Бiг Мак. Перезавантаження
Сергiй Вiкторович Жадан


Усе починаеться з вокзалу – зустрiчi й прощання, дороги та краевиди, обличчя та вчинки… Одного разу потрiбно зважитися й вирушити в подорож назустрiч майбутньому, щоб вiднайти точку вiдлiку – або кнопку «перезавантаження». Тож нашi мандри лише починаються…

До видання ввiйшли як уже знайомi читачевi, так i малознанi оповiдання одного з найвiдомiших письменникiв сучасноi Украiни.





Сергiй Жадан

Бiг Мак. Перезавантаження

Збiрка



Обережно! Ненормативна лексика!










Перший роздiл











Берлiн, який ми втратили


Ми набрали стiльки рiзноi музики, що слухати ii вже нiхто не хотiв. Якiсь сербськi народнi оркестри, старi саундтреки, до того ж Сильвi, як завжди, мала повнi кишенi свого прибабаханого нового джазу, який вона всiм рекомендувала i який, крiм неi, нiхто не слухав, бо цей новий джаз слухати просто неможливо. Менi взагалi здаеться, що, коли людина довго й наполегливо про щось розводиться, це свiдчить лише про те, що вона сама все це щойно вигадала, скажiмо, новий джаз; думаю, Сильвi могла вiдкопати цi записи де-небудь на студii в себе в Празi, попсувати як слiд плiвки й тепер видавати iх за атональну музику. Хоч могла цього й не робити. Десь мiж крiслами нашого «рено», укупi з банками коли та путiвниками, мала бути ще пара альбомiв старого-доброго Лу Рида, якраз перiоду його найбiльшого цвiтiння i токсикозу, касети теж, до речi, були чеськими, така собi фiрма «Глобус» шмаляла по гарячих слiдах великоi европейськоi трансформацii на межi 80-х, вигрiбаючи все iз золотих запасiв поп-музики, ось i старий-добрий Лу Рид, що називаеться, попав. Але до нього черга навряд чи дiйде – надто енергiйно Сильвi вистукуе пальцями по керму в такт – якщо це можна назвати тактом – атональному мiсиву, що, мов iз м’ясорубок, лiзе iз захриплих динамiкiв, умонтованих у передню панель.

– Сильвi, це просто якийсь кiнець цивiлiзацii! – кричу я iз заднього сидiння. – Ти справдi у вiльний час слухаеш це без примусу?

Сильвi смiеться, але, схоже, жарту мого не розумiе, та i який це в задницю жарт – так, щось подiбне до ii атонального джазу. Наш приятель Гашпер, безпосереднiй i единий власник авто, валяеться на правому передньому крiслi й слабко вiдслiдковуе перебiг подiй навколо себе.

Учора ми розiйшлися десь о пiв на третю ночi, перед тим довго пили, намагаючись визначити, коли саме нам краще виiхати. Останню упаковку пива купували вже на автозаправцi, Гашпер дозволяв собi iнодi такi радощi життя – набратися пива й ганяти заспаним Вiднем, зрiзаючи на поворотах i сигналячи поодиноким жандармам.

Можливiсть санкцiй його не лякала – у себе вдома, у Люблянi, вiн мiг купити нове посвiдчення водiя так само легко, як упаковку з пивом на вiденськiй нiчнiй автозаправцi. Ми ще здирали з пива запальничками металевi кришечки, хоч можна було iх просто скручувати; в об’еднанiй Європi навiть iз пива почали робити фаст-фуд, американцi просто засирають мiзки всьому свiтовi своiми ноу-хау на зразок пивних пляшок iз рiзьбою чи холодного зеленого чаю в банках. Наприкiнцi Гашпер переповiдав анекдоти про боснiйцiв, потому ми розiйшлися, щоб уже о дев’ятiй ранку запакувати своi речi в багажник «рено» й вирушити з березневого i холодного Вiдня просто в напрямку Берлiна.

Сiсти знову за кермо Гашпер не наважився, мав iще трохи вiдiйти, тож поступився водiйським мiсцем Сильвi, котра, як i належиться юнiй поряднiй чешцi, пиво з нами вночi на автозаправцi не пила, а отже, i синдромiв особливих не мала, сiла собi за кермо й давай нипати ранковими вiденськими вуличками в пошуках трaси на Берлiн, бо дороги нiхто з нас, ясна рiч, не знав, точнiше, Гашпер знав, але не в такому станi.

Гашпер вiдверто вiддуплявся, важко вдихав повiтря й так само важко видихав його на бортове скло, вiд чого воно бралося теплою густою парою. Сильвi наiвно вмикала двiрники й не могла зрозумiти, чому пiтнiють вiкна.

– Сильвi, це змiна тиску, – кажу я iй. – Двiрники тут не допоможуть. Джаз, до речi, теж.

Так уже складаеться, що я маю пити сам. Мiж Сильвi й Гашпером iснуе джентльменська угода, що десь там пiсля умовного перетину австрiйсько-нiмецького кордону вiн ii пiдмiнить за кермом, а на автобанi пити вiн все ж таки не наважуеться, тож я собi вiдкриваю чергову банку, зiдравши з неi чеку, i намагаюсь пiдтримувати розмову. Загалом, перша сотня кiлометрiв менi знайома, торiк я iздив тут автостопом, мене тодi пiдiбрав якийсь божевiльний панк, який весь час нервово пив спрайт, його сушило, схоже, вiн був з обкурки, але гнав-таки на захiд, бо мусив, уже не знаю, що там у нього було, може, мама чекала, однак вигляд у нього був нещасний. Коли я дiстав iз наплiчника пляшку води, вiн спитався: «Чи це не водка, бува, у вас же там, у Росii, усi п’ють водку». – «Нi, не водка», – кажу, i вiн весело розсмiявся. Тупий якийсь панк трапився. Зараз я намагаюсь переповiсти все це Сильвi, виловлюючи ii увагу з атональних джазових ям i порожнин, вона погоджуеться: «Так, справдi тупий панк», – що тут скажеш, розмова не в’яжеться, i я вiдкриваю наступну банку, однаково поки що нiчого цiкавого – голi пасовища, безлистi лiсосмуги, печальна березнева Австро-Угорщина, мабуть, саме такою ii й запам’ятали радянськi пiхотинцi навеснi 45-го, депресивний доволi ландшафт, ось вони й хуячили налiво i направо елiтнi дивiзii нещасних нацiонал-соцiалiстiв. У цей час касета добiгае кiнця й тут-таки починае розкручуватись у зворотному напрямку, новий джаз знову бере за горло, i я заходжуся шукати пiд крiслами забутого й присипаного фiсташками старого-доброго Лу Рида. «Джаз – музика для товстих», – кажу я Сильвi й мiняю касети.

Десь уже на нiмецькiй територii нам трапилася вiйськова колона, що розтяглася на добрих два десятки кiлометрiв. Тягачi та джипи мляво котилися собi зi сходу на захiд, у просторих кабiнах сидiли стриженi контрактники й незадоволено реагували на загальну увагу до себе. Уздовж колони лiтали бойовi гелiкоптери, розганяючи припухлих вiд такоi кiлькостi бронетехнiки печальних баварських ворон. Гашпер, до якого повернулася природна зухвалiсть, сидiв тепер за кермом i весело сигналив сонним сержантам, котрi на кожен сигнал висувалися з вiкон i уважно розглядали нашу малолiтражку, не випускаючи iз зубiв дешевий галуаз. Куди можна переганяти стiльки вiйськовоi технiки? Схоже, бундесвер вирiшив перекинути пiд шумок, пов’язаний iз посiвними в краiнах ЄС, кiлька загонiв швидкого реагування поближче до Фрайбурга, щоб традицiйно надавати по жирнiй задницi розiмлiлим вiд глобалiзацii французам, зайняти кiлька прикордонних мiстечок, вистрiляти комунiстiв i арабiв, зробити це, скажiмо, за допомогою евреiв, спалити кiлька супермаркетiв i так само непомiтно повернутися, ховаючи слiди за димовими завiсами. Я дiлюсь цiею думкою з Гашпером.

– Нi, ти що, – Гашпер ще не зовсiм отямився, але говорить уже виразно, – ти подивися на них, вони просто не знають, де та Францiя розташована.

Я визирнув у вiкно. У тягачi, який ми саме обганяли, сидiв товстий солдат, скорiше порiзаний, нiж поголений, i пив iз пляшечки мiнералку. Я протер долонею запiтнiле скло й подивився на солдата ще раз. Той помiтив мене й вiдповiв бадьорим мiлiтарним поглядом. Я заплющив очi й спробував бiльше про нього не думати.

Пiд Мюнхеном Гашпер заганяе авто на заправку i я йду по чергове пиво. Важко iхати зрання, навiть якщо це хороший автобан, а не розбита схiдноевропейська траса, де на узбiччях лежить гравiй – сiрий i холодний, як на морському узбережжi, однаково важко, надто коли нiчого робити, пиво скiнчилося, навiть джаз скiнчився, усе хороше в цьому життi закiнчуеться на третiй-четвертiй годинi автомобiльного перегону й залишаеться вiдслiдковувати, як у дiджеiв ефемок чимдалi на пiвнiч змiнюеться вимова, та й музика змiнюеться, хоча, за великим рахунком, – те саме гiвно. У магазинчику бiля автозаправки кiлька молодих гомосексуалiстiв, розмовляючи росiйською з легким бiлоруським акцентом, вибирають собi сонячнi окуляри.

Я тримаю в кожнiй руцi по двi пляшки й зупиняюсь подивитися – виберуть чи нi. На вулицi плюс п’ять, i до самого Берлiна тягнуться хмари, треба принаймнi глянути, що вони з цим добром робитимуть. Один iз них рiзко повертаеться до мене i, демонструючи вибранi окуляри якогось дурнуватого рожевого кольору, питае, ну як, мовляв, пасуе, – ок, кажу, саме пiд колiр твоiх очей. Вiн ображаеться й кладе окуляри назад. Я повертаюся до авта й вiдкриваю першу пляшку. Ще кiлька сотень кiлометрiв – i мае бути Берлiн, куди ми втрьох iдемо – без певноi мети й так само без особливого бажання. Ну, але раз уже домовилися, то треба iхати, та й залишилося зовсiм небагато – три години доброю трасою, яку в рiзних мiсцях постiйно добудовують, Дойчланд росте й мiцнiе, хороша краiна, що тут казати, трохи менше б японцiв iз iхнiми «кодаками», i взагалi було б супер, але й так нiчого, тим бiльше, що ось вiн – Берлiн, не минуло й пiвдоби, як ми в’iжджаемо в його передмiстя. Гашпер стверджуе, що знае тут кiлька хороших дешевих готелiв, ми вiдповiдаемо, що так не бувае, готелi бувають або хорошi, або дешевi, зазвичай це не комбiнуеться.

Урештi ми заблукали. Гашпер ганяв вулицями, щоразу йому здавалося, що вiн уже впiзнае дорогу i що нашi дешевi й водночас хорошi готелi десь поруч, от-от – i ми в них уселимося. Поступово вiн почав нервувати, рiзко тиснути на гальма перед свiтлофорами й питатися дороги в усiх, кого можна було зустрiти цього темного дощового вечора на берлiнських хiдниках, кiлька разiв навiть зупинявся бiля курвiв, якi стояли на кожному перехрестi в бiлих панчохах, шкiрянiй амунiцii й високих гренадерських чоботах, тримаючи в руках великi парасольки. Курви спочатку сприймали Гашперове питання про готель як натяк, але, помiтивши Сильвi, яка злякано посмiхалася до них iз салону, енергiйно лаялися добiрною нiмецькою, утiм, iз вiдчутною слов’янською iнтонацiею. Урештi, з якоiсь спроби, уже по восьмiй вечора, Гашперовi його затiя вдалася, i ми вивантажилися бiля пiдозрiлого сiрого будинку, на якому справдi було написано «пансiонат».

На рецепцii сидить чувак iз кульчиками в обох вухах, говорить сербською й дивиться футбол. Гашпер, як земляк, швидко з ним сторговуеться, готель справдi дешевий, ми викладаемо бабки, але коридорний не хоче нас вiдпускати, вiн вiдверто нудиться, i ми для нього нi бiльше, нi менше як брати-слов’яни, хоча в цьому мiстi вiн мiг би знайти собi кiлька сотень тисяч таких родичiв, починаючи з вуличних курвiв, хоч на курвiв у нього грошей, мабуть, немае, оскiльки готель справдi дешевий, багато не заробиш. Ми сiдаемо на своi торби й дивимося футбол, грае Мюнхен з Манчестером. «Ти за кого?» – питаю я його. «Та менi насрати, – каже коридорний, – я просто спорт люблю», – i тут-таки дiстае з-пiд ящика великий, тyго напханий джойнт i пропонуе нам, ну, а ми й не вiдмовляемося.

Закiнчуеться перший тайм.

…Я схиляюсь над рукомийником i засовую голову пiд струменi холодноi води. На якусь мить менi кращае, потiм знову починаеться колотун i голова болить спершу злiва направо, а потiм навпаки, i так безперестанку. Телевiзор увiмкнено на «емтiвi», порноканалiв у цьому готелi, звiсно, немае, якi можуть бути порноканали з такими коридорними. У кiмнатi стоять два лiжка, на них два комплекти постiльноi бiлизни, на двох нiчних столиках лежать два нових тестаменти в шкiряних оправах, загальна пропорцiйнiсть лише посилюе напади нудоти, хоча припускаю, що це може бути просто вiд пива. Або вiд «емтiвi».

Менi подобаються мiста впродовж перших кiлькох годин перебування. Тодi вони ще ховають безлiч несподiванок, i уявлення про них чисте, мов готельна бiлизна або ксероксний папiр, – за кожним рогом може початися будь-що, i оте будь-що – значно важливiше й привабливiше за всi твоi топографiчнi знання. Ось i Берлiн закохуе в себе з першого погляду, здоровенний i наповнений новобудовами, так, мабуть, виглядав Вавилон перед тим, як там почали будувати всiлякi сумнiвнi вежi.

Я вже бачив курвiв, я бачив обкуреного коридорного, я навiть устиг привiтатися з кiлькомa сусiдами-турками, так само, здаеться, чимось накачаними, хоч, може, це в них ментальне. Загалом Берлiн справляв цiлком непогане враження. Цiкаво, чи е тут нiмцi?

Сильвi, як найпритомнiша з нас трьох, знаходить на рецепцii програмку фестивалю сучасноi музики, який ось-ось закiнчиться, i заявляе, що ми мусимо iхати просто зараз – ми ще встигаемо – на завершальний концерт французького оркестру, який е одним iз найкращих у своiй галузi, себто з ii слiв випливало, що якби атональна музика подiлялася на кращу й гiршу, то цей оркестр був би чемпiоном, так що вибору ми позбавленi, треба iхати. Гашпер устигае переодягти сорочку, я – поклацати пультом: порноканалiв немае, – i ми знову запихаемося в авто. На поворотах салоном перекочуються порожнi банки з-пiд пива й лопотять на протязi путiвники. Берлiном, очевидно, можна iздити кiлька днiв поспiль, i пейзаж не видаватиметься знайомим. Мiсто так щедро заповнене риштуваннями, що можна припустити, як мiсцеве населення щоранку виходить зi своiх будинкiв i заскочено не впiзнае пейзажу, який устиг змiнитися дослiвно за одну нiч. Берлiн скидаеться на юну особу чоловiчоi статi, такого собi петеушника, котрий недавно почав курити й мастурбувати, вiд чого його голос зазнае щоденних трансформацiй (вiд курiння, маеться на увазi), та й узагалi – вiн щодня витягуеться на додатковий мiлiметр, виростаючи iз затяганоi шкiльноi форми. Я люблю мiста, де багато будують. Там е робота для всiх. Навiть для туркiв.

У буфетi концертноi зали алкоголь вiдчутно дорожчий, до того ж утворюеться черга, очевидно, з меломанiв. Але ми встигаемо вихилити по пиву й, реагуючи на енергiйнi заклики Сильвi, iдемо шукати своi мiсця. Публiка не вiщуе нiчого доброго. Сцену розташовано внизу, посеред зали, згори зi стелi звисае кiлька десяткiв мiкрофонiв, як душовi крани в загальнiй лазнi. Сильвi каже, що тут дуже добра акустика, одна з найкращих зал у Європi й саме тут треба слухати атональну музику. «І новий джаз», – додаю я, i Сильвi погоджуеться.

