Шостий. Спогади про майбутне Євген Магда Коротка i дуже яскрава розповiдь про п’ятьох президентiв – Леонiда Кравчука, Леонiда Кучму, Вiктора Януковича та Петра Порошенка. Робота iх прем’ерiв та парламенту, факти iз виборчих кампанiй, особливостi правлiння кожного та виважена оцiнка iхнiх полiтичних дiй, а також дослiдження полiтичного портрету майбутнього керiвника держави – Євген Магда змальовуе образ шостого президента i прогнозуе реальнiсть, яка уже чекае на украiнцiв. Євген Магда Шостий. Спогади про майбутне © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнсь-кою мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне офор-млення, 2017 * * * Передмова Масштаб повноважень Президента. Центр системи в украiнськiй полiтицi. Достроковi парламентськi вибори як каталiзатор старту президентськоi кампанii. Історичне значення президентських виборiв. Украiна живе вiд однiеi президентськоi кампанii до iншоi. Цей алгоритм полiтичного життя усталився вже давно, i змiнювати його нiхто не збираеться. Однi побачать у наведеному фактi вiдлуння козацькоi вольницi та гетьманськоi влади, iншi, навпаки, шукатимуть у цьому выдбиток столiть розвитку украiнського народу в абсолютистських монархiях Габсбургiв та Романових або пригадають недавне минуле та залежнiсть 1/6 частини суходолу вiд волi вождя партii та пролетарiату. Проте справа нинi в iншому: обираючи Президента, мiльйони наших спiвгромадян пiдсвiдомо намагаються закрити прогалину в пантеонi нацiональних героiв та визнаних авторитетiв. Вiн так i не постав за чверть столiття незалежного розвитку. Пiд час президентських виборiв Украiна, можливо, не лише обирае власне майбутне, але й шукае непохитний мов скеля авторитет, який зможе повести за собою нацiю в днi випробувань. Проте з 2014 року справедливим е також iнше твердження: Президент притягуе негатив через обрання в першому турi виборiв. Звiсно, це не той випадок, коли обраний у 1991 роцi Леонiд Кравчук у 1994 роцi пiд тиском полiтикуму та обставин був змушений пiти на дочаснi вибори з розрахунком перемогти та змiцнити свою владу. Петро Порошенко у 2014 роцi був найбiльш пiдготовленим для того, щоб стати главою держави, i виграв перегони «на класi» за рахунок фiнансових та iнформацiйних ресурсiв, а також власноi мобiлiзованостi. Нинi, пiсля подолання п’ятим Президентом екватора президентськоi каденцii, в Украiнi складно знайти реального претендента на посаду гаранта Конституцii, який не лише був би готовим кинути виклик чинному Президентовi, але й представляв би новий полiтичний клас. Тим часом полiтична елiта краiни та значна частина громадян не налаштованi пробачати п’ятому Президентовi його статус «заможного та впливового», який вiн набув задовго до приходу на Банкову. Хоча в Украiнi заборонено дiяльнiсть Комунiстичноi партii, проте iдеi всезагального зрiвняння та зневаги до багатства, хай яким шляхом його набуто, надмiру живучi. Якщо згадати, що Петро в перекладi з давньогрецькоi означае «камiнь», то нескладно здогадатися, як багато охочих буде «лупати цю скалу» пiд час наступних президентських перегонiв. Однак основна iнтрига полягае в тому, чи буде знайдено консолiдовану кандидатуру, спроможну не лише об’еднати людей, але й втiлити iхнi надii на змiни в суспiльно-полiтичному життi. Соцiологiчнi дослiдження свiдчать, що вiд третини до половини наших спiвгромадян не мають чiтких уподобань щодо кандидатури майбутнього Президента. Зрозумiло, що чинний глава держави мае певну перевагу за рахунок своiх прибiчникiв та адмiнiстративного ресурсу, вплив якого на вибiр у кабiнцi для голосування все ж е гiперболiзованим. Навеснi 2017 року украiнська опозицiя блискуче довела власну багатовекторнiсть. Їi представники не змоглизабезпечити ефективний наступ на владу i не продемонстрували суспiльству (насамперед тим громадянам, хто не визначився з полiтичним вибором) нагальну потребу проведення дочасних парламентських виборiв. Так, я не помиляюся: без достроково обраноi Верховноi Ради та нового прем’ер-мiнiстра (бажано з досвiдом роботи на посадi) говорити про проведення президентськоi кампанii ранiше, нiж навеснi 2019 року, немае сенсу. Спокуса пришвидшити електоральний цикл, безумовно, iснуе. Проте вона розбиваеться об низку чинникiв, що впливають на життя украiнського суспiльства. Безсумнiвно, це i продовження росiйськоi гiбридноi агресii, наслiдки якоi перевернули шкереберть життя мiльйонiв украiнцiв, i масштабна економiчна криза, позбавитися наслiдкiв якоi нiяк не вдаеться. Це i вiдверта гiрка зневiра значноi частини суспiльства у спроможностi влади «жити по-новому», i цунамi зради, що прокочуються соцмережами та популярними медiа з регулярнiстю, ентузiазмом та рiвнем пiдтримки, вартими кращого застосування. Не варто сподiватися, що конфлiкт на Сходi Украiни врегулюють до дня голосування за шостого Президента. Крiм того, Донбас та Крим, перспективи iх повернення вiдiграватимуть важливу роль у наступнiй кампанii. Для ii учасникiв та учасниць спокуса запропонувати легке рiшення буде куди бiльшою, нiж спроможнiсть оприлюднити реалiстичну стратегiю повернення тимчасово втрачених територiй, а до того часу вести системну роботу, аби не втратити контакт з iх мешканцями. І мiжнароднi партнери Украiни, i Росiя, i пострадянськi держави (у всякому разi тi з них, якi намагаються зберегти баланс у вiдносинах з Киевом та Москвою) очiкують