Суча дочка
Валентина Мастерова


Який сором для дiвчини – повернутися додому з байстрям! Але якщо… дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до мiста в пошуках кращоi долi. Та якби Олена знала, що iй доведеться понести не свiй хрест! Коли Люба народила хлопчика та, злякавшись осуду i труднощiв, кинула його напризволяще, Олена не вагалася. Вона не може вчинити так, як його мати. Вона не залишить немовля. Навiть якщо за це потрiбно буде сплатити страшну цiну…





Валентина Мастерова

Суча дочка




Передмова


Свята правда



Прочитавши роман «Суча дочка» за одним духом, згадав знамениту фразу Толстого: «Якщо можете не писати – не пишiть!» Валентина Мастерова, я певен, не писати цей роман не могла. Не знаю, чи вона знайшла цей приголомшливий сюжет, чи вiн сам «набiг» на неi за незабутнiм афоризмом Остапа Вишнi: «Як воно оте на мене набiгае».

З власного досвiду можу припустити: життя власноруч нагородило талановиту письменницю таким рiдкiсним, таким «закрученим» i дивовижним сюжетом, обравши саме ii надзвичайно тонку i вразливу душу, щоб вона з болем i гнiвом розкрила одну з найтрагiчнiших сторiнок нашоi дiйсностi – зречення материнства!

Про це в нашiй лiтературi, здаеться, ще не писали. Принаймнi так глибоко, переконливо i так вражаюче. А головне – так щиро, просто, лаконiчно, вивiряючи людей, iхнi вчинки камертоном народноi моралi й духовностi. Саме з висоти цiеi духовностi й моралi, яка тримае нашу стражденну нацiю на цiй землi, у гiркiй нашiй iсторii, Валентина Мастерова звеличуе ii носiiв i засуджуе вiдступникiв.

Давно вже не читав iз таким захватом прозу. З часiв Олеся Гончара, Павла Загребельного, Григорiя та Григора Тютюнникiв, Євгена Гуцала i Володимира Дрозда. Так захоплено читав також моiх талановитих ровесникiв, друзiв та побратимiв: Василя Земляка, Дмитра Мiщенка, Петра Гурiненка, Івана Чендея, Вiктора Мiняйла. Але коли то було? Гай-гай, за лiтами й подiями, за гармидером, вчиненим модернiстами та постмодернiстами, здаеться, за справжньою прозою в нашiй лiтературi й слiд запав.

Аж нi: Марiя Матiос, Любов Пономаренко, Теодосiя Зарiвна. А тепер ось – Валентина Мастерова! Кажуть, жiнки витривалiшi за чоловiкiв, бо сильнiшi, живучiшi. Самi життя дають, навiть помираючи. І в голод виживають частiше за чоловiкiв. А тепер ось – i в лiтературi, коли ii, з одного боку, прагматичне «ринкове» суспiльство списуе на баласт, добивають телевiзiя, порнографiя, кривавi бойовики, а з iншого – так званий «авангард», андеграунд i постмодерн пiдривають iзсередини, – талановитi нашi письменницi, виявивши духовну та моральну стiйкiсть i чистоту, вистояли самi й стали на захист нашоi нещасноi лiтератури своiми талановитими творами, а не галасом i декларацiями.

Читайте – i «обретёте». Так, як я читав, не вiдриваючись, до третьоi-четвертоi години ночi. Того самого вам бажаю. І, певен, так воно й буде.

Наша лiтература поповнилася справжнiм твором – глибоко народним, високохудожнiм, без викрутасiв-прибамбасiв. Роман Валентини Мастеровоi подаруе вам гiркий шмат життя, у якому пiзнаете навколишню дiйснiсть, що бере нас за горлянку – особливо в селах. Але возрадуе вас правдивiстю вчинкiв i подiй, яскравiстю й переконливiстю людських доль i характерiв, майстерними дiалогами – теж вихопленими з живого життя. Мовна характеристика героiв, здаеться, ще бiльше, нiж портретна, визначае кожну дiйову особу, аж до малого Івана, покинутого Любою i всиновленого Оленою.

Я зжився з цими людьми. Менi важко уявити, що iх не iснуе, самоi Олени, ii прекрасних, скромних i роботящих батькiв та отоi Партизанки-знахарки, мудроi баби Степаниди. Це, мабуть, найкраще виписаний характер. На таких жiнках вся наша нацiя тримаеться. Істинно народний характер!

Еклезiаст: «В майбутнi днi все буде забуто. Нема пам’ятi колишнiм людям. І любов iхня, i ненависть, i ревнiсть пощезнуть. І нема вже iм участi нi в чому, що дiеться пiд сонцем!..»

Воно й справдi: усе минае та забуваеться. Залишаеться лише вiдображене в мистецтвi, зокрема й у таких правдивих творах, як роман Валентини Мастеровоi.

    Олександр Сизоненко, письменник


* * *

У чималiй кiмнатi, перед великим, на весь зрiст, дзеркалом стояла дiвчина, зовсiм дiвчинка, вдивлялася у свое вiдображення, перебираючи пальцями довге русяве волосся. Пiдняла брови, немов дивуючись сама собi, посмiхнулася. Несподiвана хмарка налетiла на чисту блакить ii очей, i вони потемнiшали. Закинула волосся за плечi.

– Мамо, – озвалася до матерi, яка поралася бiля печi.

– Що таке? – мати розiгнулася, глянула на доньку. Та знiяковiла, накрутила на палець русяве пасмо.

– Нiчого, я так.

– Кажи вже, – голос у матерi нарочито серйозний, а очi лагiднi, посмiхаються.

– Можна я спiдницю трохи пiдшию, а то дiвчата всi у короткому ходять, одна я, наче попадя та? – запитала несмiливо.

– Іще чого, Олено, – тепер очi у матерi були серйознi. – Я пiдшию лозинякою – тодi знатимеш. Нехай дiвчата як хочуть, так i ходять – у них на це своi матерi е.

Олена закусила губу, ображено глянула на матiр:

– Вiчно ви: i в кiно не йди, i на танцi не йди, i вбирайся, мов баба столiтня.

– Довбиралася i доходилася уже, – мати сердито гримнула у печi рогачем. – Чужi дiти по iнститутах, а ти он – на ферму.

– Мамо! – у доньки на очах виступили сльози.

– Що – мамо? Було про науку думати, а не про гульню, а тепер… – Вiдчула несправедливiсть своiх слiв, ще бiльше розсердилася, кинула у куток рогача i вийшла з хати.

Оленка знову подивилася у дзеркало, зняла нову довгувату спiдницю i взяла зi спинки стiльця старi спортивнi штани.

У розчинене вiкно заглядало зелене гiлля грушi-iллiвки. Трохи недозрiлi, та вже чималi плоди густо звисали мiж листям. Вона пiдiйшла до вiкна, знiчев’я зiрвала найближчу грушку, хотiла надкусити, але потримала в руцi й поклала на стiл. Потiм сiла на пiдвiконня, трохи посидiла, нiби про щось роздумуючи, i сплигнула на великий кущ засихаючих пiвонiй. Перейшла через сад, зазирнула за високий сусiдський паркан – у дворi тiтка Дуня сипала курчатам зерно.

– Тiтко, а Люба приiхала? – запитала високу худорляву жiнку, запнуту хусткою ледь не по самi очi.

– Приiхала.

Дуня спiдлоба глянула на дiвчину, кинула ще жменю зерна й пiшла до хлiва. А та озирнулася, чи немае нiкого поблизу, пiдтягнулася на руках i переплигнула через паркан. Кури закричали й порозлiталися в усi боки. Прошмигнула у сiни, щоб не чути, як тiтка сваритиметься:

– Важко iй вулицею обiйти, зайти через хвiртку, як усi нормальнi люди ходять. Нi, лiзе, наче злодюга та. Скiльки разiв уже казано…

– Привiт! – гукнула ще з порога, на ходу знiмаючи старенькi стоптанi туфлi. Озирнулася на дверi, чи не йде слiдом тiтка, i спитала: – Ну, як?

– А сiдай он, – показала Люба на диван iз високою дерев’яною спинкою. В руках тримала новеньку платiвку. – Хочеш послухати Магомаева – сьогоднi купила?

– Ух ти, – Оленка захоплено подивилася на подругу. – Давай. – Сидiла, обнявши колiна руками, i легенько похитувала головою в такт мелодii. А Люба притулилася до столу й дивилася кудись за вiкно. Трохи вища вiд Оленки, у короткiй моднiй спiдницi. Волосся стрижене «пiд хлопця». І в карих очах задерикуватiсть хлопчача. Враз вимкнула програвач на серединi пiснi.

– Ленко, менi з тобою поговорити треба – пiсню потiм дослухаеш.

Оленка з жалем глянула на програвач, здвигнула плечима.

– Як хочеш. Могли б i послухати трохи – я нiкуди не спiшу.

Люба хотiла знову програвач увiмкнути, але передумала.

– Нi, давай поговоримо, поки в хатi нiкого немае. Це серйозно, – обличчя дiвчини й справдi стало серйозним. Вона глянула на подругу, запитала: – Ти куди думаеш йти на роботу?

Оленка знову здвигнула плечима:

– Не знаю. Мати каже – на ферму, – голос дiвчини жалiбно затремтiв. – Менi тепер однаково.

– Ну в тебе й мати, – Люба криво посмiхнулася. – Салтичиха. Невже ти ii послухаеш? Глянь на себе, Ленко. Ну, глянь, – схопила подругу за руку, потягла до дзеркала, що висiло над столом. – Подивися. Тебе одягни по-людському – королева. А уяви себе кожного дня у гною. Та через три роки ти бабою старою станеш.

– Не стану, – Оленка висмикнула руку. – Я через рiк знову буду вступати.

Люба засмiялася й сiла прямо на стiл.

– Пiсля ферми у столичний медiнститут?! Без блату, без хабара? Невже це лiто нiчого тебе не навчило?

Оленка вiдiйшла вiд дзеркала, стала бiля одвiрка.

– Кажи, що хотiла, бо я пiду додому.

Люба зневажливо глянула на подругу.

– Не сердься, а подивися на життя реально. Для тебе ж самоi краще буде. З твоiми батьками медичного тобi не бачити. Хочеш учитися – заробляй стаж. Поiхали зi мною в мiсто – я собi роботу знайшла, i тобi знайдемо. Пiдеш у лiкарню прибиральницею, тодi точно вже вступиш.

– Оце i весь твiй секрет?

– Нi. Мiй секрет… – Висмикнула iз пластмасовоi вази живу квiтку й переламала навпiл зелене стебло. – Менi треба пройти медкомiсiю – без цього на роботу не беруть. Ти менi допоможеш?

– Я? – Оленка здивовано подивилася на подругу. – А сама – хвора, що не можеш?

– Може, й хвора, – Люба повертiла у руках зламану квiтку, хотiла поставити назад у вазу, але квiтка впала на стiл. Вона взяла ii i викинула через вiкно на вулицю. – А тобi це запросто, – зiскочила на пiдлогу. – Будемо удвох у мiстi жити, квартиру знайдемо.

– Добре, – нехотя погодилася Оленка, – тiльки якось воно…

– Та припини ти, – обiрвала ii Люба. – Наче в школi. Пiди ще у своеi матерi дозволу спитай, то вона наробить крику на всю вулицю. І моiй нiчого не кажи, бо тодi точно обидвi опинимося на фермi.

Наталка, як могла, умовляла доньку, потiм розсердилася:

– Чого ти поiдеш – шукати хвороби на свою голову в мiстi? Хiба у селi немае роботи?

– На ферму, мамо, чи з тобою в ланку? Усi iдуть, одна тiльки ти мене не пускаеш, а я вже й роботу собi знайшла, – Оленка з надiею глянула на батька, що мовчки сидiв на маленькому саморобному стiльчику i курив у прочиненi дверi. Батько по черзi дивився на дружину, на доньку i думав щось свое.

– Ото – робота? – мати докiрливо похитала головою. – Ферми побоялася, а гiвно носити за всiма не гидуеш. Ще побачиш, що то за робота. Любка, не бiйсь, на фабрику ушипкалась, а ти… тьху! От тобi й iнститут, от тобi й академiя. А ти чого мовчиш?! – гримнула на чоловiка.

– Нехай, як хоче, – батько глибоко затягнувся цигаркою. – Чого ти до неi чiпляешся? Надумалася iхати – не тримай. Село вiд неi нiкуди не дiнеться.

Мовчазний за натурою Микола не любив говорити. Як не обiзветься Наталка до нього, так вiн може й промовчати до самого вечора. Тiльки спiвав, i то мелодiю – не любив Микола слiв. І тепер – сказав, кинув пiд комин недопалок i замовк. Наталка й собi замовкла. Потiм уже зi сльозами в голосi:

– Ростила, ростила… А тепер залишайся, як хочеш. Он город трiщить. Як я ту картоплю сама викопаю?

– Я приiжджати буду, – Оленцi стало жаль матiр. – Правда, мамо.

Наталка глянула на дочку, похитала головою:

– Наiздиш… Хiба за торбою, як iсти захочеш.

Квартиру Люба знайшла сама. На фабрицi iй дали адресу самотньоi напiвслiпоi жiнки, яка жила неподалiк у старому фабричному будинку на кiлька сiмей. Оленцi те житло здалося похмурим i непривiтним. І тепер, коли збиралася iхати з дому, так гостро вiдчула батькiвську хату, яка дихае з усiх куткiв материнським теплом. Озирнулася – на стiнах ще давнi бабинi рушники на таких же давнiх iконах. Намальована колись дiдом Іваном картина у масивнiй саморобнiй рамi. На нiй дiвчина з довгою косою стоiть босонiж на мокрому пiску, вдивляеться на другий берег рiки, де один, без господаря, кiнь п’е воду.

– Мамо, а кого то дiд намалював? – не раз питала у матерi Оленка.

– Ай, – вiдмахувалася та. – Дiду твоему аби нiчого не робити. Вiн лише б малював та на Деснi гав ловив.

Десь у коморi, у старiй скринi лежали ще малюнки без рам на домотканому полотнi. Оленка вiдчула, що вiдриваеться не тiльки вiд домiвки, а й вiд цiлого свiту, в якому залишаеться ii дитинство.

Уранцi наступного дня Микола нiс доньчинi сумки до автобуса. Поставив бiля магазину, де автобус розвертався, витяг iз кишенi цигарку, та не запалив, тiльки пом’яв у руках.

– Там дивись, – промовив розважливо, – буде погано, кидай усе й вертайся додому. – Хотiв iще щось додати, але в цей час велика чорна сумка стала поруч iз Оленчиними.

– Здрастуйте, – Люба сiла на вологу вiд вранiшньоi роси лавку. Глянула на подругу, на ii довгу нову спiдницю, заплетене у косу волосся, насмiшкувато хитнула головою й нiчого не сказала. Слiд того насмiшкуватого погляду довго не зникав iз ii обличчя, навiть в автобусi, коли вони сидiли поруч i кожна думала про свое.

Перший робочий день у лiкарнi видався важким для Олени. Старша медична сестра поводила ii по вiддiленню, показала, що до чого, познайомила з обов’язками й дала бiлий халат i косинку. Оленка надiла той халат, i щось перехопило iй у горлi. Стояла у невеличкiй комiрчинi з вiдрами, ганчiрками й дивилася на себе у маленьке дзеркало на старiй списанiй тумбочцi. Заплющила очi, уявила, як уперше увiйде в палату. Але не з ганчiркою i шваброю, а з фонендоскопом. Упевнена, привiтна до тих, хто чекатиме ii допомоги. Розплющила очi, зiтхнула, ще раз поглянула на себе у дзеркало, взяла вiдро i вийшла у коридор.

До кiнця чергування ледве трималася на ногах i з жахом думала про наступне. А коли прийшла додому, лягла, навiть не iвши, i проспала до ранку. Цiлих двi доби вона тепер була вiльна i не знала, куди дiти час. Спитала у хазяйки квартири, чи далеко звiдси бiблiотека, але та не знала. Прожитий день у маленькiй кiмнатцi чимось нагадував добровiльне ув’язнення, коли дiвчина нiчого не вiдчувала, окрiм суму за домiвкою.

