Данило Галицький
Юлия Вадимовна Белочкина

Мария Павловна Згурская


Знаменитi украiнцi
Данило Романович Галицький – один з тих яскравих iсторичних дiячiв, яким багате ранне Середньовiччя. Вiн жив у бурхливу, жорстоку епоху усобиць та монголо-татарських набiгiв i увiйшов в iсторiю як збирач давньоруських земель, правитель Галицько-Волинського князiвства, великий реформатор, далекоглядний полiтик та хитромудрий дипломат. Данило Галицький був першим в iсторii украiнського народу легiтимним, тобто визнаним в Європi, королем. До того ж вiн першим серед росiйських князiв спробував покiнчити iз залежнiстю свого князiвства вiд монголо-татарських завойовникiв. Та найбiльша заслуга Галицького полягае в тому, що вiн був патрiотом своеi землi. Вiдродження iнтересу до iсторii украiнськоi державностi зробило постать князя Данила Романовича цiкавою i для наших сучасникiв.





Марiя Павлiвна Згурська, Юлiя Олександрiвна Белочкiна

Данило Галицький





Передмова



Данило Романович Галицький – один з тих яскравих та суперечливих iсторичних дiячiв, на якi багате ранне Середньовiччя. Варто зазначити, що хоча дослiдники радянського перiоду i вiддавали Галицькому належне як захиснику руських земель вiд польсько-литовськоi iнтервенцii, проте створену ним Галицько-Волинську державу вони не розглядали як спадкоемицю Киева.

Вiдродження iнтересу до iсторii украiнськоi державностi зробило постать князя Данила Романовича цiкавою для iсторикiв, i це, поза сумнiвом, е позитивним моментом. Проте не можна не визнати, що, використовуючи особистiсть Галицького в пропагандистських цiлях, його бiографiю частенько «шлiфують», щоб надати князю рис «справжнього героя». І цей новий «канонiчний» образ мае мало спiльного з реальною людиною, яка жила в бурхливу, жорстоку епоху усобиць та монголо-татарських набiгiв. Данило Галицький прожив довге, багате подiями життя. Можливо, багато його вчинкiв не можна схвалити з позицii сьогоднiшньоi моралi, але в сучасних дослiдникiв життепису Галицького немае нiякого права замовчувати чи перекручувати факти його непересiчноi бiографii.

Історiя украiнського народу знае лише двох легiтимних королiв – Данила Галицького та його внука Юрiя Львовича (Юрiя І). Існуе дуже цiкава легенда, пiдкреслюемо – легенда, про те, що папа Інокентiй ІІІ прислав гiнця до батька Данила, Романа Мстиславича, князя галицького i волинського, з пропозицiею зробити його «королем Руським» – звiсно, з умовою прийняття католицькоi вiри. На що князь нiбито вiдповiв папським послам: «Доки маю меч, не буду купувати володiнь iншою цiною, тiльки кров’ю, як батьки та дiди нашi примножували Руську землю!» Проте документи про цю подiю однозначно достовiрними не визнаються.

Безумовно, коронацiя Данила Романовича е знаковим епiзодом в iсторii украiнськоi державностi, але розглядати ii як свiдчення переходу вiд середньовiчноi усобицi до централiзованоi держави i консолiдацii ii пiд рукою новоспеченого монарха було б перебiльшенням. І все ж Данило Галицький, безперечно, був продовжувачем справи свого великого батька i прагнув об’еднати руськi землi. В iсторiю вiн увiйшов як великий завойовник i реформатор, а також як далекоглядний полiтик та хитромудрий дипломат. Та найбiльша заслуга Галицького в тому, що вiн був патрiотом своеi держави i всi своi дii спрямовував на полiпшення ii добробуту та обороноздатностi. Втiм, сьогоднi багато iсторикiв вважають це твердження спiрним, тому нехай на запитання про роль Данила Романовича Галицького в украiнськiй iсторii дасть вiдповiдь життепис цiеi неабиякоi особистостi.




Першоджерела


Єдиною лiтературною пам’яткою Галицько-Волинськоi землi, що збереглася до наших днiв, е Галицько-Волинський лiтопис. Вiн був створений в ХІІІ столiттi й увiйшов до складу Іпатiiвського списку, сформованого в ХV столiттi. Цей лiтопис мiстить вiдомостi про подii в Пiвденнiй Русi, Литвi, Угорщинi та Польщi. Текст його дiлиться на двi рiзнi за манерою викладу частини: Галицьку (1201—1267) та Волинську (1267—1290).

При вивченнi цього документа вiдразу ж привертають до себе увагу численнi хронологiчнi розбiжностi, оскiльки всi подii описуються не в хронологiчнiй послiдовностi. Галицько-Волинський лiтопис – твiр дуже складний, що визначаеться iсторiею його створення. Лiтопис складаеться з багатьох компонентiв, котрi часом не завжди вдало поеднуються в одне цiле. Крiм того, вiн чотири рази перероблявся та доповнювався. І цi чотири укладачi мали своi, вiдмiннi вiд iнших, погляди на подii, своiх «головних героiв», тому упередженостi в характеристиках було не уникнути. Проте в цiй пам’ятцi е й спiльна основа – тема героiчного пiдйому та емоцiйна насиченiсть усiх частин лiтопису.

Перша частина Галицько-Волинського лiтопису – лiтописний звiд 1246 року, укладений митрополитом Кирилом. Далi його змiнив холмський епископ Іоанн, його розповiдь охоплюе перiод з 1247-го по 1264 рiк. Деякi iсторики вважають, що лiтопис був перероблений у Володимирi складачем його наступноi частини, що стосуеться Василька Даниловича, хоча при уважному розглядi помiтно, що межа мiж зводом Іоанна i наступним розмита. Так, iсторик В. Т. Пашуто вважае початком зводу Василька Тарнавський з’iзд 1262 року. Звiд Василька охоплюе перiод з 1263-го (умовно) до 1271 року – року смертi цього князя. Помiтно, що лiтописець дуже прагнув перебiльшити роль князя Василька i просто не вважав за потрiбне згадувати про тi подii, в яких князь не брав участi.

