Месопотамiя
Сергей Викторович Жадан


«Месопотамiя» за змiстовним наповненням – це дев’ять прозових iсторiй i тридцять вiршiв-уточнень. Усi тексти цiеi книги – про одне середовище, героi переходять з iсторii в iсторiю, а потiм – у вiршi. Фiлософськi вiдступи, фантастичнi образи, вишуканi метафори й специфiчний гумор – тут е все, що так приваблюе у творах Сергiя Жадана.





Сергiй Жадан

Месопотамiя

Збiрка оповiдань i вiршiв



Обережно! Ненормативна лексика!







Щемка залежнiсть вiд очiкувань i розставань


Дев’ять прозових iсторiй/бiографiй i тридцять вiршованих уточнень/узагальнень – це змiстове наповнення «Месопотамii». Оповiдання названо iменами персонажiв, вiршi не мають назв, деякi персонажi оповiдань згадуються у вiршах. Імена – чоловiчi, окремi (наприклад, Боб) сприймаються все ще екзотично. Три з них – Іван, Матвiй, Лука – належали евангелiстам. Уловивши це, мимоволi шукаеш за Марком, та наштовхуешся на Марата, який до того ж був з мусульманськоi родини. Отже, не все так просто. Ясно, що в кожного читача цi iмена викличуть власнi асоцiацii. Серед моiх знайомих немае Марiо, хоч Мар’я-нiв – доволi. З Іванами менi бiльше пощастило. І навiть Сергiiв я знаю кiлькох. Та найзiрковiший серед них – Сергiй Жадан.

До речi, серед персонажiв «Месопотамii» менi жодного разу не трапився Сергiй. Часом оповiдь ведеться вiд першоi особи, та навряд чи оповiдач – саме письменник Сергiй Жадан. Персонажi «Месопотамii» охоче спiлкуються на теми, нiяким чином не пов’язанi iз сучасним станом украiнськоi лiтератури. Мистецтво, елiтарне i масове, iх теж не цiкавить. Жодноi згадки про Славка Вакарчука чи Верку Сердючку, не кажучи вже про Іво Бобула. Та ще й один з героiв книги – рок-музикант, хай i без пальця на лiвiй руцi, а iнший – студент, який, напевно ж, слухае якiсь записи й читае просунутих авторiв. Хоч, може, я помиляюсь i щось у iхнiх розмовах пропустив. Про полiтикiв у цiй книжцi теж не говорять. Термiн «посттоталiтарний», вжитий в оповiданнi «Боб», натякае на безлiч проблем, що обсiли украiнську люднiсть пiсля розвалу i т. д. Та Боб стурбований своею чоловiчою потенцiею, а не спроможнiстю посттоталiтарноi спiльноти побудувати демократичне суспiльство. Вiдбувши психотерапевтичний сеанс з повiею з Бронкса, Боб вiд’iздить з Америки до рiдноi Месопотамii, краiни мертвих.

Чи справдi батькiвщина – це краiна мертвих? Та в Жадана й тi, хто помер, – живi. Їхне життя вiдтворюеться в багатьох версiях, часом взаемозаперечливих (оповiдання «Марат»). Усi тексти цiеi книги – про одне середовище, персонажi переходять з iсторii в iсторiю, а потiм – у вiршi. За мотивами цiеi книги Емiр Кустурiца мiг би зробити пристойний фiльм, вiршi мiг би покласти на музику Горан Брегович. Шкода, що засобами кiно важко буде передати розкiшнi порiвняння Жадана, та бодай ця частина розмови Боба з нью-йоркською повiею мала б потрапити до фiльму: «А вашi жiнки, – запитала вона в Боба, – вони якi? Нашi жiнки, – вiдповiв iй на це Боб, – мають одну дивну властивiсть: вони вагiтнiють поза сексом. Як це? – не зрозумiла вона. Так, – пiдтвердив Боб, – вони заплiднюються, мов квiти: вiтром i сонячним промiнням. Вони використовують для цього бджiл i метеликiв, вони пiдставляються навеснi сонцю та мiсячному сяйву й несуть свiй тяж легко й радiсно, нiби нове знання, отримане у вищiй школi. Ну а секс? – не зрозумiла вона. А секс, – пояснив Боб, – вони сприймають як найвищий вияв своеi любовi, як найтоншу межу своеi прив’язаностi, за яку так страшно заступити, але вiд якоi так важко вiдмовитись. Вони й виростають заради того, аби любити, виховуються заради того, готуються до великоi пори кохання й вiдданостi, до щемкоi залежностi вiд очiкувань та розставань. Чоловiки знають про це й теж готуються до того, що iм доведеться в iхньому життi мати справу з жiнками, нiжнiсть яких е невичерпною, а пристрасть – некерованою. Там, де я живу, – сказав вiн, – стiльки любовi, що чоловiкам немае сенсу кидати своiх жiнок: усе одно рано чи пiзно вони закохаються в них знову. Кому потрiбнi зайвi рухи?»

Жадан пише про все, що хоче. І пишеться Сергiевi добре. Йому все пiдвладне. Вiн замiшуе правду i вигадку, прозу i поезiю, вiн любить тих, про кого пише, вiн любить писати. І байдуже, що персонажi «Месопотамii» не обговорюють його творiв. Це право належить його читачам.



Вiктор Неборак,

лiтературознавець


Нiхто не знае, звiдки вони з’явились i чому осiли на цих рiках. Але iхнiй потяг до рибальства й знання лоцii вказують на те, що прибули вони водою, пiднявшись руслами вгору. Мова iхня, судячи з усього, добре надавалася до спiвiв i прокльонiв. Жiнки iхнi були нiжними й непокiрними. Вiд таких жiнок народжувались хоробрi дiти й виникали серйознi проблеми.

    Справжня iсторiя шумерiв, т. 1






Частина перша

Історii та бiографii





Марат







За тi сорок днiв, вiдколи помер Марат, до мiста прийшла весна. І майже встигла минути. Ховали його в поминальний вiвторок, на початку квiтня, а нинi пагорби заросли травою, зеленою й пекучою: надходило лiто. За сорок днiв ми встигли все забути й заспокоiтись. Але ось Маратовi батьки зателефонували й нагадали. І я подумав: так, справдi, лише сорок днiв. Померлi не мають до нас претензiй, живi вмiють нас напружити.

Ховали його кiлька друзiв i сусiди. Бiльшiсть знайомих – а знайомих Марат мав у мiстi цiлi натовпи – так i не повiрили, що iх справдi запрошують на його похорон. Потiм, звiсно, вибачалися, приiжджали на цвинтар, шукали надгробок. Квiтень був дощовий, за автобусом iз домовиною бiгли вуличнi пси, нiби почесна сторожа, час вiд часу кидаючись на чорнi колеса похоронного фольксвагена, не бажаючи вiдпускати Марата до царства мертвих. Цвинтарем ходили урочистi натовпи, вибиралися на пагорби, де над ними висли низькi хмари, спускалися в долину, залиту зливою, святкували як могли, мiшаючи алкоголь iз дощовою водою. Ми чи не единi приiхали на цвинтар iз небiжчиком i виглядали доволi неприродно – так, наче прийшли в музичний магазин зi своiм пiанiно. Великдень усе змiшав, роблячи нашу скорботу дещо недоречною. На Великдень нiхто не помирае. Нормальнi люди в цей час, навпаки, встають iз могил.



Смерть Марата виявилася подiбною до його життя – нелогiчною й сповненою таемниць. Була нiч iз суботи на недiлю. До церкви Марат не пiшов, оскiльки вважав себе мусульманином, до того ж невiруючим, натомiсть посеред ночi вибрався в кiоск за сигаретами. У домашнiх капцях i з купюрою, затиснутою в кулаку. Там його й пiдстрелили. Нiхто нiчого не бачив, усi були по церквах. Нiчна продавчиня з кiоску сказала, що нiчого не чула, хоча iй здалося, нiби хтось спiвав i лунав рев моторiв, проте вона не впевнена, але в разi чого могла б упiзнати голоси; втiм, точно сказати, були вони чоловiчi чи жiночi, не може, а все ж устигла записати номери на жигулях, однак виявилося, що жигулi цi стоять на узбiччi пiд студентською полiклiнiкою вже другий рiк i в них двiрники складають порожнi пляшки та знайдений на смiтниках картон. Ну ось, говорили ми один одному, дев’яностi повертаються, хто наступний?

Незрозумiло було також, за що його розстрiляли. Бiзнес Марат не вiв, iз владою не перетинався, ворогiв у нього не було, щоправда, деяких друзiв вiн не впiзнавав в обличчя, але хiба це привiд влаштовувати стрiлянину? На вулицях не стрiляли вже рокiв десять, хiба що в iнкасаторiв, та це за великим рахунком до уваги не береться: багато серед ваших знайомих iнкасаторiв? Ми лише гадали, що сталося насправдi.

Минуло сорок днiв, час рухався вперед, рiки встигли вийти з берегiв i повернутися назад. Починалися теплi днi. Я не хотiв iти, навiть вирiшив передзвонити, вибачитися, вiдмовитися. Потiм подумав: яка рiзниця? Все одно буду цiлий вечiр про це думати, краще вже в компанii друзiв, близьких та родичiв. Втрачати голову розумнiше в перевiрених мiсцях. Вийшов iз дому, оминув свою школу, зупинився коло кiоскiв, довго вибирав сигарети, так i не вибрав, подумав, може, все-таки повернутися, i рушив далi. Збiг крутим спуском уздовж корпусiв iнституту, пригальмував уже на Маратовiй вулицi. Стояла тиша. Пiд будинком, у пообiднiй тiнi, прогрiвалися соннi псячi тiла. Вiдчувши мою появу, головний пiдняв голову, ковзнув по менi темним уважним поглядом, опустив голову на асфальт, втомлено заплющив очi. Нiчого не сталося. Нiчого не змiнилось.

Марат жив лише за кiлька кварталiв вiд мене, ближче до рiки. Три хвилини пiшки. Тут узагалi все було пiд боком: пологовий будинок, дитячий садок, музична школа, вiйськкомат, магазини, аптеки, лiкарнi, цвинтарi. Можна було прожити життя, не виходячи до найближчоi станцii метро. Ми так i чинили. Жили в старих кварталах, що зависли над рiкою, виростали в перебудованих i передiлених помешканнях, вибiгали зранку з вогких пiд’iздiв, поверталися ввечерi пiд ненадiйнi дiрявi дахи, якi годi було до кiнця залатати. Згори нам бачилося цiле мiсто, на подвiр’ях ми вiдчували, що пiд нами лежать каменi, на яких усе й будувалося. Влiтку вони нагрiвалися – i нам ставало тепло, взимку вони промерзали – й у нас починалася застуда.

Подвiр’я iхне виходило на тубдиспансер, поруч тяглася дорога, збiгаючи до старих складських примiщень. З одного боку, внизу, за дахами – набережна й мiст, чорнi заводськi корпуси, новобудови, непролазний харкiвський приватний сектор. З iншого, вгорi – центральнi вулицi, церкви й торгiвля. Я пройшов брамою, вiдчуваючи все, з чим жив стiльки рокiв: пил, глина й пiски, крiзь якi навiть трава не могла пробитися. Подвiр’я вимощене було битою цеглою та камiнням – Марат в останнi роки погрожував залити все асфальтом, проте щось йому заважало, тож усе лишалось, як ранiше: два древнi, ще дореволюцiйноi забудови двоповерховi будинки, напiвпорожнi й давно не ремонтованi, посеред двору – клумби й палiсадники, за ними яблунi й чорна цегляна стiна будiвлi, що виходила вже на сусiдне подвiр’я. Родина винесла столи, повитягала з квартири стiльцi, сусiди приходили зi своiми табуретами, про всяк випадок, аби не лишитись без мiсця. Над столами свiтилися яблунi, бiлий цвiт падав у салати, додаючи iм смаку та гiркоти.



Я привiтався. У вiдповiдь менi закивали, одна iз сусiдок дiстала з-пiд себе зайвий табурет, я втиснувся помiж двох теплих травневих жiночих тiл. Хтось почав одразу ж щедро накладати щось до тарiлки, хтось наливав, я роззирнувся, розглядаючи й упiзнаючи. Нашi всi були тут: навпроти мене сидiв Беня, сивий i коротко стрижений, пiдбадьорливо кивнув менi й повернувся до загальноi розмови. Говорили, наскiльки я мiг зрозумiти, про погоду. Нейтральна тема, чому б нi. Принаймнi голосити нiхто не буде. Костик сидiв з iншого краю, здалеку махнув менi рукою, не вiдриваючись вiд iжi. Яблуневi пелюстки падали на його бiлу сорочку, розчиняючись у нiй, як снiг у зимовiй рiцi. Збоку до нього притулилася сухенька сусiдка, котра жила якраз над Маратом i котру тепер Костик просто витискав зi стiльця своiми крутими боками. Сем стояв вiддалiк, пiд деревами. Разом iз Рустамом – Маратовим братом. Той нервово ходив битою цеглою в гумових капцях i новому тренувальному костюмi й говорив iз кимось по телефону, iнодi щось у Сема перепитуючи. Сем теж був у тренувальному костюмi, пiд яблунями вони схожi були на двох марафонцiв, що збилися з маршруту й тепер видзвонювали органiзаторiв змагань, аби розпитати, куди бiгти далi. Сусiдки пiдтримували розмову, i виглядало все так, нiби незабаром мали ввiмкнути музику й почати дискотеку. Час вiд часу всi кликали Рустама до столу, але той суворо махав рукою, мовляв, вiд’iбiться, православнi, i далi щось говорив пристрасно й незадоволено, а Сем кивав головою, в усьому його, схоже, пiдтримуючи.

Я розглядав наших. За сорок днiв, що минули, з ними мало що сталося. Втiм, iз ними мало що сталося за останнi десять рокiв. Хiба що зморшки щоразу гострiше прорiзали Бенину фiзiю, роблячи його чимдалi подiбнiшим до Мiка Джаггера. Чорний светр, дорогi черевики – Беня з останнiх сил намагався виглядати пристойно, хоча я знав краще за iнших, що фiрму його вiдтиснули й живе вiн за рахунок банкiвських вкладень, якi зумiв зберегти. Зрозумiло було, що надовго iх не вистачить, вiд чого Беня, здаеться, ще бiльше сивiв. Печальнi часи для чесного бiзнесу, що тут скажеш. Костик натомiсть усе гладшав, хоча на характерi його це мало позначалося: характер у нього був паскуднiше нiкуди, про якi змiни могла йти мова? Костик був залiзничником, себто сидiв в управлiннi пiвденноi й за щось вiдповiдав. За що саме – пiдозрюю, вiн i сам не знав. Набирав вагу, втрачав почуття гумору. Тримався лише нас – друзiв дитинства. Найбiльше змiнився, мабуть, Сем. Я маю на увазi його новий тренувальний костюм. Ну i все. В усьому iншому – та ж таки бойова стiйка старого досвiдченого бомбили, ключi вiд тачки, якi вiн нiколи не випускав iз рук, недовiрливе ставлення до пасажирiв, принципова ненависть до патрулiв. Щодо мене, то я вiдчував, що десь там, усерединi мого тiла, помiж серцем i селезiнкою, зароджуеться й пiдiймаеться теплим згустком утома, захоплюючи все бiльше мiсця й примушуючи печально прислухатися: що ж там робиться в моiй душi, пiд моiм одягом, пiд моею шкiрою. І жоднi робочi буднi, жоден кар’ерний поступ нiчого не важили проти цього згустку, який просто роз’iдав iзсередини всi внутрiшнi органи, мов запущена кимось пiд шкiру пiранья. Свого часу я вирiшив не вiдходити далеко вiд насиджених мiсць i влаштувався на завод, зовсiм поруч, за два квартали звiдси. За п’ятнадцять рокiв навiть дослужився до власного кабiнету. Втiм, завод рокiв десять як не працював, i робити кар’еру на ньому було те саме, що робити кар’еру на кораблi, який iде на дно: можна, звiсно, але можливостi вiд початку дещо обмеженi. Ми здавали пiд офiси колишнi лабораторii, здавали пiд склади колишнi цехи, я нормально отримував, ходив у костюмi, який на менi не сидiв. Як i в моiх друзiв, у мене з’явилися проблеми зi сном i пробилася перша сивина. На проблеми я не скаржився, почав коротко стригтись. Вахтеркам на прохiднiй це навiть подобалося – вони почали мене поважати. Або жалiти. Для всiх нас, Маратових друзiв, починався той вiк, коли життя уповiльнюеться, даючи тобi значно бiльше часу на страх i невпевненiсть. Марат дотягнув до тридцяти п’яти, ми натомiсть мали всi шанси прожити довго й померти власною смертю. Скажiмо, вiд маразму.