Неквапно почали виходити музиканти. Дехто був у джинсах, дехто у светрах, у спортивних костюмах не було нiкого, i на тому спасибi. Останньою вийшла диригентка. Жiнка. Це був добрий знак. Попереду передбачалася пауза, але спочатку треба було вислухати хвилин сорок забойного атонального саунду. Сильвi справдi зналася на такiй музицi, вона вся напружилась i вистукувала пальцями по невидимiй клавiатурi. Їй простiше – вона пiанiстка.

Але народ переважно варився, праворуч вiд мене мужик просто заснув, чесне слово, пiд час атональних пауз його сопiння рельефно проступало в загальнiй тишi. Акустика все-таки.

Поночi ми знову опиняемося на дощовiй вулицi. Пiсля концерту одна меломанка встигае попередити нас, що насправдi фестиваль iще не скiнчився, що остання акцiя (вона так i сказала – «акцiя») саме починаеться в залах очiкування колишнього Гамбурзького вокзалу, який нинi переробили пiд великий культурний центр, хуйнули туди купу бабок, тепер забавляються там, як собi хочуть, тому, якщо ми справжнi меломани, просто мусимо туди поiхати, вибору в нас знову немае, сама вона, на жаль, поiхати не може, бо мае проблеми зi сном i в цей час повинна приймати снодiйне, – для чогось розповiдае вона, i враження таке, що свое снодiйне вона вже прийняла й ним не обмежилася. «Вокзал там», – показуе вона рукою кудись у дощ i махае нам на прощання тiею ж таки рукою.

Можливо, ми iй уже снимося.

Гашпер знову сiдае за кермо й вiдчайдушно викручуе його в пошуках Гамбурзького вокзалу. Неподалiк Бранденбурзьких ворiт, якраз пiд болотяного кольору росiйським Т-34, стоiть чувак iз дипломатом. Гашпер пригальмовуе бiля нього й висовуеться у вiкно. «Мен, – питае, – не пiдкажеш, де тут Гамбурзький вокзал?» Чувак активiзуеться. «Вам треба завернути за Райхстаг, – вiдказуе, – проiхати повз парк, потiм через мiст i праворуч, там за двi автобуснi зупинки навпаки, себто лiворуч, а далi вже складнiше, там я пояснити не можу». – «Їдьмо з нами, – пропонуе Гашпер, – покажеш, а потiм ми тебе привеземо назад». – «Нi, не можу, – чувак притискае до грудей дипломат, – чекаю на друга». – «Вiн у тебе що – танкiст?» – питаеться Гашпер, очевидно, щоб пiдтримати розмову. Чувак озираеться на розмоклу диявольську бронемашину й щасливо смiеться: «Нi, вiн iнженер». – «Супер!» – кричить Гашпер i лишае чувака наодинцi з Т-34. Дивний народ, цi берлiнськi iнженери, думаю я, засинаючи на задньому сидiннi.

– Серж, уставай, – говорить менi Сильвi.

– Де ми?

– На вокзалi.

– На якому вокзалi? – лякаюсь я.

– На Гамбурзькому.

– А котра година?

– Перша. Ходiмо.

Я вилiзаю назовнi й слухняно йду за своiми друзями. Їм варто довiряти, вони не тусуються опiвночi пiд радянськими танками й не жеруть снодiйного перед концертами атональноi музики. Платформи й зали колишнього вокзалу справдi перероблено пiд великий музей, ми йдемо довгими порожнiми коридорами, якi скидаються радше на корабельнi доки, у кiнцi одного з них стоять черговi, ви куди, питаються, ми, говоримо, концерт, меломани ми, а, ну то йдiть – байдуже знизують плечима черговi, демонстративно виказуючи свою вiдстороненiсть, якiсь вони неприкаянi, думаю я, мабуть, i в попереднiй iнкарнацii були черговими, i то – на цьому самому вокзалi.

Було вже по першiй, i з усiх експозицiйних зал вiдчиненими лишалися тiльки сортир, бар i ще одна – доволi простора – кiмната, де й вiдбувалась акцiя. Гашпер ще спробував поторгуватися за квитки, але врештi облишив це, ми заплатили, скiльки вiд нас вимагали й, оминаючи бар, увiйшли в наповнену меломанами кiмнату. Бiля стiни праворуч стояла жiнка з радiомiкрофоном i спiвала. На стiну поруч з нею спроектовувався мультиплiкацiйний фiльм ii виробництва. Музику й слова, як я зрозумiв, написала теж вона. Думаю, що й до перебудови вокзалу, а заразом i до повалення берлiнського муру вона теж своi руки доклала. Жiнка спiвала пiд мiнус, тодi як на бiлому полотнi кiноекрана важко рухалися якiсь тварини, з’являлася бридкоi зовнiшностi паперова принцеса, потiм такий самий принц, мiж ними щось там дiялося, жiнка спiвала довго й наполегливо, i в якийсь момент ми просто не витримали й пiшли в бар. Гашпер обурювався й вимагав повернути йому грошi. Але двiйко бiлетерiв, якi всучили нам перед цим квитки, уже завбачливо спакувались i зникли в нетрях Гамбурзького вокзалу. Ми були iхнiми останнiми клiентами. Залишалося повернутись у бар, де вже сидiло зо два десятки зневiрених, так само, як i ми, меломанiв i печально банячили.

– Добре, що вона не танцюе, – продовжуе обурюватися Гашпер. – І хто всi цi мудаки, якi ii слухають?

За сусiднiм столиком засмiялися. Ми озираемось i бачимо сиву жiнку, яка тримае в руцi склянку сухаря i, схоже, цiлком нас пiдтримуе. Двi порожнi склянки вже стоять поряд на ii столику.

– Колективна мастурбацiя, – говорить Гашпер до неi, нiби вiтаючись, – чи не так?

– Так, – каже жiнка, пiдводиться й нетвердо рухаючись, пересiдае до нас.

Звати ii Нiна, вона говорить, що потрапила сюди випадково, що спробувала була додивитися мультик до кiнця, але нiчого не вийшло. Ми iй подобаемося, каже вона. Особливо iй подобаеться Сильвi. Нiна ii вiдверто пасе, водночас пiдтримуючи розмову з Гашпером, з якого просто пре бурхлива лекцiя на всiлякi вiдв’язнi теми, Гашпера хлiбом не годуй – дай потриндiти, йому б не художником бути, а лектором, читав би собi лекцii люблянським студентам, скажiмо, про атональну музику.

– А це Сара, – говорить Нiна, – ми з нею дружимо.

Сара пiдходить вiд барноi стiйки, тримаючи в руках ще двi склянки сухаря. Вона молодша вiд Нiни вдвiчi чи навiть утричi, схожа на одну мою львiвську знайому, мае трiшки припухле вiд безсоння й алкоголю обличчя, зеленi очi та довге свiтле волосся. Нiна починае iй пояснювати, що ось, мовляв, юнi представники слов’янськоi культури, меломани, так би мовити, теж обламались i не змогли до кiнця додивитися цей чортiв мультик, як i ми з тобою, дiвчинко, але вони кльовi, говорить вона й показуе на Сильвi. Гашпер далi балакае, i в якийсь момент Сара втрачае плин його думки, повертаеться до мене й пояснюе, що дуже втомилася, бо останнi два днi робила щось таке дуже важливе й тому майже не спала. «Я теж займаюся мистецтвом», – каже. «Справдi? – питаюсь. – А чим саме?» – «Ну, я роблю всiлякi проекти, – говорить вона непевно. – А як тебе звати?» – «Серж. Себто Сергiй». – «О, у вас це дуже популярне iм’я!» – «Так, – кажу, – у нас там кожен другий Серж». – «Нам треба ще раз зустрiтися, наприклад, у Вiднi». – «Лиши адресу, – кажу, – я можу написати тобi листа». Сара довго порпаеться в кишенях джинсовоi куртки, урештi знаходить якийсь шматок паперу, з одного боку на ньому реклама курсiв катехiзису, другий бiк чистий, там вона й пише.

«Ага, – говорить Нiна, – я тобi теж лишу адресу». І дае вiзитiвку. Я читаю адреси на картцi й на паперi, що його списала Сара, – це та сама адреса, але прiзвища рiзнi.

«Гаразд, – кажу, – напишу вам два листи».

У цей час сусiднi дверi вiдчиняються й звiдти виходить знайома нам спiвачка з радiомiкрофоном, а за нею, мов щури з пiдземелля, косяком сунуть глядачi. Перед дверима, що вiддiляють iх вiд бару, де сидимо ми всi, стоiть ширма. Спiвачка заходить за ширму й присiдае, глядачi лишаються з того боку i, на вiдмiну вiд нас, ii не бачать, а бачать лише ширму. Сiвши навпочiпки, спiвачка спiвае в свiй радiомiкрофон ще хвилин десять. Із цього боку на неi осудливо дивляться двадцять пар нетверезих очей.

Публiка з того боку покiрно чекае. Урештi вона закiнчуе i ii починають вiтати. Дехто з нею навiть цiлуеться, хоч вона сильно спiтнiла вiд тривалого спiву й, гадаю, цiлувати ii було неприемно. Утiм, слухати теж.

Було вже близько третьоi, коли Нiна запропонувала поiхати десь поiсти, усi мляво погодилися й почали пробиратися крiзь натовп меломанiв, лишаючи iх наодинцi зi спiвачкою серед порожнiх перонiв колишнього Гамбурзького вокзалу.

Нiчним Берлiном снуе безлiч люду, туристи, японцi, скiнгеди, студенти. Бiля «Гiлтона» велика пробка: копи на мотоциклах перекрили всi пiд’iзди до готелю, видно, як бiля центрального входу зупиняеться кiлька масивних мерседесiв i з них виходять якiсь надто офiцiйнi персони.

«Бач, друже, – говорить Гашпер, – самого товариша Йошку Фiшера побачили». Ми намагаемося не вiдставати вiд Нiниного авто, яке метляеться перед нами. Нiна сiдала за кермо вже в гарному станi, схоже, у теплому салонi ii геть розморило, у темрявi вже зо два рази з’являлися червонi спалахи, копи зi своiх замаскованих машин вiдслiдковують i фотографують усiх, хто перевищуе швидкiсть. І якщо Гашперовi все одно, за пару днiв його тут уже не буде, то на Нiну, безперечно, чекають неприемностi. Хвилин за двадцять ми знаходимо iталiйський ресторанчик, квартали навколо втрамбованi машинами добропорядних берлiнцiв, вiльне мiсце можна знайти хiба що на сусiднiй вуличцi, нiч, урештi-решт, добiгае кiнця, i до ресторану починають сповзатись постiйнi вiдвiдувачi, навiть не знаю, хто вони, але з ними тут усi вiтаються. Вони теж з усiма вiтаються, навiть iз нами, схожi на робiтникiв пiсля нiчноi змiни, але навряд чи iталiйськi робiтники ходять о четвертiй ранку по ресторацiях, надто понтово, скорiше, теж якiсь меломани. Або сутенери. Наступна година наповнюеться розмовами Гашпера, Нiна печально в усьому з ним погоджуеться, я поступово засинаю, а Сара вiдверто клеiть нашу чеську подругу. «Зустрiчаються двое боснiйцiв», – починае Гашпер, i я пробуджуюсь, справа йде до завершення, час iхати додому, Сара теж збирае всi своi окуляри, непроплачений гендi, арабську хустку, телефонний записник, весь у губнiй помадi, пхае все це до своеi торби й збираеться йти додому. Їi сусiдка на це не реагуе.

– Викликати тобi таксi? – питаюся я i йду до кельнера.

Кельнер, молодий iталiець, пiдморгуе менi обома очима, викликае по телефону таксiвку й весело совае менi презерватив.

– Дякую, – кажу, – менi не треба.

– Бери-бери, це гратiс, себто безкоштовно.

Я, своею чергою, лiзу по кишенях, знаходжу коробку сiрникiв iз рекламою вiденського радiо «Оранж», хороша станцiя, завжди крутять хоп, i соваю йому. «Тримай, це з Вiдня». Чувак тисне менi руку й мчить зустрiчати нових вiдвiдувачiв, а я повертаюся. «А навiщо ти вирив яму, питають боснiйця», – Гашпер в ударi, нiби й не гнав пiвтисячi кiлометрiв. «Саро, – кажу, – твое таксi зараз приiде». Сара говорить усiм до побачення й виходить в ранковi сутiнки. За якихось десять хвилин ми теж виходимо, тепер лише треба познаходити цi лажовi автомобiлi – i додому, у готель, де е душ, «емтiвi» та новий тестамент, навiть два нових тестаменти, так що в разi чого можна почитати хором. Нiна намагаеться виiхати з-помiж двох авто, мiж якими вона годину тому затиснула свiй «фольксваген», легенько штовхае передню машину, потiм здае назад i так само штовхае задню, розкочуе iх, мов бiльярднi кулi, урештi-таки вибираеться, тисне на газ i зникае за рогом.

Сильвi махае iй услiд рукою, але не надто активно, щоб та, бува, не повернулася.

За вiкном висить туман, крiзь нього пробиваеться тьмяне ранкове свiтло, великi мокрi снiжинки липнуть до шибок i вiдразу тануть. Пiсля ночi повiтря ще не прогрiлося, але снiг усе одно тане, прямо в повiтрi, по склу стiкають великi жирнi краплi, я бреду коридором iз готельним рушником i «гедендшолдерсом» у пошуках душу.

Душ у кiнцi коридору, звiдти лине дзвiнке багатоголосся.

Я вiдчиняю дверi, валить пара, коридор наповнюе теплий туман, я роблю крок усередину й намагаюся розгледiти, що там, за туманом, а там стоiть кiлька голих тинейджерiв, на пiдлозi валяються iхнi футболки, може, якась футбольна команда, думаю я, хто iх знае, хто тут зупиняеться, але з-пiд струменiв води виходить iще двiйко голих тинейджерок, хоч душ узагалi чоловiчий. Тинейджери, побачивши мене, намагаються зiбрати своi речi, я роблю застережливий рух, мовляв, мийтеся, мийтеся, я пiзнiше зайду, але вони смiються й говорять: «Старий, усе гаразд, ми вже помилися». – «І ми теж», – говорять тинейджерки. «Ви що тут, ночували?» – питаюсь я, аби щось спитати. Тинейджери далi смiються: «Нi, – кажуть, – просто тут краще ранiше зайняти мiсце, бо потiм приходять турки». – «Правильно, – погоджуюся, – краще взагалi з ночi помитись, аби вранцi не повторюватися». Тинейджери смiються, – справдi, футболiсти, – i, прихопивши форму, рушники та голих тинейджерок, забираються кудись у безвiсть, можливо, на тренувальний збiр.

Я пускаю гарячу воду й пiдходжу до вiкна. За вiкном обвисае розмокле берлiнське небо, на пiдвiконнi лежить кiлька великих снiжинок, я вiдчиняю вiкно, i туман виповзае назовнi. Дверi за моею спиною вiдчиняються в сусiдню кiмнату, де розмiщено кiлька туалетних кабiнок, заходить старий, пожмаканий життям та емiграцiею турок. «Привiт, – кажу, – хороший сьогоднi день». – «Та нiчого», – вiдповiдае вiн крiзь вуса, заходить до крайньоi кабiнки й починае голосно ригати. Я закручую кран i повертаюся в кiмнату.

Пополуднi Гашпер пакуе каталоги зi своiми роботами й збираеться iхати до знайомоi галерейницi. Як справжнi друзi ми хочемо його супроводжувати, та й робити в цьому готелi, якщо чесно, нiчого – новий тестамент перечитали, «емтiвi» подивилися, Сильвi навiть позичила туркам анальгiн, хоч нафiга iм анальгiн, не розумiю. Гашпер довго зiдзвонюеться з галерейницею, урештi та говорить: «Окей, приiжджайте», i ми iдемо. На вулицях пахне торiшньою травою й китайським фаст-фудом. Галерею разом iз галерейницею знаходимо на п’ятому поверсi будинку в самому центрi, жодних вивiсок немае, галерея культова й некомерцiйна, за рахунок чого вони живуть – невiдомо, галерейниця вiдчиняе нам дверi, i ми опиняемось у великому помешканнi, стiни якого завiшанi абстрактним живописом. Пiд кожною картиною причеплено цiнник, цiни нереальнi, як i сама галерея. Галерейниця в найкращих традицiях нацiонал-соцiалiзму примушуе нас чекати хвилин тридцять, поки вона розмовляе з якимось мужчиною, теж, очевидно, художником, чужi тут не ходять, a ми знаходимо в кутку великий акварiум, у якому лежать двi черепашки й навiть не думають рухатися, протягом усього часу, доки галерейниця тягне волинку, вони лежать собi на вмонтованих в акварiум скляних терасах, випучуючи в наш бiк своi допотопнi беники, i загалом викликають непереборну огиду, принаймнi в мене. З таким самим успiхом галерейниця могла тримати заспиртованих черепах – iх принаймнi не треба годувати. Та й пахнуть вони краще.

