Дюна
Френк Герберт


Вселенная ДюныХроники Дюны #1
Головний герой роману Пол Атрiд – спадкоемець одного з Великих Домiв, що ворогують. За наказом Імператора клан Атрiдiв переселяеться на пiщану планету Арракiс, яка мае стати iхнiм родинним феодом. Тут е найголовнiша та майже священна речовина – прянощi. Вiд неi залежить життя Імперii. Якщо прянощi зникнуть, усi мiжпланетнi комунiкацii припиняться й мiльярди людей загинуть. Ранiше Арракiсом володiли Харконнени, якi накопичили запаси прянощiв i зараз, змовившись з Імператором, спрямовують усi сили на те, щоб знищити Дiм Атрiдiв. Їхня мрiя – повернути Дюну… Чи зможе пiдлiсть i зрадництво побороти великий клан?





Френк Герберт

Дюна



© Herbert Properties LLC, 1965

© DreamStar, Inc., передмова, 2005

© Martin Sanders, карта, 2015

© Sam Weber, обкладинка та iлюстрацii, 2015

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017




Передмова


Я знав Френка Герберта понад тридцять вiсiм рокiв. Вiн – надзвичайна людина, чоловiк високоi честi та винятковоi шляхетностi. А ще на будь-яких зiбраннях вiн був найцiкавiшою особистiстю, яка, наче магнiт, притягувала до себе спiврозмовникiв. Сказати, що вiн – iнтелектуальний гiгант, означало б применшити його якостi, адже дивовижний розум творця «Дюни», схоже, мiстив усi знання всесвiту. Вiн був моiм батьком, якого я дуже сильно любив.

Попри все, синiвська мандрiвка до розумiння легендарного автора не завжди була такою безхмарною, як я описав у його бiографii «Мрiйник Дюни». Виростаючи в домi Френка Герберта, я не мiг зрозумiти того, що вiн потребував цiлковитоi тишi, щоб зосередитися; його пекучоi жаги завершити важливi письменницькi проекти чи впертого переконання, що, незважаючи на нескiнченний потiк вiдмов, вiн одного дня стане успiшним письменником. У моiх юних очах персонажi, створенi батьком для «Дюни» та iнших iсторiй – дiти його розуму, – змагалися зi мною за його любов. Протягом тих рокiв, за якi батько писав свiй magnum opus, вiн значно бiльше часу провiв iз Полом Атрiдом, анiж зi мною. Зосередившись на пошуковiй роботi, батько ставав недоступним для мене, сестри Пеннi та брата Брюса. У тi днi лише мама Беверлi розумiла складний характер тата. Зрештою, саме через ii любов до нього та любов, яку вiн дарував iй у вiдповiдь, я побачив турботливу, люблячу сторону цiеi людини.

Тодi менi було двадцять iз гаком, i я роками опирався батьковiй вимогливостi. А коли зрештою роздивився його душу та високо оцiнив турботу, яку вiн виказував до матерi пiд час ii смертельноi хвороби, ми стали найкращими друзями. Вiн допомiг менi з письменницькою кар’ерою, показавши, що саме видавцi хочуть бачити в книжках; навчив прописувати цiкавих персонажiв, вибудовувати саспенс i змушувати читачiв перегортати сторiнки далi. Прочитавши раннi чернетки «Комети Сiднi» (книжки, що стала моiм першим опублiкованим романом), батько вкрив примiтками кiлька сторiнок i написав менi таке: «Цi сторiнки… демонструють, як редактура ущiльнюе iсторiю. Уперед. Зроби так само». Це був його спосiб повiдомити, що вiн може вiдчинити для мене дверi та допомогти пройти крiзь них, але я сам мушу впоратися з безмiром роботи, який е наслiдком письменництва.

Беверлi Герберт була вiконцем у душу Френка Герберта. Вiн розповiв про це читачам у любовнiй тристорiнковiй присвятi дружинi в кiнцi «Капiтулу: Дюна», де змалював iхне спiльне життя. Колега по перу, домiрна йому за iнтелектом, саме вона запропонувала назву для цiеi книжки, але померла, поки батько писав ii. Ще ранiше, у «Дюнi», Френк Герберт списав образ ледi Джессiки Атрiд iз Беверлi Герберт, надiливши персонажа виповненими гiдностi, м’якими способами впливу й пророчими здiбностями, якими, без сумнiву, моя мама володiла. Коли батько описував «прихованi (вiщунськi) здiбностi ледi Джессiки», вiн також мав на увазi маму та всi тi надприроднi вчинки, якi вона робила протягом життя. Часто батько нiжно називав ii «бiлою вiдьмою» або ж чарiвницею. Так само вiн у всiх книжках «Дюни» описував героiчних жiнок iз Бене Гессерит як «вiдьом».

«Дюна» – найдивовижнiший науково-фантастичний роман iз усiх, що iх коли-небудь було написано. Уже продано десять мiльйонiв примiрникiв у всьому свiтi понад 20 мовами. Вона стала для науковоi фантастики тим, чим була для фентезi трилогiя «Володар перснiв» – найповажнiшою та найтитулованiшою працею у своему жанрi. Звiсно, «Дюна» – це не лише наукова фантастика. Вона мiстить у собi значнi елементи фентезi та мае стiльки важливих шарiв пiд формальною фабулою, що вже перетворилася на канон. Задля пiдтвердження цiеi тези погляньте на обкладинку книжки, яку тримаете в руках. Скiльки спокiйноi гiдностi в малюнку!

Роман уперше було опублiковано в твердiй палiтурцi 1965 року у видавництвi «Chilton Books», бiльше вiдомому величезними довiдниками з авторемонту. Жодне iнше видавництво не захотiло мати справи з книжкою – частково й через обсяги рукопису. Їм видавалося, що 215 000 слiв – це занадто: бiльшiсть романiв того часу мiстили вiд чвертi до третини цього обсягу. «Дюна» вимагала значних витрат на друк, i видання в твердiй палiтурцi коштувало б дуже дорого – аж п’ять доларiв. Жоден науково-фантастичний роман не мав такоi високоi роздрiбноi цiни.

Видавцi також висловлювали стурбованiсть через складнiсть роману – усi тi новi, екзотичнi слова, введенi автором на початку, уповiльнювали iсторiю. Один iз видавцiв стверджував, що продирався крiзь першу сотню сторiнок iз неабияким збентеженням та роздратуванням. Інший сказав, що, можливо, припускаеться великоi помилки, повертаючи книжку, однак у публiкацii все одно вiдмовив.

Спочатку роман продавався повiльно, однак колеги Френка Герберта, письменники-фантасти, а також його читачi розпiзнали генiальнiсть книжки вiдразу й нагородили автора жаданими Неб’юлою та Г’юго за найкращий роман року. Про це написали в «Каталозi Всесвiту», й на книжку посипалися чудовi рецензii, одна з яких – вiд «Нью-Йорк Таймс». Книжка поступово отримувала масову пiдтримку.

У 1969 роцi Френк Герберт видав перший сиквел – «Месiю Дюни», де застерiгав вiд слiпоi довiри до харизматичного лiдера та продемонстрував темну сторону Пола Атрiда. Багато шанувальникiв не зрозумiли цього послання, бо не хотiли бачити, як iхнього супергероя скидають iз п’едесталу. Проте книжка продавалася так само добре, як i ii попередниця. Якщо вчитатися в «Дюну», стае очевидно, що батько вiд початку заронив у свого персонажа зерно смути, але безлiч читачiв не захотiли помiчати цього. Джон Кемпбелл, видавець журналу «Analog», який висунув багато корисних iдей, коли «Дюна» видавалася серiйно, не любив «Месiю Дюни» саме через нюанс, пов’язаний iз Полом Атрiдом.

Детально вивчивши iсторiю полiтики, батько вiрив, що героi припускаються помилок… помилок, що накопичувалися через кiлькiсть людей, якi по-рабському йшли за лiдерами. У вступних епiграфах до «Дюни» Френк Герберт писав: «Пам’ятайте: ми говоримо про Муад’Дiба, який наказував робити барабани зi шкiри ворогiв, Муад’Дiба, який зрiкся всiх умовностей герцогського минулого помахом руки, просто мовивши: „Я Квiзац Хадерах. І цього достатньо“». У драматичнiй сценi смертi Лiета-Кайнса в пустелi еколог пригадуе слова, виголошенi колись його батьком: «Нема для народу твого бiльшого жаху, анiж потрапити до рук Героя».

На початку 1970-х продажi «Дюни» зросли, переважно через те, що роман було оголошено пiдручником з екологii, який застерiгав про небезпеку знищення вичерпних ресурсiв Землi. Френк Герберт промовляв до бiльше нiж 30 000 людей на першому Днi Землi у Фiладельфii, iздив краiною, спiлкуючись iз переповненими ентузiазмом студентами коледжiв. Рух за захист навколишнього середовища охопив усю нацiю, i батько, впiймавши хвилю, рушив у захопливу подорож. Коли в 1976 роцi вiн випустив «Дiтей Дюни», книжка вiдразу стала бестселером й опинилася на вершинi всiх важливих хiт-парадiв у краiнi.

«Дiти Дюни» були першим науково-фантастичним романом, що став бестселером у «Нью-Йорк Таймс» як у твердiй палiтурцi, так i в м’якiй, а продажi сягнули мiльйонноi позначки. Пiсля того книжки й iнших авторiв науковоi фантастики почали отримувати статус «бестселера», але Френк Герберт був першим, хто заслужив настiльки високу пошану вiд читачiв; вiн вивiв наукову фантастику з гетто жанровоi лiтератури. До 1979 року було реалiзовано понад 10 мiльйонiв примiрникiв «Дюни» – а продажi й далi зростали. На початку 1985 року в прокат надiйшла «Дюна» Девiда Лiнча, й видання в м’якiй палiтурцi посiло перше мiсце в списку бестселерiв «Нью-Йорк Таймс». То було феноменальне досягнення, що вiдбулося через 20 рокiв пiсля першоi публiкацii. Продажi й донинi залишаються високими.


* * *

У 1957 роцi батько полетiв на Орегонське узбережжя, щоб написати журнальну статтю про проект Мiнiстерства сiльського господарства США. Там успiшно висадили засухостiйкi трави на гребенях пiщаних дюн, щоб не дати iм засипати автотраси. Френк Герберт вирiшив назвати статтю «Вони спинили рухомi пiски», однак дуже швидко збагнув, що мае на руках значно масштабнiшу iсторiю.

Життевий досвiд Френка Герберта та еклектичний асортимент захопливих iдей, що виникли в нього в процесi дослiджень, нашарувалися один на одного на сторiнках циклу «Дюна». Крiм iншого, «Дюна» – це ще й духовний плавильний котел, далеке майбутне, де релiгiйнi вiрування, сполучившись, утворили дуже цiкавi форми. Уважнi читачi впiзнають буддизм, суфiйський мiстицизм та iншi iсламськi системи вiрувань, а також католицизм, протестантство, юдаiзм та iндуiзм. Батько навiть знав учителя дзену Алана Воттса, який жив на старому паромi в затоцi Сан-Франциско. Френк Герберт черпав iдеi з рiзних релiгiйних течiй, однак не сповiдував жодну. Зважаючи на це, заявленою метою Комiсii Екуменiчних Перекладачiв було, як це описано в додатках до «Дюни», вирiшити суперечки мiж релiгiями, кожна з яких стверджувала, що е «справжнiм i единим одкровенням».

Коли батько був восьмирiчним хлопчиком, вiсiм iрландських тiтоньок-католичок намагалися навернути його до католицизму, однак Френк опирався цьому. Натомiсть так зародилося сестринство Бене Гессерит. Ця вигадана органiзацiя декларувала, що не дотримуеться жодноi класичноi релiгii, однак ii члени все одно мали духовнi переконання. Моi тато та мама були такими ж.

Упродовж 1950-х Френк Герберт писав полiтичнi та публiчнi промови для кандидатiв у сенатори та конгресмени США. У тому ж десятилiттi вiн двiчi мандрував iз родиною до Мексики, де вивчав пустельнi умови та цикли врожаю, а також мимоволi зазнав впливу галюциногенних наркотикiв. Увесь цей досвiд, а також значна частина дитячих переживань знайшли свое вiдображення на сторiнках «Дюни». Роман став таким складним i багатошаровим, як i сам Френк Герберт.

Як я вже розповiдав у «Мрiйнику Дюни», персонажi в книжцi вiдповiднi до певних мiфологiчних архетипiв. Пол Атрiд – принц-герой, який шукае того, хто вiддасть за нього дочку «короля» (вiн одружуеться з Принцесою Ірулан, батьком якоi був Імператор Шаддам Коррино IV). Превелебна Мати Гай Єлена Могiям – архетип вiдьми-матерi, тодi як сестра Пола Алiя – це вiдьма-дiва, а Пардот Кайнс – мудрий старець у мiфологii Дюни. Звiр Раббан Харконнен, хоч вiн i злий та агресивний, е по сутi блазнем.

Імена для своiх персонажiв Френк Герберт узяв iз грецькоi та iнших мiфологiй. Грецький Дiм Атрiдiв, що дав початок Дому Атрiдiв iз «Дюни», був нещасною родиною царiв Менелая та Агамемнона. Героiчне сiмейство, над яким тяжiло Тiестове прокляття, потерпало вiд фатальноi провини. Френк Герберт пам’ятав про це передчуття бiди, коли описував своiх Атрiдiв. У жилах Атрiдiв i злих Харконненiв текла одна кров, тож убивство батька Пола Герцога Лето було замахом родича на iншого родича. Те саме трапилося i в родинi Агамемнона – його вбила власна дружина Клiтемнестра.

«Дюна» – це сучасне нагромадження знайомих мiфiв; оповiдь, у якiй величнi пiщанi хробаки стережуть дорогоцiнний скарб меланж, герiатричнi прянощi, якi, окрiм усього iншого, втiлюють вичерпний ресурс – нафту. На планетi Арракiс мешкають велетенськi лютi хробаки, схожi на драконiв iз прадавнiх легенд, iз «величезними зубами» та «могутнiм духом корицi». Це так схоже на мiф, витворений невiдомим англiйським поетом у «Беовульфi», на привабливу iсторiю про жахного вогнедишного дракона, який охороняв величезну скарбницю в лiгвi пiд скелями на краю моря.

Пустеля з класичного роману Френка Герберта – це широкий океан пiску, у глибини якого пiрнають велетенськi хробаки; це таемничi й незвiданi володiння Шай-Хулуда. Верхiвки дюн схожi на гребенi хвиль. Там нуртують потужнi пiщанi бурi, становлячи найбiльшу небезпеку.

На Арракiсi кажуть, що життя пiшло вiд Творця (Шай-Хулуда), зародившись у пустелi-морi – подiбно до життя на Землi, що, як уважають, виникло в наших океанах. Френк Герберт провiв паралелi, вдавшись до надзвичайних метафор, а також екстраполював сучаснi умови свiтових систем, якi, на перший погляд, видаються абсолютно чужинними. Але ретельний аналiз показуе, що вони не надто вiдрiзняються вiд знайомих нам систем… а персонажi книжки, що вийшли з його уяви, не дуже вiдрiзняються вiд таких людей, як ми.

Пол Атрiд (месiанський «Муад’Дiб» для фрименiв) подiбний до Ловренса Аравiйського (Т. Е. Ловренса), британського громадянина, який пiдняв успiшне пустельне повстання арабiв проти туркiв пiд час Першоi свiтовоi вiйни. Ловренс застосовував тактику партизанськоi вiйни, щоб знищити ворожi сили та лiнii комунiкацiй, i наблизився до того, щоб стати для арабiв месiанською постаттю. Цi iсторичнi подii спонукали Френка Герберта до мiркувань про те, що чужинець може очолити мiсцевi сили й повести iх у бiй проти морально звироднiлих окупантiв пустельного свiту – стаючи водночас для них богоподiбною фiгурою.

Якось я запитав у батька, чи iдентифiкував вiн себе з кимось iз персонажiв зi своiх iсторiй, i вiн вiдповiв, добряче мене здивувавши, що таким персонажем був Стiлгар, суворий вождь фрименiв. Я бiльше думав про батька як про сповненого гiдностi й честi Герцога Лето, героiчного, вiдчайдушного Пола чи вiрного Дункана Айдаго. Обмiркувавши все, я збагнув, що Стiлгар у «Дюнi» домiрний iндiанському вождевi – людинi, яка втiлювала й захищала перевiренi часом шляхи, що не шкодили екологii планети. Френк Герберт був саме таким – i навiть бiльше. Ще дитиною вiн товаришував iз корiнним американцем, який натякав, що його вигнали з племенi, – чоловiком на iм’я Індiанець Генрi. Саме вiн познайомив хлопчика зi звичаями свого народу: рибальством, знаходженням iстiвних та лiкарських рослин у лiсi. Навчив, як шукати червоних мурах та багатi на бiлки личинки хруща, щоб прогодуватися.

Створивши галактичну iмперiю та пустельну планету Арракiс, Френк Герберт протиставив захiдну культуру примiтивним цивiлiзацiям, вiддаючи iм перевагу. Вiн писав у «Дюнi»: «Вишуканiсть приходить iз мiст, а мудрiсть – iз пустелi». (Пiзнiше, у канонiчному романi «Ловець душ», батько зробить щось подiбне, надаючи перевагу прадавнiм шляхам людства, а не сучасним). Як кочовi бедуiни з Аравiйського плато, фримени вели дивовижне, вiдокремлене вiд iнших життя, вiддiленi вiд цивiлiзацii безмiром пустелi. Фримени вживали психоделiчнi наркотики пiд час релiгiйних обрядiв, як iндiанцi навахо з Пiвнiчноi Америки. Неначе евреiв, iх переслiдували, змушували ховатися вiд влади й виживати далеко вiд батькiвщини. І евреi, i фримени сподiвалися, що месiя доведе iх до землi обiтованоi.

Слова та iмена в «Дюнi» походять iз рiзних мов, серед яких – навахо, латина, чакобса (мова, що траплялася на Кавказi), ацтекський дiалект науатль, грецька, перська, ост-iндiйська, росiйська, турецька, фiнська, староанглiйська та, звiсно, арабська мови.

У «Дiтях Дюни» Лето ІІ дозволив пiщаним форелям приеднатися до його тiла, i ця iдея частково спираеться на батькiв досвiд: коли вiн був iще хлопчиськом i мешкав у штатi Вашингтон, то пiдгортав штани й заходив у потiчок чи озеро, дозволяючи п’явкам чiплятися до його нiг.

Легендарне життя богоподiбного супергероя Пола-Муад’Дiба витворено iз сюжетiв, що трапляються в багатьох релiгiях. Френк Герберт навiть використав легенди та уривки iнформацii про людей iз пустель Гобi в Азii та Калахарi в Пiвденно-Захiднiй Африцi, а також аборигенiв iз австралiйських пусток. Протягом столiть цi люди виживали, маючи надзвичайно мало води навколо себе, тому вода була цiннiшим ресурсом, нiж золото.

Батлерiанський Джигад, що вiдбувся за 10 000 рокiв до описаних у «Дюнi» подiй, був вiйною супроти мислячих машин, якi жорстоко уярмили людей. Саме тому люди поставили комп’ютери поза законом, про що написано в Оранжистськiй Католицькiй Бiблii: «Не сотвори з машини подобу розуму людському». Коренi Джигаду сягають у глибоку давнину, до людей, iз якими моi батьки були знайомi: до маминого дiдуся Купера Лендiса та друга нашоi родини Ральфа Слаттерi. Вони обидва ненавидiли машини.

Попри це, комп’ютери у свiтi «Дюни» iснують через багато тисячолiть пiсля джигаду. У процесi розгортання серii з’ясовуеться, що Бене Гессерит мають таемнi комп’ютери, щоб вiдстежувати родоводи. Є також ментати Дюни, надiленi надзвичайною логiкою, – «людськi комп’ютери». Для багатьох рис цих людей прототипом стала татова бабуся по батьковiй лiнii, Мерi Стенлi, неосвiчена жiнка з пагорбiв Кентукi, яка подумки здiйснювала неймовiрнi математичнi розрахунки. Ментати були попередниками Спока, помiчника капiтана корабля «Ентерпрайз» iз «Зоряного Шляху»… Френк Герберт описав небезпеку, яку мислячi машини становили ще в 1960-х, задовго до фiльму «Термiнатор» iз Арнольдом Шварценеггером.

Цiкаво, що у всесвiтi «Дюни» нема прибульцiв. Навiть найекзотичнiшi iстоти, мутанти-лоцмани з Гiльдii, – люди, так само, як i мерзеннi генетичнi генii Тлейлакса й гхоли, вирощенi в чанах iз плотi. Один iз найцiкавiших типiв людей, яких породила уява Френка Герберта, – це жiнки ордену Бене Гессерит, надiленi колективною пам’яттю. Ця концепцiя багато в чому грунтуеться на роботах i поясненнях Карла Густава Юнга, який говорив про «колективне несвiдоме» – ймовiрно, вроджений комплекс сутностей i способiв поведiнки, притаманний усiм людям. Саме цi концепцii батько обговорював iз дружиною Ральфа Слаттерi Ірен – психологом, яка проводила дослiдження з Юнгом у Швейцарii в 1930-х.

Життя Френка Герберта досягнуло кульмiнацii в 1957-му й наступних роках, коли вiн зосередив увесь свiй надзвичайний досвiд на створеннi великого роману. Батько пригадував, що в купi книжок, якi вiн ретельно вивчав для написання «Дюни», трапилася думка, що екологiя – це наука про розумiння наслiдкiв. Батько не вигадав цей концепт, але, навчившись в Езри Паунда, «зробив його новим»[1 - «Make it New!» («Зробiть це новим!») – творче гасло Езри Паунда, що стало програмною максимою для всього захiдного модернiзму. (Тут i далi прим. пер.)] i виклав у формi, яку сприймали мiльйони людей. Маючи таке саме свiтовiдчуття, як в iндiанцiв, тато бачив, що захiдна людина завдае шкоди довкiллю, а не живе в гармонii з ним.

Батько розповiдав, що, попри всi зусилля, яких вимагала «Дюна», робота над цiею книжкою була для нього улюбленою. Вiн використовував те, що називав «технiкою надзвичайноi деталi», за допомогою якоi вивчав i готував нотатки протягом чотирьох рокiв, з 1957 по 1961, а тодi писав i переписував книжку з 1961 року по 1965.

Оскiльки тато то розширював, то скорочував рукопис залежно вiд того, який редактор давав йому поради, в остаточну версiю закралася помилка. Вiк Імператора Шаддама Коррино IV в романi трохи непослiдовний, але це одна з небагатьох похибок у всiй серii «Дюни». Це неймовiрно, зважаючи на те що Френк Герберт писав книжки на друкарських машинках… понад мiльйон слiв без використання комп’ютера, який би допомiг узгоджувати всю iнформацiю.

Наприкiнцi 1961 року, саме в зенiтi свого монументального зусилля, тато звiльнив лiтературного агента Лартона Блессiнгейма, адже не вiдчував вiд нього достатньо пiдтримки, а також через те, що знову надсилати iсторii до нью-йоркських видавництв, якi протягом рокiв вiдкидали його, було над його можливостi. Кiлька рокiв по тому, коли роман було майже завершено, Френк Герберт вiдновив спiвпрацю з Блессiнгеймом, а тодi знову пройшов випробування невпинними вiдмовами – отримавши iх понад двадцять, – аж доки видавництво «Chilton» зрештою погодилося взяти книжку й заплатило 7 500 доларiв авансом. Якби не далекоглядний редактор «Chilton» Стерлiнг Ланье, «Дюну» могли б узагалi не надрукувати, й свiт лiтератури надзвичайно збiднiв би.


* * *

Коли я подорослiшав, ми з батьком зблизилися й почали писати разом. Тодi вiн часто говорив менi про важливiсть деталей i щiльностi письма. Вивчаючи психологiю, вiн зрозумiв пiдсвiдомiсть, а тому любив повторювати, що «Дюну» можна читати на будь-якому з кiлькох шарiв, закладених пiд пригодницькою iсторiею месii на пустельнiй планетi. Екологiя – найочевиднiший шар, але е ще полiтика, релiгiя, фiлософiя, iсторiя, еволюцiя людини й навiть поезiя. «Дюна» – це чарiвний гобелен зi слiв, звукiв, зображень. Інодi вiн спершу писав уривки вiршами, якi розширював i перетворював на прозу, утворюючи речення, що мiстили елементи первинних поезiй.

Тато казав, що в процесi читання ти можеш пройти будь-яким шаром роману, а тодi розпочати книжку iз самого початку, зосереджуючись на iншому шарi. Вiн навмисно лишав наприкiнцi вiдкритi фiнали й казав, що робив це, аби навiть пiсля закiнчення iсторii читачiв не вiдпускали ii уривки й шматочки, щоб людям хотiлося повернутися i перечитати книжку ще раз. Хитрий трюк, який спрацював бездоганно.

Як старший син Френка Герберта, я бачив у романi елементи родинноi iсторii. Ранiше я вже зазначав, що в «Дюнi» зображено мою матiр – але й тата теж. Певно, вiн думав про себе, коли писав про Герцога Лето: «Дуже довго нiхто не помiчав, що вiн iще й був чудовим батьком». Цi слова мають глибинне значення для мене, адже в тi часи нашi стосунки були зовсiм кепськими. Я переживав перiод пiдлiткового бунтарства, бурхливо реагуючи на його безкомпромiсну манеру керувати домiвкою.

На початку «Дюни» Половi Атрiду п’ятнадцять рокiв – приблизно в такому вiцi був i я, коли книжку вперше почали публiкувати в журналi «Analog». В описi Пола я не дуже впiзнаю себе, проте легко впiзнаю тата в батьковi Пола, шляхетному Герцоговi Лето Атрiдi. В одному абзацi Френк Герберт написав: «Та безлiч фактiв вiдкривають шлях до розумiння Герцога: його вiрне кохання до ледi з Бене Гессерит; надiя, що вiн покладав на сина…» Значно пiзнiше, коли тато вiдповiдав на запитання журналiстiв щодо моеi письменницькоi кар’ери, вiн казав: «Яблуко падае недалеко вiд яблунi». Вiн часто хвалив мене перед iншими – значно частiше, нiж напряму. Бiльшiсть друзiв уважала його екстравертом, проте в родинному колi вiн часто поводився як iнтраверт, полюбляючи проводити час на самотi у власному кабiнетi. Часто найсильнiшi його емоцii виливалися на папiр, тому я вiдчуваю, як батько говорить до мене, коли читаю його iсторii.

Якось я запитав у батька, чи вважае вiн, що його magnum opus’у судилося довге життя. Вiн скромно вiдповiв, що не знае, адже единий компетентний лiтературний критик – це час. Минуло вже сорок рокiв, вiдколи «Дюну» було видано у твердiй палiтурцi, й Френковi Герберту було б приемно дiзнатися, що iнтерес до його фантастичного роману та породженоi ним серii нiколи не згасав. «Дюну» пiдхопило абсолютно нове поколiння читачiв. Молодь насолоджуеться нею, як колись ii батьки.

Як i наш власний усесвiт, усесвiт «Дюни» продовжуе розширюватися. Френк Герберт написав шiсть романiв серii, а я дописав iще шiсть у спiвпрацi з Кевiном Андерсоном. За контрактом ми з Кевiном створимо ще чотири книжки, включно з великим хронологiчним фiналом, на який зачекалися мiльйони читачiв, – «Дюна-7». Над цим проектом працював Френк Герберт, коли помер у 1986 роцi, й це мала бути третя книжка з трилогii, започаткованоi «Єретиками Дюни» та «Капiтулом: Дюна». У цих романах вiн заклав велику таемницю, й досi, через два десятирiччя пiсля його смертi, розгадка е секретом, який найретельнiше охороняють у науковiй фантастицi.

До часу, коли ми завершимо цi iсторii, налiчуватиметься шiстнадцять «дюнних» романiв, а також фiльм режисера Девiда Лiнча 1984 року та два телевiзiйнi мiнiсерiали – «Дюна Френка Герберта» й «Дiти Дюни Френка Герберта», – продюсером яких став Рiчард Рубiнштейн. У майбутньому ми плануемо ще кiлька проектiв, та всi вони мають бути домiрними високим стандартам, установленим батьком у своiх романах. А коли всi гарнi iсторii вже буде розказано, серiя завершиться. Але навiть це не буде справжнiм фiналом, адже завжди можна повернутися до самоi «Дюни», щоб читати ii знову й знову.



Браян Герберт

Сiетл, Вашингтон, 2005




Дюна


Людям, чия справа виходить за межi iдей i простягаеться в царину «реальних матерiалiв» – екологам посушливих земель, де б вони не були та в якi б часи не працювали, зi смиренням i захватом присвячуеться ця спроба передбачення





Книга перша

Dюна





1


Початок – то мить, коли варто якнайкраще подбати про iстинну рiвновагу речей. Кожна сестра Бене Гессерит[2 - Найiмовiрнiше, термiн мае латинське походження: «bene» – добре, а «gesserit» – gero, gerere – «керувати» або «нести».] знае про це. Тож, приступаючи до вивчення життя Муад’Дiба, зважте спершу на те, у якi часи вiн з’явився, бо ж народився владар у рiк п’ятдесят сьомий правлiння Падишаха-Імператора Шаддама IV. Й особливо уважно придивiться, де саме вiн з’явився: на планетi Арракiс. Хай не вводить вас в оману той факт, що народився вiн i прожив першi п’ятнадцять рокiв свого життя на Каладанi. Арракiс, планета також знана як Дюна, – ось мiсце його навiки-вiкiв.

    Принцеса Ірулан. Оповiдь про Муад’Дiба

За тиждень до переiзду на Арракiс[3 - Імовiрно, походить вiд арабського кореня «ракс» – «танцювати».], коли метушня останнiх приготувань от-от мала обернутися на нестерпне божевiлля, якась старезна баба навiдалася до матерi хлопчика – Пола.

Замок Каладан[4 - За однiею з версiй, Герберт запозичив назву «Каладан» вiд острова Каледан iз казки братiв Грiмм «Принц Омар i принцеса Шахерезада». Браян Герберт у книзi «Мрiйник Дюни» пише таке: «Планету Каладан названо на честь Калiдона, давньогрецького мiста, де вполювали Калiдонського вепра».] огорнула тепла нiч; прадавне кам’яне громаддя, що слугувало домiвкою двадцяти шести поколiнням роду Атрiдiв, укрилося холодною росою, як завжди на змiну погоди.

Стару пустили через боковi дверi та повели склепiнчастим проходом повз кiмнату Пола. Скориставшись нагодою, вона зазирнула всередину – поглянути, як той лежить на лiжку.

У тьмяному свiтлi напiвзгаслоi, завмерлоi над самою пiдлогою лампи-пiдвiски, хлопчик, який уже не спав, бачив у проймi дверей громiздкi обриси жiночоi фiгури, що стояла на крок попереду вiд його матерi. Стара скидалася на вiдьму: волосся, схоже на сплутану павутину, наче каптур ховало в тiнi риси обличчя, а очi виблискували, мов коштовностi.

– А вiн не замалий як на свiй вiк, Джессiко? – запитала стара. Голос повнився хрипким свистом i бряжчав, як розладнаний балiсет.

Мати Пола вiдповiла м’яким контральто:

– Усi знають, що Атрiди дорослiшають пiзнiше, Ваша Превелебносте.

– Чувала я про це, чувала, – прохрипiла стара. – Але ж йому вже п’ятнадцять.

– Так, Ваша Превелебносте.

– Вiн прокинувся i пiдслуховуе. Хитрий малий шельма, – тихо загиготiла прибула. – Проте пiдступнiсть необхiдна правителю. А якщо вiн i справдi Квiзац Хадерах…[5 - Френк Герберт тлумачив цей вислiв як «той, хто скорочуе шлях».] що ж…

Причаiвшись у мороцi лiжка, Пол дивився навсiбiч крiзь тонкi шпаринки ледь розплющених очей. Два блискучих овали – очi староi – розширилися i спалахнули, коли зустрiлися з його поглядом.

– Добре виспись, хитрий малий шельмо, – кинула стара. – Завтра тобi знадобляться всi твоi вмiння, аби зустрiтися з моiм гом джаббаром[6 - «Джаббар» може бути варiацiею слова, що арабською означае «могутнiй», «надiлений владою».].

І вона вийшла, виштовхнувши його матiр у коридор, та з гучним гуркотом зачинила дверi.

Пол лежав, замислившись: «Що таке „гом джаббар“?»

Багато прикрощiв довелося йому зазнати в цi часи змiн, та з’ява староi була дивнiшою за все.

Ваша Превелебносте.

А ще те, як вона зверталася до його матерi Джессiки, наче та була звичайнiсiнькою служницею, а не ледi Бене Гессерит, наложницею[7 - Ідеться не про мусульманську наложницю, тобто рабиню в гаремi, а про конкубiну, жiнку, яка живе з чоловiком у вiдкритому, неприхованому та зазвичай тривалому сексуальному зв’язку.] Герцога та матiр’ю Герцогського спадкоемця.

«Гом джаббар – це щось iз Арракiса, про що я маю знати, перш нiж ми опинимося там?» – подумав Пол.

Вiн прошепотiв тi дивнi слова: Гом джаббар… Квiзац Хадерах.

Ще стiльки всього треба вивчити. Арракiс настiльки вiдрiзнявся вiд Каладана, що свiдомiсть Пола лихоманило вiд нових знань. Арракiс – Дюна – Пустельна Планета.

Зуфiр[8 - Мiсцевiсть у Єменi] Хават, майстер-асасин його батька, пояснював: iхнi смертельнi вороги Харконнени вiсiмдесят рокiв панували на Арракiсi. Вони утримували планету як свiй квазiфеод, вiдповiдно до контракту з ДАПТ на видобуток герiатричних прянощiв – меланжу. Тепер Харконнени забиралися геть, а планета ставала повним феодом Дому Атрiдiв – очевидна перемога Герцога Лето. Хоча, як сказав Хават, у цiй очевидностi чаiлася смертельна небезпека, адже Герцог Лето був дуже популярним серед Великих Домiв Ландсрааду[9 - Сам Френк Герберт стверджував, що слово «Ландсраад» – давньоскандинавське, означае «збори землевласникiв», тобто iсторично перше засiдання законодавчого органу. Ландсраад – це помiсне дворянство.].

– А популярнiсть викликае заздрощi свiтодержцiв, – додав Хават.

Арракiс – Дюна – Пустельна Планета.

Пол спав. Вiн бачив якусь печеру в околицях Арракiна; навколо нього в тьмяному свiтлi завмерлих у повiтрi ламп рухалися мовчазнi люди. Усе там виповнене величчю, як у соборi, i вiн учував единий тоненький звук: крап-крап-крап. Ще ввi снi Пол знав, що все запам’ятае. Вiн завжди пам’ятав пророчi сни.

Сон розтанув.

Пол прокинувся в теплi свого лiжка; вiн усе думав i думав. Свiт замку Каладан, де не було жодних iгор i не траплялося однолiткiв, можливо, не вартував смутку пiд час прощання. Лiкар Юе, вчитель Пола, вказував на те, що класовоi системи фафрилах на Арракiсi дотримувалися не надто ревно. Планета повнилася людьми, що жили в пустельних краях без каiдiв та башарiв, якi б керували ними: людей барханiв, що звуть себе фрименами, не внесено в жоднi переписи Імперськоi Палати.

Арракiс – Дюна – Пустельна планета.

Вiдчувши напругу в усьому тiлi, Пол вирiшив удатися до однiеi з практик з угамування плотi та розуму, яких його навчила мати. Три коротких вдихи викликали звичну реакцiю: його несуть хвилi самосвiдомостi… свiдомiсть фокусуеться… аорта розширюеться… розум виганяе всю непевнiсть пiзнання… свiдомiсть пiд контролем… кров збагачуеться киснем i розтiкаеться по обважнiлих кiнцiвках… нiхто не здобувае iжу, безпеку та свободу лише завдяки iнстинкту… тваринна свiдомiсть не простягаеться за межi буття моменту цього, не здатна осягнути, що ii жертви зникають навiки… тварина руйнуе старе й не може створити нове… тваринна жага лишень наближаеться до чуттевого рiвня, але нiколи не сягне рiвня сприйняття… людинi ж необхiдна система координат, через яку вона бачитиме свiт… Свiдомiсть за вибором установлюе своi координати… тiлесна цiлiснiсть упорядковуе потiк нервiв i кровi вiдповiдно до найглибших потреб клiтинного буття… всi речi/клiтини/iстоти е плинними… все прагне до цiеi незмiнноi минущостi…

Знову й знову в мiнливiй свiдомостi Пола прокручувався завчений урок.

Крiзь примруженi повiки Пол вiдчув, як жовте сяйво свiтанку торкнулося його пiдвiконня. Вiн розплющив очi. Прислухаючись до метушнi й поспiху, що поновилися в замку, юнак розглядав помереженi знайомим вiзерунком балки пiд стелею спальнi.

Дверi прочинилися, i в кiмнату зазирнула мати: волосся на макiвцi пiдтримувала чорна стрiчка, з овального обличчя, позбавленого емоцiй, дивилися сповненi врочистостi зеленi очi.

– Уже прокинувся, – промовила вона. – Ти добре спав?

– Так.

Пол уважно роздивлявся високу фiгуру матерi та помiтив, як напружилися ii плечi, коли вона вибирала для нього одяг iз полиць шафи. Інший мiг би не помiтити нiчого, але вона сама вчила його науки Бене Гессерит – звертати увагу на дрiбнi деталi. Вона озирнулася, тримаючи в руках напiвофiцiйний пiджак, на нагруднiй кишенi якого було вишито фамiльний герб дому Атрiдiв – червоного яструба.

– Мерщiй одягайся. Превелебна Мати чекае на тебе.

– Якось вона менi снилася, – сказав Пол. – Хто вона?

– Вона була моею наставницею в школi Бене Гессерит. Тепер вона Правдомовиця Імператора. А ще, Поле… – Джессiка завагалася. – Ти повинен розповiсти iй про своi сни.

– Розповiм. Ми завдяки iй отримали Арракiс?

– Ми не отримали Арракiс, – вона змахнула пил зi штанiв i повiсила iх разом iз пiджаком на стiйку бiля лiжка. – Не змушуй Превелебну Матiр чекати.

Пол сiв, мiцно обхопивши колiна.

– Що таке гом джаббар?

І знову материнська наука дала йому змогу вiдчути ледь помiтну напругу – знервованiсть, яку вiн iнтерпретував як страх.

Джессiка пiдiйшла до вiкна, широко розсунула штори та поглянула крiзь рiчковi сади на гору Саюбi.

– Ти дiзнаешся про гом джаббар… зовсiм скоро, – промовила вона.

Пол почув переляк у ii голосi та дуже здивувався.

Джессiка вела далi, не озираючись:

– Превелебна Мати чекае в ранкових покоях. Прошу тебе, не барися.



Превелебна Мати Гай Єлена Могiям[10 - Імена Превелебних Матерiв Бене Гессерит у перших книгах циклу «Дюна» Френк Герберт формував за таким зразком: латинське чоловiче iм’я + жiноче iм’я + екзотичне iм’я.] сидiла в обшитому гобеленами крiслi та спостерiгала, як до неi наближалися матiр i син. З вiкон по обидва боки вiд неi вiдкривався краевид на схiдну луковину рiчки та зеленi угiддя Атрiдiв, але Превелебна Мати не звертала на нього уваги. Цього ранку вона особливо гостро вiдчувала свiй вiк, i це iй дуже сильно дошкуляло. Вона проклинала космiчнi перельоти, спiлкування з Гiльдiею Лоцманiв та iхнi таемничi плани. Але на цiй планетi була справа, яка вимагала особистоi присутностi надiленоi Зором сестри Бене Гессерит. Навiть Правдомовиця Падишаха-Імператора не могла ухилитися вiд виконання свого обов’язку.

«Клята Джессiка! – подумала Превелебна Мати. – Якби вона тiльки народила нам дiвчинку, як iй i наказували».

Джессiка спинилася за три кроки вiд крiсла й присiла в маленькому реверансi, лiвою рукою злегка провела вздовж спiдницi. Пол стримано вклонився, як його вчив викладач танцiв – «коли сумнiваешся в статусi людини».

Превелебна Мати, звiсно ж, вiдзначила це.

– А вiн обережний, Джессiко.

Рука Джессiки ковзнула по плечу Пола, стиснула його. Либонь один удар серця ii долоня тремтiла вiд страху. Тодi вона знову опанувала себе.

– Так його вчили, Ваша Превелебносте.

«Чого вона боiться?» – замислився Пол.

Стара якусь мить вивчала хлопця: овальне, як у Джессiки, обличчя, але кiстка в нього ширша… волосся – чорне-чорне, як у Герцога, однак брови нагадували про дiдуся по матерi, iм’я якого не можна називати, i ще цей тонкий гордовитий нiс; розрiз пильних зелених очей, таких, як i в старого Герцога: дiдуся по батьковi, який уже давно лежав у могилi.

«О, то була людина, що завжди цiнувала браваду – навiть у смертi», – подумала Превелебна Мати.

– Учити щось – це одне, – промовила вона, – а мати вродженi здiбностi – iнше. Подивимося. – Стара суворо зиркнула на Джессiку. – Облиш нас. Наказую тобi зайнятися медитацiею смирення.

Джессiка зняла руку з плеча Пола.

– Ваша Превелебносте, я…

– Джессiко, ти знаеш, що так мае бути.

Пол збентежено глянув на матiр.

Джессiка виструнчилася.

– Так… звiсно.

Пол знову перевiв погляд на Превелебну Матiр. Гречнiсть та очевидний трепет матерi перед цiею жiнкою спонукали до пильностi. Попри це, вiн вiдчував гнiв i тривогу, якi випромiнювала мати.

– Поле, – Джессiка глибоко вдихнула, – випробування, яке тобi доведеться пройти… воно дуже важливе для мене.

– Випробування?

– Пам’ятай, що ти син Герцога, – промовила Джессiка. Крутнулася й вилетiла з кiмнати, сухо зашурхотiвши спiдницею. Дверi щiльно зачинилися.

Пол опинився сам на сам зi старою, i щоки в нього спалахнули гнiвом.

– Хiба можна випроваджувати ледi Джессiку, наче просту служницю?

Тiнь посмiшки ледь торкнулася кутикiв зморщеного рота.

– Хлопче, усi чотирнадцять рокiв у школi ледi Джессiка й була моею служницею, – жiнка кивнула. – До того ж непоганою. А тепер пiдiйди до мене!

Наказ ударом батога ляснув по Полу, i вiн пiдкорився ще до того, як устиг подумати про це. «Вона використовуе Голос», – подумав вiн i спинився за помахом старечоi руки бiля нiг Превелебноi.

– Бачиш це? – спитала вона, дiстаючи зi складок своеi мантii зелений металевий куб iз п’ятнадцятисантиметровою стороною. Вона повернула його до Пола, i хлопець побачив, що одна з граней вiдкрита, а всерединi – чомусь лячний морок. Жодна крапля свiтла не проникала в цю пiтьму.

– Поклади свою праву руку в скриньку, – сказала вона.

Страх прошив Пола наскрiзь. Вiн вiдступив на крок, але стара промовила:

– Це так ти коришся своiй матерi?

Вiн поглянув у блискучi пташинi очi.

Повiльно, пiд тиском чужого примусу, якому не мав змоги опиратися, Пол поклав руку в коробку. На мить, коли пiтьма огорнула його долоню, вiн вiдчув холод, тодi – гладенький метал пiд пальцями та поколювання, наче в нього затерпла рука.

Хижий вираз з’явився на обличчi староi. Вона вiдвела свою праву руку вiд куба та приставила ii до шиi Пола. Той помiтив блиск металу й почав повертатися.

– Не рухайся, – просичала вона.

Знову використовуе Голос! Пол перевiв погляд на ii обличчя.

– Я тримаю бiля твоеi шиi гом джаббар, – промовила вона. – гом джаббар, ворог пихи. Це голка з краплею отрути на кiнчику. А! Не приймай руку, iнакше вiдчуеш ii на собi.

Пол спробував ковтнути пересохлим горлом. Вiн не мiг вiдвести погляду вiд зморшкуватого старого обличчя – блискучi очi, блiдi ясна пiд срiбними зубами, що поблискували, коли вона говорила.

– Син Герцога мае розумiтися на отрутах, – промовила стара. – Такi часи, еге ж? Мускi в напоях. Аумас у стравах. Швидкi, повiльнi та тi, що мiж ними. Ось i дещо нове для тебе: гом джаббар. Вiн убивае лише тварин.

Гонор подолав страх.

