет, а тодi Колумбiйський.

А далi?

– Я поiду туди, де буду найбiльше потрiбен, – вiдповiв хлопець.

Вiн знову пiшов до раковини, щоб пiдготуватися до обслуговування наступного клiента, який забажав рiжок м’ятного морозива з шоколадними крихтами. І знову робив усе з хiрургiчною точнiстю.

Помий. Потри. Висуши. А тодi набирай.

Одного дня буде так: помий, потри, висуши, а потiм рiж.

Коли я зателефонувала до школи Гоукен, щоб переконатися в правдивостi його iсторii, усi були здивованi, що менi вдалося знайти Терренса. Вони намагалися зв’язатися з ним протягом усього лiта, однак його батьки не пiдтримували зв’язок зi школою. Представники школи так радiли, що Терренс нарештi знайшовся, що вирiшили покрити всi витрати на його навчання.

А коли колонка про нього була надрукована в газетi, дружина одного нейрохiрурга прочитала цей текст i ii серце стислося. Вона розповiла iсторiю хлопця чоловiковi за обiдом. І ця розповiдь дуже вразила його. Марк Лучiано побачив у цьому Терренсi себе у вiцi шiстнадцяти рокiв, коли хотiв вивчати людський мозок, – задовго до того, як почав оперувати. І вирiшив вiдкрити дверi перед мрiею хлопця. Цi дверi розташовувалися за яскраво-червоною лiнiею, нанесеною на пiдлогу клiвлендськоi клiнiки.

Терренс зустрiвся з лiкарем Лучiано в конференц-залi лiкарнi. Пiдлiтку сказали вдягти блакитний хiрургiчний костюм i бiлий халат. Марк Лучiано сидiв навпроти нього i, здавалося, хвилювався не менше, нiж хлопець.

– Кожен новий пацiент – це загадка, – пояснив вiн Терренсовi. – Ти маеш зрозумiти, чи здатний ii розгадати.

Цей лiкар оперуе малюкiв iз рiдиною в мозку, пухлинами, деформацiями черепа.

Того дня справжньою загадкою була пацiентка з декомпресiею К’ярi. Щоб показати Терренсовi, як задню частину ii мозку стиснули кiстки черепа, Марк Лучiано стулив одну долоню в кулак i просунув у нього палець другоi руки, який грав роль хребта. Мозочок був утиснутий в отвiр, у який входить спинний мозок.

Лiкар мав намiр дозволити Терренсовi спостерiгати за хiрургiчною операцiею на мозку. Вiн одразу попередив хлопця, що деякi люди починають нервувати, декого може нудити, а дехто й узагалi не здатний протриматися понад 15 хвилин.

– Якщо тобi стане погано, це зовсiм не означатиме, що в майбутньому ти не зможеш бути лiкарем, – зауважив вiн.

Терренс полегшено зiтхнув i розслабився.

Лiкар пояснив, що людський мозок не вiдчувае болю. Вiн розповiв про комп’ютернi технологii, якi використовують для орiентування всерединi мозку, i жартував про любов нейрохiрургiв до гаджетiв.

Терренс кивав головою.

Вони пiшли коридором до операцiйноi. Ззаду вони виглядали, як двое лiкарiв-колег, причому Терренс навiть був вищим за свого супутника. Марк Лучiано попередив хлопця, щоб той не заступав за червону лiнiю на пiдлозi. Переступати ii могли лише квалiфiкованi фахiвцi – тi, хто входив до хiрургiчноi команди.

Вони зупинилися, щоб одягти блакитнi хiрургiчнi шапочки й маски. Лiкар Лучiано пояснив, як краще зав’язати маску й закрiпити ii навколо носа, щоб та не сповзла.

– Симетрично i щiльно, – пояснив вiн.

А тодi показав, як загортати краi шапочки, щоб мати «крутий» вигляд.

– Завжди так роби, бо iнакше виглядатимеш простакувато, – жартома сказав лiкар.

Вони стояли на початку довгого коридору – на перехрестi Терренсового життя. Єдине, що зупиняло хлопця, – це червона лiнiя на пiдлозi. Лiкар Лучiано переступив через неi, а тодi згадав, що йому знадобляться хiрургiчнi збiльшувальнi окуляри, тож побiг по них. Терренс закам’янiв на мiсцi, мов статуя; пальцi нiг, здавалося, палали, торкаючись червоноi лiнii. Вiн щосили намагався не ступити по той бiк.

– Не можу дочекатися, – йому аж забракло подиху.

Вiн дивився на лiнiю – туди, де все починалось, – i на операцiйнi за нею.

Обабiч стояли ряди вiшакiв iз бiлими халатами, i на кожному з них зазначалося iм’я хiрурга. Терренс кинув на них оком i засунув руки глибше в кишенi свого халата.

– Усе зовсiм не так, як показують по телевiзору, – прошепотiв вiн.

Лiкар Лучiано швидко повернувся.

– Ходiмо! – урочисто мовив вiн.

І Терренс переступив через лiнiю.

Вони пiшли до металевоi раковини, де хiрурги мили руки, готуючись до операцii. Марк Лучiано розповiдав хлопцевi, як класно виглядають головний i спинний мозки, а потiм звичним рухом прочинив дверi до операцiйноi, i Терренс увiйшов туди разом iз ним.

Побачивши хiрургiчну бригаду, вiн здивовано округлив очi. Їi члени привiталися з ним i попросили нiчого не чiпати в стерильнiй зонi операцiйноi. Пацiентку вже пiдготували, вкрили простирадлом i розкрили череп.

Лiкар Лучiано запропонував хлопцевi сiсти на табуретку в головах пацiентки i спостерiгати.

Терренс сiв, нахилився вперед i вперше в життi почав пильно вдивлятись у людський мозок.




Урок 8

Перш нiж допомагати, вдягни свою «кисневу маску». Інакше не принесеш користi нi собi, нi iншим


Щоразу, коли бортпровiдниця читае пасажирам стандартну лекцiю з безпеки, нiхто не звертае на неi уваги, однак я забуваю про власнi справи й змушую себе дивитись i слухати. Для мене це бажане нагадування про те, що слiд краще дбати про себе. Найбiльше менi подобаеться момент, коли вона пiднiмае кисневу маску вгору й каже: «Якщо з вами мандрують маленькi дiти, обов’язково вдягнiть свою кисневу маску, перш нiж допомагати iншим».

