Повернення
Ерiх Марiя Ремарк


Вони повернулися з вiйни. Вони вижили. І тепер треба жити далi. Звичайний солдат нiмецькоi армii Ернст Бiркгольц та його товаришi мають звикати до мирного свiту. Покалiченi вiйною, з ампутованими кiнцiвками та деформованими душами, вони розумiють: усе, що було важливим колись, втратило значення. Попри страх, безнадiю, самотнiсть колишнi солдати намагаються шукати новий сенс життя. Але не в кожного буде шанс почати все спочатку. Так, вони повернулися з вiйни. Та чи закiнчилася вона для них остаточно?..





Эрих Мария Ремарк

Повернення


















Головний редактор С. І. Мозгова

Вiдповiдальний за випуск О. В. Приходченко

Художнiй редактор Ю. О. Дзекунова

Технiчний редактор В. Г. Євлахов

Коректор А. В. Альошичева



Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



Переклад з нiмецькоi Наталки Сняданко

Дизайнер обкладинки Петро Вихорь



© New York University, successor-in-interest to the literary rights of The Estate of the Late Paulette Goddard Remarque, 1931

© Depositphotos.com / alex_server, обкладинка, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад, 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2022


* * *


Солдати, яких повернули вiтчизнi,

прагнуть знайти шлях до нового життя.







Вступ


Залишки другого взводу лежать у розстрiляному окопi в тилу фронту та дрiмають.

– Дивнi гранати, – раптом каже Юпп.

– Чому? – питае Фердинанд Козоле й пiднiмае голову.

– Ти тiльки послухай! – вiдповiдае йому Юпп.

Козоле приставляе руку до вуха та слухае. Ми також вслухаемось у нiч. Але не чуемо нiчого, крiм приглушених артилерiйських пострiлiв i пронизливого вiдлуння вибухiв гранат. Справа долинають лише скрип машин i час вiд часу чийсь крик. Але це ми чуемо вже не вперше, тож немае сенсу зайвий раз говорити щось.

Козоле скептично дивиться на Юппа.

– Якраз замовкло, – знiяковiло виправдовуеться той.

Козоле знову критично оглядае його. Та оскiльки на Юппа це нiяк не впливае, вiн вiдвертаеться й бубонить:

– Це в тебе у животi бурчить вiд голоду, от i все. Краще лягай спати, буде бiльше користi.

Вiн руками формуе собi iз землi щось схоже на пiдпору для голови й обережно вкладаеться так, щоб ноги не зiслизнули у воду.

– Важко повiрити, що вдома чекае дружина й двоспальне лiжко, – бурмоче вiн уже iз заплющеними очима.

– Завжди знайдеться охочий полежати бiля неi, – вiдгукуеться зi свого кутка Юпп.

Козоле розплющуе одне око й кидае на Юппа пронизливий погляд. Схоже на те, що вiн збираеться встати. Але вiн тiльки говорить:

– Я б тобi не радив, ти, сич рейнський!

І вiдразу ж чуеться його гучне хропiння.

Юпп знаком кличе мене до себе. Я лiзу через чоботи Адольфа Бетке й сiдаю поряд iз Юппом.

Боязко глянувши на хропуна, вiн iз гiркотою зауважуе:

– У таких, як вiн, немае жодного уявлення про освiту, запевняю тебе.

До вiйни Юпп служив у Кельнi писарчуком у якогось адвоката. І хоч вiн уже три роки як солдат, але все ще доволi вразливий i чомусь прагне, щоб тут, на фронтi, його вважали освiченою людиною. Що саме це означае, вiн, звичайно, i сам не знае, але з усього почутого ним ранiше в нього чомусь мiцно засiло в головi саме слово «освiченiсть», i вiн чiпляеться за нього, як потопельник за соломинку. Утiм, тут у кожного е щось схоже: в одного – дружина, у другого – своя справа, у третього – чоботи, у Валентина Лаера – шнапс, а в Тьядена – бажання ще хоч раз у життi наiстися великих бобiв iз салом.

Козоле, почувши слово «освiченiсть», вiдразу ж дратуеться. Воно чомусь асоцiюеться у нього з накрохмаленим комiрцем, i цього йому вже достатньо. Навiть тепер воно зачiпае його. Не перериваючи свого хропiння, вiн лаконiчно висловлюеться:

– Козел смердючий, писарська душа!

Юпп лише похитуе високо пiднятою головою, зберiгаючи фiлософський спокiй. Ми ще трохи сидимо мовчки, тiсно притулившись один до одного, щоб зiгрiтися. Нiч сира й холодна, повз нас пропливають хмари, i час вiд часу починае накрапати дощ. Тодi ми витягуемо з-пiд себе плащ-намети, якi зазвичай служать нам пiдстилками, i ховаемося пiд ними з головою.

Горизонт свiтлiшае вiд спалахiв артилерiйського вогню. Це затишне видовище, i здаеться, там не так холодно, як тут. Наче кольоровi та срiблястi квiти, вистрiлюють угору ракети й шугають вище за хмари.

Величезний червоний мiсяць пливе в туманi над руiнами ферми.

– Це правда, що нас вiдпустять додому? – шепоче Юпп. – Як ти думаеш?

Я знизую плечима:

– Не знаю. Обiцяють.

Юпп голосно зiтхае:

– Тепла кiмната, диван, а ввечерi виходиш погуляти. Ти можеш собi таке уявити?

– Коли я востанне був у вiдпустцi, я примiряв свiй цивiльний костюм, – замислено кажу я. – Але вiн тепер замалий на мене. Доведеться придбати новий. Як дивно звучать тут слова «цивiльний костюм», «диван», «вечiр». Чудернацькi речi спадають на думку – так бувае, коли кава занадто сильно вiдгонить iржавою бляхою посудини, в якiй ii варили, i тодi ти ковтаеш цю каву, а потiм вiдразу ж випльовуеш гарячою.

Юпп замрiяно колупаеться в носi.

– Ти тiльки подумай: вiтрини… кав’ярнi… жiнки…

– Ох, хлопче, спершу виберися з цього лайна, i це вже буде добре, – кажу я i дмухаю на змерзлi руки.

– Твоя правда.

Юпп натягуе плащ-намет на своi худi згорбленi плечi.

– Що ти збираешся робити, коли повернешся звiдси?

Я смiюся.

– Я? Доведеться, мабуть, повернутися до школи. І менi, i Вiллi, й Альбертовi, i навiть он тому, Людвiгу.

І я показую назад, де перед розбитим блiндажем лежить пiд двома шинелями темна фiгура.

– От чорт! Але ви, звичайно ж, не будете цього робити? – каже Юпп.

– Звiдки я знаю? Може, нас змусять, – вiдповiдаю i дратуюся, сам не знаючи вiд чого.

Тiло пiд шинелями ворушиться. З’являеться блiде худорляве обличчя; хворий тихо стогне. Це мiй шкiльний товариш, лейтенант Людвiг Бреер, командир нашого взводу. Ось уже кiлька тижнiв вiн страждае на кривавий пронос. У нього точно дизентерiя, але в лазарет Людвiг нiзащо не хоче. Вiн вважае за краще залишатися з нами, бо всi чекають, що от-от укладуть мирний договiр, i тодi ми вiдразу ж вiзьмемо Людвiга з собою. Лазарети переповненi, на хворих там нiхто насправдi не звертае уваги, i потрапити на таке лiжко означае опинитися однiею ногою в могилi. Коли навкруги тебе помирають люди й ти серед них один – це заражае: не встигнеш озирнутися, як i ти стаеш одним iз мерцiв. Макс Вайль, наш санiтар, дiстав для Бреера щось на зразок рiдкого гiпсу: Бреер iсть гiпс, щоб зацементувати кишки та змiцнити iх таким чином. Але попри все йому доводиться разiв двадцять-тридцять на день знiмати штани.

Ось i зараз йому закортiло в туалет. Я допомагаю йому пройти за рiг, i вiн опускаеться навпочiпки.

Юпп махае менi рукою.

– Чуеш? Ось знову.

– Що?

– Так тi самi снаряди.

Козоле ворушиться i позiхае. Потiм встае, багатозначно поглядае на свiй важкий кулак, коситься на Юппа й заявляе:

– Слухай, якщо ти нас знову розiгруеш, то приготуй про всяк випадок мiшок з-пiд картоплi, щоб вiдправити в ньому додому власнi кiстки.

Ми прислухаемося. Шипiння i свист снарядiв, якi описують невидимi кола, перериваються якимось дивним звуком, хрипким, протяжним i таким незвичним, таким новим, що в мене мурашки бiгають по спинi.

– Газовi бомби! – кричить Вiллi Гомеер i схоплюеться на рiвнi ноги.

Ми всi миттю прокидаемося i напружено вслухаемося.

Весслiнг показуе на небо.

– Ось що це! Дикi гуси!

На тлi сумовитих сiрих хмар вимальовуеться темна смуга, клин. Вершина його наближаеться до мiсяця, перерiзае червоний диск, – чiтко вимальовуються чорнi тiнi, кут, утворений безлiччю крил, цiлий караван, що летить з диким гортанним клекотом i потроху губиться у далинi.

– Вiдлiтають, – бурчить Вiллi. – Ех, чорт! От якби нам можна було так утекти, раз-два махнув крилами – i бувайте здоровi!

Генрiх Весслiнг дивиться вслiд гусям.

– Отже, скоро зима, – повiльно говорить вiн.

Весслiнг – селянин, вiн знае такi речi.

Людвiг Бреер, знесилений i сумний, притулився до насипу й ледь чутно бурмоче:

– Уперше бачу…

Але бiльше за всiх раптом пожвавлюеться Козоле. Вiн просить Весслiнга ще раз пояснити все детально й цiкавиться насамперед розмiрами диких гусей: чи вони такi самi завбiльшки, як угодованi свiйськi гуси.

– Приблизно такi самi, – вiдповiдае Весслiнг.

– Ах ти чорт! – У Козоле вiд збудження трусяться щелепи. – Отже, зараз над нами пролiтають п’ятнадцять або й двадцять чудових печень!

Знову низько над нашими головами шурхотять крила, знову чути хрипкий горловий клекiт, нiби удар яструба в тiм’я, – i ось уже шурхiт крил зливаеться з протяжними криками птахiв i дедалi мiцнiшими поривами вiтру, наполегливо наштовхуючи на одну невiдступну думку – про життя на волi.

Лунае звук пострiлу. Козоле опускае гвинтiвку й напружено вдивляеться в небо. Вiн цiлився в саму середину клину. Поруч iз Козоле стоiть Тьяден, готовий, як гончак, зiрватися з мiсця, якщо почне падати котрась iз гусок. Але зграя неушкодженою летить далi.

– Шкода, – каже Адольф Бетке. – Це був би перший вартий поваги пострiл за всю цю вошиву вiйну.

Козоле з досадою жбурляе гвинтiвку.

– Ех, якби в мене було хоч трохи дробу!

Вiн занурюеться в меланхолiйнi мрii про те, що мiг би зробити тодi, i машинально жуе.

– Так, так, – каже Юпп, дивлячись на нього, – з яблучним пюре i смаженою картопелькою було б смачно, правда?

Козоле дивиться на нього з ненавистю:

– Замовкни, писарчуку нещасний!

– Даремно ти не пiшов у авiацiю, Козоле. Тепер ти б iх сiткою половив, – засмiявся Юпп.

– Придурок! – обривае його Козоле i кидаеться додолу, знову намагаючись заснути.

Це i справдi найкраще з можливих занять. Дощ посилюеться. Ми сiдаемо спиною до спини й накриваемося плащ- наметами. Ми схожi на темнi купки землi у своему окопi. Земля, шинелi, а мiж ними трохи життя.

Рiзкий шепiт будить мене:

– Вперед, вперед!..

– Що трапилося? – запитую я спросоння.

– Нас посилають на передову, – бурчить Козоле, поспiшно збираючи своi речi.

– Але ж ми щойно звiдти, – здивовано кажу я.

– А чорт iх розбере, – лаеться Весслiнг. – Вiйна ж начебто скiнчилася.

– Швидше! Вперед!

Нас пiдганяе особисто командир роти Геель. Вiн нетерпляче бiгае туди-сюди в окопi. Людвiг Бреер уже на ногах.

– Нiчого не вдiеш, треба йти… – каже вiн покiрно й запасаеться ручними гранатами.

Адольф Бетке дивиться на нього.

– Ти повинен залишитися тут, Людвiгу, – говорить вiн. – Не можна з таким проносом на передову.

Бреер заперечно мотае головою.

Ременi поскрипують, гвинтiвки клацають, i вiд землi знову раптом пiднiмаеться гнилий запах смертi. Нам здавалося, що ми вже назавжди позбулися його: думка про мир злетiла в наших душах високо, немов ракета, i хоча ми ще не встигли повiрити в неi, осмислити ii, але й однiеi надii вистачило, щоб тi кiлька хвилин, за якi хтось розповiв нам добру новину, змiнили нас бiльше, нiж попереднi двадцять мiсяцiв. Один рiк вiйни нашаровувався на iнший, один рiк безнадii додавався до попереднього, i коли ми пiдраховували цi мiсяцi та роки, ми не знали, що дивуе нас бiльше: те, що все це тривало аж так довго, чи що минуло зовсiм небагато часу. А вiдтодi, як ми знаемо, що мир буде от-от укладено, кожна година здаеться нам в тисячу разiв важчою, а кожна хвилина пiд обстрiлом здаеться нестерпнiшою i тягнеться чи не довше, нiж уся вiйна.

