Чому не Еванс? Агата Крiстi Класика англiйського детективу Небезпека може вигулькнути майже будь-де. Навiть на полi для гольфу. Боббi Джонс саме грав у цю гру зi своiм знайомим, доктором Томасом. І, як це iнодi бувае, м’ячик стрiмко вилетiв за межi поля. Шукаючи його, Боббi натрапляе на тяжко пораненого чоловiка. Але врятувати бiдолаху не вдаеться. За мить до смертi незнайомець промовляе дивну фразу: «Чому не Еванс?» У кишенi загиблого Боббi знаходить свiтлину жiнки. Хто вона, ким був померлий i де шукати таемничу людину на iм’я Еванс, що, можливо, знае вiдповiдi на всi iншi запитання? Агата Крiстi Чому не Еванс? Крiстоферу Меллоку, на згадку про Гайндс Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» Електронна версiя зроблена за виданням: Перекладено за виданням: Christie A. Why Didn’t They Ask Evans?: A Novel / Agatha Christie. – London: HarperCollins, 2017. – 304 p. www.agathachristie.com Переклад з англiйськоi Юлii Максимейко AGATHA CHRISTIE and the Agatha Christie Signature are registered trade marks of Agatha Christie Limited in the UK and elsewhere. All rights reserved. Why Didn’t They Ask Evans? © 1934 Agatha Christie Limited. All rights reserved Translation entitled «Чому не Еванс?» © 2021 Agatha Christie Limited. All rights reserved © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 Роздiл перший. Нещасний випадок Боббi Джонс поставив м’яча на кiлок, коротко прицiлився, повiльно вiдвiв ключку назад, а потiм з блискавичною швидкiстю вдарив. Думаете, м’яч, як йому й годиться, полетiв уздовж дорiжки i – все вище й вище – гайнувши над бункером[1 - Штучна пiщана пастка, яку зазвичай установлюють перед грiном. – Тут i далi прим. ред., якщо не зазначено iнше.], приземлився бiля чотирнадцятого грiна[2 - Дiлянка навколо лунки iз коротко пiдстриженою травою.] для простого удару мешi?[3 - Ключка з пласким гаком, призначена для вибивання м’яча на грiн.] Та де там! Запущений надто низько, вiн ковзнув уперед по землi й надiйно вгруз у пiсок! Довкола не було збудженого натовпу, який мiг би видати розпачливий зойк. Єдиний свiдок цього удару нiскiлечки не здивувався. І пояснити це було просто – адже удар належав не народженому в Америцi вiртуозу, а лишень четвертому синовi вiкарiя в невеличкому приморському мiстечку на узбережжi Вельса, Марчболтi. Боббi чортихнувся. То був привабливий молодик рокiв двадцяти восьми. Навiть найкращий друг не назвав би його вродливим, але обличчя Боббi неминуче викликало симпатiю, а в карих очах виблискувала собача приязнiсть. – Що день, то гiрше, – мляво пробубонiв вiн. – Надто рiзкий удар, – вiдказав його партнер. Доктор Томас був чоловiком середнього вiку, з сивим волоссям i бадьорим рум’яним обличчям. Сам вiн нiколи не бив з усього розмаху. Обирав короткi чiткi удари з напiвзамаху й зазвичай перемагав кращих, але не дуже зiбраних гравцiв. Боббi оскаженiло накинувся на м’яч нiбликом[4 - Ключка з масивним похилим гаком, призначена для вибивання м’яча з бункера.]. Третя спроба виявилася вдалою. М’ячик приземлився бiля грiна. А от доктор Томас загнав свого м’яча в лунку двома першокласними ударами айрона[5 - Ключка з пласким гаком, призначена для здiйснення ударiв на короткi та середнi вiдстанi.]. – Лунка ваша, – промовив Боббi. Вони перейшли до наступноi мiтки. Лiкар бив першим – хороший чiткий низький удар, але на коротку вiдстань. Боббi зiтхнув. Поставив на кiлок свого м’ячика, поправив його, довгенько махав ключкою, напружено замахнувся, заплющив очi, пiдвiв голову, опустив праве плече (одне слово, зробив усе, чого робити не варто), вдарив по м’ячу, i той промчав уперед, здолавши десь половину вiдстанi до лунки. Боббi задоволено видихнув. Славнозвiсна гольфiстська пригнiченiсть на його обличчi поступилася мiсцем не менш славнозвiсному трiумфу. – Тепер я знаю, як правильно, – сказав вiн, хоч нiчого не знав. Ще один прекрасний удар айроном, коротка пiдсiчка за допомогою мешi, i нарештi Боббi поховав м’ячика. Вiн вибив «бердi», узявши лунку за чотири удари замiсть п’ятьох, i тепер вiдставав вiд доктора Томаса лише на одне очко. Сповнений упевненостi, Боббi пiдiйшов до мiтки на шiстнадцятiй лунцi, повторив послiдовнiсть непотрiбних дiй, але дива не сталося. Натомiсть вийшов приголомшливий, неперевершений, майже надлюдський слайс[6 - Змазаний удар у гольфi, коли м’яч летить не прямо, а вбiк.]. М’яч повернув праворуч пiд прямим кутом. – А якби ж прямо полетiв, то ф’ють! – сказав доктор Томас. – Якби ж то, – з гiркотою уточнив Боббi. – Чуете?! Здаеться, хтось кричить. Сподiваюся, цей м’ячик нiкого не покалiчив. Вiн витрiщився праворуч. Очам було боляче. Сонце сiдало, i, дивлячись просто на нього, важко було чiтко розрiзнити бодай щось. До того ж над морем здiймався легкий туманець. Край скелi був за кiлькасот метрiв вiд них. – Там бiжить стежка, – сказав Боббi. – Але м’ячик нiяк не мiг залетiти так далеко. Та я майже впевнений, що чув крик. А ви? Лiкар, однак, нiчого не чув. Боббi пiшов пошукати м’ячика. Знайти його виявилося не дуже просто, та молодик усе-таки напав на слiд. Ударити по м’ячу було нiяк: вiн застряг у кущах дроку. Боббi спробував був так i так, тодi пiдiбрав м’яча й оголосив партнеровi, що програв цю лунку. Доктор Томас пiдiйшов до нього, бо стартова мiтка наступноi лунки була просто на краю скелi. Сiмнадцята лунка особливо лякала Боббi. Адже м’яч треба було запустити над урвищем. Вiдстань – невелика, але прiрва мала неабияку притягальну силу. Вони перетнули стежку, i тепер вона бiгла вглиб сушi лiворуч вiд них, огинаючи скелю. Лiкар узяв айрон й успiшно закинув м’яч на iнший бiк. Боббi глибоко зiтхнув i вдарив по своему м’ячу. Той шугнув уперед, та прiрва його проковтнула. – І так щоразу, хай йому, – з гiркотою промовив Боббi. – Щоразу вчиняю ту саму дурiсть. Вiн пройшов уздовж краю прiрви, зазираючи вниз. Далеко пiд ним сяяло море, але не кожен м’ячик губився в його глибинах. Обрив був стрiмкий лише спочатку, а потiм поступово ставав пологiшим. Боббi повiльно йшов краем. Десь тут – вiн знав – е одне мiсце, де можна досить легко спуститися. Кеддi[7 - Помiчники гольфiстiв, якi переносять ключки, а також дають поради щодо гри.] так i робили: стрибали через край, а тодi, з трiумфом, з’являлися знову, тримаючи в руцi м’ячика-втiкача. Раптом Боббi закляк i покликав свого iгрового партнера. – Чуете, лiкарю, ходiть-но сюди. Що це, як гадаете? Метрiв за дванадцять унизу виднiлася темна купа – немовби старий одяг. Доктор Томас затамував подих. – Господи! – вигукнув вiн. – Хтось упав зi скелi! Треба дiстатися туди! Плiч-о-плiч, двое чоловiкiв почали обережно спускатися скелею, i бiльш атлетичний Боббi допомагав напарниковi. Аж ось вони наблизилися до зловiсного темного згортка, що виявився чоловiком рокiв сорока. Незнайомець дихав, але був непритомний. Лiкар оглянув його, промацав кiнцiвки, перевiрив пульс i опустив повiки. Потiм став на колiна поряд iз чоловiком i закiнчив огляд. Звiв очi на Боббi, який стояв поряд, долаючи сильну нудоту, i приречено похитав головою. – Випадок безнадiйний, – оголосив вiн. – Днi цього бiдолахи злiченi. У нього зламаний хребет. Охо-хо… Думаю, потерпiлий погано знав цю стежку, i коли впав туман, то заступив за край. Я не раз звертався до мiськоi ради з проханням зробити поруччя на стежцi. Доктор Томас пiдвiвся. – Пiду покличу на допомогу, – сказав вiн. – Домовлюся, щоб тiло пiдняли нагору. А то не встигнемо оком змигнути, як стемнiе. Побудете тут? Боббi кивнув. – Я так розумiю, його вже не врятувати? – уточнив молодик. Лiкар покивав головою. – Нi. Довго не протягне: пульс швидко сповiльнюеться. Хвилин двадцять. Щонайбiльше. Можливо, вiн i прийде до тями перед смертю, але навряд. Утiм… – Гаразд, – швидко промовив Боббi. – Я лишуся. А ви йдiть. Але якщо вiн отямиться, то чи немае якихось лiкiв абощо… – Боббi вагався. Лiкар похитав головою. – Йому не буде боляче, – пояснив вiн. – Взагалi. Розвернувшись, доктор Томас почав швидко спинатися скелею. Боббi спостерiгав за ним, доки той не зник, помахавши на прощання рукою. Молодик ступив кiлька крокiв уздовж вузького карнизу, сiв на виступ скелi й запалив цигарку. Подii приголомшили його. Досi вiн нiколи не наближався до хвороби чи смертi. Якi ж сумнi бувають збiги! Хмарка туманцю прекрасного вечора, невдалий крок – i життю кiнець. Цей чоловiк iз приемною зовнiшнiстю теж, певно, анi дня в життi не хворiв. Блiдота близькоi смертi не могла приховати смаглявостi його шкiри. Цей чоловiк багато часу проводив надворi – можливо, вiн жив за кордоном. Боббi уважнiше його роздивився – жорстке каштанове волосся з сивиною на скронях, широкий нiс, масивна щелепа, крiзь розтуленi губи виднiлися бiлi зуби. Широкi плечi, гарнi жилавi руки. Ноги неприродно викрутилися. Боббi здригнувся i знову перевiв очi на чоловiкове обличчя. Привабливе, вiдкрите, рiшуче, енергiйне. «Очi в нього, – подумав молодик, – мабуть, блакитнi…» І щойно це спало йому на думку, як вони раптом розплющилися. Очi дiйсно були блакитними – кольору глибокоi ясноi блакитi. Й дивилися просто на Боббi. У них не було нiчого непевного й туманного. Вони були цiлком притомними. Сторожкi, вони водночас нiби ставили запитання. Боббi швидко пiдвiвся i рушив до чоловiка. Та перш нiж устиг наблизитися до нього, той заговорив. Не слабким голосом, нi, чiтким i дзвiнким. – Чому не Еванс? – промовив вiн. А тодi тiлом чоловiка прокотилася дивна хвиля, повiки опустилися, щелепи розiмкнулися… Вiн помер. Роздiл другий. Батьковi жалi Боббi сiв навколiшки бiля чоловiка, але сумнiвiв не лишалося. Той помер. Остання мить просвiтлення, раптове запитання i – кiнець. Доволi знiчено Боббi залiз у кишеню померлого й, дiставши шовковий носовичок, святобожно покрив ним обличчя чоловiка. Бiльше вiн нiчого зробити не мiг. Тут молодик помiтив, що разом iз носовичком iз кишенi вiн вийняв щось iще. То була фотографiя, i, повертаючи ii до кишенi, Боббi глянув на зображення. На ньому була жiнка, вигляд якоi дивовижно западав у пам’ять. Приваблива жiнка з широко розставленими очима. Дуже молода, на вiк точно до тридцяти, але на Боббi справила враження радше не ii краса, а те, як ця краса вмить захоплювала. «Таке обличчя, – подумав вiн, – нелегко забути». Обережно, можна навiть сказати, з повагою, вiн вклав свiтлину назад у кишеню, звiдки перед тим дiстав, а потiм повернувся на свое мiсце – чекати на прибуття лiкаря. Час тягнувся дуже повiльно – принаймнi так