Коли Нiцше плакав
Ірвiн Ялом


Насправдi цього дiалогу мiж доктором Йозефом Броером та дiвчиною Лу Саломе нiколи не було. І Нiцше не був пацiентом вiдомого вiденського лiкаря, а Фройд не випробовував свого гiпнозу на Броеровi.

Але припустiмо, що ця iсторiя не вигадана й таемнi переживання найвiдомiших постатей психоаналiзу таки справжнi. Перед читачем вiдкриваються карколомнi перипетii, невипадковi зустрiчi, бентежнi мандрiвки в глиб душi. Тут i доктор Броер iз власними моральними проблемами, i допитливий юнак Зiгмунд Фройд, i те, про що говорили цi двое в той час, коли Нiцше плакав…





Ирвин Ялом

Коли Нiцше плакав















Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



Вперше опублiковано Basic Books

Переклад здiйснюеться з дозволу Sandra Dijkstra Literary Agency



Дизайнер обкладинки Ярина Саенко



© Irvin D. Yalom, Dr, 1992

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2019


* * *


Присвячуеться колу друзiв, якi багато рокiв пiдтримували мене:

Морту, Джею, Гербу, Дейвiду, Гелен, Джону, Мерi, Солу, Кетi, Ларрi, Керол, Ролло, Гарвi, Рутеллен, Стiнi, Геранту, Бi, Марiаннi, Бобу й Пат.


Моiй сестрi Джейн i найкращiй приятельцi Мерилiн





Дехто не може позбутися власних кайданiв, та все ж друговi вiн – спаситель.

Ти маеш спалити себе у власному полум’i: як же ти оновишся, коли спершу не станеш попелом!

«Так казав Заратустра»(переклад Анатолiя Онишка.)




Роздiл 1


Дзвони церкви Сан-Сальваторе перебили роздуми Йозефа Броера[1 - Йозеф Броер (1842–1925) – австрiйський лiкар i педагог, засновник (разом iз Зiгмундом Фройдом) катартичного методу в психотерапii i психоаналiзу. (Тут i далi прим. перекл.)]. Вiн видобув iз кишенi жилета масивний золотий годинник. Дев’ята ранку. Броер знову перечитав облямовану срiблом невеличку листiвку, яку одержав учора.

21 жовтня 1882 року

Докторе Броер, мушу зустрiтися з Вами в невiдкладнiй справi. Майбутне нiмецькоi фiлософii висить на волоску. Зустрiньмося завтра о дев’ятiй ранку в кафе «Сорренто».

Лу Саломе[2 - Лу Андреас-Саломе (1861–1937) – нiмецька письменниця, фiлософ i психоаналiтик. Народилася й виросла в Петербурзi. Пiдтримувала дружнi й близькi стосунки з багатьма вiдомими людьми – Паулем Ре, Фрiдрiхом Нiцше, Георгом Ледебуром, Франком Ведекiндом, Райнером Марiею Рiльке, Зiгмундом Фройдом та iншими. Дружина Фрiдрiха Карла Андреаса.]

Зухвала записка! Вiддавна до нього не зверталися так нахабно. Доктор не знае жодноi Лу Саломе. Конверта не заадресовано. Неможливо вiдповiсти цiй особi, що йому незручно зустрiчатись о дев’ятiй, що фрау Броер не подобаеться снiдати на самотi, що доктор Броер у вiдпустцi й зовсiм не цiкавиться «невiдкладною справою»… бо ж приiхав до Венецii саме для того, щоб утекти вiд усiляких невiдкладних справ.

Але о дев’ятiй ранку вiн уже сидiв у кафе «Сорренто» i придивлявся до облич, цiкавий дiзнатися, котре з них належить цiй нахабнiй Лу Саломе.

– Ще кави, пане?

Броер кивнув офiцiантовi – тринадцяти- чи чотирнадцятилiтньому пiдлiтковi з вологим, гладко зачесаним назад чорним волоссям. Скiльки ж це часу проминуло в мрiях? Доктор знову глянув на годинника. Змарновано ще десять хвилин життя. І на що змарновано? Як завжди, на мрii про Берту[3 - Берта Паппенгайм (1859–1936) – австрiйська громадська дiячка, фемiнiстка, засновниця Юдейського союзу жiнок. Вiдома як пацiентка Йозефа Броера та Зiгмунда Фройда.], красуню Берту, його пацiентку упродовж останнiх двох рокiв. Згадався ii дразливий голос: «Докторе Броер, чому ви так боiтеся мене?» Згадалася Бертина вiдповiдь на вiдмову Броера лiкувати ii: «Я почекаю. Ви назавжди стали моiм единим чоловiком у життi».

Подумки доктор гримнув на самого себе: «Припини, ради Бога! Припини думати! Розплющ очi! Подивися! Дай доступ дiйсностi!»

Броер пiднiс чашку, всотуючи аромат мiцноi кави й дихаючи на повнi груди прохолодним жовтневим повiтрям Венецii. Повернувши голову, вiн розглянувся. За iншими столами кафе «Сорренто» снiдали чоловiки й жiнки, переважно туристи в лiтах. Декотрi тримали в однiй руцi газету, а в другiй – чашку кави. Ген поза столами ширяли й стрiмко опадали сизi хмари голубiв. Тихi води Гранд-каналу мерехтiли вiддзеркаленням чудових палацiв, вишикуваних обабiч каналу; гладiнь хвилювала тiльки гондола, що пливла вздовж берега. Іншi гондоли досi спали, пришвартованi до перекошених стовпiв, що випиналися з води, неначе списи, навмання кинутi якоюсь гiгантською рукою.

«Ото ж бо, розглянься навкруги, дурню! – мовив сам собi Броер. – З усього свiту приiжджають люди, щоб побачити Венецiю. Не хочуть помирати без благословення цiею красою. Скiльки я згайнував у життi, – роздумував вiн, – тiльки через те, що не дивився? Або ж дивився, але не бачив?»

Учора вiн пустився в самотню прогулянку на островi Мурано й за годину нiчого не побачив, не зауважив. Жодного зображення не передалося вiд сiткiвки до кори головного мозку. Всю увагу поглинали думки про Берту: про ii приворожливу усмiшку, закоханiсть у поглядi, тепло довiрливого тiла й прискорений подих, коли Броер оглядав чи масажував ii. Такi картини мали силу й жили самi собою. Як тiльки Броер губив пильнiсть, вони зразу ж заполоняли весь розум i узурпували владу над уявою. «Невже така доля менi випала? – думав вiн. – Невже менi судилося бути тiльки сценою, на якiй нескiнченно грають драму спогади про Берту?»

Хтось звiвся з-за сусiднього стола. Пронизливий скрегiт металевого стiльця по цеглi розбуркав доктора, i той знову став шукати поглядом Лу Саломе.

Ось вона! Жiнка, що пройшла вулицею Рiва дель Карбон i входить у кафе. Тiльки вона могла написати цю записку, ця красуня, висока i струнка, закутана в хутро, яка зараз гордовито йде до Броера через лабiринт щiльно поставлених столiв. Зблизька видно, що вона молода, чи не молодша, нiж Берта, може, й школярка. Але цей владний вигляд – щось надзвичайне! З ним вона далеко пiде!

Анiтрохи не вагаючись, Лу Саломе йде до нього. Звiдки така певнiсть, що це вiн? Лiва Броерова рука швиденько погладила рудувату бороду й струсила крихти снiданковоi булочки. Права рука обсмикнула полу чорного пiджака, щоб не морщився комiр. Не дiйшовши кiлька крокiв, дiвчина зупинилася на мить i смiло подивилася докторовi у вiчi.

Раптом Броерiв мозок припинив пустословити. Щоб дивитися й бачити, вже не треба зосереджуватися. Тепер сiткiвка й кора iдеально спiвпрацюють, дозволяючи образу Лу Саломе вiльно проникати у свiдомiсть. Це жiнка незвичайноi вроди: великий лоб, мiцне рiзьблене пiдборiддя, яскравi блакитнi очi, повнi чуттевi вуста й недбало зiбране в сентиментальний високий вузол срiблясто-бiляве волосся, що вiдкривае вуха та довгу делiкатну шию. Особливо приемно було побачити пасма, що ухилилися вiд вузла-збирача й нерозважливо розкинулися на всi боки.

Ступивши ще три кроки, жiнка опинилася бiля лiкаревого стола.

– Докторе Броер, я Лу Саломе. Чи можна? – вказала вона рукою на стiлець i сiла так швидко, що Броер не встиг належно привiтати гостю – звестися, вклонитися, поцiлувати руку й витягти стiльця.

– Офiцiанте! Офiцiанте! – лунко клацнув пальцями Броер. – Кави для панi. Cafe latte4[4 - Кава з молоком (iтал.).]? – глянув вiн на фройляйн Саломе.

Вона кивнула i, дарма що ранковий холод, скинула хутро.

– Так, cafe latte.

Якусь мить Броер i його гостя сидiли мовчки. Тодi Лу Саломе, подивившись йому у вiчi, заговорила:

– Мiй приятель впав у розпач. Боюся, що найближчим часом вiн уб’е самого себе. Це стало б менi великою втратою й тяжкою особистою трагедiею, адже я певною мiрою вiдповiдаю за нього. Зрештою, я могла б пережити й подолати лихо. Але, – нахилившись до спiврозмовника, вона перейшла на м’якший тон, – такоi втрати зазнала б далеко не тiльки я: смерть цiеi людини обернулася б важкими наслiдками – для вас, для европейськоi культури, для всiх нас. Повiрте менi.

– Безсумнiвно, ви перебiльшуете, фройляйн, – почав був Броер, але йому урвалася мова. Те, що могло видатися пiдлiтковим перебiльшенням в устах будь-якоi молодоi жiнки, звучало тут зовсiм iнакше й сприймалося всерйоз. Годi встояти перед ii щирiстю й потоком переконливоi мови. – Хто вiн, цей ваш приятель? Чи знаю я його?

– Ще нi! Але з часом ми всi його знатимемо. Це Фрiдрiх Нiцше. Напевно, ось цей лист вiд Рiхарда Вагнера[5 - Особистi стосунки Рiхарда Вагнера (1813–1883) i Фрiдрiха Нiцше почались 1869 року й спершу були дуже теплi, та з 1872-го помiтно охололи. У 1888-му Нiцше написав критичне есе «Нiцше contra Вагнер», у якому ствердив, що 1876 року звiльнився вiд впливу цього визначного нiмецького композитора.] до професора Нiцше послужить рекомендацiею. – Вона вийняла листа з сумочки, розгорнула й простягла Броеровi. – Передусiм мушу сказати: Нiцше не знае, що я тут i що цей лист у мене.

Почувши останню фразу фройляйн Саломе, Броер завагався. Чи годиться менi читати? Таж професор Нiцше не знае, що вона показуе менi це послання. Навiть не здогадуеться, що воно в руках Саломе! Як вона запопала цього листа? Позичила? Вкрала?

Броер пишався багатьма своiми рисами. Вiн був вiрний i щедрий. Його винахiдливiсть у дiагностуваннi стала легендою: у Вiднi Броер був особистим лiкарем великих науковцiв, митцiв i фiлософiв, як-от Брамс[6 - Йоганнес Брамс (1833–1897) – видатний нiмецький композитор, пiанiст i диригент.], Брюке[7 - Ернст фон Брюке (1819–1892) – нiмецький лiкар i фiзiолог. Курс його унiверситетських лекцiй вiдвiдував Зiгмунд Фройд.] та Брентано[8 - Франц Брентано (1838–1917) – австрiйський фiлософ i психолог, предтеча феноменологii.]. У своi сорок доктор прославився на всю Європу, й видатнi люди Заходу подорожували здалеку, щоб проконсультуватися з ним. А найбiльше вiн пишався своею поряднiстю: нi разу життi не вчинив чогось ганебного. Броеру довелося б вiдповiдати хiба що за своi плотськi помисли про Берту, якi по праву мали б адресуватися дружинi Матiльдi.

Тож вiн вагався, брати чи не брати листа з простягнутоi руки. Щоправда, недовго. Ще один погляд на кришталево-блакитнi очi – й доктор узяв. Датований 10 сiчня 1882 року лист починався звертанням «Мiй друже Фрiдрiху…» Кiлька абзацiв обведено.



Ви дали свiтовi незрiвнянну працю. Ваша книга характерна тою довершеною переконанiстю, що свiдчить про глибоку оригiнальнiсть. Як же iнакше ми з жiнкою змогли б осягти найпалкiше прагнення в нашому життi? Праглося, щоб якогось дня до нас прийшов хтось ззовнi й цiлковито заволодiв нашими серцями та душами! Кожен iз нас прочитав Вашу книгу двiчi – спершу за дня мовчки, а тодi ввечерi вголос. Ми мало не б’емося за единий ii примiрник i шкодуемо, що обiцяний другий ще не надiйшов.

Та Ви ж недужий! Невже у Вас ще й опустилися руки? Якщо це так, то як радо я зробив би щось, аби тiльки розвiяти Вашу пригнiченiсть! З чого менi розпочати? Я не можу нiчого iншого вдiяти, крiм як розсипати Вам щиру похвалу.

Приймiть мое послання принаймнi по-дружньому, навiть якщо воно й не задовольнить Вас.

З найкращими побажаннями, Ваш Рiхард Вагнер

Рiхард Вагнер! Броера це вразило – попри всю його вiденську свiтськiсть, попри всi знайомства запанiбрата з великими сучасниками. Лист, i то який, написаний рукою маестро! Однак доктор швидко опанувався.

– Дуже цiкаво, моя люба фройляйн. А тепер скажiть, будь ласка, що саме я мiг би для вас зробити.

Знову нахилившись, Лу Саломе легко поклала свою обтиснену рукавичкою руку на Броерову.

– Нiцше хворий, дуже хворий. Вiн потребуе вашоi допомоги.

– У чому ж полягае ця хвороба? Якi ii симптоми?

Розхвилювавшись вiд дотику жiночоi долонi, Броер був радий опинитись у своiй стихii.

– Бiль голови. Передусiм нестерпний бiль голови. І тривалi напади нудоти. І загроза слiпоти – поступово погiршуеться зiр. І клопiт зi шлунком – бувае, хворий кiлька днiв не може iсти. І безсоння – нiякi лiки не зараджують, тому вiн заживае небезпечнi дози морфiю. І запаморочення – iнодi в нього кiлька днiв тривае морська хвороба на суходолi.

Довгий перелiк симптомiв не став нi новизною, нi звабою для Броера, який зазвичай приймав двадцять п’ять – тридцять пацiентiв щодня й приiхав до Венецii саме для того, щоб перепочити вiд такого режиму. Проте Лу Саломе так наполягала, що хоч-не-хоч, а довелось уважно слухати.

– На ваше прохання, шановна панi, я вiдповiм ствердно. Звичайно ж, я огляну вашого приятеля. Це само собою. Зрештою, я ж лiкар. Але, будь ласка, дозвольте менi поставити запитання. Чому ви з приятелем не вийшли на мене навпростець? Чому б не надiслати до мого вiденського кабiнету запит про вiзит?

Сказавши це, Броер розглянувся за офiцiантом, щоб оплатити рахунок. На думку спало: як зрадiе Матiльда, що чоловiк так рано повернувся до готелю.

Але цiеi зухвалоi жiнки годi спекатися.

– Докторе Броер, ще кiлька хвилин, будь ласка. Я ж не перебiльшую, кажучи про серйознiсть стану Нiцше й глибину його вiдчаю.

– Я не сумнiваюся в цьому. Але спитаю ще раз, фройляйн Саломе: чому гер Нiцше не прийшов на консультацiю до мене у Вiднi? Чому не вiдвiдав медика тут, в Італii? Де вiн мешкае? Ви хочете, щоб я дав скерування до лiкаря в мiстi, де проживае гер Нiцше? А чому ви звернулися до мене? Якщо вже на те пiшло, то звiдки ви дiзналися, що я у Венецii? І те, що я люблю оперу й захоплююся Вагнером?

Незворушна Лу Саломе усмiхалася, коли Броер обстрiлював ii питаннями. Поки тривав обстрiл, ця усмiшка ставала пустотливою.

– Фройляйн, ви усмiхаетеся так, нiби знаете щось потаемне. Як гадаю, ви з тих юних дам, що люблять таемницi!

– Ви так багато питаете, докторе Броер… Дивна рiч – ми розмовляемо лише кiлька хвилин, а постало стiльки нелегких питань. Звичайно, це свiдчить на користь майбутнiх розмов. Дозвольте менi докладнiше розповiсти про нашого пацiента.

Нашого пацiента! Броера вкотре здивувала зухвалiсть Лу Саломе, а та почала розповiдати:

– На Нiцше вичерпалися медичнi можливостi Нiмеччини, Швейцарii й Італii. Жоден лiкар не змiг визначити, на що вiн занедужав, i полегшити перебiг недуги. Вiн сказав менi, що за останнi два роки вiдвiдав двадцятьох чотирьох найкращих медикiв у Європi. Вiн залишив свое житло, покинув друзiв i вiдмовився вiд професури в унiверситетi. Нiцше став мандрiвником у пошуках терпимого клiмату, в пошуках хоча б дня-двох без болю.

Молода жiнка змовкла й вiдпила кави, не зводячи очей зi спiврозмовника.

– Фройляйн, у своiй практицi я часто консультую пацiентiв, стан здоров’я яких незвичайний i загадковий. Скажу вам вiдверто: у мене в запасi немае чудес. За таких передумов, як слiпота, бiль голови, запаморочення, гастрит, слабкiсть, безсоння, коли вже нiчого не дали консультацii в багатьох видатних фахiвцiв, навряд чи я зможу зробити щось бiльше, нiж стати його двадцять п’ятим чудовим лiкарем за цi останнi двадцять чотири мiсяцi.

Броер вiдкинувся на спинку стiльця, вийняв сигару й закурив. Випустивши тонкий струмiнчик блакитного диму, вiн почекав, поки повiтря очиститься, а тодi повiв далi:

– Однак я таки пропоную оглянути гера професора Нiцше в моему кабiнетi. Але цiлком можливо, що медичнiй науцi 1882 року не до снаги з’ясувати причину його хвороби, нiбито непiддатливоi лiкуванню, й визначити спосiб самого лiкування. Напевно, ваш приятель народився десь на одне поколiння ранiше, нiж належало б.

– На поколiння ранiше! – засмiялася вона. – Прозорливе зауваження, докторе Броер. Як часто я чула вiд Нiцше ось цю фразу! Тепер я певна, що ви саме той лiкар, який йому потрiбен.

Хоча Броер уже налаштувався пiти собi, хоча йому раз у раз ввижалася Матiльда, що вже одяглася й нетерпляче походжае в готельному номерi, та вiн зацiкавився й одразу ж спитав:

– Це ж чому?

– Вiн часто характеризуе себе як «посмертного фiлософа» – фiлософа, для якого ще не дозрiв свiт. До речi, книжка, яку вiн задумав написати, мае починатися з цiеi теми: повен мудростi пророк Заратустра вирiшив просвiтити людей. Але нiхто не розумiе його слiв. Люди не дозрiли для нього, i мудрець, зрозумiвши, що вiн прийшов занадто рано, повертаеться до свого усамiтнення.

– Фройляйн, ви заiнтригували мене – великого любителя фiлософii. Але сьогоднi в мене обмаль часу, а я ще не почув прямоi вiдповiдi на питання про те, чому ваш приятель не проконсультувався зi мною у Вiднi.

– Докторе Броер, – глянула йому у вiчi Лу Саломе, – пробачте менi цю невизначенiсть. Мабуть, я зайве напускаю туману. Менi завжди хотiлося насолоджуватися товариством великих умiв… Мабуть, тому що потребую зразкiв для свого розвитку, а може, менi просто подобаеться iх колекцiонувати. І я добре знаю, що в мене е привiлей – спiлкуватися з такою глибокою й великою людиною, як ви.

Броер почервонiв i вiдчув це. Вiдвiв очi, не витримуючи пильного погляду Лу Саломе, а вона свое знала.

– Хочу сказати, я таки провинилася в тому, що напускаю туману. Але це тiльки для того, щоб довше побути разом iз вами.

– Може, ще чашку кави, фройляйн? – Броер дав знак офiцiантовi. – І цих чудних снiданкових булочок. Чи задумувалися ви над рiзницею мiж нiмецькою та iталiйською випiчкою? Дозвольте менi описати свою теорiю узгодженостi мiж хлiбом i нацiональним характером.


* * *

Отож Броер уже не поспiшав до Матiльди. Неквапно снiдаючи з Лу Саломе, вiн розмiрковував про iронiю ситуацii. Дивна рiч – приiхав до Венецii залiкувати сердечну рану, що ii завдала одна красуня, а зараз сидить вiч-на-вiч iз iншою, ще гарнiшою. І вiдчутно, що вперше за стiльки мiсяцiв розум звiльнився вiд одержимостi Бертою.

«Напевно, – роздумував вiн, – для мене ще е надiя. Мабуть, зможу використати цю жiнку, щоб витiснити з голови всi помисли про Берту. Чи не вiдкрив я психологiчний еквiвалент фармакологiчноi замiсноi терапii? Легкий наркотик на зразок валерiани може замiнити небезпечнiший, як-от морфiй. Подiбно й замiна Берти на Лу Саломе може виявитися вдалою! Адже ось ця жiнка бiльшою мiрою витончена й довершена. Берта – як би це висловити? – сексуально не визрiла жiнка, яка так i не реалiзувала себе саму. Це дитина, що незграбно обертаеться в жiночому тiлi».

А проте Броер усвiдомлював, що Берта приваблювала його саме своею сексуальною невиннiстю. Обидвi жiнки збуджували доктора – вiд думок про них у крижi напливало тремке тепло. Обидвi вони й вiдлякували його: кожна по-своему небезпечна. Оця Лу Саломе вiдстрашувала своею силою й тим, що? вона могла б заподiяти Броеру. Берта вiдстрашувала своею покiрнiстю й тим, що? Броер мiг би заподiяти цiй дiвчинi. Доктор затремтiв, коли на думку спало, як вiн ризикував iз Бертою, як близько був до того, щоб зламати найважливiше правило медичноi етики й зруйнувати самого себе, власну родину, все свое життя.

Тим часом лiкар так заглибився в розмову й так зачарувався молодою компаньйонкою у снiданнi, що зрештою не вiн, а таки вона повернулася до мови про хворобу Нiцше, зокрема до Броерового зауваження про дива медицини.

– Менi двадцять один рiк, докторе Броер, i я вiдкинула вiру в чудеса. Розумiю, що невдача двадцяти чотирьох чудових медикiв означае тiльки те, що ми досягли межi сучасноi медичноi науки. Зрозумiйте мене правильно! У мене немае iлюзiй, що ви можете полiпшити стан здоров’я Нiцше. Я звернулася до вас по допомогу з iншоi причини.

Вiдставивши чашку, Броер очистив вуса й бороду серветкою.

– Вибачте, фройляйн, тепер я справдi заплутався. Ви почали – хiба нi? – з того, що хочете моеi допомоги, бо ваш приятель дуже хворий.

– Нi, докторе Броер. Я сказала, що мiй друг у вiдчаi й може накласти на себе руки. Я прошу вас зцiлити не тiло професора Нiцше, а вiдчай.

– Але ж, фройляйн, якщо ваш приятель впадае в розпач через свое здоров’я, а я не маю вiдповiдних терапевтичних засобiв лiкування, то що тут вдiеш? Я не можу допомогти пацiентовi з хворою душею.

Броер зауважив, як кивнула Лу Саломе на знак того, що розпiзнала слова Макбетового[9 - У Шекспiровiй трагедii «Макбет» (дiя п’ята, сцена перша) королiвський лiкар каже про ледi Макбет: «А хворi душi хоч глухiй подушцi // Вiдкритись прагнуть. // Їй – духiвника, // Не лiкаря потрiбно». (Переклад Бориса Тена.)] лiкаря, й повiв далi:

– Фройляйн Саломе, немае лiкiв проти розпачу, жоден лiкар не зцiлить душi. Нiчим тут не зараджу, хiба що порекомендую поiхати на один iз цiлоi низки чудових курортiв з мiнеральними водами в Австрii чи Італii. Або ж, можливо, поговорити зi священиком чи ще з кимсь, хто тямить у релiгii, з родичем чи добрим другом.

– Докторе Броер, я знаю, що ви здатнi на бiльше. Маю шпигуна. Це мiй брат Женя, студент медицини. На початку цього року вiн вiдвiдував вашу вiденську клiнiку.

Женя Саломе! Броер намагався пригадати це iм’я та прiзвище. Там було дуже багато студентiв.

– Вiд нього я дiзналася, що ви любите твори Вагнера й що цього тижня вiдпочиватимете у венецiйському готелi «Амальфi». Брат описав менi ваш вигляд. Та найважливiше, що я вiд нього дiзналася, – це те, що ви справдi зцiлюете людей вiд розпачу. Минулого лiта вiн побував на неофiцiйнiй конференцii, де ви описали ваш спосiб лiкування молодоi жiнки, званоi Анна О., яка впала у вiдчай. Ви застосували новий метод – «оздоровлення словом». Ця терапiя грунтуеться на з’ясуваннi причини, на розгадуваннi заплутаних психiчних асоцiацiй. Женя каже, що ви единий медик на всю Європу, який може запропонувати справжне психологiчне лiкування.

Анна О.! Вiд цього iменi Броер здригнувся й пролив каву, пiдносячи чашку до губ. Сподiваючись, що фройляйн Саломе не помiтила цього, вiн витер руку серветкою. Анна О., Анна О.! Неймовiрно! Куди не поверни, всюди наткнешся на Анну О. – секретне, кодове iм’я Берти Паппенгайм. Скрупульозно обачливий, Броер нiколи не називав справжнiх iмен своiх пацiентiв, коли разом зi студентами обговорював випадки хвороб. Натомiсть вдавався до псевдонiмiв – змiнених на попереднi букви в алфавiтi iнiцiалiв. Таким чином Б. П. у Берти Паппенгайм перетворилося на А. О., або Анну О.

– Женя був пiд сильним враженням вiд вас, докторе Броер. Описуючи вашу навчальну конференцiю та лiкування Анни О., вiн сказав, що удостоiвся честi стояти в сяйвi генiя. А Женя ж то не вразливий хлопець. Я нiколи не чула вiд нього таких слiв. Ось тодi я вирiшила, що мушу колись та й зустрiтися, запiзнатися з вами, а може, й навчатись у вас. Але оте мое «колись» стало невiдкладним, коли за останнi два мiсяцi погiршився стан Нiцше.

Броер озирнувся. Багато хто з вiдвiдувачiв уже поснiдав i пiшов собi, а вiн досi сидiв, цiлком вiдособившись вiд Берти й розмовляючи з дивовижною жiнкою, що завдяки Бертi увiйшла в його життя. Броера пройняв холодний дрож. Невже нiде не вдасться сховатися вiд Берти?

– Фройляйн… – вiдкашлявшись, Броер змусив себе аргументувати. – Ваш брат описав поодинокий випадок, у якому я застосував суто експериментальну методику. Немае пiдстав вважати, що ця особлива методика допоможе вашому приятелевi. Фактично е всi пiдстави вважати, що не допоможе.

– Це ж чому, докторе Броер?

– На жаль, нема часу на докладну вiдповiдь. Наразi зауважу, що в Анни О. й вашого приятеля зовсiм рiзнi недуги. Вона хворiла на iстерiю й потерпала вiд певних симптомiв втрати дiездатностi. Їх, мабуть, описав вам брат. Мiй метод полягав у систематичному усуненнi кожного з них. Загiпнотизувавши пацiентку, я допомагав iй пригадати забуту психiчну травму, що спричинила той чи iнший симптом. Як тiльки вдавалося знайти конкретну причину, вiн зникав.

– Припустiмо, докторе Броер, що ми вважаемо вiдчай симптомом. Чи не могли б ви впливати на нього в такий самий спосiб?

– Вiдчай – це не медичний симптом, фройляйн. Це щось невиразне й невизначене. Кожен iз виявiв хвороби Анни О. стосувався певноi частини тiла; причиною кожного став спалах iнтрацеребрального збудження на нервовому грунтi. Судячи з вашого опису, вiдчай гера Нiцше стосуеться тiльки мислення. Немае методiв лiкування людини в такому станi.

Уперше за весь час Лу Саломе завагалася.

– Але ж, докторе Броер, – вона знову поклала долоню на його руку, – перед тим як ви почали працювати з Анною О., взагалi не було психотерапевтичного лiкування iстерii. Як знаю, медики застосовували тiльки купелi й цi жахливi електричнi удари. Я цiлком певна, що ви – i, мабуть, тiльки ви – змогли б розробити новий пiдхiд до хвороби Нiцше.

