Польовi дослiдження з украiнського сексу Оксана Стефанiвна Забужко «Сексуальна одiссея художника й поетеси, розгортаючись в Украiнi й Америцi кiнця XX столiття, обертаеться правдивою середньовiчною мiстерiею, у якiй героiня проходить кругами недавньоi украiнськоi iсторii, щоб зустрiтися вiч-на-вiч iз Дияволом…» Пiсля першоi публiкацii (1996) роман став помiтною подiею в украiнському лiтературному життi через вiдвертi еротичнi сцени та смiливi мiркування про украiнську та жiночу iдентичнiсть. Витримавши на сьогоднi вже бiльше десяти перевидань, роман i далi впевнено лiдируе в усiх рейтингах продажу нового украiнського письменства. Перекладений у багатьох европейських краiнах, неодноразово iнсценiзований та антологiзований, цей новаторський твiр по праву входить до «золотого фонду» сучасноi лiтератури. Оксана Забужко Польовi дослiдження з украiнського сексу Ще не сьогоднi, каже вона собi. Нi, ще не сьогоднi. В кухнi – крихiтнiй eat-in kitchen[1 - Вбудована кухня. (Тут i далi пер. з англ., якщо не вказано iнше. – Прим. авт.)] (холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже несамовладному обличчi, i все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, – на нього можна просто з тоi вузесенькоi обори подавати до кiмнати – аякже, чому нi! – ну хоч би вранiшню каву або на обiд – пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядае щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум’янцем з утiхи, що зараз його з’iдять, – можна також подавати який-небудь джус чи джин iз тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного – щоб хтось сидiв по той бiк iхньоi довбаноi загороди, в якiй, здаеться, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгiенiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, – хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збираеться, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв – три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темно-зелена кучма в жовтогарячих квiтах – раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з елегантно завуженим листям – два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi iх день у день поливалося сiрчаною кислотою, – на мiсцi буйноi кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, – найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй «зимовий сад», ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна-якiй з ряду-йому-же-несть-кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася iх вiдмивати, – але подлi американськi бур’яни виявилися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, – а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), – так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапуе вода в раковину, i н?чим перекрити цей звук – навiть касети не поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вiкном, вузьким, як вiдчиненi дверцята шафи, темним о цiй порi («блайндерсiв» ти не опускаеш, бо навпроти все’дно глуха стiна), за протимоскiтною сiткою, либонь, застрягнувши в нiй, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, – от так само настирливо сюрчить i та думка, може, то взагалi вона й сюрчить, – а чому б не тепер?… Не вже?… Чого чекати?… Логiчно зваживши – н?чого. Геть-таки зовсiм. Пiвупаковки транквiлiзаторiв плюс бритва, – i вибачте за невдалий дебют. Старалася щиро, на совiсть, а що нi фiга не вийшло, то чеснiше одразу здати карти – не гравець iз мене й зараз, далi буде ще хреновiше: просвiтку не видно, а сили вже не тi: не девочка. І все-таки – нi, не сьогоднi. Ще почекати. Додивитись цей фiльм до кiнця. На вiдмiну вiд тих, котрi транслюються по тутешнiх «паблiк ченнелз», – коли в найнапруженiшi хвилини, з холодком мимовiльного остраху стежачи, як герой мчить порожнiм тунелем, де з-за рогу на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплюешся – а хай йому грець! – що все ж повинно скiнчитися гаразд – ще двi-три хвилини, сутичка, купа-мала, качання по пiдлозi, i чудовисько, несвiтськи ревнувши, якимось дивом розточиться в прах, а мужнiй, тiльки трохи поскубаний герой, повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон Стоун чи ту другу кралю, чорнявеньку, як-ii-там, – i наринула, було, тривога вмент являе всю свою смiховиннiсть: знов цим голлiвудiвським гаям вдалося бодай на мить тебе ошукати! – на вiдмiну вiд цих, фiльм, котрий ти все-таки не важишся вимкнути, не конче мае скiнчитися щасливо. А однаково, вимикати – непростиме свинство. І глупство. І дiтвацтво: не вивчив урока, не пiду до школи. Нi, золотко («золотце», iронiчно поправляе вона себе: так звертався до неi той чоловiк, якому зараз, либонь, ще паскуднiше, нiж iй, але то вже не мае жодного значення), – нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта. Понятно? Спиши слова, татуiровку зроблю, грубо й розв’язно пiдхоплюе з неi зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, нiби iз «зони» вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому (кожна!) – одна велика в’язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З-замахали, – говорила крiзь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи iдкою посмiшкою або ж, травлячи пiслясмак черговоi обиди (обид останнiм часом випадало предостатньо!), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям: Девочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть – а во! – била себе ребром долонi по згину стиснутоi в кулак лiвицi, – в Америцi блатне бабисько навчилося лаятись по-англiйському, особливо гарно вдавалося йому «Шшiт!» – котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе «О, кам он – гiв мi е брейк!»,[2 - Облиш, дай менi спокiй.] яким колись раз уперезала була того чоловiка, – взагалi з тим чоловiком саме ця, вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той чоловiк визволяв, викликав ii на себе з найдальшоi камери – щойно зачувши, в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: «Ти менi скажи – на хера я сюди iхав, я вдома таких самих прибамбасiв мав – отак-о!» – лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й були партнерами, – i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не звiданоi свободи: «Я вчора голову почав лiпити», – брався вiн розповiдати в ii присутностi колезi-скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й гудзики в нестримному захватi словесного виверження: «Авжеж, злiпи собi, серце, голову, злiпи – не завадить!» – вiн темнiв на виду так, нiби замiсть крови в лиця вдаряло чорнило, нахилявся iй до вуха: «Перестань мене пiдйобувати!» – вiдьма, пускаючи дим, реготалася зсередини неi, вперше за довший час хоч чимось задоволеноi: «Гой-го, серце, – де твое почуття гумору?» – «Я його на тiй квартирi залишив», – бовкав вiн: з тоi квартири вони, Богу дякувать, виiхали, i найлiпше було б ii по них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух. – «Ну збiгай, принеси, – шкiрилася вiдьма, – я тут зачекаю». – «Ключа здав», – бовкав вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: «Ключа здавала я, а в тебе був дублiкат», – вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками, за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була пара, нема що! А тепер – тепер, коли тiй, клятiй i м’ятiй, просмаленiй бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в’язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй сякого-не-якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi – зась, а оце смiття – зараз же на фiг повиносити, а ген той вiдсiк там-он-о – провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут вештаеться й слинить – ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), – лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiночцi, не видко – не чутно, i по всiх спустiлих примiщеннях сталоi отвором в’язницi розлягаеться зовсiм iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь голос: смикаеться туди-сюди нерiвними крочками, туп-туп-туп – i стало, – i б’еться об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, – i скоголить, скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто скаже: «Я твiй тато», та тiльки хто ж таке скаже тридцятичотирилiтнiй бабi, – от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася тримати ii в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не поворухнулася, – а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як ii тепер втишиш – тепер, коли здаеться, що, крiм неi, iншоi тебе – нема, не лишилося?