Кубик Рубiка Ксенiя Циганчук Полiцейський детективСлiдчий Єгор Скляр Слiдчий Єгор Скляр i патрульна Власта Коваль незаплановано зустрiчаються на курсах у Харковi. Щоби згаяти час поза навчанням, Єгор допомагае своему давньому другу розслiдувати декiлька заплутаних справ. Єгор i Власта опиняються у вирi смертельно небезпечних подiй, що матимуть непередбачуванi наслiдки. Але ризик не зупиняе слiдчого, який прагне викрити злочинцiв i розв'язати драматичну загадку зникнення i загибелi молодоi пари. Ксенiя Циганчук Кубик Рубiка Автор надзвичайно вдячна за допомогу в створеннi книги працiвникам харкiвськоi полiцii пiдполковнику Андрiю Шарнiну та майору Антону Санкiну, а також керiвниковi патрульноi полiцii м. Рiвне Сергiю Мерчуку, лейтенантам Іринi Середi, Василю Грицюку та iншим патрульним за наданi консультацii. Засновано на реальних подiях. Усi iмена, дати та локацii змiнено. Додана авторська iнтерпретацiя. Епiзоди викликiв патрульних описанi на реальних подiях. © К. А. Циганчук, 2020 © І. М. Дубровський, iлюстрацii, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019 * * * Харкiв. Субота, 14 вересня 2019 року. 08:31 Вуличний кiт кинувся пiд ноги, налякавши ii мало не до смертi. Важко дихаючи й усе ще тримаючись за серце, жiнка провела поглядом тварину, яка, не менш злякана, чимдуж вiддалялася. – Еще черного кота мне не хватало! – стиха сказала собi спересердя. – Откуда это он так убегает? – зацiкавилася, хоч насправдi прекрасно знала вiдповiдь: кiт вибiг iз двору ii нового будинку, легко пролiзши крiзь поiржавiлий кований паркан. Очевидно, несподiвана гостя ненароком потривожила його, коли спробувала вiдчинити скрипучу огорожу. Жiнка озирнулася i поглянула на старий особняк. Через заростi на подвiр’i вiн видавався ще похмурiшим. Обдертий, занедбаний… Дiм вiдчайдушно потребував ремонту. Чоловiковi цей будинок припав до вподоби, i вiн вiдразу придбав його, коли рiелторка повiдомила про зниження вартостi. Двоповерховий, з високими стелями та напiвовальними великими вiкнами зверху. Лiпнину на фасадi та бiлi колони, що вивищувалися аж до даху, ii чоловiк вважав найголовнiшими окрасами. А ще балкони, зробленi пiвколом i прикрашенi бiлою балюстрадою. По центру пiд дахом розмiстилася величезна iмiтацiя гербу: два амури з обох бокiв, що немов стоять на захистi. Для поцiновувачiв староi архiтектури – неймовiрна краса. І все б нiчого, тiльки iй тут страшенно не подобалося. Якась неприемна аура, чи що? Вона нiколи не почувала себе комфортно в будинках з iсторiею. Нi, не тому, що вiрить у привидiв, якраз навпаки. Проте в цьому мiсцi хтось довгий час мешкав, переживав найрiзноманiтнiшi подii свого життя i, з великою iмовiрнiстю, колись хтось тут помер. А якщо саме тому цей будинок i вирiшили продати? Прихiд сюди Дарiя Миколаiвна вiдтягувала стiльки, скiльки могла. Якщо точнiше – майже два мiсяцi. Чоловiк купив будинок i поiхав до Киева залагоджувати iншi справи. Але скоро повернеться. Вона ж пообiцяла за його вiдсутностi роздивитися й подумати про ремонт та дизайн. Сам вiн таким займатися не любив, а Дарiя навпаки – двадцять рокiв пропрацювала дизайнером i вважалася однiею з кращих у мiстi. Тож кому, як не iй? Час нарештi роздивитися нову власнiсть. Повз пройшов молодий хлопець, iз цiкавiстю зиркнувши на нову господиню. Наскiльки було вiдомо Дарii, примiщення довгий час стояло без господарiв саме через надто високу цiну. Жiнка провела незнайомця поглядом, ще раз роздивилася порожню вулицю: кiлька житлових будинкiв у занедбаному станi, зо два в повнiстю розваленому. І це попри те, що територiя майже в центрi. Пошукала поглядом кота: мов крiзь землю провалився. «Надо было хоть детей с собой взять», – несподiвано спало надумку. Але тi солодко вiдсипалися пiсля тижня ранкових унiверситетських занять, тож насправдi вона б нiколи не наважилася iх будити. Скрипнули ворота, i Дарiя зайшла на територiю. Увесь iнший свiт вiдразу залишився позаду: тут панувала неприродна тиша. Рiзкий вiтер жбурнув в обличчя пил i рано опале листя. Прочистивши очi й вiдкашлявшись, знову роздивилася. Порожньо. Вночi iй погано спалося, та тiльки зараз вона усвiдомила: причина – небажання йти сюди. Знову серйозно подумалося, що варто було почекати, поки прокинуться дiти. Тим паче, вони хотiли пiти. Асфальт на подвiр’i геть не пасував до старовинного будинку. Хiба тим, що теж давнiй i побитий. Зовсiм поряд почувся шум, i вона рiзко зупинилася. Горобець на деревi. І ще один. Птахи кiлька разiв цвiрiнькнули й полетiли. Цi живi створiння зовсiм не пасували мертвiй тишi та якiйсь моторошнiй атмосферi. «И заросли эти нужно будет посрезать», – зазначила подумки. Ще раз уважно роздивилася довкола, загорнулася сильнiше в пальтечко (вiтер сьогоднi холодний, як нiколи) й рiшуче попрямувала до входу. Ключ у замку знехотя повернувся, i вже за мить вона нарештi потрапила в нову оселю. До цього вона бувала тут лише раз, коли вперше приiхала з чоловiком на оглядини. Рiелторка розповiдала, коли був побудований будинок, проте Дарiя пропустила цю iнформацiю повз вуха. Яка рiзниця? Збудували давно – зрозумiло як Божий день. Дарiя не належала до людей, яким таке цiкаво. Найбiльше ii хвилювало те, скiльки чоловiк вклав у цю розвалюху. І скiльки iм ще доведеться вкласти в ремонт. У будинку пахло сирiстю та пилом. А ще тут аж нiяк не було теплiше. Побитi вiкна створювали сильний протяг, тож холод у примiщеннi вiдчувався навiть сильнiше. І попри «провiтрювання» запах однаково був не з найкращих. На пiдлозi виявилося чимало смiття, серед якого навiть битий посуд. «Певно, його розбили, коли переiжджали. А пiзнiше нiхто навiть не потурбувався, аби прибрати». Увiмкнула свiтло. Воно вiдразу розлилося по усьому примiщеннi, тьмяне, тому не дуже корисне. Роззираючись, проминула широкий темний коридор, який привiв ii до величезноi вiтальнi. Праворуч зауважила сходи на другий поверх. «Всё по очереди», – наказала собi, роздивляючись вiтальню. На деяких вiкнах досi лишалися старi завiси, iншi були без них, i саме завдяки ним до помешкання проникало блiде ранкове свiтло. Тут i досi лишалися меблi вiд попереднiх господарiв, вкритi бiлими простирадлами. «Всё в мусор», – швидко вирiшила, скривившись. Дарiя Миколаiвна пройшла повз них, роздивляючись. Кiлька разiв випадково наступила на бите скло, подумки вилаялася. З-пiд простирадл визирали нiжки стiльцiв та столiв. Їi погляд зупинився на величезнiй софi, теж дбайливо захованiй пiд старим сукном. Скiльки рокiв цим меблям? Пiднявся вiтер, немилосердно вивертаючи старi запиленi завiси на битих вiкнах. Дарiя Миколаiвна злякалася, але швидко примусила себе опам’ятатися й зосередитися на примiщеннi. Вiд побаченого серце знову стислося, i вона вкотре подумки вилаяла чоловiка за його любов до антикварiату. – Что за… Жiнка рiшучим кроком обiйшла диван, прямуючи до стiни, поряд з якою з-пiд простирадла визирало величезне дзеркало. Вона нiколи не бачила, щоб дзеркало ховали за чорною тканиною. Пiд ногою вкотре хряснуло смiття, та цього разу вона навiть не звернула увагу. – Странные люди здесь жили, – з вiдразою роздивившись дзеркало, жiнка знову роззирнулася. Тепер вона точно знала, яким стане ii перший крок: викликати вантажникiв, аби прибрати всi зайвi речi з цього будинку. Якщо точнiше – викинути все. – О Господи! – едине, що спромоглася вичавити з себе, побачивши бiля дивану «смiття», на яке наступила дорогою до дзеркала. Рештки. Людського скелета. * * * Рiвне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 17:31 «Хай тобi! Довбаний лiфт!» Скляр ще кiлька разiв натиснув на кнопку виклику, вiдтак покинув будь-яку надiю й швидким кроком побiг iз четвертого на перший. – Доброго дня! – дiдусь усмiхнувся Єгоровi, та слiдак швидко оминув його, вдавши, що не почув. Старий вiд прикростi скривився: неприемно, коли тебе так вiдверто iгнорують. Хiба вiн чимось заслужив? Зiтхнув i продовжив свое сходження на восьмий. Воно давалося йому непросто: пiсля перелому стегна вiн i досi шкутильгав, ледь волочачи за собою лiву ногу. Тим часом Скляр нарештi дiстався першого поверху. Перекинув сумку з речами з правоi руки в лiву й вже потягнувся натискати кнопку вiдкриття дверей, як десь поряд почулося сердите «Няв!» У напiвтемрявi (хтось, як завжди, викрутив тут лампочку) Єгор роззирнувся, шукаючи очима Маркiза. Лиш слабке свiтло вiд маленького вiконця у дверях давало можливiсть бодай щось бачити. – Та де ти там? – гукнув пiсля марноi спроби помiтити його. – Няв! – вимогливий голос iз темряви з боку пiдвалу. – Йди сюди, я тебе чекати не буду. Я поспiшаю, – нервово кинув погляд на годинник у смартфонi: запiзнюеться катастрофiчно. Знову протяжний капризний голос. Вiдтак тварина нарештi вийшла з темряви на тьмяне свiтло. Рудо-бiлий домашнiй кiт на самовигулi. Головний мешканець пiд’iзду. Скляр частенько зустрiчав Маркiза бiля пiд’iзду. Його нявчання означало бажання зайти до будинку чи вийти. Деякi сусiди навiть завозили Маркiза лiфтом на рiдний шостий поверх. Кiт повiльно побрiв у бiк слiдчого, глянув на нього, неквапливо потягнувся. – Б**дь, чувак! Давай швидше. Я запiзнююся на потяг. Скляр нарештi натиснув на кнопку й вiдчинив дверi, надаючи можливiсть тваринi пройти першою. Та кiт не поспiшав. Перед самим виходом вiн зупинився й сiв, пильно роздивляючись Єгора. – Няв! – Б**дь, ти виходиш чи нi? – обурився полiцейський. Залiзнi пiд’iзнi дверi вiдчинилися ширше – то з протилежного боку сусiдка, восьмирiчна дiвчинка, потягнула iх на себе. Вiд несподiванки Єгор зробив крок назад. Дитина чомусь теж не поспiшала. У своiй рожевiй довгiй куртцi та сiрiй шапцi з балабоном вона мала досить милий вигляд, та Скляр не надто любив дiтей. Особливо маленьких. – Проходиш? Чого чекаеш? – роздратовано поцiкавився Єгор в неi. «Стала в проходi – не вийти». Дiвчинка не зрушила з мiсця. Лише мовчки з усмiшкою подивлялася то на кота, то на Скляра. Єгор й сам зиркнув на тварину, проте нiчого особливого не помiтив. Перевiв погляд на дiвчинку: все ще роздивляеться. Кiт тим часом нарештi пiдвiвся й посунув до виходу. Дiвчинка пропустила його, заскочила до будинку, знову з цiкавiстю глянула на слiдчого знизу вверх i побiгла до сходiв. – Чого ти на мене так дивилася? – не втримався вiд запитання полiцейський, одночасно притримуючи дверi. – Га? – дитина зупинилася посеред сходiв, що вели на перший. – Ви обое дуже схожi. Я давно помiтила, – знизала плечима й побiгла далi. Лiфт вона i не пробувала викликати. – Б**дь, краще б не питав, – стиха вилаявся й нарештi вибiг iз будинку. Вiн вiдразу зрозумiв, що мала на увазi мала. Як i кiт, слiдчий теж був рудим. Навiть рудiшим. Волосся на головi, руках, ногах, вii, – усе насиченого рудого кольору. Єгор вже давно звик, що привертае увагу iнших своею зовнiшнiстю. Та з котом його ще нiколи не порiвнювали. На вулицi вiдразу вiдчулася осiння холоднеча. Єгор натягнув на голову каптур, водночас вишукуючи очима Кир’яха. Врештi помiтив, як той махае йому рукою з машини, старенькоi бiлоi Лади. – Скiльки можна спускатися з четвертого поверху? – своiм, як завжди, хриплим голосом спитав Женя Кир’ях. – Ще трохи й запiзнимося. – Лiфт знову не працюе, – вiдмахнувся, сiдаючи на задне сидiння. – І малi дiти тиняються без дiла зранку до вечора, – хитнув головою на знак привiтання Олексiю Войтюку – новому оперативнику, якого нещодавно перевели до Рiвного з Костополя. – Так канiкули ж зараз, – пояснив Войтюк. – У мене Златка теж сидить вдома без дiла. Батьки приглядають, поки ми з Танюшкою на роботi. Єгор скривився, щойно Войтюк вимовив iм’я «Таня». «Це ж треба. Досi переживае…» – помiтив Кир’ях. – Чого такий кислий? – оперативник дивився на Скляра з сидiння бiля водiя. Єгор знову лише вiдмахнувся. Женя з Олексiем непомiтно перезирнулися: нiчого особливого, Єгор знову в поганому гуморi. Цiлком звична рiч. Льоша завiв автiвку, i вже за мить полiцейськi виiхали. * * * Рiвне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:05 Середнього зросту жiнка шкутильгала в бiк Toyota Prius. Зо два рази вона добряче зашпорталася, проте, як не дивно, втрималася на ногах. Щiльнiше загорнулася у куртку, i, не звертаючи уваги на iнших перехожих, пришвидшила крок. – Людка, – якось приречено констатувала Власта, сидячи у машинi. Вона й досi не могла вiдiгрiтися пiсля попереднього виклику. – Ага. Знову, – усмiхнувся ii напарник. Патрульнi перезирнулася. – Поговориш iз нею? – Власта навiть боялася думати про те, аби висунути носа з машини: температура сьогоднi опустилася до двох градусiв, на вулицi вiдчувалася огидна сирiсть – звична осiння погода для мiста Рiвне. – Пiшли разом, – запропонував Андрiй, вiдчиняючи дверцята з боку водiя. – Ти ж нiколи алкоголiкiв не бачила, – усмiхнувся на всi тридцять два. – Андрiю, – патрульна спрямувала на напарника безапеляцiйний погляд. – без мене. Там сильний вiтер i сиро. – Ну гаразд, – усмiшка зникла з його обличчя: коли Власта втомлена, iз нею краще не сперечатися. Андрiй неквапливо попрямував до жiнки, яка вже нетерпляче тупцяла бiля iхньоi автiвки. – Що цього разу, Людко? – Допоможiть менi, цей… вигнати його, – хриплий голос. Вона благально дивилася знизу вверх на високого та кремезного Андрiя. – Кого? Дiда Мороза? – Не, сожителя мого. Серий звати, – шмигнула носом. «Буха, як завжди». Інтуiцiя не пiдвела: та сама iсторiя. Андрiй мовчки роздивився довкола, намагаючись опанувати себе. Повз про-ходили поодинокi перехожi, з цiкавiстю зиркаючи на них. З пiд’iзду малосiмейки вибiгло двое пiдлiткiв i теж не без iнтересу втуплювали погляди в полiцейський Prius та справжнього копа. Патрульний зосередив погляд на жiнцi: злегка кучеряве коротке коричневе волосся мили бозна-коли; де-не-де залисини. «Цiкаво, скiльки iй рокiв?» Брудна старезна куртка, яка вже не застiбаеться. Гнилi чорнi зуби. Алкоголiчка з величезним стажем. – Минулого разу, здаеться, був якийсь Вiтька? Чого ти хочеш його вигнати? Що вiн зробив? – не чекаючи вiдповiдi на перше питання, поцiкавився патрульний. – Це вiн тебе так? – кивнув на величезний синець на пiдборiддi, якому, скорiше за все, день чи два. – Вiн буйний, грозиться, шо поб’е мене. Пiшли виженеш його. – А тобi ще не набридло так жити? – Як? Андрiй зiтхнув: «І що з цiеi баби вiзьмеш?» – Власто, ходiмо, – вiдчинив дверцята. Напарниця невдоволено закотила очi. Хоч, зрештою, вона прекрасно розумiла, що виходити доведеться: Людка так просто не здасться. * * * Харкiв. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:05 Вдалинi почувся смiх, i вона озирнулася. У напiвтемрявi (лiхтарi працювали через один) роздивилася, як якусь, вже «веселу», компанiю з трьох чоловiкiв пiдiбрала машина й майже вiдразу виiхала. У лiтню пору цiею дорогою користуеться бiльше людей, проте з настанням раннiх вечорiв кiлькiсть охочих рiзко зменшуеться. Ось i зараз: тiльки ця компанiя i якийсь молодик метрiв за двадцять позаду. Здаеться, з котрогось iз сусiднiх будинкiв. В обличчя вдарив сильний крижаний вiтер, i жiнка вiдразу закрокувала жвавiше. Важкi пакети з супермаркету заважали швидко йти, проте лишалося недовго: метрiв триста вздовж рiвчака – а там вже й будинки. Потiм хвилини три – i вдома. Коротка дорога додому, яка часто ставала в пригодi. Довго iй доводилося звикати до життя на краю мiста, проте тут дешевшi помешкання. Це й зiграло вирiшальну роль, коли десять рокiв тому вони з чоловiком нарештi змогли з’iхати вiд батькiв, купивши в цьому районi квартиру. Вона залюбки вдихнула свiже морозне повiтря. Кажуть, похолодання ненадовго, лише на два-три днi. Тож потрiбно встигнути насолодитися погодою. Усi двадцять рокiв робочого стажу проминули для неi у вiддiлi кадрiв, останнi чотири вона цим вiддiлом керувала. Щодня однакове життя: вийти з дому о восьмiй, прийти о сьомiй. Тож вранiшнi та вечiрнi прогулянковi ритуали – чи не едина можливiсть дихати свiжим повiтрям. У суботу наготувати для сiм’i на тиждень та прибрати. У недiлю бажання вистачае лише на телевiзор. – А чтоб тебе! – вилаялася, не добачивши в темрявi маленьку ямку. Покрутила ступнею – нi, все добре, не пiдвернула. Закрокувала повiльнiше – обережнiше. – Зажигалка есть? – О Господи! – перелякавшись, мало не впустила пакети. Наздогнав ii той самий молодик, що йшов позаду. – Нечем сигарету зажечь. – Как вы меня напугали! – спробувала усмiхнутися. – Эм… «А где ваша сигарета?» – хотiлося поставити логiчне запитання, та вголос цього зробити не наважилася. Натомiсть погляд опустився на биту, яку хлопець легенько крутив у руцi. І далi на його очi. Цi очi зовсiм iй не сподобалися. * * * Рiвне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:15 Людка йшла швидко, час вiд часу озираючись: чи, бува, полiцейськi нiкуди не подiлися. Власта з Андрiем непомiтно усмiхнулися один одному. Вони слiдували за жiнкою, хоч насправдi добре знали дорогу. Час вiд часу алкоголiчка викликала iх, аби вони допомогли розiбратися з черговим п’яним приятелем. – Фу! Як тут смердить! – стиха сказала патрульна Андрiю. Напарник розтулив рота й вдав, нiби суе до горла пальцi, щоб допомогти собi виблювати. Усi знали, що в цьому будинок жила купа алкоголiкiв та наркоманiв. Власта приглушено розсмiялася. Андрiй вмiв веселити. Високий, дебелий i з неабияким почуттям гумору. Патрульна й досi сумувала за своiм вбитим напарником, Валентином, та нарештi могла з впевненiстю сказати, що звикла до Андрiя. За час спiльноi служби вони добре потоваришували. Патрульнi разом iз жiнкою пройшли довгим коридором, вiдтак пiднялися на четвертий поверх, i Людка повела iх довжелезним коридором. Несподiвано жiнка спинилася, потягнулася до свого волосся обома руками й зробила з нього на головi рiжки. – Бляха! – вiд подиву та несподiванки Власта ледь не вступила в калюжу сечi. Вчасно зупинившись, вона подивилася на Андрiя. Той стиха хихотiв, а Людка, нiби нiчого не сталося, пошкутильгала далi, ще одним довгим коридором iз багатьма квартирами, прямуючи до своеi. Натомiсть патрульна стиха вилаялася й глянула на годинник: змiна майже закiнчилася. Скоро вона поiде додому, а за годину зустрiнеться з Артемом, той обiцяв романтичний вечiр. Головне, аби не було несподiваних довгих викликiв. Інакше побачення доведеться перенести. Вкотре. Власта чекала, що «рiжки» в Людки на головi вiдразу розпадуться, проте вони так i стирчали: бруднi пасма легко склеiлися й слухняно виконували нову функцiю. – Тут, – гордо промовила Людка, зупинившись бiля старих неакуратно пофарбованих коричневою фарбою дверей. – Та ми добре пам’ятаемо, де ти живеш. Вiдчиняй давай, – наказав Андрiй. Помешкання – однокiмнатна занедбана квартирка з вилинялими жовтими шпалерами. Єдине, що завжди дивувало Власту в дизайнi (якщо це можна назвати дизайном), – платiвки-мiньйони[1 - Платiвки-мiньйони – платiвки дiаметром 17,5 см.] на стiнах. А ще – приклеене до стiни маленьке фото Януковича з якогось журналу. Щоправда, наполовину зiдране. Патрульнi ледь стримувалися, аби не затулити носи рукою: тут, очевидно, нiколи не провiтрювали, тож запахи найрiзноманiтнiшi. До смороду таких осель неможливо звикнути. – Показуй свого Дiда Мороза, – скомандував Андрiй. З крихiтного коридору патрульнi вiдразу потрапили до единоi кiмнати. Як i минулого разу, речi розкиданi, хоч у помешканнi е шафа. Неакуратнiсть – звична рiч в оселi алкоголiкiв i наркоманiв. Насправдi ця кватира Властi здавалася доволi непоганою. Згадати хоча б ту, в якiй жив брат Камiлли Пасiчник[2 - Вбивство Камiлли Пасiчник – справа Єгора Скляра та Власти Коваль, яку вони розслiдують у другiй книзi полiцейського детективу «Убивця з пiдземелля» (засновано на реальних подiях).] зi своею дружиною. За словами колег, якi проводили в них обшук, цi люди не мали жодних меблiв i навiть одягу. Так, жорстоке вбивство Камiлли вона пам’ятатиме довго. Одна з найважчих справ у мiстi. Властi пощастило над нею працювати. – Скажiть йому, хай йде! Роздягнутий до пояса чоловiк сонно витрiщався на прибулих. – Ти шо надумала? Ти нашо ментiв позвала? Власта скривилася, помiтивши його напiвпорожнiй рот. Зуби, що лишилися, – чорнi-чорнющi. – Так вiн же спить! – Андрiй обурено витрiщився на Людку. – Вiн буйний. Вiн мене поб’е. Зара ви пiдете, i вiн мене поб’е. Андрiй зiтхнув, зустрiвся поглядом iз Властою, та лиш стенула плечима. – Шановний, ви тут прописанi? Мовчання. Лиш банькатими очима витрiщаеться, не розумiючи, що вiд нього хочуть. – Штампiк у вашому паспортi, що тут можна жити, вам ставили? – Не прописаний, – зiзнався, усе ще загальмований пiсля сну. – Ви не маете права тут перебувати, якщо не прописанi, – повiдомив Андрiй. – Я iй нiчьо не зробив. Шо ви вiд мене хочете? – обурився Серий, протер очi. Чоловiк поволi приходив до тями. – Ви iй погрожували? – Власта виступила наперед. – Нiчьо я iй не погрожував. Я пришов додому i завалився спати. Я спати хочу. – На вигляд не бухий, – стиха проказала Власта Андрiю. – Людка, вiн просто спить. Що ти з нас хочеш? – Так цей… – Людка, – продовжив Андрiй, – у нас купа важливiших справ, – патрульний попрямував до виходу. – Не турбуй нас бiльше з дрiбницями. Власта швидким кроком вийшла за Андрiем, останнiй раз кинувши оком на викручене вiчко у вхiдних дверях. * * * Харкiв. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:10 – Я не курю, у меня нет зажигалки, – керiвниця вiддiлу кадрiв зробила крок назад. Поспiхом роздивилася дорогу. На жаль, нiкого. До людного мiсця не менш як метрiв двiстi п’ятдесят. Там свiтлiше й навiть чути, як лунае музика. Очевидно, пiдлiтки. Якщо вона сьогоднi виживе – нiколи бiльше не повертатиметься цiею дорогою. І будь-якою iншою безлюдною мiсциною. Молодик пiдiйшов ближче. Жiнка зiщулилася, чекаючи удару по головi й не наважуючись вiдвести вiд нього очей. Раптом саме цього вiн i чекае? Аби вона втратила пильнiсть. Невiдомий став майже впритул, важко дихаючи й дивно ii роздивляючись. – У меня нет зажигалки, – ще крок назад, у бiк порятунку. – А спичек нет? – у напiвтемрявi бита мала не менш зловiсний вигляд, нiж ii власник. Дихання ii пришвидшилося, у ротi пересохло. – Нет. Я не курю. – Что ж… Жаль. «Наркоман», – зробила висновок жiнка попри запах алкоголю. Таких у цьому районi чимало. Страшенно блiдий, худий, з синцями пiд очима. На чолi в хлопця виступив пiт. Крок ближче до жiнки. Бита перейшла з правоi до лiвоi руки. І вiдразу назад. – Мне кажется, я вас видела. Вы живете где-то недалеко, так ведь? – ще один крок до порятунку, облизала пересохлi губи. – Не важно, – крок до жiнки. «Отвлекай его разговором, отвлекай». – Ну, я пойду. Зажигалки у меня нет, спичек тоже, – ще один крок. – Не спеши. – Я не могу не спешить. Мне нужно детям ужин приготовить, – вказала на пакунки з супермаркету. – Муж пусть приготовит. – Я в разводе. Дети дома одни, – збрехала. – Голодные. Вы хотите есть? – новий крок. – Что? – здивувався. Краплi поту стiкали обличчям, голос цього разу виявився на диво хриплим. Дихання продовжувало пришвидшуватися. Втiм, як i в жiнки. – Или, может, вам нужны деньги? Хлопець зневажливо посмiхнувся: – Деньги мне не нужны. Крок до неi. – Зачем вы постоянно отходите? Не хотите со мной общаться? Вы считаете себя выше меня? Считаете меня недостойным вашего общения? – Я просто спешу к детям. Я ведь сказала, они голодные ждут меня. Скоро звонить начнут по всем знакомым. Искать будут меня, – цього разу не наважилася зробити новий крок. – А почему они тебе не могут позвонить и спросить? – Не дозвонятся, – знову брехня. – У меня телефон разрядился, – вiдразу пошкодувала про сказане: якщо цей псих зараз почне ii обшукувати, то зрозумiе, що його намагалися обдурити. З iншого боку, якщо вчинить напад, яка вже буде рiзниця? – Понятно, – крок вперед. «Его не смущает, что меня в любой момент начнут искать?.. Он под кайфом! Такого не остановит ничего!» Молодик роззирнувся, перевiряючи, чи справдi поряд вiдсутнi зайвi очi, i зробив кiлька рiшучих крокiв вперед. Його дихання раптово заспокоiлося, бiльше не вiдчувалося задухи. Натомiсть жiнка у вiдчаi зробила кiлька крокiв назад, приготувавшись до найгiршого. Весь свiт припинив iснувати. Не маючи змоги пересилити себе й вiдiрвати очi вiд бити, затамувала подих: в очiкуваннi кiнця. Серце зупинилося. І все довкола. Перед очима тiльки ця довбана бита. Якою вже не граються. Їi мiцно тримае правиця молодика. * * * Потяг сполученням Ковель-Харкiв. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:10 Скляр безлiч разiв пошкодував, що натягнув гольф. Точнiше, що пiд ним нема футболки. Інакше б змiг роздягнутися. Щойно потяг рушив, запрацював кондицiонер, проте слiдчий i досi потерпав вiд задухи. Вкотре вiдтягнув горловину вiд шиi, надаючи можливiсть повiтрю потрапити пiд одяг. Приречено спостерiгав, як подружжя навпроти (обое рокiв сорок iз лишком) викладали на стiл помiдори, хлiб, ковбасу i сир. У купе засмердiло iжею, Скляр скривився. Жiнка жваво робила канапки, не помiчаючи повних зневаги очей слiдчого. «Б**дь! Недавно тiльки виiхали! Невже не можна повечеряти вдома, аби не смердiти тут?» Не втримавшись, Єгор вiдчинив купе. Та на краще нiчого не змiнилося: свiжого повiтря не додалося. Як на зло, Скляр прорахувався й, купляючи квиток, обрав верхню полицю. Поки нiхто не планував спати, тож вiн спокiйно сидiв знизу. Ще однiею його сусiдкою виявилася дiвчина рокiв двадцяти з лишком, яка вже встигла перевдягнутися у вбиральнi й тепер сидiла у футболцi та шортах, абсолютно не переймаючись своiми неголеними ногами, вiдсутнiстю елементарного манiкюру та педикюру та нечесаним волоссям, абияк зiбраним розтягнутою старезною резинкою. Скляр спробував зосередитися на книзi Марка Гудмана «Злочини майбутнього»[3 - Марк Гудман «Злочини майбутнього» – Автор працi – провiдний свiтовий спецiалiст у галузi глобальноi безпеки. У книзi розповiдае про злочини, якi загрожують свiтовi у результатi поширення iнтернету та гаджетiв.], перед цим завбачливо увiткнувши до вух навушники й увiмкнувши на максимальну гучнiсть музику в мобiльному. Перша частина книги йому видалася нудною: нiчого особливо нового вiн не дiзнався. Проте друга неабияк захопила. Читання допомагало заспокоiтися. Єгор терпiти не мiг рiзноманiтнi вiдрядження, тому страшенно нервував. Колишня наречена, Таня, часто ображалася: Скляр нiколи не любив покидати кордони власного мiста навiть задля вiдпочинку. А кафе та ресторани вiдвiдувалися завжди однi й тi ж. Вiн би нiколи не поiхав до Харкова, якби не зацiкавився навчанням вiд канадських колег. Перший тиждень Єгор пропустив, оскiльки той призначався бiльше для слiдчих-початкiвцiв. Наступнi ж два обiцяли бути для нього цiкавими. Ще один плюс поiздки: Леонiд Бовтун, колишнiй однокурсник. Один iз небагатьох у цьому свiтi, з ким Єгор залюбки пiдтримував дружнi стосунки. З мiнусiв: до колишньоi столицi Украiни з’iжджалося чимало колег з усiеi краiни. Ну i Харкiв йому нiколи не подобався: сiре радянське мiсто. «Що за… Б**дь!» Єгор вiдiрвався вiд електронноi книги й зрозумiв, що власний нiс не пiдвiв: то справдi нарiзали цибулю. Брудна рука (очевидно чоловiк працюе робочим, у них вони нiколи повнiстю не вiдмиваються) потягнулася за кiлькома кружечками овочу, вкинула до рота. Сусiд заплющив очi вiд задоволення, пережовуючи бутерброд iз сиром та цибулю. Вони з жiнкою про щось балакали. Скляр не мiг почути про що саме, бо навушники знiмати не мав намiру. На вологих губах у неi лишилися крихти хлiбу, i Скляр вiдчув, як до горла пiдступае нудота. Не втримавшись, вiн вийшов iз купе. * * * Харкiв. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:24 Щось змiнилося. Музика. Їi стало краще чути. Натомiсть рука з битою завмерла. Інстинктивно жiнка перевела погляд на обличчя вбивцi. Вiн дивився кудись за нею. Туди, звiдки чомусь гучнiше чулася музика. І тiльки зараз вона почула уривки фраз. Про що говорили, зрозумiти поки не могла, але вперше вона наважилася озирнутися. Група пiдлiткiв прямувала в iхнiй бiк, слухаючи невеличкий магнiтофон. Такий, який зараз модний у них. Зi страхом знову повернулася до наркомана, серце стислося – усе ще очiкувала на удар. Та хлопець здавався розгубленим. Вiн опустив биту та розслабив руку. І поки пiдлiтки наближалися, жiнка невпевнено вiдступила. А потiм i взагалi побiгла щодуху. Пiдлiтки здивовано провели ii поглядом, вiдтак пройшли повз хлопця з битою, не звернувши на нього жодноi уваги. Їхня музика ще довго лунала в головi наркомана. * * * Потяг сполученням Ковель-Харкiв. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:30 Скляр вийшов у вузенький прохiд потягу, причинив за собою дверi купе, роззирнувся. Тут його сусiдом виявився хлопець, очевидно студент. Вiн вiдверто нудьгував, гортаючи стрiчку TikTok й чекаючи, поки зарядиться мобiльний. Трохи далi дiвчинка рокiв десяти зосереджено намагалася скласти кубик Рубiка. Єгор зацiкавився: поки що iй вдалося впоратися лише з однiею стороною. Рекорд Скляра – двi. Якийсь час слiдчий спостерiгав за спробами малоi, вiдтак знову зосередився на екранi мобiльного: повернувся до читання. Музику вимкнув. Вiн знав, що ii доведеться слухати всю дорогу, особливо вночi, тож поки вирiшив вiд неi вiдпочити. Скляр терпiти не мiг, коли хтось хропить, тому в потягах завжди спав iз навушниками у вухах. Краще слухати музику, анiж те, що пропонуе людська природа. Єгор дочитав черговий роздiл, заплющив очi – вони болiли. Скляр помасажував iх, вiдтак «вийшов» iз програмки електронних книжок. Натомiсть зазирнув до групи BBC у фейсбуцi. Перечитав новини, гмикнув: писали про те, як за допомогою сучасного гаджету американська полiцiя розслiдуе вбивство молодоi американки. Студентовi хтось зателефонував, i вiн безцеремонно гучно розпочав iз кимось розмову. Судячи iз веселих ноток у голосi – з дiвчиною. Єгор з ненавистю зиркнув на сусiда й швиденько запхнув навушники до вух. Дiвчинка майже впоралася ще з однiею стороною кубика. «Ну давай, мала. Доводь справу до кiнця. Я за тебе вболiваю». Якийсь час слiдчий iз цiкавiстю спостерiгав за впертiстю дiвчинки. Усмiхнувся. До коридору вийшла мати, та дитина вiдмовилася повернутися в купе. Молода жiнка поцiлувала доньку в щiчку й дала iй спокiй. Дверi не зачинила, аби стежити за малою. Скляр провiв ii поглядом, автоматично спостерiгши, що на безiменному правому пальцi вона мае обручку. «Шкода. Симпатична струнка блондинка». * * * Рiвне. Субота, 2 листопада 2019 року. 11:33 Напiвтемне примiщення, спокiйна музика та голос Вiкторii остаточно розслабили Власту. Сьогоднi вона вперше повнiстю задоволена собою: нарештi в неi виходять асани. Хвилину тому Вiкторiя сказала iм лягти в «позу трупа»[4 - Поза трупа в йозi (шавасана). Мета асани – наслiдувати труп. Людина лежить, не рухаючись, при цьому зберiгае спокiй при повнiй свiдомостi. Таким чином, вчиться розслаблятися.], а щойно турботливо пiдiйшла до кожноi й вкрила м’яким теплим пледом. Патрульна заплющила очi. Тепер вона впевнено могла сказати, що правильно зробила, коли пiв року тому прийшла сюди. Спершу все давалося складно, та тепер Власта пишалася собою. А найголовнiше – заняття йогою справдi допомагали боротися з моральною втомою на службi. Увесь негатив лишався позаду, душевне вiдновлення вiдбувалося значно легше. Тiльки от доньку свою нiяк не могла затягнути сюди. Катя нещодавно вперше потрапила на фiтнес, закохалася в нього й тепер не мала бажання звiдти йти. «Ну що ж, п’ятнадцять рокiв – майже доросла. Час приймати власнi рiшення», – по-фiлософськи поставилася патрульна до вiдмови кращоi подружки скласти компанiю. З насолодою вiдчула в думках приемну полегкiсть, хоч вiдучора нiяк не могла заспокоiтися, коли дiзналася, що скоро ii вiдправлять до Харкова. До Украiни приiхали канадськi колеги й проводять цiкаве навчання, свого роду курси пiдвищення квалiфiкацii. Першими поiхали слiдчi та оперативники, а вже скоро приеднаються й патрульнi. «Цiкаво, туди, часом, не поiхав Скляр?» – раптом спало на думку, i спокiй немов вiтром змело. «Власто, не накручуй себе. Тобi, звiсно, у життi часто не щастить, але ж не настiльки». Зусиллям волi примусила себе заспокоiтися. Серцебиття знову вирiвнялося, i патрульна навiть усмiхнулася. Вiдтак зосередилася на голосi Вiкторii. Вiн заколихував: – Звернiть увагу на дихання. Повiльний глибокий вдих i повiльний видих, – пауза, поки Вiкторiя виконуе дихальну вправу. – Подумки «пройдiться» тiлом, вiдчуйте його, як одне цiле. Вiдпустiть напруження в м’язах… І Власта вiдпустила. * * * Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 12:15 Єгор зiтхнув з полегшенням: нарештi вiн вийшов iз цього задушливого смердючого потяга. Бовтун, як завжди, не пiдвiв, приiхав вчасно, i тепер старi друзяки радiсно обiймалися. «Ну, нарештi хоч щось приемне», – подумалося Скляру, коли вiн мiцно потискав руку Льонi. – Як доiхав? Єгор кинув погляд на людей, що досi виходили з потягу. Слiдак завчасно потурбувався про те, аби втекти звiдти серед перших: вже за десять хвилин до прибуття стояв перед самим виходом. Щойно з поiзда вийшло подружжя, яке всю дорогу його дратувало. Спершу злiз чоловiк, дружина передала йому всi три важезнi дорожнi сумки, вiдтак сама ступила на харкiвську землю. – Нормально, – вiдмахнувся Скляр, радiючи, що нiчне жахiття нарештi позаду. Повз пройшла ще одна сусiдка – дiвчина з неголеними ногами та незачесаним волоссям. Єгор скривився, пригадавши, як дiвча зранку длубало бруд з-пiд нiгтiв. Не втримавшись, вiн знову вилiз на верхню полицю й не злазив звiдти аж доти, доки потяг не почав пiд’iжджати до пункту призначення. – Я швиденько пiдкину тебе до готелю, а ввечерi ти до нас в гостi. Що скажеш? – А хiба ми не пiдемо зараз обiдати? Ми ж домовлялися. – Єгоре, вибач, роботи пiд зав’язку, – Бовтун притиснув долоню до горла, пiдтверджуючи своi слова жестом. – Не встигаю нiчого. Он моя машина, – вказав рукою. – Ходiмо. Льоня швидко закрокував до автiвки, синього фольксвагена. Єгор поспiшив за приятелем, водночас роздивляючись прилеглу до вокзалу площу. «Гм… не так вже й погано виглядае, порiвняно з тим, як було колись», – подивувався новому враженню вiд мiста. Сiдаючи в машину, помiтив знайоме жiноче обличчя. Кiлька секунд знадобилося для того, аби згадати, що то мама дiвчинки з кубиком Рубiка. Поряд дрiботiла мала, правою рукою мiцно тримаючи коричневий рюкзачок. Вже вiд’iжджаючи, Єгор зауважив, що у другiй руцi дiвчинка несла кубик. Повнiстю складений. * * * Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 12:58 Кiмната виявилася доволi пристойною. Єгор уважно роздивився номер i врештi лишився задоволеним. Невеликий, проте охайний i свiтлий. Насамперед попрямував у душ. Гаряча вода збадьорила й трiшки заспокоiла. Коли Бовтун залишив його в готелi, поганий настрiй вiдразу повернувся. Знову з’явилося вiдчуття ненавистi до чужого мiста. Стажування розпочиналося з понедiлка, Єгор навмисне приiхав ранiше, щоб побачитися з Льонею. У роки навчання iх вважали кращими друзями. Так воно й було. Не завадила цьому й робота в рiзних мiстах. Чоловiки й досi спiлкувалися так, немов нiколи не роз’iжджалися. Леонiд Бовтун уже багато рокiв працював у полiцii оперативником. На вiдмiну вiд Єгора одружився майже вiдразу пiсля навчання й тепер мав двох дiтей, дванадцятирiчних дiвчаток-близнючок. Сьогоднi ввечерi Єгор вечерятиме в них, а наступного дня запланована зустрiч з iще одним однокурсником, який, щоправда, кинув службу в полiцii ще шiсть рокiв тому. Пiсля душу Єгор вiдчув себе новою людиною. У кiмнатi виявилося прохолодно, слiдчий швиденько вдягнувся. Кинув оком на недбало лишену валiзу в кутку бiля лiжка. Розвiсив одяг, акуратно розклав усi iншi речi, почистив зуби й врештi залишив кiмнату в пошуках мiсця для обiду. Довго шукати не довелося. Вже за рогом бiля готелю помiтив кафе «Кулiнiчi» (Бовтун усю дорогу вихваляв iх). Людей виявилося чималенько. Тут пропонували булочки (солодкi й звичайнi), тiстечка, супи та салати. Єгор замовив американо та синабон[5 - Синабон – булочка з корицею.] iз шоколадом. Обрав мiсце на вулицi. Тут було майже порожньо. Лише за сусiднiм столиком сидiло трое хлопцiв, судячи iз зовнiшностi, – арабiв. Пiзнiше до них приеднався ще один. – Б**дь! Американо виявилося гарячим i обпекло язик. Колись саме завдяки колишнiй нареченiй вiн призвичаiвся до цього напою. Уже кiлька мiсяцiв Єгор безрезультатно намагався вiдучити себе вiд нього. Проте в незнайомому мiстi мимоволi взявся за старе. «І коли я припиню думати про Таню?» Його страшенно цiкавило, чи в неi хтось з’явився. Вивчення сторiнок в iнстаграмi та фейсбуцi не дало нiчого: дiвчина останнiм часом рiдко щось постить. Зiтхнув. Синабон абсолютно нiчим не здивував. «І що тiльки Льоня знайшов у цих ‘‘Кулiнiчах?’’» Скляр пообiцяв собi, що тут вперше i востанне. Надто коли, стоячи в довгiй черзi, щоб зробити замовлення, запримiтив муху на булочцi (звiдки вона тiльки в цю пору взялася?). Поiвши, вiн ще якийсь час спостерiгав за людьми, роздивлявся трамваi, що проминали повз, та iншi автiвки. З «Кулiнiчей» вийшов батько з маленькою дiвчинкою. Та капризувала – хотiла тiстечко. Високий, трохи повнуватий чоловiк стiйко витримав iстерику малоi. Вiдтак вони швиденько перебiгли дорогу в невстановленому мiсцi. Єгор усмiхнувся. У Рiвному за таке вiдразу штрафують. Цiкаво, як тут? Знову роздивився довкола. Компанiя арабiв пройшла повз, залишаючи лiтнiй майданчик. Нудьга починала тиснути сильнiше, тож Єгор дiстав телефон, зателефонував Бовтуну й домовився, що приiде. За п’ять хвилин, у пiдземцi, Скляр помiтив у продажу кубик Рубiка. Не довго думаючи, слiдчий придбав iграшку, вiдтак помчав на зупинку. За пiв години вiн уже заходив до слiдчого управлiння на Веснiна, 14. * * * Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 15:21 – Ми дуже довго не могли встановити особу загиблоi, – поскаржилася Вiкторiя Клименко, струнка весела брюнетка невисокого зросту. – І тiльки вчора надiйшли результати експертизи, якi нарештi порадували. Їi прокурений голос вiдразу нагадав про Кир’яха. Колега з Рiвного викурював мало не пачку цигарок на день. – За даними експертiв, смерть настала на початку року. Тож ми перевiрили iнформацiю про зниклих безвiсти в Харковi та областi за той перiод, – продовжив розповiдь Бовтун. – Пiдiйшло двi кандидатури. Щоб визначити, чи померла хтось iз них, довелося провести ДНК експертизу, у результатi якоi нарештi була встановлена особа. Нею виявилася двадцятишестирiчна жителька Харкова Олександра Альтман. Жiнка пiшла з дому 13 сiчня 2019 року ввечерi, аби зустрiтися з друзями (з якими так i не зустрiлася), i бiльше не повернулася. Бовтун шмигнув носом (нещодавно вiн занедужав на ГРВІ, як завжди перенiс хворобу «на ногах»). Зараз стан значно покращився, проте досi турбував нежить. Льоня дiстав паперовий носовичок i з величезним задоволенням висякав носа. Скляр ще з унiверситетських часiв пам’ятав, як часто горло та нiс завдавали приятелю проблеми. Вiдтак звернув увагу на вiдсутнiсть половини верхнього переднього зуба. Подумки усмiхнувся: дiсталося пiд час якоiсь бiйки. Похитав головою й поцiкавився: – Зачiпки? – Поки жодних. Єгоре, ми лише вчора дiзналися ii особу, – Льоня втомлено потягнувся. Тиждень виявився насиченим, i вiн почувався страшенно виснаженим. А тут iще Вiка з понедiлка у вiдпустцi. Їi термiновi справи переходять йому. І тiльки вiд цiеi думки голова йшла обертом. – Ясно, – зiтхнув Скляр. – Тобi ще довго? – Годинка. Не бiльше. Вже замахався, – зiзнався. – Зачекаеш тут? – Зачекаю, – швидко вирiшив Єгор. Все краще, анiж тинятися самому. Роздивився кабiнет. Робоче примiщення харкiвських оперативникiв виявилося вдвiчi бiльшим за його в Рiвному. А працювало тут не трое полiцейських, а двое. І, що не менш важливо, цей кабiнет набагато свiтлiший за його. «Так, тут би в мене очi не болiли». Похмурi примiщення дiяли на нього депресивно, i вiд темряви починали болiти очi. За вiкнами забарабанив дощ. Ще одна депресивна рiч. Одна справа, коли дощ лiтнiй чи весняний, iнша – осiннiй чи зимовий. Єгор ненавидiв цей перiод року. Порадувати могла лише справжня снiжна морозна зима. Та коли вони такими востанне були? – Даси почитати справу? – несподiвано поцiкавився. – Бери, – стенув плечима Бовтун. * * * Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 22:41 – Я ее сейчас буду убивать, – швиденько прошепотiв на вухо приятелю, аби Лiлька не почула. Той подивився на нього затуманеним поглядом й усмiхнувся кутиком рота: «Ага, как же». Хлопцi були майже одного вiку i, на диво, дуже схожi. Хiба зростом трiшки вiдрiзнялися. Обое мали каштанове волосся та карi очi. А ще страшенно худi та блiдi. Лiля озирнулася, мовби щось вiдчула. Дiвчина якийсь час мовчки похмуро вдивлялася в них: спершу замiсть приятелiв побачила лише розмиту пляму, та потiм зiр сфокусувався. Стишила ходу, бо несподiвано зрозумiла: йде надто швидко. Вона вiдчувала, як серце починае битися швидше, проте загалом вiдчуття були приемнi. Як завжди пiсля солей [6 - Солi (солi для ванн) – загальна неофiцiйна назва групи дизайнерських наркотикiв. Бiлий порошок, схожий на легальну сiль для ванн. Надзвичайно небезпечнi для органiзму людини.]