Чи часто тобi дозволяють поставити себе на перше мiсце?

Батьки-мандрiвники – не единi, кому слiд дослухатися до цiеi поради. Серед нас надто багато людей (а особливо жiнок!), якi виннi в недбалому ставленнi до самих себе. Нас виховували так, щоб ми ставили на перше мiсце чоловiка, дiтей, сусiдiв, навiть незнайомих людей i роботу.

Одного разу я брала iнтерв’ю у психолога з клiвлендськоi клiнiки для радiопрограми, присвяченоi стресу. Слова лiкаря Майкла Маккi я не забуду нiколи: «Не застосовуйте до себе подвiйнi стандарти». До себе слiд ставитися так само добре, як i до всiх iнших. Я усвiдомила сувору правду цього уроку одного дня, коли планувала пiти на йогу й нарештi записала це у свiй переповнений справами календар. Я не ходила на заняття вже багато мiсяцiв i переконалася в тому, що тепер менi нiщо не завадить це зробити – мiй вечiр був абсолютно вiльним. Та за двi години до йоги менi зателефонувала подруга – iй був потрiбен хтось, хто мiг би посидiти з дитиною. Чи не могла б я побути з ii сином?

«Авжеж», – погодилась я i скасувала свое заняття. А тодi поцiкавилася, навiщо iй потрiбна няня на цей вечiр.

Вона хотiла пiти на йогу.

Гррр!

Я позбавила себе йоги, причому зробила це власноруч! Звiсно, я гарно провела час iз малюком, але ж навiть не запитала в самоi себе, чи готова я пожертвувати своiм вiльним часом?

І я роблю це постiйно – як i бiльшiсть жiнок, котрих знаю.

Багато рокiв тому Американський коледж кардiологii в Атлантi опублiкував вражаючий звiт про те, що жiнки можуть постраждати вiд серцевого нападу з бiльшою вiрогiднiстю, нiж чоловiки, бо не звертаються по допомогу до медикiв вчасно. Зазвичай iм потрiбно на годину бiльше часу, щоб дiстатися до лiкарнi, коли вони вiдчувають першi симптоми серцевого нападу.

Це може дивувати лiкарiв та дослiдникiв, але не жiнок. Коли чоловiк вiдчувае бiль у грудях, вiн телефонуе 911 i мчить до лiкарнi. А що в такiй ситуацii робить жiнка?

Вона думае, що цей бiль може свiдчити про серйозну проблему, а тому запiкае лазанью, м’ясний рулет i готуе рагу з тунцем, щоб ii родинi було що iсти протягом тижня, який вона проведе в кардiологiчному вiддiленнi.

А коли вiдкривае холодильник, щоб поставити туди всi цi страви, i бачить заплiснявiлий сир та рештки якоiсь iжi, то просто не може на це дивитися! Починае прибирати й мити полицi. Перш нiж спакувати речi, якi знадобляться iй у лiкарнi, вона пакуе всiм обiди на наступний день. А зазирнувши до ванноi кiмнати, щоб узяти зубну щiтку, затримуеться там, щоб ретельно вимити раковину, ванну й туалет.

Вона подумки аналiзуе, що вже за день у всiх членiв родини закiнчиться чиста бiлизна, а тому завантажуе в пральну машину цiлу купу речей, а потiм акуратно складае весь одяг, що його дiстала з сушарки. Виiжджае до лiкарнi тiльки тодi, коли всi ситi, зробили домашнi завдання й загалом коли закiнчено всi хатнi справи.

Дорогою до лiкарнi жiнка завозить доньку на футбольне тренування, повертае книжки до бiблiотеки й записуеться до групи волонтерiв, якi допомагають навчати дошкiльнят читати.

А коли нарештi потрапляе до вiддiлення невiдкладноi медичноi допомоги – вона вже пiвмертва. Та замiсть власного життя перед ii очима пролiтае життя ii дiтей та чоловiка.

Жiнки завжди iгнорували свiй бiль та мiнiмiзували власнi потреби. Ми завжди застосовуемо до себе подвiйнi стандарти, ставимо себе на останне мiсце. І нiколи не ставимося до iнших так жахливо, як до самих себе.

Як же ми можемо змiнитися? Як привчити себе вдягати кисневу маску першою?

Спочатку просто дозволь собi це зробити. Вважай, що це твiй офiцiйний дозвiл на те, щоб краще дбати про себе. Турбота й харчування – це виключно твоя власна справа.

Лiкар Маккi запропонував деякi поради, якi варто втiлити в життя. Ось кiлька його думок, якi я запам’ятала з нашоi розмови:



Дбай про себе. Забудь про подвiйнi стандарти. Стався до зобов’язань перед собою з не меншою повагою, анiж до тих, що маеш перед iншими. Не вiддавай себе всю до останку – тодi в тебе не залишиться нiчого для самоi себе. Час для себе записуй у блокнот ручкою, а не олiвцем.

Дотримуйся правила «п’яти хвилин». Зупинись i дай собi п’ять хвилин, щоб заспокоiтись, зосередитись або щось зрозумiти. Перш нiж забирати дiтей пiсля роботи або заiжджати до супермаркету, спокiйно посидь у машинi. Перезавантаж себе! Тодi ти зможеш приймати правильнi рiшення i зробиш вiдкриття: насправдi ти не вiсь, довкола якоi крутиться свiт. Яке полегшення!

Щохвилини роби шiсть глибоких вдихiв. Особисто в мене е проблеми з диханням. Лiкар Маккi радить робити шiсть вдихiв протягом однiеi хвилини. Вдих тривае п’ять секунд, i стiльки ж – видих. Спробуй – це неперевершено!

Контролюй емоцii. Не вiддавай пульт керування твоiми емоцiями комусь iншому. Жодних звинувачень на кшталт: «Цей хлопець доводить мене до сказу… Через боса я скоро матиму виразку шлунка… Вiд дiтей у мене мiгрень…» Забери пульт i завжди натискай на кнопку «СПОКІЙ». Ти не можеш контролювати те, що роблять iншi, але здатна взяти пiд контроль свою емоцiйну реакцiю на iхнi дii.