… Замахалась ти, «золотце». Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла – третiй мiсяць у м’язах трем не вщухае, вранцi, прокидаючись (а надто тепер, коли прокидаешся – сама), перше, що вiдчуваеш, – свое прискорене серцебиття, якого нiчим не заспати, – гаразд, хоч спиш уже без транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухоi блювоти, якi змагали були ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засовуеш щiтку – коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам’яттю про власне тупе улягання негайним, вiд першоi хвилини, – попервах iще хоч збудно-пристрасно вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: «Вiзьми в ротика… Глибше вiзьми… Глибше, ну!» – суха ложка рот дере – еге ж, оце воно, – попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що iй теж би, своею чергою, спершу дечого хотiлося, i не тiльки «там»: крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить? І якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати менi про це знати до того, як я пiшла спати, – замiсть сидiти шкробати свою графiку, i взагалi, я, знаеш, не люблю роздягатися сама… Добре, – весело обiцяв вiн, – ми тобi завтра таку увертюру закатаем! – завтра, одначе, так нiколи й не настало. Іди сюди – але я взяла снодiйне – ну значить, на «ньому» й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, – «Розкрий “ii”», ти одразу переносишся всiма змислами в гiнекологiчне крiсло, – бо це не «вона», це ти розкриваешся – або закриваешся: як у цьому випадку – намертво. Та ти знаеш, скiльки в мене жiнок було! – i жодного разу не було такого, щоб – погано, просто погано! Авжеж, тобi не було, а – iм, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке бувае, – тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти кусаешся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн пiсля кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за дiла, – тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи, гладила його по головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки на своiх жердинах мали б на вид таких нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш зi штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних, червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям – шрами, порiзи, опiки, навiч представлена iсторiя дев’ятимiсячноi (атож, дев’ятимiсячноi!!!) mad love,[3 - Божевiльноi любови.] iз якоi вийшла – правдива madness,[4 - Божевiлля.] а тодi ти просто гладила його ногою по головi, переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява, жорсткий мужський «йоржик» приемно поколював тебе в ступню, – i зненацька вiн, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелi: так, так? тобi, значить, подобаеться кусатися? А якщо менi зараз сподобаеться тебе пiдпалити, що тодi? – i ти вгледiла приставлену до свого пiдколiння запальничку, i, замiсть похолонути пiд прицiлом вперше тодi перехопленого, незмигного й не по-чоловiчому – якось iнакше, злiсно й безумно, на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньоi губи iклами, спитуючого погляду, од якого звiдтодi завше боронилася – смiхом, тiльки трохи здивувалася, не так щоб зовсiм притомно – дивно, до якоi мiри його присутнiсть, як динамiтом, глушила в тобi всi, доти таки незлецьки розвиненi захиснi iнстинкти, що спливали, як риба горiчерева, поки рiку й далi стрясало – вибух за вибухом. Нi, передчуття – були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки цiлеспрямована сила нашого «хочу!» перебивае iхнiй голос, заважае дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й почалося, – а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав: «Панi Оксано, я – Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на замок, у мене машина», – до славного замку було хвилин десять пiшоi прогульки по тихих, обсаджених здобними бароковими церковцями брукованих вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний фраер, ич як нарцисично задбаний – бiленький комiрчик з-пiд светра, доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику – котяра iз сивим «йоржиком» i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi мiшки пiд очима, – «а ти сказала, – згадував вiн опiсля, коли в них пiшов був процес витворення тоi спiльноi мiфологii, без якоi жоднiй парi не остоятися, – з легендою про Золотий Вiк фази закоханости, з власними дрiбними обрядами й ритуалами, – пiшов, та зразу ж i урвався, – ти сказала – валi с пляжа, дядя», – ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але iнтересу не виявила, що правда, то правда, – тож тим дивнiший був увечерi того-таки дня несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його – тлумила-таки, i не раз, та ще й як! – увечерi, в самому розповнi фестивальноi програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши свое – два вiршi, два холерно добрi вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фiзiй, точнiше, поверх нього – тримаючись за звук власного, нi на що не вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це називаеться, але вставляе публiку – завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто нi фiга не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй краiнi, де тебе з чемности прошено почитати рiдною мовою – you mean, it is not Russian?[5 - Ви хочете сказати, це не росiйська?] – i ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватiли зi своiм Russian’ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiнливо-ряхтючу, немов iз рiдкого шкла виплавлювану, кулю, всерединi якоi, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало вогнями – i знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання, ти вiдчитала – оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити, що дiм твiй – мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й знае, – завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, – потiм усi тi пикатенькi, лисi, чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд iхньоi млосно-пряноi кухнi твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли годилося гречно дякувати), – звiдтодi жодна зала тебе б не збила – а хоч перед кримiнальними злочинцями! – екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала – на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допускаеться, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i проймае, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу – облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали розрiзненими кадрами, – простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохiдь, – з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув горiлчаним духом: «Ну, ти й даеш!» – i так само мимохiдь, не зупиняючись, спробував стиснути тобi руку, перехопити ii, сягаючу по цигарку (чи келиха), – ти запам’ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним у напрямок твого власного, наче в’iздом iз розгону пiд «цеглину» й мiлiцейський сюрчок, вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, – i сюрчок розiтнувся тут-таки – поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму – дивно, як на ту сум’ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: «Цей чоловiк зробить тобi боляче». Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець, i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, – що все ти вiд самого початку знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень перед тою поiздкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви, болiсно-жаждиво, як бувае тiльки восени, вiдтуленi в свiт – назустрiч його вигасаючим барвам i таемничим шерехам у засинаючому листi, – запеленгували були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому недописала: «Щось зрушилося в свiтi: хтось кричав / Крiзь нiч мое iм’я, неначе на тортурах, / І хтось на ганку листям шарудiв, / Перевертався i не мiг заснути. / Я вчилася науки розставань: / Науки розрiзняти бiль недужний / І бiль животворящий (хтось писав / Листи до мене й кидав iх у грубку, / Рядка недописавши). Хтось чекав / Чогось вiд мене, але я мовчала: / Я вчилася науки розставань», – от i збулося все до словечка: вчися, вчися тепер «науки розставань» – iз життям, iз собою, з даром своiм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужаеш пiдняти – якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штангу на висоту повного ривка. Ай, мать його за лапу… Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Украiнi!) – iз цiею блядською залежнiстю, закладеною в тiло, як бомба сповiльненоi дii, з несамостiйнiстю цiею, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу, завжди любила – знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин iз промiнною пульсацiею свiтових просторiв, – з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в’iжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав ii згори рiзко видихнутим: «Мда, тут треба роту солдат!» – це смiшило, але не бiльше: «Що це за заявки?» – ображалася вона: не на слова, на вiдстороненiсть тону, – «Глупа ти, це ж комплiмент! – тобi взагалi треба б з двома мужиками спробувати, знаеш, як би це тебе вставило!» – цiлком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цiлунком, храмовою проституткою – от ким я мусила бути в попередньому життi, але в цьому – в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар’ерчика, – i мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки вiдiзвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина – хто вiн там не е – вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по-справжньому, зливаешся не з партнером, нi, – з розбуялою анонiмною силою, що протинае своiми струмами все живе, пiдключаешся до неi з тим, аби на кiлька секунд – а-ах! – катапультуватися у вiбруючу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи iз себе, окрiм единого – через верх, але для нашоi доби, хоч по сутi й постхристиянськоi, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в оргiастичне свято вселенськоi едности: ми, кожен зосiбна, безнадiйно зараженi проклятою свiдомiстю ваготи й ущiльнености власного «я», i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у моему тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, – заговорив: десь через зупинку обiзвався, з диким акцентом спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? – отут я вперше глянула на нього – то був молодий, десь пiд тридцятку, невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий «шпiк»,[6 - Зневажлива кличка iммiгрантiв-пуерториканцiв.] його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз-за грат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку – можна, от чого не можна – це вийти назовсiм; «Pardon me?»[7 - Прошу?] – перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким вiдшиваеться нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що – все, кiнець, викручено контакти, – «нi, нiчого», пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по-своему, – могутнiй тваринний заклик його тiла зiв’яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний собi причепа-емiгрантисько – втiм, небавом i встав, i попрямував – чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi единий вихiд iз цiеi в’язницi – виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати в проiжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький, захриплий смiшок, гарячковий шурхiт зайвоi одежi, не треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт крови, чоловiчу партiю ударних i свое, чи вже-не-свое, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! – та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаеш, а куди iдеш, а чи маеш мужа, треба вимишляти легенду, «Как вас зовут?» – «Ирина», – було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку, поцiлунком у пiд’iздi, вивинулася – втекла, посмiюючись до себе, iм усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз доходить десь у пенсiльванськiй пущi на единокровнiй ласцi братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйськоi [а мав же час пiдучитися, прид-дурок!], – ех, як же скинувся, як по-кiнському тодi шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за столика в кав’ярнi, спробувала, всю свою витривалiсть на помiч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну яснiсть у цю обопiльну душевну й тiлесну недугу, – все правда, серце, i що я тебе вже не люблю – теж правда: «То ти себе що, – склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, – “победiтельнiцей” почуваеш?» – здаеться, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування канату забавлялися?… «Знаеш, – i знову був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, – якби ти була мужиком, я б тобi зараз ввалив!» Дуже мило з твого боку, коханий, – менi й самiй часом ох як шкода, що я – не мужик). «Ти жiнка. В цiм твоя межа. / Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня. / Як прянощ з кiнчика ножа, / У кров утрушено залежнiсть», – бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень – жодноi звiстки i жодноi змоги будь-що дiзнатися – через Атлантику, з Кембриджа – в украiнське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозету й гарячоi води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинноi кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч’ канапку? о, ще помiдорку маю, хоч’? Господи, живе ж хлоп – як пес приблудний, до шостоi ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобiль отой свiй вiдзiгорний – безгаражний! – через вiкно пантруючи, у двадцять п’ять, навiть у тридцять таке ще даеться знести: звiрина енергiя вивозить, – але в сорок! Тимчасом у ii кембриджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток – вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад (робота, задля якоi буцiмто й приiхалося до Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), – щось незбагненне коiлося з телефоном: раз у раз ii колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: «Хелло!» – десь далеко на безмовнiй лiнii свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав iй знати про себе, нiби справдi в ньому «хтось кричав крiзь нiч ii iм’я, неначе на тортурах», – i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував iз розтруба бездушний зуммер, – о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнii над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i твоiх вiршiв, ти впiзнала ii вiдразу, тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, – твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита зi своеi, щойно вiднайденоi осi (бо ти була – жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без прямостiйноi пiдпори, хай би навiть i намисленоi, – без конкретного обличчя живоi любови – опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш – лишався), – кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого ества i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, – «І раптом знов схотiлося – кричати, / На лампу вити, пазурями драти / Шпалери на стiнi – од явности утрати, / Од того, що тебе уже даремно ждати», – аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн – помер, от просто взяв i помер, «вляпався в крапочку», як i хотiв (зiзнався iй у цьому ледь не на початку – з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, i чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, – все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шiстдесят? – не боiшся? не виникае бажання – вляпатися в крапочку? – нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема – дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле мое, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi – клiнiчною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала iз