Пiсля тебе Джоджо Мойес До зустрiчi з тобою #2 Довгоочiкуване продовження роману Джоджо Мойес! Пiслямова до голлiвудськоi iсторii кохання Лу i Вiлла! Шiсть мiсяцiв поряд iз прикутим до iнвалiдного вiзка Вiллом змiнили Луiзу. Марно вона намагалася навчитися жити пiсля нього… Попереду – повернення додому та вiдчайдушнi спроби почати все спочатку. Лiки вiд болю Лу вiдшукае серед товаришiв у нещастi, подiлившись у групi пiдтримки своiми печалями, радощами, надiями та напрочуд неiстiвним печивом. І зустрiне Сема, який знае все про життя i смерть, сильного, мужнього i до нестями закоханого… Джоджо Мойес Пiсля тебе 1 Кремезний чоловiк у кiнцi бару пiтнiе. Вiн понуро звiсив голову над своiм подвiйним скотчем, але щохвилини пiдводить очi та озираеться на дверi позаду. Рясний пiт на його обличчi виблискуе у вогнях злiтноi смуги. Чуеться довгий уривчастий видих, наче вiн зiтхае, – i очi знову повертаються до склянки. – Пробачте… Я перестаю дивитися на склянки, якi натираю, та кидаю на нього погляд. – Можна менi ще один? Я б сказала йому, що це не дуже хороша думка, що це не допоможе i що може стати тiльки гiрше. Але вiн уже дорослий хлопчик, а до закриття лишилося п’ятнадцять хвилин – згiдно з правилами закладу, я не маю причин йому вiдмовити. Я пiдходжу, беру його склянку й пiдношу до розливального пристрою. Вiн кивае на пляшку: – Подвiйний. – І проводить товстою долонею вниз по вологому обличчю. – Сiм фунтiв двадцять пенсiв, будь ласка. Уже за чверть одинадцята, вечiр вiвторка, i я в тематичному iрландському пабi «Трилисник та конюшина»[1 - Символ Ірландii, рiзнi назви однiеi рослини. (Тут i далi прим. перекл.)] в аеропорту Лондон-Сiтi, хоча вiн не бiльш iрландський, нiж Магатма Гандi. Ми вже ось-ось зачинимося на нiч – за десять хвилин пiсля зльоту останнього лiтака. Зараз тут лише я, напружений молодик iз ноутбуком, смiшливi жiнки за другим столиком та оцей чоловiк, що колише свiй подвiйний «Джеймсон». Вони чекають на свiй рейс: або SC107 до Стокгольма, або DB224 до Мюнхена – останнiй затримали на сорок хвилин. Я на змiнi з полудня, бо в Карлi заболiв живiт i вона пiшла додому. То нiчого – я не проти залишитися допiзна. Тихенько пiдмугикуючи третьому диску альбому «Кельтськi сопiлки Смарагдового краю»,[2 - Смарагдовий край – поетична назва Ірландii.] я пiдходжу до двох жiнок, щоб забрати порожнi склянки. Вони дивляться якесь вiдео на телефонi та смiються п’яним смiхом. – Це моя онука, iй п’ять днiв, – каже блондинка, коли я нахиляюся по склянки. – Дуже мила, – усмiхаюсь я у вiдповiдь. Менi всi маленькi дiти схожi на пухкi булочки. – Вона живе у Швецii, а я нiколи там не була. Але ж треба поiхати побачити свою першу онуку, правда? – Ми пиячимо за народження дитини, – розсмiялися вони. – Може, вип’ете з нами? Давайте, вiдiрвiться вiд роботи лише на п’ять хвилин. Ми нiколи не доп’емо цiеi пляшки. – Ой, а ось i наш. Ходiмо, Дор. Засвiтився новий напис на табло, i вони хутко збирають своi речi. Мабуть, лише я помiчаю деяку непевнiсть iхньоi ходи, коли вони прямують на посадку. Я ставлю iхнi келихи на стiйку й оглядаю примiщення в пошуках порожнього посуду. – Вам нiколи не хочеться? – Низенька жiнка повернулася по шарф. – Вибачте? – Ну, ви ходите по залi, кiнець змiни. Стрибнути на лiтак – i вж-ж-ж! Я б так i зробила. – Вона знову засмiялася. – Кожного дня, чорт забирай. Я усмiхаюсь професiйною усмiшкою, яку можна зрозумiти як завгодно, i повертаюся до бару. Навколо мене крамницi зачиняються на нiч – чуеться брязкання металевих ролет, якi ховають невиправдано дорогi сумочки й «Тоблерони»,[3 - Марка швейцарського шоколаду, який часто купляють у дьютi-фрi.] що рятують пасажирiв, якщо тi не встигли купити комусь подарунок. Зникають вогнi на третьому, п’ятому й одинадцятому виходах, i в нiчне небо злiтають останнi на сьогоднi пасажири. Вайолет, прибиральниця з Конго, штовхае свiй вiзок до мене, похитуючи стегнами. Їi черевики з гумовими пiдошвами трохи риплять об блискучий мармолеум. – Доброго вечора, люба. – Доброго, Вайолет. – Не варто тобi бути тут так пiзно – треба бути вдома, зi своiми близькими, сонечко. Вона каже менi одне й те саме кожного вечора. – Та ще й не дуже пiзно. – Моя вiдповiдь також однакова щоразу. Вдоволена, вона продовжуе свiй шлях. Напружений молодик iз ноутбуком та спiтнiлий любитель скотчу вже пiшли. Я закiнчую розставляти склянки та пiдбиваю касу, двiчi перевiряючи, щоб цифри на чеках збiглися з тими, що в касi. Потiм занотовую все в книгу, перевiряю пляшки й пишу, що треба замовити. І саме цiеi митi помiчаю, що на стiльцi й досi висить пальто кремезного чоловiка. Я пiдходжу й дивлюсь на табло: саме тривае посадка на рейс до Мюнхена. Це якщо в мене буде настрiй побiгти й вiддати йому пальто. Я дивлюсь iще раз, а потiм повiльно йду до чоловiчого туалету. – Гей, е тут хто? Звiдти чути придушений голос, iз нотками iстерики. Я штовхаю дверi. Любитель скотчу схилився над раковиною та хлюпае воду собi в обличчя – блiде як крейда. – Що, вже мiй рейс? – Тiльки-но оголосили. У вас, певно, е ще декiлька хвилин. Я вже хочу пiти, але щось мене спиняе. Чоловiк пильно дивиться на мене, i його очi – наче два гудзики – сповненi переляку. – Я не можу. – Вiн бере паперовий рушник та витирае обличчя. – Не можу я сiсти в той лiтак. Я чекаю. – Я маю летiти на зустрiч iз новим босом, але не можу. Я не наважився йому сказати, що боюся лiтати. – Вiн трусить головою. – Не те що боюся – мене це жахае. Я вiдпускаю дверi, i вони зачиняються за мною. – А що за нова робота? Вiн клiпае очима: – Ем… запчастини. Я новий старший регiональний менеджер. Запчастини. Я регiональний менеджер iз запчастин для гальм у «Hunt Motors». – Звучить дуже вiдповiдально, – зауважую я. – У вас е… гальма. – Я довго чекав на цю можливiсть. – Вiн важко глитнув. – Не хочу тепер померти у вогнянiй кулi. Не хочу померти в клятiй летючiй вогнянiй кулi. Хочеться сказати, що навряд чи це буде летюча куля – радше швидко падаюча. Але це б йому мало допомогло. Вiн знову хлюпае водою собi в обличчя, i я подаю йому рушник. – Дякую, – чути його непевний видих. Вiн трохи пiдбираеться, намагаючись дати собi раду. – Певен, що вам нiколи ще не доводилося бачити такого iдiота, як я, еге ж? – Десь по чотири рази на день. Його очi-гудзики розширюються. – Десь чотири рази на день менi доводиться витягати когось iз чоловiчого туалету. І зазвичай саме через страх лiтати, – пояснюю я. Вiн клiпае очима. – Але, знаете, я завжди всiм кажу, що жоден лiтак, який вилетiв iз цього аеропорту, не впав. Його шия посунулась назад у комiрцi. – Правда? – Жоден. – Навiть… навiть маленькоi аварii на злiтнiй смузi не було? Я знизую плечима. – Тут доволi нудно. Люди летять туди, куди iм треба, а через декiлька днiв повертаються. – Я знову штовхаю дверi, щоб вiдчинити. Наприкiнцi дня запах у туалетi так собi. – У будь-якому разi, думаю, що з вами могло б статись i дещо гiрше. – Ну… мабуть, правда ваша. – Вiн обдумуе моi слова, дивлячись на мене з пiвоберта. – Так що, по чотири на день? – Інодi й бiльше. А тепер, якщо ви не проти, я маю повертатися. Не думаю, що менi пiде на користь, якщо люди надто часто бачитимуть, як я виходжу з чоловiчих туалетiв. Вiн усмiхаеться, i на мить я уявляю його за iнших умов: енергiйний чоловiк. Радiсний. Успiшний керiвник у галузi автомобiльних запчастин на мiжнародному рiвнi. – Там наче ваш рейс оголошують. – Ви вважаете, що все буде гаразд? – З вами все буде добре. Це дуже безпечнi авiалiнii. Усього години двi-три з вашого життя – та й по всьому. Дивiться, п’ять хвилин тому сiв рейс SK491, i, йдучи до свого виходу, ви зустрiнете стюардiв та стюардес, якi смiються й весело базiкають, прямуючи додому. Для них полiт мало чим вiдрiзняеться вiд поiздки на автобусi. Хтось лiтае два, три, навiть чотири рази на день. Вони ж не дурнi: якби це було небезпечно, хiба стали б вони це робити? – Поiздки на автобусi, – повторюе вiн. – Навiть безпечнiше, нiж на автобусi. Набагато. – Це точно. – Одна його брова злiтае вгору. – На дорогах стiльки iдiотiв. Я киваю. Вiн поправляе краватку. – Це серйозна робота. – Буде шкода, якщо ви втратите цю можливiсть через таку дрiбницю. Ви швидко звикнете лiтати. – Може, й так… Дякую вам, мiс…? – Луiза, – кажу. – Дякую вам, Луiзо. Ви дуже добра. – Вiн уважно дивиться на мене. – Може… Чи не… не хотiли б ви якось пiти зi мною кудись випити? – Сер, там оголошують ваш рейс, – вiдповiдаю я й вiдчиняю для нього дверi. Вiн кивае та намагаеться приховати знiяковiння, риючись у кишенях. – Так, звiсно… ну, я пiду. – Щасти вам iз гальмами! За двi хвилини я бачу, що вiн заблював усю третю кабiнку. О пiв на другу я повертаюся додому, у мовчазну квартиру. Переодягаюся в пiжамнi штани й кофту з капюшоном, iду до холодильника, дiстаю пляшку бiлого вина й наливаю собi склянку. Вино кислюче. Я перевiряю етикетку та згадую, що вiдкоркувала пляшку минулого вечора й забула заткнути корком. Мабуть, не варто надто сильно переживати з цього приводу – i я вмощуюсь у крiслi зi склянкою в руцi. На камiннiй полицi двi листiвки. Одна вiд батькiв – вони вiтають мене з днем народження. Оте «Всього найкращого» вiд мами рiже, наче ножем. Друга вiд сестри – вона хоче приiхати до мене на вихiднi разом iз Томом. Надiйшла шiсть мiсяцiв тому. На автовiдповiдачi два повiдомлення: одне вiд дантиста, друге – нi. «Привiт, Луiзо. Це Джаред. Ми бачились у “Бруднiй качцi”, пам’ятаеш? Ну, ми тойво, трахалися [приглушений смiх]. Я… ну… менi сподобалося. Може, ми б могли зустрiтися знову? У тебе е мiй номер…» У пляшцi нiчого не лишилось, i я розмiрковую, чи не вийти ще по одну. Та виходити не хочеться. Не хочеться, щоб Самiр iз цiлодобового магазину знову глузував щодо моiх постiйних пляшок «пiно грiджо». Не хочу нi з ким говорити. Раптом на мене напала така втома, що аж у головi гуде, – зрозумiло, що навiть якщо я ляжу в лiжко, то заснути не зможу. Я згадую Джареда та його нiгтi на руках – у них дуже дивна форма. Мене хвилюе, якщо в людей дивнi нiгтi? Я тупо дивлюся на голi стiни вiтальнi й раптом розумiю, що насправдi потребую повiтря. Дуже потребую повiтря. Я вiдчиняю вiкно в коридорi та трохи невпевнено лiзу через пожежний вихiд на дах. Уперше я була тут дев’ять мiсяцiв тому, коли агент показував менi квартиру i сказав, що попереднi мешканцi зробили на даху невеличкий садок – декiлька рослин у горщиках та маленька лавка. «Звичайно, офiцiйно це вам не належатиме, але тiльки з вашоi квартири сюди е прямий вихiд. По-моему, тут мило – можна навiть улаштовувати вечiрку!» Я глянула на нього – невже я й справдi маю вигляд людини, котра влаштовуе вечiрки? Тi рослини вже давно посохли й померли – я не надто вмiю пiклуватися про щось. Стою на даху, роздивляючись мерехтiння лондонськоi темряви в мене пiд ногами. Навкруги мiльйони людей живуть, дихають, iдять, сваряться. Мiльйони життiв, з якими я не маю анiчогiсiнько спiльного. Дивний рiзновид спокою. Виблискують натрiевi лампи, звуки мiста здiймаються в повiтря. Ревуть двигуни, грюкають дверi. За кiлька миль на пiвдень чути жорстке лопотiння гвинтiв полiцiйного гелiкоптера, промiнь свiтла з якого пробивае темряву, розшукуючи якогось лиходiя в мiсцевому парку. Десь далеко вие сирена. Тут завжди чути сирену. «Ви швидко перетворите це мiсце на справжню домiвку», – казав агент. Я майже розсмiялася. Це мiсто таке ж чуже для мене, як i завжди. Зараз для мене будь-яке мiсто чуже. Я трохи вагаюсь, а потiм стаю на парапет, розвiвши руки, наче якийсь п’яний канатоходець. Ставлю одну ногу поперед другоi та йду бiля самого краю. Волосинки на руках пiднiмаються через прохолодний вiтерець. Коли менi було найважче, я iнодi наважувалася пройти аж з одного кутка будинку до iншого. Доходячи до кiнця, я смiялася в нiч: «Бачиш? Я тут – стою тут, жива, – просто на краю! Я роблю, як ти казав!» Це стало моею дивною звичкою: я, обрiй мiста, спокiй темряви, анонiмнiсть. Нiхто тут не знае, хто я. Пiдводжу голову i насолоджуюсь нiчним вiтерцем. Знизу чути смiх i приглушений дзвiн розбитоi пляшки. Мiстом змiяться колони автiвок – нескiнченнi звивини червоних габаритних вогнiв, самохiдний кровоток. Тiльки мiж третьою i п’ятою годинами ранку мiсто трохи заспокоюеться: п’яницi нарештi вкладаються спати, шеф-кухарi ресторанiв знiмають своi бiлi одежi, паби зачиняють дверi. Тишу цих годин зрiдка порушують нiчнi автоцистерни, вiдкриття еврейськоi пекарнi далi по вулицi, глухi удари пакункiв з газетами, якi розвозять iз друкарнi. Я знаю всi найнезначнiшi порухи в мiстi, бо я бiльше не сплю. Десь там, унизу, скоро зачиняеться «Бiлий кiнь», повний хiпстерiв та жителiв Іст-Енду.[4 - Район Лондона, традицiйно найбiднiший.] Надворi свариться пара. Усюди по мiсту шпиталь збирае уламки хворих, травмованих i тих, хто так-сяк пережив iще один день. А тут, угорi, лише повiтря, темрява та якийсь вантажний рейс «ФедЕксу», що прямуе з Гiтров до Пекiна. А ще незлiченнi пасажири – такi, як мiстер Любитель Скотчу, – що подорожують назустрiч новому. – Пiвтора року. Аж пiвтора року. Коли ж уже буде досить? – питаю я в темряви. І ось воно, закипае – неочiкувана лють. Я ступаю ще два кроки й дивлюся на ноги. – Це не схоже на життя! Це нi на що не схоже! Два кроки. Ще два. Я дiйду аж до кута сьогоднi. – Ти ж, блiн, не дав менi життя! Не дав! Ти просто розтрощив те, що в мене було. Розтрощив на шматки. І що менi тепер робити з тим, що лишилося? Коли ж я вiдчуватиму… – Я витягую руки, i шкiру обдувае холодний вiтерець. Я знову плачу. – Чорти б тебе взяли, Вiлле… – шепочу я. – Чорти б тебе взяли за те, що ти мене полишив… Розпач пiдiймаеться в менi, наче раптова хвиля, накриваючи з головою. Я вiдчуваю, що потопаю в нiй, – i з темряви чую голос: – Вам не варто там стояти, мабуть… Я роблю пiвоберта i краем ока бачу блiде обличчя коло пожежного виходу – на мене дивляться широко розплющенi темнi очi. Вiд подиву моя нога ковзае з парапету – i вага тiла опиняеться по той бiк. Серце робить кульбiт, i за мить усе мое тiло поринае туди. Я, наче ввi снi, невагома – у безоднi нiчного повiтря, i моi ноги десь надi мною. Чую крик – може, мiй. Хрускiт. Усе поглинае темрява. 2 – Як тебе звати, люба? Навколо шиi в мене корсет. За головою вiдчуваеться рука – нiжнi швидкi рухи. Я жива. А це й справдi дивно. – Ось i все. Розплющуй очi. Подивись на мене. Подивись. Можеш сказати свое iм’я? Я хочу щось сказати, розтуляю рот – але голос якийсь здавлений i безглуздий. Мабуть, я прикусила язика. У ротi кров – вiдчуваю смак металу. Не можу рухатися. – Ми тебе зараз покладемо на спецiальнi ношi. Спочатку буде незручно, але я дам тобi трохи морфiю, щоб полегшити бiль. – У чоловiка спокiйний, рiвний голос, наче для нього цiлком нормально, що хтось лежить поламаний на бетонi та витрiщаеться в темне небо. Хочеться засмiятися. Хочеться сказати йому, як же безглуздо вийшло, що я тут опинилась. Але все працюе не так, як належить. Обличчя чоловiка зникае з поля зору. З’являеться жiнка в неоновому жилетi – у неi темне кучеряве волосся, зiбране у хвiст. Вона нависае надi мною та свiтить лiхтариком в очi, роздивляючись мене з таким холодним iнтересом, наче я якийсь зразок, а не людина. – Кисневу маску треба? Я хочу щось сказати, але вiдволiкаюся на бiль у ногах. Господи Боже. Не думаю, що сказала це вголос. – Численнi переломи. Зiницi в нормi, реагують. Тиск дев’яносто на шiстдесят. Пощастило iй, що вона впала на той тент. А могла ж упасти просто на кушетку, еге ж?… Не подобаються менi цi синцi. – Вiдчуваю холодне повiтря десь коло дiафрагми, а потiм дотик теплих пальцiв. – Внутрiшня кровотеча? – Потрiбна друга бригада? – Сер, чи не могли б ви вiдiйти? Будь ласка, назад. Іще один чоловiчий голос: – Я вийшов покурити – а вона, блiн, упала просто на мiй балкон. Мало не прибила мене. – Ну ось бачите, вам сьогоднi щастить. Не прибила ж. – Я зроду так не лякався. Нiхто ж не очiкуе, що люди можуть упасти на балкон, чорт, просто з неба. Ви тiльки подивiться на мiй стiлець! Я купив його за вiсiмсот фунтiв у «Конранi»!.. Як ви гадаете, я можу подати позов? На мить западае тиша. – Робiть що хочете, сер. Знаете, що я вам скажу? Можете навiть подати позов на компенсацiю за прибирання кровi з вашого балкона. Як вам така iдея? Перший чоловiк глянув на свою колегу. Час плине, i я з ним. Я що, впала з даху? Обличчя холодне – я наче звiдкись iздалеку починаю розумiти, що мене трусить. – У неi шок, Семе. Дверi мiкроавтобуса десь унизу вiд’iжджають. Дошка пiдi мною рухаеться i бiль бiль бiль – усе поглинае темрява. Сирена, синiй вир. У Лондонi завжди чути сирену. Ми iдемо. Машиною швидкоi подекуди ковзае неонове свiтло. Тут дуже мало мiсця. Чоловiк у зеленiй формi тицяе в екран телефону, потiм повертаеться й поправляе крапельницю над головою. Бiль трохи послабшав – може, морфiй? Зi свiдомiстю повернувся жах. Усерединi мого тiла наче повiльно роздуваеться велетенська подушка безпеки, затуляючи вiд мене все iнше. О нi. Нi. – Иачше? Довелося повторити двiчi, перш нiж чоловiк мене почув. Вiн спираеться руками на задню частину кабiни, щоб почути мене. Нахиляе обличчя – вiн пахне лимонами, i йому варто було б поголитися. – Як ви? – Я… Чоловiк iще трохи нахиляеться. – Вибачте, погано чути через сирену. Ми вже скоро будемо в лiкарнi. – Вiн кладе долоню на мою руку. Його долоня суха. Дотик заспокоюе. Раптом мене накривае панiка – а що, як вiн забере руку? – Тримайтесь. Донно, ще довго? Я не можу вимовляти слова. Весь мiй рот заповнив язик. Думки плутанi, штовхаються в головi. Я ж рухала руками, коли вони мене пiднiмали, правда? Я пiднiмала праву руку? – Ене алалiсувало? – шепочу я. – Що? – Вiн пiдносить вухо аж до моiх губ. – Алалiсувало? Ене алалiсувало? – Паралiзувало? – перепитуе вiн, дивлячись менi в очi. Потiм переводить погляд на моi ноги. – Можеш поворушити пальцями на ногах? Я намагаюся згадати, як ворушити ногами. Сконцентруватися з першого разу не виходить. Чоловiк простягае руку i легенько торкаеться мого пальця – щоб нагадати менi, де вiн. – Спробуй iще раз. Ось так. Бiль пронизуе обидвi ноги. Рiзкий видих – може, схлип. Мiй. – Ноги в порядку. Бiль – це добре. Важко сказати напевне, але я думаю, що хребет не пошкоджено. Зламане стегно, е ще декiлька травм. Вiн уважно дивиться менi у вiчi. У нього добрi очi. Вiн знае, як сильно менi потрiбна пiдтримка. Я вiдчуваю його руку. Ще нiколи я так сильно не прагнула людського дотику. – Правда. Я певен, що вас не паралiзувало. – Акувати огу. – Мiй голос чуеться наче звiдкись iздалеку. На очi навертаються сльози. – Уть лашка, не iтпушкай, – шепочу я. Вiн нахиляеться ближче. – Я не вiдпущу. Я хочу щось сказати, але його обличчя розпливаеться, i я знов кудись провалююсь. Потiм менi розповiли, що я пролетiла два поверхи, прорвала собою тент