Осiнне Рондо мiсячноi ночi Алла Рогашко Старовиннi вулички чарiвного Львова… Кохання, яке переживае цiлi столiття i знову народжуеться через багато рокiв… Карколомнi збiги, мiстичнi подii, морок часу, давнi таемницi та забутi трагедii… Щоночi Любка бачить дивнi сни, у яких вона кохана – i закохана. Щоночi вони зустрiчаються пiд лiхтарем… І одного разу вона кидае все i вирушае до мiста своеi мрii, щоб знайти незнайомця зi снiв… Невже це справдi ii доля? А може, то душi давно померлих закоханих намагаються вiднайти одна одну? Врештi кожен здобувае найважливiше. Кохання на роздорiжжi вiкiв. Кохання, непiдвладне часу… Алла Рогашко Осiнне Рондо мiсячноi ночi Передмова Свято, яке завжди з нами Якось менi надiйшов лист вiд незнайомоi жiнки з проханням почитати ii роман. Мене здивувало не це, бо такi прохання отримую часто й колись сама зверталася до старших колег. Перед лiтератором-початкiвцем постае, наче нiж до горла, дилема: писати чи не писати. Для мене це звучало по-iншому: бути чи не бути. І, отримуючи вiд когось рукопис, я можу визначити, наскiльки творчiсть важлива для автора, який потенцiал у нього. Бо пiсля критики вiн або повернеться до життя звичайноi людини, або вперто працюватиме далi. Навiщо? Щоб оповiсти свiтовi щось важливе, подати сигнал: я iсную, бо я вiдчуваю i думаю. Алла Рогашко з мiста Рiвне, чий рукопис я отримала, належить, якщо я не помиляюся, до другоi категорii. Вона насамперед спостерiгач. І, поспiшаючи з роботи додому до родини, помiчае не лише людей, якi чимось вiдрiзняються вiд iнших i тому викликають ii симпатiю, а й знаки на землi й на небi. Вона вiдкрита до свiту, хоча у своiй скромностi, зачаеностi, невловимому смутку нагадуе пташку, яка самотньо сидить на деревi пiд холодним вiтром. Сили iй додае вiра в те, що сонце врештi засяе i зiгрiе весь свiт теплом. Не лише ii, а й iнших птахiв, якi десь так само сидять на безлистих деревах i потребують тепла. Таке ставлення до життя дуже важливе, бо допомагае протистояти долi, вiрити в перемогу над темрявою. …Молода жiнка iде до Львова з села, щоб зустрiти свою долю. Назустрiч Святу. Жодного побутовiзму, приземленостi, бо Львiв – це свято, яке завжди з тобою. Щодня. У дощ i в спеку. Це зрозумiло, про це написано вже багато книжок. Але Люба, героiня роману, вiдчувае над собою те, що колись знали нашi предки, – Незворотнiсть долi, або ж Фатум. Нереалiзованi надii, трагiчнi помилки, злочини – все це впливае на життя нащадкiв. Якщо справедливiсть не перемогла в минулому, вона здiйсниться в майбутньому. Сучасна людина забула про свое корiння, не цiкавиться родинними iсторiями, а тому всiлякi збiги й повтори або не помiчае, або вважае мiстикою. Тому Алла не сучасна, але й не колишня. Для неi i для ii героiнь однаково звичнi як довга сукня з корсетом, так i шорти з футболкою. І коли загадкова стара жiнка в чорному питае: «Котра година?», то здебiльшого не отримуе вiдповiдi. Бо час – для тих, хто не вмiе чекати. Що ж, у кожного своi стосунки з часом. У героiнi роману «Осiнне Рондо мiсячноi ночi» цi стосунки мiстично-романтичнi. І, попри все, вона розплутуе складнi вузли людських стосункiв досить довго, перш нiж просто iх розрубати. Хоча добрiй i спiвчутливiй людинi це нелегко. Але е принципи, один iз яких – не дозволяти iншим розпоряджатися твоею долею. Для письменника, який вступае у лiтературний процес, це дуже важливо. В украiнськiй жiночiй белетристицi постiйно з’являються новi iмена. Мiстика е чи не обов’язковим елементом оповiдi, хоча здебiльшого це данина модi або вiдсторонена позицiя автора, хто не е, як то кажуть, мiстичною натурою. У Алли Рогашко мiстика органiчна. Вона бачить те, чого не бачать iншi. І при цьому дивуеться: чому ви цього не бачите? Не чуете голосiв, якi благають про порятунок? Це викликае довiру до ii письма. Питання майстерностi зараз у автора мусить бути на першому мiсцi. Такий шлях проходить кожен письменник, головне, щоб вiн не урвався й кожна книжка пiдiймалась на ще один щабель. Сподiваюсь, читачами першого роману Алли Рогашко стануть жiнки й чоловiки, яких не влаштовуе приземлене iснування, якi хочуть кохати i бути коханими, а не iмiтувати це найглибше iз почуттiв. Якi бажають цього iншим, а не лише собi. Закоханi, якi потонули у мертвiй пiдземнiй рiцi, що нею стала Полтва у Львовi, – iх важко забути. Як i обличчя, що на мить промайнуло у вiконцi львiвського трамваю. А якщо десь вас стара жiнка у чорному зупинить на вулицi й спитае, котра година, ви одразу згадаете цю книгу. Принаймнi, я такого боюся, бо мешкаю у Львовi. Коли текст починае входити в реальнiсть – це магiя. Автора такого тексту слiд сприймати серйозно. Вiн може подарувати свято i може його скасувати, коли це свято не потрiбне. Утiм, не буду лякати майбутнiх читачiв. Львiв – наш Париж i наш Вiдень, i украiнськi письменники зараз дуже потужно вводять це мiсто в лiтературний обiг. Галина Пагутяк Цього роману могло не бути, якби не моя непояснимо-сильна любов до Львова. Дякую, тобi, Львове, за те, що даруеш моiй душi натхнення, що даеш сили жити далi, незважаючи нi на що… * * * Я житиму доти, допоки горiти буде долонi твоеi дотик…     Дмитро Павличко Із розмови двох янголiв (Замiсть передмови) Слухай… уяви собi: глуха нiч… на чорному небi красуеться повня… сяйво запаленого лiхтаря злегка освiчуе мокру вiд дощу брукiвку… пiд лiхтарем – Вiн i Вона… Уявляеш? А ще – звучить Музика. Усе це разом – то е Рондо.[1 - Рондо (вiд фр. rondeau – «коло», «рух колом») – музична форма, для якоi характерне кiлькаразове повторення основноi теми, що чергуеться з епiзодами рiзноманiтного змiсту.] Осiнне Рондо мiсячноi ночi, що повторюеться знову i знову. Ти чуеш? Дивовижно, правда? Що може бути лiпше за це виняткове еднання?… Ти iх бачиш? Якi вони милi, правда? Так любо дивитись на них… Але… що це? Чи хто?! Якась незвiдана химерна сила неначе шкребеться крiзь усю цю красу i благодать, щоб розтоптати, знищити, занапастити те свiтле й чисте, що звучить у Рондо… Нащо це потрiбно iй? Либонь, живиться тим, що руйнуе все справжне i прекрасне, i лиш тому продовжуе iснувати? А… котра година?… Може, то не нiч? Не нiч, а день насправдi, просто темно як уночi… Хто би сказав, котра тепер година?… Просте, здавалось би, питання губиться в мороцi, i вiдповiдi не знайти нiзащо у цьому життi… У цьому? Що значить «у цьому»? Яке ж iще може бути життя?… Хтозна, якесь iнше… Слухай, а що то за вулиця? Зовнi схожа на вузеньку, затишну львiвську вуличку, але… щось не те iз нею. Якась вона не така, ця вуличка. Неначе мертва… так… звiсно, мертва: будинки сiрi i закинутi, замiсть вiкон зяють нерiвнi дiри, а в них – примарна чорнота… Дерева тут теж мертвi. Голi й мертвi… Лiхтар щез… Що стало з вулицею? Мабуть, химерна сила вдерлася сюди i зруйнувала всю красу… А що нинi за пора? Нiби схоже на весну. Так, це точно весна, на деревах – квiти. Якiсь вони чуднi й так неприродно звисають iз гiлля… Так, нинi весна. Однак… чому таке гостре вiдчуття осенi? Звiдки воно? Уже навiть чути ii запах – запах осенi… І листя сухе зашурхало пiд ногами… Як же боляче вiд цього шурхання… Чи то насправдi не листя? Що це за звуки?… Щось вони нагадують… але що?… Не можу збагнути… Гм. Дивно все це… Дивись, квiти на деревах скручуються! Що це з ними? Утiм… дерева ж мертвi, отже, i квiти мусять бути неживi… Та-а-ак, оце-то мiсцина… І як сюди занесло цю безталанну? Чому поряд Неi немае Його? Немае Його i iхньоi Музики! Є лиш Вона… наодинцi з цiею химерою. Рондо мiсячноi ночi зруйновано вщент… Слухай, але ж Вона виплутаеться з усього цього безумного плетива, так умiло зведеного химерою?! Химерою… То вона е чи ii не iснуе насправдi? Хтозна… Може, все це лиш марево… А Вона… Вона сильна, то я знаю точно. Утiм… передбачити будь-що важко, бо ця химера теж сильна. Та й руйнувати значно легше… Роздiл I Львiв. 