задочка, i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила – е, нi, пустiть назад! – а ii, спасибi, вiдволодали, а скоро так, то нiчого блягузкати, е речi, страшнiшi за смерть, i я iх знаю, тiльки от того страху – манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який е в ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, – нема в менi, i квит, тим-то вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже було по всьому: «А ти вiдважна жiнка!» – i «крапочка» та проскочила тодi повз мене, не сполохавши), – але ця думка – що вiн помер, що тi загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з «тамтого боку», а значить, що ii любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична егоiстка, гординею своею дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до «крапочки», де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я поiхала, – звiсно ж, Америка – the land of opportunities,[8 - «Край необмежених можливостей» – стандартне пропагандистське клiше.] пiв-Європи, не нашоi довбаноi, а щонайщирiшоi, вiд Британii до Італii, сюди рветься, грошi, кар’ера («Музика, жiнки, шампанське…» – вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Украiнi що, Украiна – Хронос, який хрумае своiх дiток iз ручками й нiжками, що ж, так i сидiти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi дiдусi, коли клiмакс стукне, – премiю Антоновичiв? – ай Бож-же ж мiй, та чого воно все на фiг варте, якщо вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! – ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ганок заднього двору, звiвши лице до мiнливого, стрiмко сутенiючого кембриджського неба в напливах хмарноi гуашi, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледве вловний подув океану, вона стала молитися – так, як перед тим молилася лише двiчi, раз за батька, як долежував у лiкарнi по вже безпотрiбнiй операцii, годинами корчачись од стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), – аби Бог пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, – за незалежнiсть, тодi, 24-го серпня дев’яносто першого року, коли все вирiшували години, як воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв: Господи, просила трусячись, поможи – не задля нас, бо негiднi есьмо, а задля всiх полеглих наших, що несть iм числа, – i обидвi молитви були почутi, такi молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн був живий! – хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, – не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки – о Господи, хай вiн буде живий. І здоровий. І щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це. Ну, «здоровий i щасливий» – це ти, золотце, конешно, загнула через верх, бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточнiй редакцii твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слiв, – якби Бог слухав дурного погонича… (А цiкаво, як воно все там у них вiдбуваеться – чи якийсь янгол-секретар одбирае земнi послання при апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру невагомi маси пустих слiв? – так i з вiршами бувае: одразу збриджуеться, щойно починае валити пуста порода, – i кидаеш, недописавши.) І ще в одному моментi ти тодi злукавила – в «хай би забув мене»: лепетнула в напiвнестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, – о, тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнiтивши недокурка двома пальцями, джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло: «А ти подумала, скiльки менi вiд тебе вiдходити? Га?» – мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслiд за недокурком («Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать можу», – признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! – i, з умент ввiмкненим безособовим захланним iнтересом, – загули, застугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи iнформацiю, – вичавила-таки тодi з нього, хоч якого задубiло-вiдпорного на всякi розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння, – скупу, пунктиром iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару «з одним мудаком, який мене дiставав», дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим iз сокирою в руках, – невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в темних шибках угорi повнею, – от звiдтодi й зриваеться на втечу щоразу, iно зачувши наближення того духа, – понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч по-справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от вiдлуп – i вже, нiби все те оповiдалося через бар’ерчик у кiмнатi побачень у в’язницi чи божевiльнi: дослухаеш – i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, i поросне навздогiн, приском попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi вiдходити вiд тебе, скiльки тобi – вiд мене, «Сколько нам так еще идти, протопоп?» – спиталася жiнка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраiй рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, – i почула у вiдповiдь: «До самыя смерти, попадья». Схiдний фаталiзм, еге ж, – у росiян це е, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальноi хотi, вiрою у власне «можу!» – одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те «можу!» пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi iсторii, – наше вкраiнське «можу!» самотне i тому безсиле. Амiнь. Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тоi ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися мусила вже першоi ночi – коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився сторожко, нiби прицiнювавсь: «А ти можеш ранiше за мене скiнчити?» – засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: «Я все можу!» Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, – що, закам’янiлий усерединi себе до багаторiчноi мерзлоти, просто не тямить бути не сам – геть i в коханнi («Ох, як ти класно даеш!» – вистогнав у неi – по довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних ламентацiях – «Ах, нащо ж я банячив!» i «Ай, бляха, а я так тебе хотiв!», по западанню в кiлькахвилевий сон – самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд ii присутности поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну й пiшов на фiг, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави, скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, – i ось тодi вiн i зробив iй боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти, painful intercourse,[9 - Болiсне злягання.] ось як це називаеться в медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: «І don’t see any problems»,[10 - Не бачу жодних проблем.] – а тодi, вереснувши диким голосом – добу по тому налупцьована матка нила, як перед мiсячним, – стенувшись, хвицнувши ногами, – «Менi боляче, боляче, чуеш?» – вона почула – одночасно з переможно-грiзним окриком: «А слабо за мене замiж вийти? А слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!» – як усерединi займаеться й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все – задля неi, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання, вiн виринув iз неi з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою щастя лицем, аж зiр iй заступили мимовiльнi сльози нiжности, в тих сльозах худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський повоенний пацанок – батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на буряках – стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччi хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини – «Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, – от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чуеш? Синочка», – то була цiлком самодостатня творчiсть, в якiй твое власне фiзичне незадоволення важило не так-то й багато, – залишившись сама – бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, – ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки, з хрипкуватим смiшком, – ну от тебе нарештi й виiбли, подруго, так-таки прямим текстом – виiбли, уперше в життi, бо доти все бiльше годили, панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без