Чума (збiрник)
Альбер Камю


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Серед письменникiв та iнтелектуалiв минулого сторiччя, творчiсть яких викликала великий iнтерес серед iнтелiгенцii Заходу й чинила на неi значний вплив, одне з чiльних мiсць належить французькому письменнику, лауреату Нобелiвськоi премii, Альберу Камю (1913–1960). Вагомiсть його внеску в лiтературу i духовну культуру ХХ сторiччя важко переоцiнити.

Цiкавiсть сучасного читача до творiв Камю аж нiяк не зменшилась. Тому можна з певнiстю сказати, що творчiсть цього письменника витримала найсуворiшу i найсправедливiшу перевiрку – перевiрку часом.

Романи «Чужий», «Чума» та «Падiння», що представленi у цьому виданнi, вважаються одними з найкращих у творчому доробку Камю. Їх об’еднуе предмет роздумiв письменника – це людина, ii свiдомiсть i психологiя, ii мiсце i доля в свiтi, ii поведiнка в рiзних життевих ситуацiях.





Альбер Камю

Чума (збiрник)



L'ETRANGER, © Editions Gaffimard 1942

LA CHUTE, © Editions Gaffimard 1956

LAPESTE, © Editions Gaffimard 1947

© Д. С. Наливайко, передмова, 2006

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2012

© Видавництво «Фолю», марка cepii, 2010




Метафiзика абсурду й етика гуманiзму


Серед письменникiв та iнтелектуалiв минулого сторiччя, творчiсть яких викликала великий iнтерес серед iнтелiгенцii Заходу й чинила на неi значний вплив, одне з чiльних мiсць належить Альберу Камю. Це реноме Камю, при всiх дискусiях, якi ведуться навколо його спадщини, не дуже похитнулося i в наш час, що переконливо засвiдчуе вагомiсть його внеску в лiтературу й духовну культуру ХХ ст.

Творчий шлях Камю був непростий i нелегкий, на ньому було бiльш нiж досить труднощiв, напружених пошукiв i болiсних розчарувань. I все-таки можна сказати, що письменницька доля Камю складалася щасливо, – у тому розумiннi, що його творчiсть досить швидко була сприйнята сучасниками, спершу на батькiвщинi, а потiм i за ii межами. Їi розголос швидко зростав, а з ним i слава Камю, йому судилося стати одним iз «духовних лiдерiв» поколiння, одним iз визнаних речникiв i водночас наставникiв захiдноi iнтелiгенцii, яка переживала стресовi потрясiння. Ця слава Камю викликала й немало скепсису, зокрема в радянськiй критицi, якiй хотiлося бачити в нiй лише скороминущу данину модi.

Нинi вже можна з певнiстю сказати, що творчiсть Камю витримала найсуворiшу й найсправедливiшу перевiрку – перевiрку часом.

Ім’я автора «Чужого» й «Мiфу про Сiзiфа» вписане як в iсторiю лiтератури, так i в iсторiю фiлософii ХХ ст., i це цiлком виправдано, як i подiл його творчостi на «лiтературну» й фiлософську. Однак невиправданим е надто категоричний подiл Камю на «фiлософа» й «письменника», що нерiдко зустрiчаеться, подiл, що руйнуе його цiлiсний образ. Сам Камю неодноразово заперечував свою належнiсть до фiлософiв i волiв скорiше називати себе лiтератором.

Справдi, за своiм, сказати б, статусом вiн був «вiльним фiлософом», мислителем-есеiстом, а не фiлософом-професiоналом, на вiдмiну вiд Ж. П. Сартра чи Г. Марселя, вiн нiколи не прагнув до витворення фiлософськоi системи. Головний i, власне, единий предмет роздумiв Камю – це людина, ii свiдомiсть i психологiя, ii мiсце й доля в свiтi, ii поведiнка в рiзних життевих ситуацiях. А це предмет, спiльний з лiтературою, яку небезпiдставно визначають i як «людинознавство», що ж до форми роздумiв, есеiстики, то вона здавна входить до лiтературноi традицii, зокрема французькоi. Істотним е i те, що Камю тяжiв до образного типу мислення, яким позначена вся його творчiсть, зокрема есеiстична. Як побачимо далi, образ-поняття виступае у нього улюбленим засобом i формою вираження думки незалежно вiд рiвня ii абстрагованостi. З цим пов’язана внутрiшня потреба в мiфологiчних образах i мотивах, характерна для його творчостi, виразна мiфологiчна iнтенцiя його фiлософсько-художнього мислення.

За своiм духовним складом Камю не був кабiнетним мислителем i письменником. Постiйно йому був властивий жадiбний iнтерес до життя в його конкретицi, повнотi й розмаiттi його проявiв. Виходець iз найбiднiшого прошарку, вiн мав великий i рiзнобiчний життевий досвiд, яким мiг похвалитися мало хто з тогочасних французьких iнтелектуалiв. Безперечно, у цьому досвiдi – основа i визначальний iмпульс творчостi Камю, проте в нiй, на вiдмiну вiд письменникiв близького йому типу, зокрема старших його сучасникiв Мальро й Сент-Екзюперi, вiдсутне пряме, неопосередковане вираження пережитого й передуманого автором. Винятком е хiба що його останнiй, незавершений роман «Перша людина», де вiн часто вдаеться до специфiчноi документально-лiричноi форми вислову.

Необхiдно ще тут зазначити, що у французькiй культурi цi двi сфери духовноi дiяльностi, фiлософiя i лiтература, зближенi куди бiльше, нiж у нашiй культурнiй традицii. Принаймнi десь з часу пiзнього Вiдродження з’являеться у Францii тип культурного дiяча, який у своiй творчiй дiяльностi поеднуе двi названi сфери в нерозривну еднiсть. Досить згадати Монтеня i Паскаля, Лабрюйера й Ларошфуко, великих просвiтникiв XVIII ст. – Монтеск’е i Вольтера, Дiдро i Руссо, з пiзнiших часiв – Шатобрiана i мадам де Сталь, Ренана i Анатоля Франса. Ця традицiя не згасла i в ХХ ст., окрiм уже згадуваних Сартра й Г. Марселя, ii переконливо представляють такi вiдомi письменники, як Поль Валерi й Андре Жид, Андре Мальро й Сент-Екзюперi. Альбер Камю тiсно пов’язаний з цiею глибинною нацiональною традицiею, у нiй – одне iз джерел його творчостi.

Народився Альбер Камю 7 листопада 1913 р. в мiстечку Мандовi, в Алжирi, який на той час був французькою колонiею. Його батько, виходець iз Францii, був найманим сiльськогосподарським робiтником, мати, iспанка за походженням, працювала прибиральницею в багатих сiм’ях. Тяжко поранений у битвi на Марнi восени 1914 р., батько помер у шпиталi рiвно через рiк пiсля народження сина. Пiсля цього мати з дiтьми перебралася в мiсто Алжир, де оселилася в убогому передмiстi Белькурi. Майбутньому iнтелектуаловi довелося рости й навчатися на мiзерну платню, яку заробляла мати-прибиральниця. Та й освiту йому пощастило здобути лише завдяки тому, що один з учителiв лiцею, розпiзнавши в ньому обдаровану дитину, виклопотав для нього стипендiю. I пiд час навчання в Алжирському унiверситетi йому довелося працювати для «самоутримання», що призвело до виснаження органiзму й захворювання на сухоти. Словом, злиднi й соцiальна нерiвнiсть не були для Камю абстрактною соцiологемою, для нього це був свiт, знаний на власному життевому досвiдi, вiдкрита й болiсна проблема, про яку вiн не забував i тодi, коли став знаменитим письменником.

Однак було б помилкою уявляти молодого Камю таким собi «рiзночинцем», похмурим i обуреним, пригнiченим злиднями й комплексом соцiальноi неповноцiнностi. У спогадах друзiв i автобiографiчних екскурсах вимальовуеться зовсiм iнший образ: молодика життерадiсного й енергiйного, навiть експансивного, жадiбного i до знань, i до «радощiв земних», захопленого духовними горизонтами, якi перед ним вiдкривалися. Для нього багато важили i свiт чарiвноi середземноморськоi природи, який його оточував, i свiт духовноi культури, в який вiн усе глибше входив, ними вiн жив iнтенсивно, якщо не натхненно, урiвноважуючи тим соцiальне неблагополуччя. «Я перебував, – писав згодом Камю, – десь на пiвдорозi мiж злиднями й сонцем. Злиднi не дозволяли менi повiрити, нiбито все гаразд в iсторii i пiд сонцем; сонце навчало мене, що iсторiя – це ще не все. Змiнити життя – так, але тiльки не свiт, який я обожнював».

Та середземноморська природа i французька фiлософiя й лiтература були не просто захопленнями молодого Камю – вони ставали пiдвалинами його свiтогляду i його естетики. Ще в студентськi роки вiн пробуе звести iх в певну систему, оперту на середземноморську культурну традицiю, яка на рубежi столiть набула популярностi в iнтелектуальних i лiтературних колах Францii. У тiй чи iншiй мiрi й формi iй вiддали данину Ш. Моррас i М. Баррас, А. Франс i А. Жид, П. Валерi та iншi письменники. Середземноморська культурогема Камю теж засновуеться на античнiй культурi з ii пластично-чуттевим «поганством», з ii культом тiла, яке е i органiзуючим первенем свiтовiдчуття, i вищим критерiем мистецтва. Разом з тим Камю вважав, що «середземноморська культура» з ii специфiчним сенсуалiзмом, який не протиставляе дух i тiло, а зливае iх в органiчну еднiсть, е не тiльки антитезою сучаснiй европейськiй культурi, яка знаходиться в станi глибокоi кризи, а й панацеею вiд цiеi кризи, запорукою суспiльного й духовного оновлення.

Звичайно, це не означае, що коло iнтересiв i читань Камю обмежувалося письменниками та мислителями «середземноморськоi традицii» або ж тими, що тiею чи iншою мiрою до неi прилягають. У це коло входить i чимало iнших авторiв, зокрема глибоке враження та значний вплив справляе на нього Нiцше й водночас – Достоевський, котрий ним небезпiдставно сприймаеться як фiлософський опонент нiмецького мислителя у трактуваннi фундаментальних проблем буття, передусiм проблем онтологiчних та етичних. Проте свiтоглядна парадигма молодого Камю засновуеться на «середземноморськiй традицii», що засвiдчуеться i його ранньою творчiстю.

Писати Камю почав у передвоенний перiод, у 1937 i 1938 рр. виходять в Алжирi його збiрки коротких лiрично-фiлософських есе i нарисiв «Спiд i лице» та «Шлюби», де у вiльнiй формi, що поеднуе фiлософськi (чи фiлософiчнi) медитацii й лiричнi спалахи, знаходить вираження його «середземноморське свiтовiдчуття».

Цi мотиви знаходимо i в романi «Щаслива смерть», який був написаний Камю 1938 року, а побачив свiт через одинадцять рокiв пiсля смертi автора, у 1971 р. Цiлi сторiнки в ньому звучать як захопленi гiмни середземноморськiй природi, тiлесно-чуттевiй стихii буття, розчиненостi в нiй до решти. I головний герой роману Мерсо (який е однофамiльником головного героя роману «Чужий»), i деякi iншi персонажi – «сонцепоклонники» i «язичники» в своему свiтовiдчуттi, для них не iснуе сфера трансцендентного, для них едино прийнятнi боги – «тi, що смiються разом з людиною, спостерiгаючи палку гру моря й сонця».

Разом з тим Мерсо надiлений певними рисами нiцшеанця, а в його «середземноморське свiтовiдчуття» вплiтаються мотиви, спiвзвучнi нiцшевськiй «фiлософii життя». Це передусiм агресивна воля до самоствердження особистостi, що нехтуе моральними принципами й ставить особистiсть «по той бiк добра i зла». Мерсо вбивае Загрея i заволодiвае його багатством, оскiльки, як просвiтив його той же Загрей, без грошей у сучасному свiтi неможливо бути щасливим, а саме в щастi полягае сенс життя особистостi. Тут Камю приходить у своему ранньому романi до Достоевського, до проблеми «злочину й кари», але вирiшуе ii зовсiм не «за Достоевським». Звершивши вбивство Загрея, Мерсо не катуеться муками совiстi й не приходить до каяття та покути. У передсмертному мареннi його «раптом охопив порив несамовитоi братерськоi любовi до цiеi людини, яка ранiше була йому зовсiм чужою, тепер вiн зрозумiв, що, вбивши Загрея, вiн назавжди пов’язав себе з ним путами мiцнiшими, нiж пута любовi». Йому вiдкриваеться та iстина, що вiн i Загрей – духовнi брати в однаковому розумiннi «веселоi науки» життя, що приймае як належне його iмперативи, його красу i його безжальнiсть та жорстокiсть.

Рано пробуджуеться у Камю любов до театру, яку вiн теж пронiс через усе життя. Його зв’язок з театром був активним i рiзнобiчним: у рiзнi перiоди життя вiн виступав i актором, i режисером, i драматургом, i в усiх цих iпостасях водночас. Першi його кроки в цiй сферi дiяльностi були пов’язанi з «Театром працi», що призначався для алжирських робiтникiв. Для цього театру Камю пiдготував адаптацiю антифашистськоi повiстi Мальро «Час презирства» й iнсценування в чотирьох актах «Заколот в Астурii», постановка якоi була заборонена мунiципалiтетом мiста Алжира. За його активноi i рiзнобiчноi участi були здiйсненi постановки багатьох п’ес iз класичноi i сучасноi драматургii, вiд «Прометея закутого» Есхiла до «Пакетбота Тенасiтi» Ш. Вiльдрака. Найбiльш примiтною своею театральною постановкою Камю вважав iнсценування «Братiв Карамазових» Достоевського, в якiй на перший план було висунуто образ Івана Карамазова, i вiн же сам виконував цю роль. Це було вже наприкiнцi 30-х рр., коли Камю спiвробiтничав з пересувним театром «Екiп». До цього ж перiоду вiдноситься перший варiант його драми «Калiгула» (1938), яку вiн згодом доробляв, готуючи ii до видання у 1944 р. i до перевидання у 1947 р.

Молодий Камю виявляв також неабияку громадсько-полiтичну активнiсть. У 1934 р., ще бувши студентом, вiн вступае в комунiстичну партiю, проводить пропагандистську й культуртрегерську роботу, входить в алжирський комiтет сприяння мiжнародному руху на захист культури вiд фашизму, органiзовуе вже згадуваний «Театр працi» i здiйснюе постановки вiдповiдного спрямування для робiтничоi аудиторii. Через три роки вiн вийшов iз комунiстичноi партii, пересвiдчившись, що вона слухняно виконуе розпорядження й iнструкцii, якi приходили з Москви, зокрема в питаннях агiтацii серед корiнного арабського населення Алжира. Але й пiсля виходу з компартii вiн не вiдмовлявся вiд певного спiвробiтництва з комунiстами, а своi соцiалiстичнi симпатii й орiентацii зберiг до кiнця життя. Можна сказати, що Камю лишився прибiчником соцiалiзму в дусi скандинавськоi соцiал-демократii, соцiалiзму, що турбуеться про реальну живу людину, а не про щастя всiх трудящих у майбутньому, що досягаеться тотальним насиллям i мiльйонами жертв.

У передвоеннi роки Камю активно спiвробiтничае в лiвiй демократичнiй газетi «Альже репюблiкен», де проявляе себе як блискучий журналiст. Своiми гострими статтями на соцiальнi, полiтичнi й нацiональнi теми вiн викликае лють у колонiальноi адмiнiстрацii Алжира. З початком другоi свiтовоi вiйни i введенням военноi цензури газета була закрита, i Камю залишаеться без роботи. Це й спонукае його навеснi 1940 р. виiхати до Парижа, де вiн отримав роботу в однiй iз столичних газет.

Але це його перше перебування у Францii виявилося короткочасним. Приiхав вiн нiби для того, щоб стати очевидцем нацiональноi катастрофи, розгрому Францii та ii окупацii нiмецько-фашистськими вiйськами. Утiм, у Парижi вiн устиг завершити роман «Чужий» i з його рукописом у заплiчнику пробирався через усю краiну на пiвдень, звiдки вiдбув до Алжиру; вийшов роман улiтку 1942 р. в Парижi. Деякий час Камю вчителював в алжирському мiстi Оранi, де закiнчив «Мiф про Сiзiфа» i зробив першi начерки до роману «Чума».

Восени 1941 р. Камю повернувся до окупованоi Францii, де розпочинався рух Опору. Пояснюючи мотиви, якими вiн при цьому керувався, Камю згодом писав: «Є люди, до яких звертатися з подiбним запитанням немае сенсу, i я належу до них. Просто в той час я бiльше нiде себе не мислив, от i все. Менi здавалося i здаеться досi, що не можна ставати на бiк концтаборiв…» У Францii письменник приеднуеться до руху Опору, спiвробiтничае в пiдпiльнiй газетi «Комба», а з 1944 р. очолюе цю газету. В 1943 – 44 рр. вiн публiкуе в нелегальнiй пресi «Листи до нiмецького друга», в яких з гуманiстичних позицiй осуджуе спроби виправдання людиноненависницькоi iдеологii фашизму. Тут вiн вносить корективи i в деякi своi надто умогляднi фiлософсько-етичнi постулати, якi допускали й висновки, що розбiгаються з гуманiстичною етикою. Тим часом «Чужий» i «Мiф про Сiзiфа», якi побачили свiт в 1942 – 43 рр., викликали значний резонанс у Францii i привернули до Камю увагу в колах iнтелiгенцii.

Сприйнятi як твори екзистенцiалiстськi, i «Чужий», i «Мiф про Сiзiфа» виявилися спiвзвучними умонастроям, якi на той час ширилися серед французькоi iнтелiгенцii. До речi, екзистенцiалiзм зажив у Францii визнання i популярностi саме в цi роки нацiональноi катастрофи, мороку та вiдчаю, i це не було випадковiстю. Рiч у тiм, що екзистенцiалiзм, особливо в своему камюсiвському варiантi, пропонував таку модель iснуючоi ситуацii i поведiнки в цiй ситуацii, яка значною частиною iнтелiгенцii сприймалися як адекватна iй у своiй трагiчностi. Постулуючи абсурднiсть дiйсностi, Камю разом з тим проголошував, що розум людини не примиряеться з нею i не може примиритися за самою своею природою. Тому мисляча людина – i в цьому ii краса та велич – кидае виклик абсурдовi, трагiчно свiдома того, що остаточно подолати вона його не зможе. «Для людини без шор, – каже Камю в «Мiфi про Сiзiфа», – немае видовища прекраснiшого, нiж свiдомiсть у двобоi з дiйснiстю, яка перемагае. Нi з чим не зрiвняти образ гордоi людяностi… Дисциплiна, якiй дух себе пiдпорядковуе, воля, яку вiн куе з будь-якого пiдручного матерiалу, рiшучiсть зустрiчати все вiч-на-вiч, – у цьому е могуть i непересiчнiсть».

Цей трагiчний стоiцизм, притаманний фiлософii Камю, сприймався французькою iнтелiгенцiею в роки вiйни й руху Опору як гiдний етичний принцип i пробуджував активний вiдгук.

У Камю, як i в багатьох представникiв французькоi iнтелiгенцii, рух Опору пробудив надii на консолiдацiю демократичних сил i докорiнне оновлення рiзних сфер життя пiсля перемоги над фашизмом. Цим у великiй мiрi живилася та бурхлива духовна енергiя, яку Камю виявляе в останнi роки вiйни й першi повоеннi роки. Звичайно, письменника окрилювало й те, що його твори знаходили все ширший вiдгук у Францii та за ii межами, що своiм словом вiн може впливати на свiдомiсть i дii сучасникiв. Цей перiод позначений високим злетом творчоi активностi Камю, i водночас у його творчостi вiдбуваються iстотнi зрушення, вiдбуваеться, за визначенням самого письменника, перехiд вiд «етапу абсурду» до «етапу протесту». У 1947 р. виходить у свiт роман «Чума», який зафiксував вищу точку iдейноi еволюцii Камю.

Одна за одною з’являються його драми «Непорозумiння» (1944), «Стан облоги» (1948) i «Справедливi» (1949), якi з успiхом йдуть на сценах паризьких театрiв. Як i ранiше, вiн активно працюе в жанрах фiлософськоi есеiстики та громадсько-полiтичноi публiцистики, виступае також у ролi лiтературного критика. Завершуеться цей перiод його творчоi дiяльностi вiдомим есе «Бунтiвна людина» (1951), яке викликало широкий резонанс серед свiтовоi громадськостi.

У 50-х рр. творча активнiсть Камю поступово йде на спад, повiльно, але неухильно вимальовуеться загроза свiтоглядноi i творчоi кризи, яка й наступила в другiй половинi десятирiччя. Життя вимогливо ставило все складнiшi проблеми, на якi письменник, що взяв на себе роль наставника й моралiзатора, часто був неспроможний дати переконливу вiдповiдь. Загострюються суперечностi, притаманнi його свiтогляду й суспiльно-полiтичнiй позицii, що почасти проявилося вже в його есе «Бунтiвна людина». Реакцii Камю на подii та процеси, що вiдбуваються в рiзних сферах життя, на перипетii iсторii все вiдчутнiше набувають негативiстського характеру. Все частiше вiн говорить «нi» i все вiдчутнiше бракуе йому ствердження позитивних цiнностей, конструктивних iдейних пошукiв та iхнiх переконливих художнiх втiлень. Його нотатники й щоденники останнiх рокiв життя наповненi скаргами на духовну самотнiсть, на розлад iз сучасниками, що дедалi поглиблювався, на затяжну творчу безплiднiсть. «Останнi п’ять рокiв, – записав вiн у травнi 1959 р., – я критикую самого себе, те, у що вiрив, чим жив. Тому тi, хто подiляв тi ж iдеi, вважають, що я маю на увазi iх, i дуже на мене ображаються; але ж нi, я веду вiйну сам iз собою i або знищу сам себе, або зможу вiдродитися, ось i все».

Останнiм завершеним художнiм твором Камю була повiсть «Падiння» (1955), твiр, такий же характерний для його творчостi 50-х рр., як «Чужий» i «Чума» для двох попереднiх етапiв. Через рiк виходить збiрка оповiдань «Вигнання i царство», яким значною мiрою властивий експериментальний характер, тут Камю нiби випробовуе рiзнi прийоми й стилi художньоi прози. Того ж 1957 р. вiн одержав Нобелiвську премiю за свою творчiсть i став – аж дотепер – наймолодшим лауреатом цiеi дуже престижноi премii. Виголошенi ним пiд час церемонii вручення премii промова й доповiдь викликали розголос в усьому свiтi. Висловлюючи свiй символ вiри, Камю заявляв, що сьогоднi митець «не може бути слугою тих, хто робить iсторiю, – навпаки, вiн на службi у тих, хто вiд неi страждае», що його обов’язок – «у вiдмовi плодити лжу про те, що знаеш, i в спротивi гнобленню». Цiкава й глибоко особистiсна, iнтимна реакцiя на звiстку про присудження премii. У нотатнику Камю записав: «Нобелiвська премiя. Незвичайне почуття жахливоi втоми i суму. У двадцять рокiв, голий i босий, я знав, що таке справжня слава. Мати». В останнi роки життя Камю працював над романом «Перша людина», який залишився незавершеним. За чернетками й начерками цей останнiй твiр Камю був пiдготовлений до друку й виданий його донькою вже на початку 90-х рр.

Загинув Камю в автомобiльнiй катастрофi на самому початку 1960 р.

Альбера Камю разом iз Сартром прийнято визначати як найвидатнiших екзистенцiалiстiв у французькiй i всiй захiднiй лiтературi. Проте, сам Камю цю приналежнiсть не раз заперечував i навiть заявляв, що його творчiсть е скорше опозицiею екзистенцiалiзму. I справдi, для подiбних заперечень у нього були серйознi пiдстави, бо багато в чому вiн далеко розходився з екзистенцiалiзмом гайдеггерiвського чи сартрiвського взiрця.

Та справа тут полягае i в тому, як розумiти самий екзистенцiалiзм. Звичайно, Камю важко вiднести до нього, якщо розумiти його як фiлософську доктрину або ж визначену, досить чiтко окреслену понятiйну систему. Насправдi це радше поширений умонастрiй, якому притаманнi спiльнi свiтогляднi мотиви, спорiдненi або близькi помiж собою. Першорядна роль належить суб’ективно-особистiсному чиннику, що витiкае iз природи екзистенцiалiзму як свiтоглядноi структури. Звiдси, до речi, властиве йому тяжiння до есеiстичного вислову, що перебувае на межi мiж фiлософiею i лiтературою.

Слiд звернути увагу на таку значущу закономiрнiсть у розвитку екзистенцiалiзму: виник вiн як фiлософська течiя (М. Гайдеггер i К. Ясперс у Нiмеччинi, М. Мерло-Понтi й Г. Марсель у Францii, М. Бердяев i Л. Шестов у Росii), але на пiзнiх етапах свого руху став переважно течiею лiтературною, проявившись у творчостi численних захiдно-европейських i американських письменникiв середини й другоi половини ХХ ст. Тими ж iнтелектуалами, якi iнспiрували й здiйснили цей перехiд екзистенцiалiзму в лiтературу, були французи Жан-Поль Сартр i Альбер Камю.

Але якi iдеi й умонастроi складають серцевину екзистенцiалiзму i як вони проявляються у Камю? Екзистенцiалiзм передусiм характеризуеться зосередженiстю на власне особистостi, на особистостi, так би мовити, емпiричнiй, вилученiй iз будь-яких систем ii iнтегрування – релiгiйних, метафiзичних, соцiальних, полiтичних тощо, i залишенiй «наодинцi» з iснуванням. В екзистенцiалiзмi саме ця особистiсть, ii iснування приймаеться за едину достовiрну реальнiсть, основу й вiдправну точку осмислення буття. Основоположний постулат екзистенцiалiзму проголошуе: екзистенцiя передуе есенцii, iснування передуе сутностi.

Зосереджуючись на особистостi та ii iснуваннi, екзистенцiалiзм не може обiйти питання ii пов’язаностi з «iншим» та соцiумом. Визнаючи цю пов’язанiсть, екзистенцiалiсти, проте, дають iй суто негативiстське витлумачення. У них вона аж нiяк не е iнтегрованiстю особистостi певною соцiальною спiльнотою, ii включенiстю в тi чи iншi соцiальнi процеси й контексти. Особистiсть у екзистенцiалiстiв самотня й самоцiльна, ii буття – це переважно протидiя середовищу, iншому, а також суспiльству, державi, якi нав’язують iй свою волю, своi закони й мораль, вiдчужують ii, прагнуть перетворити в знаряддя, у засiб чи функцiю. Ідея самотностi й вiдчуженостi особистостi, ii приреченостi на самотнiсть i вiдчуженiсть е однiею з провiдних у фiлософii та лiтературi екзистенцiалiзму. Щодо Камю, то подiбна тотальнiсть була йому чужою, у нього й «абсурднi героi» не сприймають природу як чужу й ворожу стихiю, тут на завадi ставала характеризована вище «середземноморська» культурна традицiя.

Особливо зближуе Камю-мислителя з екзистенцiалiстами iдея абсурдностi буття, на якiй вiн переважно й зосереджуеться. Вiн визначав абсурд як «метафiзичний стан людини в свiтi», отже, як фундаментальну проблему людського буття. Причому для Камю, як, зрештою, i для iнших екзистенцiалiстiв, абсурднiсть не е онтологiчною категорiею, iманентною свiтобудовi, – вона е породженням самоусвiдомлення людини в свiтi. Зрештою, «абсурдна свiдомiсть» породжуе те, що називають «абсурднiстю свiту» – свiту, в якому «вмер Бог», в якому людина втратила вiру в свое безсмертя й у вищий сенс буття та свого призначення. Свiт як такий не е анi абсурдним, анi розумним, вiн е позалюдською реальнiстю, байдужою до «вимог розуму» й бажань людини.

У нас ще недавно Камю вiдносили до мислителiв-iррацiоналiстiв, але без достатнiх на те пiдстав, усупереч його вiдданостi розумовi як останнiй i единiй опорi та надii людини. Вiн не вважав свiт iррацiональним хаосом i не заперечував можливостей його наукового пiзнання, проникнення в найскладнiшi реальностi макро – й мiкрокосмосу. Але вiн вважав, що цi науковi досягнення не наближають нас до пiзнання людського сенсу буття, не дають вiдповiдi на глибиннi екзистенцiйнi питання: для чого ми прийшли в свiт i в чому сенс нашого буття поза самим актом бiологiчного iснування? Це тi екзистенцiйнi питання, вiдповiдi на якi давала релiгiя, але, на думку Камю, вiдповiдi iлюзорнi, котрi вже не можуть задовольнити «мислячу тростину» новiтньоi доби. Неспроможна дати вiдповiдi на цi питання й фiлософiя, збиваючись на телеологiчнi моделi, тобто приписування свiтовi якоiсь вищоi цiлi, запрограмованоi в об’ективному ходi речей.