Гашпер таки спихае галерейницi своi каталоги, i ми йдемо на пиво. Сильвi тягне нас до приятеля-художника, старого чеха-дисидента, але ще надто рано ходити в гостi, i ми вирушаемо в культурний центр напроти. Зовнi це старий напiврозвалений будинок, зусiбiч оточений будiвельними майданчиками, однак усерединi тут справжня цитадель анархiстських органiзацiй, лiвого мистецтва та просто алкоголiкiв. Ми знаходимо кав’ярню на другому поверсi, на дверях висить ксероксний вiдбиток iз написом «вхiд», а вже за дверима розташовано цiлий ангар, обставлений металевими декорацiями, важкими дерев’яними меблями й тим-таки абстрактним живописом. Десь iз-пiд стелi час вiд часу вириваються вогнянi язики – народ вiдпочивае по-дорослому, бухаючи, як видаеться, вiд самого ранку. У повiтрi приемно пахне текiлою та блювотою. Збоку, на сценi, сидить старий торчок у поношених джинсах i з двома парами навушникiв на шиi. Праворуч вiд нього стоiть вертушка й велика валiза, щiльно набита старими сорокап’ятками, а лiворуч сидить його вумен, теж у джинсах, i доки вiн однiею рукою ставить новий вiнiл, друга його рука лежить на плечi вiрноi скво. Так вони й сидять удвох на сценi, крутять записи тiльки з 60-х i в принципi нiкому не заважають.

Ми витримали десь години пiвтори. Пiсля третього пива Сильвi рiшуче встала й попередила, що або ми лишаемося тут, разом iз цим тупим чуваком на сценi та його скво, або йдемо до чеського дисидента, друга Вацлава Гавела, i тодi вона – Сильвi – зобов’язуеться приготувати якийсь спецiальний iталiйський салат. Ми подивилися на скво й мовчки вийшли. Берлiнське небо розгорталося в усiх своiх барвах i вiдтiнках, повiтря було густе й вологе, вулицею товклися турки i iли кебаби, запиваючи iх малокалорiйною колою.

Поряд iз будинком, де жив опальний чех, був маленький продуктовий магазинчик, не тi великi й мертвотнi супермаркети, що нагадують скотомогильники, а приватна iнтимна крамничка, усуцiль заповнена ящиками з пивом та бананами. Зайшовши й поштовхавшись у тiсних кулiнарних закамарках, ми знайшли власника. Це був старий огрядний чоловiк, непевного зросту й полiтичних поглядiв, вiн читав, здаеться, Гемiнгвея, i ми йому очевидно заважали.

– Скiльки у вас тут речей?! – несмiливо говорить Сильвi.

– Тисяча двiстi, – саркастично вiдповiдае чоловiк.

– Нам потрiбен сир i помiдори, – Сильвi вирiшила вкiнець зiпсувати йому настрiй.

– І пиво, – пiдказав я.

– Скiльки? – чоловiк стiйко тримався й обслуговувати нас не поспiшав.

– Пiвкiлограма, – сказала Сильвi.

– Дванадцять штук, – вiдказав я.

– Берiть, – дозволив чоловiк.

Ми почали вибирати. Я взяв двi упаковки, пiдiйшов до чоловiка й виклав бабки.

– Ми до вашого сусiда-художника приiхали, – почав знову Гашпер. – Ви його знаете?

На обличчi продавця вперше з’явилася посмiшка.

– А, – говорить, – старий чех! Знаю-знаю, постiйний клiент. Передавайте вiтання старому хуевi!

Вiн iще деякий час радiсно крекче, бере в Сильвi десятку за помiдори й сир i разом iз здачею насипае iй повну долоню фруктових карамельок.

– Гарного дня, дiвчинко, – каже вiн.

Сильвi дякуе й ховае карамельки дo кишенi джинсiв.

Я дiстаю презерватив i проcтягaю мужчинi. Це з Вiдня, кажу. Той удруге посмiхаеться.

Художника звати Рудi. Вiн справдi був приятелем Гавела й робив у себе в Чехословаччинi великi металевi об’екти. Якби гелiкоптерам i лiтакам ставили пам’ятники, вони мали б десь такий вигляд, як об’екти Рудi. Коли росiяни дали старому Дубчеку пiд зад, вiн ще деякий час лишався вдома й далi робив своi багатометровi конструкцii, що складалися iз лопатей, фюзеляжiв i залiзних балок. У якийсь момент радянську владу це дiстало, його звинуватили в абстракцiонiзмi, до того ж так воно й було, i попросили куди-небудь звалити. Рудi вибрав Захiдний Берлiн. Уже через кiлька рокiв вiн мав власне ателье й сталi замовлення. Його металевi штуки купували банки й страховi компанii та встановлювали iх бiля своiх офiсiв. Останнi рокiв п’ятнадцять Рудi часто виставлявся в Чехii, але повертатися не хотiв, хоч зла на батькiвщину не тримав. Нинi йому було пiд сiмдесят. Вiн зустрiв нас у дворi, Сильвi зателефонувала йому з гендi, мовляв, ми вже тут, iз бухлом i сиром, зустрiчай-но, вiн вийшов у джинсах i теплiй сорочцi, нашу подружку вiн знав змалку, коли та ще не грала на пiанiно, був знайомий з ii батьками, тож вони почали обiйматися, а вже потому всi зайшли в ателье i, поки Сильвi готувала свiй тричi нiкому не потрiбний салат, старий водив нас примiщенням та показував рiзнi штуки – макети, негативи, карикатури на друга Гавела й на Горбi чи просто якiсь поштовi листiвки вiд онукiв.

Побачивши наше пиво, вiн мовчки дiстав двi пляшки сухаря.

– Слухай, – спитався я, уже коли пиво закiнчувалося i Рудi так само закiнчив розповiдь про одну свою персональну виставку в 70-х в Ірландii, – а чому ти не повернувся на батькiвщину?

– Знаеш, – вiн поставив склянку на стiл, – я думав вертатися. Та в якийсь момент зрозумiв, що це не буде повернення, це буде нова емiграцiя. Я взагалi-то не космополiт, але я зрозумiв тут таку рiч: насправдi простiр не подiляеться на свiй або чужий, простiр бувае або вiльний, або контрольований, розумiеш? Менi насправдi насрати, де я живу, головне – як я живу. А тут я живу так, як менi хочеться, – вiн нахилився й дiстав з-пiд столу пляшку хорватськоi настоянки.

– Єдина бiда, – вiв далi Рудi, розливаючи, – моi роботи надто великi. Ось дивiться, – вiн пiднявся й витяг iз шафи альбом, – я зробив цю конструкцiю для однiеi берлiнськоi фабрики. Вони розмiстили ii на стiнi, це метрiв п’ять заввишки. А нинi фабрика збанкрутувала, ii збираються закрити й половину цiеi стiни залiпили рекламою.

Вiн розгорнув альбом. На одному фото була його конструкцiя, розмiщена на великiй стiнi, унизу проiжджав трамвай, тi самi балки й лопатi, а вже на другому фото нижню половину цiеi стiни було залiплено афiшами i лопатi стирчали вгорi сиротливо й покинуто.

– І ти нiчого не можеш вдiяти? – спитався Гашпер.

– Нi. Свiй гонорар я давно отримав, а нинi вони мають на цю стiну всi права. Імперiалiсти сранi, – додав вiн i налив по новiй.

– Шкода, – кажу, – виходить, ми ii вже не побачимо.

– Ну, чому – якщо зараз поiдемо, то побачимо. Тут недалеко, кiлька зупинок трамваем.

– У нас авто, – говорить Гашпер.

– А ти в станi? – схоже, Рудi захопився своею iдеею.

– Цiлком, – вiдповiдае Гашпер i з третьоi спроби припалюе-таки свое «мальборо».

Ми погоджуемося: iхати треба, позаяк Бог його знае, що буде з фабрикою, та й з нiмецькою економiкою загалом, тож Рудi накидае на плечi вiйськову куртку й ми виходимо.

Фабрика справдi недалеко, i, вискочивши з «рено», Рудi перебiгае вулицю й зупиняеться пiд стiною. Угорi над ним схрещуються балки й лопатi, iх добре видно в березневих сутiнках. Рудi пiдходить ближче й починае енергiйно зривати афiшi. Ми пiдходимо слiдом. Поступово оголюеться чималий шматок стiни, з-пiд якого визирае частина об’екта.

Подертi афiшi валяються пiд ногами Рудi, мов захопленi пiд час кавалерiйськоi атаки ворожi штандарти.

– Дивися, – кричить менi Рудi, – ось мiй простiр i ось моя батькiвщина. Усе, що я маю, – це оця стiна, i все, що я можу, – це iнодi приходити сюди й вiдчищати ii вiд усiлякого лайна. Повiр менi, цього досить, аби нi за чим не шкодувати. Навiть якщо завтра ця довбана Європа вкiнець глобалiзуеться й об’еднаеться з Азiею, однаково тут – у Берлiнi – стоятиме стiна з моiм металобрухтом, i навiть якщо я завтра помру, то присилатиму сюди яких-небудь довбаних ангелiв, аби вони здирали це лайно, розумiеш? Ось саме тому я вже нiкуди звiдси не поiду.

Я подумав, що взагалi цей старий друг Гавела у вiйськовiй куртцi мае рацiю, хоч вiн добре, як на його вiк, умазав, вiн усе одно мае рацiю, так само як i десятки тисяч балканцiв i туркiв, котрi мурують цей новий Берлiн, зводячи повсюди риштування й пiдпираючи ними холоднi берлiнськi небеса, якi нависають низько й печально i з яких ось уже кiлька годин ллеться дедалi сильнiший дощ.

За два днi я чекав на вiденський потяг уже на справжньому Гамбурзькому вокзалi, себто на залiзничному вокзалi мiста Гамбурга. Сильвi та Гашпер проводжали мене, вони збиралися ще заскочити в Дортмунд, а я мав повертатися. Пiдiйшов потяг. «Ну, що, мен, – говорить Гашпер, – побачимося вдома, у Вiднi». – «Ясна рiч», – вiдповiдаю. Уже коли я сiдав у вагон, Сильвi пiдбiгла, дiстала з кишенi жменю фруктових карамельок i сунула менi в долоню. На першiй станцii близько пiвночi в купе пiдсiло трое фермерiв, вони позакидали валiзи нагору й побiгли шукати ресторан. Повернулися за п’ятнадцять хвилин i дуже бiдкалися, бо нiчого, ясна рiч, не знайшли, а бахнути, очевидно, хотiлося. «А ви в провiдника спитайте», – пiдказав я, але вони гумору не зрозумiли й побiгли шукати ресторан у протилежний бiк. Потiм ми цiлу нiч намагалися заснути, але з цього нiчого не вийшло, бо як можна заснути з трьома фермерами?

…Над Вiднем плавало багато-багато хмар. Я зiйшов на перон i пiшов до пiдземки. Назустрiч iшла дiвчина, мерзлякувато кутаючись у свiтле пальто. Вона нервово озирала перехожих i тремтiла вiд ранкового холоду. Побачивши мене, вона боязко огледiлась i, пiдiйшовши, спитала:

– Ти маеш морфiй?

– Морфiй? – перепитав я. Мене теж колотило пiсля потяга.

– Ну, морфiй, – нервово повторила вона.

Я полiз до кишенi, i в ii очах з’явилось щось схоже на надiю. Який морфiй? Я що, схожий на людину, яка роздае на вокзалi морфiй усiм спраглим? От гiвно. Я дiстав жменю фруктових карамельок i вклав iй у долоню.

– Гарного дня, дiвчинко, – кажу.




Десять способiв убити Джона Леннона


Незабаром знову почнеться зима, обов’язково почне завалювати яким-небудь снiгом, ось побачиш, без цього iм не можна, iм обов’язково потрiбно насипати цiлу гору цього непотребу, по якому потiм радiсно топчуться довгими грудневими ранками пси, полiцаi та iншi недоумки, i так до самоi весни з короткими перервами на вiдлигу.

Узимку всi змiнюються, тупiшають, чи що, загалом люди i влiтку особливого бажання спiлкуватись iз ними не викликають, а взимку вони просто стають нестерпними, чоловiки намагаються натягнути на себе якi-небудь стрьомнi зеленi куртки, великi такi, знаеш, великi стрьомнi зеленi куртки, вони ходять у них цiлу зиму, як заведенi, i що ти iм зробиш, це все зима, зима, улiтку ти нiкого не примусиш натягнути зелену куртку, i не лише тому, що влiтку взагалi нiхто курток не носить, тим бiльше зимових, просто влiтку люди якiсь простiшi, iм навiть у голову не може прийти така дурiсть – натягнути на себе велику зелену куртку й ходити в нiй по вулицi, жах який.

Саме минулоi зими я познайомився з Джоном Ленноном, точнiше, нас познайомив мiй нинi покiйний приятель Кристiан, якраз тижнi за два до того, як вiн – Кристiан – наковтався якихось штук i вилетiв через вiкно власноi кiмнати, щоб назад уже не повертатися. А тодi вiн ще був живий, i ми пiшли слухати арабську музику, був початок грудня, мiсто готувалося до Рiздва, особливо це тiшило арабiв, котрi радiсно бухали й закидалися всiлякими фармацевтичними засобами, так нiби справдi хотiли побачити Ісуса, не знаю, можливо, здорове некалорiйне харчування робить араба податливiшим до чужих релiгiй i вiн справдi сподiваеться побачити Ісуса-немовля в бiлоснiжному памперсi де-небудь на платформi вiденськоi пiдземки, там, де друга лiнiя перетинаеться з четвертою, бiлi давно втратили такi iлюзii, для них Рiздво – це лише привiд потовктись у супермаркетах i накупити цiлу гору стрьомних зелених курток, але араби, схоже, ще зберегли здатнiсть сприймати свiт по-дитячому, вони взагалi як дiти, он як до вибухiвки тягнуться весь час. Але так чи так на концертi арабськоi музики самих арабiв було небагато, переважно якiсь тьотки в джинсах, якiсь чуваки з пивом, хоча двiйко-трiйко арабiв ходили взад-вперед, так що все було гаразд i можна було починати, от вони й почали.

Через годину, коли араби збиралися замовкнути, дверi зi скрипом вiдчинилися й до зали впхався мужчина, зовнi дуже подiбний до Джона Леннона, ось уяви собi покiйного Леннона о восьмiй вечора, який почав пити ще з восьмоi ранку, у нього вiд перегару навiть окуляри запiтнiли, з круглими такими скельцями, пам’ятаеш, справжнi леннонiвськi окуляри, вiн спробував тихенько сiсти собi скраечку, але не змiг, завалив кiлька стiльцiв, привернув до себе загальну увагу, а тут i концерт закiнчився, i народ потягнувся було до гардероба за своiми зеленими куртками, а зась. Мужчина пiдводиться й починае перехоплювати всiх на виходi, вiн широко розкривае обiйми, розкидае руки навсiбiч, нiби ловить рибу в гiрському потоцi, народ налякано намагався оминути його, але мужчина старався i швидко створив пробку. «Стiйте, – кричав вiн, – стiйте, араби, стiйте», – вiн iх нiби вiд чогось остерiгав, люди почали нервово бити копитами паркет, i тут мужчина витягуе з кишенi великий джойнт i починае розмахувати ним у повiтрi. Джойнт, кричить вiн, араби, це джойнт, зараз ми його з вами викуримо, стiйте.

«Я його знаю, – говорить Кристiан, – це мiй давнiй знайомий, дуже дивний чоловiк». – «Я бачу, – кажу, – схоже, вiн арабiв не любить». – «Любить, – продовжуе Кристiан, – вiн пацифiст, вiн усiх любить, але йому в життi не щастить, вiн постiйно кудись устряе, його то полiцiя забере, то дальнобiйники поб’ють». – «Як поб’ють?» – питаю. «Ну, це, – вiдповiдае Кристiан, – з ним така iсторiя трапилася кiлька рокiв тому, вiн сам розповiдав: вони сидiли цiлу нiч у барi, а вранцi вiн зiрвався iхати в Італiю автостопом, вийшов на вулицю, i, уявляеш, його вiдразу пiдiбрали якiсь дальнобiйники, вiн iх почав обзивати нацистами, й одним словом, десь секунд через сорок по тому, як вони його пiдiбрали, вони ж його й викинули, ще й по головi дали, у нього карма така, розумiеш?» – «Розумiю, – кажу, – хуйова в нього карма, що тут скажеш». Мужчину тим часом почали присоромлювати араби й пенсiонерки, якi не змогли пробитися до виходу, вони кричали й обурювалися, Джон Леннон теж почав обурюватися: «Буржуi, – кричить, – конформiсти, жирнi свинi, не хочете, то й валiть, я вас не тримаю». Хоча насправдi вiн iх таки тримав. «Валiть звiдси», – репетував вiн i розмахував над iхнiми головами своiм джойнтом, це виглядало трохи пафосно, така собi сцена «Джон Вiнстон Леннон виганяе фарисеiв i садукеiв iз храму мистецтва».