величезного люксового навiсу й упала на шезлонг у плетеному стилi з водозахисними сидiннями, який стояв на балконi мiстера Ентонi Гардiнера, юриста, спецiалiста з авторського права. Вiн був моiм сусiдом, але ми нiколи не зустрiчалися. Мое стегно розламалося на двi частини, а ключиця пробилася назовнi. На лiвiй руцi зламано два пальцi, а на нозi плесно пробило шкiру – один зi студентiв-медикiв знепритомнiв, коли побачив, як воно стирчить. Моiми рентгенiвськими знiмками тут усi захоплювалися. У головi й досi лунае голос мого лiкаря: «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великоi висоти». Менi, вочевидь, дуже пощастило. Вони менi це кажуть i чекають з усмiшками, що я широко всмiхнусь або, може, радiсно затанцюю. Та я не думаю, що менi пощастило. Я дрiмаю, потiм прокидаюсь – iнодi бачу яскраве свiтло операцiйноi над головою, а iнодi тиху, спокiйну кiмнату. Інодi – обличчя медсестри. Чую якiсь уривки розмов. «Бачила, що наробила стара у Д-4? Оце вийшов кiнець змiни, га?» «Ви проходите обстеження у “Принцес Елiзабет”? Скажiть iм там, що ми вмiемо робити реанiмацiю. Ха-ха-ха». «Луiзо, зараз просто вiдпочивайте. Ми про все подбаемо. Ви маете просто вiдпочивати». Через морфiй менi постiйно хочеться спати. Збiльшили дозу – i по тiлу побiгли холоднi мурахи забуття. Я розплющую очi й бачу маму – вона стоiть у ногах лiжка. – Вона отямилася, Бернарде. Отямилася. Нам кликати сестру? «Вона пофарбувала волосся», – ця думка десь наче на околицi свiдомостi. Потiм iнша: «Це ж моя мама». Мама зi мною бiльше не говорить. – Дякувати Богу, дякувати Богу! – Мама намацуе розп’яття на шиi та торкаеться його. Це менi когось нагадуе – не пам’ятаю кого. Вона трохи нахиляеться та проводить пальцями по моiй щоцi. Чомусь менi на очi вiдразу навертаються сльози. – О моя крихiтко! – Нахиляеться надi мною, наче намагаеться захистити мене вiд дальших негараздiв. Вiдчуваю запах ii парфумiв, знайомий не гiрше за мiй власний. – О Лу! – Вона витирае менi сльози серветкою. – Я страшенно перелякалася, коли менi зателефонували. Тобi боляче? Тобi щось потрiбне? Тобi зручно? Щось тобi принести? – Вона говорить так швидко, що я не встигаю вiдповiдати. – Ми приiхали, щойно дiзналися. Трiна доглядае дiдуся – вiн передае тобi вiтання. Ну, тобто вiн щось пробуркотiв, i ми зрозумiли, що вiн мав на увазi. О серденько, як же так? Господи, що ти собi думала? Не схоже, щоб вона чекала на вiдповiдь. Усе, що я маю робити, – це лежати тут. Мама витирае своi очi – а потiм знов моi. – Ти й досi моя донечка. І… я б собi не пробачила, якби з тобою щось сталося, а ми… ну… ми не були… ти розумiеш. – Я не отi… – Язик якийсь дивний, я наче п’яна. – Я не отiла… – Я знаю. Але менi так важко через це, Лу. Я не могла… – Не зараз, люба, добре? – Батько торкаеться ii плеча. Вона вiдвертаеться й дивиться кудись у простiр, беручи мене за руку. – Коли нам подзвонили… я думала… я не знала… – Вона знову схлипнула, притискаючи носовичок до губ. – Дякувати Богу, вона жива, Бернарде. – Звiсно, жива. Вона ж у нас гумова, еге ж? – Надi мною схиляеться тато. Ми з ним говорили по телефону два мiсяцi тому, але не бачилися пiвтора року – вiдтодi, як я поiхала зi свого мiстечка. Вiн видаеться таким кремезним i знайомим – але надзвичайно, надзвичайно втомленим. – Плобаш, – шепочу я. Не знаю, що ще сказати. – Не треба, ми просто радi, що ти жива. Навiть якщо маеш такий вигляд, наче протрималася шiсть раундiв проти Майка Тайсона. Ти взагалi бачила себе в дзеркало пiсля того, як опинилася тут? Я похитала головою. – Ну то й не дивися поки. Пам’ятаеш Террi Нiколса? Коли вiн упав через кермо велосипеда коло крамницi? Ну ось, якщо прибрати вуса – то десь такий вигляд i маеш. Хоча… – Вiн нахилився ближче. – Якщо придивитися… – Бернарде. – Завтра ми принесемо тобi пiнцет. У будь-якому разi, якщо тобi ще колись захочеться навчитися лiтати – рушай кудись, де е злiтна смуга. Мабуть, просто розвести руки й стрибнути у твоему випадку недостатньо. Намагаюсь усмiхнутися. Вони обое схилилися надi мною. Обличчя напруженi, знервованi. – Вона схудла, Бернарде. Тобi не здаеться, що вона схудла? Батько нахиляеться, i я бачу, що очi в нього вологi, а усмiшка тремтить трохи сильнiше, нiж зазвичай. – Вона мае чудовий вигляд, люба. Точно. Вигляд у тебе супер. – Вiн стискае мою долоню, пiдносить до своiх губ та цiлуе. Тато нiколи в моему життi такого не робив. Саме тут я усвiдомлюю, що мало не померла, i з грудей раптом вириваеться плач. Я заплющую очi, i з них ллються пекучi сльози. Вiн тримае мою долоню у своiх великих руках, укритих мозолями вiд роботи з деревиною. – Ми тут, серденько. Усе добре. Тепер усе буде добре. Протягом двох тижнiв вони щодня приiздять за п’ятдесят миль до мене. Потiм – кожних декiлька днiв. Батько взяв вiдпустку на роботi, бо мама сама не iздить так далеко – у Лондонi ж усяке може трапитися. Вона часто це повторюе, зi скрадливим поглядом за спину, наче за дверима палати стоiть злодiй з ножем. Трiна завжди залишаеться доглядати дiдуся – але коли мама це каже, то стае зрозумiло, що не моя сестра висловила таку пропозицiю. Мама привозить домашню iжу – вiдтодi, як ми разом п’ять хвилин роздивлялися мiй обiд, але так i не змогли втямити, що ж воно таке. – Ще й цi пластиковi пiдноси, Бернарде! Як у в’язницi. Вона сумно потикала те виделкою, а потiм понюхала. І з того часу вона завжди привозить велетенськi сандвiчi – товстi шмати шинки чи сиру в бiлому батонi, – а також домашнiй суп у банцi. «Зрозумiла iжа», – каже вона. Годуе мене, як дитину. Язик поступово повертаеться до нормальних розмiрiв – коли я впала, то мало не прокусила його наскрiзь. Менi сказали, що це не рiдкiсть. У мене було двi операцii на стегнi, а лiва нога та рука в гiпсi по самi суглоби. Кiт, один iз санiтарiв, запропонував написати щось у мене на гiпсах – мовляв, це не дуже добра прикмета, якщо вони залишаються бiлими. Але його напис виявився таким непристойним, що Евелiнi, медсестрi з Фiлiппiн, довелося замазати його, щоб нiхто не побачив. Вiн возить мене на рентген та в аптеку, дорогою розповiдаючи лiкарнянi плiтки. Я б чудово жила i без розповiдей про те, як люди повiльно й жахливо помирають, але його це явно веселить. Я впала з п’ятиповерхiвки i вижила, тож у лiкарнi я точно крутiша за пацiента з кишковою непрохiднiстю з палати «С» або дурепи, що випадково вiдрiзала собi палець секатором. Неймовiрно, як швидко втягуешся в лiкарняне життя. Я прокидаюся, мною опiкуються декiлька людей – я iх уже впiзнаю, – потiм намагаюся правильно вiдповiдати лiкарям i чекаю, доки приiдуть батьки. Вони займаються якимись дрiбницями в мене в палатi й надзвичайно шанобливо ставляться до лiкарiв, якi до мене заходять. Тато постiйно перепрошуе за те, що я не можу нормально стрибати, – аж доки мама не дае йому копняка в ногу. Досить боляче, мабуть. Коли звичнi справи закiнчено, мама прогулюеться по крамницях у вестибюлi й повертаеться з гучним обуренням щодо кiлькостi фастфудiв. – Тiльки уяви собi, Бернарде, той одноногий з вiддiлення серцево-судинних сидить собi там, занурившись по вуха у чизбургер та картоплю! Неймовiрно! Тато сидить на стiльцi бiля моiх нiг i читае мiсцевi газети. У першi декiлька тижнiв вiн усе чекав, коли ж з’явиться стаття про мене. Я намагалася йому пояснити, що в цiй частинi мiста навiть про подвiйнi вбивства не завжди згадують у коротких повiдомленнях. А ось у Стортфолдi минулого тижня на першiй шпальтi була стаття пiд назвою «На стоянцi бiля супермаркету залишили вiзки в неналежному мiсцi». А за тиждень до того – «Школяр засмучений через стан ставка для качок». Тож переконати його важко. У п’ятницю пiсля останньоi операцii на стегнi мама привозить халат – вiн на один розмiр менi завеликий. Також у неi велетенський пакунок яечних бутербродiв. Менi навiть не доводиться питати, що там, – як тiльки вона вiдкрила пакунок, палату огорнув сiрчистий запах. Батько махае перед носом долонею: – Медсестри казатимуть, що то я, Джозi. – Вiн швидко вiдчиняе й зачиняе дверi. – Вона занадто худа – iй треба iсти яйця. А тобi б узагалi краще помовчати – ти звалював своi запахи на собаку ще два роки пiсля того, як вiн здох. – Та я ж просто хотiв зберегти романтику наших стосункiв, люба. Мама стишила голос: – Трiна казала, що ii колишнiй якось пустив пiвня i накрив ii ковдрою з головою. Тiльки уяви! Батько глянув на мене: – Коли я таке роблю, твоя мама погрожуе змiнити громадянство. Вони смiються, але е якась напруга. Я чiтко це вiдчуваю. Коли весь свiт стискаеться до крихiтноi кiмнати, починаеш рiзко вiдчувати найдрiбнiшi змiни настрою: коли лiкарi беруть рентгенiвськi знiмки й вiдвертаються, щоб iх роздивитися, коли сестри прикривають рота, щоб поговорити про когось, хто помер десь поруч. – Що таке? У чому рiч? – питаю. Вони нiяково дивляться одне на одного. – Ну… – Мама сiдае на краю лiжка. – Доктор каже… консультант каже… не зовсiм зрозумiло, як саме ти впала. Я вiдкушую шматок яечного бутерброда – лiвою рукою я вже можу тримати деякi речi. – А… Мене вiдволiкли. – Коли ти ходила дахом. Жую свiй бутерброд. – А може, ти ходила ввi снi, серденько? – Тату. Я нiколи в життi не ходила ввi снi. – Ходила. Пам’ятаеш, коли тобi було тринадцять, ти ввi снi спустилася на кухню i з’iла половину торта, що був призначений для Трiни на день народження? – М-м… Ну, е певна вiрогiднiсть, що я тодi не зовсiм спала. – І рiвень алкоголю в тебе в кровi… Лiкарi кажуть, що ти випила… випила страшне багато. – У мене був важкий вечiр на роботi. Я випила склянку чи двi, а потiм пiднялася на дах подихати свiжим повiтрям. А тодi мене вiдволiк голос. – Голос. – Я стояла на краю i дивилася на мiсто. Я iнодi так роблю. А потiм почула за спиною голос – голос дiвчини. Я злякалась i втратила рiвновагу. – Дiвчини? – Я пам’ятаю лише ii голос. Тато нахилився до мене: – А ти певна, що то була справжня дiвчина? Не уявна… – Тату, я розтрощила собi стегно, а не голову. – А вони й казали, що швидку викликала дiвчина. – Мама торкнулася татовоi руки. – Тобто ти кажеш, що це нещасний випадок? Я перестаю жувати. Вони сором’язливо вiдводять очi. – Що? Ти… ти думаеш, що я стрибнула, чи що? – Ми нiчого такого не кажемо. – Тато чухае потилицю. – Просто… ну… вiдтодi як… усе пiшло якось не так… ми довго не бачили тебе… i нас трохи здивувало те, що ти серед ночi гуляеш дахами. Ранiше ти боялася висоти. – Ранiше я була заручена з чоловiком, який вважав нормальним рахувати витрату калорiй увi снi. Господи, ось чому ви так мною опiкуетеся? Бо думаете, що я хотiла себе вбити? – Нi, просто нас розпитують про всiляке… – Хто розпитуе? І про що? – Та тi, психiатри. Вони просто хочуть пересвiдчитися, що ти в нормi. Усе склалося… ну… ти розумiеш, вiдтодi… – Психiатри? – Вони записали тебе на прийом. Щоб поговорити з тобою. У нас була довга бесiда з лiкарями – i ми забираемо тебе додому. Це лише доки ти не одужаеш. Ти ж не можеш сама залишатись у тiй твоiй квартирi. Вона… – Ви були в мене у квартирi? – Ну, ми ж мали забрати твоi речi. Запала тиша. Я уявляю, як вони стоять на порозi. Мама мiцно тримаеться за сумочку, роздивляючись брудну постiль, порожнi пляшки з-пiд вина на камiннiй поличцi, одинокий надкушений горiховий батончик у холодильнику. Уявляю, як вони хитають головами, обмiнюючись поглядами. «Ми точно зайшли в потрiбну квартиру, Бернарде?» – Зараз тобi треба побути з родиною – доки ти не оговтаешся. Я хочу сказати, що менi буде нормально i в моiй квартирi – хай там що вони думають. Хочу робити свою роботу, приходити додому i нiчим не клопотатися до наступноi змiни. Я хочу сказати, що не можу повернутись у Стортфолд i бути знову тiею дiвчиною. Тiею, яка. Я не хочу вiдчувати дбайливо замасковане мамине несхвалення, не хочу татового життерадiсного «все добре, все буде добре». Не хочу проходити повз Вiллiв будинок щодня, думаючи, яке мiсце я в ньому мала, – вiд цього нiде не подiтися. Але я не хочу цього казати. Бо раптом стомилася, усе болить – i я просто бiльше не можу боротися. За два тижнi тато привозить мене додому у своему робочому фургонi. Там попереду лише одне мiсце для пасажира, тому мама залишилася вдома готуватись. Пiд нами несеться шосе, i мiй шлунок нервово напружуеться. Веселi вулицi мого рiдного мiстечка тепер менi чужi. Я споглядаю iх дещо вiддалено, вивчаю. Усе здаеться таким маленьким, таким стомленим, таким нудотно-солодким. Я розумiю, що саме так бачив це Вiлл, коли вперше повернувся додому пiсля аварii. Вiдганяю цю думку. Ми пiд’iжджаемо до нашоi вулицi, i я намагаюся провалитися крiзь сидiння. Не хочу цих ввiчливих розмов iз сусiдами, не хочу виправдовуватися. Не хочу, щоб мене судили за моi вчинки. – Ти як? – Тато повертае голову до мене, наче здогадався, про що я думаю. – Нормально. – Ну й молодчинка. – Вiн коротко плескае мене по плечу. Мама вже чекае на нас коло дверей, коли ми паркуемося коло будинку. Вона, мабуть, стояла коло вiкна з пiвгодини. Тато ставить моi сумки на сходинку та повертаеться допомогти менi вийти з машини, пiдтримуючи мене плечем. Я обережно спираюся цiпком на брукований тротуар i майже фiзично вiдчуваю, як за моею спиною шурхотять штори в сусiднiх будинках, поки я доходжу до ганку. «Дивись, хто приiхав, – чую я iхнiй шепiт. – Цiкаво, що вона накоiла цього разу?» Тато веде мене вперед, уважно стежачи, як я ставлю ноги, – наче раптом вони можуть зiрватися та бозна-куди побiгти. – Нормально? – повторюе вiн. – Давай, не квапся. Бачу, як дiдусь визирае з-за маминоi спини в коридорi – на ньому, як завжди, картата сорочка та улюблений синiй джемпер. Нiчого не змiнилося. Навiть шпалери тi самi. У коридорi той самий килим – на ньому видно смужки там, де мама пилососила зранку. На гачку висить моя стара синя куртка з капюшоном. Пiвтора року. А таке вiдчуття, наче я рокiв десять тут не була. – Не пiдганяй ii, – каже мама, стиснувши руки. – Ви йдете надто швидко, Бернарде. – Та вона ледь пережене Мо Фараха.[5 - Вiдомий британський бiгун.] Якщо ми будемо йти ще повiльнiше, це буде прогулянка Мiсяцем. – Обережно, сходи. Бернарде, може, будь позаду – якщо вона впаде? – Та я знаю, де сходи. Це ж тут усього лише двадцять шiсть рокiв прожито. – Дивися, щоб вона не перечепилася через порiг, Бернарде. Ти ж не хочеш, щоб вона i друге стегно зламала. «Господи, – думаю я. – Ось так тобi було, Вiлле? Кожного-кожного дня?» І тут на порозi з’являеться моя сестра, вiдштовхуючи маму вбiк. – Заради Бога, мамо! Давай, Гопалонгу![6 - Ім’я вигаданого ковбоя, героя книжок та фiльмiв.] Ото, блiн, ти влаштувала тут шоу. Трiна пiдставляе пiд мою вiльну руку свое плече та кидае швидкий погляд у бiк сусiднього будинку. Їi брови здiймаються вгору у нiмому жестi «Що, справдi?» Я майже фiзично чую, як iз шурхотом запинаються штори. – Купка витрiщак, блiн. Ану швидше – я обiцяла Томасу, що ти покажеш йому шрами, перш нiж вiн пiде на свiй гурток. Боже, як ти схудла. Твоi цицьки наче два мандарини в шкарпетках. Смiятись i йти водночас менi важко. Томас бiжить мене обiймати, i менi доводиться спертись об стiну, щоб вiн мене не збив. – Вони правда тебе розрiзали, а потiм зiбрали назад? – питае. Вiн уже менi по груди на зрiст. Спереду немае чотирьох зубiв. – Дiдусь каже, що вони точно щось зiбрали не так, як було. І хто його знае, як нам це зрозумiти. – Бернарде! – Та я ж пожартував. – Луiзо. – Голос у дiдуся хрипить. Вiн пiдходить до мене та обiймае – i я його теж. Його старечi руки тримають моi навдивовижу мiцно. Супиться. Удае, що сердиться. – Я знаю, тату. Я знаю. Але тепер вона вдома, – каже мама. – Ти повертаешся у свою стару кiмнату, – оголошуе тато. – Тiльки ми там поклеiли шпалери з трансформерами для Томаса – ти ж нiчого не маеш проти декiлькох автоботiв та предаконiв? – А в мене в дупi були черв’яки, – видае Томас. – Мама каже, що про це не треба казати комусь не вдома. А ще не треба пхати пальцi… – О Господи! – перепиняе його мама. – Ласкаво просимо додому! – резюмуе тато, i сумка з його рук падае менi на ногу. 3 Озираючись назад, я бачу, що першi дев’ять мiсяцiв пiсля смертi Вiлла я була наче в туманi. Я вiдразу поiхала до Парижа – навiть не повертаючись додому. Вiд свободи в мене паморочилась голова, а Вiлл пробудив у менi такi апетити, яких я ранiше не знала. Я найнялася працювати в бар, куди часто заходили iммiгранти, – тут не звертали уваги на мою жахливу французьку. Поступово я покращувала свое знання мови. Я винайняла невеличку кiмнату в Шiстнадцятому окрузi над ресторанчиком близькосхiдноi кухнi. Ночами я просто лежала тут без сну, прислухаючись до розмов нiчних пиякiв та ранкових кур’ерiв. І щодня почувалася так, наче проживаю не свое життя. У першi мiсяцi з мене наче зняли шкiру – я вiдчувала все неймовiрно гостро. Прокидалась у сльозах або зi смiхом i дивилася на свiт так, наче з очей прибрали якийсь фiльтр. Куштувала новi страви, гуляла незнайомими вулицями й розмовляла з людьми не своею мовою. Інодi менi здавалося, що вiн переслiдуе мене, що я дивлюсь на все його очима, що чую його голос. «Що ти про це думаеш, Кларк?» «А я ж казав, що тобi сподобаеться!» «Скуштуй це! Спробуй те! Давай!» Без свого звичного повсякдення я загубилася. Менi знадобилося декiлька тижнiв, перш нiж я перестала вважати своi руки безглуздими без щоденного дотику до його тiла: м’яка сорочка, на якiй я застiбала гудзики, теплi нерухомi руки, якi я нiжно мила, шовковисте волосся, яке я й досi вiдчувала мiж пальцями. Менi бракувало його голосу, його рiзкуватого смiху – вiн так рiдко смiявся. Я сумувала за тим, як повiльно опускалися його повiки, коли вiн засинав. Моя мати – а вона й досi була проти того, що я стала частиною цього всього, – сказала, що любить мене, але нiяк не може примиритися, що ця нова Луiза – та сама дiвчинка, яку вона ростила. Я втратила родину, втратила коханого – i так обiрвалися всi ниточки, якi пов’язували мене з тiею людиною, котрою я була. Я почувалася так, наче просто пливу кудись у невiдомий Всесвiт, без жодного якоря. Я намагалася жити новим життям. Заводила принагiднi дружнi стосунки з iншими мандрiвниками: молодими людьми з Англii, у яких освiтне «вiкно»;[7 - Gap year – рiк паузи в освiтi, зазвичай мiж школою та унiверситетом. Молодi люди подорожують i намагаються визначитися щодо свого подальшого життя.] американцями, якi проходять шляхами улюблених лiтературних героiв, переконаними, що нiколи не повернуться на свiй Середнiй Захiд; заможними молодими банкiрами; туристами. Передi мною постiйно проходили обличчя, що тiкали вiд свого життя. Я усмiхалася, базiкала з вiдвiдувачами, працювала – i переконувала себе, що роблю так, як вiн хотiв. Це мало мене втiшало. Зима вiдступила, i весна сповнила мiсто своею красою. І раптом я прокинулася вранцi й зрозумiла, що це мiсто бiльше менi