Усi цi питання трактуються Камю в його першому великому фiлософському творi, в есе «Мiф про Сiзiфа», який мае пiдзаголовок «Етюд про абсурд». Заперечуючи проти онтологiзацii абсурду, Камю проголошував: «Поза людським розумом немае абсурду. Отже, разом зi смертю зникае й абсурд, як i все iнше. Але абсурду немае i поза свiтом». Абсурд iснуе лише в «людському всесвiтi», i виникае вiн iз протистояння людськоi свiдомостi нерозумному й непроникному свiтовi, з усвiдомлення закинутостi людини в цей свiт i ii минущостi. «Якби я був деревом чи твариною, – пише Камю, – проблема сенсу зникла б зовсiм, бо я став би часткою цього свiту. Я був би цим свiтом, якому я нинi протистою всiею моею свiдомiстю, моею вимогою волi. Нiкчемний розум протиставив мене всьому творiнню, i я не можу вiдмiнити його розчерком пера». З цим усвiдомленням дiйсного мiсця людини в свiтобудовi з’являеться вiдчуття абсурду, який i е ii «метафiзичним станом у свiтi».

Але абсурд береться Камю як вихiдний пункт роздумiв, на перший план в есе висуваеться питання про вихiд iз цього «метафiзичного стану». Це питання вирiшуеться автором категорично, на його думку, iснують тiльки два виходи зi стану абсурду, унiверсального безглуздя: або фiзичне самогубство, тобто знищення того, хто волае про сенс життя, або «фiлософське самогубство», стрибок через стiну абсурду в iлюзiю, що надiляе вакуум людським змiстом i сенсом. Пiддаючи обидва цi варiанти докладному аналiзу, заснованому на численних прикладах i прецедентах, Камю, зрештою, не схиляеться до жодного з них.

Але що ж тодi пропонуеться? Вiдповiдь слiд шукати в заключному нарисi, який дав заголовок всьому есе. Тут Камю звертаеться до грецького мiфу про Сiзiфа. Мисляча людина уподiбнюеться автором цьому мiфiчному герою, бо вона приречена на вiчне протистояння абсурду й боротьбу за самоствердження без надii на перемогу. «Сiзiф, пролетарiй богiв, безсильний i бунтiвний, знае про безкiнечнiсть своеi сумноi долi; про неi вiн думае, спускаючись з гори. Яснiсть бачення, яка мала бути його мукою, перетворюеться на його перемогу». Отже, яснiсть розуму не тiльки вiдкривае людинi трагiзм ii iснування, але й стае ii единою опорою i джерелом сили, що дозволяе кидати виклик богам. Одне слово, у заключному нарисi «Мiфа про Сiзiфа» екзистенцiалiзм обертаеться на трагiчний стоiцизм, що загалом характерно для Камю.

Постулат абсурдностi буття людини спiльний для екзистенцiалiстiв, розбiжностi починаються у ставленнi до абсурду, у визначеннi позицii щодо цiеi прикроi реальностi буття. Виразно проявляються цi розбiжностi мiж Сартром i Камю, яких певний час вважали однодумцями. Ще 1938 року, рецензуючи в алжирськiй газетi роман Сартра «Нудота», Камю писав: «Виявити абсурднiсть життя – аж нiяк не завершення, а тiльки початок… Нас цiкавить не це вiдкриття як таке, а його наслiдки й правила поведiнки, що з нього випливають». Не влаштовуе Камю й те, що протагонiст роману Сартра «пiдкреслюе все те, що його вiдштовхуе в людинi», замiсть того, щоб засновуватися в пiдходi до людини на ii трагiчнiй величi, породжуванiй непоправним розладом зi свiтом.

Першим твором Камю, де екзистенцiалiстська проблематика отримала завершене вираження, була драма «Калiгула». Спершу м’який i сором’язливий правитель, Калiгула пiсля смертi сестри й коханки спiзнав, що всi люди смертнi й нещаснi, що все позбавлене сенсу й логiки, в усьому й завжди пануе абсурд. Насильник i вбивця не за природними нахилами, а з фiлософського принципу, Калiгула вiдкидае будь-якi моральнi норми, принижуе всiх, знущаеться, убивае, чинить неймовiрнi злочинства й блюзнiрства, проголошуе себе богинею Венерою i примушуе вiддавати йому вiдповiдну шану. Усе це вiн чинить, аби втовкмачити в голови пiдданих правду цього свiту, яка полягае в тому, що ii немае, аби увиразнити, зробити цiлком очевидним абсурд як едину iстину буття, щоб усi це могли осягнути. Сам же вiн хоче досягти справжньоi, безмежноi свободи, стати для пiдданих богом i долею.

Протагонiст першоi драми Камю обрав хибний шлях для вирiшення основних екзистенцiальних проблем, який приводить його до краху й загибелi. Перед смертю вiн робить висновок: «Я не знайшов iстинного шляху, нi до чого не прийшов. Моя свобода була неповна».

Проблема абсурдноi людини в абсурдному свiтi знаходить глибоке й неоднозначне тлумачення в романi Камю «Чужий», який е центральним твором першого етапу творчостi письменника, «етапу абсурду» за його визначенням.

Що передусiм впадае у вiчi, коли знайомишся з протагонiстом цього роману, дрiбним службовцем Мерсо, так це його повне збайдужiння до всього на свiтi й до самого себе. Найуживанiша фраза в романi – «менi це байдуже» та ii варiацii «менi однаково», «мене це не обходить» та iн. Причому з’являються вони лише в мовi Мерсо (чи у не власне прямiй мовi, де звучить його голос) i, зрештою, перетворюються на своерiдний лейтмотив його образу. Коли патрон пропонуе Мерсо попрацювати в Парижi, той у вiдповiдь заявляе, що йому байдуже, де жити. Таку ж цiлковиту байдужiсть вiн виявляе в особистому життi, i коли Марi запитуе, чи думае вiн з нею одружитися, Мерсо вiдповiдае, що йому байдуже, але якщо вона цього бажае, то можна й одружитися. Незворушно сприймае Мерсо й смерть матерi, поховавши ii, вiн iде з Марi в кiно, а потiм спить з нею. З вiдчуженiстю Мерсо тiсно пов’язана його моральна iндеферентнiсть: загальноприйнятi моральнi норми й принципи не мають над ним сили, регуляторами його поведiнки, як у первiсноi людини, виступають чуттевi реакцii й спонуки.

У романi не показуеться, як Мерсо став таким, яким вiн е. Лише в одному мiсцi натяками говориться, що замолоду вiн був таким, як i всi люди, i нiщо людське не було йому чуже чи, точнiше, байдуже. Далi приходить вiдчуття того, що все позбавлене справжнього сенсу, наступае вiдчуження, яке дедалi глибшае i зрештою призводить до перетворення Мерсо на «людину абсурду». Протагонiст роману поводиться, мислить, вiдчувае себе як людина, що пережила «метафiзичне прозрiння» i iй вiдкрилися найглибшi екзистенцiйнi iстини: що люди самi пiд порожнiм небом, що смерть – це зникнення абсолютне й безповоротне, що життя позбавлене вищого призначення й сенсу, а розумiння «нульового результату» будь-якоi людськоi активностi, який спричиняеться смертю, знецiнюе саму активнiсть. Вiдчуженiсть вiд усього, втрата об’ективних i осмислених мотивiв дiяльностi та потреби в нiй руйнуе структуру людськоi особистостi, призводить до стану повноi прострацii – iнтелектуальноi, емоцiйноi, моральноi. Усе це вiдбуваеться з Мерсо, у цьому й полягае сутнiсть «людини абсурду», як вона уявлялася авторовi роману.

Проте, якби образ Мерсо зводився до цiеi сутностi, то ми мали б образ-тезу, що однозначно виражае фiлософську iдею абсурдизму. Звичайно, це й не образ-характер реалiстичного соцiально-побутового роману, а передусiм певна фiлософська еманацiя. Та е в образi й iншi аспекти, якi перебувають у певнiй розбiжностi з домiнантою, створюючи вiдтак його внутрiшнiй простiр, уносячи в нього певнi риси характеру й оживляючи його.

Так, вiдчуженiсть Мерсо не е всеохопною, цiлковитою. Вiн вiдчужений вiд суспiльства, вiд людського свiту, але тiсно пов’язаний зi свiтом природи, елементарних почуттiв та iнтенсивно живе ними. Йому притаманна «повнота чуттiв», з якоi починаеться особистiсть, але протагонiст роману зупинився на цьому рiвнi, «замкнувся» на ньому. Мерсо наповнюе блаженним вiдчуттям сонце, i в його протокольно-стриманiй, беземоцiйнiй розповiдi прориваються майже гiмнiчнi нотки, коли мова заходить про сонце, море, чуттевi розкошi природи. Коли вiн потрапляе до в’язницi, вiд тюремноi неволi страждае його тiло, тодi як дух залишаеться у звичному для нього станi прострацii. Отже, Мерсо – це й така собi «природна людина», що своею елементарнiстю, еднiстю зi свiтом природи i своею стороннiстю в соцiумi нагадуе «природних людей» просвiтникiв XVIII ст., зокрема фiлософських повiстей Вольтера. I небезпiдставно Сартр у своiй iнтерпретацii «Чужого» (1943) прямо пов’язував роман Камю з традицiею вольтерiвських фiлософських повiстей.

Певна суперечнiсть образу Мерсо простежуеться i в iншому планi. Водночас з моральною iндиферентнiстю йому властива правдивiсть, нездатнiсть кривити душею i фальшивити, а це теж моральна чеснота, до того ж високого гатунку. I саме ця чеснота «стороннього» стае серйозною перевiркою для суспiльства, якоi воно не витримуе. Для героя ж ця чеснота стае причиною смертi: своею щирiстю, нездатнiстю прийняти правила гри, що iх йому нав’язують, вiн викликае пiдозру в суддiв, i йому як «людинi, небезпечнiй для суспiльства», виносять смертний вирок. У передмовi до американського видання роману Камю писав про свого героя: «Вiн вiдмовляеться вiд брехнi. Брехати – це не просто говорити те, чого не було насправдi. Це також i головним чином – говорити бiльше, нiж було насправдi, а в тому, що стосуеться людського серця, – говорити бiльше, нiж почуваеш… Усупереч видимостi, Мерсо не хоче спрощувати життя. Вiн говорить те, що е насправдi, вiн вiдмовляеться вiд фальшу, i ось уже суспiльство почувае себе пiд загрозою». I письменник робить висновок: «Не такоi вже й великоi помилки припустяться тi, хто прочитае в «Чужому» iсторiю людини, яка без будь-якоi героiчноi пози згоджуеться померти в iм’я iстини».

Друга частина роману вiдрiзняеться вiд першоi не тiльки характером сюжету, а найперше тим, що в нiй наперед виходить iнша проблематика. Якщо основний змiст першоi частини становить анатомiя свiдомостi «людини абсурду», то в другiй частинi у центрi уваги – абсурднiсть свiту, критика суспiльства, його iдеологii та моралi. Роман Камю «Чужий» – це й розповiдь про насильство, що його чинить суспiльство над «природною людиною», та про вбивство ii. Цей поворот теми, це, так би мовити, перетворення Адама на Христа, не порушуе структурноi едностi роману завдяки вдалому композицiйному вирiшенню, простому й ефективному.

Усе те, що в першiй частинi твору показано реально, у натурi, у другiй частинi постае вже як предмет судового слiдства та офiцiйно-моралiзаторського тлумачення. I це «друге дзеркало» до невпiзнання спотворюе натуру. Це не просто торжество казенного формалiзму, вiчного ворога життя, що не вкладаеться в приписи та норми, а й iдеологiзацiя елементарних людських вчинкiв та iхнiх спонук, унаслiдок чого вони починають здаватися злочинами – моральними, громадськими, юридичними.

Слiд ще сказати про стиль роману, який вражае надзвичайною стриманiстю й прямотою вислову, убогiстю епiтетiв i майже цiлковитою вiдсутнiстю тропiв, якоюсь навмисною знебарвленiстю. I це не вiд художньоi безпорадностi автора, навпаки, написати визначний твiр, обмеживши себе такою вбогою палiтрою, мiг тiльки справжнiй майстер слова. Усi цi стильовi особливостi перебувають у прямiй вiдповiдностi за змiстом твору, сутнiстю героя i обумовлюються ними. «Чужий» Камю може слугувати хрестоматiйно-наочним пiдтвердженням тому, що в справжньому творi мистецтва всi компоненти форми значущi й у своiй сукупностi втiлюють художнiй змiст в усiй його повнотi й багатствi.

Це вiд повноi вiдчуженостi Мерсо, «людини абсурду», походить те, що вiдомий французький учений Р. Барт визначив як «нульовий градус письма». Написано твiр короткими фразами предметно-констатуючого змiсту, що прагнуть «закруглитися», замкнутися на собi й взаемоiзолюватися. Як говорив Сартр у згадуваному розглядi «Чужого», тут «мiж кожною фразою свiт знищуеться i вiдроджуеться», тут кожна фраза – “це острiв”». Нагадаю, що оповiдачем у романi виступае сам «чужий», i цi особливостi стилю – не що iнше, як вираження структури його свiтосприймання, його свiдомостi. Для нього iснуе лише теперiшне, наявне, що в цей момент сприймаеться чуттями. Причинно-наслiдковi зв’язки послаблюються, i кожен предмет, кожна чуттева мить тяжiе до вiдокремленого iснування. Звiдси й така характерна особливiсть стилiстики твору, як цiлковите переважання зв’язкiв сурядностi над зв’язками пiдрядностi.

За вiдомим висловом Камю, «абсурд мае сенс лише настiльки, наскiльки з ним не згоджуються». Письменник не задовольнявся констатацiею абсурдностi буття, а й прагнув знайти позитивнi вирiшення, дати вiдповiдь на кардинальнi питання: як i для чого жити. Слiд, проте, сказати, що в цьому сенсi результати «Чужого» досить-таки скромнi, це визнавав i його автор. Важливим кроком на цьому шляху став роман «Чума», в якому вiдбуваеться перехiд вiд «естетики абсурду» до «естетики бунту».

Першi начерки до роману «Чума» були зробленi Камю ще на початку 1941 р., коли вiн учителював в Оранi. Перший варiант твору був завершений у 1943 р., але автора вiн не задовольнив, i робота над романом тривала, вбираючи новий життевий досвiд Камю, учасника руху Опору. Вийшов роман уже в повоенний час, у 1947 р. Вiн став мiстком i завершеним утiленням того, що Камю осмислив i пережив у роки суворих випробувань, вираженням значних свiтоглядних зрушень i вiдкриттям нових iстин. Зiставляючи «Чужого» й «Чуму» в цьому розтинi, iхнiй творець писав: «Чума» в порiвняннi з «Чужим», безперечно, знаменуе перехiд вiд самотнього бунтарства до визнання спiльноти, чию боротьбу необхiдно подiляти. I якщо iснуе еволюцiя вiд «Чужого» до «Чуми», то вона вiдбуваеться в напрямi до солiдарностi й спiвучастi».

«Чуму» Камю вiдносять до романiв про антифашистську боротьбу й рух Опору, i для цього е своi пiдстави. Та й автор прямо проголошував: «Явний змiст «Чуми» – це боротьба европейського руху Опору проти фашизму». Говорив вiн i про те, що прагнув у романi “вiддати атмосферу задухи, в якiй ми жили, атмосферу загрози й вигнання, в якiй скнiли”». Однак усiм цим змiст твору далеко не вичерпуеться, навiть бiльше, акцент у ньому змiщено на трактування позачасових фiлософських проблем буття. «Водночас, – провадив Камю, – я поширив значення цього образу (образу чуми – Д. Н.) на буття в цiлому».

За жанровою природою цей твiр Камю – це роман-притча, належить вiн до поширеного в новiтнiй iнтелектуальнiй прозi жанру, що характеризуеться унiверсальнiстю й багатозначнiстю змiсту. До того ж «Чума» Камю – одне з примiтних явищ у цьому жанрi, поряд з «Процесом» i «Замком» Кафки, «Котлованом» i «Чевенгуром» Платонова, «Санаторною зоною» Хвильового, «Володарем мух» i «Шпилем» Голдiнга тощо. Фабула роману-притчi алегорична, вона позначена смисловою багатозначнiстю i несе в собi потенцiйну можливiсть «прикладання» до рiзних сфер дiйсностi, рiзних ii явищ, процесiв, структур. Тим самим романи-притчi нового часу наближаються до мiфу й набирають рис романiв-мiфiв, нерiдко зливаючись з ними.

Удавшись до самоаналiзу, Камю знаходить у собi митця, схильного перетворювати наявну дiйснiсть у мiфiчнi парадигми. 1950 року вiн визнавав: «Досi я не був романiстом у прямому значеннi слова. Скорiше я був митцем, що творить мiфи вiдповiдно до своiх пристрастей i своiх тривог». Тим же твором Камю, де цi його мiфотворчi нахили виявилися найвiдчутнiше, е, безперечно, роман «Чума», – попри всю вiдданiсть автора принципу духовноi дисциплiни, рацiоналiстичностi мислення i суворiй логiцi викладу.

Фабула роману «Чума» – хронiка чумного року в Оранi, жахливоi епiдемii, яка вкинула городян у безодню страждань i смертi. Написана ця хронiка людиною, яка визнае лише факти й прагне до точностi iх викладу, нiчим не поступаючись заради оздоб стилю. Їi автор – доктор Рiе, який i за своiм iнтелектуальним складом, i за характером занять шануе розум та логiку i не приймае двозначностi, хаосу, iррацiональностi. Але це стосуеться лише «хронiки», тобто притчевоi фабули, сама ж чума, образ, що витворюеться всiм романом (а твiр – це теж образ, тiльки iншого рiвня й масштабу) – мiфiчно багатоплановий i багатозначний, унiверсальний за своiм параболiчно-символiчним змiстом. Чума у Камю – це не тiльки фашизм, «коричнева чума», як тодi називали його в усiй Європi, а й зло взагалi, так би мовити, метафiзичне зло, невiддiльне вiд буття, iманентно йому властиве. Але й цим не вичерпуеться «суперобраз» роману: чума – це й абсурд, який тут осмислюеться i як форма iснування зла, i як трагiчна «доля людська», бо зло нездоланне, й iншi значення та змiстовi вiдтiнки.

«Чума» Камю – роман фiлософський, i природно, що на першому планi в ньому фiлософська проблематика, фiлософське, тобто узагальнено-унiверсальне трактування зла в контекстi людського буття. Саме так i осмислюеться чума головними героями роману, iнтелектуалами Рiе i Тарру, устами яких найчастiше говорить автор. Для них чума, зло – це щось невiддiльне вiд людини та ii iснування, найнебезпечнiша ж вона тим, що навiть той, хто не хворий, все одно носить хворобу у своему серцi.

У контекстi роману чума – унiверсальна метафора зла в усiй його багатоликостi й нездоланностi. Стан «зачумленостi» – той стан, якого майже нiкому не вдаеться уникнути, а його подолання вимагае постiйноi мобiлiзацii волi, духовних i моральних сил особистостi. Бути «зачумленим», за Камю, – це не тiльки чинити насильство, а й не повставати проти нього. «Зачумленiсть» – не лише готовнiсть убивати, а й примиреннiсть з тим, що вбивають. До «зачумленостi» вiднесене й самовпевнене невiгластво, при чому автор вважае, що особливо небезпечним воно стае, отримавши владу над людьми. Усi люди тою чи iншою мiрою перебувають у невiданнi, це сумна «доля людська», бо абсолютне знання неможливе. Найстрашнiше зло, резюмуе автор, це невiдання, яке вважае, що йому все вiдоме, i тому можна вбивати. Тут Камю спираеться на iсторичний досвiд ХХ ст., моторошний досвiд нацистськоi Нiмеччини й бiльшовицькоi Росii.

Люди доброi волi можуть перемогти конкретне зло, але iм нiколи не досягнути перемоги над злом у свiтобудовi. «Що таке чума?» – запитуе Тарру у доктора Рiе, i той, подумавши, вiдповiдае: «Нескiнченна поразка». I тому у фiналi роману, слухаючи радiсний гамiр городян, якi святкують звiльнення мiста вiд чуми, доктор Рiе думае про те, що будь-яка радiсть перебувае пiд загрозою, бо вiн знае, що «бацила чуми нiколи не вмирае, нiколи не щезае» i що знову, «можливо, настане день, коли на лихо i як наука людям чума розбудить пацюкiв i пошле iх конати на вулицi щасливого мiста».

Слiд, проте, зазначити, що Камю непокоiло не так зло саме собою, як позицiя людини перед цiею невблаганною реальнiстю буття. А це означае, що не метафiзика зла, а гуманiстична етика виходить на перший план у романi «Чума». Свiдомiсть того, що остаточна перемога над злом недосяжна, не паралiзуе розум i волю головних героiв роману, iхньоi готовностi самовiддано боротися з чумою. Автор шукае в людинi тi сили, тi потенцii, якi пiднiмають ii супроти зла, i знаходить iх передусiм у моральнiй природi людини. Це, до речi, зближуе його позицiю з вiковою традицiею французькоi культури, зокрема з письменниками-моралiстами XVII ст. та просвiтниками XVIII ст.

Роман «Чума» цiкавий i як художне явище. Написаний вiн у пiдкреслено стриманiй i об’ективнiй манерi, у формi хронiки однiеi епiдемii, а хронiка, чи роман-хронiка, як вiдомо, найбiльш об’ективiзований жанр, спрямований передусiм на фiксацiю подiй. Але ж не секрет, об’ективнiсть нерiдко бувае замаскованою чи, точнiше, трансформованою суб’ективнiстю. Саме в такому аспектi деякi критики – i не без пiдстав – тлумачили роман усупереч авторському визначенню його жанровоi природи. Справдi, роман «Чума» в його фiлософсько-iнтелектуальному змiстi можна розглядати як своерiдний авторський монолог, розбитий на окремi партii, врученi рiзним персонажам. Втiм, це природна рiч для фiлософського роману.

Три наступнi, пiсля «Калiгули», оригiнальнi п’еси Камю, створенi в 50-х рр., теж досить виразно вiдбивають його еволюцiю, рiзнi ii етапи. Неважко при цьому спостерегти, що всi вони тяжiють до якогось iз найзначнiших, етапних творiв письменника, якi найвагомiше репрезентують його творчiсть певного перiоду; звичайно, це не ставить пiд сумнiв самоцiннiсть цих п’ес.

Так, драма «Непорозумiння», написана в 1942 – 43 рр., явно тяжiе до «Чужого», до «етапу абсурду» в творчостi Камю. Мiж цими творами маемо й прямий сюжетний зв’язок: сюжетом п’еси стае газетний звiт про вбивство, що його читае Мерсо в тюремнiй камерi. У цiй п’есi знаходимо згущену атмосферу абсурдностi, що сягае критичноi точки. Колись, ще замолоду, Ян поiхав iз рiдного чеського села на заробiтки, розбагатiв у далеких краях, i вже лiтньою людиною приiздить разом з дружиною до матерi й сестри, якi тримають в селi готель. Йому заманулося «розiграти» iх, вiн зразу не вiдкрився iм, i цей його «жарт» став причиною «непорозумiння». Уночi сестра й мати вбивають Яна, щоб заволодiти грiшми, якi вiн iм показав. Коли «непорозумiння» з’ясовуеться, мати вiшаеться, а сестра кидаеться в колодязь. У цiй п’есi Камю абсурд набувае рис фатуму, та й автор характеризував ii як «сучасний переклад древнiх мотивiв фатуму».

Щодо «Стану облоги», то ця п’еса, завершена й поставлена в 1948 р., тiсно пов’язана з романом «Чума» i е його своерiдною конкретизацiею, передусiм суспiльно-полiтичною. У цьому «видовищi на три частини», як визначив автор жанрову специфiку цього твору, де «змiшуються всi драматичнi форми вислову вiд лiричного монологу до масових сцен», чума персонiфiкуеться в диктаторi тоталiтарного складу, а «стан зачумленостi» втiлюеться в тоталiтарному ладовi суспiльства. «Я хотiв атакувати в лоб той вид полiтичного суспiльства, що органiзовувалося чи органiзуеться на тоталiтарний лад», – писав Камю про задум i призначення цiеi п’еси. Про «добрi намiри» тоталiтаризму вiн саркастично зауважуе, що чума «хоче зробити нас щасливими, як вона це розумiе», а в результатi виходить «пожиттеве покарання щастям». Тут найсуворiше забороняеться «хворих», тобто iнакомислячих чи невдоволених, приховувати вiд властей i ставиться за обов’язок доносити на друзiв та близьких, а щоб «зараза» не передавалася через розмови, наказуеться всiм заткнути собi рот кляпом, вимоченим в оцтi. Усе це дуже нам знайомi суспiльно-полiтичнi реальностi, як i iдеал Чуми – «отримати якомога бiльше рабiв за допомогою мiнiмуму правильно визначених як мерцi».

I нарештi, драма «Справедливi» (1949), яка була створена в перiод, коли Камю виношував задум трактату «Бунтiвна людина», i яка значною мiрою з нього виростала. Тому доцiльнiше буде сказати про неi пiсля хоча б загального розгляду названого трактату.

У цьому трактатi розглядаеться феномен бунту, який у Камю виступае, поряд з абсурдом, однiею з нарiжних категорiй. Бунт у Камю – не повстання чи якась iнша форма соцiального протесту, а унiверсальна категорiя, що висновуеться iз метафiзичного стану людини в свiтi. Таким ii станом, за Камю, е абсурд, то ж бунт пов’язуеться з абсурдом i з нього виводиться. Визначаючи перехiд вiд абсурду до бунту, Камю пише: «Перша i едина очевиднiсть, яка даеться як досвiд абсурду, це бунт. Бунт виникае з усвiдомлення побаченоi безглуздостi, з усвiдомлення незрозумiлостi й несправедливостi людськоi долi».

Але бунт – це дiя, а дiя вже завтра може обернутися вбивством, яке в наш «час iдеологiй» може набрати розмаху винищення цiлих класiв чи рас, i тому, за Камю, принципово важливо у визначеннi бунту визначитися у ставленнi до вбивства, чiтко вiдповiсти на питання, що «постае серед кровi й стогону нашого столiття», коли «щоранку прикрашенi медалями вбивцi вриваються в камери-одиночки». Ще одна необхiдна передумова – осмислення «логiчного злочину» фiлософii XIX–XX ст. i «прискiпливе вивчення способiв його виправдання», котре на дiлi означае виправдання масових убивств, що практикуються тоталiтарними режимами.

У трактатi простежуеться iсторiя бунтарства i його модифiкацii вiд зародження до ХХ ст., коли його було взято на озброення тоталiтарними iдеологiями. Перша його стадiя – це «метафiзичний бунт», що е «повстанням людини супроти своеi долi й всiеi свiтобудови»; свого завершення вiн досягае в романтичному бунтарствi з його «свiтовою скорботою», що грунтуеться на свiдомостi «порожнечi» свiтобудови, ii байдужостi до людини. Але так чи iнакше цей бунт ще був апеляцiею до Бога як вищоi духовноi i моральноi сили, хай i у формi протесту та заперечення. Іншого змiсту й характеру бунт набувае пiсля «смертi бога», проголошеного Нiцше, хоч насправдi, за словами нiмецького фiлософа, вiн «не вбивав бога», а «знайшов його мертвим у душi своеi епохи». На цiй стадii «метафiзичний бунт» переростае в «iсторичний бунт», який дедалi бiльше набирае нiгiлiстичного характеру. Вiн стае передусiм протестом проти iсторii, що мислиться як дiя голих людських сил на земному полiгонi, а бунтiвники переймаються вiрою в можливiсть ii замiнити, перетворити вiдповiдно до своiх уявлень про суще й належне. Особливо велику роль зiграла в цьому переломi нiмецька фiлософiя, насамперед Гегель i Маркс, якi навчили розумiти iсторiю як «функцiю дiалектики панування i рабства».

Нiмецькi мислителi дали теоретичний начерк «iсторичного бунту», а його практичне втiлення взяли на себе росiйськi революцiонери: «У цiй краiнi, позбавленiй фiлософських традицiй, ще зовсiм молодi люди засвоiли нiмецьку iдеологiю i стали кривавим втiленням ii висновкiв», ними вона була доведена до таких крайнощiв, якi нiмецькими професорами допускалися хiба що в думцi. Найбiльш докладно розглядаеться в трактатi Камю революцiйний рух у Росii вiд «нiгiлiстiв» 60 – 70-х рр. XIX ст. до сталiнськоi диктатури. Книга створювалася в той час, коли у Францii поширилися вiдомостi про сталiнськi масовi репресii й терор, i значною мiрою була реакцiею на цi страхiтливi злочини. У нiй письменник докладно простежуе, як «прометеiвський бунт» перероджуеться в цинiчний полiтичний прагматизм i втiлюеться в терористичну полiтичну систему, у пiдмурок якоi покладено абсурдну iдеологему: «необхiдно задушити свободу, щоб побудувати iмперiю, а ця iмперiя в один прекрасний день перетвориться на свободу». Камю дае нищiвну характеристику «радянськiй iмперii»: «Це вiйни, мракобiсся i тиранiя, яка тiльки вiдчайдушно клянеться, що стане колись царством “дiйсноi свободи”».

Проте все це не означае, що в «Бунтiвнiй людинi» Камю приходить до заперечення бунту як екзистенцiйноi категорii. «Велич бунту, – пише вiн, – у тому й полягае, що йому чужий будь-який розрахунок». Вихiд йому вбачаеться у своерiдному «перманентному бунтарствi» людського духу й сумлiння, що цураеться влади, бо вона е неминучим насиллям i несправедливiстю.