Вiтер муркотить у залишках бруствера, i хмари квапливо пропливають повз мiсяць, час вiд часу закриваючи його собою, i тодi западають сутiнки. Ми йдемо один за одним, купка тiней, жалюгiдний другий взвод, у якому вцiлiло лише кiлька людей, уся рота за чисельнiстю теж скидаеться бiльше на взвод, зате цi люди пройшли крiзь вогонь i воду. Серед нас е навiть три старi солдати, якi пiшли на фронт у чотирнадцятому роцi: Бетке, Весслiнг i Козоле. Вони знають усе, i коли розповiдають iнодi про першi мiсяцi маневровоi вiйни, то здаеться, що це було ще в часи стародавнiх воен германських племен.

На позицiях кожен iз нас ховаеться у якийсь кут, у якусь яму. Поки що досить тихо. Сигнальнi ракети, кулемети, щури. Нацiлившись, Вiллi спритним ударом ноги високо пiдкидае щура й лопатою розсiкае його в повiтрi.

Поодинокi пострiли. Праворуч чути вiддалений гуркiт ручних гранат.

– Сподiваюся, тут так i буде тихо, – каже Весслiнг.

– Бракувало тiльки наостанок отримати кулю, – хитае головою Вiллi.

– Кому не щастить, той може зламати палець, колупаючись у носi, – бурмоче Валентин.

Людвiг лежить на плащ-наметi. Йому справдi не слiд було йти з нами. Макс Вайль дае йому кiлька таблеток. Валентин вмовляе його випити горiлки. Леддергозе намагаеться розповiсти непристойний анекдот. Нiхто не слухае. Ми лежимо й лежимо. Час минае.

Аж раптом я здригаюся i пiдхоплююся. Бетке теж пiдводиться. Навiть Тьяден оживае. Вироблений за роки досвiду iнстинкт попереджае нас про щось – ще нiхто не знае про що, але всi впевненi – сталося щось надзвичайне. Обережно витягаемо шиi, прислухаемося, очi стають схожими на вузькi щiлини, вдивляемось у морок. Нiхто вже не спить, усi нашi вiдчуття максимально напруженi, кожним своiм м’язом ми готовi зустрiти невiдоме, прийдешне, в якому бачимо тiльки одне – небезпеку. Тихо шарудять ручнi гранати; це пробираеться вперед Вiллi, який iз нас усiх найкраще кидае гранати. Ми, як коти, всiм тiлом припали до землi. Поруч зi мною Людвiг Бреер. У напружених рисах його обличчя немае i слiду хвороби. У нього таке ж застигле, мертве обличчя, як i в усiх тут, – обличчя людини в окопi. Божевiльна напруга заморозила всiх – пiдсвiдомiсть пiдказуе нам про наближення чогось надзвичайного задовго до того, як нашi вiдчуття зможуть визначити, що ж це насправдi таке.

Туман колишеться i дмухае нам в обличчя. І раптом я усвiдомлюю, що саме викликало у нас таку тривогу: стало тихо. Зовсiм тихо. Нi кулеметiв, нi стрiлянини, нi розривiв, нi посвисту гранат – нiчого, зовсiм нiчого, жодного пострiлу, жодного крику. Тихо, просто тихо.

Ми дивимося один на одного, нiчого не розумiючи. Вiдтодi, як ми на фронтi, вперше стало так тихо. Ми неспокiйно озираемося, прислухаемося i принюхуемося, ми хочемо знати, що ж це означае. Може, газова атака? Але вiтер дме в iнший бiк, вiн вiдiгнав би газ. Готуеться напад? Але тодi тиша тiльки передчасно видала б цi намiри. Що ж трапилося? Граната в моiй руцi стае мокрою – я спiтнiв вiд тривоги. Здаеться, нерви не витримають, розiрвуться вiд напруги. П’ять хвилин, десять хвилин…

– Це тривае вже п’ятнадцять хвилин! – вигукуе Валентин Лаер.

У туманi голос його звучить глухо, нiби долинае з могили. Але й далi нiчого не вiдбуваеться – не починаеться атака, не вистрибують з iмли чиiсь раптовi темнi тiнi. Пальцi розтискаються i стискаються ще сильнiше. Нi, це неможливо бiльше терпiти! Ми так звикли до шуму фронту, що тепер, коли шум бiльше не тисне на нас, з’являеться вiдчуття, нiби ми зараз вибухнемо, злетимо над землею, як повiтрянi кулi…

– Слухайте, так це ж i е мир, хлопцi! – каже Вiллi, i слова його справляють вибуховий ефект.

Обличчя спокiйнiшають, рухи стають позбавленими мети й невпевненими. Мир? Ми дивимося один на одного з недовiрою. Мир? Я випускаю з рук гранату. Мир? Людвiг знову повiльно лягае на свiй плащ-намет. Мир? У Бетке такi очi, нiби зараз його обличчя розколеться навпiл. Мир? Весслiнг стоiть нерухомо, як дерево, i, коли повертае до нас голову, здаеться, що вiн зараз зробить крок i продовжуватиме йти, поки не прийде додому.

І раптом – ми мало не прогавили це у своему сум’яттi – тишi як не бувало: знову глухо гримлять пострiли, i звiдкись iздалеку строчить кулемет, наче дятел стукае по дереву. Ми заспокоюемось i майже радiемо, чуючи цi звичнi звуки смертi.



День проходить спокiйно. Уночi ми повиннi вiдiйти назад, як бувало вже не раз. Але ворог не просто йде за нами – вiн нападае. Ми не встигаемо озирнутися, як опиняемося пiд сильним обстрiлом. У темрявi за нами вирують червонi фонтани. У нас поки ще тихо. Вiллi й Тьяден випадково знаходять банку м’ясних консервiв i вiдразу ж усе з’iдають. Усi решта лежать i чекають. Довгi мiсяцi вiйни притупили iхнi почуття, i коли не потрiбно захищатися, вони перебувають у станi майже повноi байдужостi.

Ротний залазить до нас.

– У вас е все необхiдне? – намагаеться вiн перекричати шум.

– Патронiв замало! – кричить у вiдповiдь Бетке. Геель знизуе плечима й дае Бетке цигарку через плече. Бетке, не озираючись, кивком дякуе йому.

– Треба якось упоратися! – кричить Геель i стрибае в сусiднiй окоп.

Вiн знае, що ми впораемося. Кожен iз цих старих солдатiв мiг би командувати ротою не гiрше за нього самого.

Cтемнiло. Обстрiл дiстався й до нас. Нам не вистачае прикриття. Руками й лопатами ми копаемо в окопах заглиблення для голови. Так, притиснувшись до землi, лежимо: Альберт Троске i Адольф Бетке – бiля мене. За двадцять метрiв вiд нас розриваеться снаряд. Коли вiн наближаеться з характерним тонким свистом, ми широко розтуляемо роти, щоб урятувати барабаннi перетинки, але однаково ми вже наполовину оглухли, земля i грязюка летять нам в очi, i вiд клятого порохового й сiрчаного диму дере в горлi. Уламки сиплються дощем. У когось таки влучило: в наш окоп бiля самоi голови Бетке разом з розпеченим осколком падае чиясь долоня.

Геель стрибае до нас. У спалахах розривiв видно з-пiд шолома його побiлiле вiд лютi обличчя.

– Брандт, – задихаеться вiн. – Пряме влучення. Розiрвало на шматки!

Знову вируе, трiщить, реве, сиплеться дощ iз бруду та залiза, повiтря гуркоче, земля гуде. Але ось завiса пiднiмаеться, вiдступае назад, i тiеi ж митi iз землi виростають люди, обпаленi, чорнi, з гранатами в руках, насторожi, напоготовi.

– Повiльно вiдступати! – кричить Геель.

Атака лiворуч вiд нас. Боротьба розгораеться навколо однiеi нашоi вогневоi точки в окопi. Трiщить кулемет. Спалахують блискавки ручних гранат. Раптом кулемет замовкае: заклинило. Вогневу точку вiдразу ж атакують з флангу. Ще кiлька хвилин – i вона буде вiдрiзана. Геель це бачить.

– Чорт! – Вiн стрибае через насип. – Уперед!

Боеприпаси летять слiдом; миттю Вiллi, Бетке й Геель лягають на вiдстанi кидка та шпурляють гранати; ось Геель знову схоплюеться на ноги – у такi хвилини вiн наче втрачае розум i перетворюеться на справжнього диявола. Але цього разу все вдаеться. Тi, хто залiг в окопi, смiливiшають, кулемет знову строчить, зв’язок вiдновлюеться, i ми всi разом бiжимо назад, до бетонного блiндажа. Усе вiдбулося так швидко, що американцi навiть не помiтили, як спорожнiв окоп. Над колишньою вогневою точкою все ще спалахують блискавки.

Стае тихiше. Я турбуюся про Людвiга. Але вiн тут. Пiдповзае Бетке.

– Весслiнг?

– Що з Весслiнгом? Де Весслiнг?

І в повiтрi пiд глухий гуркiт далекобiйноi артилерii повисае крик: «Весслiнг! Весслiнг!»

З’являеться Геель.

– Що трапилося?

– Весслiнга немае.

Вiн лежав поруч iз Тьяденом, але пiсля вiдступу Тьяден його вже не бачив.

– Де? – питае Козоле.

Тьяден показуе.

– Чорт! – Козоле дивиться на Бетке, Бетке – на Козоле. Обидва знають, що це, ймовiрно, наш останнiй бiй. Нi хвилини не вагаються.

– Ходiмо! – гарчить Бетке.

– Пiшли! – сопе Козоле.

Вони зникають у темрявi. Геель стрибае за ними.

Людвiг готуе всiх: якщо iх атакуватимуть, ми вiдразу ж кинемося на допомогу. Наразi все спокiйно. Раптом блиснули вибухи гранат. Мiж ними револьвернi пострiли. Ми негайно кидаемося в пiтьму. Людвiг попереду. Але ось назустрiч нам виринають спiтнiлi обличчя: Бетке i Козоле волочать когось на плащ-наметi.

Геель? Це Весслiнг стогне. Геель? Стiйте, вiн стрiляв. Геель незабаром повертаеться.

– З бандою в окопi покiнчено! – кричить вiн. – Тих двох – револьвером.

Вiн пильно дивиться на Весслiнга.

– Ти що?

Весслiнг не вiдповiдае.

Його живiт розпоротий, як туша в м’яснiй крамничцi. Неможливо розгледiти, наскiльки глибока рана. Ми нашвидкуруч перев’язуемо його. Весслiнг стогне, просить води. Йому не дають. Пораненим у живiт пити не можна. Потiм вiн просить, щоб його накрили. Його морозить – вiн втратив багато кровi.

Вiсник приносить наказ: продовжувати вiдступ. Поки немае нош, ми тягнемо Весслiнга на плащ-наметi, причепивши його на рушницю, щоб зручнiше було вхопитися. Навпомацки, обережно ступаемо один за одним. Свiтае. У кущах розливаеться срiбло туману. Ми виходимо iз зони бою. Усе нiбито закiнчено, але раптом нас наздоганяе тихим дзижчанням снаряд i з трiском вибухае поруч. Людвiг Бреер мовчки закочуе рукав. Вiн поранений у руку. Вайль накладае йому пов’язку. Ми вiдступаемо. Вiдступаемо.

Повiтря м’яке, наче вино. Це не листопад, це березень. Небо блiдо-блакитне i ясне. У придорожнiх калюжах вiдбиваеться сонце. Ми йдемо тополиною алеею. Дерева стоять по обидва боки шосе, високi та майже неушкодженi. Тiльки подекуди бракуе одного або двох. Мiсцевiсть ця залишалася в тилу й тому не так спустошена, як тi кiлометри, якi ми вiддавали день за днем, метр за метром. Променi сонця падають на бурий плащ-намет, i поки ми рухаемося жовтолистими алеями, над нами постiйно пропливають i опускаються на землю поодинокi листки; деякi залишаються лежати на плащ-наметi.

Польовий лазарет переповнений. Багато поранених лежать просто неба. Весслiнга теж доводиться поки що залишити у дворi.

Група поранених з бiлими пов’язками на руках готуеться до евакуацii. Лазарет розформовують. Лiкар бiгае по дворi й оглядае новоприбулих. Солдата, у якого висить вивернута в колiнному суглобi нога, вiн каже негайно занести в операцiйну. Весслiнга тiльки перев’язують i залишають у дворi.

Вiн прокинувся вiд забуття i дивиться услiд лiкаревi.

– Чому вiн пiшов?

– Зараз повернеться, – кажу я.

– Але ж мене повиннi занести в примiщення, менi слiд негайно зробити операцiю. – Вiн раптом починае страшенно хвилюватися i нервово обмацуе своi бинти. – Це потрiбно вiдразу ж зашити.

Ми намагаемося його заспокоiти. Вiд страху вiн весь позеленiв i вкрився холодним потом.

– Адольфе, бiжи навздогiн, поверни його.

Бетке секунду вагаеться. Але Весслiнг не зводить з нього очей, i Адольф не може не послухатися, хоча й знае, що це марно. Я бачу, як вiн розмовляе з лiкарем. Весслiнг тягнеться за ним поглядом; страшно дивитися, як вiн намагаеться повернути голову.

Бетке повертаеться так, щоб Весслiнг його не бачив, хитае головою, показуе на пальцях – один – i беззвучно ворушить губами:

– Одна година.

Ми намагаемося виглядати бадьорими. Але хто може обдурити вмирущого селянина! Коли Бетке говорить Весслiнгу, що його будуть оперувати пiзнiше, рана, мовляв, повинна трохи затягнутися, – йому вже все ясно. Вiн мовчить, потiм ледь чутно хрипить:

– Вам добре говорити… ви всi цiлi та неушкодженi… повернетеся додому… А я… чотири роки – i раптом таке… чотири роки – i таке…

– Тебе зараз вiзьмуть в операцiйну, Генрiху, – втiшае його Бетке.

