Коли подих стае повiтрям Пол Каланiтi Ця книга мемуарiв – едина, яку залишив по собi талановитий американський нейрохiрург Пол Каланiтi. Вiн вивчав англiйську лiтературу та бiологiю в Стенфордському унiверситетi, iсторiю i фiлософiю науки та медицини в Кембриджi, з вiдзнакою закiнчив Єльську школу медицини i мрiяв стати лiкарем, а колись на пенсii – взятися до письменництва. У травнi 2013 року, за крок вiд омрiяноi медичноi й науковоi кар’ери, Полу Каланiтi дiагностували рак легенiв 4-i стадii й вiн розпочав свою книгу. Крапку в нiй поставила його смерть навеснi 2015-го. А за десять мiсяцiв вiдверта й мужня iсторiя боротьби, кохання та самовiдданоi лiкарськоi працi стала бестселером № 1 за версiею The New York Times i увiйшла до лiдерiв продажiв на Amazon.com. «Чому я?» Помирати вiд раку в молодому вiцi й знати, що твiй випадок – один на десять тисяч. Безлiч разiв повiдомляти хворим про страшний дiагноз, вирiшувати, чие життя можливо врятувати, а чие нi, – i раптом самому опинитися на лiкарняному лiжку й чекати вироку, скiльки тобi залишилося. Назавжди розпрощатися з мрiями про складнi операцii та наукову працю… А тодi зрозумiти: iншого вже не буде й правильне запитання: «А чому не я?» І, забувши про бiль, прийти до операцiйноi, жити, кохати – i взяти на руки новонароджену донечку… Пол Каланiтi Коли подих стае повiтрям Усе написане в цiй книжцi грунтуеться на спогадах доктора Каланiтi про реальнi подii. Однак iмена всiх пацiентiв, згаданих тут, змiненi. Крiм того, в описi кожного конкретного хворого приватна iнформацiя – зокрема вiк, стать, нацiональнiсть, фах, сiмейний стан, мiсце проживання, iсторiя хвороби i/або дiагноз – також змiнена. За единим винятком iмена колег i друзiв доктора Каланiтi, а також лiкарiв, котрi опiкувалися ним, змiненi. Тож будь-якi збiги i будь-яка подiбнiсть до реальних осiб, живих чи померлих, що могла виникнути внаслiдок цих змiн, – цiлком випадковi i ненавмиснi. Присвячуеться Кадi Шукаеш у смертi життя – тож лови повiтря, що з подиху щойно постало. Хто буде – не знаем, хто був – вiдiйшли. Тiла нашi тлiннi, лиш душi витали. Мiй друже! година настане, i ти Покинеш цей свiт, щоб у вiчнiсть пiти.     Лорд Брук Фулк Гревiль. Caelica, 83 Передмова Авраам Верджес Коли я пишу цю передмову, менi спадае на думку, що краще б це була пiслямова. Бо коли йдеться про Пола Каланiтi, вiдчуття часу перевертаеться догори дригом. Досить почати з того – чи, можливо, закiнчити тим – що я по-справжньому познайомився з Полом вже пiсля його смертi (сподiваюсь на вашу поблажливiсть). Так, я найближче запiзнався з ним, коли його не стало. Ми зустрiлись у Стенфордi, одного незабутнього дня на початку лютого 2014 року. Вiн саме опублiкував у New York Times статтю пiд заголовком «Скiльки часу менi лишилось?» – матерiал, який викликав бурхливий вiдгук у читачiв. Упродовж наступних днiв ця стаття розповсюджувалась в геометричнiй прогресii. (Я спецiалiзуюся на iнфекцiйних хворобах, тому пробачте менi, будь ласка, невживання слова «вiрус» як метафори.) Пiсля цього вiн запрошував мене в гостi, спiлкувався зi мною в чатi, просив поради щодо лiтературних агентiв, редакторiв, щодо процесу видання книжки – вiн захотiв написати книжку, власне оцю книжку, яку ви зараз тримаете в руках. У моiй пам’ятi знову постае ця картина: сонце пробиваеться крiзь дерево магнолii за вiкнами мого офiсу i осявае все: Пол сидить навпроти, його прекраснi руки все ще прекраснi, його борода пророка все ще густа, його карi очi уважно дивляться на мене. У моiй пам’ятi ця картина така виразна, наче написана рукою Вермеера, така чiтка, наче зафiксована камерою-обскурою. Я пригадую, як подумав: «Це треба запам’ятати», тому що цей вiдбиток на моiй сiткiвцi був безцiнним. І ще тому, що дiагноз Пола допомiг менi усвiдомити не лише його смертнiсть, але й свою власну. Ми тодi говорили про безлiч рiзних речей. Вiн був провiдним нейрохiрургом. Ми мусили, очевидно, десь перетинатися, але не могли пригадати жодного спiльного пацiента. Вiн казав, що у Стенфордi навчався на англiйськiй фiлологii i бiологii, а згодом здобув ступiнь магiстра англiйськоi лiтератури. Ми говорили про те, що вiн все життя любив писати – i читати. Вiн легко мiг стати професором англiйськоi фiлологii – i справдi, здавалося, вiн прямував до цього певний час. Але потiм, так само, як його тезка на шляху в Дамаск, вiн почув покликання. І став лiкарем, хоча завжди мрiяв повернутися до лiтератури в якийсь спосiб. Можливо, написати книжку. Колись. Вiн думав, що, як буде час, то чом би й не спробувати? Аж раптом виявилось, що часу лишилося обмаль. Я пригадую його iронiчну делiкатну усмiшку, трохи наче збитошну, хоч i на виснаженому й змарнiлому обличчi. Рак вже висотав з нього всi соки, але нова бiологiчна терапiя дала добрий результат i дозволила йому хоч трохи зазирати в майбутне. Вiн казав, що пiд час навчання в медiнститутi хотiв бути психiатром, але натомiсть зненацька закохався в нейрохiрургiю. Це було щось значно бiльше, нiж любов до лабiринтiв мозку, нiж насолода вiд вправностi своiх рук, здатних творити дива – це були любов i спiвчуття до тих, хто страждае, викликанi палким бажанням iм допомогти. Навряд чи вiн розповiв менi стiльки, скiльки я згодом почув вiд моiх студентiв, якi свого часу асистували йому, про дуже важливу рiч: про його палку вiру в моральну велич лiкарськоi працi. А потiм ми говорили про його смерть. Пiсля тiеi зустрiчi ми з Полом пiдтримували зв’язок за допомогою електронноi пошти, але нiколи бiльше не бачились. Так склалося не лише тому, що я розчинився у власному свiтi дедлайнiв i зобов’язань, але й через мое шанобливе ставлення до його часу – я не смiв вiдбирати у нього час. Я готовий був прийти до Пола, якби вiн захотiв мене бачити. Я вiдчував, що йому навряд чи потрiбнi новi дружнi лабети. Я багато думав про нього i про його дружину. Менi хотiлося спитати, чи вiн пише. Чи знаходить на це час. Протягом багатьох рокiв я, постiйно зайнятий лiкар, всiляко намагався знайти час, щоб писати. Я хотiв сказати йому, що вiдомий письменник, перейнятий цiею вiчною проблемою, якось сказав менi: «Якби я був нейрохiрургом i повiдомив, що мушу покинути своiх гостей, щоб провести ургентну кранiотомiю (трепанацiю черепа), нiхто б не заперечив анi слова. А от якби я повiдомив, що мушу покинути гостей у вiтальнi, щоб самому пiднятися нагору i сiсти за письмовий стiл… що було б?» Цiкаво, чи розсмiшило б це Пола? Зрештою, у його випадку справдi можна було б послатись на невiдкладну кранiотомiю! Це було б цiлком правдоподiбно! А вiдтак натомiсть можна було б взятися до писання. Працюючи над цiею книжкою, Пол надрукував блискуче коротке есе в часописi Stanford Medicine, у випуску, присвяченому проблемi часу. У тому ж номерi була й моя публiкацiя, дотична до публiкацii Пола, хоча я побачив його статтю тiльки тодi, коли журнал опинився у мене в руках. І, читаючи ii, я зауважив новий, глибший погляд на деякi речi, ледь окресленi ранiше в публiкацii New York Times: тепер Пол писав просто вражаюче. Вiн мiг би писати про будь-що, i це було б так само потужно. Але вiн не писав про будь-що – вiн писав про час, про те, що час означае для нього зараз, у контекстi його хвороби. Яка так неймовiрно все загострила. І ось що я ще раз мушу пiдкреслити: цей текст був незабутнiй. З-пiд його пера линуло чисте золото. Я знову i знову перечитував публiкацiю Пола, намагаючись зрозумiти, у чому тут рiч. По-перше, це була музика. Наче вiдлуння Голуея Кiннела, майже поезiя в прозi. («Коли настане день i це станеться – / ти опинишся з кимось коханим / у кав’ярнi по той бiк / моста Мiрабо, за блискучим шинквасом, / де вино стоiть порожнiми скельцями окулярiв догори…» – це цитата з Кiннела, одного разу я чув, як вiн декламував напам’ять цей вiрш в книгарнi Айови, не зазираючи в папiрець.) Але було ще щось особливе, якийсь присмак античностi, тих часiв, що передували появi блискучих шинквасiв. Я збагнув це через кiлька днiв, коли знову вiдкрив його статтю: стиль Пола нагадував стиль Томаса Брауна. Браун написав свiй роман Religio Medici 1642 року, цiлком в стилi тоi епохи, зi всiма ii архаiчними словами i зворотами. Ця книжка захопила мене – я був тодi лiкарем-початкiвцем – я вчепився в неi, як селянин, бувае, чiпляеться за болотистий грунт, який ще його батько марно старався осушити. Це було непосильне завдання, я втратив надiю пiзнати ii таемницi, у розпачi вiдкидав ii, вiдтак брав до рук знову, без певностi, що вiдшукаю в нiй щось для себе, але у самому звучаннi слiв угадуючи