– Ти смiеш припускати, що син Герцога – тварина?

– Скажiмо так, я припускаю, що ти можеш виявитися людиною, – промовила вона. Не руш. Застерiгаю тебе: не намагайся вiдсахнутися. Я стара, але моя рука може ввiгнати в твою шию голку, перш нiж ти встигнеш ухилитися.

– Хто ти? – прошепотiв Пол. – Якими хитрощами ти змусила мою матiр залишити мене наодинцi з тобою? Ти служиш Харконненам?

– Харконнени? Нiколи в життi! А тепер мовчи.

Сухорлявий палець торкнувся до його шиi i вiн погамував у собi мимовiльний порив вiдскочити.

– Добре, – промовила вона. – Ти пройшов перше випробування. Зараз буде продовження: якщо ти висмикнеш руку зi скриньки, то помреш. Це едине правило. Триматимеш руку всерединi – житимеш. Висмикнеш ii – помреш.

Пол глибоко вдихнув, аби стишити тремтiння.

– Варто менi гукнути, як слуги вмить опиняться тут, i тодi ти помреш.

– Слуги не пройдуть повз твою матiр, яка стоiть на чатах за дверима. Повiр менi. Твоя матiр пройшла випробування. Тепер твоя черга. Вважай це за честь. Нечасто ми дозволяемо хлопчикам проходити цей ритуал.

Цiкавiсть знизила рiвень страху до прийнятного рiвня. У голосi староi вчувалася правда, а не заперечення ii. Якщо мати справдi стоiть на чатах…, якщо це справдi випробування… Та чим би воно не було, Пол знав, що зараз вiн попався, загрозу становила рука бiля шиi – гом джаббар. Вiн пригадав лiтанiю проти страху з обряду Бене Гессерит, якоi матiр навчила його.

«Я не повинен боятися. Страх убивае розум. Страх – це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очi своему страховi. Я дозволю йому пройти повз мене та крiзь мене. І коли вiн пiде геть, то я обернуся до нього внутрiшнiм зором i простежу його шлях. Там, де страх пройде, нiчого не зостанеться. Залишуся тiльки я».

Пол вiдчув, як повернувся спокiй, i промовив:

– Мерщiй починай, стара.

– Стара! – рiзко сказала вона. – А ти смiливець, нiде правди дiти. Ну що ж, подивимося, цуцику. – Вона близько нахилилася, стишуючи голос майже до шепоту. – Бiль пронизуватиме твою руку в скриньцi. Бiль. Але! Висмикнеш ii – i я торкну твою шию гом джаббаром; ця смерть швидка, нiби падiння сокири ката. Вiдсмикнеш руку – i гом джаббар забере тебе. Зрозумiв?

– Що в тiй скриньцi?

– Бiль.

Пол вiдчув, як у руцi закололо сильнiше, й мiцно стиснув вуста. «І як же це може бути випробуванням?» – подумав вiн. Поколювання перетворилося на свербiння.

А стара промовила:

– Ти чув про те, що тварини вiдгризають собi лапу, щоб вирватися, коли потрапляють у пастку? То все звiрине нутро. А людина лишилася б у пастцi, витримала б бiль та прикинулася б мертвою, щоб убити ловця i знищити загрозу своему видовi.

Сверблячка переросла в легкий жар.

– Навiщо ти робиш це? – запитав Пол.

– Щоб визначити, чи ти людина. Мовчи.

Пол стиснув лiву руку в кулак, коли жар у правiй руцi посилився. Вiн наростав повiльно: тепло до тепла, тепло… i ще трiшки тепла. Юнак вiдчув, як нiгтi вiльноi руки впинаються в долоню. Вiн спробував зiгнути пальцi палкоi руки, але не змiг поворушити ними.

– Пече, – прошепотiв вiн.

– Цить!

Бiль пройняв його руку. Пiт виступив на лобi. Кожна фiбра ества волала Половi, аби вiн висмикнув руку з тих палючих лабетiв… але… гом джаббар. Не повертаючи голови, юнак спробував ворухнути очима, щоб побачити страшну отруйну голку бiля шиi. Вiн вiдчував, що дихае ривками, спробував уповiльнити подих, але не змiг.

Бiль!

Його свiт виповнила порожнеча, не лишаючи нiчого, крiм руки, що палала в агонii, та старезного обличчя на вiдстанi кiлькох дюймiв, що витрiщалося на нього.

Губи йому пересохли настiльки, що вiн ледве розтулив iх.

Жар! Жар!

Хлопець подумав, що вiдчувае, як чорнiе шкiра на тiй вигорiлiй руцi, як трiскаеться й вiдпадае плоть, лишаючи однi звуглiлi костi.

Припинилося!

Бiль припинився, неначе хтось повернув вимикач.

Пол вiдчував, як тремтить його права рука, як тiлом стiкае пiт.

– Годi, – промимрила вона. – Кулль вахед[11 - Словосполучення арабського походження, буквально означае «кожен, усе». Значення у свiтi «Дюни» див. у словнику Френка Герберта («Термiнологiя Імперii») наприкiнцi книжки.]! Ще жодна дiвчинка не витримувала так довго. Менi, певно, хотiлося, щоб ти програв. – Вона вiдхилилася назад, вiдводячи гом джаббар вiд його шиi. – Витягуй руку зi скриньки, юна людино, й поглянь на неi.

Пол поборов болiсне тремтiння й зазирнув у чорну порожнечу, де його рука лишалася з власноi волi. Пам’ять про бiль пронизувала кожен рух. Розум промовляв юнаковi, що вiн витягне зi скриньки почорнiлий цурпалок.

– Зроби це! – прошипiла вона.

Пол висмикнув руку зi скриньки й уражено глянув на неi. Жодного слiду. Жодноi ознаки агонii на шкiрi. Вiн витягнув руку вперед, розвернув ii, зiгнув пальцi.

– Бiль завдано нервовою стимуляцiею, – пояснила вона. – Не можемо ж ми калiчити потенцiйних людей. Знайдеться чимало таких, хто б дорого заплатив за таемницю цiеi скриньки. – Вона сховала ii в складках свого вбрання.

– Але ж бiль… – почав було вiн.

– Бiль, – гмикнула вона. – Людина здатна керувати будь-яким нервом у власному тiлi.

Пол вiдчув бiль у лiвiй руцi. Вiн розтиснув пальцi й побачив чотири кривавi вiдмiтки там, де нiгтi врiзалися в долоню. Опустивши руку, вiн поглянув на стару.

– Ви таке колись робили з моею матiр’ю?

– Чи просiював ти коли-небудь пiсок крiзь сито? – запитала вона.

Ухильний тон ii запитання осяяв його свiдомiсть вищим розумiнням: Пiсок крiзь сито. Пол кивнув.

– А ми, Бене Гессерит, просiюемо всiлякий люд, щоб знайти людей.

Вiн пiдняв правицю, воскрешаючи в пам’ятi бiль.

– І це все лише заради болю?

– Я спостерiгала за тобою в агонii, хлопче. А сам бiль – то тiльки вiсь випробування. Матiр розказувала тобi про нашi способи спостереження. Я бачу в тобi ознаки ii навчання. Наше випробування – це криза та спостереження.

Пол вiдчув щирiсть у ii голосi й промовив:

– Це правда!

Вона вп’ялася в нього поглядом. «Вiн вiдчувае правду! Чи може вiн бути тим самим? Чи справдi вiн може бути тим самим?» Вона вгамувала хвилювання й нагадала собi: «Надiя потьмарюе спостереження».

– Ти знаеш, коли люди вiрять у те, про що говорять, – сказала вона.

– Так.

У його голосi вчувалися обертони здiбностей, якi вiн неодноразово випробовував. Вона чула iх, а тому сказала:

– Можливо, ти i е Квiзац Хадерах. Сiдай тут, юний брате, бiля моiх нiг.

– Я краще постою.

– А твоя матiр колись сидiла бiля моiх нiг.

– Я – не моя матiр.

– Ти нас трохи недолюблюеш, правда? – Вона глянула на дверi, а тодi гукнула: – Джессiко!

Дверi прочинилися; за ними стояла Джессiка й напружено вдивлялася в кiмнату. Коли жiнка побачила Пола, то розслабилася. Вона спромоглася на слабку посмiшку.

– Джессiко, чи твоя ненависть до мене вщухала хоч раз? – поцiкавилася стара.

– Я люблю й ненавиджу тебе водночас, – вiдповiла Джессiка. – Ненависть – за завданий тобою бiль, про який я не забуду нiколи. А любов – це…

– Просто беззаперечна данiсть, – закiнчила стара, та голос у неi був м’яким. – Ти можеш зайти, але дотримуйся тишi. Зачини дверi й пильнуй, аби нiхто не завадив нам.

Джессiка зайшла в кiмнату, зачинила дверi й стала спиною до них. «Мiй син – живий, – подумала вона. – Мiй син – живий, i вiн… людина. Я знала, що так i е… але… вiн живий. Тепер i я можу жити далi». Дверi за ii спиною були важкими та справжнiми. Усе в кiмнатi тиснуло на ii чуття.

Мiй син живий.

Пол глянув на матiр. Вона казала правду. Йому хотiлося зараз пiти геть й осмислити пережитий досвiд, але вiн знав, що не зможе залишити кiмнату, перш нiж його вiдпустять. Стара здобула над ним владу. Вони казали правду. Його матiр витримала це випробування. За цим мае стояти жахлива мета… адже бiль i страх були жахливими. Вiн убачав у цьому величну жахливу мету. Вони дiяли наперекiр усiм перешкодам. Ними рухала тiльки iм вiдома необхiднiсть. Пол вiдчував, що i його долучили до цiеi жахливоi мети. От тiльки вiн досi не знав, у чому ж вона полягала.

– Одного дня, хлопче, – сказала стара, – i тобi, можливо, доведеться стояти там, за дверима. Нелегка це справа…

Пол глянув униз, на руку, випробувану болем, а тодi пiдвiв очi на Превелебну Матiр. У ii голосi вчувалося щось вiдмiнне вiд усiх ранiше чутих голосiв. Свiтло пронизувало ii слова, й були вони гострими, наче лезо. Пол вiдчував, що вiдповiдь на кожне поставлене ним питання може пiдняти його над плотським свiтом до чогось вищого.

– Навiщо ви випробовуете на людськiсть?

– Щоб звiльнити вас.

– Звiльнити?

– Колись люди звернули своi думки до машин у надii на те, що зможуть так звiльнитися. Та це лише дало змогу iншим людям iз машинами поневолити iх.

– «Не сотвори з машини подобу розуму людському», – процитував Пол.

– Саме так заповiдалося Оранжистською Католицькою Бiблiею з часiв Батлерiанського Джигаду, – сказала вона. – Проте що насправдi мало писатися в Бiблii, так це: «Не сотвори машини, яка б iмiтувала розум Людини». Ти вивчив це за допомогою ментата, який служить вам?

– Я вивчив це разом iз Зуфiром Хаватом.

– Велике Повстання позбавило нас милиць, – сказала вона. – І змусило людський мозок розвиватися. У школах почали плекати людськi таланти.

– У школах Бене Гессерит?

Вона кивнула.

– Із тих прадавнiх шкiл донинi дожили лише двi головнi: Бене Гессерит i Гiльдiя Лоцманiв. На нашу думку, Гiльдiя робить акцент винятково на чисту математику. Бене Гессерит виконуе iншу функцiю.

– Полiтика, – сказав Пол.

– Кулль вахед! – промовила стара й кинула суворий погляд на Джессiку.

– Я не казала йому, Ваша Превелебносте, – вiдповiла Джессiка.

Превелебна Матiр зосередилася на Половi.

– Ти здогадався за кiлькома непевними ознаками, – сказала вона. – Справдi, полiтика. Спершу школою Бене Гессерит керували тi, хто вважав за необхiдне збереження послiдовностi в дiяннях людських. І вони збагнули, що така послiдовнiсть неможлива без вiддiлення людського матерiалу вiд тваринного – для покращення породи.

Раптом слова староi втратили для Пола свою осяйну гостроту. Вiн вiдчув порушення того, що його матiр називала «iнстинктом справедливостi». Не те щоб Превелебна Матiр брехала йому. Вочевидь, вона вiрила в те, що каже. Та було щось глибше, пов’язане з жахливою метою.

Вiн промовив:

– Але матiр казала менi, що багато хто в школах Бене Гессерит не знае своiх предкiв.

– Усi генетичнi лiнii завжди заносять у нашi книги, – сказала вона. – Твоя матiр знае, що вона або спадкоемиця когось iз Бене Гессерит, або мае потрiбний нам набiр генiв.

– Тодi чому ж вона не може дiзнатися, хто ii батьки?

– Дехто знае… Бiльшiсть нi. Можливо, ми, наприклад, бажали схрестити ii з близьким родичем для встановлення домiнування певноi генетичноi риси. У нас багато причин.

І знову Пол вiдчув порушення справедливостi. Вiн зауважив:

– А ви багато собi дозволяете.

Превелебна Матiр уражено глянула на нього, запитуючи себе: «Невже я чула критику в його голосi?»

– Ми несемо важкий тягар, – вiдповiла вона.

Пол вiдчував, що все бiльше приходить до тями пiсля випробування. Вiн кинув на неi оцiнювальний погляд i сказав:

– Ти кажеш, що я, можливо… Квiзац Хадерах. Що це: гом джаббар у людськiй подобi?

– Поле, – втрутилася Джессiка. – Ти не повинен говорити таким тоном iз…

– Я сама дам раду, Джессiко, – зупинила ii стариця. – Юначе, що ти знаеш про Зiлля Правди?

– Ви вживаете його, щоб удосконалити своi здiбностi у виявленнi брехнi, – сказав вiн. – Матiр розповiдала менi.

– Чи бачив ти коли-небудь Транс Правди?

Вiн похитав головою:

– Нi.

– Те зiлля небезпечне, – сказала вона, – але дае внутрiшнiй зiр. Коли Правдомовиця вживае зiлля, то може зазирнути в рiзнi мiсця своеi пам’ятi – пам’ятi свого тiла. Ми дивимося на безлiч шляхiв у минулому… але тiльки жiночих шляхiв. – У ii голосi забринiв сум. – Але ж досi е мiсце, куди не може зазирнути жодна Правдомовиця. Воно вiдштовхуе нас i лякае. Але сказано, що одного дня прийде чоловiк, якому зiлля дасть дар внутрiшнього Зору. Вiн гляне туди, куди ми не можемо – на жiночi й чоловiчi шляхи минулого.

– Цей ваш Квiзац Хадерах?

– Так, той, хто зможе бути в рiзних мiсцях одночасно: Квiзац Хадерах. Багато чоловiкiв куштували зiлля… дуже багато, та жоден не досяг успiху.

– Вони всi куштували трунок, але не побачили минулого?

– О нi, – вона похитала головою. – Вони скуштували його й померли.




2


Спроба осягнути Муад’Дiба без розумiння його заклятих ворогiв, Харконненiв, домiрна спробi побачити Істину, не вiдаючи Лжi. Бажанню побачити свiтло, не стрiчаючи Пiтьми. Це неможливо.

    Принцеса Ірулан. Оповiдь про Муад’Дiба

Напiвзанурений у пiтьму рельефний глобус обертався вiд поштовху товстоi, вкритоi блискучими перснями руки. Вiн стояв на пiдставцi дивноi форми бiля однiеi зi стiн кiмнати без вiкон. Решта стiн скидалася на рiзнобарвну клаптикову ковдру – сувоi, фiльмокниги, записи, ролики. Свiтло, яке осявало кiмнату, текло iз золотих куль, що застигли в рухомому силовому полi.

У центрi зали стояв елiпсоiдний стiл iз жадеiтово-рожевою[12 - Жадеiт – мiнерал зеленого кольору, схожий на нефрит.] кришкою зi скам’янiлого елакового дерева. Навколо нього зависли полiморфнi крiсла, два з яких були зайнятi. В одному сидiв темноволосий круглолиций юнак приблизно шiстнадцяти рокiв, iз сумними очима, а в другому – худий невисокий чоловiк iз жiночним обличчям.

Обидва зосереджено дивилися на глобус та на зануреного в пiтьму чоловiка, який розкручував кулю.

До них долинуло вдоволене гиготiння, i могутнiй бас прогримiв:

– Пiтере, ось найбiльша в iсторii пастка на людину. І Герцог уже потрапив мiж ii щелеп. Чи ж не разючi речi роблю я, барон Владiмiр Харконнен?

– Безсумнiвно, Бароне, – вiдповiв чоловiк. Голос його звучав мелодiйним солодким тенором.

Товста рука опустилася на кулю i спинила ii обертання. Тепер кожен у кiмнатi прикипiв поглядом до непорушноi поверхнi глобуса – дорогого предмета, який виготовляли спецiально для багатих колекцiонерiв або ж планетарних правителiв Імперii. Вiн зберiгав неповторний вiдбиток ручноi роботи iмперських майстрiв. Довжини та широти було накреслено тонесеньким платиновим дротом, а полярнi шапки iнкрустовано найдобiрнiшими хмаристо-бiлими дiамантами.

Товста долоня посунулася вперед, намацуючи деталi рельефу.

– Пропоную вам подивитися, – знову загуркотiв бас. – Подивитися уважно… І ти, Пiтере, i ти, мiй любий Фейде-Рауто: вiд шiстдесяти градусiв на пiвночi та до сiмдесяти на пiвднi – вишуканi брижi. Їхнiй колiр – чи ж не нагадуе вiн вам солодку карамель? І нiде, зовсiм нiде немае на нiй блакитi озер, рiчок або морiв. А цi чарiвнi полярнi шапочки – такi крихiтнi. Чи здатен хоч хтось сплутати це мiсце? Арракiс. Істинна унiкальнiсть. Ідеальна мiсцина для унiкальноi перемоги.

Губ Пiтера торкнулася легенька усмiшка.

– А ще, уявити тiльки, Бароне: Падишах-Імператор переконаний, що вiн вiддав Герцоговi вашу планету прянощiв. Як удало.

– Цiлковита маячня, – гарикнув Барон. – Ти кажеш це, аби заплутати юного Фейда-Рауту, однак немае жодних пiдстав збивати з пантелику мого племiнника.

Юнак iз меланхолiйним лицем заворушився в крiслi, розгладив складки на своему чорному трико. Вiн випрямився, коли вiд дверей у стiнi за його спиною долинув обережний стукiт.

Пiтер вислизнув iз крiсла, пiдiйшов до дверей, ледь прочинив iх – лише для того, щоб отримати цилiндр iз посланням. Зачинив дверi й, розгорнувши сувiй, вивчив його. З уст ментата злетiло кiлька смiшкiв.

– Що там? – владно поцiкавився Барон.

– Дурень вiдповiв нам, Бароне!

– Вiдколи це Атрiди нехтуватимуть нагодою зробити красивий жест? – поцiкавився Барон. – Гаразд, а що вiн пише нам?

– Вiн надзвичайно неввiчливий, Бароне. Звертаеться до вас просто: «Харконнене». Нi «Сiр й улюблений кусен», нi титулу.

– Це гарне iм’я, – проричав Барон, виказуючи свое нетерпiння. – То що повiдомляе любий Лето?

– Вiн пише: «Вашу пропозицiю про зустрiч вiдхилено. Я вже неодноразово стикався з вашою пiдступнiстю, й це добре вiдомо всiм».

– І? – перепитав Барон.

– Далi таке: «Мистецтво канлi ще мае своiх поцiновувачiв в Імперii». І пiдпис: «Герцог Арракiса Лето». – Пiтер зареготав. – Арракiса! Боже ж ти мiй. То вже занадто.

– Угамуйся, Пiтере, – промовив Барон, i смiх зник – наче хтось повернув вимикач.

– Отже, канлi[13 - Слово турецького походження, яке означае «заклятий ворог». Значення у свiтi «Дюни» див. у словнику Френка Герберта («Термiнологiя Імперii») наприкiнцi книжки.]? – поцiкавився Барон. – Вендета, еге ж? Вiн навiть ужив таке миле старовинне слово з такою багатою традицiею. Хотiв упевнитися, що я чiтко розумiю сказане ним.

– Ви зробили жест до примирення, – сказав Пiтер. – Правил було дотримано.

– Як на ментата, Пiтере, ти надто багато базiкаеш, – вiдказав Барон, подумавши: «Скоро менi доведеться позбутися його. Вiн уже майже пережив власну кориснiсть». Барон кинув через усю кiмнату погляд на свого ментата-асасина, затримався на тiй його особливостi, яку люди помiчали першою: очi – темнi щiлини синього на синьому, без найменшоi краплi бiлого.

Вищир розцвiв на Пiтеровому обличчi, нагадуючи гримасу маски пiд проваллями очей.

– Але, Бароне. Нiколи ще помста не була прекраснiшою. Перед нами план найвишуканiшоi зради: змусити Лето промiняти Каладан на Дюну, не лишивши йому жодного вибору, адже це наказ Імператора. Ви такий дотепник!

– У тебе словесна дiарея, Пiтере, – вiд голосу Барона вiяло холодом.

– Це тому, що я щасливий, мiй Бароне. Тодi як вас… вас з’iдають ревнощi.

– Пiтере!

– Ох-ох, Бароне! Як прикро, що ви не спромоглися розробити таку вишукану схему самостiйно.

– Одного дня я придушу тебе, Пiтере.

– Беззаперечно, Бароне. Добрi вчинки нiколи не забуваються, еге ж?

– Пiтере, ти перебрав iз верите[14 - Назва походить вiд латинського слова «veritas» – «iстина».] чи iз семутою?

– Позбавлена страху правда дивуе Барона, – обличчя Пiтера перетворилося на карикатурно-похмуру маску. – Ах-ах! Розумiете, Бароне, я, як ментат, знатиму, коли ви вiдправите за мною ката. Ви стримуватимете себе, доки потребуватимете мене. Передчаснi дii були б марнотратством, а вiд мене й досi е користь вашiй милостi. Я знаю, який урок дала вам чарiвна Дюна – жодного марнотратства. Хiба нi, Бароне?

Барон продовжував дивитися на Пiтера.

Фейд-Раута скорчився в крiслi. «Дурнi суперечники! – подумав вiн. – Дядечко не вмiе розмовляти зi своiм ментатом без суперечок. Менi що, немае чого робити, окрiм як вислуховувати iхнi чвари?»

– Фейде, – промовив Барон. – Коли я запросив тебе сюди, то наказав слухати та вчитися. Ти зробив якiсь висновки для себе?

– Так, дядьку, – вiдповiв юнак завбачливо улесливим голосом.

– Часом я захоплююся Пiтером, – сказав Барон. – Я завдаю болю, коли це необхiдно, а от вiн… присягаюся, вiн отримуе вiд цього найвищу насолоду. Щодо мене, то менi навiть шкода бiдного Герцога Лето. Лiкар Юе скоро зрадить його, i так настане кiнець Дому Атрiдiв. Лето точно дiзнаеться, чия рука керувала згiдливим лiкарем… усвiдомлення цього стане найгiршою миттю його життя.

– Чому б тодi вам не наказати лiкарю всадити Герцоговi кинджал пiд ребра? – поцiкавився Пiтер. – Це тихо та ефективно. Ви говорите про жаль, але…

– Герцог мае знати, що саме я звершую його долю, – сказав Барон. – Іншi Великi Доми також мають запам’ятати урок. Це приголомшить iх, тож я матиму бiльше простору для маневру. Необхiднiсть очевидна, але вона не повинна конче подобатися менi.

– Простiр для маневру? – Пiтер глузливо всмiхнувся. – До вас уже прикута увага Імператора. Ви дiяли вельми нахабно. Одного дня Імператор направить легiон або два своiх сардаукарiв сюди, на Г’едi Прайм[15 - Г’едi Прайм (Прима Г’едi або Альфа Козерога) – третя за яскравiстю зiрка в сузiр’i Козерога.], i так настане кiнець барона Владiмiра Харконнена.

– Ти хотiв би це побачити, Пiтере, так? – спитав Барон. – Ти б насолоджувався, спостерiгаючи за корпусом сардаукарiв, що розоряв би моi мiста та грабував би мiй замок. Ти б справдi насолоджувався цим.

– Чи ж варто питати про це, Бароне? – прошепотiв Пiтер.

– Ти мав би бути башаром Корпусу, – сказав Барон. – Надто сильно тебе цiкавлять кров i бiль. Можливо, я надто поквапився з обiцянкою трофеiв iз Арракiса.

Пiтер ступив п’ять химерних, дрiботливих крокiв кiмнатою i спинився просто перед Фейдом-Раутою. У повiтрi зависла напруга, i юнак зi схвильованою похмурiстю пiдвiв очi на ментата.

– Пiтер – не iграшка, Бароне. Не грайтеся з ним, – промовив вiн. – Ви пообiцяли менi ледi Джессiку. Ви пообiцяли ii менi.

– Навiщо вона тобi, Пiтере? – запитав Барон. – Завдавати болю?

Пiтер глипнув на нього. Тиша затягувалася.

Фейд-Раута пiдсунув свое крiсло на силовiй пiдвiсцi до краю столу й поцiкавився:

– Дядьку, менi й досi слiд залишатися тут? Ви казали, що…

– Мiй любий Фейд-Раута вирiс нетерплячим, – у мороцi за глобусом майнув якийсь рух. – Потерпи, Фейде. – Барон знову зосередився на ментатi. – А як щодо Герцогового пуголовка, малюка Пола, мiй безцiнний Пiтере?

– Капкан приведе його до вас, Бароне, – пробурмотiв Пiтер.

– Я не про це питав, – вiдрiзав Барон. – Пригадуеш, як ти пророкував, що Бене-Гессеритська вiдьма народить Герцоговi дочку? Отже, ти помилився, ментате?

– Я не часто помиляюся, Бароне, – промовив Пiтер, i вперше за всю розмову в його голосi лунав страх. – Ви маете вiддати менi належне: помиляюся я нечасто. До того ж ви знаете, що Бене-Гессеритки зазвичай народжують дочок. Навiть супутниця Імператора приводить у свiт винятково дiвчаток.

– Дядьку, – знову подав голос Фейд-Раута. – Ви казали, що тут я почую дещо важливе для мене…

– Ви тiльки послухайте мого племiнника, – промовив Барон. – Прагне панувати над моiм Баронством, а сам навiть опанувати себе не може. – Барон пильно дивився на хлопця з-за глобуса, тiнь за тiнню. – Що ж, Фейде-Рауто Харконнене. Я викликав тебе сюди в надii, що ти здобудеш хоча б крихту мудростi. Ти вже поспостерiгав за нашим добрим ментатом? Тобi варто було б зробити деякi висновки з нашого з ним дiалогу.

– Але дядьку…

– Фейде, ти мiг би сказати, що Пiтер – високоефективний ментат?

– Так, але…

– Ага! «Але»… ось у чiм заковика. Вiн уживае надто багато прянощiв, iсть iх, як цукерки. Поглянь на його очi! Може здатися, що вiн трудяга з Арракiса. Пiтер – ефективний, так, але все одно емоцiйний i схильний до вибухiв гнiву. Пiтер – ефективний, але йому все одно властиво помилятися.

Пiтер заговорив тихим утомленим голосом:

– Бароне, ви запросили мене сюди, щоб пiдiрвати мою ефективнiсть критикою?

– Пiдiрвати твою ефективнiсть. Пiтере, ти ж бо знаеш мене. Я лише хотiв, аби мiй небiж зрозумiв, що й ментати мають своi межi.

– Ви вже пiдготували замiну менi? – поцiкавився Пiтер.

– Замiну тобi? Навiщо, Пiтере? Де я знайду ментата з твоею хитрiстю i злобою?

– Там само, де ви знайшли мене, Бароне.

– Можливо, менi варто над цим замислитися, – пробурмотiв Барон. – Останнiм часом ти справдi став утрачати рiвновагу. А як подумаеш про кiлькiсть з’iдених тобою прянощiв!

– Моi втiхи надто дорогi, Бароне? Ви виступаете проти них?

– Мiй безцiнний Пiтере, твоi втiхи прив’язують тебе до мене. Як я можу бути проти цього? Я лишень хочу, аби мiй племiнник звернув увагу на цю твою особливiсть.

– Тодi ось: експонат перед вами, – сказав Пiтер. – Може, менi затанцювати? Чи маю я продемонструвати своi численнi функцii вельмишановному Фейду-Рау…

– Саме так, – гарикнув Барон. – Ти експонат. А зараз мовчи. – Барон зиркнув на Фейда-Рауту, на повнi губи племiнника (харконненiвський генетичний маркер), якi тепер ледь викривилися вiд здивування. – Фейде, це ментат. Натренований i пристосований до виконання конкретних обов’язкiв прилад. Нiколи не можна забувати, що цей прилад заховано в людському тiлi. А це – серйозний недолiк. Часом я гадаю, що нашi предки мали рацiю з цими своiми мислячими машинами.

– То були цяцьки порiвняно зi мною, – пирхнув Пiтер. – Навiть ви, Бароне, перевершили б тi машини.

– Можливо, – вiдповiв Барон. – Із цим розiбралися… – Вiн глибоко вдихнув i вiдригнув. – Тепер, Пiтере, розкажи моему племiнниковi в загальних рисах про нашу кампанiю проти Дому Атрiдiв. Попрацюй для нас ментатом, якщо твоя ласка.

– Бароне, я застерiгав вас. Не варто довiряти подiбну iнформацiю настiльки юнiй особi. Моi спостереження.

– Це вже менi вирiшувати, – вiдрiзав Барон. – Я вiддав тобi наказ, ментате. Продемонструй одну зi своiх численних функцiй.

– Так тому й бути, – сказав Пiтер. Вiн виструнчився, демонструючи хворобливу гiднiсть – здавалося, на ньому ще одна маска, просто тепер ii одягнули на все тiло. – За кiлька стандартних днiв Герцог Лето та весь двiр ступлять на облавок лайнера Гiльдii Лоцманiв, що прямуе на Арракiс. Гiльдiери висадять його в Арракiнi, а не в нашiй столицi Карфазi[16 - Натяк на фiнiкiйське мiсто-державу Карфаген, яке воювало iз Римською Імперiею протягом трьох Пунiчних воен.]. Ментат Герцога Зуфiр Хават правильно розрахував, що Арракiн легше захищати.

– Слухай уважно, Фейде, – перебив Пiтера Барон. – Стеж за планами, що ховаються всерединi задумiв, якi причаiлися в глибинах iнших планiв.

Фейд-Раута кивнув, мiркуючи: «Ось це менi до душi. Стара почвара, нарештi, допускае мене до своiх таемниць. Мабуть, вiн i справдi хоче, аби я став його спадкоемцем».

– Є кiлька тангенцiальних можливостей, – продовжив ментат. – Я вказав, що Дiм Атрiдiв переправиться на Арракiс. Однак, попри це, нам не слiд забувати, що Герцог мiг укласти угоду з Гiльдiею i помандрувати в безпечне мiсце за межами Системи. Іншi в подiбних ситуацiях ставали Домами-вiдступниками, забирали родиннi ядернi запаси та силовi щити й летiли за межi Імперii.

– Герцог надто горда людина, щоб пiти на таке, – вiдказав Барон.

– Подiбна ймовiрнiсть iснуе, – мовив Пiтер. – Проте кiнцевий результат був би для нас таким самим.

– Нi, не був би, – загарчав Барон. – Я маю переконатися, що вiн мертвий, i рiд його обiрвався.

– Така ймовiрнiсть вельми висока, – сказав Пiтер. – Є певнi дii, якi вказують на те, що Дiм збираеться пiти на зраду. Герцог тим часом не зробив нiчого.

– Далi, – зiтхнув Барон. – Завершуй уже, Пiтере.

– В Арракiнi, – вiв далi ментат, – Герцог iз родиною займе Резиденцiю, де ранiше мешкали граф Фенрiнг та його ледi.

– Посол до контрабандистiв, – гигикнув Барон.

– Посол куди? – перепитав Фейд-Раута.

– Ваш дядько пожартував, – сказав Пiтер. – Вiн назвав графа Фенрiнга послом до контрабандистiв, зауваживши, що Імператора дуже цiкавлять контрабанднi потоки на Арракiсi.

Фейд-Раута повернув здивоване обличчя до дядька.

– Але чому?

– Не будь iдiотом, Фейде, – огризнувся Барон. – Поки Гiльдiя де-факто лишаеться поза контролем Імперii, чи може бути iнакше? Як iще можна доправляти на планету асасинiв та шпигунiв?

Рот Фейда-Раути видав беззвучне: «О-о-о».

– У резиденцii ми пiдготували диверсiю, – продовжив Пiтер. – Буде скоено замах на життя юного Атрiда – замах, який може виявитися успiшним.

– Пiтере, – загудiв Барон, – ти стверджував…

– Я стверджував, що випадковостi трапляються, – вiдказав Пiтер. – Замах мае бути правдоподiбним.

– Ох, але ж у юнака таке солодке юне тiло, – промовив Барон. – Звiсно, потенцiйно вiн навiть небезпечнiший, нiж його батько… з матiр’ю-вiдьмою, яка тренуе його. Проклята курва! Але продовжуй, будь ласка, Пiтере.

– Хават здогадаеться, що в його оточеннi дiе наша людина. Найочевиднiший пiдозрюваний – лiкар Юе, який i справдi е нашим агентом. Але Хават проводив розслiдування i виявив, що наш лiкар – випускник Сукськоi школи та вiдзначений iмперським кондицiонуванням – гiпотетично, вiн може надавати допомогу навiть Імператоровi. На iмперське кондицiонування покладають надто великi надii. Вважають, що абсолютне кондицiонування неможливо зняти, не вбивши людину. А втiм, як хтось колись вiдзначив, маючи надiйну точку опори, можна рухати планетами. Ми знайшли цю точку та зрушили з мiсця лiкаря.

– Як? – спитав Фейд-Раута. Вiн вирiшив, що це справдi цiкава тема. Кожен знав, що неможливо обiйти iмперське кондицiонування.

– Про це iншим разом, – сказав Барон. – Продовжуй, Пiтере.

– Замiсть Юе на шляху Хавата ми поставимо iншого, набагато цiкавiшого кандидата. Саме зухвальство подiбноi кандидатури зверне на неi Хаватову увагу.

– На неi?

– На саму ледi Джессiку, – сказав Барон.

– Чи ж не вишукано? – запитав Пiтер. – Розум Хавата буде зайнятий обдумуванням такоi iмовiрностi, й це послабить його функцii ментата. Вiн навiть може спробувати вбити ii. – Пiтер спохмурнiв, а тодi продовжив: – Але я не вiрю, що це йому вдасться.

– Ти не хочеш, аби вiн це зробив? – поцiкавився Барон.

– Не перебивайте мене, – вiдрiзав Пiтер. – Поки Хават матиме клопiт iз ледi Джессiкою, ми заплутаемо його ще бiльше. Наприклад, пiднiмемо кiлька повстань у гарнiзонах мiста й таке подiбне. Їх, звiсно, придушать. Герцог мае повiрити, що вiн повнiстю контролюе ситуацiю. І зрештою, коли настане час, ми подамо сигнал Юе й висадимося з нашими основними силами… еммм…

– Продовжуй, розкажи йому все, – сказав Барон.

– Нашi позицii пiдсилюватимуть два легiони сардаукарiв, убраних у харконненiвську форму.

– Сардаукари! – у Фейда-Раути перехопило подих. Його свiдомiсть зосередилася на жахних солдатах Імперii, вбивцях, позбавлених милосердя, солдатах-фанатиках Падишаха-Імператора.

– Бачиш, наскiльки я тобi довiряю, Фейде, – промовив Барон. – Жоден iз Великих Домiв не повинен дiзнатися й крихти з почутого тобою, iнакше Ландсраад об’еднаеться проти Імперського Дому та запануе хаос.

– Головний нюанс у наступному, – сказав Пiтер. – Оскiльки Харконнени виконують брудну роботу за Імператора, ми отримуемо деякi суттевi переваги. Небезпечнi переваги, це точно, але якщо користуватися ними обережно, то це принесе Дому Харконненiв такi статки, якi навiть i не снилися жодному з Домiв Імперii.

– Фейде, ти й гадки не маеш, про якi статки йдеться, – сказав Барон, – навiть у найдикiших своiх мрiях. Почнемо з того, що у нас будуть постiйнi права на директорство в ДАПТ.

Фейд-Раута кивнув. Багатство. ДАПТ – це ключ до скарбiв. Кожен шляхетний Дiм гребе зi скарбницi компанii все, що може, доки входить до ради директорiв. Директорство в ДАПТ було реальним свiдченням влади в Імперii, яке змiнювало розстановку сил у Ландсраадi, що перебував у хисткiй рiвновазi з Імператором i його прибiчниками.

– Герцог Лето, – сказав Пiтер, – може спробувати втекти до мерзотникiв-фрименiв на околицях пустелi. Чи спробуе вiдправити родину в безпечне, як йому здаеться, мiсце. Однак цей шлях перекритий одним iз агентiв Його Величностi – планетарним екологом. Ви, можливо, пам’ятаете його – Кайнс.

– Фейд пам’ятае його, – сказав Барон. – Завершуй уже.

– Вам бракуе люб’язностi, Бароне.

– Завершуй оповiдь. Це наказ! – проревiв Барон.

Пiтер знизав плечима.

– Якщо все йтиме так, як ми запланували, то протягом одного стандартного року Арракiс стане субфеодом Дому Харконненiв. Там пануватиме ваш дядько. Його особистий агент керуватиме Арракiсом.

– І прибутки зростуть, – сказав Фейд-Раута.

– Саме так, – вiдповiв Барон i подумав: «Це не бiльше, нiж справедливiсть. Це ми приборкали Арракiс… за винятком групки фрименських виродкiв, якi ховаються на околицях пустелi, та кiлькох одомашнених контрабандистiв, якi прикутi до планети майже так само мiцно, як i мiсцевi працiвники.»

– А ще Великi Доми дiзнаються, що Барон знищив Атрiдiв, – сказав Пiтер. – Вони дiзнаються.

– Вони дiзнаються, – видихнув Барон.

– Найчарiвнiше з усього, – сказав Пiтер, – що дiзнаеться про це й Герцог. Вiн уже все знае. Уже вiдчувае пастку.

– Щира правда, що Герцоговi це вiдомо, – промовив Барон, i в його голосi прозвучала нотка суму. – Знае, але нiчого не може вдiяти. Це ще сумнiше.

Барон вийшов iз-за глобуса Арракiса. Щойно вiн вислизнув iз тiнi, всi побачили його велетенське, надзвичайно товсте тiло. Ледь помiтнi випуклостi пiд складками чорноi роби свiдчили, що весь цей жир частково пiдтримувала портативна силова збруя. Насправдi вiн важив близько двохсот стандартних кiлограмiв, але ногам доводилося пiдтримувати не бiльше нiж п’ятдесят кiло.

– Я зголоднiв, – прогримiв Барон, витер губи вкритою перснями рукою i витрiщився на Фейда-Рауту втонулими в жирi очима. – Вiдправ когось по iжу, мiй любий. Перш нiж пiти, ми попоiмо.




3


І сказала таке свята Алiя Ножа: «Превелебна Матiр мае поеднувати в собi спокусливi хитрощi куртизанки з недоторканою величчю незайманоi богинi, тримаючи в напрузi цi якостi настiльки довго, наскiльки молодiсть дасть змогу iй це робити. А коли молодiсть i краса зiв’януть, то ii осердя, що колись породжувало напругу, обернеться на джерело пiдступностi й вигадливостi».

    Принцеса Ірулан. Муад’Дiб, родиннi нотатки

– Гаразд, Джессiко, що ж ти тепер скажеш? – запитала Превелебна Матiр.

Розмова ця вiдбувалася в день Полового випробування в замку Каладан, коли сонце вже котилося до схилу. Двi жiнки сидiли у вiтальнi Джессiки, доки Пол чекав у прилеглiй звуконепроникнiй Кiмнатi для медитацii.

Джессiка стояла обличчям до пiвденних вiкон. Вона дивилася, але не бачила спалахiв заграви, що розсипалися над луками та рiкою. Слухала й не чула запитання Превелебноi Матерi.

Багато рокiв тому вiдбулося iнше випробування. Сухорлява дiвчина з тiлом, виснаженим нуртуванням пiдлiткового вiку, i волоссям кольору бронзи зайшла в кабiнет Превелебноi Матерi Гая Єлени Могiям, Вищого Проктора школи Бене Гессерит на Валасi ІХ. Джессiка поглянула на свою праву руку, зiгнула пальцi та пригадала бiль, страх i злiсть.

– Бiдний Пол, – прошепотiла вона.

– Я поставила тобi питання, Джессiко! – пролунав роздратований i вимогливий голос староi.

– Що? Ох… – Джессiка вирвалася з полону минулого та поглянула на Превелебну Матiр, яка сидiла мiж двома захiдними вiкнами, притулившись спиною до каменю. – Яку вiдповiдь ви хочете почути?

– Яку вiдповiдь я хочу почути? Яку вiдповiдь я хочу почути? – старий голос зiрвався на жорстоке передражнювання.

– Так, у мене син! – спалахнула Джессiка. Вона чудово розумiла, що ii навмисне доводять до бiлого гарту.

– Тобi наказали народжувати Атрiду лише доньок.

– Для нього це так багато означало, – благала Джессiка.

– Заслiплена пихою, ти подумала, що зможеш привести у свiт Квiзаца Хадераха!

Джессiка пiдвела пiдборiддя.

– Я вiдчула, що це можливо.

– Ти думала лишень про бажання твого Герцога мати сина, – вiдрубала стара. – А його бажання не мають жодного значення. Донька Атрiдiв мала побратися зi спадкоемцем Харконненiв i заповнити генетичну лакуну. А ти надзвичайно все ускладнила. Ми можемо втратити тепер обидвi лiнii.

– Та й ви не безгрiшнi, – сказала Джессiка та кинула виклик довгому погляду старечих очей.

За мить стара промимрила:

– Що зроблено, те зроблено.

– Я заприсяглася нiколи не шкодувати про своi рiшення, – вiдказала Джессiка.

– Як шляхетно, – глумливо процiдила Превелебна Матiр. – Жодного жалю. Ми ще подивимося на тебе, коли станеш утiкачкою, за твою голову призначать винагороду та всi намагатимуться вбити тебе й твого сина.

Джессiка зблiдла.

– Чи немае альтернативи?

– Альтернативи? Хiба мае сестра Бене Гессерит запитувати про таке?

– Я лишень запитую, що ви бачите в майбутньому завдяки своiм надможливостям.

– У майбутньому я бачу те, що бачила й у минулому. Ти добре знаеш принципи наших дiй, Джессiко. Раса усвiдомлюе власну конечнiсть i боiться застою в спадковостi. Потяг змiшувати генетичнi лiнii без жодного плану – у нас у кровi. Імперiя, Компанiя ДАПТ, усi Великi Доми – лише трiски в буремному паводку.

– ДАПТ, – пробурмотiла Джессiка. – Гадаю, вони вже вирiшили, як дiлитимуть рештки Арракiса.

– Що таке ДАПТ, як не флюгер наших часiв, – сказала на те стара. – Імператор i його друзi взяли пiд контроль п’ятдесят дев’ять цiлих i шiстдесят п’ять сотих вiдсотка голосiв ради директорiв ДАПТу. Вочевидь, вони передчувають прибутки, а оскiльки iншi також iх передчувають, тиск лише зростатиме. Так розвиваеться iсторiя, дiвчинко.

– Це саме те, чого я зараз найбiльше потребую, – вiдказала на те Джессiка. – Історичного огляду.

– Нема чого глузувати, дiвчинко! Ти не гiрше за мене знаеш, якi сили нас оточують. Наша цивiлiзацiя спираеться на три вершини: Імператорський Палац, якому противажить Федерацiя Великих Домiв Ландсрааду, а мiж ними – Гiльдiя зi своею жахливою монополiею на мiжзорянi перельоти. А полiтика, що стоiть на тринозi, – найхисткiша з усiх структур. Усе було б доволi погано навiть без ускладнень, породжених торгiвельною феодальною культурою, що повернулася спиною до бiльшостi наук.

Джессiка гiрко промовила:

– Трiски у вирi паводку. Ось ця трiска – Герцог Лето, друга – його син, а третя…

– Ой, дiвчинко, замовкни. Ступаючи на цей шлях, ти чудово знала, що завжди йтимеш по краю.

– «Я Бене Гессерит: я iсную, тiльки щоб служити», – процитувала Джессiка.

– Правильно, – сказала стара. – Лишаеться сподiватися тiльки на те, що ми зможемо запобiгти велетенськiй пожежi та нам удасться врятувати ключовi генетичнi лiнii.

