Бог-Імператор Дюни
Френк Герберт


Три з половиною тисячолiття Лето ІІ Атрiд править величезною космiчною iмперiею з центром на Арракiсi. За цей час i планета, i правитель змiнилися до невпiзнання. Вiд пустельноi Дюни не залишилось i слiду – тут з’явилася рослиннiсть i зникли хробаки. Лето майже повнiстю перетворився з людини на пiщаного черва. Лиш одне незмiнне – поруч iз Богом-Імператором завжди е гхола Дункан Айдаго.

В Імперii назрiвае небачене протистояння. Величезнi сили, накопиченi впродовж тривалого Миру Лето, готуються кинути виклик Владицi, а найзатятiшi вороги е в його найближчому оточеннi. Дункану доведеться вирiшити, на чиему вiн боцi, а вiд його вибору залежатиме доля всього людства.





Фрэнк Герберт

Бог-Імператор Дюни



Frank Herbert

God Emperor of Dune



© Herbert Properties LLC, 1981

© Sam Weber, iлюстрацiя на обкладинцi, 2015

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2020


* * *


Фрагмент доповiдi Хадi Бенотто про вiдкриття в Дар-ес-Балятi на планетi Ракiс

Сьогоднi я не лише з радiстю сповiщаю про вiдкриття чудового сховища, яке мiстить зокрема монументальну колекцiю манускриптiв, записаних на рiдулiанському кристалiчному паперi, а й iз гордiстю представляю аргументи щодо автентичностi нашого вiдкриття. Я хочу розповiсти вам, чому ми вважаемо, що знайшли оригiнальнi журнали Лето ІІ, Бога-Імператора.

По-перше, дозвольте нагадати вам про iсторичний скарб, який усiм нам вiдомий пiд назвою «Викраденi журнали». Цi томи, древнiсть яких встановлено, упродовж столiть були напрочуд цiнними для нас i допомагали зрозумiти предкiв. Як усi ви знаете, «Викраденi журнали» були розшифрованi Космiчною Гiльдiею, i цей же метод Ключа Гiльдii було використано при тлумаченнi нововiдкритих томiв. Нiхто не заперечуе древностi Ключа Гiльдii, i лише вiн единий розшифровуе цi томи.

По-друге, цi томи були вiддрукованi iксiанським диктописом справдi древнього виробництва. «Викраденi журнали» не лишають сумнiву, що цей метод дiйсно використовував Лето ІІ для запису iсторичних спостережень.

По-трете, ми також вважаемо, що не менш важливим вiдкриттям е саме сховище. Вмiстилище цих журналiв – безсумнiвний iксiанський артефакт надзвичайно простоi i водночас блискучоi конструкцii, яка, безумовно, кине нове свiтло на iсторичну епоху, вiдому як «Розсiяння». Як i слiд було очiкувати, сховище виявилося невидимим. Його викопано набагато глибше, нiж ми передбачали, керуючись мiфом та Усною iсторiею; воно випромiнювало та поглинало радiацiю, симулюючи природний характер оточення. Така механiчна мiмiкрiя сама собою не е дивною. Натомiсть наших iнженерiв вразила методика, завдяки якiй це було досягнуто, iз застосуванням зародкових та воiстину первiсних механiчних умiнь.

Бачу, частина з вас так само збуджена, як i ми.

Ми вважаемо, що перед нами позапросторова Іксiанська Куля, не-мiсце, вiд якого походять усi такi пристроi. Якщо цей пристрiй не перший, то, на наше переконання, мае бути одним iз перших та втiлювати тi самi принципи, що й перший.

Дозвольте менi вiдразу задовольнити вашу цiкавiсть: звiсно, ми зараз проведемо коротку екскурсiю сховищем. Просимо лише дотримуватися тишi всерединi нього, бо нашi iнженери та iншi спецiалiсти досi там працюють, розгадуючи таемницi.

Так я переходжу до четвертого пункту, можливо, ключового нашого вiдкриття. З почуттями, якi складно описати, я демонструю вам чергову знахiдку зi згаданого сховища – справжнi звуковi записи, на яких позначено, що наговорив iх Лето ІІ голосом свого батька, Пола Муад’Дiба. Оскiльки записи Бога-Імператора, автентичнiсть яких пiдтверджено, зберiгаються в архiвi Бене Гессерит, ми надiслали до Сестринства зразок наших записiв, виконаних за стародавньою мiкробульбашковою системою, й офiцiйно попросили здiйснити порiвняльний аналiз. Не сумнiваемося, що iхню автентичнiсть буде доведено.

А зараз звернiть увагу на перекладенi фрагменти, врученi вам при входi. Водночас прошу вибачення за iхню вагу. Я чула, як дехто з вас над цим жартував. Ми використали звичайний папiр iз практичних мiркувань. Оригiнальнi томи записанi настiльки малими символами, що iх можна прочитати лише при значному збiльшеннi. Насправдi потрiбно понад сорок звичайних томiв такого типу, який ви тримаете, аби вiддрукувати вмiст одного оригiналу на рiдулiанському кристалiчному паперi.

Чи готовий проектор? Так. Зараз ми покажемо на екранi лiворуч частину оригiнальноi сторiнки. Ось фрагмент першого аркуша першого тому. Наш переклад мiститься на екранах праворуч. Звертаю вашу увагу на внутрiшнi докази, на поетичне багатослiв’я, а також значення, вiдтворене в перекладi. Стиль характерний i вiдповiдае особистостi, настiльки виразнiй i цiлiснiй, що ii легко розпiзнати. Ми вiримо, що так мiг написати лише той, хто мав досвiд безпосереднього доступу до пам’ятi предкiв, хто працював над тим, аби подiлитися цим незвичайним досвiдом спiлкування з попереднiми життями, i зробив його зрозумiлим усiм, хто такоi здiбностi не мае.

А зараз погляньмо на справжне значення вмiсту. Посилання узгоджуються з усiма iсторичними довiдками про особу, яка, на нашу думку, е единою, хто спроможний створити цей запис.

Маемо для вас ще один сюрприз. Я дозволила собi запросити вiдомого поета Ребета Врееба, щоб вiн вийшов до мене за трибуну й прочитав короткий уривок з перекладу першоi сторiнки. За нашими спостереженнями, цi слова набирають зовсiм iншого значення, якщо iх читати вголос. Хочемо подiлитися з вами справдi надзвичайними особливостями, вiдкритими в цих томах.

Панi та панове, дозвольте привiтати Ребета Врееба.


З декламацii Ребета Врееба

Запевняю вас, що я – книга приречення.

Питання е моiми ворогами, бо моi питання вибухають! Вiдповiдi вистрибують, як перелякана череда, зачорнюючи небо моiх неуникних пам’ятей. Жодна з них не е вiдповiддю, жодна не е достатньою.

Якi призми спалахують, коли я вступаю на жахливе поле свого минулого. Я – шматок розтрощеного кременю, схований у коробцi. Коробка обертаеться i тремтить. Мною кидае буря таемниць. А коли коробка вiдкриваеться, я повертаюся до теперiшнього, як мандрiвник до первозданноi землi.

Повiльно (повiльно, кажу я!) наново вивчаю свое iм’я.

Але це не означае пiзнати себе!

Особа з моiм iменем, цей Лето, другий так названий, знаходить у своiй свiдомостi iншi голоси, iншi iмена та iншi мiсця. Ох, обiцяю вам (як обiцяли й менi), що озиватимусь лише на одне iм’я. Якщо скажете «Лето», я вiдгукнуся. Страждання робить це правдою, страждання i ще одне:

Я тримаю нитки!

Усi вони моi. Щойно я уявлю собi якусь картину… людей, убитих мечем, – i отримую iх у всiй закипiлiй кровi, кожен цiлiсний образ, кожен стогiн, кожну гримасу.

«Радощi материнства», – думаю я, i стають моiми ложа пологiв. Дитячi усмiшки й солодке щебетання нових поколiнь. Стаю спiвучасником перших крокiв малюкiв i перших перемог юностi. Спогади нагромаджуються один на одного, аж доки я не можу розгледiти нiчого, крiм подiбностi та повторюваностi.

«Залиш це неторканим», – перестерiгаю я себе.

Хто може заперечити цiннiсть такого досвiду, цiннiсть науки, крiзь яку я переглядаю кожну нову мить?

Ах, але це минуле.

Не розумiете?

Це лише минуле!


* * *



Сьогоднi вранцi я народився в юртi на краю кiнського пасовища, на землi планети, якоi бiльше не iснуе. Завтра народжуся в iншому мiсцi. Я ще його не вибрав. Але сьогоднi вранцi – ах, це життя! Коли моi очi навчилися зосереджувати погляд, я дивився, як зблискуе сонце на втоптанiй травi, i бачив, як повнi життевого запалу люди виконують розкiшнi дii свого повсякдення. Куди… ох, куди зник цей життевий запал?

    Викраденi журнали

Трое людей, якi бiгли на пiвнiч крiзь мiсячнi тiнi Забороненого Лiсу, розтягнулися майже на пiв кiлометра. Останнiй бiгун менше нiж на сто метрiв випереджав Д-вовкiв, що гналися за ними. Можна було почути запальне дзявкання та сапання, звичне для цих тварин, коли вони бачили здобич.

Перший мiсяць майже досяг зенiту, тож у лiсi було доволi ясно, i, попри те, що це були високi географiчнi широти Арракiса, досi трималося тепло пiсля спекотного лiтнього дня. Подих нiчного вiтру з боку останньоi пустелi Сар’еру нiс смолистi запахи живицi та вогкi випари лiсовоi пiдстилки. Час вiд часу до бiгунiв дiставався бриз з-над моря Кайнса за Сар’ером, нагадуючи про сiль i рибу.

За дивним жартом долi, останнiй бiгун мав iм’я Ульот, що фрименською мовою означае «Любий забарило». Ульот був низеньким i схильним до повноти, що змусило його вдатися до сувороi дiети, коли вони тренувалися перед гонитвою. Навiть коли хлопець схуд достатньо, щоб наважитися на вiдчайдушний бiг, то все одно зоставався кругловидим, а у великих карих очах чаiлася вразливiсть людини, надмiру обтяженоi плоттю.

Ульот розумiв, що бiльше не може бiгти. Вiн хрипiв i задихався. Інколи спотикався. Але не кликав своiх товаришiв. Знав, що вони не можуть йому допомогти. Усi вони дали ту саму клятву, розумiючи, що не мають iншого захисту, окрiм древньоi доблестi та фрименськоi вiрностi. Це те, що зоставалося iстинним, хоч усе фрименське стало музейним експонатом, а текст присяги вони завчили напам’ять вiд музейних фрименiв.

Це через фрименську вiрнiсть Ульот мовчав, цiлковито усвiдомлюючи свою приреченiсть. Блискуча демонстрацiя древньоi гiдностi, хоч радше жалюгiдна, бо всi, хто бiг, лише з мудрих книжок i легенд Усноi iсторii знали доблестi, якi наслiдували.

Д-вовки вже майже наздогнали Ульота, гiгантськi сiрi постатi сягали йому ледь не до плечей. Уперто стрибали й завивали: голови пiдведенi, очi втупленi в осяяну зрадницьким мiсяцем постать – iхню здобич.

Лiва нога зачепилася об корiнь, i Ульот ледь не впав. Це додало йому сил. Вiн рiзко прискорився, десь на вовчий корпус випередивши своiх переслiдувачiв. Напружив рамена, змахував руками. Вiдкритим ротом тяжко хапав повiтря.

Д-вовки не змiнили темпу. Наче срiбнi тiнi, вони легкими стрибками неслися крiзь сильнi зеленi запахи свого лiсу. Знали, що перемогли. Мали такий досвiд.

Ульот знову спiткнувся. Ухопившись за молодий пагiн, утримав рiвновагу. Тяжко дихав, ноги тремтiли, бунтуючи проти того, до чого вiн iх змушував. Йому забракло енергii на черговий ривок.

Один iз Д-вовкiв, велика самка, забiгла лiворуч вiд Ульота. Повернула всередину й стрибнула, перетявши йому дорогу. Гiгантськi iкла розiрвали Ульотове плече. Вiн гойднувся, але не впав. До лiсових запахiв додався рiзкий дух кровi. Менший самець ухопив Ульота за праве стегно, i той нарештi з криком упав. Зграя накинулася на нього, i ось крик iз жорстокою невiдворотнiстю урвався.

Не зупиняючись задля поживи, Д-вовки знову кинулися в погоню. Їхнi носи обнюхували лiсову пiдстилку та мандрiвнi вихори в повiтрi, ловлячи теплi смуги, зоставленi двома iншими втiкачами.

Наступного бiгуна звали Квутег, то було старе й шановане на Арракiсi iм’я ще за часiв Дюни. Його предок виконував на сiчi Табр обов’язки старшого над Смертесховищем, але цей факт загубився в трьохтисячолiтньому минулому, у яке вже мало хто вiрив. Квутег бiг широкими кроками, його високе струнке тiло, здавалося, iдеально пасувало для такоi напруги. У нього були орлинi риси обличчя, довге чорне волосся стiкало на плечi. Як i його товаришi, мав на собi чорний бiговий комбiнезон зi щiльно зiтканоi бавовни. Одяг пiдкреслював напруження його сiдниць i жилавих стегон, глибокий рiвномiрний ритм дихання. Лише темп бiгу, досить повiльний як для Квутега, вказував на ушкодження правого колiна: травмувався, коли спускався на дно рукотворноi прiрви, що оточувала Цитадель Бога-Імператора в Сар’ерi.

Квутег почув оклик Ульота, раптову всевладну тишу, а тодi поновлення погонi Д-вовкiв. Намагався заборонити своiй уявi малювати образ ще одного друга, убитого монструальними вартовими Лето, проте уява не слухалася. Подумки Квутег проклинав тирана, але не марнував дихання, аби вимовити прокляття вголос. Лишалася надiя, що вiн зумiе врятуватися, дiставшись рiки Айдаго. Квутег знав, що думають про нього друзi, навiть Сiона. Завжди вважали його запасливим. Ще в дитинствi вiн постiйно заощаджував сили, зберiгаючи iх на мить найвищоi потреби, стримано витрачаючи своi резерви.

Попри ушкоджене колiно, Квутег прискорив бiг. Знав, що рiчка недалеко. Бiль вiд ушкодження перетворився з муки на невгасиме полум’я, що пекло всю ногу та бiк. Вiн знав межi своеi витривалостi. Також знав, що Сiона мае вже от-от дiстатися води. Вона, найшвидша з усiх, несла запечатаний пакет, а в ньому те, що вони викрали зi сар’ерськоi фортецi. Бiжучи, Квутег зосередив думки на цьому пакетi.

«Врятуй його, Сiоно! Використай, аби його знищити!»

Жадiбне виття Д-вовкiв пронизало Квутегову свiдомiсть. Вони надто близько. Вiн знав, що не втече.

Але Сiона повинна втекти!

Вiн ризикнув озирнутися i побачив, як один iз вовкiв намагаеться обiйти його та напасти збоку. У його свiдомостi вималювалася схема планованоi атаки. Коли вовк збоку стрибнув, Квутег плигнув також. Заховавшись вiд зграi за деревом, вiн схилився над вiдокремленим вовком, обiруч ухопив його за задню лапу й закрутив пiйманою твариною, наче цiпом, що змусило iнших розбiгтися. Звiр виявився легшим, нiж вiн очiкував, тож Квутег був майже задоволений змiною подiй i вимахував своiм живим кием, молотячи нападникiв та обертаючись, немов дервiш. У вируваннi розбив черепи двом вовкам, але не мiг захищатися з усiх бокiв. Худий самець стрибнув йому на спину, вiдкинувши до дерева, i Квутег випустив свого кия.

– Бiжи! – гукнув вiн.

Зграя знову пробилася до нього, i Квутег впився зубами в горлянку худого самця. Прокушував ii, вклавши в це зусилля весь свiй вiдчай. Вовча кров приснула йому на обличчя й ослiпила. Заточившись, не розрiзняючи, у який бiк рухаеться, Квутег пiймав ще одного вовка. Частина зграi розбiглася, крутячись i перетворившись на верескливий натовп, дехто напав на поранених товаришiв. Але бiльшiсть зграi далi зосереджувалася на здобичi. Вовчi зуби з обох бокiв розiрвали горлянку Квутега.

Сiона теж почула крик Ульота, тодi безпомильну тишу, потiм виття зграi, коли вовки вiдновили погоню. Їi охопила така лють, що здавалося, нiби вона може через неi вибухнути. Ульота взяли в цю вилазку завдяки його аналiтичним здiбностям, умiнню розгледiти цiле, виходячи з окремих частин. Це Ульот, витягши незмiнний збiльшувач зi свого пакета, дослiдив два дивнi томи, якi вони знайшли мiж планами Цитаделi.

– Думаю, що це шифр, – сказав Ульот.

І Радi, бiдолашний Радi, що загинув першим з iхньоi групи… Радi сказав:

– Ми не можемо дозволити собi додатковий тягар. Викинь iх геть.

– Несуттевi речi так не ховають, – заперечив Ульот.

Квутег пiдтримав Радi:

– Ми прийшли по плани Цитаделi й маемо iх. А цi томи надто важкi.

Але Сiона погодилася з Ульотом.

– Я понесу iх.

На цьому суперечка вичерпалася.

Бiдний Ульот.

Усi знали, що вiн найгiрший бiгун у командi. Багато в чому Ульот був повiльним, але годi було заперечити яснiсть його мислення.

Вiн гiдний довiри.

Ульот був гiдним довiри.

Сiона опанувала свiй гнiв i використала його енергiю, щоб прискорити темп. Дерева в мiсячному свiтлi пролiтали повз неi. Вона ввiйшла в понадчасову порожнечу бiгу, де не було нiчого, крiм ii власних рухiв, а ii тiло робило лише те, що було закладено в ньому на рiвнi рефлексiв.

Коли вона бiгла, чоловiки вважали ii прекрасною. Сiона це знала. Їi довге темне волосся було мiцно зв’язане, щоб не вповiльнювати руху, розвiваючись на вiтрi. Вона назвала Квутега дурним, коли той вiдмовився наслiдувати ii стиль.

Де Квутег?

Їi волосся було не таким, як у Квутега. Мало глибокий каштановий вiдтiнок, який часом плутають iз чорним кольором. Але насправдi воно не чорне, зовсiм не таке, як у Квутега.

Як це часом трапляеться з генами, ii риси вiдтворювали образ давно померлого предка: нiжний овал обличчя, пишнi губи, зiркi очi над маленьким носиком. Їi тiло стало витягнуто-худим за роки бiгу, але посилало сильнi сексуальнi сигнали зустрiчним чоловiкам.

Де Квутег?

Вовча зграя затихла, i це наповнило ii тривогою. Так вовки зробили перед тим, як повалили Радi. Так було, коли доп’яли Сетусу.

Вона казала собi, що тиша може означати щось iнше. Квутег теж був мовчазним… i сильним. Травма, здавалося, не надто його турбувала.

Сiона почала вiдчувати бiль у грудях, тяжко дихала – вiдомi симптоми з багатокiлометрових тренувань. Пiт постiйно заливав ii тiло пiд тонким чорним бiговим одягом. Вона несла на спинi приторочений з самого верху пакет iз цiнним вмiстом, запечатаний, щоб не пошкодити пiд час переходу через рiчку. Подумала про складенi там карти Цитаделi.

Де Лето переховуе свiй запас прянощiв?

Це сховище мусило мiститися десь у Цитаделi. Мусило. Десь на картах буде вказiвка. Меланжевi прянощi, яких прагнули Бене Гессерит, Гiльдiя та всi iншi… це було нагородою, вартою такого ризику.

І цi два зашифрованi томи. Квутег мав рацiю: рiдулiанський кристалiчний папiр був важким. Але вона подiляла Ульотiв захват. У шифрованих рядках приховано щось важливе.

У лiсi позаду неi знову залунало жадiбне вовче виття.

Бiжи, Квутегу! Бiжи!

І раптом просто перед собою, мiж деревами, вона побачила широку чисту смугу, що межувала з рiчкою Айдаго. Помiтила зблиски мiсячного сяйва на водi за галявиною.

Бiжи, Квутегу!

Тужила за голосом Квутега, за будь-чиiм голосом. З одинадцяти тих, хто розпочав цей бiг, зосталося лише двое. Дев’ятеро заплатило за цю авантюру своiм життям: Радi, Алiн, Ульот, Сетуса, Інiнег, Гутье, Мемар та Оала.

Сiона подумки промовляла iхнi iмена й за кожним посилала безмовну молитву до старих богiв – не до тирана Лето. Особливо молилася до Шай-Хулуда.

«Молюся до Шай-Хулуда, що живе в пiску».

Зненацька вона опинилася поза лiсом, на осяянiй мiсяцем смузi скошеноi трави над рiчкою. Вода за вузьким, усипаним галькою берегом манила ii. На тлi маслянистоi течii берег видавався срiбним.

Гучний крик з-за дерев ледь не збив ii з нiг. Вона впiзнала голос Квутега, що здiймався над дикими вовчими звуками. Квутег звертався до неi, не називаючи iменi, тим безпомильним криком з одного слова, вартого нескiнченних розмов, – посланням життя i смертi.

– Бiжи!

Звуки зграi перетворилися на страхiтливе сум’яття шаленого вереску, але бiльше нi звуку вiд Квутега. Вона вже знала, на що використав Квутег своi останнi життевi сили.

«Затримав iх, щоб допомогти менi втекти».

Виконуючи наказ Квутега, вона помчала на берег рiчки й комiть головою кинулась у воду. Пiсля жару вiд бiгу вода здалася крижаною. Це на мить ii приголомшило, вона випiрнула, намагаючись пливти й вiдновити дихання. Дорогоцiнний пакет здiйнявся i бив iй по потилицi.

Рiчка Айдаго була тут неширокою, не бiльше п’ятдесяти метрiв, текла ледь вигнутою дугою, з оточеними коренями пiщаними зазублинами та пологими берегами, густо оброслими буйними очеретами й травою. Вода не хотiла триматися прямоi лiнii, запроектованоi для неi iнженерами Лето. Сiону пiдтримувала на духу певнiсть, що у Д-вовкiв закладено рефлекс зупинятися перед водою. Їхню територiю обрисовували межi: по цей бiк рiчка, по той бiк – вал пустелi. Попри це, кiлька останнiх метрiв вона пропливла пiд водою i випiрнула в тiнi урвища. Тодi озирнулася.

Вовча зграя вишикувалася вздовж берега. Усi, крiм одного, що спустився до краю рiчки. Подався нижче, переднi лапи майже у водi. Почулося його скавчання.

Сiона знала, що вовк ii бачить. Безсумнiвно. Д-вовки мали гострий зiр. Предками лiсових вартових Лето були Пильнi Гончаки, а вiн вивiв цю вовчу породу, ще пiдсиливши iхню зiркiсть. Вона мiркувала, чи зможуть колись вовки здолати закладенi в них рефлекси. Полюючи, вони переважно покладалися на зiр. Якщо цей один вовк на березi рiчки зайде у воду, усi iншi можуть пiти слiдом. Сiона стримала подих. Почувалася цiлковито виснаженою. Вони здолали майже тридцять кiлометрiв, другу половину з Д-вовками на п’ятах.

Вовк на краю рiчки ще раз заскавчав i плигнув назад, до зграi. За якимось безмовним сигналом вони повернулися i стрибнули назад, до лiсу.

Сiона знала, куди вони поспiшають. Д-вовки могли iсти все, пiймане ними в Забороненому Лiсi. Усi це знали. Саме тому цi вовки блукали лiсом як охоронцi Сар’еру.

– Ти заплатиш за це, Лето, – прошепотiла вона. Їi голос прозвучав дуже тихо, майже як плюскiт води в очеретах позаду неi. – Заплатиш за Ульота, за Квутега, за всiх iнших. Заплатиш.

Вона легко вiдштовхнулася i дозволила течii нести себе, аж доки не торкнулася стопами першоi мiлини вузького берега. Повiльно, переборюючи втому, вибралася з води й зупинилася, аби перевiрити, чи не промокнув вмiст запечатаного пакета. Печатка була цiлою. Якусь мить Сiона дивилася на неi при мiсячному свiтлi, а тодi здiйняла погляд на стiну лiсу по той бiк рiчки.

«Цiна, яку ми заплатили. Десять дорогих друзiв».

Сльози зблиснули в очах, але вона успадкувала дещо вiд древнiх фрименiв, тож слiз було небагато. Авантюрна переправа через рiчку, тодi прямiсiнько через лiс, доки вовки патрулювали пiвнiчнi кордони, далi крiзь останню пустелю Сар’ер та обороннi мури Цитаделi – це все здавалося iй сном… навiть утеча вiд вовкiв, яку вона передбачала, адже було певним, що зграя вартових помчить навперейми нападникам i чекатиме… це все було сном. Це вже в минулому.

«Я врятувалася».

Вона знову приторочила до спини запечатаний пакет.

«Я пробилася крiзь твою оборонну лiнiю, Лето».

Тодi Сiона подумала про зашифрованi томи. Була певна – щось сховане в рядках тайнопису прокладе дорогу ii помсти.

«Я знищу тебе, Лето!»

Не «Ми знищимо тебе!» Не таким був шлях Сiони. Вона мае зробити це сама.

Обернулася i рушила в бiк садiв за скошеним лужком над рiчкою. Ідучи, повторила свою клятву, уголос додавши до неi давню фрименську фразу, що мiстила ii повне iм’я:

– Сiона iбн-Фуад аль-Сеефа Атрiдка проклинае цим тебе, Лето. Ти заплатиш сповна!


Нижче подано виконаний Хадi Бенотто переклад томiв, знайдених у Дар-ес-Балятi

Я народився як Лето Атрiд ІІ понад три тисячi стандартних рокiв тому, рахуючи вiд моменту, коли змушую цi слова друкуватися. Моiм батьком був Пол Муад’Дiб. Матiр’ю була його фрименська дружина Чанi. Бабцею по матерi була Фарула, вiдома серед фрименiв зелейниця. Бабцею по батьковi була Джессiка, витвiр розплiдноi програми Бене Гессерит, що мала за мету створити чоловiка з силами Превелебних Матерiв Сестринства. Дiдом по матерi був Лiет-Кайнс, планетолог, який органiзував екологiчну трансформацiю Арракiса. Дiдом по батьковi був Лето Атрiд, потомок Дому Атрея, що мiг простежити свое походження вiд грецького предка.

Досить цього родоводу!

Мiй дiд по батьковi помер, як багато добрих грекiв, намагаючись убити свого смертельного ворога, старого барона Владiмiра Харконнена. Тепер вони обидва неспокiйно спочивають у моiх предкiвських пам’ятях. Навiть мiй батько невдоволений. Я зробив те, чого вiн злякався, i його тiнь мусить бути спiвучасником наслiдкiв.

Так вимагае Золотий Шлях. «А що таке Золотий Шлях?» – спитаете ви. Це виживання людства, не бiльше й не менше. Ми, надiленi передзнанням, тi, кому вiдомi пастки в людському майбуттi, завжди вiдповiдальнi за нього.

Виживання.

Хай як би ви з цим почувалися – вашi дрiбнi нещастя i радостi, навiть вашi муки й зриви, рiдко нас обходять. Мiй батько мав таку силу. У мене вона бiльша. Ми можемо час вiд часу зазирати крiзь запону Часу.

Планета Арракiс, звiдки я правлю мультигалактичною Імперiею, уже не та, як тодi, коли ii називали Дюною. За тих часiв уся планета була пустелею. Тепер вiд неi зостався лише клаптик, мiй Сар’ер. Гiгантськi пiщанi хробаки вже не блукають на волi, продукуючи меланжевi прянощi. Прянощi! Дюна привертала увагу лише як джерело меланжу, едине джерело. Що за надзвичайна субстанцiя! Жодна лабораторiя не спромоглася вiдтворити ii. Це найцiннiша речовина, яку будь-коли мало людство.

