Клеопатра. Життя Стейсi Шифф Постать Клеопатри огорнута мiфами. Вона увiйшла в iсторiю розпусною звабницею, супутницею двох видатних римлян – Юлiя Цезаря i Марка Антонiя. Але iсторiю цiеi египтянки писали чоловiки. Що про неi може сказати жiнка? Стейсi Шифф спробувала по-новому поглянути на життя египетськоi царицi, показати ii окремо вiд чоловiкiв i визначити, чи помилялись iсторики минулого. Це грунтовне й цiкаве дослiдження життя Клеопатри, у якому авторка вiдокремлюе правду вiд вигадки, а упередження вiд реальностi. І перед читачем постае освiчена, неймовiрно багата, блискуча жiнка, владна правителька великого Єгипетського царства. Стейсi Шифф Клеопатра. Життя Copyright © 2010 by Stacy Schiff © Є. Бондаренко, переклад з англ., 2021 © «Фабула», макет, 2021 © Видавництво «Ранок», 2021 * * * I. Ця египтянка Найцiннiша людська риса – це розважливiсть у тому, чому варто або не варто вiрити.     Еврiпiд КЛЕОПАТРА, ОДНА З НАЙСЛАВЕТНІШИХ ЖІНОК, якi коли-небудь жили на свiтi, правила Єгиптом протягом двадцяти семи рокiв. Вона була втратила царство, повернула його, майже втратила знову, розширила кордони своеi iмперii, нарештi втратила все. Богиня в дитинствi, цариця у вiсiмнадцять рокiв, легендарна особистiсть одразу ж пiсля смертi, вона навiть за часiв свого життя була об’ектом здивування та поклонiння, плiток та легенд. На вершинi своеi могутностi вона владарювала майже над усiм схiдним узбережжям Середземного моря – i це було останне велике Єгипетське царство, найвеличнiше, нiж за будь-якого iншого египетського правителя. Якоiсь швидкоплинноi митi Клеопатра тримала у своiх руках долю всього Захiдного свiту. Вона мала дитину вiд жонатого чоловiка, ще трьох – вiд iншого чоловiка. Вона померла у вiцi тридцяти дев’яти рокiв, за поколiння до народження Христа. Життева катастрофа мiцно зцементовуе репутацiю, а кiнець Клеопатри був раптовий i сенсацiйний. Вiдтодi вона надiйно закрiпилась у нашiй уявi. Багато хто говорив вiд ii iменi, включно з видатними драматургами та поетами, уже двi тисячi рокiв ми вкладаемо слова в ii вуста. За свое посмертне життя, чи не найбiльш насичене за всю iсторiю людства, Клеопатрi судилося стати астероiдом, вiдеогрою, поширеним клiше, сигаретою, гральним автоматом, стриптиз-клубом, синонiмом Елiзабет Тейлор. Шекспiр також доклав руку до цього безкiнечного рiзноманiття Клеопатр. Якби ж то вiн тiльки знав, що з цього вийде! Та якщо Клеопатрине iм’я закарбувалося на вiки, сам ii образ лишаеться доволi розпливчастим. Нехай Клеопатра – одна з найбiльш упiзнаваних фiгур в iсторii, але ми майже не уявляемо, який вигляд вона мала насправдi. Їi автентичним портретом може вважатися хiба що зображення на монетах, викарбуваних за ii життя й, найпевнiше, нею ж i затверджених. У пам’ятi нашiй Клеопатра залишилась iз зовсiм неправильних причин. Здатна, далекоглядна правителька, вона знала, як збудувати флот, придушити повстання, контролювати грошовий обiг, пом’якшити наслiдки голоду. Один видатний римський военачальник засвiдчував також i неабиякi ii здiбностi у вiйськовiй справi. Навiть у часи, коли жiнка-цариця не була рiдкiстю, Клеопатра видiлялася серед iнших – едина жiнка-самодержиця античностi, що немало вiдзначилась у полiтичному життi Захiдного свiту. Вона була незрiвнянно багатшою за будь-кого в Середземномор’i. Вона також мала куди бiльшу повагу та престиж, нiж будь-яка iнша жiнка свого часу, про що принагiдно було нагадано одному дратiвливому царьковi-суперниковi, коли пiд час перебування Клеопатри при його дворi той забажав, щоб ii забили (враховуючи ii статус, це було просто неможливо зробити). У Клеопатриному роду теж не бракувало вбивць, i вона вiддано трималася сiмейноi традицii, але, як для свого часу та мiсця, поводилася навдивовижу чемно. Та все ж для прийдешнiх поколiнь вона залишилася розбещеною звабницею – i це не останнiй раз, коли образ жiнки непересiчноi i владноi iз часом перетворюеться на безсоромно-спокусливий. Як i кожне життя, що прислужилося поезii, життя Клеопатри було сповнене негараздiв та розчарувань. Вона виросла серед небувалоi розкошi, щоб успадкувати царство, що занепадало. Впродовж десяти поколiнь ii предки титулували себе фараонами, хоча насправдi Птолемеi були греками з Македонii, тож Клеопатра така ж египтянка, як i Елiзабет Тейлор. Коли Клеопатрi було вiсiмнадцять, а ii братовi десять, iм дiсталася краiна з непевним майбутнiм, та ще й обтяжена непростим минулим. Тринадцять сторiч вiддiляють Клеопатру вiд Нефертiтi. Пiрамiди – до яких Клеопатра майже напевно приводила Юлiя Цезаря – уже були вкритi графiтi, полишеними рукою чужоземцiв. Сфiнкс зазнав значноi перебудови десь за тисячу рокiв до того. Слава колись визначноi iмперii Птолемеiв встигла дещо потьмянiти. Сама ж Клеопатра дiйшла до лiт у свiтi, над яким нависла тiнь Рима, котрий за часи ii дитинства поширив свое панування до кордонiв Єгипту. Коли Клеопатрi було одинадцять, Цезар нагадував своiм командирам, що хто не воюе, хто не здобувае багатств i влади, той не римлянин. Дещо iнакше про це висловився один схiдний правитель, якому теж довелося зiйтися з Римом на полi бою, i цi слова нiби вирок прозвучали i для самоi Клеопатри: римляни мають вдачу вовкiв. Вони ненавидять великих царiв. Усе, що в них е, отримано здирництвом з поневолених народiв. Римляни простягали руку до всього й ладнi були «все зруйнувати або загинути у спробi». Що це означае для останньоi заможноi краiни в римськiй сферi впливу, неважко було здогадатися. Та поки що Єгипет, демонструючи неабияку спритнiсть i вмiння лавiрувати на переговорах, здебiльшого зберiгав автономiю. Втiм, i Єгиптовi теж не судилося залишитися осторонь хитросплетiнь римськоi полiтики. За нечуванi для того часу грошi Клеопатрин батько забезпечив собi офiцiйний статус «друга i союзника римського народу». Його доньцi довелося дiзнатися, що замало бути другом цьому народовi та його Сенатовi, конче потрiбною була дружба iз римлянином, що наразi був наймогутнiшим серед них. А за пiзньоi республiки, що дедалi бiльше скочувалась у темiнь громадянськоi вiйни, це було завданням дуже непростим. За життя Клеопатри конфлiкти спалахували знову i знову, зводячи римських военачальникiв у кривавому зiткненнi, по сутi, своiх нестримних особистих амбiцiй,– i це непримиренне протистояння, цiлком несподiвано, двiчi знаходило вирiшення на египетськiй землi. Вiд кожного подiбного пароксизму громадянськоi вiйни здригався й увесь середземноморський свiт, змушений поспiхом коригувати i сторону, якiй виявляти вiдданiсть, i напрямок, куди вiдправляти данину. Батько Клеопатри поставив на Помпея Великого, видатного римського полководця, i на його, здавалося, незгасиму щасливу зiрку. Помпея було обрано за сiмейного покровителя. Також Помпей вступив у громадянську вiйну проти Юлiя Цезаря саме тодi, коли на iншому боцi Середземномор’я Клеопатра сходила на трон. Улiтку 48 року до Р. Х. Цезар завдав Помпеевi нищiвноi поразки в Центральнiй Грецii, Помпей утiк до Єгипту, щоб знайти свою смерть на египетському узбережжi, йому завдали смертельного удару кинджалом i вiдтяли голову. Клеопатрi тодi йшов двадцять другий рiк. Вона не мала iншого вибору, як запобiгати ласки в нового володаря римського свiту. Втiм, вона робила це зовсiм не так, як бiльшiсть пiдлеглих царiв, iмена котрих, що й не дивно, загубилися в iсторii. Наступними роками Клеопатра вiдчайдушно намагалася обернути невблаганну римську хвилю собi на користь, змiнюючи, пiсля Цезаревого вбивства, одних покровителiв на iнших, щоб остаточно зiйтись iз його протеже Марком Антонiем. З iсторичноi перспективи доба Клеопатри видаеться тимчасовою передишкою для Єгипетського царства. Що ж до ii власноi iсторii, то вона, по сутi, скiнчилася, ще й не розпочавшись,– хоч, звiсно, зовсiм не так, як хотiлося б египетськiй правительцi. По смертi своеi царицi Єгипет став римською провiнцiею i незалежнiсть повернув собi аж у двадцятому столiттi. Чи можна щось добре сказати про жiнку, яка спала з двома наймогутнiшими чоловiками свого часу? Можливо, але не тодi, коли голос епохи належав Римовi. Клеопатра стояла на одному з найбiльш небезпечних перехресть в iсторii – жiнка i влада. Розумнi жiнки небезпечнi, як застерiгав ще Еврiпiд столiттями ранiше. А римському iсториковi нiчого не заважало виставити юдейську царицю простою марiонеткою, аби – всього за шiсть сторiнок – звинуватити ii в нестримнiй, просто-таки непристойнiй жадобi владарювати. Але й куди бiльш невинний тип жiночого впливу не лишався непомiченим. У шлюбному договорi першого столiття до Р. Х. наречена присягалася бути вiрною та люблячою, щоб потому поклястися не додавати чоловiковi до iжi чи напоiв рiзних любовних зел. Нам невiдомо, кохала Клеопатра Антонiя чи Цезаря, але знаемо напевно, що вона крутила ними як хотiла. В очах римлян це мало такий вигляд, нiби вона «уярмила» iх обох. Хоча вiд самого початку це була гра «хто кого»: чари жiночоi владностi проти чоловiчого обману. Коли дружину першого римського iмператора Августа спитали, як iй вдалося отримати такий вплив на свого чоловiка, та нiбито вiдповiла, що завдяки «беззастережнiй цнотi, охоче виконуючи все, що тiшить його, не втручаючись у жоднi його справи, зокрема роблячи вигляд, що нiчого не чуе й не знае про його пасiй, до яких вiн виявляе прихильнiсть». Немае причин приймати цю формулу за чисту монету. До того ж i Клеопатра була вилiплена iз зовсiм iншого тiста. Вона запросто могла, розважаючись зi своiм коханцем риболовлею пiд млосним александрiйським сонцем, покепкувати з того, хто був наймогутнiшим римським военачальником. Для римлянина аморальнiсть i беззаконня були прикметними рисами грека. Тож Клеопатра була двiчi пiдозрюваною: як уродженка культури, знаноi своею «природною здiбнiстю обманювати», i через свое александрiйське мiсцезнаходження. Римлянин не мiг вiддiлити екзотичне вiд еротичного, а Клеопатра була втiленням чаклунського, алхiмiчного Сходу, свого сласного, нещирого краю, такого ж незбагненного й дивовижного, як i iхня чудо-рiка. Здавалося, лише раз зустрiвшись iз нею, чоловiки втрачали голову чи щонайменше круто змiнювали свiй життевий шлях. Навiть Плутарх у бiографii Марка Антонiя не змiг роздивитися справжнього за уявним. Подiбне ж враження вона справляе й на iсторика дев’ятнадцятого столiття, котрий представляе ii в момент першоi зустрiчi iз Цезарем «шiстнадцятирiчною легковажною дiвицею» (ту, яка була двадцятиоднорiчною жiнкою на рiдкiсть цiлеспрямованоi вдачi). Схiд кликав до себе оманливою пiснею сирени ще задовго до Клеопатри – та що з того, адже й вона теж походила iз п’янкого краю сексу й надмiрностей. Тож неважко зрозумiти, чому Цезар увiйшов в iсторiю, а Клеопатра перетворилася на легенду. Наше бачення ще бiльше затьмарюеться тим фактом, що римляни, якi переповiдали iсторiю Клеопатри, не надто добре зналися на своiй давнинi. Це раз у раз впадае в око, коли читаеш iхнi оповiдання. Як i Марк Твен у приголомшливому, переповненому рiзними дивовижами Ватиканi, ми iнколи вiддаемо перевагу копiям перед оригiналом. Так само й класичнi автори – вони переказували старi оповiдки, часто-густо компiлюючи рiзнi iсторii. Вони накинули Клеопатрi пороки iнших нечестивиць. Адже iсторiя iснувала для того, щоб ii переповiдати, i якомога барвистiше, при цьому не обов’язково точнiше. В античних хронiстiв злодii неодмiнно виряджаються в надто вульгарний пурпур, об’iдаються смаженими павичами, умащуються рiдкiсними мастилами, розчиняють дорогоцiннi перли в кубках. І розбещена та жадiбна до влади египетська цариця, i пiрат, що не вiдае жалю, запам’ятовувалися завдяки «огиднiй нестриманостi» своiх коштовних брязкалець. Беззаконня й розкiш йшли плiч-о-плiч, свiт виблискував пурпуром та золотом. Не допомагало й те, що iсторiя зливалася з мiфологiею, людське рiднилося з божественним. Свiт Клеопатри був такий, де ви могли на власнi очi побачити залишки Орфеевоi лiри чи ж вiдвiдати краi, де всiм охочим показували яйце, з якого вилупилася Зевсова мати (таке було в Спартi). Історiя пишеться не тiльки нащадками, але також i для нащадкiв. Тi, кого ми вважаемо своiми найбiльш вичерпними джерелами, нiколи не бачили Клеопатру особисто. Плутарх народився через сiмдесят шiсть рокiв пiсля ii смертi (вiн творив у той же час, що i евангелiсти Матвiй, Марк, Лука та Іван). Аппiана вiддiляе вiд неi бiльш нiж столiття, Дiона Кассiя – понад два. Переказ про Клеопатру рiзниться вiд бiльшостi жiночих iсторiй тим, що чоловiки, якi склали його, перебiльшили роль цiеi жiнки – зi своiх власних причин – замiсть того, щоб викреслити ii геть з iсторii. Зв’язок Клеопатри з Марком Антонiем був найдовшим у ii життi, але iз його суперником Августом виявився куди мiцнiшим. Йому судилося перемогти Антонiя та Клеопатру. Щоб слава цiеi перемоги була ще гучнiшою, вiн виготовив для Рима таблоiдну версiю египетськоi царицi: ненаситна, зрадлива, кровожерна, схиблена на владi. Вiн гiперболiзував образ Клеопатри до немислимих пропорцiй, аби такою ж подати i власну перемогу – принагiдно заретушувавши в цiй картинi свого справжнього ворога, колишнього свояка. Як наслiдок – це нiби життепис Наполеона, якби той вийшов з-пiд пера британця дев’ятнадцятого столiття, чи ж iсторiя Америки двадцятого сторiччя авторства Керманича Мао. На додачу до компанii аж надто упереджених iсторикiв маемо й надзвичайно фрагментарний фактаж. Жодний александрiйський папiрус не зберiгся. Із надземноi забудiвлi античного мiста до нашого часу теж майже нiчого не вцiлiло. Загалом маемо лише одне написане слово, що належить Клеопатрi. (У 33 р. до Р. Х. вона, або писар, пiдписала царський указ грецьким словом «гiнестi», що означае «Нехай так буде».) Класичнi автори не зважали на статистику, а iнколи й на логiку також. Їхнi перекази суперечать i одне одному, i самi собi. Аппiан легковажить деталями, Йосип Флавiй безнадiйний у тому, що стосуеться хронологii. Для Дiона Кассiя витонченiсть стилю важливiша за точнiсть. Лакуни в iхнiх переказах трапляються настiльки регулярно, що здаються навмисними, це скидаеться на змову. Як могло статися, що ми не маемо автентичного бюсту Клеопатри – i це в епоху, яка уславилася досконалiстю портретних зображень? Цицероновi листи перших мiсяцiв 44 року до Р. Х. – коли Цезар i Клеопатра перебували разом у Римi – так i не побачили свiт. Найдовша з грецьких тогочасних хронiк чомусь замовчуе цей буремний перiод. І важко сказати, чого нам не вистачае найбiльше. Аппiан обiцяе бiльш розлого розповiсти про Цезаря та Клеопатру у своiх чотирьох книгах з египетськоi iсторii, але тi не дiйшли до нашого часу. Історiя Тiта Лiвiя обриваеться за столiття до Клеопатри. Про деякi конкретнi деталi ми дiзнаемось нiбито зi слiв ii особистого лiкаря, i то лише тому, що на них посилаеться Плутарх. Хронiка Квiнта Деллiя щезла, заразом iз соромiцькими листами, якi Клеопатра начебто писала йому. Навiть Лукан, нiби бажаючи подратувати нас, несподiвано обривае свою епiчну поему на тому, що полишае Цезаря в оточеному Клеопатриному палацi на початку Александрiйськоi вiйни. Тож за браком фактiв iх мiсце швидко заповнюють мiфи, цi бур’янцi iсторii. Порожнi плями в iсторii становлять небезпеку, щоб зазвичай на iхньому мiсцi ми вибудовуемо iншi порожнi плями. За браком справ державних ми залишаемося зi справами сердечними. Клеопатра, справжня цариця, що вiльно розмовляла дев’ятьма мовами, досвiдчена в полiтицi, дипломатii та мистецтвi управлiння, ввiчлива й харизматична, перетворилася на образ, неначе створений спiльним зусиллям римських пропагандистiв i голлiвудських режисерiв. То чого ж дивуватися, що iй довелося стати фiрмовим знаком того, про iснування чого ми i так завжди знали: сильноi жiночоi сексапiльностi. Клеопатрi просто не пощастило з часом. І не тiльки тому, що iсторiю Клеопатри писали вороги,– iй також не поталанило в тому, що Клеопатрине iм’я було в кожного на вустах саме в час, коли латинська поезiя стрiмко набирала сил. Клеопатра живе у вiках у буквальному сенсi мовою своiх ворогiв. Утiм, лiтературний вимисел на цьому не зупинився. Джордж Бернард Шоу, беручись розповiдати про Цезаря та Клеопатру, серед iнших джерел числить i власну уяву. Чимало iсторикiв посилаються на Шекспiра, що й зрозумiло, хоч трохи схоже на те, якби ми слова актора Джорджа Скотта у ролi генерала Паттона приймали за дiйснi генераловi слова. Щоб повернути образ справжньоi Клеопатри, слiд не тiльки вiдшукати новi данi, але й зчистити нашарування застарiлого мiфу та заiждженоi пропаганди. Вона була грецькою жiнкою, iсторiю якоi взялися переказувати чоловiки, та ще й здебiльшого iмперськi достойники, чие майбутне належало Римовi. Їхня iсторична методологiя нам малозрозумiла. Вони рiдко називають своi джерела, покладаючись переважно на переказ з пам’ятi. За сучасними стандартами вони радше полемiсти, апологети, моралiсти, майстри сюжетних ходiв i перелицьовування старих вигадок на новий лад. Єгипет Клеопатри, попри всю ерудованiсть, не породив жодного справжнього iсторика. Тож i читати цi тексти треба вiдповiдно. Втiм, хоч i небездоганнi, це единi джерела, якi маемо. Немае загальноi згоди щодо бiльшостi основних деталей ii життя, як i загальноприйнятноi думки щодо того, скажiмо, хто була ii мати, як довго Клеопатра прожила в Римi, скiльки разiв вагiтнiла, де вони з Антонiем одружилися, що ж насправдi сталося пiд час тiеi битви, яка пiдвела риску пiд ii долею, i як саме вона померла. Працюючи над цiею книжкою, я намагалася так само брати до уваги, хто був колишнiм бiблiотекарем, а хто – придворним плiткарем, хто дiйсно цiкавився Єгиптом, хто зневажав це мiсце i хто там народився, хто мав проблеми iз жiнками, хто писав iз запопадливiстю новоспеченого римлянина, хто хотiв звести рахунки, чи потрафити своему iмператоровi, чи вiдточити свiй гекзаметр. (На Лукана я покладалася найменше. Цей римлянин з’явився на сценi ранiше за iнших, ще до Плутарха, Аппiана чи Дiона Кассiя, та був поетом, людиною емоцiй.) Але навiть тодi, коли в переказах немае анi тенденцiйностi, анi плутанини, вони однаково ряснiють перебiльшеннями. Ми вже встигли зазначити, що античнiсть не знала простих, неприкрашених iсторiй. Приголомшити уяву – ось iхня справжня мета. Я не намагалася заповнити лакуни, хоча мiсцями все ж складала докупи рiзнi можливостi. Те, що здаеться просто iмовiрним, залишаеться тут просто iмовiрнiстю – хоча погляди навiть на iмовiрностi теж радикально рiзняться. Суперечливе ж залишаеться суперечливим. Здебiльшого я також реконструювала i контекст, у якому вiдбувалися подii. Авжеж, Клеопатра вбила своiх братiв, але й цар Ірод Великий також убив своiх дiтей (аби потому тужливо називати себе «найнещаснiшим iз батькiв»). І, як нагадуе нам Плутарх, подiбна поведiнка була нормальною серед тогочасних владик. Красунею Клеопатра, цiлком можливо, теж не була, але вiд ii багатства – i ii палацу – у римлянина справдi могло вiдiбрати мову. Все сприймаеться на одному боцi Середземномор’я зовсiм не так, як на iншому. Цю картину вповнi висвiтлюють науковi дослiдження останнiх десятилiть щодо жiнок античностi, зокрема в еллiнiстичному Єгиптi. Я ж спробувала стерти налiт мелодраматичностi з фiнальних сцен Клеопатриного життя, який зводить навiть цiлком притомнi лiтописи до рiвня мильноi опери. Втiм, iнколи на переднiй план виходить i висока драма, i не без причини. Епоха Клеопатри – це доба грандiозних, заворожливих особистостей, вiд яких неможливо вiдвести погляд. Але епоха закiнчуеться, найвеличнiшi актори раптово покидають сцену. І вiдтак свiт руйнуеться. ХОЧА МИ БАГАТО ЧОГО НЕ ЗНАЄМО ПРО КЛЕОПАТРУ, iй теж багато чого було невiдомо. Скажiмо, що живе вона в першому столiттi до Рiздва Христового або ж в еллiнiстичний перiод, i те i те – пiзнiшi концепцii. (Еллiнiстичний перiод розпочинаеться зi смертю Александра Великого у 323 роцi до Р. Х. i закiнчуеться 30 року до Р. Х. зi смертю Клеопатри. Певно, найкраще цей перiод визначити як «грецький свiт», у якому греки не вiдiгравали нiякоi ролi.) Також не вiдала того, що вона – Клеопатра VII, i на це теж було декiлька причин, зокрема те, що в дiйсностi вона була шостою за рахунком Клеопатрою. Також серед ii знайомих не було нiкого, хто б звався Октавiан. Чоловiка, який здолав ii, вiдiбрав у неi царство, пiдштовхнув до самогубства й чи не найбiльше прислужився до ii посмертноi слави, за народження звали Гай Октавiй. У часи, коли той почав вiдiгравати бiльш-менш помiтну роль у життi Клеопатри, вiн уже волiв зватися Гаем Юлiем Цезарем, як його видатний двоюрiдний дiд (а заразом i Клеопатрин коханець), який згадав внучатого небожа у своему заповiтi. Тепер ми знаемо його як Августа завдяки титуловi, прийнятим лише через три роки по смертi египетськоi царицi. На цих сторiнках вiн буде Октавiаном, адже