Лялька
Данiель Коул


Детектив Натан Вульф був переконаний, що знае про злочини все. Але це видовище вразило навiть його. У порожнiй кiмнатi вiн побачив моторошну фiгуру, зшиту з шести людських тiл… Колишня напарниця Емiлi Бакстер просить Вульфа допомогти знайти самопроголошеного Франкенштейна, i детектив погоджуеться. Не тiльки через те, що справедливiсть для нього понад усе i потрiбно за будь-яку цiну врятувати майбутнiх жертв манiяка. Вiн дае згоду ще й тому, що вказiвний палець жахливоi марiонетки спрямований просто на його вiкно…





Данiель Коул

Лялька



© Daniel Cole, 2016

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017


То скажи менi… якщо ти Диявол, тодi хто я?







Пролог

Понедiлок, 24 травня 2010


Саманта Бойд пiрнула попiд хисткою полiцiйною загорожею i мимохiть поглянула на статую Фемiди, встановлену на будiвлi Олд Бейлi[1 - Old Bailey, London’s Central Criminal Court – Олд Бейлi, Лондонський центральний карний суд. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)]. Хоча скрiзь вона поставала як уособлення сили й непохитностi, нинi Саманта побачила ii iнакшою: розчарована жiнка, котра стоiть на краю даху й у вiдчаi ладна кинутися вниз на тротуар. У всьому свiтi зображають ii з пов’язкою на очах, одначе тут цiеi традицii не дотрималися: «слiпе правосуддя» – наiвна iдея, особливо, якщо справа стосуеться расизму та продажностi полiцii.

Усi довколишнi вулицi та станцii метро перекрили через юрби журналiстiв, якi облаштувалися тут, перетворивши завжди людний центр Лондона в безглузде середньокласове селище. Тротуари були засмiченi порожнiми коробками вiд iжi з логотипами «Marks & Spencer»[2 - «Marks & Spencer» – торгово-розважальнi комплекси з продуктовими супермаркетами, кафе, розважальними закладами.] та «Pret A Manger»[3 - «Pret A Manger» – мережа магазинiв швидкого харчування у Великiй Британii.]. Дизайнерськi спальнi мiшки згортали пiд дзижчання електробритв, а те, що в одного з чоловiкiв була з собою непримiтна дорожня праска, свiдчило, що вiн спав у своiй единiй сорочцi та краватцi.

Коли Саманта пробиралася крiзь натовп, iй було не по собi. За тi шiсть хвилин, що вона йшла вiд станцii «Чансерi Лейн», жiнка спiтнiла, а ii свiтло-платинове волосся вибилося з-пiд шпильок, якими вона марно намагалася його приколоти у спробi змiнити зовнiшнiсть. На початку судового слухання преса вважала цей випадок справою одного дня. Тепер же, на сорок шостий день, Саманту вже впiзнавали репортери чи не всiх вiдомих газет свiту. Їй навiть довелося телефонувати до полiцii, коли один iз надмiру настирливих журналiстiв простежив за нею, у той час як вона поверталася додому до Кенсiнгтона i, зайшовши на ii власнiсть, вiдмовлявся ii полишити. Нинi, вирiшивши уникати будь-якоi небажаноi уваги, вона опустила голову й пiшла далi.

Перехрестя Ньюгейт-стрит перетинали двi звивистi вервечки людей, якi з’явилися внаслiдок того, що на одному боцi вулицi бракувало туалетiв, а на iншому – знаходився «Starbucks»[4 - «Starbucks» – мережа кав’ярень.]. Улившись у нескiнченний потiк, що циркулював мiж цими двома пунктами, Саманта вiдiйшла вбiк до полiцiянтiв, якi охороняли спокiйнiший вхiд до судових зал. Коли вона випадково опинилася в кадрi однiеi з десяткiв камер, що були тут, маленька жiночка розгнiвано вилаялася на неi японською.

«Останнiй день, – нагадала собi Саманта, полишаючи незрозумiлий потiк лайки за спиною, – ще вiсiм годин, а потiм життя знову стане нормальним».

Перед тим, як пропустити ii всередину, незнайомий полiцiянт бiля дверей надто ретельно оглянув Самантину перепустку, а пiсля цього – вже така знайома iй процедура: замикання всiх особистих речей, а пiд час проходження металодетектора – пояснення, що вона фiзично не може зняти обручку, пiд час обшуку – хвилювання про слiди вiд поту, а далi прогулянка безликими коридорами, аби приеднатися до iнших одинадцяти присяжних за чашкою ледь теплоi розчинноi кави.

Через безпрецедентну увагу свiтовоi преси до суду та випадок iз переслiдуванням у Самантиному будинку було прийнято рiшення iзолювати присяжних. Пiсля майже двох мiсяцiв щоденного спiлкування, короткi ранковi розмови головним чином стосувалися скарг на незручнi готельнi лiжка, одноманiтнiсть вечiрнього меню та ремствування на вiдсутнiсть того, за чим люди сумували найбiльше: дружин, дiтей, телефiналу сезону «Загублених».

Коли судовий пристав нарештi прийшов, аби забрати присяжних, запанувала напружена тиша, яку намагалися приховати за буденним базiканням. Старшина, лiтнiй чоловiк на прiзвище Стенлi, якого, вочевидь, призначили лише завдяки схожостi з Гендальфом[5 - Гендальф – архетиповий мудрий чарiвник, традицiйна постать у знайомiй Дж. Р. Р.Толкiну скандинавськiй i британськiй мiфологii. Один iз центральних персонажiв у творах Дж. Р. Р. Толкiна. – Прим. ред.], повiльно пiдвiвся i вивiв iх iз кiмнати.

Можливо, це була найвiдомiша у свiтi зала суду. Перша зала призначалася лише для найсерйознiших кримiнальних випадкiв. Саме в цiй кiмнатi, щоб вiдповiсти за своi грiхи, посеред трибуни стояли такi жахливi знаменитостi, як Крiппен[6 - Гоулi Гарвi Крiппен – бiльше знаний як Доктор Крiппен, американський лiкар-гомеопат, пiдозрюваний в однiй iз найвiдомiших справ (про вбивство) у кримiналiстицi ХХ ст. Перший злочинець, якого вдалося затримати за допомогою радiозв’язку.], Сатклiф[7 - Пiтер Сатклiф – британський серiйний убивця.] та Деннiс Нiльсен[8 - Деннiс Нiльсен – британський серiйний убивця, котрий за п’ять рокiв своеi злочинноi дiяльностi позбавив життя 15 людей.]. Крiзь велике матове вiкно згори струменiло тьмяне свiтло, пiдсвiчуючи темнi дерев’янi панелi та зеленi шкiрянi оббивки крiсел.

Саманта зайняла свое звичне мiсце в першому ряду – найближче до лави пiдсудних. Вона зрозумiла, що одягла, напевно, закоротку бiлу сукню, одну з тих, що були пошитi за ii власним дизайном. На велике розчарування хтивого старигана, який майже затоптав когось ще першого дня, кваплячись сiсти поруч iз нею, Саманта поклала на колiна iнструкцii для присяжних.

На вiдмiну вiд усiм вiдомих зал суду, котрi показують в американських кiнофiльмах, де стильно одягнений пiдсудний сидить за столом поруч зi своiм адвокатом, обвинуваченi у Центральному Судi мали зiткнутися iз моторошною кiмнатою наодинцi. Лаву пiдсудних оточували захиснi склянi екрани – ще одне нагадування про те, що той, хто знаходився усерединi, був надзвичайно небезпечним для решти людей у кiмнатi.

Винний, аж доки не буде доведено протилежного.

Точно навпроти лави пiдсудних, злiва вiд Саманти, було крiсло суддi. Позаду единого мiсця в центрi, яке залишалося вiльним упродовж усього судового засiдання, iз герба Великоi Британii[9 - The Royal Coat of Arms – офiцiйна назва герба Великоi Британii.] звисав меч iз золотим рукiв’ям. Судовий секретар, представники захисту та обвинувачення сидiли в центрi кiмнати, а балкон для глядачiв навпроти дальньоi стiни переповнювали палкi спостерiгачi iз затуманеним поглядом, якi навiть розмiстили на вулицi наметове мiстечко, щоби зберегти за собою мiсця на пiдсумковому слуханнi цiеi винятковоi справи. На непримiтних лавках пiд балконом сидiли тi, хто був хоч якоюсь мiрою причетний до судового слухання: запрошенi адвокатами експерти, яким зрештою так i не надали слова, численнi судовi працiвники i, звiсно ж, у самiсiнькому центрi – детектив Натан Вульф, офiцер iз правом здiйснювати арешти.

Вульф був присутнiй на кожному iз сорока шести судових засiдань. Упродовж незлiченних годин зi свого непомiтного мiсця бiля виходу вiн iз байдужим виразом обличчя пильно вдивлявся на лаву пiдсудних. Вульф мав гарну статуру, обвiтрене обличчя, глибокi блакитнi очi. Складалося враження, що йому ледь за сорок. Саманта подумала про те, що, напевно, якби не постiйне недосипання впродовж мiсяцiв i не тягар мовби усього свiту, що звалився йому на плечi, то вiн виглядав би значно привабливiшим, хоча, якщо справедливо визнати, то вiн i так був привабливим.

«Палiй», як охрестила його преса, став найплодовитiшим серiйним убивцею Лондона за всю його iсторiю. Двадцять сiм жертв за двадцять сiм днiв. Кожна жертва була повiею вiком вiд п’ятнадцяти до шiстнадцяти рокiв. А ще бiльше уваги до цiеi справи привертало недостовiрне iнформування населення про жорстокi реалii, якi вiдбувалися на вулицях мiста. Бiльшiсть жертв знаходили, коли вони ще були охопленi вогнем – спаленi заживо пiд впливом сильноi дози заспокiйливого, i пекельне полум’я знищувало будь-якi можливi докази. Однак потiм убивства рiзко припинилися, залишивши полiцiю борсатися в цих справах без жодного реального пiдозрюваного. Упродовж усього розслiдування мiську полiцiю Лондона вщент розкритикували за те, що вона допустила смерть невинних, по сутi ще дiтей, але потiм, через вiсiмнадцять днiв пiсля останнього вбивства, детектив Вульф таки здiйснив арешт.

Чоловiк на лавi пiдсудних – Нагiб Халiд, пакистанець iз британським громадянством, мусульманин, який працював столичним таксистом. Вiн жив самiтником i мав за плечима незначнi проблеми iз законом, пов’язанi з пiдпалами. Аналiз ДНК, який пов’язав трьох жертв iз сидiнням у таксi Халiда разом iз переконливими доказами детектива Вульфа мали б зробити слухання легким, однак на п’ятий день справа почала трiщати по швах.

Алiбi Халiда суперечило свiдченням, якi Вульф i його команда отримали пiд час спостереження за пiдозрюваним. З’явилися також i звинувачення у словесних обра`зах та залякуваннi Халiда, поки той був пiд арештом. Суперечливi висновки судово-медичноi експертизи свiдчили, що обгорiлi матерiали з ДНК не можуть слугувати надiйним доказом, а потiм голова професiйного вiддiлу мiськоi полiцii Лондона представила листа, який привернув ii увагу. У листi вiд анонiмного колеги, написаному лише за кiлька днiв до останнього вбивства, iшлося про занепокоення станом психiки детектива Вульфа та його поведiнкою в цiй справi. Автор висловлював припущення, що Вульф став «одержимим», «упав у вiдчай», а також пропонував негайно вiдсторонити його вiд справи.

Найгучнiша iсторiя у свiтi несподiвано стала ще вiдомiшою. Полiцiю звинуватили в тому, що Халiда просто зробили зручним цапом-вiдбувайлом, аби приховати власний провал. І головний комiсар, i його заступники змушенi були пiти у вiдставку через жахливе спотворення ситуацii, яке вiдбувалося на iхнiх очах, а таблоiди ряснiли скандальними iсторiями про осоромленого детектива: Вульфа пiдозрювали у зловживаннi алкоголем та можливих схильностях до насильства, що призвели до його розлучення. На якомусь етапi зарозумiлiй адвокатцi Халiда зробили зауваження за пропозицiю, щоб Вульф та ii клiент помiнялися мiсцями. Упродовж усiх судових слухань Нагiб Халiд розгублено спостерiгав за виставою, яка розгорталася перед ним, жодного разу не виказавши анi слiду вдоволеноi усмiшки, перетворившись iз демона на жертву.

Вирiшальне слухання пройшло так, як i очiкувалося. Сторонам захисту та обвинувачення надали змогу виголосити заключне слово, а потiм головний суддя дав настанови присяжним: короткий пiдсумок обмежених доказiв, якi все ще вважалися переконливими, а також своi поради, зважаючи на заплутанiсть закону. Потiм присяжним дозволили пiти, щоб визначитися з вироком, i iх провели поза трибуною для свiдкiв до окремоi, у вже знайомiй темi поеднання дерева та зеленого кольору, прозаiчно обставленоi кiмнати. Бiльше чотирьох iз половиною годин дванадцять присяжних за великим дерев’яним столом сперечалися про вирок.

Саманта вирiшила, як саме вона голосуватиме, ще багато тижнiв тому, i ii неабияк здивувало те, що думки решти присяжних так кардинально роздiлилися. Вона нiколи не дозволяла думцi загалу впливати на власнi рiшення i втiшала себе цим, хоча жiнка лише зрадiла б, якби ii голос не долив ще бiльше пального у вогонь пiару, який тепер оточував ii магазин – засiб заробiтку та радiсть у життi. Знову i знову повторювалися однi й тi ж аргументи. Потiм хтось згадав про свiдчення детектива Вульфа i розiзлився, коли йому повторили, уже всоте, що вони були неприйнятними, i саме тому iх i не брали до уваги.

Час вiд часу Стенлi закликав до голосування, пiсля якого суддi через пристава передавали записку зi словами, що вони й досi не дiйшли одностайного рiшення. З кожним наступним голосуванням пiд тиском зростаючоi бiльшостi здавалася ще одна людина, аж доки, за лiченi хвилини до п’ятоi, вони змогли досягнути бiльшостi десяти до двох, якi були в меншостi. Стенлi неохоче передав приставу записку з таким рiшенням, i вже за десять хвилин чоловiк повернувся, щоб супроводжувати присяжних до судовоi зали.

Коли Саманта поверталася на свое мiсце бiля лави пiдсудних, то вiдчувала на собi погляд кожноi пари очей. У кiмнатi було тихо, й жiнку дратував i бентежив кожний ii крок на височенних пiдборах, бо стукiт вiдлунювався кiмнатою. На щастя, коли всi дванадцять присяжних одночасно займали своi мiсця, його перекрив скрип пiдлоги, заглушивши ii незначне, у порiвняннi, порушення тишi.

Вона бачила, як надто нетерплячi присутнi, замiсть того аби зачекати офiцiйного вироку, намагалися зчитати вираз ii обличчя, i насолоджувалася цим. Ця кiмната «вчених» людей, якi бундючно проходжувалися кiмнатою у своiх перуках i мантiях, приносила iй та iншим присяжним поблажливе задоволення, адже всi вони тепер покладалися на милiсть присяжних. Самантi довелося приховати посмiшку. Жiнка почувалася немов дитина, яка знала якусь заборонену таемницю i водночас не могла нiкому про неi розповiсти.

– Пiдсудний, пiдведiться, будь ласка, – порушуючи тишу, виголосив секретар.

На лавi пiдсудних Нагiб Халiд невпевнено звiвся на ноги.

– Старшина присяжних, пiдведiться, будь ласка.

Наприкiнцi Самантиного ряду пiдвiвся Стенлi.

– Ви дiйшли одностайного вердикту?

– Нi, – Стенлi запнувся, вiдповiвши майже нечутно.

Саманта закотила очi, коли вiн тричi швидко кашлянув, прочищаючи горло.

– Нi, – Стенлi майже закричав.

– Ви досягли вироку з переконливою бiльшiстю?

– Досягли, – Стенлi здригнувся, i продовжив: – Вибачте… Так.

Секретар глянув на суддю, i той кивнув, схвалюючи голосування бiльшостi.

– Присяжнi, ви визнаете Нагiба Халiда винним чи невинним у двадцяти семи вбивствах?

Саманта усвiдомила, що затамувала подих, навiть попри те, що й так знала вiдповiдь. Кiлька стiльцiв скрипнули в унiсон, коли вперед нахилилися спраглi до рiшення присутнi.

– Невинним.

Зацiкавлена його реакцiею, Саманта глянула на Халiда. Вiн закрив обличчя долонями й аж тремтiв вiд полегшення.

Та потiм почулися першi панiчнi викрики.

Ще до того, як охорона встигла вчасно зреагувати, детектив Вульф блискавично подолав вiдстань, яка вiддiляла його вiд лави пiдсудних, i витягнув Халiда через скляну перегородку. А коли той невдало приземлився на пiдлогу i Вульф несамовито накинувся на нього, пролунав його приглушений крик. Ударами нiг Вульф ламав Халiду ребра, а вiд сили нападу на руках детектива потрiскалася шкiра.

Десь залунав сигнал тривоги.

Вульфа вдарили в обличчя, i вiн вiдчув смак кровi, а коли вiдступив до присяжних, то врiзався в жiнку, яка стояла найближче, збивши ii з нiг. Щоб утриматися на ногах, йому знадобилося кiлька секунд, i за цей час простiр мiж ним та понiвеченим тiлом бiля пiднiжжя лави пiдсудних заповнили кiлька полiцiянтiв.

Вульф вилаявся, похитнувся вперед i вiдчув, як, утримуючи вiд падiння, його схопили сильнi руки, а потiм силомiць змусили стати навколiшки i зрештою поклали на пiдлогу. Вiн важко вдихнув пил пiдлоги, огорнутий запахами поту i полiролю, спостерiгаючи за тим, як один iз пошкоджених полiцiйних кийкiв скочуеться в порожнечу в дерев’яних панелях позаду Халiда.

Здавалося, вiн був мертвий, однак Вульф мав переконатись у цьому.

Із останньою хвилею адреналiну вiн вирвавсь i пiдповз до нерухомого чоловiка. Там, де кров уже просочилася крiзь дешеву тканину в’язничноi роби, його тiло вкривали темно-червонi плями. Вульф потягнувся рукою до важкоi зброi, схопився пальцями за холодний метал. Уже занiс його над головою Халiда, але раптовий сильний поштовх перекинув його на спину. Дезорiентований, Вульф мiг лише спостерiгати за тим, як охоронець бiля лави пiдсудних знову замахнувся, розтрощуючи його зап’ясток ще одним сильним ударом.

Із того моменту, як прозвучало слово вироку «Невинний», минуло заледве двадцять секунд, однак почувши металевий стукiт по дереву, Вульф уже знав, що це кiнець. Вiн молився лише про те, що встиг зробити достатньо.

Люди галасували i квапилися до виходiв, але потiк полiцiянтiв заганяв iх назад. Шокована, Саманта просто сидiла на пiдлозi й дивилася кудись у простiр, не помiчаючи, що подii розгорталися лише на вiддалi метра вiд неi. Нарештi хтось узяв ii пiд руку, потягнув до себе й допомiг пiдвестися, а потiм швидко вивiв iз кiмнати. Той, хто допомагав Самантi, кричав iй щось, та, здавалося, слова не досягали ii. Жiнка чула лише приглушений сигнал тривоги. Вона пiдсковзнулася на пiдлозi у Великiй залi й вiдчула, що колiном вцiлила собi в голову. Бiль з’явився не вiдразу, але вона впала на чорно-бiлий сицилiйський мармур, розгублено витрiщившись на витiюватий купол, що височiв на вiддалi шiстдесяти семи футiв над нею, i лiплення, прикрашенi вiкна i фрески.

Щойно натовп пройшов, рятiвник Саманти допомiг iй устати, i перед тим, як знову повернутися до зали, вiдвiв ii якомога далi до головного виходу, яким уже не користувалися. Величезнi дерев’янi дверi та чорнi ворота були широко вiдчиненi, небо – затягнуте хмарами. Тепер уже сама, Саманта вийшла надвiр.

Фото не могло бути iдеальнiшим, навiть якби вона позувала: прекрасна присяжна в бiлому, забризкана кров’ю, переможена, стояла бiля пiднiжжя кам’яноi скульптури Фемiди та зловiсного Янгола-охоронця, неначе смерть, iз голови до п’ят закутаного у важку мантiю, який готувався передати на небеса безкiнечний перелiк грiхiв своiх пiдопiчних.

Саманта вiдвернулася вiд спраглого до розповiдей гурту журналiстiв та iхнього слiпучого свiтла. У спалахах сотень фотокамер вона помiтила слова, що були викарбуванi на каменi трохи вище, над чотирма окремими кам’яними колонами, якi неначе пiдтримували iхню метафоричну вагу:



«Захищай невинних i карай грiшникiв».


Прочитавши цi слова, Саманта приглушила в собi вiдчуття, що якимось чином не впоралася, адже чи могла вона щиро стверджувати, що мала таку ж непохитну впевненiсть у невинностi Халiда, як той детектив, переконаний у протилежному? Коли Саманта зрештою знову глянула на янгола у каптурi, то вже знала, що потрапила до його списку.

Їй щойно ухвалили вирок.




Чотири роки по тому…

Роздiл 1

Субота, 28 червня, 2014 [3.50]


Вульф наослiп шукав свого мобiльника, який на поверхнi ламiнованоi пiдлоги iз кожним поштовхом вiбросигналу вiдсувався все далi. У темрявi почали поступово проступати незнайомi обриси його нового помешкання. Коли вiн сповзав по матрацу, щоб дiстатися до телефону, до його тiла липло просякнуте потом простирадло.

– Вульф, – вiдповiв вiн, зiтхнувши з полегшенням, коли нарештi змiг намацати на стiнi бажане – вимикач.

– Це Сiммонс.

Вульф увiмкнув свiтло й важко зiтхнув, коли слабке жовтувате освiтлення нагадало йому про те, де вiн знаходився, й боровся зi спокусою покласти слухавку. У крихiтнiй кiмнатцi було чотири стiни, потертий двоспальний матрац на пiдлозi та одна-однiсiнька лампочка. Через його домовласника, котрий i досi не забрав ключа для вiдчинення вiкон у попереднього мешканця, у цiй тiснiй коробцi було душно. Зазвичай для Лондона це не проблема, однак Вульф примудрився переiхати саме пiд час одного з нехарактерних для Англii спекотних перiодiв, який затягнувся вже майже на два тижнi.

– Здаеться, ти не надто радий мене чути, – промовив Сiммонс.

– Котра година? – позiхнув Вульф.

– За десять хвилин четверта ранку.

– Хiба в мене не вихiдний?

– Уже нi. Ти потрiбен менi на мiсцi злочину.

– Поруч iз твоiм столом? – запитав Вульф, жартуючи лише наполовину, тому що жодного разу не бачив, щоб його шеф покидав офiс.

– Дуже смiшно. Цього разу вони витягли й мене.

– Усе аж так погано?