Джессiка заплющила очi, вiдчуваючи, як сльози зсередини тиснуть на повiки. Вона вгамувала тремтiння душi та тiла, вирiвняла дихання i збитий пульс, дала раду спiтнiлим долоням. За мить промовила:

– Я заплачу за своi помилки.

– І твiй син платитиме разом iз тобою.

– Я захищатиму його, як тiльки зможу.

– Захищатимеш! – розлютилася стара. – Ти добре знаеш слабке мiсце цього плану! Якщо ти надмiру сильно захищатимеш сина, Джессiко, вiн виросте надто безпорадним, аби виконати хоча б якесь призначення!

Джессiка вiдвернулася й подивилася у вiкно, де вже густiшали сутiнки.

– Планета Арракiс справдi така жахлива?

– Досить погана, але все ж таки не зовсiм. Там облаштувалася Мiссiонарiя Протектiва та трохи пом’якшила умови. – Превелебна Матiр звелася на ноги й розрiвняла складки свого вбрання. – Поклич сюди хлопця. Я скоро маю iхати.

– Маете iхати?

Голос староi потеплiв.

– Джессiко, дiвчинко, якби ж я тiльки могла опинитися на твоему мiсцi та замiсть тебе витримати всi страждання. Але в кожноi з нас свiй шлях.

– Я знаю.

– Ти люба менi, як кожна з моiх доньок, але я не можу дозволити почуттям заважати обов’язку.

– Я розумiю… необхiднiсть.

– Що ти зробила, Джессiко, i чому ти це зробила, знаемо ми обидвi. Але милосердя змушуе мене попередити, що шансiв на те, що твiй малий – Вiнець Бене Гессерит, дуже мало. Не дозволяй собi сподiватися надто ревно.

Джессiка сердито змахнула сльози з кутикiв очей.

– Ви змушуете мене знову почуватися маленькою дiвчинкою, яка вiдповiдае на першому уроцi. – Вона виштовхнула iз себе слова: – «Людське начало не мае уподiбнюватися тваринному». – Вона затрусилася вiд мовчазного схлипу. – Я була такою самотньою.

– Це мало б стати одним iз випробувань, – сказала стара. – Люди майже завжди самотнi. А тепер поклич хлопця. Вiн пережив довгий страшний день. Але вiн мав час подумати та позгадувати, тож я маю поставити йому iншi запитання стосовно снiв.

Джессiка кивнула, пiдiйшла до дверей Кiмнати для медитацii i вiдчинила iх.

– Поле, зайди, будь ласка, сюди.

Пол зайшов iз повiльною впертiстю. Вiн зиркнув на матiр так, наче вона була чужинкою. Настороженiсть виповнила його погляд, коли вiн побачив Превелебну Матiр, але цього разу кивнув iй, як кивають рiвному собi. Почув, як матiр зачинила за ним дверi.

– Юначе, – почала стара. – Повернiмося до твоiх снiв.

– Що ви хочете?

– Тобi щоночi сняться сни?

– Не всi сни вартi запам’ятовування. Я можу пригадати будь-який сон, але деякi вартi цього, а iншi – нi.

– Як ти вiдрiзняеш iх?

– Я просто знаю це.

Стара глянула на Джессiку, а потiм знову на Пола.

– А що тобi снилося минулоi ночi? Чи варте воно пам’ятi про нього?

– Так. – Пол заплющив очi. – Менi наснилася печера… i вода… i дiвчина там – дуже худорлява та з великими очима. Синява поглинула ii очi – у них не було бiлкiв. Я розмовляв iз нею i розповiдав про вас, про зустрiч iз Превелебною Матiр’ю на Каладанi.

Пол розплющив очi.

– А чи трапилося те, про що ти розповiдав тiй дивнiй дiвчинi, сьогоднi?

– Так, – Пол заплющив очi. – Я розповiдав iй, що ви прийшли та поставили на менi тавро вiдчуження.

– Тавро вiдчуження, – видихнула стара й, на мить зиркнувши на Джессiку, знову зосередилася на Половi. – Скажи менi чесно, Поле, чи часто сняться тобi сни про грядущi подii, якi трапляються вiдразу пiсля цих снiв?

– Так. І ця дiвчина вже снилася менi ранiше.

– Он як? Ти знаеш ii?

– Я знатиму ii.

– Розкажи менi про неi.

Пол знову заплющив очi.

– Ми з нею в тiснiй мiсцинi в затiнку скель. Уже майже нiч, але спека не спадае, i я бачу клаптi пiску крiзь просвiти мiж скелями. Ми… чекаемо на щось… на те, що я пiду на зустрiч з iншими людьми. Вона боiться, однак намагаеться приховати це вiд мене, i я схвильований. Тодi вона каже: «Повiдай менi про води твого рiдного свiту – Усулю[17 - Арабський корiнь А-С-Л означае «основа». Значення у свiтi «Дюни» див. у словнику Френка Герберта («Термiнологiя Імперii») наприкiнцi книжки.]». – Пол розплющив очi. – Дивно, правда? Мiй рiдний свiт – Каладан. Я нiколи не чув про планету пiд назвою Усуль.

– Чи було ще щось у тому снi? – квапила його Джессiка.

– Так. Але, можливо, це мене вона називала Усулем, – сказав Пол. – Щойно подумав про це. – Вiн знову заплющив очi. – Вона просить мене розповiсти про води. Я беру ii за руку. І кажу, що прочитаю iй вiрш. І я так i роблю, але потiм маю пояснювати деякi слова: берег, прибiй, водоростi та чайки.

– Який вiрш? – запитала Превелебна Матiр.

Пол розплющив очi.

– Просто одна з настроевих поезiй Гурнi Галлека для сумних часiв.

Позаду нього Джессiка почала декламувати:

		– Пригадую солоний дух берегових вогнiв
		Пiд соснами лягали тiнi —
		Довгi, яснi… густi.
		І чайки зазирали за край землi
		Бiлi плями в зеленiм снi…
		Крiзь сосни вiтру пересвист
		Гойдае тiнi.
		Чайки на пружних крилах
		Злiтають увись,
		І небо стугонить квилiнням.
		Я чую вiтру свист,
		Що берегом кружляе,
		Прибою шум.
		І вогнище палае
		крiзь водоростей сум.

– Саме його, – пiдтвердив Пол.

Стара витрiщилася на Пола, а тодi промовила:

– Юначе, як Проктор Бене Гессерит я розшукую Квiзаца Хадераха, чоловiка, справдi здатного стати одним iз нас. Твоя матiр бачить у тобi таку ймовiрнiсть, але ж вона дивиться на тебе очима матерi. Я також убачаю ймовiрнiсть, але не бiльше.

Превелебна Матiр замовкла, i Пол бачив, що стара хоче, аби вiн заговорив. Хлопець же вирiшив перечекати.

За мить вона промовила:

– Що ж, на те твоя воля. Є в тобi глибини, запевняю, е.

– Чи можна менi пiти? – запитав юнак.

– Ти не хочеш почути, що Превелебна Матiр може розповiсти тобi про Квiзаца Хадераха? – сказала Джессiка.

– Вона сказала, що всi, хто прагнув ним стати, померли.

– Але я можу трiшки натякнути тобi, чому вони померли, – вiдказала на те Превелебна Матiр.

«Вона говорить натяками, – подумав Пол. – Насправдi ж iй нiчогiсiнько не вiдомо». А тодi промовив:

– Тодi натякнiть.

– І забирайтеся пiд три вiтри? – осмiхнулася вона, i мереживо зморщок проступило на старечому обличчi. – Чудово: «Той, хто правила встановлюе».

Юнака пройняло здивування: гостя говорила з особливою глибиною навiть про такi банальнi речi, як напруга. Невже вона гадае, що матiр зовсiм нiчого його не навчила?

– У цьому й полягае натяк? – поцiкавився вiн.

– Ми тут не для того, щоб кидатися словами чи брати на кпини iхне значення, – вiдказала стара. – Верба схиляеться перед вiтром i зростае в покорi, аж доки iншi верби не оточать ii – i постане стiна проти вiтру. У цьому призначення верби.

Пол витрiщився на неi. Вона сказала «призначення», i слово це вдарилося об хлопця, заразивши його якоюсь жахливою метою. Враз вiн розсердився на неi: дурна стара вiдьма, рот якоi повниться банальностями.

– Ти кажеш, я можу бути цим Квiзацом Хадерахом, – сказав вiн. – Ти говориш про мене, однак нi слова не зронила про те, як ми можемо допомогти батьковi. Я чув, як ти говорила з моею матiр’ю. Твоi слова звучали так, нiби вiн уже помер. А вiн досi живий!

– Якби для нього можна було зробити хоча б щось, ми б обов’язково зробили це, – прогарчала стара. – Можливо, нам удасться врятувати тебе. Сумнiвно, але можливо. А твого батька нiяк не порятуеш. І коли ти навчишся приймати це як данiсть, тодi засвоiш справжнiй урок Бене Гессерит.

Пол побачив, як матiр затремтiла вiд цих слiв. А тодi перевiв погляд на стару. Як вона могла говорити таке про його батька? Звiдки взялася така впевненiсть? Обурення зануртувало у його свiдомостi.

Превелебна Матiр поглянула на Джессiку.

– Ти навчала його Шляху – я бачу певнi ознаки цього. На твоему мiсцi я вчинила б так само, i нехай всi правила забираються до бiса.

Джессiка кивнула.

– Але тепер попереджаю тебе, – вела далi стара, – забудь про звичний план навчання. Його безпека вимагае Голосу. Вiн уже мае непоганi схильностi до нього, але ми обидвi знаемо, наскiльки ж бiльше йому потрiбно… безнадiйно бiльше. – Вона пiдiйшла близько до Пола та поглянула на нього. – До зустрiчi, юначе. Сподiваюся, тобi все вдасться. Але якщо нi – не бiда, досягнемо успiху згодом.

Тодi вона ще раз зиркнула на Джессiку, i спалах розумiння майнув мiж ними. Тодi стара зашелестiла вбранням i вийшла з кiмнати, не озираючись. Кiмната та ii мешканцi вже залишили думки староi.

Але коли Превелебна Матiр вiдверталася, Джессiка перехопила ii погляд. На зморшкуватих щоках блищали сльози. І сльози тi були болючiшими за всi слова та жести, що прослизнули сьогоднi мiж ними.




4


Ви вже прочитали, що на Каладанi у Муад’Дiба не було друзiв-однолiткiв. Надто вже великi небезпеки чигали повсюди. Однак Муад’Дiб мав чудових товаришiв-учителiв. Гурнi Галлек, воiн-трубадур. У цiй книзi е кiлька його пiсень, тож ви зможете iх проспiвати. Серед його наставникiв був також старий ментат Зуфiр Хават, майстер-асасин, який уселяв страх у серце самого Падишаха-Імператора. Дункан Айдаго, майстер меча з Гiнаца; лiкар Юе (зрада заплямувала його iм’я, але не зачепила глибокоi мудростi); ледi Джессiка, яка вчила його Шляху Бене Гессерит i, звiсно ж, Герцог Лето. На жаль, дуже довго нiхто не помiчав, що вiн iще й був чудовим батьком.

    Принцеса Ірулан. Історiя Муад’Дiба для дiтей

Зуфiр Хават прослизнув до кiмнати для занять замку Каладан i м’яко причинив за собою дверi. На мить застиг, почуваючи себе старим, утомленим i пошарпаним численними бурями. Нила лiва нога, яку розсiкли ще тодi, коли вiн виконував накази старого Герцога.

«Я служу вже третьому iхньому поколiнню», – подумав вiн.

Через свiтлу залу, що тонула в полуденному свiтлi, що лилося iз заскленоi стелi, ментат глянув на юнака, який сидiв спиною до дверей, занурений у розкиданi по кутовому столу папери та карти.

«Скiльки разiв я маю йому повторювати, щоб вiн не сидiв спиною до дверей?» – Хават прочистив горло.

Пол не вiдривався вiд науки.

Тiнь вiд хмари пропливла над свiтловими люками. Хават кашлянув iще раз.

Пол виструнчився i промовив, не обертаючись:

– Знаю, я сиджу спиною до дверей.

Хават, стримавши усмiшку, пройшов залою.

Пол пiдвiв погляд на сивого старого, який застиг бiля кутка столу.

На темному, поритому зморшками обличчi Хавата вирiзнялися його очi – переповненi настороженiстю провалля.

– Я чув, як ти йшов коридором, – сказав Пол. – І чув, як ти прочинив дверi.

– Цi звуки можна зiмiтувати.

– Я вiдчую рiзницю.

«Можливо, так i е, — подумав Хават. – Та вiдьма, його матiр, безсумнiвно, добре тренуе юнака. Хотiв би я знати, якоi думки про це ii дорогоцiнна школа? Можливо, саме тому вони прислали стару, Проктора – нагадати нашiй любiй ледi Джессiцi про ii мiсце».

Хават пiдсунув крiсло та демонстративно сiв навпроти Пола обличчям до дверей. Тодi вiдкинувся на спинцi та окинув поглядом кiмнату. Раптом вона його вразила: дивне примiщення видалося майже незнайомим – усе обладнання вже вивезли на Арракiс. Залишився тiльки навчальний стiл, дзеркало для фехтування з непорушними кришталевими призмами, пiдбитий ватою латаний манекен – вiн скидався на давнього пiхотинця, якого скалiчили та зламали вiйни.

«Такий, як i я», – подумав Хават.

– Про що ти думаеш, Зуфiре? – спитав Пол.

Хават глянув на хлопчика.

– Я думав про те, що всi ми скоро полетимо звiдси та, найпевнiше, бiльше нiколи не побачимо цього мiсця.

– Ти через це в зажурi?

– У зажурi? Дурницi! Сумно розлучатися з друзями. Мiсце – це всього-на-всього мiсце, – вiн зиркнув на розкладенi на столi карти. – Й Арракiс – це лишень iще одне мiсце.

– Мiй батько прислав тебе, щоб перевiрити мене?

Хават насупився – спостережливiсть цього юнака вражае! – i кивнув.

– Ти гадаеш, що було б краще, якби вiн сам прийшов до тебе, але ж тобi мае бути вiдомо, як багато у нього клопотiв зараз. Вiн прийде пiзнiше.

– Я читав про бурi на Арракiсi.

– Бурi? Зрозумiло.

– Схоже, що вони доволi кепськi.

– «Кепськi» – то надто вже обережне слово для них. Цi бурi поширюються в низинах на шiсть, сiм тисяч кiлометрiв. Вони поглинають усе, що може прискорити iх: корiолiсовi сили, iншi бурi, абсолютно все, у чому е хоча б унцiя енергii. Вони здатнi мчати зi швидкiстю в сiм тисяч кiлометрiв на годину, всотуючи все, що постае на iхньому шляху – пiсок, пил, усе. Вони здатнi зiрвати з кiсток м’ясо, а самi кiстки розтрощити на скалки.

– Чому в них немае погодного контролю?

– В Арракiса е специфiчнi проблеми. Вартiсть буде зависокою, а ще ж е експлуатацiйнi витрати й таке iнше. Гiльдiя вимагае нечувану цiну за супутниковий контроль, а, як ти знаеш, хлопче, Дiм твого батька не належить до найбагатших в Імперii.

– Ти коли-небудь бачив фрименiв?

«Розум хлопчини мчить сьогоднi, як стрiла», – спало на думку Хаватовi.

– Вважай, що й не бачив, – вiдповiв ментат. – Їх заледве можна вiдрiзнити вiд населення грабенiв i низькодолiв. Вони всi носять величезнi роби, що трiпочуть на вiтрi. А в закритих примiщеннях сморiд вiд них усiх пiдноситься аж до небес. Це все через костюми, якi носять фримени, так званi «дистикости» – вони переробляють воду власного тiла.

Пол ковтнув i здивувався раптовiй волозi в ротi, пригадавши сон про спрагу. Думка про людей, якi настiльки потребували води, що навiть змушенi були повторно використовувати вологу власних видiлень, спустошила його.

– Там вода – коштовнiсть, – промовив юнак.

Хават кивнув: «Можливо, завдяки цим розповiдям вiн збагне, наскiльки важливо вважати цю планету ворожою. Цiлковите божевiлля – вирушати туди, не усвiдомлюючи цього».

Пол задер голову до свiтлових люкiв i помiтив, що почався дощ. Волога цiвками стiкала сiрим метасклом.

– Вода.

– Ти ще навчишся безмiрно цiнувати воду, – сказав Хават. – Ти син Герцога й тобi нiколи ii не забракне, однак ти вiдчуеш, як спрага давить на тебе звiдусiль.

Пол облизав губи, згадуючи, як тиждень тому пройшов випробування Превелебноi Матерi. Вона також казала щось про водний голод.

«Ти побачиш мертвi рiвнини, – сказала вона, – спорожнiлi дикi мiсцини, загублену землю, де немае нiчого, окрiм прянощiв i пiщаних хробакiв. Тобi доведеться пофарбувати очницi, аби не ослiпнути на яскравому сонцi. А „сховищем“ стане будь-яке мiсце, де тобi вдасться сховатися вiд вiтру та чужих очей. Ти ходитимеш на своiх двох – без ’топтера, машини чи сiдла».

Пол розумiв ii плавний i спiвочий тон, але не слова.

«Коли ти житимеш на Арракiсi, – сказала вона тодi, – то побачиш, що халя[18 - В арабськiй мовi слово «халя» вживають на позначення пустельних регiонiв, порожнечi, пробiлiв.], земля, – порожня. Мiсяцi стануть твоiми друзями, а сонце – ворогом».

Пол вiдчув, що мати вiдiйшла вiд свого сторожового посту бiля дверей i стала позаду нього. Вона поглянула на Превелебну Матiр i спитала: «Невже ви не бачите жодноi надii, Ваша Превелебносте?»

«Не для батька, – стара жестом наказала Джессiцi мовчати та поглянула вниз на Пола. – Хай твоя пам’ять всотае моi слова, юначе: свiт тримаеться на чотирьох речах… – Вона пiдняла чотири великi покрученi пальцi, – знаннях мудрих, справедливостi великих, молитвах праведних та мужностi хоробрих. Однак усе це не варте нiчого без… – Гай Єлена Могiям стиснула пальцi в кулак. – Без правителя, якому вiдоме мистецтво владарювання. Хай цi знання будуть тобi дороговказом!»

Вiдтодi минув тиждень. І лише зараз Пол почав уповнi розумiти сказане Превелебною Матiр’ю. Тепер, коли хлопець сидiв разом iз Зуфiром Хаватом у тренувальнiй залi, його раптово пронизав страх. Вiн зиркнув на здивоване, насуплене обличчя ментата.

– Про що ти марив цього разу? – поцiкавився Хават.

– Ти коли-небудь зустрiчався з Превелебною Матiр’ю?

– Із цiею вiдьмою-Правдомовицею з Імперii? – В очах Хавата спалахнула зацiкавленiсть. – Зустрiчався.

– Вона, – Пол завагався: збагнув, що не може розказати Хаватовi про випробування. Заборона була надто глибокою.

– Так? Що вона?

Пол двiчi глибоко вдихнув.

– Вона сказала менi дещо, – хлопець заплющив очi й, пригадавши слова, заходився повторювати iх, несвiдомо наслiдуючи голос староi: – Ти, Поле Атрiде, нащадок королiв, син Герцога, i ти маеш навчитися панувати. Це те, що не змiг осягнути жоден iз твоiх предкiв. – Пол розплющив очi й додав: – Почуте розлютило мене. Я вiдповiв, що мiй батько пануе над цiлою планетою. Вона сказала, що вiн ii втратить. Я зауважив, що вiн отримае багатшу планету. Вона ж мовила на те, що вiн i ii втратить. Менi хотiлося побiгти, попередити батька, однак Превелебна вiдказала, що його вже попереджали – ти, мати та безлiч iнших людей.

– У принципi, так i е, – пробурмотiв Хават.

– Чому ж ми тодi летимо туди? – запитав Пол.

– Бо так наказав Імператор. До того ж, попри сказане вiдьмою-шпигункою, надiя все ж таки е. Якi ще одкровення лилися з того ветхого фонтану мудростi?

Пол глянув униз на свою праву руку, яка пiд столом стиснулася в кулак. Вiн повiльно примусив власнi м’язи розслабитися. «Вона наклала на мене якусь заборону. Як?»

– Вона спитала, що таке, на мою думку, панувати, – сказав юнак. – Я вiдповiв, що це означае наказувати. Превелебна зауважила, що частину вивченого менi слiд забути.

«А стара майже точно вловила суть», – подумав Хават i кивнув Половi продовжувати.

– За ii словами, правитель мае переконувати, а не примушувати. Вона сказала, що вiн повинен готувати найсмачнiшу каву, аби привабити до свого вогнища найдобiрнiше товариство.

– А як, на ii думку, твiй батько навернув на свiй бiк таких людей, як Дункан i Гурнi? – запитав Хават.

Пол знизав плечима.

– Ще вона казала, що добрий правитель мае вивчити мови своiх свiтiв, бо всi вони рiзнi. Я гадав, Превелебна мае на увазi, що арракiйцi не знають галаху[19 - Слово «галах» походить вiд грецького ???????? i буквально означае «молочний» – як галактика Чумацький Шлях (за iншою версiею – Молочний Шлях).], однак вона запевнила, що йдеться зовсiм про iнше. Вона вiдповiла, що говорила про мову каменiв i рослин, мову, яку не чують вуха. Я вiдповiв, що лiкар Юе називае це Таемницею життя.

Хават загиготiв.

– І як же вона вiдреагувала на це?

– Схоже, Превелебна просто оскаженiла. Сказала, що Таемниця життя – не проблема, яку можна розв’язати, а лише реальнiсть, яку можна сприймати. Тодi я процитував iй Перший Закон ментата: «Жоден процес не можна зрозумiти, обiрвавши його. Розумiння мае рухатися разом iз процесом, мае злитися i текти разом iз ним». Це, здаеться, ii вдовольнило.

«Схоже, вiн упорався з випробуванням, – подумав Хават, – але стара вiдьма налякала його. Навiщо це iй?»

– Зуфiре, – запитав Пол, – на Арракiсi справдi буде так погано, як вона сказала?

– Не настiльки погано, – витиснув усмiшку Зуфiр. – Узяти хоча б, наприклад, фрименiв. Непокiрний нарiд пустелi. Навiть приблизний попереднiй аналiз свiдчить, що iх набагато, набагато бiльше, анiж припускають в Імперii. Там живуть люди, хлопче, безлiч людей i… – Хават приклав жилавий палець до кутика ока, – i вони палають до Харконненiв лютою ненавистю. Однак ти маеш мовчати про почуте. Я розповiв тобi про це лише тому, що вважаю тебе батьковим помiчником.

– Батько розповiдав менi про Салусу Секундус, – вiдповiв Пол. – Знаеш, Зуфiре, схоже, це брат-близнюк Арракiса… можливо, там не настiльки погано, але все одно схоже.

– Наразi про Салусу Секундус нам нiчого не вiдомо напевно, – вiдповiв Хават. – Переважно те, що було з’ясовано дуже-дуже давно. Проте щодо вiдомих фактiв ти цiлком маеш рацiю.

– А фримени нам допоможуть?

– Є така ймовiрнiсть, – Хават пiдвiвся. – Сьогоднi я вiдлiтаю на Арракiс. А ти тим часом бережи себе… хоча б заради стариганя, який тебе дуже любить. Будь гарним хлопчиком, обiйди стiл i сядь обличчям до дверей. Не те що б я вважав замок небезпечним мiсцем: лишень хочу виробити в тобi певну звичку.

Пол звiвся на ноги та виконав ментатове прохання.

– Ти летиш сьогоднi?

– Я – сьогоднi, а ти – завтра зранку. Наступного разу ми зустрiнемося вже на землi твого нового свiту, – Хават стиснув правий бiцепс Пола. – Хай рука, у якiй ти тримаеш нiж, завжди буде вiльною, гаразд? А щит нехай завжди буде зарядженим на повну, – ментат вiдпустив руку хлопчика, поплескав його по плечу, крутнувся i широкими кроками рушив до дверей.

– Зуфiре! – гукнув до ментата Пол.

Хават обернувся, завмерши в широкому дверному отворi.

– Не сiдай спиною до дверей, – сказав Пол.

Усмiшка розцвiла на зморшкуватому старечому обличчi.

– Не сяду, хлопче. Можеш на мене покластися.

Ментат пiшов геть, м’яко зачинивши за собою дверi.

Пол сiв туди, де щойно був Хават, i впорядкував розкиданi папери. «Ще один день тут, – подумав вiн. Хлопець роззирнувся кiмнатою. – Ми вiдбуваемо». Думки про вiд’iзд раптом стали реальнiшими, нiж будь-коли. Вiн згадав iще дещо, про що розповiдала стара: «Свiт – сума багатьох речей – людей, грунту, рослин, мiсяцiв, припливiв i сонць. Сума невiдомих, яку зовуть природою, – абстрактне поеднання, позбавлене будь-якого вiдчуття теперiшнього». Хлопець замислився: «А що таке теперiшне?»

Дверi перед Полом рвучко розчахнулися – i всередину влетiла потворна пародiя на людину з оберемком зброi в руках.

– Що ж, Гурнi Галлеку, – поцiкавився Пол, – ти мiй новий учитель фехтування?

Галлек п’яткою захряснув дверi.

– Ти, звiсно, хотiв би, аби я до тебе в iгри гратися прийшов, знаю, – сказав чоловiк. Вiн роззирнувся кiмнатою, вiдзначаючи подумки, що люди Хавата вже побували тут i впевнилися, що спадкоемець Герцога в цiлковитiй безпецi. Повсюди були ледь помiтнi ознаки перевiрки.

Пол спостерiгав, як потворний чолов’яга з усiею зброею прокотився кiмнатою i зробив крутий вiраж бiля столу. Юнак помiтив перекинутий через плече Гурнi дев’ятиструнний балiсет. Мiж струн, ближче до грифа, було вставлено мультимедiатор.

Галлек кинув зброю на тренувальний стiл, розклав ii в ряд – рапiри, стилети, кинджали, паралiзатори з повiльними дротиками, пояснi щити. Шрам вiд атраментовоi лози вигнувся, коли, обернувшись, чоловiк усмiхнувся до хлопчика.

– Бiсеня мале, то в тебе навiть «доброго ранку» для мене не знайдеться? – спитав Галлек. – А якою це шпилькою ти старого Хавата штрикнув? Вiн пронiсся повз мене коридором, наче людина, що поспiшае на похорон ворога.

Пол вишкiрився. З усiх людей батька Гурнi Галлек iмпонував йому найбiльше. Юнаковi подобалися його дивацтва, вибрики та жарти, i вiн уважав цього чолов’ягу радше другом, анiж найнятим охоронцем.

Галлек зняв iз плеча балiсет i заходився його налаштовувати.

– Не хочеш говорити, то й не треба.

Пол пiдвiвся, пройшовся кiмнатою та звернувся до гостя:

– Що, Гурнi, замiсть фехтувати вирiшив до концерту пiдготуватися?

– То он як ти старшим бришкаеш, – вiдказав Галлек. Вiн спробував узяти акорд на своему iнструментi й кивнув.

– А Дункан Айдаго де? – поцiкавився Пол. – Хiба не вiн мав учити мене мистецтву бою?

– Дункан повiв другу хвилю переселенцiв на Арракiс, – вiдповiв Галлек. – Тобi зостався лише бiдний Гурнi, що нiц не тямить у бою i геть нездарний у музицi. – Вiн узяв iще один акорд, прислухався й усмiхнувся. – На радi вирiшили: раз ти настiльки нiкудишнiй боець, краще навчити тебе музики, аби ти до решти не змарнував свого життя.

– Може, тодi заспiваеш менi якусь баладу? – запитав Пол. – Хочу гарно запам’ятати, як не варто цього робити.

– Ах-ха-хахаха! – зареготав Гурнi й загорлав «Галактичних дiвчаток». Мультимедiатор миготiв на струнах, поки вiн спiвав:

		Ой, галiсiйськi дами
		За перли будуть iз вами,
		Арракiйськi – за води ковток.
		Та як хочеш панну,
		Як вогонь жадану,
		Доньку Каладана запроси в танок.

– Не так уже й погано, як на куцорукого з медiатором, – гмикнув Пол, – але якби мама довiдалася, що ти виспiвуеш у замку подiбнi соромiтностi, вона б наказала прибити твоi вуха до зовнiшньоi стiни, як прикрасу.

Гурнi смикнув себе за лiве вухо.

– Кепська вийшла б прикраса. Вони надто пошкодилися вiд пiдслуховування бiля замковоi шпарини дивних пiсеньок, що, як я знаю, розучуе на своему балiсетi один юнак.

– То ти вже забув, як це – знайти у своему лiжку пiсок? – запитав Пол. Вiн схопив поясний щит i заклацнув його на талii. – Тодi, до бою!

Очi Галлека розширилися в награному здивуваннi.

– То он чия лиха рука вчинила те безчинство! Захищайся, юний учню, захищайся! – Гурнi схопив рапiру та розсiк нею повiтря. – Жадаю я страшноi помсти!

Пол обрав парну рапiру, зiгнув ii в руках i став у фехтувальну позицiю, виставивши одну ногу вперед. Вiн надав своiм рухам комiчноi помпезностi, наслiдуючи лiкаря Юе.

– Що за бевзя вiдрядив менi батько для фехтування? – протягнув Пол. – Цей дурнуватий Гурнi Галлек забув перше правило бiйця, озброеного рапiрою та щитом. – Хлопець клацнув кнопкою на поясi й вiдчув легке поколювання шкiри вiд лоба та вниз по спинi через захисне поле, почув, як зовнiшнi звуки згладжувалися щитовими фiльтрами. – У бою зi щитом треба бути швидким у захистi та повiльним в атацi, – процитував Пол. – Атака мае едину мету: змусити суперника оступитися, вiдкритися для згубного удару. Щит вiдiб’е швидкий клинок, однак пропустить неспiшний кинджал. – Пол перехопив рапiру, зробив рiзкий обманний випад, повернув клинок назад для повiльного уколу, що пробив би бездумний захист щита.

Галлек простежив за випадом Пола та в останню мить ухилився вiд удару, пропускаючи затуплене лезо повз груди.

– Чудова швидкiсть, – прокоментував Гурнi, – однак ти повнiстю вiдкрився для удару знизу пiд кутом.

Засмучений Пол вiдступив.

– Я мав би вiдшмагати тебе за таку неуважнiсть, – сказав Галлек. Вiн узяв зi столу оголений кинджал i пiдняв його вгору. – У руцi ворога ця рiч уже випустила б iз тебе дух! Ти здiбний учень, кращого не бувае, та застерiгаю тебе: ти не повинен навiть жартома пропускати через свiй захист людину зi смертю в руцi.

– Гадаю, я сьогоднi не в настроi для цього, – сказав Пол.

– Настроi? – Навiть крiзь заслiн силового поля до хлопця долинула обуренiсть у голосi Галлека. – А до чого тут настрiй? Ти б’ешся, коли виникае необхiднiсть, i настрiй не мае значення. Вiн годиться для тварин, любощiв чи гри на балiсетi. Але не для бою.

– Менi шкода, Гурнi!

– Та не дуже тобi й шкода!

Галлек активував свiй щит, напiвприсiв, виставивши вперед лiву руку з кинджалом. Ледь припiдняту вгору рапiру вiн тримав у правiй руцi.

– А тепер, як я й казав, захищайся по-справжньому! – Вiн рiзко пiдскочив убiк, а тодi вперед, завдаючи нищiвних ударiв.

Пол вiдбивав удари, вiдступаючи. Вiн вiдчув, як поля затрiщали, коли краi щитiв спершу доторкнулися один до одного, а тодi розчепилися, вiдчув електричне поколювання шкiри, що виникло через контакт. «Що трапилося з Гурнi? – запитав вiн себе. – Вiн б’еться по-справжньому!» – Пол ворухнув лiвою рукою, i йому в долоню з наручних пiхов ковзнув стилет.

– Вiдчуваеш потребу в додатковому клинку, еге ж? – гмикнув Галлек.

«Може, зрада? – промайнула думка. – Тiльки не Гурнi!»

Вони кружляли залою, б’ючись – випад, вiдбиття, удар, контрудар. Повiтря в iхнiх щитах стало затхлим, адже воно не могло оновлюватися через повiльну взаемодiю на межi силового поля. Кожне нове зiткнення щитiв приносило сильнiший запах озону.

Пол продовжував задкувати, однак тепер вiн спрямував свiй вiдступ до тренувального столу. «Якщо менi вдасться пiдвести його до столу, я покажу один фокус, – думав Пол. – Ну ж бо, Гурнi, iще один крок».

Галлек ступив цей крок.

Пол вiдбив удар вниз, повернувся i побачив, як рапiра Галлека зачепила край столу. Пол вiдскочив убiк, спрямував рапiру вгору, одночасно ведучи стилет до шиi Гурнi. Вiн зупинив лезо за дюйм вiд яремноi вени суперника.

– Ти цього хотiв? – прошепотiв Пол.

– Поглянь униз, хлопче, – важко видихнув Гурнi.

Пол послухався. Вiн побачив, що кинджал Гурнi пройшов повз край стола i його вiстря майже торкалося Полового паху.

– Ми б злилися в обiймах смертi, – сказав Галлек. – Однак визнаю, ти фехтуеш краще, якщо на тебе натиснути. Здаеться, у тебе з’явився настрiй для бою? – Вiн вищирився, як вовк, i шрам вiд атраментовоi лози запульсував на його пiдборiддi.

– Те, як ти наступав на мене, – промовив Пол. – Ти що, справдi хотiв пустити менi кров?

Галлек сховав кинджал i випростався.

– Якби ти бився хоч на краплю гiрше, нiж можеш, я б добряче подряпав тебе. Залишив би шрам на пам’ять. Не хочу, аби мого улюбленого учня зарiзав перший-лiпший харконненiвський волоцюга.

Пол вимкнув щит й зiперся на стiл, вiдновлюючи дихання.

– Я заслужив на це, Гурнi. Але батько розлютився б, якби ти поранив мене. А я не хочу, щоб тебе карали за моi невдачi.

– Як на те, – вiдповiв Галлек. – Це була б i моя невдача. Тобi не слiд перейматися через кiлька отриманих на тренуваннi шрамiв. Ти щасливець, що маеш iх так мало. А щодо твого батька – Герцог покарае мене, лише коли я не зможу зробити з тебе першокласного воiна. І менi б це точно не вдалося, якби я не пояснив тобi хибнiсть залежностi вiд настрою, яка зненацька в тебе з’явилася.

Пол випростався i сховав стилет у пiхви на зап’ястi.

– Ми зовсiм не в iгри тут граемо, – сказав Галлек.

Пол кивнув. Його подивувала непритаманна Галлековi серйознiсть поведiнки, якась протверезлива сила. Поглянувши на буряковий шрам вiд атраментовоi лози на пiдборiддi Гурнi, хлопець пригадав iсторii про те, що це зробив Звiр Раббан у рабських копальнях Харконненiв на Г’едi Прайм. Раптом Половi стало дуже соромно, що вiн хай навiть i на мить засумнiвався у вiрностi Гурнi. Пол збагнув, що появу шраму супроводжував бiль – можливо, настiльки ж сильний, як i той, що навiяла йому Превелебна Матiр. Вiн прогнав цю думку – вона пронизувала iхнiй свiт холодом.

– Певно, я справдi сподiвався на якусь гру сьогоднi, – сказав Пол. – Надто багато серйозного навколо останнiм часом.

Галлек вiдвернувся, щоб приховати емоцii. Щось пекло йому очi. У ньому, неначе нарив, жив бiль – усе, що зосталося вiд якось утраченого вчора, яке час вiдрiзав вiд нього.

«Як скоро хлопчиковi доведеться стати чоловiком, – подумав Галлек. – Як скоро доведеться йому подумки прочитати цю угоду, яка закликае до жорсткоi обережностi й безапеляцiйно вимагае заповнити рядок: „Назвiть ваших найближчих родичiв“»[20 - Формулювання з документiв для заповiту.].

Не обертаючись, Галлек промовив:

– Я вiдчував, що тобi хотiлося погратися, хлопче, i нiчого у свiтi менi не хотiлося, окрiм як приеднатися до твоiх iгор. Однак ми бiльше не можемо гратися. Завтра ми рушаемо на Арракiс. Арракiс справжнiй. Харконнени справжнi.

Пол пiдняв рапiру вертикально вгору, торкнувся нею лоба.

Галлек повернувся, побачив салют i вiдповiв на нього кивком. Жестом указав на тренувальний манекен.

– Тепер попрацюемо над твоiм часочуттям. Покажи менi, як ти даеш собi раду з цим пiдступним одороблом. Я керуватиму ним звiдси. Так я краще бачитиму всi твоi дii. Попереджаю: сьогоднi я використаю новi прийоми. Вiд ворога подiбних попереджень ти не дiждешся.

Пол став навшпиньки, щоб заспокоiти м’язи. Раптом вiн повнiстю усвiдомив, що його життя почало рiзко змiнюватися. Хлопець пiдiйшов до манекена, ткнув вiстрям рапiри вимикач на його грудях i вiдчув, як захисне поле вiдштовхнуло клинок.

– En garde[21 - До бою! (фр.)]! – дав команду Галлек, i манекен пiшов в атаку.

Пол активував щит, вiдбив удар, завдав контрудару.

Галлек, манiпулюючи приладами, пильно стежив за поединком. Його свiдомiсть, здаеться, розщепилася надвое: одна частина зосередилася на потребах бою, а друга – витала у хмарах.

«Я – добре вирощене фруктове дерево, – подумав вiн. – Повне стиглих почуттiв i здiбностей. Усiх iх менi прищепили – усi вони визрiвали для когось iншого».

Чомусь вiн пригадав молодшу сестру – ii мiнiатюрне обличчя так яскраво сяяло в пам’ятi. Однак вона давно померла – у домi насолод для харконненiвських солдатiв. Вона любила фiалки… чи, може, то були маргаритки? Гурнi не змiг пригадати. І це його гнiтило.

Пол вiдбив повiльний випад манекена, пiднявши лiву руку в entretisser[22 - Вид захисного удару, вiд фр. «переплiтати».].

«Розумне чортеня! – подумав Галлек, захоплений тепер вишуканiстю рухiв Пола. – Вiн тренувався самостiйно. Це не стиль Дункана, i я такому точно його не вчив».

Ця думка лише додала Галлековi суму. «І мене заразив „настрiй“», – подумав вiн. Йому стало цiкаво, чи доводилося юному Половi iз жахом дослухатися до власного пульсу, що вiдлунював у подушцi вночi.

«Якби бажання були рибами, ми снастi закидали б усi», – пробурмотiв Гурнi.

Це прислiв’я любила його мати, i вiн завжди промовляв його, коли вiдчував, як морок завтрашнього дня напосiдае на нього. Потiм вiн замислився: «Як це дивно – прямувати з прислiв’ям на планету, де нiколи не чули анi про море, анi про риб».




5


Юе {йуе}, Веллiнгтон {вел’iнгтон}, за стандартним лiточисленням 10 082—10 191 рр.; лiкар iз Сукськоi школи (закiнчив у 10 112 р. за стандартним лiточисленням); одружений iз Ванною Маркус iз Бене Гессерит (10 092—10 186? рр. за стандартним лiточисленням); найбiльш вiдомий тим, що зрадив Герцога Лето Атрiда. (Див. «Бiблiографiю», «Додаток VІІ» {Імперське кондицiонування}, а також «Зраду».)

    Принцеса Ірулан. Словник Муад’Дiба

І хоча вiн чув, як лiкар Юе стриманою, обережною ходою ввiйшов у тренувальну залу, Пол так i лежав, простягнувшись, обличчям униз, на гiмнастичному столi, де масажистка залишила його. Пiсля тренування з Гурнi Галлеком його охопила солодка втома.

– У тебе тут усi зручностi, – мовив Юе спокiйним, трiшки напруженим голосом.

Пол пiдвiв голову й побачив високу чоловiчу постать, що стояла за кiлька крокiв, помiтив брижате чорне вбрання, квадратну голову з багряними вустами та обвислими вусами. Чоло прикрашав витатуйований дiамант iмперського кондицiонування, а довге чорне волосся тримало срiбне кiльце Сукськоi школи на лiвому плечi.

– Певно, ти зрадiеш, почувши, що сьогоднi нам бракуе часу для звичайного уроку, – сказав Юе. – Скоро прийде твiй батько.

Пол сiв.

– Однак я подбав, щоб на шляху до Арракiса в тебе був фiльмокнижний переглядач i кiлька урокiв.

– Ох.

Пол узявся натягувати на себе одяг. Його схвилювала звiстка про те, що скоро прийде батько. Вони так мало часу проводили разом, вiдколи Імператор наказав узяти у феодальне володiння Арракiс.

Лiкар пiдiйшов до кутового столу, мiркуючи: «Як же хлопчина пiдрiс за останнi кiлька мiсяцiв. Яка втрата! Ох, яка сумна втрата». А тодi нагадав собi: «Менi не можна вагатися. Усе це я роблю для того, щоб бути певним, що мою Ванну бiльше не катують харконненiвськi тварюки».

Пол приеднався до нього за столом, застiбаючи пiджак.

– Що я вивчатиму по дорозi туди?

– О-о-о, суходiльнi форми життя Арракiса. Ця планета змогла породити певнi життевi форми. Невiдомо як. Коли ми прибудемо, я маю знайти планетарного еколога – доктора Кайнса – i запропонувати свою допомогу в дослiдженнях.

А сам Юе подумав: «І що я таке кажу? Я лицемiрний навiть сам iз собою».

– А там буде щось про фрименiв? – запитав Пол.

– Фримени? – Юе почав стукати пальцями по столу, але, помiтивши, що Пол звернув увагу на його нервовий рух, прибрав руку.

– Можливо, у вас е щось про все арракiйське населення, – уточнив Пол.

– Так, звiсно, – вiдповiв Юе. – Населення подiляеться на двi основнi групи: одна з них – це фримени, а друга об’еднуе людей грабенiв, падин i низькодолiв. Казали, що бувають i змiшанi шлюби. Жiнки з поселень падин i низькодолiв вiддають перевагу чоловiкам iз фрименiв, а чоловiки шукають серед фрименiв дружин. У них навiть приказка е: «Вишуканiсть приходить iз мiст, а мудрiсть – iз пустелi».

– А ти маеш iхнi зображення?

– Я гляну, що можу вiдшукати для тебе. Їхня найцiкавiша риса – це, звiсно, очi: абсолютно синi та без бiлкiв.

– Мутацiя?

– Нi. Це пов’язано з надмiром меланжу в кровi.

– Певно, фримени дуже хоробрi, якщо живуть на краю пустелi.

– Якщо вiрити свiдченням, так i е, – вiдповiв Юе. – Вони присвячують вiршi своiм ножам. А жiнки iхнi не менш лютi, нiж чоловiки. Навiть дiти фрименiв жорстокi та небезпечнi. Гадаю, тобi не дозволять спiлкуватися з ними.

Пол уражено дивився на Юе. Кiлька скромних слiв про силу фрименiв зачарували юнака. Такий би народ собi в союзники!

– А хробаки? – запитав Пол.

– Що?

– Я б хотiв дiзнатися бiльше про хробакiв.

– А-а-а, ну звiсно ж. У мене е фiльмокнижка про маленького екземпляра – лише сто десять футiв завдовжки та двадцять два метри в дiаметрi. Його знайдено в пiвнiчних широтах. Але з надiйних джерел вiдомо, що траплялися хробаки понад чотириста метрiв завдовжки, i е всi пiдстави вважати, що iснують навiть iще бiльшi.

Пол поглянув на конiчну проекцiю широт пiвнiчного Арракiса, розгорнуту на столi.

– Пустельнi пояси та пiвденнi полярнi регiони позначенi як непридатнi для життя. Це через хробакiв?

– І через бурi.

– Але будь-яке мiсце можна зробити придатним для життя.

– Усе залежить вiд того, наскiльки це економiчно виправдано, – сказав Юе. – А ризики на Арракiсi численнi та дорогi. – Вiн пригладив вуса. – Твiй батько скоро буде тут. Перш нiж я пiду, вручу тобi подарунок. Я натрапив на це, поки збирався.

Вiн поклав на стiл мiж ними чорний видовжений предмет, завтовшки, як кiнець великого пальця Пола.

Пол уважно глянув на цю рiч. Юе звернув увагу, що юнак не кинувся вiдразу торкатися до подарунка, й подумав: «Який же вiн обережний?»

