Чому зебри не страждають на виразку Роберт М. Сапольськi Усi хвороби – вiд стресу. Чули таке? Роберт Сапольськi, професор бiологii та нейрологii Стенфордського унiверситету, вирiшив це перевiрити. У цiй книжцi зiбранi результати багатьох дослiджень, виконаних ученими з рiзних галузей. Стрес i реакцiя органiзму на нього залежить вiд безлiчi чинникiв, наприклад, вiд того, що iла ваша мама пiд час вагiтностi. Серйозну тему авторовi вдалося подати без зайвоi академiчностi, а термiни з’являються лише там, де це конче необхiдно. Це корисна книжка для тих, хто прагне краще розумiти себе i свое тiло, але не хоче витрачати час на боротьбу зi спецiальною лiтературою. Зрештою, легкий стиль пана Сапольськi робить читання напрочуд приемним. Роберт М. Сапольськi Чому зебри не страждають на виразку Copyright © 1994, 1998 by W. H. Freeman, and 2004 by Robert M. Sapolsky © О. Лобастова, пер. з англ., 2021 © Видавництво «Фабула», 2021 © Видавництво «Ранок», 2021 * * * Вступ Можливо, ви читаете цi рядки у книгарнi. Якщо так, подивiться крадькома на он того хлопця, що стоiть трохи далi вiд вас i вдае, нiби захоплений книжкою Стiвена Гокiнга. Добре придивiться до нього, але так, щоб вiн нiчого не помiтив. Гадаю, проказа не позбавила його пальцiв, вiн не мае шрамiв вiд вiспи i його не трясе вiд малярii. Навпаки, найiмовiрнiше, вiн цiлком здоровий на вигляд, тобто мае всi тi самi хвороби, що й бiльшiсть iз нас,– рiвень холестерину зависокий для примата, слух набагато гiрший, нiж був у мисливця-збиральника його вiку, а також iснуе звичка знiмати нервове напруження за допомогою валiуму. Наше сучасне захiдне суспiльство страждае на хвороби, невiдомi нашим пращурам. Бiльше того, ми страждаемо на рiзнi види хвороб, з дуже рiзними причинами i наслiдками. Якщо тисячу рокiв тому молодий мисливець-збиральник випадково з’iдав антилопу, уражену сибiрською виразкою, наслiдки були очевидними – вiн умирав за кiлька днiв. Тепер же молодий юрист легковажно вирiшуе, що червоне м’ясо, смажена iжа та декiлька пляшок пива за вечерею складають прекрасний рацiон, а от наслiдки цього рiшення вже зовсiм не такi очевиднi – за 50 рокiв його може вразити серцево-судинне захворювання або ж вiн спокiйно собi вирушить на велосипедну прогулянку з онуками. Сценарiй його життя залежить вiд деяких базових чинникiв, наприклад, вiд того, як печiнка справляеться з холестерином, який рiвень певних ферментiв у його жирових клiтинах, чи мае вiн вроджену слабкiсть стiнок кровоносних судин. Проте наслiдки також значною мiрою залежатимуть вiд таких несподiваних чинникiв, як-от його характер, кiлькiсть пережитих стресових ситуацiй та присутнiсть поряд людини, якiй можна «поплакатись у жилетку», коли такi ситуацii трапляються. Медицина переживае революцiйне переосмислення хвороб у сучасному свiтi. Було визнано взаемодiю мiж тiлом та розумом, а також величезний вплив емоцiй i характеру людини на роботу та стан майже кожноi клiтинки тiла. Тепер ми знаемо, що стрес робить деяких iз нас бiльш вразливими до хвороб i чому однi люди переносять вплив стресогенних чинникiв краще за iнших. До того ж, ми дiйшли надзвичайно важливого висновку: хворобу неможливо встановити вiдокремлено вiд пацiента – лише з урахуванням його iндивiдуальностi. Ось це i е темою моеi книжки. Спочатку я спробую розтлумачити туманне поняття «стрес» i якомога зрозумiлiше пояснити, як рiзнi гормони та частини мозку мобiлiзуються, щоб дати вiдсiч стресу. Далi я зосереджуся на зв’язках мiж стресом i пiдвищеним ризиком появи деяких хвороб, розглядаючи, роздiл за роздiлом, вплив стресу на серцево-судинну систему, життевий тонус, рiст, репродуктивну систему, iмунну систему тощо. Пiсля цього розповiм, як на процесi старiння може позначитися стрес, пережитий у попереднi роки. Потiм розглянемо зв’язок мiж стресом i найбiльш поширеним та, мабуть, найбiльш нищiвним психiчним розладом – глибокою депресiею. Оновлюючи матерiал для третього видання цiеi книжки, я додав два новi роздiли: про взаемозв’язок мiж стресом та сном i мiж стресом та залежнiстю вiд психоактивних речовин. Крiм того, я переписав вiд третини до половини матерiалу iнших роздiлiв. Деякi з новин у цiй книжцi невтiшнi – довготривалий або повторюваний стрес може руйнувати наше тiло в сотнi способiв. Та все ж бiльшiсть iз нас лишаються не переможеними хворобами, пов’язаними зi стресом. Ми долаемо цi хвороби як фiзiологiчно, так i психологiчно, а деякi роблять це надзвичайно успiшно. Читач, який протримаеться до кiнця, зможе дiзнатися з останнього роздiлу про управлiння стресом та його принципи, якi можна застосувати в повсякденному життi. Цi знання направду вселяють оптимiзм. Я гадаю, що кожен зможе взяти для себе щось корисне з цих iдей, а науковi данi, на яких вони грунтуються, просто вразять вас. Наука даруе нам однi з найцiкавiших та приголомшливих головоломок, на якi тiльки здатне наше життя. Вона виводить на арену моральноi полемiки найпровокативнiшi iдеi. Час вiд часу вона покращуе наше життя. Я обожнюю науку, i менi дуже боляче усвiдомлювати, що так багато людей настрашенi наукою або вважають, що вибiр науки виключае можливiсть спiвпереживати, насолоджуватися мистецтвом або природою. Наука потрiбна не для того, щоб позбавити нас таемницi, щоб поглянути на таемницю пiд новим кутом i наповнити ii новим змiстом. Тому я вважаю, що кожна наукова книжка, призначена для людей, якi наукою не займаються, мае намагатися передати це захоплення, подати тему цiкаво та доступно навiть для тих, хто вiд неi дуже-дуже далекий. Багато роздiлiв цiеi книжки мiстять матерiал, у якому я обiзнаний не надто добре, тому пiд час написання я неодноразово звертався за порадою, проханням роз’яснити та перевiрити факти до справжнiх фахiвцiв у тiй чи iншiй царинi. Я щиро вдячний iм усiм за щедро наданий час та знання: Ненсi Адлер, Джону Ангiеру, Роберту Аксельроду, Алану Болдрiчу, Марсii Барiназi, Алану Басбауму, Ендрю Бауму, Хусто Баутiсто, Тому Белва, Анат Бiгон, Вiку Боффу (чий бренд вiтамiнiв завжди стоiть у шафцi моiх батькiв), Калосу Камараго, Метту Картмiллу, М. Лiнетт Кейсi, Рiчарду Чепмену, Синтii Клiкiнгберд, Фелiксу Конте, Джорджу Денiелзу, Реджiо ДеСiлва, Ірвену ДеВоре, Клаусу Дiнкелю, Джеймсу Догертi, Джону Долфi, Леруа ДюБеку, Рiчарду Естесу, Майклу Фанзелоу, Девiду Фелдману, Калебу Таку Фiнчу, Полу Фiтцджеральду, Геррi Фрiдленду, Мееру Фрiдмену, Роуз Фрiш, Роджеру Госдену, Бобу Гросфiлду, Кеннету Говлi, Рею Гiнтцу, Аллану Гобсону, Роберту Кесслеру, Брюсу Кнауфту, Мерi Джеанн Крiк, Стiвену Лебереджу, Еммiт Лем, Джиму Летчеру, Рiчарду Лазарусу, Гелен Лерой, Джону Левiню, Сеймуру Левiню, Джону Лiбескiнду, Теду Маколвенi, Джодi Максим, Майклу Мiллеру, Пiтеру Мiлнеру, Герi Мобергу, Енн Моер, Террi Мiленбургу, Роналду Маерсу, Кароль Отiс, Данiелю Перлу, Кiрану Фiбсу, Дженнi Пiрсу, Теду Пiнкусу, Вiрджинii Прайс, Джеральду Рiвену, Сему Рiджвею, Керолiн Рiстау, Джеффрi Рiттерману, Полу Рошу, Рону Розенфельду, Ар’е Руттенбергу, Полу Сенгеру, Солу Щанбургу, Курту Шмiдту-Нiльсону, Керол Шiвелi, Дж. Девiду Сiнгеру, Барту Спарагону, Девiду Спейгелю, Еду Шпiльману, Деннiсу Стайну, Стiву Суомi, Джеррi Теллi, Карлу Торесену, Пiтеру Тьяку, Девiду Вейку, Майклу Воррену, Джею Вайсу, Овену Волковiтцу, Керол Вортман та Рiчарду Вуртману. Я також вдячний декiльком людям, зокрема друзям, колегам та колишнiм учителям, за те, що вони знайшли час на прочитання роздiлiв моеi книжки, попри надзвичайно напружений робочий графiк. Я просто здригаюся вiд думки про всi тi помилки та викривлення, якi б могли залишитись у моiй книжцi, якби вони тактовно не вказали на мое невiгластво. Я глибоко вдячний Роберту Адеру з Рочестерського унiверситету, Стiвену Безручцi з Унiверситету Вашингтону, Марвiну Брауну з Калiфорнiйського унiверситету в Сан-Дiего, Лоренсу Франку з Калiфорнiйського унiверситету в Берклi, Крейгу Геллеру зi Стенфордського унiверситету, Джею Каплану з Медичноi школи Боуман-Грей, Ічiро Кавачi з Гарвардського унiверситету, Джорджу Кубу з клiнiки Scripps Clinic, Чарлзу Немероффу з Унiверситету Еморi, Сеймуру Рейклiну з медичного центру Tufts/New England Medical Center, Роберту Роузу з Фонду Мак-Артурiв, Тiму Мееру зi Стенфордського унiверситету, Вайлi Вейлу з Інституту Солка, Джею Вейсу з Унiверситету Еморi та Редфорду Вiльямсу з Дюкського унiверситету. Хочу висловити подяку людям, якi допомогли розпочати роботу над книжкою i привести ii до остаточного завершення. Бiльшу частину матерiалу на цих сторiнках було опрацьовано на лекцiях курсу пiдвищення квалiфiкацii медикiв за пiдтримки Інституту дослiдження кори головного мозку та його директора Вiла Гордона, який надав менi свободу й допомогу в дослiдженнi цього матерiалу. Брюс Голдман, редактор книжковоi серii Portable Stanford, змусив мене задуматися над створенням цiеi книжки, а Кiрк Дженсен запросив мене до видавництва W. H. Freeman and Company, вони обидва допомогли у формуваннi книжки на початковому етапi. І, зрештою, моiм помiчницям Петсi Гарднер та Лайзi Перейрi, якi надзвичайно допомогли менi в логiстичних аспектах створення цiеi книжки. Я вдячний вам усiм i сподiваюся на подальшу спiвпрацю. Менi допомагали з упорядкуванням i редагуванням першого видання книжки, i за це я хочу подякувати Одрi Гербст, Тiнi Гастiнгс, Емi Джонсон, Мередiт Ровлiнз та, передусiм, своему редактору Джонатану Коббу, який залишався чудовим учителем та другом упродовж усього процесу. З другим виданням менi допомагали: Джон Майкл, Емi Треск, Джорджiя Лi Годлер, Вiкторiя Томаселлi, Бiлл О’Нiлл, Кетi Бендо, Пол Роглофф, Дженнiфер Максiллан та Шерiдан Селлерз. Лiз Мерiмен, яка пiдбирае iлюстративнi матерiали для журналу Natural History, допомагаючи злитися двом культурам – мистецтву та науцi – у цьому чудовому виданнi, люб’язно зголосилася прочитати мiй рукопис та дала чудовi поради щодо графiчного оформлення. У роботi над цим новим виданням менi допомагали Рiта Кiнтас, Денiз Кронiн, Дженiс О’Квiнн, Джесiка Фiргер та Рiчард Рорер з видавництва Henry Holt. Я переважно насолоджувався процесом написання цiеi книжки i вважаю, що вона вiдображае ту сторону мого життя, за яку найбiльш вдячний,– наука приносить менi таку втiху, що одночасно е i моею професiею, i моiм хобi. Я вдячний наставникам, якi навчили мене займатися наукою, а особливо навчили мене насолоджуватися наукою: покiйному Говарду Клару, Говарду Айхенбауму, Мелу Коннеру, Льюiсу Крею, Брюсу Мак-Івену, Полу Плотськи та Вейлi Вайлу. Я б нi за що не впорався без команди наукових асистентiв. Стiв Болт, Роджер Чан, Мiк Маркгам, Келлi Паркер, Серена Спудiч та Пол Стасi блукали пiдвалами бiблiотечних архiвiв, телефонували з запитаннями незнайомим людям з усього свiту, узгоджували мiж собою розрiзненi роздiли. Виконуючи своi службовi обов’язки, вони вишукували зображення оперного спiвака-кастрата та меню японсько-американських таборiв для вiйськовополонених, вивчали причини смертi вiд ритуалу вуду та iсторiю розстрiльних загонiв. Вони проводили своi дослiдження iз разючим професiоналiзмом, швидкiстю та почуттям гумору. Я бiльш нiж упевнений, що без iхньоi допомоги ця книжка не була б завершеною, i абсолютно точно, що читати ii було б не так цiкаво. І, нарештi, я хочу подякувати моему агентовi Катiнкi Метсон та моему редакторовi Роберту Деннiсу, працювати з якими було одним суцiльним задоволенням. Я дуже сподiваюся, що попереду нас чекають довгi роки спiвпрацi. У деяких частинах книжки описуються дослiдження, проведенi в моiй власнiй лабораторii завдяки фiнансуванню, наданому Нацiональним iнститутом охорони здоров’я, Нацiональним iнститутом психiчного здоров’я, Нацiональним науковим фондом, Фондом Слоуна, Фондом Клiнгенштейна, Асоцiацiею хвороби Альцгеймера та Фондом Адлера. У цiй книжцi я також розповiдаю про результати моiх польових дослiджень в Африцi, якi були б неможливими без багаторiчноi щедростi Фонду Гаррi Френка Гуггенгайма. Я також висловлюю подяку Фонду Мак-Артурiв за пiдтримку в усiх аспектах моеi роботи. Безсумнiвно, у цiй книжцi згадуються дослiдження величезноi кiлькостi науковцiв. Сучаснi лабораторнi науковi дослiдження зазвичай проводяться цiлими командами спецiалiстiв. На сторiнках книжки я буду називати по одному прiзвищу з мiркувань лаконiчностi, проте ви повиннi мати на увазi, що згаданi дослiдження виконувалися зазначеною людиною разом iз групою молодших колег. Серед фiзiологiв, якi вивчають стрес, уже склалася традицiя присвячувати своi роботи дружинам, чоловiкам, близьким людям, сказати на чиюсь честь кiлька милих слiв про стрес уже стало неписаним правилом. Отже, я присвячую цю книжку Мадж, яка допомагае менi боротися з моiми стресогенними чинниками, Артуро – джерелу мого позитивного стресу, моiй дружинi, яка впродовж довгих рокiв мусить миритися з моiм високим тиском, виразковим колiтом, втратою лiбiдо та змiщеною агресiею, спричиненими стресом. Я не буду притримуватися такого стилю в дiйснiй посвятi цiеi книжки моiй дружинi, адже я можу висловити свою вдячнiсть i простiше. 