Весслiнг махае рукою.

– Облиш.

З цiеi хвилини вiн майже нiчого бiльше не говорить. І навiть не просить, щоб його внесли до примiщення, – хоче залишитися на волi. Лазарет розташований на пагорбi. Звiдси видно алею, якою ми пiднiмалися. Вона вся кольорово-золотиста. Земля затихла, м’яка, захищена, видно навiть рiллю – маленькi темнi квадратики пiд самим лазаретом. Коли вiтер вiдносить геть запахи кровi та гною, можна вдихати терпкий аромат полiв. Далечiнь голуба, i все здаеться навдивовижу мирним, адже фронту звiдси не видно. Фронт залишився праворуч.

Весслiнг затих. Вiн оглядае все пильним поглядом. В очах зосередженiсть i яснiсть. Весслiнг – селянин: природа йому ближча та зрозумiлiша, нiж нам. Вiн знае, що прийшла його пора пiти, i не хоче втрачати марно жодноi митi. Вiн дивиться, дивиться. З кожною хвилиною вiн стае дедалi блiдiшим. Нарештi ворушиться й шепоче:

– Ернсте…

Я нахиляюся до його губ.

– Витягни моi речi, – каже вiн.

– Ще встигнемо, Генрiху.

– Нi, не встигнемо. Давай.

Я розкладаю перед ним його речi. Потертий полiетиленовий гаманець, нiж, годинник, грошi – усе звичайне. Самотньо лежить у гаманцi фотографiя його дружини.

– Покажи, – говорить вiн.

Я виймаю фотографiю i тримаю ii так, щоб вiн мiг бачити. Вiдкрите смагляве обличчя. Весслiнг довго дивиться. Помовчавши, шепоче:

– І вже бiльше нiчого цього не буде. – Губи його тремтять. Вiн вiдводить очi.

– Вiзьми iз собою, – шепоче вiн. Я не знаю, що вiн мае на увазi, але не хочу розпитувати та кладу фотографiю в кишеню. – Вiддай це iй. – Вiн дивиться на мене якимось особливим, широко вiдкритим поглядом, щось бурмоче, хитае головою i стогне. Я з усiх сил намагаюся ще хоч що-небудь вловити, але вiн тiльки хрипить, витягуеться, дихае важче й рiдше, з перервами, задихаеться, потiм iще раз зiтхае глибоко й повно, i раптом очi його нiби слiпнуть. Вiн мертвий.



Наступного ранку ми востанне лежимо на передовiй. Пострiлiв майже не чути. Вiйна закiнчилася. Через годину ми вирушаемо. Нам нiколи бiльше не доведеться повертатися сюди. Якщо ми пiдемо, то пiдемо назавжди.

Ми руйнуемо все, що ще можна зруйнувати. Жалюгiднi залишки. Кiлька окопiв. Потiм приходить наказ про вiдступ.

Це особлива мить. Ми стоiмо один бiля одного й дивимося вдалину. Легкi клуби туману стеляться по землi. Ясно видно лiнii вирв i окопiв. Правда, це лише останнi лiнii, запаснi позицii, але все ж i це зона вогню. Як часто йшли ми ось цим пiдземним ходом на передову, i як часто лише деякi поверталися назад. Перед нами сiрий, сумний пейзаж, вдалинi залишки лiсу, кiлька пенькiв, руiни села, серед них якимось дивом уцiлiла кам’яна стiна.

– Ось так, – задумливо говорить Бетке. – Ось тут ми просидiли чотири роки.

– Так, так, чорт забирай! – пiдхоплюе Козоле. – І ось як просто все закiнчилося.

– Ох, хлопцi! – Вiллi Гомеер притулився до насипу. – Дивно все це, правда?

Ми стоiмо та вдивляемося вдалечiнь. Ферма, залишки лiсу, пагорби, лiнii на обрii – все це було страшним i важким життям. А тепер, щойно ми повернемося i пiдемо, все це просто залишиться позаду i з кожним нашим кроком буде все бiльше й бiльше занурюватися в небуття, а через годину зникне, немов нiколи й не iснувало. Хто може збагнути це?!

Ось ми стоiмо тут; ми повиннi смiятися i кричати вiд радостi, а в нас якесь мляве вiдчуття в животi: нiби ми понаiдалися вiникiв i ось-ось почнемо блювати.

Нiхто не знае, що слiд казати. Людвiг Бреер утомлено притулився до краю окопу й пiднiмае руку, нiби перед ним людина, якiй вiн хоче помахати на прощання.

З’являеться Геель.

– Що, не можете розлучитися? Так, тепер починаеться найгидкiше.

Леддергозе здивовано дивиться на нього.

– Чому найгидкiше, якщо мир?

– Якраз це i е найгидкiше, – каже Геель i йде далi, i в нього таке обличчя, нiби вiн щойно поховав матiр.

– Йому не вистачае ордена «За заслуги», – каже Леддергозе.

– Замовкни, – обривае його Альберт Троске.

– Ну, ходiмо! – каже Бетке, але не рушае з мiсця.

– Декого ми залишили тут, – каже Людвiг.

– Так, чимало народу: Брандт, Мюллер, Кач, Гайе, Боймер, Бертiнк.

– Зандкуль, Майндерс, обидва Тербрюггени – Гуго й Бернгард.

– Припинiть уже.

Багато наших лежить тут, але досi ми цього так не вiдчували. Адже ми були разом: вони – у засипаних, а ми – у вiдкритих ямах, роздiленi лише кiлькома жменями землi. Вони просто трохи випередили нас, бо з кожним днем iх ставало бiльше, а нас – менше, i часом ми вже не знали, серед них ми вже чи ще нi. Але iнодi вибухи снарядiв знову пiднiмали iх до нас, високо злiтали уламки кiсток, залишки унiформ, зотлiлi, мокрi, вже землистi голови, якi сильний вогонь повертав з пiдземних окопiв на полi битви. Нам це зовсiм не здавалося страшним: ми були занадто близько вiд них. Але тепер ми повертаемося назад у життя, а вони мусять залишитися тут.

Людвiг, який втратив на цiй дiлянцi двоюрiдного брата, сякаеться в руку, повертаеться i йде геть. Ми повiльно рушаемо слiдом за ним. Ще кiлька разiв зупиняемося й озираемося. І раптом вiдчуваемо, що ось це пекло, цей шматок траншейноi землi проник нам у саме нутро, що вiн, проклятий, остогидлий нам до блювоти, став нам майже рiдним, як по- дурному це не звучить, рiдним, як болiсна, страшна батькiвщина, з якою ми пов’язанi навiки.

Ми вiдмахуемося вiд безглуздоi думки, але чи то втраченi тут роки, чи товаришi, якi тут полягли, чи незлiченнi страждання, якими вкрита ця земля, – однак у наших кiстках тепер навiки оселилася туга, вiд якоi хочеться вити.

Ми вирушаемо в дорогу.




Частина I



I

Дороги ведуть через лiси й поля, села закутанi в сiру iмлу, дерева шурхотять, а листя падае, падае.

По дорогах тягнуться сiрi колони, крокують один за одним солдати у вилинялих, брудних шинелях. Пiд сталевими шоломами оброслi щетиною обличчя; вони виснаженi голодом i нуждою, вихудлi та зморщенi, зi слiдами пережитого жаху, вiдваги та смертi. Мовчки йдуть колони; як уже не раз крокували вони рiзними дорогами, сидiли в товарних вагонах, визирали з окопiв, лежали у вирвах; мовчки, без зайвих слiв, так само йдуть вони тепер i цiею дорогою, прямують до батькiвщини, до миру. Без зайвих слiв. Бородатi та вже немолодi, а також тендiтнi та юнi, яким немае ще й двадцяти рокiв, усi вони друзi незалежно вiд того, чим вiдрiзняються. Поруч iз ними – молодшi офiцери, ще напiвдiти, але вони вже не раз водили своiх пiдлеглих у нiчнi боi й атаки. А позаду них – армiя мерцiв. Так iдуть вони вперед, крок за кроком, хворi, напiвживi вiд голоду, без спорядження, iхнi ряди порiдiли, i в очах у них недовiра – невже таки вдалося врятуватися вiд пекла. Вони повертаються назад – до життя.

Наша рота просуваеться повiльно, бо ми втомилися, а до того ж серед нас пораненi. Через це ми вiдстаемо. Мiсцевiсть горбиста, i коли дорога йде вгору, нам видно з одного боку залишки наших вiйськ, якi вiдступають, а з iншого – густi, нескiнченнi ряди за нами. Це американцi. Широкою рiкою рухаються мiж деревами iхнi колони, i над головами пробiгають неспокiйнi вiдблиски зброi. А навколо тихi поля, i дерева в осiнньому вбраннi спокiйно та байдуже пiднiмають своi верхiвки над стрiмким потоком.

Нiч ми провели в невеликому селi. За будинками, в яких нас розквартирували, тече струмок, обсаджений вербами. Уздовж струмка в’еться вузька стежка. Один за одним, розтягнувшись довгою вервечкою, ми прямуемо нею. Козоле – попереду. Поряд iз ним бiжить, обнюхуючи його хлiбний мiшок, пес Вовк, улюбленець нашоi роти.

Раптом, на перехрестi, де стежка переходить у шосе, Фердинанд вiдстрибуе назад.

– Обережно!

Мить – i нашi рушницi вже напоготовi, а ми розсипалися в рiзнi боки. Козоле, готовий вiдкрити вогонь, залiг у придорожньому ровi. Юпп i Троске, озираючись, причаiлися за кущем бузини, Вiллi Гомеер стрiмко зривае з пояса ручнi гранати, i навiть нашi пораненi приготувалися до бою.

По шосе йдуть американцi. Вони розмовляють i смiються. Це наздогнав нас iхнiй передовий загiн. Адольф Бетке единий серед нас залишився стояти на мiсцi. Вiн спокiйно виходить зi сховку на дорогу. Козоле пiдводиться. Усi iншi теж схаменулися, знiяковiло й присоромлено поправляють на собi пояси й ременi гвинтiвок – уже кiлька днiв, як вiйна скiнчилася.

Побачивши нас, американцi здивовано зупиняються. Їхня розмова обриваеться. Вони повiльно наближаються до нас. Ми задкуемо до якогось сараю, щоб мати прикритий тил, i вичiкуемо. Поранених беремо в середину.

З хвилину тривае мовчання, потiм вiд групи американцiв вiддiляеться довготелесий хлопець i махае нам.

– Привiт, друзi!

Адольф Бетке теж пiднiмае руку.

– Привiт!

Напруга спадае. Американцi пiдходять впритул. Ще мить, i вони оточують нас. Досi ми бачили iх так близько лише полоненими або мертвими.

Тривае доволi дивна мить. Ми мовчки дивимося на американцiв. Вони стоять пiвколом, оточивши нас, усi як один високi, мiцнi; вiдразу видно, що iжi в них завжди було вдосталь. Усi молодi – нiхто з них за вiком i близько не ровесник навiть Адольфа Бетке чи Фердинанда Козоле, а вони ж у нас iще далеко не найстаршi. Але немае серед них i таких юних, як Альберт Троске або Карл Брьогер, а вони ж у нас навiть не наймолодшi.

На американцях новi унiформи та плащi, iхнi черевики зробленi зi шкiри, яка не промокае, i пiдiбранi за розмiрами, зброя хорошоi якостi, ранцi повнi бойових припасiв. У всiх свiжий, бадьорий вигляд.

У порiвняннi з ними ми схожi на справжню банду розбiйникiв. Наша форма вицвiла вiд багаторiчного бруду, вiд дощiв у Арденнах, вiд вапняку в Шампанi, вiд болiт у Фландрii; шинелi пошматованi уламками снарядiв i шрапнеллю, зашитi незграбними стiбками, стали зашкарублими вiд глини, а нерiдко й вiд засохлоi кровi; чоботи розтоптанi, зброя давно вiдслужила свое, бойовi припаси закiнчуються. Усi ми однаково бруднi, однаково здичавiлi, однаково виснаженi. Паровим пресом пройшла по нас вiйна.

Пiдтягуються дедалi новi й новi частини. Кругом повно цiкавих.

Ми все ще стоiмо в кутку, збившись навколо наших поранених, – не тому, що боiмося, а тому, що ми нероздiльнi. Американцi штовхають один одного, показуючи на нашi старi, зношенi речi. Один з них пропонуе Брееру шматок бiлого хлiба, але той не бере, хоча в очах у нього голод.

Раптом хтось iз приглушеним скриком показуе на пов’язки наших поранених. Пов’язки з гофрованого паперу, скрiпленi мотузками. Це привертае загальну увагу. Американцi вiдходять i шепочуться мiж собою. Їхнi добродушнi обличчя висловлюють спiвчуття: вони бачать, що в нас навiть марлi немае.

Американець, який першим звернувся до нас, кладе руку на плече Бетке.

– Нiмцi – хороший солдат, молодець солдат, – каже вiн.

Його товаришi завзято пiдтакують.

Ми не вiдповiдаемо, бо наразi не готовi вiдповiдати. Останнi тижнi були особливо важкими. Нас знову та знову кидали пiд пострiли, i ми даремно втрачали людей, але ми нi про що не питали, ми йшли в бiй, як усi попереднi роки, i в нашiй ротi з двохсот осiб залишилося тiльки тридцять два. Ми завершили вiйну, також нi про що не роздумуючи й нiчого не вiдчуваючи, крiм одного: ми виконали все, що було на нас покладено.

Але тепер, пiд спiвчутливими поглядами американцiв, ми починаемо розумiти, наскiльки все це було пiд кiнець безглуздо. Вигляд iхнiх нескiнченних прекрасно озброених колон показуе нам, як безнадiйно було чинити опiр настiльки очевиднiй перевазi в людях i в технiцi.