Перед тим, як Сiммонс вiдповiв, на iншому кiнцi лiнii запала тиша.

– Досить погано. Ручку маеш?

Вульф запорпався в однiй зi складених бiля дверей коробок i знайшов ручку, щоб нашкрябати адресу на тильному боцi долонi.

– Гаразд. Продовжуй.

Боковим зором вiн помiтив спалахи вiдблискiв свiтла на кухоннiй шафцi.

– Квартира 108… – почав Сiммонс.

Коли Вульф пройшов на жалюгiдно обставлену кухню, його заслiпили блакитнi спалахи з маленького вiкна.

– … Трiнiтi Тауерз… – продовжував Сiммонс, i коли Вульф визирнув через вiкно, то побачив десятки полiцiйних машин та евакуйованих мешканцiв iз житлового будинку навпроти.

– Гiббард-роуд, Кентiш Таун? – перебив Вульф.

– Гм… Як у бiса ти про це дiзнався?

– Я ж детектив.

– А ще ти можеш бути нашим першим пiдозрюваним. Спускайся.

– Спущуся. Менi лише потрiбно… – Вульф замовк, усвiдомивши, що Сiммонс уже поклав слухавку.

Помiж уривчастих блакитних спалахiв вiн помiтив рiвномiрне помаранчеве свiтло, що струменiло вiд пральноi машини, i згадав, що перед тим, як лягти спати, поклав туди робочий одяг. Вульф глянув на десятки однакових картонних коробок, акуратно складених уздовж стiни.

– От же лайно.


* * *

Уже за п’ять хвилин Вульф проштовхувався крiзь натовп зiвак, якi зiбралися навколо будiвлi. Вiн пiдiйшов до полiцiянта й показав документи, очiкуючи, що його вiдразу пропустять за вiдгороджувальну стрiчку, однак молодий полiцiянт вихопив посвiдчення з його рук i почав уважно його роздивлятися, скептично поглядаючи на iмпозантного чоловiка, убраного в шорти для плавання та вигорiлу футболку з туру «Бережи вiру», який ще у 1993 роцi здiйснила група «Bon Jovi».

– Офiцер Вульф? – iз сумнiвом запитав полiцiянт.

– Детектив Вульф.

– Той самий Вульф… Який улаштував бiйню в залi суду?

– Це вимовляеться як «Натан»… Дозволите? – Вульф жестом вказав на житловий будинок.

Молодик вiддав Вульфу документи й пiдняв стрiчку, пропускаючи його.

– Вас провести? – запитав вiн.

Вульф опустив погляд на своi квiтчастi шорти, голi колiна та робочi черевики.

– Знаеш, що? Гадаю, я чудово впораюся й сам.

Полiцiянт посмiхнувся.

– П’ятий поверх, – сказав вiн Вульфу, – i будьте обережнi, пiдiймаючись туди самi, – район-то поганенький.

Вульф ще раз важко зiтхнув i пiшов до дверей, помахавши над головою своiм посвiдченням, навiть сам не до кiнця розумiючи, що мав означати цей його жест. Вiн зайшов до коридору, де пахло вiдбiлювачем, i попрямував до лiфта. Для третього та шостого поверхiв бракувало кнопок, а на залишках контрольноi панелi засохла якась коричнева рiдина. Застосувавши всi своi детективнi знання, аби зрозумiти, чи було то лайно, чи iржа, чи кока-кола, щоб натиснути кнопку, Вульф все-таки скористався краем своеi футболки iз зображеним на нiй обличчям Рiчi Самбори[10 - Richie Sambora – американський гiтарист, автор пiсень, вiдомий як колишнiй гiтарист американськоi рок-групи «Bon Jovi».].

Свого часу вiн побував у сотнях таких самих лiфтiв, якi були встановленi мунiципалiтетами по всiй краiнi i виглядали як цiльнi металевi коробки. У них не було анi покриття на пiдлозi, анi дзеркал, анi свiтильникiв, що виступали б назовнi, чи ще якихось пристосувань. Абсолютно нiчого, що мешканцi-бiдняки могли б зiпсувати чи поцупити з обладнання, яке мало покращувати iхне ж життя, але натомiсть вони вiдiгравалися непристойними написами повсюди на стiнах. Перед тим, як дверi лiфта розчинилися на четвертому поверсi, Вульф устиг дiзнатися лише, що Джоннi Ретклiф одночасно i «хвойда», i «педик».

У тихому коридорi було бiльше десятка людей. Майже всi вони були шокованi i зневажливо поглядали на одяг Вульфа. Окрiм одного неохайного чоловiка зi значком експерта-кримiналiста, який схвально кивнув i показав пiднятого вгору великого пальця, коли Вульф проходив повз нього. Коли вiн наблизився до вiдчинених дверей у кiнцi коридору, ледь вiдчутний, однак знайомий, запах посильнiшав. Цей запах смертi неможливо було переплутати з якимось iншим. Люди, котрi працювали з подiбним, дуже швидко починали вловлювати унiкальну сумiш затхлого повiтря, лайна, сечi та загниваючоi плотi.

Вульф почув, як iзсередини до дверей хтось бiжить, тому вiдiйшов убiк. Із кiмнати вибiгла молода жiнка в унiформi судмедексперта, упала навколiшки, i ii знудило прямо перед ним у коридорi. Вульф ввiчливо зачекав слушноi митi, щоб попросити ii посунутися, коли почулася ще одна звучна хода крокiв, що наближалися до них. Вульф iнстинктивно вiдступив назад за мить до того, як у коридор вилетiла детектив Емiлi Бакстер.

– Вульфе! Менi здалося, я бачила, що ти тут ховаешся, – закричала вона, порушуючи тишу в коридорi. – Серйозно, невже це так класно?

Вона опустила погляд на жiнку, яку нудило на пiдлозi мiж ними.

– Ти не могла б займатися цим десь в iншому мiсцi?

Жiнка знiчено вiдповзла з iхнього шляху. Бакстер схопила Вульфа за руку й захоплено повела його до квартири. Майже на десятилiття молодша вiд нього, Бакстер була такою ж високою, як i Вульф. У тьмяному свiтлi звичайнiсiнького передпокою ii волосся з темно-каштанового перетворилося на чорне i, як i завжди, вона нанесла темний макiяж, i це зробило ii привабливi очi неприродно великими. Одягнута у приталену блузку та моднi штани, вона змiряла його поглядом i зухвало всмiхнулася.

– Менi нiхто не сказав, що сьогоднi день штатського одягу.

Вульф на приманку не вiдреагував, знаючи, що Бакстер швидко втратить iнтерес, якщо вiн просто промовчить.

– … Це ж як психуватиме Чемберс, що пропустив таке? – осяйно всмiхнулася вона.

– Особисто я теж обрав би Карибський круiз замiсть трупа, – знуджено промовив Вульф.

Величезнi очi Бакстер ще бiльше розширилися вiд здивування.

– Сiммонс тобi не сказав?

– Не сказав чого?

– Один труп, так… але шiсть жертв!

Бакстер провела його через наповнену людьми квартиру, освiтлену десятком продумано розставлених тьмяних лiхтарiв. Запах поступово сильнiшав, хоча ще не став нестерпним. Судячи з рою мух, якi кружляли в них над головами, Вульф уже знав напевне, що джерело цього запаху близько.

У цiй квартирi з високою стелею не було жодних меблiв, i хоча вона була значно бiльшою за помешкання Вульфа, однак аж нiяк не затишнiшою. Крiзь дiрки в – неначе подзьобаних – жовтуватих стiнах аж до голоi пiдлоги звисали якiсь старi дроти та запорошена iзоляцiя. Складалося враження, що нi ванну кiмнату, нi кухню не оновлювали ще iз 1960-их.

– Вульфе, це один iз тих випадкiв, – промовила Бакстер, – якi трапляються за всю кар’еру лише раз.

Вульф не слухав. Вiн подумки вимiрював другу спальню i думав про те, чи не переплатив раптом за свою нiкчемну квартирку в будинку навпроти. Навколо одного з куткiв у головнiй кiмнатi стовпилися люди, i Вульф автоматично глянув на пiдлогу, шукаючи мiж рiзноманiтним обладнанням i ногами тiло. Група людей, якi стояли перед величезним, аж до пiдлоги, вiкном, котре впливало на атмосферу всiеi кiмнати в цiлому, розступилася, i, вперше глянувши на жахливий труп, Вульф спiткнувся i врiзався в Бакстер.

Викривлене у неприроднiй позi, оголене тiло, здавалося, зависло у футi над нерiвною пiдлогою. Воно було повернуте спиною до кiмнати i нiби визирало крiзь величезне вiкно. Сотнi майже невидимих ниток, прикрiплених до двох промислових металевих гакiв у стелi, утримували тiло непорушно на мiсцi.

Вульфу знадобився якийсь час, щоб помiтити найнеймовiрнiшу рису сюрреалiстичноi сцени перед ним: чорна нога була прикрiплена до бiлого торса. Нездатний осягнути побачене, вiн пройшов углиб кiмнати. Пiдiйшовши ближче, Вульф помiтив величезнi стiбки, якими рiзнi частини тiла, якi не пасували одна однiй, пришили докупи: одна чорношкiра чоловiча нога, iнша – бiла, з одного боку велика чоловiча рука, а з iншого – засмагла жiноча; сплутане чорне волосся зловiсно звисало на стрункий блiдий жiночий торс у веснянках.

– Я ж казала, – прошепотiла Бакстер.

– Що в бiса тут робить преса? – Вульф почув крик свого шефа, не призначений комусь конкретно. – Присягаюся, у цьому вiддiлку бiльше пробоiн, анiж у «Титанiку». Якщо я побачу хоч когось, хто з ними розмовлятиме, вiдстороню!

Вульф посмiхнувся, добре знаючи, що Сiммонс лише розiгруе роль типового шефа. Вони знали один одного вже бiльше десятка рокiв, i аж до випадку з Халiдом Вульф вважав його своiм другом. Попри цю вимушену браваду, Сiммонс насправдi був вихований, уважний i компетентний полiцiянт.

– Вульфе! – Сiммонс швидко пiдiйшов до них.

Вiн був майже на фут[11 - Фут – мiра довжини, що дорiвнюе 30,48 см у краiнах з англiйською системою мiр. – Прим. ред.] нижчий за Вульфа, а тепер, у своi п’ятдесят, ще й завiв собi шефське черевце.

– Менi нiхто не казав, що сьогоднi день штатського.

Вульф почув, як Бакстер захихотiла. Вiн вирiшив скористатися тiею ж тактикою, що й ранiше, i проiгнорував цей коментар. Пiсля нiяковоi тишi Сiммонс повернувся до Бакстер.

– Де Адамс? – запитав вiн.

– Хто?

– Адамс. Твiй новий напарник.

– Едмундс?

– Правильно. Едмундс.

– А я звiдки знаю?

– Едмундсе! – заревiв Сiммонс через усю кiмнату, набиту людьми.

– Це вiн тепер твiй новий напарник? – тихо запитав Вульф, неспроможний приховати у своему голосi натяку на ревнощi, i це змусило Бакстер посмiхнутися.

– Я замiсть няньки, – прошепотiла вона. – Вiн перевiвся до нас iз Фрауда. Бачив лише кiлька трупiв. Згодом може навiть заплакати.

Крiзь натовп до них незграбно пробирався молодий чоловiк. Йому було десь двадцять п’ять. Надто худорлявий i бездоганно вдягнений, якщо не зважати на брудне рожевувато-блондинисте волосся. Вiн тримав напоготовi записника й осяйно всмiхнувся своему шефу.

– Якого висновку дiйшли судмедексперти? – запитав Сiммонс.

Едмундс перегорнув назад кiлька сторiнок.

– Гелен сказала, що ii команда не знайшла у квартирi жодноi краплини кровi. Вони переконанi, що всi шiсть частин належать рiзним жертвам i iх грубо вiдокремили вiд кожного тiла. Можливо, слюсарною пилкою.

– А Гелен не говорила нiчого, чого ми ще не знаемо?

– Насправдi, говорила. Зважаючи на вiдсутнiсть кровi та недостатне стягнення судин навколо ампутованих ран…

Сiммонс закотив очi i глянув на годинник.

– … ми можемо сказати напевно, що частини тiл вiдокремлювали вже пiсля смертi жертв, – закiнчив, здавалося, дуже задоволений собою, Едмундс.

– Просто фантастична полiцiйна робота, Едмундсе, – саркастично промовив Сiммонс, а потiм вигукнув:

– Чи не мiг би хтось скасувати доставку молока чоловiковi, котрий утратив голову? Дякую!

Посмiшка Едмундса зникла. Вульф перехопив погляд Сiммонса й самовдоволено гмикнув. Свого часу вони обидва доходили однакових висновкiв. Усе це була частина тренування.

– Я лише хотiв сказати, що кому б там не належали руки та ноги, жертви точно мертвi. Експерти знатимуть бiльше, щойно тiло перевезуть до лабораторii, – знiяковiло пробурмотiв Едмундс.

Вульф помiтив у темних шибках вiдображення тiла. Зрозумiвши, що не бачив його ще спереду, вiн обiйшов труп, щоб оглянути його.

– Що у тебе, Бакстер? – запитав Сiммонс.

– Не багато. Незначнi пошкодження замка, можливо, хтось колись намагався пiдiбрати ключа. Нашi полiцiянти опитують сусiдiв надворi, але поки що нiхто нiчого не чув. О, i з електрикою тут теж усе нормально, у квартирi викрутили всi лампочки, окрiм тiеi, що над жертво… жертвами, так неначе готували виставу.

– А як щодо тебе, Вульфе? Вульфе?

Вульф не звертав уваги. Вiн пильно дивився на мертве смагляве обличчя.

– Перепрошую, тобi з нами нудно?

– Нi. Вибач. Навiть за такоi спеки плоть лише тiльки почала розкладатися, що означае, що вбивця або вбив усiх шiстьох жертв минулоi ночi, що малоймовiрно, або ж тримав тiла на льоду.

– Згоден. Ми вiдправимо когось перевiрити нещодавнi крадiжки зi складiв iз морозильниками, супермаркетiв, ресторанiв, будь-якого мiсця, де е морозильнi камери промислового розмiру, – сказав Сiммонс.

– А ще перевiрити, чи не чули раптом сусiди звукiв дриля, – сказав Вульф.

– Дриль – це, звiсно ж, звичний звук, – випалив Едмундс, але коли три пари очей повернулися до нього, вiдразу ж пошкодував, що ляпнув зайвого.

– Якщо це шедевр убивцi, – продовжив Вульф, – вiн аж нiяк не став би ризикувати, що до того часу, як ми дiстанемося сюди, його витвiр може обiрватися зi стелi й перетворитися на звичайну купу останкiв. Тi гаки вмонтували в опорнi металевi балки. Хтось мав це чути.

Сiммонс кивнув.

– Бакстер вiдправить когось.

– Шефе, можна вас на хвилинку? – запитав Вульф, коли Бакстер i Едмундс вiдiйшли.

Вiн одягнув пару одноразових рукавичок i вiдкинув сплутане чорне волосся iз жахливого обличчя фiгури.

– Знайоме?

Сiммонс обiйшов тiло, щоби приеднатися до Вульфа бiля прохолодного вiкна i присiв, аби краще роздивитися смагляве обличчя. Пiсля кiлькох хвилин вiн знизав плечима.

– Це – Халiд, – промовив Вульф.

– Неможливо.

– Хiба?

Сiммонс знову глянув на мертве обличчя. Поступово його скептичний вираз змiнився глибокою впевненiстю.

– Бакстер! – вигукнув вiн. – Ви з Адамсом менi потрiбнi…

– Едмундсом.

– … у в’язницi Белмарш. Попроси начальника провести тебе прямiсiнько до Нагiба Халiда.

– Халiда? – шоковано запитала Бакстер, автоматично глянувши на Вульфа.

– Так, детективе, Халiда. Зателефонуй менi, щойно переконаешся, що вiн живий. Марш!

Вульф дивився на свiй будинок навпроти. У бiльшостi вiкон свiтло не горiло, а з решти визирали зацiкавленi мешканцi, якi знiмали виставу внизу на мобiльнi телефони, сподiваючись, мабуть, зняти щось жахливе, щоб розважити друзiв наступного ранку. Вочевидь, у тьмяному свiтлi мiсця злочину вони не бачили, хоча й опинилися перед ним у першому ряду.

Вульф мiг зазирнути у власне помешкання, знаходячись кiлькома вiкнами вище. За такого поспiху вiн залишив увiмкненим усе свiтло. Чоловiк розгледiв кухонну шафу, а на однiй коробцi iз загальноi купи навiть спромiгся прочитати напис: «Штани i сорочки».

– Ага!

Сiммонс знову пiдiйшов до Вульфа й потер утомленi очi. Вони мовчки стояли по обидва боки вiд пiдвiшеного тiла, спостерiгаючи за першими ознаками ранкового смогу в темному небi.

– Виходить, iз-помiж усього, що ти коли-небудь бачив, це стурбувало тебе найбiльше? – невесело пожартував Сiммонс.

– На якусь мить, – вiдповiв Вульф, не вiдриваючи погляду вiд смуги темно-синього неба, що розповзалася дедалi бiльше.

– Лише на мить? Менi варто запитати, що могло б перевершити ось це? – Сiммонс ще раз неохоче глянув на зiбранi докупи частини тiл рiзних жертв.

Вульф обережно торкнувся випрямленоi руки цiеi постатi. Порiвняно з рештою засмаглоi шкiри, долоня здавалася блiдою, окрiм того, на нiй був iдеальний манiкюр, а нiгтi були нафарбованi пурпуровим лаком. На те, щоб утримувати руку випрямленою, знадобилося десятки шовкових ниток, та ще бiльше iх утримувало вказiвного пальця в певному положеннi.

Вульф пересвiдчився, що нiхто не почуе iхньоi розмови, а потiм нахилився до Сiммонса i прошепотiв:

– Палець вказуе на мое вiкно.




Роздiл 2

Субота, 28 червня, 2014 [4.32]


Бакстер залишила Едмундса чекати лiфт, а сама крiзь пожежний вихiд вибiгла на похмурi сходи, якими, очевидно, безкiнечнiй процесii змерзлих i роздратованих людей нарештi дозволяли повернутися до своiх домiвок. Ще на пiвдорозi вона вийняла посвiдчення, розумiючи, якщо раптом щось станеться, це сповiльнить ii стрiмкий рух уперед. Новизна нiчних подiй зникла багато годин тому, залишивши невиспаних мешканцiв обурюватися та скаржитися на бездiяльнiсть полiцii.

Коли вона, зрештою, таки опинилась у фойе, Едмундс терпляче чекав на неi бiля головного входу. Бакстер пройшла повз нього так, наче вони були незнайомi, i ступила в ранкову прохолоду. Сонце лише тiльки сходило, але iдеально чисте небо над головою свiдчило про продовження стiйкоi спеки. Побачивши, що натовп зiвак i журналiстiв, якi зiбралися навколо вiдгороджувальноi стрiчки, лише збiльшуеться, вiдрiзаючи iх вiд ii чорного «Аудi» A1, Бакстер вилаялася.

– Анi слова, – прошепотiла вона Едмундcу, i вiн зi своiми звичними гарними манерами проiгнорував зовсiм необов’язковий наказовий тон.

Вони наблизилися до межi, за якою починався шквальний вогонь запитань i спалахiв фотокамер, пiрнули пiд полiцiйну стрiчку й почали проштовхуватися крiзь гамiрний натовп. Бакстер почула, як Едмундс позаду неi постiйно просить вибачення, щоби пройти, i зцiпила зуби. Саме тiеi митi, коли вона озирнулася, щоб глянути на нього вбивчим поглядом, Бакстер зiткнулася з чоловiком iз важкою ношею на плечах i з брязкотом, що свiдчив про недешевi пошкодження, його громiздка телевiзiйна камера впала додолу.

– От же лайно. Пробачте, – промовила вона, автоматично витягуючи з кишенi вiзитку мiськоi полiцii Лондона. За всi цi роки замiсть боргових розписок Бакстер роздала таких уже сотнi, вiдразу забуваючи про хаос, який залишала по собi.

Чолов’яга опустився навколiшки бiля розкиданих уламкiв своеi камери так, неначе це загинула його кохана. Вiзитку з рук Бакстер вихопила жiноча рука. Бакстер розлючено пiдняла очi й зустрiлася поглядом iз зовсiм непривiтним обличчям. Попри ранню годину, жiнка мала iдеальний макiяж для зйомок: темнi кола пiд очима, якими б виснаження позначилося на будь-кому iншому, були ретельно замаскованi консилером. У неi було довге, кучеряве, руде волосся, й одягнена та жiнка була у привабливу, але професiйну, спiдницю та блузку. Двi жiнки якийсь час просто мовчки дивилися одна на одну, а Едмундс спостерiгав за ними з виразом благоговiйного страху на обличчi. Вiн нiколи навiть не подумав би, що його наставницю так легко збентежити.

Нарештi Бакстер вiдновила свою звичну безпристрасну манеру поведiнки.

– Андреа.

– Емiлi, – вiдповiла жiнка.

Бакстер розвернулася до жiнки спиною, переступила через коштовнi уламки камери та продовжила ступати за Едмундсом. Коли вона завела двигун i рiзко здала назад, вiн тричi перевiрив пасок безпеки, а потiм авто пiдстрибнуло на двох бордюрах, i вони вiд’iхали, залишаючи позаду блакитнi спалахи, якi вiддалялися у дзеркалах заднього огляду.


* * *

Вiдколи вони поiхали з мiсця злочину, Бакстер не промовила анi слова, i поки авто прямувало найбезлюднiшими вулицями столицi, Едмундс щосили намагався не заплющувати очей. Обiгрiвач в «аудi» було встановлено на режим теплого бризу, а розкiшний салон Бакстер закидала дисками, напiвпорожнiми тюбиками з косметикою та порожнiми коробками вiд iжi. Коли вони перетнули мiст Ватерлоо, над мiськими забудовами вже зiйшло сонце, i на золотавому небi проступили нечiткi обриси собору Святого Павла.

Едмундс здався на милiсть обважнiлих повiк i боляче вдарився об скло з пасажирського боку. Вiн рiзко випрямився, розлючений на самого себе за таку слабкiсть, та ще й перед своiм офiцером-наставником.

– Тож, то був вiн? – випалив Едмундс.

Вiн вiдчайдушно прагнув зав’язати розмову, щоб хоч якось позбутися сонливостi.

– Хто?

– Вульф. Той самий Натан Вульф.

Ранiше Едмундс уже кiлька разiв мимохiдь бачив Вульфа. Вiн помiтив те, як його колеги поводяться з досвiдченим детективом, усвiдомлюючи абсолютно небажану атмосферу вiдомостi, що оточувала його.

– Той самий Натан Вульф, – хихикнула Бакстер.

– Я чув так багато iсторiй про те, що трапилося, – вiн замовк, чекаючи якогось сигналу, що йому варто закрити цю тему. – Ти вже давно його знаеш, правда?