Прийшла з роботи Люба – й Оленка повеселiшала. Поставила на стiл вечерю, але подруга вiд iжi вiдмовилася i прямо в одязi лягла на лiжко.

– Стомилася? – поспiвчувала Оленка, та Люба не вiдповiла, заплющила очi й, здавалося, заснула.

Вона бачила, що подруга не спить, але не стала набридати розмовою, мовчки сiла на свое лiжко, що стояло пiд iншою стiною кiмнати. Нараз Люба обiзвалася, не розплющу – ючи очей.

– Ленко, давай тобi волосся обстрижемо. Хочеш – як у мене, або хiмiю зробимо.

– Я не знаю, – здвигнула плечима Оленка. – А що менi мати скаже?

– Як хочеш. Тiльки так у мiстi нiхто не ходить. І взагалi, – дiвчина пiдвелася на лiкоть, – ти якась, наче оте плаття залежане, – i нове, i вже з моди вийшло. Глянеш на тебе, й вiдразу видно – селючка необтесана.

Оленка почервонiла, та нiчого не вiдповiла, тiльки запитала ще раз:

– Не хочеш iсти?

– Чого ти до мене причепилася?! – несподiвано крикнула Люба. – Чого ти лiзеш зi своею вечерею? Як тобi iсться, то iж!

– Але ж ти голодна, – Оленка розгублено дивилася на подругу.

– Яке тобi до того дiло?

– Як хочеш, – встала з лiжка, пiдiйшла до столу. Зiбрала посуд iз iжею i понесла на кухню. Повернулася, роздяглася й хотiла вимкнути свiтло, та Люба промовила зовсiм тихо:

– Не вимикай – я ще теж роздягатися буду.

Поволi зняла кофту, потiм – спiдницю. Ривком зняла сорочку – живiт у неi був туго затягнутий великою хусткою. Оленка здивовано дивилася на той живiт, потiм перевела погляд на Любине обличчя.

– Нащо ти? – запитала зiщулившись, нiби вiд холоду.

Люба не вiдповiла, нервово розв’язуючи вузли. Оленка вiдсунулася на лiжку до самоi стiни й, сидячи, натягла на себе ковдру аж до пiдборiддя, коли побачила великий живiт iз червоними вiд хустки рубцями.

Подруги мовчки дивилися одна на одну. Тiльки Любинi очi звузилися, Оленчинi ж, навпаки, розширилися вiд переляку, потiм наповнилися слiзьми ще дитячого розпачу.

– Не скигли й не питай нiчого – то не твое дiло, – нарештi озвалася Люба. Надягла нiчну сорочку, вимкнула свiтло, лягла i вiдвернулася до стiни.

Уранцi Оленка прокинулася першою, зготувала свiжий снiданок. Пiдiйшла до Люби – та лежала з розплющеними очима.

– Не спиш? – запитала якось винувато. – А я тобi снiданок приготувала. Хочеш, принесу?

– Я не буду iсти, – Люба пiдвелася i босими ногами стала на пiдлогу.

– Але ж ти й не вечеряла.

– Ну i що? – засмiялася та. – Не бачиш – фiгуру бережу. Давай краще допоможи затягнутися, – взяла зi спинки лiжка вчорашню хустку й кинула Оленцi. – Дужче, – сердилася, коли подруга легенько затягла хустку, – колiном притискай – не бiйся.

– Ти ж його так задавиш, – вiдступила знiчено Оленка.

– Задавиш його… – Люба сама заново почала затягуватися. – Якби я могла, я б його так перетягла, щоб i не кавкнуло. Тiльки воно, падлюче, анi зриваеться, анi отруюеться. Знаеш, скiльки я гидоти всякоi перепила? Наче й замре – думаю: ну, все, а воно потiм знову ворушиться. Що йому iще зробити? Ну, що? – втупилася в Оленку безтямними очима.

– Уже нiчого не зробиш, – як могла, розважливо промовила та. – Собi тiльки наробиш лиха!..

– Зроблю! – перебила ii Люба. – Ось побачиш.

– Збожеволiла, – Оленка вiдступила до дверей. – Ти збожеволiла.

– А ти?! – Люба хотiла сказати щось iще, але тiльки звузила очi, у яких була сама ненависть. – Менше гавкай. Тобi добре, а менi як? Що менi з ним робити – з’явитися у село, щоб мати убила? – впала на подушку i вибухнула плачем.

Оленка щiльнiше зачинила дверi, пiдiйшла до подруги.

– Не плач, Любо. Може, й справдi можна щось придумати – поки не iхати у село…

– Я придумаю, – Люба вiдiрвала вiд подушки заплакане лице, – я вичавлю його зi свого життя, – щосили здавила обома руками живiт, мовби зараз хотiла роздавити дитину.

Коли вона пiшла на роботу, Оленцi захотiлося поблукати мiстом. Перед невеличким дзеркалом розчесалася й нараз вiдчула, як страшенно хочеться зiбрати речi й пiти на вокзал. Навiть пошукала очима свою велику сумку. Потiм посмiхнулася невесело i пiшла у нервовий мiський ранок.

Трохи бiльше, нiж за тиждень, поiхала додому. Ще звечора Люба наказувала:

– До нас не заходь. Мати прибiжить, скажеш – не можу приiхати й не скоро зможу. Фабрика – це iй не колгосп, нехай не думае. І дивись менi, не ляпни чогось. Комусь проговоришся – я знаю, що iз собою робити.

Додому Оленка приiхала пiзно. Бiля хвiртки трохи постояла – боялася, що до хати зайде й розплачеться ще бiля порогу. Батько з матiр’ю вже повечеряли: мати щось робила коло печi, а батько читав за столом свiжу газету.

– От i помiч приiхала, – зрадiв уголос, – а ти журилася.

Наступного дня iз самого ранку Оленка вийшла на город. Мати умовляла ще поспати, бо ж он яка змарнiла, та донька не послухалася. Взяла у повiтцi корзину й заступ, глянула на сусiдський двiр i пiшла працювати у найдальший кiнець. Але Дуня вгледiла ii вiдразу, не встигла вона накопати й корзину картоплi.

– А моя де? – гукнула прямо з двору.

Оленка почула, та не розiгнулася, тiльки ще дужче почала налягати на заступ.

– Ти що, оглухла? – пiдiйшла Дуня до неi.

– Та нi, ось виберу, – Оленка ховала очi, щоб не дивитися на тiтку.

– Чого Люба не приiхала? – спитала сердито, мовби саме Оленка була в цьому винна.

– Вона, тiтко, не може, – дiвчина дивилася не на сусiдку, а на заступ, – вона на роботi сьогоднi, – i вiдчула, що червонiе.

– На роботi? – перепитала Дуня. – А-а. Тодi на тому тижнi нехай приiде. Скажеш iй, що i вдома роботи багато.

Оленка старалася, працювала, не розгинаючись, навiть обiдати не входила до хати. Вже пiд вечiр, коли добре натомилася, сiла на картоплиння, задивилася кудись поперед себе. Надвечiр’я було лагiдне – нi вiтру, нi хмар. Тiльки сонечко, що, здавалося, теж натомилося за день, поволi котилося за Махонькин лiс. Оленка пiдставила долоню до чола, щоб подивитися на захiд, i побачила, як разом iз жiнками йшла з поля мати. Донька вгадала ii вiдразу не тiльки по знайомому одягу, а й по ходi. Ступала мати м’яко, немов задумливо, i завжди дивилася на землю, нiби боялася спiткнутися. Невисокого зросту, в бiлiй хустинi, свiтлiй блузцi, ще й досi струнка, Наталка здалеку була схожа на дiвчину.

«А вона у мене й справдi молода, – захоплено подумала донька. – Тiльки вироблена дуже». Зiтхнула, пiдвелась i знову взялася копати.

– Стомилася? – Наталка не заходила до хати, а вiдразу пiшла на город iз корзиною i заступом.

– Чого це ви, мамо, прийшли? Ідiть хоч поiжте та вiдпочиньте трохи, – запротестувала Оленка. – І так за день наробилися.

– А ти хiба гуляла? – посмiхнулася мати. – Он скiльки викопала! А вдвох воно i ще швидше. Прийде корова з пашi, тодi вже обидвi пiдемо.

Розпитувала про лiкарню, про хазяйку квартири, а сама думала про те, як донька схудла й нiби щось змiнилося у нiй. Що – не могла збагнути й докоряла собi, що так легко вiдпустила ii з дому.

З часом Оленка втягувалася у роботу, вже не так стомлювалася вiд бiганини, лiкарняноi метушнi i сприймала свое нинiшне становище як данину майбутньому. Але у цьому чималому мiстi iй було самотньо. Люба з кожним днем робилася мовчазнiшою, озивалася на розмову нехотя i то роздратовано. Ще й тiтка Дуня напосiдала на Оленку: чого Люба не iде? Переказувала дочцi, що сама явиться у мiсто, як не дiждеться додому. Люба сердилася на Оленку:

– Годi тобi пертися у село, на очi. Їздиш i iздиш, наче знарочне, щоб мою матiр дратувати. Посидь мiсяць без сидора – нiчого з тобою не трапиться.

– Хiба я тiльки за сидором iду? – виправдовувалася Оленка. – Я ж за батьками скучаю…

– А я, думаеш, не скучаю? – спалахнула гнiвом Люба. – За батьками… Знаемо, за якими батьками ти скучаеш. До того сухомозкого Андрiя мотаешся. Ще вона когось i обдурити хоче.

– А от i нi, – почервонiла Оленка. – Я не мотаюсь. Я…

Люба голосно засмiялася:

– А що – може, вiн сюди iздить?

Оленка деякий час мовчки дивилася на подругу, потiм промовила:

– А що менi тут робити? Сиджу днями у цьому закапелку, наче монахиня, – нi друзiв, нi знайомих. Краще б я була на ферму пiшла.

– Іще встигнеш, – посмiхнулася Люба, але так, мовби скривилася. – Ферма вiд тебе нiде не дiнеться, як i твiй отой… Тiльки вiн, Ленко, не любить дiвчаток iз кiсками, маминих донечок – вiн тобi цього не казав?

– Чого ти до мене причепилася? – розсердилася Оленка. – Яке тобi дiло до нас iз Андрiем? Знаеш, Любо, менi iнколи здаеться, що ти ненавидиш мене. А от за що – не можу зрозумiти. Чим я перед тобою завинила?

– Зави-и-ни-и-ла, – немов луна, повторила за нею Люба, вслухаючись у слово. Замовкла i рiзко вiдвернулася до стiни.

Останнi два тижнi на роботу не ходила – написала заяву на звiльнення i днями лежала на лiжку. Хазяйцi квартири сказала, що хвора, i та зовсiм не заходила у дiвочу кiмнату. Годинами Люба лежала без сну. Оленка чула, як вона притишено стогнала серед ночi. Радiла, коли йшла на роботу на цiлу добу, i кожного разу поверталася додому з тривогою. У село не iздила, хоча й знала, як хвилюються батьки, писала листи, виправдовуючись i обiцяючи скоро приiхати. У маленькiй кiмнатцi разом iз Любою i сама почувалася приречено, чекаючи того, про що обидвi уникали говорити.

Перейми почалися у недiлю вранцi. Люба голосно зойкнула i злякано сiла на лiжку.

– Чого ти? – Оленка розплющила у темрявi очi. – Що таке?

– Не знаю. Здаеться, почалося. Хоча iще рано, а може, й нi-i-i…

Оленка пiдвелася, увiмкнула свiтло. Обличчя Люби, й без того блiде, дужче зблiдло, в очах розпач.

– Що менi робити? – прошепотiла до Оленки. – Страшно, ой, страшно, – пiдборiддя тремтiло, а лице кривилося вiд болю.

Оленка пiдiйшла, присiла на краечок лiжка:

– Не бiйся – усi народжують. Будемо збиратися в лiкарню.

– Я не того, – в очах Люби стояли сльози. – Я боюся, що буде потiм зi мною, куди я дiнуся? Ти поки нiкому не кажи, добре? Хто питатиме – я додому поiхала.

На вулицi випав снiг, тiльки-тiльки прикрив сiру буденнiсть асфальту. Мляво горiло свiтло у вiтринах магазинiв. Порожнi тролейбуси шурхотiли мiстом, не спиняючись на безлюдних зупинках. В один iз таких тролейбусiв iз промерзлими вiкнами i зайшли Люба з Оленкою. Люба раз у раз стримувала стогiн, до кровi кусаючи губи. Бiля дверей пологового будинку взяла Оленку за руку:

– Далi – я сама.

– Але ж… – Та ладна була не тiльки вести ii у приймальню, а й сидiти там, доки не закiнчаться страждання.

– Нi, не йди, не треба. Вертайся додому, – Люба подивилася Оленцi в очi, потiм нiби вiдштовхнула ii i рiзко вiдчинила важкi, пофарбованi бiлою фарбою дверi. У коридорi прихилилася до стiни й голосно застогнала.

– А чого сама? Ну, пiшли потихеньку, – лiтня жiнка взяла Любу пiд руку. – Давай пройдемо туди, – показала на склянi дверi. – Отак, – посадила на кушетку, допомогла роздягнутися.

За столом сидiла ще одна, стомлена безсонною нiччю, жiнка. Озвалася до Люби, уважно дивлячись на неi поверх окулярiв:

– Що? Документи?

Люба вiдкрила невеличку сумочку, яку принесла з собою, пошукала.

– Тiльки комсомольський квиток, – промовила розгублено i голосно застогнала.

Жiнка осудливо хитнула головою:

– Добре, що комсомольський квиток, тiльки тут не райком комсомолу. Тут дiтей народжують, а не в партiю вступають. Кажи вже, як твое прiзвище.

Люба не вiдповiдала, немов не розумiла, про що ii запитують. Потiм поклала квиток назад у сумочку i тихо промовила:

– Самойлюк Олена Миколаiвна, тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року народження.



Майже цiлий день Оленка блукала по мiсту, хоча, здавалося, дня й не було. Вранiшнiй морок до кiнця не розвiявся, i темнiти почало вiдразу пiсля полудня. Думала про Любу. Коли останнiй раз iздила в село, тiтка Дуня приходила й кричала:

– Ти менi не бреши! Кажи правду, чого те стерво додому не iде? Я ось до вас доберуся. Я побачу, що ви там робите, у тому городi.

– Чого ти, Дуньо, кричиш? – заступилася за Оленку мати. – Приiде твоя Люба. Он же дитина каже, що план на фабрицi горить i у вихiднi працюють.

– Вони накажуть – ти iм вiр. – І вже зi сльозами на очах: – Ти менi скажи, Олено, нiчого з нею такого?…

Оленка силувано посмiхнулася:

– Та приiде. Казала – може, й на тi вихiднi.

Андрiй теж не виходив iз голови – що подумае про неi, коли вона стiльки часу не приiжджае додому? Високий, справдi худорлявий, тiльки плечi широкi, мiцнi, юнак стояв перед очима – iз самоi весни, коли побачила його у невеличкому фойе сiльського клубу. Оленка не вiдразу впiзнала хлопця, хоча й знала, що восени повернувся з армii, та вона мало ходила до клубу – мати не пускала, хiба на свята. І то наказувала пiзнiше десятоi години додому не повертатися. Дiвчина соромилася друзям сказати, що iй не можна довго гуляти, тому бiльше сидiла вдома. Андрiй тодi не зводив iз неi погляду. Оленка нiяковiла пiд тим поглядом, бо ще не зустрiчалася з хлопцями, хiба сусiдський котрий проведе з клубу, щоб не боялася. Юнак наздогнав ii вiдразу, коли вийшла з танцiв. Запiзнишся – мати бiльше не пустить.

– Не боiшся сама? – запитав нарочито весело.