ii силу. Я вiдчував, що менi бракуе якогось спецiального рецептора, який би вiдкрив менi пiсню лiтер, iхнiй прихований сенс. І ця книжка так i не пiддалася менi, попри всi моi зусилля. Чому, спитаете ви? Ну чому я затявся? Хто знае цю Religio Medici? Ну, скажiмо, мiй кумир Вiльям Ослер знав, ось хто. Ослер був основоположником сучасноi медицини, вiн помер у 1919 роцi. Вiн любив цю книжку. Вiн зачитувався нею ночами. Вiн просив, щоб його поховали з Religio Medici. Багато рокiв я марно намагався збагнути, що такого Ослер вбачав у нiй. Та пiсля численних спроб – впродовж десятилiть – ця книжка нарештi пiддалася менi (допомогло в цьому те, що ii нiколи не адаптували сучасною мовою). Штука була в тому, як я зрозумiв, що читати ii треба вголос, оскiльки це увиразнюе ритм тексту i робить його невiдворотним: «Я приношу з собою дива, я шукаю поза собою: i вся Африка з ii чудесами е в менi; я той зухвалий i вiдважний кавалок природи, який ти оце, власне, дослiджуеш, вдумливо вивчаеш працю, яку хтось уклав у цiлий безкiнечний том». Коли дiйдете до останнього абзацу книжки Пола, прочитайте його вголос i почуете те саме нанизування, той ритм, якому ваша стопа захоче вторувати… Але, так само як i Браун, ви будете лише ззовнi. А Пол, я гадаю, був новим втiленням Брауна. Або ж, якщо прийняти, що теперiшнiй час – лише iлюзiя, то, можливо, сам Браун був утiленням Пола Каланiтi (уф, аж в головi запаморочилось!). А потiм Пол помер. Я пiшов на панахиду у Стенфордську церкву – дивовижну, в яку я частенько навiдувався, коли там не було нiкого, щоб посидiти i насолодитися свiтлом, тишею, – i з якоi я завжди виходив оновлений. На панахидi в церквi було повно люду. Я сiв скраю i слухав одну за одною зворушливi, а часом безладнi промови його найближчих друзiв, його духiвника i його брата. Так, Пол вiдiйшов, а тим часом я дивним чином збагнув, що тепер знаю його, i не лише через ту зустрiч у мене в кабiнетi, не лише через тих кiлька есеiв, якi вiн написав. Вiн знайшов форму для своiх розповiдей тут, у Стенфордськiй церквi (Stanford Memorial Church), у цьому летючому храмi, увiнчаному куполом, у цьому гiдному мiсцi, що пам’ятае цього чоловiка, тiло якого тепер в землi, але який ще нiколи не був так вiдчутно живий. Вiн проявився в рисах своеi коханоi дружини i маленькоi донечки, своiх сумних батькiв i братiв та сестер, у кожному обличчi своiх численних друзiв, колег i колишнiх пацiентiв, котрi тепер наповнювали цей простiр; вiн був присутнiй тут, на цiй прощальнiй зустрiчi, на цiй останнiй гостинi, на яку зiбралося так багато людей. Я бачив там обличчя умиротворенi, усмiхненi, наче причетнi до чогось невимовно прекрасного. Мабуть, i мое лице мало подiбний вираз: усi ми вiдкрили для себе сенс ритуалу служiння, ритуалу славослiв’я, сенс спiльних – чи то роздiлених – слiз. Було надзвичайно важливо проживати цю гостину, де ми тамували свою спрагу, живили свое тiло, розмовляли з абсолютно незнайомими людьми, якi раптом стали такими близькими завдяки Полу. Але лише тодi, коли я отримав цi сторiнки, через два мiсяцi пiсля смертi Пола – аж тодi я нарештi вiдчув, що знаю його, бо пiзнав його краще, нiж якби мав щастя називатися його другом. Коли я прочитав цю книжку, зiзнаюся, вiдчув глибоке збентеження: стiльки правди й щиростi було в цих рядках, що менi перехопило подих. Приготуйтеся. Сiдайте. Дiзнайтеся, що таке мужнiсть, послухайте, як вона лунае. Подумайте, яка потрiбна вiдвага, щоб так розкритися. Але передусiм погляньте, що лишаеться жити пiсля нас i потужно впливае на життя iнших людей, коли нас вже немае, – це нашi слова. У свiтi асинхронних зв’язкiв i взаемодiй, де ми так часто занурюемось в монiтори, де нашi погляди прикутi до рiзноманiтних прямокутних об’ектiв, якi постiйно дзижчать i свiтяться в руцi, де нашу увагу поглинають ефемернi речi, – зупинiться i подаруйте собi цю бесiду з моiм молодшим колегою, який так рано вiдiйшов, i назавжди залишився молодим, i навiки залишився в пам’ятi. Послухайте Пола. У паузах мiж словами прислухайтеся до себе – що ви сказали б у вiдповiдь. У цьому полягае суть його послання. Я знаю. Сподiваюся, ви теж це зрозумiете. Це його подарунок. І я бiльше не стоятиму помiж ним i вами. Пролог Вебстер був одержимий смертю, Вiн бачив пiд шкiрою череп, Істот без грудей пiд землею Й усмiшки оголених щелеп.     Т. С. Елiот. Шепiт безсмертя Я переглянув КТ-скани, дiагноз не викликав сумнiву: усi легенi були поцяткованi незлiченними пухлинами, хребет деформований, печiнка знищена. Рак з множинними метастазами. Я був нейрохiрургом, закiнчував резидентуру. За останнi шiсть рокiв життя я проаналiзував цiлi стоси таких сканiв, вишукуючи шанс, що давав би пацiентовi надiю на одужання при вiдповiдному лiкуваннi. Але тут було iнакше: це був мiй скан. Я обiйшовся без захисного костюма – мав на собi, як завжди, хiрургiчну унiформу i бiлий лiкарський халат. Мене перевдягнули, скерували в IV вiддiл; медсестра на комп’ютерi показала, як знайти палату, i я пiшов туди разом з моею дружиною Люсi, яка ще вчилася в iнтернатурi. Перед очима знову промайнули всi цi кадри сканiв, кожен окремо: легенi, кiстки, печiнка, – прокручуючись згори вниз, тодi злiва направо, потiм спереду назад, саме так, як мене вчили робити, щоб вiдшукати щось, що могло б змiнити дiагноз. Ми лежали поруч на лiкарняному лiжку. Люсi спокiйно, наче читаючи iз зошита, промовила: – Як думаеш, чи може виявитись, що це щось iнше? Я сказав: – Нi. І ми обнялися мiцно, наче щойно закоханi. Минулого року ми обое запiдозрили, але не хотiли вiрити, не могли говорити про те, що рак росте в моему тiлi. Приблизно за шiсть мiсяцiв перед тим я почав втрачати вагу, мене стали мучити страшнi болi в спинi. Коли вранцi вдягався, то затягував ремiнь спершу на одну, а згодом i на двi подiлки тiснiше. Я звернувся до лiкаря первинноi медичноi допомоги, колишньоi одногрупницi зi Стенфорду. Їi брат помер раптово у вiддiленнi нейрохiрургii внаслiдок нехтування симптомами небезпечноi iнфекцii, вiдтак вона взяла материнську опiку над моiм здоров’ям. Проте коли я прийшов, то застав iншу лiкарку в ii кабiнетi: моя одногрупниця стала мамою. Я в тонкому блакитному костюмi лежав на холодному дiагностичному столi i описував iй симптоми. І врештi сказав: – Звичайно, якби це було екзаменацiйне питання про тридцятип’ятирiчного чоловiка з нез’ясовною втратою ваги i вперше виявленими болями в спинi, то вiдповiдь напрошувалась би сама: рак С. Але, можливо, я просто занадто багато працюю. Не знаю. Я б хотiв пройти МРТ, щоб переконатися. – Вважаю, спочатку треба зробити рентген, – сказала вона. Так, МРТ при болях в спинi – це занадто: занадто коштовне дослiдження, занадто часто до нього вдаються без достатнiх пiдстав, що останнiм часом по всiй краiнi привернуло увагу до питання заощадження коштiв. Але необхiднiсть сканування визначаеться тим, що саме ви шукаете: адже рентгенiвськi променi здебiльшого не допомагають виявляти рак. І попри те скерування пацiента на МРТ на такiй раннiй стадii багато лiкарiв вважають вiдступництвом. А лiкарка вела далi: – Я знаю, рентген не iдеальний метод, але з нього варто почати. – У такому разi, може, е сенс спробувати флексiйно-екстензiйний рентген (flexion-extension X-rays) – якщо припустити, що йдеться про шийний спондилолiстез? Дзеркало на стiнi пiдказало менi, що лiкарка зайшла в «Гугл». – Це таке змiщення хребцiв, зустрiчаеться у 5 % людей i часто зумовлюе болi в спинi у молодому вiцi, – пiдказав я. – Добре, даю скерування. Я подякував. Ну чому в лiкарському халатi я завжди був таким вольовим i впевненим, а в лiкарнянiй пiжамi став таким покiрним? Правду кажучи, про бiль у спинi я знав бiльше, нiж ця лiкарка, оскiльки 50 % навчання на нейрохiрургii було присвячено хворобам хребта. Але, може, це таки спондилолiстез? Багато людей мого вiку мають цей дiагноз. А рак хребта в тридцять рокiв? Захворюванiсть не вища, нiж один випадок на десять тисяч. І навiть якби вона зросла в сто разiв, то все одно залишалась би нижчою, нiж захворюванiсть на спондилолiстез. Мабуть, я таки занадто тривожуся за себе. Рентгенiвський знiмок був нормальний. Ми зауважили ознаки тяжкоi працi i старiння органiзму, розписали графiк лiкування, i я повернувся до роботи – мене ще чекав останнiй на день пацiент. Безпечноi дози iбупрофену вистачало менi на цiлий день i, зрештою, дедалi менше ставало тих особливо виснажливих днiв по чотирнадцять робочих годин на добу. Моя подорож вiд студента-медика до професора-нейрохiрурга майже завершилась: пiсля десяти рокiв