В центрi опису перших двох частин Галицько-Волинського лiтопису знаходиться постать князя Даниiла (Данила) Романовича Галицького. Його образ iдеалiзуеться в традицiях давньоруських билин: якi б сумнiвнi, а то й недобрi вчинки вiн не робив – все одно залишаеться мужнiм, справедливим та мудрим захисником вiтчизни. Перекладений на сучасну мову, лiтопис читаеться легко, це досить динамiчний опис полiтичних iнтриг та баталiй з рiдкими вкрапленнями побутових сцен та описiв.




Коротка бiографiчна довiдка


Данило Романович Галицький (1201—1264) – князь (а з 1254 р. – король) Галицько-Волинських земель, полiтичний дiяч, дипломат i полководець, син князя Романа Мстиславича, з галицькоi гiлки роду Рюриковичiв.

У 1205 роцi став формальним спадкоемцем Галицько-Волинського князiвства пiсля смертi батька, князя Романа Мстиславича.

До 1211 року перебував при угорському дворi пiд опiкою короля Андрiя.

У 1211 роцi покликаний на князювання в Галич.

У 1212 роцi вигнаний з Галича внаслiдок боярськоi смути. У 1218 роцi бере шлюб з Анною, дочкою князя Мстислава Удатного.

У 1221 роцi стае волинським князем.

У 1223 роцi брав участь у битвi на рiчцi Калцi.

Того ж року народився його первiсток Іраклiй, який не став спадкоемцем через передчасну смерть у сiмнадцять рокiв.

У 1228 роцi в Данила Галицького народився спадкоемець, Лев Данилович – князь Белзький (1245—1264), князь Галицький (1264—1301). Перенiс столицю з Галича до Львова.

У 1229 роцi Данило завершуе об’еднання волинських земель.

У 1230 роцi в вiцi двадцяти дев’яти рокiв вiн вiдвоював те, що вважав своiм по праву – Галич. У той же рiк народився молодший син Данила Шварн Данилович (Шварно, Шварнас) Литовський; князь Брестський (1245—1264), Холмський (1264— 1269), Галицький (1264—1269, разом з Левом), четвертий великий князь Литовський (1267/1268—1269). (Окрiм уже згадуваних тут Лева i Шварна, у Данила Галицького було ще двое синiв – Роман та Мстислав, дати народження яких не вiдомi.)

У 1231 роцi Данило втрачае Галич, мiсто переходить пiд протекторат угорського короля.

У 1233 роцi баланс сил змiнюеться, i Данило знову повертае собi галицький стiл.

У 1235 роцi галицький стiл дiстаеться чернiгiвським князям.

У 1238 роцi Данило, скориставшись вiдсутнiстю в Галичi князя Ростислава, повертае собi мiсто.

У 1242 роцi князь Ростислав знову ненадовго захоплюе Галич, але практично вiдразу Данило знову повертае собi галицький стiл.

У 1245 роцi Данило перемагае в битвi пiд Ярославом, яку називають «вирiшальною битвою за Галич».

У 1246 роцi вiн здiйснюе поiздку в Орду, щоб закрiпити своi володiння. У той же рiк папський престол направив до Данила свого гiнця для встановлення зв’язкiв. Данило ж розпочинае пiдготовку з перенесення загальноруськоi митрополii з Киева до Галича.

У 1247 роцi угорський король Бела запропонував Данилу укласти союз, скрiплений шлюбною угодою мiж сином Данила Левом i дочкою Бели Констанцiею.

У 1249 роцi Данило переривае взаемини з папським престолом.

У 1251 роцi Данило вступае в союз iз братом Олександра Невського Андрiем для боротьби з татарськими загарбниками.

У 1252 роцi Данило одружуеться на племiнницi литовського князя Мiндовга i вступае з ним у союз.

У 1253 роцi Данило був коронований в Дорогичинi й визнаний легiтимним королем Галицько-Волинських земель.

У 1254—1258 роках веде успiшну боротьбу з ординським темником Куремсою.

У 1259 роцi на мiсце Куремси був призначений Бурундай, який звiв нанiвець всi досягнення Данила i спустошив Галицько-Волинське князiвство.

У 1264 роцi Данило iде в мiсто Холм, де невдовзi помирае вiд хвороби.