Оленка не знайшлася що вiдповiсти. Так i йшли мовчки, мало не пiвдороги. Нарештi юнак знову обiзвався:

– Я тебе ранiш на танцях не бачив. – І додав насмiшкувато: – мати не пускае?

– А твое яке дiло? – образилася вона тодi. – Може, й не пускае.

– Справдi не пускае? – запитав уже серйознiше.

Оленка не вiдповiла, тiльки опустила голову. Бiля свого дому не зупинилася, хотiла вiдразу зайти у хвiртку, та Андрiй притримав ii за плечi:

– Не ображайся. Я тебе чекатиму завтра.

Скiльки потiм тих «завтра» було у них: щасливих, закоханих. І от тепер…

Тепер Оленка боялася завтрашнього дня. Якi розмови пiдуть по селу – Люба, напевно, поiде з дитиною до матерi? А куди ж iще? Швидше б уже вечiр та на роботу йти. Цiлу добу вона буде зайнята i не матиме часу на постiйнi роздуми. По телефону завтра дiзнаеться, як Люба. Чому завтра? Подзвонила, тiльки-но прийняла змiну. Назвала Любине прiзвище, сказала, коли поступила у вiддiлення. Їй вiдповiли, що такоi нема i не було. Оленка ще раз перепитала, але на тому кiнцi проводу сердито кинули слухавку.

Вона з жахом думала про те, що подруга обдурила – не пiшла у пологове вiддiлення, нарочито вiдправивши ii з-пiд дверей. Усю нiч не знаходила собi мiсця, але iз самого ранку покликали до телефону: дзвонила Люба, сказала, що все добре – народився хлопчик, живий, здоровий, а то якась помилка трапилася вчора.

– Ти не приходь до мене, – аж нiби наказала у кiнцi розмови. – Не треба – я не хочу. Забирати прийдеш, принесеш, що я там приготувала, а зараз не треба ходити.

– Чому? – запитала здивовано Оленка. – Я iсти принесу…

– Не треба менi твоя iжа, – рiзко обiрвала Люба й кинула слухавку.

Оленка намагалася зрозумiти подругу й виправдати. «Невiдомо, що б я робила на ii мiсцi», – заспокоювала себе i чекала, коли дитину й Любу випишуть iз пологового будинку.

У призначений день прийшла до лiкарнi з дитячими речами. Одягнена Люба вже чекала на неi. Оленку вразило ii обличчя: худорляве й до того, воно ще бiльше схудло й видовжилося. Пiд очима темнi кола, губи весь час смикалися посмiхнутися й не посмiхалися. В очах – мука, наче iзсередини роздирав неймовiрний бiль. Мовчки забрала в Оленки речi, передала медсестрi, щоб винесла дитину. Через деякий час та вийшла з немовлям. Хотiла вiддати Любi, та Оленка першою простягла руки:

– Давайте менi, – обережно взяла пакуночок iз дитиною, глянула в личко, посмiхнулася – красень.

– Ходiмо вже, – смикнула ii за рукав Люба.

По дорозi думали, що сказати хазяйцi, аби та не вигнала з квартири.

– Скажемо, що тiльки на два-три днi, а потiм ти поiдеш у село, – запропонувала першою Оленка.

Люба на те лише мовчки хитнула головою.

Хазяйка квартири здивовано стояла у дверях i дивилася на них крiзь товсте скло окулярiв, спочатку нiчого не розумiючи, потiм обличчя ii набрало суворого вигляду.

– Такi квартирантки менi не потрiбнi, – промовила сухо. – Два-три днi я потерплю, а потiм куди хочете, туди й iдiть.

Оленка занесла немовля до кiмнати, поклала на свое лiжко, зняла пальто, похукала на руки, щоб трохи зiгрiти, й розгорнула дитячу ковдру.

– Зовсiм як лялька, – здивувалася вголос, – таке манюсiньке, може, вже й мокре. А як ти його назвеш? – глянула зацiкавлено на подругу.

– Не знаю. Чого на мене дивишся? Тобi лялька, а менi зашморг на шию. І не смикай, а то розверещиться. Лежить мовчки – нехай лежить. – Та немовля нiби почуло ii, запручалося у пелюшках i заплакало.

– Кажу ж тобi, – Оленка почала розмотувати дитину. – Бачиш, якi ми мокренькi. Зараз я тебе у сухеньке, ось так.

На малесенькiй ручцi висiла бирочка iз лiкарняноi зеленоi клейонки.

– А це вже ми знiмемо, – легенько розв’язала й почала читати: – «Хлопчик – Самойлюк, 2,5 кг, 46 см, народився 10 грудня о 12 год. 30 хв.». Не зрозумiла – Самойлюк? – Оленка здивовано глянула на Любу. – Як це – Самойлюк, а не Карпенко?

Люба вихопила з рук бирку, прочитала i зле глянула на подругу:

– Потiм поясню.

– Нi, поясни тепер, – Оленка нахилилася над немовлям, загорнула у ковдру i переклала на Любине лiжко. – Чому дитина записана на мое прiзвище?

– Тому що я документи забулася, а у моiй сумочцi чомусь лежав твiй комсомольський квиток. Ось на, глянь, – розкрила сумочку, дiстала квиток i кинула на стiл. – І тобi що, не однаково? Це ж моя дитина, а не твоя.

– Ти все брешеш, – Оленка пильно глянула подрузi в очi. – Я зараз поiду в лiкарню.

– Нiкуди ти не поiдеш, – Люба мiцно стиснула Оленчин лiкоть. – Я вiзьму документи й сама поiду, а через пару днiв оформлю свiдоцтво про народження, i все. Та перестань приндитися – подруга називаеться. Замiсть того, щоб допомогти, через усяку дрiбницю iстерику закатуеш.

– Але ж так не можна, – Оленка глянула на дитину i сiла на свое лiжко. – Тому ти боялася, щоб я не прийшла провiдувати? Тепер менi ясно…

– Що тобi ясно? Що? Те, що менi треба було на вулицi народжувати без документiв? – мало не крикнула Люба. – Іди, коли хочеш, – розказуй.

Оленка нiкуди не пiшла, а на другий день Люба ii попросила:

– Ленко, вiдчергуеш, побудеш iз малим, а я до матерi з’iжджу, а то, чого доброго, подасть на розшуки.

Із села приiхала сердита й схвильована.

– Дурепа стара, – промовила ще з порога. – Ледь битися не кинулась, коли я зайшла в хату. Де ти була, сяка-розтака? Чому на очi не показуешся? А спробувала б я iй за дитину сказати… З’iздила до матерi, називаеться.

– Що ж нам тепер робити? – запитала злякано Оленка.

– Не знаю, – Люба безсило притулилася до дверей. – А ця слiпа курка вже виганяе з хати?

– Ще нiчого не казала.

– Ну й добре, – полегшено зiтхнула Люба i почала роздягатися.

Немовля спало на лiжку поруч iз матiр’ю, але як тiльки прокидалося, прокидалася й Оленка. Обидвi боялися, щоб дитина не плакала, особливо – вночi, по черзi носили на руках. Але хлопчик плакав мало. Бiльше спав, а коли прокидався, напоготовi була пляшечка з дитячою сумiшшю – Люба ще у пологовому будинку вiдмовилася годувати груддю. Тiльки тодi, як подруга йшла на роботу, вона залишалася з дитиною сама. Одного разу Оленка повернулася з чергування i не застала вдома нi Люби, нi дитини, нi iхнiх речей. На лiжку побачила записку: «Ленко, прощай – я iду iз сином далеко. Матерi нiчого не кажи – я ж колись повернуся». Оленка читала ту записку ще i ще, потiм пiшла до хазяйки квартири:

– Ольго Данилiвно, Люба вам нiчого не казала?

Жiнка нiби аж iз жалем подивилася на неi крiзь товстi лiнзи окулярiв:

– Нi, розплатилася й пiшла. А ти вiд мене теж пiдеш?

– Я не знаю. Я тепер нiчого не знаю. А давно Люба поiхала?

Ольга Данилiвна здвигнула плечима:

– Може, години двi-три…

Приголомшена Оленка повернулася у свою кiмнату, сiла на лiжко: «Поiхала, наче втекла. Вiд мене втекла? Чого iй вiд мене тiкати? І куди вона потягла те нещасне дитя у холоднечу?» – при згадцi про хлопчика в Оленки на очах навернулися сльози.

На столi лежали розкиданi папери, книги, непотрiбнi Любинi речi. Оленка пiдвелася й почала прибирати. Мiж паперами, загорнутi у целофан, побачила Любин паспорт i трудову книжку. «Оце поiхала, – подумала схвильовано. – Далеко заiде. А коли вона ще на вокзалi?» Швидко накинула пальто, взяла сумочку, поклала туди документи. Пошукала свiй паспорт, боячись, щоб Люба ненароком не забрала замiсть свого, – паспорт лежав на мiсцi. Оленка i його поклала в сумку. Не чекала тролейбуса, сiла в таксi й попросила водiя iхати на залiзничний вокзал.

Коли таксi зупинилося неподалiк входу, швидко розплатилася й хотiла бiгти до дверей, але несподiвано зупинилася – назустрiч iй iшли лiкар у бiлому халатi й мiлiцiонер. Лiкар нiс немовля, загорнуте у знайому Оленцi ковдру. Дiвчина злякано дивилася, як вони пiдiйшли до автомобiля «швидкоi допомоги» i лiкар вiдчинив дверцята, щоб сiсти.

– Пiдождiть! – голос в Оленки зiрвався. Вона розпачливо глянула на дверi вокзалу, надiючись побачити там i Любу, та iншi люди заходили й виходили, а ii не було. Пiдбiгла до машини. – Чому ви його забираете?

Мiлiцiонер мiцно взяв ii за лiкоть:

– Ти знаеш, чия це дитина?

– Знаю, – i замовкла. Якась iще не усвiдомлена думка майнула, наче блискавка, й Оленка опустила голову.

– То ти, може, й знаеш, чому вона двi години сама пролежала на вокзалi? – уважно глянув у розгублене дiвоче обличчя. – Одумалась, – похитав докiрливо головою i пiдштовхнув до iнших дверцят автомобiля, – доведеться тобi тепер iз лiкарнi забирати, якщо вiддадуть.

Коли бiля входу до дитячого вiддiлення вийшли з машини, немовля заплакало.

– Дайте менi хлопчика, – простягла руки Олена.

– Навiщо ж ти кидала? – запитав суворо лiкар i не вiддав.

– Кидала? – повторила за ним i замовкла.

Лiкар вiдчинив дверi.

– Проходь, – кивнув iй головою.

У приймальному передпокоi поклав немовля на кушетку, повернувся до Олени.

– Як же це ти? Спочатку залишаеш, пишеш оце, – тицьнув дiвчинi в обличчя якийсь папiрець, – потiм бiжиш забирати. А що буде завтра? У тебе е документи?

Оленка витягла iз сумочки паспорт i простягла лiкарю.

– Самойлюк Олена? Галино Львiвно, – звернувся до черговоi медсестри, – передзвонiть, будь ласка, у пологове вiддiлення, спитайте: чи народжувала у них десь три тижнi тому хлопчика оця мадам, на прiзвище Самойлюк?

Медсестра зневажливо глянула на Оленку й почала набирати якийсь номер. А та, мов увi снi, дивилася на лiкаря, дитину й мовчки себе запитувала: «Чому я тут? Чому я все це вислуховую? Це не моя дитина, i нехай розбираються з нею самi. Ну Люба, ну i сволота. “Я iду iз сином далеко”, – згадала записку i криво посмiхнулася. – Треба нарештi сказати правду».

– Подивiться на неi, – поклала телефонну трубку медсестра, – вона ще й усмiхаеться, замiсть того щоб отут iз сорому згорiти. У вiддiленнi кажуть, що ти й там пiдозрiло поводилася й ту крихiточку нещасну вiдмовилася годувати груддю.

– Що? – не зрозумiла Оленка.

У цей час немовля знову заплакало. Дiвчина пiдiйшла i взяла його на руки. Хлопчик затих, тiльки оченятами уп’явся у неi, нiби вiдчував, що вона може зараз пiти й залишити його отут. Оленка глянула у тi оченята, i щось перехопило iй подих. Вона притулила дитину до грудей i несподiвано для себе промовила:

– Я забираю його назад. Де та записка?

Лiкар мовчки простягнув iй зiм’ятий аркуш паперу, потiм щось сказав, та вона не почула. Поклала записку до кишенi, не читаючи, й вийшла на вулицю. Якусь мить постояла за дверима, намагаючись усвiдомити свiй вчинок, подивилася на людей, що снували сюди-туди, i невпевнено ступила назустрiч новому життю – з чужою дитиною на руках.



Сiчень того року видався мокрим. Маленькi сiрi купки снiгу лежали на узбiччях дорiг. Вiн густо кружляв над землею, але швидко танув у великих калюжах. Здавалося, що це зовсiм i не зима, а осiнь затягнулася надовго. По-осiнньому густий морок надвечiр’я рано переходив у холоднi темнi ночi, i лише свiтло у вiкнах розбавляло ту сiчневу нудьгу. Пiзно увечерi Оленка iшла сiльською вулицею. В однiй руцi важка сумка, на iншiй – дитина. Дiвчина часто спинялася, ставила сумку на землю i перекладала дитину на другу руку.

У батьковiй хатi свiтилося, тiльки Оленка не вiдразу пiшла до дверей. Стояла, прихилившись до хвiртки, i дивилася на Любину хату, в якiй теж iще не спали. На якусь мить iй захотiлося пiти туди, з усiеi сили загупати у дверi, але вона не наважувалася ступити хоча б крок нi до чужоi, нi до своеi хати.

– Що я наробила? – промовила вголос. – Навiщо, ну навiщо?…

Таки наважилася i боязко постукала у вiкно. Вiдчинила мати.

– Це ти, Олено? – озвалася у сiнях. Увiмкнула свiтло, здивовано подивилася на дочку з дитиною на руках. – А там iще хто? – зазирнула iй через плече.

– Немае нiкого, мамо. Я сама. Заберiть у дворi сумку.

Але Наталка не рухалася, стояла немов закам’янiла, потiм ухопила ротом повiтря.

– А це ж чие? – спитала так тихо, наче боялася почути вiдповiдь.

– Мое, мамо. Пустите в хату? – Оленка обминула матiр i сама вiдчинила дверi.

На диванi у спiдньому сидiв батько й дивився телевiзор.

– Здрастуйте, тату, – переступила порiг i стала бiля дверей. За нею увiйшла i Наталка.

Обидвi, нiби чужi тут, розгублено дивилися на Миколу. Оленка посмiхнулася i, тамуючи сльози, промовила:

– Пустите… нас двох?

Батько пiдхопився на ноги й, наче гостi, подав iй стiльця. Донька не сiла, а пройшла в iншу кiмнату й поклала дитину на свое лiжко. Зняла мокре пальто i розвiсила на спинцi стiльця. Озирнулася на дверi – батько й мати мовчки стояли посеред хати.

– Мамо, я iсти хочу, – озвалася Оленка першою.

Мати вхопила рогача i кинулася до печi, потiм опустила:

– Воно ж усе на столi. Ми з батьком недавно вечеряли. Вичахло, мабуть, – розвела руками i схлипнула вголос. – Що ж це воно таке на нашi бiднi голiвоньки?

Оленка смикнулася, було, до столу i спинилася. Потiм таки пiдiйшла, опустилася на стiлець, взяла вiдрiзаний хлiб, надломила.

– Ви, мамо, не плачте, – промовила тихо. – Якщо скажете – я зараз пiду.

Рука з кусником затремтiла, i вона поклала його на стiл. Та мати нiчого не вiдповiла, тiльки обхопила руками голову i мовчки захиталася посеред хати.

– Ти чого? – Микола з силою смикнув дружину за рукав. – У нас хтось помер? – крикнув у скривлене плакати обличчя. – Хтось на лавцi лежить?