І тут доктор зауважив, котра година. Треба повертатися до Матiльди.

– Фройляйн, я зроблю все можливе, щоб допомогти вашому приятелевi. Дозвольте вручити вам мою вiзитiвку. Зустрiнуся з вашим другом у Вiднi.

Лу Саломе кинула оком на картку, перш нiж покласти ii в гаманець.

– Докторе Броер, боюся, що це не така проста рiч. Нiцше, так би мовити, не належить до пацiентiв, ладних допомогти лiкаревi. Правду кажучи, вiн i не знае, що я тут розмовляю з вами. Вiн дуже замкнутий, гордий i нiколи не признаеться в тому, що потребуе допомоги.

– Але ви кажете, що вiн вiдкрито говорить про самогубство.

– У кожнiй розмовi, у кожному листi. Але не просить допомогти. Якби вiн знав про нашу розмову, то нiколи б не пробачив менi i – я певна цього – вiдмовився б проконсультуватися з вами. Навiть якби менi якось вдалося намовити Нiцше зробити це, то на консультацii вiн обмежився б своiм тiлесним нездужанням. Нiколи й нiзащо не став би просити вас полегшити його вiдчай. У нього глибоке переконання про слабкiсть i силу.

Прикро вражений Броер уже нетерпеливився.

– Отже, фройляйн, драма ускладнюеться. Хочете, щоб я зустрiвся з таким собi професором Нiцше, якого ви вважаете одним iз найбiльших мислителiв сучасностi, аби переконати його, що життя – чи принаймнi його життя – варте того, щоб жити. І на додачу я маю дiяти так, щоб наш фiлософ нi про що не здогадався.

Лу Саломе кивнула, глибоко зiтхнула й вiдкинулася на спинку стiльця.

– Але як це здiйснити? – спитав сам себе Броер i зразу ж вiдповiв: – По-перше, вилiкувати вiд розпачу – це вже недосяжна мета, як на медичну науку. А по-друге – умова, щоб пацiента лiкувати потайки, переправляе нашу справу до сфери фантастики. Може, е й iншi перешкоди, про якi ви ще не сказали? Може, професор Нiцше говорить тiльки санскритом або ж вiдмовляеться покинути свою вiдлюдну оселю в Тибетi?

Броер почувався пустотливо, але, помiтивши, що Лу Саломе задумалася, швидко опанувався.

– Серйозно, фройляйн Саломе. Як менi це зробити?

– Ось бачите, докторе Броер! Тепер ви розумiете, чому я розшукувала саме вас, а не когось менш знаного!

Дзвони церкви Сан-Сальваторе бемкнули годину. Десята. На цей час Матiльда вже тривожиться. Ех, якби не вона… Броер знову дав знак офiцiантовi. Чекаючи на рахунок, Лу Саломе виголосила незвичайне запрошення:

– Докторе Броер, чи не завiтали б ви завтра до мене на снiданок? Я вже сказала ранiше, що якось мiрою вiдповiдаю за вiдчай професора Нiцше. Мушу багато чого ще вам сказати.

– На жаль, завтра я не зможу. Не щодня вродлива жiнка запрошуе мене на снiданок, але мушу вам вiдмовити, фройляйн. Я приiхав сюди з дружиною, i дуже небажано знову покинути ii саму.

– Якщо так, то запропоную iнший план. Я пообiцяла братовi навiдати його в цьому мiсяцi. Справдi, до останнього часу я мала намiр поiхати туди з професором Нiцше. Коли буду у Вiднi, тодi, з вашого дозволу, повiдомлю вам додатковi данi. А тим часом я спробую вмовити професора Нiцше, щоб проконсультувався з вами про погiршення його фiзичного стану.

Разом вони вийшли з кафе. Лише кiлька вiдвiдувачiв засидiлося там, коли офiцiанти прибирали зi столiв. Броер уже ладен був розпрощатися, але Лу Саломе взяла його попiд руку й пiшла поруч.

– Докторе Броер, ця година проминула дуже вже швидко. Я жадiбна й хочу забрати у вас бiльше часу. Чи можна менi пройтися з вами до готелю?

Цi слова вразили Броера суто чоловiчою смiливiстю, а проте з ii вуст вони звучали доречно й невимушено – саме так, по-природному, люди мали б говорити й жити. Якщо Лу Саломе подобаеться чоловiче товариство, то чому б iй не взяти доктора попiд руку й не спитати дозволу пройтися разом? Але котра з-помiж його знайомих жiнок ось так висловилася б? Ця жiнка зовсiм iншого покрою. Вона вiльна!

– Нiколи менi не було так жаль вiдмовлятися вiд запрошення, – вiдповiв Броер, притиснувши до себе ii руку, – але менi час повернутись, i то самому. Моя вiддана серцем дружина, нинi занепокоена, чекатиме бiля вiкна, i мiй обов’язок – це зважати на ii почуття.

– Звичайно ж, але… – Лу Саломе вивiльнила руку й стояла вiч-на-вiч iз доктором, замкнена в собi, по-чоловiчому сильна. – Але, як на мене, слово «обов’язок» дуже важке й гнiтюче. Я звела число своiх обов’язкiв до одного – завжди берегти власну свободу. Шлюб i його оточення у виглядi володiння та ревнощiв поневолюють дух. Вони нiколи не запанують надi мною. Сподiваюся, докторе Броер, що настане час, коли нi чоловiки, нi жiнки не тиранiзуватимуть однi одних своею слабкiстю. – Вона вiдвернулася, цiлком певна, що повернеться. – Auf Wiedersehen[10 - До побачення (нiм.).]. До нашоi наступноi зустрiчi – у Вiднi.




Роздiл 2


По чотирьох тижнях Броер сидiв за столом у своему кабiнетi на вулицi Бекерштрасе, 7. Була четверта година дня, i вiн нетерпляче ждав приходу фройляйн Саломе.

Доктор не звик до перерв пiд час робочого дня, але нинi, прагнучи побачити ii, дуже швидко впорався з трьома пацiентами. У всiх були нескладнi випадки, з якими не доводилося перетруджуватися.

Обидва першi, чоловiки бiльш як шiстдесяти рокiв, потерпали вiд майже однакових порушень здоров’я – утруднення в диханнi та сухого рiзкого бронхiального кашлю. Кiлька рокiв Броер лiкував iх вiд хронiчноi емфiземи, яка в холодну й вогку погоду супроводжувалася гострим бронхiтом – додатковою серйозною загрозою легеням. Обом пацiентам вiн прописав морфiн проти кашлю (порошок Довера, п’ять гранул по три рази на день), невеликi дози вiдхаркувального (iпекакуани), паровi iнгаляцii та гiрчичники на груди. Хоча дехто з медикiв i висмiював гiрчичники, та Броер вважав iх дiевими й часто призначав цi лiки, особливо цього року, коли чи не половина Вiдня злягла вiд хвороб дихальних шляхiв. Ось уже три тижнi городяни замiсть сонця бачили завiсу нещадноi морозистоi мжички.

Третiй пацiент, слуга кронпринца Рудольфа, був неспокiйний рябий молодик, хворий на горло й такий сором’язливий, що Броер мусив суворо скомандувати йому роздягтися для огляду. Дiагностовано фолiкулярний тонзилiт. Хоча Броер був прихильник раннього видалення мигдаликiв ножицями й щипцями, та сьогоднi вирiшив, що цi залози ще не визрiли до операцii. Натомiсть прописав холоднi компреси на горло, полоскання бертолетовою сiллю й iнгаляцii розпиленоi карбонiзованоi води. За цю зиму в пацiента вже втрете трапилося запалення горла, тож Броер порадив щодня брати холоднi ванни, щоб загартовувати шкiру й полiпшувати опiрнiсть органiзму.

А тепер, чекаючи фройляйн Саломе, доктор узяв листа, що надiйшов вiд неi три днi тому. Так само смiло, як i в попереднiй записцi, вона сповiстила, що прийде до нього на консультацiю сьогоднi о четвертiй. У Броера затрiпотiли нiздрi: «Вона повiдомляе мене, о котрiй годинi прибуде. Видае указ. Удостоюе мене честi…»

Але вiн зразу ж осадив себе: «Не сприймай себе так серйозно, Йозефе. Яка рiзниця? Так вийшло, що в середу пополуднi випав найкращий час, щоб побачитися з фройляйн Саломе, i байдуже, що вона нiяк не могла дiзнатися про те. Яка вже тут рiзниця – у цiй заплутанiй ситуацii?»

«Вона повiдомляе мене…»

Броер задумався про тон свого голосу, позначений тим самим дутим чванством, яким його дратували медики-колеги на зразок Бiлльрота[11 - Теодор Бiлльрот (1829–1894) – нiмецький лiкар, основоположник абдомiнальноi хiрургii, талановитий пiанiст i скрипаль.] й Шнiцлера-старшого[12 - Йоганн Шнiцлер (1835–1893) – нiмецький (австрiйський) ларинголог, батько вiдомого австрiйського лiтератора Артура Шнiцлера.] та численнi вiдомi пацiенти на зразок Брамса й Вiттгенштайна[13 - Карл Вiттгенштайн (1847–1913) – австрiйський пiдприемець, власник сталевого картелю, батько видатного фiлософа Людвiга Вiттгенштайна.]. У близьких знайомих, якi переважною бiльшiстю були його пацiентами, Броеру найбiльше подобалася скромнiсть. Саме цiею рисою характеру привертав його до себе Антон Брукнер[14 - Антон Брукнер (1824–1896) – австрiйський композитор i органiст.]. Напевно, Антон нiколи не стане таким видатним композитором, як Брамс, та принаймнi не цiлуватиме землi в себе пiд ногами.

Понад усе Броер любив товариство нешанобливих синiв кiлькох своiх знайомих – молодих Гуго Вольфа[15 - Гуго Вольф (1860–1903) – австрiйський композитор i музичний критик.], Густава Малера[16 - Густав Малер (1860–1911) – австрiйський композитор i диригент.], Теддi Герцля[17 - Теодор Герцль (1860–1904) – еврейський журналiст i письменник, засновник Всесвiтньоi сiонiстськоi органiзацii.] й цього неймовiрного студента медицини Артура Шнiцлера. Почувався рiвнею цим юнакам i, коли його не чув жоден лiтнiй чоловiк, потiшав iх iдкими жартами про панiвний клас. Наприклад, минулого тижня на балу в полiклiнiцi Броер розвеселив гурт молодих людей, що обступили його, таким дотепом: «Еге ж, це свята правда, що вiденцi побожнi. Їхнiй бог зветься Етикет».

Броер – як завжди, науковець – згадав, з якою легкiстю вiн за кiлька хвилин перейшов вiд одного психiчного стану до iншого – вiд зарозумiлостi до скромностi. Яке цiкаве явище! Чи вдасться повторити такий перехiд?

Броер зразу ж i влаштував уявний експеримент. Спершу спробував увiйти в образ вiденця з усiею його пихатiстю, яку сам вiддавна ненавидiв. Чванливо надимаючись, стиха бурмочучи пiд нiс «як вона посмiла!», скошуючи очi й гнiвно, аж до вiдчутного тиску, напружуючи переднi частини головного мозку, вiн знову вiдчув роздратування й обурення, притаманнi людям, що ставляться до себе самих надто вже серйозно. Тодi, глибоко вiддихнувши й розслабившись, Броер дав розвiятися всьому напускному й повернувся до власного «я» – до стану психiки, коли можеш покепкувати з самого себе, зi своеi смiшноi пози.

Вiн зауважив, що в кожного з цих станiв психiки е власне емоцiйне забарвлення: бундючнiсть характерна гострими кутами – недоброзичливiстю та дратiвливiстю, а також зарозумiлiстю та прагненням самоти. Натомiсть iнший стан вiдзначався щирiстю, м’якiстю й примирливiстю.

«Це були визначенi, упiзнаванi емоцii, – думав Броер, – причому помiрнi. А як щодо сильнiших емоцiй i психiчних станiв, якi iх викликають? Чи е спосiб контролювати цi сильнiшi почуття? Чи не приведе вiн до ефективноi психологiчноi терапii?»

Доктор замислився про власний досвiд. Найменш стiйкий стан психiки зумовлювали жiнки. Бувало, як-от сьогоднi, що Броер почувався мiцним i безпечним у фортецi свого кабiнету. Тодi вiн бачив жiнок такими, якими вони е насправдi, – вiдчайдушними честолюбними iстотами, якi завзято поборюють нескiнченнi гнiтючi проблеми повсякденного життя; бачив дiйснiсть жiночих грудей – скупчення клiтин молочних залоз, що плавають у лiпоiдних калюжках. Вiн знав про всiлякi видiлення, дисменореi, iшiаси й рiзноманiтнi протрузii – опущення сечового мiхура та випадення матки, розбухлi блакитнi гемороiди та варикознi вени.

Але бували й iнакшi часи, коли Броера зачаровували й заполоняли жiнки, бiльшi за саме життя; коли iхнi груди надималися в могутнi чарiвнi пiвкулi, коли його охоплювало дивовижне прагнення злитися з жiночим тiлом, упиватися молоком iз соскiв, проникнути в iхнi тепло й вологу. Такий настрiй мiг приголомшити, перевернути життя доктора, а в лiкуваннi Берти коштував майже всього, чим вiн дорожив.

Усе залежало вiд перспективи, вiд переходу з одного стану психiки в iнший. Якби Броер зумiв навчити пацiентiв вдаватися до такого переходу, то й справдi став би тим, кого потребувала фройляйн Саломе, – медиком, що лiкуе вiдчай.

Хтось урвав його роздуми, вiдчинивши й зачинивши дверi приймальнi. Броер перегодив трохи, щоб не видатися надмiру схвильованим, а тодi увiйшов у приймальню привiтати Лу Саломе. Вона змокла пiд зливою, в яку переросла морозна вiденська мжичка. Броер не встиг допомогти гостi скинути пальто, вона впоралася з цим сама й передала мокру одежину фрау Бекер – медсестрi й реестраторцi.

Провiвши фройляйн Саломе до кабiнету й кивнувши на важке чорне крiсло, оббите м’якою шкiрою, Броер сiв поруч неi й не втримався вiд зауваження:

– Бачу, ви волiете робити все самотужки. Хiба це не вiдбирае чоловiкам приемнiсть прислужити вам?

– Ми ж обое знаемо, що деякi послуги чоловiкiв не конче кориснi здоров’ю жiнок!

– Вашому майбутньому чоловiковi доведеться грунтовно переiнакшитися. Нелегко позбутися звичок, яких набрався за все життя.

– Замiжжя? Нi, воно не для мене! Я вам про те вже сказала. Мабуть, годилося б подружне життя з неповним робочим днем чи тижнем, але понад те – нiчого такого, що зобов’язуе.

Дивлячись на самовпевнену вродливу вiдвiдувачку, Броер доходив висновку, що iдея подружжя з неповною зайнятiстю доволi приваблива. Хоч-не-хоч, а таки випускаеш з уваги, що ця жiнка вдвiчi молодша, нiж ти сам. Вона носить скромну довгу чорну сукню, застебнуту на всi гудзики аж до шиi, й кутае плечi хутряною накидкою з крихiтною лисячою мордочкою та лапками. «Дивно, – подумав Броер, – у Венецii в холодну пору вона скинула хутро, а тут, у моему аж надто натопленому кабiнетi, вчепилася в нього. Так чи сяк, а настав час узятися до справи».

– Що ж, фройляйн, – сказав вiн, – поговорiмо про хворобу вашого приятеля.

– У нього вiдчай, а не хвороба. Маю кiлька рекомендацiй. Чи можна подiлитися з вами думкою про них?

«Невже нема межi отакiй зарозумiлостi? – безмовно обурився доктор. – Ця фройляйн говорить так, нiби вона не зелена школярка, а моя колега – керiвник клiнiки, лiкарка з тридцятирiчним досвiдом. Заспокойся, Йозефе! – подумки гримнув вiн на себе. – Вона дуже молода й не поклоняеться вiденському боговi – Етикету. До того ж Лу Саломе знае цього професора Нiцше краще, нiж я. Вона напрочуд розумна й, напевно, мае сказати щось важливе. Їй-бо, я не маю уявлення, як лiкувати вiдчай; сам не можу позбутися цього вiдчаю».

– Звичайно, фройляйн, – спокiйно вiдповiв вiн. – Будь ласка, дiлiться.

– Сьогоднi вранцi я зустрiлася з братом Женею. Вiн сказав, що в лiкуваннi Анни О. ви застосовували гiпноз, щоб допомогти iй згадати психологiчний збудник розвитку кожного з симптомiв. Пригадую, у Венецii ви сказали менi, що з’ясувати, звiдки взявся кожний симптом, – це спосiб якось усунути його. Ось це «якось» заiнтригувало мене. Сподiваюсь, що одного дня, коли в нас буде бiльше часу, ви поясните менi, яким чином ось це з’ясування впливае на симптом.

Броер труснув головою й махнув руками, повернувши долонi до Лу Саломе.

– Це емпiричне спостереження. Навiть якби ми говорили цiлу вiчнiсть, то, на жаль, я б не спромiгся на докладне пояснення. Якi ж у вас рекомендацii, фройляйн?

– Ось моя перша рекомендацiя: навiть не пробуйте застосувати метод гiпнозу на Нiцше. Нiчого не вдасться! Його розум, iнтелект – це диво, одне з див свiту. Самi побачите. А проте Нiцше – зацитую одну з його улюблених фраз – тiльки людина, занадто вже людина, i в нього е своi вразливi мiсця.

Знявши з себе хутро, Лу Саломе помалу звелася, пiдiйшла до софи й поклала туди його. Вона кинула оком на оправленi в рамках дипломи, що висiли на стiнi, поправила один iз них, що трохи перекособочився, а тодi сiла, схрестила ноги й повернулася до опису фiлософа:

– Нiцше неймовiрно вразливий у всьому, що стосуеться влади. Вiн вiдмовляеться залучатися до будь-якоi дiяльностi, коли трактуе ii як поступку своею владою комусь iншому. У своiй фiлософii вiн прихильний до грекiв, що творили перед Сократом, особливо ж уподобав iхню концепцiю агону[18 - В Античнiй Грецii – змагання, зокрема й музичнi, якi вiдбувалися пiд час урочистих iгор.], яка полягае в тому, що людина може розвивати природнi здiбностi тiльки у змаганнi. Нiцше не вiрить у мотиви будь-кого, хто вiдмовляеться вiд змагання й проголошуе себе альтруiстом. Його наставником у цьому планi був Шопенгауер[19 - Згiдно з ученням Артура Шопенгауера (1788–1860), дiяльнiстю людини керують три головнi мотиви: злоба, егоiзм i спiвчуття. З них тiльки останнiй можна вважати моральним. Нiцше захопився творами цього нiмецького фiлософа-iдеалiста, будучи студентом Боннського унiверситету.]. На його думку, нiхто не бажае допомагати комусь iншому. Навпаки – люди прагнуть лише домiнувати й нарощувати свою мiць. Кiлька разiв Нiцше поступався своею владою комусь iншому й щоразу нервувався та лютував. Так сталось у стосунках iз Рiхардом Вагнером. Мабуть, так стаеться i в стосунках зi мною.

– Що ви мали на увазi, сказавши про стосунки з вами? Чи правда, що ви певною мiрою вiдповiдаете за великий вiдчай професора Нiцше?

– Професор вважае, що так воно i е. Ось звiдки взялася моя друга рекомендацiя: не старайтеся стати моiм союзником. Бачу, ви здивувалися… Щоб ви зрозумiли, мушу розповiсти все про моi стосунки з Нiцше. Нiчого не оминатиму й вiдповiм на всi вашi запитання. Буде нелегко. Довiряюся вам, але хай моi слова стануть нашою таемницею.

– Звичайно, ви можете на це розраховувати, фройляйн, – вiдповiв Броер, захоплюючись ii прямотою й дивуючись, що так приемно говорити з цiею вiдвертою особою.

– Що ж… Уперше я зустрiлася з Нiцше десь вiсiм мiсяцiв тому, у квiтнi…

Постукавши, увiйшла фрау Бекер i принесла каву. Якщо й здивувалася, побачивши Броера поруч Лу Саломе, а не на звичайному мiсцi за столом, то не дала по собi пiзнати. Мовчки, без жодного слова, вона поставила тацю з порцеляною, ложечками, блискучим срiблястим кавником i зразу ж вийшла. Броер наливав каву, а Лу Саломе розповiдала.

– Торiк я виiхала з Росii через те, що мала клопоти з дихальною системою. Нинi мiй стан здоров’я значно покращився. Спочатку мешкала в Цюриху, вивчала теологiю в Бiдерманна[20 - Алоiз Бiдерманн (1819–1885) – швейцарський фiлософ, протестантський теолог, один iз провiдних догматикiв новогегельянськоi школи.] й працювала з поетом Готтфрiдом Кiнкелем[21 - Готтфрiд Кiнкель (1815–1882) – нiмецький поет, науковець i полiтичний дiяч. У 1849 роцi був покараний довiчною каторгою за революцiйну дiяльнiсть у Пфальцi. Утiк за кордон i вже не повернувся на батькiвщину.]. Здаеться, я ще не сказала, що з мене честолюбна поетеса. На початку цього року ми з матiр’ю перебралися до Рима, i Кiнкель надiслав Мальвiдi фон Майзенбуг[22 - Мальвiда фон Майзенбуг (1816–1903) – нiмецька письменниця, перша в iсторii номiнантка-жiнка на Нобелiвську премiю.] рекомендацiйного листа про мене. Ви знаете ii. Вона написала «Мемуари iдеалiстки».

Броер кивнув. Був ознайомлений iз працями Мальвiди фон Майзенбуг i знав про ii боротьбу за права жiнок, радикальнi полiтичнi реформи та рiзноманiтнi змiни в шкiльництвi. З ii творчостi вiн найнижче цiнував недавно опублiкованi антиматерiалiстичнi трактати й вважав, що вони стоять на псевдонаукових засадах.

– Отож я прийшла до лiтературного салону Мальвiди, – снувала Лу Саломе, – зустрiла там чарiвливого Пауля Ре[23 - Пауль Ре (1849–1901) – нiмецький письменник, фiлософ-позитивiст i лiкар.], видатного фiлософа, i заприятелювала з ним. Колись давно гер Ре вiдвiдував лекцii Нiцше в Базелi, й згодом вони пiдтримували тiснi стосунки. Було видно, що Ре захоплюеться Нiцше, як нiким iншим. Невдовзi вiн вирiшив: раз ми вже з ним приятелюемо, то Нiцше й менi також варто стати приятелями. Пауль… гер Ре… докторе… – Лу Саломе зашарiлася тiльки на мить, та цього вистачило, щоб Броер спостерiг рум’янець, а вона зауважила його спостережливiсть, – з вашого дозволу називатиму його Паулем, бо саме так я звертаюся до нього, а сьогоднi нам не до свiтськоi вишуканостi. Хоч Пауль менi дуже близький, та я нiколи не пожертвую собою – не вийду замiж нi за нього, нi за будь-кого iншого! І я вже доволi довго пояснюю, – нетерпляче докинула вона, – чому мене на якусь мить залило рум’янцем. З усiх тварин тiльки ми червонiемо, хiба нi?

Не знайшовши, що сказати, Броер спромiгся лише на кивок. Кiлька хвилин у звичнiй обстановi медичного кабiнету вiн почувався сильнiшим, нiж пiд час iхньоi останньоi розмови, а тепер пiд впливом дiвочоi чарiвливостi вiдчував, як тане його сила. Дивовижнi були слова Лу Саломе про рум’янець: нiколи в життi доктор не чув, щоб жiнка чи хтось iнший так вiдверто говорив про соцiальнi стосунки. А iй усього двадцять один рiк!

– Пауль був певен, що Нiцше i я подружимося, – розповiдала Лу Саломе, – що ми iдеально пiдходимо одне одному. Вiн хотiв, щоб я стала для Нiцше ученицею, протеже i другим «я». Хотiв, щоб Нiцше став моiм учителем, моiм свiтським священиком.

Тихий стукiт у дверi перебив мову Лу Саломе. Броер вiдчинив, i фрау Бекер гучно шепнула, що прийшов пацiент. Повернувшись на свое мiсце, доктор запевнив спiврозмовницю, що в них обох цiлком досить часу, бо ж не записаним попередньо пацiентам належить довго чекати, i заохотив ii розповiдати далi.

– Отож, – повела вона далi, – Пауль влаштував зустрiч у базилiцi святого Петра, найменш пiдхожому мiсцi для рандеву нашоi нечестивоi трiйцi – згодом саме так ми себе й назвали, хоча Нiцше часто вживав назву «пiфагорiйське товариство»[24 - Пiфагорiйське товариство, засноване в VI ст. до н. е., зазнавало утискiв, i згодом його розгромили. У 378 роцi опублiковано «Панарiон» – перелiк ересей, до якого ввiйшов також пiфагореiзм.].

Броер упiймав себе на спогляданнi не обличчя Лу Саломе, а ii грудей. «Чи довго я це роблю? – подумав вiн. – Чи помiтила вона це? Чи помiчали iншi жiнки ось такi моi погляди?» Подумки вiн ухопив вiника, вимiв усi думки про секс i зосередився на очах та словах дiвчини.

– Професор вiдразу ж припав менi до вподоби. Зовнi вiн не iмпозантний: середнiй зрiст, нiжний голос, очi, що не клiпають i дивляться не так на свiт, як у глиб себе самих, неначе пильнують якийсь схований скарб. Тодi я ще не знала, що вiн на три чвертi слiпий. У ньому було щось неймовiрно привабливе. Ось першi слова, якi вiн менi мовив: «З яких зiрок ми впали сюди – одне для одного?» Тодi ми втрьох почали розмову. І то яку! Незабаром збулися Паулевi сподiвання на те, що Нiцше стане моiм другом i наставником. Інтелектуально ми були iдеальна пара. Нашi думки переплiталися; вiн сказав, що в нас мiзки близнят – брата й сестри. Ох, Нiцше декламував справдешнi перли зi своеi останньоi книжки, клав моi вiршi на музику й вiдкрив менi те, що постановив запропонувати свiтовi упродовж наступних десяти рокiв. Вважав, що з його здоров’ям ще проживе не бiльш як десять рокiв. А за якийсь час Пауль, Нiцше i я вирiшили жити втрьох – як одна сiм’я. І наперед загадали провести цю зиму у Вiднi або ж у Парижi.

Утрьох – як одна сiм’я! Кашлянувши, Броер нiяково засовався на стiльцi. Зауважив, що Лу Саломе усмiхаеться на його замiшання. «Невже вiд неi нiчого не приховаеш? Як проникливо могла б дiагностувати ця жiнка! Чи спадало iй коли-небудь на думку зробити кар’еру в медицинi? Чи задумувалася б вона про це, якби була моею студенткою? Моею протеже? Моею колегою, що працюе поруч у лiкарському кабiнетi, в лабораторii?»

Це була могутня, справдi всесильна фантазiя, але наступнi почутi слова вибили ii з Броеровоi голови.

– Так, я знаю, що свiт не схвалюе спiвжиття двох чоловiкiв i жiнки, нехай навiть цнотливого. – Останне слово Лу Саломе наголосила, причому доволi сильно, щоб запобiгти всiляким хибним тлумаченням, i доволi м’яко, щоб воно не прозвучало як докiр. – А ми просто вiльнодумнi iдеалiсти, що вiдкидають обмеження, накинутi суспiльством. Ми вiримо в нашу здатнiсть створити свою структуру моралi.

Броер промовчав, i гостя вперше завагалася, не знаючи, про що говорити.

– Чи варто ще щось розповiдати? Чи е ще час? Може, я вас прикро вразила?

– Будь ласка, розповiдайте, gna..diges Fra..ulein[25 - Милостива панно (нiм.).]. По-перше, я видiлив час для вас. – Перехилившись через стiл, Броер узяв календар i показав на великi iнiцiали Л. С., набазгранi поверх напису «середа, 22 листопада 1882 року». – Як бачите, нiкого iншого не передбачено на сьогоднiшне пообiддя. По-друге, ви не вразили мене. Навпаки, я захоплююся вашою безпосереднiстю й вiдвертiстю. Якби ж то всi друзi говорили так щиро! Життя стало б багатше й природнiше.

Нiчого не вiдповiвши на цю похвалу, Лу Саломе долила собi кави й повела далi свою iсторiю.