Як зазначалося, драма «Справедливi» пов’язана з есе «Бунтiвна людина», написана вона на сюжет з iсторii революцiйного руху в Росii. Їi дiя вiднесена до 1905 р., але насправдi в нiй узагальнено бiльш широкий перiод росiйського революцiйного руху, починаючи з нечаiвщини й народництва 70-х рр. Автор зауважив з цього приводу, що в «Справедливих» не слiд вбачати iсторичну п’есу, це скорiше твiр на кшталт французьких трагедiй XVII ст., якi трактують «людську долю взагалi, в усiй ii простотi й величi». Дiя твору сходить до того, що група соцiалiстiв-революцiонерiв готуе i здiйснюе революцiйну акцiю – убивство великого князя Сергiя; в основу покладенi дiйснi iсторичнi подii, терористична акцiя, учинена групою Б. Савинкова в лютому 1905 р. Але в центрi п’еси Камю – колiзiя мiж революцiйним терором i людянiстю, гуманiстичним моральним принципом. Головний герой п’еси Каляев, який здiйснюе замах, хоче зняти колiзiю «новою заповiддю»: «той, хто вбивае, повинен вбити й себе». Цим вiн сподiваеться обмежити безмежнiсть насилля й терору, небезпечну тенденцiю, яка все виразнiше проявлялася в росiйському революцiйному русi, вiщуючи сталiнщину.

Найзначнiшим твором Камю останнього перiоду е повiсть «Падiння», яка з’явилася в 1956 р. Написана вона була пiсля кризи й розпаду екзистенцiалiзму, пiсля повного розриву мiж Камю i Сартром i якоюсь мiрою була пiдбиттям пiдсумкiв того, що вiдбулося. Є немало свiдчень того, що Камю усвiдомлював себе одним з призвiдцiв кризи i вважав ii закономiрним явищем, оскiльки екзистенцiалiзм вiджив свiй час. Для нього в цей перiод характернi судження про екзистенцiалiзм як про «фiлософiю i позицiю, що зводиться до психологiчного самооголення, котре дозволяе демонструвати всьому свiтовi свiдомiсть власноi нiкчемностi, ницостi й занепаду, у повному вiдривi вiд головних соцiальних конфлiктiв i вiд реального впливу на свiт».

Повiсть «Падiння» якнайкраще вписуеться в контекст цiеi iдейноi еволюцii Камю i е найповнiшим ii вираженням. Написана вона у формi сповiдi колись знаменитого паризького адвоката Кламанса, який, переживши прозрiння, поривае з життям, яким жив досi.

Поштовхом до того, що Кламанс засумнiвався в самому собi й у ньому розпочалася «робота свiдомостi», що привела до самоусвiдомлення й самопереоцiнки, став випадок, коли вiн лишився байдужим свiдком самогубства молодоi жiнки. У коментарi до «Падiння» Камю вказав на цю сцену як на ключову: у нiй розкриваеться та iстина, що майже зразковий Кламанс не здатен навiть на мить забути про себе заради iншого. Саме цiеi ночi вiн i почув уперше смiх, хоч довкола не було жодноi живоi душi, i вiднинi цей iронiчний смiх буде йому вчуватися все частiше й виразнiше. То був сигнал того, що розпочалася «робота самоусвiдомлення», яка виливаеться в самовикриття, i все життя оповiдача, i вiн сам постають тепер як ница комедiя.

Але чи е сповiдь Кламанса покутою, що дае прощення грiхiв, тобто справжньою покутою, що вiдкривае можливiсть морального вiдродження людини? На це герой повiстi виявляеться неспроможним i зупиняеться десь на пiвдорозi. Причина у тому, що i в новiй iпостасi вiн не може звiльнитися вiд старих вад, подолати егоцентризм.

Повiсть «Падiння» iстотно вiдрiзняеться вiд попереднiх великих творiв Камю i за змiстом, i за формою. У нiй загострюеться критика буржуазноi людини та ii моралi, але водночас послаблюються, особливо порiвняно з «Чумою», пошуки справжнiх цiнностей та iх ствердження. Тут замiсть стоiчного гуманiзму маемо «психологiчну оголенiсть», замiсть суворих моральних постулатiв – «подвiйну бухгалтерiю» i двозначнiсть сповiдi людини з ускладненою i в чомусь хворобливою психiкою. Стиль повiстi, порiвняно з «нульовим градусом» письма в «Чужому» i суворою хронiкальною стриманiстю в «Чумi», вражае майже бароковою пишнотою: риторичнi звороти й прикраси, велемовний пафос самовикриття, багатство метафор та iнших тропiв. Можна сказати, що «Падiння» – це вже твiр, написаний Камю на роздорiжжi, у час назрiвання творчоi кризи й перелому.

Тривалий час, аж до середини 90-х рр. минулого сторiччя, вважалося, що Камю так i не вийшов iз стану творчоi кризи й вичерпався як письменник, про що переважно зi зловтiхою писала критика. Насправдi ж вiн уже наприкiнцi 50-х рр. подолав цю кризу, в його творчостi вiдбуваеться перелом i вона виходить на новi орбiти. Переконливим пiдтвердженням цьому став його незавершений роман «Перша людина», чернетковий рукопис якого, точнiше першоi i половини другоi частин iз задуманих трьох, був знайдений, разом з намiтками й планами твору, у сумцi на мiсцi автокатастрофи. Цей рукопис, цiною тривалоi i дуже копiткоi працi, був пiдготовлений до друку дочкою письменника Катрiн Камю. Але публiкацiю твору вона вiдклала на невизначений час, зважаючи на пристрастi, що все ще вирували у Францii навколо вiйни в Алжирi та навколо самого Камю, i твiр побачив свiт лише у 1994 р., через тридцять чотири роки пiсля загибелi письменника. Успiх роману був незвичайний, майже приголомшливий, преса буквально захлиналася вiд захоплення. Нiби резюмуючи всi цi вiдгуки, один з рецензентiв писав: «Щоб у чернетцi з такою силою проявився талант – це вже чудо. «Перша людина» в тому виглядi, в якому вона е, миттево стане класикою».

Цей роман незвичайний для Камю своею iдейно-тематичною багатовимiрнiстю i, вiдповiдно, композицiйною складнiстю, залишаючись причому цiлiсною художньою структурою. Його основу становить автобiографiчний наратив, розповiдаеться в ньому про дитинство i юнiсть автора, але й Камю «теперiшнiй», вiдомий письменник, присутнiй у ньому не лише iмплицитно, а й експлiцитно, зокрема в ролi персонажа, що з’являеться в деяких епiзодах. Роман присвячено матерi i е якоюсь мiрою романом про неi i незнаного батька, якого оповiдач прагне пiзнати. Та разом з тим, за визначенням Камю, це «водночас (це слово в чернетцi пiдкреслено – Д. Н.) iсторiя цiлого свiту, пройнята ностальгiею за ним…» Важливе мiсце посiдае в «Першiй людинi» алжирська проблема, украй гостра в 50-тi рр., «алжирська вiйна», котра отримуе складну й неоднозначну iнтерпретацiю: не заперечуючи прав алжирських арабiв на самовизначення, Камю водночас сприймае названу вiйну як загибель специфiчноi середземноморськоi франко-арабськоi цивiлiзацii, до якоi вiн вiдносив себе i ностальгiйно переживав ii зникнення. Маемо в романi й своерiдне продовження метафiзичних пошукiв письменника, що далеко вiдходять вiд абсурдистського дискурсу, зокрема концепт «нiмоти» як неусвiдомлюваного i невiдрефлектованого вiдчуття / знання глибокоi iстини буття.

Роман називаеться «Перша людина», чим означуеться мотив, що мае виступати органiзуючим у його структурi. Але хто ж ця «перша людина»? Їi пошуки розгортаються у творi в рiзних напрямах i аспектах, вiд етно – i соцiоiсторичного до метафiзичного, але визначеноi, остаточноi вiдповiдi на це запитання в ньому не знайти. (Тут слiд брати до уваги, що роман обiрвався на другiй частинi.) Чи це батько? чи сам оповiдач? Батько, який полiг у битвi на Марнi, коли оповiдач був ще немовлям, асоцiюеться у нього з краiною та народом, i син через них сподiваеться його пiзнати. «У цiй людинi була таемниця, i вiн, Жак (пiд iм’ям Жака Кормерi виступае в романi автор-оповiдач – Д. Н.) хотiв ii розгадати. Та насправдi це була просто таемниця злиденностi, що породжуе людей без iменi й без минулого, якi створили цей свiт, а самi зникли в ньому назавжди, поповнивши незлiченний безiменний натовп мерцiв». І всi вони, провадить далi оповiдач, бредуть по землi й кожна людина тут е першою. Скорiше «першою людиною» свiту, що зникае, е той, чие корiння в цiй землi, i хто, вiдiрвавшись вiд цього свiту, у своiй глибиннiй сутностi лишаеться пов’язаним з ним i виступае його референтом у великому свiтi.

Перша частина роману закiнчуеться його своерiдною сповiдальною самоатестацiею, яка, на мiй погляд, проливае свiтло на поставлене вище питання. «Вiн прагнув уникнути безiменностi, злиднiв, упертого невiгластва, йому було не пiд силу жити за законом цiеi слiпоi терплячостi, без слiв, без планiв на майбутне, коли думка не сягае далi щоденних турбот. Вiн iздив по свiту, будував, творив, дотла спалював душi, життя його було наповнене по вiнця». Але в глибинi душi вiн вiдчував, що цей великий i розкiшний свiт внутрiшньо залишаеться йому чужий i бажав «не без якоiсь дивноi радостi, щоб смерть повернула його на дiйсну батькiвщину й покрила великим забуттям пам’ять про дивну […] людину, яка виросла i визрiла без будь-якоi допомоги i пiдтримки, в бiдностi, на щасливих берегах, в сяяннi перших свiтанкiв всесвiту, щоб потiм сам один, без пам’ятi i вiри, вступити в свiт людей свого часу i в його жахливу i захоплюючу iсторiю».

Той свiт бiдностi й безiменностi, з якого вийшов автор, вiн змальовуе докладно, рельефно й щиро, не приховуючи темного й принизливого, що важким тягарем вiдкладалося в ньому. Тут навiть немае мiсця для релiгii, у цьому свiтi повсякденноi тяжкоi працi, постiйноi виснажливоi боротьби за iснування, не кажучи вже про жахливий душевний знос, що породжуеться хронiчною бiднiстю. Та письменник не дистанцiюеться вiд цього свiту, бiльше того, у чомусь посуттевому й глибинному залишаеться належним до нього, i не лише в сенсi соцiальноi близькостi й спiвчуття. Невипадково в намiтках до плану твору вiн бере епiграфом рядок iз драми Поля Клоделя «Обман»: «Нiщо не може зрiвнятися з життям смиренним, невiгласним, настiйним», який указуе на векторний пiдхiд автора до означеного свiту. Камю вважав, що йому властива якась абсолютна справжнiсть i незаперечнiсть, в якiй закладена нiма iстина, корелятивна суворим i невiдступним законам життя, що лишаеться невисловленою ii носiями. Уособленням цього свiту та його iстини виступае в романi мати письменника, до якоi вiн усе життя ставився з нiжною любов’ю. Звертаючись до неi, вiн пише в одному з начеркiв до роману: «Ти вище мого часу, вище iсторii, яка тебе прим’яла, ти справжнiша всього, що я любив у цьому свiтi, пробач сину, що вiн втiк вiд ночi твоеi iстини».

Отже, без особливого ризику можна ствердити, що Камю передчасно пiшов iз життя не в станi кризи й творчоi вичерпаностi, а на новому високому злетi, i це переконливо засвiдчуеться його останнiм незавершеним романом. Само собою, цей роман тiсно пов’язаний з усiею попередньою творчiстю письменника, але разом з тим з’являються тут новi концепти й iнтенцii, що якоюсь мiрою дозволяе говорити про народження нового Камю – бiльш вiдкритого свiтовi й розкутого як на рiвнi мисленевому, так i художньому, про нову якiсть його iнтелектуальноi прози, що виразно набирае синтезуючого характеру.



    Д. Наливайко




Чужий











Перекладено за виданням: Albert Camus. L'etranger.

La Peste. – M. 1969.

© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2006












Частина перша



I

Сьогоднi померла мати. Або, може, вчора, не знаю. З притулку я отримав телеграму: «Мати померла. Похорон завтра. Щиро спiвчуваемо». І все. Мабуть, це сталося вчора.

Притулок для старих мiститься в Маренго, за вiсiмдесят кiлометрiв вiд Алжира. О другiй годинi я сяду в автобус i дiстанусь туди надвечiр. Отже, зможу чатувати бiля небiжчицi, а повернуся завтра ввечерi. Я попросив у шефа два днi вiдпустки, i вiн, звичайно, не мiг менi вiдмовити, бо не мав нiякоi не менш поважноi причини. Але, здаеться, невдоволено скривився, тож я навiть сказав йому: «Я тут не винен». Вiн не вiдповiв, i я подумав, що, напевне, не годилося казати йому цих слiв. Зрештою, чого я маю виправдовуватись? Радше вiн сам мав висловити менi свое спiвчуття. Але вiн, безперечно, висловить його пiслязавтра, коли побачить мене в жалобi. А тим часом мати ще нiби й не померла. Натомiсть пiсля похорону в ii смертi вже не буде сумнiвiв i все набере бiльш офiцiйного характеру.

О другiй годинi я сiв на автобус. Припiкало сонце. Як i завжди, я пообiдав у ресторанi Селеста. Усi менi спiвчували, а Селест скорботно зiтхнув: «Мати тiльки одна». Коли я виходив, мене провели до дверей. Я був трохи пригнiчений, бо ще мав зайти до Еманюеля й позичити чорну краватку та жалобну пов’язку. Кiлька мiсяцiв тому помер його дядько.

Менi довелося бiгти, щоб устигнути на автобус. Ця поквапнiсть i сама поiздка, коли тiло трусило на вибоiнах, смердiло бензином, а вiдблиски неба й шосе слiпили очi, мабуть, i стали причиною, що я одразу заснув. Я спав майже всю дорогу. Прокинувшись, побачив, що прихилився головою до офiцера, який усмiхнувся менi й запитав, чи я здалеку. «Так», – вiдповiв я, щоб не розмовляти з ним.

До притулку вiд мiстечка два кiлометри. Я пiшов пiшки. Я одразу хотiв побачити матiр. Але вартiвник сказав, що слiд зайти до директора. Директор мав якiсь справи, i я був змушений чекати. Вартiвник невпинно розповiдав про щось, а потiм я нарештi побачив директора, що прийняв мене у своему кабiнетi. То був сухенький стариган з орденом Почесного легiону. Вiн дивився на мене ясними очима i так довго тис менi руку, що я вже не знав, як вивiльнитись. Зазирнув до течки i промовив:

– Мадам Мерсо поступила до нас три роки тому. Ви були ii единою пiдтримкою.

Менi здалося, нiби вiн чимсь дорiкае менi, i я взявся пояснювати. Проте вiн урвав мене:

– Сину мiй, вам нема чого виправдовуватись. Я читав справу вашоi матерi. Ви не могли забезпечити ii потреб. Їй була потрiбна доглядачка. А ваша платня дуже скромна. І зрештою, тут вона була щасливiша.

– Атож, пане директоре, – кивнув я.

– І знаете, – додав вiн, – тут вона мала друзiв, людей свого вiку. Могла розмовляти з ними про цiкавi iй речi, належнi вже до минулоi доби. А ви молодi, i iй було б нудно з вами.

То таки була правда. Коли ми з матiр’ю жили вдвох, вона всякчас тiльки мовчки поводила за мною очима. Першi днi у притулку вона часто плакала. Адже вона звикла жити вдома. Минуло б кiлька мiсяцiв, i вона б плакала, якби ii забрали з притулку. Знову-таки внаслiдок звички. Почасти, мабуть, саме тому протягом останнього року я майже не iздив до неi. Крiм того, поiздка до матерi забирала увесь недiльний день i вимагала вiд мене додаткових зусиль: я мав iти до автобуса, купувати квитки i iхати двi години.

Директор говорив щось i далi. Але я майже не слухав його. Згодом вiн проказав:

– Ви, мабуть, хочете побачити матiр.

Я мовчки пiдвiвся й пiшов за ним до дверей. На сходах вiн пояснив:

– Ми перенесли ii до моргу. Щоб не пригнiчувати решту. Щоразу, коли в притулку хтось помирае, всi iншi на кiлька днiв стають нервовi й дратливi. І тодi iх тяжче обслуговувати.

Ми перетнули подвiр’я, де чимало старих позбирались купками й розмовляли. Коли ми пiдходили до них, вони замовкали. А коли вже минали iх, позаду знову чулися розмови. Здавалося, нiби там стиха верещать папуги. Пiдiйшовши до дверей невеличкого будиночка, директор зупинився:

– Месье Мерсо, тут я вже лишаю вас. У разi потреби я буду в своему кабiнетi. А загалом ховатимуть о десятiй ранку. Ми сподiвалися, що ви зможете й чатувати над покiйною. І останне: ваша мати, здаеться, часто казала своiм приятелькам, щоб ii поховали за релiгiйним обрядом. Я вже подбав про це. Але я хотiв, щоб ви знали.

Я подякував. Мати, хоч i не була атеiсткою, за свого життя нiколи не думала про релiгiю.

Я зайшов до моргу. То була дуже свiтла, побiлена вапном кiмната зi скляним дахом. У нiй стояли стiльцi й пiдставки на схрещених нiжках. Посерединi кiмнати на двох пiдставках лежала труна iз закритим вiком. З брунатних, пофарбованих дощок стирчали напiвзакрученi лискучi шурупи. Коло домовини сидiла арабка-санiтарка в бiлому халатi та яскравiй хустцi на головi.

Одразу за мною ввiйшов вартiвник. Вiн, певне, бiг i трохи заiкався:

– Труну вже закрили, але я зараз знiму вiко, щоб ви могли ii бачити.

Вiн уже пiдходив до труни, як я зупинив його.

– Ви не хочете? – запитав вiн.

– Нi.

Вартiвник збентежено зупинився, i я знiяковiв, вiдчувши, що такого не годилося казати. Якийсь час вiн дивився на мене й запитав, але без докору, нiби просто цiкавлячись:

– Чому?

– Не знаю, – вiдповiв я.

Тодi, крутячи сивого вуса й не дивлячись на мене, вiн буркнув:

– Розумiю.

Вартiвник мав гарнi блакитнi очi й червонясту шкiру. Подав менi стiльця, а сам сiв трохи позаду. Санiтарка пiдвелася й пiшла до дверей.

– У неi сифiлiс, – шепнув менi вартiвник.

Немов не розумiючи, я глянув на санiтарку й побачив у неi пiд очима пов’язку, що йшла навколо голови. Там, де мав бути нiс, пов’язка була пласка. Замiсть обличчя виднiла тiльки бiла пов’язка.

Коли санiтарка вийшла, вартiвник повiдомив:

– А тепер я покину вас.

Не знаю, який жест я зробив, проте вiн лишився, ставши десь позаду. Його присутнiсть за моiми плечима заважала менi. Кiмнату виповнювало лагiдне надвечiрне свiтло. Пiд скляним дахом дзижчало двiйко джмелiв. Я вiдчув, що мене долае сон. Не обертаючись, я запитав:

– Ви давно тут?

– П’ять рокiв, – миттю вiдповiв вiн, немов чекав мого запитання, i говорив потiм досить довго. Мовляв, вiн би дуже здивувався, якби хто сказав йому, що на старiсть вiн буде вартiвником притулку в Маренго. Йому шiстдесят чотири роки, вiн парижанин. Тут я урвав його:

– А! Так ви не тутешнiй?

Згодом я пригадав, що вартiвник, перше нiж провести мене до директора, розповiдав про матiр. Казав, що ii треба чимшвидше поховати, бо всюди спека, а надто в цьому закутку. Саме тодi вiн розповiв, що жив у Парижi й добре пам’ятае його. «У Парижi небiжчика не ховають три, а то й чотири днi. А тут часу немае, iнколи ще не змирився з думкою про смерть, як уже треба бiгти за катафалком». І тодi дружина сказала йому: «Помовч, про таке не говорять!» Старий почервонiв i вибачився. Я заспокоiв iх: «Нехай». Його розповiдь, на мiй погляд, була цiкава й точна.

У морзi старий розповiв менi, що потрапив до притулку як злидар. Вiн почувався ще на силi, тож i попросив, щоб йому дали мiсце вартiвника. Я зауважив, що, зрештою, вiн теж пансiонер. Старий вiдповiв, що нi. Мене вразила манера, з якою вiн говорив «вони», «iншi», а iнколи й «старi», розповiдаючи про пансiонерiв, дехто з яких був не старшим вiд нього. Але, звичайно, вiдмiннiсть iснувала. Вiн був вартiвник i мав певну владу над ними.

Повернулася санiтарка. Швидко впали сутiнки. Невдовзi вже й нiч загусла над скляним дахом. Вартiвник повернув вимикач, i мене заслiпив несподiваний спалах свiтла. Вiн запросив мене до iдальнi на вечерю. Але iсти менi не хотiлося. Тодi запропонував принести чашку кави з молоком. Цей напiй я полюбляв, тож кивнув головою, i за хвилину вiн уже повернувся з тацею. Я пив каву, i менi закортiло курити. Я завагався, не знаючи, чи можна курити коло матерi. Я став мiркувати: таж це не мае нiякого значення. Я запропонував сигарету й вартiвниковi, i ми закурили.

– Знаете, – сказав вiн перегодом, – сюди прийдуть друзi вашоi матерi й теж чатуватимуть над тiлом. Це традицiя. Менi треба йти за стiльцями та чорною кавою.

Я спитав, чи не можна загасити одну лампу. Свiтло, вiдбиваючись вiд бiлих стiн кiмнати, втомлювало мене. Старий пояснив, що це рiч неможлива. Освiтлення працюе за принципом: усе або нiчого. Далi я вже не звертав уваги на старого. Вiн вийшов, потiм повернувся, почав розставляти стiльцi. На одному з них поскладав навколо кавника чашки. Потiм сiв навпроти, по той бiк матерi. У кутку, плечима до нас сидiла й санiтарка. Я не бачив, що вона робить, але ii руки ворушилися так, нiби вона плете. Я розiмлiв, кава зiгрiла мене, а з прочинених дверей долинали пахощi ночi та квiтiв. Мабуть, я задрiмав на якусь мить.

Я прокинувся вiд шарудiння. Коли розплющив очi, бiлi стiни кiмнати, здаеться, заслiплювали ще дужче. Передi мною не було жодноi тiнi, i кожен предмет, кожен вигин та лiнiя поставали з болiсною для ока виразнiстю. До моргу заходили материнi приятелi. Їх було з десяток, i вони мовчки виринали у слiпучому свiтлi. Посiдали, й навiть жоден стiлець не рипнув. Я роздивлявся iх так, немов досi ще нiколи не бачив людей, помiчав кожну деталь iхнього одягу та облич. Але не чув iх i майже не вiрив у iхню реальнiсть. Мало не всi жiнки були у фартухах i пiдперезанi паском, тому iхнi вiдвислi животи випинались ще дужче. Ранiше я нiколи не бачив, яке величезне черево можуть мати старi жiнки. Натомiсть майже всi чоловiки були худi i спиралися на цiпки. Обличчя старих вразили мене тим, що я бачив не очi, а тiльки тьмяне свiтло, яке блимало в павутиннi зморшок. Посiдавши, бiльшiсть старих стали дивитися на мене, важко похитуючи головами; iхнi губи давно вже спожив беззубий рот, тож важко було збагнути, чи то старi вiтали мене, чи то просто сiпались iхнi голови. Мабуть, усе-таки вiтали. Я побачив, що всi вони сидять передi мною, навколо вартiвника, й похитують головами. На мить з’явилося химерне вiдчуття, нiби вони судитимуть мене.

Згодом одна жiнка заплакала. Вона сидiла в другому ряду, iнша жiнка затуляла ii, тож я не мiг ii роздивитися. Вона рюмсала, заводячи раз по раз, i, здавалося, не замовкне нiколи. Іншi вдавали, нiби не чують того плачу. Усi були пригнiченi, мовчазнi та похмурi. Дивилися або на труну, або на своi цiпки, або кудись у простiр, але не помiчали жiнки, яка плаче. Вона плакала й плакала. Я вкрай здивувався, бо не знав ii. Хотiлося просто не чути ii. Однак я не наважувався просити, щоб вона замовкла. Вартiвник нахилився до неi i щось сказав, але вона похитала головою, пробурмотiла кiлька слiв i з не меншою регулярнiстю плакала й далi. Тодi вартiвник пiдiйшов до мене й сiв поряд. Пiсля довгоi паузи, не дивлячись на мене, промовив:

– Вона була дуже близька з вашою матiр’ю. Каже, що то була ii едина подруга в притулку, а тепер вона геть самотня.

Ми просидiли так досить довго. Зiтхання й ридання згодом чулись дедалi рiдше. Жiнка гучно сопiла, а зрештою замовкла. Я бiльше не спав, але був утомлений i болiли сiдницi. Тепер панувала гнiтюча тиша, яку створювали тi всi люди. Лише iнколи лунав дивний звук, i я не мiг зрозумiти, що це. Згодом я помiтив, що дехто зi старих смокче власнi щоки, творячи цi загадковi клацання. Вони так занурились у думки, що не помiчали цього. У мене навiть створилося враження, що мрець, який лежав серед них, не мае для них нiякого значення. Але тепер я думаю, що то було хибне враження.

Вартiвник подав каву, кожен узяв свою чашку. Далi я вже не пам’ятаю. Нiч минула. Пригадую, як одного разу я розплющив очi й побачив, що старi поосувались на стiльцях i сплять, окрiм одного, що, спершись пiдборiддям на руки, якi охопили цiпок, пильно дивився на мене й нiби чекав, щоб я прокинувся. Потiм я знову заснув. Спав недовго, бо сiдницi болiли щораз дужче. Над скляним дахом уже розвиднялося. Невдовзi прокинувся хтось зi старих i довго кашляв. Вiн спльовував у велику, розлiновану на квадрати хустку, i щоразу здавалося, нiби в нього всерединi щось рветься. Вiн розбудив решту, i вартiвник сказав, що iм треба вже йти. Старi попiдводилися. Вiд утоми чатування iхнi обличчя немов притрусило попелом. Я здивувався, що, виходячи, усi вони потисли менi руку, немов ця нiч, коли ми й словом не обмiнялися, зблизила нас.

Я почувався втомленим. Вартiвник повiв мене до себе, i я змiг трохи причепуритися. Випив ще одну каву з молоком, що виявилась дуже смачною. Коли я вийшов надвiр, уже щезли останнi слiди ранкових сутiнок. Понад пагорбами, що вiдгороджували Маренго вiд моря, червонiло небо. Вiтер, що вiяв над ними, доносив запах солi. День мав бути чудовий. Я давно не виiздив на природу й вiдчував, що, якби не материна смерть, з насолодою пiшов би на прогулянку.

Я став пiд берестом, що рiс на подвiр’i, й чекав. Я вдихав пахощi свiжоi землi, i спати вже не хотiлося. Подумав про колег зi своеi контори. Ось зараз вони пiдводяться, щоб iти на роботу: для мене ця мить завжди була найважча. Я й далi мiркував про свою працю, аж раптом пролунав дзвiн, бамкнувши десь усерединi будiвлi. За вiкнами заметушилися, потiм усе стихло. Сонце вже пiднялося над обрiем i припiкало менi ноги. Подвiр’ям пройшов вартiвник i сказав, що мене запрошуе директор. Я зайшов до його кабiнету. Треба було пiдписати кiлька паперiв. Директор одягнувся в чорне, а штани мав смугастi. Узяв до рук телефонну трубку i звернувся до мене:

– Погребовi служники вже тут. Я зараз скажу iм, щоб вони закрили домовину. Може, ви хочете востанне поглянути на матiр?

– Нi, – вiдповiв я.

– Фiжаку, скажiть людям, що вони можуть iти, – наказав вiн у трубку стишеним голосом.

Потiм директор сказав, що буде присутнiй на похоронi, i я подякував йому. Вiн сидiв за столом, схрестивши своi коротенькi нiжки. Попередив, що будемо тiльки ми та санiтарка. Пансiонери загалом не повиннi ходити на похорон. Вiн дозволяв iм тiльки чатувати: «Адже тут йдеться про людянiсть», – зауважив директор. Але в цому випадку вiн дозволив супроводити тiло одному давньому материному приятелевi на ймення Томас Перес. Назвавши це iм’я, директор усмiхнувся:

– Розумiете, йдеться про трохи здитинiлi почуття. Вiн i ваша мати не розлучалися. В притулку жартували з них i казали Пересовi: «Це ваша наречена». А вiн смiявся. Це тiшило iх обох. Смерть мадам Мерсо стала для нього тяжким ударом. Я вважав, що не маю права вiдмовити йому. Але за порадою нашого лiкаря вчора я заборонив йому чатувати.

Досить довго ми мовчали. Зрештою директор пiдвiвся i став дивитись у вiкно. А за хвилину повiдомив: «А ось уже й кюре з Маренго. Завчасно прийшов». Директор попередив мене, що принаймнi три чвертi години доведеться йти пiшки, щоб дiйти до церкви, яка мiститься в самому мiстечку. Ми зiйшли вниз. Коло будинку стояв кюре з двома хористами. Один з них тримав кадило, над яким схилився кюре, регулюючи довжину срiбного ланцюжка. Коли ми пiдiйшли, кюре вже випростався i сказав менi кiлька слiв, уживши звертання «сину мiй». Вiн зайшов до моргу, я – за ним.