– Лежить, хiба не бачиш? – Наталка вказала на дверi, де спала дитина.

– Дурепа! Сядь краще! – Микола штовхнув ii на диван. – То ж – дитя. Унук твiй… чи, – глянув на дочку, – унучка?

– Хлопчик, тату, Іван, – подивилася батьковi в очi, – Іван Миколайович, – i двi крупнi сльози покотилися по дiвочому обличчю.

– Ти чула?! – гримнув Микола на дружину. – Іван! – І високо пiдняв руку, наче вимiрював висоту почутого iменi.

– Чого ти розверещався? – Наталка потроху отямлювалася. – Краще спитай у неi, – кивнула на дочку, – сватiв ждати у цiй хатi й… батька дитяти?

Оленка мовчала, тiльки низько опустила голову.

– А йди ти пiд дурного хату зi своiми сватами, – замiсть неi вiдповiв батько, – дай дитинi спокiйно поiсти.

Уночi хлопчик плакав. Оленка по черзi перебирала пляшечки, що приготувала ще у мiстi. Взяла одну, збовтала, надiла соску. Почула, як мати пiдвелася з лiжка й мовчки зайшла до кiмнати.

– Чого ти цицьку не даеш? – запитала неголосно.

Оленка обернулася до матерi й побачила наплаканi очi.

– Чого з пляшечки, а не годуеш груддю? – допитувалася та.

Донька на цi материнi слова знiяковiла.

– Молока немае чи чого? – не вгавала Наталка.

– Немае, – вiдповiла, не пiдводячи погляду.

– А-а, – протягла мати. – А я думала – не хочеш, бо тепер узяли моду…

– Ви, мамо, йдiть, – попросила ii донька. – Ідiть, лягайте.

– Аби ж лягти та вже й не встать, – важко зiтхнула Наталка. – А менi ж завтра мiж люди.

Із самого ранку Микола заходився щось тесати за хатою. Вимучена безсонною нiччю дружина iшла до корови з дiйницею.

– Що це ти робиш? – запитала, озирнувшись на сусiдський двiр.

– Колиску Івану, – вiдповiв чоловiк, не вiдриваючись вiд роботи.

– Яка тепер колиска? Тепер люльки та коляски всякi, а вiн колиску теше, – сердилася i на чоловiка, й на себе, i навiть на корову, що стояла, повiльно жувала жуйку i довiрливо з хлiва дивилася на господиню.

– То нехай чужi у колясках сплять, а наш буде у колисцi, – Микола провiв рукою по гладенькiй поверхнi деревини й посмiхнувся.

– Дурний ти, чоловiче. Плакати треба, а вiн радiе, – зiтхнула так, мовби й справдi збиралася заплакати, але не заплакала, тiльки журливо похитала головою.

Батько першим пiшов на роботу, а мати все товклася по господарству i нiчого не встигала.

– Як же це ти зумiла? – запитала у доньки, коли залишилися в хатi самi.

– Що? – Оленка теж цiлий ранок намагалася щось робити.

– Скрить од усiх. Я б вiк не подумала… Зовсiм нiчого ж не було видно.

Донька здвигнула плечима:

– Перев’язувала живiт хусткою. Нащо воно вам, мамо?

– Та чудно якось. Ходила, ходила у дiвках, а тут нате вам… Признайся ж хоч, хто батько?

Оленка густо почервонiла, дивилася на матiр i мовчала.

– Наш чи чужий? – допитувалася Наталка. – Чого ти мовчиш? Чого не кажеш, хто над нами так насмiявся? – кричала уже крiзь сльози.

– Лаетеся чи що? – дверi вiдчинилися, i в хату зайшла Дуня.

Наталка розгубилася:

– Нащо воно тобi? Ходiмо вже на роботу.

– Та я, кахи, – Дуня зацiкавлено провела очима по хатi, – це ось хлiбинка i коржики як положено, – пiдiйшла до столу i виклала з хустки хлiбину, печиво i жменю цукерок. – Уляна Савчукова казала менi вранцi, що у вас дитятко, а з порожнiми руками наче недобре…

Оленка з матiр’ю тiльки мовчки перезирнулися.

– Казала, своiми очима бачила вчора, – продовжувала Дуня, – то я думаю, дай зайду, мо’, й бреше. Кажу iй – де б воно узялося, а вона хреститься, божиться…

Наталка побачила, як несподiвано обличчя у доньки поблiдло й вона заступила собою дверi до кiмнати, де лежала дитина. Стояла, схрестивши руки на грудях, важко дихала, а в очах горiла не бачена досi лють.

– Ідiть, тiтко, – сказала так тихо, що й мати ледве почула. – Ідiть, – промовила голоснiше i ступила крок до сусiдки, немов збиралася ii вдарити.

Та злякано позадкувала до дверей:

– А я хiба що – люди кажуть. Чого ти на мене набичилася? – У цей час у кiмнатi запручалася дитина. – О, бач, – посмiхнулася радiсно Дуня, – хе, а вона на людей кидаеться, – вiдступила до дверей. – Моя Люба не принесла у подолi, то нiхто й не каже.

– Не принесла, бо… – зiрвалося в Оленки, та вона несподiвано замовкла, хоча iй хотiлося вбiгти до кiмнати, узяти немовля на руки й крикнути тiтцi: «Бо вона викинула його, мов щеня. Заберiть – це ваше!» Але не крикнула, тiльки ще бiльше зблiдла i мовчки пiшла до дитини. Сiла на лiжко, довго дивилася на хлопчика, який заходився плачем, i нiчого не робила, навiть не взяла на руки. З ненавистю думала про Любу, про ii матiр i з жахом – про те, що мусить ростити iхню дитину. Чому? Чи не краще припинити все зараз?

– Ну, чого ти кричиш? – нахилилася до маленького личка, пiдсунула руку пiд голiвку. – Хiба я винна, що твоя мати – сучка? – промовила i злякано озирнулася на дверi.

Наталка повернулася з роботи першою. До Оленки не обiзвалася, а мовчки почала поратися. Донька бачила, як вона боляче переживае ганьбу, що увiйшла у iхнiй дiм разом iз дитиною. Їй i самiй боляче, але не вiд сорому перед людьми, а вiд образи, що мусять вона i ii рiднi переносити той сором. Мовчала винувато, не обiзвалася й до батька, коли, трохи заточуючись, той зайшов до хати.

– Де це ти набрався? – Наталка навiть зрадiла, що буде на кому зiгнати злiсть.

– Із хлопцями унука замочили, Івана, – посмiхнувся широко, – щоб рiс здоровий.

– Чи у тебе всi вдома? Тут плакати треба, а вiн – замо-о-чили, – перекривила чоловiка.

– Що ти все – плакати та плакати? Як тобi хочеться, то реви, а я не буду, – надiв шапку, взяв порожнi вiдра i вийшов iз хати. – Дурна гуска, – промовив у сiнях неголосно, але Наталка почула i спересердя кинула у куток рогача, що аж крейда посипалася з комина.

На вихiднi молодь з’iжджаеться у село – хто навчаеться, хто працюе по мiстах, але у суботу невеличкий сiльський клуб завжди переповнений хлопцями й дiвчатами, якi повертаються не тiльки провiдати рiдних i взяти харчi, а ще й побути у свiтi своеi неповторноi батькiвщини, у який хочеться повертатися не тiльки з вiдстанi багатьох кiлометрiв, а й з вiдстанi цiлого життя, коли вже i повертатися немае до кого. Оленка з болем думала, що у клубi зараз усi тiльки й говорять про неi. Забiгали подруги, та бiльше з цiкавостi, роблено дивувалися дитинi й намагалися випитати подробицi ii несподiваноi появи. Не допитавшись, починали переповiдати останнi новини, не забували обмовитися, як iз Андрiя тепер смiються хлопцi. Краще б не заходили. Пiсля iхнiх вiдвiдин Оленка годинами тамувала сльози розпачу й образи. З надiею i страхом думала про зустрiч iз Андрiем, i, коли вiн прийшов, серце забилося так, нiби хотiло першим вискочити з грудей i кинутися на вулицю, де чекав на неi коханий.

Пальцi тремтiли, й Оленка ледве застiбнула гудзики на пальтi, потiм надягнула бiлу шапочку, яка пасувала iй. Ще раз глянула у дзеркало i вийшла на подвiр’я. Андрiй стояв бiля хвiртки й далi не проходив. У темрявi побачила знайомий силует i ще бiльше захвилювалася.

– Здрастуй, Андрiю, – промовила першою.

– Привiт, незаймана, – вiдповiв той глузливо i надто голосно, мовби хотiв, щоб його почув iще хтось, а не тiльки сама дiвчина. Оленку нiби хто в груди штовхнув.

– Ти за цим прийшов? – голос у дiвчини затремтiв, вона з усiеi сили намагалася не заплакати.

– Я ж думав – ти справдi… А ти… – Нотки болю юнак ховав за грубiстю слова. – Шльондра, вiд мене пручалася, а сама з iншими… – Ступив до Оленки, схопив ii рукою за плече i боляче стиснув. – Мене за нiс водила – з мене ж смiються тепер усi…

– Пусти, – Оленка вперлася руками Андрiевi в груди. – Пусти, боляче.

– Невже? А тепер? – хлопець розмахнувся i вдарив ii долонею по обличчю.

– За що?! За що?! Будьте ви всi проклятi! – крикнула, вiдштовхнула вiд себе i побiгла в хату. Не роздягаючись, упала на лiжко, обличчям у подушку.

Наталка й собi беззвучно плакала, витираючи рушником вимитий посуд. А вдосвiта побачила, як донька збирае речi.

– Куди це ти? – запитала тривожно.

– Поiду, мамо. – Вiд безсоння обличчя в Оленки поблiдло, пiд очима темнi кола, а в очах – вiдчай пораненого птаха.

– Куди? – Наталка стояла в самiй сорочцi й по черзi дивилася то на доньку, то на дитя, що увi снi солодко смоктало гумову пустушку.

– Не знаю, мамо, – голос доньки зривався на плач, – десь знайду мiсце, нiж отут, – схлипнула, затулила обличчя дитячою пелюшкою, i плечi ii затремтiли.

– А ти ж як думала? – у Наталки самоi навернулися сльози. – Було тодi шануватися. Було тодi… – І теж схлипнула. – Думаеш, нам iз батьком легко вiд людей очi ховати?

– От я й поiду…

– Їдь. – Наталка висмикнула з ii рук пелюшку. – А онука я не дам.

Оленка здригнулася, почувши те «онука», пильно подивилася матерi в очi.

– Не дам хлопця, а ти сама як хочеш. Собi, може, й даси раду у чужих людях, тiльки не Івану – так, мiй маленький? – повернулася до лiжка, взяла дитину на руки. – Ходiмо до дiда, мiй онучечок. Дiд хороший – вiн любить Іванчика. А мама – кака. Нехай iде, – вийшла з кiмнати, пiдiйшла до лiжка, легенько штовхнула сонного чоловiка. – Посунься, Миколо, хай дитя коло тебе поспить.

Чоловiк здивовано глянув на дружину, потiм посунувся на самий краечок, поклав на дитину широку долоню.

– Таке, – розсердилася Наталка, – поклав лапище на животик – задавиш.

Микола забрав руку.

– А як упаде? – спитав винувато.

– Не впаде, як не зiпхнеш, – озирнулася на доньку, що заплакана стояла у дверях, похитала докiрливо головою i нiчого не сказала.

Оленка не поiхала з дому нi того дня, нi наступного, нi через мiсяць. Жила усамiтненим вiд села життям i часом не могла осягнути, що вiдбуваеться з нею. Дивилася, нiби збоку, на себе й на людей i намагалася зрозумiти, чи правильно вчинила. І кожного разу життя пiдказувало протилежнi вiдповiдi. Годувала дитину, купала, прала пелюшки, але все тiльки тому, що так потрiбно робити. А коли по кiлька ночей маля не давало заснути, докоряла собi, що забрала, i ненавидiла Любу. Інколи вiдкривала паспорт, дивилася на запис «дiти». Син. Посмiхалася гiрко й подовгу стояла бiля вiкна, у яке було видно Любину хату. Спочатку жеврiла надiя, що та одумаеться, повернеться й тодi для неi закiнчиться ця добровiльно взята на себе ганьба. Але по веснi перестала надiятися, коли тiтка Дуня зайшла до хати усмiхнена, у руцi тримаючи листа.

– Я тобi привiт несу. Ось, – пiдняла конверт над головою, – Люба прислала.

В Оленки схвильовано забилося серце, i вона ледь стрималася, щоб не вихопити його iз тiтчиних рук.

– Де вона? – запитала тихо.

– На БАМi моя Люба. Тепер усi туди iдуть. На ось, прочитай, – переможно тицьнула конверта дiвчинi.

Оленка взяла, i руки у неi затремтiли. Перескакувала очима з рядка на рядок, шукаючи для себе чогось головного. Та Люба писала лише про те, що на БАМi добрi заробiтки й вона не скоро приiде. Просила не хвилюватися – у неi все добре. Передавала iй привiт i бiльше нiчого. Зворотноi адреси не вказала, тiльки дописала: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз. Менi не пишiть, бо вашi листи загубляться тут. Я сьогоднi в одному мiсцi, а завтра за триста кiлометрiв».

– Бреше, – промовила вголос Оленка.

– Що бреше? – тiтка обурено вихопила у неi з рук листа. – Ось подивися, – вказала пальцем на штамп, – БАМ i ще щось, хто його тут розбере. Скажи, що завидно. Гибiеш тут, он… – кивнула на лiжко, де, обкладений подушками, сидiв маленький Івась.

Оленка якось дивно подивилася на тiтку, перевела погляд на дитину, потiм знову на тiтку. Так пильно глянула iй в очi, що Дуня не витримала того погляду:

– Чого вирячаешся? Сердишся на мою Любу, що не обiсралася дитям у вiсiмнадцять рокiв, як оце ти? Дак хто ж тобi винен? А я, дурна, листа iй принесла – нехай, думаю, порадiе, а вона…

У вiдповiдь Оленка криво посмiхнулася:

– А як умрете?

– Що? Що це ти мелеш? – тiтка оторопiло подивилася на Оленку.

– Куди тодi телеграму слати, щоб Люба вас ховати приiхала? – злi вогники насмiшкувато танцювали у дiвочих очах.

– Тю-ю, сказилася, – у Дунi аж слина бризнула з рота. – Моя Люба…

– Ваша Люба – падлюка, – перебила ii Оленка. – Так i передасте iй вiд мене… Як буде куди.

– Нога моя бiльше у цю хату не ступить. Гуляще стерво, ще вона i мою Любу гудить! – тiтка так хряснула дверима, що аж вiкна жалiбно дзенькнули, й навiть на вулицi було чути: – Повна хата байстрюкiв, а вона мою Любу зачiпае!

Пiсля того як Дуня пiшла, Оленка довго стояла посеред хати, аж поки маленький Івась не озвався на лiжку.

– Ба-ба-ба, – хлопчик намагався уже щось говорити.

Оленка пiдiйшла до нього:

– Бабу, мiй маленький, упiзнав, а вона тебе от нiяк не впiзнае.

Іван кинув цяцьку i радiсно простяг назустрiч iй рученята.



У травнi одружувався Андрiй. Привiз дiвчину з iншого села, i вся молодь гуляла на його весiллi, тiльки Оленку не запрошено. Вона стояла з дитиною у дворi й чула, як голосно сигналили бiля клубу легковики.

Іван заковзався на руках i несподiвано голосно заплакав, немов хотiв комусь на тому весiллi нагадати про себе.

– Не плач, – погладила його по голiвцi Оленка, – сердишся, що нас не погукали? Але ж ми з тобою завинили дуже, провинилися перед усiм оцим свiтом.

З ii очей покотилися сльози, i вона уткнулася обличчям у крихiтне дитяче плiчко.

З часом про Оленку почали забувати, нiби ii й не було у селi. А вона вдень працювала на городi, допомагала матерi, а увечерi сiдала за книги.