– Це стародавня Оранжистська Католицька Бiблiя для космiчних мандрiвникiв. Не фiльмокнижка, а справжня, видрукувана на волокнистому паперi. Їi оснащено збiльшуваним склом i системою електростатичних зарядiв. – Вiн узяв ii та показав. – Закритою книжку утримуе заряд, який дiе на стиснутi пружини обкладинок. Натискаеш на край – ось так – й обранi тобою сторiнки вiдштовхуються одна вiд одноi, розгортаючи книгу.

– Вона така маленька.

– Але в нiй тисяча вiсiмсот сторiнок. Натискаеш на край, ось тут, й електронний заряд гортатиме сторiнки в ритмi твого читання. Але нiколи не торкайся пальцями самих сторiнок. Аркушi надто тендiтнi. – Вiн закрив книгу та простягнув ii Половi. – Спробуй.

Юе спостерiгав за Полом, який прилаштовувся до сторiнок, i подумав: «Це я так власну совiсть рятую: даю йому релiгiйну втiху, перш нiж зрадити. І все ж таки зiзнаюся собi, що вiн зможе пiти туди, куди менi зась».

– Певно, ii виготовили ще до фiльмокнижок, – сказав Пол.

– Вона дуже стара. Але нехай це буде нашою таемницею, гаразд? Твоi батьки можуть подумати, що ця рiч надто цiнна для такоi юноi людини, як ти.

А насправдi Юе подумав: «Його матiр точно зацiкавиться моiми мотивами».

– Гаразд… – Пол закрив книгу, тримаючи ii в руцi. – Якщо вона настiльки цiнна…

– Виконай примху стариганя, – сказав Юе. – Менi подарували ii, коли я був зовсiм юним. – А сам подумав: «Я маю захопити його розум i пробудити жадiбнiсть». – Розгорни ii на чотириста шiстдесят сьомiй калiмi[23 - Калiма – декларацiя вiри в iсламi.], де сказано: «З води бо все життя починаеться»[24 - Парафраза на 21-шу суру Корану, вiдому як Аль-Анбiя (вiрш 30).]. На краю обгортки е маленька мiтка, що вказуе на це мiсце.

Пол обмацав палiтурку та вiдчув двi зазубрини: одну глибшу, а другу – дрiбнiшу. Вiн натиснув на дрiбнiшу – i книга розгорнулася на його долонi, а збiльшувальне скло опинилося на потрiбному мiсцi.

– Прочитай уголос, – сказав Юе.

Пол облизнув губи та прочитав:

– Замислись над тим фактом, що глуха людина не може чути. Якою ж тодi глухотою надiленi ми всi? Яких чуттiв бракуе нам, що ми не бачимо й не чуемо свiт довкола себе? Що ж навколо нас не дозволяе…

– Годi! – гарикнув Юе.

Пол замовк на пiвсловi та вражено пiдвiв очi.

Юе заплющив очi, намагаючись повернути собi стриманiсть. Яке збочення змусило книгу розгорнутися саме на улюбленому абзацi моеi Ванни? Вiн розплющив очi та побачив, що Пол витрiщаеться на нього.

– Щось не так? – запитав Пол.

– Вибач, – вiдповiв на те Юе. – Це був улюблений уривок… моеi… покiйноi дружини. Я думав, ти прочитаеш iнший. Бо цей викликае… болючi спогади.

– Тут було двi вiдмiтини, – сказав Пол.

«Звiсно, – подумав Юе. – Ванна позначила свiй уривок. Пальцi юнака чутливiшi за моi, тому знайшли ii мiтку. Це випадковiсть, не бiльше».

– Книга може виявитися цiкавою для тебе, – сказав Юе. – У нiй мiститься багато iсторичноi правди та не менше правильноi етичноi фiлософii.

Пол подивився на крихiтну книгу в долонi – така маленька рiч. І так, у нiй була таемниця… щось трапилося, доки вiн iз неi читав. Юнак вiдчув, як щось штовхае його до жахливого призначення.

– Твiй батько може прибути сюди будь-якоi митi, – сказав Юе. – Сховай книгу та почитай на дозвiллi.

Пол торкнувся до краю, як Юе й показував йому. Книга сама згорнулася. Хлопець поклав ii в жакет. Тiеi митi, коли лiкар гарикнув на нього, Пол злякався, що чоловiк вимагатиме повернути книгу.

– Дякую за ваш дар, лiкарю Юе, – дуже офiцiйно промовив Пол. – Це буде нашою таемницею. Якщо е дар або послуга, якi я можу зробити для вас, не вагайтеся й попросiть.

– Менi… нiчого не потрiбно, – витиснув iз себе Юе.

А сам подумав: «Чому я тут стою, катуючи себе? І катуючи цього бiдного юнака… хоч вiн i не знае цього. Ооох! Клятi харконненiвськi тварюки! Чому для своеi гидоти вони обрали саме мене?»




6


З якого боку мали б пiдходити ми до вивчення Муад’Дiбового батька? Людиною надзвичайного тепла й надзвичайного холоду був Герцог Лето Атрiд. Та безлiч фактiв вiдкривають шлях до розумiння Герцога: його вiрне кохання до ледi з Бене Гессерит; надiя, що вiн покладав на сина; вiдданiсть, iз якою люди служили йому. Ви зможете побачити його – людину, що потрапила в капкан Долi, самотнього чоловiка, свiтло якого потьмянiло в променях слави його сина. Одне лишень ми маемо запитати: що таке син, коли не продовження батька?

    Принцеса Ірулан. Муад’Дiб, родиннi нотатки

Пол спостерiгав, як батько зайшов до тренувальноi зали, помiтив охоронцiв, якi стали на вартi ззовнi. Один iз них зачинив дверi. Як завжди, Пол уповнi вiдчув присутнiсть батька – вiн перебував тут цiлком i повнiстю.

Герцог був високим чоловiком зi шкiрою оливкового кольору. Жорсткi риси його тонкого обличчя пом’якшувало лише тепло глибоких сiрих очей. Лето носив чорний повсякденний мундир iз вишитим на грудях геральдичним яструбом. Посрiблений поясний щит, який вiд частого використання укрився патиною, пiдперiзував його тонку талiю.

– Важка наука, сину? – запитав Герцог.

Вiн пiдiйшов до кутового столу, глянув на папери на ньому, обвiв поглядом кiмнату та повернувся до Пола. Чоловiка долала втома та виповнював бiль вiд необхiдностi приховувати власне виснаження. «Я маю скористатися кожною нагодою вiдновити сили пiд час перельоту на Арракiс, – подумав вiн. – Там буде не до спочинку».

– Не надто важка, – вiдповiв Пол. – Усе таке… – вiн знизав плечима.

– Так. Що ж, завтра ми вiдбуваемо. Було б добре вселитися в наш новий дiм, зоставивши всi розчарування позаду.

Пол кивнув, опираючись словам Превелебноi Матерi, що раптово зринули в його головi: «…батька нiяк не порятуеш».

– Батьку, – почав Пол. – Арракiс настiльки небезпечний, як усi кажуть?

Герцог змусив себе невимушено махнути рукою, присiв на край столу та всмiхнувся. У його головi повнiстю вималювалася схема подальшоi розмови – навичка, яка ставала йому в пригодi, коли треба було розвiяти сумнiви солдатiв перед боем. Та слова зблякли ще до того, як пролунали, перекресленi единою думкою: «Це мiй син».

– Там буде небезпечно, – визнав вiн.

– Хават сказав менi, що в нас е плани на фрименiв, – промовив Пол i миттю замислився: «Чому я не розповiв про сказане старою? Як удалося iй закрити моi вуста?»

Герцог помiтив стурбованiсть сина:

– Хават, як завжди, бачить головну можливiсть. Та вона не едина. Я ще покладаю надii на Добропорядний Альянс Прогресивних Торговцiв – ДАПТ. Вiддаючи Арракiс менi, Імператор змушений надати менi також мiсце в директоратi ДАПТу… непогана перспектива.

– ДАПТ контролюе прянощi.

– Й Арракiс iз прянощами – наша стежка в ДАПТ, – додав Герцог. – Але ДАПТ – це не лише меланж.

– Превелебна Матiр попереджала тебе? – бовкнув Пол. Вiн стиснув кулаки, вiдчувши, як долонi стали слизькими вiд поту. Така цiна за можливiсть поставити запитання.

– Хават казав, що вона налякала тебе своiми застереженнями щодо Арракiса, – сказав Лето. – Не дозволяй страхам жiнок затьмарювати твiй розум. Жоднiй паннi не подобаеться, коли любi iй люди в небезпецi. Тi застереження спрямовувала рука твоеi матерi. Сприйми це як знак ii любовi до тебе.

– Чи вiдомо iй про фрименiв?

– Так, i ще багато про що.

– Тобто?

Герцог замислився: «Правда може виявитися гiршою за його припущення, та навiть небезпечнi факти мають цiннiсть, якщо тебе навчили давати iм раду. І саме цих навичок бракуе моему синовi. Це треба виправити. Але ж вiн iще такий юний».

– Деякi товари вислизають iз-пiд впливу ДАПТу, – вiдповiв Герцог. – Лiсоматерiали, вiслюки, конi, корови, ягнята, гнiй, акули, китова шерсть – усе найпрозаiчнiше та все найекзотичнiше… навiть наш бiдний рис пундi iз Каладана. Усе, що може доправити Гiльдiя, – мистецтво з Еказа, машини з Рiчези та Ікса. Але все це тьмянiе перед меланжем. За жменю прянощiв можна купити дiм на Тупайле. Їх неможливо синтезувати – можна лише добути на Арракiсi. Вони унiкальнi та мають справжнi герiатричнi властивостi.

– І тепер iх контролюемо ми?

– До певноi мiри. Однак важливо враховувати, що всi Доми залежать вiд прибуткiв ДАПТу. І неймовiрний потiк цих прибуткiв залежить лише вiд одного продукту – прянощiв. Уяви, що трапиться, якщо раптом обсяги надходження прянощiв знизяться.

– Хто б не накопичив запаси меланжу, вiн може накоiти лиха, – мовив на те Пол. – Тодi решта залишиться нi з чим.

Герцог дозволив собi мить похмурого вдоволення. Вiн дивився на сина та мiркував, наскiльки пронизливим, наскiльки досвiдченим було це зауваження. Лето кивнув.

– Харконнени наповнювали своi склади понад двадцять рокiв.

– Вони хочуть обiрвати видобуток прянощiв i звинуватити в цьому тебе?

– Вони хочуть, аби iм’я Атрiдiв стало непопулярним, – сказав Герцог. – Подумай про Доми Ландсрааду, що вбачають у менi своерiдного лiдера – iхнього неофiцiйного представника. Подумай про те, як вони зреагують, коли через мене iхнi прибутки рiзко знизяться. Зрештою, власна вигода понад усе. Велика Конвенцiя полетить до бiса. Не можна дозволити, аби хтось розоряв тебе! – Жорстка посмiшка викривила рот Герцога. – Що б не спiткало мене, вони дивитимуться в iнший бiк.

– Навiть якщо нас атакують атомними бомбами?

– Обiйдуться i без подiбних жахiть. Жодноi вiдкритоi непокори Конвенцii. Але, за винятком цього, можливо все… можливо, навiть розпорошення шкiдливих речовин чи отруення грунту.

– Тодi навiщо ми вплутуемося в це?

– Поле! – Герцог насуплено зиркнув на сина. – Якщо знаеш, де пастка, – це перший крок до ii уникнення. Нагадуе дуель, лише масштаби бiльшi – обхiдний маневр усерединi обхiдного маневру, що ховаеться в iншому обхiдному маневрi… i так, здаеться, до безкiнечностi. Головне – розплутати цей клубок. Коли нам вiдомо, що Харконнени запаслися меланжем, ми ставимо iнше запитання: «Хто ще так зробив?» Це i е список наших ворогiв.

– І хто ж це?

– Деякi Великi Доми, що, як нам вiдомо, неприязнi до нас, i частина тих, кого вважаемо своiми друзями. Однак зараз ми ними можемо не перейматися, адже е ще один важливiший ворог – наш любий Падишах-Імператор.

Пол спробував ковтнути – у ротi рiзко пересохло.

– А ти не можеш скликати Ландсраад, викрити…

– І показати вороговi, що ми знаемо, чия рука тримае нiж? Ех, Поле, зараз ми цей нiж принаймнi бачимо. Хто знае, де вiн з’явиться наступного разу? Якщо ми оголосимо про це перед Ландсраадом, нашi слова лише посiють смуту. Імператор усе заперечуватиме. Хто наважиться засумнiватися? Виграти ми можемо лише дрiбку часу, зате ризикуемо перетворити все на хаос. Та й звiдки буде завдано наступний удар?

– Усi Доми могли б почати запасатися прянощами.

– Нашi вороги мають фору – забагато доведеться наздоганяти.

– Імператор, – промовив Пол. – Тобто – сардаукари.

– Без сумнiву, перевдягненi в харконненiвську форму, – погодився Герцог. – Та це все одно будуть солдати-фанатики.

– Як фримени допоможуть нам проти сардаукарiв?

– Хават розповiдав тобi про Салусу Секундус?

– Імператорську планету-в’язницю? Нi.

– А що, як це дещо бiльше, нiж планета-в’язниця, Поле? Ось питання, яке при тобi нiколи не ставилося про iмператорськi корпуси сардаукарiв: звiдки вони беруться?

– З планети-в’язницi?

– Звiдкись же вони повиннi братися.

– Але ж рекрути, яких Імператор вимагае з кожного…

– Це те, у що нам пропонують вiрити: вони лишень рекрути Імператора, яких змалечку чудово тренують. Часом ходять чутки про iмператорських тренерiв, але баланс нашоi цивiлiзацii залишаеться незмiнним: вiйськовi сили Великих Домiв Ландсрааду, з одного боку, а з другого – сардаукарiв i рекрути. Та рекрути, Поле… Сардаукари ж завжди залишаються сардаукарами.

– Але всi рапорти про Салусу Секундус свiдчать, що це пекло на землi!

– Безсумнiвно. Проте, якщо ти хочеш виховати мiцних, сильних, лютих воякiв, яке б середовище ти обрав для них?

– Але як можна добитися вiрностi вiд таких людей?

– Є перевiренi методи: манiпуляцiя iхнiм почуттям власноi вищостi, загадковiсть таемноi угоди, дух спiльних страждань. Це можна влаштувати. Так робилося в багатьох свiтах у рiзнi часи.

Пол кивнув, прикипiвши поглядом до батькового обличчя. Вiн очiкував на неминуче одкровення.

– Щодо Арракiса, – промовив Герцог, – то за межами мiст i гарнiзонних поселень вiн настiльки ж жахливий, як i Салуса Секундус.

Очi Пола широко розплющилися.

– Фримени.

– Тут ми маемо потенцiал для створення настiльки ж сильного та смертоносного вiйська, як i сардаукари. Знадобиться терпiння, аби таемно залучити iх до спiвпрацi, й цiлi статки, щоб гарно iх екiпiрувати. Але фримени там… i там поклади прянощiв. Тепер ти розумiеш, чому ми летимо на Арракiс, попри усвiдомлення того, що це пастка.

– Хiба Харконненам не вiдомо про фрименiв?

– Харконнени насмiхаються з них, полюють заради розваги. Жодного разу не перейнялися навiть iхнiм пiдрахунком. Нам вiдома полiтика Харконненiв щодо населення планети – витрачатися на людей рiвно настiльки, щоб вони не вимерли.

Металевi нитки в гербовому яструбi на грудях батька зблиснули, коли Герцог рiзко змiнив позу.

– Розумiеш мене?

– Ми вже ведемо перемовини з фрименами, – кивнув Пол.

– Я вiдрядив до них мiсiю на чолi з Дунканом Айдаго, – сказав Герцог. – Дункан – людина горда й навiть безжальна, але вiн любить правду. Гадаю, вiн уразить фрименiв. Якщо нам пощастить, вони оцiнюватимуть нас по ньому: по Дункановi Доброчесному.

– Дункановi Доброчесному, – промовив Пол, – та Гурнi Звитяжцевi.

– Ти добре iх назвав, – погодився Герцог.

Пол замислився: «Гурнi – один iз тих, про кого згадувала Превелебна Мати, розповiдаючи, що основи свiту тримаються на „вiдвазi хоробрих“».

– Гурнi казав, що сьогоднi ти був вправним бiйцем.

– Менi вiн сказав iнше.

Герцог розреготався.

– Уявляю, як скупився на похвалу Гурнi. Проте вiн каже, що ти чiтко розумiеш значення, за його словами, рiзницi мiж лезом i його вiстрям.

– Гурнi каже, що нема нiчого вишуканого в убивствi вiстрям. Смерть потрiбно завдавати лезом.

– Гурнi – романтик, – прогуркотiв Герцог. Розмови про вбивства з уст сина раптово засмутили його. – Я хотiв би, аби тобi нiколи не довелося вбивати, але якщо виникне така потреба, роби це, як можеш – байдуже, лезом чи вiстрям. – Вiн глянув на вiкно на стелi, яке заливав дощ.

Простеживши за поглядом батька, Пол подумав про вологе небо, якого на Арракiсi вiн нiколи не побачить, – i думка про небо перенесла його у вiддаленiшi простори.

– А кораблi Гiльдii справдi настiльки великi?

Герцог поглянув на сина.

– Це ж ти вперше залишиш планету. Так, вони великi. Ми полетимо на гайлайнерi, бо мандрiвка буде довгою. Гайлайнер справдi величезний. Усi нашi фрегати та транспортери помiстяться в кутку його трюму – ми будемо лишень крихiтною часткою вантажу.

– І нам не можна виходити зi своiх фрегатiв?

– Це частина тiеi цiни, яку ми платимо за охорону Гiльдii. Кораблi Харконненiв можуть стояти впритул, але нам не буде чого боятись. Харконнени двiчi подумають, перш нiж ризикувати своiми транспортними привiлеями.

– Тодi я спостерiгатиму за всiм крiзь нашi екрани. Хочу побачити гiльдiера.

– Ти цього не зробиш. Навiть iхнi агенти нiколи не бачили гiльдiера. Гiльдiя настiльки ж ревно оберiгае свою приватнiсть, як i монополiю. Не роби нiчого, що могло б позбавити нас транспортних привiлеiв, Поле.

– Гадаеш, вони ховаються, бо мутували та бiльше не схожi на… людей?

– Хтозна? – знизав плечима Герцог. – Цю таемницю ми навряд чи розгадаемо. У нас е нагальнiшi проблеми – зокрема ти.

– Я?

– Твоя мати хотiла, щоб саме я розповiв тобi про це, сину. Розумiеш, у тебе, можливо, е здiбностi ментата.

Пол витрiщився на батька, на мить утративши дар мови.

– Ментат? Я? Але ж…

– Хават пiдтверджуе це, сину. Так i е.

– Але я гадав, що тренування ментата починаеться з народження, i йому не можна казати про навчання, бо це може вповiльнити ранне… – Юнак змовк на пiвсловi, усi деталi його життя склалися в одну слiпучу картину. – Он як.

– Настае день, – сказав Герцог, – коли потенцiйний ментат мае дiзнатися, що вiдбуваеться. І вiдтодi з ним нiчого не можна робити. Ментат мае право обирати: продовжувати навчання чи припинити його. Деякi можуть продовжувати науку, iншi ж не здатнi на це. Лише потенцiйний ментат може точно вiдповiсти за себе.

Пол потер пiдборiддя. Особливi тренування з Хаватом та матiр’ю – мнемонiка, концентрування уваги, м’язовий контроль, загострення почуттiв, вивчення мов i нюансiв голосу – усе тепер сприймалося його розумом по-новому.

– Одного дня ти станеш Герцогом, мiй сину, – промовив батько. – Герцог-ментат став би грiзним суперником для своiх ворогiв. Ти можеш вирiшити зараз… чи тобi потрiбно трохи часу?

У вiдповiдi хлопця не було анi краплi вагань.

– Я продовжу навчання.

– Справдi грiзним, – пробурмотiв Герцог, i Пол помiтив горду усмiшку на вустах батька. Вона вразила юнака: вузькi риси Герцогового обличчя обернулися на череп. Пол заплющив очi, вiдчуваючи, як жахне призначення прокидаеться в ньому. «А що, як воно й означае – стати ментатом?»

Але, коли вiн зосередився на цiй думцi, нове знання заперечило ii.




7


Практика Бене Гессерит iз насаджування легенд через Мiссiонарiю Протектiву сягнула найбiльшого розквiту завдяки перебуванню ледi Джессiки на Арракiсi. Уже давно хист до засiвання всього вiдомого свiту пророцькими iдеями для захисту Бене Гессерит було визнано та оцiнено, але нiколи ще ми не бачили такого бездоганного, доведеного до крайнощiв поеднання людини та пiдготовки. Пророцькi легенди вкоренилися на Арракiсi аж до поширення узвичаених форм (включно з Превелебною Матiр’ю, канто та респонду, а також усiм арсеналом засобiв пророцтва Шарi-а). І визнаним е той факт, що прихованi можливостi ледi Джессiки суттево недооцiнювали.

    Принцеса Ірулан. Аналiз: Арракiйська криза {Для обмеженого використання: Б. Г., шифр АР-81088587}

Ледi Джессiка стояла посеред арракiнського палацу, оточена власним майном, яке пакунками розташувалося в кутках парадноi зали й захаращувало весь вiльний простiр. Коробки, валiзи, картоннi ящики, футляри – деякi вже частково розпакованi. Вона почула, як вантажники принесли в передпокiй iще частину речей iз корабля Гiльдii.

Джессiка стояла посеред зали. Повiльно повертаючись, вона дивилася то вгору, то навкруги, вивчала затiнену рiзьбу, трiщини й глибокi западини вiкон. Велетенський анахронiзм кiмнати нагадав iй про Сестринську Залу в школi Бене Гессерит. От тiльки там ця дисгармонiя випромiнювала тепло, а тут же все було лише похмурим камiнням.

«Певно, якийсь архiтектор занурився в далеке минуле, – подумала вона, – щоб вiднайти цi пiдкрiпленi опорами стiни й темнi портьери». Склепiнна стеля здiймалася на два поверхи вгору. Там простягалися чудовi бантини, якi – вона була певна щодо цього – перевезли на Арракiс через увесь космос за божевiльнi кошти. На жоднiй iз планет цiеi системи не росли дерева, з яких можна було б виготовити iх – хiба що це лиш iмiтацiя дерева.

Але вона не вiрила в таке.

У добу Староi Імперii ця будiвля була урядовим палацом. А тодi мало хто переймався витратами. Так велося ще задовго до того, як Харконнени вибудували свое нове мiсто-гiгант Карфаг – дешеву, вульгарну мiсцину за двiстi кiлометрiв на пiвнiчний схiд через Сплюндрованi землi. Лето вистачило мудростi обрати за столицю саме це мiсто. Ймення його – Арракiн – добре звучало й повнилося традицiею. Та й саме мiсто було меншим, тому його простiше зачистити й обороняти.

Знову пролунав гуркiт коробок, якi вивантажували в передпокоi. Джессiка зiтхнула.

Праворуч вiд неi до картонного ящика притулилася картина з портретом батька Герцога. Мотузка звисала з неi, наче пошарпана оздоба. Інший ii шматок Джессiка досi тримала в руцi. Край картини лежала голова чорного бугая, причеплена до вiдполiрованоi дошки. Та голова видавалася темним островом у морi зiбганого паперу. Дошка лежала на пiдлозi, й блискуча морда бика вказувала на стелю, неначе звiр ладен був щомитi заревiти, кинувши виклик лункiй тишi кiмнати.

Джессiка запитувала себе, що ж змусило ii розпакувати перш за все цi двi речi – голову та портрет. Вона знала, що в ii дiях ховався символiчний змiст. Вiдколи Герцоговi закупники забрали ii зi школи, вона ще нiколи не вiдчувала такого страху та непевностi.

Голова та картина.

Вони загострювали ii збентеження. Жiнка здригнулася й кинула погляд на розрiзи вiкон високо вгорi. Щойно звернуло з полудня, але небо в цих широтах здавалося чорним i холодним – значно темнiшим за теплу блакить Каладана. Їi пройняла туга за домом.

Ти так далеко, Каладане.

– Ось ти де!

Голос належав Герцоговi Лето.

Вона обернулася i побачила, як вiн крокуе зi склепiнного коридору до обiдньоi зали. Його чорний робочий мундир iз червоним гербовим яструбом на грудях зiм’явся i вкрився пилом.

– Я боявся, що ти можеш заблукати в цьому моторошному мiсцi, – мовив вiн.

– Цей дiм – холодний, – вiдповiла Джессiка. Вона дивилася на його високу постать, смагляву шкiру, яка нагадувала iй про оливковi гаi та золотаве сонце, що виблискувало на синiх водах, й оповитi серпанком сiрi очi. І все ж таки його обличчя здавалося трохи хижим – худим, обрамленим гострими кутами й гранями.

Раптом вона злякалася цього чоловiка, i страх стиснув iй груди. Лето став таким диким, шаленим, вiдколи вирiшив пiдкоритися iмператорському наказовi.

– У всьому мiстi вiе холодом, – мовила вона.

– Брудне, запилюжене, маленьке гарнiзонне мiстечко, – погодився вiн. – Але ми це змiнимо. – Герцог роззирнувся залою. – Тут – приймальнi покоi для врочистих заходiв. Я щойно оглянув родиннi кiмнати в пiвденному крилi. Вони значно приемнiшi. – Вiн пiдступив ближче й торкнувся до руки Джессiки, милуючись ii величнiстю.

І знову зацiкавився ii невiдомими предками – можливо, Дiм вiдступникiв? Якась буремна гiлка правлячоi династii? Вигляд вона мала величнiший, нiж особи iмператорськоi кровi.

Пiд вагою його погляду вона трохи вiдвернулася й тепер стояла до нього в профiль. І Лето збагнув, що не було едино точноi риси, яка витворювала ii красу. Овал обличчя облямовувало волосся кольору вiдполiрованоi бронзи, широко розставленi очi були зеленими i ясними, як ранковi небеса на Каладанi. Нiс – маленький, рот – широкий i чуттевий. Їi фiгура була красивою, але непримiтною: висока, з вигинами, пом’якшеними худорлявiстю.

Вiн пригадав, що сестри-послушницi зi школи називали ii сухореброю, – так переповiдали йому закупники. Однак той опис був надто спрощеним. Джессiка повернула королiвську вроду в рiд Атрiдiв. Лето тiшився, що Пол схожий на неi.

– Де Пол? – запитав вiн.

– Десь у будинку. У нього зараз урок iз Юе.

– Певно, у пiвденному крилi, – зауважив вiн. – Здаеться, я чув голос Юе, та менi бракувало часу зазирнути. – Вiн iз сумнiвом глянув на неi. – Я прийшов сюди тiльки для того, щоб повiсити ключ вiд замку Каладан в обiднiй залi.

Затамувавши подих, вона притлумила в собi бажання взяти його за руку. Повiсити ключ – отже, ухвалити остаточне рiшення. Але зараз був не той час i не те мiсце, щоб шукати розради.

– Коли ми прийшли, я бачила, як над будинком майорiв наш стяг.

Вiн зиркнув на портрет батька.

– Де ти збираешся почепити його?

– Десь тут.

– Нi, – вiдповiдь була чiткою й остаточною. Джессiка могла б удатися до хитрощiв, щоб переконати його, але пряма суперечка буде марною. І все ж таки вона вирiшила спробувати, навiть якщо робила це лише, щоб нагадати собi, що не хитруватиме з ним.

– Мiлорде, – мовила вона, – якби ви тiльки…

– Моя вiдповiдь – нi. Я, на свiй сором, потураю тобi в бiльшостi питань, але не в цьому. Я щойно прийшов iз iдальнi, де е…

– Мiлорде! Будь ласка.

– Люба, доводиться обирати мiж твоiм травленням i моею родовою честю, – вiдказав вiн. – Вони висiтимуть в обiднiй залi.

Вона зiтхнула.

– Так, мiлорде.

– Ти можеш за звичкою iсти у своiх покоях, коли забажаеш. Я лише чекаю, що на офiцiйних урочистостях ти посядеш належне тобi мiсце.

– Дякую, мiлорде.

– І не поводься зi мною так холодно й офiцiйно! Дякуй, що я так i не одружився з тобою, люба. Тодi сидiти зi мною за столом пiд час кожноi трапези було б твоiм обов’язком.

Вона кивнула з незворушним обличчям.

– Хават уже встановив наш власний детектор отрути над обiднiм столом, – сказав вiн. – Ще один, переносний, е у твоiй кiмнатi.

– Ви передбачили цю… незгоду, – сказала вона.

– Кохана, я думаю також про твiй комфорт. Я найняв прислугу. Вони з мiсцевих, але перевiренi Хаватом – усi фримени. Вони побудуть тут, доки нашi власнi люди не звiльняться з iнших завдань.

– Чи може хоча б хтось звiдси бути по-справжньому безпечним?

– Кожен, хто ненавидить Харконненiв. Можливо, ти навiть захочеш залишити головну економку, Шедаут Мейпс.

– Шедаут, – повторила Джессiка. – Фрименський титул?

– Менi казали, це означае «той, хто черпае з джерела» – вислiв, який на Арракiсi повниться неабиякими вiдтiнками. Вона може не вразити тебе як служниця, але Хават про неi дуже високоi думки на основi звiту Дункана. Вони переконанi, що вона хоче служити – i служити саме тобi.

– Менi?

– Фримени дiзналися, що ти з Бене Гессерит, – сказав вiн. – А тут про Бене Гессерит ходить багато легенд.

«Мiссiонарiя Протектiва, – подумала Джессiка. – Жодна мiсцина не уникнула ii».

– Це означае, що Дункан досягнув успiху? – запитала вона. – Чи будуть фримени нашими союзниками?

– Немае нiчого певного, – вiдповiв Герцог. – Дункан гадае, що вони б хотiли трохи придивитися до нас. Однак вони пообiцяли на час перемир’я не нападати на нашi вiддаленi селища. А це важливiше досягнення, нiж може здаватися. Хават каже, що фримени завжди дошкуляли Харконненам, але масштаби завданих ними збиткiв ретельно приховувалися. Харконнену зовсiм не хотiлося, щоб Імператор дiзнався про безпораднiсть усiеi його армii.

– Економка з фрименiв, – замислилася Джессiка, повернувшись до питання Шедаут Мейпс. – Їi очi мають бути абсолютно синiми.

– Не дозволяй зовнiшностi цих людей розчарувати тебе. Вони надiленi потужною силою i здоровою енергiею. Гадаю, це все, що нам потрiбно.

– Це ризикована авантюра, – сказала вона.

– Не починаймо все спочатку, – вiдказав Герцог.

Вона видушила iз себе усмiшку.

– Без сумнiву, ми вже зробили ставки. – Вона швидко виконала заспокiйливу вправу – два глибоких вдихи, ритуальна думка, – а тодi додала: – Чи маю я звернути увагу на щось важливе для вас, коли розподiлятиму кiмнати?

– Одного дня ти маеш навчити мене робити це, – сказав вiн. – Те, як ти вiдсуваеш всi турботи вбiк i повертаешся до практичних питань. То, певно, штучки Бене Гессерит.

– Це жiночi штучки, – вiдказала вона.

Вiн усмiхнувся.

– Гаразд, щодо розподiлу кiмнат: переконайся, що в мене буде великий кабiнет бiля моеi спочивальнi. Тут буде бiльше паперовоi роботи, нiж на Каладанi. І, звiсно, кiмната для охоронцiв. По-моему, це все. Не хвилюйся щодо безпеки всього будинку. Люди Хавата оглянули його вздовж i впоперек.

– Переконана, що так i було.

Вiн кинув погляд на свiй наручний годинник.

– А ще перевiр, чи всi нашi хронометри переведено на арракiйський час. Я доручив технiковi подбати про це. Вiн за кiлька хвилин прийде. – Герцог прибрав пасмо волосся з чола Джессiки. – Зараз я маю повернутися на летовище. Другий корабель iз пiдкрiпленням може прибути щомитi.

– А чи не може Хават зустрiти iх, мiлорде? У вас такий утомлений вигляд.

– Бiдолашний Зуфiр мае ще бiльше справ, нiж я. Знаеш, ця планета аж нуртуе харконненiвськими iнтригами. Крiм того, я маю спробувати переконати кiлькох досвiдчених шукачiв прянощiв не залишати Арракiс. Знаеш, вони мають право вибору, коли змiнюеться власник феоду – й цього планетолога, якого Імператор та Ландсраад призначили Суддею Змiни, неможливо пiдкупити. Вiн дозволив iм обирати. Близько восьмисот квалiфiкованих робiтникiв планують вирушити на орбiту з прянощами, i вантажний корабель Гiльдii чекае на них.

– Мiлорде… – втрутилася вона та завагалася.

– Так?

«Його неможливо вiдмовити вiд iдеi зробити цю планету безпечною для нас, – подумала Джессiка. – І я не зможу застосувати до нього своi хитрощi».

– О котрiй годинi ви плануете вечеряти? – запитала вона.

«Вона не це збиралася сказати, – подумав Лето. – Ох, моя Джессiко, якби ж ми були деiнде, подалi вiд цього жахливого мiсця – на самотi, тiльки ми вдвох – i нi про що не думали».

– Я поiм в офiцерськiй iдальнi, на летовищi, – вiдказав вiн. – Не чекай на мене ранiше пiзнього вечора. І… о, я надiшлю за Полом машину з охороною. Хочу, щоб вiн був присутнiм на нашiй стратегiчнiй нарадi.

Герцог прочистив горло, нiби хотiв сказати щось iще, а тодi без попередження розвернувся й покрокував геть – рушив до передпокою, куди вивантажили ще коробки. Звiдти пролунав його командний i зверхнiй голос – вiн завжди так розмовляв зi слугами, коли поспiшав:

– Ледi Джессiка у Великiй залi. Іди до неi негайно.

Вхiднi дверi грюкнули.

Джессiка вiдвернулася i поглянула на портрет батька Лето. Його намалював вiдомий художник Елбi, коли старий Герцог сягнув зрiлого вiку. Його було зображено в костюмi матадора з плащем кольору фуксii, перекинутим через лiве плече. Обличчя те здавалося молодим – не старшим, нiж Лето сьогоднi – з такими ж яструбиними рисами та сiрим поглядом. Узявшись пiд боки, вона вдивлялася в картину.

– Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! – прошепотiла вона.

– Якими будуть вашi накази, ясновельможна?

Тонкий i протяжний жiночий голос.

Джессiка повернулася й побачила згорблену сивокосу жiнку в безформнiй мiшкуватiй сукнi похмурого коричневого кольору. Жiнка здавалася такою ж зморшкуватою i висохлою, як i кожна людина в натовпi, що вiтав iх зранку вздовж дороги вiд летовища. Джессiка подумала, що кожен корiнний мешканець, якого вона бачила на цiй планетi, скидався на виснажену, висушену чорносливу. І все ж таки Лето сказав, що вони сильнi й енергiйнi. Ну i, звiсно ж, очi – найглибша, найтемнiша синява без жодних бiлкiв – мовчазнi, таемничi. Джессiка змусила себе не витрiщатися.

Жiнка через силу кивнула та промовила:

– Мене звати Шедаут Мейпс, ясновельможна. Якими будуть вашi накази?

– Ти можеш називати мене «мiледi», – вiдповiла Джессiка. – Я не ясновельможна. Я наложниця Герцога Лето.

Знову дивний кивок, а тодi жiнка поглянула на Джессiку з хитрим запитанням:

– Отже, е i дружина?

– Немае, i нiколи не було. Я… едина супутниця Герцога та мати його спадкоемця.

У душi Джессiка смiялася з власних слiв i схованоi за ними пихи. «Що там казав Святий Августин? – запитала вона себе. – „Душа наказуе тiлу, й воно слухаеться; душа наказуе собi – й зустрiчае опiр“[25 - Цитата зi «Сповiдi» Блаженного Августина (Аврелiя).]. Так – менi доводиться долати значний опiр останнiм часом. Тож варто було б потихеньку вiдступати».

З дороги за будинком долинав дивний крик. Вiн усе повторював:

– Су-су-сук! – А тодi: – Ікут-ай! Ікут-ай! – А тодi знову: – Су-су-сук.

– Що це? – запитала Джессiка. – Я чула таке декiлька разiв, коли ми сьогоднi зранку iхали вулицями.

– Звичайнiсiнький продавець води, мiледi. Та вам не потрiбно цiкавитися такими, як вiн. У ваших цистернах п’ятдесят тисяч лiтрiв – вони завжди повнi. – Служниця зиркнула на власну сукню. – Ось бачите, мiледi, менi навiть не доводиться носити дистикост, – гигикнула вона. – І я через це не помираю!

Джессiка завагалася. Вона хотiла розпитати фрименку, бо потребувала iнформацii, щоб керувати нею. Та значно важливiше було навести лад у замку. І все ж таки iй ставало незатишно вiд думки, що основна запорука багатства тут – вода.

– Чоловiк назвав менi твiй титул, Шедаут, – сказала Джессiка. – Я впiзнала це слово. Воно стародавне.

– Отже, ви знаете стародавнi мови? – запитала Мейпс, чекаючи на вiдповiдь iз дивною напругою.

– Мови – це перше, що вивчають у Бене Гессерит, – вiдповiла Джессiка. – Я знаю бхотанi джиб, чакобсу та всi мисливськi мови.

Мейпс кивнула.

– Як i сказано в легендi.

Джессiка запитала себе: «І навiщо я розiгрую цей фарс? Проте шляхи Бене Гессерит плутанi й невизначенi».

– Менi вiдомi Темнi Матерii i шляхи Великоi Матерi, – мовила Джессiка. Вона читала очевиднi знаки: поведiнка та вигляд трiшки зраджували Мейпс. – Мiсесес прейя, – сказала вона мовою чакобса. – Андрал т’ре пера! Трада сiк бус карi мiсесес перакрi…

Мейпс вiдступила та наготувалася тiкати.

– Я багато чого знаю, – сказала Джессiка. – Знаю, що ти народжувала дiтей, втрачала iх, хоч i любила; сповнена страху, переховувалася. Чинила насилля i ще не раз його вчиниш. Я багато що знаю.

Мейпс стиха вiдповiла на те:

– Я не мала намiру образити вас, мiледi.

– Ти говориш про легенди та шукаеш вiдповiдей, – сказала Джессiка. – Бiйся ж вiдповiдей, якi можеш дiзнатися. Я знаю, що ти прийшла сюди, готова знову вчинити насилля, тому ховаеш зброю в корсажi.

– Мiледi, я…

– Є маленька ймовiрнiсть, що ти зможеш забрати кров мого життя, – сказала Джессiка. – Але таким учинком ти завдасиш бiльше руйнувань, нiж можеш уявити у найгiрших страхах. Знаеш, е дещо страшнiше за смерть – навiть для цiлого народу.

– Мiледi! – благала Мейпс. Здавалося, вона ось-ось упаде навколiшки. – Зброю надiслано тобi як дар, якщо доведеш, що ти – саме Та.

– Або як погибель, якщо я цього не доведу, – сказала Джессiка. Вона сидiла з удаваним спокоем, i це робило учениць Бене Гессерит такими страшними в бою.

«Тепер ми побачимо, що вона вирiшила», – подумала жiнка.

Мейпс повiльно простягнула руку до вирiзу сукнi та витягла звiдти темнi пiхви. З них стирчало чорне рукiв’я з глибокими жолобками для пальцiв. Вона взяла пiхви в одну руку, а рукiв’я – в другу, i витягла молочно-бiле лезо, а тодi пiдняла його вгору. Здавалося, лезо мерехтiло та виблискувало своiм власним сяйвом. Зброя скидалася на двосiчний кинджал, а лезо сягало двадцяти сантиметрiв завдовжки.

– Ви знаете, що це, мiледi? – запитала Мейпс.

Джессiка знала, що це може бути тiльки одна рiч – славнозвiсний арракiйський крис[26 - Крис (або керис) – нацiональний яванський кинджал iз характерною асиметричною формою клинка. Поширений по всiй Індонезii, у Фiлiппiнах та Малайзii.], клинок, що нiколи не залишав планети, та й вiдомим був лише за чутками й плiтками.

– Це крис, – вiдповiла вона.

– Не легковажте словами, – зауважила Мейпс. – Чи знаете ви його значення?

І Джессiка подумала: «Пiдступне питання. Саме тому фрименка вирiшила служити менi – щоб поставити одне-однiсiньке запитання. Моя вiдповiдь може спровокувати насилля або… що? Вона чекае на вiдповiдь вiд мене: значення ножа. Мовою чакобса Шедаут зветься Тiнню. А нiж – це „Творець Смертi“ на чакобсi. Вона починае непокоiтися. Я маю вiдповiсти зараз. Затримка настiльки ж небезпечна, як i помилка».

Джессiка мовила:

– Це Творець…

– Ейi-i-i-i-i-i-i! – вигукнула Мейпс. То був крик радощiв i водночас розпуки. Вона затремтiла так сильно, що мерехтливi скалки вiд леза розлетiлися по всiй кiмнатi.

Джессiка спокiйно чекала. Вона мала намiр сказати, що нiж – це Творець Смертi, а тодi додати старовинне слово, але всi чуття, вся вишколена увага до прихованих знань i найдрiбнiших рухiв зупинили ii.

Ключове слово… творець.

Творець? Творець.

Але Мейпс досi тримала ножа, наче щомитi ладна була скористатися ним.

Джессiка мовила:

– Невже ти гадаеш, нiби та, кому вiдомi таемницi Великоi Матерi, не впiзнала б Творця?

Мейпс опустила ножа.

– Мiледi, коли так довго живеш iз пророцтвом, мить його здiйснення стае шоком.

Джессiка подумала про пророцтво – Шарi-а та всi паноплiя профетикус, якi Мiссiонарiя Протектiва Бене Гессерит посiяла тут багато столiть тому. Хоча всi тi сестри давно обернулися на порох, але мети досягнуто: мiсцевим прищеплено захиснi легенди – в очiкуваннi дня, коли вони зможуть стати в пригодi Бене Гессерит.

Ну що ж, цей день настав.

Мейпс повернула нiж у пiхви та сказала:

– Це незакрiплене лезо, мiледi. Тримайте його бiля себе. Тиждень без дотику до плотi – i воно почне розпадатися. Зуб Шай-Хулуда[27 - Шай-Хулуд арабською мовою – це два слова: «шай» – рiч, «хулуд» – вiчнiсть.] – твiй до кiнця днiв твоiх.

Джессiка простягнула вперед праву руку, а тодi пiшла ва-банк:

– Мейпс, ти сховала в пiхви не омитий кров’ю нiж.

Мейпс охнула та впустила крис прямо в руку Джессiки, а тодi розiрвала свiй коричневий корсаж iз криком:

– Вiзьми воду життя мого!

Джессiка витягнула лезо з пiхов. Як же воно мерехтiло! Жiнка спрямувала вiстря на Мейпс i побачила, що ii проймае страх, бiльший за смерть. «Вiстря отруене?» – запитала себе Джессiка. Тодi встановила лезо вертикально та намалювала тоненьку подряпину ребром ножа у Мейпс на лiвiй грудi. Кров рясно потекла, але миттево спинилася. «Надшвидка коагуляцiя, – подумала Джессiка. – Мутацiя для збереження вологи?»

Вона сховала лезо й мовила:

– Застiбни сукню, Мейпс.

Мейпс затремтiла та пiдкорилася. Очi без бiлкiв витрiщалися на Джессiку.

– Ви наша, – бурмотiла вона. – Ви i е Та.

Чергову порцiю речей iз гуркотом вивантажили в передпокiй. Мейпс хутко схопила нiж у пiхвах i сховала Джессiцi в корсаж.

– Хто побачить ножа, мае очиститися або загинути, – мугикнула вона. – Ви знаете це, мiледi!

«Тепер знаю», – подумала Джессiка.

Вантажники пiшли геть, не зазирнувши до Великоi зали.

Мейпс опанувала себе та мовила:

– Неочищений, який побачить крис-нiж, не повинен залишити Арракiс живим. Нiколи не забувайте про це, мiледi. Вам довiрено крис-нiж, – служниця глибоко вдихнула. – А тепер усе мае йти своiм плином. Не можна прискорити час. – Вона кинула погляд на купи коробок i всiлякого добра бiля них. – І доки ми тут, у нас чималенько роботи.

Джессiка завагалася. «Усе мае йти своiм плином» – одне з низки заклинань Мiссiонарii Протектiви про прихiд Превелебноi Матерi, яка звiльнить iх.

«Але я не Превелебна Матiр, – подумала Джессiка. І ще: – Велика Матiр! Як же мiцно вкоренилися тi постулати! Певно, це справдi огидне мiсце!»