на президентську кампанiю в Украiнi. Вони добре знають, що за новiтньою нацiональною традицiею цi вибори перетворюються на холодну громадянську вiйну з високими полiтичними ставками та зброею популiзму, з полеглими на полi бою та переможцями, яких не судять. Згортання вiдносин з Росiею та отримання вiзовоi лiбералiзацii з ЄС i Угоди про асоцiацiю мiж ЄС та Украiною, безумовно, додадуть проевропейськоi риторики до передвиборчоi дискусii. Однак не варто розраховувати, що шостий Президент зможе пiдписати документи про повноцiнне членство нашоi держави у Європейському Союзi – надто складний цей процес, i надто серйозним викликом е потенцiйне членство Украiни в ЄС, майбутне якого, до речi, е також непевним. Проте зараз ми ще на березi, ми ще не рушили всiм загалом у плавання небезпечними водами до материка «Шостий Президент». І ми ще маемо час усвiдомити: шостий Президент повинен стати не лише вiдображенням наших комплексiв та проблем, але й локомотивом тих перетворень, про якi говорять так багато, проте часто не вiдчувають в Украiнi. Леонiд Перший: вiд лiдера КПУ до VIP-агiтатора Леонiд Кравчук – перший Президент Украiни – став уособленням вiтчизняноi полiтичноi елiти, ii вад та недолiкiв. Колишнiй секретар ЦК КПУ з питань iдеологii, який очолив Верховну Раду Украiни пiсля вiд’iзду до Москви Володимира Івашка, провiв державу через випробування та проблеми перших рокiв незалежностi. Провiв не без втрат, насамперед економiчних, проте саме за Кравчука Украiна здобула незалежнiсть та визнання як самостiйний суб’ект мiжнародних вiдносин. Інша рiч, що омрiяна багатьма поколiннями украiнцiв незалежнiсть у безпосередньому наближеннi виявилася складнiшою за райдужну картинку щасливого життя. Очевидно, Кравчук не мав на метi достроково припинити президентську кар’еру влiтку 1994 року. Проте полiтична кон’юнктура та вправнiсть опонентiв змусили Леонiда Макаровича дочасно перейти на позицiю граючого тренера в запеклих iграх украiнськоi полiтики. Цей статус старiйшини полiтичного класу вiн зберiгае i донинi, виступаючи з власним баченням наявних у державi проблем. Лiто 1991 року в Украiнi було спекотним, проте основнi полiтичнi подii все ж розвивалися не в Киевi, а в Москвi та Вашингтонi. Спроба заколотникiв на чолi з Геннадiем Янаевим, Валентином Павловим, Дмитром Язовим, Володимиром Крючковим та Борисом Пуго вiдсторонити вiд президентського стерна Михайла Горбачова завершилася провалом. Перемога в Москвi росiйських демократичних сил, символом та лiдером яких став президент РСФСР Борис Єльцин, створила ситуацiю, за якоi зупинити процес розпаду СРСР було вже неможливо. Вiдцентровi тенденцii радянського суспiльства вiдчували i в США, проте Джордж Буш-старший, який у серпнi 1991 року виступив з промовою у Верховнiй Радi в Киевi, спромiгся лише на заклики зберегти Союз, що iх скоро та небезпiдставно назвали «котлетою по-киiвськи». Леонiд Кравчук. 18 червня 2013 р. Украiна парадоксальним чином (таких ситуацiй у новiтнiй полiтичнiй iсторii нашоi держави буде чимало) була готова до незалежностi з формальноi точки зору. Керована з Москви система управлiння залишала Украiнi такi ознаки державностi, як-то Конституцiю, столицю, власне законодавство тощо, проте цi атрибути державностi погано кореспондувалися з практичним досвiдом управлiння державою та виживання держави. Хоча Верховна Рада працювала за радянськими правилами, бiльшiсть у нiй належала парламентарiям, так чи iнакше пов’язаним iз КПУ, Конституцiю Украiни було ухвалено лише в 1996 роцi, але посаду Президента Украiни запровадили в липнi 1991 року. Пiсля заколоту ДКНС ця посада стала для Кравчука зрозумiлим шляхом переходу вiд радянського партiйного ватажка до лiдера однiеi з найбiльших краiн Європи. Невипадково на мiтингах з кiнця 80-х рокiв ХХ ст. звучали не лише запитання «Хто з’iв наше сало?», але й порiвняння Украiни та Францii за формальними географiчними ознаками. Досвiд радянськоi партiйноi роботи допомiг Кравчуковi буремного серпня 1991 року мiнiмiзувати iмiджевi втрати вiд власного постiйного балансування мiж нацiонал-демократами з Народного Руху, якi закликали дати вiдсiч заколотникам, та радянськими вiйськовими на чолi з Валентином Вареннiковим, котрий вимагав вiд Кравчука присягнути на вiрнiсть ДКНС на чолi з Янаевим. Управлiнський досвiд першого Президента не був куцим, проте на його плечi ранiше не лягало стiльки вiдповiдальностi – в УРСР ii дiлили з пiдлеглими Москвi силовиками. До речi, перший досвiд вимушеного полiтичного компромiсу Леонiд Макарович отримав восени 1990 року, пiд час Революцii на гранiтi – виступу украiнських студентiв iз яскраво вираженими нацiонал-демократичними гаслами, який призвiв до вiдставки тодiшнього прем’ера Вiталiя Масола. Щоправда, i це варто визнати, у незалежнiй Украiнi вiдставки за полiтичними мотивами стаються нечасто. Але про це – нижче. 