Дядя Алiк i Рая Давидiвна – батьки Марата – сидiли по рiзнi боки столу, нiби не знали одне одного. Дядя Алiк мовчав, а Рая Давидiвна говорила переважно про салати, i всiм думалося, що краще б вона теж мовчала. Я сидiв i додавав щось вiд себе, згадував лише хороше, робив скорботне лице, звертаючись до мами небiжчика, вiдчував, як вiд рiки пiдiймаеться вогкiсть, вловима навiть тут, на старих подвiр’ях, засаджених деревами й забудованих брамами, вежами та комуналками. Дядь Саша, рiдний брат Маратового тата, разом iз Семом протягнули вiд гаражiв дроти з двома потужними лампами, розвiсили iх на яблуневому гiллi, i жовта електрика, змiшавшись iз бiлим цвiтом, накрила нас тiнями. У сутiнках усi зазбиралися, почали прощатися, домовлялися про наступнi зустрiчi, обiцяли пiдтримувати й не забувати, пропонували свою допомогу, просили звертатися в разi чого, зiтхали, цiлувалися з усiма й виходили крiзь браму, повертаючись до життя.



Першими пiшли сусiдки. Двi повнi, помiж яких я вмостився, i третя, сухенька, притиснута Костею. Пiшли, несучи в руках табурети, наче отриманi на Новий рiк подарунки. За ними пiшов слiпий Зураб, який займався ремонтом взуття i якого сюди нiхто не запрошував. Хоча саме йому напевне поспiшати не було куди: жив просто на робочому мiсцi, у заваленiй пiдошвами та халявами металевiй будцi на Революцii, де зовсiм не було свiтла, хоч вiн його не надто й потребував – усе одно нiчого не бачив, а зi взуттям виробляв страшнi речi. Отже, зазбирався й пiшов. Пiшла Марина, невiдомо чия далека родичка з глибоким голосом i якоюсь прив’ялою зачiскою. Вона торгувала овочами в кiоску нагорi, ближче до податковоi, з родичами була в добрих стосунках i за Маратом чи не едина плакала щиро й не стримуючись. З нею пiшов Марiк, ii син, у бiлому комбiнезонi, перемащеному жовтою фарбою, пiшов, оскiльки мусив на нiч повертатися до майстернi на Дарвiна, де реставрував меблi й до ранку мав перефарбувати «пiд Польщу» фанерну етажерку, принесену вчора двома вiрменами. Пiшов Жора – аптекар-практикант, гроза цiлодобових магазинiв, який, закiнчивши нiчну змiну, щоразу рушав у рейд пивними кiосками Пушкiнськоi, виводячи продавцiв iз мутного ранкового сну й вимагаючи вiд них уваги та розумiння. Пiшов, побажавши всiм доброi ночi, яка на нього, поза всяким сумнiвом, очiкувала. За ним пiшла Тамара, наша класна керiвниця – виснажена, проте непереможена, взявши iз собою загорнутий у бульварну пресу шматок пирога. Вона би й не йшла, проте всi вже втомилися пiдтримувати з нею розмову, тож просто слухали ii марення, погоджуючись i не перебиваючи. Втративши iнтерес до такоi розмови, вона всiм сухо подякувала й зникла в брамi, як примара. За нею посунули Паша Чингачгук зi своею Маргаритою. Марат називав iх кумами, хоча дiтей у них, наскiльки знаю, не було. У Марата iх не було тим бiльше. Паша накульгував, мав травму пiсля занять мотоспортом. У сенсi розбився колись на краденому скутерi. Інодi менi здавалося, що Маргарита теж накульгуе, можливо, тому, що завжди тримала Пашу попiд руку й намагалася пiдлаштуватися пiд його розбовтану ходу. Так вони й пiшли, як два веселi матроси, списанi iз суховантажа за нестiйкiсть. Пiсля них важко пiдвелися й рушили в темряву два друзяки, якi росли разом iз нами, хоча й були за нас молодшими, – Кошкiн та Саша Цой. Кошкiн плакав i наливав сам собi, оскiльки днями вiдлiтав до Фiладельфii провiдати татових родичiв, котрi застрягли там ще в 90-тi, не вiдгукуючись i не вiдповiдаючи на листи, тож тато, який регулярно ходив до синагоги, вирiшив, що так не годиться, що слiд вiдправити iхнiми слiдами единого сина й з’ясувати, що вони там, у Фiладельфii, думають. Кошкiн навiть купив собi ковбойського капелюха з гуцульським орнаментом, аби не сильно вiдрiзнятися вiд мiсцевих, як вiн iх уявляв. Для нього це була взагалi чи не перша в життi виправа з батькiвського дому, якщо не рахувати пiонерських таборiв, але iх справдi можна було не рахувати, оскiльки тато Кошкiн сам працював у цих таборах, тож пiд час черговоi змiни Кошкiн-молодший почувався, як рецидивiст, що повертався на зону, де на нього чекав здавна знайомий дружнiй колектив наглядачiв. А Саша поривався йти вже давно, оскiльки мав якесь засiдання поетичного гуртка в якiйсь лiтературнiй кав’ярнi, але признаватися не хотiв, лише сидiв i нервував. Був вiн сином корейського студента, якого занесло сюди на початку 80-х, проте з батьком не надто ладнав, жив окремо, писав духовнi вiршi. Мав складний характер, часто заводився з незнайомими поетами на студii, регулярно вигрiбав, але не здавався. За друзяками Кошкiним та Цоем пiшла Алка-Акула, яку ми довго не вiдпускали, яка й сама не хотiла йти, однак мусила, оскiльки робота, графiк, пацiенти. Вона чи не найбiльше нами всiма тiшилася, згадувала те, що могла згадати, фантазувала там, де вже нiхто нiчого не пам’ятав, дiлилася життевими планами, запевнила, що зав’язала з колишнiм безтурботним життям, що працюе нинi у сферi медицини, що Марина допомогла iй улаштуватися в тубдиспансер сестрою, тож у неi тепер нове цiкаве життя, едине що – пацiенти часто мруть, а так усе гаразд. Електричне свiтло робило нiжними й тремкими зморшки пiд ii очима, фарбоване в жовте волосся займалося iскрами, i коли вона схилялася над столом, аби прошепотiти комусь iз нас теплi слова вдячностi, ii волосся потрапляло до склянок iз вином, стаючи рожевим i вологим. Вона довго не знаходила собi мiсця, не давала нiкому слова й поводилась, як на власному днi народження, вимагаючи добрих слiв, радостi й напоiв. Але зрештою пiшла й вона. Чим ближче пiдходила до брами, чим глибше вступала в пiтьму, тим похмурiшим ставало повiтря над ii головою, нiби там, де закiнчувалося свiтло, куди не добивали жовтi лампи, iй доводилося дихати попелом i глиною i розмовляти з померлими, якi в цiй глинi ховалися. Я дивився iй услiд i згадав раптом, що вона насправдi була першою жiнкою Марата, якось так сталося. І Бениною, мiж iншим, теж. Ну, i Костиковою, ясна рiч. Та й Семовою, якщо вже бути вiдвертим. А якщо вже бути зовсiм вiдвертим – моею також.

Чи не останнiми пiшли ще двi подружки Рустама. Пiшли, тримаючись за руки – старша, Кiра, ображалася на молодшу, Олю, за те, що та знову забагато пила, а Оля нiжно поплескувала Кiру по спинi, вiд чого шкiрою Кiри бiгли мурашки, лопатки аж подзенькували вiд холоду, а на очах виступали сльози. У нас у всiх виступали сльози, i смiх ламався на зубах, i ми раптом помiтили, що всi розiйшлися, лишилися тiльки ми й родина, як у старi-добрi часи, коли ми збиралися в Марата на чий-небудь день народження чи iнше сiмейне свято, i я подумав, що всi разом ми сходилися переважно саме на свята, можливо, саме тому й тепер було дивне та незрозумiле вiдчуття свята, вiдчуття салюту, що ось-ось почнеться за сусiднiми дахами, якi ставали бузковими й золотими вiд вечiрнього травневого сонця, яке вгорi ще свiтилося, хоча тут, над нами, повiтря зовсiм згасло й захололо. Ми теж почали збиратися, проте нас зупинив дядь Саша. Вiн спецiально припхався на сороковини звiдкись iз передмiсть, ночувати збирався в родичiв, спати йому не хотiлося, вiдпускати нас – тим бiльше. Так не годиться, – сказав серйозно, – так нiхто не робить. Ми не можемо, – сказав вiн, – просто розiйтися. Треба сидiти i згадувати покiйного, а то не буде йому спокою. Цi слова якось вiдразу повернули нас до тями, i ми навперебiй заговорили, мовляв, дядь Саш, ну що за питання, ясна рiч, ми нiкуди не пiдемо, куди нам iти, хто на нас чекае? Маратовi батьки лише тяжко зiтхнули, проте не заперечували. Сказали тiльки, що самi вже пiдуть, оскiльки в дядi Алiка зранку нили нирки, а Рая Давидiвна мала подивитися новини, так, мовби на щось очiкувала, тож вони залишили нас самих, попросивши Алiну, Маратову дружину, принести нам щось iз кухнi. Алiна мовчки взялася до справи. Лише тепер, коли всi розiйшлися, коли стало тихо й порожньо, ми згадали про неi, помiтили ii присутнiсть. Лише тепер ми побачили ii, хоча вона весь час була поруч – щось приносила з дому, щось вiдносила назад, вислуховувала плачi сусiдок, записувала рецепти печеного карпа, викликала таксi для Сашi з Маргаритою, цiлувалася з усiма на прощання. Разом iз тим була нiби сама по собi, нiби стояла осторонь, по той бiк розмови, з того боку темряви. Я лише тепер помiтив, що в неi iнша зачiска, вона мала тепер коротке волосся, яке за звичкою намагалася прибрати з очей, одягнена була в коротку чорну сукню, чорнi колготи й домашнi капцi. Вони всi тут ходили, як пляжники на море, у домашньому. Сукня робила ii стрункою, капцi робили ii кроки нечутними. Обручку вона так i не зняла, iнших прикрас нiколи й не носила. Волосся мала теж чорне, шкiру тьмяну, i здавалося, що ось-ось розчиниться серед ночi. Менi стало незручно за нас: ми до неi добре ставилися, попри всi iсторii з Маратом, нiхто з нас нiколи ii не ображав, i вона, слiд сказати, теж ставилася до нас iз терпiнням i витримкою, на якi ми не завжди заслуговували. Свого часу Марат, знайомлячи нас iз нею, попередив ii, що ми його друзi i що ставитись до нас потрiбно добре. Вона запам’ятала. Вона узагалi пам’ятала все, що говорив iй Марат. А ось ми, виходить, про неi забули. Я помiтив, що решта наших теж нарештi звернули на Алiну увагу, можливо, навiть надмiрну: Беня побiг iз нею на кухню, несучи в руках якiсь тарiлки й гублячи iх дорогою, Костик кинувся прибирати зi столу порожнiй посуд, нещадно його згрiбаючи на землю, навiть Сем потягнув Рустама пiд свiтло, доки той докрикував у слухавку щось погрозливе, щось про iпотеку. І коли всi зiбралися, дядь Саша спробував узяти ситуацiю пiд контроль.

Вiн сказав нам дивну рiч. Сказав, що Марат сьогоднi останнiй вечiр iз нами, тому ми зобов’язанi говорити про нього рiзнi хорошi речi. Інакше вiн так просто не пiде. Ми були й не проти. І навiть кинулися навперебiй згадувати якiсь iсторii, проте нiчого розумного згадати не могли, лише перебивали один одного, перекрикуючи i сварячись. Тодi дядь Саша попросив нас усiх замовкнути. Запала тиша, i я раптом побачив, як iз брами до подвiр’я заповзае холодний липкий туман. Вiн пiднiмався знизу, вiд чорного рiчища, яке ще не встигло по-лiтньому пересохнути. Менi враз стало моторошно, i моторош ця передалася iншим. Усi почали розумiти, про що нас тут попереджае дядь Саша, горбатячись за столом i присвiчуючи собi мобiльним, аби налити: вiн попереджае, що Марат десь поруч, стоiть у нас за спинами й не пiде звiдси, доки не почуе необхiднi йому слова. Не надто приемне вiдчуття – прислухатись, чи не дихае тобi з-за спини померлий приятель, який щось не договорив за життя i про якого ти знаеш стiльки iсторiй, що йому простiше тебе придушити, анiж сподiватися, що ти будеш тримати iх при собi. І тут хтось обережно й коротко торкнувся мого плеча. Я здригнувся й рiзко озирнувся назад – за спиною стояла Алiна, вибачливо усмiхаючись i простягаючи менi серветки. Я теж заусмiхався, схопив цi чортовi серветки, вони тут-таки посипалися в мене з рук, я вилаявся й нахилився, аби зiбрати iх, пiдiймаючись, стукнувся головою об стiл, виводячи всiх iз трансу. І всi знову навперебiй заговорили, а найголоснiше заговорив Беня, то й слухати почали його. Алiна так i завмерла позад мене, стояла й слухала. Беню це помiтно напружувало, зрозумiло було, як старанно й дбайливо вiн добирае слова, аби не образити вдову. Говорив, зазираючи нам в очi, нiби просячи про пiдтримку та розумiння, мовби пояснюючи: ну, ви ж усе розумiете, пiдтримайте мене, потвердiть моi слова, нагадайте, як там усе було насправдi. Ми нагадували й потверджували. Алiна постояла якийсь час, нахилилася до столу, зiбрала порожнi келихи зi слiдами помади й хотiла було рушити в дiм, проте щось ii затримало, щось змусило далi слухати цю розповiдь, яка весь час обривалася й починалася з iншого мiсця. Туман пiдступав усе ближче, тихо й невблаганно наближаючись до ii теплого тьмяного тiла.

– Скажу так, – якось здалеку почав Беня. Вiн стояв пiд лампою й тримав у руках стопар, нiби виголошуючи тост. Причому виголошував його, звертаючись перш за все до дядь Сашi, котрий у сутiнках став зовсiм темний, гостроносий i непроглядний. – Що менi найбiльше подобалося в Маратi, – вiв далi Беня, – це його чоловiчi якостi.

Вiн роззирнувся по нас, чекаючи на пiдтримку, проте ми не зовсiм розумiли, що саме вiн мае на увазi, тож Беня знову звернувся до дядь Сашi.

– Я хочу сказати, – пояснив вiн, – що Марат завжди був таким, яким мае бути справжнiй чоловiк – дорослим i вiдповiдальним.

Усi погодились, а Беня продовжив:

– Ми ж разом ходили до школи, правда? Ми одного вiку. Коли Марат записувався на бокс, я ходив записуватися з ним.

– Я теж, – додав Костик.

– І я, – додали в один голос ми iз Семом.

– Так, – продовжив Беня, – але нас не взяли. Я знаю, – знову звернувся вiн до дядь Сашi, – у вас там, на Кавказi, кожен другий боксер. Або самбiст.

– Або альпiнiст, – додав дещо не в тему Костик.

– Але Марат був справжнiм бiйцем, – не дав перебити себе Беня. – Вiн навiть режим не порушував. Навiть коли почав зустрiчатися з Алiною, – звернувся Беня вже до Алiни, – не пропускав тренування.

– Так-так! – пiдхопили ми в один голос. Алiна напружилась, порожнi келихи озвалися в ii руках. Усi затихли.

– І тут, – сказав Беня, перевiвши подих, – я можу розповiсти вам таку iсторiю. Можливо, ви ii не знаете.

І почав розповiдати. З його слiв виходило так, що першi рукавички Маратовi подарував тато. Ще коли Марат не стояв як слiд на ногах. Себто спочатку Марат навчився шанувати батькiв, потiм боксувати, а лише потiм – ходити. Боксував вiн натхненно й наполегливо, всюди i весь час. Удари його, за словами Бенi, несли супротивнику поразку й забуття, а його спорттовариству – славу й звитягу. Тренери вiдразу це помiтили, його й узяли з ходу, не спитавши, скiльки йому рокiв, де вiн навчаеться й хто вiн за вiросповiданням. А даремно, наголосив Беня. Оскiльки справа вiри була для Марата справою честi. Вiн завжди мав при собi священнi мощi, привезенi йому Бенею iз Синаю, а що нiхто з нас нiколи в очi iх не бачив, то лише з тiеi причини, що мощi виносити в ринг суворо заборонено олiмпiйським комiтетом. Крiм того, Марат чинив усi намази, шанував вечiр п’ятницi, не iв м’яса й вiддавав на церкву десятину. На яку саме церкву, Беня з’ясовувати не став, обмежившись сухими цифрами. Тренери, поза сумнiвом, розумiли, кого саме виховують у себе на базi, з ким iм пощастило перетнутися в iхньому нiкчемному життi. То й ухопилися за Марата, мов за останнiй шанс. Що цiлком зрозумiло: кому ж не хочеться виховати олiмпiйського чемпiона? Всiм хочеться. Його й виховували на чемпiона – так i не iнакше! Вiн це вiдчував, тож коли його вчергове намагалися перетягнути на iсторичну батькiвщину, на Кавказ, уточнив Беня, вiн завжди говорив, що тут його виховали, тут вiн i реалiзуеться як професiонал. Амбiцii завжди сповнюють нас сили й витривалостi. Клопiтка щоденна праця, виснажливi тренування, цiлеспрямований шлях до мети – усе це не могло не дати результату. З простого чеченського хлопчика Марат перетворювався на спортивну надiю Харкiвщини. Не було такого суперника, дещо патетично заявив Беня, звiсно, у його ваговiй категорii, виправився вiн, який вистояв би проти нашого Марата бодай п’ять раундiв! Я хочу згадати, почав згадувати Беня, як вiн готувався до бою. Утримання й пiст, молитви та медитацii, покора й упевненiсть! – Беня остаточно збився з теми. – Шкiра його з вiком ставала мiцною, а костi – твердими й холодними. І коли вiн бився за звання чемпiона областi, батьки мiста завмирали на трибунах, слiдкуючи за його грацiйними рухами та переможним криком!