1. Чому зебри не страждають на виразку На годиннику друга ночi, i ви лежите в лiжку. Завтра непростий день – важлива зустрiч, презентацiя або iспит. Потрiбно добре виспатися, але ви досi не можете заснути. Ви вдаетеся до рiзних способiв розслабитися,– дихаете повiльно i глибоко, намагаетеся уявити заспокiйливий гiрський пейзаж,– та нав’язлива iдея про те, що вашiй кар’ерi настане кiнець, якщо ви не заснете найближчоi хвилини, нiяк з думки не йде. Отак ви й лежите, вiдчуваючи дедалi бiльше напруження з кожною наступною секундою. Якщо з вами таке часто трапляеться, то близько о пiв на третю ночi, коли вже починае проступати холодний пiт, думки завдають нового удару. Раптом, на тлi всiх ваших переживань, ви починаете думати про якийсь незрозумiлий бiль, виснаженiсть та частий головний бiль, якi ви вiдчуваете останнiми днями. І от вас приголомшуе несподiвана здогадка: я ж хворий, смертельно хворий! Чому ж я ранiше не помiчав цих симптомiв, чому вiдкидав iх, чому досi не вiдвiдав лiкаря! Такими ночами, i саме о 2:30, я завжди страждаю на пухлину мозку. Це дуже зручно для такого виду страху, адже ви можете списати будь-який неспецифiчний симптом на пухлину мозку i виправдати свою панiку. Може, i ви так робите, а може, лежите й думаете, що у вас рак, виразка або ви щойно перенесли iнсульт. І хоча ми з вами не знайомi, я майже впевнений, що, лежачи вночi у своему лiжку, ви не думаете, що у вас проказа. Правду кажу? І якщо у вас почнеться дiарея, я дуже сильно сумнiваюся, що ви почнете пiдозрювати в себе дизентерiю. І небагато з нас лежатимуть i вiдчуватимуть, як у них усерединi копирсаються кишковi паразити або печiнковi сисуни. Звiсно, такi речi нам на думку не спадуть. Скарлатина, малярiя та бубонна чума не викликають жодних переживань уночi. У наших мiстах не лютуе холера. Рiчкова слiпота, гемоглобiнурiйна лихоманка та слонова хвороба – це екзотичнi реалii краiн третього свiту. Існуе низька ймовiрнiсть того, що моi читачки помруть пiд час пологiв, i навiть ще менша, що комусь iз вас загрожуе недоiдання. Революцiйний прогрес у медицинi та сферi громадського здоров’я вплинув на наш страх хвороб, тож думки про iнфекцiйнi хвороби (звiсно, окрiм СНІДу та туберкульозу) та хвороби, пов’язанi з поганим харчуванням чи гiгiеною, не турбують нас уночi. А от найбiльш розповсюдженi причини смертi в США 1900 року: пневмонiя, туберкульоз i грип (а також смерть пiд час пологiв у випадку молодих жiнок у групi ризику). Коли ви востанне чули про високий рiвень смертностi вiд грипу? Проте грип 1918 року забрав бiльше життiв, нiж Перша свiтова вiйна – один iз найстрашнiших военних конфлiктiв в iсторii людства. Хвороби сучасного свiту були невiдомi нашим пращурам, як i бiльшостi ссавцiв. Ми хворiемо на зовсiм iншi хвороби та, найiмовiрнiше, причина нашоi смертi вiдрiзнятиметься вiд причини, яку мали нашi предки (або бiльшiсть людей, що зараз проживають у менш благополучних куточках нашоi планети). Ночами ми хвилюемося зовсiм про iншi недуги; тепер ми живемо достатньо добре i достатньо довго, щоб гинути повiльно. Сучаснi хвороби е наслiдком повiльного накопичення порушень – серцево-судиннi захворювання, рак, порушення мозкового кровообiгу. І хоча жодну з них не можна назвати «приемною», це, безперечно, свiдчить про прорив, як порiвнювати з часами, коли двадцятирiчна людина помирала вiд зараження кровi або лихоманки денге пiсля тижневих страждань. Вiдносно нещодавно оновили перелiк актуальних для нас хвороб, i ми дещо iнакше ставимося й до перебiгу захворювання. Ми нарештi визнали, що наша фiзiологiя та емоцii тiсно пов’язанi мiж собою в надзвичайно складну систему i що наш характер, почуття та думки можуть у нескiнченнiй кiлькостi варiацiй як вiдображати процеси, що вiдбуваються в нашому тiлi, так i впливати на них. Зокрема, тепер ми усвiдомлюемо негативний вплив сильного емоцiйного потрясiння на наше здоров’я. Вживаючи вже знайому нам термiнологiю, ми можемо захворiти через стрес, i надзвичайно важливим зрушенням у медицинi стало визнання того факту, що багато нищiвних хвороб повiльного накопичення можуть бути або спричиненi, або значно загостренi стресом. Наче й нiчого нового. Ще сотнi рокiв тому деякi скрупульознi лiкарi-практики вiдзначали вплив iндивiдуальних особливостей на схильнiсть до захворювань. Двi рiзнi людини могли захворiти на ту саму хворобу, але процеси ii протiкання могли вiдрiзнятися i досить невиразно та суб’ективно, але все ж вiдображати iндивiдуальнi особливостi характеру тих людей. Або ж лiкар мiг зауважити, що окремi типи людей бiльш схильнi до певного захворювання. Але у ХХ столiттi до розрiзнених клiнiчних спостережень приедналися висновки точноi науки, i фiзiологiя стресу – вивчення реакцiй органiзму на стресовi ситуацii – сформувалась як окрема наукова дисциплiна. Як наслiдок, зараз ми маемо приголомшливий масив фiзiологiчних, бiохiмiчних та молекулярних даних, що показують, як рiзноманiтнi нефiзичнi чинники можуть впливати на процеси в органiзмi. Такими чинниками можуть бути емоцiйне потрясiння, психологiчнi особливостi, наше становище в суспiльствi i вiдношення суспiльства до нашого становища. І все це може впливати на те, чи закупорюе холестерин нашi кровоноснi судини або спокiйно виводиться з системи кровообiгу, чи перестають нашi жировi клiтини сприймати iнсулiн i в нас починае розвиватися дiабет, чи переживуть нейрони нашого мозку п’ятихвилинний брак кисню пiд час зупинки серця. Ця книжка – такий собi посiбник для початкiвцiв, який познайомить вас iз поняттями стресу, хвороб, викликаних стресом, i механiзмами боротьби зi стресом. Чому нашi тiла здатнi пристосовуватися до певного виду стресових обставин, тодi як iншi викликають у нас хвороби? Чому деякi люди особливо вразливi до хвороб, що провокуються стресом, i як це пов’язано з рисами характеру? Чому ми можемо занедужати внаслiдок психологiчного потрясiння? Як стрес пов’язаний зi схильнiстю до депресii, швидкiстю старiння та роботою пам’ятi? Як захворювання, викликанi стресом, пов’язанi з нашим положенням у суспiльствi? І, нарештi, що допоможе нам ефективнiше боротися з негативними явищами в нашому життi? Основнi поняття Мабуть, для початку краще скласти подумки перелiк речей, якi викликають стрес. Безперечно, вам одразу спаде на думку кiлька очевидних прикладiв: затори на дорогах, дедлайни, родиннi проблеми, брак грошей. А що як я скажу вам: «Ви розмiрковуете як зациклена на собi людина. Спробуйте хоч на мить подумати як зебра». І ось на переднiй план виходять зовсiм iншi речi: серйозне фiзичне ушкодження, хижаки, нестача iжi. Цей трюк свiдчить про дещо дуже важливе: ризик заробити собi виразку шлунка в людини набагато вищий, нiж у зебри. Найстрашнiше, що може статися в життi тварин, наприклад зебр, це гостра фiзична криза. Уявiть, що ви зебра. Раптом звiдкись вистрибуе лев i вгризаеться вам у живiт. Вам вдаеться накивати копитами, проте тепер потрiбно ховатися вiд лева, який продовжуе вас вистежувати. Або уявiть, що ви лев. Ваше життя буде не менш напруженим. Напiвживi вiд голоду, ви мусите никати саваною, до того ж достатньо швидко, щоб спiймати якусь здобич i вижити. Це екстремальнi стресовi ситуацii, якi вимагають швидкоi фiзiологiчноi адаптацii, якщо ви хочете вижити. Реакцii нашого органiзму чудово пристосованi до того, щоб пережити такi надзвичайнi ситуацii. Органiзму також можуть зашкодити хронiчнi фiзичнi навантаження. Сарана поiла ваш врожай, i наступнi пiв року вам треба долати з десяток кiлометрiв на день у пошуках iжi. Посуха, голод, шкiдники й подiбнi негаразди не е звичними для нас, проте лишаються серйозною проблемою для людей неза5хiдного свiту та бiльшостi iнших ссавцiв. Стресовi реакцii тiла достатньо добре справляються з затяжними бiдами. Серйозну увагу в цiй книжцi я придiляю третiй категорii чинникiв, якi можуть нас засмутити: психологiчним та соцiальним потрясiнням. Хоч би якi нестерпнi стосунки в нас були з нашими родичами або хай би як сильно ми лютували через iмовiрнiсть втратити мiсце для парковки, навряд чи ми будемо вирiшувати цi проблеми кулаками. Так само нечасто нам доводиться самим вистежити та спiймати собi вечерю. Отже, ми, люди, живемо достатньо добре й достатньо довго i е достатньо розумними для того, щоб створювати найрiзноманiтнiшi стресовi ситуацii просто в себе в головах. Як часто бегемоти непокоються, чи вистачить на iхнiй вiк державного соцзабезпечення або що iм сказати на першому побаченнi? З точки зору еволюцii царства тварин, довготривалий психологiчний стрес – це молодий феномен, що передусiм властивий людям та iншим соцiальним приматам. Ми можемо переживати надзвичайно сильнi емоцii (що провокують вiдповiдне збудження в тiлi) виключно на пiдставi своiх думок[1 - Невролог Антонiо Дамасiо наводить чудове дослiдження, проведене з диригентом Гербертом фон Караяном, яке показало, що швидкiсть серцебиття маестро однаково зашкалюе i коли вiн слухае певний музичний твiр, i коли диригуе пiд час його вiдтворення.]. Двi людини можуть просто сидiти одна напроти одноi й iнколи переставляти маленькi шматочки дерева, проте це заняття вимагатиме вiд них надзвичайних емоцiйних зусиль. Інтенсивнiсть метаболiзму гросмейстерiв пiд час iхнiх чемпiонатiв майже така сама, як у спортсменiв у розпал змагань[2 - Журналiстам, мабуть, вiдомий цей факт. Прочитайте опис шахового поединку мiж Каспаровим та Карповим 1990 року: «Каспаров продовжуе пiдготовку до нищiвного удару. Наближаючись до розв’язки, Карпов мусить протистояти загрозам розправи, вiдповiдаючи з не меншим запалом, i гра перетворюеться на видовищну баталiю».]. Або ж людина може просто пiдписувати якийсь папiрець, здавалося б, нiчого такого. Проте якщо це заява про звiльнення запеклого суперника, якого нарештi вдалося подолати завдяки рiзним хитрощам та iнтригам, фiзiологiчнi реакцii у цей момент можуть дивовижним чином нагадувати процеси в органiзмi павiана, який щойно наздогнав та вдарив свого конкурента. А якщо ви мiсяцями живете в станi тривоги, роздратованостi та напруження через певну емоцiйну проблему, найпевнiше, це призведе до захворювання. Це ключовий момент моеi книжки: якщо ви зебра, яка мае швидко бiгати, щоб урятувати свое життя, або лев, якого годуе власна швидкiсть, ваш органiзм може чудово впоратися з короткочасними кризовими ситуацiями фiзичного характеру. Для переважноi кiлькостi тварин на цiй планетi стрес е короткочасною кризою, пiсля чого настае кiнець або стресу, або життя. Коли ми сидимо й думаемо про речi, якi вганяють нас у стрес, ми вмикаемо тi самi фiзiологiчнi реакцii у своему органiзмi, проте якщо ми будемо викликати iх на постiйнiй основi, вони можуть мати катастрофiчнi наслiдки. Існуе вже велика доказова база, яка свiдчить про те, що хвороби, викликанi стресом, з’являються передусiм через часту активацiю фiзiологiчних механiзмiв, якi вiдповiдають за реакцiю на небезпечнi фiзичнi ситуацii. Проте ми змушуемо цi механiзми працювати безперестанно впродовж мiсяцiв, хвилюючись через iпотеку, особисте життя або пiдвищення на роботi. Розiбравшись у вiдмiнностях стресогенних чинникiв для зебри i для людини, можна перейти до визначень. Для початку я згадаю поняття, з яким ви познайомилися на шкiльних уроках з бiологii i вiдтодi, сподiваюся, бiльше не згадували,– гомеостаз. Пригадуете? Цей термiн означае, що тiло мае iдеальний рiвень кисню, якого воно потребуе, iдеальний рiвень кислотностi, iдеальну температуру тощо. Усi цi рiзнi параметри пiдтримуються в гомеостатичнiй рiвновазi, за якоi всi фiзiологiчнi показники тримаються на оптимальному рiвнi. Було доведено, що мозок еволюцiонував саме завдяки намаганням пiдтримувати гомеостаз. Отже, маемо кiлька простих робочих визначень, яких було б достатньо для зебри чи лева. Стресогенний чинник – це будь-який чинник у зовнiшньому свiтi, який може вибити нас з гомеостатичноi рiвноваги, а стресова реакцiя – це дiяльнiсть вашого органiзму, направлена на вiдновлення гомеостазу. Проте коли мова заходить про людей i нашу здатнiсть захворiти через надмiрнi хвилювання, потрiбно зауважити, що стресогеннi чинники – це не просто речi, якi вибивають нас iз гомеостатичноi рiвноваги. Стресогенним чинником також може бути очiкування ситуацii, яка виведе вас iз цiеi рiвноваги. Інколи нам вдаеться вчасно передбачити розвиток певних подiй i ми активуемо реакцiю органiзму на стрес настiльки потужну, якою б вона була за умови стресовоi ситуацii, яка насправдi вiдбулась. Деякi аспекти випереджувального стресу властивi не лише людям. Не мае значення, чи ви людина, яка чекае на потяг у метро лише в товариствi хулiганiв, чи зебра, яка зiткнулася нiс до носу з левом,– ваше серце буде, найпевнiше, вискакувати з грудей, хоча нiчого страшного у фiзичному планi не сталося (ще). Проте, на вiдмiну вiд видiв з меншими когнiтивними можливостями, ми можемо активувати реакцiю нашого органiзму на стрес, яка порушить нашу гомеостатичну рiвновагу, лише подумавши про потенцiйну стресову ситуацiю в далекому майбутньому. Наприклад, уявiть собi африканського фермера, який бачить, як хмара сарани покрила його посiви. Вiн тiльки-но добре поснiдав i наразi не страждае вiд порушення гомеостатичноi рiвноваги внаслiдок недоiдання, проте органiзм фермера все одно зазнае стресовоi реакцii. Зебри та леви мають здатнiсть зрозумiти, що наступноi хвилини на них чекае небезпека, й увiмкнути реакцiю на стрес на випередження, але вони не можуть хвилюватися через подii, якi стануться в далекому майбутньому. Інколи люди турбуються про речi, якi взагалi не мають жодного значення для зебр чи левiв. Не всiм ссавцям притаманна риса хвилюватися через iпотеку або податкову службу, публiчний виступ, спiвбесiду або неминучiсть смертi. Наш людський досвiд перенасичений психологiчними стресогенними чинниками, що сильно вiдрiзняються вiд фiзичних загроз голоду, травмування, втрати кровi або екстремальних температур. Коли ми активуемо стресову реакцiю через певний страх, який пiзнiше виявляеться виправданим, ми щасливi, що ця когнiтивна навичка дозволила нам завчасно мобiлiзувати своi захиснi механiзми. Такий випереджувальний захист може бути дуже корисним, бо основна функцiя стресовоi реакцii – саме пiдготовча. Але коли ми входимо в стан фiзiологiчного сум’яття i запускаемо стресову реакцiю без жодноi об’ективноi на те причини або через причину, яку ми нiяк не можемо усунути, ми називаемо такий стан «тривогою», «неврозом», «параноею» або «невиправданою ворожiстю». Отже, стресова реакцiя може виникати не тiльки у вiдповiдь на фiзичнi або психологiчнi загрози, але й через очiкування на них. Саме ця характеристика стресових реакцiй вражае найбiльше – фiзiологiчна система активуеться не лише внаслiдок рiзного роду фiзичних негараздiв, але й простою думкою про них. Такий висновок першим зробив близько 65 рокiв тому один iз основоположникiв фiзiологii стресу, Ганс Селье. Можна пожартувати, що фiзiологiя стресу iснуе як наукова дисциплiна завдяки тому, що цей вчений був однаковою мiрою i дуже проникливим, i нездатним впоратися з лабораторними щурами. У 1930-тi роки Селье робив своi першi кроки в ендокринологii, дослiдженнi взаемодii гормонiв в органiзмi. Цiлком логiчно, що як молодий i нiкому не вiдомий доцент вiн шукав тему, з якою можна було б розпочати свою дослiдницьку роботу. Бiохiмiк iз сусiднього кабiнету нещодавно видобув якийсь екстракт iз яечникiв, i колеги розмiрковували над його функцiею. Селье позичив трохи матерiалу в бiохiмiка й почав дослiджувати його властивостi. Вiн збирався робити iн’екцii екстракту лабораторним щурам кожного дня, проте не мав для цього потрiбноi спритностi. Селье намагався зробити укол своiм щурам, але плутав iх, випускав з рук, годинами ганявся за гризунами лабораторiею або навпаки пiв ранку намагався вимести iх вiником з-пiд мийки тощо. Пiсля кiлькох мiсяцiв такоi роботи Селье дослiдив щурiв i встановив, що вони мали виразку шлунка i дванадцятипалоi кишки, значно збiльшенi в розмiрах наднирковi залози (де виробляються два важливi гормони стресу) та стиснутi органи iмунноi системи. Вчений був у захватi – вiн установив дiю загадкового екстракту яечникiв. Вiн був хорошим ученим, тому зiбрав контрольну групу. Тепер щурам вводили лише соляний розчин замiсть екстракту яечникiв. Кожного дня щурам робили iн’екцiю, випускали iх з рук, а потiм наздоганяли. Яким же було здивування Селье, коли зрештою в щурiв знову дiагностували тi самi виразку шлунка i дванадцятипалоi кишки, збiльшенi наднирковi залози та атрофiю органiв iмунноi системи. У нашi часи середньостатистичний учений-початкiвець, напевно, розвiв би руками й поплентався вступати до бiзнес-школи. Натомiсть Селье проаналiзував своi спостереження. Фiзiологiчнi змiни не могли бути викликанi екстрактом яечникiв, адже однаковi змiни вiдбулися i в контрольнiй, i в експериментальнiй групах. Що спiльного мали цi двi групи щурiв? Селье припустив, що справа в нервових iн’екцiях. Можливо, подумав вiн, такi змiни в органiзмi щурiв були свого роду неспецифiчною реакцiею на дискомфорт, який вони переживали. Для перевiрки свого припущення вчений узимку помiстив декiлькох щурiв на дах будiвлi, у якiй проводили дослiди, а решту групи перемiстив до котельнi. Останнiх пiддавали примусовому фiзичному навантаженню та хiрургiчним процедурам. У всiх випадках вчений встановив значну кiлькiсть випадкiв виразки шлунка i дванадцятипалоi кишки, збiльшених надниркових залоз та атрофii органiв iмунноi системи. Тепер ми розумiемо, що саме спостерiгав тодi Селье. Вiн натрапив на вершечок айсберга хвороб, викликаних стресом. Легенда (яку значною мiрою популяризував сам Селье) говорить, що саме Селье, думаючи, як описати неспецифiчну реакцiю щурiв на неприемнi життевi обставини, запозичив термiн з фiзики i заявив, що щури пережили «стрес». Насправдi цей термiн уже ввiв у медицину на початку 1920-х рокiв майже у сучасному значеннi фiзiолог Волтер Кеннон. Селье ж формалiзував цю концепцiю двома iдеями: •  Органiзм мае навдивовижу однотипний набiр реакцiй (який вiн назвав загальним адаптацiйним синдромом, а ми називаемо стресовою реакцiею) на широкий спектр стресогенних чинникiв. •  Якщо стресогеннi чинники впливають на органiзм упродовж тривалого часу, це може спровокувати хворобу. Концепцiя алостазу Останнiми роками поняття гомеостазу переосмислили спочатку Пiтер Стерлiнг i Джозеф Іер з Унiверситету Пенсильванii, а потiм i Брюс Мак-Івен з Рокфеллерського унiверситету[3 - У цiй книжцi я буду часто посилатися на Мак-Івена та його дослiдження, адже вiн гiгант цiеi сфери (а також чудова людина i в далекому минулому мiй науковий керiвник).]