Протягом дня роби дихальнi вправи. Використовуй для цього будь-якi сигнали: поки твое авто стоiть на свiтлофорi, коли отримуеш електронний лист вiд боса чи стоiш у черзi в крамницi. Роби один або два глибокi десятисекунднi вдихи животом i повторюй: «Все добре, все добре».

Вирушай у круiз задоволення. Щотижня залишай у своему розкладi одну годину виключно для тебе самоi – це буде твiй персональний круiз задоволення. Влаштуй собi «годину краси», завiтай до художнього музею, ювелiрноi галереi або квiтковоi крамнички. Проведи цю годину в тишi й спокоi, послухай улюблену музику, почитай вiршi поета, яким захоплюешся, прийми ванну з пiною. Присвяти цю годину спiлкуванню з природою, погрiйся на сонечку, прислухайся до того, що шепоче дощ, помилуйся мерехтiнням зiрок. Якщо не можеш провести так цiлу годину, роздiли ii на три «подарунки для себе», що триватимуть по 20 хвилин кожен.

Інвентаризуй усе хороше. У годину пiк роззирнись навсiбiч i подякуй за все, що бачиш. Автомобiль поряд iз твоiм заклеений скотчем. О! Подякуй за те, що твоя машина цiла. В авто перед тобою верещать трiйко дiтей? Ом-м-м! Подякуй за спокiй у твоему авто.

Живи теперiшнiм. Дивись на свое життя як на серiю коротких забiгiв, а не один безперервний марафон, якому немае кiнця. Час, вiльний вiд таких забiгiв, витрачай на вiдпочинок та вiдновлення.



Аристотель дiлив свiт на мислення, вiдчуття i дii. На думку лiкаря Маккi, щоб навчитися боротися зi стресом, людинi потрiбно змiнити щось у кожнiй iз цих сфер. Моя ж улюблена цитата Аристотеля така: «Ми – це те, що ми постiйно робимо». Спробуй розвинути в собi звичку любити себе так само сильно, як любиш iнших.

Спочатку сама вдягни кисневу маску – i всiм навкруги теж стане легше дихати.




Урок 9

Стався до людей так, як вони хочуть, щоб до них ставилися


Бiльшiсть iз нас добре засвоiли «золоте правило»: чини так, як хотiв би, щоб чинили з тобою. Стався до iнших так, як хотiв би, щоб ставилися до тебе.

Як би добре це не звучало, все-таки це не визначальний критерiй, коли йдеться про гарне ставлення. Надто часто ми робимо для людей те, що сподобалося б нам, однак вони можуть оцiнити це зовсiм не так.

Якось я читала iсторiю про двох сестер, якi прагнули пiдтримати матiр, коли та лiкувалася вiд раку. Вони приiжджали до неi додому, щоб навести там лад. Жiнки цiлими годинами вичищали кожний сантиметр ванноi кiмнати, щоб та була чистою й стерильною i мати могла робити там перев’язки пiсля хiрургiчноi операцii. Та коли вона повернулася додому i побачила ванну кiмнату, яка аж сяяла чистотою, то… образилася на доньок за те, що вони вторглися в ii приватне життя.

Коли я вчилась у восьмому класi, ми з однокласниками збирали грошi, щоб купити вчительцi особливий подарунок. Ми й гадки не мали, що iй подарувати, а тому зiбрали суму, якоi вистачило б на нове пальто. А пiзнiше дiзналися, що вона образилася, коли ми подарували iй цi грошi. Вона не могла зрозумiти: невже ii старе пальто таке зношене, аж ми вирiшили, що його час замiнити на нове?

Моя мама якось сказала, що хоче мати маленький портативний телевiзор на кухнi. Зовсiм крихiтний – щоб його можна було поставити на довгий кухонний стiл, поки готуеш вечерю, а в разi потреби переносити з однiеi кiмнати в iншу. Батько ж подарував iй величезний телевiзор, який було годi пiдняти. Маму засмутило те, що вiн не дослухався до ii побажань. А тато нiяк не мiг зрозумiти, чому iй не сподобався телевiзор, бiльший i кращий порiвняно з тим, який хотiла вона.

Засвоений урок: стався до людей так, як вони хочуть, щоб до них ставилися. Те, що е важливим для нас, зовсiм не обов’язково важливе для людини, якiй ми хочемо допомогти. Тому я просто навчилася питати: «Як я можу допомогти тобi?»

А Сьюзан Мiллер навчила мене робити все це ще краще.

Коли я з нею познайомилася, вона працювала консьержкою в готелi «Ренесанс-Клiвленд», що неподалiк центральноi площi Клiвленда. На ii вiзитках зазначалося «Керiвник служби консьержiв», однак насправдi iй пасувало б «мiс гостиннiсть Клiвленда». Маете проблему? У Сьюзан е рiшення! Їi завжди можна було знайти у вестибюлi готелю – вона притискала телефон до лiвого вуха, а звуковим тлом було дзюрчання фонтана.

Вам потрiбно помiняти квитки на лiтак? Загубили багаж? Хочете отримати квитки на виставу, на яку всi квитки вже розпродано? Жодних проблем. Сьюзан здiйснювала всi бажання, мов казковий джин. Кожна людина для неi була VIP. Власне, ii мiсiя полягала в тому, щоб ставитися до людей так, як вони хотiли б, щоб до них ставилися.

У Сьюзан нiколи не було «звичайних» днiв. Вона прокидалась о 3:50 ранку, щоб о п’ятiй уже бути на роботi – за пiвгодини до початку робочого дня. І за 14 рокiв жодного разу не спiзнилася.

– Серйозно, я не роблю нiчого особливого, – сказала вона. – Це просто гарне ставлення до людей – так мене вчили з дитинства. Моя мама була чудовою, душевною жiнкою. Вона навчила нас спiвпереживати й любити. Сподiваюся, я змогла стати ii найкращою наступницею.

Коли один вiдомий поет забажав келих бiлого вина о дев’ятiй ранку, Сьюзан знайшла того, хто його налив. Коли колишнiй квотербек команди «Cleveland Browns» Бернi Козар попросив знайти няню для своiх племiнникiв, вона зголосилася це зробити. Коли в одного з музикантiв гурту «Allman Brothers» зламався зуб, Сьюзан знайшла стоматолога. А коли ii колега Райан Крейг замовив готельний номер для батькiв на честь рiчницi шлюбу, вона посипала iхне лiжко пелюстками троянд.