Я одразу побачив, що шурупи на вiку домовини вже закрученi, а в кiмнатi стоiть четверо чоловiкiв у чорному. Директор сказав менi, що катафалк чекае на вулицi, тим часом кюре став читати молитви. Далi все дiялось дуже швидко. Погребовi служники iз запиналом пiдступили до труни. Кюре, його супровiд, директор i я вийшли надвiр. Перед дверима стояла дама, якоi я не знав. «Месье Мерсо», – вiдрекомендував мене директор. Я не розчув iм’я тiеi жiнки, а тiльки зрозумiв, що це делегована санiтарка. Вона, навiть не усмiхнувшись, кивнула менi своiм кiстлявим, видовженим обличчям. Потiм ми розступилися, щоб пронесли тiло. Пiшли за носiями i вийшли з притулку. Катафалк стояв перед брамою. Лакований, довгастий i блискучий, вiн скидався на пенал. Коло нього стояли розпорядник, низенький чоловiк у кумедному одязi, i старий, що застиг у неприроднiй позi. Я зрозумiв, що це месье Перес. На ньому був крислатий фетровий капелюх (вiн скинув його, коли домовину проносили крiзь браму), задовгi штани, що зiбгались над черевиками, i чорний бант, замалий для його бiлоi сорочки з високим комiром. Його нiс засiяли чорнi цятки, а губи тремтiли. Сиве, досить гарне волосся не могло приховати звислих i негарних вух, криваво-червоний колiр яких на сполотнiлому обличчi вразив мене. Розпорядник пояснив нам, де стати. Кюре йшов попереду, за ним iхав катафалк, який обступило четверо носiiв. Позаду – директор, я, а наостанку делегована санiтарка й месье Перес.

Сонце вже заполонило все небо й тепер придавлювало землю, ставало дедалi спекотнiше. Не знаю чому, але перед тим, як вирушити, ми досить довго чекали. Я спарився у своему похмурому вбраннi. Старий, що був начепив капелюха, знову скинув його. Директор розповiдав менi про нього, i я, ледь повернувшись у бiк старого, розглядав його. Сказав, що ввечерi моя мати й месье Перес у супроводi санiтарки часто ходили гуляти аж до мiстечка. Я роззирнувся навколо. Дивлячись на рядки кипарисiв, що тяглися до гiр ген на обрii, на долину, поплямовану рудим i зеленим, виразнi контури поодиноких будинкiв, я зрозумiв матiр. Увечерi на цю землю немов спадав меланхолiйний спочинок. Натомiсть удень палюче сонце тремким маревом пообгортало краевиди, що були тепер нелюдськi та гнiтючi.

Ми рушили. Я помiтив, що Перес трохи шкутильгае. Катафалк мало-помалу набрав швидкостi, i старий почав вiдставати. Один зi служникiв, що йшли обабiч катафалка, теж вiдстав i тепер iшов поряд зi мною. Мене вражало, як швидко пiдбиваеться вгору сонце. Я помiтив, що все довкiлля давно вже сповнене дзижчанням комах i шелестiнням трав. Пiт аж котився менi по обличчю. Капелюха я не мав, тож обмахувався хусточкою. Погребовий служник сказав менi щось, але я не почув. Пiднявши кашкета правою рукою, вiн, дiставши хусточку, витирав чоло лiвою.

– Що? – перепитав я його.

– Але ж пече! – повторив вiн, показуючи на небо.

– Атож, – кивнув я.

– Це ваша мати тут? – запитав вiн трохи згодом.

– Атож, – знову промовив я.

– Скiльки iй було рокiв?

– Багато, – вiдповiв я, не знаючи, скiльки саме.

Пiсля цього служник замовк. Я озирнувся: ззаду, метрiв за п’ятдесят вiд нас, дибав старий Перес. Вiн поспiшав i, щоб не втратити рiвноваги, вимахував капелюхом. Побачив я й директора. Той iшов повагом, без зайвих рухiв. На чолi в нього вилискувало кiлька краплин поту, але вiн не витирав iх.

Менi здалося, нiби наша процесiя зарухалася швидше. Навколо й далi стелилися сiльськi краевиди, залитi яскравим сонячним сяевом. Слiпучi вiдблиски були просто нестерпнi. Якийсь час ми йшли недавно вiдремонтованою дiлянкою шляху. Сонце розтопило гудрон, i ноги вгрузали, лишаючи блискучi роззявленi слiди. Здавалося, нiби з цiеi самоi асфальтовоi чорноти був зроблений i шкiряний капелюх, що виднiв над катафалком i вкривав голову вiзника. Я почувався розчавленим мiж слiпучою блакиттю неба i монотоннiстю чорних барв: чорним полиском асфальту, похмурiстю жалобного вбрання й чорнотою лакованого катафалку. Це все – сонце, дух шкiри й конячого послiду, свiжого лаку й кадила, втома пiсля безсонноi ночi – потьмарило менi зiр та розум. Я знову озирнувся. Перес видавався тепер дуже далеким, розчиненим у серцi спекоти, а потiм узагалi кудись зник. Я повiв очима й побачив, що вiн зiйшов зi шляху i простуе полем. Помiтив, що дорога попереду нас завертае. Я збагнув, що Перес, знаючи мiсцевiсть, iде навпростець, щоб наздогнати нас. За поворотом вiн i справдi приеднався до нас, а потiм знову десь загубився, знову прошкуючи полем, – i так багато разiв. Я чув, як менi у скронях стугонить кров.

Далi все пiшло так швидко, впевнено i природно, що я вже нiчого не пригадую. Одне тiльки: коли заходили до мiстечка, до мене озвалася делегована санiтарка. Їi незвичайний, мелодiйний, тремтливий голос аж нiяк не пасував до ii обличчя.

– Якщо йти повiльно, – мовила вона, – можна отримати сонячний удар. Але якщо швидко – зiпрiеш, а в церквi холодно.

Вона мала слушнiсть. Але виходу не було. У моiй пам’ятi збереглося ще кiлька образiв того дня. Скажiмо, обличчя Переса, коли вiн востанне наздогнав нас коло мiстечка. Його щоками котилися великi сльози виснаження й муки. Але через зморшки не спадали додолу, а розпливалися, вкривши змарнiле обличчя суцiльною плiвкою вологи. А ще були церква й люди на тротуарах, червона герань на могильних плитах, непритомний Перес, що скидався на ляльку, нитки якоi обiрвалися, рудi аж кривавi грудки землi, якi скочувались на материну труну, змiшанi iз землею бiлястi корiнчики. А ще – люди, голоси, мiстечко, чекання бiля кав’ярнi, невпинне гурчання двигуна й моя радiсть, коли автобус занурився у вогнi Алжира i я думав, що зараз ляжу i спатиму до полудня.


II

Прокинувшись, я збагнув, чому був невдоволений шеф, коли я просив два днi вiдпустки: таж сьогоднi субота. Я, так би мовити, забув про неi, а вранцi згадав. Шеф, звичайно, думав, що разом з недiлею я матиму чотири вiльнi днi, i таке не могло йому подобатись. Але, з одного боку, хiба я винен, що поховав матiр не сьогоднi, а вчора, а з другого – i субота, й недiля належатимуть тiльки менi. Цi мiркування, звичайно, не заважали менi розумiти й мого шефа.

Я важко пiдвiвся – давалася взнаки вчорашня втома. Голячись, думав, що я робитиму сьогоднi, й вирiшив пiти купатися. Сiв на трамвай, що iхав до громадських купалень у порту. Я вже бував там. На пляжi зiбралось чимало молодi. У водi я натрапив на Марi Кардона, колишню друкарку з нашоi контори, що тодi подобалась менi. Я iй, здаеться, теж. Але невдовзi вона покинула роботу, i ми не мали часу здобутися на щось бiльше. Я допомiг Марi залiзти на буй i при цьому зачепив ii груди. Я ще був у водi, а вона вже лежала долiлиць зверху на буi. Повернулась до мене. Смiялася, коси залiпили iй очi. Я теж вилiз на буй i вмостився поряд iз нею. Настрiй був пречудовий, i, немов жартома, я вiдхилив голову назад i поклав на ii живiт. Марi нiчого не сказала, тож я так i лежав. Перед очима вiдкрилося все блакитно-золотаве небо. Потилицею я вiдчував, як лагiдно пульсуе живiт Марi. Напiвзадрiмавши, ми лежали на буi досить довго. Коли сонце стало надто припiкати, Марi пiрнула у воду, я за нею. Я зловив ii, обняв рукою за талiю, i ми попливли разом. Марi знай смiялася. На березi, коли ми висихали, вона сказала: «А я таки смаглявiша за вас». Я запитав, чи не хоче вона ввечерi пiти в кiно. Марi знову засмiялася i сказала, що хоче подивитися фiльм, де грае Фернандель. Коли ми одяглися, вона здивувалася, побачивши мою чорну краватку, й запитала, чи я не в жалобi. Я сказав, що померла мати. Вона хотiла знати коли, i я вiдповiв, що позавчора. Марi здригнулась, але промовчала. Я хотiв iй сказати, що я тут не винен, проте стримався, пригадавши, що вже запевняв у цьому свого шефа. Але це не мало нiякого значення. Хай там як, якась провина iснуе завжди.

Увечерi Марi все забула. Фiльм iнколи був смiшний, а iнколи просто дурнуватий. Їi нога тулилась до моеi. Я пестив iй груди. Пiд кiнець сеансу поцiлував, але незграбно. Пiсля кiно вона пiшла до мене.

Коли я прокинувся, Марi вже не було. Вона казала, що мае йти до тiтки. Я подумав, що сьогоднi недiля, i вiдчув досаду: я не любив недiлi. Повернувся на iнший бiк, вдихнув з подушки запах солi, полишений косами Марi, i спав до десятоi години. Потiм аж до полудня курив сигарети в лiжку. Я не хотiв обiдати в Селеста, як звичайно, бо певне, всi мене розпитуватимуть, а я не любив цього. Я зварив яйця i з’iв iх навiть без хлiба, бо його вже не було, а йти купити я не мав бажання.

Пообiдавши, я нудився й тинявся по квартирi. Коли мати жила вдома, квартира була затишна, а потiм стала завелика для мене, i я перенiс до своеi кiмнати стiл з iдальнi. Я й жив тепер лише в цiй кiмнатi серед трохи просиджених стiльцiв iз плетеним солом’яним сидiнням, шафи з пожовклим дзеркалом, туалетного столика й мiдного лiжка. Решта кiмнат були занедбанi. Трохи згодом я, щоб мати якусь роботу, взявся читати стару газету. Вирiзав рекламу солi Крюшена i вклеiв у старий зошит, де я збирав цiкавi для себе газетнi вирiзки. Потiм помив руки i зрештою вийшов на балкон.

Вiкно моеi кiмнати виходило на головну вулицю передмiстя. День був чудовий. Брукiвка масно полискувала, людей було мало, та й тi кудись квапилися. Спершу я побачив родину, що вийшла не прогулянку: двох хлопчикiв у матроських костюмах (штанцi насилу закривали iм колiна, а груба тканина сковувала рухи) i дiвчинку з великим рожевим бантом i в чорних лакованих туфлях. Позаду дiтей сунула широка, мов бодня, мати в шовковiй каштановiй сукнi й батько, невисокий худорлявий чоловiк, якого я не раз уже бачив. Вiн був у брилику, мав краватку-метелика й цiпок у руцi. Побачивши його разом з дружиною, я зрозумiв, чому в кварталi його називають бiдолахою. Трохи згодом з’явилися дiвчата та хлопцi з передмiстя – з лакованим волоссям, вишиваними сумочками, в червоних краватках, надто вузьких у талii жакетах i тупоносих черевиках. Мабуть, iдуть у кiнотеатри в центрi. Ось чому вони вийшли так рано i з реготом бiжать до трамвая.

Пiсля них вулиця мало-помалу спорожнiла. Певне, всюди почалися сеанси. На вулицi, крiм котiв i власникiв крамничок, не було вже нiкого. Над фiкусами, що тягнулися вздовж вулицi, виднiло ясне, хоч уже й не яскраве небо. На протилежному тротуарi крамар-тютюнник винiс стiльця, поставив коло дверей i сiв на нього верхи, обома руками зiпершись на спинку. Трамваi, недавно ще повнi, були майже порожнi. У кав’ярнi «У П’еро» збоку вiд тютюновоi крамнички подавальник змiтав тирсу в безлюднiй залi. Тож це таки недiля.

Я розвернув стiльця й сiв, як i тютюнник, подумавши, що так зручнiше. Скурив двi сигарети, потiм зайшов до кiмнати, взяв шматок шоколаду й повернувся iсти на балкон. Трохи згодом небо захмарилось i я думав, що насуваеться гроза. Але небо мало-помалу прояснiло. Однак, тiкаючи, хмари лишили на вулицi немов обiцянку дощу, i вулиця спохмурнiла. Я ще довго сидiв i дивився на небо.

О п’ятiй годинi задзеленчали, повертаючись, трамваi. Вони везли зi стадiону в недалекiй околицi глядачiв, якi гронами висiли на пiднiжках i поренчах. Наступнi трамваi привезли гравцiв, я впiзнавав iх за валiзками в руцi. Вони галасували i спiвали аж розлягалося, щоб iхнiй клуб не програвав. Чимало iх махало менi рукою. Один навiть вигукнув: «Ми дали iм перцю!» – «Атож», – кивнув я головою. Потiм стали повертатись автомобiлi.

День згасав. Небо над покрiвлями порожевiло i, коли впали сутiнки, вулицi ожили. Потихеньку поверталися з прогулянки родини. Серед них я побачив i месье-бiдолаху. Дiти або плакали, або ж iх доводилось тягнути. Майже одночасно на вулицю вийшли юрми глядачiв iз мiсцевих кiнотеатрiв. Молодь жестикулювала жвавiше, нiж завжди: мабуть, дивилась якийсь пригодницький фiльм. Тi, що були в мiських кiнотеатрах, повернулися трохи пiзнiше. Вони видавалися поважнiшими. Теж смiялися, але тiльки iнколи, були немов утомленi й замисленi. Не розходились по домiвках i походжали по тротуару навпроти. Дiвчата з розпущеними косами трималися за руки, а хлопцi, зумисне перестрiваючи iх, жартували з ними; дiвчата пирскали смiхом i вiдверталися. Чимало iх я знав, i вони вiталися зi мною.

Раптом спалахнули лiхтарi, й першi вечiрнi зорi, що вже горiли на небi, зблiдли. Моi очi втомилися споглядати тротуари, де товклися люди й горiло свiтло. Волога брукiвка блищала вiд лiхтарiв, а трамваi, гуркочучи раз по раз, кидали вiдблиски на лискуче волосся, усмiхненi обличчя, срiбнi браслети. Згодом, коли трамваi гуркотiли рiдше, а над деревами та лiхтарями висiла вже чорна нiч, квартал непомiтно спорожнiв, i ось уже й перший кiт неквапно перейшов знову безлюдну вулицю. Я подумав, що пора й повечеряти. Болiла шия, бо я так довго спирався на спинку стiльця. Я вийшов купити хлiба та локшини, зготував вечерю й поiв стоячи. Хотiв ще покурити бiля вiкна, але повiтря було надто прохолодне, i я замерз. Позачиняв вiкна i, обертаючись, побачив себе у дзеркалi, край столу зi спиртiвкою i шматками хлiба. Подумав, що була, як i завжди, нудна недiля, що мати вже похована, що завтра я знову пiду на роботу i що, зрештою, нiчого не змiнилося.


III

Сьогоднi я мав у конторi багато роботи. Шеф був приязним. Запитав, чи я не дуже втомився, i теж хотiв знати, скiльки рокiв було моiй матерi. «Шiстдесят рокiв», – сказав я, щоб не плутатись, i вiн, невiдомо чому, полегшено зiтхнув, немов вважаючи, що виконав свiй обов’язок.

На моему столi височiла пака товарних накладних iз пароплавства, i я мав усi iх переглянути. Перед тим як iти на обiд, я помив руки. Опiвднi я любив мити руки. Увечерi насолода була менша, бо безкiнечний рушник ставав мокрим: протягом дня його не мiняли. Колись я сказав про це шефовi. Вiн погодився, що це таки прикра рiч, а водночас назвав ii дрiбницею, не вартою уваги. Я вийшов трохи запiзно, о пiв на першу, разом з Еманюелем, що працював у вiддiлi вiдправки. Дверi контори виходили просто до моря, i кiлька хвилин ми споглядали пароплави в порту, де пряжило нещадне сонце. Аж тут, бахкаючи вихлопами газiв i брязкаючи ланцюгами, над’iхав ваговоз. «Може, пiд’iдемо?» – запитав Еманюель, i я пустився бiгти. Ваговоз проминув нас, i ми кинулися навздогiн. Я занурився в куряву та гуркiт. Я нiчого не чув i не бачив, а тiльки шалено мчав серед лебiдок i механiзмiв, щогл, якi танцювали на обрii, i корабельних корпусiв збоку вiд нас. Я вчепився першим i заскочив на машину. Потiм допомiг сiсти Еманюелевi. Ми насилу зводили дух, ваговоз у курявi й сонцi стрибав по нерiвному бруковi набережноi. Еманюель аж заходився вiд смiху.

Ми зайшли до Селеста, спливаючи потом. Селест завжди був однаковий: iз сивими вусами й фартухом на роздутому черевi. Запитав, чи я таки тримаюсь. «Авжеж», – вiдповiв я i сказав, що дуже голодний. Я нашвидку поiв i випив кави. Потiм пiшов додому й на хвилинку заснув, бо випив забагато вина, а коли прокинувся, дуже хотiлося курити. Та було пiзно, i я побiг, наздоганяючи трамвай. Я працював аж до вечора. У конторi стояла задуха, тож увечерi я з насолодою поволi вертався додому вздовж набережних. Небо було ясне, i я почувався задоволеним. А втiм, одразу пiшов додому, бо хотiв зварити собi картоплi.

Пiднiмаючись темними сходами, я зiткнувся зi старим Саламано, своiм сусiдою на сходовiм майданчику. Вiн виводив собаку. Уже вiсiм рокiв, як я бачив iх разом. Його спанiель страждав на якусь шкiрну хворобу, мабуть, на червiнець, у нього вилiзла майже вся шерсть i замiсть неi були тепер бурi бляшки та кiрочки. Змушений жити iз собакою, удвох у тiснiй квартирi, старий Саламано зрештою став схожим на нього. Обличчя його вкривали рожевi скоринки, на головi виднiло рiдке пожовкле волосся. А пес перейняв вiд свого господаря схилену ходу, зiгнуту шию й випнуту вперед морду. І пес, i людина належали, здавалось, до iстот одного виду, але ненавидiли одне одного. Двiчi на день, об одинадцятiй годинi та о шостiй, старий виводив пса на прогулянку. Уже вiсiм рокiв маршрут iхньоi прогулянки не мiнявся. Їх можна було бачити на Лiонськiй вулицi, пес тягнув старого Саламано, аж поки той зашпортувався. Тодi старий бив та лаяв свого собаку. Пес злякано зiщулювався й цiпенiв. Тепер уже старий тягнув його за собою. Коли ж пес забував i знову починав смикати господаря, той знову бив його й лаяв. Потiм обое стояли на тротуарi й дивились одне на одного: пес зi страхом, людина з ненавистю. І так щодня. А коли пес хотiв сцяти, старий, не зважаючи на те, тягнув його далi, i спанiель лишав за собою рядочок дрiбненьких краплин. А якщо вiн раптом дзюрив у квартирi, його знову били. І це тривало вже вiсiм рокiв. Селест завжди називав Саламано «той бiдолаха», хоча, зрештою, нiхто не може знати, чи людина справдi нещасна. Коли я здибав його на сходах, вiн лаяв свого собаку: «Паскуда! Падлюка!» – ревiв вiн, а пес жалiбно скавулiв. «Добрий вечiр!» – сказав я старому, але вiн лаявся й далi. Тодi я запитав, що, власне, скоiв пес. Старий не вiдповiв, раз по раз повторюючи: «Паскуда! Падлюка!» Я побачив, що вiн схилився над собакою й поправляе нашийника. Запитав голоснiше. Тодi, не обертаючись, старий люто вигукнув: «Та вiн завжди такий!» І пiшов, тягнучи пса, що скавучав, опираючись усiма чотирма лапами.

Саме цiеi митi надiйшов мiй другий сусiда на сходовiм майданчику. У кварталi були чутки, нiби вiн торгуе жiночою плоттю. Та коли його питали про роботу, казав, що працюе комiрником. Загалом його не любив нiхто. Але вiн часто розмовляв зi мною й iнколи навiть заходив до мене, бо я слухав його теревенi. Як на мене, вони були цiкавi. Кiнець кiнцем, я не мав нiякоi причини не розмовляти з ним. Звали його Раймон Сенте. Вiн був невисокий на зрiст, iз широкими плечима й боксерським носом. Одягався завжди бездоганно i, говорячи про Саламано, теж казав: «Ну, хiба не нещасна людина?» Якось вiн запитав, чи тi сцени не огиднi менi, i я вiдповiв, що нi.

Ми пiднялися, i я вже збирався йти до себе, коли вiн сказав:

– Знаете, у мене вдома е кров’янка й вино. Може, з’iсте шматочок зi мною?

Я подумав, що в такому разi не треба готувати вечерi, й погодився. Раймон мав тiльки одну кiмнату й кухню без вiкна. Над лiжком висiв бiло-рожевий янгол зi штучного мармуру, фотографii чемпiонiв i два чи три плакати з голими жiнками. Кiмната була неприбрана, лiжко незаслане. Раймон спершу запалив гасову лампу, потiм витягнув з кишенi досить брудний бинт i перев’язав праву руку. Я запитав, що там у нього. Вiн сказав, що бився з одним типом, який чiплявся до нього.

– Розумiете, месье Мерсо, – пояснював вiн, – не тому, що я лихий, але ж я жива людина. Той тип каже менi в трамваi: «Ану виходь, якщо не боягуз». А я йому: «Слухай, заспокойся». Й вiн назвав мене бабою. Отодi я вийшов i сказав: «Гаразд, мабуть, тобi таки треба натовкти пику». «За що?» – запитав той, i я врiзав йому. Вiн упав. Я хотiв пiдняти його, але вiн, не пiдводячись, став бити мене ногами. Тодi я вдарив його колiном i двiчi кулаком. Вiн аж заюшився. Я запитав, чи тепер вiн дiстав свое. «Так», – вiдповiв вiн.

Протягом усiеi розповiдi Раймон поправляв пов’язку. Я сидiв на лiжку.

– Бачите, – сказав вiн менi, – я не чiпав його. Це вiн причепився до мене.

То таки була правда, i я погодився з ним. Далi Раймон сказав, що, власне, хотiв спитати моеi поради з приводу цiеi пригоди, бо я чоловiк, який добре знае життя, i можу допомогти йому, й тодi вiн був би моiм приятелем. Я мовчав, i вiн запитав, чи хочу я бути його приятелем. Я вiдповiв, що менi, зрештою, байдуже, i Раймон, здаеться, був задоволений. Дiстав кров’янку, пiдсмажив ii на сковородi, поставив склянки, тарiлки, прибори i двi пляшки вина. Усе це мовчки. Потiм ми сiли. За iжею вiн став розповiдати про свою пригоду. Спочатку трохи вагався: «Я знав одну жiнку… що, так би мовити, була менi за коханку». Той тип, з яким вiн бився, – ii брат. Раймон сказав, що утримував ту жiнку. Я мовчав, однак вiн одразу додав, що знае, якi чутки ходять про нього в кварталi, але вони його анiтрохи не обходять, вiн комiрник, та й годi.

– Повернiмося ж до моеi пригоди, – розповiдав вiн далi. – Я помiтив, що мене ошукують. – Раймон давав iй тiльки на прожиття. Сам платив за найману кiмнату i щодня давав двадцять франкiв на харчування. – Триста франкiв за кiмнату, шiстсот франкiв на харчi, вряди-годи грошi на панчохи – у сумi це тисяча франкiв. І та дамочка не працювала. Але присягалася, що iй не вистачае тих грошей. Тодi я казав iй: «А чому ти не хочеш знайти собi роботу на пiвдня? Ти б допомогла менi, я б не мав уже думати про кожну дрiбницю. Цього мiсяця я купив тобi костюм, щодня даю двадцять франкiв, сплачую комiрне, а ти пополуднi п’еш каву зi своiми подружками. Даеш iм каву й цукор. А я даю тобi грошi. Я ставлюсь до тебе по-доброму, а ти менi вiддячуеш злом». Але вона не хотiла працювати, знай казала, що iй не вистачае, i саме отак я й зрозумiв, що мене ошукують.

Далi Раймон розповiв, що знайшов у ii сумцi лотерейний бiлет i вона не змогла пояснити, як вiн потрапив до неi. Згодом знайшов у неi квитанцiю з ломбарду, яка свiдчила, що вона вiддала пiд заставу два браслети. Доти вiн не знав про iснування тих браслетiв. «Я остаточно зрозумiв, що вона ошукуе мене. Тож я кинув ii. Але спершу побив. А потiм сказав, чого вона варта. Сказав, що iй одне було в головi – злягатися. Розумiете, месье Мерсо, я так i сказав iй: «Хiба ти не бачиш, що люди заздрять твоему щастю? Згодом ти ще збагнеш, як багато ти втратила».

Раймон побив ii до кровi. Ранiше вiн не бив ii. «Давав iй ляпасiв, але, так би мовити, нiжно. Вона поверещить собi трохи. Я зачиняв вiконницi, i все кiнчалось, як i завжди. А от тепер справа серйозна. Як на мене, я ще мало провчив ii».

Далi вiн пояснив, що саме для цього йому й потрiбна моя порада. Вiн замовк, щоб поправити гнiт у лампi, яка вже чадила. Увесь вечiр я мовчки слухав його. Я випив майже лiтр вина, i скронi менi горiли. Курив уже Раймоновi сигарети, бо моiх не лишилося. Проiхали останнi трамваi, забравши iз собою тепер уже далекий шум передмiстя. Раймон не замовкав. Його дратувало, що вiн i досi вiдчувае «потяг до тiеi сучки». Тож йому кортiло покарати ii. Спершу думав повести ii до готелю й викликати полiцiю, яка стежить за мораллю, щоб учинити скандал i ii взяли на облiк. Потiм вiн звернувся до своiх друзiв зi злочинного свiту. Тi нiчого не з’ясували. Тож, за словами Раймона, яка ж тодi вигода вiд належностi до злочинного свiту? Вiн так i сказав iм, i вони запропонували вiдлупцювати ii. Але Раймон прагнув не цього. Вiн замислився. Спершу хотiв щось попросити, а потiм вирiшив насамперед дiзнатися, що я думаю про цю пригоду. Я вiдповiв, що нiчого не думаю, але вона цiкава. Далi вiн запитав, чи, на мою думку, його справдi ошукують, i я таки був переконаний, що ошукують; спитав, чи я згоден, що ii слiд покарати i що я зробив би на його мiсцi, i я вiдповiв, що тут важко сказати щось певне, але я розумiю його прагнення покарати. Я випив ще трохи вина. Вiн запалив сигарету й подiлився своiм планом. Вiн хоче написати iй листа, «гнiвного й водночас такого, щоб вона пошкодувала про втрачене». А коли вона повернеться до нього, вiн переспить з нею i «саме тодi, як кiнчатиме», плюне iй в обличчя й вижене. Як на мене, в такому разi вона б i справдi була покарана. Але Раймон сказав, що вiн навряд чи здатний написати такого листа, i тому йому спало на гадку звернутися до мене, щоб я написав замiсть нього. Я мовчав, тож вiн запитав, чи не буде для мене обтяжливим одразу й написати того листа, i я вiдповiв, що нi.

Раймон випив склянку вина й пiдвiвся. Повiдсував тарiлки й холоднi рештки кров’янки. Ретельно витер клейонку на столi. З шухляди тумбочки коло лiжка дiстав аркуш паперу в клiтинку, жовтий конверт, невеличку ручку з червоного дерева й квадратний каламар iз фiолетовим чорнилом. Коли вiн назвав iм’я тiеi жiнки, я збагнув, що то мавританка. Я написав листа. Писав я його як заманеться, але намагався догодити Раймоновi, бо не мав причин не догоджати йому. Потiм прочитав листа вголос. Вiн вислухав, курячи й похитуючи головою, i попросив перечитати. Раймон був цiлком задоволений: «Таж я знав, що ти розумiеш життя». Спершу я навiть не помiтив, що вiн менi тикае. І тiльки тодi, коли вiн заявив: «Ну, тепер ти справжнiй друзяка!» – мене вразило оте тикання. Вiн повторив свою фразу, i я кивнув головою: «Так». Менi було байдуже, бути його приятелем чи нi, а вiн, здаеться, справдi прагнув заприязнитися зi мною. Вiн заклеiв листа, i ми допили вино. Потiм трохи посидiли й мовчки курили. На вулицi було тихо, ми чули, як шарудить колесами машина, проминаючи нас. «Уже пiзня година», – сказав я. Раймон погодився. Зауважив, що час бiжить швидко, i певною мiрою то була правда. Хотiлося спати, але я насилу пiдвiвся. Я, мабуть, видавався втомленим, бо Раймон сказав менi, що не слiд так перейматися. Я спершу не зрозумiв. Вiн пояснив, що знае про смерть матерi, але смерть рано чи пiзно однаково настане. Я теж так вважав.