. Вони виробили нову концепцiю, яку я спочатку намагався цiлеспрямовано iгнорувати, а тепер таки прийняв, бо вона прекрасно осучаснила поняття гомеостазу, допомагаючи краще осягнути всю сутнiсть стресу (хоча не всi моi колеги ii прийняли, красномовно називаючи ii «старе вино в нових мiхах»). Початкове поняття гомеостазу грунтувалося на двох iдеях. По-перше, iснуе единий оптимальний рiвень, кiлькiсть, обсяг того чи iншого показника в тiлi. Проте це не може бути правдою – зрештою, iдеальний кров’яний тиск пiд час сну, найiмовiрнiше, вiдрiзнятиметься вiд тиску пiд час стрибкiв на лижах iз трамплiну. Показник, iдеальний за базових умов, мае зовсiм iнше значення пiд час стресу – це ключове положення алостатичного пiдходу. (У нашiй сферi використовують дещо буддистський слоган «алостаз – це сталiсть шляхом змiн». Не певен, що я розумiю значення цього виразу, але коли я ввертаю його на лекцiях, моi слухачi завжди з розумiнням кивають головами.) По-друге, iдея гомеостазу полягае в тому, що ви досягаете iдеальноi заданоi величини завдяки певному внутрiшньому регуляторному механiзму, тодi як концепцiя алостазу говорить, що кожна конкретна задана величина може регулюватися силою-силенною рiзних чинникiв, кожен з яких матиме своi наслiдки. Уявiмо, що в Калiфорнii нестача води. Гомеостатичне рiшення: накажiть установити унiтази з меншими зливними бачками[4 - Фiзiологи взагалi багато часу придiляють роздумам про влаштування унiтазу.]. Алостатичне рiшення: встановити унiтази з меншими зливними бачками, переконати людей економнiше витрачати воду, купувати рис у Пiвденно-Схiднiй Азii замiсть того, щоб займатися видом фермерства, що вимагае великоi кiлькостi води, у напiвпустельному штатi. Або уявiмо, що вашому органiзму бракуе води. Гомеостатичне рiшення: цю проблему помiтили нирки, тож i вирiшувати iм – хай виробляють менше сечi для збереження води в органiзмi. Алостатичне рiшення: проблему помiчае мозок, наказуе ниркам робити своi справи, надсилае сигнал забрати воду з тих частин тiла, де вона легко випаровуеться (шкiра, рот, нiс), що викликае спрагу. Гомеостаз – це спроба пiдкрутити той чи iнший механiзм, тодi як алостаз – це координацiя мозком механiзмiв у всьому органiзмi, що часто передбачае i змiни в поведiнцi. Завершальне положення алостатичного пiдходу чудово вписуеться в концепцiю того, як люди переживають стрес. Органiзм мае багатокомпонентну регуляторну систему не для того, щоб тiльки виправляти значення певного показника. У нашому тiлi також можуть вiдбуватися алостатичнi змiни в очiкуваннi того, що якийсь параметр вiдхилиться вiд норми. І ось ми знову вертаемося до ключового положення, яке розглянули кiлька сторiнок до цього – ми не починаемо переживати стрес, втiкаючи вiд хижакiв. Ми активуемо стресову реакцiю в передчуттi загроз, як правило, виключно психологiчного та соцiального характеру, якi не мають жодного значення для зебри. Ми ще неодноразово повернемося до зв’язку мiж алостазом та хворобами, викликаними стресом. Як органiзм адаптуеться до гострих стресогенних чинникiв У широкому значеннi стресогенний чинник можна визначити як будь-який чинник, що виводить ваш органiзм з алостатичноi рiвноваги, тодi як стресова реакцiя – це спроба органiзму вiдновити алостаз за допомогою секрецii певних гормонiв, стримування вироблення iнших, активацii певних частин нервовоi системи тощо. І незалежно вiд стресогенного чинника – ви травмованi, ви вiдчуваете голод, вам занадто спекотно або навпаки холодно, ви психологiчно пригнiченi – ви активуете ту саму стресову реакцiю. Така узагальненiсть збивае з пантелику. Якщо ви вивчали фiзiологiю, то таке твердження вам може видатися геть беззмiстовним, адже фiзiологiя говорить, що специфiчнi загрози органiзму призводять до специфiчних реакцiй та способiв адаптацii. Пiдвищення температури тiла викликае потовидiлення й розширення кровоносних судин. Зниження температури тiла викликае протилежнi реакцii: звуження судин i дрижання. Здавалося б, спека е специфiчною загрозою фiзiологiчного характеру, що чiтко вiдрiзняеться вiд холоду, i цiлком логiчно, що реакцii органiзму на цi два рiзнi стани повиннi бути дiаметрально рiзними. Натомiсть що ж це за така скажена система органiзму, що активуеться незалежно вiд того, чи вам жарко, чи холодно, чи ви зебра, лев, чи нажаханий пiдлiток на шкiльнiй дискотецi? Чому органiзм мае таку узагальнену та стереотипну стресову реакцiю, незважаючи на особливостi скрутного становища, у якому ви опинилися? Якщо трохи подумати, виявиться, що це цiлком виправдано, враховуючи способи адаптацii, викликанi стресовою реакцiею. Якщо ви якась бактерiя, пригнiчена браком iжi, ваша життедiяльнiсть уповiльнюеться й ви впадаете у сплячку. Але якщо ви лев, що вмирае вiд голоду, вам треба бiгти за здобиччю. Якщо ж ви рослина, яку хтось намагаеться з’iсти, ви випускаете отруйнi речовини у свое листя. Але якщо ви зебра, яку наздоганяе голодний лев, вам також треба бiгти, щоб вижити. Для нас, хребетних тварин, основою стресовоi реакцii е усвiдомлення необхiдностi iнтенсивноi роботи м’язiв. Отже, м’язи потребують енергii, причому негайно й у найбiльш придатнiй для використання формi, а не накопиченоi десь у жирових клiтинах для виконання будiвельного проекту в органiзмi наступноi весни. Однiею з вiдмiтних рис стресовоi реакцii – швидка мобiлiзацiя енергii, накопиченоi у «сховищах», та блокування подальшого накопичення. Глюкоза та найпростiшi форми бiлкiв i жирiв мчать iз жирових клiтин, печiнки та м’язiв на допомогу тим м’язам, якi щосили намагаються врятувати ваше життя. Пiсля того як органiзм мобiлiзуе всю глюкозу, ii потрiбно доправити до м’язiв, якi ii потребують, щонайшвидше. Частота серцебиття, кров’яний тиск, прискорене дихання – все це наслiдки швидкого транспортування поживних речовин i кисню. Так само логiчною е ще одна властивiсть стресовоi реакцii. Пiд час критичноi ситуацii органiзм цiлком доцiльно зупиняе довгостроковi процеси, що вимагають великого обсягу ресурсiв. Якщо на ваш будинок суне торнадо, це не найкращий час для перефарбування гаража. Вiдкладiть виконання проектiв, розрахованих на довгострокову перспективу, допоки не впевнитеся, що ви маете таку перспективу. Наприклад, пiд час стресу гальмуеться травлення – адже органiзму бракуе часу для вiдбору енергii iз повiльного процесу переварювання iжi, для чого ж тодi витрачати на це сили? Вам е чим зайнятися, крiм переварювання свого снiданку, якщо ви намагаетесь не потрапити до когось на обiднiй стiл. Те саме стосуеться й росту та розмноження – однаково витратних та життествердних процесiв для органiзму (особливо жiночого). Якщо вам на п’яти наступае лев, хвилюватися через овуляцiю, рiст рогiв або продукування сперми немае часу. Пiд час стресу рiст i вiдновлення тканин зупиняються, лiбiдо падае, жiнкам важче завагiтнiти та виносити плiд до потрiбного строку, а чоловiки мають проблеми з ерекцiею та виробленням тестостерону. Разом з цим також страждае iмунiтет. Імунна система, яка захищае органiзм вiд iнфекцiй та хвороб, могла б виявити пухлинну клiтину, яка вб’е вас через рiк, або виробити достатню кiлькiсть антитiл i вберегти вас вiд якогось захворювання за кiлька тижнiв, але вона не розумiе, чи потрiбно це робити зараз. Логiка лишаеться незмiнною: пошукати пухлини можна трохи згодом, а доки енергiю слiд витрачати розумнiше. (Як ми побачимо в Роздiлi 8, iдея про те, що iмунна система знижуе активнiсть пiд час стресу задля збереження енергii, дещо суперечлива, але поки ми ii дотримуватимемося). Ще одна властивiсть стресовоi реакцii стае очевидною, коли ми вiдчуваемо сильний фiзичний бiль. Коли ми переживаемо стрес упродовж досить тривалого часу, наше вiдчуття болi може притупитися. Точиться бiй, солдати штурмують укрiплення з несамовитою люттю. Ось один боець дiстае тяжке поранення, та навiть не помiчае цього. Вiн побачить кров на своiй формi та почне непокоiтися, що було поранено одного з його побратимiв поруч, або замислиться, чому не вiдчувае своiх нутрощiв. Коли битва вщухне, хтось ошелешено вкаже на його рану i запитае: «Тобi, мабуть, до бiса болить?» Але бiль не вiдчуватиметься. Така нечутливiсть до болю, обумовлена стресом, характеризуеться високою адаптивнiстю i ii випадки докладно описано у вiдповiднiй лiтературi. Якщо ви зебра i на вас щойно напали й пошкодили вашi внутрiшнi органи, вам усе одно треба рятуватися, i було б нерозумно цiеi митi заклякнути на мiсцi вiд нестерпного болю. Нарештi, пiд час стресу вiдбуваеться зрушення в когнiтивних та сенсорних навичках. Несподiвано покращуються деякi аспекти пам’ятi, що дуже доречно, коли ви намагаетеся знайти вихiд з критичноi ситуацii. (Чи траплялося зi мною таке ранiше? Чи пiдходить це мiсце для схованки?) Бiльше того, загострюються вiдчуття. Пригадайте, як ви дивитеся фiльм жахiв по телевiзору на краечку дивана, зiщулившись у найбiльш напружений момент. Найменший шум – рипiння дверей – i серце вискакуе з грудей. Краща пам’ять та гострiшi вiдчуття допомагають вам пристосуватися та впоратися з проблемою. Загалом стресова реакцiя iдеально адаптуеться до органiзму зебри чи лева. Енергiя мобiлiзуеться та скеровуеться до тканин, якi ii потребують; довгостроковi завдання побудови та вiдновлення вiдкладаються до подолання кризовоi ситуацii. Бiль притуплюеться, мисленневий процес загострюеться. Фiзiолог Волтер Кеннон, який на початку ХХ столiття пiдготував грунт для бiльшостi дослiджень Селье i загалом вважаеться ще одним основоположником галузi, зосередився на адаптацiйному аспектi стресовоi реакцii в процесi виходу з подiбних кризових ситуацiй. Вiн сформулював загальновiдомий синдром «боротьба або втеча» на позначення стресовоi реакцii й розглядав його в дуже позитивному значеннi. Його книжки, наприклад The Wisdom of the Body («Мудрiсть тiла»), сповненi оптимiзму про здатнiсть тiла впоратися зi стресогенними чинниками рiзного роду. Однак стресогеннi ситуацii можуть i негативно позначатися на нашому здоров’i. Чому так? Селье разом зi своiми щурами, хворими на виразку, довго сушив собi мiзки над цим питанням i зрештою дав вiдповiдь, що виявилася хибною. Вважають, що саме вона завадила йому отримати Нобелiвську премiю за решту своiх досягнень. Селье розробив триетапну модель стресовоi реакцii. На початковому етапi (сигнал) органiзм помiчае стресогенний чинник. У головi вмикаеться образна сигналiзацiя, сповiщаючи про кровотечу, сильний холод, низький рiвень цукру в кровi й таке iнше. На другому етапi (адаптацiя або опiр) вiдбуваеться успiшна активацiя системи стресовоi реакцii i вiдновлення алостатичноi рiвноваги. У разi тривалого стресу наступае третiй етап, який Селье назвав «виснаження». На цьому етапi виникають хвороби, викликанi стресом. Селье вважав, що людина починае хворiти на цьому етапi, оскiльки гормони, якi продукувалися пiд час стресовоi реакцii, вичерпано. Подiбно до армii, у якоi закiнчилися боеприпаси, ми раптом залишилися без жодноi зброi проти загрозливого стресогенного чинника. Насправдi, як ми побачимо далi, життево важливi гормони вкрай рiдко вичерпуються навiть пiд час найтривалiших стресових ситуацiй. Боеприпаси не закiнчуються. Навпаки, органiзм настiльки збiльшуе оборонний бюджет, що нехтуе освiтою, охороною здоров’я та соцiальним забезпеченням (ну так, можливо, тут е прихований змiст). Рiч радше не в тiм, що стресова реакцiя виснажуе, а в тiм, що за умови iнтенсивноi активацii стресова реакцiя може мати бiльш руйнiвнi наслiдки для органiзму, нiж сам стресогенний чинник, особливо якщо ви переживаете суто психологiчний стрес. Це ключове положення, адже на ньому базуеться механiзм виникнення бiльшостi захворювань, пов’язаних зi стресом. Те, що стресова реакцiя може бути шкiдливою сама по собi, стае очевидним, коли ми проаналiзуемо наслiдки реакцii на стрес. Вони можуть здатися мiзерними, нiкчемними, жалюгiдними i незначними, проте вони дорого обходяться вашому органiзму, коли вiн намагаеться ефективно подолати кризу. І якщо кожен новий день буде для вас боротьбою, ви за це поплатитеся. Якщо ви постiйно мобiлiзуватимете енергiю за рахунок накопичених запасiв, ви нiколи не зможете приберегти потрiбний надлишок. Ви почнете швидко втомлюватися, i ризик захворiти на дiабет зростатиме. Наслiдки хронiчноi активацii вашоi серцево-судинноi системи будуть також руйнiвними. Якщо ваш тиск пiдвищуеться до 180/100, коли ви втiкаете вiд лева, ви в такий спосiб пристосовуетеся до кризовоi ситуацii, але якщо ваш тиск сягае 180/100 щоразу, як ви бачите безлад у кiмнатi своеi дитини- пiдлiтка,– шанси померти вiд серцево-судинного захворювання зростають. Якщо постiйно вiдтермiновувати будiвельнi проекти, ви нiчого не полагодите. За парадоксальних причин, якi я поясню в наступних роздiлах, ризик захворiти на виразку шлунка та дванадцятипалоi кишки за таких обставин також зростае. У дитячому вiцi рiст може загальмуватися до межi рiдкiсного, проте реального дитячого ендокринного розладу,– карликовостi, викликаноi стресом,– а в дорослому вiцi може порушуватися вiдновлення й ремоделювання кiстковоi та iнших тканин. Якщо ви живете у станi стресу, ви також