– Насамперед треба виразно зазначити, що моi стосунки з Нiцше були тiснi, але тривали недовго. Ми зустрiлися лише чотири рази, й щоразу нас майже невiдлучно супроводжували чи то моя мати, чи то Паулева, чи то сестра Нiцше. Нам таки рiдко траплялося погуляти чи поговорити вiч-на-вiч. Інтелектуальний медовий мiсяць нашоi нечестивоi трiйцi теж випав короткий. Почався розкол. Тодi наринули романтичнi й похiтливi почуття. Напевно, вони були вже з самого початку. Мабуть, я мала б вiдповiдати за те, що не розпiзнала iх.

Вона струснулася, нiби хотiла скинути з плечей таку вiдповiдальнiсть, i знову взялася снувати низку вирiшальних подiй.

– Наприкiнцi нашоi першоi зустрiчi мiй план цнотливого спiвжиття утрьох занепокоiв Нiцше. Той вважав, що свiт не готовий до такого, й попросив мене зберегти нашi намiри в таемницi. Особливо турбувався вiн за свою родину: нi в якому разi не можна допустити, щоб про нас дiзналися мати й сестра. Отака умовнiсть! Здивована й розчарована, я задумалася, чи часом вiн не ввiв мене в оману своiми смiливими сентенцiями й вiльнодумними прокламацiями. Незабаром Нiцше дiйшов iще рiшучiшого висновку: такий спосiб життя був би для мене соцiально небезпечним, а то й руйнiвним. А щоб запобiгти такому лиху, вiн вирiшив запропонувати менi руку й серце, отож попросив Пауля передати менi цю пропозицiю. Уявляете, в яке становище поставив його Нiцше? Однак Пауль, вiрний своему приятелевi, задля обов’язку сказав менi, хоча й знехотя, про цей намiр.

– Це вас здивувало? – спитав Броер.

– Дуже. Особливо через те, що таке сталося пiсля нашоi першоi ж зустрiчi. Це також збентежило мене. Нiцше – велика людина, у нього сила, м’якiсть, незвичайна зовнiшнiсть. Не стану заперечувати, докторе Броер, мене вiн дуже сильно приваблюе, але не як коханець. Може, вiн вiдчув цей потяг i не повiрив, коли я запевнила, що в мене анi гадки про одруження й любовнi iнтриги.

Вiд раптового пориву вiтру задеренчали шибки, i це на мить вiдвернуло увагу Броера. Несподiвано йому занили шия i плечi. Доктор слухав так зосереджено, що кiлька хвилин не поворухнув жодним м’язом. Інколи пацiенти вели з ним розмови про особисте, але далеко не такi, як ось ця. Нiколи не траплялося, щоб ось так – правду у вiчi, ще й оком не зморгнувши. Берта багато про що признавалася, але тiльки тодi, коли бувала без тями. Натомiсть Лу Саломе була при тямi. Хай навiть описувала давнi подii, та час вiд часу поставав такий iнтим, що Броеровi здавалося, нiби тут розмовляють двое закоханих. Неважко зрозумiти, чому Нiцше запропонував одружитися з нею пiсля однiеi лише зустрiчi.

– І що тодi, фройляйн?

– Тодi я постановила повестися з ним вiдвертiше, коли зустрiнемося. Постанова виявилася не конче потрiбною. Нiцше швидко втямив, що одруження лякае його десь так само, як мене вiдштовхуе. За два тижнi ми побачилися над озером Орта, й Нiцше зразу ж сказав, щоб я злегковажила його пропозицiю. Натомiсть закликав мене приеднатися до нього в пошуках iдеальних стосункiв – пристрасних, цнотливих, iнтелектуальних i нешлюбних. Ми поеднались утрьох. Нiцше так уподобав iдею про наше гуртове спiвжиття, що одного дня в Люцернi наполiг, аби ми стали до фотографii – единого зображення нашоi нечестивоi трiйцi.

На свiтлинi, що Лу Саломе вручила Броеровi, двое чоловiкiв упряглись у вiзок, а в ньому вона стоiть навколiшки, помахуючи маленьким батiжком.

– Вусатий чоловiк, що стоiть попереду й дивиться вгору, – це Нiцше, – тепло мовила вона. – А той другий – Пауль.

Броер уважно оглянув фотографiю. Було прикро дивитися на цих двох зворушливих скованих велетнiв, яких запрягла й поганяе батiжком юна красуня.

– Як вам подобаеться моя стайня, докторе Броер?

Уперше один iз ii дотепних коментарiв виявився невдалим. Броер несподiвано пригадав, що перед ним дiвчина, якiй лише двадцять один рiк, i почувався нi в сих нi в тих. Неприемно помiчати вади в цьому досконалому створiннi. Усiм серцем доктор спiвчував цим двом чоловiкам у кабалi – побратимам. Звичайно ж, вiн мiг стати одним iз них. «Гостя, мабуть, вiдчула свiй промах», – подумав Броер, зауваживши, як поспiшно вона змiнила тему й повернулася до своеi розповiдi.

– Ми зустрiлися ще двiчi – в Таутенбергу, близько трьох мiсяцiв тому; в нашому гуртi була тодi сестра Нiцше. А в Лейпцигу нам пiдтримувала компанiю Паулева мати. Нiцше безперервно писав менi листи. Ось один iз них – вiдповiдь на моi слова про зворушення його книжкою «Свiтанок».

Лу Саломе простягла короткого листа, й Броер швидко прочитав написане.



Моя дорога Лу, в мене теж настають свiтанки, але не барвистi! Я вже гадав був, що не зможу знайти друга у своему найбiльшому щастi та стражданнi, але тепер менi здаеться, що таки вдасться здiйснити золоту можливiсть на обрii мого майбуття. Я зворушуюся щоразу, коли думаю про смiлу й щедру душу моеi любоi Лу.

Ф. Н.



Броер мовчав. Тепер вiн почував ще тiснiший симпатiйний зв’язок мiж собою й Нiцше. «Знаходити свiтанки й золотi можливостi, любити смiлу, щедру душу, – думав вiн, – таку потребу мае кожен принаймнi один раз у життi».

– Тим часом, – розповiдала Лу, – Пауль почав менi писати такi самi палкi листи. Попри всi моi найкращi посередницькi зусилля, в нашiй трiйцi тривожно наростала напруженiсть. Дружба мiж Паулем i Нiцше швидко сходила нанiвець. Зрештою, вони стали паплюжити один одного в листуваннi зi мною.

– Але, звичайно ж, – докинув Броер, – вас не здивувало, що двое палких мужчин так повелись у близьких стосунках iз однiею жiнкою?

– Мабуть, я наiвна. Вiрила, що ми втрьох зможемо розумно жити й разом провадити серйозну фiлософську роботу.

Очевидно знiчена вiд Броерового питання, Лу Саломе звелася, злегка потяглася й рушила до вiкна. По дорозi зупинилася, щоб оглянути кiлька предметiв на столi – бронзову ступку й товкачик часiв Вiдродження, маленьку египетську поховальну статуетку та химерну дерев’яну модель пiвколових каналiв внутрiшнього вуха.

– Напевно, я вперта, – сказала гостя, дивлячись у вiкно, – але менi досi не вiриться, що наше спiвжиття утрьох було неможливе! Воно могло б здiйснитись, якби не втрутилась одiозна сестра Нiцше. Нiцше запросив мене провести лiто разом з ним i Елiзабет у Таутенбергу, маленькому селi в Тюрингii. З нею та Вагнером ми зустрiлися в Байройтi й вiдвiдали його оперу «Парсiфаль». А тодi гуртом помандрували до Таутенберга.

– Чому ви назвали ii одiозною, фройляйн?

– Елiзабет – це сварлива, нечесна й пiдла дурепа-антисемiтка. Якось я помилилася – сказала iй, що Пауль еврей, то вона вже постаралася, щоб усе коло Вагнерових приятелiв дiзналося про це. І все це для того, щоб Пауль нiколи не був бажаним гостем у Байройтi.

Броер вiдставив набiк чашку з кавою. З самого початку Лу Саломе заколихала його – завела в солодке безпечне царство любовi, мистецтва та фiлософii, а тепер ii слова повернули до дiйсностi, до потворного свiту антисемiтизму. Того ж самого дня вiн прочитав у газетi «Ное фрае пресе» статтю про угруповання молодикiв, що вештаються в унiверситетi, вриваються в аудиторii, кричать «Juden hinaus!»[26 - Євреi, геть звiдси! (нiм.)] i виганяють усiх евреiв, а якщо хтось чинить опiр, то його виволiкають звiдти.

– Фройляйн, я теж еврей, тому менi конче треба дiзнатися, чи подiляе професор Нiцше антисемiтськi погляди своеi сестри.

– Я знаю, що ви еврей. Женя сказав менi про це. Вам треба взяти до уваги, що Нiцше цiкавить лише правда. Вiн ненавидить брехню, породжену упередженнями, й самi упередження. Вiн ненавидить антисемiтизм своеi сестри. Його жахае й обурюе те, що Бернгард Ферстер[27 - Бернгард Ферстер (1843–1889) – нiмецький учитель, полiтичний агiтатор; чоловiк сестри Фрiдрiха Нiцше.], один iз найвiдвертiших i найзлобнiших антисемiтiв у Нiмеччинi, учащае до неi. Ця Елiзабет…

У неi прискорилася мова, на октаву пiднялася тональнiсть голосу. Видно, Лу Саломе усвiдомлювала, що збиваеться з намiченоi заздалегiдь лiнii розповiдi, але не могла стриматися.

– Елiзабет – це суще жахiття, докторе Броер. Вона назвала мене повiею. Збрехала братовi – сказала йому, що я показую всiм цю фотографiю й хвалюся, що вiн дуже любить смак мого батога. Вона завжди бреше! Це небезпечна жiнка. Запам’ятайте моi слова. Одного дня вона заподiе Нiцше велике лихо!

Кажучи це, Лу Саломе стояла, мiцно вхопившись за спинку стiльця. Сiвши, вона заговорила спокiйнiше:

– Можете уявити, якi непростi були цi три тижнi в Таутенбергу з Нiцше й Елiзабет. Наодинцi з ним я прекрасно проводила час. Чудовi прогулянки й глибокi розмови про всяку всячину… iнодi стан здоров’я дозволяв Нiцше говорити десять годин упродовж дня! Цiкаво менi, чи колись була така фiлософська вiдкритiсть мiж двома особами. Ми говорили про вiдноснiсть добра i зла, про потребу звiльнитися вiд пут суспiльноi моралi задля того, щоб морально жити, про релiгiю вiльнодумцiв. Слова Нiцше видавалися iстиною: у нас були мiзки двiйнят, ми могли дуже багато чого сказати одне одному половиною слова, половиною речення, самим тiльки жестом. Однак цей рай отруiла його сестра-змiючка. Не спускала з нас ока. Бачила я, як вона пiдслуховуе, нiчого не розумiючи, й замишляе щось недобре.

– Скажiть, навiщо Елiзабет обмовляе вас.

– Бо вона бореться за мiсце в життi. Ця обмежена, духовно бiдна жiнка не може дозволити собi поступитися братом iншiй жiнцi. Вона усвiдомлюе, що Нiцше був, е i завжди буде тим единим, за що ii можна цiнувати.

Лу Саломе глянула на свiй годинник, а тодi на зачиненi дверi.

– Я непокоюся, що ви марнуете на мене час, тому коротко розповiм решту iсторii. Минулого мiсяця, хоча Елiзабет заперечувала, Пауль, Нiцше i я провели три тижнi в Лейпцигу з Паулевою матiр’ю й провадили там серйознi фiлософськi дискусii, зокрема про розвиток релiгiйних вiрувань. Ми розлучились якихось два тижнi тому, коли Нiцше ще гадав, що ми втрьох проведемо весну в Парижi. Але таке не збудеться, тепер я це знаю. Сестрi таки вдалося налаштувати Нiцше проти мене, а вiднедавна вiн почав надсилати Паулевi й менi листи, сповненi вiдчаю та ненавистi.

– І як тепер справи, фройляйн Саломе?

– Усе зiпсувалося. Пауль i Нiцше стали ворогами. Пауль сердиться щоразу, коли читае адресованого менi листа вiд Нiцше, й щоразу, коли чуе про моi нiжнi почуття до Нiцше.

– Невже Пауль читае вашi листи?

– Чом би й нi? Наша дружба поглибшала. Гадаю, що ми завжди будемо близькими приятелями. У нас немае секретiв, ми навiть даемо одне одному читати нашi щоденники. Пауль уклiнно прохав, щоб я розiрвала стосунки з Нiцше. Зрештою я поступилася й написала Нiцше, що завжди цiнуватиму нашу дружбу, але наше спiвжиття втрьох уже неможливе. Я призналася, що зазнала дуже сильного болю й вельми руйнiвного впливу вiд його сестри та матерi, вiд сварок мiж ним i Паулем.

– І як вiн повiвся?

– Несамовито! Страхiтливо! Вiн пише безумнi листи – то образливi, то погрозливi, а то глибоко розпачливi. Ось подивiться на цi пасажi, що я одержала минулого тижня!

Лу Саломе простягла два листи, вже сам вигляд яких свiдчив про велике збудження адресанта: нерiвний почерк, багато слiв скорочено або двiчi-тричi пiдкреслено. Броер примружився на абзаци, якi вона обвела, але, не змiгши нiчого розiбрати, крiм кiлькох слiв, вiддав цi листи.

– Я забула, – сказала вона, – що його письмо важко читати. Дозвольте менi розшифрувати ось цього листа, адресованого Паулевi й менi: «Хай не дуже турбують Вас моi спалахи мегаломанii та ураженого марнославства, i якщо колись менi доведеться в поривi гнiву накласти на себе руки, то не буде чим надто вже журитися. Що значать для Вас моi фантазii! …Я дiйшов такого розумного погляду на стан справ пiсля того, як зажив – у розпачi – величезну дозу опiуму…» – Лу Саломе припинила читати. – Цього досить, щоб у вас склалось уявлення про вiдчай Нiцше. Я вже кiлька тижнiв гостюю в родинному Паулевому маетку в Баварii, тож туди потрапляе вся моя кореспонденцiя. Пауль знищив найдошкульнiшi листи, щоб уберегти мене вiд болю, тiльки ось цей якось прослизнув: «Якщо я вiдпущу вас вiд мене зараз, то тим самим страхiтливо осуджу все Ваше буття….Ви наробили шкоди, заподiяли зло – не тiльки менi, але й усiм людям, якi мене полюбили; цей меч висить над Вами».

Вона подивилася на Броера.

– Тепер, докторе, ви розумiете, чому я так настiйно рекомендую вам у жоден спосiб не ставати моiм союзником?

Броер глибоко затягся сигарою. Хоча почута мелодрама iнтригувала й захоплювала, та вiн почувався нi в сих нi в тих. Чи доцiльно дати згоду й залучитися до неi? Оце так джунглi! Оце так первобутнi й всесильнi взаемозалежностi: нечестива трiйця, розiрванi стосунки Нiцше й Пауля, мiцний зв’язок мiж Нiцше та його сестрою! Ще й ворожнеча мiж нею та Лу Саломе.

«Треба начуватися, – сказав сам собi доктор, – й триматися осторонь цих громiв i блискавиць. Безумовно, найбiльш вибухонебезпечна рiч – це розпачлива любов Нiцше до Лу Саломе, тепер уже ненависть. Зрештою, вже пiзно повертати оглоблi. Таж сам себе зобов’язав ще у Венецii, необачно давши Лу Саломе зрозумiти, що я нiколи не вiдмовляюся лiкувати хворих».

Броер повернувся до своеi гостi.

– Цi листи допомагають менi зрозумiти вашу стривоженiсть, фройляйн Саломе. Я подiляю ваше занепокоення здоров’ям вашого приятеля: його непохитнiсть викликае побоювання, та й самогубство видаеться цiлком можливим. Але яким чином ви переконаете професора Нiцше вiдвiдати мене, якщо майже не можете вплинути на нього?

– Так, у тому-то й клопiт, i я вже вiддавна над цим роздумую. Саме лише звучання мого iменi отруюе життя Нiцше, тож менi доведеться дiяти опосередковано. Звiсно, це означае, що йому нiколи, нi в якому разi не можна дiзнатися, що я умовилася з вами про вiзит. Нiзащо не признавайтеся йому про це! А тепер, коли я вже знаю, що ви хочете зустрiтися з Нiцше…

Поставивши на стiл чашку, Лу Саломе так пильно подивилася на Броера, що йому довелося негайно вiдповiсти:

– Звичайно, фройляйн. Я ж сказав вам у Венецii, що нiколи не вiдмовляюся лiкувати хворих.

На те Лу Саломе широко усмiхнулася. Ого, та в неi бiльша нервова напруга, нiж видавалося.

– Почувши таке запевнення, докторе Броер, я розпочну нашу кампанiю заманювання Нiцше до вашого кабiнету, причому так, щоб пацiент анi не здогадувався про мою участь у цiй справi. Вiн тепер такий збуджений, що – я цього певна – всi його друзi занепокоiлись i будуть радi всякому розумному плану допомоги. Завтра поiду до Берлiна, а дорогою зупинюся в Базелi, щоб запропонувати наш план Францовi Овербеку[28 - Франц Камiль Овербек (1837–1905) – нiмецький теолог, iсторик церкви.], давньому приятелевi Нiцше. Нам допоможе ваша репутацiя дiагноста. Гадаю, професор Овербек зможе переконати Нiцше, щоб той проконсультувався з вами про свiй стан здоров’я. Якщо менi це вдасться, то дам вам знати листовно.

Вона квапливо поклала листи Нiцше в портмоне, рвучко звелася, обсмикнула на собi довгу спiдницю, забрала з софи лисячу накидку й простягла руку Броеровi.

– А тепер, мiй дорогий докторе Броер…

Коли Лу Саломе поклала долоню на руку Броера, в нього прискорилося серцебиття. «Не будь старим дурнем», – подумав доктор, однак вiддався чуттю тепла ii долонi. Хотiлося сказати цiй дiвчинi, який приемний ii дотик. Напевно, вона це вiдчувала, бо тримала його за руку, поки говорила.

– Сподiваюся, ми пiдтримуватимемо тiсний зв’язок у цiй справi. Не тiльки через моi глибокi почуття до Нiцше й побоювання, що я мимоволi завинила в його нещастi. Є ще щось. Маю надiю, що ми з вами ще й заприятелюемо. Як ви вже зауважили, в мене багато вад. Я iмпульсивна, шокую вас i не зважаю на умовностi. Але в мене е й переваги – зокрема, гостре чуття на шляхетнiсть духу в людинi. Зустрiвши таку людину, волiю не втрачати ii. То що, будемо листуватися?

Вiдпустивши Броерову руку, Лу Саломе рушила до дверей, але рiзко зупинилася й дiстала з сумочки два томики.

– Ой, докторе Броер, я мало не забула. Напевно, вам варто мати останнi двi книжки Нiцше. Маючи iх, ви складете думку про його iнтелект. Але хай Нiцше не знае, що ви бачили iх. Тодi б вiн запiдозрив, що тут щось не те, бо дуже вже мало продано таких книжок.

Вона знову торкнулася Броеровоi руки.

– Іще одне. Хоча в Нiцше мало читачiв, та вiн певен, що колись прийде слава. Якось сказав менi, що йому належить пiслязавтра. Тож нiкому не кажiть, що допомагаете Нiцше. Нiкому не називайте його iменi. Якщо ви вчините iнакше й вiн дiзнаеться, то вважатиме це великою зрадою. Ваша пацiентка Анна О. – це ж не ii справжне iм’я? Ви вживаете псевдонiм?

Броер кивнув.

– Тодi я порадила б вам так само повестися й iз Нiцше. Auf Wiedersehen, докторе Броер.

Вона простягла руку.

– Auf Wiedersehen, Fra..ulein, – вiдповiв Броер, вiдкланюючись i притискаючи до губ ii руку. Зачинивши дверi за Лу Саломе, вiн глянув на двi тонкi книжечки в паперовiй оправi й вiдзначив дивнi назви – Die Fro..hliche Wissenschaft i Menschliches, Allzumenschliches[29 - «Весела наука» й «Людське, занадто людське» (нiм.).], перш нiж покласти iх на стiл. Доктор пiдiйшов до вiкна, щоб востанне кинути оком на Лу Саломе. Вона розкрила парасольку, швидко зiйшла зi сходiв i, не оглядаючись, сiла у фiакр, що досi чекав ii.




Роздiл 3


Вiдвернувшись вiд вiкна, Броер труснув головою, щоб позбутися думок про Лу Саломе. Тодi смикнув навислий над столом шнурок – дав фрау Бекер сигнал впустити пацiента, що чекав у приймальнi. Гер Перлрот, сутулий довгобородий еврей-ортодокс, нерiшуче переступив через порiг кабiнету.

Як невдовзi дiзнався Броер, п’ятдесят рокiв тому гер Перлрот перебув тонзилектомiю – травматичну операцiю видалення мигдаликiв – й мав про неi такi болючi спогади, що досi вiдмовлявся звертатися до лiкарiв. Ось i тепер хворий барився з вiзитом, аж поки, з його слiв, «безнадiйна ситуацiя зi здоров’ям» не залишила йому iншого вибору. Одразу ж вiдкинувши звичнi манери медика, Броер вийшов з-за стола й сiв на стiлець поруч нового пацiента, щоб побалакати з ним, як ото з Лу Саломе, про всяку всячину. Вони розмовляли про погоду, про нову хвилю еврейськоi iммiграцii з Галичини, про заразний антисемiтизм Австрiйського товариства реформ[30 - Засноване 1880 року як Товариство захисту ремiсникiв, 1882-го перейменоване в Австрiйське товариство реформ; вiдзначалося популiзмом i крайнiм антисемiтизмом.], про iхне спiльне походження. Гер Перлрот, як i мало не вся вiденська еврейська спiльнота, знав i шанував Леопольда Броера, Йозефового батька, тож за кiлька хвилин став довiряти синовi так, як колись батьковi.

– Отже, гере Перлрот, – перейшов до дiла Броер, – чим я можу вам допомогти?

– Докторе, я не можу мочитися – нi вдень, нi вночi. Ось приспiчила менi мала потреба, бiжу до вбиральнi, але нiчого не вдаеться. Стою, вистоюю, i зрештою падае крапля-друга. За якихось двадцять хвилин знов те саме. Знов менi хочеться до вiтру, але…

Поставивши ще кiлька запитань, Броер дiзнався причину цих ускладнень. Очевидно, передмiхурова залоза збiльшилася й перекрила сечовивiдний канал. Залишилося з’ясувати тiльки одну важливу рiч: доброякiсна чи злоякiсна ця пухлина простати. Пiд час ректальноi пальпацii доктор не виявив твердих ракових вузликiв, натомiсть намацав губчастий доброякiсний нарiст.

Почувши, що немае ознак раку, гep Перлрот прояснiв трiумфальною усмiшкою, схопив Броерову руку й поцiлував ii. Але знову спохмурнiв, коли Броер описав, м’яко й заспокiйливо, як тiльки мiг, неприемну особливiсть лiкування: сечiвник належало розширювати – вводити в пенiс серiю довгих металевих стрижнiв рiзноi товщини, тобто зондiв. Броер не провадив таких процедур, тому скерував пацiента до свого шурина Макса, уролога.

Гер Перлрот пiшов собi, коли минула шоста, – час Броерових виiздiв на виклик. Спакувавши всiм потрiбним великий чорний шкiряний саквояж, доктор одягнув оторочене хутром пальто, надiв цилiндр i вийшов надвiр, де вже чекав кучер Фiшманн у парокiнному екiпажi.

Поки Броер обстежував гера Перлрота, фрау Бекер пiдкликала з найближчого перехрестя Dienstmann’a – червоноокого й червононосого посильного, що носив велику службову бляху, капелюх зi шпичастим наголовком i надто простору, барви хакi шинель iз еполетами. Вiдтак дала йому десять крейцерiв, щоб побiг по Фiшманна. Заможнiший вiд бiльшостi вiденських медикiв, Броер волiв винаймати екiпаж на рiк, нiж щоразу викликати його за потреби.

Як завжди, вiн вручив кучеровi перелiк адрес пацiентiв, що iх треба було вiдвiдати. Броер виiздив до них двiчi на день – вранцi, пiсля легкого снiданку, тобто кави та хрустких трикутних кайзерземелiв[31 - Kaisersemmel (дослiвно з нiм. – цiсарський земель) – австрiйська булочка, зазвичай кругла, з кiлькома характерними борозенками.], а тодi надвечiр, пiсля консультування хворих у кабiнетi, як-от сьогоднi. Подiбно до бiльшостi вiденських терапевтiв, Броер скеровував пацiентiв до лiкарнi лише тодi, коли не було iншоi ради. Не тiльки тому, що вдома iх краще доглядали, але й тому, що там було безпечнiше вiд заразних хвороб, якi часто бушували в державних лiкарнях.

Наслiдком цього став частий ужиток Броерового двокiнного фiакра – фактично пересувного кабiнету, добре спорядженого найсвiжiшими медичними журналами та довiдниками. Кiлька тижнiв тому доктор запросив Зiгмунда Фройда – молодого колегу – провести з ним весь робочий день. Напевно, помилився! Молодик мав вибрати медичну спецiалiзацiю, а цей день мiг вiдлякати його вiд терапевтичноi практики. Таж, згiдно з Фройдовими пiдрахунками, Броер iздив у фiакрi шiсть годин!

Нарештi, вiдвiдавши сiмох пацiентiв, у тому числi трьох невилiковно хворих, Броер упорався з усiею денною роботою, i Фiшманн повернув був до кафе «Грiнштайдль». Там доктор зазвичай пив каву в товариствi лiкарiв i науковцiв, якi ось уже п’ятнадцять рокiв щовечора засiдали за один i той самий Stammtisc[32 - Стiл для завсiдних клiентiв (нiм.).] – великий стiл, зарезервований у найзатишнiшому кутку зали.

Але цього вечора Броер змiнив усталений порядок.

– Вiдвезiть мене додому, Фiшманне. Я промок i втомився, менi не до кафе.

Спершись потилицею на спинку чорного шкiряного сидiння, вiн заплющив очi. Цей виснажливий день погано почався: о четвертiй ранку Броер прокинувся вiд кошмару й уже не змiг заснути. Вранцi випав напружений графiк роботи – десять викликiв на адреси й дев’ять вiзитiв у кабiнетi. Ще кiлька пацiентiв пiсля обiду, а тодi збудлива, але заразом i стомлива розмова з Лу Саломе.

А тепер доктор сам себе не тямив. У голову пiдступно пролiзли мрii про Берту: оце б узяти ii попiд руку та й прогулятися на теплому осоннi, якнайдалi вiд крижаноi сiроi вiденськоi сльоти… Та невдовзi втрутилися геть негармонiйнi о?брази: зруйнований шлюб, покинутi дiти, а тим часом вiн сам назавжди вiдпливае звiдси, щоб разом iз Бертою почати нове життя в Америцi. Такi думки невiдчепно переслiдували Броера. Ненависнi, вони вiдбирали спокiй. Зовсiм чужi, вони були як нездiйсненнi, так i небажанi. Проте доктор гостинно впускав iх; едина альтернатива – викинути з думки Берту – видавалася немислимою.

Фiакр гуркотiв на дощаному мостi через рiчку Вiдень. Броер споглядав пiшоходiв, що поспiшали додому з роботи, – переважною бiльшiстю чоловiкiв. Кожен iз них мав чорну парасольку й був убраний десь так, як i сам доктор: чорне пальто, оторочене хутром, бiлi рукавички та чорний цилiндр. Раптом в око впала знайома постать. Невисокий простоволосий чоловiк iз плеканою борiдкою обганяв усiх, неначе прагнув перемогти в перегонах. Оця сягниста хода – ii всюди розпiзнаеш! Не раз i не два у вiденських лiсах Броер силкувався не вiдставати вiд цих замашистих нiг, якi сповiльнювалися тiльки задля пошуку Herrenpilze[33 - Herrenpilz – боровик (нiм.).] – великих пiкантних грибiв, якi росли серед корiння чорних ялин.

Попросивши Фiшманна пiд’iхати до тротуару, Броер вiдчинив вiкно й гукнув:

– Зiгу[34 - Гра слiв: Sieg, зменшена форма нiмецького iменi Siegmund, означае «перемога».], ти куди?

Його молодий приятель, зодягнений у невишукане, але пристойне сине пальто, закрив парасольку, обернувся до фiакра, а тодi, впiзнавши Броера, усмiхнувся й вiдповiв:

– Іду на Бекерштрасе, сiм. Сьогоднi мене запросила на вечерю чарiвлива жiнка.

– Ой, маю новину, що розчаруе тебе! – засмiявся Броер. – Їi чарiвливий чоловiк якраз добираеться додому! Сiдай, Зiгу, сюди. Поiдеш зi мною. Я закiнчив усi справи на сьогоднi й надто вже втомився, щоб iти до «Грiнштайдля». У нас буде час погомонiти перед вечерею.