Я пiдвiвся, Раймон мiцно потис менi руку i сказав, що чоловiки завжди порозумiються мiж собою. Вийшовши вiд нього, я причинив дверi й постояв хвилинку у темрявi на сходах. У будинку було тихо, знизу тхнуло чимсь вогким i нечистим. Я чув тiльки як кров гуде у вухах. Я не ворушився. І тiльки в кiмнатi старого Саламано стиха повискував пес.


IV

Я ревно працював цiлий тиждень. Заходив Раймон i сказав, що вiдiслав листа. Я двiчi ходив в кiно з Еманюелем, вiн нiколи не розумiв, що там вiдбуваеться на екранi. Доводилось пояснювати йому. Учора була субота i, як ми й домовлялися, прийшла Марi. У гарнiй бiло-червонiй смугастiй сукнi й шкiряних босонiжках вона була напрочуд зваблива. Їi тугi груди випиналися, а засмагле обличчя було, мов квiтка. Ми сiли в автобус i вiд’iхали на кiлька кiлометрiв вiд Алжира, прийшовши на невеличкий пляж, затиснутий мiж скелями i стiною очерету, що пiдступав мало не до самого берега. Сонце о четвертiй годинi вже не пекло так нещадно, але вода, лiниво набiгаючи довгими невисокими хвильками, була аж гаряча. Марi пустувала i навчила й мене. Пливучи, треба було хапати ротом верхiвки хвиль, збирати шумовиння, а потiм перевертатися на спину й випускати його вгору. Утворювалося пiнясте мереживо, що розчинялося в повiтрi й теплим дощиком скроплювало обличчя. Але через якийсь час вiд гiркоi солi пекло вже весь рот. Пiдпливла Мерi i пригорнулася до мене у водi. Торкнулася вустами моiх вуст, ii язик освiжив менi губи, i ми з хвилину гойдалися на хвилях.

Коли ми одягалися на березi, очi Марi аж сяяли, дивлячись у мiй бiк. Я поцiлував ii. Далi ми вже не розмовляли. Я пригорнув ii до себе, й ми похапцем сiли в автобус, вийшли, пiднялись до мене i впали нарештi в лiжко. Я не зачинив вiкна, i свiжа лiтня нiч приемно холодила нашi засмаглi тiла.

Уранцi Марi лишилася в мене, i я сказав, що ми разом i пообiдаемо. Я вийшов купити м’яса. Пiднiмаючись, почув у Раймоновiй кiмнатi жiночий голос. Трохи згодом старий Саламано лаяв свого собаку, ми чули стукiт пiдошов i пазурiв по дерев’яних схiдцях, а потiм: «Паскуда! Падлюка!» – i вони вийшли на вулицю. Я розповiв Марi про старого, i вона смiялася. На нiй була одна з моiх пiжам зi закоченими рукавами. Коли Марi смiялася, мене знову охопило бажання. Потiм вона запитала, чи я кохаю ii. Я вiдповiв, що це не мае нiякого значення, але менi здаеться, що нi. Марi засмутилася. Але, готуючи обiд, без нiякоi причини знову засмiялася так, що я поцiлував ii. Саме тiеi митi ми почули, що в Раймона спалахнула сварка.

Спершу лунав пронизливий жiночий голос, потiм слова Раймона: «Ти ошуканка, i я покажу тобi, як дурити мене!» Глухо гупнуло кiлька ударiв, i жiнка закричала, але так моторошно, що на сходи одразу повибiгали всi сусiди. Марi i я вийшли теж. Жiнка невпинно зойкала, а Раймон бив i бив. Марi сказала, що це жахливо, я нiчого не вiдповiв. Попросила, щоб я привiв якогось полiцая, але я сказав, що не люблю iх. А втiм, його однаково привiв сантехнiк, що жив на третьому поверсi. Полiцай загрюкав у дверi, i все стихло. Загрюкав дужче, i за хвилину жiнка заплакала, а Раймон вiдчинив дверi. Вiн тримав у ротi сигарету, на обличчi був удаваний спокiй. Жiнка вибiгла й заявила полiцаевi, що Раймон побив ii. «Прiзвище?» – запитав полiцай. Раймон вiдповiв. «Викинь сигарету з рота, коли розмовляеш зi мною!» – звелiв полiцай. Раймон завагався, глянув на мене й затягнувся сигаретою. Тим часом полiцай, розмахнувшись, щосили вдарив його навiдлi по обличчю. Сигарета вiдлетiла на кiлька метрiв. Раймон змiнився на виду, але промовчав i тiльки згодом смиренно запитав, чи можна пiдiбрати недопалок. Полiцай сказав, що можна, й додав: «Наступного разу ти вже знатимеш, що полiцай – це тобi не абищо». Жiнка знай плакала i приказувала: «Вiн побив мене. Це сутенер». «Пане полiцаю, – озвався тодi Раймон, – чи дозволяе закон обзивати людину сутенером?» Але полiцай наказав йому «заткнути пельку». Тодi Раймон повернувся до жiнки й мовив: «Стривай, лялечко, ще зустрiнемось!» Полiцай звелiв йому замовкнути, сказав жiнцi, що вона може йти додому, а Раймон нехай чекае, поки його викличуть до комiсарiату. Додав, що Раймоновi годилося б мати сором i не напиватися так, щоб аж тремтiти. «Пане, я не п’яний, – пояснив йому Раймон. – Я тремчу несамохiть, i то тiльки тому, що стою перед вами». Зачинився у своiй кiмнатi, i люди розiйшлися. Марi i я скiнчили готувати обiд, але iсти iй не хотiлося, тож я з’iв майже все. О першiй годинi вона пiшла додому, а я трохи поспав.

Близько третьоi години постукали в дверi, й зайшов Раймон. Я навiть не пiдводився. Вiн сiв на край лiжка i якийсь час сидiв мовчки. Я запитав, як усе вiдбувалося. Раймон розповiв, що здiйснив свiй намiр, але вона дала йому ляпаса, й тодi вiн побив ii. Ну, а решту я бачив. Я сказав, що, як на мене, вона вже покарана, тож вiн мае бути вдоволений. Вiн теж так гадав i зауважив, що полiцай марно втручався, бо вiн уже встиг почастувати ii як слiд. Додав, що добре знае полiцаiв, i знае, як поводитись iз ними. Запитав, чи я чув його вiдповiдь на ляпас полiцая. Я сказав, що нiчого не чув i що я теж не люблю полiцаiв. Раймон зрадiв. Запитав, чи хочу я прогулятися з ним. Я пiдвiвся i став зачiсуватись. Вiн сказав, що я йому маю правити за свiдка. Менi було байдуже, але я не знав, що треба казати. Раймон запевнив, нiби досить заявити, що та дiвчина ошукала його. Я погодився бути йому за свiдка.

Ми вийшли надвiр, i Раймон запропонував менi випити. Потiм хотiв зiграти партiю в бiльярд, але я вже втратив точнiсть рухiв. Пiсля цього тягнув мене до борделю, але я вiдмовився, бо не любив iх. Тодi ми неквапом пiшли додому й Раймон розповiдав, який вiн задоволений тим, що покарав коханку. До мене вiн ставився вкрай люб’язно, i я подумав, що вечiр був таки непоганий.

Ще здалеку я помiтив на порозi нашого будинку старого Саламано, що стривожено метушився. Коли ми пiдiйшли, я побачив, що коло нього немае собаки. Вiн озирався навсiбiч, обертався, крутився, намагався прозирнути чорноту коридору, бурмотiв незв’язнi слова i знову пильно оглядав вулицю маленькими червоними очицями. Коли Раймон запитав, що сталося, старий вiдповiв не одразу. Я чув, як вiн стиха бурчить: «Паскуда, падлюка!» – й далi раз по раз озираючись. Я запитав, де пес. Старий рвучко вiдповiв, що втiк. А потiм його немов прорвало:

– Я повiв його, як i завжди, на Марсове поле. Коло ярмаркових балаганiв було чимало людей. Я зупинився, щоб подивитися «Короля на вигнаннi». А коли хотiв iти, його вже не було. Я й уявити собi не мiг, що ця падлюка може отак утекти.

Раймон сказав, що пес мiг заблукати, а потiм повернеться. Розповiв про випадки, коли собаки пробiгали десятки кiлометрiв, щоб вiдшукати свого господаря. Незважаючи на слова розради, старий занепокоiвся ще дужче:

– Розумiете, його ж не повернуть. Якщо хто-небудь ще пiдбере його. Та це рiч неможлива, геть усi гидуватимуть його коростою. Хiба що полiцiя пiдбере.

Я порадив йому звернутись до вiддiлу, де тримають зловлених тварин. Йому вiддадуть собаку, якщо вiн заплатить якийсь штраф. Старий запитав, чи великий той штраф. Я не знав. Тодi вiн розлютився: «Ще грошi давати за цю падлюку! Та нехай вона здохне!» – i став лаятись. Раймон зареготав i зайшов до будинку. Я пiшов за ним, i ми розiйшлися на нашому сходовому майданчику. Згодом я почув ходу старого й вiн постукав у дверi. Коли я вiдчинив, старий якусь мить стояв на порозi, приказуючи: «Перепрошую, перепрошую». Я запросив його до кiмнати, але вiн не заходив. Дивився на носаки своiх черевикiв, а його вкритi струпами руки тремтiли: «Скажiть, месье Мерсо, вони не заберуть його? Вони вiддадуть його менi? Куди я маю пiти?» Я вiдповiв, що собак тримають три днi, щоб господарi могли iх забрати, а потiм роблять з ними що хочуть. Старий мовчки дивився на мене. Потiм сказав: «На добранiч». Зачинив своi дверi, i я чув, як вiн ходить по кiмнатi. Зарипiло лiжко. Крiзь стiну долинали дивнi, ледь чутнi звуки, i я зрозумiв, що старий плаче. Не знати чому, я подумав про матiр. Але завтра менi треба було встати дуже рано. Їсти не хотiлося, i я лiг без вечерi.


V

Раймон зателефонував менi на роботу. Сказав, що один з його приятелiв (вiн розповiдав йому про мене) запросив мене на недiлю до свого лiтнього будиночка неподалiк вiд Алжира. Я вiдповiв, що охоче поiхав би, але вже пообiцяв провести той день iз подружкою. Раймон одразу заявив, що ii теж запрошують. Дружина його приятеля зрадiе, що не буде самотня серед чоловiкiв.

Я хотiв одразу покласти трубку, бо знав, що шеф не любить, коли нам телефонують з мiста. Але Раймон попросив зачекати i додав, що мiг би передати запрошення й увечерi, але хоче менi дещо розповiсти. Увесь день за ним ходять назирцi кiлька арабiв, i серед них е брат його колишньоi коханки. «Якщо ввечерi, заходячи до будинку, ти побачиш iх, то скажи менi». Зрозумiло, вiдповiв я.

Трохи згодом шеф пiдкликав мене, i я тоскно подумав, що вiн знову казатиме, щоб я менше дзвонив i краще працював. Але причина була зовсiм iнша. Вiн сказав, що хоче поговорити зi мною про один ще досить туманний проект. Вiн хотiв почути мою думку з цього приводу. Шеф мав намiр вiдкрити ще одну контору в Парижi, яка б залагоджувала справи на мiсцi, безпосередньо з великими компанiями, i хотiв з’ясувати, чи поiхав би я туди. Це дало б менi змогу жити в Парижi й досить часто подорожувати. «Ви молодий, i менi здаеться, таке життя сподобаеться вам». Я сказав, що так, хоч, власне, менi байдуже. Тодi вiн запитав, хiба мене не цiкавить можливiсть змiнити свое життя. Я вiдповiв, що людина нiколи не може змiнити свое життя i, хай там як, будь-яке життя чогось варте, а мое життя тут цiлковито задовольняе мене. Шеф не приховував своеi досади, сказав, що я завжди вiдповiдаю ухильно, не маю честолюбства i що це небезпечна рiч у пiдприемницькiй дiяльностi. Я знову взявся до роботи. Я б не хотiв його сердити, але не бачив причини мiняти свое життя. Адже, коли добре помiркувати, я аж нiяк не був нещасним. Бувши студентом, я мав багато отаких честолюбних планiв. Та коли я був змушений покинути навчання, я швидко зрозумiв, що всi вони насправдi не мають нiякого значення.

Увечерi прийшла Марi й запитала, чи хочу я одружитися з нею. Я сказав, що менi байдуже, але, якщо вона хоче, можна й одружитися. Тодi iй захотiлося знати, чи я кохаю ii. Я вiдповiв iй, як i минулого разу, що це не мае нiякого значення, але я, безперечно, не кохаю ii. «Чому ж тодi одружуешся зi мною?» – запитала вона. Я пояснив, що це не мае нiякого значення, але, якщо вона хоче, можна й оженитися. Крiм того, це ii цiкавить шлюб, а я задовольняюсь тiльки тим, що кажу «так». Марi тодi зауважила, що шлюб – рiч серйозна. Я вiдповiв: «Нi». Вона принишкла й мовчки дивилася на мене. Потiм заговорила. Вона тiльки хотiла знати, чи погодився б я з такою самою пропозицiею iншоi жiнки, з якою я мав би такi самi взаемини. «Звичайно», – вiдповiв я. Почувши таке, Марi вже себе запитала, чи кохае вона мене, i тут я нiчого не мiг iй пiдказати. Марi знову замовкла, а потiм промуркотiла, що я таки дивний i вона, безперечно, й кохае мене за це; але цiлком може бути, що з тих самих причин коли-небудь вона може менi остогиднути. Я мовчав, не маючи що сказати, i Марi, усмiхаючись, узяла мене за руку i сказала, що хоче вийти за мене замiж. Я вiдповiв, що ми так i вчинимо, якщо таке ii бажання. Потiм я розповiв Марi про шефову пропозицiю, i вона сказала, що дуже б хотiла побачити Париж. Я сказав, що жив там колись, i вона запитала, як там. «Брудно, – вiдповiв я. – Усюди голуби й темнi подвiр’я. Шкiра в людей блiда».

Потiм ми пiшли на прогулянку i блукали центральними вулицями. Жiнки були гарнi, i я запитав Марi, чи помiчае вона iхню красу. Вiдповiла, що так, i додала, що розумiе мене. Якийсь час ми мовчали. А втiм, я хотiв, щоб вона й далi була зi мною, i сказав, що можна було б пообiдати разом у Селеста. Вона б iз радiстю пообiдала, але на неi чекала робота. Ми стояли бiля мого будинку, i я попрощався з нею. Марi глянула на мене: «І тобi не цiкаво, що я робитиму?» Менi, звичайно, було цiкаво, але я не думав про те, i саме за це вона немов дорiкала менi. Побачивши, що я збентежився, вона знову розсмiялась i, пiдставляючи вуста, всiм тiлом пригорнулася до мене.

Я обiдав у Селеста. Тiльки-но я почав iсти, як увiйшла якась химерна жiночка й запитала, чи може вона сiсти за мiй стiл. Ну, звичайно, що може. Вона мала невеличке кругле личко, уривчастi рухи й блискучi очi. Жiночка скинула жакет i нервово переглянула меню. Гукнула Селеста й одразу замовила усi своi страви, говорила вона виразно i швидко. Чекаючи на перекуску, вiдкрила свою сумочку, витягла невеличкий прямокутник паперу та олiвець, спершу все пiдрахувала, потiм дiстала з гаманця точну суму й поклала ii перед собою на стiл, додавши на чай. Подали перекуску, i вона притьмом поглинула ii. Чекаючи наступноi страви, знову дiстала iз сумочки синього олiвця та журнал з програмою радiопередач на тиждень. Пильно читаючи ii, повiдзначала одна за одною майже всi передачi. Журнал мав дванадцять сторiнок, i жiночка ретельно виконувала цю роботу протягом усього обiду. Я вже поiв, а вона й далi вiдзначала з не меншою стараннiстю. Потiм пiдвелася й, виконавши точнi, немов автоматичнi, рухи, одягнула жакет i вийшла. Роботи я не мав нiякоi, тож вийшов надвiр i якийсь час стежив за нею. Жiночка напрочуд швидко i впевнено йшла по бордюру тротуару, не вiдхиляючись i не обертаючись. Зрештою я загубив ii i став повертатись. Подумав, що вона дивна, але досить швидко забув про неi.

Коло своiх дверей я побачив старого Саламано. Я запросив його, i вiн розповiв, що пес пропав, у вiддiлi для знайдених тварин його немае. Служники сказали, що, можливо, пес потрапив пiд колеса. Старий запитав, чи не можна дiзнатися про це в комiсарiатi. Йому вiдповiли, що таке трапляеться щодня i там не стежать за такими дрiбницями. Я сказав Саламано, що можна завести iншого пса, але вiн слушно зауважив, що звик саме до цього.

Я вмостився на лiжку, а Саламано сiв на стiлець бiля столу, обличчям до мене, тримаючи руками на колiнах свого старого капелюха. Кiнцi фраз мов губилися пiд його пожовклими вусами. Вiн трохи набридав менi, але ж роботи я нiякоi не мав, та й спати ще не хотiлося. Щоб не мовчати, я розпитував про собаку. Старий розповiв, що завiв його пiсля смертi дружини. Оженився вiн досить пiзно. Замолоду мрiяв про театр, а пiд час служби в армii грав у вiйськових водевiлях. Але зрештою пiшов працювати на залiзницю й не пошкодував, бо мае тепер невеличку пенсiю. Дружина не дала йому щастя, хоча загалом вiн звик до неi. Пiсля ii смертi вiн почувався дуже самотнiм. Тодi вiн попросив свого товариша з майстернi дiстати йому собаку, i той принiс малесенького цуцика. Його доводилося годувати iз соски. Але ж собака живе менше за людину, i тому постарiли вони разом. «Вiн був лихоi вдачi, – скаржився Саламано, – й iнколи навiть гарчав на мене. Але все-таки був добрий собака». Я сказав, що пес був шляхетноi породи, й Саламано засяяв. «Та ви, – додав вiн, – ще не знали його до хвороби. Вiн мав дуже гарну шерсть». Щовечора i щоранку, вiдколи пес захворiв, Саламано змащував йому шкiру. Але, як казав Саламано, справжньою хворобою була старiсть, а лiкiв вiд старостi немае.

Тут я позiхнув, i старий сказав, що вже йде. Я запевнив його, що вiн може лишатися i що менi прикро, що з його собакою сталося таке лихо, i вiн подякував менi. Розповiв, що моя мати дуже любила його собаку. Говорячи про неi, вiн називав ii «ваша бiдолашна мати». Висловив думку, що я маю бути нещасним, вiдколи померла мати, але я промовчав. Тодi, дуже швидко й бентежачись, старий сказав, що у кварталi про мене ходить лиха слава, бо я вiддав матiр до притулку, проте вiн знае мене й не сумнiваеться, що я дуже любив матiр. Я вiдповiв, хоч i досi не знаю чому, мовляв, я нiколи не знав, що люди мене засуджують, але притулок видавався менi рiччю цiлком природною, бо я не мав досить грошей, щоб наймати матерi доглядачку. «До того ж, – додав я, – вона вiддавна не розмовляла зi мною й нудилася на самотi». – «Атож, – погодився Саламано, – у притулку вона принаймнi мала друзiв». Потiм вибачився, бо вже хотiв спати. Його життя вiдтепер змiнилося, i вiн навiть не знав, що робитиме далi. Уперше, вiдколи я знав старого, вiн несмiливим рухом протягнув менi руку, i я вiдчув долонею його лускату шкiру. Вiн усмiхнувся кутиком вуст i сказав перед тим, як вийти: «Сподiваюся, цiеi ночi собаки не гавкатимуть. Менi щоразу здаеться, що то мiй».


VI

У недiлю я нiяк не мiг прокинутися, тож Марi була змушена гукати й торсати мене. Ми не снiдали, бо одразу збиралися купатись. Я почувався виснаженим, трохи болiла голова. Сигарета мала гiркий присмак. Марi кепкувала з мене, кажучи, що я, «немов на похоронi». Вона вдягнула бiлу сукню й розпустила коси. Я сказав iй, що вона гарна, i вона засмiялася вiд утiхи.

Виходячи, ми постукали до Раймона в дверi. Вiн вiдповiв, що вже йде. Я був утомлений, крiм того, у кiмнатi ми навiть не вiдчиняли вiконниць, i тому затоплений сонцем день ударив мене на вулицi, мов ляпас. Марi радiсно пiдстрибувала, раз по раз кажучи, який гарний день. Менi стало трохи краще, вiдчув я й голод. Я сказав про це Марi, та у вiдповiдь вона тiльки махнула клейончастою сумкою, де лежали плавки, купальник i рушник. Отже, я мусив чекати. Ми почули, як Раймон замкнув дверi. Вiн одягнув синi штани й бiлу сорочку з короткими рукавами. На головi мав брилика, з якого стала смiятися Марi, а його передплiччя, вкритi чорним волоссям, видавалися дуже бiлими. Дивлячись на його постать, я вiдчув огиду. Ідучи, вiн насвистував i видавався вкрай задоволеним. Сказав менi: «Здоров, старий», а Марi назвав «мадемуазель».

Напередоднi ми ходили до комiсарiату i я посвiдчив, що жiнка «ошукала» Раймона. Його вiдпустили, обмежившись засторогою. Моiх свiдчень нiхто не перевiряв. Вийшовши з будинку й зупинившись, ми порадилися з Раймоном i вирiшили сiсти на автобус. До пляжу було недалеко, але автобусом ми б доiхали швидше, бо Раймон вважав, що його приятель зрадiе, якщо ми приiдемо рано. Ми ще навiть не вирушили, як Раймон миттю дав менi знак подивитися вперед. Я побачив кiлькох арабiв, що поспиралися на вiтрину тютюновоi крамнички. Вони мовчки розглядали нас, але у властивiй iм манерi, немов ми були камiнням або сухостоем. Раймон, вочевидь стривожившись, сказав, що другий злiва – це той тип, який чiплявся до нього. Але додав, що тепер це вже давня iсторiя. Марi не зрозумiла, про що йдеться, i запитала нас. Я сказав, що це араби, якi чiплялися до Раймона. Марi наполягала, щоб ми одразу рушали. Раймон оговтався i сказав смiючись, що таки справдi треба поспiшати.

Ми пiшли до зупинки автобуса, до якоi було далеченько, й Раймон сказав, що араби не йдуть за нами. Я озирнувся. Вони й далi стояли коло крамнички i так само байдуже дивилися на дверi мого будинку. Ми сiли в автобус. Раймон, здаеться, заспокоiвся й невпинно жартував з Марi. Я бачив, що дiвчина подобаеться йому, але вона майже не вiдповiдала на жарти. Лише iнколи, смiючись, поглядала на нього.

Ми зiйшли на околицi Алжира. Пляж був недалеко вiд зупинки, але треба було перетнути невеличке плато, що височiло над морем, а потiм спускалося до пляжу. Серед жовтавого камiння росли бiлi асфоделi, виразно постаючи на тлi яскравоi небесноi блакитi. Марi задля розваги вимахувала клейончастою сумкою, обриваючи пелюстки. Ми йшли мiж двома рядами невеличких вiлл з бiлими або зеленими огорожами. Деякi вiлли разом зi своiми верандами ховалися пiд тамариском, iншi стояли серед голого камiння. Ще не дiйшовши до краю плато, можна було бачити нерухоме море, а ще далi – сонний масивний мис серед прозороi води. У тихому повiтрi до нас долинало ледве чутне гудiння мотору. Ген-ген удалинi ми побачили невеликий баркас, що, здавалося, застиг на блискучiй поверхнi моря. Марi зiрвала кiлька гiрських iрисiв. На схилi, який спадав до моря, ми побачили, що дехто вже й купаеться.

Раймонiв приятель мешкав у маленькому дерев’яному будиночку на краю пляжу. Будинок притулився до скель, а палi, якi пiдтримували його спереду, вже омивало море. Раймон представив нас. Його приятеля звали Масон. То був високий i дебелий чолов’яга з широкими плечима, а поряд з ним – невисока, кругла й люб’язна жiночка з паризьким акцентом. Масон одразу сказав, щоб ми почувались як удома i що в нього е смажена риба, яку вiн зловив сьогоднi вранцi. Я висловив свiй захват iз приводу його гарненькоi хатки. Вiн повiдомив, що живе тут у суботу, в недiлю i всi днi вiдпустки. «Звичайно ж, зi своею дружиною», – додав вiн. Його дружина й Марi саме смiялися над чимсь. Мабуть, уперше я справдi замислився над тим, що збираюсь одружитися.

Масон хотiв купатися, але його дружина й Раймон не мали такого бажання. Ми пiшли втрьох, i Марi одразу кинулась у воду. Ми з Масоном трохи зачекали. Масон розмовляв повiльно, i я помiтив, що вiн мае звичку доповнювати всi своi фрази зворотом «я скажу вам навiть бiльше», хоча до змiсту тих фраз, власне, нiчого й не додавав. Марi вiн охарактеризував так: «Вона приваблива i, я скажу вам навiть бiльше, чарiвна». Потiм я вже не звертав уваги на цю фразу-паразит, бо переймався тим, яким боком менi краще повернутись до сонця. Пiсок уже пiк у ноги. Я все намагався стримати свое бажання зануритись у воду, але таки не витерпiв: «Ходiмо?» Я пiрнув. Масон заходив у воду повiльно й поплив тiльки тодi, коли вже не дiставав дна. Вiн плив брасом, i то поганенько, тож я лишив його й наздогнав Марi. Вода була холодна, i я плавав з насолодою. Ми з Марi запливли досить далеко й вiдчували узгодженiсть i наших рухiв, i нашого задоволення.

На просторi моря ми лягли горiлиць, i з мого повернутого до неба обличчя сонце зiгнало останнi краплини води, що стiкали до рота. Ми побачили, що Масон повернувся на берег i розлiгся на сонцi. Здалеку вiн скидався на велетня. Марi заманулося, щоб ми поплавали вкупi. Я зайшов ззаду i взяв ii за талiю, вона пливла, розводячи руки, а я допомагав iй, калатаючи ногами. Цей негучний шум збитоi води переслiдував нас увесь ранок, аж поки втомив мене. Я вiдпустив Марi й поплив до берега, завзято вимахуючи руками i глибоко дихаючи. На березi я лiг бiля Масона, ткнувшись обличчям у пiсок. «Чудово», – мовив я, i вiн погодився. Трохи згодом iз води вийшла Марi. Я повернувся, щоб бачити, як вона наближаеться. Їi коси були закинутi назад, а тiло вкривала плiвка солоноi води. Вона лягла поряд зi мною, до сонячного тепла додалося тепло ii тiла, i я задрiмав.

Марi розбуркала мене i сказала, що Масон уже пiшов до себе, треба йти обiдати. Я одразу пiдвiвся, бо був голодний, але Марi дорiкнула, що вiд самого ранку я ще жодного разу не цiлував ii. То була правда, хоч мене й тягнуло до неi. «Ходiмо до води!» – гукнула вона. Ми побiгли, впавши в першi невеличкi хвилi. Кiлька рухiв руками, i Марi пригорнулася до мене. Їi ноги обплелися навколо мого тулуба, мене охопило бажання.

Коли ми повернулися, Масон уже гукав нас. Я сказав, що страшенно голодний, i вiн одразу заявив дружинi, що я йому подобаюсь. Їжа була смачною, я майже проковтнув свою частку риби. Потiм подали м’ясо зi смаженою картоплею. Усi ми iли не розмовляючи. Масон пив багато вина, раз по раз доливаючи й менi. За кавою голова моя обважнiла, i я багато курив. Масон, Раймон i я вирiшили спiльно провести серпень на пляжi, живучи вiльною комуною. «Ви хоч знаете, котра зараз година? – раптом звернулась до нас Марi. – Пiв на дванадцяту». Ми були враженi, але Масон сказав, що наш надто раннiй обiд – рiч природна, бо до столу сiдають тодi, коли хочеться iсти. Не знаю чому, але, почувши цi слова, Марi розсмiялася. Мабуть, забагато випила. Масон запитав, чи не хочу я разом з ним пройтися по пляжу. «Пiсля обiду моя дружина завжди влаштовуе собi сiесту. А менi таке не до вподоби. Менi треба рухатись. Я завжди iй кажу, що це краще для здоров’я. Але, зрештою, то ii право». Марi сказала, що лишиться допомогти мадам Масон помити посуд. Мала парижанка заявила, що для цього треба спровадити всiх чоловiкiв. Усi трое ми зiйшли вниз.

Сонячне промiння падало на пiсок майже сторч, а на блискучу поверхню моря годi було дивитись. На пляжi не було бiльш нiкого. З будинкiв на краю плато, якi нависали над морем, долинав брязкiт посуду. Гарячий дух, що пiднiмався вiд розпеченого камiння пiд ногами, обпiкав легенi. Спочатку Раймон i Масон розмовляли про людей та речi, яких я не знав. Я збагнув, що вони давно знають одне одного i якийсь час навiть жили разом. Ми попрямували до води й пiшли вздовж берега. Вряди-годи трохи довша за решту хвилька заливала наше парусинове взуття. Я нi про що не думав, бо був наполовину приспаний сонцем, що пекло незахищену голову.