Глава І

Походження Данила Галицького


Батько Данила Роман Мстиславич був знаковою постаттю в iсторii, недарма його прозвали Великим. Син волинського князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха i польськоi княжни Агнеси, вiн мав великi полiтичнi амбiцii. Ставши великим Киiвським князем, Мстислав у 1168 роцi вiддав сину на князювання Новгород. Проте вже в 1169 роцi його давнiй суперник Андрiй Боголюбський заволодiв Киевом i змусив Мстислава тiкати до Володимира-Волинського. У той же рiк Андрiй послав сильну рать пiд командуванням свого сина Мстислава та воеводи Бориса Жирославича, щоб прогнати Романа з Новгорода. Спустошивши новгородськi землi, вiйська взяли в облогу мiсто, але кiлька спроб взяти його штурмом провалилися i, зрештою, обложники вiдступили, пiймавши облизня, зазнавши втрат у людях та конях. Проте славна перемога не допомогла Роману зберегти престол: у розорених землях почався голод, i новгородцi вигнали його, шукаючи миру з Андрiем Боголюбським. У цьому ж роцi Мстислав Ізяславич помер i Роман став князювати у своiй вотчинi – Володимирi-Волинському. З 1170 року починаеться його князювання на Волинi. Навряд чи Роман охоче покинув Новгород заради тихого провiнцiйного Володимира, проте вiн справедливо розсудив, що краще бути непримiтним удiльним князем, анiж безземельним вигнанцем. Свого могутнього сусiда галицького князя Ярослава Володимировича Роман намагався не зачiпати. У Киiвському лiтописi е згадка про те, як у 1184 роцi вигнаний з Галича син Ярослава Володимир прийшов до Романа з пропозицiею союзу проти батька, та Роман просто виставив його з Володимира. У цi вiдносно тихi роки молодий князь осягав складне мистецтво управлiння удiлом. Маючи намiр зосередити в своiх руках якнайбiльше важелiв влади, Роман зважився на непопулярнi заходи. Не бажаючи, щоб ним командували церковники, вiн вступив у конфронтацiю з володимирським епископом, i той був змушений визнати його авторитет. Далi настала черга земельноi аристократii – бояр, якi не хотiли поступатися своiми маломаетними iнтересами. Зокрема, феодальна роздробленiсть заважала створенню регулярноi боездатноi армii, що ставило пiд загрозу територiальну цiлiснiсть князiвства. Вiдбираючи у бояр частину привiлеiв, Роман набув бiльшоi популярностi серед городян, i вони стали опорою його влади. Пом’якшення боярського гнiту стимулювало розвиток торгiвлi та ремесел, мiсто почало багатiти й розбудовуватися. Роман спорудив величезнi землянi укрiплення – вали i збудував кiлька кам’яних храмiв. З них до наших днiв зберiгся Успенський собор, щоправда, вiн неодноразово перебудовувався. Як i належить князю, Роман формував дружину з надiйних людей, щедро винагороджуючи iх вiдданiсть. Закрiпившись у Володимирi, вiн звернув погляд на багатi галицькi землi, що знаходилися по сусiдству. Вiдразу пiсля смертi грiзного Ярослава Володимировича у 1187 роцi Роман починае свою кампанiю. Стiл Ярослава успадкував його син – той самий Володимир, що колись просив притулку в Володимирi. Цей юнак вочевидь не був утiхою батька, – безхарактерний розпусник, який легко потрапляв пiд чужий вплив, вiн став iграшкою в руках ворогуючих бояр. З лiтопису можна зробити висновок, що обстановка в Галичi стала нестерпною, городяни почали бунтувати, вимагаючи усунути Володимира i запросити на галицький стiл Романа, який прославився своiм умiлим правлiнням. Бояри не наважилися загострювати ситуацiю i вирушили до Романа. Опальний же князь Володимир, згiдно з лiтописом, «злякався, зiбрав усе золото i срiбло, i свою дружину, взяв жiнку та двох синiв i поiхав до Угорщини, до короля». Словом, Володимир вирушив до Угорщини за вiйськовою допомогою й отримав ii. Угорський король Бела ІІ мав власнi плани стосовно галицьких земель i аж нiяк не хотiв iх об’еднання з волинськими. Коли Володимир повернувся з угорським вiйськом, Роман був змушений забиратися геть – у нього не було сил воювати з угорською армiею. Але, перебираючись на князювання в Галицькi землi, вiн залишив Володимир-Волинський своему брату Всеволоду, який, не бажаючи втрачати владу, просто зачинив перед братом ворота. Роман iде на переговори в Польщу, адже саме поляки неодноразово виступали союзниками руських князiв у боротьбi проти угорцiв, але цього разу йому не вдаеться домовитися про допомогу. Так Роман став практично бездомним, за ним стояла лише купка вiдданих йому галицьких бояр та впливовий тесть, Рюрик Ростиславич (з його дочкою Предславою Роман був одружений). Вiн вiддав зятю Торчеськ i погрозами змусив Всеволода пiти з Володимира-Волинського.

Угорцi, якi захопили Галич, i не подумали повернути стiл Володимиру, який iх покликав, – з самого початку у них на прикметi був iнший кандидат, угорський королевич Андрiй. Так Галичина потрапила пiд угорський протекторат, а Володимира ув’язнили у фортецi. Мабуть, правлiння угорцiв було жорстоким та деспотичним i спровокувало потужний сплеск народного невдоволення. Галицьке вiче вiдчайдушно благало про допомогу Рюрика та iнших пiвденноруських князiв, але тi нiяк не могли домовитися мiж собою, кому дiстанеться галицький стiл, i не поспiшали на допомогу. Городянам увiрвався терпець, i вони вирiшили самi обрати собi князя. Найбiльш привабливою кандидатурою iм здавався Ростислав, син знаного воiна Івана Берладника, який сам колись намагався вiдiбрати галицький стiл у батька Ярослава, змовившись з боярами i багатими торговцями. Ростислав був дуже популярним у народi, правильнiше сказати – надто популярним, i бояри побоювалися давати йому владу. Ростислав пiдiйшов до Галича, очiкуючи, що його зустрiчатимуть як переможця та визволителя, але в засiдцi сидiв угорський загiн: бояри попередили угорцiв про наближення Ростислава. В бою Ростислав загинув. Угорськi окупанти посилили порядки. У цей час з ув’язнення змiг утекти князь Володимир. Вiн вирушае в Польщу до князя Казимира. Поляки були стурбованi розширенням угорськоi сфери впливу, i в 1190 роцi Володимир повертаеться в Галичину з польськими полками. Повернувши собi галицький стiл, вiн зробив розумний полiтичний хiд, щоб убезпечити себе вiд Романа Мстиславича: з власноi волi Володимир стае васалом володимиро-суздальського князя Всеволода. В лiтописах наводяться такi слова Володимира: «Отче i пане! Утримай Галич пiдо мною, а я буду божий i твiй з усiм Галичем i завжди в твоiй волi». Угода вiдбулася, i Володимир вiдносно спокiйно правив у Галичi аж до смертi в 1198 роцi.