30 серпня 1991 року в Украiнi за пiдтримки бiльшостi депутатського корпусу ВРУ було заборонено дiяльнiсть КПУ. Це рiшення дало змогу зберегти обличчя Леонiду Кравчуковi та iншим керiвникам Украiни, фактично перегорнувши сторiнку з iхньою багаторiчною належнiстю до «надихаючоi та спрямовуючоi». Нагадаемо, що Украiна сьогоднi е однiею з небагатьох постсоцiалiстичних держав, що не розкрила агентурнi архiви радянських спецслужб. Цей факт варто закарбувати в пам’ятi для усвiдомлення причин млявого просування держави шляхом реальних перетворень. Заборона КПУ та одночасне збереження колишнiх партiйних топ-менеджерiв у системi влади заклали основи трiади будiвничих украiнськоi незалежностi. Пiдвалини незалежностi мурували полiтичнi «шабашники» – вчорашнi представники компартiйноi номенклатури здебiльшого в личинi мiцних господарникiв, iх непримиреннi на перший погляд опоненти з нацiонал-демократичними поглядами та скоробагатьки, яких за десяток рокiв почали солiдно називати «олiгархами». Ця трiада власними дiями сформувала засади сучасноi Украiни та на початку 90-х рокiв ХХ ст. неодноразово практикувала шок без терапii для мiльйонiв спiвгромадян. Дозволимо собi припустити, що стан справ iз нацiональною символiкою якнайкраще вiдображае дii названоi трiади, офiцiйним лiдером якоi став Леонiд Кравчук. Практично одразу пiсля заколоту ДКНС та проголошення незалежностi Украiни Верховна Рада затвердила символами новоi держави синьо-жовтий прапор та тризуб як Малий Державний герб (Великий Державний герб не затверджений i досi). Гiмн «Ще не вмерла Украiна» отримав офiцiйний статус у сiчнi 1992 року, а його виконання з рукою на серцi набуло поширення лише пiсля перемоги на виборах Вiктора Ющенка наприкiнцi грудня 2004 року. 1 грудня 1991 року стало подвiйним трiумфом для Кравчука: понад 90 % громадян Украiни пiдтвердили Акт проголошення незалежностi пiд час всеукраiнського референдуму. Довiдково – прихильники незалежностi перемогли в усiх без винятку регiонах нашоi краiни, в тому числi у Криму та Севастополi. Того ж дня 61,6 % виборцiв вiддали перевагу Леонiдовi Кравчуку в перших у новiтнiй iсторii Украiни президентських перегонах. Започатковуючи традицiю однотуровостi та вiдчуваючи пiдтримку громадян Украiни, Кравчук бiльш рiшуче дiяв на теренах СРСР, який розвалювався просто на очах. За тиждень пiсля затвердження украiнськоi незалежностi на референдумi у Вискулях у бiлоруськiй Бiловезькiй пущi лiдери Росii, Украiни та Бiлорусi не лише проголосили про утворення Спiвдружностi незалежних держав, але й поiнформували про це спершу Джорджа Буша-старшого, а вже потiм довели до вiдома Михайла Горбачова. Послiдовнiсть вiдсилання повiдомлення про тектонiчнi змiни, якi перевернули свiт, мала продемонструвати нову лояльнiсть нових керiвникiв, а також навiть напрямок змiни свiту пiсля доленосноi зустрiчi. Маемо сумнiви, що у Вашингтонi шалено зрадiли цiй новинi, проте були змушенi геополiтично перевзутися просто на ходу, перетворивши на свого партнера номер один на пострадянському просторi Бориса Єльцина. У Вашингтонi добре навчилися зважати на реалii, а не iлюзii, тим паче – вiдчувши солодкий присмак перемоги в холоднiй вiйнi. Леонiд Кравчук. Киiв, Палац «Украiна». 2009 р. У вiдносинах мiж Росiею та Украiною практично одразу пiсля проголошення незалежностi (нагадаемо, що вiдповiдний День Росii святкують 12 червня, а Акт про суверенiтет Украiни датований 16 липня 1990 року) постала низка проблем. З одного боку, Борис Єльцин не мав достатньо ресурсiв, аби взяти Украiну на короткий повiд, з iншого, не збирався миритися з маневрами досвiдченого апаратника Кравчука, який демонстрував вмiння крокувати мiж крапельок, виходячи сухим з води. Їхне полiтичне спiвiснування на пострадянському просторi було вимушеним та наповненим рiзноманiтними проблемами. Основна з них, з огляду на нинiшню гiбридну агресiю Росii проти Украiни, – ядерна зброя, що опинилася на територii Украiни пiсля розпаду Союзу. В Украiнi раз за разом спалахують дискусii про те, чи могла наша краiна зберегти контроль над третiм за величиною ядерним арсеналом, що його змушена була або знищити (насамперед засоби доставки), або передати на росiйську територiю. Для всiх прихильникiв полiтичноi якбитологii нагадаю, що мiжконтинентальнi балiстичнi ракети, якi перебували на озброеннi 43-i ракетноi армii, були нацiленi за океан. Не хочеться применшувати таланти та здiбностi украiнських iнженерiв, проте версiя про можливе перелаштування контролю над ними та перетворення ядерних ракет на фактор масштабного геополiтичного шантажу е не меншим мiфом, нiж легенда про гетьмана Полуботка та його скарб. Тим, хто вперто наполягатиме на «згаяному ядерному шансi», хочемо нагадати безславну iсторiю боротьби Украiни за власну частку радянськоi майновоi спадщини за кордоном та частку золотовалютних резервiв. Повернути в Украiну шапку Мономаха, як видаеться, було легше, нiж зберегти ядерну зброю. Причина фатального несприйняття Украiни захiдним свiтом, який визнав ii незалежнiсть, проте не надто переймався проблемами молодоi держави, – у вiдсутностi прагнення до зовнiшньополiтичного позицiонування однiеi з найбiльших краiн Старого Свiту. Тi, хто проголосив себе полiтичною елiтою Украiни, не знали або не вмiли доносити iнформацiю про неi до захiдних партнерiв, для яких вiдбулося спрощення парадигми: пiд час холодноi вiйни радянських полiтикiв та дипломатiв часто називали «росiйськими», а з кiнця 1991 року вони просто втратили лапки, але не контакти зi своiми партнерами у свiтi. Крiм того, отримали вiд них карт-бланш на дii на пострадянському просторi, який був terra incognita для американськоi дипломатii. Пiдписання 14 сiчня 1994 року в Москвi тристоронньоi угода Росii, США та Украiни, що передбачала вiдмову нашоi держави вiд ядерного арсеналу та вiд претензiй на розроблення та виробництво ядерноi