можете страждати на низку захворювань репродуктивноi системи. У жiнок може бути нерегулярний менструальний цикл або брак мiсячних, а в чоловiкiв можуть зменшитися кiлькiсть сперматозоiдiв та рiвень тестостерону. При цьому лiбiдо знижуеться в представникiв обох статей. Але це тiльки початок ваших проблем у вiдповiдь на хронiчний або повторюваний стрес. Якщо ви пригнiчуете свою iмунну функцiю надто довго або надто сильно, ймовiрнiсть пiдхопити численнi iнфекцii збiльшуеться, а здатнiсть боротися з ними зменшуеться. До того ж, тi дiлянки мозку, дiяльнiсть яких загострюеться пiд час стресу, можуть ушкоджуватися класом гормонiв, якi тодi ж i виробляються. Як я розповiм пiзнiше, це може в певний спосiб стосуватися швидкостi, з якою мозок втрачае клiтини пiд час старiння, та масштабу втрати пам’ятi в похилому вiцi. Досить похмура картина. Якщо ви знову i знову пiддаетеся впливу стресогенних чинникiв, ви можете сяк-так вiдновити алостаз, але це буде непросто i зусилля, направленi на вiдновлення рiвноваги, зрештою виснажать ваш органiзм. Розгляньмо модель хвороби, викликаноi стресом, пiд кодовою назвою «два слони на гойдалцi-балансирi». Посадiть двiйко маленьких дiтей на таку гойдалку, i вони зможуть легко втримувати рiвновагу на нiй. Такий вигляд мае алостатична рiвновага, коли немае стресу, а дiти – це низькi рiвнi рiзних гормонiв стресу, з якими ми познайомимося в наступних роздiлах. На противагу, рясний потiк цих самих гормонiв стресу, спровокований стресогенним чинником,– це два велетенськi слони на гойдалцi-балансирi. Вони також можуть втримати рiвновагу на нiй, проте лише доклавши титанiчних зусиль. Але якщо ви постiйно намагаетеся вiднайти баланс саме за допомогою слонiв замiсть маленьких дiтей, виникатиме цiла низка проблем: •  По-перше, величезний обсяг потенцiйноi енергii двох слонiв витрачаеться на врiвноваження гойдалки замiсть того, щоб направити його в кориснiше русло, як-от стрижка газону чи сплата рахункiв. У подiбний спосiб ви перенаправляете енергiю з рiзних довгострокових будiвельних процесiв органiзму на усунення короткострокового стресу. •  Залучивши двох слонiв до роботи, ви зазнаете збиткiв уже тiльки через iхнiй великий розмiр, незграбнiсть i неделiкатнiсть. Цi звiрi потопчать усi квiти на iгровому майданчику, розкидають повсюди недоiдки та смiття вiд частих перекусiв пiд час гойдання, власне гойдалка швидше стане непридатною тощо. Такою е модель протiкання захворювання, викликаного стресом, яка траплятиметься нам у багатьох наступних роздiлах: досить важко усунути одну серйозну проблему в органiзмi, не вивiвши з рiвноваги щось iнше (сутнiсть алостазу в тому, що всi системи тiла взаемопов’язанi). Тому слони (тобто високий рiвень рiзних гормонiв стресу) можуть вiдновити рiвновагу в якомусь одному аспектi, але водночас зашкодити iншим елементам системи. І якщо так триватиме досить довго, органiзм почне виснажуватися i зношуватися, а «алостатичне навантаження» збiльшуватися. •  І остання, досить-таки пiдступна, проблема: коли два слони гойдаються на балансирi, iм важко звiдти злiзти. Або один iз них злiзе i тодi iнший з гуркотом упаде додолу, або iм доведеться робити надзвичайно делiкатнi пружинистi стрибки одночасно. Ця метафора iлюструе ще одну тему з наступних роздiлiв: iнколи хвороби, пов’язанi зi стресом, можуть виникнути вiд занадто повiльноi зупинки стресовоi реакцii або вимкнення рiзних компонентiв стресовоi реакцii на рiзнiй швидкостi. Коли швидкiсть секрецii одного з гормонiв стресовоi реакцii повертаеться до нормального значення, а якийсь iз таких гормонiв продовжуе вироблятися в скаженому темпi – це нагадуе слона, який раптом залишився на гойдалцi сам i беркицнувся на землю[5 - Якщо ця аналогiя видаеться вам дурною, просто уявiть собi купу вчених, якi обговорюють цей образ на конференцii з дослiдження стресу. Я був на засiданнi, де вперше озвучили цю аналогiю, i вже за лiченi хвилини утворилися угруповання, якi висували своi варiанти, включно зi слонами на ходулях «пого», слонами на рукоходах та каруселях, борцями сумо на гойдалцi-балансирi тощо.]. Попереднi сторiнки повиннi були допомогти вам зрозумiти двi основнi iдеi цiеi книжки. Перша iдея полягае в тому, що якщо ви плануете переживати стрес як нормальний ссавець, справляючись iз гострою проблемою фiзичного характеру, але не можете правильно активувати стресову реакцiю – ви в халепi. Щоб зрозумiти це, придивiться до когось, хто не може запустити стресову реакцiю у своему органiзмi. Як я поясню в наступних роздiлах, пiд час стресу виробляються два надзвичайно важливi класи гормонiв. Якщо людина страждае на Аддiсонову хворобу, ii органiзм не може виробляти один iз класiв цих гормонiв. За iншого розладу, синдрому Шая-Дрейджера, немае секрецii другого класу гормонiв. Люди, якi мають Аддiсонову хворобу або синдром Шая-Дрейджера, не зазнають пiдвищеного ризику захворiти на рак, дiабет або будь-яке iнше захворювання повiльного накопичення розладiв. Однак коли люди з задавненою Аддiсоновою хворобою потрапляють у стресову ситуацiю на кшталт автомобiльноi аварii або iнфекцiйноi хвороби, вони впадають в «Аддiсонову» кризу, за якоi падае артерiальний тиск, циркуляцiя кровi припиняеться й органiзм входить у стан шоку. За синдрому Шая-Дрейджера, досить важко буде просто стояти, не кажучи вже про спробу наздогнати зебру на вечерю – саме перебування у вертикальному положеннi викликае сильне зниження тиску, мимовiльне сiпання м’язiв, запаморочення та iншi неприемнi речi. Цi двi хвороби допомагають нам зрозумiти дуже важливу рiч: необхiднiсть стресовоi реакцii у разi фiзичних труднощiв. Аддiсонова хвороба та синдром Шая-Дрейджера – це два катастрофiчних порушення активацii стресовоi реакцii. Трохи згодом я розповiм про розлади, якi спричиняють недостатню секрецiю гормонiв стресу. Серед них: синдром хронiчноi втоми, фiбромiалгiя, ревматоiдний артрит, рiзновид депресii, кризовi стани й iнколи посттравматичний стресовий розлад. Вочевидь, це перше положення е надзвичайно важливим, особливо для зебри, якiй час вiд часу доводиться рятуватися втечею вiд хижакiв. А от друге ключове положення е значно актуальнiшим для нас, якi дратуються через повiльний рух на заповнених транспортом вулицях, нервують через витрати, думають про напруженi стосунки з колегами. Якщо ви знову i знову активуете стресову реакцiю або якщо ви не можете вимкнути стресову реакцiю пiсля завершення стресовоi ситуацii, механiзм стресовоi реакцii, зрештою, може завдати вам шкоди. Дуже значний вiдсоток захворювань, якi ми називаемо хворобами, викликаними стресом, е розладами надмiрноi стресовоi реакцii. Останне твердження, що е однiею з центральних iдей книжки, потребуе декiлькох важливих уточнень. Якщо не заглиблюватись у сутнiсть повiдомлення, яке воно несе, може здатися, що вашi хвороби викликанi стресогенними чинниками або, як говорилося на попереднiх сторiнках, що хронiчнi або повторюванi стресогеннi чинники можуть потенцiйно викликати у вас хворобу або збiльшити вашi ризики захворiти. Стресогеннi чинники, навiть якщо вони серйознi, повторюванi або хронiчнi за своею природою, не призводять до хвороби автоматично. Останнiй роздiл цiеi книжки пояснюе, чому деякi люди схильнi до хвороб, викликаних стресом, бiльше за iнших, навiть за умови однакового стресогенного чинника. Варто наголосити на ще одному моментi. Говорити, що «хронiчнi або повторюванi стресогеннi чинники можуть збiльшити вашi ризики захворiти», неправильно, але на початку це може здаватися смисловим прискiпуванням. Насправдi стрес не може бути причиною вашоi хвороби i навiть не може збiльшити ризик захворiти. Стрес збiльшуе ризик отримати хвороби, якi погiршать ваше самопочуття, або, якщо ви маете цю хворобу, стрес збiльшуе ризик знiження захисних механiзмiв вашого органiзму перед лицем стресу. Ця вiдмiннiсть важлива в декiлькох аспектах. По-перше, маючи бiльше етапiв мiж стресогенним чинником та фактом захворювання, ми отримуемо бiльше пояснень iндивiдуальним особливостям, а саме чому захворюе лише певна частина знервованих людей. Бiльше того, роз’яснивши послiдовнiсть процесу вiд стрес-фактора до хвороби, легше вiднайти шляхи втручання в цей процес. І нарештi, ми починаемо розумiти, чому медикам-практикам концепт стресу часто здаеться таким пiдозрiлим або зовсiм не викликае iхньоi довiри – клiнiчна медицина традицiйно дуже добре робить заяви на кшталт «Ви погано себе почуваете, бо ви хворi на Х», але зазвичай не вмiе насамперед чiтко пояснити, чому ви хворi на Х. Отже, лiкарi-практики часто по сутi говорять: «Ви погано почуваетеся, бо маете хворобу Х, а не через якiсь нiсенiтницi, пов’язанi зi стресом», проте так вони нехтують власне роллю стресогенних чинникiв у спричиненнi або погiршеннi хвороби. Ознайомившись з основами, ми можемо починати розбиратися з окремими етапами в цiй системi. У Роздiлi 2 розповiдаеться про гормони та системи мозку, залученi в механiзм стресовоi реакцii: якi з них активуються пiд час стресу, а якi пригнiчуються. Пiсля цього в Роздiлах 3–10 ми дiзнаватимемося про вплив на окремi системи нашого органiзму. Як цi гормони покращують роботу серцево-судинноi системи пiд час стресу i як хронiчний стрес викликае серцевi захворювання (Роздiл 3)? Як цi гормони та нейронна система мобiлiзують активнiсть органiзму пiд час стресу i як надмiрний стрес виснажуе органiзм (Роздiл 4)? І так далi. У Роздiлi 11 прослiдковуеться взаемозв’язок мiж стресом та сном, а також акцентуеться на такому замкненому колi: як стрес спричиняе порушення сну i чому недосипання е стресогенним чинником. У Роздiлi 12 ми розглянемо роль стресу в процесi старiння i тривожнi результати нещодавнiх дослiджень, якi показали, що тривалий вплив на органiзм гормонiв, що виробляються пiд час стресу, може фактично прискорювати старiння мозку. Як ми пересвiдчимося, цi процеси часто куди бiльш складнi та пiдступнi, нiж здаеться на простому рисунку, поданому в роздiлi. Роздiл 13 порушуе ключову тему для розумiння нашоi особистоi схильностi до хвороб, викликаних стресом: чому психологiчний стрес такий важкий? Цей роздiл слугуе прелюдiею до кiнцевих роздiлiв. Роздiл 14 присвячений глибокiй депресii, страшному психологiчному недугу, який турбуе багатьох людей i часто тiсно пов’язаний iз психологiчним стресом. У Роздiлi 15 обговоримо зв’язок мiж рисами характеру та iндивiдуальними особливостями перенесення хвороб, викликаних стресом. Розглянемо тривожний розлад, тип поведiнки А, а також декiлька несподiваних кореляцiй мiж характером i стресовою реакцiею. У Роздiлi 16 йдеться про цiкаве питання, яке непомiтно проходить сторiнками всiеi книжки: iнколи нам подобаеться перебувати в стресовому станi, i подобаеться настiльки, що ми готовi заплатити чималi грошi за перегляд фiльму жахiв або коло на американських гiрках. Отже, ми розберемося в позитивному аспектi стресу та у зв’язку мiж вiдчуттям задоволення, яке можуть викликати деякi стрес-фактори, i процесом звикання. У Роздiлi 17 ми пiднiмемося над рiвнем окремоi особистостi й розглянемо, як наше мiсце в суспiльствi i тип суспiльства, у якому ми живемо, пов’язанi з параметрами стресогенних захворювань. Якщо ви не збираетеся заходити так далеко, ось вам основна iдея цього роздiлу: якщо ви хочете уникнути хвороб, спричинених стресом, попiклуйтеся про те, щоб ненароком не народитися в бiднiй родинi. Переважно вся книжка аж до останнього роздiлу мiстить поганi для нас новини, адже ми дiзнаватимемося про новi та неочевиднi частини нашого тiла та розуму, якi пiддаються руйнiвному впливу стресу. А от останнiй роздiл подаруе нам надiю. За тих самих стресогенних чинникiв деякi органiзми та деякi психотипи долають стрес краще за iнших. Як iм це вдаеться i чому ми можемо вiд них повчитися? Ми розглянемо основнi принципи управлiння стресом i деякi дивовижнi та приголомшливi сфери, де iх застосовують iз разючим успiхом. Переважна бiльшiсть роздiлiв описуе нашi численнi слабкi мiсця для хвороб, викликаних стресом, але остання вiдкривае величезний людський потенцiал для захисту вiд багатьох iз цих хвороб. Поза всяким сумнiвом, ще не все втрачено. 2. Залози, гусяча шкiра та гормони Щоб почати розумiти, як стрес викликае хвороби, потрiбно проаналiзувати внутрiшнiй механiзм роботи мозку. Мабуть, найкраще це iлюструе наступний абзац, досить технiчний за формою, написаний одним iз перших дослiдникiв у цiй галузi: Вона танула в його руках, така тендiтна та чарiвна, а вiн безкiнечно бажав ii. Кипуча кров випалювала його зсередини потужним, але нiжним жаданням ii тiла, ii м’якостi, ii краси, що проникала крiзь обiйми i далi текла його судинами. І тодi м’яко, неземними пестощами, що доводили до безпам’ятства, м’яко i нiжно вiн проводив своею рукою по шовковистому вигину ii стегна нижче i нижче, спускаючись мiж м’якими, теплими сiдницями, насуваючись ближче i ближче до ii найчуттевiшого острiвця. Вона вiдчувала його як полум’я бажання, але нiжне, а сама танула в цьому полум’i. Вона вiдпустила себе. Вона вiдчула, як його пенiс повстав супроти неi з тихою, разючою силою та впевненiстю, i вiддалася на його волю. Вона пiдкорилася, тремтячи всiм тiлом, i вiддала йому всю себе. Тепер до справи. Якщо вам до вподоби художнiй стиль Девiда Лоуренса, у вашому органiзмi можуть вiдбутися деякi цiкавi змiни. Ви не бiгли сходами вгору, але ваше серце, можливо, забилося частiше. Температура кiмнати не змiнилася, але одна-двi потовi залози у вас могли активуватися. І хоча деякi, досить чуттевi частини вашого тiла не стимулювалися дотиком, ви раптом виразно iх вiдчули. Ви сидите у своему крiслi непорушно i просто думаете по щось, що викликае у вас злiсть, смуток, ейфорiю або хтивiсть, i раптом ваша пiдшлункова залоза видiляе певний гормон. Ваша пiдшлункова залоза? Як вам вдалося змусити свою пiдшлункову залозу до таких дiй? Ви навiть не знаете, де ця пiдшлункова залоза розташовуеться. Ваша печiнка починае раптом продукувати ферменти, ваша селезiнка надсилае якiсь повiдомлення тимусу, циркуляцiя кровi в маленьких капiлярах гомiлок щойно змiнилася. І все це через одну-едину думку. Ми всi розумiемо, що мозок здатен регулювати функцiональнiсть усiх частин органiзму, i все ж нас приголомшуе нагадування про те, наскiльки масштабним може бути його вплив. Мета цього роздiлу – розповiсти про лiнii комунiкацii мiж мозком i рештою органiзму, щоб дiзнатися, якi дiлянки активуються, а якi пригнiчуються, коли ви сидите у своему крiслi й вiдчуваете сильне напруження. Так ми пiдiйдемо до розгляду стресовоi реакцii, яка може врятувати вам життя пiд час перегонiв у саванi, але також – викликати захворювання пiсля мiсяцiв переживань. Стрес та автономна нервова система Коли мозок мае сказати iншим частинам тiла, що iм робити, вiн зазвичай надсилае повiдомлення через нерви, що вiдгалужуються вiд мозку, йдуть донизу по хребту i розходяться периферiею тiла. Одна з частин цiеi системи комунiкацii досить проста й знайома. Це частина нервовоi системи, що вiдповiдае за усвiдомленi рухи. Ви вирiшуете порухати певним м’язом – i це вiдбуваеться. Ця частина нервовоi системи дозволяе вам потискати руку, або заповнювати податкову декларацiю, або танцювати польку. Є ще одна гiлка нервовоi системи, яка проектуеться на органи, окрiм скелетних м’язiв, i ця частина контролюе iншi цiкавi прояви вашого тiла: почервонiння обличчя, появу гусячоi шкiри, оргазм. Загалом ми менше контролюемо «спiлкування» нашого мозку з потовими залозами, нiж, наприклад, з м’язами стегна. (Хоча контроль внутрiшнього механiзму цiеi автономноi нервовоi системи не повнiстю не доступний нам. Бiологiчний зворотний зв’язок, наприклад, спрямований на усвiдомлену змiну цiеi автоматичноi функцii. Привчання до горщика – це ще один приклад набуття людиною майстерностi. Щодо бiльш прозаiчних речей, то ми робимо те саме, коли тамуемо голосну вiдрижку пiд час весiльноi церемонii.) Нервовi сигнали, що надсилаються до таких мiсць, як-от потовi залози, несуть у собi повiдомлення, що е вiдносно недовiльними та автоматичними. Тому це називаеться автономною нервовою системою i мае пряме вiдношення до вашоi реакцii на стрес. Одна частина цiеi системи активуеться у вiдповiдь на стрес, а iнша пригнiчуеться. Дiя симпатичноi та парасимпатичноi нервовоi системи на рiзнi органи та залози Та частина автономноi нервовоi системи, яка активуеться, називаеться симпатичною нервовою системою[6 - Звiдки походить ця назва? На переконання Сеймура Левiна, видатного фiзiолога й дослiдника стресу, ii вигадав Клавдiй Гален, який вважав, що головний мозок вiдповiдае за рацiональне мислення, а периферiйнi внутрiшнi органи – за емоцii. Розумiючи, що нейроннi провiднi шляхи сполучають цi двi системи, вiн припустив, що головний мозок симпатизуе внутрiшнiм органам або навпаки внутрiшнi органи симпатизують головному мозку. Як ми невдовзi дiзнаемося, iнша частина автономноi нервовоi системи називаеться парасимпатичною нервовою системою. «Пара» означае «поряд» i передае не надто несподiваний факт, що парасимпатичнi нейроннi проекцii йдуть поряд iз симпатичними.]