1891 рiк Весною до Степана прийшло кохання. Воно вибухнуло в його серцi так раптово й неждано, як грiм серед ясного сонячного неба. Все почалося з музики. Якось по обiдi вiн викроiв трохи часу для прогулянки. Бо справ завжди купа, а тут така весна буяе! Поволi чимчикував вуличками мiста й насолоджувався дивом, дарованим весною. Аж раптом слух уловив чарiвну музику, що линула десь звiддалiк. Хтось виконував на фортепiано Шопена. Степан забув про все на свiтi: куди йшов, про що думав щойно, ущент стерлись iз пам’ятi проблеми, якi дiймали його останнiм часом, – i щодуху помчав до тiеi вулицi, звiдки линула музика. Вiн пiдiйшов ближче, до самого паркану, за котрим височiв невеличкий двоповерховий будинок, красиво обплетений виноградною лозою i щедро обсаджений перед фасадом тюльпанами. Одне з вiкон другого поверху було прочинене, i саме звiдти лунала музика. Парубок став у тiнi дерева, заплющив очi й з насолодою поринув у дивовижнi мелодii, що вiдтворювались клавiшами iнструмента. Вiн обожнював музику: коли слухав ii, здавалось, душа возносилась десь у небеса й парила в благодатi, понад усiм земним i несуттевим. То музикувала панянка, вiн точно це знав. Так може музикувати лише жiнка – трепетно й обережно, душею вiдчуваючи i проживаючи кожну ноту, кожен звук. Степан не може сказати точно, скiльки там пробув – здавалось, цiлу вiчнiсть, аж поки не стихла музика. Та йти не збирався. Вiн мусить побачити ту, хто так нещадно покраяла його душу дивними мелодiями! Мусить! Немов у вiдповiдь на благання його серця, вiкно розчинилось навстiж, i в ньому з’явилась юна особа жiночоi статi рокiв сiмнадцяти у свiтло-блакитному вбраннi. Лиш тiльки вiн глянув на неi – серце защемило так, наче в нього справдi влучила стрiла Амура. Це була така краля! Справжня Богиня краси! Їi чорнi, як смола, локони гойдалися вiд кожного поруху, наче натягненi пружини, обличчя палахкотiло якимось винятковим свiтлом, здавалось, найяснiша зоря спустилась з небес, аби осяяти ii образ. Степан зачаровано дивився на кралю, i серце запекло в грудях, наче розжарений на вогнi шмат залiза. – Сестричко! Ходи ж до мене швидше, люба, скажу тобi щось! – окликнула вона приемним дзвiнким голоском – точно свiжий струмок полився на Степанову душу. – Чекай, Софiе, зараз прийду! – гукнуло у вiдповiдь дiвча рокiв десяти, яке колихалось на гойдалцi. Панянка постояла у вiкнi, виглядаючи на сестру й, зачинивши його, зникла. Софiя… Яке ж славне iм’я! Степан провiв поглядом дiвчинку, яка зiскочила з гойдалки й побiгла, весело пiдстрибуючи, додому. Замрiяно потупцявши ще якийсь час пiд деревом i згадавши нарештi про справи, вiн пiшов своею дорогою. Направду, справ вiн мав цiлу купу: статтю про будiвництво електростанцii[2 - У 1891–1894 рр. на березi рiчки Млинiвка бiля збiгу вулиць Пелчинськоi (тепер вул. Вiтовського), Коперника та Вулецькоi (тепер вул. Акад. Сахарова) були збудованi перша львiвська електростанцiя постiйного струму потужнiстю 400 кiнських сил (що вiдповiдае сучасним 300 кВт) i трамвайне депо для розташування перших львiвських трамваiв.] треба здати редактору до кiнця робочого дня. А писати ii вiн ще й не починав, хоч був на будiвництвi кiлька днiв тому. Окрiм того, мусить забiгти до професора Конопенка з Наукового товариства. Той обiцяв йому дати можливiсть послухати одну з його доповiдей. Теми, якi пiдiймав у своiх працях Конопенко, Степана хвилювали. Вiн хотiв узяти iнтерв’ю в професора й розлого написати про його дiяльнiсть. І хоч такого завдання Степановi редактор не давав, проте парубок дуже цього прагнув. Вiн був переконаний, що тема збереження довкiлля завжди актуальна й потрiбна. А цими днями до Львова приiздить Іван Франко, буде лекцiю читати.[3 - 26 квiтня 1891 року Іван Франко прочитав у Львовi лекцiю на тему «Сила землi в сучасному романi».] Вiн мусить потрапити на неi, бо глибоко поважае цього письменника. Спершу Степан побiг до редакцii, щоб швидко написати i здати запланований матерiал. А вже потiм помчав до Наукового товариства. Попри навантаження роботою, у думках постiйно зринав образ кралi Софii, що музикувала Шопена. Їi миле личко, легкi порухи рук, волосся картинками спливали перед його очима, а дзвiнкий приемний голос лунав, здавалось, десь зовсiм поряд. Це добряче вiдволiкало, проте вiдчуття були приемними та теплими. Повернувшись додому пiзно ввечерi, вiн не мав спокою до самоi ночi. Наступного дня, прогулюючись так само по обiдi з другом Яковом, потягнув його до тiеi вулицi: а раптом вона знов музикуе? Та друговi про своi намiри й бажання нiчого не сказав. – Хто тут мешкае? – сповiльнивши ходу, нiби мiж iншим, спитався вiн у Якова, коли вони простували повз будинок чорнявоi красунi. – Знатне польське сiмейство. Ти повинен знати графа Полонського – вiн полiтикою надто захопився останнiм часом, про нього чути на кожному кроцi. – Так-так, справдi, знаю! – Парубок згадав, як нещодавно писав про цього полiтика-початкiвця коротку замiтку в роздiл новин. – А дочки iхнi – такi кралi, що свiт не бачив! – завзято продовжував друг, аж раптом уважно поглянув на Степана. – А чому це ти питаешся? Степан, не зводячи очей iз зачиненого вiкна, лиш зiтхнув. – Що, невже втрапив пiд чари? – лукаво всмiхнувся Якiв. – Он же вона! Богиня… – Його обличчя просвiтлiло, а очi прикипiли до юноi красунi, яка сидiла на лавцi в тiнi розлогого клена, читаючи книжку. – Я мушу з нею познайомитися! – Не знаю, не знаю, друже, що тобi на то сказати, – хмикнув Якiв. – Вона така горда й непiдступна… Якщо раптом обдаруе тебе крижаним поглядом – то вже буде тобi щастя. А про бiльше – годi й мрiяти! Степан спинився й продовжував зачаровано дивитися на панянку, котра, не помiчаючи за парканом юнакiв, уважно читала книжку. – Облиш, друже! Ходiмо звiдси, а то ще подумають щось недобре про нас! – Вона буде моею! – тихо, але впевнено мовив той, не вiдриваючи свого погляду вiд кралi. Якiв жалiсливо глянув на друга. – Точно закохався… От же ж халепа так халепа… – спiвчутливо закивав головою. – Ходiмо вже! – Вiн узяв за плечi Степана й потягнув його за собою. Уже наступного вечора Степан пiшов до будинку Полонських сам. Вiн жадав бачити Софiю. Їi образ увесь час бовванiв перед його очима, думки про неi не давали спокою. Таке з ним було вперше. Звiсно, йому й ранiше подобались панянки, вiн полюбляв залицятися до них, запрошував на каву, на пiдвечiрнi дефiляди, але швидко забував не лише iхнi iмена, а й iх самих. Жодна з них не торкала його душу. Але Софiя… Вона була якоюсь винятковою. З першого погляду вона оселилася в його серцi, i вiн розумiв, що це навiк. Вiдчував це. Зовсiм не думав про те, що ii родина знатного роду, а вiн – такий собi посереднiй мiщанин iз не вельми бездоганною репутацiею. Йому було байдуже, – аби лиш одним оком глянути на неi, помилуватися, почути ii голос та музику, яку творять ii нiжнi пальчики. Софiя… Це iм’я солодким медом лилось його вустами, i вiн повторював його знов i знов… На подвiр’i було порожньо, вiкно – зачинене. Парубок спинивсь пiд деревом i пильно роздивлявся мiж залiзнi пруття паркану, очiкуючи побачити панянку чи ж почути ii голос. Того вечора не пощастило: довго стояв, аж доки перехожi не почали позиркувати на нього з пiдозрою, та й сусiди могли подумати бозна-що, тож вiн мусив пiти. Наступного – знову зачаровано слухав, як Софiя музикувала на фортепiано, водночас мiркуючи, як привернути ii увагу до своеi персони. Думав, утiм, так нiчого й не надумав. Тому бiдняцi нiчого не лишилось, як чекати слушного випадку. І вiн таки трапивсь! То було кiлька днiв по тому, у суботу. Вiн, як завше, простував до будинку Софii i раптом побачив ЇЇ – вона йшла просто йому назустрiч! З нею була молодша сестра, котра тримала ii попiд руку. Ховаючись вiд сонця пiд бiлоснiжною парасолькою, вони весело гомонiли про щось i заливалися безтурботним смiхом. То був дарунок з небес! Степан зупинивсь i не зводив очей iз юноi Софii, котра поступом Богинi плавно прямувала – наче линула – тротуаром. Їi витке волосся блищало на сонцi, мов шовк, а рум’янець вогнем палахкотiв на ii бiлому личку, гармонiюючи з яскраво-червоною квiткою, прикрiпленою до слiпуче-бiлоснiжного капелюшка. Вона вiдчула його пильний погляд i глянула на нього своiми великими синiми очима, сповненими крижаного осуду. Та вже наступноi митi лiд у поглядi вiдтанув – мабуть, вiд пристрастi, що палала в його очах. Парубок зняв капелюх i поважно кивнув iй, шанобливо схиливши голову й не вiдводячи вiд неi очей. Лiву руку вiн тримав поза спиною, праву ж притулив до грудей, у яких шалено калатало серце. Вона знiяковiло вiдвела свiй погляд униз, на брукiвку, й пришвидшила ходу. Тiеi митi Степан вiдчув: вони будуть разом. І вiдчуття це було настiльки переконливим, що сумнiви, котрi й були захованi десь глибоко в його серцi, миттю розвiялись. Їi погляд був таким проникливим i красномовним! Тим поглядом вона неначе вiдхилила перед ним свою душу, водночас доторкнувшись його душi. І хоч тривало це якусь неповну хвильку, для парубка це було цiлою вiчнiстю. У душi зародилось щось, що, здавалось, здатне перевернути весь свiт, щоб прихилити його до ii нiг. Це було Кохання. Степан дививсь услiд Софii, i гаряча хвиля мiцно огортала все його ество. Вони будуть разом!!! Тепер вiн точно це знае! * * * Чарiвна фортепiанна музика линула плавно i спокiйно, водночас занурюючи у вир пристрастi. Софiя, заплющивши очi, виконувала Шопена. Вона любила музику Шопена, яка породжувала в ii серцi якийсь непояснимий, нестримний трепет. Останнiх кiлька днiв ii переповнювало дивне вiдчуття, нiби ось-ось, зовсiм скоро, у ii серцi оселиться щось таке незвичайно-незрiвнянне, сильне, незгасне. Вона не знала достеменно, звiдки в неi таке вiдчуття, але була впевнена, що серце ii не зраджуе. Здавалось, нещодавно в ii життi все було якось просто й безтурботно, та якоiсь митi у грудях защемило i вона з трепетом почала чекати цих хвилюючих змiн. Може, то весна так вплинула на неi? Весна – це ж так чудесно! Усе навкруги пробуджуеться, квiтне, спiвае й радiе. Ось i в душi ii щось неначе пробудилось. Вона