здавалося молодиковi в очiкуваннi. До того ж щойно йому спала на думку одна рiч. Вiн пообiцяв батьковi пограти на органi пiд час вечiрньоi служби о шостiй, а зараз уже десять до шостоi. Звичайно, той зрозумiе, якi обставини затримали сина, але водночас Боббi пошкодував, що не попросив лiкаря передати батьковi повiдомлення. Превелебний Томас Джонс був людиною вкрай нервовою, ба бiльше, справжнiм панiкером. Коли вiн панiкував, його травний тракт вiдмовлявся працювати, i вiкарiя мучив жахливий бiль. Боббi, хоч i вважав батька вбогим старим ослом, ставився до нього з великою теплотою. Тим часом превелебний Томас вважав свого четвертого сина вбогим молодим ослом i, маючи в собi терпимостi менше, нiж Боббi, постiйно прагнув його «виправити». «Бiдний старий, мiй батечко, – подумав Боббi. – Метатиметься як загнаний звiр. Навiть не знатиме, чи починати службу. Доведе себе до болю в животi, а тодi повечеряти не зможе. Йому невтямки буде, що я нiколи не пiдвiв би його, якби тiльки не мав на це нездоланних обставин. Але вiн не здатен подивитися з цього боку. Всi люди за п’ятдесят позбавленi здорового глузду – накручують себе через бозна-що, не варте уваги. Мабуть, iх неправильно виховали, i тепер вони нiчого не можуть зробити. Бiдний мiй батько, у нього мiзкiв менше, нiж у курчати!» Боббi сидiв i думав про батька з нiжнiстю й роздратуванням. Усе його життя вдома здавалося суцiльною величезною жертвою батьковим дивним iдеям. Мiстер Джонс, однак, гадав, що насправдi це суцiльна жертва з його боку, непомiчена й недооцiнена молодшим поколiнням. Отак по-рiзному можна дивитися на те саме. І де ж це лiкар застряг? Можна було вже й повернутися! Боббi пiдвiвся i похмуро переступив з ноги на ногу. Цiеi митi почув щось над головою i звiв очi, вдячний, що допомога наспiла, i вiн тут уже не потрiбний. Але то був не доктор Томас, а лише якийсь незнайомець у штанах для гольфу. – Агов, – озвався новоприбулий. – Тут щось трапилося? Нещасний випадок? Я можу чимось вам допомогти? То був високий чоловiк iз приемним тенором. Боббi не мiг роздивитися його краще, бо швидко сутенiло. Молодик пояснив, що сталося, пiд акомпанемент приголомшених коментарiв незнайомця. – Я можу чимось допомогти? – запитав той знову. – Покликати когось абощо? Боббi пояснив, що допомога мае от-от прибути, i запитав, чи, бува, нiкого не видко. – Поки нiкого. – Розумiете, – вiв далi син вiкарiя, – о шостiй у мене зустрiч. – А ви не хочете полишати… – Нi, не хотiлося б, – вiдказав Боббi. – Тобто я розумiю, що бiдолашний загинув, що вже нiчого не змiнити, та водночас… Вiн замовк, бо йому було складно перетворити фонтан емоцiй на слова. Незнайомець, однак, начебто зрозумiв. – Ясно, – сказав вiн. – Дивiться, я спущуся – якщо, звiсно, побачу в цiй темрявi, куди йти – i почекаю на пiдмогу. – О, серйозно? – вдячно перепитав Боббi. – Розумiете, справа в моему батьковi. Вiн хороша людина, i деякi речi його засмучують. Вам там видно щось? Отут лiворуч, тепер праворуч. От i все. Не дуже складно. Вiн пiдбадьорював чоловiка й пiдказував дорогу, поки вони не опинилися поряд на вузькому плато. Незнайомцевi було рокiв тридцять п’ять. Його нерiшучому обличчю бракувало монокля чи вусiв. – Мене тут нiхто не знае, – сказав вiн. – Мое прiзвище Бассiнгтон-ффренч, до речi. Приiхав подивитися на будинок. Послухайте, ну який жах! Вiн що, зiрвався? Боббi кивнув. – Туманець опустився, – пояснив. – А тут небезпечна дiлянка стежки. Ну, побачимося. Дуже вам дякую. Я мушу бiгти. Це вельми люб’язно з вашого боку. – Та ну що ви, – заперечив другий чоловiк. – Будь-хто на моему мiсцi вчинив би так само. Не можна цього бiдолашного лишити тут самого. Одне слово, це якось не гiдно. Боббi видерся нагору стрiмкою стежкою. Помахавши чоловiковi звiдти, вiн побiг до батька. Аби заощадити час, молодик перестрибнув через паркан церкви, замiсть зайти крiзь хвiртку. За його стрибком у вiкно спостерiгав вiкарiй i, слiд сказати, абсолютно не схвалював цього. Було п’ять по шостiй, та дзвони ще лунали. Звинувачення i виправдання вiдклали на кiнець служби. Боббi, задиханий, упав на ослiнчик i почав умикати регiстри старого органа. Думки й настроi скомандували пальцям заграти похоронний марш Шопена. Пiзнiше, скорiше засмучений, анiж розлючений (як вiн сам виразно пояснив), вiкарiй почав вiдчитувати сина. – Якщо не можеш зробити як слiд, любий Боббi, – почав вiн, – краще взагалi не братись. Я знаю, що в тебе й твоiх молодих друзiв вiдсутне поняття часу, але е Той, кого не можна змушувати чекати. Ти сам запропонував зiграти на органi. Я тебе за язик не тягнув. Натомiсть ти вирiшив легкодушно пограти в гру… Боббi здалося, що краще втрутитися, доки батько не зайшов надто далеко. – Пробач, тату, – сказав вiн бадьоро й безтурботно, як говорив на будь-яку тему. – Цього разу це не моя провина. Я стерiг тiло. – Що стерiг? – Я вартував одного нещасного, який зiрвався зi скелi. Знаеш, отам, де прiрва, бiля сiмнадцятоi мiтки. Тодi саме спустився туман, i вiн, мабуть, ступив просто в урвище. – Святi небеса! – вигукнув вiкарiй. – Яка трагедiя! Вiн ураз помер? – Нi, вiн лежав непритомний. Помер одразу пiсля того, як доктор Томас пiшов по допомогу. Але, звiсно, я вiдчував, що мушу побути там – не можна ж було просто встати й пiти. А потiм прийшов iще один чоловiк, тож я передав йому роль головного плакальника й щодуху прибiг сюди. Вiкарiй зiтхнув. – Ох, любий мiй Боббi, – промовив вiн. – Невже нiщо не може пройняти твого навдивовижу черствого серця? Слiв немае, як мене це смутить. Ти опинився вiч-на-вiч зi смертю – з раптовою смертю. І наважуешся про це жартувати! Тебе це не вражае! Все… все пiднесене, святе – це лише жарти для твого поколiння. Боббi переступив з ноги на ногу. Якщо вже батько не розумiе, що люди жартують про те, вiд чого iм недобре, то що ж – батько не розумiе. Такого не поясниш. Коли смерть i трагедiя входять у твое життя, доводиться триматися. Але чого ще можна було чекати? Нiхто з тих, кому за п’ятдесят, цього не розумiе. Дивнi в них погляди на життя. «Думаю, це все вiйна, – терпляче пояснив собi Боббi. – Вона iх прибила, i вони так i не повернулися до нормального стану». Молодиковi було соромно за батька й шкода його. – Пробач, тату, – сказав вiн, чудово розумiючи, що всi пояснення – марнi. Вiкарiевi шкода було свого сина – вiн здавався спантеличеним – але також i соромно за нього. Хлопчик не усвiдомлював усiеi серйозностi життя. Навiть його вибачення були бадьорими й нещирими. Вони йшли додому, докладаючи нелюдських зусиль, аби знайти виправдання один одному. Вiкарiй думав: «Цiкаво, коли вже Боббi знайде собi заняття?..» Його син думав: «Цiкаво, скiльки менi ще тут стирчати?..» А втiм, вони обидва дуже любили один одного. Роздiл третiй. Залiзнична подорож Боббi не знав, що трапилося далi. Наступного ранку вiн поiхав до мiста зустрiтися з другом, який надумав вiдкрити автомайстерню i вважав, що участь Боббi в цiй затii могла б стати дуже помiчною. Обговоривши умови, якi влаштували б обидвi сторони, за два днi Боббi сiв на потяг об 11: 30. Щоправда, потяг вiн ловив за хвiст. Прибувши на вокзал Паддiнгтон об 11: 28, молодик кинувся в пiдземний перехiд i випiрнув на платформi № 3 в той момент, коли потяг уже рушив. Боббi заскочив у перший-лiпший вагон, знехтувавши контролерами та носiями, якi мчали навздогiн. Рвонувши дверi, вiн упав навкарачки, потiм пiдвiвся. Дверi за ним iз гуркотом зачинив жвавий носiй, i Боббi опинився сам на сам iз единим пасажиром купе. Купе виявилося першого класу, i в кутку, за рухом потяга, сидiла смаглява дiвчина й курила цигарку. На нiй була червона спiдниця, короткий зелений жакет i яскраво-синiй берет, i попри схожiсть iз мавпочкою катеринника (через сумнi темнi очi та насуплене чоло), вона мала надзвичайно привабливий вигляд. Боббi почав був вибачатися, та посерединi перепросин замовк. – Невже це ти, Френкi?! – вигукнув вiн. – Сто рокiв тебе не бачив! – Ну, i я тебе сто рокiв. Сiдай, поговоримо. Молодик широко всмiхнувся. – У мене квиток в iнший клас. – Байдуже, – прихильно сказала Френкi. – Я оплачу за тебе рiзницю. – Мою джентльменську гiднiсть обурюе сама думка про це. Як я можу дозволити ледi платити за мене? – Здаеться, ми зараз лише на це й придатнi, – вiдказала вона. – Я сам оплачу рiзницю, – героiчно заявив Боббi, коли у дверях з’явилася кремезна фiгура контролера. – Давай-но я розберуся, – мовила Френкi. Дiвчина мило всмiхнулася контролеровi, який торкнувся кашкета, узявши в неi бiлу картонку й прокомпостувавши ii. – Мiстер Джонс прийшов погомонiти зi мною, – сказала вона. – Це ж нiчого? – Усе гаразд, шановна ледi. Я так розумiю, джентльмен скоро пiде. – Контролер тактовно кашлянув. – До Бристоля не повернуся, – багатозначно додав вiн. – Ось на що здатна усмiшка, – зазначив Боббi, коли провiдник пiшов. Ледi Френсiс Дервент замислено похитала головою. – Думаю, рiч не лише в усмiшцi, – сказала вона. – Тут радше допомогла батькова звичка давати всiм працiвникам залiзницi по п’ять шилiнгiв на чай пiд час кожноi подорожi. – А я гадав, що ти назавжди покинула Вельс, Френкi. Дiвчина зiтхнула. – Любий, сам знаеш, що воно таке. Якими старомодними бувають батьки. З оцим усiм, з тамтешнiми ваннами… Пiти нема куди, побачитися нема з ким. Люди в нашi днi просто не iздять у село! Кажуть, що економлять i не можуть так далеко iхати. Ну, власне, i що молодiй жiнцi там робити? Боббi похитав головою, добре розумiючи проблему. – А втiм, – вела далi дiвчина, – пiсля вчорашньоi вечiрки я подумала, що навiть удома краще. – І що не так iз вечiркою? – Та нiчого. Вечiрка як вечiрка, страх яка звичайна. Усе мало початися в «Савоi», о пiв на дев’яту. Дехто приiхав о чверть по дев’ятiй, i ми, звiсно ж, перемiшалися з iншими гостями, але десь до десятоi одне одного розшукали. Повечеряли, трохи посидiли й поiхали в «Марiонетку», бо подейкували, що туди наскочить полiцiя, але нiчого не сталося – просто смертна журбиночка, тож ми випили й подалися в «Арену», але там було ще нуднiше, i тодi ми пiшли у кав’ярню, а потiм у рибний ресторанчик, а далi нам заманулося поiхати на снiданок до дядька Енджели, щоб подивитися, чи буде вiн у шоцi – але той був не шокований, а знуджений, тож усi розiйшлися по домiвках. Скажу чесно, Боббi, це нiкуди не годиться. – Певно, що так, – пiдтвердив молодик, наскрiзь пройнятий заздрiстю. Навiть у найсмiливiших мрiях вiн не мiг уявити себе вiдвiдувачем клубiв «Марiонетка» чи «Арена». Стосунки в нього з Френкi були незвичайними. У дитинствi вiн та його брати бавилися з дiтьми, якi жили в Палацi. Тепер, уже дорослими, зустрiчалися з ними рiдко. Але, перетинаючись, спiлкувалися як приятелi. У тi рiдкiснi днi, коли Френкi бувала вдома, Боббi з братами приходили пограти в тенiс. Однак дiвчину та двох ii братiв до будинку вiкарiя не запрошували. Нiби всi мовчки погодилися, що iм там буде не дуже цiкаво. Водночас для гри в тенiс завжди бракувало партнерiв. Попри приятельськi стосунки, мiж ними повсякчас вiдчувалася певна натягнутiсть. Дервенти були, можливо, на крапельку бiльш приязними, нiж мусили, аби показати, що «мiж ними нема жодноi рiзницi». Тим часом Джонси були на пiв вiдтiнку формальнiшими, нiж вимагалося, нiби демонструючи, що не потребують бiльше дружби, нiж iм уже дають. У цих двох родин нiчого спiльного, крiм певних дитячих спогадiв, не було. А втiм, Боббi дуже добре ставився до Френкi й завжди тiшився тим поодиноким випадкам, коли Доля зводила iх разом. – Менi так усе обридло, – озвалася дiвчина виснаженим голосом. – А тобi? Боббi замислився. – Нi, я так не сказав би. – Любий, та це ж чудово, – мовила Френкi. – Не подумай, що я на позитивчику, – уточнив молодик, якому не хотiлося справити неприемне враження. – Просто ненавиджу цих позитивних. Френкi аж пересмикнуло вiд цього слова. – Знаю, – пробурмотiла дiвчина. – Вони жахливi. Обое з розумiнням перезирнулися. – До речi, – раптом сказала Френкi. – Що там за iсторiя з чоловiком, який упав зi скелi? – Ми з доктором Томасом його знайшли, – вiдповiв Боббi. – А як ти про це дiзналася? – Бачила в газетi. Дивися. Вона вказала пальчиком на невеличку новину пiд заголовком «Смертельний випадок у морському туманi». Учора пiзно ввечерi вдалося встановити особу трагiчно загиблого в Марчболтi. У цьому допомогла знайдена в його кишенi cвiтлина, на якiй зображена мiсiс Лео Кейман. З мiсiс Кейман зв’язалися i якнайшвидше доправили ii до Марчболта, де вона впiзнала в загиблому свого брата Алекса Прiтчарда. Мiстер Прiтчард нещодавно приiхав iз Сiама. Вiн десять рокiв жив поза межами Англii i щойно вирушив у похiд. Завтра в Марчболтi розпочнеться дiзнання. Боббi повернувся думками до навдивовижу притягального обличчя на фотографii. – Мабуть, менi доведеться свiдчити, – мовив вiн. – Як захопливо! Прийду послухати тебе. – Не думаю, що там буде цiкаво, знаеш, – вiдказав Боббi. – Ми просто знайшли його, та й усе. – Вiн був мертвий? – Тодi ще нi. Помер за чверть години. Я лишився з ним сам. Молодик замовк. – Невесело, – пiдсумувала Френкi, на вiдмiну вiд батька Боббi, умить усе зрозумiвши. – Звiсно, йому не було боляче… – Нi? – Але водночас – ну, розумiеш, вiн здавався таким живим… з таких, знаеш, людей. Яка безглузда смерть – зiрватися зi скелi через туманець. – Так, ясне дiло, – сказала Френкi, i в цiй короткiй фразi теж чулися спiвчуття i розумiння. – Ти бачився з його сестрою? – запитала вона згодом. – Нi. Я два днi був у мiстi. Мусив зустрiтися з другом, обговорити справу про автомайстерню, яку вiн вiдкривае. Ти його знаеш: Беджер Бiдон. – Знаю? – Авжеж. Ти точно пам’ятаеш нашого друга Беджера. Вiн iще косить. Френкi насупилася. – А ще вiн так трохи дивно смiеться – хо-хо-хо, – пояснював далi Боббi. Та Френкi й далi сидiла, насупившись. – Ну, вiн iще впав iз понi, коли ми були дiтьми, – нагадав молодик. – Застряг у багнюцi вниз головою, що довелося його за ноги витягати. – А! – вигукнула дiвчина, пiдхоплена спогадами. – Тепер згадала. Вiн затинався. – І досi затинаеться, – гордо заявив Боббi. – Це не в нього була птахоферма, що збанкрутiла? – запитала Френкi. – Саме так. – А потiм вiн улаштувався фондовим брокером, i його за мiсяць звiльнили? – Так. – А тодi його вiдiслали в Австралiю, а вiн повернувся? – Ага. – Боббi, – сказала Френкi. – Сподiваюся, ти не вкладаеш грошей у цю авантюру? – А менi нема чого вкладати, – вiдказав вiн. – Це добре, – видихнула Френкi. – Звiсно, – вiв далi Боббi, – вiн хотiв заангажувати когось бодай iз невеличким капiталом. Але це не так просто, як може здатися. – Отак поглянеш на людей… i здаеться, що в них узагалi немае здорового глузду. А вiн, виявляеться, е. Те, що дiвчина намагалася сказати цим зауваженням, зрештою, добило Боббi. – Послухай, Френкi, – почав вiн. – Беджер один iз найкращих. З най-найкращих. – Вони завжди найкращi, – вiдказала на це Френкi. – Хто вони? – Тi, хто iде до Австралii i повертаеться. Де вiн узяв грошi на власну справу? – Якась там його тiтка померла й залишила йому в спадок гараж на шiсть машин iз трьома кiмнатами на другому поверсi. А батьки видiлили сотню фунтiв, щоб вiн купив старi машини. Ти здивувалася б, якби дiзналася, якi фокуси можна робити з уживаними машинами. – Я раз купила таку, – мовила Френкi. – Болiсна тема. Не будемо про це. Скажи краще, чому ти пiшов iз флоту? Не могли ж тебе вiдправити у вiдставку? Не у твоему вiцi. Боббi почервонiв. – Очi, – похмуро пояснив вiн. – Я пам’ятаю, у тебе завжди були проблеми з очима. – Так. Але менi вдавалося справлятися. А потiм – служба за кордоном, яскраве свiтло на них погано впливало. Тож, ну, довелося покинути службу. – Шкода, – пробурмотiла дiвчина, визираючи у вiкно. Запала красномовна тиша. – У всякому разi це нiкуди не годиться, – вибухнув молодик. – Моi очi – не так уже з ними все й погано. Кажуть, гiрше не буде. Я мiг би продовжувати службу. – На вигляд усе добре, – погодилася Френкi. Вона зазирнула просто в iхню темно-бурштинову глибочiнь. – Отакi ось справи, – сказав Боббi. – Тепер я працюватиму з Беджером. Френкi кивнула. Стюард прочинив дверi й оголосив: – Обiд. – Ходiмо? – запитала дiвчина. Вони пiшли у вагон-ресторан. Боббi здiйснив стратегiчну втечу на той час, коли очiкувалася друга поява контролера. – Не варто змушувати його мучитися докорами сумлiння, – пояснив вiн. Але Френкi вiдказала на це, що сумнiваеться в тому, що в контролерiв бувае сумлiння. Було щойно по п’ятiй, коли вони дiсталися Сайлема, залiзничноi станцii поблизу Марчболта. – На мене чекатиме машина, – сказала Френкi. – Я пiдкину тебе. – Дякую. Не доведеться чотири кiлометри перти цю жахливу штуку. Боббi зневажливо копнув валiзу. – П’ять, а не чотири, – виправила дiвчина. – Чотири, якщо пiти стежкою через поле для гольфу. – Там, де… – Ага, там, де зiрвався той нещасний. – А його нiхто не штовхнув? – поцiкавилася Френкi, передаючи валiзу з одягом покоiвцi. – Штовхнув? Боже, нi. Навiщо? – Ну, так звучало б iнтригуюче, – вiдказала вона знуджено. Роздiл четвертий. Дiзнання Дiзнання щодо загибелi Алекса Прiтчарда почалося наступного дня. Доктор Томас давав свiдчення стосовно обставин, за яких було знайдено тiло. – Вiн був iще живий? – запитав слiдчий. – Так, вiн iще дихав. Однак надii на порятунок не було. Розумiете… Лiкар вдався в медичнi подробицi. Слiдчий прийшов на порятунок присяжним. – Тобто, говорячи просто, у чоловiка був зламаний хребет? – Можна й так висловитися, – розчаровано погодився доктор Томас. Вiн розповiв, як пiшов по допомогу, залишивши тiло на Боббi. – Докторе Томас, на вашу думку, в чому причина цього нещасного випадку? – Мушу сказати, що, найiмовiрнiше (на жаль, потерпiлого не вдалося розпитати через його стан), покiйний оступився з краю скелi. З моря пiдiймався туман, а на цiй дiлянцi стежка дуже рiзко звертае вiд води. Унаслiдок туману покiйний мiг не помiтити повороту, ступити крок уперед i впасти зi скелi. – Чи не зауважили ви якихось ознак насильства? Втручання третьоi особи? – Скажу лише, що всi засвiдченi нинi ушкодження можна пояснити падiнням з висоти п’ятнадцяти- двадцяти метрiв. – Чи розглядаете ви можливiсть самогубства? – Це, звiсно, цiлком iмовiрно. Я не можу сказати, чи вiн упав випадково, чи навмисне кинувся зi скелi. Наступним викликали Роберта Джонса. Боббi пояснив, що грав iз лiкарем у гольф i запустив слайс у напрямку моря. Пiдiймався туман, видимiсть була погана. Молодиковi здалося, що пролунав крик, i на мить вiн замислився, чи не мiг м’ячик зачепити когось, хто йшов стежкою. Тодi, однак, вирiшив, що так далеко м’ячик не залетiв би. – Ви знайшли м’ячик? – Так, вiн не долетiв до стежки метрiв сто. Потiм Боббi розповiв, як вони з лiкарем запускали м’ячi далi i як вiн сам вiдправив свiй у прiрву. Тут слiдчий зупинив його, бо молодик просто повторив би свiдчення лiкаря. Натомiсть вiн вирiшив детальнiше розпитати Боббi про крик, що його той (iмовiрно) почув. – Ну, то був просто крик. – Кликали на допомогу? – О, нi. Просто скрик, знаете. Я, власне, й не певен, що його чув. – Крик здивування? – Так, щось схоже, – вдячно сказав Боббi. – Такий мiг би пролунати, якби людину випадково зачепило м’ячиком. – Або якби вона ненароком ступила в прiрву, вважаючи, що йде стежкою? – Так. Коли Боббi пояснив, що чоловiк насправдi помер хвилин за п’ять пiсля того, як лiкар пiшов по допомогу, його вiдпустили. Слiдчому кортiло покласти край цiй простiй справi. Викликали мiсiс Лео Кейман. Боббi голосно зойкнув вiд розчарування. Куди подiлося обличчя з фотографii, яку вiн дiстав iз кишенi загиблого?! Фотографи, промайнуло в головi молодика, найпiдступнiшi брехуни. Очевидно, свiтлину зробили багато рокiв тому, але, навiть усвiдомивши це, важко було повiрити, що красуня з широко розставленими очима перетворилася на цю зухвалу жiнку з вищипаними бровами i явно пофарбованим волоссям. Час – страшна штука. Що, наприклад, буде з Френкi за двадцять рокiв? Боббi аж пересмикнуло. Тим часом Амелiя Кейман, що проживала в лондонському Паддiнгтонi за адресою вулиця Сент-Леонардс-гарденз, 17, давала свiдчення. Загиблий – ii единий брат, Александер Прiтчард. Востанне вона бачилася з ним напередоднi трагедii, коли вiн повiдомив iй, що збираеться в похiд Вельсом. Брат нещодавно повернувся зi Сходу. – Як вам здаеться, вiн був щасливий i в нормальному психiчному станi? – О, безперечно. Алекс завжди був таким бадьорим. – Тож, наскiльки вам вiдомо, нiчого такого вiн не планував? – О, впевнена, що нi. Брат дуже чекав на цю подорож. – Чи були в його життi останнiм часом фiнансовi або iншi складнощi? – Ну, не можу сказати напевне, – вiдповiла мiсiс Кейман. – Розумiете, вiн щойно повернувся, а до того ми не бачилися десять рокiв, i Алекс не з тих, хто пише багато листiв. Але в Лондонi водив мене на обiди i в театри, а один чи два рази подарував щось i був завжди в такому хорошому настроi, що, iмовiрно, особливих проблем у нього не