не подобаеться. Принаймнi я не вiдчувала себе достатньо парижанкою, щоб залишитися тут. Історii iммiгрантiв набридли, парижани стали якимись неприязними – а може, я просто почала помiчати безлiч причин того, чому саме менi тут не мiсце. Це мiсто – хай би яке привабливе воно було – справляло враження вишуканоi дизайнерськоi сукнi, яку купили поспiхом i вона не сiла за фiгурою. Я звiльнилась i поiхала мандрувати Європою. Не минуло й двох мiсяцiв, i я вiдчула себе ще гiрше. Майже завжди була на самотi. Ненавидiла цей стан, коли не знаеш, де ночуватимеш, коли постiйно звiряешся з розкладами поiздiв та непокоiшся через валюту. Важко було заводити знайомства – я не довiряла нiкому, кого зустрiчала. Та й що я могла розповiсти про себе? Якiсь загальнi вiдомостi – та й по всьому. Те, що мало вагу для мене i було менi цiкавим, я не могла нiкому розказати. А коли не маеш iз ким поговорити, то всi цi красивi мiсця, якi бачиш, – фонтан Тревi або канал в Амстердамi – стають лише порожнiми пунктами в списку. Останнiй тиждень минув на пляжi в Грецii – усе тут менi нагадувало про той пляж, де ми з Вiллом були незадовго до того. Скоро менi набридло сидiти на пiску та вiдганяти вiд себе засмаглих чоловiкiв, яких, здавалося, всiх звали Дмiтрiс. Час там не давав менi втiхи, i я врештi повернулась до Парижа – по сутi, менi бiльше не було куди повертатися. Намагаючись вирiшити, що робити далi, я два тижнi ночувала на диванi в дiвчини, з якою ми разом колись працювали в барi. Я згадала нашу з Вiллом розмову про кар’еру i написала в декiлька коледжiв щодо курсiв дизайну, та в мене не було нiякого досвiду роботи, i менi ввiчливо вiдмовили. Я втратила те мiсце, яке менi пропонували пiсля смертi Вiлла, – його вiддали комусь iншому, бо я не просила почекати. В адмiнiстрацii менi сказали, що я можу спробувати наступного року, – але з iхнього тону я зрозумiла, що всi знають: я не повернуся. Я шукала роботу в iнтернетi, але виявилося, що, незважаючи на все пережите, менi й досi бракуе квалiфiкацii, аби робити бодай щось цiкаве. А потiм, коли я саме думала, чим же займатися, зателефонував Майкл Ловлер, нотарiус Вiлла, i сказав, що час зробити щось iз тими грошима, якi менi залишив Вiлл. Це стало для мене приводом, на який я чекала. Вiн допомiг сторгуватися за моторошно дорогу квартиру на краю Сiтi[8 - Центр Лондона.] – я обрала це мiсце, бо згадала, як Вiлл щось казав про бар на розi вулиць неподалiк. Менi ввижалося, що так я буду ближче до нього. Лишилося ще трохи грошей, щоб ii меблювати. За шiсть тижнiв пiсля мого повернення до Англii мене взяли на роботу в бар «Трилисник та конюшина», я переспала з хлопцем на iм’я Фiл, якого не планувала нiколи бiльше бачити, i стала чекати, коли ж нарештi почну жити. Минуло дев’ять мiсяцiв. Досi чекаю. Протягом першого тижня вдома я нечасто виходила кудись. У мене все болiло, я швидко втомлювалася. Легко було просто лежати в лiжку та дрiмати пiд дiею екстрапотужних знеболювальних. Я втiшала себе тим, що найважливiшим було дати своему тiлу одужати. Дивно, але повернення в батькiвський дiм стало для мене тим, що треба: тут я нарештi змогла спати бiльш як чотири години поспiль; примiщення були достатньо малi, щоб я могла ходити, тримаючись за стiни. Мама годувала мене, дiдусь складав компанiю. Трiна повернулась у коледж, а з нею i Том. Удень я багато дивилася телевiзор, дивуючись нескiнченнiй рекламi кредитних компанiй, пiдйомникiв для iнвалiдiв та iнтересу до дрiбних вiдомих осiб (я нiкого з них не знала, бо мене майже рiк не було в краiнi). Я жила наче в крихiтному коконi – але в ньому в кутку копирсався величезний слон. У розмовах ми не зачiпали тем, якi могли б порушити цей крихкий баланс. Удень я дивилася новини про якусь вiдому людину, а за вечерею казала щось на кшталт: «А ви чули, що кажуть про Шайну Вест?» – i мама з татом вдячно пiдхоплювали тему, зауважуючи, що вона повiя, чи мае гарну зачiску, чи нi те нi се. Ми говорили про «Торги на горищi» («А менi завжди було цiкаво дiзнатися, скiльки б дали за те вiкторiанське кашпо твоеi матерi – потворна рiч») та про «Ідеальний будинок» («Я б у такiй ваннi й собаку не мила!»). Я не думала нi про що, крiм iжi та простих клопотiв: одягатися, чистити зуби, виконувати крихiтнi маминi доручення («Слухай, серденько, поки мене не буде, розсортуй, будь ласка, своi бруднi речi – я закину iх зi своiми кольоровими»). Але зовнiшнiй свiт повiльно пiдповзав до мене все ближче. Я чула, як сусiди розпитували мою маму, коли та розвiшувала бiлизну: – Так що, твоя Лу вдома? – Вдома, – нехарактерно коротко вiдповiдала мама. Я помiтила, що стала уникати кiмнат, з яких видно замок, – але все одно знала, що вiн там. І в ньому живуть люди, якi дихають пам’яттю про Вiлла. Інодi менi ставало цiкаво: що з ними тепер? Коли я була в Парижi, менi передали листа вiд мiсiс Трейнор, у якому вона офiцiйно дякувала менi за все, що я зробила для ii сина. «Я знаю, Ви зробили все, що могли», – писала вона. Бiльше я про них нiчого не знала. Уся iхня родина стала для мене примарними залишками часiв, якi я не мала сил згадувати. Нашу вулицю накривало тiнню вiд замку на декiлька годин щодня, i для мене присутнiсть Трейнорiв стала нiби якимсь докором. За два тижнi пiсля мого приiзду я помiтила, що тато з мамою перестали ходити на мiсцевi зустрiчi. – Сьогоднi ж вiвторок? – запитала я на третiй тиждень, коли ми сидiли за вечерею. – Хiба ви не мали б уже пiти? Вони глянули одне на одного. – А, ну… нi. Нам i тут непогано, – сказав тато, жуючи свою свинину. – Та я можу й сама побути, нiчого страшного, – кажу. – Менi вже набагато краще. Я абсолютно не проти подивитися телевiзор. – Потай вiд iнших я давно хотiла просто посидiти без чийогось нагляду. Вiдтодi, як я приiхала, мене жодного разу не полишали саму бiльш як на пiвгодини. – Правда. Ідiть i розважтеся трохи. Я в нормi. – Ми… ми просто не хочемо туди бiльше ходити, – сказала мама, роздивляючись картоплину, яку рiзала. – Люди… рiзне говорять. Про те, що сталося. – Тато смикнув плечима. – Так що скiнчилося тим, що нам простiше не ходити туди. На цiлих шiсть хвилин запала тиша. Були й бiльш конкретнi нагадування про мое минуле життя. Нагадування, одягненi в штани для бiгу в обтяжку з тканини з особливими вологовiдвiдними властивостями. Коли четвертий ранок поспiль Патрiк пробiг повз наш будинок, я здогадалася, що це не випадково. Першого дня, почувши його голос, я прошкутильгала до вiкна та глянула крiзь завiси. Онде вiн, унизу, розтягуе сухожилля, розмовляючи з якоюсь блондинкою. Волосся в неi зiбране у хвостик, сама одягнена в лайкру гарно дiбраних вiдтiнкiв – одяг сидить на нiй так щiльно, що неважко побачити, чим саме вона снiдала. Вони були як двое олiмпiйцiв, що пропустили змагання з бобслею. Я вiдступила трохи вiд вiкна, щоб вiн не побачив мене, якщо раптом гляне вгору. За мить вони попрямували далi – рiвнi спини, пружнi ноги. Просто пара блискучих бiрюзових понi, запряжених у карету. Два днi по тому я саме вдягалася, коли знов iх почула. Патрiк щось голосно розповiдав про вуглеводне навантаження, а його дiвчина пiдозрiло глянула на дiм – наче ii саму дивувало, що вони вже вдруге зупиняються на одному й тому самому мiсцi. На третiй день, коли вони прибiгли, я була у вiтальнi з дiдусем. – Треба потренувати прискорення, – голосно запропонував Патрiк. – Давай бiжи до третього стовпа, а я засiкатиму час! Інтервал – двi хвилин! Марш! Дiдусь промовисто закотив очi. – Вiн що, робить таке щодня вiдтодi, як я приiхала? Очi дiдуся закотилися чи не в потилицю. Я крiзь штори дивилася, як Патрiк стоiть, уважно вдивляючись у таймер, – у найкращiй позi просто перед моiм вiкном. На ньому чорна флiсова кофта на блискавцi та добре дiбранi лайкровi шорти. Я стояла в декiлькох футах вiд нього, з iншого боку штори, – дивилась i тихо дивувалася тому, як цей чоловiк мiг бути тим, кого я довго, як я думала, кохала. – Давай, давай! – кричав вiн, пiдвiвши погляд вiд таймера. Дiвчина, як слухняний пес, торкнулася стовпа коло нього та чкурнула назад. – Сорок двi i тридцять вiсiм! – оголосив вiн схвально, коли вона повернулася, важко дихаючи. – Думаю, ти могла б iще на пiвсекунди краще. – Це для тебе шоу. – До кiмнати ввiйшла мама з двома кухлями. – Та я здогадалася. – У супермаркетi я бачила його матiр – вона спитала, чи повернулася ти, i я iй сказала. І не дивися так на мене – я не змогла б iй збрехати. А в отiеi, – вона кивнула в бiк вiкна, – цицьки несправжнi. Про це весь Стортфолд говорить. Кажу тобi, на них можна двi чашки чаю поставити. – Вона зупинилася бiля мене. – Знаеш, вони зарученi. Я думала, ця новина мала б мене боляче вжалити. Але я сприйняла це на диво спокiйно. – Ну… вони наче добре пiдходять одне одному. Мама ще трохи постояла коло вiкна, дивлячись на Патрiка. – Вiн непоганий хлопець, Лу. Просто… просто ти змiнилася. – Вона дала менi кухоль i вiдвернулася. Нарештi одного ранку, коли вiн закiнчував вiджимання на тротуарi коло мого дому, я вiдчинила дверi й вийшла на вулицю. Спершись на ганок, я склала руки на грудях i почала пильно дивитися на нього, аж доки вiн пiдвiв на мене погляд. – Не варто тут надовго зупинятися – сусiдський собака ретельно оберiгае цю частину тротуару. – Лу! – вигукнув вiн так, наче я була останньою людиною, яку можна було побачити на ганку мого власного будинку, де вiн бував гостем декiлька разiв на тиждень протягом семи рокiв. – Для мене сюрприз побачити тебе тут. Я ж думав, ти вирушила завойовувати великий свiт! Його наречена, що вiджималася поруч, пiдвела очi та швидко знов iх опустила. Їi сiдницi напружилися ще бiльше – хоча, може, це менi здалося. Вгору – вниз, вгору – вниз. Усе ii тiло шалено пiдскакувало. Я навiть почала хвилюватися за ii груди. Вiн схопився на ноги. – Це Керолайн, моя наречена. – Вiн уважно на мене подивився, очiкуючи реакцii. – Ми готуемося до наступноi «Залiзноi людини».[9 - Змагання з трiатлону, що вважаються найскладнiшими одноденними змаганнями у свiтi.] Уже удвох брали участь. – Це… так романтично, – зауважила я. – Ну, ми з Керолайн вважаемо, що приемно робити щось разом. – Я бачу, – кажу. – І у вас обох бiрюзовi лайкровi костюми! – Ну, це наш командний колiр. Запала коротка тиша. – Вперед, командо! – Я скинула в повiтря кулак. Керолайн теж звелася на ноги й почала розтягувати м’язи стегна, згинаючи ногу, наче лелека. Менi вiд неi дiстався кивок – мiнiмум увiчливостi в такiй ситуацii. – А ти схудла, – сказав вiн. – Ну, мабуть. Крапельниця з фiзрозчином – непогана дiета. – Я чув, що… що в тебе стався нещасний випадок. – Вiн спiвчутливо схилив голову. – Новини швидко ширяться. – У будь-якому разi, добре, що ти в нормi. – Вiн шморгнув носом i глянув униз по вулицi. – Тобi, мабуть, нелегко було цей рiк. Ну, все те, що тобi довелося пережити… А ось i воно. Я намагалася дихати. Керолайн абсолютно вiдмовилася на мене дивитися, придiляючи всю увагу розтягуванню. – Ну що ж, вiтаю з весiллям. Вiн гордо глянув на свою майбутню дружину, милуючись ii сильною ногою. – Знаеш, як кажуть, одразу розумiеш, коли час настае. – Його усмiшка виказувала якусь нещиру спробу виправдатися. Це мене й добило. – Ну звiсно. Сподiваюся, ти вiдклав досить грошей на весiлля – це ж недешево. Вони обое глянули на мене. – А що там iз мою iсторiею, яку ти продав у газети? Тобi добре заплатили, Пате? Пару тисяч, не менше? Трiнi так i не вдалося дiзнатися, скiльки саме. Думаю, за смерть Вiлла точно можна купити кiлька красивих костюмiв iз лайкри, так? Керолайн кинула на нього такий погляд, що я зрозумiла: цю частину своеi iсторii вiн ще не розповiдав. Вiн подивився на мене, i на його щоках почали наливатися двi червонi плями. – Я не маю нiякого стосунку до цього. – О, ну звичайно ж, нi. Ну, приемно було тебе побачити, Пате. Щасти тобi з весiллям, Керолайн! Ти точно будеш най… найсильнiшою нареченою в мiстi. Я розвернулась i повiльно зайшла в дiм. Зачинила дверi, сперлась на них спиною. Серце колотилось об груди. Я так i стояла, аж доки не переконалася, що вони побiгли далi. – Виродок, – сказав дiдусь, коли я прошкутильгала у вiтальню. Потiм знов кинув нищiвний погляд у вiкно. – Виродок. – І захихотiв. Я дивилась на нього i раптом сама почала смiятись. Уперше за останнiй час. – То як, вирiшила, що робитимеш далi? Коли тобi покращае? Я лежала на лiжку. Трiна телефонувала з коледжу – вона чекала на Тома, поки той у футбольному гуртку. Надi мною на стелi розкинулося цiле сузiр’я з блискучих налiпок Томаса – iх, мабуть, тепер i не прибрати без доброi половини самоi стелi. – Ще нi. – Але ж треба щось робити. Не можна просто вiдсиджувати зад цiлу вiчнiсть. – Я i не вiдсиджую зад. І мое стегно ще болить. Фiзiотерапевт каже, що краще лежати якомога бiльше. – Мама i тато цiкавляться, що ти плануеш. У Стортфолдi роботи немае. – Я знаю. – Ти наче дрейфуеш кудись. Тобi нiчого не цiкаво. – Трiно, я щойно впала з даху. Менi треба вiдновити сили. – Ну а до того ти вешталася свiтом. Потiм працювала в барi – щоб знайти те, чим хочеться займатися. Тобi треба трохи впорядкувати безлад у головi. Якщо ти не збираешся навчатися, то слiд нарештi вирiшити, що робитимеш зi своiм життям. У будь-якому разi, якщо поки ти збираешся лишитись у Стортфолдi, треба здати твою квартиру. Мама й тато не можуть утримувати тебе довiку. – І це каже жiнка, яку банк «Мама й тато» пiдтримуе вже рокiв вiсiм. – Я навчаюся, на денному. Це рiзнi речi. Крiм того, я продивилася твоi банкiвськi виписки, поки ти була в лiкарнi. Оплатила твоi рахунки. У тебе залишилось приблизно пiвтори тисячi фунтiв – це з лiкарняними. А до речi, куди, в бiса, ти дзвонила за океан? Тi дзвiнки коштують цiлу купу грошей! – Не твое дiло. – Я склала список агентiв з нерухомостi в тому районi – вони займаються орендою. Потiм можна ще раз переглянути пропозицii в коледжах – може, хтось вилетiв з того курсу, на який ти хотiла вступити. – Трiно, ти мене втомлюеш. – А що, який сенс стирчати там без дiла? Тобi вiдразу стане краще, коли ти матимеш якусь мету. Так, мене це дратувало, але в цих чiпляннях сестри було щось пiдбадьорливе. Крiм неi, нiхто не зважувався на таке. Моi батьки, мабуть, i досi вважали, що в мене не всi клепки в головi на мiсцi i зi мною треба поводитися, як iз дитиною. Мама складала мiй випраний одяг на лiжку, охайно згорнутий, тричi на день готувала менi iжу, а коли я перехоплювала ii спостережливий погляд, вона вичавлювала якусь незграбну посмiшку, яка передавала все, що ми одна однiй не казали. Тато возив мене на фiзiопроцедури, дивився зi мною телевiзор i не глузував з мене. Тож тiльки Трiна поводилася зi мною як завжди. – Ти ж знаеш, що я казатиму, правда? Я перевернулась на бiк i скривилася вiд болю. – Знаю. А може, нi. – І ти знаеш, що сказав би Вiлл. У вас була угода – i ти не можеш порушити свое слово. – Ну все, досить. Цю розмову закiнчено. – Добре-добре. О, Том виходить iз роздягальнi. Побачимось у п’ятницю! – Вона сказала це так, наче ми говорили про музику, плани на вiдпустку чи шампунi. Вона роз’едналась, а я лишилася лежати i дивитись у стелю. «У вас була угода». Була. І дивися, що тепер вийшло. Трiна добряче дiставала мене, проте за тi декiлька тижнiв, що я пробула вдома, менi стало значно краще. Палиця вже була менi не потрiбна – з нею я почувалася так, наче менi вже пiд дев’яносто. Та я й забувала ii всюди, куди ходила. Майже щоранку ми з дiдусем ходили гуляти в парк – на цьому наполягла мама. Лiкарi радили дiдусевi щодня робити якiсь фiзичнi вправи, але одного ранку вона вийшла за ним слiдом i побачила, що вiн iде прямiсiнько в магазин на розi, де купляе величезний пакунок шкварок i з’iдае iх дорогою додому. Ми ходили повiльно: обое кульгали й обом було насправдi нiкуди йти. Мама постiйно заохочувала нас пiти погуляти навколо замку – щоб «змiнити оточення», – але я iгнорувала цi пропозицii. Щойно ми виходили вранцi за ворота, дiдусь теж упевнено кивав у бiк парку – i не тiльки тому, що туди ближче чи там неподалiк букмекерська контора. Думаю, вiн знав, що я не хочу йти до замку. Я ще не була готова. І вважала, що нiколи не буду. Ми робили два повiльних кола навколо ставка з качками, сiдали на лавку й дивилися, як батьки приводять малечу погодувати птахiв, як курять пiдлiтки, сварячись одне з одним – першi безпораднi спроби залицянь. Потiм ми йшли в букмекерську контору, де дiдусь мiг просадити три фунти в подвiйнiй ставцi на коня з кличкою Собачий Хвiст. Виходячи звiдти, вiн сумно жмакав свiй квиток i кидав його у смiтник, а я, щоб утiшити його, обiцяла купити пончик з повидлом у супермаркетi. – Дiтичнi, – сказав вiн у вiддiлi випiчки. Я не зрозумiла й насупила брови. – Дiтичнi, – повторив вiн, показуючи на пончики, i засмiявся. – А, зрозумiла. Добре, мамi так i скажемо: купили дiетичнi пончики. Мама казала, що вiн став смiшливим через своi лiки – думаю, це не найгiрший побiчний ефект. Вiн i далi смiявся, коли ми стояли в черзi бiля каси. Я схилила голову, шукаючи в кишенях монетки, i думала, чи треба допомогти татовi в садку на вихiдних, – i тому цiлу хвилину не помiчала шепiт у себе за спиною. – Це через провину. Кажуть, вона намагалася стрибнути з багатоповерхiвки. – Ще б пак. Будь-хто стрибнув би. Я б не змогла з таким жити. – Дивно, що вона наважилася знову тут з’явитися. Я заклякла. – Знаеш, нещасна Джозi Кларк i досi помирае вiд сорому. Вона щотижня ходить на сповiдь – хоча грiха в нiй стiльки ж, скiльки плям на випранiй бiлизнi. Дiдусь показував пальцем на пончики й шепотiв дiвчинi за касою: – Дiтичнi. Та всмiхнулась i сказала: – Вiсiмдесят шiсть центiв. – У Трейнорiв так нiчого й не владналося. – Та це iх просто зламало, еге ж? – Вiсiмдесят шiсть центiв, будь ласка. Менi знадобилося ще декiлька секунд, щоб зрозумiти, що касирка дивиться на мене й чекае грошей. Я витягла жменю монет i почала вибирати потрiбнi, але пальцi не слухалися. – Думаеш, Джозi лишила б ii саму доглядати дiда? – Ти ж не маеш на увазi, що… – Ну, хто його знае… Вона один раз це зробила. Врештi-решт… Моi щоки горiли червоним. Монетки посипалися на стiйку. Дiдусь повторював «дiтичнi, дiтичнi» здивованiй дiвчинi, яка нiяк не могла втямити, у чому жарт. Я потягла його за рукав: – Ходiмо, дiдусю. Нам уже час. – Дiтичнi, – спробував вiн знову пожартувати. – Добре, – м’яко вiдповiла дiвчина. – Будь ласка, ходiмо. – Менi було жарко, голова крутилася, наче я ось-ось знепритомнiю. Вони, мабуть, i далi мене обговорювали, але в мене у вухах стояв такий дзвiн, що я майже нiчого не чула. – Бувайте, – сказав вiн. – До побачення, – вiдповiла дiвчина. – Добра, – зауважив дiдусь, коли ми вийшли на вулицю. А потiм глянув на мене: – А чого ти плачеш? Коли маеш якийсь стосунок до катастрофи, е певнi аспекти, про якi не вiдразу дiзнаешся. Спочатку думаеш, що доведеться боротися лише з наслiдками самоi катастрофи: постiйнi спогади, безсоннi ночi, бажання знов i знов прокрутити все те в головi чи сказати те, що мала сказати тодi. А також думки про те, чи змiнилося б щось, якби ти вчинила хоч трохи iнакше. Мама казала менi, що мое життя змiниться назавжди, якщо я буду там, коли Вiлл помре. Але я думала, що вона мае на увазi мiй психологiчний стан. Що менi доведеться навчитися боротися з горем, безсонням, незрозумiлими спалахами гнiву та постiйним внутрiшнiм дiалогом з тим, кого немае. Але пiзнiше зрозумiла, що рiч не тiльки в менi. Тепер, в еру технологiй, я назавжди лишуся «тiею» людиною. Навiть якщо зможу викреслити з пам’ятi всю ту родину, менi все одно нiколи не дозволять вiдокремити себе вiд смертi Вiлла. Мое iм’я буде пов’язане з цим, аж допоки iснують екрани та пiкселi. Люди будуть мене засуджувати на пiдставi якихось поверхневих вiдомостей або й узагалi без пiдстави – i я нiчого не можу з цим вдiяти. Я коротко пiдстриглася, змiнила стиль одягу. Усе, що видiляло б мене з натовпу, я запхала глибоко в шафу i стала одягатися, як Трiна, – у простi футболки та джинси. Тепер, коли я читаю в газетах iсторii про касира, який украв купу грошей з банку, чи про жiнку, що вбила свою дитину, чи про брата, який зник, я не здригаюся вiд жаху, як колись. Тепер менi стае цiкаво, яка ж там насправдi була iсторiя, поки журналiсти не пофарбували ii в чорно-бiле. Я вiдчуваю дивну спорiдненiсть iз цими людьми. Бо я тепер теж заплямована. Весь свiт про це знае. І, що гiрше, я теж про це дедалi бiльше дiзнаю`ся. Я заховала пiд шапочку все, що лишилося вiд мого темного волосся, одягла темнi окуляри та пiшла в бiблiотеку, докладаючи максимум зусиль, щоб приховати шкутильгання, хоча в мене аж щелепу зводило вiд концентрацii. Прямуючи до архiву мiсцевих газет, я пройшла повз групу малюкiв, що спiвали пiснi в дитячому кутку, потiм повз кiлькох мовчазних любителiв генеалогii, якi намагалися довести, що мають зв’язок iз королем Рiчардом III. Серпень 2009-го знайти було неважко. Глибоко вдихнувши, я розгорнула пiдшивку десь посерединi й побачила статтю: ТУТЕШНІЙ МЕШКАНЕЦЬ СКІНЧИВ СВОЄ ЖИТТЯ У ШВЕЙЦАРСЬКІЙ КЛІНІЦІ Родина Трейнорiв просить поважати iхне право на приватнiсть у «важкi часи». 