Ми кусаемо губи й дивимось один на одного. Бетке скидае з плеча руку американця, Козоле дивиться прямо перед собою, Людвiг Бреер випростуеться; ми мiцнiше стискаемо гвинтiвки, м’язи нашi напружуються, погляди суворiшають, ми не опускаемо очей, ми дивимося на дорогу, якою прийшли, i обличчя у нас вiд хвилювання нерухомiють, нас обпiкае думка про те, що ми вчинили, чого натерпiлися, що залишилося позаду.

Ми не знаемо, що з нами вiдбуваеться, але якби зараз хто-небудь зронив хоча б одне рiзке слово, воно – хотiли б ми того чи нi – зiрвало б нас iз мiсця, ми кинулись би вперед i жорстоко, не переводячи подиху, шалено, з вiдчаем у душi билися б знову. Билися б попри все.

Кремезний сержант iз розпаленим обличчям протискуеться до нас. Вiн засипае Козоле, який стоiть до нього найближче, потоком нiмецьких слiв. Фердинанд здригаеться, настiльки це несподiвано.

– Так вiн же говорить по-нашому, – здивовано звертаеться вiн до Бетке, – що ти про це скажеш?

Американець говорить навiть краще та чiткiше, нiж Козоле. Вiн розповiдае, що до вiйни жив у Дрезденi й там у нього було багато друзiв.

– У Дрезденi? – перепитуе Козоле, чимраз бiльше i бiльше дивуючись. – І я там прожив два роки.

Сержант усмiхаеться, нiби це якась нагорода. Вiн називае вулицю, на якiй жив.

– Туди менш нiж п’ять хвилин пiшки вiд мене, – схвильовано каже Фердинанд. – І як це ми жодного разу не зустрiлися?! Ви, може, знаете вдову Поль на Йоганiсгассе? Така товста брюнетка. Це моя господиня, я жив у неi на квартирi.

І хоча вдову сержант не знае, але вiн знайомий з радником Цандером, якого, своею чергою, не може згадати Козоле. Але обидва дружно згадують Ельбу й замок i дивляться один на одного, широко всмiхаючись, як старi друзi. Фердинанд плескае сержанта по плечу.

– Це ж треба, вiн говорить по-нiмецьки, як справжнiй нiмець, та ще й у Дрезденi жив! І навiщо ж ми з тобою воювали?

Сержант смiеться i теж не знае, навiщо вони воювали. Вiн витягуе пачку цигарок i простягае iх Козоле. Козоле жадiбно хапае подарунок – за хорошу сигарету всi ми готовi душу вiддати. Нашi власнi зробленi в кращому випадку з букового листя i сiна. Зазвичай же, як стверджуе Валентин Лаер, ми куримо водоростi iз сушеним кiнським гноем, а Валентин на цьому знаеться.

Козоле з насолодою видихае дим. Ми жадiбно принюхуемося. Лаер блiдне. Нiздрi його тремтять.

– Дай затягнутися! – благае вiн Фердинанда. Але не встигае вiн взяти сигарету в Козоле, як один з американцiв простягае йому пачку «Вiрджинii». Валентин недовiрливо дивиться на нього, бере тютюн i нюхае. Обличчя його свiтлiшае. Вiн неохоче повертае пачку. Але американець махае руками заперечно й показуе на кашкет Валентина з кокардою. Кашкет стирчить з його похiдного мiшка.

Валентин не розумiе.

– Вiн хоче помiняти тютюн на кокарду, – пояснюе сержант iз Дрездена.

Лаер ще бiльше дивуеться. Як? Помiняти першосортний тютюн на бляшану кокарду? З глузду з’iхав чоловiк, не iнакше. Валентин не розлучився б тепер з пачкою, навiть якби за неi його тут же зробили унтерофiцером або навiть лейтенантом. Вiн негайно простягае американцевi не тiльки кокарду, а й кашкет i тремтячими руками жадiбно набивае першу люльку.

Тепер нарештi нам усе зрозумiло: американцi хочуть мiнятися. Одразу видно, що вони воюють недавно. Вони ще збирають усiлякi сувенiри: погони, кокарди, пряжки, ордени, гудзики вiйськового зразка. А ми натомiсть запасаемося милом, цигарками, шоколадом та консервами. За нашого собаку вони пропонують нам, крiм речей, ще й пригорщу монет, але тут нас нiчим не спокусиш: з Вовком ми нiзащо не розлучимося.

І пораненим нашим теж пощастило. Одному американцевi, у якого стiльки золота в ротi, що паща його блищить, наче цiлий завод мiдних виробiв, страшенно хочеться отримати просоченi кров’ю клаптики пов’язок: повернувшись на батькiвщину, вiн зможе довести, що нашi пов’язки насправдi були з паперу. Натомiсть вiн пропонуе чудовий кекс i – що найважливiше – купу перев’язувального матерiалу. Надзвичайно задоволений, вiн дбайливо укладае в гаманець бруднi клаптики, особливо шматки вiд пов’язки Людвiга Бреера, адже це кров лейтенанта! На клаптi Людвiг мав написати олiвцем назву мiсцевостi, свое iм’я i номер вiйськовоi частини; нехай в Америцi кожен бачить, що тут нiхто нiкого не обманював. Людвiг спочатку не хотiв, але Вайль його вмовив, бо перев’язувальних матерiалiв нам украй бракуе. А крiм того, для Бреера з його дизентерiею кекс – справжнiй порятунок.

Але найкмiтливiшим виявляеться Артур Леддергозе. Вiн притягуе на мiсце обмiну ящик iз «залiзними хрестами», який знайшов у якiйсь покинутiй польовiй канцелярii. Американець, такий же пом’ятий, як i сам Леддергозе, з таким же лимонно-жовтим обличчям, хоче отримати вiдразу весь ящик. Але Леддергозе лише мружиться i дивиться на нього довгим скептичним поглядом. Американець спокiйно витримуе погляд i прикидаеться простачком. Обидва раптом стають схожими один на одного, як рiднi брати. Вiйну та смерть тут несподiвано перемагае щось таке, що витримало все, – дух зиску.

Супротивник Леддергозе швидко усвiдомлюе, що тут нiчого не вдiеш: Артур не дасть себе надурити – торгiвля вроздрiб для нього значно вигiднiша. Вiн мiняеться доти, доки скринька не порожнiе. Бiля нього поступово виростае купа речей, серед них навiть масло, шовк, яйця та бiлизна, тож пiд кiнець Леддергозе на вигнутих колесом ногах нагадуе бакалiйника в крамницi.

Ми рушаемо в дорогу. Американцi галасливо проводжають нас i махають услiд. Особливо стараеться сержант. Козоле теж зворушений, наскiльки це можливо для старого служаки. Вiн бурмотить щось на прощання i махае рукою; жест його, правда, швидше схожий на загрозливий. Вiн звертаеться до Бетке:

– Нормальнi хлопцi, правда?

Адольф кивае. Ми мовчки крокуемо далi. Фердинанд опустив голову. Вiн розмiрковуе. Це з ним нечасто трапляеться, але вже коли щось застрягне у нього в головi, вiн жуе це довго й наполегливо. Сержанта з Дрездена вiн нiяк не може забути.

У селах народ витрiщаеться на нас. У сторожцi стрiлочника у вiкнi стоять квiти. Повногруда жiнка у блакитнiй сукнi годуе дитину. Собаки гавкають нам услiд; Вовк вiдгавкуеться. На узбiччi дороги пiвень наскакуе на курку. Ми бездумно покурюемо.

Крокуемо, крокуемо. Зона польових лазаретiв. Зона iнтендантських канцелярiй. Великий парк iз платанами. Пiд деревами ношi, пораненi. Листя падае й вкривае iх багрянцем i золотом.

Лазарет для отруених газом. Тут важкопораненi, яких не можна евакуювати. Синi, восковi, зеленi обличчя, мертвi, роз’iденi кислотою очi, хриплять i задихаються вмирущi в агонii. Усi прагнуть геть звiдси, бояться потрапити в полон. Нiби не все одно, де вмирати.

Ми намагаемося втiшити iх, запевняемо, що в американцiв краще годують. Але вони й слухати не хочуть. Знову та знову кричать нам i просять взяти iз собою.

Їхнi благання жахливi. У ясному повiтрi, просто неба блiдi обличчя здаються примарними. Найстрашнiше виглядають бороди. Вони стирчать якось самi по собi, жорсткi, упертi, буйна щетина на щоках, чорний мох висмоктуе з них дедалi бiльше сокiв, i чимраз сильнiше западають щоки.

Деякi з важкопоранених, як дiти, простягають до нас схудлi, безкровнi руки.

– Вiзьмiть мене iз собою, друзi, – благають нещаснi, – вiзьмiть iз собою!

Довкола очей у них уже запали глибокi потойбiчнi тiнi, з яких, немов потопельцi, визирають зiницi. Іншi лежать мовчки; вони тiльки дивляться нам услiд, поки ми не зникаемо з поля зору.

Поступово iхнi голоси стають дедалi слабкiшими. Повiльно бредемо ми дорогами. Ми обвiшанi купою речей: хочеться i додому дещо принести. Хмари заволокли небо. Надвечiр сонце прориваеться крiзь них, i берiзки, вже майже безлистi, вiддзеркалюються у придорожнiх калюжах. Легкий блакитний серпанок повис у гiллi.

Увесь час, поки я крокую, опустивши голову, з ранцем на плечах, бачу, як у чистих дощових калюжах з обох бокiв вiд дороги вiддзеркалюються свiтлi шовковi дерева, i це вiдображення у випадковому дзеркалi яскравiше за дiйснiсть. Ось лежить, обрамлений темною землею, шматок неба з деревами, а за ним – глибина й чистота, аж мене раптом охоплюе хвилювання. Уперше за довгий час я знову вiдчуваю красу – ось це вiдображення в дощовiй калюжi просто красиве, красиве й чисте, – i вiд хвилювання в мене частiше б’еться серце, на мить я забуваю про все на свiтi та вперше по-справжньому вiдчуваю – мир; бачу – мир; вiдчуваю всiма фiбрами душi – мир! З мене нiби звалюеться тягар, який досi гнiтив мене; i щось невiдоме, нове з’являеться натомiсть – чайка, бiла чайка, мир, тремтливий горизонт, тремтливе очiкування, перший погляд, передчуття, надiя, щось розростаеться i наближаеться – мир!



Я здригаюся й озираюся – там, позаду, на ношах, усе ще лежать моi товаришi i продовжують волати про допомогу. Настав мир, а вони все одно повиннi померти. Але я тремчу вiд радостi й не соромлюся цього. Дивно, дуже дивно.

Можливо, вiйни трапляються знову та знову лише тому, що однi нiколи не можуть до кiнця вiдчути страждання iнших.


II

Пополуднi ми сидимо в саду якоiсь пивоварнi. Командир нашоi роти, обер-лейтенант Геель, виходить iз фабричноi контори та збирае нас. Є наказ обрати уповноважених вiд солдатiв. Ми враженi. Нiколи нiчого подiбного не бувало.

У саду з’являеться Макс Вайль. Вiн розмахуе газетою i кричить:

– У Берлiнi революцiя!

Геель обертаеться.

– Дурницi, – говорить вiн рiзко. – У Берлiнi просто заворушення.

Але Вайль ще не договорив:

– Кайзер утiк до Голландii.

Ми дивимося на нього, широко розплющивши очi. Вайль, здаеться, здурiв. Геель червонiе i кричить:

– Брешеш, негiднику!

Вайль простягае йому газету. Геель мне ii та розлючено дивиться на Вайля. Вiн ненавидить його, бо Вайль – еврей, спокiйний i врiвноважений чоловiк, який вiчно сидить де-небудь у кутку, схилившись над книгою, а сам Геель любить помахати кулаками.

– Усе це дурницi! – сичить вiн, вирячившись на Вайля так, немов хоче проковтнути його.

Макс розстiбае куртку й дiстае з нагрудноi кишенi другу газету – екстрений випуск. Геель кидае оком на текст, виривае папiр iз рук Вайля, рве на дрiбнi шматочки i йде до себе. Вайль пiдбирае шматки, складае iх i читае нам останнi новини. Ми сидимо як очманiлi. Нiхто нiчого не розумiе.

– Пишуть, що вiн хотiв уникнути громадянськоi вiйни, – каже Вайль.

– Дурниця! – вигукуе Козоле. – Посмiли б ми ранiше навiть вимовити таке. Ех, чорт! За кого тiльки кров проливали?!

– Юпп, ущипни мене; може, менi все це сниться, – похитуючи головою, каже Бетке. Юпп кивае. – Отже, – продовжуе Бетке, – це правда. Але я однаково нiчого не розумiю. Якби хто-небудь iз нас зробив таке, його вiдразу б розстрiляли.

– Про Весслiнга та Шрьодера краще не думати, – каже Козоле, стискаючи кулаки, – по-iншому мене просто розiрве вiд лютi. Як згадаю цього Шрьодера – пташеня жовтороте, ще зовсiм дитина – а його розплющило в пляцок. А тепер той, за кого вiн помирав, просто втiк! Виродок проклятий! – Вiн стукае каблуком по пивнiй бочцi.

Вiллi Гомеер зневажливо махае рукою.

– Поговоримо краще про щось iнше, – пропонуе вiн. – Ця людина для мене бiльше не iснуе.

Вайль повiдомляе, що в багатьох ротах утворено ради солдатських депутатiв. Офiцерам бiльше не пiдкоряються, з них зривають погони.

Вiн пропонуе утворити в нас таку саму раду, але не знаходить пiдтримки. Ми не хочемо нiчого бiльше органiзовувати. Ми хочемо додому. А додому ми потрапимо й так.