. – Так чё Колян-то сказал? – вiн був цiлком впевнений, що ця сучка нiчого не почула. Інакше б вже влаштувала скандал. Юнак вiдчував пiднесення, серце нестримно калатало в передчуттi того, що замислив. Пiсля обiду вони з приятелем через iнтернет замовили наркотики, забрали «закладку»[7 - «Закладка» – так називають пакунок iз наркотиками, який залишають у потаемних мiсцях для продажу (наприклад, пiд невеликим каменем на клумбi чи в стiчнiй трубi). Пiсля оплати людина отримуе координати, де знайти «закладку».], вiдтак зустрiлися з Лiлькою та пiшли «зависати» до неi додому, де i вживали. – Кто-то может одолжить двести гривень? Я потом верну, – Лiлька навiть не почула запитання приятеля. Єдине, що турбувало, – знайти грошi на наступну дозу. – Не вопрос, – вiдповiв, швидко зметикувавши, як добре все складаеться. Жертва сама йому допомагае. – Только для этого нужно зайти к приятелю. Он мне как раз должен. С собой нету, – вивернув кишенi штанiв, пiдтверджуючи своi слова. Лiлька кивнула без слiв. Поволi огортало вiдчуття порожнечi та вiдсутнiсть думок. За грошi домовилася – можна розслабитися. Знову пошкандибала вперед, вкотре обiгнавши хлопцiв на добрих пiв метра. Вони завжди дивувалися ii вмiнню ходити швидше за них. – Ты не бойся, – знову прошепотiв на вухо приятелю, коли впевнився, що Лiлька занурилися в себе й не звертае на них жодноi уваги. – Я тебе ничего не сделаю. Сейчас мы будем проходить мимо одного укромного местечка, я отлучусь – возьму биту, одену маску, вернусь и ее убью. Приятель мовчки хитав головою, думаючи про свое. Точнiше, насолоджуючись вiдсутнiстю думок. Вiн теж вiдчував пришвидшене серцебиття й ловив вiд того кайф. Інколи, щоправда, пiсля солей у нього болiло в грудях. Проте, на щастя, не сьогоднi. Цього разу все так, як вiн любить. Бiльше не розмовляючи, усi трое дiйшли до потрiбного повороту й завернули. Ще за кiлька хвилин молодь зупинилася поблизу житлових будинкiв. На той час Лiля вже почала вiдчувати прилив сил, вона з цiкавiстю роззирнулася. Лiхтарi слабо освiтлювали мiсцину, у будинках свiтилося. Щоб нiкому не потрапляти на очi, вирiшили заскочити в маленький провулок, вiдтак зайти на територiю покинутого складу: тут iх точно не побачать. – Ждите здесь, – по-дiловому заявив один iз хлопцiв i непомiтно для Лiльки пiдморгнув приятелевi. Той усмiхнувся, знову лиш самим кутиком рота, i вiдволiкся: вiн зосереджено хитав головою в такт музицi, що звучала в нього в головi. – Сейчас принесу бабло, – пообiцяв дiвчинi приятель i посмiхнувся, присипляючи ii увагу. Лiля витрiщалася насуплено, немов щось запiдозрила. Юнак пильно вдивився в ii очi з розширеними зiницями (у нього зараз, напевно, такi ж). «Кажется», – заспокоiв себе. Вiн знав, що наркотики дiяли на неi спершу заспокiйливо, i тiльки потiм вона ставала агресивною. Тож варто поспiшити. У хлопця змокрiли руки й ще бiльше пришвидшилося дихання та серцебиття. За знаряддям вбивства вiн подався легким кроком, у напрочуд чудовому гуморi. * * * Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 23:11 Бовтун засидiвся на службi не на годину, а на цiлих три. Пiсля роботи вони швиденько заiхали в «Таврiю В» докупити потрiбнi для вечерi продукти, вiдтак поiхали до Льонi. Дружину Бовтуна, Надю, Єгор пам’ятав добре. А от дiтей бачив лише раз, ще коли тим було близько двох рокiв. Зараз же на нього з цiкавiстю витрiщалися двi пари очей. Дiвчата лукаво усмiхалися, розглядаючи його весь вечiр. – Що? Дуже рудий? – посмiхнувся Скляр. Дiти зашарiлися, проте дружньо пiдтвердили його здогади: «Дуже». «Ви обое дуже схожi. Я давно помiтила», – пригадав слова малоi сусiдки, яка порiвняла його з котом. Скривився. Терпiти не мiг дiтей. Бiльшiсть його дратувала. Зрештою, так само, як i люди дорослого вiку. Не дратували лише деякi. Тi, якi вмiли думати. З тупих дiтей виростають тупi дорослi. Слiдак iз цiкавiстю роздивлявся. Звички Льонi не змiнилися. У помешканнi чимало книг iз кримiналiстики та юриспруденцii. Любить таке читати. І на вiдмiну вiд Скляра нiяк не бажае переходити на електроннi книги. «Запах книги нi з чим не порiвняти», – каже приятель. А Єгор чхати хотiв на запах книг. Головне – отримати iнформацiю. Яка рiзниця з паперовоi чи електронноi? Та й навiщо захаращувати квартиру стосами книг? Коли в радянських квартирах i без того мало мiсця. Придивився: тепер на полицях величезноi шафи на всю стiну (масивнi меблi, зокрема такi шафи, як ця, Єгор теж вважав пережитком минулого) стояли не лише книги Бовтуна, а й, очевидно, дружини та дiтей. Скляр прекрасно пам’ятав, що Льоня читае тiльки професiйну лiтературу. Тим часом дiвчата знову пирснули зi смiху. Дiтям набридло сидiти за столом з дорослими й вони тепер гралися з шиншилою. – Дiти, не годуйте тварину наiдками зi столу. В Агати своя iжа, – нагадала Надя, коли помiтила, що тi намагаються пригостити чотирилапого друга копченою ковбасою. Єгор не втримався й усмiхнувся. Цi дiвчата йому сподобалися. Тепер вони весело жартували про щось свое. У той час, як Єгор iз Бовтуном згадували роки навчання. Надя слухала й iнколи ставила якiсь уточнювальнi питання, часом дiлилася iсторiями з власного життя. Надворi суцiльна темрява, лише свiтло у будинку навпроти. І силуети людей, якi час вiд часу пiдходять до вiкон. Єгор вкотре вiдчув себе незатишно. Слiдак швиденько вiдiгнав непроханi думки й знову зосередився на розмовi. Вiдтак час за вечерею минув швидко. Льоня запропонував заночувати в них, проте Скляр тактовно вiдмовився. Хай як би добре не було в цiй компанii, йому вже давно хотiлося усамiтнитися. Вiн щойно повернувся до готельного номера. Швиденько перевдягнувся, почистив зуби. У душ йти не мав бажання, тож вiдразу вклався в лiжко. Покрутив у руках новопридбаний кубик Рубiка, проте швидко вiдклав вбiк. Потягнувся до нiчного столика, дiстав звiдти справу Олександри Альтман. Стажування розпочиналося щодня (крiм вихiдних) з восьмоi ранку й мало тривати до третьоi. Далi – роби, що хочеш. Тож Скляр зголосився допомогти Бовтуну в роботi. Усе краще, анiж тинятися Харковом без дiла. Згiдно iз зiбраною iнформацiею, дiвчину вважали безвiсти зниклою з сiчня 2019 року. Ввечерi вона пiшла з дому й так i не повернулася. Тiло (точнiше рештки) знайшли пiвтора мiсяця тому. Громадянка Дарiя Миколаiвна Базир виявила iх у несподiваному мiсцi – власному новопридбаному будинку. Налякана до смертi жiнка вiдразу повiдомила в полiцiю. Правоохоронцi взялися за справу, та все виявилося не так просто. Тiльки встановлення особи зайняло бозна-скiльки часу. Тепер новий етап у розслiдуваннi – впiймати вбивцю. До того, як перейти до новоi власницi, помешкання довгий час лишалося без господарiв. За словами рiелтора, усе тому, що продавець поставив на нього зависоку цiну. Тiльки пiсля того, як за вмовляннями спецiалiста з нерухомостi, власник погодився знизити вартiсть, будинок нарештi вдалося продати. На жаль, зустрiтися з господарем (Володимиром Корiдзе) полiцiя не мае змоги, оскiльки той проживае в Нiмеччинi. Вдалося поспiлкуватися лише телефоном. – Загалом справив непогане враження. За документами йому 50 рокiв, тримае в Нiмеччинi невеличкий бiзнес, – пригадав розповiдь Бовтуна Єгор. – Виiхав з Украiни ще в кiнцi дев’яностих. – Як так сталося, що тiло не виявили вiдразу? Усi цi дев’ять мiсяцiв воно перебувало там? – Експертиза встановила, що ii вбили саме там, так. Тiло з мiсця злочину не рухали. Смерть настала вiд удару по головi важким предметом, – коротко вводив у курс справи вже трiшки захмелiлий Льоня. Опер страшенно радiв допомозi Єгора. А головне знав – справа у надiйних руках. Ну а вiн тим часом попiдтягуе власнi «хвости», спробуе трохи допомогти з розслiдуваннями Вiкторii (iнакше пiсля повернення ii чекае повний «завал»), а також, наскiльки дозволить час, допоможе батькам iз ремонтом. – На будинок майже не було покупцiв. Аж поки власник не знизив цiну. Тож тiло спокiйно пролежало там стiльки часу. Подружжя, яке придбало оселю, дивилося ii, ще коли цiна стояла висока. А щойно вартiсть знизили, придбали. – Я так розумiю, дивилися вони його до того, як там опинилося тiло? – У груднi минулого року, – пiдтвердив здогади Єгора Льоня. «Неабиякий сюрприз: знайти у власному будинку вбиту людину, – Єгор спробував уявити ситуацiю. – А тепер iм у цьому будинку жити». Скляр доволi швидко познайомився з деталями справи. Поки iнформацii виявилося небагато. Проте навiть iз того, що довiдався, запiдозрив: не все в нiй так просто. Не тому, що тiло Олександри Альтман так довго не могли знайти. Чоловiк вбитоi, Вiктор Альтман, зник два роки тому. Тiла його досi нiхто не знайшов. * * * Харкiв. Субота, 2 листопада 2019 року. 23:23 – Так Колька решил не приезжать, что ль? – хлопець напнув на голову капюшон, рятуючись вiд вiтру. Вiн стояв, засунувши руки до кишенi джинсiв i длубаючи носком взуття сиру землю. Лiля присiла навпочiпки спиною до входу на територiю й дивилася на хлопця знизу вгору. – Да *уй его знает, приедет или нет, мне пофиг. Голос ii був прокуреним, вiд того звучав майже як чоловiчий. Дiвчина харкнула й сплюнула. – Чё он там так долго? – повернула голову й спробувала видивитися дружбана. – Б**дь, я уже замерзла и в туалет хочу, – вона шмигнула носом i врештi повернула голову до спiврозмовника. Той продовжував длубати землю, тiльки вже iз заплющеними очима, все так само слухаючи в головi нечутну iй музику. – Попрошусь щас к его приятелю сходить. Слышь? – гукнула, не отримавши належноi уваги. Хлопець на мить розплющив очi й подивився на дiвчину. Вiн був спокiйний мов той слон i ловив кайф. Пiснi групи «Аеросмiт» несподiвано змiнилися на власну мелодiю, що видумував саме в цей момент. Завтра й не згадае, що на таке був спроможний. На кiлька хвилин «завис», поринувши у власний новий свiт. Знову розплющив очi – саме вчасно, аби побачити силует у темрявi. Хтось iшов, такого самого зросту, як i його приятель. Навiть хода та сама. У руках мiцно стискае биту, швидким кроком наближаеться до них. Хлопець зусиллям волi сфокусував зiр: «Кто это? И чё это у него с лицом?» – думки формувалися складно. Єдине, що спромiгся згадати: сьогоднi вже чув про якусь маску й биту. Зовсiм недавно йому щось про них розповiдали. Лiлька продовжувала балакати про Колю своiм чоловiчим басом, не озираючись. Їi слух притупився. Вона мало розумiла з того, що сама говорить. Крiзь маску хлопець iз битою бачив, як змiнюеться обличчя приятеля. Його вiдсторонений погляд починав набувати усвiдомлення. «Ты думал, я не отважусь?» – у думках засмiявся юнак, впевнено пiдiйшов до дiвчини ззаду й iз розмаху вдарив по головi. Лiлька впала на землю, нападник iз подивом зрозумiв, що з першого удару вбити не вдалося. Дiвчина лаялася сплутаною мовою, тож вiн знову вдарив по потилицi. Цього разу прикладаючи бiльше сили. – Ты чё, чувак, – отетерiв приятель. – Перестань! Хлопець сяк-так очуняв i пiдскочив, аби зупинити удари. Капюшон впав iз голови на плечi. Вбивця з подивом подивився на приятеля: вiн не чекав такоi реакцii. Замiсть того, щоб допомагати, той чомусь вирiшив його зупинити. – Будешь мешать – прибью тоже, – агресивно прошипiв крiзь зуби, i дружбан, злякавшись, вiдскочив вбiк. Тим часом Лiлька iз закривавленим обличчям звивалася на землi, зробила спробу пiдвестися. Дiвчина мало розумiла, що вiдбуваеться. Вона вiдчувала пекучий бiль у головi, iнстинктивно продовжувала боротися за життя, намагаючись вiдповзти вiд кривдника. Лiля пiдвела голову, i саме в цей момент наступний удар розтрощив iй носа й вибив кiлька зубiв. Дiвчина вiдкинулася на землю, перевернувшись на спину. Важке хрипле дихання переривалося кашлем: кров та зуби потрапили до горла й заважали дихати. – Чувак, перестань! – зробив нову спробу свiдок. Вбивця вiдволiкся й втупив погляд у того, хто мав би допомагати замiсть того, щоб постiйно заважати. Натягнута на обличчя маска Фантомаса мала навдивовижу реалiстичний вигляд i лякала сама по собi. Проте на нього зараз дивилися очi набагато страшнiшi за маску. Наркотики все ще гальмували. Хлопець дивом ухилився вiд удару. Бита зi свистом пролетiла бiля вуха, i юнак вiдразу ж дав драла. Випробувати долю й чекати наступноi спроби вiн не наважився. Музика в головi рiзко зупинилася. Вбивця спершу кинувся за ним, та вчасно спинився ще до того, як вийшов iз провулка на свiтло лiхтарiв: не може ж вiн наздоганяти виродка в такому виглядi. – Ничё, доберусь до тебя, – сплюнув i розвернувся до Лiлi. Дiвчина все ще пробувала вiдповзти якомога далi, абсолютно не усвiдомлюючи, що тiкати нiкуди. Не довго думаючи, вбивця дiстав iз куртки ножа й кiлька разiв вдарив у шию та спину. Скоро жiнка завмерла. Бiльше вона не рухалася. І не дихала. * * * Харкiв. Недiля, 3 листопада 2019 року. 00:11 Час зникав, мов пiсок крiзь пальцi. Юнак не передбачив, що позбавитися тiла виявиться так складно. Вiн затявся помститися приятелю за малодушнiсть та втечу. Хлопець все бiльше нервував i дратувався. «Держи себя в руках, иначе она заметит. А если заметит, нужно будет и ее грохнуть», – заспокоював i водночас давав собi настанову. – Да плохо стало, но уже попустило, – якомога безтурботнiше вiдмахнувся. – А почему скорую не вызвал, если плохо стало? А вдруг не полегчало бы. Что бы было? Что ты здесь вообще делаешь? – озирнулася, i вкотре iй стало моторошно в цьому мiсцi. – Домой-то далеко отсюда? – поцiкавилася жiнка. Хлопець, що подзвонив ii синовi серед ночi й прохав термiново прийти, переминався з ноги на ногу – це допомагало йому почуватися спокiйнiше. Погляд ковзнув на кущi за спиною непроханоi гостi, i вiн iз жахом усвiдомив, що звiдти стирчить нога. «Если она оглянется…» Перед тим, як комусь телефонувати, вбивця завбачливо перевдягнувся в заздалегiдь приготований одяг, а закривавлений разом iз битою заховав поряд