серед двох Цезарiв, як ведеться, завжди один бувае зайвий. З часiв античностi змiнилася також i бiльшiсть географiчних назв. Я слiдувала цiлком слушнiй методi Лайонела Кассона, вiддаючи перевагу знайомому перед послiдовним. Тож стародавнiй фiнiкiйськiй Берiт у нас буде зватися по-сучасному Бейрутом, у той час як давньоегипетське мiстечко Пелузiй – якого бiльше немае, але зараз було б якраз на схiдних околицях Порт-Саiду, при самому входi в Суецький канал – залишатиметься Пелузiем. Так само я вчинила i з iменами, зупинившись на звичнiй для нас вимовi античних iмен замiсть транслiтерацii. Тож суперник Цезаря предстане як Помпей, а не Гнеюс Помпеус Магнус, а права рука Цезаря зватиметься Марк Антонiй, а не Маркус Антонiус. Ландшафт також здебiльшого змiнився: берегова лiнiя щезла пiд водою, болота пересохли, пагорби осипалися. Нинiшня Александрiя тепер куди бiльш положиста, нiж була за життя Клеопатри. Вулицi забули свое античне планування, й будинки вже не виблискують бiлим. Рiчка Нiл протiкае тепер майже двома милями схiднiше. Але незмiнними лишилася курява, в’iдливе морське повiтря, пурпуровi вiдливи александрiйського неба на захiд сонця. Примiтно-незмiнною залишаеться людська натура, незворотними – рушiйнi сили iсторii. Свiдчення очевидцiв – разюче суперечними[1 - Як воно й було з незапам’ятноi давнини: «Тож спроба упевнитися в цих свiдченнях виявилася справою зовсiм нелегкою, бо ж тi, хто були очевидцями кiлькох рiзних подiй, не дали однакових свiдчень про те ж саме, але переказували рiзне, залежно вiд своеi прихильностi до однiеi сторони чи ж iншоi, або вiдповiдно до свого пам’ятання», як саркастично зауважив ще Фукiдiд, майже за чотири столiття до Клеопатри.]. Уже понад двi тисячi рокiв мiф виявляеться сильнiшим i живучiшим за факт. Усюди, за винятком окремо вказаних мiсць, дати поданi до Рiздва Христового. II. Мертвi не кусаються Яке рiдкiсне везiння – справжнiй дар богiв – не бути обтяженим великою рiднею.     Менандр ТОГО ЛІТА ВОНА ЗІБРАЛА ЗАГІН НАЙМАНЦІВ i стала табором у пустелi, пiд блискучим жаром сирiйського сонця. Їй виповнився двадцять один рiк, вона була сиротою i вигнанкою, що вже пiзнала i рiдкiсне щастя народитися царською донькою, i його неодмiнну супутницю – придворну iнтригу. Звична до неперевершеноi розкошi, небаченоi серед iнших царських дворiв, вона змушена тепер перебувати за двi сотнi миль вiд дверей з чорного дерева й онiксових пiдлог рiдного дому. Уже цiлий рiк ii домом можна було назвати хiба що цей намет серед порослоi чагарником пустелi. У цi мiсяцi, рятуючи свое життя, вона залишила позаду Середнiй Єгипет, Палестину та пiвдень Сирii. Та ось настало лiто, яке в цих краях не бувало без пилу та куряви, i вона витратила його на те, щоб зiбрати вiйсько. Жiнки в ii роду були звичнi й до цього, тож Клеопатра була готова зустрiтися з ворогом, який виступив iй назустрiч. У небезпечнiй близькостi, рукою подати до ii табору, неподалiк вiд приморськоi фортецi Пелузiй на схiдному кордонi Єгипту розташувалось вiйсько з 20 тисяч солдатiв-ветеранiв: з армiею, лише вдвiчi бiльшою за цю, три столiття тому Александр Великий пройшов ледь не всю Азiю. Армiя ця являла собою пiстряве зiбрання пiратiв i бандитiв, вигнанцiв, злочинцiв i збiглих рабiв, на чолi якоi стояв ii тринадцятирiчний брат. Разом вони успадкували египетський престол. Вона вiдтiснила його вiд влади, а вiн вигнав ii з краiни, над якою мали правити спiльно, як чоловiк i дружина. Тепер у руках брата була фортеця Пелузiя з ii мiцними стiнами з червоноi цегли, масивними пiвкруглими баштами двадцяти футiв заввишки, де й закрiпилася його армiя. Їi ж табiр стояв далi на схiд, на безлюдному узбережжi, серед спекотливого моря бурштинових пiскiв. Бiй мiж двома армiями здавався неминучим, ii становище – у найкращому разi безнадiйним. І це останнiй раз за двi тисячi рокiв, коли Клеопатра VII все ще залишатиметься поза сценою. Ще кiлька днiв – i вона увiрветься в iсторiю. Інакше кажучи, поставши перед невiдворотним, вона спроможеться на неможливе. Йшов 48 рiк до Р. Х. Нiби якесь «дивне безумство» тодi зависло над усiм Середземномор’ям, розливаючись у повiтрi, визрiваючи зловiсними прикметами, лихими передвiстями та чутками, одна неймовiрнiша за iншу. Людей охопило якесь нервове збудження. Настрiй змiнювався вiд тривоги до пiднесення, вiд радiсноi надii до вiдчайдушного страху, i все це за один день. Серед чуток навiть виявлялися правдивi. На початку липня Клеопатра довiдалася, що громадянська вiйна в Римi – двобiй, який зiштовхнув мiж собою непереможного Юлiя Цезаря iз нездоланним Помпеем Великим,– мала перетнутися iз ii власною вiйною. Ця новина не могла не тривожити. Римляни, наскiльки було вiдомо Клеопатрi, завжди захищали египетських монархiв. Своiм троном вони завдячували саме цiй незламнiй силi, яка за кiлька поколiнь перебрала пiд себе бiльшiсть Середземноморського свiту. Щодо Помпея, то вiн, скiльки вистачало ii пам’ятi, був особливим другом ii батька. Десятилiттями Помпеевi, видатному полководцю, падала в руки одна перемога за iншою, на сушi й на морi, вiн пiдкорював одну державу за iншою, в Африцi, Азii i Європi. Клеопатра та ii брат Птолемей XIII, що оце уiвся на неi, були його боржниками. Мине ще кiлька днiв, i Клеопатра довiдаеться, що тебе може вбити як той, вiд кого очiкуеш взаемну послугу, так i твiй найближчий родич. 28 серпня Помпей ступив на египетський берег бiля Пелузiю, рятуючись пiсля нищiвноi поразки вiд Цезаря. Як нiколи йому потрiбнi були захист i допомога. Цiлком слушно вiн розсудив, що може розраховувати на вдячнiсть молодого царя, чию сiм’ю вiн завжди пiдтримував i яка саме йому була зобов’язана царським престолом. Тож не було такого прохання, у якому б йому могли вiдмовити. Але три регенти, якi фактично правили вiд iменi юного царя – його вчитель риторики Теодот, командувач царською гвардiею Ахiлла та евнух Потiн, який iз вихователiв маленького фараона спритно вибився в першого мiнiстра,– вважали iнакше. Це несподiване прибуття вимагало й непростого рiшення, про яке вони гаряче сперечалися. Думки рiзнилися. Прогнати Помпея – зробити його своiм ворогом. Прийняти – мати своiм ворогом Цезаря. А от якби вони знищили Помпея, той не змiг би запропонувати пiдтримку Клеопатрi, до якоi був прихильний. Або ж самому сiсти на египетський трон. «Мертвi не кусаються» – такою була порада ритора Теодота, який iз усмiшкою на вустах навiв простий силогiзм, що вони не можуть нi подружитися, нi посваритися з Помпеем. Вiн вiдправив римлянину вiтальне послання та «поганенький човник». Помпей не встиг кроку ступити на берег, як на цьому ж мiлководдi неподалiк Пелузiя, на очах у всiеi Птолемеевоi армii та самого малолiтка-царя в пурпуровiй мантii, його вдарили кинджалом, а потiм обезголовили[2 - Птолемей XIII споглядав це убивство з берега i за свою участь у ньому удостоiвся постiйного мiсця в Дантовому дев’ятому колi пекла. Там компанiю йому складають Каiн та Юда.]. Згодом Цезар спробував придумати якесь розумне пояснення цьому варварству. У скрутi, визнавав вiн, друзi часто перетворюються на ворогiв. З тим же успiхом мiг зазначити й те, що у скрутi вороги можуть порозумiтись i стати друзями. Фараоновi радники вiдтяли голову Помпею передусiм для того, щоб догодити Цезарю. Бо хiба був кращий спосiб улестити беззаперечного господаря Середземноморського свiту? За логiкою трiйцi, це заразом остаточно спрощувало й ситуацiю з Клеопатрою. У римськiй громадянськiй вiйнi – а це було настiльки непримиренне змагання, що радше скидалося не на збройний конфлiкт, а на чуму, повiнь, пожежу,– тепер вона мала вигляд прибiчницi сторони, що програла. Через три днi, по п’ятах свого суперника, у египетськiй столицi з’явився i Юлiй Цезар. Вiн прибув суходолом iз невеликим загоном, випередивши основнi своi сили. Александрiя, велична столиця, була обителлю лихослiв’я, сумнiвноi моралi, незрiвнянноi продажностi. Їi мешканцi говорили швидко, багатьма мовами й усi одразу, то було яскраве мiсто запальних натур i нестримних, екзальтованих умiв. У ньому вже вiдчувалася буря, та Цезар був обережним у проявах радостi щодо перемоги i надалi поводився стримано. Коли Теодот пiднiс йому вiдрубану три днi тому Помпееву голову, нажаханий Цезар мимоволi вiдвiв погляд. Аж от на очi йому навернулися сльози. Певно, кiлька сльозинок iз них справдi були щирi, адже колись Помпей був не тiльки його союзником, але й зятем. Та якщо радники Птолемея сподiвалися, що такий моторошний прийом допоможе спровадити Цезаря, то вони помилилися. І якщо Цезар вважав, що египтяни, вбивши Помпея, проголосували на його користь, то вiн теж помилявся, принаймнi щодо жителiв египетськоi столицi. Єгипетська земля зустрiла його бунтами, де не було бiльш незваного гостя, нiж римлянин, особливо надiлений атрибутами влади. Раз Цезар уже тут, то йому у кращому разi схочеться втрутитись у iхнi справи. А в найгiршому – загарбати iхню краiну й поневолити iх самих. Рим уже поновив на престолi непопулярного царя, який не придумав нiчого кращого, нiж обкласти податками свiй народ, аби розрахуватись iз римськими боргами, яких коштувало йому це поновлення. Александрiйцi ж не горiли бажанням задурно платити за царя, якого до того ж зовсiм i не хотiли. Ставати римськими пiдданцями теж нiхто не бажав. Цезар знайшов собi безпечний притулок у лiтнiй резиденцii, що була частиною палацового комплексу Птолемеiв бiля царських верфей у схiднiй частинi Александрii. Мiсто вирувало – бiйки спалахували то тут, то там, i крики гучною луною котилися вуличними колонадами, та в самому палацi Цезарю нiчого не загрожувало. Вiн поквапом послав за пiдкрiпленням. Пiсля чого одразу ж закликав до себе недружнiх брата i сестру. Розсудити iхню суперечку Цезар уважав для себе справою честi, адже з десяток рокiв тому саме вони з Помпеем пiдтримали iхнього батька. Рим був вельми зацiкавлений у стабiльному Єгиптi, враховуючи чималий борг, який ще належало виплатити. Нещодавно Цезар пропонував це своему суперниковi, а тепер настав час ворожим сторонам «покласти край своiй непримиренностi, покинути збройну боротьбу i бiльше не випробовувати долю». Нехай Клеопатра та ii брат пожалiють i самих себе, i свою краiну. Запрошення до Цезаря означало, що Клеопатрi доведеться дещо пояснювати, а заразом i дещо прорахувати. У неi були всi причини якнайшвидше з’явитися до нього й представити