Фройд струсив воду з парасольки, ступив на бордюр i забрався в карету. Всерединi було темно, i свiчка, що тут горiла, давала бiльше тiней, нiж свiтла. Трохи помовчавши, вiн повернув голову й уважно придивився до приятелевого обличчя.

– Видно, що ти втомлений, Йозефе. Мабуть, випав довгий робочий день?

– Не так довгий, як важкий. Вiн розпочався й закiнчився вiзитом до Адольфа Фiфера. Знаеш його?

– Нi, але я прочитав кiлька його творiв у «Ное фрае пресе». Чудовий письменник.

– Ми бавилися разом ще дiтьми. Вкупi ходили до школи. Вiн став моiм пацiентом уже з першого дня моеi практики. Що ж, зо три мiсяцi тому я дiагностував рак печiнки. Вiн прудко поширюеться в тiлi, як пожежа в степу, а тепер на додачу почалася обструктивна жовтяниця. Чи знаеш, Зiгу, яка буде наступна стадiя?

– Ну, якщо забита жовчева протока, тодi жовч i далi надходитиме в кров, аж поки хворий не помре вiд iнтоксикацii. А перед смертю вiн впаде в кому. Десь так?

– Саме так. Не тепер, то в четвер. Але я не можу сказати йому про це. І далi обнадiйливо й оманливо усмiхаюся, хоча волiв би щиро попрощатися з ним. Нiколи не звикну до того, що моi пацiенти вмирають.

– Сподiваюся, нiхто з нас не звикне, – зiтхнув Фройд. – Надiя конче потрiбна, а хто, як не ми, може ii пiдтримувати? Як на мене, це найважче в роботi лiкаря. Інодi мене бере великий сумнiв у тому, що я можу впоратися з таким завданням. Смерть могутня, а нашi методи лiкування недолугi, особливо в неврологii. Слава Богу, в мене вже закiнчуються лiкарнянi чергування. А ця одержимiсть локалiзацiею осередку хвороби просто-таки непристойна. Ти б почув, як завзято сьогоднi на обходi Вестфаль[35 - Карл Фрiдрiх Отто Вестфаль (1833–1890) – нiмецький невролог i психiатр.] i Маер[36 - Австрiйський медик, на 1882 рiк працював у Вiденськiй лiкарнi загального профiлю.] сперечалися про точне розмiщення раковоi пухлини в мозку. І то при хворому! – Але… – затнувся вiн. – Та чи менi таке казати? Лише пiвроку тому я, працюючи в невропатологiчнiй лабораторii, дуже тiшився, коли туди прислали мозок дитини. Ще б пак, я ж мiг би трiумфувати, точно визначивши мiсце патологii! Мабуть, я стаю надто вже цинiчним, зате утверджуюся в переконаннi, що нашi диспути про локалiзацiю напускають туману на iстинну правду: пацiенти вмирають, а ми, лiкарi, безсилi.

– Іще одне, Зiгу. Шкода, що учнi таких лiкарiв, як Вестфаль, нiколи не навчаться утiшати приречених померти.

Два приятелi iхали в тишi, фiакр вигойдувався пiд сильним вiтром. Знову пустився дощ, i краплi торохтiли об дах. Броер хотiв був щось порадити своему молодому супутниковi, але, знаючи його вразливiсть, завагався – добирав слова.

– Зiгу, дозволь щось тобi сказати. Я знаю, як пригноблюе тебе ця неминуча лiкарська практика. Хоч-не-хоч, а сприймеш ii як поразку, як вимушену згоду на гiршу долю. Учора в кафе я не мiг не пiдслухати, як ти осуджуеш Брюке i за вiдмову посприяти тобi, i за пораду вiдмовитися вiд амбiцiй на унiверситетську кар’еру. Але не звинувачуй його! Я ж то знаю, що вiн високо цiнуе тебе. З вуст самого Брюке я почув, що ти найкращий iз усiх його учнiв.

– То чого б йому та не посприяти менi?

– В чому, Зiгу? В тому, щоб обiйняти посаду Екснера[37 - Зiгмунд Екснер-Ервартен (1846–1926) – австрiйський фiзiолог.] чи Фляйшля[38 - Ернст Фляйшль фон Марксов (1846–1891) – австрiйський фiзiолог i винахiдник.], якщо котрийсь iз них колись та й пiде на вiдпочинок? У тому, щоб заробляти сто гульденiв за рiк? Ось щодо грошей Брюке таки правий! Дослiдницька робота – це для багачiв. Ти не зможеш прожити на таку стипендiю. А як ти пiдтримуватимеш батькiв? Десять рокiв ти не дозволятимеш собi одружитися. Нехай Брюке й не дуже делiкатний, але вiн мав рацiю, сказавши, що твiй единий шанс провадити дослiдження полягае в тому, щоб оженитися з великим посагом. Не Брюке, а ти сам визначив свое майбутне пiвроку тому, освiдчившись Мартi й знаючи, що вона без посагу.

Перш нiж вiдповiсти, Фройд на мить заплющив очi.

– Твоi слова мене ранять, Йозефе. Я завжди вiдчував, що ти не схвалюеш мого вибору нареченоi.

Броер знав, як важко Фройду говорити начистоту з ним – старшим на шiстнадцять рокiв i не тiльки приятелем, а й учителем, батьком, старшим братом. Вiн торкнувся Фройдовоi руки.

– Це не так, Зiгу! Зовсiм не так! Ми розiйшлися в думцi лише про мiру часу. Я вважаю, що перед тобою надто вже багато важких рокiв навчання, щоб iще обтяжувати себе нареченою. Але ж ми зiйшлися в думцi про Марту. Я бачив ii всього один раз – на вечiрцi, перед вiд’iздом ii родини до Гамбурга, й вiдразу ж уподобав цю дiвчину. Марта нагадала менi Матiльду в ii вiцi.

– Не дивно, – вiдповiв Фройд уже м’якшим тоном. – За зразок менi правила твоя дружина. Вiдколи я познайомився з Матiльдою, вiдтодi й шукав таку жiнку, як вона. Йозефе, скажи менi правду, чисту правду. Якби Матiльда була бiдна, ти б одружився з нею?

– Зiгу, не зневажай мене за цю вiдповiдь. Дiло було чотирнадцять рокiв тому, й вiдтодi часи змiнилися. Ось тобi правда: тодi я мав зробити те, чого вимагав вiд мене батько.

Промовчавши, Фройд вийняв одну зi своiх дешевих сигар i запропонував ii Броеру. Той, як завжди, вiдмовився.

Фройд закурив, а старший приятель не вгавав:

– Зiгу, в мене такi самi почуття, як i в тебе. Ти – це я. Колишнiй я – десять-одинадцять рокiв тому. Коли Оппольцер[39 - Йоганн Оппольцер (1808–1871) – австрiйський терапевт i науковець. У 1867–1871 роках Йозеф Броер був його асистентом.], мiй наставник у медицинi, нагло помер вiд тифу, моя унiверситетська кар’ера закiнчилася так само раптово, так само жорстоко, як i твоя. Я теж вважав себе багатонадiйним хлопцем i сподiвався стати наступником Оппольцера. Так i мало б статися. Усi це знали. Ба, замiсть мене вибрали когось iншого – не еврея. І мене, як i тебе, змусили задовольнитися меншим.

– Тодi, Йозефе, ти мав би знати, яким невдахою я почуваюся. Це ж несправедливо! Подивися на кафедру медицини, на цю тварюку Нотнагеля![40 - Германн Нотнагель (1841–1895) – нiмецький терапевт i невролог. Його iменем названо неврологiчний синдром.] Подивися на кафедру психiатрii – на Майнерта![41 - Теодор Майнерт (1833–1892) – нiмецький i австрiйський психiатр та невролог, один iз провiдних невроанатомiв у Європi.] Невже я менш здiбний, нiж вони? Та я мiг би здiйснити великi вiдкриття!

– І ти здiйсниш iх, Зiгу. Одинадцять рокiв тому я перемiстив свою лабораторiю разом iз голубами до себе додому й провадив далi дослiдження. Так, вiдкриття можна звершити. Ти знайдеш на те спосiб. Але вiн не матиме нiчого спiльного з унiверситетом. І ми обидва знаемо, що рiч не тiльки в грошах. З кожним днем антисемiти дедалi набридливiшi. Ти читав статтю в сьогоднiшньому ранковому випуску «Ное фрае пресе» про братчикiв-антисемiтiв, що вриваються на лекцii й виволiкають евреiв iз аудиторiй? Цi молодчики вже стали погрожувати, що зриватимуть усi заняття, якi провадять професори-евреi. А чи заглядав ти у вчорашню «Пресе»? Чи бачив статтю про те, як у Галичинi судили еврея, звинуваченого в ритуальному вбивствi християнськоi дитини? Судочинцi всерйоз стверджували, що вiн потребував християнськоi кровi на тiсто для маци! Ти можеш у таке повiрити? Маемо тисяча вiсiмсот вiсiмдесят другий рiк, а цьому неподобству нема кiнця-краю! Це печернi люди – дикуни, покритi тонесенькою поливою християнства. Тому-то в тебе як науковця немае майбутнього! Звичайно, сам Брюке вiдмежовуеться вiд таких забобонiв, але хто знае, що там у нього в головi? Я знаю одне, i то твердо. У приватнiй розмовi зi мною Брюке сказав, що зрештою антисемiтизм зруйнуе твою унiверситетську кар’еру.

– Але ж мое призначення – це дослiдницька робота, Йозефе. Я не такий здiбний, як ти, до лiкарськоi практики. Весь Вiдень знае про твою iнтуiцiю в дiагностуваннi. Я не маю такого хисту. До кiнця своiх днiв залишатимусь лiкарчуком – Пегасом, запряженим до плуга!

– Зiгу, серед усiх моiх навичок немае такоi, якоi я не змiг би передати тобi.

Вiдкинувшись на спинку сидiння, Фройд сховався вiд свiтла свiчки. Був радий темрявi. Нiколи не бував вiн такий вiдвертий – нi з Йозефом, нi з кимсь iншим, крiм Марти, якiй вiн день у день надсилав листи з описами своiх сокровенних думок i почуттiв.

– Але, Зiгу, не зганяй злiсть на медицинi. Ти таки цинiк. Подивися на досягнення за останнi двадцять рокiв – навiть у неврологii. Вiзьми до уваги паралiч вiд отруення свинцем, бромiдний психоз i церебральний трихiнельоз. Двадцять рокiв тому це були незвiданi таемницi. Наука розвиваеться повiльно, але що десять рокiв ми перемагаемо принаймнi одну хворобу.

Запала тривала тиша. Їi порушив Броер.

– Краще б нам змiнити тему. Хочу щось спитати тебе. Ти навчаеш багатьох студентiв. Чи траплявся тобi росiйський студент iз прiзвищем Саломе, Женя Саломе?

– Женя Саломе? Мабуть, нi. А чому ти питаеш?

– Сьогоднi мене навiдала його сестра. Дивна була зустрiч.

Фiакр проiхав браму будинку № 7 на вулицi Бекерштрасе й рiзко зупинився. Салон загойдався на масивних ресорах.

– Ось ми й на мiсцi, Зiгу. Розповiм тобi про це вже в домi.

Приятелi опинилися на показному подвiр’i шiстнадцятого столiття, вимощеному кругляком i оточеному високими, зарослими плющем стiнами. На кожнiй iз них понад вiдкритими арками, опертими на пишних пiлястрах, височiли п’ять рядiв великих склепистих вiкон, кожне з яких подiлялося дерев’яними рамами на дюжину вiконечок. Коли двое чоловiкiв наближалися до головного входу, портье, завжди насторожi, глянув крiзь скляне вiчко у дверях свого житла й метнувся вiдмикати. Уклонившись, вiн привiтався з прибулими.

Вони зiйшли вгору сходами, проминувши кабiнет Броера на другому поверсi, й добралися на третiй поверх – до просторих родинних апартаментiв, де вже чекала Матiльда. У своi тридцять шiсть вона вражала красою. Проти шовковистоi розпашiлоi шкiри вимальовувалися тонко рiзьблений нiс, блакитно-сiрi очi й густе каштанове волосся, заплетене в косу й вкладене вузлом на головi. Бiла блузка та довга сiра спiдниця, обтисла на талii, пiдкреслювали витонченiсть постатi, хоча Матiльда лише кiлька мiсяцiв тому народила свою п’яту дитину.

Узявши в Йозефа капелюх, вона вiдкинула назад його волосся, допомогла зняти пальто й передала його служницi Алоiзii, яку подружжя називало Луi вже чотирнадцять рокiв, вiдколи вона стала тут працювати. Тодi господиня звернулася до Фройда:

– Зiгi, ти промок до нитки й замерз. Мерщiй до ванни! Ми вже нагрiли воду, i я поклала на полицю свiжу Йозефову бiлизну. Як гарно випало, що у вас двох однаковий розмiр! Менi нiзащо не вдасться виявити таку гостиннiсть Максовi.

Макс, чоловiк ii сестри Рахелi, був велетень i важив понад двiстi шiстдесят фунтiв.

– Не клопочися Максом, – сказав Броер. – Я вiдшкодовую цей брак гостинностi лiкарськими скеруваннями до нього. Обернувшись до Фройда, вiн додав: – Сьогоднi я послав Максовi ще одну гiпертрофовану простату – четвертого з лiку пацiента за цей тиждень. Ось тобi поле дiяльностi!

– Нi, – втрутилася Матiльда, взявши гостя попiд руку й ведучи його до ванноi, – урологiя не для Зiгi. Весь день очищати сечовi мiхури та всiлякi протоки! Та вiн уже за тиждень iз глузду з’iде!

Вона зупинилася бiля дверей.

– Йозефе, дiти вечеряють. Заглянь до них – на якусь хвилинку. Добре було б тобi передрiмати перед вечерею. Я чула, як ти всю нiч шарудiв, вважай не спав.

Не сказавши нi слова, Броер рушив був до своеi спальнi, але передумав – вирiшив допомогти приятелевi наповнити ванну. Обернувшись, вiн побачив, що Матiльда нахилилася до Фройда, й почув ii шепiт: «Ось тепер бачиш, про що менi йдеться, Зiгi. Вiн майже не говорить зi мною!»

Лежачи в постелi, Броер не мiг заснути через думки про Матiльду, яка так iнтимно довiрялася Фройду. Той що далi, то дужче скидався на одного з членiв родини, навiть вечеряв у Броерiв кiлька разiв на тиждень. Спочатку тiсний зв’язок налагодився мiж двома чоловiками-лiкарями. Напевно, Зiг посiв мiсце Адольфа, Йозефового молодшого брата, який помер кiлька рокiв тому. А за минулий рiк вiдчутно зблизилися Матiльда i Фройд. Десятилiтня рiзниця вiку дала цiй жiнцi привiлей материнськоi любовi. Матiльда часто казала, що Зiг нагадуе Йозефа тих часiв, коли вона вперше його побачила.

«Зрештою, яке лихо вiд того, – спитав себе Броер, – що Матiльда признаеться Фройду про мою байдужiсть до неi? Яка вже тут рiзниця? Ймовiрно, вiн сам про те здогадався, бо ж помiчае все, що дiеться в домi. Хоч вiн зовсiм не спостережливий у дiагностуваннi, зате рiдко оминае увагою подробицi мiжлюдських стосункiв i, безсумнiвно, спостерiг, як прагнуть дiти батькiвськоi любовi. Роберт, Берта, Маргарете i Йоганн товпляться навколо нього, вигукуючи в захватi “дядечко Зiгi!”, й навiть маленька Дора усмiхаеться, щойно вiн з’являеться». Безперечно, Фройдовi вiдвiдини цiеi оселi виходять на добре. Броер усвiдомлював, що сам вiн, надто вже заплутавшись в особистих справах, не може вiдiгравати ролi, якоi потребувала вся родина. Еге ж, Фройд робив це замiсть господаря, а той, замiсть соромитися перед своiм молодим приятелем, в цiлому почував вдячнiсть до нього.

І Броер добре знав, що тут анi слова не скажеш проти Матiльдиних нарiкань на ii шлюб. Було чого нарiкати! Часто чоловiк працював до пiвночi в лабораторii. Зазвичай у недiлю вранцi вiн у кабiнетi готувався до лекцiй, якi того ж дня пiсля обiду читав студентам-медикам. Кожного тижня вiн кiлька вечорiв засiдав у кафе до восьмоi-дев’ятоi години й тепер грав у тарок не раз на тиждень, а двiчi. Посягнувши навiть на обiдню перерву – завжди недоторканний сiмейний час, Йозеф щонайменше разiв чотири за мiсяць перебирав мiру й працював майже без перепочинку. Та коли тiльки навiдувався Макс, вони, звичайно ж, удвох замикались у кабiнетi й годинами грали в шахи.

Облишивши спроби задрiмати, Броер пiшов на кухню попросити, щоб подали вечерю. Знав, що Фройд любить покиснути в гарячiй купелi, але хотiв якнайскорiше перекусити, щоб iще був час попрацювати в лабораторii. Вiн постукав у дверi ванноi.

– Зiгу, коли скупаешся, прийди до кабiнету. Матiльда погодилася накрити там стiл – по-простому, без церемонiй.

Фройд швидко обтерся, одягнув Йозефову спiдню бiлизну, вкинув свою, забруднену, в кошик на прання й поспiшив допомогти Броерам поставити страви на тацi. (Це подружжя, як i бiльшiсть вiденцiв, ситно обiдало й скромно вечеряло – холодними залишками.) Кухоннi дверi зi скляними панелями запрiли вiд пари. Штовхнувши iх, Фройд опинився пiд навалою смаковитого, теплого аромату ячмiнного супу з морквою та селерою.

– Зiгi, надворi дуже холодно, ото я й зготувала гарячу страву, – озвалася Матiльда з ополоником у руцi. – Ви обидва потребуете чогось такого.

Фройд забрав вiд неi тацю.

– А чому тiльки двi тарiлки? Не iстимеш?

– Коли Йозеф каже, що хоче iсти в кабiнетi, це зазвичай означае, що вiн мае намiр поговорити з тобою вiч-на-вiч.

– Матiльдо, – заперечив Броер, – я не сказав цього. Зiг перестане приходити сюди, якщо ти не пiдтримуватимеш йому компанii за вечерею.

– Нi, я втомилася, та й цього тижня у вас не було часу на розмову наодинцi.

Ідучи разом iз Броерами довгим коридором, Фройд попутно забiгав до дитячих спалень, щоб поцiлувати малюкiв на добранiч. Не зважив на вмовляння розповiсти казку, натомiсть пообiцяв, що наступного разу розповiсть iм не одну, а двi. Вiн приеднався до гурту в кабiнетi – обшитiй темними панелями кiмнатi з великим вiкном посерединi стiни, запнутим пишними брунатно-бордовими шторами. На пiдвiконнi, мiж внутрiшнiми та зовнiшнiми стулками, лежало кiлька подушечок для утеплення. Перед вiкном стояв загородою добрячий горiховий стiл, захаращений цiлими стосами розгорнутих книжок. Пiдлогу покривав товстий кашанський килим, весь помережаний блакитними й кольору слоновоi костi квiтами. Книжковi полицi, набитi томами у важких темних шкiряних палiтурках, застували три стiни – вiд пiдлоги аж до стелi. У далекому кутку кiмнати, на бiдермаерському картярському столику з тонкими чорно-золотистими спiральними нiжками, Луi вже поставила холодну печену курку, салат iз капусти, насiння кмину й сметану, кiлька Seltstangerl’iв – солоних, посипаних кмином хлiбних паличок, i Giesshubler – мiнеральну воду. Взявши тарiлки з супом iз тацi, яку принiс Фройд, i поставивши iх на стiл, Матiльда вже ладна була вийти.

Зважаючи на те, що поруч Фройд, Броер потягнувся й доторкнувся жiнчиноi руки.

– Побудь тут трохи. У нас iз Зiгом нема секретiв вiд тебе.

– Я вже перекусила з дiтьми. Ви удвох можете обiйтися й без мене.

– Матiльдо, – Броер силкувався на легкий тон, – ти нарiкаеш, що рiдко мене бачиш. Ось я й на виднотi, а ти мене покидаеш.

Але вона похитала головою.

– Я скоро повернуся зi струдлем.

Броер кинув на Фройда благальний погляд, нiби питаючи: «Що я ще можу вдiяти?» За якусь мить, коли Матiльда зачиняла за собою дверi, вiн зауважив ii призначений Фройду промовистий погляд, який неначе питав: «Бачиш, чим стало наше подружне життя?» Уперше Броер усвiдомив, яка незручна й делiкатна роль випала його молодому приятелевi – довiреноi особи чоловiка й жiнки, охололих одне до одного.

Вони мовчки iли удвох. Броер спостерiг, що Фройд уважно придивляеться до книжкових полиць.

– Чи варто менi приготувати полицю для твоiх майбутнiх книжок, Зiгу?

– Менi дуже хочеться! Але не в цьому десятилiттi, Йозефе. Нема часу навiть на те, щоб подумати. Єдина рiч, що за весь час написав iнтерн Вiденськоi лiкарнi загального профiлю, – це поштова листiвка. Нi, я думаю не про писання книжок, а про iх читання. О, ця нескiнченна праця iнтелектуала – вливати знання в головний мозок крiзь тримiлiметровий отвiр у райдужнiй оболонцi.

– Чудовий образ! – усмiхнувся Броер. – Конденсована есенцiя Шопенгауера й Спiнози просочуеться крiзь зiницю й зоровим нервом потрапляе безпосередньо в нашi потиличнi частини мозку. Добре було б, якби я мiг iсти очима. Я завжди перевтомлений, тому й не можу читати щось серйозне.

– А як же твоя дрiмота? – спитав Фройд. – Що з нею? Я гадав, що ти приляжеш перед вечерею.

– Я не змiг задрiмати. Мабуть, перевтома не дае спати. Серед ночi мене розбудив звичний кошмар. Той, у якому я падаю.

– Розкажи менi ще раз, Йозефе, якнайдокладнiше, що в ньому дiеться.

– Щоразу цей кошмар такий самий. – Броер поставив повну склянку зельтерськоi води, вiдклав виделку й вiдкинувся назад, щоб уляглася iжа. – І дуже яскравий… за останнiй рiк разiв десять снився. Спочатку я вiдчуваю, що земля тремтить. Налякавшись, виходжу надвiр шукати…

Вiн задумався на хвилинку – старався пригадати, як саме описав цей сон ранiше. У цьому кошмарi вiн весь час шукав Берту, а наяву далеко не все вiдкривав перед Фройдом. Не тiльки тому, що нiяково почувався через свое нерозважне захоплення Бертою, але й тому, що не бачив потреби розповiдати Фройдовi речi, якi той мусив би тримати в таемницi перед Матiльдою й тим самим ускладнити стосунки з нею.

– …шукати когось. Земля пiд моiми ногами розповзаеться, наче пiсок-сипунець. Я повiльно занурююся в землю й опускаюся на сорок футiв, саме стiльки. Тодi опиняюся на великiй плитi. На нiй щось написано. Я намагаюся прочитати цей напис, але не можу.

– Такий спокусливий сон, Йозефе. Я впевнений в одному. Ключ до його розгадки полягае в нечитабельному написi на плитi.

– Якщо цей сон взагалi мае якийсь сенс.

– Мусить мати, Йозефе. Щоб одне й те саме сновидiння та десять разiв? Ти ж не дозволив би, щоб твiй нiчний спочинок порушувало щось тривiальне! Мене цiкавить iще одна подробиця – сорок футiв. Звiдки ти дiзнався, що саме стiльки?

– Бозна-звiдки. Просто знаю.

Фройд, як завжди, швидко спорожнив свою тарiлку, квапливо глитнув останню ложку й сказав:

– Я цiлком певен, що це число вiдповiдае дiйсностi. Зрештою, це ж тобi наснилося! Знаеш, Йозефе, я досi колекцiоную сни й дедалi твердiше упевнююся, що в снах конкретнi числа завжди мають реальне значення. Маю свiжий приклад. Здаеться, я тобi ще не розповiв. Минулого тижня був обiд на честь Ісаака Шенберга, приятеля мого батька.

– Знаю цього чоловiка. Це, мабуть, його син Ігнац цiкавиться сестрою твоеi нареченоi?

– Так, це той. Вiн бiльш нiж «цiкавиться» Мiнною. Отож святкували шiстдесятилiття Ісаака й вiн описав свiй сон минулоi ночi. Вiн iшов довгою темною дорогою, маючи шiстдесят золотих монет у кишенi. Як i ти, Ісаак цiлком певен, що iх було саме стiльки. Вiн намагався вберегти своi монети, та вони випадали крiзь дiрку в кишенi, й годi було знайти згубу в темрявi. Гадаю, що це аж нiяк не звичайний збiг – побачити увi снi шiстдесят монет напередоднi свого шiстдесятилiття. Я цiлком певен, – як же iнакше? – що шiстдесят монет символiзують шiстдесят рокiв.

– А ця дiрка в кишенi? – спитав Броер, беручи другу курячу нiжку.

– Очевидно, сон вiдображае бажання позбутися своiх рокiв i помолодшати, – вiдповiв Фройд, теж потягнувшись за ще одним шматком курятини.

– Або ж, Зiгу, сон мiг виражати страх: роки проминають i пропадають, невдовзi нiчого не залишиться в запасi! Вiзьми до уваги те, що Ісаак був на довгiй темнiй дорозi й силкувався вiднайти загублене.

– Гадаю, що так. Напевно, сни можуть вiдображати бажання чи побоювання. Або i те, i друге. Скажи-но менi, Йозефе, коли тобi вперше таке наснилося.

– Дай подумати.

Броер пригадав, що вперше це трапилося зразу ж пiсля того, коли вiн, сумнiваючись, чи зарадять Бертi його методи лiкування, в розмовi з фрау Паппенгайм сказав про можливiсть помiстити Берту в санаторiй «Бельвю» у Швейцарii. Це було на початку 1882-го, майже рiк тому. Так Броер i вiдповiв Фройду.

– А чи не в сiчнi цього року я разом з усiею родиною Альтманнiв прийшов на святкову вечерю з нагоди твого сорокалiття? – спитав Фройд. – Якщо вiдтодi тобi сниться цей сон, то чи не позначають цi сорок футiв твоiх сорока рокiв?

– Що ж, за кiлька мiсяцiв, у сiчнi, менi стукне сорок один. Якщо ти маеш рацiю, то чи не доведеться менi вiдтодi опускатись увi снi на сорок один фут?

Фройд звiв угору руки.

– А тут нам уже придався б консультант. Я пiдiйшов до межi можливостей своеi теорii сновидiнь. Чи змiнюватиметься вже побачений сон людини вiдповiдно до змiн у ii життi? Заманливе питання! А чому роки маскуються подобою футiв? Чому маленький творець снiв, що живе в нашiй свiдомостi, завдае собi стiльки клопоту задля того, щоб приховати iстину? Припускаю, що увi снi висота не доросте до сорока одного фута. Гадаю, цей творець побоiться, що ii змiна на один фут, коли тобi стало на рiк бiльше, буде надто вже очевидна й видасть ключ розгадки сну.

– Зiгу, – пирхнув Броер, витираючи рот i вуса серветкою, – ось тут ми завжди розходимося в думках. Смiшно, коли ти заводиш мову про iнший, окремiшнiй розум, про якогось чутливого ельфа, що всерединi нас придумуе хитромудрi сни й приховуе iх значення вiд нашого свiдомого «я».

– Згода, це видаеться смiшним, але поглянь на доводи цього твердження. Поглянь на всiх тих математикiв та iнших учених, якi повiдомляють, що вирiшення важливих проблем прийшли до них увi снi! Тут, Йозефе, немае правдоподiбнiших пояснень. Нехай воно й смiшно, але таки мае бути якийсь окремiшнiй пiдсвiдомий iнтелект. Я впевнений…

Увiйшла Матiльда з кавником i двома кружальцями домашнього яблучно-родзинкового струдля, щедро присмаченими Schlag’ом – збитими вершками.

– У чому ти так упевнений, Зiгi?

– Тiльки в одному – в тому, що ми хочемо, щоб ти хоч трохи посидiла з нами. Йозеф якраз захотiв описати свого сьогоднiшнього пацiента.

– Зiгi, я не можу. Йоганн плаче, i якщо я зараз же не пiдiйду до нього, то вiн розбудить iнших дiтей.

Коли Матiльда вийшла, Фройд обернувся до Броера.