Бакстер продовжувала мовчки вести авто, так, немовби Едмундс узагалi нiчого не говорив. Вiн вiдчував себе дурнем вiд того, що подумав, нiби вона коли-небудь обговорюватиме таку важливу тему з новачком. Вiн уже збирався витягти телефон, аби чимось себе зайняти, коли, неочiкувано, вона вiдповiла.

– Ми були напарниками.

– То вiн i справдi вчинив усе те, у чому його звинуватили? – Едмундс знав, що це небезпечна територiя теми, але його щира допитливiсть переважила ризик спровокувати гнiв Бакстер. – Фабрикування доказiв, напад на пiдсудного…

– Дещо з цього – так.

Едмундс несвiдомо охнув, таки спровокувавши Бакстер.

– Не тобi його судити. Ти й гадки не маеш, що це за робота, – вигукнула вона. – Вульф знав, що Халiд i був «Палiем». Вiн знав це. І знав, що Халiд це знову зробить.

– Мали бути якiсь законнi докази.

Бакстер iз гiркотою розсмiялася.

– Просто зачекай кiлька рокiв, коли ти спостерiгатимеш за тим, як цi шматки лайна виходитимуть сухими з води знову i знову, – вона замовкла, вiдчуваючи, як заводиться. – Не все можна роздiляти лише на чорне та бiле. Те, що зробив Вульф, було неправильно, однак вiн вчинив так iз вiдчаю й мав на те правильнi мотиви.

– Навiть жорстоко напавши на людину у переповненiй судовiй залi? – з викликом запитав Едмундс.

– Особливо це, – вiдповiла Бакстер.

Вона була занадто зосередженою на дорозi, щоб помiтити цей тон.

– Вiн не витримав тиску. Колись i ти не витримаеш, i я, бо всi через це проходять. Молись лише про те, що коли це станеться з тобою, знайшлися поруч тi, хто буде на твоему боцi. Нiхто не став на бiк Вульфа, коли це сталося… навiть я.

Едмундс промовчав, почувши в ii голосi жалкування. Вiн чекав, поки Бакстер продовжить, якщо захоче.

– Його збиралися посадити за це. Прагнули кровi. Хотiли зробити цей випадок показовим прикладом «осоромленого детектива», а потiм, одного морозяного лютневого ранку, здогадайся, кого впiймали на гарячому бiля засмаженого трупа школярки. Вона б i досi була живою, якби до Вульфа тодi прислухалися.

– Господи, – промовив Едмундс. – Ти ж не думаеш, що це його… голова?

– Нагiб Халiд – убивця дiтей. Навiть у злочинцiв е своi правила. Для його ж безпеки, Халiда посадили в одиночну камеру на постiйнiй основi, у крилi пiдвищеноi безпеки найбiльш надiйноi в’язницi. Вiн нi з ким не бачиться, тому припускати, що хтось мiг вибратися звiдти з його головою… Маячня якась.

Мiж ними знову запанувала напружена тиша, а потiм Бакстер остаточно переконалася в тому, що вони марнують час. Розумiючи, що це чи не найвдалiша iхня розмова впродовж усiх трьох iз половиною мiсяцiв спiвпрацi, Едмундс повернувся до попереднього невирiшеного питання.

– Це неймовiрно, що Вульф узагалi повернувся.

– Нiколи не варто недооцiнювати силу думки загалу та запал людей, iз яким вони звинувачують тебе, – зневажливо промовила Бакстер.

– Ти говориш так, немовби вважаеш, що йому не слiд було повертатися.

Бакстер не вiдповiла.

– Це ж не надто вдарило по полiцii, правда? – запитав Едмундс. – Те, що його вiдпустили, не покаравши.

– Не покаравши? – Бакстер не повiрила власним вухам.

– Ну, за грати його ж не посадили.

– Для нього було б краще, якби таки посадили. Адвокати, збереження репутацii, примусова шпиталiзацiя. Вони сказали, що стрес вiд цiеi ситуацii став спусковим гачком для «зовсiм невiдповiдноi» реакцii.

– А скiльки разiв хтось мае зробити щось зовсiм невiдповiдне до того, як люди нарештi визнають, що це не так? – перебив Едмундс.

Бакстер проiгнорувала його коментар.

– Вони сказали, що Вульф потребуе тривалого лiкування внутрiшньоi антиособистостi… Нi: антисоцiальноi… особистостi… Розладу.

– Ти вiриш у його розлад?

– Не тодi, коли вiн пiшов, це точно. Однак, якщо доволi значна кiлькiсть людей скаже тобi, що ти збожеволiв, i дасть досить пiгулок, зрештою, тобi не залишатиметься нiчого iншого, окрiм як засумнiватися, – зiтхнула Бакстер. – Тож, вiдповiдь на твое запитання: рiк у лiкарнi Святоi Анни, пониження на посадi, зiпсована репутацiя та папери на розлучення, що чекали на нього пiд килимком бiля його дверей – Вульфа точно не вiдпустили «не покаравши».

– Дружина пiшла вiд нього, навiть пiсля того, як вiн довiв свою правоту?

– Ну, що я можу сказати? Вона ще те стерво.

– Ти ii знала?

– Ота рудоволоса репортерка на мiсцi злочину…

– То була вона?

– Андреа. Вона вбила собi в голову божевiльну маячню щодо нас iз Вульфом.

– Що ви спите разом?

– А е iншi варiанти?

– Ну… А хiба нi?

Едмундс затримав дихання. Вiн усвiдомив, що тiльки-но несвiдомо переступив за ту делiкатну межу, по краечку якоi ходив до цього. Розмова закiнчилася. Бакстер iгнорувала нав’язливi запитання, а коли вона натиснула педаль, аби прискоритися на шосе, обсадженого з обох бокiв деревами, що вело до в’язницi, двигун лише голоснiше загарчав.


* * *

– Як це вiн мертвий? – закричала Бакстер на начальника в’язницi Девiса.

Вона пiдвелася, але Едмундс iз Девiсом усе ще сидiли за великим столом, який займав бiльшу частину його невиразного кабiнету. Зробивши ковток гарячоi кави, начальник в’язницi здригнувся. Зазвичай вiн рано приходив на роботу, але цi втраченi пiвгодини повнiстю зiпсували йому день.

– Детективе Бакстер, за передачу такоi iнформацii до вашого вiддiлу вiдповiдае мiсцева влада. Це не в нашiй компетенцii.

– Але… – Бакстер спробувала заперечити.

Начальник в’язницi продовжив iще впевненiше:

– Ув’язненому Халiду стало недобре, коли вiн перебував у своiй одиночнiй камерi, тому його перевели до медпункту, а потiм – до лiкарнi Королеви Єлизавети.

– У якому значеннi – недобре?

Начальник в’язницi взяв окуляри для читання й розгорнув папку на столi.

– У звiтi сказано: «…слабке дихання та нудота». Його перевели до вiддiлення iнтенсивноi терапii приблизно о восьмiй вечора через «втрату реакцii та зниження рiвня кисню в кровi попри кисневу терапiю», якщо це щось означае для когось iз вас.

Начальник в’язницi пiдняв очi й побачив, як Бакстер i Едмундс одночасно розумiюче кивнули. Тiеi митi, коли його погляд повернувся до звiту, вони обое спантеличено знизали плечима.

– Мiсцева полiцiя двадцять чотири години на добу чергувала пiд палатою, хоча як виявилося, знадобилася лише двадцять одна година, i це в кращому разi, оскiльки помер вiн ще до одинадцятоi вечора, – начальник закрив звiт i вiдклав окуляри. – Боюся, що це все, що я маю. Щоб дiзнатися деталi, вам потрiбно звернутися вже безпосередньо до лiкарнi. А тепер, якщо я бiльше нiчим…

Вiн сьорбнув iще один ковток гарячоi кави i вiдштовхнув чашку подалi, поки ще не встиг обпектися. Бакстер i Едмундс пiдвелися, щоб пiти. Едмундс усмiхнувся й подав начальнику в’язницi руку.

– Дякую, що витратили свiй час на розмову з нами, – почав було вiн.

– Цього досить, – фиркнула Бакстер i вийшла.

Едмундс розгублено прибрав руку й пiшов услiд за нею, дозволивши автоматичним дверям зачинитися за собою. За мить до того, як вони мали зачинитися, Бакстер увiрвалася назад до кабiнету з останнiм запитанням.

– От же лайно. Ледь не забула. Коли Халiд покидав в’язницю, ви точно впевненi, що його голова була на мiсцi?

Начальник в’язницi недовiрливо кивнув.

– Ага.


* * *

Конференц-залу у вiддiлi розслiдування вбивств та iнших серйозних злочинiв наповнювали звуки «Good Vibrations» гурту «The Beach Boys». Вульфу зажди краще працювалося пiд музику, одначе було ще надто зарано, щоб вiдриватися на повну силу, не потурбувавши при цьому забагато людей.

Тепер вiн був одягнений у зiм’яту сорочку, темно-синi штани та едину пару черевикiв – «оксфорди» ручноi роботи вiд «Loake» були одночасно i доволi нехарактерною для Вульфа покупкою, i найбiльш виваженим рiшенням iз усього, що вiн коли-небудь робив. Вiн майже не пам’ятав часiв до них, коли наприкiнцi дев’ятнадцятигодинноi змiни вже майже накульгував, а пiсля кiлькох годин сну знову мусив сковзнути ногами в те саме незручне взуття.

Не помiтивши, як на столi поруч iз ним блимнув телефон, Вульф збiльшив гучнiсть. У кiмнатi, де могло б розмiститися три десятки людей, вiн був сам. Нею користувалися так рiдко, що тут i досi пахло новим килимом, хоча примiщення переобладнали ще рiк тому. Всю стiну займало непрозоре вiкно, яке приховувало за собою головний офiс.

Детектив пiдняв зi столу ще одну фотографiю, беззвучно пiдспiвуючи у такт музицi та пританцьовуючи бiля великоi дошки попереду. Щойно причепивши останню фотокартку на мiсце, вiн вiдiйшов, щоб оцiнити свою роботу: збiльшенi фотографii рiзних частин тiла накладалися одна на одну, створюючи двi величезнi версii моторошноi постатi: перша – вигляд спереду, друга – позаду. Вiн знову уважно глянув на воскове обличчя, сподiваючись, що не помилився, i що тепер, знаючи, що Халiд нарештi мертвий, матиме змогу спати трохи спокiйнiше. На жаль, вiдколи Бакстер поiхала до в’язницi, вона ще й досi не зателефонувала, щоб пiдтвердити його пiдозри.

– Доброго ранку, – промовив позаду нього знайомий голос iз грубим шотландським акцентом.

Коли його напарник зайшов до кiмнати, Вульф вiдразу ж припинив танцювати i зменшив гучнiсть радiо. Детектив сержант Фiнлi Шоу працював у цьому вiддiлi найдовше серед усiх. Вiд цього чоловiка, що вмiв наганяти людям страх, постiйно несло сигаретним димом. Йому було п’ятдесят п’ять. Обличчя Фiнлi було обвiтрене, а нiс, не раз зламаний, так i не вправили на мiсце.

Так само, як Бакстер успадкувала Едмундса, вiдколи Вульф повернувся до роботи пiсля «iнциденту», Фiнлi отримав обов’язки його няньки. У них була невисловлена домовленiсть, що Фiнлi, котрий уже готувався вийти на пенсiю, дозволить Вульфу грати першу скрипку в бiльшостi справ, а сам лише кожного тижня пiдписуватиме для нього звiтнi папери.

– Хлопче, та у тебе обидвi ноги лiвi, – проскреготiв Фiнлi.

– Ну, я бiльше спiвак, – виправдовуючись, промовив Вульф, – ти ж знаеш.

– Нi. Я не про це… – Фiнлi пройшов до стiни та вказав на фотографiю, яку Вульф щойно причепив на дошку… – у тебе обидвi ноги лiвi.

– Ага.

Вульф покопирсався в купi фотографiй з мiсця злочину i зрештою-таки знайшов правильну.

– Ти ж знаеш, iнколи я роблю таке, лише для того, щоб ти вiдчув, що ще потрiбен менi. Фiнлi посмiхнувся.

– Ну, звiсно.

Вульф замiнив фотографii, i двое чоловiкiв уважно роздивлялися страхiтливий колаж.

– У мене був схожий випадок у сiмдесятих: Чарльз Тенiсон, – промовив Фiнлi.

Вульф знизав плечима.

– Вiн залишав частини тiл: ногу тут, руку там. На перший погляд здавалося, що то просто випадковi мiсця, але це було не так. Кожна з частин мала визначальну рису. Вiн хотiв, щоб ми знали, кого вiн убив.

Вульф пiдiйшов ближче, щоб показати щось на стiнi.

– У нас на лiвiй руцi перстень та операцiйний шрам на правiй нозi. Не надто й розгуляешся.

– Буде бiльше, – глибокодумно промовив Фiнлi. – Той, хто не залишае краплi кровi пiсля такоi рiзнi, не залишатиме й персня випадково.

Хоча думки Фiнлi змушували замислитися, Вульф оцiнив iх оригiнально – голосно позiхнувши йому в обличчя.

– Кави? Менi все одно треба перекурити, – сказав Фiнлi. – Бiла та два?

– Як ти ще досi цього не вивчив, – зауважив Вульф, коли Фiнлi заквапився до дверей. – Дуже гарячий, подвiйний, дiетичний мокiято з карамельним сиропом без цукру.

– Бiла та два, – закричав Фiнлi i, виходячи з конференц-зали, майже зiштовхнувся з Ванiтою – заступником комiсара.

Вульф упiзнав модно одягнену iндiйку за ii звичним виглядом по телебаченню. Вона також була присутньою на однiй iз численних спiвбесiд та оцiнювань, котрi вiн мусив пройти, щоб вiдновитися на службi. Із того, що пам’ятав Вульф, Ванiта виступала проти. Вiн надто пiзно вiдступив до дошки, i вона зупинилася бiля дверей, щоб поговорити з ним:

– Доброго ранку, детективе.

– І вам того ж.

– Тут наче побував флорист, – промовила вона.

Вульф спантеличено озирнувся на моторошний колаж на стiнi позаду, а коли знову глянув на жiнку, то зрозумiв, що вона вказувала на головний офiс, де на столах i шафках були розставленi десятки неймовiрних букетiв.

– О. Їх доставляють упродовж усього тижня. Думаю, це з приводу справи, пов’язаноi з мунiципальними облiгацiями. Складаеться враження, що вся спiльнота вирiшила надiслати нам квiти, – пояснив вiн.

– Приемно, коли твоi зусилля цiнують, – промовила Ванiта. – Я шукаю Сiммонса. У кабiнетi його немае.

На столi голосно загудiв телефон Вульфа. Вiн глянув на iм’я того, хто дзвонив, та промовив:

– Я можу ще чимось вам допомогти? – майже щиро запитав вiн.

Ванiта натягнуто посмiхнулася.

– Боюся, що нi. За цими стiнами преса розiрве нас на шматки. Комiсар хоче, щоб iз цим розiбралися.

– Я думав, це мали зробити ви, – сказав Вульф.

Ванiта засмiялася.

– Сьогоднi я не виходитиму звiдси.

Вони обое помiтили Сiммонса, котрий прямував до свого кабiнету.

– Лайно завжди стiкае вниз, Вульфе… І ти про це знаеш.


* * *

– Ти ж бачиш, що я остаточно застряг тут. Менi потрiбно, щоб ти вийшов та поговорив iз тими стерв’ятниками замiсть мене, – промовив Сiммонс так щиро, що йому майже можна було повiрити.

Через кiлька хвилин пiсля того, як заступник комiсара пiшла, Вульфа викликали до кабiнету шефа. Кiмнатка була величиною менше чотирьох квадратних метрiв. Тут був стiл з «IKEA», крихiтний телевiзор, iржава металева шафка, два стiльцi, що оберталися, та пластикова табуретка (на випадок натовпу у крихiтному просторi). Хизування робочим мiсцем для Вульфа було стимулом депресii, глухим кутом на вершинi кар’ерних сходiв.

– Я? – iз сумнiвом запитав Вульф.

– Ага. Преса любить тебе. Ти ж Натан Вульф.

Вульф зiтхнув:

– Я можу перекласти це на когось нижчого у службовому ланцюжку?

– Здаеться, у чоловiчому туалетi я бачив прибиральника, проте думаю, що буде краще, якщо про це повiдомиш ти.

– Гаразд, – пробурчав Вульф.

На столi задзвонив телефон. Сiммонс вiдповiв, i Вульф почав пiдводитися, однак зупинився, коли шеф притримав його за руку.

– Вульф зi мною. Я перемкну на гучномовець.

Голос Едмундса був ледь чутний через ревiння мотора. Вульф мусив поспiвчувати хлопцевi, адже iз власного досвiду знав, як Бакстер жахливо водить.

– Ми прямуемо до лiкарнi Королеви Єлизавети. Халiда перевели туди до вiддiлення iнтенсивноi терапii тиждень тому.

– Живого? – роздратовано гаркнув Сiммонс.

– На той момент – так, – вiдповiв Едмундс.

– А зараз?

– Мертвий.

– Голова? – розчаровано вигукнув Сiммонс.

– Ми повiдомимо.

– Фантастика.

Сiммонс завершив розмову i похитав головою. Вiн пiдняв погляд на Вульфа.

– Надворi на тебе чекають. Скажи iм, що у нас шiсть жертв. Хай там що, а вони вже й так про це знають. Запевни iх, що наразi ми встановлюемо iхнi особи й до того, як оприлюднимо будь-якi iмена, спочатку зв’яжемося з родинами жертв. Не згадуй нiчого про те, що частини тiл мiж собою зшитi … i про свою квартиру теж.

Вульф саркастично вiдсалютував i вийшов iз кiмнати. Зачинивши за собою дверi, вiн помiтив Фiнлi, який прямував до нього з двома чашками кави.

– Саме вчасно, – вигукнув Вульф через увесь офiс, котрий тепер був наповнений людьми, у яких починалися деннi змiни. Подiбне легко забувалося, адже такi яскравi випадки затьмарювали життя тих, хто якимось чином був до них причетний, тодi як решта свiту продовжувала жити звичайним життям: люди вбивали людей, а злодii втiкали на волю.

Коли Фiнлi дiйшов до столу, на якому стояло п’ять величезних букетiв, то почав шморгати носом. А пiдiйшовши ближче, Вульф зрозумiв, що у Фiнлi ще й сльозилися очi. Щойно вiн дiйшов до Вульфа, то голосно чхнув, упустивши обидвi чашки кави на брудний килим на пiдлозi. Здавалося, Вульф був шокований.

– Цi бiсовi квiти! – заревiв Фiнлi.

Вiдколи вiн став дiдусем, дружина взяла з нього обiцянку, що вiн не лаятиметься.

– Я принесу тобi iншу.

Вульф уже хотiв сказати Фiнлi, щоб той не переймався, аж раптом iз лiфта вийшов кур’ер внутрiшньоi служби доставки зi ще одним дивовижним оберемком квiтiв у руках. Фiнлi виглядав так, наче був готовий його вдарити.

– Усе гаразд? Маю квiти для мiсiс Емiлi Бакстер, – оголосив неохайний молодик.

– Жахливо, – пробурчав Фiнлi.

– Це вже буде п’ятий чи шостий для неi. Невже вона така гарна? – запитав незграбний чоловiк, заставши Вульфа зненацька таким недоречним запитанням.

– Гммм…. Вона… Дуже гарна, – запинаючись, вiдповiв Вульф.

– Ми не думаемо про iнших детективiв з такоi точки зору, – перебив Фiнлi, побачивши труднощi свого напарника.

– Це залежить вiд… – Вульф озирнувся на Фiнлi.

– Я хотiв сказати, що, звiсно ж, вона гарна, – випалив Фiнлi, втрачаючи спокiй вiд цiеi розмови. – Але…

– Думаю, що кожен iз нас по-своему унiкальний i красивий, – мудро закiнчив Вульф.

Вони з Фiнлi кивнули один одному, бездоганно ухилившись вiд незручного запитання.

– Але вiн би нiколи не… – запевнив кур’ера Фiнлi.

– Нi, нiколи, – погодився Вульф.

Чоловiк нерiшуче глянув на двох детективiв.

– Добре.

Зi свого кабiнету вийшов Сiммонс i побачив, що Вульф усе ще був тут.

– Вимiтайся, Вульфе!

Вульф розвернувся до кур’ера.

– Стiл у кутку, – пiдказав вiн, перед тим як ступити у вiльний лiфт, благаючи, щоб серед того натовпу репортерiв, iз яким йому доведеться зiткнутися, не було його колишньоi дружини.




Роздiл 3

Субота, 28 червня, 2014 [6.09]


Бiльше десяти хвилин Бакстер i Едмундс прочекали у головнiй приймальнi лiкарнi Королеви Єлизавети. Вхiд до кафе та кабiнету В. Г. Смiтса перекривали хлипкi на вигляд загородки. Коли Бакстер глянула на купку недосяжних «Monster Munch», у неi забурчало в животi. Нарештi охоронець iз помiтно зайвою вагою без поспiху пiдiйшов до стiйки й зовсiм непривiтна жiнка з приймальнi вказала на них.

– Агов! – вигукнула вона, помахавши iм так, немов кликала до себе собаку. – Джек проведе вас.

У охоронця на плечi точно були крихти вiд чiпсiв. Неохоче, до болю повiльно, вiн повiв iх до лiфтiв.

– Ми взагалi-то поспiшаемо, – не втрималася Бакстер.

На жаль, складалося враження, що це ще бiльше сповiльнило чоловiка.

Коли вони вийшли з лiфта у пiдвалi, iхнiй ескорт уперше до них заговорив.

– «Справжня» полiцiя не довiряе нам, скромним охоронцям, таке складне завдання, як сидiти бiля дверей палати, тож вони взяли це на себе. Велике iм на тому спасибi.

– Пiсля того, як тiло спустили до моргу, його охороняли? – люб’язно поцiкавився Едмундс, намагаючись заспокоiти роздратованого охоронця.

Ідучи вузьким коридором, вiн витягнув свiй записник, готовий тут-таки записати вiдповiдь.

– Тут я можу лише здогадуватися, – почав чоловiк iз перебiльшеною задумою, – однак гадаю, що пiсля смертi полiцiя не вважала того хлопчину небезпечним. Але я повторю, це лише припущення.

Охоронець самовдоволено всмiхнувся iз власного жарту. Едмундс глянув на Бакстер, очiкуючи, що вона похитае головою чи глузуватиме з його дурних запитань. На диво, замiсть цього, вона вступилася за нього.

– Мiй колега намагаеться, хоча й не дуже вдало, витягнути з вас, чи охороняеться морг.

Вони зупинилися бiля подвiйних дверей без позначок. Чоловiк зверхньо постукав пальцем по маленькiй налiпцi на шибцi «Входу немае».

– А це тодi для чого, мила?