йому свою сторону, доки братовi радники не встигли нашкодити iй. Та ворожа армiя надiйно перекрила iй усi шляхи в Єгипет – Птолемей навiть не пробував розпустити вiйсько, хоча Цезар запропонував йому це зробити. Вести своiх людей на захiд, через золотистi пiски, у напрямку кордону та високих башт Пелузiя – значить ризикувати сутичкою. За однiею версiею, Клеопатра зв’язалася з Цезарем через посередника, та потiм, вважаючи себе зрадженою (при дворi ii не любили), вирiшила сама представити йому свою справу. Залишалося тiльки придумати, як прослизнути через ворожi ряди, на той бiк кордону, що добре охоронявся, у царський палац, оточений зусiбiч повсталими александрiйцями, потайки й не втративши життя. Клеопатра, яка даром влаштовувати помпезнi вистави зажила собi невмирущоi слави, у своiй найпершiй та найважливiшiй полiтичнiй авантюрi мала стати непримiтною. Досить цiкаве становище навiть за сучасними мiрками. Щоб вийти з небуття, щоб дати початок своiй власнiй iсторii, ця жiнка мала тайком прокрастись у власний будинок. Звiсно, були й певнi вагання. Плутарх розповiдае нам, що «вона перебувала в розгубленостi, як дiстатися так, аби ii не вiдкрили», аж допоки iй – чи комусь iз ii оточення, адже вона теж мала своiх довiрених – спала на думку генiальна витiвка. Вона потребувала вистави з перевдяганням. Їй потрiбнi були кiлька на рiдкiсть вправних спiльникiв, одним iз яких виявився вiдданий сицилiйський служник на iм’я Аполодор. Мiж Синайським пiвостровом, де отаборилася Клеопатра, й палацом в Александрii, де вона зросла, лежала небезпечна трясовина, що кишiла мошкарою та рiзними кусючими клiщами. Ця болотиста рiвнина не раз ставала в пригодi египтянам, захищаючи iх вiд вторгнень зi сходу. Назву вона дiстала вiд своеi здатностi поглинати цiлi армii, що цi важкi пiски робили iз «зловiсною пiдступнiстю». Вiйсько Птолемея контролювало узбережжя, де зогнивало Помпееве тiло в наспiх викопанiй могилi. Та найпевнiший i найкоротший шлях на захiд пролягав тодi не через цi заболоченi розливи Пелузiя, не морем уздовж берега, де б Клеопатра наражалася на небезпеку бути побаченою дозорцями чи потрапити в сильну протитечiю. Тож цiлком слушним видавався обхiдний маневр: спочатку на пiвдень, угору течiею Нiлу до Мемфiсу, а потiм знову до морського узбережжя, але це була подорож на вiсiм днiв як мiнiмум. Цей маршрут теж був не без своiх небезпек, рiчкою йшов жвавий рух човнiв, який до того ж ретельно контролювався митниками. Та, вочевидь, Клеопатра все ж попливла каламутними водами Нiлу, супроводжувана сильним вiтром та зграями комашнi, як це бувало в серединi жовтня. А тим часом радники Птолемея стали дибки, отримавши запрошення Цезаря. Як смiе якийсь там римський полководець викликати до себе царя? Саме нижчий за рангом мае просити про аудiенцiю у вищого, про що добре вiдомо й самому Цезарю. А тим часом Аполлодор, щойно засутенiло, тихцем направляв маленький двовесловий човен у схiдну гавань Александрii до самоi палацовоi стiни. Ближче до берега стояла суцiльна темрява, хоча з вiдстанi низинний берег мiста був освiтлений його уславленим маяком, заввишки в чотириста футiв, одним з див античного свiту. Цей сяючий стовп стояв за пiв милi вiд Клеопатри на островi Фарос, у самому кiнцi рукотворноi дамби. Та навiть у сяйвi маяка навряд чи б хто змiг розгледiти непримiтного човняра. Коли Аполлодор причалив, Клеопатра залiзла в здоровенний тюк, конопляний чи шкiряний, де й випросталась на увесь зрiст. Затим Аполлодор скатав тюк, для надiйностi затягнувши шкiряним паском, та закинув на плече (до речi, це едина деталь, яка вказуе нам на зрiст Клеопатри). Пiд тихий плескiт хвиль вiн рушив через палацовий двiр, що являв собою комплекс садiв, рiзнокольорових вiл i портикiв iз колонадами, якi протягнулися майже на милю – четверту частину мiста. Це будо мiсце, яке Аполлодор – який, напевно ж, не веслував човном аж вiд самоi пустелi, а радше був стратегом повернення своеi царицi – знав дуже добре. На його плечi Клеопатра проминула палацову браму i потрапила до Цезаревого примiщення в палацi, який по праву належав iй. Це було одне з найдивнiших повернень в iсторii. Багато цариць повертались iз забуття, але Клеопатра – едина, котра вийшла на iсторичну арену iз грубого мiшка на кшталт того, у якому зазвичай возили згорнутi сувоi папiрусу чи перевозили чималенький статок золотом. Утiм, вона була майстринею всiляких трюкiв i перевдягань. Настане час, коли вона змовиться з iншою жiнкою, що теж потрапить у небезпеку, щоб ту тайком винесли з ii палацу в домовинi. Нам невiдомо достеменно, чи вмiст мiшка виявився просто на очах у Цезаря. Хай як там було, малоймовiрно, що Клеопатра з’явилась «велично» (як наполягае одне джерело), чи ж з голови до нiг усипана золотом та коштовностями (як натякае iнше), чи ж хоча б бiльш-менш причесаною. Попри всi чоловiчi фантазii, п’ять столiть iсторii мистецтва та двi найвизначнiшi п’еси англiйськоi лiтератури, вона була повнiстю одягнута, у довгiй ллянiй тунiцi, обтислiй i без рукавiв. Їй була справдi потрiбна едина прикраса, яку серед усiх египтянок мала право носити тiльки вона: дiадема, або ж широка бiла стрiчка, ознака монаршоi влади в еллiнiстичному свiтi. Навряд чи б вона стала перед Юлiем Цезарем без такоi стрiчки, пов’язаноi через чоло з вузлом ззаду. А от у тому, що стосуеться Клеопатриного «знання, як привабити до себе кожного», свiдчень уже не бракуе. Усi знали, що варто хоч раз поспiлкуватись iз нею, щоб одразу ж пiдпасти пiд ii чари. Для тогочасноi аудиторii сама вiдчайдушна смiливiсть цього маневру – юна цариця несподiвано з’являеться у себе вдома, серед розкiшних фресок царського палацу, куди самому Цезарю вдалося насилу потрапити,– уже була справжнiм чародiйством. Заднiм числом можна додати, що поява ця стала шоком не тiльки особистим, але й полiтичним. Немов блискавка вдарила тiеi неповторноi, трепетливоi миттевостi, коли двi цивiлiзацii, якi до того прямували кожна своiм шляхом, зiткнулися раптово й несподiвано. Уславлений не тiльки своею iнтуiцiею, але й швидкiстю, Цезар був не з тих, кого легко було здивувати. Вiн завжди прибував ранiше очiкуваного i випереджав гiнцiв, посланих повiдомити про нього (за що й поплатився тiеi осенi, коли прибув у Єгипет ранiше за своi легiони). Тож якщо його успiх можна здебiльшого пояснити «швидкiстю та несподiванiстю його крокiв», у всьому iншому вiн проявляв себе чiтким i далекоглядним стратегом, що рiдко втрачае самовладання, завжди напоготовi до всяких несподiванок i непередбачених обставин. Його нетерплячостi судилося пережити його. До славнозвiсного Veni, vidi, vici залишався ще цiлий рiк, але що це, як не панегiрик результативностi? Вiн настiльки добре розумiвся на людськiй натурi, що того лiта перед вирiшальною битвою наставляв своiх бiйцiв не жбурляти, як зазвичай, дротики в повiтря, а штрикати ними в лице своiх супротивникiв iз лав Помпея. Самозакоханiсть ворогiв, обiцяв вiн, виявиться бiльшою за iхню вiдвагу. І мав рацiю: помпеянцi прикривали обличчя й тiкали. Протягом попереднього десятилiття Цезар долав неймовiрнi перешкоди й виявляв найнеймовiрнiшу звитягу. Вiн був не з тих, хто загравав з фортуною, але водночас вiдчував, що ii таки варто пiдганяти. А ще належав до того роду авантюрникiв, якi не проти влаштувати справжню виставу, дивуючись зi свого вiдвертого везiння. І от тепер вiн побачив перед собою спорiднену душу,– принаймнi в тому, що стосувалося винахiдливостi та смiливостi рiшень. У всьому iншому юна египетська цариця мала небагато спiльного з цим «пiдстаркуватим чоловiком, що переситився коханням» (Цезаревi було п’ятдесят два). Його любовнi перемоги були настiльки ж легендарними та рiзноплановими, як i вiйськовi подвиги. За очi цього елегантного чоловiка з рiзкими рисами обличчя та сяючими чорними очима й випнутими вилицями прозвали – i перебiльшенням була хiба що друга частина прiзвиська – «чоловiком кожноi жiнки й жiнкою кожного чоловiка». Щодо Клеопатри, то вона вже три роки була одружена iз власним братом, який з усякого погляду був «хлоп’ям», у якого – навiть якщо б вiн досяг у своi тринадцять рокiв статевоi зрiлостi, що за античними мiрками було малоймовiрно,– увесь цей час на думцi було хiба те, як позбутися ii. Пiзнiшi коментатори таврували Клеопатру як «нечисту дочку Птолемея», як «незрiвнянну сирену», «розфарбовану повiю», чия «розпуста дорого коштувала Римовi». Навряд чи в цiеi «царицi-повii», коли вона матерiалiзувалася перед Цезарем у жовтнi 48 року, мiг бути бодай якийсь сексуальний досвiд. Було ще дещо, що роздiляло цих двох: у головi в неi було лише одне – виживання, а не спокушення. Як наглядно продемонстрували радники ii брата, прихильнiсть Цезаря – це достойний приз. Тож iй конче потрiбно було довести, що вона на його боцi, а не того сiмейного благодiйника, чию кампанiю вона пiдтримувала i обезголовлене тiло якого тепер зотлiвало на середземноморському березi. За таких обставин навряд чи знайдуться причини вважати, що Цезар вiдчував до неi якусь прихильнiсть. З його точки зору, молодий цар на чолi своеi армii та прихильнiсть александрiйцiв були кращою ставкою. Одначе на руках Птолемея була Помпеева кров, тож Цезар мiг припустити, що йому дорожче обiйдеться в Римi союзництво з убивцями спiввiтчизника, нiж пiдтримка скинутоi з престолу безпорадноi царицi. Вiн уже давно збагнув, що «всi люди куди завзятiше виступають проти своiх ворогiв, нiж допомагають своiм друзям». Тож принаймнi на початку Клеопатра завдячувала своiм життям радше неприязнi Цезаря до ii брата та вiдразi до порадникiв юного Птолемея – цi явно були не з тих людей, яким довiряють грошi,– нiж якимось своiм чарам. А ще iй просто поталанило з Цезарем. Як зазначае один лiтописець, iнший чоловiк мiг узяти ii життя за життя Помпея. Тепер уже Цезар так само вiдтяв би голову iй, i вони з египтянами були б квити. Та римський полководець загалом мав м’яку вдачу. Той, хто запросто мiг покласти на полi бранi десятки тисяч, не менш уславився й проявами поблажливостi навiть до найгiрших ворогiв, до деяких навiть двiчi. «Не було нiчого бiльш любого його серцю,– стверджуе один iз його военачальникiв,– нiж милувати тих, хто просив його про милiсть». Тож нiчого дивного, що перший номер у цьому списку посiла одна вiдчайдушна, красномовна прохачка царського роду. До того ж у Цезаря були й власнi причини дослухатися