Вiнстон Черчилль Ірина Костюченко Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей Серiя «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» – це унiкальний проект, який сприяе якiсному дозвiллю батькiв i дiтей. Книжки серii написано в захопливiй i доступнiй формi, що робить процес читання улюбленим i корисним дозвiллям. Дiти поринають у неймовiрнi пригоди персонажiв та вiдкривають для себе життя головних героiв – видатних особистостей в iсторii людства. Бiографiя Вiнстона Черчилля познайомить вас iз полiтиком, який змiнив ХХ столiття. Цим полiтиком можна захоплюватися чи обурюватися. Тiльки одне неможливо – зневажати та заперечувати його вплив на ХХ столiття i навiть на сьогодення всього свiту. Хто вiн? З якоi родини? Чому вiн був саме таким? Як вiн опинився у потрiбному мiсцi в потрiбний час – i дiйсно врятував свою краiну, яку називав «Островом», саме так, з великоi лiтери «о»? Чому нiколи не гнувся пiд тиском обставин? Як у ньому втiлився той самий «британський дух» – впертий та авантюрний? Ця книжка дасть певне уявлення про це. А ще вона навчить не боятися «бути не таким, як усi». Для дiтей молодшого та середнього шкiльного вiку. Ірина Костюченко Вiнстон Черчилль Дорогi читачi! Перед вами книжка iз серii мотивувальних бiографiй найуспiшнiших людей. Їi можуть читати як дiти, так i дорослi. Це незвичайна серiя. Їi написано в захопливiй i доступнiй формi. Головнi героi книжок – видатнi особистостi, якi досягли надзвичайних результатiв завдяки наполегливiй працi та невичерпнiй вiрi у власнi сили. Наприкiнцi кожного роздiлу – запитання, якi допоможуть дитинi зрозумiти й запам’ятати найважливiше. Книжки серii «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» навчать дитину досягати цiлей, не боятися труднощiв, нiколи не здаватися та завжди вiрити в успiх! Вiнстон Черчилль – один iз найвидатнiших полiтичних дiячiв минулого столiття. З книжки ви дiзнаетесь про те, ким мрiяв стати Вiнстон Черчилль у дитинствi, де вiн зустрiв кохання свого життя i як став прем’ер-мiнiстром Великоi Британii, врятувавши краiну пiд час вiйни. Крiм того, книга познайомить дитину iз зовсiм iншим Черчиллем. Вiн був дуже талановитим не тiльки у вiйськовiй справi. Вiнстон чудово малював, писав книги, власноруч побудував свiй маеток i мав блискучу пам’ять. Якось вiн напам’ять прочитав 1200 рядкiв з книги про iсторiю Стародавнього Риму, аби виграти парi. Такий герой не може не надихнути. Пам’ятайте: батькiвське читання – один iз найбiльш емоцiйних та пам’ятних моментiв для дiтей. Коли ви читаете дитинi – вона вiдчувае вашi турботу й любов. Любiть своiх дiтей! Говорiть iм про це! Вони дуже цього потребують… Серiя «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» Мудрiсть багатьох поколiнь доводить, що найголовнiше завдання батькiв – допомогти дитинi пiднятися на ii власну гору, реалiзувати ii власне життеве завдання. Книжкова серiя «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» допоможе дитинi пiдкорити будь-якi вершини. Видано чимало бiографiй про життя видатних людей. Але нашi iсторii особливi тим, що вони написанi «мовою дитини» та вiдповiдають потребам сучасного поколiння. Кожен iз батькiв мрiе виростити свою дитину щасливою й успiшною. Освiта посiдае в цьому процесi чи не найважливiше мiсце. Проте варто пам’ятати, що дитинi дуже важливо отримувати позитивнi емоцii в процесi навчання. Саме тодi вона по-справжньому захопиться знаннями i зможе запам’ятати необхiдне. Зазвичай дiтям не надто подобаеться вчитися, щось зубрити. Вони люблять поринати у свiт пригод iз новими героями, спiвпереживати iм, учитися разом iз ними й долати перешкоди. То запросiть ваших дiтей у таку пригоду! Книжки серii «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» – це найкращий спосiб познайомитися з наукою, iсторiею, досягненнями людства та свiтовими вiдкриттями. На прикладi видатних особистостей та вiдомих учених книжки дають зрозумiти, що визначний успiх не приходить сам собою, вiн пiдвладний лише тим, хто