– А тепер, Йозефе, скажи, як там було на твоiй дивнiй зустрiчi з цiею сестрою студента медицини.

Броер барився, збираючи думки. Вiн хотiв би обговорити з Фройдом пропозицiю Лу Саломе, але побоювався, що тодi довелося б надто вже багато говорити про лiкування Берти.

– Що ж, брат розповiв iй про те, як я лiкував Берту Паппенгайм. Тепер вона хоче, щоб я застосував такi самi методи в оздоровленнi ii близькоi людини, в якоi емоцiйнi розлади.

– А як отой студент медицини, той Женя Саломе, змiг дiзнатися про Берту Паппенгайм? Ти нiколи не мав бажання поговорити зi мною про випадок ii хвороби, Йозефе. Нiчого не знаю про те. Довiдався тiльки, що ти застосовував гiпноз.

Якусь мить Броер мiркував. Чи не заздрiстю забарвився тон Фройдового голосу?

– Так, Зiгу, я небагато говорив про Берту. Їi сiм’я дуже добре вiдома в спiльнотi. З тобою ж я уникав говорити про цей випадок, вiдколи дiзнався, що Берта – близька подруга твоеi нареченоi. Я дав цiй пацiентцi псевдонiм Анна О. й кiлька мiсяцiв тому коротко описав ii лiкування студентам на медичнiй конференцii.

Фройд нетерпляче нахилився до спiврозмовника.

– Не можу й словами описати, як мене цiкавлять подробицi твого нового методу лiкування, Йозефе. Чи не мiг би ти розповiсти менi принаймнi те, що вже виклав студентам-медикам? Ти ж знаеш, що я вмiю держати в секретi професiйнi справи – навiть перед Мартою.

Броер завагався. Що? саме можна йому повiдомити? Певна рiч, багато чого Фройд уже знае. Звичайно, Матiльда кiлька мiсяцiв не приховувала свого роздратування вiд того, що ii чоловiк стiльки часу проводить iз Бертою. І Фройд був свiдком того, як Матiльда зрештою вибухнула гнiвом i заборонила Йозефовi хоча б раз при нiй згадати iм’я цiеi молодоi пацiентки.

На щастя, Фройд не бачив фiнальноi – катастрофiчноi сцени лiкування Берти! Броер нiколи не забуде, як того жахливого дня вiн прийшов до Паппенгаймiв, а там пацiентка корчилася в переймах уявноi вагiтностi й виголошувала, щоб усi чули: «Народжуеться дитина доктора Броера!» Почувши про це (такi новини швидко розносяться в середовищi еврейських господиньок), Матiльда поставила вимогу, щоб Броер негайно передав Берту iншому лiкаревi. Чи розказала Матiльда Фройдовi про цей випадок? Броер не хотiв питати. Не тепер. Може, згодом, коли все вляжеться. Вiдповiдно, вiн ретельно добирав слова:

– Напевно, Зiгу, ти знаеш, що в Берти е всi типовi симптоми iстерii – сенсорнi й моторнi порушення, м’язовi спазми, глухота, галюцинацii, амнезiя, афонiя, рiзнi фобii, а до того ще й незвичайнi прояви. Наприклад, дивнi мовнi розлади. Бувало, вона цiлими тижнями не могла говорити нiмецькою, особливо вранцi. Тодi ми розмовляли по-англiйському. Дуже химерним було подвiйне психiчне життя пацiентки: одна частина ii «я» жила в теперiшньому часi; друга ж частина емоцiйно вiдгукувалася на подii, що вiдбулися рiвно рiк тому. Ми виявили це, переглянувши щоденник ii матерi за попереднiй рiк. Також Берта потерпала вiд важкоi невралгii обличчя, i тут можна було зарадити тiльки морфiем. Звичайно ж, вона стала залежною вiд цього наркотику.

– І ти лiкував ii гiпнозом? – спитав Фройд.

– Був спочатку в мене такий намiр. Я планував застосовувати метод Льебо[42 - Амбруаз-Огюст Льебо (1823–1904) – французький лiкар, батько сучасноi гiпнотерапii.] – усувати симптоми за допомогою гiпнотичного навiювання. Але завдяки Бертi – а вона напрочуд творча жiнка – я вiдкрив зовсiм новий принцип лiкування. У першi тижнi я вiдвiдував ii кожного дня й незмiнно заставав такою збудженою, що дуже мало вдавалося вдiяти. А згодом з’ясувалося, що вона може розрядити це збудження, докладно описавши менi всi подii за день, якi спричинили роздратування.

Броер змовк i заплющив очi, щоб зосередитися. Знав, що це важлива рiч, i хотiв подати всi важливi факти.

– Цi процедури забирали багато часу. Часто Берта потребувала вранцi добру годину того, що вона сама називала «прочищенням димарiв», – щоб звiльнити свiдомiсть вiд важких снiв та неприемних фантазiй, а по обiдi я, повернувшись до Паппенгаймiв, заставав нагромадження нових подразникiв, що вимагало ще одного прочищення. Тiльки тодi, коли ми до решти вимiтали з ii голови це щоденне смiття, можна було братися до полегшення найстiйкiших симптомiв недуги. І в цiй стадii, Зiгу, ми натрапили на разюче вiдкриття!

Пiд враженням вiд такого пишномовного тону Фройд, який саме прикурював сигару, застиг i, гаряче прагнучи почути наступнi слова, попiк собi пальця пломiнцем сiрника.

– Ach, mein Gott![43 - Ах, мiй Боже! (нiм.)] – вигукнув вiн, вiдкинувши недогарок сiрника й посмоктавши обпеченого пальця. – Веди далi, Йозефе. Це разюче вiдкриття…

– Отже, ми виявили, що коли Берта зверталася до самоi першопричини симптому й докладно описувала ii для мене, то цей симптом зникав сам собою. Тодi вiдпадала потреба будь-якого гiпнотичного навiювання…

– Першопричина? – перепитав Фройд. Вiн так захопився, що впустив сигару в попiльницю й залишив ii, забуту, тлiти. – Що ти маеш на увазi, Йозефе, пiд першопричиною симптому?

– Початковий подразник. Якась подiя, що призвела до порушення.

– Будь ласка! – попрохав Фройд. – Наведи приклад!

– Розповiм тобi про ii гiдрофобiю. Кiлька тижнiв Берта не могла або не хотiла пити воду. Потерпала вiд спраги, а однак, узявши склянку води, не могла присилувати себе пити й мусила втамовувати спрагу динями й iншими плодами. Якось у трансi – Берта здатна до самонавiювання й пiд час кожного сеансу лiкування автоматично входила в транс – вона пригадала, що тиждень тому зайшла до кiмнати сидiлки й побачила, що пес хлебче воду з сидiлчиноi склянки. Описавши менi цей випадок, вона не тiльки вилила свiй сильний гнiв та вiдразу, але й позбулася порушення – вмить попросила склянку води й випила без жодного примусу. Симптом уже не повторився.

– Чудово, чудово! – вигукнув Фройд. – І що далi?

– Невдовзi ми стали лiкувати в такий спосiб усi iншi симптоми. Кiлька з них – наприклад, паралiч руки та галюцинаторнi видiння змiй i людських черепiв – зумовлено шоком вiд смертi батька. Коли Берта докладно описала всi обставини та подробицi цих пережиттiв (щоб стимулювати ii пам’ять, я навiть попросив розставити меблi так само, як вони стояли на час батьковоi смертi), цi симптоми зразу ж зникли.

– Прекрасно! – вiд збудження Фройд звiвся й походжав. – Аж дух захоплюють теоретичнi наслiдки. І все це цiлком вiдповiдае теорii Гельмгольца[44 - Герман Людвiг Фердiнанд Гельмгольц (1821–1894) – видатний нiмецький фiзик, математик, фiзiолог i психолог.]! Пiсля того, як надмiрний церебральний електричний заряд, що викликае симптоми, розрядиться через емоцiйний катарсис, цi симптоми вiдповiдно реагують на те i швидко зникають! Але ти такий спокiйний, Йозефе. Це ж велике вiдкриття. Тобi треба опублiкувати повiдомлення про цей випадок.

Броер глибоко зiтхнув.

– Мабуть, десь-колись та й опублiкую. Але нинi не час. Надто вже багато особистих ускладнень. Мушу зважати на Матiльдинi почуття. Напевно, тепер, коли я описав свою процедуру лiкування, ти можеш уявити, скiльки часу менi довелося затратити на Берту. Що ж, Матiльда просто не змогла або не захотiла належно оцiнити наукову важливiсть цього випадку. Як ти вже знаеш, вона образилася на мене за те, що я цiлi години проводив iз Бертою, та й досi так сердиться, що вiдмовляеться говорити зi мною про цi справи.

– До того ж, – пояснював Броер, – я не можу опублiкувати повiдомлення про випадок, який так погано закiнчився, Зiгу. На вимогу Матiльди в липнi цього року я вiдмовився вiд лiкування Берти й скерував ii до санаторiю Бiнсвангера[45 - Роберт Бiнсвангер (1850–1910) – швейцарський психiатр.] в Кройцлiнгенi. Вона й досi там лiкуеться. Важко було вiдзвичаiти ii вiд морфiю. Очевидно, поновилися деякi симптоми, як-от нездатнiсть говорити нiмецькою.

– Нехай так, – Фройд постарався вiдiйти вiд теми гнiву Матiльди, – але все одно цей випадок прокладае новi шляхи, Йозефе. Вiн мiг би стати початком зовсiм нового пiдходу до лiкування. Ти б не поговорив зi мною докладнiше про нього, коли в нас буде бiльше часу? Я б хотiв дiзнатися кожну подробицю.

– Залюбки, Зiгу. Маю тут копiю резюме, яке я надiслав Бiнсвангеровi, – близько тридцяти сторiнок. Можеш почати з читання цiеi копii.

Фройд вийняв годинника.

– Ой! Пiзня година, а ти так i не розповiв менi про сестру студента-медика. Вона хоче, щоб ти лiкував ii близьку людину, застосовуючи новий метод – словесний. Чи не iстеричка ця особа? Може, в неi такi самi симптоми, як у Берти?

– Нi, Зiгу. Саме з цього моменту iсторiя стае справдi цiкавою. Ідеться не про iстерiю, а ця особа – не жiнка. Це чоловiк, що кохае або кохав фройляйн Саломе. У нього почалася хвороба вiд нещасливого кохання, ускладнена потягом до самогубства, коли ця дiвчина покинула його задля iншого чоловiка – його колишнього приятеля. Звiсно, вона почуваеться винною й не хоче заплямувати кров’ю свое сумлiння.

– Але ж, Йозефе, – Фройда явно вразило почуте, – хвороба вiд нещасливого кохання! Цей випадок не з галузi медицини.

– Так само i я спершу подумав. Саме це я iй сказав. Але поcтривай, ти ще не дослухав до кiнця. Що далi, то краще. Цей хворий – мiж iншим, витончений фiлософ i близький приятель Рiхарда Вагнера – не бажае допомоги, або ж принаймнi надто вже гордий, щоб ii просити. Вона забагла, щоб я став чарiвником. Захотiла, щоб я пiд приводом консультування з цим фiлософом про стан його фiзичного здоров’я нишком почав лiкувати порушення психiки.

– Це неможливо! Йозефе, ти ж не вiзьмешся за цю справу, правда?

– На жаль, я вже згодився.

– Навiщо? – Фройд узяв сигару i подався вперед, насупившись вiд турботи про приятеля.

– Сам не знаю, Зiгу. Покiнчивши з випадком Паппенгайм, я почуваюся стривоженим i кволим. Напевно, потребую якоiсь розваги, десь такого виклику до дii, як ось цей. Але е ще одна причина того, що я взявся до цього дiла! Справжня причина! У цiеi сестри студента-медика дивовижне вмiння переконувати i вмовляти. Нiзащо не скажеш iй «нi». Яким мiсiонером могла б вона стати! Либонь, i коня навернула б на курячу вiру. Вона надзвичайна, й нема слiв, щоб ii описати. Може, колись зустрiнешся з нею. Тодi сам пересвiдчишся.

Фройд звiвся, потягнувся, пiдiйшов до вiкна й розсунув оксамитнi штори. Нiчого не бачачи крiзь запiтнiлу шибку, вiн протер насухо носовичком невелике вiчко на склi.

– Досi падае дощ, Зiгу? – спитав Броер. – Може, послати по Фiшманна?

– Та нi, майже припинився. Прогуляюся пiшки. Але в мене е ще кiлька питань про цього нового пацiента. Коли ти побачишся з ним?

– Вiн досi не дав про себе знати. Є ще одна морока. Нинi фройляйн Саломе мае з ним поганi стосунки. Вона навiть показала менi кiлька його гнiвних листiв. Попри те, вона запевняе, що «влаштуе» так, щоб вiн проконсультувався в мене про свою недугу. І я не сумнiваюся, що в цьому випадку, як i в усiх iнших, вона дiятиме саме так, як собi постановила.

– А чи потребуе ця недуга консультацii з медиком?

– Безумовно. Вiн серйозно хворий, i його недуга спантеличила вже двi дюжини лiкарiв, причому багато хто з них мае вiдмiнну репутацiю. Фройляйн Саломе подала менi цiлу низку симптомiв: сильнi болi голови, часткова слiпота, нудота, безсоння, блювання, гострi розлади травлення, порушення вестибулярного апарату й загальна слабкiсть.

Зауваживши, що Фройд здивовано похитав головою, Броер додав:

– Якщо хочеш бути консультантом, звикай до таких загадкових клiнiчних картин. Пацiенти, що мають безлiч симптомiв i перескакують вiд лiкаря до лiкаря, – це повсякденний складник моеi практики. Знаеш, Зiгу, це може послужити добрим уроком для тебе. Триматиму тебе в курсi подiй. – Броер на мить задумався. – По сутi справи. Влаштуймо зараз короткий тест. Отже, який конкретний дiагноз ти поставив би на основi тiльки цих симптомiв?

– Я не знаю, Йозефе, вони не сумiснi одне з одним.

– Не будь надто вже обережним. Просто вгадуй. Мiркуй уголос.

Фройд зашарiвся. Спраглий знань, вiн дуже не любив виставляти напоказ свое невiгластво.

– Може, розсiяний склероз або пухлина потиличноi частини головного мозку. Отруення свинцем? Я просто не знаю.

– Не забудь про гемiкранiю, – додав Броер. – Як щодо манiакальноi iпохондрii?

– Проблема в тому, – вiдповiв Фройд, – що жодним iз цих дiагнозiв не вдасться пояснити всi симптоми.

– Зiгу, – вставши, Броер повiв мову в довiрчому тонi. – Зараз подiлюся з тобою секретом нашого ремесла. Колись вiн стане насущним для тебе як медика-консультанта. Я дiзнався цей секрет вiд Оппольцера. Якось вiн сказав менi: «У псiв можуть бути блохи та вошi водночас».

– Це означае, що в пацiента може бути…

– Так, – пiдтвердив Броер, обнявши Фройда за плечi й вийшовши з ним у довгий коридор. – У пацiента може бути двi хвороби. Так воно зазвичай бувае в тих хворих, що звертаються до консультанта.

– Але повернiмося до психологiчноi проблеми, Йозефе. Зi слiв твоеi фройляйн, ii приятель не згодиться з тим, що в нього не все гаразд iз психiкою. Якщо вiн навiть не визнае того, що в нього схильнiсть до самогубства, то як тобi бути?

– З цим не мало б бути клопоту, – впевнено вiдказав Броер. – Узявши в руки iсторiю хвороби, я неодмiнно знайду можливiсть прослизнути у сферу психологii. Наприклад, розпитуючи пацiента про безсоння, я заодно розвiдую тип думок, якi не дають йому заснути. Або ж пiсля того, як хворий виклав довгий перелiк усiх своiх симптомiв, я висловлюю спiвчуття й нiби мiж iншим цiкавлюся, чи не пригнiчуе його хвороба, чи не опускаються руки, чи не хочеться вмерти. Рiдко коли не вдаеться вмовити пацiента розповiсти менi все.

Бiля вхiдних дверей Броер допомiг приятелевi надягти пальто.

– Та нi, Зiгу, тут жодного клопоту. Запевняю тебе, що я без труднощiв здобуду довiру нашого фiлософа й схилю його признатися в усьому. Проблема в iншому – як зарадити всьому тому, що я дiзнався.

– Еге ж. Що ти вдiеш, якщо вiн надумае накласти на себе руки?

– Якщо я переконаюся, що вiн таке надумав, то негайно замкну його – або в психiатричнiй лiкарнi в Брюннльфельдi, або в приватному закладi, як-от санаторiй Бреслауера в Інцердорфi. Втiм, Зiгу, з цим не буде клопоту. Ось подумай. Якби вiн справдi постановив покiнчити з собою, то невже завдавав би собi такого труду – консультуватися в мене?

– Так, звичайно! – стукнув себе по скронi Фройд, збуджений i невдоволений своiм тугодумством.

– Нi, насправдi проблема полягае в тому, – ствердив Броер, – що з ним робити, якщо вiн i не думае про самогубство, а просто страждае.

– Справдi, – згодився Фройд. – Що тодi робитимеш?

– У такому разi я мав би намовити його пiти до священика. Або, напевно, грунтовно пiдлiкуватися в Марiенбадi. Або ж тодi я винайду спосiб, у який лiкуватиму його!

– Винайдеш спосiб, у який лiкуватимеш? Що ти маеш на увазi, Йозефе? Що за спосiб?

– Потiм, Зiгу. Згодом поговоримо про це. А тепер iди собi! Не вистоюй у теплому пальтi, коли тут така духота.

Переступивши порiг, Фройд повернув голову.

– Як, кажеш, звати цього фiлософа? Може, я про нього чув?

Броер завагався. Згадавши вимогу Лу Саломе зберiгати таемницю, вiн миттю придумав Фрiдрiховi Нiцше псевдонiм за таким самим принципом, за яким Берта Паппенгайм стала Анною О.

– Нi, вiн невiдомий. Зветься Мюллер. Екарт Мюллер.




Роздiл 4


За два тижнi Броер у бiлому халатi консультанта сидiв у своему кабiнетi й читав лист вiд Лу Саломе:



23 листопада 1882 року

Мiй дорогий докторе Броер, наш план здiйснюеться. Професор Овербек цiлком згоден iз нашою думкою, що ситуацiя справдi дуже небезпечна. Нiколи вiн не бачив Нiцше в такому поганому станi. Професор застосуе весь свiй вплив, щоб таки переконати його проконсультуватися з вами. Ми з Нiцше нiколи не забудемо Вашоi доброти в час нашоi скрути.

Лу Саломе



«Наш план, наша думка, наша скрута. Наше, наше, наше».

Вiдклавши листа, прочитаного чи не вдесяте, вiдколи вiн надiйшов тиждень тому, Броер узяв зi стола дзеркало, щоб подивитись, як вимовляеться «наше». Вiн побачив тонку рожеву стрiчку вуст навколо невеликоi чорноi дiрки посеред золотисто-каштанових щетинок. Розширивши дiрку, вiн спостерiгав, як еластичнi губи розтягуються й вiдкривають пожовклi зуби, випнутi з ясен, подiбнi до наполовину похованих надгробкiв. Щетина й дiрка, нiс i зуби – iжак, морж, мавпа, Йозеф Броер.

Вiн ненавидiв уже сам вигляд своеi бороди. Нинi на вулицi дедалi частiше бачиш чисто поголених чоловiкiв; коли ж то знайдеться мужнiсть збрити й собi весь цей волохатий непотрiб? Броер також ненавидiв проблиски сивини, що пiдступно проступали у вусах, на лiвому боцi пiдборiддя i в бакенбардах. Цi бiлi волоски були – вiн це знав – передовими розвiдниками, вояками невблаганноi зимовоi напастi. Не знатиме упину цей похiдний марш годин, днiв i рокiв.

Броер ненавидiв усi вiдображення в дзеркалi – не тiльки наплилу сивину, тваринячi зуби й волосся, але й гачкуватий нiс, що завзято тягнувся до пiдборiддя, безглуздо великi вуха та масивний лоб, на якому починалася лисина й безжально просувалася до макiвки, виставляючи напоказ сором голого черепа.

А що вже очi! Броер пом’якшав, подивившись собi у вiчi; у них вiн завжди мiг вiднайти юнiсть. Вiн пiдморгнув. Часто так пiдморгував i кивав собi – собi справжньому, шiстнадцятирiчному Йозефовi, що живе в цих очах. Та не було сьогоднi привiту вiд юного Йозефа! Натомiсть звiдси видивлялися очi його батька – старi, втомленi, обрамленi зморшкуватими почервонiлими повiками. Броер заворожено дивився, як рот батька розкриваеться отвором, щоб сказати: «Наше, наше, наше». Дедалi частiше Броер думав про свого батька. Леопольд Броер помер десять рокiв тому. Було йому тодi вiсiмдесят два роки, на сорок два бiльше, нiж тепер синовi.

Доктор Броер поставив дзеркало на мiсце. Залишилося сорок два роки! Як тут витримати ще сорок два роки? Сорок два роки чекати, поки вони проминуть. Сорок два роки заглядати у своi дедалi старiшi очi. Невже не вдасться втекти з в’язницi часу? Ах, якби змога почати все заново! Але як? Де? З ким? Тiльки не з Лу Саломе. Вона вiльна й може випурхнути з в’язницi й залетiти туди, коли тiльки забажае. І з нею нiколи не буде «нашого», нiколи не буде «нашого» життя, нiколи не буде «нашого» нового життя.

Та й з Бертою – Броер теж це знав – нiколи не повернеться «наше». Кожного разу, коли йому вдавалося хоч ненадовго позбутися давнiх невiдчепних споминiв про Берту – про мигдалевий аромат ii шкiри, пишний набряк грудей пiд сукнею, про жар тiла Берти в трансi, притуленоi до Броера, – коли вдавалося вiдступити й побачити себе збоку, тодi приходило усвiдомлення, що Берта завжди була фантазiею.

«Бiдолашна несформована божевiльна Берта – ото вже нiсенiтну плекав я мрiю про те, що зможу довершити, сформувати ii, аби вона змогла вiддячитися менi… чим саме? У тому-то й рiч. Що я в нiй шукав? Чого менi бракувало? Хiба я не жив на повну губу? То кому тут поскаржитися, що життя безповоротно веде мене дедалi вужчим каналом? Хто зрозумiе моi муки, моi безсоннi ночi, мiй флiрт iз самогубством? Зрештою, невже я не маю всього, чого тiльки душа запрагне? Адже е грошi, друзi, сiм’я, вродлива й чарiвна дружина, слава й пошана! Хто мене втiшить? Хто втримаеться й не поставить очевидне запитання: “Чого ти ще можеш хотiти?”»

Голос фрау Бекер, що оповiстив про прибуття Фрiдрiха Нiцше, заскочив Броера зненацька, хоча вiн i сподiвався цього вiзиту.

Огрядна, низька, сива, енергiйна, озброена окулярами, фрау Бекер навдивовижу акуратно провадила справи Броерового консультацiйного кабiнету. Так уже самовiддано виконувала вона своi обов’язки, що не було видно й залишкiв фрау Бекер як приватноi особи. За останнi пiвроку, вiдколи доктор найняв цю жiнку, вони й словом не обмiнялися про щось особисте. Хоч як старався доктор, та нiяк не мiг анi згадати ii iм’я, анi уявити, що вона зайнята чимсь iншим, крiм як своiми обов’язками. Фрау Бекер на пiкнiку? Читае вранцi «Ное фрае пресе»? Лежить у ваннi? Пухка фрау Бекер оголилася? Сидить на конi? Задихаеться вiд пристрастi? Немислимо!

Хоча й нехтувана як жiнка, фрау Бекер була по-жiночому напрочуд спостережлива, i Броер цiнував ii перше враження.

– Як вам цей професор Нiцше?

– Гере доктор, вiн поводиться, як справжнiй шляхтич, але не плеканий так, як пристало шляхтичевi. Вiн видаеться соромливим, мало не покiрливим. М’якими манерами вiн дуже вiдрiзняеться вiд багатьох пань i панiв, що сюди приходять. Наприклад, вiд тоi росiйськоi великоi дами, що побувала тут два тижнi тому.

Броер сам зауважив м’який тон листа професора Нiцше з проханням про консультацiю в будь-який день упродовж наступних двох тижнiв, коли докторовi Броеру зручно, якщо це взагалi можливо. Далi Нiцше пояснив, що поiде до Вiдня тiльки задля того, щоб проконсультуватися в доктора Броера, а доки не дiстав на те згоди, залишатиметься в Базелi зi своiм приятелем, професором Овербеком. Броер усмiхнувся у вуса, зiставивши листа Нiцше з депешами, в яких Лу Саломе наказувала йому бути напоготовi в будь-який час, що iй вiдповiдае.

Чекаючи, поки фрау Бекер приведе Нiцше, Броер окинув оком свiй стiл i раптом помiтив двi книжки, якi подарувала Лу Саломе. Учора на дозвiллi вiн пiвгодини погортав iх i недбало залишив на виднотi. Зрозумiла рiч – якщо Нiцше побачить iх, то лiкування закiнчиться, ще й не почавшись; бо ж неможливо буде пояснити, як цi книжки тут опинилися, не згадавши Лу Саломе. «Незвичайна необачнiсть, як на мене, – подумав Броер. – Невже менi хочеться зiрвати цю затiю?»

Швидко вкинувши книжки в шухляду, вiн звiвся, вiтаючи Нiцше. Професор був зовсiм не такий, якого можна було сподiватися зi слiв Лу. Поводився вiн делiкатно й, попри зовсiм не тендiтну статуру (зрiст п’ять футiв вiсiм-дев’ять дюймiв i вага сто п’ятдесят – сто шiстдесят фунтiв), його тiло видавалося якимсь нематерiальним, неначе крiзь нього легко могла б пройти рука. Професор носив чорний, понурий, мало не вiйськовий костюм. Пiд пiджаком грубий бурий селянський светр майже цiлком затуляв сорочку та рожево-бузкову краватку.

Потиснувши гостевi руку, Броер вiдзначив, що долоня холодна, а рукостискання мляве.

– Добрий день, гере професор. Але, гадаю, не такий вiн уже добрий для мандрiвникiв.

– Так, докторе Броер, не годиться вiн для мандрiвок. Як i для мого здоров’я, задля якого я до вас i приiхав. Я вже втямив, що в таку погоду не варто вибиратися кудись. Тiльки ваша чудова репутацiя заманила мене взимку на далеку пiвнiч.

Перш нiж сiсти на стiлець, що запропонував Броер, Нiцше метушливо поставив пухлого потертого портфеля спершу на одному боцi сидiння, тодi на другому, очевидно шукаючи для нього якнайдогiднiше мiсце.

Броер спокiйно сидiв i розглядав пацiента, поки той вмощувався. Попри скромну зовнiшнiсть, Нiцше справляв сильне враження. Передусiм увагу привертали масивна голова й очi – свiтло-карi, однак насиченоi барви, глибоко посадженi пiд випнутими надбрiвними дугами. Як описала Лу Саломе цi очi? Що вони, здаеться, дивляться у глиб себе самих, немовби пильнують якийсь схований скарб? Так, Броер мiг у цьому пересвiдчитися. Блискуче каштанове волосся пацiента дбайливо причесане. Вiн чисто поголений, ось тiльки лавина довгих вусiв спадае до губ i – повз кутики вуст – аж до пiдборiддя. Цi вуса викликали у Броера почуття побратимства з вусанями та бороданями. Його по-донкiхотському поривало застерегти професора, щоб той не iв вiденських тiстечок привселюдно, особливо коли вони покритi цiлими горами Schlag’у – збитих вершкiв, бо iнакше доведеться довго вичiсувати цю смакоту з вусiв.

Несподiванкою став нiжний голос фiлософа. Голос у його двох книжках був сильний, енергiйний i владний, мало не рiзкий. Знову й знову Броер натрапляв на невiдповiднiсть мiж Нiцше у плотi i кровi й Нiцше в рядках на паперi.

Крiм як у короткiй розмовi з Фройдом, Броер досi не говорив i не думав про ось цю незвичайну консультацiю. А тепер вiн уперше поставив пiд важкий сумнiв те, чи розумно було вплутуватися в цю справу. Лу Саломе, чарiвниця, головна змовниця, давно вже вiдiйшла звiдси, й на ii мiсцi сидить, нiчого не пiдозрюючи, пiдманутий професор Нiцше. Двое чоловiкiв маневрували, щоб зустрiтися пiд фальшивими приводами, якi подала жiнка; а тепер вона, безсумнiвно, снуе ще якусь iнтригу. Нi, не припало в нього серце до цiеi затii.