Майже кожен у готелi мiг розповiсти якусь iсторiю про Сьюзан.



Крiсло-качалка. Жiнка з немовлям потребувала такого крiсла, щоб заспокоювати дитину. Коли Сьюзан з’ясувала, що в будiвлi немае жодного крiсла-качалки, то привезла власне крiсло з вигнутого дерева й дала жiнцi в користування.

Велосипед. Коли людина, яка пообiцяла позичити свiй велосипед учасниковi трiатлону, не з’явилася, Сьюзан вiддала спортсменовi свiй. А той, мiж iншим, фiнiшував другим.

Купальник. Одного дня до готелю ввiйшла жiнка в купальнику. У неi була iстерика – хтось украв ii одяг. Сьюзан заспокоiла жiнку i дала iй своi запаснi джинси та футболку, якi тримала в готелi про всяк випадок.

Аналiз. Одна жiнка приiхала до мiста, щоб пройти курс лiкування вiд раку нирок. Їй потрiбно було вiдвезти до лiкарнi сечу на аналiз, однак iй забракло сил. Сьюзан запропонувала вiдвезти зразок замiсть неi.

Сироти. Якось восени до готелю завiтала група сирiт iз Румунii. Вони нiколи не чули про Гелловiн, тож Сьюзан приготувала для них 20 мiшечкiв iз ласощами – щоб дiти могли вiдчути дух старовинного американського свята.

Пацiент. Хлопчик Джоннi прилетiв iз Сент-Луiса, щоб лiкуватись у клiвлендськiй клiнiцi вiд раку мозку. Його батьковi довелося полетiти додому ранiше, тож кiлька вечорiв Сьюзан провела коло лiжка хлопчика, щоб вiн не почувався самотнiм.

Ванна. Менеджер акторки Даенн Керролл зателефонував до готелю й попросив приготувати для неi молочну ванну. Сьюзан знайшла мiсцеву молочну крамницю, звiдки змогли привезти великi бочки з молоком. Вона нагрiла молоко, перш нiж вiднести його до номера акторки, де його вилили у ванну. Сказати, що панi Керролл була здивована, – не сказати нiчого. З’ясувалося, що ii неправильно зрозумiли: вона просто хотiла, щоб у воду додали жменю молочних кульок.

Сумочка. А це улюблена iсторiя всiх без винятку – про пару з Чикаго. Чоловiк iз дружиною прибiгли на рецепцiю – вони були в розпачi, бо загубилася сумочка. Можливо, вони забули ii в якомусь iз «Макдональдсiв» мiж Чикаго i Клiвлендом. Для Сьюзан це завдання стало персональним викликом. Вона дiстала мапи, вiдстежила весь маршрут пари, зателефонувала до штаб-квартири корпорацii «Макдональдс» i дiзналася номери телефонiв усiх закладiв за тим маршрутом. Усiх 30! На десятому дзвiнку сумочку вiд «Fendi» було знайдено.



– Навiть не знаю, хто з нас був щасливiший, – сказала Сьюзан. – Я зрозумiла, що можу зробити що завгодно.

Можливо, ми всi можемо це зробити – якщо з’ясуемо, чого хочуть люди.




Урок 10

Хочеш побачити диво? Будь дивом


Бути Богом – ще той тягар!

Не те щоб я знала це з власного досвiду, але пiсля перегляду фiльму «Брюс Усемогутнiй» розумiеш, що ця робота – з усiма нескiнченними молитвами й проханнями про допомогу – набагато важча, анiж кожен iз нас може собi уявити.

У фiльмi актор Джим Керрi грае роль розчарованого телерепортера, який застряе в заторi, потiм його звiльняють з роботи, б’ють, а трохи згодом вiн не знае, що робити з собакою, який постiйно пiсяе на його улюблене крiсло.

– Боже, чому ти так мене ненавидиш? – у розпачi вигукуе вiн.

Подiбне запитання в мене нiколи не виникало, однак у деякi моменти i навiть днi я почувалася так, наче це про мене йшлося в останньому рядку вiдомого анекдоту про Бога.

У такi днi ти виходиш iз дому i надто пiзно усвiдомлюеш, що на твоiй спiднiй бiлизнi лопнула резинка. Або ж ти заблукала дорогою на спiвбесiду. Або якась пташка вирiшила вимастити твою нову шовкову блузку з висоти свого польоту.

У цьому фiльмi Бог, якого грае Морган Фрiмен, кидае виклик чоловiковi, котрому здаеться, що вiн – мураха, а Бог – хулiган, який сидить на тротуарi пiд пекучим сонцем, тримае в руцi збiльшувальне скло i наводить його на мурашок, що аж скручуються пiд гарячими променями. Вiн каже: «Гадаеш, ти мiг би зробити краще? Гаразд, це твiй шанс». А тодi дозволяе нещасному представниковi людства якийсь час покерувати Всесвiтом.

Спочатку це так весело – змусити море автiвок або томатний суп у тарiлцi розступитися, прибрати з неба хмари та збiльшити мiсяць, як i збiльшити жiнцi груди або дати всiм можливiсть виграти в лотерею, навiть якщо кожен отримае тiльки 17 доларiв.

Насолоджуючись своею могутнiстю, репортер кричить: «Нехай буде воля МОЯ!»

І це страшно – але тiльки тому, що вiн це озвучив. У бiльшостi з нас не стало б духу вимовити це вголос, але завжди здаеться, що наша воля могла б бути значно веселiшою, анiж воля Бога. Менi було непросто довiрити своi життя та волю Боговi. Я боялася, що Вiн дасть менi нудне життя, у якому бракуватиме веселощiв i взагалi не буде сексу. Та й кому б не хотiлося пограти в Бога? Ого! А з чого почав би ти?

Тобi довелося б обов’язково очистити свiт вiд бiдностi, хвороб, ненавистi й зла. Повернути слiпим зiр, глухим – слух, навчити калiк ходити. Загалом, зробити все те, про що говорить фiналiстка конкурсу «Мiс Америка», тримаючи в руках букет троянд, бiльший за першокласника.

А як тобi такий варiант: кожна дитина народжуеться здоровою, а пологи – абсолютно безболiсний процес? (Потiм, звiсно, треба буде впоратися з проблемою перенаселення, що ii спричинить така змiна.) Кожен зможе вступити до коледжу безкоштовно.