Раймон саме сказав щось Масоновi, але я не чув, що саме. Тiеi ж митi я помiтив на краю пляжу й досить далеко вiд нас двох арабiв у комбiнезонах, що йшли в нашому напрямi. Я глянув на Раймона й почув: «Це вiн». Ми йшли далi. Масон запитав, як вони могли знайти нас аж тут. Я подумав, що вони, мабуть, бачили, як ми сiдаемо в автобус з пляжною сумкою, але промовчав.

Араби йшли повiльно, але були вже набагато ближче. Ми не сповiльняли ходи, i Раймон сказав, що «в разi сутички, ти, Масоне, вiзьмеш собi другого. Я беру свого типа. А якщо з’явиться ще хтось, то вiн, Мерсо, буде твiй». Я сказав: «Добре», – а Масон запхав руки в кишенi. Розпечений пiсок здавався менi тепер майже червоним. Ми рiвною ходою наближалися до арабiв. Вiдстань мiж нами щораз скорочувалася. Коли ми були за кiлька крокiв однi вiд одних, араби зупинилися. Масон i я сповiльнили ходу. Раймон пiшов просто до свого типа. Я погано чув, що вiн казав йому, але той уже намiрявся утнути якусь дурницю. Раймон тодi вдарив першим i одразу гукнув Масона. Масон пiдiйшов до призначеного йому араба i двiчi вдарив з усiеi сили. Араб упав у воду обличчям униз i пролежав там кiлька секунд; на поверхнi води навколо його голови зринали бульбашки. Тим часом Раймон ударив знову, араб заюшився кров’ю. Раймон повернувся до мене: «Зараз ти побачиш, як я його вiдлупцюю». – «Обережно, у нього нiж!» – крикнув я. Але рука i рот у Раймона були вже порiзанi.

Масон стрибнув уперед. Але другий араб уже пiдвiвся i став позаду озброеного. Ми не наважувались ворушитися. Араби повiльно задкували, не спускаючи з нас очей i ножем тримаючи нас на вiдстанi. Побачивши, що до нас уже далеченько, вони чимдуж утекли, а ми мов прикутi стояли пiд сонцем. Раймон здушив руку, з якоi капала кров.

Масон миттю сказав, що знае одного лiкаря, який щонедiлi вiдпочивае на плато. Раймон одразу ж хотiв iти. Та коли вiн починав говорити, в його порiзанiй пащi скакали кривавi бульбашки. Пiдтримуючи його, ми якомога швидше дiйшли до будиночка. Там Раймон заявив, що його рани неглибокi, i вiн сам може пiти до лiкаря. Вiн пiшов iз Масоном, а я став пояснювати жiнкам, що сталося. Мадам Масон плакала, Марi сполотнiла. Тi пояснення зрештою набридли менi. Я замовк i курив, споглядаючи море.

О пiв на другу Раймон i Масон повернулися. Рука в Раймона була перев’язана, кутик рота заклеював пластир. Лiкар сказав, що немае нiчого серйозного, однак Раймон спохмурнiв. Масон намагався розважити його. Але Раймон мовчав. Згодом вiн сказав, що пiде на пляж, i я запитав, куди вiн iде. Вiдповiв, що хоче подихати повiтрям. Масон i я сказали, що пiдемо з ним. Тодi Раймон розлютився i став лаяти нас. Масон виснував, що Раймоновi не слiд суперечити. Ну а я таки пiшов разом з ним.

Ми довго йшли пляжем. Сонце тепер палило просто нещадно. Падаючи на море й на пiсок, воно розбивалося на скалки. Менi здавалося, нiби Раймон знае, куди йде, але тут я, безперечно, помилявся. Аж на краю пляжу ми дiйшли нарештi до джерельця, що билося мiж пiскiв позаду великоi скелi. Там ми й побачили обох наших арабiв. Вони лежали у своiх засмальцьованих комбiнезонах i мали спокiйний, майже вдоволений вигляд. Наш прихiд не змiнив нiчого. Той, що вдарив ножем Раймона, мовчки дивився на нього. Другий араб свистiв на невеличкiй очеретинi, безкiнечно повторюючи – й кутиком ока поглядаючи на нас – три ноти, якi видавав його iнструмент.

Навкруг не було нiчого, крiм сонця, тишi, дзюрчання води i трьох монотонних нот. Раймон витяг iз кишенi револьвер, але араб навiть не ворухнувся, вони й далi пильно дивились одне на одного. Я помiтив, що в араба, який грав на сопiлцi, пальцi на ногах розчепiренi. Не спускаючи ока зi свого ворога, Раймон запитав мене: «Ну що, стрiляти?» Я подумав, що, сказавши «нi», я тiльки роздратую його, i вiн неодмiнно вистрелить. Отже, сказав тiльки: «Таж вiн тобi й слова не сказав. А отак застрелити було б ницо». І далi чулося дзюрчання води i спiв сопiлки в самому серцi тишi та спеки. Потiм Раймон сказав: «Гаразд, я його зараз вилаю, а як вiн вiдповiсть, пристрелю». – «Атож, – погодився я, – але якщо вiн не витягне ножа, ти не можеш стрiляти». Раймон мало-помалу навiснiв. Другий араб i далi грав на сопiлцi, i обидва стежили за кожним рухом Раймона. «Нi, – заперечив я Раймоновi, – бери його сам-на-сам i дай менi свого револьвера. Якщо втрутиться другий або цей витягне ножа, я пристрелю його».

Коли Раймон дав менi револьвера, над нами вгорi пливло сонце. Натомiсть ми знерухомiли, немов навколо нас усе замкнулося. Ми дивилися, не опускаючи очей, i все зупинилося серед моря, пiску, сонця й тишi, яку увиразнював спiв сопiлки i дзюркiт води. Я мiркував, можна стрiляти чи нi. Аж раптом араби, задкуючи, сховалися за скелю. Ми з Раймоном пiшли назад. Йому, здавалося, стало краще, вiн говорив, що треба вже сiдати на автобус i iхати додому.

Я йшов за ним до самого будиночка, i поки вiн вибирався дерев’яними сходами, стояв перед першим прогоном, голова аж репалася вiд сонця, й мене лякала думка, що треба ще пiднiматися нагору, а потiм розмовляти з жiнками. Але пекло так, що не менш тяжко було й стояти нерухомо пiд слiпучою зливою, яка падала з неба. Чи стояти отут пiд сходами, чи пiти куди-небудь – однаково. За хвилину я розвернувся i знову пiшов на пляж.

Усе навколо пломенiло й далi. Набiгаючи на пiсок дрiбними хвильками, швидко i астматично дихало море. Я повiльно плентався до скель, голова аж набрякла вiд сонця. Спека усiм своiм тягарем придавила мене й заважала йти. Щоразу, вiдчувши на обличчi ii гарячий подих, я зцiплював зуби, стискав кулаки в кишенях штанiв i щосили намагався подолати i сонце, i ту п’яну затьмаренiсть, яку воно накидало менi. Я аж зубами скреготав вiд кожного леза вiдбитого свiтла, що iх метали в мене пiсок, вибiленi мушлi, уламки скла. Я йшов безкiнечно.

Удалинi я бачив невелику темну пляму скелi серед слiпучого гало зi свiтла та морських випарiв Я марив холодним джерелом за скелею. Я хотiв чути жебонiння води, прагнув утекти вiд сонця, вiд зусиль, жiночих слiз, знайти нарештi затiнок i вiдпочити. Уже майже дiйшовши до джерела, я побачив, що Раймонiв араб повернувся.

Вiн був сам. Вiн лежав горiлиць, заклавши руки за потилицю, голова в затiнку скелi, а решта тiла на сонцi. Вiд спеки його комбiнезон парував. Я здивувався. Для мене вже все скiнчилося, i я прийшов до скелi, навiть не думаючи про сутичку.

Тiльки-но побачивши мене, араб трохи пiдвiвся й запустив руку до кишенi. Я, звичайно, стиснув Раймонiв револьвер, що був у пiджаку. Араб знову став задкувати, але руки з кишенi не виймав. Я був досить далеко вiд нього, метрiв за кiльканадцять. Інколи я ловив його погляд помiж напiвзаплющених повiк. А здебiльшого його постать танцювала перед моiми очима в розпеченому повiтрi. Хвилi хлюпотiли ще млявiше й протяжнiше, нiж опiвднi. Незмiнним було тiльки сонце, слiпуче свiтло, що вiдбивалось вiд пiску. Уже двi години, як не рухався день, двi години, як вiн кинув якiр в океанi розплавленого металу. Я невiдступно пильнував араба i тiльки кутиком ока зауважив чорну цятку, коли на обрii пройшов невеличкий пароплав.

Я подумав, що менi досить розвернутися i все закiнчиться. Але увесь тремкий, напоений сонцем пляж штовхав мене далi. Я ступив кiлька крокiв до джерела. Араб не ворухнувся. Вiн i досi був ще досить далеко. Мабуть, тому, що на його обличчя падала тiнь, воно немов усмiхалося. Я чекав. Щоки палали вiд сонця, я вiдчував, як на бровах збираються краплi поту. Сонце пекло так, як i тодi, коли я ховав матiр, i менi так само страшенно болiла голова, пульсували всi жили на обличчi. Не спроможний далi витримувати той пекучий вогонь, я ступив уперед. Я знав, що це безглуздо, бо вiд того, що я ступив крок, сонце не зникне. Але я таки пiшов уперед, ступив той единий крок. Цього разу араб, не пiдводячись, витягнув нiж i загрожував ним. Свiтло вiдбилося вiд сталi – i немов довжелезний меч ударив мене по головi. Тiеi самоi митi зiбраний над бровами пiт скотивсь на повiки, укривши iх густою теплою пеленою. Та завiса слiз i солi заслiпила мене. Я нiчого не вiдчував, окрiм цимбалiв сонця на своiй головi i, десь уже за межами сприйняття, леза, що й далi вилискувало спереду. Той блискучий метал роз’iв менi повiки й випалив сповненi болем очi. І тодi все навколо захиталося. Море слало важкий палючий вiддих. Небо, здавалось, репнуло i плаче вогненним дощем. Усе мое ество напружилось, у руцi я затис револьвер. Гашетка подалася, я вiдчув гладеньке рукiв’я зброi, i саме отак, сухим i водночас оглушливим звуком, усе й почалося. Я струсив пiт i сонце. Збагнув, що я знищив i врiвноваженiсть дня, i виняткову тишу пляжу, де я був щасливим. І тодi я ще чотири рази вистрелив у нерухоме тiло, i кулi входили в нього, не лишаючи слiду. Немов лихо чотири рази коротко вдарило в моi дверi.




Частина друга



I

Одразу пiсля арешту мене кiлька разiв допитували. Але йшлося про з’ясування особи, тож допити тривали недовго. Першого разу, в комiсарiатi, моя справа, здавалося, нiкого не цiкавила. Натомiсть за тиждень слiдчий уже з цiкавiстю приглядався до мене. Але спершу запитав тiльки мое iм’я, адресу, фах, дату та мiсце народження. Потiм хотiв знати, чи я вже взяв собi адвоката. Я вiдповiв, що нi, й запитав, чи неодмiнно треба мати його.

– А чому ви не хочете адвоката? – запитав вiн.

Я вiдповiв, що, як на мене, моя справа надто проста. Слiдчий усмiхнувся:

– Це ви так думаете. А закон каже iнше. Якщо ви не оберете собi адвоката, ми призначимо його офiцiйно.

На мiй погляд, украй зручна рiч, що правосуддя дбае про такi дрiбницi. Я так i сказав слiдчому. Вiн погодився, додавши, що закон таки добре продуманий.

Спочатку я поставився до слiдчого несерйозно. Вiн приймав мене у кiмнатi, де вiкна були завiшенi гардинами, едина лампа стояла на його столi i свiтила на фотель, куди вiн посадив мене, а сам ховався у пiтьмi. Я натрапляв на описи таких сцен у книжках, тож усе видавалося менi грою. Натомiсть пiсля розмови я придивився до нього й побачив, що в нього витончене обличчя й запалi блакитнi очi, що вiн високий, мае довгi сивi вуса й пишне, майже бiле волосся. Менi вiн видався розумним i, зрештою, симпатичним чоловiком, дарма що його вуста нервово посмикувались. Виходячи, я навiть збирався подати йому руку, але вчасно згадав, що я вбив людину.

Другого дня у в’язницю до мене прийшов адвокат. То був маленький, опасистий, молодявий чоловiк iз дбайливо укладеним волоссям. Незважаючи на спеку (я пiдкотив рукави сорочки), на ньому був темний костюм, накрохмалений з вилогою комiрець i химерна краватка з широкими чорно-бiлими смугами. Вiн поклав на мое лiжко портфеля, якого нiс пiд пахвою, вiдрекомендувався i сказав, що вивчив мою справу. Моя справа досить делiкатна, але вiн не сумнiваеться в успiху, якщо я матиму до нього довiру. Я подякував, i адвокат сказав: «Перейдiмо до справи».

Вiн сiв на лiжко й розповiв менi, що вже зiбрано iнформацiю про мое особисте життя. Дiзналися, що нещодавно в притулку померла моя мати. Тодi розпитали людей у Маренго, i слiдчi почули, що я був «абсолютно незворушним» у день похорону матерi.

– Розумiете, – сказав адвокат, – менi трохи незручно питати про таке, але це питання дуже важливе. Коли я не знатиму, що вiдповiсти, це буде вагомим аргументом для звинувачення.

Вiн хотiв, щоб я допомiг йому. Запитав, чи страждав я того дня. Це запитання вразило мене вкрай, i менi здалося, що я б страшенно бентежився, якби сам його ставив. Проте вiдповiв, що певною мiрою вже втратив звичку запитувати себе i що тепер менi важко поновити ii. Я, безперечно, любив матiр, але це не мае нiякого значення. Усiм здоровим людям властиве бiльше або менше прагнення смертi тих, кого вони люблять. Тут адвокат урвав мене i, здавалось, розхвилювався. Вiн примусив мене пообiцяти не говорити про це нi пiд час розгляду справи, нi зi слiдчим. Далi, я пояснив йому, що маю таку натуру, що моi фiзичнi потреби часто беруть гору над моiми почуттями. Того дня, коли я ховав матiр, я був надто втомлений i менi хотiлося спати. Певною мiрою я не зовсiм усвiдомлював, що вiдбувалося. Безперечно стверджувати можна тiльки одне: я хотiв би, щоб мати не вмирала. Але мiй адвокат був незадоволений. «Цього не досить», – сказав вiн.

Вiн замислився. Запитав, чи можна було б сказати, що того дня я перебував пiд владою своiх природних почуттiв. «Нi, це неправда», – заперечив я. Адвокат так дивно глянув на мене, немов я пробуджував у ньому огиду. Майже злiсно вiн сказав менi, що, хай там як, директора та обслугу з притулку заслухають як свiдкiв, i «це може кепсько обернутися для мене». Я зауважив, що той похорон не пов’язаний з моею справою, та вiн лише вiдповiв, що я, мабуть, нiколи не стикався з правосуддям.

Адвокат вийшов сердитий. Я хотiв затримати його, пояснити, що я прагнув його прихильностi, – не тому, щоб вiн краще захищав мене, а, якщо можна так висловитись, з цiлком природних мiркувань. Надто коли я бачив, що моi слова спантеличують його. Вiн не розумiв мене i тому ставився трохи упереджено. Я прагнув довести йому, що я такий, як усi, точнiсiнько такий, як i будь-яка iнша людина. Але користь вiд усiх моiх пояснень була надто мiзерна, i я через лiнощi вiдмовився вiд них.

Незабаром мене знову привели до слiдчого. Була друга година дня, i цього разу, незважаючи на тюль на вiкнах, кабiнет був яскраво освiтлений. Було душно. Вiн посадив мене i з вишуканою ввiчливiстю повiдомив, що «внаслiдок збiгу обставин» мiй адвокат не змiг прийти. Але я маю право не вiдповiдати на його запитання й почекати, поки мiй адвокат матиме змогу допомогти менi. Я сказав, що можу вiдповiдати й сам. Вiн натиснув гудзик на столi. Увiйшов молодий секретар i сiв майже за моiми плечима.

Я i слiдчий зручно вмостились у фотелях. Допит почався. Спершу вiн розповiв, що про мене кажуть, нiби я мовчазноi та замкнутоi вдачi, i хотiв знати, що я про це думаю.

– Це тому, що я нiколи не мав що сказати. Тож я й мовчав, – вiдповiв я.

Слiдчий усмiхнувся, як i першого разу, погодився, що це найкраще з мiркувань, i додав:

– До того ж це не мае нiякого значення. – Вiн замовк, розглядаючи мене, i раптом шарпнувся, швидко проказавши: – Що мене цiкавить, так це ви.

Я не збагнув, що вiн мае на увазi, тож нiчого й не казав.

– У вашому вчинковi, – провадив вiн далi, – е незрозумiлi для мене речi. Я певен, ви допоможете менi зрозумiти iх.

Я сказав, що все було дуже просто. Вiн змусив мене переповiсти подii того дня. Я повторив те, що вже розповiдав йому: Раймон, пляж, купання, сварка, знову пляж, джерельце, сонце i п’ять револьверних пострiлiв. Пiсля кожноi фрази вiн приказував: «Так-так». Коли я дiйшов до розпростаного тiла, вiн схвально кивнув: «Гаразд». А я втомився переповiдати те саме, й менi здавалося, нiби я ще нiколи не говорив так багато.

Трохи помовчавши, вiн пiдвiвся i сказав, що хоче допомогти менi, що я цiкавлю його i з допомогою Господа вiн зробить що-небудь для мене. Але перед тим вiн хоче поставити менi кiлька запитань. І без паузи одразу запитав, чи я любив матiр.

– Звичайно, як i всiх людей, – вiдповiв я, i секретар, що доти невпинно стукотiв на машинцi, мабуть, помилився, бо збентежився i був змушений повернутися назад. Потiм, знову без якоiсь очевидноi логiки, слiдчий запитав, чи я випустив усi п’ять куль одразу. Я пригадав i пояснив, що спершу вистрелив один раз, а за кiлька секунд зробив ще чотири пострiли. «Чого ви чекали мiж першим i наступними пострiлами?» – запитав вiн тодi. Я ще раз побачив червоний пляж i вiдчув, як сонце випiкае менi голову. Але цього разу я нiчого не вiдповiв. Я мовчав, а слiдчий не мiг приховати свого збудження. Вiн сiв, скуйовдив собi волосся, сперся лiктями на стiл i, трохи нахилившись до мене, холодно запитав: «Чому, чому ви стрiляли в нерухоме тiло?» Я знову не мав вiдповiдi. Слiдчий потер руками чоло й повторив трохи змiненим голосом: «Чому? Треба, щоб ви менi сказали. Чому?» Я й далi мовчав.

Зненацька вiн пiдвiвся, широко ступаючи, пiдiйшов до шафи в кутку кабiнету й вiдкрив шухляду. Дiстав звiдти срiбне розп’яття й, розмахуючи ним, повернувся до мене. Геть змiненим, майже тремтячим голосом слiдчий закричав:

– Ви хоч знаете, що це?

– Атож, звичайно, – вiдповiв я.

Тодi вiн дуже швидко i палко став розповiдати менi, що вiрить у Бога й переконаний, що жодна людина не мае такоi провини, щоб Господь не мiг пробачити iй, але для цього треба, щоб людина, покаявшись, стала немов дитиною, чия душа чиста i здатна все увiбрати. Слiдчий усiм тiлом нахилився над столом. Вiн вимахував розп’яттям майже над моею головою. Як бути щирим, я не дуже дослухався до його мiркувань, бо, по-перше, було душно; по-друге, в його кабiнетi лiтали великi мухи, що сiдали менi на обличчя; по-трете, вiн наганяв на мене страх. Водночас я усвiдомлював, що це смiшно, бо, зрештою, злочинець тут я. Але слiдчий не замовкав. Кiнець кiнцем я бiльш-менш зрозумiв, що в моему зiзнаннi для нього е незбагненним тiльки факт, що я чекав перед тим, як вистрелити вдруге. Все iнше вiн для себе з’ясував, а цього не мiг зрозумiти.

Я став йому казати, що немае потреби виявляти таку затятiсть: ця обставина не мае аж такого великого значення. Та вiн урвав мене i, пiдвiвшись та випроставшись, востанне звернувся до мене, запитуючи, чи вiрю я в Бога. Я вiдповiв, що нi. Вiн аж сiв вiд обурення. Сказав, що це рiч неможлива, в Бога вiрять усi, навiть тi, хто вiдвернувся вiд його Лику. У цьому вiн був переконаний, тож, якби зневiрився, життя втратило б сенс для нього.

– Невже ви хочете, – скрикнув вiн, – щоб мое життя не мало сенсу?

На мою думку, це мене не обходило, я так i сказав йому. Але, перехилившись через стiл, вiн уже пiднiс розп’яття менi до очей i несамовито заволав:

– Я християнин! Я прошу Христа, щоб вiн простив твоi грiхи. Як ти можеш не вiрити, що вiн постраждав за тебе?

Я, звичайно, помiтив, що вiн тепер тикае менi, але з мене було вже досить. Парка задуха в кiмнатi наростала. Як i завжди, коли я прагнув позбутися тих, кого насилу мiг слухати, я вдав, нiби схвалюю його слова. На мiй подив, вiн зрадiв:

– Бачиш, бачиш, – аж захлинався вiн, – хiба це не означае, що ти вiриш у Бога й пiдеш до нього на сповiдь?

Зрозумiло, я ще раз сказав, що нi. Слiдчий упав на свiй фотель. Його обличчя було виснаженим. Вiн хвилину помовчав, тодi як друкарська машинка, не припиняючи бiгти за дiалогом, вибила кiлька останнiх фраз. Потiм слiдчий уважно й сумовито подивився на мене.

– Я ще нiколи не бачив такоi черствоi душi, як ваша, – нарештi озвався вiн. – Злочинцi, яких приводили до мене, завжди плакали перед цим образом скорботи.

Я збирався сказати, мовляв, саме тому вони й плакали, що злочинцi, а потiм подумав, що i я вже такий, як вони. Я нiяк не мiг звикнути до цiеi думки. Слiдчий пiдвiвся, нiби даючи знак, що допит закiнчився. З тiею ж утомою на обличчi вiн тiльки запитав, чи шкодую я про скоене. Я замислився i сказав, що я не так справдi шкодую, як вiдчуваю досаду. Я мав таке враження, нiби вiн не розумiе мене. Але цього дня ми бiльше не говорили.

Згодом я часто бачив слiдчого. Тiльки зi мною тепер щоразу ходив мiй адвокат. Вiн заборонив менi уточнювати деякi пункти моiх попереднiх заяв. Інколи слiдчий обговорював з адвокатом висунутi проти мене звинувачення. У такi хвилини, вони, власне, не звертали на мене уваги. Хай там як, але характер допитiв мало-помалу змiнився. Здавалося, нiби слiдчий уже не цiкавиться мною i певним чином класифiкував мiй випадок. Вiн бiльше не говорив про Бога, i я вже нiколи не бачив його таким збудженим, як того першого дня. Наслiдком стало те, що нашi вiдносини набули певноi безпосередностi та щиростi. Кiлька запитань, нетривала розмова з адвокатом – i допит закiнчено. За словами самого слiдчого, моя справа йшла своiм ходом. Інколи, коли розмова мала загальний характер, вiн теж брав у нiй участь. Я починав заспокоюватися. Нiхто тодi не ставився до мене вороже. Усе було таким природним, упорядкованим i стриманим, що в мене виникло смiховинне враження, нiби я спiлкуюся з друзями. І коли збiгли одинадцять мiсяцiв слiдства, я, як бути щирим, майже дивувався, що моею единою радiстю були тi рiдкiснi митi, коли слiдчий доводив мене до дверей кабiнету i прихильно ляскав по плечу: «Ну, на сьогоднi все, пане Антихристе». Вiн доручав мене жандармам.


II

Є речi, про якi я нiколи не любив говорити. Потрапивши до в’язницi, я за кiлька днiв зрозумiв, що не любитиму розповiдати про цей перiод свого життя.

Проте згодом я вже не надавав значення цiй вiдразi. Першi кiлька днiв я насправдi й не вiдчував, що я у в’язницi: я мав туманнi сподiвання, що станеться щось нове. Моi муки почалися тiльки пiсля першого i единого побачення з Марi. Вiдколи я отримав ii листа (вона писала, що iй бiльше не дозволяють ходити, бо вона менi не дружина), я вiдчув, що я таки в камерi i мое життя тут зупинилося. Пiсля арешту мене спершу замкнули в камерi, де вже було багато затриманих, здебiльшого арабiв. Побачивши мене, вони розсмiялися. Потiм запитали, що я накоiв. Я сказав, що вбив араба, i вони принишкли. Але ввечерi показали менi, як розстелити мат, на якому я мав спати. Пiдгорнувши один його край, можна зробити подушку. Всю нiч менi по обличчю повзали блошицi. За кiлька днiв мене перевели до окремоi камери, де я спав на дерев’яних нарах. У кутку стояла параша, була ще бляшана миска. В’язниця мiстилась у верхнiй частинi мiста, тож крiзь вiконечко я мiг бачити море. Одного разу, коли я, вчепившись за грати, потягнувся обличчям до свiтла, зайшов охоронець i сказав, що до мене прийшли. Я подумав про Марi, i то справдi була вона.

Щоб потрапити до кiмнати побачень, я пройшов довгим коридором, потiм зiйшов сходами вниз i проминув ще один коридор. Мене завели до простороi зали з одним широким вiкном. Двома високими гратами зала була подiлена поздовж на три частини. Мiж двома гратами був простiр завширшки вiсiм-десять метрiв, який вiдокремлював вiдвiдувачiв вiд в’язнiв. Я побачив смагляве обличчя Марi, що стояла просто передi мною в смугастiй сукнi. З мого боку було близько десятка в’язнiв, переважно арабiв. Навколо Марi купчились мавританки, вона стояла мiж двох вiдвiдувачок: сухенькоi, вбраноi в чорне бабусi iз зацiпленими вустами i дебелоi жiнки з непокритою головою, що гучно розмовляла, енергiйно жестикулюючи. З огляду на вiдстань мiж гратами вiдвiдувачi i в’язнi були змушенi напружувати голос. Увiйшовши, я був приголомшений гамором голосiв, що вiдлунював вiд голих стiн зали, i свiтлом, яке безперешкодно падало з неба на шибки й вiдбивалось у залi. В моiй камерi було набагато спокiйнiше й темнiше. Кiлька секунд я призвичаювався. Та опiсля завдяки цьому самому свiтлу я виразно бачив кожне окреме обличчя. Я помiтив, що в кiнцi коридору мiж двома гратами сидить охоронець. Бiльшiсть в’язнiв-арабiв, як i iхнi родичi, ставши обличчям однi до одних, посiдали навпочiпки. Цi не кричали. Незважаючи на гамiр, вони спромагалися чути один одного, розмовляючи дуже тихо. Їхне низьке приглушене бурмотiння нiби доповнювало голоси, якi перехрещувались над iхнiми головами. Це все я помiтив дуже швидко, наближаючись до Марi. Вона, притулившись до грат, щосили намагалась усмiхатися. Була дуже гарна, але я не знав, як iй сказати про це.

– Ну як? – запитала вона дуже голосно.

– Як бачиш.

– З тобою все гаразд, ти маеш усе потрiбне?

– Так, маю.

Ми замовкли, а Марi й далi усмiхалася. Дебела жiнка кричала до мого сусiди, високого блондина з ясним поглядом, мабуть, свого чоловiка. Вони розмовляли про щось уже згадане ранiше.

«Жанна не хоче його брати», – кричала вона грубим голосом. «Так-так», – приказував чоловiк. «Я казала iй, що ти забереш, коли вийдеш, та вона не хоче його брати».

Марi й собi крикнула менi, що Раймон переказуе вiтання, i я мовив: «Дякую». Але мiй голос був заглушений голосом сусiда, що запитував, чи все гаразд. Його дружина вiдповiла, засмiявшись, що «кращоi пори ще не було». Мiй сусiда злiва, невисокий молодик з витонченими руками, не казав анi слова. Я помiтив, що вiн стоiть навпроти бабусi й обое пильно дивляться одне на одного. Але я не мав часу спостерiгати iх довше, бо Марi крикнула менi, що треба сподiватися. «Атож», – кивнув я. Дивлячись на неi тiеi митi, я вiдчув бажання стиснути iй плечi, що виступали з вирiзу сукнi. Я прагнув тiеi прекрасноi плотi й не знав, на що, крiм неi, ще треба сподiватися. Марi, безперечно, говорила про щось приемне, бо неодмiнно всмiхалася. Я не бачив уже нiчого, крiм вiдблиску ii зубiв i невеличких ямочок очей.

– Ти вийдеш, i ми одружимось! – прокричала вона менi.

– Ти думаеш? – вiдповiв я, щоб сказати що-небудь.

Тодi дуже швидко й так само голосно Марi запевнила, що так, мене виправдають, i ми знову будемо купатися. А жiнка поряд iз нею горлала, що лишила кошик у секретаря. Вона перерахувала все, що поклала туди. Треба перевiрити, бо воно дорого коштуе. Другий мiй сусiда i його мати й далi дивились одне на одного. Над пiдлогою шелестiло бурмотiння арабiв. Сонце, здавалося, упало на самiсiнькi шибки.