«Привiт», – Кристiан пiдходить до нього й вiтаеться. «Привiт, – вiдповiдае йому Леннон, вiн змирився з тим, що араби розбiглись i не вдалося нiкого впiймати на вечерю, – будеш курити?» Ми виходимо на вулицю, стоiмо пiд снiгом i куримо, навколо снують святковi натовпи, до Рiздва лишилося зовсiм нiчого, народ тiшиться й сподiваеться побачити свого персонального Ісуса-немовля, а ми йдемо доганятися. Джон Леннон приводить нас до якогось анархiстського клубу-книгарнi в третьому районi, де в одному великому примiщеннi облаштовано бар, стоiть кiлька столикiв, а в глибинi кiмнати – парти для занять. Вочевидь, вони тут спочатку бухають, а потiм конспектують собi Троцького з Кропоткiним. Джон Леннон тут свiй крутий хлопець, вiн хамить кельнеровi, i його за це навiть не б’ють. Випивши свое пиво, вiн не заспокоюеться, мало йому арабiв, вiн тягне мене до сусiдньоi кiмнати показувати бiблiотеку. Там справдi бiблiотека, валяеться купа листiвок iз зображеними на них карикатурними буржуями, схоже, рештки нерозповсюдженого накладу, у кутку стоiть кiлька комп’ютерiв. «Зараз я тобi покажу фантастичну рiч, – говорить вiн, – зараз-зараз, почекай». Вiн пробуе ввiмкнути комп’ютер, але не знае пароля, тому просить мене зачекати, а сам бiжить до кельнера. І я сиджу перед вимкненим комп’ютером, дивлюся в його чорний безмiр i вiдчуваю, як менi вiд усього цього погано – i вiд алкоголю, i вiд арабiв, i вiд Кропоткiна, i вiд цього Джона Леннона, просто мудак якийсь, затягнув мене в це осине гнiздо й кудись зник, пацифiст хуiв, я виходжу назад до бару й бачу, що кельнер уже товче Джону Леннону пику, Кристiан витягуе мене на вулицю: «Пiшли, досить на сьогоднi». – «Може, – питаюсь, – треба було йому допомогти?» – «Не треба, – каже Кристiан, – це в них завжди так, кельнер просто не хоче йому говорити пароль, бо вiн залазить в iнтернет i розсилае погрози в рiзнi банки й благодiйнi фонди. Кельнеру потiм доводиться вибачатись». – «А як його хоч звати, цього Джона Леннона?» – питаюсь. «Не знаю, ми так давно з ним знайомi, що iм’я його я, чесно кажучи, уже забув».

Коли ми дiйшли до центру й розiйшлися в рiзних напрямках, я раптом подумав про час. «Котра година, не скажете?» – питаю в перехожого. «Уже дванадцята», – вiдповiдае. «Устигну на метро чи нi?» – питаю далi. «Устигнеш, якщо поспiшиш». – «Ага, поспiшу, – кажу, – дякую, веселого Рiздва». – «Немае за що», – говорить вiн, на прощання пiдiймае руку, i в свiтлi лiхтаря рукав його куртки святково зблискуе зеленим кольором.

І ось минае кiлька мiсяцiв, починаеться березень, у мiстi мокро й паскудно, на вулицях навколо унiверситету майже щодня демонстрацii, студенти окупували кiлька корпусiв, товчуться там iз самого ранку й вимагають пiльг, з ними постiйно водиться купа лiвих, активiстiв i агiтаторiв, для лiвих це взагалi свято – улаштувати шабаш на кiстках академiчноi освiти, вони тепер ледь не живуть в унiверситетських коридорах i туалетах, чувакам нарештi заканало вiдчути на четвертому десятковi життя запах свободи, слiдом за лiвими до унiверситету почали сповзатися всiлякi збоченцi, бравi онанiсти й лесбiянки, котрi годинами висиджували пiд жiночими туалетами, видивляючись, як звiдти виходять наляканi революцiйним рухом китайськi студентки.

Одного дня, у п’ятницю по обiдi, пiд дверима унiверситетськоi книгарнi я знову зустрiв Джона Леннона. Вiн сидiв на лавцi в коридорi, пив каву з автомата, а навколо нього снували студенти й говорили, здаеться, усiма мовами свiту. Вигляд у нього був пожмаканий, але це можна було списати на революцiю. Я вирiшив пiдiйти.

– Привiт, – кажу я йому. – Ти мене пам’ятаеш?

– Нi.

– Нас Кристiан знайомив, ти ще арабiв ловив, згадав?

– Нi.

Вiн не пам’ятае, i я бачу, що вiн узагалi у своему життi мало що пам’ятае.

– Ну, добре, – кажу, – випити хочеш?

– Так ще рано, – вiдповiдае вiн, – лише друга дня.

– Яка рiзниця. Пiшли.

Вiн встае, i виявляеться, що бiля нього на лавцi лежить маленький iндус, вiн тут узагалi-то весь час лежить, я його часто бачу, такий старенький iндус шоколадного кольору, коли вiн прокидаеться, то щось малюе собi кульковою ручкою в невеличкому альбомi, потiм пiдсiдае до самотнiх студентiв i починае iм щось шепотiти, а тут, видно, задрiмав, Джон Леннон намагаеться його пiдняти. «Нащо вiн тобi?» – питаю я. «Це художник, – вiдповiдае Леннон, – iндус, треба його теж узяти з собою, щоби вiн щось випив». І ми беремо iндуса на плечi, знаходимо студентський буфет в iншому крилi корпусу й починаемо пити, точнiше, п’емо ми з Джоном Ленноном, а маленький шоколадний iндус лежить собi тихенько бiля нас у крiслi i якихось особливих ознак життя не подае. «Вiн щойно прийняв якiсь вiтамiни», – говорить Джон Леннон. «Ага, – кажу, – знаю я вашi вiтамiни, таблеток наковтався, от йому тепер будь-яка революцiя й до сраки».

Знаеш, якщо ти подумаеш, iз ким саме зустрiчався протягом свого життя, то складеться враження, що хтось спецiально зiштовхуе тебе з найкращими громадянами цiеi дивноi планети, я потiм колись дякуватиму небесам за те, що менi довелося спiлкуватися з такою кiлькiстю потвор i невдах, я впевнений, що нiхто iнший не спiлкувався зi стiлькома аутсайдерами, якi, коли добре подумати, i складають сiль нашого пошматованого дотацiями й дефолтом суспiльства, бо яка радiсть спiлкуватися, скажiмо, з керiвниками банкiв чи комерцiйних структур, вони ж говорять цитатами з власних бiзнес-планiв, про що можна говорити з молодими науковцями, спортсменами чи дилерами, ну, гаразд, можна про ланч, першi п’ять хвилин, але вони й далi говорять про цей свiй ланч, зрештою, тут немае нiчого поганого, вони говорять про нього не тому, що не можуть говорити про щось iнше, просто вони не знають, як говорити про щось iнше, ось i говорять собi про ланч, iнша рiч отакi виродки, як Джон Леннон, печальнi обрубки великоi европейськоi псевдореволюцii, вони в принципi всюди однаковi – що тут, що в нас: i тих, i тих свого часу боляче травмували iсторiями про психоделiю й ойкумену, потiм учителi непомiтно перебралися на новi помешкання, а цi бiдаки ще й досi вештаються пiд холодними европейськими небесами в пошуках миру та благополуччя, натомiсть регулярно отримуючи свою порцiю триндюлiв вiд мунiципальноi влади, ось, наприклад, цей Джон Леннон, розумiеш, ми з ним сидимо вже двi години, а я й досi не знаю, як його звати, власне, я не питаю, а вiн не говорить, спитатися б в iндуса, так той, здаеться, i власне iм’я забув, якщо колись i знав.

Джон Леннон нарештi пробуе встати й пропонуе йти.

«Ходiмо, – говорить, – тут уже зачиняють, ходiмо, тут поруч е клуб, i там сьогоднi мае бути кльовий джаз, кльовий джаз», – повторюе вiн на дурнуватий англiйський манiр, я погоджуюсь, усе одно почався вiкенд i робити нiчого, навiть онанiсти розiйшлися по домiвках, що вже говорити про двох таких чувакiв, як ми з Джоном Ленноном, лишалося тiльки щось зробити з iндусом, Леннон радить його залишити бiля унiверситету, бо тут, мовляв, його мiсце, його тут усi знають, тож нiхто не образить, ми виносимо його у вогкi сутiнки, кладемо на лаву пiд корпусом, я ще повертаюсь у корпус, купую в автоматi одноразовий стаканчик iз кавою i ставлю iндусовi в узголiв’i, хай прокинеться не з порожнiми руками, якщо прокинеться взагалi. І, протерши паперовою серветкою своi круглi окуляри, Джон Вiнстон Леннон веде мене слухати кльовий джаз.

Ми вирiшуемо спочатку купити гашиш i вже тодi слухати джаз, хоч я наперед знав, що цим усе й завершиться, чогось хорошого вiд цього чоловiка годi було сподiватися, але, розумiеш, мене вiдволiкло те, що ми залишили iндуса, я подумав – о, якщо вiн не хоче тягати за собою цiлий вечiр обковбашеного iндуса, може, вiн не такий безнадiйний i хоча б трiшки думае, що робить, ну, але гаразд, я помилився, чого там. І ми йдемо в мiський парк i знаходимо там цiлу купу албанцiв, якi продають гашиш, албанцi обступають нас тiсним колом i починають дружно гелготати, протягуючи час од часу своi кулачки iз затиснутими пластиковими пакетиками. Джон Леннон поводиться просто як мудак, вiн зверхньо дивиться на албанцiв, починае говорити з ними чомусь англiйською, його нiхто не розумiе, тодi вiн починае плескати iх по плечах i кричати «гашиш, гашиш», розлякуючи останнiх японських туристiв, якi цього березневого вечора не знати навiщо забрели до парку.

Урештi-решт iз гамiрливого натовпу виокремлюеться найпрудкiший представник албанського народу, вiдводить нас убiк i пропонуе купити в нього два грами. Я уважно дивлюся на нього. На ньому святковi чорнi черевики та спортивний костюм. Але спортом вiн, мабуть, не займаеться. Я намагаюсь уявити, яким саме спортом вiн мiг би займатися в разi чого. У принципi, вiн мiг бути жокеем.

Але жокеi не продають гашиш. Зрештою, ми купуемо, i мiй приятель Джон Вiнстон Леннон, як i належиться старому шизоiдному европейському iнтелектуаловi, хоче спробувати товар просто на мiсцi. «Тут не дивитись, тут не дивитись», – нервово шепоче албанець. «Удома, удома», – боязко озираеться вiн по боках, хоча нас оточують лише його земляки, та й узагалi в цьому мiстi якщо кого i можна остерiгатися, то саме албанцiв, ну, може, ще росiян, якщо вони п’янi, з другого боку, вони завжди п’янi. А ось серед балканських нелегалiв навпаки – часто можна зустрiти милих i привiтних людей, та, зрештою, i цi дилери, що в них поганого, стоять собi – тихi й богобоязливi, i що ти з них вiзьмеш, окрiм пiдписки про невиiзд.

«Але спочатку джаз, – говорить Джон Леннон, – спочатку джаз». І ми приходимо в клуб, де сьогоднi мае виступати чи то британський, чи то американський оркестр, у якому грають два ветерани – гiтара та саксофон, котрi свого часу, ще в сiмдесятих, грали не бiльше – не менше з самим Бадi Ричем, а тепер спекулюють на цьому, iздять Європою й халтурять по клубах. Кар’ера, бляха-муха, нiщо так не страждае вiд часу, як кар’ера, ти можеш облисiти, у тебе можуть випасти зуби, у тебе, урештi-решт, може просто не стояти, але якщо ти не годен нiчого зробити з власною кар’ерою, яка загинаеться к бiсовiй матерi, то це вже зовсiм погано, розумiеш, про що я кажу. Ми прийшли хвилин за десять до початку, i Джон Леннон, мiй друг Джон Леннон, iменi якого я не знав, нахабно посунув на контролерку, яка стояла при входi й штампувала вiдвiдувачам праве зап’ястя, ставлячи iм веселого кольору тавро, що потiм свiтилося в темрявi залу. «Скiльки вхiд?» – питае Леннон. «По десятцi», – вiдповiдае контролерка й посмiхаеться йому. «Чому так дорого?» – обурюеться Леннон. «Але ж це дуже гарний колектив, вiдомi музиканти», – контролерка вже не посмiхаеться. «Однаково дорого», – наполягае Леннон. Ну все, думаю, зараз його поб’ють i менi теж дiстанеться, але мiй приятель раптом заспокоюеться, повертаеться до мене й говорить: «Ходiмо!» – «Стiй, – кажу я, – як це ходiмо? А джаз?» – «Джаз буде потiм», – кидае Леннон i виходить на вулицю.

– Чому ми пiшли? – питаю я вже на вулицi.

– Зараз, зачекай, – ображено говорить вiн, – спекулянти чортовi. Думають, я iм буду платити купу бабок за iхнiй чортiв концерт. Зараз, зараз.

– Ну, то ходiмо звiдси.

– Почекай-почекай, – говорить вiн, – ще хвилин десять. Ходiмо пройдемось.

І ми починаемо обходити квартал, у якому розташовано клуб. Я ще раз пропоную пiти звiдси де-небудь в iнше мiсце, але Леннон рiшуче заперечуе i ми, двiчi обiйшовши по колу, повертаемося пiд дверi клубу.

– Ходiм, – вороже говорить вiн.

– Що, концерт уже почався? – питаеться вiн усе в тiеi ж контролерки.

– Так, уже йде.

– Ми вирiшили-таки послухати. Ми багато пропустили?

– Не дуже.

– Нам знижка буде?

– Буде, – на диво спокiйно вiдповiдае контролерка i справдi продае нам квитки за пiвцiни, штампуе нашi зап’ястки, i ми йдемо блукати сходами й коридорами клубу.

У залi на сценi гаряча пора, в оркестрi грае чоловiк двадцять i шум стоiть ще той, ми набираемо в барi пива й починаемо слухати. Окуляри Леннона хижо блищать у сутiнках.

– Перекуримо?! – пропоную я йому врештi, бо так можна цiлу нiч просидiти.

– Нi-нi, – панiчно говорить вiн, – менi щось недобре.

– Гаразд, – кричу я йому, намагаючися перерекричати духову секцiю, – я тодi зараз повернуся. Не наригай тут.

Вiн, схоже, останньоi фрази не чуе й дружньо посмiхаеться у вiдповiдь, показуючи пальцями на сцену, так нiби хоче сказати: як же я можу наригати в присутностi цiлого джазового оркестру?

Я спускаюсь у туалет, вiн великий i порожнiй, з пiдлоги свiтять лiхтарi бузкового кольору, заходжу в кабiну, зачиняюся зсередини й заворожено дивлюся на великий бузковий унiтаз, опускаю кришку, сiдаю на нього й починаю лаштувати свою папiросу. Звiдкись згори, з-пiд стелi, грае оркестр, у туалетах спецiально вмонтовано динамiки, щоб можна було почути все, що вiдбуваеться на сценi, ось це справдi по-християнськи, вiдразу видно, що про тебе дбають i тебе люблять, i навiть якщо ти, наприклад, сидиш на унiтазi, однаково до тебе прилетять двадцять архангелiв разом зi своiм диригентом i засурмлять у своi ерихонськi труби, чи то допомагаючи тобi, чи то вiдволiкаючи вiд твого заняття. Оркестр саме взявся за бойовики, старi друзi Бадi Рича вирiшили довести всiм цим шмаркачам у залi, що вони справдi крутi хлопцi й умiють грати, тож, порадившись мiж собою, заводять на радiсть вiдвiдувачам знаменитий «Бiг Мак», який тут-таки впiзнають, навiть я радiсно засовався, оповитий густим солодким димом. Справжню музику неможливо зiпсувати поганим виконанням, це точно, скiльки рокiв вони його грають, у скiлькох занюханих клубах вони виступали, а починають грати «Бiг Мак» – i все стае на своi мiсця, i всi розумiють, що життя – рiч чудесна й таемнича, i навiть наближаючись до його обшивки, майже торкаючись його тугоi холодноi поверхнi, ти все одно анi на пiвкроку не наближаешся до його розумiння, тому що воно, це розумiння, iснуе не затим, аби вiдкриватися таким мудакам, як ти, воно iснуе, щоб тобi просто було добре. Ось я сиджу тут, на цiй бузковiй порцеляновiй штуцi, i навiть не уявляю, що всi цi люди робитимуть пiсля того, як оркестр змовкне, що вiдбуватиметься з iхнiми серцями й душами i що вiдбуватиметься сьогоднi iз самими музикантами, ось вони зараз отримають своi бабки й спустяться в бар бухати, i хтось обов’язково нап’еться, без цього не обiйдеться, повiр менi, i взагалi – може, iз них хтось помре, а тур у них розписано на пiвроку вперед, i як вони завтра гратимуть цей свiй «Бiг Мак», i як вони житимуть, цi осиротiлi дев’ятнадцять мученикiв, позбавленi особистого життя й нормального страхування? Ось над чим варто подумати.