невпинного навчання я був сповнений рiшучостi протриматися ще 15 мiсяцiв, до переможного кiнця. Я заслужив повагу своiх вчителiв i наставникiв, здобув кiлька престижних нацiональних премiй, отримав пропозицii працi вiд найкращих унiверситетiв. Мiй науковий керiвник зi Стенфорда днями запросив мене i сказав: – Поле, я вважаю, що ти найперший претендент на будь-яке мiсце, яке ти собi обереш. До речi: власне, нам на факультетi якраз потрiбен хтось такий. Нiчого не обiцяй, просто помiркуй про це. Отже, у тридцять шiсть рокiв я стояв на вершинi: передi мною лежала Земля Обiтованна, вiд Гiлеаду i Єрихону – до Середземного моря. Я бачив там, на морi, прекрасну яхту, на якiй ми з Люсi i нашими майбутнiми дiтьми будемо проводити вiдпустки. Я спостерiгав, як бiль в спинi поступово вiдпускае мене, коли мiй робочий графiк стае вiльнiшим, а життя – спокiйнiшим. Я бачив, що нарештi можу стати для своеi жiнки тим, ким обiцяв. Невдовзi, через кiлька тижнiв, я вiдчув сильний бiль у грудях. Може, вдарився на роботi? Може, трiснуло ребро? Бувало, я прокидався посеред ночi на змокрiлому простирадлi, весь облитий потом. Знову стрiмко схуд, – стрiмкiше, нiж перед тим, – зi 175 фунтiв до 145. Приеднався надокучливий кашель. Сумнiвiв не залишалось. Якогось суботнього дня ми з Люсi лежали на сонечку в парку Долорес в Сан-Франциско i чекали на ii сестру. Люсi зиркнула на мiй телефон i побачила на екранi результати пошуку в медичнiй базi даних за запитом: «частотнiсть захворювань на рак серед 30-40-рiчних». – Що це? Не думала, що тебе це аж так турбуе, – сказала вона. Я не вiдповiв. Не знав, що сказати. – Може, щось менi розкажеш? – спитала вона. Люсi посмутнiла, тому що теж iз тривогою думала про це. І тому, що я не хотiв iй нiчого казати. І тому, що обiцяв iй одне, а вийшло зовсiм iнше. – Скажи, будь ласка, чому ти не довiряеш менi? – спитала знову. Я вимкнув екран i сказав: – Хочеш морозива? Наступного тижня ми мали вiдпустку, пiд час якоi планували поiхати в гостi до давнiх, ще з коледжу, друзiв у Нью-Йорк. З надiею, що здоровий сон i кiлька коктейлiв допоможуть трохи збити тиск в автоклавi нашого подружнього життя. Але Люсi мала iнший план. – Я з тобою до Нью-Йорка не поiду, – заявила вона за кiлька днiв до вiд’iзду. Вона хотiла цей тиждень побути сама, iй потрiбен був час на осмислення наших стосункiв. Говорила таким тоном, що менi починало паморочитись у головi, дедалi сильнiше. – Що таке? – вигукнув я. – Нi, цього не буде. – Я дуже тебе люблю, i тому це так дивно. Але боюсь, що ми з тобою просто по-рiзному уявляемо нашi стосунки. У мене таке враження, нiби ми разом тiльки наполовину. Я не хочу випадково дiзнаватися про твоi переживання. Коли я кажу тобi, що вiдчуваю якесь вiдчуження, ти не сприймаеш цих слiв поважно. Тому я мушу щось в цьому змiнити. – Усе буде добре, – вiдповiв я. – Просто ця резидентура… втомила нас… Невже справдi все було аж так погано? Стажування на неврологii, чи не найсерйознiшiй i найскладнiшiй з медичних спецiальностей, таки позначилося на нашому шлюбi. Скiльки разiв я вертався з роботи пiзно ввечерi, коли Люсi вже спала, i падав без сил на пiдлозi у вiтальнi; скiльки разiв iшов на роботу вдосвiта, коли вона ще спала. Але тепер ми досягли мети: бiльшiсть унiверситетiв готовi взяти на роботу нас обох, мене як нейрохiрурга, Люсi – як терапевта. Найскладнiший вiдтинок нашоi подорожi позаду. Хiба ж ми не говорили про це сотнi разiв? І невже вона не розумiе, що зараз власне той момент, коли не можна отак взяти i все зруйнувати? Невже вона не знае, що менi лишився лише рiк, останнiй рiк резидентури, i що я кохаю ii, i що ми вже так близько до того спiльного життя, про яке завжди мрiяли? – Якби це справдi було через резидентуру, я б це направила, – сказала вона. – У нас вже таке було, пригадуеш? Але якщо тепер це не тiльки через резидентуру, га? Ти справдi думаеш, що все налагодиться, коли ти станеш викладачем? Я запропонував iй забути про цю поiздку, разом пошукати порозумiння, записатися на сiмейний курс психотерапii, як Люсi пропонувала кiлька мiсяцiв тому, але вона стояла на своему: iй треба побути на самотi. І тодi весь цей туман невизначеностi в моiй головi розсiявся i проступила чiтка межа. Добре, сказав я. Якщо вона вирiшила пiти, для мене це буде кiнець наших стосункiв. І якби тодi виявилось, що в мене рак, я б не сказав iй – вона була вiльна i могла жити своiм життям. Напередоднi виiзду до Нью-Йорка я потай пройшов кiлька медичних обстежень, щоб виключити наявнiсть деяких рiзновидiв раку, поширених серед молодi. Рак яечок? Нi. Меланома? Нi. Лейкемiя? Нi. У нейрохiрургii, як завжди, було повно роботи. Нiч четверга плавно перетекла у ранок п’ятницi, коли я зловив себе на тому, що вже 36 годин поспiль стояв за операцiйним столом, за дуже складними операцiями, серед яких були гiгантськi аневризми, iнтрацеребральне артерiальне шунтування, артерiовенознi патологii. Я з вдячнiстю зiтхав, коли приходив черговий лiкар i давав менi змогу на кiлька хвилин притулитися спиною до стiни. Єдина можливiсть зробити рентген грудноi клiтки з’явилась по дорозi з лiкарнi додому, перед виiздом в аеропорт. Але я собi подумав так: або в мене рак, i тодi це, можливо, останнiй шанс побачитися з друзями, або в мене немае раку, i тодi не iснуе жодних причин не iхати до Нью-Йорка. Я забiг додому, схопив валiзи. Люсi вiдвезла мене в аеропорт i повiдомила, що записала нас на сiмейну терапiю. В останню мить перед посадкою до лiтака я надiслав iй повiдомлення: «Я б хотiв, щоб ти була поряд». І через кiлька хвилин отримав вiдповiдь: «Я тебе люблю. Я буду поряд, коли ти повернешся». Пiд час перельоту менi страшно болiла спина, а коли я дiстався до Центрального вокзалу Нью-Йорка, щоб сiсти на потяг до пiвнiчноi частини мiста, де мешкали моi друзi, мое тiло корчилося вiд мук. Останнi кiлька мiсяцiв я мав напади рiзноi iнтенсивностi, вiд болю цiлком стерпного до болю, який вiдбирав менi мову i змушував скреготiти зубами, до такого болю, вiд якого я криком кричав i качався по пiдлозi. Останнiй напад був саме з тих гiрших. Я лiг на твердiй лавi в залi очiкування i вiдчував спазм кожного м’яза на спинi, старався дихати, тамуючи бiль, бо iбупрофен менi вже не допомагав, – i подумки називав кожен м’яз у мить спазму, щоб втриматися вiд слiз: м’яз-випрямляч хребта, ромбовидний, найширший, грушоподiбний… Пiдiйшов охоронець: – Сер, тут не можна лежати. – Перепрошую, – ледве вимовив я. – Менi погано… спина… болить… – І все-таки тут не можна лежати. Перепрошую, я вмираю вiд раку… Цi слова пульсували в мозку, готовi були зiрватися з язика, але – раптом це не правда? Може, це такий бiль, з яким iншi люди живуть? Я багато про нього знав – знав його анатомiю, психологiю, знав багато слiв, якими пацiенти зазвичай описують рiзнi його стадii, тiльки не знав, на що вiн схожий, як його розпiзнати. Може, це вiн i був. Імовiрно. Або, може, я боявся наврочити. А може, я просто не хотiв промовити вголос це слово – «рак». Я взяв себе в руки, пiдвiвся i пошкутильгав до платформи. Пiзно ввечерi я дiстався до будинку в Колд Спрiнг, за 50 миль вiд Мангеттена, на Гудзонi; мене зустрiли давнi добрi друзi, найближчi, i iх було чимало, бiльше десяти, i iхнi радiснi вiтальнi вигуки вплiтались у веселу какофонiю дитячих голосiв. Дружнi обiйми змiнилися крижаною пiтьмою i тривожними передчуттями. – А де Люсi? – Термiнова робота, – сказав я. – В останню хвилину. – О, як шкода! – Слухайте, ви не проти, якщо я поставлю десь своi торби i трохи вiдпочину? Я мав надiю, що кiлька днiв без операцiйноi, добрий сон, вiдпочинок i розваги – словом, ковток нормального життя – принесуть менi полегшення i втамують бiль. Але через якийсь день чи два стало ясно, що рятунку немае. Я проспав снiданок, ледве причвалав до столу, подивився на тарiлки, наповненi кассуле i крабовими нiжками, але так i не примусив себе з’iсти нi шматочка. Невдовзi я знову вiдчув страшну втому i бажання лягти в лiжко. Часом я пробував читати дiтям, але частiше вони просто товклися довкола мене, стрибали i горлали («Дорогi дiтки, розумiете, дядечко Пол хоче вiдпочити. Може, ви знайдете iнше мiсце для забав?»). А я згадував лiтнiй табiр п’ятнадцять рокiв тому, i себе, вожатого, на березi озера в Пiвнiчнiй Калiфорнii, i купу радiсних дiтей, якi використовували мене як природну перешкоду в команднiй тереновiй грi «Перехопи прапор», а я тимчасом читав книжку пiд назвою «Смерть i фiлософiя». Мене завжди смiшить оця абсурднiсть моменту: двадцятирiчний юнак на розкiшному тлi дерев, озера, гiр, пташиного