– Так усе й було, – погодився дядь Саша, i синя сльоза скотилася йому в коньяк.

– Жодного бою! – далi виголошував Беня. – Жодного бою без перемоги! Жодних зборiв без звитяги й успiху! Кров ворогiв запiкалася на його волоссi, iхне голосiння супроводжувало його поступ! До його взуття намагалися доторкнутися найкрасивiшi жiнки! – тут Беня згадав про Алiну й затнувся. – Ну, маеться на увазi, вiд федерацii, – пояснив вiн, – профспiлкова робота, трудовi резерви.

Але всiм якось ураз стало незатишно, тож Беня не вигадав нiчого кращого, як говорити далi:

– А ось iсторiя, яку я вам хочу розповiсти, сталася саме на зборах. У Ялтi. Я чому так детально розповiдаю, – пояснив Беня, – сам там був. Нiхто не мiг змагатися з Маратом у спритностi й витривалостi. Нiхто не мiг вистояти проти нього, не втративши здоров’я. Нiхто не сумнiвався в його великому майбутньому. Крiм Чорного. Як його звали, я тепер i не згадаю. Хоча, – замислено замовк Беня, – чому ж не згадаю, Чорним його всi й звали. Був вiн не мiсцевий, батьки його приiхали звiдкись зi Сходу або iз Заходу – не пам’ятаю. Чорного як бiйця нiхто сьогоднi й не згадае. Його й тодi мало хто помiчав, усi говорили лише про Марата. І ось Чорний на зборах зiрвався. Жили вони на базi, до мiста iх не випускали, режим, розпорядок, ранкова гiмнастика. І ось тренерський штаб викликали на якусь нараду. Причому весь. Тут-то Чорного й понесло. Спочатку вiн пив сам. Потiм споiв масажистiв. Потiм узявся за юнiорiв. Єдиний, хто з ним не пив, – Марат! Два днi ламав його Чорний, два днi спокушав. Що лише не пропонував. І масажистiв пiдсилав до нього, i юнiорiв пiдмовляв. Але так i лишився нi з чим! І тому я пропоную випити, – спробував якось завершити всю цю iсторiю Беня, – за нашого приятеля, за Марата, за його чоловiчi якостi, – я помiтив, що Алiна не дослухала й рушила до будинку, i туман холодив ii литки, доки вона проходила подвiр’ям, – за його витримку, – не мiг зупинитися Беня, – за його вiдданiсть спорту й справжнiй чоловiчiй дружбi!

Нiхто не був проти випити, нiхто не мав нiчого проти справжньоi чоловiчоi дружби. Дядь Саша, худий, з голеною головою, з акуратною смужечкою вусiв, у своему чорному пiджаку схожий був на сажотруса, який упав iз даху просто до святкового столу й тiшився, адже все могло скластися куди гiрше. Що темнiшим ставало небо, то тривожнiше горiли лампи над нами. Темрява стояла довкола них, нiби вода довкола нерухомих сомiв, не наважуючись сколихнути iхнiй спокiй.



Ми всi знали цю iсторiю. Доки поруч була Алiна, нiхто не перебивав i не заперечував, а тут, щойно вона вiдiйшла, я згадав, як усе було насправдi. Та й iншi згадали, помiтним було загальне сум’яття. Навiть Рустам вiдвiв очi, дiстав мобiльник i почав гнiвно набивати комусь повiдомлення. Чорного звали Валера. Їх iз Маратом виганяли iз секцii разом. Тричi. Але щоразу брали назад. Не те, щоби Марат справдi був такий непереможний – вiн навiть на областi нiколи не брав перше мiсце, просто в Чорного тато був в органах i завжди за малих домовлявся. У Крим вони звалили теж разом. Просто зi зборiв, якi вiдбувалися тут, на мiсцi. Марат уже зустрiчався з Алiною, вони навiть говорили всiм про весiлля, але тут його перемкнуло, був березень, на площах i в скверах лежав чорний снiг, небо спалахувало й горiло, Марата пiдривало з мiсця, тож вiн i вигадав цю iсторiю зi зборами в Ялтi. Із собою вони взяли двох подружок-гiмнасток. Тi, здаеться, ще й паспортiв не мали, Марат iз Чорним, яким було по сiмнадцять, видавалися iм дорослими та вiдповiдальними – одне слово, справжнi чоловiки з чоловiчими якостями. Поселилися вони у знайомих Чорного, у тiснiй квартирi в панельнику, з вiкон навiть моря не було видно. Та й не мали вони особливого iнтересу до моря, яке штормило й заливало набережну кригою та мерзлими водоростями. Десь на п’ятий день вiдпочинку, коли грошi, шампанське та хлiб закiнчувалися, Чорний зi своею гiмнасткою почали тягти Марата додому. Але з тим щось трапилося, якась перемiна, вiн нам розповiдав потiм. Говорив, що сам не розумiе, як так сталося i коли це почалося, але його напарниця, ще зовсiм юна, тиха й тонка, в якоi не було нiчого, крiм спортивних перспектив, утратила вiд нього голову, i вiн теж утратив свою, причому задовго до цього, тож нiхто з них особливо нi про що не думав. Вони зачинилися в однiй iз кiмнат i днями не вилазили з лiжка, цiлуючись i виснажуючи одне одного. Марат розповiдав, що вона зовсiм нiчого не вмiла i вiн пояснював iй усе вiд початку, показував, що i як потрiбно робити, аби все тривало й надалi. Помешкання зовсiм не обiгрiвалося, вони ховалися пiд товстими ковдрами, тож вiн ii майже й не бачив роздягненою, вивчаючи ii радше на дотик. Потiм довго згадував, якi в неi нiжнi долонi, якi тонкi вени, яка пересушена шкiра. Вона легко в нього всього навчалася, забувши, як iй було незручно й боляче першого дня, плакала вночi, смiялася зранку й хапала його за шию, коли вiн намагався вибратися з-пiд ковдр i сходити на кухню за черговою пляшкою шампанського. Вiн повертався, лiз разом iз шампанським пiд ковдри, й усе починалося спочатку. Вiд алкоголю вона ставала невтомною та неуважною, кусала його тiло, потiм довго зализувала рани, нiжно шепотiла йому щось, доки вiн думав, як би вибратися й вiдлити, потiм засинала й говорила ввi снi з мамою, пiсля чого вiн будив ii й повертав до тями, i так усi цi днi.

Першим запанiкував Чорний. Вiн розумiв, що дiвчатка не мають паспортiв. Добре, Бог iз ними – з паспортами, але вiн розумiв, що дiвчатка теж повiдомили вдома, нiбито iдуть на збори. Виходило так, що потрiбно було якось вибиратися додому, тому що збори зборами, але якщо iсторiя випливе, не допоможе навiть тато-право-охоронець. Подружка Чорного теж панiкувала, плакала й просила взяти iй квиток до Харкова. Чорний спробував поговорити з Маратом. Вони сидiли на кухнi, добивали рештки сигарет, i з Маратових ран виступала кров, перемiшана iз солодкою слиною. Марат говорив, що нiкуди не поiде, що не хоче нiчого чути, що боiться повертатися додому, що вона всiм усе розповiсть, що йому нiчого сказати Алiнi, яка нi про що не здогадуеться, а здогадаеться – просто помре вiд горя, тому найкраще – залишатися тут, наскiльки вистачить сил i сигарет. Чорний терпляче переконував його, що це не вихiд, що рано чи пiзно iх почнуть шукати й рано чи пiзно знайдуть, i тодi вiд горя помруть вони – Чорний iз Маратом, а може, навiть i не вiд горя, а вiд побиття камiнням та громадськоi обструкцii. – Нi-нi, – не погоджувався Марат, – ти не розумiеш: коли щось не складаеться, коли тебе заганяють у глухий кут, краще просто не рухатися, краще стояти й чекати, доки все минеться. І вiн повертався в лiжко, i зiгрiвав ii холоднi лопатки, грiв ii долонi й живiт, намагаючись нi про що не думати, не думати взагалi. Чорний умовляв його кiлька днiв. Ходив на поштамт, телефонував Алiнi, передавав вiтання вiд Марата, говорив, що той у залi, займаеться. Алiна все розумiла, проте виду не подавала, лише переказувала не надто порушувати спортивний режим. Якогось ранку подружка Чорного зiбрала речi, непомiтно вислизнула з квартири, дiсталася траси, пiймала машину, доiхала до Сiмферополя й наступного ранку була вдома. Поява мiлiцii стала питанням часу. Чорний вибив дверi, дiстав iз лiжка Маратову подружку, мовчки допомiг iй одягнутися, плутаючись у колготках i шкарпетках, i потягнув ii на вокзал. Марат лишився. За пару днiв прийшли господарi квартири, так чи iнакше довелося повертатися додому. Алiна його кинула. Потiм повернулася. Подружка-гiмнастка труiлася якимись таблетками. Але якось невдало. Ну, маеться на увазi, вижила.



Доки ми все це згадували, над подвiр’ям завис тонкий, мiдного вiдтiнку мiсяць. Туман ховав його, проте вiн усе одно проступав крiзь вогке повiтря, тихо рухаючись над бляшаними дахами й чорними горлами коминiв. З будинку вийшла Алiна, цiлковито потонувши в сутiнi – темрява щiльно огортала ii чорну сукню, лише лiктi й зап’ястки час вiд часу вихоплювалися з повiтря, нiби з чорного молока. Усi враз споважнiли, Беня знову кинувся iй допомагати, взяв iз рук хлiб i вино, дядь Саша почав припрошувати ii до столу, Алiна врештi погодилася. Ставало все прохолоднiше, так, мовби десь поруч пройшов дощ, лишивши по собi рiвне промерзле дихання. Алiна здебiльшого мовчала, лише iнодi перепитувала когось iз гостей, що кому подати, потому вiдкидалася на тверду спинку стiльця й задумливо розглядала сине вино в зелених пляшках.

Тодi заговорив Костик. Важкий i неповороткий, наче весь розмоклий вiд туману та вина, вiн розв’язав краватку, кинувши ii на якусь запечену рибу, i говорив уже не надто чiтко, проте переконливо й голосно. Коли людина так говорить, iй немае чим заперечити, навiть якщо говорить вона дурницi. Костик це розумiв, тому намагався говорити ще голоснiше. Інодi здавалося, що вiн когось звинувачуе, iнодi – що захищае, iнодi вiн просто зривався на крик, i тодi Сем клав йому на плече свою суху руку, а дядь Саша застережливо кивав Семовi, мовляв, не чiпай, хай говорить, все одно на ранок не згадае нiчого з того, що наговорив.

– Так-так, – хвилювався Костик, – я теж хочу сказати. Що ви не даете менi сказати?! Не дивiться так на мене, – заводився вiн, перекидаючи склянки з вином. Бiле полотно набрякало темною вагою алкоголю, але Костик не зважав i просив його не перебивати. – Я хочу сказати про добре серце. Коли в людини добре серце, багато речей вона сприймае зовсiм iнакше, нiж ми з вами. Очi такоi людини осяянi внутрiшнiм свiтлом, i люди тягнуться до неi. І чоловiки, i жiнки, – уточнив Костик.

– Ну, почалося, – незадоволено вiдреагував Беня, – казав: не наливайте йому. Зараз вiн наговорить.

Всi розумiли, про що йдеться. Всi знали, чого чекати. Спочатку вiн голоситиме про внутрiшне свiтло, потiм затягне про порятунок душi, можливо, плакатиме, скорiш за все полiзе в бiйку. З Костиком це почалося пiсля реабiлiтацii. Наркотики нiкого не роблять спокiйнiшими. Радше навпаки. Костик пiдсiв уже в зрiлому вiцi, маючи що втрачати. А коли втратив, зумiв зупинитися. Довго тягався реабiлiтацiйними центрами, школами просвiтлення та курсами духовного розвитку. Пiсля цього повернувся до життя, але почав набирати вагу. Очевидно, проблеми з цукром, так я собi думав. І з нирками. І з головою. З iншого боку, до чого тут наркотики – у дитинствi вiн поводився за столом так само жахливо.

Нам не дуже подобалося те, що вiн говорив, проте всiх пiдкуповувала його емоцiйнiсть. Ну так, внутрiшньо погоджувалися ми, все правильно: вiдкрите серце, тягнуться чоловiки. І жiнки. Алiна, схоже, зовсiм змерзла, знайшла на стiльцях забуту кимось хустку, загорнулась у неi, час вiд часу ледь здригаючись, нiби реагуючи на чийсь шепiт, який чула лише вона.

– Добре серце допомагае нам у тяжкi хвилини й тiшить у години радостi, – далi говорив Костик, глибоко вдихаючи нiчне повiтря, вiд чого бiла сорочка його надималася, як вiтрило в чорному морi. – Добре серце, друзi, – почав вiн плакати, – добре серце!

А далi говорив про щось зовсiм далеке, що, втiм, вилилося в доволi-таки приемну й усiм зрозумiлу iсторiю. Говорив про серця, наповненi добром i надiею, серця милосерднi та не обдiленi щедрiстю, через якi у свiт приходить совiсть i якi нiколи не пiддаються спокусам i марнославству. Пiсля довгого й дещо плутаного вступу нагадав усiм, який теплий i погiдний був вересень кiлька рокiв тому, коли стався той дивовижний випадок.

– Ось ви говорите, – хлипав Костик, – про чоловiчi якостi. А чи не найбiльшою чеснотою справжнього чоловiка е все-таки спiвпереживання та готовнiсть надати першу медичну допомогу. Вiзьмiмо Марата. На той час вiн – знаний атлет, авторитетний серед молодi боксер, чуйний син, вiрний чоловiк, людина залiзноi волi й суворих переконань, аскетичний, нестримний i витривалий, – перебував у тому вiцi, коли нiчого не видаеться неможливим, коли трапляються дива й небеса вiдкриваються над нами, аби святi могли краще розгледiти колiр наших щасливих очей. Вiн i на Кавказ через це не поiхав, хоча його кликали туди в збiрну. Ну, самi подумайте, як можна кинути всi своi обов’язки? Почуття обов’язку – ось що тримало його тут!

Одного разу, повертаючись зi спарингiв, вiн натрапив посеред осiннього парку на невiдомого, що лежав просто на землi головою на схiд. Поруч товклася випадкова перехожа, яка потiм i переповiла цю iсторiю ширшому загалу. Що робить бiльшiсть iз нас, зiткнувшися з чужою смертю? Зазвичай ми намагаемося не реагувати, аби не привернути ii уваги. Ми просто робимо вигляд, що смертi не iснуе, не помiчаючи померлих i не думаючи про живих. Натомiсть Марат зупинився, якийсь внутрiшнiй голос, як потiм розповiдала з його слiв перехожа, примусив його схилитися над мертвим тiлом. Щось пiдказало йому, що втрачено ще далеко не все, що можна спробувати вiдiгнати темну тiнь, яка вже пiдступала з-за багряних дерев. Невiдомий був iнтелiгентного вигляду, у дещо старомодному пальтi, поруч лежав портфель. Марат швидко зорiентувався в ситуацii, змусив перехожу викликати мiлiцiю та швидку, i доки та набирала холодними пальцями потрiбнi номери, зробив невiдомому масаж серця, повернувши сердегу фактично з того свiту. Пiсля чого дочекався медикiв та мiлiцiю й навiть проiхав до вiддiлку, аби все пояснити. Разом iз випадковою перехожою.