35-рiчний син Стiвена Трейнора, доглядача Стортфолдського замку, обiрвав свое життя в клiнiцi «Дигнiтас» – неоднозначному центрi евтаназii. Мiстер Трейнор залишився квадриплегiком пiсля дорожньо-транспортноi пригоди, що сталась 2007 року. У клiнiку вiн, як стало вiдомо, вирушив разом зi своею родиною та доглядачкою, 27-рiчною Луiзою Кларк, яка також мешкае у Стортфолдi. Полiцiя наразi розслiдуе обставини смертi мiстера Трейнора. Нашi джерела повiдомляють, що причин для судовоi справи не знайдено. Батьки Луiзи Кларк, Бернард i Джозефiна Кларк, якi мешкають на Ренфрю-роуд, вiдмовилися вiд коментарiв. Камiла Трейнор, мировий суддя, пiсля самогубства сина вiдмовилася вiд своеi посади. Джерела повiдомляють, що ця робота стала для неi «нестерпною». А далi було воно. Обличчя Вiлла. Вiн дивився на мене з фотографii в газетi. Його дещо саркастична посмiшка, вiдкритий погляд. Менi на мить перехопило подих. Смерть мiстера Трейнора обiрвала його успiшну кар’еру в Сiтi, де його знали як безжального бiзнесмена й талановитого скупника компанiй. Учора його колеги прийшли висловити свою… Я згорнула газету. Менi знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, i потiм я пiдвела обличчя. Бiблiотека навколо мене тихо гула своiм життям. Малеча спiвала невпопад пронизливими голосами – навколо радiсно плескали в долонi iхнi мами. За моею спиною бiблiотекарка sotto voce[10 - Пошепки (iтал.).] обговорювала з колегою найкращий рецепт тайського карi. Коло мене чоловiк водив пальцем по давньому виборчому списку та бурмотiв прiзвища: «Фiшер, Фiцгiббон, Фiцвiльям…». Я нiчого не зробила. Минуло вже пiвтора року – а я так нiчого й не зробила. Продавала алкоголь у двох рiзних краiнах i жалiла себе. Я повернулась у дiм, де виросла, уже чотири тижнi тому – i тепер вiдчуваю, що Стортфолд засмоктуе мене, намагаеться переконати, що менi було б тут добре. Що все буде добре. Так, великих пригод я тут не знайду i буде трохи дискомфортно, доки люди звикнуть до моеi присутностi, – але бувае ж i гiрше, правда? А тут живеш iз родиною, у любовi та безпецi. Я знов глянула на стос газет передi мною. На першiй шпальтi останнього номера була стаття: СВАРКА ЩОДО ПАРКІНГУ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ БІЛЯ ПОШТИ Я згадала, як тато сидiв на моему лiжку в лiкарнi й шукав у газетi статтю про мiй нещасний випадок. «Я пiдвела тебе, Вiлле. Я пiдвела тебе так, як тiльки можна». Дорогою додому ще на початку вулицi я почула крики. Я вiдчинила дверi будинку – i мене оглушило голосiння Томаса. Моя сестра сварила його, погрожуючи пальцем, у кутку вiтальнi. Мама схилилася над дiдусем iз кухонною губкою та мискою води, а той кволо вiдбивався. – Що тут робиться? Мама вiдiйшла вбiк, i я побачила обличчя дiдуся: у нього з’явилися новi вугiльно-чорнi брови та товстi, дещо кривi вуса. – Маркер, що не стираеться, – пояснила мама. – Вiдтепер нiхто не лишае Томаса самого в кiмнатi, де дрiмае дiдусь. – Перестань нарештi малювати на всьому! – кричала Трiна. – Малюй тiльки на паперi! Не на стiнах. Не на людях. Не на собацi мiсiс Рейнолдс. Не на моiх штанях. – Та я ж робив тобi штани-тиждень! – Менi не треба штани з днями тижня! – волала вона. – Та i якби були потрiбнi, то я б писала без помилок! – Не свари його, Трiно, – втрутилася мама. Вона вiдхилилась подивитися, чи вдалося щось змити з дiдового обличчя. – Могло б бути й гiрше. Татовi кроки на сходах у нашому маленькому будиночку завжди лунали як грiм. Вiн вкотився у вiтальню з опущеними плечима, що виказували його злiсть. Волосся стирчало на один бiк. – Та може тут чоловiк поспати у свiй единий вихiдний чи нi? Тут не дiм, а клята божевiльня! Ми всi заклякли й стали дивитися на нього. – Що таке? Що такого я сказав? – Бернарде… – Ой, та облиште вже! Лу не думае, що я мав на увазi ii. – Господи… – Мама затулила обличчя рукою. Сестра почала штовхати Томаса геть iз кiмнати. – Давай, – шипiла вона. – Томасе, тобi зараз краще забратися звiдси. Клянуся, якщо твiй дiдусь тебе схопить… – Що? – насупив брови батько. – Що таке? Дiдусь уривчасто засмiявся й пiдняв угору палець – той трусився. Фантастичний був вигляд. Томас розмалював усе батькове обличчя синiм маркером. Його очi стали схожi на два агруси на тлi кобальтовоi синяви. – А що такого? – долинали протести Томаса десь iз дальшого кiнця коридору. – Ми дивились «Аватара», i вiн сказав, що хотiв би теж стати аватаром! Татовi очi розширилися. Вiн пiдiйшов до дзеркала над камiнною полицею. Запала тиша. – Господи… – Бернарде, не згадуй Бога всуе. – Та вiн же пофарбував мене в синiй, Джозi! Я можу катати iм’я Господа на чортовому колесi в Батлiнзi![11 - Популярний парк розваг.] Це що, перманентний маркер? ТОММІ?! ЦЕ ПЕРМАНЕНТНИЙ МАРКЕР? – Ми змиемо, тату, – сестра зачинила за собою дверi в сад. З-за дверей чулися волання Томаса. – Я завтра маю керувати робiтниками, якi встановлюють новий паркан у замку. Приiздять пiдрядники. Як я вестиму розмови з людьми, якщо я, чорт забирай, синiй? Тато плюнув на руку та почав терти обличчя. Слiди маркера трохи змазались, i колiр передався на руку. – Не вiдтираеться, Джозi. Не вiдтираеться! Мама кинула вiдтирати дiдуся й почала терти губкою тата. – Стiй спокiйно, Бернарде. Я роблю, що можу. Трiна пiшла по ноутбук. – Я пошукаю в iнтернетi. Мае бути щось для таких випадкiв: зубна паста чи, може, рiдина для зняття лаку. Може, вiдбiлювач… – Не будеш ти лити вiдбiлювач на мое обличчя! – заревiв тато. Дiдусь тихенько хихотiв у кутку кiмнати зi своiми пiратськими вусами. Я боком намагалася пройти повз них. Мама тримала татове обличчя лiвою рукою та скребла його губкою. Тут вона повернулася до мене – наче до цього й не бачила. – Лу! Я й забула запитати! Усе добре, сонечко? Як прогулялись? Усi раптом припинили робити своi справи та повернулися до мене з усмiшкою, яка промовляла: «Усе гаразд, Лу, не турбуйся». Я ненавидiла цю усмiшку. – Нормально. Ця вiдповiдь усiх влаштувала. Мама знов зайнялася татовим обличчям. – Прекрасно. Правда ж, Бернарде? Це прекрасно. – Так. Чудовi новини. – Серденько, якщо розсортуеш свiй бiлий одяг, я закину його прати разом iз татовим. – Та не переймайся, – сказала я. – Я тут подумала. Час менi вже повертатися додому. Запала тиша. Мама глянула на тата. Дiдусь iще раз хихикнув i прикрив рота рукою. – Ну, зрозумiло, – нарештi промовив тато з усiею гiднiстю, на яку був здатний немолодий синiй чоловiк. – Але ти повернешся в ту твою квартиру за однiеi умови… 4 – Мене звати Наташа. Я втратила чоловiка три роки тому. Через рак. У вологий вечiр понедiлка члени клубу «Жити далi» розсiлися на помаранчевих стiльцях, що стояли колом у п’ятдесятницькiй церквi. Лiдером зборiв був Марк – високий чоловiк iз вусами, який усiм своiм еством випромiнював виснажену меланхолiю. Один стiлець залишався вiльним. – Я Фред. Моя дружина Джиллi померла у вереснi. Їй було сiмдесят чотири. – Сунiл. Мiй брат-близнюк помер вiд лейкемii два роки тому. – Вiльям. Батько помер шiсть мiсяцiв тому. Це трохи смiшно, якщо чесно, – поки вiн був живий, ми не дуже й спiлкувалися. Я сам не знаю, нащо я тут. У повiтрi стояв якийсь особливий запах печалi. Пахло вологим церковним холом iз поганою вентиляцiею та дешевими чайними пакетиками. Пахло порцiями на одного та цигарками, якi викурювали на самотi на холодi. Пахло лаком для волосся та дезодорантами – невеликi перемоги в боротьбi з вiдчаем. Сам лише цей запах давав менi зрозумiти, що я не мала сюди приходити, хай там що пообiцяла татовi. Я вiдчувала себе шахрайкою. А ще вони здавалися такими… сумними. Я неспокiйно засовалася на стiльцi, i Марк упiймав мiй погляд. У його усмiшцi читалося: «Ми розумiемо. Ми теж через це пройшли». «Точно не через таке», – вiдповiла я подумки. – Пробачте мое запiзнення, – вiдчинилися дверi, крiзь якi увiрвалося тепле повiтря. На вiльний стiлець усiвся пiдлiток iз кучмою на головi. Вiн склав руки й ноги так, наче вони були занадто довгими та заважали. – Джейку, тебе не було минулого тижня. Усе гаразд? – Пробачте. У тата були проблеми на роботi, i вiн не змiг мене привезти. – То нiчого. Добре, що сьогоднi ти тут. Ти знаеш, де напоi. Хлопець роззирнувся навкруги, i його око впало на мою зелену блискучу спiдницю. Я поставила на колiна сумку, щоб прикрити ii – i вiн вiдвiв погляд. – Привiт. Я Дафна. Мiй чоловiк закiнчив життя самогубством. І точно не через моi докучання! – Жiнка розсмiялась, i ii смiх сочився болем. Вона поправила охайну зачiску i нiяково опустила очi на колiна. – Ми були щасливi. Щасливi. Хлопець пiдiбгав долонi пiд стегна. – Джейк. Моя мама. Два роки тому. Я приходжу сюди вже рiк, бо тато не може збагнути, як жити далi, а менi треба з кимось говорити. – Як зараз почуваеться твiй батько, Джейку? – запитав Марк. – Та нормально. Минулоi п’ятницi ввечерi вiн привiв жiнку. І оскiльки вiн не сидiв у сльозах на диванi пiсля цього, то наче це непогано. – Батько Джейка долае горе по-своему, – пояснив Марк кудись у мiй бiк. – Спить iз жiнками. В основному так, – додав Джейк. – Ох, був би я молодший! – У голосi Фреда чувся жаль. Вiн i тут був одягнутий у сорочку з краваткою. Вочевидь, вiн iз таких чоловiкiв, що без краватки почуваються голими. – Хороший був би спосiб дати собi раду по смертi Джиллi. – Моя кузина познайомилася з чоловiком на похоронi тiтки, – сказала жiнка, що сидiла в кутку. Їi звали, здаеться, Лiнн: маленька, кругленька, з густим, шоколадного кольору – точно фарбованим – чубчиком на лобi. – Що, просто на цвинтарi? – Ага. І пiсля поминок вони поiхали у «Тревелодж».[12 - Мережа мотелiв.] – Ну, може, високi почуття? – вона знизала плечима. Менi тут було не мiсце. Тепер я це зрозумiла. Я нишком узяла своi речi. Цiкаво, чи треба якось оголосити, що йду, чи краще просто бiгом звiдси забратися? До мене раптом повернувся Марк. Я тупо подивилася на нього. Той звiв брову. – А, я? Ну, я взагалi-то збиралася вже йти… Я маю… ну… Не думаю, що… – Люба, усi хочуть звiдси пiти в перший раз. – А я хотiла пiти i в другий. І в третiй теж. – Це все те печиво. Я вже давно кажу Марковi, що треба купляти смачнiше. – Просто розкажи нам основне, якщо хочеш. І не хвилюйся. Вони всi чекали. Я не змогла просто втекти i сiла назад на стiлець. – Добре. Мене звати Луiза. І… чоловiк, якого… якого я кохала… помер. Йому було тридцять п’ять. Дехто похитав головою, виявляючи спiвчуття. – Такий молодий… Коли це сталося, Луiзо? – Двадцять мiсяцiв тому. І ще тиждень. І два днi. – Три роки, два тижнi i два днi. – Наташа усмiхнулася менi з iншого боку кiмнати. Кiмнату наповнило спiвчутливе бубонiння. Дафна, що сидiла коло мене, поплескала мене по нозi своею пухкою рукою, рясно прикрашеною каблучками. – Тут було багато обговорень тих складнощiв, що виникають, коли помирае хтось молодий, – сказав Марк. – Довго ви були разом? – Ну… Ми… Та трохи… Трохи менше нiж шiсть мiсяцiв. Дехто не змiг приховати подив у поглядi. – Це… Це не те щоб довго, – почувся голос. – Проте я впевнений, що бiль Луiзи вiд цього нiяк не менший, – спокiйно мовив Марк. – Як вiн пiшов? – Куди пiшов? – Помер, – допомiг Фред. – А… Вiн… Ну, вiн укоротив собi вiку. – Тебе це, мабуть, страшенно шокувало. – Не дуже. Я знала, що вiн планував це зробити. Запала якась дивна тиша, бо нечасто кажуть щось нове про смерть та любов повнiй кiмнатi людей, якi думають, що вже все про це знають. Я глибоко вдихнула. – Я знала це ще до того, як познайомилася з ним. Я намагалася примусити його змiнити думку, але не змогла. Тому я вирiшила пiдтримувати його до кiнця – бо кохала. Тодi здавалося, що це мае сенс. Зараз же сенсу дедалi менше. Тому я тут. – Смерть нiколи не мае сенсу, – зауважила Дафна. – Тiльки якщо ти не буддист, – утрутилась Наташа. – Я намагаюся думати як буддистка, але мене непокоiть, що Олаф може повернутись у тiлi мишi або якоiсь тваринки – i я його отрую. – Вона зiтхнула. – А доводиться всюди розкладати отруту. У нас страшенно багато мишей. – Та iх усе одно не позбутися. Вони ж як блохи, – сказав Сунiл. – Бачиш одну – думай про сотню. – Наташо, люба, думай, що робиш. Може, тут бiгають сотнi Олафiв – а з ними i мiй Алан. А ти обох отруiш. – Ну, якщо ми будемо думати як буддисти, то вони ж знову повернуться – у тiлi когось iншого, правильно? – зауважив Фред. – А коли в тiлi мухи? Або чогось iще, що Наташа вб’е? – Не хотiв би я стати мухою, – висловив свою думку Вiльям. – Мерзеннi волохатi чорнi створiння. – Вiн смикнув плечима. – Та я ж не якась серiйна вбивця, – спробувала захиститися Наташа. – Вас послухати – я тiльки те й роблю, що вбиваю реiнкарнованих чоловiкiв. – Ну, миша може бути чиiмось iще чоловiком. Навiть якщо це не Олаф. – Думаю, варто нам повернутися до нашоi розмови, – втрутився Марк, потираючи скроню. – Луiзо, дуже хоробро з твого боку прийти сюди та розповiсти нам свою iсторiю. Хочеш розповiсти бiльше про себе та свого – як його звали? Наприклад, як ви зустрiлися. Ми тут усi довiряемо одне одному й пообiцяли, що нашi iсторii нiколи не вийдуть за цi стiни. Тут я впiймала погляд Джейка. Вiн глянув на Дафну, потiм на мене i ледь помiтно похитав головою. – Я познайомилася з ним на роботi. Його звали… Бiлл. Незважаючи на мою обiцянку татовi, я не збиралася ходити на зустрiчi «Жити далi». Але день мого повернення на роботу був такий жахливий, що пiд вечiр у мене просто не було сил iти в порожню квартиру. – Ти повернулася! – Карлi поставила чашку кави на барну стiйку, узяла монети в якогось бiзнесмена та обiйняла мене, другою рукою безпомилковими рухами розподiляючи монети по вiддiленнях касовоi шухляди. – Що, в бiса, сталося? Тiм сказав, що в тебе якийсь нещасний випадок. А потiм вiн пiшов – i я навiть не знала, чи ти взагалi повернешся. – Та це довга iсторiя… – Я здивовано поглянула на неi. – Е… а що це на тобi? Понедiлок, дев’ята ранку. Аеропорт повний чоловiкiв у синiх та сiрих костюмах, вони заряджають ноутбуки, вдивляються у своi айфони, гортають сторiнки бiзнес-газет або тихенько обговорюють по телефону щось про акцii. Карлi зустрiла погляд когось за барною стiйкою. – Та це… Поки тебе не було, багато чого змiнилося. Я побачила, що бiзнесмен, якого помiтила ранiше, чомусь зайшов за стiйку. Я кинула на нього здивований погляд i поставила свою сумочку. – Будь ласка, зачекайте в залi – я зараз вас обслужу… – Ви, мабуть, Луiза? – Вiн енергiйно, але без особливоi приязнi потис мою руку. – Я новий адмiнiстратор бару. Рiчард Персiваль. Я кинула оком на його зализане волосся, костюм, блакитну сорочку – цiкаво, якими барами вiн ранiше керував? – Приемно познайомитися. – Це ж ви були вiдсутня два мiсяцi, правильно? – Ну так. Я… Вiн пройшовся повз розливальнi пристроi та оглянув кожну пляшку. – Я просто хочу, щоб ви зрозумiли: я не люблю, коли спiвробiтники беруть нескiнченнi вiдпустки. Моя шия сховалась у комiрець. – Хочу пояснити свою позицiю, Луiзо. Я не з тих адмiнiстраторiв, хто заплющуе на це очi. Я знаю, що багато де вiдпустки е способом заохочення, але тiльки не там, де працюю я. – Можете менi повiрити, я б не назвала останнi дев’ять тижнiв заохоченням. Вiн оглянув нижнiй бiк тацi й медитативно потер його великим пальцем. Я зробила глибокий вдих i продовжила: – Я впала з даху. Може, вам показати моi шрами пiсля операцiй? Щоб ви знали, що я навряд чи ще раз таке зроблю. Вiн витрiщився на мене. – Не треба сарказму. Я не кажу, що ви збираетесь i надалi влаштовувати нещаснi випадки. Але ваша лiкарняна вiдпустка pro rata[13 - Вiдносно (лат.).] вашоi нетривалоi роботи тут була неприпустимо довгою. Ось i все, що я хочу сказати. Будь ласка, запам’ятайте це. У нього були подiбнi до швидкiсних автiвок запонки. – Ваше повiдомлення отримане, мiстере Персiваль, – вiдповiла я. – У подальшому я докладатиму максимум зусиль, щоб уникнути майже смертельних випадкiв. – Вам знадобиться форма. За п’ять хвилин я принесу ii з комори. Який у вас розмiр? 40? 