багато та плiдно працюе. Не варто кожну невдачу розцiнювати як провал, адже будь-яка невдала спроба – це ще один крок, який наближае до мрii. У дорослому вiцi ми приймаемо обставини такими, якими вони е. Частiше змiнюемо ставлення до ситуацii. Та не всi здатнi змiнити себе або саму ситуацiю. Унiкальнi книжки-бiографii допоможуть дитинi зростати впевненим лiдером iз власною думкою й поглядами на свiт. А батькiв надихнуть на новi iдеi, досягнення та втiлення цiлей. І головне – допоможуть бути для своеi дитини найкращим батьком чи матiр’ю. Наприкiнцi кожного роздiлу е вправи-запитання. Вони допоможуть запам’ятати все головне й цiкаве. А також наштовхнуть на роздуми, як стати першим у своiй справi, так як це зробили Коко Шанель, Стiв Джобс, Альберт Ейнштейн, Блез Паскаль, Нiкола Тесла, Маргарет Тетчер, Одрi Хепберн, Чарлi Чаплiн, Леонардо да Вiнчi, Марiя Кюрi, Вiльям Шекспiр. Крiм того, книжки серii «Видатнi особистостi. Бiографiчнi нариси для дiтей» надихають проводити вiльний час разом iз усiею родиною. Адже спiльне читання дае змогу щиро говорити з дитиною про важливе, змiцнюе стосунки з нею й додае любовi до книжок. Читайте та надихайтеся! Роздiл перший. «Якщо ви крокуете пеклом – iдiть, не зупиняючись» 30 листопада 1874 року. Бленгеймський палац, Вудсток, Оксфордшир – Здаеться, ви чимось занепокоенi, Емi? – ледi Черчилль обдарувала покоiвку чарiвною усмiшкою. – Чи варто двiчi за день випробовувати долю, мадам? – вiдповiла та, насилу застiбаючи смарагдовий браслет на трохи розповнiлому зап’ястку господинi. – Що ви маете на увазi? – поцiкавилася жiнка. Їi рухливi брови злетiли догори, вдаючи щире здивування, а в карих очах затанцювали iскорки. – Двiчi та день гоцати – спершу на конi, а тепер ось на балi… – почала Емi. – …Це цiлком прийнятно для мене – Дженнi, вiльноi дочки американських прерiй. І якби я нею насправдi не була, а була цiею нудною англiйською ледi Рендольф Черчилль, як зазначено на моiй вiзитiвцi, ви б не посмiли критикувати моi рiшення. Чи не так, моя люба? Ледi Черчилль рiзко закрила зелене оксамитове вiко скриньки з сережками, намагаючись удати суворiсть i гнiв. Та ж хiба обдуриш покоiвку-американку, яка знала ii ще пустотливим дiвчиськом? – Що ви, мадам! – вдала переляк Емi. – Менi й на думку не спало би вас критикувати! Я би не наважилася! Мене непокоiть ваш стан. – Мене також! А надто стан мого тiла в цьому корсетi. Вiн на менi висить – затягнiть щiльнiше! Покоiвка не перечила. Вона добре знала: хоч Дженнi й називають ледi, марно наводити iй бодай якiсь аргументи – надто вже вона норовлива. Як iй пояснити, що жiнка, вагiтна на сьомому мiсяцi, мае бути хоч трохи обачною? Ось саме зараз, пiсля двогодинноi прогулянки верхи, ii господиня збираеться танцювати на цьому клятому балi! Що зробить з Емi лорд Рендольф, якщо з його дружиною станеться жахливе – ще й за його вiдсутностi? А що скаже мiстер Джером, ii колишнiй американський господар i батько ледi Черчилль? Хто вiдповiдатиме за щiльно затягнений корсет? Певна рiч, Емi! Та, яка його затягла. Емi навiть уявити не могла, що коли б того дня вона не опинилася поруч iз господинею i не дiяла швидко й чiтко, висувати претензii iй мало би набагато бiльше людей. Вже за три години на ii слабкi плечi ляже величезна вiдповiдальнiсть – за долю свiту, яку можна порiвняти хiба з тiею, що ii колись вiзьме на себе майбутне немовля, чиi слабкi рухи покоiвка вiдчувала, затягуючи корсет своеi панi. А ледi Черчилль все вимагала зробити з ii незвично широкоi талii витончений «пiсочний годинник». «Щiльнiше, ще щiльнiше, – наказувала вона спiтнiлiй Емi. – Ще е куди стягувати!» Ледi Черчилль танцювала. Один кавалер змiнював iншого, пiсля вальсу була мазурка. Їй важко дихалося. Не встигла зала зупинитися перед очима Дженнi пiсля кружляння пiд музику Штрауса, як залунала знаменита мелодiя Шопена. «Як чудово, що чоловiк поiхав! Менi так добре, що здаеться, нiби й не було останнього року життя. Все, як ранiше», – подумала вона. Але ii погляд ковзнув