– Таки думаеш поступати? – спитала якось мати.

– Не знаю, мамо. Та хрест на собi я не поставлю. Я, мамо, – спiткнулася i замовкла. Потiм посмiхнулася. – Ось нехай тiльки Іван пiдросте трохи.

– А ти не бiйсь нiчого, – озвався батько. – Ми допоможемо. Хлопець iз нами буде. У дитсадок пiде, я вже питав у голови. Ти, дочко, молодця у мене, – i замовк.

Оленка з якоюсь несподiваною тривогою подивилася на батька, але той зосередився на кiнчику самокрутки, де тлiв гiркий домашнiй самосад.

Та до медичного iнституту вона знову не вступила. На другому екзаменi «заробила» трiйку з хiмii, складати iспити далi не було сенсу. «Значить, менi тiльки одна дорога, – думала приречено, – на ферму, у гнiй. Тодi навiщо мене десять рокiв учили? “Без блату, без хабара…”» – випливло у пам’ятi сказане Любою. І вона зацьковано дивилася у завтрашнiй день, у якому тепер не було мiсця наiвним дiвочим мрiям. Оленка ще бiльше змарнiла i якось враз подорослiшала.

Одного разу Наталка сiпнула чоловiка за рукав, коли самi були на подвiр’i:

– Треба щось робити, батьку, бо пропаде наше дитя.

– Не пропаде, – озвався той.

– Ага, що я, не бачу? – промовила засмучено. – Нi друзiв, нi роботи, нi… Чого ти на мене так дивишся? Може, вона ще й за тим негiдником сохне, вiд кого дитятко, – ми ж з тобою нiчого не знаемо.

– Нехай на роботу йде. Поки що пiдмiнною на ферму. І хлопчик у порядку буде, – сказав розважливо й замовк.

Наталка теж мовчала деякий час, потiм зазирнула чоловiковi в очi:

– Чуй, Миколо. Я оце думаю – ми з тобою i самi б дитятко виростили, а вона нехай би iхала кудись, мо’, на отой БАМ, як Люба. А то ж дивитися на неi важко – ще й не цвiла, а уже в’яне.

– За яким чортом iй на той БАМ iхати? – Микола докiрливо похитав головою. – Не чiпай ii, Наташо, – назвав дружину лагiдно, як колись. – Життя само виведе нашу дочку куди треба.

– Виведе, – схлипнула дружина. – Уже бач куди завело.

На роботу Оленка пiдвелася о четвертiй ранку. Подивилася на дитину, легенько накрила ковдрою. Розчесалася у темрявi, затягла волосся у товстий вузол i запнула бiлу материну хустку.

– Тебе провести чи сама? – запитав неголосно батько.

– Я не боюся, тату, – вiдповiла так же тихо i вийшла з хати.

Спершу йшла дорогою, потiм – стежкою, навпростець. Роса була холодною, густою, й Оленка швидко намочила ноги. Спинилася, зовсiм зняла старi туфлi й далi пiшла босонiж, вiдчуваючи приемну свiжiсть росяноi прохолоди.

На фермi було сонно, й у примiщеннях не свiтилося, тiльки у корiвнику горiло свiтло. Дiвчина зайшла, неголосно привiталася i нiяково стала бiля вхiдних дверей.

– Здорова була, – озвалася неподалiк немолода вже доярка Параска Микитiвна. – Сергiйовичу! – гукнула кудись у глибину сараю. – Миколина дочка прийшла! – Оленка побачила, як то в одному, то в iншому мiсцi вигулькнули з-за корiв зацiкавленi жiночi обличчя.

Високий лiтнiй чоловiк пiдiйшов до неi, привiтався й аж зрадiв.

– Добре, що прийшла, а то немае кого сьогоднi на двi групи поставити. Хоч сам ставай. Ходiмо, покажу тобi корiв, дам бiдони й доiльнi апарати. Не бiйся, – побачив, як дiвчина знiтилася, – я навчу ними доiти. Головне, щоб руками умiла, бо тут попривчали, що через одну вручну доiться. Умiеш? – Оленка ствердно кивнула головою. – Оце твоi поки, – легенько ляснув долонею по крайнiй коровi. – Двадцять шiсть доiться, i три в запуску. Пiшли, ще халат видам i чоботи, – глянув на Оленчине мокре взуття, – бо в цьому багато не наробиш. Й кажу тобi – не бiйся, то спершу важко, а потiм втягнешся. – Дiстав ключi, вiдчинив дверi маленькоi комiрчини. – Оце тобi, – поклав на стiльчик марлю, синiй халат, поставив двое новеньких вiдер. А потiм пiдгукнув до столу. – Порозписуйся за все й бережи, бо тут може корова язиком злизати. Знаеш сама, якi у нас люди.

– Щось ти довгенько, Сергiйович, у коморi порався! – вигукнула на весь корiвник молода червонощока доярка. Оленка знала ii в обличчя i знала, що ту звати Ольгою, але невiдомо чому позаочi жiнку називали Чухонькою. Ольга примружилася на Оленку i знову на весь корiвник: – Дивись, бо вона дiвка бита. Будеш тодi лупать очима перед жiнкою.

Оленка почервонiла, розгублено глянула на завфермою. Сергiйович докiрливо похитав головою, суворо глянув у бiк доярки:

– Ти б, Ольго, посовiстилася – мелеш дурним язиком, наче корова хвостом. Не слухай ii, Олено, роби свое дiло, i край. Ходiмо, я покажу тобi, як апарат пiдключати.

Вранцi, коли поверталася з ферми, мати вже витоплювала у печi, попоралася i собi збиралася у ланку. Батько йшов на роботу ранiше, й вона знову мало не до самого вечора залишалася з Іваном сама. Стомлено сiдала на саморобний стiльчик i довго сидiла мовчазна й байдужа до всього. Руки болiли й пухли, бо чимало корiв у кожнiй групi не хотiли вiддавати молоко в апарат.

– Це чепуха, – говорили доярки. – Поки тепло й корови на пашу ходять – робити можна. А от взимку, коли корми на пузi попоносиш i повен хлiв гною, от тодi ручки не тiльки попухнуть, а ще й порепаються.

Оленка, здавалося, байдуже слухала цi розмови, лише одного разу, коли мати винесла ii робочий одяг у сiни й при цьому сказала: «Клади його десь подалi, бо так смердить фермою, що й дихати у хатi немае чим», боляче посмiхнулася i промовила:

– Менi б, мамо, i самiй кудись дiтися, бо я вже теж засмердiлася.

Наталка з сумом глянула на дочку, похитала головою:

– У життi, Олено, всього доводиться спробувати – не тiльки гною i не тiльки однiй тобi, але все воно переживаеться.

Якось прийшла увечерi з роботи, почала перевдягатися у сiнях. Чуе, мати з хлопчиком у хатi граеться:

– Ану, Іванька, скажи – мама. Не бабкай, а скажи – ма-ма.

Оленка, нiби ошпарена, вскочила до хати:

– Мамо, нащо це ви учите?!

– Що? – Наталка здивовано подивилася на дочку. – Що я такого учу? Не матюки ж гнути, а «мамо» казати. Чого це ти сердишся?

Оленка опустила голову i стомлено сiла на стiльчик:

– Робiть, що хочете.

А малюк угледiв ii, запручався вiд Наталки, щоб Оленка взяла на руки.

– Ану цить. Мама стомилася, не бачиш? – Наталка посадила Іванчика собi на колiна. – Ач, який луцман, уже баба у руках не вдержить.

– Ма-ма-ма, – залопотiв хлопчик i голосно заплакав.

– О! – вигукнула Наталка, – випросили-таки. На твое золото, – i подала дитину Оленцi.



До року Іван бiгав по хатi, перевертав горщики на лавi бiля печi, але найбiльше йому подобалося стати до рогачiв, пхнути iх, щоб вони з гуркотом падали на пiдлогу.

– Бах, – говорив тодi вiн радiсно.

– Я ось тобi дам «бах» по одному мiсцю, – сердилася Наталка. – Чорний весь, наче сажу трусив. – Замурзаний хлопчик тiкав до дiда, хапав його за штани й голосно кричав, вимагаючи швидше брати на руки. – Я i в дiда знайду, розбишака малий, – сварилася Наталка пальцем. – Тiльки посмiй менi ще робити шкоду.

Лише Оленка нiяк не могла звикнути до дитячого «баба», «мама». Інодi iй здавалося, що хлопчик озиваеться до ii матерi. Думала про те, що не може вимовити «син», «синок» навiть подумки.

Снiг тiеi осенi випав рано. Потiм розтанув, наробивши грязюки на сiльських вулицях. Корiв на пашу вже не виганяли, а тiльки випускали у кошару, щоб менше було гною у сараi. Але у кошарах худоба по черево ходила у грузькiй багнюцi, яка потiм засихала на вименi, боках i навiть на спинi. Доярки лаялися, намагаючись вiдшкребти засохлу багнюку i бебехи, вимити дiйки. Мало не щодня завфермою кричав на них, що корови бруднi й молоко брудне i що його не прийме завод. Жiнки огризалися у вiдповiдь, часто сварилися мiж собою, особливо коли дiлили корзинами скинуту трактором посеред корiвника купу напiвгнилоi картоплi чи бурякiв. Правда, швидко забували про сварки. До Оленки звикли, здавалося, що i вона звикла до цiеi просмердiлоi кислим силосом ферми, де гуртом радiли й святкували i гуртом плакали над чиiмось горем.

Одного разу Ольга Чухонька принесла на роботу кошолку з iжею i пляшкою горiлки.

– Дiвчата, сьогоднi швидше ворушiться – замочимо перше мое тридцятилiття, – сказала весело.

Перед цим Оленка i ще двi доярки вибирали у сiльмазi для Ольги подарунок. Довго дивилися на вивiшений, нiкому не потрiбний одяг, виробництва власних пiдприемств, якi гнали план i зовсiм не замислювалися, чи користуеться iхня продукцiя попитом чи роками залежуеться у магазинах i на складах. Нею завалювали сiльськi магазини, не даючи селянину iншого вибору. Параска Микитiвна вертiла у руках шовкове плаття у великих плямистих квiтках.

– Їй-бо, дiвчата, на мою Рябуху шилося. Так i на неi надiнь – колотися почне.

Повiсила назад, взяла iнше.

– А це? – подивилася запитливо на Оленку. Та уявила Ольгу Чухоньку в червонiй, з глибоким вирiзом, сукнi й пирснула у кулак. – Нi, ну що воно за життя таке? – уже сердилася Параска Микитiвна. – Понашивали, наче на опудало. От би тих i поодягати у це, хто такого навиробляв. Чи його що з посуду узяти?

Та на полицях, де мав продаватися посуд, стояли самi лише горщики пiд квiти. Тодi Параска Микитiвна тихо пiдгукнула продавщицю й спитала ще тихiше:

– Мо’, у тебе, Ганно, пiд прилавком що е? Не брати ж усяке гiвно – його у нас на фермi й так хватае.

Продавщиця вийшла у пiдсобку i винесла запакований у картонному ящику чайний сервiз.

– Ось нате, останнiй.

Параска Микитiвна хотiла розпакувати, щоб подивитися, але жiнка гримнула на неi:

– Бери, Параско, мовчки та йди, поки нiхто не бачить. А то буде менi.

Параска Микитiвна зняла iз себе чорний, з вишиваними квiточками фартух i обгорнула покупку.

– Ну, то дай ще хоч простиню яку чи полотенце, – випрошувала, – ось грошi залишилися. Не для себе ж прошу.

– Нема, – розвела руками маленька, з худорлявим веснянкуватим обличчям продавщиця, Оленчина далека родичка. – Хочеш – забожуся? Он вiзьмiть ляльку чи ось цього ведмедя, – взяла у руки чималу iграшку.

– Ведмедя? Нащо iй ведмiдь? Дай хоч оту сорочку. – Жiнки з нiжнiстю розглядали бiлоснiжну шовкову комбiнацiю. – А гарна, правда? – Сива доярка ще раз торкнулася зашкарублою рукою бiлого шовку i сумно посмiхнулася.

Іменинниця зрадiла сервiзу, а коли розгорнула сорочку, охнула.

– Ви б сказали – я б руки з милом вимила, – пожартувала. – Ех, хоч до вiнця, i плаття бiлого не треба.

А потiм наливала у гранованi чарки мiцноi домашньоi горiлки. Налила й Оленцi.

– Пий до дна, щоб була думка одна.

Жiнки засмiялися, й Оленка випила разом з усiма, скривилася, взяла квашеного огiрка.

– Оце по-нашому, – похвалила ii Ольга i ще долила горiлки у чарку.

Параска Микитiвна уважно подивилася на доярку, але нiчого не сказала. Знову випили, повеселiшали.

– Ти от що, Олено, – Ольга з апетитом жувала печене домашне м’ясо, – ти на нас не сердься, коли що не так – ми тут усi своi. Ну, от скажи чесно – хто батько твого Івана?

Оленка знiтилася, опустила на стiл руку з огiрком.

– Не тушуйся. Ну, чого ти? Випий ще ось. – Ольга хлюпнула у ii чарку горiлки. Та Оленка не взяла чарки. – Бува, не мiй Петро? – Чухонька, здавалося, не бачила, що в Оленки на очах навертiлися сльози. – Бо вiн у мене така зараза, як ото бугай Мартин, – убачить корову i вмить очi кров’ю наливаються. – Засмiялася першою, iншi доярки теж засмiялися. А Оленка мовчки пiднялася з-за столу i вийшла.

– Ну, що я тут сказала? – огризнулася Ольга, коли Параска Микитiвна суворо глянула на неi.

– Нащо ти так? Дiвцi й без тебе важко. Не могла притримати свого язика?

– Я ii пiд мужика клала, чи що? – вiдповiла та нарочито весело. – От тiльки б дiзнатися – пiд якого?

Працювати ставало важче. Вдарили морози, а худоба лежала без соломи, прямо на мокрiй долiвцi. Кормiв не вистачало. День починався i закiнчувався чиеюсь лайкою.

– Де я вам наберуся тих кормiв? – кричав уже й завфермою. – З дому принесу? Дадуть менi, я iх у кишеню не сховаю. – І чорний, мов нiч, iшов у контору до голови сваритися i вибивати корми та солому. І такий же повертався назад, коли зовсiм нiчого не вдавалося вибити, – соломи у колгоспi не було, як зерна i зернофуражу. – На чорта тодi стiльки худоби держати, аби мучити невинну тварину? Ну, на чорта? – доводив комусь подумки, не помiчаючи, що говорить уголос.

Перед Новим роком почали телитися корови.

– Помагай! – кричала Параска Микитiвна на розгублену Оленку, що стояла бiля корови, яка нiяк не могла розтелитися i жалiбно мукала на весь сарай.

– Як? Хiба я знаю? – Оленка аж вiдступила, злякано озираючись на доярку.

– Тьху на тебе, – Микитiвна зняла iз себе пояс, яким був пiдперезаний халат, швидко накинула на маленькi нiжки, що то показувалися, то знову ховалися, зав’язала. – Тягни! Ну!

Оленка ухопилася за поясок, i вони удвох почали витягувати з корови телятко. Корова знову жалiбно замукала.

– Терпи, рябенька, терпи, моя голубонько, – умовляла ii доярка, немов людину. – Ще раз. Чи ти не снiдала сьогоднi? – гримнула на Оленку, хоча та й тягла щосили, аж пiт на чолi виступив. Телятко було майже все чорне, з бiлою зiрочкою на лобi. – Ну, от, бери й витирай. Бичок чи теличка? Теличка, Олено, бач, – радiла вголос доярка, – путня виросте корова, хоча й важко на свiт з’явилася.

Оленка почала обтирати теля, воно сiпалося i намагалося стати на ноги.

– Зiрочка ти моя, – з нiжнiстю пiдняла на руки. – Ач, яка бiдова.