розкрилась i заспiвала… Так. Усе це весна! Завершивши твiр, вона зiскочила зi стiльця й розчинила настiж вiкно. Легкий вiтерець оповив ii обличчя теплою свiжiстю. Усмiхнулась. Як добре! – Сестричко! Ходи ж до мене швидше, люба, скажу тобi щось! – гукнула вона й, заплющивши очi, ще якусь мить насолоджувалась теплими сонячними променями, що нiжно лоскотали обличчя. – Чекай, Софiе, зараз прийду! – почула вона у вiдповiдь. Мила сестричка! Софiя дуже любила ii. А вже зараз, iз цими змiнами в ii душi, всi вiдчуття немов загострилися, примножилися в безлiч разiв, i iй хотiлось негайно виплескувати iх на тих дорогих серцю людей, хто поряд неi, хто люблять ii так само. Це дивовижне, неземне вiдчуття! Здавалось, поза спиною виросли крила i, якщо вiдiрватися хоч на мить вiд землi, просто пiдстрибнувши, можна злетiти! Вона зачинила вiкно, поправила фiранку й раптом помiтила поряд паркану якусь постать. То був молодий панич. Чому це вiн там стоiть? Софiя пильно придивилась, ледь вiдхиливши фiранку. Здавалось, його погляд був спрямований у вiкно, де стояла вона. Як дивно. Вiн що – стежив за нею? Тiеi ж митi ii охопив гнiв. Яке нахабство – стояти пiд ii парканом i пiдглядати за нею! Утiм, цiкавiсть взяла гору над гнiвом, i вона намагалась розгледiти його. На паничевi був свiтлий плащ, на головi – капелюх, що прикривав темне, вiдросле до плечей, витке волосся. Вiн був доволi привабливим. Софiя примружила очi й поправила неслухняне пасмо волосся. У грудях щось ворухнулось. Ат, чому вона мае тут стояти й виглядати на якогось пройдисвiта! – спалахнула вмить. Хутко вiдiйшла од вiкна, утiм, привабливий панич думок ii не полишав, аж доки тупотiння сходами дитячих нiг не вiдiгнало iх. – Ось ти де! Ну нарештi! – весело розсмiялась сестричцi, яка вбiгла до кiмнати. – Що ти хотiла менi сказати? – Дiвчинка пiдбiгла до неi й, обiйнявши, зазирнула у вiчi. Софiя поцiлувала малечу у скроню й мовила, не довго думаючи: – Ясю, люба, ота моя скринька… ти ще хочеш ii? Очi дiвчати загорiлись вiд несподiваного щастя. – Так! Хочу!!! – весело пiдстрибнула. – Я тобi ii дарую! – задоволено повiдомила та. – Справдi? Софiечко, ти не жартуеш? – недовiрливо зиркнула. – Звичайно справдi!.. І ту блакитну стрiчку, що в нiй, теж, – додала. Малеча кинулась до комоду i вмить дiстала з верхньоi шухляди дерев’яну скриньку з випаленими на покришцi вiзерунками дивовижних квiтiв. Вiдчинила. Усерединi лежала акуратно згорнена блакитна стрiчка. Дiвча перевело свiй погляд на старшу сестру, аби ще раз переконатись у твердостi ii намiру й, побачивши задоволення в очах Софii, знову радiсно застрибало. – Дякую тобi, Софiечко! Я так тебе люблю! – Яся пiдбiгла до сестри й, обiйнявши ii за талiю, мiцно притиснулась до неi. – Ти – найкраща у свiтi сестра! – Я теж тебе люблю, моя мила! – посмiхнувшись, мовила та й вiдвела погляд у бiк вiкна. Цiкаво, пiшов уже той панич чи й досi там стоiть?… Минуло кiлька днiв. Софiя музикувала на фортепiано, аж раптом на думку спав той панич. Чомусь так закортiло його побачити! Побачити ближче… Може, вiн знову там, поряд? Пiдхопилась зi стiльця й пiдбiгла до вiкна. Нi. Розчаровано зiтхнула. Немае. Та й чого б це йому там стояти, пiд ii парканом? Що вiн, якийсь приблудний пес, чи що? Вiн панич. Поважний панич, а не абиякий! – Ясю, люба, де ти е? – гукнула вона сестру. Взяла гребiнець i, ставши коло дзеркала, пильно роздивилась себе з усiх бокiв. Затим вiдчинила шухляду комоду, дiстала свiй найкращий, улюблений бiлоснiжний капелюшок iз бежевою шовковою стрiчкою й старанно зодягнула його. – Я тут, Софiечко! – В кiмнату вбiгла сестра. – Ходiмо, прогуляемося в мiсто? – запропонувала, поправляючи локони. – Так, ходiмо! Я тiльки капелюшка вiзьму i парасольку, там таке слiпуче сонце! – Матiнку попередь! – мовила навздогiн. Вона задоволено всмiхнулась, оцiнювально розглядаючи себе у дзеркалi. Затягнувши тугiше корсет, поправила складки сукнi й вийшла з дому, уже на ходу одягаючи мереживнi бежевi рукавички, що пасували до стрiчки на капелюшку. Як чудово пахнуть квiти! Вдихнула на повнi груди насичене квiтковими пахощами повiтря й вiд задоволення примружила очi. Зiрвала рожеву квiтку та старанно закрiпила у стрiчку. Поглядом ковзнула за подвiр’я. Порожньо… – Ходiмо! – Яся випурхнула з будинку й взяла пiд руку сестру. Софiя розкрила парасолю, i вони рушили з подвiр’я. Дорогою сестричка щось весело гомонiла, проте Софiя слухала ii якось неуважно. Погляд наполегливо шукав серед перехожих знайому постать. Раптом серце обiмлiло. Он же вiн iде – просто iм назустрiч! Господи… Вона стиснула Ясину руку, яку саме тримала, i весело розсмiялась до сестри, нiби нiчого й не сталось. Яся, нiчого не запiдозривши, продовжувала свою оповiдь, але Софiя вже зовсiм не чула змiсту. Не чула, бо серце ледь не вистрибувало з грудей. Ось вiн, все ближче й ближче до неi – боковим зором стежила… Подивитись… зазирнути йому у вiчi! Нi. Вона не смiе… Та чому ж? Ще й як смiе! Вмить пiдвела свiй погляд на панича, намагаючись стримувати розбурханi почуття. Вона мусить зберiгати самовладання, гiдне ii! Та лиш очi ii торкнулись його очей… О-о-о… Душа застогнала… Вiн прекрасний! Який же вiн прекрасний, Господи! Як пильно дивиться на неi темно-карими очима… Якi ж вони глибокi! Уся душа зовнi… А погляд… Який чуттевий i проникливий його погляд! Вона небайдужа йому! Так! Вона бачить це в його очах! У них же все-все видно! О, дякую тобi, Господи! Дякую!!! Обiмлiле серце пташкою затрiпотiло у грудях, душа наповнилась солодкою млiстю. Панич зняв свiй капелюх i поважно вклонився iй, не зводячи з неi вiдверто палкого погляду. Софiя опустила вiчi й рвучко пришвидшила ходу. Водночас душа заспiвала. Ось воно! Ось чого чекали ii душа, ii серце! Кохання!.. Яке ж воно прекрасне! Благодатним теплом розливаеться всерединi… – Котра година, любочко? – почула раптом за спиною. Здригнулась. Як невчасно порушили нiжну пiсню ii душi такою несуттевою дрiбницею… Озирнулась. Поряд неi стояла висока красива панi рокiв десь за тридцять. Звiдки взялася?… Панi була зодягнена в довгу чорну сукню, поверх якоi висiв темний лискучий плащ. Їi чорне, як смола, волосся було зiбране на потилицi в пишну гульку, скрiплену шпильками, i ледь прикрите чорним крислатим капелюшком, пов’язаним темною стрiчкою. Дивним поглядом витрiщалась вона на Софiю. Була в тому поглядi якась непояснима химернiсть… «Щось сталось iз нею жахливе, що точить ii зсередини…» – чомусь промайнуло в думках. – Котра година, любочко? – знов перепитала панi. – Я, певно, згубилась у часi… – У нас немае годинника, вибачте, – вiдповiла, уникаючи того погляду. – Питайтесь у паничiв – вони ж носять iз собою годинники! – Це якось дивно, що в такоi панянки нема годинника, – вiдповiла та, немов i не почувши цiлком логiчну вiдповiдь. – Та чому ж дивно! – усмiхнулась Софiя. – Годинники – то пристрасть паничiв. А нам вони навiщо? Панi продовжувала стояти, нiяк не реагуючи на ii вiдповiдь. Господи, що ж iй потрiбно вiд неi?! – Ну, то ми пiдемо вже, – стиснула Ясину руку. – Вибачте нас. Он iде якийсь панич – у нього мае бути годинник. Так, точно е, бачите – висить ланцюжок на грудях, – намагалась вiдволiкти вiд себе увагу панi, утiм, вiдчувала на собi ii пильний, колючий погляд. Софiя пiдвела голову й мало не впала, перечепившись за якусь суху гiлляку, що несподiвано взялась пiд ногами. Очi панi – два чорних блискучих вуглики – немов уп’ялися в неi, не дозволяючи вiдiрвати вiд себе погляду. Десь вона вже бачила цю панi… Вона точно знае ii! Але звiдки?… – Менi конче потрiбно знати, котра зараз година, – наполегливо повторила та. – Ти ж не хочеш згубитись у часi? А згубитись у часi так просто… Софiя хотiла йти, облишивши цю безглузду нiсенiтницю, але зрушити з мiсця чомусь не змогла. Лиш смикнулась безпорадно. Щось нiби стримувало ii рухи. Що за диво… Уже наступноi митi ii тiло оповив в’язкий страх, моторошним тремтiнням пробiг спиною й закрався в душу. В очах потемнiло. Нiчого навкруги не стало, лиш непроглядна темiнь i десь далеко-далеко – крихiтна цятка свiтла. Цятка збiльшувалась, i за якусь неповну хвильку Софiя помiтила високу постать, що наближалась до неi. «Згубитись у часi… згубитись у часi… – вiдлунням вторило в думках. – Котра зараз година? Котра година?!»… По тому перед очима замерехтiли якiсь химернi картинки, котрi зрештою огорнула суцiльна чорнота… Обережнi кроки за спиною… Тиша. Яка гнiтюча тиша!.. Шурхання сухого листя… Як боляче… Як боляче вiд цього шурхання! Затулила руками вуха. Знову мертва тиша. А що то за дивнi блiдi квiти на деревах?