униз, по сукнi… «Ну, нiчого, ще е два мiсяцi», – ледi Черчилль усмiхнулася – i своiм думкам, i кавалеру, що запросив ii на мазурку. Як i належить норовливiй доньцi прерiй, вона майже не глянула на нього – лише рiшуче подала руку. Однак, зробивши кiлька рiзких па, Дженнi раптом зблiдла i зомлiла в незнайомих руках. Якби не витримка ii випадкового партнера – вона би впала, просто тут, пiд ноги гостей. Наступне, що вiдчула ледi Черчилль – дошкульний запах нашатирю, вiд якого аж дух забило. Вона мотнула головою, намагаючись позбутися неприемних вiдчуттiв. Наче крiзь марево долинав дзенькiт металевих предметiв, плескiт води, бубонiння трьох жiночих стривожених голосiв i одного чоловiчого. Їй було дуже холодно. Дженнi була впевнена, що зараз вона все вирiшить. Треба лиш пiдвестися, дiйти до свого лiжка – i все буде добре. – Куди ви? – почула вона над вухом. – Я змерзла – пiду пошукаю чогось теплого… Власний кволий голос здався ледi Черчилль чужим. А чоловiчий низький баритон нагадав iй капiтана, який уривчасто вiддавав команди. Майже як на тому кораблi, на якому вона понад рiк тому припливла до Англii з Америки. «А якщо ми ще пливемо, i то був лише сон?» – подумала вона. Проте бiль, що накотив хвилею, повернув ii до реальностi. Вона застогнала. – Мадам, у вас передчаснi стрiмкi пологи. Ви мене розумiете? – звернувся до Дженнi «капiтан». Вона кивнула та почула переляканий голос Емi: – Корсет! Лiкарю, що робити? Мене руки не слухаються! – Та рiжте вже цi шнурки! І шпильки повитягайте – тiльки ви знаете, куди iх натицяно. А менi працювати треба… І з зачiски, з зачiски теж! – роздратовано кинув баритон. – І браслет? І сережки? – швидко зметикувала Емi й закопошилася бiля своеi панi. Лiкар звернувся до ледi Черчилль. – Вам буде неприемно, але все повинно минути дуже швидко. Наразi ви мусите слухатися тiльки мене. Чуете? Вона зробила ще одну спробу пiдвестися. Їi нудило. – І без заперечень, ледi. Я не ваша покоiвка, а лiкар… Не турбуйтеся, я хiрург, не таке в Індii бачив, – сказав «капiтан», поступово перетворюючись на незнайому людину з рудими бакенбардами, в жилетi та з закасаними рукавами сорочки. – Так-так, – тiльки й змогла вичавити Дженнi, заплющивши очi й до кровi закусивши губу. – Тiльки б це пекло закiнчилося якнайшвидше-е-е-е… Так 30 листопада, пiд музику розкiшного балу, яка заглушувала стогони, в крихiтнiй кiмнатцi родового маетку герцогiв Мальборо, ледi Черчилль, дочка заможного американського промисловця та дружина лорда Рендольфа Черчилля, члена партii торi й депутата британського парламенту, народила свого первiстка. Це була перша пригода для передчасно народженого хлопчика, якого за столiття англiйцi визнають «найвеличнiшим британцем усiх часiв». Завдяки Богу, професiоналiзму вiйськового хiрурга, який випадково опинився на балi, а також кмiтливостi трьох служниць, ця двокiлограмова синенька грудочка погано, але самостiйно дихала! Ба бiльше: хлопчик навiть попискував i агукав – либонь, почавши репетирувати одну зi своiх знаменитих промов, а чи формулюючи першу в’iдливу цитату. «Якщо ви крокуете пеклом – iдiть, не зупиняючись», – так вiн народився, так вiн i жив. Цi слова прозвучать на початку ХХ столiття! А 1874 року, поки майбутнiй сер Вiнстон-Леонард Спенсер-Черчилль опановував життя, а його мати заприсягалася, що бiльше дiтей не народжуватиме, героем дня став лiкар! Вiн з усмiшкою приймав вiтання, не знаючи, куди подiти руки, почервонiлi вiд частого миття. – Вас не було лише пiвтори години! Це так дивно! Ви маг i чарiвник, – захоплено вигукнула жiнка рокiв сорока п’яти, оточена п’ятьма доньками вiком вiд 15 до 25 рокiв. – Гадаю, ледi за подiбних обставин ведеться сутужнiше. Ви це напевне знаете! – пожартував лiкар. – Народився семимiсячним, як Наполеон, – зауважив гладкий лiтнiй джентльмен; здаеться, колишнiй мiнiстр. – Сподiваюся, що силою та хоробрiстю цей малюк вдасться у «корсиканське чудовисько». Та нехай нащадок герцогiв Мальборо принесе свiту мир, а не горе та знегоди, – парирував виснажений хiрург. Тим часом вiн метикував, який рахунок виставити лорду Рендольфу Черчиллю, коли той повернеться. «Яку ж цифру туди вписати? Не хотiлося б видатися занадто зарозумiлим, одначе не варто й нiтитися перед цим пихатим депутатом», – думав лiкар, мружачись од свiтла. Вiн не знав i навiть припустити не мiг, що коли б не потрапив на цей бал (вiн зовсiм не хотiв туди iхати – дружина вмовила), коли б не зосередився, не згадав лекцiй на тему недоношених немовлят – який рахунок йому виставила б iсторiя! Запитання 1. Представниками яких краiн та народiв були батьки Черчилля? 