Кожен iз нас – Президент Юлiя Мендель Обличчя новоi краiни Ця книжка – спроба осмислити украiнськi реалii з погляду украiнки, народженоi наприкiнцi 1980-х, просто перед розвалом Союзу. Народженоi в росiйськомовному мiстi, але для якоi украiнська мова стала рiдною. Яка добряче вiдчула смак усiх страхiв, комплексiв та обмежень iмперii пiд Росiею, але яка вчилася у Захiдного свiту, об’iздивши десятки курсiв i програм у Європi та США. Історiя дiвчини, якiй говорили, що не можна вступити до унiверситету без хабаря, але вона не мала грошей на хабар i вступила. Тiеi, яка iздила по першу шенгенську вiзу, що ii, мешкаючи в Киевi з реестрацiею в Херсонi, треба було отримувати в Донецьку. І яка тепер лiтае за безвiзом. Тiеi украiнки, якiй без упину твердили «ти ж дiвчинка», апелюючи до провiнцiйних суспiльних стандартiв, i якiй вдалося зберегти iндивiдуальнiсть, щоб згодом почуватися рiвнею в свiтi чоловiкiв. І в свiтi новоi украiнськоi полiтики, вiдкритоi та прозороi. Де кожна людина, незалежно вiд статусу, може змiнити краiну на краще. Сьогоднi, як нiколи, час створювати нашу мрiю, мрiю кожного украiнця, не перекладаючи вiдповiдальнiсть на когось одного. Тому що кожен iз нас – краiна i кожен iз нас – ii Президент. Юлiя Мендель Кожен iз нас – Президент © Мендель Ю. В., 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 Передмова Писати цю книжку було вкрай складно. Я бралася до неi не раз, прописувала по кiлька десяткiв тисяч слiв – i закiнчувала проекти. Ключовим питанням, яке постало передi мною, було те, що правда дуже багатолика i найчастiше витвережуе. Тодi як бiльшiсть документальних матерiалiв пишуть на пiдставi етичних норм, дипломатii та, будьмо вiдвертi, бажання автора показати себе в позитивному ключi. Але – не можна подавати правду, яка витвережуе, залишаючись водночас позитивним героем. Передi мною постав моральний вибiр. А моя мораль – це дотримуватися цiнностей: дарувати щирiсть, якоi нам так бракуе, i творити корисне. От тiльки таемниць полiтичноi кухнi я особливо не розкриваю. І це теж мораль. Бо якщо тебе допущено до секретiв i визнано гiдним довiри, поважай це право i зберiгай iх. Це повага довiри до тебе. Ось уже три десятилiття, як Украiна офiцiйно проголошуе свою незалежнiсть. Це досягнення багато в чому особисте для кожного з нас, особливо для тих, хто народжений в останнi роки iснування СРСР або на початку 1990-х. Ми – те поколiння, яке мусить остаточно сформувати втрачену украiнську iдентичнiсть, сформулювати, хто ми, украiнцi, сьогоднi, куди ми йдемо, що цiнуемо в минулому, ким будемо з плином десятилiть. І ось вам перша правда. Пишаючись багатою iсторiею, нацiональними героями – козаками, культурою наших предкiв, ми, проте, занадто часто апелюемо до образу жертви, вигiдного, щоб дiстати пiдтримку, але вiд самого початку програшного. Так, це складно – жити в реальностi перманентних криз, втрачати територii, бути зрадженими гарантами нашоi безпеки i говорити про краiну можливостей та вiдкриттiв. Але так i е насправдi. Ми, справжня Украiна, саме така. Краiна, де уживаються люди з почуттям кривди й рiшучiстю творити, полярними свiтоглядами, рiзними культурами i геть рiзним минулим. Ми краiна часових i культурних заломлень, паралельних вимiрiв, що спiвiснують разом. У психологii цiкаво розглядають травму покинутостi та як вона позначаеться на людинi. Той, хто дiстав таку травму в дитинствi, протягом усього життя почуваеться завжди зайвим, неначе його не чекали, його не мусить бути. Згадайте, як у школi, спiзнюючись, один учень тихенько стукав у дверi, боязко зазираючи, i просив вибачення, намагаючись привертати якомога менше уваги вчителя й класу. Інший же влiтав вихором, вiдчиняючи дверi ногою, цiлковито впевнений у своiй потрiбностi й своему мiсцi в цьому класi у цей час. Ми нагадуемо цього боязкого школяра, який не мае певностi у своему мiсцi у свiтi. Це не дивно, враховуючи численнi спроби нiвелювати украiнцiв як нацiю. А проте зробити це досi нiкому не вдалося. І нам час уже дорослiшати й вiдчиняти цi дверi до класу красиво, ввiчливо i впевнено. Саме так, упевнено, ввiчливо й сильно, вiдчинив дверi Володимир Зеленський, шостий Президент Украiни. Для всiх украiнських школярiв, якi спiзнилися на уроки свiту. Ми е. Тут i зараз. І неодмiнно будемо частиною спiльного майбутнього планети. Незалежнi, сильнi й щасливi. Можна вiдмовлятися вiд пiдписання угод, вписувати геополiтичнi напрями до Конституцii, проголошувати полум’янi промови, рекламувати красивi полiтичнi гасла, утiм, так i не зрозумiти iдентичностi украiнцiв, дуже складноi, багатогранноi, емоцiйноi, з ii прадавньою мудрiстю