Без меланжу, що запалюе лiнiйне передзнання Навiгаторiв Гiльдii, люди лише слимачим повзанням долали б парсеки космосу. Без меланжу втратили б свiй дар Правдомовицi та Превелебнi Матерi Бене Гессерит. Без герiатричних властивостей меланжу люди жили б за стародавнiми мiрками – сто лiт, не довше. Тепер прянощi – це лише запаси Гiльдii та Бене Гессерит, кiлька невеликих складiв уцiлiлих великих Домiв i мое гiгантське сховище, якого прагнуть усi. Як вони хотiли б пограбувати мене! Але не смiють. Знають, що я все знищив би, перш нiж вiдступити.

Нi. Приходять iз шапкою в руцi й просять у мене меланж. Даю його як нагороду й вiдмовляю, караючи. Як вони це ненавидять.

«Це моя сила, – кажу я iм. – Це мiй дар».

Завдяки цьому я творю Мир. Вони понад три тисячолiття мали Мир Лето. Це вимушений спокiй, який до мого панування людство знало лише впродовж найкоротших вiдтинкiв часу. Щоб не забути, ще раз вивчiть Мир Лето за моiми журналами.

Я розпочав цi записи в перший рiк правлiння, у першiй фазi моеi метаморфози, коли ще переважно був людиною, навiть на вигляд. Шкiра з пiщаних форелей, яку я прийняв (а мiй батько вiдмовився) i яка дала менi значно бiльшу силу плюс практичну невразливiсть до конвенцiйних атак i старiння, ця шкiра все ще облягала впiзнавано людськi форми: двi ноги, двi руки, людське обличчя, обрамлене скрученими складками пiщаних форелей.

Ах, це обличчя! Я й досi його маю, i це едина людська шкiра, яку я виставляю свiтовi. Решта мого тiла покрита сполученими тiлами цих дрiбних мешканцiв глибокого пiску, що одного дня можуть стати гiгантськими пiщаними хробаками.

Так i буде… колись.

Я часто думаю про свою фiнальну метаморфозу, про цю подобу смертi. Знаю, як це вiдбуватиметься, але не знаю нi часу, нi iнших учасникiв. Це та едина рiч, якоi я не можу знати. Знаю лише, чи ще тривае Золотий Шлях, чи вже урвався. Коли я змушую цi слова записуватися, Золотий Шлях тривае, i, врештi-решт, цим я задоволений.

Я бiльше не вiдчуваю, як вiйки пiщаних форелей зондують мою плоть, вводячи воду мого тiла до своiх плацентних капсул. Тепер ми практично одне тiло, вони – моя шкiра, а я – сила, що рухае ними весь… бiльшiсть часу.

Коли я це пишу, цiлiсть можна визнати доволi огидною. Я те, що можна назвати предчервом. Мое тiло близько семи метрiв завдовжки й трохи бiльше за два метри дiаметром, переважно ребристе, з моiм Атрiдiвським обличчям на висотi людського зросту з одного кiнця, а руки й долонi (усе ще розпiзнаванi як людськi) дещо нижче. Моi ноги й стопи? Що ж, здебiльшого атрофувалися. Просто плавцi, далебi, та ще й перемандрували на задню частину тiла. Повнiстю я важу близько п’яти старих тонн. Додаю цi параметри, бо знаю, що вони цiкавi з iсторичного погляду.

Як я перемiщаю цю вагу? Переважно за допомогою свого Королiвського Повозу, витвору iксiан. Ви шокованi? Люди незмiнно ненавидiли iксiан i боялися iх бiльше, нiж ненавидiли й боялися мене. Кращий той диявол, якого знаеш. А хто знае, що можуть створити чи винайти iксiани? Хто знае?

Звичайно, що не я. Не все.

Але я в дечому симпатизую iксiанам. Вони так сильно вiрять у свою технологiю, свою науку, своi машини. Оскiльки ми з ними вiримо (неiстотно, у що), то розумiемо одне одного – iксiани та я. Вони створили для мене багато пристроiв i думають, що заслужили цим вдячнiсть. Слова, якi ви читаете, надруковано iксiанським пристроем, що зветься «диктопис». Якщо я налаштовую своi думки певним чином, диктопис активуеться. Я лише думаю, а слова друкуються для мене на кристалiчних рiдулiанських аркушах усього в одну молекулу завтовшки. Інколи я замовляю копii, вiддрукованi на менш тривкому матерiалi. Двi останнi з таких викрала в мене Сiона.

Хiба вона не викликае захоплення, моя Сiона? Якщо зрозумiете, наскiльки вона для мене важлива, можете навiть спитати, чи я справдi дозволив би iй померти в лiсi. Не сумнiвайтеся. Смерть – дуже особиста справа. Я рiдко в неi втручаюся. Нiколи не роблю цього з кимось, хто мусить пройти випробування, як Сiона. Я мiг дозволити iй померти на будь-якому етапi. Врештi-решт, я можу здобути нового кандидата за дуже короткий, за моiми мiрками, час.

Хоча вона захоплюе навiть мене. Я стежив за нею там, у лiсi. Завдяки iксiанським пристроям я стежив за нею, мiркуючи, чому не очiкував цiеi авантюри. Але Сiона – це… Сiона. Тому я навiть не поворухнувся, аби зупинити вовкiв. Це було б помилкою. Д-вовки – лише продовження моеi мети, а моя мета – стати найвидатнiшим хижаком в iсторii.



    Журнали Лето


Наведений короткий дiалог узято з рукописного джерела пiд назвою «Фрагмент iз Велбека». Імовiрним автором е Сiона Атрiдка. Учасниками розмови е сама Сiона та ii батько Монео, що (як твердять усi iсторii) був мажордомом i головним помiчником Лето ІІ. Дiалог датуеться часом, коли Сiона була ще пiдл?ткою, а батько вiдвiдав ii в Школi Рибомовок у Фестивальному Мiстi Оннi, найбiльшому населеному центрi планети, вiдомоi тепер як Ракiс. Згiдно з iдентифiкацiйними документами рукопису, Монео прийшов до доньки таемно, аби перестерегти, що iй загрожуе загибель.

Сiона: Як ти витримав з ним стiльки, батьку? Вiн убивае тих, хто поряд. Це всi знають.

Монео: Нi! Ти помиляешся. Вiн нiкого не вбивае.

Сiона: Ти не мусиш брехати менi про нього.

Монео: Я кажу те, що думаю. Вiн нiкого не вбивае.

Сiона: Тодi як ти поясниш смертi, про якi всiм вiдомо?

Монео: Убивае Черв. Черв е Богом. Лето живе на лонi Бога, але нiкого не вбивае.

Сiона: То як же ти вижив?

Монео: Я вмiю розпiзнавати Черва. Бачу це з його обличчя та рухiв. Знаю, коли наближаеться Шай-Хулуд.

Сiона: Вiн не Шай-Хулуд!

Монео: Ну, так називали Черва за фрименських часiв.

Сiона: Я читала про це. Але вiн не е Богом пустелi.

Монео: Мовчи, дурне дiвча! Ти нiчого про це не знаеш.

Сiона: Я знаю, що ти боягуз.

Монео: Як мало ти знаеш. Ти нiколи не стояла на моему мiсцi й не бачила змiни в його очах, у рухах його рук.

Сiона: Що ти робиш, коли наближаеться Черв?

Монео: Іду геть.

Сiона: Це розсудливо. Вiн убив дев’ятьох Дунканiв Айдаго, про яких ми знаемо напевно.

Монео: Кажу тобi: вiн нiкого не вбивае!

Сiона: Яка рiзниця? Лето чи Черв – тепер вони одне тiло.

Монео: Але ж це двi рiзнi особи – Лето-Імператор i Черв, Що Є Богом.

Сiона: Ти божевiльний!

Монео: Можливо. Але я служу Боговi.


* * *



Я найпалкiший спостерiгач за людьми серед усiх, хто коли-небудь жив. Спостерiгаю за тими, що всерединi мене i ззовнi. Минуле й теперiшне можуть дивно перемiшуватися й переплiтатися в менi. Пiд час метаморфози, яку проходить мое тiло, чуття чудовим способом змiнюються. Так, наче я вiдчуваю все з безпосередньоi близькостi. У мене винятково гострi слух i зiр, а ще нюх, який дае змогу напрочуд точно все розрiзняти. Я можу виявити й розпiзнати феромони в кiлькостi трьох часток на мiльйон. Я знаю. Я це перевiряв. Вам мало що вдасться приховати вiд моiх чуттiв. Думаю, ви б жахнулися, довiдавшись, що` я можу визначити з самого тiльки запаху. Вашi феромони розповiдають менi, що ви робите або збираетеся зробити. І вашi жести чи поза! Я пiв дня стежив за чоловiком, який сидiв на лавi в Арракiнi. Вiн був потомком наiба Стiлгара в п’ятому колiнi, та навiть не знав про це. Я вивчав нахил його шиi, обвислу шкiру пiд пiдборiддям, вологу довкола нiздрiв, пори за вухами, пасма сивого волосся, що спадали з-пiд каптура древнього дистикоста. Вiн так i не помiтив, що за ним стежать. Ха! Стiлгар здогадався би про це за секунду-другу. Але той старий лише чекав когось, хто так i не прийшов. Урештi встав i пошкандибав геть. Вiн увесь закляк пiсля цього сидiння. Я знав, що бiльше нiколи не побачу його в плотi. Був близьким до смертi, а його вода, напевно, буде змарнована. Що ж, це вже не мае значення.

    Викраденi журнали

Лето вважав, що мiсце, де вiн чекав прибуття чергового Дункана Айдаго, було найцiкавiшим у свiтi. За бiльшiстю людських стандартiв, це був гiгантський простiр, серцевина заплутаноi серii катакомб пiд його Цитаделлю. Вiд нього, наче спицi вiд маточини колеса, розходилися вiялом покоi у тридцять метрiв заввишки та двадцять метрiв завширшки. Тут вiн чекав. Його повiз стояв у центрi цiеi маточини, у склепiнчастiй круглiй кiмнатi чотириста метрiв дiаметром i сто метрiв заввишки в найвищому мiсцi, саме над ним.

Такi розмiри здавалися йому заспокiйливими.

У Цитаделi був раннiй пополудень, але едине свiтло в його покоi линуло вiд тьмяно-оранжевих свiтлокуль на силових пiдвiсках, що безладно перемiщалися в рiзних напрямках. Свiтло не проникало глибоко в прилеглi покоi, однак спогади Лето достеменно розповiдали йому про все, що там було: воду, костi й прах його предкiв та Атрiдiв, якi жили й помирали вiд часiв Дюни. Усi вони були тут, а на додачу кiлька контейнерiв iз меланжем, аби на крайнiй випадок створити iлюзiю, що це весь його скарб.

Лето знав, чому прибув Дункан. Айдаго довiдався, що тлейлаксу готують iншого Дункана, iншого гхолу, створеного за специфiкованими вимогами Бога-Імператора. Цей Дункан боявся, що його замiнять пiсля майже шести десятилiть служби. Такi подii завжди ставали початком бунту Дунканiв. Посланець Гiльдii вже дочекався Лето й перестерiг його, що iксiани доставили Дункану лазерострiл.

Лето реготнув. Гiльдiя зоставалася напрочуд вразливою у всьому, що стосувалося ii незначного запасу прянощiв. Їх жахала думка, що Лето е останньою ланкою зв’язку з хробаками, якi створили первиннi запаси меланжу.

«Якщо я помру далеко вiд води, прянощiв бiльше не буде».

Таким був страх Гiльдii. А iхнi iсторики-рахмiстри запевняли, що Лето володiе найбiльшим запасом прянощiв у Всесвiтi. Це знання робило з Гiльдii майже незрадливого союзника.

Чекаючи, Лето виконував вправи для рук i пальцiв зi свого бене-гессеритського спадку. Руки були його гордiстю. Довгi пальцi – i великi, i решту – пiд сiрою оболонкою зi шкiри пiщаних форелей можна було використовувати так само, як звичайнi людськi. Майже невикористовуванi плавники, що були колись ногами та стопами, завдавали бiльше незручностi, нiж сорому. Вiн мiг повзати, котитися та кидати свое тiло з дивовижною швидкiстю, проте iнколи падав на плавники й вiдчував бiль.

Що затримуе Дункана?

Лето уявив, як цей чоловiк вагаеться, вдивляючись крiзь вiкно в плинний горизонт Сар’еру. Повiтря сьогоднi пашiло жаром. Перед спуском до крипти Лето побачив мiраж на пiвденному заходi. Теплове дзеркало перехилилося i вiдбило на пiсок зображення, як група музейних фрименiв тягнеться повз Демонстрацiйну Сiч, призначену для просвiти туристiв.

У криптi стояв холод, вiчний холод, а освiтлення завжди було тьмяним. Спицi тунелiв, схожi на темнi лази, плавно здiймалися вгору чи опускалися вниз, щоб прийняти Королiвський Повiз. Деякi тунелi, схованi за фальшивими стiнами, тяглися кiлометрами. Це були проходи, якi Лето створив для себе сам за допомогою iксiанських знарядь.

Обдумуючи майбутню розмову, Лето дедалi сильнiше хвилювався. Ця емоцiя видалася йому цiкавою, единою, як було вiдомо, що приносила радiсть. Лето знав, що до якоiсь розумноi межi полюбив чергового Дункана. У Лето лишалася надiя, що той чоловiк переживе майбутню розмову. Інколи вони виживали. Ймовiрнiсть того, що Дункан становитиме смертельну загрозу, була невеликою, хоча слiд було належно оцiнити й таку можливiсть. Лето намагався пояснити це одному з попереднiх Дунканiв… у цiй самiй кiмнатi.

– Тобi видаеться дивним, що я, зi своею силою, можу говорити про везiння i випадок, – сказав Лето.

Але Дункан лютував:

– Ти нiчого не залишаеш на волю випадку! Я тебе знаю!

– Як наiвно. Випадок – це природа мого Всесвiту.

– Випадку немае! Є злi пустощi. А ти – автор цих пустощiв!

– Чудово, Дункане! Пустощi – це найглибша насолода. Те, як ми трактуемо пустощi, вказуе на розвиток наших творчих здiбностей.

– Ти ж навiть бiльше не людина! – Ох, як же лютував Дункан.

Лето виявив, що це звинувачення дратуе, наче пiщинка в оцi. Тримався за рештки свого колишнього людського «я» з похмурою затятiстю, яку годi було заперечити, хоча роздратування було максимумом його гнiву.

– Твое життя перетворилося на клiше, – звинуватив Лето свого спiврозмовника.

І тут Дункан витяг невелику вибухiвку зi складок свого однострою. Яка несподiванка!

Лето обожнював несподiванки, навiть бридкi.

«Це щось таке, чого я не передбачив!» Саме це вiн сказав Дункановi, що стояв на диво нерiшучий, хоча зараз вiд нього саме рiшучiсть i вимагалася.

– Це може тебе вбити, – промовив Дункан.

– Вибачай, Дункане. Може мене трохи ушкодити, не бiльше.

– Але ж ти сказав, що не передбачив цього! – Дункан зiрвався на пронизливий крик.

– Дункане-Дункане, це абсолютне передбачення означае для мене смерть. Яка ж несамовито нудна смерть.

Останньоi митi Дункан намагався вiдкинути пристрiй убiк, але вiн виявився ненадiйним i вибухнув надто швидко, убивши при цьому його самого. Ах, ну що ж. Тлейлаксу у своiх аксолотлевих контейнерах мали вже напоготовi iншого.

Одна зi свiтлокуль, що плавали довкола Лето, блимнула. Його охопив азарт. Сигнал Монео! Вiрний Монео попереджав свого Бога-Імператора, що Дункан спускаеться до крипти.

Дверi людського лiфта мiж двома переходами-спицями у пiвнiчно-захiднiй арцi розчинилися. Звiдти вийшов Дункан i рушив уперед. З цiеi вiдстанi вiн здавався дрiбною фiгуркою, але очi Лето розгледiли найдрiбнiшi деталi. Складка на лiктi однострою свiдчила про те, що чоловiк сидiв, спершись пiдборiддям на долоню. Так, на пiдборiддi досi були слiди вiд долонi. Запах Дункана попереджав про високий рiвень адреналiну в його кровi.

Доки Дункан наближався, Лето мовчав, вивчаючи деталi. Дункан досi, попри довгу службу, рухався iз молодою пружнiстю. Мiг за це дякувати мiнiмальним дозам меланжу, який споживав. Був одягнений у старий Атрiдiвський однострiй, чорний, iз золотим яструбом лiворуч на грудях. Цiкавий спосiб заявити: «Служу честi давнiх Атрiдiв». Його волосся все ще було чорною каракулевою шапкою, рiзкi риси обличчя, високi вилицi.

«Тлейлаксу добре роблять своiх гхол», – подумав Лето.

Дункан мав при собi тонку теку з темно-коричневого волокна, вiн уже багато рокiв ii носив. Зазвичай там мiстилися матерiали, на якi вiн посилався у своiх рапортах, але сьогоднi тека випиналася вiд чогось важчого.

Іксiанського лазерострiла.

Ідучи, Айдаго зосередив увагу на обличчi Лето. Це обличчя збивало з пантелику тим, що зоставалося Атрiдiвським: тонкi риси, цiлковито синi очi – людям зi слабкими нервами здавалося, що погляд пронизуе iх фiзично. Обличчя глибоко ховалося в сiрому плащi зi шкiри пiщаних форелей. Айдаго знав, що цей плащ може розкрутитися в захисну оболонку. Для цього достатньо найменшого поруху м’яза обличчя, швидшого за клiпання очима. Обрамлена сiрим шкiра була рожевою. Важко було позбутися думки, що обличчя Лето непристойне, нiби загублена людська частка, ув’язнена в чомусь чужому.

Зупинившись усього за шiсть крокiв од Королiвського Повозу, Айдаго не намагався приховати своеi гнiвноi рiшучостi. Навiть не думав, чи знае Лето про лазерострiл. Імперiя надто далеко вiдiйшла вiд давньоi моральностi Атрiдiв, стала безликим джаггернаутом – колосальною колiсницею, що чавить невинних на своiй дорозi. Цьому слiд покласти край!

– Я прийшов поговорити з тобою про Сiону та iншi справи, – промовив Айдаго. Поклав теку так, щоб легко витягти з неi лазерострiл.

– Дуже добре. – У голосi Лето звучала сама лише нудьга.

– Утекла тiльки Сiона, але вона досi мае пiдтримку спiльникiв-бунтарiв.

– Думаеш, менi про це не вiдомо!

– Я знаю твою небезпечну терпимiсть до бунтiвникiв! Те, чого я не знаю, – що мiстилося у викраденому пакетi.

– Ах, це. Там детальнi плани Цитаделi.

На якусь мить Айдаго знову став Командиром Варти, глибоко шокованим таким порушенням безпеки.

– І ти дозволив iй утекти з ними?

– Нi, це ти дозволив.

Айдаго вiдсахнувся вiд цього звинувачення. Новостворений убивця-терорист поступово почав знову брати в ньому гору.

– Це все, що вона взяла? – спитав Айдаго.

– Там, разом iз картами, були два томи, копii мого журналу. Вона iх украла.

Айдаго вивчав нерухоме обличчя Лето.

– Що в тих журналах? Інколи ти кажеш, що то щоденники, iнколи – що iсторичнi записи.

– Потроху того й того. Можеш навiть назвати це пiдручником.

– Тебе турбуе те, що вона взяла цi томи?

Лето дозволив собi легку посмiшку, яку Айдаго сприйняв як заперечну вiдповiдь. Потягся до тонкоi теки, вiд чого тiло Лето на мить напружилося. Що цього разу – зброя чи рапорти? Хоча серцевина його тiла мала високу тепловитривалiсть, Лето знав, що деякi його частки могли бути враженi лазерострiлом, особливо обличчя.

Айдаго витяг iз теки рапорт, i, ще до того, як почав читати з нього, Лето безпомильно розпiзнав сигнали. Айдаго шукав вiдповiдей, а не передавав iнформацiю. Прагнув доказiв правомiрностi вже спланованих дiй.

– Ми виявили культ Алii на Г’едi Прайм, – сказав Айдаго.

Лето мовчав, поки той викладав деталi. Як нудно. Лето дав волю плину думок. Тепер шанувальники давно покiйноi сестри його батька годилися тiльки для того, щоб забезпечити сяку-таку розвагу. Але, як легко передбачити, Дункани вважали таку дiяльнiсть чимось на кшталт пiдпiльноi загрози.

Айдаго закiнчив читати. Без заперечень, його агенти дуже стараннi. До нудоти стараннi.

– Це не бiльше, нiж вiдродження Ізiди, – сказав Лето. – Моi священники й священницi трохи розважаться, придушуючи цей культ i його послiдовникiв.

Айдаго труснув головою, наче вiдповiдаючи на якийсь голос усерединi.

– Бене Гессерит знали про цей культ, – сказав вiн.

А ось це зацiкавило Лето.

– Сестринство так i не простило менi, що я вiдiбрав у них розплiдну програму, – промовив вiн.

– Це не мае нiчого спiльного з розплiдною програмою.

Лето приховав легку потiху. Дунканiв завжди вражала розплiдна програма, хоча дехто з них час вiд часу був ii учасником.

– Розумiю, – сказав Лето. – Що ж, Бене Гессерит завжди були трохи божевiльними, але iхне божевiлля е хаотичним резервуаром несподiванок. Деякi несподiванки можуть бути цiнними.

– Я не бачу в цьому жодноi цiнностi.

– Думаеш, за цим культом стоiть Сестринство? – спитав Лето.

– Так.

– Поясни.

– Вони мали храм. Називали його «Святинею крис-ножа».

– Що, i зараз?

– А iхня головна жриця звалася Хоронителькою Свiтла Джессiки. Це наштовхуе на якiсь думки?

– Це дуже мило! – Лето не намагався приховати своеi розваги.

– Що в цьому милого?

– Вони об’еднують моiх бабку й тiтку в одну богиню.

Айдаго повiльно похитав головою, не розумiючи.

Лето дозволив собi коротку внутрiшню паузу, коротшу за клiпання. Внутрiшня бабка не надто переймалася цим культом на Г’едi Прайм. Йому слiд вiдгородитися вiд ii спогадiв та ii особи.

– Яка, на твою думку, мета цього культу? – спитав Лето.

– Це очевидно. Конкурентна релiгiя для пiдриву твого авторитету.

– Надто просто. Хай там ким е Бене Гессерит, але вони не простаки.

Айдаго чекав пояснення.

– Хочуть бiльше прянощiв! – сказав Лето. – Бiльше Превелебних Матерiв.

– Тому й непокоять тебе, доки ти вiд них не вiдкупишся?

– Я розчарувався в тобi, Дункане.

Айдаго витрiщився на Лето, а той прихитрився зiтхнути – цей складний жест уже не був притаманний його новiй формi. Зазвичай Дункани були кмiтливiшими, однак Лето здогадувався, що планований замах затьмарив його пильнiсть.

– Вони обрали собi за домiвку Г’едi Прайм, – промовив Лето. – Що з цього випливае?

– Це була твердиня Харконненiв, але то давня iсторiя.

– Там померла твоя сестра, ставши жертвою Харконненiв. Харконнени та Г’едi Прайм у твоiх думках поеднанi, i це правильно. Чому ж ти не згадав цього ранiше?

– Я не вважав це важливим.

Лето стис уста в тонку лiнiю. Згадка про сестру стурбувала Дункана. Розумом цей чоловiк знав, що вiн лише останнiй у довгому рядi воскрешених тiл. Усi цi тiла були витворами аксолотлевих контейнерiв тлейлаксу, причому з тих самих оригiнальних клiтин. Дункан не мiг позбутися пробуджених спогадiв. Знав, що це Атрiди визволили його з Харконненiвськоi неволi.

«І хай ким ще я можу бути, – подумав Лето, – я все ще Атрiд».

– Що ти хочеш цим сказати? – запитав Айдаго.

Лето вирiшив, що потрiбен крик. Дозволив собi крикнути голосно:

– Харконнени нагромаджували прянощi!

Айдаго вiдступив на крок.

Лето продовжив тихiшим голосом:

– На Г’едi Прайм мiститься незнайдений запас меланжу. Сестринство намагаеться винишпорити його, а цi своi релiгiйнi трюки використовуе для прикриття.

Айдаго засоромився. Уже промовлена, вiдповiдь здавалася очевидною.

«І в цьому я помилився», – подумав вiн.

Крик Лето струснув ним, нагадавши про обов’язки Командира Королiвськоi Варти. Айдаго знав економiку Імперii, спрощену до краю: жодних вiдсоткiв, готiвку на бочку. Єдина монета, що iснувала, мала зображення закритого каптуром обличчя Лето: Бога-Імператора. Але все спиралося на прянощi, субстанцiю, цiна якоi, i так височенна, постiйно зростала. За невелику валiзу прянощiв можна було купити цiлу планету.

«Контролюй грошi й суди. Решту зостав чернi», – подумав Лето. Так сказав Джейкоб Брум[1 - Джейкоб Брум (1752–1810) – американський пiдприемець, полiтик i громадський дiяч. (Тут i далi прим. перекл.)], i Лето почув, як старий хихотить у бороду. «Справи не надто змiнилися, Джейкобе».

Айдаго глибоко вдихнув:

– Слiд негайно повiдомити Бюро Вiри.

Лето мовчав.

Прийнявши це за сигнал продовжувати, Айдаго вiв далi свiй звiт, однак Лето слухав його лише частиною свiдомостi. Наче оболонка-монiтор, що тiльки записуе слова та дii Айдаго, але час вiд часу висувае внутрiшнiй коментар.

«А зараз вiн хоче говорити про тлейлаксу.

Дункане, ступаеш на небезпечний грунт».

Але це вiдкрило нову дорогу для роздумiв Лето.

«Лукавi тлейлаксу досi продукують моiх Дунканiв iз оригiнальних клiтин. Роблять речi, забороненi релiгiею, – це знаю i я, i вони. Я не дозволяю штучних манiпуляцiй людською генетикою. Та тлейлаксу вже засвоiли, що я цiную Дунканiв як Командирiв своеi Варти. Думаю, вони й не пiдозрюють, що для мене це розвага. Мене забавляе, що рiчка з назвою Айдаго тече там, де колись стояла однойменна гора. Тепер ii немае. Ми ii зрiвняли iз землею, видобувши матерiал для високих валiв, якi оперiзують мiй Сар’ер.

Звичайно, тлейлаксу знають, що час вiд часу я схрещую Дунканiв у власнiй розплiднiй програмi. Цi Дункани мають силу напiвкровок… i дещо набагато бiльше. Кожен вогонь мусить мати свою заслiнку.

Я мав намiр схрестити його з Сiоною, та тепер це неможливо.

Ха! Вiн каже, що хоче, аби я „пригнув до землi“ тлейлаксу. Чому не спитае вiдверто: „Ти плануеш замiнити мене?“

Менi так i кортить сказати йому про це».

Айдаго знову потягся до тонкоi теки. Інтроспективний монiторинг Лето не пропустив цього.

«Лазерострiл чи ще звiти? Ще звiти.

Дункан поводиться обережно. Хоче не лише пiдтвердження, що я не здогадуюся про його намiри, а ще бiльше „доказiв“, що я негiдний його вiрностi. Його вагання затягнулося. Завжди так. Я досить часто казав йому, що не використаю передзнання для передбачення свого виходу з цiеi древньоi форми. Проте вiн вагаеться. Вiн завжди вагаеться.

Ця печерна кiмната поглинае його голос, а коли б не моя чутливiсть, тутешня вогкiсть замаскувала б хiмiчнi докази його страху. Я усуваю його голос iз безпосередньоi свiдомостi. Яким занудою став цей Дункан. Розповiдае iсторiю, iсторiю бунту Сiони, без сумнiву, щоб перевести розмову на особистi остороги щодо ii останньоi ескапади.

„Це не звичайний бунт“, – каже вiн.

Це мене осмикуе! Дурень. Усi бунти звичайнi й украй нуднi. Виконуються за одним шаблоном i дуже схожi мiж собою. Рушiйною силою е адреналiнова залежнiсть i прагнення здобути власну владу. Усi бунтiвники – це замаскованi аристократи. Тому так легко iх навернути.

Чому Дункани нiколи мене не чують, коли я кажу про це? Я вже мав суперечку з цим самим Дунканом. То була одна з наших найперших сутичок, у цiй самiй криптi.

„Мистецтво правлiння вимагае нiколи не передавати iнiцiативи радикальним елементам“, – сказав вiн.