42? – 38. – Я здивовано дивилася на нього. Його брова злетiла вгору. Моя теж – у вiдповiдь. Вiн зник у своему кабiнетi, а Карлi схилилася над машиною для кави та солодко посмiхнулася йому в спину. – Придурок. Повний придурок, – сказала вона крiзь зуби. І вона не помилилася. З тiеi самоi митi, як я повернулася, Рiчард Персiваль анi на мить не давав менi спокою. Вiн перевiряв дотримання розмiру порцiй, шукав мiкроскопiчнi крихти горiшкiв у кутках бару, прискiпливо стежив за гiгiенiчними вимогами та примушував нас залишатися ввечерi й чекати, доки вiн перевiрить, чи всi вибитi чеки сходяться з касою до останнього пеннi. У мене бiльше не було можливостi розмовляти з клiентами, дивитися на табло вильотiв, вiддавати загубленi паспорти, насолоджуватися виглядом лiтакiв над злiтною смугою у великому вiкнi – не було навiть часу дратуватися «Кельтськими сопiлками». Якщо клiент увiйшов i його нiхто не обслуговував аж десять секунд, зi свого кабiнету магiчним чином матерiалiзувався Рiчард, зiтхав напоказ, голосно перепрошував за те, що доводиться так довго чекати. Ми з Карлi – а зазвичай у такi моменти ми були зайнятi iншими клiентами – потай обмiнювалися поглядами, у яких були образа й бажання звiльнитися. Чи не половину свого дня вiн витрачав на зустрiчi з постачальниками, а другу – на балачки з головним офiсом про вiдвiдуванiсть та витрати на душу. Вiн примушував нас нав’язувати додатковi замовлення i сварив, якщо ми цього не робили. Уже тiльки цього було досить, щоб усе стало погано. Але була ще й форма. Коли я перевдягалась, у жiночий туалет зайшла Карлi i стала коло мене навпроти дзеркала. – Ми схожi на двох iдiоток. Якийсь маркетинговий генiй був, вочевидь, невдоволений темними спiдницями та бiлими сорочками i вирiшив, що «Трилисник та конюшина» стане ще бiльш iрландським, якщо на нас буде справжнiй iрландський одяг. Цей справжнiй iрландський одяг придумав хтось, хто вважав, що просто зараз у Дублiнi бiзнес-ледi й касирки ходять на роботу у вишиваних жилетах, гольфах i танцювальних туфлях на шнурiвцi. В усьому смарагдово-зеленому. І не забудьте про перуки iз завитками. – Матiр Божа! Якби мене побачив мiй хлопець, вiн пiшов би вiд мене. – Карлi пiдпалила цигарку та залiзла на умивальник, щоб вiдключити пожежну сирену на стелi. – Але, думаю, спершу б мене згвалтував. Той ще збоченець. – А що ж тут носять чоловiки? – Я потягла спiдницю вниз, кидаючи боязкi погляди на запальничку в руках Карлi. Цiкаво, наскiльки швидко горить цей одяг. – Та подивись навколо – тут же тiльки Рiчард. І йому, бiдоласi, доводиться носити сорочку iз зеленим логотипом. – І все? Нiяких ельфiйських черевикiв? Нiяких лепреконських капелюшкiв? – Саме так. Тiльки дiвчатам треба мати вигляд порногномiв. – У цiй перуцi я схожа на Доллi Партон[14 - Спiвачка в стилi кантрi, з пишними бiлявими локонами.] у молодостi. – Ну тодi вiзьми руду. Як же нам пощастило, що на вибiр е аж три кольори перук! Нас уже кликав Рiчард. Вiд його голосу в мене почав тiпатися шлунок. – У будь-якому разi, я тут не лишуся. Я вибiжу звiдси, дригаючи ногами в iрландському танцi, та знайду iншу роботу. А вiн може запхати свою чортову конюшину у свою маленьку корпоративну дупу. Вона вийшла з туалету з жестом, який можна назвати якимось саркастичним стрибком. Решту дня мене всюди супроводжували удари струму вiд того одягу. Зустрiч «Жити далi» закiнчилась о пiв на десяту. Я вийшла та опинилася в атмосферi вологого лiтнього вечора. Подвiйне виснаження – вiд роботи та зустрiчi – добило мене. Я зняла жакет, бо було дуже жарко, i раптом усвiдомила, що вивернути свою душу перед повною кiмнатою незнайомих менi людей не складнiше, нiж ходити у формi нiбито iрландськоi танцюристки, ще й замалiй. Я не могла говорити з ними про Вiлла так, як вони говорили про своiх близьких: наче тi й досi були частиною iхнього життя, перебували десь у сусiднiй кiмнатi. «О так, Джиллi так постiйно робила». «Я не можу видалити голосовi повiдомлення вiд брата. Так у мене е можливiсть хоч трохи послухати його голос, коли я починаю забувати, як вiн звучав». «Я iнодi вiдчуваю, що вiн у сусiднiй кiмнатi». Я ж ледь могла промовити iм’я Вiлла. Слухаючи iхнi розповiдi про родиннi стосунки, тридцятирiчнi подружнi життя, спiльнi будинки та дiтей, я почувалася шахрайкою. Сама я була лише доглядачкою – i лише шiсть мiсяцiв. Я кохала його, я бачила кiнець його життя. Як могли цi абсолютно чужi люди зрозумiти те, чим ми з Вiллом стали одне для одного за цей час? Як могла я пояснити, що ми миттю порозумiлися, пояснити нашi власнi жарти, нашi секрети та грубу правду? Як могла я передати, що цi короткi мiсяцi змiнили мое вiдчуття всього довкола? Те, як вiн перекосив увесь мiй свiт так, що тепер без нього нiщо не мае значення? І якщо вже вдуматися, то навiщо постiйно мусолити свою печаль? Це як постiйно колупати рану, не даючи iй загоiтися. Я знаю, що стала частиною всього того. Я знала, яку роль зiграла. Нащо знов i знов до цього повертатися? Я була певна, що наступного тижня не прийду. Доведеться знайти якесь виправдання для тата. Я повiльно йшла стоянкою, шукаючи в сумцi ключi. Втiшала себе тим, що хоча б не провела ще один самотнiй вечiр перед телевiзором, з жахом очiкуючи свого повернення на роботу за дванадцять годин. – Його ж насправдi звали не Бiлл? – мене наздогнав Джейк. – Нi, не Бiлл. – Дафна – це ходяча радiостанцiя. Вона не хоче тобi зла, але твоя iсторiя буде на вустах у всiх ii друзiв ранiше, нiж ти встигнеш сказати «реiнкарнацiя щура». – Ну, дякую. Вiн широко всмiхнувся й кивнув на мою блискучу спiдницю. – Маеш крутий вигляд, до речi. Гарний вибiр для зустрiчi групи пiдтримки. Вiн на мить спинився, щоб зав’язати шнурки, i я спинилася коло нього. Трохи помiркувавши, я мовила: – Спiвчуваю щодо твоеi мами. На його обличчi панував безрадiсний вираз. – Не треба. Це як у в’язницi – там не питають, за що посадили… – Правда? Вибач, я не знала… – Та я жартую. Побачимося наступного тижня! Недалеко стояв чоловiк, спираючись на мотоцикл. Вiн пiдняв руку, вiтаючись. Джейк пiдiйшов ближче, i той ступив йому назустрiч, обiйняв та поцiлував у щоку. Я спинилася: не часто побачиш, щоб чоловiк отак обiймав сина на людях, коли син стае достатньо дорослим, щоб ходити самостiйно. – Ну, як пройшло? – Як завжди, нормально. – Джейк махнув рукою в мiй бiк. – А це Луiза. Вона новенька. Чоловiк пильно на мене подивився. Високий, широкоплечий. Нiс, вочевидь, колись був зламаний – через це вiн скидався на колишнього боксера. Я ввiчливо кивнула, вiтаючись. – Була рада знайомству, Джейку. Бувай! – Я пiдвела руку та попрямувала до своеi машини. Але чоловiк не вiдводив вiд мене очей, i я зашарiлася пiд його поглядом. – Ви та дiвчина, – сказав вiн. «О нi, – подумала я, сповiльнюючи ходу. – Тiльки не тут, знову». Якусь мить я дивилася в землю, потiм глибоко вдихнула й повернулася, щоб зустрiтися з ними поглядами. – Ну добре. Я вже пояснювала це групi. Мiй друг сам прийняв це рiшення. Я лише пiдтримала його. І, якщо чесно, я б не хотiла це обговорювати просто тут iз незнайомою людиною. Батько Джейка продовжував пильно на мене дивитись, а потiм пiдняв руку до голови. – Я розумiю, що не кожен може це усвiдомити. Але так сталося. Я не думаю, що маю виправдовувати своi рiшення перед кимось. Я справдi стомилася сьогоднi i вже маю йти додому. Вiн нахилив голову набiк i сказав: – Не маю жодного уявлення, про що ви говорите. Я насупила брови. – Ви шкутильгаете. Я помiтив це. Ви ж живете у тому великому новому районi? Ви – та дiвчина, що впала з даху. У березнi. Чи квiтнi. Раптом я його впiзнала. – О, ви… Ви були… – Я лiкар швидкоi. Це ми по вас приiхали. Менi було цiкаво, що з вами сталося далi. Мене ледь не скрутило вiд полегшення. Я пробiгла поглядом по його обличчю, волоссю, руках – i раптом згадала, майже рефлекторно, його пiдтримку, звук сирени, запах лимонiв. Полегшено зiтхнула. – Усе добре. Нормально. Не те щоб дуже добре. У мене штифт у стегнi, а мiй новий бос – страшенний козел. А ще я ходжу в групу пiдтримки у вологому церковному холi з людьми… з людьми, якi… – Дуже сумнi, – пiдказав Джейк. – Стегно вiдновиться. Воно, схоже, нiяк не заважае вашiй танцювальнiй кар’ерi. З грудей вирвався раптовий смiх. – Та нi. Це не… Мiй одяг – це саме тому, що мiй бос козел. Я так зазвичай не вдягаюсь. У будь-якому разi… Дякую. Ох… – Я приклала руку до голови. – Це так дивно. Ви мене врятували. – Добре, що я вас зустрiв. Ми нечасто бачимо людей пiсля всього. – Ви чудовий спецiалiст. Це… ви дуже добрий. Я пам’ятаю це. – De nada. Я подивилася з нерозумiнням. – De nada. Це iспанською. Немае за що. – А, ну добре. Тодi дякую нi за що. Вiн усмiхнувся й пiдняв свою величезну долоню завбiльшки з весло. А потiм – не знаю, що мене примусило це зробити, – я сказала: – Агов! – Мене Сем звати. – Вiн озирнувся на мене. – Семе, я не стрибала. – Добре. – Правда. Я знаю, що я тiльки-но вийшла iз зустрiчi групи пiдтримки i все таке – але я просто хочу сказати, що я б не стала стрибати. Вiн глянув на мене, наче хотiв, щоб я зрозумiла: вiн почув. – Добре це знати. Ми ще з хвилину одне на одного дивилися, потiм вiн знову пiдняв руку. – Радий зустрiчi, Луiзо. Вiн одягнув шолом, Джейк сiв позаду нього. Я дивилася, як вони вiд’iжджають, – i через це Джейк показово закотив очi, коли одягав свiй шолом. Я згадала, що вiн казав пiд час зустрiчi: «В основному спить iз жiнками». Компульсивно спить iз жiнками. – Ідiотка, – сказала я собi й пошкутильгала до своеi машини, що поволi кипiла у вечiрнiй спецi. 5 Я жила на самiсiнькiй околицi Сiтi. Ну а для тих, хто сумнiвався, навпроти була величезна яма пiд офiсну будiвлю, на огорожi якоi було написано «ФАРТІНГЕЙТ – ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ СІТІ». Ми жили там, де блискучi склянi будiвлi зустрiчалися зi старими брудними цегляними будинками з пiдйомними вiкнами, де юрмилися магазини карi та цiлодобовi крамницi, стрип-бари й офiси мiкротаксi, якi нiяк не хотiли помирати. Моя багатоповерхiвка втулилася мiж такими архiтектурними упертюхами, схожими на забрудненi свинцем склади, якi стурбовано дивилися на наступ сталi та скла, роздумуючи, як недовго iм лишилося жити. Можливо, iх ще врятуе якийсь хiпстерський соковий бар чи роздрiбний магазин. Я тут не знала нiкого, крiм Сунiла, господаря крамницi, та жiнки з пекарнi, де продавали бублики, – остання менi привiтно всмiхалась, але, здаеться, не говорила англiйською. Здебiльшого мене цiлком улаштовувала ця анонiмнiсть, адже я й приiхала сюди, щоб утекти вiд своеi iсторii, вiд вiдчуття, наче всi навкруги знають про мене геть усе. Сiтi змiнювало мене. Я пiзнала його невеличкий куточок, його ритм та небезпеки. Дiзналася: якщо дати п’яницi коло автобусноi зупинки якусь монетку, то наступнi вiсiм тижнiв вiн ночуватиме в тебе пiд дверима. Якщо йдеш пiзно вулицею, то краще тримати ключi мiж пальцями. Якщо виходиш уночi по пляшку вина, краще навiть не дивитись у бiк купки хлопцiв бiля кiоску з кебабом. Я вже не переймаюся через звук гвинтiв гелiкоптера над головою. Я б могла тут жити. І я краще за будь-кого знала, що можуть статись i гiршi речi. – Привiт. – Привiт, Лу. Знов не можеш заснути? – Та лише десята вечора. – Що новенького? Натан, колишнiй фiзiотерапевт Вiлла, останнi дев’ять мiсяцiв працював у Нью-Йорку на директора великоi компанii, вiдомоi на Волл-стрит, – той жив у чотириповерховому приватному будинку в мiстi й мав якiсь проблеми з м’язами. У мене вже стало звичкою телефонувати Натану, коли я не могла спати вночi, – приемно знати, що завжди е хтось, хто зрозумiе. Хоч iнодi менi дошкуляла заздрiсть: усi змогли жити далi. Усi чогось досягли. – Як там Велике Яблуко?[15 - Неформальна назва Нью-Йорка.] – Непогано? – Через австралiйський акцент його вiдповiдi звучали як питання. Я лежала на диванi, закинувши ноги на пiдлокiтник. – Щось ти не все розказуеш. – Ну гаразд. Менi пiдвищили платню, так що все добре. Я купив квитки додому – хочу полетiти на кiлька тижнiв побачитися зi старими. Буде непогано. Вони страшенно радiють: моя сестра вагiтна. О, а ще я зустрiв пташку з шикарною фiгурою в барi на Шостiй авеню – ми наче непогано порозумiлись, я запросив ii на побачення. Коли я сказав, чим займаюся, вона вiдповiла, що зустрiчаеться лише з тими, хто ходить на роботу в костюмi. – Вiн засмiявся. Я, як виявилось, усмiхалася. – Так що, твiй халат ii не влаштував? – Схоже, нi. Хоча вона сказала, що якби я був справжнiм лiкарем, то вона б iще подумала. – Вiн знову розсмiявся. Натан неперевершено володiв собою. – Та то нiчого. Такi дiвчата завжди дуже перебiрливi, якщо не водиш iх у ресторани й таке iнше. Тому краще вiдразу все знати, еге ж? А ти як? – Ну, живу. Наче. – Я знизала плечима. – Досi спиш у його футболцi? – Та нi. Вона бiльше ним не пахне. І, якщо чесно, навiть стала трохи смердiти вже, тому я ii випрала й загорнула в серветку. Але на чорний день у мене е його светр. – О, ну добре мати щось про запас. – А ще я записалась у групу пiдтримки для тих, хто пережив утрату. – І як воно? – Та вiдстiй. Я там наче шахрайка. Натан чекав. Я трохи посунула подушку пiд голову. – Чи думала я про таке, Натане? Інодi менi здаеться, що я накрутила собi в головi все те, що сталося мiж мною i Вiллом – а насправдi було набагато менше. Як я могла когось так покохати за такий короткий час? А все те, що ми мали спiльного?… Чи справдi були всi тi почуття, якi я пам’ятаю? З часом усi тi шiсть мiсяцiв здаються менi якимсь дивним… сном. Запала коротка пауза, потiм Натан вiдповiв: – Та нi, не накрутила, мала. Я потерла очi. – Я що, одна така? Тiльки менi його так не вистачае? Ще пауза. – Не. Вiн був класним хлопцем. Найкращим. Ще одне, чим менi подобався Натан: вiн не переймався через довгi паузи в телефонних розмовах. Я нарештi сiла на диванi та сякнулася. – У будь-якому разi, я бiльше не пiду туди. Не думаю, що це мое. – Спробуй, Лу. Не можна судити про щось iз одного-единого разу. – Ти говориш, як мiй тато. – Ну, вiн завжди був розумним дядьком. Мене злякав дзвiнок у дверi. Нiхто нiколи не дзвонив менi у дверi, крiм мiсiс Неллiс iз дванадцятоi квартири – тодi листоноша випадково переплутав нашу пошту. Але навряд чи вона зараз не спить, та й менi не приходив ii журнал «Ляльки епохи Єлизавети». У дверi знову подзвонили. І втрете – довго й наполегливо. – Я маю йти. Хтось дзвонить у дверi. – Ну, тримай вище дзьоба, мала. Все буде добре. Я поклала телефон i нервово встала. Друзiв у мене тут не було – я ще не второпала, як заводити друзiв у новому мiсцi, якщо весь час працюеш. А якби моi батьки вирiшили вчинити наступ на мене та забрати назад до Стортфолда, то вони б точно приiхали десь мiж ранковою i вечiрньою годинами пiк, бо жоден з них не любив iздити вночi. Я чекала: може, цей гiсть усвiдомить, що помилився, i просто пiде. Але подзвонили знову – рiзко, без пауз, наче хтось просто повис на дзвiнку. Я пiдiйшла до дверей. – Хто там? – Я маю з вами поговорити. Голос жiночий. Я глянула у вiчко – вона дивилася собi пiд ноги, тому я могла побачити лише довге каштанове волосся та завелику на неi шкiряну куртку. Вона легенько гойдалася, потираючи носа. П’яна, може? – Думаю, ви помилилися квартирою. – Ви Луiза Кларк? Я завмерла. – Звiдки ви знаете мое iм’я? – Нам треба поговорити. Ви можете вiдчинити дверi? – Уже майже пiв на одинадцяту вечора. – Так. І тому я б не хотiла стирчати тут, у вашому коридорi. Я прожила тут достатньо, щоб знати, що не треба вiдчиняти дверi незнайомим людям. У цьому районi рiзнi типи нерiдко ходять квартирами, шукаючи легких грошей. Але дiвчина говорила так, наче була з хорошоi родини. І вона замолода. Замолода, щоб бути журналiсткою, яка щось десь почула про красивого колишнього вундеркiнда, який укоротив собi вiку. Чи не занадто молода, щоб бути не вдома так пiзно? Я спробувала глянути пiд iншим кутом, щоб роздивитися, чи немае ще когось у коридорi. Наче не було. – Ви не скажете, з якого приводу хочете поговорити? – Нi, не тут. Я вiдчинила дверi на вiдстань ланцюжка на замку, щоб глянути iй у вiчi. – Вам доведеться повiдомити менi бiльше. Їй було, мабуть, не бiльш нiж шiстнадцять – щоки ще були по-дитячому пухкими. Волосся довге та блискуче. Худi ноги у вузьких чорних джинсах. Очi пiдведенi невмiло, але обличчя красиве. – То як вас звати? – запитала я. – Лiлi. Лiлi Готон-Мiллер, – сказала вона i трохи пiдняла голову. – Я хочу поговорити з вами про мого батька. – Я думаю, ви таки помилилися. Я не знаю нiкого з прiзвищем Готон-Мiллер. Можливо, ви сплутали мене з iншою Луiзою Кларк. Я хотiла зачинити дверi, але вона хутко вставила черевик пiд них. Я глянула на черевик, а потiм повiльно звела на неi погляд. – У нього iнше прiзвище. – Вона сказала це так, наче я була iдiоткою. Погляд загорiвся пристрастю та допитливiстю. – Мого батька звали Вiлл Трейнор. Лiлi Готон-Мiллер стояла посеред моеi вiтальнi та роздивлялася мене з неупередженим iнтересом науковця, який розглядае новий вид гнойового черв’яка. – Ого, що це на вас за одяг? – Я… я працюю в iрландському пабi. – Танцюете? – Вона явно втратила до мене iнтерес, повернулась i почала оглядати кiмнату. – То ви що, живете тут? А де вашi меблi? – Я щойно переiхала. – Диван, телевiзор та двi коробки з книжками? – Вона кивнула в бiк крiсла, де я сидiла. А я нiяк не могла повернути дихання до норми, намагаючись утямити, що вона менi сказала. Зрештою я пiдвелася. – Пiду наллю собi щось випити. Тобi щось принести? – Можна колу. Якщо тiльки вина у вас немае. – А скiльки тобi рокiв? – А чого ви питаете? – Я не розумiю… – Я стояла за стiйкою в кухнi. – У Вiлла не було дiтей. Я б знала. – Я насупила брови, починаючи щось пiдозрювати. – Це що, якийсь жарт? – Жарт? – Ми з Вiллом… ми багато говорили. Багато. Вiн би менi сказав. – Ну ось, виходить, не сказав. А я хочу поговорити про нього з кимось, хто не бiситься кожного разу, коли я вимовляю його iм’я, – як решта моеi родини. Вона взяла листiвку вiд моеi мами та поставила ii на мiсце. – Так що я не думаю, що це жарт. Мiй справжнiй батько – той сумний тип в iнвалiдному вiзку. Смiшного тут небагато. Я простягла iй склянку води. – Але хто… Хто твоя сiм’я? Тобто хто твоя мати? – Цигарки у вас е? – Вона ходила кiмнатою, торкалась моiх речей, щось брала, а потiм клала назад. Коли я похитала головою, вона вiдповiла: – Мою матiр звуть Таня. Таня Мiллер. Вона одружена з моiм вiтчимом – його звати Френсiс Тупий Виродок Готон. – Гарне iм’я. Вона поставила склянку й витягла пачку цигарок iз куртки. Дiстала цигарку та пiдпалила. Я збиралась сказати, що в моiй квартирi не треба курити, але була настiльки вражена, що просто вiдчинила вiкно. Я не могла вiдвести вiд неi очей – може, я побачу хоч якiсь риси Вiлла в нiй? Ось воно – ii очi: блакитнi, з вiдтiнком карамелi. Те, як вона трохи нахиляе пiдборiддя, коли збираеться щось сказати. Незмигний погляд ii очей. А може, я бачу те, що хочу бачити? Вона дивилась у вiкно, на вулицю внизу. – Лiлi, перш нiж ми продовжимо, я маю… – Я знаю, що вiн помер. – Вона рiзко вдихнула та випустила дим усередину кiмнати. – Ну, тобто я саме так про нього й дiзналася. По телевiзору була документалка про евтаназiю – i прозвучало його iм’я. Мама збiсилася без жодноi причини та побiгла у ванну. Виродок пiшов до неi – а я, звичайно, пiдслуховувала. Вона була абсолютно шокована – бо навiть не знала, що вiн став iнвалiдом. Я все чула. Ну тобто я знала, що Виродок не мiй справжнiй батько – але ранiше мама завжди тiльки казала, що мiй батько був козлом, який не хотiв про мене чути. – Вiлл не був козлом. Вона смикнула плечима. – Ну а за ii словами, був. У будь-якому разi, я намагалася щось спитати, але вона вiчно все вивертала й казала, що я маю знати тiльки одне: Виродок Френсiс е менi кращим батьком, нiж Вiлл Трейнор мiг будь-коли стати, i що менi краще припинити розпитування. Я ковтнула води. Нiколи ще менi не хотiлося вина так сильно. – І що ти зробила? Вона ще раз затяглася димом. – Погуглила, що ж iще. І знайшла вас. Менi треба було залишитися на самотi та обдумати все це. Я була надто приголомшена новинами. Незрозумiло, що думати про цю гостру дiвчину, яка ходила в мене по кiмнатi та кресала навколо себе iскри. – Так що, вiн зовсiм нiчого про мене не казав? Я дивилася на ii взуття: сильно потертi балетки, що, вочевидь, дуже багато блукали вулицями Лондона. Раптом виникло вiдчуття, наче мене хтось наживлюе на гачок. – Скiльки тобi рокiв, Лiлi? – Шiстнадцять. Я хоч трохи на нього схожа? Я бачила в iнтернетi фото, але, може, у вас е ще? – Вона оглянула кiмнату. – Усi фотографii в коробках? Вона зиркнула на картоннi коробки в кутку. Цiкаво, вона що, просто зараз iх вiдкрие та почне роздивлятися? Тодi вона точно знайде Вiллiв светр. Я запанiкувала. – Ем… Добре, Лiлi. Це все… цього всього забагато, щоб усвiдомити. Якщо ти та, ким себе називаеш, то нам iз тобою… нам iз тобою треба багато про що поговорити. Але вже майже одинадцята, i, я думаю, не треба починати цiеi розмови зараз. Де ти живеш? – Сент-Джонс-Вуд.