… Миттевий короткий спалах свiтла – i знову все зникло. Моторошний страх змiнився апатiею. Усе скiнчено… Усе скiнчено… Софiя роззирнулась довкола. Теплi сонячнi променi лагiдно лоскотали обличчя. Поряд валялась парасолька. Яся вражено дивилася на сестру i смикала ii за рукав. – Софiечко, та що з тобою таке? Ходiмо вже! – Де… де ця дивна панi? – спиталась, перелякано озираючись довкола й намагаючись впоратися з тремтiнням. – Панi? Яка панi, ти про що? – Ну, панi, яка питалась про час, де вона? Яся розгублено дивилась на сестру. – Ти мене лякаеш, Софiечко. Що ти таке кажеш? – Жартуеш зi мною? – сердито спитала, поправивши неслухняне витке пасмо, що вибилось з-пiд капелюшка. – Панi щойно до нас пiдходила i питалась, котра година. Куди вона зникла? – Та не було тут нiякоi панi! – заскиглила мала. – Ходiмо вже! Софiя продовжувала суворо дивитися на сестру, докiрливо хитаючи головою. – Не соромно обманювати? Ну гаразд. Як скажеш. Не було так не було. Але знай: обман – то е страшний грiх! Страшний грiх… – Окинула поглядом вулицю в обидва боки й, остаточно впоравшись iз тремтiнням, пiдняла парасольку. – Я не обманюю тебе! – вiдчайдушно крикнула Яся. – Правду кажу! Не було тут нiякоi панi! Ми пройшли повз якогось панича, красивого дуже, але бiдного, – тараторила безупинно, – вiн ще вклонився тобi так поважно. А через трохи ти спинилась, кинула парасольку, завмерла й раптом питаешся про якусь панi. Не було тут нiякоi панi, клянуся! Софiя ошелешено дивилася на сестру, i моторошний страх знову оповив усе ii ество. Господи, а що ж то таке було? Що таке було з нею? Це iй примарилось? Але… як таке може бути? Вона ж явно бачила цю панi, як-от Ясю зараз! Розмовляла з нею! А ось потiм уже було якесь марення. Химерне марення… Вона мотнула головою, намагаючись вiдiгнати вiд себе все це незбагненне жахiття. Набрала повнi груди повiтря. Стало легше. – Ходiмо, – коротко сказала. – Я хочу додому. – Як знаеш… – розчаровано зiтхнула сестра. Увесь день думки Софii розривалися навпiл. З одного боку, щасливий трепет вiд самоi згадки про чарiвного кароокого панича, котрий полонив ii серце, а з iншого – та дивна оказiя з химерною панi, що була з нею в думках… чи наяву? – того вона збагнути не могла. Однак цi двi подii, що одночасно увiрвались у ii життя, кромсали душу в рiзнi боки. Стукiт у дверi порушив неспокiйнi роздуми. – Хто там? Дверi тихо розчинились, i до кiмнати зазирнула нянечка. – Софiечко, ходи вже вечеряти. Всi чекають, – лагiдно мовила вона. Софiя глянула на неi, i на душi стало так затишно й тепло. Нянечка була iй за другу матiр, ба навiть ближча. Добра, щира, турботлива й така нiжна. – Що з тобою, доню? – Вона увiйшла до кiмнати, i та вмить наповнилась теплом. Нянечка пiдiйшла до Софii й обiйняла ii. Вiд неi пахло молоком. Як добре… Їi витке сиве волосся, зiбране на потилицi в гульку, вибивалося з-пiд бiлоснiжного чiпця. Із виразних сiрих очей точились нiжнiсть i любов. Худорляве обличчя контрастувало з дещо огрядним станом. Може, то через кiлька шарiв суконь, якi були одягненi одна на одну? Так, мабуть, бо коли вона обiймае – ти нiби тонеш у нiй, мов у пухкiй перинi. – Що з тобою, моя люба? Що трапилось? Ти сама не своя, – повторила нянечка. – Нi, нiчого. Все добре… – Та ж я хiба не бачу! Мене не проведеш! – лукаво глянула на дiвчину няня. – Кажи, що сталось? Задумливо схилила голову. Вона завжди дiлилась iз нянечкою всiм. Усi таемницi розповiдала, бо знала: зрозумiе, пiдтримае, збереже в секретi. Мамi вона не довiряла так, як довiряла нянечцi. Але те, що вiдбулось сьогоднi… Нi. Вона не може це обговорювати. Принаймнi тепер. Хай мине певний час. Їй треба все збагнути, осмислити, i тодi вона розповiсть. Мабуть, розповiсть… Усмiхнулась, напустивши на обличчя безтурботнiсть: – Нянечко, рiдна моя! Все гаразд, правда! Ходiмо вже. Я так зголоднiла! – Ой, дитинко… – зiтхнула скрушно. – Краще би ти не тримала в собi те, що тебе гнiтить. Я ж бачу: гнiтить тебе щось. – Ходiмо! – рвучко пiдвелася. – Все добре! Та лиш зiтхнула. – Ходiмо-ходiмо, – закивала головою вона. – Але ти знай, доню, що можеш менi розповiсти про все. Ну, що я кажу. Ти ж i так знаеш. – Знаю, люба, знаю. Але ж… усе добре! За столом уже зiбралась сiм’я. Софiя сiла на свое мiсце – лiворуч вiд матерi й праворуч вiд батька; Яся сидiла навпроти. Задумливо обвела поглядом рiдних. Мама привiтно всмiхалась батьковi. Той, покручуючи пальцями пишнi чорнi вуса, гучно щось розповiдав. Його обличчя випромiнювало радiсть. Темно-сiрi очi пiд густими чорними бровами проникливо дивились у вiчi спiврозмовнику. Гарноi форми рот, всмiхаючись, вiдкривав рiвнi ряди зубiв. Посмiшка обеззброювала, та не завжди означала радiсть. Насправдi батько був суворим чоловiком зi сталевим характером, який завжди знав, чого хоче, й упевнено прямував до намiченоi цiлi, безжалiсно змiтаючи на своему шляху будь-якi перепони. Та в моменти, як ось цей, коли вся родина збиралася за столом, вiн наче дозволяв собi розслабитися й давав волю почуттям, якi зазвичай ховав десь глибоко всерединi: тепло, лагiднiсть, нiжнiсть, – i щедро ними обдаровував… Що це вiн таке розповiдае? Щось про роботу… Їй це нецiкаво. Перевела погляд на матiнку. Їi великi синi очi видавались втомленими, як доказ – темнi кола пiд ними… Нянечка тривожилась, що та почала погано спати ночами. Чи ж не хворiсть яка вчепилась? Занепокоено роздивлялась обличчя матерi, шукаючи якесь iнше пiдтвердження своiй страшнiй здогадцi. Та нi. Обличчя було чистим i бiлим, рум’янець ледь торкнувся ii щiк. Густе русяве волосся з сивиною на скронях ретельно зiбране в акуратну пишну зачiску. Вона просто втомилась. Так. Глянула на сестричку, котра з-пiд лоба стежила за нею. Мабуть, перелякалась, сердешна, сьогоднiшньоi оказii на вулицi. Хоч би нiкому не розповiла – iнодi вона не може втриматися. Маленька ще, що ж вдiеш… Мине кiлька рокiв, i можна буде дiлитися з нею найпотаемнiшим. Вони будуть найкращими подругами. А тепер поки рано. Дитяча нестримнiсть не дозволяе зберiгати таемницi. – Почнiмо вечерю! – врештi мовив батько, розправивши плечi. Мовчки пiдвелися, мама прочитала молитву, перехрестились. Сiли, понакладали страви в тарiлки. На вечерю часто була риба. Тушкована з овочами, або запечена, або ж просто смажена. Та невдовзi, казав батько, власноi риби в мiстi не буде – як Полтву всю сховають пiд землю, так i риба вимре. Дивно так. Софiя намагалась не вдаватися в батьковi розповiдi про роботу i життя мiста, хоч вона дуже любила Львiв. Але те, що рiчку вирiшили i вже давно почали ховати пiд землю, для неi було дико й незрозумiло. І дуже шкода. Той красивий Львiв, перетнутий рiкою, з мальовничими арками мостiв i прибережними алеями, вона пам’ятае лише з дитинства та зi свiтлин, що зберiгались у iхньому сiмейному фотоальбомi. Вона не уявляла i не розумiла, навiщо хтось ухвалив таке рiшення: сховати, закопати рiчку?! Кому вона заважала? Це ж так неприродно! Так, вона чула з розповiдей батька, що, коли кiлька днiв пiдряд невпинно падав дощ, Полтва затоплювала примiськi вулицi. Але невже не можна було щось iз цим зробити? Через цю ситуацiю з рiчкою батько й пiшов у полiтику. Вiн намагався хоч якось зарадити, щоб урятувати те, що лишилось вiд неi. Утiм, зiзнавався в поривi вiдвертостi, що це марно. Це вже невiдворотний процес… Софiя зiтхнула й поколупала виделкою рибу. У думки знов увiрвалась та химерна панi в чорному. Водночас в очах потемнiло i лиш крихта свiтла спалахнула десь далеко. Враз пригадались тi дивнi картинки, котрi так швидко мерехтiли в ii головi, мов спалахи рiзних подiй, висмикнутих iз рiзних часiв. Що ж вони означають? Щось недобре й моторошне… – Софiечко, ти чому не iси? – спитала мати, занепокоено глянувши на доньку. Схаменулась. Глянула на матiнку. Тодi на тарiлку. – Я iм, – натягла посмiшку. На пiдтвердження своiх слiв швидко вiдрiзала шматок риби й поклала до рота. Матiр задоволено всмiхнулась i знову подивилась на батька, з котрим вела розмову. Софiя полегшено зiтхнула, вiдтак пiймала докiрливий погляд нянечки. Так. Та все бачить. Якщо матiнка не збагнула, що й до чого, то вже та бачить наскрiзь… На змiну тривожним думкам знову прийшли приемнi – про панича. Вiд одного лиш спомину про його образ, проникливий погляд його глибоких очей ii душу огортало таким трепетним теплом, що вона ледве стримувалась, аби не пiдхопитися й не закружляти в радiсному танцi. Вiдчула доторк на своему плечi. – Їж, доню, – прошепотiла над вухом нянечка. Знову отямилась. Швидко доiла – не вiдчуваючи смаку, машинально накидала всередину. Ледь досидiла до закiнчення вечерi – i чимдуж до себе в кiмнату. Упала на лiжко, обiйняла подушку й, заплющивши очi, вiддалася п’янким мрiям про чарiвного панича. Його очi були зараз поряд неi, дивились пильно-пильно iй у вiчi, в самiсiньку душу, а посмiшка зiгрiвала таким винятковим теплом, що душа млiла вiд щастя. * * * У пив’ярнi було, як завше, багатолюдно, душно й надмiру надимлено. Степан iз Яковом сидiли за столиком коло вiкна й потягували холодне пиво з гальб. Усi думки Степана були вiдданi синьоокiй кралi. Це для нього було так ново, незвично. Здавалось, у грудях бурлив нестримний вулкан i його розпечена лава розтiкалась усерединi, ошпарюючи й затоплюючи все на своему шляху. Позицiя Якова його дратувала. Друг сприймав це за чергове скороминуще