Як педантично. Радикали з’являються в кожному поколiннi, i цьому неможливо запобiгти. Саме це вiн розумiе як „втрату iнiцiативи“. Вiн хоче iх придушити, пригнiтити, контролювати, перешкоджати iхнiм дiям. Є живим доказом того, яка незначна рiзниця мiж полiцейським i вiйськовим мисленням.

Я кажу йому: „Радикалiв слiд боятися лише тодi, коли ти намагаешся iх придушити. Мусиш продемонструвати, що використаеш найкращi iхнi пропозицii“.

„Вони небезпечнi! Вони небезпечнi!“ Думае, що коли повторювати, то це стане правдою.

Повiльно, крок за кроком, я веду його за своiм методом, i, здаеться, вiн навiть слухае.

„Це слабкiсть, Дункане. Радикали завжди бачать речi лише в надто простих категорiях: чорне i бiле, добро i зло, вони i ми. Так само розглядаючи складнiшi речi, вони вiдкривають дорогу хаосу. Мистецтво правлiння, як ти це називаеш, е опануванням хаосу“.

„Нiхто не здатен упоратися з кожною несподiванкою“.

„Несподiванка? Хто каже про несподiванку? Хаос не е несподiванкою. Його характеристики передбачуванi. Насамперед вiн вiдкидае порядок i змiцнюе сили крайнiх елементiв“.

„Хiба ж саме це не намагаються робити радикали? Хiба вони не намагаються струснути речi, щоб захопити владу?“

„Вони думають, що саме це й роблять. Насправдi ж творять нових екстремiстiв, нових радикалiв i продовжують старий процес“.

„А як iз тими радикалами, що помiчають складнiсть i так наближаються до тебе?“

„Це не радикали. Це суперники в боротьбi за лiдерство“.

„І що з ними робити?“

„Перетворювати на своiх союзникiв або вбивати. Таким е прообраз боротьби за лiдерство на базисному рiвнi“.

„Так, а що з месiями?“

„Як мiй батько?“

Цьому Дункановi не подобаеться таке питання. Знае, що надто специфiчним чином я i е мiй батько, можу говорити його голосом i вiд його iменi, ця пам’ять е точною, нередагованою i неуникною.

Вiн неохоче говорить: „Що ж… якщо ти хочеш“.

„Дункане, я – це всi вони, i я це знаю. Нiколи не було справдi несамолюбних бунтiвникiв, лише гiпокрити – свiдомi чи несвiдомi, однаково“.

Це будить осине гнiздечко моiх предкiвських пам’ятей. Дехто з них так i не позбувся переконання, що вони й лише вони мають ключ до всiх проблем людства. Що ж, я сам такий. Можу iм навiть поспiвчувати, кажучи, що iхня поразка – демонстрацiя неправоти.

Проте я змушений iх заблокувати. Немае сенсу надавати iм помешкання. Тепер вони лише болiснi спогади… як цей Дункан, що стоiть передi мною з лазерострiлом…

Великi пiдземнi боги! Пiймав мене при дрiмотi. Тримае лазерострiл у руцi, прицiлившись менi в обличчя».

– Ти, Дункане? Теж мене зрадиш?

Et tu, Brute?[2 - І ти, Бруте? (лат.)]

Кожен нерв Лето напружився в повнiй готовностi. Вiдчув, як засмикалося його тiло. Плоть хробака мала власну волю.

Айдаго глузливо заговорив:

– Скажи менi, Лето, скiльки разiв я мушу сплачувати борг вiрностi?

Лето розпiзнав внутрiшню суть питання: «Скiльки мене було тут?» Дункани завжди хотiли це знати. Усi Дункани питали про це, i жодна вiдповiдь iх не вдовольняла. Сумнiвалися.

Найсумнiшим Муад’Дiбовим голосом Лето спитав:

– Хiба ж ти не пишаешся моiм поклонiнням, Дункане? Невже ти нiколи не замислювався, що в тобi змушуе мене постiйно прагнути твоеi компанii впродовж столiть?

– Бо ти знаеш, що я найдурнiший iз дурнiв!

– Дункане!

Розлючений голос Муад’Дiба завжди безвiдмовно розбивав Айдаго на друзки. Хоч Айдаго знае, що Лето володiе силами Голосу так, як це недоступно нiкому з Бене Гессерит, можна було передбачити, що вiн похитнеться вiд самих лише звукiв. Лазерострiл загойдався в його руцi.

Цього вистачило. Лето стрiмко жбурнув себе й скотився з повозу. Айдаго нiколи не бачив, щоб вiн так покидав повiз, навiть не пiдозрював, що це можливо. Лето потрiбнi були тiльки двi речi – реальна загроза, яку могло вiдчути тiло хробака, i вивiльнення цього тiла. Решта вiдбувалася автоматично, а швидкiсть цiеi дii дивувала самого Лето.

Лазерострiл був найбiльшим клопотом. Мiг серйозно його подряпати, але мало хто розумiв, як органiзм предчерва бореться з високою температурою.

Котячись, Лето вдарив Айдаго, лазерострiл пiд час пострiлу вiдхилився. Один iз непотрiбних плавникiв, на якi перетворилися ноги й стопи Лето, послав у його свiдомiсть шквал пекучого болю. Якусь мить вiн нiчого iншого не вiдчував. Але тiло хробака могло дiяти, рефлекси спалахнули в дикому пароксизмi удару. Лето почув трiск кiсток. Спазматичний ривок руки Айдаго вiдкинув лазерострiл далеко на пiдлогу крипти.

Вiдкотившись вiд Айдаго, Лето приготувався до новоi атаки, але потреби в цьому не було. Пошкоджений плавник усе ще посилав больовi сигнали, вiн вiдчув, що вершечок згорiв. Шкiра з пiщаних форелей уже запечатувала рану. Бiль пом’якшав, перетворившись на неприемну пульсацiю.

Айдаго ворухнувся. Безсумнiвно, вiн був смертельно поранений. Помiтно, що груди розчавленi. Намагаючись дихнути, вiдчув бiль агонii, але розплющив очi й глянув на Лето.

«Якi ж затято одержимi цi смертнi!» – подумав Лето.

– Сiона, – прохрипiв Айдаго.

Лето побачив, що життя його покидае.

«Цiкаво, – подумав Лето. – Чи можливо, щоб Дункан i Сiона… Нi! Цей Дункан завжди виявляв непiдробну глузливу зневагу до глупоти Сiони».

Лето повернувся на Королiвський Повiз. Цього разу було дуже близько. Анi найменшого сумнiву – Дункан цiлився в мозок. Лето завжди усвiдомлював, що його долонi й стопи вразливi, але нiкому не дозволив довiдатися: те, що було колись його мозком, бiльше не мало прямого зв’язку з обличчям. Не було мозком за людськими мiрками, а поширилось уздовж усього тiла як скупчення вузлiв. Лето не довiрив це нiкому, крiм своiх журналiв.


* * *



О, якi пейзажi я бачив! І яких людей! Далекi мандрiвки фрименiв i всiх iнших. Навiть повернення крiзь мiфи на Терру. О, уроки астрономii й iнтриг, мiграцii, безладнi польоти, бiль у руках та легенях вiд бiгу впродовж багатьох ночей на всiх цих космiчних пилинках, де ми захищали нашi минущi володiння. Я кажу вам, що ви – чудо, а моi спогади не дозволяють у цьому сумнiватися.

    Викраденi журнали

Жiнка, що працювала за маленьким вiдкидним столиком, прикрiпленим до стiни, була надто великою для вузького крiсла, на якому сидiла. Надворi вже давно настав ранок, але в кiмнатi без вiкон, розташованiй глибоко пiд мiстом Онном, сяяла свiтлокуля в кутку. Вона була налаштована на тепло-жовтий вiдтiнок, проте свiтло не змогло розвiяти сiроi утилiтарностi малоi кiмнати: стiни та стеля були покритi однаковими прямокутними панелями з тьмяно-сiрого металу.

З меблiв ще був вузький тапчан iз тонким сiрим покривалом, яке нiчим не вирiзнялося на сiрому тлi. Очевидно, усi цi меблi не були розрахованi на того, хто займав кiмнату.

Жiнка була одягнена в суцiльну пiжаму з темно-синьоi тканини, що дуже напиналася на широких плечах, коли вона схилялася над столиком. Свiтлокуля осявала коротко стрижене бiляве волосся та праву половину обличчя, пiдкреслюючи квадратну щелепу. Щелепа рухалася, беззвучно промовляючи слова, тодi як товстi пальцi обережно натискали клавiшi тонкоi клавiатури на столику. Жiнка ставилася до машини з повагою, що почалася благоговiнням, а потiм неохоче перейшла в тривожне збудження. Тривале знайомство з машиною не стерло жодноi з цих емоцiй.

Написанi слова з’являлися на екранi, схованому за стiнним прямокутником, який вiдкривався, коли опускали столик.

«Сiона продовжуе вчиняти дii, спрямованi на насильницький напад на Вашу Святу Особу, – писала вона. – Сiона залишаеться непохитною в проголошенiй метi. Сьогоднi вона сказала, що передасть копii викрадених книг групам, яким можна довiряти. Серед адресатiв Бене Гессерит, Гiльдiя та iксiани. Каже, що книги мiстять Вашi зашифрованi слова, а взамiн на такий подарунок вона отримае допомогу в розшифруваннi Ваших Святих Слiв.

Владико, я не знаю, якi одкровення можуть ховатися на цих сторiнках, але, якщо вони мiстять якусь загрозу для Вашоi Святоi Особи, благаю звiльнити мене вiд обiтницi послуху Сiонi. Я не розумiю, чому Ви змусили мене до цiеi обiтницi, проте боюся ii.

Зостаюся Вашою шанобливою служницею, Нейла».

Крiсло затрiщало, коли Нейла вiдкинулася на спинку, замислившись над своiми словами. У кiмнатi панувала цiлковита тиша завдяки товстому iзоляцiйному шару. Чутно було лише тихе дихання Нейли, а вiддалене пульсування механiзмiв бiльше вiдчувалося в пiдлозi, нiж у повiтрi.

Нейла вдивлялася в послання на екранi. Призначене тiльки для очей Бога-Імператора, воно потребувало чогось бiльшого за святу правдомовнiсть. Вимагало глибокоi безсторонностi, яка ii виснажила. Тодi жiнка кивнула й натиснула клавiшу, що мала закодувати слова та пiдготувати iх до пересилання. Перш нiж пiдняти столик i сховати його в стiнi, схилила голову в тихiй молитвi. Як вона знала, цi дii перешлють послання. Сам Бог iмплантував iй фiзичний пристрiй, узявши з неi клятву зберiгати таемницю i перестерiгши, що може настати час, коли вiн говоритиме з нею через ту рiч усерединi черепа. Нiколи досi ще цього не робив. Вона пiдозрювала, що цей пристрiй спроектували iксiани. Нагадував чимось iхнiй вигляд. Але цю рiч зробив сам Бог, тож вона могла iгнорувати пiдозру, що в нiй може мiститися комп’ютер, заборонений Великою Конвенцiею.

«Не твори жодного пристрою на подобу розуму!»

Нейла здригнулася. Пiдвелася i перенесла крiсло на його звичне мiсце бiля тапчана. Їi важке мускулисте тiло розпирало тонкий синiй одяг. У всiх ii рухах вiдчувалася постiйна обережнiсть, характерна для тих, хто мусить утримувати значну фiзичну силу. Вiдвернулася вiд тапчана й оглянула мiсце, де ховався столик. Прямокутна сiра панель нiчим не вiдрiзнялася вiд усiх iнших. Жодноi ворсинки, жодного волоска, нiчого такого, що могло б вiдкрити таемницю панелi.

Щоб вiдновити сили, Нейла глибоко вдихнула й крiзь единi дверi вийшла з кiмнати до сiрого коридору, тьмяно освiтленого широко розкиданими бiлими кулями. Тут звуки механiзмiв були голоснiшими. Повернула лiворуч – i за кiлька хвилин опинилася в компанii Сiони в дещо бiльшiй кiмнатi. На столi в центрi кiмнати лежали речi, викраденi з Цитаделi. Двi срiбнi свiтлокулi осявали таку сцену: за столом сидiла Сiона, а поруч iз нею стояв помiчник на iм’я Топрi.

Нейла, хоч i неохоче, захоплювалася Сiоною, але Топрi був чоловiком, не вартим нiчого, крiм вiдвертоi неприязнi. То був нервовий товстун iз витрiшкуватими зеленими очима, носом, як у мопса, i тонкими губами над пiдборiддям з ямочками. Вiн заговорив пискливим голосом:

– Глянь сюди, Нейло! Дивись, що Сiона знайшла мiж сторiнками цих двох книжок.

Нейла зачинила, а потiм замкнула единi дверi кiмнати.

– Ти забагато балакаеш, Топрi, – промовила Нейла. – Бовкаеш язиком. Звiдки тобi знати, що я в коридорi сама?

Топрi зблiд. На його обличчi з’явилася сердита гримаса.

– Боюся, вона мае рацiю, – сказала Сiона. – Чому ти вирiшив, що я хочу, аби Нейла знала про мою знахiдку?

– Ти iй в усьому довiряеш!

Сiона перевела увагу на Нейлу.

– Нейло, ти знаеш, чому я довiряю тобi?

Питання було поставлене цiлком рiвним голосом, позбавленим емоцiй.

«Невже я пiдвела свого Владику?»

– Ти не маеш вiдповiдi на мое питання? – спитала Сiона.

– Хiба я дала тобi привiд не довiряти? – озвалася Нейла.

– Це недостатня причина довiри, – промовила Сiона. – Такоi речi, як досконалiсть, не iснуе – нi в людинi, нi в машинi.

– То чому ж ти менi довiряеш?

– Твоi слова завжди узгоджуються з твоiми дiями. Це чудова риса. Наприклад, ти не любиш Топрi й нiколи не намагаешся приховати своеi неприязнi.

Нейла глянула на Топрi, а той кашлянув.

– Я йому не вiрю, – сказала Нейла.

Слова з’явилися в ii мозку та без застережень злетiли з уст. І, лише сказавши iх, Нейла збагнула справжню суть неприязнi: задля власноi користi Топрi зрадив би будь-кого.

«Вiн розкрив мене?»

Усе ще з кислою мiною, Топрi промовив:

– Я не збираюся стояти тут i слухати твоi образи.

Зiбрався вийти, але Сiона застережно пiдняла руку. Топрi завагався.

– Хоча ми промовляемо давнi фрименськi слова й присягаемося у взаемнiй вiрностi, нас поеднуе не це, – сказала Сiона. – Усе спираеться на дii. Ними мiряеться все. Ви обое це розумiете?

Топрi автоматично кивнув, проте Нейла похитала головою.

Сiона всмiхнулася iй:

– Ти не завжди погоджуешся з моiми рiшеннями, правда, Нейло?

– Нi. – Вона сказала це всупереч власнiй волi.

– Ти нiколи не намагалася приховати свого несхвалення, а все-таки пiдкорялася менi. Чому?

– Бо я присяглася.

– Але ж я сказала, що цього не досить.

Нейла знала, що пiтнiе, знала, що це ii видае, проте не могла ворухнутися. «Що я маю зробити? Я поклялася Боговi, що пiдкорятимусь Сiонi, але не можу iй цього сказати».

– Мусиш вiдповiсти на мое питання, – промовила Сiона. – Я наказую.

Нейла стримала дихання. То була дилема, якоi вона найбiльше боялася. Виходу не було. Вона мовчки помолилася i тихо сказала:

– Я присягла Боговi, що пiдкорятимусь тобi.

Вiд радостi Сiона плеснула руками й засмiялася.

– Я знала!

Топрi захихотiв.

– Стули пельку, Топрi, – сказала Сiона. – Я намагалася дати урок тобi. Ти не вiриш нiкому, навiть самому собi.

– Але я…

– Тихо, кажу! Нейла вiрить. Я вiрю. Саме це нас поеднуе. Вiра.

Це застало Топрi зненацька.

– Вiра? Ти вiриш у…

– Не в Бога-Імператора, дурню ти! Ми вiримо, що вища сила поборе тирана-хробака. Ця вища сила – це ми.

Нейла зi здриганням зiтхнула.

– Усе гаразд, Нейло, – промовила Сiона. – Менi однаково, звiдки ти черпаеш своi сили, доки ти вiриш.

Нейла змусила себе всмiхнутися, тодi вищирилася. Нiколи ще ii так не вражала мудрiсть Владики. «Я можу казати правду, i це працюе лише на мого Бога!»

– Я покажу тобi, що знайшла в цих книжках, – сказала Сiона. Жестом указала на кiлька аркушiв звичайного паперу на столi. – Закладене мiж сторiнками.

Нейла обiйшла стiл i зверху глянула на нього.

– По-перше, оце. – Сiона пiдняла предмет, якого Нейла не помiтила. То було тоненьке пасомце чогось… i щось наче…

– Квiтка? – спитала Нейла.

– Це лежало мiж двома аркушами паперу. На паперi було написано таке.

Сiона нахилилася над столом i прочитала:

– Пасмо волосся Ганiми з квiткою зiрочника, яку вона колись принесла менi.

Дивлячись на Нейлу, Сiона сказала:

– Наш Бог-Імператор виявив сентиментальнiсть. Це слабкiсть, якоi я вiд нього не очiкувала.

– Ганiма? – спитала Нейла.

– Його сестра! Згадай Усну iсторiю.

– О… о, так. Молитва до Ганiми.

– А зараз послухай це. – Сiона взяла другий аркуш i прочитала з нього:

		Берег пiщаний, сiрий, наче мертва щока,
		Зелений потiк припливу вiддзеркалюе хвилi хмар,
		Стою на темному мокрому краю.
		Холодна пiна мие пальцi моiх нiг.
		Я вiдчуваю дим дерева-плавника.

Сiона знову глянула на Нейлу.

– Це названо «Слова, якi я написав, довiдавшись про смерть Ганiми». Що ти думаеш про це?

– Вiн… вiн любив свою сестру.

– Так! Вiн здатний любити. О так! Тепер вiн наш.


* * *



Час вiд часу я дозволяю собi сафарi, в якi не може вибратися жодна iнша iстота. Прориваюся всередину, тримаючись осi моiх спогадiв. Наче школяр, що звiтуе про подорожi на канiкулах, вибираю тему. Нехай це будуть… жiнки-iнтелектуалки! Пiрнаю в океан предкiв. Я велика крилата риба в глибинах. Рот моеi свiдомостi розкриваеться, i я заковтую знахiдки! Інколи… iнколи я шукаю конкретних осiб, записаних у наших iсторичних анналах. Яка це таемна радiсть – наново пережити життя такоi людини, глузуючи з намiрянь науковцiв сформувати ii бiографiю.

    Викраденi журнали

Монео спустився до крипти з сумним смиренням. Не можна було уникнути обов’язкiв, що зараз вимагалися вiд нього. Богу-Імператору потрiбен недовгий час, аби оплакати втрату чергового Дункана, але по цьому життя тривало… тривало… тривало…

Лiфт тихо ковзнув униз з досконалою iксiанською бездоганнiстю. Раз, лише раз Бог-Імператор гукнув до свого мажордома:

– Монео! Інколи я думаю, що тебе створили iксiани!

Монео вiдчув, що лiфт зупинився. Дверi розчинилися. Крiзь крипту вiн глянув на затiнену брилу на Королiвському Повозi. Нiщо не вказувало, що Лето помiтив його прихiд. Монео зiтхнув i розпочав довге блукання крiзь лункий морок. На пiдлозi бiля повозу лежало тiло. Dеj? vu нi до чого. Просто звична картина.

Колись, ще на початку служби Монео, Лето сказав:

– Ти не любиш цього мiсця, Монео. Я це бачу.

– Нi, Владико.

Ледь розворушивши пам’ять, Монео почув власний голос iз того наiвного минулого. А голос Бога-Імператора вiдповiв:

– Ти не вважаеш мавзолей гарним мiсцем, Монео. Я ж сприймаю його за джерело нескiнченноi сили.

Монео згадав, як сильно хотiлося йому змiнити тему.

– Так, Владико.

Лето вперто продовжував:

– Тут лише кiлька моiх предкiв. Вода Муад’Дiба тут. Ганi та Харк-аль-Ада, звичайно, теж тут, але вони не моi предки. Нi, якщо iснуе якась справжня гробниця моiх предкiв, то ця гробниця – я. Тут переважно Дункани й витвори розплiдноi програми. Одного дня i ти лежатимеш тут.

Монео помiтив, що спогади вповiльнили темп його ходи. Зiтхнув i пiшов трохи швидше. Інколи Лето бував люто нетерплячим, але цього разу досi не подав ознак нетерплячки. Монео навiть не припускав, що його прихiд залишився непомiченим.

Лето лежав iз заплющеними очима, i лише iншi його чуття вiдмiчали пересування Монео по криптi. Усю увагу Лето займали думки про Сiону.

«Сiона – мiй заклятий ворог, – подумав вiн. – І менi не потрiбнi пiдтвердження цього вiд Нейли. Сiона – жiнка дii. Живе на поверхнi величезних енергiй, що наповнюють мене розкiшними фантазiями. Я не можу споглядати цi живi енергii без почуття екстазу. Вони – причини мого буття, виправдання всього, що я будь-коли зробив… навiть мертвого тiла цього дурного Дункана передi мною».

Слух пiдказував Лето, що Монео досi не пройшов i половини вiдстанi до Королiвського Повозу. Чоловiк рухався дедалi повiльнiше, тодi раптово надав ходи.

«Як обдарував мене Монео своею донькою, – думав Лето. – Сiона свiжа й дорогоцiнна. Вона нова, а я – лише збiрка старого мотлоху, проклятих релiквiй, загублених i заблудлих. Нiколи ранiше неможливо було й уявити таку купу смiття».

Лето вишикував своi внутрiшнi минулi життя, аби дати змогу iм роздивитися, що сталося в криптi.

«Подробицi – моi!»

Хоча Сiона… Сiона – немов чиста дошка, на якiй ще можна написати великi речi.

«Стережу цю дошку з нескiнченною обережнiстю. Готую ii, вичищаю.

Що мав на увазi Дункан, коли назвав ii iм’я?»

Монео наблизився до повозу нерiшуче, хоча й цiлком свiдомо. Лето напевно не спав.

Коли Монео зупинився бiля трупа, Лето розплющив очi й глянув униз. І виявив, що спостерiгати за мажордомом приемно. Монео мав на собi бiлу Атрiдiвську унiформу без знакiв розрiзнення. Розумна думка: його обличчя, майже так само вiдоме, як обличчя Лето, – усi потрiбнi йому знаки розрiзнення. Монео терпляче чекав. На його спокiйному обличчi не ворухнувся жоден м’яз. Густе волосся пiсочного кольору рiвно роздiлене надвое. У глибинi сiрих очей з’явився вираз прямоти, яка зазвичай супроводжуе усвiдомлення власноi великоi влади. Вiн змiнював цей вигляд лише в присутностi Бога-Імператора, а iнколи навiть тодi не змiнював. Жодного разу не глянув у бiк тiла на пiдлозi крипти.

Доки Лето мовчав, Монео прокашлявся i сказав:

– Я засмучений, Владико.

«Чудово! – подумав Лето. – Знае, що я вiдчуваю справжнi докори сумлiння через Дунканiв. Монео бачив iхнi записи й чимало iх мертвих. Йому вiдомо, що лише дев’ятнадцять Дунканiв померло, як це називають люди, природною смертю».

– Вiн мав iксiанський лазерострiл, – промовив Лето.

Монео кинув неуважний погляд на зброю, що лежала на пiдлозi лiворуч вiд нього, тим самим показавши, що вже ii побачив. Знову перевiв увагу на Лето, оббiгши очима всю довжину величезного тiла.

– Ви пораненi, Владико?

– Дрiбниця.

– Але ж вiн ушкодив вас.

– Цi плавники геть зайвi. Повнiстю зникнуть упродовж наступних двохсот лiт.

– Я особисто позбудуся тiла Дункана, Владико, – сказав Монео. – Чи е…

– Та моя частка, яку вiн спалив, повнiстю спопелiла. Дозвольмо iй розвiятися. Це вiдповiдне мiсце для попелу.

– Як скаже мiй Владика.

– Перш нiж позбудешся тiла, заблокуй лазерострiл i тримай там, де я зможу продемонструвати його iксiанському пословi. Стосовно ж гiльдiера, який нас попередив, особисто вручи йому десять грамiв прянощiв. Ох, а ще слiд повiдомити наших священниць на Г’едi Прайм про прихований склад меланжу. Імовiрно, зi староi Харконненiвськоi контрабанди.

– Що б ви хотiли зробити з ним, коли його знайдуть, Владико?

– Частину заплати тлейлаксу за нового гхолу. Решту можна розмiстити в нашому сховищi тут, у криптi.

– Владико. – Монео пiдтвердив наказ кивком голови – жестом, що не був поклоном. Зустрiвся поглядом iз Лето.

Лето всмiхнувся. Подумав: «Ми обое знаемо, що Монео не пiде, не перейшовши до справи, яка найбiльше нас непокоiть».

– Я бачив рапорт про Сiону, – сказав Монео.

Лето всмiхнувся ще ширше. У такi моменти спiлкування з Монео було сущою насолодою. Його слова стосувалися справ, якi не потребували вiдкритого обговорення. Його слова i вчинки цiлковито узгоджувалися, пiдтверджуючи спiльне розумiння, що Монео, звичайно, за всiм шпигуе. Зараз, природно, найбiльшим його клопотом е дочка, але вiн хотiв би наголосити, що найважливiшою турботою зостаеться пiклування про Бога-Імператора. Пройшовши подiбну еволюцiю, Монео достеменно розумiв делiкатну природу долi, яка тепер випала Сiонi.

– Хiба ж це не я ii створив, Монео? – спитав Лето. – Хiба ж не я керував ii походженням i вихованням?

– Вона моя едина дочка, едине мое дитя, Владико.

– Вона дещо нагадуе менi Харк-аль-Аду, – промовив Лето. – Схоже, у нiй небагато вiд Ганi, хоч мало би бути. Можливо, вона пов’язана з нашими предками в розплiднiй програмi Сестринства.

– Чому ви так кажете, Владико?

Лето замислився. Чи повинен Монео знати особливiсть своеi дочки? Інколи Сiона зникала з пророчого видiння. Золотий Шлях зоставався, але Сiона щезала. І все-таки… не володiла передзнанням. Була унiкальним феноменом i, якщо виживе… Лето вирiшив, що не скаламутить працездатностi Монео зайвою iнформацiею.

– Згадай свое минуле, – сказав Лето.

– Справдi, Владико! І в неi такий потенцiал – набагато бiльший, нiж був у мене. Однак це також робить ii небезпечною.

– А ще вона тебе не слухатиме, – додав Лето.

– Нi, але я маю агента серед ii бунтiвникiв.

«Це, мабуть, Топрi», – подумав Лето.

І без передзнання було зрозумiло, що Монео матиме там свого агента. Вiд часу смертi Сiониноi матерi Лето дедалi краще розумiв дii Монео. Пiдозри Нейли вказували на Топрi. А зараз Монео демонстрував своi острахи та вчинки, пропонуючи iх як цiну майбутньоi безпеки доньки.

«Як не поталанило, що вiн став батьком лише однiеi дитини вiд цiеi матерi».

– Згадай, як я ставився до тебе за подiбних обставин, – сказав Лето. – Ти знаеш вимоги Золотого Шляху не гiрше за мене.

– Але я був молодим i дурним, Владико.

– Молодим i зухвалим, проте аж нiяк не дурним.

Монео змусив себе ледь усмiхнутися у вiдповiдь на комплiмент, а сам подумки дедалi бiльше впевнювався, що тепер вiн розумiе намiри Лето. Хоч це небезпечно!

Щоб пiдживити його впевненiсть, Лето сказав:

– Ти знаеш, як сильно я люблю несподiванки.

«Це правда, – подумав Лето. – Монео знае про це. Але навiть коли Сiона застае мене зненацька, вона нагадуе менi про те, чого я боюся найбiльше – одноманiтнiсть i нудьгу, що можуть зруйнувати Золотий Шлях. Глянь, як нудьга тимчасово вiддала мене пiд владу Дункана! Сiона – це контраст, завдяки якому я знаю своi найглибшi страхи. Хвилювання Монео за мене обгрунтоване».