Мейпс буденним тоном поцiкавилася:

– Мiледi, якими будуть вашi першi розпорядження щодо мене?

Інстинкти пiдказали Джессiцi, щоб вона пiдтримала цей тон. Жiнка вiдповiла:

– Ось там – портрет старого Герцога. Вiн мае висiти з одного боку обiдньоi зали. А голова бугая нехай опиниться на протилежнiй вiд картини стiнi.

Мейпс пiдiйшла до голови бика.

– Якою ж велетенською мае бути тварина з такою головою, – мовила вона, нахилившись. – Менi ж спершу треба буде ii помити, так, мiледi?

– Нi.

– Але на рогах запiкся бруд.

– Це не бруд, Мейпс. Це кров батька нашого Герцога. Цi роги вкрили прозорим фiксатором за кiлька годин пiсля того, як звiр убив старого Герцога.

Мейпс пiдвелася.

– Он воно що! – вiдказала вона.

– Це просто кров, – сказала Джессiка. – Лише стара кров. Знайди когось, щоб тобi допомогли почепити це. Цi огиднi речi доволi важкi.

– Ви подумали, що мене збентежила кров? – запитала Мейпс. – Я з пустелi, тому бачила вдосталь кровi.

– Я… знаю, що так i було, – вiдповiла Джессiка.

– І частина з неi була моею власною, – вела далi Мейпс. – Значно бiльше, нiж спричинила ваша дрiбна подряпина.

– Ти б хотiла, щоб я рiзонула глибше?

– О, нi! Тiлесних рiдин зовсiм не багато, тож було б марнотратством витрачати iх просто так. Ви правильно вчинили.

Джессiка звернула увагу на слова i те, як iх було вимовлено. Вона помiтила глибиннi сенси у словосполученнi «тiлеснi рiдини». І знову ii схвилювала важливiсть води на Арракiсi.

– З якого боку обiдньоi зали потрiбно причепити кожну з цих оздоб, мiледi? – запитала Мейпс.

«А ця Мейпс завжди дуже практична», – подумала Джессiка i сказала:

– На твiй розсуд, Мейпс. Насправдi це не мае жодного значення.

– Як скажете, мiледi, – Мейпс нахилилася й узялася знiмати пакувальний папiр i мотузки з голови. – Убив старого Герцога, так? – мугикнула вона.

– Менi покликати вантажника тобi на пiдмогу? – запитала Джессiка.

– Я впораюся, мiледi.

«Так, вона впораеться, – подумала Джессiка. – Це визначальна риса фрименськоi iстоти: у них потяг до долання перешкод».

Джессiка вiдчула холоднi пiхви крис-ножа в корсажi й замислилася про довгий ланцюг задумiв Бене Гессерит, для якого щойно було викувано ще одну ланку. Завдяки цим задумам iй удалося пережити смертельну кризу. «Не можна прискорити час», – сказала Мейпс. І все ж таки невпинна гонитва до Арракiса виповнювала Джессiку страшними передчуттями. Нi приготування Мiссiонарii Протектiви, нi ретельний обшук Хаватом цих нагромаджених у замок каменiв не могли розвiяти цього вiдчуття.

– Коли почепиш i те, й iнше, починай розпаковувати коробки, – сказала Джессiка. – Один iз вантажникiв у передпокоi мае всi ключi та знае, що та куди потрiбно покласти. Вiзьми в нього ключi й список. Якщо матимеш запитання, я буду в пiвденному крилi.

– Як накажете, мiледi, – вiдповiла Мейпс.

Джессiка вiдвернулася, мiркуючи: «Хават може вважати резиденцiю безпечною, але щось не так iз цим мiсцем. Я вiдчуваю».

Ураз Джессiку охопила негайна потреба побачитися iз сином. Вона пройшла крiзь склепiнний портал, що вiв до коридору в обiдню залу та до родинних апартаментiв. Вона йшла все швидше та швидше, аж доки не зiрвалася на бiг.

Позаду неi Мейпс, вiдiрвавшись вiд розпаковування голови бика, кинула погляд iй навздогiн.

– Усе правильно, вона саме Та, – пробурмотiла вона. – Бiдолашна.




8


Юе! Юе! Юе! – лунае рефрен. – Мiльйона смертей мало для Юе!

    Принцеса Ірулан. Історiя Муад’Дiба для дiтей

Крiзь прочиненi дверi Джессiка зайшла в кiмнату з жовтими стiнами. Лiворуч вiд неi стояв низький чорний диван i двi порожнi книжковi полицi; ще там висiла припорошена пилом фляга з вигнутими боками. Праворуч, бiля дверей, – двi порожнi полицi, стiл, привезений iз Каладана, i три стiльцi. Бiля вiкна, якраз навпроти, спиною до неi стояв лiкар Юе. Його увага повнiстю зосередилася на краевидi.

Джессiка ступила ще один тихий крок у кiмнатi.

Вона помiтила, що одяг Юе пом’ятий, а на лiктi щось бiлiло, наче лiкар притулився до крейдяноi стiни. Зi спини вiн скидався на позбавлену плотi тонку фiгурку в гiгантських чорних шатах, кумедно завмерлу в очiкуваннi на лялькаря, який от-от смикне за нитку. Лише майже квадратна голова з довгим ебеновим волоссям, яке бiля плеча стягувало срiбне кiльце Сукськоi школи, видавалася живою – вона повiльно поверталася слiдом за рухом на вулицi.

Жiнка знову роззирнулася кiмнатою, але не помiтила жодних ознак присутностi сина, хоч i знала, що тi зачиненi дверi праворуч ведуть до маленькоi спальнi, що припала Половi до душi.

– Доброго дня, лiкарю Юе, – сказала вона. – Де Пол?

Вiн кивнув, неначе звертаючись до чогось за вiкном, а тодi, не обертаючись, промовив вiдстороненим голосом:

– Ваш син утомився, Джессiко. Я вiдправив його в сусiдню кiмнату, вiдпочити.

Раптом Юе, отямившись, обернувся так рiзко, що довгi вуса ляснули його по пурпурових губах.

– Даруйте менi, мiледi! Думками я був надто далеко… я не мав права на таку фамiльярнiсть.

Вона всмiхнулася, простягнувши праву руку. На мить Джессiка злякалася, що лiкар упаде на колiна.

– Прошу вас, Веллiнгтоне.

– Згадувати ваше iм’я ось так… Я…

– Ми знаемо одне одного шiсть рокiв, – промовила жiнка. – Уже давно час вiдкинути формальностi мiж нами – хоча б у приватнiй розмовi.

Юе наважився на тонку посмiшку, мiркуючи: «Гадаю, спрацювало. Тепер будь-якi дивакуватостi в моiй поведiнцi вона спише на нiяковiсть. Вона не шукатиме глибших причин, якщо вважатиме, що вiдповiдь iй уже вiдома».

– Боюся, я був неуважним, – сказав вiн. – Хай там як… а я вiдчуваю особливий жаль до вас i, боюся, думаю про вас як… про Джессiку.

– Жаль до мене? Але чому?

Юе знизав плечима. Вiн уже давно збагнув, що Джессiка – не така вправна Правдомовиця, якою була його Ванна. Попри це, вiн завжди, по змозi, казав Джессiцi правду. Так було безпечнiше.

– Ви вже бачили це мiсце, мi… Джессiко, – вiн запнувся на iменi, але повiв далi. – Таке пусте, пiсля Каладана. А люди! Жiнки, повз яких ми проiхали дорогою сюди, скорботно скиглили з-пiд своiх покривал. Як же вони дивилися на нас.

Вона поклала руки на груди, обхопила себе за плечi й вiдчула крис-нiж, лезо якого, коли вiрити переказам, виточене iз зуба хробака пустелi.

– Це лише тому, що ми для них чужинцi – iншi люди, iншi звичаi. Вони знали тiльки Харконненiв. – Джессiка поглянула повз Юе надвiр. – Що ви там роздивлялися?

Лiкар повернувся до вiкна.

– Людей.

Джессiка пiдiйшла до Юе i поглянула разом iз ним лiворуч, на ганок перед будинком. Там в одну лiнiю росло двадцять пальмових дерев, земля пiд якими була чисто пiдметеною, порожньою. Силова загорожа вiддiляла iх вiд дороги, якою сновигали люди в халатах. Джессiка помiтила легке тремтiння повiтря мiж нею та людьми (щити будинку) й заходилася пильно вивчати заклопотаний натовп, дивуючись, що в них могло так захопити увагу Юе.

Мозаiка образiв, зрештою, склалася, i жiнка притиснула руку до щоки. Те, як цi люди дивилися на пальмовi дерева! Вона бачила заздрiсть, трохи ненавистi… й навiть надiю. Усi позирали на дерева з однаковим виразом обличчя.

– Ви знаете, про що вони думають? – спитав Юе.

– А ви вмiете читати думки? – запитанням вiдповiла вона.

– Цi думки простi, – пояснив Юе. – Вони дивляться на дерева та думають: «Це сотня таких, як ми».

Джессiка повернула до нього здивоване обличчя.

– Чому?

– Це фiнiкова пальма, – сказав вiн. – Однiй фiнiковiй пальмi потрiбно сорок лiтрiв води на день. Людинi потрiбно лише вiсiм. Одна пальма дорiвнюе п’ятьом людям. Двадцять пальм надворi – сотня людей.

– Але дехто з цих людей дивиться на пальми повними надii очима.

– Вони сподiваються, що кiлька фiнiкiв упадуть. Однак для них ще не пора.

– Ми маемо надто критичний погляд на цю планету, – сказала ледi Джессiка. – Разом iз небезпеками тут е й надiя. Прянощi можуть зробити нас багатими. А з незлiченними багатствами ми можемо обернути свiт на все, на що тiльки захочемо.

Вона подумки тихо засмiялася: «Кого я намагаюся переконати?» Смiх вирвався крiзь ii самоконтроль – зламаний i позбавлений гумору.

– Але безпеку купити неможливо, – додала вона.

Юе вiдвернувся, аби приховати обличчя вiд спiврозмовницi. «Якби ж тiльки замiсть любовi до цих людей можна було вiдчувати ненависть!» Манерами та поведiнкою Джессiка нагадувала його Ванну. Однак сама тiльки думка про це сковувала його, змiцнюючи у власних намiрах. Вишуканi шляхи харконненiвськоi жорстокостi. Можливо, Ванна ще жива. А вiн мае точно знати, що вона померла.

– Не хвилюйтеся за нас, Веллiнгтоне, – сказала Джессiка. – Це нашi проблеми, а не вашi.

«Вона гадае, я хвилююся за неi! – Юе змигнув сльозу. – І це справдi так. Однак, виконавши наказ, я маю постати перед Чорним Бароном. Використати единий шанс завдати йому удару в мить найбiльшоi слабкостi – у мить його трiумфу!»

Лiкар зiтхнув.

– Я не потурбую Пола, якщо погляну на нього? – запитала ледi Джессiка.

– Зовсiм нi. Я дав йому заспокiйливе.

– Вiн добре зносить змiни?

– Хiба що трохи перевтомився. Вiн збуджений, але будь-який п’ятнадцятирiчний хлопчик за таких обставин був би збудженим. – Юе перетнув кiмнату й прочинив дверi. – Вiн там.

Джессiка пройшла слiдом i зазирнула до затiненоi кiмнати.

Пол лежав на вузькому тапчанi. Одну руку вiн тримав пiд легкою ковдрою, а другу закинув за голову. Опущенi жалюзi на вiкнi бiля лiжка зiткали вiзерунчастi тiнi на покривалi та обличчi хлопчика.

Джессiка пильно дивилася на сина, зауважуючи овал обличчя, що так нагадував ii власний. Волосся в хлопчика було Герцоговим – таке ж чорне i розпатлане. Довгi вii ховали очi лаймового кольору. Джессiка всмiхнулася, вiдчуваючи, як стишуються ii страхи. Раптом ii захопила думка про генетичнi ознаки в обличчi сина – ii очi, ii абрис, однак крiзь них проступали, наче зрiлiсть, що вироста з дитинства, гострi риси батька.

Вона мiркувала про зовнiшнiсть хлопчика: витончена дистиляцiя випадкових ознак – безкiнечне плетиво випадковостей, що, зрештою, поедналося в такий ланцюжок. Думка про це викликала в неi непереборне бажання впасти на колiна бiля лiжка та обiйняти сина, однак ii стримувала присутнiсть Юе. Жiнка вiдступила i м’яко причинила дверi.

Юе повернувся до вiкна, не здатний спостерiгати за тим, як саме Джессiка дивилася на сина. «Чому Ванна так нiколи й не народила менi дiтей? – запитав вiн себе. – Як лiкар я знаю, що фiзичних перепон немае. Чи були на це Бене-Гессеритськi причини? Можливо, ii вчили служити iншiй метi? Тодi якiй? Вона точно кохала мене».

Уперше Юе замислився над тим, що мiг бути частиною системи набагато закрученiшоi та складнiшоi, нiж був здатен уявити його розум.

Джессiка спинилася поряд iз ним.

– Яка чарiвна безтурботнiсть сну дитини.

Лiкар вiдповiв механiчно:

– Якби ж тiльки дорослi могли ось так розслабитися.

– Так.

– Де втратили ми це? – пробурмотiв вiн.

Джессiка глянула на Юе, вловивши дивний тон його голосу. Думками ж вона досi повнiстю була з Полом, обмiрковувала новi тягарi, якими сповняться його тренування тут, оцiнювала, наскiльки тепер змiниться його життя – настiльки все це вiдрiзнялося вiд того, що вони запланували для сина.

– Ми справдi втратили щось, – промовила вона.

Жiнка поглянула праворуч на схил, де росли пошарпанi вiтрами сiро-зеленi кущi з припорошеним листям i кiгтистими сухими гiлками. Украй темне небо нависло над ним чорнильною плямою, а молочне сяйво арракiйського сонця наповнювало сцену кольором, домiрним барвi крис-ножа, що ховався в ii корсетi.

– Небо таке темне, – промовила Джессiка.

– Частково це зумовлено браком вологи, – сказав Юе.

– Вода! – рiзко вимовила вона. – Куди не глянь, усе нагадуе про брак води.

– Це i е найбiльшою таемницею Арракiса.

– Чому ii так мало? Тут наявнi вулканiчнi породи. Я можу назвати з дюжину можливих джерел води. Є полярний лiд. Кажуть, у пустелi не можна свердлити – бурi, пiщанi припливи та вiдпливи знищать обладнання ще до того, як його встановлять. Це за умови, що хробаки пустелi не дiстануться машин першими. Усе одно нiхто не знаходив ознак води. Але таемниця, Веллiнгтоне, справжня таемниця – це криницi, видовбанi в падинах i низькодолах. Ви читали про них?

– Спершу струминка, а потiм нiчого.

– Але ж, Веллiнгтоне, це i е таемниця. Там була вода. Вона висихае. І нiколи бiльше не повертаеться. Зi свердловиною, пробитою поряд, вiдбуваеться те саме: струминка, що висихае. Хiба це нiкого не зацiкавило?

– Справдi цiкаво, – сказав Юе. – Ви пiдозрюете, що в цьому беруть участь якiсь живi органiзми? Хiба вони б не проявилися в пробах грунту?

– А що мало проявитися? Стороннiй рослинний матерiал… чи тваринний? Хто б розпiзнав його? – Джессiка знову поглянула на схил. – Вода перестае текти. Щось ii спиняе. Ось такi в мене пiдозри.

– Можливо, причини цього явища вiдомi, – вiдказав Юе. – Харконнени перекрили безлiч джерел iнформацii про Арракiс. Що, як вони мали мотив для цього?

– Який? – запитала жiнка. – А ще атмосферна волога. Жодних сумнiвiв: ii мало, але вона е. Основне джерело води на планетi. Їi збирають вiтровi пастки та росовсотувачi. Звiдки вона береться?

– Полярнi шапки?

– Холодне повiтря приймае сущу дрiбку вологи, Веллiнгтоне. Багато е такого, що сховано пiд харконненiвським покровом i вимагае прискiпливого розслiдування. І не всi таемницi пов’язанi з прянощами.

– Ми всi насправдi схованi пiд харконненiвським покровом, – зiтхнув Юе. – Можливо, ми… – вiн умовк, зауваживши раптову напругу у зверненому до нього поглядi. – Щось трапилося?

– Те, як ви вимовили «харконненiвським». Навiть голос Герцога не повниться такою злобою, коли вiн вимовляе це осоружне прiзвище. Я не знала, що у вас, Веллiнгтоне, е особистi причини ненавидiти iх.

«Велика Матiр, – подумав Юе. – Я викликав ii пiдозру! Тепер я маю використати кожен трюк, яким мене навчила люба Ванна. Є тiльки один спосiб – розказати iй якомога бiльше правди».

Вiн сказав:

– Ви не знали, що мою дружину, мою Ванну… – Вiн повiв плечима, нездатний говорити далi через клубок, що раптово застряг у горлi. А тодi: – Вони… – Слова вiдмовлялися виходити з рота. Вiн запанiкував, мiцно заплющив очi, вiдчув, як у грудях палае щось навiть бiльше за звичайну агонiю, аж доки рука Джессiки м’яко не торкнулася до нього.

– Даруйте менi. Я не хотiла ятрити стару рану, – сказала вона, а сама подумала: «Тварюки! Його дружина була з Бене Гессерит – по ньому це чiтко помiтно. І бiльш нiж очевидно, що Харконнени вбили ii. Іще одна нещасна душа, що пов’язана з Атрiдами херемом[28 - Херем – найвищий ступiнь засудження в еврейськiй общинi. У Торi означае предмети, якими не можна користуватися, та людей, до яких не можна торкатися.] ненавистi».

– Менi шкода, – сказав лiкар. – Я не можу про це говорити. – Вiн розплющив очi, вiддавши себе на поталу скорботi. Це принаймнi було правдою.

Джессiка вивчала його, дивилася на високi вугластi вилицi, темний блиск мигдалевих очей, драглисте тiло та ниточку вусiв, що вигнутою смужкою звисали навколо його пурпурових губ i вузького пiдборiддя. Жiнка розумiла, що бiльшiсть зморщок на обличчi лiкаря з’явилася через скорботу, а не вiк. Вона вiдчула глибоку прихильнiсть до Юе.

– Веллiнгтоне, менi прикро, що ми привезли вас у таке небезпечне мiсце.

– Я охоче приiхав сюди, – вiдповiв лiкар. Це також було правдою.

– Але ж уся ця планета – харконненiвська пастка. Ви мали б це знати.

– Щоб упiймати Герцога Лето, потрiбно дещо бiльше, нiж пастка, – вiдповiв Юе, бо й це також було правдою.

– Певно, менi варто бути впевненiшою в ньому, – сказала Джессiка. – Вiн чудовий тактик.

– Нас вирвали з коренем, – вiдказав лiкар. – Ось чому нам так важко.

– А вирвану з коренем рослину так легко вбити. Особливо, якщо ii посадили у ворожий грунт.

– А чи певнi ми, що грунт справдi ворожий?

– На планетi спалахнули воднi повстання, коли мiсцевi дiзналися, скiлькох людей привiз iз собою Герцог, – сказала вона. – Вони припинилися тiльки тодi, коли населенню розповiли, що ми встановлюемо новi повiтрянi пастки та конденсатори, щоб подбати про новоприбулих.

– Води тут вистачае лише для пiдтримання життя. Люди знають, що варто з’явитися комусь iще, хто питиме цi обмеженi запаси, – ii цiна зросте й бiдняки помруть. Але Герцог вирiшив цю проблему. Повстання зовсiм не свiдчать про постiйну ворожiсть до нього.

– А охорона? – запитала вона. – Охорона всюди. А щити? Куди не глянь – скрiзь iхнi брижi. На Каладанi ми жили iнакше.

– Дайте цiй планетi шанс, – сказав Юе.

Але Джессiка й далi пильно дивилася на вулицю.

– Я вiдчуваю, як це мiсце вiдгонить смертю, – продовжила вона. – Хават заздалегiдь заслав сюди цiлий батальйон агентiв. Охорона на дворi – його люди. Носii вантажiв – його люди. Зi скарбницi без жодних пояснень зникають великi суми. Їхнi розмiри означають лише одне: хабарi на найвищих рiвнях. – Жiнка похитала головою. – Де б не проходив Зуфiр Хават, за ним завжди йдуть смерть i облуда.

– Ви зводите на нього наклеп.

– Наклеп? Я хвалю його. Тепер едина наша надiя – на смерть та облуду. Я просто не помиляюся щодо методiв Зуфiра.

– Вам варто було б… зайняти себе чимось, – сказав Юе. – Не залишайте собi анi хвилини для таких бридких…

– Зайняти себе чимось? А що, по-вашому, забирае весь мiй час, Веллiнгтоне? Я – секретар Герцога, i це займае мене настiльки, що я щодень дiзнаюся про новi небезпеки… й вiн навiть не здогадуеться, що менi про них вiдомо, – вона стисла губи, а тодi заговорила, карбуючи кожне слово. – Інодi менi цiкаво, наскiльки моi Бене-Гессеритськi навички вплинули на те, що вiн обрав на цю посаду саме мене.

– Про що ви? – Юе вразився цинiчнiстю ii тону, гiркотою, яку ранiше вона нiколи не проявляла.

– Веллiнгтоне, ви нiколи не думали, – поцiкавилася вона, – що набагато безпечнiше мати секретарку, пов’язану зi своiм патроном коханням?

– Навряд чи це гiдна думка, Джессiко.

Докiр вельми природно злетiв iз його губ. Не виникало жодних сумнiвiв щодо почуттiв, якi Герцог мав до своеi конкубiни. Варто було лише побачити, як вiн проводжае ii поглядом.

Джессiка зiтхнула:

– Маете рацiю. Це справдi ницо.

Вона знову обiйняла себе за плечi й притиснула схований у пiхвах крис-нiж до тiла, мiркуючи про ту незавершену справу, символом якоi вiн був.

– Скоро тут буде кривава бiйня, – промовила вона. – Харконнени не заспокояться, доки не зникнуть самi або не знищать мого Герцога. Барон не може пробачити Герцоговi того, що вiн кузен Імператора – байдуже, наскiльки далекий, – тодi як Харконнени отримали свiй титул iз кишенi ДАПТу. Однак головна отрута, що затьмарюе йому розум, – це усвiдомлення того, що саме Атрiд вигнав Харконнена за боягузтво пiсля битви за Коррин.

– Давнi чвари, – пробурмотiв Юе. На мить вiн вiдчув гострий укол ненавистi. Давнi чвари впiймали його у своi тенета, вбили Ванну чи ще гiрше – залишили жити на поталу харконненiвським тортурам, доки ii чоловiк не сплатить означену цiну. Вiн потрапив у пастку староi ворожнечi, а цi люди були частиною трутизни. Яка iронiя, що така смертельна гидь розцвiла тут, на Арракiсi – свiтовому джерелi меланжу, що продовжуе життя й даруе здоров’я.

– Над чим ви замислилися? – поцiкавилася Джессiка.

– Я замислився над тим, що зараз прянощi коштують шiстсот двадцять тисяч солярiiв за декаграм – i це ще тiльки на офiцiйному ринку. На цi багатства можна купити багато що.

– Невже й вас торкнулася жадоба, Веллiнгтоне?

– Не жадоба, мiледi.

– А що тодi?

Юе знизав плечима.

– Марнота.

Поглянув на Джессiку.

– Пригадуете смак прянощiв, коли ви скуштували iх уперше?

– Вони скидалися на корицю.

– Але смак завжди iнакший, – сказав лiкар. – Нiби життя, яке щоразу повертаеться новим обличчям. Дехто вважае, що прянощi викликають ефект завченого смаку. Тiло, усвiдомлюючи кориснiсть речовини, iнтерпретуе ii смак як приемний i трохи ейфорiйний. І так само, як життя, прянощi неможливо синтезувати.

– Гадаю, що мудрiше для нас було б обернутися на вiдступникiв, опинитися за межами досяжностi Імперii, – сказала Джессiка.

Юе помiтив, що вона не слухала його, й зосередився на ii словах, запитуючи себе: «Справдi, чому вона не переконала Герцога вчинити саме так? Фактично вона могла змусити його зробити що завгодно».

Вiн заговорив швидко, адже цi слова були правдивими й давали змогу змiнити тему розмови:

– Ви не сприймете це за зухвальство… Джессiко, якщо я поставлю вам особисте запитання?

Вона обперлася на пiдвiконня, бо вiдчула незбагненний бiль неспокою.

– Авжеж, нi. Ви… мiй друг.

– Чому ви не змусили Герцога одружитися з вами?

Вона крутнулася, задерла голову й пильно поглянула лiкарю у вiчi.

– Змусила його одружитися зi мною? Але…

– Менi не слiд було питати про це.

– Та нi, – Джессiка знизала плечима. – На це була гарна полiтична причина – поки Герцог не одружуеться зi мною, деякi з Великих Домiв усе ще мають надiю порiднитися з ним. А ще… – вона зiтхнула, – мотивування людей, пiдкорення iхнiй власнiй волi призводить до цинiчного ставлення до всього людства в цiлому. Така влада руйнуе все, до чого торкаеться. Якби я змусила його вчинити так… це був би не його вчинок.

– Так само могла б сказати i моя Ванна, – пробурмотiв Юе. Це також було правдою. Вiн приклав руку до рота, судомно глитнув. Нiколи ще вiн не був настiльки близько до зiзнання, до викриття своеi таемноi ролi.

Джессiка знову заговорила, порушивши момент.

– Окрiм того, Веллiнгтоне, у Герцоговi справдi уживаються двое. Один iз них кохае мене понад усе на свiтi. Вiн чарiвний, меткий на розум, уважний до iнших… нiжний – усе, чого тiльки може забажати жiнка. Другий же… холодний, черствий, вимогливий та егоiстичний – грубий i жорстокий, наче зимовий вiтер. Цього чоловiка витесав батько. – Їi обличчя викривилося. – Якби ж тiльки старигань помер, щойно мiй Герцог народився!

У тишi, що застигла мiж ними, чути було, як легкий вiтерець вентилятора шелестить у жалюзi.

Зрештою Джессiка глибоко вдихнула i сказала:

– Лето мае рацiю, тут кiмнати затишнiшi, анiж в iнших частинах будинку. – Вона повернулася, кинувши оком на кiмнату. – А тепер даруйте менi, Веллiнгтоне, але я маю ще раз обiйти крило, перш нiж почну розподiляти кiмнати.

Вiн кивнув.

– Авжеж.

А сам подумав: «Якби ж тiльки був хоч якийсь спосiб не робити те, що я мушу».

Джессiка опустила руки, пройшла до дверей, що вели в коридор, на мить застигла, вагаючись, а тодi вийшла. «Увесь час, поки ми розмовляли, вiн щось приховував, замовчував, – подумала вона. – Без сумнiву, щоб не завдати менi болю. Вiн гарна людина». Вона знову завагалася, майже повернулася, щоб провести очну ставку з Юе та вивiдати, що вiн приховував вiд неi. «Але лiкаревi тiльки стане соромно й страшно вiд думки, що його так легко прочитати. Менi варто бiльше довiряти друзям».




9


Багато хто звертав увагу на швидкiсть, iз якою Муад’Дiб осягнув усi потреби Арракiса. Бене Гессерит, звiсно, знають причину того. Для iнших же зазначимо, що Муад’Дiб осягав науку так швидко, бо спершу навчився вчитися. І найпершим уроком для нього була вiра в те, що вiн зможе засвоiти новi знання. Вражае, як багато людей не вiрить у це, а ще бiльше вважае, що наука – важкий тягар. Муад’Дiб знав, що досвiд завжди стае для нього уроком.

    Принцеса Ірулан. Людянiсть Муад’Дiба

Пол лежав у лiжку й удавав, що спить. Снодiйну пiгулку доктора Юе легко можна сховати в долоню, а тодi прикинутися, нiби випив ii. Пол стримувався, щоб не зайтися смiхом. Навiть матiр повiрила в його сон. Вiн хотiв пiдскочити й запитати в неi дозволу пiти оглянути будинок, але збагнув, що вона цього не схвалить. Надто непевним усе було. Нi. Найкраще вчинити саме так.

«Якщо я вислизну звiдси, не питаючи, то не порушуватиму заборон. До того ж я лишатимуся в будинку, а тут безпечно».

Вiн чув, як мати розмовляла з Юе в сусiднiй кiмнатi. Їхнi слова долинали нечiтко – щось про прянощi… Харконненiв. Розмова то гучнiшала, то стихала.

Увагу Пола привернула рiзьблена спинка в узголiв’i його лiжка – припасована до стiни дошка, за якою сховано пульти керування функцiями кiмнати. На деревi вирiзано рибу, що стрибала, а нижче – товстi коричневi хвилi. Вiн знав, що, коли натисне на око риби, увiмкнуться лампи-пiдвiски. Одна з крутих хвиль вiдповiдала за вентиляцiю. Інша – змiнювала температуру.

Пол тихо сiв у лiжку. Лiворуч бiля стiни стояла висока книжкова шафа. Їi можна вiдсунути вбiк, щоб потрапити в комiрчину, з одного боку якоi розташувалися шухляди. Ручку дверей, що вели до коридору, було зроблено у формi важеля керування двигуном орнiтоптера.

Здавалося, ця кiмната створена, щоб вабити його.

Ця кiмната i ця планета.

Вiн подумав про фiльмокнижку, що йому показував Юе – «Арракiс: Пустельна ботанiчна випробувальна станцiя Його Імператорськоi Величностi». Це була стара фiльмокнижка, знята ще до вiдкриття прянощiв. Назви пролiтали свiдомiстю Пола разом iз зображеннями, закарбованими мнемонiчними пульсацiями книжки: цереус гiгантський, кущова амброзiя, фiнiкова пальма, пiщана вербена, вечiрня примула, ферокактус пурпуровий, ладан, скумпiя звичайна, креозотовий кущ… довговуха лисиця, пустельний яструб, кенгурова миша…

Назви та зображення, назви та зображення iз земного минулого людини – й у всьому великому всесвiтi iх тепер можна знайти лише тут, на Арракiсi.

Так багато нового ще треба вивчити про прянощi.

І про пiщаних хробакiв.

В iншiй кiмнатi зачинилися дверi. Пол чув, як материнi кроки стихають у коридорi. Вiн знав, що доктор Юе знайде собi щось почитати й лишиться в тiй кiмнатi.

Зараз саме час вирушати на розвiдку.

Пол вилiз iз лiжка й рушив до дверцят книжковоi шафи, що вели в комiрчину. Почувши якийсь скрип позаду себе, вiн завмер i повернувся. Вирiзьблена стiнка лiжка вiдсунулася вниз якраз там, де вiн спав. Пол закляк, i нерухомiсть урятувала йому життя.

З-за спинки лiжка вислизнув крихiтний мисливець-шукач, завдовжки не бiльше за п’ять сантиметрiв. Пол миттево впiзнав його – вiдома зброя асасинiв, змалечку знана кожною дитиною блакитноi кровi. Неподалiк ховалися чиiсь рука й око, що спрямовували цей пожадливий шматочок срiбла. Мисливець здатен урiзатися в рухому плоть i, проiдаючи собi шлях нервовими каналами, дiстатися до найближчого життево важливого органа.

Шукач пiднявся й, похитуючись, перелетiв з одного боку кiмнати в iнший.

У мозку Пола спалахнуло потрiбне знання – недолiки мисливця-шукача: стиснуте силове поле спотворювало зображення з камери передавача. У тьмяному освiтленнi кiмнати, щоб побачити жертву, оператор мае покладатися лише на рух i нищитиме все, що ворухнеться. Щит мiг би сповiльнити мисливця й дати час знешкодити його, однак Пол лишив свiй захист на лiжку. Лазерострiли могли б збити шукача, але вони – дуже дорогi та неймовiрно вибагливi в експлуатацii: завжди е ризик вибуху, якщо промiнь лазера перетнеться з увiмкненим щитом. Атрiди зазвичай розраховували на власну спритнiсть i щит.

А тепер Пол перебував у майже безтямному зацiпенiннi й знав, що тiльки спритнiсть може допомогти йому вiдвернути загрозу.

Мисливець-шукач пiднявся ще на пiвметра. Вiн мерехтiв у свiтлi, що пробивалося крiзь жалюзi на вiкнах, i прочiсував кiмнату з кутка в куток.

«Я маю спробувати схопити його, – подумав вiн. – Силове поле може зробити його низ слизьким, тож я повинен тримати мiцно».

Прилад спустився на пiвметра, рушив лiворуч, зробив коло над лiжком. Мисливець тихо дзижчав.

«Хто керуе цiею штукою? – поцiкавився Пол. – Хтось же мае бути поблизу. Я мiг би гукнути Юе, але ж воно миттево вчепиться в нього, щойно дверi вiдчиняться».

Дверi в коридор за Полом скрипнули. Пролунав стукiт. Вони прочинилися.

Мисливець-шукач промчав над його головою, зреагувавши на рух.

Рука Пола здiйнялася вгору й опустилася, схопивши вбивчу зброю. Та дзижчала й звивалася в його руках, але м’язи хлопця вiдчайдушно вчепилися в неi. Рiзкий поворот i сильний удар допомогли зламати машинi нiс об металеву планку. Юнак почув трiск, коли око мисливця розбилося. Шукач у його руцi згас.

І все ж таки для певностi хлопець досi не вiдпускав зброю.

Пол пiдвiв очi й натрапив на широко розплющену синяву очей Шедаут Мейпс.

– Ваш батько вiдрядив за вами, – мовила вона. – Люди в коридорi вас супроводжуватимуть.

Пол кивнув, зосередивши погляд i свiдомiсть на дивнiй жiнцi в мiшкуватiй брудно-коричневiй сукнi. Тепер вона розглядала рiч, затиснуту в його руцi.

– Я чула про таке, – зауважила служниця. – Воно б убило мене, так?

Вiн ковтнув, а тодi сказав:

– Я… був його цiллю.

– Але ж вiн летiв до мене.

– Бо ти рухалася, – подумав: «Хто ця iстота?»

– Отже, ви врятували менi життя, – сказала вона.

– Я врятував життя нам обом.

– Але ж ви могли дозволити йому напасти на мене й утекти самому, – зауважила вона.

– Хто ти? – запитав юнак.

– Шедаут Мейпс, економка.

– Звiдки ти знала, де шукати мене?

– Ваша матiр сказала. Я зустрiла ii в коридорi, на сходах до чарiвницькоi кiмнати, – вона вказала праворуч. – Люди вашого батька чекають.

«Певно, там люди Хавата, – подумав вiн. – Ми маемо дiзнатися, хто керуе цiею штукою».

– Іди до людей мого батька, – сказав вiн. – Передай iм, що я впiймав мисливця-шукача в будинку, тож iм потрiбно розосередитися i знайти оператора. Скажи, хай негайно заблокують будинок та угiддя. Вони знають, що робити. Оператор – точно хтось iз чужинцiв.

Сам себе запитав: «Можливо, винна ця iстота?» Але вiн знав, що нi. Коли вона зайшла, шукачем досi керували.

– Перш нiж я виконаю ваш наказ, юначе, – сказала Мейпс, – маю дещо мiж нами прояснити. Ви наклали на мене борг води, i я не певна, що зможу повернути вам його. Але ми, фримени, платимо своi борги – байдуже, бiлi вони чи чорнi. І нам вiдомо, що помiж вас е зрадник. Не можемо сказати, хто вiн, але впевненi, що вiн е. Можливо, саме його рука спрямовувала цей тесак.

Пол мовчки вислухав це: зрадник. Перш нiж дар мови знову до нього повернувся, дивна жiнка розвернулася й побiгла назад у передпокiй.

Вiн думав гукнути ii назад, але поведiнка жiнки пiдказала, що це б ii образило… Вона розповiла йому все, що знала, i тепер пiшла виконувати його наказ. За мить весь дiм роiтиметься людьми Хавата.

Його свiдомiсть повернулася до iншого аспекту дивноi розмови – до чарiвницькоi кiмнати. Вiн поглянув лiворуч, куди вказала економка. Ми фримени. Отже, це фрименка. Пол завмер заради мнемонiчного спалаху, який збереже обличчя економки в його пам’ятi – зморшкуватi смаглявi риси та синi на синьому очi без бiлкiв. Вiн причепив налiпку: Шедаут Мейпс.

Стискаючи розбитого шукача, юнак повернувся до своеi кiмнати, лiвою рукою схопив iз лiжка поясний щит i, коли вже вибiгав коридором лiворуч, застiбнув його.

Вона сказала, що матiр десь тут, на сходах… до чарiвницькоi кiмнати.




10


Що пiдтримувало ледi Джессiку в час ii випробувань? Добре помiркуйте над цим прислiв’ям Бене Гессерит i, можливо, ви зрозумiете: «Будь-яка дорога, пройдена до кiнця, веде в нiкуди. Щоб зрозумiти, що перед тобою гора, достатньо трохи пiднятися схилом. З вершини гори не побачиш».

    Принцеса Ірулан. Муад’Дiб, родиннi нотатки

У кiнцi схiдного крила Джессiка виявила залiзнi сходи, що по спiралi здiймалися вгору до овальних дверей. Вона поглянула на коридор i знову повернулася до дверей.

«Овал? – здивувалася вона. – Незвична форма для дверей у будинку».

Крiзь вiкно бiля спiральних сходiв жiнка бачила велике бiле сонце Арракiса, що хилилося до небокраю. Довгi тiнi пронизували коридор наскрiзь. Джессiка знову звернула увагу на сходи. Рiзкi косi променi висвiчували шматки засохлоi землi на металевих сходах.

Джессiка пiшла вгору, поклавши руку на перила. Вони холодили долоню. Жiнка спинилася перед дверима й побачила, що в них нема ручки, а на ii мiсцi – невелика заглибина.

«Звiсно ж, це не долоневий замок, – заспокоiла вона себе. – Такi замки роблять пiд iндивiдуальну форму руки та лiнii долонi». Але заглиблення скидалося на долоневий замок. А як ii вчили в школi, будь-який замок можна вiдiмкнути.

Джессiка роззирнулася, аби переконатися, що ii нiхто не бачить, i приклала долоню до отвору в стiнi. Легкий натиск, щоб сколихнути лiнii замка, – поворот кистю, iще один поворот, ковзання долонi поверхнею.

Вона почула клацання.

Але тiеi ж митi в коридорi за ii спиною пролунали поспiшнi кроки. Джессiка прибрала руку вiд дверей i, обернувшись, побачила Мейпс, яка стояла за фут вiд сходiв.

– Чоловiки у Великий залi кажуть, що вони за наказом Герцога прийшли забрати молодого хазяiна Пола, – сказала служниця. – Вони мають герцогську печатку – охорона впiзнала iх. – Карлиця поглянула на дверi за спиною Джессiки.

«А Мейпс обачна, – вiдзначила Джессiка. – Гарний знак».

– Вiн у п’ятiй кiмнатi коридором звiдси, маленька спальня, – сказала ледi. – Якщо ви не зможете добудитися його, покличте лiкаря Юе. Вiн у сусiднiй кiмнатi. Можливо, Половi знадобиться стимулювальна iн’екцiя.

І знову Мейпс кинула пронизливий погляд на овальнi дверi, й Джессiцi здалося, що вона помiтила огиду у виразi обличчя служницi. Перш нiж вона встигла розпитати карлицю про дверi, та повернулася й моторно рушила вздовж коридору.

«Хават це мiсце вже перевiрив, – вирiшила Джессiка. – Там не могло бути нiчого особливо жахливого для неi».

Вона штовхнула дверi. Тi ковзнули всередину маленькоi кiмнатки, на протилежнiй стiнi якоi були такi самi овальнi дверi. Замiсть ручки в них – маховик.

«Перехiдний шлюз!» – здивувалася Джессiка. Вона поглянула вниз – на пiдлозi валялася дверна пiдпора. На нiй стояв особистий знак Хавата. «Дверi залишили вiдчиненими. Хтось, найiмовiрнiше, випадково вибив пiдпору, не розумiючи, що зовнiшнi дверi зачиняться на долоневий замок».

Джессiка переступила через порiг крихiтноi кiмнатки.

«Навiщо в будинку перехiдний шлюз?» – запитала вона себе. І миттю подумала про екзотичних iстот, оточених особливим клiматом.

«Особливий клiмат!»

На Арракiсi, де навiть найбiльш посуховитривалi iнопланетнi рослини потребували iригацii, це мало сенс.

Дверi позаду неi стали повiльно зачинятися. Жiнка впiймала iх i поставила пiд них залишену Хаватом пiдпору. Джессiка знову повернулася до дверей iз маховиком. Тепер вона зауважила, що над ручкою був крихiтний, витравлений у металi напис. Вона впiзнала слова на галасi:

«Людино! Тут мiститься чарiвна крихта Божого Творiння; тож стiй i вчися любити досконалiсть твого Найвищого Друга».

Джессiка всiею вагою тiла налягла на маховик. Вiн повернувся лiворуч, i внутрiшнi дверi прочинилися. Легкий протяг ковзнув по ii щоцi, скуйовдивши волосся. Вiдчувалося, що повiтря iнакше – насиченiше. Жiнка розчахнула дверi навстiж i побачила цiлковиту зелень, яку пронизували жовтi променi сонця.

«Жовте сонце? – здивувалася Джессiка. Тодi збагнула: – Склофiльтри!»

Вона переступила через порiг, i дверi, ковзнувши, зачинилися.

– Оранжерея водноi планети, – видихнула жiнка.

Повсюди стояли рослини в горщиках i низькi дерева з обрiзаними гiлками. Джессiка впiзнала мiмозу, розквiтлу айву, зондагi, зеленоцвiтну пленiсценту, бiло-зелене смугасте акарсо… троянди…

«Навiть троянди!»

Жiнка нахилилася вдихнути аромат великоi рожевоi квiтки, вiдсторонилася вiд неi, щоб окинути оком кiмнату.

До ii свiдомостi ввiрвався ритмiчний шум.

Вона розсунула джунглi переплетеного листя й поглянула на центр кiмнати. Там стояв низенький фонтан iз маленькими жолобчастими краями. Потоки води здiймалися гiнкими дугами, щоб ритмiчно спадати в металеву чашу.

Джессiка провела над собою швидкий ритуал iз очищення почуттiв i заходилася методично дослiджувати периметр кiмнати. Виявилося, що розмiр зали – десять на десять метрiв. Помiтивши, що кiмната розташовувалася над кiнцем коридору, та вiдзначивши деякi вiдмiнностi в архiтектурi, жiнка зрозумiла, що прибудова над цим крилом з’явилася значно пiзнiше, нiж змурували головний замок.

Вона зупинилася на пiвденному краi кiмнати перед широким вiкном зi склофiльтрами i роззирнулася. Абсолютно кожен клаптик кiмнати повнився екзотичними рослинами з мiсць iз вологим клiматом. Серед зеленi щось затрiщало. Джессiка напружилася, а тодi побачила сервок на таймерi з трубкою та кронштейном зi шлангами. Шланг пiднявся i випорснув тоненьку струминку вологи, що зросила ii щоки. Вiн опустився, i Джессiка побачила, що поливали зараз: дерево папоротi.

Скрiзь у цiй кiмнатi була вода – на планетi, де вода – найцiннiший сiк життя. Воду тут марнували так демонстративно, що Джессiка заклякла вiд шоку.

Вона поглянула на вiдфiльтроване жовте сонце. Воно низько висiло над зазубреним небокраем, над скелями, що утворювали частину гiгантського кряжу. Його тут називали Оборонною Стiною.

«Склофiльтри, – замислилася Джессiка. – Вони мають перетворювати бiле сонце на щось м’якiше i знайомiше. Хто мiг таке збудувати? Лето? Це схоже на нього, подарувати менi такий сюрприз, але в нього не було на це часу. До того ж його переймали серйознiшi проблеми».

Вона пригадала звiт про те, що багато арракiйських будинкiв обладнано дверима та вiкнами з повiтряними шлюзами, щоб зберiгалася внутрiшня волога. Лето казав, що iгнорування цих пересторог у цьому палацi було навмисною демонстрацiею влади та багатства. Дверi та вiкна стримували тiльки повсюдну пилюку.

Однак ця кiмната являла це твердження набагато яскравiше, анiж вiдсутнiсть водних печаток на зовнiшнiх дверях. Вона приблизно порахувала, що ця кiмната вiдпочинку використовувала таку кiлькiсть води, якоi б вистачило на пiдтримання життя тисячi людей на Арракiсi – можливо, навiть бiльше.