захоплення й нiяк не розумiв усiеi серйозностi його почуттiв. А ще – не вiрив у те, що вони з коханою будуть разом. А вони будуть! Вiн це точно знае. Вiдчувае нутром. – Ти зараз не тут, – зiтхнув Якiв. – Нiяк не втихомиришся. Звiсно, не тут! Там, поряд Неi… – Замiсть того щоб постiйно демонструвати свiй скептицизм, мiг би менi якусь iдею пiдкинути, – сердито буркнув Степан. – Як менi до неi пiдступитися? Як познайомитися? Вона ж так рiдко виходить надвiр, а якщо й виходить, то тягне за собою сестру. Не можу ж я припертися до них у дiм. Якiв сьорбнув пиво й обтер пiну з рудих вусiв. – Авжеж не можеш! Невже ти не розумiеш, що у вас немае майбутнього? – терпляче запричитав. – Ну, припустiмо, познайомився би ти з нею, ви почали зустрiчатися. А далi що? Ти думаеш, ii батько вiддасть за тебе? З глузду з’iхав, чи що? От мрiйник. Облиш! Вони – польська знать, а ти – простолюдин! Ви рiзнi, як ти не збагнеш?! За моеi пам’ятi не було ще такого дива, щоб знатний сходився з простаком. А якби й зiйшлись – добром би то не закiнчилось… – Не розумiеш. Не розумiеш ти! – вперто стояв на своему Степан. – Менi байдуже, що там думатиме ii знатний батько! Ми будемо разом, i нiщо нам перепоною не буде! – Ти так розписуешся за неi. Ви ж навiть не знайомi! Та вона вiдшие тебе вмить, лиш тiльки ти зробиш спробу пiдступитися до неi! На бiса ти iй здавсь, якщо коло неi звиваються хмари знатних осiб? Є з кого вибрати собi пристойну партiю! – А це ми ще побачимо. Вона буде моею! І зовсiм скоро! Степан перехилив гальбу й кiлькома ковтками допив пиво. Гримнув порожньою об стiл, мотнув скуйовдженим волоссям. Так. Вiдтягувати й терпiти вже немае сили. Без неi життя – то не життя. Якесь безбарвне неповноцiнне iснування. Вiн мусить бачити ii щодня, мусить дивитися у ii вiчi, торкатися ii руки. Ще дужче вiн хоче ii обiйняти так мiцно-мiцно i бiльше нiколи не вiдпускати. Вона належить йому. Йому навiки. А вiн – iй. Завтра ж iхнi життя переплетуться, а душi поеднаються. Завтра ж! – Ходiмо вже звiдси, – рвучко пiдвiвся з-за столу. Якiв допив пиво, i вони вийшли на вулицю. – Що коять iз мiстом… – сумно зiтхнув друг. – Так. Воно вже не таке, яким було за часiв парубоцтва мого батька… – погодився Степан. – Ой, не подобаеться менi це. Ой, не подобаеться… Як можна так знущатись над рiчкою? – Напиши про це, – запропонував Якiв. – Та ж писав уже скiльки разiв! Писав, але вони вже давно так вирiшили, та й по всьому. Нiчого не змiниться! – Шкода рiчку… – зiтхнув. – Еге ж… Вони обiйшли навалу з кам’яних брил i звернули на Вiрменську. Смеркало. Уже запалили лiхтарi, i м’яке сяйво огорнуло мiсто, надавши йому якогось таемничого, мiстичного вигляду. Вiн напише. Обов’язково напише про це цiлий роман, не те що статтю. Багато про що iще. Головне – е iдея. А вже втiлити ii вiн зможе запросто. Не вiн би то був! Наступного дня, лиш тiльки продер очi й зiп’явся на ноги, а думки вже не тут – поряд Неi. Вмився, випив каву, гарно вбрався. Зачесав неслухняне волосся й миттю вискочив iз дому, на ходу нап’яливши капелюха. Швидше до неi! Сил уже немае вiдтягувати зустрiч… Дорогою благав у Бога помочi, щоб змилувався врештi й дарував шанс бути поряд iз коханою. Ось ii вулиця. Будинок. Тихо так… І порожньо. Став пiд деревом, замислився. Що ж його робити? Враз очi зрадiли: на двiр виплигнула молодша сестра кралi. Не довго думаючи, рушив упевненою ходою до брами. Дiвча, помiтивши його й вiдчувши намiри, сторожко зиркнуло в його бiк i позадкувало до дверей. Нi-нi, тiльки не тiкай! Всмiхнувся iй привiтно й неголосно гукнув: – Панночко, прошу, можна хвильку вашоi уваги? Справа е важлива до вашоi сестрицi! Дiвча, начебто вагаючись, усе ж ствердно кивнуло й з цiкавiстю наблизилось до красивого панича, котрий припав до брами, вчепившись рукою за залiзнi пруття. – Чого вам? – коротко спитала, озираючись за спину. – Кажiть хутко, бо я дiстану через вас. – Перекажiть, будь ласка, вашiй сестрицi, що менi конче треба бачити ii i сказати щось важливе! – швидко заговорив. Його очi вмить загорiлись. – Нi, не так! Нiчого не кажiть. Зараз, хвильку зачекайте… – вiн присiв навпочiпки, швидко вийняв iз кишенi листок паперу, перо й пляшечку з чорнилом. Приклавши листок до колiна, трепетно над ним схилився. Затим подмухав, склав учетверо й, пiдвiвшись, простягнув панночцi. – Передайте iй цю цидулку! Вельми вдячний вам! Дiвчинка взяла папiрець i серйозно глянула йому у вiчi. – Гаразд. Я передам! – мовила змовницьки, розвернулась i стрiмголов побiгла у дiм. Степан радiсно видихнув, подякував Богу й пiшов. Вона прийде. Обов’язково прийде зараз до нього. Серцем чуе! А тим часом Софiя вже мчала назустрiч сестрi, котру сама ж спровадила у двiр, помiтивши бiля паркану панича. Вона вiдчувала, що вiн рветься до неi. Вiдчувала серцем… – Давай уже! З нетерпiнням вихопила папiрець, розгорнула. Красивим почерком рiвнi рядочки дарували блаженну насолоду: «Люба панно! Якщо ваша ласка, подаруйте менi лиш единий погляд ваших бездонних очей, лиш единий доторк вашоi нiжноi ручки… Чекатиму на вас iз нетерпiнням пiд лiхтарем на сусiднiй вуличцi, де ми стрiчались iз вами минулоi суботи. Кохаю вас безтямно…     Навiки ваш, Степан». Притиснула до грудей. Щастя гарячою хвилею захлеснуло все ii ество. Серце вистрибуе – i не втримати. – Я йду до нього! – мовила радше собi, нiж сестрi. Та лише подивилась на неi уважно й непевно стенула плечем. Як добре, що матiнка з батьком поiхали у справах! Нянечка пiшла на базар, тож перепон на ii шляху не буде. – Ти ж будь удома й не кажи, куди я пiшла насправдi! Я… до Катрi пiшла. Ти чуеш? До Катрi! І скоро повернусь. Мабуть, скоро, – задумливо додала. – То я маю брати на себе страшний грiх? – спитала Яся. Софiя благально глянула на сестру й швидко мовила: – Заради мене, прошу, люба… Та й не такий вже то страшний грiх. Так, незначний. Домовились? Та неохоче кивнула. Софiя витягла з шафи темно-зелену сукню. Затягнула тугiше корсет, перевдяглась. Поправила локони, надягла смарагдовий капелюшок, чорнi мережанi рукавички. Оцiнювально глянула на себе у дзеркало. Задоволено всмiхнулась: годиться! На дворi квiтку зiрвала, бережно закрiпила в капелюшок. – Я скоро повернусь, гаразд? – поцiлувала у скроню сестру. – Не ходи нiкуди з двору! – Гаразд-гаразд, я все зрозумiла, – вiдповiла, всмiхаючись. Софiя метнулась iз двору й щодуху помчала на вуличку з лiхтарем, де чекав на неi Степан. Степан… Прошепотiла його iм’я, i всерединi все затремтiло вiд щастя. Ось i вуличка. Лiхтар. Он же вiн, коханий Степан, – мчить iй назустрiч. Схилила голову. Засумнiвалась… Що ж вона коiть? Навiщо було йти сюди? Це ж так непристойно для панни ii становища!.. Та й вiн – хоч би не подумав про неi щось недобре. Однак сумнiв той лише на мить торкнувся серця й наступноi вже вiдступив. – Ви прийшли! Прийшли! – схвильовано видихнув вiн, наблизившись. Їхнi погляди зустрiлись i якийсь час – здавалось, цiлу вiчнiсть – вони спiлкувались одними лиш очима, у яких, як у розгорнутiй книзi, можна було прочитати все. І вони читали, трепетно перегортаючи сторiнку за сторiнкою, а душi iхнi тим часом спiвали, поеднавшись у пiснi – нiжнiй i красивiй. Вiн узяв ii тендiтну руку, i тiеi ж митi жар пронизав тiло. Вiдхилив краечок рукавички, припав вустами до зап’ястка. Яка нiжна рука… Яка нiжна, незаймана душа, з якоi точаться довiрлива чистота й чуттевiсть… Вона обережно торкнулася долонею його щоки. Вiд задоволення вiн заплющив очi. Так… слова тут зайвi. Серцем чуе: вiн так ii кохае! Кохае мiцно, трепетно! Вона вiдчула його силу, внутрiшню силу, якусь шалену енергiю – сумiш нiжностi, пристрастi й шляхетностi. Ця енергiя такою мiцною хвилею захлеснула все ii ество, що вона мало не зомлiла вiд щастя. О-о-о, коханий… – О, коханий… – не стрималась, зiтхнула услiд за думками. Не вiдпускаючи ii руки, подивився iй у вiчi й мiцно обiйняв. – Кохана… моя кохана… Ти поряд. Нарештi ти поряд… – прошепотiв. Господи, невже все це вiдбуваеться з нею насправдi? Вона не могла в це повiрити. Все трапилось так миттево, так стрiмко! Ще якусь годину тому вона лиш мрiяла про це, малювала в думках, i ось – усе це вiдбуваеться наяву! Яке щастя! Притулилась мiцнiше до нього й обвила руками його шию, бережно пригладжувала виткi неслухнянi пасма його волосся, милувалася очима, рисами обличчя… Добре, що ця вуличка порожня, iнакше… Отямилась. Господи, що то вона коiть посеред бiлого дня? – Ще побачать нас… – мовила знiчено. Вiдiрвався вiд неi, зазирнув у вiчi. – Давай просто прогуляемося, – запропонував. – Гаразд, прогуляемося. Але недовго: я мушу бути вдома до вечерi. Засоромлено вiдвела погляд униз, на брукiвку. Як вона могла бездумно кинутись в обiйми незнайомiй людинi? Та чомусь у душi тлiло вiдчуття, немов вiн такий рiдний iй, немов знала його все свое життя. Знала давно, загубила та лише тепер вiднайшла. Звiдки це непоборне вiдчуття? Вiн узяв ii руку, нiжно, проте мiцно стиснув, i вони рушили уздовж вулицi. – Я чув, як ти граеш