iз тiлом. На територii покинутого складу було темно, хоч око стрель. Скупе свiтло потрапляло вiд будинкiв та лiхтарiв на головнiй вулицi далеко звiдси. Таким чином ти бачив достатньо, аби не навернутися в темрявi, але й не настiльки добре, щоб помiтити слiди кровi на землi та труп. – Совсем близко. Уже вот-вот родители домой придут, – збрехав. Вiн ненавидiв ii усiма фiбрами душi, проте невимушено усмiхався. «Блин, чувак, ты не мог без нее прийти? Ты чё, маленький ребенок, что ли?» Жiнка горнулася в куртку, вночi сирiсть та крижаний вiтер особливо вiдчувалися. Їi чотирнадцятирiчний син, Роман, мовчки стояв поряд. Його старшому приятелевi вона нiколи не довiряла й пiдозрювала, що той вживае наркотики. Тiльки от нiяк не вдавалося заборонити синовi з ним спiлкуватися. Побачивши, що малий кудись зiбрався посеред ночi, поспiшила за ним. Ромка виявився другим, кому вбивця подзвонив сьогоднi. Телефоном вiн збрехав, що почуваеться зле, i прохав про допомогу. Раптом чийсь мобiльний прослуховують «мусора»? Усi його приятелi наркомани й уже давно вiдомi в полiцii. Перший хлопець приiхав, та, дiзнавшись справжню причину, вiдмовився брати в цьому участь. Врештi-решт вбивцi вдалося вiдвести малого вбiк, так би мовити, «на мужской разговор». Розмовляючи, хлопець не втрачав його матiр iз поля зору, аби вчасно побачити, якщо вона раптом помiтить тiло. Жiнка тупцяла на мiсцi: намагалася зiгрiтися. Нудьгуючи, роздивилася напiврозвалену непоказну будiвлю колишнього складу й подивувалася, наскiльки тут темно. Стенула плечима й взялася роздивлятися прилеглу територiю. Бiля огорожi роздивилася купу смiття, очевидно, залишеного тут багато рокiв тому, коли склад припинив роботу. На невеличкому шматi землi росли дерева та кущi. Також помiтила кiлька шин, як-небудь складених пiд огорожею. Тим часом у приятеля ii сина плуталися у головi думки. Вiн нiяк не мiг придумати, що б таке сказати, аби ця дурепа припинила роззиратися. Вiд напруження вiн увесь змокрiв. У кишенi вiн i досi мав ножа, яким добив дiвчину. * * * Харкiв. Недiля, 3 листопада 2019 року. 00:53 «Успели», – зiтхнув iз полегшенням, коли останнi грудки землi впали на свiжу могилу. Чотирнадцятирiчний приятель вiдмовився, тож йому знову довелося шукати допомогу. Та вiн i сам вiдразу зрозумiв, що нiчого не вийде, коли побачив, що той приперся з мамашею. За третiм разом знайти напарника вдалося. Тiло Лiльки вони успiшно закопали тут, у яру, що неподалiк. Тепер лишалося знайти виродка, через якого все мало не зiйшло на пси. Вбивця озирнувся й посвiтив лiхтарем довкола. Тиша i нiкого. Проте вiн бачив, що коли той боягуз втiкав, побiг у бiк яру. Ану ж раптом вiн ще тут? – Чё ты смотришь? Что-то услышал? – сполохався приятель. Тiльки свiдкiв йому зараз бракувало. Допомагаючи нести й закопувати тiло, вiн тiльки те й робив, що озирався навсiбiч, аби не «спалитися». – Я видел, он в эту сторону убежал, – юнак зосереджено роздивлявся мiсцину. – Да смылся уже давно. Чё, он будет ждать, пока ты его придёшь сюда искать? – йому хотiлося вшитися якомога швидше. Мiсце йому не подобалося: кущi, дерева, яма на ямi, вибiй на вибоi. Тинятися тут у темрявi, хай i з лiхтарями, – ризикувати зламати собi шию. Та старший приятель не мав намiру йти звiдси так просто. Добрих пiв години хлопцi нишпорили темним яром у пошуках небажаного свiдка. Врештi помiчниковi вдалося вмовити новоспеченого вбивцю пiти геть. Свiдок же довго не вiрив своему щастю, коли двое безжальних вбивць нарештi залишили це мiсце. Вiн досидiв тут майже до восьмоi й пiшов, тiльки коли розвиднилося. * * * Харкiв. Недiля, 3 листопада 2019 року. 08:35 Сьогоднi Єгор прокинувся рано. Зрештою, як завжди в чужому лiжку. Поза межами домiвки спав вiн, як правило, не бiльше чотирьох-п’яти годин. Тож тепер снiдав у Fresh Line[8 - Fresh Line – мережа сендвiч-барiв.] сендвiчем iз реберцями барбекю й запивав то все натуральним чаем iз лимоном. У руках Скляр крутив кубик Рубiка. Одну зi сторiн вдалося скласти ще ранiше, пiсля пробудження. Час вiд часу кидав погляд у вiкно, спостерiгаючи за перехожими на Сумськiй. З роздратуванням пiдмiтив, як хлопець-студент замовив суп i салат. Таня б схвалила. «Не чоловiча то iжа», – гмикнув. Колишня наречена працювала головним кухарем у ресторанi, i коли вони жили разом, завжди стежила за його правильним харчуванням. З нею вiн забув, що таке проблеми зi шлунком. Та що там шлунок. Взагалi забув, що таке бути самотнiм i нiкому не потрiбним. Тiльки от розiйшлися вони вже бiльш, як пiв року. Кiлька мiсяцiв тому вiн спробував розпочати новi стосунки, проте Зоряна дратувала його у всьому. Надто своiми регулярними походеньками до дорогих закладiв, на якi в нього не вистачало грошей, часу та бажання. А ще, вона спала до обiду й нiц не готувала. Скляр провiв поглядом хлопця. Той всiвся трiшки далi вiд нього, теж на високому стiльцi перед вiкном. Скляр роздивився свiй сендвiч, вiдставив вбiк. Апетит пропав. Перевiрив, котра година. «Рано ще телефонувати». Єгор швидко допив чай i розкрив матерiали справи. До кафе заскочила нова група вiдвiдувачiв (теж на вигляд студентiв), i тут стало гамiрно. Не довго думаючи, Єгор дiстав навушники, увiмкнув музику в телефонi й нарештi зосередився на роботi: «Я в танку»[9 - «Я в танку» – вислiв, що означае «Мене нi для кого не iснуе».]. * * * Харкiв. Недiля, 3 листопада 2019 року. 10:23 – Розкажiть про вашого сина. Георгiй Альтман здивовано витрiщився на слiдчого. – Про Вiктора? Скляр кивнув. Свекор Олександри Альтман i батько Вiктора Альтмана виявився високим сивим, доволi красивим чоловiком, на вигляд рокiв п’ятдесяти. Вдягнутий зi смаком, хоч i просто (бiлого кольору легенька кофтина та чорнi джинси). Вiн мав змучений i невиспаний вигляд. Розмовляли чоловiки в кабiнетi Альтмана, у його приватному будинку. – Ви щось про нього дiзналися? – захвилювався Альтман. «Вiн вже давно мертвий», – констатував слiдак, проте вголос не наважився так вiдповiсти. – На жаль, нi. Проте в нас е пiдстави вважати, що зникнення та вбивство дружини також пов’язанi з його зникненням. Не бувае подiбних збiгiв. Георгiй Альтман похитав головою: вiн i сам про це неодноразово думав. – Полiцiя вже багато разiв розпитувала мене про нього. Може, б ви менi нарештi щось розповiли? Є новини в розслiдуваннi? – схрестив руки на грудях i вороже глянув на полiцейського. – Не можу вас порадувати, – обличчя Скляра теж скам’янiло. – Розкажiть менi про нього. Бовтун не знав, що Скляр у роботi пiдiйматиме питання справи Вiктора. Приятелi вирiшили не афiшувати участь Єгора в розслiдуваннi вбивства Олександри Альтман, врештi-решт Скляр офiцiйно не мае права ним займатися. А тепер вiн ще й взявся за справу ii чоловiка. Проте як iнакше? Тихо вiдчинилися дверi, i до кiмнати зайшла молода дiвчина, на вигляд трiшки старша за двадцять. Пiдiйшла до чоловiка й м’яко опустила свою маленьку долоню йому на лiве плече. Георгiй подивився на неi з нiжнiстю, поклав свою долоню зверху. – Ти тiльки не хвилюйся, добре? Вiн хоче допомогти, – дiвчина привiталася зi слiдчим. Єгор кивнув. «Сестра Вiктора», – швидко зрозумiв. – Вже два роки минуло. Якби мали чим допомагати… Чоловiк не доказав, кинув погляд на Єгора. Усерединi слiдчий вже кипiв, проте поки що вдавалося себе стримати. Вiн прийшов сюди не для того, аби йому кидали в обличчя звинувачення. Дочекавшись дев’ятоi, Скляр подзвонив родичам жертви й призначив зустрiч. Полiцiя ще вчора повiдомила iх про смерть невiстки й що скоро до них прийде хтось для розмови. Кiлька днiв тому в них просили будь-якi речi, звiдки можна було б вилучити ДНК зниклоi. Родичi надали гребiнець, вiдтак почали iз надiею чекати, що знайдене тiло не належить Олександрi. Та надii не справдилися. Скорiше за все, нi Георгiй Альтман, нi його донька так i не заснули вночi. Дiвчина теж мала страшенно змучений вигляд. Проте в ii поглядi Єгор помiтив рiшучiсть. «Що вона замислила?» – зацiкавився Скляр. – Вiн зник два роки тому. Просто пiшов з дому на роботу й бiльше не повернувся, – замiсть батька вiдповiла дiвчина. – Полiцiя не змогла встановити його мiсцеперебування. Ви думаете, iхнi зникнення пов’язанi? Єгор з упевненiстю похитав головою. Насправдi на сто вiдсоткiв вiн не мiг знати, та вирiшив розпочати розслiдування саме з цiеi версii. Георгiй Альтман уважно глянув на доньку, проте дiвчина вдала, що не помiтила. «Що це все означае?» – Єгор звузив очi, спробував збагнути, що цi двое приховують. – Я так розумiю, та сама доля спiткала й Олександру? – поставив запитання дiвчинi. – Перепрошую, як ваше iм’я? – Анна. Анна Альтман, – дiвчина несподiвано усмiхнулася, показавши ряд бiлих рiвних зубiв, присiла на бильце крiсла поруч iз батьком. Єгору ще ранiше Георгiй Альтман запропонував мiсце у такому ж, навпроти, через стiл. Слiдак не без задоволення всiвся в глибоке м’яке шкiряне крiсло. – Вона мала намiр зустрiтися з друзями, але так i не з’явилася, – продовжувала розповiдати замiсть батька дiвчина. Єгор похитав головою, щоб показати, що слухае. Тим часом iз цiкавiстю роздивлявся дiвчину. Такоi красивоi вiн ще нiколи не бачив. Невисокого зросту, дуже мiнiатюрна, з сiрими, як у батька, очима. Трiшки лукавими, але водночас сумними. – У неi були вороги? Чи в ii чоловiка? – поцiкавився Скляр пiсля паузи. Вiн раптом збагнув, що «завис», роздивляючись дiвчину. Через це несподiвано для себе почервонiв. Як на зло, на блiдому обличчi Скляра рум’янець завжди добре видно. Анна усмiхнулася, помiтивши увагу Єгора. «Чортеня», – швидко здогадався Скляр. І сам не втримався й усмiхнувся. Проте лише подумки. – Нi в неi, нi в мого сина ворогiв не було, – цього разу Георгiй завадив донцi вiдповiсти. Скляр уважно подивився на дiвчину. Нi, вона не бажае заперечити. – Ви впевненi? – про всяк випадок уточнив. – На жаль, так. Ми самi вже неодноразово про це думали, – м’яким голосом промовила Анна. Тепер ii обличчя знову серйозне. Красивi сiрi очi. Скляр вкотре примусив себе вiдiрвати погляд вiд Анни Альтман. Вiдтак величезними зусиллями волi знову зосередився на роботi. «Скидаеться на те, що кажуть правду», – Єгор «просканував» спiвбесiдникiв. Переживання видавалися справжнiми, як i свiдчення. Пiдозрювати всiх фiгурантiв справи, поки не доведено протилежне, – звичка, вiд якоi Скляр нi за яких обставин не вiдмовлявся. З появою Анни розмова пiшла легше (очевидно, вона вмiе заспокоювати батька). Єгору вдалося дiзнатися кiлька нових фактiв. Зокрема те, що дiтей подружжя не мало, жило окремо (а отже, батько та сестра можуть бути не в курсi певних проблем, якщо такi мали мiсце в iхньому життi), Олександра Альтман виросла в сиротинцi, батьки ii невiдомi. Познайомилася пара на роботi: обое працювали в компанii батька Вiктора. У кiнцi розмови Анна визнала найбiльш значуще: вiдколи зник чоловiк, Олександра власними силами намагалася його знайти. – Наскiльки ii пошуки виявилися успiшними? – вiдразу зацiкавився Скляр. – Вони виявилися абсолютно марними, – обличчя Георгiя Альтмана знову скам’янiло, i вiн багатозначно подивився на Анну. Дiвчина опустила очi й нiчого не вiдповiла. * * * Харкiв. Недiля, 3 листопада 2019 року. 20:51 Анна навпомацки знайшла вимикач i нарештi увiмкнула свiтло. Коридор вiдразу залився яскравим свiтлом. Батько завжди скаржився, що вiд такого яскравого освiтлення в нього болять очi, та молодiй жiнцi подобалося. Врештi, вона в себе вдома й може робити, що хоче. Дiвчина почувалася морально виснаженою. Вона б нiколи не залишила батька самого пiсля трагiчних новин, проте мусила повернутися додому, щоб погодувати кота. Тварина сама вiдучора. – Джой! – гукнула. – Джой, ти де? Мовчанка. – Джой, ти мене чуеш? Джой, де ти? – захвилювалася. Пройшлася коридором, кинула погляд на миски з iжею та водою: обидвi порожнi. Джой завжди зустрiчае ii пiд дверима, коли голодний. А зараз вiн мусить хотiти iсти. Зазирнула до однiеi з двох кiмнат (тiеi, що слугувала спальнею) i знову гукнула. Врештi пiд лiжком почула шум, а ще за кiлька миттевостей звiдти нарештi вилiз чорний короткошерстий котяра. Кiлька разiв щасливо нявкнув i кинувся до нiг. Колись давно вона знайшла його на вулицi. Голодним, пораненим пiсля нападу собаки, у лишаях i страшенно худющим. А ще без лiвого вуха. Батько ледь не вигнав iх обох iз дому. Якби не старший брат, тварину довелося б залишити на вулицi. А тепер… Тепер тато щоразу, коли приходить у гостi, приносить найдорожчий корм, а Джой за це не злазить iз його колiн. Інколи Анна навiть ревнуе. Проте без злостi. – Чого це ти мене не зустрiчаеш, га? – взяла на руки, притиснула до себе й попрямувала наповнювати його миски свiжою iжею та водою. Кiт щасливо муркотiв i мiцно притискався до Анни. – Ну, чого ти? Образився, що мене так довго не було? Я вже вдома. Вже йду тебе годувати. Блiн, – здивовано витрiщилася на вiдчиненi у кухню дверi. – Забула зачинити. Ти не лазив тут по столу? Ти ж пам’ятаеш, що я цього не люблю? Кiт уважно подивився на неi своiми бурштиновими очима, не припиняючи мурчати. Поклав голову iй на плече iз полегкiстю зiтхнув: нарештi заспокоiвся. – Знаеш, як мене задобрити. Анна вiдчинила шафку й дiстала Royal Canin для вередливих котiв. Вже за хвилину кiт з апетитом наминав улюблену iжу, щасливий вiд того, що господиня повернулася додому. Анна ж нiяк не могла збагнути, як так сталося, що забула зачинити дверi в кухню. З iншого боку, у тому станi, в якому вона залишала помешкання, насправдi – нiчого дивного. * * * Харкiв. Понедiлок, 4 листопада 2019 року. 19:53 Перший день стажування виявився насиченим. Щоправда, поки тiльки новими знайомствами. Справжне навчання почнеться наступного дня. Вчора ж вiн, Льоня та Антон таки влаштували мiнi-зустрiч однокурсникiв, засидiлися до