«Однак пора вiдкинути цi сумнiви, – подумав Броер. – Чоловiк, що погрожував самогубством, вiдтепер мiй пацiент i я мушу поставитися до нього з належною увагою».

– Як вам випала подорож, професоре Нiцше? Як гадаю, ви тiльки що приiхали з Базеля?

– Це був лише перегiн перед останньою зупинкою, – вiдповiв Нiцше, скуто сидячи на стiльцi. – Усе мое життя стало подорожжю, i я вже вiдчуваю, що мое едине житло, едине рiдне мiсце, до якого я завжди повертаюся, – це моя хвороба.

«Вiн не з любителiв провадити свiтськi розмови», – змiркував Броер i сказав уголос:

– Отже, професоре Нiцше, негайно берiмося з’ясовувати вашу хворобу.

– Чи не було б доцiльно спершу переглянути цi документи? – спитав Нiцше й видобув iз портфеля важку папку, набиту паперами. – Я хворiв, мабуть, усе свое життя, але за останне десятилiття недуга загострилася. Ось докладнi звiти про моi попереднi консультацii. Дозволите?

Броер кивнув. Нiцше вийняв iз папки листи, лiкарнянi карти, результати лабораторних аналiзiв i виклав iх на столi перед ним.

Переглянувши першу сторiнку з перелiком двадцяти чотирьох лiкарiв i дат усiх консультацiй, Броер звернув увагу на кiлька вiдомих швейцарських, нiмецьких та iталiйських прiзвищ.

– Деякi з цих осiб менi вiдомi. Усi вони чудовi лiкарi! Бачу тут трьох – Кесслера, Турiна i Кенiга, з якими я знайомий. Вони навчались у Вiднi. Бачите, професоре Нiцше, було б нерозумно iгнорувати спостереження та висновки цих видатних фахiвцiв, але недобре буде, якщо я з цього почну. Надто вже великi авторитети, надто вже багато вагомих думок i висновкiв – все це пригнiчуе мою силу уяви. Саме з тоi причини я волiю прочитати п’есу, перш нiж побачити ii на сценi, й, звiсно, перш нiж прочитати рецензii. Невже вам не траплялось таке у вашiй роботi?

Нiцше начебто спантеличився. «От i добре, – подумав Броер. – Хай гер професор побачить, що я не простий собi лiкар. Вiн не звик до медикiв, якi заводять мову про психологiчнi концепцii або зi знанням справи розпитують про його роботу».

– Так, – згодився Нiцше, – це важливий момент у моiй роботi. З самого початку моiм полем дiяльностi була фiлологiя. Моя перша i едина посада – професор фiлологii в Базелi. Мене особливо цiкавлять фiлософи – попередники Сократа, i я завжди вважав, що в роботi з iхнiми творами дуже важливо звертатися до першоджерел. Перекладачi текстiв завжди перебрiхують – певна рiч, не навмисно, а тому, що не можуть вийти нi за рамки сучасних iм iсторичних умов, нi за рамки, обумовленi iхньою бiографiею.

– А чи не втратить популярнiсть у спiльнотi фiлософiв-академiкiв той, хто не бажае вiддавати честь перекладачам?

Броер почувся впевненим. Консультацiя йшла намiченим курсом. Добре розпочався процес переконування Нiцше в тому, що його новий лiкар – рiдна душа зi спорiдненими iнтересами. Неважко буде спокусити цього професора; а Броер вважав, що це таки спокушування – заманювати пацiента у вiдносини, яких вiн не прагнув, задля того, щоб подати допомогу, якоi вiн не просив.

– Популярнiсть? Поза всяким сумнiвом! Три роки тому менi довелося вiдмовитися вiд професури через хворобу – ту саму недiагностовану хворобу, що нинi привела мене до вас. Та якби навiть я був зовсiм здоровий, то все одно через свою недовiру до перекладачiв став би небажаним гостем за академiчним столом.

– Ви стверджуете, професоре Нiцше, що всi перекладачi обмеженi бiографiчними рамками. А як ви самi уникаете такого ж обмеження у своiй роботi?

– По-перше, – вiдповiв Нiцше, – треба визначити, в чому воно полягае. По-друге, треба навчитися бачити себе збоку… хоча iнодi, на жаль, моя перспектива спотворюеться через загострення хвороби.

Броер не проминув увагою, що не вiн сам, а Нiцше зосереджував розмову на темi хвороби, яка, зрештою, й стала raison d’e^tre[46 - Розумна пiдстава (фр.).] iх зустрiчi. Чи не прозвучав часом у словах Нiцше легкий докiр? «Не пнися, Йозефе, – застерiг вiн себе. – Не варто дуже вже очевидно домагатися, щоб пацiент довiряв лiкаревi. Довiра сама собою стае наслiдком фаховоi консультацii». Хоча й самокритичний у багатьох галузях життя, Броер, однак, був щонайвищоi думки про себе як медика. «Не потурай, не опiкай, не плети iнтриг i не мудруй, – пiдказали йому iнстинкти. – Просто роби свое дiло – як завжди – на професiональному рiвнi».

– Але повернiмося до нашоi справи, професоре Нiцше. Я хотiв сказати, що добре було б узяти iсторiю хвороби й зробити обстеження, перш нiж я подивлюся на вашi записи. Тодi на нашiй наступнiй зустрiчi я мiг би повiдомити вам якнайдокладнiший i якнайвичерпнiший комплексний висновок.

Броер поставив на столi перед собою стосик чистого паперу.

– У вашому листi трохи написано про ваш стан. Упродовж не менш як десяти рокiв ви потерпаете вiд болю голови й вiзуальних симптомiв. Хвороба лише зрiдка попускае i, як ви самi це сформулювали, завжди чигае на вас. А сьогоднi я дiзнався, що принаймнi двадцять чотири лiкарi не зарадили iй. Це все, що я знаю про вас. Отже, почнемо? По-перше, розкажiть менi, будь ласка, своiми словами все про вашу недугу.




Роздiл 5


Розмова тривала пiвтори години. Сидячи на шкiряному стiльцi з високою спинкою, Броер швидко занотовував. Час вiд часу замовкаючи, щоб доктор встигав записувати, Нiцше сидiв на такому самому комфортному, але трохи меншому шкiряному стiльцi. Як i бiльшiсть тодiшнiх медикiв, Броер волiв, щоб пацiенти дивилися на нього вгору.

Броер провадив анамнез ретельно й методично. Спершу уважно вислухав словесний опис хвороби, а тодi став систематично з’ясовувати кожний симптом: коли вiн з’явився, як змiнювався з часом i як реагував на терапевтичнi заходи. Далi пiшла перевiрка всiх систем в органiзмi. Почавши з макiвки, доктор поступово просувався вниз – аж до пiдошов. Насамперед мозок i нервова система. Броер розпитав про функцiонування кожного з дванадцяти пар черепних нервiв, що вiдповiдали за вiдчуття нюху, зору й слуху, рух очей, роботу та чутливiсть м’язiв обличчя i язика, за ковтання, рiвновагу й мовлення.

Дiйшовши до тiла, Броер перевiряв одна за одною всi функцiональнi системи: дихальну, серцево-судинну, шлунково-кишкову та сечостатеву. Ця ретельна перевiрка органiв стимулювала пам’ять пацiента й була запорукою того, що нiчого не пропущено. Броер нiколи не оминав жодного пункту такого опитування, навiть якщо був цiлком певен у дiагнозi.

Далi – докладна медична iсторiя пацiента: його здоров’я в дитинствi, здоров’я його батькiв, братiв i сестер; вивчення всiх iнших аспектiв життя – вибiр професii, громадська дiяльнiсть, вiйськова служба, змiни мiсця проживання, гастрономiчнi та рекреацiйнi уподобання. Насамкiнець Броер давав волю своiй iнтуiцii й керувався нею, вибираючи напрямок опитування на основi вже наявних даних. Кiлька днiв тому, коли трапився загадковий випадок респiраторноi хвороби, доктор ось таким способом поставив правильний дiагноз дiафрагмального трихiнельозу, запитавши, чи добре проварила пацiентка копчену солену свинину.

Упродовж усього анамнезу Нiцше був дуже уважний i схвально кивав на кожне запитання. Звичайно ж, це не здивувало Броера. Досi в його практицi не траплялося пацiентiв, якi не були б потайки радi докладному, просто-таки мiкроскопному дослiдженню iхнього життя. Що бiльша була оптична сила, то бiльше iм подобалося опитування. Оця радiсть – бути пiд чиiмсь спостереженням – сягала так глибоко, що Броер давно вже упевнився: справжне горе в старостi – важкi втрати, бiль вiд смертi друзiв-однолiткiв – загострюеться, коли на тебе й оком нiхто не кине, коли жахiтливо живеш обдiленим увагою.

А однак Броер таки здивувався – складнiстю недуги й ретельнiстю пацiентового самоспостереження. Доктор заповнював нотатками сторiнку за сторiнкою. Йому вже втомилася рука, а Нiцше все описував жахливий набiр симптомiв: потворний, руйнiвний бiль голови; морська хвороба на суходолi – запаморочення, порушення рiвноваги, нудота, блювота, анорексiя, вiдраза до iжi; лихоманка, сильна пiтливiсть, через яку доводилося два-три рази за нiч змiнювати нiчну сорочку й постiльну бiлизну; напади нищiвноi втоми, якi часом мало не переходили в цiлковитий паралiч м’язiв; бiль у шлунку; блювання кров’ю; судоми кишок; сильний запор; геморой; порушення вiзуального сприймання, що вiдбирали дiездатнiсть, – втомлюванiсть очей, невблаганне погiршення зору, сльозливiсть i бiль в очах, розмитiсть зорових зображень, загострена чутливiсть до свiтла, особливо вранцi.

Завдяки додатковим запитанням Броер виявив ще кiлька симптомiв, якi Нiцше знехтував або не захотiв згадувати: мерехтiння в очах i часткова слiпота, що часто передували нападам болю голови; непiддатливе безсоння; жорстокi судоми м’язiв уночi; загальна напруженiсть; швидкi непоясненнi змiни настрою.

Змiни настрою! Саме цих слiв i сподiвався Броер! Якось вiн сказав Фройду, що завжди вловлюе зручну мить увiйти в психiчний стан пацiента. Цi «змiни настрою» можуть бути ключем, що допоможе вiдкрити причину вiдчаю й схильностi до самогубства!

Обережно ведучи опитування, доктор попросив пацiента розповiсти про цi змiни настрою.

– Чи не зауважили ви у ваших почуттях i вiдчуттях змiн, що могли б якось пов’язуватися з вашою хворобою?

Поведiнка Нiцше не змiнилася. Здавалося, йому байдуже, що це питання може привести до значно iнтимнiшоi теми.

– Траплялося, що напередоднi нападу я почувався незвично добре… i дiйшов висновку, що таке вiдчуття – небезпечно добре.

– А пiсля нападу?

– Зазвичай вiн тривае вiд дванадцяти годин до двох днiв. Пiсля нього я втомлений i обважнiлий. День чи два навiть моi думки неповороткi. А часом, особливо пiсля довгого, кiлькаденного нападу, бувае iнакше. Я почуваюся оновленим i очищеним, мало не вибухаю енергiею. Дорожу такими випадками, тодi в мене в головi просто-таки кишать цiннi iдеi.

Броер стояв на своему. Вийшовши на слiд, вiн i не гадав отак собi вiдмовитися вiд погонi.

– Чи довго ви почуваетеся втомленим i обважнiлим?

– Недовго. Як тiльки напад вiдступае й мое тiло знову належить менi, я можу себе контролювати. Тодi самотужки можу дати раду з обважнiлiстю.

«Мабуть, – подумав Броер, – насправдi випадок складнiший, нiж могло здатися на перший погляд. Треба поводитися вiдвертiше. Звiсно, Нiцше з власноi волi не скаже нi слова про свiй вiдчай».

– А меланхолiя? Чи супроводжуе вона цi напади, а чи починаеться пiсля них?

– У мене в життi бувають чорнi смуги. У кого iх не бувае? Але вони не верховодять мною. І беруться вони не вiд хвороби, а вiд самого способу мого буття. Можна сказати, що я вiдважився на них.

Броер вiдзначив легку усмiшку Нiцше та його зухвалий тон. Уперше за весь цей час доктор упiзнав голос людини, яка написала цi двi смiливi, загадковi книжки, що тепер схованi в шухлядi. Якусь мить вiн розважав, чи не варто кинути прямий виклик пишномовному твердженню Нiцше про розмежування мiж сферами впливу хвороби i буття. А це твердження про вiдвагу на чорнi смуги в життi… Що? вiн мав на увазi? Але потерпи! Краще постарайся втримати контроль над консультацiею. Ще не одна зручна можливiсть випаде.

– Чи провадили ви коли-небудь докладнi описи ваших нападiв – iх частоту, iнтенсивнiсть i тривалiсть? – делiкатно випитував Броер.

– Цього року – нi. Я був надто заклопотаний важливими подiями та змiнами у своему життi. А торiк сто сiмнадцять днiв був зовсiм недiездатний i майже двiстi днiв – частково недiездатний, коли поболювала голова, болiли очi, шлунок i дошкуляла нудота.

Ось i двi обнадiйливi можливостi, але котру вибрати? Розпитувати про цi «важливi подii та змiни» (напевно, Нiцше мав на увазi Лу Саломе) чи полiпшувати взаеморозумiння мiж лiкарем i пацiентом, виявляючи спiвчуття? Броер знав, що таке полiпшення нiколи не завадить, тому вибрав другу можливiсть.

– Зараз пiдрахуемо… Залишаеться тiльки сорок вiсiм днiв, чистих вiд хвороби. Дуже мало часу, коли все гаразд, професоре Нiцше.

– За останнi кiлька рокiв я рiдко бував здоровим довше, нiж два тижнi поспiль. Напевно, я мiг би згадати кожен iз цих промiжкiв!

Вiдчувши вiдтiнок смутку та безнадii в голосi Нiцше, Броер вирiшив ризикнути. Ось лазiвка, яка могла б допровадити аж до причини вiдчаю пацiента. Вiн вiдклав ручку й якнайсерйознiшим тоном стурбованого фахiвця зауважив:

– Якщо людина повсякчас мучиться й вiдчувае полегшення лише кiлька днiв за рiк, якщо бiль нищить ii життя, то за таких передумов постають безнадiя й песимiстичнi погляди на сенс життя.

Нiцше мовчав. Уперше в нього не знайшлося готовоi вiдповiдi. Вiн похитував головою з боку на бiк, неначе розмiрковував, чи можна допустити, щоб його втiшали. Але висловив вiн зовсiм не те.

– Безсумнiвно, докторе Броер, це стосуеться деяких людей, а то й переважноi iх бiльшостi, – тут я покладаюся на ваш досвiд, – але не мене. Вiдчай? Нi. Може, колись i було таке, але не тепер. Моею хворобою вiдае мое тiло, але не я. Я – це моя хвороба i мое тiло, але вони – це не я. Їх обох треба здолати – якщо не фiзично, то метафiзично. Щодо вашого iншого зауваження, то мiй «сенс життя» – це щось зовсiм окремiшне вiд цiеi, – тут Нiцше вдарив себе по животi, – жалюгiдноi протоплазми. Я знаю, навiщо жити, i менi все одно, як саме жити. Є сенс прожити ще десять рокiв, вiн полягае в моiй мiсii. Я вагiтний ось тут, – стукнув себе по скронi Нiцше, – книжками, майже сформованими книжками, книжками, якими тiльки я можу розродитися. Інколи я дивлюся на свiй бiль голови як на перейми мозку.

Нiцше очевидно не мав бажання обговорювати свiй вiдчай, не хотiв навiть визнати, що такий е. Броер зрозумiв, що не варто й пробувати перехитрити цього пацiента. Вiн раптом згадав, як сам почувався слабшим у мистецтвi маневрувати, граючи в шахи зi своiм батьком – найкращим шахiстом на всю вiденську еврейську спiльноту.

А може, нема чого й визнавати? Може, фройляйн Саломе помилилася? Нiцше говорив так, нiби його дух подолав цю жахливу хворобу. Броер знав цiлком надiйний спосiб визначити ризик самогубства – з’ясувати, чи уявляе себе пацiент у майбутньому. Нiцше пройшов цей тест! У нього не було суiцидальних настроiв, вiн говорив про десятирiчну мiсiю, про книжки, якi ще належало видобути з мозку.

Проте Броер на своi очi бачив суiцидальнi листи Нiцше. Може, це позерство? А може, вiн уже не потерпае од вiдчаю саме тому, що вирiшив накласти на себе руки? Броер уже мав справу з такими пацiентами. Вони небезпечнi. Видаеться, що iм стало краще (а в певному сенсi так воно i е) i розвiялася меланхолiя; вони знову усмiхаються, iдять i сплять. Але таке полiпшення означае, що цi хворi знайшли засiб утечi вiд вiдчаю – смерть. Невже й Нiцше таке надумав? Невже постановив покiнчити з собою? Та нi, Броер пригадав те, що сам сказав Фройду: якщо Нiцше зважився на самогубство, то навiщо приiхав сюди? Навiщо завдавати собi зайвого клопоту – вiдвiдувати ще одного лiкаря й задля того подорожувати з Рапалло до Базеля, а звiдти аж до Вiдня?

Хоч i розчарований у тому, що не вдалося дiзнатися про потрiбнi речi, Броер не мiг звинуватити пацiента за небажання допомогти. Нiцше докладно вiдповiв на кожне питання стосовно стану здоров’я – може, аж занадто докладно. Багато хто з тих, що потерпають вiд болю голови, скаржиться на чутливiсть до рацiону та змiн погоди, тож Броер не здивувався, дiзнавшись, що таке властиве й Нiцше. Натомiсть дуже здивувала одна видатна риса пацiентовоi розповiдi. Двадцять хвилин без упину Нiцше описував свою реакцiю на атмосфернi умови. Схарактеризував свое тiло як своерiдний барометр-анероiд i термометр, що бурхливо реагують на змiни атмосферного тиску, висоти над рiвнем моря й температури. Його пригнiчувало сiре небо, нервували олов’янi хмари зi сльотою, зате надиха?ла посуха; до психiчного стану, схожого на спазм жувальних м’язiв, доводила зима, зате сонце давало полегшу й розслаблення. Уже скiльки рокiв тому його життя звелося до пошукiв iдеального клiмату. Влiтку було ще сяк-так. Безхмарне, безвiтряне, сонячне плато Енгадину годилося Фрiдрiховi Нiцше, й кожного року вiн проводив чотири мiсяцi у швейцарському сiльцi Зiльс-Марiя, поселившись у маленькому гастгаузi – готелику. А зима стала прокляттям. Вiн так i не знайшов пiдхожого мiсця зимiвлi й у холодну пору року кочував на пiвднi Італii, шукаючи здорового клiмату. Нiцше сказав, що його труять пронизливий вiтер i сутiнкова сирiсть Вiдня. Його нервова система мало не криком домагалася сонця й сухого нерухомого повiтря.

Коли Броер спитав про щоденний рацiон, Нiцше виголосив ще одну довгу доповiдь про зв’язок мiж харчуванням, розладами шлунка й нападами болю голови. Що за дивовижна грунтовнiсть! Нiколи ранiше Броеровi не траплявся пацiент, який так глибоко вiдповiдав би на кожне питання. Що б це означало?

Може, Нiцше – обсесивний iпохондрик? Броер бачив багато занудних iпохондрикiв, якi дуже жалiли себе й насолоджувались, описуючи своi болячки. Але в тих пацiентiв був Weltanschauung stenosis – стеноз звуження свiтогляду. І як нудно було в iх товариствi! Вони нi про що iнше не думали, крiм свого тiла, й не мали iнших iнтересiв та цiнностей, крiм тих, що стосуються здоров’я.

Нi, Нiцше не належав до таких. У нього широкий дiапазон iнтересiв, та й сам вiн чарiвливий. Цiлком певно, фройляйн Саломе таким його вважала й досi вважае, хай навiть вирiшила, що Пауль Ре краще годиться для романтичних стосункiв. До того ж Нiцше описував своi симптоми не тому, щоб викликати спiвчуття чи хоча б пiдтримку, – Броер це спостерiг уже на початку консультацii.

Навiщо ж тодi цi вишуканi подробицi в розповiдi про функцii органiзму? Мабуть, задля точного дiагнозу. Маючи гострий розум та iдеальну пам’ять, Нiцше повiвся рацiонально – подав якнайвичерпнiшi данi досвiдченому фахiвцевi. Або ж вiн дуже вже заглиблений у самого себе. Наприкiнцi анамнезу Броер знайшов ще одне пояснення: Нiцше так мало спiлкувався з iншими людьми, що проводив надто вже багато часу в розмовах iз власною нервовою системою.

Упоравшись з iсторiею хвороби, Броер перейшов до медичного огляду. Вiн провiв пацiента до процедурного кабiнету – невеликоi стерильно чистоi кiмнати, в якiй були тiльки ширма, стiлець, кушетка, покрита накрохмаленим бiлим простирадлом, раковина, вага й стальна скринька з iнструментами. Залишивши Нiцше самого переодягатися, за кiлька хвилин Броер повернувся й побачив, що той, уже вбраний у халат iз розпiркою, але й досi в довгих чорних шкарпетках iз пiдв’язками, ретельно складае свою одежу. Нiцше попросив пробачення за те, що забарився:

– Мое кочове життя велить менi мати лише один костюм. Отож i дбаю, щоб йому було вигi?дно вiдпочивати.

Медичний огляд був такий самий методичний, як i анамнез. Почавши з голови, Броер повiльно просувався по тiлу, постукуючи, прослуховуючи, доторкаючись, промацуючи, принюхуючись i спостерiгаючи. Хоча в пацiента було чимало симптомiв, Броер не виявив в органiзмi вiдхилень вiд норми, якщо не брати до уваги великого рубця над грудиною – наслiдку удару об сiдло пiд час служби в армii, короткого косого рубця на перенiссi – наслiдку дуелi, й кiлькох ознак анемii – блiдiсть губ, слизовоi оболонки очей i складок долонь.

Що викликало анемiю? Імовiрно, харчування. Нiцше сказав, що цiлими тижнями не iсть м’яса. Але пiзнiше Броер згадав, що Нiцше, з його слiв, iнодi блюе кров’ю, тож причиною хвороби могло стати знекровлення вiд шлункових кровотеч. Доктор узяв аналiз кровi, щоб визначити рiвень еритроцитiв, i пiсля ректального огляду зiбрав iз рукавички дрiбку калу, щоб перевiрити його на вмiст кровi.

А як щодо скарг пацiента на очi? По-перше, Броер виявив однобiчний кон’юнктивiт, якому можна легко зарадити очною маззю. По-друге, доктор хоч як старався, але не змiг сфокусувати офтальмоскоп на сiткiвцi. Щось заважало це зробити. Мабуть, непрозорiсть рогiвки або ж ii набряк.

Броер придiлив особливу увагу нервовiй системi – не тiльки через характер болю голови, але й тому, що батько пацiента помер, коли синовi було чотири роки, вiд «розм’якшення мозку». Таким загальним термiном тодi позначали кожну з численних патологiй – зокрема iнсульт, пухлину або певну форму спадковоi церебральноi дегенерацii. Але, перевiривши всi вияви функцiонування мозку й нервiв – рiвновагу, координацiю рухiв, чутливiсть до подразникiв, силу м’язiв, пропрiоцепцiю[47 - Вiдчуття положення частин власного тiла одна вiдносно одноi в просторi.], слух, нюх i ковтання, доктор не знайшов жодноi ознаки органiчного захворювання нервовоi системи.

Поки пацiент одягався, лiкар повернувся до свого кабiнету, щоб записати результати огляду. Коли за кiлька хвилин фрау Бекер привела сюди Нiцше, Броер подумав, що час консультацii добiгае кiнця, а тут так i не вдалося витягти з пацiента хоча б натяк про меланхолiю чи самогубство. Вiн спробував повести розмову в iнший спосiб, який дуже й дуже зрiдка пiдводив.

– Професоре Нiцше, я б хотiв, щоб ви докладно описали типовий день вашого життя.

– Ось ви мене й упiймали, докторе Броер! Це найважче питання з усiх, що ви поставили. Я дуже часто переiжджаю з мiсця на мiсце, мое оточення мiнливе. Напади хвороби диктують менi, як жити…

– Виберiть будь-який звичайний день мiж нападами за останнi кiлька тижнiв.

– Гаразд. Я рано прокидаюся зi сну, якщо це взагалi можна назвати сном…

Броер пiдбадьорився. Ось i випала нагода.

– Дозвольте перебити вам мову, професоре Нiцше. Ви сказали «якщо це взагалi можна назвати сном»…

– У мене жахливi сни. Інколи бувають корчi м’язiв, iнколи болить живiт, iнколи все тiло охоплюе напруга, iнколи дошкуляють думки – переважно недобрi, нiчнi; iнколи лiки дають менi двi-три години сну.

– Якi лiки? Якi дози? – швидко запитав Броер i зразу ж змiркував: хоча й треба було дiзнатися про самолiкування Нiцше, та це не найлiпший вибiр. Краще, набагато краще було б розпитати про цi темнi нiчнi думки!

– Хлоралгiдрат – майже щоночi, принаймнi один грам. Інодi, коли тiло прагне сну, я доповнюю цю дозу морфiем або вероналом, але тодi наступного дня в мене ступор. Зрiдка заживаю гашиш, але й вiн притуплюе мислення на весь наступний день. Волiю хлорал. Чи розповiдати менi далi про день, який уже в зародку був поганий?

– Так, будь ласка.

– Я снiдаю у своему номерi… чи потрiбнi вам такi подробицi?

– Так, саме так. Розкажiть менi все.

– Ну, снiданок – це проста рiч. Власник гастгаузу приносить менi гарячу воду. Ото й усе. Зрiдка, коли в мене особливо добре самопочуття, я прошу слабкого чаю та сухарiв. Тодi купаюсь у холоднiй водi – така купiль конче потрiбна для продуктивноi роботи – й проводжу весь день у працi: пишу, роздумую й, якщо очi дозволяють, трохи читаю. Якщо я добре почуваюся, то виходжу на прогулянку. Бувае, що вона тривае годинами. Прогулюючись, я роблю нотатки, й часто саме тодi менi найкраще вдаються твори й приходять найвлучнiшi думки…

– І в мене подiбно, – поспiшив докинути Броер. – По чотирьох-п’яти милях я раптом усвiдомлюю, що впорався з дуже складною й загадковою проблемою.

Нiцше змовк, очевидно збитий з думки Броеровою реплiкою. Почав був пiдтакувати, але затнувся й, зрештою облишивши цю спробу, повернувся до опису свого типового дня.

– Я завжди обiдаю в готелi за одним i тим самим столом. Я вже описав вам свое харчування – iжа завжди без приправ, бажано варена, нi краплини спиртного чи кави. Бувае, що цiлими тижнями я нiчого не можу iсти, крiм варених несолоних овочiв. Я не курю. Перекидаюся кiлькома словами з сусiдами за столом, але рiдко проваджу довгi розмови. Якщо пощастить натрапити на чуйного постояльця, то вiн може запропонувати читати для мене вголос i писати пiд диктування. Моi кошти обмеженi, i я не можу оплачувати такi послуги. Пiсля обiду в мене те саме, що й вранцi: прогулянки, роздуми, нотатки. Вечеряю я у своему номерi – та ж таки гаряча вода або слабкий чай i сухарики, а тодi працюю, аж поки хлоралгiдрат не скаже: «Припини, вже можеш вiдпочити». Ось так живе мое тiло.

– Ви говорите тiльки про готелi. А ваш дiм?

– Мiй дiм – це подорожня валiза. Я черепаха й ношу свою оселю на спинi. Ставлю ii в кутку готельного номера, а коли не можу витримати погоди, закидаю цю оселю на плечi й пiдiймаюся до вищих i сухiших небес.

Броер мав намiр повернутися до «недобрих, нiчних думок» Нiцше, але тепер побачив перспективнiшу лiнiю дослiдження – таку, що не може не привести безпосередньо до фройляйн Саломе.

– Професоре Нiцше, я зауважив, що в описi вашого звичайного дня мало згадок про iнших людей. Вибачте, що ставлю нетиповi, як на лiкаря, запитання, але я прихильник тези про цiлiснiсть органiзму. Вважаю, що добре самопочуття невiддiльно пов’язане з соцiальним та психологiчним добробутом.