на фортеп’янi, – зiзнався. – Ти граеш просто божественно! – Дякую, – знiчено схилила голову. Але то не було для неi новиною. Вона ж бо бачила його коло ii будинку. – А ти чим займаешся? – Я у пресi працюю, журналiстом. Але мрiю написати роман. – Про що? – Про Львiв, про Полтву, про життя… Вона пiймала його палкий погляд. – Чим ти живеш? Що любиш? – Люблю це мiсто. Я щасливий, що народився тут. У ньому – весь я, все мое життя… Люблю музику. Дуже люблю. Коли чую ii – душа моя спiвае. Люблю писати. Це – як дихати. Не напишу хоч рядок у день – i менi не стае повiтря… Люблю Якова – друга свого, – вiн славний i вiдданий; братика свого люблю, вiн такий маленький i смiшний… Матiнку свою. Та, знаеш… вiдколи стрiв тебе – мiй свiт перевернувся. – Вiн стиснув мiцнiше ii руку. – Здавалося б, ну що такого? З’явилась у думках людина. Ат, нi. Змiнилось геть усе: я вiдчуваю по-iншому, бачу по-iншому, чую iнакше, повiтря – й те iнше: таке хвилююче, свiже, тремтливе. З тобою я вiдкрив для себе зовсiм iнший, особливий свiт: свiт, у якому е ТИ. І це чудовий свiт, де я живу й дихаю лиш тобою. – Так приемно це чути… – стиха мовила вона. – А ти? Розкажи про себе. – Я просто люблю життя! Люблю весну, коли все довкола оживае i квiтне. Люблю небо – воно таке безкрае i виняткове! Люблю книжки i не можу жити без музики. Сестричку свою люблю, рiдних. Звичайно, люблю Львiв. А ще… мiй свiт теж змiнився нещодавно, вiдколи я стрiла тебе… – Вiднинi цей особливий свiт е наш спiльний. У ньому лиш ми з тобою. Ми i Наше Кохання… – Вiн мiцно стиснув ii руку. Уже смеркло, коли вони повернулись на мiсце зустрiчi. Лiхтар запалили, i все навкруги було залите м’яким теплим сяйвом. Вони зупинились неподалiк лiхтаря. – О, менi потрiбно додому!.. Так швидко сплинув час! Якщо мене не буде вдома до вечерi, менi дiстанеться вiд батька. – Пообiцяй менi щось, – мовив тихо. – Так, звiсно! – з готовнiстю вiдповiла. – Що тобi пообiцяти, мiй любий? – Не вiдпускай мою руку. Що б не сталось, не вiдпускай, чуеш? Вiн мiцно стиснув ii руку, i в його потиску вона вiдчула тремтiння. – Я не вiдпущу твою руку, коханий, що б не сталось, – вона стисла у вiдповiдь його руку й вiддано зазирнула йому у вiчi, що випромiнювали нiжнiсть, палахкотiли пристрастю, проте десь глибоко, на самому iхньому днi, було заховано смуток. Та вона його розпiзнала. – Обiцяю. Ти лиш не сумуй… – прошепотiла й мiцно притулилась до нього. – Цей день я не забуду нiколи… – мовив трепетно. – Ти да'рувала менi найщасливiший день у моему життi. Затим мiцно обiйняв ii податливий стан i покрив обличчя нiжними цiлунками. – Кохаю тебе… кохаю… – шепотiв. – Коханий мiй… – вiдповiдала стиха. – Зустрiнемося завтра? – Так! – Я чекатиму тебе тут, пiд лiхтарем. То буде «наше мiсце». – «Наше мiсце»… – вiдлунням повторила. – Це так хвилююче… Я прийду до тебе, мiй любий. Прийду, як тiльки зможу. Вiн провiв ii до будинку, припав вустами до ii палких вуст i знехотя вiдпустив ii руку. Софiя вбiгла у двiр, а Степан, сховавшись у тiнi дерева, проводжав ii очима, аж поки вона не зникла у дверях будинку. Невдовзi запалили свiтло в ii вiкнi – вiн уявив, як вона увiйшла в кiмнату зi свiчкою, щаслива, розпашiла вiд кохання. Як би вiн хотiв бути зараз там, поруч iз нею! Стиснув до болю руки. Стояв, доки не стемнiло в ii вiкнi, й пiшов додому. Душа терпнула вiд щастя: вона належить йому. Вона належить йому!!! Тепер усе буде добре. Все обов’язково буде добре! То була чудова весна – весна, сповнена нiжноi музики кохання. Вони стрiчалися щодня по обiдi, в недiлю – на свiтанку, щоб разом iти до костелу. Степан вiдразу пiсля роботи на крилах мчав до лiхтаря. Софiя ж якимось дивом примудрялась непомiтно вислизати з дому й теж, не чуючи пiд ногами землi, бiгла щодуху до нього. Тонули в обiймах одне одного, мiцно тримались за руки й радiли своему коханню. А довкола квiтнула й пашiла весна. І справдi було добре. Аж доки одного разу, у першу недiлю червня, до Полонських не приiхали родичi з Кракова. Софiя геть чисто забула про цей приiзд i, як завше, на свiтанку побiгла на здибанку зi Степаном. Усi зiбрались за обiднiм столом, а ii все не було. – Де твоя сестра? – спопеляючи поглядом, питався батько в сполотнiлоi Ясi, котра лиш перелякано стенала плечем. – Де Софiя? – дивився вiн на дружину, пронизував колючим холодом нянечку. – Хтось у цьому домi знае, де моя дочка?!! – гримав. Та нiхто не знав. А тi, хто знали, мовчали. Нiхто не смiв брехати i тим паче зiзнаватися, де насправдi була Софiя. Вже смеркло, коли Софiя вбiгла в дiм. У вiтальнi на неi чекав батько. Уважно подивився на дочку. – Ти де була? – примружившись, спитав. – Я… та ж до Катрi бiгала! – захекано вiдповiла. – І що Катря? – мовив, ледь стримуючи гнiв. – До Киева збираеться… – Ти не була в Катрi! – перебив. – Нащо брешеш менi? – Як… як не була? Була! – переплела спiтнiлi гарячi пальцi й притисла руки до грудей. – Я iздив до неi. Вона нi сном нi духом не чула про тебе вже кiлька не'дiль! Софiя сполотнiла. – Брехати менi здумала? Як ти смiла?! Де була, кажи?!! Потупила погляд пiд ноги. – Стрiчалась iз однiею людиною… – З ким же? – Вiн дуже хороший, порядний панич… – Я так i думав! – прогримiв. – «Порядний панич»… Поряднi паничi не смiють порочити юних панянок! Що ти собi думала?!! Чи ти, мабуть, i не думала?!! Певно що не думала, раз дозволила собi це! Щоб вiдтепер iз дому нi ногою!!! – Батечку, змилуйся! Не забороняй менi цього, прошу! – З дому вiдтепер нi ногою! – повторив сталевим голосом, мов зачитав вердикт, розвернувся i поважним кроком повiльно пiшов до свого кабiнету. – Батечку, любий мiй, прошу тебе!!! – вона заридала й кинулась за ним. – Моя дочка не буде швендяти бозна-де i бозна з ким! – Спинившись на мить, розвернувся й люто глянув – морозом обпiк. – Ти про нашу родину подумала? Про те, як може вплинути твоя поведiнка на нашу репутацiю? Ще й брехати менi посмiла! Брехнi в цьому домi не мiсце! На сьогоднi я все сказав. Безпорадно опустила руки. На сьогоднi все… Узявши запалену свiчку, попленталася сходами нагору, у свою кiмнату. Нiч не спала – то ридала в подушку, то думками про коханого заспокоювалась. А вранцi, до снiданку, пiшла до батькового кабiнету. Тихенько постукала. – Хто там? – голос дiловитий, але гнiву нiбито не вiдчувалося. Софiя зазирнула до кабiнету. – Батечку, то я. Можна поговорити з тобою? – Так, але хутко, бо маю купу справ. Зайшла нишком, сiла на краечок крiсла коло столу. Глянула на батька, котрий уважно продивлявся якiсь папери й, умочуючи перо в чорнило, занотовував щось у товстий шкiряний записник. Його обличчя було зосередженим i серйозним. – Вибач за вчорашне, батечку. Менi дуже соромно, – мовила тихо, мiцно притиснувши до грудей руки. – Сама не знаю, чому сказала неправду. Я мусила тобi розповiсти про Степана ранiше. Але я боялась… Вiн вiдклав перо й уважно глянув на дочку. – Отже, його звуть Степаном, – мовив вiн. – Хто вiн? – Вiн працюе у пресi. А ще – мрiе написати роман! – вiдчайдушно пролепетала. – У пресi… роман… – на мить замислився й вiдвiв погляд у вiкно. – Це все дуже похвально. Але я скажу тобi свою думку. І ця думка буде едино правильною. Я вважаю, що тобi не потрiбно з ним бiльше бачитися, – тепер його погляд був спрямований на дочку. – І справа не в тому, хто вiн такий, а в тому, що ти – моя дочка. І ти ще замала для того, щоб зустрiчатися з будь-ким. – Батечку, але ж менi вже скоро сiмнадцять! – заперечила вона. – От коли тобi буде сiмнадцять – тодi й поговоримо. А до тих пiр – забудь його. Так буде краще. – Краще для кого?! – не зчулась, як перебила батька й розпачливо зiскочила з крiсла. – А ти змiнилась, доню, – зауважив той, пильно дивлячись на дочку. – Мабуть, то твiй порядний панич так вплинув на тебе. Йди до себе в кiмнату, заспокойся, – його тон не терпiв заперечень i свiдчив про те, що розмову завершено. І вона пiшла. Пiшла, бо знала: коли батько щось каже, то сперечатися з ним немае сенсу. Бо вiн батько! Вiн сказав! І крапка. А душу немов хтось розiп’яв. Не бачити коханого?! Як?! Вона мусить його бачити, мусить!!! Як же без нього?