зброi, було, на жаль, единою можливiстю розвитку подiй в тодiшнiй системi геополiтичних координат. Немае провини Леонiда Кравчука в тому, що номiнальний ядерний арсенал став внеском за вступ Украiни до когорти цивiлiзованих держав, яким можуть простягнути руку допомоги свiтовi фiнансовi органiзацii. Ядерне роззброення Украiни обiйшлося Сполученим Штатам у астрономiчну для пересiчного громадянина та дрiб’язкову в масштабах свiту суму – один мiльярд доларiв. Показовими е кiлька фактiв: подвиг Украiни щодо вiдмови вiд ядерноi зброi iншi держави повторювати не поспiшали i ранiше, а пiсля анексii Росiею Криму та розпалювання конфлiкту на Донбасi не поспiшатимуть i поготiв. До того ж, з’явилися новi члени ядерного клубу, якi iгнорують застереження свiтовоi спiльноти щодо неприпустимостi володiння цiею зброею. Приборкати iхнi амбiцii можна хiба що консолiдованою позицiею Об’еднаних Нацiй, що нинi не реалiстично. В украiнському суспiльствi традицiйно напередоднi виборiв спалахують дискусii про перспективи вiдновлення ядерного потенцiалу Украiни, якi розбиваються об сучаснi геополiтичнi реалii. Наша держава не припинила використання наявних запасiв радiоактивних матерiалiв зi зовнiшньополiтичними цiлями, але про це ми ще згадаемо. Здобуття Украiною незалежностi не сприяло активiзацii ii зовнiшньополiтичноi дiяльностi. Доволi iнтенсивне формальне визнання незалежностi не обернулося бурхливим зростанням обсягiв реального партнерства та суб’ектностi. З одного боку, попри iснування ще за радянських часiв власного МЗС брала гору iнерцiя мислення та готовнiсть тримати рiвняння на Москву, з iншого, молодiй державi не було чого запропонувати не лише впливовим захiдним партнерам, але й ближчим сусiдам iз Центральноi Європи. Тому номiнальне економiчне лiдерство в таборi колишнiх соцiалiстичних держав не спричинило масштабного економiчного стрибка. І якщо неефективне зближення з краiнами Староi Європи ще можна виправдати, то iгнорування можливостей посилити спiвпрацю з краiнами Вишеградськоi групи е грубою помилкою. Конституцiя Радянськоi Украiни, за якою наша держава жила з вiдповiдними корективами до лiта 1996 року, не передбачала концентрацii влади в руках Президента. До того ж, особливостi полiтичноi натури Леонiда Кравчука не дозволяють запiдозрити в ньому прихильника авторитарноi манери управлiння. Полiтичний шлях вихiдця з Рiвненщини, який вiд супротивника украiнських нацiоналiстiв дiйшов до лiдера незалежноi Украiни, навряд чи став унiкальним у тi буремнi часи. Проте нерiшучiсть Леонiда Макаровича, можливо, брак авторитарноi складовоi зiграли проти iнтересiв Украiни. Крiм того, стрiмкий розрив господарських зв’язкiв та крах одного з найбiльших мiфiв кiнця 80-х рокiв ХХ ст. про «Украiну – европейську житницю» примусили першого Президента грати тiею кадровою колодою, що була на руках. Примiтно, що Украiна уникнула властивого, зокрема, Польщi та краiнам Балтii повернення емiгрантiв з вимогами про iнтеграцiю до системи влади, наша держава обiйшлася власними кадровими резервами. Президент Украiни Леонiд Кравчук i Президент Росii Борис Єльцин пiдписують Бiловезьку угоду. 8 грудня 1991 р. Восени 1992 року радянського господарника зi стажем Вiтольда Фокiна змiнив на посадi прем’ер-мiнiстра краiни власник депутатського мандату та виходець iз когорти «червоних директорiв» Леонiд Кучма. Не надто красномовний, проте впливовий колишнiй керiвник найбiльшого у СРСР пiдприемства започаткував одну з перших в Украiнi полiтичних традицiй: щоб перемогти попередника на президентських виборах, потрiбно отримати необхiдний досвiд, пропрацювавши пiд час його президентства в Кабiнетi Мiнiстрiв. Леонiд Кучма дещо емоцiйно пропонував своiм колегам по парламентському скликанню (до ухвалення Конституцii можна було сумiщати представницький мандат та портфель в урядi) визначитися, яку економiчну модель мае будувати, та, отримавши вiдповiдний дозвiл Верховноi Ради, намагався розв’язати поточнi економiчнi проблеми внаслiдок видання урядових декретiв. Деякi з них заслуговують на увагу, проте здiйснити економiчне диво президентський тезко не змiг, i у вереснi 1993 року пiшов у вiдставку. Як з’ясувалося – готуватися до тривалоi президентськоi кар’ери. Інститут представникiв Президента на мiсцях, створений у березнi 1992 року, так i не змiг забезпечити високоi керованостi держави, хоча з його кадрiв вийшла низка вiдомих полiтичних дiячiв сучасноi Украiни. Пiсля тривалого панування планово-адмiнiстративноi економiки забезпечити економiчне диво можна було хiба що шляхом радикальних перетворень. Проте Кравчук (i не лише вiн) не наважувався дiяти рiшуче. Частково керманичам незалежноi Украiни вдалося мавпувати окремi росiйськi економiчнi перетворення, на щастя, уникнувши розстрiлу власного парламенту. Зрештою, i цивiлiзований свiт не мiг надто допомогти методологiчними порадами, оскiльки розпад СРСР та зникнення величезноi машини командно-адмiнiстративноi економiки не сприяли випрацюванню ефективних рецептiв для збереження у звичному обсязi добробуту десяткiв мiльйонiв людей. Для багатьох украiнцiв уособленням економiчноi полiтики Леонiда Кравчука стала «кравчучка» – двоколiсний вiзок з ручкою, на якому украiнцi перевозили мiшки та ящики з городиною, побутову технiку та iншi кориснi вантажi. Якщо говорити предметно, основна проблема 90-х рокiв ХХ ст. полягае в