Врештi-решт ми все-таки обираемо трьох уповноважених: Адольфа Бетке, Макса Вайля i Людвiга Бреера.

Вайль вимагае, щоб Людвiг зняв погони.

– У тебе не всi вдома, – втомлено каже Людвiг i пальцем стукае собi по лобi.

Бетке вiдсувае Вайля убiк.

– Людвiг – свiй хлопець, – коротко говорить вiн.

Бреер прийшов у нашу частину добровольцем i вже на фронтi став лейтенантом. Вiн звертаеться на «ти» не тiльки до нас – до Троске, Гомеера, Брьогера й до мене (це зрозумiло, ми ж колишнi однокласники), а й до старших солдатiв, коли поблизу немае нiкого з офiцерiв. І за це його дуже поважають.

– Ну, а Геель? – упираеться Вайль.

Це нам зрозумiлiше. Геель частенько чiплявся до Вайля, тож не дивно, що Вайлю хочеться тепер насолодитися своiм трiумфом. Але нам це байдуже. Геель бував, щоправда, рiзким, але вiн завжди рвався в бiй, нiби Блюхер, i проявляв мужнiсть. Солдат такi речi цiнуе.

– А ти пiди поговори з ним, – пропонуе Бетке.

– Та не забудь захопити iз собою бинтiв i вати! – кричить навздогiн Тьяден.

Але все вiдбуваеться iнакше. Геель саме виходить з контори, коли Вайль збираеться туди увiйти. У руках у Гееля кiлька друкованих аркушiв. Вiн показуе на них Максовi.

– Усе правильно, – каже вiн.

Вайль починае свою промову. Коли вiн доходить до погонiв, Геель здригаеться. Ми впевненi, що скандал ось-ось вибухне, але ротний, на наш подив, каже:

– Ви маете рацiю.

Вiн пiдходить до Людвiга й кладе йому руку на плече.

– Вам, Бреере, мабуть, це не дуже зрозумiло. Солдатська шинель – тепер це все, що залишилося, все решта безслiдно зникло.

Нiхто з нас не промовив нi слова. Це вже не той Геель, якого ми знаемо, який вночi виходив до патрульних з однiею тiльки палицею i вважався у нас куленепробивним. Людина, яка стоiть перед нами, ледь тримаеться на ногах i з останнiх сил примушуе себе говорити.

Пiзно ввечерi, коли я вже сплю, мене будить шепiт.

– Ти здурiв, – чую я голос Козоле.

– Запевняю тебе, – каже Вiллi. – Пiди сам подивися.

Вони миттю пiдхоплюються i мчать у двiр. Я – за ними. У конторi горить свiтло. Видно все, що там робиться. Геель сидить бiля столу. Перед ним його форма. Погонiв немае. Геель у солдатськiй куртцi. Вiн обхопив голову руками i… нi, це зовсiм неймовiрно – я роблю крок уперед, щоб переконатися: Геель плаче!

– Це ж треба! – шепоче Тьяден.

– Іди геть! – каже Бетке i дае Тьядену стусана. Збентеженi, ми навшпиньках повертаемося назад.

Наступного ранку дiзнаемося, що якийсь майор у сусiдньому полку, почувши про втечу кайзера, застрелився.

Приходить Геель. У нього сiре, вимучене безсонням обличчя. Вiн тихо вiддае необхiднi накази i йде. У всiх неспокiйно на душi. У нас забрали останне, що нас тримало. Ми втратили грунт пiд ногами.

– Почуваешся так, нiби тебе i справдi зрадили, – похмуро каже Козоле.

Сьогоднi ми не тi, що вчора. Похмурi, шикуемося в колони i знову рушаемо в дорогу. Програна вiйна, покинута армiя. Залiзо монотонно побрязкуе на кожному кроцi: все марно, все марно.

Тiльки Леддергозе веселий, як дрiзд. Вiн продае консерви та цукор зi своiх американських запасiв.

Увечерi наступного дня ми дiстаемося до нiмецького кордону. Тiльки тепер, коли навколо не чути французькоi мови, починаемо вiрити, що мир i справдi настав. У глибинi душi ми досi постiйно боялися раптового наказу повертати назад i знову йти в окопи: до чогось хорошого солдати завжди ставляться з недовiрою, та воно й правильнiше – вiд самого початку розраховувати на гiрше. Але ось потроху нас охоплюе тихе хвилювання.

Ми заходимо у велике село. Через вулицю перекинуто кiлька зiв’ялих квiткових гiрлянд. Мабуть, тут проходило стiльки вiйськ, що для залишкiв армii вже не мало сенсу старатися. Тож нам доводиться задовольнятися двома-трьома змоклими пiд дощем i прикрашеними обшарпаними вiнками з дубового листя плакатами з вицвiлим написом на зеленому паперi: «Ласкаво просимо!» Люди так звикли до постiйного потоку вiйськ через село, що мало хто дивиться нам услiд. А для нас усе нове, ми зголоднiли за добрим словом, за привiтним поглядом, хоча й стверджуемо, що нам плювати на такi нiжностi. Принаймнi дiвчата могли б зупинитися i привiтно помахати нам руками! Тьяден i Юпп намагаються гукнути то одну, то iншу, але марно. Напевно, ми занадто бруднi. Врештi обидва замовкають.

Тiльки дiти йдуть за нами. Вони чiпляються за нашi руки та бiжать поруч. Ми годуемо iх шоколадом, маленькими шматочками: нам хочеться, ясна рiч, принести трохи солодкого й додому.

Адольф Бетке тримае на руках маленьку дiвчинку. Вона тягне його за вуса, як за вiжки, Адольф кривляеться, дiвчинка заливаеться реготом i плескае його рученятами по обличчю. Адольф затримуе ручку й показуе менi, яка вона крихiтна.

Вiн бiльше не кривляеться, i дiвчинка починае плакати. Адольф намагаеться ii заспокоiти, але вона плаче все дужче й дужче, i вiн спускае ii на землю.

– Здаеться, ми перетворилися на пугала для дiтей, – бурчить Козоле.

– Нiчого дивного. Окопне рило кого хочеш злякае, – каже Вiллi.

– Вiд нас пахне кров’ю, у цьому вся справа, – каже Людвiг Бреер.

– Ось вiдмиемося, – мрiе Юпп, – тодi, напевно, i дiвчата стануть ласкавiшими.

– Ах, якби достатньо було тiльки помитися, – замислено вiдгукуеться Людвiг.

Засмученi, ми рухаемося далi. Пiсля стiлькох рокiв вiйни ми не так уявляли собi повернення на батькiвщину. Думали, нас чекатимуть, а тепер бачимо: тут кожен, як i ранiше, зайнятий собою. Життя пiшло вперед i тривае далi, а ми нiби вже й зайвi. Село – це, звичайно, ще не вся Нiмеччина, але лють пiдступае до самого горла й у душу закрадаеться неприемне передчуття.

Котяться повз нас вози, вiзники покрикують, люди розсiяно поглядають на нас i поспiшають далi, зайнятi своiми думками й турботами. Б’е годинник на дзвiницi, i сирий вiтер дихае нам в обличчя. І тiльки якась старенька в хустцi з довгими кiнцями бiгае туди-сюди вздовж колони й боязко розпитуе всiх про якогось Ергарда Шмiдта.

Для постою нам вiдводять величезний сарай. Але хоч ми й вiдмахали десятки кiлометрiв, спати нiкому не хочеться. Ми вирушаемо до шинку.

Там пануе пожвавлення. Є каламутне вино, уже цьогорiчне, неймовiрно смачне. Воно добряче кидаеться в ноги. Тим приемнiше сидiти тут. Хмари тютюнового диму пливуть пiд низькою стелею, вино пахне землею i сонцем. Ми дiстаемо нашi консерви, м’ясо накладаемо на товстi скибки хлiба, встромляемо ножi бiля себе в широкi дощанi столи та починаемо iсти. Гасова лампа, як мати, обiгрiвае нас своiм свiтлом.

Вечiр завжди прикрашае дiйснiсть. Не в окопах, ясна рiч, а в мирному життi. Сьогоднi вдень ми входили в це село розлюченi, зате тепер оживаемо. Маленький оркестр у кутку швидко поповнюеться нашими хлопцями. Серед нас е не тiльки пiанiсти й вiртуози гри на губнiй гармонiцi, але навiть один справжнiй музикант, баварець, який грае на бас-гiтарi. До них приеднуеться Вiллi Гомеер, який спорудив собi якусь диявольську скрипку. Крiм того, вiн озброiвся кришками вiд бiлизняних бакiв i блискуче замiнюе ними литаври, тарiлки та трикутники.

Але найбiльш незвичне – i вiд цього п’янiеш бiльше, нiж вiд вина, – це дiвчата. Вони iншi, нiж удень: вони смiються, вони доступнi. Чи це не тi самi? Дiвчат ми давно не бачили.

Спершу ми спраглi й водночас несмiливi, ми не довiряемо собi: на фронтi ми розучилися поводитися з жiнками. Але ось Фердинанд Козоле пiдхоплюе одну мiцну дiвчину з потужним бюстом, який служить йому зручною опорою. Його приклад наслiдують iншi.

Солодке важке вино приемно дзвенить у головi, дiвчата лiтають по залi, грае музика, а ми зiбралися в кутку навколо Адольфа Бетке.

– Хлопцi, – каже вiн, – завтра або пiслязавтра ми будемо вдома. Е-ех, хлопцi, дружина, мабуть, зачекалася, адже вже цiлих десять мiсяцiв минуло.

Я перехиляюся через стiл i розмовляю з Валентином Лаером; вiн холодно та зверхньо оглядае дiвчат. Поруч з ним сидить блондинка, але вiн удае, що не помiчае ii. Коли я нахиляюся над столом, щось у моiй куртцi стукае об стiл. Я обмацую кишеню. Це годинник Весслiнга. Як давно це було!

Юпп пiдчепив найтовстiшу дiвчину. Вiн танцюе з нею, зiгнувшись, наче знак питання. Його величезна лапа зручно вмостилася на кремезному стегнi дiвчини i грае на ньому, як на роялi. Вона вологим ротом смiеться йому проcто в обличчя, i Юпп з кожною хвилиною смiливiшае. Нарештi зникае разом зi своею дамою за дверима.

Через кiлька хвилин я виходжу в сад i шукаю тихе мiсце. Знаходжу одне, але там уже стоiть спiтнiлий унтерофiцер iз якоюсь дiвчиною. Я блукаю по всьому саду й щойно збираюся прилаштуватися в iншому мiсцi, як чую за спиною жахливий трiск. Обертаюся i бачу, як Юпп зi своею товстезною кралею борюкаються на землi. Вони зламали стiл i разом iз ним перекинулися. Побачивши мене, дiвчина пирскае зо смiху й показуе язик. Юпп шипить вiд злостi. Я поспiхом тiкаю в кущi й наступаю комусь на руку. Диявольська нiч!

– Ти що, ослiп, вiслюче нещасний?! – гарчить чийсь бас.

– А я звiдки знаю, що ти розлiгся тут, баране чортiв?! – огризаюся я з досадою. Нарештi знаходжу спокiйне мiсце.

Прохолодний вiтерець приемно освiжае пiсля чаду шинку, я оглядаю темнi схили дахiв, крони дерев, насолоджуюсь тишею та iдилiчним дзюрчанням власноi сечi. Пiдходить Альберт i стае поруч. Свiтить мiсяць. Цiвки нашоi сечi поблискують, як чисте срiбло.

– Як добре, скажи, Ернсте? – звертаеться до мене Альберт.

Я мовчки киваю. Ми ще довго стоiмо й дивимося на мiсяць.

– Подумай тiльки, Альберте, весь цей жах уже позаду!

– Так, Ернсте!

За нами чуються хрускiт i трiскотiння. З кущiв долинае приглушено-радiсне пищання дiвчат. Нiч як гроза, заряджена життям, яке нестримно й гаряче прориваеться назовнi й запалюеться одне об одне.

Хтось стогне в саду. У вiдповiдь лунае смiшок. Із сiнника спускаються двi тiнi. На сходах стоять двое. Чоловiк, нiби скажений, зариваеться обличчям у спiдницю дiвчини й щось белькоче. Вона хрипко смiеться, i смiх ii немов щiткою дряпае по нервах. Мурашки пробiгають у мене по спинi. Як це близько одне до iншого: вчора й сьогоднi, смерть i життя.

З темряви саду з’являеться Тьяден. Вiн обливаеться потом, а обличчя його сяе вiд радостi.

– Як же добре, хлопцi, – каже вiн, застiбаючи куртку. – Знову вiдчуваеш, що живий.

Ми обходимо будинок i натикаемося на Вiллi Гомеера. Вiн розвiв на капустяних грядках велике багаття i кинув у нього кiлька повних жмень картоплi, своi трофеi. Мирно й замрiяно сидить вiн на самотi перед вогнем i чекае, поки спечеться картопля. Бiля нього кiлька вiдкритих коробок американських м’ясних консервiв. Собака лежить поруч i уважно стежить за ним.

Язики полум’я вiдсвiчують мiддю на рудому волоссi Вiллi. Знизу, з лугiв, пiднiмаеться туман. Мерехтять зорi. Ми сiдаемо до нього й дiстаемо з вогню картоплини. Лушпиння обгорiло, зате м’якоть золотисто-жовта й пахуча. Ми хапаемо м’ясо обома руками та iмо його, мотаючи головами з боку в бiк, немов граемо на губнiй гармонiцi. Вiдгвинчуемо вiд фляжок алюмiнiевi корки й наливаемо горiлку.