Голова колгоспу, коли приiжджав на ферму, на Оленку мало звертав уваги, бiльше розмовляв зi старшими доярками й завфермою. Завжди ходив у чорнiй куфайцi, старiй смушевiй шапцi й кирзових чоботях. Тiльки вже як iхав до райцентру, переодягався. А коли дружина просила не надягати куфайку i чоботи, сердився:

– Я на роботу йду, як усi люди, а не в театр…

І часто, особливо на полi, коли пiд’iжджав до трактора чи комбайна, який простоював через поломку, закочував рукави. «Посунься, – казав механiзатору, – у чому тут дiло?» – i допомагав, аж поки трактор не рушав iз мiсця. А коли поломка була серйозна, мчав на тракторний стан за пiдмогою, вантажив у «бобик» потрiбне залiзяччя, саджав слюсарiв i знову iхав у поле.

Не сказати б, що колгоспники любили Данила Павловича, бiльше лаяли. Та, коли на черговi збори з району приiхало начальство i привезло з собою замiну, високого, ще молодого чоловiка у пижиковiй шапцi й новенькому модному кожушку, збори схвильовано затихли. Селяни переглядалися мiж собою. «Що воно таке? – питали один в одного. – За що це Павловича кишкають?»

Данило Павлович був у бiлiй сорочцi, сiрому, але вже не новому костюмi. Довго звiтував про роботу, а коли вiдзвiтував, кашлянув у кулак:

– Я тее… Я тут вам не казав, – подивився у зал, – менi на пенсiю скоро, ну i тее, ось, – показав рукою на сцену, де сидiла президiя i майбутнiй новий голова колгоспу. – Прошу любить i жалувать.

У залi спочатку стояла мертва тиша, потiм люди зашумiли незадоволено, заговорили голосно. Шум наростав, i парторг колгоспу, що сидiв у центрi довгого столу, засланого червоною матерiею, постукав олiвцем по графину з водою.

– Тихiше, товаришi! Хто хоче виступити, прошу за трибуну.

– Не пiду я за трибуну, – пiдвiвся уже пенсiонер, конюх Свирид iз дивним прiзвищем Проневський, спересердя кинув свою шапку на стiлець, де сидiв. – Я i звiдси скажу, то почуе, хто схоче. Ти, Данило Павлович, – дезертир! – крикнув до сцени. – Мовчав, мовчав, а тодi – здрасте, оставайся лавка з товаром. На пенсiю вiн запросився, бо попросили. То ти так i скажи народу, а не крути. Хiба не бачиш, якого хлюста нам привезли? І, главно, нас не спитали.

У залi загули.

– Нащо нам чужий? – кричав iз мiсця лiтнiй тракторист Іван Люшня. – У Павловича пуповина у нашому селi закопана, воно йому й болить. Он скiльки всього настроiв. І ще построiть.

– У вас колгосп вiдсталий, – другий секретар райкому партii пiдвiвся з-за столу i пiдiйшов до трибуни. – Ви, товаришi, не галасуйте, справа серйозна, а ви кагалите, наче на базарi. Ваш колгосп у хвостi району плентаеться i район тягне назад. А ви тут демагогiю розводите.

Вiн довго переконував колгоспникiв, але не переконав. У залi пiдвiвся i вийшов до трибуни червоний вiд хвилювання завiдуючий фермою.

– Ми у хвостi, да… – м’яв у руках нову шапку. – Дак, а чого ж ми за весь район план по льону тягнемо? Ви своiм передовикам даете план на картоплю та на зерновi, то вони й героi. А нам на помiдори, якi ще не зацвiли, а вже одляпалися. Як ще не надумалися довести план на кавуни й динi – ото б понаiдалися! – У залi покотився легенький смiшок. – І хiба льоном худобу нагодуеш? А де тодi солому брати й комбiкорми – у сусiдiв купувати? Так накупуеш чортового батька, як з того льону грошей, як iз жаби пуху. Ви нам план, як iншим, дайте, щоб ми й державi хлiбця виростили, й собi залишили, тодi побачимо, хто буде у хвостi, а хто попереду, – обернувся до президii. Секретар райкому i майбутнiй голова про щось перешiптувалися. Пилип Сергiйович ще бiльше захвилювався, та не зiйшов з трибуни. – Я правду кажу, – промовив тихiше. – І ще. Ми не будемо голосувати за нового голову, може, вiн i хороший чоловiк – я не знаю, але хай звиняе.

Пiсля зборiв начальство не залишилося навiть пообiдати. Перед тим як поiхати, секретар райкому пiдiйшов до Данила Павловича, який без шапки стояв на морозi, й загрозливо промовив:

– У тебе не колгоспники, а саботажники – так i доповiм першому. І пощади не жди. Спочатку тебе й парторга заслухаемо на бюро, а потiм буде видно, що з вами далi робити.

Данило Павлович мовчав, бiлий i простоволосий. Нiкому нiчого не сказав, тiльки приречено дивився услiд райкомiвськiй «Волзi», аж поки та не зникла за рогом вулицi.

– Що ви наробили? – обернувся до колгоспникiв, якi купками стояли пiд клубом. – Вони ж тепер нi жити, нi дихати не дадуть.

Вiн боявся недарма. Виклик його i парторга на бюро райкому партii означав неприемностi чималi, але Данило Павлович по дорозi у район думав лише про одне: «Як випустять живих i теплих, то додому доiдемо!» Їх випустили з доганами, занесеними в особовi справи.

– Дай, Боже, щоб на цьому й окошилось, – говорив удома дружинi. – Тiльки навряд, здаеться менi.

Через кiлька днiв у село приiхав автобус iз мiлiцiею. Пiшли по хатах трусити самогон. Перевертали у коморах повнi дiжки, вивертали у погребах огiрки й капусту. Розбивали бiдони та сулii прямо на подвiр’ях – i повнi, й порожнi. На дорогах зупиняли колгоспникiв, що йшли з роботи, витрушували торбинки на снiг, навiть вивертали кишенi. А Гната Шмеля, старого механiзатора, який не пускав мiлiцiонерiв до хати, побили прямо на його подвiр’i, на очах у дружини й вагiтноi невiстки. Закривавленого, повели вулицею до автобуса i забрали у район. Забрали й багатьох iз тих, у кого знайшли самогон чи брагу. Село затихло, наче вимерло, а Данило Павлович уночi виiхав до Киева.

– Я до самого Щербицького доб’юся, а нi – то i в Москву поiду. Нехай знають…

Повернувся додому через кiлька днiв, схудлий i мовчазний. Нiчого нiкому не розповiдав, тiльки попросив у дружини:

– Внеси, Мар’е, там чогось. – Пив сам, поки не захмелiв, потiм опустив голову на руки й заплакав. – Нiде нема правди селянину, – хлипав голосно. – Живи рабом, рабом i здохнеш, – стукнув кулаком об стiл, аж ложка пiдскочила. – Нема правди, – стогнав, поки й не заснув.

На другий день по приiздi його знову викликали у райком партii.

– Не поiду, – вiдрiзав вiн у трубку, – у мене роботи повно. Не поiду, – промовив затято сам до себе, – нехай уже що буде.

Високе начальство змiнюеться на посадах швидше, нiж дрiбне. Несподiвано помiнялося керiвництво обкому партii, й районне вичiкувально принишкло – нова мiтла i мете по-новому. Бiльше Данила Павловича нiхто нiкуди не викликав, здавалося, що райком забув про це село та про його колгосп. Тiльки перед весною прийшла рознарядка на посiвну. Там колгоспу був доведений план i на картоплю, i на зерновi, й зовсiм небагато – на льон.

– Наша взяла! – розчервонiлий Данило Павлович ходив по конторi й розмахував аркушами паперу. – А я думав – ми вже пропали, чесне слово.

Коли iй переказали, що викликае до себе голова, Оленка здивувалася.

– Чого б то? – запитувала у доярок.

Тi лише здвигали плечима. Прийшла додому пiсля вранiшнього доiння корiв, переодяглася. Стала перед дзеркалом – на неi дивилася доросла жiнка, аж надто доросла, як на ii роки. Юнiсть проходила мимо, лише боляче зачепила крилом, i Оленка з сумом думала, що ii ровесницi ще бiгають вечорами до клубу, дивляться на цей свiт закоханими очима i чекають дива. Вона уже нiчого не чекала, боялася про щось мрiяти, бо так важко потiм, коли тi мрii розбиваються об сувору реальнiсть. Особливо сувору до тих, хто спiткнувся на початку самостiйного шляху або i зовсiм заблудився.

– Сiдай он, – Данило Павлович показав iй на стiлець бiля столу. Вона сiла, запитливо подивилася на голову. – Я от про що хотiв iз тобою поговорити, – уважно глянув на дiвчину. – Ти надовго прийшла на ферму чи так тiльки, перебути?

– Я не знаю. – Оленка подивилася йому в обличчя, подумала, як вiн схуд за цей час i став майже весь сивий.

– Ну, ясно, – покрутив у руках олiвця, потiм поставив у синiй пластмасовий стакан. – А в мене до тебе дiло. Я чув, ти пробувала до iнституту пробитися. – Оленка знiяковiла й опустила голову. – Це таке, що нiколи не пiзно. Тебе я знаю i твоiх батька з матiр’ю. Направимо вчитися в академiю. На стацiонар не вийде, бо дитя. А то, як сама захочеш. А на заочне… подумай. Вибирай, хоч агрономiю, хоч на зоотехнiка чи ветеринара, аби вчилася. Менi спецiалiсти во як треба, – провiв долонею по горлу. – Хлопця здавай у яслi – легше буде. Згоджуйся, Олено, – попросив. – Ми вже старiемо, а ви, молодi, всi iз села тiкаете. Воно ж правда – у селi не мед, але ж земелька рук просить i голови розумноi.

Несподiвано дверi кабiнету мало не злетiли з петель, i зайшов блiдий голова сiльради.

– Павлович! – зробив кiлька крокiв, став розгублено посеред кабiнету.

– Чого це ти? – Данило Павлович аж зi стiльця пiдхопився. – Ну, що таке – кажи? Чого ти хавкаеш, наче рибина на березi?

– У Параски Микитiвни меншого сина вбито, тiльки що iз вiйськкомату подзвонили. – І сiв на один зi стiльцiв, що у ряд стояли попiд стiною.

– Де? – Павлович ковзнув рукою по столу i скинув на пiдлогу папери.

– Ну де? Де служив. На китайському кордонi. Будуть везти ось iз солдатським супроводом. Готуйся зустрiчати, i треба органiзувати похорон. Дiждалася з армii сина, от…

Оленка затулила обличчя руками й заплакала.

– Цить. Йди поки. – Данило Павлович поклав iй на плече важку руку. – Тiльки нiкому – я сам, – додав тихо.

Оленка вийшла з контори i вiдчула у грудях нестерпну тугу. Дiйшла до фельдшерського пункту i ледь не зойкнула вголос.

– Чого це ти, дiвко, така страшна? – Параска Микитiвна стояла у хвiрточцi й тримала у руцi пляшечку з лiками. Оленка хапала ротом повiтря й мовчала. – Знову хтось допiк? – жiнка дивилася на неi спiвчутливо. – Не звертай уваги – люди, вони всякi бувають, само не знае, що робить i що каже. А я оце через силу велику корiв подоiла, то прийшла до фельдшерки – спасибi iй, надiлила, – показала на пляшечку. – Вночi наче стрельнуло у серце i нiяк не попускае. Так менi трудненько зробилося. Дай, думаю, сходжу, вiзьму щось, а то вмру i синочка свого з армii не дочекаюся.

Олена заридала вголос i пiшла дорогою. А Параска Микитiвна стояла бiля хвiрточки i з тривогою дивилася iй услiд, аж поки не пiд’iхав машиною голова.

– Сiдай, Микитiвно, – вийшов iз машини, вiдчинив перед нею дверцята.

– Що таке? – жiнка здивовано глянула йому в обличчя, обернулася на Оленку, зойкнула i впустила на дорогу пляшечку з лiками.

Сина везли тиждень. І цiлий тиждень мати жила на свiтi тiльки тому, що серце розривалося вiд болю, але не переставало битися. Кожна клiтина мозку волала до Бога – забери! Але Бог не чув того волання чи, може, й чув та не мiг серед мiльйонiв стражденних матерiв на землi видiлити одну муку.

– Пустiть мене, – попросила, коли важка вiйськова машина спинилася у неi пiд двором. – Я свого синочка сама стрiну.

Заточилася у дверях, ii пiдхопили пiд руки й вивели з хати. Молоденькi солдати й офiцер уже посплигували з машини i з болем дивилися на матiр.

Пiсля похорону сина Параска Микитiвна на роботу не ходила. Згорьовану жiнку забирали у лiкарню, та вона не поiхала.

– Померти хочу, – сказала затято. – Не чiпайте мене.

Доярки гуртом чистили й доiли ii корiв. Мiж собою майже не розмовляли, тiльки схлипували часто, особливо тi, у кого пiдростали сини. Оленка щодня заходила до Параски Микитiвни. Намагалася з нею про щось говорити, але та мало озивалася на розмови, лише тихо стогнала.

– Виходьте, тiтко, на роботу, – сказала одного разу Оленка.

Та, здавалося, не почула ii, ледве йшла вiд печi до лiжка.

– Виходьте, – наполягала. – Ольга захворiла, Уляна Трохимiвна руку скалiчила – корови днями недоенi стоять. Мiж люди вам треба, однак живою в землю не ляжете, – пiдiйшла до жiнки, обняла й, наче малу дитину, пригорнула до грудей.

Поруч зi справжнiм горем Оленка вiдчула всю дрiб’язковiсть своiх переживань, дрiб’язковiсть розмов, якi ранiше дошкуляли. Несподiвано вiдчула у собi внутрiшню силу i впевненiсть, навiть дивувалася, чому це вона так розгубилася при перших випробуваннях долi. Побачила голову на колгоспному дворi, пiдiйшла:

– Я згодна, Даниле Павловичу. Готуйте документи, а я трохи над книжками посиджу.

– Дак, а… як – на заочне, чи…? – зрадiв голова.

– На заочне, – посмiхнулася Оленка, – ще ж Івана ростити треба.

А Іван рiс, як з води.

– Бабо, дай, – випрошував у Наталки годинника, що цокав на стiнi.

– Не можна, онучку, – то не цяцька, – намагалася пояснити Наталка. – То дiд буде сваритися.

– Бабо, дай, – стояв на своему малюк i показував пальцем на годинник.

– Я тобi дам лозиною, як ти баби не хочеш слухатися.

– Баба – кака, – сердився хлопчик i дивився по хатi цiкавими оченятами, вишукуючи ще щось.

– Ось я тобi дам – кака. Грамотний який! – сварилася Наталка, але Іван прудко залiз на стiлець, потiм – на стiл, вхопив нiж.

– Ой, лишенько! Вiддай ножик, бо вава буде. Чи тобi iграшок немае? На косю, сiдай, – витягла на середину кiмнати великого дерев’яного коня на колесах.

Малюк якийсь час дивився на нього, навiть пробував сiсти, та потiм закопилив губу i пiшов шукати iншу забавку.

Вступнi екзамени до Киiвськоi сiльськогосподарськоi академii Оленка склала легко. Хоча й не дуже радiла, та вiдчувала, що отримала невеличку перемогу над безпросвiтком сiроi буденностi. А Наталка з Миколою радiли вiдверто.

– За одного вченого десять невчених дають, – говорила мати. – І нiхто не бере.

Одного разу Іван, радiсно пiдстрибуючи, торсав дiдового велосипеда. У новiй лiтнiй курточцi, блакитному беретику вiн був схожий на гарненького хлопчика з малюнка у книжцi.

– Ти, брат, у мене герой. – Микола пiдхопив онука на руки й посадив на велосипеда попереду себе.