У той час, поки Галич був йому недоступний, князь Роман накопичував сили i вiв переговори з iншими князями. Спираючись на тестя Рюрика Киiвського, Роман домагаеться для себе частини «руськоi землi» – так у той час називали Киiвську, Чернiгiвську та Переяславську землi. В перiод удiльноi роздробленостi цiею територiею володiли i управляли численнi нащадки Ярослава Мудрого. У 1195 роцi Рюрик подарував Роману Торчеськ, потiм Треполь, Корсунь, Богуслав i Канiв. Проте князь Всеволод Юрiйович Велике Гнiздо, який був обраний великим руським князем, докорив Рюрику через те, що той надiлив землями молодшого князя. Обережний Рюрик вiдразу ж повернув все назад, а на справедливе обурення Романа тонко вiдповiв, що «нам без Всеволода бути не можна», i порадив зятю задовольнитися скромнiшим удiлом.

З появою руських земель Роману додалася нова турбота – половцi. У той час цi племена були головними ворогами руських князiв. Кочiвники нападали на прикордоннi областi, грабували iх i вiдходили в степи. Роман був не з тих, хто недооцiнював половецьку загрозу, вiн кiлька разiв збирав вiйська для захисту та контрвилазок у степи i, врештi-решт, «зупинив половецьке нашестя». До речi, своею вiйськовою активнiстю вiн урятував ослаблену Вiзантiйську iмперiю – половцi збирали великий похiд на Вiзантiю, але вiйська Романа розгромили iх на iхнiх же землях. В ореолi слави половецького переможця Роман знову повернувся до вирiшення галицького питання. На той час у нього вже був мiцний союз iз поляками: пiд час усобицi в Польщi вiн виступив на боцi нащадкiв Казимира i тепер мав надiйний тил. Роман вирушив до Угорщини i в 1198 роцi уклав мирний договiр. Тепер вiн мiг воювати за Галич. Проте воювати не довелося: Володимир помер, i Роман практично безперешкодно сiв на галицький стiл. Так, в 1199 роцi, приеднавши Галицьку землю, Роман став засновником одного з найбiльших князiвств Киiвськоi Русi – Галицько-Волинського – i перестав потребувати заступництва тестя. Змушений лавiрувати, Рюрик вступив у союз iз Всеволодом Велике Гнiздо. Ображений Роман почав заколот i в 1202 роцi перемiг колишнього тестя (з дочкою Рюрика Предславою в 1197 роцi вiн розлучився). Кияни не стали чинити опiр Роману, навпаки, зустрiли його радiсно. Лiтопис повiдомляе, що Роман «вiдiслав Рюрика в Овруч, а Ольговичiв за Днiпро в Чернiгiв i посадив Інгвара Ярославича в Киевi», хоча фактично правив мiстом сам. Проте Рюрик не був зломлений. Вiн дочекався, поки Роман з вiйськом повернеться в галицькi землi, i взяв реванш, для чого вступив у союз iз половцями. Рюрик з Ольговичами та половцями взяли Киiв штурмом 2 сiчня 1203 року. Половцi пограбували мiсто практично повнiстю, а частину будiвель знищили численнi пожежi. У цей час Роман вiв третю кампанiю проти тих же половцiв. Розгромивши iх у черговий раз, вiн повернувся до Киева. Лiтопис повiдомляе нам, що в 1204 роцi «Роман схопив Рюрика… i постриг його в ченцi. І дружину його, i дочку (свою колишню дружину)».

Сiвши на киiвський стiл у тому ж 1204 роцi, Роман вирiшив, що настав час для великих змiн у руських землях. Вiн запропонував князям виробити нову систему взаемовiдносин для того, щоб ефективнiше боронити руськi землi вiд тих же половцiв. Вiн сам запропонував для розгляду документ, який називався «Добрий порядок». Текст цього документа наводиться в «Історii Росiйськiй» Татiщева, проте достеменно невiдомо, звiдки вiн переписав його. Можливо, це втрачений початок Галицько-Волинського лiтопису, де мiстився життепис князя Романа з 1200 по 1205 рiк. Наведемо короткий змiст цього важливого документа.

У першiй частинi Роман всiляко засуджуе вiйну мiж руськими князями та використання найманцiв, якi грабують руськi землi. Тут мiститься прямий натяк на колишнього тестя та його союз iз половцями. Для припинення конфлiктiв мiж князями Роман пропонуе зробити посаду великого руського князя виборною. Балотуватися i брати участь у виборах могли шiсть найбiльших князiв: суздальський, чернiгiвський, смоленський, галицький, рязанський i полоцький. При цьому в великого князя повиннi були бути широкi повноваження: «Якщо хтось iз князiв почне вiйну, то великий князь разом з iншими князями його судить i утихомирюе. Якщо на когось [з князiв] пiдуть вiйною половцi, угорцi, поляки чи iншi народи i той князь сам не зможе оборонитися, тодi Великому князю належить надати <…> допомогу вiд усiеi Русi, погодивши це з князями». По сутi справи, Роман запропонував зробити структуру управлiння руськими землями бiльш прозорою та мобiльною, що мало б позитивно позначитися на обороноздатностi Русi. Для людини нашого часу цей проект здаеться простим та логiчним, проте в жорстоку епоху раннього Середньовiччя пропозицiя зробити найвищу посаду в державi виборною була iдеею новаторською. Весь проект Романа був спрямований на посилення централiзацii. Вiн пропонував вiдмовитися вiд нескiнченного дроблення земель на користь майорату (коли спадкоемцем всiх земель ставав би старший син), оскiльки руська традицiя подiлу земель мiж усiма синами призвела до виникнення великоi кiлькостi карликових князiвств, що не становили якоiсь значноi полiтичноi чи вiйськовоi сили i не могли себе захистити в разi iнтервенцii. Введення майорату незабаром призвело б до появи окремих великих постатей, адже завдяки династичним шлюбам основна частина земель зосереджувалася б у руках кiлькох людей.

