До зустрiчi з тобою Джоджо Мойес До зустрiчi з тобою #1 Луiза знае, скiльки крокiв вiд зупинки до ii будинку i що, найпевнiше, вона не кохае свого парубка. Але навiть не в’являе, як зустрiч iз чоловiком, прикутим до iнвалiдного вiзка, може змiнити ii життя… Вiлл розумiе, що пiсля аварii завжди вiдчуватиме бiль i власну неповноцiннiсть, i певен, як покласти цьому край. Але навiть не здогадуеться, що затого в його дiм увiрветься вихор кольорiв, радiсть i кохання на iм’я Лу… Джоджо Мойес До зустрiчi з тобою Чарлi з любов’ю Пролог 2007 Коли вiн вийшов з ванноi, вона вже прокинулась i, спершись на подушки, гортала туристичнi брошури, що лежали поруч. Одягнена в одну з його футболок, вона схилила набiк голову. Довгi скуйовдженi пасма лiниво спадали на лiжко, нагадуючи йому про попередню нiч. Отак стояв вiн i, витираючи рушником волосся, насолоджувавсь короткочасним спогадуванням. Та ось вона вiдводить очi вiд читання й супиться. Лiта ii, можливо, не тi вже, щоб так поводитись, однак почали вони зустрiчатись геть недавно, тому все це ще видаеться милим. – Невже нам i справдi треба дертися в гори чи виснути над проваллями? Це наша перша спiльна повноцiнна вiдпустка, а тут немае жодноi поiздки, у якiй не потрiбно було б кидатися звiдкись чи, – вона вдае, що ii сiпнуло, – носити флiс. Потому кидае буклети на лiжко, випростуе над головою руки й хрипким вiд безсонних годин минулоi ночi голосом каже: – А як щодо розкiшного спа-центру на Балi? Лежали б собi любiсiнько на пiсочку та пустували, розслаблялися б ночами довгими. – Такий вiдпочинок не про мене. Менi потрiбно щось робити. – Наприклад, стрибати з лiтака. – Не критикуй, допоки сама не спробуеш. Вона кривиться. – Якщо ти не проти, я ще покритикую. Злегка волога сорочка пристае до його шкiри. Вiн проводить гребiнцем по волоссю i вмикае мобiльник: на маленький екран вiдразу вискакуе список повiдомлень. – Гаразд, – каже вiн. – Мушу йти. А ти поснiдай. Вiн нахиляеться над лiжком, щоб поцiлувати ii. Вiд неi вiе теплом, парфумами й вiдвертою сексуальнiстю. Вiн вдихае аромат волосся на ii потиличцi й на мить збиваеться з думки, коли вона обхоплюе руками його шию та тягне в лiжко. – Ми все ще кудись iдемо на цi вихiднi? Вiн неохоче вивiльняеться. – Все залежить вiд тiеi угоди. А там поки що не зовсiм ясно. Я й досi ще можу поiхати до Нью-Йорка. Так чи так, у четвер ми з тобою десь повечеряемо, еге? Вибiр ресторану за тобою. – Вiн тягнеться по свою шкiряну мотоциклетну форму, що висить на дверях. Вона звужуе очi. – Вечеря. З мiстером Блекберрi[1 - Блекберрi – марка телефону. – Тут i далi прим. пер.] чи без нього? – Що? – У товариствi мiстера Блекберрi я почуваюсь зайвою. – Вона копилить губки. – Таке вiдчуття, немовби iснуе хтось третiй, хто претендуе на твою увагу. – Я увiмкну беззвучний режим. – Вiлле Трейнор! – скрикнула вона. – Ти ж маеш його хоч iнодi вимикати! – Я вимкнув його минулоi ночi, хiба нi? – Бо я добряче натиснула на тебе. Вiн усмiхаеться: – Он як ти це називаеш тепер, – i натягуе шкiрянi штани. Нарештi Лiсса втрачае владу над його уявою. Вiн перекидае через руку мотоциклетну куртку й, пославши iй повiтряний поцiлунок, виходить з кiмнати. На його «блекберрi» двадцять два повiдомлення, найперше з яких надiйшло о 3 год. 42 хв. з Нью-Йорка. Якась правова проблема. Вiн спускаеться на пiдземну автостоянку, намагаючись ознайомитися з нiчними новинами. – Доброго ранку, мiстере Трейнор! Охоронець виходить зi своеi кабiнки, яку облаштовано так, неначебто стояла вона десь надворi серед усiлякоi погоди. Вiлл за звичкою зводить очi на систему вiдеонагляду, розглядаеться на лискучi бампери автомобiлiв вартiстю 60 тисяч фунтiв, якi нiколи не брудняться, й укотре запитуе себе подумки, що робить вiн тутечки вiд самого рання. Вiдтак одягае шкiряну куртку. – Як там надворi, Мiку? – Жахливо. Лле як з вiдра. Вiлл зупиняеться. – Он як. Погода не для мого байка? Мiк хитае головою. – Нi, сер. Хiба що вiн у вас на надувних подушках. Або ж ви шукаете смертi. Вiлл дивиться на свого мотоцикла, тодi знiмае рукавицi. Хоч би що про нього думала Лiсса, вiн не той чоловiк, який зайвий раз ризикуе. Потому вiдмикае багажник мотоцикла, кладе туди рукавицi, замикае його й кидае Мiковi ключi. Той легко ловить iх однiею рукою. – Просунь пiд моi дверi, гаразд? – Без проблем. Викликати вам таксi? – Та нi. Обидва змокнемо. Натисканням кнопки охоронець вiдсовуе автоматичну решiтку, й Вiлл виходить надвiр, пiднiмаючи руку на знак подяки. Надворi ще темно, гримить, а Центральним Лондоном вже повiльно тягнуться валки автiвок, дарма що немае ще й пiв на восьму. Вiлл пiднiмае комiр i прямуе вулицею до переходу, де легше впiймати таксi. На дорогах калюжi, сiрими полисками виграе дзеркальний тротуар. Забачивши людей у костюмах на краю тротуару, вiн роздратовано мугикае: «І вiдколи це весь Лондон почав прокидатись так рано?» Кожен тiеi митi мiг думати те саме. Вiлл дивиться, де краще стати, аж раптом дзвонить його мобiльник. Це Руперт. – Я вже в дорозi. Намагаюсь таксi зловити. По той бiк дороги вiн уздрiвае таксiвку з помаранчевим вогником, вона наближаеться. Вiлл береться навстрiч, сподiваючись, що бiльше ii нiхто не помiтив. Поуз мчить автобус, за ним вищить гальмами вантажiвка, приглушуючи Рупертовi слова. – Не чую тебе, Рупе. – Вiлл намагаеться перекричати дорожнiй шум. – Повтори ще раз. – Затримавшись на мить на острiвку безпеки, поки повз нього потоком плинуть машини, вiн бачить тьмяне помаранчеве свiтло й пiднiмае вiльну руку, сподiваючись, що таксист розгледить його крiзь зливу. – Зателефонуй Джеффовi в Нью-Йорк. Вiн ще не лягав, чекае на тебе. Ми намагалися зв’язатися з тобою вночi. – А що там? – Юридична перепона. Два пункти в роздiлi iм не пiдходять. Пiдписи… документи… Голос у телефонi заглушае шипiння шин на вологiй дорозi якогось авта. – Я не розчув. Водiй таксi помiтив його. Машина поволi гальмуе, пiднявши стовп води в калюжi, та зупиняеться на протилежному боцi дороги. Трохи далi вiд себе вiн помiчае чоловiка, який розчаровано сповiльнюе свiй бiг, збагнувши, що Вiлл дiстанеться до автiвки ранiше. Вiн вiдчувае невеличкий трiумф. – Слухай, нехай Келлi покладе документи на моему столi! – кричить вiн. – Я буду за десять хвилин. Швидко роззирнувшись, вiн пригинае голову i пробiгае останнi кiлька крокiв до таксiвки. Слово «Блекфраерз»[2 - Блекфраерз – район у Лондонi.] вже готове злетiти з його вуст. Дощ затiкае у шпарку мiж комiром i сорочкою. Доки Вiлл добереться до офiсу, змокне як хлюща, дарма що пiд дощем йому дорога недовга. Доведеться, певно, вiдправити секретарку по суху сорочку… – І ми повиннi дiстати це, поки не почнеться перевiрка, перш нiж Мартин до цього… Лунае виск i грубий рев клаксона, Вiлл здiймае очi й бачить перед собою бiк чорного блискучого таксi. Водiй вже опускае вiкно, аж ось краем ока Вiлл уздрiвае щось, чого не може розiбрати, – воно стрiмголов суне на нього. Вiлл повертаеться i тiеi самоi митi усвiдомлюе, на чиему шляху стоiть i що шансiв зiйти з цього шляху немае. Пальцi розтискаються, i «блекберрi» летить додолу. Вiлл чуе крик, неначе власний. Останне, що вiн бачить, – шкiряна рукавиця, обличчя пiд шоломом, шок в очах чоловiка – вiддзеркалення його шоку. Вибух – i все розлiтаеться. А далi – пустка. 1 2009 Вiд автобусноi зупинки до дому сто п’ятдесят вiсiм крокiв, але вони можуть розтягуватися до ста вiсiмдесяти, якщо ви не поспiшаете. От коли ви носите, скажiмо, туфлi на платформi. Або ж купили в комiсiйнiй крамницi туфлi з метеликами на носиках, якi недостатньо пiдтримують п’яту ззаду, через що, очевидячки, вони й мали таку вражаючу цiну – лише 1,99 фунти. Я повернула за рiг на нашу вулицю (шiстдесят вiсiм крокiв) i вже бачила наш будинок – чотириспальневий дуплекс поруч iнших три-й чотириспальневих дуплексiв. Надворi стояв таткiв автомобiль, що означало, вiн ще не вийшов на роботу. Позад мене сонце сiдало за Стортфолдський замок, темнi тiнi вiд якого, мов вiск, що тане, ковзали по схилу, намагаючись обiгнати мене. В дитинствi ми влаштовували перестрiлки нашими видовженими тiнями, i вулиця тодi перетворювалася на Кораль ОК.[3 - Кораль ОК – назва однiеi з найвiдомiших на Дикому Заходi перестрiлок.] Якоiсь iншоi днини я могла б розказати про те, що ставалось зi мною на цьому маршрутi, де татко вчив мене кататися на велосипедi без допомiжних колiс, де мiсiс Доертi з перекошеною перукою пригощала нас валiйськими тiстечками, а одинадцятирiчна Трина просунула руку в живоплiт, потривоживши осине гнiздо, i ми з вереском бiгли аж до самого замку. На стежцi лежав перевернутий Томасiв триколiсний велосипед. Зачинивши за собою хвiртку, я затягнула його пiд ганок i вiдчинила дверi. Тепло вдарило мене iз силою подушки безпеки. Мама постiйно страждае вiд холоду й тримае опалення ввiмкненим увесь рiк. Тато завжди вiдчиняе вiкна, скаржачись, що через неi ми збанкрутуемо. Вiн каже, що нашi рахунки за опалення бiльшi, нiж ВВП маленькоi африканськоi краiни. – Це ти, люба? – Так. – Я повiсила куртку на шараги, де вона ледве помiстилась серед iнших курток. – Хто саме? Лу? Трина? – Лу. Я заглянула у вiтальню. Тато лежав долiлиць на диванi, просунувши руку так глибоко мiж подушки?, неначе вони повнiстю ii поглинули. Томас, мiй п’ятирiчний небiж, сидiв навпочiпки й пильно спостерiгав за ним. – Лего. – Тато повернувсь до мене багряним вiд напруги обличчям. – Не розумiю, навiщо робити тi клятi деталi настiльки дрiбними. Ти не бачила лiвицю Обi-Вана Кенобi?[4 - Обi-Ван Кенобi – вигаданий персонаж iз «Зоряних вiйн».] – Вона лежала на dvd-плеерi. Здаеться, вiн помiняв Обi та Індiянi Джонсу руки. – Очевидячки, тепер у Обi не буде бежевих рук. Треба знайти чорнi руки. – Я б не турбувалась про це. Хiба Дарт Вейдер не вiдтяв йому руку в другому епiзодi? – Я торкнулась пальцем щоки, щоби Томас там мене поцiлував. – А де мама? – Нагорi. А це що? Двохфунтова монета! Я скинула очима вгору, почувши саме знайомий скрип прасувальноi дошки. Джозi Кларк, моя мама, нiколи не сидiла. Це було справою честi. Якось вона стояла на драбинi знадвору та фарбувала вiкна, вряди-годи зупиняючись, щоб помахати нам рукою, поки ми вечеряли печенею. – Може, пошукаеш менi ту кляту руку? Вiн уже пiвгодини змушуе мене шукати ii, а менi час збиратися на роботу. – Ти на нiч? – Так. Уже пiв на п’яту. Я подивилась на годинник. – Насправдi лише пiв на четверту. Вiн витягнув руку з-пiд подушки й глянув скоса на годинник. – Тодi що ти робиш удома так рано? Я непевно хитнула головою, немовби хибно второпала запитання, й пiшла на кухню. Дiдусь сидiв у фотелi бiля вiкна, вивчаючи судоку. Патронажна сестра сказала нам, що це добре для його концентрацii, допомагае зосередитися пiсля iнсульту. Та, схоже, я була едина, хто помiчав, що квадратики всi вiн довiльно заповнював цифрами, якi спадали йому на гадку. – Здоров, дiдусю! Вiн пiдвiв голову i всмiхнувся. – Хочеш чашку чаю? Дiдусь похитав головою i трiшки розтулив рота. – Чогось холодного? Вiн кивнув. Я вiдчинила дверцi холодильника. – Яблучного соку немае. – Яблучний сiк, як я щойно згадала, був надто дорогий. – «Райбiни»?[5 - «Райбiна» – безалкогольний напiй на основi чорноi смородини.] Вiн похитав головою. – Води? Вiн кивнув i пробурмотiв щось схоже на «дякую», коли я передала йому склянку. У кiмнату з величезним кошиком акуратно складеноi бiлизни увiйшла моя мама. – Твоi? – Вона розмахувала парою шкарпеток. – Напевне, Трининi. – Я так i подумала. Дивний колiр. Мабуть, пралися з татовою темно-бузковою пiжамою… Ти сьогоднi рано. Кудись iдеш? – Нi. – Я налила у склянку води з-пiд крана та випила. – Патрик зайде до нас пiзнiше? Вiн недавно сюди дзвонив. Ти вимкнула свого мобiльника? – Нi. – Вiн казав, що намагаеться забронювати номер у готелi. Твiй батько чув щось по телевiзору про те мiсце. Де це тобi сподобалось? Іпсос? Калiпсос? – Скiятос. – Отож там. Потрiбно дуже ретельно перевiрити готель. Зроби це по iнтернету. Вони з дiдусем щось чули в обiднiх новинах. Начебто половина тих недорогих пропозицiй – самi будiвельнi майданчики, однак дiзнатись про це можна лише на мiсцi. Тату, хочеш чашечку чаю? Лу тобi не запропонувала? – Мама ввiмкнула чайник, а потiм подивилась на мене. Тiльки тепер, схоже, вона помiтила, що я нiчого не говорила. – У тебе все гаразд, люба? Ти страшенно блiда. Вона простягла руку й помацала мiй лоб, наче менi було не двадцять шiсть, а набагато менше. – Не думаю, що ми поiдемо вiдпочивати. Мамина рука завмерла. У ii поглядi з’явились тi рентгенiвськi променi, якi я пам’ятаю ще змалечку. – У вас iз Патом виникли проблеми? – Мамо, я… – Я намагаюсь не втручатися, однак ви надзвичайно довго разом. Тому природно, що час вiд часу у вас якiсь сварки. Я про те, що ми з твоiм батьком… – Я втратила роботу. Мiй голос розiтнув навислу тишу. Звуки стихли, проте слова немов застигли у маленькiй кiмнатi. – Ти що? – Вiд завтрього Френк закривае кав’ярню. – Я простягнула руку з трохи вологим конвертом, якого, приголомшена, стискала всю дорогу додому. Усi сто вiсiмдесят крокiв вiд автобусноi зупинки. – Вiн заплатив менi за три мiсяцi наперед. Той день починавсь так само, як i будь-який iнший. Усi, кого я знаю, ненавидять ранок понедiлка, та я навiть нiколи не помiчала його. Менi подобалося приходити вранцi у «Булочку з маслом», умикати здоровецького електричного чайника, заносити iз задвiрка ящики з молоком i хлiбом та базiкати з Френком, готуючись вiдчинятися. У кав’ярнi я любила задушливе тепло iз запахом бекону, маленькi пориви прохолодного повiтря, коли вiдчинялися й зачинялися дверi, притишенi гомiнки вiдвiдувачiв i неодмiнне Френкове радiво (так вiн полюбляв вимовляти це слово), яке наспiвувало щось у кутку металевим голосом, коли розмови стихали. Мiсце не було модним: його стiни прикрашали мальовання, що зображали замок на пагорку, столи були вкритi жаростiйким пластиком, а меню не мiнялось вiдтодi, як я почала там працювати, за винятком дечого з асортименту шоколадних плиток та додавання шоколадних тiстечок i мафiнiв до тацi з глазурованими булочками. Однак найбiльш менi злюбилися клiенти. Водопровiдники Кев i Анджело, якi заходили майже щоранку й дражнили Френка, розпитуючи, де саме вiн брав м’ясо. Панi Кульбабка, яка дiстала це прiзвисько через свою копицю сивого волосся. З понедiлка по четвер вона замовляла одне яйце та смажену картоплю й сидiла тут, читала безкоштовнi газети, випиваючи по двi чашки чаю. Я завжди намагалась побалакати з нею, бо припускала, що це, можливо, едина ii розмова за увесь день. Менi подобались туристи, якi заходили дорогою до замку чи поворiтьма, верескливi школярi, що забiгали пiсля школи, завсiдники з офiсiв через дорогу та перукарки Нiна й Шерi, якi знали кiлькiсть калорiй у кожнiм пунктi меню «Булочки з маслом». Навiть набридливi клiенти, як ота руда жiнка, власниця iграшковоi крамницi, що принаймнi раз на тиждень сперечалася щодо решти, не завдавали менi клопоту. Я спостерiгала, як за столами починаються й доходять краю стосунки, як розлученi передають одне одному дiтей, бачила винувату полегкiсть батькiв, якi не можуть змусити себе готувати, i таемне задоволення пенсiонерiв вiд смаженого на снiданок. Передi мною проходило все людське життя, i бiльшiсть вiдвiдувачiв перемовлялася зi мною, жартуючи, а чи завважуючи щось за чашкою гарячого чаю. Тато завсiди казав, нiколи не знати, що я можу бовкнути наступноi митi, одначе в кав’ярнi про це було байдуже. Френк любив мене. За вдачею вiн був тишко`, i, на його думку, я оживляла це мiсце, була неначе барменка, але без мороки з п’яницями. Коли ж оце пополуднi, як скiнчився обiднiй поспiх i кав’ярня на якийсь час спорожнiла, Френк, витираючи руки об фартух, вийшов iз-за плити й повернув невелику табличку написом «Зачинено» надвiр. – Ну-ну, Френку, я ж тобi вже казала. Додатковi послуги не входять у мiнiмальну заробiтну платню. – Френк, як мовляв тато, був «голубий», ну стеменно тобi блакитний гну. Я пiднесла очi. Вiн не всмiхався. – Ой-ой. Я ж не насипала знову солi в цукернички? Вiн крутив у руках кухонний рушник, i я ще нiколи не бачила його в такому дивному станi. На якусь мить навiть подумала, що хтось був поскарживсь на мене. А потiм вiн жестом попрохав мене сiсти. – Пробач, Луiзо, – сказав вiн пiсля того, як повiдомив мене про звiльнення, – я повертаюся до Австралii. Мiй батько не надто добре почуваеться, й, здаеться, в замку буде власна закусочна. Така доля. Певно, сидiла я там i справдi з роззявленим ротом. Френк простягнув менi конверт i вiдповiв на мое наступне запитання, перш нiж воно висковзнуло з моiх уст. – Я знаю, що ми нiколи не укладали офiцiйний контракт чи щось схоже на те, але я хтiв би подбати про тебе. Тут грошi за три наступнi мiсяцi. Ми закриваемося взавтра. – Три мiсяцi! – вибухнув тато, а мама сунула менi в руки чашку солодкого чаю. – Надзвичайно щедро з його боку, враховуючи те, що працювала вона як вiл у тому мiсцi останнi шiсть рокiв. – Бернарде! – Мама вп’ялася в нього очима, киваючи на Томаса. Моi батьки щодня глядiли його пiсля школи, поки Трина не приходила з роботи. – Чорт би його взяв! Що ж вона тепер робитиме? Вiн мiг би попередити ii ранiше, нiж за один клятий день до звiльнення. – Ну… вона просто мае знайти iншу роботу. – Таж немае клятих робочих мiсць, Джозi. Ти знаеш це так само добре, як i я. Ми посеред чортовоi економiчноi кризи. Мама на мить заплющила очi, а далi проказала: – Вона розумна дiвчина. У неi чудовий послужний список. Знайде собi щось. Френк дасть iй гарну рекомендацiю. – От як гарно, «Луiза Кларк дуже добре намащуе масло на тости i вправно орудуе старим чайником». – Спасибi за вотум довiри, татку. – Я просто кажу правду. Я розумiла реальну причину татового занепокоення. Вони залежали вiд моеi зарплатнi. Трина у квiтковiй крамницi одержувала копiйки. Мама не могла працювати, бо мусила пiклуватися про дiдуся, а дiдусева пенсiя була мiзерна. Тато жив у станi постiйноi тривоги за свою роботу на меблевiй фабрицi. Його бос мiсяцями торочив щось про можливi звiльнення. У будинку стиха говорили про заборгованiсть i жонглювання кредитками. Два роки тому в татiв автомобiль утелющився незастрахований водiй. Цього було досить для того, щоб та крихка споруда батькiвських фiнансiв нарештi завалилася. Моя скромна зарплата була основними грошима на ведення домашнього господарства, ii вистачало, щоб наша родина якось перебувалася. – Не забiгаймо вперед. Узавтра Лу може вирушити в Службу зайнятостi й переглянути пропозицii. У неi доволi грошей, щоб протриматись якийсь час. – Вони говорили, наче мене там не було. – І вона розумна. Ти розумна, еге ж, люба? Можливо, добре було б пiти на друкарськi курси. Знайти роботу в офiсi. Я сидiла там, а моi батьки обговорювали, яка ще робота могла б менi пiдiйти при моiй обмеженiй квалiфiкацii. Працiвниця на фабрицi, швачка, працiвниця в кав’ярнi. Уперше того дня менi хотiлося плакати. Томас дивився на мене великими круглими очима й мовчки простягнув менi половинку звогчiлого печива. – Спасибi, Томмi, – проказала я самими губами i з’iла його. Вiн був на дорiжцi, як я й думала. З понедiлка по четвер, точний, як розклад потягiв, Патрик або вправлявся в тренажернiй залi, або бiгав колами по освiтленiй дорiжцi стадiону. Я спустилася по сходах, кулячись вiд холоду, i повiльно вийшла на трасу, а коли вiн наблизився, помахала рукою, щоб Патрик упiзнав мене. – Бiжiмо зi мною, – засапався Патрик. Його подих виходив блiдими хмарками. – Ще чотири кола до фiнiшу. Якусь мить повагавшись, я кинулася бiгти разом iз ним. Це був единий спосiб поговорити з Патриком. На менi були рожевi кросiвки з бiрюзовими шнурками, едине взуття, у якому я могла бiгати. Я провела день удома, намагаючись бути корисною. По якiмсь часi почала крутитися в мами пiд ногами. Мама й дiдусь мали власнi щоденнi справи, i я iм заважала. Тато спав, бо ж цього мiсяця вiн працював у нiчну змiну, i його не можна було тривожити. Прибравши у своiй кiмнатi, я дивилася телевiзор з притишеним звуком, i коли вряди-годи згадувала, чому я вдень удома, то вiдчувала в грудях справжнiй бiль. – Не чекав тебе. – Я вже не можу сидiти вдома. Подумала, може б, ми вкупцi щось придумали, га? Вiн скоса глянув на мене. Пiт тонкою плiвкою вкривав його обличчя. – Що ранiше, серце, ти знайдеш iншу роботу, то краще. – Вiдтодi як втратила попередню, не минуло й доби. Можна хоч трохи побути нещасною та пасивною? Хоча б сьогоднi? – Ти повинна дивитись на це позитивно. Знала-бо, що не залишатимешся там довiку. Ти маеш рухатися вгору, вперед. Два