2. Хто такi лорд i ледi, що означали цi титули у ХІХ сто-лiттi й нинi? 3. Хто з великих людей, крiм Черчилля, народився семимiсячним? Роздiл другий. «Мужнiсть змушуе встати та висловитися, а також сiсти та вислухати» 18 березня 1879 року. Резиденцiя вiце-короля в Дублiнi, Ірландiя – Отже, ти iдеш, Вiнстоне, – багатозначно промовив герцог, похитавши сивою головою. – Так, дiдусю. Ми всi iдемо. І я, i тато, i мама, i моя няня мiсiс Еверест, – вiдповiв чотирирiчний малюк, намагаючись нишком пiдгилити носаком черевика шматочок гравiю. Розмовляти з дiдом-герцогом Вiнстону було нудно i трохи лячно. – Що ти найбiльше запам’ятав тут, в Ірландii? – поцiкавився герцог. – Як ми iхали до замку на театральну виставу. Йшов дощ, потiм неначе пролунав потужний грiм. Побiгли люди. Я почув, як хтось крикнув: «Вiд директора залишилася сама рука зi зв’язкою ключiв!» І здогадався, що вистави не буде. Всiм було страшно, а менi нi. Я так хотiв, щоб менi показали цi ключi – але менi не дозволили. Правда, згодом повели на руiни. Але там уже нiчого цiкавого не лишилося – саме камiння, яке розбирали солдати. – Так, цi клятi iрландцi пiдiрвали театр! Добре, що це сталося до початку вистави! Інакше жертв було би набагато бiльше, – повернувшись на пiдборах, герцог Мальборо уважно подивився на онука, так, нiби бачив його вперше. – Ти дивом уникнув смертi, малюче. Сподiваюся, Бог береже тебе для чогось важливого. Дуже важливого. – Менi здалося, що вони не мене хотiли пiдiрвати, а… – хлопчик промовисто глянув на дiда. – Якщо ти хочеш щось запитати – питай. Коли ми ще побачимося! Та чи побачимось, – iз грудей герцога Мальборо вирвався хрипкий кашель. – Чому iрландцi хотiли вбити вас, дiду? Ви хороший i добрий! – сказав Вiнстон. Вiн тицьнувся вологою долонькою у крижану дiдову руку. Другою рукою хлопчик крутив бiлу стрiчку на капелюсi. – Це важко пояснити, – знiяковiв герцог. – Ти маеш ще багато чого навчитися. Як будеш сумлiнним, колись ти все зрозумiеш. Можливо. – Чи не прозвучить це занадто зухвало, якщо я скажу, що вже розумiю? Ірландцi – о, як iх боiться моя няня, ви б знали! – хочуть свободи. Для них ви – не ви, не мiй дiдусь. Ви вiце-король, представник королеви Вiкторii. Королева – теж гарна i добра, але всiм байдуже до цього. Їм однаково, якi ми люди, бо iм важливо, ким ми е. І королева, i ви, ii представник, i я, ваш онук – ми англiйцi. Ірландцям цього досить, щоб хотiти нас убити. – Дуже добре сказано, мiй хлопчику! Ти тонко помiчаеш суть явищ. Дуже важливо бачити суть, вiдкидаючи лушпиння слiв… Це корисно, хай ким би ти став. А що ще ти запам’ятав? – Як ми iздили до дядька… До дядька… Там ще вежа була, бiла. Яку пiдривав Олiвер Кромвель. Як я зрозумiв, ця людина була проти короля. Тому Кромвель завжди щось пiдривав. Особливо любив вежi. А потiм сам ледь не став королем. – Дивно: iм’я свого дядька, лорда Порталiнгтона, ти забув, а лорда-протектора Олiвера Кромвеля – знаеш. Мабуть, аби ти когось запам’ятав, потрiбно, щоб вiн щось пiдiрвав, – усмiхнувся герцог. – Ще щось? – Як ви вiдкривали пам’ятник! – вiдповiв малюк. – Це було урочисто. – Та невже? Тобi було три роки! А чи пам’ятаеш ти, Вiнстоне, кому був цей пам’ятник? – поцiкавився герцог. – Ге-ге-ге… Генералу Грофу… З-здаеться, – Вiнстон почервонiв i почав заiкатися – вiн завжди заiкався, коли хвилювався. – Лорду Гофу! – виправив старий. – Важливо пам’ятати видатнi iмена та правильно