– Мiй агент далi стежитиме за ii новими спiльниками, Владико, – сказав Монео. – Вони менi не подобаються.

– Їi спiльники? Я теж колись мав таких спiльникiв.

– Бунтiвникiв, Владико? Ви? – Це справдi виявилося для Монео несподiванкою.

– Хiба ж я не довiв своеi прихильностi до бунтiвникiв?

– Але Владико…

– Аберацii з нашого минулого численнiшi, нiж ти думаеш!

– Так, Владико. – Монео був засоромлений, та й досi цiкавий. І знав, що iнколи Бог-Імператор ставав балакучим пiсля смертi Дункана. – Напевно, ви бачили багатьох бунтiвникiв, Владико.

Думки Лето, усупереч його волi, провалилися в спогади, викликанi цими словами.

– Аххх, Монео, – пробурмотiв вiн. – Моi подорожi предкiвськими лабiринтами дають змогу згадати незлiченнi мiсця та подii, яких я нiколи не хотiв би побачити знову.

– Можу уявити вашi внутрiшнi подорожi, Владико.

– Нi, не можеш. Я бачив стiльки людей i планет, що вони втрачають значення навiть в уявi. Ох, якi краевиди я бачив. Калiграфiя чужих дорiг, помiтна з космосу й вiдбита в моему найглибшому баченнi. Звiтрiлi скульптури каньйонiв, скелi й галактики вкарбували в мене певнiсть, що я лише пилинка.

– Не ви, Владико. Звичайно, не ви.

– Менше нiж пилинка! Я бачив людей i iхнi безплiднi соцiуми в стiлькох повтореннях, що iхня марнота наповнюе мене нудьгою, чуеш?

– Я не хотiв розсердити свого Владику, – покiрно сказав Монео.

– Ти мене не сердиш. Інколи дратуеш, не бiльше. Не можеш уявити те, що я бачив, – калiфiв та iмджiдiв, ракаiв, раджiв i башарiв, королiв та iмператорiв, прiматосiв i президентiв – усiх iх я бачив. Усi вони – феодальнi вождi. Кожен iз них – малий фараон.

– Вибачте менi за самовпевненiсть, Владико.

– Клятi римляни! – гукнув Лето.

Вiн повторив це своiм внутрiшнiм предкам: «Клятi римляни!»

Їхнiй регiт змусив його забратися з внутрiшньоi арени.

– Не розумiю, Владико, – насмiлився озватися Монео.

– Це правда. Ти не розумiеш. Римляни рознесли хворобу фараонiв, як хлiбороб, що розкидае насiння майбутнього урожаю. Цезарi, кайзери, царi, iмператори, цiсарi, палатини… клятi фараони!

– Не можу похвалитися знанням усiх цих титулiв, Владико.

– Я можу бути останнiм серед них, Монео. Молися, щоб так i було.

– Як накаже мiй Владика.

Лето дивився вниз, на чоловiка.

– Ми з тобою – убивцi мiфiв, Монео. Це наш спiльний сон. Запевняю тебе з осiдку богiв Олiмпу, що правлiння – це спiльний мiф. Коли помирае мiф, помирае й уряд.

– Так ви мене вчили, Владико.

– Ця людська машина, армiя, створила нашу теперiшню мрiю, мiй друже.

Монео прокашлявся.

Лето розпiзнав ознаки мажордомовоi нетерплячки.

«Монео розумiе про армiю. Знае, що це дурна мрiя – щоб армiя була головним iнструментом правлiння».

Доки Лето мовчав, Монео пiдiйшов до лазерострiла й пiдняв його з холодноi пiдлоги крипти. Почав заблоковувати зброю.

Лето спостерiгав за ним, мiркуючи, як ця незначна сцена вiдображае суть армiйського мiфу. Армiя пiдтримувала технологiю, бо короткозорим сила машин видаеться очевидною.

«Цей лазерострiл – усього лише машина. А всi машини ламаються або ж iх замiнюють. Однак армiя свято шануе такi речi – захопливi й страшнi водночас. Гляньте, як люди бояться iксiан! Своiм нутром армiя знае, що це витвори Учня Чарiвника. Вони вивiльняють технологiю, i нiколи бiльше не вдасться загнати магiю назад до пляшки.

Я навчаю iх iншоi магii».

Лето розмовляв зi своiми внутрiшнiми ордами.

«Бачите? Монео заблокував смертоносний iнструмент. Тут розiрвано зв’язок, там роздушено маленьку капсулу».

Лето втягнув повiтря, принюхуючись. Пахло ефiром консервацiйного мастила, цей запах змiшався з потом Монео.

Усе ще розмовляючи з внутрiшнiми життями, Лето сказав: «Але джин не мертвий. Технологii породжують анархiю. Вони навмання поширюють такi знаряддя. А слiдом за ними йде провокацiя насильства. Здатнiсть до створення та використання знарядь дикого нищення неухильно потрапляе до рук дедалi менших груп, аж доки цi групи не стають одноосiбними».

Монео повернувся до мiсця пiд Лето, невимушено тримаючи правою рукою заблокований лазерострiл.

– На Пареллi та планетах Дана точаться розмови про черговий джигад проти таких речей.

Монео пiдняв лазерострiл та посмiхнувся, показуючи, що вiн знае про парадоксальнiсть таких пустопорожнiх мрiй.

Лето заплющив очi. Внутрiшнi орди прагнули суперечки, але вiн змусив iх мовчати, подумавши: «Джигади творять армii. Батлерiанський Джигад намагався звiльнити наш свiт вiд машин, що симулюють людський розум. Батлерiанцi залишили пiсля себе армiю, а iксiани досi творять сумнiвнi прилади… за що я iм вдячний. Що таке анафема? Мотивацiя нищення, не зважаючи на iнструменти».

– Це вiдбулося, – пробурмотiв вiн.

– Владико?

Лето розплющив очi.

– Я пiду до своеi вежi, – сказав вiн. – Менi потрiбно бiльше часу, щоб оплакати Дункана.

– Новий уже в дорозi, – промовив Монео.


* * *



Ти, перша особо, яка знайде моi хронiки через щонайменше чотири тисячi лiт, – стережись! Не пишайся тим, що читаеш першою одкровення мого iксiанського сховища. Знайдеш там багато болю. Окрiм кiлькох проблискiв, необхiдних менi, аби впевнитися, що Золотий Шлях тривае, я нiколи не прагнув заглянути за цi чотири тисячолiття. Тому я не певен, що подii, описанi у моiх журналах, можуть мати значення для ваших часiв. Знаю лише, що моi журнали забутi, а те, про що я розповiдаю, без сумнiву, упродовж еонiв викривлялося. Запевняю, що здiбнiсть оглядати наше майбутне може стати нудною. Навiть буття богом, яким мене вважали i яким я, звiсно, був, може врештi-решт стати нудним. Менi не раз спадало на думку, що божественна нудьга е доброю i достатньою причиною, аби вигадати свободу волi.

    Напис на сховищi в Дар-ес-Балятi

Я Дункан Айдаго.

Це майже все, що вiн хотiв знати напевно. Йому не подобалися пояснення тлейлаксу, iхнi iсторii. Але ж, з iншого боку, цих тлейлаксу завжди боялися. Не довiряли й боялися.

Вони перевезли його на планету човником-шаттлом Гiльдii, дiставшись лiнii сутiнкiв iз зеленим блиском сонячноi корони вздовж горизонту, а тодi занурилися в тiнь. Космопорт не мав нiчого спiльного з тим, що вiн пам’ятав. Був бiльшим, i його оточувало кiльце дивних споруд.

– Ви впевненi, що це Дюна? – спитав вiн.

– Арракiс, – виправив його тлейлаксанський супровiдник.

Потiм у щiльно закритiй наземнiй машинi вони домчали до цього будинку, десь у мiстi, яке вони називали Онном, надаючи цьому «н» дивного носового звучання. Кiмната, де його залишили, була близько трьох квадратних метрiв площею, у формi куба. Не було нiчого схожого на свiтлокулi, але примiщення заповнювало тепле жовте свiтло.

«Я гхола», – сказав вiн собi.

Це шокувало, але вiн мусив у це повiрити. Виявити, що ти живий, коли знаеш, що помер, – достатнiй доказ. Тлейлаксу забрали клiтини його мертвого тiла i в одному з аксолотлевих контейнерiв виростили зав’язь. Та зав’язь стала його тiлом у процесi, через який вiн спершу почувався чужаком у власнiй плотi.

Глянув униз, на тiло. Був одягнений у темно-коричневi штани й куртку з груботканоi кусючоi тканини. Стопи захищали сандалi. Як не рахувати тiла, це й усе, що йому дали. Скупiсть, яка свiдчила про справжнiй характер тлейлаксу.

У кiмнатi не було меблiв. Його впустили крiзь единi дверi без жодноi клямки всерединi. Вiн глянув угору на стелю, озирнувся довкола, роздивляючись стiни та пiдлогу. Попри цiлковито одноманiтний характер цього примiщення, вiн вiдчував, що за ним стежать.

– По тебе прийдуть жiнки Імператорськоi Варти, – сказали вони й пiшли, обмiнюючись лукавими посмiшками.

Жiнки Імператорськоi Варти?

Тлейлаксанський супровiд по-садистськи насолоджувався, демонструючи здiбностi у змiнi подоби. Вiн не знав, у яку форму за хвилину переллеться пластичний потiк iхньоi плотi.

Клятi лицепляси!

Звичайно, вони знали про нього все, знали, яку огиду викликають у нього Змiнювачi Подоби.

У чому вiн мiг бути впевненим, якщо це справа рук лицеплясiв? Дуже мало в чому. У що зi сказаного ними можна повiрити?

«Мое iм’я. Я знаю свое iм’я».

А ще вiн мав власну пам’ять. Вони через шок повернули йому особистiсть. Припускалося, що гхоли неспроможнi вiдновити первiсну особистiсть. Але тлейлаксу зробили це, i вiн мусив повiрити, бо розумiв, як це сталося.

Вiн знав, що спочатку був повнiстю сформованим гхолою, дорослим тiлом без iменi та пам’ятi, палiмпсестом, на якому тлейлаксу могли писати майже все, що хотiли.

– Ти Гхола, – сказали вони йому. Довгий час це було його единим iменем. Гхолу сприймали як пiддатливе дитя i формували в нього рефлекс убити конкретного чоловiка – чоловiка, надзвичайно схожого на справжнього Пола Муад’Дiба, якому вiн служив i якого обожнював. Через ту схожiсть Айдаго тепер пiдозрював, що то мiг бути iнший гхола. Але якщо це так, то де вони дiстали оригiнальнi клiтини?

Щось у клiтинах Айдаго збунтувалося проти вбивства Атрiда. Вiн стояв iз ножем у руцi, а зв’язаний псевдо-Пол дивився на нього з гнiвним страхом.

Спогади прошили його свiдомiсть. Вiн пам’ятав гхолу й пам’ятав Дункана Айдаго.

«Я Дункан Айдаго, мечник Атрiдiв».

Вiн чiплявся за цей спогад, стоячи в жовтiй кiмнатi.

«Я помер, захищаючи Пола та його матiр у печернiй сiчi пiд пiсками Дюни. Я повернувся на цю планету, але Дюни вже немае. Тепер це лише Арракiс».

Вiн прочитав обрiзану iсторiю, якою забезпечили його тлейлаксу, але не повiрив iй. Понад тридцять п’ять столiть? Хто повiрить, що його тiло проiснувало стiльки часу? Хоча… з тлейлаксу це можливо. Вiн мусив вiрити власним чуттям.

– Вас було багато, – казали його iнструктори.

– Скiльки?

– Про це тебе проiнформуе Владика Лето.

«Владика Лето?»

Як свiдчила тлейлаксанська iсторiя, цим Владикою Лето був Лето ІІ, онук того Лето, якому Айдаго служив iз фанатичною вiдданiстю. Але цей другий Лето (за тiею iсторiею) став чимось… чимось таким дивним, що Айдаго втратив надiю збагнути цю трансформацiю.

Як людина може повiльно перетворюватися на пiщаного хробака? Невже якась мисляча iстота могла жити понад три тисячi лiт? Навiть найбiльш дикi дози герiатричних прянощiв не забезпечили б такоi тривалостi життя.

«Лето ІІ, Бог-Імператор?»

Цiй тлейлаксанськiй iсторii годi було повiрити!

Айдаго пам’ятав дивну дитину, а точнiше близнят – Лето й Ганiму, дiтей Пола i Чанi, яка померла пiд час пологiв. За тлейлаксанською iсторiею, Ганiма померла, проживши життя вiдносно нормальноi тривалостi, але Бог-Імператор Лето жив, жив i жив…

– Вiн тиран, – казали iнструктори Айдаго. – Вiн наказав нам виготовляти тебе в аксолотлевих контейнерах i посилати йому на службу. Ми не знаемо, що сталося з твоiми попередниками.

«І ось я тут».

Айдаго ще раз дозволив своiм очам пробiгтися по одноманiтних стiнах i пiдлозi.

У його свiдомiсть увiрвався тихий звук голосiв. Вiн глянув на дверi. Голоси були приглушенi, але щонайменше один iз них здавався жiночим.

«Жiнки Імператорськоi Варти?»

Дверi на безшумних завiсах розчинилися всередину. Ввiйшли двi жiнки. Першим привернуло увагу те, що одна з них була закрита маскою, безформним каптуром iз чорноi свiтлопоглинальноi тканини. Вiн знав, що вона ясно бачить його крiзь маску, але саму ii неможливо роздивитися навiть iз використанням найвитонченiших приладiв стеження. Каптур сповiщав, що iксiани чи iхнi спадкоемцi досi працюють в Імперii. Обидвi жiнки мали на собi одностроi-комбiнезони темно-синього кольору, з Атрiдiвським яструбом червоного плетива на грудях.

Айдаго вивчав iх, а вони тим часом зачинили дверi й повернулися до нього обличчям.

Замаскована жiнка мала сильне кремезне тiло. Рухалася з оманливою обережнiстю професiйного фанатика мускул. Друга жiнка була грацiозною i худорлявою, з мигдалевидними очима на гострорисому обличчi з високими вилицями. Айдаго здавалося, що вiн десь ii бачив, але не мiг пiймати цього спогаду. Обидвi жiнки носили голковi ножi в пiхвах на стегнах. Щось у iхнiх рухах пiдказало Айдаго, що жiнки напрочуд майстерно орудують цiею зброею.

Худорлява промовила першою:

– Мене звуть Люлi. Дозвольте менi першiй звернутися до вас як до командира. Моя компаньйонка мусить зоставатися безiменною. Так наказав наш Владика Лето. Ви можете називати ii Подругою.

– Командира? – спитав вiн.

– За бажанням Владики Лето, ви командуете його Королiвською Вартою, – сказала Люлi.

– Он як? Я хотiв би поговорити з ним про це.

– О нi! – Люлi була помiтно шокована. – Владика Лето покличе вас у належну годину. Тим часом вiн бажае, аби ми зробили ваше життя щасливим i зручним.

– І я мушу пiдкоритися?

Люлi лише здивовано труснула головою.

– Я раб?

Люлi розслабилася й усмiхнулася:

– У жодному разi. Просто Владика Лето мае багато серйозних справ, якi потребують його особистоi уваги. Вiн мусить вивiльнити час, аби зустрiтися з вами. Послав нас, бо турбувався за свого Дункана Айдаго. Ви довго були в руках брудних тлейлаксу.

«Брудних тлейлаксу», – подумав Айдаго.

Принаймнi це не змiнилося.

Усе-таки його стривожило одне слово в поясненнi Люлi.

– Свого Дункана Айдаго?

– Хiба ж ви не воiн Атрiдiв? – спитала Люлi.

Тут вона його пiймала. Айдаго кивнув i ледь повернув голову, щоб глянути на загадкову жiнку пiд маскою.

– Чому ви в масцi?

– Те, що я служу Владицi Лето, мае лишатися таемницею, – сказала вона. Їi голос виявився приемним контральто, але Айдаго пiдозрював, що його теж маскував поглинальний каптур.

– То навiщо ви тут?

– Владика Лето довiрив менi встановити, чи не були ви спотворенi брудними тлейлаксу.

Айдаго спробував проковтнути клубок, який з’явився в раптово пересохлому горлi. Ще на транспортнику Гiльдii таке кiлька разiв спадало йому на думку. Якщо тлейлаксу могли виробити в гхоли рефлекс на спробу вбивства дорогого друга, то що ще вони могли прищепити психiцi вiдродженого тiла?

– Бачу, ви й самi про це подумали, – сказала замаскована жiнка.

– Ви ментатка? – спитав Айдаго.

– О нi! – втрутилася Люлi. – Владика Лето не дозволяе тренувати ментатiв.

Айдаго глянув на Люлi, а тодi знову зосередив увагу на замаскованiй жiнцi. Жодних ментатiв. Тлейлаксанська iсторiя не згадувала про цей цiкавий факт. Чому б Лето заборонив ментатiв? Без сумнiвiв, людський мозок, у якого тренуваннями вироблено здiбнiсть до найскладнiших обчислень, дотепер мае свое застосування. Тлейлаксу запевняли його, що Велика Конвенцiя досi в силi, а механiчнi комп’ютери все ще пiд анафемою. Напевно цi жiнки мусять знати, що й самi Атрiди використовували ментатiв.

– Як ви вважаете? – спитала замаскована жiнка. – Чи бруднi тлейлаксу манiпулювали вашою психiкою?

– Я не… я так не думаю.

– Але не впевненi?

– Нi.

– Не бiйтеся, командире Айдаго, – сказала вона. – Ми знаемо способи, як упевнитися i як упоратися з такими проблемами, якщо вони виникнуть. Бруднi тлейлаксу лише раз спробували це зробити й дорого заплатили за свою помилку.

– Це тiшить. Владика Лето прислав менi якусь звiстку?

Заговорила Люлi:

– Вiн наказав запевнити, що досi вас любить, як любили вас усi Атрiди.

Вочевидь, захоплювалася власними словами.

Айдаго дещо розслабився. Як давнiй орудар Атрiдiв, чудово вишколений ними, вiн iз цiеi зустрiчi легко визначив двi речi. У цих двох вироблено сильний рефлекс фанатичного послуху. Якщо поглинальна маска мала приховати зовнiшнiсть тiеi жiнки, то мусить бути багато осiб дуже подiбноi статури. Це свiдчило, що Лето оточують небезпеки, якi досi вимагають старих i витончених шпигунських служб i вигадливого арсеналу зброi.

Люлi глянула на свою компаньйонку:

– Що скажеш, Подруго?

– Його можна забрати до Цитаделi, – вiдповiла замаскована жiнка. – Це недобре мiсце. Тут побували тлейлаксу.

– Мене б утiшили тепла купiль i змiна вбрання, – озвався Айдаго.

Люлi далi дивилася на свою Подругу.

– Ти певна?

– Не можна ставити пiд сумнiв мудрiсть Владики, – сказала замаскована жiнка.

Айдаго не сподобалася нотка фанатизму в голосi цiеi Подруги, але вiн покладався на Атрiдiвську справедливiсть. Вони могли здаватися цинiчними та жорстокими з чужаками й ворогами, але з власними людьми завжди поводилися чесно й незрадливо.

«А я теж один iз iхнiх людей, – подумав Айдаго. – Але що сталося з тим мною, якого я заступаю?» Був глибоко переконаним, що жодна з двох жiнок не вiдповiсть на це питання.

«Проте Лето зробить це».

– Ходiмо? – спитав вiн. – Я прагну змити з себе сморiд брудних тлейлаксу.

Люлi всмiхнулася йому.

– Ідемо. Я сама вас скупаю.


* * *



Вороги роблять тебе сильнiшим.

Союзники ослаблюють.

Кажу цi слова з надiею, що вони допоможуть вам зрозумiти, чому я цiлковито свiдомо проголошую: у моiй Імперii нагромаджуються величезнi сили з единим прагненням – прагненням убити мене. Ви, що читаете цi слова, мусите добре знати, що насправдi сталося, проте сумнiваюся, чи розумiете ви це.

    Викраденi журнали

Церемонiя «Показу», якою бунтiвники розпочинали своi зустрiчi, здавалася Сiонi нескiнченною. Вона сидiла в першому ряду й дивилася куди завгодно, лише не на Топрi, який вiв церемонiю всього за кiлька крокiв од неi. Вони нiколи ранiше не збиралися в цiй кiмнатi в службових пiдземеллях пiд Онном, але вона була так схожа на всi iншi iхнi мiсця зустрiчей, що ii можна було використовувати як стандартну.

«Кiмната класу В для зустрiчей бунтiвникiв», – подумала вона.

Офiцiйно це була якась складська комора, а зафiксованi свiтлокулi не можна було перелаштувати, щоб зменшити iхне яскраво-бiле сяйво. Кiмната була приблизно тридцять крокiв завдовжки й десь стiльки ж завширшки. Дiстатися до неi можна було лише через лабiринт подiбних комор, в однiй з яких цiлком доречно зберiгалися твердi складанi крiсла, призначенi для маленьких спалень службового персоналу. Зараз дев’ятнадцять Сiониних послiдовникiв-бунтiвникiв займали цi крiсла довкола неi, а кiлька з них були порожнiми, – для тих, хто запiзнюеться, але ще може прийти.

Для збору призначено час мiж пiвнiччю та ранковими змiнами, щоб приховати наплив додаткових людей до службових лабiринтiв. Бiльшiсть бунтiвникiв переодягнена у вбрання енергетикiв – тонкi сiрi штани та одноразовi куртки. Іншi, зокрема й Сiона, вдягли зелене вбрання iнспекторiв-механiкiв.

Голос Топрi з нудною монотоннiстю розходився кiмнатою. Пiд час церемонii йому вдалося нi разу не збитися на пискливий тон. Насправдi Сiона мусила визнати, що вiн справив радше добре враження, особливо на нових рекрутiв. А все-таки, оскiльки Нейла впевнено заявила, що не довiряе цьому чоловiковi, Сiона дивилася на Топрi iншими очима. Нейла вмiла говорити з наiвною прямотою, що скидала всi маски. Були й iншi речi, якi Сiона довiдалася про Топрi з часу тiеi сутички.

Врештi-решт Сiона обернулася i глянула на чоловiка. Холодне срiбне свiтло було не на користь блiдiй шкiрi Топрi. Пiд час церемонii вiн використовував копiю крис-ножа – контрабандну копiю, куплену в музейних фрименiв. Сiона згадала цю оборудку, дивлячись на клинок у руках Топрi. Це був задум Топрi, i тодi вона вважала його добрим. Вiн привiв ii на зустрiч iз фрименами до якоiсь халупи на окраiнах мiста. З Онна вони вийшли в сутiнках. Довго чекали поночi, доки темрява зумiе замаскувати прихiд музейних фрименiв. Їм заборонялося покидати сiчовi помешкання без спецiального дозволу Бога-Імператора.

Вона майже втратила надiю дочекатися, коли, крадучись крiзь нiч, з’явився фримен. Його супутники зосталися стерегти дверi. Топрi з Сiоною чекали на примiтивнiй лавi пiд вологою стiною дуже простоi кiмнати. Єдиним освiтленням був тьмяний жовтий смолоскип на палицi, встромленiй у полупану глинобитну стiну.

Першi слова фримена викликали в Сiони побоювання.

– Грошi принесли?

Топрi й Сiона разом встали, коли вiн увiйшов. Топрi, здавалося, не стривожило це питання. Вiн постукав по мiшечку пiд одягом, змусивши його забряжчати.

– Грошi тут.

Поморщений i похилий фримен нагадував краба. Його одяг був копiею давньоi фрименськоi одежi, пiд якою виблискував комбiнезон, iмовiрно, iхня версiя дистикоста. Опущений на обличчя каптур приховував його риси. При свiтлi смолоскипа на лицi фримена танцювали тiнi.

Глянув спершу на Топрi, потiм на Сiону, пiсля чого вийняв з-пiд просторого одягу загорнутий у тканину предмет.

– Це точна копiя, але зроблена з пластику, – сказав вiн. – Навiть застиглого смальцю не розрiже.

Тодi витяг клинок зi згортка й пiдняв його вгору.

Сiона, яка бачила крис-ножi лише в музеях i в рiдкiсних старих вiдеозаписах сiмейного архiву, виявила, що ii надзвичайно захопив вигляд клинка в такiй атмосферi. Вiдчувала, як вiн розбудив у нiй щось атавiстичне, i уявила цього жалюгiдного музейного фримена з пластиковим крис-ножем справжнiм давнiм фрименом. Рiч, яку вiн тримав, зненацька стала срiбнолезим крис-ножем, що зблискував у жовтих тiнях.

– Гарантую автентичнiсть того клинка, з якого ми зробили копiю, – сказав фримен. Говорив тихим голосом, що здавався грiзним через безвиразнiсть.

Сiона вiдчула, яка отрута ховаеться в його украдливiй мовi, i раптом стривожилася.

– Спробуй лише зрадити, i ми роздушимо тебе як плюгаву комаху, – сказала вона.

Топрi кинув на неi здивований погляд.

Музейний фримен, здавалося, зморщився, запався всередину. Клинок тремтiв у його руцi, але гном’ячi пальцi все ще охоплювали нiж, наче стискали горлянку.

– Зрадити, панi? О нi. Але нам здаеться, що ми надто мало попросили за цей екземпляр. Хоч який вiн убогий, ми наражалися на страшну небезпеку, роблячи й продаючи його.

Сiона гнiвно глянула на нього, подумки промовивши старi фрименськi слова з Усноi iсторii: «Коли здобудеш базарну душу, сук стане суттю твого iснування».

– Скiльки ти хочеш? – запитала вона.

Вiн назвав суму, удвiчi бiльшу за початковий рахунок.

Топрi зiтхнув.

Сiона глянула на нього.

– Маеш стiльки?

– Не всю суму, але ж ми погодилися…

– Вiддай йому все, що маеш, – наказала Сiона.

– Усе?

– Хiба я не це сказала? Усi до одноi монети в цiй торбинi.

Повернулася обличчям до музейного фримена.

– Ти приймеш цю плату.

Старий зрозумiв, що вона не запитувала. Загорнув клинок у тканину й подав iй.

Топрi вiддав мiшечок монет, щось бурмочучи собi пiд нiс.

Сiона звернулася до музейного фримена.

– Ми знаемо твое iм’я. Ти Тейшар, помiчник Гаруна з Туоно. Мислиш як торговець iз суку, а в мене дрож iде по шкiрi вiд того, ким стали фримени.

– Панi, усi ми мусимо жити, – запротестував вiн.

– Ти не живеш, – вiдповiла вона. – Згинь!

Тейшар вiдвернувся i поспiшив геть, притискаючи мiшечок iз грiшми до грудей.

Спогад про ту нiч тривожив свiдомiсть Сiони, коли вона дивилася, як Топрi помахуе копiею крис-ножа в бунтiвничiй церемонii. «Ми не кращi вiд Тейшара, – подумала вона. – Копiя – це гiрше, нiж нiщо». Топрi вимахував тим дурним клинком над головою, наближаючись до завершення церемонii.

Сiона вiдвела вiд нього погляд i подивилася на Нейлу, що сидiла лiворуч. Спершу Нейла дивилася в один бiк, а тепер в iнший. Особливо пильною увагою обдаровувала новобранцiв позаду. Нелегко було викликати довiру Нейли. Сiона зморщила носа, коли повiв повiтря принiс iй запах мастила. Глибини Онна завжди пахли загрозливо механiчно! Вона принюхалася. І ця кiмната! Їй не подобалося це мiсце зустрiчей. Воно може виявитися пасткою. Стражники можуть перекрити зовнiшнi коридори й послати на пошуки озброений загiн. Тут аж надто легко закiнчиться iхнiй бунт. Ще бiльше непокоiло Сiону те, що цю кiмнату вибрав Топрi.

«Одна з нечисленних помилок Ульота», – подумала вона. Бiдний мертвий Ульот схвалив вступ Топрi до бунтiвникiв.

– Вiн дрiбний працiвник мiськоi служби, – пояснював Ульот. – Топрi може знайти багато придатних мiсць для зборiв i зберiгання зброi.