Бакстер пройшла повз неприемного чолов’ягу та притримала дверi для Едмундса.

– Дякую, ви були най… – вона зачинила дверi перед обличчям охоронця, – …паскуднiшим провiдником.

На вiдмiну вiд охоронця, який нiчим iм не допомiг, патологоанатом був приязним i вправним. За кiлька хвилин вiн знайшов i роздрукованi, й електроннi файли, пов’язанi з Нагiбом Халiдом.

– Насправдi, мене не було тут пiд час розтину, однак згiдно з цими записами причиною смертi визнано тетродоксин. У кровi знайшли його слiди.

– І цей тетоксин…

– Тетродоксин, – патологоанатом виправив ii навiть без натяку на зверхнiсть.

– Так, вiн. Що це таке? Як його можна дiстати?

– Це природний нейротоксин.

Бакстер i Едмундс безпорадно глянули на нього.

– Це отрута, i, ймовiрно, вiн проковтнув ii. Бiльшiсть смертей вiд тетродоксину трапляеться вiд споживання риби-фугу, делiкатесу для деяких, хоча сам я надаю перевагу «Ferrero Rocher».

Шлунок Бакстер знову болiсно забурчав.

– Хочете побачити тiло? – запитав патологоанатом.

– Будь ласка, – вiдповiла вона.

Ранiше Едмундс не чув, щоби Бакстер користувалася цим словом.

– Чи можу я поцiкавитися причиною такого iнтересу?

Вони пройшли до стiни з великими начищеними металевими дверцятами морозильникiв.

– Щоб перевiрити, чи голова й досi на мiсцi, – промовив Едмундс, усе ще шкрябаючи щось у записнику.

Патологоанатом глянув на Бакстер. Вiн очiкував, що вона посмiхнеться чи, можливо, вибачиться за чорний гумор свого колеги, однак детектив щиро кивнула у вiдповiдь. Трохи збентежений, чоловiк знайшов потрiбнi дверцята у нижньому ряду й обережно витягнув зi стiни полицю. Усi трое затамували подих, коли перед ними матерiалiзувався славнозвiсний серiйний убивця.

Смаглявi ноги вкривали старi шрами та опiки. Потiм вони побачили руки. Бакстер нiяково глянула на два деформованi пальцi на лiвiй руцi i згадала ту нiч, коли з камери попереднього утримання вийшов, заляпаний кров’ю, Вульф. І як наступного дня керiвництво запитало ii про це, i вона все заперечувала. Коли свiтло впало на чоловiковi груди, всi трое побачили величезнi шрами вiд численних операцiй, якi пережив Халiд, коли лiкарi намагалися виправити ушкодження, якi вiн отримав пiд час нападу Вульфа. Нарештi патологоанатом витяг полицю повнiстю, i вони витрiщилися на вiдсутнiсть будь-чого, там де мала б бути Халiдова голова. Там зяяло порожне мiсце.

– От же лайно.


* * *

Вульф тинявся бiля головного входу до Нового Скотленд-Ярда i знервовано поглядав на величезний натовп, котрий зiбрався в тiнi високоi скляноi будiвлi, яка займала майже два акри в центрi Вестмiнстера. Бiля тимчасового пiдвищення, яке зводили на зручному для преси мiсцi, бiля всiм вiдомого знака, який обертався, завершували останнi штрихи.

Колись хтось казав Вульфу, що дзеркальний напис на тому знаковi мав символiзувати невсипущу пильнiсть столичноi полiцii, адже споглядач вдивлявся у власне вiдображення, яке завжди спостерiгало за ним. Те саме можна було сказати i про решту величезноi будiвлi, яка у погожi днi майже зникала, бо дзеркальнi вiкна набували форми вiкторiанського готелю з червоноi цегли, що стояв навпроти, й обрисiв годинниковоi башти позаду на 55 Бродвей.

У кишенi Вульфа почав дзижчати телефон, i чоловiк вилаяв себе за те, що забув його вимкнути. Вiн побачив, що це телефонував Сiммонс, i вiдповiв:

– Шефе?

– Бакстер щойно пiдтвердила: це – Халiд.

– Я знав. Як?

– Отрута. Проковтнув.

– Це бiльше, нiж вiн на те заслуговував, – випалив Вульф.

– Я вдам, що не почув цього.

Якийсь чоловiк у робочих штанях намагався жестами щось показати Вульфу.

– Здаеться, все готово.

– Нехай щастить.

Вульф вимкнувся i глянув на свое вiдображення, щоб пересвiдчитися, що ширiнка застiбнута i що вiн не виглядае бiльше виснаженим i пригнiченим, анiж зазвичай. Детектив попрямував до пiдвищення, маючи на метi покiнчити з цим якомога швидше, проте, щойно гамiр став гучнiшим i вiн побачив чорнi лiнзи камер, якi стежили за кожним його кроком так, нiби здавалося, що це в нього цiляться гармати, його впевненiсть вiдразу випарувалася. На якусь мить вiн знову опинився бiля Олд Бейлi, де марно намагався прикрити обличчя, коли його тягли до полiцiйного фургона пiд зневажливе глузування незадоволеноi преси та важкi удари по металевих стiнках авто, котрi назавжди оселилися в його снах.

Стривожений, вiн ступив на пiдвищення та почав коротке, завчене напам’ять речення:

– Я – детектив Натан Вульф iз…

– Що? Говорiть голоснiше! – перебили його з натовпу.

Один чоловiк iз тих, якi збирали крихiтну сцену, пiдiйшов та з гучним статичним клацанням увiмкнув мiкрофон. Вульф намагався не чути ядучого смiху, який линув iз цього моря облич.

– Дякую. Як я й казав, я – детектив Натан Вульф iз мiськоi полiцii Лондона, i сьогоднi я був у складi команди, яка оглядала мiсце масового вбивства.

«Чим далi, тим краще», – подумав вiн.

Із натовпу почали вигукувати запитання, однак Вульф не звертав на них уваги i продовжував:

– Ми можемо пiдтвердити, що рано-вранцi за адресою Кентiш Таун знайшли останки шiстьох жертв…

Вульф припустився помилки, вiдiрвавши очi вiд своiх записiв, оскiльки вiдразу ж упiзнав у натовпi неймовiрно руде волосся Андреа. Йому здалося, що вона виглядала, неначе божевiльна, i це ще бiльше його вiдволiкло. Вульф випустив своi картки на пiдлогу i присiв, щоб зiбрати iх, розумiючи, що на однiй iз них було зазначено те, чого говорити вiн не збирався. Вульф вiдшукав ту картку i пiдвiвся до мiкрофона.

– Цього ра… Вранцi…

Вульф вiдчував, що у горлi пересохло, i знав, що густо почервонiв, як це завжди бувало, коли йому було соромно, тож поспiхом прочитав текст iз завершальноi картки.

– Ми зараз у процесi встановлення осiб жертв i перед тим, як оприлюднити будь-якi iмена, спочатку зв’яжемося з iхнiми родинами. Зважаючи на те, що розслiдування ще тривае, наразi поки все, про що я можу повiдомити. Дякую.

На кiлька секунд вiн замовк, чекаючи аплодисментiв, аж доки не зрозумiв, що це було б дуже недоречним i що його виступ, iмовiрно, у жодному разi не був виправданням. Вiн зiйшов униз i вiдступив вiд голосiв, якi вигукували його iм’я.

– Натане! Натане!

Вульф озирнувся й побачив, що до нього бiжить Андреа. Їй вдалося ухилитися вiд першого полiцiянта, однак ii заблокували двое iнших. Його скувала та сама сплутана злiсть, яка затьмарювала кiлька iхнiх зустрiчей пiсля розлучення, i майже спокусився думкою дати полiцiянтам вiдтягнути ii подалi, однак, коли представник дипломатичноi групи захисту, озброений штурмовою гвинтiвкою Heckler & Koch G36C попрямував до неi, усе-таки вирiшив втрутитися.

– Усе гаразд. Усе гаразд. Пропустiть ii, будь ласка, – неохоче вигукнув вiн.

Коли вони бачилися востанне, щоб обговорити труднощi з продажем будинку, зустрiч була по-особливому холодною, тож, коли Андреа пiдбiгла i мiцно його обняла, вiн вирiшив вiдступити. Вульф дихав ротом, вiдчайдушно намагаючись перехопити подих i не вiдчувати аромату ii волосся, знаючи, що воно пахне ii улюбленими парфумами, якi вiн так любив. Коли Андреа нарештi вiдпустила його, Вульф побачив, що вона готова була розплакатися.

– Ендi, я не можу розповiсти тобi ще щось…

– Ти хоч колись вiдповiдаеш на дзвiнки? Я майже двi години намагалася до тебе додзвонитися!

Вульф не мiг осягнути такоi швидкоi змiни ii настрою. Складалося враження, що тепер вона була шалено розлючена на нього.

– Менi дуже шкода, але насправдi я сьогоднi був трохи зайнятий, – промовив вiн, а потiм нахилився i прошепотiв iй на вухо:

– Очевидно ж, що я був на мiсцi вбивства.

– По сусiдству з твоею квартирою!

– Ага, – замислено сказав Вульф. – По сусiдству.

– Я маю тебе про дещо запитати, але менi потрiбно, щоб ти казав правду, добре?

– Гммм…

– Там було дещо бiльше? Тiло зшили докупи… як ляльку.

Вульф почав розгублено бурмотiти:

– Як ти? Звiдки ти? В iнтересах мiськоi полiцii Лондона, я…

– Це ж Халiд, правда? Голова?

Вульф схопив Андреа за руку i потягнув ii вбiк, подалi вiд полiцiянтiв. Жiнка витягла з сумочки товстий коричневий конверт.

– Повiр менi, я остання, хто хотiв би згадувати iм’я цього бридкого чоловiка. Бо я впевнена, що це вiн зруйнував наш шлюб. Але я впiзнала його на фото.

– Фото? – обережно запитав Вульф.

– О Боже! Я знала, що вони справжнi, – сказала вона, геть вражена. – Хтось вiдправив менi фото чогось, схожого на ляльку. Я годинами сидiла над ними. Менi потрiбно ставати до роботи.

Андреа замовкла, бо хтось проходив повз них.

– Натане, хто б не вiдправив менi цi фото, вiн додав ще й список. Саме тому я й намагалася додзвонитися до тебе, бо не знаю, що вiн означае: шiсть iмен i дата навпроти кожного.

Вульф вихопив з ii руки конверта й розiрвав його.

– Перше iм’я: мер Тернбл i сьогоднiшня дата навпроти, – сказала Андреа.

– Мер Тернбл? – перепитав Вульф.

Здавалося, у нього з-пiд нiг щойно вибили землю.

Не кажучи анi слова, Вульф розвернувся й побiг до головного входу. Вiн чув, що Андреа кричить щось йому навздогiн, однак коли iх роздiлило товсте скло, слова вже здавалися нечiткими.


* * *

Сiммонс розмовляв по телефону з комiсаром, i, коли вiн уже вкотре вибачився за те, що його команда не надто просунулася в розкриттi справи, комiсар зовсiм непрозоро натякнув йому, що на його мiсце легко знайдуть когось iншого. Сiммонс саме розповiдав свiй план дiй, коли до його кабiнету увiрвався Вульф.

– Вульфе! Пiшов геть! – вигукнув Сiммонс.

Вульф нахилився над столом i натиснув кнопку завершення розмови.

– Що в бiса ти робиш? – розгнiвано запитав Сiммонс.

Вульф вiдкрив було рота, щоб вiдповiсти, коли спотворений голос iз трубки перебив його:

– Це ти до мене, Сiммонсе?

– От же лайно, – Вульф натиснув iншу кнопку.

– Ви увiмкнули голосову пошту – почав роботизований голос.

Сiммонс був шокований, i поки Вульф шалено натискав на телефоновi одну кнопку за iншою, схопився за голову.

– Як вимкнути цю штуку? – у вiдчаi заволав Вульф.

– Велика червона кнопка з… – саме вчасно порадив комiсар, а потiм почулося рiзке клацання i запала тиша, яка пiдтвердила, що вiн таки мав рацiю.

Вульф розкидав на столi поляроiднi фотографii моторошного тiла.

– Наш убивця надiслав iх пресi разом iз перелiком майбутнiх жертв.

Сiммонс потер обличчя i глянув униз на фотографii.

– Перший – мер Тернбл… сьогоднi, – промовив Вульф.

На те, щоб його слова досягли цiлi, знадобився якийсь час. Несподiвано Сiммонс почав дiяти i схопив свiй мобiльник.

– Терренсе! – радiсно вiдповiв мер.

Судячи зi звуку, вiн був надворi.

– Чим заслужив таку честь?

– Рею, де ти? – запитав Сiммонс.

– Повертаюся до Гем Гейт у Рiчмонд Парк. А потiм у мене благодiйна акцiя для…

Сiммонс прошепотiв його мiсцезнаходження Вульфу, i детектив уже набирав номер патрульних.

– Рею, у нас проблема: реальна загроза твоему життю.

Новину мер сприйняв на диво добре.

– Нiчого не мiняеться, – засмiявся вiн.

– Залишайся там, де ти е. До тебе вже iдуть авто, якi супроводжуватимуть тебе сюди, аж доки ми не дiзнаемося бiльше.

– Це i справдi так необхiдно?

– Я все поясню, коли приiдеш.

Сiммонс поклав слухавку i розвернувся до Вульфа.

– Три машини в дорозi. Найближча до нього за чотири хвилини. Озброена одиниця захисту.

– Добре, – сказав Сiммонс. – Нехай Бакстер i – як там його звати – повертаються сюди. Потiм, я хочу, щоб цей поверх замкнули й нiкого сюди не впускали й не випускали. Попередь охорону, що ми проведемо мера всередину через гараж. Іди!


* * *

Мер Тернбл терпляче чекав на задньому сидiннi свого «мерседес бенца» E-класу iз водiем. Ще дорогою до авто вiн доручив помiчниковi скасувати всi запланованi на сьогоднi заходи, вiдчуваючи, що це буде довгий i виснажливий день.

Лише два мiсяцi тому вiн отримав електронного листа з погрозами i був змушений ховатись у Рiчмондi впродовж усього дня. Аж доки не з’ясувалося, що повiдомлення вiдправив одинадцятирiчний школяр iз тiеi школи, котру мер вiдвiдував того тижня. Йому стало цiкаво, чи цього разу чимале марнування часу стане виправданим.

До парку заiжджала цiла низка авто, власники яких хотiли влаштувати собi неповторнi вихiднi, тому водiевi мера довелося трохи вiд’iхати. І тепер вони припаркувалися бiля ще зовсiм недавно заселеного Роял Стар та Гартер Хоум[12 - Royal Star and Garter Home – побудований мiж 1921 та 1924 роками, щоб забезпечити житлом i медичним обслуговуванням 180 важкопоранених вiйськовослужбовцiв. Благодiйний траст, який утримував будинок, у 2011 роцi оголосив, що будiвля бiльше не вiдповiдае сучасним вимогам i легко та без значних затрат переобладнати ii не можна. У 2013 роцi ii продали i згодом перетворили на житловий будинок.]. Мер визирав iз вiкна на чарiвну будiвлю, зведену на вершинi пагорба Рiчмон, i думав про те, скiльки часу знадобиться для того, щоб iще одна iсторична пам’ятка Лондона закiнчила свое iснування в такому безславному спаплюженнi, перетворена на помешкання для багатих банкiрiв.

Вiн вiдкрив портфель, знайшов коричневий iнгалятор i глибоко вдихнув. Нескiнченна спека принесла iз собою цiлi хмари пилку, i це неабияк позначилося на його диханнi, однак мер вирiшив не повертатися до лiкарнi вже втрете за рiк.

Його найближчий суперник наступав йому на п’яти за кожноi слушноi нагоди, тому вiн був переконаний, що скасованi зустрiчi цього дня так просто йому не минуться.

Вiдчувши, як зростае напруження, мер опустив вiкно й запалив цигарку. Для нього вже давно не було iронii в тому, що портсигар лежав у тiй самiй кишенi, що й iнгалятори, особливо пiсля того, як йому так успiшно вдалося скоротити кiлькiсть цигарок, викурених упродовж дня. Здалеку до нього долинули сирени, i мер був спантеличений, коли зрозумiв, що це iдуть по його душу.

Поруч iз ним зупинилася патрульна машина, i з неi вийшов полiцiянт у формi, щоб коротко переговорити з водiем. Через тридцять секунд вони вже прямували до вiддiлка, не прискорюючись лише на свiтлофорах та автобусних смугах. Мер молився лише про те, щоб нiхто не знiмав цю безглузду надмiрну реакцiю, адже його доволi впiзнаваний «мерседес» iз обох бокiв оточили ще двi полiцiйнi машини.

Мер опустився на сидiннi трохи нижче, спостерiгаючи за тим, як замiсть просторих будинкiв з’являються компактнi офiснi блоки, помiтивши, що клята безкiнечна гонитва за простором поступово затьмарюе небо.




Роздiл 4

Субота, 28 червня, 2014 [7.19]


Едмундс був майже впевнений, що в Пiвденному парку Бакстер точно зачепила i скинула когось iз велосипеда. А коли вони мчали вздовж рiчки зустрiчною смугою, майже влетiвши в натовп пiшоходiв, якi намагалися перейти вулицю вiд станцii метро «Темпл», змусивши iх вилаятися, Едмундс просто заплющив очi.

На «аудi» Бакстер за передньою решiткою ховалися блакитнi вогнi, майже непомiтнi, коли вимкненi, а враховуючи численнi аварiйнi ситуацii, були не надто помiтнiшими й увiмкнутi. Коли Бакстер повернулася на свою смугу, щоб улитися до потоку транспорту, Едмундс вiдпустив дверну ручку, за яку мiцно вхопився до цього. Упродовж короткочасного затишшя ревiння двигуна, яке дозволило iм не врiзатися у зад автобуса, вiн зрозумiв, що у нього дзвонить телефон. На екранi з’явилося фото Тiа – привабливоi темношкiроi дiвчини, вiком трохи за двадцять.

– Привiт, люба, усе гаразд? – прокричав вiн у телефон.

– Привiт. Ти зник посеред ночi, а потiм усi тi повiдомлення в новинах… Я просто хотiла переконатися, що з тобою все гаразд.

– Зараз не найкращий час для розмов, Тi. Можеш передзвонити трохи пiзнiше?

Голос Тiа прозвучав пригнiчено:

– Авжеж. А ти зможеш купити молока, коли повертатимешся ввечерi додому?

Едмундс витягнув свiй записник i зробив помiтку пiд визначенням тетродоксину.

– А ще кiлька бургерiв з яловичиною, – додала вона.

– Ти ж вегетарiанка!

– Бургери! – вiдрiзала Тiа.

Вiн додав iх до списку покупок.

– Нутелла.

– Що, заради Бога, ти готуеш? – запитав вiн.

Бакстер глянула на Едмундса, який не по-чоловiчому широко розплющив очi вiд страху. Вона знову звернула погляд на дорогу i шалено заскрипiла шинами, заледве уникнувши зiткнення з iншим авто.

– От же лайно! – з полегшенням захихотiла вона.

– Гаразд, – важко дихаючи, промовив Едмундс. – А зараз я мушу йти. Люблю тебе.

Вони проiхали повз охоронний бар’ер i спустилися схилом до гаражiв пiд Новим Скотленд-Ярдом, вiдрiзаючи Тiа на пiвсловi, коли вона прощалася, бо телефон втратив сигнал покриття.

– Моя наречена, – пояснив Едмундс i посмiхнувся. – Вона на двадцять четвертому тижнi.

Бакстер байдуже глянула на нього.

– … вагiтностi. Вона на двадцять четвертому тижнi вагiтностi.

Вираз ii обличчя не змiнився.

– Моi вiтання. Я просто думала про те, що ми, детективи, забагато спимо, однак невгамовне немовля розставить для тебе все на своi мiсця.

Бакстер припаркувала авто та розвернулася обличчям до Едмундса.

– Послухай, ти не мусиш проходити через усе це. Чому б тобi не припинити марнувати мiй час i просто не повернутися до Фрауда?

Вона вийшла з авто i грюкнула дверима, залишаючи Едмундса самого. Вiн був вражений ii реакцiею не через рiзкiсть чи безсоромну байдужiсть до його майбутнього батькiвства. Натомiсть його стурбували пiдозри, що вона була першою, хто сказала йому правду, до того ж вiн занепокоiвся, що вона мала рацiю.


* * *

У конференц-залi зiбрався весь вiддiл розслiдування вбивств та iнших серйозних злочинiв. Навiть тi, хто нiяк не був причетний до справи, але кому все-таки тепер дошкуляли термiновою iзоляцiею. Хтось повiдчиняв усi вiкна. Подихи ледь помiтного бризу врiзалися в глухi стiни, чiплялися за краi фотографiй на дошцi, i величезний колаж злегка рухався, так само як i справжне тiло на мiсцi злочину, яке звисало з високоi стелi.

Сiммонс iз Ванiтою розмовляли бiльше п’яти хвилин. Їхня аудиторiя починала непокоiтися, оскiльки температура у задушливiй кiмнатi поступово збiльшувалась.

– … через вхiд iз гаража. Потiм ми охоронятимемо мера Тернбла у першiй кiмнатi для допитiв, – промовив Сiммонс.

– Краще скористатися другою, – втрутився хтось. – У першiй ще й досi протiкае труба, i, сумнiваюся, чи мер захоче додати китайських тортур водою до свого перелiку проблем на сьогоднi.

Пролунав уривчастий смiх, очевидно вiд тих, хто неофiцiйно уникав проводити допити в першiй кiмнатi з цiеi ж зрозумiлоi причини.

– Тодi друга кiмната, – сказав Сiммонс. – Шоу, все готове?

– Так, готове, – вiдповiв Фiнлi.

Здавалося, така вiдповiдь Сiммонса не задовольнила. Вульф ледь помiтно штовхнув Фiнлi лiктем.

– О… Я дав розпорядження впустити Емiлi та … та…

– Едмундса, – прошепотiв Вульф.

– Як його iм’я? – прошипiв у вiдповiдь Фiнлi.

Вульф знизав плечима.

– Едмунд?

– …нехай, Едмунда Едмундса. Бiля всiх дверей виставлено охорону, а в гаражi iх зустрiчатимуть озброенi хлопцi з дипломатичноi групи захисту. Собаки все перевiрили. Ми зачинили кожне вiкно на поверсi та зупинили лiфти, а значить, користуватимемося сходами… ну, Натан так точно.

– Вiдмiнно, – сказав Сiммонс. – Вульфе, щойно зустрiнеш мера, сюди вас супроводжуватиме озброений полiцiянт. Не забувай, що це велика будiвля i всiх, хто тут е, ми не знаемо. Із тiеi митi, як ви зайдете до кiмнати для допитiв, знай, що це надовго.

– Як надовго? – запитав Вульф.

– Доки ми не переконаемося, що меровi нiчого не загрожуе.

– Я принесу тобi букет, – вигукнув зверхнiй детектив на iм’я Сандерс, вважаючи свою реплiку веселою.