щебету i щасливого вереску чотирирiчних малят, занурений в маленьку чорну книжку про смерть. І тiльки тепер, тiльки цiеi митi я вловив паралелi: замiсть озера Тахо – рiчка Гудзон, замiсть чужих дiтей – дiти моiх друзiв, замiсть книжки про смерть, яка вiдтинала мене вiд вирування життя навколо – мое власне тiло, в якому чаiться смерть. На третю нiч я сказав Майковi, господаревi дому, що хочу скоротити вiдвiдини i вже завтра поiду додому. – У тебе якийсь нездоровий вигляд, – зауважив вiн. – З тобою все гаразд? – Давай вiзьмемо по чарцi, посидимо, як колись, – запропонував я. Ми сiли бiля камiна, i я зiзнався: – Майку, здаеться, у мене рак. І звiдси мiй нездоровий вигляд. Тодi вперше я промовив це слово вголос. – Ти певен, що менi не варто сприймати це як специфiчний лiкарський жарт? – Певен, – ствердив я. Запала тиша. – Вибач, я не знаю, що сказати… – промовив вiн пiсля тривалоi паузи. – Бачиш, по-перше, мушу зiзнатися, я ще не знаю точно, чи це рак. Це лише моя думка, бо дуже багато симптомiв вказують на це. Тому завтра я поiду додому i розберуся з цим. Хотiлось би сподiватися, що я помиляюся. Майк запропонував заопiкуватись моiм багажем i надiслати його поштою, щоб я з ним зараз не носився. Рано-вранцi вiн вiдпровадив мене в аеропорт, i через шiсть годин я вже приземлився в Сан-Франциско. Щойно я зiйшов з трапа, як задзвонив телефон. Це була моя лiкарка з результатами рентгенiвського дослiдження: зображення моiх легенiв на знiмку було нечiтке, розпливчасте, нiби дiафрагму камери занадто довго тримали вiдкритою. Лiкарка сказала, що не знае, що це може означати. Проте насправдi вона, мабуть, знала. Принаймнi я – знав. Люсi забрала мене з аеропорту, але я нiчого не казав – чекав, поки ми опинимось вдома. Ми сiли на диванi, i тут я все iй виклав – тепер вона теж знала. Вона схилила голову менi на плече, i прiрва мiж нами зникла. – Ти потрiбна менi, – прошепотiв я. – Я тебе нiколи не покину, – вiдповiла вона. Ми потелефонували близькому товаришевi, нейрохiрурговi з нашоi лiкарнi, i попросили його мене оглянути. Я отримав пластиковий браслет на руку, як у всiх пацiентiв, накинув на себе знайомий голубий лiкарняний халат, пройшов повз медсестер, кожну з яких знав на iм’я, i нарештi опинився в кабiнетi – тому самому, де бачив сотнi пацiентiв за цi роки. Тут, у цьому кабiнетi, я сiдав поруч iз хворими i розповiдав про термiнальнi дiагнози та складнi операцii; тут я вiтав пацiентiв з одужанням i був свiдком iхнього щастя, iхнього повернення до життя; тут я говорив людям про смерть. Тут я сидiв у крiслах, мив руки пiд краном, писав на дошцi iнструкцii, вносив змiни у розклад. І навiть, бувало, в моменти остаточного виснаження мiг лягти на лiжко та заснути. Тепер я лежав тут i не спав. Молода медсестра, якоi я ранiше не зустрiчав, зазирнула в кабiнет: – Лiкар скоро буде. І на цих словах майбутне, яке я собi намрiяв i яке невдовзi мало справдитися, мета, вiнець моiх багаторiчних прагнень, – усе враз обiрвалося. Роздiл І Добрий початок Рука Господня була на менi, i вивiв мене Господь у дусi й поклав мене серед долини; долина ж та була повна костей. 2 Обвiв вiн мене навкруги них, i ось було iх дуже багато по долинi, i всi вони були пресухi. 3 І промовив до мене: «Сину чоловiчий! Чи оживуть цi костi?»     Єзекиiл 37: 1–3[1 - Переклад Івана Хоменка. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)] Тепер я твердо знав, що менi бiльше нiколи не бути лiкарем. Я лежав на сонечку, на пустинному узвишшi просто бiля нашого дому, i вiдпочивав. Мiй дядько-лiкар, як i бiльшiсть родичiв, цiкавився, що я збираюся робити далi, оскiльки зрозумiло, що я зiйшов з торованого шляху, i вранцi спитав мене про це. Питання повисло в повiтрi. Якби хтось хотiв змусити мене вiдповiсти, я, мабуть, сказав би, що хочу писати. Але, правду кажучи, у той час думки про будь-яку цiлеспрямовану дiяльнiсть здавалися безглуздими. Я покидав на кiлька тижнiв це миле мiстечко в Аризонi i був готовий спинатися вгору кар’ерною драбиною не бiльше, нiж електрон, що розiгнався до другоi космiчноi швидкостi i вирвався в дивний, iскристий Всесвiт. Я лежав у пилюцi, купався в промiннi сонця i спогадiв та вiдчував, як стискаеться раптом це мiсто за п’ятнадцять тисяч шiстсот миль вiд щойно обiцяного менi помешкання в гуртожитку при Стенфордському коледжi – вiд всього обiцяного… Я пiзнав медицину спершу через вiдсутнiсть – через вiдсутнiсть в дитинствi батька, який iшов на роботу вдосвiта i повертався затемна, i його чекала лише розiгрiта вечеря. Коли менi було десять рокiв, мiй тато переiхав з нами, трьома синами – п’ятнадцяти, десяти i восьми рокiв – з Бронксвiлла у штатi Нью-Йорк до мiстечка Кiнгман в Аризонi, у пустельну долину, оточену двома гiрськими хребтами, вiдому хiба що тим, що там можна було запастися пальним у далекiй дорозi. Батька покликало туди сонце i нижча вартiсть життя – iнакше як вiн мiг би забезпечити кожному iз синiв омрiяний коледж? – а ще можливiсть заснувати тут приватну кардiологiчну практику. Його непохитна вiдданiсть своiм пацiентам невдовзi зробила його шанованим членом мiсцевоi спiльноти. Нам випадало його бачити пiзно ввечерi або у вихiднi, i вiн був наче жива амальгама: нiжна любов поеднувалася iз суворими вимогами, обiйми й поцiлунки – з жорсткими повчаннями: – Найкращим стати дуже просто: знаходиш того, хто зараз найкращий, i здобуваеш на один бал бiльше, нiж вiн. Тато досяг внутрiшнього компромiсу у своiх поглядах на батькiвство: вiн вважав, що воно може iснувати у формi екстракту, коли короткi, насиченi i щирi, незабутнi зустрiчi цiлком надолужують… усе, що постiйно роблять iншi батьки. Але я знав: така цiна лiкарського фаху, i вона видавалась менi занадто високою. Зi свого мiсця на плато я бачив наш дiм, вiдразу за межею мiста, бiля пiдошви гори Сербат, посеред рудоi кам’янистоi пустелi, поцяткованоi москiтовими деревами (прозопiсом), перекотиполем i кактусами. Тут зненацька зривалися невеличкi смерчi, застилали виднокiл i так само раптово зникали. Простiр розширювався i знову збiгався. Двое наших псiв, Макс i Нiп, нiколи не стомлювались вiд свободи. Щодня вони пускалися в мандри i приносили iз собою щораз новi скарби пустелi: оленячу ногу, недогризений кавалок зайця про запас, вибiлений сонцем череп коня, щелепу койота. Ми з друзями теж любили свободу i по обiдi часто вибиралися в пустелю на прогулянки, розвiдки, пошуки викопних решток i рiдкiсних тут рiчкових русел. Менi, мешканцю зеленого передмiстя на пiвнiчному сходi, де головна вулиця з крамничкою солодощiв була обсаджена деревами, дика вiтряна пустеля здавалась незвiданою i знадливою. Менi було десять рокiв, коли я вперше вирушив в пустелю сам-один i натрапив на стару iригацiйну решiтку. Я вiдiрвав ii вiд землi, пiднiс вище – i там, на вiдстанi кiлькох сантиметрiв вiд свого обличчя побачив три бiлi шовковистi сiтки-павутини, i по кожнiй з них сунуло на мене на тонких довгих лапах чорне блискуче бульбасте тiльце з моторошним криваво-червоним вiзерунком у формi клепсидри. Бiля кожного павука пульсував бiлий кокон i дихав невiдворотнiстю народження безлiчi нових павучкiв-каракуртiв. Жах охопив мене. Я миттю поклав решiтку на мiсце i вiдсахнувся. Мiй жах поеднав у собi кiлька речей: загальновизнаний факт («Немае нiчого бiльш смертельного, нiж укус каракурта»), ту моторошну позу, той чорний блиск, ту червону клепсидру. Пiсля того ще багато рокiв менi снилися кошмари. Узагалi пустеля вiдкривала нам справжнiй пантеон страхiть: тарантули, павуки-вовки, павуки-самiтники, усiлякi скорпiони, стоноги, гримучi змii, iхнi родичi гримучники. Проте ми жили мирно i навiть почувались комфортно поряд iз цими iстотами. Коли ми з друзями знаходили нору павука-вовка, то для забави скидали туди мураху i стежили за тим, як мураха, панiчно намагаючись втекти, зачiпае шовковистi павутинки, що ведуть в темряву павучоi нори, i вичiкували той трагiчний момент, коли павук вискочить i вхопить бiдну мураху своiми щелепами. Словосполучення «загальновизнанi факти» стало моiм термiном для селюкiв на пояснення своiх мiських фантазiй i легенд. У ту пору загальновiдомi факти поширювали свою чарiвну владу на всю пустелю i всiх ii мешканцiв, перетворюючи, скажiмо, ящiрку жилатье на справжне страхiття, не менш моторошне, нiж Медуза Горгона. Тiльки проживши в пустелi певний час, ми зрозумiли, що деякi з цих фактiв – як, наприклад, iснування рогатого зайця – навмисне хтось придумав, щоб морочити мiстян i розважати мiсцевих. Одного разу я цiлу годину розповiдав групi студентiв