тому, що власники «кравчучок», як i «човники», якi почали привозити в Украiну товари широкого вжитку, не потрапили до коридорiв влади як особи, надiленi народною довiрою. Соцiальнi лiфти були надiйно заблокованi тими, хто вже перебував на вершинi полiтичного Олiмпу або був бiля неi. В Украiнi 90-х рокiв ХХ ст. практично не говорили про корупцiю, вона тодi була, схоже, не в трендi. Гучних журналiстських розслiдувань практично не вiдбувалося (хоч популярний тележурналiст та парламентарiй Вадим Бойко за нез’ясованих до кiнця обставин на початку 90-х згорiв у власнiй квартирi). Украiнськi полiтики отримували лише перший досвiд злиття компромату через пресу, яка була iнструментом впливу на суспiльнi настроi, бiльш ймовiрно, за iнерцiею, нiж завдяки потужним публiкацiям. Зникнення Чорноморського морського пароплавства як суб’екта господарювання породило чутки про «хатинку в Швейцарii» Леонiда Кравчука, докази iснування якоi так i не були публiчно наведенi. Утiм ЧМП стало далеко не единим прикладом розчинення в повiтрi (читай – змiни державноi власностi на приватну) привабливого уламка колишньоi радянськоi економiки. У незалежнiй Украiнi економiчнi вiдносини розвивалися так, нiби в життя втiлювався анекдот «Усе, що нам говорили ранiше про комунiзм, виявилося неправдою. Усе, що розповiдали про капiталiзм – правдою до останнього слова». Продовжуючи «чорноморську» тему, зауважимо, що Чорноморський флот колишнього СРСР, значення якого було i е не вiйськово-стратегiчним, а локально-тактичним, був подiлений по-братськи, а не порiвну, з огляду на iнтереси «старшого брата». Росiйськi вiйськовi моряки не збиралися йти з облаштованих роками кримських баз, а тамтешнi полiтики не надто добирали слiв, виступаючи перед ними. Квiнтесенцiею росiйськоi позицii щодо Украiни вiд 1992 року став вислiв вiце-президента Росii Олександра Руцького, який назвав нашу краiну «тимчасово втраченою територiею». Чи варто дивуватися, що пiд таким прикриттям сепаратизм у Криму ставав дедалi активнiшим. Розрив господарських зв’язкiв, що iснували десятки рокiв, посилений неготовнiстю представникiв влади йти на непопулярнi рiшення, призвiв до шахтарських виступiв. Зауважимо, що гiрняки Кузбасу та Донбасу зарекомендували себе як впливова полiтична сила ще наприкiнцi iснування Радянського Союзу. Їхнiй статус робiтничоi елiти та висока органiзованiсть спричинили пiдвищену протестну активнiсть шахтарiв, з якою влада змушена була рахуватися. В умовах незалежноi Украiни донецькi шахтарi природно прийшли до Киева, вимагаючи економiчних та полiтичних змiн стукотом порожнiх пластикових пляшок об асфальт урядового кварталу. Верховна Рада, яка на той момент була центром полiтичноi влади краiни, не змогла опиратися тиску, а iстеблiшмент не мав консолiдованоi позицii. Особливоi пiкантностi ситуацii надае той факт, що на посадi в.о. прем’ера Украiни встиг попрацювати Юхим Звягiльський. Вiн не лише контролював потужну шахту iменi Засядька, але й змiг пересидiти не простi для себе часи на iсторичнiй батькiвщинi в Ізраiлi. До речi, Юхим Леонiдович – единий парламентарiй в Украiнi, який мав депутатський мандат у всiх восьми скликаннях Верховноi Ради, своерiдний «вiчний представник шахтарiв». Леонiд Кравчук (лiворуч), Станiслав Шушкевич (в центрi) i Борис Єльцин (праворуч) пiсля пiдписання угоди про створення СНД у Бiловезькiй пущi Вiдновлення восени 1993 року дiяльностi Комунiстичноi партii Украiни на чолi з Петром Симоненком (той, на вiдмiну вiд лiдера соцiалiстiв Олександра Мороза, апрiорi був готовий на роль спаринг-партнера влади) та кривавi подii жовтня того ж року в Москвi змусили украiнське керiвництво шукати шляхи виходу з полiтичноi кризи. Послiдовнi достроковi вибори Верховноi Ради та Президента Украiни з рiзницею в три мiсяцi мали забезпечити умови для перезавантаження полiтичноi системи та нового iмпульсу для розвитку незалежноi Украiни. Проте для Леонiда Кравчука гра в демократiю (вся логiка перебування на посадi наче пiдштовхувала його до подiбного випробування) обернулася виходом на дострокову полiтичну пенсiю. Леонiд Макарович зробив ставку на образ державника, який був популярним насамперед для населення захiдноукраiнських областей, де радiсть з приводу проголошення Незалежностi перекривала наявнi соцiально-економiчнi проблеми. Леонiд Данилович був найбiльш переконливим депутатом-мажоритарником за результатами парламентських виборiв у березнi 1994 року та зумiв знайти спiльну мову з багатьма представниками регiональноi елiти, пообiцявши iм збереження позицiй. Перемога в першому турi президентських перегонiв стала для чинного Президента пiрровою, оскiльки на другий тур штаб Кучми зумiв мобiлiзувати всi сили та забезпечити вищу явку в регiонах, де претендент на президентську посаду мав бiльшу популярнiсть. До речi, Украiна побачила i першi в новiтнiй iсторii телевiзiйнi дебати фiналiстiв президентських перегонiв, формат яких згодом перетворився на важливий компонент основноi полiтичноi подii п’ятирiчки. Утiм своею поразкою Кравчук зумiв забезпечити, як пафосно це б не звучало, подальший демократичний поступ Украiни, адже влiтку 1994 року (цiкаво, що надалi президентськi вибори в нашiй краiнi влiтку не проводили) вiдбулося перше на пострадянському просторi мирне передавання влади вiд одного президента до iншого. На тлi сепаратистських настроiв у тогочасному Криму