Тут Алiна зовсiм розплакалася й зiрвалася йти до будинку, проте дядь Саша встиг перехопити ii й мiцно обiйняв за плечi. Вона припала до нього, задихаючись плачем, а ми сидiли й мовчали, вiдчуваючи, як незворотньо минае та мить, коли потрiбно було щось сказати, пiдхопити розмову, не дати запанувати тишi, яка ставала дедалi нестерпнiшою, загрожуючи розiрвати повiтря, мов паперовий пакет. Усе майже так i було – i спаринги, й осiннiй парк. Чорнi дерева, бузковi небеса з червоними вiдблисками на заходi. Марат усе збирався пiти з клубу, сварився з керiвництвом, тижнями десь пропадав, з Алiною в них все було так погано, що вiн сам дивувався, як вони досi не розiйшлися. Того дня ми з обiду засiли в парку, у розбитому барi, фактично в якомусь наметi з пивом, де, крiм нас, нiкого й не було, сидiли, нiкуди не поспiшаючи, – я, Марат, ще хтось iз його одноклубникiв, – чекали ночi й слухали Маратовi байки про те, що навеснi вiн усе кине й звалить на Кавказ, куди його давно кличуть тренером. Десь пiд вечiр до бару прибилася пара – вiн виглядав значно старшим, схожий був на викладача унiверситету, нi на кого не звертав уваги, дивився лише перед собою. Був в осiнньому пальтi, носив окуляри, майже не пив. Вона була юною, хоча на студентку не скидалася – поводилася впевнено, сама замовляла, пропонувала щось йому. Марат замовк i почав до неi придивлятися, щось його в нiй зачепило, щось у ньому озвалося. Мала жорстке свiтле волосся й довгi пальцi з гострими нiгтями, i ще яскравi бiлi зуби, а що весь час смiялася й говорила, то Марат лише й розглядав ii посмiшку, навiть не особливо ховаючись. А десь за годину, коли викладач кинув-таки на нас двозначний погляд, Марат узагалi влаштував сварку й намiрився битися. Бармени всiх розтягли й порадили розходитися, викладач намагався поводитися спокiйно, проте дещо зашвидко подав своiй подружцi плащ, дещо забагато лишив чайових, дещо демонстративно простягнув iй руку, щоби вивести на вулицю. І саме тодi Марат вирвався з наших обiймiв i перехопив ii, пiймавши за лiкоть, потягнув до себе – рiзко й не стримуючись, аж вона скрикнула. І не зрозумiло було, чого в ii крику мiстилося бiльше – обурення чи здивування. Менi здалося, що здивування. Причому приемного. Хоча вона й спробувала вирватися й гнiвно щось кричала, зблискуючи зубами й крутячи головою, а проте подалася вперед, налетiла на Марата й далi заскочено розглядала впритул його гостре неголене обличчя зi шрамами й порiзами, сiрi запаленi очi, чорне волосся й тверду шкiру. І чим довше дивилася, тим уважнiшим ставав ii погляд. А коли викладач кинувся виривати ii назад, Марат себе вже й зовсiм не стримував i завалив iз правоi, як його вчили ще в дитячо-юнацькiй школi, себто старанно й вiд душi. Викладач покотився пiдлогою, а на Марата ззаду наскочили бармени, i вже всi трое полетiли на землю. Ми з Маратовим приятелем взялися викидати всiх на вулицю, у синьо-червону паркову пiтьму, що тривожно поглинала вогнi барноi вивiски. І там, посеред золотого листя, Марат товк викладача, бармени пробували вiдтягнути його вiд жертви, а ми, своею чергою, намагалися вiдтягнути iх.

Мiлiцiя забрала всiх, крiм барменiв. Викладач нив i просив зробити йому масаж серця. Його подружка прикладала Маратовi хустинку до розбитоi брови. У вiддiлку викладач iз подружкою сидiли в одному кутку, ми – в iншому. Нiхто нiчого не говорив, лише вона дивилася на Марата прискiпливим i нервовим поглядом, нiби вивчаючи. Чи принаймнi запам’ятовуючи. Потiм iх вiдпустили, а ми залишилися. Марат просив мене скористатися правом одного дзвiнка, зателефонувати Алiнi й пояснити, що його викликали на зустрiч iз президентом федерацii.

– Яким президентом? – говорив я йому. – Друга ночi. Давай я подзвоню, скажу, що ми в мiлiцii, хай щось робить!

– У мiлiцii? – сумнiвався Марат. – Занадто правдоподiбно, вона не повiрить.



І навiщо розповiдати те, що всiм i так вiдомо, думав я. Навiщо задобрювати померлих iсторiями, у яких так багато кровi та болю. Але всiм, схоже, подобалося згадувати Марата саме таким – у червоних боксерських трусах, з архангельськими крилами за плечима, з Господнiм благословенням у доброму серцi. Я зважився йти, повернувся до дядь Сашi, аби все пояснити, вибачитися й розчинитися в туманi, проте Алiна перехилилася до мене i втомлено торкнулася руки.

– Вань, – сказала, – допоможеш?

– Так-так, – вiдповiв я, – що за питання.

Треба було просто не приходити, – подумав.

Алiна почала вибирати з трави порожнi пляшки, передавала менi, сама взяла зi столу тарiлки та виделки, пiшла в дiм. Я пiшов за нею, вiдчуваючи погляди й голоси за спиною, iшов, ступаючи битою цеглою й дивлячись, як вона легко рухаеться, як заглиблюеться в нiч, як несподiвано вiконне свiтло падае на ii шкiру й темне волосся. Вiдчинила дверi, пройшла досередини. Я ступив слiдом. Тут вона озирнулася, тихо попросила лишити пляшки в коридорi, пiсля чого передала менi виделки. Я не втримав, виделки посипалися на пiдлогу, гостро й холодно, нiби шматки криги. У будинку, десь глибоко, скрипнули дверима. Алiна приклала пальця до вуст, попросила поводитися тихiше, сказала, що всi вже сплять. Говорила пошепки, вiд чого голос ii звучав по-особливому довiрливо. Прочинила дверi до вiтальнi, обережно рушила вперед. Свiтло було вимкнене, я ii не так бачив, як вiдчував, ловив ii дихання, ледь загострий запах ii волосся, що пахло волоськими горiхами, ледь зарiзке поскрипування староi пiдлоги пiд ii ногами. Що станеться, думав, коли тут, у темрявi, я, не помiтивши, випадково натраплю на неi, коли торкнуся ii в пiтьмi, коли пораню ii гострими ножами й виделками, якi тримаю в руках? Вона пройшла вiтальнею, завернула в довгий коридор, iшла навпомацки, торкаючись пальцями предметiв. Я добре знав iхне помешкання ще з дитинства. Дивно сплановане й кiлька разiв передiлене, захаращене старими меблями й високими шафами, воно нагадувало менi про Марата, про трохи кращi обставини, про веселi часи. Менi завжди подобалось, як тут пахло: зручним теплим одягом, деревом i чаем. Жодноi книги на полицях, жодних картин на стiнах. Тiснi кiмнати, вузькi коридори, нерухомi тiнi, невидимi мешканцi. Ми рухалися в темрявi, обережно обходячи стiльцi й торби, важкi вазони з квiтами й розкиданi пiдлогою черевики. Я раптом усвiдомив, що не пам’ятаю цього коридору, ранiше його тут не було, я це напевне знав, оскiльки сотнi разiв бував тут у рiзному вiцi, у рiзному станi, але ось саме цього коридору, який витягувався й щодалi звужувався, коридору, переповненого пилом i темрявою, не пам’ятав. Можливо, подумав я, вони тут укотре щось перебудовували, ну так, звiсно, Марат планував пробити стiну, аби сполучити батькiвську спальню з маленькою кiмнатою, в якiй нiхто не жив, але не пам’ятаю, аби вiн перед смертю щось говорив про ремонтнi роботи. Зрештою, ми з ним останнiм часом майже не спiлкувалися. Не вистачало часу, не вистачало бажання, не вистачало терпiння витримувати весь той дим, в якому вiн жив. Може, й справдi вiн устиг вибудувати в батькiвському помешканнi цей коридор i вийшов ним зi свого життя, прорубав собi приватний канал зв’язку з нiччю, знайшов те мiсце, де обшивка свiту була тонкою й ненадiйною, i скористався зручною нагодою виправити нарештi все на свою користь. Я зупинився й прислухався. У суцiльнiй темрявi, що обступала й тиснула, не чути було нiчого, навiть дихання Алiни урвалося, мовби вона затримала повiтря й розчинилася в чорному чаi нiчного примiщення, граючи зi мною в хованки. Менi згадалося, як Марат любив розповiдати про свого старого, про те, як старий навчав його плавати. Брав за шию й опускав пiд воду, примушуючи виборсуватись, задихаючись i вiдпльовуючись. Марат говорив про це з гордiстю: ось, мовляв, бачите – не задихнувся, не здох, випiрнув, вижив i далi буду жити, i жодна смерть мене тепер не вiзьме. Але говорив про це так злiсно, що менi самому кожного разу перехоплювало подих i не вистачало кисню, i я пожадливо хапав його ротом, аби пересвiдчитись, що не задихнувся. І потрiбно було потрапити до цiеi пастки, аби розбудити найстрашнiшi розповiдi з дитинства. Я вiдчув страх. Як звiдси вибратися, подумав, куди веде цей чортiв коридор? Кинувся шукати стiну, наткнувся рукою на щось тверде, на якiсь металевi виступи й штирi, взявся бити рукою по чорнiй порожнечi, другою рукою намагаючись утримати виделки й ножi. Намацав рванi шпалери, з-пiд яких виступала прохолодна цегла, намацав вiшак для одягу, намацав штори й капелюхи, хустки й целофан. Враз пальцi зупинилися на чомусь пругкому й теплому. Я спробував зрозумiти, що це. Пiр’я, це було пiр’я, нiжне й невагоме на дотик. Щось, схоже на щойно забитого птаха, щось, наповнене кров’ю й пам’яттю. Я торкався обережно й уважно, пробуючи вiдгадати, що ж це все-таки е. Раптом темрява пiд моiми пальцями здригнулася, легко озвалася, нiби хтось зiтхнув. Я вiдчув, як щось ворухнулося. Жах пройняв мене. Жах i вiдчай. Я кинувся просто в темряву, викинувши перед собою розчепiрену долоню. Завалив вiшак, зачепив стiлець, перевернув якiсь каструлi. Рука вдарилася об тверду поверхню, темрява розчахнулася, в очi вдарило рiзке свiтло. Я вивалився на стару кухню, на якiй був тисячi разiв, де знав кожен куток i кожен закамарок, де все було знайомим i не викликало жодних страхiв чи недовiри. Посеред кухнi стояла Алiна, помiшуючи щось ложкою у великому баняку. Вона здивовано дивилася на мене. Очевидно, вигляд у мене був неспокiйний.

– Ти де був? – запитала.

– Заблукав, – вiдповiв я.

– Усе гаразд? – засумнiвалась.

– Так, – збрехав я.

Скорiш за все, вона не повiрила. Але промовчала.

– Ось, – сказала, помовчавши, – вiднеси на стiл.

Я взяв з ii рук глибоку тарiлку з овочами, рушив назад.



Вони саме заспокоювали Костика й згадували, на чому спинилися, де було перервано розмову, з якого моменту все пiшло не так. Костик гiрко плакав, поклавши голову на руки, а руки, своею чергою, поклавши на запечену рибу. Можна було подумати, що вiн ii оплакуе, цю рибу. Дядь Саша пересiв до нього й заспокiйливо поплескував по загривку. – Тихо, хлопче, – говорив вiн, – не годиться так побиватися за мертвими. Костик ображено шморгав носом, витираючи сльози й шмарклi рукавами сорочки. Дядь Саша нависав над ним своiм гострим профiлем, мов крук, Беня нервово курив, струшуючи попiл в маринованi гриби, а Рустам iз Семом сидiли вiддалiк, далi про щось сперечаючись. Я пiдсiв до них, поставив овочi на стiл.

Тодi Сем розповiв найцiкавiшу iсторiю. Була вона настiльки дивовижною та заплутаною, що навiть Рустам, молодший брат, на очах якого все це вiдбувалося, сплескував час вiд часу руками, широко розплющував очi й заперечливо мотав головою, не погоджуючись i виправляючи оповiдача. Було що виправляти! Нiхто з нас не знае, говорив Сем, припалюючи так, що рубцi на поламаному кiлька разiв носi рожево спалахували в гасовому сяйвi, як близько знаходиться його смерть. Нiхто з нас уявити не може, як далеко на ii територiю ми заходимо. Говорив вiн, можливо, не так розважливо, як я переказую, нервово затягувався, дещо затинався, проте оповiдь його була саме про це. Смерть, говорив вiн, нiколи не ступае нам назустрiч, вона мае час i можливiсть вичiкувати, вона стоiть посеред свiжоi смарагдовоi трави, невидима та неминуча, й спостерiгае, як легковажно та необачно ми забiгаемо в ii тiнь. Інодi нам вдаеться з цiеi тiнi вискочити. Хоча в бiльшостi випадкiв вiд нас тут мало що залежить. Ми беззахиснi перед нею, нас паралiзують страх i приреченiсть. І мало хто цю приреченiсть здатен у собi перемогти. З Маратом усе склалося особливо дивно. Вiн не боявся смертi й любив жiнок. Одного разу його запрошували за кордон, тренером, ну, усiм це вiдомо. То знаете, що вiн сказав? Вiн сказав: я помру тут, поруч зi своею мамою. Всiм вiдома була та гречнiсть i шляхетнiсть, з якою вiн ставився до жiнок. Можливо, це передалося йому вiд мами. Можливо, причина тут у спортивному вихованнi. Хай там як, а до жiнок вiн ставився ледь не побожно. Одного разу, минулоi весни, та фактично рiк тому, Марата втягнули в бiйку. Сталося це так: вiн уже повертався додому пiсля бою й спускався по Революцii, коли раптом побачив, як якийсь мудило чiпляеться до дiвчини. Причому доволi брутально. Посеред вулицi. Ясна рiч, Марат полiз битися. Здавалося б, що професiйному боксеру було завалити якогось лiвака. Проте мудило виявився не так тренованим, як витривалим. Мав просто залiзну голову, об яку можна було гнути велосипеднi рами. Бились вони години двi. То сходилися, то переводили подих. Потiм знову кидалися один на одного. Навiть дiвчина не витримала, вибачилась i пiшла собi. Та ii нiхто й не тримав. Ну, але гору взяла майстернiсть – Марат таки завалив цього кабана. Той лежав на теплому вечiрньому асфальтi й стiкав кров’ю. Марату б розвернутися й пiти додому, але щось його зупинило, щось примусило залишитись. Вiн нахилився, потягнув мужика на себе, закинув собi на плечi й понiс на свiтла, що горiли коло метро, думаючи там кинути пiд дверима якоi-небудь аптеки. Мужик виявився важким i незручним, ноги йому волочилися по землi, джинси сповзали, вiн тяжко хрипiв, кров його затiкала Маратовi за комiр. Проте Марат iшов, оскiльки знав: не можна лишати по собi трупи, боротьба мае бути чесною. А вже коли дотягнув-таки цього мудила до аптеки, обережно поклав його пiд дверима й зiбрався натиснути кнопку виклику чергового, але вирiшив наостанок витерти тому кров з обличчя. І коли нахилився, мужик несподiвано розплющив очi й засадив Маратовi в бочину довгими блискучими ножицями, якi тримав у заднiй кишенi джинсiв. Пiсля чого просто втiк. Марат спробував його наздогнати, але з ножицями бiгти було незручно, тож вiн просто повернув додому й пiвночi добирався сюди з ножицями в тiлi, тримаючись рукою за стiни й дерева. А дiвчина виявилася перукаркою.

І вони заговорили всi водночас, перебиваючи й висмiюючи один одного. – Вiн уже не бився, – кричав Рустам, – вiн уже з малими працював! – Куди там, – мотав головою Сем, – я сам ходив на його боi, ясно, це вже був не той Марат, ну але що. – Та де? – наполягав Рустам, – якi боi? Вiн на диванi валявся днями, з двору не виходив! – Правильно, – погоджувався Сем, – а коли виходив, то бився. – Та з ким там вiн бився? – зривався на ноги Рустам, проте Сем тягнув його вниз за рукав спортивноi куртки, – в нього серце хворе було! – Так-так, – пiдтримував його Костик, – хворе добре серце.

Я попрощався, потиснув руки Рустамовi iз Семом, поплескав по плечу Костика, записав телефон дядь Сашi, махнув Бенi рукою. Мене нiхто не зупиняв. Усi втомилися й засинали за столом, проте не розходилися, нiби боялися залишитися сам на сам з усiма цими iсторiями. Туман пiдiймався вгору, у травневi небеса, оголюючи предмети, роблячи темноту ще бiльш порожньою. На другому поверсi Маратового будинку жовто роз’iдали нiч три вiкна. Усi три сусiдки – двi повнi, одна сухенька – пильно вдивлялися менi в спину, щось вiщуючи й передбачаючи.