з Берлiна, що, слово честi, iснуе особливий пiдвид койота, який живе в кактусi i може стрибати на десять метрiв, нападаючи на свою здобич (так само, зрештою, як цi простодушнi нiмцi). Однак нiхто не мiг претендувати на iстину серед цих сипучих пiскiв; на кожен такий факт, що здавався пiдозрiлим, знаходився iнший, достовiрний i правдивий. Наприклад, цiлком слушним видаеться завжди перевiряти, чи нема у взуттi скорпiонiв. Менi було шiстнадцять, коли я мав вiдвезти до школи свого молодшого брата, Дживана. Одного ранку я, як завжди, запiзнювався, а Дживан нетерпляче чекав мене i волав, що вiн не хоче знову спiзнитися через мене, то, може, я б таки поквапився, будь ласка, чорт забирай; i ось я стрiмголов бiжу вниз по сходах, з розгону штовхаю дверi – i ледве не наступаю на величезну двометрову гримучу змiю, яка собi там дрiмала. Тут зринув ще один загальновiдомий факт: якщо вбити гримучу змiю на порозi свого дому, ii пара i нащадки прийдуть на це мiсце i влаштують там собi гнiздо, шукаючи помсти, як мати Гренделя. Тож ми з Дживаном кинули жереб: кому пощастило, мав узяти лопату, кому не пощастило – пару грубих садових рукавиць i наволочку. Менi не пощастило, менi випало в трагiкомiчному танцi ловити змiю в наволочку. І ми таки впiймали ii. А потiм я, як олiмпiйський метальник молота, закинув ii якнайдалi в пустелю з намiром повернутися згодом за наволочкою, щоб не отримати прочухана вiд мами. З усiх таемниць нашого дитинства найбiльшою була не та, чому наш тато вирiшив переiхати з родиною до Кiнгмана, мiстечка посеред аризонськоi пустелi, де ми i виросли, – а про те, як вiн зумiв схилити нашу маму до такого кроку. Колись вони, закоханi, втiкали мало не через весь свiт, з пiвденноi Індii до Нью-Йорка (тато був християнином, мама сповiдувала iндуiзм, iхнiй шлюб викликав осуд обох родин i супроводжувався родинними конфлiктами – наприклад, мамина мама нiколи не визнавала мого iменi i називала мене натомiсть Садхiром). Потiм вони переiхали до Аризони, де мама жила в постiйному, непереборному, смертельному страху перед змiями. Навiть найменший, найсимпатичнiший, найбезневиннiший червоний полоз незмiнно викликав у неi панiчну реакцiю – мама з криком втiкала додому, замикала дверi i озброювалась чим-небудь важким i переконливим: граблями, сiкачем або сокирою. Змii були постiйним джерелом неспокою, але найбiльше все-таки маму тривожило майбутне ii дiтей. Незадовго до нашого переiзду мiй старший брат Суман саме закiнчував середню школу в окрузi Вестчестер з перспективою продовжити навчання в котромусь з елiтних коледжiв. Невдовзi пiсля нашого переiзду до Кiнгмана вiн став студентом Стенфорда i покинув рiдний дiм. А ми тим часом зрозумiли, що Кiнгман – це вам не Вестчестер. Мама дослiдила стан справ у системi державноi освiти округу Могаве (до якого тепер ми належали) i засмутилась. За даними останнього перепису Кiнгман був визнаний найменш освiченим регiоном Америки. Вiдсоток вiдсiву учнiв середньоi школи становив приблизно 30 %. Одиницi продовжували навчання в коледжах, i жоден з тутешнiх випускникiв не вчився в Гарвардi, що був мiрилом досконалостi для мого батька. У пошуках виходу мама обдзвонила всiх своiх друзiв i родичiв з багатих передмiсть схiдного узбережжя: дехто щиро спiвчував, а дехто радiв, що iхнiм дiтям бiльше не доведеться конкурувати з нащадками Каланiтi, раптово позбавленими доброi освiти. Ночами мама зривалася на плач, коли лишалася сама в своему лiжку. Вона страшенно переймалася тим, що убога шкiльна освiта може зламати життя ii дiтям, тож зумiла десь роздобути рекомендований список лiтератури для вступникiв до коледжiв. Мама в Індii вчилася на лiкаря, але в двадцять три роки вийшла замiж, народила трое дiтей i далi вже ростила i виховувала iх у чужiй краiнi, тож сама встигла прочитати небагато книжок з того списку. Натомiсть вона зробила все, щоб ii дiти не були обдiленi. Завдяки iй я в десять рокiв прочитав «1984»; зiзнаюся, мене, ще малого, шокували сексуальнi сцени, проте водночас читання прищепило менi глибоку любов i увагу до мови. Нескiнченний потiк книжок i письменникiв супроводжував нас iз мамою на шляху методичного опрацювання цього списку: «Граф Монте-Кристо», Едгар Аллан По, «Робiнзон Крузо», «Айвенго», Гоголь, «Останнiй з могiкан», Дiккенс, Марк Твен, Джейн Остiн, «Бiллi Бадд»… У вiцi дванадцяти рокiв я вже сам шукав собi, що почитати, i мiй брат Суман надсилав менi твори з програми коледжу: «Державець» Макiавеллi, «Дон Кiхот», «Кандiд», «Смерть Артура», Генрi Торо, Сартр, Камю. Деякi книжки i автори справили бiльше враження, деякi менше. Скажiмо, роман «Прекрасний новий свiт» заклав у моiй свiдомостi початки фiлософii моралi (фiлософськоi етики) i став темою мого есею при вступi до коледжу; у ньому я обгрунтував думку про те, що сенс життя полягае не в щастi. Гамлет тисячу разiв згадувався менi пiд час звичайних пубертатних криз. «До сором’язливоi коханоi» та iншi романтичнi поезii провели мене i моiх друзiв через безлiч кумедних пригод у старших класах – ми часто скрадалися ночами, щоб, наприклад, заспiвати пiсню з кiнофiльму «Американський пирiг» пiд вiкном капiтаншi команди вболiвальниць (ii тато був пастором i тому, вважали ми, ризик пострiлу у вiдповiдь – мiнiмальний). Одного разу я попався, вертаючись пiсля такоi опiвнiчноi ескапади, i моя стривожена мама влаштувала менi прискiпливий допит стосовно наркотичних засобiв, поширених серед пiдлiткiв, навiть не здогадуючись, що найпотужнiший в життi наркотичний засiб я отримав вiд неi i це був томик романтичних поезiй, який вона дала менi тиждень тому. Книжки були моiми найближчими друзями i водночас творили систему досконалоi оптики, що подарувала менi новий погляд на свiт. Шукаючи способу забезпечити своiм дiтям освiту, мама возила нас за понад сто миль на пiвнiч, до найближчого великого мiста Лас-Вегаса, де ми могли отримати необхiднi сертифiкати про проходження тестiв: PSAT, SAT, ACT. Мама також увiйшла до шкiльноi ради, згуртувала вчителiв i домоглася запровадження в нашiй школi програми попереднього зарахування до вишiв i внесення ii до навчального плану. Це феноменальна жiнка: вона самотужки взялася за реформування системи шкiльноi освiти в Кiнгманi – i це iй вдалось! У старших класах з’явилося вiдчуття, що тi два гiрськi хребти, якi завжди облягали наше мiсто, раптом перестали обмежувати обрiй – обрiй вiдсунувся далi, за гори. Лео, мiй друг, старший вiд мене на рiк, один з найкращих випускникiв, дитина з дуже бiдноi родини, отримав таку рекомендацiю вiд керiвництва школи: «Ти розумний – можеш iти до вiйська». Розповiдаючи згодом про це, вiн сказав менi: – До бiса! Якщо ти вступаеш в Гарвард, Єль або Стенфорд, то я теж! І я не знаю, коли радiв бiльше: чи тодi, коли сам вступив до Стенфорда, чи тодi, коли Лео вступив до Єлю. Лiто минуло, i оскiльки в Стенфордi заняття починались на мiсяць пiзнiше, нiж в iнших навчальних закладах, то всi моi друзi роз’iхались i залишили мене самого. Переважно вдень я виходив в пустелю i дрiмав собi, думав, поки моя подруга Абiгайль не закiнчувала змiну в единiй на весь Кiнгман кав’ярнi. Через пустелю пролягав найкоротший шлях, через гори i вниз до мiста, i йти пiшки цим шляхом було приемнiше, нiж iхати. Абiгайль було двадцять рокiв, вона навчалася у Скрiппс-коледжi i, не бажаючи залазити в борги, взяла академвiдпустку, щоб заробити кошти на навчання. Мене вражала ii практичнiсть, вiдчуття, нiби вони посвячена в тi таемницi, якi вiдкриваються лише в коледжi – вона вчилася на психологii, уявiть! – i ми часто зустрiчалися з нею пiсля роботи. Вона була для мене провiсницею sub rosa, великоi таемницi, нового свiту, який чекае на мене ось-ось, за кiлька тижнiв. Одного разу пiд час такоi пообiдньоi дрiмоти я прокинувся, подивився вгору i побачив, як надi мною кружляють грифи-падальники, помилково сприймаючи мене за здобич. Годинник показував майже третю. Я очевидно запiзнювався. Тож пiдхопився, обтрусив джинси i побiг через пустелю, аж поки пiсок не поступився мiсцем брукiвцi i не з’явилися першi будiвлi, тодi я завернув за рiг i побачив Абiгайль з мiтлою в руцi – вона саме замiтала пiдлогу в кав’ярнi. – Я вже помила кавоварку – лате з льодом тобi сьогоднi не свiтить, – заявила вона. Було вже заметено, ми разом зайшли до кав’ярнi. Абiгайль пiдiйшла до каси, дiстала книжку, яку ховала там, i кинула менi. – Ось, тримай! – сказала. – Почитай це. Ти вiчно читаеш таке високомистецьке лайно – то чому б не спробувати разочок щось низькопробненьке, для рiзноманiтностi? Це був роман Джеремi Левiна «Диявол: психотерапiя i лiкування його нещасливим доктором Кесслером, Д.