церегелiв, – i, дивно, навiть ця думка не була неприемна, i коли ти витягла iз сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш – на третю добу неспання, по всiх викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце-то фестиваль видався! – то й сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до стану твоеi автентичноi вроди – делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке, виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалi не бачила вже хтозна-вiдколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, – а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, – вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати вистромленi з-пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи неквапно, як свое добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою, «гляди, не розхлюпай», i ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням, «а я тепер цей плед виставлю – i пiдпишу, ким заляпано», – i зненацька: «Чого ти плакала?» – не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших, мiсткiших слiв – коли нема такоi цистерни, аби замiряти бездонний колодязь, зостаеться раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, – монотоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе.) Оттака ловись, кобiто, – закохалася. Ще й як закохалася – вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом, пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив – а мав би, – так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними лампочками на межi перегрiву – достоту перед аварiею на АЕС, – i тiльки вiршi, що негайно ввiмкнулися натомiсть i пiшли суцiльним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначнi сигнали небезпеки: в них нав’язливо проблимували – ад, i смерть, i недуга, «І жовте море днiв, i сизе море снiв / В одбитих кольорах вмираючого неба, – / І я iще пливу – а ти уже на днi, / І страшно нам обом дивитися на себе»: «Значить, ти знала? – визвiрився вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона – втрачати було вже нiчого – зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, – знала, що так буде? Так якого ж?…» Ге, серце мое, так у цьому ж вся й штука… Ннiт, не була мазохiсткою – була, йолки-палки, нормальною жiнкою, чие тiло тiшилося, даруючи радiсть iншому, та що там казати – класною бабою була, «девочка сладенькая», «фантастическая женщина», «stud woman», мусуй-мусуй тепер у пам’ятi, як книгу вiдгукiв (вигукiв) – з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку рiвноваги собi тим повернеш: була ж! – а от нi, не вертаеться, не спасае – що з того, що була, що завжди при тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитости, якою ще могла б бути, – бо е в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я е така, який ти зi мною, – в мужчин це трохи по-iншому, в жiнок, на жаль, так – i, на жаль, в усьому, i хоч би скiльки лiфчикiв не попалено було американськими фемiнiстками, з мастурбацii – чи то гумовим пенiсом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбацiя, коли без любови, – не прибуде нi дiтей, нi вiршiв. І все, i клямка. «В цiм твоя межа». Як же той кембриджський вiрш кiнчався? «Рiлля, що прагне борони, / І мокрi, сплаканi ворони – / І муж, який не вборонив – / А ждав вiд мене оборони». Еге ж, exactly – чи, коли хто волiе, «вот iменно». От чим ще, до речi, паршива чужа краiна – набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти наодинцi iз собою, – i незчуваешся, як починаеш балакати «хеф-напiв», тобто повторюеться те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобiто, – де вiн, твiй дiм?), ну гаразд, у Киевi, в Украiнi – з росiйською: всякае ззовнi накрапами, зсихаеться-цементуеться, i мусиш – або повсякчас провадити в умi розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, – або ж приноровитися, як усi ми, самим голосом брати чужомовнi слова в лапки, класти на них такий собi блазнювато-iронiчний притиск, як на забуцiм-цитати (наприклад – гарний приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцii: «Ти себе що – “победiтельнiцей” почуваеш?»). А ще можна б сказати – виступаючи з доповiддю в якому-небудь американському унiверситетi, або на конференцii «трiпл-ей-дабл-ес»,[11 - AAASS – American Association for the Advancement of Slavic Studies – провiдна славiстична асоцiацiя США.] або в Кеннан Інстiт’ют у Вашингтонi, або де тебе ще там i далi носитиме лихим вiтром, сто, максимум двiстi баксiв гонорару плюс сплачена дорога – i дякуй гречненько, ти не Євтушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя вiдрадненськоi комунальноi «хрущовки», з якоi цiлий вiк марно силкуешся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда з парочкою нобелiвських лауреатiв (промiнячись навсiбiч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на iдейну вичерпанiсть сучасноi цивiлiзацii, по чiм вертаеться у свою киiвську кухню площею 6 кв. м сваритися з мамою й принижено тлумачити рiдним редакторам, що «де я, там i буде вiтчизна» – то зовсiм не значить «ubi bene, ibi patria», – бодай тому, що через цю саму довбану patria тобi нi у Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на Гаваях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не е bene, бо вiтчизна – то не просто земля народження, правдива вiтчизна е земля, котра потрапить тебе вбивати – навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбивае дорослу дитину, утримуючи ii при собi, сковуючи iй кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю, – а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, – як i зазначено в програмi, «Польовi дослiдження з украiнського сексу», i, перш нiж перейти до неi, хочу подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до моеi краiни й моеi скромноi особи, – от чим як чим, а увагою ми досi розбещенi не були: по-простому сказавши – здихали, на фiг нiким не завваженi (я тут ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток iз жовтогарячого слоiчка, то тiло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третiй: Крiс, факультетська секретарка, зателефонуе, тiльки-но я не з’явлюся на лекцiю, отже, грiх нарiкати, ниточка-павутиночка, хай i тонюня-провисла, щоб, за неi шарпнувши, дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй вiд’iзд, у мене все-таки е, – i якби з тим чоловiком щось сталося там, у пущi, – хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато мае в собi злости для такого дiла, – то Марк i Розi щодня ж навiдуються до нього), – так ось, ледi й джентльмени, прошу не поспiшати квалiфiкувати розглянутий випадок закоханости як патологiчний, бо доповiдач iще не сказав головного – головне ж, ледi й джентльмени, полягае в тому, що в життi пiддослiдноi то був перший украiнський мужчина. Направду – перший. Перший готовий – кого не треба було вчити украiнськоi мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр порозумiння, книжку за книжкою з власноi бiблiотеки (Липинський, Грушевський, i про Горську вiн також не чув, анi про Свiтличного, за ним були зовсiм iншi шiстдесятi, добре, я тобi завтра принесу!), а в часi любосного воркотання мимобiжно згадавши «Не захист мрiй – блаженний дiм…», тут-таки запускатися в пiвгодинний коментар про життя i творчiсть автора – це, знаеш, був у тридцятi такий поет на Захiднiй Украiнi, – i отак, хай йому грець, все життя! – професiйна украiнiзаторка, наче ще по одному органу iм усiм нарощуеш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвiдзнаку – за кiлькiсть украiнiзованих койкомiсць, ти б iм загаратала список тобою навернених! – а то був перший мужчина з твого свiту, перший, з ким обмiнювалося не просто словами, а зараз усiею бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених тайникiв, тими словами вiдслонених, i тому говорилося легко, як дихаеться й сниться, i тому пилося розмову смажно висушеними вустами, i впивалося все запаморочливiше, о, ця нiколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарештi, в чотири руки по всiй клавiатурi, натхненнiсть iмпровiзацii, скiльки iскристоi, смiхотливоi енергii вивiльняеться, коли кожна нота – iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк – умент резонуе, пiдхоплена спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе колiнце – ближче: можна? i от уже – двозначнiше, ризикованiше, i от уже – впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла врештi-решт у ту його машину – пiсля вiдвiдин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн), – навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, – i ти, вiдхиляючись зi стогоном: «Поiхали до тебе… В майстерню…» – мова рiзко скоротила ваш шлях назустрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому – свiй, одноi породи звiрюки! – i в нiй же, в мовi, було все, чого нiколи потiм не було мiж вами в лiжку. «Gosh, if he only weren’t such a damned good painter!»