роки тому в Стортфолдi Патрика обрали «молодим пiдприемцем року», i вiн i досi не оговтавсь вiд такоi честi. З того часу в нього з’явився бiзнес-партнер, Рудий Пiт, з яким вони пропонували персональнi тренування клiентам у радiусi сорока миль i здавали в оренду два фургони, що iх придбали на виплат. У його офiсi була бiла дошка, на якiй вiн любив малювати товстими чорними маркерами прогнозований оборот. По кiлька разiв переправляв вiн цифри, допоки тi повнiстю не задовольняли його вимог. Я не була певна, що вони хоч трохи тримаються реального життя. – Звiльнення, Лу, може змiнити життя людини. – Вiн подивився на годинник, визначаючи час проходження кола. – До чого ти хочеш братися? Ти могла б переквалiфiкуватись. Я впевнений, що таким, як ти, можуть видiлити стипендiю. – Таким, як я? – Людям, якi шукають новi можливостi. Ким ти хочеш бути? Ти могла б бути косметологом. Ти вродлива. – Бiжучи, вiн пiдштовхнув мене, мовляв, будь удячна за комплiмент. – Ти ж знаеш секрети моеi вроди. Мило, вода й мiшок на голову. Патрик почав дратуватись. А я почала вiдставати. Ненавиджу бiг. А Патрика – за те, що не збавляв темпу. – Слухай… продавчиня, секретарка, агент iз продажу нерухомостi. Не знаю… мае бути щось, що ти хочеш робити. Але цього не було. Я любила свою роботу в кав’ярнi. Менi подобалося знати все, що можна було знати про «Булочку з маслом», i слухати про життя людей, якi заходили туди. Там я почувалася комфортно. – Слухай, любко, не нудься. Ти маеш зарадитися з цим. Усi найкращi пiдприемцi прокладали собi дорогу вiд самого низу. І Джеффрi Арчер, i так само Ричард Бренсон. – Вiн поплескав мене по руцi, натякаючи, щоб я наддала бiгу. – Сумнiваюся, що Джеффрi Арчера колись звiльняли iз пiджарювання булочок до чаю. – Я задихалась. І на менi був не той бюстгальтер. Я сповiльнила бiг, опустила руки на колiна. Вiн повернувся й став задкувати. – Але якби той… – розiтнув нерухоме холодне повiтря Патрикiв голос. – Я жартую. Подумай над цим, а тодi вдягай дiлового костюма та прямуй у Службу зайнятостi. Або я навчу тебе працювати зi мною, якщо хочеш. Знаеш-бо – справа вигiдна. І не турбуйся про вiдпустку. Я заплачу. Я всмiхнулася йому. Вiн послав менi повiтряний поцiлунок, i його голос розiйшовсь луною по порожньому стадiону: – Повернеш, коли знiмешся на ноги. Я вперше звернулася по допомогу з безробiття. Вiдвiдала сорокап’ятихвилинну спiвбесiду вiч-на-вiч та групову спiвбесiду, де сидiла в гуртi близько двадцяти рiзношерстих чоловiкiв i жiнок, половина з яких здавалась такою самою злегка приголомшеною, як i я, а другу половину складали байдужi, незацiкавленi обличчя людей, що навiдувались сюди вже багато разiв. Я була, як казав тато, «у цивiльному одязi». У результатi цих зусиль я недовго замiщала на птахофабрицi вiдсутнього працiвника в нiчну змiну (менi потiм тижнями страховиддя снилися) i два днi провела на семiнарi для домашнiх консультантiв з використання електроенергii. Досить швидко я збагнула, що, по сутi, мене навчають одурманювати старих, щоб вони змiнювали постачальникiв енергii, i сказала Саiдовi, моему особистому «консультанту», що цього не робитиму. Вiн наполягав, щоб я не кидала, тому я перелiчила йому деякi з методiв, якi менi радили використовувати, i тодi вiн принишк, запропонувавши нам (вiн завжди казав «ми», хоча було досить очевидно, що один з нас мав роботу) спробувати щось iще. Я пропрацювала два тижнi в ресторанi швидкого харчування. Робочi години менi пiдходили, я навiть справлялася з тим, що в мене електризувалося волосся вiд iхньоi унiформи, але триматися сценарiю «вiдповiдноi реакцii» з його «Чим я можу вам допомогти?» й «Додати до цього велику порцiю фрi?» – це не про мене. Мене звiльнили пiсля того, як одна з дiвчат, якi працювали на пончиках, заскочила мене, коли я обговорювала рiзнi переваги безкоштовних iграшок з чотирирiчною дiвчинкою. Що я можу сказати? Та чотирирiчна була розумниця. Я також вважала Сплячих красунь надто недалекими. Тепер я сидiла на моiй четвертiй спiвбесiдi. Саiд шукав на сенсорному екранi «можливостi» дальшого працевлаштування. Навiть вiн, з його зухвало-веселою манерою поводження людини, яка пропихала на роботу геть безперспективних кандидатiв, здавалося, трохи вiд мене втомився. – Гм… Ви коли-небудь замислювались про iндустрiю розваг? – Невже комiки потрiбнi? – Та нi. Ось е вакансiя танцiвницi на пiлонi. Навiть декiлька. Я звела брову. – Будь ласка, скажiть, що ви жартуете. – Це тридцять годин на тиждень на основi самозайнятостi. Думаю, там гарнi чайовi. – Будь ласка, повторiть: ви щойно порадили менi роботу, в яку входить розгулювання перед незнайомими людьми в спiднiй бiлизнi? – Ви сказали, що добре розумiетеся з людьми. І, здаеться, вам до сподоби… сценiчний одяг. Вiн подивився на моi зеленi блискучi колготки. Я думала, що вони пiднiмуть менi настрiй. За снiданком Томас наспiвував менi мелодiю з «Русалоньки». Саiд щось набрав на клавiатурi. – А як щодо «диспетчера телефонноi лiнii для дорослих»? Я витрiщилась на нього. Вiн знизав плечима. – Ви говорили, що любите спiлкуватися з людьми. – Нi. Жодних напiвоголених барменок, масажисток чи операторок веб-камер. Слухайте, Саiде, мае ж бути якась робота, вiд якоi в мого тата не станеться серцевого нападу. Здавалось, я загнала його в глухий кут. – Окрiм роздрiбноi торгiвлi з гнучким графiком, нiчого не залишилось. – А розкладання товару в нiчнi години? – Я була тут достатньо разiв, щоб говорити iхньою мовою. – Там цiла черга. Як звичайно, на це йдуть батьки, якi мають дiтей-школярiв, – сказав вiн, наче вибачаючись, i знову став вивчати екран. – Так от, лишилися в нас самi доглядальницi. – Гузна старим витирати. – Боюсь, Луiзо, для чогось iншого у вас немае квалiфiкацii. Якщо хочете переквалiфiкуватися, радо скерую вас у правильному напрямку. В Освiтньому осередку для дорослих е багато курсiв. – Це ми вже проходили, Саiде. Якщо я це зроблю, втрачу допомогу з безробiття, так? – Так, ви ж не шукатимете роботу. Отак ми мовчечки там сидiли. Я дивилась на дверi, де стояли два дужих охоронцi. Менi стало цiкаво, чи знайшли вони цю роботу через Службу зайнятостi. – Я не дуже ладнаю зi старими, Саiде. З нами живе дiдусь пiсля iнсульту, то я й з ним не справляюся. – О. То ви маете невеликий досвiд. – Не зовсiм. Моя мама доглядае його. – Може, вашiй мамi пiдiйде робота? – Смiшно. – Я не жартую. – А я залишусь доглядати свого дiдуся? Нi, дякую. І окреме «дякую» вiд нього… Скажiть, а роботи в кав’ярнi у вас немае? – Не думаю, Луiзо, що в нас лишилось доволi кав’ярень, якi вiзьмуть вас на роботу. Можна спробувати «Кентакi фрайд чикен». Може, там вам буде краще. – Тому що продавати обсмаженi в тiстi шматочки курки з картоплею фрi вигiднiше, нiж просто обсмаженi шматочки курки? Не думаю. – Ну, може, тодi пошукаемо щось в iншому мiстi? – З нашого мiста й до нас ходять лише чотири автобуси. Ви це знаете. Ви радили вияснити про туристичний автобус. Я зателефонувала на станцiю: вiн ходить тiльки до п’ятоi вечора. Крiм того, вiн удвiчi дорожчий за звичайний. Саiд вiдкинувся на спинку крiсла. – На цей момент, Луiзо, я мушу наголосити, що, як здоровiй та працездатнiй людинi, для того щоб i далi дiставати допомогу, вам потрiбно… – Показати, що я намагаюся знайти роботу, знаю. Як пояснити цьому чоловiковi, як сильно я хотiла працювати? Чи мав вiн бодай найменше уявлення про те, як я сумувала за старою роботою? Безробiття було просто поняттям, про це монотонно згадували в новинах, у яких iшлося за корабельнi чи автозаводи. Я нiколи не замислювалася, що можна сумувати за роботою, як за втраченою частиною тiла, постiйно, мимовiльно. Я не думала, що, окрiм очевидних побоювань щодо грошей i майбутнього, втрата роботи змусить мене почуватися непридатною та трохи непотрiбною. Що вставати вранцi буде важче, нiж коли мене раптово приводив до тями будильник. Що я можу сумувати за людьми, з якими працювала, байдуже скiльки спiльного було в мене з ними. Або навiть що я почну шукати знайомi обличчя, йдучи головною вулицею. От коли я вперше побачила, як панi Кульбабка так само, як i я, без мети блукала з непритомним поглядом повз крамницi, то насилу стрималась, щоб не пiдiйти, не обiйняти ii. Саiдiв голос урвав мою задуму: – Ага. Оце може спрацювати. Я спробувала заглянути на екран. – Щойно надiйшло. Цiеi самоi митi. Вакансiя доглядальницi. – Я ж сказала, що не розумiюся з… – Це не старi люди. Це… приватне оголошення. Допомога потрiбна в чиемусь будинку, менш як за двi милi вiд вас. Догляд та компанiя для iнвалiда. Ви вмiете кермувати машиною? – Так. Але менi не треба буде витирати?… – Наскiльки я можу розумiти, зад витирати не потрiбно. – Саiд iще раз глянув на екран. – Вiн… паралiзований. Потрiбна людина на деннi години, щоб годувати й допомагати. Часто в такiй роботi треба допомогти кудись вийти або бути помiчним у повсякденних речах, яких вони не можуть зробити самi… О! Добрi грошi. Набагато бiльшi за мiнiмальну платню. – Мабуть, тому, що сюди включено витирання гузна. – Я телефоную iм, щоб це з’ясувати. І якщо зад витирати не потрiбно, ви пiдете на спiвбесiду? Вiн запитав, але ми обойко знали вiдповiдь. Я зiтхнула й, забравши свою сумку, пiшла додому. – Ісусе Христе, – сказав мiй батько. – Лишень уяви. Хiба тому нещасному не досить кари iнвалiдним вiзком, щоб за компаньйонку дiстати ще й нашу Лу? – Бернарде! – гримнула мама. Позаду мене дiдусь смiявся в чашку чаю. 2 Я не твердолоба. Думаю, саме час прояснити це. Знаете, важко не вiдчувати нестачу олii в головi, коли ростеш поруч iз молодшою сестрою, яка не просто перейшла у твiй клас, а й перевелась пiзнiше у клас наступний. Усе, що потребувало розумових зусиль, Катрина робила першою, незважаючи на те що була на вiсiмнадцять мiсяцiв молодша за мене. Усi книжки, якi я читала, вона прочитала першою, усi факти, про якi я згадувала за обiднiм столом, вона вже знала. Вона едина вiдома менi людина, яка насправдi любить iспити. Інодi я думаю, що вдягаюся так, тому що едине, чого не може зробити Трина, – вдало пiдiбрати одяг. Вона належить до тих дiвчат, якi надають перевагу светрам та джинсам. На ii думку, причепуритися – це заздалегоди попрасувати джинси. Мiй батько називае мене типачка, бо я, як ведеться, говорю те, що перше спаде менi на думку. Вiн каже, що я кап-у-кап моя тiтка Лiлi, яку я зроду не бачила. Трохи дивно, коли тебе постiйно порiвнюють iз тим, iз ким ти нiколи в життi не зустрiчалася. Я спускаюся сходами у фiолетових черевиках, а тато кивае мамi й каже: «Пам’ятаеш фiолетовi чоботи тiтки Лiлi?» Мама пирскае i починае смiятись, немов з якогось секретного жарту. Моя мама називае мене оригiналкою – це такий собi ввiчливий спосiб натякнути, що моя манера одягатися iй не зовсiм зрозумiла. Утiм, окрiм короткого пiдлiткового перiоду, я нiколи не хотiла бути схожою на Трину чи iнших дiвчат у школi. До чотирнадцяти я надавала перевагу хлопчачому одяговi, а тепер намагаюсь одягатися на догоду собi залежно вiд мого настрою конкретного дня. Яка менi рацiя мати банальний вигляд? Я невисока, чорнява i, як вважае тато, маю «обличчя ельфа» (не за «ельфiйську вроду» йдеться). Я не сiренька мишка, але навряд чи хтось колись назве мене красунею. Менi бракуе витонченостi. Патрик називае мене розкiшною, коли хоче затягнути в лiжко, проте вiн досить вiдвертий у цьому – ми ж знаемо одне одного майже сiм рокiв. Менi вже двадцять шiсть, а я й досi не знаю, хто я. І взагалi про це не задумувалася, допоки не втратила роботу. Можливо, я вискочила б замiж за Патрика, народила кiлькох дiтей i жила б за кiлька вулиць вiд того мiсця, де постiйно мешкаю. Окрiм екзотичного смаку в одязi й того, що мiй зрiст нижчий вiд середнього, я мало чим вiдрiзняюся вiд будь-кого, хто проходить повз вас вулицею. Думаю, ви не глянете на мене вдруге. Звичайна дiвчина, що провадить звичайнiсiньке життя. І насправдi це мене цiлком влаштовуе. – Ти маеш одягти костюм на спiвбесiду, – наполягла мама. – Тепер усi вдягаються надто повсякденно. – Авжеж, слiд неодмiнно носити костюм у тонесеньку смужку, щоб годувати з ложечки якогось стариганя. – Не блазнюй. – Я не можу дозволити собi купити костюм. Ану ж як не дiстану цю роботу? – Можеш взяти мiй, а я випрасую тобi гарну блузку, i хоча б цього разу не закручуй свое волосся в тi… – вона вказала на мое волосся, зазвичай скручене у два темнi вузлики обабiч голови, – …штучки, як у принцеси Леi. Просто спробуй здаватися нормальною людиною. Я знала, що з моею матiр’ю краще не сперечатися. І, думаю, татовi було наказано не коментувати мое вбрання, коли я вийшла з дому, незграбно рухаючись у надто вузькiй спiдницi. – Бувай, люба! – Кутики його рота посмикувалися. – Щасти тобi! Ти дуже… дiлова. Неприемним було не те, що я вдягла мамин костюм, чи те, що його скроено за останньою модою кiнця вiсiмдесятих, а те, що вiн був менi трохи замалий. Я вiдчула, як пояс врiзався в мiй живiт, i обсмикнула двобортний пiджак. Про маму тато каже: «На заколцi-невидимцi й то бiльше жиру». Пiд час недовгоi поiздки автобусом мене трохи нудило. У мене нiколи не було справжньоi спiвбесiди. Я потрапила в «Булочку з маслом», коли Трина заклалась зi мною, що я не знайду роботу за один день. Тодi я ввiйшла i просто запитала Френка, чи не потрiбна йому зайва пара рук. Саме того дня кав’ярня вiдкрилася, й вiн не мiг надякуватися. Тепер, озираючись назад, я навiть не пригадувала, що ми з ним обговорювали мою зарплатню. Вiн запропонував потижневу оплату, я погодилась, а раз на рiк вiн дещо пiдвищував ii, зазвичай на трохи бiльше, нiж якби я просила. А все-таки що ж запитують на спiвбесiдi? Ану ж як загадають на практицi погодувати того старого, викупати його чи щось таке? Саiд сказав, що в них е чоловiк-доглядач для «iнтимних потреб» (я здригнулась вiд цiеi фрази). Отож обов’язки iншоi доглядальницi, за його словами, були «не дуже зрозумiлi». Я в’явила собi, як витираю слину з рота старого й, можливо, голосно перепитую: «Принести йому чашечку чаю?» Коли дiдусь лише почав вiдновлюватися пiсля iнсультiв, вiн нiчого не мiг зробити самостiйно. Усе робила мама. – Твоя мама – свята, – сказав тато, певне, маючи на оцi те, що вона витирала сiдницi, не тiкаючи з вереском iз хати. Я впевнена, що мене так нiхто нiколи не назве. Я подрiбнювала дiдусевi iжу й готувала йому чай, та щодо решти, то я не того тiста книш. Гранта-гаус мiстився з iншого боку Стортфолдського замку, неподалiк вiд середньовiчного муру, на довгiй неасфальтованiй дiлянцi, де стояли тiльки чотири будинки й крамниця Нацiонального трасту,[6 - Нацiональний траст – неприбуткове товариство охорони iсторичних пам’яток.] в самому осереддi туристичноi зони. Я минала цей будинок мiльйон разiв, нiколи навiть не помiчаючи його. Тепер, проходячи повз автостоянку й мiнiатюрну залiзницю, якi були порожнi та настiльки похмурi, наскiльки похмурим може здаватися лiтнiй атракцiон у лютому, я побачила, що будинок бiльший, нiж собi в’являла, з червоноi цегли й мае двопiльнi дверi з вiтражами – такi будинки ви бачили, гортаючи старi випуски журналу «Кантрi лайф» у приймальнi лiкаря. Я йшла пiд’iзною дорiжкою, намагаючись не думати про те, що за мною можуть спостерiгати з вiкна. Коли ви пiднiмаетесь довгою дорiжкою, то перебуваете в невигiдному становищi, почуваетесь людиною другого сорту… Я вже була подумала, чи не присiсти менi в реверансi, коли дверi вiдчинились, i вiд несподiванки я пiдстрибнула. Молодиця, не набагато старша за мене, вийшла на ганок. Вона була в бiлих штанях i подовженiй блузi, схожiй на медичний халат, пiд пахвою несла пальто й теку. Проходячи повз мене, жiнка ввiчливо усмiхнулася. – І спасибi, що прийшли, – пролунав голос з будинку. – Ми зв’яжемося з вами. Потому звiдти визирнула вродлива жiнка середнього вiку з дорогою модельною зачiскою. На нiй був брючний костюм, що вартував бiльше, нiж мiй тато заробляе за мiсяць. – А ви, напевне, мiс Кларк? – Луiза, – вiдказала я i, як напучала мене мама, простягнула, вiтаючись, руку. Моi батьки зiйшлися в тому, що теперечки молодi люди нiколи не простягають руку, а колись про «Hi!»[7 - Здоров! (англ.)] або ще гiрше – повiтряний поцiлунок – ви б i думати не смiли. Ця жiнка не була схожа на ту, яка зрадiе повiтряному поцiлунковi. – Добре. Заходьте! – Поручкавшись, вона хутко вихопила свою руку, але затримала на менi погляд, немов оцiнюючи. – Заходьте, будь ласка. Поговоримо у вiтальнi. Мене звати Камiлла Трейнор. Вона здавалася втомленою, неначе того дня вимовляла тi самi слова вже багато разiв. Я пiшла за нею до величезноi кiмнати з панорамними вiкнами вiд стелi до пiдлоги. Важкi штори спадали елегантними складками з масивних карнизiв iз червоного дерева, а долiвка була вкрита перськими килимами з вигадливими узорами. Пахло бджолиним воском i антикварними меблями. Повсюдно стояли невеличкi елегантнi полiрованi столики з декоративними скриньками на них. На якусь мить я задумалась, куди ж Трейнори ставляють своi чашки з чаем. – Отже, вас скерувала Служба зайнятостi, так? Сiдайте. Поки вона гортала теку з документами, я нишком роззиралась у кiмнатi. Я гадала, будинок буде схожий на притулок для лiтнiх людей: довкола пiдйомники, щойно витертi, чистi поверхнi. Але вiн скидався на страшенно дорогi готелi, вiд яких вiяло аристократiею, i був заповнений улюбленими речами, що самi собою здавалися цiнними. На сервантi стояли свiтлини у срiбних рамцях, але надто далеко вiд мене, щоб розгледiти обличчя. Поки жiнка переглядала папери, я пiдсунулася, щоб спробувати краще роздивитися iх. І саме тодi я це почула: звук вiд шва, що трiскае, – таке нi з чим не сплутаеш. Я глянула вниз: шов, який з’еднував два шматки тканини на моiй правiй нозi, розiйшовся, i з клаптiв по краях звисали шовковi торочки. Ураз я вiдчула, як мое обличчя взялося червенем. – Отже… мiс Кларк… ви маете досвiд роботи з квадриплегiками? Я повернулась до мiсiс Трейнор, вигнувшись так, щоб мiй пiджак якнайбiльше накрив спiдницю. – Не маю. – Ви довго працювали доглядальницею? – Ну… Насправдi я нiколи цього не робила, – мовила я й, неначе почувши у вусi голос Саiда, додала: – але певна, що можу навчитися. – Ви знаете, хто такий квадриплегiк? Я запнулася. – Коли… ти застряг в iнвалiдному вiзку? – Можна й так сказати. Існують рiзнi ступенi квадриплегii, але в даному випадку йдеться про цiлковиту втрату рухомостi нiг i дуже обмежене використання п’ясткiв та рук загалом. Вас це не обтяжить? – Ну, певне що не так, як це обтяжуе його! – Я всмiхнулась, але обличчя мiсiс Трейнор було невиразним. – Перепрошую, я не хотiла… – Ви кермуете автомобiлем, мiс Кларк? – Так. – З водiйськими правами все гаразд? Я кивнула. Камiлла Трейнор щось позначила у своему списку. Шов i далi розходивсь. Я бачила, як розпiрка невблаганно повзе догори по моему стегну. Отакечки, доки пiднiмуся, буду схожа на танцiвницю з Вегаса. – З вами все гаразд? – Мiсiс Трейнор дивилася на мене. – Я просто трохи розiгрiлася. Ви не заперечуете, якщо я знiму пiджак? Перш нiж вона встигла щось сказати, я вивернула пiджак одним плавним рухом i обперезала ним талiю, затуляючи розпороту спiдницю. – Ви знаете, так жарко, – промовила я, всмiхаючись до неi, – коли зайдеш сюди знадвору. Запала тиша, а потiм мiсiс Трейнор знову глянула на теку. – Скiльки вам рокiв? – Двадцять шiсть. – І ви працювали на вашiй попереднiй роботi протягом шести рокiв? – Так. У вас е копiя моеi рекомендацii. – М-м… – Мiсiс Трейнор витягнула ii та примружилась. – Ваш попереднiй роботодавець пише, що ви – доброзичлива, балакуча й ваша присутнiсть робить життя кращим. – Так, я заплатила йому за це. І знов це незворушне обличчя. «От дiдько!» – подумала я. Здавалося, мене ретельно вивчали. І не конче в хорошому значеннi цього слова. Мамина блуза раптом видалась менi дешевою – синтетичнi нитки виблискували на тонкiй свiтлiй тканинi. Треба було вдягти найпростiшi штани та блузу. Що завгодно, але не цей костюм. – То чому ж ви покинули роботу, на якiй вас так шанували? – Френк, власник, продав кав’ярню. Це ту, що бiля пiднiжжя замку. «Булочка з маслом». Була колись, – виправилась я. – Хоч я була б рада залишитися там. Мiсiс Трейнор кивнула, або тому, що вона не вiдчувала потреби ще щось казати про це, або тому, що вона теж була б щаслива, якби я там залишалася. – А що ви хочете робити у своему життi? – Перепрошую? – Чи прагнете ви зробити кар’еру? Це лише сходинка на шляху до чогось бiльшого? Ви маете професiйну мрiю, яку прагнете здiйснити? Я безпорадно дивилась на неi. Це що, якесь пiдступне запитання? – Я… Я