С.П.С.» на п’ятсот сторiнок. Я взяв його додому i прочитав за день. Це не була висока лiтература. Може, це мало бути суто розважальне чтиво – але ж нi! Натомiсть цей твiр спонукав мене припустити, що розум – просто функцiя мозку, i це вiдкриття вразило мене з небувалою силою, воно паралiзувало все мое наiвне розумiння i сприйняття свiту. Я вiрив, що це правда – бо чим iнакше зайнятий наш мозок? Хоч ми, люди, й надiленi вiльною волею, проте насамперед ми бiологiчнi органiзми, i наш мозок – звичайний орган, на який поширюються закони фiзики. Лiтература – це капiтал для людського мислення, а мозок – це пристрiй, який уможливлюе застосування цього капiталу. Це було щось неймовiрне! Того вечора у себе в кiмнатi я вiдкрив свiй червоний стенфордський каталог з перелiком навчальних курсiв, десятки разiв перечитаний, з моiми пiдкресленнями маркером, i на додачу до ранiше вибраних курсiв з лiтератури почав шукати щось серед дисциплiн, дотичних до бiологii та неврологii. Минуло кiлька рокiв, я ще не мав чiткого уявлення про свое професiйне майбутне, хоча вже був за крок до отримання ступенiв з англiйськоi лiтератури та бiологii людини. Мною рухало не так прагнення чогось досягти, як необхiднiсть вiдповiсти собi на надважливе питання: у чому сенс людського життя? Я й далi вiдчував, що лiтература – найкраща iнвестицiя в розвиток розуму (мислення), тодi як неврологiя розкривае найтоншi закони роботи мозку. І мислення, вiдповiдно до цiеi сумнiвноi концепцii, видавалося невiддiльним вiд людських стосункiв i моральних цiнностей. «Пустельна земля» Елiота глибоко резонувала з моiми думками, розповiдаючи про безсенсовнiсть, самотнiсть, про вiдчайдушнi пошуки спорiдненоi душi. Я зауважив, що метафори Елiота просочилися в мое мовлення. Були й iншi автори, особливо близькi менi. Набоков з розумiнням того, що надмiрне власне страждання може зробити нас нечутливими до страждання iнших. Конрад з його рафiнованим вiдчуттям, що брак порозумiння мiж людьми може так глибоко i непоправно вплинути на iхне життя. Лiтература ж не лише висвiтлюе чужий досвiд – я вважав, що вона постачае найбагатший матерiал для моральних рефлексiй. Моi епiзодичнi наскоки в царину формальноi етики i аналiтичноi фiлософii були цiлком безплiднi, iм не вистачало безладностi й обтяжливостi справжнього людського життя. Протягом всього навчання в коледжi мое аскетичне, ретельне вивчення людського мислення вступало в конфлiкт з моiм природнiм бажанням будувати i змiцнювати людськi стосунки, якi, власне, i формують мислення. І якщо неосмислене життя не варте життя, то чи непрожите життя варте осмислення? Пiсля першого курсу в нас була лiтня практика, i я вирiшив пiти або стажистом в Центр наукових дослiджень Єркса (Атланта), або ж помiчником кухаря в табiр сiмейного вiдпочинку для випускникiв Стенфорда «Сьерра» на незайманих берегах озера Фоллен-Лiф, що прилягають до дивовижних пустельних ландшафтiв Нацiонального заповiдника Ельдорадо. Те, що я прочитав про цей табiр, обiцяло менi найкраще лiто в життi. Я здивувався i зрадiв, коли дiзнався, що мою заявку прийняли. Разом з тим я щойно вiдкрив для себе, що макакам властивi елементарнi форми культури, i я охоче побував би в Єрксi, щоб дослiдити природне походження свiдомостi. Іншими словами, я мiг або вивчати сенси, або випробовувати iх самотужки. Пiсля тривалих, аж до останнього, роздумiв я все-таки обрав табiр. І зазирнув в кабiнет до куратора з бiологiчного факультету, щоб сказати йому про свое рiшення. Коли я зайшов, вiн сидiв за столом, з головою занурений в журнал, як завжди. Це був тихий, увiчливий чоловiк iз втомленими очима, але коли я сказав йому, куди iду на практику, вiн раптом змiнився до невпiзнання: його очi широко розплющились, обличчя почервонiло, слина бризкала з рота. – Що? – вигукнув вiн. – То ким ви, зрештою, збираетесь стати: вченим чи… кухарем?… Але термiн прийому заявок уже закiнчився, змiнювати щось було пiзно, i на гiрськiй дорозi до табору, що обвiвалася всiма вiтрами, я все ще сумнiвався в своему виборi. Однак моi сумнiви тривали недовго. Табiр не вiдступив вiд своiх обiцянок, не порушив моiх сподiвань, це була справжня iдилiя: краса озер, гiр, людей; багатство вражень, спiлкування, стосункiв. Мiсячнi ночi, такi яснi, що можна було мандрувати околицями пiшки без лiхтарика. Ми могли вирушити в похiд о другiй ночi й пiднятися на найближчу вершину, гору Таллас, якраз вдосвiта, а тим часом внизу, пiд нами, в широких i тихих озерах красувалася ясна зоряна нiч. На пiку, на висотi майже три тисячi метрiв ми тулились одне до одного в спальних мiшках пiд холодним поривчастим вiтром i пили каву, яку хтось турботливий здогадався взяти з собою. Так ми сидiли, дивилися на небо, аж поки дочекалися найпершого натяку на сонце, того найтоншого проблиску майбутньоi блакитi, який дедалi ширше розпливаеться зi сходу, поволi змиваючи зiрки. І ранкове небо розпросторилось увись i вшир, доки сягали тi першi променi сонця. Раннi мешканцi околиць вже снували дорогою до пiвденного озера Тахо. Але досить було повернути голову назад, щоб побачити, як вранiшня блакить неба гусне, темнiе на пiвдорозi до заходу, далi перетворюеться на нiчну чорноту, яка сяе зорями, i повний мiсяць дивиться на тебе. На сходi ясний день сяяв на повну силу; на заходi повновладно панувала нiч. Жоден фiлософ не в змозi передати пiднесення краще, нiж ця мить, коли стоiш у височинi, помiж нiччю i днем. Це нiби власне той момент, коли Бог сказав: «Хай буде свiтло!» І ти мимоволi вiдчуваеш крихкiсть i крихiтнiсть своеi iстоти порiвняно з величчю цiеi гори, землi, всесвiту, але водночас ти чiтко вiдчуваеш себе самого, своi неповнi два метри, що вивищуються над схилом, тим самим пiдтверджуючи твою присутнiсть на тлi цiеi величi. Це лiто в таборi «Сьерра», можливо, не вiдрiзнялося вiд лiта в якомусь iншому таборi, але я був там – i кожен мiй день був переповнений враженнями, i спiлкування з кожною людиною наповнювало життя сенсом. Бувало, що ми компанiею до глибокоi ночi сидiли за столом в iдальнi разом iз заступником директора табору Мо, нашим стенфордським куратором, цмулили вiскi, обговорювали головнi положення його дисертацii, лiтературу та iншi речi, надзвичайно важливi в юностi. Через рiк вiн повернувся до дисертацii, а згодом надiслав менi свое перше опублiковане оповiдання, навiяне подiями i враженнями нашого спiльного лiта: «Тепер я нарештi знаю, чого хочу. Я хочу, щоб моi найближчi розклали багаття… щоб тiло мое перетворилося на попiл i змiшалося з пiском. Щоб моi зуби й кiстки загубилися серед трав… Я не вiрю нi в мудрiсть дитячу, анi в мудрiсть старечу. Але е такий час, такий гострий перiод, коли реалii життя перекреслюють весь накопичений досвiд. І нiколи в життi ми не буваемо мудрiшими, нiж власне в такi моменти». Пiсля табору я повернувся iншою людиною i вже не гаяв нагоди подурiти. Життя було наповнене й щедре, i наступнi два роки я розкошував, шукаючи глибшого розумiння сутностi мислення. Я вивчав лiтературу i фiлософiю, щоб збагнути, у чому сенс життя, вивчав нейробiологiю i працював у лабораторii ФМРТ, щоб довiдатись, як мозок викликае в органiзмi здатнiсть шукати сенсу в життi i в свiтi, i тим часом збагачував свое спiлкування з найближчими друзями завдяки розмаiтим спiльним витiвкам. То ми приходили до студентськоi iдальнi перебранi на монголiв, то органiзовували фiктивне товариство, яке щотижня влаштовувало фiктивнi подii; то позували на тлi Букiнгемського палацу в костюмi горили, то вдирались до церкви опiвночi, лягали горiлиць i слухали вiдлуння наших голосiв в апсидi, то ще щось… (А потiм я дiзнався, що Вiрджинiя Вулф одного разу сiла на корабель в подобi абiссинськоi принцеси, i всi сприйняли ii як принцесу, i це протверезило мене, вiдтак припинились i нашi молодечi пустощi.) На наступному курсi, пiд час вивчення дисциплiни «неврологiя i етика» – однiеi з останнiх в курсi нейробiологii – ми вiдвiдали притулок для людей з важкими ушкодженнями мозку. Ми зайшли в приймальню, i вiдразу нашу увагу привернув чийсь невтiшний плач. Наша керiвничка, привiтна тридцятирiчна жiнка, саме знайомилася з групою, але я шукав поглядом джерело плачу. Позаду рецепцii я побачив великий телевiзор, що транслював якусь мильну оперу – без звуку. На екранi синьоока брюнетка з бездоганною зачiскою зверталася до когось невидимого, здригаючись вiд надмiру почуттiв. Аж ось камера вiд’iхала – i в кадрi з’явився чоловiк з потужною щелепою