Я був немов хворий i вже хотiв пiти. Гамiр пригнiчував мене. З другого боку, я й далi прагнув бачити Марi. Я не знав, скiльки минуло часу. Марi розповiдала про свою роботу i знай усмiхалася. Схрещувались вигуки, бурмотiння, розмови. Єдиним острiвцем тишi був молодик бiля мене й бабуся, що прикипiли очима одне до одного. Мало-помалу почали вiдводити арабiв. Коли забрали першого, майже всi замовкли. Стара пiдступила до грат, i тiеi самоi митi вартовий зробив знак ii синовi. «До побачення, мамо!» – крикнув вiн, а вона, протягнувши руку мiж пруттям, повiльно махнула йому у вiдповiдь.

Коли вона виходила, зайшов чоловiк iз капелюхом у руцi i став на ii мiсце. Привели нового в’язня, i вони почали жваву розмову, але впiвголоса, бо в залi вже панувала тиша. Прийшли за моiм сусiдою справа, i його дружина, немов не помiтивши, що вже немае потреби кричати, й не стишивши голосу, крикнула: «Бережи себе й будь уважний!» Потiм настала моя черга. Марi зробила знак, нiби цiлуе мене. Перед тим як остаточно зникнути, я озирнувся. Притулившись лобом до грат, вона й далi стояла нерухомо, на ii обличчi застигла силувана усмiшка.

Невдовзi пiсля того побачення я й отримав листа вiд неi. Саме вiдтодi почалися речi, про якi я нiколи не любив розповiдати. Хай там що, не треба нiчого перебiльшувати, i для мене це було легшим, нiж для решти. І все-таки найважчим на початку ув’язнення було те, що я мав думки вiльноi людини. Скажiмо, мене охоплювало бажання бути на пляжi, спускатися до моря. Я уявляв собi хлюпiт перших хвиль пiд ногами, занурення тiла у воду, полегкiсть, яку б я вiдчув при цьому, i одразу усвiдомлював, якi вузькi стiни моеi камери. Але так тривало лише кiлька мiсяцiв. Згодом моi думки стали думками в’язня. Я чекав щоденноi прогулянки на подвiр’i та вiдвiдин свого адвоката. Рештi свого часу я досить швидко дав раду. Я часто думав, що, якби менi довелося жити в дуплi сухого дерева i я не мав би нiякоi роботи, крiм споглядання барв неба над головою, я б мало-помалу звик би й до того. Я б чекав, щоб пролетiла пташка або зустрiлися хмари, так само як тут я чекав химерних краваток свого адвоката i так само, як в iншому свiтi терпляче чекав суботи, щоб обняти тiло Марi. Але ж, якщо помiркувати добре, я аж нiяк не сидiв у дуплi сухого дерева. Є чимало людей, набагато нещаснiших за мене. А втiм, це була материна думка, мати часто казала, що зрештою звикаеш до всього.

Але сталося це не так скоро. Першi мiсяцi були дуже важкi. Щоправда, зусилля, яких я був змушений докладати, допомогли менi пережити iх. Наприклад, менi завдавав мук потяг до жiнки. То була рiч природна, я був молодий. Я нiколи не думав власне про Марi. Але я так багато думав про жiнку, про жiнок, про всiх тих жiнок, яких я знав, i про всi обставини, коли я кохався з ними, що моя камера сповнилася iхнiх облич i стала тiсною вiд моiх бажань. З одного боку, це виводило мене з рiвноваги. А з другого – допомагало збавляти час. Кiнець кiнцем я здобув прихильнiсть старшого охоронця, що супроводив кухарчука, коли той роздавав страву. Вiн першим заговорив зi мною про жiнок. Сказав, що це головне, на що нарiкають в’язнi. Я сказав, що i я такий, як вони, i вважаю, що таке становище несправедливе.

– Але, – заперечив вiн, – саме тому вас i посадили до в’язницi.

– Як саме тому?

– Бо це i е свобода. Вас позбавили свободи.

Я нiколи навiть не думав про таке. Але я погодився з ним:

– Атож, бо iнакше в чому ж полягало б покарання?

– Що ж, добре, що ви розумiете цi речi. Іншi – нi. А втiм, згодом вони себе й самi задовольняють, – мовив охоронець i вийшов.

А ще були сигарети. Коли я потрапив до в’язницi, у мене забрали ремiнь, шнурки вiд черевикiв, краватку i все, що я мав у кишенях, зокрема й сигарети. У камерi я попросив, щоб менi повернули iх. Менi вiдповiли, що це заборонено. Першi днi були дуже важкi. Саме це, мабуть, пригнiчувало мене найбiльше. Я смоктав шматочки деревини, вiдламуючи iх вiд своiх нар. Мене нудило цiлiсiнькими днями. Я не розумiв, чому мене позбавляють того, що нiкому не може зашкодити. Згодом я зрозумiв, що й це становить частину покарання. А потiм я вже звик не курити i цiеi кари для мене бiльше не iснувало.

Якщо не зважати на цi прикрощi, я аж нiяк не був украй нещасним. Головне знову полягало в тому, як навчитися збавляти свiй час. Нудитись я перестав тодi, коли взявся до спогадiв. Я часто згадував свою кiмнату i уявляв собi, як я виходжу з якогось ii кутка, щоб подумки оглянути й перерахувати все, що траплялося менi по дорозi. Спочатку я швидко називав усi речi. Але кожного наступного разу моя подорож тривала дедалi довше. Адже я пригадував усi своi меблi, усе, що було в них, усi деталi кожноi речi та всi ii прикмети – iнкрустацiю, трiщину, вiдбитий край, колiр, характер поверхнi. Водночас намагався нiчого не пропустити у своiй iнвентаризацii, зробити найдокладнiший опис. І то так успiшно, що за кiлька тижнiв я мiг цiлi години поспiль перелiчувати те, що було в моiй кiмнатi. Отже, що довше я думав, то бiльше забутих i незнаних речей зринало в моiй пам’ятi. Я зрозумiв тодi, що людина, проживши навiть не довше одного дня, змогла б без великих мук просидiти сто рокiв у в’язницi. Вона матиме досить спогадiв, щоб не нудитись. У певному розумiннi це була перевага.

Крiм того, був ще сон. Спочатку я кепсько спав уночi й зовсiм не спав удень. Мало-помалу я став спати вночi й мiг заснути навiть удень. Можу сказати, що в останнi мiсяцi я спав шiстнадцять, а то й вiсiмнадцять годин на добу. Менi лишалося тiльки шiсть годин, щоб змарнувати iх на iжу, природнi потреби, спогади й розповiдь про чехословака.

Мiж матрацом i дошками нар я знайшов пожовклий i прозорий клапоть староi газети, що майже приклеiвся до тканини. У ньому йшлося про один химерний випадок, i, хоча бракувало початку, можна було здогадатися, що сталося те в Чехословаччинi. Один чеський селянин пiшов у свiт шукати собi кращоi долi. Минуло двадцять рокiв, i вiн, розбагатiвши, повернувся з дружиною й дитиною. У рiдному мiстечку його мати й сестра мали невеличкий готель. Щоб зробити iм несподiванку, вiн лишив жiнку з дитиною в iншому готелi й прийшов до матерi, яка не впiзнала його. Задля жарту йому заманулося найняти кiмнату. Жiнки побачили, що в нього е грошi. Уночi мати й сестра вбили його молотом, щоб пограбувати, i вкинули тiло до рiчки. Уранцi прийшла дружина й ненароком розповiла жiнкам, хто був тим подорожнiм. Мати повiсилася. Сестра кинулася в криницю. Я перечитував цю розповiдь тисячi разiв. З одного боку, вона була невiрогiдна. А з другого – цiлком природна. Хай там що, той подорожнiй, як на мене, певною мiрою заслужив собi таку долю, нiколи не слiд гратися.

Отже, в годинах сну, у спогадах, у читаннi химерноi розповiдi, у змiнi свiтла i пiтьми час таки збiгав. Колись я читав, що людина у в’язницi зрештою втрачае лiк часу. Але для мене це не мало великого значення. Я не розумiв, якою мiрою днi можуть бути водночас i довгими, i короткими. Безперечно, довгi, щоб жити, й такi розтягнутi, що зрештою стали наповзати один на одного. Днi тодi втрачали своi назви. Слова «вчора» i «завтра» були единими, що мали сенс для мене.

І коли одного разу охоронець сказав, що вже п’ять мiсяцiв, як я у в’язницi, я, хоч i повiрив, не зрозумiв. Для мене то був один безкiнечний день, що тягнувся в камерi, i той самий безкiнечний клопiт. Цього ж таки дня, коли пiшов охоронець, я глянув на свое вiдображення у бляшанiй мисцi. Менi здалося, нiби мое обличчя було серйозним навiть тодi, коли я намагався усмiхнутись. Я покрутив миску. Я усмiхався, а мое вiдображення однаково було суворе та сумне. День закiнчувався, i то була пора, про яку я не хочу говорити, пора без назви, коли серед вечiрньоi тишi можна почути кожен звук, що лунав на якомусь поверсi в’язницi. Я пiдiйшов до вiконечка i в присмерку ще раз придивився до свого обличчя. Воно й далi було серйозне, але що мене так вразило тiеi митi? Саме тодi вперше за мiсяцi ув’язнення я виразно почув звук свого голосу. Я впiзнав його, вiн давно вже бринiв менi у вухах, i збагнув, що протягом усього ув’язнення я розмовляв сам iз собою. Я враз пригадав слова санiтарки на похоронi матерi. Нi, виходу не було, й нiхто не годен собi уявити, що таке вечори у в’язницi.


III

Загалом можна сказати, що на змiну одному лiтовi швидко прийшло наступне. Я знав: коли почнуться першi спекотнi днi, станеться щось нове для мене. Мою справу мали розглядати на останнiй сесii суду присяжних, а та сесiя закiнчувалась у червнi. Публiчнi судовi дебати почалися тодi, коли на небi всевладно запанувало сонце. Адвокат запевнив мене, що розгляд справи триватиме не довше двох-трьох днiв. «До того ж, – додав вiн, – суд поспiшатиме, бо ваша справа – аж нiяк не найголовнiша на цiй сесii. Одразу пiсля неi розглядатимуть справу про батьковбивство».

За мною прийшли о пiв на восьму ранку i в загратованiй машинi довезли до палацу правосуддя. Двое жандармiв завели мене до комiрчини, що тхнула пiтьмою. Сидячи коло дверей, ми чули, як за ними лунають голоси, вигуки, гуркають стiльцi, й той гамiр нагадав менi свята у кварталi, коли пiсля концерту готують залу до танцiв. Жандарми сказали, що слiд зачекати, поки збереться суд, i один з них запропонував менi сигарету, але я вiдмовився. Трохи згодом вiн запитав, чи страшно менi. Я вiдповiв, що нi. Ба бiльше, певною мiрою менi навiть цiкаво подивитися на процес. У своему життi я ще нiколи не мав такоi нагоди. «Авжеж, – сказав другий жандарм, – та це швидко набридне».

За хвилину в кiмнатi дзеленькнув дзвiночок. З мене зняли наручники, вiдчинили дверi й завели мене до загородки для звинувачених. Зала була заповнена вщерть. Незважаючи на гардини, де-не-де зазирало й сонце, повiтря було задушливим. Вiкон нiхто не вiдчиняв. Я сiв, мене оточили жандарми. Саме тодi я й помiтив низку облич перед собою. Усi розглядали мене, i я зрозумiв, що це присяжнi. Але я навряд чи мiг би сказати, що вони бодай чим-небудь рiзняться мiж собою. У мене склалося враження, нiби я стою в трамваi перед рядочком сидiнь i всi безiменнi пасажири прикипiли очима до нового, прагнучи помiтити якiсь кумеднi риси. Я добре знав, що ця думка безглузда, бо тут шукають не кумедностi, а злочину. А потiм менi спало на гадку, що рiзниця не така вже й велика.

Я трохи очманiв вiд такого скупчення люду в закритiй залi. Ще раз оглянув примiщення i не впiзнав жодного обличчя. Здаеться, спершу я навiть не усвiдомив, що цi всi люди зiбралися, щоб бачити мене. Здебiльшого люди не цiкавилися моею особою. Менi коштувало зусиль зрозумiти, що саме я – причина цього збориська. «Скiльки людей!» – сказав я жандармовi. Вiн вiдповiв, що це через газети, й показав менi на кiлькох людей, що сидiли за столом нижче вiд лави присяжних. «Ось вони», – сказав вiн. «Хто?» – перепитав я. – «Газети». Вiн знав одного газетяра, що тим часом помiтив його й пiдiйшов до нас. То був уже лiтнiй чоловiк iз приемною зовнiшнiстю i жвавим рухливим обличчям. Вiн гаряче потис руку жандармовi. Тiеi митi я звернув увагу, що геть усi люди вiтаються, гукають одне одного й розмовляють, – немов у клубi, де кожен щасливий опинитися серед людей свого кола. Саме цим i можна пояснити, що в мене виникло химерне вiдчуття, нiби я тут зайвий, небажаний. А втiм, журналiст, усмiхнувшись, заговорив i до мене. Вiн висловив сподiвання, що все для мене складеться добре. Я подякував, i вiн додав: «Знаете, ми дещо писали про вашу справу. Влiтку для газет – мертвий сезон. Тiльки ваша справа i батьковбивство були чогось вартi». Потiм показав менi серед групи, вiд якоi щойно вiдiйшов, невеличкого чоловiка у величезних окулярах у чорнiй оправi, що скидався на розгодованого тхора. Вiн сказав менi, що то спецiальний кореспондент однiеi паризькоi газети: «А втiм, вiн приiхав не задля вас. Та оскiльки йому доручили розповiсти про суд над батьковбивцею, його попросили повiдомити заразом i про вашу справу». Тут я знову мало не подякував йому, але схаменувся, подумавши, що це було б безглуздям. Газетяр приязно махнув менi рукою й вiдiйшов. Нам довелося чекати ще кiлька хвилин.

Прийшов мiй адвокат, у мантii, а з ним i чимало його колег. Вiн пiдiйшов до газетярiв, потис руки. Вони жартували, смiялися й поводилися цiлком невимушено, аж поки в залi задзеленчав дзвоник. Усi посiдали на своi мiсця. Мiй адвокат пiдiйшов до мене, потис руку й порадив на всi поставленi запитання вiдповiдати стисло, не брати iнiцiативу на себе, а в усьому iншому покладатися на нього.

Я почув, як злiва гуркнув вiдсунутий стiлець, i побачив високого, худого, вбраного в червоне чоловiка в пенсне, що сiв, дбайливо пiдiбравши мантiю. То був прокурор. Секретар оголосив початок суду. Водночас загули два великi вентилятори. Трое суддiв, двое в чорному, третiй у червоному, увiйшли з теками в руках i дуже швидко пройшли до трибуни, що панувала над залою. Суддя в червонiй мантii сiв у середнiй фотель, поклав перед собою суддiвську шапочку, витер хусточкою лисого черепа й оголосив, що починаеться розгляд справи.

Газетярi вже тримали пера наготовi. У кожного на обличчi був той самий байдужий i трохи глузливий вираз. Проте один з-помiж них, набагато молодший вiд решти i вдягнений у сiрий фланелевий костюм з блакитною краваткою, поклав перо перед собою й дивився на мене. На його трохи асиметричному обличчi я бачив тiльки напрочуд яснi очi, що пильно вивчали мене, не виражаючи нiчого певного. У мене з’явилося дивне вiдчуття, нiби це я сам дивлюся на себе. Мабуть, через це, а ще й тому, що я не знав до ладу судових процедур, я не дуже добре зрозумiв усе, що вiдбувалося потiм: вибiр присяжних жеребкуванням, запитання голови суду до адвоката, до прокурора i до присяжних (пiсля кожного запитання голови всiх присяжних поверталися в бiк суддiв), швидко зачитаного обвинувального висновку, в якому я зрозумiв тiльки назви мiсць та осiб, i новi запитання до мого адвоката.

Голова суду оголосив, що перевiрить наявнiсть свiдкiв. Секретар зачитував прiзвища, якi привернули мою увагу. Я бачив, як пiсля кожного оголошеного прiзвища серед публiки одне за одним пiдводились, а потiм зникали у бiчних дверях директор i вартiвник з притулку, старий Томас Перес, Раймон, Масон, Саламано, Марi. Марi ледь помiтно пiдбадьорливо кивнула менi. Я ще дивувався, як я мiг не помiтити iх ранiше, коли, почувши свое прiзвище, пiдвiвся останнiй свiдок – Селест. Поряд з ним я помiтив оту жваву жiночку з ресторану – у тому самому жакетi, з рiшучим i визначеним виразом обличчя. Вона пильно дивилася на мене. Але я не мав часу на роздуми, бо голова суду взяв слово. Вiн сказав, що починаеться розгляд справи й вiн вважае за непотрiбне нагадувати публiцi, що слiд дотримуватися тишi. Мовляв, його обов’язок – безсторонньо керувати розглядом справи, до якоi вiн поставиться з усiею об’ективнiстю. Думку присяжних суд, дбаючи передусiм про справедливiсть, вiзьме до уваги, а якщо серед публiки станеться бодай найменший iнцидент, ii виведуть iз зали.

Задуха зростала, i я побачив, як дехто став обмахуватися газетами. Внаслiдок цього чулося неперервне шарудiння паперу. Голова суду подав знак, i секретар принiс три плетенi солом’янi вiяла, трое суддiв негайно скористалися ними.

Одразу почався мiй допит. Голова ставив запитання спокiйно й навiть, здавалося менi, з певною приязню. Знову питали про мое iм’я й таке iнше, i я, тамуючи роздратування, подумав, що цi питання загалом природнi, бо це дуже серйозна рiч – судити одну людину замiсть iншоi. Потiм голова став розповiдати про мiй учинок i пiсля кожних трьох фраз запитував мене: «Хiба не так?» – i я, дослухаючись до настанов свого адвоката, щоразу вiдповiдав: «Так, пане голово». Розповiдь тягнулася довго, бо голова сумлiнно переповiдав кожну дрiбницю. Газетярi аж рипiли перами. Я вiдчував на собi погляди наймолодшого з них i тiеi жiночки-автомата. Всi трамвайнi пасажири повернулись обличчям до голови. Той покашлював, гортав папери, обертався в мiй бiк i обмахувався вiялом.

Голова суду сказав, що вiн зобов’язаний поставити менi кiлька запитань, якi, на перший погляд, далекi вiд моеi справи, але, можливо, найтiснiше пов’язанi з нею. Я зрозумiв, що вiн знову говоритиме про матiр, i одразу вiдчув, як менi набридла ця тема. Вiн запитав, чому я вiддав матiр до притулку. Я вiдповiв, що менi бракувало коштiв, щоб утримувати й доглядати ii. Запитав, що я вiдчував, вiддавши матiр, i я вiдповiв, що анi я, анi мати вже не чекали нiчого одне вiд одного i, зрештою, нi вiд кого, i кожен з нас звик до свого нового життя. Тодi голова сказав, що бiльше не хоче згадувати про це, й запитав прокурора, чи не мае той iнших запитань до мене. Прокурор напiвобернувся i, не дивлячись на мене, заявив, що з дозволу голови вiн хотiв би знати, чи мав я намiр убити араба, повернувшись сам до джерела. «Нi», – вiдповiв я. «Тодi чому ви були озброенi й чому повернулися на те саме мiсце?» Я сказав, що випадково, i прокурор вiдзначив неприязним голосом: «Ну поки що все». Подальший хiд процесу був трохи плутаний i туманний, принаймнi для мене. Пiсля кiлькох нарад голова суду оголосив перерву i сказав, що одразу пiсля перерви слухатимуть свiдкiв.

Я не мав часу на роздуми. Мене забрали, посадили в загратовану машину й привезли до в’язницi, де я пообiдав. І дуже скоро, тiльки-но я збагнув, що втомився, за мною прийшли; все почалося знову, i я опинився в тiй самiй залi, перед тими самими обличчями. Одне тiльки: збiльшилась задуха i якимсь дивом кожен присяжний, прокурор, мiй адвокат i дехто з газетярiв теж уже мали солом’янi вiяла. Молодий газетяр i жiночка й досi сидiли в залi. Але вони не обмахувались i так само мовчки дивилися на мене.

Я витер пiт, що вкривав обличчя, i навiть не встиг призвичаiтися до зали та оговтатись, як почув, що викликають директора притулку. В нього запитали, чи мати скаржилася на мене, i вiн сказав що так, але нарiкання пансiонерiв на своiх родичiв – своерiдна манiя. Голова змусив його уточнити, чи дорiкала вона менi за те, що я вiддав ii до притулку, i директор знову сказав «так». Але цього разу не додав нiчого. На ще одне запитання вiн вiдповiв, що був вражений моiм спокоем у день похорону. Його запитали, що вiн розумiе пiд спокоем. Директор подивився на носаки своiх черевикiв i сказав, що я не хотiв бачити матерi, жодного разу не заплакав й пiшов одразу пiсля похорону, не вшанувавши могили. Його вразив ще один факт: погребовий служник сказав йому, що я не знав, скiльки рокiв матерi. На мить запанувала тиша, i голова суду запитав його, чи справдi про мене вiн розповiдав те все. Директор не зрозумiв запитання, i голова пояснив: «Цього вимагае закон». Потiм голова спитав прокурора, чи той не мае запитань до свiдка, i прокурор вигукнув: «О нi, цього досить!» – з таким запалом i таким трiумфальним поглядом у мiй бiк, що вперше за багато-багато рокiв у мене з’явилося дурнувате бажання розплакатись, я вiдчув, як зневажають мене тi всi люди.

Пiсля звертань до присяжних i до мого адвоката, чи не мають вони запитань, голова суду вислухав вартiвника. Для нього, як i для решти свiдкiв, повторили той самий церемонiал. Заходячи, вартiвник глянув на мене й вiдвiв очi. Вiн вiдповiдав на поставленi запитання. Сказав, що я не хотiв бачити матерi, що я курив, спав i пив каву з молоком. Я вiдчув, як здригнулась уся зала, i вперше зрозумiв, що я винен. Вартiвника попросили повторити розповiдь про каву з молоком та сигарети. В очах прокурора, що дивився на мене, свiтилась iронiя. Тiеi митi мiй адвокат запитав вартiвника, чи курив вiн разом зi мною. Але прокурор несамовито обурився цим запитанням: «Хто тут злочинець i що це за методи, якi полягають у намiрi очорнити свiдка звинувачення, щоб зменшити вагу свiдчень, якi однаково будуть не менш нищiвнi!» Незважаючи на це, голова наполiг, щоб вартiвник вiдповiв на запитання. Старий збентежився: «Я добре знав, що чиню негаразд. Але я не наважився вiдмовитись вiд сигарети, яку запропонував менi месье». Наостанку запитали й мене, чи не хочу я щось додати. «Нi, – вiдповiв я, – окрiм того, що свiдок каже правду. Я й справдi запропонував йому сигарету». Вартiвник глянув на мене з подивом i певною вдячнiстю. Вiн завагався, а потiм признався, що це вiн запропонував менi каву з молоком. Мiй адвокат бурхливо виявив свою радiсть i заявив, що присяжнi вiзьмуть до уваги цей факт. Але над нашими головами прогримiв прокурорiв голос: «Атож, пани присяжнi вiзьмуть цей факт до уваги. І визнають, що хтось чужий мiг запропонувати каву, але син перед тiлом жiнки, яка дала йому життя, був забов’заний вiдмовитися». Вартiвник повернувся на свое мiсце.

Коли надiйшла черга Томаса Переса, секретар був змушений пiдтримувати його майже до бар’ера. Перес сказав, що близько знав мою матiр i бачив мене тiльки того единого разу – у день похорону. Його запитали, що я робив того дня, i вiн вiдповiв: «Розумiете, я був прибитий горем. Тож я нiчого й не бачив. Горе мов пеленою заслало менi очi. Адже та втрата була дуже тяжка для мене. Я навiть знепритомнiв. Тому я не мiг бачити месье». Прокурор запитав, чи принаймнi вiн бачив, щоб я плакав. Перес вiдповiв, що нi. Заяву тепер зробив уже прокурор: «Пани присяжнi вiзьмуть до уваги цей факт». Але мiй адвокат розсердився. Вiн i собi, здаеться, трохи уiдливо запитав Переса, «чи бачив вiн, щоб я не плакав». «Нi», – вiдповiв Перес. Публiка розсмiялась, а мiй адвокат, закотивши один рукав, сказав владним голосом: «Ось картина цього процесу. Все правдиве i немае нiчого правдивого!» Прокурор з непроникним обличчям тицяв олiвцем у рядки своiх матерiалiв.

Пiсля п’ятихвилинноi перерви, пiд час якоi мiй адвокат казав менi, що все йде на краще, слухали Селеста, що мав виступати вiд сторони захисту. Тобто на мiй захист. Селест, крутячи в руках панаму, вряди-годи поглядав на мене. На ньому був новий костюм, який вiн одягав, коли в недiлю ми iнодi ходили на кiнськi перегони. Але, мабуть, вiн не змiг причепити комiрець, бо сорочка була застiбнута тiльки на мiдний гудзик. Селеста запитали, чи я був його клiентом, i вiн вiдповiв: «Так, але це ще й мiй приятель»; потiм що вiн про мене думае, i вiн вiдповiв, що я був людиною; далi що вiн розумiе пiд цими словами, i Селест заявив, що всi добре знають iхне значення; крiм того, чи помiчав вiн, щоб я був замкнутий, i вiн зауважив, що я не балакав тiльки на те, щоб не мовчати. Прокурор запитав, чи я регулярно оплачував свое харчування. Селест засмiявся i сказав, що «такi речi стосуються тiльки нас обох». Його ще запитали, що вiн думае про мiй злочин. Вiн тодi поклав руку на бар’ер, наче готуючись до чогось. А потiм заявив: «Як на мене, це нещасний випадок. Просто нещасний випадок – усi люди знають, що це таке. А ви на це не зважаете. Тут i заперечити годi. Ет! Для мене це нещасний випадок». Селест збирався говорити далi, але голова суду урвав його, мовляв, гаразд, i подякував йому. Селест на мить розгубився, а потiм заявив, що хоче говорити далi. Його попросили бути стислим. Вiн укотре повторив, ще то нещасний випадок. Голова суду погодився з ним: «Так, звичайно. Ми тут для того, щоб судити такi нещаснi випадки. Ми дякуемо вам». І тодi Селест, немов дiйшовши краю своiх знань i зичливостi, повернувся до мене. Менi здалося, нiби в очах у нього блищать сльози, а вуста тремтять. Уся його постать запитувала, що вiн ще може зробити для мене. Я не сказав нiчого, навiть не ворухнувся, але вперше у своему життi я вiдчув бажання поцiлувати людину. Голова суду знову звелiв Селестовi вiдiйти вiд бар’ера. Селест пiшов i сiв у залi. Трохи нахилившись уперед, упершись лiктями в колiна, тримаючи в руках панаму, вiн сидiв там аж до кiнця процесу i слухав усе, що говорили. Увiйшла Марi. Вона була гарна навiть з капелюшком на головi. Але з розпущеними косами вона подобалась менi бiльше. Зi свого мiсця я вгадував легенький тягар ii грудей i бачив трохи вiдкопилену, як i завжди, нижню губку. Обличчя Марi було вкрай напружене. Їi одразу запитали, вiдколи вона знае мене. Вона назвала перiод, коли ще працювала в нашiй конторi. Голова суду хотiв знати, якими були ii стосунки зi мною. Марi сказала, що була моею подругою. На iнше запитання вiдповiла, що справдi мала одружитися зi мною. Прокурор, що гортав справу, швидко запитав ii, коли почався наш зв’язок. Марi назвала дату. Прокурор з байдужим виразом на обличчi зауважив, що йому здаеться, нiби це було на другий день пiсля похорону матерi. Потiм з певною iронiею додав, що не хотiв би втручатися в iнтимнi стосунки й добре розумiе сором’язливiсть Марi, але (тут голос його стверднув) обов’язок наказуе йому пiднестися над етикетом. І попросив Марi розповiсти про той день, коли ми вперше зiйшлися. Марi не хотiла говорити, але пiсля прокурорових наполягань розповiла про наше купання, похiд у кiно i вечiр у моiй кiмнатi. Прокурор сказав, що пiсля зiзнань Марi пiд час слiдства вiн переглянув репертуар кiнотеатрiв у той день. І додав, що Марi й сама повiдомить, яке кiно ми дивилися. І справдi, майже нечутним голосом Марi сказала, що то був фiльм з Фернанделем. Пiсля цих слiв тиша в залi була цiлковита. А потiм пiдвiвся прокурор, величний та поважний, i голосом, що менi видався справдi схвильованим, показуючи пальцем на мене, повiльно вимовив: «Панове присяжнi, на другий день пiсля смертi матерi ця людина купаеться, вступае в нерегулярний статевий зв’язок i йде реготати на комiчний фiльм. Бiльше менi немае що додати». Вiн сiв серед непорушноi тишi, i тут раптом розридалася Марi, сказала, що це не так, що було по-iншому, що ii змусили говорити всупереч власним думкам, що вона добре знае мене i що я не коiв нiякого зла. Але за знаком голови секретар вивiв ii, i слухання свiдкiв тривало далi.