так далеко не заглядала. Вiдтодi як втратила роботу, я просто… – Я ковтнула повiтря. – Я просто хочу знову працювати. Звучало жалюгiдно. Хто це йде на спiвбесiду, навiть не знаючи, чого саме хоче? З обличчя мiсiс Трейнор можна було зрозумiти, що вона думала те саме. Вона вiдклала ручку. – То, мiс Кларк, чому я маю взяти на роботу вас, а не попередню, скажiмо, кандидатку, в якоi кiлька рокiв досвiду роботи з квадриплегiками? Я подивилась на неi. – Гм… як по щиростi, не знаю. – Моi слова зустрiли мовчання, тому я додала: – Думаю, вам вирiшувати. – Ви не можете назвати жодноi причини, чом я маю вас найняти? Передi мною раптом пропливло обличчя моеi матерi. Я не могла в’явити, як повернусь додому у рваному костюмi пiсля черговоi невдалоi спiвбесiди. А за цю роботу платили бiльше, нiж дев’ять фунтiв за годину. Я випросталась. – Гаразд… Я швидко вчуся, нiколи не хворiю, живу по той бiк замку, i я сильнiша, нiж здаюся. Думаю, я доволi сильна, щоб допомогти перенести вашого чоловiка… – Мого чоловiка? Ви не з чоловiком моiм працюватимете. Із сином. – З вашим сином? – заклiпала я. – Гм… Я не боюся важкоi роботи. Я розумiюся з рiзними людьми, i… я роблю чай «вищого гатунку». – Я почала верзти дурницi, щоб чимось заповнити тишу. Думка про те, що мовиться за ii сина, приголомшила мене. – Тобто тато вважае, що це не найкраща рекомендацiя, та як знати з мого досвiду, майже не iснуе таких речей, яким не можна зарадити з допомогою доброi чашки чаю. Мiсiс Трейнор якось дивно на мене глянула. – Пробачте, – швидко залепетала я, зрозумiвши, що сказала. – Я не стверджую, що параплегiю… квадриплегiю… вашого сина… можна зцiлити чашкою чаю. – Маю сказати вам, мiс Кларк, що цей контракт не на постiйнiй основi. Лише на пiвроку. Ось чому зарплата… вiдповiдна. Ми хотiли залучити пiдхожу людину. – Повiрте менi, коли ви пропрацювали кiлька змiн на птахофабрицi, то навiть робота у в’язницi Гуантанамо здаеться привабливою. «Стули писок, Луiзо», – я закусила губу. Але мiсiс Трейнор, здавалось, не помiтила. Вона згорнула теку. – Мiй син Вiлл попав у ДТП майже два роки тому. Йому потрiбен цiлодобовий нагляд, бiльшу частину якого забезпечуе квалiфiкований медбрат. Нещодавно я повернулася на роботу, тож доглядальниця повинна бути тут протягом дня, щоб пiдтримувати Вiлловi компанiю: годувати й ставати йому в помочi всюди, де буде потрiбно, слiдкувати, щоби з ним нiчого не сталося. – Камiлла Трейнор опустила очi й додала: – Вкрай важливо, щоби поруч iз Вiллом була людина, яка усвiдомлюе цю вiдповiдальнiсть. Усе, що вона сказала, навiть те, як вона виокремлювала слова, здавалось, натякало на мою недалекiсть. – Зрозумiло, – промовила я й почала збирати свою сумку. – То ви хочете працювати? Це було так несподiвано, що спочатку я подумала, що не розслухала. – Перепрошую? – Потрiбно, щоб ви розпочали роботу якомога швидше. Оплата потижнева. На якийсь час я втратила мову. – Ви берете мене, а не… – почала була говорити. – Робочий день доволi довгий: вiд восьмоi ранку до п’ятоi вечора, iнодi довше. Перерви на обiд як такоi немае, хоча коли Натан, Вiллiв медбрат, приходить пополуднi провiдати його, у вас з’являеться вiльних пiвгодини. – Вам не потрiбно нiчого… медичного? – Вiлл дiстае усю потрiбну медичну допомогу. Нам потрiбен хтось надiйний та життерадiсний. Його життя… складне, тому важливо пiдбадьорювати його… – Вона замовкла, пильно вдивляючись удалечiнь крiзь панорамнi вiкна. Нарештi мiсiс Трейнор повернулася до мене. – Інакше мовити, його психiчне щастя так само важливе для нас, як i фiзичний стан. Розумiете? – Гадаю, так. Я повинна… носити унiформу? – Нi. Нiяких унiформ! – Вона глянула на моi ноги. – Але ви могли б одягати щось… не настiльки вiдверте. Я опустила очi й постерегла, що мiй пiджак зсунувся, вiдкривши добру частину голого стегна. – Це… Пробачте, трiснув шов. Насправдi це не мое. Але мiсiс Трейнор, здавалося, бiльше не слухала. – Я поясню вашi обов’язки, коли ви станете до роботи. Зараз, мiс Кларк, iз Вiллом спiлкуватися непросто. У цiй роботi психологiчне ставлення так само важливе, як i iншi… професiйнi навички, якi ви маете. Що ж, побачимося взавтра? – Завтра? Ви не хочете… ви не хочете познайомити нас? – Сьогоднi у Вiлла поганий день. Думаю, найкраще почати з нуля. Я пiдвелася, розумiючи, що мiсiс Трейнор вже чекала, щоб випровадити мене. – Еге ж, – промовила я, обтягуючи мамин пiджак. – Е-е-е… Дякую. Побачимося взавтра о восьмiй. Мама накладала картоплю на татову тарiлку. Вона поклала двi картоплини, а тато вихопив iз сервiрувальноi тарiлки третю та четверту. Мама перепинила його, повернувши картоплини назад у тарiлку, й таки стукнула його по пальцях ложкою, коли вiн знов потягнувся по них. За невеличким столиком сидiли моi батьки, сестра з Томасом, мiй дiдусь i Патрик, який завжди приходив на вечерю по середах. – Тату, – промовила мама до дiдуся. – Може, хтось порiже тобi м’ясо? Трино, порiж дiдусевi м’ясо. Трина схилилася й стала вмiло нарiзати м’ясо на дiдусевiй тарiлцi. Для Томаса, який сидiв з другого боку вiд неi, вона це вже зробила. – То наскiльки той чоловiк покалiчений, Лу? – Напевне, не дуже, якщо вони ладнi допустити до нього нашу дочку, – зауважив тато. Позаду мене працював телевiзор, щоб тато й Патрик могли дивитися футбол. Час вiд часу вони завмирали з набитим ротом, удивляючись в екран поза мною i слiдкуючи за пасом чи майже голом. – Я гадаю, це чудова можливiсть. Вона працюватиме у великому маетку. На хорошу сiм’ю. Люба, вони, бува, не з аристократiв? На нашiй вулицi «аристократом» уважався кожен, у кого в родинi не було випадкiв притягнення до права за антисоцiальну поведiнку. – Думаю, так. – Сподiваюсь, ти вiдпрацювала свiй реверанс, – вишкiрився батько. – А ти вже познайомилася з ним? – Трина перехилилась, щоб не дозволити Томасовi зiштовхнути лiктем на пiдлогу свiй сiк. – З тим калiкою. Яка вiн людина? – Я познайомлюся з ним завтра. – Дивно це. Ти проводитимеш iз ним цiлiсiнькi днi. По дев’ять годин. Бачитимеш його частiше, нiж Патрика. – Це не важко, – вiдповiла я. Патрик з другого боку столу удавав, що зовсiм не чуе мене. – І тобi ж не доведеться переживати за сексуальнi домагання, – сказав тато. – Бернарде! – гаркнула мама. – Я лише озвучив те, що всi подумали. Мабуть, це найкращий бос для твоеi дiвчини, га, Патрику? Патрик посмiхнувся. Вiн намагавсь вiдмовитися вiд картоплi, попри всi маминi зусилля. Цього мiсяця в нього було вуглеводне розвантаження, вiн готувавсь до березневого марафону. – Знаеш, я ось подумала, може, тобi доведеться вивчити мову жестiв? Тобто якщо вiн не зможе спiлкуватись, як ти знатимеш, що вiн хоче? – Менi не казали, що вiн не говорить, мамо. Насправдi я не здужала згадати, що казала мiсiс Трейнор. Тодi я була трохи шокована, що мене взяли на роботу. – Може, вiн говорить через спецiальний пристрiй. Як той науковець. Той, iз «Симпсонiв». – Недоумок, – сказав Томас. – Та нi, – заперечив Бернард. – Стiвен Гокiнг, – пiдказав Патрик. – Еге, саме вiн, – пiдтвердила мама, перевiвши осудливий погляд з Томаса на тата. Таким поглядом можна було заморозити кров. – Вчиш його лаятися. – Де там. І гадки не маю, звiдки вiн це взяв. – Недоумок, – промовив Томас, дивлячись прямо на дiда. Трина скривилася. – Я б запанiкувала, якби вiн говорив через голосовий апарат. Можете собi в’явити? Дай-менi-склянку-води, – перекривила вона уявного калiку. Розумниця, але не достатньо розумна, щоб не завагiтнiти, як iнодi бурмотiв тато. Вона була першим членом нашоi родини, який вступив до унiверситету, але через появу Томаса мусила покинути навчання на останньому курсi. Мама й тато i досi сподiвалися, що одного дня вона зробить родину багатою. Чи хоча б працюватиме в приймальнi, а не в тiснiй склянiй кабiнцi. Так чи так було б чудово. – Перебуваючи в iнвалiдному вiзку, вiн не конче мае говорити як далек,[8 - Далек – напiвкiборг iз британського науково-фантастичного телесерiалу «Доктор Хто».] – сказала я. – Однак ти мусиш тiсно зблизитися з ним. Щонайменше, ти маеш витирати йому рота, поiти його тощо. – То й що? Це ж не ракетобудування. – Це каже жiнка, яка колись навиворiт одягнула Томасовi пiдгузок. – Лише один раз. – Двiчi. З трьох разiв. Я поклала собi спаржевоi квасолi, силкуючись здаватися бiльш оптимiстичною, нiж почувалася. Проте навiть в автобусi, дорогою додому, тi самi думки вже товклися в моiй головi. Про що ми говоритимем? Ану ж як вiн просто дивитиметься на мене увесьденечки, схиливши голову? Чи панiкуватиму я? А що, як не розумiтиму, чого саме вiн хоче?… Про мiй догляд за живими органiзмами ходили легенди: пiсля тих трагедiй, що сталися з хом’яком, паличниками та золотою рибкою на iм’я Рендольф, ми бiльш не мали анi кiмнатних рослин, анi домашнiх тварин… І як часто поруч буде його сувора мати? Менi зовсiм не подобалося, що за мною постiйно стежитимуть. Мiсiс Трейнор здавалася жiнкою, вiд погляду якоi все валиться навiть iз вправних рук. – Патрику, а що ти про все це думаеш? Патрик ковтнув води й знизав плечима. Надворi по шибках стукав дощ, ледве чутний за гуркотом тарiлок i столових приборiв. – Це добрi грошi, Бернарде. Так чи iнак, це краще, як працювати ночами на птахофабрицi. За столом усi схвально загули. – Ну про що можна говорити, коли найкраще, що ви всi можете сказати про мою нову роботу, це те, що це краще, нiж тягати курячi тiльця по величезному ангару, – сказала я. – А тим часом ти будь-коли можеш привести себе до форми й почати тренувати клiентiв разом iз Патриком. – Привести себе до форми. Спасибi, тату. – Я збиралась тягнутися по ще одну картоплину, але передумала. – Ну, а чом би й нi. – Здавалося, мама нарештi сяде (усi на мить затихли), але нi, вона знову була на ногах i пiдливала дiдусевi соус. – Про це варто подумати на майбутне. Язик у тебе те що треба. – Живiт у неi те що треба, – пирхнув тато. – Я щойно знайшла роботу, – сказала я. – На якiй, з дозволу сказати, платять бiльше, нiж на попереднiй. – Але вона тимчасова, – упав у рiч Патрик. – Твiй батько мае слушнiсть. Ти водночас можеш почати приводити себе до форми. З тебе б вийшов незгiрший особистий тренер, якщо докласти трохи зусиль. – Я не хочу бути особистим тренером. Менi не подобаеться… постiйно пiдстрибувати. – Губами я обiзвала Патрика, i вiн посмiхнувся. – Лу хоче роботу, де могла б задерти ноги й дивитися телевiзор, годуючи старого Айронсайда через соломинку, – докинула Трина. – Еге, бо переставляти прив’ялi жоржини у вiдра з водою вимагае стiльки фiзичних i розумових зусиль, правда, Трино? – Ми дражнимо тебе, люба! – Тато пiдняв чашку чаю. – Це чудово, що ти маеш роботу. Ми вже пишаемося тобою. І, я певен, щойно ти переступиш порiг того будинку, тi недоумки не захочуть тебе втрачати. – Недоумок, – сказав Томас. – Не я, – жуючи, сказав тато, перш нiж мама встигла щось промовити. 3 – Це флiгель, але колись тут були стайнi. Ми зрозумiли, що тут Вiлловi буде краще, нiж у будинку, бо все мiститься на одному поверсi. А це – кiмната для гостей, щоб у разi потреби Натан мiг залишитися. Спершу це було потрiбно досить часто. Не озираючись, мiсiс Трейнор бадьоро йшла коридором, показуючи то на однi дверi, то на iншi, ii високi пiдбори вистукували по плитах, – певне, вона гадала, що я не вiдстану. – Ключi вiд автомобiля тут. Я занесла вас у наш страховий полiс. Сподiваюся, ви надали достовiрну iнформацiю. Натан мае показати вам, як працюе пандус. Потрiбно лише допомогти Вiлловi правильно розмiстити вiзок, решту зробить автомат. Хоча… тепер вiн не надто прагне кудись виходити. – Тепер надворi холоднувато, – сказала я, та, схоже, мiсiс Трейнор не дочула мене. – Ви можете робити собi чай чи каву на кухнi. У шафках завжди е все потрiбне. Ванна кiмната тут. Вона вiдчинила дверi, i я побачила бiлий пiдйомник з металу та пластику, що скоцюрбивсь над ванною. Пiд душем була вiдкрита волога дiлянка, поруч з якою стояв складений удвое iнвалiдний вiзок. У кутку, в шафцi зi скляними дверцятами, лежали акуратнi стоси пакетикiв у полiетиленовiй тарi. Я не могла розгледiти, що то було, та воно видiляло слабкий запах засобу для дезiнфекцii. Мiсiс Трейнор зачинила дверi й на мить повернулась обличчям до мене. – Пiдкреслю, дуже важливо, щоби з Вiллом увесь час хтось був. Попередня доглядальниця зникла на декiлька годин, щоб полагодити свiй автомобiль, i, коли ii не було, Вiлл… поранився. Вона ковтнула (клубок, що раптово пiдступив до горла, не давав iй дихнути: очевидьки, той спогад i досi болiв). – Я нiкуди не пiду. – Певна рiч, вам потрiбнi… перерви на вiдпочинок… Я просто хочу, щоб ви чiтко усвiдомили: його не можна покидати довше, нiж на десять, скажiмо, чи п’ятнадцять хвилин. Якщо з’явилась якась нагальна справа, то або подзвонiть по внутрiшньому телефону, бо вдома може бути мiй чоловiк Стiвен, або зателефонуйте менi на мобiльник. Якщо вам знадобиться вiдгул, то я була б вдячна, якби ви повiдомили про це якомога ранiше. Не завжди легко напитати замiну. – Ваша правда. Мiсiс Трейнор вiдчинила шафку в коридорi. Здавалося, вона повторювала добре завчений текст. Я на мить задумалася, скiльки ж доглядальниць тут було до мене. – Якщо Вiлл при дiлi, ви б дуже допомогли, якби зробили дещо в господарствi. Виперiть постiльну бiлизну, пройдiться тут iз пилосмоком абощо. Обладнання прибирати – пiд зливальницею. Можливо, вiн не захоче, щоб ви постiйно крутилися бiля нього. Вам iз ним доведеться самостiйно вирiшити, наскiльки тiснi у вас будуть взаемини. Мiсiс Трейнор подивилася на мiй одяг, нiби вперше. На менi була дуже волохата жилетка, у якiй я, за словами тата, схожа на ему. Я спробувала всмiхнутись, та це було непросто. – Я сподiваюся, ви… порозумiетеся одне з одним. Було б добре, якби вiн ставився до вас, як до друга, а не як до оплачуваного спецiалiста. – Гаразд. А що вiн любить… робити? – Вiн дивиться фiльми. Інодi слухае радiо або музику. У нього е така цифрова штука. Якщо покласти ii поруч iз його рукою, вiн, зазвичай, керуе нею. У Вiлла залишилась якась рухливiсть пальцiв, хоча йому важко брати предмети в руку. Менi полегшало. Якщо вiн любить музику й фiльми, то ми напевне знайдемо спiльну мову. Я вже в’являла, як ми з цим чоловiком смiемося над якоюсь голлiвудською комедiею чи вiн слухае музику, поки я пилосмокчу в спальнi. Можливо, все буде добре, i ми таки подружимося. Я нiколи не мала друга-iнвалiда, за винятком глухого Трининого приятеля Девiда, який мiг прибити вас, якщо ви хоча б припускали, що вiн iнвалiд. – У вас е якiсь запитання? – Нi. – То ходiмо, представлю вас… – Вона глянула на годинник. – Натан вже мав би одягнути його. Ми постояли трохи бiля дверей, вагаючись, i мiсiс Трейнор постукала. – Ти там, Вiлле? Я хочу познайомити тебе з мiс Кларк. На вiдповiдь анiтелень. – Вiлле. Натане. Сильний новозеландський акцент. – Вiн готовий, мiсiс Тi. Вона штовхнула дверi. Вiтальня флiгеля була оманливо велика, скляними дверима, з яких складалась повнiстю одна стiна, на морiжок. У кутку тихо тлiла дров’яна пiч, перед величезним телевiзором з пласким екраном стояв низький бежевий диван, укритий вовняним покривалом. Кiмната була обставлена затишно, зi смаком – типова парубоцька оселя в скандинавському стилi. Посеред кiмнати стояв чорний iнвалiдний вiзок, сiдало та спинка якого були встеленi смухом. Дебелий чоловiк у бiлiй медичнiй формi без комiрця, присiвши, поправляв iншому чоловiковi ноги на пiднiжках iнвалiдного вiзка. Коли ми увiйшли до кiмнати, чоловiк в iнвалiдному вiзку поглянув на нас iз-пiд кошлатоi кучми волосся. Нашi очi зустрiлися, й за мить вiн застогнав так, що в мене кров застигла в жилах. Потiм його рот скривився i вiн видав iще один неземний крик. Його мати скам’янiла. – Вiлле, припини! Вiн навiть не глянув на неi. З його грудей вирвався ще один первiсний звук, пекельний та болiсний. Я намагалась не здригнутися. Чоловiка скособочило, голова нахилилась i втислася в плечi, а вiн усе дивився на мене спотвореним обличчям. Вiн здавався химерним i трохи злим. Я усвiдомила, що тримаю сумку так, що аж кiсточки побiлiли. – Вiлле! Будь ласка, – у голосi матерi почулися слабкi нотки iстерики. – Будь ласка, не роби цього. «О Боже, – подумала я, – менi цього не знести», – i важко ковтнула. Чоловiк не зводив з мене очей. Здавалося, вiн чекав чогось вiд мене. – Я… Я – Лу, – мiй голос, нехарактерно тремкий, повис у тишi. Я завагалася, чи простягнути йому руку, та, згадавши, що вiн ii не потисне, ледве помахала нею. – Скорочено вiд Луiза. На подив менi, риси його обличчя розгладились i вiн випрямив голову. Вiлл Трейнор пильно дивився на мене. На його обличчi майнула ледь помiтна усмiшка. – Доброго ранку, мiс Кларк, – промовив вiн. – Я чув, що ви мiй останнiй наглядач. Натан закiнчив регулювати пiднiжки. Пiдводячись, вiн похитав головою. – Погана ви людина, мiстере Тi. Дуже погана. – Вiн усмiхнувся й простягнув широку руку, яку я в’яло потисла. Натан випромiнював саму незворушнiсть. – Боюся, ви щойно мали змогу побачити Кристi Брауна[9 - Кристi Браун – iрландський письменник i художник, народжений з церебральним паралiчем, писав i малював пальцями однiеi ноги.] у Вiлловому виконаннi. Ви звикнете до цього. Вiн багато лае, та мало кусае. Мiсiс Трейнор витонченими бiлими пальцями трималася за хрестик на шиi. Вона ковзала ним сюди-туди уздовж тонкого золотого ланцюжка: нервова звичка. Їi обличчя було незворушним. – Маю справи, мушу вас покинути. Якщо потрiбна допомога, зателефонуйте менi по iнтеркому. Натан розкаже вам про Вiллiв розклад та обладнання. – Я тут, мамо. Не треба говорити так, наче мене немае. Мiй мозок не паралiзований. Поки що. – Так, але якщо ти збираешся поводитись негоже, Вiлле, думаю, краще тодi мiс Кларк говорити безпосередньо з Натаном. – Я помiтила, що мати не дивилась на сина, коли говорила, вона розглядала пiдлогу за десять футiв вiд нього. – Сьогоднi, мiс Кларк, я працюю з дому. Тож в обiд загляну. – Добре, – у мене прорiзався голос. Мiсiс Трейнор зникла. Ми мовчали, допоки чулася ii чiтка хода. Тодi Натан порушив мовчанку. – Вiлле, ти не заперечуеш, якщо я пiду розповiм мiс Кларк про твоi лiки? Ввiмкнути телевiзор? Чи музику? – Будь ласка, радiостанцiю Бi-Бi-Сi Чотири, Натане. – Так-так. Ми пройшли на кухню. – Мiсiс Тi казала, що досвiду роботи з квадриплегiками ти не маеш. – Так. – Гаразд. Тодi сьогоднi я трохи поясню й розкажу. Ось тека, у якiй досить докладно розписано все, що потрiбно знати про Вiллiв розпорядок, i всi номери екстренних служб. Раджу прочитати, коли матимеш вiльну хвилину. А ти ii, гадаю, матимеш. Натан вiдчепив з пояса ключ i вiдiмкнув шафку, переповнену коробочками та невеликими пластиковими баночками з лiками. – Переважно за це вiдповiдаю я, але ти повинна знати, де все лежить, – про всяк випадок. На стiнi висить розклад, тому ти бачитимеш, що й коли вiн приймае кожного дня. Усе, що ти даси додатково, маеш зазначити отут. – Вiн вказав пальцем. – Але краще уточнити це в мiсiс Тi, принаймнi поки що. – Я не знала, що матиму справу з лiками. – Це не важко. Здебiльша Вiлл знае, що йому потрiбно. Але, можливо, Вiлловi буде потрiбна допомога, щоб прийняти iх. Ми використовуемо цей стаканчик. Або можна подрiбнити лiки товкачем у ступцi й додати в напiй. Я взяла одну з коробок. Не впевнена, що бачила колись стiльки лiкiв не в аптецi. – Йдемо далi. Отже, вiн приймае два види лiкiв для кров’яного тиску: оце знижуе його перед сном, а це пiднiмае тиск, коли вiн пiдводиться з лiжка. Оцi лiки потрiбнi йому досить часто, щоб контролювати м’язовi спазми: одну таблетку даси вранцi, наступну – пополуднi. Йому не важко iх ковтати, бо вони маленькi й з покриттям. А цi – проти спазмiв сечового мiхура, а це – проти кислотного рефлюксу. Інодi вiн потребуе iх пiсля iжi, якщо стане погано. Ось антигiстамiннi препарати – приймати зранку, а це назальнi спреi, хоча здебiльшого я сам iх прискаю перед виходом, тому тобi не варто турбуватись. Якщо йому боляче, можеш дати парацетамол. І ще, подеколи Вiлл п’е снодiйне, проте, як ведеться, вiд нього вiн стае дратiвливим удень, тому ми намагаемось обмежити його вживання. – Це, – Натан пiдняв iншу пляшечку, – антибiотики. Вiн приймае iх що два тижнi при замiнi катетера. Я сам iх даю, та якщо мене не буде, то залишу чiткi iнструкцii. Вони досить сильнi. Отут коробки з гумовими рукавичками, якщо колись доведеться витирати його. Також е крем проти пролежнiв, утiм, вiдтодi як з’явився надувний матрац, iх немае. Натан засунув руку в кишеню й простягнув менi ключа. – Це запасний, – сказав вiн. – Нiкому бiльше не давай. Навiть Вiлловi, добре? Оберiгай його, як свое життя. – Стiльки всього запам’ятати! – Я важко ковтнула. – Усе записано. Сьогоднi ти маеш не забути лише про лiки проти спазмiв. Он тi. Ось номер мого мобiльного, якщо знадобиться зателефонувати. Коли мене тут немае, я на навчаннi, тому не дзвони надто часто, проте якщо чогось не певна, не соромся, телефонуй. Я вп’ялася в теку передi мною. Здавалось, неначе я збиралася скласти iспит, до якого не готувалася. – А якщо йому потрiбно… йти в туалет? – Я подумала про пiдйомник. – Я не… Знаеш, я не певна, що зможу пiдняти його. – Я намагалась не панiкувати. Натан похитав головою. – Нiчого цього робити не потрiбно. За це вiдповiдае його катетер. Я зайду в обiднiй час i все помiняю. Ти тут не для фiзичного догляду. – А для чого? Натан глянув на мене. – Спробуй пiдбадьорити його. Вiн… вiн трохи «з мухами». Ясна рiч, зважаючи… на обставини. Але тебе нiщо не мае пройняти, анi дiстати. Тим ранiшнiм шоу вiн намагався вивести тебе з рiвноваги. – Це тому так добре платять? – Так. Нам нiщо не даеться даремно, еге? – вiдказав Натан i так ляснув мене по плечу, що я трохи не перекинулась. – Та вiн нормальна людина. Бiля нього не потрiбно ходити навшпиньки, – i зам’явся. – Вiн менi сподобний. Натан сказав це так, немов був единою людиною, якiй подобався Вiлл. Я пiшла за ним у вiтальню. Вiзок Вiлла Трейнора зупинивсь коло вiкна, парубок сидiв спиною до нас i слухав щось по радiо. – Я звiльнився, Вiлле. Хочеш чогось, перш нiж я пiду? – Нi. Дякую, Натане. – Тодi залишаю тебе в надiйних руках мiс Кларк. Побачимось в обiд, друже. З нестримним вiдчуттям панiки я спостерiгала, як привiтний помiчник надягае куртку. – Хай щастить! – Натан пiдморгнув менi, а потiм зник. Я стояла посеред кiмнати, засунувши руки в кишенi, й не знала, що робити. Вiлл Трейнор i далi дививсь у вiкно, наче мене поряд не було. – Зробити вам чашку чаю? – нарештi запитала я, коли мовчання стало нестерпним. – Ах, так. Дiвчина, яка готуе чай, щоб заробити на життя. А я все думаю, скiльки часу вам знадобиться, щоб показати своi вмiння. Нi, дякую. – Тодi кави? – Поки що я не хочу гарячих напоiв, мiс Кларк. – Можете називати мене Лу. – А що змiниться? Я заклiпала, на мить розтуливши рота. Але одразу ж стулила його. Тато завжди казав, що з роззявленим ротом я здаюся дурнiшою, нiж е насправдi. – Добре… може… вам щось потрiбно? Вiн повернувся й подивився на мене. Його пiдборiддя вкривала кiлькатижнева щетина, а очi були непроникними. І знов одвернувся. – Я… – Я роззирнулася. – Пiду гляну, чи потрiбно щось прати. Я вийшла з кiмнати, мое серце калатало. На кухнi, у безпецi, я дiстала мобiльника й вiдправила сестрi повiдомлення. Це жахливо. Вiн ненавидить мене. Вiдповiдь надiйшла через декiлька секунд. Ти провела там тiльки годину – слабачка! М. i Т. справдi потрiбнi грошi. Опануй себе й думай про погодинну ставку.     