i наiвною романтичнiстю, що вмiе навчити завдяки безцiнному досвiду, але не здатна збагнути багатьох досягнень Захiдного свiту, вiдчувае свою належнiсть до европейцiв i водночас слухае росiйську попсу. Щоб почати формувати наш свiтогляд i розумiння, хто ми такi, мусимо подивитися правдi у вiчi. Не можна замовчувати правду i пропонувати нацiональнi iдеi. Не можна заплющити очi на реальнiсть i штучно лiпити iдентичнiсть. Ця книжка – спроба осмислити украiнськi реалii з погляду украiнки, народженоi наприкiнцi 1980-х, просто перед розвалом Союзу. Народженоi в росiйськомовному мiстi, але для якоi украiнська мова стала рiдною. Яка добряче вiдчула смак усiх страхiв, комплексiв та обмежень з боку iмперськоi Росii, але яка вчилася у захiдного свiту, об’iздивши десятки курсiв i програм у Європi та США. Украiнки, яка щодня живе i працюе з трьома мовами: украiнською, росiйською i англiйською. Якiй у дитинствi танцювалося однаково щиро пiд «Арлекiно» i Oops, I Did It Again. Якiй говорили, що не можна вступити до унiверситету без хабаря, але вона не мала грошей на хабар i вступила. Яка iздила по першу шенгенську вiзу, що ii, мешкаючи в Киевi з реестрацiею в Херсонi, треба було отримувати в Донецьку. І яка тепер лiтае за безвiзом. Украiнки, якiй без упину твердили «ти ж дiвчинка», апелюючи до провiнцiйних суспiльних стандартiв, i якiй вдалося зберегти iндивiдуальнiсть, щоб згодом почуватися рiвнею в свiтi чоловiкiв. Ми – поколiння, народжене в радянських реалiях, але яке виросло на американськiй мрii. Сьогоднi, як нiколи, час створювати нашу мрiю, мрiю кожного украiнця. Але для цього потрiбно навчитися жити разом, приймати, усвiдомлювати себе i свою роль у суспiльствi. Любити краiну – це поважати ii. Складно сформулювати iдентичнiсть нацii, не обмежуючи ii й охоплюючи всю багатограннiсть. Але неможливо зробити це без намагання осмислити себе й обговорити це у межах суспiльного дiалогу. Я пропоную почати. Зi щирих спроб осмислити нас з погляду досвiду украiнки, яка любить свою краiну, i пропозицii прийняти одну з мiльйонiв правд, що створюють нашу Украiну. Журналiстка Д. оселилася в моiй новiй квартирi на тиждень-два, поки знайде житло. Вона щойно переiхала до Киева, i, як кожнiй самостiйнiй дiвчинi без повного фiнансування батькiв, iй потрiбна була допомога. Це не перша дiвчина, якiй я надаю тимчасовий прихисток на час пошуку квартири: ми, дiвчата, повиннi допомагати одна однiй. Приiхавши до Киева 2003 року, я не мала нiкого, хто б допомiг менi зорiентуватися. Попри стереотип, що студентський перiод життя – найкращий, я дотримуюся цiлком протилежноi думки. Усе мое подальше життя, яке я будувала сама, не будучи залежною вiд стандартiв i умов унiверситетiв, а також чужого фiнансування (завжди мiнiмального в моему випадку), тiльки кращало: що бiльше минало часу пiсля вишу, то лiпшим i приемнiшим ставало мое iснування. Тепер я працювала на бажаних роботах. І це був не жарт: я завжди мрiяла працювати саме в The New York Times i на свiтову органiзацiю, яка курируе проекти, що полiпшують життя в усьому свiтi. У моему випадку це був Свiтовий банк. У своi тридцять два я вже зiбрала кошти на iпотеку i робила ремонти у своiй першiй квартирi. Я iздила по закордонах, коли хотiла, i могла бодай iнодi видiлити час на вiдпочинок. Д. завела розмову про найгарячiшу тему в медiа-середовищi: чи здогадуюсь я, хто може бути прес-секретарем новообраного Президента Володимира Зеленського, який щойно прийшов у полiтику з креативноi iндустрii, а саме – побудував iмперiю гумору в Украiнi. Конкурс викликав ажiотаж, на нього пiшли тисячi журналiстiв, прес-секретарiв, комунiкацiйникiв i просто фанатiв Зеленського. Здогадуюся, зiзналась я. Д. звелася на лiктi на лiжку i з властивим iй наiвним здивуванням голосно скрикнула: «Спра-а-а-авдi??? А чому ж ти мовчиш?!» «Бо ще не знаю, чи хочу я на це погоджуватися», – вiдповiла я. Роздiл 1 У нашiй iсторii немало епiзодiв, якi нас об’еднують. Та ми навчилися бути однiею краiною епiзодично. У новому роцi нам треба бути единою краiною кожного дня. Це мае стати нашою нацiональною iдеею.     