Я знав цю перукарку. Марат познайомився з нею минулого березня. Випадково серед вечора проходив повз, зреагував на блискуче свiтло вiтрини з красивими, мовби вiдрубаними жiночими головами, вирiшив зайти. Був кiнець холодного робочого дня, крiм неi, у перукарнi нiкого не було. Вона теж збиралася йти – що сидiти в порожнiй перукарнi, коли за чорним вiкном починаеться солодке життя? І вже скинула свiй блискучий фартух iз багатьма кишенями, куди напхано було ножицi, гребенi та механiчнi машинки для пiдстригання. І тут зайшов Марат. Вона вiдразу звернула увагу на темнi кола пiд його очима, що нагадували про всi безсоннi ночi та випаленi тютюном легенi, звернула увагу на його щетину, що дивним чином робила його молодшим i злiшим, анiж вiн був у життi. Помiтила його перебинтовану правицю, розумiючи, що цей пасажир у разi чого буде стояти до останнього. Ковзнула поглядом по чорнiй куртцi з капюшоном, по спортивнiй торбi з найкiвським лейблом, по чорних, пропалених у кiлькох мiсцях сигаретами джинсах, по легких кросiвках. Подумала, що так у кiно виглядають найманi вбивцi. Потiм iх i знаходять за вiдбитками iхнiх кросiвок. Одягла фартух, кивнула Маратовi на крiсло. Той мовчки сiв. Пiдiйшла, довго розглядала його в дзеркало, провела рукою по його колючому чорному волоссю. З Марата посипалися iскри. Вона взялася за ножицi.

Марат розповiдав, що на нiй було забагато рожевого й кривавого. Рожеве волосся, кривава помада, рожева майка, кривавi нiгтi, рожевi пухнастi капцi, кривавого кольору бiлизна. Коли вона торкнулася його, вiн вiдчув, якi в неi нетерплячi руки, як вона навчено торкаеться чоловiкiв, як вiдчувае iхнiй жар, стримуе iхнiй трепет. Або не стримуе, додавав Марат. Вiн крутнувся на крiслi й притягнув ii до себе, але цей ii рожевий фартух iз рiзними перукарськими штуками – вiн заважав, Марат спробував його стягнути, проте вiн мiцно охоплював ii тiло, захищаючи вiд чужих доторкiв. Тодi вона сама розв’язала кiнцi й кинула його на пiдлогу, i дзвiнкий метал ножиць та гребiнцiв полетiв пiд крiсло, а вона стояла перед ним, i вiн дивився на ii оголений живiт, який жодним чином не могла приховати коротка майка, i рiзко посадив ii собi на колiна, знiмаючи з неi все, боячись не встигнути, не наважуючись зупинитись. Вона навiть дверей не зачинила, розповiдав Марат, хтось навiть зазирав iз вулицi, доки вiн рвав усi ii червонi бретельки й рожевi панчохи, доки притискав ii до себе, вiдчуваючи, як ii шкiра то нагрiваеться вiд його дотикiв, то охолоджуеться вiд березневого протягу. А коли вона скрикнула й завмерла, вiн ще якийсь час повертав ii обличчя до свiтла, намагаючись зрозумiти, що сталося, чому вона не рухаеться, але потiм i сам завмер, лише стискав ii далi, розглядав зблизька ii волосся, ii вii, дивувався, яке все це яскраве й кольорове, уявляв собi, як вона ретельно все це вимальовуе щоранку, скiльки часу проводить коло дзеркала, як старанно натягуе на себе всi цi кольоровi речi, як легко потiм iх скидае. Ще здивувався, як швидко й просто вона заспокоiлась. Дивилась на нього уважно й вiдсторонено, аж йому враз стало нiяково, вiн мовчки пiдвiвся, тримаючи ii в руках, впевнено, хоча й не надто обережно кинув ii на шкiряну канапу й пiшов додому. Так нiчого iй i не сказавши.

Наступного вечора знову прийшов. Вона знову була сама. Марат мовчки зачинив за собою дверi, стояв i чекав. Вона все зрозумiла й вимкнула свiтло. Вулиця за вiкном була наповнена вогнями й тiнями, вони змiшувалися й розтiкалися, пливли в очах i розмивали обриси будинкiв. Вона хапливо говорила йому щось дивне й несподiване, говорила, що чекала на нього, знала, що вiн прийде, розповiдала про себе, згадувала iсторii про своiх чоловiкiв, тихо пояснювала, що iй подобаеться, а що нi, що вона любить i чого боiться, i так до глибокоi ночi, не втомлюючись i нi про що не запитуючи, роблячи все, що вiн хотiв, не заперечуючи й не зупиняючи його, доки вiн сам не зупинився й не заснув.

Марату вона чомусь подобалася, вiн говорив, що вiдчувае, як прискорюеться ii серце, коли вона цiлуеться, i як потому воно заспокоюеться й уповiльнюеться. Вона, розповiдав, iнодi поводиться так, нiби мене зовсiм немае. При цьому лежить поруч зi мною. Або на менi. Вона просто дивиться крiзь мене, бачить щось свое, можливо, чуе мое дихання, можливо, вiдчувае мiй запах, не бiльше. Йому це, схоже, теж подобалося. Вiн навiть не приховував удома, що йде до перукарнi. Коли став ходити частiше, говорив, що ходить туди голитися, що справжнiй чоловiк завжди мае бути поголений. Щоправда, iдучи голитися до перукарнi, iнодi голився вдома. У нього все руйнувалося й розвалювалося в руках, всi стосунки й взаемини: з Алiною, з батьками, з братом. Навiть iз перукаркою своею вiн усе частiше сварився. Зiзнався одного разу, що вже боiться в неi стригтися. – Вона менi голову колись вiдрiже, – припускав вiн. Десь так воно й сталося. Вся ця iсторiя з ножицями – вiн ii вигадав, сидячи в мене на кухнi й затискаючи рану рукою. Скаржився, що вона зовсiм збожеволiла, що хоче його вбити, що вимагае неможливого й трахаеться, нiби востанне. Що вiн спробував iй щось пояснити, спробував поговорити з нею, ти розумiеш? – кричав, – я хотiв просто з нею поговорити! Але все завершилося скандалом, вона не хотiла нiчого чути, плакала й звинувачувала його в бозна-чому, вiн завiвся, накричав на неi, розгромив ii робоче крiсло, розтрощив дзеркало, бив одеколони й розламував навпiл фени. Ось вона й всадила йому ножицi по саме рукiв’я. – Але нiкому нiчого не кажи, – просив вiн, – нiхто нi про що не повинен знати. Я й не говорив. Вiн сам усiм розповiв.

Я питав його, чому вiн не поiде звiдси. Його ж постiйно запрошували якiсь татовi родичi, додому, на Кавказ. – Ну, як я поiду, – вiдповiдав вiн, – як я iх кину? – говорив вiн про всiх своiх жiнок, про всiх рiдних, про друзiв та суперникiв. – Не можу, нiяк. Але я знав, що вiн говорить неправду. Знав, що вся справа в Алiнi. Що вона навiдрiз вiдмовилася з ним iхати. Сказала, що помре тут – з його батьками, в його домi, невтiшною вдовою. Але нiкуди звiдси не поiде. Марат мiг робити все, що йому спадало на думку. Вiн жив, iз ким хотiв, спав, iз ким хотiв, бився, коли хотiв, вiн утрачав приятелiв i наживав ворогiв, вiдмовлявся вiд важливих знайомств i нехтував дружнiми обов’язками, пiд кiнець пересварився з усiма, навiть зi мною. Я не спiлкувався з ним цiлу зиму. Костику вiн був винен багато грошей. Вiддавати, наскiльки я розумiв, не збирався. Та Костик i не взяв би. Здавалося, вiн готувався до чогось важливого, до якогось рiшення, до особливих подiй. І вiдмовитися мiг вiд будь-чого. Крiм Алiни. Це я знав напевне. Скiльки б у нього не було жiнок, як би глибоко не прокушувала йому шкiру ця його рожева перукарка, я знав, що без Алiни вiн не поiде. І я знав чому. Нiхто не знав, крiм мене. Чомусь менi Марат свого часу про все розповiв. Як вони познайомилися десь на вулицi, як вiн зупинив ii, як не хотiв вiдпускати, вже напевне знаючи, що спробуе жити з нею разом. Як вона довго його уникала, як увесь час щось приховувала. Як вiн уперше потрапив до неi додому i чим усе це закiнчилося. Як вона погодилася зрештою жити з ним. Але перед тим розповiла про свою маму, щоби все було чесно. Розповiла, що мама ii час вiд часу мусить лягати до лiкарнi, ось така бiда, нiчого страшного, хоча й приемного теж нiчого – просто вона iнодi нiкого не впiзнае. – Це ж не страшно, правда? – питала Алiна. – Я теж не завжди всiх упiзнаю. Одне слово, оскiльки це ii мама, вона мае завжди бути десь поруч, десь недалеко. Марат легко з нею погодився. І знав краще за iнших, що вона нiкуди з ним не поiде. А отже, i вiн нiкуди не поiде. Тому що одна рiч – спати в чужому будинку з чужою жiнкою, i зовсiм iнша – кинути того, кого кидати не можна. Нiяк не можна. За жодних обставин. Принаймнi так я все це зрозумiв.



Що з нею буде далi, думав я, як вона дасть собi раду? Що взагалi робити далi? Минув подвiр’я iнституту, пiднявся вгору, зупинився коло нашоi школи. Мiй будинок стояв навпроти, зовсiм поруч, старий, чотириповерховий, неремонтований. Пiд’iзд не зачинявся. Інодi зранку я прокидався вiд пiдлiткових голосiв на сходовому майданчику: школярi прибiгали на перекур. Я жив на горiшньому поверсi, надi мною був лише дах. Там жили сотнi голубiв, iнколи я чув крiзь сон iхне туркотання. Одного разу, вже в старших класах, Марат потягнув мене на них полювати. Не знаю, навiщо йому було це потрiбно. Не пам’ятаю, чому я на це погодився. – Там сотнi голубiв, – збуджено говорив вiн, – вночi вони соннi, iх можна просто набирати в мiшок. Ми зустрiлися ввечерi коло мого будинку. Вiн мав iз собою тренувальну торбу. Ми пiднялися нагору. Марат залiз перший. Я за ним. На горищi було задушливо й тихо. Тишу порушувало хiба що невидиме й моторошне шарудiння пташиних крил. Я дiстав лiхтарик, проте Марат вчасно мене зупинив: ти що, сказав, налякаеш. Вiн пiшов уперед. Голуби сидiли на бантинах, соннi й безбороннi. Марат легко хапав iх i кидав до торби. Вони давались йому до рук iз якоюсь неприемною приреченiстю, не встигнувши нiчого зрозумiти, не встигнувши як слiд розгледiти свою смерть в обличчя. Незабаром торба була повна. Вона вся шарудiла зсередини, нiби там хтось iз кимось сварився. Марат пiдiйшов до вiкна, вилiз назовнi. Покликав мене. Я вилiз слiдом. Ми обережно примостилися коло вiкна, розглядаючи будинки внизу. Прямо пiд нами свiтилися темним срiблом квартали, в яких ми виросли, важкi нагромадження домiв, розгалуження крони. Свiтилися порожнi подвiр’я, у яких стояла темрява, нiби вода в затонулих танкерах. Свiтилися вiкна й балкони, антени й драбини. Свiтилися арки й пiд’iзди, стовпи та афiшнi тумби. Свiтилися цегла й жерсть, трава й камiння, глина й нiчна земля. Свiтилася павутина, тонкими прожилками наповнюючи повiтря. Далi будинки обривалися вниз, до рiки, i вже там, ближче до рiчища, свiтилися дахи складiв та автомайстерень, свiтилася холодна ртуть течii, примарна труба старого млина на тому березi, вогнi приватного сектора, бiлi дими котелень i фабрик. Далi срiбло заливало собою землю та небеса. І можна було лише здогадуватися, хто там живе й що там вiдбуваеться. Марат зачаровано дивився перед собою.

– Ось що, – сказав вiн, – добре було б усе тут купити.

– Для чого? – не зрозумiв я.

– Як для чого? – здивувався вiн. – Для престижу. Уявляеш, мати такий будинок, – показав вiн на сусiднi вiкна. – Я коли виросту, обов’язково все куплю. Все i всiх. Тут усе буде моiм. Тут i так усе мое, – додав, подумавши.

– Точно, – погодився я.

– Ти що, – образився Марат, – не вiриш, що я зможу? Побачиш. Я зможу все. Усе, що завгодно. Як ти можеш менi не вiрити? Ти ж мiй друг, мiй учень.

– Як це?

– Я тебе вчив боксу!

– Та ладно, – не погодився я. – Ти просто двiчi мене побив.

– Неважливо, – вiдповiв Марат. – Ти, можна сказати, мiй улюблений учень.

– Послухай, – сказав я, – давай iх випустимо, – показав на торбу. – А то противно якось.

Марат замовк. Видно, вагався. Потiм мовчки розкрив торбу, витрусив птахiв просто на шифер. Вони покотилися, змахуючи крильми й злiтаючи в повiтря. Марат вiдкинув торбу вбiк. Сидiв i мовчав. Я теж не надто розумiв, про що тепер говорити. Враз вiн озирнувся. За нами, у трiснутому вiкнi, рiзко вiдбивався тонкий мiсячний серп. Це вiд нього було стiльки свiтла. Вiн слiпив очi й позбавляв спокою. Марат обережно простягнув руку й вiдламав шматок скла. Нiби розламав мiсяць навпiл. Залишилася половина. Стало темнiше.




Ромео







Два роки тому я вiдчував, як серце щоранку будить мене зi сну, говорячи: давай, прокидайся, ми втрачаемо час. Скiльки можна спати, пiдштовхувало воно, пiдстрибуючи на мiсцi, давай, ми пропустимо все цiкаве. Я прокидався й вибiгав на вулицю, i жодне з див не могло б мене тодi оминути. Два роки тому я рвав повiтря легенями й був певен, що за найближчим рогом на мене чекае щось неймовiрне – вогнi, салюти й святковi оркестри. І хоча там насправдi на мене не очiкувало нiчого, крiм весняних протягiв, це аж нiяк не бентежило. Двадцять рокiв – той вiк, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя. Усе зав’язано на тобi, вiд тебе вимагаеться лише поменше спати. І користуватися презервативами. Все iнше обов’язково з тобою станеться. І станеться саме так, як ти цього хочеш. Хочеш ти цього чи не хочеш.

Я приiхав сюди наприкiнцi травня. Вiд вокзалу пiшов пiшки. Речей мав мало: шкiряний рюкзак iз парою футболок та старим ноутом, термос iз коньяком, який не встиг допити в дорозi. Джинси, кеди, ядучо-зелена сорочка – я приiхав надовго. Щоденнi пробiжки робили мiй крок легким i невагомим, зачiска робила мене схожим на вокалiста бонi ем у кращi iхнi часи, сонце щедро вiдбивалося вiд темних окулярiв на пiвобличчя. Я був зiркою, i на мене не можна було не звернути увагу. Принаймнi так я собi все це бачив. Мiсто менi сподобалося: тихi привокзальнi двори, зарослi травою й засадженi абрикосами, гаражi, флiгелi та аварiйнi будинки, з яких виходили повiльнi, мов хамелеони, пенсiонери – мене все влаштовувало. Запах цукру й шоколаду у кварталах довкола кондитерськоi фабрики, суворi цехи порожнiх пiдприемств довкола ринку, брами, крамницi та лiкувальнi заклади – усе було за мене. Я вийшов до набережноi. Виявляеться, тут були мости. Це добре, подумав я, мiсто, яке лежить на рiцi, бiльш захищене й спокiйне, життя в такому мiстi тримаеться своiх меж i мае свiй порядок. Потiм я дiзнався, що рiка тут не одна. Мiсто лежало мiж ними, на пагорбах, нiби на островi, свiтячись усiма своiми бiлими й червоними будiвлями, що були оточенi зусiбiч гарячою травневою зеленню. Що ж, сказав я, ступаючи на мiст, можете мене зустрiчати.



Будинок мав чотири поверхи. Виглядав занедбано, себто затишно. Загалом тиха вулиця, лише з протилежного боку, зi шкiльного подвiр’я, лунав вiдчайдушний школярський лемент. Я потягнув дверi. Жодного коду – заходь i вбивай iх у iхнiх теплих лiжках. Гарний настрiй, пiднесений стан, початок сонячного безкiнечного дня. Третiй поверх був мiй. Чорнi металевi дверi, синiй гумовий килимок, червоний симпатичний гудзик дзвiнка. Інодi життя забувае про нашу присутнiсть i починае нам подобатися.



Я тиснув i тиснув, витискаючи з червоноi кнопки рештки противного писку. Нiхто, ясна рiч, не вiдчиняв. Бив у дверi ногою, наспiвував веселi куплети. Думав навiть зайти до сусiдiв, тиснув на таку само червону кнопку, але там теж нiхто не вiдчиняв. Що робити? – подумав. Інших адрес я не мав, у цьому мiстi на мене просто не чекали. Кинув рюкзак пiд стiну, сiв на килимок, вiдкрив термос. Коли-небудь вони повернуться, подумав я, i так чи iнакше пошкодують.