до неi: замолоду вiн i сам був утiкачем. Вiн теж наробив чимало полiтичних помилок. Тож хоча рiшення стати на бiк Клеопатри могло бути цiлком логiчним на той момент, воно привело до одного з найризикованiших поворотiв його кар’ери. Коли вiн зустрiв Клеопатру, та вiдчайдушно боролася за свое життя. Тiеi пiзньоi осенi життя iх обох було поставлене на карту. Наступнi кiлька мiсяцiв Цезар витримував облогу, вiдбиваючи удар за ударом вiд спритного та винахiдливого ворога, що напосiв на полководця з твердою рiшучiстю дати йому вперше в життi скуштувати справжньоi партизанськоi вiйни, у мiстi, якого вiн не знав i де значно поступався силами. Тож до певноi мiри саме Птолемей з александрiйцями спричинилися до того, що лисуватий, загартований у битвах вояк i спритна молода цариця, яким довелося вiдсиджуватися в палацi за наспiх зведеними барикадами упродовж шести виснажливих мiсяцiв, швидко зблизилися як союзники – зблизилися настiльки, що на початку листопада Клеопатра зрозумiла, що завагiтнiла. УЖЕ ДАВНО ПОМІЧЕНО, що за кожним багатством криеться злочин. Птолемеi ж були неймовiрно, казково багатими. Вони походили не вiд египетських фараонiв, чие мiсце тепер займали, а вiд войовничих, загартованих простим життям македонян (суворий край суворих чоловiкiв, як попереджав ще Геродот), якi дали людству Александра Великого. А вже Птолемей, найбiльш пiдприемливий з його военачальникiв, що був йому також за придворного дегустатора, а ще другом дитинства i, за деякими переказами, далеким родичем, за кiлька мiсяцiв по Александровiй смертi заявив права на Єгипет. Чи не найпершим проявом iхньоi сiмейноi здiбностi до ефектних дiйств стало викрадення Птолемеем тiла Александра. Його саме доправляли в Македонiю. Та чи не буде, розсудив юний Птолемей, перехоплюючи поховальний кортеж, з нього бiльше користi для Єгипту, а передусiм для Александрii, якраз для того мiста, яке славетний полководець сам i заснував всього кiлька десятилiть тому? Туди його й завернули, щоб помiстити в золотий саркофаг i виставити в самому центрi мiста як дорогоцiнну релiквiю, талiсман, рекламу та страховку. (Уже в дитинствi Клеопатри цей саркофаг був чи то алебастровим, чи то скляним. Через брак грошей двоюрiдний дiд Клеопатри промiняв його оригiнал на вiйсько. Пiдмiна ця коштувала йому голови.) Вiднинi легiтимнiсть династii Птолемеiв опиратиметься на цей досить примарний зв’язок iз цiею найбiльш мiфологiзованою постаттю античного свiту, на яку рiвнятимуться всi честолюбцi, Александрову тунiку примiряв на себе Помпей, а Цезар, порiвнюючи його звершення зi своiми, не мiг втриматися вiд слiз. Культ Александра Великого пронизував усю античнiсть. Його образ так само сильно хвилював уяву римлян, як i нащадкiв його соратника Птолемея. Чимало хто з египтян виставляв статуi Александра на найвиднiшому мiсцi в оселi. Легенда про нього була настiльки сильною,– а iсторiографiя першого столiття настiльки доморощеною,– що не забарилася ще й така версiя, нiби Александр походив вiд египетського чародiя. Вже дуже скоро казатимуть, що вiн – прямий нащадок фараонiв. Як i всi харизматичнi зайди, Птолемеi мали дар перекроювати iсторiю[3 - І не тiльки вони. За одним iз джерел, сам Александр Македонський запитував вiдомого оракула про свое походження – цiлком очiкувано, якщо твою матiнку пiдозрюють у зв’язку зi змiем. Входячи в храм, цар завбачливо залишив почет за дверима, а оракуловi пожертвував чималеньку суму заздалегiдь. Вийшовши вiд нього, вiн оголосив пророче слово: Александр – син Зевса.]. Не зрiкаючись свого македонського походження, засновники новоi династii обзавелися й минувшиною, що мала б становити пiдгрунтя iхнього нинiшнього статусу, свого роду античним еквiвалентом родового герба «на замовлення». Втiм, це була правда – Птолемей походив зi знатного македонського роду, що вже було синонiмом високоi драми. Хай там як, але нiхто в Єгиптi не вважав Клеопатру за родиму египтянку. Навпаки, вона походила з роду злопам’ятних, надокучливих, метких, а часом навiть схиблених розумом македонських цариць того самого роду, що й цариця Олiмпiя з четвертого столiття до Р. Х., головним вкладом якоi у свiтову iсторiю був ii син, Александр Великий. Все iнше було суцiльним душогубством. Якщо за межами Єгипту Птолемеi пов’язували себе з легендою, що оточувала Александра Великого, то всерединi краiни iхня легiтимнiсть походила вiд сфабрикованоi спорiдненостi з фараонами. Цим виправдовувалася практика шлюбiв мiж рiдними братами й сестрами, що сприймалася як египетський звичай. Серед македонськоi аристократii був наглядний прецедент, коли рiдну сестру вбивали, але жодного – коли з нею одружувалися. Не було навiть грецького слова, що означало iнцест. Птолемеi довели цю практику до крайнощiв. З близько п’ятнадцяти сiмейних шлюбiв принаймнi десять були союзами мiж братом i сестрою. Ще двое чоловiкiв iз царськоi династii одружилися на племiнницях чи двоюрiдних сестрах. Можливо, вони робили це ще й для того, аби спростити собi життя. Шлюб усерединi родини зменшував як кiлькiсть претендентiв на престол, так i докучливих родичiв i своякiв. Заодно вiдпадала й проблема, як пiдiбрати пiдхожу дружину в чужинських краях. Це також неабияк пiдсилювало культ царственоi родини, тiльки пiдносячи рiд Птолемеiв на недосяжну височину. І якщо житейськi розрахунки робили внутрiшньосiмейний шлюб привабливим, то посилання на божественну спорiдненiсть новоспеченоi династii фараонiв – ще один елемент вигаданого родоводу – виставляло його в цiлком прийнятному свiтлi. Адже i египетськi, i грецькi боги одружувалися на братах i сестрах, хоча можна було сперечатися, що Зевс та Гера являли собою бездоганний взiрець для наслiдування. Якихось спадкових фiзичних вад ця практика не викликала, зате з часом родове дерево Птолемеiв стало скидатися на захаращений кущ iз переплетеним вiттям. Певно, батьки Клеопатри були рiдними братом i сестрою, тож вона мала тiльки одних дiда та бабу. До того ж ця пара також були дядьком i племiнницею. А якщо ви виходили замiж за свого дядька, як Клеопатрина бабця, то ваш батько також доводився вам i дiвером. Хоч перехреснi шлюби були покликанi скрiплювати родину, вони мали парадоксальний ефект. Престолонаслiдування стало вiчною кризою для Птолемеiв, котрi отрутою й кинджалом тiльки погiршували стан справ. Шлюб усерединi родини допомагав нагромаджувати багатство та владу, але й надав нового змiсту сiмейному суперництву, ще бiльш прикметному серед родичiв, котрi звично долучали до своiх титулiв ще й просякнутi доброзичливiстю епiтафii. (Офiцiйно Клеопатра та ii брат, вiд якого вона рятувалася втечею, iменувалися «теi неi фiладельфi», тобто «новi боги, поеднанi у любовi брат i сестра».) Навряд чи в ii роду можна було знайти когось, хто б не вкоротив вiку комусь iз родичiв, не була винятком i Клеопатра VII. Птолемей I одружився зi своею напiвсестрою, яка змовилася проти нього зi своiми синами, двох з яких вiн убив. Їй першiй ще за життя почали поклонятися як богинi, на чие царювання припала золота доба династii Птолемеiв. Був iще один побiжний наслiдок внутрiшнього шлюбу: на краще чи на гiрше, але царiвну з роду Птолемеiв це пiдносило на найвищий щабель влади. Рiвнi щодо всього своiм братам i чоловiкам, попередницi Клеопатри знали собi цiну й наполегливо брали свое вiд життя. Птолемеi не балували майбутнiх iсторикiв розмаiттям iмен: усi жiнки царського роду були Арсиноi, Беренiки або Клеопатри. Розрiзняти iх куди легше за iхнiми злодiяннями, нiж iменами, хоча традицiя залишилася непорушною i для цариць-правительок. Усi цi численнi Клеопатри, Беренiки та Арсиноi труiли чоловiкiв, убивали братiв i знищували всiляку згадку про своiх матерiв – аби потiм ушанувати пам’ять забитих родичiв величними монументами. Поколiннями царська родина вiддавалася, як скажуть потiм, «оргii здирництва та вбивства», що жахала навiть за кольористими македонськими мiрками. Видiлитись у такому сiмействi було непросто, та Птолемею IV це вдалося. Вiн правив у часи розквiту iмперii, що припали на кiнець третього столiття, i вiдзначився тим, що вбив дядька, брата й матiр. Придворнi полегшили йому справу з дружиною, бо ж отруiли ii самi, щойно та привела на свiт спадкоемця. Знову i знову матерi посилали вiйська на синiв. Сестри починали вiйни проти братiв. Прабаба Клеопатри розв’язала одну громадянську вiйну проти своiх батькiв, iншу – проти дiтей. Та найбiльше дiставалося майстрам, якi висiкали урочистi надписи на монументах: iм доводилося виявляти неабияку спритнiсть серед усiх цих iнавгурацiй та умертвiнь, якi ставалися майже одночасно, а також i з календарною круговертю, бо ж лiточислення починалося знову iз кожним новим царюванням, що заразом супроводжувалося i змiною титулу нового правителя. Не встигали вони висiкти однi iероглiфи, як династичнi вiйни вибухали з новою силою й доводилося починати все спочатку. Свого часу мати Беренiки II «позичила» в неi чоловiка-iноземця, за що двоеженець поплатився життям, про що подбала сама зневажена дружина (яку потiм спiткав такий самий кiнець). Не менш помiтною серед iнших жiнок була двоюрiдна прабаба Клеопатри, що царювала в другому столiттi. Клеопатра III була водночас дружиною i племiнницею Птолемея VIII. Той згвалтував ii, коли та була ще пiдлiтком, хоч i був одружений з ii матiр’ю. Царствене подружжя нерiдко сварилося. Птолемей убив iхнього спiльного чотирнадцятирiчного сина, розрубав на шматки й наказав вiднести скриню з розрубаними частками тiла пiд палацовi ворота саме напередоднi царициних уродин. Та не забарилась iз помстою, виставивши на загальний огляд цi рубанi частки. Гнiв александрiйцiв не мав меж. Та куди бiльш дивним було те, що сталося потiм: минуло з десяток рокiв i подружжя помирилося. Наступнi вiсiм рокiв Птолемей VIII царював, маючи при собi двох цариць, чвари мiж якими не припинялися[4 - Зважаючи на дуже ущiльнену генеалогiю, Птолемей VIII був тричi прадiдом Клеопатрi – i двiчi ii прапрадiдом.]