Топрi доводив церемонiю до кiнця. Вклав ножа в орнаментовану скриньку та поставив ii бiля себе на пiдлогу.

– Мое обличчя – моя порука, – сказав вiн. Повернувся до присутнiх у профiль, спершу одним боком, тодi другим. – Показую свое обличчя, щоб ви могли де завгодно пiзнати мене й знали, що я один iз вас.

«Ідiотська церемонiя», – подумала Сiона.

Але не посмiла порушити цю традицiю. Коли ж Топрi витяг з кишенi серпанкову чорну маску та натяг ii на голову, вийняла власну i вдягла ii. Усi присутнi зробили так само. Кiмнатою пройшло хвилювання. Бiльшiсть людей знала, що Топрi мае привести особливого гостя. Сiона обвела довкола шиi та скрiпила вузлом зав’язки маски. Вона дуже хотiла побачити цього гостя.

Топрi пiдiйшов до единих дверей кiмнати. У загальнiй метушнi та грюканнi всi пiдвелися, крiсла склали й вiднесли пiд стiну навпроти дверей. За знаком Сiони Топрi тричi постукав у дверi, полiчив до двох, а тодi стукнув чотири рази.

Дверi розчинилися, i до кiмнати прослизнув високий чоловiк у темно-коричневiй офiцiйнiй сорочцi без рукавiв. Не мав на собi маски, а його обличчя було вiдкрите всiм – худорляве й владне, з гострим носом i темно-карими очима, глибоко посадженими пiд кошлатими бровами. Бiльшiсть впiзнала це обличчя.

– Моi друзi, – промовив Топрi. – Я представляю вам Ійо Кобата, Посла Ікса.

– Колишнього Посла, – промовив Кобат. Його голос був горловим i чiтко контрольованим. Вiн став спиною до стiни, обличчям до людей у масках. – Сьогоднi я дiстав наказ Бога-Імператора покинути Арракiс у неласцi.

– Чому?

Сiона кинула йому це питання без жодних формальностей.

Кобат крутнув головою, швидко озираючись довкола, а тодi втупився в ii замасковане обличчя.

– Стався замах на життя Бога-Імператора. Проаналiзувавши зброю, вiн вийшов на мiй слiд.

Товаришi Сiони розступилися, звiльнивши мiсце мiж нею та експослом, чим подали ясний знак, що вiддають iй право вести розмову.

– Чому ж вiн вас не вбив? – запитала вона.

– Думаю, цим вiн показав менi, що я не вартий вбивства. Крiм того, хоче мене використати, аби передати послання на Ікс.

– Яке послання? – Сiона пройшла крiзь звiльнений простiр i зупинилася на вiдстанi двох крокiв до нього. У тому, як вiн вивчав ii тiло, вона вiдчула сексуальне збудження.

– Ви донька Монео, – промовив вiн.

У кiмнатi повисла беззвучна напруга. Чому вiн вiдкрив, що пiзнав ii? Кого ще вiн пiзнав? Кобат не видавався дурнем. Навiщо це зробив?

– Ваше тiло, голос i манери добре вiдомi тут, в Оннi, – сказав вiн. – Ця маска – безглуздя.

Вона зiрвала маску й усмiхнулася йому.

– Я погоджуюся. А зараз дайте вiдповiдь на мое питання.

Почула, як Нейла пiдiйшла впритул до неi лiворуч, i поруч стали ще двi помiчницi, вибранi Нейлою.

Сiона спостерiгала ту мить, коли Кобат збагнув – вiн помре, якщо не зумiе вдовольнити ii вимогу. Не втратив суворого контролю над голосом, але заговорив повiльнiше, обережнiше добираючи слова.

– Бог-Імператор сказав менi, що знае про угоду мiж Іксом i Гiльдiею. Ми намагаемося створити механiчний пiдсилювач… тих талантiв навiгаторiв Гiльдii, якi зараз залежать вiд меланжу.

– У цiй кiмнатi ми називаемо його Хробаком, – сказала Сiона. – Що мала робити ваша iксiанська машина?

– Ви знаете, що навiгатори Гiльдii потребують прянощiв, аби побачити безпечну дорогу переходу?

– А ви замiнили б навiгаторiв машиною?

– Не виключено.

– А яке послання ви маете передати своiм людям стосовно цiеi машини?

– Я маю сповiстити людям, що вони можуть продовжувати проект, лише якщо згоднi щодня посилати йому звiти про досягнутий прогрес.

Вона труснула головою.

– Йому не потрiбнi цi звiти! Це дурне послання!

Кобат ковтнув слину, не приховуючи знервованостi.

– Гiльдiя та Сестринство захопленi нашим проектом, – сказав вiн. – Вони теж беруть участь.

Сiона знову кивнула.

– І роблять свiй внесок, дiлячись з Іксом прянощами.

Кобат сердито зиркнув на неi.

– Це дорога робота, i ми потребуемо прянощiв для порiвняльних випробувань навiгаторiв Гiльдii.

– Це брехня i обман, – сказала вона. – Ваш пристрiй нiколи не працюватиме, i Хробак знае це.

– Як ви смiете звинувачувати нас у…

– Замовкнiть! Я саме викладаю вам справжне послання. Хробак переказуе вам, iксiанам, щоб ви далi ошукували Гiльдiю та Бене Гессерит. Це його розважае.

– Це може спрацювати! – стояв на своему Кобат.

Вона лише всмiхнулася йому.

– Хто намагався вбити Хробака?

– Дункан Айдаго.

Нейла зiтхнула. Кiмнатою пробiгла хвиля легкого здивування. Хтось насупився, декому перехопило подих.

– Айдаго мертвий? – спитала Сiона.

– Я так гадаю, але… ох, Хробак вiдмовляеться пiдтвердити це.

– Чому ж ви вважаете його мертвим?

– Тлейлаксу прислали чергового гхолу Айдаго.

– Розумiю.

Сiона обернулася i дала знак Нейлi. Та вiдiйшла вбiк i повернулася з тонким пакетом у рожевому сукському паперi, у який продавцi зазвичай загортають дрiбнi покупки. Нейла вручила пакет Сiонi.

– Це цiна нашого мовчання, – сказала Сiона, простягаючи його Кобату. – Саме тому Топрi дозволили сьогоднi вночi привести вас сюди.

Кобат узяв пакет, не зводячи очей з ii обличчя.

– Мовчатимете? – спитав вiн.

– Ми обiцяемо не iнформувати Гiльдiю та Сестринство, що ви iх ошукуете.

– Ми не ошукуемо…

– Не клейте дурня!

У Кобата пересохло в горлянцi, вiн намагався ковтнути. Тепер вiн зрозумiв, що вона мала на увазi. Якщо бунтiвники поширять цю iсторiю, то iй можуть повiрити, однаково, правдива вона чи нi. Це був «здоровий глузд», як любив говорити Топрi.

Сiона глянула на Топрi, що стояв позаду Кобата. Нiхто не приеднувався до бунтiвникiв з мiркувань «здорового глузду». Невже Топрi не усвiдомлював, що «здоровий глузд» може його зрадити? Знову перевела погляд на Кобата.

– Що в цьому пакетi? – спитав вiн.

Те, як вiн це промовив, пiдказало Сiонi, що вiн уже знае.

– Я посилаю це на Ікс. Ви вiзьмете цей пакет – зробите це для мене. Це копii двох томiв, якi ми взяли з Хробаковоi фортецi.

Кобат вдивлявся в пакет, що тримав у руках. Було помiтно, що хотiв його вiдкинути, що авантюра з бунтом обтяжила його бiльш згубним вантажем, нiж вiн сподiвався. Кинув грiзний погляд на Топрi, наче дорiкаючи: «Чому мене не попередив?»

– Що… – Вiн знову глянув на Сiону, прокашлявся. – Що в цих… томах?

– Вашi люди можуть нам про це розповiсти. Ми вважаемо, що це слова Хробака, записанi шифром, який ми не можемо прочитати.

– Чому ви думаете, що ми…

– Ви, iксiани, митцi таких справ.

– А якщо нам не вдасться?

Вона стенула плечима.

– Ми не станемо вас засуджувати. Але якщо використаете цi томи з iншою метою або ж приховаете успiшний результат…

– Як можна бути певним, що ми…

– Ми не покладаемося лише на вас. Іншi теж отримають копii. Думаю, Сестринство та Гiльдiя не матимуть застережень щодо розшифрування цих томiв.

Кобат сховав пакет пiд пахву й притис його до тiла.

– Чому ви думаете, що… що Хробак не знае про вашi намiри… навiть про цю зустрiч?

– Я думаю, що вiн знае багато всього i може навiть знати, хто забрав цi томи. Мiй батько вважае, що вiн справдi провидець.

– Ваш батько вiрить в Усну iсторiю!

– Усi в цiй кiмнатi вiрять. Усна iсторiя розходиться з Офiцiйною iсторiею в багатьох важливих речах.

– Тодi чому Хробак нiчого не чинить проти вас?

Вона вказала на пакет пiд пахвою Кобата.

– Можливо, вiдповiдь там.

– Або ж ви i вашi зашифрованi томи не становите для нього справжньоi загрози! – Кобат не приховував гнiву. Не любив, щоб його змушували ухвалювати рiшення.

– Можливо. Скажiть менi, чому ви згадали Усну iсторiю?

Кобат знову почув погрозу.

– Там сказано, що Хробак нездатний на людськi почуття.

– Це не причина, – промовила вона. – Маете ще один шанс сказати менi справжню причину.

Нейла на два кроки пiдступила до Кобата.

– Я… менi наказано переглянути Усну iсторiю, перш нiж прийти сюди, сказано, що вашi люди… – Вiн знизав плечима.

– Що ми ii декламуемо?

– Так.

– Хто вам це сказав?

Кобат ковтнув, перелякано глянув на Топрi, тодi знову на Сiону.

– Топрi? – спитала Сiона.

– Я думав, що це допоможе йому зрозумiти нас, – промовив Топрi.

– І ти назвав йому iм’я свого лiдера, – сказала Сiона.

– Вiн уже знав! – Голос Топрi таки зiрвався на писк.

– Якi конкретнi частини Усноi iсторii наказано вам переглянути? – спитала Сiона.

– Нууу… про династiю Атрiдiв.

– А зараз ви думаете, що знаете, чому мене зараховують до бунтiвникiв.

– Усна iсторiя достеменно розповiдае, як вiн трактуе всiх з династii Атрiдiв! – промовив Кобат.

– Кидае нам короткий шнурок, а тодi притягуе? – спитала Сiона. Їi голос був оманливо спокiйним.

– Саме так вiн зробив iз вашим батьком, – сказав Кобат.

– А зараз дозволяе менi гратися в бунт?

– Я лише посланець, – промовив Кобат. – Якщо ви мене вб’ете, хто передасть ваше послання?

– Або ж послання Хробака, – зауважила Сiона.

Кобат промовчав.

– Думаю, ви не розумiете Усноi iсторii, – сказала Сiона. – Також думаю, що ви не надто добре знаете Хробака й не розумiете його послання.

Обличчя Кобата спалахнуло вiд злостi.

– Що стримуе вас вiд того, аби уподiбнитися рештi Атрiдiв, ставши милою слухняною частиною… – Кобат замовк, зненацька усвiдомивши, що` вирвалося в нього в поривi гнiву.

– Черговим новобранцем внутрiшнього кола Хробака? – закiнчила Сiона. – Як Дункан Айдаго?

Вона обернулася i глянула на Нейлу. Двi помiчницi, Анук i Тав, насторожилися, але Нейла зберiгала спокiй.

Сiона знову кивнула Нейлi.

Виконуючи своi обов’язки, Анук i Тав зайняли позицiю бiля дверей, заблокувавши вихiд. Нейла пiдiйшла й стала поруч iз Топрi.

– Що… що вiдбуваеться? – спитав Топрi.

– Ми хочемо знати все важливе, чим може подiлитися з нами експосол, – вiдповiла Сiона. – Нам потрiбне все послання.

Топрi затремтiв. На чолi Кобата виступив пiт. Чоловiк ще раз глянув на Топрi, тодi перевiв увагу на Сiону. У цей один погляд наче розсунулася завiса, i Сiонi вдалося зазирнути всередину, розгледiвши зв’язок мiж ними.

Усмiхнулася. Це лише пiдтверджувало те, що вона й так знала.

Кобат завмер.

– Можете починати, – сказала Сiона.

– Я… що ви робите…

– Хробак передав вам приватне послання для ваших панiв. Я слухаю.

– Вiн… вiн хоче розширити свiй повiз.

– Значить, сподiваеться ще бiльше розростися. Що ще?

– Ми повиннi вислати йому великий запас рiдулiанського кристалiчного паперу.

– З якою метою?

– Вiн нiколи не пояснюе своiх вимог.

– Це тхне речами, якi вiн забороняе iншим, – сказала вона.

– Собi вiн нiчого не забороняе! – гiрко вiдповiв Кобат.

– Ви робили для нього забороненi iграшки?

– Я не знаю.

«Бреше», – подумала Сiона, але вирiшила не уточнювати. Достатньо знати, що знайшлася ще одна щiлина в обладунку Хробака.

– Хто вас замiнить? – спитала Сiона.

– Посилають небогу Малкi, – вiдповiв Кобат. – Ви можете пам’ятати, що вiн…

– Ми пам’ятаемо Малкi, – перебила вона. – Чому небога Малкi стае новим Послом?

– Я не знаю. Але так було вирiшено ще до того, як Бо… як Хробак змiстив мене.

– Їi iм’я?

– Хвi Норi.

– Ми попрацюемо з Хвi Норi, – сказала Сiона. – З вами працювати не варто. Ця Хвi Норi може виявитися iншою. Коли ви повертаетеся на Ікс?

– Вiдразу ж пiсля Фестивалю, першим кораблем Гiльдii.

– Що ви розповiсте своiм панам?

– Про що?

– Про мое послання!

– Вони виконають вашу просьбу.

– Я знаю. Можете йти, експосле Кобате.

Кобат мало не зiткнувся з вартовими на дверях, поспiшаючи вийти. Топрi пiшов було за ним, але Нейла схопила його за руку й зупинила. Вiн з острахом оглянув мускулясту постать Нейли, тодi зиркнув на Сiону, що чекала бiля виходу, доки за Кобатом зачиняться дверi.

– Це послання було не лише для iксiан, а й для нас, – сказала вона. – Хробак кидае нам виклик i оголошуе правила бою.

Топрi намагався вирвати руку зi стискання Нейли.

– Що ти…

– Топрi! – промовила Сiона. – Я теж можу передавати послання. Сповiсти мого батька: хай проiнформуе Хробака, що ми приймаемо виклик.

Нейла вiдпустила руку, i Топрi потер мiсце, де вона його стискала.

– Напевно, ти не…

– Виходь, доки можеш, i нiколи не повертайся, – наказала Сiона.

– Ти ж не хочеш сказати, що…

– Кажу тобi йти геть! Ти незграбний, Топрi. Бiльшу частину життя я провела в школах Рибомовок. Вони навчили мене розпiзнавати незграбнiсть.

– Але ж Кобат вiдлiтае. Яка шкода вiд того, що…

– Вiн не лише знав мене, вiн знав, що` я викрала з Цитаделi! Але не знав, що я вишлю цей пакунок на Ікс через нього. Твоi дii пiдказали менi, що Хробак бажае, аби я передала цi томи на Ікс!

Топрi позадкував вiд Сiони до виходу. Анук i Тав звiльнили йому прохiд i широко розчинили дверi. Сiона крикнула навздогiн:

– Не сперечайся, що Хробак казав про мене та мiй пакунок Кобату! Хробак не передае незграбних послань! Повiдом йому, що я це сказала!


* * *



Дехто каже, що я не маю сумлiння. Якi ж вони лицемiрнi, навiть самi з собою. Я – едине сумлiння, що будь-коли iснувало. Як вино зберiгае запах бочки, так i я зберiгаю есенцiю свого найдавнiшого генезису, а це зародок сумлiння. Це робить мене святим. Я Бог, бо я единий насправдi знаю свою спадковiсть.

    Викраденi журнали


Протокол зустрiчi У ВЕЛИКІЙ ПАЛАТІ ІНКВІЗИТОРІВ ІКСА з кандидаткою на посаду Посла при Дворi Владики Лето

Інквiзитор: Ви вказали, що хотiли б поговорити з нами про мотиви Владики Лето. Говорiть.

Хвi Норi: Вашi формальнi аналiзи не дають задовiльноi вiдповiдi на питання, якi я хотiла б поставити.

Інквiзитор: Якi питання?

Хвi Норi: Я питаю себе, що змусило Владику Лето прийняти цю огидну трансформацiю, це тiло черва, цю втрату людського? Ви лише натякаете, що вiн зробив це заради влади та довговiчностi.

Інквiзитор: Хiба ж цього недостатньо?

Хвi Норi: Спитайте себе, чи хтось iз вас сплатив би подiбну цiну за таку дрiбницю?

Інквiзитор: З вершин вашоi нескiнченноi мудростi скажiть нам, чому Владика Лето вирiшив стати червом?

Хвi Норi: Чи хтось тут сумнiваеться в його здiбностi передбачати майбутне?

Інквiзитор: Ось! Цього достатньо для трансформацii?

Хвi Норi: Але ж вiн уже мав здiбнiсть передзнання, як до нього – його батько. Нi! Я припускаю, що вiн вдався до цього безнадiйного рiшення, побачивши в нашому майбутньому щось таке, чому може запобiгти лише така самопожертва.

Інквiзитор: І що ж це за дивна рiч, яку вiн побачив у нашому майбутньому?

Хвi Норi: Я не знаю, але пропоную виявити ii.

Інквiзитор: Ви припускаете, що тиран справдi безкорисливо служить людям!

Хвi Норi: Хiба ж це не було особливою рисою родини Атрiдiв?

Інквiзитор: Так запевняють нас офiцiйнi iсторii.

Хвi Норi: Усна iсторiя пiдтверджуе це.

Інквiзитор: Яку ще добру рису ви хотiли б приписати тирановi Черву?

Хвi Норi: Добру рису, мсье?

Інквiзитор: Тодi просто рису.

Хвi Норi: Мiй дядько Малкi часто казав, що Владика Лето з великою терпимiстю ставиться до деяких товаришiв.

Інквiзитор: Інших товаришiв вiн страчуе без явних причин.

Хвi Норi: Я думаю, що причини iснують, i мiй дядько Малкi дедуктивним методом вирахував деякi з них.

Інквiзитор: Наведiть приклад цiеi дедукцii.

Хвi Норi: Незграбнi загрози його особi.

Інквiзитор: А тепер незграбнi загрози!

Хвi Норi: А ще вiн не терпить претензiйностi. Згадайте екзекуцiю iсторикiв i знищення iхнiх творiв.

Інквiзитор: Вiн не хоче, щоб правда стала вiдомою!

Хвi Норi: Сказав моему дядьковi Малкi, що вони брехали про минуле. І зазначте! Хто знае краще за нього? Нам усiм вiдомо про його iнтровертивнiсть.

Інквiзитор: Який ми маемо доказ, що його предки живуть у ньому?

Хвi Норi: Я не вдаватимусь у марну суперечку. Скажу лише, що вiрю цьому на пiдставi переконань мого дядька Малкi та його причин для таких переконань.

Інквiзитор: Ми прочитали рапорти вашого дядька й витлумачили iх iнакше. Малкi надто любив Черва.

Хвi Норi: Мiй дядько вважав його найкращим дипломатом Імперii, майстром розмови й експертом у всьому, що тiльки може бути.

Інквiзитор: Хiба ваш дядько не говорив про грубiсть Черва?

Хвi Норi: Мiй дядько вважав його вкрай вихованим.

Інквiзитор: Я питав про грубiсть.

Хвi Норi: Здатний на грубiсть, так.

Інквiзитор: Ваш дядько боявся його.

Хвi Норi: Владика Лето позбавлений будь-якоi невинностi та наiвностi. Його можна боятися лише тодi, коли вiн удае цi риси. Це те, що сказав менi дядько.

Інквiзитор: Такими справдi були його слова.

Хвi Норi: Ба бiльше! Малкi казав: «Владика Лето захоплюеться несподiваним генiем та рiзноманiтнiстю людства. Вiн мiй улюблений товариш».

Інквiзитор: Обдаруйте нас найвищою мудрiстю i пояснiсть, як ви тлумачите цi слова свого дядька?

Хвi Норi: Не глузуйте з мене!

Інквiзитор: Ми не глузуемо. Шукаемо просвiти.

Хвi Норi: Цi слова Малкi та багато iнших, звернених безпосередньо до мене, пiдказують, що Владика Лето завжди прагне новизни й оригiнальностi, але остерiгаеться деструкцiйного потенцiалу, прихованого в них. У цьому переконаний мiй дядько.

Інквiзитор: Чи хотiли б ви ще щось додати до тих переконань, якi подiляете зi своiм дядьком?

Хвi Норi: Я не бачу сенсу щось додавати до вже сказаного. Менi прикро, що я згаяла час iнквiзиторiв.

Інквiзитор: Але ви не згаяли нашого часу. Вас затверджено на посадi Посла при Дворi Владики Лето, Бога-Імператора всього вiдомого Всесвiту.


* * *



Мусите пам’ятати, що за внутрiшньою вимогою я можу мати експертний висновок про все, вiдоме з нашоi iсторii. Це сховище енергii, з якого я черпаю, звертаючись до военноi ментальностi. Якщо ви не чули крику та стогону поранених i вмирущих, то нiчого не знаете про вiйну. Я чув так багато цих крикiв, що вони мене переслiдують. Я сам кричав пiсля бою. У кожнiй епосi я зазнавав ран – вiд кулакiв, палиць i каменiв, вiд обсадженого мушлями дрюка й бронзового меча, вiд булави та гармати, вiд стрiл i лазерострiлiв, вiд безмовноi задухи атомного пилу, вiд бiологiчноi зброi, що змушуе язик чорнiти, а легенi тонути, вiд швидкоi вогненноi лави й тихоi дii повiльних отрут… бiльше, нiж я можу розповiсти! Я бачив i пiзнав iх усiх. Тим, хто смiе питати, чому я поводжуся так, а не iнакше, вiдповiдаю: з моiми спогадами я не можу зробити нiчого iншого! Я не боягуз i колись був людиною.

    Викраденi журнали

Теплоi пори року, коли сателiтарнi контролери погоди мусили змагатися з вiтрами, що вiяли з великих морiв, на околицях Сар’еру ввечерi часто йшли дощi. Несподiваний дощ застав Монео, що повертався з однiеi iз регулярних iнспекцiй периметра Цитаделi. Коли вiн дiстався сховку, уже споночiло. Бiля пiвденних ворiт вартiвниця-Рибомовка допомогла йому вибратися з промоклого плаща. То була сильна кремезна жiнка з квадратним обличчям – саме таким Лето вiддавав перевагу, набираючи Варту.

– Цi клятi погоднi контролери слiд привести до ладу, – сказала вона, вiддаючи йому мокрий плащ.

Монео подякував коротким кивком, а тодi рушив угору до свого помешкання. Усi вартiвницi-Рибомовки знали нехiть Бога-Імператора до вологи, але жодна з них не бачила того, що Монео.

«Це Черв ненавидить воду, – подумав Монео. – Шай-Хулуд тужить за Дюною».

У своему помешканнi Монео витерся i перевдягнувся в сухе, перш нiж спуститися до крипти. Не було сенсу витягати назовнi неприязнь Черва до вологи. Зараз йому була потрiбна нiчим не скаламучена розмова про паломництво в недалекому майбутньому до Фестивального Мiста Онна.

Лiфт спускався вниз, Монео сперся спиною об стiну. Його вiдразу ж заполонила втома. Знав, що вже кiлька днiв недосипав, i не було видно просвiтку. Заздрив очевиднiй незалежностi Лето вiд потреби сну. Здавалося, Богу-Імператору вистачало кiлькох годин перепочинку на мiсяць.

Запах крипти й зупинка лiфта струснули Монео, вивiвши його з напiвдрiмоти. Розплющив очi й глянув на Бога-Імператора, що стояв на повозi в центрi великого покою. Монео зiбрався i рушив довгою знайомою дорогою до страхiтливоi присутностi. Як вiн i очiкував, Лето видавався бадьорим. Принаймнi це було добрим знаком.

Лето почув наближення лiфта й побачив, як прокинувся Монео. Чоловiк мав утомлений вигляд, i це було зрозумiло. Паломництво до Онна було вже от-от – з усiм виснажливим прийомом гостей з iнших планет, ритуалом iз Рибомовками, новими послами, змiнами в Імперськiй Вартi, вiдставками й призначеннями, а зараз ще й новий гхола, Дункан Айдаго, мав долучитися до рiвноi роботи Імперського апарату. Монео займався дедалi бiльшою громадою дрiбних справ, а його вiк давав про себе знати.

«Зажди-но, – подумав Лето. – Через тиждень пiсля нашого повернення з Онна Монео виповниться сто вiсiмнадцять».

Монео мiг би прожити кiлька разiв по стiльки, якби приймав прянощi, але вiн вiдмовився. Лето не сумнiвався щодо причин його вибору. Монео ввiйшов у той особливий стан, коли людина прагне смертi. Барився лише для того, щоб побачити, як Сiона вступить до Королiвськоi Служби i стане новою директоркою Спiльноти Рибомовок.

«Моi гурii», як називав iх Малкi.

І Монео знав, що Лето мае намiр поеднати Сiону з Дунканом. Час настав.

Монео зупинився за два кроки вiд повозу й глянув угору на Лето. Щось у його очах нагадало Лето обличчя поганського жерця з терранських часiв, майстерного молiльника в знайомому храмi.

– Владико, ви провели багато годин, спостерiгаючи за новим Дунканом, – промовив Монео. – Чи тлейлаксу не зiпсували його клiтин або психiки?

– Вiн неосквернений.

Монео глибоко зiтхнув, здригнувшись. У цьому зiтханнi не було полегшення.

– Ти проти використання його як плiдника? – спитав Лето.

– Менi дивно думати про нього як свого предка й водночас батька потомкiв.

– Але ж це дае менi можливiсть поновного схрещення мiж давнiшою людською формою i теперiшнiми витворами моеi розплiдноi програми. Сiона на двадцять одне поколiння вiддалена вiд попереднього такого схрещення.

– Я не можу зрозумiти мети. Дункани повiльнiшi й менш чуйнi, нiж будь-хто з вашоi Варти.

– Я прагну не доброго вiдокремленого пагона, Монео. Невже ти думаеш, що я не усвiдомлюю геометричноi прогресii, продиктованоi законами, якi керують моею розплiдною програмою?

– Я бачив вашу розплiдну книгу, Владико.

– Тодi ти знаеш, що я вiдслiдковую рецесиви й усуваю iх. Мiй клопiт – це ключовi генетичнi домiнанти.

– А мутацii, Владико? – У голосi Монео була лукава нотка, яка змусила Лето уважно подивитися на чоловiка.

– Не будемо це обговорювати, Монео.

Лето стежив за тим, як Монео обачно ховаеться у свою шкаралупу.

«Який вiн украй вразливий на моi настроi, – подумав Лето. – Вiрю, що мае деякi моi здiбностi, хоч вони й працюють на пiдсвiдомому рiвнi. Судячи з його питання, може навiть пiдозрювати, чого ми добилися в особi Сiони».

Аби перевiрити це, Лето сказав:

– Менi ясно, що ти ще не розумiеш, чого я сподiваюся досягти у своiй розплiднiй програмi.

Монео прояснiв.

– Мiй Владика знае, що я намагаюся збагнути ii правила.

– У довготривалiй перспективi закони е тимчасовими, Монео. Не iснуе чогось такого, як керована правилами творчiсть.

– Але ж, Владико, ви самi казали про закони, якi керують вашою розплiдною програмою.

– Що я тобi тiльки-но сказав, Монео? Намагатися знайти правила творчостi – однаково що намагатися вiддiлити розум вiд тiла.

– Але ж певна еволюцiя проходить, Владико! Я знаю це по собi!

«Вiн знае це по собi! Любий Монео. Пiдiйшов зовсiм близько».

– Чому ти завжди прагнеш лише еволюцiйних тлумачень, Монео?