Свого приятеля я застав у тому ж станi легкого ступору, у якому його й залишив, але пiсля чергового пива вiн поступово оговтався, почав потрошку рухати руками й ногами, сказав кiлька слiв, потiм узагалi розговорився, ми ще разом почали викликати оркестр на бiс, викликали на свою голову, i тi грали ще хвилин сорок. Усе ж концерт завершився, i нас вигнали, знявши з Леннона ще пару купюр за розбитий ним кухоль, хоч той i божився, що це зробив не вiн.

Ну, ти ж розумiеш, що я не мiг просто так кинути його на холодному ранковому хiднику – п’яного, пiдслiпуватого й оштрафованого. Тим бiльше, до нього додому йти було ближче, нiж до мене, а пiдземка ще не працювала.

Словом, ми пiшли до Джона Леннона. Проходячи повз унiверситет, у запашних березневих сутiнках ми надибали нашого друга-iндуса. З ним жодних змiн не сталося, вiн собi так само мирно спав, а поруч стояв одноразовий стаканчик iз холодною кавою. Стаканчик ми лишили, а iндуса довелося забрати.

Зараз сьома ранку, починаеться холодний березневий дощ, повiтря густе й свiже, воно намагаеться впхатись у вiдчинене вiкно й застряе, не здатне протиснутися до помешкання, останню годину ми сидiли з моiм приятелем Джоном Вiнстоном Ленноном на його засранiй кухнi та чекали, коли в мiстi вiдчиняться супермаркети. Урештi ми дочекалися свого, тож полишаемо нашого друга-iндуса на господарствi, вiн усе одно спить i йому байдуже, а самi йдемо купити щось на снiданок. Зрештою, я б мiг уже поiхати додому, але вдома в мене нiкого немае, а тут хоч i прибацана, але все ж компанiя, i вiкенд лише починаеться, так що поiду пiзнiше. Ми заходимо до супермаркету й починаемо вирiшувати, скiльки брати – двадцять банок чи сорок, я пропоную брати двадцять, а потiм прийти ще, Джон Леннон говорить, що краще не ризикувати й узяти сорок, тим бiльше за упаковку на сорок банок е знижка, можна в принципi заощадити й купити хлiба, думка про хлiб видаеться слушною, тому ми беремо сорок банок свiтлого теплого пива й великий чорний батон. Усе ж таки вiкенд.

Уже за пару годин, коли ми активно пили пиво i iли батон, почав прокидатися iндус. Нарештi вiн прокинувся, оглянув нас, спробував зрозумiти, де вiн, але, очевидно, не змiг, i взагалi було видно, як вiн шкодуе, що прокинувся й побачив увесь цей вертеп. Уявляеш, прокидаешся ти пiсля яких-небудь таблеток у чужому, невiдомому тобi примiщеннi, а навпроти тебе сидить Джон Леннон iз божевiльним поглядом i незрозумiлими намiрами, тут справдi iндусом треба бути, щоб не запанiкувати, наш iндус таки приходить до тями й навiть починае з нами пити й говорити про погоду, Джон Леннон його пiдтримуе: «Так, – каже, – погода гiвно, але ж було гiрше, була взагалi зима, я не люблю зими», – i це вкiнець заспокоюе iндуса, ну, справдi, подумаеш, Джон Леннон не любить зими, що тут такого. Десь до обiду втома даеться взнаки й ми починаемо засинати прямо на кухнi, Джон Леннон засинае першим просто в крiслi, пiд бочком у нього тихенько посопуе носом iндус, ну, i я теж засинаю тут-таки в кутку, на невеличкiй канапi, i встигаю подумати, що ось як дивно, зима нiби закiнчилася, а однаково нiчого iншого не почалось, i так щороку, розумiеш, що я маю на увазi, щороку вiдразу пiсля зими мало б починатися щось iнше, а натомiсть не починаеться нiчого, так само падае снiг, так само холодно, так само шукаеш, де зiгрiтися, а знайшовши, довго не виходиш на вулицю, намагаючись намахати всiх i все, з янголами включно.

По обiдi, коли ми прокинулися й Джон Леннон розповiдав щось про свое навчання в унiверситетi на юридичному факультетi, iндус почав нити. Вiн проспався, йому було погано, i вiн вимагав вiднести його назад або купити йому ще таблеток. «Може, справдi вiднесемо старого на мiсце?» – питаюсь я Джона Леннона. «Не вийде, – каже вiн, – на вихiднi унiверситет зачинено». – «На лавцi залишимо», – говорю я. «Нi, – вiдказуе Леннон, – не можна, снiг пiшов, замерзне». Я дивлюся на шоколадну фiзiю iндуса, що вже взялася темно-синiм вiдливом i розумiю, що таки справдi замерзне. «Ото не треба було його взагалi брати», – кажу роздратовано, але Леннон випивае ще одне пиво i говорить, що це не проблема, що ми з ним зараз сходимо на вокзал i дiстанемо для нашого друга таблетки. «Я все одно хотiв туди зайти сьогоднi, – каже, – там збираються моi друзi». Робити нiчого, ми починаемо збиратися, тим бiльше, що треба купити щось поiсти, бо батон у нас уже скiнчився, а з iнших харчiв у Джона Леннона був лише кетчуп.

Є на пiвденному вокзалi мiста Вiдня одна ригалiвка.

Народ тут збираеться здебiльшого вiдчайдушний, емiгрантiв серед них немае – усi своi, бухло тут дешеве, а полiцiя лояльна, тож i не дивно, що Джон Леннон у цьому закладi теж був своiм крутим хлопцем.

Вiн одразу ж замовив горiлку й заговорив iз якимись ханигами, ханиги тут теж, очевидно, були своiми, вони весело плескали Джона Леннона по плечу, говорили всiляку гидоту на адресу уряду й парламенту, виявляючи дивну для ханиг полiтичну заангажованiсть. Джон Леннон замовив собi й менi ще по однiй горiлцi, випив ii i, схоже, узагалi забув, по що сюди прийшов, ханиги теж не знали, що йому вiд них треба, тому всi замовили собi по новiй горiлцi та дружно випили. Потiм раптом звернули увагу на мене, запитали, звiдки я, – я вiдповiв, це зустрiли схвальним гудiнням i замовлянням ще однiеi горiлки. Я випив з ханигами за iхне здоров’я i зашепотiв Ленноновi: «Слухай, друже, пiшли додому, у нас там iндус негодований». Леннон вийшов з пiке, сфокусував свiй нiкудишнiй зiр, вiдвiв убiк одного ханигу й почав iз ним про щось перемовлятися. За кiлька хвилин вiн повернувся задоволений i усмiхнений та голосно заявив, що ми з ним мусимо вже валити. З боку ханиг заяву було сприйнято з ентузiазмом, тут-таки з’явилася нова горiлка, було проголошено тост за соцiал-демократiю, i ми вийшли в сутiнки пiд прощальнi вигуки розчулених ханиг. Дорогою Джон Леннон спiвав, викрикував полiтичнi гасла, задирався з таксистами й знайомився з усiма зустрiчними росiйськими проститутками.

Індус зжер таблетки, якi ми йому принесли, i знову заснув. Я подумав, що от кому добре живеться в цьому свiтi, так це iндусам, Джон Леннон був п’яний, я загалом теж, вiн ходив по своiй розбитiй квартирi та спiвав, до нас уже прибiгала старенька сусiдка знизу, схоже, вона Леннона ненавидiла, бо прибiгла, ще коли вiн тiльки почав спiвати, видно, уже знаючи, чим це для неi скiнчиться, Леннон впустив ii до помешкання, вона вбiгла на кухню, почала було кричати, але побачила темно-брунатного з синiми вiдливами iндуса й боязко вийшла. Джон Леннон ще якийсь час спiвав, потiм зайшов до ванноi i замовк. До ранку його не було чути. Я знайшов свою канапу й швидко заснув. У ту нiч менi нiчого не снилося.

Зранку iндус прокинувся перший i енергiйно почав шукати якого-небудь харчу, щоб пiдкрiпитися, знайшов кетчуп, я в цей час теж прокинувся, дивлюся – посеред кухнi стоiть iндус i крутить у руках кетчуп. «Що, – питаюсь, – любиш кетчуп?» – «Люблю, – говорить iндус, – а е ще що-небудь?» – «Нi, немае, учора все скiнчилось». Індус поставив кетчуп на мiсце й узявся за пиво, а я пiшов до ванноi. Ванна була зачинена зсередини. Я постукав. За дверима щось заворушилось, i згодом дверi вiдкрив Джон Леннон, який, схоже, тут спав. «Привiт, – кажу я йому, – там iндус прокинувся, хоче iсти. І я би теж не вiдмовився вiд снiданку», – додаю. Виглядав Джон Леннон жахливо, схоже, вiн тут учора впав, зрештою, ми всi виглядали не найлiпше. Ми вирiшуемо знайти найближчий фаст-фуд, а нашого шоколадного друга знову лишаемо на господарствi, пообiцявши принести йому чогось смачненького.

Фаст-фуд був за два квартали вiд Леннонового будинку, турки вже працюють, у маленькiй кав’яреньцi сидить кiлька печальних емiгрантiв, грае турецький етнопоп, i взагалi все чудово, навiть ранковий мокрий снiг, який падае на сходи. Ми замовляемо якусь iжу, починаемо все це мляво гризти, випиваемо ще по пиву, i тут Леннон заводиться зi старим турком, котрий сидить за сусiднiм столиком.

Спочатку вiн просто починае говорити про курдiв, потiм у його голосi з’являються нотки звинувачення, вiн швидко п’янiе й не помiчае тiеi межi, за яку йому не варто було заступати. Турок довго вдае, що не розумiе нiмецькоi, потiм, коли мiй приятель утрачае рештки обережностi й совiстi, не витримуе та викидае його на вулицю. Я бiжу його пiдiймати.

Знаеш, iнколи в життi вiдбуваються сцени настiльки нежиттевi, що навiть не знаеш, як iх сприймати, себто не те, щоб такi речi в життi не могли вiдбутися, могли, звичайно, просто виглядають вони настiльки по-дурному, що й говорити про них не хочеться. Ось мокрого березневого ранку на заснiженiй брукiвцi пiд фаст-фудом лежить чувак, зовнi дуже подiбний до покiйного, царство йому небесне, Джона Леннона, а бiля нього валяються його круглi окуляри, тепер такi самi, як на плакатi пам’ятi справжнього Джона Леннона – трiснуте скло й крапельки кровi, тiльки кров ця була з носа мого приятеля, так, нiби божевiльний Марк Девiд Чапмен у далекому 1980 роцi не застрелив горопашного Джона Вiнстона, а натовк йому пику на очах косоокоi художницi-концептуалiстки Йоко Оно. Тут замiсть косоокоi Йоко Оно був я, тож я i пiдiйняв свого приятеля та й потягнув його додому. У цiй битвi ми зазнали поразки, i сказати туркам нам бiльше не було чого.

На третю добу, себто в понедiлок зранку, згiдно iз законами бiологii, iндус почав смердiти. Усю недiлю вiн то приходив до тями, то, випивши чергове пиво, знову впадав у безтурботний сон, пиво спливало разом iз вiкендом, Джон Леннон сидiв на кухнi з натовченою пикою, я цiлий день намагався вийти назовнi та поiхати додому, утiм, менi бракувало i сил, i вiдваги. З iндусом треба було щось робити. «Сьогоднi понедiлок, – говорить Джон Леннон, – може, вiдвеземо його в унiверситет?» – «Як же ми його вiдвеземо? – питаю я. – Вiн же смердить». – «Але ж тут його лишати теж не можна, – наполягае Леннон, – у мене сусiди». І ми беремо нашого маленького шоколадного приятеля пiд руки й з огидою тягнемо в пiдземку, привозимо пiд стiни унiверситету, кладемо на його улюблену лаву й швидко тiкаемо, щоб нiхто нiчого не запiдозрив.

– Ну що – куди ти тепер? – питаю.

– Не знаю, – вiдповiдае Леннон, – пiду щось куплю собi поiсти. Ти поспiшаеш? Ходiмо зi мною.

І я далi плетуся за ним, ми заходимо в якийсь супермаркет, потiм в iнший, Джон Леннон насправдi нiчого не купуе, коли я хочу iхати додому, вiн ображаеться й просить зайти з ним у наступний магазин, видно, що вiн просто не хотiв лишатися сам, погано йому, мабуть, було. Уявляеш, ось пересуваеться вiн так життям, сам не знаючи для чого, а тут така нагода пересуватися з кимось iще, я його в принципi розумiв, пiсля цього вiн затягуе мене до великого музичного магазину й знаходить там записи Бадi Рича. «Дивися, – говорить, – «Бiг Мак», тут е «Бiг Мак», ми мусимо це взяти». – «У мене, – кажу, – грошей майже немае». – «Нiчого, – продовжуе Джон Леннон, – ми його вкрадемо». І вiн непомiтно зривае з диска пластикову обгортку разом iз електронним кодом i запихае диск собi до кишенi. «Ти що, iдiот, – кажу я йому, – тут усюди камери». – «Нiчого, не бiйся», – смiеться вiн. «Що значить не бiйся, – нервуюся я, – це тобi нiчого не буде – дадуть ще раз по головi, так тобi це навiть i не зашкодить, а мене просто викинуть iз вашоi краiни i бiльше нiколи не впустять!» – «Ти конформiст», – ображаеться вiн. «Пiшов нахуй», – вiдповiдаю я йому й швидко йду на вихiд. «Почекай», – кричить вiн менi в спину, бiжить за мною до каси, але тут його диск починае пищати, мабуть, там був ще один код, який вiн не помiтив, вiн зупиняеться й починае здивовано роззиратись навколо, мовляв, що за фiгня, що це в мене дзвенить, до нього рушае охоронець, але я вже вибiгаю назовнi й рухаюся до пiдземки. Мудак, просто мудак, якими кретинами наповнюе Господь старi-добрi европейськi мiста, з ким доводиться спiлкуватися й перетинатися, узагалi, що в нас спiльного iз цим Джоном Вiнстоном Ленноном, крiм «Бiг Мака», звичайно, окей, «Бiг Мак» справдi поеднуе багато чого в цьому химерному життi, хто з нас, зрештою, може сказати, що жодного разу не облажався, доля хитро й навчено розставляе своi пастки, спробуй не попадись у них, якщо зможеш, штовхаешся собi, штовхаешся з дня в день та лишень i можеш, що захоплюватися дивовижним задумом небес, усiма iхнiми вивертами й дiяннями, усiма iхнiми, урештi-решт, творiннями, як-от Джон Вiнстон Леннон, непоганий, зрештою, хлопець, якби ще не знаходив на свою задницю стiльки неприемностей, ну, але це вже карма, це вже карма…

І я сiдаю в пiдземку i iду додому, пiсля чотириденного спiлкування з друзями менi хочеться спати та iсти, особливо хочеться спати, тому я засинаю просто у вагонi й прокидаюся лише на Дунаi, давно проiхавши свою зупинку. Додому вертатися не хочеться, тому я виходжу на вулицю й забрiдаю у величезний, розмiром у кiлька кварталiв, торгiвельний центр, знаходжу там так само величезний, на двадцять залiв, кiнотеатр, вишкрiбаю рештки грошей i купую квиток на якусь дитячу анiмацiю.

Поблукавши коридорами, знаходжу свою дев’ятнадцяту залу, у якiй сидить самiтня пенсiонерка, сiдаю в перший ряд i вiдразу ж засинаю.