За якийсь час зауважив, що за дверима хтось ходить доволi безтурботно i теж щось собi наспiвуе. Сусiди знизу, подумав я. Проте нi – ходили саме за дверима, до яких я привалився спиною. Я зiрвався на ноги й потягнувся до дзвiнка. Кроки стихли, потiм ледь чутно наблизились. Хтось розглядав мене у вiчко. Я ступив назад, аби можна було розгледiти окуляри. Головне – справити враження, подумав. Дверi вiдчинилися.

У неi була радiсна зачiска. Не просто фарбоване в бiле волосся, а фарбоване рiзними вiдтiнками бiлого. Приемне й радiсне. Погляд мала допитливий, хоча й сонний. Загалом виглядала заспано. Одягнена була в червону пiжаму, поверх якоi абияк був накинутий бiлоснiжний халат iз готельною емблемою. Час вiд часу вiн сповзав, тодi вона нагадувала боксера, що готувався виходити в ринг, скидаючи командний халат на плечi масажистiв. Мала зеленi очi, блiду вiд курiння шкiру, нiжну шию, стояла босонiж, переступаючи з ноги на ногу.

– Ти хто? – спитала, зазираючи менi за плечi.

– Рома, – вiдповiв я, i собi озираючись. – Вам мама моя дзвонила.

– Мама? – не зрозумiла вона. – Для чого дзвонила?

– Я у вас жити буду, – пояснив я.

– З мамою?

– Сам. Мама вдома.

– Вдома? – перепитала вона, поправивши халат, що все сповзав. – І що вона там робить, удома?

– У неi процес, – вiдповiв я.

– Що?

– Процес. Вона юрист.

– Все, – раптом згадала вона, – згадала. Ти Рома, так?

– Рома.

– Мама – юрист.

– Точно.

– А що в тебе на головi?



Звали ii Даша. З мамою моею вони познайомилися на семiнарi мiсяць тому. Удень сидiли поруч, нотували за доповiдачами, заливалися кавою на брейках. Увечерi, пiд час корпоративного боулiнгу, набралися, мама знала, як це робиться, пiд кiнець вечора вона висiла в новоi подружки на плечi й розповiла, що я ось-ось маю залишити батькiвський дiм, оскiльки перевiвся до них на навчання. Рiк не довчився, – плакала мама, – ясно, що йому зi мною сидiти, який iнтерес? Ось вiн i перевiвся. А де вiн там жити буде? На вокзалi? Мама витирала сльози й замовляла ще, а вiд цього ще бiльше плакала. Аж урештi Даша сказала: ну, що за бiда, хай поживе в мене, в мене е вiльна квартира, бабуся дуже доречно померла. Я все одно збиралася ii здавати, краще здавати знайомим – хоч меблi не винесуть. А захочуть винести, все одно не зможуть – iх там просто немае. Мама вхопилася за такий варiант: якщо вже вiдпускати малого, ну, мене себто, в доросле життя, то краще знати, де потiм шукати тiло. Я на все погоджувався. Навiть якби не було цiеi Дашi, я б усе одно знайшов, де жити. Головне – вибратися з кiмнати, яка смердiла дитячим одягом i шкiльними пiдручниками. Я давно збирався куди-небудь з’iхати, у двадцять рокiв жити з мамою – задоволення сумнiвне. Вона забагато пила як для юриста, я забагато часу проводив у ваннiй кiмнатi. Найкраще для всiх у такiй ситуацii – роз’iхатись i писати один одному листи.



Схоже, враження я на неi не справив. Звiсно, менi це не подобалося. Я думав, потрiбно iй щось розповiсти про маму, про те, що мене цiкавить у життi, чим я займаюсь, на що розраховую, але вона мене випередила.

– Пiшли, – сказала, – я тобi все покажу.

Вона пiдiйшла до сусiднiх дверей, вiдчинила iх, зайшла досередини. Мене не запрошувала, я постояв на порозi, потiм зайшов. Двi кiмнати. Схоже, не так давно ремонтували. Схоже також, що ремонтом займалася вона сама: шпалери вiдклеювались, у душовiй стояли теплi калюжi, стеля була не те, щоби побiлена, радше помальована. Даша пройшла до кiмнати, вiдчинила вiкно, перехилилася назовнi. Мала красивi литки. Добре, що я поселився саме в неi, подумав я. Тут вона повернулася.

– Ти без спальника? – запитала. – Добре, дам тобi матрац. Значить, тут кухня, – вона потягла мене до сусiдньоi кiмнати. Там стояла плита. Ну, i все, бiльш нiчого. – В принципi не так важливо, – сказала на це вона. – Поруч пiцерiя, якщо що. Душ, – промовила, обережно переступаючи через калюжi. – Рушник дам, – додала. – Що ще? Ага, Інтернет, свiтло, газ. Ти мене розбудив, – сказала, – я щось нiяк не зосереджусь.

Ми перенесли з ii квартири великий матрац, залитий акварельними фарбами й перемащений пластилiном та губною помадою. Даша мала тонке тiло й приемний голос. Я подумав, добре було би спати з нею на цьому матрацi. Зрештою, чому б i нi, подумав. Головне, подумав, справити враження. Живе вона, схоже, одна. Спить до обiду. Ходить пiд’iздом у пiжамi. Менi пiдходить, подумав я, дивлячись, як вона легко схиляеться над матрацом, намагаючись його вiдчистити. Просто потрiбно брати все у своi руки, подумав я i пiшов у душ.

По обiдi вона знову забiгла. Сказала, що iде у справах, принесла постiль, залишила ключi вiд своеi квартири, пояснила, що коли зголоднiю, можу йти на кухню й вибирати з холодильника все, що знайду. А знайдеш ти там, додала, хiба що капусту. Свiжу, уточнила. Була в дiловому костюмi пiсочного кольору. Вiн ii дещо повнив, проте черевики на високих пiдборах все ставили на своi мiсця – не зовсiм молодий, проте цiлком упевнений у собi юрист, iз бойовою зачiскою, з-пiд бiлоснiжноi сорочки просвiчувала бiлизна. Фарбована була похапцем, пахло вiд неi кавою, i говорила вона так багато й голосно, що я навiть не зрозумiв, коли вона пiшла.



Ну, добре-добре, злився я, не назавжди ж вона пiшла, незабаром повернеться. Якi в неi можуть бути справи? Ну, судове засiдання, ну, очна ставка, розпiзнавання трупiв. Вихопить iще одного невдаху з кiгтистих лап смертi, розпишеться, де треба, i додому, до мене. Головне – не втратити момент, не пропустити нагоду, пiймати свое щастя, коли воно пробiгатиме коридором. Вечiр повiльно мiняв повiтря, як готельну бiлизну, роблячи зелень темною, а шибки рожевими. Свiтло м’яко торкалося пiдлоги й порожнiх стiн, за деревами на вулицi чутно було голоси й дитячий смiх. Хотiлося йти на цi голоси, ходити мiж деревами, торкатись у темрявi жiночих рук, ловити зеленi мiсяцi, що обриваються з гiлок, не витримуючи власноi ваги.

Як усе влаштувати, думав я, як усе влаштувати? Можна, скажiмо, прийти до неi на кухню. Нiбито за харчами. Стримано поскаржитись на голод, суворо попередити, що приготую все сам, але попросити ii допомогти. Бути впевненим i небагатослiвним. Можна прийти без футболки, хай бачить, який я засмаглий. Можна прийти босонiж. Нi, вiдразу ж передумав я, босонiж не годиться, вона все зрозумiе, скаже: ти б ще голий прийшов. Добре, тодi пляжнi капцi. Щоби в разi чого не возитися зi шнурiвками. Так, задоволено похвалив я себе, саме так. Попросити ii дiстати прянощi: корицю, кардамон, чорний перець. Прянощi в неi, очевидно, на якiйсь полицi. І коли вона за ними полiзе, спокiйно, головне – спокiйно! – пiдiйти й торкнутися ii нiг. Нiбито пiдтримуючи ii. А далi вона сама все зрозумiе. Вiдчуе тепло моiх долонь. І тодi я знiму ii зi стiльця, посаджу на стiл i почну роздягати. Головне – щоби вона не встигла до того скинути свiй костюм. Їй у ньому буде, напевно, незручно, вона сама захоче позбутись його, допоможе стягнути пiджак, нервово потягне вгору спiдницю, що так тiсно облягае ii гарячi стегна. І ось тодi можна буде скинути капцi.

Або, не мiг заспокоiтись я, можна прийти й попросити в неi яку-небудь дрiбничку. Скажiмо, мило. Нi, заперечив я сам собi, тодi вона точно все зрозумiе. Краще не мило. Краще зубну щiтку. Прийти до неi в капцях, з оголеним торсом, можна в окулярах, i суворо та небагатослiвно попросити запасну щiтку. Мовляв, свою забув у потязi – швидко збирався, допомагав жiнкам, виносив на перон дiтей, евакуював пенсiонерiв. Щiтка в неi, напевно, буде у ваннiй. І коли вона пройде туди у своему дiловому костюмi, можна прослизнути за нею, стати в неi за спиною, близько-близько, так щоби вона вiдчула запах мого дезодоранту й завмерла стривожено, усе розумiючи й передчуваючи. І тодi можна торкнутися ii одягу, чуючи, як пiд ним здригаеться ii чутливе тiло, i мовчки стягнути з неi пiджак, i допомогти iй скинути спiдницю так, щоби вона залишилася тiльки в бiлiй, як у школярки, сорочцi й барвистiй бiлизнi, схилити ii над рукомийником – блискучим, як рафiнад, аби вона могла розгледiти в дзеркалi, як вiд радостi та нетерпiння розгладжуються всi ii зморшки, як розширюються зiницi й не вистачае повiтря. І навiть капцi можна при цьому не скидати.

Але й це ще не все, заводився я, це ще далеко не все! Можна прийти до неi з ноутом, мовляв, не можу налаштувати нет, який пароль, мовляв? Вона в цей час може валятися на своему лiжку в дiловому костюмi, змучена довгим робочим днем, очними ставками. Лежатиме на животi (вона, очевидно, любить спати на животi) i дивитиметься телевiзор, бажано без звуку, щоби не вiдволiкатись. Можна стати мiж нею та екраном i стримано-суворо запитати пароль. А вона може сказати: ти знаеш, я вже й сама його не пам’ятаю, давай сюди ноут, зараз налаштуемо. І поплескае долонею поруч iз собою, мовляв, стрибай давай, зараз усе зробимо. І тодi потрiбно спокiйно (спокiйно!) впасти поруч iз нею. Головне – не забути скинути капцi! А коли вона почне копатися в машинi, можна взятися iй пiдказувати й нiби ненароком накрити ii долоню своею, i торкнутися ii волосся, i подивитися – уважно й упевнено – в ii широко розплющенi очi. І ось коли вона все зрозумiе й вiдкладе набiк мiй недолугий ноут, менi й робити нiчого не доведеться – вона сама стрибне на мене й почне скидати iз себе пiджак, i рвати блискавку на спiдницi, i кусати мое загартоване тiло (якщо я буду без футболки) чи гризти вiд нетерпiння футболку (якщо я буду в нiй). І все, що потрiбно буде вiд мене, – лишатися мужнiм i небагатослiвним, суворим, але справедливим, витривалим, сильним i вдячним.

З цим я й заснув. Увi снi надi мною лiтали ластiвки. Загрозливо робили надi мною кола. Але я не боявся.



Я й прокинувся цiлком випадково, не так почувши, як вiдчувши ii кроки. Спочатку внизу скрипнули дверi, потiм вона затупотiла витертими сходами, б’ючи долонею по перилах, завмираючи на поверхах, зазираючи вниз, перечiкуючи й рушаючи далi. Вона пiдiймалася безкiнечно довго, аж я встиг розiгнати всiх ластiвок, рвонув до ванноi, намочив волосся, аби все було як слiд, кинувся на сходи. Зiткнувся з нею лицем до лиця. Їi помiтно хитало. Вона тримала по пляшцi шампанського в кожнiй руцi. Пiджак волочила за собою сходами, недбало пiдчепивши його правим мiзинцем. Черевики ii перемащенi були пiском i травою. Усмiшка в неi була п’яна, виглядала вона чарiвно.

– О, – здивувалась, – ти без капцiв?

– Неважливо, – заговорив я стримано й суворо. – Почув, що ти йдеш.

– Чекав на мене? – засмiялась вона.

– Ключi хотiв вiддати, – говорив я далi, так само стримано й суворо.

– Вип’еш? – запропонувала Даша.

– Шампанське? – я вклав у питання максимум суворостi. – Хiба за компанiю.

Вона кинула на пiдлогу пiджак, сiла на нього, запросивши й мене. На спiдницю ii не можна було дивитися без болю, так це було вiдверто. Я сiв поруч, вiдчуваючи босими ногами холод нiчноi долiвки. Потрiбно було все-таки не одягати футболку, подумав, хай би розгледiла, хай би вона все розгледiла. Даша сама взялася вiдкорковувати шампанське, довго з ним боролась, бовтала пляшку, зубами гризла фольгу. Врештi пляшка вибухнула, Даша запищала, втiм, швидко заспокоiлась, за знайомство, сказала й приклалася до вина. Шампанське залило ii всю з головою, потекло з уст, кудись за комiр бiлоснiжноi сорочки, Даша рiзко передала пляшку менi, почала розстiбати гудзики, витирати шкiру, я зовсiм розгубився, дивлячись, як вона нiжно й старанно торкаеться свого тiла.

– Давай, – сказала, – пий.

– Як робота? – запитав я поважно.

– Робота нормально, – пояснила вона. – Нервова робота. У клiентiв завжди проблеми. Як працювати з людьми, в яких проблеми? Їх лiкувати треба. А ти чим збираешся займатись? – запитала.

– Обживусь поки що, – вiдповiв я, вирiшивши не вiдкривати всiх козирiв. – Можна тебе поцiлувати?

– Ще чого! Заведи собi друзiв – з ними й цiлуйся. Все, давай.

Пiдвелась, пiдхопила пiджак, сунула менi невiдкорковану пляшку й пiшла спати.



Що я зробив не так? Де помилка? Футболка? Капцi? Окуляри? Усе мало закiнчитися зовсiм iнакше. Я нинi мав лежати в ii лiжку, вона мала б лежати поруч, нiжно й утомлено дивлячись у моi незворушнi очi. Натомiсть я стою серед кухнi з пляханом шампанського в руках i не знаю куди подiти руки. А вона в цей час, що вона робить? Ага, ось вона теж виходить на кухню – за стiною почулися кроки, я поставив шампанське на пiдлогу й припав вухом до стiни. Ось вона пiдходить до вiкна, вiдчиняе, на неi вiдразу ж кидаеться вся сутiнкова живнiсть, усi цi нетлi та жуки, тож вона швидко причиняе вiкно, пiдходить до шафки на стiнi, дзвенить посудом, дiстае банку з чаем, цукор, чашку, ложечки, блюдця. Мелодiйно всiм цим подзвонюе, ставить усе це на стiл прямо за моею стiною, на вiдстанi руки, на вiдстанi видиху. Запалюе газ, ставить чайник, сiдае. Встае, пiдходить до вiкна, знову вiдчиняе, дiстае запальничку. Чорт, вона курить. Нервово добивае сигарету, видихае дим iз легень, причиняе вiкно, дiстае з кишенi пiджака мобiльний, перевiряе вхiднi, рiзко ховае телефон назад. Закипае чайник, вона довго не звертае на нього уваги, стоiть i напружено дивиться перед собою, саме туди, де стою я. Рiзко повертаеться, зi злiстю перекривае газ. Сiдае за стiл, важким рухом згрiбае в куток усi горнята, ложки та блюдця. Далi я нiяк не можу розчути. Що вона робить? Що вона там робить? Плаче! – раптом доходить до мене, вона плаче! Вона там сидить i плаче! Так-так, сидить сама в порожнiй квартирi й ние. Заливаеться гiркими слiзьми, безутiшно побиваеться, наковтавшись проти ночi гiркого тютюну, i немае нiкого, зовсiм-зовсiм нiкого, хто б почув ii плач, хто мiг би ii втiшити! Нiкого, крiм мене. Я аж пiдстрибую вiд такого прозрiння, збиваю пляшку, та глухо завалюеться набiк i повiльно, як вантажений нафтою товарняк, котиться вимитою холодною плиткою, поскрипуючи й порушуючи навколишню тишу. Вона по той бiк насторожуеться. Усе розумiе й затихае, прислухаючись. Пляшка докочуеться до стiни й зупиняеться. Я теж затихаю. Стою й слухаю, як вона мовчить. Мовчить, знаючи, що я тут, що я все чую, усе знаю, про все здогадуюсь.



Вона розбудила мене перед восьмою, вiдчинивши дверi своiми ключами, i закричала з порогу:

– Так i знала, що ти спиш!

Пробiглася коридором, зазирнула до ванноi, кинула прискiпливий погляд на кухню й завалила прямо до кiмнати, де я спав. Спав я без одягу, i ось тут вона нарештi розгледiла все.