[12 - Господи, аби ж вiн тiльки не був такий збiса добрий художник!] – казала ти, сидячи в барi «У Крiстофера» на Портер-сквер, ти випила натще два келихи каберне-совiньйон, i тебе трошки розпружило – вперше за тi кембриджськi мiсяцi, запаморочливо легким, дерзновенним пiдняттям, ой випила – вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспiвати, – Лiса i Дейв слухали, як малята рiздвяну казку, забувши хрумтiти чiпсами, Slavic charm,[13 - Слов’янський шарм.] ось як це в них називаеться, – ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломбернi столики, так само як i низькi свiтла, що вiдсувають лиця у притемок, i чоловiкiв, скупчених при шинквасi за спогляданням бейсбольного матчу, i гул голосiв, i нiч за далекими вiкнами, ii густий коричневий вар, в якому плавляться жовтi цукати лiхтарень, – все нараз, бо тiльки так i даеться увiйти в свiт чужого: приймаючи все нараз, усiма змислами, i ти це вмiла, ти просто втомилася, за всi роки бездомних блукань, любити свiт самотою – проходити анонiмною й нерозпiзнаною через сутенiючi аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морськi узбережжя з надбiгаючим шелестом прибою по рiнi, вранiшнi готелi з кавою в холi, – «Where are you from?» – «Ukraine», – «Where is that?»[14 - Звiдки ви? – З Украiни. – А де це?] – ти втомилась не бути в цьому свiтi, втомилась волiкти додому в зубах спрагло виссанi з нього згустки краси й радiсно лементувати: «Адiть, дивiться!» – але вдома, у твоiй бiднiй забембанiй краiнi – краiнi урядовцiв в обвислих штанях i всiяних лупою пiджаках, оплилих письменникiв, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вмiння нестак-то вжиткуючих, i бистрооких, жучкуватих бiзнесовцiв iз навичками колишнiх комсомольських секретарiв, – все воно якось нi до чого не крiпилося, провисало непритокмане й ото хiба тiльки до виливу жовчi дрочило, своею туманною, зашифрованою в незнайомих iменнях i реалiях недосяжнiстю, натоптуваних домашнiх самоукiв (чомусь незмiнно – на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така чи що?), закваснiлих де-небудь в обласнiй публiчнiй бiблiотецi iменi Грьомiна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось iм?) вештатися по Гарвардськiй «Вайденер» i де там ще, – ти втомилась нероздiленiстю своеi любови до свiту, i в тому чоловiковi – щойно опинившись у нього в майстернi, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стiн, назбируючи порохи, – ти блискавично вгадала свiй единий, кругло-довершений шанс на несамотнiсть отоi любови, – саме тому, що вiн був such a damned good painter,[15 - Такий збiса добрий художник.] – але вже це Лiсi з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася своiм неправдоподiбно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, i очi iй волого блищали: What a story![16 - Оце так iсторiя!] О так, страшенно романтична love story – з пожежами й автокатастрофами (бо ту славнозвiсну машину вiн одноi ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки), iз таемничим зникненням протагонiста й вiд’iздом героiнi за океан, з купою вiршiв i картин, а головне – з цим постiйним, непередаваним наскрiзним вiдчуттям, якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все можливо: той чоловiк грав без правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський генiй, в його силовому полi пробуксовувала будь-яка передбачувана логiка подiй, так що був вiн сам собi the land of opportunities,[17 - Край необмежених можливостей.] i що вже там серед тих opportunities не чаiлося вготованим на майбутне – смерть у черговiй iз ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!) а чи трiумфальний прохiд по свiтових музеях, – наплювати, дарма, аби тiльки виламатися, вимачкуватися з колii – з отоi вiковiчноi вкраiнськоi приречености на небуття. Це окрема тема, ледi й джентльмени, панi й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, менi нелегко про все це говорити, до того ж я дiйсно тяжко недужа, мое зацьковане, виголоднiле, а коли не бавитися евфемiзмами, так i просто згвалтоване тiло третiй мiсяць невгавае в дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому – до млости! – внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони негайно починають жити самостiйним життям, ворушачись кожен зосiбна, нiби натягненi на порiзненi, в незгiдних ритмах посмикуванi ниточки, я вже мовчу про бубнявi, як у пiдлiтка, рожевi прищi, котрими зацвiтають обличчя i плечi, i нема на те ради, – горопашне тiло ще живе, воно качае права, воно доходить з елементарноi сексуальноi голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв’язати, надто коли ти сама-одна в чужiй краiнi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi, де телефон озиваеться хiба на те, щоб запропонувати тобi – рiдкiсна нагода, тiльки на цьому тижнi! – ко-ло-саль-ну знижку на передплату мiсцевоi газети, i звiдки вигрiбаешся тричi на тиждень – до унiверситету, де пiвдюжини охайних, взутих у бiлi шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих i дезодорованих американських дiтлахiв iз здоровими, аж вогкими шкiрою й зубами, водячи за тобою, як манджаеш туди-сюди по аудиторii, поглядами акварiумних рибок, щось там – один Бiг вiдае, що! – тихенько шкробають собi в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш iм, що не було! не було в Гоголя, такого, який вiн був, натодi iншого вибору, окрiм як писати по-росiйськи! хоч плач, хоч гопки скачи – не було! (i в тебе – також немае, окрiм як писати по-украiнськи, хоч це i е, либонь, найяловiше на сьогоднi заняття пiд сонцем, бо навiть якби ти, якимось дивом, устругнула в цiй мовi що-небудь «посильнее “Фауста” Гете», як висловлювався один знаний в iсторii лiтературний критик, то воно просто провакувалось би по бiблiотеках нечитане, мов невилюблена жiнка, скiлькись там десяткiв рокiв, аж доки почало б вихолодати, – бо нерозкуштованi, невживанi, непiдживлюванi енергiею зустрiчноi думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! – якщо тiльки потiк читацькоi уваги вчасно не пiдхоплюе й не виносить iх на поверхню, каменем iдуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твоi нерозпроданi книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цiлою украiнською лiтературою, можна на пальцях вилiчити – не авторiв навiть, а поодинчi твори, яким пощастило, – з отерпом у пучках i сльозами в очу ти читала надiсланий тобi тут, в Америцi, переклад «Лiсовоi пiснi», авторизовану версiю, призначену для бродвейськоi сцени, кайфувала, як наркоман, од ii прискореного жагучого вiддиху: живе! живе, не пропало, через сiмдесят лiт, на iншому континентi, в iншiй мовi – скажи ж ти, випливло! – розумiеться, що iншого – писати по-росiйськи чи по-англiйськи, на перший же твiй вiрш, видрукуваний англiйською, i то в цiлком малопомiтному журналi, екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь трохи чи не з Канзасу, якесь там «Тhe Review of Literary Journals», це ж треба, i Макмiллан збираеться включити його до антологii свiтовоi жiночоi поезii ХХ-го столiття, «You are а superb poet»,[18 - Ви блискучий поет.] – кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, – але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, – пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, – а тому, що заклято тебе – на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати – по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття украiнськоi, i нi фiга з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак сьогоднi е ти, котра через усiх тих людей переступити – негодна, негодна i все, iскорки iхньоi присутности нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й е твоя родина, родове твое древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоiто довгий вiдступ, ледi й джентльмени, тим бiльше, що до нашоi теми вiн, властиво, не тичеться). Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом – це почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в’язням: вечорами у ваннi я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) своi груди, досi такi незмiнно кулясто-пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч («Это ж надо, – казав колись, нестак i давно, один недоукраiнiзований мною мужчина, – наверно, четвертый размер, а как держится!»): цiеi осени вони вперше охляли, недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире тiсто, i взялись якимись вiдворотними плямками, схожими на пiгментнi, а вершечки щодалi, то бiльше нагадують потемнiлу шкiрку зморщеного персика, – той чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявляе, що робити з жiночими грудьми, окрiм хiба як ущипнути крiзь одежу, але справа, звiсно, не в ньому, – це було гарне тiло, здорове, розумне й життерадiсне, i, слiд вiддати йому належне, воно збiса довго трималось, тiльки з тим чоловiком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скiмлило якимись хронiчними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, «ослаблення iмунiтету», казали лiкарi, а я виборсувалася з постелi, заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал, поiзд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварii менi приснилося, начеб йому ii вкрали, i вiршi, несвiдомi яви, але, своiм звичаем, сновидно-видющi, напливали, як у туманi крайобраз за вiкном: «Тодi ще мав упасти снiг. / Ще осiнь пахла корвалолом, / І авта, збившися з дорiг, / По гаражах зiпали кволо», – я досить довго чинила насильство над своiм тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, – хiба вимучувати щоранку безцiльними присiданнями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають: заповита в пiстрявий тюрбан негритянка-дженiторша, що видае на входi ключi од lockers’iв,[19 - Шафок (у роздягальнi).] слiпучо спалахуе навстрiч зубним блiцем: «You’re pretty faithful to that swimming, huh?»[20 - Таки вiрно тримаетеся цього плавання, еге?] – Боже, яка вона мила, м’яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого-лiпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з мiсця, мов зацьковане вовченя-пiдлiток, ладна iсти з кожноi руки, хоч би й цiеi простягненоi, довiрливо розкритоi – рожевою наготою назверх – долонi iз золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу сюди вчащати, що лиш так i рятуюся од депресii – Великоi Американськоi Депресii, на яку страждае, здаеться, сiмдесят вiдсоткiв тутешнього населення, бiгають до психiатрiв, ковтають «Prosac», кожна нацiя божеволiе по-своему, i мою депресiю, котра насправдi мае iншу назву, я хоч-не-хоч же наломилася перекладати зрозумiлою iм мовою: broken relationship, до того ж straight after the divorce, до того ж sexually traumatiс,[21 - Розiрваний зв’язок… одразу по розлученнi… сексуально травматичний.] а далi вже все за пiдручниками з психiатрii: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal moods[22 - Страх близькости, страх фригiдности, суiцидальнi настроi.] – словом, класичний випадок, навiть до психiатра вдаватися не варт, i моя благословенна негритянка, така розлого-тiлиста за тiсною стойкою, розкiшно й тепло, по-коров’ячому ситна, Велика Мати, нiжне, парне мукання й шорсткий язик, – кивае з мудрим, порозумiлим усмiхом: «І’ve been there, – каже вона, – with the father of my kids[23 - І я таке пережила – з батьком моiх дiтей.]», – он як, вона розлучена, single parent[24 - Мати-одиначка.] з двома малюками – i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли е дiти, воно легше – i тяжче, i легше («А тепер, – казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, – ось тепер ти завагiтнiеш: я просто в тебе кiнчив!» – «Нi, – смiялась вона – тихенько, щоб не розхлюпати наллятоi в неi по вiнця нiжности, – нi, серденько, сьогоднi – нi», – а проте це, либонь, i була з першоi ночi головна зачаена думка, пiдводна течiя тоi любови: синочок, Данилко, потайки визначила вона, – вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб’ячи скорченi нiжки, крихiтнi пуп’янки пальчикiв, ай, Боже ж мiй! – у снах вона жадiбно тулила його до грудей: якiр, що утримуе при життю, той, без якого ми, дiвоньки, на цiй землi неповноправнi, «непрописанi»: не слово чи бодай лiтера в текстi, а випадкова капка на берегах, – а вiршi тимчасом глухо бубонiли самi до себе, розпадаючись рiзноголоссям: «Зимно менi, коханий. / – Накинь пальто кожушане. / – Сумно менi, коханий. / – До працi берись, моя панi. / – Ах, щось воно все менi лiньки… / – Бо треба б тобi дитинки. / – Страшно, коханий, з нею / Стати навiк твоею», – не згадувати, лiпше не згадувати!), – «Everybody seems to have been there»,[25 - Схоже, що кожен таке пережив.] – завважую, з вiдчуттям хвилево вiдсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до якогось ряду, спiльноти: join the club![26 - Просимо до гурту.] – о так, статечно кивае моя негритянка, every woman has been there,[27 - Кожна жiнка таке переживала.] – i, з лукавим жiноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейнi, когось i зустрiнеш? Тут впору розреготатися – бодай тому, що цiеi осени, через силу волочачи свое нещасне, пригноблене тiло вулицями чужого мiста, ти вперше спiзнала самопочуття невидимки – не вiдразу навiть i втямила, в чiм рiч, а втямивши, почала чiпко придивлятися: атож, так i е – зустрiчнi мужчини ковзали по тобi байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, i навiть в автобусi, зближаючись, пiдiпхана тлумом, на ризиковану вiдстань до чиеi-небудь крижастоi спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того блискавичного, промельком, тварного iмпульсу, – скинутись, озирнутись, – що то вмикаеться в них вiдрухово, просто на запах жiнки, але не тiльки: насправдi-бо вони – може, хiба крiм зекiв та солдатiв, пошизiлих од абстиненцii бiдак, – вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам не пiддатнi, купно наведенi на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань, котрi в цiй хвилi облягають ii (а мене якраз у цiй хвилi не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою – недарма кажуть, що засватана дiвка всiм подобаеться: ось це i заводить iх по-справжньому, змушуе пашiти од ярости роздутими нiздрями й бити в землю копитом од нетерплячки – дух суперництва, хiть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойовоi сурми, що коливае повiтря, ненастанна потреба доводити власну зверхнiсть над усiма iншими, дарма що нiколи не баченими: «Ти менi скажи – тобi з чоловiком добре було?» – «Дуже!» – рубонула зопалу щиро, як ляпаса вiдважила, – аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то вiн, хай йому абищо, кльовий («Безстидниця, цицьки вивалила!» – гзився, мов ужалений, в останнiх днях спiвжиття, застукавши ii напiвголою, злостячись сам на себе – що все ще, попри всякий глузд, мiг хотiти цю жiнку, з якою нi чорта не виходило, опрiч взаемного мордування, «як обценьками стисло», – а от не треба було з вiдмичкою: плигонувши пiд ковдру о третiй над раном, колошкати, перевертати на спину, дiловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе можу потiшити, ба нi, лiпше можу, нiжнiше, тiло боронилося поза моею власною волею, ая, в тiлi, невiдь-звiдки вгнiжджений, розростався – страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловiком щось, чого не чула я, – сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу мегеру з лещатами в лонi: а зась не знаеш! – i отут-то й починався рев защемленого самця: «Та ти знаеш, скiльки в мене жiнок було!» – а плювати я хтiла на твоiх жiнок, скiльки б iх у тебе не було, менi – не залежить, менi не перемагати треба, а – любити, любити, розумiеш ти?! – так що в наготi ii, слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокушаеться, а демонструеться зневагу – можу стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись, мастурбувати – тiльки ж не так, о, не так, як це бувае, коли кожна, щонайдрiбнiша об’ява тiлесноi свободи iншого приймаеться як дарунок, як ще один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурюе в тобi гарячу хвилю вдячноi нiжности, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужоi дачi, де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не скидаючи пальт, i я хухала на твоi шорсткi, закоцюблi руки, i ховала iх собi пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався, не ймучи вiри: «Це ти? Невже це ти?» – та осiнь була осiнню ключiв, зроду-звiку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях стiльки позичених ключiв нараз – здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов ярмарковий коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того хiба поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на купiль у двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимоi, лиш плюскотом вгадноi для мене криницi серед двору, а я стовбичила у дверях у халатику на голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi, вгледiла в мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване твоiм звичаем шпетненько, сторцом – щоб стiкало, а мое завжди лежало плазом i квасилося в калюжцi, i я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тiльки в дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о, як я втомилася, едине, чого менi тодi хотiлось, – щоб ти був поруч i намилював мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину кудись у нiч по харчi – ай, йолки-палки, та хрiн iз ними, з харчами, чоловiче, скiльки того життя, скiльки тоi любови, щоб акуратненько краяти ii ножиком на снiданок i вечерю!). «Скiльки разiв ти любив?» – «Три, – рахував, примкнувши повiки, – це четвертий», – «Щось забагато, як на одне життя, – аж три великi кохання…» – «Чого зараз – великi? – смiявся очима, й вона вiдтавала усмiхом йому назустрiч: – Може ж, якраз i мишачi – невеличкi такi?» – хто видав таке говорити на свою любов, навiть якщо затоптана, навiть якщо минула i переiхала тебе навпiл, як ваговоз пса на дорозi, як мене тодi взимку – перелiт через Атлантику: до п’ятоi ранку, до самого таксi в аеропорт я чекала – дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi – i на порозi стоiш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито радiсне свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зiйду!), – то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу, – кiнчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континенту на континент, невже? – верещало мое ошпарене розпачем нутро, невже?! – таксi вивалило мене в замет перед входом до зали мiжнародних рейсiв, який порожнiй, як мертво – мов крематорiй – освiтлений Бориспiль о п’ятiй ранку, станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота краiни, хха! – краiни, безнадiйно неприналежноi до нервовоi мережi, що рясно оповивае планету, що стугонить день i нiч, перепомповуючи через гiгантськi ганглii портiв, i вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених людських нейронiв, Шереметьево, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате – рух, зате – вовчий гiн за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! – а в Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi, звук моiх пiдборiв з-пiд стiн пiднiмались поверх неоковирно наскиртованих бебехiв розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi нiчнi тварини: мов тут вони й мешкали, еврейськi посiмейства у вiчному чеканнi, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото так проводжала мене моя краiна, краiна, в яку я пiсля всього – вернуся, авжеж, i дарма моi добросердi американцi радять менi податися на ще якусь стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знаноi мови, а ви згадайте про мене в «The Review of Literary Journals», еге ж, i ще моя позаторiшня стаття про украiнську лiтературу в «Partisan Review» була не зовсiм дурна, ii помiтили, на неi – овва! – вiдгукнулось «Times Literary Supplement», але в головну думку ви, братцi, однак не в’iхали, вона здавалась вам кумедною, i не бiльше: що украiнський вибiр – це вибiр мiж небуттям i буттям, яке вбивае, i цiла лiтература наша горопашна – лиш зойк приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! – та ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому – як його викопаешся? Живою на мить вiдчула себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши з розгону слiпого простування коридором на двох поставлених правцем прикордонникiв, двох однаково рудих гевалiв-нiмчурак в однаковому просянистому, геть i по руках, ластовиннi, котрi, iз здоровою молодечою цiкавiстю ii розглядаючи й весело перегарикуючись мiж собою по-своему, перевiрили iй паспорта, спитали на зачiпку дистильованою мiжнародною англiйською, куди летить, – до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! – «І know»,[28 - Я знаю.] – вiдказала, завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний зворот, нi! – ой ломи, ломи бiлi рученьки до единого пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, – а щонайбезпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панцира муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембриджа на безвiсть, на «до запитання», бо бiльше не було куди, – що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти обертаеш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим – життям, горiнням, парним польотом навзаем зчеплених зiрок крiзь fin-desi?cle’iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину – од самого стилю, либонь, уреготатись можна! – на медицинi! на медицинi треба б вивчати курс украiнського романтизму, на психiатричних вiддiленнях! «Листи повернеш», – розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiловито, – не те щоб iй справдi так уже баглося мати тi листи, що було – вiдгуло, фiг iз ними, а от вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посiпування живця, свербiло, i то дуже, – а вiн iз мiсця замкнувся, виставивши насторч оте свое небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським сперматозаврам, пiдборiддя: «І не подумаю. Це – мое», – твое, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалюешся – на безбач, з головою, – нiколи твоiм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твоi – мишачi виходять: невеличкi такi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/oksana-zabuzhko/polov-dosl-dzhennya-z-ukra-nskogo-seksu/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Вбудована кухня. (Тут i далi пер. з англ., якщо не вказано iнше. – Прим. авт.) 2 Облиш, дай менi спокiй. 3 Божевiльноi любови. 4 Божевiлля. 5 Ви хочете сказати, це не росiйська? 6 Зневажлива кличка iммiгрантiв-пуерториканцiв. 7 Прошу? 8 «Край необмежених можливостей» – стандартне пропагандистське клiше. 9 Болiсне злягання. 10 Не бачу жодних проблем. 11 AAASS – American Association for the Advancement of Slavic Studies – провiдна славiстична асоцiацiя США. 12 Господи, аби ж вiн тiльки не був такий збiса добрий художник! 13 Слов’янський шарм. 14 Звiдки ви? – З Украiни. – А де це? 15 Такий збiса добрий художник. 16 Оце так iсторiя! 17 Край необмежених можливостей. 18 Ви блискучий поет. 19 Шафок (у роздягальнi). 20 Таки вiрно тримаетеся цього плавання, еге? 21 Розiрваний зв’язок… одразу по розлученнi… сексуально травматичний. 22 Страх близькости, страх фригiдности, суiцидальнi настроi. 23 І я таке пережила – з батьком моiх дiтей. 24 Мати-одиначка. 25 Схоже, що кожен таке пережив. 26 Просимо до гурту. 27 Кожна жiнка таке переживала. 28 Я знаю.