Інколи менi здаеться, що я витрачаю бiльшiсть власного часу на непотрiбне менi спiлкування з непотрiбними й нецiкавими менi людьми. Речi не завжди видаються необхiдними, а подii та вчинки виправданими, часто думаеш: нащо це все, – бачиш, менi не завжди вистачае терпiння, аби звести докупи все, що зi мною вiдбуваеться, тодi я просто чекаю, коли все зведеться докупи само собою, зазвичай так i бувае, життя насправдi дуже проста рiч, ти собi просто пливеш цiею рiкою, не намагаючися когось потопити, пливеш собi, задивляючись у прозорi води, й iнодi, коли дивитися уважнiше, справдi може здатися, що ти бачиш, що там – на тому днi, хоч там насправдi нiчого немае.

Мене розбудила пенсiонерка, яка разом зi мною дивилася фiльм. «Юначе, – каже, – прокидайтеся, фiльм закiнчився». І прямуе до виходу. «Дякую», – кажу я iй услiд i думаю, що робити далi, розглядаюся в порожнiй залi й бачу збоку бiля екрана ще один, очевидно, запасний, вихiд, а оскiльки за мною все одно нiхто не стежить, виходжу через нього.

За дверима виявляються сходи, певно, це якийсь пожежний вихiд, тут зовсiм порожньо й не зовсiм чисто, я думаю повернутися в залу, але потiм вирiшую зiйти цими сходами, однаково, навiть якщо хтось мене тут i зустрiне, скажу, що заблукав, зважуюсь я i йду вниз.

Поверхом нижче бiля металевих дверей стоiть стiлець, на ньому лежить порнографiчний глянцевий журнал i великий мобiльний телефон у шкiряному футлярi, певно, тут сидить охоронець, а оце кудись вийшов, може, вiдлити, зараз повернеться, застане мене тут i надае по головi, як якому-небудь Джону Ленноновi, думаю я i, згадавши про Леннона, швидко пiдходжу до стiльця, хапаю телефон, збiгаю сходами вниз, знаходжу широкi дверi, штовхаю iх й опиняюсь на вулицi.

Через п’ять хвилин, коли я вже сидiв на лавi поблизу торгiвельного центру, задзвонив телефон.

– Хто ви? – спитали мене.

– А ви?

– Я власник телефону.

– Дуже приемно, – кажу. – А що вам треба?

– Повернiть менi мiй телефон!

– Ви знаете, – кажу, – я боюся, що ви мене здасте полiцii. Спробуйте купити собi новий. А цей я викину.

– Куди викинете?

– Ну, не знаю. У смiтник, мабуть.

– Мiй телефон – у смiтник? От гiвно! – схоже, власник телефону образився.

Я вимкнув телефон, пiдiйшов до найближчого кошика зi смiттям i кинув слухавку туди. Потiм повернувся в торгiвельний центр, хвилин п’ятнадцять потовкся бiля вiтрин i пiшов до пiдземки. Проходжу ще раз повз смiтник, слухаю – телефон i далi дзвенить. Так дивно, уявляеш – ранок, сонце з-за хмар вийшло, навколо якiсь люди снують, нiхто на цей довбаний телефон i не зважае, розумiеш, я спочатку навiть забув, що це я його туди кинув, iду собi вулицею, раптом зi смiтника починае дзвонити телефон. Я навiть спочатку подумав – невже нiхто не пiдiйме слухавку, уявляеш?




Баланеску-квартет


…тому я вибльовую в рукомийник. Навколо купчаться сонячнi плями, i ранок проникае в кожну щiлину мiжнародного експреса Будапешт – Париж, у який я сiв годину тому i з якого маю намiр виповзти через годину, якщо, звiсно, не помру ось отут, у сортирi, не захлинуся блювотою, якщо мене не затягне в цю жахливу металеву воронку унiтаза, що помпуе повiтря й усмоктуе в себе все живе в радiусi двох метрiв, у цю лискучу нiкелеву дiру, з якоi чути голоси пекла i якоi я тепер стрьомаюся настiльки, що навiть i виблювати туди не можу, ось завис на рукомийнику, намагаюся щось зробити зi своею свiдомiстю, зi своiм пiдiрваним здоров’ям i втраченою координацiею в ранковому просторi, потiм пiдiймаю голову, бачу просто перед собою в дзеркалi власне вiдображення, i мене знову вивертае.

Добре, що в мене все гаразд iз нервами, я уявляю собi, що зi мною було б, якби я був яким-небудь неврiвноваженим уйобком, зi схильнiстю до iстерик i параноi, мене б тут просто рознесло на шматки вiд перенапруги та вiдчаю, а так усе гаразд, i я без нарiкань сприймаю жорстокi обставини сучасного побуту, тому що можу ставитися до себе доволi вiдсторонено, i це допомагае менi пережити непростi хвилини в моему життi, головне – не дивитися на себе в дзеркало, не помiчати цiеi нiкелевоi воронки й не думати про алкоголь, – думаю я й швидко схиляюся над рукомийником. Ще годину пересидiти тут, нiкуди не виходити, нi з ким не розмовляти, нiяких «доброго ранку», «що це за станцiя» i тому подiбних провокативних питань, i так все чудово, пасажири, якщо я iх не розбудив, сплять собi на своiх зарезервованих мiсцях до Зальцбурга, Мюнхена й аж далi до Парижа, iм i дiла немае, що це за бентежний громадянин зачинився пiвгодини тому в сортирi й уперто не хоче повертатися на власне мiсце. Усе гаразд, друзi, усе гаразд, спiть у своiх вiдсiках, де заборонено палити, спiть i дивiться мирнi сни про безхолестеринову свинину та великоднi знижки на спаржу, уже хто-хто, а я вам заважати не буду – ще годину, дотягнути до Лiнца, сповзти на холодний, ще до кiнця не прогрiтий сонцем ранковий перон, знайти оргкомiтет, забрати бабки, поселитися в готелi, залiзти в черевиках у двомiсне стерилiзоване лiжко й благополучно померти, принаймнi до шостоi вечора.

Багато речей у цьому життi вчишся сприймати якщо не героiчно, то в кожному разi з розумiнням i без iстерик. Якщо вже ти звечора починаеш пити, наповнюеш свiй хворобливий органiзм рiзним там гiвном, мiшаеш його у своему шлунку, то будь готовий, що на ранок твiй органiзм скаже тобi все, що про тебе думае, з другого боку, я й не вiрю, що бодай хтось, напиваючись звечора пiд зав’язку, гадае, що зможе прокинутися в чудовому гуморi, з гарним апетитом i робочим настроем, – усе це таке iмiтування великих пристрастей i потрясiнь, суспiльству просто бракуе духу трагедii, ось народ i бухае, i то в таких кiлькостях, що iнодi я замислююся – це лише серед моiх друзiв стiльки алкоголiкiв чи алкоголiкiв взагалi багато…

Мiй старший друг i колега Бернi, вiдомий лiтературний дiяч, куратор кiлькох лiтературних майданчикiв Вiдня, колишнiй гiпар i активiст, нинi спокiйний, майже лисий чувак, iз яким ми разом працюемо над перекладами, виходить iз вагона пiдземки й дивиться, у який бiк йому пiдiйматися. До нього з невидючим поглядом пiдходить уже добряче накачаний рiзними стимуляторами печальний скiнгед, сумно шкребе рукою свiй голомозий череп i гугнявим голосом просить дати йому бабок, аби купити щось попоiсти. Бернi, як затятий борець iз ненависним фашистським режимом, вiд якого йому неодноразово дiставалося, порпаеться в кишенях, але нiчого не знаходить i говорить скiновi, що, мовляв, братику, вибач, у мене немае дрiбних грошей, iншим разом пiдiйди. Скiнгед розумiе це дослiвно, голова в нього вже не працюе, вiн вiдвертаеться, робить захiд по перону, спитавшись ще в кiлькох громадян Австрiйськоi республiки, чи можуть вони йому чимось допомогти, вони не можуть, i скiн благополучно повертаеться до Бернi, який за цей час не встиг навiть прикурити цигарки. «Вибачте, – говорить йому скiн тим-таки гугнявим голосом, – допоможiть хоча б парою монет». Бернi починае охуiвати з цього молодого чоловiка, але добре нутро в ньому знову бере гору й вiн плескае чувака по шкiрянцi: «Гей, хлопче, – говорить йому, – ну ти й набрався, я тобi б дав, але не маю дрiбних, ось – хочеш цигарку?» Скiн забирае поживу й човгае далi по перону, доходить до протилежного краю i, розвернувшись, знову хижо плануе на невдаху Бернi, який усе ще не встиг зiйти з мiсця, скiн утрете починае тертися навколо нього й канючити собi якогось дрiб’язку. Бернi, якому вже кiлька хвилин не дають нормально покурити, урештi не витримуе, усе його вроджене й роками плекане людинолюбство руйнуеться й розвалюеться на очах. «Знаеш що? – говорить вiн скiновi. – Може, ти й непоганий хлопець, але йди в жопу – я не маю дрiбних! Не маю я iх, розумiеш?! Не маю!» Бернi заводиться, викидае прикурену цигарку, б’е носаком пластикове крiсло пiд стiнкою i, голосно лаючись, вискакуе нагору, де я чекаю на нього вже десять хвилин.

Зiйшовши ввечерi важкого суботнього дня з палуби на берег, перейнявшись iдеею, скажiмо, набратися й не оминати жодного бiльш-менш гiдного закладу, ти раптом виявляеш, що можливостей не так уже й багато: або запхатися в який-небудь паб i слухати iрландське народне караоке, або запхатися в який-небудь бар, де бувають росiяни, i слухати, прости Господи, емiгрантський шансон чи – ще гiрше – коматозну калiнку-малiнку, або, урештi, знайти що-небудь мiсцеве й просто обригатися вiд самого духу староi-доброi Дунайськоi iмперii, який усе нiяк не вивiтриться з ii кав’ярень i тютюнових крамничок.

Отже, треба добре подумати, перш нiж на щось зважитися в цьому мiстi, де вже котре десятилiття остаточну перемогу святкують японськi брокери й перськi емiгранти, радостi тут мало i ii ретельно дозуе якийсь апостол, вiдповiдальний за культмасовий сектор в об’еднанiй Європi. Я потiм неодноразово намагався пригадати собi, чим саме ми займалися в той час, де були, з ким бачилися й що нас захоплювало в тi кiлька мiсяцiв активного спiлкування.

Пригадувалося менi важко, усi враження зводилися до кiлькох сортiв мiсцевого пива, до двох-трьох цiлодобових ганделикiв зi спиртним, до фiзiй кiлькох чувакiв, якi продавали нам гашиш, словом, не так уже й багато. Бернi, наскiльки я розумiю, живе так останнi рокiв тридцять, але йому це, мабуть, не подобаеться, iнакше вiн таких дурниць не робив би, люди, задоволенi власним життям, навряд чи так вийобуються, вони не б’ють, напившись, вiтрини на вулицях, не заводяться з полiцаями пiсля вечорiв поезii, не сплять на лавках у парку, засидiвшись у кав’ярнi з якими-небудь пришелепкуватими книговидавцями, а саме це й характеризуе мого старшого друга та колегу, саме так вiн i вiдтягуеться зазвичай, починаючи своi химернi загули, як правило, у п’ятницю-суботу й завершуючи iх, коли Бог пошле.

На вулицi кiнець травня, чудесна погода, дощу немае, i в студентському мiстечку, де живуть моi хорошi знайомi, студенти-богослови, вiдбуваеться велика тусня, таке просто дуже величезне щорiчне збiговисько, яке починаеться вночi з суботи на недiлю, ну й уже не закiнчуеться, схоже, нiколи. Себто, звiсно, закiнчуеться, але принаймнi кiлька днiв поспiль на цьому мiсцi в повiтрi стоiть густий сивушний дух, дух блювоти й легалайзу, що його несвiдома мiсцева молодь помилково сприймае за дух непокори. Органiзатори вечiрки, представники студентських профспiлок i кiлькох молодiжних лiворадикальних партiй, цiлий день напередоднi звозять бочки з пивом, монтують вiйськово-польовi екологiчнi сортири, розвiшують на навколишнiх деревах рiзнокольоровi прапорцi та гiрлянди, уже години до десятоi-одинадцятоi вечора бочки порожнi, забитi недопалками сортири протiкають, прапорцi скалiчено звисають iз гiлок, мов китайська локшина. Звiсно, що ми з Бернi потрапляемо сюди саме в такий час, це вже пiсля калiнки-малiнки й iрландських партизанських пiсень, у нього тут хорошi знайомi, у мене тут хорошi знайомi, одним словом, нам тут радi, можна навiть сказати, що в цiй краiнi це, мабуть, едине мiсце, де нам радi, тож уперед, уперед i не зупинятися, нас i так позбавили найнеобхiднiшого. Що нам залишили? Такi-сякi громадянськi права, купу виродкiв, котрi хочуть нами опiкуватися, масу вилупкiв у пресi й на телебаченнi, продажнi вибори, смердючi полiтичнi рухи, якщо ти не цiкавишся шоу-бiзнесом i макроекономiкою, тебе просто вважають за симулянта й дезертира, який становить пряму та безпосередню загрозу суспiльству, так що найкращий i найдешевший спосiб розв’язати всi твоi проблеми – це запхати тебе в яку-небудь контору або дати тобi в кредит який-небудь нафiг тобi не потрiбний будинок iз великою клумбою, за який ти будеш пiвжиття повертати кредити, щоби в голову не лiзла рiзна хуйня, богослови добре розумiють такi штуки, мабуть, тому так гiрко й заливаються демпiнговим пивом i мiсцевого розливу текiлою, усвiдомлюють, що насправдi вибирати iм майже немае з чого: або лишатися все свое доросле життя богословом, або пiти хибним шляхом таких ось чувакiв, як Бернi, та до кiнця днiв своiх тягатися вiд супермаркету до супермаркету в пошуках дешевого бухла й богословськоi правди. Якщо я не загрузну в цiй щiльнiй i липкiй богословськiй масi, що купчиться довкола вцiлiлих бочок iз пивом, i якщо мене не втопчуть у гiвно й траву бруднi богословськi кросiвки, я виберуся-таки на сухе i подивлюся на все це збоку, зможу заспокоiтися й щось випити, а там i Бернi знайдеться, – так я собi говорив у ту нiч, виповзаючи на маленький горбочок обiч богословськоi вакханалii, урештi-решт, i справдi дiстаюся горбочка й знаходжу там приятеля Янiса, знайомого литовця, який пише роботу про мiстикiв та збираеться захищатися. Янiс веде мене за собою до сусiднього корпусу в студентський клуб, де готуеться виступати мiсцевий гурт «Серп i молот», такi австрiйськi панки, якi обдивилися в дитинствi голлiвудських блокбастерiв про КГБ i Горбачова й схибилися на цiй темi, тому всю iхню, сказати б, творчiсть присвячено пам’ятi колишньоi iмперii зла, для них це, так би мовити, романтика, як у совку iснують, примiром, ковбойськi кантрi-групи, так i вони спiвають руський рок iз вiденським акцентом, носять якiсь власноруч зшитi бобровi шапки й придбанi у вiйськових магазинах кирзовi чоботи, романтика, мать його за ногу, забули чуваки маршала Жукова, вiн би iм показав руський рок i прощання слов’янки. Приготування до виступу полягае в щедрiй роздачi водяри на входi всiм охочим, охочих дедалi бiльшае, ми потрапили дуже вчасно, музиканти врештi вибираються на сцену, спроквола беруть до рук iнструменти, iхнiй вокалiст (хе-хе, вокалiст) вмикае мiкрофон i, зробивши злiсну мiну, вигукуе: «Горбачов! Смiрнов! Хуй!», тут його словниковий запас благополучно вичерпуеться й починаеться музика.

Водки бiльше не наливають.