Володимир Зеленський. Новорiчне привiтання 2020 Вiдновити WiFi на квартирi, куди я вимушено переiхала восени 2020 року, менi так i не вдалося. Тож я користувалася мобiльним 3G. До того ж сьогоднi зранку в селi на Киiвщинi не було свiтла. Таке часто трапляеться, коли дроти вкривае ожеледь. Ранковi сiро-снiговi сiльськi пейзажi Киiвськоi областi навiювали ностальгiю. Раритетна «Девчонка-девчоночка» здавалася витонченим вибором на телефонному YouTube о сьомiй годинi безсонного ранку. Зварити два яйця на снiданок i гречку на обiд – я мала свiй мегаплан для пiдтримання дiети на цiлий день. Протягле «Я за ночь с тобой отдам все на све-е-е-ете-е-е-е…» плавно рухало сонними м’язами, i ранок поволi почав наповнюватися першими думками i робочими повiдомленнями. YouTube плавно перемикав хiти двадцяти- i десятирiчноi давнини, iнодi дратуючи рекламою дешевоi нерухомостi регiону. Аж раптом уся моя кухонна метушня завмерла. Нi, вода й далi кипiла, над чаем димувала кип’яткова пара, але все це в одну мить перетворилося на щось несправжне, неважливе, наче вiдсунулося в iнший вимiр i бiльше нiяк не стосувалося мене. Авжеж, я поснiдаю яйцями з нарiзаним авокадо, покладу гречку з копченою норвезькою рибою в лоток на обiд, зроблю всi своi вранiшнi процедури. Та все – вже на автоматi, так, нiби мое тiло рухаеться неусвiдомлено, як належить: душ iз дверима без водонепроникних смужок, новий крем вiд нового косметолога, чорнi штани i чорний светр (нинi я ношу i купую тiльки чорне… та й Бог iз ним) i вже купа повiдомлень у WhatsApp. Вранцi голова тверезiша i багато питань розв’язуеться швидше. Усе – через сорок сьому секунду клiпу «короля» росiйськоi естради. Рiч у тiм, що, поки Фiлiп Кiркоров спiвав про квiтень, який прокинувся в його душi, на екранi бiг що е духу не хто iнший, як Президент Украiни Володимир Зеленський. Так, бiг у 2011 роцi, задовго до самоi думки Володимира Зеленського прийти в полiтику. Бiг у кадрах одного з найпопулярнiших його фiльмiв. Молодий, спортивний, щирий, старанний, закоханий. У краватцi й свiтло-сiрому костюмi – зараз вiн рiдко такi вдягае. Повiрте, таке важко не помiтити в розслабленому станi, якщо цей романтичний i жвавий кiногерой – твiй нинiшнiй шеф з його колишнього життя. «Я не могла на нього не працювати, – написала я одразу повiдомлення друговi. – Вдома в мене постiйно крутилися його шоу по телику, а тут навiть немае WiFi, i перше, що я бачу зранку, – це вiн, який бiжить у клiпi Кiркорова». І кинула посилання. Ви вже зрозумiли, що Кiркорова YouTube пiдiбрав автоматично, розцiнивши його хiт «Просто подари» приблизно за категорiею аншлаговоi «Девчоночки» Белоусова початку 1990-х. Але появу в цiй логiцi Зеленського в моему сiрому ранковi я досi пояснити не можу. А втiм, менi вистачило цих кiлькох секунд, щоб цiлком прочунятися вiд сну i повнiстю завантажити мозок полiтичною реальнiстю. У соцмережах i далi розгорався конфлiкт мiж Мiнiстерством оборони i журналiстом, що працював на опозицiйну силу, заступник Керiвника Офiсу Президента збирав головний негатив в онлайн-медiа i серед активiстiв, а ми наближалися до рiчницi зустрiчi в «нормандському» форматi. Роботи було повно, i я знала, що Володимир Олександрович поставиться до неi дуже уважно. Менi досить побачити його, який фахово грае роль закоханого романтика, щоб згадати його професiйну вимогливiсть до себе та своеi команди, i перфекцiонiзм, iз яким вiн у минулому життi змушував свою тодiшню команду десятки разiв проходити тренування на сценi, а тепер ретельно контролював виходи новин, фото i вiдео в медiа i нашу комунiкацiю за вiчними скандалами. Тиждень видався не з легких. Один iз найважчих у роцi, насправдi. Кiнець високосного 2020-го акумулював усi емоцii i провали, обiцяючи не надто райдужний початок наступного року. В повiтрi витала роздратованiсть, яка поперемiнно викликала невдоволення керiвництва й безглуздi конфлiкти всерединi команди. Залишалося кiлька тижнiв до нового року. Бюджет не було анi ухвалено, анi погоджено з полiтичними гравцями. І навiть коли його ухвалювали, проблеми з дефiцитом залишилися. Над Украiною знову, вже вкотре, нависла примара дефолту. Без захiдних партнерiв було не обiйтися. Вони все ще сумнiвалися щодо чергового траншу, але розумiли, що покинути напризволяще сорокамiльйонну краiну в центрi Європи теж не можна. Украiна й так потерпала вiд вiйни на Донбасi, запiзнiлих реформ, закоренiлоi корупцii, що за тридцять рокiв уже стала частиною менталiтету, постiйноi розрiзненостi суспiльства через прихильнiсть до захiдних чи росiйських тенденцiй. Усе це повторювалося з року в рiк, змiнювалися поколiння, але Украiнi так i не вдалося сформувати «пакет» тих цiнностей, на яких можна було б побудувати по-справжньому сильну державу. У 2016 роцi, коли я поверталася до Украiни з Брюсселя, закiнчуючи там кар’еру мiжнародного тележурналiста, менi випала нагода познайомитися з редактором видання, яке читають усi полiтики столицi ЄС. Його досвiд мiжнародного кореспондента формувався десятилiттями роботи на рiзних континентах. Вiн також висвiтлював Росiю, Украiну та iншi краiни пострадянського простору. «Нiде немае таких поганих полiтикiв, як в Украiнi, – констатував вiн менi так несподiвано, що я навiть сприйняла це за одкровення. – Так, у Росii теж е корупцiя, теж порушуються права людини, там теж бiднiсть i складно жити. Але у iхнiх полiтикiв усе ж е непорушнi цiнностi. – Ми спiлкувалися англiйською, i тiльки одне слово вiн вимовив росiйською, яку вивчив пiд час роботи в Москвi. – Державнiсть. – Вiн з бiльшим притиском наголосив на цьому словi. – Це те, у що вiрять iхнi полiтики, це iхня iдеологiя. Украiнськi полiтики не мають цiнностей. Вони готовi пообiцяти все що завгодно, навiть суперечливi речi, аби тiльки залишатися далi в полiтицi». Вiн мав рацiю, i ми обое це знали. 