Пiсля цього майже не слухали Масона, який проголосив, що я був порядною людиною «i що вiн скаже навiть бiльше, людиною чесною». Ледве слухали й старого Саламано, коли той сказав, що я добре ставився до його собаки, i коли, вiдповiдаючи на запитання про моi стосунки з матiр’ю, сказав, що я не мав про що говорити з нею, тому й вiддав ii до притулку. «Це треба розумiти, – казав Саламано, – треба розумiти». Але розумiти не хотiв нiхто. Старого вивели.

Потiм настала черга Раймона, що був останнiм свiдком. Раймон ледь помiтно кивнув менi й одразу заявив, що я невинний. Але голова суду наголосив, що вiд нього вимагають не оцiнок, а фактiв. Вiн наказав Раймоновi бути готовим до вiдповiдей на запитання. Голова просив уточнити його стосунки з жертвою. Раймон скористався цим, щоб сказати, що саме його ненавидiв той араб, вiдколи вiн дав ляпаса його сестрi. Голова одразу запитав, чи не було в жертви причин ненавидiти мене. Раймон сказав, що я опинився на пляжi суто випадково. Тодi прокурор запитав, як це сталося, що листа, який став зав’язкою драми, писав я. Раймон вiдповiв, що випадково. Прокурор заперечив, мовляв, у цiй справi випадковi приписують надто багато вчинкiв, несумiсних iз сумлiнням. Вiн хотiв знати, чи випадково я не втрутився, коли Раймон побив свою коханку, чи випадково я виступав свiдком у комiсарiатi, чи випадково моi тодiшнi свiдчення були простою люб’язнiстю. Закiнчуючи, вiн запитав Раймона, якi його засоби до iснування, i коли той вiдповiв, що працюе комiрником, прокурор оголосив присяжним як загальновiдому рiч факт, що свiдок – сутенер. Я ж був його спiльник i приятель. Ішлося про ницу, мерзенну драму, в якiй, на додачу, дiяв моральний виродок. Раймон хотiв захищатися, мiй адвокат протестував, але iм сказали, що слiд дати змогу прокуроровi закiнчити слово. А той говорив: «Тут мало що можна додати. Чи був вiн вашим приятелем?» – запитав вiн Раймона. «Так, – вiдповiв Раймон, – це мiй приятель». Тодi прокурор звернувся з тим самим запитанням до мене, i я глянув на Раймона, що не зводив з мене очей. «Так», – вiдповiв я. Прокурор обернувся до присяжних i заявив: «Та сама людина, що на другий день пiсля похорону матерi вдаеться до найбезсоромнiшоi розпусти, вбивае нi за що, щоб приховати найогиднiшi вчинки».

Прокурор сiв. Мiй адвокат, якому вже терпець уривався, зняв руки вгору, – рукави його мантii вiдгорнулись, вiдкривши складки накрохмаленоi сорочки, – i вигукнув: «Зрештою, його звинувачують у тому, що вiн поховав матiр, чи в тому, що вбив людину?» Серед публiки почувся смiх. Але прокурор пiдвiвся знову i, загортаючись у мантiю, заявив, що треба мати наiвнiсть шановного захисника, щоб не вiдчути глибокого, необхiдного, промовистого зв’язку мiж цими обома подiями. «Так, – iз притиском сказав вiн, – я звинувачую цього чоловiка в тому, що вiн поховав матiр, бувши у своему серцi злочинцем!» Ця заява справила на публiку значне враження. Мiй адвокат стенув плечима i обтер рясний пiт на чолi. Вiн видавався розбитим, i я зрозумiв, що справи складаються не на краще для мене.

Була оголошена перерва. Виходячи з палацу правосуддя, щоб сiсти в машину, я за коротку мить всотав аромати й барви лiтнього вечора. Потiм, у мороцi своеi тюрми на колесах, я один за одним, немов дiстаючи з глибин своеi втоми, розпiзнав усi знайомi звуки мiста, яке я любив, i тiеi надвечiрньоi пори, коли я почувався вдоволеним. Вигуки продавцiв газет, що лунали в злагiднiлому повiтрi, щебет останнiх птахiв у скверi, заклики купувати сандвiчi, жалiбне вищання трамваiв на крутих мiських поворотах i такий любий серцю гамiр у порту, над яким уже погойдуеться нiч, – я мов наослiп iшов давно знайомим менi ще до в’язницi шляхом. Атож, це була пора, коли за тих давнiх часiв я почувався вдоволеним. Пора, коли мене чекав тiльки безжурний сон, позбавлений сновидь. А втiм, змiни вiдбулися, бо, чекаючи завтрашнього дня, я сидiв тепер у камерi. Немов знайомi шляхи, прокресленi в лiтньому небi, з однаковим успiхом можуть привести i в невиннi сни, i до в’язницi.


IV

Навiть на лавi пiдсудних завжди цiкаво слухати, коли говорять про тебе. Що ж, пiд час виступiв прокурора i мого адвоката про мене говорили дуже багато, можливо, навiть бiльше, нiж про мiй злочин. Та чи була якась вiдмiннiсть мiж цими виступами? Адвокат знiмав руки вгору й казав, що я винен, проте е обставини, якi зменшують тягар вiдповiдальностi, а прокурор простягав руки й заявляв, що я винен i немае нiяких обставин, якi могли б зменшити тягар моеi провини. Мене, однак, непокоiло тiльки одне. Усупереч отриманим настановам, я iнодi намагався втрутитись, i мiй адвокат казав тодi: «Мовчiть, так буде краще для вашоi справи». Створилося враження, нiби певною мiрою мою справу ведуть без мене. Усе дiялося без мене. Моею долею порядкували, не беручи до уваги мою думку. Вiд часу до часу мене поривало бажання урвати всiх i сказати: «Слухайте, хто тут, зрештою, звинувачений? Адже бути звинуваченим – рiч важлива. Тож я хочу сказати щось». Але, помiркувавши, бачив, що менi нема чого сказати. Крiм того, я був змушений визнати, що надовго привернути увагу публiки неможливо. Скажiмо, виступ прокурора втомив мене дуже швидко. Тiльки окремi фрагменти, жести чи навiть цiлi речення, проте вирванi з загального контексту промови, вражали або збуджували мою цiкавiсть.

Провiдною думкою його виступу було, якщо я добре зрозумiв, твердження, мовляв, свiй злочин я спланував заздалегiдь. Принаймнi вiн намагався це довести. Вiн так i казав: «Я доведу, панове, й доведу подвiйно. Спершу у слiпучому свiтлi прозорих фактiв, а потiм у тьмяному полиску, що е результатом вивчення психологii цiеi злочинноi душi». Вiн пiдсумував подii, почавши вiд смертi матерi. Згадав про мою нечутливiсть, про те, що я не знав, скiльки матерi рокiв, про мое купання на другий день разом iз жiнкою, про кiно, Фернанделя i, нарештi, вечiр з Марi. Тiеi митi я насилу зрозумiв його, бо вiн казав: «його коханка», а для мене то була просто Марi. Потiм прокурор перейшов до пригоди з Раймоном. Я побачив, що його манерi дивитися на речi не бракуе прозiрливостi. Його слова були близькi до iстини. Я у змовi з Раймоном написав листа, щоб заманити його коханку й вiддати ii на поталу людинi з «сумнiвною мораллю». Я спровокував на пляжi Раймонових супротивникiв. Раймон був поранений. Я попросив у нього револьвер. Я повернувся сам, щоб скористатися зброею. Я вбив араба, як i намiрявся. Я зачекав. А щоб «упевнитись, що справу зроблено добре», випустив ще чотири кулi – неквапно, тверезо й певною мiрою продумано.

– Отак, панове, – закiнчив прокурор, – я описав вам низку подiй, що привели цього чоловiка до цiлком усвiдомленого вбивства. Я наполягаю на цьому пунктi, – додав вiн, – бо це аж нiяк не звичайне вбивство, необмiркований вчинок, що мiг би, на вашу думку, мати пом’якшувальнi обставини. Зрозумiйте, панове, цей чоловiк – iнтелiгент. Ви в цьому пересвiдчилися, правда? Вiн тямить, як треба вiдповiдати. Вiн знае, що означають слова. Тож аж нiяк не можна сказати, нiби вiн дiяв, не усвiдомлюючи своiх дiй.

А я слухав i чув, що мене вважають за iнтелiгента. Але я не розумiв, як здiбностi пересiчноi людини можуть перетворитись у нищiвнi звинувачення проти злочинця. Принаймнi мене це вразило, i я вже не слухав прокурора, аж поки почув такi слова: «Чи вiн бодай раз пошкодував про свiй учинок? Нiколи. Пiд час слiдства цей чоловiк жодного разу не переймався тим, що скоiв мерзенний злочин». Тiеi митi вiн повернувся до мене й, показуючи пальцем, звинувачував далi, хоча насправдi я вже не розумiв у чому. Безперечно, я не мiг не погодитись, що вiн каже правду. Я не дуже шкодував про свiй учинок. Але таке озлоблення дивувало мене. Я хотiв спробувати щиро, майже приязно пояснити йому, що по-справжньому я нiколи нi про що не шкодував. Я завжди переймався тiльки тим, що станеться сьогоднi або завтра. Але, звичайно, в тому становищi, в яке мене поставили, я нi з ким не мiг говорити таким тоном. Я не мав права виявляти свою приязнь i зичливiсть. Отож я намагався слухати далi, бо прокурор заговорив про мою душу.

Сказав, що придивився до неi й нiчого там, панове присяжнi, не знайшов. Що насправдi я зовсiм не маю душi й нiщо людське, жоден з моральних принципiв, якi стоять на сторожi людського серця, не властивий менi. «Безперечно, – додав вiн, – ми не збираемось дорiкати йому за це. Ми не можемо нарiкати, що йому бракуе рис, набути яких вiн був нездатний. Та коли йдеться про цей суд, уся негативна чеснота толерантностi мае перетворитись у важчу, але вищу чесноту справедливостi. Надто тому, що порожнеча серця, яка розкрилася в цiй людинi, загрожуе стати прiрвою, куди скочуеться суспiльство». Саме тодi прокурор говорив про мое ставлення до матерi. Вiн повторив те, що вже казав пiд час розгляду справи. Але промовляв набагато довше, нiж тодi, коли йшлося про мiй злочин, так довго, що зрештою я не вiдчував нiчого, крiм полуденноi спеки. Принаймнi до митi, коли прокурор замовк i пiсля хвилинноi паузи знову заговорив дуже тихим i зворушливим голосом: «Завтра, панове, цей самий склад суду судитиме найогиднiший злочин – батьковбивство». На його думку, людська уява не здатна вiдтворити таке мерзенне вбивство. Вiн тiльки сподiваеться, що людське правосуддя буде нещадним. Але, i вiн не боiться цих слiв, жах, навiяний тим злочином, майже поступаеться жаховi, який вiн вiдчувае, спостерiгаючи мою нечутливiсть. На його думку, людина, яка морально вбила матiр, не меншою мiрою виганяе себе з суспiльства, нiж людина, яка пiдняла вбивчу руку на батька. Хай там як, ця перша людина готуе дii другоi, немов повiдомляе про них i легiтимуе iх. «Я переконаний, панове, – додав вiн, пiдвищивши голос, – що вам не видасться надто смiливою моя думка, коли я скажу, що людина, яка сидить на цiй лавi, винна i в убивствi, яке цей суд розглядатиме завтра. Тобто ii треба покарати й за те». Прокурор витер залиснiле вiд поту обличчя й нарештi запевнив, що його обов’язок важкий, але вiн неухильно виконае його. Заявив, що я не маю нiчого спiльного iз суспiльством, найголовнiших законiв якого я не визнаю, i що я не можу апелювати до людського серця, бо нехтую його найелементарнiшi порухи. «Я вимагаю вiд вас голови цiеi людини, – наполягав вiн, – i вимагаю ii з легким серцем. Бо, хоча протягом моеi досить тривалоi кар’ери менi доводилось вимагати смертних вирокiв, я ще нiколи так виразно, як сьогоднi, не вiдчував, що цей важкий обов’язок виправданий, пiдтриманий, обгрунтованим усвiдомленням владноi i священноi заповiдi Божоi i жахом, який охоплюе мене перед обличчям людини, на якому я не бачу нiчого, крiм мерзенностi».

Коли прокурор сiв, надовго запанувала тиша. А я очманiв вiд задухи та подиву. Голова суду вiдкашлявся й дуже тихим голосом запитав, чи хочу я щось додати. Я пiдвiвся i, оскiльки мене завжди поривало говорити, сказав, почасти навмання, що я не мав намiру вбивати араба. Голова вiдповiв, що це тiльки твердження, досi вiн погано розумiв мою систему захисту й був би щасливим, перед тим як слухати мого адвоката, якби я з’ясував мотиви, якi спонукали мене до злочину. Я, трохи заплутавшись у словах i вiдчувши внаслiдок тiеi плутанини свою смiховиннiсть, швидко вiдповiв, що все сталося через сонце. У залi почувся смiх. Мiй адвокат стенув плечима, i йому надали слово одразу пiсля мене. Але вiн сказав, що вже пiзно, що розгляд справи тягнеться багато годин, i попросив зробити перерву. Суд погодився.

Пополуднi великi вентилятори невтомно розмiшували важке повiтря зали, розганяли його й невеликi барвистi вiяла присяжних. Промова мого адвоката видавалось менi безкiнечною. Одного разу я почув його, бо вiн казав: «Справдi, я вбив його». Вiн i далi дотримувався цiеi манери, кажучи «я» щоразу, коли йшлося про мене. Я вкрай здивувався. Я нахилився до жандарма й запитав, що це означае. Жандарм наказав мовчати, а згодом додав: «Так чинять усi адвокати». А я подумав, що мене ще далi вiдсувають вiд справи, зводять до нуля й певною мiрою заступають мене. А втiм, здаеться, я був уже надто далеко вiд тiеi судовоi зали. До того ж мiй адвокат справляв, як на мене, кумедне враження. Вiн дуже швидко обгрунтував тезу, що мiй учинок був спровокований, а потiм теж заговорив про мою душу. Але, на мiй погляд, мав набагато менше хисту, нiж прокурор. «Я також, – казав вiн, – придивлявся до цiеi душi, але, на вiдмiну вiд високоповажного представника прокуратури, я дещо побачив i можу запевнити, що передi мною лежала немов розгорнута книжка». Отож вiн вичитав з неi, що я був порядною людиною, невтомним, старанним працiвником, вiдданим своiй фiрмi; що мене всi любили i я спiвчував нещастю iнших людей. На його думку, я був взiрцевим сином, що утримував матiр так довго, як мiг. Потiм я сподiвався, що в притулку для старих лiтнiй жiнцi забезпечать те пiклування, на яке не вистачало моiх скромних засобiв. «Я дивуюся, панове, – додав вiн, – що знявся такий галас iз приводу цього притулку. Адже, якщо ви хочете мати доказ корисностi та важливостi цих закладiв, пригадайте, що iх субсидуе сама держава». Але про похорон вiн не говорив, i я вiдчув, що цього бракуе в його промовi. Проте вiд усiх довгих фраз, вiд усiх нескiнченних днiв i годин, протягом яких говорили про мою душу, у мене створилося враження, нiби все навколо перетворилося в нудотну твань, у якiй я змушений борсатися.

Пригадую тiльки, що наприкiнцi, ще пiд час промови мого адвоката, з вулицi, перетнувши всю залу, долинули аж до мене суремнi заклики продавця морозива. І мене поглинули спогади про життя, яке вже не належало менi, але в якому я знаходив найскромнiшi радощi, вiд яких найтяжче вiдмовитись: пахощi лiта, мiй улюблений квартал, неповторне вечiрне небо, смiх та одяг Марi. І тодi весь той непотрiб, який я робив тут, пiдкотився менi до горла, i я не вiдчував нiчого, крiм нестримного бажання, щоб усе те скiнчилося i я знову опинився в камерi, де мене чекав сон. Тож я майже не чув, як наприкiнцi промови мiй адвокат вигукнув, що присяжнi, звичайно, не захочуть послати на смерть чесного працiвника, якому на мить запаморочилась голова, i просив визнати наявнiсть пом’якшувальних обставин для злочину, що за нього я – як свое найсуворiше покарання – довiку вiдчуватиму докори сумлiння. Суд оголосив невеличку перерву, мiй адвокат сiв i здавався виснаженим. Та його колеги обступили його, щоб потиснути руку. Я почув: «Чудово, друже!» Один з них навiть узяв мене за свiдка: «Хiба нi?» – запитав вiн мене. Я погодився, але мое схвалення було нещирим, бо я був надто втомлений.

День, проте, хилився до вечора, i задуха вже менше налягала на голову й груди. З вулицi iнколи долинали звуки, i, почувши iх, я здогадався, що вже лагiдний вечiр. А ми всi сидiли в залi й чекали. І те, чого ми чекали всiм гуртом, стосувалося тiльки мене. Я ще раз оглянув залу. Усе було таким, як i першого дня. Я зустрiвся очима з журналiстом у сiрому жакетi та жiночкою-автоматом. І тут я став думати, що протягом усього процесу я не шукав очима Марi. Нi, я не забув за неi, але мав забагато клопоту. Я побачив ii мiж Селестом i Раймоном. Вона ледь кивнула менi, нiби кажучи: «Нарештi», i я побачив усмiшку на ii занепокоеному обличчi. Але я вiдчував, що мое серце закрите, i не мiг навiть усмiхнутися iй у вiдповiдь.

Суд поновив роботу. Присяжним дуже швидко зачитали низку запитань. Я почув: «винний в убивствi», «заздалегiдь спланована дiя», «пом’якшувальнi обставини»… Присяжнi вийшли, а мене завели до комiрчини, де я вже чекав ранiше. Прийшов мiй адвокат i був дуже балакучим, звертаючись до мене з бiльшою довiрою i щирiстю, нiж досi. Вiн вважав, що все складаеться добре i що я вiдбудуся кiлькома роками ув’язнення або каторги. Я запитав, чи е надiя на касацiю в разi несприятливого вироку. Адвокат вiдповiв, що нi. Його тактика полягала в униканнi висновкiв, якi могли викликати неприхильнiсть присяжних. Вiн пояснив, що такi вироки взагалi не касують. Цей факт видався менi очевидним, тож я поклався на його твердження. Коли безсторонньо дивитися на подii, це все – рiч природна. Адже в iншому випадку було б багато непотрiбноi писанини. «Хай там як, – заспокоював мене адвокат, – е ще право оскарження. Але я переконаний, що вирок буде сприятливий».

Ми чекали досить довго, мабуть, три чвертi години. Потiм задзеленчав дзвiнок. Мiй адвокат покинув мене, сказавши: «Голова присяжних зараз зачитае вiдповiдi. Вам дозволять зайти тiльки тодi, коли оголосять вирок». Грюкнули дверi. Десь по сходах, невiдомо, близько чи далеко, ходили люди. Потiм я чув, як у залi бубонiв глухий голос. Коли дзвiнок теленькнув знову, дверi комiрчини вiдчинилися, i тиша, що панувала в залi, пiдкотилася до мене, – тиша i те незвичайне вiдчуття, яке заполонило мое ество, коли я побачив, як вiдводить очi молодий журналiст. Я не дивився в бiк Марi. Я не мав часу для цього, бо голова суду, якось химерно скомпонувавши фразу, оголосив, що iменем французького народу менi вiдiтнуть голову на громадському майданi. Здаеться, тодi я правильно зрозумiв почуття, написане на кожному обличчi. Я переконаний, що то була повага. Жандарми були зi мною дуже ласкавi. Адвокат поклав руку менi на зап’ясток. Я вже нi про що не думав. Але голова суду запитав, чи хочу я щось сказати. Я замислився: «Нi». Потiм мене забрали.


V

Уже втрете я вiдмовився приймати капелана. Я не мав що казати йому, я не мав бажання розмовляти, я й так побачу його досить швидко. Тiеi пори мене цiкавила тiльки можливiсть уникнути зубцiв механiзму, прагнення дiзнатися, чи можна вiдвернути неминуче. Мене перевели до iншоi камери. З новоi камери, якщо лягти, я бачив небо й нiчого, крiм неба. Усi моi днi минали у спогляданнi його мiнливих барв, коли день переходив у нiч. Лягаючи, я клав руки пiд голову й чекав. Не знаю, скiльки разiв запитував я себе, чи траплялися випадки, коли засудженому на смерть щастило уникнути нещадного механiзму, зникнути перед стратою, прорвати кордон полiцii. Я дорiкав собi, що не надавав достатньоi уваги розповiдям про страти. Такими питаннями слiд цiкавитися завжди. Адже нiколи не знаеш, що може статися. Як i всi люди, я читав повiдомлення, опублiкованi в газетах. Але ж напевне iснують спецiальнi працi, в якi я нiколи не мав цiкавостi зазирнути. Там, можливо, я знайшов би повiдомлення про втечi. Тодi б я знав, що принаймнi в одному випадку колесо зупинилося, що випадок i вдача бодай одного разу зробили вилом у мурi неухильних готувань. Одного разу! У певному розумiннi я вiрив, що цього менi було б досить. Смiливiсть забезпечила б усе iнше. Газети часто розводяться про обов’язок, борг перед суспiльством. А борг треба сплачувати. Але це нiчого не означало для уяви. Єдине, що справдi важить, – це можливiсть утечi, стрибка поза межi невблаганного ритуалу, шаленого пориву, що вiдчинить усi дверi для надii. Звичайно, надiя – це й бути вбитим на розi вулицi, зловивши кулю засапаними грудьми. Але, якщо добре помiркувати, нiщо не дасть менi такоi розкошi, геть усе перешкоджае менi, зубцi механiзму знову хапають мене.

Усупереч своiй добрiй волi, я не мiг скоритися цiй зухвалiй неминучостi. Адже, зрештою, iснувала смiховинна невiдповiднiсть мiж вироком, що породив ту неминучiсть, i ii безперешкодним розгортанням, вiдколи оголошено той вирок. Факт, що вирок можна було оголосити о двадцятiй, а не о сiмнадцятiй годинi, факт, що вiн мiг бути зовсiм iншим, що його ухвалили звичайнiсiнькi люди, що його оголосили вiд iменi такого непевного уявлення, як французький народ (або нiмецький, або китайський), – усе це, на мою думку, значно зменшував важливiсть цiеi постанови. Проте я був змушений визнати, що вiд митi ухвалення вироку його наслiдки стали не менш певними i вагомими, нiж стiна, об яку товклось мое тiло.

Тiеi митi я пригадав одну бувальщину, яку мати розповiдала про мого батька. Я не пам’ятаю свого батька. Уся моя точна iнформацiя про цього чоловiка обмежувалася, мабуть, материними розповiдями. Вiн ходив дивитися на страту одного вбивцi. Вiн просто нестямно прагнув побачити ii. Отож пiшов, а повернувшись, блював цiлий ранок. Тодi мiй батько був менi трохи огидний. А тепер я зрозумiв: то ж була цiлком природна рiч. Як я тодi не мiг збагнути, що немае нiчого важливiшого за смертну кару i що, зрештою, це едина справдi цiкава рiч для людини! Якщо коли-небудь я вийду з цiеi в’язницi, то ходитиму на всi страти. А втiм, я, мабуть, не мав права думати про таку можливiсть. Бо на саму думку, що колись удосвiта я побачу себе вiльним, за межами полiцiйного кордону, певною мiрою по той бiк, на думку, що я буду глядачем, який приходить дивитися й може потiм блювати, хвиля отруйних радощiв здiймалася в моему серцi. Тi радощi були нерозумнi. Я даремно пiддавався таким маренням, бо наступноi митi менi ставало так холодно, що я коцюрбився пiд ковдрою й нестримно цокотiв зубами.

Але, звичайно, завжди бути розважливим неможливо. Інколи, наприклад, я проектував закони. Я реформував систему покарань. Я вважав, що головне – дати засудженому шанс. Один на тисячу, цього б вистачило, щоб упорядкувати всю систему. Отже, марив я, можна винайти таку хiмiчну сполуку, вживання якоi вбивае пацiента (я думав про «пацiента»!) у дев’яти випадках iз десяти. Вiн знатиме про це – такою буде умова. Адже, помiркувавши i спокiйно все зваживши, я побачив, у чому полягае гандж гiльйотини; вона не дае жодного шансу, абсолютно нiякого. Одне слово, смерть пацiента визначено раз i назавжди. Це було вирiшене, бездоганно органiзоване, всебiчно погоджене питання, до якого нiхто й не думав повертатися. Якщо – в украй неймовiрному випадку – удар гiльйотини схибить, його повторять. І найнестерпнiшим наслiдком тут е те, що засуджений повинен бажати бездоганного функцiонування машини. Саме в цьому, як на мене, й полягае гандж. У певному розумiннi це справдi так. А водночас я був змушений визнати, що саме тут i криеться секрет доброi органiзацii. Тобто приречений зобов’язаний бути моральним колаборацiонiстом. Вiн зацiкавлений, щоб нiде нiчого не збилося.

Я був змушений ще й вiдзначити, що уявлення, якi я мав доти про страту, були хибнi. Я довго вважав, – невiдомо чому, – що, йдучи на гiльйотину, треба пiднiматися на ешафот, долати сходи. Мабуть, через революцiю 1789 року, тобто все, що менi доводилося чути й бачити про цi речi. Але якось уранцi я пригадав фотографiю, опублiковану в газетах з приводу однiеi гучноi страти. Насправдi та машина стояла просто на землi, найпростiше у свiтi. Вона була набагато вужча, нiж я гадав. Дивно, що я не згадав про те фото ранiше. І та вiдображена на паперi блискуча машина вразила мене своiм точним i довершеним виглядом. Про те, чого не знаеш, завжди маеш трохи перебiльшенi уявлення. Натомiсть тепер я був змушений визнати, що все дуже просто. Машина перебувае на тому самому рiвнi, що й людина, яка йде до неi. Вона пiдходить до гiльйотини, немов до особи, з якою в неi призначене побачення. Яке це все нудне й буденне! Сходження на ешафот, коли ти пiдносишся до неба, – там ще е простiр для уяви. А тут навпаки, механiзм поглинае все: убивае непомiтно, немов соромлячись, зате з великою точнiстю.

Було ще двi речi, про якi я думав тiеi пори невiдступно: свiтанок i оскарження мого вироку. Однак я намагався бути розважливим i бiльше не думати про них. Я лягав, дивився на небо i змушував себе цiкавитися ним. Воно ставало зеленавим – це вже вечiр. Я робив ще й друге зусилля, намагаючись спрямувати своi думки в iнший бiк. Я прислухався до свого серця. Я не мiг собi уявити, що це калатання, яке так довго супроводило мене, може коли-небудь припинитися. Я нiколи не мав справжньоi уяви. Проте я намагався вiдтворити оту певну мить, коли удари серця вже не лунатимуть у моiй головi. Але марно. Свiтанок та оскарження мого вироку були тут. Кiнець кiнцем я казав собi, що найрозумнiше не стримувати себе.

Я знав, вони прийдуть на свiтанку. Одне слово, я щоночi чекав того свiтанку. Я нiколи не любив бути заскоченим. Коли зi мною мало щось статися, я прагнув бути наготовi. Ось чому зрештою я спав тiльки вдень, i то недовго, i цiлу нiч терпляче чекав, поки обличчя неба засяе новонародженим свiтлом. Найважчим був той непевний час, коли, як я знав, вони мають звичку забирати. Минала пiвнiч, я чекав i причаювався. Нiколи мое вухо не сприймало такоi маси звукiв, не розрiзняло таких невловних вiдтiнкiв. А втiм, можна стверджувати, що протягом усього того часу менi певною мiрою щастило, бо я нiколи не чув крокiв. Мати часто казала, що нiколи не буваеш абсолютно нещасним. Я пересвiдчився в цьому у в’язницi, коли червонiло небо й до моеi камери заповзав новий день. Адже цiеi самоi митi я мiг би почути кроки, i мое серце вискочило б. Почувши навiть найменше шарудiння, я кидався до дверей, i навiть тут, приклавши вухо до дерева, я безтямно вслухався, аж поки починав чути свiй власний вiддих, лякався, що вiн такий хрипкий i так скидаеться на хрип собаки; зрештою мое серце заспокоювалось i я знову мав двадцять чотири години.

А цiлiсiнький день я думав про оскарження свого вироку. Менi здавалося, нiби я найкращим чином скористався цiею iдеею. Я зважував своi заходи i в процесi роздумiв отримував найкращi результати. Я завжди схилявся до найгiршого припущення: мое оскарження вiдкинули. «Отже, я помру». Набагато ранiше, нiж iншi, це було очевидним. Але всi знають, що життя не варте муки бути прожитим. Я, власне, добре усвiдомлював, що померти в тридцять рокiв або в сiмдесят – рiзниця невелика, бо, звичайно, в обох випадках iншi люди житимуть далi, i то тисячi рокiв. Адже найяснiше у свiтi те, що в кожному випадку вмиратиму я, байдуже, тепер або через двадцять рокiв. І саме тут моя система мiркувань розсипалася вiд жахливого удару, який я вiдчував на думку про двадцять рокiв життя попереду. Та менi нiчого не лишалось, як тiльки душити цей спалах розпачу, уявляючи собi, що й через двадцять рокiв, коли таки дiйде до смертi, я хотiтиму прожити ще стiльки ж рокiв. Отже (найважчим було не загубити все те, що означало це «отже» в мiркуваннях), я зобов’язаний змиритися, що мое оскарження вiдкинуть.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38276512&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.