Яка смачна картопля! Чи правда, що земля крутиться? Де ми? Може, ми знову юнi хлопцi й сидимо на полi, а цiлий день вибирали iз землi, яка так iнтенсивно пахне, картоплю, вiдчуваючи за своiми спинами червонощоких дiвчат у вицвiлих блакитних сукнях i з кошиками в руках? О, багаття нашоi юностi! Бiлi клуби диму тяглися над полем, потрiскувало полум’я, а кругом тиша. Картопля достигала останньою, до того часу вже все було зiбрано, залишалися тiльки земля, чисте повiтря, гiркий бiлий чудовий дим, остання осiнь. Гiркий дим, гiркий запах осенi, багаття нашоi юностi – клуби диму пливуть, пливуть i тануть. Обличчя товаришiв, ми всi в дорозi, вiйна закiнчилася, так дивно розтануло все, i ось знову багаття, i печена в попелi картопля, i знову осiнь, i знову життя.

– Ох, Вiллi, Вiллi…

– Що, непогано я придумав? – питае вiн, пiднiмаючи очi. В обох руках у нього повно м’яса й картоплi.

Ах ти, голово бараняча, адже я зовсiм не про те.

Багаття догорiло. Вiллi обтирае руки об штани i складае ножик. У селi тихо, тiльки гавкають собаки. Не чути нi вибуху снарядiв, нi деренчання артилерiйських возiв, нi навiть обережного поскрипування санiтарних машин. Цiеi ночi помре набагато менше людей, нiж будь-якоi ночi за всi цi чотири роки.

Ми повертаемося до шинку. Веселощi вже притихли. Валентин скинув куртку й зробив кiлька стiйок на руках. Дiвчата плескають у долонi, але Валентин незадоволений. Вiн iз сумом говорить Козоле:

– Колись, Фердинанде, я був непоганим акробатом. Ну, а тепер i в ярмарковий цирк хтозна, чи взяли б! «Акробат Валентiнi» – це був атракцiон! А зараз кому я потрiбен зi своiм ревматизмом? Кiстки вже не тi.

– Та ти радiй, що вони цiлi, – каже Козоле i стукае кулаком по столi. – Вiллi, музику!

Гомеер з готовнiстю починае бити в барабан i бубни. Настрiй знову покращуеться. Я питаю Юппа, як йому сподобалася товстенька. Вiн зневажливо махае рукою.

– Ну i ну! – кажу я, ошелешений. – Швидко це в тебе.

Юпп скривився.

– Розумiеш, я думав, що вона мене любить. А вона? Стала вимагати грошi. А до того ж я собi колiно розбив об цей чортiв стiл, ще й так сильно, що ледь ходжу.

Людвiг Бреер сидить бiля столу блiдий i мовчазний. Власне кажучи, йому давно слiд було б спати, але вiн чомусь не хоче йти звiдси. Рука його заживае добре, i з дизентерiею теж набагато легше. Але вiн, як i ранiше, замкнутий i невеселий.

– Людвiгу, – каже Тьяден захмелiлим голосом, – iди в сад. Це вiд усього допомагае.

Людвiг заперечно мотае головою i раптом сильно блiдне. Я пiдсiдаю до нього.

– Ти хiба не радий, Людвiгу, що ми скоро будемо вдома? – питаю я.

Вiн встае i йде. Я бiльше не розумiю його. Трохи згодом виходжу за ним у сад. Вiн сам. Я бiльше його нi про що не питаю. Ми мовчки повертаемося назад.

У дверях стикаемося з Леддергозе. Вiн збираеться втекти в товариствi товстулi. Юпп зловтiшно посмiхаеться:

– Зараз вона його здивуе!

– Не вона – його, а вiн – ii, – каже Вiллi. – Невже ти вiриш у те, що з Артура можна витиснути хоч копiйку?

Вино ллеться по столi, лампа чадить, спiдницi дiвчат розвiваються. Якась тепла втома заколисуе мене, предмети набувають розпливчастих обрисiв, як це iнодi бувае зi свiтловими ракетами в туманi; голова повiльно опускаеться на стiл. Нiч, як чарiвний експрес, м’яко мчить нас на батькiвщину: скоро ми будемо вдома.


III

Востанне ми шикуемося на подвiр’i казарми. Дехто з нашоi роти живе поблизу. Цих вiдпускають. Рештi пропонуеться на свiй страх i ризик добиратися далi. Потяги ходять настiльки нерегулярно, що групами нас перевозити не можуть. Настав час розлучатися.

Просторий сiрий двiр занадто великий для нас. Його замiтае похмурий листопадовий вiтер, що пахне розлукою i смертю. Ми вишикувалися мiж iдальнею i будкою вартового. Бiльше мiсця нам не потрiбно. Широкий порожнiй простiр будить важкi спогади. Там, у глибинi, невидимi, стоять численнi ряди мерцiв.

Геель обходить роту. За ним безшелесним строем iдуть тiнi його попередникiв. Першим – Бертiнк, з його горла струменить кров, у нього вiдiрване пiдборiддя i сумнi очi; пiвтора року вiн був ротним командиром, учитель, одружений, четверо дiтей; за ним – Мьоллер, iз зеленим, землистим обличчям, дев’ятнадцять рокiв, отруений газами через три днi пiсля того, як прийняв командування; наступний – Редеккер, лiсничий, через два тижнi пiсля Мьоллера пiдiрвався на снарядi й був живцем заритий у землю. А там – уже блiдiшi, вiддаленiшi, Бюттнер, капiтан, убитий пiд час атаки пострiлом у серце з кулемета; ще далi – майже безiменнi примари, настiльки вони вже далекi – усi решта: сiм ротних командирiв за два роки. І понад п’ятсот солдатiв. У дворi казарми стоять тридцять двое.

Геель намагаеться сказати на прощання кiлька слiв. Але у нього нiчого не виходить, i вiн замовкае. Немае у людськiй мовi слiв, якi були б вартi того, аби прозвучати в цьому напiвпорожньому дворi казарми, де мовчки стоять порiдiлi ряди уцiлiлих солдатiв, згадують полеглих товаришiв i мерзнуть у своiх подертих i стоптаних чоботях.

Геель обходить всiх по черзi й кожному потискае руку. Пiдiйшовши до Макса Вайля, вiн, пiдiбгавши губи, каже:

– Ну от, Вайлю, ви й дочекалися свого часу.

– Що ж, вiн не буде таким кривавим, – спокiйно вiдповiдае Макс.

– І не таким героiчним, – додае Геель.

– Це не найважливiше в життi, – каже Вайль.

– Але найпрекраснiше, – вiдповiдае Геель. – Бо що ж тодi ще бувае прекрасним?

Вайль хвилину мовчить. Потiм каже:

– Те, що сьогоднi, можливо, звучить дико: добро й любов. У цьому теж е свiй героiзм, пане обер-лейтенанте.

– Нi, – швидко вiдповiдае Геель, наче вiн уже не раз про це думав, i чоло його натужно морщиться. – Нi, тут одне тiльки мучеництво, а це зовсiм iнше. Героiзм починаеться там, де розум не дае собi ради: коли життя бiльше не цiнуеш надто високо. Героiзм тримаеться на безглуздостi, сп’янiннi, на ризиках – запам’ятайте це. Але не на роздумах. Роздуми – це ваша стихiя. «Чому? Навiщо? Для чого?» Хто ставить такi запитання, той нiчого не знае про героiзм.

Вiн говорить iз таким запалом, нiби намагаеться переконати самого себе. Його висохле обличчя нервово сiпаеться. За кiлька днiв вiн якось вiдразу постарiв, став буркотуном. Але так само швидко змiнився i Вайль: ранiше вiн тримався непомiтно, i у нас нiхто його не розумiв, а тепер вiн вiдразу висунувся i день у день тримаеться все рiшучiше. Нiхто й не припускав, що вiн умiе так говорити. Що бiльше нервуеться Геель, то спокiйнiшим стае Макс. Тихо, але твердо вiн вимовляе:

– Платити стражданнями мiльйонiв за героiзм небагатьох – занадто дорога цiна.

– Занадто дорога… цiна… платити… Ось вашi слова. Подивимося, чого ви досягнете з ними.

Вайль оглядае солдатську куртку, яку все ще не зняв Геель.

– А чого ви домоглися своiми?

Геель червонiе.

– Спогадiв, – кидае вiн рiзко. – Хоча б спогадiв про такi речi, якi за грошi не купиш.

Вайль замовкае.

– Так! Спогадiв! – каже вiн, обводячи поглядом порожнiй двiр i нашi порiдiлi ряди. – І страшноi вiдповiдальностi.

Ми мало що зрозумiли з усiеi цiеi розмови. Нам холодно, i ми не дуже схильнi до розмов. Словами свiт не змiниш.

Нашi ряди розпадаються. Починаеться прощання. Мiй сусiд Мюллер поправляе ранець на плечах, затискае пiд пахвою вузлик з продуктами й простягае менi руку.

– Ну, прощавай, Ернсте!

– Прощавай, Фелiксе.

Вiн iде далi й прощаеться з Вiллi, Альбертом, Козоле.

Пiдходить Герхардт Поль, наш ротний заспiвувач. Пiд час походiв вiн завжди спiвав партiю верхнього тенора. Його смагляве обличчя з великою бородавкою виглядае розчулено: вiн щойно попрощався з Карлом Брьогером, своiм незмiнним партнером для гри у скат. Прощання виявилося нелегким.

– Прощавай, Ернсте!

– Прощавай, Герхардте!

Вiн пiшов.

Ведекамп простягае менi руку. Вiн у нас майстрував хрести для братських могил.

– Ну, Ернсте, до побачення. Так i не довелося зробити для тебе хреста. А шкода: я б зробив тобi гарний – з червоного дерева. Я навiть приберiг для цiеi мети чудову кришку вiд рояля.

– Може, ще знадобиться, – вiдповiдаю я. – Коли настане час, пошлю тобi листiвку.

Вiн смiеться.

– Будь обережним, хлопче. Вiйна ще не закiнчена.

І вiн швидко дрiботить геть зi своiми перекошеними плечима.

Перша група зникае за воротами казарми. Пiшли Шеффлер, Фассбендер, маленький Луке i Аугуст Бекман. За ними йдуть iншi. Ми всi збудженi. Важко звикнути до думки, що вони пiшли назавжди. Досi iснувало тiльки три можливостi покинути роту: смерть, поранення та вiдрядження. Тепер до них приедналася ще одна – мир.

Усе це дивно. Ми так звикли до вирв i окопiв, що раптом вiдчуваемо недовiру до тишi полiв i лiсiв, куди зараз розiйдемося, так нiби тиша – це лише приманка, щоб затягнути нас на по-зрадницьки замiновану дiлянку. А нашi товаришi пiшли туди так безтурботно, самi, без гвинтiвок, без гранат. Хочеться побiгти за ними, хочеться повернути iх, крикнути: «Куди ви йдете самi, без нас, ми повиннi бути разом, нам не можна розлучатися, адже неможливо жити iнакше!»

У головi нiби крутяться жорна. Занадто довго ми були солдатами. Вiтер листопада завивае на порожньому дворi казарми. Дедалi бiльше наших товаришiв iдуть геть. Ще трохи – i кожен з нас знову буде сам-один.

Рештi нашоi роти додому в один бiк, i ми iдемо разом. Розташовуемося на вокзалi, щоб чекати на якийсь поiзд. Вокзал перетворився на справжнiй вiйськовий табiр, завалений скриньками, торбинками, ранцями i плащ-наметами.

За сiм годин проходять тiльки два потяги. Виноградними гронами висять люди на сходинках вагонiв. Удень ми вiдвойовуемо собi мiсце ближче до рейок. До вечора просуваемося вперед i займаемо найкращу позицiю. Ми спимо стоячи.

Наступний поiзд приходить наступного дня опiвднi. Це товарний потяг, вiн везе слiпих коней iз фронту. Вивернутi бiлки тварин вкритi синюватими й багряними прожилками. Конi стоять нерухомо, витягнувши шиi, i тiльки в тремтячих нiздрях жеврiе життя.

По обiдi вивiшують оголошення, що поiздiв сьогоднi бiльше не буде. Нiхто не рушае з мiсця. Солдат не вiрить оголошенням. І справдi, незабаром з’являеться поiзд. З першого погляду зрозумiло, що вiн нам пiдходить – вагони заповненi максимум наполовину.

Вокзальнi склепiння тремтять вiд гуркоту: нашвидку зiбравши пожитки, шаленим потоком ринули iз зали очiкування ще не розформованi частини i врiзалися в гущавину натовпу на перонi. Усе це сплiтаеться в якийсь страхiтливий клубок.

Поiзд повiльно пiдходить. Одне вiкно вiдчинене. Ми пiдкидаемо Альберта Троске, найлегшого з нас, i вiн, як мавпа, на ходу залазить у вагон. Тiеi ж митi люди облiплюють дверi. Вiкна здебiльшого зачиненi. Але ось задзвенiли шибки пiд рушничними прикладами тих, хто за будь-яку цiну, хоча б i з пораненими руками й ногами, вирiшив потрапити в поiзд. Кидаючи ковдри поверх осколкiв, вони беруть поiзд на абордаж.

Вагони зупиняються. Промчавши коридорами вагонiв, Альберт ривком опускае перед нами вiкно. Тьяден iз собакою залазять першими, за ними з допомогою Вiллi – Бетке i Козоле. Усi трое негайно ж кидаються до дверей, щоб блокувати купе з обох бокiв. Пожитки нашi летять слiдом. У той же момент до вагона вдираються Людвiг i Леддергозе, за ними – Валентин, потiм ми з Карлом Брьогером; останнiм стрибае Вiллi, попередньо добряче попрацювавши лiктями й кулаками.

– Усi тут?! – кричить Козоле бiля дверей. Ззовнi вiдчайдушно намагаються вiдчинити дверi.