. Нерви симпатичноi нервовоi системи зароджуються в головному мозку, виходять iз хребта й сягають майже кожного органу, кожноi кровоносноi судини та кожноi потовоi залози нашого тiла. Вони доходять навiть до тисяч крихiтних м’язiв, закрiплених за волосинками на нашому тiлi. Якщо ми сильно чогось лякаемося й активуемо цi нерви, волосся на тiлi стае дибки; натомiсть гусяча шкiра з’являеться, коли активуються частини тiла, на яких е цi маленькi м’язи, але до них не прикрiплене волосся. Симпатична нервова система починае дiяти пiд час надзвичайних ситуацiй або ситуацiй, якi ви вважаете такими. Вона сприяе пильностi, активацii, пiднесенню та мобiлiзацii органiзму. Кожному поколiнню медикiв-першокурсникiв цей вид системи пояснюють за допомогою обов’язкового дурного жарту про симпатичну нервову систему, яка активуеться, коли людина займаеться такими дiями: бiжить, б’еться, боiться або кохаеться. Ця архетипна система активуеться, коли наше життя стае особливо захопливим або тривожним, як пiд час стресу. Нервовi закiнчення цiеi системи видiляють адреналiн. Коли хтось вистрибуе з-за дверей i лякае вас, ваш шлунок стискаеться через адреналiн, який випускае ваша симпатична нервова система. Нервовi закiнчення симпатичноi системи також видiляють близькоспорiднену речовину норадреналiн. (Адреналiн та норадреналiн е насправдi британськими визначеннями; американськi термiни, якi я вiдтепер буду вживати,– це епiнефрин та норепiнефрин.) Епiнефрин видiляеться в результатi дiяльностi симпатичних нервових закiнчень у надниркових залозах (вони розташованi одразу над нирками); норепiнефрин видiляеться рештою симпатичних нервових закiнчень по всьому тiлi. Це хiмiчнi месенджери, якi приводять у дiю рiзнi органи за лiченi секунди. Інша частина автономноi нервовоi системи вiдiграе протилежну роль. Парасимпатичний компонент стосуеться спокiйних, вегетативних станiв – усiх iнших, крiм чотирьох зазначених видiв дiяльностi. Коли дитячий органiзм, що росте, починае засинати, активуеться парасимпатична система. Вона сприяе росту, накопиченню енергii та iншим позитивним процесам. Ви добряче наiлися, тепер сидите не в змозi поворухнутися i починаете куняти, а ваша парасимпатична система тим часом працюе в шаленому темпi. Бiжите саваною задихаючись i намагаетеся вгамувати панiку – парасимпатичний компонент вимкнений. Отже, автономна система працюе на противагу: симпатичнi та парасимпатичнi нервовi сигнали сягають певного органу, де в разi активацii викликають протилежнi реакцii. Симпатична система прискорюе серцебиття, а парасимпатична уповiльнюе його. Симпатична система збiльшуе потiк кровi до ваших м’язiв, а парасимпатична робить усе навпаки. Логiчно, що повна одночасна активацiя обох систем призвела би до цiлковитоi катастрофи – щось схоже на те, якби ви синхронно натиснули i на газ, i на гальма. Не дарма iснуе велика кiлькiсть запобiжникiв, щоб уникнути такого розвитку подiй. Наприклад, дiлянки мозку, що активують одну частину нервовоi системи, як правило, пригнiчують тi дiлянки, якi активують iншу. Головний мозок: найважливiша залоза Нейронний маршрут, представлений симпатичною системою,– це основний спосiб, у який мозок може мобiлiзувати хвилi активностi у вiдповiдь на стресогенний чинник. Хоча е ще один шлях – через секрецiю гормонiв. Якщо нейрон (клiтина нервовоi системи) видiляе хiмiчний месенджер, який проходить одну тисячну дюйму й дае команду наступнiй клiтинi (як правило, iншому нейрону) змiнити свою поведiнку, такий месенджер називаеться нейромедiатором. Отже, коли симпатичнi нервовi закiнчення у вашому серцi видiляють норепiнефрин, який змушуе серцевий м’яз працювати iнакше, норепiнефрин вiдiграе роль нейромедiатора. Якщо нейрон (або будь-яка клiтина) продукуе месенджер, який натомiсть просочуеться в кровотiк i впливае на рiзнi функцii тiла, то цей месенджер е гормоном. Усi типи залоз продукують гормони; секрецiя деяких з них активуеться пiд час стресу, а iнших – навпаки вимикаеться. Що робить мозок з усiма цими залозами, якi видiляють гормони? Ранiше люди вважали, що нiчого. Існувало припущення, що периферiйнi залози нашого органiзму – пiдшлункова залоза, наднирники, яечники, яечка i так далi – у якийсь таемничий спосiб «знають», що вони роблять, мали «власний розум». Вони начебто самостiйно «вирiшують», коли випускати своi месенджери без указiвок вiд iнших органiв. Ця помилкова iдея породила досить дурну тенденцiю на самому початку ХХ столiття. Науковцi вважали, що статевий потяг чоловiкiв слабшав iз вiком, i припускали, що це стаеться через зниження секрецii яечками чоловiкiв поважного вiку чоловiчого статевого гормону, тестостерону. (Хоча тодi нiхто й не знав про такий гормон тестостерон, а просто посилалися на загадковi «чоловiчi чинники» у яечках. Насправдi рiвень тестостерону не знижуеться з вiком. Зниження е помiрним i воно рiзне в рiзних чоловiкiв. До того ж зниження десь на 10 % вiд нормального рiвня не справляе сильного впливу на статеву поведiнку.) Зробивши наступний крок, тодiшнi дослiдники прив’язали старiння до зменшення статевого потягу, до нижчого рiвня чоловiчих чинникiв. (Могло виникнути логiчне запитання, як жiнкам вдаеться постарiти без яечок, але жiноцтво такими iдеями тодi не цiкавилося.) Як же тодi обернути процес старiння назад? Ввести в органiзм чоловiкiв, що старiють, речовину з яечок. Тож згодом заможнi чоловiки поважного вiку приiжджали до фешенебельних швейцарських санаторiiв та отримували у своi фiлейнi частини щоденнi iн’екцii екстракту з яечок псiв, пiвнiв та мавп. Клiенти закладу могли навiть вийти на обору i вибрати цапа на свiй смак (як обирають лобстера в дорогому ресторанi), причому багато джентльменiв приiжджали на процедури з власною тваринкою. Невдовзi це захоплення породило таку собi «омолоджувальну терапiю», зокрема «органотерапiю» – пересадку невеликих фрагментiв яечок тварин чоловiкам. Так з’явилася мода на «мавпячу залозу». Вживався саме термiн «залоза», тому що журналiстам було заборонено друкувати пiкантне слово «яечки». Очiльники великих промислових пiдприемств, глави держав i принаймнi один Папа Римський стали жертвами цiеi моди. А пiсля завершення кривавоi Першоi свiтовоi вiйни, коли дуже бракувало молодих хлопцiв i дiвчата частiше виходили замiж за старших чоловiкiв, така терапiя набувала особливого значення. Звiсно, проблема полягала в тому, що ця терапiя не працювала. В екстрактi з яечок не було тестостерону – пацiентам вводили екстракт на водянiй основi, а тестостерон не розчиняеться у водi. Крихiтнi частини органiв, якi було пересаджено, майже одразу вiдмирали, а рубцево-змiнену тканину помилково приймали за здоровий iмплантат. І навiть якщо вони вiдмирали, цi частини все одно не функцiонували – яечники чоловiчого органiзму, що старiе, виробляють менше тестостерону не через неспроможнiсть яечок, а тому що iнший орган (далi буде) бiльше не дае iм вiдповiдноi команди. Можна пересадити молодi i свiжi сiм’яники й результат буде так само незадовiльним, бо немае стимуляцiйного сигналу. Та байдуже. Клiенти повiдомляли про разючi результати. Якщо ви вже вивалюете кругленьку суму за щоденнi iн’екцii екстракту з яечок якоiсь тварини, у вас добрий стимул вважати, що ви вiдчуваете себе молодим бичком. Ефект плацебо в чистому виглядi. З часом ученi дiйшли висновку, що сiм’яники та iншi периферiйнi залози, якi продукують гормони, не автономнi та перебувають пiд певним контролем. Увагу звернули на гiпофiз, що розташовуеться одразу пiд головним мозком. Було вiдомо, що секрецiя гормонiв по всьому тiлi порушуеться пiсля пошкодження або хвороби гiпофiзу. На початку столiття ретельнi експерименти показали, що периферiйна залоза продукуе свiй гормон, тiльки якщо спочатку гiпофiз видiляе гормон, який приводить вiдповiдну залозу в дiю. Гiпофiз мiстить цiлий набiр гормонiв, якi порядкують по всьому органiзму; саме гiпофiз точно знае програму дiй та регулюе дiяльнiсть iнших залоз. Зроблений висновок породив поширену думку про те, що гiпофiз – це головна залоза органiзму. Ця думка була широко розповсюджена передусiм американським сiмейним журналом Reader’s Digest, де публiкувалася серiя статей пiд назвою «Людське тiло» («Пiдшлункова залоза», «Гомiлкова кiстка», «Яечники» i так далi). У третьому абзацi статтi «Гiпофiз» i було сказано про верховенство цiеi залози. Але на початку 1950-х ученi вже почали дiзнаватися, що гiпофiз зовсiм не е керманичем залоз. Найпростiшим доказом був такий висновок: якщо видалити гiпофiз з органiзму й помiстити його в невелику посудину, наповнену поживними речовинами, залоза поводитиметься аномально. Вона бiльше не видiлятиме гормонiв, якi видiляе за звичайних умов. Певна рiч, можете сказати ви, виймiть будь-який орган, киньте його в якийсь поживний суп, i навряд чи з цього щось вийде. Цiкаво, що «видалений» гiпофiз дiйсно припиняв секрецiю певних гормонiв, але натомiсть починав продукувати iншi на шаленiй швидкостi. Травмований гiпофiз не припиняв роботу. Вiн працював безладно, тому що, як виявилося, гiпофiз не знае всiеi програми дiй гормонiв. За звичайних умов вiн дотримуеться наказiв мозку, а в тiй посудинi мозку з ним поруч не було i команди не надходили. Довести цю теорiю було дуже просто. Якщо знищити частину мозку бiля гiпофiзу, гiпофiз перестае продукувати однi гормони й починае видiляти надмiрну кiлькiсть iнших. Це говорить нам про те, що мозок контролюе певнi гормони гiпофiзу, стимулюючи iх видiлення, i контролюе iншi гормони, пригнiчуючи iх. Потрiбно було дiзнатися, як мозок робить це. За логiкою, треба було вiдшукати нервовi шляхи, що йдуть вiд мозку до гiпофiзу (на кшталт шляхiв до серця та iнших органiв), та встановити нейромедiатори мозку, якi вiддають накази. Та нiхто не мiг знайти цi шляхи. 1944 року фiзiолог Джеффрi Гаррiс припустив, що мозок – це також залоза, яка продукуе гормони, що i собi направляються до гiпофiзу i керують його дiями. Загалом його припущення не було божевiльним. За чверть столiття до того один iз засновникiв цiеi галузi, Ернст Шаррер, показав, що деякi iншi гормони, мiсцем секрецii яких вважали периферiйну залозу, насправдi вироблялися в мозку. Усупереч цьому багато вчених вважали iдею Гаррiса нiсенiтницею. Гормони можуть вироблятися такими периферiйними залозами, як-от яечники, сiм’яники, пiдшлункова залоза,– але щоб мозок видiляв гормони? Абсурд! Це здавалося не лише немислимим з науковоi точки зору, а й недоречним i негiдним заняттям для мозку на вiдмiну вiд написання сонетiв. Двое вчених, Роже Гiймен та Ендрю Шаллi, почали шукати цi гормони мозку. То було надзвичайно складне завдання. Мозок пiдтримуе зв’язок з гiпофiзом за допомогою мiкроскопiчноi системи кровообiгу, трохи бiльшоi за крапку в кiнцi цього речення. Даремно шукати цi гiпотетичнi рилiзинг-гормони та iнгiбiторнi гормони мозку в загальнiй системi кровообiгу; якщо такi гормони й iснують, то на той час, коли вони досягають кровоносноi системи, вони розчиняються без слiду. Тому iх потрiбно було шукати в крихiтних частинках тканини безпосередньо пiд мозком, якi б мiстили кровоноснi судини, що йдуть вiд мозку до гiпофiзу. Завдання не з простих, але цi два вченi успiшно його виконали. Їх надзвичайно сильно мотивувала загадка цих гормонiв, iхне потенцiйне клiнiчне застосування та бурхливi овацii, що чекали наприкiнцi цiеi захопливоi науковоi подорожi. До того ж цi двое ненавидiли один одного, i це надавало додаткового iмпульсу в пошуках. Спочатку, наприкiнцi 1950-х, Гiймен та Шаллi спiвпрацювали, вишукуючи цi гормони мозку. Можливо, одного вечора, стоячи над штативом з пробiрками, стомлений вiд роботи, один з них якось образив iншого – нам нiколи вже не дiзнатися, що сталося насправдi; у будь-якому разi, мiж ними спалахнула неприкрита ворожнеча, що увiйшла в iсторiю щонайменше на рiвнi протистоянням грекiв i троянцiв, а може, навiть Coca-Cola i Pepsi. Шляхи Гiймена та Шаллi розiйшлися, та кожен з них збирався виокремити потенцiйнi гормони мозку першим. Як можна виокремити гормон, який, можливо, взагалi не iснуе, а якщо й iснуе, то в надзвичайно мiзернiй кiлькостi в мiкроскопiчнiй системi кровообiгу, до якоi нiяк не можна дiстатися? І Гiймен, i Шаллi дотримувалися однаковоi стратегii. Вони почали вiдбирати мозок тварин з боень. Вiдрiзали частину внизу мозку бiля гiпофiзу. Кидали велику кiлькiсть таких частин у блендер, змелювали, перекладали мiсиво з мiзкiв у велетенську пробiрку з хiмiкатами, якi очищували це мiсиво i збирали краплини, що видiлилися. Тодi робили з цих краплин iн’екцiю щурам i спостерiгали, чи змiнюе гiпофiз щура механiзм викиду гормону. Якщо так, можливо, цi краплини мозку мiстять один з тих уявних гормонiв, що впливають на продукування або пригнiчення iнших. Спробувати визначити, що мiститься в тих краплинах, установити