iх називати! Історiя – наука точна, i помилки в нiй часом вартують дорожче за математичнi прорахунки, мiй хлопчику. – Так, вибачте. Зате я пам’ятаю частину вашоi промови! І з вiдстороненим виразом обличчя, нiби дивлячись крiзь дуб, бiля якого вони зупинилися, чотирирiчний хлопчик став промовляти довгi пафоснi речення. То був уривок дiдового виступу, який Вiнстон чув раз у життi! Герцог Мальборо нiколи не зважав на дитячi балачки. Вiн любив повчально повторювати улюблене прислiв’я вiкторiанських часiв: «Дiтей мае бути видно, але не чутно». Вiн i до Вiнстона заговорив лише тому, що його син i секретар, батько малюка Рендольф Черчилль, назвав свого первiстка «важкою дитиною». Герцог вирiшив скласти особисту думку про одного зi своiх онукiв. Не сказати, що до того ранку його занадто хвилював або цiкавив Вiнстон. Зрештою, iменi та спадщини герцогiв Мальборо цьому хлопчинi не бачити – крiм Рендольфа герцог мав старших синiв… Нащадок першого з них, кузен Вiнстона, справдi потребуе особливоi уваги. Та прогулюючись бiля ставка i розмовляючи з чотирирiчним онуком, герцог i вiце-король Ірландii сам здивувався своiй раптовiй зацiкавленостi. Йому було i смiшно, i дивно, i приемно, що чотирирiчний онук майже дослiвно вiдтворюе складну промову. Промову, яку написав вiн, доросла досвiдчена людина, а потiм вчив ii майже тиждень. «Треба сказати Рендольфу, що час уже наймати вчителя цьому хлопчиську. Годi спiлкуватися лише з няньками. Нехай вчиться читати. До речi! Кузен вiдправляе свого сина влiтку до школи, звiльняеться гувернантка. Варто про це поговорити. Не забути!» – думав дiд. Риси його суворого владного обличчя полагiднiшали: а чи вiд сонця, яке визирнуло з-за хмар ледь не вперше за цю весну, а чи вiд того, як хлопчисько змахнув палицею, нiби шпагою. – «… i вбивчим залпом розкидавши шереги своiх ворогiв!» – переможно закiнчив цитату Вiнстон. – Затим кiннота стягнула полотно на мотузках. І я побачив пам’ятник. І знову пролунав громоподiбний звук. – Що, i пам’ятник теж пiдiрвали? – запитав дiд онука, ховаючи усмiшку в пишних вусах. – Нi, пам’ятник нiхто не пiдривав! Це стрiляли гармати! Думаю, це i називаеться «залп». – Чудово, чудово! А як тобi вдалося все це запам’ятати? – запитав дiд онука. – Не знаю, – знизав плечима Вiнстон. – Але вiдтодi я весь час граю у вiдкриття пам’ятника зi своiми солдатиками. Треба ж менi щось при цьому говорити! І я кажу те, що чув. – Тодi зрозумiло. Може, ти хочеш стати вiйськовим? Офiцером або навiть генералом? Катання на вiслюку ти вже опанував: навiть встиг iз нього впасти й розбити голову. Час уже вчитися гарцювати на конi – що скажеш? – Я хочу командувати… І вирiшив бути дуже розумним i дуже хоробрим! Так, я хочу стати вами, сер! Якщо, звичайно, у мене вийде, – вiдповiв Вiнстон i зашарiвся. Кажуть, якщо мрii не озвучити, то вони так i залишаться невтiленими мрiями. Можливо, саме тут, в Ірландii, чотирирiчний хлопчик вперше усвiдомив i визнав, чим саме вiн хотiв би займатися. Та анi вiн, анi старий герцог не могли собi уявити, що слава цього малюка з пухкими губами перевершить славу не тiльки дiдову, а й усiх iнших предкiв, чий титул Вiнстон так нiколи i не успадкуе. Навiть славу першого герцога Мальборо, який служив п’ятьом монархам, полководця часiв Славетноi революцii, якого колись нарекли «фактичним першим прем’ер-мiнiстром Великоi Британii». Але незабаром (адже для iсторii «за 60 рокiв» – це незабаром!) його нащадок, цей хлопчисько, який обожнював гуркiт вибухiв i своiх солдатикiв, стане найзнаменитiшим прем’ер-мiнiстром цiеi краiни. І зробить це за часiв найкривавiшоi свiтовоi бiйнi. Запитання 1. Ким був дiдусь Вiнстона Черчилля (титул, рiд, посада)? 