було. – А чим займався ваш брат, мiсiс Кейман? Жiнка, здавалося, трохи знiтилася. – Ну, точно не скажу. Розвiдування – так вiн це називав. Дуже рiдко бував у Англii. – І вам не вiдомi причини, з яких вiн мiг би захотiти накласти на себе руки? – О, нi. Не можу повiрити, що Алекс зробив би таке. Найiмовiрнiше, це нещасний випадок. – А як ви пояснили б те, що у вашого брата не було багажу? Навiть наплiчника. – Вiн не носив наплiчника. Планував через день надсилати посилки. Одну вiдправив собi напередоднi вiд’iзду. Там були його речi для сну та пара шкарпеток. Тiльки-от в адресi вiн написав «Дербiшир» замiсть «Денбiшир», тому пакунок дiстався сюди лише сьогоднi. – А! Тепер загадковий момент з’ясовано! Далi мiсiс Кейман пояснила, як ii знайшли через фотографiв, чиi iмена були на свiтлинi, яку мав при собi Алекс. Вона приiхала до Марчболта зi своiм чоловiком й одразу впiзнала в загиблому брата. На цих словах жiнка голосно схлипнула й почала плакати. Слiдчий сказав iй кiлька втiшних слiв i вiдпустив. Потiм вiн звернувся до присяжних. Їхне завдання полягало в тому, щоб визначити, як помер чоловiк. На щастя, справа здавалася досить простою. Не iснувало причин вважати, що мiстер Прiтчард був стурбований чи пригнiчений, чи в такому психiчному станi, що мiг би вбити себе. Навпаки, вiн мав здоровий вигляд, гарний настрiй i збирався насолодитися вiдпусткою. На жаль, рiч була в тому, що, коли з моря пiдiймаеться туман, стежка стае небезпечною, i, можливо, вони погодяться з ним, що настав час щось iз цим зробити. Присяжнi швидко оголосили вердикт: «Ми вважаемо, що причиною загибелi Алекса Прiтчарда став нещасний випадок, i хочемо додати коментар: мiська рада, на нашу думку, мусить негайно вжити заходiв i поставити паркан чи поруччя з боку моря на тiй дiлянцi стежки, де вона огинае прiрву». Слiдчий задоволено кивнув. Справу було закрито. Роздiл п’ятий. Мiстер i мiсiс Кейман Повернувшись додому, в будинок вiкарiя, Боббi зрозумiв, що смерть Алекса Прiтчарда ще його переслiдуе. Йому повiдомили, що мiстер та мiсiс Кейман хотiли з ним зустрiтися, зараз вони в кабiнетi його батька. Боббi пройшов туди й побачив, що батько вiдважно веде повноцiнну розмову, без особливого, щоправда, задоволення. – А! – сказав вiн iз вiдтiнком полегшення. – От i Боббi. Мiстер Кейман звiвся на ноги й рушив до молодика, простягнувши руку. Це був кремезний рум’яний чоловiк, який мiг би здатися щирим, якби не дещо холодний погляд, що руйнував iлюзiю сердечностi. Щодо мiсiс Кейман, то вона, хоч i надiлена грубою зухвалою привабливiстю, майже не мала нiчого спiльного iз власною свiтлиною з минулого й анi краплi тодiшньоi замисленостi. Власне, думав Боббi, якби вона не впiзнала свого фото, то навряд чи це вдалося б комусь iншому. – Я приiхав iз дружиною, – пояснив мiстер Кейман, мiцно, до болю стискаючи руку Боббi. – Мусив пiдтримати ii. Амелiя, звичайно ж, приголомшена. Мiсiс Кейман шморгнула носом. – Ми от чого прийшли до вас, – вiв мiстер Кейман далi. – Розумiете, брат моеi бiдолашноi дружини помер, можна сказати, у вас на руках. Тож, ясна рiч, iй хотiлося дiзнатись якомога бiльше про його останнi хвилини. – Безумовно, – сказав Боббi засмучено. – О, безумовно. Вiн нервово посмiхнувся i тiеi ж митi почув батькове зiтхання – зiтхання християнського смирення. – Бiдолашний Алекс, – примовляла мiсiс Кейман, промокуючи очi носовичком. – Бiдолашний, бiдолашний Алекс. – Знаю, – вiдповiв Боббi. – Це жахливо. Вiн знiяковiло посовався. – Послухайте, – сказала мiсiс Кейман, з надiею дивлячись на молодика. – Якщо на прощання вiн щось говорив чи просив щось переказати, я, звiсно, хочу знати. – О, розумiю, – мовив той. – Але вiн, власне, нiчого не сказав. – Узагалi нiчого? Мiсiс Кейман, здавалося, не вiрила й була розчарована вiдповiддю. Боббi почувався винним. – Нi, узагалi нiчого. – Так воно й краще, – з похмурою урочистiстю оголосив мiстер Кейман. – Вiдiйти непритомним, без болю, Амелiе, це слiд вважати благословенням. – Так, мабуть, слiд, – погодилася вона. – Думаете, йому не було боляче? – Певен, що нi, – вiдказав Боббi. Мiсiс Кейман глибоко зiтхнула. – Ну, i на тому дякую. У глибинi душi я сподiвалася, що вiн залишив повiдомлення, але тепер бачу, що так воно краще. Бiдолашний Алекс. Такий хороший чоловiк, так любив подорожувати. – Справдi? – сказав Боббi. Вiн пригадав бронзове обличчя i блакитнi очi небiжчика. Цей Алекс Прiтчард – приваблива особистiсть, приваблива навiть на порозi смертi. Дивно, що в сестри йому дiсталася мiсiс Кейман, а в зятi – мiстер Кейман. Боббi вiдчував, що Алекс заслуговув на бiльше. – Ох, ми дуже вдячнi вам, – промовила мiсiс Кейман. – О, ну що ви, – вiдказав Боббi. – Тобто… хiба я мiг вчинити iнакше… ну, тобто… Молодик безнадiйно затинався. – Ми цього не забудемо, – додав мiстер Кейман. Боббi довелося ще раз пережити його болiсне рукостискання. Потiм свою слабку руку йому простягнула й мiсiс Кейман. Вiкарiй теж попрощався з вiдвiдувачами. Боббi провiв iх до дверей. – А чим ви займаетеся, юначе? Вдома у вiдпустцi? Щось таке? – Бiльшу частину часу я присвячую пошукам роботи, – вiдповiв вiн. Трохи помовчав i додав: – Я служив на флотi. – Важкi часи, важкi тепер часи, – прорiк мiстер Кейман, хитаючи головою. – Що ж, бажаю вам удачi, звiсно. – Дуже дякую, – чемно вiдповiв Боббi. Вiн спостерiгав, як вони йшли зарослою бур’янами пiд’iзною дорiжкою. Стоячи там, молодик глибоко замислився. У головi вирували рiзноманiтнi думки, плутанi мiркування: фотографiя, обличчя дiвчини з широко розставленими очима й димчастим волоссям – i тепер, десять-п’ятнадцять рокiв по тому, мiсiс Кейман з густим макiяжем, вифарбуваним хною в дикий колiр волоссям, вищипаними бровами й тими самими широко розставленими очима, якi губляться в складках шкiри, ставши схожими на очi поросяти. Молодiсть i невиннiсть без слiду стерлися з ii лиця. Як шкода! Усе це, певно, через те, що вона вийшла за цього простуватого грубiяна, мiстера Кеймана. А вийшла б за когось iншого, можливо, старiсть не так ii спотворила б. Сивi пасма, тi самi очi на гладенькому блiдому обличчi. Та, можливо, у всякому разi… Боббi зiтхнув i похитав головою. – Шлюб усе псуе, – похмуро пробурмотав вiн. – Що ти кажеш? Молодик отямився вiд глибокоi задуми й помiтив Френкi, яка нечутно постала перед ним. – Привiт, – озвався вiн. – Привiт. Чому псуе? І чий? – То я так, загальне мiркування, – пояснив Боббi. – А точнiше?.. – Про руйнiвний вплив шлюбу. – І кого шлюб зруйнував? Боббi пояснив. Йому здалося, що Френкi не пройнялася. – Нiсенiтниця. Ця жiнка точнiсiнько така, як на фото. – А коли ти ii бачила? Ти була в судi? – Звiсно, була. А ти як думав? Тут нема чого робити. А це дiзнання – просто дарунок небес. Я iх нiколи ранiше не бачила. Звичайно, було б цiкавiше, якби розглядалася заплутана справа про отруення з доповiдями експертiв i таким iншим, але не можна бути надто прискiпливим, коли трапляються такi простi задоволення. Я до кiнця сподiвалася, що з’явиться якийсь натяк на iнсценування, але все здавалося до прикростi прозорим. – Яка ти кровожерлива, Френкi. – Згодна. Це, мабуть, атавiзм. (До речi, як це правильно вимовляеться? Нiколи не знаю.) Не думаеш? Упевнена, що маю атавiстичнi iнстинкти. У школi мене кликали «Мавпочкою». – Мавпам подобаеться убивати? – спитав Боббi. – Ти говориш як кореспондент якоiсь недiльноi газетки, – сказала Френкi. – Нашi кореспонденти сходяться на думцi… – Знаеш, – мовив молодик, повертаючись до попередньоi теми. – Я не згоден з тобою щодо мiсiс Кейман. Їi свiтлина була мила. – Вiдретушована, от i все, – перебила дiвчина. – Ну, тодi настiльки вiдретушована, що оригiнал важко впiзнати. – Ти слiпий, – сказала Френкi. – Фотограф застосував усi доступнi фотомистецтву iнструменти, але свiтлина однаково вiдштовхуе. – Я абсолютно з тобою не згоден, – холодно вiдказав Боббi. – І взагалi, де ти ii бачила? – У мiсцевiй газетi «Івнiнг еко». – Ймовiрно, просто погано надрукували. – Здаеться менi, ти геть схибнувся, – сердито заявила Френкi, – на цьому наштукатуреному рудому кейманiвському стервi. – Френкi, – промовив молодик. – Ти мене дивуеш. Ще й у будинку вiкарiя. Майже свята земля, можна сказати. – Ну, а ти не поводься так дивно. Запала тиша, а потiм напад Френкi раптом минув. – Що справдi дивно, – продовжила вона, – то це сваритися через оту кляту жiнку. Я прийшла запропонувати тобi партiю в гольф. Що скажеш? – Гаразд, моя повелителько, – радiсно вiдповiв Боббi. Вони весело вирушили на поле, i йшлося iм про слайси та удари й про те, як iдеально пiдсiкти м’яч, щоб вiн приземлився на грiнi. Недавня трагедiя забулася, аж поки Боббi, закочуючи м’яча патером[8 - Ключка, призначена для забивання м’яча в лунку з невеликоi вiдстанi.] в одинадцяту, щоб зрiвняти рахунок по лунцi, не скрикнув. – Що таке? – Нiчого. Просто дещо згадав. – Що? – Ну, цi люди, Кеймани, прийшли до мене запитати, чи не сказав, бува, Алекс Прiтчард чогось перед смертю, i я вiдповiв iм, що нi. – І? – Я тiльки-но згадав, що вiн дещо промовив. – Не найкращий ранок у твоему життi, правду кажучи. – Розумiеш, вони мали на увазi не це, тому я, мабуть, i не згадав одразу. – І що ж вiн сказав? – поцiкавилася Френкi. – Вiн сказав: «Чому не Еванс?» – Як дивно. І бiльше нiчого? – Нi. Вiн просто розплющив очi, раптово промовив це, а потiм помер, бiдолашний. – Ну, що тобi порадити, – озвалася Френкi, обмiрковуючи почуте. – Не бачу причин для хвилювання. Це не важливо. – Так, не важливо. Але менi треба було розповiсти iм про це. Розумiеш, я сказав, що вiн узагалi мовчав. – Ну, це майже те саме, – мовила дiвчина. – Тобто це не те, що вiн попросив: «Перекажiть Гледiс, що я кохаю ii», або повiдомив: «Заповiт у горiховому столi», чи видобув iще якiсь притомнi романтичнi Останнi слова, як бувае в книжках. – Ти не думаеш, що iм варто переказати його слова? – Я не завдавала б собi клопоту. Це навряд чи мае якесь особливе значення. – Мабуть, ти маеш рацiю, – вiдповiв Боббi та з новим завзяттям повернувся до гри. Але насправдi проблема не йшла йому з голови. Вона здавалася дрiб’язковою, проте не давала йому спокою. Через цю дрiбницю вiн почувався незатишно. Точка зору Френкi була зваженою i правильною. Боббi вiдчував це. Слова небiжчика не мали жодного значення, краще iх вiдпустити. Однак сумлiння продовжувало слабко йому дорiкати. Вiн сказав, що покiйний не вимовив жодних останнiх слiв. А це була неправда. Дуже банально й