Джессiка пройшла вздовж вiкна, продовжуючи розглядати кiмнату. Рухаючись, вона запримiтила металеву пластину, закрiплену бiля фонтана на висотi столу. На ньому лежали бiлий нотатник i стилос – iх частково ховав пiд собою навислий вiялом листок. Джессiка пройшла до столу, помiтила сьогоднiшню печатку Хавата i прочитала написане в нотатнику послання:



«ДО ЛЕДІ ДЖЕССІКИ…

Хай це мiсце подаруе Вам стiльки ж утiхи, скiльки воно подарувало менi. Дозвольте йому нагадати урок, який ми завчили вiд тих самих учителiв: близькiсть бажаного веде до надмiрноi м’якостi. Цей шлях повниться небезпекою.

    З найщирiшими побажаннями
    МАРГО, ЛЕДІ ФЕНРІНГ».

Джессiка кивнула, пригадавши, як Лето казав, що попереднiм представником Імператора на цiй планетi був граф Фенрiнг. Але прихований сенс листа закликав до негайноi уваги – згадка про те, що лист написано ученицею Бене Гессерит. Побiжно Джессiку кольнула гiрка заувага: «А граф зi своею ледi одружився».

Хоча така думка й промайнула в ii свiдомостi, Джессiка все одно нахилилася в пошуках прихованого послання. Воно мало бути десь тут. Лист мiстив кодову фразу, з якою кожна не скута забороною школи Бене-Гессеритка мала звернутися до iншоi сестри, якщо того вимагали обставини: «Цей шлях повниться небезпекою».

Джессiка обмацала задню частину нотатника, потерла, намагаючись натрапити на кодовi крапки. Нiчого. Моторнi пальцi торкнулися краю блокнота. Жiнка поклала його на мiсце. Вона вiдчувала, що дiяти треба негайно.

«Може, це якось пов’язано з положенням нотатника?» – запитала вона себе.

Але в цiй кiмнатi бував Хават. Жодних сумнiвiв, що вiн пересував блокнот. Джессiка поглянула на листок над залiзною пластинкою. Листок! Вона провела рукою по зворотному боцi листка – спершу по краю, далi вздовж стеблини. Є! Їi пальцi намацали витонченi крапки коду, зчитали його i трансформували в повiдомлення:

«Вашому сину та Герцоговi загрожуе жахлива небезпека. Спочивальню облаштовано так, щоб вона сподобалася вашому сину. Х наповнили ii смертельними пастками, якi легко виявити, за винятком однiеi, що може вислизнути вiд вашоi уваги».

Джессiка погамувала неймовiрне бажання миттю побiгти до Пола; спершу треба було прочитати послання до кiнця.

«Менi достеменно не вiдома природа небезпеки, але це якось пов’язано з лiжком. А загроза вашому Герцоговi походить вiд близького товариша чи офiцера. Х обiцяв подарувати Вас своему посiпацi. Наскiльки менi вiдомо, ця оранжерея безпечна. Пробачте, що не можу повiдомити бiльше. Моi джерела iнформацii мiзернi, оскiльки мiй граф не прислужуе Х. Написано поспiхом, МФ».

Джессiка вiдштовхнула листок, крутнулася, щоб бiгти до Пола, i саме цiеi митi дверi шлюзу розчинилися. Крiзь них, стискаючи щось у правiй руцi, заскочив Пол. Зачинивши дверi, вiн побачив матiр, рушив до неi крiзь листя, зиркнув на фонтан i засунув руку iз затиснутою мiж пальцями рiччю пiд струменi води.

– Поле! – вона схопила його за плечi, позираючи на руку. – Що це?

Вiн вiдповiдав буденно, але вона вловила в його голосi напругу:

– Мисливець-шукач. Спiймав у кiмнатi й розтрощив йому носа, але хочу бути певним. Вiд води його замкне.

– Занур його, – наказала Джессiка.

Син пiдкорився.

Тодi вона сказала:

– Руку – дiстань. А механiзм залиш у водi.

Пол витягнув руку, струсив iз неi воду; не вiдводив погляду вiд металу у фонтанi. Джессiка вiдламала стеблину рослини й тицьнула нею в смертоносну голку.

Шукач був мертвим.

Джессiка кинула стеблину у воду й поглянула на Пола. Той вивчав кiмнату iз впiзнаваною нею зосередженiстю – шляхом Б. Г.

– Це мiсце може приховувати в собi будь-що, – сказав вiн.

– У мене е причини вiрити в його безпечнiсть, – вiдповiла мати.

– Передбачалося, що й моя кiмната безпечна. Хават сказав…

– Це був мисливець-шукач, – нагадала вона йому. – Отже, хтось у будинку керував ним. Контрольний промiнь шукача мае обмежений радiус дii. Зброю могли сховати пiсля Хаватового огляду.

Однак вона думала про послання на листку: «…загроза …вiд близького товариша чи офiцера». Але це точно не Хават. Ох, без сумнiвiв, не Хават.

– Люди Хавата зараз обшукують дiм, – сказав Пол. – Шукач ледь не вбив стару, що прийшла мене будити.

– Шедаут Мейпс, – сказала Джессiка, пригадавши зустрiч на сходах. – Твiй батько викликав тебе…

– Це може почекати, – обiрвав ii Пол. – Чому ти вважаеш, що ця кiмната безпечна?

Джессiка вказала на листок i все пояснила.

Пол трохи заспокоiвся.

Але Джессiка внутрiшньо залишалася напруженою: «Мисливець-шукач! Милосердна Матiр!» Знадобилися всi здобутi пiд час тренувань навички, аби стишити iстеричне тремтiння.

Пол сухо сказав:

– Це, звiсно, Харконнени. Нам доведеться iх знищити.

У дверi шлюзу постукали – кодовий стукiт одного з людей Хавата.

– Заходьте, – гукнув Пол.

Дверi широко розчахнулися, i високий чоловiк в унiформi Атрiдiв iз емблемою Хавата на картузi зайшов до кiмнати.

– Ось ви де, сер, – сказав вiн. – Доморядниця мала рацiю. – Чоловiк роззирнувся кiмнатою. – Ми знайшли в пiдвалi пiрамiду з камiння i знайшли чоловiка, що ховався в нiй. Вiн тримав пульт.

– Я хотiла б узяти участь у його допитi, – сказала Джессiка.

– Даруйте, мiледi. Нам не вдалося його затримати. Вiн мертвий.

– І нема чогось, що могло б допомогти його iдентифiкувати? – поцiкавилася вона.

– Поки що ми нiчого не знайшли, мiледi.

– Вiн арракiець? – спитав Пол.

Джессiка кивнула прозiрливостi запитання.

– Вiн скидався на мiсцевого, – вiдповiв чоловiк. – Здаеться, що до цiеi пiрамiди його сховали понад мiсяць тому, залишивши очiкувати на наше прибуття. Каменi та будiвельний розчин у тому мiсцi, де вiн пролiз у пiдвал, були незрушеними, коли ми там усе вчора перевiряли. Закладаюся своею репутацiею.

– Нiхто не ставить пiд сумнiв вашу прискiпливiсть, – спробувала заспокоiти його Джессiка.

– Їi ставлю пiд сумнiв я, мiледi. Нам слiд було застосувати акустичний зонд.

– Я припускаю, що зараз ви саме це й робите? – поцiкавився Пол.

– Так, сер.

– Вiдправте звiстку моему батьковi, що ми затримаемося.

– Цiеi ж митi, сер. – Чоловiк поглянув на Джессiку. – Згiдно з наказом Хавата, у подiбних ситуацiях юного пана слiд доправити в безпечне мiсце. – Його очi знову ковзнули оранжереею. – Як ви оцiнюете цю кiмнату?

– У мене е пiдстави вiрити в ii безпечнiсть, – сказала вона. – І Хават, i я перевiрили ii.

– Тодi ззовнi я виставлю охорону, мiледi, доки ми ще раз не перевiрили дiм.

Чоловiк уклонився, вiддав честь Половi, вийшов i причинив за собою дверi.

Пол обiрвав раптову тишу словами:

– Може, ми пiзнiше краще самi пройдемо будинком iще раз? Твоi очi можуть побачити щось, що решта пропустили.

– Я не перевiрила лише це крило, – вiдповiла мати. – Залишила його наостанок, бо…

– Бо Хават його вже перевiрив особисто, – закiнчив за неi Пол.

Джессiка кинула на Пола швидкий запитальний погляд.

– Ти пiдозрюеш Хавата? – запитала вона.

– Нi, але вiн старiшае… вiн перепрацьовуе. Ми могли б зняти з нього частину навантаження.

– Це лише зганьбило б його i пiдiрвало ментатову ефективнiсть, – заперечила Джессiка. – А вiдтодi, як вiн дiзнаеться про все, й заблукла комашинка не пролiзе до цього крила. Йому буде соромно за те, що трапилося…

– Ми маемо вжити власних заходiв, – сказав Пол.

– Хават гiдно служив трьом поколiнням Атрiдiв, – промовила Джессiка. – Вiн заслужив усiеi поваги й довiри… безлiч разiв.

Пол промовив:

– Коли батько дратуеться через якiсь твоi вчинки, вiн вимовляе «Бене Гессерит», неначе це лайка.

– І що ж у менi дратуе твого батька?

– Коли ти з ним сперечаешся.

– Ти – не твiй батько, Поле.

І юнак замислився: «Це сильно ii схвилюе, але потрiбно розповiсти iй про те, що ця жiнка, Мейпс, сказала менi про зрадника серед нас».

– Що ти приховуеш? – запитала Джессiка. – Поле, це на тебе не схоже.

Вiн знизав плечима й переповiв свою розмову з Мейпс.

А Джессiка подумала про послання на листку. Вона раптом вирiшила показати його Половi й переказати повiдомлення.

– Батько повинен негайно про це дiзнатися, – крикнув Пол. – Я вiдправлю йому кодовану радiограму.

– Нi, – заперечила вона. – Почекаеш, доки не залишишся з ним наодинцi. Про це мають знати якомога менше людей.

– Ти маеш на увазi, що ми не повиннi нiкому довiряти?

– Є ще одна можливiсть, – сказала вона. – Що, як послання мусило потрапити до нас? Люди, якi залишили його, могли вiрити, що все це правда, але единою метою всього, що трапилося, було доправити послання нам.

Полове обличчя залишалося зосереджено похмурим.

– Щоб посiяти серед нас пiдозру й так ослабити.

– Тому ти маеш приватно й дуже обережно розповiсти батьковi про таку ймовiрнiсть, – сказала Джессiка.

– Я зрозумiв.

Вона повернулася до широченного вiкна й дивилася на пiвденний захiд, де сiдало сонце Арракiса – жовта куля понад скелями.

Пол став поряд iз нею i сказав:

– Я також не думаю, що це Хават. Це може бути Юе?

– Вiн не близький товариш i не офiцер, – сказала Джессiка. – І можу запевнити тебе, вiн ненавидить Харконненiв так само люто, як i ми.

Пол зосередив увагу на скелях, мiркуючи: «І це не може бути Гурнi… або Дункан. Що, як хтось iз нижчих чинiв? Неможливо. Вони всi походять iз родин, що поколiннями засвiдчували нам свою вiрнiсть – i то з гарних мотивiв».

Джессiка потерла лоба, вiдчувши, наскiльки втомилася. Скiльки тут ризикiв! Вона вивчала пейзаж, пофарбований фiльтром у жовте. За герцогськими землями розляглися окресленi високим парканом склади – бункери з прянощами, навколо яких стояли на ходульних ногах сторожовi вежi, що скидалися на переляканих павукiв. Вона бачила принаймнi двадцять таких складiв, що вивищувалися над скелями Оборонноi Стiни – склад за складом, уздовж усiеi котловини.

Пофарбоване свiтлофiльтром сонце повiльно ховалося за небокраем. Випурхнули зорi. Одна з них висiла так низько, що мерехтiла в чистому, чiткому ритмi, ii свiтло тремтiло: блим-блим-блим-блим-блим…

Бiля неi в темнiй залi ворухнувся Пол.

Але Джессiка пильнувала самотню яскраву зорю, збагнувши, що вона висiла надто низько, тож ii свiтло мало линути зi скель Оборонноi Стiни.

Хтось подавав сигнали!

Вона намагалася прочитати повiдомлення, однак цього коду не знала.

Ще бiльше вогникiв з’явилося в долинi пiд скелями: маленькi жовтавi краплi на тлi синьоi пiтьми. І один вогник, трохи лiвiше вiд загального скупчення, запалав яскравiше, заблимав у вiдповiдь на перший сигнал зi скель – швидко-швидко, тоненько так: блим-блим!

І згас.

Фальшива зоря на скелях зникла тiеi ж митi.

Сигнали… вони сповнили ii лихим передчуттям.

«Навiщо використовувати вогнi, щоб передати сигнал через котловину? – запитувала вона себе. – Чому не можна скористатися комунiкацiйною мережею?»

Вiдповiдь була очевидною: тепер комунiмер точно прослуховують люди Герцога Лето. Свiтловi сигнали могли означати лише одне – повiдомленнями обмiнюються iхнi вороги – агенти Харконненiв.

У дверi позаду них постукали, i голос Хаватовоi людини промовив:

– Усе чисто, сер… мiледi. Час вiдвести юного пана до батька.




11


Казали, що Герцог Лето сам слiпо пiдставив себе пiд небезпеки Арракiса, легковажно завiв себе у пастку. Та чи не буде справедливiшим зазначити, що вiн так довго жив на межi критичноi небезпеки, що просто недооцiнив змiну ii iнтенсивностi? А може, вiн навмисне пожертвував собою, щоб його син мав краще життя? Усе вказуе на те, що Герцога нелегко було надурити.

    Принцеса Ірулан. Муад’Дiб, родиннi нотатки

Герцог Лето Атрiд обiперся на парапет сторожовоi вежi летовища за межами Арракiна. Перший мiсяць – сплющена срiбна монета – зiйшов над пiвденним нiчним небокраем. А пiд ним у запилюженому серпанку скелi Оборонноi Стiни виблискували, наче глазур. Лiворуч вогнi Арракiна сяяли крiзь поволоку – жовтi… бiлi… блакитнi.

Лето подумав про пiдписанi його iменем оголошення, якi висiли в усiх людних мiсцях планети: «Наш Благолiпний Падишах-Імператор призначив мене керувати цiею планетою i покласти край ворожнечi».

Ритуальна банальнiсть цих слiв посилила почуття його самотностi. І кого можна надурити цiею безглуздою формальнiстю? Точно не фрименiв. І не Молодшi Доми, якi контролювали внутрiшню торгiвлю на Арракiсi… й усi до останнього пiдтримували Харконненiв.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Складно було вгамувати гнiв.

Чоловiк побачив вогнi машини, що рухалася до льотного поля з Арракiна. Вiн сподiвався, що це охорона й транспортер, який привiз Пола. Затримка дратувала, хоч вiн i знав, що вона спричинена заходами безпеки Хаватового лейтенанта.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Вiн похитав головою, щоб вiдiгнати сердитi думки, озирнувся на летовище, де п’ять його власних фрегатiв стояли колом, нiби почесна варта.

Краще вже затримка через обережнiсть, нiж…

«А лейтенант iз непоганих, – нагадав собi Герцог. – Абсолютно вiрний. Треба буде пiдвищити».

«Наш Благолiпний Падишах-Імператор…»

Якби ж мешканцi цього занепалого гарнiзонного мiстечка могли побачити особисту записку Імператора до свого «Шляхетного Герцога» – i зверхнi натяки на вбраних у довгi шати чоловiкiв та жiнок: «…але чого ще сподiватися вiд варварiв, якi понад усе мрiють жити поза впорядкованою безпекою фафрилаха?»

Цiеi митi Герцог вiдчув, що понад усе мрiе покласти край класовим розбiжностям i нiколи бiльше не думати про той убивчий порядок. Вiн поглянув угору, над пилом, на незмiннi зорi, й подумав: «Навколо одного з тих маленьких вогникiв обертаеться Каладан… але я нiколи бiльше не побачу мiй дiм». Туга за Каладаном пронизала його груди раптовим болем. Лето вiдчув, що цей бiль не прийшов до нього зсередини, а простягнув руку iз самого Каладана. Чоловiк не мiг себе змусити назвати суху пустку Арракiса домом i сумнiвався, що взагалi коли-небудь зможе.

«Я маю приховувати своi почуття, – подумав вiн. – Заради хлопчика. Якщо в нього коли-небудь буде дiм, то лише тут. Я можу вважати Арракiс пеклом, у яке потрапив iще за життя, але вiн мае вiдшукати тут щось, що надихатиме його. Мае ж бути хоча б щось».

Хвиля жалю до себе, миттево потамована й вiдкинута, пройшла крiзь нього, i вiн збагнув, що пригадав два рядки з вiрша, який часто повторював Гурнi Галлек…

		«Моi легенi вдихають повiтря Часу,
		звiяне опалими пiсками…»

«Так, Гурнi знайде тут багато опалого пiску», – подумав Герцог. Пустка, що простягалася за посрiбленими мiсяцем зубцями, – це пустельнi скелi, дюни, звiяний пил i невiдома суха порожнеча, уздовж краю якоi, а може, й усерединi, розташувалися поселення фрименiв. Якщо хтось i мiг забезпечити майбутне родинi Атрiдiв, то це фримени.

Якщо, звiсно, Харконненам не вдалося обплутати iх своiми отруйними тенетами.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Скрипуча металева ракета вiбрувала всерединi вежi, розхитуючи парапет пiд його руками. Повiтряний заслiн постав перед ним, загородивши огляд.

«Прибувае корабель, – подумав вiн. – Час спускатися i братися до роботи». Вiн повернувся до сходiв позаду себе й рушив униз, до великоi зали для прийомiв. Спускаючись, вiн намагався лишатися спокiйним та приготуватися до майбутньоi зустрiчi.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Коли Герцог дiйшов до зали iз жовтою банею, люди вже прибiгли з летовища.

– Гей! Вiдчуваеш, що в тебе пiд лаписьками? Це гравiтацiя, друже!

– Скiльки в цьому мiсцi G[29 - Гравiтацiйна стала – фундаментальна фiзична стала, що з’являеться в Ньютоновому законi всесвiтнього тяжiння й Ейнштейновiй загальнiй теорii вiдносностi.]?

– У книжцi сказано: дев’ять десятих G.

Перехресний вогонь кинутих слiв виповнив велику залу.

– Ти вже встиг роздивитися цю дiру, коли ми спускалися? Ну й де ж тут усi обiцянi скарби?

– Харконнени забрали iх iз собою!

– Я б не вiдмовився вiд гарячого душу й м’якого лiжка!

– Ти не чув, дурбелику? Тут немае душу. Натиратимеш дупу пiском!

– Гей! Стули губу! Тут Герцог!

Герцог ступив зi сходового проходу у враз змовклу залу.

Гурнi Галлек крокував трохи збоку вiд натовпу. Через одне плече вiн перекинув сумку, а другою рукою стискав шийку дев’ятиструнного балiсета. Його руки з довгими пальцями повнилися тендiтними рухами, що народжували нiжну музику балiсета.

Герцог дивився на Галлека, милуючись цiею огидною людською брилою, скляними очима з iскрою дикого розумiння. Цей чоловiк жив поза фафрилахом, хоч i пiдкорювався кожнiй його заповiдi. Як там Пол називав його?

«Гурнi Звитяжець».

Тонке бiляве волосся Галлека закривало лисi плями на головi. Його широкий рот викривився в привiтному вищирi, а шрам, залишений батогом iз атраментовоi лози, що тягнувся уздовж лiнii пiдборiддя, рухався, здавалося, сам по собi. Весь вигляд Галлека втiлював вiльну, горду мiць. Вiн пiдiйшов до Герцога i вклонився.

– Гурнi, – привiтався Лето.

– Мiлорде, – вiн указав балiсетом на людей у залi. – Це вже останнi. Я б радше прибув iз першою хвилею, але…

– Для тебе ще лишилося трохи Харконненiв, – вiдказав Герцог. – Іди сюди, Гурнi, щоб ми могли поговорити.

– До ваших послуг, мiлорде.

Доки люди тривожно сновигали великою залою, вони зайшли до алькову бiля автомата, що продавав воду за монетки. Галлек кинув сумку в куток, але й далi стискав балiсет.

– Скiльки людей ти мiг би видiлити Хаватовi? – запитав Герцог.

– У Зуфiра проблеми, сiр?

– Вiн утратив лише двох агентiв, але його авангард чудово з’ясував для нас розташування всiх Харконненiвських сил. Якщо ми поквапимося, то зможемо досягнути певного рiвня безпеки, щоб трiшки перевести дух. Йому потрiбно стiльки людей, скiльки ти зможеш видiлити – людей, якi не проти трохи попрацювати ножем.

– Я можу дати йому три сотнi найкращих, – вiдповiв Галлек. – Куди менi надiслати iх?

– До головноi брами. Агент Хавата чекае там на них.

– Я маю виконати це негайно, сiр?

– Зачекай трiшки. У нас е ще одна проблема. Комендант летовища затримае корабель до свiтанку пiд якимось приводом. Гайлайнер Гiльдii, що привiз нас, скоро вирушае далi, й корабель мае доставити у вантажний вiдсiк Гiльдii прянощi.

– Нашi прянощi, мiлорде?

– Нашi прянощi. Але човник також вiдвезе частину старорежимних мисливцiв за меланжем. Вони вирiшили поiхати геть iз переходом феоду в iншi руки, й Суддя Змiни дозволив iм. Цi працiвники дуже цiннi, Гурнi, i iх близько восьмисот. Перш нiж корабель вiдлетить, ти маеш переконати хоча б частину з них лишитися з нами.

– Наскiльки сильно переконувати, сiр?

– Я хочу, щоб вони спiвпрацювали з нами добровiльно, Гурнi. У цих людей е навички i досвiд, потрiбнi нам. Той факт, що вони iдуть геть, також означае, що вони – не частина машини Харконненiв. Хават уважае, що серед них може виявитися кiлька небезпечних, але вiн у кожнiй тiнi бачить асасинiв.

– Зуфiр знайшов доволi дiяльних тiней у свiй час, мiлорде.

– А е ще тi, яких не знайшов. Але я гадаю, що засилання терористiв у цей натовп вимагало б вiд Харконненiв надто багато уяви.

– Можливо, сiр. Де тi люди?

– На нижньому рiвнi, у кiмнатi очiкування. Спустися туди, зiграй мелодiю чи двi, щоб пом’якшити iхнi думи, а тодi переходь у наступ. Особливо квалiфiкованим можеш запропонувати керiвнi посади. Запропонуй на двадцять вiдсоткiв бiльшi зарплати, нiж у Харконненiв.

– Не бiльше, сiр? Я знаю, що Харконнени платили iм за загальним тарифом. А для людей iз остаточним розрахунком i потягом до мандрiв… ну гаразд. Сiр, навряд чи двадцять вiдсоткiв будуть достатньою мотивацiею лишитися.

Лето нетерпляче вiдказав:

– Тодi в особливих випадках дiй на власний розсуд. Просто пам’ятай, що скарбниця не бездонна. Тримайся за двадцять вiдсоткiв, доки можеш. Особливо нам потрiбнi оператори прянощiв, спостерiгачi за погодою, люди дюн – усi, хто мае досвiд роботи у вiдкритiй пустелi.

– Я розумiю, сiр. «Усi вони прийдуть iз насиллям: обличчя iхнi випиватимуть воду, як схiдний вiтер, i полонених у пiсках вiзьмуть вони».

– Дуже зворушлива цитата, – сказав Герцог. – Передай свою команду лейтенантовi. Нехай вiн пояснить iм основи водноi дисциплiни, а тодi покладе людей на нiч у казармах бiля летовища. Службовцi спрямують iх. І не забудь про людей для Хавата.

– Три сотнi найкращих, сiр. – Вiн пiдняв свою космiчну валiзу. – Куди я маю вам доповiсти, коли виконаю своi обов’язки?

– Я буду в залi для засiдань нагорi. Проведемо там нараду. Я хочу розробити нову систему планетарноi безпеки – загони з бронетехнiкою пiдуть уперед.

Вiдвертаючись, Галлек завмер, перехопивши погляд Лето.

– Ви чекаете на такi великi негаразди, сiр? Я гадав, тут е Суддя Змiни.

– Будуть i вiдкритi битви, й таемнi, – вiдповiв Герцог. – Проллеться ще багато кровi, перш нiж ми подолаемо все.

– «І вода, що ти з рiчки вiзьмеш, кров’ю обернеться на сухiй землi», – процитував Галлек.

Герцог зiтхнув.

– Повертайся швидше, Гурнi.

– Звiсно, мiлорде, – шрам вiд батога забрижився вiд посмiшки. – «Зрiть же: як вiслюк дикий посеред пустелi йду я виконувати роботу свою».

Галлек повернувся, дiйшов до центру зали, спинився, щоб вiддати накази, а тодi поспiхом рушив крiзь натовп.

Лето похитав головою, дивлячись на його спину. Галлек невпинно дивував його – голова, повна пiсень, цитат i пишних фраз… i серце вбивцi, коли заходила мова про Харконненiв.

Лето неквапно пiшов навпростець до лiфта, вiдповiдаючи на вiтання звичним помахом руки. Вiн упiзнав людину з Корпусу пропаганди й зупинився, аби сказати офiцеровi, що треба повiдомити людям через внутрiшнi канали зв’язку: тi, хто приiхав iз жiнками, мають знати, що жiнки в безпецi й де iх можна знайти. А iншi з радiстю почують, що серед мiсцевого населення жiнок бiльше, нiж чоловiкiв.

Герцог поплескав пропагандиста по руцi, на знак того, що це повiдомлення мае високий прiоритет i його треба передати негайно, а тодi рушив далi через залу. Вiн кивав людям, усмiхався, обмiнювався жартами з молодшим офiцером.

«Командир завжди повинен мати впевнений вигляд, – подумав вiн. – Вiра всiх покладена на твоi плечi, i навiть якщо ти в критичнiй ситуацii, нiколи не виказуй цього».

Герцог зiтхнув iз полегшенням, коли лiфт поглинув його, i повернувся до безликих дверей.

Вони спробували забрати життя мого сина!




12


Над виходом iз арракiнського летовища грубим iнструментом викарбувано напис, який багато разiв довелося повторити Муад’Дiбу. Вiн побачив його першоi ж ночi на Арракiсi, коли прибув на командний пункт Герцога для участi в першiй батьковiй нарадi, де офiцери були присутнi в повному складi. Слова тi були благанням до людей, якi полишають Арракiс, але вони чорною тiнню лягли на очi хлопчика, який щойно ледь уникнув обiймiв смертi. Там сказано: «О ви, що знаете, як ми страждаемо тут, не забудьте про нас у своiх молитвах».

    Принцеса Ірулан. Оповiдь про Муад’Дiба

– Уся теорiя вiйськовоi справи – це зважений ризик, – сказав Герцог, – але, коли доводиться ризикувати власною родиною, розрахунки тонуть… в iнших речах.

Вiн знав, що не стримуе свiй гнiв так, як мав би, тому повернувся. Рушив уздовж столу й назад.

У нарадчiй залi на летовищi лишалися Герцог i Пол. Порожнеча повнилася луною в кiмнатi, де були тiльки довгий стiл, старомоднi стiльцi на трьох нiжках навколо нього, карта-планшет i проектор з iншого боку. Пол сидiв за столом бiля карти-планшета. Вiн переповiв батьковi пригоду з мисливцем-шукачем i засвiдчив, що зрадник загрожував йому.

Герцог спинився навпроти Пола й ударив кулаками об стiл:

– Хават же сказав, що будинок безпечний!

Завагавшись, Пол мовив:

– Я також розгнiвався – спершу. І звинувачував Хавата. Але ж загроза прийшла ззовнi. Просто, розумно й цiлеспрямовано. І замах би виявився вдалим, якби не вмiння, яким навчив мене ти та багато iнших – включно з Хаватом.

– Ти захищаеш його? – запитав Герцог.

– Так.

– Вiн старiе. У цьому й справа. Певно…

– Вiн мудрий i дуже досвiдчений, – вiдказав Пол. – Чи ж багато Хаватових помилок можеш ти пригадати?

– Це я мав би захищати його, – зауважив Герцог. – Не ти.

Пол усмiхнувся.

Лето сiв на чiльному мiсцi за столом i поклав руку на синову долоню.

– Ти… подорослiшав за останнiй час, синку. – Вiн пiдняв руку. – І це мене тiшить. – Герцог усмiхнувся синовi у вiдповiдь. – Хават i сам картатиметься. Вiн сам гнiватиметься на себе значно бiльше, нiж ми разом могли б.

Пол кинув погляд на зчорнiлi вiкна за картою-планшетом, вдивляючись у нiчну пiтьму. Свiтло кiмнати вiдбивалося вiд поруччя балкона. Зауважив рух – i впiзнав силует охоронця у формi Атрiдiв. Пол озирнувся на бiлу стiну позаду батька, а тодi перевiв погляд на блискучу поверхню столу й власнi руки, стиснутi в кулаки.

Дверi навпроти Герцога прочинилися. До кiмнати ступив Зуфiр Хават, i вигляд у нього був iще старiшим i зморшкуватiшим, нiж завжди. Вiн пройшов уздовж столу й став струнко навпроти Лето.

– Мiлорде, – промовив вiн, неначе звертався до точки над головою Герцога. – Я щойно дiзнався, як пiдвiв вас. Уважаю за необхiдне подати заяву про вiд…

– Ох, сiдай, i годi клеiти дурня, – вiдказав Герцог. Вiн кивнув на стiлець навпроти Пола. – Якщо ти й помилився, то лише переоцiнивши Харконненiв. Їхнi простi мiзки придумали простий трюк. А на простi трюки ми не розраховували. Мiй син доклав величезних зусиль, аби розтлумачити менi, що йому вдалося впоратися з нападом багато в чому саме завдяки твоему навчанню. Тут ти не схибив! – вiн ляснув по спинцi вiльного стiльця. – Сiдай, кажу ж!

Хават умостився на стiлець.

– Але…

– Не хочу бiльше нiчого про це чути, – сказав Герцог. – Інцидент вичерпано. Маемо нагальнiшi справи. Де iншi?

– Я попросив iх зачекати за дверима, доки я…

– Поклич iх сюди.

Хават поглянув Лето у вiчi.

– Сiр, я….

– Я знаю, хто моi справжнi друзi, Зуфiре, – вiдрiзав Герцог. – Поклич сюди людей.

Хават ковтнув.

– Зараз, мiлорде, – вiн розвернувся на стiльцi й гукнув у прочиненi дверi: – Гурнi, приводь iх.

Галлек завiв у кiмнату гурт людей: похмуро серйознi старшi офiцери, iхнi молодшi ад’ютанти та спецiалiсти. На всiх обличчях – вираз рiшучостi. Коли люди сiдали на своi мiсця, пролунав короткий скрип. Легкий аромат енергетика рачага витав над столом.

– Якщо хтось хоче кави, вона е, – зауважив Герцог.

Вiн поглянув на офiцерiв: «Вони – надiйна команда. Усе могло б бути значно гiрше в такiй вiйнi». Вiн зачекав, доки iз сусiдньоi кiмнати принесли й поставили каву. На кiлькох обличчях зауважив ознаки втоми.

А сам Герцог негайно надягнув маску спокiйноi рiшучостi, пiдвiвся й зажадав уваги, постукавши кiсточками по столу.

– Ну що ж, панове, – сказав вiн, – наша цивiлiзацiя так сильно звикла до всiляких завоювань, що ми не можемо виконати простий наказ Імперii, не пiддавшись старим звичкам.

Столом прокотився сухий смiшок, i Пол збагнув, що батько сказав абсолютно правильну фразу абсолютно правильним тоном, щоб покращити загальний настрiй. Навiть вiдтiнок утоми в голосi було пiдiбрано правильно.

– Гадаю, спершу нам варто дiзнатися, чи може Зуфiр додати ще щось до свого звiту про фрименiв, – сказав Лето. – Зуфiре?

Хават пiдвiв погляд.

– Сiр, окрiм загального звiту, я маю деякi економiчнi подробицi для аналiзу. Але вже зараз можу сказати, що фримени все бiльше й бiльше видаються менi союзниками, яких ми потребуемо. Зараз вони вичiкують, щоб з’ясувати, чи можуть нам довiряти, але дiють вони вiдкрито. Вони надiслали нам дари – дистикости власного виробництва… карти певних пустельних регiонiв навколо опорних пунктiв, якi лишили по собi Харконнени… – Вiн зиркнув на стiл. – Перевiрено, що iхнi розвiдувальнi зведення цiлком надiйнi й дуже допомогли нам у наших справах iз Суддею Змiни. Також вони надiслали трохи додаткових речей – прикраси для ледi Джессiки, меланжевий лiкер, цукерки, лiки. Вантаж зараз у моiх людей. Здаеться, пiдступу нема.

– Зуфiре, чи подобаються тобi цi люди? – запитав один iз офiцерiв за столом.

Хават повернув до нього обличчя:

– Дункан Айдаго стверджуе, що вони вартi захоплення.

Пол кинув погляд на батька, потiм – на Хавата, й запитав:

– Чи не маеш ти новоi iнформацii щодо того, скiльки всього фрименiв у пустелi?

Хават зиркнув на Пола.

– За кiлькiстю iжi та iншими ознаками Айдаго вважае, що вiдвiданий ним печерний комплекс налiчуе всього десять тисяч осiб. Їхнiй вождь казав, що керуе сiччю з двох тисяч помешкань. Маемо всi пiдстави вважати, що таких сiчових спiльнот може бути дуже багато. А ще всi вони склали присягу людинi на iм’я Лiет.

– Це вже щось новеньке, – сказав Лето.

– Але тут може закрастися помилка, сiр. Можна також запiдозрити, що Лiет – мiсцеве божество.

Інший офiцер за столом прочистив горло й запитав:

– Це правда, що вони мають справу з контрабандистами?

– Доки Айдаго був там, караван контрабандистiв полишив сiч, несучи важкий вантаж iз прянощами. Вони використовували в’ючних тварин i казали, що йдуть у вiсiмнадцятиденну мандрiвку.

– Здаеться, – сказав Герцог, – контрабандисти стали вдвiчi активнiшими в перiод неспокою. Це потребуе ретельнiшого обмiрковування. Нам не варто аж надто перейматися через незаконнi кораблi, якi добуткують на нашiй планетi, – таке завжди було. Але не потрiбно, щоб вони повнiстю вислизнули з поля нашого зору – це не дуже добре.

– Ви маете план, сiр? – запитав Хават.

Герцог поглянув на Галлека.

– Гурнi, я б хотiв, щоб ти очолив делегацiю – посольство, коли бажаеш – до цих романтичних дiлкiв. Скажи iм, що я не зважатиму на iхню дiяльнiсть, якщо вони платитимуть герцогську десятину. Хават оцiнив, що на хабарi та додаткову охорону для проведення операцiй iм потрiбно витрачати вчетверо бiльше.

– А що, як до Імператора дiйдуть чутки? – запитав Галлек. – Вiн дуже ревно охороняе свiй прибуток у ДАПТi, мiлорде.

Лето усмiхнувся.

– Усю десятину ми вiдкрито передаватимемо на iм’я Шаддама ІV i цiлком законно вираховуватимемо цю суму з податку на органiзацiйнi витрати. Хай-но Харконнени спробують щось сказати! А ще ми знищимо кiлькох мiсцевих, якi розжирiли пiд Харконненами. Бiльше жодних хабарiв!

Посмiшка перекосила Галлекове обличчя.

– Ох, мiлорде, чудовий удар нижче пояса. Хотiв би я побачити Баронове обличчя, коли вiн дiзнаеться про це.

Герцог повернувся до Хавата.

– Зуфiре, ти роздобув тi бухгалтерськi книги, якi обiцяв придбати?

– Так, мiлорде. Їх просто зараз ретельно вивчають. Я швиденько проглянув iх i вже можу висловити певнi припущення.

– То подiлися ними.

– За кожнi триста тридцять стандартних днiв Харконнени отримували з планети прибуток у десять мiльярдiв солярiiв.

Стримане зiтхання прокотилося столом. Навiть молодшi ад’ютанти, якi починали нудьгувати, сiли струнко й обмiнялися враженими поглядами.

Галлек пробурмотiв:

– «…бо будуть вони споживати достаток морський та скарби, заритi в пiску»[30 - Повторення Закону 33:19. (Тут i далi цитати з Бiблii за перекладом І. Огiенка.)].

– Ось так, панове, – вiв далi Лето. – Чи е тут хтось настiльки наiвний, щоб повiрити, що Харконнени спокiйненько спакували речi й пiшли собi геть просто тому, що так наказав Імператор?

Усi похитали головами й злагоджено щось мугикнули.

– Нам доведеться здобувати все силою зброi, – сказав Лето й повернувся до Хавата. – Зараз саме слушна мить для звiту про обладнання. Скiльки пiщаних краулерiв, гарвестерiв, фабрик прянощiв i допомiжного обладнання вони нам лишили?

– Як сказано в iмперському iнвентарi, перевiреному Суддею Змiни, повний набiр. – Вiн кивнув ад’ютантовi, аби той передав папку, а тодi розкрив ii на столi перед собою. – Однак вони вирiшили не зазначати, що тiльки половина краулерiв у робочому станi, тiльки третина транспортувальникiв може перенести iх до багатих на прянощi пiскiв – та й усе, що Харконнени залишили нам, ось-ось розвалиться на частини. Нам дуже пощастить, якщо вдасться запустити половину обладнання, i пощастить iще бiльше, якщо хоча б четвертина протягне пiвроку.

– Усе, як ми й розраховували, – сказав Лето. – Якi точнi данi щодо базового обладнання?

Хават зиркнув на папку.

– Близько дев’ятисот тридцяти гарвестерiв-фабрик, якi можна вивести на роботу в найближчi кiлька днiв. Є шiсть тисяч двiстi п’ятдесят орнiтоптерiв для нагляду, розвiдування та спостереження за погодою… транспортувальникiв – трохи менше за тисячу.

Галлек зауважив:

– А чи не дешевше було б поновити переговори з Гiльдiею щодо запуску орбiтального фрегата як погодного супутника?

Герцог поглянув на Хавата.

– Щодо цього без змiн, так, Зуфiре?

– Зараз потрiбно обмiрковувати iншi можливостi, – сказав Хават. – Представник Гiльдii насправдi нi про що з нами не домовлявся. Вiн доволi чiтко пояснив – як ментат ментатовi, – що така цiна нам не до снаги й вона лишиться такою, чого б ми не досягнули. Перш нiж ми знову звертатимемося до нього, необхiдно з’ясувати причину.

Один iз Галлекових ад’ютантiв далi за столом крутнувся на стiльцi й вигукнув:

– Це несправедливо!

– Справедливiсть? – Герцог глянув на чоловiка. – А хто каже про справедливiсть? Ми запровадимо власну справедливiсть тут, на Арракiсi – перемога або смерть. Ви шкодуете, що подiляете наш жереб, пане?

Чоловiк поглянув на Герцога й мовив:

– Нi, сiр. Ви не можете повернутися – а я можу тiльки йти за вами. Пробачте менi мою нестриманiсть, але… – вiн знизав плечима, – вряди-годи всiм нам стае гiрко.

– Я розумiю гiркоту, – вiдказав Герцог. – Та не чiпляймося за справедливiсть, доки у нас е зброя та свобода користуватися нею. Решту з вас також гiркота проймае? Якщо так, вивiльнiть ii. Це дружня нарада, де кожен може висловити те, що мае на гадцi.

Галлек пiдвiвся i мовив:

– Сiр, мене переймае те, що ми не маемо пiдмоги вiд iнших Великих Домiв. Вони звуть вас «Лето Справедливий» та обiцяють вiчну дружбу, але тiльки доти, доки вона нiчого iм не вартуе.

– Вони досi не знають, хто виграе цей двобiй, – вiдказав Герцог. – Бiльшiсть Домiв розжирiла, не надто ризикуючи. Тож насправдi iм не можна цим дорiкати, iх можна лише зневажати. – Вiн поглянув на Хавата. – Ми обговорювали спорядження. Чи мiг би ти продемонструвати кiлька зразкiв, щоб ознайомити людей iз технологiями?

Хават кивнув i махнув ад’ютантовi на проектор.

Тривимiрна солiдо-проекцiя з’явилася на поверхнi столу на певнiй вiдстанi вiд Герцога. Тi з офiцерiв, хто сидiв далеко, пiдвелися, щоб уважнiше розгледiти ii.

Пол нахилився вперед, роздивляючись машину.

Якщо масштабувати вiдповiдно до крихiтних людських фiгурок навколо, технiка сягала ста двадцяти метрiв завдовжки та сорока завширшки. Вона скидалася на довге жукоподiбне тiло, що рухалося на окремих рядах широких гусениць.

– Це гарвестер, – пояснив Хават. – Для проекцii ми обрали добре вiдремонтований екземпляр. А ось е екскаватор-драглайн, привезений iще першою командою iмперських екологiв. Але вiн досi працюе… не знаю, чому… й навiщо.

– Якщо його назва «Стара Марiя», то вiн належить музею, – пояснив ад’ютант. – Гадаю, Харконнени використовували його для покарань, як дамоклiв меч, що висiв над робiтниками. Будь гарним хлопчиком, iнакше гарцюватимеш на «Старiй Марii».

Над столом пронеслося гигикання.

Пол вiдсторонився вiд жартiв, уся його увага зосередилася на проекцii та запитаннi, що тривожило його. Вiн указав на зображення на столi й мовив:

– Зуфiре, чи е там настiльки великi пiщанi хробаки, щоб проковтнути всю машину?

За столом запала тиша. Герцог тихо вилаявся, а тодi подумав: «Нi… Вони мають усвiдомлювати реалii».

– У глибинi пустелi е хробаки, здатнi за раз заковтнути всю фабрику, – вiдповiв Хават. – Ближче, край Оборонноi Стiни, де ведеться основний видобуток прянощiв, море екземплярiв, здатних зламати фабрику i на дозвiллi зжерти ii.

– Чому ж ми не захищаемо технiку щитами? – запитав Пол.

– Згiдно зi звiтом Айдаго, – пояснив Хават, – щити в пустелi небезпечнi. Щит на одну людину приманить усiх хробакiв у радiусi сотень метрiв. Здаеться, наче вони вдихають у них убивче шаленство. Так сказали фримени, а в нас нема жодних пiдстав не довiряти iм. Айдаго не побачив жодних щитiв на сiчi.

– Узагалi? – перепитав Пол.

– Було б доволi складно приховати таку рiч серед кiлькох тисяч людей, – сказав Хават. – Айдаго мав вiльний доступ у будь-яку частину сiчi. Вiн не побачив анi щитiв, анi жодних ознак iх використання.

– Ось i загадка, – зауважив Герцог.

– Харконнени точно використовували тут багато щитiв, – вiв далi Хават. – Вони мали ремонтнi бази в кожному гарнiзонi, i iхнi бухгалтерськi записи свiдчать про значнi витрати на замiну щитiв та iхнiх частин.

– Можливо, фримени вмiють нейтралiзовувати щити? – поцiкавився Пол.

– Гадаю, нi, – вiдказав ментат. – Звiсно, теоретично це можливо: статичний удар iз протилежним зарядом велетенськоi сили здатен зробити таке, але нiхто цього не перевiряв.

– Ми б уже про це почули, – сказав Галлек. – Контрабандисти тiсно пов’язанi з фрименами, тому вже давно роздобули б собi такий прилад, якби вiн iснував. Та й нiщо не завадило б iм вивести його за межi планети.

– Менi не до вподоби, що таке важливе запитання лишаеться без вiдповiдi, – сказав Лето. – Зуфiре, я хочу, щоб ти надав прiоритетне значення вирiшенню цiеi проблеми.

– Ми вже працюемо над нею, мiлорде, – вiн прочистив горло. – До речi, Айдаго ось що сказав: щодо ставлення фрименiв до щитiв помилитися неможливо – вони iх веселять.

Герцог насупився i сказав:

– Зараз ми обговорюемо обладнання для видобутку прянощiв.

Хават кивнув ад’ютантовi на проектор.

На змiну солiдо-проекцii гарвестера прийшло зображення крилатоi машини й зовсiм дрiбненьких фiгурок людей навколо неi.

– Це транспортувальник, – сказав Хават. – По сутi, це величезний ’топтер, едине завдання якого – доставити фабрику до багатих на прянощi пiскiв, а тодi забрати ii, коли з’явиться хробак. Вони завжди з’являються. Видобування прянощiв полягае в тому, щоб набрати якомога бiльше й утекти з добутим.

– Це чудово пасуе до харконненiвських принципiв, – зауважив Герцог.

Пролунав рiзкий гучний смiх.

Проекцiю транспортувальника замiнив орнiтоптер.