Але, як i варто було очiкувати, цей проект зустрiли вороже – великi князi зiйшлися на тому, що «такого зроду-вiку не було». Такий вердикт був закономiрним. Якщо цей проект iснував (частина iсторикiв все ж сумнiваеться в автентичностi «Доброго порядку»), то Роман як державний дiяч дуже випередив свiй час. І все-таки Роман не змiг би об’еднати руськi землi, навiть якщо б i не загинув у 1205 роцi в походi проти Лешка Бiлого, з яким вiн воював за Люблiнську землю. Ця вiйськова кампанiя стала для Романа останньою: вiд’iхавши вiд свого табору на чолi невеликого загону, вiн потрапив у засiдку i був убитий. Деякi iсторики вважають, що у нього були й амбiцiйнiшi плани. Авторитетний знавець цього перiоду В. Пашуто припустив, що Роман Мстиславич хотiв поборотися за корону нiмецького iмператора. Тому вiн i вступив у европейську династичну вiйну, пiдтримавши Гогенштауфенiв проти Вельфiв, i пiшов вiйною на союзника Вельфiв Лешка, розраховуючи в результатi отримати Саксонiю. У французьких лiтописах Альберiка е розповiдь про те, як Роман з дружиною приiхав на переговори з Лешком та Конрадом i був пiдло вбитий. Щоб б там не сталося, в 1205 роцi Роман загинув. Цитуемо далi пiвденноруський лiтопис: «Галичани взяли свого мертвого князя i вiднесли його в Галич i поклали в церквi Святоi Богородицi». З цього можна зробити висновок, що Роман похований в Галичi.

Пiсля смертi князя залишилися два спадкоемця – Данило чотирьох рокiв вiд народження та дворiчний Василько. Цi хлопчики не були онуками пiдкореного Романом Рюрика, а синами його другоi дружини Анни. Взагалi, особа ця загадкова, у всякому разi лiтописцi не називають мати Данила та Василька на iм’я, а величають ii «Романовою княгинею» або просто «Романовою». Чому? Можливо, тому, що ii походження бажало бути кращим. Їi старший син Данило народився в 1201 роцi, а датою укладення ii шлюбу з Романом називають 1197 рiк. Та чи так це? Можливо, Роман розлучився пiзнiше, а свого первiстка нагуляв, ще перебуваючи у шлюбi з бездiтною Предславою. У цьому випадку набувае ваги припущення знавця iсторii Галицько-Волинськоi Русi В. Т. Пашуто, який вважав, що Анна походила з середовища волинського боярства. Але його романтична версiя про те, що вона була принцесою з вiзантiйського роду, не заслуговуе особливоi довiри. У вiзантiйських хронiках лiтописця Нiкiти Хонiата чiтко i недвозначно повiдомляеться, що в Ісаака II Ангела було двi дочки. Одну вiддали замiж за сицилiйського короля, iнша ж заснувала монастир, де й прожила свiй вiк. Припущення про те, що у вiзантiйського iмператора була ще одна, невiдома iсторикам дочка, вельми смiливе, та навряд чи обгрунтоване. Що, втiм, не бентежить шанувальникiв цiеi версii, таких як М. Баумгартен. Інший дослiдник европейськоi генеалогii польський вчений І. Граля вважае, що дружина Романа походила зi знатного вiзантiйського роду Каматеросiв. Цей рiд неодноразово згадуеться у вiзантiйських хронiках, вiн дав Константинополю двох патрiархiв та цiлу плеяду видатних державних дiячiв. Можна припустити, що iмператор Ісаак Ангел для змiцнення взаемин Вiзантii та Галицько-Волинського князiвства запропонував Роману одружитися зi знатною дiвчиною. Та знову виникае кiлька запитань. Перше: як мiг цей полiтичний шлюб пройти поза увагою лiтописцiв, того ж Нiкiти Хонiата? І друге: ймовiрну вiзантiйську наречену Романа звали Марiею Каматерос. У Галицько-Волинському ж лiтописi дружина Романа зветься Анною… Та на все можна знайти вiдповiдь: припустiмо, iм’я Анна Марiя взяла пiсля того, як постриглася в черницi, адже в лiтописi вона все бiльше iменуеться «Романовою княгинею» i лише згодом називаеться Анною. Та якщо не займатися складанням «бiографiчного пазлу», то единим фактом, що свiдчить на користь гiпотези про вiзантiйське походження матерi Данила та Василька, е вiзантiйськi iмена його внукiв – Іраклiй та Лев.




Глава ІІ

Дитячi роки


Батько Данила Роман Мстиславич був знаковою постаттю в iсторii, недарма його прозвали Великим. Син волинського князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха.