та, поза сумнiвом, хрипкуватим голосом – ii коханець – i пристрасно обiйняв ii. Розлiгся тужливий стогiн. Я пiдiйшов ближче, зазирнув за рецепцiю i побачив: там на синьому килимку перед телевiзором сидiла молоденька дiвчина, може, двадцятирiчна, у простiй набивнiй квiтчастiй сукнi; дiвчина притискала кулачки до очей, несамовито розгойдувалась туди-сюди i ридала, ридала. Придивившись, я помiтив у неi на головi ззаду, ближче до потилицi, велику блiду залисину. Я вiдступив назад, приеднався до групи, i ми пiшли оглянути притулок. У розмовi з керiвничкою я довiдався, що багато тутешнiх пацiентiв в ранньому дитинствi тонули i були врятованi. Я роззирнувся довкола i зауважив, що тут немае нiяких вiдвiдувачiв, крiм нас. Це мене здивувало. І я спитав, чи це звичайна ситуацiя. Керiвничка пояснила, що спершу родичi приходять щодня, навiть двiчi на день. Потiм – через день. Потiм – лише у вихiднi. І так дедалi рiдше й рiдше, аж поки не обмежуються, скажiмо, вiзитами на день народження i Рiздво. Урештi бiльшiсть родин виiжджають кудись, якомога далi. – І я не звинувачую iх – доглядати за цими дiтьми досить важко, – сказала вона. У менi закипала злiсть. Важко? Так, звiсно, це важко, а вiдцуратися рiдних дiтей – виходить, легше? У однiй кiмнатi пацiенти майже нерухомо лежали на лiжках, розташованих пiд стiнами рiвними рядами, як у казармi. Я рушив вздовж одного ряду, поки не наштовхнувся поглядом на погляд дiвчинки. Це була дiвчинка-пiдлiток, з темним скуйовдженим волоссям. Я зупинився i усмiхнувся iй, намагаючись виявити якусь теплоту. Я взяв ii за руку, рука була слабка. Але дiвчинка заклекотiла горлом, подивилась менi в очi i всмiхнулась. – Бачите, вона всмiхаеться, – сказав я працiвницi притулку. – Може бути, – вiдповiла та. – З ними часом складно сказати напевно. Але я знав напевно: вона менi усмiхалася. Коли ми вже збирались повертатися в гуртожиток, я трохи затримався в кабiнетi викладача. Вiн спитав: – Як враження? Що скажеш? І я у вiдповiдь вiдверто подiлився тим, що мене вразило: я не мiг повiрити, що батьки вiдцуралися цих бiдних дiтей; i одна дiвчинка менi усмiхнулась. Викладач наш був справжнiм ментором, вiн багато розмiрковував i говорив про те, як пов’язанi мiж собою наука та мораль. Я сподiвався, що вiн погодиться зi мною. – Так, – сказав вiн, – це добре. Я радий за тебе. Але iнодi, знаеш, я думаю, що краще було б iм померти. Я схопив свою сумку i пiшов геть. Але ж вона справдi всмiхалась, хiба нi? Тiльки згодом я зрозумiв, що ця ознайомча поiздка додала новий аспект до мого розумiння того факту, що мозок зумовлюе нашу здатнiсть формувати стосунки i наповнювати сенсом життя. Але iнодi це не спрацьовуе. Невiдворотно наближався випуск, а я мав гнiтюче почуття чогось незавершеного, недоробленого, недовченого, що вже нiяк не встигну надолужити. Я подав документи на магiстерську програму з англiйськоi лiтератури в Стенфордi, i мене прийняли. Я обрав лiтературу, щоб упритул розгледiти мову як мало не надприродну силу, що iснуе мiж людьми завдяки мозковi, який ховаеться пiд шкаралупкою черепа, сантиметр завтовшки, i проявляеться в спiлкуваннi. Слово мае якесь значення лише мiж людьми, i сенс життя, його цiнностi актуалiзуються лише у мiжособистiснiй взаемодii, яку ми формуемо. Отже, маемо комунiкативний аспект людини – тобто «людську комунiкативнiсть» – як основу здобуття нових сенсiв. Проте, так чи iнакше, ця властивiсть, притаманна нашому мозковi та iншим органам залежно вiд iхнiх власних фiзiологiчних iмперативiв, вiдносно легко пiддаеться занепаду i руйнуванню. Мусить бути спосiб, думав я, завдяки якому мова життя як досвiду – пристрастi, голоду, любовi – розкривае деякi зв’язки; проте решту – мову нейронiв, травного тракту i серцевих скорочень – нiяк не вдаеться розгадати. У Стенфордi я мав щастя вчитися у Рiчарда Рортi – можливо, найвидатнiшого з фiлософiв сьогодення, i з його легкоi руки став розглядати кожну дисциплiну як творення словника, тезаурусу, як набiр iнструментiв для розумiння людського життя в певний спосiб. Кожний видатний лiтературний твiр пропонуе свiй особливий набiр iнструментiв i спонукае читача використовувати свiй тезаурус. У своiй науковiй працi я використав твори Волта Вiтмена, поета, який жив понад столiття тому i переймався тими самими питаннями, що турбують зараз мене. Вiтмен хотiв знайти спосiб збагнути й описати те, що вiн назвав «Фiзiологiчно-духовною людиною». Завершуючи роботу над дисертацiею, я мiг лише пiдсумувати, що Вiтменовi пощастило не бiльше, нiж рештi, у його спробах творення цiлiсного «фiзiологiчно-духовного» тезаурусу, але принаймнi способи, якi вiн використав, хоч i намарне, я постарався висвiтлити. Крiм того, я дедалi бiльше переконувався, що мiй запал до лiтературознавства згасае мiрою того, як розкриваеться властива йому надмiрна полiтична заангажованiсть i недостатня науковiсть, що мене не влаштовуе. Один з моiх наукових керiвникiв зауважив, що менi нелегко буде знайти однодумцiв у лiтературно-науковому свiтi, оскiльки бiльшiсть англiйських науковцiв зi ступенем доктора фiлософii в моiй галузi реагують на науку – цитую – «Як мавпи на вогонь: з неприхованим жахом». Я не знав, що менi далi робити. Моя дисертацiя на тему «Волт Вiтмен i медикалiзацiя особи» отримала схвальнi вiдгуки, але, попри те, залишалася в науковому сенсi недостатньо однозначною, оскiльки однаковою мiрою висвiтлювала як iсторiю психiатрii й неврологii, так i лiтературознавчу проблематику. Це не цiлком влаштовувало факультет англiйськоi фiлологii. Отже, я не цiлком влаштовував цей факультет. Дехто з моiх найближчих друзiв по коледжу переiхав до Нью-Йорка, щоб далi займатися мистецтвом – зокрема театром, – iншi присвятили себе журналiстицi й телебаченню, i я невдовзi теж вирiшив почати все спочатку. Але мене нiяк не вiдпускало питання: де е той пункт, у якому бiологiя, етика, лiтература й фiлософiя перетинаються? Одного разу я йшов додому пiшки пiсля футбольного матчу, повiвав осiннiй вiтерець, i я дав волю своiм думкам. Голос Августина в саду наказував: «Бери й читай!», але мiй внутрiшнiй голос велiв протилежне: «Вiдкинь книжки i берися за медицину». І раптом це здалося очевидним. Попри те (чи, можливо, власне завдяки тому) що мiй батько, мiй дядько i мiй старший брат – усi були лiкарями, я нiколи не розглядав медицину як справу свого життя. Але хiба сам Вiтмен не писав, що тiльки лiкар може по-справжньому зрозумiти «фiзiологiчно-духовну людину»? Тож наступного дня я звернувся за консультацiею на пiдготовчi медичнi курси, щоб з’ясувати для себе план дiй. Виявилось, що пiдготовка до вступу на медицину займе близько року iнтенсивного навчання, плюс ще пiвтора року на розгляд заяви. Це означало, що моi добрi друзi поiдуть до Нью-Йорка без мене. Це означало, що менi доведеться вiдкласти лiтературу. Але це давало менi шанс знайти вiдповiдi, яких я не знаходив у книжках, вiднайти iнший рiзновид натхнення, виробити належне ставлення до страждання, ретельно дослiдити питання про те, що надае сенсу людському життю, навiть перед лицем смертi й розпаду. Я взявся до навчання, особливо налягаючи на хiмiю та фiзику. Не хотiв iти на роботу, хай i з неповною зайнятiстю, оскiльки це сповiльнило б мою освiту, але не мав коштiв на оплату помешкання в Пало-Альто; мусив знайти якийсь вихiд – i знайшов вiдчинене вiкно в порожньому гуртожитку, i залiз туди. Кiлька тижнiв я там жив, ховаючись, аж поки мене не викрила доглядачка – як виявилось, моя добра знайома. Вона дала менi ключ вiд кiмнати i кiлька корисних порад на додачу – зокрема, сказала, коли закiнчуються табори у дiвчат-вболiвальниць. Я аж нiяк не хотiв, щоб мене спiймали в дiвочому гуртожитку i оголосили сексуальним злочинцем, тому заздалегiдь до згаданоi дати спакував намет, кiлька книжок, необхiднi харчi i вирушив на Тахо – до кращих часiв. Термiн розгляду заяв на медичному факультетi становить пiвтора роки, отже, коли я закiнчив пiдготовчi курси, то мав перед собою цiлий вiльний рiк. Деякi викладачi порадили менi все-таки здобути ступiнь в галузi iсторii й фiлософii науки та медицини, перш нiж остаточно покинути гуманiтарну сферу. Тому я подався i вступив на програму iсторii й фiлософii науки (HPS) в Кембриджi. Тож наступний рiк я провiв в аудиторiях сiльськоi Англii, де спiймав себе на тому, як сам став все частiше стверджувати, що безпосереднiй досвiд життя i смертi мае важливий вплив на формування твердих етичних переконань щодо цих явищ. Там же я почав вiдчувати слова як щось невагоме, як подих, який iх виносить. Отже, я