– Насправдi, мене цiкавило, що буде на обiд, – вiдповiв Вульф.

– Риба-фугу, – продовжував глузувати Сандерс, випробовуючи терпiння Сiммонса.

– Сандерсе, гадаеш, що це смiшно? – заволав Сiммонс, можливо, трохи переборщивши заради заступника комiсара. – Вимiтайся!

Детектив почав заiкатися, як школяр, якого сварили:

– Насправдi, я фiзично не зможу цього зробити… через iзоляцiю.

– Тодi просто сядь i заткнися.

Обравши найгiрший iз можливих моментiв, до кiмнати зайшли Бакстер i Едмундс.

– Приемно, що ви обое приедналися до нас. У мене е довгий перелiк незначних правил, яких ви маете дотримуватися, – Сiммонс кинув Бакстер папку, й вона передала ii Едмундсу. – Тож поки ви всi тут: у нас шiсть мертвих жертв, частини яких пришили докупи, погроза вбити мера та iмена п’яти iнших можливих жертв.

Ванiта продовжувала, не звертаючи уваги на повну кiмнату розгублених людей:

– У когось е якiсь…

– Додайте ще, що те лялькове страховисько вказувало на вiкно Натана, – радiсно озвався Фiнлi.

– І це також. У когось е якiсь теорii? – вiдповiддю на запитання Сiммонса стала цiла кiмната пустих облич. – Хто-небудь?

Едмундс, вагаючись, пiдняв руку.

– Це виклик, сер.

– Продовжуй.

– В унiверситетi я писав доповiдь, для якоi дослiджував мотиви серiйних убивць, якi змушують iх вiдправляти в пресу чи полiцiю офiцiйнi повiдомлення. Зодiак, чи Усмiхнений Вбивця…

– Фаустiвський вбивця… Негiдник iз Сiмки… – додав Сандерс.

Таке його перекручення слiв Едмундса викликало кiлька уiдливих посмiшок i пильний погляд вiд Сiммонса.

– А ти часом не хлопець iз Фрауда? – запитав хтось.

Едмундс проiгнорував запитання.

– Часто, проте не завжди, у iхньому спiлкуваннi мiстяться переконливi докази того, хто вони, щось на кшталт щиросердного зiзнання, – продовжив вiн. – Часом вони такi ж незрозумiлi, як i неоприлюдненi подробицi, хоча iнколи це щось значно вагомiше.

– Як фотографii, якi сьогоднi вiдправили дружинi Вульфа, – сказала Ванiта, забувши про те, що Андреа його покинула.

– Колишнiй дружинi, – виправив ii Вульф.

– Точно. У багатьох випадках це слугуе криком про допомогу, е фактично благанням полiцii про те, щоб йому не дали вбивати знову. Серiйнi вбивцi вiрять, що вони також е жертвами власних непiдконтрольних бажань. Для iнших неприпустимою е сама думка про те, що хтось iнший заявить права на iхню роботу. З iншого боку, свiдомо чи несвiдомо, остаточна мета без варiантiв однакова: щоби зрештою-таки iх упiймали.

Убивця триматиметься на вiдстанi, так неначе перевiрятиме грунт пiд ногами, однак такi люди не можуть опиратися дедалi бiльшому наближенню до розслiдування. Із кожним наступним убивством iхня впевненiсть все зростатиме, розпалюючи в них комплекс Бога, пiдштовхуючи iх до ризикованiших дiй. Рано чи пiзно вони прийдуть до нас.

Усi присутнi здивовано витрiщилися на Едмундса.

– Не думаю, що чув, щоб ти говорив так ранiше, – промовив Фiнлi.

Едмундс засоромлено знизав плечима.

– Але чому я? – запитав Вульф. – Чому б не вказати тiею жахливою штукою на вiкно когось iншого? Для чого вiдправляти фотографii моiй дружинi?

– Колишнiй дружинi, – в унiсон промовили Бакстер i Фiнлi.

– Чому моя… – Вульф запнувся на пiвсловi. – Чому я?

– За красивi очi, – усмiхнувся Фiнлi.

Присутнi вичiкувально дивилися на Едмундса.

– Обирати в полiцii когось окремого з цiлого вiддiлу для серiйних убивць не так типово, однак трапляеться й таке, i тодi причини завжди особистi. У якомусь сенсi, це форма лестощiв. Вiн мае вважати Вульфа, i лише Вульфа вартiсним суперником.

– Тодi все в порядку. Допоки вiн вважатиме це люб’язнiстю, – зневажливо промовив Вульф.

– Якщо так, тодi хто ще у списку? – запитала Бакстер, бажаючи змiнити тему на щось, про що Едмундс не писав.

– Я передам це Терренсу, – сказала Ванiта, вийшовши вперед. – Наразi ми вирiшили притримати цю iнформацiю, тому що: а) не хочемо спричинити панiку; б) зараз нам потрiбно зосередитися на меровi; в) ми не знаемо напевне, чи справжня ця загроза, а останне, що потрiбне цьому вiддiлку, – це ще один судовий позов.

Вульф вiдчув, як кiлька осiб iз осудом повернули голову в його бiк.

У кiмнатi задзвонив телефон внутрiшньоi лiнii, i, коли Сiммонс вiдповiв, натовп лише нашорошив вуха.

– Продовжуй… Дякую, – вiн кивнув Ванiтi.

– Гаразд, люди, докладiть сьогоднi всiх зусиль. Нараду закiнчено.


* * *

Поки Вульф дiстався пiдземного паркiнгу, «мерседес» мера вже припаркували. На вiдмiну вiд решти будiвель, у пiдземних гаражах не вiдчувалося нестачi кондицiонування повiтря. Спека, яка пiдiймалася з гудронованого шосе i змiшувалася iз запахами гуми, мастила та вихлопних газiв, була майже задушливою. Гнiтюче свiтло, що осявало все, окрiм темних закуткiв, гралося iз внутрiшнiм годинником Вульфа. Вiн був виснажений i думав про те, чи раптом уже не вечiр, тому глянув на годинник: 7.36 ранку.

Коли вiн пiдiйшов до авто, заднi дверцята з одного боку вiдчинилися, i мер вибрався назовнi – такий супровiд стривожив його значно бiльше.

– Чи не буде хтось такий ласкавий i пояснить менi, що, в бiса, коiться? – випалив вiн, грюкнувши дверцятами.

– Мiстере мер, я – детектив Вульф.

Вульф простягнув руку, щоби привiтатися, i гнiв мера вiдразу ж розвiявся. На якусь мить вiн здався спантеличеним, однак потiм його впевненiсть повернулася, i вiн щиро потиснув руку Вульфа.

– Приемно нарештi познайомитися з вами особисто, детективе, – вiн осяйно всмiхнувся, докладаючи забагато зусиль, так неначе позував для фотографii на благодiйному заходi, куди нещодавно збирався.

– Якщо ваша ласка, пройдiть за мною, – промовив Вульф, жестом вказуючи напрямок озброеному полiцiянту, який приеднався до них на сходах.

– Хвилинку, будь ласка, – сказав мер.

Вульф прибрав руку, яку несвiдомо пiдняв до широкоi спини чоловiка у спробi поквапити його.

– Я хотiв би, щоб менi зараз же сказали, що вiдбуваеться.

Вульф щосили намагався не помiчати зверхнього тону. Вiн процiдив крiзь зцiпленi зуби:

– Сiммонс хотiв би розповiсти про все сам.

Мер не звик чути «нi», тому вагався.

– Дуже добре. Хоча, мушу визнати, я здивований, що Терренс вiдправив няньчити мене саме вас. Сьогоднi по радiо я чув ваш виступ. Чи не повиннi ви зараз працювати над справою про серiйного вбивцю?

Вульф знав, що не варто нiчого говорити, але йому потрiбно було зрушити чоловiка з мiсця, до того ж така зверхня поведiнка починала його втомлювати. Вiн повернувся до мера, глянув йому у вiчi й вiдповiв:

– Саме цим я i займаюся.


* * *

Мер виявився швидшим, анiж здавався.

Якби в нього не було хронiчноi астми та якби впродовж десяткiв рокiв вiн не шкодив своiм легеням цигарками, вони б не встигали за ним. Зайшовши до головноi приймальнi, трое чоловiкiв, сповiльнившись, вiдсапувалися вiд жвавоi ходьби.

Великий мiнiмалiстський простiр у кiлькох мiсцях будiвлi було повнiстю позбавлено вiд будь-яких слiдiв шiстдесятих рокiв. Комiсар вiдхилив прохання Сiммонса зачинити фойе та схiдцi, поки вони проводитимуть мера, заявивши, що озброена охорона, система вiдеоспостереження, металодетектори та група полiцiянтiв у будiвлi вже й так роблять це мiсце найбезпечнiшим у мiстi.

У фойе було тихiше, нiж у буденнi днi, хоча кiлька людей усе одно йшли до автомата з кавою у центрi чи просто тинялися без дiла. Помiтивши прогалину в людському потоцi, Вульф обрав темп i попрямував до дверей, крiзь якi можна було вийти на сходи.

Мер тепер помiтно нервував i першим звернув увагу на чоловiка iз залисинами, який зайшов до будiвлi та побiг просто до них.

– Детективе!

Вульф розвернувся, щоб побачити загрозу, i штовхнув мера собi за спину, а озброений полiцiянт пiдняв пiстолет.

– На пiдлогу! Униз! – закричав вiн, звертаючись до непримiтного чоловiка з коричневим пакетом у руках.

Шокований чоловiк зупинився й пiдняв руки вгору.

– На пiдлогу!

Аби слова наказу були почутими, полiцiянту довелося повторити iх двiчi.

– Кинь пакет. Опусти його.

Чоловiк вiдкинув пакет вiд себе, штовхнувши його по начищенiй пiдлозi до мера. Невпевнений у тому, чи це було зроблено навмисно чи просто внаслiдок неконтрольованоi дii знервованого чоловiка, Вульф вiдштовхнув мера назад на кiлька крокiв.

– Що в пакетi? – вигукнув полiцiянт чоловiковi, який витрiщився на Вульфа та мера. – Очi вниз! Дивися на пiдлогу. Що… в… пакетi?

– Снiданок, – закричав наляканий чоловiк.

– Чому ти бiг?

– Я запiзнився вже майже на двадцять хвилин… Вiддiл iнформацiйних технологiй.

Полiцiянт умiлим рухом направив пiстолет на чоловiка i позадкував до пакета. Вiн обережно став бiля нього навколiшки, а потiм надто, надто вже повiльно зазирнув усередину.

– У нас тут якiсь гарячi бутерброди, – сказав вiн Вульфу, так немов iдентифiкував пiдозрiлi предмети.

– З яким смаком? – вiдповiв Вульф.

– З яким смаком? – рявкнув полiцiянт.

– З шинкою та сиром, – вигукнув чоловiк на пiдлозi.

Вульф посмiхнувся.

– Неси сюди.


* * *

До офiса вони дiсталися без жодних iнших iнцидентiв. Вульф подякував ескорту, а потiм Фiнлi пропустив iх усередину. Пiдйом на сьомий поверх давався iм важко, i Вульф чув, як кожний подих мера супроводжувався високим свистом.

Офiс, де опустили всi жалюзi, здавалося, мiг викликати напад клаустрофобii, а штучне освiтлення було лише дешевою iмiтацiею справжнього. Вони швидко пройшли кiмнатою, i присутнi озиралися на них, вiдриваючи погляди вiд монiторiв комп’ютерiв та яскравих букетiв. Щойно помiтивши iх, Сiммонс квапливо вийшов зi свого кабiнету i потиснув руку давньому другу.

– Рею, як же приемно бачити тебе, – щиро промовив вiн, а потiм повернувся до Вульфа, – Проблеми внизу?

– Фальшива тривога, – пробурчав Вульф iз наповненим ротом, бо саме смакував сендвiчем iз шинкою та сиром.

– Терренсе, я був би вельми вдячний, якби ти пояснив менi, що вiдбуваеться, – сказав мер.

– Звiсно, поговорiмо наодинцi, – Сiммонс провiв його до кiмнати для допитiв i зачинив дверi. – Я вiдправив патрульну машину до твого будинку. Менi здалося, що ти захочеш знати, що Меланi та Розi в безпецi.

– Я цiну… – вiдколи мер зайшов до офiса, його дихання ще бiльше погiршилося.

Вiн закашлявся i бризкав слиною. Усе це було так, немов у нього на грудях хтось сидiв. Мер покопирсався в портфелi й витягнув цього разу вже блакитний iнгалятор. Вiн зробив два довгi, глибокi вдихи, i здавалося, це трохи допомогло.

– Я цiную це, дякую.

Мер терпляче чекав. Зрозумiвши натяк, Сiммонс почав проходжуватися кiмнатою.

– Гаразд, iз чого ж почати. Ти, звiсно ж, чув, що ми знайшли цього ранку шiсть жертв? Усе не так просто….

Наступних хвилин iз п’ятнадцять Сiммонс розповiдав усе, що трапилося того ранку. Вульф не промовив анi слова. Вiн був здивований почути, що шеф дiлиться деталями, якi точно не мали просочитись у пресу, однак, очевидно, Сiммонс беззастережно довiряв своему друговi, i Вульф визнав, що мер заслужив право знати. Єдине, про що Сiммонс не згадав, навiть коли Тернбл запитав у нього прямо, це про iншi п’ять прiзвищ у списку.

– Я не хочу тебе хвилювати. Тут ти бiльше анiж у безпецi, – запевнив його Сiммонс.

– Як довго ти плануеш мене переховувати, Терренсе?

– Є сенс тримати тебе тут хоча б до пiвночi. Так убивця не зможе виконати свою погрозу. Припускаю, що ми все одно приставимо до тебе охорону, проте ти зможеш повернутися до вiдносно нормального життя.

Мер заперечливо похитав головою.

– Якщо дозволиш, чим скорiше ми спiймаемо цього покидька, тим скорiше випустимо тебе звiдси, – упевнено промовив Сiммонс, прямуючи до дверей. – Із тобою посидить Вульф.

Мер пiдвiвся, аби поговорити iз Сiммонсом наодинцi. Вульф вiдвернувся так, немовби вiн стояв обличчям до стiни, то й не змiг би пiдслухати сказаного у маленькiй кiмнатцi.

– Ти впевнений, що це гарна iдея? – важко зiтхнув мер.

– Авжеж. Із тобою все буде гаразд.

Сiммонс вийшов iз кiмнати. Зсередини вони чули, як вiн роздавав приглушенi вказiвки полiцiянтам за дверима. Перед тим, як розвернутися до Вульфа, мер зробив два довгих вдихи з iнгалятора. Вiн витиснув iз себе ще одну натягнуту посмiшку, яка цього разу мала б висловити щирий захват вiд товариства зi славнозвiсним детективом.

– То, – промовив мер, погамувавши ще один жахливий напад кашлю, – що тепер?

Вульф пiдняв першу купу паперiв, яку Сiммонс завбачливо залишив на столi, закинув ноги вгору й вiдкинувся на спинку стiльця.

– Тепер ми чекатимемо.




Роздiл 5

Субота, 28 червня, 2014 [12.10]


З плином марно витрачених важких годин, атмосфера роздратування й обурення в притихлому офiсi ставала все помiтнiшою. Головною темою всiх розмов стала очевидна нерiвноправнiсть, яка виявлялася у привiлейованому ставленнi до «вiдомого» мера Тернбла порiвняно зi ставленням до будь-якоi iншоi жертви другого класу. Бакстер пiдозрювала, що цей вироджений егалiтаризм серед найбiльш шовiнiстичних та вузьколобих людей, яких вона коли-небудь тiльки знала, був викликаний радше iхньою зависокою думкою про себе, анiж прагненням справедливостi, хоча й мусила визнати, що вони мали рацiю.

Розгублена, Бакстер знову i знову поглядала на кiмнату для допитiв, майже сподiваючись на те, мовби мусить щось таки трапитися, хоча б задля того, щоб виправдати докладенi зусилля. Самоi лише паперовоi роботи, яка становила зовсiм непривабливi дев’яносто вiдсоткiв роботи детектива, було бiльше, нiж людина могла виконати за один раз. Гурт полiцiянтiв, якi повернулися з тринадцятигодинноi змiни, зупинилися перед дошкою iз зображенням моторошного створiння, яке Вульф причепив на стiнi. Не маючи змоги пiти додому, вони вимкнули свiтло в конференц-залi, намагаючись трохи вiдпочити перед початком наступноi змiни.

Коли вже сьома людина попросила для себе особливого дозволу порушити iзоляцiю, Сiммонсу увiрвався терпець, i з того часу нiхто бiльше не насмiлювався запитувати про це. У всiх були доволi вагомi причини, i вiн був бiльше нiж упевнений, що його рiшучi дii матимуть негативний вплив, можливо, непоправний, у таких же важливих справах, але що вiн мiг удiяти? Хотiв би Сiммонс, щоб вони з мером Тернблом не були друзями, адже вiн був переконаний, що це йому ще вилiзе боком, хоча рiшення були б такими ж у будь-якому разi. За цiею перевiркою мiськоi полiцii Лондона спостерiгав увесь свiт. Якщо вони виявлять слабкiсть, вразливiсть, нездатнiсть запобiгти вбивству, про яке iх попередили, наслiдки будуть катастрофiчними.

Неймовiрно, але заступник комiсара почувалася в його кабiнетi як у себе вдома, тож вiн тимчасово перемiстився за вiльний стiл детектива Чемберса. Сiммонс думав про те, чи дiйшли новини про вбивства до нього на Кариби i чи досвiдчений детектив змiг би пролити якесь свiтло на химерний випадок, якби знаходився тут.

Бакстер провела ранок, вiдстежуючи власника квартири, де було знайдено тiло. Вiн вважав, що його помешкання займае пара молодят iз новонародженим немовлям. Бакстер пiдозрювала, що вони стали частиною того тiла, i не хотiла навiть i думати про долю беззахисного маленького немовляти, хоча потiм iз полегшенням зiтхнула, не знайшовши жодних записiв про одруженi пари, i зрозумiла, що та скупа iнформацiя, якою подiлився люб’язний власник, була вигаданою.

Коли вона передзвонила йому за годину ще раз, вiн визнав, що дiяв приватно й узяв грошi готiвкою, а передали iх йому через поштову скриньку. Ще вiн сказав, що викинув усi конверти i нiколи не зустрiчався з квартирантом особисто, а потiм благав не доповiдати про незадекларованi доходи. Упевнена, що податкова служба зрештою-таки виведе його на чисту воду, i не маючи настрою додавати собi ще бiльше роботи, вона рушила далi, змарнувавши кiлька годин, якi привели у глухий кут.

З iншого боку, Едмундс перебував у пiднесеному настроi, примостившись скраечку бiля Бакстер. Частково тому, що зважаючи на вiдсутнiсть власного столу, тепер вiн сидiв пiд потоком прохолодного повiтря, яке струменiло з вентиляцii на стелi, хоча важливiшим було те, що вiн досяг значного успiху в нудному завданнi, яке йому доручила Бакстер.

Едмундс мав з’ясувати, хто постачав iжу до в’язницi. Вiн швидко дiзнався, що бiльшiсть страв готувалися на мiсцi, однак пiсля показового голодування у 2006 роцi компанiя пiд назвою «Key Foods» розпочала постачати iм спецiалiзованi страви для численних в’язнiв-мусульман. Короткий дзвiнок до в’язницi пiдтвердив, що Халiд единий постiйно отримував особливе меню без клiтковини. Коли «Key Foods» визнали, що вони вже вирiшують проблему зiпсованоi iжi, оскiльки отримали кiлька скарг вiд тих, кого шпиталiзували пiсля споживання таких же страв, Едмундс мусив приховувати захват. Вiн чекав слушноi митi, щоб вразити Бакстер своiми успiхами, адже ii пошуки виявилися марними.

Інспектор на поверсi у «Key Foods» пояснив, що страви, якi доставляють у в’язницi, лiкарнi та школи рано-вранцi, готують уночi. Едмундс попросив його скласти перелiк працiвникiв, якi працювали тiеi ночi, та пiдготувати вiдео з камери спостереження до iхнього приiзду завтра. Однак щойно вiн пiдняв слухавку, щоби зв’язатися ще з двома компанiями, якi повiдомили про подiбнi скарги, упевнений, що вже знае невтiшний дiагноз споживачiв та невеселий результат, як раптом хтось поплескав його по плечу.

– Вибач, друзяко, шеф просить тебе змiнити Годжа бiля дверей. Вiн менi для дечого потрiбен, – сказав спiтнiлий чоловiк, заплющивши очi вiд потоку прохолодного повiтря.

Із невиразного вибачення Едмундс запiдозрив, що насправдi цей чоловiк просто рятував друга вiд нуднющого завдання аж до вечора стовбичити бiля дверей. Шукаючи пiдтримки, вiн глянув на Бакстер, однак вона лише зневажливо махнула йому рукою, вiдпускаючи. Едмундс поклав слухавку й без особливого захвату пiшов змiнити чоловiка, який стояв бiля дверей кiмнати для допитiв.


* * *

Едмундс перенiс вагу з однiеi ноги на iншу i схилився на дверi, якi охороняв уже майже п’ятдесят хвилин. Тепер, коли розум був незайнятий, його наздогнало недосипання, а, зважаючи на виснаження, спокiйна атмосфера приглушених розмов, клацання клавiш клавiатури та гудiння фотокопiювального приладу слугували йому своерiдною колисковою. У хлопця злипалися очi. Вiн схилив обважнiлу голову на дверi та вiдчув себе вичавленим, немов лимон, аж раптом iзсередини кiмнати долинув тихий голос.


* * *

– Полiтика – кумедна гра.

Вульф аж пiдстрибнув вiд несподiваного, проте, очевидно, обмiркованого випаду. Двое чоловiкiв упродовж п’яти годин сидiли в цiлковитiй тишi. Вульф вiдклав на стiл папери, якi читав до цього, й чекав, поки мер продовжить, хоча той натомiсть уважно роздивлявся власнi ноги. Пауза переросла в нiякову тишу, i Вульф задумався про те, чи мер узагалi усвiдомив, що промовив це вголос. Вiн знову нерiшуче потягнувся за паперами, коли раптом мер нарештi продовжив свою думку:

– Ти хочеш творити добро, однак не можеш, якщо тiльки не маеш влади. Без голосiв тобi не втримати цiеi влади, а здобути iх можна тiльки задовольнивши загал. Однак у такому разi, iнколи для задоволення загалу доводиться пожертвувати великим добром, якого ти й хотiв досягти. Полiтика – кумедна гра.

Вульф i гадки не мав, якою мала бути вiдповiдь на цю химерну перлину мудростi, тож замислено чекав, поки мер або продовжить, або заткнеться.

– Вульфе, не прикидайся, що я тобi подобаюся.

– Гаразд, – трохи зашвидко вiдповiв Вульф.

– Це перетворюе те, що ти робиш сьогоднi для мене, на дещо принизливе.