безглуздо, але Боббi гнiтило це. Нарештi, пiдкорившись пориву, молодик сiв i написав листа мiстеровi Кейману. Мiстере Кейман, я щойно згадав, що Ваш свояк таки сказав дещо перед смертю. Здаеться, вiн промовив таке: «Чому не Еванс?» Перепрошую, що не розповiв про це вранцi, але я не надав його словам значення, от вони й вилетiли менi з голови. Щиро Роберт Джонс За день Боббi надiйшла вiдповiдь. Мiстере Джонс (писав мiстер Кейман), Вашого листа вiд шостого числа одразу передали менi особисто. Дуже вдячний Вам за те, що так точно переказали слова мого свояка, попри вiдсутнiсть у них значущостi. Моя дружина лише сподiвалася, що ii брат мiг зоставити для неi якесь повiдомлення. Утiм, вдячний Вам за сумлiннiсть. З найкращими побажаннями Лео Кейман Боббi здалося, що йому плюнули в душу. Роздiл шостий. Завершення пiкнiка Наступного дня Боббi отримав геть iншого листа. Ну що, друзяко, я все облаштував (писав Беджер ледь розбiрливими кривулями, що не робили честi дорогiй привiлейованiй школi, де вiн навчався). Власне, купив учора п’ять машин за п’ятнадцять фунтiв партiя – один Остiн, два Моррiси i двiйко Роверiв. Зараз вони не на ходу, але гадаю, що ми зможемо iх як слiд пiдрихтувати. Хай йому грець, зрештою, машина е машина. Додому доiхав? Не зламався? Ото й усе! Я думаю вiдкритися наступного понедiлка й дуже сподiваюся на тебе, тож не пiдведи, друзяко, гаразд? А тiтонька моя, Керрi, була те що треба. Колись я розбив вiкно одному типу по сусiдству – вiн був грубий до неi та до ii котiв, то вона нiколи не забувала, що я зробив для неi. Щороку надсилала менi п’ять фунтiв на Рiздво, а тепер ще й оце. Ми приреченi на успiх. Залiзно. Тобто машина ж е машина. Купив за безцiнь, пофарбував, тi бовдури, крiм свiжоi фарби, нiчого й не бачать. Це буде бомба! Тож не забувай. У понедiлок. Я на тебе розраховую. Твiй вiдданий друзяка Беджер Боббi повiдомив батьковi, що в понедiлок iде в мiсто й виходить на роботу. Реакцiя була далека вiд схвальноi. Слiд зауважити, що з Беджером Бiдоном вiкарiй уже зустрiчався. Тож вiн просто прочитав синовi довгу лекцiю, в якiй наполегливо не рекомендував брати на себе будь-якоi вiдповiдальностi. Та оскiльки на бiзнесових речах батько знався не надто, то й поради були дуже загальними, хоч i з чiтким посилом. У середу на тому ж тижнi Боббi отримав ще одного листа, написаного незнайомим похилим почерком. Змiст послання дещо здивував молодика. Лист прийшов з Буенос-Айреса, вiд компанii «Енрiкес i Далло», i якщо двома словами, то Боббi пропонували роботу в конторi з платнею тисячу фунтiв на рiк. У першi хвилини молодиковi здалося, що це сон. Тисяча на рiк! Вiн уважнiше перечитав листа. Там зазначалося, що перевагу вiддають колишнiм вiйськовим флоту, й натякалося, що кандидатуру Боббi хтось порекомендував (хто, не уточнювалося). Вiдповiдi вiд нього очiкували негайно, i вiн мав бути готовий вирушити до Буенос-Айреса протягом тижня. – Хай йому чорт! – не стримався Боббi. – Боббi! – Пробач, тату, забув, що ти тут. Мiстер Джонс прокашлявся. – Хотiв би нагадати тобi… Цiеi нотацii, найiмовiрнiше, довгоi, слiд було за будь-яку цiну уникнути. Боббi легко вдалося досягнути цього, оголосивши: – Менi пропонують тисячу на рiк. Вiкарiй стояв, роззявивши рота, бо на мить йому забракло слiв. «Це збило його з намiченого шляху», – задоволено подумав син. – Любий Боббi, я правильно зрозумiв: хтось пропонуе тобi тисячу на рiк? Тисячу? – В яблучко, тату, – мовив Боббi. – Не може бути, – сказав вiкарiй. Боббi не образився на таку наiвну недовiрливiсть. Його власна оцiнка вартостi своiх умiнь не надто вiдрiзнялася вiд батьковоi. – Вони там, певно, зовсiм подурiли, – бадьоро погодився вiн. – І хто цi люди? Молодик передав листа батьковi. Вiкарiй, намацавши тремтливими руками пенсне, пiдозрiло витрiщився на написане, та все-таки спромiгся уважно прочитати. Навiть двiчi. – Неймовiрно, – нарештi видобув вiн. – Просто неймовiрно. – Божевiльнi, – промовив Боббi. – О! Хлопчику! – прорiк його батько. – Як не крути, прекрасно бути англiйцем. Чеснiсть. Ось за що ми боремося. Завдяки флоту нашi iдеали знанi в усьому свiтi. Ах, англiйськi традицii! Ця пiвденноамериканська контора побачила цiннiсть молодого чоловiка, чеснiсть якого лишиться непохитною, а вiдданiсть гарантованою. З англiйцем завжди можна бути певним, що вiн гратиме… – За правилами, – закiнчив Боббi. Вiкарiй недовiрливо глянув на сина. Хотiв був продовжити далi, та щось у тонi Боббi здалося йому нещирим. А втiм, молодик говорив з усiею серйознiстю. – І все ж таки, тату, – промовив вiн, – чому саме я? – Тобто як це чому саме ти? – В Англii повнiсiнько англiйцiв, – вiдказав Боббi. – Душевних парубкiв, справжнiх джентльменiв. Чому з них усiх обрали мене? – Можливо, тебе порекомендував твiй колишнiй командир. – Так, мабуть, – вiдповiв Боббi невпевнено. – Але яка рiзниця. Я в кожному разi не можу прийняти цю пропозицiю. – Не можеш? Хлопчику мiй, та що ти таке кажеш? – Ну, розумiеш, я вже домовився з Беджером. – З Беджером? З Беджером Бiдоном. Нiсенiтниця, любий мiй Боббi. Це ж серйозна пропозицiя. – Так, визнаю, вiдмовлятися буде важкувато, – мовив син, зiтхнувши. – Усi твоi дитячi домовленостi з Бiдоном тепер не рахуються. – А я кажу, що рахуються. – Цей хлопчина Бiдон геть безвiдповiдальний. Вiн уже стiльки клопоту й витрат батькам завдав… – Йому просто не щастило. Беджер страшенно довiрливий. – Щастило – не щастило! Менi здаеться, цей хлопець за життя й пальцем не поворушив. – Нiсенiтниця, тату. Послухай, та вiн вставав о п’ятiй ранку, аби годувати тих бридких курчат. То не його провина, що в них усiх був круп чи ще якась холера. – Я нiколи не схвалював цiеi оборудки з гаражем. Безнадiйна дурниця. Забудь i думати про це. – Не можу, сер. Я обiцяв. Не можу пiдвести Беджера. Вiн розраховуе на мене. Суперечка тривала. Вiкарiй, з його упередженим ставленням до Беджера, не надавав значення жоднiй синовiй домовленостi з ним. Йому здавалося, що Боббi рiшуче й уперто налаштований за будь-яку цiну облаштувати собi гуляще життя з найгiршим iз компаньйонiв. Син натомiсть незворушно й, не змiнюючи формулювання, повторював, що не може пiдвести Беджера. Усе завершилося тим, що розлючений батько вийшов iз кiмнати, а Боббi сiв i тут-таки вiдписав компанii «Енрiкес i Далло», що вiдхиляе iхню пропозицiю. Закiнчивши листа, молодик зiтхнув. Вiн вiдмовлявся вiд шансу, який, найiмовiрнiше, бiльше нiколи йому не випаде. Однак вибору не бачив. Пiзнiше на полi для гольфу Боббi розповiв про листа Френкi. Вона уважно слухала. – І тобi довелося б iхати до Пiвденноi Америки? – Авжеж. – А ти хотiв би? – Так, чом би й нi? Френкi зiтхнула. – У всякому разi, – рiшуче сказала вона, – думаю, ти вчинив правильно. – Це ти про Беджера? – Так. – Не мiг же я пiдвести давнього друга, чи не так? – Не мiг. Але дивися, щоб цей давнiй друг, як ти його називаеш, не пiдвiв тебе. – О! Я буду обережним. Зi мною в кожному разi все буде гаразд. Майна в мене жодного немае. – А в цьому щось е, – кинула Френкi. – Що? – Не знаю. Звучить мило, вiдгонить свободою i безтурботнiстю. Якщо добре подумати, то в мене теж нiчого немае. Ну, тобто батько видiлив менi грошi, i е купа будинкiв, де я можу жити, i одяг, i покоiвки, i ще якiсь жахливi родиннi прикраси й чималенький кредит у магазинах. Але все це належить родинi. Не менi. – Нi, але ж… – Боббi замовк. – Звiсно, це не те саме, розумiю. – Так, – сказав молодик. – Геть iнше. Раптом вiн вiдчув себе страшенно пригнiченим. Вони мовчки пiдiйшли до наступноi мiтки. – Я завтра iду до мiста, – мовила дiвчина, поки Боббi прилаштовував м’ячика. – Завтра? Ох, а я збирався покликати тебе на пiкнiк. – Я б залюбки. Та про все вже домовлено. Розумiеш, у батька знову подагра. – І тобi треба лишитися, щоб доглянути за ним, – припустив Боббi. – Вiн ненавидить, коли за ним доглядають. Його це страшенно дратуе. Батько любить, коли з ним лишаеться другий лакей. Той ставиться до нього спiвчутливо й терпить, коли вiн жбурляе в нього речi й обзивае проклятим дурнем. Боббi опустив драйвер[9 - Ключка, якою роблять перший удар по м’ячу.] на м’яча, i той, пролетiвши низько над землею, втрапив у бункер. – От невдача, – сказала Френкi, провела довгий прямий удар, i ii м’ячик пролетiв над м’ячиком Боббi. – До речi, – зазначила вона, – ми могли б якось провести разом час у Лондонi. Ти ж там невдовзi житимеш? – З понедiлка. Але… не думаю, що це хороша iдея, щиро кажучи. – Тобто? Що ти маеш на увазi? – Ну, бiльшу частину часу я працюватиму механiком, тож… – Хай так, – вiдказала дiвчина. – Гадаю, це не завадить тобi так само, як i рештi моiх друзiв, прийти до мене на коктейльну вечiрку й трохи розслабитися. Боббi лише похитав головою. – Я можу влаштувати вечiрку з пивом i сосисками, якщо тобi це бiльше до душi, – пiдбадьорливо мовила Френкi. – Послухай, Френкi, ну навiщо все це? Ну… тобто я буду чужий серед твоiх друзiв. У тебе зовсiм iнше коло спiлкування. – Запевняю, – сказала вона, – до мене приходять дуже рiзнi люди. – Не вдавай, наче нiчого не розумiеш. – Можеш привести Беджера, якщо хочеш. Будеш не сам. – Та в тебе якiсь упередження щодо нього. – Ризикну припустити, це через те, що вiн затинаеться. Поряд з людьми, якi затинаються, я теж починаю затинатися. – Послухай, Френкi. Нiчого з цього не вийде, i ти сама це знаеш. Тут цей номер проходить. Мабуть, тут нема чого робити, i краще вже я, нiж нiкого. Я нiчого не хочу сказати – ти завжди добре до мене ставишся i все таке, i я вдячний. Але ж… Я знаю, що я нiхто, тобто… – Коли закiнчиш розводитися про свiй комплекс меншовартостi, – холодно вiдгукнулася Френкi, – може, спробуеш дiстати свого м’ячика з бункера нiбликом, а не патером. – А я що?.. О, чорт! – Вiн поклав патер до сумки й дiстав нiблик. Дiвчина зловтiшно спостерiгала за тим, як Боббi п’ять разiв поспiль ударив по м’ячику. Навколо них здiйнялися хмари пiску. – Лунка твоя, – сказав молодик, пiдiймаючи м’ячика. – Скидаеться на те. Виходить, матч за мною. – Іще одну на прощання? – Нi, не вийде. У мене купа справ. – Ну звiсно. Аякже. Вони мовчки пiшли до гольф-клубу. – Що ж, – промовила Френкi, простягаючи руку. – Бувай, любий. Приемно було скористатися твоiм товариством, поки я тут нуджуся знiчев’я. Ще побачимося, коли в мене не буде цiкавiших справ. – Послухай, Френкi… – Можливо, ти зволиш прийти на мою костермонгерську вечiрку. Для неi потрiбнi перламутровi гудзики, упевнена, ти зможеш знайти недорогi у «Вулвортсi». – Але, Френкi… Його слова заглушило ричання «Бентлi», який дiвчина щойно завела. Вона поiхала, грацiйно помахавши Боббi на прощання. – Чорт! – спересердя кинув Боббi. Френкi, думав молодик, повелася обурливо. Можливо, вiн висловився не надто тактовно, але, трясця, це була правда. Мабуть, цього не варто було озвучувати. Три наступнi днi видавалися нескiнченно довгими. У вiкарiя болiло горло, через що вiн здебiльшого мовчав, а коли й говорив, то пошепки. І терпiв присутнiсть четвертого сина так, як i належить справжньому християнину. Раз чи двiчi процитував Шекспiра, щось там стосовно того, що «гадючi зуби – це менший страх, як вiд дiтей невдячнiсть»[10 - В. Шекспiр, «Король Лiр» (пер. Максима Рильського). – Прим. перекл.]