Цiлую. Я закрила мобiлку й голосно видихнула. Потому зазирнула в кошик iз бiлизною у ваннiй кiмнатi, завантажила пралку менш нiж на чверть i кiлька хвилин перевiряла iнструкцii. Я не хотiла використати не ту програму прання чи зробити щось не так, щоб Вiлл чи мiсiс Трейнор дивилися на мене, як на дурепу. Я вмикнула пральну машину й стояла там, намагаючись з’ясувати, що ще повноправно можу робити. Вiдтак витягла пилосмок iз шафки в передпокоi та пропилосмочила коридор i двi спальнi, увесь той час думаючи, що якби моi батьки побачили мене, то зробили б фото на згадку. Спальня для гостей була майже порожня, як готельний номер. З усього знати, Натан не часто там залишався, але я не можу його в цьому звинувачувати. Бiля спальнi Вiлла Трейнора я завагалась, та зрештою вирiшила, що там також потрiбно прибрати. Уподовж однiеi сторони тягнувся стелаж, на якому стояло близько двох десяткiв свiтлин у рамцях. Пилосмочучи бiля лiжка, я швидко поглянула на них. На однiй чоловiк стрибав iз тросом з урвища, розкинувши руки, як статуя Христа. На другiй – чоловiк (можливо, Вiлл) начебто в джунглях у гуртi п’яних друзiв. Чоловiки в краватках-метеликах i смокiнгах обiймали один одного за плечi. А ось вiн на лижному схилi, поряд iз дiвчиною в темних окулярах та з довгим свiтлим волоссям. Я взяла це фото, щоб краще роздивитись Вiлла в гiрськолижних окулярах. На свiтлинi вiн був чисто поголений, на його обличчi був той дорогий блиск, який мають грошовитi люди, що вiдпочивають по три рази на рiк. Його широкi м’язистi плечi виднiли навiть через лижну куртку. Я поставила свiтлину назад i стала пилосмочити за лiжком. Нарештi вимкнула пилосмок i змотала шнур. Коли я нагнулася, щоб витягнути його з розетки, краем ока помiтила якийсь рух i, скрикнувши, пiдстрибнула. Бiля дверей за мною спостерiгав Вiлл Трейнор. – Куршевель. Два з половиною роки тому. Я зашарiлась. – Пробачте. Я просто… – Ви просто розглядали моi свiтлини, думаючи, як це жахливо пiсля такого життя стати калiкою. – Нi! – Я розчервонiлася ще дужче. – Решта моiх фотографiй у нижнiй шухлядi, якщо ви знов не здолiете власну цiкавiсть, – промовив вiн. Потому вiзок захуркотiв, повернув праворуч i зник. Здавалося, ранок тривав уже декiлька рокiв. Я не могла згадати, коли востанне хвилини та години були такими безмежними. Я намагалася знайти будь-яку роботу й заходила у вiтальню якомога рiдше, бо знала, що я боягузка, хоч i не переймалася цим. Об одинадцятiй, як i прохав Натан, я принесла Вiлловi Трейнору стаканчик води i його антиспазматичнi лiки. Поклала таблетки на язик, а тодi запропонувала йому запити, усе за Натановою iнструкцiею. Стакан був з блiдого непрозорого пластику, такий самий, як у Томаса, але без зображення Боба-будiвника. Вiлл проковтнув з деяким зусиллям, а потiм на мигах показав, щоб я залишила його самого. Я протерла пил на кiлькох полицях, хоч особливоi потреби в тому не було, а далi задумала помити вiкна. У флiгелi було тихо, за винятком приглушеного хуркоту телевiзора у вiтальнi, де сидiв Вiлл. Я не наважувалася ввiмкнути музичну радiостанцiю на кухнi. Менi здавалося, що Вiлл неодмiнно скаже щось рiзке про мiй вибiр музики. О пiв на першу прийшов Натан, принiсши з собою холодне повiтря знадвору, й, пiднявши брову, запитав: – Усе гаразд? Я рiдко в життi була така щаслива бачити когось. – Так. – Чудово. Маеш пiвгодини перерви. У нас iз мiстером Тi е дещо, чому треба придiлити увагу. Я не планувала йти на обiд, але щойно зачула про перерву, майже побiгла до вiшалки по пальто. Вийшовши з того будинку, я мало не зомлiла вiд полегшi. Пiдняла комiр, повiсила на плече сумочку й вирушила на прогулянку по алеi, неначе й справдi хотiла кудись iти. Майже пiвгодини блукала навколишнiми вулицями, видихаючи гарячi клуби пари у свiй щiльно загорнутий шалик. У цьому кiнцi мiста не було жодноi кав’ярнi, з того часу як «Булочку з маслом» закрито. Замок спорожнiв. Найближче мiсце поiсти був гастропаб, але я навряд чи дозволила б собi там чогось випити, не кажучи вже про те, щоб пiдобiдати. Усi автомобiлi на стоянцi були здоровезнi й дорогi, з новими номерними табличками. Я зупинилась на стоянцi замку й, допевнившись, що мене не видно з Гранта-гаусу, набрала номер сестри. – Здорова. – Ти ж знаеш, що я не можу говорити в робочий час. Ти не кинула роботу? – Нi. Просто хотiла почути дружнiй голос. – Невже вiн аж настiльки страшний? – Трино, вiн мене ненавидить. Дивиться на мене, немов на якесь смiття. І вiн навiть не п’е чай. Я вiд нього ховаюся. – Не можу повiрити, що чую це. – Що? – Отака ловися! Та ти просто побалакай iз ним. Ясна рiч, вiн нещасний. Застряг у клятому iнвалiдному вiзку. А з тебе, ймовiрно, нiякоi користi. Просто поговори з ним. Краще пiзнай його. Що станеться в найгiршому разi? – Не знаю… Я не знаю, як це витримати. – Я не казатиму мамi, що ти кидаеш роботу, не пропрацювавши й пiвдня. Лу, тобi навiть допомоги з безробiття не дадуть. Ти не можеш це зробити. Ми не можемо дозволити тобi зробити це. Вона мала слушнiсть. Я зрозумiла, що ненавиджу свою сестру. Настала коротка пауза. А далi Тринин голос став незвично примирливим. Це означало, що вона зрозумiла: у мене справдi найгiрша в свiтi робота. – Слухай, – мовила вона. – Це ж лише пiвроку. Пропрацюеш пiвроку, з’явиться корисний запис у резюме, i зможеш дiстати роботу, яка тобi подобаеться. І, до речi, подивись на це з iншого боку – принаймнi ти не працюеш на птахофабрицi в нiчну змiну. – Нiчнi змiни на птахофабрицi здаються вiдпусткою супроти… – Я йду, Лу. Почуемось пiзнiше. – Може, ви хочете кудись поiхати пополуднi? Ми можемо взяти автомобiль. Натан пiшов майже пiвгодини тому. Я розтягнула миття чайних чашок, наскiльки це було можливо, й подумала: як проведу iще годину в цьому тихому будинку, здурiю. Вiн повернув голову в мiй бiк. – І куди ви пропонуете? – Не знаю. Можна просто покататись за мiстом. Я намагалася поводитись так, як би це робила за таких обставин Трина. Вона завжди цiлком спокiйна та компетентна, i як результат нiхто ii не пiдштрикуе. Менi здавалось, я говорю по-професiйному – з розумiнням, оптимiстично. – За мiстом, – проказав вiн, наче роздумуючи. – І що б ми там побачили? Дерева? Небо? – Не знаю. А що ви звичайно робите? – Я нiчого не роблю, мiс Кларк. Я не можу нiчого робити. Сиджу. Просто iсную. – Ну, – промовила я, – менi сказали, що у вас е автомобiль, пристосований для використання iнвалiдних вiзкiв. – І ви турбуетеся, що вiн не працюватиме, якщо ним не користуватися щодня? – Нi, але я… – Ви пропонуете менi вийти й погуляти? – Я просто подумала… – Ви подумали, що менi корисно прокататися? Ковтнути свiжого повiтря? – Я просто намагаюся… – Мiс Кларк, мое життя не надто покращиться вiд прогулянки Стортфолдiвськими путiвцями. Вiн одвернувся. Його голова вгрузла в плечi, i я подумала, чи зручно йому так. Утiм, скидалося, зараз не варто було питати про це. Ми сидiли в тишi. – Може, принести вам комп’ютера? – Навiщо? Ви згадали про групи пiдтримки квадриплегiкiв, до яких я можу приеднатися? «Ми – квадриплегiки»? «Клуб оли?в’яних колiс»? Я зробила глибокий вдих i, намагаючись звучати впевнено, проказала: – Гаразд… добре… Як ми проводитимем багато часу разом, могли б дiзнатися одне про одного бiльше… Щось у його обличчi змусило мене запнутися. Вiн дививсь на стiну перед собою, i його пiдборiддя тiпалося. – Просто… це справдi довго. Увесь день, – провадила я далi. – Може, якщо ви розповiсте менi трохи про те, що ви робите, що вам подобаеться, то я зможу… зробити все так, як ви любите. Цього разу тиша була болюча. Вона повiльно проковтнула мiй голос, i я не знала, що робити з руками. Трина та ii компетентна манера випарувалися. Урештi вiзок захурчав, а Вiлл спрокволу повернувсь до мене обличчям. – Ось що я знаю про вас, мiс Кларк. Мати каже, що ви балакуча. – Вiн сказав це так, неначе говорив про ваду. – Ми можемо укласти угоду: бiля мене ви станете не надто говiрка? Я насилу ковтнула, вiдчуваючи, як горить мое обличчя. – Гаразд, – мовила я, коли знову змогла говорити. – Я буду на кухнi. Коли щось захочете, просто покличте. – Ти ж не можеш усе отак кинути. Я лежала поперек лiжка, задерши ноги на стiну, як робила ще пiдлiтком. Я повернулась у свою кiмнату пiсля вечерi, що на мене не було схоже. Коли народився Томас, вони з Триною переiхали у велику кiмнату, а я перебралася в комiрчину, таку малу, що, просидiвши в нiй понад пiвгодини, можна було вiдчути напад клаустрофобii. Одначе я не волiла сидiти внизу з мамою та дiдусем, бо мама й далi дивилася на мене занепокоено й повторювала: «Усе змiниться на краще, люба» або «Жодна робота не видаеться чудовою першого дня», неначе вона працювала останнi двадцять рокiв. Я почувалась винуватою, хоча ще навiть нiчого не зробила. – Я не казала, що кидаю ii. Як завжди, Трина увiрвалася до мене, не постукавши, натомiсть я незмiнно повинна була тихенько стукати в ii дверi, мовляв, ану ж як Томас спить. – А якби я була гола? Могла б принаймнi крикнути, перш нiж увiйти. – Я бачила й гiрше. Мама думае, що ти хочеш звiльнитися. Я спустила ноги зi стiни й рiзко сiла. – О Боже, Трино. Це гiрше, нiж я думала. Вiн такий нещасний. – Вiн не може рухатися. Авжеж, нещасний. – Вiн саркастичний та в’iдливий. Щоразу, коли я щось говорю чи пропоную, вiн дивиться на мене, як на дурепу, або каже щось таке, вiд чого я почуваюся дворiчною. – Ти, мабуть, i говориш усякi дурницi. Вам просто потрiбно звикнути одне до одного. – Та нi. Я така обережна. Я майже нiчого не казала, окрiм «Хочете кудись вийти?» чи «Хочете чаю?» – Ну, може, вiн попервах такий з усiма, поки не зрозумiе, що ти там затримаешся. Б’юся об заклад, у них багато доглядальниць змiнилося. – Вiн навiть не хоче, щоб я була з ним в однiй кiмнатi. Не думаю, Катрино, що я там затримаюсь. Справдi-бо, якби ти була там, то зрозумiла б. Трина мовчала i якийсь час просто дивилась на мене. Вона пiдвелася й виглянула в дверi, неначе перевiряючи, чи е хтось у коридорi. – Я думаю повертатися в коледж, – сказала вона нарештi. Щоб усвiдомити цей поворот, менi знадобилося кiлька секунд. – Боже мiй, – промовила я. – Але… – Я маю намiр узяти кредит, щоб заплатити за навчання. З усiм тим, я можу мати через Томаса особливi умови. Унiверситет пропонуе менi пiльговий тариф, бо… – Вона схвильовано знизала плечима. – Там уважають, що я можу досягти успiху. Хтось покинув курс економiки та управлiння, тому мене можуть прийняти на це мiсце вiд початку наступного семестру. – А що з Томасом? – На територii студмiстечка е дитсадок. Ми можемо жити в пiльговiй квартирi в гуртожитку й повертатись сюди майже щотижня по вихiдних. – Ого. Я вiдчувала ii погляд, але не знала, що робити з виразом свого обличчя. – Я вiдчайдушно хочу знову використовувати свiй мозок. Укладання букетiв вбивае мене. Я хочу вчитися. Я хочу вдосконалюватись. І менi набридло, що моi руки завжди холоднi вiд води. Ми обидвi втупилися в ii руки, якi мали рожевий вiдтiнок, навiть у тропiчному теплi нашого будинку. – Але… – Так, Лу, я не буду працювати. Я не зможу нiчого дати мамi. Може… Може, й менi знадобиться невеличка допомога. Трина знiяковiла. Вона дивилась на мене, майже перепрошуючи. Унизу мама смiялася з чогось у телевiзорi. Ми чули, як вона голосно промовляла щось до дiдуся. Вона часто пояснювала йому сюжет шоу, хоч ми й не раз казали iй, що це не потрiбно… Я не здужала говорити. Змiст сестриних слiв поволi, але невблаганно доходив до мене. Я вiдчувала себе жертвою мафii, що спостерiгала, як довкола ii кiсточок тужавiе бетон. – Я справдi мушу, Лу. Я хочу для Томаса бiльшого, бiльшого для нас обох. Єдиний спосiб це зробити – повернутися в коледж. У мене немае Патрика. І не певна, що колись буде, зважаючи на те, що нiхто навiть близько не зацiкавився мною, коли з’явився Томас. Я мушу зробити все, що можу, сама. Я мовчала, тодi вона додала: – Заради мене й Томаса. Я кивнула. – Лу. Будь ласка. Зроду не бачила мою сестру такою ранiше. Я почувалася вкрай нiяково. Я пiдняла голову й постаралася всмiхнутися. А коли заговорила, то не впiзнала свого голосу. – Отже, як ти й кажеш. Просто потрiбно звикнути до нього. Першими днями кiлькома мае бути важко, правда? 4 Минуло два тижнi, й життя поточилося своiм звичаем. Щоранку о восьмiй я з’являлася в Гранта-гаусi, повiдомляла, що прийшла, а пiсля того, як Натан закiнчував допомагати Вiлловi одягатися, уважно слухала, що вiн розповiдав менi про Вiлловi лiки або, що важливiше, про його настрiй. Коли Натан iшов, я налаштовувала для Вiлла радiо або телевiзор, готувала та розподiляла таблетки, iнодi подрiбнювала iх у ступцi невеличким мармуровим товкачиком. Як велося, хвилин за десять вiн чiтко давав менi на розум, що втомився вiд моеi присутностi. З того моменту я збавляла час у флiгелi, беручись до домашньоi роботи: прала ще чистi кухоннi рушники або з допомогою рiзних насадок для пилосмока очищала якнайменшi шматки плiнтуса чи пiдвiконня, скрупульозно зазираючи у Вiллову кiмнату що п’ятнадцять хвилин, як велiла мiсiс Трейнор. Та щоразу я заставала його у вiзку, з якого вiн споглядав у вiкно похмурий сад. Пiзнiше я приносила йому пити – воду або один iз тих висококалорiйних напоiв, якi мали пiдтримувати його вагу й скидались на шпалерний клей пастельного кольору, чи давала iсти. Вiн мiг трохи рухати п’ястками, але не повнiстю рукою, тому його доводилося годувати, ложка за ложкою. Ця частина дня була найгiрша. Так чи iнак, менi здавалося неправильним годувати з ложки дорослого чоловiка, i через це я ставала незграбною. Вiлл так сильно ненавидiв цей процес, що навiть вiдводив очi, поки я годувала його. А тодi перед першою приiжджав Натан, я хапала свое пальто й зникала. Я блукала вулицями, iнодi iла обiд на автобуснiй зупинцi поруч iз замком. Було холодно, й, напевно, я здавалася жалюгiдною, примостившись там зi своiми канапками, але мене це не хвилювало. Я не здужала провести ввесь день у тому будинку. Пополуднi ставила якийсь фiльм – Вiлл був членом DVD-клубу, i новi фiльми надходили поштою щодень, однак вiн нiколи не пропонував менi переглянути фiльм разом iз ним, тому я, як звичайно, сидiла на кухнi або в кiмнатi для гостей. Перегодом почала приносити книжки та журнали, однак почувалась винуватою, бо практично не працювала й тому нiколи не могла зосередитись на читаному. Подеколи наприкiнцi дня заглядала мiсiс Трейнор, хоча вона зi мною нiколи багато не говорила, просто перепитувала, чи все гаразд, i, здавалося, единою прийнятною вiдповiддю на це мало бути «так». Вона запитувала Вiлла, чи потрiбно йому щось, iнколи пропонувала назавтра прогулянку чи зустрiч iз другом, який розпитував за нього, хоч Вiлл майже завжди вiдповiдав зневажливо або й геть грубо. Складалося враження, це завдавало iй болю. Вона перебирала пальцями золотий ланцюжок i знову зникала. Його батько, гладкий, з вигляду лагiдний чоловiк, зазвичай приходив, коли я вже йшла. Вiн був схожий на чоловiкiв у панамах, що спостерiгають за грою в крикет. Вiн начебто керував справами замку, покинувши свою добре оплачувану роботу в мiстi, був неначе той добрий землевласник, що вряди-годи викопував картоплину, просто щоб не втратити навички. Щовечора рiвно о п’ятiй вiн закiнчував роботу й сiдав iз Вiллом дивитися телевiзор. Інколи, покидаючи будинок, я чула, як вiн коментуе новини. Протягом перших двох тижнiв я ретельно вивчала Вiлла Трейнора. Здавалося, вiн намагався взагалi не бути схожим на того чоловiка, яким був колись. Його свiтло-каштанове волосся утворювало безладну копицю, а щелепа заросла щетиною. Його сiрi очi були окресленi чи то виснаженням, чи то наслiдками постiйного фiзичного дискомфорту (Натан сказав, що вiн рiдко почуваеться добре). Вони мали порожнiй погляд очужiлоi людини, яка вiдхилилась од свiту. Це було схоже на своерiдний захисний механiзм, – очевидьки, iншого способу пристосуватися до теперiшнього свого життя, як удавати, що все це вiдбуваеться не з ним, вiн не бачив. Менi хотiлося пожалiти його. Справдi. У тi моменти, коли я бачила, як Вiлл видивляеться у вiкно, вiн здавався менi найсумнiшою людиною з тих, кого я знала. Але з плином часу я збагнула, що в такому станi вiн не тiльки через те, що застряг у цьому вiзку й втратив фiзичну свободу, а й через цiлу купу принижень i проблем зi здоров’ям, ризикiв i нездужань, якi нiколи не закiнчуються. Я вирiшила, що, бувши Вiллом, теж, мабуть, була б у добрячiй зажурi. Але ж Господи-свiте, як гидко вiн поводився зi мною. Вiн знаходив ущипливу вiдповiдь на будь-якi моi слова. Коли я питала, чи тепло йому, Вiлл вiдрубував, що цiлком спроможний повiдомити мене, якщо йому знадобиться ще одна ковдра. Коли я питала, чи не надто гучно гуде пилосмок – я не хотiла переривати його фiльм, вiн запитував у вiдповiдь мене, чи я ще не винайшла спосiб пилосмочити безшумно. А коли я годувала його, вiн скаржився, що iжа дуже гаряча або дуже холодна, або що я тримаю виделку бiля рота тодi, коли вiн ще не ковтнув попередне. Вiлл умiв так вивернути майже все, що я казала чи робила, що я почувалася дурепою. За тi першi два тижнi я навчилася робити байдужу мiну, просто повертатися й зникати в iншiй кiмнатi та говорити з ним якнайменше. Я стала ненавидiти його, i впевнена, вiн це знав. Як виявилося, сумувати за своею старою роботою можна ще бiльше, нiж колись. Я сумувала за Френком, за тим, як радо вiн вiтав мене щоранку. Сумувала за клiентами, iхнiм товариством i неквапливими балачками, що наростали та стихали бiля мене, як хвилi лагiдного моря. У цьому ж будинку, красивому та багатому, завсiгди панувала, неначе в морзi, непорушна, мертва тиша. «Шiсть мiсяцiв, – повторювала я про себе, коли