– Я чув, як ви казали про трансформацiйну еволюцiю, Владико. Така налiпка на вашiй книзi. Але що ж iз несподiванками…

– Монео! Правила змiнюються з кожною несподiванкою.

– Владико, чи ви не маете на гадцi покращити людську породу?

Лето зиркнув на нього згори, думаючи: «Якщо я зараз використаю ключове слово, чи зрозумiе вiн? Можливо…»

– Я хижак, Монео.

– Хижа… – Монео урвав i труснув головою. Подумав, що знае значення слова, але його шокувало саме слово. Бог-Імператор жартуе?

– Хижак, Владико?

– Хижак покращуе породу стада.

– Як це можливо, Владико? Ви ж не вiдчуваете ненавистi до нас.

– Ти мене розчаровуеш, Монео. Хижак не вiдчувае ненавистi до своеi здобичi.

– Хижаки вбивають, Владико.

– Я вбиваю, але без ненавистi. Здобич утамовуе голод. Здобич добра.

Монео глянув угору, на обличчя Лето в сiрому каптурi.

«Невже я пропустив наближення Черва?» – питав себе Монео.

Вiн з острахом шукав знакiв. По гiгантському тiлi не пробiгали здригання, очi не блищали, непотрiбнi плавники не звивалися.

– Чого ж ви прагнете, Владико? – ризикнув Монео.

– Людства, що може ухвалювати справдi довгостроковi рiшення. Ти знаеш ключ до цього вмiння, Монео?

– Ви багато разiв казали про це, Владико. Це вмiння змiнювати свiй розум.

– Змiнювати, так. А знаеш, що я розумiю пiд довгостроковiстю?

– Для вас ii слiд вимiрювати тисячолiттями, Владико.

– Монео, навiть моi тисячолiття – лише дрiбний спалах порiвняно з Вiчнiстю.

– Але ж вашi перспективи мусять вiдрiзнятися вiд моiх, Владико.

– На тлi Вiчностi кожна означена довгостроковiсть е короткою.

– То взагалi немае жодних правил, Владико? – У голосi Монео з’явилася нотка легкоi iстерii.

Лето всмiхнувся, щоб зменшити напругу.

– Хiба що одне. Короткостроковi рiшення зазвичай провалюються у довгiй перспективi.

Монео приголомшено труснув головою.

– Але ж, Владико, ваша перспектива…

– Час кожного скiнченного спостерiгача збiгае. Замкнутих систем не iснуе. Навiть я лише розтягаю скiнченну матрицю.

Монео вiдiрвав погляд вiд обличчя Лето й зазирнув у вiддаленi коридори мавзолею. «Колись я там лежатиму. Золотий Шлях може продовжуватися, але я смертний». Лише Золотий Шлях, нерозривну тяглiсть якого вiн вiдчував, лише це важило. Знову повернувся поглядом до Лето, але не до тих цiлковито синiх очей. Чи в цьому величезному тiлi справдi чаiться хижак?

– Ти не розумiеш функцii хижака, – промовив Лето.

Цi слова вразили Монео, бо вони натякали на читання думок. Подивився вгору, в очi Лето.

– Розумом ти знаеш, що навiть я одного дня помру якимось чином, – сказав Лето. – Але не вiриш у це.

– Як я можу повiрити в те, чого нiколи не побачу?

Монео зроду не почувався таким самотнiм i наляканим. Що робить Бог-Імператор? «Я прийшов сюди, аби обговорити проблеми паломництва… i довiдатися про його намiри стосовно Сiони. Вiн граеться зi мною?»

– Поговорiмо про Сiону, – сказав Лето.

Знову читання думок!

– Коли ви ii випробуете, Владико? – Це питання постiйно крутилося у свiдомостi, але зараз, промовивши його, Монео вiдчув страх перед ним.

– Скоро.

– Даруйте, Владико, але ви знаете, як я боюся за благо единоi дитини.

– Іншi пережили випробування, Монео. Ти теж.

Монео ковтнув слину, згадавши, як йому вiдкрили Золотий Шлях.

– Мене готувала мати. Сiона не мае матерi.

– У неi е Рибомовки. У неi е ти.

– Трапляються нещаснi випадки, Владико.

В очах Монео з’явилися сльози.

Лето вiдвiв вiд нього погляд, подумавши: «Вiн розриваеться мiж вiрнiстю менi та любов’ю до Сiони. Яка зворушлива ця турбота про потомство. Хiба ж вiн не бачить, що все людство – мое едине дитя?»

Знову повернувшись до Монео, Лето сказав:

– Ти маеш рацiю, нещаснi випадки трапляються навiть у моему свiтi. Хiба ж це нiчого тебе не вчить?

– Владико, цього единого разу ви не могли б…

– Монео! Ти ж не просиш мене, щоб я передав владу слабкому адмiнiстратору.

Монео вiдступив на крок.

– Нi, Владико. Звичайно, нi.

– Тож довiрся силi Сiони.

Монео розправив плечi.

– Зроблю те, що повинен.

– Сiону слiд пробудити, аби вона виконувала обов’язки Атрiдки.

– Так, звичайно, Владико.

– Хiба ж це не наша повиннiсть, Монео?

– Не заперечую, Владико. Коли ви представите ii новому Дункану?

– Спершу випробування.

Монео глянув униз, на холодну долiвку крипти.

«Вiн так часто вдивляеться в долiвку, – подумав Лето. – Що вiн там може побачити? Тисячолiтнi слiди мого повозу? Ах, нi – це погляд у глибини, у королiвство скарбiв i таемниць, куди вiн сподiваеться невдовзi увiйти».

Монео знову глянув угору, на обличчя Лето.

– Маю надiю, що iй сподобаеться товариство Дункана, Владико.

– Будь певен. Тлейлаксу передали його менi в неспотвореному виглядi.

– Це тiшить, Владико.

– Ти, без сумнiву, зауважив, що його генотип напрочуд приваблюе жiнок?

– Таким було i мое спостереження, Владико.

– Є щось у м’якiй пильностi його очей, у мужнiх рисах, каракулевому волоссi, перед чим рiшуче не може встояти жiнка.

– Як cкажете, Владико.

– Ти знаеш, що зараз вiн iз Рибомовками?

– Мене поiнформовано, Владико.

Лето всмiхнувся. Звичайно, Монео поiнформовано.

– Невдовзi вони приведуть його до мене для першого побачення з Богом-Імператором.

– Я особисто обстежив кiмнату для побачення, Владико. Усе готово.

– Інколи я думаю, що ти хочеш мене ослабити, Монео. Зостав менi бодай щось.

Монео спробував приховати напад страху. Схилився i вiдступив назад.

– Так, Владико, але ж е певнi речi, якi я мушу робити.

Вiдвернувся i поспiхом пiшов геть. Лише пiдiймаючись угору лiфтом, Монео усвiдомив, що вийшов до того, як його вiдпустили.

«Вiн мае знати, який я втомлений. Вiн вибачить».


* * *



Твiй Владика дуже добре знае, що коiться у твоему серцi. Сьогоднi голосу душi достатньо для порахунку з тобою. Я не потребую свiдкiв. Ти не прислухався до своеi душi, а прислухався натомiсть до гнiву й лютi.

    Владика Лето до прохача, з Усноi iсторii


Нижче наведено оцiнку стану Імперii 3508 року правлiння Владики Лето, узяту зi Скороченого викладу з Велбека. Оригiнал мiститься в Архiвi Капiтули Ордена Бене Гессерит. Порiвняльний аналiз показуе, що скорочення не вплинули на суть викладу

Во iм’я нашого Святого Ордену та нерозривного Сестринства цей запис визнано точним i гiдним внесення до Хронiк Капiтули.

Сестри Ченоа i Тавсуоко безпечно повернулися з Арракiса, щоб доповiсти про пiдтвердження давно пiдозрюваноi екзекуцii дев’ятьох iсторикiв, якi зникли 2116 року панування Владики Лето в його Цитаделi. Сестри доповiдають, що цю дев’ятку привели в несвiдомий стан, а тодi спалили на вогнищах з iхнiх же друкованих праць. Це узгоджуеться з розповiдями, якi розiйшлися по всiй Імперii. Визнано, що записи тих часiв зробленi самим Владикою Лето.

Сестри Ченоа i Тавсуоко доставили рукописнi записи наочного свiдка, якi сповiщають, що коли iншi iсторики запитали iнформацiю про долю своiх колег, то Владика Лето вiдповiв:

«Їх було знищено, бо вони вдалися до претензiйноi брехнi. Не бiйтесь, що мiй гнiв упаде на вас через вашi ненавмиснi помилки. Я не маю особливоi охоти створювати мученикiв. Мученики схильнi додавати драматизму до людських справ. Драма – одна з мiшеней мого хижацтва. Тремтiть лише тодi, коли збудуете споруди з фальшивих записiв i будете ними пишатися. А тепер iдiть i не розмовляйте про це».

Докази, що мiстяться в цьому рукописному свiдченнi, дозволяють iдентифiкувати його автора як Іконiкре, мажордома Владики Лето з 2116 року.

Слiд звернути увагу на вживання Владикою Лето слова «хижацтво». Це дуже промовиста вказiвка у свiтлi теорii, висунутоi Превелебною Матiр’ю Сьяксою, що Бог-Імператор розглядае себе як хижака в природному сенсi слова.

Сестрi Ченоа було запропоновано приеднатися до Рибомовок, що супроводжували Владику Лето в одному з його нечисленних паломництв. Якоiсь митi ii запросили йти поруч iз Королiвським Повозом i розмовляти з самим Владикою Лето. Вона так викладае цю розмову:

Владика Лето сказав: «Тут, на Королiвськiй Дорозi, я iнколи почуваюся так, наче стою на парапетi бiля бiйницi, захищаючись вiд напасникiв».

Сестра Ченоа вiдповiла: «Нiхто на вас не нападае, Владико».

Владика Лето промовив: «Ви, Бене Гессерит, атакуете мене з усiх бокiв. Навiть зараз ти намагаешся пiдкупити моiх Рибомовок».

Сестра Ченоа каже, що вона, скрiпивши сили, приготувалася до смертi, але Бог-Імператор лише зупинив повiз i глянув поверх неi на свiй супровiд. Вона каже, що всi iншi зупинилися i чекали на дорозi, лишаючись нерухомими на шанобливiй вiдстанi.

Владика Лето сказав: «Є мiй маленький гурток, що все менi розповiдае. Не заперечуй мого звинувачення».

Сестра Ченоа промовила: «Я не заперечую».

Тодi Владика Лето глянув на неi та сказав: «Не бiйся за себе. Я прагну, аби ти передала моi слова Капiтулi».

Як каже Сестра Ченоа, тодi вона збагнула, що Владика Лето знае про неi все: про ii мiсiю, про спецiальний вишкiл у запам’ятовуваннi сказаних слiв – усе. «Вiн був як Превелебна Мати, – промовила вона. – Я не могла нiчого вiд нього приховати».

Тодi Владика Лето наказав iй: «Глянь у бiк мого Фестивального Мiста й скажи, що ти бачиш».

Сестра Ченоа глянула в бiк Фестивального Мiста й сказала: «Я бачу мiсто вдалинi. У цьому ранковому свiтлi воно прегарне. Праворуч ваш лiс. У ньому стiльки зелених рослин, що я могла б витратити цiлий день, описуючи iх. Лiворуч i всюди довкола мiста – будинки та сади ваших слуг. Деякi з них видаються дуже багатими, деякi – дуже вбогими».

Владика Лето мовив: «Ми захарастили цей краевид! Захарастили деревами. Домами, садами… У такому краевидi не можна втiшатися новими таемницями».

Сестра Ченоа, осмiлена заспокоенням Владики Лето, спитала: «Владика справдi хоче таемниць?»

Владика Лето вiдповiв: «У такому краевидi немае зовнiшньоi духовноi свободи. Ти цього не бачиш? Тут немае вiдкритого свiту, часткою якого можна себе вiдчувати. Це все закрите – дверi, засуви, замки!»

Сестра Ченоа спитала: «Невже людство не потребуе бiльше приватностi та захисту?»

Владика Лето вiдповiв: «Повернувшись, скажи своiм Сестрам, що я знову зверну погляд назовнi. Краевиди, схожi на цей, скеровують людський дух усередину, у пошуках внутрiшньоi свободи. Бiльшiсть людей е недостатньо сильними, щоб знайти внутрiшню свободу».

Сестра Ченоа сказала: «Я точно перекажу вашi слова, Владико».

Владика Лето промовив: «Дивись, щоб так i було. Також передай Сестрам, що саме Бене Гессерит повиннi, як нiхто iнший, розумiти небезпеки розплоду, пов’язанi з виведенням окресленоi риси, пошуком певноi генетичноi мети».

Сестра Ченоа каже, що це був явний натяк на батька Владики Лето, Пола Атрiда. Зауважимо, що наша розплiдна програма створила Квiзац Хадераха на одне поколiння зарано. Ставши Муад’Дiбом, вождем фрименiв, Пол Атрiд уникнув нашого контролю. Безсумнiвно, вiн був чоловiком iз силою Превелебноi Матерi та iншими силами, за якi людство й досi платить високу цiну. Як сказав Владика Лето: «Ви дiстали неочiкуване. Ви дiстали мене, несподiвану дику карту. А я витворив Сiону».

Владика Лето вiдмовився пояснити цю згадку про дочку його мажордома Монео. Питання вивчаеться.

В iнших справах, якi стосуються Капiтули, нашi дослiдники надали таку iнформацiю:



Рибомовки


Жiночi легiони Владики Лето вибрали своiх представниць, що мають стати учасницями Десятилiтнього Фестивалю на Арракiсi. Будуть присутнi три представницi вiд кожного планетарного гарнiзону. (Дивись доданий список вибраних.) Як зазвичай, не братимуть участi дорослi мужчини, навiть чоловiки офiцерок-Рибомовок. Упродовж цього звiтного перiоду список чоловiкiв не надто змiнився. Ми додали новi iмена разом iз генеалогiчною iнформацiею, якщо така була доступна. Зауважте, що лише двое з них можуть розглядатися як потомки гхол Дункана Айдаго. Не можемо додати нiчого нового до наших мiркувань про використання Владикою Лето гхол у своiй розплiднiй програмi.

Упродовж цього перiоду не увiнчалась успiхом жодна наша спроба укласти союз мiж Рибомовками i Бене Гессерит. Владика Лето продовжуе збiльшувати чисельнiсть певних гарнiзонiв. Також вiн далi наголошуе на альтернативних мiсiях Рибомовок, не називаючи вiйськовi. Це викликало очiкуваний результат, тобто зростання мiсцевого захоплення, пошани та вдячностi за присутнiсть iхнiх гарнiзонiв. (Дивись доданий список гарнiзонiв, чисельнiсть яких зросла. Примiтка редактора: Єдинi значущi в цьому сенсi гарнiзони розмiщенi на рiдних планетах Бене Гессерит, iксiан i тлейлаксу. Нагляд за Космiчною Гiльдiею не збiльшено.)



Духiвництво


Окрiм кiлькох природних смертей i замiщень, перелiчених у додатках, не вiдбулося жодних iстотних змiн. Чоловiки-спiвробiтники та офiцерки, делегованi для виконання ритуальних обов’язкiв, зостаються нечисленними, а iхнi повноваження обмеженi постiйною вимогою консультацiй з Арракiсом перед ухваленням будь-яких важливих дiй. Превелебна Мати Сьякса та деякi iншi вважають, що релiгiйний характер Рибомовок поступово вiдходить у минуле.



Розплiдна програма


Окрiм нез’ясованоi згадки про Сiону та нашоi невдачi з ii батьком, не можемо додати нiчого суттевого до постiйного монiторингу розплiдноi програми Владики Лето. Є аргументи на користь цiлковито випадкового характеру його плану, пiдкрiпленi заявою Владики Лето про генетичну мету, але не маемо певностi, що вiн говорив вiдверто з Сестрою Ченоа. Закликаемо звернути увагу на численнi випадки, коли вiн брехав або ж драматично й без попередження змiнював своi дii.

Владика Лето далi забороняе нам брати участь у його розплiднiй програмi. Спостерiгачки з гарнiзонiв Рибомовок залишаються незламними щодо «прополювання» наших народжень, якому вони опираються. Лише завдяки найсуворiшому контролю ми спромоглися в цьому звiтному перiодi втримати рiвень Превелебних Матерiв. Вiдповiдей на нашi протести немае. На пряме питання Сестри Ченоа Владика Лето сказав:

– Будьте вдячнi за те, що маете.

Це попередження належно занотовано тут. Ми передали Владицi Лето лист iз подяками та вибаченнями.



Економiчнi питання


Капiтула залишаеться платоспроможною, але не можна пом’якшити захисних заходiв. Насправдi задля безпеки в наступному звiтному перiодi будуть запровадженi новi заходи. Вони охоплюють обмеження ритуального вживання меланжу та зростання ставок оплат за нашi звичайнi послуги. Сподiваемося подвоення платнi за освiту жiнок з Великих Домiв у чотирьох наступних звiтних перiодах. Цим документом вам доручаеться пiдготувати аргументи на захист такого дiяння.

Владика Лето вiдхилив наш запит про збiльшення видiленоi квоти меланжу. Причин не вказано.

Нашi стосунки з Добропорядним Альянсом Прогресивних Торговцiв досi мають мiцний фундамент. У попередньому перiодi ДАПТ завершив реалiзацiю регiонального картелю «Зорянi коштовностi», проекту, у якому ми здобули значний прибуток завдяки дорадчим i негоцiаторським функцiям. Постiйнi зиски з цiеi угоди повиннi з надлишком компенсувати нашi втрати на Г’едi Прайм. Інвестицii на Г’едi Прайм списано.



Великi Доми


За цей звiтний перiод тридцять один колишнiй Великий Дiм зазнав економiчноi кризи. Лише шiсть iз них зумiли втримати статус Менших Домiв. (Дивись доданий список.) Це продовження загальноi тенденцii, зафiксованоi впродовж останнього тисячолiття, коли Великi Доми поступово вiдходили на заднiй план. Слiд зауважити, що тi шiсть, якi уникнули цiлковитоi катастрофи, мали значнi iнвестицii в ДАПТ, а п’ять iз них були глибоко втягнутi в проект «Зорянi Коштовностi». Єдиним винятком виявився диверсифiкований портфель, що включав значну iнвестицiю у древне китове хутро з Каладана.

(Нашi резерви рису понджi в цьому перiодi зросли майже вдвiчi за рахунок китового хутра. Причини цього рiшення будуть представленi в наступному звiтному перiодi).



Сiмейне життя


Як зауважили нашi спостерiгачi, упродовж останнiх двох тисячолiть гомогенiзацiя сiмейного життя неухильно тривае. Винятками, як i варто було сподiватися, зостаються Гiльдiя, Рибомовки, Королiвський Двiр, тлейлаксанськi лицепляси змiнноi подоби (вони зостаються безплiдними попри всi спроби змiнити iхнiй стан), а також, звичайно, ми самi.

Слiд зауважити, що сiмейнi стосунки стають дедалi бiльше схожими мiж собою незалежно вiд планети постiйного проживання, а цю обставину не можна списати на випадок. Ми вбачаемо тут частковий вияв грандiозного плану Владики Лето. Справдi, навiть найбiднiшi родини добре харчуються, але обставини повсякденного життя стають дедалi бiльш статичними.

Нагадуемо вам твердження Владики Лето, проголошене майже вiсiм поколiнь тому:

«Я едине видовище, яке зосталося в Імперii».

Превелебна Мати Сьякса запропонувала теоретичне пояснення цiеi тенденцii, теорiю, яку багато хто з нас починае пiдтримувати. ПМ Сьякса приписуе Владицi Лето мотив, що спираеться на концепцiю гiдравлiчного деспотизму. Як вiдомо, гiдравлiчний деспотизм можливий лише тодi, коли субстанцiю чи умову, вiд якоi цiлковито залежить життя, можна контролювати за допомогою вiдносно малоi та централiзованоi сили. Концепцiя гiдравлiчного деспотизму зародилася тодi, коли наплив води для зрошування збiльшив мiсцевi людськi популяцii до потрiбного рiвня абсолютноi залежностi. Коли воду було перекрито, значна кiлькiсть людей померла.

Цей феномен багато разiв повторювався в людськiй iсторii, не лише з водою та продуктами рiльництва, але також iз вуглеводневим паливом – нафтою, вугiллям чи чимось iншим, що можна контролювати за допомогою трубопроводiв та iнших розподiльчих мереж. У певний перiод, коли дистрибуцiя електроенергii вiдбувалася лише завдяки заплутаному лабiринту електропроводiв на всiй територii, навiть цей енергетичний ресурс виконував роль субстанцii гiдравлiчного деспотизму.

ПМ Сьякса припускае, що Владика Лето розбудовуе Імперiю в напрямку ще бiльшоi залежностi вiд меланжу. Варто зауважити, що процес старiння може бути названий хворобою, вiд якоi меланж е специфiчним засобом, хоч i не лiками. ПМ Сьякса навiть припускае, що Владика Лето зайшов так далеко, що плануе поширити нову хворобу, яку може стримати лише меланж. Хоча це припущення може видаватися химерним, його не слiд вiдкидати. Траплялися й дивнiшi речi, i ми не повиннi оминати роль сифiлiсу в раннiй людськiй iсторii.



Транспорт – Гiльдiя


Тримодельна транспортна система, характерна колись для Арракiса (тобто пiшохiдна з великими вантажами на платформах iз силовими пiдвiсками, повiтряна з використанням орнiтоптерiв, позапланетна на транспортниках Гiльдii), стае домiнантною на дедалi бiльшому числi планет Імперii. Найзначнiшим винятком е Ікс.

Ми частково приписуемо це планетарному регресовi до осiлого та статичного способу життя. З iншого боку, це також намагання копiювати взiрець Арракiса. Чималу роль у цiй тенденцii вiдiграе загальна нехiть до iксiанських речей. Правда також i те, що Рибомовки пiдтримують i просувають цей взiрець, аби зменшити свою роботу з утримання порядку.

Пiд часткою Гiльдii в цiй тенденцii приховуеться абсолютна залежнiсть ii навiгаторiв вiд меланжу. Тому ми пильно стежимо за спiльними зусиллями Гiльдii та Ікса зi створення механiчних замiнникiв пророчих талантiв навiгаторiв. Без меланжу чи iнших засобiв прокладання курсу гайлайнерiв кожна транссвiтлова подорож Гiльдii загрожуе катастрофою. Хоча ми не маемо надмiрного оптимiзму стосовно цього Гiльдiйсько-Іксiанського проекту, така можливiсть зостаеться, i ми проiнформуемо про неi в разi пiдтвердження.



Бог-Імператор


Окрiм невеликого збiльшення розмiру, не зафiксовано значних змiн у фiзичних характеристиках Владики Лето. Поголос про його нехiть до води не було пiдтверджено, хоча вживання води як бар’ера проти оригiнальних пiщаних хробакiв Дюни чiтко задокументовано в наших реестрах, так само як водна смерть, за допомогою якоi фримени вбивали малих хробакiв, аби виробити есенцiю прянощiв для своiх оргiй.

Існують серйознi докази на користь припущень, що Владика Лето збiльшив свою владу над Іксом, iмовiрно, завдяки Гiльдiйсько-Іксiанському проекту. Без сумнiвiв, успiх цього проекту зменшив би його контроль над Імперiею.

Вiн далi веде справи з Іксом, замовляючи замiннi частини до свого Королiвського Повозу.

Тлейлаксу послали Владицi Лето нового гхолу Дункана Айдаго. Це дае певнiсть, що попереднiй гхола мертвий, хоча обставини його смертi невiдомi. Звертаемо увагу на попереднi свiдчення про те, що сам Владика Лето вбив кiлькох гхол.

Існуе дедалi бiльше доказiв того, що Владика Лето використовуе комп’ютери. Якщо це правда, вiн порушуе власнi заборони та заборони Батлерiанського Джигаду. Якби нам вдалося отримати докази, то ми могли б збiльшити вплив на нього, аж до рiвня певних спiльних починань, про якi давно вже мiркуемо. Суверенний контроль над нашою розплiдною програмою зостаеться найважливiшим. Продовжуватимемо нашi пошуки, хоча з подальшим застереженням:

Як i в кожному попередньому звiтi, мусимо рахуватися з передзнанням Владики Лето. Нема сумнiву, що його здiбностi бачити майбутнi подii – набагато могутнiшi, нiж у будь-кого з його предкiв – далi зостаються пiдвалинами полiтичного контролю.

Не протиставляймося цьому!

Ми певнi, що вiн знае про всi нашi важливi дii задовго до iх настання. Тому ми керуемося засадою не загрожувати свiдомо нi його особi, нi тiй частцi великого плану, яку можемо розгледiти. Нашим звертанням до нього буде:

«Скажiть, коли ми вам загрожуемо, щоб ми могли вiдступити».

І:

«Розкажiть про ваш великий план те, у чому ми можемо допомогти».

Упродовж цього перiоду вiн не дав новоi вiдповiдi на жодне з цих питань.



Іксiани


Окрiм Гiльдiйсько-Іксiанського проекту, до звiту можна додати небагато значущоi iнформацii. Ікс посилае нову Амбасадорку до Двору Владики Лето, таку собi Хвi Норi, небогу Малкi, що вважався колись добрим приятелем Бога-Імператора. Причина вибору цього заступництва невiдома, хоча iснуе нечисленний корпус доказiв того, що Хвi Норi е витвором спецiальноi генетичноi програми як представниця Ікса при Дворi. Маемо причини припускати, що Малкi теж було генетично запроектовано з думкою про цей офiцiйний контекст.

Ми продовжуватимемо дослiдження.



Музейнi фримени


Цi виродженi релiкти колись гордих воiнiв далi зостаються нашим головним джерелом вiрогiдноi iнформацii про справи Арракiса. Вони займають важливу бюджетну позицiю в наступному звiтному перiодi, оскiльки iхнi вимоги стосовно платнi зростають, а ми не смiемо сперечатися з ними.

Цiкаво зауважити, що, хоча iхне життя мало нагадуе звичаi предкiв, iхнi демонстрацii фрименських ритуалiв та спроможнiсть копiювати фрименiв зостаються бездоганними. Ми приписуемо це впливу Рибомовок на тренування фрименiв.



Тлейлаксу


Ми не очiкуемо вiд нового гхоли Дункана Айдаго якихось несподiванок. Тлейлаксу досi дуже стримуе сувора кара, накладена Владикою Лето за iхню едину спробу змiнити клiтини та психiку оригiналу.

Недавнiй посланець тлейлаксу вiдновив спроби залучити нас до спiльного починання, причому декларованою метою е створення цiлковито жiночого суспiльства без потреби в чоловiках. З усiх очевидних причин, зокрема й через нашу недовiру до всього тлейлаксанського, ми вiдповiли чемною вiдмовою. Наше Посольство на Десятилiтньому Фестивалi Владики Лето складе йому повний звiт про це.

Пiдписуемося з повагою:

Превелебнi Матерi Сьякса, Їтоб, Мамулют, Екнекоск i Акелi.


* * *



Хоч це може видатися дивним, великi змагання, такi, що iх ви можете побачити завдяки моiм журналам, не завжди помiтнi учасникам. Багато залежить вiд того, про що люди мрiють у глибинi душi. Я завжди переймався формуванням мрiй так само, як i формуванням дiй. Мiж рядками моiх журналiв ховаеться боротьба з поглядом людей на самих себе – важка суперечка на полi, де мотиви нашого найтемнiшого минулого можуть вирватися з пiдсвiдомого резервуара й стати подiями, з якими мусимо не лише жити, а й боротися. Це гiдроголовий монстр, що завжди нападае з того боку, де ми його не бачимо. Тому я молюсь, аби ви, подолавши мою частину Золотого Шляху, не були вже невинними дiтьми, що танцюють пiд музику, якоi не чують.