пiзньоi ночi. Проте, як не дивно, на ранкове самопочуття зустрiч аж нiяк не вплинула негативно. Навпаки. Вперше за довгий час вiн справдi розвiявся. Ось що значить хороша компанiя. Погода сьогоднi на диво видалася теплою. Не гаючи часу пiсля навчань, Єгор вiдразу взявся за розслiдування. Поспiлкувався з друзями й колегами Вiктора та Олександри Альтманiв. Льоня вiдразу скептично поставився до цiеi iдеi, оскiльки вiн сам разом з iншими оперативниками ще ранiше провели численнi допити. Як iз приводу зникнення чоловiка, так i з приводу зникнення дiвчини. Тодi нiчого вагомого полiцiя не дiзналася. Той самий результат чекав сьогоднi на Скляра. Нинi Єгор вхопився за едину можливу ниточку: подзвонив Аннi Альтман i домовився про зустрiч. Ще вiдучора його мучила пiдозра, що вiд нього щось приховують. Час дiзнатися, що саме. Слiдчий крокував до закладу пiд назвою «Baker 75 Street». Допомагав зорiентуватися на мiсцевостi навiгатор у мобiльному. Телефоном голос Анни здався йому сумним. Вiн так i не змiг втямити, чи дiвчина насправдi мае бажання з ним зустрiтися, чи погодилася тiльки тому, що вiн iз полiцii. До слова, вiн так i не зiзнався, що не з Харкова. Скляр саме збирався заходити в кафе, коли помiтив, як iз припаркованого неподалiк BMW X3 вийшла Анна Альтман i вiдразу попрямувала до нього. Дiвчина була одягнута в коротку чорну шкiряну куртку, з-пiд якоi визирала свiтлого кольору кофтина. Чорнi штани з порiзами на колiнах та чорнi ботильйони на високих пiдборах пiдкреслювали стрункi ноги. Розкiшна молода жiнка. «Птах не твого польоту, Єгоре», – зiзнався сам собi. * * * Рiвне. Понедiлок, 4 листопада 2019 року. 20:21 Зi старенького будинку чулися крики: сварилися чоловiк та жiнка. Завбачивши чужакiв, голосно загавкав пес. Андрiй iз Властою пiдiйшли до огорожi, яка, на щастя, виявилася незамкненою. – Фу! – наказав патрульний собацi, i той вiдразу вiдбiг вбiк. Пес намагався виконувати свою службу, проте страшенно боявся. Знову пiдбiг, гавкаючи, i вiдразу вiдбiг. Тварина щодуху махала притиснутим до землi хвостом, час вiд часу показувала вищир. Пiдбiгала й втiкала. «Його б’ють», – запiдозрила Власта. Андрiй вкотре вiдiгнав собаку, i той нарештi вiдчепився. Щоправда, гавкати не припинив. Напарники смiливiше пройшли повз. Маленьке подвiр’я, як i сам будинок, мали страшенно занедбаний вигляд. Здаеться, ще трiшки часу, i ця оселя розвалиться. Андрiй гучно постукав у дверi. Не дочекавшись результату, повторив. Чоловiчий та жiночий голоси за дверима затихли, уже за мить iм вiдчинив господар на вигляд п’ятдесяти рокiв. Вдягнений по-домашньому, з рiдким незачесаним волоссям. – З вашого будинку дзвонили й повiдомили про домашне насильство, – сповiстив Андрiй. За спиною господаря з’явилася розчервонiла заплакана жiнка. – Це я викликала. – Та яке домашне насильство. Ви шо? – обурився чоловiк. – Ми розлучаемося, – шмигнула носом. – Вiн вас б’е? – запитала Власта. – Да не б’ю я ii! Андрiй вiдiйшов якнайдалi, аби не вiдчувати вiд чоловiка запах алкоголю. Та й вiд жiнки теж. – А коли рiк тому ти об мою голову пляшку розбив? – знову шмигнула носом i розплакалася. Чоловiк не знайшов вiдповiдi. – А зараз вiн вас бив? – перепитав Андрiй. – Да, вдарив по обличчю. Он навiть слiд. Ще болить, – повернула обличчя, вказала на червону пляму бiля вуха. – Викликай «Полiну»[10 - «Полiна» – пiдроздiл полiцii, що протидiе домашньому насильству (Полiцiя проти насильства). До складу мобiльних груп входять дiльничнi офiцери полiцii, працiвники ювенальноi полiцii, слiдство карного розшуку, також може бути екiпаж патрульноi полiцii.], – сказала Власта Андрiю. – Слухайте мене уважно, зараз сюди приiде спецпiдроздiл, який займаеться сiмейним насиллям, – патрульна звернулася до жiнки, – серед них буде дiльничний – напишете заяву. Ви взагалi збираетеся писати заяву? – Звичайно, – впiймала на собi погляд чоловiка, проте проiгнорувала. – Буду. – Ну тодi чекаемо, – Власта подивилася на напарника, той саме закiнчував спiлкуватися по рацii. – Зараз приiдуть, – поiнформував Андрiй. На змiну вони заступили не бiльш як десять хвилин тому й тепер опрацьовували перший виклик. Власта натягнула каптур, ховаючи голову вiд льодяного вiтру. Шапку, на жаль, вона лишила в машинi. На вiдмiну вiд Андрiя. Патрульна кинула погляд на заявницю, вiдтак на ii чоловiка. Думками Власта блукала далеко. У Харковi. Уже в середу вона приiде в нове для неi мiсто для проходження стажування в iноземних колег. Спершу вона мало не вiдмовилася вiд пропозицii керiвництва, переймаючись тим, з ким лишати доньку. З чоловiком патрульна розлучилася кiлька рокiв тому, вiдтодi вiн особливо не цiкавився долею спiльноi дитини. Зi своiм бойфрендом Артемом вона була ще не в тих стосунках, щоб лишати на нього малу. Проте Катя, довiдавшись про вiдрядження, мало не за руку вiдвела до керiвника патрульноi полiцii Сергiя Мерчука, де Власта не без задоволення сповiстила про свою згоду. Це вперше Катя, яка зараз вiдвiдувала десятий клас, лишалася так надовго сама, i Власта не могла не переживати. Артем i друзi заспокоiли, що стежитимуть, чи в дiвчинки все добре. Власту охоплювало приемне хвилювання. На неi чекае хоч трiшки рiзноманiття серед буденностi. * * * Харкiв. Понедiлок, 4 листопада 2019 року. 20:34 – Я навiть не сумнiваюся, що вона щось дiзналася, – Анна Альтман зробила ковток свого лате, вiдставила вбiк горнятко. На мобiльний прийшло сповiщення, вона швидко прочитала i вiдклала свiй iPhone вбiк. «Шульга», – швидко резюмував Єгор, коли помiтив, що склянку з напоем дiвчина тримала лiвою. У закладi виявилося доволi затишно, Єгоровi сподобався сучасний дизайн. А ще – столик бiля вiкна зi зручними крiслами. Йому завжди було до душi спостерiгати з кафе за тим, що вiдбуваеться на вулицi. Проте зараз не час розслаблятися. – І ви вирiшили закiнчити те, що розпочала Олександра? Анна здивовано подивилася на слiдчого. «Неймовiрно красивi сiрi очi. І чутливi пухкi губи». – Я ще вчора запiдозрив це, – усмiхнувся Єгор. – І ваш батько проти, – продовжив висловлювати здогади. Анна вiдвела погляд, дiвчина не усмiхалася i навiть видавалася блiдою. Якийсь час вона вiдсторонено дивилася у вiкно. Накрапав дощ, перехожi без парасольок поспiшали сховатися. – Я його розумiю. Вiн боiться за вас, – Єгор вiдпив свое американо. Анна кинула розлючений погляд на Скляра. – Вiктор зник два роки тому. Що полiцiя зробила для того, щоб його розшукати? Потiм зникла Саша. І тепер ii знайшли мертвою. – Ви хочете закiнчити так само? – рiзко парирував Скляр. Напередоднi йому здалося, що Анна спiвпрацюватиме, та зараз слiдак серйозно сумнiвався в цьому. І з кожною хвилиною розмови дедалi бiльше. Анна мовчала, i Єгор продовжив: – Що вона знайшла? Вона вам щось розповiдала? – Якби ж то. – Анно, – Єгор обiперся на лiктi й ближче пiдсунувся до дiвчини; вiдчув ледь вловимий запах ii парфумiв, – не приховуйте вiд мене нiчого. Це може виявитися небезпечно. – Я кажу правду, – зiтхнула. – Ми з батьком знали, що вона намагаеться своiми силами знайти Вiктора. Саша не з тих, хто сидiтиме, склавши руки. Коли вона побачила, що полiцiя нiчого не робить, – помiтила, як обличчя Скляра на цих словах скам’янiло, та iй було начхати, – взялася за справу сама. – Давно? Стенула плечима: – Трохи бiльше року. – А вбили ii за кiлька мiсяцiв потому, – замислено промовив слiдчий. – За пiв року, – уточнила Анна. – Спробуйте пригадати, куди вона ходила, з ким спiлкувалася. Можливо, якось змiнилася ii поведiнка. Анна енергiйно заперечно похитала головою. – Нiчого не змiнилося. Я б помiтила. Ми були дуже близькi. «Бреше. Питання – навiщо?» – Ви впевненi? – Скляр дав дiвчинi шанс реабiлiтуватися. – Впевнена, – коротко вiдрiзала, не зводячи свого прямого погляду зi слiдчого. * * * Харкiв. Понедiлок, 4 листопада 2019 року. 21:30 – Будьте обережнi, Анно, – Єгор тримав дверцята автiвки, якi кiлька секунд тому галантно вiдчинив перед дiвчиною. Анна завела машину, похмуро подивилася на Єгора й хотiла щось вiдповiсти, та передумала. «Не вiрить, що я хочу допомогти», – пiдозра Скляра остаточно змiцнiла. Полiцейський зачинив машину. Хвилину-другу спостерiгав за BMW, що поволi вiддалялося й врештi розчинилося у вогнях вечiрнього Харкова. Несподiвано стало самотньо. Єгор натягнув на голову каптур, рятуючись вiд холодних дощових крапель. Роззирнувся. Перехожих значно поменшало. «Тепер потрiбно пригадати, як дiйти до готелю», – зiтхнув. Похнюпившись, вiн швидко закрокував Сумською[11 - Сумська – головна вулиця Харкова.]. Охоплений власними думками, слiдчий не помiтив, як повз рушила ще одна автiвка. І попрямувала в тому ж напрямку, що й BMW. * * * Харкiв. Вiвторок, 5 листопада 2019 року. 16:15 Уже другого дня ентузiазм Єгора зник. Пiднесення, яке охопило в понедiлок, коли вперше з’явився на курсах, змiнилося на розчарування. Все-таки велика кiлькiсть нових людей поряд – не його парафiя. Із заздрiстю спостерiгав за колегами з Луцька та Рiвного (усiх знав), коли тi спромоглися швидко знайти нових гарних знайомих. Виявляеться, уже вчора тi разом ходили на пиво. «Не звикати», – вирiшив Скляр i зосередився на навчаннi. О третiй вiн iз полегшенням зiтхнув, вiдкараскавшись вiд усiх старих та нових знайомих, помчав на роботу до Льонi. Вiдтак дiзнався новини. Володимир Корiдзе – власник будинку, де знайшли рештки Олександри Альтман, виявився темною конячкою. За iнформацiею колег iз Нiмеччини, про чоловiка вiдомо надто мало: той справдi живе в Нiмеччинi (е данi про в’iзд до краiни, його адреса у Франкфуртi-на-Майнi), тримае невеличку пекарню, в Украiну давно не в’iжджав. – Чим займався до виiзду з краiни? – Єгор замислено поторсав свою руду борiдку. Перед вiд’iздом вiн встиг побувати в барбершопi[12 - Барбершоп – чоловiча перукарня.], тож тепер мiг пишатися акуратно пiдстриженим волоссям, борiдкою та вусами. У кабiнетi вони з Льонею були самi – неймовiрна полегкiсть пiсля наповненого великою кiлькiстю нових людей дня. Льоня вiдмахнувся: – Дрiбна пiдприемницька дiяльнiсть. То те, то се. Нiчого особливого. – Не притягався? Льоня заперечно похитав головою. З цiкавiстю роздивився приятеля. За роки той майже не змiнився. Такий само похмурий, завзятий у роботi i… нещасний. Навiть не постарiв. Тiльки що бороду й вуса вiдпустив. – Не притягався. Льоня злегка усмiхнувся: Єгор так цю справу не лишить. Колега з Рiвного «висякiв» не любить. Якби ж то тiльки сам Льоня мав таку саму вiру в правосуддя. Справа Вiктора Альтмана давно вважалася безнадiйною. Те саме Бовтун думав про вбивство його дружини. Льоня пригостив Єгора чаем («позичив» у Вiкторii, адже у своему розпорядженнi мав лише каву). Добрих пiв години йому довелося спостерiгати за тим, як напiй холоне, поки Єгор розмiрковуе. Слiдак лише одного разу зробив ковток, скривився й бiльше чаю не торкнувся. Бовтун пробував розговорити Скляра, та, впевнившись у марностi свого задуму, зосередився на свiдченнях понятих у справi про крадiжку. Скоро звiтуватися перед керiвництвом. Врештi-решт Скляр несподiвано пiдхопився, перевiрив, котра година, i наказав мерщiй збиратися. * * * Харкiв. Вiвторок, 5 листопада 2019 року. 21:46 Анна вилаялася. У темрявi дiвчина втрапила ногою в калюжу. Лiхтарi тут хоч i були, проте свiтили через один, та i iх затуляли височеннi дерева з обох бокiв вулицi. Десь позаду зашурхотiло опале листя. Озирнулася: дворовий пес. Тварина понюхала купку листя, справила природну потребу i поволi побiгла далi, до покинутого, розваленого часом будинку. Таких у мiстi чималенько. У дитинствi Анна думала, що такi будинки – норма. Та щойно почала з батьками покидати межi мiста, iз подивом зрозумiла, що в Киевi, Львовi й iнших обласних центрах такого немае. Принаймнi не в тих кiлькостях, як у Харковi. Уважно роздивилася вулицю. Їй здалося, що вона пройшла потрiбний будинок, проте лiхтар мобiльного допомiг впевнитися, що йде в правильному напрямку. Хотiлося хоча б з вулицi подивитися на мiсце, де вбили Сашу. Анна навiть не сумнiвалася, що невiстцi було призначено зустрiч. Проте з ким? Навiщо йти туди самiй? І чому саме в цьому будинку? Анна озирнулася. У темрявi десь iз протилежного боку вулицi хтось насвистував знайому мелодiю. Анна посвiтила мобiльним, проте марно. Їй так i не вдалося зрозумiти, звiдки саме лунае звук. І хто свистить. Дiвчина зiщулилася: по ii душу? Якийсь час вона дослухалася, проте нiчого окрiм тишi не почула. Отже, здалося. Та щойно Анна продовжила йти, як хтось засвистiв знову. Ближче й вже позаду. Дiвчина рiзко розвернулася, серце калатало в грудях. Цього разу iй вдалося розгледiти в темрявi незрозумiлий силует. Хтось швидко наближався. Настiльки швидко, що Анна ледь стрималася, аби не побiгти. Мелодiя чулася все чiткiше. І коли вже дiвчина мало не почала втiкати, вона врештi зрозумiла, що до чого. Повз проiхав чоловiк на велосипедi. Невiдомий не звернув на неi жодноi уваги, i тепер вона заклякло дивилася йому в спину. Вiн знову припинив свистiти, очевидно, щоб набрати в легенi порцiю повiтря. За мить почулася нова мелодiя. Тiльки цього разу незнайома. Анна ще трохи постояла, приходячи до тями. Дихання та серцебиття заспокоiлися. Дiвчина ще раз роздивилася довкола, аби пересвiдчитися, що поряд бiльше нiкого. Дослухалася. Тихо. Навiть не чути свисту. Анна вiдчула величезну спокусу негайно повернутися до машини та iхати додому, проте до мети залишалося зовсiм трiшечки. Не вiдступати ж. «Анно, не божеволiй, – наказала собi. – Не ставай параноiком. Дурненька. Чого раптом за тобою хтось мае стежити?» Вiтер посилився, i вона вiдчула, як холод пробирае до кiсток. Дiвчина зробила перший несмiливий крок, далi пiшла впевненiше. Скоро Анна заспокоiлася й майже забула про iнцидент. Думки