2016-й. Це був час начебто нового полiтичного вiяння, коли вже другий рiк поспiль Украiна вiдстоювала належнiсть до европейськоi родини, другий рiк пiсля Революцii Гiдностi, коли ми чiтко, через бiль i смерть, визначилися, що йдемо на Захiд. У нас почалися новi реформи, про нас почали бiльше писати в захiднiй пресi, здавалося, багато що мало б змiнитися. Але змiни були повiльними i малопомiтними всерединi краiни, в регiонах, де досi у багатьох селах не чули про водо- чи газогiн, у мiстечках, де звичайний робiтник отримував зарплату на рiвнi $150, коли в пресi не вщухали гучнi скандали про хабарi в сотнi тисяч i мiльйони доларiв. Чверть населення Украiни жила за межею бiдностi, а полiтичнi елiти лише скандували у виборчiй гонитвi проевропейськiсть, не бажаючи нi на хвилину ставати европейцями самi. Оточення Президента Петра Порошенка загрузло в корупцiйних скандалах i лицемiрствi, iнформацiйна полiтика будувалася на агресii, брехнi й вiдсталому, неприродному консерватизмi, сильнi ставали дедалi сильнiшими, елiта насолоджувалася вiдстороненою елiтарнiстю, а народ виживав, втомлено й роздратовано спостерiгаючи виставу на сценi украiнського полiтичного театру. Європа була недосяжною без европейських полiтикiв. А Петро Порошенко i його команда залишалися дрiбними радянськими злодiями, якi дорвалися до бюджетного корита. Пафоснi гасла не могли приховати вiд захiдних журналiстiв радянськi звички, закомплексованi реакцii та погано награну брехню. Полiтична елiта наскрiзь просякла гнилизною, i вiд перестановки осiб результат не змiнювався. За майже тридцять рокiв незалежностi полiтичнi партii в Украiнi не виробили анi единоi державноi iдеологii, анi власних iдеологiчних цiнностей. Кожна нова полiтична сила будувалася й виживала виключно завдяки постатi лiдера. Цiннiснi орiентири, обiцянки, дii змiнювалися залежно вiд вигод i завдяки короткiй народнiй пам’ятi. І не було того, хто б вiдмовився вiд полiтичних бонусiв задля обстоювання цiнностей iдеологiчних. Адже не було й самоi iдеологii, не було жодного слова, що його захiдний журналiст залишив би в оригiналi як розумiння цiнностi саме украiнськоi iдентичностi. Та й що це таке – украiнська iдентичнiсть, жодна з полiтичних сил так i не спромоглася визначити. Петро Порошенко намагався був штучно насадити консервативнi iдеали початку ХХ столiття, що втратили свою актуальнiсть i для багатьох уже не здавалися привабливими. Вiн витратить силу-силенну зусиль на побудову формули iдентичностi iз занадто крихкими компонентами: армiею, на якiй наживалося його оточення, мовою, якою не спiлкувалися в його родинi, вiрою, яку вiн ототожнював з автокефалiею украiнськоi церкви i яку перетворив на попсовий електоральний тур iз Томосом. Захiднi журналiсти й надалi асоцiювали украiнську iдентичнiсть iз легендами про смiливе козацтво, з короваем, що його печуть у селах на весiлля, з рiздвяними колядками, спiваними вiд хати до хати ще в гоголiвських оповiданнях. Украiна для захiдного читача iдентифiкувалася з селянством i залишалася пострадянською провiнцiею. Бiльш чiткий за попереднiх президентiв, Порошенко, проте, обрав той-таки шлях заперечення масштабностi, багатозначностi, складностi, розмаiття, строкатостi, суперечливостi сучасного украiнського суспiльства заради занадто вузьких визначень, щоб стати автором простоi й доступноi формули нашоi iдентичностi. Та що бiльше вiн насаджував свою формулу, то бiльш неприродною вона виявлялася. І як наслiдок викликала вiдторгнення у бiльшостi суспiльства, як погано пiдiбрана шкiра, що не прижилася пiд час невдалоi косметичноi операцii. Пiд кiнець 2018-го, коли в президентськi кандидати знову вибилася давно вiдома парочка – Петро Порошенко i Юлiя Тимошенко, у народу помiтно вiдчувалася втома. Брак полiтичноi елiти, змiна тих самих осiб, якi, по сутi, нiчим не вiдрiзняються, i вiдсутнiсть будь-якоi альтернативи створили величезний простiр для нових можливостей. І коли в новорiчну