Нiцше густо зашарiвся. Зсутулившись, вiн видобув маленького черепахового гребiнчика й якусь хвилину сидiв мовчки, нервово чешучи пишнi вуса. Тодi, очевидно дiйшовши рiшення, вiн випростався, вiдкашлявся й твердо мовив:

– Ви не перший лiкар, що це помiтив. Мабуть, маете на увазi секс. Італiйський медик Ланцонi – в нього я консультувався кiлька рокiв тому – припустив, що мiй стан здоров’я погiршуеться вiд самотностi та стримування вiд сексу, й порекомендував менi провадити регулярне статеве життя. Послухавшись цiеi поради, я умовився про таке з молодою селянкою, що мешкала неподалiк Рапалло. А по трьох тижнях мало не вмер вiд болю голови. Ще трохи такого iталiйського лiкування – i пацiент згас би, як свiчка!

– Чому вам так зашкодила ця порада?

– Як на мене, спалах тваринноi насолоди, а тодi довгi години огиди до самого себе, очищення вiд протоплазмового душку тiчки – це аж нiяк не шлях до, вашими словами кажучи, «цiлiсностi органiзму».

– Я теж так вважаю, – квапливо погодився Броер. – А однак ви ж не станете заперечувати, що всi ми вписанi в соцiальний контекст, який iсторично сприяе виживанню й даруе насолоду, притаманну зв’язкам мiж людьми?

– Напевно, не для кожного такi стаднi втiхи, – вiдповiв Нiцше, похитавши головою. – Тричi я тягнувся до людей, пробував прокласти до них кладку. І тричi мене зраджували.

Нарештi! Броер насилу приховав збудження. Цiлком певно, одну з цих трьох зрад у життi Нiцше вчинила Лу Саломе. Напевно, другу вчинив Пауль Ре. Хто вчинив третю? Нарештi, нарештi Нiцше вiдчинив дверi. Безсумнiвно, вiдкрився шлях до обговорення зради й вiдчаю, зумовленого нею.

Доктор постарався, щоб у голосi звучало якнайбiльше спiвчуття.

– Три спроби, три жахливi зради, а тодi – вiдступ у болiсну самотнiсть. Ви страждали, i, цiлком можливо, це страждання певною мiрою спричинило хворобу. Чи не хотiли б ви вiдкрити менi подробицi цих зрад?

Нiцше ще раз похитав головою. Здаеться, вiн замкнувся в собi.

– Докторе Броер, я вже й так багато в чому вiдкрився перед вами. Сьогоднi я довiрив вам бiльше iнтимних подробиць свого життя, нiж будь-кому за дуже довгий час. Повiрте й ви менi, що моя хвороба почалася набагато ранiше, нiж цi особистi розчарування. Згадайте iсторiю моеi родини. Батько помер вiд хвороби головного мозку – можливо, спадковоi. Вiзьмiть до уваги, що я ще школярем, задовго до цих зрад, мав погане здоров’я й потерпав вiд болю голови. Правда й те, що моеi недуги зовсiм не полегшували короткi приемнi перiоди близького приятелювання. Не тому, що я мало довiряв. Якраз навпаки – моя помилка полягала в тому, що я занадто довiряв. Я не готовий i не можу собi дозволити знову довiряти комусь.

Броера приголомшило почуте. Як вiн мiг так прорахуватися? Ще якусь мить тому Нiцше наче й хотiв, мало не прагнув довiритися йому. І ось дав таку вiдсiч! Що ж сталося? Доктор спробував вiдтворити хiд подiй. Отже, Нiцше згадав про спроби прокласти кладку, на якi вiдповiли зрадою. Цiеi митi Броер спiвчутливо подав йому руку, а тодi… а тодi… кладка… це слово зачепило якусь струну. Книжки Нiцше! Так, майже напевно в однiй iз них е яскравий пасаж про кладку. Мабуть, у цих книжках i криеться ключ до здобуття довiри Нiцше. Броер також неясно згадав ще один пасаж, в якому автор обстоював важливiсть психологiчного самоспостереження. Так, треба уважно прочитати цi книжки до наступноi зустрiчi. Може, тодi вдалося б впливати на Нiцше його ж таки аргументами.

Але як тут орудувати аргументами, знайденими в книжках Нiцше? Як пояснити, звiдки вони взялися? У всiх трьох вiденських книгарнях, де Броер питав про цi книжки, нiхто й не чув про iх автора. Броер ненавидiв дволичнiсть i якусь мить подумував, чи не викласти Нiцше все як е: про вiзит Лу Саломе ось у цьому кабiнетi; про те, що Броер дiзнався вiд неi про вiдчай Нiцше; про обiцянку не розголошувати, дану фройляйн Саломе; про ii подарунок – книжки Нiцше.

Та нi, це призвело б до цiлковитого провалу. Безсумнiвно, Нiцше почувався б жертвою манiпуляцiй i зради. Броер був певен, що Нiцше впав у безнадiю через те, що заплутався – як вiн сам вишукано сформулював – у пiфагорiйських стосунках iз Лу й Паулем. Якби Нiцше дiзнався про вiзит Лу Саломе, то, звiсно, потрактував би ii й Броера як двi сторони ще одного любовного трикутника. Нi, Броер знав наперед, що чеснiсть i щирiсть – його природнi засоби вирiшення життевих дилем – у цьому випадку можуть тiльки напсувати. Треба знайти якийсь спосiб роздобути цi книжки, що не викликав би пiдозри.

Було вже пiзно. Сiрiсть сльотного дня переростала в темряву. У тишi неспокiйно заворушився Нiцше. Броер втомився. Вислизла з рук здобич, вичерпався запас iдей. Вiн вирiшив виграти час.

– Гадаю, професоре Нiцше, що сьогоднi ми далеко не заiдемо. Менi потрiбен час, щоб вивчити вашу медичну документацiю й виконати необхiднi лабораторнi дослiдження.

Нiцше тихо зiтхнув. Невже розчарувався? Хоче, щоб ця зустрiч тривала довше? Броер так i подумав, але, вже не покладаючись на свою оцiнку реакцiй Нiцше, запропонував провести наступну консультацiю цього тижня.

– Може, в п’ятницю? В той самий час?

– Так, звичайно. Я цiлком у вашому розпорядженнi, докторе Броер. У мене немае iнших причин перебувати у Вiднi.

Консультацiя закiнчилася. Доктор звiвся. Але Нiцше, повагавшись, раптом знову сiв на стiлець.

– Докторе Броер, я забрав у вас багато часу. Ви помилилися б, якби недооцiнили мою глибоку вдячнiсть за вашi старання, але вдiлiть менi, будь ласка, ще хвилинку. Дозвольте менi – задля моiх iнтересiв – поставити вам три запитання!




Роздiл 6


– Будь ласка, питайте, професоре Нiцше, – сказав Броер, всiвшись на стiльцi. – Порiвняно зi справдешнiм градом запитань, якими я вас засипав, вашi три – дуже скромне прохання. Якщо вони в межах моеi компетенцii як фахiвця, то я неодмiнно вiдповiм.

Вiн втомився. День був довгий, а попереду ще навчальна конференцiя о шостiй i вечiрнi виклики. Попри те, доктор не мав нiчого проти прохання Нiцше, ба навiть зрадiв. Можливо, настала зручна нагода, якоi вiн так чекав.

– Почувши моi запитання, ви, мабуть, як i багато хто з ваших колег, пошкодуете, що пообiцяли вiдповiсти. Маю трiаду запитань, усього три, а може, й тiльки одне. Ось воно – питання, а заодно й прохання: чи скажете менi правду?

– А цi три запитання? – спитав Броер.

– Перше: чи я ослiпну? Друге: чи завжди будуть у мене цi напади? І, нарештi, найважче питання: чи е в мене прогресивна хвороба головного мозку, яка може вбити мене молодим, як мого батька, або довести до паралiчу, або, ще гiрше, до божевiлля чи деменцii?

Доктор онiмiв. Вiн сидiв мовчки, безцiльно гортаючи сторiнки медичного досье Нiцше. За всi п’ятнадцять рокiв медичноi практики Броера жоден пацiент не ставив йому таких брутально прямих запитань.

Зауваживши його замiшання, Нiцше не вгавав:

– Пробачте менi, що я ось так у лоб. Але я промарнував довгi роки на пустi балачки з лiкарями, особливо нiмецькими, якi, миропомазавши себе на паламарiв iстини, утаюють те, що знають. Жоден лiкар не смiе приховувати вiд пацiента правду, яку той мае право знати.

Броер не мiг не усмiхнутися, почувши характеристику нiмецьких лiкарiв. І не мiг не розсердитися, почувши проголошення прав пацiента. Цей маленький фiлософ iз великими вусами спонукав мозок думати.

– Я дуже хочу обговорити цi проблеми медичноi практики з вами, професоре Нiцше. Ви поставили вiдвертi запитання. Я спробую вiдповiсти так само вiдверто. Згоджуюся з вашою думкою про права пацiента. Але ви оминули увагою одну не менш важливу рiч – обов’язки пацiента. Я волiю пiдтримувати прозорi й щирi стосунки зi своiми пацiентами. Але ця засада передбачае взаемну щирiсть: пацiент теж мае бути щирим i чесним зi мною. Чеснiсть – чеснi питання, чеснi вiдповiдi – це найкращi лiки. Ось на таких умовах даю вам слово, що подiлюся з вами всiм тим, що я довiдався, i своiми висновками. Однак, професоре Нiцше, – зауважив Броер, – я не згоден, що завжди мае бути саме так. Трапляються такi пацiенти, бувають такi ситуацii, коли хороший лiкар мусить задля пацiентового добра утаювати правду.

– Еге ж, докторе Броер, я чув це вiд багатьох медикiв. Але хто дав iм право вирiшувати за iнших? Така засада порушуе права людини.

– Це iхнiй обов’язок, i мiй теж, – вiдказав Броер, – робити все для того, щоб хворим людям було якнайкраще. І цей обов’язок не з тих, якими легковажать. Часом це невдячна справа; часом надходять поганi новини, якими я не можу подiлитися з пацiентом; часом мiй обов’язок полягае в тому, щоб мовчати й терпiти бiль замiсть пацiента i його родини.

– Але, докторе Броер, цей гуманний обов’язок суперечить значно вагомiшому й фундаментальному, що стосуеться кожноi людини, – обов’язку з’ясовувати iстину.

У розпалi суперечки Броер на хвилинку забув, що Нiцше його пацiент. Аж такi цiкавi були питання, що його цiлковито поглинуло iх обговорення. Пiдвiвшись i походжаючи за стiльцем, доктор вiдповiв:

– Невже я мушу нав’язувати правду людям, якi не хочуть ii знати?

– Хто може визначити, чого саме не хочуть знати люди? – спитав Нiцше.

– Власне це, – твердо сказав Броер, – i зветься мистецтвом медицини. Його навчаються не з книжки, а бiля лiкарняного лiжка. Дозволю собi навести приклад – випадок пацiента, якого я вiдвiдаю в лiкарнi сьогоднi ввечерi. Кажу це вам конфiденцiйно й, зрозумiло, не назву його iменi. Цей чоловiк смертельно хворий, у нього остання стадiя раку печiнки. Вiн пожовк через печiнкову недостатнiсть. У кровоноснiй системi дедалi бiльше жовчi. Прогноз безнадiйний. Навряд чи вiн проживе понад два-три тижнi. Сьогоднi вранцi я вiдвiдав цього пацiента. Спокiйно вислухавши мое пояснення того, що шкiра пожовкла, вiн поклав долоню на мою руку, немовби захотiв змусити мене замовкнути й тим самим полегшити мое завдання. І змiнив тему – став розпитувати про мою сiм’ю (ми знаемося вже понад тридцять рокiв), а тодi перевiв мову на справи, якi вiн залагоджуватиме, коли повернеться додому. Але, – глибоко зiтхнув Броер, – я ж то знаю, що вiн нiколи не повернеться додому. Маю йому це сказати? Бачите, професоре Нiцше, не все так просто. Зазвичай люди не розпитують про найважливiше! Якби вiн справдi хотiв дiзнатися, то запитав би мене, чому пiдводить печiнка або ж коли я випишу його з лiкарнi. Та вiн не питае. То що менi – пiти на жорстокiсть i сказати пацiентовi те, чого вiн не бажае знати?

– Інодi, – вiдповiв Нiцше, – вчителям доводиться йти на жорстокiсть. Треба навчати людей жорстокими новинами, бо ж саме життя жорстоке, як i передсмертнi муки.

– Невже ж я вiдбиратиму людям можливiсть вибирати спосiб зустрiти смерть? За яким правом, за яким повноваженням вiзьму на себе таку роль? Ви кажете, що вчителям доводиться йти на жорстокiсть. Мабуть, так. А проте завдання лiкаря полягае в тому, щоб знiмати стрес i посилювати здатнiсть органiзму самозцiлюватися.

Сильний дощ хльостав у вiкна. Торохтiли шибки. Броер пiдiйшов до вiкна й глянув надвiр. Тодi рвучко обернувся.

– Оце подумав я й засумнiвався, чи згоджуся з вами навiть у тому, що вчитель мав би йти на жорстокiсть. Хiба що йдеться про якогось особливого вчителя, когось на зразок пророка.

– Так, так, – вiд збудження голос Нiцше пiднявся на октаву, – йдеться про того, хто навчае гiрких iстин, непопулярного пророка. Гадаю, що це не хто, а я. – Вiн наголошував кожне слово останньоi фрази, тикаючи пальцем собi в груди. – Ви, докторе Броер, присвятили себе полегшенню життя. Натомiсть менi судилося присвятити себе ускладненню способу життя незримiй аудиторii моiх учнiв.

– У чому ж переваги непопулярноi iстини й ускладненого способу життя? Коли я сьогоднi вранцi прощався з пацiентом, вiн сказав: «Вiддаюся в руки Господнi». Хто посмiе сказати, що це не рiзновид iстини?

– Хто? – Нiцше теж звiвся й походжав з одного боку стола, тодi як Броер – з другого. – Хто посмiе це сказати? – Зупинившись, вiн сперся рукою на спинку стiльця й тицьнув пальцем у себе. – Я посмiю!

«Вiн мiг би, – подумав Броер, – проповiдувати з кафедри, напучувати паству, таж його батько був священик».

– До iстини, – ствердив Нiцше, – ми йдемо завдяки невiрi й скептицизму, а не дитячому прагненню, щоби щось було саме так, а не iнакше! Намiр вашого пацiента вiддатися в руки Господнi – це не шлях до правди. Це просто дитяче прагнення, нiчого бiльш! Це прагнення не вмирати й ссати вiчно набряклий сосок, на який ми повiсили ярлик зi словом «Бог»! Теорiя походження видiв по-науковому доводить, що еволюцiя зовсiм не потребуе Бога, хоча сам Дарвiн не наважився зробити слушний висновок iз цього доводу. Безумовно, ви мали б усвiдомити, що ми створили Бога, а тепер гуртом убили Його.

Броер вiдкинув своi аргументи, наче розпечений зливок. Не мiг захищати теiзм. Ще в юностi ставши вiльнодумцем, вiн часто в суперечках з батьком i побожними вчителями стояв на тих самих засадах, на яких стоiть Нiцше. Сiвши, Броер повiв мову примирливо, в м’якшому тонi, коли й Нiцше повернувся до свого стiльця.

– Така жага до iстини! Прошу пробачення, професоре Нiцше, за викличний тон, але ми умовилися говорити вiдверто. Ви говорите про iстину благоговiйно, немовби замiнивши одну релiгiю iншою. Дозвольте менi зiграти роль адвоката диявола. Дозвольте спитати, звiдки взялася така пристрасть, таке благоговiння перед iстиною. Яка користь вiд цього моему раковому хворому?

– Свята не сама iстина, а ii пошук – власноi! Чи е на свiтi бiльшi святощi, нiж самопiзнання? Моi фiлософськi працi, каже дехто, побудовано на пiску, моi погляди безперервно змiнюються. А проте е в мене сентенцii, що стоять на гранiтi. Одна з них звучить так: «Стань самим собою». Звiдки дiзнаешся, хто ти насправдi, якщо не знайдеш iстини?

– Але правда в тому, що моему пацiентовi залишилося дуже мало жити. Чи варто пропонувати йому це самопiзнання?

– Правильний вибiр, остаточний вибiр, – вiдповiв Нiцше, – може розквiтнути тiльки пiд сонцем iстини. Як же iнакше?

Побачивши, що Нiцше може переконливо – й нескiнченно – дискутувати в цiй абстрактнiй сферi iстини й вибору, Броер вирiшив, що треба спонукати його говорити конкретнiше.

– Як бути моему смертельно хворому пацiентовi? Який у нього дiапазон вибору? А може, це його вибiр – довiра Боговi!

– У людини це не вибiр. Ваш пацiент не вибирав, а вхопився за iлюзiю поза самим собою. Такий вибiр, вибiр чогось iншого, надприродного, завжди ослаблюе людину й завжди здрiбнюе, зменшуе ii. Я люблю те, що робить нас бiльшими, нiж ми насправдi!

– Поговорiмо не про якусь абстрактну людину, – наполягав Броер, – а про конкретну – в плотi й кровi, про мого пацiента. Розгляньте його ситуацiю. Йому залишилися жити всього кiлька днiв чи тижнiв! Який сенс говорити йому про вибiр?

Непiддатливий фiлософ вiдповiв зразу ж:

– Невже зможе цей хворий вирiшувати, як померти, не знаючи, що вiн уже одною ногою в могилi?

– Кажете «як померти», професоре Нiцше?

– Еге ж, вiн мае вирiшити, як зустрiти смерть: чи то поговорити з близькими людьми, дати пораду, нарештi мовити слова, прибереженi на сам кiнець життя, попрощатися з родичами та друзями, чи то залишитися на самотi, плакати, опиратися смертi, проклинати ii або дякувати iй.

– Ви й далi говорите про щось iдеальне, абстрактне, а я ж маю допомогти матерiальнiй людинi – людинi в плотi i кровi. Я знаю, що вiн скоро помре, i то в нестерпних муках. Навiщо його приголомшувати такими словами? Насамперед треба пiдтримувати надiю. Хто ще, крiм лiкаря, може це робити?

– Надiя?! Надiя – це найбiльше зло! – мало не кричав Нiцше. – У книжцi «Людське, занадто людське» я припустив, що коли Пандора вiдчинила скриньку й випустила у свiт людей усi лиха та нещастя, якi замкнув у скриньцi Зевс, то в нiй залишилося одне нiкому не вiдоме, величезне зло – надiя. Вiдтодi людина помилково вважае Пандорину скриньку та ii вмiст – надiю – запорукою удачi. Але ми забули побажання Зевса, щоб людина й далi мучилася зi своеi волi. Надiя – найгiрше зло, бо вона подовжуе муки.

– Тобто ви хочете сказати, що людина може скоротити собi час передсмертних мук, якщо захоче.

– Це один iз можливих виборiв, але тiльки у свiтлi повного знання.

Броер трiумфував. Вiн був терплячий, пустив усе самопас, а зараз побачить винагороду за таку стратегiю! Дискусiя йшла саме в тому напрямку, що вiн хотiв.

– Ви маете на увазi самогубство, професоре Нiцше. Чи може самогубство бути вибором?

Як i ранiш, Нiцше говорив твердо й чiтко.

– Кожний сущий на землi – господар своеi смертi й мав би по-своему розпоряджатися нею. Мабуть, – я тiльки припускаю, – е право, за яким ми можемо вiдiбрати життя людинi. Але немае права, за яким ми можемо вiдiбрати людинi смерть. Це не милосердна допомога. Це жорстокiсть!

– Невже самогубство могло б стати вашим вибором? – гнув свою лiнiю Броер.

– Умирати важко. Я завжди вважав, що найбiльша нагорода небiжчикам – не вмирати вдруге!

– Найбiльша нагорода небiжчикам – не вмирати вдруге! – схвально кивнув Броер, сiв за стiл i взяв ручку. – Чи можна це записати?

– Так, звичайно. Але не дозвольте менi стати плагiатором своiх-таки творiв. Я ж не зараз придумав цю фразу. Вона вже фiгуруе в iншiй моiй книжцi – «Веселiй науцi».

Броер не мiг повiрити, що випала така удача. За кiлька останнiх хвилин Нiцше згадав обидвi книжки, якi подарувала Лу Саломе. Доктор хоча й захопився дискусiею й не хотiв переривати ii в самому розпалi, однак не мiг прогавити нагоду позбутися клопоту з цими книжками.

– Професоре Нiцше, мене зацiкавили вашi книжки, що ви згадали. Де можна iх придбати? Може, у вiденських книгарнях?

Почувши це запитання, Нiцше насилу приховав втiху.

– Мiй видавець, отой Шмайцнер у Хемнiцi, працюе не за фахом. Найкраще вiн пригодився б у мiжнароднiй дипломатii або, можливо, шпигунствi. Вiн генiй iнтриг, i моi книжки – це його найбiльший секрет. За вiсiм рокiв вiн не витратив анi пфенiга на рекламу й не надiслав нi одного примiрника рецензентам i книжковим торговцям. Тому ви не знайдете моiх книжок у жоднiй вiденськiй книгарнi. Ба навiть у жоднiй вiденськiй оселi. Їх продано так мало, що я знаю на iм’я бiльшiсть покупцiв, серед яких досi не було нi одного вiденця. Через те вам доведеться зв’язатися безпосередньо з моiм видавцем. Ось його адреса. – Нiцше вийняв iз портфеля папiрець, чиркнув на ньому кiлька рядкiв i дав Броеровi. – Я мiг би написати йому сам, але волiю, якщо ви не проти, щоб вiн дiстав листа не вiд мене, а вiд вас. Може, замовлення вiд видатного вченого-медика спонукае його вiдкрити читачам таемницю iснування моiх книжок.

Вкладаючи папiрець у кишеню жилета, Броер вiдповiв:

– Сьогоднi увечерi я надiшлю замовлення. Дуже шкода, що не вдасться скорiше купити чи позичити цi книжки. Мене цiкавить усе, чим живуть моi пацiенти, зокрема iхня робота й переконання. Тож вашi працi могли б допомогти у вивченнi стану вашого здоров’я. Вже й не кажу про задоволення прочитати цi твори й обговорити iх з вами!

– О, в цьому я можу вам посприяти, – вiдповiв Нiцше. – У моему багажi е примiрники цих книжок. Позичу iх вам. Сьогоднi ж, трохи згодом, привезу iх сюди.

Радий, що хитрощi дали наслiдки, Броер захотiв чимось вiдплатити Нiцше.

– Присвятити свое життя писанню, вилити свою душу в книжки й мати так мало читачiв – це жахливо! Багато хто з моiх знайомих вiденських письменникiв вважав би таку долю гiршою, нiж смерть. Як ви це витримували? Як витримуете досi?

Нiцше не вiдгукнувся на Броерову iнiцiативу нi усмiшкою, нi тоном голосу. Дивлячись поперед себе, вiн проказав:

– Де той вiденець, який тямить, що поза межами Рiнгштрасе теж е простiр i час? Я терплячий. Може, до двотисячного року люди наважаться читати моi книги. – Нiцше рвучко встав. – Отже, у п’ятницю?

Броер зачув опiр i нехiть. Чому Нiцше вмить став такий холодний? Таке трапилося вдруге. Вперше – коли йшлося про кладку, i щоразу, як зрозумiв Броер, Нiцше так поводився пiсля спроби подати йому руку спiвчуття. «Що це означае? – роздумував доктор. – Що професор Нiцше не терпить, коли хтось iде на зближення або пропонуе допомогу?» А тодi згадав, що Лу Саломе застерегла, щоб навiть не пробувати загiпнотизувати Нiцше. Здаеться, це пояснюеться тим, що вiн бере близько до серця все пов’язане з владою.

Якусь мить Броер уявляв, як повелася б Саломе на таку вiдповiдь Нiцше. Не пропустила б ii повз вуха, зразу ж дала б вiдсiч. Вона могла б сказати: «Чому це, Фрiдрiху, кожного разу, коли хтось каже тобi щось приемне, ти огризаешся?»

«Іронiя долi, – мiркував Броер, – я ж сердився на зухвалiсть Лу Саломе, а тут раптом вичаровую ii образ, щоб порадила, що робити!» Але вiн швидко вiдiгнав цi думки. Може, вона й сказала б так. А Броер не спроможеться на таке. Тим паче тодi, коли холодний професор Нiцше вже рушив до дверей.

– Так, у п’ятницю, о другiй, професоре Нiцше.

Нiцше злегка вклонився й прудко вийшов iз кабiнету. Стоячи бiля вiкна, Броер спостерiгав, як вiн, зiйшовши сходами, роздратовано вiдмовляеться вiд фiакра, зиркае на потемнiле небо, по вуха закутуеться шарфом i стомлено плентаеться вулицею.




Роздiл 7


О третiй ранку наступного дня Броер знову вiдчув, що пiд ногами розпливаеться земля. Знову, шукаючи Берту, вiн пролетiв сорок футiв i опустився на мармурову плиту, оздоблену таемничими символами. Доктор прокинувся в панiцi, серце калатало, нiчна сорочка й подушка просякли потом. Обережно, щоб не розбудити Матiльди, вiн вибрався з лiжка, навшпиньки подибав до вбиральнi, помочився, одягнув свiжу нiчну сорочку, перекинув подушку на сухий бiк i спробував навiяти на себе сон.

Але цiеi ночi так i не вдалося заснути. Вiн лежав, слухаючи глибокий Матiльдин подих. Усi спали – п’ятеро дiтей, служниця Луi, куховарка Марта й нянька Гретхен. Усi, крiм нього. Броер стояв на сторожi всiеi оселi. Саме йому – невсипущому трудiвниковi, що дуже потребував вiдпочинку, випало не спати й непокоiтися всiма близькими людьми.

І ось доктор потерпав вiд навали тривожних думок. Деякi вiн вiдганяв, натомiсть прибували iншi. Доктор Бiнсвангер iз санаторiю «Бельвю» написав, що Бертi гiрше, нiж будь-коли. Ще тривожнiшою була новина про те, що доктор Екснер, молодий психiатр, закохався в Берту й, запропонувавши iй руку i серце, передав лiкування цiеi пацiентки iншому медиковi. Чи вiдповiла вона взаемнiстю? Таж мала б подати йому якийсь знак! Принаймнi докторовi Екснеру вистачило здорового глузду далi парубкувати й скоренько вiдмовитися вiд Берти як пацiентки. Думка про Берту, яка усмiхаеться молодому Екснеровi так само, як колись Броеровi, сушила мозок.

Бертi гiрше, нiж будь-коли! Це ж треба – отак по-дурному похвалитися Бертинiй матерi про свiй новий гiпнотичний метод! Що вона тепер думае про Броера? Про що перешiптуеться за його плечима все медичне товариство? Якби ж то вiн та не похвалився новим способом лiкування на конференцii – тiй самiй, яку вiдвiдав Женя Саломе! І чого б то не навчитися тримати язик за зубами?! Броер здригнувся вiд приниження й докорiв сумлiння.

Чи здогадався хтось, що Броер закохався в Берту? Звичайно, кожен дивувався, чому це лiкар щодня проводить одну-двi години з пацiенткою – i то мiсяць за мiсяцем! Вiн знав, що Берта неприродно прив’язана до батька. А хiба сам Броер, ii лiкар, не скористався цiею прив’язанiстю? Бо iнакше як би вона змогла полюбити жонатого чоловiка середнiх рокiв?

Броер зiщулився, згадавши ерекцiю, яка нахлинала кожного разу, коли Берта входила в транс. Слава Богу, вiн нiколи не давав волi своiм почуттям, нiколи не признавався в коханнi, нiколи не пестив ii грудей. І тут Броер уявив, що робить Бертi лiкувальний масаж. Зненацька мiцно стискае ii зап’ястки, закидае iй руки за голову, задирае подiл нiчноi сорочки, розсувае колiном ноги, пiдставляе руки пiд сiдницю й притягае дiвчину до себе. Ремiнь уже розстебнутий, доктор розстiбае ширiнку, аж раптом у кiмнату вриваеться юрба – медсестри, лiкарi й фрау Паппенгайм!

Броер глибше втиснувся в постiль, спустошений i переможений. Навiщо так мучити себе? Знову й знову вiн пiддавався тривожним думкам. Його, еврея, обсiдала безлiч турбот: набирав сили антисемiтизм, який поставив хрест на Броеровiй унiверситетськiй кар’ерi; засновано партiю Шенерера[48 - Георг Рiттер фон Шенерер (1842–1921) – австрiйський полiтик iз популiстськими, антислов’янськими, антисемiтськими й антикатолицькими поглядами.] – Нiмецьке нацiональне товариство; лунали злобнi антисемiтськi промови на зборах Австрiйського товариства реформ – пiд’юджували членiв ремiсничих гiльдiй нападати на евреiв у сферах фiнансiв, преси, залiзниць i театру. Ось цього тижня Шенерер поставив вимогу поновити колишнi законодавчi обмеження на життедiяльнiсть евреiв, чим викликав заворушення в усьому мiстi. Броер знав, що стан справ тiльки погiршуватиметься. Такi настроi вже заполонили унiверситет. Недавно студенти оголосили: оскiльки юдеi народилися «не родовитими», вiдтепер вони не мають права на дуель як сатисфакцiю за образу. Наразi не було нападок на еврейських лiкарiв, але це тiльки питання часу.