це було реальним досягненням нацiональноi полiтичноi елiти. Леонiд Кравчук не загубився пiсля поразки, що стала для нього несподiванкою та продемонструвала управлiнську незграбнiсть, адже глава держави, який йде на достроковi вибори, не маючи чiткого плану перемоги, виглядае щонайменше наiвним. Його швидко пiдхопили як символ партiйноi респектабельностi об’еднанi соцiал-демократи, в iнтересах яких Леонiд Макарович працював протягом тривалого часу. Зокрема, вiн був VIP-агiтатором за Леонiда Кучму в 1999 роцi, Вiктора Януковича – 2004 роцi та Юлiю Тимошенко в 10-х роках ХХІ ст., поставивши своерiдний рекорд полiтичноi гнучкостi. Протягом останнього часу Леонiд Кравчук перiодично дае керiвникам краiни мудрi поради, втiлювати якi в життя тi не поспiшають. Чорно-бiлий Президент Леонiд Кучма пiд час президентськоi кампанii 1994 року зробив ставку на пiдкреслено лаконiчнi чорно-бiлi плакати, що створювали контраст з куди яскравiшою агiтацiйною продукцiею Леонiда Кравчука. Цей формат немовби заклав основи майбутнього правлiння Кучми, став багато в чому пророчим для Украiни. Пiдкреслена монохромнiсть визначила подальший курс другого Президента, спричинила тональнiсть оцiнок його 10-рiчного перебування при владi. Уперше пропозицiю стати прем’ер-мiнiстром Леонiд Кучма отримав у 1990 роцi пiсля Революцii на гранiтi, органiзованоi украiнським студентством. Уже тодi вiн був народним депутатом. У серпнi 1991 року майбутнiй очiльник держави не голосував за проголошення незалежностi Украiни. Проте цей факт не завадив колишньому «червоному директору» отримати прем’ерський портфель. Затвердження нового глави уряду вiдбулося 13 жовтня 1992 року, а вже 18 листопада Кучма зажадав вiд парламенту i отримав надзвичайнi повноваження – декрети його уряду мали статус закону. Прем’ер-мiнiстр тодi заявив депутатам: «Ви менi скажiть, що потрiбно будувати, i я це будуватиму». На жаль, комплексного бачення, якою мае бути побудована держава Украiна та якi технологii при цьому використовувати, народнi обранцi не мали. Леонiд Кучма Наiвно вважати, нiби колишнiй керiвник «Пiвденмашу» – найбiльшого пiдприемства СРСР – був готовий стати марiонеткою в руках депутатського корпусу. Рiч в iншому: розвал Союзу застав не лише Кучму, але й тисячi йому подiбних, зненацька, i йому був потрiбен час для адаптацii. Але оскiльки партiя, перепрошуемо, Верховна Рада сказала «Треба!», то досвiдчений функцiонер повинен був вiдповiсти згодою та спробувати запропонувати власнi правила гри. Леонiд Кучма на посадi прем’ера зумiв згуртувати навколо себе когорту талановитих менеджерiв, надавши можливiсть молодим теоретикам спробувати себе в практицi державного управлiння. Ключову позицiю куратора фiнансово-економiчного напряму в урядi обiйняв Вiктор Пинзеник, представник яскравоi плеяди схiдноевропейських «молодих реформаторiв». Вiн змiг значною мiрою втiлити власнi уявлення про лiбералiзацiю економiки (з рiзною мiрою ефективностi та успiху). Прес-секретарем прем’ера i керiвником iнформацiйного управлiння Кабмiну став iсторик Дмитро Табачник, який згодом очолив адмiнiстрацiю Леонiда Кучми-президента. Симптоматично, що в урядi Кучми належнi мiсця посiли представники нацiонал-демократичних сил. Юрист Олександр Ємець, фiзик Ігор Юхновський, фiлолог Микола Жулинський отримали мiнiстерськi портфелi. Радниками прем’ера стали молодi вихiдцi з Днiпропетровська Олександр Турчинов i Вiктор Чайка. Перший iз часом став правою рукою Юлii Тимошенко та продовжуе кар’еру на посадi секретаря РНБО, другий вiдiйшов вiд активноi полiтичноi дiяльностi та вiддае перевагу публiцистицi. За прем’ерства Леонiда Кучми украiнцям довелося перехворiти «трастами», що iх використовували спритнi дiлки для накопичення первинного капiталу. Кабiнет Мiнiстрiв протягом останнiх 40 днiв 1992 року видав низку резонансних декретiв, серед яких – «Про податок на додану вартiсть», «Про акцизний збiр», «Про податок на прибуток пiдприемств i органiзацiй». Як наслiдок, фiнансово-економiчна система незалежноi Украiни поступово набувала ознак, якщо не стабiльностi, то передбачуваностi. Пiдвищення на початку 1993 року вартостi росiйських енергетичних ресурсiв для украiнських пiдприемств завдало удару по iх конкурентоспроможностi та послабило позицii Кучми. Тодi ж пiшов у вiдставку перший вiце-прем’ер, лiдер «Народноi Ради» Ігор Юхновський, i Леонiд Кравчук скористався шансом, щоб «пiдперти» Кучму противагою – першим вiце-прем’ером був призначений Юхим Звягiльський, представник донецькоi фiнансово-полiтичноi групи, яка саме набирала силу. Утiм ще понад пiвроку Кучма був на чолi Кабiнету Мiнiстрiв, а його вiдставка 22 вересня 1993 року не стала для нього фатальною полiтичною подiею. 9 грудня 1993 року Леонiда Кучму обрали президентом Украiнського союзу промисловцiв i пiдприемцiв. Це був завчасно створений запасний аеродром, на якому вiн мав не тiльки простiр для маневру, а й можливiсть розраховувати на допомогу потенцiйних спонсорiв. Навеснi 1994 року Леонiд Данилович зробив серйозну заявку на участь у президентських виборах, вигравши мажоритарнi вибори до Верховноi Ради по Новгород-Сiверському виборчому округу, на своiй малiй батькiвщинi. Там екс-прем’ер заручився пiдтримкою землякiв, що становила близько 90 % при майже стовiдсотковiй явцi виборцiв. Достроковi[1 - Нагадаемо, що в умовах парламентсько-президентськоi республiки Верховна Рада фактично призначила достроковi вибори Президента. 