– Я виконую свою роботу.

– Як i я. Я хочу, щоб ти це знав. Громадська думка була не надто прихильною до вас, тому я й не став на твiй бiк.

Вульф вiдчув, що фраза «не став на твiй бiк» здавалася трохи коротшою, коли виголошувалася у невблаганнiй тирадi вироку – безсоромному пiдживленнi спраглих апетитiв утомленоi вiд корупцii громадськостi та наполегливому зображеннi Вульфа символом аморальностi, цiллю, в яку моралiсти нарештi могли вилити свiй гнiв.

Осiдлавши хвилю невичерпноi громадськоi пiдтримки проти розгублених сил столичноi полiцii, мер вiдкрив плани щодо своеi новаторськоi полiтики у проблемi полiцii та злочинностi. У захопливiй промовi до численноi аудиторii своiх перiв мер неодноразово наголошував на тому, що Вульфа мають покарати з дотриманням усiеi суворостi закону, щоразу повторюючи вже вiдомий слоган «полiцiя для полiцii».

Вульф пригадав майже комiчну перемiну поглядiв пiсля другого арешту Нагiба Халiда. Вiн не забув, як цей чоловiк, усе ще використовуючи його як «хлопчика з обкладинок», iз гордiстю оприлюднив свою стратегiю подолання нерiвноправностi в галузi охорони здоров’я, тодi як «нашим найкращим i найхоробрiшим», а також цiлому Лондону були доступнi препаскуднi лiкарнi, якi не вiдповiдали жодним вимогам.

Пiд керiвництвом харизматичноi та незвично популярноi публiчноi особи, прибiчники мера аплодували та покiрно збиралися разом пiд час його манiпуляцiй. Тi ж вiдданi голоси, якi вимагали кровi Вульфа, тепер агiтували за його вiдновлення, а один, вiдсталий, однак пристрасний, опитуваний, навiть пiшов на телебачення, щоб вимагати одночасно i того, й iншого.

Безперечно, без впливу мера та його хрестового походу, який так гарно висвiтлювали у пресi, щоб реабiлiтувати одного iз «зламаних героiв», Вульф i досi був би за гратами, проте вони обое знали, що Вульф нiчого йому не винен.

Вульф пiдтримував мертву тишу, побоюючись того, що може сказати, щойно вiдкрие рота.

– Ти вчинив правильно, до речi, – пишномовно продовжив мер, очевидно помiтивши рiзку змiну настрою Вульфа. – Мiж продажнiстю та вiдчаем iснуе рiзниця. Тепер я це бачу. Особисто менi хотiлося б, щоб ти вбив того покидька в залi суду. Остання дiвчинка, котру вiн спалив, була такого ж вiку, як i моя донечка.

Упродовж кiлькох годин напруженоi тишi дихання мера заспокоiлося, однак тривала розмова звела нанiвець усе його покращення. З невиразним металевим звуком, коли осад лiкiв потерся об стiнки флакона, вiн струсонув блакитний iнгалятор. Цей звук не став для нього несподiванкою, адже вiдколи вiн зайшов до кiмнати для допитiв, то перевищив свою тижневу дозу сальбутамолу. Вiн невимушено прийняв ще одну та затримав коштовний подих так довго, як тiльки мiг.

– Менi так давно хотiлося тобi сказати, – промовив мер. – Що це нiколи не було чимось особистим. Я просто виконував…

– Вашу роботу, ага, – з гiркотою закiнчив Вульф. – Я розумiю. Ми всi просто виконували свою роботу: преса, адвокати, герой, котрий зламав менi зап’ясток i вiдволiк вiд Халiда. Я розумiю.

Мер кивнув. Вiн не мав намiру докучати Вульфу, але вiд висловлення цих думок йому стало краще. Попри теперiшне не найкраще становище, вiн вiдчув, як iз його плечей упав тягар, якого йому довелося носити надто довго. Мер вiдкрив свiй портфель й витягнув пачку цигарок.

– Не заперечуеш?

Вульф, не вiрячи своiм очам, витрiщився на чоловiка, який важко дихав:

– Ви, мабуть, жартуете.

– У всiх нас е своi пороки, – зухвало вiдповiв мер.

Його зверхнiсть пiдсилювало оте майже вибачення, i тепер, коли вiн бiльше не вiдчував себе в боргу перед Вульфом, внутрiшня напруга трохи спала.

– Якщо ви очiкуете вiд мене, що я пробуду пiд замком у цiй кiмнатi ще одинадцять годин, то я очiкую вiд вас, що ви не сперечатиметеся. Одна зараз, одна за вечерею, i все.

Вульф уже готовий був заперечити, але мер нахабно затиснув цигарку в зубах, клацнув запальничкою i, прикриваючи полум’я долонею вiд подуву кондицiонера, пiднiс вогонь до обличчя.

Якусь мить двое чоловiкiв дивилися один на одного i жоден iз них не мiг зрозумiти того, що почало вiдбуватися. Вульф спостерiгав за тим, як полум’я перекидаеться вiд цигарки до вiдкритого рота мера i миттево поширюеться костюмом i всiею нижньою частиною його обличчя. Мер глибоко вдихнув i закричав, пекельне полум’я проникало слiдом за його диханням, заповнюючи нiс i рот, i проникаючи у легенi.

– Допоможiть! – вигукнув Вульф, дiставшись до чоловiка, який мовчки горiв заживо. – Менi потрiбна допомога!

Рука мера сiпалася, i Вульф ухопився за неi, не впевнений у тому, що саме мусить робити. До кiмнати увiрвався Едмундс i завмер у дверях iз вiдвислою щелепою, коли мер жахливо гортанно закашляв, укриваючи лiву руку Вульфа пiнистою кров’ю та рiдким полум’ям. На якусь мить Вульф вiдпустив руку мера, яка сiпалася в судомах, i вона його боляче вдарила по обличчю, а рукав сорочки загорiвся. Вульф розумiв, що якби тiльки йому вдалося пiдiйти досить близько, щоб затиснути меровi рота й носа, то вiд нестачi кисню, полум’я вiдразу ж загасло б.

Коли засигналила пожежна тривога, Едмундс квапливо вибiг у коридор. Увесь офiс зiрвався на ноги, спостерiгаючи, як вiн знiмае зi стiни вогнегасника. Вiн бачив, як Сiммонс бiжить до них помiж столами. Едмундс знову забiг до кiмнати для допитiв. Обприскувачi пожежноi безпеки вже увiмкнулися, проте вiд них було бiльше шкоди, анiж користi: кожного разу, коли рот мера наповнювався водою, чоловiк у панiцi розбризкував ii кiмнатою, поширюючи полум’я ще далi, так неначе буквально дихав вогнем. Коли Едмундс пiдняв ковдру та накинув ii на них обох, Вульф усе ще намагався притиснути мера до пiдлоги, тому всi трое впали додолу.

До кiмнати увiрвався Сiммонс i завмер вiд огиди, коли Едмундс прибрав ковдру з понiвеченого тiла, яке колись було його вродливим другом. А усвiдомивши, що повiтря, яке вiн вдихае, просочене запахом паленоi плотi, почав затискати рота рукою. Коли Сiммонс вiдступив, усередину кiмнати забiгли ще двое полiцiянтiв. Один iз них накинув ще одну ковдру на руку Вульфа, яка й досi палала, а Едмундс намагався намацати на шиi мера пульс i прислухався до дихання з обгорiлого рота.

– Пульсу немае! – вигукнув вiн, не впевнений у тому, чи був хтось у кiмнатi.

Коли Едмундс розривав на грудях мера сорочку вiд Савiля Роу, вона просто розсипалася в його руках. Хлопець почав виконувати непрямий масаж серця, стежачи за часом, проте кожного разу, коли вiн натискав на грудну клiтину, iз понiвеченого горла виривалася кров та обгорiлi тканини. Перше, чого вiн навчився пiд час триденного курсу першоi допомоги на роботi, – це ази: без дихальних шляхiв будь-який непрямий масаж серця не змiг би його врятувати. Едмундс поступово зупинився та сповз на мокру пiдлогу. Вiн пiдняв погляд на Сiммонса, який стояв просто бiля дверей.

– Менi шкода, сер.

Із мокрого волосся Едмундса стiкала вода i струмочками сповзала по обличчю. Вiн заплющив очi, намагаючись пояснити абсурднi подii попереднiх двох iз половиною хвилин. Десь iздалеку до нього долинали звуки сирен, якi наближалися до будiвлi.

Сiммонс ступив до кiмнати. Коли вiн глянув на обгорiле тiло свого друга, вираз його обличчя був незрозумiлим. Примусивши себе вiдвести погляд вiд жахливого видовища, яке, вiн знав, переслiдуватиме його решту життя, Сiммонс перевiв свою увагу на Вульфа, який сидiв на колiнах, обережно пiдтримуючи обпечену руку. Сiммонс схопив його за сорочку та пiдняв на ноги, а потiм притиснув до стiни, шокувавши своiм учинком усiх присутнiх.

– Ти мав захищати його! – крiзь сльози на очах вигукнув Сiммонс, iз кожним словом ударяючи Вульфом об стiну. – Ти мав стежити за ним!

Едмундс звiвся на ноги ще до того, як хтось iнший устиг зреагувати, i схопив свого шефа за руку. Вслiд за ним двое полiцiянтiв i Бакстер, яка щойно з’явилася у дверях, вiдiрвали Сiммонса вiд Вульфа i вивели його з кiмнати. Вони зачинили за собою дверi, щоб зберегти мiсце злочину, залишивши Вульфа наодинцi iз жахливим трупом.

Вульф повiльно сповз по стiнi та сiв, скрутившись у кутку. Шокований, вiн помацав потилицю i розгублено розглядав кров на пальцях. Його оточували десятки крихiтних масляних вогникiв, якi й досi моторошно палали на поверхнi води по пiдлозi, як отi японськi водянi лiхтарики, що проводжали духiв у царство мертвих. Схиливши голову на стiну, вiн спостерiгав за цими вогниками, якi тремтiли пiд невблаганним потоком, дозволяючи холоднiй водi очистити закривавленi руки.




Роздiл 6

Субота, 28 червня, 2014 [16.23]


Андреа вибралася з таксi, опинившись у тiнi Герон Тауер – третього за висотою лондонського хмарочоса. Вона пiдняла погляд на горiшнi поверхи, якi закривали собою сонце. Асиметричнi обриси непослiдовно здiймалися вгору, а на самiсiнькiй верхiвцi балансував височенний нестiйкий металевий шпиль, вiдчайдушно утримуючись за свiй статус найвищого, однак жертвуючи естетикою, а ще, як здавалося, структурною цiлiснiстю.

Для вiддiлу новин не знайшлося б кращого мiсця.

Андреа зайшла до величезноi приймальнi та за звичкою попрямувала до ескалаторiв, зарiкшись анi ногою не ступати в жоден iз шести прозорих лiфтiв, якими на шаленiй швидкостi нетерплячi бiзнесмени поверталися до своiх столiв. Спокiйно пiднявшись iз першого поверху, де розташовувався вестибюль, позаду реестратури вона помiтила величезний вбудований акварiум. Бездоганних працiвникiв, очевидно, зовсiм не тривожило те, що 70 000-лiтрову частину океану в тiй нiшi утримував лише тонкий шар акрилу.

Дивлячись на яскравий цвiт паросткiв коралiв та миролюбну рибку, яка то з’являлася, то знову зникала у теплiй водi, Андреа думала про свою нову пристрасть – скуба-дайвiнг[13 - Скуба-дайвiнг – одна iз форм пiдводного плавання, в якому пiрнальник (дайвер) використовуе певнi технiчнi засоби для дихання пiд водою, акваланг тощо. – Прим. ред.]. Майже спiткнувшись, коли рухомi сходи безцеремонно виштовхнули ii на поверх, жiнка позбулася своiх приемних роздумiв.

О третiй ночi iй зателефонували з дорученням поiхати на мiсце злочину. Зрештою, таки зв’язавшись iз Вульфом, щоб особисто передати йому тривожний конверт, який Андреа знайшла на своiй тацi з поштою, вона разом зi своiм оператором упродовж iще чотирьох годин залишалася бiля Нового Скотленд-Ярда, отримавши розпорядження кожнi пiвгодини записувати оновлення для прямого ефiру. А це означало неодноразове перефразування тiеi ж самоi iнформацii, щоб вона здавалася новою, навiть попри те, що це нiяк не конкретизувало ситуацiю, хоча на тротуарi перед зачиненими дверима головного управлiння полiцii розгорталася помiтна активнiсть.

Пiсля випуску об 11 ранку Андреа зателефонував ii головний редактор Елайджа Рейд i сказав повертатися додому та кiлька годин вiдпочити. Вона наполегливо запротестувала. Андреа не збиралася вiдмовлятися вiд своiх слiв, коли заявляла про свою впевненiсть, що цей випадок стане найбiльшою сенсацiею пiсля вбивств «Палiя» (особливо, зважаючи на те, що знала про вмiст конверта, хоча ще й не подiлилася цими тривожними застереженнями з босом). Зрештою Елайджа таки переконав ii, присягнувшись, що вiдразу ж зателефонуе, якщо з’явиться хоча б найменший натяк на якiсь подii.

Це була приемна пiвгодинна прогулянка пiд сонцем, уздовж земель палацу та повз Белгрейв-сквер Гарден, а потiм назад до Найтсбрiдж i триповерхового вiкторiанського будинку, в якому вона мешкала разом зi своiм нареченим та його дев’ятирiчною донькою. Андреа зачинила масивнi, справжнi старовиннi вхiднi дверi та вiдразу ж попрямувала нагору до обставленоi зi смаком спальнi на горiшньому поверсi.

Вона зашторила вiкна й у напiвтемрявi повнiстю одягнена лягла поверх ковдр. Андреа потяглася до сумочки, вiдшукала мобiльник й увiмкнула будильник. А потiм витягла файл iз фотокопiями всього, що вона передала Вульфу, й, заплющивши очi, мiцно притиснула телефон до грудей, чiтко усвiдомлюючи iхню надзвичайну важливiсть для полiцii, для приречених людей зi списку… та для неi самоi.

Бiльше анiж пiвтори години вона марно намагалася заснути, розглядаючи високу стелю та вiтiюватi оздоблення навколо люстри, зважуючи моральнi та законнi аспекти того, щоб подiлитися речовими доказами з Елайджею. Вона не сумнiвалася, що хай би там що, а вiн точно безсоромно виставив би всi дванадцять фотографiй перед усiм свiтом. Тактовне попередження, що «деяких глядачiв наступнi зображення можуть занадто стурбувати» лише роздратувало б людську ненаситну хворобливу допитливiсть. Вона похмуро подумала про те, чи побачили б iх родини ще не iдентифiкованих жертв i чи зачарували б та одночасно вiдштовхнули б ii якимось чином знайомi частини тiл.

Того ранку десятки журналiстiв стояли плiч-о-плiч бiля одного й того ж уже заяложеного фону, щоб розповiсти точнiсiнько одне i те ж, i всi вони змагалися за увагу розпещеноi глядацькоi публiки. Той факт, що Андреа контактувала безпосередньо iз убивцею, точно вивiв би iх на рiвень «BBC» та «Sky News», якi, без сумнiву, показали б фото за лiченi хвилини пiсля того, як вони вийшли б у ефiр. Проте вона точно знала, як домогтися того, щоб кожний телевiзор у краiнi зосередився лише на нiй:

1. Приманка: – Андреа повiдомила б загалу, що контактувала з новим серiйним убивцею, який з’явився у мiстi.

2. Пiдiгрiвання iнтересу: – по черзi вони оприлюднили б кожну фотографiю, описавши, що на нiй зображено i зробивши божевiльнi припущення, щоб спровокувати уяву легковiрних глядачiв. Можливо, вони навiть змогли б вiдшукати колишнього детектива, приватного слiдчого, чи й автора детективних романiв, якi б погодилися подiлитися своею думкою у спробi пролити свiтло на цю справу.

3. Обiцянка: – Андреа розповiла б про те, що до купи фотографiй додавався ще й рукописний перелiк, у якому було детально названо iмена майбутнiх жертв убивцi та точнi дати, коли вони мали померти. «І все стане вiдомо вже за п’ять хвилин», – пообiцяла б вона (достатньо довго, щоб цi слова розлетiлися всiею планетою, однак надто мало для того, щоб полiцiя перервала iхню трансляцiю).

4. Викриття: – спостерiгаючи разом iз цiлим свiтом, вона б перерахувала iмена i дати, з драматичною паузою перед кожним новим iм’ям, як це роблять суддi на телевiзiйних талант-шоу, обираючи фiналiстiв. Вона замислилася, чи барабанний бiй – це вже не занадто.

Андреа ненавидiла себе навiть за саму думку про це. Існувала велика ймовiрнiсть того, що полiцiя ще не зв’язалася з обраними людьми, якi, без сумнiву, мали право дiзнатися про свою неминучу долю хоча б трохи ранiше за решту свiту. Плюс до цього, ii б заарештували, хоча ранiше це нiколи не зупиняло Елайджу. Навiть за той короткий час, вiдколи Андреа працювала на каналi, вона бачила, як вiн руйнуе людськi життя самими лише здогадками, оперуе подробицями реальних розслiдувань, якi отримував доволi сумнiвним шляхом, та як його вже двiчi викликали до суду за приховування речових доказiв i спробу пiдкупити полiцiянта.

Полишивши марнi спроби заснути, вона сiла на лiжку, не так вiдпочивши, як окресливши план дiй. Вона використае фотографii. Це створить iй проблеми, однак користь для кар’ери значно переважатиме спричиненi незручностi. А список вона триматиме у секретi. Так буде правильно. Андреа вiдчула гордiсть за саму себе, за те, що й досi бореться зi зростаючим тиском, щоб не стати такою ж безжальною та згубною, як i ii бос.

Вона дiйшла до коридору, який вiв до вiддiлу новин. Навiть на цiй посереднiй висотi Андреа пiдсвiдомо трималася якомога ближче до стiни й намагалася не дивитися на дахи будинкiв на Камомайл-стрит. Коли вона зайшла до офiса, то, як i завжди, зiткнулася з безупинним хвилюванням, яке тривало 24 години на добу. Елайджа насолоджувався хаосом: люди кричали одне на одного, телефони постiйно дзвонили, зi стелi звисали численнi плазмовi екрани, хоча вимкнений звук замiнювали субтитри. Андреа знала, що за кiлька хвилин звикне й агресивне оточення стане не бiльше нiж фоновим шумом.

Вiддiл новин займав десятий та одинадцятий рiвнi. Плити, якi роздiляли iх, прибрали, щоб створити зручний двоповерховий простiр. Пропрацювавши чимало рокiв на регiональних каналах, Андреа вважала таке рiшення зайвим i марним, бо це була вже майже пародiя на вiддiл новин. Усе, що iй було потрiбно, – це стiл, комп’ютер i телефон.

Нового головного редактора переманили з компрометуючоi американськоi програми новин, яка суперечливо розкривала поширене корупцiйне загнивання у кiлькох вiдомих брендах i компанiях. Із собою вiн принiс цiлу купу зверхнiх американiзмiв, вправ на створення команди та стимулювання бойового духу, якi дедалi бiльше i бiльше нав’язував незмiнно стриманим працiвникам-англiйцям.

Андреа сiла на свiй неоново-жовтий (науковi дослiдження встановили прямий зв’язок мiж продуктивнiстю працi та яскравими кольорами) ергономiчний стiлець навпроти автомата «Ben & Jerry’s»[14 - Марка морозива, замороженого йогурту, сорбету та продуктiв на основi морозива.] i вiдразу ж перевiрила тацю з поштою, чи не було там iще повiдомлень вiд убивцi. Вона витягла iз сумочки папку й уже готова була пiднятися сходами до кабiнету Елайджi, аж раптом люди почали залишати своi робочi мiсця i збиратися перед найбiльшим телеекраном.

Андреа помiтила, що Елайджа теж вийшов зi свого кабiнету, щоб подивитися з балкона, схрестивши при цьому руки на грудях. Його погляд ковзнув униз до неi, а потiм, не зацiкавившись, повернувся до екрана. І гадки не маючи про те, що вiдбуваеться, вона пiдвелася й пiдiйшла до натовпу, який невпинно збiльшувався.

– Увiмкнiть звук! – закричав хтось.

Раптом на екранi з’явився вже знайомий знак Нового Скотленд-Ярда, й Андреа впiзнала фiрмове наближення у м’якому фокусi свого оператора Рорi, який знiмав прекрасну репортерку-блондинку, вбрану в лiтню сукню iз зовсiм недоречним глибоким декольте. Десь попереду почулося присвистування. Ізабель Плат працювала на каналi чотири мiсяцi. Коли ii взяли на роботу, Андреа думала, що це образа для професii: дати дурнiй, захопленiй косметикою двадцятирiчнiй дiвчинi посаду лише на основi вмiння читати вголос, однак тепер вiдчула загрозу для себе i своеi кар’ери.

Ізабель життерадiсно розповiдала iм, що речник полiцii «об… бов..’язково» зробить заяву, в той час як бiльшу частину екрана займав виставлений неозброеному погляду бюст, i Андреа стало цiкаво, чому Рорi взагалi переймаеться тим, щоб тримати в кадрi ii голову. Вона вiдчула, як пiдступають сльози, й розумiла, що Елайджа спостерiгае за ii реакцiею. Андреа зумисне зосередилася на екранi, вiдкинувши бажання вiдвернутися чи вийти з кiмнати, вiдмовляючи йому в такому задоволеннi. Це вже не вперше головний редактор надзвичайно недооцiнював ii. Вона розумiла його мотиви: у гонитвi за рейтингами вiд найгучнiшоi iсторii за весь рiк, чому б не поставити перед камерою модель як маленький додатковий стимул? Їi не здивувало б, навiть якби на завершення Ізабель з’явилася б у кадрi топлес.

Неймовiрну звiстку про передчасну смерть мера Тернбла, поки той перебував у головному управлiннi полiцii на зустрiчi з питань модернiзацii, Андреа заледве почула, оскiльки ii колеги почали важко дихати й вiдповiдно лаятися. Вона займалася тим, щоб спрямувати жалiсть до себе у гнiв. Вона не буде спокiйно дивитися, як ii вiдсторонюють вiд ii ж iсторii. Андреа вiдвернулася вiд екрана, не чекаючи, щоб почути, що груди Ізабель зробили iз враженою юрбою репортерiв, пiдлетiла до свого столу, взяла папку i попрямувала сходами до Елайджi. Вiн, очевидно, чекав цього, тому спокiйно зайшов до свого кабiнету, залишивши дверi вiдчиненими.


* * *

Елайджа кричав i лаявся впродовж майже п’яти хвилин. Його розлютило те, що Андреа цiлiсiнький день тримала при собi таку сенсацiйну iсторiю. Сiм разiв вiн сказав iй, що ii звiльнено, тричi назвав словом на лiтеру «п» i виштовхав iз кабiнету свою помiчницю, коли та зайшла перевiрити, чи все гаразд.