– Ой, – сказала, сiдаючи поруч i торкаючись мого плеча, – що це в тебе зi шкiрою? – запитала вона, розглядаючи мою татуху. – Це пес?

– Дракон, – вiдповiв я, – просто недомальований.

– Ну, – не погодилась Даша, – який же це дракон? Це пес. Дивись, який у нього хвiст. Такса, – вона ще раз торкнулась мого дракона. Шкiрою менi потiк вогонь. Проте не встиг я знайти вiдповiдь, як вона зiскочила з лiжка. – Давай, – наказала, – одягайся, щось тобi покажу.

Я поспiшив одягнутись. Чомусь менi не вистачало впевненостi, до того ж пiсля такси взагалi не було бажання в чомусь ii переконувати. Даша вiдчинила дверi на балкон, вийшла, стояла й махала рукою: давай, говорила, де ти там е. Вона стояла в бiлому готельному халатi. Волосся прихоплене було сiточкою, у нiй вона, схоже, й спала, вiд чого зачiска ii нагадувала ретельно й умiло пiдiбраний овочевий набiр для супу. Я похмуро пiдiйшов.

– Так, – промовила, озирнувшись, – зараз я тобi все покажу. Потiм вiдiспишся. Дивись, – почала, звiльняючи менi мiсце. – Бачиш?

Я подивився вниз. Було багато сонячного свiтла, що слiпило очi й позбавляло предмети чiткостi. За мить зiр повернувся, речi окреслились, фарби набули повноти. Травень завершувався зеленню й теплом, свiже повiтря лежало на дахах i стояло в подвiр’ях. Вулицею бiгли школярi, снували нечисленнi перехожi, на розi стояв двiрник, свiтячись здалеку помаранчевим вогнем жилетки. Так починаеться свято, подумав я.

– Значить, – почала Даша, – це ось школа, – тицьнула вона пальцем у подвiр’я навпроти, – я там не навчалась, я роки три як переiхала. Але, щоб ти знав, там вiдбуваються страшнi речi. Директорка часто спить у своему кабiнетi. Не сама. До неi приiздять. Машина з дипломатичними номерами. До ранку крутять iталiйську естраду й курять, висунувшись у вiкно. У неi червона нiчна сорочка, якщо це тобi цiкаво. Поруч – салон краси, – тицьнула вона знову. – Вони там усi нарощують одна однiй нiгтi. Подивись як-небудь, вони виходять на вулицю, аби перекурити, сiдають на лавку, бачиш, там е лавка пiд стiною, i дiстають одна однiй iз кишень сигарети, оскiльки самi собi дiстати не можуть – нiгтi заважають. Потiм сидять, як сови, вчепившись нiгтями за край лавки. За рогом пiдозрiлий ресторан – власник щоранку ходить вулицею в рожевому кiмоно й говорить iз кимось по дамському мобiльнику. За ними – спортивний паб, там араби дивляться европейськi лiги. За ними в’етнамцi вiдкрили ригалiвку, але самi там не iдять. Поруч iз в’етнамцями, у пiдворiтнi, якщо надумаеш, зроблений пiд сауну бордель. Поруч iз борделем – порожнiй будинок, влiтку там живе бомжота, теж цiкаво. Поруч iз бомжами – майстернi художникiв, дивись не переплутай. Навпроти – тубдиспансер. Так, що далi? – Вона подивилась лiворуч. – Лiворуч. Лiворуч видавництво, пiдозрюю, там пiдпiльно переховують невраховану документацiю, заносять вечорами паперовi пакунки, виносять на свiтанку трупи, загорнутi в китайськi килими. Далi стара садиба, менi здаеться, там доживають вiку коханки батькiв мiста. Я iх iнодi бачу на верандi, ну, не батькiв мiста, ясна рiч, iхнiх коханок. Вони там п’ють чай iз ромом. Наймолодшiй iз них рокiв сiмдесят.

– Правда? – засумнiвався я.

– Свята правда, – пiдтвердила Даша. – У неi теж, до речi, червона нiчна сорочка. Вона прямо в нiй i п’е свiй чай. Із ромом, – додала. – Далi новий будинок. Його довго не могли заселити – дорого. Тому там якийсь час жили будiвельники: ночували в спальниках, смажили м’ясо на вогнi, знаходили щось смачне на складах. Як партизани, чесне слово. Там далi, якщо повернути, е кiлька продуктових, вони завжди зачиненi. Чим насправдi торгують – не знае нiхто, але особисто я бачила кiлька разiв, як туди заходять молодi жiнки й не виходять звiдти вже нiколи. Вниз пiшли приватнi будинки з палiсадниками, там майже нiхто не живе. Але нiхто й не помирае. Багато дерев. Зараз усе квiтне. На горiшнiх поверхах уночi горить свiтло, на нижнiх, як правило, якийсь бiзнес – ксерокс, нотарiус, виготовлення пам’ятникiв. Далi заправка, майстернi, а там i рiка. А ось тут, прямо пiд нами, – подивилася вона вниз, – вiйськкомат. Я знаю пару секретарок звiдти – важка робота, скажу тобi, шкiдлива. Ти служив?

– Нi, – вiдповiв я знехотя.

– Ясно, – зрозумiла вона. – Ну, i нарештi – наш будинок. Значить, дивись, – вона перехилилась через огорожу, я ледве встиг ii схопити за вiдлiг халата, – на першому поверсi живуть вiрмени, запах одеколону чуеш? Це вiд них. Їх там двое, всiм говорять, що брати. Я не вiрю. Сусiднi вiкна, антена, бачиш? Анфiса, журналiстка, веде погоду. Буде запрошувати в гостi – не ходи. У неi там мама – вiдразу одружить. Хiба що хочеш бiльше знати про погоду. На другому поверсi стоiть порожня квартира. Чоловiк-мисливець влаштував стрiлянину. Вендета! – весело закричала Даша. – Я саме в’iжджала, коли вiн вiдстрiлювався вiд мiлiцii. Колишнiй вiйськовий, артилерист. Останнi роки ремонтував одяг. Але рушницю тримав зарядженою. Квартиру так нiхто й не купив. Там пахне смертю. А ось навпроти артилерiйськоi квартири живе Гуталiн – комунiст i гандон.

– Гандон? – перепитав я.

– Гандон, – пiдтвердила Даша. – Гнида рiдкiсна, постiйно заливае сусiдiв. Думаю, вiн це спецiально робить. Ну, з нашим поверхом зрозумiло.

– Нiчого не зрозумiло, – не погодився я. – Звiдки в тебе двi квартири?

– Хоч це й не твоя справа, – вiдповiла Даша, – але я тобi розповiм. Ту, у якiй я живу, менi залишив колишнiй чоловiк. А в цiй жила його бабуся. Онука вона не любила, квартиру залишила менi.

– А де вiн, – запитав я з недовiрою, – цей твiй чоловiк?

– По-моему, в Емiратах, – вiдповiла Даша. – Або в Саудах. Коротше, вивiв кудись активи. Тут для нього надто холодно.

– А бабуся?

– А бабуся померла. Вона й так довго трималася. Вона листоношею була. Працювала до останнього клiента. Себто доки не звiльнили. Да, а нагорi, – сказала вона пошепки, – чуеш, ходить, це Іван Іванович. Вiн продае завод. Рокiв десять. Але без мази. Вань, – крикнула в небеса, – ей!

Згори визирнув чоловiк. Ще до сорока, трохи захудий, з утомою в очах, iз сигаретою в зубах, у темному костюмi, у несвiжiй сорочцi. Виглядав так, нiби щойно повернувся з поминок. Тепло кивнув Дашi, уважно подивився на мене.

– Твiй? – запитав.

– Мiй, – пiдтвердила вона.

– Пiдрiс.

– Хто? – не зрозумiла Даша.

– Ладно, – кивнув вiн рукою й пiшов, причинивши за собою балконнi дверi.

– Якщо вночi голосно кричатимеш, – попередила Даша, – вiн усе почуе. Коротше, – Даша загорнулася в халат, мов генерал розбитоi армii в шинель, – насолоджуйся життям.



Але яке могло бути пiсля цього життя? Яка могла бути насолода? Я втратив спокiй. Невже нiчого не буде? – думав я, стоячи коло вiкна й спостерiгаючи за сонцем, що пiдiймалося. Що вона собi вигадала? Простояв на балконi до обiду, провалявся в лiжку до вечора, вийшов ii зустрiчати. Напустив на обличчя рештки стриманостi, ховаючи за окулярами розпач i лють, пройшовся вулицею – вiд вiйськкомату до тубдиспансеру, вiд салону краси до будинку колишнiх коханок. Туди, потiм назад, потiм ще раз, потiм знову, i так до безкiнечностi. Вкотре повернувшись, завважив ii в кiнцi вулицi. Ішла повiльно, розглядаючи свiтла за жовтими вечiрнiми вiкнами. Я небагатослiвно рушив назустрiч. Привiтався, поцiкавився справами, подiлився враженнями, наплiв про справи, про дiловi зустрiчi, мовляв, цiлий день бiгав (так-так, у капцях), зустрiчався з партнерами (в окулярах, аякже), добре, що зустрiлись, давай проведу, допоможу нести речi. З речей у неi був якийсь комерцiйний глянець, який вона менi, втiм, не вiддала.

Пiдiймаючись сходами, мовчала, була задумлива й неуважна, одного разу навiть спробувала припалити вiд фiльтра. Я подумав, що це добрий знак. Вона готова, подумав, вона все зрозумiла, усе побачила й на все згодна. Ще помiтив, наскiльки iнакше вона виглядае в профiль, стае схожою на лисицю, у ii поглядi з’являеться щось недовiрливе, як дивно, подумав я, коли дивишся iй в очi, цього всього немае. Так, нiби вона приховуе свое справжне обличчя, видаючи себе за когось iншого. Це все губи, вони в неi мають дивний малюнок, але щоби це зрозумiти, потрiбно дивитися на неi збоку. Так iнодi бувае, подумав я, так навiть краще.

Але на порозi, щойно я спробував перепинити ii, заступити шлях, торкнутися, десь у кишенях ii робочого костюма загарчав телефон, i вона впевнено вiдсторонила мене, вiдiпхнула вбiк коротким залiзним рухом, як i належиться справжньому адвокату, а дiставши мобло, враз напружилася, скинула дзвiнок i зникла за дверима, навiть не побажавши менi солодких снiв.

Але менi вони все одно снились.



Принцесо, спiвав я наступного ранку, прокинувшись у пом’ятих джинсах i несвiжiй футболцi й печально розглядаючи стелю, навiщо розбиваеш менi серце? Навiщо вiддаеш його голубам на площi? Вони бавляться ним, сидячи на антенах, i я плачу, принцесо, доки ти малюеш яскравими фарбами свое обличчя. Навiщо ти тримаеш мене в цих срiбних ланцюгах, навiщо чiпляеш менi чорний нашийник, який душить мене, не даючи сказати всього того, що я думаю про любов i жорстокiсть? Де ти зникаеш щоранку, принцесо, у яких норах ховаешся вiд мене, нiби лисиця? Чому не прийдеш i не вiдпустиш мене, чому тримаеш мене на ланцюгу, чому нiколи не називаеш мене на iм’я?

Я спiвав собi, доки за вiкном прокидалася вулиця, спiвав, доки оживав будинок, спiвав, навiть не намагаючись пiдвестись. Виявляеться, думав я з розпачем, любов може бути нещасливою. Вiд неi може бути боляче, вiд неi може псуватися настрiй. Хто б мiг подумати, думав, хто мiг передбачити. Втiм, сонця ставало все бiльше, голоси лунали дедалi нахабнiше, будинок наповнювався ними, на страждання зовсiм не лишалося часу.

Менi подобався цей будинок. Вiн був схожий на електроорган. Я слухав зранку, як робiтники брали кабель, тягнули його вологим холодним асфальтом i пiд’еднували до синiх потокiв електричного струму. Дверi пiд’iзду були вiдчиненi, i протяги стояли в них, як водоростi, легко здiймаючись, щойно хтось вбiгав iз вулицi. Ще поночi, доки всi спали, прислухавшись, можна було пiймати скрапування води на кухнях, тарганяче шарудiння механiчних будильникiв, сонне перешiптування голубiв на даху, тихе жiноче зiтхання увi снi, мовби хтось лише налаштовував дроти й антени, готуючись до святкового концерту. Ближче до ранку починався рух, з’являлися першi звуки – вiтер протягувався пiдвiконнями й кiмнатами, наче духовими iнструментами, скрипiли долiвки, озивалися радiоголоси, починали звучати ножi й пательнi, бритви й фени, можна було розрiзнити праски й тостери, дзвiнко сигналили рингтони, солодко передавались останнi новини, чутно було посуд, чутно було воду, поцiлунки й перешiптування, наспiвування маршiв i наговорювання молитов, веселе збiгання сходами, що остаточно будило коридори й балкони, якi звучали тепер, нiби зрушене з мiсця пiанiно, i ти знаходився в ньому всерединi, десь посеред найбiльш глибоких звукiв, помiж найбiльш тривожних нот, знаходився, слухаючи, як починають звучати дерево й жерсть, метал i цемент, скло й шкiра, якими крiпилися поверхи та перекриття. І коли пiд обiд до пiд’iзду забiгали дiти, вiд iхнiх високих голосiв починали фонити невидимi мiкрофони, i будинок голосно вистрiлював л?нами та рикошетами, i музика ця тривала, не замовкаючи – меланхолiйно по обiдi, запекло пiд вечiрню пору, нестримно опiвночi, але все не стихаючи, не обриваючись, лунаючи далi.

Вiд цiеi музики хотiлося померти. Цим я й зайнявся.



Вже до вечора алкоголь стояв у моiй кровi, як вода у повiнь, готова будь-якоi митi залити порожнi вулицi беззахисного мiста. Все, що я випив, все, на що я зважився й до чого приклався – а були це дивнi сумiшi та несподiванi комбiнацii з шампанського, хересу i рому – всього, на що стало моеi гарячоi фантазii, вся ця волога охолоджувала мое серце зсередини, уповiльнюючи непоправне, нiби графiт у ядерному реакторi, не даючи, втiм, жодних приводiв засумнiватися, що воно, це непоправне, терпляче чекае на мене попереду. Я надто любив себе, аби знатися на алкоголi, я був надто самовпевненим, аби вчасно зупинитися. Я ходив рiзними пiдозрiлими мiсцями, заглядав до всiх тих нiр та пiдвалiв, якi вона згадувала, був у арабiв, зазирав до в’етнамцiв, братався з працiвниками макдональдса, пив на брудершафт iз туберкульозниками, замовляв шампанське в саунi «Здоров’я», втратив пам’ять у пiдвалi навпроти синагоги, прийшов до тями в дитячому кафе, запиваючи молочнi коктейлi гiрськими бальзамами, питав адреси в продавцiв пiци, помер вiд коньячних випарiв у барi, який тримали грузини, воскрес вiд запаху мадери в порожньому супермаркетi. Тримався, уперто п’ючи за ii здоров’я, наполегливо пропонуючи зустрiчним славити ii химерний профiль, пити за ii голос i шкiру, за ii перукарку, яка чаклуе над нею, створюючи з ii мiцного волосся космiчнi ландшафти. Стояв на ногах, легко погойдуючись, наче юнга. Встрявав у дискусii, доводячи всiм, що жодна жiнка в цих кварталах не мае таких зелених очей, жодна з них не вмiе так переконливо сипати прокляттями й просити вибачення, у жодноi з них немае таких високих пiдборiв, таких тонких зап’ясть, такоi бiографii. Дивно, що мене не побили туберкульозники. Прикметно, що мене не пограбували в’етнамцi. Приемно, що мене викинули з макдональдса. Жити менi залишалося кiлька годин. Я вирiшив провести iх iз користю. Але не змiг.

Вона знайшла мене на сходах коло пiд’iзду. Я сидiв, притулившись до дверей i не даючи нiкому вийти з будинку. Спочатку вона розгнiвалась. Потiм злякалась. Пiдхопила мене, як змогла, потягла нагору, до себе. Доки тягла, я прокинувся, намагався присвiчувати iй мобiльником, набирав при цьому випадковi номери, вдало, як менi здавалося, жартував iз приводу ii iменi, доречно, у чому був переконаний, пропонував вийти за мене замiж, нiжно, за власним визначенням, висiв на нiй, обiймаючи однiею рукою ii, другою – перила. Вона посадила мене на кухнi й попросила заткатись. Ходила й вирiшувала, що зi мною робити. Спочатку надумала телефонувати моiй мамi. Потiм вирiшила зробити менi мiцного чаю. Потiм зовсiм уже нервово запропонувала промити менi шлунок, поставити крапельницю, випити снодiйне, випити вiтамiни, випити морсу, випити марганцiвки, випити морсу з марганцiвкою, випити марганцiвку без морсу, але зi снодiйним, випити все разом i запити чаем – так чи iнакше, вона опiкувалася мною, i вiд цього серце мое переганяло кров, i кров моя втiкала в серце нiжно-червоною, а витiкала з нього темно-кривавою.