Малюк усю дорогу щось весело щебетав до дiда, намагаючись вцiлити ногою межi спицi у колесi. Побачив у дитсадку iнших дiтей i пiшов до них з охотою. Перед вихователькою насупився, але дозволив iй взяти себе на руки. Другого дня тiльки пiд’iхали до дитсадка, як хлопчик рвонувся, мало не злетiв з велосипеда, обхопив Миколу за шию i закричав на весь двiр:

– Не!

Микола поiхав на роботу спантеличений, а увечерi обiзвався до дружини:

– І як його возити, як вiн не хоче йти у чужi руки?



Перший рiк навчання був складним i нецiкавим. Оленка надсилу писала конспекти, готувалася до сесii. Часто вiдкладала книгу, подовгу сидiла, вдивляючись кудись поперед себе. Інколи iй здавалося, що iде чужою дорогою по життю, а не власною. Але починала любити отi лiтнi ранки над селом, коли небо ще тiльки сiрiе на сходi. Оцього малого хлопчика, який радiсно гукав iй: «Мамо!» Вдивлялася у свiт заново, та неусвiдомлена туга пiдступала до серця, тодi вона ставала мовчазною i задумливою, а мати тривожилася.

– Може, тебе хто зурочив? – питала не раз. – Давай, я Настю Етину гукну, вона ж людям помагае.

– Нi, мамо, нiхто не зурочив, – Оленка сумними очима дивилася на матiр. – Я не знаю, що таке зi мною робиться, мовби душi тiсно у грудях, а у свiтi душно…

– Замiж тобi треба, – перебила ii мати. – Онде ж находиться людина.

Оленка нiяковiла:

– Мамо, не треба. Ви мене зовсiм не розумiете.

– А що там розумiти? – сердилася Наталка. – Не дай, Боже, вдасися у свого дiда Івана – тому теж душно було у свiтi, очi викладе у небо й дивиться годинами. Все б кудись iз дому йшов з тим малюванням, наче дурень зi ступою. А що з того толку? Пiдiйдеш, було, тихенько, щоб не чув, а вiн сидить на призьбi – це коли ще в старiй хатi жили – i все щось сам у себе допитуеться, немов божевiльний. Добрi люди про хлiб дбали та про сiм’ю, а вiн усе життя в собi колупався. Якби не твоя баба Мотрона, то дiти б iз голоду повмирали. А вiд Сергiя ти даремно вiдмахуешся, – переводила розмову на iнше. – Хороший хлопець, i сiм’я у них хороша.

Сергiй Дядик, колгоспний водiй, кiлька разiв переймав ii увечерi, коли верталася з роботи. Майже нi про що не говорив, мовчки йшов поруч до самого двору. Потiм до Наталки прийшла його мати, сива розповнiла жiнка. Зайшла несмiливо до хати, витягла з кишенi гостинця, дала Івану, погладила хлопчика по голiвцi.

– Олени ж немае? – озирнулася по хатi.

– Ще не прийшла, – Наталка подала гостi стiльця.

– То й добре. – Дядичка важко сiла на стiлець. – А я, Наталко, до тебе у такiй справi, – подивилася на неi, витерла хусточкою спiтнiле вiд хвилювання обличчя. – Мiй Сергiй – хлопець хороший, серйозний. Сама знаеш, нi в горiлку, нi в якi iншi дурницi не вкидаеться. Як не кажи – технiка у нього в руках. І Олена у тебе – слова поганого не скажеш, дарма що дитятко. Кiнь на чотирьох i то спотикаеться. Ми б i хлопчика гуртом ростили, може, коли водички бабi подасть, як та не здужае ходити. Таке ж? – запитливо глянула на Наталку. Та мовчки хитнула головою. – Поговори з дочкою, та й благословим.

Наталка розгубилася, чомусь заплакала.

– Я щось не так сказала? – Дядичка схвильовано пiдвелася зi стiльця.

– Нi, Ходоро, – Наталка махнула рукою, аби жiнка сiла. – То я так. Саме чогось плачеться. Спасибi тобi. Хiба я проти з тобою породичатися? Я б iз дорогою душею.

Тепер ось напосiдалася на дочку, та Оленка й слухати не хотiла:

– Я, мамо, не люблю Сергiя, хоч вiн i хороший хлопець.

– І що з твоеi любовi? Он, – кивнула на онука, – вся твоя любов, а тепер i очей не показуе. Хоч би призналася – хто? Я б тому поганцю знайшла що сказати, ще вона скривае його.

– Вiдчепiться, мамо, – в Оленки на очах виступили сльози. – Чого ви мене мучите?



На другий рiк, пiд весну, Олену поставили бригадиром польовоi бригади.

– Я ж не подужаю, – опиралася вона у кабiнетi голови колгоспу. – Хто мене буде слухатися?

– Не святi горшки лiплять, – Данило Павлович сердито дивився на Олену. – Я тебе вчитися посилав, щоб ти менi з дипломом корiв доiла? Менi спецiалiсти треба, а на ферму людина знайдеться. Приймай бригаду без зайвих розмов. У мене посiвна на носi, а ти тут дитячий садок розводиш.

Оленка не стикалася вдома. Приходила пiзно, знесилена й знервована.

– Краще б ти не йшла з ферми, – жалiла дочку мати. А наодинцi журилася чоловiковi: – Чужi дiти по Киевах та Харковах, а наша весну чобiт гумових не знiмае.

– Як воно – навчання? – запитував часто Данило Павлович. Ранiше Олена вiдповiдала привiтно. А тепер не приховувала свого роздратування новою роботою, що поглинала ii до останку.

– Яка тут наука, коли i вгору глянути нiколи. Мов гонча, цiлий день гайсаю.

– Нiчого, то воно попервах. Зате до науки практика хороша, – переводив голова розмову на жарт.

– Ага, – сумно посмiхалася Оленка, – скоро можна буде виступати на змаганнях по велоспорту, а сесiю я точно завалю. День у день мотаешся тим велосипедом iз поля на поле, мотаешся селом…

– Ну, у мене немае «Волги», щоб тебе персонально по колгоспу возити, – перебив ii Данило Павлович.

– Вона менi й не треба, – огризнулася дiвчина. – Ви краще скажiть, чому на Савчуковому полi ячмiнь учора посiяли? Просо i те пiзно було, а ви – ячмiнь, наче на зло.

– Це вже я з Тита спитаю.

Із головним агрономом Титом Феодосiйовичем вони починали працювати у колгоспi ще безвусими хлопчаками. Обидва самотужки повивчалися, спочатку у технiкумах, а потiм i вище. І вже квалiфiкованими спецiалiстами обидва упряглися в одне ярмо, щоб тягти його, аж поки й вистачить сили. На людях називали один одного по батьковi, а наодинцi – просто, як i ранiше. Та ще коли сварилися, забували про негласну субординацiю.

Данило Павлович блиснув з-пiд насуплених брiв на дiвчину й пiшов до обляпаного багнюкою «бобика».

– А якщо мотоцикла? – обернувся бiля дверцят машини.

– Що – мотоцикла? – не зрозумiла Олена.

– У парторга iх два, скажу хлопцям на тракторнiй, нехай пошепчуть старiшого, вчися i iздь. Чи як?

Оленка посмiхнулася:

– Незручно наче.

– Буде зручно, коли для дiла, – голова сiв за кермо i з серцем повернув ключем. – Ну, Тит, ну…

Через тиждень бригадир тракторноi бригади пiсля наряду пiдiйшов до Олени:

– Ти чого свого коня не забираеш?

– Якого коня? – здивувалася та.

– Павлович сказав – для тебе. Хлопцi зробили, ще й пофарбували, стоiть у гаражi, як новенький.

– Ой, Тихоновичу, – замахала руками Олена. – Я ж i iздити не вмiю, i прав у мене немае.

– Та… якi там права, – Тихонович по-батькiвськи поплескав дiвчину по плечу. – У нас що – на полi чи в рiвчаках ДАІ стоiть? А Гриша Василенко взявся тебе навчити iздити. Приходь.

Оленка прийшла. Мотоцикл i справдi стояв, мов новенький, виблискував червоною фарбою.

– Із тебе могорич, Миколаiвно, – озвався з глибини гаража старий слюсар Єврошко. – Хлопцi на совiсть постаралися. Гришо! – гукнув кудись, за розiбраного, без колiс трактора. – Бригадирша прийшла.

– Ну що, будемо вчитися? – молодий механiзатор вийшов iз-за трактора, хвацько натягнув на очi картуза. Та Оленка встигла побачити, як вони насмiшкувато блиснули, й вiдступила вiд мотоцикла. – Не бiйсь – вiн не брикаеться, – реготнув юнак. – Оце ось дивись, отак умикаеться, заводимо. Сiдай. Ну, чого ти?

– Не дурiй, – осмикнув його Єврошко. – Взявся учити, так учи, бо я Тихоновичу розкажу. Герой…

– Уже й пожартувати не можна, – хлопець сам сiв на мотоцикла. – Сiдай позаду, – обернувся до Олени.

Із колгоспного двору виiхали потихеньку, i Григорiй пояснював Оленi, як перемикаються швидкостi.

– Хочеш з вiтерцем? – спитав, коли виiхали за село. Й, не чекаючи вiдповiдi, газонув, аж синя смуга лягла. В Оленки свистiло у вухах, вiтер бив по обличчю, здавалося, що мотоцикл ось-ось вiдiрветься вiд землi. Вона аж очi заплющила, уявивши полiт.

Виiхали на поле, на грунтову дорогу, i хлопець спинив мотоцикла.

– Сподобалося? – Оленка мовчки кивнула головою. – Ну, тодi сама сiдай, не бiйся. Мотоцикл – як велосипед, тiльки швидкiсть iнша.

Дiвчина зi страхом пересiла наперед i мiцно вчепилася в руль.

Наступного дня, пiсля обiду, знову прийшла на тракторний стан.

– Ти диви, – почула вiддалiк у гаражi насмiшкуватий голос, – знову бригадирша прийшла. Видно, добре вчора з Гришкою покаталися, i сьогоднi хочеться, – по голосу впiзнала Андрiя, вiдчула, як спалахнуло обличчя. Хтось цитьнув за трактором, хтось засмiявся. А той вийшов iз гаража, витираючи ганчiркою на руках мастило.

– Може, сьогоднi зi мною покатаемося? – на обличчi грала зневажлива посмiшка. – Я не гiрше вiд Грицька об’iжджаю.

Оленка болюче закусила губу i пiшла до мотоцикла.

– Я сама, – сказала хлопцю, коли той дiстав iз кишенi ключа i поклав руки на руль.

– Е, нi. Щоб убилася? – заперечив юнак. – А ти, Андрiю, об’iжджай вдома свою жiнку та дивись, щоб не скинула з лiжка. Чого ти? – глянув на Олену. – Хочеш сама – пробуй, на. – Подав iй ключа i сiв на задне сидiння.

Ще вчора iй здавалося, що нiколи не навчиться рушати з мiсця, додавати й зменшувати газ, а сьогоднi мотоцикл слухався, i дiвчина щасливо посмiхалася.

– Навчилася трохи, – на ходу обернулася до Григорiя.

– Молодець, – гаряче дихнув юнак бiля вуха, i його руки, що обережно трималися за куртку, мiцно обняли ii вище талii, потiм боляче стисли груди.

Вона рвонулася, випустила руля, i мотоцикл влетiв прямо у жито, що росло обабiч дороги. Постояв, нiби подумав, i похилився на жито. Оленка зiскочила iз сидiння, а Григорiй уперся ногами в землю, утримав мотоцикла, встав i вивiв його на дорогу. Винувато глянув на дiвчину:

– Чого ти наiжачилася, наче я вкусив тебе? Ну, що я такого зробив?

Оленка мовчала, дивилася кудись у поле, потiм перевела погляд на хлопця – в очах стояли сльози.

– Поiхали до села, – промовила тихо.

– Чому, Оленко? Хiба я щось погане хотiв? Я… – Шукав якiсь потрiбнi у цю хвилину слова, бо не вiрилося, що вона вiдштовхне його, хiба не знала, чим катання закiнчуються? Просто набивае собi цiну. Посмiхнувся. – Не спiши, село вiд нас нiкуди не дiнеться, – пiдiйшов, не обняв, а згрiб ii в оберемок, уп’явся в губи.

– Пусти мене! Пусти, кажу! Сопляк! – Олена з силою вiдштовхнула вiд себе хлопця.

Ображений, той стояв i дивився, як вона пiдiйшла до мотоцикла, з силою ударила по «лапцi» й сiла. Мотоцикл рвонувся з мiсця, обдавши його курявою.

– От, чорт, – розгубився Григорiй. – Нi, ну ти глянь – сама поiхала, а ти тьопай сiм кiлометрiв пiшки, мов дурень той, – стояв на дорозi й дивився, як за мотоциклом здiймався довгий хвiст куряви. – Ну, почекай, прийдеш ти в гараж – я тебе повчу тепер. Я тебе навчу…

Та Оленка не прийшла, поставила мотоцикла у себе вдома i iздила до пiзньоi осенi, аж поки й випав снiг.

Пiсля Нового року iй iще додалося роботи. Вона сидiла у кабiнетi голови колгоспу i мало не плакала.

– Даниле Павловичу, я й третiй курс не закiнчила – який iз мене агроном?

– А я й не кажу. Будеш поки бригадиром-агрономом.

– Та ви що? – дiвчина аж зi стiльця схопилася. – Хочете, щоб я на вашiй роботi ноги вистягла? В iнших колгоспах по три агрономи, а ви на одну недоучку пiвколгоспу вiшаете.

– Сядь. Не вiшаю я на тебе нiчого – головний агроном е, може, й iще когось пришлють, як своiх кадрiв не виростили. Тiльки не забувай, Олено Миколаiвно, – приiжджому спецiалiсту не те, що своему, – де хочеш, хоч iз пальця виламай, а житло дай. А ти тодi посунься. Й iнших колгоспникiв треба посунути. Ти ось брикаешся, кажеш – важко тобi. А я так думаю: у нас землi хорошi – вродять цього року й наступного зерновi, та щоб не по п’ятнадцять центнерiв iз гектара, а хоча б по двадцять п’ять, то ми б iще одну вулицю заклали. Не для когось, Олено Миколаiвно, а для своiх людей – вони того вартi. – Данило Павлович спочатку дивився на Олену крiзь окуляри, потiм зняв iх, поклав на стiл перед собою. – Та твоеi академii малувато для землi. Тут ще й iнше треба. Нашi дiди у столицях не вчилися, а хлiб ростити умiли.

– Так вони ж не в колгоспi працювали, – вирвалося в Олени.

Данило Павлович глянув iй прямо у вiчi й нiчого не сказав.

Зиму Оленка любила. Вона iй i досi здавалася тiею казковою Снiговою королевою, яка увечерi зазирала у замерзлi шибки. Захурделить, насипле снiгу мало не по самi вiкна i виплакуе у димарi, немов жалiеться, що замерзла. Малою нищечком лежала на печi i вслухалася у те завивання, а тепер Іван висовував чорняву голiвку з печi й трохи злякано питав:

– Мамо, а чого то воно?

– Що? – не зрозумiла Олена.

– У трубi отак – у-у-у-у, – показував iй хлопчик.

– Чуеш, що на вулицi робиться, – тому i в димарi таке. То вiтер.

– Нi, – заперечливо хитав головою хлопчик. – То не вiтер. – Припадав головою до подушки й прислухався. Потiм знову виглядав iз печi. – Мамо, може, то вона на пiч проситься?

– Хто?

У вечiрнi години Олена подовгу сидiла над книгами. Просила Івана, щоб не заважав, i той часто нудився сам на печi, особливо коли й дiд з бабою були чимось зайнятi. І тепер вiн винувато дивився на матiр, боячись, що вона нагримае на нього.

– Зимка, – промовив тихенько i натягнув теплу ковдру по самi плечi.

Олена посмiхнулася:

– Зимка на пiч проситься? Тодi давай пустимо.