…могло бути потому. Потому могли бути двi години найогиднiших звукiв, геть спотворених електричною апаратурою, усiлякими там динамiками й примочками, як це бувае, по тому могли початися справжнi стосунки, коли безкоштовнi напоi закiнчуються, а спинитися вже нiхто не може, а головне – не хоче, ось у цьому мiсцi й у цей момент хитрий пiдступний змiй-диявол i вповзае попiд барну стiйку за шинквас мiж пузатих тьмяних пляшок зi скотчем та водярою й звiдти хитро пiдморгуе всiм присутнiм, нiби нашiптуе: «Ну ж бо, чуваки, вiдтягнiться, хулi там, богослови, не зупиняйтеся, у жодному разi не зупиняйтеся, iнакше це для вас дуже погано закiнчиться, чуете, як лажають цi придурки в кирзових чоботах? Цi довбанi австрiйськi панки, якi вважають, що схопили свого довбаного господа бога за бороду, чуете, як хриплять iхнi колонки? Якщо ви зараз зупинитеся, це хрипiння буде тривати вiчно, воно залишиться у ваших головах i з вас уже не вийде нiяких богословiв, iз вас навiть економiстiв не вийде, будете плазувати, як слимаки, вiд супермаркету до супермаркету, купуючи тепле пиво в бляшанках», – шепоче пiдступним голосом цей чортiв демон, i всi його слухають, i набираються, i все це тривае аж доти, доки той самий вокалiст (хе-хе) не витримуе i, перечепившись через якiсь дроти, летить просто в залу пiд ноги богословам i макроекономiстам, i це сприймаеться як заклик до братання на цьому германському фронтi побутового алкоголiзму, я пiдходжу до музикантiв, i ми швидко знайомимося, i говоримо про погоду, шоу-бiзнес i студентську солiдарнiсть, i я обiцяю зробити iм концерт у себе на батькiвщинi, говорю, що iм там буде цiкаво, там вулицями дотепер ходять справжнi живi гебешники, iх навiть можна помацати, якщо раптом виникне таке бажання, дехто – переконую я iх – цим постiйно й займаеться, музиканти рвуть на собi бутафорнi армяки, хорошi хлопцi, ми обмiнюемось адресами, вiзитiвками та номерами кредиток i, штовхаючись, виходимо з клубу, тягнучи на собi iхню апаратуру. Гiтарист, iменi якого я запам’ятати не можу, там забагато шиплячих, веде мене далi за собою: «Зараз, – говорить, – ми поiдемо додому до мого брата, у нього сьогоднi свято, i ми маемо його привiтати, i ти поiдеш з нами – у нас е одне вiльне мiсце», – i це звучить так, нiби вiн пропонуе менi останню – випадково збережену – вакансiю на вiдпущення грiхiв у папи римського, тож вiдмовлятися просто безглуздо, i ми всi пробираемося крiзь кiлькатисячну юрбу веселого народу з колонками, гiтарами та вокалiстом на плечах, такий натруджений марш-кидок крiзь натовп богословiв i макроекономiстiв, десь збоку починаеться ряд пiдтоплених екологiчних сортирiв, iз крайнього чути блювотнi звуки, когось рве, i лише за ледь уловимими й ледь вiдчутними вiбрацiями я впiзнаю голос Бернi – свого друга й учителя, для якого ця тридцятирiчна вiйна все нiяк не завершиться…

У чому перевага ось таких спонтанних iмпровiзованих знайомств над тривалими добропорядними стосунками мiж друзями? Перевага iх полягае в iхнiй щиростi, вiдвертостi й ненав’язливостi. Ти можеш натрусити своему новому знайомому що завгодно – про свое дитинство, про друзiв-паралiтикiв, про сусiдiв-упирiв, вiн тобi вiдповiдатиме тiею самою монетою, ви обiцятимете одне одному золотi гори подальшого спiлкування, вiчноi дружби та взаемовигiдного творчого партнерства, ставитимете одне одному алкоголь i дiлитиметеся останньою хапкою доброго приальпiйського драпу, ходитимете по незнайомих адресах, запiзнаетеся з якимись вiдморозками, якi комусь iз вас доводяться, як виявиться потiм, давнiми знайомими, а то й родичами, спiватимете хором улюбленi змалку нiмецько-фашистськi похiднi пiснi, кричатимете з балконiв рiзнi брутальностi, почнете чiплятися до трансвеститiв бiля стоянки таксi й наб’ете, урештi-решт, одному з них пику, знайдете о третiй ночi дешевий бар i спробуете купити в барменшi кокаiн, а коли вас звiдти викинуть, ви навiть не зрозумiете за що, переiжджаючи в переповненому невiдомим народом «фольксвагенi» з однiеi вечiрки на iншу, ви благополучно заблукаете в районi, який насправдi вам добре вiдомий, i станете печально кружляти довкола того самого кварталу, дивуючись й обурюючись, наскiльки одноманiтна в цьому мiстi архiтектура i якi подiбнi будинки, аж нiчого не можна знайти, i вже десь по четвертiй когось iз вас перемкне, що час-таки й спинитися, i ви знайдете автомат iз колою, вiзьмете кiлька пляшок цiеi холодноi рiдини та почнете жадiбно ii хлебтати, пригадуючи пiд теплим зоряним небом своi iмена. Перевага полягае в тому, що потiм не доведеться виправдовувати одне перед одним власнi приступи агресii чи шизофренii, не треба буде пояснювати своеi схильностi до транквiлiзаторiв i повторювати вчорашнi обiцянки, яких до того ж нiхто з вас не пам’ятатиме. Чимдалi я все частiше думаю, що такими й мають бути iдеальнi стосунки i що, розходячись зранку по домiвках з наповненими щастям головами, лiпше за все просто пристрелювати нових друзiв, бо найбiльша цiннiсть людського спiлкування полягае саме в спонтанностi та неповторностi екзистенцii.

О п’ятiй ранку щось нагадало менi про моi обов’язки перед суспiльством i сумлiнням, власне, радше перед сумлiнням, але перед суспiльством також. Починалася недiля, i саме цiеi недiлi до обiду менi належало дiстатися Лiнца, де саме сьогоднi вiдкривався великий музичний фестиваль i де, окрiм усього iншого, мали вiдбутися поетичнi читання, на якi, окрiм усiх iнших, було запрошено й мене. Дивно, як я це згадав, але я не забув i попросив своiх нових друзiв завезти мене додому, оскiльки до потяга лишалося години двi, а менi ще треба було зiбратися, друзi моi довго не вiрили, що я справдi кудись мушу iхати, потiм, зрозумiвши, що загалом iдеться про великий музичний фестиваль, вирiшили iхати туди разом зi мною, але менi якимось чином вдалося iх вiдмовити й вони погодилися просто вiдвезти мене додому, допомогти зiбратися, а потiм закинути на вокзал i посадити на потяг.

Я довго стояв посеред своеi кiмнати й нiяк не мiг вирiшити, що саме потрiбно прихопити з собою. Що беруть зазвичай iз собою на великий музичний фестиваль?

– Слухай, – говорить мiй новий друг-гiтарист, – а що ти там будеш робити?

– Не знаю, – кажу, – мабуть, вiршi читатиму.

– Вiзьми з собою зубну щiтку, – говорить вiн. – І бритву. Але краще не електричну. У тебе е не електрична бритва?

– Є, – кажу я.

– Ось i вiзьми ii. І вiзьми щось поiсти в дорогу. Вiзьми консерви. У тебе е консерви?

– А що – у Лiнцi проблеми з консервами?

– Сьогоднi недiля. Сьогоднi в усiх проблеми з консервами, бо магазини не працюють. Ти ж не пiдеш жерти в який-небудь буржуйський ресторан?

– Нi, – вагаюсь я, – мабуть, не пiду. Менi взагалi iсти не хочеться.

– Ось i вiзьми консерви. Але ножа не бери. А то будеш потiм пояснювати полiцii, нащо тобi нiж на музичному фестивалi.

– Ну, добре, – говорю я, – а як же я цi сранi консерви вiдкрию?

– Спитаешся в готелi. Тебе ж поселять у готель?

– Мабуть, поселять.

– Ось там i знайдеш нiж. Збирайся-но, часу мало, нам ще треба випити.

Я беру куртку, засовую в кишеню зубну щiтку, дивлюся на бритву й вагаюся, потiм згадую про полiцiю i вирiшую ii не брати, вiдчиняю холодильник i вигрiбаю звiдти всi консерви, якi там е, знаходжу консервованих крабiв, ще якiсь дари моря, розпихаю все це по кишенях, i ми iдемо на вокзал. Зрештою, усi тi iсторii з життя, якi я можу згадати й переповiсти, зводяться в мене до кiлькох таких схожих варiантiв, де обов’язково в якийсь момент хтось припихаеться на вокзал. Спочатку я думав, що це якось пов’язано з пересуваннями з мiсця на мiсце, але потiм зрозумiв, що насправдi йдеться радше про пошук якогось унiверсального комунiкативного центру, яким, без сумнiву, е кожен вокзал, про потребу якогось людяного за своею природою мiсця, потрапляючи до якого, громадяни попускаються i в них зникае iхня соцiальна активнiсть i агресiя, чимось таким вокзал i е, вiн перебирае на себе функцii якогось такого чистилища, чи що, адже де ще, як не на вокзалi, можна, скажiмо, на вихiднi затаритися алкоголем? Бiльше нiде. Хiба на автозаправцi…

І вже по сьомiй ранку ми знаходимо наш експрес, Будапешт – Париж, i я пам’ятаю, що головне – це не проскочити i вчасно з цього потяга злiзти, хоч я насправдi до нього ще й не сiдав. Ми йдемо пероном, вишукуемо мiй другий клас, знаходимо щось вiдповiдне, друзi починають зi мною прощатися, i стан у нас такий, що навiть контролер, хоч це й не його собаче дiло, не витримуе й питае в мене: «Ви що, справдi iдете?»

Ну, ще б пак, говорю я йому, шукаю для певностi свiй квиток, витягаю з кишень консервованих крабiв, даю на хвилину контролеровi iх потримати, виймаю квиток, затискаю його в зубах i, забравши крабiв, заходжу, якщо це можна так назвати, у свiй другий клас, знаходжу там вiльне мiсце й одразу ж засинаю. Рiвно через пiвгодини я прокинусь i опинюся вiч-на-вiч зi своiм страхiтливим похмiльно-депресивним синдромом, але поки що менi добре й затишно, i консервованi краби в бляшанках м’яко сплескують бивнями i хвостами та збовтують клешнями теплий томатний соус…

У Лiнцi я мав виступити на вiдкриттi фестивалю й наступного дня благополучно повернутися додому. Я звалився на перон i пiшов шукати якихось комунiкацiй.

Вокзал був порожнiй, усi магазинчики й крамнички було зачинено, це не входило в моi плани, бо мене сушило й роздавлювало, i з цим треба було щось робити. Ну, гаразд, потрiбно знайти оргкомiтет i попросити в них якоi-небудь мiнералки або яких-небудь пiгулок вiд головного болю, сказати iм, що в мене морська хвороба, що мене загойдало в паризькому експресi, розумiете, я себе в дорозi невпевнено почуваю, голова трiщить, нирки теж чомусь ниють, жахлива, знаете, дорога, жахливий експрес, ну, ви розумiете, просто рефрижератор якийсь, уявляете, вони це називають паризьким експресом, у цих потягах завжди на всьому економлять, жодного сервiсу, але нiчого, до виступу я оклигаю, усе буде гаразд, ось пару годин перележу в теплiй ваннi, у вас тут е тепла ванна? Прийму якi-небудь пiгулки вiд алергii, до речi, де тут можна взяти пива? – Що? – Нi, це на вечiр, я розумiю – у вас тут великий музичний фестиваль, до речi, нiж у вас е? Я тут у барi, в експресi, придбав кiлька банок консервованих крабiв, люблю, знаете, на снiданок зжерти банку-другу цих дохлих морських тварин, ну, то що – е нiж? Або хоча б бритва. Але не електрична.

…довго шукав оргкомiтет. По-перше, ноги мене не слухались i йшлося менi важко. По-друге, скористатися послугами, скажiмо, трамвая, я не мiг, бо словосполучення «громадський транспорт» викликало в мене спазми.

По-трете, я не знав, куди менi треба iхати, тому просто пiшов у напрямку центру. Лiнц – мiстечко невеличке, тож вiд вокзалу до центру i йти всього хвилин двадцять, ну, враховуючи умови, якi вони менi створили, сорок п’ять, але я таки дiйшов, чим, очевидно, немало здивував усiх тих демонiв, якi летiли за мною вiд самого Вiдня, рясно посипаючи мою голову печаллю i скорботою. Оргкомiтет розташувався на центральнiй площi, в офiсi снувало кiлька юних жiнок, за ними виднiвся бар, маленька вмонтована кухня з мiкрохвильовою пiччю, а в кутку стояв цiлий ящик мiнеральноi води. Я зрозумiв, що демони вiдступили, але не знав, чи надовго.

Менi швидко й без зайвих питань видають програмку, купу рекламних буклетiв, ключ вiд номера в готелi «Ратуша» та пляшку мiнеральноi води. «До вечора, – говорять менi, – не запiзнюйтеся, мае бути багато людей, iнтелектуалiв, працiвникiв мунiципалiтету, туристiв, туристи спецiально приiздять щороку на вiдкриття нашого фестивалю, сподiваемося, вам теж сподобаеться. Вiдпочивайте, можете прогулятися мiстом, але, будь ласка, не запiзнюйтеся», – повторюють вони. Нiж дати менi вiдмовились.

І ось я з великими моральними труднощами й геть виснажений, допиваючи дорогою свою воду, знаходжу готель i швидко поселяюсь. І починаеться найгiрше, що могло початися – ванни в номерi немае. Є, щоправда, душ, але я навiть уявити собi зараз не можу, що з ним робити. Я маю цiлих п’ять годин, аби з гiднiстю зустрiти всi гризоти й випробування, з тих, якi посилае нам зазвичай провидiння, схоже, демони вже вмостилися на критому склом балконi й зловтiшаються, спостерiгаючи, як мене тут ковбасить – у тихому мiстечку, на п’ятому поверсi центрального мунiципального готелю, о першiй дня, у куртцi й кросiвках пiд теплою ватяною ковдрою.

Викручуючи й надламуючи тебе, витискаючи з тебе все те хороше, що в тобi було, якщо воно справдi було, пронизуючи тебе тисячами гострих крижаних шурупiв, що вгвинчуються у твою свiдомiсть, примушуючи ii здiйматися над дахами й деревами i потiм рiзко падати, боляче б’ючись лопатками об паркет, життя все одно лишаеться весь час десь поруч, так що всi махiнацii з власною свiдомiстю, якi видаються зблизька вагомими й суттевими, насправдi забуваються дуже швидко i завжди вчасно, себто саме тодi, коли iхнiй час минае. Треба просто перебути в поганому станi, а далi почнеться свiтла смуга, сьогоднi о шостiй виступ, потому на майданi мае бути великий концерт, на якому виступить Баланеску-квартет на чолi з самим старим Баланеску, який теж сюди припхався, точнiше, це я сюди припхався, а старого Баланеску тут чекають, он i на буклетi його пику помiстили, i в оргкомiтетi про нього згадували, i ванна в нього, скорiш за все, е, сучасний свiт роздирають жахливi суперечностi, цi буржуi кидають, мов наживку, пару-трiйку пiльг i послаблень зi свого столу таким-от чувакам, що приiздять на iхнi прибацанi фестивалi, кидають, нiби виправдовуючи в чиiхось очах весь цей безконтроль, який називаеться громадянським суспiльством, i тiльки не треба говорити щось про державнi субсидii й неоподаткування, усе це великий iдеологiчний болт, запропонований тiньовими iнженерами нашiй цивiлiзацii, i треба бути останнiм недоумком, аби сприймати все це на вiру й намагатися грати за iхнiми правилами, мене на такi штуки не розведеш, думаю я, загорнувшись у свою ватяну ковдру, нi, чуваки, нi, намахуйте вашого Баланеску разом iз його квартетом, а я надто лiнивий, аби протистояти вам, ось я собi долежу до шостоi вечора, вiдбуду ваше вiдкриття, отримаю свою пайку культурноi програми, i тiльки ви мене тут i чули, – продовжую я обурено говорити, з цим i засинаю.

…за двадцять хвилин шоста в тiй-таки позi та з тим-таки настроем. Чорт, усе якiсь проблеми, усе щось не так, я нiяк не можу зосередитися на головному, себто що я маю робити й де. Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин я приводжу себе у вертикальний стан, почистити зуби не вдаеться, тому я лишаю цю затiю, лишаю все зайве, закидаю пiд ковдру консерви i рiвно за п’ять шоста виходжу з кiмнати. В оргкомiтетi менi всi вдавано радiють i щиро дивуються, що я взагалi прийшов i майже не запiзнився. «Дуже добре, – говорять менi, – зараз ви виступаете, крiм вас буде кiлька мiсцевих авторiв i один старий поет iз Польщi». – «Ви знаете, що будете читати?» – питае мене дiвчина iз зеленим волоссям. «Знаю», – вiдповiдаю я iй i з острахом дивлюся на ii зелень. «Що?» – не заспокоюеться вона. «Розумiете, – кажу, – я буду читати вiршi, а що тут мае бути?» – «Ну, – пояснюе вона, – ми будемо говорити про дiалог мiж Сходом i Заходом, про iнтеграцiю, про синтез ментальностей, добре?» – «Добре, – погоджуюсь я, – добре, у вас пиво е?» – «Потiм-потiм», – щебече вона i виводить мене через заднi дверi в залу, де вже сидить купа якогось народу й кiлька поетiв, якi збираються говорити про Схiд i Захiд, скраечку сидiв старий поляк, я поглянув на нього й усе зрозумiв – ми могли iхати з ним в сусiднiх вагонах, i в цей момент вiд чого вiн був якнайдалi, так це вiд синтезу ментальностей, а також вiд Сходу, не кажучи вже про Захiд.