нiч 2019-го Володимир Зеленський оголосив свое рiшення йти на вибори президента, багато хто зiтхнув з полегкiстю: це була надiя, якоi не вiдчувалося вже давно. Навiть пiсля кривавого 2014-го, коли на Майданi загинуло понад сотню людей, i приходу новоi, проевропейськоi, наскiльки це було можливо, полiтичноi сили, в повiтрi так гостро не вiдчувалася надiя. Особисто я порiвняла б це вiдчуття з 2004-м, коли революцii й мiтинги ще були для нас чимось новим, для багатьох – незвiданим, коли справдi вiдкидали старе i прагнули чогось цiлком нового. Пiсля цiеi заяви захотiлося жити. Нi, з погляду логiки, звичайно ж, було страшно, але серцем дуже вже хотiлося новизни i свiжостi. Як смаку першоi соковитоi полуницi, яка впевненим ароматним вибухом у ротi нiби заявляе: все лiто ще попереду. Доволi насичена кампанiя, брудна за своею суттю, часто принизлива для новачка Зеленського, виснажлива для багатьох журналiстiв, загалом цiлковито в стилi пана Порошенка, менi, людинi емоцiйнiй, далася доволi легко. Навiть беручи до уваги те, що новини доводилося монiторити з ранку до вечора, а писати – нескiнченно багато, що пропагандистська машина Порошенка безугавно продукувала фейки, а в США набирав обертiв скандал, у якому фiгурували Джо Байден i Украiна, у травнi я почувалася досить бадьорою. Це вперше ми з батьками, не змовляючись i не сперечаючись, проголосували за одного кандидата. Ми всi прагнули жити краще. А якщо не краще, то бодай з надiею, а не без неi. Пiд час президентськоi кампанii, можливо, вперше в життi Зеленський вiдчув, що означае бути публiчно нелюбим. Його обожнювали завжди i скрiзь: завзятого i активного студента в унiверситетi, веселого i дотепного на сценi КВК, у кожнiй новiй гумористичнiй програмi й фiльмi – але тiльки не пiд час президентськоi кампанii. У цi стрiмкi кiлька мiсяцiв вiн вiдчув, як то – коли полiтичнi опоненти поливають брудом, невпинно й успiшно шукають компромати; i зрозумiв, як воно – сперечатися публiчно, без телесуфлера. Однак упорався вiн iз цим чудово завдяки багаторiчному досвiду публiчних виступiв. Входження Володимира Зеленського в жорстокий свiт полiтики було неприемним через важку виборчу кампанiю. Але вiн, як новоспечений полiтик, швидко, збираючись на силi, спинався на ноги, довiряючи натовпам виборцiв, усвiдомлюючи новий для себе навколишнiй свiт i роззираючись навсiбiч. Це породжувало емпатiю й симпатiю, i саме таким вiн прийшов на дебати з Петром Порошенком, якi пробудили в людях спiвпереживання i майже батькiвське бажання пiдтримати Зеленського. Йти вiч-на-вiч iз таким кар’ерним зубром, як Порошенко, Зеленському було як мiнiмум неприемно. Знаючи це, Порошенко думав, що дебати пiдуть на користь саме йому, i наполегливо вимагав iх проведення, хоча ще пiд час попереднiх президентських виборiв у 2014 роцi сам вiдмовився дискутувати зi своею тодiшньою опоненткою Юлiею Тимошенко. Для Зеленського було ризиковано як брати участь у дебатах, так i уникати iх. Розумiючи це, його команда почала пiдготовку ще до першого туру голосування. Пiсля того як два кандидати вийшли в другий тур, команда полiтичного новачка пiдготувала вiрусне вiдеозапрошення для Порошенка, в якому Зеленський запропонував умови проведення дебатiв: вiн зажадав, щоб обидва кандидати здали аналiзи на наркотики, аби переконатися, що вони здоровi; щоб Порошенко вибачився за поливання Зеленського брудом i щоб дебати проводилися на Нацiональному стадiонi «Олiмпiйський» перед людьми i представниками ЗМІ, а не в студii громадського телеканалу, як це передбачено законом. Ця iсторiя набула всесвiтньоi популярностi. Порошенко виконав майже всi цi умови, окрiм вибачень. Його тодiшня вiдповiдь: «Стадiон так стадiон», за допомогою якоi вiн намагався приховати хвилювання i показати патерналiстську поблажливiсть – мовляв, його не хвилюе, на якiй платформi вiн «знищить» новачка, – стала iдiомою в Украiнi. За дебатами спостерiгала ледь не вся краiна i бiльшiсть свiтових медiа. Перед цим моя рiдна тiтка нарiкала на добрi шанси Зеленського стати президентом. Їй не подобався його гумор, i вона побоювалася вiдсутностi полiтичного досвiду. Дебати змiнили ii настрiй i думку на 180 градусiв. Промова Зеленського була свiжою i справедливою щодо украiнськоi влади, i люди це знали. «Я не ваш опонент, – сказав вiн Порошенку. – Я ваш вирок». Кожною фразою актор i бiзнесмен Зеленський нiби забивав цвяхи в полiтичну труну Порошенка. Вiн не вихвалявся i не обiцяв забагато, нiби був прописаний успiшний сценарiй, – так пiдказував його гострий розум. Моя тiтка дивилася дебати з глибоким переживанням i материнським трепетом. Вона спiвчувала