[16 - Один iз найдорожчих i найпрестижнiших районiв Лондона.] – Добре. Ем… Твоi батьки, мабуть, непокояться, де ти. Може, я дам тобi свiй номер, i ми… – Я не можу поiхати додому. – Вона вiдвернулася до вiкна та звичним жестом струснула попiл. – Якщо чесно, я взагалi не маю тут бути. Я маю бути в школi – я в пансiонi вчуся. Там страшенна iстерика через те, що я пiшла. – Вона витягла телефон, наче про щось згадала, глянула на екран i скривилася. Телефон знову зник у кишенi. – Ну, тодi я не знаю… що б ще я могла, крiм як… – Тодi, може, я залишуся тут? Тiльки сьогоднi? Завтра ви б могли менi ще щось про нього розказати. – Тут? Нi. Нi. Вибач, нi. Я тебе не знаю. – Але ви знаете мого батька. Так що, ви вважаете, що вiн узагалi про мене не знав? – Ти маеш повертатися додому. Слухай, зателефонуймо твоiм батькам. Вони приiдуть по тебе. Давай… Вона тупо дивилася на мене. – Я думала, ви допоможете. – Я допоможу, Лiлi. Але це не найкращий… – Ви не вiрите менi. – Я… я не знаю, що… – Ви не хочете допомагати. Не хочете нiчого робити. Що ви взагалi менi розповiли про мого батька? Нiчого. Як ви допомогли?? Аж нiяк. Дякую. – Зачекай! Це несправедливо! Ми ж щойно… Але дiвчина кинула у вiкно недопалок, повернулася та пройшла повз мене до дверей. – Що таке? Куди ти йдеш? – А вам яка рiзниця? – вiдрубала вона та гримнула дверима, перш нiж я встигла щось сказати. Я заклякла на диванi, намагаючись перетравити те, що сталося протягом останньоi години. Голос Лiлi дзвенiв у мене в головi. Чи правильно я ii почула? Я знов i знов прокручувала ii слова, намагаючись побороти нав’язливе гудiння. «Мого батька звали Вiлл Трейнор». Вочевидь, матiр Лiлi сказала iй, що Вiлл не хотiв мати з нею нiчого спiльного. Але я впевнена, що вiн обов’язково б менi сказав. У нас не було таемниць одне вiд одного. Ми ж були тими людьми, що розповiдають одне одному все, чи не так? На якусь мить я завагалася: може, Вiлл не був зi мною настiльки щирим, як я думала? Чи мiг вiн просто взяти та стерти зi своiх думок цiлу дочку? Думки бiгали колами. Я взяла ноутбук, сiла на диван, схрестивши ноги, i ввела в пошуковiй системi «Лiлi Готон-Мiллер». На екранi з’явилися результати хокейного матчу в школi «Аптон Тiлтон» у графствi Шропшир. Я клацнула на пошук у зображеннях, збiльшила одне з них i побачила ii в першому ряду – едине обличчя без усмiшки серед веселих хокеiсток. «Лiлi Готон-Мiллер хоробро, але, на жаль, невдало зiграла в захистi». Фотографiю було зроблено два роки тому. Пансiон. Вона сказала, що зараз мае бути в пансiонi. Хоча, звичайно, це не пiдтверджувало жодного ii зв’язку з Вiллом i загалом того, що ii мати казала правду щодо батька. Я змiнила пошуковий запит на «Готон-Мiллер», i система видала менi коротке повiдомлення про те, що Френсiс i Таня вiдвiдуватимуть вечерю в готелi «Савой», а також запит на дозвiл будiвництва винного пiдвалу пiд будинком у Сент-Джонс-Вуд вiд минулого року. Я вiдкинулась на спинку, трохи подумала та вбила в поле пошуку «Таня Мiллер Вiльям Трейнор». Результатiв не було. Я змiнила «Вiльям» на «Вiлл» – i система видала менi фейсбук-сторiнку випускникiв Даремського унiверситету, де спiлкувалися декiлька жiнок, iмена яких чомусь закiнчувались на – елла: Естелла, Фенелла, Арабелла. Вони говорили про смерть Вiлла. Я повiрити в це не могла, коли почула в новинах. Це ж треба – таке сталося саме з ним! Земля пухом. Нiкому не вдаеться пройти крiзь життя без шрамiв. Ви чули, що Рорi Еплтон загинув на Теркс i Кайкос в аварii на швидкiсному катерi? Це той, що вчився на географiчному? Рудий? Нi, вiн був на ФПЕ. А я цiлувалася з Рорi на балу першокурсникiв. У нього величезний язик. Фенелло, я не жартую. Ти поводишся ницо. Бiдолаха загинув. А Вiлл Трейнор – це часом не той хлопець, що зустрiчався з Танею Мiллер увесь третiй курс? Не бачу нiчого ницого в тому, що я цiлувалася з кимось, хто загинув. Я не кажу, що треба тепер переписати iсторiю. Але, може, це читае його дружина, i iй неприемно, що ii кохана людина встромляла язик у рота якiйсь жiнцi з фейсбуку. Ну, я певна, вона точно знае, що в нього величезний язик. А Рорi Еплтон одружився? Таня вийшла за якогось банкiра. Ось ii сторiнка. Коли ми вчились, я була переконана, що Вiлл iз Танею одружаться. Вони були чудовою парою. Я клацнула на посилання та побачила фотографiю худенькоi як тростинка блондинки з високою зачiскою – вона всмiхалася, стоячи на сходах бюро реестрацiй поруч iз темноволосим чоловiком, старшим за неi. У кутку фото стояла похмура дiвчинка в бiлому платтi з тюлю – дещо схожа на ту Лiлi Готон-Мiллер, яку я бачила сьогоднi. Але цiй фотографii було вже сiм рокiв, тому ця дiвчинка могла перетворитися на будь-якого похмурого пiдлiтка з каштановим волоссям. Я перечитала розмову та закрила ноутбук. Що ж менi робити? Якщо вона й справдi дочка Вiлла, то, може, менi зателефонувати в школу? Хоча в них точно е якiсь правила щодо незнайомцiв, якi намагаються вийти на зв’язок iз дiвчатами-пiдлiтками. А якщо це й справдi якесь винахiдливе шахрайство? Вiлл помер заможним чоловiком, i цiлком можливо, що хтось мiг вигадати заплутану схему, щоб видурити в його родини грошi. Коли батькiв друг Чокi помер вiд серцевого нападу, до його дружини прийшло сiмнадцять осiб, яким померлий був начебто винен грошi за ставки. Я вирiшила, що треба бути обережною. Надто вже багато болю та бiд це може завдати, якщо я поведуся неправильно. Але коли я лягла спати, у тишi квартири лунав голос Лiлi. «Мого батька звали Вiлл Трейнор». 6 – Вибачте, у мене будильник не спрацював, – я пробiгла повз Рiчарда, повiсила пальто на кiлок та опустила синтетичну спiдницю назад на стегна. – Ви спiзнилися на сорок п’ять хвилин. Це неприпустимо. На годиннику була восьма тридцять, i ми з ним сидiли в барi лише вдвох. Карлi таки пiшла: вона навiть не стала казати Рiчардовi цього в очi. Просто надiслала йому есемеску, де повiдомила, що завезе чортову форму наприкiнцi тижня, а оскiльки iй виннi платню за чортову двотижневу вiдпустку, якоi не було, то два тижнi вiдпрацьовувати вона не збираеться. «Якби вона прочитала довiдник для спiвробiтникiв, – кипiв вiн, – то знала б, що вiдпрацювання двох тижнiв неможливо замiнити вiдпусткою! Це е в роздiлi третьому, чорним по бiлому, – та тiльки вона й не думала його читати! А без цих ii чортихань можна було б i обiйтися!» Тепер вiн шукав людину на ii мiсце – i поки не знайде, я лишаюся тут сама. З Рiчардом. – Пробачте. У мене… у мене вдома дещо сталося. Я раптово прокинулася о сьомiй тридцять i декiлька хвилин не могла второпати, у якiй я краiнi i як мене звати, тому просто нерухомо лежала в лiжку, намагаючись обдумати подii минулого вечора. – Хороший робiтник не переносить свое особисте життя на робоче мiсце, – миттево видав Рiчард, пройшовши повз мене зi своею планшеткою. Я глянула на нього: цiкаво, чи е в нього взагалi якесь особисте життя? Вiн наче не проводив жодноi хвилини десь «там». – Ага. Ну а хороший начальник не змушуе пiдлеглих ходити в такiй формi, яку навiть у «Stringfellow’s»[17 - Мережа стриптиз-барiв.] назвали б непристойною, – пробурмотiла я, вбиваючи код на касовому апаратi однiею рукою та обсмикуючи ту спiдницю другою. Вiн швидко обернувся та ступив декiлька крокiв назад. – Що ви сказали? – Нiчого. – Нi, сказали. – Сказала, що запам’ятаю на майбутне. Дуже дякую, що нагадали менi про це, – вiдповiла я та солодко посмiхнулася. Декiлька секунд вiн мовчки на мене дивився – довше, нiж це було б комфортно для нас обох. А потiм сказав: – Прибиральниця знову захворiла. Так що спочатку приберiть у чоловiчому туалетi, а потiм займетеся баром. Вiн дивився просто менi в очi – наче кидав виклик. Я нагадувала собi, що не можу втратити цю роботу, та мовчала. Потiм глитнула. – Добре. – До речi, у третiй кабiнцi непорядок. – Пречудово, – вiдповiла я. Вiн розвернуся у своiх до блиску наполiрованих туфлях i зник у кабiнетi. Я подумки послала йому декiлька стрiл вуду в голову. – Цього тижня наша з вами зустрiч у «Жити далi» буде присвячена почуттю провини, провини того, хто залишився живий, провини за те, що недостатньо зроблено… Нерiдко саме це почуття не дае рухатися вперед. Марк чекав, поки ми передавали по колу бляшанку з печивом, потiм вiдкинувся на спинку свого стiльця та склав долонi. Тихий невдоволений гомiн, викликаний явно не печивом «Бурбон», вiн iгнорував. – Я часто лютував на адресу Джиллi, – промовив Фред у тишi. – Ну, коли в неi почало розвиватися слабоумство. Вона ставила бруднi тарiлки в шафи, а я потiм знаходив iх там за декiлька днiв… Менi соромно – я навiть накричав на неi кiлька разiв, – вiн витер око. – До того вона була такою чудовою господинею. І це було найгiрше. – Ти жив зi слабоумством Джиллi дуже довго, Фреде. Треба бути суперменом, щоб не втрачати контролю. – Бруднi тарiлки звели б мене з розуму, – сказала Дафна. – Я б точно жахливо лаялася. – Але ж це не ii провина, правда? – Фред випростався на стiльцi. – Я часто думаю про тi тарiлки. Якби тiльки можна було повернути минуле… Я б просто iх вимив i нiчого б не став казати. Просто обiйняв би ii. – Я iнодi фантазую про рiзних чоловiкiв у метро, – сказала Наташа. – Бувае, пiдiймаюсь на ескалаторi та зустрiчаюсь поглядами з якимось чоловiком, який спускаеться. І ще перш нiж я доiду до кiнця, у мене в головi вже цiлi нашi з ним стосунки: як вiн зараз кидаеться вгору ескалатором, бо мiж нами виникло щось магiчне, як ми стоiмо одне проти одного та дивимось у вiчi серед натовпу людей на гiлцi Пiкадiллi, як ми потiм iдемо в якийсь бар, i вже оп – i ми… – Наче фiльм Рiчарда Кертiса,[18 - Режисер, вiдомий своiми романтичними комедiями – наприклад, фiльмами про Брiджит Джонс.] – зауважив Вiльям. – А менi подобаються його фiльми, – втрутився Сунiл. – Особливо той, про акторку та чоловiка в штанях. – «Шеффердз-Буш», – пiдказала Дафна. Повисла пауза. – Та нi, мабуть, «Ноттiнг-Гiлл»,[19 - Шеффердз-Буш, як i Ноттiнг-Гiлл, – назва лондонського району.] – задумався Марк. – А я думаю, Дафна мае рацiю. А що? – хрюкнув Вiльям. – Вже й смiятися не можна? – Так ось, – вела далi Наташа, – я уявляю, як ми одружуемось. І в той момент, коли ми вже стоiмо в церквi, я думаю: «Що ж я роблю? Олаф помер лише три роки тому – а я вже думаю про iнших чоловiкiв!» Марк вiдкинувся на стiльцi. – А ти не думаеш, що це природно? Ти ж уже три роки сама. Може, це нормально – фантазувати про iншi стосунки? – Але якби я справдi кохала Олафа, я б точно не думала нi про кого iншого. – У нас же не вiкторiанська доба, – почувся голос Вiльяма. – Не треба носити вуаль удови до самоi старостi. – Якби я померла, то менi б не сподобалось, коли б Олаф покохав iншу. – Ти б не знала – ти б була мертва, – зауважив Вiльям. – А ти, Луiзо? – Марк помiтив, що я мовчу. – Чи вiдчуваеш провину? – А може… може, ми поки послухаемо iнших? – Я католичка, – врятувала мене Дафна. – Я вiдчуваю провину чи не за все на свiтi. Так у всiх черниць. – А чому тобi важко про це говорити, Луiзо? Я сьорбнула кави. Усi на мене дивилися. «Давай-но», – пiдганяла я себе. – Бо я не змогла його спинити. – Я глитнула. – Інодi я думаю, що якби я була розумнiшою або… або поводилась iнакше… або просто була – не знаю… Не такою… – Ти вiдчуваеш провину за смерть Бiлла, бо тобi здаеться, що ти могла б його зупинити? Я потягла якусь нитку, що стирчала з одягу. Коли я витягла ii до кiнця, вона наче щось посунула в мене в головi. – А ще тому, що я живу набагато менш цiкавим життям, нiж йому обiцяла. А ще тому, що вiн, по сутi, купив менi квартиру – а моя сестра, мабуть, нiколи не зможе мати власне житло. А ще тому, що менi навiть не подобаеться жити в тiй квартирi, бо я не вiдчуваю, що вона моя, i менi здаеться, що якось неправильно обживати ii, бо в мене вона асоцiюеться лише зi смертю В… Бiлла, на якiй я, виходить, нажилася. Запала недовга тиша. – Не треба вiдчувати провину через житло, – сказала Дафна. – Аби менi хтось лишив квартиру, – мовив Сунiл. – А був би казковий кiнець, правда? Чоловiк помирае, усi роблять якiсь висновки з цього, живуть далi та по його смертi роблять щось чудове. – Я вже не думала, що кажу. – А я нiчого не зробила. Насправдi, я просто провалилася за всiма пунктами. – А мiй батько плаче щоразу, коли спить iз жiнкою, бо вона не моя мама, – бовкнув Джейк, переминаючи руки та дивлячись на нас iз-пiд чубчика. – Вiн причаровуе жiнок, затягуе iх у лiжко – а потiм журиться через це. Наче все нормально, якщо потiм тобi соромно. – Думаеш, вiн використовуе свое почуття провини як якiр? – Я просто думаю, що коли займаешся сексом – треба радiти з цього, а не… – А я б не почувався винним через те, що займаюся сексом, – утрутився Фред. – Або ж поводься з жiнками як iз друзями i не роби нiчого такого, за що потiм почуватимеш провину. Або ж узагалi не спи нi з ким i шануй пам’ять мами, аж доки не будеш дiйсно готовий жити далi. На словi «шануй» його голос затнувся. Ми всi вже звикли до раптових змiн виразу обличчя, тому, дотримуючись нашоi нiмоi угоди, вiдверталися, доки можливi сльози не вiдiйдуть. Марк м’яко запитав: – Ти казав батьковi, що вiдчуваеш, Джейку? – Ми не говоримо про маму. Вiн тримаеться поки, ну, поки ми не говоримо про неi прямо. – Тобi важко самому нести такий тягар. – Так. Ну, саме тому я ж тут, правильно? Запала недовга тиша. – Джейку, сонечко, вiзьми печива, – запропонувала Дафна, i ми почали передавати бляшанку по колу. Ми всi трохи заспокоiлись, коли Джейк узяв печиво, – хоч i незрозумiло, чому це так подiяло. Я думала про Лiлi. Сунiл розповiдав, що плаче у вiддiлi випiчки в супермаркетi, але я майже не слухала. Щоправда, вчасно зробила спiвчутливий вираз обличчя, коли Фред розказував, як на самотi справляе день народження Джиллi з повiтряними кульками. День добiгав кiнця – i епiзод з Лiлi почав перетворюватися на якийсь яскравий сюрреалiстичний сон. «Як могло так статися, що у Вiлла дочка?» – Ви просто випромiнюете щастя, – почувся саркастичний коментар Джейкового батька, який спирався на мотоцикл. Я саме пройшла повз нього на паркiнгу. Спинившись навпроти, я вiдповiла: – Це група пiдтримки для невтiшних – можна подумати, хтось виходить звiдти пританцьовуючи. – Ваша правда. – Та це не те, що ви думаете… Рiч не в менi. Це… Це все той пiдлiток. Дiвчина. Вiн трохи вiдкинув голову, дивлячись на Джейка, що йшов десь позаду мене. – О, ну тодi моi спiвчуття з цього приводу. Хоча ви здаетеся замолодою, щоб мати дочку-пiдлiтка, якщо з мого боку ввiчливо так сказати. – О, нi! Нi, не дочка! Це… це складно. – Я б залюбки дав вам пораду. Та не маю гадки, про що мова. – Вiн ступнув на крок уперед i обiйняв Джейка, що той похмуро стерпiв. – Ти в нормi, юначе? – Нормально. – Нормально, – луною вiдповiв Сем, глянувши на мене. – Ось i воно. Унiверсальна вiдповiдь пiдлiткiв. Вiйна, голод, хтось виграв у лотерею, хтось прославився на весь свiт – усе нормально. – Не треба було по мене заiжджати. Я йду до Джулс. – Пiдвезти? – Вона живе тут, просто в отiй багатоповерхiвцi. – Джейк показав пальцем. – Так що я, думаю, дiйду. Обличчя Сема зберiгало той самий вираз. – Ну то, може, наступного разу надiшлеш есемеску? Щоб я не iхав сюди й не чекав? Джейк знизав плечима й пiшов, закинувши рюкзак за плече. Ми мовчки дивилися йому в спину. – Побачимося пiзнiше, Джейку! Добре? Той пiдняв руку, але не озирнувся. – Ну, – сказала я, – тепер менi трошечки краще. Сем труснув головою. Вiн так дивився вслiд синовi, наче просто не мiг витримати розлуки з ним. – Йому iнодi важче, нiж зазвичай. Луiзо, – вiн раптом повернувся до мене, – може, хочете кави чи ще чогось? Щоб я не почувався як найбiльший невдаха у свiтi. Вас же Луiза звати, я не помилився? Я згадала, що Джейк розповiдав у групi: «У п’ятницю тато привiв додому якусь придуркувату блондинку, Мегз. Вона просто дурiе вiд нього. Коли вiн пiшов у ванну, вона все розпитувала мене, чи не говорив вiн про неi, поки ii не було». Компульсивно спить iз жiнками. Але вiн такий милий, i тодi, у швидкiй, вiн дуже менi допомiг. Крiм того, альтернативою його запрошенню в мене було знову сидiти вдома i думати про те, що ж коiться в головi у Лiлi Готон-Мiллер, так що: – Тiльки якщо говоритимемо про щось, крiм пiдлiткiв. – Може, про ваш одяг? Я глянула на свою зелену блискучу спiдницю та iрландськi танцювальнi туфлi. – У жодному разi. – Ну, варто було спробувати, – сказав вiн, перекидаючи ногу через мотоцикл. Ми сiли на терасi майже порожнього паба, недалеко вiд мого дому. Вiн замовив чорну каву, а я – фруктовий сiк. У мене було досить часу нишком його розглядати, адже не треба було ухилятися вiд машин на паркiнгу i я не була прив’язана до нош швидкоi. Нiс у нього був iз промовистою горбинкою, а в очах читалося, що вiн бачив майже все, на що здатнi люди, i вже, мабуть, нiщо його не може здивувати. Сем був високий та широкоплечий, трохи грубiший за Вiлла. Його жести можна б було назвати економними, наче вiн постiйно намагався нiчого навколо не зламати своiми розмiрами. Вочевидь, йому бiльше подобалося слухати, нiж говорити, або, може, я просто вже давно не була з чоловiком наодинцi – я без