Замiсть двох вихiдних запровадимо три. І кожна людина у свiтi щорiчно отримуватиме чотири тижнi вiдпустки.

А жiнки та «критичнi днi»? Це така собi дизайнерська похибка.

А як щодо свiту, у якому чоловiки не лисiють? Де вони справдi можуть прочитати думки жiнки й купують iй на день Валентина шоколад «Godiva», а не iстiвну бiлизну?

Уяви свiт, де команда «Cleveland Indians» виграе свiтовий турнiр принаймнi кожнi десять рокiв. Хоча нi – нехай кожнi п’ять рокiв. Гаразд, одного разу за все мое життя буде цiлком достатньо.

Бiблiю можна вiдредагувати, щоб ii було легше зрозумiти i важче хибно витлумачити. Дамо Йову вiдпочити, перш нiж вiн втратить свою родину i все, що мае. Повикидаемо з тексту згадки про чуму та iншi пошестi.

Подаруемо жителям Клiвленда клiмат, яким насолоджуються мешканцi Сан-Дiего. Хiба ми не заслуговуемо на вiдпочинок? У них е океан. Як на мене, це буде справедливо.

Нехай на Рiздво всюди снiжить.

Зробимо так, щоб волосся не росло в носах i вухах чоловiкiв, а ще – на жiночих нiжках.

Зробимо жовтень i розкiшну осiнь тривалiшими – принаймнi днiв на десять.

Серця стануть бiльшими, а его зменшаться.

Свiт мiг би прожити без вогняних мурах, вошей, комарiв, скорпiонiв, змiй, павукiв i тарганiв. Так-так, я знаю, що всi вони е частиною харчового ланцюжка. До речi, щодо харчiв: чому б не стерти з лиця землi брюссельську капусту, домашнiй сир i баклажани?

Те саме можна зробити i з торнадо, ураганами, снiговими лавинами, завiрюхами, землетрусами та цунамi. Гадаю, i сам Бог був би не проти, щоб кишкова паличка, м’ясоiднi бактерii та генiтальний герпес зникли назавжди.

На захист Бога можна сказати, що жоден iз нас не змiг би вигадати веселку, вогонь, музику, сни, зiрки, грози, секс, оленiв, Тихий океан, Великий каньйон та Нiагарський водоспад.

Та хiба ж це так багато – просити на кожен свiй день народження здiйснення одного бажання? Я знаю, знаю: «Нехай буде воля Твоя, не моя». У цьому фiльмi Бог сказав: «Хочеш побачити диво? Будь дивом».

Це гарна порада для всiх смертних.

Замiсть того щоб шукати докази Божих справ у магiчних трюках, шукай iх у кожнiй митi життя. Замiсть того щоб чекати див з небес, вiднаходь iх у собi. Замiсть того щоб мрiяти про рай деiнде, створи власний шматочок раю тут i тепер. Не шукай ознак Божоi присутностi в лiсових пожежах, ударах блискавки чи статуi, що плаче, просто будь присутнiм – i вiдчуеш Бога всюди.

Щоразу, коли трапляеться якась трагедiя чи виникае проблема, яку, здаеться, неможливо розв’язати, ми зазвичай питаемо: «А де ж Бог?» Уяви, що сталося б, якби ми всi зробили крок уперед – усi без винятку – i сказали: «Ось Бог. Просто тут, у менi; просто тут – у тобi».

Бог е в кожному з нас, у будь-якiй трагедii чи проблемi. І тiльки вiд нас залежить, чи зможемо ми закликати наше величне свiтло та любов i бути дивом – тут i тепер.




Урок 11

Кожна людина е для когось важливою


У Джона Вуда немае свiдоцтва про народження, якщо не брати до уваги стареньку чорну Бiблiю, яка мiстить доказ про його спадок та обiцянку, що вiн його отримае, на сторiнках iз золотою крайкою.

Вiн навiть не знае, скiльки йому рокiв. Одна жiнка знайшла його, щойно народженого, загорнутого в лахмiття й запханого в смiттевий бак, близько 70 рокiв тому в Нью-Йорку. Вона принесла малюка додому, дала йому iм’я i виростила як зумiла. Хлопчик, якого врятували, дiставши з купи смiття, обрав свою життеву мiсiю – допомагати безпритульним. Понад 20 рокiв Джон працював у мiськiй мiсii Клiвленда i займався безлiччю справ: вiд готування супiв до застеляння лiжок. І все це – в iм’я любовi до людей, якi вiдчували брак любовi до себе.

– Зрештою я так i залишився серед безхатченкiв, – каже Джон i усмiхаеться, адже фраза звучить досить iронiчно. – Усе мое життя було одним великим дивом.

Люди, яким вiн допомагае, не знають напевне, як до нього звертатися. Вiн вiдгукуеться на «преподобного Вуда», «брата Джона», Вудса або Дока. І якби в Джона було резюме, у ньому зазначалися б такi професii, як соцiальний працiвник, водiй вантажiвки, технiчний працiвник «швидкоi допомоги», проповiдник i бальзамувальник.

Пастор у Клiвлендi запросив його до мiсii ще тодi, коли бiльшiсть безпритульних були старими волоцюгами й алкоголiками. Тепер мiсiя – це сучасний комплекс, що складаеться з ошатних будiвель, i по допомогу сюди звертаються переважно молодi люди, якi мають проблеми з наркотиками.

Коли Джон почав там працювати проповiдником, у мiсii було тiльки п’ять спiвробiтникiв. А тепер iх 62. Джон водив напiврозвалений автобус, ремонтував труби, що протiкали, i спалював смiття. У нього й досi е нiж, iз яким на нього якось напав один п’яничка.

– Ото були часи, – усмiхаеться чоловiк. І згадуе, як спускався до пiдвалу старого примiщення, щоб спалити смiття, i бачив там сотнi щурiв.

– Тепер iх там немае, – смiеться вiн. – Як i мене.

Я познайомилася з ним на вечiрцi на честь його виходу на пенсiю. Вiн хотiв проводити бiльше часу зi своею дружиною Беа. А ще планував вiдвiдувати ув’язнених як проповiдник i приходити до правопорушникiв iз психiчними розладами.