. У суботу Боббi вiдчув, що не може бiльше лишатися вдома. Вiн попросив мiсiс Робертс, яка «управляла» будинком вiкарiя разом зi своiм чоловiком, зiбрати йому бутербродiв i, доповнивши iх пляшкою пива, купленого в Марчболтi, вирушив сам-один на пiкнiк. Останнi кiлька днiв йому нестерпно бракувало Френкi. Старшi люди такi нуднi… Постiйно заводять ту саму стару катеринку. Молодик розлiгся на лавцi в заростях папоротi й серйозно замислився над тим, як краще зробити: спершу перекусити, а потiм поспати, чи спершу поспати, а потiм з’iсти бутерброди. Поки Боббi розмiрковував, дилема вiдпала, бо вiн, сам того не помiтивши, заснув. Коли прокинувся, було вже пiв на четверту! Вiн широко всмiхнувся, уявивши, як розлютиться батько, дiзнавшись, як син провiв день. Прогулянка околицями – кiлометрiв десь iз двадцять – от як мусить проводити час молодий чоловiк. Така прогулянка неминуче вела до висновку: «Думаю, тепер я заслужив свiй обiд». «Безглуздя якесь, – подумав Боббi. – Навiщо заслужувати обiд довгою прогулянкою, здiйснювати яку тобi зовсiм не хочеться? Яка в цьому користь? Якщо ти насолоджуешся прогулянкою, то це ж чистоi води потурання власним слабкостям, а якщо не насолоджуешся й однаково йдеш, то ти просто дурень». З цими думками вiн накинувся на свiй незаслужений обiд i з’iв його з апетитом. Задоволено зiтхнувши, молодик вiдкупорив пляшку пива. Навдивовижу гiрке, воно таки чудово освiжало… Боббi знову лiг горiлиць на лавку, пожбуривши порожню пляшку в заростi вересу. Вiдпочиваючи там, молодик почувався майже як бог. Свiт був бiля його нiг. Це просто вислiв, але хороший вислiв. Вiн може робити будь-що – варто лише спробувати. Плани досягнення небувалоi величi, схеми смiливих починань проносилися крiзь його свiдомiсть. Потiм на нього знову найшла сонливiсть, навалилася апатiя. Вiн заснув… Глибоким непробудним сном… Роздiл сьомий. Порятунок вiд смертi Френкi зупинила свiй великий зелений «Бентлi» бiля бордюру великого старомодного будинку, над входом у який було написано: «Лiкарня Святого Асафа». Дiвчина вийшла з машини i, розвернувшись, дiстала з неi великий букет лiлiй. Потiм подзвонила у дверi. Їi зустрiла жiнка в медсестринському вбраннi. – Я хотiла б вiдвiдати мiстера Джонса, – повiдомила Френкi. Медсестра з неприхованою цiкавiстю дивилася на «Бентлi», на лiлii та на Френкi. – Хто до нього прийшов? – Ледi Френсiс Дервент. Медсестра була в захватi, а пацiент раптом вирiс в ii очах. Вона провела Френкi нагору, в палату на другому поверсi. – До вас вiдвiдувач, мiстере Джонс. Вгадайте, хто це? Який приемний сюрприз. Жiнка говорила з пiдсилено бадьорими iнтонацiями, властивими працiвникам подiбних закладiв. – Господи! – вигукнув Боббi, страшенно здивований. – Невже це Френкi! – Привiт, Боббi. Принесла тобi, як водиться, квiти. Лiлii, кажуть, символ смертi, але вибирати не було з чого. – О, ледi Френсiс, – защебетала медсестра, – вони чудовi. Поставлю iх у воду. І вона вийшла з палати. Френкi сiла на поставлений, очевидно, для вiдвiдувачiв стiлець. – Ну, Боббi, – мовила вона. – Що тут коiться? – Сам хотiв би знати, – вiдказав Боббi. – Тепер я мiсцева сенсацiя. Вiсiм гранiв морфiю, не менше. Про мене хочуть написати в «Ланцетi» i «БМЖ». – Що таке «БМЖ»? – перебила Френкi. – «Британський медичний журнал». – Добре, продовжуй. Можеш i далi жонглювати абревiатурами. – А ти знаеш, що смертельна доза – пiв грана? Я мав би вже шiстнадцять разiв померти. Щоправда, науцi вiдомо, що й пiсля шiстнадцяти оговтувалися, та все-таки вiсiм – це чимало, хiба нi? Тепер я тут герой. У них досi таких випадкiв не було. – Їм страшенно пощастило. – Ще б пак! Тепер у них е про що поговорити з iншими пацiентами. Повернулася медсестра з лiлiями у вазах. – Правду ж я кажу, сестро? – запитав Боббi. – Досi тут нiколи не було такого випадку? – О! Це диво, що ви тут, – вiдказала та. – Пiсля такого вам мiсце на цвинтарi. Але подейкують, що лише безгрiшнi помирають молодими. – Вона посмiялася з власного жарту й пiшла. – А що я казав, – промовив молодик. – От побачиш, я ще на всю Англiю прославлюся. Боббi безтурботно базiкав далi. Усi ознаки комплексу меншовартостi, якi проявилися в ньому пiд час попередньоi зустрiчi, тепер безслiдно зникли. Вiн дiставав глибоке й егоiстичне задоволення, переповiдаючи свою iсторiю з усiма подробицями. – Годi вже, – зупинила його Френкi. – Наче менi цiкаво знати про всi цi шлунковi зонди. Тебе послухати, то ти перший у свiтi, кого отруiли. – Але небагатьом щасливчикам удавалося вижити пiсля восьми гранiв морфiю, – не вгавав Боббi. – Чорт забирай, чому це тебе не вражае? – Твоiм отруйникам не поталанило, – вiдказала дiвчина. – Отож. Змарнували стiльки чистого морфiю. – Вiн був у пивi? – Так. Мене знайшли, коли я спав як убитий, спробували розбудити й не змогли. Стривожилися, доправили на ферму й викликали лiкаря… – Далi я знаю, – поквапилася повiдомити Френкi. – Спершу вони подумали, що я навмисне його вжив. Потiм, пiсля моеi розповiдi, повернулися до тiеi лавочки, знайшли пляшку вiд пива там, де я ii кинув, i вiдправили в лабораторiю. Залишкiв, мабуть, було досить, щоб провести аналiз. – Жодних здогадок щодо того, як морфiй потрапив у пляшку? – Взагалi нуль. Вони допитали працiвникiв пабу, в якому я ii купив, перевiрили iншi пляшки – там усе добре. – Очевидно, хтось додав морфiй у пиво, поки ти спав? – Напевно. Пам’ятаю, я ще звернув увагу на те, що папiрець на кришцi наклеено якось дивно. Френкi задумливо кивнула. – Ну, – сказала вона, – це доводить, що мое припущення в потягу було слушним. – А що ти припустила? – Що того чоловiка – Прiтчарда – зiштовхнули зi скелi. – Ти сказала це не в потягу, а на станцii, – мляво виправив Боббi. – Байдуже. – Але чому ти… – Любий, ну це ж очевидно. Нащо комусь прибирати з дороги тебе? Ти ж не багатий спадкоемець абощо. – А що як багатий? Може, у мене е якась тiтка в Новiй Зеландii, про яку я нiколи не чув? Що як вона лишила менi купу грошей? – Нiсенiтниця. Нiхто не лишае грошi незнайомiй людинi. Тим паче, якщо ця людина – четвертий син. Ну а що, тепер такi важкi часи, що навiть у священникiв не бувае по четверо синiв. Нi, тут усе ясно. Нiхто не виграв би вiд твоеi смертi, тож це можна вiдкинути. Отже, тiльки помста. Ти доньку аптекаря часом не зваблював? – Не пригадую такого, – з гiднiстю вiдказав молодик. – Я так i думала. Дехто зваблюе стiльки дiвчат, що й порахувати не може. Але дозволю собi сказати, що ти взагалi нiколи нiкого не зваблював. – Френкi, ти змушуеш мене червонiти. І чому саме доньку аптекаря? – Вiльний доступ до морфiю. Його не так уже й просто дiстати. – Хай там як, доньку аптекаря я не зваблював. – І явних ворогiв у тебе немае? Боббi похитав головою. – Ну, я ж казала, – з трiумфом пiдсумувала дiвчина. – Це, певно, робота того, хто зiштовхнув Прiтчарда зi скелi. А що думае полiцiя? – Вони вважають, що це якийсь божевiльний. – Маячня. Божевiльнi не розгулюють на волi з необмеженими запасами морфiю у пошуках випадкових пляшок вiд пива, куди його можна додати. Нi. Хтось зiштовхнув Прiтчарда зi скелi. За хвилину чи двi з’являешся ти, i та людина пiдозрюе, що ти все бачив, i вирiшуе прибрати тебе з дороги. – Ця версiя не тримаеться купи, Френкi. – Це ж чому? – Ну, по-перше, я нiкого не бачив. – Так, але та людина цього не знае. – І якби я навiть щось бачив, то мусив би повiдомити про це на дiзнаннi. – Певно, що так, – неохоче погодилася Френкi. На якусь мить вона замислилася. – Можливо, та людина подумала, що ти бачив щось таке, чому не надав значення, а насправдi то було важливо? Звучить заплутано, але ти мене зрозумiв? Боббi кивнув. – Здогадуюся, про що ти, та це здаеться не надто ймовiрним. – Я певна, що цi випадки пов’язанi. Ти був на мiсцi подii – першим опинився там… – Томас теж там був, – нагадав молодик, – але нiхто не намагався його отруiти. – Можливо, поки що, – бадьоро заперечила Френкi. – Можливо, вони намагалися, але iм не вдалося. – Усе це якось притягнуто за вуха. – А я думаю, що це логiчно. Обидвi подii вибиваються з усього, що зазвичай стаеться в нашому болотi, Марчболтi. Нi, стривай, була ще й третя! – Яка? – Робота, що ii тобi запропонували. Це, звiсно, не аж така вже подiя-подiя, але дивна рiч, погодься. Я нiколи не чула, щоб зарубiжна контора запрошувала на роботу нiчим не видатного колишнього офiцера флоту. – Нiчим не видатного, кажеш? – Тодi про тебе ще не збиралися писати в «Британському медичному журналi». Але подумай. Ти бачив те, чого не мав бачити, ну або вони (хай хто б то був) так вважають. Добре. Спершу намагаються позбутися тебе, запропонувавши роботу за кордоном. Коли цей план провалюеться, вирiшують зовсiм прибрати тебе з дороги. – Хiба це не занадто радикально? До того ж ризик? – О! Але вбивцi завжди входять в азарт. Жадоба до вбивств росте разом iз кiлькiстю жертв. – Як у «Третiй плямi кровi», – зазначив Боббi, пригадавши одну зi своiх улюблених книжок. – Так. І як у життi. Згадай Смiта з його дружинами, Армстронга з його жертвами. – Але, Френкi, ну що такого я мiг побачити? – Тут питання, – визнала вона. – Я згодна, ти не мiг бачити власне моменту вбивства, iнакше розповiв би про це на дiзнаннi. Це, певно, стосуеться самоi людини. Можливо, у неi була родимка, надмiру гнучкi пальцi чи ще якась фiзична властивiсть. – Ти розмiрковуеш, як доктор Торндайк[11 - Головний герой детективних творiв Рiчарда Остiна Фрiмена.], розумiю. Але я не бачив нiчого такого, чого не бачила полiцiя. – Дiйсно. Ідiотське припущення. Ох, як це складно, правда ж? – Менi приемнi твоi припущення, – зауважив Боббi. – Завдяки iм я почуваюся важливим. А проте, гадаю, що це всього лиш припущення. – А