    Викраденi журнали

Нейла рiвномiрно й повiльно крокувала, пiдiймаючись гвинтовими сходами до аудiенцiйноi зали Бога-Імператора на вершинi пiвденноi вежi Цитаделi. Щоразу, коли проминала пiвденно-захiдну арку вежi, вузькi вiкна-щiлини рисували стовпами пилу золотi лiнii на ii шляху. Вона знала, що в центральнiй стiнi поруч iз нею е iксiанський лiфт, достатньо великий, аби пiдняти масивне тiло ii Владики до верхнього покою, i напевно достатньо мiсткий для ii вiдносно невеликоi постатi. Але не шкодувала, що мусила користуватися сходами.

Бриз, який вiяв крiзь прочиненi вiкна, принiс iз пiщаних надм запах паленого кременю. Низьке сонце, висвiчуючи рубiновими вогниками, спалахувало на плитках iз червоного мiнералу, вбудованих у внутрiшню стiну. Час вiд часу вона крiзь щiлини вiкон поглядала на дюни. Жодного разу не зупинилася, щоб помилуватися речами довкола неi.

– Ти маеш героiчну терплячiсть, Нейло, – сказав iй колись Владика.

Зараз згадка про тi слова зiгрiла ii.

Лето зi своеi вежi стежив за просуванням Нейли довгими гвинтовими сходами, що закручувалися спiраллю довкола iксiанськоi штольнi. Вiн бачив цей пiдйом завдяки iксiанському пристрою, який iз чотирикратним зменшенням проектував ii образ на тривимiрний екран просто перед його очима.

«Як точно вона рухаеться», – подумав вiн.

Знав, що ця точнiсть походить iз ревноi простоти.

Вона мала на собi синю форму Рибомовок i накидку з каптуром, без яструба на грудях. Проминувши сторожовий пост бiля пiднiжжя вежi, скинула свiтлопоглинальну маску, яку мусила вдягати для особистих вiзитiв. Їi кремезне мускулисте тiло скидалося на тiла багатьох iнших його вартiвниць, але обличчя не нагадувало жодне iнше у всiй його пам’ятi. Майже квадратне, з таким широким ротом, що здавалося, нiби вiн тягнеться вiд вуха до вуха – то була iлюзiя, викликана глибокими складками в кутках губ. Їi очi були блiдо-зеленими, а коротко обтяте волосся мало колiр староi слоновоi костi. Чоло ще бiльше посилювало ефект квадратностi: майже пласке, зi свiтлими бровами, ледь помiтними над очима, вiд яких годi було вiдвести погляд. Прямий нiс не дуже виступав над обличчям, закiнчуючись поблизу рота з тонкими губами.

Коли Нейла говорила, ii великi щелепи розкривалися й закривалися, як у деяких первiсних тварин. Їi сила, мало кому вiдома поза корпусом Рибомовок, була легендарною. Лето бачив, як вона однiею рукою пiдняла стокiлограмового чоловiка. Їi першу появу на Арракiсi влаштували без втручання Монео, хоча мажордом знав, що Лето використовуе своiх Рибомовок як таемних агенток.

Лето вiдвернувся вiд рухомоi фiгури й крiзь широкий отвiр поблизу нього глянув на пiвденну пустелю. Кольори далеких скель танцювали у його свiдомостi – коричневий, золотий, темно-бурштиновий. Далекий клiф перетинала рожева лiнiя, достеменно такоi ж барви, як пiр’я чаплi. Чаплi бiльше не iснували нiде поза його пам’яттю, але вiн перенiс цю блiду пастельну стрiчку до внутрiшнiх очей, i здалося, нiби вимерлий птах пролетiв бiля нього.

Вiн знав, що пiдйом починае вже втомлювати навiть Нейлу. Врештi вона зупинилася перепочити, затримавшись за два кроки од вiдмiтки трьох чвертей пiдйому, точнiсiнько там, де вiдпочивала щоразу. Це було часткою ii точностi, однiею з причин, чому вiн повернув ii сюди з вiддаленого гарнiзону на Сепреку.

Яструб Дюни пролетiв повз отвiр поблизу Лето всього на вiдстанi кiлькох розмахiв крил вiд стiни вежi. Увагу птаха привернули тiнi бiля пiднiжжя Цитаделi. Лето знав, що iнколи туди забiгали дрiбнi тваринки. На обрii, за лiнiею льоту яструба, видно було тьмяну смугу хмар.

Яким дивним для старих фрименiв усерединi нього було все це: хмари на Арракiсi, дощ i вiдкрита вода.

Лето нагадав внутрiшнiм голосам: «Усюди, крiм цiеi останньоi пустелi, мого Сар’еру, вiд першого дня мого правлiння немилосердно ведеться перетворення Дюни на зелений Арракiс».

Лето подумав, що вплив географii на iсторiю переважно зостаеться нерозпiзнаним. Люди частiше вбачають вплив iсторii на географiю.

«Хто власник цього рiчища? Цiеi зеленоi долини? Цiеi планети?

Нiхто з нас».

Нейла знову рушила вгору, не вiдриваючи погляду вiд сходiв, якi мусила подолати. Думки Лето зосередилися на нiй.

«З багатьох причин вона найкориснiша помiчниця, яку я будь-коли мав. Я ii Бог. Вона беззастережно менi поклоняеться. Навiть коли я жартома нападаю на ii вiру, вона сприймае це лише як випробування. Вона знае, що вища понад усякi випробування».

Не ставила питань, коли вiн послав ii до бунтiвникiв, наказавши у всьому слухатися Сiону. Якщо Нейла сумнiвалася, i навiть якщо висловлювала своi сумнiви, достатньо ii власних думок, аби повернути вiру… чи то ранiше було достатньо. Останнi послання виразно свiдчили, що Нейла вимагала вiд Святоi Присутностi вiдбудови внутрiшньоi сили.

Лето згадав першу розмову з Нейлою, коли жiнка аж дрижала вiд запалу справити йому приемнiсть.

– Навiть якщо Сiона пошле тебе вбити мене, ти мусиш пiдкоритися. Ти в жодному разi не можеш показати iй, що служиш менi.

– Нiхто не може вбити вас, Владико.

– Але ти мусиш пiдкорятися Сiонi.

– Звичайно, Владико. Це ваш наказ.

– Ти мусиш пiдкорятися iй у всьому.

– Я зроблю це, Владико.

«Чергове випробування. Нейла не ставить пiд сумнiв моiх випробувань. Сприймае iх як блошинi укуси. Їi Владика наказуе? Нейла пiдкоряеться. Я не можу дозволити, аби щось порушило цей зв’язок».

Лето подумав, що з неi вийшла б чудова Шедаут[3 - Та, що черпае з криницi; фрименське почесне звертання (зi «Всесвiту Дюни»).] давнини. Це було однiею з причин, через якi вiн подарував Нейлi крис-ножа, справжнього збереженого з сiчi Табр. Вiн належав однiй iз дружин Стiлгара. Нейла носила його у схованих пiд одягом пiхвах, бiльше як талiсман, нiж як зброю. Вiн вручив iй крис-нiж за первiсним ритуалом, з церемонiею, що вразила його самого вибухом емоцiй, якi вiн вважав назавжди похованими.

– Це зуб Шай-Хулуда.

Вiн простяг iй клинок своiми срiбношкiрими руками.

– Вiзьмеш його – i станеш часткою минулого й майбутнього. Заплямуеш його – i минуле не дасть тобi майбутнього.

Нейла прийняла клинок, а тодi пiхви.

– Виточи кров iз пальця, – наказав Лето.

Нейла пiдкорилася.

– Вклади клинок. Нiколи не ховай його, не забарвивши кров’ю.

Нейла знову пiдкорилася.

Доки Лето вдивлявся у тривимiрне зображення Нейли, його роздуми про цю давню церемонiю скаламутив смуток. Якщо не триматися звичаю старих фрименiв, клинок ставатиме дедалi крихкiшим i непридатнiшим. Крис-нiж збереже свою подобу впродовж життя Нейли, але не надто довше.

«Я вiдкинув частку минулого».

Як сумно, що давнi Шедаут стали теперiшнiми Рибомовками. А справжнього крис-ножа використано, щоб сильнiше зв’язати слугу з його паном. Вiн знав, що дехто вважае, наче його Рибомовки насправдi е жрицями – вiдповiддю Лето Бене Гессерит.

«Вiн творить iншу релiгiю», – казали Бене Гессерит.

«Нiсенiтниця! Я не творю релiгii. Я сам релiгiя!»

Нейла ввiйшла до священноi вежi й зупинилася за три кроки вiд повозу Лето, опустивши погляд униз, як i належить пiдлеглiй.

Усе ще перебуваючи у своiх спогадах, Лето сказав:

– Глянь на мене, жiнко!

Вона послухалася.

– Я створив святу непристойнiсть! – промовив вiн. – Релiгiя, побудована довкола моеi персони, викликае в мене огиду!

– Так, Владико.

Зеленi очi Нейли над позолоченими подушками щiк дивилися на нього без питання, без розумiння, без потреби жодноi вiдповiдi.

«Якби я послав ii збирати зорi, пiшла б i спробувала. Думае, що я знову ii випробовую. Вiрю, що вона могла б мене розгнiвати».

– Ця клята релiгiя мусила б закiнчитися разом зi мною! – гукнув Лето. – Навiщо менi хотiти напустити релiгiю на мiй народ? Релiгii руйнують зсередини – як Імперiю, так i окремих людей. Однаково.

– Так, Владико.

– Релiгii творять радикалiв i фанатикiв – таких, як ти!

– Дякую, Владико.

Короткий спалах псевдолютi зник йому з-перед очей, провалившись у глибини пам’ятi. Нiщо не надщербило твердоi оболонки Нейлиноi вiри.

– Топрi прозвiтував менi через Монео, – промовив Лето. – Розкажи менi про Топрi.

– Топрi хробак.

– Хiба ви не називаете так мене серед бунтiвникiв?

– Я у всьому пiдкоряюся моему Владицi!

Туше!

– Отож цим Топрi не варто займатися? – спитав Лето.

– Сiона правильно його оцiнила. Вiн незграбний. Каже речi, якi iншi повторюватимуть, вiдкривши таким чином, що це його рук справа. Через кiлька секунд пiсля того як Кобат почав говорити, вона впевнилася, що Топрi був шпигуном.

«Усi погоджуються, навiть Монео, – подумав Лето. – Топрi – поганий шпигун».

Ця згода розвеселила Лето. Дрiбнi махiнацii каламутили воду, що була для нього цiлковито прозорою. Хоча виконавцi далi пасували до його проектiв.

– Сiона тебе не пiдозрюе? – спитав Лето.

– Я не е незграбною.

– Ти знаеш, навiщо я тебе покликав?

– Щоб випробувати мою вiру.

«Ах, Нейло. Як мало ти знаеш про випробування».

– Я хочу, щоб ти оцiнила Сiону. Хочу бачити це на твоему обличчi, розгледiти у твоiх рухах i розпiзнати у твоему голосi, – сказав Лето. – Вона готова?

– Така, як вона, потрiбна Рибомовкам, Владико. Чому ви ризикуете ii втратою?

– Змушувати до такого виходу – найпевнiший спосiб утратити те, що я цiную в нiй найбiльше, – промовив Лето. – Вона повинна прийти до мене у повнотi своiх незайманих сил.

Нейла опустила очi.

– Як накаже мiй Владика.

Лето розпiзнав цю вiдповiдь. Такою була реакцiя Нейли на все, чого вона не розумiла.

– Вона витримае випробування, Нейло?

– Як його описуе мiй Владика… – Нейла здiйняла очi на обличчя Лето. – Не знаю, Владико. Звичайно, вона сильна. Лише вона вижила з вовками. Але нею керуе ненависть.

– Цiлком природно. Скажи, Нейло, що вона робитиме з речами, якi викрала в мене?

– Хiба Топрi не проiнформував вас про книги, що, як iм вiрити, мiстять Вашi Святi Слова?

«Дивно, як вона самим лише голосом може промовити слова з великоi лiтери», – подумав Лето. Вiдповiв сухо:

– Так, так. Іксiанцi вже мають копii, а невдовзi Гiльдiя та Сестринство напружено працюватимуть над ними.

– Що це за книги, Владико?

– Це моi слова до народу. Я хочу, щоб iх прочитали. Ще я хочу знати, що казала Сiона про карти Цитаделi, якi вона забрала?

– Вона каже, що пiд вашою Цитаделлю е велике сховище меланжу, а карти його покажуть.

– Карти нiчого iй не покажуть. Вона пробиватиме тунель?

– Шукае iксiанських iнструментiв для цього.

– Ікс ii цим не забезпечить.

– Існуе таке сховище прянощiв, Владико?

– Так.

– Є байка про те, як захищено ваше сховище, Владико. Сам Арракiс було б знищено, якби хтось спробував украсти ваш меланж. Це правда?

– Так. І це знищило б Імперiю. Нiхто б не вцiлiв – нi Гiльдiя, нi Сестринство, нi тлейлаксу, нi навiть Рибомовки.

Тут вона здригнулася.

– Я не дозволю Сiонi спробувати здобути ваш меланж.

– Нейло! Я наказав тобi пiдкорятися Сiонi у всьому. Так ти менi служиш?

– Владико? – Вона стояла, налякана його гнiвом, ближча до втрати вiри, нiж будь-коли. Це була криза, яку вiн створив, знаючи, чим це мусить закiнчитися. Нейла поволi розслабилася. Бачив хiд ii думок, наче вона виклала iх йому найяснiшими словами.

«Остаточне випробування!»

– Ти повернешся до Сiони й захищатимеш ii життя коштом свого власного, – сказав Лето. – Це завдання, яке я поставив перед тобою i на яке ти погодилася. Саме тому тебе й обрано. Тому ти носиш клинок iз родини Стiлгара.

Їi права рука потяглася до крис-ножа, схованого пiд накидкою.

«Наскiльки певним е те, – подумав Лето, – що зброя може замкнути людину у визначенiй схемi дiй».

Вiн iз захватом вдивлявся у застигле тiло Нейли. В ii очах не було нiчого, крiм поклонiння.

«Остаточний ригористичний деспотизм… а я його ненавиджу!»

– Тож iди! – ревнув вiн.

Нейла обернулася i поквапом подалася вiд Святоi Присутностi.

– Чи це того варте? – питав себе Лето.

Але Нейла сказала те, що вiн мусив знати. Нейла вiдновила вiру й точно з’ясувала для нього те, чого Лето не мiг знайти в потьмянiлому образi Сiони. Інстинктам Нейли слiд було вiрити.

«Сiона досягла вибуховоi точки, якоi я потребую».


* * *



Дункани завжди вважають дивним, що я набираю жiнок до свого вiйська, але моi Рибомовки – тимчасова армiя з усiх поглядiв. Хоча жiнки можуть бути агресивними та жорстокими, вони дуже вiдрiзняються вiд чоловiкiв у своiй вiдданостi битвi. Урештi-решт, витоки походження направляють iхню поведiнку до бiльшого захисту життя. Вони виявилися найкращими хоронительками Золотого Шляху. Я посилюю цю рису в сформованiй мною схемi iхнього вишколу. Їх на певний час звiльнено вiд повсякденноi рутини. Я даю iм особливу спiльноту, яку вони з приемнiстю згадують до кiнця життя. Вони дорослiшають у сестринському товариствi, готуючись до бiльш суттевих подiй. Те, що дiлиш з iншими в такому товариствi, завжди готуе до важливiших справ. Імла ностальгii покривае цi проведенi з сестрами днi, роблячи iх не такими, як були насправдi. Отак сьогодення змiнюе iсторiю. Сучасники загалом не живуть у тому ж часi. Минуле завжди змiнюеться, проте мало хто це усвiдомлюе.

    Викраденi журнали

Виславши звiстку Рибомовкам, Лето пiзнього вечора спустився до крипти. Вирiшив, що найкраще розпочати розмову з новим Дунканом Айдаго в затемненiй кiмнатi, де гхола мiг би почути, як Лето описуе сам себе, перш нiж на власнi очi побачити тiло предчерва. У центральнiй ротондi крипти була вирiзана в чорному каменi бiчна кiмнатка, яка задовольняла цi вимоги. Покiй був достатньо великим, щоб помiстити Лето з його повозом, але мав низьку стелю. Примiщення освiтлювали прихованi кулi, якими вiн керував. Дверi однi, але складалися з двох сегментiв – один розкривався широко, аби пропустити Королiвський Повiз, другий був малим проходом, для людського зросту.

Лето вкотив свiй Королiвський Повiз до покою, зачинив великий прохiд i вiдкрив менший. Налаштувався на майбутне випробування.

Нудьга була дедалi бiльшою проблемою. Взiрець тлейлаксанських гхол став нудно повторюваним. Якось Лето вислав тлейлаксу застереження не присилати бiльше Дунканiв, але вони знали, що в цiй справi можуть його не послухатись.

«Інколи я думаю, що вони роблять це лише для того, аби зберегти непослух!»

Тлейлаксу трималися за важливу рiч, що, як вони знали, давала iм захист в iнших справах.

«Присутнiсть Дункана тiшить Пола Атрiда всерединi мене».

Як Лето пояснив Монео в перший день його служби мажордомом Цитаделi:

– Дункани повиннi прийти до мене з чимось бiльшим за тлейлаксанську пiдготовку. Мусиш простежити, щоб моi гурii лагiдно поводилися з Дунканом i щоб жiнки вiдповiли на частину його питань.

– На якi питання вони можуть вiдповiсти, Владико?

– Вони знають.

Звичайно, за роки Монео вивчив усе про цю процедуру.

Лето почув голос Монео ззовнi затемненоi кiмнати, за ним долинули звуки супровiдноi групи Рибомовок, а потiм – характернi невпевненi кроки нового гхоли.

– У цi дверi, – сказав Монео. – Усерединi буде темно, а ми зачинимо за вами дверi. Ввiйшовши, зупинiться i почекайте, доки заговорить Владика Лето.

– Чому там буде темно? – У голосi Дункана з’явилися агресивно-тривожнi нотки.

– Вiн пояснить.

Айдаго впхнули до кiмнати, дверi за ним зачинилися.

Лето знав, що побачив гхола – лише тiнi мiж тiнями та темряву, у якiй годi виявити джерело голосу. Як зазвичай, Лето ввiмкнув голос Муад’Дiба.

– Я радий знову тебе бачити, Дункане.

– Я тебе не бачу!

Айдаго був воiном, а воiн атакуе. Це дало Лето певнiсть, що гхола повнiстю вiдповiдае оригiналовi. П’еска-моралiте, завдяки якiй тлейлаксу пробуджували досмертнi спогади гхол, завжди залишала у iхнiх свiдомостях певнi сумнiви. Частина Дунканiв думала, що вони загрожували справжньому Полу Муад’Дiбовi. Цей теж подiляв такi iлюзii.

– Я чую голос Пола, проте не бачу його, – сказав Айдаго. Не намагався приховати роздратування, дозволив йому вилитися в голосi.

«Чому Атрiд грае в цю iдiотську гру? Насправдi Пол давно вже мертвий, а це говорив Лето, носiй воскреслих спогадiв Пола… i спогадiв багатьох iнших! – якщо вiрити розповiдям тлейлаксу».

– Тобi сказали, що ти лише найновiший у довгому рядi дублiкатiв, – промовив Лето.

– Я не маю цих спогадiв.

Лето розпiзнав у голосi Дункана iстерiю, погано приховану пiд вояцькою бравадою. Клята вiдновлювальна тактика тлейлаксу викликала звичайний ментальний хаос. Цей Дункан прибув сюди у станi, близькому до шокового, майже впевнений у власному божевiллi. Лето знав: щоб заспокоiти сердегу, зараз потрiбнi найделiкатнiшi засоби. Це неодмiнно буде емоцiйно виснажливим для них обох.

– Багато чого змiнилося, Дункане, – сказав Лето. – Але одне зосталося незмiнним. Я все ще Атрiд.

– Менi сказали, що твое тiло…

– Так, воно змiнилося.

– Клятi тлейлаксу! Намагалися змусити мене вбити того, кого я… ну, хто мав вигляд, як у тебе. Зненацька я згадав, хто я, i це було… Це мiг бути гхола Муад’Дiба?

– Це мiм-лицепляс, запевняю тебе.

– Вiн мав твiй вигляд i розмовляв як… Ти певний?

– Актор, не бiльше. Вiн вижив?

– Звичайно! Так вони розбудили мою пам’ять. Пояснили всю цю чортiвню. Це правда?

– Правда, Дункане. Я цього не схвалюю, проте дозволяю, щоб мати змогу тiшитися твоiм товариством.

«Потенцiйнi жертви завжди виживають, – подумав Лето. – Принаймнi з тими Дунканами, яких я бачив. Були невдачi, фальшивi Поли гинули, а Дункани марнувалися. Але завжди залишаються дбайливо збереженi клiтини оригiналу».

– А що з твоiм тiлом? – запитав Айдаго.

Муад’Дiб мiг пiти на спочинок. Лето повернувся до свого звичайного голосу.

– Я прийняв пiщаних форелей як свою шкiру. Вiдтодi вони мене змiнюють.

– Як?

– Поясню тобi в належний час.

– Тлейлаксу казали, що ти на вигляд як пiщаний черв.

– А що сказали моi Рибомовки?

– Сказали, що ти Бог. Чому ти називаеш iх Рибомовками?

– Стара вигадка. Першi жрицi у снах розмовляли з рибами. Так вони навчилися багатьох цiнних речей.

– Звiдки ти знаеш?

– Я е тими жiнками… i всiма, що з’явилися до них i пiсля.

Лето почув, як Айдаго ковтае сухим горлом.

– Я розумiю, навiщо ця темрява. Ти даеш менi час пристосуватися.

– Ти завжди був швидким, Дункане.

«Окрiм випадкiв, коли був повiльним».

– Як довго ти змiнюешся?

– Понад тридцять п’ять столiть.

– Тлейлаксу сказали менi правду.

– Вони рiдко наважуються брехати.

– Це довго.

– Дуже довго.

– Тлейлаксу… копiювали мене багато разiв?

– Багато.

«Час спитати, скiльки, Дункане».

– Скiльки мене було?

– Я дозволю тобi самому переглянути записи.

«Так воно починаеться», – подумав Лето.

Здавалося, ця розмова завжди задовольняла Дунканiв, але не можна було уникнути сутi питання: «Скiльки мене було?»

Тiла Дунканiв не вiдрiзнялися, хоча гхоли спiльного походження не передавали спогадiв одне одному.

– Я пам’ятаю свою смерть, – сказав Айдаго. – Харконненiвськi вiстря, багато з них намагалися дiстатися до тебе й Джессiки.

Лето миттево повернув голос Муад’Дiба до гри:

– Я був там, Дункане.

– Я заступник, правда? – спитав Айдаго.

– Правда, – вiдповiв Лето.

– Що сталося з iншим мною… тобто як вiн помер?

– Усяка плоть зношуеться, Дункане. Це е в записах.

Лето терпляче чекав, мiркуючи, скiльки часу мине, доки така пом’якшена iсторiя перестане вдовольняти Дункана.

– Який насправдi в тебе вигляд? – спитав Айдаго. – Яке хробаче тiло описували тлейлаксу?

– Одного дня воно стане рiзновидом пiщаного черва. Метаморфоза вже далеко зайшла.

– Що означае рiзновидом?

– Матиме бiльше нервових вузлiв. Буде свiдомим.

– Можна додати свiтла? Я хотiв би побачити тебе.

Лето скомандував рефлекторам. Кiмнату наповнило яскраве свiтло. Чорнi стiни та свiтлокулi були влаштованi так, щоб усе свiтло зосередилося на Лето, виявляючи кожну зовнiшню деталь.

Айдаго перевiв погляд на фасеткове срiблясто-сiре тiло, зауважив зародки ребристих секторiв пiщаного черва, хвилястi вигини… маленькi протуберанцi виступiв, що були колись ногами, один iз них дещо коротший за другий. Знову зосередився на добре окреслених кистях i передплiччях, а врештi дiстався обличчя пiд каптуром оболонки. Рожева шкiра лиця майже губилася на тлi цього безмiру, воно здавалося кумедним виступом на такому тiлi.

– Добре, Дункане, – сказав Лето. – Тебе попередили.

Айдаго безмовним жестом вказав на тiло предчерва.

– Навiщо? – спитав замiсть нього Лето.

Айдаго кивнув.

– Я все ще Атрiд, Дункане, i запевняю тебе всiею честю цього iменi, що були поважнi причини.

– Що зробило можливим…

– Із часом довiдаешся.

Айдаго лише похитував головою з боку на бiк.

– Це не е приемним одкровенням, – сказав Лето. – Щоб його збагнути, слiд спершу дiзнатися про iншi речi. Вiр слову Атрiда.

Упродовж столiть Лето затямив, що заклик до глибокоi вiрностi Айдаго всьому Атрiдiвському негайно перекривав потiк особистих питань. Формула вкотре спрацювала.

– То я маю знову служити Атрiдам, – промовив Айдаго. – Звучить знайомо. Як це мае бути?

– Багатьма способами, старий друже.

– Можливо, старий для тебе, але не для мене. То як?

– Моi Рибомовки тобi не розповiли?

– Казали, що я командуватиму твоею елiтарною Вартою, силами, набраними з них. Я цього не розумiю. Армiя жiнок?

– Менi потрiбен довiрений спiльник, який командував би моею Вартою. Ти проти?

– Навiщо жiнки?

– Існують поведiнковi вiдмiнностi мiж статями, якi роблять жiнок надзвичайно цiнними в цiй ролi.

– Ти не вiдповiв на мое питання.

– Думаеш, вони негодящi?

– Деякi з них здаються доволi мiцними, але…

– Іншi були, ах, м’якими з тобою?

Айдаго залився рум’янцем.

Лето така реакцiя здавалася чарiвною. Дункани були одними з нечисленних за цих часiв людей, спроможних на таке. Зрозумiло, що це наслiдок раннього вишколу Дунканiв, iхнього почуття особистоi честi – дуже лицарського.

– Не розумiю, чому ти довiрив жiнкам охороняти тебе, – сказав Айдаго. Кров поволi вiдступила вiд його щiк. Вiн глянув на Лето.

– Але я завжди довiряв iм, як довiряю тобi, – усе свое життя.

– Вiд чого ми тебе захищаемо?

– Монео i моi Рибомовки повiдомлять тобi стан справ.

Айдаго переступав з ноги на ногу, його тiло погойдувалося в ритм калатання серця. Оглянув малу кiмнату, нi на чому не зосереджуючись. Аж раптом повернувся поглядом до Лето.

– Як менi тебе називати?

То був знак згоди, якого Лето чекав.

– «Владика Лето» влаштовуе? Або «мiлорд».

– Так… мiлорде. – Айдаго глянув просто у фрименськi синi очi Лето. – Чи правда те, що кажуть твоi Рибомовки, наче ти маеш… спогади…

– Ми всi тут, Дункане. – Лето промовив цi слова голосом дiда з батькiвського боку. Тодi: – Навiть жiнки тут, Дункане, – то був голос Джессiки, бабки Лето по батьковi. – Ти добре iх знав, – сказав Лето. – А вони знають тебе.

Айдаго поволi, з дрижанням вдихнув.

– Потрiбно трохи часу, щоб до цього призвичаiтися.

– Точнiсiнько моя перша реакцiя, – промовив Лето.

Айдаго затрусився вiд реготу, а Лето подумав, що це занадто як для такого убогого жарту, але промовчав.

Айдаго сказав:

– Твоi Рибомовки мали забезпечити менi гарний настрiй, чи не так?

– Їм це вдалося?

Айдаго вивчав обличчя Лето, розпiзнаючи характернi атрiдiвськi риси.

– Ви, Атрiди, завжди аж надто добре мене знали, – сказав вiн.

– Так краще, – промовив Лето. – Ти починаеш розумiти, що я не просто один iз Атрiдiв. Я – це вони всi.

– Якось Пол сказав це менi.

– Справдi казав! – промовив сам Муад’Дiб, судячи з тону й акценту.

Айдаго ковтнув i вiдвiв погляд до дверей кiмнати.

– Ти щось у нас вiдiбрав, – сказав вiн. – Я це вiдчуваю. У цих жiнок… Монео…

«„Ми“ проти „ти“, – подумав Лето. – Дункани завжди стають на бiк людей».

Айдаго знову перевiв увагу на Лето.

– Що ти дав нам взамiн?

– Мир Лето у всiй Імперii!

– Бачу, якi тут усi напрочуд щасливi! Саме тому тобi й потрiбна особиста варта.