– Своiми проповiдями я не заганяю iх у глухий кут, – пояснив вiн. – У них е своi переживання та бiль. Я просто iх слухаю.

Його вуха скидаються на маленькi крильця, що стирчать з акуратноi шапочки бiлого волосся. Уздовж продiлу можна помiтити оранжеву смужку – вона нагадуе про рудого хлопчика, який знайшов Бога у вiцi восьми рокiв i з того часу нiколи Його не втрачав.

Протягом усього святкового обiду Джон сидiв, молитовно склавши руки на колiнах, у той час як усi присутнi його хвалили.

– Для мене, як i для iнших людей у цiй програмi, Джон Вуд був як батько, – сказав один iз працiвникiв мiсii, а решта схвально загомонiли, бо знали, як часто Джон забирав безпритульних до себе додому або водив iх до зоопарку.

Інший чоловiк розповiв, що Джон використовував Бiблiю як збiрку iсторiй, щоб дiлитися з людьми притчами про надiю.

– Вiн був як Мойсей, – сказав цей чоловiк. – А члени програми були його народом.

А тодi на кафедру пiднявся Джон i прочитав слова пророка Єремii, що добре iлюстрували iсторiю його життя й iсторii тих людей, яким вiн допомагав вiдчути, що iх люблять.

– Перш нiж створити тебе, я пiзнав тебе, – читав Джон, – i освятив тебе.

Вiн сказав, що не вважае своею заслугою те, що допомагав рятувати цих людей.

– Хоч я й проповiдував Євангелiе, менi немае чим хвалитися, – мовив вiн.

А тодi акуратно закрив свою стару чорну Бiблiю – ii закладки-стрiчки вже перетворилися на ниточки – i пiшов геть, опустивши голову, немовби вкотре молився за якусь заблудлу душу.

Кожен iз нас е важливим для когось. Саме цiеi iдеi можна навчитись або навчити в клiвлендськiй мiсii.

У мiсii е ще один волонтер, який утiлюе це кредо в життя. Джон Галлi проповiдуе не словами, а… стрижками. На те, щоб вiдновити людську гiднiсть, йому зазвичай потрiбно 20 хвилин чи навiть менше. У його руках гребiнець перетворюеться на чарiвну паличку, у ножиць з’являються крила, а волоцюги-безхатченки стають джентльменами, що вартi доброi порцii лосьйону пiсля голiння.

Зайдiть до його перукарнi – чоловiчоi вбиральнi – тут Джон стриже волосся, що ночувало на вулицях, не милося багато днiв, волосся, у якому iнодi живуть крихiтнi комахи. Високий чоловiк iз довгим i приемним обличчям, що нагадуе Бiлла Косбi, знае: едина рiзниця мiж чоловiком, який сидить у його крiслi, i всiма iншими полягае в одному неправильному рiшеннi.

Джонове волосся вже сивiшае, однак густi брови все ще чорнi, як i халат, який вiн одягае, перш нiж когось постригти. Два днi на тиждень вiн бере латекснi рукавички й вiдкривае свою перукарню мiж раковиною i пiсуаром. Часом вiн слухае госпел[3 - Вид музики, що походить вiд сольних одноголосних духовних гiмнiв на сюжети з Євангелiя.], поки стриже своiх клiентiв. Коли ж я спостерiгала за його роботою, замiсть музики на фонi звучало клацання ножиць, свист гребiнця i тихий гомiн розмови.

– Вiн дуже добра людина, – сказав Ентонi, який прийшов сюди з великою кучмою чорного кучерявого волосся. Ентонi кивнув на купу чорних пухнастих хмарок на пiдлозi – його волосся вiдростало цiлий рiк. Джон пройшовся по головi чоловiка машинкою для стрижки, легенько притискаючи ii, щоб зробити продiл. Витрусив на серветку трохи тальку й промокнув голову Ентонi.

– Добре, – сказав Ентонi, поглянувши на свою стрижку «пiд машинку» – утiм, зверху волосся було трохи довшим. – Дякую!

Щойно один клiент виходив, як одразу заходив iнший. Бувають днi, коли Джон робить до 35 стрижок.

– Як робимо сьогоднi, Бiлле? – запитав Джон. – Приберемо майже все?

– Можна, але щоб не зовсiм налисо, – вiдповiв той. Коли чорнi злиплi пасма почали падати на пiдлогу, Бiлл заплющив очi й розслабився, а Джон почав розповiдати про своiх клiентiв.

– Усi ми помиляемося, – мовив вiн. – Просто робимо це по-рiзному. Цi люди не гiршi за мене. Ідеться швидше про наслiдки. Мiй бруд, моi неправильнi дii не вплинули на мене так, як iхнi вчинки на них… Зробити тобi продiл?

– Нi, сер, – ввiчливо вiдповiв Бiлл.

Джон не професiйний перукар. Вiн рано вийшов на пенсiю, звiльнившись зi служби поштових послуг, де працював 25 рокiв, i став волонтером у Червоному Хрестi, здавав кров, допомагав жертвам катастроф. Кiлька разiв вiн стриг парафiян своеi церкви, а потiм звернув увагу на жахливий вигляд безпритульних i прийшов до мiськоi мiсii, щоб допомогти.

– Щоранку я звертаюся до Господа з молитвою, щоб вiн скеровував моi очi й руки в правильному напрямку, щоб дав сили моiм ногам, бо знаю, що я не перукар. Я прошу його притримати слабкiсть i втому, доки закiнчу свою справу, – сказав вiн i додав, що ще нiхто не скаржився на його роботу. – Вони кажуть: «Із цим можна жити».

– Знаете, чим погана стрижка вiдрiзняеться вiд хорошоi? – запитав Джон, а тодi весело вiдповiв: – Чотирма днями!

Дон сiв у крiсло, а Джон закрiпив навколо його шиi чорну накидку.

– Вiн чудово стриже, – сказав Дон.

– Вiн надто добрий до мене, – зауважив Джон.

– Я не добрий, я чесний, – наполягав Дон.

Джон нiколи не брав за свою стрижку грошей i не збираеться це робити.

– Бог свiдок – я нiколи не робитиму це за грошi, – сказав вiн. – Таке менi не подобаеться. Подобаеться робити це так, як я роблю. Кожна стрижка приносить менi задоволення. Бiльшiсть iз цих чоловiкiв не можуть собi дозволити стрижку. Вони щойно вийшли з в’язницi. І можуть стати гiршими, зважаючи на те, що iм доводиться постiйно жебрати.