… Вона обiцяла йому, що не вiдпустить його руку, що би не сталось, не вiдпустить. Що тепер? Що?!! Повинна вiдпустити? А вiн же чекатиме ii увечерi… О, нi! Нi!!! Як же нестерпно!!! * * * Вiн швидко йшов вулицею у хвилюючому передчуттi зустрiчi з коханою i думав про весну. Про цю весну, котра дарувала йому таке неймовiрне, запаморочливе щастя! Чи знав вiн, що його життя так кардинально змiниться в одну мить? Змiниться завдяки ЇЙ. Вiн закарбовував у пам’ятi все до найменших подробиць: той день, коли вперше почув музику, яку вiдтворювали ii маленькi нiжнi пальчики, перший погляд, котрим вiдкрила вона йому свою душу, першу зустрiч пiд лiхтарем, ii очi, сповненi нiжностi й кохання, дивний образ, лагiднi руки… Вiн смакував цими спогадами, наповнюючи душу блаженним нектаром по самi вiнця. А ще – дякував Богу, котрий дозволив увiйти в його життя коханню. Так, вiн був упевнений, що якби не Бог, то нiчого би не змiнилось, i жив би вiн, як i ранiше, не знаючи ЇЇ. А як би вiн мiг ii пiзнати, коли б не заманулось йому раптом прогулятися там, де музикувала ВОНА? Вiн не може пояснити, чому пiшов саме туди – вiн же там нiколи не ходив! Так. Це просто диво, дароване Богом, котрий i повiв його туди – назустрiч щастю. …Ось i iхне мiсце – рiдна вуличка, лiхтар. Коханоi ще немае. Стояв, вдивляючись у кiнець вулички, звiдки вона завше з’являлась, чекав. Утiм, час минав, а коханоi все не було. Де ж вона? Чому так довго не йде? Хоч би все було добре з нею… Та що це вiн? Усе добре! Все добре з нею. Вона прийде. Обов’язково прийде. А вiн чекатиме на неi тут. Смеркало. Уже й лiхтар запалили, та Степан усе ще не втрачав надii побачити кохану. Стояв i терпляче чекав, вiдганяючи тривожнi думки. Проте, коли зовсiм стемнiло, помчав до ii будинку. Спинився пiд деревом, пильно вдивлявся у вiкна, але тi були щiльно затуленi фiранками. У вiкнi коханоi було темно. Що ж сталось? Чому вона не прийшла? Чому вiдпустила його руку?… Постояв, доки не стемнiло у вiкнах, i почвалав геть. Вона прийде завтра. Вона обов’язково прийде завтра, а вiн чекатиме на неi. І все знов буде добре. Так! Знайшов у пив’ярнi Якова. Кинувши на стiл капелюха, мовчки сiв навпроти друга. Замовив велику гальбу пива i, перехиливши, спорожнив. – Що, не прийшла? – обережно спитав Якiв, спiвчутливо дивлячись на темного, як нiч, Степана. – Вона прийде! Прийде завтра! – гримнувши порожньою гальбою, буркнув. – От про це я тобi й казав, пам’ятаеш? Не для тебе вона. Не бути вам разом. – Припини менi причитати! Для мене – не для мене… Що ти, в бiса, можеш знати про НАС? – Їi батько не дозволить вам бути разом – ось це я знаю точно! Вони – польська знать, а ти – простолюдин, розумiеш? Тому те, що ви собi там мрiете, – то вже другорядне, як ти не збагнеш! – не втихомирювався друг. – То всьо бздура! Досить! – мотнув головою. – Вона вже моя! А я – ii. МИ – ОДНЕ ЦІЛЕ! Все iнше не мае значення, все iнше – другорядне! Якiв промовчав. Ну що з ним поробиш: впертий як вiслюк! Може, вiн i правий. Може, вона прийде завтра. Утiм, наступного дня вона знов не прийшла. Степан чекав на неi до смерку й знов помчав до ii будинку. Став пiд деревом, прикипiв поглядом до вiкна коханоi, в якому горiло тьмяне свiтло. Що вона робить зараз? Чому не прийшла до нього? Їй щось завадило, чи, може… Нi. Нiяких «може»! У неi була на те вагома причина. Вiн анiтрiшки не сумнiваеться в нiй! Вона кохае його так само мiцно, як i вiн ii. Їхне кохання витримае всi негаразди, всi перепони… Але якi? Якi перепони були на ii шляху? Того вiн не знав… Фiранка в ii вiкнi раптом вiдхилилась, i вiн побачив силует Софii. Серце пiдстрибнуло: «Кохана! Кохана, я тут!» – кричало воно. Та чи чуе вона його клич? Чи бачить зараз його? На вулицi вже було темно, утiм, свiтло з будинку могло дозволити iй помiтити його. Здавалось, вона дивиться просто на нього!!! Без коханого час нiби зупинився. Софiя зачинялася у своiй кiмнатi й безпорадно лежала на лiжку. Що тепер? Скнiти тут, у цих стiнах, без Нього? Сiмнадцять iй виповниться наприкiнцi жовтня. Невже тодi батько дозволить iм бачитися? Ой, не дозволить… Серцем чула, що то був лиш привiд розлучити iх, в надii, що вона забуде його. Нестерпно… Як же нестерпно… Здавалось, пiдхопилася би зараз i полетiла до нього на крилах. А чому б нi? Чому вона мусить терпiти розлуку? Враз зiскочила з лiжка, пiдбiгла до вiкна, вiдхилила фiранку. На вулицi було вже темно, однак поряд паркану вона помiтила постать. Придивилась. Господи, то ж вiн, коханий Степан!!! Серце на мить завмерло й шалено закалатало у грудях. Хутко вибiгла з кiмнати, лишивши свiчку. Тихенько прокралась до вхiдних дверей i, не чуючи пiд ногами землi, помчала до брами. – Кохана! – почула вона рiдний голос. Вiдчинила браму i вже за мить опинилась у його гарячих обiймах. – Коханий, прости! – голосно шепотiла. – Я не могла прийти до тебе. Батько довiдався про нас i заборонив менi стрiчатися з тобою… – Чому? Чому?! – Це пусте! Як ти, мiй любий? Як ти без мене? – припала вустами до його обличчя, пестила руками волосся. – Менi без тебе не життя… – прошепотiв. – Я би все на свiтi вiддав за те, щоб ти завжди була поряд! – І менi без тебе несила, мiй любий. Що ж нам робити тепер? – Я пiду до твого батька, побалакаю з ним! – рiшуче шарпнувся Степан у бiк брами. – Нi-нi, що ти! – перелякано залепетала. – Тодi вже точно вiн на нас поставить хрест. Треба зачекати до осенi, коли менi виповниться сiмнадцять. Ось тодi я сама з ним поговорю. Вiн обiцяв. Певний час Степан мовчав. – Але до осенi цiла вiчнiсть! – голос його був сповнений вiдчаю. – Господь випробовуе наше кохання, – подумавши, мовила Софiя. – І ми повиннi витримати це випробування, мусимо довести йому, що нашi почуття незламнi, сильнi! Ти лиш приходь до мене, хоч на хвильку будемо з тобою бачитись, бо розлука ця така нестерпна! Без твоiх обiймiв так холодно й порожньо… Без твоiх вуст так гiрко, без твоiх очей – так боляче… Не вiдчуваючи твоеi руки, я така самотня… Але знай, любий, що би не сталось, я мiцно триматиму твою руку. – Кохана, яка ж ти в мене мудра! – захоплено прошепотiв. – Так, ти все правильно кажеш: то Господь нам посилае випробування. І ми його витримаемо. Ми сильнi. А наше почуття – незламне. Воно подолае всi перепони i незгоди. І навiть час над нашим коханням невладний. Бо воно вiчне! Мiцно обiйняв, стиснув ii руку й припав губами до ii солодких вуст. – Софiечко! – почувся тихий оклик нянечки. – Ти тут, доню? О, нi… Ну чому так невчасно? Чому?! Пiдвела голову – на сходах стояла нянечка, вдивляючись у прочинену браму. – Я мушу йти… – прошепотiла, притискаючись до нього. – Чекатиму тебе завтра тут! – пошепки вiдповiв, все ще не вiдпускаючи з обiймiв. – Кохаю тебе… – Кохаю тебе… – вiдлунням повторила. Забiгла у двiр, озирнулась. Вiн стояв там, за залiзним пруттям паркану, такий нещасний i самотнiй, – серце ii краялось на шматки. Торкнулась пальцями розпашiлих вiд поцiлунку вуст i кинула йому в повiтря той цiлунок. Якусь мить дивилась на нього, притиснувши до грудей руки, аж поки знову не приземлив голосний шепiт нянечки: – Софiечко, батько про тебе питався! Я сказала, що ти вже спиш! Хутко до себе! – Так-так, нянечко, вже йду… – пiдiймаючись сходами, схилила голову. – А завтра ми з тобою побалакаемо, – тихо мовила iй услiд нянечка. – Так-так, завтра… – вiдповiла механiчно, не замислюючись про суть. Дiйшла до дверей, знову озирнулась. Вiн досi стояв там… Кинутись би до нього! Стиснула щосили дверну ручку, рвучко вiдпустила й уже хотiла помчати, але нянечка, вiдчувши ii намiр, мiцно схопила за руку. – Ти що собi думаеш, Софiечко? Ти що собi думаеш? Хутко до себе в кiмнату! – сердито запричитала вона i потягла ii в дiм, кинувши гнiвний погляд у темiнь за парканом. Хоч i не бачила, хто там був, але все розумiла. Все розумiла з тих пiр, як Софiечка стала печально-задумливою ще минулоi весни… І хоч не зiзнавалась iй дiвчинка, – для неi все було зрозумiло. Ну, нiчого, завтра вони про все побалакають. Глянула услiд Софii, котра, похиливши голову, пiдiймалась на другий поверх, i лиш зiтхнула: бiдолашне дитя! Лiто минуло в сумнiй тривозi й тремтливому очiкуваннi коротких, як спалах зiрки, зустрiчей. Не завжди вдавалося Софii вирватись непомiтно з дому, щоб на мить побачити, обiйняти коханого й стиснути його руку. Нянечку посвятили у цю страшну таемницю, i, хоча вона не схвалювала цих таемних нiчних побачень, утiм, вибору не мала, бо розумiла: почуття цi справжнi й не знають перепон. Вона вiдчувала iхне страждання, iхню пристрасть, i серце ii було прихильне до цих двох закоханих. Софiечка розповiдала iй про Степана, i нянечцi вiн подобався, вона уявляла його дивовижним парубком – таким добрим, щирим i закоханим. Звiсно, останне було основною його принадою… Степан тяжко зносив розлуку. Його обурювала вся ця ситуацiя iз батьком коханоi, з його категоричними ультиматумами. Була би його воля, вiн умить розiбрався б iз цим панським зазнайством! Позаяк чудово розумiв, що умова, виставлена батьком Софii про очiкування до осенi – лиш безглуздий привiд iх розлучити. Вiн знав, що й тодi iм не буде дозволено бачитися й бути разом, iхнi свiти направду рiзнi та поеднати iх не дозволять iм нiзащо. Проте вирiшив послухати кохану й зачекати. Вiн потерпить, схилить голову. Заради коханоi. Заради неi вiн здатен на все. По обiдi, у час, коли вони ранiше стрiчалися з коханою, вiн тепер блукав на самотi. І тi – колись рiднi – вулички тепер були йому не такi… Не такi без коханоi – порожнi, чужi. Повiтря мов хтось забрав! Вiн боявся випустити на волю той вируючий всерединi вулкан, бо знав: якщо вже не втримае, то той змете на шляху все й вороття назад не буде. Тому, зцiпивши зуби, чекав. А щоб легше зносити розлуку, занурився з головою в роботу. Зачастив до професора Конопенка, з цiкавiстю слухав його доповiдi. Вже нарештi