Андреа терпляче чекала, доки вiн закiнчить. Для неi така його передбачувана реакцiя була майже такою ж кумедною, як i те, що чим бiльше вiн розпалювався, тим бiльше до його сумнiвного нью-йоркського акценту вплiталося пiвденноi розтягнутоi вимови. Вiн був самозакоханим типом. Ходив до спортзалу дорогою на роботу i коли повертався додому, а ще постiйно носив замалi сорочки, щоби пiдкреслити ступiнь своеi одержимостi. Попри те, що йому було вже за сорок, у волоссi не було анi слiду сивини, натомiсть, бездоганна шевелюра неприродно золотистого волосся була акуратно зализана назад. Деякi жiнки в офiсi вважали його неймовiрним красунчиком, яскравим представником альфа-самцiв. Для Андреа вiн був лише комiчно бридким. Вона чекала, поки його показова демонстрацiя переваги затихне.

– У цих фотографiй паскудна якiсть, iх заледве можна використати, – випалив вiн, приховуючи свое захоплення, коли розклав iх на столi.

– Так i е. Вони лише для тебе, – спокiйно вiдповiла Андреа. – Високоякiснi копii збереженi на картi пам’ятi.

– Де вона? – наполегливо запитав вiн, а коли Андреа не вiдповiла, пiдняв на неi погляд i промовив:

– Гарна дiвчинка, а ти швидко вчишся.

Хоч Андреа нiчого не могла вдiяти з обурливою зверхнiстю, однак вiдчула певну гордiсть, почувши його зовсiм не приязний комплiмент. Щойно вони перейшли на iнше поле для гри – двi акули тепер кружляли навколо шматка м’яса.

– Оригiнали в полiцii? – запитав вiн.

– Так.

– Вульф?

Розлучення Андреа зi славнозвiсним детективом аж надто цiкавило Елайджу. Скандал навколо «Палiя» був однаково важливим для висвiтлення у новинах по всiй Атлантицi. Вiн усмiхнувся.

– Тодi нас не можна звинуватити у приховуваннi речових доказiв, чи не так? Вiднеси фото графiкам. Ти можеш зберегти собi роботу.

Андреа це застало зненацька. Безперечно, Елайджа розумiв, що ii метою було не зберегти за собою робоче мiсце, а заявити права на iсторiю. Напевно, вiн щось зрозумiв iз виразу ii обличчя, оскiльки тепер уiдливо посмiхався.

– Не поводься так, неначе п’яна. Свою роботу ти виконала, це все. Там уже Ізабель. Вона проведе репортаж.

Андреа вiдчула, що очi вже знайомо почало поколювати, i вiдчайдушно намагалася це приховати, тому вiдволiкла свiй мозок контрнаступом:

– Тодi я просто…

– Просто що? Звiльнишся? Вiднесеш фото кудись iще? – засмiявся вiн. – Готовий посперечатися, що карта пам’ятi, якою ти скористалася, належить компанii. Якщо я запiдозрю, що ти намагаешся пiти, маючи при собi поцуплену власнiсть, то матиму повне право наказати охоронi обшукати тебе.

Андреа згадала маленький чорний прямокутник мiж карткою «Starbucks» та реестрацiйними картками «PADI» у своiй сумочцi. Вони знайдуть ii за лiченi секунди. Однак потiм усвiдомила, що мае в рукавi ще один козир.

– Є список, – випалила вона перш нiж ii совiсть змогла цьому завадити, – наступних жертв вбивцi.

– Маячня.

Андреа витягла з кишенi зiм’яту фотокопiю й обережно розпрямила ii так, щоб видно було лише перший рядок.



Мер Реймонд Едгар Тернбл – субота, 28 червня.


Елайджа зиркнув на сiрувату роздрукiвку, яку Андреа тримала так, щоб вiн не мiг до неi дотягнутися. Вiн бачив, як вона йшла вiд телевiзора до свого столу, а потiм прямiсiнько до його кабiнету. У неi не було можливостi пiдробити фотокопiю.

– У мене е ще п’ять iмен i дати бiля них. І присягаюся, якщо ти спробуеш забрати в мене цей аркуш, я його проковтну.

Вiдчуваючи, що вона говорила бiльш анiж серйозно, Елайджа повернувся до свого крiсла i радiсно посмiхнувся, так, наче вони нарештi досягли завершення запеклого бою в настiльнiй грi.

– Чого ти хочеш?

– Свою iсторiю.

– Гаразд.

– Можеш залишити Ізабель стовбичити там i марнувати свiй час. Я зроблю репортаж зi студii.

– Ти польовий репортер.

– Можеш сказати Роберту i Гелен, що вони нам сьогоднi не потрiбнi. Менi знадобиться вся програма.

Хвилина вагання.

– Вважай, що вже зроблено. Щось iще?

– Так. Замкни всi дверi, доки я не закiнчу, й не вiдчиняй iх нiкому. Ми не можемо дозволити заарештувати мене, доки я не розповiм усього.




Роздiл 7

Субота, 28 червня, 2014 [17.58]


Вульф на самотi сидiв у кабiнетi Сiммонса. Численнi новi вм’ятини на старезнiй металевiй шафцi та слiди штукатурки на потертому килимi не давали йому спокою: першi наслiдки вранiшнiх подiй. Вiн чекав, знiяковiлий, розгублено смикаючи вологу пов’язку на лiвiй руцi.

Коли Бакстер повернулася в кiмнату для допитiв, пiсля того, як Сiммонса вивели, то побачила, що Вульф сидить бiля нерухомого тiла мера, поки у примiщеннi бушував кiмнатний мусон. Вона ще нiколи не бачила його таким розбитим i вразливим, щоб вiн так пильно вдивлявся кудись у простiр, вочевидь навiть не помiчаючи ii. Бакстер обережно допомогла йому пiдвестися й вивела до сухого коридору, де повна кiмната стурбованих людей до нав’язливого уважно спостерiгала за кожним iхнiм кроком.

– Заради Бога, – випалила Бакстер.

Вона взяла на себе бiльшiсть ваги Вульфа, коли вони спотикаючись, пройшли через офiс до дверей жiночих убиралень. Жiнка силомiць всадовила його на стiйку мiж двома раковинами. Потiм обережно розстiбнула гудзики на бруднiй сорочцi й повiльно стягла ii, при цьому надзвичайно обережно намагаючись прибрати тканину з вологих ран i пухирiв на лiвiй руцi. Повiтря наповнив запах дешевого дезодоранту, поту й паленоi шкiри, i Бакстер зрозумiла, що надзвичайно схвильована, хоча на це й не було причин. Вона непокоiлася, що будь-якоi митi хтось мiг зайти й упiймати ii на гарячому, хоча й не робила нiчого забороненого.

– Тримайся мiцнiше, – сказала вона йому, знявши стiльки, скiльки змогла.

Бакстер заквапилася до офiса i повернулася за кiлька хвилин з аптечкою та рушником, яким обгорнула мокре волосся Вульфа. Невмiло розiрвала упаковку й витягла пов’язку для опiкiв, а потiм ретельно забинтувала йому пошкоджену руку.

Уже потiм у дверi постукали. Зайшов Едмундс i без особливого захвату зняв свою сорочку, цим самим неохоче визнаючи, що пiд нею мав ще футболку. Хоча Едмундс i був високим, але за статурою бiльше нагадував худорлявого школяра, тому його сорочка ледь прикривала Вульфу живiт, однак Бакстер припустила, що це краще, анiж нiчого. Коли з бiльшiстю кнопок було покiнчено, вона застрибнула на стiйку й мовчки сiла поруч iз Вульфом, чекаючи так довго, як йому знадобиться, щоб оговтатися.

Решту дня Вульф провiв у тихому кутку, складаючи детальний звiт про те, що трапилося у замкненiй кiмнатi. Вiн проiгнорував численнi непрошенi поради про те, що йому варто дозволити, щоб швидка вiдвезла його додому. О 17.50 його викликали до кабiнету Сiммонса, де вiн, стривожений, чекав на прибуття свого шефа, якого не бачив, вiдколи в того стався вибух жорстокостi значно ранiше.

Чекаючи, Вульф невиразно згадав Бакстер i вбиральню, однак усе це здавалося таким нечiтким, нереальним. Йому стало трохи соромно, що того ранку вiн знехтував вiджиманням (як i впродовж попереднiх чотирьох рокiв), i уявив собi, як вона здригнулася, побачивши його занедбане та злегка розповнiле тiло.

Вiн почув, як позаду до кiмнати зайшов Сiммонс i зачинив дверi. Його шеф опустився в крiсло навпроти й витягнув з пакета «Tеско»[15 - Мережа супермаркетiв.] пляшку iрландського вiскi «Джеймсон», пакетик iз льодом i набiр пластикових чашок-трансформерiв для пiкнiкiв. Його очi ще й досi були червонi, адже перед прес-конференцiею вiн мусив повiдомити дружинi мера страшнi новини. Сiммонс роздiлив жменю льоду мiж двома чашками, щедро залив його зверху, а потiм мовчки штовхнув одну чашку Вульфу. Перший ковток вони зробили у повнiй тишi.

– Твiй улюблений. Здаеться, я ще не забув, – зрештою-таки промовив Сiммонс.

– Гарна пам’ять.

– Як голова? – запитав Сiммонс так, немовби це не вiн був винен у легкiй контузii Вульфа.

– Краще, нiж рука, – весело вiдповiв Вульф, насправдi не впевнений у тому, що вдасться врятувати лiкарям, якщо перед накладанням пов’язки Бакстер мала ii ще чимось обробити.

– Я можу бути вiдвертим? – Сiммонс не став чекати вiдповiдi. – Ми обое знаемо, що у цьому крiслi замiсть мене сидiв би зараз ти, якби тiльки так круто не вляпався. Ти завжди був кращим детективом.

Вульф зберiгав ввiчливий та байдужий вираз обличчя.

– Можливо, – продовжив Сiммонс, – ти прийняв би краще рiшення, анiж я. Можливо, Рей був би живий, якби…

Сiммонс замовк i зробив ще один ковток вiскi.

– Ми нiяк не могли знати, – сказав Вульф.

– Що в iнгалятор пiдмiшали запалювальну рiдину? Що купи квiтiв, якi стояли тут уже тиждень, були вкритi пилком амброзii?

Дорогою до кабiнету Сiммонса Вульф помiтив купу пластикових пакетiв iз речовими доказами.

– Чим?

– Вочевидь, це криптонiт для астматикiв. І це я привiв його сюди.

Забувши, що тримае в руках лише пластикову чашку, розiзлившись сам на себе, Сiммонс швиргонув спорожнiлу чашку об стiну. Їi вiдкинуло назад до столу, i вже за мить вiн знову поставив ii поруч.

– То що нам тепер iз тобою робити? – запитав Сiммонс.

– А що я?

– Що ж, це зустрiч, на якiй я кажу тобi, що цей випадок надто особистий i що я раджу вiдсторонити тебе в iнтересах усiх iнших…

Вульф збирався було заперечити, але Сiммонс продовжив:

– …Потiм ти скажеш менi вiдвалити. А тодi я нагадаю тобi, що трапилося з Халiдом. Далi ти знову пошлеш мене пiд три чорти, i я неохоче дозволю тобi залишитися, однак застережу, що перша ж iскра занепокоення вiд твоiх колег, твого психiатра чи вiд мене, i тебе переведуть. Гарна розмова.

Вульф кивнув. Вiн знав, що заради нього Сiммонс пiдставив власну шию.

– Сiм мертвих тiл. Далi бiльше – единими знаряддями вбивства е iнгалятор, квiти та риба, – Сiммонс недовiрливо похитав головою. – Пам’ятаеш старi добрi часи, коли люди були порядними i просто пiдходили до когось i стрiляли у покидька?

– Гарнi були часи, – промовив Вульф, пiднiмаючи свою чашку з Оптiмусом Праймом[16 - Персонаж комiксiв, мультфiльмiв про трансформерiв.].

– Гарнi були часи! – вiдлунням повторив Сiммонс, i вони чокнулися своiми чашками.

Вульф вiдчув, як у кишенi завiбрував мобiльник. Вiн витягнув його i прочитав коротке повiдомлення вiд Андреа:



ВИБАЧ

() ()

\ /

\/


Раптом Вульфу стало не по собi. Вiн знав, що Андреа просить вибачення за дещо бiльше, нiж недоречний член, який, очевидно, мав бути сердечком (йому здавалося, що вона засвоiла урок пiсля провалу з Гiтлером-качкою, однак, мабуть, таки нi). Вiн уже хотiв було вiдповiсти, як до кiмнати прожогом увiрвалася Бакстер й увiмкнула маленький телевiзор на стiнi. Сiммонс був надто виснажений, аби на це хоча б якось вiдреагувати.

– Твоя колишня сучка запустила iсторiю в ефiр, – сказала Бакстер.

На екранi з’явилася Андреа на серединi репортажу. Виглядала вона неймовiрно. Довге руде волосся закололи вгорi так, як вона це зазвичай робила для весiль i вечiрок. Побачивши ii ось так на екранi, Вульф усвiдомив, що вона сприймала свою вроду як данiсть, отi яскравi зеленi очi заледве здавалися справжнiми. Причина ii змiни стала вiдразу ж помiтною. Тепер вона не стояла обабiч головноi дороги i не розповiдала про нерiвну дорожню розмiтку, поки на екранi з’являлося ii старе фото, нiби у виставi з черевомовцем, вона вела репортаж зi студii, презентувала програму, як завжди i мрiяла.

– … що смерть мера Тернбла сьогоднi вдень, насправдi, була зумисною виставою вбивцi, пов’язаного iз шiстьма тiлами, якi знайшли рано-вранцi у Кентiш Таун, – сказала Андреа, не виказуючи анi слiду хвилювання, яке старанно приховувалося пiд поверхнею емоцiй, i Вульф це добре знав. – Для деяких глядачiв наступнi кадри…

– Поговори зi своею дружиною, Вульфе! Зараз же! – проревiв Сiммонс.

– Колишньою, – виправив Вульф, коли всi трое шалено набирали номери на своiх телефонах.

– Так, менi потрiбен номер вiддiлу новин на…

– Два загони на Бiшопсгейт 110…

– Абонент знаходиться поза зоною досяжностi…

На задньому фонi тривав репортаж Андреа.

– … упевненi, що голова належить Нагiбу Халiду: «Палiю». До цього часу невiдомо, як Халiд, котрий вiдбував…

– Я спробую набрати охорону будiвлi, – сказав Вульф, залишивши Андреа голосове повiдомлення з трьох слiв: «Зараз же передзвони!».

– … очевидно розчленили перед тим, як iзшити разом у формi одного завершеного тiла, – сказала Андреа, а на екранi, одна за одною, з’являлися жахливi фотографii, – яке полiцiя назвала «Лялькою».

– Нам кiнець – вiдрiзав Сiммонс, який i досi був на зв’язку з контрольною кiмнатою.

Усi вони завмерли, прислухаючись, коли Андреа продовжила:

– …п’ять наступних iмен i точнi дати iхнiх смертей. Усi вони стануть вiдомi вже за п’ять хвилин. З вами Андреа Гол. Не перемикайтеся.

– Вона ж не зробить цього? – недовiрливо запитав Сiммонс у Вульфа, тримаючи руку на приймачi.

Коли Вульф не вiдповiв, усi вони продовжили своi напруженi розмови.


* * *

Через п’ять хвилин Вульф, Сiммонс i Бакстер спостерiгали за тим, як у студii поступово яскравiшало освiтлення i здавалося, що Андреа провела цей час, сидячи в темрявi. Позаду, навколо телевiзора, який хтось принiс iз конференц-зали, стовпилися iхнi колеги.

Вони запiзнилися.

Не дивно, що Андреа не вiдповiла на повiдомлення Вульфа. Охорона в будiвлi забарикадувала вiддiл новин, а полiцiянти, яких Сiммонс туди вiдправив, ще навiть не встигли туди дiстатися. Сiммонс зв’язався з головним редактором. Ім’я Елайджi було вiдоме йому надто добре. Вiн проiнформував нестерпного чоловiка, що той зривае розслiдування вбивства, за що може опинитися за гратами. Коли це не подiяло, Сiммонс спробував звернутися до його людяностi, визнавши, що вони ще не повiдомили людям зi списку про загрозу iхньому життю.

– У такому разi ми зробимо це за вас, – вiдповiв Елайджа. – І не говорiть, що ми нiчим не допомагаемо.

Вiн вiдмовився дозволити поговорити з Андреа й вiдразу поклав слухавку. Усе, що вони могли тепер зробити, це просто дивитися, як i решта свiту. Сiммонс наповнив три нових склянки вiскi. Бакстер сидiла на столi й невпевнено фиркнула на свою. Вона саме хотiла попросити дозволу поглянути на список, адже вiн усе одно за кiлька хвилин став би надбанням загалу, коли знову почалася програма.

Андреа пропустила свою першу реплiку, i Вульф зрозумiв, що вона була стурбована й вагалася, думаючи про щось iнше. Вiн знав, що пiд мiнiмалiстичним столом у неi тремтять колiна, як це зажди бувало, коли вона нервувалася. Андреа глянула в камеру, шукаючи мiльйони невидимих очей, якi дивилися на неi, i Вульф вiдчув, що вона дивилася на нього, шукаючи способу вибратися з пастки, в яку сама себе ж i загнала.

– Андреа, ми в ефiрi, – роздратовано просичав голос у вусi. – Андреа!

– Доброго вечора. Мене звати Андреа Гол. Із поверненням…

Бiльше п’яти хвилин вона витратила на те, щоб коротко повторити iсторiю i знову показати вiдразливi фотографii незлiченнiй кiлькостi тих глядачiв, якi щойно приедналися до перегляду програми. Пояснюючи, що разом iз фотографiями було вкладено ще й список, вона почала збиватися, а коли настав час зачитати шiсть смертних вирокiв, ii руки помiтно тремтiли:

– Мер мiста Реймонд Едгар Тернбл – субота, 28 червня,

Вiджай Рана – середа, 2 липня,

Джаред Ендрю Гарланд – субота, 5 липня,

Ендрю Артур Форд – середа, 9 липня,

Ешлi Данiела Локлен – субота, 12 липня.

А в понедiлок 14 липня…

Андреа замовкла не задля драматичного ефекту (вона поспiшала зачитати список без жодноi акторськоi майстерностi, лише вiдчайдушно прагнула покiнчити з цим), а тому що мусила витерти чорну вiд тушi сльозу з очей. Вона прочистила горло й переклала папери перед собою, непереконливо вдаючи, що це текст чи загублений аркуш стали причиною ii заминки. Раптом вона закрила обличчя руками, ii плечi здригнулися так, немовби на неi звалився весь тягар ii вчинку.

– Андреа? Андреа? – зашепотiв хтось позаду камери.

Андреа знову пiдняла погляд на свою ошелешену публiку – це ii мить слави, а на обличчi та рукавах неприпустимi розмазанi чорнi слiди.

– Усе гаразд.

Пауза.

– А в понедiлок, 14 липня, офiцер мiськоi полiцii Лондона i головний слiдчий у справi «Ляльки»… детектив Натан Вульф.




Роздiл 8

Понедiлок, 30 червня, 2014 [9.35]


– Погано.

– Погано?

– А ще сумно.

– Сумно?

Доктор Престон-Гол важко зiтхнула й вiдклала записник на старовинний кавовий столик бiля свого крiсла.

– Ти бачив, як чоловiк, якого ти мав захищати, помер на твоiх очах, а потiм репортерка всерйоз заявила про те, що вбивця плануе вбити тебе всього лише за два тижнi, i все, що ти можеш сказати менi, – це, що тобi «погано» i «сумно»?

– Розлючений? – спробував Вульф, вважаючи, що в нього все добре.

Здавалося, доктора це зацiкавило. Вона знову взяла свiй записник й пiдсунула його ближче.

– То чи вiдчуваеш ти гнiв?

Якусь мить Вульф обмiрковував запитання.

– Та нi, не схоже.

Доктор опустила записника. Вiн зiсковзнув iз мiнiатюрного столика на пiдлогу.

Очевидно, вона розiзлилася.

Вiдтодi, як його поновили, уранцi щопонедiлка Вульф iздив до обштукатуреного таунхаусу на Квiн Анназ Гейт. Доктор Престон-Гол була консультантом мiськоi полiцii Лондона з психiатрii. Їi непомiтний офiс, рекламою якому слугувала лише скромна латунна табличка з iм’ям бiля вхiдних дверей, розташовувався на тихiй вулицi всього у трьох хвилинах ходьби вiд Нового Скотленд-Ярда.

Присутнiсть доктора лише прикрашала витончене примiщення. Зараз iй було трохи за шiстдесят, i з роками вона ставала все елегантнiшою, убрана у стриманий одяг i пiднявши сиве волосся у ретельно продуману зачiску. Вiд неi вiяло владою: образ директорки школи, який так мiцно вкорiнювався у свiдомiсть дiтей у надто ранньому вiцi, нiколи не вдасться позбутися в дорослому життi.

– Скажи менi, сни повернулися? – запитала вона. – Отi про лiкарню.

– Це ви кажете лiкарня, а я кажу – божевiльня.

Доктор зiтхнула.

– Лише, коли я сплю, – сказав Вульф.

– Тобто?

– Не тодi, коли я можу цьому зарадити. І насправдi, я б не називав це снами. Це нiчнi кошмари.

– А я б не називала iх нiчними кошмарами, – заперечила доктор Престон-Гол. – У цих снах немае нiчого страшного. Ти проектуеш на них свiй страх.

– З усiею повагою, значно легше так говорити, якщо ви не провели тринадцять мiсяцiв та один день свого життя у справжньому пеклi.

Доктор змiнила тему, вiдчувши, що Вульф радше витратить решту часу на суперечки, анiж розповiсть iй щось особисте. Вона розрiзала запечатаний конверт, який вiн принiс iз собою, й уважно проглянула знайомий черговий тижневий звiт вiд Фiнлi. З виразу ii обличчя здавалося, що вона починала думати, що це величезне витрачання часу, паперу й чорнила, чим так само це вважав i Вульф.

– Здаеться, детектив Шоу бiльше нiж задоволений тим, як ти впорався зi стресом кiлькох минулих днiв. Вiн поставив тобi 10 iз 10. Один лише Бог знае, що лежить в основi цiеi його системи оцiнювання, але… для тебе це добре, – рiзко вiдповiла вона.

Крiзь вiдчинену вiконну раму Вульф дивився на величезнi будинки навпроти Квiн Анназ Гейт. Кожний iз них зберегли в бездоганному станi або турботливо реставрували до колишньоi величi. Якби сюди не долинав вiддалений гомiн хаотичного мiста, що прискорювався з початком нового несамовитого тижня, вiн змiг би навiть повiрити в iлюзiю, що вони опинилися в минулому. До задушливоi кiмнати пробирався легкий вiтерець, хоча температура вже вранцi сягнула 28 градусiв.