я впевнена, що маю рацiю. – Френкi пiдвелася. – Менi вже час. Зайти до тебе завтра? – О! Звiсно. Бадьорий щебет медсестер злегка набрид. До речi, ти щось дуже швидко повернулася з Лондона? – Любий, щойно я дiзналася про тебе, одразу помчала назад. Це так захопливо – романтично отруений друг. – Не знаю, чи е бодай трохи романтики в морфii, – задумливо вiдказав Боббi. – Ну гаразд, я зайду завтра. Тебе можна поцiлувати чи не варто? – Я не заразний, – заохотив ii молодик. – Тодi подбаю про хворого як слiд. Вона легенько поцiлувала його. – До завтра. Коли Френкi вийшла, з’явилася медсестра з чаем. – Я не раз бачила ii свiтлини в газетi (хоч там вона не дуже схожа на себе) i, звичайно ж, бачила, як вона тут роз’iжджала на своiй машинi, але нiколи, так би мовити, зблизька. Анi краплi зарозумiлостi, так? – Авжеж! – мовив Боббi. – Зарозумiлою Френкi точно не назвеш. – Я i старшiй сестрi сказала: ледi Френсiс не випендрюеться. І не пихата. Проста, як ви чи я, так оце i сказала. Боббi мовчав, подумки заперечуючи висновок медсестри. Вона, зрозумiвши, що вiн не хоче пiдтримувати розмову, вийшла. Молодик залишився наодинцi. Вiн допив чай. Тодi ще раз проаналiзував дивовижну теорiю Френкi, щоправда, не зовсiм охоче, але погодився-таки з нею. Потiм почав думати, чим би розважитися. Погляд його зачепився за вази з лiлiями. Так мило з боку Френкi привезти йому всi цi квiти, i вони, звiсно, дуже красивi, та краще б iй спало на думку прихопити для нього кiлька детективiв. Молодик глянув на столик бiля лiжка. Там лежав роман Уiди[12 - Псевдонiм англiйськоi письменницi Марii Луiзи Раме.] i примiрник «Джона Галiфакса, джентльмена»[13 - Роман Дiни Крейк.], а ще минулотижневий «Марчболт вiклi таймз». Вiн узяв «Галiфакса». Боббi вистачило на п’ять хвилин. Йому, вирослому на «Третiй плямi кровi», «Справi вбитого ерцгерцога», «Дивовижнiй загадцi флорентiйського кинджала», у «Галiфаксовi» бракувало динамiки. Зiтхнувши, вiн узяв останнiй випуск «Марчболт вiклi таймз». За якусь мить уже тиснув на кнопку за подушкою з такою силою, що медсестра бiгцем вскочила в палату. – Що сталося, мiстере Джонс? Вам погано? – Зателефонуйте в Палац! – вигукнув Боббi. – Скажiть ледi Френсiс, що вона мусить негайно повернутися! – О, мiстере Джонс. Не можна такого просити. – Не можна? – перепитав Боббi. – Якби ви дозволили менi встати з цього проклятого лiжка, то побачили б, що менi можна, а що нi. А поки що вам доведеться зробити це за мене. – Але навряд чи вона вже повернулася. – Ви погано знаете ii «Бентлi». – Вона ще не випила чаю. – Послухайте мене уважно, дорогенька, – промовив молодик, – годi сперечатися зi мною. Зробiть, як я сказав. Передайте, що вона мае негайно повернутися, бо менi треба розповiсти iй дещо важливе. Переможена, медсестра знехотя пiшла. Вона переказала прохання Боббi по-своему. «Мiстер Джонс цiкавиться, чи не могла б ледi Френсiс приiхати до нього, бо вiн мусить сказати iй дещо важливе, звiсно, якщо це не завдасть iй незручностi й заради цього не доведеться змiнити плани». Ледi Френсiс коротко вiдповiла, що приiде негайно. – Ясно як день, – заявила медсестра iншим колежанкам, – вона в нього закохалася. Он воно що! Коли Френкi повернулася, iй кортiло якнайшвидше дiзнатися, що сталося. – Це що за негайний виклик? – спитала вона. Боббi сидiв у лiжку, щоки йому пломенiли. Вiн потрусив примiрником «Марчболт вiклi таймз». – Поглянь сюди, Френкi. Вона глянула. – І що? – запитала. – Ось ця фотографiя. Ти сказала, що це ретуш, але однаково схоже на мiсiс Кейман. Молодик тицьнув пальцем у розмиту фотографiю. Пiд нею було надруковано: Свiтлина, знайдена при загиблому, завдяки якiй вдалося встановити його особистiсть. Мiсiс Амелiя Кейман, сестра небiжчика. – Саме так я i сказала, i так воно i е. Не бачу, чим тут можна захоплюватися. – І я не бачу. – Але ж ти казав… – Я знаю, що казав. Та розумiеш, Френкi, – наступнi слова Боббi промовив дуже виразно, – це не та фотографiя, яку я повернув до кишенi загиблого… Вони перезирнулися. – У такому разi, – повiльно почала дiвчина. – Або фотографiй було двi… – Що малоймовiрно… – Або… Вони замовкли. – Той чоловiк… як там його? – запитала Френкi. – Бассiнгтон-ффренч! – нагадав Боббi. Роздiл восьмий. Загадка фотографii Вони втупилися одне в одного, намагаючись призвичаiтися до змiн у ситуацii. – Бiльше нема кому, – сказав Боббi. – Вiн едина людина, яка мала можливiсть зробити це. – Хiба що, як ми вже припускали, фотографiй було двi. – Але ми зiйшлися на тому, що це малоймовiрно. Якби iх було двi, полiцiя використала б обидвi для встановлення особистостi. – У всякому разi це легко перевiрити, – мовила Френкi. – Можна запитати в полiцii. Припустiмо, що при загиблому була тiльки одна фотографiя – та, яку ти бачив i яку повернув до кишенi. Коли ти пiшов, вона була ще там, а коли прибула полiцiя – вже нi. Єдина людина, яка могла взяти одну свiтлину й покласти iншу, це – Бассiнгтон-ффренч. Опиши його, Боббi. Молодик насупився, намагаючись пригадати. – Якийсь невиразний тип. Приемний голос. Явно джентльмен. Я не дуже його роздивився. Вiн сказав, що нетутешнiй. І ще щось про те, що пiдшукуе будинок. – Так, усе це можна перевiрити, – вiдказала Френкi. – Єдине бюро нерухомостi в Марчболтi – «Вiлер та Овен». – Вона здригнулася i додала: – Боббi, а ти не подумав про те… Якщо Прiтчарда штовхнули, то Бассiнгтон-ффренч i мае бути тим, хто це зробив… – Жах, – сказав Боббi. – Вiн здавався таким приемним чоловiком. Але знаеш, Френкi, ми ж не можемо бути впевненi, що Прiтчарда зiштовхнули. – А я впевнена! – Ти одразу так думала. – Нi, спочатку менi просто цього хотiлося, бо так цiкавiше. Але зараз це бiльш-менш точно. Твоя раптова поява порушуе плани вбивцi. Ти знайшов фотографiю, отже, тебе слiд прибрати. – Тут е проблемка, – зауважив Боббi. – Яка? Щойно ти пiшов, Бассiнгтон-ффренч лишився з тiлом сам на сам i замiнив фото, яке вдалося побачити тiльки тобi. Але молодик i далi заперечно хитав головою. – Нi, не збiгаеться. Уявiмо на мить: фотографiя була такою важливою, що через неi мене довелося б прибрати, як ти кажеш. Звучить абсурдно, але не вiдкидаю, що це можливо. Ну, тодi, якщо вiн збирався спекатися мене, краще було зробити це одразу. Те, що я поiхав до Лондона й не читав «Марчболт вiклi таймз» чи iнших газет, де надруковано фотографiю, випадковiсть, на яку не можна було розраховувати. Я ж мiг одразу заявити: «Це не та фотографiя, що я бачив». Навiщо чекати завершення дiзнання, на якому все пройшло так добре. – У цьому щось е, – погодилася Френкi. – І ще. Я не можу бути абсолютно певним, але майже готовий поклястися, що коли поклав фотографiю назад до кишенi загиблого, то Бассiнгтона-ффренча поряд не було. Вiн прийшов за п’ять чи десять хвилин. – Можливо, вiн увесь час спостерiгав за тобою, – заперечила дiвчина. – Не уявляю, як вiн мiг би це зробити, – повiльно вiдказав Боббi. – Те мiсце, де я сидiв, проглядаеться лише з однiеi точки. А далi скеля здiймаеться, тож iз-за неi нiчого не видно. Є тiльки одна точка, i коли Бассiнгтон-ффренч у нiй опинився, то я одразу його почув. Кроки вiдлунюються внизу. Можливо, вiн i був поряд, але бачити мене не мiг – це точно. – Виходить, на твою думку, йому не вiдомо про те, що ти бачив фото? – Не уявляю, як би вiн про це дiзнався. – І Бассiнгтон-ффренч мiг не боятися, що ти бачив, як вiн це зробив… як убив Прiтчарда, бо, згiдно з твоiми словами, це абсурд. Ти нiколи не приховав би цього. Здаеться, тут щось iнше. – Але я нiяк не збагну що. – Щось таке, про що вони дiзналися тiльки по завершеннi дiзнання. Не знаю, чому я кажу «вони». – А чом би й нi? Зрештою, Кеймани, певно, також до цього причетнi. Мабуть, у них банда. Люблю банди. – Це несмак, – неуважно зазначила Френкi. – Убивство, скоене самотужки, оце вищий клас, Боббi! – Так? – А що Прiтчард сказав перед тим, як помер? Ти ще розповiдав менi на полi для гольфу. Якесь дивне запитання. – «Чому не Еванс?» – То, може, рiч у цьому? – Але це на голову не налазить. – Так здаеться на позiр, проте це може бути важливо, Боббi. Я переконана, що це важливо. О нi, я iдiотка, ти ж не розповiв про це Кейманам. – Правду кажучи, розповiв, – повiльно визнав молодик. – Розповiв? – Так, написав iм того ж вечора. Додавши, звiсно, що це навряд чи мае значення. – І що було потiм? – Кейман вiдповiв, ввiчливо погодившись, що це не важливо, i подякувавши менi за клопiт. Я був нi в сих нi в тих. – А тодi за два днi ти отримав того листа вiд дивноi контори, яка намагалася пiдкупити тебе на переiзд до Пiвденноi Америки? – Так. – Ну, – сказала Френкi, – я не знаю, чого тобi ще бракуе. Спершу вони намагаються заманити тебе до Пiвденноi Америки, ти вiдмовляешся, i тодi стежать за тобою i вибирають влучний момент, щоб додати у твое пиво добрячу дозу морфiю. – То, виходить, Кеймани таки причетнi до цього? – Звiсно, причетнi! – Отже, – задумливо мовив Боббi, – якщо ти правильно вiдновила послiдовнiсть подiй, то вони причетнi. За нашою теорiею, усе було так. Мiстера Ікс навмисне зiштовхують зi скелi – ймовiрно, це робить БФ (перепрошую за цi багатозначнi iнiцiали). Важливо, щоб особистiсть мiстера Ікс не встановили, тож йому в кишеню поклали портрет мiсiс К., а портрет прекрасноi незнайомки вилучили. (Цiкаво, хто вона?) – Не вiдхиляйся вiд теми, – серйозно сказала дiвчина. – Мiсiс К. чекае, поки знайдуть фотографiю, а тодi виходить на сцену в ролi вбитоi горем сестри, що впiзнала в мiстеровi Ікс свого брата, який щойно повернувся здалеку. – Ти не вiриш, що вiн насправдi ii брат? – Нi на мить! Ти знаеш, я весь час сумнiвався. Кеймани – люди зовсiм iншого кола. Тим часом загиблий був – недобре, звiсно, так говорити, нiби я пiдстаркуватий англо-iндiець, – але загиблий був справжнiм pukka sahib[14 - Жаргонний вислiв (букв. пер. – «iстинний володар»), який використовували в колонiальнiй Індii для схвальноi характеристики европейцiв загалом i британських представникiв влади зокрема.]