молодому послушниковi, що стояв перед грубим i самовпевненим олiгархом Порошенком, який пiдвiз автобуси людей, щоб створити натовпи пiдтримки. «Я хочу, щоб Зеленський перемiг, – сказала вона пiсля дебатiв. – Вiн мусить стати нашим слугою народу». Зеленський сам собою давав бiльше надii, нiж будь-яка революцiя до цього. У червнi 2019-го Мiжнародний республiканський iнститут повiдомив, що 48 % украiнцiв сподiвалися на позитивнi економiчнi змiни у перший рiк президентства Володимира Зеленського, порiвняно лише з 14 % десятьма мiсяцями ранiше. Народ, утомившись вiд корумпованих i прогнилих пострадянських полiтикiв, вимагав змiн. Вiн виявив Зеленському величезну довiру: спершу той отримав 73 % голосiв як Президент, потiм його нова партiя, що складалася iз геть невiдомих новачкiв, досягла iсторичного результату, дiставши 43 % пiдтримки на позачергових парламентських виборах. Розгромнi, рекорднi 73 % у другому турi теж у сутi своiй були революцiею. Лишень прийнятною для бiльшостi населення: без брудних наметiв, розтрощеного Майдану, негiгiенiчних i холодних ночей з ризиком бути побитим, знесеним водометами чи обприсканим газом, без усiеi цiеi революцiйноi «романтики» минулих столiть, але з чiтким, жорстким i емоцiйним вироком тодiшнiй владi. Перша по-справжньому електоральна революцiя Украiни. У 2016-му я висвiтлювала конвенцii Дональда Трампа i Гiлларi Клiнтон. Це збори партiй республiканцiв i демократiв вiдповiдно, на яких вони обирають i офiцiйно проголошують кандидата на вибори. Вiдтодi я прочитала чимало книжок з питань кiбербезпеки, зломiв, дезiнформацii й дiзналася багато про те, як iм протистояти. Читала про Cambridge Analityca, дивилася фiльми про роботу нових полiттехнологiй. Сьогоднi без цiеi iнформацii неможливо розумiти полiтику. Адже Інтернет – це нова доповнена реальнiсть, спроможна як пiдсилювати полiтикiв i держави, так i пiдривати iх. Усi кампанii впливу з нелегальним збором персональних даних, таргетуванням реклами на основi цих даних i використанням величезноi кiлькостi ботiв базувалися i базуються на iдеологii роздiлення суспiльства. Береш за основу найбiльшi страхи та iсторичнi травми суспiльства, емоцii болю, негласно (ботами, соцмережами, хештегами, емоцiйною i таргетованою рекламою) роздмухуеш тему i агресивно налаштовуеш громадськi групи одну проти одноi. Тодi частина людей голосуватиме активнiше, бiльше прибiчникiв полiтсили прийде на голосування. На iншу ж частину населення, яка ще не визначилася, або на прибiчникiв опозицiйноi сили, мають дiяти подразники, щоб змусити людей засумнiватися у своему виборi, iти голосувати за створене прагнення «справедливостi». Болi суспiльства – це iнструмент полiттехнологiв. У розвинених краiнах це питання iммiграцii, расизму, прав меншин. Цi травми перетворюються на «брудний секретик, яким вони дiляться з деякими своiми прибiчниками i за допомогою якого потайки манiпулюють невдоволенням мiльйонiв iнших своiх прибiчникiв» («Криза самовизначення»). В Украiнi теми, що добре надаються для роздiлення, – це патрiотизм, мова, входження краiни до ЄС або ж напрямок у бiк Росii. Певна рiч, що пан Порошенко користувався цими ж прийомами i технологiями. Користувався i пiд час кампанii, i вже пiсля програшу, роздiляючи украiнське суспiльство питаннями мови, когось визначаючи як кращих патрiотiв, когось – як гiрших, укидаючи в iнформацiйний простiр дражливi для суспiльства речi, що спотворюють реальнiсть. Вiн заполонив украiнськi соцмережi ботами, виводив людей на вулицi, вливав фiнанси в медiйнi (i соцмедiйнi) канали. Тож кампанiя 2019-го стала чи не найбруднiшою в iсторii Украiни. Хвацькi дев’яностi для нього видалися успiшними. Такими успiшними, що, самоствердившись у той буремний час, вiн не побажав жити за законами цивiлiзованоi демократii. І навiть зовнi прикидаючись великим гетьманом сучасностi, дiяв методами «авторитета» 1990-х. Тож i виходило, що все нове Порошенко пiдлаштовував пiд правила хаотичного бандитизму, навiть вiртуальну реальнiсть. І крiм зразкових людей-фейкiв, таких як Ірина Геращенко, Володимир Ар’ев, Олексiй Гончаренко, Вiктор Уколов, якi вигорланюють iдiотичнi звинувачення, ретельно вiдпрацьовуючи темники в соцмережах i на каналах Порошенка, створювалися десятки чи й сотнi тисяч безликих акаунтiв: усiх цих «Раiса Раiса», «Патрiот Патрiот» i «Борцiв за Справедливiсть» з повторюваними картинками, порожнiми профайлами, голосним лементом у коментарях – однаковiсiнькими, як пiд копiрку, меседжами, призначеними створювати видимiсть полемiки мiж запiненими вiд ненавистi украiнцями, що знавiснiло, непримиренно перегавкуються одне з