. Здавалося, членам царськоi династii нiби на роду було написано прийняти смерть вiд рук владного родича, а сама ця сiмейна рiзанина з часом стала мати вигляд якогось атрибуту верховноi влади. Дядько Клеопатрин убив дружину, тим самим позбавивши життя свою мачуху (i напiвсестру). Але тут вiн схибив, не врахувавши, що iз царственого подружжя саме iй симпатизував мiський люд. Його, що поцарював усього якихось вiсiмнадцять днiв, роздерла розлючена юрба. На цьому у 80 роцi до Р. Х. пiсля двохсотлiтнього свавiльства перервався рiд прямих нащадкiв Птолемея. Треба було якнайшвидше знайти престолонаслiдника, а надто з оглядкою на Рим, чия зоря вже сходила на горизонтi. Отож iз Сирii викликали Клеопатриного батька Птолемея XII, куди його спровадили двадцять три роки тому, подалi у безпечне мiсце. Неясно, чи там вiн проходив виховання саме як майбутнiй правитель, але безсумнiвно, що його кандидатура була единим бiльш-менш придатним варiантом. На пiдкрiплення свого божественного статусу та зв’язку з Александром Великим вiн почав титулуватися «новим Дiонiсом». Та в александрiйцiв – якi завжди цiнували чистоту династii, попри головоломну мiшанину цiлком сфабрикованих родоводiв,– для нього знаходилося лише одне з двох iмен. Для них Клеопатрин батько був або «байстрюк», або «Авлет», тобто сопiлкар, адже полюбляв грати на флейтi – античному рiзновидi гобоя. У цей iнструмент вiн вкладав пристрастi не менше, нiж у справи державнi, шкодуючи лише через те, що поцiновувачками його музичних талантiв були хiба що другорозряднi куртизанки. Цi музичнi екзерсиси нiяк не утримали його вiд кривавоi банi, що вже увiйшла в сiмейну традицiю, але здебiльшого тому, як слiд зазначити, що обставини не залишали йому iншого вибору. (Над ним не тяжiла необхiднiсть вбивати свою матiр, адже та була не царського роду. Найiмовiрнiше, вона походила вiд македонськоi придворноi знатi.) Та хай там як, непогамовна рiдня виявилася не найбiльшою проблемою, з якою Авлету довелося розбиратися. Тож молода жiнка, що нинi разом iз Юлiем Цезарем опинилася в обложеному царському палацi в Александрii, не була египтянкою, як i, в iсторичному планi, фараоном. Навряд чи доводилася рiднею Александру Великому, та й до Птолемеiв належала не цiлком, хоча з обох сторiн достеменно походила вiд македонськоi аристократii. Ім’я, як i родовiд, цiлком свiдчило про ii гордовитий македонський рiд. «Клеопатра» по-грецьки означае «слава ii батькiвщини»[5 - У родинi Александра Македонського були двi Клеопатри, друга дружина батька i сестра, молодша за нього на два роки. Обидвi загинули вiд рук близьких родичiв.]. Вона навiть не була Клеопатрою VII, якою ii, власне, i пам’ятатимуть у подальшому. За такоi змордованоi сiмейноi iсторii цiлком могло статися й так, що хтось i колись просто втратив лiк царственим персонам. Ця дивна й страхiтлива iсторiя династii Птолемеiв не повинна затулити двi речi. Якщо всi цi Беренiки та Арсиноi жорстокiстю не поступалися своiм чоловiкам i братам, то це значною мiрою тому, що вони мали в руках величезну владу (за традицiею вони продовжували посiдати друге мiсце поряд з цими чоловiками та братами, але Клеопатра знехтувала цiею традицiею). Навiть i без матерi-регентшi в Клеопатри було чимало попередниць, жiнок-правительок, якi зводили храми, будували флоти, вели военнi кампанii й разом зi своiми чоловiками-спiвправителями володарювали над Єгиптом. Загалом вона мала взiрцем для наслiдування куди потужнiшi жiночi особистостi, нiж будь-яка iнша цариця в iсторii. Чи було це наслiдком загального виснаження чоловiчоi лiнii в ii родинi, як про те стверджували, залишаеться неясним. Адже були всi причини для такого виснаження i в жiнок. Але видатними серед тих поколiнь, що безпосередньо передували Клеопатрi,– принаймнi в тому, що стосуеться бачення, амбiцiй, iнтелекту,– були винятково жiнки. Бiльш того, Клеопатра виросла у краiнi, що могла похвалитися виключним статусом жiнки в суспiльствi, яка була захищена перед законом, як i чоловiк. Ще задовго до ii часу, i навiть за столiття до прибуття Птолемеiв, египтянки мали право самим вибирати, з ким брати шлюб. Із часом iхня свобода навiть зросла до рiвня, не баченого в античному свiтi. Вони отримували спадок нарiвнi з чоловiками й володiли власнiстю незалежно вiд них. Замiжнi жiнки не пiдкорялися своiм чоловiкам. У них було право розлучатися, вони мали пiдтримку пiсля розлучення. Доки посаг пiсля розриву не було повернуто, жiнка могла на свiй розсуд вирiшувати, у якому домi залишатися. Те, що належало iй, було ii по праву. Гуляка-чоловiк не мiг розтринькати того, що було не його, а жiнчине. Закон теж стояв на боцi дружини та дiтей, якщо чоловiк поводився з ними негiдно. Римляни немало дивувалися з того, що в Єгиптi новонароджених дiвчаток не покидали помирати, а виходжували, як i хлопчикiв,– обов’язком римлянина було виростити тiльки первонароджену дочку. Єгиптянки й одружувалися пiзнiше, нiж це було заведено в сусiднiх народiв,– тiльки половина з них виходили замiж у Клеопатриному вiцi. Жiнки давали грошовi позики й керували вантажними баржами. Вони служили жрицями в храмах мiсцевоi релiгii. Вони позивалися в судi й наймали флейтистiв. Дружина, вдова чи розлучена, египтянка володiла виноградниками, винарнями, майстернями з виробництва папiрусiв i парфумiв, кораблями, млинами, рабами, садибами та верблюдами. У Єгиптi часiв Птолемеiв щонайменше третина власностi перебувала в жiночих руках. Такi звичаi в очах iноземцiв настiльки йшли проти природного стану речей, що життя египтян здавалося iм якоюсь приголомшливою дивовижею. Та водночас усе це мало вигляд такий природний для цiеi краiни, чия велична, життедайна рiчка текла нiби задом наперед, iз пiвдня на пiвнiч, утворюючи Верхнiй Єгипет на пiвднi цiеi землi, а Нижнiй Єгипет – на пiвночi. Немовби ще бiльше заперечуючи закони природи, Нiл розливався влiтку й повертавсь у береги зимою, а египтяни жали своi лани у квiтнi й засiвали iх у листопадi. Навiть у самому землеробствi все було навпаки: египтяни спершу засiвали, потiм орали, щоб прикрити зерно пухкою землею. І це було цiлком природно в подiбному «протиприродному» царствi, де тiсто мiсили ногами, а писали справа налiво. Тож чи варто дивуватися, що й Геродот в одному своему переказi – певно, добре вiдомому також i Клеопатрi – стверджував, що египтянки ходять на ринок i торгують, а iхнi чоловiки сидять вдома й пораються за ткацькими верстатами. Маемо чимало пiдтверджень тому, що почуття гумору не було чужим Клеопатрi. Вона була справжньою майстринею розiграшу, кмiтливою i дотепною. Тож можна не сумнiватися, як насмiшили ii подальшi Геродотовi твердження, що Єгипет – така краiна, де «жiнки мочаться стоячи, а чоловiки присiвши». Та щодо iншого Геродот цiлком мав слушнiсть у своему зачудуваннi тим, що «немае у свiтi iншоi такоi краiни, де було б стiльки всього визначного, i таких дивовиж, якi не пiддаються опису». Так, Єгипет продовжував зачаровувати свiт ще задовго до Птолемеiв. Вiн мiг похвалитися своею прадавньою цивiлiзацiею, незчисленнiстю природних див i рукотворними спорудами, вiд величчi яких перехоплювало дух, а ще двома iз семи чудес античного свiту. (Звiсно, за часiв Клеопатри й здатнiсть дивуватися була бiльшою, але ж i пiрамiди були вищими на тридцять один фут.) І в перервах мiж кровопусканням, переважно в третьому столiттi i ще до того, як пороки встигли розхитати саму династiю ближче до кiнця другого, Птолемеi гiдно завершили замисел Александра Великого, звiвши в дельтi Нiлу чудо-мiсто, таке ж витончене й iнтелектуальне, якими неотесами були колись його засновники. Александрiя слiпила вже здалеку, нiби насичена сяйвом бiлого мармуру, а над усiм мiстом головувала башта маяку. Його обриси, знанi всьому античному свiту, вiдтворювали на лампах, мозаiках, черепицi. Та й сама архiтектура мiста нiби вiщала про строкатiсть мiсцевих звичаiв, породжених у гарячковому сплавi культур. Капiтелi iонiчних колон у цьому найбiльшому з середземноморських портiв оздоблювали орнаментом у формi листя папiрусу. Величезнi сфiнкси та соколи вишикувалися уздовж дорiг, що вели до грецьких храмiв. Боги-крокодили в римському одязi прикрашали гробницi в дорiйському стилi. «Зведена у найкращому iз земних краiв», Александрiя стояла на сторожi його казкових багатств i фантастичних створiнь, залишаючись улюбленою загадкою для римського свiту. Юлiй Цезар багато де побував, хоч i жодного разу ще не ступав на египетську землю, але i його навряд чи яке з ii чудес вразило б настiльки, як ця кмiтлива молода жiнка, що з’явилася перед його очима iз дорожньоi торби. ВОНА НАРОДИЛАСЯ 69 РОКУ ДО Р. Х., другою iз трьох дочок. За нею слiдували два брати, з кожним iз яких Клеопатра почергово, на недовгий строк, була поеднана шлюбними узами. Хоча для того, хто народився Птолемеем, нiколи не бувало особливо безпечних часiв, перше столiття видалося чи не найгiршим. Усi п’ятеро братiв i сестер померли насильницькою смертю. Серед них Клеопатра вирiзняеться лише тим, що сама визначила обставини своеi кончини, а це було неабияким досягненням – i, з погляду римлян, ще й доволi вагомою вiдзнакою. Той факт, що вона була живою на час появи Цезаря в Єгиптi, уже свiдчить про силу ii характеру. Вона, безсумнiвно, виношувала плани повернення до влади протягом року чи й бiльше, енергiйно втiлювала iх у життя останнi мiсяцi, а в тi тижнi наприкiнцi лiта – ледь не цiлодобово. Не менш показово й те, що iй судилося пережити своiх братiв i сестер на десятилiття. Нiхто з них не досяг дорослого вiку. Про матiр Клеопатри нам зовсiм нiчого невiдомо, жодних натякiв чи посилань. Вона рано зникае зi сцени, ще за Клеопатриного дитинства, ii вже не було серед живих, коли Клеопатрi виповнилося дванадцять. Невiдомо навiть, чи ii власна донька знала щось про неi краще вiд нас. Схоже, матiр Клеопатри була однiею з тих небагатьох жiнок династii Птолемеiв, котрi трималися осторонь сiмейноi мелодрами[6 - Також не ясно, чи саме вона була матiр’ю Клеопатри, хоча якби Клеопатра була нешлюбною донькою, навряд чи б таку деталь обминули увагою ii наклепники.]