Вiн слухав негучне Матiльдине хропiння. Ось де справдешнiй клопiт! Вона присвятила все свое життя чоловiковi, любила його, була матiр’ю його дiтей. Завдяки ii посагу, що дали батьки Альтманни, Броер став заможним. Щоправда, Матiльда злостилася на нього через Берту, але хто може звинувачувати за таке? Жiнка мала право на злiсть.

Броер знову глянув на неi. Коли одружувався, Матiльда була найгарнiша з усiх дiвчат, яких вiн коли-небудь бачив. Та й досi залишаеться такою. Ще вродливiша, нiж iмператриця, Берта, ба навiть Лу Саломе. Хто з чоловiкiв у Вiднi не заздрить Броеру? Чому ж тодi вiн не може цiлувати, навiть торкатися ii? Чому лякаеться ii розтуленого рота? Звiдки взялося це страхiтливе уявлення, що треба вирватися з рук Матiльди, бо в нiй джерело його страждань?

Доктор розглядав ii в напiвтемрявi. Їi солодкi губи, витончений звiд вилиць, шовковисту шкiру. Вiн уявляв, як старiеться, покриваеться зморшками це обличчя, як засихае шкiра й вiдпадае пластiвцями, оголюючи череп барви слоновоi костi. Вiн розглядав розбухлi груди, спертi на грудну клiтку, на ребра. Згадалося, як колись вiн, прогулюючись на заметеному вiтром пляжi, натрапив на тушу величезноi риби. Їi бiк майже розклався, i вiдбiленi голi ребра вищирялися на Броера.

Спробувавши стерти смерть зi спогадiв, Броер пробурмотiв свою улюблену магiчну формулу – вислiв Лукрецiя: «Там, де смерть, немае мене. Там, де я, немае смертi. Навiщо журитися?» Але це не допомогло.

Доктор труснув головою, стараючись вiдiгнати понурi думки. Звiдки вони взялися? Вiд розмови з Нiцше про смерть? Нi, цей фiлософ не накинув таких думок, а просто випустив iх на волю. Вони завжди iснували й не раз навiдувалися. Але де саме в мозку вони крилися, коли не були на гадцi? Фройд мае рацiю: у мозку мае бути резервуар мудрованих думок, непiдвладних свiдомостi, завжди насторожених, завжди готових зiбратися й вийти на сцену свiдомого мислення.

І не тiльки думки криються в цьому резервуарi пiдсвiдомостi, а й почуття! Кiлька днiв тому Броер, сидячи у фiакрi, заглянув в екiпаж, що iхав поряд. Пара коней бiгла, везучи двох пасажирiв – лiтне подружжя з кислими обличчями. А кучера не було. Екiпаж-привид! Броера пройняв страх, миттю облив пiт – за кiлька секунд одежа промокла наскрiзь. І тодi виник кучер: вiн просто нахилився, щоб зашнурувати черевик.

Спершу доктор посмiявся зi своеi дурнуватоi реакцii. Але що бiльше про це думав, то виразнiше усвiдомлював, що мозок його самого, нехай якого там рацiоналiста й вiльнодумця, все-таки переховуе скупчення страху перед надприродним. І не дуже глибоко. Вони завжди напоготовi: секунда-двi – й вийшли на поверхню. Ах, чого тiльки не вiддав би Броер за медичнi щипцi, якими можна було б вирвати цi скупчення – з корiнням, до решти!

А сон нiяк не приходить. Броер пiдвiвся, щоб випростати задерту нiчну сорочку й збити подушки. Знову на гадку прийшов Нiцше. Ну й дивак вiн! Якi натхненнi розмови були з ним! Доктор любив такi розмови, тодi вiн почувався вiльно, у своiй стихii. Яку ж це «сентенцiю на гранiтi» висловив Нiцше? «Стань самим собою!» «Але хто я насправдi? – спитав себе Броер. – Ким менi призначено стати?» Його батько був учений-талмудист i, напевно, мав у кровi уподобання до фiлософських диспутiв. Йозеф був радий, що мае за плечима кiлька курсiв лекцiй фiлософii в унiверситетi, – бiльше, нiж в iнших лiкарiв: батько наполiг, щоб син провiв свiй перший курс на фiлософському факультетi, перш нiж розпочати студii медицини. Також Йозеф був радий, що й досi пiдтримуе стосунки з Брентано та Йодлем[49 - Фрiдрiх Йодль (1849–1914) – нiмецький фiлософ i психолог.], своiми колишнiми викладачами фiлософii. Варто було б частiше з ними бачитися. Бесiди в царинi чистих iдей якось очищали душу. У них – а може, й тiльки в них – Броер не осквернявся помислами про Берту й похiттю. Цiкаво, як воно – проживати в цiй царинi постiйно, на зразок Нiцше?

А те, що наважуеться виголошувати Нiцше! Подумати тiльки! Сказати, що надiя – це найбiльше зло! Що Бог мертвий! Що iстина – це помилка, без якоi ми не можемо жити! Що ворог iстини – не брехня, а переконання! Що найбiльша нагорода небiжчикам – не вмирати вдруге! Що лiкарi не мають права вiдбирати людинi смерть! Жорстокi думки! Броер дискутував iз Нiцше про кожну з них. Однак це була пустопорожня дискусiя, бо в глибинi душi чаiлася думка, що Нiцше мае рацiю.

А ця свобода Нiцше! Як воно – жити в його спосiб? Нi тобi дому, нi обов’язкiв, не треба платити працiвникам, не треба виховувати дiтей, немае розпорядку дня, немае ролi й мiсця в суспiльствi. Є щось заманливе в такiй свободi. «Чому у Фрiдрiха Нiцше ii дуже багато, а в Йозефа Броера дуже мало? Нiцше просто вхопився за цю свободу. Чому я так не можу?» – застогнав Броер. Вiн лежав у постелi й туманiв вiд таких думок аж до шостоi ранку, яку видзвонив будильник.


* * *

– Доброго ранку, докторе Броер, – привiталася фрау Бекер, коли вiн увiйшов до кабiнету о пiв на одинадцяту, вiдвiдавши пацiентiв у iхнiх домiвках. – Той професор Нiцше чекав у вестибюлi, коли я прийшла вiдчинити кабiнет. Вiн принiс вам цi книжки й попросив передати, що це його власнi примiрники з рукописними помiтками на берегах i що в них позначено iдеi майбутньоi працi. Сказав, що вони дуже приватнi, й попросив, щоб ви нiкому iх не показували. До слова, вiн мав жахливий вигляд i дуже дивно поводився.

– Як саме, фрау Бекер?

– Вiн безперестанку клiпав, мовби не мiг або не хотiв дивитися на те, що перед очима. Обличчя було мертвотно блiде. Здавалося, вiн зомлiе на мiсцi. Я спитала, чим можу допомогти, чи не принести йому чаю, чи не хотiв би вiн трохи полежати у вашому кабiнетi. Наче й приязно повелася з ним, та вiн видавався невдоволеним, мало не злим. Насамкiнець цей професор, не сказавши нi слова, крутнувся й пiшов, спотикаючись, униз сходами.

Броер узяв iз рук фрау Бекер пачку, яку принiс Нiцше, – двi книжки, акуратно загорнутi сторiнкою вчорашнього номера «Ное фрае пресе» й перев’язанi короткою шворкою. Розгорнувши пачку, доктор поклав iх на столi поряд тих, що подарувала Лу Саломе. Може, Нiцше й перебiльшив, ствердивши, що на весь Вiдень тiльки Броер матиме цi книжки, але безсумнiвно, що на весь Вiдень тiльки у Броера е два примiрники.

– Ой, докторе Броер, хiба це не тi самi книги, що залишила ця росiйська велика дама?

Фрау Бекер щойно принесла ранкову пошту й, прибираючи зi стола газету та шворку, побачила назви книжок.

«Ось так брехня породжуе брехню, – подумав Броер. – Яким же обачливим мусить увесь час бути брехун… Фрау Бекер, попри свою сухiсть i рацiональнiсть, теж любить “консультувати” пацiентiв. Чи не проговорилася вона фiлософовi про “росiйську велику даму” та ii книжковий подарунок? Треба було попередити ii».

– Фрау Бекер, маю вам щось сказати. Ця росiянка, фройляйн Саломе, яка вам так сподобалася, приятелюе з професором Нiцше або принаймнi приятелювала. Вона занепокоiлася здоров’ям професора й з допомогою друзiв пiдлаштувала так, щоб вiн звернувся до мене. Професор не знае цього, бо тепер у нього дуже поганi стосунки з фройляйн Саломе. Єдина можливiсть того, щоб я мiг допомогти цьому пацiентовi, – йому нiзащо не можна дiзнатися про мою зустрiч з нею.

Фрау Бекер – як завжди, розважлива – кивнула й, виглянувши у вiкно, побачила, що надходять два пацiенти.

– Гер Гауптманн i фрау Кляйн. Кого з них приймете першим?

Броер призначив для Нiцше точний час вiзиту. Незвично повiвся. Як i решта вiденських медикiв, вiн призначав тiльки день вiзиту й приймав пацiентiв за порядком черги.

– Впустiть гера Гауптманна. Йому треба буде повернутися на роботу.


* * *

Вiдпустивши останнього за цей ранок пацiента, Броер вирiшив переглянути книжки Нiцше перед його завтрашнiм вiзитом i попросив фрау Бекер передати дружинi, що чоловiк зiйде нагору тiльки тодi, коли обiд уже стоятиме на столi. Тодi доктор узяв два томики в дешевих палiтурках, у кожному з яких було менш нiж триста сторiнок. Вiн волiв би читати тi, що подарувала Лу Саломе: тодi можна було б пiдкреслювати рядки та абзаци й ставити позначки на берегах. Але вiн вiдчував, що таки треба читати книжки вiд Нiцше – зводити на нiщо свою дводушнiсть. Помiтки самого Нiцше розсiювали увагу й пантеличили: багато пiдкреслень у текстi, на берегах часто траплялися реплiки з окличними знаками «так! так!» i трохи рiдше «нi!» й «iдiот!». Також було чимало набазграних написiв, якi Броер не змiг розiбрати.

Були це дивнi книжки, зовсiм не подiбнi до тих, якi досi переглядав Броер. Кожна книжка складалася з сотень пронумерованих роздiлiв, здебiльшого мало пов’язаних один з одним. Роздiли були короткi – переважно два-три абзаци, часто всього кiлька речень, а то й просто один афоризм: «Думки – тiнi наших почуттiв, завжди темнiшi, менш змiстовнi й простiшi». «У нашi днi нiхто не помирае вiд убивчоi iстини – дуже вже багато протиотрут». «Яка користь вiд книжки, якщо вона не виводить нас за межi всiх книжок?»

Очевидно, професор Нiцше почувався достатньо ерудованим, щоб вести бесiди на всi теми: музика, мистецтво, природознавство, полiтика, герменевтика[50 - Учення про тлумачення текстiв, переважно давнiх, зокрема й Бiблii.], iсторiя, психологiя. Лу Саломе охарактеризувала його як великого фiлософа. Напевно, Броер не був готовий оцiнити змiст цих книжок, але йому стало ясно, що Нiцше – письменник iз нахилом до поезii, справдешнiй Dichter[51 - Поет (нiм.).].

Деякi сентенцii Нiцше видавалися безглуздими – наприклад, твердження, що в батькiв i синiв завжди бiльше спiльного, нiж у матерiв i дочок. Зате багато афоризмiв зачiпали за живе й спонукали задуматися над самим собою: «Що означае визволення? – Те, що вже не соромно перед самим собою!» Особливо ж вразив Броера пасаж, який не мiг не привернути уваги:



Подiбно до того, як кiстки, м’язи, кишки та кровоноснi судини покривае шкiра й робить стерпним вигляд людини, так хвилювання та пристрастi душi огортае марнославство – шкiра душi.



Як розумiти цi твори? Вони не пiддавалися характеристицi, хiба що справляли враження навмисно провокацiйних; автор кинув виклик усiм умовностям, ставив пiд питання, ба навiть очорнював традицiйнi чесноти й возвеличував анархiю.

Броер глянув на годинник. Чверть по першiй. Нема часу на неквапливий перегляд. Знаючи, що ось-ось покличуть обiдати, доктор шукав мiсця?, якi могли б дiево допомогти йому на завтрашнiй зустрiчi з Нiцше.


* * *

Розпорядок роботи в лiкарнi зазвичай не дозволяв Фройдовi приходити сюди на обiд у четвер. Але сьогоднi Броер спецiально запросив його обговорити консультацiю, проведену з Нiцше. Пiсля ситного вiденського обiду – заправленоi чебрецем капусти, супу з родзинками, шнiцеля по-вiденськи, Spa..tzle[52 - Локшина по-швабськи.], брюссельськоi капусти, печених панiрованих помiдорiв, буханця разового житнього хлiба, що спекла Марта, печених яблук iз корицею та Schlag’ом i зельтерськоi води – господар i гiсть рушили до кабiнету.

Описуючи iсторiю хвороби та ii симптоми в пацiента, названого Екартом Мюллером, Броер спостерiг, що у Фройда помалу злипаються повiки. Мав уже справу з тяжкою пообiдньою сонливiстю приятеля й знав, як iй зарадити.

– Отже, Зiгу, – бадьоро сказав вiн, – нумо готуватися до твого вступного iспиту з медицини. Я вдаватиму з себе професора Нотнагеля. Сьогоднi вночi я не змiг заснути, у мене почався розлад шлунка, й Матiльда напосiлася на мене за те, що вкотре спiзнився на обiд, отож нинi я набрався досить злостi, щоб iмiтувати цього тупого грубiяна.

Броер став iмiтувати сильний пiвнiчнонiмецький акцент i жорсткi, авторитарнi манери пруссака:

– Що ж, докторе Фройд, я виклав вам iсторiю хвороби Екарта Мюллера. Тепер ви готовi провести медичний огляд. Скажiть, будь ласка, що ви шукатимете.

Широко розплющивши очi, Фройд поводив пальцем мiж комiрцем i шиею, щоб не тиснуло. Вiн не подiляв Броерового уподобання до таких жартiвливих iспитiв, хоча й погоджувався, що це добрий педагогiчний засiб, який завжди хвилював i збуджував його самого.

– Безсумнiвно, – почав вiн, – у пацiента уражена центральна нервова система. На це вказують бiль голови, погiршення зору, порушення рiвноваги й iсторiя неврологiчноi хвороби батька. Пiдозрюю, що це випадок пухлини головного мозку. Також iмовiрно, що це розсiяний склероз. Я б зробив грунтовний неврологiчний огляд – ретельно перевiрив би черепнi нерви, особливо перший, другий, п’ятий та одинадцятий. Так само ретельно перевiрив би вiзуальнi поля: пухлина може тиснути на зоровий нерв.

– А як щодо iнших вiзуальних феноменiв, докторе Фройд? Мерехтiння в очах, розмите зорове зображення вранцi, яке полiпшуеться вдень? Чи знаете ви рiзновид раку, який може це спричинити?

– Я б уважно оглянув сiткiвку. Може, в нього дегенерацiя жовтоi плями.

– Дегенерацiя, що полегшуеться пiсля обiду? Чудово! Опублiкуемо статтю про цей випадок! А перiодичнi напади втоми, ревматоiднi симптоми й блювання кров’ю? Це теж спричинено раком?

– Професоре Нотнагель, у пацiента може бути двi хвороби. Блохи й вошi водночас, як колись казав Оппольцер. Імовiрно, що це анемiя.

– Як ви перевiрите, що це анемiя?

– Визначу кiлькiсть гемоглобiну й зроблю аналiз калу.

– Nein! Nein! Mein Gott![53 - Нi! Нi! Боже мiй! (нiм.)] Чого вас навчають у тих вiденських медичних школах? Невже не навчили обстежувати з допомогою п’яти вiдчуттiв? Забудьте лабораторнi аналiзи й вашу еврейську медицину! Лабораторiя лише пiдтвердить те, що вже з’ясовано на вашому медичному оглядi. Припустiмо, ви на полi бою, докторе. Невже вимагатимете зробити аналiз калу?

– Я взяв би до уваги колiр шкiри пацiента, особливо складок долонь, i слизових оболонок – ясен, язика й ока.

– Правильно. Але ви забули найважливiше – нiгтi.

Броер прокашлявся, й далi граючи роль Нотнагеля.

– А зараз, юний честолюбний докторе, – проказав вiн, – я повiдомлю вам результати медичного огляду. Передусiм – результати неврологiчного обстеження цiлковито й абсолютно нормальнi: не знайдено жодного вiдхилення вiд норми. Годi вам, докторе Фройд, з тою пухлиною головного мозку та розсiяним склерозом. У нашому випадку це дуже малоймовiрно. Хiба що наведете приклад таких хронiчних, багаторiчних хвороб, якi час вiд часу ускладнюються гострими нападами, що тривають добу-двi й вiдступають, не спричинивши нiяких неврологiчних порушень. Нi, нi й ще раз нi! Тут iдеться не про органiчнi хвороби, а про епiзодичнi фiзiологiчнi розлади.

Броер випростався й з пiдкресленим прусським акцентом виголосив:

– Це единий можливий дiагноз, докторе Фройд.

Фройд почервонiв як рак.

– Не знаю.

У нього був такий жалюгiдний вигляд, що Броер облишив гру, припинив удавати Нотнагеля й пом’якшив тон.

– Еге ж, Зiгу, не знаеш. Ми обговорили це минулого разу. Гемiкранiя, або ж мiгрень. І не соромся, що ти не подумав про неi. Вiд цiеi недуги лiкуються вдома. Аспiранти-клiнiцисти нечасто мають iз нею справу, бо ж мало хто лягае в лiкарню через мiгрень. Без сумнiву, в гера Мюллера важкий випадок гемiкранii. Є всi класичнi симптоми. Ось подивiмося. Це перемiжнi напади однобiчного пульсацiйного болю голови, – мiж iншим, часто такий бiль бувае спадковий, – i супроводжуються вони анорексiею[54 - Хворий на анорексiю завжди, незалежно вiд своеi комплекцii, вважае себе надто огрядним i обмежуе себе в iжi.], нудотою, блюванням i зоровими аберацiями – продромальними[55 - Продромальний – пов’язаний iз початковою стадiею захворювання, коли вже з’явилося нездужання, але ще нема характерних ознак хвороби.] спалахами свiтла, навiть гемiанопсiею[56 - Випадення половини поля зору, половинна слiпота.].

Вийнявши блокнотика з внутрiшньоi кишенi пальта, Фройд накидав нотатки.

– Ото пригадую дещо з того, що прочитав про гемiкранiю, Йозефе. За теорiею Дюбуа-Ремона[57 - Емiль Дюбуа-Ремон (1818–1896) – нiмецький фiзiолог i фiлософ. Вiдомий передусiм своiми працями на тему тваринноi електрики.], це хвороба судин. Бiль спричиняють спазми дрiбних мозкових артерiй.

– Дюбуа-Ремон мае рацiю, що це недуга судин, але ж не в усiх хворих такi спазми. Менi траплявся не один пацiент, у якого було якраз навпаки – розширення судин. Моллендорф вважае, що причина болю – не спазми, а розтягнення ослаблих кровоносних судин.

– А як щодо погiршення зору?

– Ось вони, твоi блохи та вошi! Це наслiдок не мiгренi, а чогось iншого. Я не мiг сфокусувати офтальмоскоп на сiткiвцi гера Мюллера. Щось перешкоджало. Причина цього – не об’ектив, не катаракта, а сама рогiвка. Не знаю, чому вона непрозора, але таке я вже бачив. Мабуть, у хворого набряк рогiвки – ось чому зранку погiршуеться зiр. Такий набряк бувае найдужчий зразу пiсля пробудження, пiсля того як очi всю нiч були заплющенi. А протягом дня вiн стухае, коли з розплющених очей випаровуеться рiдина.

– Ну а слабкiсть?

– Гер Мюллер трохи анемiчний. Може, через шлунковi кровотечi, а може, через спосiб харчування. Хворий мае такий розлад травлення, що цiлими тижнями не годен i дивитися на м’ясо.

Фройд занотовував почуте.

– А як щодо прогнозу? Чи в пацiента та сама хвороба, що вбила його батька?

– Вiн поставив менi те саме питання, Зiгу. Їй-бо, менi нiколи не траплявся пацiент, який так завзято налягав би на незаперечнi факти. Вiн вимусив вiд мене обiцянку казати правду, а тодi поставив три питання: чи прогресуватиме його хвороба, чи ослiпне вiн i чи помре вiд цiеi хвороби. Чи чував ти про пацiентiв, якi ось так розпитують? Я пообiцяв, що вiдповiм йому на нашiй завтрашнiй консультацii.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=49626823&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Виноски





1


Йозеф Броер (1842–1925) – австрiйський лiкар i педагог, засновник (разом iз Зiгмундом Фройдом) катартичного методу в психотерапii i психоаналiзу. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Лу Андреас-Саломе (1861–1937) – нiмецька письменниця, фiлософ i психоаналiтик. Народилася й виросла в Петербурзi. Пiдтримувала дружнi й близькi стосунки з багатьма вiдомими людьми – Паулем Ре, Фрiдрiхом Нiцше, Георгом Ледебуром, Франком Ведекiндом, Райнером Марiею Рiльке, Зiгмундом Фройдом та iншими. Дружина Фрiдрiха Карла Андреаса.




3


Берта Паппенгайм (1859–1936) – австрiйська громадська дiячка, фемiнiстка, засновниця Юдейського союзу жiнок. Вiдома як пацiентка Йозефа Броера та Зiгмунда Фройда.




4


Кава з молоком (iтал.).




5


Особистi стосунки Рiхарда Вагнера (1813–1883) i Фрiдрiха Нiцше почались 1869 року й спершу були дуже теплi, та з 1872-го помiтно охололи. У 1888-му Нiцше написав критичне есе «Нiцше contra Вагнер», у якому ствердив, що 1876 року звiльнився вiд впливу цього визначного нiмецького композитора.




6


Йоганнес Брамс (1833–1897) – видатний нiмецький композитор, пiанiст i диригент.




7


Ернст фон Брюке (1819–1892) – нiмецький лiкар i фiзiолог. Курс його унiверситетських лекцiй вiдвiдував Зiгмунд Фройд.




8


Франц Брентано (1838–1917) – австрiйський фiлософ i психолог, предтеча феноменологii.




9


У Шекспiровiй трагедii «Макбет» (дiя п’ята, сцена перша) королiвський лiкар каже про ледi Макбет: «А хворi душi хоч глухiй подушцi // Вiдкритись прагнуть. // Їй – духiвника, // Не лiкаря потрiбно». (Переклад Бориса Тена.)




10


До побачення (нiм.).




11


Теодор Бiлльрот (1829–1894) – нiмецький лiкар, основоположник абдомiнальноi хiрургii, талановитий пiанiст i скрипаль.




12


Йоганн Шнiцлер (1835–1893) – нiмецький (австрiйський) ларинголог, батько вiдомого австрiйського лiтератора Артура Шнiцлера.




13


Карл Вiттгенштайн (1847–1913) – австрiйський пiдприемець, власник сталевого картелю, батько видатного фiлософа Людвiга Вiттгенштайна.




14


Антон Брукнер (1824–1896) – австрiйський композитор i органiст.




15


Гуго Вольф (1860–1903) – австрiйський композитор i музичний критик.




16


Густав Малер (1860–1911) – австрiйський композитор i диригент.




17


Теодор Герцль (1860–1904) – еврейський журналiст i письменник, засновник Всесвiтньоi сiонiстськоi органiзацii.




18


В Античнiй Грецii – змагання, зокрема й музичнi, якi вiдбувалися пiд час урочистих iгор.




19


Згiдно з ученням Артура Шопенгауера (1788–1860), дiяльнiстю людини керують три головнi мотиви: злоба, егоiзм i спiвчуття. З них тiльки останнiй можна вважати моральним. Нiцше захопився творами цього нiмецького фiлософа-iдеалiста, будучи студентом Боннського унiверситету.




20


Алоiз Бiдерманн (1819–1885) – швейцарський фiлософ, протестантський теолог, один iз провiдних догматикiв новогегельянськоi школи.




21


Готтфрiд Кiнкель (1815–1882) – нiмецький поет, науковець i полiтичний дiяч. У 1849 роцi був покараний довiчною каторгою за революцiйну дiяльнiсть у Пфальцi. Утiк за кордон i вже не повернувся на батькiвщину.




22


Мальвiда фон Майзенбуг (1816–1903) – нiмецька письменниця, перша в iсторii номiнантка-жiнка на Нобелiвську премiю.




23


Пауль Ре (1849–1901) – нiмецький письменник, фiлософ-позитивiст i лiкар.




24


Пiфагорiйське товариство, засноване в VI ст. до н. е., зазнавало утискiв, i згодом його розгромили. У 378 роцi опублiковано «Панарiон» – перелiк ересей, до якого ввiйшов також пiфагореiзм.




25


Милостива панно (нiм.).




26


Євреi, геть звiдси! (нiм.)




27


Бернгард Ферстер (1843–1889) – нiмецький учитель, полiтичний агiтатор; чоловiк сестри Фрiдрiха Нiцше.




28


Франц Камiль Овербек (1837–1905) – нiмецький теолог, iсторик церкви.




29


«Весела наука» й «Людське, занадто людське» (нiм.).




30


Засноване 1880 року як Товариство захисту ремiсникiв, 1882-го перейменоване в Австрiйське товариство реформ; вiдзначалося популiзмом i крайнiм антисемiтизмом.




31


Kaisersemmel (дослiвно з нiм. – цiсарський земель) – австрiйська булочка, зазвичай кругла, з кiлькома характерними борозенками.




32


Стiл для завсiдних клiентiв (нiм.).




33


Herrenpilz – боровик (нiм.).




34


Гра слiв: Sieg, зменшена форма нiмецького iменi Siegmund, означае «перемога».




35


Карл Фрiдрiх Отто Вестфаль (1833–1890) – нiмецький невролог i психiатр.




36


Австрiйський медик, на 1882 рiк працював у Вiденськiй лiкарнi загального профiлю.




37


Зiгмунд Екснер-Ервартен (1846–1926) – австрiйський фiзiолог.




38


Ернст Фляйшль фон Марксов (1846–1891) – австрiйський фiзiолог i винахiдник.




39


Йоганн Оппольцер (1808–1871) – австрiйський терапевт i науковець. У 1867–1871 роках Йозеф Броер був його асистентом.




40


Германн Нотнагель (1841–1895) – нiмецький терапевт i невролог. Його iменем названо неврологiчний синдром.




41


Теодор Майнерт (1833–1892) – нiмецький i австрiйський психiатр та невролог, один iз провiдних невроанатомiв у Європi.




42


Амбруаз-Огюст Льебо (1823–1904) – французький лiкар, батько сучасноi гiпнотерапii.




43


Ах, мiй Боже! (нiм.)




44


Герман Людвiг Фердiнанд Гельмгольц (1821–1894) – видатний нiмецький фiзик, математик, фiзiолог i психолог.




45


Роберт Бiнсвангер (1850–1910) – швейцарський психiатр.




46


Розумна пiдстава (фр.).




47


Вiдчуття положення частин власного тiла одна вiдносно одноi в просторi.




48


Георг Рiттер фон Шенерер (1842–1921) – австрiйський полiтик iз популiстськими, антислов’янськими, антисемiтськими й антикатолицькими поглядами.




49


Фрiдрiх Йодль (1849–1914) – нiмецький фiлософ i психолог.




50


Учення про тлумачення текстiв, переважно давнiх, зокрема й Бiблii.




51


Поет (нiм.).




52


Локшина по-швабськи.




53


Нi! Нi! Боже мiй! (нiм.)




54


Хворий на анорексiю завжди, незалежно вiд своеi комплекцii, вважае себе надто огрядним i обмежуе себе в iжi.




55


Продромальний – пов’язаний iз початковою стадiею захворювання, коли вже з’явилося нездужання, але ще нема характерних ознак хвороби.




56


Випадення половини поля зору, половинна слiпота.




57


Емiль Дюбуа-Ремон (1818–1896) – нiмецький фiзiолог i фiлософ. Вiдомий передусiм своiми працями на тему тваринноi електрики.