зробив крок назад i побачив, що все це пiдтверджуе мiй висновок: менi потрiбен безпосереднiй життевий досвiд. І лише практична медицина могла дати нагоду ретельно дослiджувати фiлософiю бiологii. Етична теорiя нiчого не варта порiвняно з етичною практикою. Я закiнчив навчання i попрямував назад в Штати. На мене чекав медичний факультет Єльського унiверситету. Кажуть, що, коли вперше робиш розтин мертвоi людини, то це нiби чудно i нiяково. Насправдi, як не дивно, нiчого такого нема, вiдчуття нормальнi. Яскраве освiтлення, столи з нержавiючоi сталi, викладач з краваткою – усе це створюе атмосферу поваги й доречностi. Проте отой перший розтин вздовж спини, вiд потилицi до попереку, неможливо забути. Скальпель настiльки гострий, що наче не рiже шкiру, а розкривае ii i вiдкривае очам прихованi й забороненi м’язи; попри всю пiдготовку це захоплюе тебе зненацька, присоромленого i зворушеного. Анатомiчний розтин завжди був медичним ритуалом, випробуванням i посяганням на святе та супроводжувався масою суперечливих почуттiв: вiд вiдрази, хвилювання, нудоти, розчарування i навiть благоговiння (трепету) – до поступового збайдужiння i ставлення як до звичайноi навчальноi вправи. У анатомцi все балансуе мiж пафосом i цинiзмом: ось ти порушуеш основоположнi табу людськоi спiльноти, – i тут же формальдегiд, потужний стимулятор апетиту, пробуджуе в тобi нестримне прагнення з’iсти бурито. Нарештi, коли ти на закiнчення практичного завдання робиш розтин серединного нерва, розпилюеш навпiл таз, вiдкриваеш серце, цинiзм перемагае: твое святотатство наче переносить тебе в шкiльнi роки, до товариства зануд, блазнiв i вискочнiв. Анатомiчний розтин для бiльшостi означае перетворення скромного, шанобливого студента на черствого, зарозумiлого лiкаря. Усвiдомлення величезноi моральноi мiсii медицини стало для мене в першi роки навчання важким тягарем. Першого ж дня, перед тим як потрапити на розтин, ми мали практичне заняття з СЛР (серцево-легенева реанiмацiя, штучне дихання i непрямий масаж серця), де менi довелося робити це другий раз в життi. Перший раз, iще в коледжi, це було несерйозно i скидалося на фарс, усi смiялись: моторошне вiдео i безногi пластиковi манекени – що могло бути бiльш недоречним? Але тепер iснувала ймовiрнiсть того, що нам доведеться насправдi використовувати цi навички, намагаючись повернути людину до життя. Я вже кiлька разiв сильно штовхав долонею в потрiбному мiсцi грудноi клiтки маленьке пластикове дитя i не мiг врятувати його, хоч i чув, паралельно з жартами моiх колег-студентiв, наче справдi ламаються ребра. З трупами все навпаки. Манекен ти уявляеш людиною; людський труп ти уявляеш манекеном. Але з першого разу це просто неможливо. Коли я побачив тiло, призначене менi для розтину, синювате i набрякле, в ньому було стiльки людського, його смерть була така справжня… І сама думка про те, що через чотири мiсяцi я маю розпиляти голову цiеi людини ножiвкою, здавалася несусвiтною. Але на те iснують викладачi анатомii. Вони дали нам добру пораду: перед розтином уважно подивитись на обличчя померлого, а потiм накрити його: це значно полегшуе роботу. Поки ми тяжко зiтхали i розмiрковували над серйозними речами, готуючись препарувати голову нашого мерця, хiрург сперся на лiктi перед його обличчям i почав свою розповiдь. Указуючи на рiзнi слiди i шрами на оголеному тулубi, вiн вiдтворював повний анамнез померлого. Ось цей шрам – вiд видалення паховоi кили (грижi), а цей – вiд ендартеректомii сонноi артерii, ось тут, бачите, подряпини вiд розчухування через свербiж, можливо, це була жовтяниця з високим рiвнем бiлiрубiну; причиною смертi, ймовiрно, став рак пiдшлунковоi залози, хоча слiдiв вiд операцii на тiлi нема – рак вбив цього чоловiка надто швидко. Я слухав i нiяк не мiг вiдвести погляду вiд лiктiв, що кожну медичну гiпотезу, кожен термiн супроводжували рухами i штурхали оту накриту голову. Я думав: прозопагнозiя – це неврологiчний розлад, при якому людина втрачае здатнiсть бачити обличчя. Досить скоро ця хвороба спiткае мене – з ножiвкою в руцi. Проте через кiлька тижнiв драматизм втрачаеться. Я зловив себе на тому, що в бесiдах зi студентами-немедиками, розповiдаючи iсторii з трупарнi, вибираю щось гротескове, моторошне, абсурдне, нiби хочу тим самим iх заспокоiти, запевнити, що я залишаюсь нормальним, хоч i витрачаю по шiсть годин щотижня на розтин трупа. Часом я розповiдаю про один випадок, коли я обернувся i побачив свою однокурсницю з розписаним кухлем в руцi, вона стояла навшпиньки на стiльчику, а я нiби в повiтрi перелетiв до неi i жваво засунув скальпель iй в хребет. Я розповiдаю про цей випадок, бажаючи вiдсторонитися вiд нього, але все-таки моя причетнiсть не викликае сумнiвiв. Зрештою, хiба не я так само гарячково препарував грудну клiтку одному чоловiковi парою гвинторiзiв? Навiть працюючи з мертвими, коли iхнi обличчя закритi, iхнi iмена невiдомi, ти все одно наражаешся на прояви людського: коли, скажiмо, при розтинi шлунка знаходиш двi неперетравленi таблетки морфiю, а це означае, що людина померла в муках, можливо, на самотi, ледве здолавши вiдкрити пляшечку з пiгулками. Звичайно, усi цi люди за життя добровiльно заповiли своi тiла науцi, i з огляду на це нещодавно змiнилося формулювання щодо них. Отже, нам запропонували бiльше не називати тiла «трупами», а називати iх «донорами», зважаючи на офiрнiсть iхнього вчинку. Варто сказати, що негативнi й неприемнi моменти розтину в наш час, безумовно, зведенi до мiнiмуму порiвняно з похмурим минулим. (Сучаснi студенти не мусять приносити на розтин добутi власними силами тiла за допуск до навчання, як вони це робили в дев’ятнадцятому столiттi. Сучаснi медичнi факультети бiльше не практикують перманентнi ексгумацii на кладовищах, щоб забезпечити студентiв навчальним матерiалом – що, безперечно, незмiрно краще, нiж убивства з тою ж високою метою, якi, треба думати, були досить поширеними, оскiльки з’явилося спецiальне слово на позначення цього явища – «burke» – i Оксфордський словник тлумачить його так: «убити таемно шляхом задушення, також з метою продажу тiла жертви для розтину».) Проте найбiльш поiнформованi особи – лiкарi – майже нiколи не заповiдають своi тiла. У такому разi, наскiльки поiнформованi донори? Як сказав колись один викладач анатомii: «Ти ж не розкриеш пацiентовi кривавих подробиць майбутньоi операцii, якщо е ризик, що через це вiн не дасть згоди на операцiю». Але, навiть якби нашi донори були достатньо поiнформованi, – що цiлком можливо, попри твердження того викладача анатомii – найбiльше мучить думка не про те, що на них чекае, не про розчленування. Найбiльше муляе думка про свою маму, свого тата, своiх бабусь i дiдусiв, яких може потяти на шматки який-небудь двадцятидворiчний студент-медик. Щоразу як я читав план розтину i бачив термiн «медична пилка», я думав, що отепер менi точно доведеться блювати. Але насправдi мене рiдко нудило в анатомцi, не нудило навiть тодi, коли я побачив на власнi очi «медичну пилку» i переконався, що вона не що iнше, як звичайна трохи iржава пилка з дерев’яною ручкою. Щоправда, було таке, що я ледве стримався вiд блювоти, але сталося це не в анатомцi, а бiля могили моеi бабусi в Нью-Йорку, яку ми вiдвiдали з нагоди двадцятоi рiчницi ii смертi. Там, на могилi, я низько схилився i, ледь не плачучи, просив пробачення – нi, не в покiйницi, а в ii онукiв. Одного разу трапилось так, що син вимагав повернення напiвпрепарованого тiла його матерi. Вона добровiльно заповiла свое тiло, так, – але вiн не мiг далi з цим жити. І я розумiв його. І я вчинив би так само. (До речi, тiло матерi йому вiддали.) У анатомiчнiй лабораторii ми остаточно об’ективували померлих, дослiвно зводили iх до окремих органiв, тканин, нервiв i м’язiв. Так, у перший день ти просто не в змозi знехтувати людськiстю трупа. Але на той час, коли ти власноруч зняв шкiру з кiнцiвок, оголив м’язи, вийняв легенi, розтяв серце, видалив частку печiнки, – на той момент вже складно розпiзнати людину в цiй купi решток. Урештi анатомка стае не стiльки переступом чи святотатством, скiльки обставиною, здатною зiпсувати щасливi моменти, i усвiдомлювати це неприемно. І в тi рiдкiснi хвилини, коли випадае нагода замислитись, усi ми подумки вибачаемось перед нашими мерцями – не тому, що вiдчуваемо провину, але тому, що не вiдчуваемо ii. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22979850&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Переклад Івана Хоменка. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)