– Цi ’топтери е цiлком звичними, – сказав Хават. – Але серйознi модифiкацii збiльшили дальнiсть iхнiх польотiв. Особливу увагу було придiлено захисту головних частин вiд пiску й пилу. Лише один iз тридцяти захищений щитом – певно, щитовi генератори викинули, щоб збiльшити дальнiсть польотiв.

– Менi не подобаеться ця неувага до щитiв, – пробурмотiв Герцог, а сам подумав: «Це i е секрет Харконненiв? Тобто ми навiть не зможемо втекти на захищених щитами кораблях, якщо все обернеться проти нас?» Вiн рiзко хитнув головою, щоб вiдiгнати такi думки, i сказав: – Перейдiмо до робочих пiдрахункiв. Який прибуток ми могли б отримати?

Хават перегорнув двi сторiнки у блокнотi.

– Оцiнивши кiлькiсть робочого обладнання i такого, що потребуе ремонту, ми вирахували приблизну суму поточних витрат. Звiсно, сума трiшки знижена, щоб ми чiткiше усвiдомлювали власнi запаси мiцностi. – Вiн заплющив очi в ментатському напiвтрансi й мовив: – За правлiння Харконненiв утримання обладнання та витрати на зарплату становили чотирнадцять вiдсоткiв прибутку. Нам дуже пощастить, якщо спочатку iх удасться втримати в межах тридцяти вiдсоткiв. Зважаючи на потребу реiнвестицiй та розширення, включно з вiдсотками ДАПТу та вiйськовими витратами, наш прибуток не перевищуватиме шiсть чи сiм вiдсоткiв, доки ми не замiнимо зношене обладнання. Тодi зможемо пiдняти його до дванадцяти або п’ятнадцяти вiдсоткiв, як i мае бути. – Вiн розплющив очi. – Якщо тiльки мiлорд не хоче застосувати харконненiвськi методи.

– Ми готуемо надiйну та постiйну планетарну базу, – вiдказав Герцог. – Тому нам потрiбно, аби якомога бiльше людей лишалися задоволеними – зокрема фримени.

– Особливо фримени, – погодився Хават.

– Наша влада на Каладанi, – мовив Герцог, – залежала вiд сили на морi та в повiтрi. А тут ми маемо розвинути щось, що я волiв би назвати силою пустелi. Можливо, вона мае враховувати й перевагу в повiтрi, але не факт. Звертаю вашу увагу на вiдсутнiсть щитiв у ’топтерiв. – Вiн похитав головою. – Харконнени покладалися на приплив квалiфiкованих кадрiв з iнших планет, але нам не можна на це сподiватися. Кожна нова хвиля мiститиме певну кiлькiсть провокаторiв.

– Тож ми маемо задовольнятися значно нижчим прибутком й обмеженим урожаем, – сказав Хават. – Наше виробництво за першi два сезони буде на третину меншим за середнiй харконненiвський результат.

– Такi-ось справи, – сказав Герцог. – Як ми й гадали. Нам потрiбно активнiше знайомитися з фрименами. Менi б хотiлося мати п’ять батальйонiв iз фрименськими солдатами до першоi перевiрки ДАПТу.

– Надто мало часу, сiр, – зауважив Хават.

– А в нас його й так катма, й ти сам це чудово знаеш. Вони за першоi ж нагоди прибудуть сюди iз сардаукарами, переодягненими в харконненiвську форму. Як гадаеш, скiлькох вони привезуть iз собою, Зуфiре?

– Чотири або п’ять батальйонiв, сiр. Не бiльше, якщо тарифи Гiльдii на перевезення вiйськ лишаться незмiнними.

– Тодi п’яти батальйонiв фрименiв i наших власних сил мае вистачити, щоб упоратися з ними. Треба буде впiймати кiлькох сардаукарiв, щоб показати iх перед Радою Ландсрааду, – i тодi баланс сил змiниться – з прибутками чи без них.

– Ми зробимо все, що зможемо, сiр.

Пол поглянув на батька, тодi перевiв погляд на Хавата й раптом збагнув, наскiльки ж ментат старий – вiн служив уже трьом поколiнням Атрiдiв. Старигань. Це видавав вологий блиск його карих очей, потрiсканi щоки, обпаленi екзотичними сонцями, дуга похилих плечей i тонка лiнiя вуст iз журавлинними плямами вiд соку сафо.

«Стiльки всього залежить вiд лiтнього чоловiка», – подумав Пол.

– Зараз ми вступили у вiйну асасинiв, – сказав Герцог. – Але вона ще не сягнула апогею. Зуфiре, як там справи з харконненiвськими прихвоснями?

– Ми знищили двiстi п’ятдесят дев’ять iхнiх служникiв, мiлорде. Лишаеться не бiльше нiж три харконненiвськi гнiзда – усього близько сотнi людей.

– Щодо знищених вами харконненiвських пiдлабузникiв, – мовив Герцог. – Чи були вони заможними?

– Бiльшiсть доволi непогано влаштувалася, мiлорде, – пiдприемцi.

– Я хочу, щоб ти пiдробив сертифiкати васальноi вiрностi з пiдписом кожного з них, – сказав Герцог. – Копii файлiв – Суддi Змiни. Ми юридично доведемо, що вони порушили присягу. Конфiскуйте iхню власнiсть, заберiть усе, виженiть родини й пустiть по свiту з торбою. І переконайтеся, що Імператор отримуе своi десять вiдсоткiв. Усе мае бути абсолютно законно.

Зуфiр посмiхнувся, вiдкривши вкритi червоними плямами зуби пiд кармiновими губами.

– Хiд, гiдний вашого дiдуся, мiлорде. Ганьба менi, що я першим до нього не додумався.

По той бiк столу насупився Галлек, помiтивши похмурий вираз Полового обличчя. Усi решта посмiхалися й кивали.

«Це неправильно, – подумав Пол. – Це тiльки пiдштовхне iнших до запеклiшого опору, адже, здавшись, вони не отримають нiчого».

Вiн знав, що в канлi мета виправдовуе засоби, але такий хiд мiг привести до поразки, навiть якщо здобуде перемогу.

– «Я став приходьком у чужому краi»[31 - Вихiд 2:22.], – процитував Галлек.

Пол поглянув на нього, впiзнавши цитати з О. К. Бiблii, i сам у себе запитав: «Невже Гурнi також хотiв би покласти край пiдступним змовам?»

Герцог зиркнув у темряву за вiкнами й перевiв погляд на Галлека:

– Гурнi, чи багато пiщаних робiтникiв тобi вдалося переконати лишитися з нами?

– Двiстi вiсiмдесят шiсть, сiр. Гадаю, нам варто взяти iх i вважати себе щасливчиками. Усi вони мають кориснi навички.

– Не бiльше? – Герцог стиснув губи. – Гаразд, передай…

Його перебив галас бiля дверей. Дункан Айдаго проминув охоронця, квапливо пройшов уздовж столу й нахилився до вуха Герцога.

Лето махнув йому, мовивши:

– Говори на повен голос, Дункане. Ти ж бачиш, тут головнi офiцери.

Пол ретельно вивчав Айдаго, вдивляючись у його котячi рухи та швидкiсть рефлексiв, якi перетворювали його на нездоланного вчителя фехтування. Айдаго повернув до Пола кругле обличчя. Глибоко посадженi очi нiчого не видавали, але пiд маскою спокою Пол розпiзнав хвилювання.

Оглянувши присутнiх за столом, Айдаго сказав:

– Ми розбили загiн харконненiвських найманцiв, переодягнених у фрименiв. Самi фримени й вiдрядили до нас гiнця, щоб попередити про ватагу. Однак пiд час нападу ми з’ясували, що Харконнени влаштували засiдку на фрименського гiнця й сильно поранили його. Ми несли його сюди, щоб вiддати на лiкування нашим лiкарям, але вiн по дорозi помер. Я бачив, що вiн у поганому станi, тому спинився, щоб хоч якось допомогти. Тiеi митi вiн намагався дещо викинути, – Айдаго зиркнув на Лето. – Нiж, мiлорде. Нiж, якого ви ще нiколи не бачили.

– Крис-нiж? – запитав хтось.

– Безсумнiвно, – вiдказав Айдаго. – Молочно-бiлий, ще й свiтиться власним, внутрiшнiм сяйвом.

Із внутрiшньоi кишенi мундира вiн витягнув пiхви зi зморшкуватим чорним рукiв’ям, що стирчало з них.

– Не витягуйте ножа з пiхов!

Голос долинав iз дверей у дальньому кiнцi кiмнати – такий потужний i пронизливий, що змусив усiх повернути голови.

У дверному отворi стояла висока, закутана в плащ постать, яку стримували перехрещенi мечi охоронцiв. Свiтло-коричнева мантiя повнiстю закривала чоловiка – крiзь отвiр у каптурi виднiлися тiльки абсолютно синi очi – без бiлкiв.

– Нехай вiн увiйде, – прошепотiв Айдаго.

– Пропустiть чоловiка, – сказав Герцог.

Охоронцi завагалися, але опустили мечi.

Чоловiк притьмом забiг у кiмнату й став навпроти Герцога.

– Це Стiлгар, очiльник сiчi, яку я вiдвiдав, вождь тих, хто попередив нас про перевдягнену ватагу, – сказав Айдаго.

– Ласкаво просимо, пане, – сказав Герцог. – Чому нам не можна витягувати з пiхов цього ножа?

Стiлгар зиркнув на Айдаго й мовив:

– Помiж нас ти дотримувався звичаiв чистоти й честi. Тому я дозволив тобi поглянути на нiж людини, якiй ти допомагав. – Вiн кинув погляд на решту присутнiх. – Але iнших я не знаю. Чи не осквернять вони шляхетноi зброi?

– Я Герцог Лето, – вiдрекомендувався Атрiд. – Чи дозволите ви менi поглянути на ваш нiж?

– Я дозволю вам заслужити право витягнути його з пiхов, – сказав Стiлгар, i, коли обурений гамiр прокотився столом, вiн пiдняв тонку, помережану темними венами руку. – Нагадую, що цей нiж належав тому, хто допомiг вам.

У вичiкувальнiй тишi Пол узявся розглядати чоловiка й вiдчув навколо нього ореол могутностi. Вiн був керманичем – фрименським керманичем.

Чоловiк, що сидiв по центру навпроти Пола, буркнув:

– Хто вiн такий, щоб казати нам, якi права ми маемо на Арракiсi?

– Сказано-бо, що Герцог Лето Атрiд править за згоди пiдданих, – сказав фримен. – Тож я маю пояснити вам, у чому справа: на того, хто бачив крис-нiж, падае особлива вiдповiдальнiсть. – Вiн кинув похмурий погляд на Айдаго, – вони стають нашими. І без нашоi згоди вони не зможуть полишити Арракiс.

Галлек i ще дехто почали пiдводитися з розгнiваними обличчями. Галлек мовив:

– Герцог Лето сам визначае, чи…

– Хвилинку, будь ласка, – сказав Лето, i м’якiсть його голосу стримала iх. «Ситуацiя не мае вийти з-пiд контролю», – подумав вiн i звернувся до фримена: – Сiр, я шаную i цiную особисту гiднiсть кожного, хто шануе мою гiднiсть. Я i справдi в боргу перед вами. А я завжди повертаю своi борги. Якщо за вашим звичаем цей нiж мае лишатися в пiхвах, так i буде – за моiм наказом. І якщо е iнший спосiб вiддати шану чоловiковi, що помер заради нас, назвiть його.

Фримен поглянув на Герцога, а тодi повiльно вiдвiв каптур, демонструючи тонкий нiс i повнi вуста у блискучiй чорнiй бородi. Вiн повiльно нахилився над краем столу й плюнув на його вiдполiровану поверхню.

Коли люди за столом почали зводитися на ноги, голос Айдаго виповнив кiмнату:

– Годi!

У раптовiй напруженiй тишi Айдаго мовив:

– Ми дякуемо тобi, Стiлгаре, за дар вологи тiла твого. І приймаемо його належним чином. – Й Айдаго плюнув на стiл перед Герцогом.

А потiм мовив Герцоговi:

– Згадайте, наскiльки цiнна тут вода, сiр. Це був знак поваги.

Лето сiв назад на стiлець, перехопив вираз Полових очей, помiтив сумний усмiх на синовому обличчi та вiдчув, як повiльно зникае напруга за столом, коли людей проймало розумiння.

Фримен поглянув на Айдаго й мовив:

– Ти добре показав себе на моiй сiчi, Дункане Айдаго. Чи присягав ти на вiрнiсть своему Герцоговi?

– Вiн хоче завербувати мене, сiр, – пояснив Айдаго.

– А вiн прийме подвiйну присягу? – запитав Лето.

– Ви хочете, аби я пiшов iз ними, сiр?

– Я хочу, аби ти сам ухвалив рiшення щодо цього, – сказав Лето, але не змiг приховати напруженiсть у голосi.

Айдаго ретельно придивився до фримена.

– Чи приймеш ти мене на таких умовах, Стiлгаре? Може настати час, коли менi треба буде повернутися на службу до свого Герцога.

– Ти добре б’ешся i зробив усе, що мiг, для нашого друга, – сказав Стiлгар i поглянув на Лето: – Нехай буде так: чоловiк на iм’я Айдаго лишить собi крис-нiж як знак своеi вiрностi нам. Звiсно, вiн мае бути очищеним i пройти весь ритуал, але таке можливо. Вiн буде й фрименом, i солдатом Атрiдiв. І потiм е прецедент: Лiет служить двом володарям.

– Дункане? – запитав Лето.

– Я розумiю, сiр, – вiдказав Айдаго.

– Отже, вирiшено, – погодився Лето.

– Твоя вода – тепер наша вода, Дункане Айдаго, – сказав Стiлгар. – Тiло нашого друга лишиться з твоiм Герцогом. Його вода – це вода Атрiдiв. Тепер мiж нами е зв’язок.

Лето зiтхнув i глянув на Хавата, перехопивши його погляд. Старий ментат задоволено кивнув.

– Я зачекаю внизу, – сказав Стiлгар, – доки Айдаго попрощаеться з друзями. Нашого мертвого друга звали Туро`к. Згадайте про це, коли настане час вiдпустити його дух. Ви – друзi Туро`ка.

Стiлгар намiрився йти.

– Ви не затримаетеся на довше? – запитав Лето.

Фримен знову повернувся до нього, звичним жестом повертаючи каптур на мiсце й поправляючи щось пiд ним. Пол помiтив, що ця рiч скидалася на трубку, перш нiж фримен не сховав ii пiд каптуром.

– А е причина затриматися? – запитав фримен.

– Це було б для нас честю, – сказав Герцог.

– Честь вимагае, аби я скоро опинився в iншому мiсцi, – вiдказав фримен. Вiн кинув iще один погляд на Айдаго, розвернувся i вийшов повз охоронцiв.

– Якщо iншi фримени схожi на нього, ми станемо одне одному в пригодi, – сказав Лето.

Айдаго сухо вiдповiв:

– Вiн чудовий приклад, сiр.

– Ти розумiеш, що маеш зробити, Дункане?

– Я ваш посол до фрименiв, сiр.

– Багато що залежить вiд тебе, Айдаго. Нам потрiбно принаймнi п’ять батальйонiв цих людей, перш нiж до нас прилетять сардаукари.

– Це потребуватиме зусиль, сiр. Фримени – доволi незалежнi люди. – Айдаго завагався, а тодi додав: – І е ще дещо, сiр. Один iз найманцiв, яких ми розбили, намагався забрати цього ножа в нашого мертвого друга. Найманець сказав, що Харконнени дають мiльйон солярiiв будь-кому, хто принесе хоч один крис-нiж.

Лето пiдняв голову в щирому здивуваннi:

– Чому вони так сильно хочуть отримати такий нiж?

– Цей нiж зроблено iз зуба пiщаного хробака: це знак фрименiв, сiр. З ним синьоокий чоловiк може потрапити на будь-яку сiч на планетi. Вони б допитували мене, якби не знали особисто. Я не схожий на фримена, але…

– Пiтер де Врiс, – промовив Герцог.

– Людина диявольських хитрощiв, мiлорде, – зауважив Хават.

Айдаго сховав крис-нiж пiд мундир.

– Оберiгай цього ножа, – сказав Герцог.

– Я розумiю, мiлорде, – вiн поплескав передавач на поясi. – Зв’яжуся з вами якомога швидше. Зуфiр мае код мого виклику. Використовуйте бойову мову. – Вiн вiдсалютував, розвернувся й поквапився за фрименом.

Вони почули в коридорi вiддаленi кроки.

Розумiння промайнуло мiж Лето й Хаватом. Вони всмiхнулися.

– У нас багато роботи, сiр, – сказав Галлек.

– То я вiдволiкаю тебе вiд роботи? – запитав Лето.

– Я пiдготував звiт про передовi бази, – повiдомив Хават. – Зачитати його iншого разу, сiр?

– Це потребуе багато часу?

– Я коротко перекажу основне. Серед фрименiв ширяться чутки, що в часи iснування Пустельноi ботанiчноi випробувальноi cтанцii було побудовано близько двох сотень таких передових баз. Вочевидь, усi вони закинутi, але е свiдчення, що, перш нiж залишити, iх запечатали.

– Чи е там обладнання? – запитав Герцог.

– Так, згiдно зi звiтами вiд Дункана.

– Де вони розташованi? – запитав Галлек.

– Вiдповiдь на це питання, – сказав Хават, – незмiнна: «Лiет знае».

– Бог знае, – пробурмотiв Лето.

– Можливо, i нi, сiр, – сказав Хават. – Ти ж чув, як Стiлгар ужив його iм’я. Може, вiн казав про реальну особу?

– Служить двом володарям, – повторив Галлек. – Звучить, як релiгiйна цитата.

– Ти мав би знати напевно, – вiдказав Герцог.

Галлек усмiхнувся.

– Цей Суддя Змiни, – сказав Лето, – iмперський еколог – Кайнс… Чи не мiг би вiн знати, де розташованi цi бази?

– Сiр, – попередив Хават, – цей Кайнс – слуга Імператора.

– Але ж вiн далеко вiд Імператора, – сказав Лето. – Менi потрiбнi цi бази. Вони наповненi матерiалами, якi ми могли б витягнути й використати для ремонту нашого робочого обладнання.

– Сiр! – гукнув Хават. – Цi бази досi формально належать Його Величностi.

– Погода тут достатньо погана, аби знищити будь-що, – вiдказав Герцог. – Завжди можна звинуватити в усьому погоду. Знайдiть цього Кайнса i з’ясуйте, чи цi бази хоча б iснують.

– Ой, як небезпечно забирати iх собi, – сказав Хават. – Дункановi ось що було зрозумiло: цi бази або уявлення про них мають глибинне значення для фрименiв. Якщо ми захопимо цi бази, то можемо вiддалитися вiд фрименiв.

Пол глянув на обличчя людей навколо них, побачив напругу, з якою вони ловили кожне слово. Здавалося, iх дуже схвилювало батькове ставлення.

– Прислухайся до нього, батьку, – тихо мовив Пол. – Вiн каже правду.

– Сiр, – вiв далi Хават, – на цих базах можуть бути матерiали, завдяки яким можна полагодити кожну деталь нашого обладнання – i все ж таки вони можуть бути поза зоною нашоi досяжностi зi стратегiчних мiркувань. Було б нерозумно робити такий хiд, не дiзнавшись бiльше. Цей Кайнс мае суддiвську владу, надану Імперiею. Не варто забувати про це. Фримени також прислухаються до нього.

– Тодi зроби це делiкатно, – сказав Герцог. – Я тiльки хочу дiзнатися, чи цi бази взагалi iснують.

– Як забажаете, сiр, – Хават сiв, опустивши очi.

– Гаразд, – сказав Герцог. – Ми всi знаемо, що на нас чекае попереду – робота. Ми до цього готувалися i маемо певний досвiд. Знаемо, яка нагорода на нас чекае, i чудово розумiемо, що буде в разi поразки. Ви всi отримали завдання, – вiн глянув на Галлека. – Гурнi, для початку подбай про контрабандистiв.

– «Маю я пiти до вiдступникiв, що мешкають у спаленiй сонцем землi!»[32 - За Книгою Псалмiв 67:7.] – виголосив Галлек.

– Одного дня я пiдловлю цього типа на вiдсутностi цитати – i тодi вiн матиме абсолютно голий вигляд, – зауважив Герцог.

Гигикання луною прокотилося над столом, але Пол у ньому вiдчув напругу.

Герцог повернувся до Хавата.

– Установи ще один командний пост розвiдки та зв’язку на цьому поверсi, Зуфiре. Коли пiдготуеш його, я хочу тебе бачити.

Хават пiдвiвся й роззирнувся кiмнатою, неначе шукав пiдтримки. Вiн розвернувся й вивiв процесiю з кiмнати. Частина присутнiх рухалася квапливо, шкрябаючи стiльцями об пiдлогу, i, збентежена, збивалася в маленькi групки.

«Усе закiнчилося збентеженням», – подумав Пол, дивлячись, як iдуть геть останнi офiцери. Ранiше нарада завжди завершувалася на iронiчнiй нотi. А цi збори, здавалося, просто витiкали, розчавленi власною неузгодженiстю, та ще й завершилися суперечкою.

Уперше Пол подумав про справжню ймовiрнiсть поразки – подумав про неi не вiд страху чи у зв’язку з попередженнями староi Превелебноi Матерi, а через власну оцiнку ситуацii, що склалася.

«Мiй батько у вiдчаi, — подумав вiн. – Нашi справи йдуть зовсiм кепсько».

Іще й Хават – Пол пригадав поведiнку Хавата пiд час зборiв – легке вагання, ознаки неспокою.

Щось глибоко схвилювало Хавата.

– Краще тобi лишитися на решту ночi тут, сину, – сказав Герцог. – У будь-якому разi скоро свiтанок. Я попереджу твою матiр. – Вiн повiльно звiвся на закляклi ноги. – Чому б тобi не поставити кiлька стiльцiв разом i не лягти на них вiдпочити?

– Я не дуже стомився, сер.

– Як хочеш.

Герцог склав руки за спиною й заходився сновигати вздовж столу.

«Неначе загнана в клiтку тварина», – подумав Пол.

– Ти плануеш обговорити з Хаватом гiпотетичного зрадника? – запитав Пол.

Герцог спинився навпроти сина й заговорив до чорних вiкон.

– Ми вже багато разiв обговорювали таку можливiсть.

– Стара видавалася переконаною у своiх словах, – зауважив Пол. – І повiдомлення, яке матiр…

– Заходiв було вжито, – сказав Герцог. Вiн роззирнувся кiмнатою, i Пол помiтив вiдчай шаленства в батькових очах. – Лишайся тут. Я хочу обговорити з Хаватом дещо про команднi пункти.

Вiн розвернувся й вийшов iз кiмнати, коротко кивнувши охоронцям бiля дверей.

Пол дивився туди, де щойно стояв батько. Простiр спорожнiв iще до того, як Герцог вийшов iз кiмнати. І йому пригадалося попередження староi: «…батька нiяк не порятуеш».




13


Першого дня, коли Муад’Дiб iхав iз родиною вулицями Арракiна, люди вздовж дороги, пригадавши легенди й пророцтва, наважилися закричати: «Магдi![33 - Магдi – в iсламськiй традицii це останнiй наступник пророка Магомета, своерiдний «месiя», що з’явиться перед кiнцем свiту. Спершу Магдi ототожнювався з пророком Ісою (Ісусом), але згодом перетворився на самостiйний образ «оновника вiри». Браян Герберт писав: «Тато вивчав i використав у романi деталi бiографii „Магдi“ (Мохамед Ахмед), який дiяв у Єгипетському Суданi i стверджував, що вiн месiя. Магдi пiдняв повстання й повiв арабськi сили проти колонiальних вiйськ Британськоi iмперii».]». Та цей крик був радше питанням, анiж твердженням, бо тодi вони лишень могли сподiватися, що вiн i е провiщений Лiсан аль-Гайб[34 - Лiсан аль-Гайб – термiн арабського походження. «Лiсан» перекладають як «мова» або «мовець», а «Гайб» – «невiдомий», «те, що не розкрито» або «те, що трапиться в майбутньому, але невiдоме для нас».], Голос iз Зовнiшнього Свiту. Їхню увагу також привернула його матiр, бо вони чули, що жiнка – з Бене Гессерит, i для них було очевидно, що вона – iще один Лiсан аль-Гайб.

    Принцеса Ірулан. Оповiдь про Муад’Дiба

Герцог знайшов самотнього Зуфiра Хавата в кутовiй кiмнатi, як йому й казали охоронцi. Із сусiдньоi зали долинав шум – там установлювали переговорне обладнання, – але в цiй кiмнатi було доволi тихо. Герцог роззирнувся, коли Хават пiдвiвся з-за столу, заваленого паперами. Маленька комiрчина iз зеленими стiнами мiстила, крiм столу, три завислi в повiтрi стiльцi на силових пiдвiсках. Зi спинок поквапцем прибрали харконненiвське «Х» – лишилися тiльки нерiвнi кольоровi смуги.

– Стiльцi конфiсковано в попередникiв, але вони цiлком безпечнi, – мовив Хават. – Де Пол, сiр?

– Я лишив його в нарадчiй залi. Сподiваюся, вiн зможе трiшки вiдпочити й розслабитися без мене.

Хават кивнув, пiдiйшов до дверей у сусiдню кiмнату й зачинив iх, заглушивши галас статичних й електричних розрядiв.

– Зуфiре, – сказав Лето, – мою увагу привернули iмператорськi та харконненiвськi склади прянощiв.

– Мiлорде?

Герцог стиснув губи.

– Склади можна знищити. – Вiн пiдняв руку, щойно Хават спробував заговорити. – Забудьте про Імператоровi запаси. Насправдi вiн лише таемно порадiе неприемностям Харконненiв. Та й чи мае право Барон оскаржувати знищення того, що вiн не може вiдкрито назвати своiм?

Хават похитав головою.

– У нас мало вiльних людей, сiр.

– Вiзьми когось iз людей Айдаго. І, можливо, хтось iз фрименiв потiшиться мандрiвкою за межi планети. Щодо рейду на Г’едi Прайм, то ця диверсiя мае тактичнi переваги, Зуфiре.

– Як скажете, мiлорде, – Хават вiдвернувся, i Герцог побачив знервованiсть у поведiнцi старого, а тодi подумав: «Певно, вiн пiдозрюе, що я не довiряю йому. Вiн мае знати, що в мене е особистi повiдомлення щодо зрадникiв. Найкраще – негайно погамувати його страхи».

– Зуфiре, – сказав вiн, – оскiльки ти – один iз небагатьох, кому я можу повнiстю довiряти, е ще одне питання, яке варто обговорити. Ми обидва знаемо, наскiльки ретельно маемо стежити, щоб зрадники не просочилися в нашi ряди… але в мене е два нових звiти.

Хават повернувся й уважно подивився на Герцога.

І Лето переказав почуте вiд Пола.

Замiсть того щоб викликати iнтенсивну зосередженiсть ментата, цi новини тiльки посилили знервованiсть Хавата.

Лето уважно поглянув на старого, а тодi мовив:

– Ти щось приховуеш, давнiй друже. Я мав запiдозрити це, ще коли ти був таким знервованим на нарадi. Якi ж пекучi новини вiдомi тобi, що ти iх не мiг сказати при всiх?

Укритi плямами вiд сафо губи Хавата стиснулися в сувору пряму лiнiю, навколо якоi розходилися дрiбнi зморшки. Складки шкiри старого зовсiм не ворухнулися, коли вiн промовив:

– Мiлорде, я не дуже добре знаю, як до цього пiдступитися.

– Кожен iз нас неодноразово закривав собою iншого, Зуфiре, – вiдказав Герцог. – Ти знаеш, що можеш розмовляти зi мною про будь-що.

Хават i далi дивився на нього, мiркуючи: «Ось таким вiн подобаеться менi найбiльше. Людина честi, яка заслуговуе на мою вiрнiсть i службу до останнього подиху. Чому ж маю завдавати йому болю?»

– Отже? – наполягав Лето.

Хават стенув плечима.

– Це уривок запису. Ми забрали його в кур’ера Харконненiв. Запис мав отримати агент на iм’я Пардi. Ми маемо всi пiдстави вважати, що Пардi стояв на чолi харконненiвського пiдпiлля. Цей запис може призвести до важких наслiдкiв, а може закiнчитися нiчим. Його можна iнтерпретувати по-рiзному.

– Що за делiкатний змiст мало повiдомлення?

– Уривок повiдомлення, мiлорде. Незавершений. Мiнiмiчний фiльм зi стандартною капсулою самознищення. Ми зупинили дiю кислоти незадовго до повного видалення, тому лишився тiльки цей фрагмент, який, однак, наштовхуе на роздуми.

– І?

Хават потер губи:

– Там сказано: «…ето нiколи нiчого не запiдозрить, i, коли удару Герцоговi завдасть люба рука, цього буде достатньо, щоб знищити його». Повiдомлення скрiплювала особиста печатка Барона. Я перевiрив – вона справжня.

– Твоя пiдозра очевидна, – сказав Герцог ураз схололим голосом.

– Я б радше вiдрiзав власнi руки, нiж завдав вам болю, – сказав Хават. – Мiлорде, що як…

– Ледi Джессiка, – сказав Лето, i вiдчув, як злiсть поглинае його. – А ти не мiг витягнути з цього Пардi бiльше фактiв?

– На жаль, коли ми перехопили кур’ера, Пардi вже не було серед живих. А кур’ер, я певен, не знав, що везе.

– Розумiю.

Лето похитав головою, мiркуючи: «Яка бридка справа. У цьому не може бути нi крихти правди. Я знаю мою жiнку».

– Мiлорде, якщо…

– Нi! – гарикнув Герцог. – Тут помилка…

– Ми не можемо iгнорувати це, мiлорде.

– Вона зi мною шiстнадцять рокiв! Було безлiч нагод для… Ти ж сам вивчав i школу, й жiнку!

Хават iз гiркотою вiдповiв:

– Часом факти вислизали вiд мене.

– Це неможливо, кажу тобi! Харконнени хочуть знищити рiд Атрiдiв – i Пола також. Вони вже раз спробували зробити це. Чи ж може жiнка замислити щось проти власного сина?

– Може, вона й не замислила нiчого проти сина. А вчорашнiй замах мiг бути лише розумною вигадкою.

– Це не могла бути вигадка.

– Сiр, вона не повинна знати про свое походження, але що, як воно iй вiдоме? Що, як вона була сиротою, родину якоi, скажiмо, знищили Атрiди?

– Тодi вона мала зробити це набагато ранiше. Отрута в моему келисi… стилет уночi. Хто мав кращу нагоду?

– Харконнени прагнуть знищити вас, мiлорде. Вони не мають намiру просто вбити. Канлi мае цiлу градацiю вiдмiнностей. Це могла бути шедевральна помста.

Плечi Герцога згорбилися. Вiн заплющив очi й здався враз дуже втомленим i старим. «Це неможливо, – подумав вiн. – Ця жiнка вiдкрила менi свое серце».

– Хiба е кращий спосiб знищити мене, нiж змусити засумнiватися в жiнцi, яку я кохаю? – запитав вiн.

– Я обдумав таку iнтерпретацiю, – вiдповiв Хават. – І все ж…

Герцог розплющив очi й глянув на Хавата, мiркуючи: «Нехай пiдозрюе. Пiдозри – його сфера, не моя. Може, якщо здаватиметься, нiби я повiрив, це змусить ворога втратити пильнiсть».

– Що ти пропонуеш? – прошепотiв Герцог.

– Зараз постiйне стеження, мiлорде. За нею мають спостерiгати весь час. Я проконтролюю, щоб це робилося ненав’язливо. Айдаго – найкращий кандидат для такоi роботи. Можливо, за тиждень ми зможемо покликати його назад. У загонi Айдаго тренувався юнак – iдеальна замiна для фрименiв. Вiн мае хист до дипломатii.

– Але це не мае зашкодити нашим стосункам iз фрименами.

– Звiсно нi, сiр.

– А як щодо Пола?

– Можливо, ми могли б попередити лiкаря Юе.

Лето повернувся до Хавата спиною.

– Лишаю на твiй розсуд.

– Я буду обережним, мiлорде.

«Принаймнi я розраховую на це», – подумав Лето, а тодi мовив:

– Я пiду на прогулянку. Якщо буду тобi потрiбен, знайдеш мене десь неподалiк. Охоронець може…

– Мiлорде, перш нiж пiдете, вам варто ознайомитися з одним фiльмоклiпом. Це аналiз релiгii фрименiв зблизька. Пам’ятаете, ви просили мене пiдготувати його.

Герцог спинився i сказав, не повертаючись:

– Це не може зачекати?

– Звiсно, мiлорде. Ви запитували, що вони тодi кричали. «Магдi!» Так вони зверталися до юного пана. Коли вони…

– До Пола?

– Так, мiлорде. У них тут е легенда, пророцтво, нiби до них прийде очiльник, дитя Бене Гессерит, що поведе iх до справжньоi свободи. Це вiдповiдае звичнiй месiанськiй моделi.

– Вони гадають, що Пол – цей… цей…

– Вони лише сподiваються на це, мiлорде.

Хават простягнув капсулу з фiльмоклiпом.

Герцог узяв ii i поклав у кишеню.

– Перегляну пiзнiше.

– Звiсно, мiлорде.

– А зараз менi потрiбен час… подумати.

– Так, мiлорде.

Герцог глибоко вдихнув i вийшов за дверi. Вiн повернув праворуч i пiшов, склавши руки за спиною. Чоловiк майже не зважав на те, де перебувае. Проминав коридори, сходи, балкони, зали… людей, що вiталися з ним i вiдступали вбiк.

Коли вiн повернувся до темноi нарадчоi зали, то побачив, що Пол заснув на столi, вкрившись плащем охоронця й пiдклавши рюкзак замiсть подушки. Герцог тихо пройшов кiмнатою на балкон i дивився на летовище. Охоронець у кутку балкона, розпiзнавши Герцога в тьмяних вiдблисках спалахiв iз поля, виструнчився.

– Вiльно, – пробурмотiв Герцог, обiпершись на холодний метал балконноi огорожi.

Передсвiтанкова тиша огорнула пустелю. Лето пiдвiв погляд. Угорi зiрки виблискували мерехтливою шаллю на синьо-чорному тлi. Низько над пiвденним небокраем крiзь тонкий пиловий серпанок визирав другий мiсяць, кидаючи на Герцога недовiрливi, цинiчнi погляди.

Герцог дивився, як мiсяць спускався за скелi Оборонноi Стiни, вкриваючи iх iнеем, а тодi, у раптово згуслiй тишi, чоловiка пройняв холод. Вiн затремтiв.

Гнiв пройшов крiзь нього.

«Це востанне Харконнени цькують i вистежують мене, полюють за мною, – подумав вiн. – Вони – купи гною з мiзками сiльських тюремникiв! Але я звiдси не пiду! – а тодi його пройняв легкий сум: – Я маю правити, використовуючи очi та кiгтi, наче яструб помiж меншими птахами». Його рука несвiдомо торкнулася емблеми на мундирi.

На сходi нiч спалахнула осяйною сiрiстю, а тодi зiрки потьмянiли в перламутрово-молочних переливах. Довгими дзвiнкими рухами загорiвся свiтанок, випалюючи розтрощений горизонт.

Краевид був настiльки прекрасним, що вiн повнiстю заволодiв увагою Герцога.

«Окремi речi просто змушують полюбити iх», – подумав вiн.

Лето й уявити не мiг, що тут може бути щось настiльки ж прекрасне, як цей червоний розбитий небокрай i пурпурово-охровi скелi. Поза межами летовища, де тендiтна нiчна роса торкнулася життя у квапливих засiвках Арракiса, вiн побачив озерця червоного квiту i фiолетовий ланцюжок мiж ними… неначе слiди велета.

– Це неймовiрний свiтанок, сiр, – мовив охоронець.

– Так i е.

Герцог кивнув, мiркуючи: «Можливо, ця планета здатна бути привабливою. Може, вона стане хорошим домом для мого сина».

А тодi вiн побачив людськi постатi, що рухалися помiж полями квiтiв, обмiтаючи iх дивними серпоподiбними пристроями – збирачами роси. Вода настiльки цiнна, що навiть росу потрiбно зiбрати.

«А ще це мiсце може бути жахливим», – подумав Герцог.




14


Немае, певно, жахнiшого одкровення, нiж мить, коли ти дiзнаешся, що твiй батько – жива людина зi звичайноi плотi та кровi.

    Принцеса Ірулан. Збiрка речень Муад’Дiба

Герцог сказав:

– Поле, я зроблю дещо ненависне менi, однак у мене немае вибору.

Вiн стояв бiля портативного вловлювача отрути, який принесли до нарадчоi зали на час снiданку. Сенсорнi лапи приладу шкутильгали столом, нагадуючи Половi якусь дивну, щойно померлу комаху.

Увагу Герцога прикував краевид за вiкном: летовище й пилюка, що клубочилася в ранковому небi.

Перед Полом стояв проектор iз коротким фiльмоклiпом про фрименськi релiгiйнi практики. Клiп скомпонував один iз експертiв Хавата, i Пола бентежили посилання на себе.

«Магдi!»

«Лiсан аль-Гайб!»

Вiн мiг заплющити очi й знову пригадати крики юрми. «То ось на що вони сподiвалися», – подумав Пол. Іще вiн згадав, як Превелебна Матiр сказала: «Квiзац Хадерах». Спомини пробудили в ньому усвiдомлення жахливого призначення, затьмарюючи цей дивний свiт вiдчуттям знайомостi, яку юнак не мiг збагнути.

– Ненависне менi, – повторив Герцог.

– Що ви маете на увазi, сер?

Лето обернувся й поглянув на сина:

– Харконнени вирiшили впiймати мене, змусивши не довiряти твоiй матерi. Вони не знають, що я радше перестану довiряти самому собi.

– Я не розумiю, сер.

Лето знову визирнув у вiкно. Бiле сонце легко здiйнялося у свiй ранковий квадрант. Молочне свiтло пронизувало нуртування пилових хмар, що розлилися слiпими каньйонами мiж зубцями Оборонноi Стiни.

Повiльно стишивши голос, аби здолати гнiв, Герцог розказав Половi про таемничу записку.

– Ти так само мiг запiдозрити й мене, – сказав Пол.

– Вони мають думати, що досягнули успiху, – сказав Герцог. – Вони повиннi вважати, що я такий бовдур. Усе мае виглядати по-справжньому. Навiть твоя мати не повинна знати, що це все облуда.

– Але, сер! Чому?

– Реакцiя твоеi матерi не повинна бути награною. О, вона мае хист до неймовiрного лицедiйства… але надто багато стоiть на кону. Я сподiваюся, менi вдасться вивести зрадника на чисту воду. Мае здаватися, що мене повнiстю надурили. Доведеться завдати iй болю, аби вона не зазнала ще бiльших страждань.

– Навiщо ви все це розповiдаете менi, батьку? Що, як я прохоплюся?

– У цьому питаннi вони за тобою не стежитимуть, – вiдповiв Герцог. – Ти збережеш секрет. Ти мусиш.

Вiн пройшов до вiкна й продовжив, не обертаючись.

– Якщо раптом зi мною щось трапиться, ти зможеш розказати iй правду, що я нiколи, на жодну мить не сумнiвався в нiй. Я хотiв би, щоб вона це знала.

Пол розпiзнав у словах батька думки про смерть i швидко заговорив:

– З вами нiчого не трапиться, сер.

– Помовч, сину.

Пол дивився на батькову спину, помiчаючи втому, що проходила крiзь нахил шиi, лiнiю плечей i повiльнiсть рухiв.

– Ви просто втомилися, батьку.

– Так, утомився, – погодився Герцог. – Морально втомився. Напевно, меланхолiйне виродження Великих Домiв вплинуло й на мене. А колись же ми були такими сильними людьми.

Пол заговорив швидко, з люттю:

– Наш Дiм не вироджуеться!

– Справдi?

Герцог обернувся обличчям до сина, продемонструвавши йому темнi кола пiд суворими очима та цинiчний вигин губ.

– Менi слiд було одружитися з твоею матiр’ю, зробити ii моею Герцогинею. Однак… мiй парубоцький статус дае надiю деяким Домам, що завдяки iхнiм готовим до шлюбу донькам ми станемо союзниками. – Вiн знизав плечима. – Тож я…

– Мати вже пояснила менi це.

– Нiщо не дае лiдеровi бiльшоi вiдданостi, нiж атмосфера бравади, – сказав Герцог. – Тож я ii й культивую.

– Ти добре керуеш, – заперечив Пол. – Гарно правиш. Люди люблять тебе й охоче пiдуть за Герцогом Лето.

– У мене однi з найкращих корпусiв пропаганди, – Герцог знову повернувся до котловини. – Тут, на Арракiсi, в нас бiльше можливостей, нiж могла уявити собi Імперiя. Хоча iнодi я думаю, що нам краще було втекти, стати вiдступниками. Часом я хочу, щоб ми безiменно розтанули серед людей, стали менш вразливими до…

– Батьку!

– Так, я втомився, – сказав Герцог. – Ти знав, що ми використовуемо осад iз прянощiв як сировинний матерiал i вже збудували власну фабрику з виготовлення фiльмоплiвок?

– Сер?

– Нам не повинно бракувати плiвки, – сказав Герцог. – Як iще ми заповнимо села та мiста нашою iнформацiею? Люди мають знати, як добре я правлю ними. А як вони довiдаються, якщо iм про це не розповiдати?

– Тобi слiд трохи вiдпочити.

Герцог знову повернув обличчя до сина.

– Арракiс мае ще одну перевагу, про яку я майже зовсiм забув. Прянощi тут ледве не повсюди. Ти дихаеш ними, ти iси iх – вони майже скрiзь. І я виявив, що це дае природний iмунiтет вiд бiльшостi поширених отрут, якi згаданi в «Довiднику асасинiв». І необхiднiсть стежити за кожною краплиною води ставить виготовлення iжi – дрiжджi, гiдропонiку, чемавiт, усе – пiд суворий контроль. Ми не можемо позбутися бiльшоi частини населення за допомогою отрути – тож i на нас не можуть здiйснити напад таким чином. Арракiс робить нас моральними та етичними.

Пол почав було говорити, але Герцог обiрвав його:

– Менi потрiбен хтось, кому б я мiг розповiдати таке, сину, – вiн зiтхнув, озирнувся на висохлий пейзаж, звiдки зараз зникли навiть квiти – розтоптанi збирачами роси, зiв’ялi пiд раннiм сонцем.

– На Каладанi ми правили, використовуючи силу моря та повiтря, – сказав Герцог. – Тут нам треба зачепитися за силу пустелi. Це твiй спадок, Поле. Що буде, коли зi мною щось трапиться? Наш Дiм не стане вiдступником, вiн стане Домом партизанськоi вiйни… Вiн тiкатиме, за ним полюватимуть.

Пол шукав потрiбнi слова, але не знав, що казати. Вiн нiколи не бачив батька в настiльки пригнiченому станi.

– Щоб утримати Арракiс, – сказав Герцог, – доводиться мати справу з рiшеннями, якi можуть коштувати самоповаги. – Вiн указав iз вiкна на зелено-чорний стяг Атрiдiв, що спустошено висiв на флагштоку скраю вiд летовища. – Цей благородний прапор може стати символом багатьох лихих речей.

Пол ковтнув пересохлим горлом. Батьковi слова повнилися марнотою, вiдчуттям такого фаталiзму, що вiн спустошував груди хлопчика.

Герцог дiстав тонiзувальну пiгулку i проковтнув ii, не запиваючи.

– Влада та страх, – сказав вiн. – Ось знаряддя державноi сили. Потрiбно наказати, щоб тебе краще пiдготували до партизанськоi вiйни. У цьому фiльмоклiпi вони кличуть тебе «Магдi», «Лiсан аль-Гайб» – у крайньому разi зроби ставку на це.

Пол дивився на батька й спостерiгав, як його плечi розправлялися пiд дiею пiгулки, але вiн не мiг забути слова страху та сумнiвiв.

– Що ж затримало цього еколога? – пробурмотiв Герцог. – Я наказав Зуфiровi привести його зрання.




15


Одного дня мiй батько, Падишах-Імператор, узяв мене за руку, i я вiдчула, що вiн стривожений – матiр навчила мене розпiзнавати подiбне. Вiн повiв мене Залою портретiв до его-проекцii Герцога Лето Атрiда. Я помiтила подiбнiсть мiж ними – моiм батьком i чоловiком на портретi: обидва з тонкими, елегантними обличчями та рiзкими рисами, на тлi яких особливо вирiзняються холоднi очi. «Принцесо, доню, – мовив батько, – менi б хотiлося, щоб ти була старшою, коли цей чоловiк обирав собi жiнку». Тодi батьковi виповнився сiмдесят один рiк, та виглядав вiн не старшим за людину на портретi, а менi було чотирнадцять, i все ж таки я здогадалася тiеi митi, що потай батько хотiв, аби Герцог став йому за сина, i ненавидiв полiтичнi умовностi, якi зробили iх ворогами.