ставало особливо нестерпно. – Шiсть мiсяцiв». А потiм, того четверга, саме коли я змiшувала Вiллiв висококалорiйний напiй, який вiн приймав iзранку, в залi почулися незнайомi голоси. Я завмерла, тримаючи виделку в руцi. Окрiм мiсiс Трейнор, чути було молодий жiночий голос, iз правильною мовою, та чоловiчий. У дверях кухнi з’явилася мiсiс Трейнор, i я спробувала здаватись заклопотаною, швидко збиваючи рiдину в склянцi. – Спiввiдношення води й молока 60 до 40? – запитала вона, вдивляючись у напiй. – Так. Полуничний. – Вiлловi друзi прийшли навiдати його. Було б краще, якби ви… – У мене тут багато справ, – вiдказала я (а про себе зрадiла, що на якусь годину звiльнюсь од його товариства) i закрутила кришечку на склянцi. – Принести вашим гостям чай або каву? Вона майже здивувалась. – Так. Це було б дуже люб’язно. Каву. Думаю, я… Мiсiс Трейнор здавалася ще напруженiшою, нiж звичайно, очi металися в бiк коридору, звiдки долинав низький гул голосiв. Я здогадалася, що навiдують Вiлла не часто. – Думаю… я залишу iх самих. – Вона виглянула в коридор, було видно, що думки ii лiтали десь далеко. – Руперт. Це Руперт, його давнiй друг з роботи, – промовила вона, раптом повертаючись до мене. Я вiдчула, що мiсiс Трейнор мала щось важливе, чим хотiла з кимось подiлитися. – І Алiсiя. Вони були… дуже близькi… певний час. Було б добре чаю. Дякую вам, мiс Кларк. Повагавшись якусь мить, я вiдчинила дверi, обiпершись на них стегном так, щоб не перехилити тацю в руках. – Мiсiс Трейнор сказала, що ви не проти випити трохи кави, – сказала я й поставила тацю на низького столика. Помiстивши Вiллову склянку в утримувач стiльця та повернувши соломинку так, щоб вiн, лише порухавши головою, дiстав ii, я крадькома глянула на його гостей. Насамперед я помiтила жiнку. Довгонога бiлявка зi шкiрою кольору карамелi, вона належала до тих жiнок, якi змушували мене задуматися, чи й справдi всi люди належать до того самого виду. Вона скидалася на породисту кобилу. Час вiд часу я бачила таких жiнок. Як звичайно, вони пiднiмались, пiдплигуючи, схилом до замку, тягнучи за собою малят, одягнутих у «Боден», а коли заходили в кав’ярню, там лунали iхнi кришталево чистi розкутi голоси: «Гаррi, любий, хочеш кави? Попрохати, хай приготують тобi макiято?» Це, поза сумнiвом, була жiнка-макiято. Вона пахла грошима, впевненiстю та життям зi сторiнок глянсового журналу. Тодi я подивилась на неi уважнiше й, стрепенувшись, зрозумiла: це жiнка з лижноi свiтлини Вiлла, й почуваеться вона якось незручно. Бiлявка чоломкнула Вiлла в щоку й вiдступила на крок назад, нiяково усмiхаючись. На нiй була брунатна жилетка зi стриженого смушка (у нiй я скидалася б на етi), а шию огортав свiтло-сiрий кашемiровий шарф, який вона почала перебирати в руках, наче не могла вирiшити, знiмати його чи нi. – Маеш гарний вигляд, – промовила вона до Вiлла. – Справдi. Ти… трохи запускаеш волосся. Вiлл не вiдреагував. Вiн просто дивився на неi з незворушним обличчям, як завжди. На мить я вiдчула вдячнiсть, що вiн дивився так не лише на мене. – Новий вiзок, еге? – Чоловiк постукав по спинцi Вiллового вiзка й, схиливши пiдборiддя, закивав на знак схвалення, немов милувавсь першокласним спортивним автомобiлем. – На вигляд… досить хитромудрий. Дуже… високотехнологiчний. Я не знала, що робити. Якусь мить стояла там, переступаючи з ноги на ногу, допоки тишу не сколихнув голос Вiлла. – Луiзо, чи не могли б ви ще пiдкинути кiлька полiн у вогнище? Схоже, воно пригасае. Це вперше вiн назвав мое iм’я. – Авжеж, – сказала. І заметушилася бiля пiчки, роздуваючи вогонь та вибираючи в кошику полiна пiдхожого розмiру. – Боже, надворi так холодно, – сказала жiнка. – Як добре мати справжнiй вогонь. Я вiдчинила дверцята пiчки й пiдштовхнула коцюбою розжаренi полiна. – Тут на добрих кiлька градусiв холоднiше, нiж у Лондонi. – Таки-так, – погодився чоловiк. – Я думала про те, щоб i собi придбати пiчку. Очевидно, вони набагато ефективнiшi за вiдкритий вогонь. Алiсiя трохи нахилилася, щоб оглянути пiчку, наче вона зроду не бачила таких ранiше. – Так, я теж таке чув, – сказав чоловiк. – Треба з’ясувати це питання. Бо плануеш собi щось, а потiм… – Вона затихла. – Чудова кава, – додала вона, помовчавши. – Ну то… що робиш, Вiлле? – У голосi чоловiка вчувалась вимушена веселiсть. – Майже нiчого, як не дивно. – Але фiзiотерапiя та все iнше… Це щось дае? Хоч якесь… покращення. – Не думаю, Руперте, що найближчим часом стану на лижi, – Вiллiв голос просяк сарказмом. Менi стало смiшно. Таким я i знала Вiлла. Я почала змiтати попiл бiля пiчки. Менi здавалося, що всi вони спостерiгали за мною. Тягарем нависла тиша. Раптом я подумала, що з мого джемпера виглядае етикетка, й стала боротися з бажанням перевiрити. – То що, – сказав нарештi Вiлл, – чим маю завдячувати такому задоволенню? Минуло… вiсiм мiсяцiв. – О, розумiю. Менi дуже шкода. Це було… Я страшенно заклопотана. В мене нова робота в Челсi. Керую бутиком Сашi Гольдштейн. Ти ж пам’ятаеш Сашу? На вихiднi також багато роботи. Там так людно по суботах. Вiльного часу майже немае, – голос Алiсii став знервованим. – Я кiлька разiв дзвонила. Тобi казала мама? – А в «Льюiнз» справжня божевiльня. Вiлле, ти… Та ти й сам розумiеш, що це таке. У нас новий партнер. Чолов’яга з Нью-Йорка. Бейнз. Ден Бейнз. Ти з ним не перетинався? – Нi. – Клятий чортяка, працюе мало не двадцять чотири години на добу й чекае вiд iнших того самого. – Було вiдчутне полегшення чоловiка, коли вiн знайшов зручну для себе тему. – Ти ж знаеш трудову етику янкi: бiльше нiяких довгих обiдiв, жодних брудних жартiв. Кажу тобi, Вiлле, атмосфера повнiстю змiнилася. – Справдi. – Саме так. Презентеiзм[10 - Презентеiзм – перебування на робочому мiсцi понад встановлений час або коли людина хворiе.] у всiй пишнотi. Бувае, навiть iз крiсла пiднятись не насмiлююся. Здавалося, з кiмнати висмоктали все повiтря. Хтось кашлянув. Я пiдвелася й витерла долонi об джинси. – Пiду… принесу ще дров, – промурмотiла я десь у бiк Вiлла i, взявши кошика, втекла. Надворi було морозно, але я затрималася там, вибираючи полiна, щоби збавити час. Я намагалася прикинути, що краще – втратити через обмороження зайвого пальця чи повернутись назад у ту кiмнату. Проте було занадто холодно, мiй вказiвний палець, яким я користуюся в шиттi, посинiв першим, отож мусила визнати поразку. Я несла дрова якомога повiльнiше й, увiйшовши до флiгеля, поволi сунула коридором. Коли наблизилась до вiтальнi, через прочиненi дверi почула жiночий голос. – Насправдi, Вiлле, у нас була ще одна причина приiхати сюди, – сказала вона. – У нас… новини. Я стала бiля дверей, охопивши обiруч кошик iз дровами. – Я подумала… ми подумали, що правильно буде сказати тобi… гаразд, ось у чому рiч. Руперт i я одружуемося. Я стояла нерухомо, мiркуючи, чи зможу повернутися так, щоб мене не почули. Жiнка схвильовано провадила далi: – Розумiю, ця новина тебе трохи шокувала. Насправдi це було шоком i для мене. Ми… Це… Ну, це почалось не одразу пiсля… Моi руки почали болiти. Я глянула на кошик, думаючи, що дiяти. – Ну, ти ж знаеш, ти i я… ми… І знову мертва тиша. – Вiлле, будь ласка, скажи щось. – Вiтаю, – сказав вiн нарештi. – Я знаю, що ти думаеш. Нiхто з нас не сподiвався такого. Справдi. Досить довго ми були просто друзями. Друзями, якi турбувалися про тебе. Просто Руперт дуже пiдтримав мене пiсля тiеi аварii… – Як мило з його боку. – Будь ласка, не будь таким. Це так жахливо. Я дуже боялась розказувати тобi. Ми обое боялися. – Не сумнiваюся, – вiдрубав Вiлл. – Слухай, ми сказали тобi це, бо обое хвилюемось за тебе, – упав у рiч Руперт. – Ми не хотiли, щоб ти почув це вiд когось iншого. Розумiеш, життя тривае. Урештi минуло два роки… Настала тиша. Я зрозумiла, що бiльше нiчого не хочу чути й почала плавно вiдходити вiд дверей, трохи крекчучи вiд напруги. Та коли знову пролунав голос Руперта, цього разу гучнiше, я розчула, що вiн казав. – Годi, парубче. Я знаю напевне, це дуже важко… все це. Та якщо Лiсса тобi не байдужа, ти маеш бажати iй гарного життя. – Скажи що-небудь, Вiлле, будь ласка. Я в’явила його обличчя, його погляд, який мiг бути незворушним i водночас мати легку тiнь презирства. – Вiтаю, – повторив Вiлл. – Я певен, ви обое будете вельми щасливi. Алiсiя почала була невиразно висловлювати свое невдоволення, але ii перервав Руперт. – Ходiмо, Лiссо. Нам краще пiти. Вiлле, ми прийшли сюди не по твое благословiння. Проста ввiчливiсть. Лiсса подумала… ми обое просто подумали, що ти маеш знати. Пробач, старий. Я… Я щиро сподiваюся, що все в тебе пiде гаразд, i маю надiю, ти захочеш бути на зв’язку, коли все… коли все трохи вляжеться. Я почула ходу й схилилась над кошиком iз дровами, немов тiльки-но увiйшла. Було чути, як вони вийшли в коридор, а потiм передi мною з’явилась Алiсiя. Їi повiки почервонiли, так, наче вона збиралась розплакатися. – Я можу скористатися ванною? – запитала вона охриплим, надломленим голосом. Я повiльно пiдняла палець i мовчки вказала в бiк кiмнати. Тодi вона пильно глянула на мене, i я зрозумiла – моi почуття вiдбилися на обличчi. Я нiколи не вмiла iх приховувати. – Я знаю, що ви думаете, – сказала вона згодом. – Але я старалась. Я справдi старалася. Багато мiсяцiв. А вiн просто вiдштовхував мене. – Вона випнула пiдборiддя й на диво здавалась розлюченою. – Вiн справдi не хотiв, щоб я була тут. Вiн вочевидь дав це зрозумiти. Алiсiя немов чекала моеi вiдповiдi. – Менi до цього зась, – нарештi сказала я. Ми стояли й дивились одна на одну. – Знаете, допомогти можна лише тому, хто хоче, щоб йому допомогли, – мовила вона. А потiм пiшла. Я почекала кiлька хвилин, прислухаючись до звуку автомобiля, що вiд’iжджав, i попрямувала на кухню. Я стояла там i чекала, поки закипить чайник, хоча пити не хотiлося. Гортала журнал, який уже читала. Нарештi вийшла в коридор, крекчучи, пiдняла кошик i понесла дрова. Перш нiж увiйти, трохи стукнула ними у дверi вiтальнi, щоб Вiлл знав, що я заходжу. – Хотiла запитати, чи вам потрiбно… – почала я, але там не було нiкого. Кiмната була порожня. І тодi я почула гуркiт. Вибiгла в коридор – гуркiт не вщухав. Потiм дзенькнуло скло. Звуки долинали з Вiлловоi спальнi. «О Боже, будь ласка, не дай йому забитися». Я запанiкувала. Попередження мiсiс Трейнор крутилося в моiй головi: я покинула його на бiльш нiж п’ятнадцять хвилин. Я побiгла коридором, зупинилася у дверях i стала, тримаючись обiруч за одвiрки. Вiлл був посеред кiмнати, вiн сидiв прямо. Поперек билець, виступаючи в лiву руч на кiльканадцять дюймiв, лежала тростина – лицарський спис. На довгих полицях не лишилося жодноi фотографii. Уламки дорогих рам i блискучого скла лежали по всiй пiдлозi, Вiлловi колiна були всiянi скляним кришивом та дерев’яними скiпками. Розумом я намагалась охопити мiсце руйнацii й вiдчула, як мiй пульс потроху сповiльнюеться, коли до мене дiйшло, що Вiлл живий-здоровий. Вiн важко дихав, наче доклав багато зусиль, щоб усе це зробити. Вiн повернув вiзок, долi захрускало скло. Нашi погляди зустрiлися. Його очi були невимовно втомленi. Вони застерегли мене не спiвчувати. Я подивилась на його колiна, вiдтак на пiдлогу навколо нього. Серед цього безладу я розгледiла його з Алiсiею свiтлину. Тепер ii обличчя затуляла зiгнута срiбна рамка. Я важко ковтнула, дивлячись на неi, i повiльно звела очi на нього. Цi кiлька секунд здалися менi вiчнiстю. – Цi колеса можна пробити? – нарештi сказала я, киваючи на його iнвалiдний вiзок. – Бо й гадки не маю, куди поклала домкрат. Очi Вiлла розширилися. На якусь мить я подумала, що все зiпсувала. Але на його обличчi промайнула ледве помiтна усмiшка. – Добре, не рухайтесь, – промовила я. – Пiду по пилосмок. Я чула, як тростина впала на пiдлогу. Коли вийшла з кiмнати, менi здалося, що вiн просив пробачення. Щочетверга увечерi в «Головi короля» було велелюдно, а в кутку кабiнки ще велелюднiше. Я сидiла, затиснута мiж Патриком i парубком на iм’я Раттер, час вiд часу розглядаючи закрiпленi на дубових сволоках над моею головою мiднi бляшки для кiнськоi збруi та фотографii замку, вивiшенi на поперечинах. Я намагалася здаватися хоч трiшки зацiкавленою в розмовi, що оберталася головно довкола вiдсотка жиру в органiзмi та вмiсту вуглеводiв у iжi. Я завжди думала, що зустрiчi клубу «Гейлзберзькi гiганти трiатлону», якi вiдбувалися раз на два тижнi, – це найгiрший кошмар власника паба. Я була едина, хто споживав алкоголь i смакував чипсами. Решта потягувала мiнеральну воду або обговорювала наявнiсть пiдсолоджувача в дiетичнiй колi. Коли члени клубу нарештi замовляли iжу, там не було жодного салату, заправленого жирною заправкою, а курка не красувалася у власнiй шкурi. Я часто замовляла чипси, просто щоб спостерiгати, як усi вдають, що iм не хочеться. – Фiл здався десь через сорок миль. Каже, що дiйсно чув голоси. Ноги як з олива. А обличчя наче в зомбi. – А менi пiдiгнали тi новi японськi балансувальнi кросiвки. У пiдсумку виграв п’ятнадцять хвилин на десятимильнiй трасi. – Не подорожуйте з м’яким чохлом для велосипеда. Найджел прибув з таким у табiр трiатлонiстiв: зовсiм як чортiв портплед.[11 - Портплед – дорожня сумка-чохол на одяг, який зберiгае в нiй форму й не мнеться.] Я б не сказала, що менi подобалися збори «Гiгантiв трiатлону», але через мою кiлькiсть годин на роботi, яку збiльшили, та графiк тренувань Патрика – це була одна з небагатьох можливостей побачити його. Вiн сидiв поплiч мене, мускулястий, в шортах, незважаючи на те що надворi надзвичайно холодно. Серед членiв клубу було справою честi носити якнайменше одягу. Чоловiки були жилавi, вони виставляли напоказ незрозумiлий та дорогий спортивний одяг, що «вбирае зайвий пiт i вологу» або легший за повiтря. Їх звали переважно Скад або Триг. Вони згинали один перед одним частини тiла, показуючи травми або передбачуваний рiст м’язiв. Дiвчата не використовували косметику, i iхнi рум’янi обличчя видавали те, що вони часто бiгали в морозяну погоду. Вони дивилися на мене, не розумiючи, а коли навiть iз легким презирством, поза сумнiвом, вираховуючи спiввiдношення моеi жировоi тканини та м’язiв i завважуючи нестачу останнiх. – Це було жахливо, – сказала я Патриковi, роздумуючи, чи зможу замовити чизкейк без iхнiх убивчих поглядiв. – Його дiвчина та його найкращий друг. – Їi не можна звинувачувати, – сказав вiн. – Ти хочеш сказати, що й справдi залишилася б зi мною, якби мене паралiзувало вiд шиi i донизу? – Звичайно, я б залишилась. – Нi, ти б не зосталася. І я б не сподiвався на це. – Але я б залишилась. – Проте я не хотiв би цього. Я б не хотiв, щоби хтось залишився зi мною з жалостi. – А хто говорить про жалiсть? Усерединi ти був би тiею самою людиною. – Нi, не був би. Я б узагалi змiнився. – Вiн покрививсь. – Я не хотiв би жити. Залежати вiд iнших людей у кожнiй дрiбницi. А тут ще й зад тобi витирають чужi люди. Голомозий чоловiк просунув помiж нами голову. – Пате, – промовив вiн, – ти вже куштував той новий гелевий напiй? Минулого тижня один iз них вибухнув у моему нараменнику. Ще нiчого схожого не бачив. – Нi, Тригу, не куштував. Я надаю перевагу банановi та пляшечцi «Люкозейд».[12 - «Люкозейд» – енергетичний напiй.] – Деззер пив дiетичну колу на трiатлонi «Норвежець».[13 - «Норвежець» – одне з найекстремальнiших змагань iз трiатлону.] То його знудило на висотi три тисячi футiв. Ото ми реготали. Я кволо всмiхнулася. Голомозий зник, i Патрик повернувся до мене, знать з усього, все ще розмiрковуючи над долею Вiлла. – Боже мiй. Подумай про всi тi речi, яких не можна робити… – Вiн похитав головою. – Жодного бiгу, iзди на велосипедi. – Вiн подививсь на мене, нiби щойно до нього дiйшло. – Жодних любощiв. – Та нi, любитись можна. Просто жiнка мае бути зверху. – Тодi ми мали б iз цим клопiт. – Дуже смiшно. – Окрiм того, якщо ти паралiзований нижче вiд шиi, то, думаю… член не працюе так, як треба. Я згадала Алiсiю: «Але я старалася, – сказала вона. – Я справдi старалась. Багато мiсяцiв». – Я впевнена, що де з ким це спрацюе. У всякому разi мае бути якийсь спосiб, якщо… пiдiйти до цього творчо. – Ха! – Патрик ковтнув води. – Запитай його завтра. Слухай, ти казала, що вiн нестерпний. Мабуть, вiн був таким i до нещасного випадку. Можливо, це реальна причина, чому вона кинула його. Ти про це думала? – Не знаю. – Я згадала свiтлину. – Вони здавалися щасливими вкупцi. А проте що ж доводить фотографiя? У мене вдома була свiтлина в рамцi, де я променисто всмiхалась до Патрика, немовби вiн щойно витягнув мене з будiвлi, яка палае, однак насправдi я перед тим назвала його фееричним бовдуром, а вiн iз серцем вiдповiв: «Цур тобi!» Патрик втратив цiкавiсть. – Гей, Джиме… Джиме, ти бачив того нового легкого велосипеда? Щось нормальне? Я дозволила йому змiнити тему, думаючи про те, що сказала Алiсiя. Уявити, як Вiлл вiдштовхуе ii, було легко. Утiм, природно, як когось кохаеш, твое мiсце поруч iз ним, хiба нi? Щоб допомогти вийти з депресii. У хворобi й здоров’i, i таке iнше, га? – Ще щось питимеш? – Горiлку з тонiком… Тонiк без цукру, – додала я, коли вiн здивовано пiдняв брову. Патрик знизав плечима й попрямував до бару. Я стала почуватися трохи винною, що ми обговорюемо мого роботодавця. Надто ж, коли в’явила, що вiн пережив за цей час. Було майже неможливо не роздумувати про iнтимнiшi сторони його життя. Я забулася. Говорили про тренувальнi вихiднi в Іспанii. Я неуважно слухала, поки бiля мене не з’явився Патрик i не пiдштовхнув мене. – Подобаеться? – Що? – Вiкенд в Іспанii. Замiсть вiдпустки в Грецii. Можеш полежати бiля басейну, якщо не в захватi вiд сорокамильного велопробiгу. Ми могли б дiстати дешевi авiаквитки. Через шiсть тижнiв. Тепер, коли ти купаешся в грошах… Я згадала про мiсiс Трейнор. – Не знаю… Навряд чи вони зрадiють, що я так хутко беру вiдгул. – Тодi ти не заперечуватимеш, якщо я поiду? Менi справдi хочеться провести тренування на висотi. Я роздумую про щось бiльше. – Про що бiльше? – Трiатлон. «Екстрим вiкiнг». Шiстдесят миль на велосипедi, бiг – тридцять миль – i хороший довгий заплив у холодних пiвнiчних морях. Про «Вiкiнг» говорили з благоговiнням тi, хто брав у ньому участь, вони носилися зi своiми травмами, як ветерани якоiсь вiддаленоi та надто жорстокоi вiйни. Патрик майже прицмокував з нетерплячки. Я подивилась на свого парубка, наче той справдi був не з цiеi планети. На мить менi здалося, що краще б вiн працював у телепродажах i не мiг проминути автозаправку, не затарившись батончиками «Марс». – Ти справдi збираешся це зробити? – А чом би й нi? Я нiколи не почувався краще. Я подумала про все це додаткове пiдготовлення – нескiнченнi розмови за вагу та вiдстань, фiзичну форму та витривалiсть. Останнiм часом привернути увагу Патрика було досить важко. – Ми можемо зробити це разом, – сказав вiн, хоч ми обое знали, що вiн не вiрив у це. – Я залишаю це на тебе, – вiдповiла я. – Справдi. Не втрачай можливостi. І замовила чизкейк. * * * Якщо я думала, що пiсля вчорашнiх подiй у Гранта-гаусi настане вiдлига, то помилялася. Я привiталася з Вiллом широкою усмiшкою й бадьоро крикнула «Здоров!», та вiн навiть не постарався вiдвернутися од вiкна. – Не найкращий день, – пробурмотiв Натан, одягаючи свое пальто. Це був мерзенний ранок: низьке захмарене небо, за вiкнами порошила мряка, i важко було навiть уявити, що колись iще вигляне сонце. Навiть я в такi днi ставала похмурою. Не дивина, що Вiлл почувався гiрше. Я заходилась коло ранкових справ, раз у раз повторюючи про себе, що все те не мае значення. Хiба вам конче мае подобатися ваш роботодавець? Багатьом людям не подобаеться. Я згадала Тринину зверхницю, серiйну «розлученку» з нещирим обличчям, яка стежила за тим, скiльки разiв моя сестра ходила в туалет, i кидала в’iдливi коментарi щодо роботи ii сечового мiхура, яка, на думку шефинi, виходила за межi розумного. Та й, окрiм того, я вже пропрацювала тут два тижнi. Це означало, що лишилося всього п’ять мiсяцiв i тринадцять робочих днiв. Свiтлини акуратно лежали в нижнiй шухлядi, куди я поклала iх напередоднi. Присiвши навпочiпки, я почала розкладати iх долi та сортувати, оцiнюючи, якi рамцi зможу полагодити. Речi я лагоджу незгiрше. Ще й до всього, як я гадала, це був хороший спосiб убити час. Так минуло хвилин iз десять, коли стриманий хуркiт моторизованого iнвалiдного вiзка попередив мене про Вiллiв приiзд. Вiн став бiля дверей i подививсь на мене. Пiд очима лежали темнi тiнi. Натан казав менi, що iнодi вiн узагалi майже не спить. Я не хотiла думати про те, що вiдчуваеш, коли лежиш уночi в пастцi лiжка, не в змозi