Покiйний Роман Мстиславич правив Галичем залiзною рукою i стяв чимало буйних боярських голiв, з приводу чого казав: «Не задушивши бджiл, меду не скуштуеш». І залишив синам у спадок чимало ворогiв як у Галичi, так i поза ним. Рюрик, щойно дiзнався про смерть Романа, вiдразу ж скинув чернечу рясу i проголосив себе князем Киiвським. Вiн домовився з чернiгiвськими князями разом йти на Галич. Проте на той час у Галичi був розквартирований угорський гарнiзон, присланий королем Андрiем II пiсля зустрiчi в Саноку з удовою Романа Анною. Його наявнiсть гарантувала вiрнiсть спадкоемцям Романа з боку галицьких бояр, багато з яких були не проти здати мiсто Рюрику. А через рiк, у 1206-му, чернiгiвськi та смоленськi князi зiбралися на сейм, де було вирiшено об’еднатися в Киевi з Рюриком i йти разом до Галича. З iншого боку, Галич вирiшив брати в облогу Лешко Бiлий. Анна послала по допомогу до угорського короля. Андрiй пiднявся з усiма своiми полками. Існуе легенда, що вони з покiйним Романом були добрими друзями: вони присягнулися, що якщо один з них переживе iншого, то той, хто лишиться в живих, дбатиме про сiмейство покiйного. В ту епоху договори були мало чого вартi, навiть кровна спорiдненiсть не рятувала вiд зради: брат iшов на брата, батько скидав сина. Тим не менше угорський король виступив у похiд, бажаючи захистити права вдови та ii синiв. Проте Анна не наважилася чекати приходу угорських вiйськ в Галичi, побоюючись вiроломства бояр, i втекла з синами до Володимира-Волинського. До Галича з трьох сторiн наближалися руськi князi, поляки та армiя короля Андрiя. Зрештою, всi сторони зiбралися на переговори. Внутрiшнi чвари вимагали швидкого повернення Андрiя додому. Вiн уладнав ситуацiю з Лешком та вирушив назад до Угорщини. Галицькi бояри роздiлилися на партii. Перемогло угруповання, очолюване боярином Володиславом. Цей багатий та впливовий чоловiк був вигнаний з Галича Романом i жив у сiверськiй землi. Опальнi галицькi бояри Кормильчичi були вiдомi як прибiчники Ігоровичiв. Послухавши iх, галицькi бояри послали за Ігоровичами i посадили в Галичi Володимира, а Романа – у Звенигородi. Не варто шукати таемних мотивiв такоi гарячою симпатii галицьких феодалiв Ігоровичам. Все вкрай просто. У XIII столiттi земельна аристократiя здобула велику владу, бояри формально були пiд владою князя, але утримували власнi дружини. Зосередження великих земельних надiлiв у руках бояр призвело до зменшення кiлькостi вiльних смердiв (селян), та й у мiстах зникали традицii народного вiча (збори). Змiцнiлим боярам був найбiльш зручним марiонетковий правитель, якого вони самi посадили на престол. Бажано до того ж, щоб вiн не мав анi законних прав на князювання, анi впливових прибiчникiв, адже такого князя в будь-який момент можна вигнати втришия, якщо вiн почне показувати зуби.

Та до тих пiр, поки спадкоемцi Романа були живi й вiльнi, бунтiвнi бояри почувалися, як на пороховiй бочцi, побоюючись союзника Анни угорського короля Андрiя. Бажаючи убезпечити себе, галичани вiдправили до Володимира посла з пропозицiею видати Володимиру Ігоровичу вдову Романову з синами. Частина володимирських бояр з обуренням вiдкинула погрози галичан i вимоги поставити княжити брата Володимира Святослава. Проте знайшлися й тi, хто був готовий пiдтримати вимоги галицьких бояр. Дiзнавшись, що посла не стратили, як передбачалося, а, послухавшись впливових бояр Мстибога, Никифора i Мончука, вiдпустили, Анна зрозумiла, що земля знову горить у неi пiд ногами. Тiеi ж ночi, як свiдчить лiтопис, вона потай вибралася з мiста в супроводi трьох довiрених слуг: свого духiвника, дядька старшого сина та годувальницi молодшого. Та чи було все так драматично? Навряд чи. У Володимирi в Анни та княжичiв було достатньо вiрних прихильникiв, i ймовiрно, вона виiхала з мiста так, як i личить особi ii рангу – з озброеним ескортом i стягом. Та як би там не було, Анна iз супутниками опинилася в складному становищi – з усiх бокiв були вороги. І врештi, Анна приймае ризиковане рiшення – впасти в ноги Лешку Бiлому та просити його заступництва. А це ж був колишнiй союзник ii покiйного чоловiка, на якого той пiшов вiйною, де й загинув, пiсля чого Лешко приходив осаджувати Галич… Та чомусь Лешко виявляе спiвчуття молодiй вдовi. Вiн заявив, що з покiйним Романом його розсварили намови, але в пам’ять про попередню багаторiчну дружбу вiн зробить для Анни все. І що ж вiн робить? Вiн вiдправляе Данила з надiйним ескортом до iншого вiдданого друга вдови – угорського короля – i передае йому усне послання, що готовий воювати, щоб повернути нещасним сиротам iх вiтчизну. Цей полiтичний маневр Лешка можна охарактеризувати старою приказкою: «М’яко стеле, та твердо спати». Адже на дiлi Лешко просто подiлився заручниками з угорським королем, а Анну та Василька залишив при своему дворi.

Коли до галицького князя Володимира дiйшли вiдомостi про пiдготовлюваний вiйськовий союз, вiн поспiшив послати багатi дарунки Лешковi та Андрiю, що остудило iх войовничий запал. Андрiй не повiв вiйсько проти Володимира Ігоровича, Лешко ж наступного року прийшов зi своiм вiйськом пiд стiни Володимира. Противники князя Святослава Ігоровича вирiшили, що поляки прийшли вiдвойовувати для маленького Данила його отчину, та впустили iх у мiсто. Проте у Лешка був iнший розклад: пiсля того як його воiни пограбували жителiв (звiсно, не завдаючи шкоди будiвлям та укрiпленням), вiн покликав на князювання Олександра Всеволодовича Белзького, двоюрiдного брата Данила та Василька. Белзький був вигiдний Лешку тим же, чим Ігоровичi галицьким боярам- – Володимир не був його отчиною, тому, незважаючи на те, що вiн був родичем з Романовичiв, пiсля жахливоi рiзанини та грабежiв, що вчинили в мiстi поляки, популярнiстю вiн не користувався. Щоб замилити очi та позбавити новоявленого володимирського князя надiйного тилу, Лешко вiддав Белз Васильку.