– Я й сам колись був п’яницею, пиячив щодня – i одного дня Бог забрав це в мене. Я любив лихословити, i це Вiн теж забрав. Бог допомiг менi побачити, як це гидко.

Тепер, коли Джон позбувся цiеi «гидоти», вiн допомагае людям вiднайти iхню внутрiшню красу.

– Стрижка е другорядною, – каже вiн, – це просто облямiвка.

Вiн пiдстриг волосся коло носа Дона i простягнув йому люстро.

– Почуваюся на мiльйон! – сказав цей бiдака симпатичному чолов’язi в дзеркалi.

– Чудово. Просто чудово.




Урок 12

Заступайся за iнших, особливо якщо вони не можуть себе захистити


У моему життi було чимало ситуацiй, у яких я мала б сказати свое слово, але не робила цього.

Одного дня пiд час телефонноi розмови мiй спiврозмовник почав розповiдати про свiй бiзнес. І помiж iншим зауважив, яким скупердяем е один iз його клiентiв. «Можна було б припустити, що його прiзвище – Гольдштейн», – сказав вiн i вiдразу змiнив тему.

Мiй внутрiшнiй голос заволав: «Гольдштейн? Вiн натякае на скупiсть усiх евреiв? Знову цей старий стереотип! Ти збираешся хоч щось сказати?» Але щоб не бути ханжею, я промовчала.

Якось у вiдпустцi я побачила, як двое братiв дражнили одне одного на пляжi. Батько розсердився й вiдвiв одного з них убiк. Наказав йому стати, а щойно той це зробив, як вiн наказав сiсти.

Коли ж хлопчик сiв, батько знову звелiв йому пiдвестися на ноги. Хлопець уставав i сiдав, як слухняний собака, аж доки почав хлипати.

Вiн виконував цi команди понад 15 хвилин. Усi, хто був поряд, спостерiгали за його приниженням, однак нiчого не робили. А коли хлопчик заплакав iще голоснiше, його брат почав реготати й кидати в нього пiсок та iграшки. Батько ж на це не реагував.

Мiй внутрiшнiй голос хотiв закричати: «Припинiть! Облиште дитину!» Та iнший голос усерединi шепотiв: «Це його син. І мене це не стосуеться».

Я нiчого не зробила.

Іншим разом я зустрiла групу жiнок у клiвлендськiй кав’ярнi. Пiсля нетривалоi розмови одна з них розповiла анекдот, що його можна було сприйняти як расистський. Я просто завмерла на мiсцi. Нiхто з компанii не засмiявся, однак нiхто й не зробив iй зауваження. Хтось iз присутнiх швиденько змiнив тему розмови.

Мiй внутрiшнiй голос кричав: «Як ти можеш дозволяти iй видавати нетерпимiсть за гумор? Та скажи щось нарештi!» А iнший голос зауважував: «Не треба цих сцен. Ти ii навiть не знаеш. Досить i того, що ти не смiешся». Прислухавшись до останнього, я знов-таки нiчого не сказала.

Одного разу ми з друзями йшли через паркiнг пiсля шкiльного футбольного матчу в Кентi. Коли ми проходили повз тюнiнговане авто, у якому сидiла компанiя чоловiкiв (на задньому склi великими лiтерами зазначалося «Ford»), мiй знайомий голосно зауважив, що вони «селюки». А за кiлька хвилин та автiвка проiхала повз нас i на адресу мого друга посипалися расистськi лайки. Вiн дуже розiзлився, однак так i не визнав, що саме його власний коментар i став каталiзатором цього iнциденту. Щоб не зробити ще гiрше, я знову промовчала.

Однiеi суботи я iхала на фестиваль близнюкiв у Твiнсбургу разом зi знайомою парою. Бiля нашого авто загальмував «порш» спiльного знайомого. Вiн пожартував про «крихiток», яким влаштуе «перегляд» на фестивалi. Його цiкавило тiльки одне – i вiн зобразив це руками – подвiйний комплект грудей, ха-ха! Жiнку в нашiй автiвцi дуже обурило таке ставлення до прекрасноi статi. Утiм, там була ще одна жiнка – я. Я хотiла була приеднатися до ii заперечень, але нiчого не сказала.

Одного вечора, коли я вийшла з закусочноi в Клiвлендi, збираючись до театру, я побачила родину з п’яти осiб, якi саме йшли до своеi машини. Раптом батько штурхнув сина в спину. Коли хлопчик заплакав, менi захотiлося вистрибнути з авто й крикнути чоловiковi, щоб той припинив. Та чи могла я читати йому лекцii? Це могло бути небезпечно. А якщо в нього е зброя? Або ж вiн iще бiльше скривдить дитину, коли я поiду геть?

Я й досi чую оте свое мовчання. Знову, i знову, i знову.

А ти чуеш свое?

Тих, хто мовчить, – iх так багато! Багато рокiв тому я писала статтю-розслiдування про пiдлiтка з Рiттмана, штат Огайо, якого заарештували за вбивство батька. Роками Вiлл Снайдер потерпав вiд знущань свого батька-алкоголiка, який до того ж мав психiчну хворобу i не лiкував ii. А тодi одного ранку – 21 сiчня 1996 року – тихий 17-рiчний юнак, який доти нiколи не потрапляв у халепу, взяв бейсбольну битку i забив батька, який спав, до смертi. Щойно про це стало вiдомо, сусiди й друзi почали масово йти до полiцii, захищаючи хлопця. Вони розповiдали полiцейським про численнi ситуацii, у яких бачили Вiлла з синцями.

Сусiди бачили, як батько вдарив Вiлла так сильно, що той упав на землю. Друзi бачили хлопця з синцями пiд очима, саднами i смужками вiд паска. Пiсля того як полiцiя завершила розслiдування, 70 свiдкiв пiдтвердили, що батько Вiлла протягом багатьох рокiв систематично бив свого сина. Вiлла звинуватили в убивствi у станi афекту. Суддя дав йому п’ять рокiв умовно з випробувальним термiном. Нiхто не заступився за нього, аж доки не стало надто пiзно.