Тут така велика зала при мунiципалiтетi, стiльцi вносяться i виносяться, так що, маючи бажання, можна влаштувати що завгодно, наприклад турнiр iз боулiнгу, стiни мiцнi, стеля десь далеко вгорi, хоча на висотi метрiв чотирьох справа налiво над залою нависае вузький мiсток вiд однiеi стiни до iншоi, а так зала як зала, i вся ця тягомотина тривае вже пару годин i все нiяк не завершиться, та й чого б вона завершувалася, народ поспiшае дiзнатися про найголовнiше, i я розумiю, що вже пережив найкривавiшi на сьогоднi хвилини, далi все вже пiде по висхiднiй, i доля продовжуе обдаровувати всiх нас високими натяками, мовляв, друзi, якщо вже вижили, якщо вас не розтрощило в жорнах цього вiкенду, то й поводьтеся належним чином, дотримуйтеся своiх партитур, говорiть про свiй довбаний синтез ментальностей.

Моя зеленоволоса знайома вiдповiдае за це неподобство, вона говорить бiльше за всiх, i iй це подобаеться, я вже двiчi виходив на кухню, знайшов там урештi-решт пиво, так що менi це теж починае подобатися. «А насамкiнець, – говорить чувiха, – я хочу надати слово нашому гостю, який приiхав з далекого Сходу…» – Ага, iз Самарканда, бляха. – «…раз ми вже тут говоримо про дiалог мiж Сходом i Заходом, було б добре почути щось i зi Сходу». – Ну, звичайно, старий поляк вам нi фiга не сказав, як не билися, он – i досi сидить собi i взагалi нiчого не втикае, поклавши на вашу ментальнiсть. – «Як вам бачиться перспектива цього дiалогу?» – Туманно вона менi бачиться, чмо свiжофарбоване. – «Нормально, – кажу я в мiкрофон, – нормально бачиться. Дякую, це дуже цiкаве питання, i ось чому…» – «Але ж послухайте, – не може заспокоiтися вона, – ви ж повиннi розумiти…» – Твою мать. – «… що лише повноцiнний дiалог може сприяти розв’язанню цього питання». – «Правильно, погоджуюсь я, – i розв’язанню позитивному» (у залi чути оплески, дехто посмiхаеться). – «Чи ви вiдчуваете, якщо говорити не про вас конкретно, а про середовище, у якому ви живете, що назрiла справдi нагальна потреба подiбного дiалогу?» – «Чекайте, – вiдказую, заiбала, – спробуймо подивитися на це дещо з iншого боку (поляк справдi повертае голову праворуч, але натикаеться очима на зелену шевелюру ведучоi i печально вiдключаеться) – а ви, ви готовi до цiеi розмови?» (зацiкавленi розмови в залi). – «Заждiть, але ж ми говоримо про вашу готовнiсть!» – «Знаете, – кажу я iй, витримавши паузу, – насправдi все не так уже й складно, просто ми маемо визначитися з прiоритетами i тими векторами, вiд яких ми й станемо вiдштовхуватися, тому що ось ви, бебi (поляк пожвавлюеться), говорите про синтез ментальностей, а якi в задницю ментальностi, – так-так, це я добре сказав – якi в задницю ментальностi, – коли насправдi мало б iтися про тi жахливi суперечностi, якi вас роздирають» (лiберально налаштована частина публiки жваво реагуе). – «Що ви маете на увазi?» – питае вона. Бляха-муха, якби я сам знав. – «Ось я, скажiмо, познайомився вчора з вашими музикантами, якi називають себе “Серп i молот”, себто це не два якихось брата-мутанта Серп i Молот, iх там насправдi багато, i вони грають таку, знаете, музику зi слов’янським душком» (поляк гидко смiеться). – «Почекайте! – кричить чувiха, – але ж це поодинокий випадок!» – «Це не так важливо, – продовжую я, – рiч в iншому. – Про що я? – Ви думаете, це i е серп i молот? Гiвно це, дорогi друзi, гiвно!» (чоловiк шiсть iз заднiх рядiв пiднялись i демонстративно вийшли. Але решта зi мною згодна. Поляк, що важливо, теж). – «Дякую», – намагаеться втрутитися чувiха. – «Один момент, – перебиваю я ii, що ж ви так бiдного поляка мучите? – Один момент, я ще хочу сказати про маршала Жукова» (западае тиша. Поляк голосно вiдригуе. Зала весело смiеться, i на цiй радiснiй нотi ведуча оголошуе вечiр завершеним).

Я задоволено посмiхаюсь i пiдiймаю голову – угорi, з правого боку мiстка, перекинутого над нами, вiдкриваються дверi, звiдти виходить прибиральниця в синiй унiформi i з великою шваброю, зачиняе за собою дверi й, важко ступаючи над прiрвою, повiльно переходить мiстком, лунко гупаючи в раптово принишклiй залi, усi цi недойобанi iнтелектуали й iнтелектуалки, працiвники мунiципалiтету, туристи та почеснi громадяни мiста Лiнц наполохано й заворожено дивляться вгору, на мiсток, яким упевнено i якось вiдсторонено проходить прибиральниця зi страшною й нереальною шваброю – нiби архангел, що вчасно спустився на вiдкриття великого музичного фестивалю, аби надерти задницi всiм мудакам, котрi не вiдповiдають високим господнiм стандартам…

– Дякую, ваш виступ був дуже гарний.

– Дякую вам, що запросили.

– Знаете, для нас це так цiкаво. Ми ж про вас нiчого не знаемо.

– Ми теж.

– Я тiльки не зрозумiла про маршала Жукова.

– Я хотiв цим завершити.

– Дуже добре, дуже добре. Розпишiться отут, будь ласка.

Я забираю своi чесно вiдвойованi у свiтового капiталу бабки та з чистою совiстю йду на майдан слухати старого Баланеску. Але старого ще немае, натомiсть на великiй сценi посеред майдану, заповненого заангажованими в мистецтво мешканцями Лiнца, виступае словенський гiпгоп-колектив з якоюсь дивною назвою, щось на кшталт «Преслi-Джексон», що вони там собi у своiй Словенii думають, iх на сценi чоловiк п’ять, i вони спiвають щось антиглобалiзацiйне з елементами слов’янського ура-патрiотизму, погрозливо викрикують усiлякi антикапiталiстичнi гасла, словом, користуються тим, що iх тут нiхто не розумiе. Публiка ними захоплюеться, обiч мене стоiть гурт чоловiкiв i жваво обговорюе словенських гiпгоперiв, мовляв, ах цi слов’яни, ах бестii. «А вони, випадком не геi?» – «Нi, – вiдказуе хтось iзбоку, – вони ж слов’яни, у слов’ян гомосексуалiзм заборонений, у слов’ян за гомосексуалiзм виключають iз партii», – i всi спiвчутливо кивають головами й думають, про яку саме партiю йдеться.

…завершувався iхнiм виступом, як i було анонсовано в буклетах. Сам Баланеску нагадував старого прикримiналiзованого власника тиру в якому-небудь румунському або сербському парку культури й вiдпочинку, на його великiй голенiй головi був чорний капелюх, пiд широким гангстерським пiджаком вiн ховав скрипку i справляв враження стабiльностi й вiтальностi, як i належиться всякому порядному власниковi тиру. Баланеску-квартет грав ворлд-м’юзик з елементами якогось космополiтичного фолку, робили вони це голосно та натхненно, вiдповiдно, iм i аплодували, я обiйшов сцену й вирiшив познайомитися зi старим, але тут мене покликали. Я озирнувся.

Поруч стояв польський поет i сторожко просив мене пiдiйти: «Тихо, тихо, друже, дивися, не приверни уваги цих виродкiв, бач, як вони з нами, iм лише дай волю, ходiм, – говорить вiн менi, – тут мистецтва немае, сум i покора, загибла цивiлiзацiя». «Хлопче, – продовжуе вiн уже в барi, – розбитi iлюзii, суворий життевий досвiд, – вiн нiби переповiдав менi якiсь конспекти, – я, – каже, – маю тобi багато чого сказати, за знайомство!» – «За знайомство», – пiдтримую я тост. «По-перше, – вiн запивае спрайтом, – менi сподобався твiй виступ». – «Дякую, – я теж запиваю спрайтом, – ви все зрозумiли?» – «Хлопче, – чувак поблажливо, але водночас прихильно посмiхаеться, – я валив цих сук iще в сорок п’ятому, розумiеш?» – «Ви знали Мiлоша?» – цiкавлюсь я про всяк випадок. «Знав», – говорить вiн, випивши. «Що, – перепитую, – особисто?» – «Особисто – нi, але знаеш, – вiн замовляе по третiй, – е три великих поети: по-перше – Волт Вiтмен…» – «А далi?» – питаю я. «Що?» – пiдiймае вiн голову. «Ще хто? – перепитую я, – Волт Вiтмен, а ще хто?» – «Волт Вiтмен, Волт Вiтмен, – говорить вiн, запиваючи спрайтом свою третю, – я був одного разу у вашiй краiнi». – Вiн, здаеться, змiнив тему. «У сорок третьому?» – уточнюю я. Вiн не звертае на мене уваги. «Познайомився тодi з багатьма вашими поетами, фантастичнi люди, ти вiриш? Не знаю, що вони там пишуть, але уявляеш, вони мене поiли чистим спиртом, фантастика. Ти знаеш, – продовжуе вiн далi, – що вiд спирту багато людей умирае?» – «Люди вмирають вiд технiчного спирту», – вiдказую я. «А вiд простого?» – «А вiд простого живуть, – кажу я, – та й технiчний спирт… знаете, я думаю, що люди, п’ючи технiчний спирт, умирають вiд самоi назви “технiчний спирт” – е в цьому щось фатальне…»

…найгiрше те, що ви зробили з кiно й телебаченням.

Хоч би як ви маскувалися i грузили населення, усе одно потiм говоритимуть: ось вони, цi продюсери й телемагнати, якi перетворили нашу не таку вже й погану цивiлiзацiю на купу iдеологiчного гiвна та маскультовоi бутафорii. Ви можете скiльки завгодно запускати свою контрпропаганду, яка, ясна рiч, вигадана теж вами, говорити в так званiй прогресивнiй пресi та на незалежних ефемках про тотальний тiвi-контроль, про зомбування, вироблення iнформацiйних рефлексiв i тому подiбну поiбень, очевидно, що й надалi бiльшiсть дезорiентованого суспiльства буде вестися на вашi лажовi розкладки i, згiдно з ними, дiлитися на хороших i поганих, правильних i неправильних, словом, брати участь у вигаданих вами змаганнях на виживання. Але рiч у тому, – i ви самi це добре знаете, – що можна просто вiдмовитися вiд участi, вiдмовитися i все – вимкнути свiй ящик, послати нахуй листоношу й не вiдповiдати на повiстки, щоправда мало хто з такоi можливостi користае, це вже, безперечно, ваша заслуга, результати вашоi посiвноi, он ви скiльки всього придумали, уся ця ваша бойова термiнологiя, вигаданi вами термiни й поняття: «конформiзм», «нонконформiзм», «альтернатива», «субкультура» – ви розливаете це гiвно зi своiх брандсбойтiв, i що найприкрiше – купа народу ведеться, героiчнi пiдлiтки намагаються створити опiр, ведуть боротьбу, органiзовують пiдпiлля, навiть не помiчаючи, що джунглi, з яких вони намагаються вирватися, зробленi з якiсноi бутафорноi гуми, обробленоi протипожежним розчином.

Гаразд, я справдi можу багато чого закинути цiй цивiлiзацii, i то без жодного зла, просто так – задля обмiну iнформацiею, сказати б, але справа не в менi, я далекий вiд того, чим ви займаетесь, я навiть програму телепередач нiколи не читаю, пишатися тут, можливо, i немае чим, але все ж. Просто менi не подобаеться той пафос, iз яким ви все це робите, до чого вся ця помпезнiсть, коли ви починаете говорити, наприклад, про втраченi поколiння чи революцii в мистецтвi. Якi втраченi поколiння? Менi не вистачае у ваших дiях цинiзму, усi цi соплi, якi розмазують по щоках борцi з режимом i несправедливiстю, так, нiби хтось iз них справдi мав намiр щось змiнити, ви недопрацьовуете, вiдверто недопрацьовуете, збудованi вами в кiнопавiльйонах барикади, iнсценiзована вами боротьба мiж респектабельнiстю i бунтарством, спланованi та проплаченi вами на багато рокiв уперед поколiнневi, релiгiйнi та мiжетнiчнi конфлiкти, усi цi робочi моменти великоi мильноi саги, якiй ви безуспiшно намагаетеся надати рис епопеi i трагедii – вони насправдi не затягують i не тримають бiля екранiв. Ви халтурите, i я сподiваюся, саме це колись i заведе вас, урештi-решт, у глухий кут. Тому що, ну подумайте самi, скiльки може iснувати бойз-бендiв на душу населення, скiльки рiзновидiв пральних порошкiв потрiбно людству, скiльки кримiнальноi iнформацii людина спроможна сприйняти за добу? Усе ж обмежено, обмежено насамперед фiзiологiчними можливостями сучасноi людини, а вони – i ви це, знову ж таки, знаете краще за мене – доволi скромнi: здоров’я сучасноi людини, пiдiрване фаст-фудом i безпечним сексом – вигаданим вами, аби вiдволiкати пролетарiат вiд класовоi боротьби, – такого здоров’я надовго не стане. І найгiрше те, що для вас це закiнчиться хiба лише фiнансовим банкрутством i термiновим розпродажем акцiй ваших великих тiньових американських гiрок, на якi ви перетворили нашу, загалом доволi симпатичну, цивiлiзацiю. Хто по-справжньому буде оплакувати повну й цiлковиту загибель усiх телепродюсерiв, разом узятих? По-справжньому – нiхто. За вами немае сильних здорових почуттiв, нормальноi вiтальностi; уся створена вами сiтка телепрограм елементарно втрачае свою актуальнiсть i необхiднiсть, якщо ii щотижня не оновлювати. Як на мене, значно привабливiше просто не спiлкуватися iз вашими персонажами, незалежно вiд того, за що вони боряться – за стабiльнiсть на бiржах чи перемогу ойкумени, ви iх створюете за якимось скаутським принципом, усiх цих чувакiв – припухлих вiд бiржових перепадiв, рано постарiлих економiстiв, з одного боку, та вдавано розбитих побутовим пресом i соцiальною неадекватнiстю понтових нонконформiстiв – з другого; вони всi грають у свою военно-польову гру, намагаючися будь-що захопити зелений прапор супротивника, але, знайшовши його, максимум, що вони можуть, – це перегрупуватися, провести необхiднi замiни особового складу й наново ганяти в лiсах, виправдовуючи свое суворе скаутське призначення. Спiлкування з вашою цiльовою аудиторiею просто грузить, цi дiти, вони просто запресованi iдеологiею i пропагандою – наприклад, коли вони курять драп, вони ж не просто курять драп, вони займають певну соцiальну позицiю, твою мать, i з ними треба рахуватися; коли вони слухають якусь музику, вони обов’язково закладають у це якусь iдеологiчну концепцiю; вони менi говорять, ти ж ось, чувак – за всiм, що ти говориш, теж стоiть певна позицiя, за цим же щось стоiть, i я особисто не маю аргументiв, а головне – бажання, щоб переконати iх у чомусь протилежному. Так чи так, менi завжди простiше було не пояснювати, нiж користуватися вигаданою вами ж термiнологiею, тому що я не люблю, коли в побутовому, скажiмо, алкоголiзмi чи побутовiй, скажiмо, невлаштованостi вбачають жест i знак, це неправильно, як на мене, а якщо й правильно, то однаково по-дебiльному. Моя б воля, я побудував би яку-небудь iдеальну Китайську Народну Республiку, так, щоб Китай, але без пiдараса Мао, щоб там не було нiяких бойз-бендiв, селф-мейд-менiв, мiдл-класу, iнтелектуалiв й андерграунду, натомiсть – простi емоцii, просте спiлкування, секс без презервативiв, економiка без глобалiзму, парламент без зелених, церква без московського патрiархату, а головне – нiякого кабельного телебачення…




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=10401333&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.