Лето всмiхнувся.

– Мiй мир насправдi е вимушеним спокоем. Люди мають довгу традицiю опиратися спокоевi.

– То ти даеш нам Рибомовок.

– А ще iерархiю, яку ви можете безпомилково розпiзнати.

– Жiноча армiя, – пробурмотiв Айдаго.

– Найвища притягальна сила для чоловiкiв, – сказав Лето. – Секс завжди був способом пiдпорядкувати собi агресивного самця.

– І вони саме це роблять?

– Вони вiдвертають або пом’якшують ексцеси, якi можуть призвести до бiльш болiсного насилля.

– І ти дозволяеш iм вiрити, наче ти бог. Не думаю, що менi б це сподобалося.

– Прокляття святостi огидне менi так само, як i тобi!

Айдаго насупився. Не такоi реакцii вiн очiкував.

– В яку гру ти граеш, Владико Лето?

– У дуже стару, але з новими правилами.

– Твоiми правилами!

– Ти волiв би, щоб я повернув усе ДАПТу, Ландсрааду й Великим Домам?

– Тлейлаксу кажуть, що Ландсрааду вже нема. Ти не дозволяеш жодного справжнього самоврядування.

– Ну що ж, я мiг би усунутися на користь Бене Гессерит. Чи, може, iксiан або тлейлаксу? Ти хотiв би, щоб я знайшов iншого барона Харконнена, який перейняв би владу над Імперiею? Скажи тiльки слово, Дункане, – i я вiдречуся!

Вiд цiеi лавини смислiв Айдаго знову захитав головою.

– У недобрих руках, – промовив Лето, – монолiтна централiзована влада е небезпечним i нестабiльним iнструментом.

– А твоi руки добрi?

– Я не певен щодо моiх рук, але скажу тобi, Дункане: я певен щодо рук тих, хто вiдiйшов передi мною. Я iх знаю.

Айдаго вiдвернувся вiд Лето.

«Який захопливий, украй людський жест, – подумав Лето. – Вiдкидання водночас iз визнанням власноi вразливостi».

Лето заговорив у спину Айдаго.

– Ти слушно опираешся тому, що я використовую людей без iхнього вiдома та згоди.

Айдаго напiвобернувся до Лето, тодi повернув голову, дивлячись на обличчя в каптурi оболонки, схилився, заглянув у цiлковито синi очi.

«Вiн мене вивчае, – подумав Лето, – але може проаналiзувати лише мое обличчя».

Атрiди навчили своiх людей розпiзнавати найтоншi сигнали обличчя й тiла, i Айдаго добре оволодiв цим умiнням. Однак можна було розгледiти, як його накривае розумiння: те, що вiдбуваеться тут, вище рiвня його здiбностей.

Айдаго кашлянув.

– Яка рiч найгiрша з того, про що ти мене попросиш?

«Як типово для Дунканiв!» – подумав Лето. Цей теж класичний. Айдаго присягае на вiрнiсть Атрiдовi, хоронителевi присяги, даючи водночас сигнал, що не переступить власних меж моральностi.

– Я попрошу охороняти мене всiма необхiдними засобами й зберiгати мою таемницю.

– Яку таемницю?

– Що я вразливий.

– Що ти не Бог?

– У цьому сенсi не до кiнця.

– Твоi Рибомовки розповiдали менi про бунтiвникiв.

– Вони iснують.

– Чому?

– Вони молодi, i я не переконав iх, що мiй шлях кращий. Дуже складно переконати молодих у будь-чому. Вони вже народилися всезнайками.

– Нiколи не чув, щоб хтось з Атрiдiв глузував так iз молодих.

– Можливо, тому, що я значно старший – старiстю, помноженою на старiсть. А мое завдання стае все тяжчим iз кожним поколiнням.

– Яке твое завдання?

– Якщо ми йтимемо поруч, iз часом ти зрозумiеш.

– А що станеться, якщо я тебе пiдведу? Твоi жiнки мене знищать?

– Я намагаюся не обтяжувати Рибомовок почуттям провини.

– Зате обтяжуватимеш мене?

– Якщо ти погодишся.

– Якщо я виявлю, що ти гiрший за Харконненiв, обернуся проти тебе.

«Як типово для Дунканiв. Мiряють усе зло, порiвнюючи його з Харконненами. Як мало вони знають про зло».

– Барон пожер цiлi планети, Дункане. Що може бути гiршим? – сказав Лето.

– Пожирання Імперii.

– Я вагiтний моею Імперiею. Помру, народжуючи ii.

– Якби я мiг у це повiрити…

– Ти командуватимеш моею Вартою?

– Чому я?

– Ти найкращий.

– Уявляю, яка це небезпечна робота. Як померли моi попередники? Виконуючи цi небезпечнi обов’язки?

– Деякi з них.

– Я хотiв би мати пам’ятi тих, iнших!

– Ти не мiг би iх мати, зоставшись при цьому справжнiм собою.

– Усе-таки я хотiв би знати.

– Знатимеш.

– То Атрiди досi потребують гострого ножа?

– Ми маемо роботу, яку може виконати лише Дункан Айдаго.

– Ти кажеш… ми… – Айдаго ковтнув слину, глянув на дверi, тодi на обличчя Лето.

Лето сказав так, як сказав би Муад’Дiб, але все ще власним голосом.

– Коли ми востанне разом пiднiмалися до сiчi Табр, ти був вiрним менi, а я тобi. Насправдi нiщо не змiнилося.

– То був твiй батько.

– То був я! – Голос Муад’Дiба, видобутий iз огрому Лето, завжди шокував гхол.

Айдаго прошепотiв:

– Ви всi… у цьому одному… тiлi… – Урвав.

Лето промовчав. Це був вирiшальний момент.

Згодом Айдаго дозволив собi знамениту посмiшку «нехай-йому-чорт».

– Тодi я звернуся до Лето першого й Пола – тих, що знають мене найкраще. Використайте мене добре, бо я вас любив.

Лето заплющив очi. Цi слова завжди завдавали йому болю. Знав, що любов – те, вiд чого вiн найменше може захиститися.

Монео, який прислухався до розмови, вирушив на порятунок. Увiйшов i сказав:

– Владико, менi забрати Дункана Айдаго до вартiвниць, якими вiн командуватиме?

– Так. – Це едине слово, на яке спромiгся Лето.

Монео взяв Айдаго за руку й повiв його.

«Добрий Монео, – подумав Лето. – Такий добрий. Так добре мене знае, але я втрачаю надiю, що вiн колись мене зрозумiе».


* * *



Я знаю зло своiх предкiв, оскiльки я е ними. Рiвновага вкрай хистка. Знаю: мало хто iз вас, тих, що читали моi слова, так думали про своiх предкiв. Вам не спадало на думку, що вашi предки – це тi, хто вижив, i що виживання iнколи вимагало жорстоких рiшень, рiзновиду бездумноi брутальностi, яку з великими труднощами придушуе цивiлiзоване людство. Яку цiну ви сплатите за це придушування? Приймете власне вимирання?

    Викраденi журнали

Одягаючись у перший ранок командування Рибомовками, Айдаго намагався струсити з себе нiчний кошмар. Вiн двiчi прокидався вiд нього й щоразу виходив на балкон глянути на зорi, а сон далi ревiв йому в головi.

«Жiнки… беззбройнi жiнки в чорних обладунках… натовп, що суне з хрипким бездумним криком… вимахуе руками, вологими вiд червоноi кровi… а коли з’юрмилися надi мною, iхнi роти роззявилися, показавши жахливi iкла!»

І в цю мить вiн прокинувся.

Ранкове свiтло не надто допомогло розвiяти нiчнi примари.

Йому облаштували кiмнату в пiвнiчнiй вежi. Балкон виходив на дюни, що тяглися до далекоi скелi, бiля пiднiжжя якоi розкинулося щось схоже на глинобитне селище.

Айдаго застебнув тунiку, оглядаючи цей краевид.

«Чому Лето набирае до армii лише жiнок?»

Кiлька миловидних Рибомовок запропонували своему командировi провести з ним нiч, але Айдаго вiдмовився вiд таких пропозицiй.

Не по-атрiдiвськи використовувати секс як засiб переконання!

Оглянув свое вбрання: чорний однострiй iз золотою облямiвкою, червоний яструб лiворуч на грудях. Це принаймнi знайоме. Без вiдзнак рангу.

– Вони знають ваше обличчя, – сказав Монео.

«Дивний малий чоловiчок, цей Монео».

Раптом ця думка здивувала Айдаго. Помiркувавши, вiн вирiшив, що Монео не був малим. «Дуже стриманий, так, але не нижчий за мене». Здавалося, що Монео заглиблений у себе… зiбраний.

Айдаго окинув поглядом свою сибаритську кiмнату, аж надто комфортабельну – м’якi подушки, приладдя, сховане за панелями з коричневого полiрованого дерева. Купальню мальовниче викладено пастельно-синiми плитками, а в комбiнованiй душовiй з ванною помiстилося б не менше шести осiб. Усе довкола заохочувало догоджати собi. То було примiщення, в якому можна дозволити своiм чуттям вiддатися всiм приемностям, якi тiльки зможеш згадати.

– Хитро, – прошепотiв Айдаго.

Хтось легенько постукав у дверi, а тодi жiночий голос сказав:

– Командире? Монео прибув.

Айдаго глянув на випаленi сонцем кольори далекоi скелi.

– Командире? – Трохи голоснiше.

– Заходьте, – вiдгукнувся Айдаго.

Монео ввiйшов, зачинивши за собою дверi. Мав на собi тунiку та штани крейдяно-бiлого кольору, що змушувало зосередити погляд на обличчi. Оглянув кiмнату.

– Тут вони вас поселили. Клятi жiнки! Думаю, з добрими намiрами, але мали б уже знати краще.

– Звiдки ви знаете, що я люблю? – рiзко спитав Айдаго. І, вже питаючи, розумiв, яке це дурне питання.

«Я не перший Дункан Айдаго, якого бачив Монео».

Монео тiльки посмiхнувся i стенув плечима.

– Я не хотiв образити вас, Командире. Залишитесь у цьому примiщеннi?

– Менi подобаеться краевид.

– Але не обстановка. – Це було ствердження.

– Їi можна змiнити, – сказав Айдаго.

– Я цим займуся.

– Як я здогадуюся, ви тут, щоб пояснити менi обов’язки.

– Наскiльки зумiю. Я знаю, яким дивним це мае здаватися спочатку. Ця цивiлiзацiя дуже вiдрiзняеться вiд тiеi, яку застали ви.

– Я бачу. Як помер мiй… попередник?

Монео знову стенув плечима. Це, схоже, його стандартний жест, але без знiяковiння.

– Виявився недостатньо швидким, аби втекти вiд наслiдкiв свого рiшення, – сказав вiн.

– Конкретнiше.

Монео зiтхнув. Цi Дункани завжди такi вимогливi.

– Загинув унаслiдок бунту. Вам хотiлося б почути деталi?

– Вони б менi знадобилися?

– Нi.

– Я хотiв би сьогоднi дiстати повну iнформацiю про цей бунт. Але спершу пояснiть: чому в армii Лето немае чоловiкiв?

– У нього е ви.

– Ви розумiете, що я маю на увазi.

– Вiн мае дивну теорiю про армiю. Я розмовляв з ним про це багато разiв. Та чи не хотiли б ви поснiдати, перш нiж я поясню?

– А ми не могли б робити це одночасно?

Монео обернувся до дверей i гукнув едине слово:

– Зараз!

Те, що вiдбулося негайно пiсля цього, зачарувало Айдаго. Кiмната зароiлася вiд молодих Рибомовок. Двi з них узялися за складаний стiл i крiсла з-за панелей та перенесли iх на балкон. Іншi накрили стiл для двох. Ще iнша група принесла iжу – свiжi плоди, гарячi булочки та напiй, з якого здiймалася пара, поширюючи нiжнi аромати прянощiв i кофеiну. Це все виконувалося дуже вправно – швидко й безмовно, що свiдчило про довгi тренування. Вийшли так само, як i ввiйшли, без жодного слова.

Айдаго сiв за стiл навпроти Монео через хвилину пiсля початку цього надзвичайного видовища.

– І так щоранку? – спитав Айдаго.

– Тiльки якщо ви захочете.

Айдаго спробував напiй – меланж-каву. Розпiзнав плiд – м’яку каладанську диню парадан.

«Моя улюблена».

– Ви дуже добре мене знаете, – сказав Айдаго.

Монео всмiхнувся.

– Мали змогу вивчити. А тепер про ваше питання.

– І дивну теорiю Лето.

– Так. Вiн каже, що повнiстю чоловiча армiя е надто небезпечною для цивiльноi опорноi бази.

– Це божевiлля! Без армii не було б…

– Я розумiю цей аргумент. Але вiн каже, що чоловiча армiя – це пережитки скринiнговоi функцii, яку в доiсторичному стадi виконували самцi, не залученi до процесу розмноження. Вiн розповiдае про напрочуд стiйку традицiю, за якою старшi чоловiки завжди посилали в бiй молодших.

– Що означае «скринiнгова функцiя»?

– Їi виконують тi, хто завжди перебувае поза небезпечним периметром, охороняючи ядро стада: самцiв, що розмножуються, самок, молодь. Тi, що першими зустрiчають хижакiв.

– Чим це небезпечно для… цивiльних?

Айдаго вiдкусив диню i вiдчув, що вона iдеально стигла.

– Владика Лето каже, що коли бракувало зовнiшнього ворога, то чоловiча армiя завжди оберталася проти власного населення. Завжди.

– Змагаючись за жiнок?

– Можливо. Проте вiн, звичайно, не вважае, що це аж так просто.

– Я не вважаю цю теорiю дивною.

– Ви ще не чули всього.

– Є ще щось?

– О, так. Вiн каже, що чоловiча армiя мае сильну тенденцiю до гомосексуалiзму.

Айдаго глянув на Монео через стiл.

– Я нiколи…

– Звичайно. Вiн каже про сублiмацiю, про перенесену енергiю i таке iнше.

– Яке iнше? – спитав уiдливо Айдаго. Вiн злився, бо сприйняв це як напад на свою чоловiчу самоповагу.

– Незрiлi настанови, винятково хлоп’яче товариство, жарти, единою метою яких е завдавання болю, вiрнiсть лише братам по зграi… подiбнi речi.

– А ви як думаете? – холодно промовив Айдаго.

– Я пригадую, – Монео вiдвернувся i говорив, дивлячись на краевид, – дещо з того, про що вiн каже, i вважаю, що це правда. Адже вiн – це кожен солдат у людськiй iсторii. Вiн запропонував продемонструвати менi цiлу купу прикладiв – знаменитих вiйськових постатей, навiки застиглих у незрiлому хлоп’яцтвi. Я вiдмовився. Натомiсть уважно перечитав iсторiю та сам розпiзнав цю особливiсть.

Монео обернувся i глянув Айдаго просто в очi.

– Подумайте про це, Командире.

Айдаго пишався чеснiстю перед собою, i цi слова його вразили. Культ юностi та хлоп’яцтва, збережений у вiйську? Це звучало правдиво. У його досвiдi були приклади…

Монео кивнув.

– Гомосексуалiст, латентний чи нi, зберiгае цей стан iз причин, якi можна назвати суто психологiчними. Мае тенденцiю виявляти схильнiсть до болю, шукаючи можливiсть вiдчути його самому або ж завдати болю iншим. Владика Лето каже, що це повернення до випробувань поведiнки в доiсторичному стадi.

– І ви йому вiрите?

– Так.

Айдаго вiдколупнув ще один шматочок динi. Вона втратила свiй солодкий смак. Проковтнув i вiдклав ложечку.

– Я мушу це обдумати, – сказав вiн.

– Звичайно.

– Ви не iсте, – сказав Айдаго.

– Я встав удосвiта й поiв. – Монео жестом вказав на свою тарiлку. – Жiнки постiйно намагаються спокусити мене.

– І iм це вдаеться?

– Інколи.

– Ви маете рацiю. Я вважаю його теорiю дивною. Чи е там ще щось?

– Ох, вiн каже, що, вирвавшись iз хлоп’ячих гомосексуальних обмежень, чоловiча армiя стае за своею суттю армiею гвалтiвникiв. Гвалтування часто е вбивчим, а це не та поведiнка, яка сприяе виживанню.

Айдаго скривився.

Монео натомiсть ледь усмiхнувся.

– Владика Лето каже, що лише Атрiдiвська дисциплiна та моральнi обмеження запобiгали частинi найгiрших ексцесiв за ваших часiв.

Айдаго глибоко зiтхнув, здригнувшись.

Монео вiдкинувся на спинку крiсла, обдумуючи слова, сказанi йому колись Богом-Імператором: «Хай як ми просимо розповiсти нам правду, усвiдомлення ii часто е неприемним. Не маемо приязнi до Правдомовиць».

– Клятi Атрiди! – вигукнув Айдаго.

– Я Атрiд, – вiдповiв Монео.

– Що? – Айдаго це шокувало.

– Його розплiдна програма, – промовив Монео. – Я певен, що тлейлаксу вам розповiдали. Я прямий потомок зв’язку мiж його сестрою та Харк аль-Адою.

Айдаго схилився до нього.

– То скажiть менi, Атрiде, яким це чином жiнки е кращими солдатами за чоловiкiв?

– Їм легше дозрiвати.

Айдаго збентежено хитнув головою.

– Вони мають переконливий фiзичний шлях переходу вiд визрiвання до зрiлостi, – сказав Монео. – Як говорить Владика Лето: «Виноси дев’ять мiсяцiв дитину у своему лонi, i це тебе змiнить».

Айдаго теж вiдкинувся у крiслi.

– Що вiн про це знае?

Монео лише дивився на нього, аж доки Айдаго не згадав про натовп людей, що жили в Лето – жiнки так само, як i чоловiки. Розумiння накрило Айдаго з головою. Монео розгледiв це й згадав зауваження Бога-Імператора: «Твоi слова змушують його мати такий вигляд, в якому ти хотiв би його бачити».

Мовчанка затяглася. Монео кашлянув i сказав:

– Безмiр того, що вiдомо пам’ятям Владики Лето, стримуе також i мiй язик.

– Вiн з нами щирий? – спитав Айдаго.

– Я йому вiрю.

– Але ж вiн робить стiльки… Маю на увазi його розплiдну програму. Вiдколи вона тривае?

– Вiд самого початку. Вiд дня, коли вiн вiдiбрав ii у Бене Гессерит.

– Чого вiн хоче нею досягти?

– Хотiв би я знати.

– Але ж ви…

– Атрiд i його головний помiчник, так.

– Ви не переконали мене, що жiноча армiя найкраща.

– Вони продовжують рiд.

Нарештi роздратування та гнiв Айдаго могли вилитися на щось конкретне.

– То саме цим я займався з ними першоi ночi? Розплодом?

– Можливо. Рибомовки не оберiгаються вiд вагiтностi.

– Хай йому грець! Я не якась тварина, що може переходити з одного табуна до iншого, як… як…

– Як огир?

– Так!

– Але Владика Лето не хоче наслiдувати приклад тлейлаксу, вдаючись до генноi хiрургii та штучного заплiднення.

– Що спiльного у тлейлаксу з…

– Вони – це предметний урок. Навiть я це бачу. Їхнi лицепляси – безплiднi гiбриди, ближчi до колонiальних органiзмiв, нiж до людей.

– Чи iншi… я… чи хтось iз них був плiдником?

– Деякi. У вас е потомки.

– Хто?

– Я один iз них.

Айдаго заглянув Монео в очi, раптом заблукавши в плутанинi зв’язкiв. «Це годi зрозумiти, – вирiшив вiн. – Монео, очевидно, старший за… Але я…» Хто з них насправдi старший? Хто тут предок, а хто потомок?

– Час вiд часу я й сам маю з цим проблему, – сказав Монео. – Якщо це допоможе, Владика Лето запевнив мене, що ви не е моiм потомком у звичайному значеннi слова. Але можете стати батьком деяких моiх потомкiв.

Айдаго вражено хитнув головою.

– Інколи я думаю, що тiльки Бог-Імператор може розiбратися у цьому всьому, – промовив Монео.

– Це iнша рiч! – вiдповiв Айдаго. – Це боже ремесло.

– Владика Лето каже, що вiн створив святу непристойнiсть.

Це була не та вiдповiдь, якоi чекав Айдаго. «А чого я сподiвався? Захисту Владики Лето?»

– Свята непристойнiсть, – повторив Монео. Слова скочувалися йому з язика з дивно радiсним присмаком.

Айдаго пильно втупився в Монео. «Вiн ненавидить свого Бога-Імператора! Нi… вiн його боiться. Але хiба ж ми не завжди ненавидимо того, кого боiмося?»

– Ви в нього вiрите? – запитав Айдаго.

– Маете на увазi, чи подiляю я загальну релiгiю?

– Нi! Чи вiрить вiн сам?

– Думаю, що так.

– Чому? Чому ви так вважаете?

– Бо вiн каже, що не хоче творити нових лицеплясiв. Вiн наполягае, щоб його людське стадо, паруючись, розмножувалося так, як це вiдбувалося завжди.

– Що, у бiса, воно мае з цим спiльного?

– Ви спитали мене, у що вiн вiрить. Думаю, вiн вiрить у випадок. Думаю, це його бог.

– Це марновiрство!

– Зважаючи на обставини Імперii, дуже вiдважне марновiрство.

Айдаго зиркнув на Монео.

– Ви клятi Атрiди, – пробурмотiв вiн. – Ви вiдважитеся на все!

Монео зауважив у голосi Айдаго неприязнь, змiшану iз захопленням.

«Дункани завжди так починають».


* * *



Яка найглибша рiзниця мiж нами – мiж вами i мною? Ви вже це знаете. Це предкiвськi пам’ятi. Моi приходять до мене в повному сяйвi свiдомостi. Вашi працюють у темрявi, нишком. Дехто називае це iнстинктом або фатумом. Пам’ятi прикладають до кожного з нас свiй важiль – до того, що ми думаемо й що робимо. Вважаете, що ви непiдвладнi таким впливам? А я Галiлей. Стою тут i кажу вам: «А все-таки вона рухаеться». Те, що рухаеться, може виявляти свою силу так, як досi не смiла протистояти жодна смертна сила. Я тут, щоб посмiти.

    Викраденi журнали

– Дитиною вона пiдглядала за мною, пам’ятаеш? Коли Сiона думала, що я не бачу, стежила за мною, як пустельний яструб, що кружляе над схованкою своеi здобичi. Ти сам про це згадував.

Кажучи це, Лето на чверть оберту повернув свое тiло на повозi. Через це обличчя пiд каптуром оболонки наблизилося до Монео, який пiдтюпцем трюхав поруч iз повозом.

Свiтанок ледь здiйнявся над пустельною дорогою, що бiгла по високому насипному валу вiд Цитаделi в Сар’ерi до Фестивального Мiста. Дорога з пустелi була прямою, як пучок лазерних променiв, тодi дiставалася пункту, де вигиналася широкою кривою i занурювалася в тераси каньйонiв, перш нiж перетнути рiчку Айдаго. Повiтря було сповнене густого туману вiд рiчки, що, гуркочучи здалеку, котила бурхливi води. Однак Лето розгорнув бульбашкове покривало, яке щiльно затуляло перед його повозу. Через вологу його «я-черв» покривалося сиротами вiд неясного неспокою, але в туманi вiн вiдчував солодкий запах пустельноi рослинностi, що тiшив його людськi нiздрi. Вiн наказав кортежевi зупинитися.

– Чому ми зупиняемось, Владико? – спитав Монео.

Лето не вiдповiв. Повiз затрiщав, коли вiн вигнув свое тiлище вгору дугоподiбною кривою, здiйнявши обличчя так, аби глянути крiзь Заборонений Лiс на Море Кайнса, що виблискувало срiблом далеко праворуч. Тодi обернувся лiворуч – i от вони, рештки Оборонноi Стiни, хвиляста низька тiнь у ранковому свiтлi. Тут вал пiднято майже на двi тисячi метрiв, щоб оточити Сар’ер i обмежити доступ туди вологого повiтря. Зi своеi зверхньоi позицii Лето мiг розгледiти далеку ущелину, де з його наказу збудували Фестивальне Мiсто Онн.

– Через мою примху, – сказав Лето.

– Чи не слiд нам перейти мiст, перш нiж вiдпочити?

– Я не вiдпочиваю.

Лето дивився вперед. Пiсля серii пiдйомiв i спускiв, помiтних звiдси лише як звивистi тiнi, висока дорога перетинала рiчку ельфiйським мостом, здiймалася на буферний вал, а тодi спускалася вниз, до мiста, що звiдси здавалося низкою блискучих шпилiв.

– Дункан здаеться пригнiченим, – сказав Лето. – Ти мав iз ним довгу розмову?

– Точно як ви наказали, Владико.

– Що ж, минуло всього чотири днi, – промовив Лето. – Часто iм потрiбно бiльше, щоб оговтатися.

– Вiн був зайнятий вашою Вартою, Владико. Останнього вечора затримався допiзна.

– Дункани не люблять пересуватися по вiдкритiй поверхнi. Вони думають про речi, що можуть бути використанi для нападу на нас.

– Я знаю, Владико.

Лето обернувся i глянув на Монео. Мажордом накинув зелений плащ поверх бiлого однострою. Вiн стояв бiля розгорнутого бульбашкового покривала, точнiсiнько там, де зобов’язаний був стояти пiд час цих екскурсiй.

– Ти дуже сумлiнний, Монео, – сказав Лето.

– Дякую, Владико.

Вартiвницi та придворнi трималися на шанобливiй вiдстанi за повозом. Бiльшiсть iз них намагалася навiть уникнути такоi вiддалi, з якоi можна було почути розмову Лето з Монео. Не те що Айдаго. Вiн розставив вартiвниць-Рибомовок обабiч Королiвськоi Дороги, наказавши iм розосередитись. А сам стояв, вдивляючись у повiз. Айдаго мав на собi чорний однострiй з бiлою облямiвкою. За словами Монео, це дарунок Рибомовок.

– Вони дуже його вподобали. Вiн добре робить свою справу.

– Що саме вiн робить, Монео?

– Як же, охороняе вашу персону, Владико.

Жiнки Варти носили обтислi зеленi одностроi з червоним Атрiдiвським яструбом лiворуч на грудях.

– Вони дуже пильно стежать за ним, – сказав Лето.

– Так. Вiн учить iх подавати сигнали руками. Каже, що це Атрiдiвський звичай.

– Це, звичайно, правильно. Думаю, чому попереднiй цього не робив?

– Владико, я не знаю…

– Я пожартував, Монео. Попереднiй Дункан не вiдчував загрози, доки не стало надто пiзно. А цей прийняв нашi пояснення?

– Як менi доповiли, Владико. Вiн добре розпочав свою службу.

– Чому вiн носить тiльки ножа в пiхвах за поясом?

– Жiнки запевнили його, що лише тi, хто пройшов спецiальний вишкiл, можуть мати лазерострiли.

– Твоi перестороги безпiдставнi, Монео. Скажи жiнкам, що його ще довго не слiд боятися.

– Як накаже мiй Владика.

Лето знав, що новий Командир Варти не тiшиться з товариства придворних. Вiн стояв осторонь вiд них. Як йому вiдомо, бiльшiсть придворних була державними урядовцями. Вирядилися у своi найблискучiшi та найрозкiшнiшi шати спецiально для того дня, коли могли парадувати в повнотi влади у присутностi Бога-Імператора. Лето знав, якими iдiотськими могли видаватися Айдаго цi придворнi. Проте Лето пам’ятав ще дурнiшi оздоби й вирiшив, що сьогоднiшня демонстрацiя загалом не найгiрша.

– Ти представив його Сiонi? – спитав Лето.

Вiд згадки про Сiону Монео похмуро насупив брови.

– Заспокойся, – сказав Лето. – Навiть коли вона шпигувала за мною, я ii любив.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65260496&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Джейкоб Брум (1752–1810) – американський пiдприемець, полiтик i громадський дiяч. (Тут i далi прим. перекл.)




2


І ти, Бруте? (лат.)




3


Та, що черпае з криницi; фрименське почесне звертання (зi «Всесвiту Дюни»).