– Я збираюся порекомендувати, щоб до завершення цiеi справи ми зустрiчалися двiчi на тиждень, – промовила доктор Престон-Гол, усе ще читаючи детальний звiт, сторiнки якого, як пiдозрював Вульф, Фiнлi нашкрябав своiм незрозумiлим почерком.

Вульф напружився, намагаючись контролювати себе i не стискати кулакiв перед своiм психiатром.

– Я цiную вашу турботу…

Однак його тон свiдчив про протилежне.

– … проте в мене немае на це часу. Я мушу впiймати вбивцю.

– В оцьому «Я» i е корiнь нашоi проблеми. І саме це мене й непокоiть. Хiба такого вже не траплялося ранiше? Вiдповiдальнiсть за те, щоб упiймати його, лежить не тiльки на тобi. У тебе е колеги, пiдтримка.

– У мене в цьому бiльший досвiд.

– А в мене е професiйнi обов’язки, – зрештою сказала вона.

У Вульфа склалося переконливе враження, що як тiльки вiн зараз не припинить сперечатися, вона може запропонувати зустрiчатися тричi на тиждень.

– Тодi домовилися, – промовила вона, гортаючи свiй щоденник. – Зможеш у середу вранцi?

– У середу я докладатиму усiх зусиль, аби не допустити, щоб чоловiка на iм’я Вiджай Рана вбили.

– Тодi в четвер?

– Гаразд.

– О дев’ятiй?

– Гаразд.

Доктор Престон-Гол пiдписала папери й люб’язно всмiхнулася. Вульф пiдвiвся й попрямував до дверей.

– І ще, Натане, – Вульф знову розвернувся до неi обличчям, – бережи себе.


* * *

Пiсля суботнiх жахiть Сiммонс наполiг, щоб у недiлю Вульф узяв собi вихiдний. Вульф пiдозрював, що його шеф лише прикривав власний зад i перед тим, як вiн приступив би до виконання своiх обов’язкiв, вирiшив пiдстрахуватися пiдписом психiатра.

Вiн скористався «Теско Експрес» i накупив достатньо iжi для того, щоб вiдсидiтися решту вихiдного, справедливо пiдозрюючи, що купа репортерiв iз нетерпiнням чекатиме його повернення бiля будинку. На щастя, вiн змiг обiйти бiльшiсть iз них, перетнувши полiцiйну загорожу, що й досi залишалася на мiсцi, доки експерти-кримiналiсти не закiнчать свою роботу.

Вульф використав цей незапланований вихiдний для того, щоб розiбрати деякi коробки з тих, якi Андреа спакувала для нього багато мiсяцiв тому. Вони були бiльше схожi на жалюгiдну половину будинку, бо вiн був справедливо впевнений, що його колишня не змогла б запхнути авто в жодну з коробок 2 на 2, складених попiд стiнами.

За суботнiй вечiр i недiлю вiн проiгнорував сiмнадцять ii дзвiнкiв, хоча все-таки вiдповiв на дзвiнок своеi матерi, й упродовж перших двох хвилин розмови здавалося, що все, що трапилось, i справдi ii стурбувало, однак потiм вона заговорила про нагальнiшi питання, як-от зламана загорожа Естель по-сусiдству, i на це витратила решту сорок хвилин. Вульф пообiцяв приiхати в Бат, щоби полагодити ii на якiсь iз липневих вихiдних, утiшаючи себе думкою, що йому не доведеться цього робити, якщо 14 липня його жорстоко вб’ють.


* * *

Коли Вульф зайшов до вiддiлу розслiдування вбивств та iнших серйозних злочинiв, його привiтав звук дриля. Команда перевiрених робiтникiв почала вiдновлювати затоплену кiмнату для допитiв. Коли вiн iшов офiсом, якийсь незнайомець запропонував йому чашку кави, а iнший (хто навiть нiяк не був причетний до справи) упевнено сказав: «Ми впiймаемо його». Іншi ж повнiстю уникали ходячого потенцiйного мертвяка, можливо, остерiгаючись, що для того, щоб убити його, вбивця скористаеться отруйною рибою чи якоюсь рослиною, i це може якось вплинути й на них.

– Нарештi, – сказала Бакстер, коли вiн пiдiйшов до iхнього з Едмундсом столу. – Добре було вiдпочивати, поки ми виконували твою роботу?

Вульф проiгнорував кепкування. Вiн краще за iнших знав, що ворожiсть була для Бакстер стимулом: засмученiсть – агресiею, розгубленiсть – спротивом, засоромленiсть – жорстокiстю. Вiд того випуску новин суботнього вечора вона була незвично тихою i навiть не намагалася зв’язатися з ним, попри те, що була единою, iз ким би вiн хотiв поговорити. Здавалося, вона збиралася дiяти так, наче й не чула iмен тих, хто був у списку, i Вульф охоче пiдiграв iй.

– Виявилося, що вiд цього малого покидька, – вона вказала на Едмундса, який сидiв поруч iз нею, – все-таки може бути якась користь.

Бакстер ввела Вульфа в курс подiй. Пiсля того, як експерт повiдомив, що амброзiю могли виростити у будь-якiй теплицi краiни, вони були змушенi вiдмовитися вiд думки з’ясувати походження рослини. Те саме з квiтами: всi букети були купленi в рiзних флористiв по всьому Лондону i кожного разу iх оплачували готiвкою за допомогою пошти.

Далi вони пiшли по слiду Едмундса й навiдалися на фабрику «Key Foods» i тепер мали вичерпний перелiк працiвникiв, якi працювали вночi перед отруенням Нагiба Халiда. Що найважливiше, на записах камер спостереження вони побачили невiдомого чоловiка, який рано-вранцi заходив до будiвлi. Едмундс iз гордiстю передав Вульфу флешку з вiдео, виглядаючи так, наче поплескування по головi було б не зайвим.

– Як на мене, тут е дещо таке, що не до кiнця вписуеться в загальну картину, – сказав Едмундс.

– Тiльки не це, – сказала Бакстер.

– Я з’ясував, що отруенi спецiалiзованi страви доставили також i в iншi мiсця. Ще трое людей отруiлися тетродоксином, i двое з них уже мертвi.

– А третiй? – зацiкавлено запитав Вульф.

– Безнадiйний.

– І це нам ще пощастило, що гот в Академii Святоi Марii взяв академвiдпустку, iнакше ми мали б ще один труп.

– Точно, – продовжив Едмундс. – Не схоже, щоб убивця дав нам перелiк шести конкретних iмен, а потiм убив iще трьох…

– Двох з половиною, – перебила Бакстер.

– … випадкових людей i навiть не взяв на себе вiдповiдальностi за них. Серiйнi вбивцi так не поводяться. Тут дещо iнше.

Вульф виглядав враженим i повернувся до Бакстер.

– Тепер я розумiю, чому вiн тобi подобаеться.

Здавалося, Едмундс був у захватi.

– Це не так.

Посмiшка Едмундса зблiдла.

– Я не дозволяв iй сидiти за своiм столом пiд час ii стажування впродовж пiвроку, – сказав Вульф Едмундсу.

– Рухаймося далi! – випалила Бакстер.

– Інгалятор привiв вас кудись? – запитав Вульф.

– Балончик спаяли вручну. У ньому взагалi не було лiкiв, лише хiмiчна речовина, назву якоi я не вимовлю, – сказала Бакстер. – Ми все ще шукаемо, однак очевидно, ii можна отримати в будь-якiй шкiльнiй лабораторii. Тож не затамовуй подиху, якщо вибачиш менi таку недоречну гру слiв.

– Говорячи про це, – перебив Едмундс, – наш убивця мусив наблизитися до мера впритул, аби пiдмiнити iнгалятори незадовго до вбивства, можливо, навiть того ранку. Чому вiн не вбив мера тодi? Це наштовхуе на думку, що мотивом тут е не так помста, як вистава.

– Це мае сенс, – кивнув Вульф.

Вiн не наважувався порушити заборонене питання, яке вони намагалися оминати.

– А що з людьми зi списку?

Бакстер помiтно напружилася.

– Це нас нiяк не стосуеться. Ми працюемо над встановленням осiб уже мертвих, а не тих, хто скоро… – вона змусила себе замовкнути, усвiдомивши, з ким говорить. – Тобi варто поговорити з напарником.

Вульф пiдвiвся, щоб пiти. Вiн мовчав.

– А вiд Чемберса щось чути? – по-буденному запитав вiн.

Здавалося, Бакстер насторожилася.

– А тобi в бiса що до того?

Вульф знизав плечима.

– Просто цiкаво, чи вiн у курсi. У мене таке вiдчуття, що нам знадобиться вся можлива допомога.


* * *

Утомлений вiд того, що всi присутнi постiйно потайки зиркали на нього, Вульф перейшов до конференц-зали, де над його збiльшеними репродукцiями хтось додав майстерний напис: «Лялька». Вiн усе бiльше й бiльше занепадав духом, уперто вiдмовляючись визнавати, що й гадки не мае, як переглянути на телевiзорi записи з камер вiдеоспостереження, захованi в незрозумiлiй маленькiй флешцi.

– Збоку на корпусi е отвiр, – зайшовши до кiмнати, промовив Фiнлi, на п’ятнадцять рокiв старший за нього. – Нi… на… нижче… дозволь я.

Фiнлi витягнув флешку з отвору вентиляцii ззаду на телевiзорi i пiд’еднав ii. На блакитному екранi з’явилося меню, в якому був лише один файл.

– Що я пропустив? – запитав Вульф.

– Ми вiдправили полiцiянтiв няньчити Гарланда, Форда та Локлен. Перевiряли лише тих, хто мешкае в Лондонi.

– Бо навiщо кидати менi виклик не дати йому вбити когось на iншому боцi краiни?

– Ага, щось типу того. Іншi служби наглядатимуть за людьми з такими ж iменами, однак, то вже не нашi турботи. І ти знаеш про мiсцезнаходження Вiджая Рана так само багато, як i ми. Вiджай працював бухгалтером i жив у Вулвiчi, а п’ять мiсяцiв тому, коли податкiвцi з’ясували, що вiн пiдробив декларацii, безслiдно зник. Ним займався Фрауд, однак не схоже, що вони досягли значних успiхiв. Хай там як, а я все одно попросив надiслати iнформацiю.

Вульф глянув на годинник.

– До середи в нас тридцять вiсiм годин. Сподiваймося, для його ж добра, що ми знайдемо його першими. А iншi хто?

– Гарланд – журналiст, тож ворогiв у нього вистачае. Ми маемо двох Локлен: одна – офiцiантка, а iншiй – дев’ять рокiв.

– Але ж охорону приставили до обох, правда? – запитав Вульф.

– Авжеж. А Форд – охоронець або, гадаю, вiн ним був, доки не пiшов у тривалу вiдпустку.

– Що iх пов’язуе?

– Нiчого. Поки що. Однак прiоритетним завданням е просто знайти iх та охороняти iхнi помешкання, поки вони ще живi.

На якийсь час Вульф занурився у власнi думки.

– Про що думаеш, друзяко?

– Просто розмiрковую над тим, кого Вiджай Рана так допiк своiми махiнацiями, а ще як це, напевно, розумно змусити нас шукати того, хто зник, щоб дiстатися самому до нього.

Фiнлi кивнув.

– Можливо, для нього ж i краще, якщо ми не будемо витягувати його з нори, куди вiн забився.

– Може, й так.

Увагу Вульфа привернув стос паперiв, який Фiнлi принiс iз собою. До верхньоi сторiнки була прикрiплена фотографiя жiнки середнього вiку у чомусь такому, що, вочевидь, називали звабливою нижньою бiлизною.

– Що це в бiса таке?

Фiнлi захихотiв.

– Твоi прихильницi! Тепер ти вiдома людина, i з усiх дiрок повалили психопатки, готовi вiддатися тобi.

Вульф прогортав кiлька перших аркушiв i, не вiрячи власним очам, похитав головою, поки Фiнлi перебирав решту тридцять, зневажливо кидаючи забракованi на пiдлогу.

Вульф мав передбачити це. Ранiше вiн вiдчував вiдразу до того, що диких i небезпечних iстот, на яких вiн полював, завалювали поштою кожного дня iхнього пожиттевого ув’язнення. Так само як вiн мiг здогадуватися про окремi риси вбивцi, створюючи його образ, йому майже вдалося уявити цих вiдчайдушних дописувачiв: самотнi, непристосованi до соцiуму, жiнки, якi часто страждали в минулому вiд домашнього насильства, керованi помилковою вiрою, що нiхто не може бути цiлковито порочним, i що вони самотужки можуть виправити цих жертв закону, якi так i не знайшли розумiння.

Вульф знав, що такий химерний спосiб проводити дозвiлля був доволi поширеним у США, де органiзацii активно заохочували людей спiлкуватися з одним iз трьох тисяч ув’язнених зi смертним вироком.

«Що в цьому могло так зачаровувати? – думав вiн. – Насолода трагедiею, кiношний фiнал стосункiв? Тi, хто мав такi зобов’язання, отримували можливiсть впливати на фактор часу? Чи просто хотiли стати частиною чогось бiльшого та цiкавiшого, нiж iхне власне земне життя?»

Вiн був надто обiзнаний, щоб вiдкрито дiлитися своiми думками iз загалом, навчений обурено реагувати на будь-яку суперечливу правду чи спостереження, остерiгаючись стати жертвою полiтичноi коректностi, але вони були захищенi вiд наслiдкiв злочинiв тих людей. Це Вульф дивився в очi злих хижакiв, у яких не було каяття. Вiн думав про те, скiльки з цих, погано поiнформованих людей так само продовжили б писати, якби це iхнi черевики просочувалися кров’ю на мiсцi злочину пiсля рiзнi, якби це вони втiшали вбитих горем членiв родини, винуватцями якого були iхнi друзi по листуванню.

– О-о-о, глянь-но сюди! – вигукнув Фiнлi, можливо, аж занадто захоплено, бо на нього озирнулися кiлька людей в офiсi.

Фiнлi тримав фотографiю прекрасноi блондинки, рокiв двадцяти, одягненоi в карнавальний костюм полiцiянтки. Вульфу забракло слiв, i вiн просто розгублено витрiщався на фото, яке навiть на обкладинцi чоловiчого журналу виглядало б неперевершеним.

– Викинь, – зрештою сказав вiн, вирiшивши, що з нього вистачить i одного нарцистичного соцiопата, який змагаеться за його увагу.

– Але… гарнюня… з Брайтона, – Фiнлi усмiхався i переглядав решту листiв.

– Викинь! – вiдрiзав Вульф. – Як увiмкнути це вiдео?

Фiнлi пригнiчено викинув листи у смiтник, а потiм сiв поруч iз Вульфом i натиснув кнопку на пультi.

– Ти ще пошкодуеш, якщо за два тижнi помреш, – пробурчав вiн.

Вульф проiгнорував цей коментар i зосередився на великому екранi телевiзора. Камеру, якою й було зроблено той зернистий запис, встановили на фабрицi високо пiд стелею. Подвiйнi дверi вiдчинили та пiдперли коробкою, i на задньому планi можна було помiтити гнiтюче видовище, як працiвники, бiльше схожi на роботiв, виконували свою монотонну роботу за мiзерну платню, вiд якоi часто отримували травми вiд перенапруження.

Несподiвано у дверях з’явилася постать.

Без сумнiву, це був чоловiк. Едмундс вимiряв дверi пiсля перегляду i з’ясував, що його зрiст сягав понад шiсть футiв. Як i iншi робiтники, той чоловiк був одягнений у брудний фартух, рукавицi та сiтку для волосся, от тiльки зайшов знадвору. Вiн рухався впевнено, завагавшись лише на мить, вирiшуючи, в якому ж напрямку йти. Упродовж наступних кiлькох хвилин вiн зникав iз кадру, з’являючись знову позаду коробок, упакованих для доставки. Потiм вiн вийшов крiзь подвiйнi дверi у темряву ночi, так i залишившись непомiченим.

– Що ж, лише змарнували час, – зiтхнув Фiнлi.

Вульф попросив його перемотати назад, i вони зупинилися на найкращому кадрi вбивцi, який тiльки дозволяв пiкселiзований запис, пильно вдивляючись у прикрите обличчя. Навiть пiсля того, як команда технiкiв почистила запис, це мало що дало. Найпомiтнiшою рисою був фартух, забризканий, здавалося, уже засохлими плямами кровi.

До Нагiба Халiда було неможливо дiстатися, а тому його вбивство мало бути найбiльш продуманим. Очевидно, Вульф помилився, припустивши, що вбивця розiбрався з ним до того, як почати переслiдувати легшi мiшенi. Вiн замислився над тим, котру з iнших п’яти жертв розчленили на цьому початковому етапi, i що важливiше, чому?




Роздiл 9

Понедiлок, 30 червня, 2014 [6.15]


Едмундс пiдняв до свiтла двi крихiтнi пляшечки. На однiй було зазначено: «Бризки рожевого», а на iншiй – «Шервуд». Навiть пiсля трьох хвилин iхнього ретельного перегляду, два вiдтiнки лаку для нiгтiв здавалися абсолютно iдентичними.

Вiн стояв у вiддiлi косметики, котрий займав чималу частину першого поверху в «Селфрiджс» i бiльше скидався на лабiринт. Хаотично розставленi полицi здавалися архiпелагами в океанi, першою лiнiею оборони, яка стримувала всю силу навали покупцiв, котрi заполонили Оксфорд-стрит, i вiдфiльтровувала iх магазином. Безцiльно блукаючи мiж полицями з пiдводками для очей, помадами та гелями для сяйва обличчя, яких купувати не збирався, Едмундс проходив повз таких само розгублених людей, якi вiдстали вiд своiх супутникiв.

– Я можу вам допомогти? – запитала, убрана в усе чорне, блондинка з бездоганним макiяжем.

Товстий шар тонального крему не змiг приховати зневажливоi посмiшки, яка з’явилася на ii обличчi, коли жiнка помiтила скуйовджене волосся Едмундса та його пурпуровi нiгтi.

– Я вiзьму обидва, – радiсно промовив вiн, розмазуючи iй по руцi пурпуровi блискiтки, коли передавав пляшечки з лаком.

Жiнка улесливо всмiхнулася i пiшла назад на iнший бiк своеi iмперii, щоб виставити Едмундсу грабiжницький рахунок.

– Менi подобаеться «Шервуд», – сказала вона йому, – але я обожнюю «Бризки рожевого».

Едмундс глянув на двi однаковi пляшечки, якi патетично стояли на днi глибокого паперового пакета, якого вона передала йому. Вiн переконався, що поклав квитанцiю прямiсiнького до свого гаманця, у надii, що зможе повернути покупку назад, а якщо нi, то це означало, що вiн просто викинув половину бюджету на мiнеральний лак для нiгтiв.

– Чи можу я сьогоднi допомогти вам iще з чимось? – запитала жiнка, знову ставши такою ж вiдстороненою, як i ранiше, щойно транзакцiю було завершено.

– Як менi звiдси вийти?

Увiйшовши бiльше двадцяти п’яти хвилин тому, Едмундс утратив вихiд з поля зору.

– Прямуйте до ескалаторiв, а потiм справа, попереду вiд вас, побачите дверi.

Пiдiйшовши до ескалаторiв, Едмундс усвiдомив, що лише зiткнувся з iще одним вiддiлом iз такими ж загрозливими ароматами. Вiн прикинувся, що повернувся до вiддiлу косметики з трьох рiзних причин, а потiм почав власну марну спробу вибратися з магазину.

Таке неочiкуване вiдхилення на звичному шляху додому сталося через розвиток у справi того ранку. Щойно кримiналiсти закiнчили огляд на мiсцi злочину, у недiлю вранцi «Ляльку» перевезли до судовоi лабораторii. Зважаючи на важливiсть збереження пiд час перевезення точноi пози та висоти, на якiй розташовувалася кожна окрема частина тiла, це виявився достатньо копiткий процес. Незлiченнi тести, огляди та простi збори розтяглися на всю нiч, однак зрештою, об 11 ранку в понедiлок, Бакстер i Едмундсу дозволили оглянути тiло.

Коли нiчне марево мiсця злочину розсiялося i химерний труп опинився пiд флуоресцентним свiтлом кримiналiстичноi лабораторii, моторошне видовище стало ще бридкiшим: неакуратно вiдрубанi шматки плотi повiльно розкладалися в прохолоднiй оглядовiй кiмнатi. Товстi стiбки, якi поеднували iх мiж собою, у перебiльшенiй атмосферi погано освiтленоi квартири видавалися чимось потойбiчним, однак тепер виглядали лише жорстоким спотворенням.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24254985&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Old Bailey, London’s Central Criminal Court – Олд Бейлi, Лондонський центральний карний суд. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)




2


«Marks & Spencer» – торгово-розважальнi комплекси з продуктовими супермаркетами, кафе, розважальними закладами.




3


«Pret A Manger» – мережа магазинiв швидкого харчування у Великiй Британii.




4


«Starbucks» – мережа кав’ярень.




5


Гендальф – архетиповий мудрий чарiвник, традицiйна постать у знайомiй Дж. Р. Р.Толкiну скандинавськiй i британськiй мiфологii. Один iз центральних персонажiв у творах Дж. Р. Р. Толкiна. – Прим. ред.




6


Гоулi Гарвi Крiппен – бiльше знаний як Доктор Крiппен, американський лiкар-гомеопат, пiдозрюваний в однiй iз найвiдомiших справ (про вбивство) у кримiналiстицi ХХ ст. Перший злочинець, якого вдалося затримати за допомогою радiозв’язку.




7


Пiтер Сатклiф – британський серiйний убивця.




8


Деннiс Нiльсен – британський серiйний убивця, котрий за п’ять рокiв своеi злочинноi дiяльностi позбавив життя 15 людей.




9


The Royal Coat of Arms – офiцiйна назва герба Великоi Британii.




10


Richie Sambora – американський гiтарист, автор пiсень, вiдомий як колишнiй гiтарист американськоi рок-групи «Bon Jovi».




11


Фут – мiра довжини, що дорiвнюе 30,48 см у краiнах з англiйською системою мiр. – Прим. ред.




12


Royal Star and Garter Home – побудований мiж 1921 та 1924 роками, щоб забезпечити житлом i медичним обслуговуванням 180 важкопоранених вiйськовослужбовцiв. Благодiйний траст, який утримував будинок, у 2011 роцi оголосив, що будiвля бiльше не вiдповiдае сучасним вимогам i легко та без значних затрат переобладнати ii не можна. У 2013 роцi ii продали i згодом перетворили на житловий будинок.




13


Скуба-дайвiнг – одна iз форм пiдводного плавання, в якому пiрнальник (дайвер) використовуе певнi технiчнi засоби для дихання пiд водою, акваланг тощо. – Прим. ред.




14


Марка морозива, замороженого йогурту, сорбету та продуктiв на основi морозива.




15


Мережа супермаркетiв.




16


Персонаж комiксiв, мультфiльмiв про трансформерiв.