    Принцеса Ірулан. У домi мого батька

Перша зустрiч iз людьми, яких йому наказано було зрадити, вразила доктора Кайнса. Вiн пишався, що був ученим, для якого легенди здавалися лише цiкавими ключами до культурних коренiв. Але юнак так чiтко вiдповiдав стародавньому пророцтву. У нього були «запитальний погляд» i вираз «стриманоi щиростi».

Звiсно, пророцтво передбачало широту iнтерпретацiй: мае Богиня Матiр привезти Месiю iз собою чи народить Його вже тут, на Арракiсi? І все ж таки зберiгалася дивовижна вiдповiднiсть мiж передбаченнями та людьми.

Вони зустрiлися зранку бiля примiщення адмiнiстрацii арракiнського летовища. Непримiтний орнiтоптер приземлився неподалiк i м’яко дзижчав у режимi очiкування, наче сонна комаха. Бiля нього стояв охоронець Атрiдiв iз оголеним мечем. Через увiмкнений щит повiтря слабко коливалося навколо нього.

Кайнс насмiшкувато зиркнув на щит, мiркуючи: «В Арракiса для них е кiлька сюрпризiв!»

Планетолог пiдвiв руку, наказавши своему охоронцю-фримену вiдiйти. Кайнс рушив до входу в будiвлю – темну дiру у вкритiй пластиком скелi. «Цей монолiт такий беззахисний, – подумав вiн. – Печера набагато зручнiша».

Його увагу привернув рух бiля входу. Вiн зупинився, щоб поправити плащ i застiбку дистикоста на лiвому плечi.

Вхiднi дверi широко прочинилися. Швидко вийшли важко озброенi охоронцi Атрiдiв – усi з паралiзаторами, дротиками, мечами й щитами. За ними йшов високий чоловiк iз яструбиним обличчям, смаглявою шкiрою i темним волоссям. На ньому був плащ джубба з гербом Атрiдiв на грудях. Чоловiк носив його неправильно, що одразу видавало в ньому чужинця, незвичного до цього вбрання. Плащ прилипав до обтягнених дистикостом нiг. Ритму його крокiв бракувало вiльного похитування.

«Магдi знатиме про те, що iншi не можуть бачити», – казало пророцтво.

Кайнс похитав головою, переконуючи себе: «Вони просто люди».

Разом iз ними вийшов iще один чоловiк, також убраний для пустелi. Кайнс упiзнав його – це Гурнi Галлек. Кайнс глибоко вдихнув, щоб угамувати неприязнь до Галлека, який повчав його, як поводитися з Герцогом i його спадкоемцем.

«Герцога можеш називати „мiлорд“ або „сiр“. „Ясновельможний“ – це також правильно, але зазвичай цей титул уживають пiд час урочистостей. До сина можна звертатися „молодий пан“ або „мiлорд“. Герцог – людина дуже терпелива, та фамiльярностi не любить».

Доки група наближалася, Кайнс мiркував: «Скоро вони дiзнаються, хто на Арракiсi господар. Наказали своему ментатовi пiвночi допитувати мене, так? Сподiваються, що я вiдкрию iм премудростi добування прянощiв, правда ж?»

Ухил Хаватових запитань не сховався вiд Кайнса. Їх цiкавили iмператорськi бази. Очевидно, чужинцi дiзналися про них вiд Айдаго.

«Я накажу Стiлгаровi надiслати цьому Герцоговi голову Айдаго», – мовив сам до себе Кайнс.

Герцогська група була тепер на вiдстанi кiлькох крокiв вiд нього, iхнi ноги в пустельних черевиках тиснули на пiсок.

Кайнс поклонився.

– Мiлорде Герцогу.

Наближаючись до самотньоi постатi бiля орнiтоптера, Лето ретельно оглянув ii. То був високий худорлявий чоловiк, убраний у вiльний пустельний плащ, дистикост i низькi черевики. Свiй каптур вiн вiдкинув назад, вiдкривши довге волосся пiщаного кольору та рiдку бороду. Пiд густими бровами виднiлася бездонна синь очей. Посеред очниць темнiли рештки зiниць.

– Ви еколог, – мовив Герцог.

– Тут ми надаемо перевагу старому титулу, мiлорде, – сказав Кайнс. – Планетолог.

– Як скажете, – мовив Герцог i зиркнув на Пола. – Сину, це Суддя Змiни, арбiтр у суперечках, людина, призначена, щоб стежити, що ми в усьому дотримуемося закону, перебираючи на себе владу у феодi, – вiн поглянув на Кайнса. – А це мiй син.

– Мiлорде, – сказав Кайнс.

– Ви фримен? – запитав Пол.

Кайнс усмiхнувся.

– Мене приймають i в селищi, i в сiчi, юний пане. Але я перебуваю на службi Його Величностi як Імперський Планетолог.

Пол кивнув, уражений силою цiеi людини. Галлек указав Половi на Кайнса з вiкна верхнього поверху адмiнiстративноi будiвлi:

– Чоловiк, оточений фрименським ескортом, – той, який крокуе до орнiтоптера.

Пол поквапцем оглянув Кайнса через бiнокль i зауважив прямий, стиснутий рот i високе чоло. Галлек прошепотiв Половi на вухо:

– Дивний тип. У нього специфiчне мовлення – вiн карбуе слова, а не згладжуе гострi кути – сказав, наче лезом вiдтяв.

А Герцог позаду нього мовив:

– Науковець.

Тепер, на вiдстанi лише кiлькох футiв до цього чоловiка, Пол вiдчув силу Кайнса, вплив його особистостi – неначе в жилах планетолога текла королiвська кров i вiн народився для панування.

– Якщо я правильно розумiю, за нашi дистикости та цi плащi варто дякувати вам, – сказав Герцог.

– Сподiваюся, вони добре пасують, мiлорде, – вiдказав Кайнс. – Їх виготовили фримени вiдповiдно до розмiрiв, наданих вашим Галлеком.

– Ви сказали, що не вiзьмете нас у пустелю, якщо ми не одягнемо це вбрання, але менi цiкаво – чому? – мовив Герцог. – Ми можемо добре запастися водою. Намiру бути вiдсутнiми довго в нас нема, а ось прикриття з повiтря е – ескорт, який ви бачите вгорi. Навряд чи нам доведеться йти на вимушену посадку.

Кайнс пильно розглядав насичену вологою шкiру Герцога. А тодi холодно мовив:

– На Арракiсi нiколи не говорять про те, що буде. Лише про ймовiрностi.

Галлек напружився:

– До Герцога потрiбно звертатися «мiлорд» або «сiр»!

Лето помахом руки попросив Галлека вгамуватися i сказав:

– Нашi правила – новi тут, Гурнi. Потрiбно пробачати.

– Як накажете, сiр.

– Ми в боргу перед вами, докторе Кайнсе, – сказав Лето. – Цей одяг i турбота про нашу безпеку не будуть забутi.

Половi пiдсвiдомо спала на думку цитата з О. К. Бiблii, i вiн мовив:

– «Дар благословляе того, хто даруе».

Слова гучно пролунали в застиглому повiтрi. Фрименськi охоронцi Кайнса, яких вiн лишив у тiнi адмiнiстративноi будiвлi, пiдскочили зi своiх мiсць i збентежено щось забурмотiли. Один вигукнув:

– Лiсан аль-Гайб!

Кайнс повернувся, подав короткий, рiзкий знак охоронцям i вiдiслав iх назад. Вони повернулися на своi мiсця, а тодi, рушивши навколо будiвлi, про щось гомонiли мiж собою.

– Дуже цiкаво, – зауважив Лето.

Кайнс кинув важкий погляд на Герцога й Пола, а тодi мовив:

– Бiльшiсть аборигенiв пустелi дуже забобонна. Не зважайте на них. Вони не завдадуть шкоди, – але сам вiн думав про слова з легенди: «Вони вiтатимуть вас Священними Словами, i дари вашi будуть благословеннi».

Думка Лето про Кайнса – частково заснована на короткому словесному звiтi Хавата (дуже стриманому й пiдозрiлому) – враз викристалiзувалася: цей чоловiк був фрименом. Кайнс прибув iз фрименським ескортом, але не тiльки тому, що фримени перевiряли свое нове право заходити в мiста – певно, це почесна варта. Поведiнка демонструвала, що Кайнс – гордовита, звикла до свободи людина, й лише власнi пiдозри керують його манерами i язиком. Запитання Пола виявилося прямим i доцiльним.

Кайнс став мiсцевим.

– Може, нам час рушати, сiр? – запитав Галлек.

Герцог кивнув.

– Я полечу на власному ’топтерi. Кайнс може сiсти зi мною попереду, щоб спрямовувати мене. Ви з Полом розташуетеся позаду.

– Будь ласка, одну хвилинку, – мовив Кайнс. – Якщо дозволите, сiр, я маю перевiрити безпеку ваших дистикостiв.

Герцог почав було заперечувати, однак Кайнс наполягав:

– Я дбаю про власну шкуру, так само як i про вашу… мiлорде. І я чудово знаю, чие горло перерiжуть, якщо з вами двома щось трапиться, доки я за вас вiдповiдаю.

Герцог насупився, мiркуючи: «Який делiкатний момент! Якщо вiдмовлюся, ризикую образити його. А користь вiд цiеi людини для мене може бути неоцiненною. І все ж… пустити його в захищений моiм щитом простiр, дозволити доторкнутися до мене людинi, яку заледве знаю?»

Думки промчали крiзь його свiдомiсть й увiнчалися важким рiшенням:

– Ми у ваших руках, – сказав Герцог i ступив крок уперед, розстiбаючи плащ. Вiн помiтив, що Галлек напружено завмер, ставши навшпиньки, але не зрушив iз мiсця. – І, якщо ваша ласка, – я був би вдячним за пояснення функцiонування цього костюма вiд того, хто постiйно живе з ним.

– Звiсно, – сказав Кайнс. Вiн намацав на плечi пiд плащем застiбки й продовжував говорити, оглядаючи костюм. – По сутi, це мiкросандвiч: високоефективний фiльтр i теплообмiнна система. – Вiн пiдтягнув плечовi застiбки. – До шкiри прилягае шпаристий шар. Пiт проходить крiзь нього, охолоджуючи все тiло… фактично звичайний процес випаровування. Два наступнi шари… – Кайнс пiдтягнув нагрудний пасок – мiстять теплообмiннi нитки та вловлювачi солi. Сiль вiдновлюеться.

Герцог пiдняв руки:

– Дуже цiкаво.

– Дихайте глибоко, – сказав Кайнс.

Герцог послухався.

Кайнс оглянув застiбки пiд пахвами й пiдправив одну.

– Рухи тiла, особливо дихання, – сказав вiн, – а також деякi осмотичнi дii забезпечують перекачування рiдини, – вiн трiшки послабив нагрудний пасок. – Вiдновлена вода потрапляе у водокишенi, з яких ви п’ете ii через трубку в затискачi на шиi.

Герцог повернув пiдборiддя вниз i поглянув на кiнець трубки.

– Ефективно i зручно, – сказав вiн. – Чудова механiка.

Кайнс, ставши навколiшки, перевiрив застiбки на ногах.

– Сеча i фекалii переробляються в стегнових пiдкладках, – сказав вiн i пiдвiвся. Помацав, чи щiльно костюм прилягае до шиi, пiдняв там сегментований клапан. – У вiдкритiй пустелi на обличчя надягають цей фiльтр, у нiздрi вставляють трубку й затички для щiльнiшого прилягання. Вдихаете через ротовий фiльтр, а видихаете – через носову трубку. У справному фрименському дистикостi ви втратите не бiльше, нiж ковток вологи на день – навiть якщо потрапите у Великий ерг[35 - Ерг – арабська назва пiщаних масивiв Пiвнiчноi Африки. Характеризуеться наявнiстю дюн, барханiв, летючих пiскiв i майже повною вiдсутнiстю рослинностi.].

– Ковток на день, – повторив Герцог.

Кайнс натиснув пальцем на пiдкладку на лобi й мовив:

– Вона може трiшки натирати. Якщо мулятиме, скажiть. Я припасую ii трохи щiльнiше.

– Дуже дякую, – сказав Герцог. Коли Кайнс вiдступив, Лето ворухнув плечима й збагнув, що костюм був припасований значно краще – щiльнiше i не муляв.

Кайнс повернувся до Пола.

– Тепер поглянемо на тебе, юначе.

«Гарний чоловiк, але вiн мае навчитися правильно до нас звертатися», – подумав Герцог.

Пол стояв нерухомо, доки Кайнс перевiряв костюм. Вiн почувався доволi дивно, одягаючи це брижасте гладке вбрання. Пiдсвiдомо вiн точно знав, що нiколи ранiше не вдягав дистикост. І все ж таки, коли вiн припасовував липучки пiд невмiлим керiвництвом Гурнi, кожен рух видавався природним, iнстинктивним. Коли Пол затягнув пасок на грудях, щоб отримати максимум помпування пiд час дихання, то знав, що робить i чому. Коли вiн щiльно затягнув застiбки на шиi та лобi, то знав, що робить це, аби уникнути пухирiв вiд тертя.

Кайнс випростався i зi здивованим виразом обличчя вiдступив назад.

– Ти вже одягав дистикост ранiше? – запитав вiн.

– Це вперше.

– Тодi хтось припасував його для тебе?

– Нi.

– Твоi пустельнi черевики на литках пiдiгнутi вниз. Хто пiдказав тобi зробити саме так?

– Менi… здалося, що це правильно.

– Так i е.

І Кайнс потер щоку, пригадуючи легенду: «Вiн знатиме шляхи вашi, неначе народився для них».

– Ми гаемо час, – сказав Герцог. Вiн махнув рукою ’топтеру, що чекав на них, i попрямував до нього, вiдповiдаючи кивком на вiтання охоронця. Вiн залiз усередину, пристебнув пасок безпеки, перевiрив важелi керування й навiгацiйнi прилади. Коли iншi також опинилися в ’топтерi, апарат заскрипiв.

Кайнс пристебнув свiй пасок i зосередився на м’якостi та зручностi лiтального апарата. Розкiшна сiро-зелена обшивка, блискучi прилади, фiльтроване вологе повiтря, яке потрапило в легенi, щойно дверi зачинилися й закрутилися вентилятори.

«Як м’яко!» – подумав вiн.

– Усе гаразд, сiр, – сказав Галлек.

Лето ввiмкнув подачу енергii на крила, вiдчув iхнi помахи – раз, другий. Апарат здiйнявся в повiтря на десять метрiв, стрiмкi крила напружилися, i вони полетiли у височiнь у м’якому шипiннi реактивних двигунiв.

– На пiвденний схiд, за Оборонну Стiну, – сказав Кайнс. – Я сказав вашому майстровi бархана зосередити обладнання там.

– Гаразд.

Герцог повернув на пiвденний схiд, i весь його повiтряний конвой зайняв оборонну позицiю.

– Дизайн та якiсть цих костюмiв свiдчать про високий рiвень технологiчного розвитку, – мовив Герцог.

– Одного дня я покажу вам фабрику на сiчi, – сказав Кайнс.

– Менi було б цiкаво, – вiдповiв Герцог, – я звернув увагу, що такi костюми також виготовляють у деяких гарнiзонних мiстах.

– Жалюгiднi пiдробки, – мовив на те Кайнс. – Кожен мешканець Дюни, який цiнуе власну шкуру, носить фрименський дистикост.

– І вiн скоротить утрати води до ковтка на день?

– Якщо його правильно одягнути, щiльно припасувати пiдкладку на лобi й добре затягнути застiбки, то найбiльше води ви втрачатимете лише через долонi, – пояснив Кайнс. – Якщо не потрiбно виконувати якусь дрiбну роботу, надягайте рукавицi вiд костюма. Фримени, правда, надають перевагу соку з листя креозотового куща. Вiн пригнiчуе потовидiлення.

Герцог кинув погляд униз i лiворуч на розтрiсканий ландшафт Оборонноi Стiни: розколини понiвечених скель, жовто-коричневi клаптi, посмугованi чорними лiнiями розлому порiд. Здавалося, неначе хтось скинув цей грунт iз космосу й лишив там, де вiн упав.

Вони перелетiли дрiбну западину, посерединi якоi вiд каньйону й на пiвдень простягалася чiтка лiнiя сiрого пiску. Пiщанi коси стiкали вниз – обриси пересушеноi дельти видiлялися на тлi темнiших скель.

Кайнс вiдхилився назад, розмiрковуючи про насичену водою плоть, яку вiн намацав пiд дистикостами. Вони носили щити на плащах, повiльнi паралiзатори з дротиками на поясах, екстренi передавачi розмiром з монетку на мотузках на шиях. Герцог iз сином мали також ножi у пiхвах, i пiхви тi видавалися добре зношеними. Цi люди вражали Кайнса дивовижним поеднанням м’якостi й вiйськовоi сили. У них була розважливiсть, зовсiм не властива Харконненам.

– Коли ви подаватимете Імператоровi звiт про змiну влади тут, чи повiдомите його, що ми дотримувалися правил? – запитав Лето. Вiн глянув на Кайнса, а тодi зосередився на маршрутi.

– Харконнени пiшли; ви прийшли, – вiдказав Кайнс.

– І чи все так, як мае бути? – запитав Лето.

Миттеве вагання проявилося в напруженнi м’язiв уздовж щелепи Кайнса.

– Як Планетолог i Суддя Змiни я прямо пiдпорядковуюся Імперii… мiлорде.

Герцог жорстоко осмiхнувся.

– Але ж ми обидва знаемо, як усе е насправдi.

– Нагадаю вам, що Його Величнiсть пiдтримуе мою роботу.

– Справдi? І в чому ж вона полягае?

Запала коротка тиша, i Пол подумав: «Вiн надто сильно тисне на цього Кайнса». Пол зиркнув на Галлека, але воiн-менестрель вiдсторонено розглядав пустельний краевид.

Кайнс холодно вiдповiв:

– Звiсно ж, ви маете на увазi моi обов’язки планетолога.

– Саме так.

– Переважно бiологiя i ботанiка суходолу… трохи геологii – обертове свердлiння та дослiдження грунту. Неможливо вичерпати потенцiал усiеi планети.

– Прянощi ви також дослiджуете?

Кайнс повернувся, i Пол зауважив рiзку лiнiю його щiк.

– Дивне запитання, мiлорде.

– Майте на увазi, Кайнсе, що це мiй новий феод. Моi методи вiдрiзняються вiд харконненiвських. Мене не переймають вашi дослiдження прянощiв, доки ви дiлитиметеся зi мною своiми вiдкриттями, – Герцог зиркнув на планетолога. – Харконнени не заохочували дослiдження прянощiв, так?

Кайнс вiдповiв мовчазним поглядом.

– Ви можете говорите вiдкрито, – сказав Герцог. – Без страху за власну шкуру.

– Імператорський двiр i справдi дуже далеко, – пробурмотiв Кайнс. А сам подумав: «На що цей налитий водою чужинець сподiваеться? Вiн уважае мене настiльки тупим, щоб я став на його бiк?»

Герцог гигикнув, не вiдриваючи погляду вiд напрямку руху.

– Чую у вашому голосi фальшивi нотки, сiр. Ми заявилися сюди з натовпом вимуштруваних убивць, так? І хочемо, щоб ви миттево зрозумiли, що ми вiдрiзняемося вiд Харконненiв?

– Я бачив вашу пропаганду, яка заполонила сiчi та селища, – вiдказав Кайнс. – «Любiть доброго Герцога!» Ваш корпус…

– Годi! – гарикнув Галлек. Вiдiрвавшись вiд вiкна, вiн нахилився вперед.

Пол поклав руку Галлековi на плече.

– Гурнi! – вiдказав Герцог й озирнувся. – Цей чоловiк надто довго жив iз Харконненами.

Галлек вiдкинувся назад.

– Ай-я!

– Ваш Хават – людина делiкатна, – сказав Кайнс. – Але його мета доволi чiтка.

– Отже, ви вiдкриете для нас цi бази? – запитав Герцог.

Кайнс рiзко вiдповiв:

– Це власнiсть Його Величностi.

– Їх не використовують?

– Їх можна використати.

– Його Величнiсть теж так уважае?

Кайнс кинув на Герцога важкий погляд.

– Арракiс мiг би стати Едемом, якби його володарi вiдiрвалися вiд видобутку прянощiв.

«Вiн не вiдповiв на мое запитання», – подумав Герцог. А сам сказав:

– Як же планета може стати Едемом без грошей?

– Що таке грошi, – запитав Кайнс, – якщо на них не можна придбати найнеобхiднiше?

«Он як!» – подумав Герцог, а тодi додав:

– Ми обговоримо це iншим разом. А зараз, по-моему, ми наближаемося до краю Оборонноi Стiни. Менi притримуватися цього самого курсу?

– Так, саме його, – пробурмотiв Кайнс.

Пол глянув у вiкно. Пiд ними гiрська мiсцевiсть почала переходити в плоскогiр’я, що спускалося до пустельноi кам’янистоi рiвнини та гострих виступiв шельфу. За ним до небокраю бiгли серпики дюн, а вдалинi бовванiла брудна пляма чогось темного й не пiщаного. Можливо, оголенi породи. У спотвореному спекою повiтрi Пол не мiг бути абсолютно впевненим нi в чому.

– Чи е тут якiсь рослини? – запитав Пол.

– Є деякi, – вiдповiв Кайнс. – Бiом[36 - Бiом – велике регiональне угруповання рослинних i тваринних спiльнот, адаптованих до певного довкiлля.] у цих широтах складаеться з того, що ми називаемо дрiбними водокрадами – вони навчилися робити наскоки одне на одного, щоб забирати вологу, збирають навiть слiди вiд роси. Певнi частини пустелi аж рояться життям. Усе навчилося виживати у важких умовах. Якщо ви опинитеся внизу, чинiть так само або помрете.

– Тобто красти воду одне в одного? – запитав Пол. Ідея обурила його, й голос видав цi почуття.

– Саме так, – вiдказав Кайнс. – Але я мав на увазi не зовсiм це. Розумiеш, мiй клiмат вимагае особливого ставлення до води. Ти завжди думаеш про воду. І не марнуеш нiчого, що мiстить вологу.

І Герцог подумав: «… мiй клiмат!»

– Вiзьмiть на два градуси пiвденнiше, мiлорде, – мовив Кайнс. – Із заходу насуваеться буря.

Герцог кивнув. Вiн побачив там нуртування бронзового пiску. Лето повiв ’топтер по дузi, краем ока помiтивши молочно-помаранчевi вiдблиски пилу на крилах ескорту, який повернув слiдом за ним.

– Так ми зможемо обiйти шторм по краю, – пояснив Кайнс.

– Цей пiсок, певно, небезпечний, якщо опинитися в епiцентрi бурi, – зауважив Пол. – А вiн i справдi розрiзае наймiцнiшi метали?

– На цiй висотi проблема не пiсок, а пил, – сказав Кайнс. – Небезпека полягае в поганiй видимостi, турбулентностi й забитих вентиляторах.

– Ми побачимо сьогоднi видобування прянощiв? – запитав Пол.

– Цiлком iмовiрно.

Пол вiдкинувся в крiслi. Вiн ставив запитання i проявляв надуважнiсть, щоб, як це називала його матiр, «каталогiзувати» людину. Тепер вiн уже мав образ Кайнса: тон голосу, кожну рису обличчя i жести. Неприродно зiгнутий лiвий рукав чоловiкового плаща свiдчив про нiж у наручних пiхвах. Пояс дивно випинався. Казали, що люди пустелi пiдперезуються чересом, де зберiгають дрiбнi предмети. Певно, випнутiсть спричинена саме таким чересом – точно не прихованим щитом. На шиi плащ Кайнса застiбався мiдною шпилькою з викарбуваним на нiй зайцем. Інша маленька шпилька з чимось схожим на зайця звисала з вiдкинутого на плечi каптура.

Галлек крутнувся на сидiннi бiля Пола, простягнув руку до заднього вiддiлення i витягнув свiй балiсет. Коли Галлек налаштовував iнструмент, Кайнс озирнувся на Галлека, а тодi знову зосередився на iхньому курсi.

– Що б ви хотiли послухати, юний пане? – запитав Галлек.

– Обирай сам, Гурнi, – вiдказав Пол.

Галлек нахилив вухо до резонатора, торкнув струну i м’яко заспiвав:

		Предки нашi iли манну у пустелi
		у краях палючих, де гудуть вiтри.
		Боже, дай покинуть землi цi пекельнi!
		Порятуй нас… о-о-о-о, порятуй нас
		Із земель сухих, пекельних.

Кайнс поглянув на Герцога i мовив:

– А ви не багато охоронцiв берете iз собою в подорож, мiлорде. Вони всi так рiзнобiчно обдарованi?

– Гурнi? – гигикнув Герцог. – Гурнi такий один. Я люблю тримати його поруч за гострий зiр. Мало що уникае його погляду.

Планетолог насупився.

Не втрачаючи ритму наспiву, Галлек додав:

		Я ж бо е сова пустельна, о!
		Айя! як сова пустель-на-я.

Герцог дiстав мiкрофон iз-пiд панелi приладiв i, ввiмкнувши його, мовив:

– Головний – ескорту Джемма. Об’ект у повiтрi точно злiва, сектор Б.

– Це просто птах, – сказав Кайнс i додав: – У вас гострий зiр.

Динамiк затрiщав, а тодi пролунала вiдповiдь:

– Ескорт Джемма. Об’ект перевiрено з максимальним збiльшенням. Це великий птах.

Пол глянув у вказаному напрямку й побачив далеку пляму – рухому крапку, – а тодi збагнув, яким же напруженим мав би бути батько. Усi його чуття на сторожi.

– Я не знав, що так далеко в пустелi можуть бути настiльки великi птахи, – вiдказав Герцог.

– Найiмовiрнiше, це орел, – сказав Кайнс. – Багато iстот пристосувалися до цих мiсць.

Орнiтоптер пролетiв над голою скелястою рiвниною. Пол дивився вниз iз висоти двох тисяч метрiв i бачив зморшкувату тiнь iхнього орнiтоптера та ескорт. Земля пiд ними здавалася пласкою, але зморшки на тiнi стверджували протилежне.

– Чи вдавалося комусь вийти з пустелi? – запитав Герцог.

Пiсня Галлека стихла. Вiн нахилився вперед, щоб почути вiдповiдь.

– Не з глибокоi пустелi, – мовив Кайнс. – З другоi зони люди кiлька разiв виходили. Вони вижили, бо рухалися скелястими дiлянками, де рiдко мешкають хробаки.

Тембр Кайнсового голосу заволодiв Половою увагою. Юнак вiдчув, як його увага загострюеться завдяки тривалим тренуванням.

– Ох, хробаки, – мовив Герцог. – Я маю подивитися колись на одного з них.

– Можливо, ви його побачите сьогоднi, – вiдказав Кайнс. – Там, де е прянощi, будуть хробаки.

– Завжди? – запитав Галлек.

– Завжди.

– Чи е зв’язок мiж хробаками й прянощами? – запитав Герцог.

Кайнс повернувся, i Пол бачив, як стиснулися губи чоловiка, доки вiн говорив:

– Вони захищають багатi прянощами пiски. Кожен хробак мае свою територiю. А щодо прянощiв… хто знае? Тi хробаки, яких ми дослiджували, наштовхують на думку про заплутанi хiмiчнi взаемозв’язки мiж ними. У протоках залоз ми знаходимо слiди соляноi кислоти, в iнших частинах – ще складнiшi кислотнi утворення. Я дам вам свою монографiю про це.

– А щити не захищають? – спитав Герцог.

– Щити! – Кайнс саркастично посмiхнувся. – Увiмкнiть щит у багатiй хробаками зонi – й вашу долю вирiшено. Хробаки не зважатимуть на межi територiй, вони здалеку приповзуть напасти на щит. Жодна людина зi щитом не пережила такого нападу.

– Як же тодi iх ловлять?

– Високовольтний електричний удар по кожному кiльчастому сегменту – единий вiдомий спосiб убити черв’яка й зберегти його цiлим, – сказав Кайнс. – Їх можна оглушити й розтрощити вибухiвкою, але кожен кiльчастий сегмент мае власне життя. Крiм атомноi бомби, не знаю жодноi достатньо потужноi вибухiвки, здатноi повнiстю знищити хробака. Вони неймовiрно мiцнi.

– Чому ж нiхто не спробував повнiстю знищити iх? – запитав Пол.

– Надто дорого, – вiдказав Кайнс. – Надто велику територiю потрiбно зачистити.

Пол вiдхилився назад у куток, його правдочуття i знання вiдтiнкiв голосу пiдказували, що Кайнс брехав чи принаймнi казав напiвправду. Юнак подумав: «Якщо мiж прянощами i хробаками е зв’язок, то вбивство хробакiв приведе до знищення прянощiв».

– Скоро нiкому не доведеться шукати вихiд iз пустелi, – сказав Герцог. – Клацнiть на цi маленькi передавачi на шиi – i рятувальники вже в дорозi. Найближчим часом усi нашi робiтники носитимуть такi. Ми запроваджуемо особливу рятувальну службу.

– Це гiдно хвали, – вiдказав Кайнс.

– Але ваш тон свiдчить, що ви не згоднi, – зауважив Герцог.

– Не згоден? Звiсно, згоден, але користi вiд цього буде небагато. Статична електрика пилових бур глушить багато сигналiв. А якщо на вас полюе хробак, то часу обмаль. Зазвичай у вас не бiльше нiж п’ятнадцять – двадцять хвилин.

– Що б ви порадили? – запитав Герцог.

– Ви просите в мене поради?

– Так. Як у планетолога.

– І ви прислухаетеся до неi?

– Якщо вважатиму ii доречною.

– Чудово, мiлорде. Нiколи не подорожуйте на самотi.

Герцог вiдволiкся вiд навiгацiйноi панелi.

– Це все?

– Це все. Нiколи не подорожуйте на самотi.

– А що, як вас вiдкинуло штормом i необхiдно здiйснити посадку? – запитав Галлек. – Чи можна зробити хоча б щось?

– «Хоча б щось» може мiстити в собi багато чого, – вiдказав Кайнс.

– А що б зробили ви? – запитав Пол.

Кайнс озирнувся на юнака та, змiрявши його важким поглядом, повернувся до Герцога.

– Я б не забував захищати цiлiснiсть мого дистикоста. Якби я опинився поза зоною хробакiв або на скелях, то тримався б бiля корабля. А якби ж потрапив у вiдкритi пiски, то тiкав би вiд нього якомога швидше. На тисячу метрiв – цього мало б бути достатньо. А тодi сховався б пiд плащем. Хробак з’iсть корабель, але може не помiтити мене.

– А що тодi? – запитав Галлек.

Кайнс стенув плечима.

– Чекав би, доки хробак зникне.

– Це все? – запитав Пол.

– Коли хробак зникне, можна буде спробувати вийти, – мовив Кайнс. – Ступати потрiбно м’яко, уникаючи барабанних пiскiв i припливних пилових басейнiв, – у напрямку найближчих скель. Там багато таких мiсцин. Можна спробувати дiйти.

– Барабаннi пiски?

– Дiлянки ущiльненого пiску, – пояснив Кайнс. – Ступиш на них навiть найобережнiший крок – i вони загримлять. Хробаки завжди приходять на цей звук.

– А припливнi пиловi басейни? – уточнив Герцог.

– Деякi провалля в пустелi багато столiть поспiль виповнювалися пилом. Серед них е такi розлогi, що мають навiть течii та припливи. Вони проковтнуть нетямущого, який ступить у них.

Галлек вiдкинувся назад i знову забренькав на балiсетi. Тепер вiн заспiвав:

		Полюють звiрi дикi у пiщанистих землях
		на тих, що забажали вiдлюддям цим пройти.
		Ох-ох, не спокушай богiв пустелi,
		як епiтафiю свою не прагнеш чути ти.
		Чигають небезпеки…

Вiн обiрвав пiсню й нахилився вперед.

– Попереду пилова хмара, сiр.

– Бачу, Гурнi.

– Саме ii ми й шукаемо, – вiдказав Кайнс.

Пол витягнувся на крiслi, щоб добре бачити, що там попереду, й помiтив жовту кущасту хмару над поверхнею пустелi на вiдстанi тридцяти кiлометрiв.

– Це один iз ваших промислових краулерiв, – пояснив Кайнс. – Вiн тут, а це означае, що ведеться видобуток прянощiв. Хмара – це здiйнятий угору пiсок, що викидаеться, коли за допомогою центрифуги з нього забирають прянощi. Інших таких хмар не бувае.

– А над ними лiтальний апарат, – зауважив Герцог.

– Бачу двох… трьох… чотирьох спостерiгачiв, – мовив Кайнс. – Вони видивляються знак хробака.

– Знак хробака? – поцiкавився Герцог.

– Пiщана хвиля, що рухаеться до краулера. Ще вони мають сейсмiчнi зонди на поверхнi. Часом хробаки рухаються надто глибоко, тому хвилi не видно, – Кайнс обвiв поглядом небосхил. – Мав би ще бути авiатранспортувальник, та я його не бачу.

– А хробак завжди приходить, так? – запитав Галлек.

– Завжди.

Пол нахилився вперед i торкнув Кайнса за плече.

– Яку територiю охоплюе кожен хробак?

Кайнс насупився. Ця дитина i далi ставить дорослi запитання.

– Усе залежить вiд розмiрiв хробака.

– Якi можливi варiанти? – запитав Герцог.

– Великi можуть контролювати триста-чотириста квадратних кiлометрiв. Маленькi…

Вiн замовк, коли Герцог ураз натиснув на реактивнi гальма. Корабель пiдскочив, i його хвостовi гондоли щось прошепотiли тишi. Короткi прямокутнi крила видовжилися, вигнувшись у повiтрi. Плавно здiймаючи крила, апарат повнiстю перетворився на ’топтер. Герцог нахилив його та зменшив махи крилами, вказуючи лiвою рукою на схiд вiд промислового краулера.

– Це знак хробака?

Кайнс нахилився до Герцога, щоб розгледiти далину.

Пол i Галлек, притиснувшись один до одного, дивилися в тому самому напрямку, i Пол помiтив, що iхнiй ескорт, захоплений зненацька маневром Герцога, вирвався вперед, але тепер розвертався. Краулер досi перебував за три кiлометри попереду.

Там, де вказав Герцог, тiнистi пiвмiсяцi дюн бiгли до небокраю, а мiж ними плинув у далечiнь хвилеподiбний рух, вiд якого брижами вкривався пiсок. Так, подумалося Половi, велика риба збурюе воду, рухаючись близько до поверхнi.

– Хробак, – пiдтвердив Кайнс, – ще й великий. – Вiн вiдкинувся назад, схопив мiкрофон iз панелi керування й налаштував нову частоту. Зиркнувши на координатну сiтку на роликах над головою, вiн сказав у мiкрофон: – Викликаю краулер Дельта на Аякс Дев’ять. Знак хробака. Краулер Дельта на Аякс Дев’ять. Знак хробака. Прошу пiдтвердити.

З панельного динамiка пролунав статичний трiск, а тодi голос:

– Хто викликае Дельта на Аякс Дев’ять? Прийом.

– Вони видаються доволi спокiйними, – зауважив Галлек.

Кайнс сказав у мiкрофон:

– Незареестрований полiт – за три кiлометри на пiвнiчний схiд вiд вас. Знак хробака iде навперейми до вас, за приблизними оцiнками, до контакту двадцять п’ять хвилин.

З динамiка пролунав iнший голос:

– Це Повiтряний Контроль. Спостереження пiдтверджено. Будьте на зв’язку для розрахунку часу зближення. – Коротка пауза, а тодi: – До зiткнення неповнi двадцять шiсть хвилин. Ви дуже точно все оцiнили. Хто на незареестрованому кораблi? Прийом.

Галлек вiд’еднав свiй пасок безпеки й опинився мiж Кайнсом i Герцогом.

– Це звичайна робоча частота, Кайнсе?

– Так. А що?

– Хто нас чуе?

– Лише кiлька робiтничих команд у цiй зонi. Трансляцiю нiхто не перехопить.

Динамiк знову затрiщав, а тодi:

– Це Дельта на Аякс Дев’ять. Хто отримуе премiю за спостережливiсть? Прийом.

Галлек зиркнув на Герцога.

Кайнс пояснив:

– Тому, хто першим помiтить знак хробака, передбачена премiя у виглядi прянощiв. Вони хочуть знати…

– То скажiть iм, хто першим помiтив того хробака, – вiдказав Галлек.

Герцог кивнув.

Кайнс завагався, а тодi взяв мiкрофон:

– Премiя за спостережливiсть Герцоговi Лето Атрiду. Герцоговi Лето Атрiду. Прийом.

З динамiка пролунав плаский, спотворений статичними перешкодами голос:

– Зрозумiли, дякуемо.

– Тепер скажiть iм, нехай роздiлять премiю мiж собою, – наказав Галлек. – Скажiть, що це воля Герцога.

Кайнс глибоко вдихнув, а тодi мовив:

– Герцог бажае, щоб ви роздiлили премiю мiж членами команди. Чуете? Прийом.

– Зрозумiли й дякуемо, – пролунало з динамiка.

Герцог мовив:

– Забув зазначити, у Гурнi ще е хист до зв’язкiв iз громадськiстю.

Кайнс насуплено й здивовано озирнувся до Галлека.

– Так люди дiзнаються, що Герцог дбае про iхню безпеку, – пояснив Галлек. – Чутки поширяться. А оскiльки це була робоча частота, то навряд чи харконненiвськi агенти щось могли почути, – вiн кинув погляд на повiтряне прикриття. – Та й ми доволi сильнi. Варто було ризикнути.

Герцог спрямував лiтальний апарат до пiщаноi хмари, що здiймалася над краулером.

– І що буде тепер?

– Десь неподалiк е транспортувальник, – сказав Кайнс. – Вiн прилетить i забере краулер.

– А що як транспортувальник зламався? – запитав Галлек.

– Частину обладнання буде втрачено, – сказав Кайнс. – Пiдлетiть ближче до краулера, мiлорде. Гадаю, вам буде цiкаво.

Герцог насупився i зосередився на важелях керування, коли лiтак опинився в турбулентному струменi повiтря над гарвестером.

Пол кинув погляд униз i побачив, що пiсок досi вилiтав iз металопластикового монстра пiд ними. Машина скидалася на великого бронзово-блакитного жука, який розкинув навколо лапи на гусеницях. Юнак побачив велетенську перевернуту лiйку, занурену в темний пiсок.

– Судячи з кольору, це багата на прянощi жила, – зауважив Кайнс. – Вони працюватимуть до останньоi хвилини.

Герцог пiддав бiльше сили крилам, напружив iх для крутiшого спуску й плавним розворотом спустився нижче до краулера.

Пол оглянув жовту хмарку, що вилiтала з вентиляцiйних труб краулера, зиркнув на обшир пустель, крiзь який хробак iшов на зближення.

– А ми не почуемо, як вони викликають транспортувальник? – запитав Галлек.

– Зазвичай вони з ним спiлкуються на iншiй частотi, – вiдповiв Кайнс.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24915613&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


«Make it New!» («Зробiть це новим!») – творче гасло Езри Паунда, що стало програмною максимою для всього захiдного модернiзму. (Тут i далi прим. пер.)




2


Найiмовiрнiше, термiн мае латинське походження: «bene» – добре, а «gesserit» – gero, gerere – «керувати» або «нести».




3


Імовiрно, походить вiд арабського кореня «ракс» – «танцювати».




4


За однiею з версiй, Герберт запозичив назву «Каладан» вiд острова Каледан iз казки братiв Грiмм «Принц Омар i принцеса Шахерезада». Браян Герберт у книзi «Мрiйник Дюни» пише таке: «Планету Каладан названо на честь Калiдона, давньогрецького мiста, де вполювали Калiдонського вепра».




5


Френк Герберт тлумачив цей вислiв як «той, хто скорочуе шлях».




6


«Джаббар» може бути варiацiею слова, що арабською означае «могутнiй», «надiлений владою».




7


Ідеться не про мусульманську наложницю, тобто рабиню в гаремi, а про конкубiну, жiнку, яка живе з чоловiком у вiдкритому, неприхованому та зазвичай тривалому сексуальному зв’язку.




8


Мiсцевiсть у Єменi




9


Сам Френк Герберт стверджував, що слово «Ландсраад» – давньоскандинавське, означае «збори землевласникiв», тобто iсторично перше засiдання законодавчого органу. Ландсраад – це помiсне дворянство.




10


Імена Превелебних Матерiв Бене Гессерит у перших книгах циклу «Дюна» Френк Герберт формував за таким зразком: латинське чоловiче iм’я + жiноче iм’я + екзотичне iм’я.




11


Словосполучення арабського походження, буквально означае «кожен, усе». Значення у свiтi «Дюни» див. у словнику Френка Герберта («Термiнологiя Імперii») наприкiнцi книжки.




12


Жадеiт – мiнерал зеленого кольору, схожий на нефрит.




13


Слово турецького походження, яке означае «заклятий ворог». Значення у свiтi «Дюни» див. у словнику Френка Герберта («Термiнологiя Імперii») наприкiнцi книжки.




14


Назва походить вiд латинського слова «veritas» – «iстина».




15


Г’едi Прайм (Прима Г’едi або Альфа Козерога) – третя за яскравiстю зiрка в сузiр’i Козерога.




16


Натяк на фiнiкiйське мiсто-державу Карфаген, яке воювало iз Римською Імперiею протягом трьох Пунiчних воен.




17


Арабський корiнь А-С-Л означае «основа». Значення у свiтi «Дюни» див. у словнику Френка Герберта («Термiнологiя Імперii») наприкiнцi книжки.




18


В арабськiй мовi слово «халя» вживають на позначення пустельних регiонiв, порожнечi, пробiлiв.




19


Слово «галах» походить вiд грецького ???????? i буквально означае «молочний» – як галактика Чумацький Шлях (за iншою версiею – Молочний Шлях).




20


Формулювання з документiв для заповiту.




21


До бою! (фр.)




22


Вид захисного удару, вiд фр. «переплiтати».




23


Калiма – декларацiя вiри в iсламi.




24


Парафраза на 21-шу суру Корану, вiдому як Аль-Анбiя (вiрш 30).




25


Цитата зi «Сповiдi» Блаженного Августина (Аврелiя).




26


Крис (або керис) – нацiональний яванський кинджал iз характерною асиметричною формою клинка. Поширений по всiй Індонезii, у Фiлiппiнах та Малайзii.




27


Шай-Хулуд арабською мовою – це два слова: «шай» – рiч, «хулуд» – вiчнiсть.




28


Херем – найвищий ступiнь засудження в еврейськiй общинi. У Торi означае предмети, якими не можна користуватися, та людей, до яких не можна торкатися.




29


Гравiтацiйна стала – фундаментальна фiзична стала, що з’являеться в Ньютоновому законi всесвiтнього тяжiння й Ейнштейновiй загальнiй теорii вiдносностi.




30


Повторення Закону 33:19. (Тут i далi цитати з Бiблii за перекладом І. Огiенка.)




31


Вихiд 2:22.




32


За Книгою Псалмiв 67:7.




33


Магдi – в iсламськiй традицii це останнiй наступник пророка Магомета, своерiдний «месiя», що з’явиться перед кiнцем свiту. Спершу Магдi ототожнювався з пророком Ісою (Ісусом), але згодом перетворився на самостiйний образ «оновника вiри». Браян Герберт писав: «Тато вивчав i використав у романi деталi бiографii „Магдi“ (Мохамед Ахмед), який дiяв у Єгипетському Суданi i стверджував, що вiн месiя. Магдi пiдняв повстання й повiв арабськi сили проти колонiальних вiйськ Британськоi iмперii».




34


Лiсан аль-Гайб – термiн арабського походження. «Лiсан» перекладають як «мова» або «мовець», а «Гайб» – «невiдомий», «те, що не розкрито» або «те, що трапиться в майбутньому, але невiдоме для нас».




35


Ерг – арабська назва пiщаних масивiв Пiвнiчноi Африки. Характеризуеться наявнiстю дюн, барханiв, летючих пiскiв i майже повною вiдсутнiстю рослинностi.




36


Бiом – велике регiональне угруповання рослинних i тваринних спiльнот, адаптованих до певного довкiлля.