. У будь-якому разi Клеопатра V Трифена була на кiлькадесят рокiв молодшою за Авлета, свого брата чи напiвбрата, вони побралися невдовзi по тому, як Авлет зiйшов на престол. Той факт, що Авлетова тiтка оскаржувала його право на престолонаслiдування – аж настiльки, щоби вирушити в Рим i там плести iнтриги проти нього,– навряд чи можна вважати подiею неабиякою, враховуючи сiмейнi традицii. Втiм, це дещо говорить про ii полiтичнi iнстинкти – адже вона була далеко не единою, хто вважав, що Авлета бiльше цiкавлять справи мистецькi, нiж державницькi. Попри те що вiн провiв на тронi двадцять два роки лише з однiею перервою, Авлет запам’ятаеться як фараон, який знай собi грав на флейтi, доки Єгипет наближався до неминучого краху. Записiв про раннi роки Цезаря немае буквально анiяких, але в цьому Клеопатра обскакала його: про ii дитинство невiдомо взагалi нiчого. Та навiть якби дiм ii дитинства не пiшов на двадцять футiв пiд воду чи ж александрiйський клiмат виявися б поблажливiшим до античних папiрусiв, то й тодi ми навряд чи б дiзналися щось особливе. Обставини дитячих рокiв мало кого цiкавили за античних часiв, на вiдмiну вiд долi та родоводу, якi вважалися куди бiльш значущими для подальшого життевого шляху людини. Визначнi гравцi здебiльшого з’являються на сценi античного театру життя вже абсолютно сформованими особистостями. Тож ми можемо цiлком слушно припускати, що Клеопатра народилася в Александрii у царському палацi, що спочатку нею опiкувалася годувальниця, а потiм уже палацовий челядник розжовував ii першу iжу, перш нiж покласти малятi в беззубого рота, що в цi дитячi вуста не потрапляло нiчого iстiвного, не перевiрене на отруту, що ii першим почтом була зграйка дiтей шляхетного походження, знаних як «прийомнi брати та сестри», поки що ii товаришi в iграх, але в майбутньому – придворне оточення юноi царицi. Навiть коли вона носилася мiж колонами затишних портикiв царського палацу, бавилася серед його фонтанiв i ставiв або ж гуляла пишними гаями чи в зоопарку,– Птолемеi ще здавна тримали жирафiв, носорогiв, ведмедiв та пiтона завдовжки сорок п’ять футiв,– ii завжди супроводжував почет. З раннього вiку вона почувалася впевнено серед полiтикiв, послiв, учених мужiв, поводилася невимушено в оточеннi царедворцiв у пурпуровому вбраннi. Вона гралася теракотовими ляльками та iграшковими будиночками, мiнiатюрними посудом та меблями, були в неi i конячка-качалка, й ручна миша, хоча ми нiколи не дiзнаемось, у якi саме iгри вона грала зi своiми ляльками й чи не були вони в неi, як в Індiрi Гандi, учасниками рiзних заколотiв та битв. Клеопатру, як i ii старшу сестру, виховували для трону. Птолемеi завжди планували наперед будь-якi несподiванки. Вона регулярно подорожувала вгору течiею Нiлу до сiмейного палацу, що стояв одразу на березi рiчки, щоб долучитися до культових учт традицiйноi египетськоi релiгii, цих ретельно режисованих урочистих процесiй за участю самого фараона, його родини, радникiв i придворних. Мемфiс, розташований за двiстi миль угору течiею, був священним мiстом, що управлявся iерархiею жерцiв, про них казали, що вони живуть зi смертi. Пiд центральною частиною мiста тяглися катакомби зi священними тваринами, що немов магнiт притягували до себе пiлiгримiв, якi приходили вклонитися святиням, а заодно придбати мiнiатюрних мумiфiкованих яструбiв i крокодилiв у мiсцевих сувенiрних лавчинах. Уже вдома iм поклонялися не менш ревно. З такоi нагоди Клеопатру вбирали в церемонiальну сукню, утiм, поки що без традицiйноi египетськоi корони з пiр’ям, сонячним диском i коров’ячими рогами. Змалечку вона також була оточена й найкращими вихователями на весь еллiнiстичний свiт, отримуючи знання та освiту вiд найталановитiших учених, та ще й у мiсцi, що безперечно вважалося головним осередком тогочасноi ученостi – Александрiйська бiблiотека i музей, що прилягав до неi, розташовувалися буквально на задньому дворi палацу. Найбiльш знанi та шанованi серед учених були ii наставниками, вчителями та лiкарями. Для юноi царiвни завжди напоготовi був медичний рецепт, урочистий панегiрик, механiчна iграшка або географiчна карта. Навiть ii батько, найiмовiрнiше, не отримав такоi освiти,– зростав за кордоном, на пiвнiчному сходi Малоi Азii,– але з усякого погляду це була традицiйна грецька освiта, майже тотожна тiй, яку отримав i Цезар, чий наставник теж студiював науки в Александрii. Освiта була здебiльшого гуманiтарною. Лiтература важила чимало в грецькому свiтi, де лiтери до того ж слугували й числами, й музичними нотами. Клеопатра навчилася читати, спершу проспiвуючи букви грецького алфавiту, потiм впiзнаючи цi букви, вирiзанi вчителем на вузьких дерев’яних табличках. Спочатку учень засвоював букви, далi йшло засвоення абетки, написаноi суцiльними горизонтальними рядками, потiм стовпчиками, згодом викладенiй у зворотному порядку i, зрештою, парами з обох кiнцiв алфавiту, великими i знову малими лiтерами. Коли Клеопатра перейшла до складiв, вони подавалися як набiр малозрозумiлих i нерозбiрливих слiв – що важчi для вимови, то краще. Пiсля складiв переходили до вiршикiв зi слiв, що були так само незбагненi за змiстом. Теорiя свiдчила, що учень, який мiг прочитати таку плутанку, мiг прочитати будь-що. А потiм уже йшли i справжнi афоризми та вiршi, взятi з мiфiв i байок. Учневi могли поставити завдання переказати своiми словами Езопову байку, спочатку стисло й просто, наступного разу якомога виразнiше та з усiею красномовнiстю. Далi слiдували ще складнiшi декламацii та вправи. Їй могли задати написати твiр вiд iменi Ахiллеса, що вже передчував свiй смертний час, чи ж переiнакшити сюжет трагедii Еврiпiда. Уроки були нелегкими, але такими вони й задумувалися. До навчання ставилися як до справи серйозноi, що потребувала безупинних вправ, нескiнченних правил, довгих годин. Про вихiднi годi було й думати, навчання продовжувалось увесь тиждень, хiба що за винятком свят, якi в Александрii вiдбувалися з поблажливою регулярнiстю. Принаймнi двiчi на мiсяць уся буденщина переривалася, коли александрiйцi вiдзначали свята на честь Аполлона. Поводження зi школярами було суворим. «Вуха юнака – на його спинi, вiн слухае, коли його б’ють»,– читаемо в одному давньому папiрусi. До цiеi максими драматург Менандр накинув i причинно-наслiдковий зв’язок: «Не сiченого рiзкою не навчиш грамоти». Поколiння школярiв слухняно вишкрябували цей рядок стилосами зi слоновоi кiстки на своiх дерев’яних дощечках, натертих червоним воском. Ще навiть не перейшовши до речень, навiть не навчившись читати, вона закохалася в Гомера. «Гомер був не людиною, а богом» – цю фразу виводили однiею з перших на уроках краснопису, разом iз першими строфами «Ілiади». Жодний iнший текст аж настiльки не наповнював собою свiт, у якому жила Клеопатра. В епоху, що була одержима минувшиною i рiвняла себе на дiяння славетних предкiв, труд Гомера являв собою тогочасну Бiблiю. Гомер був «царем поетiв», 15693 рядки його поеми становили моральне, полiтичне, iсторичне та релiгiйне пiдгрунтя, взiрець величних дiянь i керiвних засад, слугували iнтелектуальним атласом i моральним компасом. Освiчена людина цитувала, перефразовувала й посилалася на Гомера. І зовсiм не перебiльшенням було сказати, що таких дiтей, як-от Клеопатра, за висловом одного молодшого ii сучасника, «вигодовували в iхньому навчаннi Гомером, сповивали його вiршами». За переказом, Александр Великий не лягав спати, не поклавши пiд голову сувiй поеми Гомера. Кожен освiчений грек, зокрема й Клеопатра, цитував напам’ять уривки з «Ілiади» чи «Одiссеi». У часи Клеопатри александрiйцi вiддавали перевагу першiй з цих поем,– бо ж, певно, та була спiвзвучною тим буремним часам,– та сама Клеопатра вже змалечку вичитала в Гомера те, про що переконалася особисто, коли iй виповнився двадцять один: бувають днi, коли ти готовий битися до останнього, i днi, коли не лишаеться нiчого iншого, як повертатися додому. На початковому рiвнi Гомера студiювали, заучуючи списки богiв, героiв, рiчок. Потiм слiдували складнiшi завдання. Яку пiсню спiвали сирени? Чи зберегла Пенелопа цноту? Хто була мати Гектора? Заплутанi генеалогii богiв, певно, аж нiяк не становили труднощiв для царiвни з роду Птолемеiв – вони блiднули на тлi iсторiй ii роду, хоч i переплiталися з ними. Межа мiж людським i божественним для Клеопатри була дуже умовною. (Класнi уроки знову перетинались iз ii особистою iсторiею, коли вивчали життя Александра, iще одного першорозрядного героя тогочасних школярiв. Клеопатра знала назубок усi його подвиги, як i кожне дiяння своiх предкiв Птолемеiв.) Гомеровi поеми вивчали за загальними правилами, починаючи з формальних питань, якi вимагали вiд школяра не так гнучкостi розуму, як мiцноi пам’ятi. Без такоi пам’ятi годi було й братися за навчання. Який бог якому героевi допомагае? А як саме пролягав зворотний шлях Одiссея? Саме такого роду матерiалом напихали Клеопатрину голову, у тодiшнi часи це й вважалося ерудицiею. Й уникнути цього зубрiння було непросто. До царського оточення входили також i фiлософи, ритори, математики, що заразом були й наставниками та прислужниками, освiченими спiвбесiдниками та довiреними порадниками. Гомера вважали беззаперечним «золотим стандартом», вiн лише передував розлогому списку лiтератури для подальшого вивчення. Можна не сумнiватися, що Менандр з його дотепними сценками iз домашнього життя був безсумнiвним фаворитом серед учнiв, хоча не менш очевидно, що твори цього комедiографа в подальшому перечитувалися менше. Клеопатра знала байки Езопа, а потiм познайомилась iз творами Геродота та Фукiдiда. Вона читала бiльше поезii, нiж прози, хоч не виключено, що iй знайомi також були й тексти, вiдомi нам сьогоднi як Екклезiяст та Маккавейськi книги. Серед драматургiв визнаним фаворитом вважали Еврiпiда, спiвзвучного тодiшнiм часам, з наскрiзною темою розпусних жiнок, «пiдступнi замисли» яких надiйно постачали йому сюжети для п’ес. Чимало сцен iз них вона вивчала напам’ять. Есхiл i Софокл, Гесiод, Пiндар i Сапфо – всi вони стануть добрими знайомими i Клеопатрi, i ii компанii шляхетних дiвчат. Для неi, як i для Цезаря, все негрецьке не було варте особливоi уваги. Вiрогiдно, навiть египетську iсторiю вона вивчала за грецькими текстами. Їi лiтературнi студii також супроводжувалися вивченням арифметики, геометрii, музики та астрологii з астрономiею (тодi мало хто розрiзняв, де закiнчуеться одне i починаеться iнше). Тож Клеопатрi була вiдома рiзниця мiж зорею та сузiр’ям, i, певно, вона могла щось зiграти на лiрi, хоча всi цi дисциплiни однаково вважалися другорядними на тлi наук гуманiтарних. Бо ж навiть сам Евклiд не змiг дати вiдповiдь, коли один учень спитав у нього, для чого власне потрiбна ця геометрiя. Усi цi тексти вона освоювала не самотужки. Вона читала iх уголос, або ж учителi чи служники зачитували iх для своеi ученицi. Читання «про себе» було менш звичним i на людях, i приватно. (Сувiй папiрусу завдовжки у двадцять листiв був водночас ламкий i важкий для розмотування. Читання було здебiльшого справою для двох рук: ви