Хлопчик заклiпав очима, перевiв погляд на Наталку, яка зашивала велику дiрку на його нових штанях i зараз сердилася. Дiд пiшов до когось iз сусiдiв грати в карти. Запитати було нi в кого, чи пускати зиму на пiч, i хлопчик на якийсь час затих, знову прислухаючись, що воно таке робиться на вулицi, аж поки й сон легенько не гойднув його на своiх крилах.

Зима часто сипала снiгом, але вiн танув, i на полях створювалися великi дiлянки льоду, пiд яким задихалися посiви.

– Частину пустимо пiд ячмiнь, а то можна пересiяти i просом, – радився з Оленою Тит Феодосiйович. Бачив у нiй свою наступницю й намагався навчити всього, що умiв сам. – Головне, щоб поле було, а не смiтник. Бур’яни пожеруть увесь урожай, i всi затрати тодi коту пiд хвiст. За великим теж не женися, землi вiдпочивати треба. Посiемо люпину на Даньковому полi – я вже домовився iз сусiдами про насiння. На той рiк там добряча картопля вродить, а ти як думаеш?

Олена губилася, коли вiд неi залежало якесь рiшення, але з кожним днем майбутню посiвну уявляла реальнiше.

– Добре було б, – сказала якось, – завести яру пшеницю.

– Добре, – погодився головний агроном, – тiльки у нашому районi ii не сiють – спробуй знайти насiння. Та й хтозна, що купиш. Попомучишся потiм.

– А коли зв’язатися iз Харкiвським iнститутом рослинництва? Я читала недавно, що там уже вивели твердий сорт пшеницi, здаеться, «Харкiвська-46».

– То вони продадуть тобi десять тонн насiння та ще й по дешевеньких цiнах? – Тит Феодосiйович скептично посмiхнувся. – Цей варiант вiдпадае. От коли б зв’язатися iз господарством, що цю пшеницю вже вирощуе, i не на одному гектарi, – як ти думаеш?

– Думаю, – зрадiла Олена, – якщо вона е, то хтось ii обов’язково сiяв. І коли про неi пишуть у газетах, то вона чогось варта. Я ii знайду.

І знайшла, та Данило Павлович розсердився на неi й на головного агронома, коли вони заговорили з ним про яру пшеницю.

– А де я вам грошей наберуся? Сiйте свое, що он у коморi лежить. І що, менi хтось у конвертi вишле десять тонн насiння?

– Даниле Павловичу, – не здавалася Олена, – у нас багато пропало озимини, особливо – пшеницi. Знову будемо пересiвати ячменем, а вiн самi знаете, як уродить, та ще й коли дощi весною не пiдуть. А люди давно яру пшеницю сiють, i за нею не потрiбно iхати за кордон. У тiй же Харкiвськiй областi можна закупити не десять, а сто десять тонн, аби вашi грошi.

– Отож то й воно – аби вашi грошi, – ще бiльше розсердився Данило Павлович. – А нашi грошi там, де й вашi. Морочиш менi голову, сама не знаеш чим.

– Можна й без грошей, – самими куточками вуст посмiхнулася Олена.

– А де це даром дають? – запитав Данило Павлович уiдливо. – Так ми ще наче не при комунiзмi живемо, чи уже, а це я один вiдсталий за оцим столом сиджу?

– Їм лiс потрiбен. – Олена глянула на Тита Феодосiйовича, шукаючи у нього пiдтримки, але той сидiв i дивився кудись за вiкно, немов стороннiй у цiй розмовi. – Вони можуть за лiс обмiняти пшеницю. А в нас його он скiльки лежить…

– Не твое дiло, – грубо обiрвав ii голова. – Я людям житло роблю. І тобi, мiж iншим, як не задереш хвоста i не чкурнеш iз села.

– Там того лiсу на десять хат, а ви ж стiльки не збудуете вiдразу. Самi ж казали – через рiк-два другу вулицю розбивати будемо.

– Знаеш що, Олено Миколаiвно, ти людина молода – я тебе розумiю, але пiд тюрму мене не пiдводь. Як я оформлю той лiс? Тобi добре казати, а ти знаеш, як я його добивався?

Та в голосi Данила Павловича звучала поступливiсть, потрiбно було ще пару аргументiв, щоб вiн поступився повнiстю. Олена iх не знайшла i промовила з гiркотою в голосi:

– Наче я для себе прошу. Пожалкуете весною, та пiзно буде.

– Не завадило б спробувати, – нарештi озвався i головний агроном. – Ми iм КамАЗом лiс i тим же КамАЗом назад пшеницю привезли б. Як нiхто нас не продасть, то дерево й списати трохи можна, сам знаеш, як це робиться. Може, воно дiло б i пiшло з пшеницею, тодi б увесь район шапку ламав перед нашим колгоспом. Добре насiння всiм треба.

Данило Павлович якийсь час мовчав, потiм провiв долонею по сивому волоссю аж до потилицi, немов перевiрив, чи добре голова тримаеться на в’язах, i промовив так, наче уже пiдставляв ту голову пiд сокиру:

– Паняйте. Тiльки якщо пiдведете, то з мене сiм шкур здеруть, а не з вас.

За насiнням Олена iздила сама, привезла i радiла з того.

– Посiемо на полi, де торiк була картопля, – говорила Титу Феодосiйовичу.

– Наче у мене одна твоя пшениця… На картоплищi виросте що хочеш, – подивився задумливо кудись поперед себе, – тiльки б полiття не пiдвело. І ще, Олено. Про пшеницю поки мовчи. І той, – кашлянув у кулак, – у звiтi не треба показувати. Сорок гектарiв – це небагато, щоб у рай заiхати, але досить, щоб нашi голови з оцими шапками, – кивнув на свою кролячу шапку, що висiла на вiшалцi, – полетiли.

– Ай, Тите Феодосiйовичу, вiчно ви з Данилом Павловичем перебiльшуете. – Оленка сидiла за своiм робочим столом у кабiнетi агрономiв i пiдраховувала, скiльки потрiбно мiнеральних добрив i на якi поля. – Наша земля, ми нею й розпоряджаемося. Про це навiть у колгоспному статутi написано. А ви всього боiтеся.

– Записано, звичайно, – погодився головний агроном, наче з малою дитиною, якiй важко щось осмислити. – Тiльки сiемо на нiй i садимо те, що нам зверху накажуть. І скiльки сiемо, стiльки здаемо. Спробуй зроби iнакше, тодi узнаеш, хто цiею землею розпоряджаеться i хто у неi справжнiй хазяiн. – Посмiхнувся невесело, глянув на Олену крiзь окуляри. – Ото наша земля, що коло хати. Добре ж, коли не прийде до влади ще один Хрущов i не одчикрижить ii по саму призьбу. А решта – побрехеньки для тих, кому й досi кортить вiдчути себе хазяiном.

Олена мовчки слухала, подавляючи у собi протест, який викликали слова головного агронома. Вiдчувала правду в його словах. І та правда лякала.

– А з побрехеньок, Олено, теж користь, – Тит Феодосiйович посмiхнувся уже веселiше. – Вони нам брешуть, а ми iм. Я, думаеш, оце б горбатився у колгоспi, якби не Павлович? Ти подивися. У нас колгосп вiдсталий, а технiки повно, i всякоi. Хатки у людей новi, i в кожного у дворi повно худоби. А поiдь у сусiднiй колгосп, передовий, – п’ять тисяч голiв стоiть у тваринницьких комплексах, уже мiльйонер, а у них i досi одна дорога на все село заасфальтована i пiвсела хат соломою вкритi. Ще й корови у лiсi пасуться, бо луг переорали. Ти, Олено, вже доросла людина, i я дивлюся – не дурна. Ще трохи попрацюеш отут – сама в усьому розберешся. Думаеш, чого Данило Павлович iз тобою панькаеться? – Олена здивовано пiдняла брови. – Нас не сьогоднi-завтра на пенсiю кишнуть, i хтозна, хто сюди прийде. А тут своi кадри, – помовчав, подивився кудись убiк. – А ти права – ми не якусь там абстрактно-колгоспну землю обробляемо – це земля наших дiдiв i прадiдiв. Оте картоплище, Олено, про яке ти сьогоднi казала, було полем мого дiда Терешка, що в Сибiру згнив. Може, чула? – Олена заперечливо хитнула головою. – Ну, та ладно. Провiв я з тобою сьогоднi полiтзаняття, за яке можна й по шапцi получить.

На цi його слова Олена посмiхнулася, бо чула iх надто часто, нiби засторогу вiд двох людей, якi десятки рокiв слухали чужих команд, але сповiдували команду власноi совiстi, вдаючись при цьому до рiзних комбiнацiй, одна з яких була досить ризикованою та безславною i називалася – вiдстаючий колгосп. Коли його керiвництво критикувалося на всiх районних конференцiях i нарадах, у районнiй газетi, а борги прощалися державою, яка однiею рукою давала, iншою – вiднiмала. Та у вiдстаючого колгоспу, вiднiмала часом менше, нiж у тих господарствах, де керiвники мрiяли про славу i нагороди, заради яких роками пеклася на сонцi й трiщала вiд непосильноi роботи покiрна спина селянина.

З початком весни Оленин мотоцикл, як тiльки сонце пiднiмалося над селом, уже гурчав вулицею.

– Чужi замiж рвуться, – ворочалася Наталка у лiжку, – а наша убереться у штани, наче мужлан, i гайсае на тому чортовi. Дитяти тижнями не бачить, мало того, що без батька росте…

Микола мовчав, удавав, що спить, а сам вслухався у вiддалений гуркiт мотоцикла, аж поки той i зовсiм не стихав. Подумки згоджувався з дружиною, але разом iз тим батькiвське серце теплiло гордiстю за дочку, яка з кожним роком упевненiше стояла на землi. На своiй землi, а не десь у чужих свiтах.

– Не будемо орати картоплище, – доводила Олена на черговому нарядi, – дисками пройдемо у два слiди, й вистачить.

– Та хтозна… – сумнiвався Тит Феодосiйович. – Може, й так.

– А ти iй бiльше потурай – вона скоро не тiльки тобi, а й менi на шию вилiзе. Ти, Олено Миколаiвно, носишся з тiею пшеницею, наче куриця з яйцем, нiби ii одну треба сiяти. Скiльки он iще всього треба сiяти й пересiвати.

На цi слова Данила Павловича Олена посмiхнулася й опустила очi. Голова вдав, що не помiтив тiеi посмiшки, сердито перевiв розмову на iнше:

– А в тебе, Тихоновичу, вчора трактор чого пiвдня простоював? Ви що, в чортового батька зиму робили, що у вас зараз технiка ламаеться?

Бригадир тракторноi бригади мовчав.

– Я тебе питаю чи когось?

– Та то не трактор, – виправдовувався нiяково Тихонович, – то Андрiй перевтомився, задрiмав трохи.

– Ага, перевтомився, значить… – Данило Павлович у тi хвилини, коли сердився, здавався розгубленим, мовби дивувався, чому виходить саме не так, як потрiбно. Не часто, але зривався на крик, потiм iще бiльше сердився вiд того, що мусив кричати. – Якщо вiн у тебе ще раз перевтомиться, переводь його на ферму.

– А кого я на трактор посаджу?

– Сам сядеш. Я з вами панькатися не буду сьогоднi, коли у полi стiльки роботи, а в декого дiрява горлянка на першому мiсцi.

Олена не помiчала весни, тiеi, що примушуе вiдчувати, яке ж воно прекрасне, молоде життя, завмирати серце у солодкому щемi. Немов чорногуз, ходила полями, глибоко грузла у свiжовиоранiй рiллi.

– Що ти там довбешся – я що, перший рiк орю? – Андрiя Олена не впiзнавала. Часто неголений, з набряклим обличчям i колючими очима, у яких прохоплювалася вiдверта зневага.

– Може, й не перший. Тiльки ти ось не виорав, а пошкрябав землю. Бур’ян увесь зверху, тут i культиватор не допоможе.

– Щось ти дуже розумна стала. Це не…

Та Олена рiзко обiрвала його:

– Знаеш що, Андрiю? Я у тебе про себе нiчого не питаю, а бригадиру скажу, що ти знущаешся над землею, а не ореш.

Андрiй примружив очi, нiби дивився проти сонця:

– І чого ти так лiзеш зi шкiри? Авторитет у начальства заробляеш чи просто корчиш iз себе, мовби нiхто не знае, що ти за цяця?

Олена не слухала його бiльше, повернулася й пiшла до мотоцикла. Голова пiднята, в очах нi крихточки болю. Струнка. У теплiй шкiрянiй куртцi й вузьких джинсах, заправлених у невисокi гумовi чобiтки. В Андрiя щось боляче ворухнулося в грудях, але вiн плюнув собi пiд ноги й повторив:

– Корчить iз себе…

Олена поiхала прямо на тракторний стан. Побачила бригадира бiля сiвалки й пiд’iхала туди мотоциклом.

– Ви, Тихоновичу, подивiться на поле, як вашi хлопцi орють. Один гнiй на той свiт уорав, другий не оре, а шкрябае землю.

Василь Тихонович, середнього зросту лiтнiй чоловiк iз чорними, наче в цигана, очима, глянув на Олену:

– Думаеш, я iх змушу краще орати?

– А невже дивитися, як вони знущаються з землi? Що на тих полях виросте, тiльки насiння переведемо?!

– Було б у мене механiзаторiв удосталь, я б знайшов, як iз ними балакати. А так… Сама бачиш – всi тiкають iз села у мiсто, нiби там медом намазано. Зайди он у школу, запитай: хто з випускникiв у селi залишиться? Нiхто. Скоро однi пенсiонери та калiки житимуть по селах. І що тому Андрiю скажеш? Вiн завтра кине трактора й будь здоров. Тодi зовсiм заспiваемо – i з оранкою, i з посiвною.

– Але ж i так не можна. – Олена озирнулася по двору – там стояло кiлька тракторiв, на яких нiкому було працювати. Довго мовчала, потiм промовила з болем: – Ну, не можна ж глумитися над землею тiльки тому, що нiкому на нiй працювати. Земля нас за це ще покарае.

Яра пшениця зiйшла дружньо i в червнi викинула зеленi стрiлочки колоскiв. Тит Феодосiйович тiльки посмiхався, а Данило Павлович уголос радiв:

– Якщо вродить, я тобi, Олено Миколаiвно, премiю випишу, персональну, за iнiцiативу й агрономiчний талант. Є таке слово? – запитливо дивився на неi. – Немае, то придумаемо, аби хлiб добрий ростила.

Одного разу спинила мотоцикла на колгоспному дворi, бiля купи жiнок, що чекали машину iхати полоти буряки, привiталася, хотiла щось сказати, але не встигла. Одна з жiнок, яка жваво розповiдала сiльську новину, немов аж радiсно заходилася переповiдати й Оленi.

– Ти знаеш, Миколаiвно, кого я бачила сьогоднi? Не повiриш. Я й сама не повiрила, ледве вгадала. Така пава, наче й не наша.

Олена зацiкавлено подивилася на жiнку, встала з мотоцикла й пiдiйшла ближче.

– Вона менi каже: «Здрастуйте, тiтко Варко». Я кажу: «Доброго здоров’я», а сама нiяк не впiзнаю, хто воно такий. Придивилася, аж то Любка Дунiна…

Оленi здалося, що ii ударило струменем. Якусь мить стояла вражена й широко розкритими очима дивилася на жiнку, потiм рвонулася до мотоцикла.

– Чого це вона? – здивувалася та. – Наче я нiчого такого й не сказала.

Олена навiть шолома не надягла. На великiй швидкостi виiхала з колгоспного двору i мало не врiзалася у зустрiчний самоскид, що вiз на ферму зелену масу. Водiй автомобiля спинився, блiдий вийшов iз машини, лайнувся вслiд мотоциклу, сiв на пiднiжку кабiни й тремтячими руками дiстав iз кишенi цигарки. А вона вижимала з мотоцикла все, що могла, й мотоцикл не iхав, а летiв сiльською вулицею. Спинилася бiля свого двору. Не увiйшла, а вбiгла до хати.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=18377262&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.