iхню хiмiчну структуру, зробити штучний аналог i дiзнатися, чи регулюе вiн функцiю гiпофiзу. У теорii досить просто, та на це пiшли роки. Однiею з особливостей цього надскладного завдання був масштаб. У кращому разi, у кожному окремому мозку була мiзерна кiлькiсть потрiбних гормонiв, тож науковцям доводилося переробляти тисячi мiзкiв за раз. Свинячi або овечi мiзки перевозилися вантажiвками; хiмiки виливали казани мiзкiв у монументальнi апарати для хiмiчного подiлу, потiм збирали маленькi крапельки рiдини, що стiкала донизу, очищали ii в iншому апаратi i ще раз в iншому… Але то не була бездумна конвеерна робота. Потрiбно було винайти новi типи хiмiкатiв, абсолютно новi способи тестування дii на живий органiзм гормонiв, якi, можливо, iснують, а можливо, й нi. То було надзвичайно нелегке наукове завдання, складнiсть якого посилювалася ще й тим фактом, що багато впливових вчених iз цiеi сфери вважали, що цi гормони взагалi не iснують, а двое хлопцiв просто марнують час та грошi. Гiймен i Шаллi започаткували геть новий колективний пiдхiд до наукових дослiджень. Існуе стереотип одинокого вченого, який сидить собi о другiй ночi i силкуеться розтлумачити значення отриманого результату. Тут же працювали цiлi команди хiмiкiв, бiохiмiкiв, фiзiологiв та iнших спецiалiстiв, координуючи своi зусилля з вiдокремлення потенцiйних гормонiв. І такий пiдхiд спрацював. Минуло «лише» 14 рокiв цiеi авантюри, i була опублiкована хiмiчна структура першого рилiзинг-гормону[7 - «Тож,– затамувавши подих, запитае спортивний вболiвальник,– хто виграв цi перегони – Гiймен чи Шаллi?» Вiдповiдь залежить вiд того, що таке для вас успiх. Першим вiдокремленим гормоном став той, який опосередковано регулюе викид тиреоiдного гормону (тобто вiн контролюе механiзм, за допомогою якого гiпофiз регулюе дiяльнiсть щитоподiбноi залози). Шаллi та його команда першими подали для публiкацii статтю, у якiй фактично було сказано: «У головному мозку дiйсно iснуе гормон, який регулюе викид тиреоiдного гормону, i його хiмiчна структура Х». Але команда Гiймена подала статтю з iдентичним висновком через п’ять тижнiв. Але заковика в тому, що на кiлька мiсяцiв ранiше Гiймен та компанiя першими опублiкували статтю з таким формулюванням: «Якщо синтезувати хiмiкат зi структурою Х, вiн регулюе викид тиреоiдного гормону i робить це в спосiб, подiбний до того, як це робить перемелена маса гiпоталамусу. Ми поки що не знаемо, чи цей компонент у гiпоталамусi, хай чим вiн е, також мае структуру Х, але не надто здивуемося, якщо насправдi мае». Отже, Гiймен першим сказав «Ця структура працюе як справжня», а Шаллi першим сказав «Ця структура справжня». Як я дiзнався з перших вуст багато десятилiть по тому, ветерани призового бою Гiймена—Шаллi i досi дратуються через спроби встановити, хто ж кого нокаутував.Ви можете запитати, чому пiсля кiлькох рокiв цiеi несамовитоi конкуренцii не зробили очевидну рiч, наприклад, чому Нацiональний iнститут охорони здоров’я США не посадив цих двох за стiл i не сказав: «Замiсть того щоб знову давати вам грошi платникiв податкiв на окремi дослiдження, чому б вам не працювати разом?» Проте хай як дивно це звучить, але такий пiдхiд не обов’язково сприятиме науковому прогресу. Конкуренцiя слугуе важливiй метi. Незалежне повторення результатiв надзвичайно важливе в науцi. Пiсля рокiв перегонiв науковець трiумфуе та оприлюднюе структуру нового гормону або хiмiчноi речовини в мозку. Два тижнi по тому вперед вириваеться iнший учений. Вiн мае найсильнiшу можливу мотивацiю довести хибнiсть суджень першого колеги. Натомiсть вiн змушений сказати: «Я ненавиджу цього поганця, але мушу визнати, що вiн мае рацiю. Ми отримали iдентичну структуру». Можна пересвiдчитися, що вашi докази справдi грунтовнi, саме завдяки незалежному пiдтвердженню вiд вороже до вас налаштованого суперника. Коли всi працюють разом, справи, звичайно, йдуть швидше, але все зводиться до того, що всi члени команди мають однаковi переконання, наражаючись тим самим на небезпеку не помiтити малi, неочевиднi помилки, якi можуть перерости у великi.]. Два роки по тому, 1971, Шаллi видав дослiдження про наступний гормон гiпоталамуса, а Гiймен опублiкував свою статтю на два мiсяцi пiзнiше. Наступний раунд виграв Гiймен 1972 року, випередивши Шаллi з описом наступного гормону на добрих три роки. Всi були у захватi, слушнiсть на той час уже покiйного Джеффрi Гаррiса було доведено, а Гiймен та Шаллi отримали Нобелiвську премiю 1976 року. Один з них, маючи вишуканi манери та знаючи, що так буде правильно сказати, заявив, що його мотивувала лише наука та прагнення допомогти людству, а також зауважив, якою натхненною та продуктивною була взаемодiя з його колегою. Інший, менш галантний, але бiльш чесний, сказав, що всi цi десятилiття ним рухала лише конкуренцiя, й описав своi стосунки з колегою як «багато рокiв злiсних випадiв та гiркоi помсти». Тож многая лiта Гiймену та Шаллi – мозок таки виявився головною залозою. Тепер уже доведено, що нижня частина мозку, а саме гiпоталамус, мiстить велику кiлькiсть рилiзинг-гормонiв та iнгiбiторних гормонiв, якi дiють на гiпофiз, який зi свого боку регулюе секрецiю периферiйних залоз. У деяких випадках мозок стимулюе викид гормону гiпофiзу Х за допомогою дii одного рилiзинг-гормону. Інколи вiн зупиняе продукування гормону гiпофiзу Y за допомогою викиду одного iнгiбiторного гормону. У деяких випадках гормон гiпофiзу контролюеться координацiею i рилiзинг-гормону, й iнгiбiторного гормону з мозку – тобто перебувае пiд подвiйним контролем. І на довершення, у деяких випадках (наприклад, у надзвичайно заплутанiй системi, яку я дослiджую), iснуе величезна кiлькiсть гормонiв гiпоталамуса, якi колективно регулюють гiпофiз як функцiею вивiльнення, так i пригнiчення. Гормони стресовоi реакцii Як головна залоза, мозок може зазнавати впливу якоiсь стресовоi ситуацii або думати про речi, якi викликають стрес, i гормонально активувати компоненти стресовоi реакцii. Деякi з цих зв’язкiв мiж гiпоталамусом, гiпофiзом та периферiйними залозами активуються пiд час стресу, а деякi пригнiчуються. Як уже зазначалося, два ключовi гормони для стресовоi реакцii – це епiнефрин та норепiнефрин, вивiльнення яких спричиняеться симпатичною нервовою системою. Ще один важливий для реакцii на стрес клас гормонiв називаеться глюкокортикоiди. Пiд кiнець книжки ви будете знати безлiч цiкавинок про глюкокортикоiди, бо я просто закоханий у цi гормони. Глюкокортикоiди – це стероiднi гормони. (Визначення «стероiд» використовують для опису загальноi хiмiчноi структури п’яти класiв гормонiв: андрогенiв – сумнозвiсних «анаболiчних» стероiдiв на кшталт тестостерону, через якi ви можете вилетiти з Олiмпiйських iгор, естрогенiв, прогестинiв, мiнералокортикоiдiв та глюкокортикоiдiв.) Їх виробляе надниркова залоза, а iхня дiя часто подiбна, як ми побачимо, до дii епiнефрину. Епiнефрин починае працювати за лiченi секунди, а глюкокортикоiди пiдтримують його дiю вiд декiлькох хвилин до кiлькох годин. Оскiльки надниркова залоза фактично працюе бездумно, викид глюкокортикоiдiв повинен контролюватися гормонами мозку. Коли ви опиняетесь у стресовiй ситуацii або думаете про щось неприемне для вас, гiпоталамус випускае велику кiлькiсть рилiзинг-гормонiв у гiпоталамо-гiпофiзарну систему кровообiгу, яка й запускае весь процес. Головним таким пусковим механiзмом е КРГ (кортикотропiн-рилiзинг-гормон), а розмаiття менш значних речовин посилюють дiю КРГ[8 - Тi три людини на всьому бiлому свiтi, якi читають цю книжку, прочитали попередне видання та пам’ятають з нього хоч щось, можуть поцiкавитися, чому гормон, який ранiше називався КРФ (кортикотропiн-рилiзинг фактор) тепер став КРГ. За правилами ендокринологii, потенцiйний гормон називають фактором до пiдтвердження його хiмiчноi структури, пiсля чого нарiкають гормоном. КРФ отримав цей статус у серединi 1980-х, а мое тривале використання термiну «КРФ» ще навiть у виданнi 1998 року було всього лише моею ностальгiчною, але марною спробою залишитись у далеких, безтурботних днях моеi молодостi, коли КРФ ще не було приборкано. Пiсля болiсного психологiчного аналiзу своiх дiй я змирився з цим фактом i тепер вживатиму термiн «КРГ».]. Десь за 15 секунд КРГ дае команду гiпофiзу випустити адренокортикотропний гормон (АКТГ, також вiдомий як кортикотропiн). Пiсля того як АКТ потрапляе у кров, вiн дiстаеться наднирковоi залози i за декiлька хвилин спричиняе викид глюкокортикоiду. Разом глюкокортикоiди та продукти секрецii симпатичноi нервовоi системи (епiнефрин та норепiнефрин) вiдповiдають за бiльшiсть процесiв, що вiдбуваються у вашому органiзмi пiд час стресу. Це робочi конячки стресовоi реакцii. До того ж, коли ви вiдчуваете стрес, ваша пiдшлункова залоза отримуе команду продукувати гормон, що називаеться глюкагон. Глюкокортикоiди, глюкагон та симпатична нервова система пiдiймають рiвень цукру, глюкози, у кровi. Як ми дiзнаемося згодом, цi гормони необхiднi для мобiлiзацii життевих сил пiд час стресу. Активуються й iншi гормони. Гiпофiз видiляе пролактин, який, помiж iнших функцiй, вiдiграе роль у припиненнi розмноження пiд час стресу. І гiпофiз, i мозок також видiляють клас ендогенних речовин, подiбних до морфiну,– ендорфiни та енкефалiни,– якi зокрема допомагають притупити больовi вiдчуття. І нарештi, гiпофiз також вiдповiдае за секрецiю вазопресину, також вiдомого як антидiуретичний гормон, який залучений у реакцii на стрес серцево-судинноi системи. Схема регулювання секрецii глюкокортикоiдiв. Мозок вiдчувае або передбачае стресогенний чинник i спричиняе викид КРГ (та пов’язаних iз ним гормонiв) гiпоталамусом. Цi гормони надходять в автономну систему кровообiгу, що з’еднуе гiпоталамус з передньою часткою гiпофiзу, i стимулюють видiлення АКТ передньою часткою гiпофiзу. АКТ потрапляе в загальний кровообiг та провокуе викид глюкокортикоiдiв наднирковою залозою. Схема регулювання секрецii глюкокортикоiдiв. Мозок вiдчувае або передбачае стресогенний чинник i спричиняе викид КРГ (та пов’язаних iз ним гормонiв) гiпоталамусом. Цi гормони надходять в автономну систему кровообiгу, що з’еднуе гiпоталамус з передньою часткою гiпофiзу, i стимулюють видiлення АКТ передньою часткою гiпофiзу. АКТ потрапляе в загальний кровообiг та провокуе викид глюкокортикоiдiв наднирковою залозою. Коли деякi залози активуються у вiдповiдь на стрес, дiя рiзноманiтних гормонiв пiд час стресу пригнiчуеться. Секрецiя репродуктивних гормонiв, як-от естроген, прогестерон та тестостерон, гальмуеться. Дiя гормонiв, пов’язаних iз ростом (як-от соматотропiн), також стримуеться, як i секрецiя iнсулiну, гормону пiдшлунковоi залози, який за нормальних обставин радить вашому органiзму приберiгати сили на майбутне. (Ви приголомшенi та наляканi всiма цими термiнами i вже подумуете над тим, чи не купити собi краще якийсь посiбник iз саморозвитку Дiпака Чопри? Будь ласка, навiть не намагайтеся запам’ятати назви всiх гормонiв. Найбiльш важливi з них траплятимуться на сторiнках цiеi книжки так часто, що скоро ви почнете невимушено та безпомилково вживати iх у повсякденних розмовах та писати у вiтальних листiвках своiм двоюрiдним братам i сестрам. Повiрте менi.) Декiлька ускладнень Отже, саме таке наше теперiшне уявлення про нейроннi та гормональнi месенджери, якi передають новини вiд мозку про те, що вiдбуваеться щось погане. Кеннон був першим, хто розпiзнав роль епiнефрину, норепiнефрину та симпатичноi нервовоi системи. Як говорилось у попередньому роздiлi, вiн вигадав назву реакцii «бий або бiжи», яка пояснюе стресову реакцiю як пiдготовку органiзму до раптового сплеску енерговитрат. Селье вiдкрив глюкокортикоiди. Вiдтодi почали визнавати важливу роль iнших гормонiв та нейронноi системи. За десяток рокiв, вiдколи вийшло перше видання цiеi книжки, вiдкрили новi гормони i, без сумнiву, з часом iх буде виявлено ще бiльше. У сукупностi цi змiни в секрецii та активацii формують первинну стресову реакцiю. Звiсно, е деякi ускладнення. Як ще повторюватиметься в наступних роздiлах, стресова реакцiя – це пiдготовка органiзму до значних витрат енергii, тобто канонiчна (нi, краще Кеннонiчна) реакцiя «бий або бiжи». Нещодавно опублiкована робота фiзiологинi Шеллi Тейлор з Унiверситету Калiфорнii у Лос-Анджелесi змушуе переосмислити цю концепцiю. Вона припустила, що реакцiя «бий або бiжи» е стресовою реакцiею чоловiчого органiзму i загалом цьому феномену надавали надмiрно велике значення через багаторiчну упереджену схильнiсть науковцiв (переважно чоловiчоi статi) дослiджувати чоловiчий органiзм, а не жiночий. Тейлор переконливо говорить, що фiзiологiя стресовоi реакцii у жiнок може бути зовсiм iншою, спираючись на той факт, що самки бiльшостi видiв зазвичай менш агресивнi за самцiв, а наявнiсть несамостiйного потомства часто виключае варiант втечi. Показуючи, що вона може помiрятися силами зi старою гвардiею у винайденнi ефектних висловiв, Тейлор пише, що стресову реакцiю жiночого органiзму можна назвати не «бий або бiжи», а «пiклуйся та подружися». Це означае пiклування про свое потомство та прагнення соцiальноi приналежностi. Як буде показано в останньому роздiлi книжки, рiзнi методи управлiння стресом мають разючi гендернi вiдмiнностi, якi пiдтримують точку зору Тейлор, i багато з них грунтуються саме на бажаннi належати до якоiсь соцiальноi групи. Тейлор також придiляе увагу гормональному механiзму, який сприяе стресовiй реакцii «пiклуйся та подружися». Тодi як симпатична нервова система, глюкокортикоiди та iншi щойно розглянутi гормони вiдповiдають за пiдготовку органiзму до значних фiзичних потреб, гормон окситоцин бiльше стосуеться пiклування та встановлення контакту. Гормон гiпофiзу змушуе самок рiзних видiв ссавцiв сфокусуватися на своiй дитинi пiсля народження, стимулюе видiлення молока та материнську поведiнку. Бiльше того, окситоцин може вiдiгравати ключову роль у створеннi самкою моногамного зв’язку з самцем (це стосуеться вiдносно невеликоi кiлькостi видiв ссавцiв, що е моногамними[9 - Є перелiк видiв (який, напевно, не мае мiстити людей) за певним числом бiологiчних показникiв. Але це в iншiй книжцi.]). А той факт, що окситоцин продукуеться в жiночому органiзмi пiд час стресу, пiдтримуе iдею про те, що реакцiя на стрес може передбачати не лише пiдготовку до вiдчайдушноi втечi саваною, а й потребу суспiльноi допомоги. Незначнi критики роботи Тейлор вказують на те, що iнколи стресова реакцiя жiночого органiзму мае радше природу «бий або бiжи», нiж прагнення соцiальноi приналежностi. Наприклад, самки, безперечно, здатнi на несамовито дику агресiю (часто викликану потребою захищати своiх дiтей) i часто дуже швидко бiгають, щоб урятувати свое життя або добути iжу (наприклад, у левiв полюють переважно самки). До того ж iнколи реакцiя самцiв на стрес проявляеться радше в потребi в стороннiй допомозi, нiж у принципi «бий або бiжи». Це може набувати форму