упину теревенила. Про роботу в барi – вiн смiявся з Рiчарда i жахався через мою форму; про те, як дивно знов опинитися вдома на якийсь час та про жахливi татовi жарти; про дiдуся та його пончики; про оригiнальне використання синiх маркерiв, яке винайшов мiй племiнник. А водночас у головi знову майнула думка, яка часто в мене бувае, – скiльки ж усього я не кажу: про Вiлла та про всi тi сюрреалiстичнi речi, що сталися зi мною минулого вечора, про себе. З Вiллом менi не треба було думати, що казати. Говорити з ним було так само природно, як дихати. А зараз мене цiлком улаштовувало насправдi зовсiм нiчого про себе не казати. Сем просто сидiв, кивав, дивився, як вулицею проiжджають машини, та пив каву – наче для нього було звичною справою проводити час у компанii несамовито балакучоi незнайомки в блискучiй зеленiй мiнi-спiдницi. – А як ваше стегно? – запитав вiн, коли я нарештi припинила трiщати. – Непогано. Хотiлося б нарештi перестати шкутильгати. – Перестанете, якщо й надалi проходитимете фiзiотерапiю. – На якусь мить я згадала його голос у машинi швидкоi: спокiйний, незворушний – вiн навiть мене заспокоював. – А як щодо iнших травм? Я глянула на себе, наче могла дивитися крiзь одяг. – Ну, не так уже й погано, якщо не звертати уваги, що я маю такий вигляд, наче хтось розмалював мене яскравою червоною ручкою. Сем кивнув. – Вам пощастило. Падiння було серйозне. Ось воно знову: шлунок пiдстрибнув, пiд ногами повiтря. «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великоi висоти». – Я не збиралася… – Ви вже казали. – Казала, та не думаю, що хтось менi вiрить. Ми обмiнялися нiяковими усмiшками – цiкаво, чи вiрить менi вiн. – То що, багато ви пiдбираете людей, якi падають з дахiв? Вiн похитав головою, дивлячись кудись по той бiк дороги. – Я пiдбираю шматки. Радий, що у вашому випадку шматки вдалося зiбрати докупи. Запала якась довга тиша. Я роздумувала, що варто казати, а що нi, – у мене вже давно не було практики спiлкування з чоловiками наодинцi (принаймнi тверезою), тому я нервувала й хапала ротом повiтря, наче риба. – То що, розкажете про вашого пiдлiтка? – запропонував Сем. Я була рада розповiсти це бодай кому, тож почала: про пiзнiй дзвiнок у дверi, про нашу дивну зустрiч, про те, що я вичитала на фейсбуцi, i про те, як вона втекла, перш нiж я змогла второпати, що робити. – Ого, – сказав вiн, коли я закiнчила. – Це… – труснув головою, – це… Ви думаете, вона дiйсно та, за кого себе видае? – Вона наче схожа на нього трохи. Але, якщо чесно, не знаю. Може, це я сама вишукую схожiсть? Бачу те, що хочу бачити? Таке може бути – я постiйно думаю про те, як було б добре, аби пiсля нього щось лишилося. Ну, коли не думаю про те, яка я невдаха. Крiм того, е й iншi думки: якщо вона i справдi його дочка, то страшенно несправедливо, що вiн нiколи ii не знав; як iз цим даватимуть раду його батьки; а що, якщо зустрiч iз нею могла змiнити його думку? Що, коли саме це могло б переконати його, що… – Мiй голос затнувся, i я змовкла. Сем вiдхилився на стiльцi та насупив брови. – Саме через цього чоловiка ви тепер вiдвiдуете групу пiдтримки? – Так. Вiн вивчав мене, намагаючись зрозумiти, чим Вiлл для мене був. – Я не знаю, що робити, – сказала я. – Чи знайти ii, чи полишити все це? Вiн думав, роздивляючись мiсто навколо нас. – А що б вiн зробив? Його слова ошелешили мене. Я дивилася знизу вгору на цього великого чоловiка з вiдкритим поглядом, дводенною щетиною та добрими вправними руками. Усi моi думки кудись зникли. – Ви як? Я зробила великий ковток соку, намагаючись приховати те, що великими лiтерами було написане в мене на обличчi. Раптом з якоiсь невiдомоi менi причини захотiлося заплакати. Усе це вже занадто. Дивна нiч – вона вибила мене з колii. Вiлл знову наче з’явився на обрii мого життя – вiн був у кожнiй моiй розмовi. Я раптом побачила його обличчя з тiею саркастично зведеною бровою – вiн наче казав: «Що це ти робиш, Кларк?» – Просто… довгий день. Думаю, якщо ви не проти, я… Сем вiдсунув свiй стiлець та пiдвiвся. – Нi, нi, звiсно не проти. Ідiть. Вибачте, я не подумав… – Усе було добре, просто… – Нiяких проблем. Довгий день. Зустрiч вашоi групи. Я ж розумiю. Нi-нi, – заперечив вiн, коли я почала шукати гаманець, – я заплачу за ваш сiк. Менi здаеться, я бiгла до своеi машини, забувши про шкутильгання. Усю дорогу я вiдчувала спиною його погляд. Припаркувавши машину коло будинку, я зрештою видихнула, наче утримувала дихання вiд самого бару. Кинула оком на крамницю на розi, потiм на вiкна своеi квартири i вирiшила, що не хочу поводитися розважливо. Я хотiла вина – декiлька великих повних келихiв. Пити, аж доки зможу припинити озиратися назад. Або взагалi дивитися на будь-що. Коли я вилазила з машини, заболiло стегно. Воно постiйно болiло вiдтодi, як я познайомилася з Рiчардом. Фiзiотерапевт казав менi не проводити забагато часу на ногах, але сама лише думка сказати про це Рiчардовi наводила жах. «О, я зрозумiв. Ви хочете працювати в барi i мати можливiсть увесь день сидiти. Правильно?» Я уявила його вгодоване обличчя, що iдеально пiдходить для керiвника середньоi ланки, його охайну невиразну стрижку, ту втомлену перевагу, з якою вiн ставиться до iнших, хоча сам лише на пару рокiв старший за мене. Я заплющила очi, намагаючись позбутися тривожного ворушiння в животi. – Дякую, це все, – вiдповiла я на запитання касира, ставлячи пляшку «совiньйон блан» на прилавок. – Вечiрка, мабуть? – Що? – Ну, твiй костюм. Ти… Не кажи, не кажи. – Самiр потер пiдборiддя. – Ти Бiлоснiжка? – Угадав. – Обережнiше з вином. Порожнi калорii, розумiеш? Краще пити горiлку – ось чистий напiй. Можна з лимоном. Я завжди це кажу Джиннi – вона живе на тому боцi вулицi. Вона стриптизерка, ти в курсi? Їм треба стежити за фiгурою. – О, поради щодо правильного харчування? Дуже мило з твого боку. – Уся рiч у цукрi. Треба контролювати кiлькiсть цукру. Немае сенсу купляти знежиренi продукти, якщо в них повно цукру, – це i е порожнi калорii. Найгiрше – отой хiмiчний цукор. Вiн пристае до кишок. Вiн провiв вино через касу та вiддав менi решту. – А що ти iси, Самiре? – Локшину з беконом. Смакота! Я загубилась у своiх думках десь мiж болем у тазу, вiдчаем щодо роботи та дивним бажанням i собi з’iсти тiеi локшини з беконом – i раптом побачила ii. Вона сидiла коло мого пiд’iзду на землi, обiймаючи колiна. Я взяла решту i майже побiгла через дорогу. – Лiлi? Вона повiльно пiдвела голову. Голос нечiткий, очi червонi – наче вона плакала. – Мене нiхто не впустив. Я дзвонила в усi квартири – але нiхто не впустив. Я вiдiмкнула, поклала ключ у сумку i схилилася над нею: – Що сталося? – Я хочу спати, – сказала вона й потерла очi. – Я страшенно втомилася. Хотiла взяти таксi додому, але в мене немае грошей. – Я вiдчула гiркий запах алкоголю. – Ти що, п’яна? – Не знаю, – моргнула вона, схиляючи голову. Може, тут не тiльки в алкоголi рiч? – Тiльки якщо я твереза, значить, ти зовсiм на лепрекона перетворилася. – Вона поплескала себе по кишенях i щось витягла. – Дивись, що в мене е! – Вона простягла менi наполовину скурений косяк – пахло точно не тютюном. – Давай курнемо, Лiлi! Ой нi, ти Луiза. Лiлi – це я. Вона хихикнула й дещо незграбно витягла з кишенi запальничку. Спробувала пiдкурити косяк не тим кiнцем запальнички – не вийшло. – Ну добре, час iхати додому. – Я забрала в неi косяк i, не зважаючи на протести, розтерла його ногою. – Я викличу тобi таксi. – Але я не… – Лiлi! – почувся голос. Я пiдняла голову. На другому боцi вулицi стояв хлопець. Руки в кишенях, пильно на нас дивиться. Лiлi глянула на нього та вiдвела очi. – Хто це? – запитала я в неi. Вона роздивлялася своi ноги. – Лiлi, ходи-но до мене! – У його голосi вчувалося право власностi. Вiн стояв, широко розставивши ноги, – наче навiть здалеку був певен, що вона послухаеться його. Менi стало моторошно. Нiхто не ворухнувся. – Це твiй хлопець? Ти хочеш iз ним поговорити? – тихо запитала я. Вона щось пробурмотiла – я нiчого не розiбрала. Довелося нахилитися ближче та попросити ii повторити. – Прожени його. – Вона заплющила очi та вiдвернулася до дверей. – Будь ласка… Вiн почав переходити вулицю, наближаючись до нас. Я спробувала надати голосу максимально владного тону i сказала: – Ти вже можеш iти, дякую. Лiлi йде зi мною. Вiн зупинився посеред дороги. Я зустрiла його погляд. – Поговориш iз нею пiзнiше. Добре? Я натисла на кнопку домофону i пробурмотiла своему уявному величезному ревнивому бойфрендовi: – Так. Може, спустишся та допоможеш менi, Дейве? Дякую. Обличчя хлопця не вiщувало нiчого хорошого. Вiн повернувся, витяг телефон i низьким голосом почав щось бурмотiти своему спiврозмовниковi, не звертаючи уваги на бiбiкання таксi, яке намагалось його об’iхати. Вiдходячи далi, вiн продовжував кидати в наш бiк короткi погляди. Я зiтхнула – дещо нервовiше, нiж очiкувала. Не дуже елегантно я взяла Лiлi пiд пахви та з прокльонами затягла ii в хол. Тiеi ночi вона лишилася ночувати в мене – я просто не знала, що з нею робити. Їi двiчi знудило у ваннiй, та коли я спробувала iй допомогти, притримуючи волосся, вона мене прогнала. Свiй домашнiй номер телефону вона менi теж не дала – а може, просто не могла його згадати. Мобiльний у неi було заблоковано. Я допомогла iй помитися та перевдягтись у моi штани та футболку. Коли вона зайшла у вiтальню, то вигукнула: «О, ти тут прибралася!» Наче я це для неi зробила. Менi вдалося змусити ii випити склянку води та влягтися на диван у безпечнiй позi – хоча я була впевнена, що в неi в шлунку вже все одно нiчого не лишилося. Коли я пiдняла iй голову, щоб умостити на подушку, вона розплющила очi й уперше подивилася на мене тверезо. – Вибач, – тихо мовила вона. Так тихо, що я навiть не впевнена, що розчула правильно. На очi iй навернулися сльози. Я накрила ii ковдрою i дивилася, як вона засинае. Блiде обличчя, синi кола пiд очима. Брови як у Вiлла, таке саме ледь помiтне ластовиння. Згадала, що забула замкнути дверi – ключi забрала з собою в лiжко та сховала пiд подушку. Не знаю нащо: може, щоб вона нiчого не вкрала, а може, просто щоб не пiшла. Я ще довго лежала без сну. У головi дзвенiли сирени та звуки аеропорту. Обличчя сумних людей у церквi. Погляд хлопця через дорогу. Якась незнайома людина, що спить у мене пiд дахом. І голос: що це ти робиш? А що ще я могла зробити? Зрештою, коли пташки розпочали своi ранковi пiснi, а вантажiвка з пекарнi почала розвантажувати свою ношу, моi думки сповiльнилися, завмерли – i я заснула. 7 Я вiдчула запах кави. Менi знадобилося декiлька секунд, щоб у головi зародилася думка: звiдки взагалi в моiй квартирi може бути запах кави? Коли врештi я знайшла вiдповiдь на це запитання, я пiдскочила з лiжка й натягла на себе кофту. Вона сидiла на диванi по-турецькому й курила, використовуючи мою улюблену чашку як попiльничку. Працював телевiзор – якесь придуркувате дитяче шоу з яскраво вдягненими ведучими, що мали вигляд наркоманiв. На камiннiй поличцi стояли двi пластиковi чашки. – О, привiт. Твоя чашка праворуч, – сказала вона, кинувши оком у мiй бiк. – Я не знала, що тобi взяти, тому обрала американо. Я зморщила нiс вiд запаху цигарок. Глянула на годинник. – Котра година? – Ну, кава вже, мабуть, вихолола. Я не знала, чи треба тебе будити. – У мене вихiдний. – Я потяглася за чашкою. Ще тепла. Я з радiстю ковтнула, а потiм здивовано глянула на чашку. – Стривай-но. Звiдки в тебе кава? Я ж замкнула вхiднi дверi. – Я спустилася пожежною драбиною, – пояснила вона. – Грошей у мене не було, так що я розповiла продавцевi в кiоску, з якоi я квартири, – вiн сказав, що ти можеш занести грошi пiзнiше. О, ти також винна йому за двi булочки з копченою сьомгою та сиром. – Та ну? – Я хотiла, щоб мiй голос звучав суворо, але раптом захотiлося iсти. Вона впiймала мiй погляд. – Ой, а булочки я вже з’iла. – Вона видихнула дим просто всередину кiмнати. – У тебе в холодильнику малувато iжi. Тобi справдi треба трохи обжитися тут. Ця ранкова Лiлi сильно вiдрiзнялася вiд тiеi дiвчини, яку я минулого вечора знайшла на вулицi. Важко повiрити, що це одна й та сама людина. Я повернулась у спальню, щоб повнiстю вдягтися – чула, як вона прошльопала в кухню, щоб налити собi води. – Гей, як тебе… Луiзо! Позич менi трохи грошей? – погукала вона. – Якщо це для того, щоб знову нализатися, то нi. Вона без стуку зайшла в мою спальню – менi довелося прикритися кофтою. – І можна я лишуся тут iще на одну нiч? – Лiлi, менi треба поговорити з твоею мамою. – Нащо? – Менi треба бiльше iнформацii про те, що взагалi вiдбуваеться. Лiлi стояла у дверях. – Ти не вiриш менi. Я жестом попросила ii вiдвернутися, щоб я могла застебнути лiфчик. – Вiрю. Але давай домовимося: якщо ти вiд мене чогось хочеш, то я маю право знати про тебе бiльше. Я саме натягла футболку, коли вона повернулася: – Роби як хочеш. А менi ще треба речi забрати. – Що? Звiдки? Де ти ночувала? Вона вийшла – наче й не чула запитання, – пiдняла руку й понюхала в себе пiд пахвою. – Можна, я скористаюся твоею ванною? Вiд мене страшенно смердить. За годину ми вже приiхали в Сент-Джонс-Вуд. Я була навдивовижу виснажена – як подiями ночi, так i дивною енергiею, що йшла вiд Лiлi. Вона без упину метушилася, курила – потiм раптом замовкала, i повисала така важка тиша, що я майже вiдчувала вагу ii думок. – Хто то був? Той хлопець учора? – Я зберiгала нейтральний голос та спокiйний вираз обличчя. – Та нiхто. – Ти казала, що вiн твiй хлопець. – Ну, значить, хлопець. – Їi голос напружився, обличчя не виказувало жодноi емоцii. Коли ми пiд’iхали ближче до будинку ii батькiв, вона схрестила руки на грудях та притисла колiна до грудей. У неi став такий зухвалий погляд, наче вона вже вела з кимось нiму битву. Я спочатку сумнiвалася, чи правду вона сказала щодо Сент-Джонс-Вуд, але потiм вона показала рукою на широку вулицю, засаджену деревами, i сказала повернути в третiй з’iзд праворуч. Вулиця була такою, на яких зазвичай живуть дипломати й банкiри-емiгранти з Америки. Такими вулицями, здаеться, навiть нiхто нiколи не iздить. Я припаркувала машину та глянула на високу бiлу будiвлю, прикрашену лiпниною, з охайно пiдстриженими тисами й бездоганними вiкнами. – Ти живеш тут? Вона ляснула пасажирськими дверцятами так, що машина загримiла. – Я не живу. Вони тут живуть. Вона вiдчинила дверi, i я нiяково пiшла за нею, вiдчуваючи себе незваною гостею. Ми зайшли в просторий хол iз високою стелею, паркетом на пiдлозi та величезним дзеркалом у золоченiй рамi на стiнi – на ньому вже й мiсця не лишилося вiд бiлих карток-запрошень. На маленькому старовинному столику поряд стояла ваза з чудовим букетом – запах квiтiв заповнював собою все примiщення. Звiдкись iз другого поверху долiтав галас, може, дитячi голоси – складно було розiбрати. – Моi брати, маминi дiти вiд другого шлюбу, – презирливо пояснила Лiлi, проходячи в кухню. Вочевидь, вона чекала, що я пiду за нею. Кухня була величезна, у модернiстських сiрих кольорах. Полiрованi робочi поверхнi сiро-коричневого кольору тяглися всюди. Усе тут кричало грошима: вiд тостера «Дуалiт» до кавовоi машини, яка була досить складною навiть для роботи в мiланськiй кав’ярнi. Лiлi оглянула вмiст холодильника, витягла звiдти контейнер зi шматочками свiжого ананаса й почала iсти просто руками. – Лiлi? – Згори почувся схвильований жiночий голос. – Лiлi, це ти? – Звуки крокiв сходами. Лiлi закотила очi. У дверях з’явилася блондинка. Спочатку вона глянула на мене, потiм на Лiлi – та жадiбно закидала шматочки ананаса до рота. Пiдiйшовши до дiвчини, блондинка забрала в неi контейнер: – Де, чорт забирай, ти була? У школi всi просто шаленiють! Тато iздить по всьому району, розшукуючи тебе! Ми думали, тебе вбили! Де ти була? – Вiн менi не тато. – Облиш своi жарти, юна ледi. Ти не можеш просто зайти сюди, наче нiчого не сталося! Ти що, не розумiеш, якого клопоту нам завдала? Я пiвночi просидiла з твоiм братом, а потiм так i не змогла заснути, бо хвилювалася через тебе. Менi довелося скасувати поiздку в гостi до бабусi Готон, бо ми не знали, що з тобою. Лiлi спокiйно дивилася на неi. – Ви нечасто переймаетеся, що зi мною. Жiнка вiд злостi заклякла. Вона була дуже стрункою – менi здалося, що це вiд екзотичних дiет чи несамовитих фiзичних навантажень. Волосся було красиво й дорого пiдстрижене й пофарбоване – так, що й не скажеш, що це ненатуральний колiр. Джинси на нiй, як я зрозумiла, були дизайнерськi. Їi видавало тiльки обличчя: неймовiрно стомлене, хоч i гарно засмагле. Вона рiзко повернулася до мене: – Це у вас вона була? – Так, але… Вона оглянула мене з голови до нiг – i, вочевидь, iй не надто сподобалось побачене. – Ви знаете, скiльки проблем завдали нам? Ви взагалi уявляете, скiльки iй рокiв? Що взагалi ви хочете вiд такоi дiвчини? Вам же вже, мабуть, за тридцять? – Узагалi-то, я… – Тобто ось у цьому справа? – звернулася вона до дочки. – У тебе стосунки з цiею жiнкою? – Ой, мамо, та замовкни вже! – Лiлi знов заволодiла ананасами й доiдала iх. – Це не те, що ти думаеш. Вона нi в чому не винна. – Дiвчина на мить замовкла, щоб з’iсти останнiй шматочок. Може, для бiльшоi драматичностi. – Вона доглядала мого батька. Мого справжнього батька. Таня Готон-Мiллер сидiла, спираючись на численнi подушки кремового дивана, та мiшала ложкою каву. Я притулилася на iншому кiнцi дивана, роздивляючись здоровеннi свiчки «Диптiк» та художньо розкладенi журнали «Інтер’ер». Я боялася спертися на спинку, як вона, бо менi здавалося, що обов’язково розiллю каву собi на колiна. – Звiдки ви знаете мою дочку? – спитала вона втомлено. У неi на безiменному пальцi красувалися два дiаманти – я таких великих у життi не бачила. – Вона просто прийшла до мене додому. Я й гадки не мала, хто вона. Якусь мить жiнка обдумувала це. – І ви доглядали Вiлла Трейнора? – Так. До самоi його смертi. Запала недовга пауза, протягом якоi ми обидвi уважно розглядали стелю: просто над нашими головами щось гучно бабахнуло. – Моi сини, – зiтхнула вона. – У них е проблеми з поведiнкою. – Вони вiд…? – Вони не вiд Вiлла, якщо ви про це. Знову тиша. Ну, якщо можна назвати це тишею, бо на другому поверсi несамовито волали. Знову якийсь удар – i тепер уже тиша, але якась лиховiсна. – Мiсiс Готон-Мiллер, – звернулася я. – Це правда? Лiлi – дочка Вiлла? Вона трохи пiдняла пiдборiддя. – Так. Мене раптом почало трусити, i я вирiшила, що краще поставити каву на столик. – Не розумiю. Як… я не розумiю… – Усе досить просто. Ми з Вiллом зустрiчалися, коли вчилися на останньому курсi унiверситету. Звичайно, я була до нестями в нього закохана. Усi були в нього закоханi. Щоправда, я можу впевнено сказати, що почуття були взаемнi. – Вона легенько всмiхнулась i наче чекала, що я щось скажу. А я не могла нiчого сказати. Як мiг Вiлл не сказати