ii повернулися до суперечливого питання, яке мучило останнiм часом. Що вона може зробити для того, аби розкрити вбивство Олександри та, як не прикро про це думати, власного брата? Пiсля зникнення Олександри вони з батьком запiдозрили, що мiж iхнiми iсторiями е зв’язок. Коли знайшли тiло Сашi, впевнилися. А ще кожен з них розумiв, що Вiктор теж вбитий. Тiльки жоден iз них не наважувався говорити про це вголос. Якщо Саша змогла розплутати справу, то й вона зможе, хiба нi? Дiвчина постiйно пригадувала вчорашню розмову з новим слiдчим. Йому хотiлося вiрити. Цей полiцейський видався iй кращим за попереднього. Та вона нiяк не могла переконати себе, що пiсля такого довгого перiоду пiсля зникнення Вiктора та вбивства Сашi полiцiя щось зможе вдiяти. Коли Олександра почала власноруч шукати Вiктора, батько не сприйняв це серйозно. Точнiше, не вiрив, що iй вдасться. Чоловiк використав усi можливi зв’язки, проте його спiткала невдача. Що вже казати про тендiтну молоду жiнку? Тiльки коли Олександра зникла, Георгiй запiдозрив, що iй вдалося дiзнатися правду. Анна нещодавно повернулася зi Львова, де провела роки навчання на програмiста й перший етап кар’ери. Георгiй Альтман наполягав, щоб вона працювала в його IT компанii, та дiвчина бажала йти своiм шляхом i досягати всього самостiйно. Проте минув час, брата не знайшли, а Олександра несподiвано зникла. Дiвчина вирiшила повернутися в сiм’ю. Інколи вона картала себе, що не приiхала ранiше й не допомогла Олександрi. Усе ж таки жiнка шукала ii брата. Помилка, про яку Анна шкодуватиме усе життя. Дiвчина знала, що Саша спiлкувалася з усiма знайомими, друзями та колегами чоловiка. Перевiряла також справи Вiктора. Брат не став програмiстом, в IT компанii батька перебував на посадi його заступника. Останнiм часом Анна пригадувала всi розмови та нечисленнi зустрiчi iз невiсткою. Двiчi Олександра приiздила в гостi до Львова. Кожного разу Саша скаржилася, що нiчого нового не довiдалася. А Анна не наважувалася сказати невiстцi, що, як i батько, вважае ii спроби марними. Якщо вже зв’язки Георгiя Альтмана не допомогли, то не допоможе нiчого. Хiба диво. Востанне вони з невiсткою бачилися на Новий рiк, коли Анна на кiлька днiв повернулася для святкування. Тодi Олександра здалася iй знервованою (варто таки було розповiсти Скляру). Анна для себе пояснила це сумом за Вiктором. За тиждень пiсля ii вiд’iзду батько сповiстив, що Саша зникла. То чи не розповiдала Олександра в тi свята щось таке, на що Анна мусила б звернути увагу, якби вiд початку серйозно сприйняла ii намiр знайти Вiктора? * * * Харкiв. Вiвторок, 5 листопада 2019 року. 21:48 Вiн визирнув з-за рогу. Вулиця майже не освiтлювалася, та його очi вже давно звикли до роботи й у гiрших умовах. Силует молодоi жiнки слабо проглядався в темрявi. Вiн бачив велосипедиста, який нещодавно проiхав повз i, скорiше за все, налякав жiнку. Тiльки от велосипедист не помiтив його. Анна дiйшла до будинку, де зовсiм недавно знайшли рештки ii невiстки й тепер iз цiкавiстю роздивлялася. Озирнулася (байдуже, звiдти вона його не помiтить). Вiдтак несмiливо пiдiйшла до ворiт. Схоже, прислухаеться. Жiнка раз по раз озиралася. Чоловiк усмiхнувся: деякi люди мають хороший iнстинкт самозбереження. Спершу потрiбно довiдатися, чи вона щось знае. Якщо iй нiчого невiдомо й вона покине спроби дiзнатися, у неi е всi шанси лишитися живою. Знову усмiхнувся: дiвчина не наважилася зайти на подвiр’я. Натомiсть швидко покрокувала до власноi автiвки, залишеноi на початку вулицi. Чоловiк заховався в пiтьмi. * * * Рiвне. Середа, 6 листопада 2019 року. 00:51 Власта втомлено потерла очi. Вдень вдалося поспати лише п’ять годин, тож зараз, у другу нiчну змiну, патрульна почувалася страшенно змученою. На щастя, змiна видалася бiльш-менш спокiйною – правопорушення незначнi й нечисленнi. Щойно вони з Андрiем привозили п’яних на освiдування[13 - Освiдування – у даному випадку маеться на увазi перевiрка на стан алкогольного сп’янiння.]. Трое людей подзвонили на 102 повiдомити про те, що водiй вiдмовляеться садити iх в автобус до Познанi. Виявилося, що подорожнi п’янi як чiп, а при собi ще мають цiлу пляшку для продовження вечiрки в дорозi. Усе завершилося тим, що автобус поiхав до Польщi без них. І пiсля освiдування горе-заявники отримали штраф згiдно зi 178-ою статтею адмiнiстративного кодексу Украiни[14 - 178-а стаття адмiнiстративного кодексу Украiни – розпивання пива, алкогольних, слабоалкогольних напоiв у заборонених законом мiсцях або поява в громадському мiсцi в станi алкогольного сп’янiння.]. Власта закiнчила розмову з Мирославом, колегою з iншого екiпажу[15 - Екiпаж – патрульнi екiпажi зазвичай складаються з двох напарникiв, що патрулюють мiсто на службовому автомобiлi.], одного з тих, що допомагав завезти п’яних на освiдування. На автовокзал, окрiм Властиного, мусили виiжджати ще два екiпажi, оскiльки подорожнiх трое. Патрульним забороняеться саджати до автiвки бiльш нiж одного правопорушника. Втомлена, вона роздивилася нову заставку в смартфонi: гори й бiрюзового кольору озеро. На годиннику за три хвилини перша. Зробила гучнiше радiо, вiдтак повернулася до споглядання нiчного мiста. Воно iй подобалося. Тиша, свiтло лiхтарiв, мало машин i спокiй. Втомившись, вони з напарником якийсь час iхали мовчки. – Якийсь дивний, – зауважив Андрiй, несподiвано порушивши тишу. Патрульнi саме пiд’iжджали до зебри, попереду непевною ходою намагався перейти дорогу невiдомий. – Щось не так. Давай перевiримо, – погодилася напарниця. Андрiй припаркував автiвку, i патрульнi попрямували до чоловiка, який вже встиг дiйти до тротуару. – Шановний, з вами все добре? – гукнула Власта з тривогою у голосi. Чоловiк не вiдповiв. Навiть не повернув до них голови. Натомiсть похитнувся й мало не впав. Кiлька секунд вiн постояв i продовжив йти. – Агов! З вами все добре? – Андрiй наздогнав невiдомого. – Власто, йди сюди швидше. Хлопчина (на вигляд не старший, нiж двадцять рокiв) заперечно похитав головою. Праву руку вiн мiцно притискав до серця. – Дивись на мене. На мене дивись. Присядь. Присiдай. Невiдомий уперся. Вiн не мав бажання тут стовбичити й тим паче з кимось балакати. Мовчки похитав головою й зiбрався йти. – Ти чув чи нi? Присядь, – вхопив за руки й легенько потягнув донизу, аби той нарештi послухався. Андрiй допомiг хлопцевi сiсти на землю. Навiть у свiтлi лiхтарiв помiтно було його блiде обличчя. Невiдомий несподiвано застогнав: гучно, скривившись вiд болю. – Заспокойся. Заспокойся, – Власта схилилася бiля нього. – Андрiю, викликай швидку. Сильний вiтер жбурнув волосся на очi. Змахнувши неслухняне пасмо, патрульна накинула на голову каптур. – Чорт, – стиха вилаялася Власта, зосередивши увагу на хлопцевi: його вигляд iй не подобався. – Тихо-тихо. Усе буде добре, – спробувала заспокоiти молодика, поки напарник по рацii викликав меддопомогу. – Що сталося? – Андрiй заговорив до невiдомого, присiв поряд навпочiпки. Хлопець пробурмотiв щось незрозумiле. Вiн плакав. – Що, перенервувався, чи що? – спробував розговорити. Андрiй роздивися довкола. Нiкого. Лише лiхтарi та iхня автiвка, поспiхом лишена з вiдчиненими дверцятами. Яскравi синi проблисковi маячки в темрявi. Однiею рукою невiдомий продовжував триматися за серце, iншою сперся об землю. Власта спробувала зрозумiти, чи може вiн виявитися безхатьком, алкоголiком чи наркоманом. Вiд нього вiдгонило алкоголем, проте не занадто сильно. Бiла шапка, такого ж кольору куртка, синi джинси та кросiвки. Нiгтi короткi та чистi. Дивиться перед собою, патрульних нiби й нема поряд. – Де ти живеш? – На Вiдiнськiй[16 - Вiдiнська – одна з вулиць м. Рiвне]. Вiн все ще важко дихав, проте це не завадило зробити нову спробу пiдвестися. – Тихо-тихо. Нi-нi-нi. Сиди, – скомандував Андрiй. – Нiкуди не йди. Посидь так, добре? – попрохала Власта. Хлопець послухався. Вiн все ще не пiдiймав голову до патрульних, зосереджений на чомусь своему. Механiчно заправив довгу шнурiвку до кросiвки. – Дивися, зараз приiде швидка… – Навiщо шви…ка? Власта ледь змогла розiбрати, що той сказав. Пацан все ще плакав, не стримуючи шмарклi. – Все буде добре, – вкотре спробувала заспокоiти патрульна. Хлопець проказав щось незрозумiле. Власта хотiла перепитати, проте Андрiй, очевидно, зрозумiв, оскiльки поцiкавився: – А що з дiвчиною? І знову Власта змогла розiбрати лише кiнець фрази: – …у неi викидень. – Давно зустрiчався з нею чи нi? – намагався тримати увагу хлопця Андрiй. – Пiв року. – Пiв року? – А де ти навчаешся? – Вже не навчаюся. – А де навчався? Хлопець заледве вимовив довгу назву свого коледжу; тут вiн знову зробив спробу встати, та патрульнi не дозволили. – Заспокойся, все добре. А що вживав? – запитав Андрiй. – «Мiкадо»[17 - «Мiкадо» – алкогольний напiй, виготовлений iз натурального вина та настою сливи.] i портвейн. – Навiщо ти це все вживав? Молодик знову щось пробурмотiв про дiвчину та про те, що в неi викидень i вкотре пробував встати. – Я пережить не можу. – Заспокойся, це життя, – погладила по плечу Власта. Патрульна все бiльше нервувала, пiдвелася, розминаючи затерплi ноги. Те саме зробив напарник. «Де в бiса ця швидка?» – Власта роззиралася, сподiваючись побачити в темрявi проблисковi маячки. По рацii колеги передавали один одному iнформацiю, та патрульна лише вiдсторонено вислухала: нiчого, що стосувалося б iхнього з Андрiем екiпажу. Напарник продовжував розмовляти з хлопцем, намагаючись звеселити й вiдволiкти вiд болiв у серцi. Власта ж зосередилася на обличчi невiдомого. Щось змiнилося. Вона не могла зрозумiти, що саме, та могла заприсягтися: його обличчя зараз iнше. Бiльш блiде? Бiльш скривлене вiд болю? Вiн так i не вiдняв руку вiд серця. «Тримайся, малий». – Швидка вже iде. Маеш якiсь серцевi хвороби? Хлопець заперечно похитав головою. І знову щось нерозбiрливе пробурмотiв. Раптом на пiв словi юнак замовк, легенько нахилився вперед, заплющив очi. Дихання його стало гучним i важким. Патрульнi напружилися: щось точно не так. * * * Харкiв. Середа, 6 листопада 2019 року. 01:01 Анна нiяк не могла збагнути: речi в шафi висiли iнакше. Свою спортивку на фiтнес вона завжди вiшала окремо вiд iншого одягу, аби швидше знайти в спортзал потрiбне. Невже вранцi настiльки поспiшала, що повiсила речi як-небудь? Насупилася, намагаючись пригадати. Об ноги потерся Джой, привертаючи до себе увагу. Анна схопила його на руки й мiцно притиснула до грудей. Кiт заборсався. – Сам прийшов до мене, – усмiхнулася й вiдпустила тварину. Пiсля вечiрнього вiзиту до будинку лишився неприемний осад. Навiщо вона взагалi пiшла туди? Що сподiвалася знайти? Полiцiя вже все обнишпорила. Хто вона така, що могла б працювати краще за них? Анна зачинила шафу й заходилася впорядковувати робочий стiл. Сьогоднi вона весь час пригадувала зустрiч зi слiдчим. Усе ii дратувало. Вiктора вони не знайшли. Не врятували й Сашу. Останнiм часом ii огортало нестерпне почуття безвиходi. Кожного дня Анна обмiрковувала своi шанси знайти вбивцю брата та невiстки. Нещодавно заiкнулася про це батьковi, вчинилася сварка. Той забороняв навiть думати про це. Вона ж зi свого боку i хотiла, i боялася, iнстинктивно розумiючи, як це небезпечно. Пiсля дурнуватого задуму побачити дiм, де знайшли тiло Сашi, дiвчина так i не спромоглася заснути. Натомiсть пiв ночi просидiла над новим проектом. Потiм, як завжди, продумала гардероб на наступний день. Ну а тепер все ж варто спробувати заснути. Анна вимкнула свiтло й визирнула у вiкно. Вiтер зривався все бiльше, i дiвчина подумала, чи не принесе вiн, бува, дощ. Для снiгу ще затепло. На подвiр’i порожньо: тiльки припаркованi машини та свiтло лiхтарiв. Серед них старенький форд, якого вона ранiше не бачила. «Певно, Влада. Треба буде розпитати», – усмiхнулася. Хлопак-другокурсник iз шостого поверху роками марив про власне авто. Цю машину у дворi своеi багатоповерхiвки вона помiтила ще кiлька днiв тому. «Недорога й непоказна. Чия ж iще це мае бути, окрiм як не його?» – у думках порадiла за хлопця. Вiдтак пiдiйшла до ноутбука, закрила його, перед цим вийнявши флешку й вклавши до сумки: завтра знадобиться на роботi. На душi знову стало сумно: ця рiч свого часу належала Сашi. У темрявi пройшла до лiжка й вмостилася бiля кота, що вже зачекався на неi. Спати Анна лягла з важким серцем. * * * Рiвне. Середа, 6 листопада 2019 року. 01:15 Юнак голосно захрипiв i завалився на бiк. – Власто! Патрульнi кинулися до нього. – Стабiльне положення[18 - Стабiльне положення – бокове положення, в яке помiщаеться людина в несвiдомому станi, але з наявнiстю дихання, в очiкуваннi приiзду швидкоi.]