Мiж тим, обстановка в Галичi залишалася неспокiйною, за вiдсутностi твердоi руки бояри вели нескiнченнi чвари. Самi Ігоровичi незабаром посварилися i почали передiл здобичi: Роман Ігорович за допомогою Святослава вигнав Володимира. Андрiй розпорядився, щоб узурпатора схопили й доправили до двору. Угорський воевода Бенедикт Бора напав на Романа в лазнi, де той не змiг чинити гiдного опору, вiдправив його до Угорщини i сам став управляти Галичем. Правлiння його описуеться як на рiдкiсть безсоромне та аморальне. Ймовiрно, саме тому Ігоровичам вдалося повернути собi владу. Цього разу вони за угодою поступилися князюванням в Галичi старшому брату Володимиру. А через якийсь час Ігоровичi, ймовiрно, вступили в конфронтацiю з впливовими галицькими боярами i вирiшили змiцнити свою владу, усунувши призвiдникiв смут. Серед них був i iх благодiйник Володислав, i саме вiн своечасно довiдався про цей пiдступний план. Проте, якщо вiрити Галицько-Волинському лiтопису, Ігоровичi змогли влаштувати боярам криваву лазню, хоча кiлькiсть загиблих бояр – близько п’ятисот – явно перебiльшена. Сподвижники Володислава вчасно втекли з Галича. Трое галицьких бояр – Володислав, Судислав та Пилип – вирушили до Угорщини до короля Андрiя. Вони нагадали йому про його обiцянку захистити права нащадкiв Романа, кажучи такi слова: «Дай нам отчича нашого Данила, ми пiдемо з ним i вiдберемо Галич в Ігоровичiв». Андрiй вважав, що час юнаковi вiдвойовувати спадщину, i дав йому сильне вiйсько. Заправляв опальними боярами Володислав, вiн умовив Данила, якому в ту пору було близько дев’яти рокiв, скористатися нагодою i вiдiбрати в Ігоровичiв усi мiста. Вiйсько насамперед пiдiйшло до Перемишля, де правив Святослав Ігорович. Городянам вiн був не милий, тому вони видали його угорцям i добровiльно перейшли пiд руку Данила. Звенигородцi зачинили ворота перед угорським вiйськом i вiдчайдушно чинили опiр, покликавши на допомогу половцiв. Союзниками угорцiв i Данила виступили дружини його братiв Василька та Олександра, луцький полк i польський загiн, присланий Лешком. Битва пiд стiнами Звенигорода була навальною, ii можна назвати розмiном фiгур: обидвi сторони зазнали приблизно однакових утрат, i захисники знову сховалися за стiнами. Проте нападникам пощастило взяти в полон звенигородського князя Романа Ігоровича, який не наважився залишатися в обложеному мiстi й вирушив до Киева просити допомоги у князя Всеволода Святославича. Пiсля полону князя городяни вступили в переговори i, врештi-решт, здали мiсто. Тепер шлях молодого спадкоемця пролягав до Галича. Чутки про вiйськовi успiхи Данила дiйшли до галицького князя, бiльше того, настроi в мiстi були не на його користь. Кривавi днi правлiння батька Данила забулися, i народ iз захопленням чекав появи спадкоемця. Володимир Ігорович утiк разом зi своiми прихильниками, i Данило безперешкодно в’iхав у мiсто. Бояри, здавалося, забули колишнi чвари i посадили Данила на батькiвський стiл у соборнiй церквi Св. Богородицi, так само одностайно вони вирiшили стратити полонених Ігоровичiв, хоча таке поводження зi знатними бранцями було не заведено. У руських лiтописах нiде не згадуеться про публiчну розправу васалiв над князем, це суперечило не тiльки традицii – знатних бранцiв використовували для шантажу чи отримання викупу, – але й феодальнiй етицi. Навiть вiдоме своею могутнiстю новгородське боярство не допускало смертовбивства князiв, обмежуючись вигнанням невгодного правителя. Важко зрозумiти логiку галицьких бояр, можливо, вони хотiли продемонструвати угорському королю, що противники молодого князя Данила мертвi й немае сенсу тримати в Галичi великий гарнiзон. амбiцiйний Володислав Кормильчич хотiв бути регентом при малолiтньому князi, тому коли з Белза прибула його мати, щоб правити вiд iменi сина, як було домовлено мiж королем Андрiем та боярами, iй було сказано, що Данило забув ii за роки, проведенi при угорському дворi. Мабуть, Анна швидко змогла вiдновити свiй вплив на сина, i прибiчники Володислава вирiшили вигнати ii з Галича. Пiд час розставання Данило плакав, а коли один iз сподвижникiв Володислава, Олександр, взяв його коня за вузду, щоб вiдвести вiд матерi, то вiн вихопив меча i вдарив його, заявивши, що поiде разом з матiр’ю. І тодi Анна проявляе iстинно вiзантiйську далекогляднiсть – вона вiдбирае у сина меч, вiддае його Олександру, який не постраждав (хлопчик лише трохи поранив його коня) i велить Данилу залишатися на батькiвському престолi. Сама ж вона ненадовго заiжджае в Белз до молодшого сина, а потiм мчить до свого заступника угорського короля. Андрiй, як завжди, стае на ii бiк, змовляеться з володимирськими боярами i приводить до Галича велике вiйсько. Володислав та його найближчий сподвижник Судислав були схопленi й кинутi до в’язницi. Здаеться, що от вiн – кiнець кар’ери авантюриста Володислава Кормильчича, зрадника та заколотника. Але ж нi, чомусь вiдданий лицар Анни, угорський король Андрiй дозволяе Судиславу викупити себе з полону за величезну суму, а Володислава забирае з собою до Угорщини. Мiж тим брати Володислава, Яволд та Ярополк, якi втекли в Пересопницю, змовилися з тамтешнiм князем Мстиславом i переконали його пiти з ними на Галич, де, очевидно, цього разу Андрiй не залишив достатньо вiйськ для захисту юного Данила. Галицькi бояри практично вiдразу вiдкрито приймають сторону Мстислава, що е непрямим пiдтвердженням того, що в Галичi не було вiдданих Аннi вiйськ. Цього разу вони виганяють не лише Анну, але й Данила. Аннi нiчого iншого не лишаеться, окрiм як тiкати до Угорщини. Чому ж вона не повернулася в володiння молодшого сина в Белз? Інший ii союзник, польський король Лешко, вирiшив, що в Белзi повинен сидiти його ставленик. Вiн надав допомогу володимирському князю Олександру в облозi Белзу. Так Василько втратив Белз i перебрався з вiдданими йому людьми в Кам’янець.