вибратися звiдти, а компанiю тобi складають лишень похмурi думки. – Я вирiшила поглянути, чи можна полагодити хоч кiлька рамок, – сказала я, пiднявши одну з них. На знiмку вiн вправлявся в банджi-джампiнгу. Я намагалася бути життерадiсною (Йому потрiбен хтось оптимiстичний, хтось позитивний.). – Навiщо? Я заклiпала. – Ну… Я подумала, що деякi ще можна врятувати. Ось принесла iз собою клей для дерева, якщо ви дасте згоду лагодити iх. А може, хочете замiнити iх, тодi я збiгаю в мiсто пiд час моеi обiдньоi перерви й пошукаю iншi. Ми можемо поiхати разом, якщо забажаете… – Хто вам сказав iх лагодити? Вiн непохитно дивився на мене. «Ой-ой-ой», – подумала я. – Я… Я просто намагаюсь допомогти. – Ви хотiли виправити те, що я зробив учора. – Я… – Знаете що, Луiзо? Було б непогано, хоча б раз, щоби хтось звернув увагу на те, чого хочу я. Розбитi фотографii – не е нещасний випадок. Це не спроба радикальних змiн дизайну iнтер’еру. Я просто не хочу бiльше iх бачити. Я звелася на ноги. – Менi дуже шкода. Я не думала, що… – Ви думали, що знаете краще. Кожен гада, що знае, що менi потрiбно: «Поставмо знову тi клятi фотографii. Бiдний калiка матиме, на що дивитись». Я не хочу, щоб цi клятi фотографii дивились на мене щоразу, як я, застрягши в своему клятому лiжку, чекаю, поки хтось прийде й витягне мене. Зрозумiло? Як гадаете, це може дiйти до вас? Я важко ковтнула. – Я не збиралася лагодити ту, де ви з Алiсiею. Я не настiльки дурна… Я просто подумала, що через якийсь час ви… – О Боже, – вiдвернувшись од мене, проказав вiн iдко. – Позбавте мене психотерапii. Просто йдiть i читайте вашi журнальчики чи що там ще ви робите, коли не заварюете чай. Моi щоки палали. Я спостерiгала, як вiн, маневруючи, в’iжджае у вузький коридор, i викрикнула, перш нiж подумала, що роблю: – Не конче поводитись як вiслюк. Слова пролунали в застиглому повiтрi. Інвалiдний вiзок зупинився. По довгiй паузi Вiлл дав заднiй хiд i спроквола повернувсь до мене обличчям, тримаючи руку на маленькому джойстику. – Що? Я дивилась на нього, мое серце калатало. – Ви кепсько повелися зi своiми друзями. Гаразд. Можливо, вони це заслужили. Однак я день при днi щосили стараюся зробити все, що можу. Тому була б дуже вдячна, якби ви не псували менi життя, як це робите iншим. Очi Вiлла трохи розширилися. По якiмсь часi вiн знову заговорив: – А якщо я скажу вам, що не хочу вас тут бачити? – Ви мене не наймали. Я працюю у вашоi матерi. І, поки вона не скаже менi, що я тут не потрiбна, я залишаюся. Не тому, що я надто турбуюся про вас чи менi до вподоби ця дурна робота або я хочу так чи iнак змiнити ваше життя, а тому, що менi потрiбнi грошi. Зрозумiло? Менi справдi потрiбнi грошi. Вираз обличчя Вiлла Трейнора не надто змiнився, та, схоже, я побачила в його очах подив, неначе вiн не звик, що з ним не погоджуються. «Чорт, – подумала я, коли усвiдомила, що зробила. – Цього разу я справдi все зiпсувала». Проте Вiлл просто дивився на мене. Я не вiдверталася. Тодi вiн ледь помiтно зiтхнув, наче збирався сказати щось неприемне. – Вiдверто, – мовив вiн i розвернув вiзок. – Просто покладiть фотографii в нижню шухляду, добре? Усi. І, хуркочучи, вiн поiхав геть. 5 Коли тебе катапультуе в цiлком нове життя чи, принаймнi, штовхае в чуже життя настiльки щiльно, що твое обличчя немов притискаеться до iхнього вiкна, це змушуе тебе переглянути свое розумiння того, хто ти. Чи ким здаешся iншим людям. Для моiх батькiв за чотири короткi тижнi я стала на кiлька рiвнiв цiкавiшою. Тепер я була провiдником в iнший свiт. Моя мати, зокрема, щодня розпитувала мене про Гранта-гаус i його побут, мов той зоолог, який докладно вивчае якусь недовiдому, нову iстоту й середовище ii проживання. «Мiсiс Трейнор використовуе ллянi серветки пiд час кожного прийому iжi? – питала вона. – Як думаеш, вони пилосмочать щодня, як i ми? Що вони роблять з картоплею?» Вона проводжала мене вранцi, суворо наказуючи дiзнатися, якою маркою туалетного паперу вони користуються або чи використовують простирадла з полiкотону. Те, що часто я не могла це згадати, було для неi джерелом великого розчарування. Моя мама була потай переконана, що мажори живуть як свинi, вiдтодi як я, шестирiчна, розказала iй про шкiльного друга, чия мати не дозволяла нам гратися в iхнiй залi, мовляв, тому, що ми пiднiмемо пилюку. Коли я приходила додому й рапортувала: «Так, собацi справдi вiльно iсти на кухнi» або «Нi, Трейнори не миють переднiй ганок щодня», як це робила моя мама, вона складала губи бантиком, скоса поглядала на батька й кивала з тихим задоволенням, немовби я щойно потвердила все, що вона думала про неохайнiсть вищих кiл. Залежнiсть батькiв вiд мого доходу чи, можливо, iхне розумiння того, що насправдi я не люблю свою роботу, означало наступне: в будинку до мене почали ставитися з повагою. Утiм, змiнилося не так багато: що стосувалося батька, то вiн перестав називати мене «товста гузниця», а щодо мами, то тепер, коли я верталась додому, як велося, мене чекала чашка чаю. Для Патрика й моеi сестрицi я не змiнилася – як i ранiше, була об’ектом для глузувань, обiймiв, поцiлункiв чи причиною подутись. Я теж не вiдчувала змiн. Мiй вигляд не змiнився, одягалась я й досi, як мовляла Трина, так, немов брала участь у бiйцiвському герцi в благодiйнiй крамницi. Я не здогадувалася, що думають про мене мешканцi Гранта-гаусу. Вiлл був байдужливий, а в Натанових очах, знать з усього, я поставала як остання з довгоi вервечки найманих доглядальниць. Вiн мав зичливу вдачу, але тримався дещо на вiдстанi. Здавалося, вiн не був певен, що я там надовго. Мiстер Трейнор ввiчливо менi кивав, коли ми перетинались у передпокоi, iнколи запитував мене, як я добралася й чи добре менi тут працюеться. Сумнiваюся, що вiн упiзнав би мене, якби його менi представили в iнших декорацiях. А для мiсiс Трейнор, о Боже, для мiсiс Трейнор, я, схоже, була найдурнiша та найбезвiдповiдальнiша людина на всiй земнiй кулi. Усе почалося з фоторамцiв. Нiщо в цьому будинку не лишалося непомiченим для мiсiс Трейнор, i я мала б знати, що розгром рамцiв квалiфiкуватиметься як землетрус. Вона розпитувала мене, на скiльки точно часу я покинула Вiлла самого, що стало причиною, як швидко я прибрала той безлад. Насправдi вона не критикувала мене, бо була занадто шляхетна, щоб навiть пiдвищити голос, але те, як вона повiльно клiпала очицями, слухаючи моi вiдповiдi, та ii коротке мугикання пiд час моеi розповiдi сказали менi все, що я хотiла знати. Для мене не стали несподiванкою слова Натана про те, що вона – мировий суддя. Мiсiс Трейнор гадала, що краще менi не покидати Вiлла самого так довго наступного разу, хоч би якою нiяковою здавалась ситуацiя, гм… Вона радила менi не ставити речi так близько до краю, коли наступного разу я витиратиму пил, адже iх можна випадково скинути долi, гм… (Схоже, вона волiла вiрити, що це був нещасний випадок.) Мiсiс Трейнор змусила мене почуватися заплiшеною дурепою, i, вiдповiдно, я ставала такою, коли та була поруч. Вона завжди заходила саме тодi, коли я щось упускала на пiдлогу чи боролася з регулятором плитки абощо. А коли я заходила знадвору, несучи дрова, вона стояла в передпокоi з дещо роздратованим виглядом, немов мене не було набагато бiльше часу, нiж насправдi. Дивно, але ii ставлення дошкуляло менi бiльше, нiж грубiсть Вiлла. Кiлька разiв я навiть хотiла запитати ii прямо, що не так. «Ви сказали, що наймаете мене через мое ставлення до життя, а не через професiйнi навички, – хотiла сказати я. – Ну, от я й веселюся що Божий день. Бадьора, як ви й хотiли. То в чому ж ваш клопiт?» Але Камiлла Трейнор не з тих жiнок, яким можна сказати таке. Та й, окрiм того, у мене було таке вiдчуття, що нiхто в цiм будинку нiколи нiчого в живi очi не говорить. «Лiлi, наша остання дiвчина, мала доволi розумну звичку використовувати цю каструлю на два овочi вiдразу» – означало «Ти створюеш забагато безладу». «Вiлле, може, ти хочеш чаю?» – насправдi означало «Не знаю, що тобi й сказати». «Гадаю, менi треба упорядкувати деякi документи» – означало «Ти грубiяниш, тому я збираюся вийти з кiмнати». Усе це вимовлялося зi злегка болючим виразом, i тонкi пальцi перебирали ланцюжок iз розп’яттям. Вона була така стримана, така розсудлива. Поруч iз мiсiс Трейнор моя мама скидалась на Емi Вайнгаус. Я ввiчливо всмiхалася, удавала, що нiчого не помiтила й виконувала роботу, за яку менi платили. Або, принаймнi, намагалася. – Чому, чорт би вас узяв, ви намагаетеся пiдсунути менi моркву? Я подивилась на тарiлку. Я спостерiгала за телеведучою та розмiрковувала, чи не пофарбувати менi волосся в такий самий колiр. – Що? Нi. – Намагаетеся. Ви розiм’яли ii та домiшали до соусу. Я бачив на власнi очi. Я почервонiла: так воно й було. Я сидiла й годувала його, тим часом як обойко краем ока дивилися обiднi новини. На обiд були ростбiф i картопляне пюре. Мiсiс Трейнор велiла менi покласти на тарiлку три види овочiв, хоча Вiлл досить чiтко сказав, що сьогоднi вiн не хоче овочiв. Напевне, вся iжа, яку менi загадали приготувати, була збалансована до найменшоi подрiбницi. – Чому ви намагаетесь запхати в мене моркву? – Я не намагаюся. – Отже, моркви тут немае? Я дивилась на дрiбнi помаранчевi шматочки. – Ну, добре… Є. Вiн чекав, пiдвiвши брови. – Гм… Я просто подумала, що овочi будуть вам кориснi. Почасти я робила це з поваги до мiсiс Трейнор, почасти – через звичку. Я звикла годувати Томаса, переминаючи овочi в пюре та ховаючи його пiд купами картоплi або в макаронах. Кожен шматочок, який ми впихали в нього, здавався невеличкою перемогою. – Поговорiмо вiдверто. Ви вважаете, чайна ложка моркви полiпшить якiсть мого життя? В устах Вiлла Трейнора це звучало досить нерозумно. Проте я навчилась не здаватися оторопiлою, хоч би що Вiлл сказав чи зробив. – Я вас зрозумiла, – спокiйно вiдповiла я. – Бiльше цього не робитиму. Коли ж разом, нi з цього нi з того, Вiлл Трейнор розсмiявся. Зайшовся смiхом, неначе й сам цього не сподiвався. – На Бога! – Вiн похитав головою. Я витрiщилась на нього. – Що, чорт його бери, ви ще понапихували в моi страви? А далi ви проситимете мене вiдкрити тунель, щоб мiстер Поiзд доставив трохи перетертоi брюссельськоi капусти на чортову станцiю пiд назвищем Шлунок? Я обдумувала це десь iз хвилину. – Нi, – сказала я з байдужiстю на обличчi. – Я маю справу лише з мiстером Виделкою. Мiстер Виделка на поiзд не схожий. Це кiлька мiсяцiв до того дуже переконливо довiв менi Томас. – Вас до цього пiдштовхнула моя мати? – Нi. Послухайте, Вiлле, менi шкода. Я просто… не подумала. – Неначе це вперше. – Гаразд, гаразд. Я заберу кляту моркву, якщо вона справдi вас так засмучуе. – Мене засмутила не чортова морква, а те, що ii пiдмiшуе в мою iжу божевiльна, яка звертаеться до столових приборiв словами «мiстер i мiсiс Виделки». – Це був жарт. Слухайте, давайте я заберу моркву, i… Вiн одвернувся вiд мене. – Я бiльше нiчого не хочу. Просто зробiть менi чашку чаю. – І коли я вже вийшла з кiмнати, вiн крикнув навздогiнцi: – І не намагайтесь пiдмiшати туди чортiв кабачок. Натан увiйшов, коли я закiнчувала мити посуд. – Вiлл у доброму гуморi, – мовив вiн, коли я передала йому чашку. – Справдi? – Я iла бутерброди на кухнi. Надворi було дуже холодно, i останнiм часом будинок не здавався менi таким недружнiм, як колись. – Вiн сказав, що ти намагаешся отруiти його. Але говорив це… знаеш… у хорошому сенсi. Я вiдчула незвичну радiсть вiд цих слiв. – Так… добре… – промовила я, намагаючись приховати своi емоцii. – Дай менi час. – Вiн навiть трохи розговорився. Бувало, тижнями нiчого майже не говорить, а тут протягом останнiх кiлькох днiв вiн, на диво, в настроi перекинутися кiлькома словами. Я згадала, як Вiлл сказав менi, якщо я не перестану свистiти, вiн буде змушений переiхати мене вiзком. – Думаю, його уявлення про балакучiсть трохи вiдрiзняеться вiд мого. – Ну, ми трохи поговорили про крикет. І, маю тобi сказати, – Натан знизив голос, – близько тижня тому Мiсiс Тi розпитувала мене, чи ти справляешся. Я сказав, що ти працюеш дуже професiйно, хоча знав, вона питала не про те. А вчора вона прийшла й сказала, що чула, як ви смiялися. Я пригадала вчорашнiй вечiр. – То вiн з мене смiявся, – сказала я. Вiлловi стало смiшно, тому що я не знала, що таке песто. Я сказала йому, що на вечерю – макарони, присмаченi зеленим соусом. – Ой, та iй про це байдуже. Просто вiн давно вже нi з чого не смiявся. Це була правда. Вiлл i я, здавалося, знайшли легший спосiб бути поруч одне одного. Переважно це вiдбувалося так. Вiн говорив менi грубощi, й подеколи я теж вiдповiдала грубiстю. Вiн казав менi, що я чимось не догодила йому, а я вiдповiдала, що вiн мiг би краще попрохати, якби йому було небайдуже. Вiн кляв мене, називав колькою в гузницi, а я вiдказувала, най спробуе побути без цiеi кольки й подивиться, чи надовго його стане. Усе це було трохи вдавано, та, мабуть, нас обох влаштовувало. Інодi навiть здавалося, що Вiлловi легше вiд того, що хтось готовий бути з ним грубим, заперечувати йому або сказати, що вiн жахливо поводиться. Таке було вiдчуття, що пiсля нещасного випадку всi ходили бiля нього навшпиньки, хiба окрiм Натана, до якого Вiлл, здавалося, автоматично ставився з повагою i хто, так чи iнакше, був нечутливий до будь-яких його гострих зауваг. Натан був броньованою машиною в людськiй подобi. – Просто постарайся стати мiшенню для його кпинiв, добре? Я поставила свою чашку в зливальницю. – Навряд чи з цим будуть проблеми. Іншою великою змiною, крiм атмосфери в будинку, було те, що Вiлл не прохав мене дати йому спокiй так часто, як колись, i кiлька разiв пополуднi навiть пропонував менi залишитися й подивитися з ним фiльм. Я не надто заперечувала, коли то був «Термiнатор», хоч бачила всi його частини, але коли вiн показав менi французький фiльм iз субтитрами, я кинула погляд на обкладинку й сказала, що цього разу я пропущу перегляд. – Чому? Я стенула плечима. – Не люблю фiльми з субтитрами. – Це те саме, якби ви сказали, що вам не до смаку фiльми з акторами в них. Не смiшiть мене. Що саме вам не подобаеться? Той факт, що потрiбно щось прочитати, а не тiльки дивитися? – Менi просто не подобаються iншоземнi фiльми. – Пiсля чортового «Мiсцевого героя» решта фiльмiв була iншоземна. Чи ви думали, що Голлiвуд – передмiстя Бiрмiнгема? – Смiшно. Вiн не мiг повiрити, коли я призналася, що нiколи не бачила фiльм iз субтитрами. Просто вечорами зазвичай пульт вiд телевiзора привласнювали моi батьки, а в Патрика було таке саме бажання дивитись iншоземний фiльм, як i записатися на вечiрнi курси для в’язання гачком. Мультиплекс у найближчому до нас мiстi показував найновiшi бойовики й романтичнi комедii, проте був ущерть заповнений пiдлiтками в толстовках iз каптурами, тож бiльшiсть жителiв примiськоi зони рiдко його вiдвiдувала. – Луiзо, ви повиннi подивитися цей фiльм. По сутi, я наказую вам це зробити. – Вiлл вiд’iхав назад i кивнув у бiк м’якого крiсла. – Там. Сiдайте туди. І не рухайтеся, поки все не скiнчиться. Нiколи не дивилася фiльм iншоземною мовою. Боже-боже, – пробурмотiв вiн. Це був старий фiльм про горбаня, який успадкував будинок у сiльськiй мiсцевостi Францii. Вiлл сказав, що фiльм знято за знаменитою книжкою, але я навiть нiколи не чула про неi. Першi двадцять хвилин я трохи метушилася, мене дратували субтитри i я думала, чи не розлютиться Вiлл, якщо сказати йому, що менi потрiбно в туалет. А потiм щось сталося. Я перестала думати про те, як важко слухати й читати одночасно, забула про Вiллiв прийом таблеток i про те, що мiсiс Трейнор може подумати, що я байдикую, i стала переживати за горопаху та його сiм’ю, яких ошукали недобросовiснi сусiди. Ще до того, як горбань помер, я тихо ридала, промокаючи соплi рукавом. – Отже… – Вiлл з’явився поруч i лукаво подививсь на мене. – Вам зовсiм не сподобалося. Я звела очi й здивовано завважила, що надворi вже темно. – Тепер зловтiшатиметесь, еге? – промурмотiла я, потягнувшись до коробки з хустинками. – Трохи. Я просто вражений, що на такий зрiлий вiк – скiльки там вам?… – Двадцять шiсть. – Двадцять шiсть рокiв, i ви нiколи не дивилися фiльм iз субтитрами. – Вiн спостерiгав, як я витирала очi. Я глянула на хустинку й зрозумiла, що витерла всю туш. – Не знала, що це обов’язково, – пробурчала я. – Гаразд. То що, Луiзо Кларк, ви робите у вiльний час, якщо не дивитесь фiльми? Я стиснула в руцi хустинку. – Хочете знати, що я роблю поза роботою? – Це ви наполягали, що нам варто краще пiзнати одне одного. Отож, розкажiть менi про себе. З такого його тону нiколи не можна було мати певнiсть, що вiн не кпить iз вас. Я чекала вiдплати. – Чому? – запитала я. – Чому це ви раптом зацiкавилися? – О, на Бога! Невже ваше життя – державна таемниця? – Здавалося, вiн починав дратуватися. – Не знаю… – сказала я. – Ходжу випити в паб. Трохи дивлюся телевiзор. Спостерiгаю, як бiгае мiй парубок. Нiчого незвичайного. – Ви спостерiгаете, як ваш парубок бiгае. – Так. – Але не бiгаете сама. – Нi. Я… – глянула на своi груди, – не створена для цього. Вiн усмiхнувся. – Що ще? – Про що ви? – Хобi. Подорожi. Мiсця, у яких ви любите бувати. Вiн скидався на мого викладача з професiйноi пiдготовки. Я намагалася думати. – Немае в мене захоплень. Трохи читаю. Люблю гарний одяг. – Зручно, – сказав вiн сухо. – Ви самi запитали. Справжнiх хобi в мене немае, – почала я захищатися. – Нiчого такого не роблю, зрозумiло? Я працюю, а потiм iду додому. – Де ви живете? – По той бiк замку. Ренфрю-роуд. Вiн спантеличено глянув на мене. Аякже! Мiж двома сторонами замку цiле провалля! – Це неподалiк шосе з роздiлювальною смугою. Поруч iз Макдональдсом. Вiн кивнув, хоча я не була впевнена, що вiн насправдi мене розумiв. – А вiдпустки? – Я була в Іспанii. З Патриком. Моiм парубком, – додала я. – У дитинствi ми iздили тiльки в Дорсет. Або в Тенбi. Моя тiтка живе в Тенбi. – А що ви хочете? – Що я хочу? – Вiд життя. Я заклiпала. – Це вже особисте. – Менi байдуже до подробиць. Не варто вдаватись до психоаналiзу. Я просто запитую, що ви хочете. Одружитися? Народити карапузiв? Мрiете про кар’еру? Хочете подорожувати свiтом? Настала довга пауза. Думаю, я знала, що моя вiдповiдь розчаруе його, ще до того, як промовила: – Не знаю. Я нiколи не думала про це. У п’ятницю ми поiхали в лiкарню. Я рада, що не знала про Вiллiв вiзит до лiкаря ранiше, бо провела б безсонну нiч, переживаючи, як вiдвезти його. Я вмiю кермувати, так. Але десь так само, як i балакати французькою. Еге ж, я здала вiдповiдний iспит. Однак по тому не використовувала цю навичку частiше, нiж раз на рiк. Думка про те, що потрiбно посадити Вiлла з його вiзком у пристосований до цього мiкроавтобус i успiшно доставити його в сусiдне мiсто, жахала мене. Декiлька тижнiв я прагнула вирватися з цього будинку пiд час робочого дня. А теперечки я зробила б усе, аби не виходити надвiр. Його лiкарняну картку я знайшла серед тек з матерiалами про його здоров’я: великих товстих швидкозшивачiв iз назвиськами «Транспорт», «Страхування», «Життя з iнвалiднiстю» та «Вiзити до лiкарiв». Я схопила картку й перевiрила, чи справдi там сьогоднiшня дата. Я досi сподiвалася, що Вiлл помилився. – Ваша мама також поiде? – Нi. Вона не iздить зi мною в лiкарню. Я не могла приховати свое здивовання. Гадала, вона контролюе всi аспекти синового лiкування. – Колись iздила, – додав Вiлл. – Та ми домовились. – А Натан iде? Я стояла перед ним навколiшки. Я так нервувалася, що впустила частину обiду йому на колiна й тепер марно намагалася витерти це. Добра частина його штанiв промокла наскрiзь. Вiлл нiчого не сказав, лише попрохав, щоб я перестала вибачатись, але це не допомогло, я й далi дуже нервувалася. – Чому питаете? – Так, просто. – Я не хотiла, щоб вiн знав, як менi було боязко. Майже весь ранок – звичайно о цiй порi я прибираю – я провела, читаючи та перечитуючи iнструкцiю з експлуатацii пiдйомника, але досi боялась тiеi митi, коли вiзьму на себе вiдповiдальнiсть пiдняти Вiлла на два фути в повiтря. – Годi, Кларк. У чому клопiт? – Гаразд. Я просто… просто подумала, що було б легше, якби першого разу тут був хтось, хто в цьому добре тямить. – На вiдмiну вiд мене, – сказав вiн. – Я не це мала на увазi. – Бо навряд чи я щось знаю про власне здоров’я? – Ви вмiете керувати пiдйомником? – вiдкрито запитала я. – Ви зможете сказати менi, що саме я маю робити? Вiлл не зводив з мене очей. Якщо вiн i хотiв дошкулити менi, то, здавалося, передумав. – Слушна заувага. Так, вiн iде. Зайва пара рук не завадить. Та й до всього, як вiн буде поруч, ви так не