! – скомандувала патрульна. – Вулиця Кавказька. Будь ласка швидку, термiново! Термiново! – вiдчайдушно закричав у рацiю Андрiй, поки Власта розстiбала куртку невiдомого, аби полегшити йому дихання. У вухах у неi гуло, перед очима тiльки блiде обличчя хлопця. – Термiново! Вулиця Кавказька. У людини погано з серцем! Як чуете? – Дихай! – тим часом наказувала Власта. Їй геть не подобалося його слабке дихання. І недаремно. Хрип рiзко припинився. Юнак спробував пiдвести голову, проте вона вiдразу ж обм’якла й опустилася на землю. Хлопець затих. Власта тремтячими руками перевiрила пульс: немае. Андрiй тим часом перевiрив дихання. – Власто, качай! Патрульнi квапливо перевернули хлопця на спину, Власта вiдразу кинулася робити непрямий масаж серця. Пошепки вона вела рахунок, щосили натискаючи на грудну клiтину. Нiби здалеку чула вона голос по рацii, що сповiщав про те, що швидка вже «рухаеться до мiсця подii». Усе, нiби в туманi. – Азов термiново! – пiдганяв Андрiй. – У людини зупинка серця! Робимо непрямий масаж. – Друже, дихай! – пiдбадьорював поряд Андрiй. Але для Власти навiть його голос звучав нiби звiдкись з iншого свiту. Чи з iншого життя. Здаеться, минула цiла вiчнiсть, коли хлопець нарештi хрипко переривчасто задихав. Патрульнi саме перевернули молодика в стабiльне положення, коли вдалинi нарештi помiтили проблисковi маячки швидкоi. Полiцейськi важко дихали, вiдчуваючи, як гучно гупають у грудях власнi серця. Андрiй кинувся назустрiч машинi. Власта перевела погляд на хлопця й обережно знову перевiрила дихання. Живий. * * * Харкiв. Середа, 6 листопада 2019 року. 15:32 Кiлька годин тому до полiцii звернулися двi заплаканi жiнки й заявили, що зникла двадцятишестирiчна дiвчина. Однiй з них вона доводилася донькою, iншiй – онукою. За словами родичiв, дiвчина вiд недiлi не дае про себе знати. Сполошилися вони ще першого дня й намагалися своiми силами розшукати. Лiля, так звали нещасну, була наркоманкою, тож спершу ii зникнення не надто iх здивувало. Проте коли вони почали спiлкуватися з приятелями дiвчини, дехто бовкнув, що чув, нiби ii вбили. Родичi написали заяву в полiцiю, тепер Бовтун iз колегами перевiряли iнформацiю. Оперативник Леонiд Бовтун не здивувався б, якби дiзнався, що ii справдi вколошкали. Не хто iнший, як людина з власного оточення. Це часто трапляеться. То такий тип людей: небезпечний та неадекватний. Перш за все полiцiя вирiшила поспiлкуватися з хлопцем зниклоi. Юнак виявився молодшим за неi на цiлих десять рокiв. Але вiн надав беззаперечне алiбi. Мовляв, у суботу ввечерi був у кiно. Навiть квиток показав. Недiлю весь день провiв вдома з батьками. Камер спостереження в кiнотеатрi не виявилося. Полiцiя поспiлкувалася з працiвниками, проте тi не згадали, що бачили пiдозрюваного. Та, зрештою, суботнi вечiрнi сеанси вiдвiдуе надто багато людей, аби можна було когось запам’ятати. Тож поки що полiцii не вдалося анi пiдтвердити, анi спростувати свiдчення малого. Бовтун (та й iншi його колеги) терпiти не могли, коли в справах залученi неповнолiтнi. З ними завжди чимало «геморою». А що найбiльше не сподобалося Бовтуну, то це те, що свiдки, вiд яких родичi дiзналися, що дiвчину вбили, несподiвано виiхали з мiста. На дзвiнки нiхто з них не вiдповiв, тож допитати iх не вдалося. * * * Харкiв. Середа, 6 листопада 2019 року. 16:01 Єгор вклав до рота останнiй шматок кебабу й допив свое лате. Сьогоднi цей кавовий напiй для нього своерiдний консенсус – з одного боку це не американо, до якого привчила колишня наречена, з iншого не чай, до якого вiн так i не змiг повернутися. Вкотре впiймав себе на думцi, що так, як Таня, не готуе нiхто. Шаурма зi свининою в цьому новомодному закладi Харкова геть не сподобалася. Свiдок запiзнювався. У таких ситуацiях Єгор починав страшенно нервувати: ану ж не прийде? Скляр набрав номер такого собi Андрiя Буянкiна, чоловiк вiдхилив дзвiнок. Слiдчий насупився й захвилювався ще бiльше. Проте вже за пiв хвилини дверi маленького закладу, що спецiалiзуеться на стрiт-фудi, вiдчинилися, i вiн побачив низенького на зрiст повного чоловiка. «Схожий», – швидко вирiшив. Багато часу свiдковi не знадобилося, аби вирiзнити серед вiдвiдувачiв рудого полiцейського. Чоловiк махнув рукою й закрокував до Єгора. – Извините за опоздание. Задержался в больнице, – поправив окуляри й присiв навпроти. – Это ведь вы Егор Скляр? Єгор похитав головою. Його нi з ким не сплутаеш. Чоловiк iз цiкавiстю роздивлявся слiдчого. І до цього Єгоровi теж не звикати. – То розкажiть, як все було, – вiдразу перейшов до справи Єгор, не бажаючи гаяти час на порожнi балачки. А найголовнiше – зупинити це безцеремонне споглядання. Так, рудий. Так, дуже. Ну то й що? Буянкiн знiтився. Вiн не чекав такого початку розмови. Єгор не усмiхався, натомiсть спопеляв недоброзичливим поглядом. «Типичный мент», – подумалося. Несподiвано йому захотiлося якомога швидше завершити цю зустрiч. Та й насправдi вона зi самого початку не передбачала нiчого приемного. Адже подii, про якi вони мали спiлкуватися, – бiль усього життя. – То як це трапилося? Буянкiн зiтхнув. Давноминулi подii з’явилися перед очима так, немов все трапилося тiльки вчора. – На самом деле, очень быстро и непонятно. Мы ненадолго оставили Игоря во дворе в коляске. А когда жена вышла к нему, ребенка уже не было. – У вас на подвiр’i немае собаки? – здивувався Скляр. – Отравили как раз за несколько дней до этого. Еще не успели завести новую. – Хто отруiв? Ви знаете? – Ну, уверен, тот, кто украл ребенка. Сначала мы думали на кого-то из соседей. Ну, знаете, бывают ведь вредные, – вiн поправив окуляри й нервово погладив вуса. – Только после похищения ребенка мы поняли, что к чему. Єгор замислився. Гарно продумано: до викрадення готувалися. Напередоднi вони з Льонею заiжджали до сиротинця, в якому виросла Олександра Альтман. Учора вiн довго сушив мозок, i едине, що спало на думку, – довiдатися бiльше про загиблу. Виявилося, у притулку не мають жодноi iнформацii про пiдопiчну. Кiлькамiсячну дитину пiдклали пiд дверi. Дешевий одяг, соска, маленька ганчiр’яна лялька, – усе, що мала при собi Олександра Альтман. Настрiй Скляра впав до найнижчоi позначки. Єдине, що вдалося довiдатися про жертву, – лише iмена ii друзiв iз сиротинця. Двое з них покинуло мiсто вiдразу пiсля випуску. З двома жiнка продовжувала спiлкуватися й у дорослому вiцi. Та цi люди виявилися серед тих, з ким Бовтун особисто спiлкувався. Принаймнi поки жодних пiдстав пiдозрювати в чомусь цих людей. Сьогоднi ж вранцi Єгоровi спало на думку перевiрити, чи не зникали дiти в перiод, коли народилася Олександра Альтман. Хтозна, можливо, зникнення подружжя пов’язане iз загадковим минулим саме дружини? За роки служби Єгор бачив чимало несподiваного. Бовтун знехотя перевiрив iнформацiю про зникнення дiтей у перiод народження Олександри. Сам вiн скептично сприйняв версiю приятеля. Оперативник дуже здивувався, коли довiдався, що такий випадок справдi вiдбувся. Щоправда, викрали кiлькамiсячного хлопчика. У селi поблизу Харкова. – Дитину так i не знайшли? – бiльше констатував, нiж запитав Скляр. Вiн встиг ознайомитися зi справою багаторiчноi давнини, тож прекрасно знав, чим все завершилося. Чоловiк похитав головою. Думками вiн полинув у минуле, пригадуючи подii дня, який назавжди змiнив життя його та дружини. Їхнiй шлюб не пережив трагедii, i ось уже майже двадцять рокiв, як вони розлучилися. Дружина так i живе в селi з двома старшими синами, вiн же ж перебрався до обласного центру майже сiм рокiв тому. – Нам сказали, что это могли быть цыгане. Забрали ребенка для попрошайничества. Ну, или кто-то украл на… – чоловiк запнувся, та врештi знайшов у собi сили доказати, – органы. Єгор стиснув кулаки. Усерединi закипала кров: несправедливiсть у свiтi нiколи не буде подолана. – Ну а ви не чули, щоб зникали дiвчатка? – обережно поцiкавився. Роздратування, яке опанувало через спiзнення свiдка, поступилося спiвчуттю. Слiдак навiть не сумнiвався, що сьогоднi цей чоловiк iз поцяткованим вiспою обличчям та сумними очима так i не зможе забути iхню розмову. Не зможе навiть через тиждень чи два. – Пропадали, – ствердно похитав головою. – В то же время, когда и наш ребенок. Єгор вiдчув, як серце вiд хвилювання несамовито застукало в грудях: вiн спитав, аби спитати, не очiкуючи позитивноi вiдповiдi. – Но ребенка быстро нашли. Єгор боляче впав iз сьомого неба на землю. – Знаю, нам следователь рассказывал. Думали, что похищения связаны, но потом оказалось, нет. – Дитину повернули батькам? – Думаю, да, – стенув плечима свiдок. * * * Харкiв. Середа, 6 листопада 2019 року. 20:25 Єгор перевiрив iнформацiю, надану свiдком, i виявив, що в перiод, коли зник його син, справдi викрадали дiвчинку. Дитину швидко повернули батькам, тож Бовтун не звернув увагу на цю справу. Проте увагу звернув Скляр. Дiвчинку на iм’я Елiна Самборська викрали в липнi 1993 року й повернули за три тижнi. Скляр поцiкавився родиною дитини та як склалася iхня доля. Багато часу йому не знадобилося, аби встановити, що сiм’я Самборських – партнери Альтманiв по бiзнесу. Дiзнавшись цей факт, слiдчий вiдразу поiхав iз ними поспiлкуватися. Валерiй Самборський та його дружина Вiра Самборська пiдтвердили iнформацiю. От тiльки дитину повернули хворою на запалення легень, Елiна не вижила. Розчарованим Скляр поiхав до себе в готель. Десь у душi пiдозрював, що в цiй iсторii не може бути все так просто. Зникнення дитини Самборських, а за деякий час поява однолiтки iхньоi доньки в сиротинцi. Така собi Олександра Альтман з’явилася нiзвiдки, без жодноi iнформацii про батькiв та мiсце появи на свiт. «Щось тут не так», – переймався слiдчий. У збiги Єгор Скляр не вiрив. * * * Харкiв. Четвер, 7 листопада 2019 року. 15:14 Власта Коваль прибула до Харкова напередоднi, оселилася в готелi й вiдразу ж почала знайомство з новим мiстом. На сходi Украiни патрульна опинилася вперше, тож iй страшенно цiкаво було побачити якомога бiльше. Вона передчувала цiкавий досвiд. Без сумнiву, канадськi колеги мають, що розповiсти. Свою службу Власта дуже любила, проте iнколи вона здавалася iй нудною. Надто в спокiйнi змiни. Хотiлося бiльше гострих моментiв. Та в тихому провiнцiйному мiстечку годi на них чекати. Інколи життя здавалося занадто прiсним. Вона згадала про доньку, завдяки якiй зараз тут перебувала. Зателефонувала Катi й перепитала, що мала? хоче отримати в якостi сувенiру. – Придумала вже? – з сяючими очима Власта роздивлялася вулицi великого мiста. – Ой, мамусю, що привезеш, – те й буде, – запевнила дiвчинка. – Ну дивись, у тебе ще е час подумати, поки я не привезла тобi щось, що буде потiм пилитися в шафi, – посмiхаючись, попередила доньку. Вони ще трохи побалакали, вiдтак патрульна продовжила прогулянку мiстом. Скоро зателефонував Артем, i вона зi запалом подiлилася новими враженнями. У Харковi вiн бував кiлька разiв, тож мав змогу чимало порадити. Зокрема, де смачно повечеряти. Що Власта залюбки й зробила пiсля довгоi розмови з ним. Зранку в четвер пройшла реестрацiю, i стажування розпочалося. Ще першого дня в готелi вона познайомилася з колегами, якi прибули до колишньоi столицi Украiни з тiею самою метою, що й вона, тому нинi почувалася спокiйнiше й впевненiше. За пiдвищення квалiфiкацii Власта взялася з величезним ентузiазмом. Пiднесення не тривало довго. Пiсля закiнчення навчання першого дня група патрульних зiштовхнулася з групою iнших колег. Власта зрозумiла, що це слiдчi, коли побачила помiж них Єгора Скляра. Слiдак здивовано вп’явся поглядом у патрульну, привiтався кивком голови, вiдтак пройшов повз, гукаючи когось з одногрупникiв. Власта i досi пам’ятала, з якою зневагою вiн ставився до неi тiльки тому, що вона патрульна. А ще, вiн вважав, що жiнкам не мiсце в полiцii. Власта ще довго цього дня не могла повiрити своему «щастю». * * * Харкiв. Четвер, 7 листопада 2019 року. 17:02 – Єгоре, чого ти причепився до цiеi дитини? – сьогоднi Бовтун був не в гуморi. Голова йшла обертом вiд чималоi кiлькостi справ. Скляр зручно вмостився на мiсцi Вiкторii й вголос розмiрковував про справу. Також у думках вiн не мiг надивуватися, що зустрiв сьогоднi Власту Коваль. Чому з усiх патрульних до Харкова вiдправили саме ii? Бовтуна вiн майже не бачив за купою пакункiв iз доказами з рiзних справ, якими був завалений стiл оперативника. Приятелю дiсталися як своi, так i справи колеги. Стiл Вiкторii натомiсть стояв майже порожнiм, папери та канцелярськi приналежностi на ньому акуратно складенi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ksen-ya-ciganchuk/kubik-rubika/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Платiвки-мiньйони – платiвки дiаметром 17,5 см. 2 Вбивство Камiлли Пасiчник – справа Єгора Скляра та Власти Коваль, яку вони розслiдують у другiй книзi полiцейського детективу «Убивця з пiдземелля» (засновано на реальних подiях). 3 Марк Гудман «Злочини майбутнього» – Автор працi – провiдний свiтовий спецiалiст у галузi глобальноi безпеки. У книзi розповiдае про злочини, якi загрожують свiтовi у результатi поширення iнтернету та гаджетiв. 4 Поза трупа в йозi (шавасана). Мета асани – наслiдувати труп. Людина лежить, не рухаючись, при цьому зберiгае спокiй при повнiй свiдомостi. Таким чином, вчиться розслаблятися. 5 Синабон – булочка з корицею. 6 Солi (солi для ванн) – загальна неофiцiйна назва групи дизайнерських наркотикiв. Бiлий порошок, схожий на легальну сiль для ванн. Надзвичайно небезпечнi для органiзму людини. 7 «Закладка» – так називають пакунок iз наркотиками, який залишають у потаемних мiсцях для продажу (наприклад, пiд невеликим каменем на клумбi чи в стiчнiй трубi). Пiсля оплати людина отримуе координати, де знайти «закладку». 8 Fresh Line – мережа сендвiч-барiв. 9 «Я в танку» – вислiв, що означае «Мене нi для кого не iснуе». 10 «Полiна» – пiдроздiл полiцii, що протидiе домашньому насильству (Полiцiя проти насильства). До складу мобiльних груп входять дiльничнi офiцери полiцii, працiвники ювенальноi полiцii, слiдство карного розшуку, також може бути екiпаж патрульноi полiцii. 11 Сумська – головна вулиця Харкова. 12 Барбершоп – чоловiча перукарня. 13 Освiдування – у даному випадку маеться на увазi перевiрка на стан алкогольного сп’янiння. 14 178-а стаття адмiнiстративного кодексу Украiни – розпивання пива, алкогольних, слабоалкогольних напоiв у заборонених законом мiсцях або поява в громадському мiсцi в станi алкогольного сп’янiння. 15 Екiпаж – патрульнi екiпажi зазвичай складаються з двох напарникiв, що патрулюють мiсто на службовому автомобiлi. 16 Вiдiнська – одна з вулиць м. Рiвне 17 «Мiкадо» – алкогольний напiй, виготовлений iз натурального вина та настою сливи. 18 Стабiльне положення – бокове положення, в яке помiщаеться людина в несвiдомому станi, але з наявнiстю дихання, в очiкуваннi приiзду швидкоi.