одним. Кращi патрiоти. За мову, за свободу, за Украiну… Чому ж формула, що спрацювала в захiдних краiнах, не спрацювала у нас? Хоча здавалося, що шансiв для Трампа i Brexit було значно менше, нiж у нас, у суспiльствi набагато бiльш розрiзненому i з вiдсутнiстю чiткоi парадигми самоiдентифiкацii. Я бачу одну з вiдповiдей: на роздiлення украiнцiв заради полiтичноi вигоди працювали ледь не всi полiтичнi сили з 2002 року. Фактично у нас не було жодноi полiтичноi кампанii, де б не намагалися роздiлити украiнцiв. І коли Володимир Зеленський прийшов з новою iдеологiею – об’еднання, спрацювала iнстинктивна жага життя – бажання жити i бути щасливими, iнстинкт самозбереження i турботи, якоi украiнцi нiколи не знали. Зеленський назавжди змiнив украiнську полiтику. Вiн «вiдiмкнув» бiльшу частину украiнськоi полiтичноi «елiти», залучаючи людей з бiзнесу, мистецтва i телебачення. Вiн змiнював наративи в краiнi, згладжуючи конфлiкти мiж недружнiми iдеологiями. Вiн репрезентував украiнську iдентичнiсть такою, якою вона була, – без пафосу, але з безлiччю рiзних присмакiв, не як краiну, гiдну жалю, а як динамiчну европейську демократiю. Роздiл 2 Це буде морально складно. Це буде для мене, не приховаю, дискомфорт, це мене пригнiчуватиме. Але пригнiчування i дискомфорт не вплинуть на моi рiшення. Я це все поховаю в собi, реформи мають бути. У нас е шанс.     Володимир Зеленський про реформи. Інтерв’ю The New Yorker, 4.11.2019 Бiднiсть – це не просто вiдсутнiсть достатку, дому, одягу чи iжi. Бiднiсть – це перешкода до побудови сильного суспiльства. У дитинствi в школi пояснювали просто i метафорично: у людини е два крила: одне – матерiальне, друге – духовне. Доки не запрацюе перше, друге також не розправиться. Але ось у чому суть. Без другого, на одному крилi, високо не злетiти. Бiдна людина зосереджена на виживаннi, тому мiж iжею i книжкою вона обере харчi, а не читання чогось нового. Бiднiсть – це коли тобi не до оплати за iнтелектуальний продукт, поiздок регiонами чи iншими краiнами, вивчання iнших культур, що iх ти не розумiеш i не бажаеш розумiти. Бiднiсть – це коли ти ледь виживаеш у своему маленькому обмеженому свiтi без можливостi дiзнаватися щось нове i розвиватися. Для бiдноi людини саме споживацтво стае цiннiстю, стае культурою. Вона цiнуе матерiальне бiльше за духовне, отже, можливо, не замислюватиметься про наслiдки i корупцiю. Бiднiсть заслiплюе навiть дужче, нiж багатство. Бiднiсть розумiе негатив i не сприймае позитиву. Бо негатив – це реальнiсть бiдностi. Бiднiсть не вiрить у позитив, якого майже немае в ii життi. Бiднiсть часто не вiрить у добро, у безкорисливiсть, людянiсть, вiдданiсть, небайдужiсть. Бiднiсть матерiальна часто вiдгукуеться убозтвом iнтелектуальним i культурним. Бiднiсть породжуе стереотипи, бiднiсть вiрить у брехню i не вiрить у людей. Бiднiсть груба, позбавлена етики, агресивна i нещадно люта. Ось чому у бiднiй краiнi важко збудувати сильнi iнституцii, ось чому так легко пiдiрвати те, що е. Спотворення реальностi у бiднiй краiнi вiдбуваеться значно легше, нiж у багатiй. А в епоху розвитку технологiй i поготiв. Ось чому так важливо боротися з бiднiстю, викорiнювати ii в кожнiй краiнi. Завжди. І прагнути до загального, максимально вирiвняного процвiтання для кожного. Прагнення перевести краiну на макроекономiчну стабiльнiсть iз довготривалим плануванням набуло за каденцii Володимира Зеленського новоi назви – «соросятство», а тих, хто обстоював цю iдеологiю, назвали лагiдно-зневажливо «соросята». Вигадане слово проолiгархiчних конспiрологiв стало частиною полiтичних дiалогiв. Першому урядовi Зеленського, очолюваному прозахiдним смiливцем i кар’еристом Олексiем Гончаруком, бiльшою мiрою пасувала ця назва. «Два метри сексу» – так називала тридцятип’ятирiчного главу уряду «соросят» моя подруга. Вiн стрiмко вкотився до Кабiнету Мiнiстрiв на самокатi, порозсаджував своiх мiнiстрiв, запропонував купу законопроектiв, щоб так само стрiмко пiти у вiдставку у березнi 2020-го. Вiн запам’ятався працьовитiстю, амбiтнiстю, швидкою змiною масок, колосально накопиченою агресiею, яку щедро вихлюпав на парламент, за що дiстав вiдповiдне неприйняття, а також перiодом найбiльшоi активностi в пропонуваннi й голосуваннi реформ. Саме за його каденцii Украiна стала вiдома на Заходi завдяки так званому турборежиму, коли вiд серпня до кiнця року було проголосовано 150 законопроектiв, що скасовували багато застарiлих норм, законсервованих ще вiд часiв СРСР, i трансформували ринки Украiни. Але заслуга iх ухвалення все-таки належить Президентовi, а не Прем’еру, як мiг помилково подумати Захiд, куди Гончарук пiзнiше