нервуватиметеся. – А я й не нервуюсь. – Я бачу. – Вiн глянув на своi колiна, якi я й досi терла шматком тканини. Соусу до макаронiв я позбулася, але штани промокли. – Тепер скажуть, що в мене немае держави. – Я не закiнчила. – Я вмикнула фен i напрямила насадку йому нижче вiд живота. Коли гаряче повiтря вдарило його брюки, вiд здивування вiн звiв брови. – Гаразд, – сказала я. – Я теж не планувала так проводити полудень п’ятницi. – Ви напруженi? Я вiдчувала, як вiн вивчае мене. – О, розслабтеся, Кларк. Це ж на мое природження спрямовано струмiнь гарячого повiтря. Я не вiдповiла. Його голос перекривав гудiння фена. – Та облиште ви, що гiрше може статися, хiба опинюся в iнвалiдному вiзку? Можливо, це звучить нерозумно, але я не могла не розсмiятися. «Невже насправдi Вiлл намагаеться мене трохи пiдбадьорити?» Зовнi автомобiль здавався звичайним, але коли заднi пасажирськi дверцята вiдчинялися, долi опускався пандус. Пiд Натановим наглядом я скерувала Вiллiв зовнiшнiй вiзок (вiн мав окремий вiзок для подорожей) прямо на пандус, перевiрила електричне фiксоване гальмо та запрограмувала вiзок на повiльний пiдйом у автомобiль. Натан ковзнув на друге пасажирське сидiння, пристебнув Вiлла й зафiксував колеса. Намагаючись стримати тремтiння рук, я зняла авто з ручного гальма й поволi рушила до лiкарнi. Вiд’iхавши вже далеко вiд дому, я глянула на Вiлла. Вiн якось принишк, напружив пiдборiддя й неначе скулився. Надворi було холодно, тож ми з Натаном старанно закутали його шарфом i вдягнули в тепле пальто, та, схоже було, почувався вiн усе одно не дуже комфортно. Щоразу, дивлячись у дзеркало заднього виду (а це траплялося частенько), я боялася, що вiзок може зiрватися з крiплень, хоч поряд i був Натан, вiн дививсь у вiкно з непроникним виразом обличчя. Навiть коли я зупинялась чи рiзко пригальмовувала, що було кiлька разiв, вiн просто злегка кривився й чекав, поки я зараджусь з усiм. Коли ми пiд’iхали до лiкарнi, я вся була вкрита тонким шаром поту. З переляку я тричi об’iхала автопаркованку лiкарнi, шукаючи якнайбiльше паркувальне мiсце, поки не вiдчула, що чоловiкам уриваеться терпець. Лише тодi я опустила пандус i Натан допомiг Вiлловi виiхати на асфальт. – Гарна робота. – Натан вийшов з автомобiля й поплескав мене по спинi, щоправда, менi важко було повiрити в його слова. Є речi, яких ви не помiтите, поки не супроводжуватимете когось в iнвалiдному вiзку. Наприклад, страшнi тротуари, що рябiють погано полатаними вибоями чи просто нерiвнi. Повiльно йдучи поруч iз Вiллом, який iхав самостiйно, я помiчала, як кожна крива плитка змушувала його здригатися вiд болю або як часто вiн намагавсь обережно керувати бiля якоiсь потенцiйноi перешкоди. Натан удав, що не помiчае цього, але я бачила, що вiн також спостерiгав. Вiлл похмуро, але вперто рухався вперед. Інша рiч, наскiльки безцеремонна бiльшiсть водiiв. Вони припарковувались бiля виiздiв на тротуар або так близько, що на iнвалiдному вiзку нiяк не переiдеш дорогу. Шокована, я кiлька разiв навiть хотiла залишити грубу записку за склоочисником, одначе Натан i Вiлл, здавалося, звикли до цього. Натан показав пiдхоже мiсце, i ми, ставши нарештi обабiч Вiлла, перейшли дорогу. Вiлл не промовив жодного слова, вiдтодi як вийшов iз дому. Сама лiкарня була невисока блискуча будiвля, а бездоганний вестибюль бiльше скидався на модерновий готель, можливо, завдяки приватному страхуванню. Я затрималась позаду, поки Вiлл називав адмiнiстраторовi свое iм’я, а потiм пiшла за ним i Натаном по довгому коридору. Натан нiс величезний нараменник, у якому помiстилося все, що Вiлловi могло придатися пiд час його короткого вiзиту, вiд склянок до запасного одягу. Того ранку вiн упакував його при менi, докладно розповiдаючи про всi можливi непередбаченi випадки. – Ще добре, що ми не надто часто це робимо, – сказав вiн тодi, помiтивши подив на моему обличчi. До лiкаря з Вiллом я не пiшла. Ми з Натаном сидiли на стiльцях бiля кабiнету консультанта. Лiкарнею тут не пахло, а на вiкнi у вазi стояли свiжi квiти. Не якiсь звичайнi квiтки. Величезнi екзотичнi рослини, назви яких я не знала, були майстерно зiбранi в лаконiчнi букети. – Що вони там роблять? – запитала я, коли минуло десь iз пiвгодини. Натан вiдiрвав очi вiд книжки. – Це просто його черговий пiврiчний огляд. – Щоб побачити, чи йому кращае? Натан вiдклав книжку. – Йому не кращае. Це пошкодження спинного мозку. – Але ти проходиш iз ним фiзiотерапiю й таке iнше. – Я намагаюся пiдтримувати його фiзичний стан, щоб не атрофувалися м’язи, не вимивався кальцiй з кiсток, а в ногах не застоювалася кров тощо. Коли вiн знову заговорив, його голос був лагiдним, наче вiн боявся розчарувати мене. – Вiн не ходитиме, Луiзо. Це вiдбуваеться тiльки в голлiвудських фiльмах. Ми просто намагаемося зняти бiль i пiдтримувати тi рухи, на якi вiн iще здатний. – І Вiлл робить усе те? Оту фiзiотерапiю. Здаеться, вiн не хоче робити нiчого з того, що я пропоную. Натан скривився. – Робить, але, думаю, серце його на це вже не пристае. Коли я з ним познайомився, вiн був досить рiшуче настроений. Вiлл багато досягнув у реабiлiтацiйному осередку, але коли минув рiк без полiпшення, думаю, йому стало важко вiрити, що в цьому е сенс. – Як думаеш, варто йому старатися? Натан дивився в пiдлогу. – Щиро сказати? У нього квадриплегiя С 5/6. Тобто, нiчого не працюе нижче вiд цього мiсця… – Вiн поклав руку на верхню частину грудей. – Спинний мозок i досi не навчилися вiдновлювати. Я втупилась у дверi, пригадуючи Вiллове обличчя, коли ми iхали при зимовому сонячному свiтлi, та сяюче обличчя чоловiка на лижному вiдпочинку. – Але ж постiйно стаються медичнi вiдкриття, так? Я про те, що… може… десь i над цим працюють. – Це дуже хороший шпиталь, – рiвно промовив вiн. – Є життя, е надiя, еге? Натан подивився на мене, потiм на книжку. – Авжеж, – сказав вiн. О третiй за чверть Натан переконав мене пiти по каву. Вiн сказав, що вiзит може забрати ще трохи часу й що вiн триматиме оборону, поки я не повернусь. Я трохи забарилася в приймальнi, погортала журнали в газетному кiоску, помилувала на шоколаднi батончики. Як i можна було сподiватися, намагаючись знайти дорогу назад, я заблукала й кiлька разiв розпитувалася в медсестер, двi з яких нiчим менi навiть не могли зарадити. Коли я повернулася з кавою, що вже вистигала, коридор був порожнiй. Наблизившись, побачила, що дверi консультанта прочиненi. Я завагалась, але знову згадала мiсiс Трейнор, голос якоi постiйно лунав у моiх вухах, дорiкаючи менi, що покинула Вiлла, а я знову це зробила. – Отже, побачимося за три мiсяцi, мiстере Трейнор, – сказав хтось. – Я змiнив дозування цих антиспазматичних лiкiв i простежу, щоб вам передзвонили з результатами аналiзiв. Напевно, в понедiлок. – А цi я можу купити в аптецi внизу? – почувся голос Вiлла. – Так. Ось. І оцi теж можете докупити тут, – промовила жiнка. – Забрати цю теку? Вони збирались виходити. Я постукала, й менi дозволили увiйти. Двi пари очей повернулися в мiй бiк. – Перепрошую, – сказав консультант, пiдхоплюючись зi стiльця. – Я думав, це фiзiотерапевт. – Я Вiллова… помiчниця, – промовила я, зупинившись бiля дверей. Нахиливши Вiлла вперед, Натан одягав його в сорочку. – Пробачте, я подумала, ви вже закiнчили. – Дайте нам ще хвилину, добре, Луiзо? – пролунав у кабiнетi рiзкий голос Вiлла. Бурмочучи своi вибачення, я позадкувала червонiючи. Мене вразив не вигляд голого Вiллового тiла, худого i в шрамах. Не роздратований дещо погляд консультанта – так само мiсiс Трейнор дивилася щодня на мене, щоб я вiдчувала, що я й досi та сама незграбна iдiотка, навiть якщо й заробляю найвищу погодинну ставку. Нi, мене вразили багряно-червонi лiнii на зап’ястках Вiлла: довгi, кривi шрами, якi не можна було приховати, хоч би як швидко Натан опускав Вiлловi рукави. 6 Снiг зiрвався так раптово, що вийшла я з дому пiд яскравим блакитним небом, а менш як за пiвгодини вже проходила повз замок, який здавався оздобою для торта, вкритою товстим шаром бiлоi поливи. Тихою ходою я пленталася по дорiжцi. Пальцi нiг заклякли, i я тремтiла в своему занадто тонкому шовковому китайському плащику. Вихор великих бiлих снiжинок з’являвся з металево-сiрого безмежжя, майже заступаючи Гранта-гаус, приглушуючи звуки й неприродно сповiльнюючи темп свiту. За акуратно пiдстриженим живоплотом зi знайомою обережнiстю iхали автомобiлi, на тротуарах ковзали та вищали пiшоходи. Я натягнула шарф на носа й пошкодувала, що не взула та не вдягла щось бiльш пiдхоже, як балетки й коротку оксамитову сукню. На мое здивовання, дверi вiдчинив не Натан, а Вiллiв батько. – Вiлл у лiжку, – сказав вiн, зиркнувши вгору з-пiд навiсу. – Щось йому недобре. Я саме думав викликати лiкаря. – А де Натан? – Цей ранок у нього вiльний. Чом це мало статися сьогоднi? Клята медсестра з агенцii зайшла лише рiвно на шiсть секунд. Якщо й далi снiжитиме, не знаю, що ми робитимем. Вiн стенув плечима, неначе тут нiчим уже не зарадиш, i зник у коридорi, либонь, вiдчуваючи полегшення, що зняв iз себе вiдповiдальнiсть. – Ви ж знаете, що йому потрiбно, еге? – гукнув вiн через плече. Я зняла плащ i туфлi, а що знала – мiсiс Трейнор у судi (вона позначала дати в календарi на Вiлловiй кухнi), то поклала своi мокрi шкарпетки на радiатор, щоб висохли. У кошику з чистою бiлизною була пара Вiллових шкарпеток, i я iх надiла. На менi вони здавались до смiху завеликi, але мати теплi сухi ноги було справжнiм раем. Вiлл не вiдреагував, коли я гукнула його. Я приготувала йому напiй, тихо постукала й просунула голову за дверi. У тьмяному свiтлi я розгледiла силует пiд ковдрою. Вiлл мiцно спав. Я ступила крок назад, зачинила за собою дверi й заходилась бiля своiх повсякденних справ. Моя мати, здавалося, дiставала майже фiзичне задоволення вiд добре впорядкованого будинку. Увесь мiсяць я щодень пилосмочила й прибирала, та нiяк не розумiла, в чому тут привабливiсть. Я мала пiдозру, що в моему життi так i не настане той час, коли я не прагнутиму перекласти це на когось iншого. Утiм, такого дня, як сьогоднi, коли Вiлл був прикутий до лiжка й зовнiшнiй свiт, здавалося, завмер, я вiдчула якусь медитативну насолоду, прибираючи кожен закуток флiгеля. Витираючи пил i полiруючи меблi, я переносила iз собою з кiмнати в кiмнату радiо, притишивши звук до найменшого, щоб не турбувати Вiлла. Вiд часу до часу я зазирала до нього, щоб переконатися, що вiн дихав, i лише близько першоi години, коли Вiлл так i не пiдвiвся, затривожилася. Я заповнила кошик дровами. Помiтила, що снiгу намело вже кiлька дюймiв. Зробила Вiлловi свiжий напiй, а потiм постукала. Вiдтак постукала ще раз, уже голоснiше. – Так, – його голос був прихриплим, немов я тiльки-но розбудила його. – Це я, – i, не почувши вiдповiдi, додала: – Луiза. Можна ввiйти? – Навряд чи я тут танець семи покривал[14 - Танець семи покривал – спокусливий танець, який Саломея танцювала перед Іродом. Автор термiна – Оскар Вайлд.] танцюю. У кiмнатi було темно, вiкна й досi затуляли штори. Я ввiйшла й почекала, поки очi звикнуть. Вiлл лежав на боцi, зiгнувши руку, наче намагався трохи пiдвестися, як i ранiше, коли я заглядала до нього. Інодi якось забувалося, що вiн не в змозi перевернутися самостiйно. Його волосся стирчало в один бiк, а пухова ковдра була акуратно пiдiткнута. Кiмнату наповнював запах теплого немитого чоловiчого тiла, не вiдразливий, але таки трохи дивний, як для початку робочого дня. – Чим я можу допомогти? Дати вам напiй? – Менi треба змiнити положення. Я поставила напiй на комод i пiдiйшла до лiжка. – Що… менi потрiбно зробити? Вiн обережно ковтнув, наче це було боляче. – Пiднiмiть i повернiть мене, потiм пiднiмiть бильце лiжка. Сюди… – Вiлл кивком попрохав мене наблизитися. – Вiзьмiть мене попiд руки, з’еднайте iх за спиною та потягнiть назад. Притиснiть спину до лiжка, щоб не травмувати поперек. Менi було трохи дивно. Я обiйняла його: Вiллiв запах заповнив моi нiздрi, його тепла шкiра торкалась моеi. Ще ближче я могла б бути, лише якби почала покусувати його вухо. Вiд цiеi думки я мало не зайшлася iстеричним смiхом, але опанувала себе. – Що? – Нiчого. – Я вдихнула, з’еднала руки й прилаштовувалася, поки не вiдчула, що надiйно його тримаю. Вiн був ширшим, нiж я гадала, й трохи важчим. І на рахунок три я потягнула його назад. – О Боже! – вигукнув вiн менi в плече. – Що? – Я мало не впустила його. – Вашi руки до бiса холоднi. – Авжеж. Якби ви потрудилися пiдвестися з лiжка, то дiзналися б, що насправдi надворi снiг. Я жартувала, та раптом усвiдомила, що його шкiра пiд футболкою занадто тепла, сильний жар, здавалося, йшов глибоко зсередини. Вiн злегка застогнав, поки я поправляла його подушку, i я спробувала рухатися якомога повiльнiше та нiжнiше. Вiн показав на пристрiй дистанцiйного управлiння, що пiднiмав угору його голову та плечi. – Тiльки не занадто, – пробурмотiв вiн. – Трохи паморочиться в головi. Я ввiмкнула свiтло бiля лiжка, щоб глянути на нього, iгноруючи його слабкий протест. – Вiлле, з вами все гаразд? – я двiчi повторила, перш нiж вiн вiдповiв менi: – Не найкращий мiй день. – Вам потрiбнi знеболювальнi? – Так… найсильнiшi. – Може, дати парацетамол? Зiтхнувши, вiн одкинувся на прохолодну подушку. Я дала йому склянку й прослiдкувала, щоб вiн проковтнув лiки. – Спасибi, – сказав вiн потому, i я занепокоiлась: Вiлл нiколи не дякував менi. Вiн заплющив очi, i якийсь час я просто стояла в дверях i дивилась на нього: його груди здiймалися й опускалися пiд футболкою, рот був злегка розтулений. Його дихання було неглибоке й, можливо, трохи важче, нiж iншими днями. Однак я нiколи не бачила його без вiзка, тож припускала, що це пов’язано з тиском у лежачому положеннi. – Ідiть, – пробурмотiв вiн. Я пiшла. Я читала журнал, вiдриваючись од нього, тiльки щоб дивитися, як снiг товстим шаром огортае будинок, лiзучи на пiдвiконня пухнатими пейзажами. О пiв на першу мама прислала менi текстове повiдомлення про те, що мiй батько не змiг виiхати на дорогу. «Перш нiж пiдеш з роботи, зателефонуй», – наказувала вона. І що це мама надумала робити: вiдрядить тата iз санчатами та сенбернаром? Я слухала мiсцевi новини по радiо: затори на автомагiстралях, зупинки поiздiв i тимчасове зачинення шкiл – усе це принесла iз собою несподiвана заметiль. Я повернулася в Вiллову кiмнату й знову глянула на нього. Менi не подобався колiр його обличчя. Вiн був блiдий, а на обох щоках горiли яскравi плями. – Вiлле, – тихо покликала я. Вiн не ворушився. – Вiлле. У менi почали кiльчитися слабкi паростки панiки. Я покликала його ще двiчi, щораз голоснiше. Вiдповiдi не було. Нарештi схилилася над ним. Я не бачила й найменшого руху анi на його обличчi, анi на грудях. Його дихання. Я мала б вiдчути його подих. Я нагнулася ще ближче, намагаючись помiтити його дихання. Нiчого не завваживши, лагiдно торкнулася його обличчя. Вiн здригнувся, його очi розплющилися за якихось кiлька дюймiв вiд моiх. – Пробачте, – сказала я, вiдсахнувшись. Вiн заклiпав, оглядаючи кiмнату, наче був десь далеко вiд дому. – Я Лу, – менi здалося, що вiн мене не впiзнав. На його обличчi виступило легке роздратування. – Я знаю. – Хочете супу? – Нi, дякую. – Вiн стулив повiки. – Ще знеболювального? На вилицi ледь виблискував пiт. Я простягнула руку, його ковдра видалася менi гарячою та вогкою вiд поту. Я почала нервуватись. – Що я повинна робити? Тобто якщо Натан не зможе дiстатись сюди? – Нiчого… Зi мною все гаразд, – пробурмотiв вiн i знову заплющив очi. Я переглянула теку, намагаючись з’ясувати, чи не забула чогось. Вiдчинила шафку з лiками, коробками гумових рукавичок i марлевих пов’язок i зрозумiла, що не маю в’явлення, що з усiм цим робити. Я скористалася була iнтеркомом, щоб поговорити з Вiлловим батьком, але дзвiнок загубився в порожньому будинку. Чути було його вiдгомiн за дверима флiгеля. Я вже збиралася зателефонувати мiсiс Трейнор, коли вiдчинились заднi дверi й в хату, закутаний в шари об’емного одягу, ввiйшов Натан. З-пiд вовняного шарфа й шапки ледве проглядала його голова. Разом з ним усередину зi свистом увiрвалися холодне повiтря й легкий снiговий вихор. – Здорова була! – промовив вiн, струшуючи снiг з черевикiв. Будинок неначе раптом прокинувся з дрiмоти. – Слава Богу, що ти прийшов, – сказала я. – Вiлловi зле. Вiн проспав мало не весь ранок i майже нiчого не пив. Я не знаю, чим зарадити. Натан зняв пальто. – Довелося всю дорогу йти пiшки. Автобуси не ходять. Я взялася робити йому чай, а Натан пiшов глянути, чи все гаразд iз Вiллом. Вiн повернувся, перш нiж закипiв чайник. – Вiлл горить. Як довго це тривае? – Увесь ранок. Я й подумала, що вiн надто гарячий, але Вiлл сказав, що просто хотiв спати. – О Боже! Весь ранок? Хiба ти не знаеш? Вiн не може регулювати власну температуру. – Натан проштовхнувся повз мене й став ритися в аптечцi. – Антибiотики. Сильнi. – Вiн узяв пляшечку, висипав ii вмiст у ступку й заходивсь несамовито розтирати лiки товкачиком. Я крутилася бiля нього. – Я дала йому парацетамол. – Могла би ще й iриску йому запропонувати. – Я не знала. Нiхто не казав. Я його добре вкрила. – Усе написано в тiй клятiй тецi. Слухай. Вiлл не пiтнiе так, як ми. Насправдi вiн узагалi не пiтнiе вiд мiсця травми й донизу. Тобто якщо вiн хоч трохи застудиться, його температурний датчик виходить з ладу. Іди знайди вентилятор. Поставимо коло Вiлла, поки вiн не охолоне. І вологий рушник – покладемо на потилицю. Ми не повеземо його до лiкаря, поки не вщухне снiговиця. Чортова медсестра з агентства. Вона мала помiтити це зранку. Таким злим я Натана ще не бачила. Вiн навiть зi мною бiльше не говорив. Я побiгла по вентилятор. Минуло майже сорок хвилин, поки температура Вiлла повернулась на прийнятний рiвень. Сподiваючись помiчноi дii надсильних лiкiв проти лихоманки, я приклала один рушник до лоба, а другим, як звелiв Натан, обмотала шию. Ми роздягнули Вiлла, накрили груди тонким бавовняним простирадлом i поставили вентилятор, щоб дув на нього. Без рукавiв було чiтко видно шрами на його руках. Ми обое вдавали, що я iх не бачу. Вiлл майже мовчки зносив увесь цей догляд, вiдповiдаючи на Натановi запитання лише «так» або «нi», й настiльки нерозбiрливо, що я iнодi не була певна, чи вiн розумiв, що говорить. Тепер я побачила, що Вiлл справдi серйозно хворий, тож почувалася жахливо, що не змогла цього зрозумiти. Я вибачалась, поки Натан не сказав, що його це вже дратуе. – Так, – сказав вiн, – подивися, що я роблю. Можливо, пiзнiше тобi потрiбно буде зробити це самiй. Я не намагалася протестувати, але менi було важко стримувати нудоту, коли Натан приспустив нижче за талiю пiжамнi штани Вiлла, вiдкриваючи блiду смугу голого живота, обережно забрав марлеву пов’язку, що була довкола маленькоi трубки в животi, старанно почистив трубку та замiнив пов’язку. Вiн показав менi, як змiнити пакет на лiжку, пояснив, чому вiн завжди мае бути нижче, нiж тiло Вiлла, й мене здивувало, наскiльки прозаiчно я вийшла з кiмнати з пакетом теплоi рiдини. Я радiла, що Вiлл зараз не дивився на мене – не тому, що вiн мiг би в’iдливо коментувати, а тому, що його б надто збентежило, що я стала свiдком частини цiеi iнтимноi процедури. – Усе, – сказав Натан. Нарештi, через годину, Вiлл лежав у напiвдрiмотi на свiжих бавовняних простирадлах i здавався хоча й не здоровим, але й не страшенно хворим. – Хай поспить. Розбуди його за кiлька годин i змусь випити бiльшу частину рiдини в склянцi. А ще лiки проти лихоманки о п’ятiй, добре? Його температура, ймовiрно, ще пiдвищиться, але до п’ятоi бiльш нiчого не давай. Я записала все у блокнот. Боялася, щось зрозумiю неправильно. – Увечерi треба буде все це повторити. Впораешся? – Натан закутався, як iнуiт, i попрямував у снiг. – Просто перечитай цю теку. І не панiкуй. Будуть проблеми – просто зателефонуй менi. Я все тобi поясню. Якщо буде справдi потрiбно, я повернуся. Коли Натан пiшов, я залишилась у Вiлловiй кiмнатi. Я боялася пiти звiдти. У кутку стояв старий шкiряний фотель iз лампою для читання, може ще з минулого життя Вiлла. Я згорнулася на нiм калачиком iз книжкою оповiдань, яку витягнула з шафи. У кiмнатi було на диво спокiйно. Крiзь шпарини у шторах я бачила навколишнiй свiт, красивий i непорушний пiд бiлою ковдрою. Всерединi було тепло й тихо, лишень дивний стукiт i шипiння центрального опалення переривали моi думки. Я читала, вiд часу до часу перериваючись, щоб глянути, як мирно спить Вiлл, i я збагнула, що в моему життi не було такого моменту, коли я просто сидiла в тишi й нiчого не робила. У нашому будинку з його нескiнченним гудiнням пилосмока, ревiнням та вищанням телевiзора я виросла незвиклою до тишi й безгомiння. У рiдкiснi митi, коли телевiзор вiдпочивав, тато вмикав старi записи Елвiса й слухав iх на повен звук. Та й кав’ярня рiдко вiдпочивала од шуму та галасу. Тут я могла прислухатися до власних думок. Я майже вiдчувала свое серцебиття. Як не дивно, менi це сподобалося. О п’ятiй на мiй мобiльник надiйшло повiдомлення. Вiлл зарухавсь, i я схопилася, щоб добiгти до телефону, перш нiж вiн розбудить Вiлла. Немае поiздiв. Ви змогли б залишитися в нас на нiч? Натан не може.     