Є вiдома промова пастора Мартiна Нiмьоллера про те, як поряднi нiмцi не змогли захистити права iнших людей у часи нацистського режиму. Це потужне послання до всiх нас:



Коли вони прийшли по комунiстiв, я мовчав, бо не був комунiстом.

Коли вони прийшли по членiв профспiлок, я мовчав, бо не був членом профспiлки.

Коли вони прийшли по евреiв, я мовчав, бо не був евреем.

А коли вони прийшли по мене, вже не лишилося нiкого, хто мiг би щось сказати.

Чому ми не заступаемося за iнших?

Ми боiмося, що не маемо рацii. Що станемо тими, хто розхитуе човна. Боiмося постраждати.

Однак саме наше мовчання та бездiяльнiсть призводять до того, що страждають iншi.

Преподобний Аллан Бусак iз Пiвденноi Африки, який боровся проти апартеiду, якось сказав, що, коли ми постанемо перед Божим судом наприкiнцi життя, вiн запитае: «Де вашi рани?»

І переважна бiльшiсть вiдповiсть: «У нас немае ран».

А тодi Бог запитае: «Невже у вашому життi не було нiчого, за що варто було б боротися?»





Урок 13

Народжуйся знову щодня


Менi зателефонували в недiлю пiзно ввечерi, десь о пiв на десяту. Жiнка прокашлялась, а тодi залишила коротке повiдомлення на моiй робочiй голосовiй поштi щодо моеi життерадiсноi колонки.

«Щойно прочитала вашу статтю в недiльному випуску газети. Я народилася в 1930-х. Моя мати була незамiжня, а тому вiдмовилася вiд мене i вiддала до чужоi родини. Краще б вона зробила аборт, бо мое життя нiколи не було щасливим. Я впевнена, що у свiтi е багато людей, якi почуваються так само, як i я».

І все. Вона поклала слухавку.

Я прослухала це повiдомлення кiлька разiв, щоб зрозумiти, чи не вчуваеться в ii голосi гнiв, образа або те й iнше вкупi. Ця жiнка сказала, що краще було б iй узагалi не народжуватися. Вона прожила понад пiвстолiття i стверджувала, що ii життя нiколи не було щасливим.

Цiкаво, як вона вимiрювала щастя?

Невже вона нiколи не бачила розкiшного заходу сонця, що розливаеться горизонтом? А сотнi зiр, що мигтять на чорному небi? Невже в неi не було пристрасних поцiлункiв?

Чи вона коли-небудь мчала на велосипедi з пагорба так, щоб у ii волоссi трiпотiв вiтер? Заходила у ставок, щоб вiдчути, як м’який мул просочуеться крiзь пальцi? Невже вона нiколи не робила «снiгового янгола», не читала чудового роману, не вигравала в кункен?[4 - Один iз видiв картярськоi гри.]

Вона вимiрюе щастя моментами чи роками? Імовiрно, саме роками.

Можливо, вона зiбрала всi роки докупи й повiдомила, що ii життя – нещасливе.

Може, вона так i не змогла забути про свою образу – адже ii покинула бiологiчна матiр. Можливо, люди, якi ii вдочерили, були злими i змушували ii страждати. Однак нiкому з нас – навiть тим, хто мав обох батькiв вiд самого народження, – не гарантовано абсолютних, беззастережних любовi та щастя. Життя зовсiм не таке.

Воно значно цiкавiше.

Якби ми постiйно були щасливими, то почувалися б нещасними. Це скидалося б на нескiнченне лiто. Нам би набридло сонце й блакитне небо, якби ми бачили iх щодня протягом усього року. Саме з цiеi причини я й люблю Огайо. У нас тут чудова сумiш: грози, завiрюхи, спека, осiнне листя та гра в снiжки.

Життя кожного з нас – не iдеальне. Але якби кожен мiг зiбрати свое життя докупи та обмiняти його на iнше, бiльшiсть людей похапцем забрали б його назад. Принаймнi я точно забрала б – з усiм болем i страхом, з усiма моментами вiдчаю. І не погодилася б на щось менше.

Невже вона справдi думала, що краще бути мертвою? Ця жiнка казала, що краще було б iй не народжуватися взагалi. Я згадала Джиммi Стюарта, який стояв на мостi у фiльмi «Це прекрасне життя», готовий покiнчити зi своiм. І те, як незграбний янгол Кларенс показав йому, як би сумував за ним увесь свiт, коли б вiн учинив самогубство.

Можливо, ця жiнка нiколи не робила геройських учинкiв – наприклад, не рятувала чийогось життя, – але ж вона в будь-якому разi вплинула на чиюсь долю за всi тi роки, що iх прожила на планетi. І навiть якщо це не так, можна почати зараз!

Я хотiла порадити iй почати життя спочатку. Якщо причиною твого болю е батьки, якi тебе не любили, звернися по допомогу до психолога. Покинь таку родину i створи нову – з тими, хто тебе справдi любить. Стань волонтером, щоб полегшувати бiль iнших людей.

Я хотiла порадити iй поговорити з Богом. А якщо Вiн для неi незнайомець чи злий суддя, знайти нового Бога.

Я хотiла сказати iй, що навiть тим людям, у яких були батьки, що iх обожнювали й захищали, зовсiм не гарантовано щастя. Усi мрii нiколи не здiйснюються. А якщо людина здiйснюе всi своi мрii, це зазвичай трапляеться пiсля того, як життя завдало iй чимало ударiв.

Я хотiла порадити iй завдати удару у вiдповiдь. Якщо вона ненавидить свою роботу, можна знайти iншу або принаймнi змiнити ставлення до тiеi, що е. Якщо набрид дiм, можна переставити меблi, пофарбувати стiни чи знести одну з них.

Я хотiла порадити iй переписати свое життя. Зробити в ньому капiтальний ремонт. Щодня протирати табличку. Починати кожен ранок iз чистого аркуша й несамовито малювати, забувши про тривогу i страх.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22623037&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Вид нетрадицiйноi медицини, що передбачае зцiлення за допомогою дотикiв долонь. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Концепцiя нетрадицiйноi медицини, центром уваги якоi е людина як цiлiсна система.




3


Вид музики, що походить вiд сольних одноголосних духовних гiмнiв на сюжети з Євангелiя.




4


Один iз видiв картярськоi гри.