– Усi! – вiдповiдае Вiллi.

Бетке, Козоле i Тьяден кидаються на своi мiсця, наче iх вистрелили з пiстолета, люди стрiмким потоком вриваються у вагон, залазять на мiсця для багажу, заповнюють кожен сантиметр.

Паротяг теж атакують. На буферах уже сидять. На дахах вагонiв повнiсiнько пасажирiв.

– Злазьте! Вам там позносить голови! – кричить машинiст.

– Замовкни! Без тебе знаемо! – лунае у вiдповiдь.

У туалет втиснулося п’ятеро осiб. Один сiв у вiкнi, звiсивши зад назовнi.

Поiзд рушае. Дехто, не втримавшись, падае. Двое потрапляють пiд колеса. Їх забирають. На iхнi мiсця негайно ж стрибають iншi. На пiднiжках теж люди. Штовханина не припиняеться i пiсля того, як потяг рушае.

Хтось чiпляеться за ручку дверей. Дверi вiдчиняються, i чоловiк повисае в повiтрi, вчепившись за раму вiкна. Вiллi вихиляеться, хапае його ззаду за комiр i втягуе всередину.

Уночi в нашому вагонi трапляються першi втрати. Поiзд проходив крiзь низький тунель. Кiлька людей на даху були розчавленi та зметенi додолу. Їхнi сусiди бачили катастрофу, але не могли зупинити поiзд. Солдат, який влаштувався у вiкнi вбиральнi, заснув i вивалився на ходу. Щоб уникнути нових жертв, дахи обладнали дерев’яними пiдпорами i прив’язаними мотузками багнетами. Крiм того, встановили вартових: iхне завдання – попереджати про небезпеку.

Ми спимо, спимо без кiнця, лежачи, стоячи, сидячи, присiвши навпочiпки, спершись на ранцi та вузлики. Поiзд гуркоче. Будинки, дерева, сади; люди махають нам руками; колони, червонi прапори, патрулi на вокзалах, крик, екстренi випуски газет, революцiя. Нi, спочатку дайте нам виспатися, а потiм уже все iнше. Тiльки тепер по-справжньому вiдчуваеш, як страшно втомився за всi цi роки.

Вечiр. Горить каганець. Поiзд повiльно тягнеться. Часто й зовсiм зупиняеться через неполадки локомотива.

Погойдуються ранцi. Димлять люльки. Собака мирно спить у мене на колiнах. Адольф Бетке пересiдае ближче до мене та гладить його.

– Ну от, Ернсте! – помовчавши, каже вiн. – Незабаром доведеться нам розлучитися.

Я киваю. Дивно, але я абсолютно не уявляю собi, як буду жити без Адольфа, без його пильних очей i спокiйного голосу. Вiн виховував мене й Альберта, коли ми прийшли на фронт недосвiдченими новобранцями, i я думаю, що, якби не вiн, я навряд чи залишився б живим.

– Ми повиннi з тобою зустрiтися знову, Адольфе. Повиннi взагалi часто зустрiчатися, – кажу я.

Я отримую удар пiдбором чобота по лобi. Над нами в багажнiй сiтцi сидить Тьяден i старанно перераховуе своi грошi: вiн просто з вокзалу збираеться в бордель. Щоб заздалегiдь налаштуватися вiдповiдним чином, дiлиться досвiдом з кiлькома солдатами. Нiхто не сприймае це як свинство: його слухають вже хоча б тому, що мова йде не про вiйну.

Сапер, у якого не вистачае двох пальцiв, розповiдае з гордiстю, що його дружина народила на сьомому мiсяцi й попри це дитина важила цiлих три кiлограми. Леддергозе смiеться з нього, бо такого, мовляв, не бувае. Сапер не розумiе i на пальцях рахуе мiсяцi мiж своею вiдпусткою вдома та народженням дитини.

– Сiм, – каже вiн. – Отже, все правильно.

Леддергозе гикае, двозначна посмiшка перекривлюе його лимонно-жовте обличчя.

– Значить, хтось замiсть тебе постарався.

Сапер пильно дивиться на нього.

– Що? Ти що таке кажеш? – затинаючись, промовляе вiн.

– Що ж тут незрозумiлого? – гугнявить, потягуючись, Артур.

Сапера кидае в пiт. Вiн знову та знову рахуе. Губи в нього тремтять. Бiля вiкна корчиться вiд смiху бородатий товстун.

– Ну й дурень же ти. Ох i дурень.

Бетке встае.

– Замовкни, товстомордий! – каже вiн.

– Чому? – питае бородань.

– Тому що замовкни. І ти теж, Артуре.

Сапер зблiд.

– Що ж менi тепер робити? – безпорадно бурмоче вiн i вихиляеться з вiкна.

– Найкраще, – задумливо прорiкае Юпп, – одружуватися, коли дiти вже зовсiм дорослi. Тодi така iсторiя нiколи не станеться.

За вiкнами прослизае вечiр. Темними стадами лягли на горизонтi лiси, поля слабо мерехтять у тьмяному свiтлi, що падае з вiкон поiзда. Нам залишилося лише двi години iзди. Бетке встае i впорядковуе свiй ранець. Вiн живе в селi, за кiлька зупинок до мiста, i йому треба виходити ранiше, нiж нам.

Поiзд зупиняеться. Адольф потискуе нам руки. Спотикаеться на маленькому перонi й озираеться, щоб за одну мить його погляд мiг увiбрати в себе увесь довколишнiй краевид, як висохле поле – дощову вологу. Потiм вiн повертаеться до нас, але вже нiчого не чуе. Людвiг Бреер, хоч у нього й сильнi болi, стоiть бiля вiкна.

– Іди вже, Адольфе, не стiй, – говорить вiн. – Дружина чекае.

Бетке, пiдвiвши голову, дивиться на нас.

– Нiчого, Людвiгу. Встигну.

Його зi страшною силою тягне повернутися i пiти, це видно, але Адольф залишаеться собою й до останньоi секунди не вiдходить вiд нас. Зате, ледь рушае поiзд, як вiн швидко повертаеться i великими кроками iде геть.

– Ми незабаром вiдвiдаемо тебе! – кричу я йому навздогiн.

Нам видно, як вiн iде полем. Вiн iще довго махае нам рукою. Пролiтають повз клуби паровозного диму. Удалинi свiтиться кiлька червонуватих вогникiв.

Поiзд робить велику петлю. Ось уже Адольф зовсiм маленький – чорна цятка, крихiтний чоловiчок, один серед широкого простору темноi рiвнини, над якою потужним куполом розкинулося передгрозове сiрчано-жовте на горизонтi вечiрне небо. Я не знаю чому, – Адольфа це прямо не стосуеться, – але мене охоплюе тривога, коли я бачу людину, яка самотньо бреде пiд величезним куполом неба по безкрайнiй рiвнинi у вечiрнiй iмлi.

Аж ось насуваються дерева, i сутiнки густiшають, i нiчого вже немае – тiльки рух, i небо, i лiси.

У купе стае гамiрно. Тут кути, виступи, запахи, тепло, простiр i межi; тут темнi, обвiтренi обличчя з блискучими плямами очей, тут смердить землею, потом, кров’ю i солдатською шинеллю, а там, за вiкнами, пiд вагою поiзда зникае кудись, залишаеться позаду цiлий свiт – вiн вiддаляеться все бiльше, свiт вирв i окопiв, свiт темряви й жахiв; вiн уже завбiльшки як вихор за вiкнами, вихор, який не може нас наздогнати.

Хтось починае пiсню. Їi пiдхоплюють. Незабаром спiвае все наше купе, сусiдне також, весь вагон, весь поiзд. Ми спiваемо дедалi голоснiше, наполегливiше, чола червонiють, жили набрякають, ми спiваемо всi солдатськi пiснi, якi знаемо, ми встаемо й дивимося один на одного, очi блищать, колеса вiдбивають ритм, ми спiваемо i спiваемо.

Я затиснутий мiж Людвiгом та Козоле i крiзь куртку вiдчуваю тепло iхнiх тiл. Я ворушу руками, повертаю голову, м’язи напружуються, якесь тремтiння пiднялося вiд колiн до живота i, немов шипучка, кидаеться в легенi, в губи, в очi, так що купе розпливаеться в туманi, я весь тремчу, як телеграфний стовп у бурю, тисячi дротiв дзвенять, вiдкриваються тисячi шляхiв. Я повiльно опускаю руку на руку Людвiга, менi здаеться, я зараз обпалю ii своiм дотиком. Але коли Людвiг пiднiмае на мене очi, втомлений i блiдий, як завжди, я не здатен висловити всього того, що в менi вiдбуваеться, i можу лише насилу, затинаючись, вимовити:

– Маеш цигарку, Людвiгу?

Вiн дае менi сигарету. Поiзд мчить, а ми все спiваемо, спiваемо. Та ось до нашого спiву домiшуеться якесь наполегливiше туркотiння, нiж стукiт колiс, i пiд час однiеi з пауз щось iз вiдчайдушним трiском розколюеться i довго перекочуеться рiвниною. Хмари згустилися – почалася гроза. Блискавки спалахують, як близький гарматний вогонь. Козоле стоiть бiля вiкна й хитае головою.

– Це ж треба. Така гроза о цiй порi, – говорить вiн, перехилившись iз вiкна. Раптом вiн скрикуе: – Швидше! Швидше! Ось воно!

Ми кидаемося до вiкон. У свiтлi блискавок на горизонтi встромляються у небо тонкi шпилi мiських веж. З кожним новим ударом грому вони занурюються в морок, з кожною новою блискавкою вони чимраз ближче i ближче.

Очi в нас горять вiд збудження. Раптово, немов гiгантське дерево, виростае мiж нами, над нами, всерединi нас очiкування.

Козоле збирае своi речi.

– Ох, братцi, де ж нам через рiк доведеться сидiти? – каже вiн, розправляючи плечi.

– На дупi, – нервово вiдрiзае Юпп.

Але нiхто не смiеться. Мiсто наскочило на нас, воно притягуе нас до себе. Ось воно розкинулося i швидко дихае у слiпучому свiтлi блискавок, широкою хвилею насуваеться на нас, а ми наближаемося до нього – поiзд солдатiв, поiзд повернення на батькiвщину, повернення з небуття, поiзд найнеймовiрнiших очiкувань. Усе ближче та ближче, ми мчимо, стiни кидаються нам назустрiч, зараз ми зiткнемося, блискавки пролiтають повз нас, гримить грiм. Але ось уже обабiч вагона високо пiниться шумом i криками вокзал, грозова злива зриваеться з неба, платформа блищить вiд води, i, не пам’ятаючи себе, ми кидаемося у все це сум’яття.

Зi мною з вагона вискакуе собака. Вiн тулиться до мене, i пiд дощем ми разом спускаемося по сходинках.




Частина II



I

Як вода, вилита з вiдра на брукiвку, бризками розлiтаемося ми врiзнобiч. Швидким маршем рушили вниз по Гайнрiхштрасе Козоле з Брьогером i Троске. З такою ж поспiшнiстю ми з Людвiгом повертаемо на Бангофсаллее. Леддергозе, не прощаючись, помчав вiд нас геть разом зi своiм лотком барахла. Тьяден квапливо розпитуе Вiллi, як швидше дiстатися до борделю, i тiльки Юпп та Валентин нiкуди не поспiшають. Нiхто iх не чекае, i вони лiниво прямують в залу очiкування, щоб дiзнатися про можливiсть поiсти. Пiзнiше вони збираються в казарму.

З дерев на Бангофсаллее падають дощовi краплi; низько та швидко пливуть небом хмари. Назустрiч нам рухаеться кiлька солдатiв останнього призову. На руках у них червонi пов’язки.

– Геть погони! – кричить один iз них i кидаеться до Людвiга.

– Заткнися, жовторотий! – зупиняю його я, вiдштовхуючи вбiк.

Ззаду напирають iншi, i нас оточують. Людвiг, спокiйно поглянувши на солдатика перед собою, iде далi. Той поступаеться йому дорогою. Але звiдкись з’являються два матроси й кидаються на Людвiга.

– Ви що, не бачите, собаки, що це поранений? – ричу я i скидаю ранець, щоб звiльнити руки.

Але Людвiг уже лежить на землi, поранена рука робить його майже беззахисним. Матроси рвуть на ньому кiтель, топчуть Людвiга ногами.

– Лейтенант! – лунае пронизливий жiночий вереск. – Бий його, кровопивцю! Затопчiть його на смерть!

Я кидаюся виручати Людвiга, але удар в обличчя мало не збивае мене з нiг.

– Сатана! – вириваеться у мене зi стогоном, i я з усiх сил копаю супротивника чоботом у живiт. Охнувши, вiн валиться набiк. Мене миттево оточують трое iнших. Собака кидаеться на одного з них. Але його товаришам таки вдаеться мене повалити.

– Гострiть ножi та вимкнiть свiтло! – верещить жiнка.

Крiзь лiс нiг довкола себе я бачу, як Людвiг вiльною лiвою рукою душить матроса, якого йому вдалося звалити ударом ноги пiд колiна.

Вiн мiцно тримае його, хоча йому добряче дiстаеться з усiх бокiв. Хтось лупить мене по головi пряжкою ременя, а другий дае кулаком в зуби. Правда, Вовк тут же хапае його зубами за колiно, але встати нам нiяк не вдаеться: вони знову та знову валять нас додолу i збираються, здаеться, розтоптати на порох. Розлючений, я намагаюся дiстати револьвер. Цiеi митi один з моiх супротивникiв, як снiп, валиться на брукiвку. Слiдом за ним непритомно падають другий, третiй. Це, звичайно, робота Вiллi. Кого ж iще.