Доки вона ходила довкола, доки порпалась у шафах i шухлядах, вишукувала в гуглi рецепти й телефонувала знайомим аптекарям та анестезiологам, менi ставало все самотнiше й гiрше. Кухня в неi була дбайливо заповнена рiзними травами й спецiями, овочами та морепродуктами. Я легко пiзнавав запахи корицi та гвоздики, гострий аромат каррi, щемкi пахощi чорного перцю, рiзку присутнiсть часнику та цитрин, темний дух рубаного м’яса, свiтлий сiк рiзаноi городини, свiжiсть криги й невагомiсть борошна, гiркоту, приреченiсть i невiдворотнiсть стейкiв, примарнiсть оцту, замрiянiсть соi, безтямнiсть томатного соусу. Запахiв ставало все бiльше, вони стояли надi мною, мов бiси, залазячи в легенi й стискаючи горло, вони обступили мене, як вiйсько фортечнi мури, вони складалися надi мною в дивнi конструкцii, набирали несподiваних обрисiв, бентежили й пригнiчували. Життя мое пахло свiжомороженою рибою, смерть моя буде вiдгонити китайськими грибами. Кiлькiсть запахiв убивала мене, iхня насиченiсть робила цю смерть болючою. Лише не тут, наказував я сам собi, лише не в неi вдома. Іди додому, не зволiкай, нашiптував я сам собi, вали звiдси. Лише не тут. Тодi вона вiдчинила холодильник. І я помер.

Потiм вона довго стояла надi мною, соваючи мою голову пiд холодний струмiнь. Я вiдвертався й намагався пiдвестись, вiдводив ii руку, проте вона наполегливо вимивала з мене бiль i чорноту цього свiту, примовляючи щось життествердне й не даючи менi пiдвестись. Одяг ii давно намок, я розумiв, що iй холодно, що iй усе це сто рокiв не потрiбно i що поводжу я себе, мов останнiй мудак. І вiд цього розумiння сльози текли моiм обличчям, перемiшуючись iз холодною водою, що ж я так, думав я у вiдчаi, що ж я так усе зiпсував? Що ж тепер робити? Я просив у неi вибачення й вимагав вiдпустити мене, пояснював, що зi мною все гаразд, i прибрiхував, скiльки ж я насправдi сьогоднi випив, просив налити менi ще й важко вiдпльовувався шампанським та кока-колою, стримано говорив щось про ii волосся й небагатослiвно пропонував iти зi мною в лiжко. Вона терпляче все це вислуховувала, легко давала менi запотиличники, коли я заговорював про секс до весiлля, ледь чутно здригалася вiд холодноi води, ледь стримано посмiхалася на всi моi пропозицii.

Коли я вичовгував вiд неi, залишаючи в коридорi щедрi мокрi слiди, менi захотiлося сказати щось важливе.

– Знаеш, – сказав, – я б тебе охоче поцiлував. Але сама розумiеш, я тут тобi все обригав, уявляю, як вiд мене тепер тхне.

– Іди-iди, – вiдповiла вона, чи то погоджуючись, чи то заперечуючи.



І зранку я все пам’ятав, нiчого не забув, жодного ii слова, жодного ii дотику. Пам’ятав, як стривожено вона на мене дивилась, як обережно тримала за руку, як дбайливо витирала всi моi соплi. Нiчого не забув, хоча краще було б нiчого не пам’ятати. У пам’ятi зграями лiтали сполоханi ластiвки, на серце менi тиснули мiшки з кригою, хотiлося позбутися цього болючого тiла. Проте я знав: не можна втрачати часу. Тепер або нiколи. Я пiдвiвся, так-сяк одягнувся, з третьоi спроби почистив зуби, ошпарив руку, заварюючи чай, розлив молоко, розсипав цукор, перевернув вiдро зi смiттям. Ось тепер усе й станеться, сказав я собi й рiшуче вийшов за дверi.

Знову нiхто не вiдчиняв. Знову довелося стояти й прислуховуватися до голосiв i звукiв. Що за чорт? – думав я, – вона що, не хоче мене пускати? Рiшуче загупав у чорний метал дверей, будячи голубiв на даху. Зрештою задзвенiли ключi, потрапляючи в замок, дверi важко вiдчинились. Я рвонув уперед i наштовхнувся на хлопчика. Було йому рокiв сiм. Була на ньому бiла майка й футбольнi шорти, колiна мав збитi, лiктi подряпанi, волосся чорне й густе, дивився з-пiд лоба, довiри не викликав. У руках тримав кульковi ручки й олiвцi. Критично оглянув мене з нiг до голови. Тут iз кухнi вибiгла Даша. Знiтилась, вдавано недбало поклала руки малому на плечi.

– О, – сказала, – Ромео, це ти? А це Амiн, – кивнула на малого.

– Як? – здивовано перепитав я.

Малий подивився на мене з ненавистю.

– Гарнi в тебе ручки, – сказав я йому миролюбиво. – Це що, справжнiй паркер? У мене колись такий був.

– Ти вмiеш писати? – процiдив малий i пiшов на кухню.

– У нього канiкули почались, – швидко зашепотiла Даша, – його бабуся зранку привезла. Хоча що вiн тут улiтку робитиме? Його б на море куди-небудь…

Точно, подумав я, на море, за буйки.

Я сидiв на кухнi, Даша бiгала й щось готувала, демонструючи гостиннiсть, малий дивився на все це скептично. На маму вiн схожий не був. Але маму, схоже, любив. Я йому, очевидно, заважав. Вiн менi теж. Даша все бiльше нервувала, щось спалила, щось пересолила, щось просто викинула в смiтник. Я хотiв розговоритися з Амiном, але той менi вiдверто хамив. Мама робила йому зауваження, але вiн хамив i iй теж, вiд чого вона нервувала ще бiльше. Зрештою не витримала, схопила телефон, вибiгла до сусiдньоi кiмнати, з кимось довго говорила, доки малий злiсно вимальовував паркером у шкiльному зошитi монстрiв i серiйних убивць. Я пiдвiвся й пiшов додому. Малий навiть не пiдiйняв голову.



Так минуло два тижнi. Я прокидався рано-вранцi вiд ii крокiв за стiною, чув, як вона бiгае квартирою, як будить малого, як готуе йому снiданок, як запiзнюеться, як збирае одяг, марно намагаеться навести порядок на головi, панiчно шукае взуття, вiдчайдушно пробуе комусь додзвонитися, безнадiйно доливае молоко в холодну каву, приречено вибiгае в пiд’iзд, кидаючи до торби телефони, таблетки та сонцезахиснi окуляри. Я знав, що повернеться вона пiзно, десь пiд вечiр, можна нiкуди не поспiшати. Малим займались. Приходили якiсь ii подруги, тiтки, сусiдки, вихователi. Одного разу вона попросила за ним приглянути мене. Але малий навмисно (так-так, навмисно, я бачив, що вiн це навмисно) поперевертав каструлi, зателефонував мамi (у нього був дорожчий телефон, анiж у мене!), поскаржився, розплакався. Вона мусила ловити таксi, летiти додому. Я пояснив, вона нiби й повiрила, проте разом нас бiльше не лишала. Я злостився й посилав прокляття на голову малого. Звiдки вiн тут узявся, думав, чому вона справдi не вiдправить його куди-небудь на море, на озера, на болота, поближче до природи, до диких тварин? Малий мене iгнорував – не розмовляв, не вiдчиняв менi дверi (зневажливо дивлячись на мене крiзь вiчко, пiдставивши пiд дверi стiлець), демонстративно вiдмовлявся вiд iжi, коли я сидiв у них на кухнi, вмикав на повну колонки, коли вона говорила зi мною по телефону. Я навiть заповажав його, який принциповий, подумав. Насправдi вiн безпечний, переконував я сам себе, нiчого страшного. Але всi моi спроби потоваришувати з ним нiчого не дали. Вiн загалом не виглядав на людину довiрливу й беззахисну, мав тяжкий характер i серйознi iграшки. Тягав у кишенях хiмiчнi олiвцi та канцелярськi прилади (я сам бачив, як вiн намагався степлером прищепити шнурiвки моiх кедiв до пiдлоги, вона, звiсно, не повiрила), мав подарований татом використаний газовий балончик (ну, це вона думала, що використаний), подарований дiдусем портсигар (вiд нього пахло тютюном, я говорив iй, але вона вiдмахувалась i не зважала), знайдений десь стетоскоп (для чого вiн йому? – запитував я знервовано), позиченi в когось гiльзи з мисливськоi рушницi, вкрадений у мене швейцарський нiж (не вiддавав, уперто переконуючи, що це його, вона знову ж таки нiби й вiрила менi, проте нiж так i не забрала). Найгiрше, що зi мною вона тепер майже не спiлкувалась, хоча й далi забiгала час вiд часу, дверей при цьому не зачиняючи й сторожко увесь час озираючись, на всi моi спроби перепинити ii на сходах, заговорити з нею на вулицi, затягнути ii до якоi-небудь темноi затишноi брами щоразу напружувалась, ставала вдавано легковажною, нав’язливо привiтною, нарочито щирою. Вiн весь час був десь поруч – чекав на неi, стоячи на балконi, видзвонював ii, щойно я торкався ii руки, прокидався, щойно я серед ночi легко стукав до ii дверей, ранив собi пальцi й обпiкав язик, дер одяг об цвяхи й встрявав у бiйку на вулицi, совав до рота простроченi харчi й тягнув додому вуличних псiв – i все це, аби вiдвернути вiд мене ii увагу, перетягнути ii на свiй бiк, викликати ii спiвчуття чи бодай роздратування, сльози, смiх i любов. Вона натомiсть злилася на нього все частiше, сварилася з ним усе вiдвертiше, разом iз тим усвiдомлюючи: ну, що ж iз ним сваритися, вiн розумний хлопчик, вiн усе розумiе, усе робить правильно, чужий тут я i злитися треба на мене. Але все одно злилася на нього. Поступово в нас iз нею склалися дивнi стосунки, якi трималися на тому, аби лишити малого нi з чим. Вона намагалася по дорозi з роботи видзвонити мене й повернутися додому разом. Уночi надсилала менi повiдомлення, у яких питала про погоду та останнi новини в краiнi. Зранку встигала заскочити до мене на якусь мить просто привiтатися й вiдразу зникала, лишаючи по собi запах гарячого хлiба. Малий розумiв, що вiдбуваеться, тому вiдразу зайняв оборону, хитро й розумно розставляючи повсюди пастки. Спав iз ii телефоном, гуляв пiд своiми вiкнами, замастив замок моiх дверей пластилiном (добре, що хоч пластилiном, думав я), писав менi записки з чорними мiтками та вудистськими закляттями. Мене все це виснажувало, я втратив сон, втратив спокiй, навiть захотiлося якоiсь митi повернутися додому. Менi було шкода малого, якого я вiдверто дiставав, шкода ii, що не могла знайти собi помiж нами мiсця, а вже як шкода було самого себе – про це краще взагалi не говорити. Так почалося лiто, так померли всi моi мрii.



Вона зайшла у п’ятницю надвечiр, забiгла з вулицi вiдразу до мене. Кинула торбу, звiдти посипались вiзитки, блокноти, контейнер для лiнз. Ходила квартирою, старанно оминаючи мене поглядом. Говорила про спеку, що впала на мiсто, про птахiв, що не давали спати, про проблеми з водою, я спробував ii перепинити, але вона якось рiшуче виставила долоню, мовляв, стiй, де стоiш, i сказала:

– Ромео, – сказала, розглядаючи шпалери, нiби шукаючи помилки в малюнках, – в мене подружка завтра замiж виходить. Запросила на весiлля. Менi немае з ким пiти. Пiшли разом.

– На весiлля? – насторожився я.

– Це поруч, – швидко заговорила Даша, – подарунок я вже купила.

– А малий?

– Посидить удома, – суворо сказала вона.

– Як скажеш, – погодився я.

– Лише одягнись нормально, – порадила Даша, пiдхопила торбу й зникла в коридорi.



На ранок вона стояла перед моiми дверима. З малим, звiсно, куди ж без нього. Сказала, що няня захворiла, що до сусiдки серед ночi приiжджала швидка, що в знайомих у конторi перевiрка, одне слово, немае з ким його залишити. Мала дещо припухле вiд слiз лице, тому одягла великi сонцезахиснi окуляри. Малий дивився на мене переможцем. На руцi в нього бовтався ролекс – палений, але красивий.

Краще, звичайно, було б нiкуди не йти. Ясно, що краще було б не йти. Хто мене туди тягнув? Ну, як хто? Вона мене тягнула, вона. Вона йшла попереду в чорнiй сукнi, з чорною торбинкою, тягнучи малого, кидаючи на мене розпачливi погляди. Я йшов позаду, тягнув подарунок (щось скляне, максимум – порцелянове) i не мiг вiдвести очей вiд ii ходи, вiд того, як вона ступала теплим битим асфальтом, як рухалася в цiй своiй сукнi, нiби весiлля вже почалося, нiби почалося свято й слiд було святкувати прямо тепер – пiд акацiями та липами, пiд синiми небесами червня, у мiстi, про яке вона так багато менi розповiдала, на вулицях, де з нею всi вiталися. Я знав ii менше мiсяця, але встиг звикнути до ii хапливих рухiв, до ii сварливих розмов, до тепла ii рук, до холоду ii очей. Лiто буде довгим, сонце буде пекучим, моi радощi будуть сумнiвними, моi муки будуть пекельними. Завершиться все щасливо, до кiнця не доживе нiхто.



Весiлля святкували в лазнях. Я навiть не здивувався, рiзне бувае. У мене знайомi колись одружувалися в спортзалi, пiд баскетбольними кошиками, також по-своему романтично. І ось тут теж було таке таемне, законспiроване мiсце: лiворуч автосервiс, праворуч – аптека, мiж ними – святковi столи. Металеву браму з навареними на неi олiмпiйськими кiльцями розчинили настiж, гостi з вулицi потрапляли на велике подвiр’я, у центрi декоративний фонтан розбризкував воду, заливаючи все навколо, нiби зламаний пожежний кран. Вивiски я не помiтив. Можливо, вони просто не змогли придумати назву для такого романтичного закладу. Довкола паркувалися весiльнi автомобiлi: ближче до лазень – iномарки, далi, за аптекою – пара бойових жигулiв. Гостi пiд ранковим сонцем помiж аптекою та чорними покришками автосервiсу виглядали особливо урочисто. Заходили з вулицi на подвiр’я, роззиралися навсiбiч, вiталися зi знайомими. Бiгали офiцiанти, сварилися родичi, кричали дiти, було багато сонця. Даша проштовхувалась помiж гостей, iй радiли, перепиняли, нахилялися до малого, кидали на мене допитливi погляди. Я прикривався порцеляною. Наречена менi сподобалась – Дашиного вiку, невисокого зросту, з коротким, фарбованим у руде волоссям, з утомленими очима, з постiйною сигаретою, з легкою посмiшкою, нiби говорила: нiчого, почекаете, без мене все одно не почнеться. Пiд весiльною сукнею мала кросiвки. Даша довго з нею про щось шепотiлась, пiдтягла малого (той, не вiтаючись, вирвався й звалив до фонтана), пiдвела мене, назвала родичем. Наречена кинулась мене обiймати, нiжно дихаючи нiкотином. А ось наречений пiдгуляв: хоча й був старший за мене, але стояв у костюмi, схожий на випускника, себто видно було, що костюм шили нашвидкуруч. Риси обличчя мав рiзкi, волосся мав змащене гелем, дивився важко, з коханою майже не розмовляв, навiть на iм’я до неi не звертався, наче боявся помилитись. Ховався за своiми друзями, котрi щiльно його обступили, загороджуючи вiд небажаних контактiв. Багато хто з друзiв прийшов у тренувальних костюмах iз командним лейблом, бiльшiсть мали сонцезахиснi окуляри. Я, побачивши це, своi демонстративно зняв. Даша, втiм, вiд молодих мене швидко вiдтягнула, наказала знайти Амiна. Я знайшов, давай, кажу, друже, пiшли святкувати. Малий промовчав, але пiшов. А побачивши маму, почав нити, мовляв, хочу додому, не хочу тут лишатись, хочу води, не хочу нi з ким знайомитись, хочу любовi й не хочу нi з ким нею дiлитися. Я пробував його чимось зайняти, проте Амiн демонстративно вiд мене вiдвертався й голосив усе впевненiше, добиваючи маму контрольними в голову. Даша довший час робила вигляд, що все гаразд, однак нарештi не витримала, розвернулася й пiрнула в натовп. Малий теж розвернувся й так само кудись пiрнув. Найбiльше заважала, звiсно, порцеляна.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/sergey-zhadan/mesopotam-ya/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.