менi, що в нього е дочка? Пiсля всього, що нам довелося пережити? Таня вела далi: – Ми з ним були найкращою парою групи. Бали, прогулянки на човнах, поiздки кудись на вихiднi – ну, ви знаете, як це бувае. Ми з Вiллом – ну, ми були чи не всюди. – Вона розповiдала так, наче ця iсторiя й досi е для неi не минулим, а чимось, що знов i знов прокручують у головi. – А потiм, пiд час випускного балу, менi довелося на якийсь час поiхати допомагати подрузi, Лiзi, – у неi були неприемностi. А коли повернулася – Вiлла нiде не було. Я гадки не мала, куди вiн зник. Я чекала на нього, здавалося, вiчнiсть – по всiх приiжджали машини, а його все не було. Зрештою до мене пiдiйшла якась знайома i сказала, що Вiлл уже поiхав – з дiвчиною на iм’я Стефанi Лудон. У тiеi Стефанi Лудон давно були плани щодо Вiлла. Спочатку я навiть не повiрила, але поiхала до ii будинку. Можете повiрити: о п’ятiй ранку вiн i дiйсно вийшов з ii дверей, а потiм вони стояли на ганку й цiлувалися так, наче iм було взагалi все одно, чи побачить iх хтось. Коли я вийшла з машини i вони мене побачили, у нього навiть не стало совiстi посоромитися. Вiн просто сказав, що немае причин сприймати це занадто вже емоцiйно, бо ми все одно б розiйшлися пiсля випуску. Навчання скiнчилось, i це стало для мене полегшенням – бо хто ж хоче бути «тiею дiвчиною, яку покинув Вiлл Трейнор»? Але менi було важко пережити це, бо наш розрив став для мене громом серед ясного неба. Потiм вiн почав працювати в Сiтi – i я написала йому та запропонувала зустрiтися, щоб хоча б поговорити та з’ясувати, що, в бiса, мiж нами сталося. Я ж вважала, що ми з ним були щасливi, розумiете? А вiн просто наказав секретарцi прислати менi листiвку: спiвчуваю, але розклад Вiлла надзвичайно завантажений, на жаль, вiн не мае часу i бажае вам усього найкращого. Усього найкращого. – Вона скривила обличчя. Усерединi я вся здригнулася вiд болю. Хоч як я хотiла вiрити iй, менi довелося визнати, що ця версiя iсторii звучить, наче страшна правда. Вiлл i сам дивився на свое життя з новою яснiстю й визнавав, що жахливо поводився з жiнками, коли був молодий. («Я був цiлковитим кретином», – казав вiн.) Таня казала далi: – А потiм, мiсяцi через два, я зрозумiла, що вагiтна. У мене завжди була страшенно безладна менструацiя, я й гадки не мала, що пропустила вже двi – було аж надто пiзно. Я вирiшила зберегти дитину – i народилась Лiлi. – Вона знов пiдняла пiдборiддя, наче готувалася захищатись. – Не було сенсу повiдомляти його – пiсля всього, що вiн сказав i зробив. Моя кава вже давно вихолола. – Не було сенсу? – Вiн чiтко дав менi зрозумiти, що не хоче мати зi мною нiчого спiльного. Вiн би вдав, що я зробила це навмисне, щоб його затягти у шлюб, або ще щось. У мене вiд подиву впала щелепа, i я ii закрила. – Ви… Мiсiс Готон-Мiллер, вам не здавалося, що вiн мав право знати? Що вiн захотiв би познайомитися з дочкою? Незважаючи на те, що мiж вами сталося? Вона поставила чашку. – Їй шiстнадцять, – зауважила я. – Коли вiн помер, iй було чотирнадцять чи п’ятнадцять. А це доволi довгий промiжок часу… – У неi вже був батько – Френсiс. Вiн дуже добре до неi ставився. Ми були сiм’ею. Ми сiм’я. – Я не розумiю… – Вiлл не заслужив права ii знати. – Цi слова повисли мiж нами в повiтрi. – Вiн був сволотою, зрозумiло? Вiлл Трейнор був егоiстичною сволотою. – Вона прибрала пасмо волосся з обличчя. – Звичайно, я й гадки не мала, що вiн потрапив в аварiю. Мене це страшенно шокувало. Але, якщо чесно, не думаю, що це щось змiнило б. Менi знадобилася приблизно хвилина, щоб я знову могла говорити. – Змiнило б. Для нього б змiнило. Вона кинула на мене колючий погляд. – Вiн убив себе, – говорила далi я, i голос трохи затинався. – Вiлл обiрвав свое життя, бо не мав жодноi причини його продовжувати. Якби вiн знав, що в нього е дочка… Вона звелася на ноги: – Е, нi. Нi. Ви цього на мене не повiсите, мiс Як-Вас-Там. Ви не змусите мене вiдчувати вiдповiдальнiсть за смерть того чоловiка. Ви що, думаете, у мене без того проблем у життi мало? Якби вам довелося пройти хоча б через половину того, що випало менi… Нi, Вiлл Трейнор був жахливою людиною. – Вiлл Трейнор був найкращою людиною в моему життi. Вона окинула мене оком з нiг до голови. – Ну, в це я можу повiрити. Нiколи не думала, що зможу вiдчути таку моментальну неприязнь до когось. Я пiдвелася, щоб пiти, коли почувся голос: – Отже, батько навiть не знав про мене. Лiлi нерухомо стояла у дверях. Таня Готон-Мiллер побiлiла. Згодом, опанувавши себе, вона сказала: – Я берегла тебе вiд болю, Лiлi. Я знала Вiлла дуже добре – i не була готова проходити разом з тобою через приниження, намагаючись умовити його стати частиною стосункiв, яких вiн не хотiв. – Вона поправила зачiску. – І тобi давно вже час кинути цю жахливу звичку пiдслуховувати. Я бiльше не могла цього слухати. Виходячи з дверей, я почула нагорi якiсь крики, а потiм сходами злетiла пластикова вантажiвка та розбилася на друзки десь унизу. Через поруччя глянуло занепокоене обличчя – можливо, фiлiппiнське. Я почала спускатися сходами. – Куди ти йдеш? – Вибач, Лiлi. Ми… ми iншого разу поговоримо, добре? – Але ти майже нiчого не розповiла про тата. – Вiн тобi не батько, – мовила Таня Готон-Мiллер. – Френсiс змалечку робив для тебе набагато бiльше, нiж Вiлл зробив би будь-коли. – Френсiс менi не батько, – проревла Лiлi. Згори долетiли звуки черговоi аварii та схвильований жiночий голос, який щось кричав незнайомою менi мовою. Іграшковий кулемет обстрiлював повiтря крихiтними снарядами. Таня взялася за голову: – Я не можу. Просто не можу. Лiлi схопила мене коло дверей. – Можна пожити в тебе? – Що? – У твоiй квартирi? Я не можу тут залишатися. – Лiлi, я не думаю… – Ну тiльки сьогоднi… Будь ласка. – О, я вас прошу. Нехай вона залишаеться у вас – день чи два. Вона складе вам чудову компанiю. – Таня махнула рукою. – Ввiчлива, дбайлива, завжди допоможе. Просто мрiя! – Їi обличчя раптом задерев’янiло. – Подивимося, що з того вийде. Ви знаете, що вона п’е? Курить у квартирi? Що ii не допускали до занять у школi? Вона ж розповiдала, так? Лiлi мала такий вигляд, наче чула все це вже мiльйони разiв. – Вона навiть не приiхала на iспити. Ми все для неi робимо: вихователi, репетитори, найкращi школи. Френсiс ставиться до неi як до рiдноi дочки. А вона просто плюе на все. У чоловiка зараз проблеми в банку, у хлопцiв теж негаразди з поведiнкою, а вона нi на йоту не робить нам життя простiшим. – Та тобi взагалi звiдки знати? Я пiвжиття з нянечками. А коли народилися хлопцi – ви взагалi вiдправили мене в пансiон. – Я не могла з вами всiма впоратися! Я робила, що могла! – Ти робила, що хотiла. А хотiла ти наново збудувати свою чудову родину – тiльки без мене! – Лiлi знов до мене повернулася. – Будь ласка? Хоч на трохи? Я обiцяю, я не буду завдавати клопоту, я буду допомагати. Треба було вiдмовити. Я знала, що треба. Але я була страшенно зла на ту жiнку. На якусь мить я вiдчула, що мушу зробити те, чого Вiлл зробити не змiг. – Добре, – згодилася я. – Збирай речi. Я почекаю внизу. – Повз мою голову пролетiло якесь створiння з «Лего», що безлiччю шматочкiв упало коло моiх нiг. Решта дня минула наче в туманi. Ми винесли коробки з моiми речами з вiльноi спальнi та влаштували там iй кiмнату або щось хоч трохи менш схоже на комору. Я повiсила жалюзi, до яких довго не доходили руки, принесла лампу й вiльну тумбочку. Купила розкладачку, яку ми разом занесли нагору сходами, а також стiйку для одягу, нову пухову ковдру та наволочки. Їй нiби подобалося, що в неi е якась мета, i ii зовсiм не турбувало, що вона переiжджае до когось, з ким ледь знайома. Того вечора я з якимось дивним сумом дивилася, як вона розкладае своi речi у вiльнiй кiмнатi. Якою ж нещасною мае бути дитина, щоб хотiти промiняти всю ту розкiш на кiмнату, бiльше схожу на ящик iз розкладачкою та хиткою стiйкою замiсть шафи? Я приготувала пасту, почуваючись дещо дивно через те, що е для кого готувати. Потiм ми разом дивилися телевiзор. О пiв на дев’яту задзвонив ii телефон, i вона попросила аркуш та ручку. – Тримай. – Вона простягла менi аркуш. – Це мамин мобiльний. І вона просить твiй номер i адресу – на випадок чогось непередбачуваного. Майнула гадка: як надовго вона надумала лишити Лiлi в мене? О десятiй я, виснажена, сказала, що йду спати. Вона ще дивилася телевiзор, сидячи по-турецькому на диванi та спiлкуючись iз кимось на своему ноутбуцi. – Не сиди довго, добре? – У моему виконаннi це прозвучало якось фальшиво, наче хтось удае дорослого. Лiлi не вiдводила очей вiд телевiзора. – Лiлi? Вона пiдвела на мене очi, наче щойно помiтила, що я взагалi тут. – О, до речi, я хотiла сказати. Там була я. – Де там? – На даху. Коли ти впала. І то я викликала швидку. Я раптом побачила ii обличчя там, у темрявi. Тi великi очi та блiду шкiру. – Що ти взагалi там робила? – Я знайшла твою адресу. Удома всi просто збожеволiли, i я вирiшила дiзнатися про тебе трохи бiльше, перш нiж говорити з тобою. Я прийшла сюди та побачила, що зможу пiднятися на дах по пожежнiй драбинi – а в тебе свiтилося. Я просто чекала, правда. Але коли ти пiднялася на дах i почала вештатися по парапету, я раптом подумала, що налякаю тебе, якщо щось скажу. – Таки налякала. – Ага. Але я не хотiла. Я взагалi думала, що вбила тебе. – Вона нервово розсмiялася. Ми з хвилину сидiли в тишi. – Усi думають, що я стрибнула. Вона глянула на мене. – Правда? – Ага. Якусь мить вона обдумувала це. – Це через те, що сталося з татом? – Так. – Ти сумуеш за ним? – Щодня. Вона замовкла. Зрештою сказала: – Коли в тебе наступний вихiдний? – У недiлю, а що? – Я поринула кудись у своi думки. – Може, поiдемо у твое мiстечко? – Ти хочеш поiхати у Стортфолд? – Я хочу побачити, де вiн жив. 8 Я не стала казати татовi, що ми приiдемо. Я взагалi не могла придумати, як казати такi речi. Ми припаркувалися коло нашого будинку, i я з хвилину думала над тим, як разюче будиночок батькiв вiдрiзняеться вiд того, де мешкала вона. Коли я сказала, що мама обов’язково вмовить нас залишитися на обiд, Лiлi вирiшила купити квiтiв. Я була запропонувала купили гвоздики на заправцi, та вона розлютилася – хоч навiть i не знала людину, якiй хотiла купити квiти. Менi довелося везти ii в супермаркет на iншому кiнцi мiста, де вона обрала величезний букет фрезiй, пiвонiй та жовтцю. Заплатила за нього, звiсно ж, я. – Посидь тут хвилинку, – сказала я, вилазячи з машини. – Я iх попереджу, перш нiж ти зайдеш. – Але… – Просто роби, як я кажу. Їм потрiбно трохи часу пiдготуватися. Я пройшла стежкою через маленький сад та постукала у дверi. Чути було, як у вiтальнi працюе телевiзор. Я уявила, як на диванi сидить дiдусь, дивиться перегони та беззвучно ворушить губами в такт тупоту копит. Я згадала тi мiсяцi, що я не приiздила сюди, бо думала, що менi тут бiльше не радi. Згадала, як забороняла собi згадувати цю стежку, маминi обiйми, що пахнуть кондицiонером для бiлизни, i татiв смiх. Тато вiдчинив дверi, i його брови злетiли вгору вiд подиву. – Лу! Ми на тебе не чекали! Чи чекали!.. – Вiн ступив iще крок та обiйняв мене. Як же добре знов бути в родинi! – Привiт, тату. Вiн чекав на порозi, притримуючи дверi однiею рукою. З коридору пахло смаженим курчам. – Ти, може, зайдеш, чи влаштуемо пiкнiк у дверях? – Я спершу маю щось сказати. – Ти втратила роботу. – Нi, я не втра… – Ти зробила ще одне татуювання? – Звiдки ти знаеш про татуювання? – Та я ж твiй батько. Я знаю все, що ви тут разом iз сестрою витворяете з трьох рокiв. – Вiн нахилився ближче до мене. – Твоя мати нiколи б менi не дозволила нiчого набити. – Нi, тату, я не зробила татуювання. – Я глибоко вдихнула. – Я… у мене дочка Вiлла. Тато закляк. За його спиною з’явилась мама у фартуху. – Лу! – Вона побачила обличчя батька. – Що? Що таке? – Вона каже, що в неi дочка Вiлла. – Що Вiлла? – пискнула мама. Тато весь побiлiв, намацав за спиною батарею та сперся на неi. – Що? – Я розхвилювалася. – Що таке? – Ти… ти ж не кажеш, що ти… ти виносила… ти… Я ляснула рукою по обличчю. – Та вона в машинi. Їй шiстнадцять рокiв. – О, дякувати Боговi! Джозi, дякувати Боговi! Вони… чого тiльки не роблять зараз… ох… – Вiн заспокоiвся. – Так що, дочка Вiлла? Ти не казала, що в нього… – Я й не знала. Нiхто не знав. Мама визирала з-за татового плеча, роздивляючись машину, де Лiлi намагалася вдавати, нiби не знае, про що тут iде мова. – Ну то гукай ii, – сказала мама, тримаючись за шию. – У нас тут чимале курча – на всiх вистачить, якщо я додам ще кiлька картоплин. – Вона труснула головою. – Дочка Вiлла. Господи, Лу. Ти, мабуть, нiколи не перестанеш нас дивувати. Вона помахала рукою Лiлi, а та непевно помахала у вiдповiдь. – Заходь, сонечко! Тато пiдвiв руку, вiтаючись, i тихенько пробурмотiв менi: – А мiстер Трейнор знае? – Ще нi. Тато потер собi десь на грудях. – Це все, що ти хочеш сказати? – Наприклад? – Ну не знаю. Може, е ще щось? Крiм того, що ти стрибаеш iз дахiв та приводиш додому давно загублених дiтей. Може, ти збираешся втекти з цирком чи всиновити дитину з Казахстану? – Обiцяю нiчого цього не робити. Поки що принаймнi. – Ну, дякувати Боговi. Котра там уже година? Думаю, менi час чогось випити. – Лiлi, а де ти вчишся? – У Шропширi, у маленькому пансiонi. Про нього мало хто чув – там майже самi лише багатi iдiоти та далекi родичi короля Молдови. Ми всi зiбралися в тiсне коло за обiднiм столом. І всi шестеро сподiвалися, що нiкому раптом не знадобиться в туалет, бо тодi б довелося всiм уставати й вiдсувати стiл на шiсть дюймiв у бiк дивана. – О, пансiон? Буфети, нiчнi вечiрки та всяке таке? Це точно весело. – Та не дуже. Буфет минулого року закрили, бо через нескiнченнi «Снiкерси» у багатьох дiвчат почалися проблеми з травленням. – Мати Лiлi живе в Сент-Джонс-Вуд, – сказала я. – Лiлi мешкае в мене – поки не познайомиться з iншою лiнiею своеi родини. – Трейнори живуть тут уже багато поколiнь, – сказала мама. – Правда? Ви з ними знайомi? Мама завмерла. – Ну, не те щоб дуже… – А який у них будинок? Мамине обличчя скам’янiло. – Про таке краще питати в Лу – це вона провела там… багато часу. Лiлi чекала. Тато втрутився: – Я працюю з мiстером Трейнором – вiн зараз завiдуе власнiстю. – Дiдусь! – раптом вигукнув мiй дiдусь та засмiявся. Лiлi глянула на нього, а потiм знову на мене. Я усмiхнулася, хоча менi й досi ставало недобре, коли я чула iм’я мiстера Трейнора. – Саме так, тату, – сказала мама. – Вiн буде Лiлi дiдусем – просто як ти. Хто хоче ще картоплi? – Дiдусь, – повторила Лiлi, явно задоволена цим. – Ми… ми зателефонуемо iм i скажемо, – пояснила я. – А якщо хочеш, то дорогою назад можемо проiхати повз iхнiй будинок, i ти його побачиш. Моя сестра весь цей час сидiла мовчки. Лiлi посадили поруч iз Томом – може, для того щоб вiн трохи краще поводився. Хоча ще був ризик того, що вiн знову почне своi розмови про паразитiв. Трiна уважно стежина за Лiлi. Вона поставилася до цього з бiльшою пiдозрою, нiж моi батьки, – мама з татом просто приймали все, що я iм казала. Вона затягла мене нагору, поки тато показував Лiлi сад, i поставила менi всi тi запитання, що вже давно бились у мене в головi, як пташка в клiтцi: «Ти й справдi думаеш, що вона та, за кого себе видае? Чого вона хоче? І, нарештi, з якого дiдька ii рiдна мати погодилася вiдправити ii до тебе?» – Як довго вона в тебе житиме? – пошепки спитала вона за столом, поки тато розповiдав Лiлi, як працювати з зеленим дубом. – Ми про це не говорили. У Трiни стало таке обличчя, що вона могла нiчого й не казати: я iдiотка, i ii це взагалi не дивуе. – Вона двiчi в мене ночувала, Трiн. І вона ще така мала. – Я про це й кажу. Ти взагалi знаеш, що робити з дiтьми? – Ну, дитиною ii назвати складно. – Та вона гiрше нiж дитина. Пiдлiтки – це дошкiльнята з гормонами. Вони вже достатньо дорослi, щоб хотiти робити дурницi, але розуму в них ще немае. Вона може вляпатись у цiлу купу проблем. Я повiрити не можу, що ти в це вплуталася. Я передала iй пiдливку. «Привiт, Лу! Яка ж ти молодець, що не втратила роботу в такi важкi часи! Я щаслива, що ти змогла одужати пiсля того жахливого нещасного випадку. І я дуже рада тебе бачити». Вона передала менi сiль i тихенько пробурмотiла: – Ти ж знаеш, що не зможеш iз цим упоратися – як i з… – З чим? – Зi своею депресiею. – У мене немае депресii, – зашипiла я. – Я не в депресii, Трiно. І заради Бога, я не кидалася з того даху! – Ти сама не своя вже давно – вiдтодi, як усе те з Вiллом сталося. – Та що ж менi зробити, щоб ти менi повiрила? У мене е робота. Я ходжу на фiзiотерапiю, щоб привести в норму стегно. І я ходжу в групу пiдтримки, щоб привести в норму мiзки. Тобi не здаеться, що в мене все нормально? – Мене вже слухали всi присутнi. – До речi, ось що: Лiлi там була. І вона бачила, як я впала. І це вона викликала менi швидку. Уся моя родина витрiщилася на мене. – Це правда. Вона все бачила. Я не стрибала. Лiлi, скажи моiй сестрi. Ти ж там була тодi, правда? Я ж вам казала, що чула жiночий голос. Я не божевiльна. Вона все бачила. Я просто посковзнулася. Скажи, Лiлi. Лiлi пiдвела очi вiд тарiлки, пережовуючи iжу. Вiдтодi, як ми сiли за стiл, вона не переставала iсти. – Ага. Вона абсолютно точно не намагалася покiнчити з собою. Мама з татом обмiнялися поглядами, i мама непомiтно перехрестилася та всмiхнулася. Моя сестра пiдняла брови – найбiльше вибачення, на яке я могла сподiватися. На мить я вiдчула радiсть. – Ага. Вона просто кричала в небо. – Лiлi ткнула вгору виделкою. – І була дуже-дуже сумною. Запала коротка тиша. – Ну, – почав батько. – Це… це… – Це добре, – закiнчила мама. – Курча надзвичайно смачне. Можна менi ще шматочок? – попросила Лiлi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23178298&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Символ Ірландii, рiзнi назви однiеi рослини. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Смарагдовий край – поетична назва Ірландii. 3 Марка швейцарського шоколаду, який часто купляють у дьютi-фрi. 4 Район Лондона, традицiйно найбiднiший. 5 Вiдомий британський бiгун. 6 Ім’я вигаданого ковбоя, героя книжок та фiльмiв. 7 Gap year – рiк паузи в освiтi, зазвичай мiж школою та унiверситетом. Молодi люди подорожують i намагаються визначитися щодо свого подальшого життя. 8 Центр Лондона. 9 Змагання з трiатлону, що вважаються найскладнiшими одноденними змаганнями у свiтi. 10 Пошепки (iтал.). 11 Популярний парк розваг. 12 Мережа мотелiв. 13 Вiдносно (лат.). 14 Спiвачка в стилi кантрi, з пишними бiлявими локонами. 15 Неформальна назва Нью-Йорка. 16 Один iз найдорожчих i найпрестижнiших районiв Лондона. 17 Мережа стриптиз-барiв. 18 Режисер, вiдомий своiми романтичними комедiями – наприклад, фiльмами про Брiджит Джонс. 19 Шеффердз-Буш, як i Ноттiнг-Гiлл, – назва лондонського району.