17 червня 1993 р. парламент ухвалив провести 26 вересня 1993 року консультативний референдум про висловлення недовiри президентовi i парламенту. Однак 24 вересня референдум скасували. Верховна Рада Украiни вирiшила провести достроковi вибори до парламенту 27 березня 1994 р., а вибори президента – 26 червня 1994 року (тут i далi прим. авт.).] президентськi вибори 1994 року ввiйшли в iсторiю як перший (i доволi довгий час единий) на пострадянському просторi випадок мирного передавання влади вiд одного Президента до iншого. Леонiд Кравчук, якого справедливо вважають батьком украiнськоi незалежностi, розраховував виграти «на класi». Але не зумiв урахувати глибину розчарування мiльйонiв украiнцiв у першi роки пiсля здобуття суверенiтету. Кучма зробив ставку на виборцiв пiвдня та сходу, якi все ще болiсно переживали розрив економiчних зв’язкiв з Росiею. Фактично це була перша в украiнськiй iсторii виборча кампанiя, учасники якоi сповiдували рiзну iдеологiю ii ведення. Леонiдовi Макаровичу не вдалося скинути окови номенклатурноi поведiнки, тодi як Леонiд Данилович довiв, що активний кандидат вiд опозицiйних сил мае бiльше шансiв на перемогу навiть в умовах iнтенсивноi владноi протидii. Наприклад, на руку Кучмi було закриття владою телеканалу «Гравiс», який його пiдтримував. «Гравiс» контролював бiзнесмен Олександр Волков, i його вiдданiсть згодом конвертувалася в потужний полiтичний вплив. Леонiд Данилович на цьому прорахунку влади заробив додатковi рейтинговi бали. У такий спосiб чиновницька завзятiсть зняла для Кучми проблему виходу до другого туру президентських перегонiв. За пiдсумками голосування, 26 червня 1994 року Леонiд Кравчук набрав 37,7 % голосiв виборцiв, а Леонiд Кучма – 31,27 %. Другий тур президентських виборiв став вiйною нервiв, у якiй перемогу здобув Кучма. Його командi вдалося пiдвищити вiдсоток явки виборцiв на пiвденному сходi краiни за рахунок обiцянок посилення зв’язкiв з Росiею i надання росiйськiй мовi статусу другоi державноi. Цей чинник виявився вирiшальним у протистояннi двох тезкiв, кульмiнацiею якого стали першi в iсторii незалежноi Украiни телевiзiйнi дебати. Леонiда Даниловича звiстка про перемогу наздогнала в Днiпропетровську, i повернення до Киева було яскравим – лiтак з Кучмою на борту прилетiв до аеропорту «Жуляни» 12 липня о 12 годинi. 19 липня вiдбулася iнавгурацiя новообраного Президента, якому його попередник передав владу зi сльозами на очах. Президент Росii Володимир Путiн, Президент Украiни Леонiд Кучма i Президент Азербайджану Гейдар Алiеви перед розширеним засiданням ради СНД. 30 листопада – 1 грудня 2000 р. Перемога на президентських виборах улiтку 1994 року подарувала Леонiдовi Кучмi владнi повноваження, що iх потрiбно було систематизувати та за можливостi розширити. Другий Президент практично з перших днiв роботи на посадi зiткнувся з потребою змiни системи державноi влади в Украiнi, яка переживала глибоку полiтичну кризу. Нагадаемо, що на момент його приходу до влади краiна жила за Конституцiею неiснуючоi УРСР i фактично була парламентсько-президентською республiкою. Головою Верховноi Ради другого скликання був Олександр Мороз – лiдер Соцiалiстичноi партii Украiни. Амбiтний полiтик у спiкерському крiслi послiдовно вiдстоював iдею посилення повноважень парламенту, переходу до системи державноi влади, здатноi обмежити свободу дiй глави держави. Але загалом Другому скликанню Верховноi Ради, сформованому на мажоритарнiй основi, бракувало чiткого бачення алгоритму проведення критично необхiдноi конституцiйноi реформи. Полiтичнi партii в першiй половинi 90-х рокiв ХХ ст. були або уламками Комунiстичноi партii Радянського Союзу, або формальними об’еднаннями без виразноi iдеологii та органiзацiйноi структури. Виняток становив Народний Рух Украiни, проте вiн у 90-х зiткнувся з внутрiшньою кризою. Важливу роль у системi украiнськоi влади в серединi 90-х рокiв ХХ ст. вiдiгравав прем’ер-мiнiстр, адже керiвник уряду фактично був однiею з трьох повноцiнних вершин владного трикутника разом з Президентом та Головою Верховноi Ради. Вiдразу пiсля обрання Леонiда Кучми Президентом Украiни виконання обов’язкiв прем’ер-мiнiстра продовжив Вiталiй Масол – досвiдчений чиновник, який очолював уряд Украiни ще в кiнцi 80-х рокiв ХХ ст., останнiй прем’ер Президента Леонiда Кравчука. Але вiн на початку березня 1995 року подав у вiдставку. Наступником Масола став Євген Марчук, на той момент – Перший вiце-прем’ер-мiнiстр Украiни – Голова Координацiйного комiтету при Президентовi Украiни по боротьбi з корупцiею i органiзованою злочиннiстю. Призначення Євгена Марчука прем’ер-мiнiстром можна розглядати саме в контекстi спроби посилити президентський вплив на полiтичнi процеси. До того часу Кучма сформував власну управлiнську команду та був готовим до активiзацii. Марчук вiдразу пiсля проголошення незалежностi вiдiгравав помiтну роль у полiтичному життi краiни, виконуючи роль куратора спецслужб i голови СБУ. Марчук став уособленням державноi полiтики «сильноi руки», а його призначення головою уряду 3 березня 1995 року – заслуженою нагородою для чиновника за успiшну роботу на посадi першого вiце-прем’ера на кримському i росiйському напрямках. Але iз часом стало очевидно: Євген Марчук е самостiйною фiгурою. Звiсно, голова уряду не повинен