притримували сувiй правою рукою та вiдмотували лiвою ту частину, яку вже прочитали.) Граматист чи його помiчник допомагав iй у цьому, розбираючи по складах ii першi речення – завдання не з простих для мови, що записувалася суцiльним текстом, без пропускiв мiж словами, параграфiв та пунктуацii. Тож недаремно вмiння читати по писаному вважалося неабияким досягненням, читець був водночас i декламатором, виголошуючи прочитане жваво та iз виразнiстю, поставленою дикцiею та вiдповiдними ефектними жестами. У вiцi тринадцяти чи чотирнадцяти рокiв Клеопатра перейшла до вивчання риторики, або науки публiчного виступу, а заразом i фiлософii, найвеличнiшоi та наймогутнiшоi з наук, що наочно й продемонстрував наставник ii брата пiсля прибуття Помпея. Певно, цей Теодот якийсь час мiг також бути й наставником Клеопатри. До неi також мiг бути приставлений особистий наставник, найпевнiше евнух. Вправний ритор творив справжнi чудеса. Попри те що дiвчат це стосувалося меншою мiрою, Клеопатра жила в культурi, що плекала вмiння усного виступу, цiнувала влучний аргумент, належним чином шанувала красне мистецтво ствердження й заперечення. Декламування та усний виступ зазвичай супроводжувалися сталим набором словесних виразiв та арсеналом жестiв, у чомусь це нагадувало своерiдний сплав законiв вiршування та парламентськоi процедури. Клеопатра навчилася вправно й точно групувати своi думки, артистично iх висловлювати, подавати влучно та грацiйно. Змiстовi, найiмовiрнiше, вiдводилася другорядна роль: «Адже,– зазначав Цицерон,– як розум е славою людини, так красномовство е свiточем розуму». Високо тримаючи голову, iз сяючими очима та вiдповiдною модуляцiею голосу, вона опанувала мистецтво похвали, докору, порiвняння. Стислою, але виразною та енергiйною мовою, залучаючи доречнi алюзii та iсторичнi приклади, вона навчилася вести дискусii на рiзноманiтнi теми, iнколи досить гострi: чому Купiдона зображують крилатим хлопчаком iз луком? якому способовi життя вiддати перевагу – мiському чи сiльському? чи справдi Провидiння править свiтом? що б ти сказала на мiсцi Медеi, котра ось-ось мала вбити своiх дiтей? Питання завжди були однаковi, хоча вiдповiдi могли даватися рiзнi. Деякi теми для виступiв – скажiмо, така: «Чи годиться вбивати свою матiр, якщо вона вбила твого батька?» – могли сприйматись у Клеопатриному середовищi зовсiм не так, як будь-де. І попри всю шаблоннiсть цього навчання, жива iсторiя теж обов’язково просочувалась у цi формальнi екзерсиси. Невдовзi учнi дебатуватимуть, чи слушно було б Цезаревi покарати Теодота, автора вислову «мертвi не кусаються»? Чи справдi вбивство Помпея стало подарунком для Цезаря? А як же питання честi? І якби Цезар убив фараонового радника, щоб помститися за Помпея, чи не свiдчив би такий вчинок про те, що Помпей не заслуговував на смерть?[7 - Теодот втiк, але його вистежили та схопили. Ще до того, як вiн почав фiгурувати у шкiльних диспутах, його розiп’яли.] Чи буде вiйна з Єгиптом розумною за нинiшнiх умов? Цi й подiбнi аргументи належало викладати заразом iз чiткою та продуманою хореографiею. Клеопатра отримувала детальнi настанови, як дихати, коли робити паузи, а коли жестикулювати, як тримати ритм промови, пiдвищувати чи понижувати голос. Стояти при цьому слiд рiвно, на весь зрiст, не схрещуючи рук i не граючи нервово пальцями. За умови, що первинний матерiал не був зовсiм бракований, навчання такого типу гарантовано лiпило з учня красномовного, переконливого оратора, водночас надiляючи цього оратора справжнiм арсеналом засобiв, як найкраще продемонструвати глибину розуму та влучнiсть слова як у суспiльному середовищi, так i у судових тяжбах. «Мистецтво публiчного виступу,– як буде сказано згодом,– залежить вiд неабияких зусиль, постiйного навчання, рiзноманiтностi вправ, чималого досвiду, глибокоi мудростi та безпомилковоi iнтуiцii». (А в iншому мiсцi зазначають, що, подолавши подiбне виснажливе навчання, будь-хто навчиться приковувати до себе людську увагу: суддя, актор чи безумець.) Навчання Клеопатри вже наближалося до свого завершення, коли ii батько помер вiд невилiковноi хвороби. І, вiрогiдно, наприкiнцi весни того ж 51 року вона та ii брат зiйшли на трон пiд час величноi церемонii за присутностi верховного жерця Єгипту. Якщо цi церемонiальнi дiйства проводили за традицiею, то було це в Мемфiсi, духовнiй столицi Єгипту, де урочиста дорога зi сфiнксами обабiч вела через пiщанi дюни до головного храму iз його рiзьбленими з пiщанику пантерами та левами, де прибульцiв зустрiчали грецькi та египетськi святилища, розписанi сяючими кольорами та прикрашенi яскравими знаменами. Хмари пахучого диму пiдносилися до небес, коли жрець у довгому лляному вбраннi, зi шкурою пантери, перекинутою через плече, увiнчав Клеопатру змiiними коронами Верхнього та Нижнього Єгипту. Тут, у цьому ж святилищi, вона виголосили присягу египетською мовою. Тiльки пiсля цього ii чоло прикрасили царською дiадемою. Новiй царицi виповнилося вiсiмнадцять, ii брат, молодий фараон Птолемей XIII, був на вiсiм рокiв молодшим. Загалом античнiсть була епохою молодих та раннiх. Александр Великий був полководцем у шiстнадцять рокiв, повелителем свiту у двадцять. І, як було зауважено пiзнiше щодо Клеопатри, «деякi жiнки у сiмдесят молодшi за бiльшiсть сiмнадцятирiчних». Як вона управлялась iз державними справами, цiлком зрозумiло з того, що вона жила в культурi усного слова – а Клеопатра знала, що i як говорити. Навiть недоброзичливцi високо оцiнювали ii словесну вправнiсть. Їi «блискучi очi» нiколи не згадуються, щоб заразом однаково не вшанувати ii красномовнiсть i харизму. Природа надiлила ii даром виголошувати промови: багатий оксамитовий голос, владна постава й неперевершене вмiння водночас похвалити i пiдтримати своiх слухачiв. У цьому планi вона мала переваги, яких не мав Цезар. Їi Александрiя, хоч i належала грецькому свiтовi, розташовувалась в Африцi. Водночас, будучи мiстом египетським, вона лежала в Єгиптi, але не належала Єгиптовi. Тож подорож вiд мiста в краiну чимось нагадувала сучасну поiздку iз Мангеттена до Америки, хiба що без сучасного мовного бар’ера. Та Клеопатра вiд початку була звичною грати на двi аудиторii. Їi родина правила краiною, яка навiть античний свiт вражала своею давниною. Мова цiеi краiни була чи не найдавнiшою в письмовiй iсторii, а заразом також формальною й громiздкою, що передусiм стосувалося того ж письма. (У побутi користувалися демотичним письмом. Іероглiфи вживали виключно з нагод церемонiальних, навiть освiченi люди розбиралися в них лише почасти. Навряд чи й Клеопатра могла легко iх читати.) Вивчення iероглiфiки було задачею набагато важчою, нiж вивчення грецькоi мови, у днi Клеопатри – мови торгiвлi та бюрократii, ii легко освоювали й самi египтяни. Втiм, хоча египтяни й вчили грецьку, рiдко бувало, аби хтось докладав зусиль у зворотному напрямку. Та Клеопатра взялася й до цiеi виснажливоi працi – освоiти египетську мову. Найiмовiрнiше, вона була першою i единою серед усiх Птолемеiв, хто потрудився вивчити мову тих семи мiльйонiв, якими вона правила. Але свого часу цi старання дiстали щедру винагороду. Там, де ранiше Птолемеi керували своiми армiями, покладаючись на перекладача, Клеопатра вiддавала накази особисто. А це була неабияка перевага для того, хто набирав найманцiв серед сiрiйцiв, мiдiйцiв та фракiйцiв, та й для будь-кого, хто плекав амбiцii посiсти царський престол. Ближче до рiдного дому, у примхливому, етнiчно неоднорiдному мегаполiсi, до якого стiкалися емiгранти iз усього Середземномор’я, ця перевага також була вiдчутною. Скажiмо, торгiвельний контракт в Александрii могли укласти представники семи рiзних народiв. Буддiйськi монахи вiльно ходили вулицями мiста, яке прийняло найбiльшу юдейську громаду за межами Юдеi, котра могла налiчувати ледь не чверть всього населення Александрii. Єгипет вiв вигiдну торгiвлю товарами розкошi iз Індiею: блискучi шовки, спецii, слонова кiстка та самi слони подорожували через Червоне море й караванними шляхами. Тож iснувала неабияка причина, чому Клеопатра була особливо вправною у мовах жителiв прибережного регiону. Плутарх говорить про те, що вона знала дев’ять мов, включно з еврейською та мовою троглодитiв, тобто говiркою ефiопського племенi, котра – якщо вiрити Геродоту – «була не схожа на жодну iншу людську мову, скидаючись на пищання летючих мишей». Втiм, у Клеопатринiй вимовi та напевно здавалася милозвучнiшою. «Було справжньою насолодою просто чути звук ii голосу,– зазначае Плутарх,– який, нiби багатострунний музичний iнструмент, давав iй змогу переходити з однiеi мови на iншу, тож небагато залишалося таких варварських народiв, яким вона вiдповiдала через толмача, а до бiльшостi з них зверталась особисто». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66026581&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Як воно й було з незапам’ятноi давнини: «Тож спроба упевнитися в цих свiдченнях виявилася справою зовсiм нелегкою, бо ж тi, хто були очевидцями кiлькох рiзних подiй, не дали однакових свiдчень про те ж саме, але переказували рiзне, залежно вiд своеi прихильностi до однiеi сторони чи ж iншоi, або вiдповiдно до свого пам’ятання», як саркастично зауважив ще Фукiдiд, майже за чотири столiття до Клеопатри. 2 Птолемей XIII споглядав це убивство з берега i за свою участь у ньому удостоiвся постiйного мiсця в Дантовому дев’ятому колi пекла. Там компанiю йому складають Каiн та Юда. 3 І не тiльки вони. За одним iз джерел, сам Александр Македонський запитував вiдомого оракула про свое походження – цiлком очiкувано, якщо твою матiнку пiдозрюють у зв’язку зi змiем. Входячи в храм, цар завбачливо залишив почет за дверима, а оракуловi пожертвував чималеньку суму заздалегiдь. Вийшовши вiд нього, вiн оголосив пророче слово: Александр – син Зевса. 4 Зважаючи на дуже ущiльнену генеалогiю, Птолемей VIII був тричi прадiдом Клеопатрi – i двiчi ii прапрадiдом. 5 У родинi Александра Македонського були двi Клеопатри, друга дружина батька i сестра, молодша за нього на два роки. Обидвi загинули вiд рук близьких родичiв. 6 Також не ясно, чи саме вона була матiр’ю Клеопатри, хоча якби Клеопатра була нешлюбною донькою, навряд чи б таку деталь обминули увагою ii наклепники. 7 Теодот втiк, але його вистежили та схопили. Ще до того, як вiн почав фiгурувати у шкiльних диспутах, його розiп’яли.