2. Як звали королеву, яка правила Британiею у той час? 3. Чому в Ірландii було небезпечно? Роздiл третiй. «Школа не мае стосунку до освiти; це iнститут контролю, де дiтям прищеплюють навички спiвжиття» 1 листопада 1882 року. Бленгеймський палац – школа Сент-Джордж – Няню, я б-боюся, – щоб вимовити цю фразу, хлопчиковi довелося пальцем розклеювати пересохлi губи. – Тобi майже вiсiм, Вiнстоне! У цьому вiцi всi дiти твого кола iдуть до школи, – вiдповiла Елiзабет Енн i нiжно пригорнула до себе кучерявого вихованця. – Так, я знаю… «Шкiльнi роки – найщасливiшi в життi», так усi кажуть. І всi моi старшi кузени запевняли, що вже не можуть дочекатися кiнця канiкул – так хочуть повернутися до школи, – сказав хлопчик. – То що тебе тривожить? Чи ти просто не хочеш залишати маму, тата, брата Джека i мене? – няня пестила його бiляву голову, перебираючи пальцями волосся. – Няню, я iм не довiряю! – вигукнув хлопчик. – Кому? – здивувалася Елiзабет Енн. – Моiм кузенам. Вони кажуть, що iм усе подобаеться, коли iх чують дорослi. Або коли вони хизуються своею школою один перед одним. Я… я розпитав кожного з них окремо. – Навiть так! І що? – няня оцiнила кмiтливiсть свого вихованця. – Всi зiзналися, що вдома iм подобаеться бiльше. Один сказав, що у школi дуже холодно. Вранцi йому доводиться вставати i тремтячими руками сколювати лiд у глечику, щоб умитися! Вiн неодноразово хворiв, але хвороба йому була в радiсть, бо тодi вiн не вiдчував холоду! Другий кузен розповiдав, що в iхнiй школi дуже погано годують. Вранцi вiвсяна каша, вдень суп, увечерi – тiльки молоко з хлiбом. А я не можу без домашнiх булочок! – i з Вiнстонових очей полилися ряснi сльози. – Любий мiй, якби я мала вибiр… – зiтхнула вона, але вмить опанувала себе. – Всi хлопчики з родини Черчиллiв навчаються у таких школах. Без цього не бачити тобi Ітонського коледжу, як власних вух. – Няню, менi не потрiбен Ітон! Я хочу бути звичайним генералом, а не вченим. І не полiтиком, як батько! – вигукнув Вiнстон. – По-перше, щоб стати генералом, теж потрiбна освiта. По-друге, з часом ти можеш змiнити свою думку. Це майже з усiма трапляеться! – Няню, а ви що, не завжди хотiли бути моею нянею?! Хлопчик так щиро здивувався, що навiть припинив плакати. – Коли я була дiвчинкою – я ще не була знайома з тобою. Я навiть не була знайома з Елою, дитиною, яку глядiла до тебе – в Кентi, пам’ятаеш, я розповiдала? – А ким ви тодi хотiли стати? У вашому дитинствi? – запитав Вiнстон, ще раз схлипнувши. – Ти не повiриш! Я хотiла стати матросом на кораблi, як мiй батько. Але згодом з’ясувалося, що дiвчаток на королiвський флот не беруть. Довелося вигадувати щось iнше – i я стала нянею. Хлопцям, звичайно, легше. Але у них е iншi обмеження – можливостi родини, наприклад. Тобi пощастило – у твоеi сiм’i вони е. Але щоб ти справдi мiг обирати – потрiбно вчитися! – суворо сказала Елiзабет Енн. – Але я ж уже прочитав книжку «Читання без слiз», яку ви менi дали! І гувернантка мене вчить i вчить! Особливо вона любить мучити мене завданнями з математики – iй нiколи не подобаеться моя вiдповiдь, яку б цифру я не назвав! У школi буде ще гiрше – там доведеться вчитися i жити серед зовсiм чужих людей! Хлопчик усе ще сподiвався, що йому вдасться якось умовити дорослих – уникнути або хоча б вiдтермiнувати розлуку. – Послухай, Вiнстоне! Сент-Джордж – дуже гарна школа. Чи не найпрестижнiша в Англii! Ти не тiльки займатимешся. Там будуть рiзнi екскурсii, з’являться новi друзi! Я чула, е плавальний басейн! Ти ж любиш купатися, чи не так? – хлопчик кивнув, а няня далi перелiчувала переваги школи: – Там е поля для футболу та крикету. Є навiть електричне освiтлення, уявляеш? Не плач! За сiм тижнiв або навiть ранiше ми знову побачимося. Елiзабет Енн говорила, не надто вiрячи у власнi слова щодо переваг навчального закладу. Та хiба хтось питав ii думки? Чи когось цiкавили почуття маленького Вiнстона? Чи хтось слухав його матiр, красуню ледi Черчилль? Усi виконували волю батька, проте навiть не вiн вирiшував, чи вiдпускати хлопчика. Вiн обирав лише назву школи. Принципове рiшення диктувало суспiльство, його традицii, становище родини. – Добре, я поiду. І не плакатиму. Але двое моiх кузенiв говорили, що в iхнiх школах хлопчикiв сiчуть, – схлипнув Вiнстон. – Я не знаю, правда це чи нi. Може, вони мене залякували… Або