Камiлла Трейнор Не встигнувши й подумати, я вiдписала: Авжеж. Я зателефонувала батькам i сказала, що залишаюся на нiч. Моя мама наче вiдчула полегшу. А коли я сказала iй, що менi за це заплатять, вона дуже втiшилась. – Знаеш що, Бернарде? – сказала вона, трохи прикривши телефон рукою. – Їй вже платять за те, що вона спить. Я почула, як батько вигукнув: – Дяка Боговi, вона знайшла роботу своеi мрii! Я надiслала текстове повiдомлення Патриковi: Мене попрохали залишитись на роботi, я передзвоню пiзнiше. Вiдповiдь надiйшла за декiлька секунд. Сьогоднi в мене крос по снiгу. Добра практика перед Норвегiею!      Цiлую. П. Я здивувалась, як можна так радiти думцi про бiг за мiнусових температур у майцi й спортивних штанях. Вiлл спав. Я приготувала собi iжу й розморозила суп на випадок, якщо вiн пiзнiше захоче поiсти. Розпалила вогнище – ану як Вiлловi покращае й вiн перемiститься у вiтальню. Я прочитала ще одне оповiдання й задумалась, скiльки часу минуло, вiдтодi як я востанне купляла собi книжку. В дитинствi я любила читати, але потiм я не читала нiчого, крiм журналiв. Трина – ось хто любив читати. Тому, беручи до рук книжку, я вiдчувала, що вдираюсь на ii територiю. Я думала про те, що вони з Томасом поiдуть в унiверситет, i зрозумiла, що й досi не знаю, почуваюся вiд цього щасливою чи сумую… або й складнiше, десь мiж тим i тим. Натан зателефонував о сьомiй. Здавалося, вiн радий, що я залишуся. – Я не можу додзвонитися до мiстера Трейнора. Я навiть зателефонувала на мiський номер, але мене перемикнуло на автовiдповiдач. – Так. Ну… Його й не буде. – Не буде? Раптом я iнстинктивно запанiкувала, подумавши, що в будинку всю нiч будемо лише ми з Вiллом. Я боялася знову зробити серйозну помилку, ставлячи пiд загрозу Вiллове здоров’я. – Може, тодi я зателефоную мiсiс Трейнор? На другому кiнцi – коротка пауза. – Нi. Краще не треба. – Але… – Послухай, Лу, вiн часто… вiн часто кудись ходить, коли мiсiс Тi ночуе за мiстом. Лише за хвилину-двi я зрозумiла, на що вiн натякае. – А… – Добре, що ти там, i край на тому. Якщо ти певна, що Вiлловi краще, то я прийду рано-вранцi. * * * Є звичайнi години, а е непридатнi нi до чого, коли час тягнеться, вiдстае, а життя – реальне життя, – здаеться, iснуе десь далеко. Я трохи подивилась телевiзор, поiла та поприбирала на кухнi, безшумно перемiщаючись по флiгелю. Нарештi повернулась у Вiллову кiмнату. Коли зачинила дверi, вiн поворухнувся й пiдвiв трiшки голову. – Котра година, Кларк? – його голос трохи приглушила подушка. – Чверть по восьмiй. Вiн опустив голову й перетравив це. – Можна менi пити? У його словах бiльше не було нi гризькостi, нi ущипливостi. Неначе хвороба нарештi зробила його вразливим. Я дала йому напiй i ввiмкнула бiля лiжка свiтло. Потiм сiла на край лiжка й торкнулася його лоба, як це робила моя мама, коли я була дитиною. Вiн досi був трохи гарячим, однак далеко не таким, як ранiше. – Холоднi руки. – Ви вже скаржилися. – Справдi? – Здавалося, вiн був щиро здивований. – Хочете трохи супу? – Нi. – Вам зручно? Я нiколи не знала, наскiльки йому незручно, але пiдозрювала, що бiльше, нiж вiн показував. – Було б добре перевернутися на другий бiк. Просто перекотiть мене. І не треба мене садовити. Я полiзла на лiжко й пересунула його так дбайливо, як могла. Вiн уже не був зловiсно гарячим – звичайне тепле тiло з-пiд ковдри. – Ще щось потрiбно? – Хiба вам не треба йти додому? – Усе гаразд, – мовила я. – Я залишаюся на нiч. Надворi вже давно розсiялись останнi вiдблиски дня. Снiг i далi падав. За вiкном на ганку снiжинки купалися в блiдо-золотавому меланхолiйному свiтлi лiхтаря. У цiлковитiй тишi ми сидiли й споглядали гiпнотичне снiгопаддя. – Можна запитати? – сказала я нарештi. Я дивилась на його руки на простирадлi. Здавалося дивним, що вони, такi звичайнi, такi сильнi на вигляд, усе ж нi на що не придатнi. – Пiдозрюю, що ви й так запитаете. – Що сталося? – З думки не йшли слiди на його зап’ястках. Це була едина рiч, про яку я не могла запитати вiдверто. Вiн розплющив одне око. – Як я став таким? – Коли я кивнула, вiн знову заплющив очi. – Аварiя з мотоциклом. Не моiм. Я був безневинним пiшоходом. – Я думала, це через катання на лижах або банджi-джампiнг, щось такого плану. – Усi так думають. Божий жарт. Я переходив дорогу бiля свого будинку. Не тут, – сказав вiн. – Бiля мого лондонського дому. Я роздивилася книжки на його книжковiй полицi. Серед романiв, засмальцьованих книжок кишенькового формату в м’якiй обкладинцi, були й дiловi книжки: «Корпоративне право», «Поглинання», довiдники з невiдомих менi дисциплiн. – Невже не iснувало жодного способу працювати далi? – Нi. А також жити в квартирi, вiдпочивати, просто жити… Здаеться, ви зустрiчалися з моею колишньою подружкою, – пауза не змогла приховати гiркоту в його голосi. – Але менi, мабуть, треба бути вдячним, бо якийсь час лiкарi взагалi не йняли вiри, що я виживу. – Ви ненавидите це? Я про життя тут. – Так. – Чи е у вас можливiсть знов жити в Лондонi? – У такому станi – нi. – Але вам може покращати. Натан сказав, що в лiкуваннi цього виду травм наявний значний прогрес. Вiлл знов заплющив очi. Я почекала, поправила його подушку й ковдру на грудях. – Пробачте, – сказала я, сiвши рiвно, – якщо я ставлю забагато запитань. Хочете, щоб я пiшла? – Нi. Побудьте ще трошки. Побалакайте зi мною. – Вiн ковтнув. Його очi розплющилися знову й погляд зустрiвся з моiм. Здавалося, вiн нестерпно втомився. – Скажiть менi щось хороше. Якусь хвилю я вагалась, а потiм вiдкинулася на подушки поруч iз ним. Ми сидiли майже в темрявi, спостерiгаючи за снiжинками, що, на мить блимнувши, зникали в чорнiй ночi. – Знаете… Я колись про те саме прохала свого тата, – нарештi сказала я. – Та якщо я розповiм вам, що вiн вiдказував, ви матимете мене за божевiльну. – Божевiльнiшу, нiж зараз? – Коли менi снились страховиддя або було сумно чи страшно, вiн спiвав менi… – Я почала смiятися. – Ой… Я не можу… – Кажiть далi. – Вiн спiвав менi пiсню про Мавпокрай. – Що? – Пiсню про Мавпокрай. Ранiше я думала, що всi ii знають. – Повiрте менi, Кларк, – пробурмотiв вiн, – я анiже? не знаю про Мавпокрай. Я глибоко вдихнула, заплющила очi й почала спiвати: Народивсь я колись в Мавпокраi І так сильно я прагну там жить, – ить, – ить, – ить. Як на банджо старому заграю, То нiхто на ногах не встоiть, – iть, – iть, – iть. – Господи Ісусе! Я ще раз вдихнула. Але банджо мое поламалось. Я його у майстерню носив, – ив, -ив, – ив. Там сказали, що струни порвались. Краще б я нове банджо купив, – ив, -ив, – ив. Настала нетривала тиша. – Ви божевiльна. Уся ваша родина божевiльна. – Але це спрацювало. – На Бога, ви жахливо спiваете. Сподiваюся, ваш тато робив це краще. – Думаю, ви хотiли сказати: «Спасибi, мiс Кларк, за спробу розважити мене». – Припускаю, що з неi стiльки ж пожитку, скiльки й з психотерапевтичноi допомоги, яку я дiстав. Добре, Кларк, – промовив вiн, – розкажiть менi ще щось. Щось, де не потрiбно спiвати. Я трохи подумала. – Гм… гаразд, добре… Ви помiтили мое взуття цими днями? – Важко не помiтити. – Ну от, моя мама каже, що мiй нахил до незвичайного взуття виявився, ще коли менi було три роки. Вона купила менi пару блискучих яскраво-бiрюзових гумових чобiт. На той час вони були досить незвичнi. Дiти тодi носили або зеленi, або, можливо, червонi, якщо пощастило. І, як вона каже, з того дня, коли вона принесла чобiтки додому, я вiдмовлялася знiмати iх. Я спала в них, купалася, ходила все лiто в садочок. Тi блискучi чобiтки та джмелинi колготки були моiм улюбленим вбранням. – Джмелинi колготки? – У чорно-жовту смужку. – Пречудово. – Звучить трохи грубо. – Але це правда. Це, напевне, огидно. – Можливо, для вас це огидно, Вiлле Трейнор, але в’явiть собi, не всi дiвчата одягаються, просто щоб подобатися чоловiкам. – Дурницi. – Нi, не дурницi. – Хоч би що робили жiнки, вони думають про чоловiкiв. Хоч би що робили люди, все заради сексу. Ви не читали «Червону королеву»? – Я в’явлення не маю, про що ви. Однак можу запевнити вас, що, сидячи на лiжку й спiваючи пiсню «Мавпокрай», я не планувала знадити вас. А коли я мала три рочки, менi просто дуже подобалися смугастi ноги. Я зрозумiла, що тривога, яка не вiдпускала мене весь день, поволi вiдступае з кожною заувагою Вiлла. Я бiльше не вiдповiдала за бiдолашного квадриплегiка. Я просто сидiла поруч iз надто саркастичним парубком, i ми балакали. – То що ж сталося з тими чудовними блискучими гумовими чоботами? – Мама мусила викинути iх. Я дiстала жахливий грибок нiг. – Весело. – І колготки вона теж викинула. – Чому? – Я так нiколи й не дiзналась. Проте це розбило менi серце. Бiльше менi не траплялися колготки, якi б я так полюбила. Таких уже не виготовляють. А якщо й виготовляють, то не для дорослих жiнок. – Дивно це. – Давайте, смiйтеся. Невже ви нiколи не любили щось так сильно? Тепер я ледве його бачила – кiмнату оповила темрява. Я могла ввiмкнути свiтло над головою, але щось мене зупинило. Майже одразу, збагнувши, що сказала, я пошкодувала про це. – Любив, – сказав Вiлл спокiйно. – Я любив. Ми ще трохи побалакали, й вiн заснув. Я лежала там, спостерiгаючи, як вiн дихае. Менi було цiкаво, що б вiн сказав, якби прокинувся й завважив, що я на нього дивлюся: на його вiдросле волосся, втомленi очi, рiдку щетину на пiдборiддi. Я не могла ворухнутися. Години стали сюрреалiстичними, неначе я перебувала на острiвку поза часом. Опрiч нас, у будинку не було нiкого, i я боялась покинути його самого. Трохи по одинадцятiй я постерегла, що вiн знову почав пiтнiти, а його дихання пришвидшилося. Я розбудила його й змусила прийняти лiки проти лихоманки. Вiн нiчого не сказав, лише пробурмотiв «дякую». Я змiнила верхне простирадло й пошиванку, а потiм, коли вiн нарештi знову заснув, лягла недалеко вiд нього, хоч сон мене зморив набагато пiзнiше. Я прокинулася вiд того, що хтось промовляв мое iм’я. Я в класi, заснула за партою, а вчителька постукувала по дошцi, знов i знов повторюючи мое iм’я. Я знала, що потрiбно бути уважною, знала, що вчителька вважатиме цей сон актом диверсii, але не здужала пiдняти голову з парти. – Луiзо. – М-м-м. – Луiзо! Парта була страшенно м’яка. Я розтулила очi. Надi мною чулося виразне сичання: – Луiзо… Я була в лiжку. Я заклiпала, зосередила погляд, а потiм звела очi й побачила Камiллу Трейнор. На нiй було тепле вовняне пальто й сумочка через плече. – Луiзо. Я рiзко сiла. Поруч зi мною, пiд ковдрою спав Вiлл, його рот був трохи розтулений, а рука зiгнута пiд прямим кутом. Крiзь вiкно пробивалися променi свiтла, натякаючи на холодний яскравий ранок. – Е-е… – Що ви робите? Було вiдчуття, наче мене спiймали на чомусь жахливому. Я потерла обличчя, намагаючись змiркуватися. Чому я тут? Що iй сказати? – Що ви робите у Вiлловому лiжку? – Вiлл… – сказала я тихо. – Вiлл погано почувався… Я просто подумала, що краще наглянути за ним. – Що означае «погано почувався»? Слухайте, вийдiмо в коридор. Вона вийшла з кiмнати, явно чекаючи, що я пiдхоплюся за нею. Я пiшла слiдом, поправляючи одяг. У мене було жахливе вiдчуття, що мiй макiяж розтерся по обличчi. Вона зачинила дверi Вiлловоi спальнi за мною. Я стояла, намагаючись пригладити волосся, й збирала докупи думки. – У Вiлла була температура. Натан збив ii, коли прийшов, а я нiчого не знала про цю його регуляцiю, я хотiла доглянути його… Вiн сказав, щоб я не зводила очей з нього. Мiй голос звучав хрипло, невиразно. Я не була певна, що говорю зв’язно. – Чому ви не зателефонували менi? Якщо вiн занедужав, ви маете негайно телефонувати менi. Або мiстеровi Трейнору. І раптом усе в моiй головi склалося докупи. Мiстер Трейнор. О Боже. Я подивилася на годинник. Була за чверть восьма. – Я не… Здаеться, Натан… – Слухайте, Луiзо, це ж не вища математика. Якщо Вiлл був настiльки хворий, що ви спали в його кiмнатi, треба було обов’язково зв’язатись зi мною. – Так. Я клiпала, дивлячись на долiвку. – Я не розумiю, чому ви не зателефонували. Ви намагались подзвонити мiстеровi Трейнору? Натан казав, нiчого не говорити. – Я… Цiеi митi дверi флiгеля вiдчинилися й з’явився мiстер Трейнор з газетою пiд пахвою. – Ти повернулася! – вигукнув вiн, стрiпуючи снiжинки з плечей. – А я оце вибiг по газету й молоко. Дорога зовсiм непевна. Тому в Гансфорд-Конер пiшов довшою, щоб уникнути льодяних смуг. Мiсiс Трейнор глянула на нього, а я на мить задумалась, чи зауважить вона, що на нiм тi самi сорочка й джемпер, що й напередоднi. – Ти знаеш, що вночi Вiлловi було зле? Вiн подививсь менi в очi. Я почала розглядати своi ноги. Не знаю, чи почувалась я колись бiльш нiяково. – Ви намагались додзвонитися до мене, Луiзо? Пробачте менi… я нiчого не чув. Гадаю, iнтерком працюе з перебоями. Останнiм часом не раз я пропускав дзвiнки. Та й менi минулоi ночi було зле. Заснув як убитий. Я й досi була у Вiллових шкарпетках. Я витрiщилася на них, роздумуючи, чи осудить мене мiсiс Трейнор i за це. Але вона, здавалося, вiдхилилася. – Довгою була дорога додому. Краще… не заважатиму вам. Але, як щось подiбне станеться знову, негайно телефонуйте менi. Зрозумiло? Я не хотiла дивитися на мiстера Трейнора. – Так, – вiдповiла я i зникла на кухнi. 7 Весна прийшла несподiвано, а зима, немов якась небажана гостя, хутко накинула свое пальто й здимiла, не попрощавшись. Усе позеленiло, дороги купалися в блiдому промiннi сонця, повiтря враз наповнилося пахощами. У нiм витало щось квiткове та привiтне, а пташиний спiв був нiжним доповненням того дня. Та я всього цього не помiчала. Напередоднi ввечерi я залишилася вдома в Патрика. Через посилений графiк тренувань ми бачилися вперше за останнiй тиждень, проте, пролежавши сорок хвилин у ваннi з морською сiллю, Патрик був настiльки виснажений, що ледве здужав говорити зi мною. Я почала погладжувати його по спинi, злегка намагаючись спокусити його, але вiн пробурмотiв, буцiм дуже втомився, й махнув рукою, нiби хотiв виставити мене геть. Минуло чотири години, а я все не могла заснути й невдоволено дивилась у стелю. Ми з Патриком зустрiлись, коли я була стажеркою в унiверсальнiй перукарнi «Авангард» у Гейлсберi. Вiн увiйшов, коли Саманта, власниця салону, була при дiлi, й замовив стрижку номер чотири. Я зробила все так, як вiн i просив, проте пiзнiше вiн сказав, що то була не тiльки найгiрша стрижка, яку йому будь-коли робили, а й найгiрша стрижка в iсторii людства. Три мiсяцi по тому, усвiдомивши, що любити бавитись iз власним волоссям i годитися для роботи з волоссям iнших людей – аж нiяк не те саме, я звiльнилась i пiшла працювати в кав’ярню до Френка. Коли ми почали зустрiчатися, Патрик працював у торгiвлi, його захопленнями були пиво, шоколад ручноi роботи, балачки про спорт i секс (щодо останнього, то бiльше процес, а не розмови), саме в такому порядку. Добре проведений вечiр для нас обох поеднував, мабуть, усi чотири пункти. Вiн був радше звичайноi зовнiшностi, нiж гарненький, i його зад був товстiший за мiй, але це менi подобалось. Менi подобалася його мiць, те, як вiн почувався, коли я обiймала його. Його батько помер, i менi подобалось, як вiн захищав свою матiр та пiклувався про неi. Його четверо братiв i сестер були схожi на Волтонiв.[15 - «Волтони» – популярний американський серiал.] Здавалося, вони справдi любили одне одного. Коли ми вперше пiшли на побачення, маленький голос у моiй головi сказав: «Цей чоловiк нiколи не скривдить тебе», i нiщо за цi сiм рокiв вiд нашоi першоi зустрiчi не змусило мене засумнiватись. А потiм вiн перетворився на Марафонця. Живiт Патрикiв бiльш не прогинався, коли я мостилася на ньому, вiн став жорстким i мiцним, як дошка; для Патрика стало звичним задирати свою сорочку й бити по животу рiзними предметами, щоб показати, який вiн твердий. Патрикове обличчя було гостре й обвiтрене, бо вiн постiйно проводив час надворi. Його стегна стали мускулястими. Це було б досить сексуально, коли б вiн насправдi хотiв любощiв. Одначе схотiнки його заявляли про себе лише двiчi на мiсяць, а я не набивалася. Усе глядiлося приблизно так: що спортивнiшим вiн ставав, то бiльше потрапляв у залежнiсть вiд своеi форми й менше цiкавився мною. Я кiлька разiв запитувала його, чи ще подобаюсь йому, i вiн вiдповiдав досить ясно: «Ти розкiшна, просто я виснажений. Хоч би там що, я не хотiв би, щоб ти схудла. У жодноi з-помiж дiвчат у клубi не вийметься бiльш або менш пристойна пара цицьок». Я поривалась запитати, як саме вiн вивiв це комплексне рiвняння, проте загалом воно скидалося на комплiмент, тож я пропустила це повз вуха. Насправдi я хотiла цiкавитися всiм, що цiкавило його. Ходила в клуб на заходи для любителiв трiатлону, намагалась невимушено теревенити з iншими дiвчатами. Але згодом збагнула, що я – виняток iз правила, бiльше таких дiвчат там не було. Клубнi дiвки були або самотнi, або зустрiчалися з кимось таким самим фiзично чарiвним. Пари боксували на тренуваннях, планували вихiднi в шортах зi спандексу[16 - Планували «спортивнi» вихiднi.] й носили в гаманцях свiтлини одне одного, де вони плiч-о-плiч вправляються в трiатлонi чи самовдоволено порiвнюють команднi медалi. У мене не було слiв. – Не розумiю, на що ти скаржишся, – упала в рiч моя сестра, коли я iй про це розповiла. – Вiдтодi як з’явився Томас, у мене були любощi лиш один раз. – Що? З ким? – Та так, один тип прийшов по букет, – сказала вона. – Я тiльки хтiла переконатися, чи ще можу. – І, коли я завмерла з роззявленим вiд подиву ротом, вона додала: – Не треба, не дивись на мене так. Це було не в робочий час. І це був букет на похорон. Якби це були квiти для дружини, я б не торкалася його гладiолуса. Не те щоб я була сексуальним манiяком… Та якщо вже на те пiшло, ми були разом вже довгий час. Просто якась зiпсована частина мене почала сумнiватися у власнiй привабливостi. Патрик нiколи не звертав уваги на те, що я одягаюсь «винахiдливо», так вiн це називав. Ану ж як вiн був не до краю вiдвертий? Патрикова робота, його суспiльне життя були так чи так пов’язанi з контролем тiла – приборканням плотi, схудненням, доведенням до досконалостi. Ану ж як супроти крихiтних тугих гузничок в тренувальних штанях моя власна залишала бажати кращого? Що, як моi форми, якi я завжди вважала розкiшними, тепер здавалися надто пухкими в його вимогливих очах? Отакi думки товклися в моiй головi, коли увiйшла мiсiс Трейнор i майже наказала нам iз Вiллом вийти. – Я викликала прибиральниць зробити спецiальне весняне прибирання, тому подумала, що, поки вони будуть тут, ви прогуляетесь садом у таку гарну погоду. Коли Вiлл поглянув на мене, я побачила, як ледве помiтно пiднялися його брови. – Це ж не просто прохання, правда, мамо? – Я лише подумала, що було б добре, якби ви подихали свiжим повiтрям, – вiдповiла вона. – Пандус готовий. І чому б вам, Луiзо, не взяти iз собою чаю? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22037403&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Блекберрi – марка телефону. – Тут i далi прим. пер. 2 Блекфраерз – район у Лондонi. 3 Кораль ОК – назва однiеi з найвiдомiших на Дикому Заходi перестрiлок. 4 Обi-Ван Кенобi – вигаданий персонаж iз «Зоряних вiйн». 5 «Райбiна» – безалкогольний напiй на основi чорноi смородини. 6 Нацiональний траст – неприбуткове товариство охорони iсторичних пам’яток. 7 Здоров! (англ.) 8 Далек – напiвкiборг iз британського науково-фантастичного телесерiалу «Доктор Хто». 9 Кристi Браун – iрландський письменник i художник, народжений з церебральним паралiчем, писав i малював пальцями однiеi ноги. 10 Презентеiзм – перебування на робочому мiсцi понад встановлений час або коли людина хворiе. 11 Портплед – дорожня сумка-чохол на одяг, який зберiгае в нiй форму й не мнеться. 12 «Люкозейд» – енергетичний напiй. 13 «Норвежець» – одне з найекстремальнiших змагань iз трiатлону. 14 Танець семи покривал – спокусливий танець, який Саломея танцювала перед Іродом. Автор термiна – Оскар Вайлд. 15 «Волтони» – популярний американський серiал. 16 Планували «спортивнi» вихiднi.