У цей час Володислав Кормильчич повертаеться в Галич з благословенням короля Андрiя правити вiд його iменi. Чому раптом король вiдпускае давнього ворога своеi пiдопiчноi? Можливо, Володислав зробив йому пропозицiю, вiд якоi Андрiй не змiг вiдмовитися: наприклад, переконав його, що пiдготуе обстановку в Галичi до того, щоб на престол попросили самого Андрiя чи його сина.

Анна приiздить до угорського двору, де ii зустрiчають з пошаною, а Володислав у той же час прямуе до Галича. Мстислав Пересопницький не став чекати повернення Володислава i втiк. Чому? Чи ж не дав Андрiй воiнiв колишньому узурпатору? Можливо, та швидше за все обстановку в Галичi загострили брати Володислава та вiдданi йому бояри. Так, Володислав у 1213 роцi знову став правити в Галичi, проте лiтописцi вказують, що вiн дiйсно визнавав владу угорського короля, у всякому разi, формально. Проте княжiння боярина було небезпечною авантюрою, воно пiдривало основи феодальноi iерархii й створювало небезпечний прецедент. Можливо, далекоглядний Андрiй розумiв, що в будь-який зручний для себе момент вiн може «вiдновити справедливiсть», i цю акцiю пiдтримають iншi правителi.

Не отримавши допомоги вiд Андрiя, Анна з сином iде на уклiн до Лешка. Проте в Польщi все повторюеться: Лешко не бажае повертати Васильку Белз i захищати права Данила в Галичi. У захiднiй пригодницькiй лiтературi Анна зображена як слов’янська Клеопатра, яка завдяки своiй привабливостi змогла змусити двох могутнiх людей свого часу – Андрiя i Лешка – захистити iнтереси ii синiв. Лiтописи тих часiв скупi на описи, та е й факти на користь цiеi теорii. По-перше, сумнiвне походження княгинi Романовоi – важко припустити, що Роман, який знаходився на пiку своеi полiтичноi кар’ери, вiдмовився б вiд можливостi династичного шлюбу заради дiвчини, яка не була б вродливою. Якщо взяти 1197 рiк за дату початку зв’язку Анни та Романа, то приблизною датою ii народження мiг бути 1178 (чи 1179 або 1180) рiк, тобто у рiк смертi Романа iй було близько двадцяти чотирьох рокiв – пiк розквiту привабливостi. Вигнання ж Данила з Галича вiдбулося в 1212 роцi; Аннi тодi було близько тридцяти рокiв. У цьому вiцi, висловлюючись мовою бульварноi преси, вона вже «виходила в тираж», i, можливо, саме тому нi Лешко, нi Андрiй не збиралися чимось жертвувати заради ii iнтересiв. Тому Анна разом з Данилом була змушена повернутися в скромний маеток Василька в Кам’янець.

Галич недовго залишався в спокоi – Лешку Польському не сподобалося, що Андрiй змiг зробити галицькi землi сферою свого впливу. Вiн охоче вiдгукнувся на пропозицiю пересопницького князя пограбувати галицькi землi й спробувати взяти мiсто. Збiрним загонам Лешка i Мстислава разом з вiйськом Романовичiв вдалося здолати галицьке вiйсько в полi, проте обложити мiсто вони не наважилися, ймовiрно, побоюючись приходу вiйськ угорського короля. Розграбувавши пiдконтрольнi Андрiю землi, Лешко вирiшив зробити реверанс у бiк спадкоемцiв Романа, щоб заручитися iх лояльнiстю. Вiн зажадав вiд Олександра, володимирського князя, щоб той вiддав Романовичам два мiста – Тихомль i Перемишль. Аннi довелося задовольнитися цим, хоча вона не втрачала надiю повернути синам Володимир.

Тим часом король Андрiй, дiзнавшись про спустошення Галицькоi волостi, яку вважав своею, почав збирати вiйська для походу проти Лешка Польського. Та в плани Лешка не входив повномасштабний конфлiкт. Вiн послав на переговори свого воеводу Пакослава з такими словами: «Не годиться бояриновi княжити в Галичi, але вiзьми краще дочку мою за сина свого Коломана i посади його там».




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=40849541&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.