кепкували. Але я дуже цього боюся, няню! – Любий, ранiше й справдi так було. Та, здаеться, це давно лишилося в минулому. Я обiцяю, що часто навiдуватиму тебе. І якщо раптом про це дiзнаюся, то негайно скажу ледi Черчилль. І вимагатиму, щоб тебе перевели до школи, де не практикують подiбного, – сказала Елiзабет Енн. – Ти обiцяеш, няню? – запитав малюк зi сльозами на очах. – Обiцяю, – твердо вiдповiла вона. А про себе додала: «Навряд у Сент-Джорджi хтось зацiкавлений в тому, аби позбутися грошей Черчиллiв. Та не дай Боже…». Сидячи у вагонi першого класу, семирiчний хлопчик малював пальцем на запiтнiлому склi. Чоловiчки, конячки, пiстолети – всi зображення незабаром починали «плакати», розпливаючись i стiкаючи тонкими цiвками донизу. Як далеко зараз улюбленi iграшки – залiзниця, чарiвний лiхтар, понад тисяча солдатикiв, кожному з яких вiн вигадував iмена!.. У нагруднiй кишенi Вiнстон намацав свiй скарб – три монети по пiв крони, якi йому дали батьки перед поiздкою. Вiн згадав, як сьогоднi впустив iх на пiдлогу кеба, на якому вони добиралися до станцii. Як вони з любою матусею повзали по пiдлозi, перетрушуючи солому на долiвцi. Через цю пригоду вони мало не спiзнилися на потяг! Насправдi Вiнстон таки намацував тi монети в соломi, але не зiзнавався – вiн сподiвався, що раптом вони таки не встигнуть, раптом його омине це лихо… Однак монети було знайдено, i вони встигли – останньоi митi. І ось вони вже iдуть iз мамою до того найзагадковiшого мiсця, що називаеться «Сент-Джордж». «Може, хоч на мiй день народження буде щось добре. До нього чотири тижнi i два днi – ще довго, – думав Вiнстон. – А до Рiздва, коли я зможу повернутися додому на канiкули, – взагалi сiм тижнiв! Сiм! Вiчнiсть!» Вiн знову торкнувся монет – вони були на мiсцi. «Хоч буде за що купити тiстечко, якщо не даватимуть iсти», – вирiшив хлопчик. Вiн зауважив, що поiзд уповiльнював рух, а мама вiдклала книжку, яку читала. – Вже? – ледь здобувся на слово Вiнстон. – Вже, – луною вiдгукнулася мама. І, твердо взявши синову долоньку, вона повернула ручку купе. Найнявши вiзника, який повантажив iхнi речi, мати i син рушили в путь. Накрапав сiрий затяжний дощ, такий звичний для листопада в Англii. Але школи вони дiсталися доволi швидко. – Вiнстоне, обережно! Намагайся не ступати у калюжi! – попередила мати. Хлопчик i досi не мiг збагнути: як можна оминати калюжi, коли вони всюди? «Ось у цьому вiддiленнi – новi шкарпетки. Десять пар, не забудь, десять», – згадав вiн слова нянi. І просто бiля входу до школи, поки мама наполегливо смикала дзвоник, вiн зачерпнув крижану воду через верх черевика. Тут була своя перевага – човгаючи по паркету нескiнченного коридора, Вiнстон iз задоволенням слухав чавкання, яке видавали його власнi ноги та взуття. У кабiнетi директора на нього чекало нове випробування – йому подали чай з молоком. Чай був мiцний, гарячий, i хлопчик щосили намагався «не зганьбитися» – не облитися й не розплескати напiй. «Навiть якщо обпечуся – терпiтиму», – думав вiн i згадував батьковi слова: «Добрий початок – половина справи». – Ну, хлопчику мiй! Менi вже час iхати! – почув вiн. Вiнстон не вiрив власним вухам. Як? Уже? Вiн ще навiть не допив чай! – Мамо, а куди менi йти? Чи я житиму в цiй кiмнатi, серед цих стосiв паперу? – вжахнувся вiн. – Нi, юначе, – посмiхнувся директор. – Ця посада поки що моя, але вашi амбiцii менi подобаються. Прощайтеся з мамою, а потiм вас проведуть до вашоi кiмнати. – До моеi власноi кiмнати? – уточнив Вiнстон. – Нi. Ви житимете зi ще одним учнем. Син i мати обiйнялися. – Вчися добре i завжди слухайся! Невдовзi побачимося, – сказала ледi Черчилль, раптом швидко заклiпавши вiями. Їi тонкий нiс злегка почервонiв. Ледi Черчилль, намагаючись опанувати себе, швидко вийшла з кабiнету директора. Хлопчик залишився сам. Вiн теж щосили намагався не заплакати. – Тепер, юначе, прошу, – промовив директор, пiдносячи Вiнстону коробку, пiдписану його iм’ям. Коробка була порожня. – Що я повинен зробити, сер? – здивувався