. – А Кеймани однозначно – нi? – Дуже однозначно. – І ось, коли Кеймани вже думають, що все зiйшло iм з рук – тiло упiзнали, смерть визнали випадковою, все як по маслу, – з’являешся ти й змiшуеш iм карти, – далi роздумувала Френкi. – «Чому не Еванс?» – Боббi замислено повторив останнi слова небiжчика. – Не розумiю, що такого в цьому запитаннi, що воно могло когось насторожити. – А! Це просто тому, що ти не знаеш. Це десь так, як складаеш завдання для кросворда. Пишеш запитання, i воно здаеться тобi таким до безглуздя простим, що всi одразу здогадаються, а потiм страшенно дивуешся, що нiхто й гадки не мае, що ти собi задумав. «Чому не Еванс?» Ця фраза може здаватися iм збiса важливою, та вони не допетрали, що для тебе це просто маячня. – Ну й телепнi. – Та отож. Але вони, можливо, подумали, що коли вже Прiтчард сказав це, то мiг сказати щось iще, що теж пригадаеться з часом. У кожному разi вони не хотiли ризикувати. Безпечнiше було прибрати тебе. – Власне, вони дуже ризикували. Чому б не влаштувати ще один «нещасний випадок»? – Нi, нi, це було б нерозумно. Два нещаснi випадки протягом тижня. Це навело б на думки про зв’язок мiж цими подiями, що, своею чергою, спровокувало б додаткове розслiдування обставин першоi смертi. Нi, я вважаю, що простота iхнього методу насправдi виважена. – Але ж ти казала, що морфiй не так просто дiстати. – Так i е. Треба розписуватися в реестрацiйних журналах, де ведеться облiк усiх, хто купував отруту, ну й таке iнше. А от нашi злочинцi мали легкий доступ до морфiю. – Як лiкарi, медсестри чи аптекарi, – припустив Боббi. – Я схиляюся до думки про незаконно ввезенi лiки. – Не можна змiшувати кiлька злочинiв у один, – заперечив молодик. – Розумiеш, найбiльша проблема – це вiдсутнiсть мотиву. Твоя смерть нiкому не вигiдна. То що подумае полiцiя? – Що це якийсь божевiльний, – сказав Боббi. – Саме так вони й вирiшили. – Бачиш, усе просто! Раптом Боббi розсмiявся. – Що тебе так розвеселило? – Думка про те, якi вони, мабуть, роздратованi тепер! Увесь цей морфiй, якого вистачило б на вбивство п’ятьох-шiстьох людей – а я живий-живiсiнький. – Непередбачуваний жарт долi, – погодилася Френкi. – Питання в тому, що робити далi, – по-дiловому сказав Боббi. – О! У нас багато справ, – одразу вiдповiла дiвчина. – Наприклад?.. – Ну, перевiрити, скiльки фотографiй було при покiйному, пересвiдчитися, що одна, а не двi. Розвiдати про Бассiнгтона-ффренча та його пошуки будинку. – Гадаю, тут усе буде чисто. – Чому ти так вважаеш? – Ну дивися, Френкi, подумай хвилинку. Бассiнгтон-ффренч мае бути поза пiдозрами. Мусить бути чистим i незаплямованим. Найiмовiрнiше, виявиться, що жодним чином не пов’язаний з покiйним i перебувае тут з цiлком вагомих причин. Можливо, вiн i вигадав пошук будинку в ходi розмови, але я впевнений, що причину приiхати сюди собi забезпечив. Загадковим незнайомцем, який випадково опинився поряд iз мiсцем подiй, тут не може й пахнути. Упевнений, що Бассiнгтон-ффренч – його справжне iм’я i що вiн iз тих, на кого пiдозри не падають. – Так, – задумливо погодилася Френкi. – Слушний висновок. Зв’язок мiж Бассiнгтоном-ффренчем i Алексом Прiтчардом установити не вдасться. Але якби ми знали справжне iм’я загиблого… – О! Це вже зовсiм iнша рiч. – Отже, було дуже важливо, щоб особу покiйного не встановили… Тому Кеймани й розiграли свою виставу. А втiм, це був великий ризик. – Ну, тут ти забуваеш, що його тiло iдентифiкували з блискавичною швидкiстю. Пiсля цього, навiть якби його фото i з’явилося в газетах (а ти знаеш, якi нечiткi там зображення), люди могли б лише казати: «Дивно, як же ж цей Прiтчард, що впав зi скелi, схожий на мiстера Ікс». – Тут е нюанс, – швидко додала Френкi. – Мiстер Ікс мае бути не з тих, кого миттю кинуться шукати. Інакше кажучи, вiн не мiг бути сiм’янином, бо його дружина чи родичi одразу побiгли б у полiцiю i заявили про зникнення. – Яка ти розумничка, Френкi. Так, вiн або збирався за кордон, або щойно повернувся (засмагу мав iдеальну – як у мисливця на велику дичину – був схожий на нього), а ще не мiг мати родичiв, якi все знали б про його пересування. – Ми просто прекрасно розслiдуемо цей злочин, – схвально сказала дiвчина. – Якщо, звiсно, нiчого не наплутали. – Дуже ймовiрно, – вiдповiв Боббi. – Але, як менi здаеться, усе, що ми тут наговорили, звучить рацiонально, якщо не враховувати дикоi неймовiрностi всiеi цiеi ситуацii. Френкi безтурботним жестом вiдмахнулася вiд «дикоi неймовiрностi». – Питання в тому, як дiяти далi, – сказала вона. – Я думаю, що в нас е три варiанти. – Продовжуй, Шерлоку. – Перший варiант – це ти. Вони намагалися вбити тебе. Ймовiрно, спробують знову. Тепер ми зможемо щось розвiдати про них. Ну, тобто ти будеш приманкою. – Нi, дякую, Френкi, – з притиском вiдказав Боббi. – Цього разу менi пощастило, але не факт, що пощастить, якщо вони нападуть на мене з важким тупим предметом. Я збираюся бути дуже обережним пiсля того, що сталося. Тож давай викреслимо варiант iз приманкою. – Я боялася, що ти так скажеш, – зiтхнула Френкi. – Молодi чоловiки в нашi днi такi розманiженi. Батько так каже. Їм бiльше не подобаеться завдавати собi незручностей чи ризикувати життям. Як шкода. – Ага, дуже шкода, – мовив Боббi твердо. – Другий варiант? – Вiдштовхнутися вiд фрази «Чому не Еванс?» – вiдповiла Френкi. – Очевидно, загиблий приiхав сюди навiдати Еванса, хай хто то був. Якщо нам вдасться знайти Еванса… – Як гадаеш, скiльки Евансiв живе в Марчболтi? – Думаю, приблизно сiмсот, – припустила дiвчина. – Не менше! Можна спробувати, але щось я не певен. – Ми могли б зробити список Евансiв i навiдатися до ймовiрних кандидатiв. – І що ми в них запитаемо? – А це вже складнiше, – вiдказала Френкi. – Потрiбно бiльше iнформацii, – зазначив Боббi. – Тодi цей план може стати в пригодi. А який був третiй варiант? – Бассiнгтон-ффренч. Ця зачiпка мусить дати нам якусь iнформацiю. Це нерозповсюджене прiзвище. Я запитаю батька. Вiн знае всi цi аристократичнi прiзвища та iхнi родиннi вiдгалуження. – Ага, – погодився Боббi. – Тут ми можемо кудись просунутися. – Ми ж у всякому разi збираемося щось робити? – Авжеж. Ти ж не думаеш, що я дозволю безкарно труiти себе морфiем? – Оце я розумiю, – вiдповiла дiвчина. – І до того ж я мушу помститися за принизливе промивання шлунка. – Годi вже, – сказала Френкi. – Зараз ти знову почнеш вдаватися в гидкi й непристойнi деталi, якщо я тебе не спиню. – Немае в тобi жiночого милосердя, – дорiкнув iй молодик. Роздiл дев’ятий. Щодо Бассiнгтона-ффренча Френкi, не гаючи часу, взялася до роботи. Того ж вечора напосiлася на батька. – Батьку, – почала вона, – ти знаеш Бассiнгтонiв-ффренчiв? Лорд Марчiнгтон, який читав полiтичну статтю, не одразу збагнув, про що йдеться. – Вони тут нi до чого, це все американцi, – серйозно сказав вiн. – Уся ця клоунада, конференцii – марне витрачання часу та грошей… Френкi кiлька разiв уточнювала запитання, неначе локомотив, штовхаючи свiдомiсть лорда Марчiнгтона до потрiбноi зупинки. – Бассiнгтони-ффренчi, – повторила вона. – І що тобi до них? – спитав лорд Марчiнгтон. Френкi не знала, що вiдповiсти. Натомiсть вона добре знала, що батьковi подобаеться сперечатися, тож сказала: – Це ж йоркширська родина? – Маячня! Гемпширська. Ще е, звiсно, шропширська гiлка, а також iрландська. Звiдки твоi друзi? – Точно не знаю, – вiдказала дiвчина, погодившись iз припущенням про нових знайомих. – Не знаеш? Це ж як? Треба знати! – Люди не поспiшають розпитувати в нашi днi, – пояснила Френкi. – Не поспiшають, – оце й усе, що вони роблять. У нашi днi ми розпитували. Тодi одразу було зрозумiло, хто й звiдки. Каже хтось, що вiн iз гемпширськоi гiлки – чудово, твоя бабуся вийшла замiж за мого троюрiдного брата. Ставало ясно, як ми пов’язанi. – Мабуть, це було мило, – вiдповiла на батьковi слова Френкi. – Але тепер не до генеалогiчних та географiчних дослiджень. – Та вам тепер нi до чого немае дiла, окрiм як до отруйних коктейлiв. Лорд Марчiнгтон раптом застогнав вiд болю – вiн ворухнув подагричною ногою, якiй не йшло на користь необмежене споживання портвейну з родинних пiдвалiв. – А вони багатi? – запитала його донька. – Бассiнгтони-ффренчi? Важко сказати. Шропширських життя потрiпало – податки на спадок, iншi клопоти. Хтось iз гемпширських одружився з багатою спадкоемицею. Американкою. – Хтось iз Бассiнгтонiв-ффренчiв був тут позавчора, – сказала Френкi. – Пiдшукував собi будинок, здаеться. – Як дивно. Навiщо комусь купувати тут будинок? «От у чому питання», – подумала Френкi. Наступного дня вона пiшла в контору рiелторiв, шановних Вiлера та Овена. Мiстер Овен власною персоною кинувся iй назустрiч. Френкi люб’язно всмiхнулася йому й сiла на стiлець. – Чим же ми заслужили ласку допомогти вам, ледi Френсiс? Невже ви збираетеся продати Палац? Ха-ха-ха! – Мiстер Овен посмiявся з власного жарту. – Якби ж то ми могли, – мовила вона. – Нi, правду кажучи, у мене виникла пiдозра, що один мiй друг був тут позавчора. Мiстер Бассiнгтон-ффренч. Вiн пiдшукував будинок. – А! Так, дiйсно. Я добре запам’ятав прiзвище. Двi лiтери «ф». – Точно, – пiдтвердила дiвчина. – Вiн розпитував, що тут продаеться з невеликих будинкiв. Мусив повернутися додому наступного дня, тож мало подивився, але я так розумiю, що вiн нiкуди не поспiшае. Пiсля його вiд’iзду на продаж виставили ще один чи два будинки, якi могли б йому пiдiйти. Я надiслав йому деталi, але вiдповiдi не отримав. – Ви писали на його лондонську чи замiську адресу? – уточнила Френкi. – Зараз гляну. – Вiн викликав молодшого секретаря. – Френку, потрiбна адреса Бассiнгтона-ффренча. – Роджер Бассiнгтон-ффренч, есквайр, «Мерровей-корт», Стеверлi, Гемпшир, – жваво повiдомив молодший секретар. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/agata-kristi/chomu-ne-evans/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Штучна пiщана пастка, яку зазвичай установлюють перед грiном. – Тут i далi прим. ред., якщо не зазначено iнше. 2 Дiлянка навколо лунки iз коротко пiдстриженою травою. 3 Ключка з пласким гаком, призначена для вибивання м’яча на грiн. 4 Ключка з масивним похилим гаком, призначена для вибивання м’яча з бункера. 5 Ключка з пласким гаком, призначена для здiйснення ударiв на короткi та середнi вiдстанi. 6 Змазаний удар у гольфi, коли м’яч летить не прямо, а вбiк. 7 Помiчники гольфiстiв, якi переносять ключки, а також дають поради щодо гри. 8 Ключка, призначена для забивання м’яча в лунку з невеликоi вiдстанi. 9 Ключка, якою роблять перший удар по м’ячу. 10 В. Шекспiр, «Король Лiр» (пер. Максима Рильського). – Прим. перекл. 11 Головний герой детективних творiв Рiчарда Остiна Фрiмена. 12 Псевдонiм англiйськоi письменницi Марii Луiзи Раме. 13 Роман Дiни Крейк. 14 Жаргонний вислiв (букв. пер. – «iстинний володар»), який використовували в колонiальнiй Індii для схвальноi характеристики европейцiв загалом i британських представникiв влади зокрема.