створення коалiцiй з iншими самцями. Також, у тих рiдкiсних моногамних видах (де самцi зазвичай придiляють достатньо багато уваги догляду за потомством), самцi можуть реалiзувати моделi поведiнки «пiклуйся та подружися», що притаманнi самкам. Однак попри всю критику, було схвалено думку про те, що органiзм не реагуе на стрес лише пiдготовкою до агресii або втечi i що у фiзiологii та психологii стресу iснують важливi гендернi вiдмiнностi. Виникае ще кiлька проблемних моментiв. Навiть якщо ми розглядаемо класичну стресову реакцiю, побудовану за принципом «бий або бiжи», не всi його елементи спрацьовують однаково в рiзних видах. Наприклад, стрес викликае стрiмке зниження секрецii гормону росту в щурiв, але короткочасне збiльшення секрецii гормону росту в людей (цю загадку та ii наслiдки для людей розглянемо в роздiлi, присвяченому росту). Ще одна проблема стосуеться перiоду дii епiнефрину та глюкокортикоiдiв. Декiлька абзацiв тому я зазначив, що перший працюе лiченi секунди, а останнi пiдтримують дiю епiнефрину вiд декiлькох хвилин до кiлькох годин. Це чудово: перед лицем ворожоi армii iнколи захисна реакцiя може набувати форму видачi зброi з арсеналу (епiнефрин, що працюе секунди), а оборона також може нагадувати початок виготовлення нових танкiв (глюкокортикоiди, що працюють годинами). Але якщо повернутися до лева, який полюе на зебру, то чи може така гонитва тривати години? Який сенс у глюкокортикоiдах, якщо iхня дiя продовжуеться ще довгий час пiсля усунення стресогенного чинника? Деякi види дii глюкокортикоiдiв допомагають запустити стресову реакцiю. Іншi допомагають оговтатися вiд стресовоi реакцii. Як буде сказано в Роздiлi 8, це, найiмовiрнiше, мае важливi наслiдки для низки аутоiмунних захворювань. А деякi види дii глюкокортикоiдiв готують вас до наступного стресогенного чинника. Як ми розглянемо в Роздiлi 13, це надзвичайно важливо для розумiння легкостi, з якою психологiчний стан очiкування запускае секрецiю глюкокортикоiдiв. Ще одне ускладнення стосуеться систематичностi стресовоi реакцii пiсля ii активацii. Центральною iдеею Селье було переконання, що незалежно вiд того, вам дуже спекотно чи дуже холодно, ви лев чи зебра (або просто дратуетеся вiд повторюваностi в цьому реченнi), ви активуете однаковий алгоритм секрецii глюкокортикоiдiв, епiнефрину, гормону росту, естрогену i так далi для кожного стресогенного чинника. Переважно це дiйсно так, i таке переплетення рiзноманiтних гiлок стресовоi реакцii в один комплексний пакет бере початок з мозку, де той самий тракт може стимулювати викид КРГ з гiпоталамусу та активувати симпатичну нервову систему. Бiльше того, епiнефрин та глюкокортикоiди, якi продукуються наднирковою залозою, можуть стимулювати викиди один одного. Проте виявляеться, що геть не всi стресогеннi чинники викликають однаковi стресовi реакцii. Симпатична нервова система та глюкокортикоiди задiянi в реакцii у вiдповiдь майже на всi чинники. Але швидкiсть та обсяг участi симпатичноi системи та глюкокортикоiдiв може змiнюватися залежно вiд стресогенного чинника, i не всi iншi ендокриннi компоненти стресовоi реакцii активуються у вiдповiдь на всi стресогеннi чинники. Органiзацiя та формування викиду гормону, як правило, змiнюеться щонайменше вiд чинника до чинника, i кожний окремий стресогенний чинник мае власну гормональну характеристику. Один з прикладiв стосуеться вiдносного масштабу глюкокортикоiдноi стресовоi реакцii порiвняно з симпатичною. Джеймс Генрi, який першим дослiджував здатнiсть соцiальних стресогенних чинникiв, як-от низький iерархiчний статус, викликати серцевi захворювання у гризунiв, встановив, що симпатична нервова система особливо сильно активуеться в органiзмi гризуна з низьким статусом, який не спить i намагаеться впоратися зi складним завданням. На противагу, глюкокортикоiдна система вiдносно бiльше активована в органiзмi гризуна з низьким статусом, який припинив своi спроби. Дослiдження людського органiзму показали те, що може бути людським аналогом дихотомii. Активацiя симпатичноi нервовоi системи – це вiдносний маркер стурбованостi та пильностi, а сильна секрецiя глюкокортикоiдiв – це радше маркер депресii. До того ж, усi стресогеннi чинники не викликають одночасну секрецiю епiнефрину та норепiнефрину, як i секрецiю норепiнефрину з усiх гiлок симпатичноi системи. У деяких випадках характеристики стресу е дуже неочевидними. Два стресогеннi чинники можуть спричиняти викид у кров однакових наборiв гормонiв стресу. Тож що iх розрiзняе? Тканини в рiзних частинах тiла можуть змiнювати свою чутливiсть до гормону стресу за одного стресогенного чинника, тодi як за iншого жодних змiн не вiдбуватиметься. Нарештi, як ми дiзнаемося детальнiше з Роздiлу 13, два однаковi стресогеннi чинники можуть стати причиною стресу з дуже рiзними характерними особливостями залежно вiд психологiчного контексту стрес-факторiв. Тому кожен окремий стресогенний чинник не викликае таку саму стресову реакцiю. Не дивно. Попри спiльнi параметри для рiзних стресогенних чинникiв, психологiчна природа ситуацii надмiрноi спеки або надмiрного холоду, надзвичайноi стурбованостi або глибокого пригнiчення дуже вiдрiзняеться. Незважаючи на це, описанi в цьому роздiлi гормональнi змiни, якi вiдбуваються досить стабiльно за широкого спектру рiзноманiтних стресогенних чинникiв, формують основу нейронноi та ендокринноi стресовоi реакцii. Тепер ми можемо розглянути, як цi реакцii загалом рятують нас пiд час надзвичайних ситуацiй, але можуть викликати захворювання в нашому органiзмi, якщо дiють занадто довго. 3. Інсульт, серцевий напад i смерть вiд ритуалу вуду Ось вам приклад несподiваноi надзвичайноi ситуацii: ви йдете вулицею на зустрiч iз другом, щоб потiм разом повечеряти. Ви вже розмiрковуете над своiм замовленням, навiть радiючи почуттю голоду. Ви завертаете за рiг вулицi i тут – о нi! Лев! Як ми вже знаемо, дiяльнiсть вашого органiзму миттево змiнюе своi налаштування, щоб зустрiти кризу: шлунково-кишковий тракт припиняе роботу, а частота дихання наростае. Секрецiя статевих гормонiв призупиняеться, а епiнефрин, норепiнефрин та глюкокортикоiди вливаються в кровообiг. Вас рятуватимуть вашi ноги, але ще одним важливим чинником е потужнiсть серцево-судинноi системи, яка мае забезпечити м’язи киснем та енергiею. Реакцiя серцево-судинноi системи на стрес Активувати серцево-судинну систему досить просто, принаймнi доки ви маете симпатичну нервову систему, певну кiлькiсть глюкокортикоiдiв та не переймаетеся деталями. Найперше ви маете перевести свое серце в найвищу швидкiсть роботи, змусити його битися частiше. Цього можна досягти, вимкнувши тонус парасимпатичноi нервовоi системи та запустивши симпатичну нервову систему. Також у цiй справi вам сприятимуть глюкокортикоiди, вони активують нейрони у стовбурi головного мозку, що впливають на пробудження симпатичноi нервовоi системи, та посилять дiю епiнефрину та норепiнефрину на серцевий м’яз. До того ж ви хочете збiльшити силу, з якою б’еться ваше серце. Це залежить вiд вен, якими кров повертаеться до серця. Ваша симпатична нервова система дае iм команду звузитися, стати бiльш жорсткими, що допомагае кровi повертатися до серця цими венами iнтенсивнiше. Кров повертаеться до серця в посиленому режимi, накочуючись на стiнки серця, розтягуючи iх бiльше, нiж звичайно… i стiнки серця, як розтягнута еластична гумка, повертаються в початкове положення також iз бiльшою силою. Отже, ваше серцебиття прискорилося, а кров’яний тиск пiдвищився. Наступне завдання – правильно розподiлити кров по всьому органiзму, який зараз активно рухаеться. Артерii, що ведуть до м’язiв, розслабляються,– розширюються,– посилюючи приплив кровi та енергii в потрiбнi мiсця. Водночас вiдбуваеться рiзке зменшення притоку кровi до другорядних частин тiла, як-от шлунково-кишковий тракт i шкiра (подача кровi до мозку також зазнае суттевих змiн, про що ми поговоримо в Роздiлi 10). Зменшення припливу кровi до ШКТ уперше помiтили 1833 року пiд час розширеного дослiдження органiзму одного корiнного американця, якому пiсля вогнепального поранення в живiт помiстили туди трубку. У спокiйному станi тканини його ШКТ були яскраво-рожевими, до них добре поступала кров. Але коли вiн починав хвилюватися або сердитися, слизова оболонка ШКТ бiлiшала через знижений приплив кровi. (Мабуть, це лише здогадки, але можна припустити, що той чоловiк сердився та хвилювався, бо купа людей довкола ставили на ньому якiсь експерименти, замiсть того щоб зайнятися чимось корисним, наприклад, зашити рану.) Серцево-судинна система вдаеться до ще однiеi витiвки у вiдповiдь на стрес, i для цього iй потрiбна допомога нирок. Наприклад, як та зебра iз роздертим черевом, ви втратили багато кровi. Але вам потрiбна кров для забезпечення енергiею м’язiв, що продовжують напружено працювати. Вашому органiзму потрiбно зберiгати воду. Якщо об’еми кровi зменшаться через зневоднення або кровотечу, робота вашого серця чи вен уже не матиме жодного сенсу, адже здатнiсть органiзму постачати глюкозу та кисень до м’язiв буде порушено. Як ми зазвичай втрачаемо воду? Через сечоутворення, а джерелом води в сечi е кров. Отже, ви зменшуете приплив кровi до нирок та, на додачу, мозок надсилае сигнал ниркам: зупинiть процес, повернiть воду в систему кровообiгу. Цю роботу виконуе гормон вазопресин (також вiдомий як антидiуретичний гормон за свою здатнiсть блокувати дiурез, або сечоутворення), а також декiлька додаткових гормонiв, якi регулюють водний баланс. Я здогадуюсь, яке питання може виникнути в читачiв на цьому етапi: якщо однiею з особливостей реакцii серцево-судинноi системи на стрес е утримання води в кровообiгу, що забезпечуеться пригнiченням сечоутворення в нирках, чому тодi ми можемо намочити штани, коли нам стае дiйсно страшно? Я вiтаю читачiв iз тим, що вас цiкавить одна з нерозв’язаних загадок сучасноi науки. Намагаючись знайти вiдповiдь на це запитання, ми стикнемося з iще бiльш незрозумiлою таемницею. Навiщо нам сечовий мiхур? Вiн мае неоцiненне значення для таких видiв, як-от хом’як чи собака, бо вони наповнюють своi мiхурi пiд зав’язку, а потiм оббiгають свою територiю, маркуючи кордони,– такi собi духмянi знаки «вхiд заборонено» для сусiдiв[10 - Одна з моiх вiдважних наукових асистентiв, Мiшель Перл, якось зiбрала декiлька провiдних урологiв Америки i попросила пояснити, для чого в людському органiзмi сформувався сечовий мiхур. Один уролог, що був прихильником компаративного аналiзу (а також Джей Каплан, чиi дослiдження ми розглянемо пiзнiше в цьому роздiлi) розповiв про вивчення мiсцевих гризунiв, якi залишають по собi пахучi слiди, i зробив таке припущення: можливо, сечовий мiхур допомагае уникнути безперервного протiкання сечi, щоб хижаки не могли напасти на наш слiд. Проте цей учений сам визнав слабкiсть своеi iдеi, зауваживши, що риби також мають сечовий мiхур, хоча iм, очевидно, можна не перейматися проблемою пахучих слiдiв. Декiлька урологiв припустили, що сечовий мiхур може слугувати своерiдним буфером мiж нирками та зовнiшнiм свiтом, знижуючи в такий спосiб ризик пiдхопити нирковi iнфекцii. Проте видаеться досить дивним створювати орган спецiально з метою захистити iнший орган вiд iнфекцii. Перл висунула гiпотезу, що, можливо, сечовий мiхур сформувався як частина чоловiчоi репродуктивноi системи, адже кислотнiсть сечi погано впливае на сперму (у стародавнi часи жiнки використовували половинку лимона як протизаплiдний засiб), тому для сечi потрiбно було створити окреме сховище. Вагомий вiдсоток опитаних урологiв вiдповiли щось на кшталт: «Ну, якби не було сечового мiхура, то було б надзвичайним суспiльним недолiком». Проте iхня вiдповiдь означае, що сечовий мiхур сформувався у хребетних десятки мiльйонiв рокiв тому для того, щоб ми, люди, випадково не намочили святковий одяг. Хоча в бiльшостi випадкiв урологи просто вiдповiдають: «Чесно кажучи, я над цим нiколи не замислювався», «Я не знаю, i кого б я про це не питав, нiхто також не знае» та «Гадки не маю».Найдивнiше в цьому всьому те, що багато тварин насправдi не користуються накопичувальною здатнiстю свого сечового мiхура. За довгi роки спостереження за бабуiнами, зокрема за особливостями сечовипускання, я помiтив, що вони дуже рiдко себе стримують. Безсумнiвно, у цiй сферi ще належить чимало прояснити.]. Тому iснування сечового мiхура е досить логiчним для видiв, якi залишають такi помiтки, але я припускаю, що ви такого не робите[11 - Інколи й люди це роблять. Кажуть, коли союзники переправлялися через Рейн у Нiмеччинi пiд час Другоi свiтовоi вiйни, звiвши для цього понтонний мiст, генерал Джордж Паттон пройшовся по ньому, зупинився посерединi i помочився в рiчку. «Я довго чекав цiеi митi»,– сказав вiн. Продовжуючи тему мiлiтаризму, водойм та мiчення територii, скажу, що пiд час Корейськоi вiйни американськi солдати вишикувались уздовж рiчки Ялу, що вiддiляла iх вiд китайських солдат, i всi дружно помочились у воду.]. Для людей це просто нудне мiсце зберiгання. Інша рiч нирки. Нирки – це двосторонньо спрямований орган, для якого характерний процес реабсорбцii. Це означае, що ви можете цiлий день спокiйно вбирати воду з кровообiгу, а потiм якусь частину повертати, регулюючи весь процес набором гормонiв. Але тiльки-но сеча покидае нирки i рушае на пiвдень у напрямку сечового мiхура, ви лише можете помахати iй на прощання, бо сечовий мiхур односпрямований. Коли виникае стресова ситуацiя i треба давати драпака саваною, сечовий мiхур мае втримати в собi важелезний тягар i ще й не розплескати його. Тому вихiд простий: спустошити мiхур[12 - Варто зауважити, що пiд час стресу в дiтей можуть почастiшати випадки енурезу (втрата контролю над сечовим мiхуром). Проте бiльшiсть дiтей, що страждають на нiчний енурез (нетримання сечi вночi), мають нормальний психологiчний стан. Також у межах цiеi дискусii iснуе така загадка: чому хлопцям так важко справити нужду в туалетi в присутностi нетерплячоi черги з вiдвiдувачiв кiнотеатру, якi прагнуть зайняти своi мiсця до початку сеансу.]