хлопчик. – Вам слiд покласти сюди вашi кишеньковi грошi. І не кажiть, що iх у вас немае – всiм хлопчикам батьки iх дають. – А якщо я захочу щось купити? – обережно поцiкавився Вiнстон. – Час вiд часу, раз на мiсяць, у нас вiдкриваеться лавка, в якiй можна придбати що завгодно, – вiдповiв директор. – Справдi? Менi потрiбно тiльки попросити моi грошi? – здогадався хлопчик. – Авжеж! Але не бiльше семи з половиною пенсiв за раз, – твердо промовив директор, звiвши догори вказiвний палець. Перед очима в нового учня школи Сент-Джордж вихором пронеслись i розчинилися в повiтрi булочки з полуницею i тiстечка з кремом. Вiн дуже втомився i хотiв якнайшвидше потрапити до «своеi кiмнати». Нехай навiть iз ще якимось хлопчиком, але переодягнути сухi шкарпетки, що пахнуть рiдною домiвкою. Про щось бiльше Вiнстон навiть не мрiяв. Натомiсть його привели до класу, де сидiв якийсь чоловiк. – Чи вивчали ви латину? – запитав вiн суворо. – Нi, – зiзнався малюк. – Це така давня мова? – Погано, дуже погано. Поколiння неукiв! Ось, прошу, – вчитель простягнув йому заяложену книжку, притримуючи пальцем сторiнку. – Вивчiть тут. Незабаром я повернуся i перевiрю. Спробуйте лишень помилитися! Чоловiк швидко вийшов, залишивши хлопчика самого. – Мensa – стiл, – прочитав Вiнстон про себе. Знизавши плечима, вiн вирiшив зробити це вголос. – Mensa – о, столе, mensam – стiл, mensae – столу, mensa – столом, вiд столу. Вiнстон прочитав ще раз – раптом вiн чогось не зрозумiв. Втрете, вчетверте… Не вбачаючи у прочитаному текстi жодного сенсу, вiн вирiшив зробити те, що у нього завжди виходило добре – завчити напам’ять. Але виявилося, що цей трюк проходить тiльки з чимось цiкавим, суть чого вiн розумiе! – Mensa – о, столе, – бубонiв Вiнстон. – Господи… Якщо вся латина така, менi ii нiколи не перемогти! Повернувся вчитель. – Як успiхи? – запитав вiн, розглядаючи своi жовтi нiгтi. – Мensa – стiл, mensa – о, столе, – бадьоро почав Вiнстон. Суворий учитель пiдвiв на нього погляд. Вiд хвилювання хлопчик аж спiтнiв, щойно вивченi слова раптом випарувалися… – Mensae – столом… Вiд столу… Столу .... – намагаючись визначити «правильну вiдповiдь» за непроникним обличчям латинiста, белькотiв вiн. – Зрозумiло, – вiдчеканив учитель, стиснувши губи у нитку. – Ви хоч втямили, що це таке? – Можливо, це якась молитва про стiл? Молитва того, хто не мае столу i кому вiн дуже потрiбен, – припустив Вiнстон. – Адже в багатьох краiнах моляться саме латиною! – Цiкава версiя. Але хибна, – глузливо сказав учитель. – Може, ви маете до мене питання? – Так! – вигукнув Вiнстон. – Чому «mensa» означае не тiльки «стiл», але ще й «о, столе»? – Це кличний вiдмiнок у латинi. Вiн використовуеться, коли ви звертаетеся до столу, волаете до нього, – учитель вловив вираз жаху на обличчi нового учня та зiтхнув. – Не зрозумiли? Коли ви говорите зi столом. – Але я не розмовляю зi столами! – вигукнув Вiнстон. – За грубiянство вас покарають. І повiрте, дуже суворо, – затарабанивши пальцями по столу, промовив учитель. – Безнадiйний випадок. Навiть гiрше, нiж я очiкував. Вiн знову вийшов, залишивши спантеличеного хлопчика. «Мensa, – думав Вiнстон. – Ось що справдi безнадiйно. Нiсенiтниця якась». Невдовзi з’явився ще один чоловiк – лiтнiй. Вiнстон умить визначив, що це не вчитель, а хтось «безпечний». Хлопчик майже заспокоiвся, коли цей служник звелiв йому йти за ним до кiмнати. «Нарештi», – радiсно подумав Вiнстон. Але прямуючи коридором, дiйсно освiтленим справжнiми електричними лампочками, в розмовi двох хлопчикiв вiн чiтко почув слово «рiзки». У день народження, коли майбутньому прем’ер-мiнiстру Великоi Британii виповнюватиметься вiсiм, його вiдвiдае няня. Елiзабет Енн запитае свого вихованця, чи подобаеться йому в школi. Але хлопчик, який вже встигне зрозумiти, що в Сент-Джордж «навiть стiни мають вуха», запевнятиме ii, що все чудово – достоту, як його кузени. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64616352&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.