подався, сподiваючись на пiдтримку, щоб повернутися у велику полiтику. Це Зеленський особисто погоджував кожну реформу, обирав моделi, вносив змiни, якщо бачив, що в первинному виглядi законопроект не буде проголосовано. І так само просив парламент, що бiльшiстю не сприймав Гончарука, голосувати. У спiлкуваннi з парламентом Зеленський одразу виявив блискучу рису своеi вдачi: вiн справдi слухав усiх, нiколи не слухався поради лише однiеi людини i дозволяв людям приймати рiшення. На самому початку його президентства новому парламенту треба було проголосувати близько 70 нових законопроектiв. Два радники Президента вимагали порушити регламент i змусити парламент проголосувати за них у першу нiч пiсля засiдання. Зiгнати бiльшiсть наляканих депутатiв фракцii «Слуги народу» до парламенту було нескладно. Два iншi радники наполегливо рекомендували дiяти повiльнiше, але без порушення правил, щоб цi закони не було згодом визнано неконституцiйними. Зеленський прийшов на зустрiч iз парламентом i просто попросив депутатiв зробити вибiр пiдняттям рук. Бiльшiсть була за повiльнiший процес, який згодом i протривав кiлька мiсяцiв. «Ви проголосували за другий варiант, тож я пiдтримаю це. Я просто прошу вас не вiдкладати це у довгу шухляду. Люди обрали нас, мусимо iм служити. Людям потрiбнi змiни», – сказав Зеленський своiй фракцii. Про цю демократичнiсть характеру Зеленського говорять рiдко. Про те, що вiн слухае людей, незважаючи на iхнi статки, впливовiсть, гендер, близькiсть до себе. Вiн миттево iнтуiтивно визначае образ людини – якою мiрою спiврозмовник вiдповiдае його фiлософii, до якого кола належить. Це допомагае Володимиру Зеленському вибудовувати свое розумiння суспiльства i свiту й ухвалювати рiшення на цiй пiдставi. Вiн прагнув розбудувати державу за моделлю бiзнесу, успiшноi компанii, де кожен повинен виконувати свою роль, де була б здорова конкуренцiя i кар’ерне зростання. І хоча бiзнес-модель iнодi давала збоi в системi держави, вона також дарувала давно очiкуванi вiяння демократii у верхiвцi украiнськоi влади i багато можливостей таким молодим i амбiтним, як той-таки Гончарук. Втративши прем’ерство, Олексiй ще кiлька разiв заходив до Офiсу Президента, намагаючись переконати вже нового його главу у своiй лояльностi й командностi, але так i не добився результату. Не зрозумiвши, чим можна займатися в Украiнi пiсля посади прем’ера, ведений амбiцiями великоi полiтики i ледь нарощеними м’язами слави, Гончарук уявив себе полiтичним важковаговиком i подався до Вашингтона – повчитися й обрости зв’язками з новою адмiнiстрацiею Джо Байдена. Із Вашингтона час вiд часу вiн писав статтi до нiшевих захiдних i украiнських прозахiдних видань, якi як-не-як читали тут, та iнодi постив свiтлини з натяками на свою близькiсть з украiнською дiаспорою, американськими полiтиками i для постраху своiм перебуванням у США тутешньому олiгархату. Так проминула бiльша частина його 2020 року, i поки що його дiяльнiсть не обiцяла тектонiчних зсувiв в украiнськiй полiтицi. Вiдставка Гончарука у багатьох викликала подив i обурення. Здавалося, вiн доволi успiшно рухався у напрямку реформ i був звiльнений через змiну Глави Офiсу Президента, а також через злите прослуховування, в якому поблажливо-зневажливо висловлювався про знання економiки i спосiб правлiння Президента Зеленського. Насправдi причин невдач у Гончарука i без цього вистачало. По-перше, йому бракувало iнституцiйного досвiду. Складно з громадського активiста перетворитися на Прем’ера сорокамiльйонноi краiни без вiдповiдного попереднього досвiду просування кар’ерними щаблями. Вiн помiтно розгублювався в кризових ситуацiях, чудово виконуючи комунiкацiйну функцiю i мало тямлячи в операцiйнiй системi. Показовим був випадок з Новими Санжарами, що зганьбив нашу краiну далеко за ii межами. Це були першi тижнi успiшного наступу COVID-19 у планетарному масштабi. Украiна повернула додому кiлька десяткiв своiх спiвгромадян, що застрягли в Китаi, обладнавши для них санаторiй у селi Новi Санжари. Всi вони пiсля двотижневоi iзоляцii виявилися здоровими. Наляканi новинами про небачений вiрус i дезiнформацiею про нiбито спробу знищити ним украiнцiв, починаючи iз Санжар, мiсцевi мешканцi агресивно вчинили опiр iнiцiативi влади. Озброiвшись хто чим, чоловiки й жiнки вийшли зустрiчати прибулих, в автобус натомлених i наляканих поверненцiв полетiло камiння i вигуки ненавистi. Цi картинки вразили багатьох: i своiх громадян по всiй краiнi, й iноземцiв. Так працювала дезiнформацiя. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66362252&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.