взяв у нього iнтерв’ю i написав чудовий матерiал, який сподобався редактору. Набрався вражень i науки з лекцii Франка. Та головне – почав збирати матерiал для своеi книги i навiть почав ii писати! Лише спомини про хвилиннi зустрiчi з коханою iз настанням темряви додавали йому снаги й сили терпiти будь-що. Зустрiчi тi були, мов краплi життедайного елiксиру, яким вiн напувався i з нетерпiнням чекав наступних. Коли настала осiнь, чекати стало несила. Вiн шурхав опалим висохлим листям, яке ганяв по брукiвцi вiтер, i ледве стримував себе, щоб не кинутись просто зараз до неi в дiм, вимолюючи на колiнах ii руки… А якось Софiя сповiстила, що батьки ii збираються на кiлька днiв до родичiв у Кракiв. І якщо все буде добре, то вони зможуть бачитися без перепон усi цi днi. З нетерпiнням чекав, малюючи в думках майбутнi зустрiчi з коханою… * * * Того ранку в небi творилось справжне безумство. Сотнi, нi, тисячi ворон кружляли в небi у якомусь несамовитому колi. Софiя вибiгла у двiр i, завмерши, дивилася вгору. Зловiсне каркання моторошним вiдлунням закрадалося в душу й осiдало неспокоем. Неспроста цi хижi птахи злетiлися сюди. Ой, не до добра… По обiдi вони зi Степаном мають зустрiтися на iхньому мiсцi. Нарештi вона зможе спокiйно вийти з дому й пiти до коханого! А вiн чекатиме на неi там, пiд лiхтарем, як завше… День тягнувся нескiнченно довго. Увесь час Софiя стривожено позиркувала на годинник i, ледь дочекавшись полудня, почала збиратися. Треба поспiшати. Треба поспiшати до Нього! Швидко дiставшись вулички, вона сповiльнила ходу й прислухалась до шурхання опалого листя пiд ногами. Як славно воно шелестить – наче вишiптуе своi секрети. Усе ж чудова пора – осiнь. І хоча Софiя бiльше любила весну, утiм, обожнювала прохолоднi осiннi ранки, в мороцi яких чуеться дзвiн костелiв i соборiв; затишком огортали душу дивовижнi теплi вечори, коли янтарно-гранатове й слiпучо-жовте вбрання на деревах перетворювалось на ледь золотаву, мерехтливу у вечорових сутiнках романтично-меланхолiйну казку… Ось i iхне мiсце. Коханого ще немае… Але невдовзi вiн прийде. Вона чекатиме на нього тут, пiд лiхтарем, де вiн завше чекав на неi. Софiя стояла, аж доки не почало смеркати, проте коханого все не було. Де ж вiн? А котра зараз година? Хто би iй сказав, котра зараз година? Он iде якийсь пан. Софiя хутко пiдбiгла до нього: – Прошу, пане, скажiть, котра зараз година? Чоловiк вийняв iз кишенi годинник i, зморщивши лоба, придивився. – За десять вiсiмнадцята, – мовив вiн, заховав годинник i пiшов собi далi. Господи, де ж коханий? Чому його так довго немае? Вiн мав би бути тут майже годину тому! Невдовзi й лiхтар запалили, все довкола огорнулось теплим сяйвом. Софiя металась вуличкою й увесь час озиралася, шукаючи очима рiдну постать. Де ж вiн? Невже з ним щось трапилось? Невже… Та нi. З ним усе в порядку. Котра ж година? Котра година?! Вона конче мусить знати, котра зараз година! А коханий невдовзi прийде. Вiн обов’язково прийде. Дiвчина знову побрела до лiхтаря, шурхаючи опалим листям, як раптом пiд ногами помiтила власну тiнь. Але ж… лiхтар попереду! Звiдки узялася тiнь? Вона пiдвела голову в небо й аж примружилась вiд мiсячного сяйва. Такого мiсяця вона ще не бачила у своему життi. Який вiн величезний i слiпучий! А зорi! Вони так яскраво палахкотять! Це просто якесь диво! Дiйшовши до iхнього мiсця, продовжила чекати, лиш тепер ii стривожене серце вже не знаходило причин для заспокоення. З коханим щось трапилось… Господи, що ж iй робити тепер? Ураз пригадалась учорашня батькова мова за обiдом про якiсь страйки, що останнiм часом почалися в мiстi. Невже Степан… Усерединi похолонуло: вiн запросто мiг бути серед страйкарiв, бо першим пiде домагатися тiеi справедливостi й правди для людей! Такий уже вiн бунтар. О-о-о, як же тривожно на душi! Потрiбно дiстатись до центру мiста, може, щось з’ясуеться! Дарма, що в мiстi неспокiйно, що ходити самiй небезпечно. Байдуже, що iй узагалi заборонено виходити з дому! Вона мусить знайти коханого! Дорогою пригадувала iхнi останнi зустрiчi. Степан був такий задумливий i смутний. Щось нiби картало його. А от що, вiн iй не зiзнавався. Та зараз вона, здаеться, збагнула, що вiн мав на думцi… У тяжких роздумах Софiя спiшно йшла порожньою вулицею. Ближче до центру з’явились перехожi, i дiвчина пильно вдивлялась у iхнi постатi, освiтленi тьмяним сяйвом запалених лiхтарiв уперемiж iз мiсячним, котре додавало мiсту якоiсь химерноi таемничостi. Обличчя перехожих видавались iй якимись сiро-синiми, мов неживими. Та головне – коханого серед них не було. Де ж вiн? Господи, де коханий? Що з ним?! Центральнi вулицi теж були майже порожнiми. Дивно. Щось не те iз цим мiстом, щось не те! – крутилось у головi. Тут завжди так людно – чи то ранок, чи пiзнiй вечiр. Раптом з боку вулицi, у тiнi дерева, вона помiтила чиюсь високу темну постать. Кого вона нагадуе iй? Неначе як панi, котру вона стрiчала колись весною… Так, це точно вона, – з темряви поволi проявлялись обриси крислатого капелюха, довгого плаща. Усерединi похолонуло. Заплющила очi, притиснула до грудей руки – геть, геть з моiх очей, чи пак думок! Рiзко розплющила очi, глянула пильно в темряву – порожньо. Зiтхнула з полегшенням… Господи, аби знайти Його, лиш би побачити, лиш би все було добре! Лиш би з Ним все було добре, Господи! Софiя рушила далi й раптом здумала про пив’ярню, яку згадував у розмовах Степан. Вони з другом Яковом там часто зустрiчалися. Може, вiн там? Швидко вiднайшла пив’ярню. Зупинилась коло вiкна, придивилась. Як же вона туди зайде? Там самi чоловiки. О… Щось ворухнулось тривожне в серцi, та дiвчина миттю вiдiгнала те сум’яття: вона мусить знайти коханого! Рiшуче шарпнула дверi й зайшла всередину. Закашлялась – сивий ядучий дим вдарив у нiздрi. Крiзь туманну поволоку роздивлялась чоловiкiв, котрi сидiли за столиками з гальбами в руках. Нi Якова, нi коханого серед них не було. Звiсно, чому би йому тут сидiти, в той час коли вона на нього чекае. Вiн би так не змiг… Пiдiйшла до шинкаря – опасистого коцюрбатого чоловiчка рокiв пiд п’ятдесят, котрий саме обтирав iз лисини пiт. – Пане, прошу, ви, часом, не знаете Степана Савицького? – спитала, перегукуючи гамiр. – Та чом не знаю – знаю! – спрожочу мовив шинкар, засунувши в кишеню засмальцьованого фартуха брудну хустинку. – Хто не знае Степана Савицького? Писака ще той! Вiчно з тим чорнилом носиться як дурень зi ступою! – Вiн був тут сьогоднi? Шинкар замисливсь на хвильку, почухавши широкого носа. – Так, був! – Точно був? – перепитала. – Та, iй-бо, був! – витрiщив i без того банькатi очi той. – А коли? Давно? – А чого ви, панночко, ним цiкавитесь? – пильно глянув iй у вiчi. – Нашо вiн вам здавсь? – Я… – запнулась Софiя. – Менi вiн дуже потрiбний. Ми мали зустрiтися, але вiн не прийшов. Я хвилююся – може, з ним щось сталось? – Та шо з ним могло статись! Холера його не вхопить! Вiн не так давно тут був. Забувсь, мабуть, за ту здибанку, – розсмiявся товстун. – Вибачте, – знiчено мовила вона й, розвернувшись, хутко попрямувала до дверей. – Гей, панночко! – почула за спиною неприемний голос. – Ти шо тут забулась? Заблукала, либонь? Озирнулась i просто перед собою побачила якогось замурзаного нездалого чоловiка рокiв пiд тридцять у брудному одязi. Щось дике було в його поглядi… – Випий зi мною! – протягнув iй гальбу й трiпнув брудними патлами. – Я вже йду, вибачте, – потупила погляд у пiдлогу й рушила до виходу. – Гей, ти шо! Куди пiшла? Чекай! – схопив ii за рукав. – Випий зi мною, якшо вже прийшла! – Остапе, облиш панянку! Дивись, перелякана яка! – гукнув йому шинкар. – Не твое дiло! – огризнувся той. – Випий, кажу тобi! – всучив iй в руки холодну гальбу. Як же тут огидно… Софiя глянула на чоловiка й, ледь стримуючи вiдразу, пригубила гальбу. Яке ж воно гiрке… – Пий-пий! О, файно е! – задоволено зареготав чоловiк, поглядом шукаючи пiдтримки в присутнiх тут завсiдникiв. – Все пий! – Я не можу… я взагалi не п’ю… – ледве втримуючи гальбу тремтячими руками, видихнула. – Облиш панянку! – знов гримнув шинкар. – Кажу тобi, не твое дiло! – вирячивши банькатi очi, просичав йому чоловiк i задоволено глянув на Софiю. – Дивись: iй подобаеться! Вона вип’е все. А нi – то пошкодуе! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=10304938&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Рондо (вiд фр. rondeau – «коло», «рух колом») – музична форма, для якоi характерне кiлькаразове повторення основноi теми, що чергуеться з епiзодами рiзноманiтного змiсту. 2 У 1891–1894 рр. на березi рiчки Млинiвка бiля збiгу вулиць Пелчинськоi (тепер вул. Вiтовського), Коперника та Вулецькоi (тепер вул. Акад. Сахарова) були збудованi перша львiвська електростанцiя постiйного струму потужнiстю 400 кiнських сил (що вiдповiдае сучасним 300 кВт) i трамвайне депо для розташування перших львiвських трамваiв. 3 26 квiтня 1891 року Іван Франко прочитав у Львовi лекцiю на тему «Сила землi в сучасному романi».