. Тепер усе в нормi – кровi досить багато, вона вируе з бiльшою швидкiстю та силою, сягаючи найпотрiбнiших дiлянок. Це саме те, що потрiбно пiд час втечi вiд лева. Що цiкаво, Марвiн Браун iз Калiфорнiйського унiверситету в Сан-Дiего та Лорель Фiшер iз Унiверситету Аризони доводять, що зовсiм iнша картина спостерiгаеться в станi очiкування. Газель тихо-мирно пощипуе травичку, коли раптом повз проходить лев. Сам факт появи лева вже, очевидно, е стресогенним чинником, але поки що мало вiдчутним. Потрiбно залишатися якомога бiльше непомiтним, при цьому одночасно психологiчно готуватися до швидкоi втечi за найменшим сигналом. Пiд час такого очiкування серцебиття та плин кровi уповiльнюються, а судинний опiр пiдвищуеться по всьому тiлу, включно з м’язами. Ще один приклад заплутаноi природи стресу ми розглянули наприкiнцi Роздiлу 2, а саме те, що кожен тип стресогенного чинника викликае рiзнi стресовi реакцii. Урештi-решт, стресогенний чинник усунено – лев наздогнав якогось iншого перехожого, а ви повернулися до своiх планiв на вечерю. Рiзноманiтнi гормони стресовоi реакцii припиняють свою дiю, ваша парасимпатична нервова система починае уповiльнювати серцебиття за допомогою блукаючого нерва, i ваш органiзм заспокоюеться. Хронiчний стрес i серцево-судиннi захворювання Ви все правильно зробили пiд час зустрiчi з левом. Але якщо ви будете примушувати свое серце, кровоноснi судини та нирки працювати так само кожного разу, як вас хтось дратуватиме, ви тим самим пiдвищите ризик появи серцево-судинних захворювань. Неадекватнiсть стресовоi реакцii у разi психологiчного стресу можна чiтко побачити на прикладi серцево-судинноi системи. Коли ви нажаханi втiкаете вiд лева й наказуете серцево-судиннiй системi направити сильнiший потiк кровi до м’язiв стегна, у вас установлюеться iдеальний баланс мiж кровообiгом та метаболiчними потребами. Однак якщо ви сидите й думаете про дедлайн, який наступить уже за тиждень, викликаючи в себе гiпервентиляцiйний синдром, ви знову ж таки наказуете своiй серцево-судиннiй системi направити бiльше кровi до м’язiв кiнцiвок. Просто божевiлля. До того ж, це може мати небезпечнi наслiдки. Як пiдвищення тиску пiд час хронiчного психологiчного стресу зрештою призводить до серцево-судинних захворювань, що е основною причиною смертностi в США та розвинених краiнах свiту? По сутi, серце – це простий механiчний насос, а кровоноснi судини – всього лише шланги. Реакцiя серцево-судинноi системи на стрес передбачае просто iнтенсивнiшу роботу системи, а якщо це вiдбуватиметься на постiйнiй основi, органи швидко вийдуть з ладу, наче будь-який насос чи шланг з будiвельного магазину. Перший крок до появи хвороби, викликаноi стресом,– це прогресуюча гiпертонiя, тобто хронiчно пiдвищений кров’яний тиск[13 - Артерiальний тиск у станi спокою вважають пiдвищеним, якщо систолiчний артерiальний тиск – верхня позначка, що показуе силу, з якою кров витiкае з серця,– пiдiймаеться вище 140 або коли дiастолiчний тиск – нижня позначка, що показуе силу, з якою кров повертаеться до серця,– пiдiймаеться вище 90.]. Тут наче все зрозумiло. Якщо стрес спричиняе пiдвищення кров’яного тиску, то хронiчний стрес спричиняе хронiчне пiдвищення тиску. Отак у вас з’являеться гiпертонiя. Але все трохи заплутанiше, бо на цьому етапi виникае порочне коло. Маленькi кровоноснi судини по всьому органiзму вiдповiдають за подачу кровi до довколишнiх частин тiла, забезпечуючи потрiбний рiвень кисню та поживних речовин. Якщо ваш кров’яний тиск постiйно пiдвищуеться,– сила, з якою кров тече цими маленькими судинами, постiйно зростае,– цi судини мають працювати напруженiше, щоб регулювати iнтенсивнiсть кровообiгу. Уявiть собi зусилля, яких треба докласти, щоб втримати садовий шланг, з якого тоненькою цiвкою витiкае вода, i щоб упоратися з пожежним рукавом, приеднаним до гiдранта, що працюе на повну. Пожежний рукав вимагае бiльших зусиль. Ось що вiдбуваеться з тими маленькими судинами. Навколо них формуеться щiльнiший м’язовий шар для кращого контролю над посиленим потоком кровi. Однак цей шар зменшуе гнучкiсть судин, пiдвищуе iхню стiйкiсть до потужностi потоку кровi. Це призводить до пiдвищеного кров’яного тиску, що зi свого боку призводить до подальшого пiдвищення судинного опору, що зi свого боку… Отак ви заробили собi хронiчний високий тиск. Це погано впливае на ваше серце. Тепер кров повертаеться до серця з бiльшою силою i, як уже зазначалося, на стiнку серцевого м’язу находить цунамi. З часом стiнка серцевого м’яза потовщиться. Це називаеться гiпертрофiею лiвого шлуночка, що означае збiльшення маси лiвого шлуночка. Тепер серце мае асиметричну форму, бо одна з чотирьох частин збiльшилась у розмiрi. Так виникае ризик нерегулярного серцебиття. Поганi новини на цьому не закiнчуються, адже потовщена стiнка шлуночка серця тепер вимагае бiльше кровi, нiж можуть постачати коронарнi артерii. Дослiдження показали, що гiпертрофiя лiвого шлуночка е основним прогностичним чинником серцево-судинних ускладнень. Пiдвищений кров’яний тиск також погано позначаеться на судинах. Основною характеристикою системи кровообiгу е те, що на рiзних етапах великi кровоноснi судини (наприклад, низхiдна аорта) розгалужуються на меншi судини, потiм на ще меншi i так далi аж до крихiтних капiлярчикiв. Цей процес роздрiбнення називаеться бiфуркацiею. Про дивовижну ефективнiсть повторюваноi бiфуркацii в системi кровообiгу говорить той факт, що кожну клiтину вiд кровоносноi судини вiддiляе не бiльш нiж п’ять iнших клiтин, i при цьому на систему кровообiгу припадае всього лише 3 % маси тiла. Однiею з властивостей систем, що розгалужуються таким чином, е те, що точки бiфуркацii дуже легко пошкодити. Точки розгалуження на стiнцi судини, де вiдбуваеться процес бiфуркацii, приймають на себе основний удар вiд рiдини, що прибувае. Отже, правило просте: коли сила потоку кровi збiльшуеться, бурхливiсть потоку зростае i пiдвищуеться ймовiрнiсть пошкодження. В умовах хронiчного пiдвищеного кров’яного тиску, який супроводжуе повторюваний стрес, точки розгалуження в артерiях ушкоджуються по всьому органiзму. Гладенька внутрiшня оболонка судини починае рватися або вкриватися маленькими ритвинами. Коли цей шар пошкоджуеться, починаеться запальний процес – клiтини iмунноi системи, якi реагують на запалення, скупчуються на ураженiй дiлянцi. Тут також починають формуватися клiтини, насиченi лiпiдами, якi називаються пiнистими клiтинами. До того ж пiд час стресу симпатична нервова система робить кров бiльш в’язкою. Зокрема, епiнефрин сприяе утворенню в кровi згусткiв тромбоцитiв (це вид клiтин кровi, що вiдповiдае за згортання) i такi згустки накопичуються в мiсцях судинних пошкоджень. Як ми дiзнаемось у наступному роздiлi, стрес вимагае мобiлiзацii енергii, тому у кровi скупчуються жир, глюкоза, «поганий» холестерин, i все це також приеднуеться до згусткiв тромбоцитiв. Також накопичуються i рiзноманiтнi волокнистi вiдкладення. Так утворюеться атеросклеротична бляшка. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66026582&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Невролог Антонiо Дамасiо наводить чудове дослiдження, проведене з диригентом Гербертом фон Караяном, яке показало, що швидкiсть серцебиття маестро однаково зашкалюе i коли вiн слухае певний музичний твiр, i коли диригуе пiд час його вiдтворення. 2 Журналiстам, мабуть, вiдомий цей факт. Прочитайте опис шахового поединку мiж Каспаровим та Карповим 1990 року: «Каспаров продовжуе пiдготовку до нищiвного удару. Наближаючись до розв’язки, Карпов мусить протистояти загрозам розправи, вiдповiдаючи з не меншим запалом, i гра перетворюеться на видовищну баталiю». 3 У цiй книжцi я буду часто посилатися на Мак-Івена та його дослiдження, адже вiн гiгант цiеi сфери (а також чудова людина i в далекому минулому мiй науковий керiвник). 4 Фiзiологи взагалi багато часу придiляють роздумам про влаштування унiтазу. 5 Якщо ця аналогiя видаеться вам дурною, просто уявiть собi купу вчених, якi обговорюють цей образ на конференцii з дослiдження стресу. Я був на засiданнi, де вперше озвучили цю аналогiю, i вже за лiченi хвилини утворилися угруповання, якi висували своi варiанти, включно зi слонами на ходулях «пого», слонами на рукоходах та каруселях, борцями сумо на гойдалцi-балансирi тощо. 6 Звiдки походить ця назва? На переконання Сеймура Левiна, видатного фiзiолога й дослiдника стресу, ii вигадав Клавдiй Гален, який вважав, що головний мозок вiдповiдае за рацiональне мислення, а периферiйнi внутрiшнi органи – за емоцii. Розумiючи, що нейроннi провiднi шляхи сполучають цi двi системи, вiн припустив, що головний мозок симпатизуе внутрiшнiм органам або навпаки внутрiшнi органи симпатизують головному мозку. Як ми невдовзi дiзнаемося, iнша частина автономноi нервовоi системи називаеться парасимпатичною нервовою системою. «Пара» означае «поряд» i передае не надто несподiваний факт, що парасимпатичнi нейроннi проекцii йдуть поряд iз симпатичними. 7 «Тож,– затамувавши подих, запитае спортивний вболiвальник,– хто виграв цi перегони – Гiймен чи Шаллi?» Вiдповiдь залежить вiд того, що таке для вас успiх. Першим вiдокремленим гормоном став той, який опосередковано регулюе викид тиреоiдного гормону (тобто вiн контролюе механiзм, за допомогою якого гiпофiз регулюе дiяльнiсть щитоподiбноi залози). Шаллi та його команда першими подали для публiкацii статтю, у якiй фактично було сказано: «У головному мозку дiйсно iснуе гормон, який регулюе викид тиреоiдного гормону, i його хiмiчна структура Х». Але команда Гiймена подала статтю з iдентичним висновком через п’ять тижнiв. Але заковика в тому, що на кiлька мiсяцiв ранiше Гiймен та компанiя першими опублiкували статтю з таким формулюванням: «Якщо синтезувати хiмiкат зi структурою Х, вiн регулюе викид тиреоiдного гормону i робить це в спосiб, подiбний до того, як це робить перемелена маса гiпоталамусу. Ми поки що не знаемо, чи цей компонент у гiпоталамусi, хай чим вiн е, також мае структуру Х, але не надто здивуемося, якщо насправдi мае». Отже, Гiймен першим сказав «Ця структура працюе як справжня», а Шаллi першим сказав «Ця структура справжня». Як я дiзнався з перших вуст багато десятилiть по тому, ветерани призового бою Гiймена—Шаллi i досi дратуються через спроби встановити, хто ж кого нокаутував. Ви можете запитати, чому пiсля кiлькох рокiв цiеi несамовитоi конкуренцii не зробили очевидну рiч, наприклад, чому Нацiональний iнститут охорони здоров’я США не посадив цих двох за стiл i не сказав: «Замiсть того щоб знову давати вам грошi платникiв податкiв на окремi дослiдження, чому б вам не працювати разом?» Проте хай як дивно це звучить, але такий пiдхiд не обов’язково сприятиме науковому прогресу. Конкуренцiя слугуе важливiй метi. Незалежне повторення результатiв надзвичайно важливе в науцi. Пiсля рокiв перегонiв науковець трiумфуе та оприлюднюе структуру нового гормону або хiмiчноi речовини в мозку. Два тижнi по тому вперед вириваеться iнший учений. Вiн мае найсильнiшу можливу мотивацiю довести хибнiсть суджень першого колеги. Натомiсть вiн змушений сказати: «Я ненавиджу цього поганця, але мушу визнати, що вiн мае рацiю. Ми отримали iдентичну структуру». Можна пересвiдчитися, що вашi докази справдi грунтовнi, саме завдяки незалежному пiдтвердженню вiд вороже до вас налаштованого суперника. Коли всi працюють разом, справи, звичайно, йдуть швидше, але все зводиться до того, що всi члени команди мають однаковi переконання, наражаючись тим самим на небезпеку не помiтити малi, неочевиднi помилки, якi можуть перерости у великi. 8 Тi три людини на всьому бiлому свiтi, якi читають цю книжку, прочитали попередне видання та пам’ятають з нього хоч щось, можуть поцiкавитися, чому гормон, який ранiше називався КРФ (кортикотропiн-рилiзинг фактор) тепер став КРГ. За правилами ендокринологii, потенцiйний гормон називають фактором до пiдтвердження його хiмiчноi структури, пiсля чого нарiкають гормоном. КРФ отримав цей статус у серединi 1980-х, а мое тривале використання термiну «КРФ» ще навiть у виданнi 1998 року було всього лише моею ностальгiчною, але марною спробою залишитись у далеких, безтурботних днях моеi молодостi, коли КРФ ще не було приборкано. Пiсля болiсного психологiчного аналiзу своiх дiй я змирився з цим фактом i тепер вживатиму термiн «КРГ». 9 Є перелiк видiв (який, напевно, не мае мiстити людей) за певним числом бiологiчних показникiв. Але це в iншiй книжцi. 10 Одна з моiх вiдважних наукових асистентiв, Мiшель Перл, якось зiбрала декiлька провiдних урологiв Америки i попросила пояснити, для чого в людському органiзмi сформувався сечовий мiхур. Один уролог, що був прихильником компаративного аналiзу (а також Джей Каплан, чиi дослiдження ми розглянемо пiзнiше в цьому роздiлi) розповiв про вивчення мiсцевих гризунiв, якi залишають по собi пахучi слiди, i зробив таке припущення: можливо, сечовий мiхур допомагае уникнути безперервного протiкання сечi, щоб хижаки не могли напасти на наш слiд. Проте цей учений сам визнав слабкiсть своеi iдеi, зауваживши, що риби також мають сечовий мiхур, хоча iм, очевидно, можна не перейматися проблемою пахучих слiдiв. Декiлька урологiв припустили, що сечовий мiхур може слугувати своерiдним буфером мiж нирками та зовнiшнiм свiтом, знижуючи в такий спосiб ризик пiдхопити нирковi iнфекцii. Проте видаеться досить дивним створювати орган спецiально з метою захистити iнший орган вiд iнфекцii. Перл висунула гiпотезу, що, можливо, сечовий мiхур сформувався як частина чоловiчоi репродуктивноi системи, адже кислотнiсть сечi погано впливае на сперму (у стародавнi часи жiнки використовували половинку лимона як протизаплiдний засiб), тому для сечi потрiбно було створити окреме сховище. Вагомий вiдсоток опитаних урологiв вiдповiли щось на кшталт: «Ну, якби не було сечового мiхура, то було б надзвичайним суспiльним недолiком». Проте iхня вiдповiдь означае, що сечовий мiхур сформувався у хребетних десятки мiльйонiв рокiв тому для того, щоб ми, люди, випадково не намочили святковий одяг. Хоча в бiльшостi випадкiв урологи просто вiдповiдають: «Чесно кажучи, я над цим нiколи не замислювався», «Я не знаю, i кого б я про це не питав, нiхто також не знае» та «Гадки не маю». Найдивнiше в цьому всьому те, що багато тварин насправдi не користуються накопичувальною здатнiстю свого сечового мiхура. За довгi роки спостереження за бабуiнами, зокрема за особливостями сечовипускання, я помiтив, що вони дуже рiдко себе стримують. Безсумнiвно, у цiй сферi ще належить чимало прояснити. 11 Інколи й люди це роблять. Кажуть, коли союзники переправлялися через Рейн у Нiмеччинi пiд час Другоi свiтовоi вiйни, звiвши для цього понтонний мiст, генерал Джордж Паттон пройшовся по ньому, зупинився посерединi i помочився в рiчку. «Я довго чекав цiеi митi»,– сказав вiн. Продовжуючи тему мiлiтаризму, водойм та мiчення територii, скажу, що пiд час Корейськоi вiйни американськi солдати вишикувались уздовж рiчки Ялу, що вiддiляла iх вiд китайських солдат, i всi дружно помочились у воду. 12 Варто зауважити, що пiд час стресу в дiтей можуть почастiшати випадки енурезу (втрата контролю над сечовим мiхуром). Проте бiльшiсть дiтей, що страждають на нiчний енурез (нетримання сечi вночi), мають нормальний психологiчний стан. Також у межах цiеi дискусii iснуе така загадка: чому хлопцям так важко справити нужду в туалетi в присутностi нетерплячоi черги з вiдвiдувачiв кiнотеатру, якi прагнуть зайняти своi мiсця до початку сеансу. 13 Артерiальний тиск у станi спокою вважають пiдвищеним, якщо систолiчний артерiальний тиск – верхня позначка, що показуе силу, з якою кров витiкае з серця,– пiдiймаеться вище 140 або коли дiастолiчний тиск – нижня позначка, що показуе силу, з якою кров повертаеться до серця,– пiдiймаеться вище 90.