був створювати власний центр впливу на ситуацiю в краiнi, а тому Євген Марчук швидко втратив посаду «через формування власного полiтичного iмiджу». Украiнськiй владi на початку президентства Кучми вдалося нейтралiзувати прояви сепаратизму в Криму, якi пов’язували з президентом АРК Юрiем Мешковим. Легкiсть, з якою було досягнуто цiеi перемоги, очевидно, спричинила запаморочення вiд успiхiв та негативно вплинула на формування внутрiшньоi полiтики на Кримському пiвостровi в перспективi. Зауважимо, що ще в жовтнi 1994 року глава держави виступив у Верховнiй Радi з доповiддю «Шляхом економiчних реформ», у якiй вiн намагався продовжити власну прем’ерську практику ручного управлiння економiкою. Право Президента одноосiбно визначати кандидатуру прем’ер-мiнiстра не кращим чином впливало на якiсть потенцiйних глав уряду. 28 травня 1996 року прем’ер-мiнiстром було призначено Павла Лазаренка, який перейшов до уряду Євгена Марчука з посади голови Днiпропетровськоi обласноi адмiнiстрацii. Згодом Леонiд Кучма назве цей кадровий крок своею найбiльшою помилкою на посту Президента Украiни. Але на той момент главi держави були необхiднi ресурси Павла Івановича, неформального «господаря» Днiпропетровщини, у орбiтi впливу якого, до речi, на той час перебувала i бiзнес-ледi Юлiя Тимошенко. Новий глава уряду був призначений рiвно за мiсяць до прийняття Конституцii Украiни. Боротьба за затвердження Основного Закону виснажила керiвництво краiни. Леонiд Кучма й Олександр Мороз сповiдували рiзнi принципи державного будiвництва, а Павло Лазаренко намагався маневрувати мiж двома полiтичними центрами, прагнучи вiдстояти власнi iнтереси та забезпечити незалежнiсть прем’ера вiд полiтичноi волi Президента i Верховноi Ради. Цiлком ймовiрно, що йому елементарно забракло часу, аби розiграти свою партiю бiльш повно. Вiдомо, що глава держави був готовий винести свiй проект Конституцii на всеукраiнський референдум. Недосконалiсть правових норм, що регулювали проведення плебiсциту, могла фатально вплинути на якiсть Основного Закону, та й Кучма не був переконаний у можливостi досягнути бажаного результату. Тож, зрештою, протирiччя були розв’язанi не силовим шляхом, а через полiтико-правовий компромiс. Президентовi Кучмi довелося задля утвердження Конституцii пожертвувати кiлькома принциповими для нього положеннями – вiдмовитися вiд двопалатного парламенту та можливостi розпускати Верховну Раду. Ця жертва була виправданою: ухвалений рано вранцi 28 червня 1996 року Основний Закон багатьма мiжнародними експертами оцiнено як демократичний i зважений. Протести 6 лютого 2001 р. пiд час акцii «Украiна без Кучми» Середина президентськоi каденцii – 1996–1997 роки – стала для Леонiда Кучми перiодом найвищого полiтичного розквiту. Вiн не лише змiг розв’язати ключовi внутрiшнi проблеми, але й посилив позицii держави на мiжнароднiй аренi. Протягом цього перiоду було пiдписано Великий договiр про дружбу i спiвробiтництво з Росiйською Федерацiею, Хартiю про стратегiчне партнерство з НАТО, Украiна стала однiею iз засновниць ГУАМ – мiжнародноi органiзацii пострадянських держав, покликаноi стати противагою впливу Росii в регiонi. На хвилi пiднесення полiтичноi активностi в краiнi вiдбулися ще двi надважливi для краiни подii. У серпнi 1996 року введено нацiональну грошову одиницю – гривню, i навздогiн, буквально за пару тижнiв, Леонiд Кучма зробив першу заявку про можливiсть участi в президентських виборах 1999 року. Показово, що глава держави заявив про готовнiсть вiдстоювати свою посаду, не дочекавшись завершення першоi половини своеi каденцii. Однак у командi Кучми не обiйшлося без втрат. Глава президентськоi адмiнiстрацii Дмитро Табачник, який вправно тримав у напруженнi украiнський полiтикум, був змушений пiти з посади, вiддалилися вiд Президента радники Дмитро Видрiн, Вiктор Небоженко, помер помiчник Олександр Разумков. Утiм командна гра нiколи не була сильною стороною другого Президента: Леонiд Данилович прагнув вибудовувати систему стримувань i противаг, у якiй мiг вiдiгравати роль единого арбiтра. Дмитра Табачника на Банковiй змiнив Євген Кушнарьов. Вiн разом з однопартiйцями з недавно створеноi Народно-демократичноi партii почав полiтичну вiйну проти Павла Лазаренка. НДП була цiкавим конгломератом з прихильникiв нацiонал-демократичноi iдеi, колишнiх членiв Демплатформи КПРС, чиновникiв i представникiв номенклатури. Полiтична сила, яка вперше в новiтнiй украiнськiй iсторii претендувала на роль партii влади, так i не зумiла залучити Президента до своiх лав, однак спробувала стати для нього корисною. Кучма прийняв результативну передачу, звiльнивши Лазаренка та замiнивши його представником НДП, мiнiстром Кабiнету Мiнiстрiв Валерiем Пустовойтенком. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/evgen-magda/shostiy-spogadi-pro-maybutnie/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Виноски 1 Нагадаемо, що в умовах парламентсько-президентськоi республiки Верховна Рада фактично призначила достроковi вибори Президента. 17 червня 1993 р. парламент ухвалив провести 26 вересня 1993 року консультативний референдум про висловлення недовiри президентовi i парламенту. Однак 24 вересня референдум скасували. Верховна Рада Украiни вирiшила провести достроковi вибори до парламенту 27 березня 1994 р., а вибори президента – 26 червня 1994 року (тут i далi прим. авт.).