Вiн примчав сюди щодуху, ранець скинув по дорозi й ось тепер захищае нас. Своiми велетенськими кулаками хапае iх по двое за комiр i стукае головами один об одного. Вони валяться на брукiвку непритомнi, бо, коли Вiллi злий, вiн перетворюеться на справжнiй паровий молот. Ми врятованi, i я стаю на ноги, але супротивники встигають утекти. Менi ще вдаеться жбурнути одному ранцем у спину, потiм я нахиляюся над Людвiгом.

А Вiллi кинувся навздогiн. Вiн наздогнав обох матросiв, якi напали на Людвiга. Один з них уже лежить у стiчному жолобi та стогне, весь посинiлий, а над ним люто гарчить наш Вовк; за другим Вiллi ще женеться, його руде волосся схоже на якийсь вогненний вихор. Перев’язку Людвiга зiрвано. З рани сочиться кров. Обличчя вимазане, на лобi синець вiд удару чоботом. Вiн витирае обличчя i повiльно пiднiмаеться.

– Тобi сильно дiсталося? – питаю я.

Смертельно блiдий, вiн заперечно хитае головою.

Вiллi тим часом наздогнав матроса й мiшком волочить його по землi.

– Ви, клятi свинi, – хрипить вiн, – всю вiйну просидiли на своiх кораблях, грiючись на сонечку, не чули жодного пострiлу, а тепер насмiлюетеся роззявляти пащу й нападати на фронтовикiв! Я вам покажу! На колiна, ти, смердюча скотино! Проси в нього пробачення!

Вiн iз таким лютим виглядом пiдштовхуе матроса до Людвiга, що справдi стае страшно.

– Я тебе на шматки порву! На колiна! – шипить вiн.

Матрос скиглить.

– Облиш, Вiллi, – каже Людвiг, збираючи своi речi.

– Що? – розгублено перепитуе Вiллi. – Ти здурiв? Пiсля того, як вони чобiтьми топтали твою хвору руку?

Людвiг, не озираючись, уже йде своею дорогою.

– Вiдпусти ти його на всi чотири сторони.

Вiллi остаточно збитий з пантелику. Якусь мить вiн дивиться на Людвiга, нiчого не розумiючи, а потiм, хитаючи головою, вiдпускае матроса.

– Ну що ж, бiжи, якщо так! – каже вiн. Але не може вiдмовити собi в задоволеннi й тiеi секунди, коли жертва збираеться дременути, дае iй такого стусана, що матрос, двiчi перевернувшись, робить подвiйне сальто.

Ми йдемо далi. Вiллi свариться: коли вiн злий, вiн не може мовчати. Але Людвiг мовчить.

Раптом ми бачимо, як iз-за рогу Бiрштрасе на нас знову суне загiн утiкачiв. Вони привели пiдкрiплення. Вiллi знiмае гвинтiвку.

– Зарядити – i на запобiжник! – командуе вiн, i очi його звужуються.

Людвiг витягуе револьвер, i я теж беру в руки рушницю. Досi вся iсторiя була звичайною бiйкою, тепер же справа, здаеться, стае серйозною. Другого нападу на себе ми не допустимо.

Розсипавшись ланцюгом на три кроки один вiд одного, щоб не бути суцiльною мiшенню, ми йдемо в наступ. Собака вiдразу ж зрозумiв, що вiдбуваеться. Вiн гарчить i повзе поруч з нами по стiчнiй канавi: на фронтi вiн навчився крастися пiд прикриттям.

– Ближче, нiж на двадцять метрiв, не пiдходьте: будемо стрiляти! – грiзно кричить Вiллi.

Супротивники розгубилися. Ми продовжуемо рухатися вперед. На нас спрямованi дула гвинтiвок. Вiллi з шумом вiдкидае запобiжник i знiмае з пояса ручну гранату – свiй недоторканний запас.

– Я рахую до трьох.

Вiд ворожого загону раптом вiддiляеться вже немолодий чоловiк в унтерофiцерськiй формi, але без погонiв. Вийшовши вперед, вiн кричить нам:

– Ми з вами товаришi чи нi?

Вiд несподiванки Вiллi закашлявся.

– Чорт забирай, а ми вам про що весь час говоримо, боягузи нещаснi! – огризаеться Вiллi. – Хто перший напав на пораненого?

Унтерофiцер вражений.

– Це правда, хлопцi? – запитуе вiн своiх.

– Вiн вiдмовився зняти погони, – вiдповiдае йому хтось.

Унтерофiцер розлючено махае рукою i знову повертаеться до нас.

– Вони не повиннi були цього робити. Але ви, здаеться, навiть не знаете, що в нас тут вiдбуваеться. Звiдки ви?

– З фронту. Звiдки ще? – хмикае Вiллi.

– А куди йдете?

– Туди, де ви просидiли всю вiйну, – додому.

– Друже, – каже унтерофiцер, пiднiмаючи свiй порожнiй рукав, – це я не вдома втратив.

– Тим ганебнiше тобi дружити з цими олов’яними солдатиками, – байдуже вiдгукуеться Вiллi.

Унтерофiцер пiдходить ближче.

– У нас революцiя, – твердо заявляе вiн, – i хто не з нами, той проти нас.

Вiллi смiеться.

– Хороша революцiя, едина мета якоi – зривати погони! Якщо це все, чого ви домагаетеся… – Вiллi презирливо спльовуе.

– Нi, далеко не все! – каже однорукий i швидко пiдходить до Вiллi впритул. – Ми вимагаемо кiнець вiйни, кiнець цькування, край убивствам! Ми бiльше не хочемо бути вiйськовими машинами! Ми знову хочемо стати людьми!

Вiллi опускае руку з гранатою.

– Тодi це був логiчний початок, – каже вiн, показуючи на розтерзану пов’язку Людвiга. Потiм робить два стрибки й опиняеться бiля нападникiв. – Марш по домiвках, молокососи! – гаркае вiн услiд вiдступаючому загону. – Ви хочете стати людьми? Але ж ви навiть iще не солдати. Страшно дивитися, як ви гвинтiвку тримаете. Ось-ось руки собi переламаете.

Натовп розсiюеться. Вiллi повертаеться i на весь свiй величезний зрiст випростуеться перед унтерофiцером.

– Так, а тепер я скажу дещо й тобi. Ми теж по горло ситi всiею цiею мерзотою. Треба покласти край – це ясно. Але тiльки не таким чином. Якщо ми вирiшимо щось робити, то тiльки з власноi волi, а командувати собою поки ще нiкому не дамо! Ну, а тепер розплющ очi як слiд! – Двома рухами вiн зривае iз себе погони. – Я роблю це тому, що я так хочу, а не тому, що ви менi звелiли! Це моя особиста справа. Ну, а вiн, – Вiллi показуе на Людвiга, – наш лейтенант, погони на ньому залишаться, i горе тому, хто скаже хоч одне криве слово з цього приводу.

Однорукий кивае. На його обличчi вимальовуеться хвилювання.

– Адже я теж був на фронтi, – iз зусиллям говорить вiн. – Я знаю, чим це пахне. Ось… – хвилюючись, вiн простягае свiй обрубок. – Двадцята пiхотна дивiзiя. Верден.

– Ми теж там воювали, – лаконiчно вiдповiдае Вiллi. – Ну, значить, прощавай!

Вiн надягае ранець i пiднiмае гвинтiвку. Ми рушаемо в дорогу. Коли Людвiг проходить повз унтерофiцера з червоною нарукавною пов’язкою, той бере пiд козирок, i нам ясно, що вiн хоче цим сказати: вiддаю честь не мундиру й не вiйнi, а товаришевi-фронтовику.

Вiллi живе найближче. Розчулено кивае вiн у бiк маленького будиночка.

– Привiт тобi, стара руiно! Час уже i в запас, на вiдпочинок!

Ми зупиняемося, збираючись прощатися. Але Вiллi протестуе.

– Спершу вiдпровадимо додому Людвiга, – заявляе вiн войовничо. – Картопляний салат i матусинi нотацii вiд мене не втечуть.

Дорогою ми ще раз зупиняемося i намагаемося вiдчистити одяг, не хочеться, аби домашнi бачили, що ми билися. Я витираю Людвiгу обличчя, перемотую йому пов’язку так, щоб приховати вимазанi кров’ю мiсця, а то мати його може злякатися. Потiм йому однаково доведеться пiти в лазарет.

Без нових перешкод доводимо Людвiга до будинку. Вигляд у нього все ще не надто здоровий.

– Плюнь на всю цю iсторiю, – кажу я i простягаю йому руку.

Вiллi обiймае його своею величезною лапою за плечi.

– З усiма може трапитися, старий. Якби не твоя рана, ти б зробив з них гуляш.

Людвiг, мовчки кивнувши нам, вiдчиняе вхiднi дверi. Ми чекаемо, поки вiн пiднiмаеться сходами. Вiн уже майже нагорi, коли раптом Вiллi вигукуе:

– Іншим разом, Людвiгу, бий вiдразу ногою, – напучуе вiн, задерши голову догори, – копай ногами й нiзащо не пiдпускай до себе! – І, задоволений, спостерiгае, як зачиняються дверi.

– Дорого б я дав, щоб довiдатися, чому вiн такий пригнiчений останнiм часом, – кажу я.

Вiллi чухае потилицю.

– Усе через пронос, – вiдповiдае Вiллi. – Інакше вiн би… Пам’ятаеш, як вiн збив танк пiд Бiксхооте? Один! А це непросто, брате!

Вiллi поправляе наплiчник на спинi.

– Ну, Ернсте, бувай здоровий! Пiду подивлюся, як жилося сiмейству Гомеер останнi пiвроку. Я думаю, десь годину всi будуть зворушенi, а потiм почнеться педагогiка. Моя матуся – о брате! З неi вийшов би справжнiй фельдфебель! У старенькоi золоте серце, хоч i в гранiтнiй оправi!

Я залишаюся один, i свiт вiдразу змiнюеться. У вухах шумить, немов пiд камiнням брукiвки тече рiчка, i я нiчого навколо себе не чую та не бачу, поки не доходжу до нашого будинку. Повiльно пiднiмаюся сходами. Над нашими дверима напис «Ласкаво просимо», а збоку стирчить букет квiтiв. Рiднi побачили мене здалеку, i всi вийшли зустрiчати. Мати стоiть попереду, на сходовому майданчику, за нею сестри. У вiдчиненi дверi видно нашу iдальню, накритий стiл. Усе дуже урочисто.

– Що це за дурницi? – кажу я. – Квiти та все iнше. Навiщо? Не так уже й важливо, що… Чому ти плачеш, мамо? Я ж тут, i вiйна скiнчилася. Навiщо ж плакати?

І тiльки потiм вiдчуваю, що сам ковтаю солонi сльози.


II

Ми повечеряли дерунами з ковбасою i яйцями – чудова страва! Яець я майже два роки не iв, не кажучи вже про деруни.

Ситi та задоволенi, сидимо навколо великого столу в нашiй iдальнi й попиваемо каву з жолудiв, присмачену сахарином. Горить лампа, спiвае канарка, навiть пiч натоплена. Вовк лежить пiд столом i спить. Так добре, що краще не бувае.

– Ну, Ернсте, розкажи, де ти побував, що пережив? – питае батько.

– Що пережив? – повторюю я, подумавши. – По сутi, нiчого такого. Просто весь час воювали. Що ж там було переживати?

Як не ламаю голову, нiчого путнього не спадае на думку. Про фронтовi справи з цивiльними, звiсно, говорити не будеш, а iншого я нiчого не знаю.

– У вас тут напевно набагато бiльше новин, – кажу я на свое виправдання.

О, так, новин чимало. Сестри розповiдають, як вони iздили в село роздобувати продукти для сьогоднiшньоi вечерi. Двiчi в них усе вiдбирали жандарми на вокзалi. На третiй раз вони зашили яйця в пiдкладку пальто, картоплю сховали в сумки, пiдвiшенi пiд спiдницями, а ковбасу заткнули за блузки. Так i проскочили.

Я слухаю iх не дуже уважно. Вони виросли вiдтодi, як я бачив iх востанне. Можливо, я тодi просто нiчого не помiчав, але тим сильнiше це впадае в очi тепер. Ільзе, ймовiрно, вже перевалило за сiмнадцять. Як летить час!

– Ти чув, що радник Пляйстер помер? – питае батько.

Я заперечно хитаю головою.

– Нi, не чув. Коли?

– У липнi. Числа двадцятого.

На грубцi свистить чайник. Я перебираю китицi скатертини. Так, так, у липнi, думаю я, у липнi; за останнi п’ять днiв липня ми втратили тридцять шiсть осiб. Я насилу мiг би назвати тепер iмена хоч би трьох iз цих тридцяти шести, так багато померло пiсля них.

– А що з ним було? – мляво питаю я, обважнiвши вiд незвичного тепла. – Уламок снаряда чи куля?

– Ну що ти, Ернсте, – дивуеться батько моему запитанню, – вiн же не солдат! У нього було запалення легенiв.

– Ой, справдi! – спохопився я i випростався на своему стiльцi. – Бувае ще й таке.

Вони розповiдають про все, що сталося з часу моеi останньоi вiдпустки. Голоднi жiнки до напiвсмертi побили господаря м’ясноi крамницi на розi. Якось, наприкiнцi серпня, на сiм’ю видали по цiлих пiв кiлограма риби. У доктора Кнотта вкрали собаку i, мабуть, пустили ii на мило. Фройляйн Ментруп народила дитинку. Картопля знову подорожчала. Наступного тижня на бойнi, кажуть, будуть продавати кiстки. Молодша донька тiтки Грети минулого мiсяця вийшла замiж, i – уяви! – за ротмiстра.

У шибку стукае дощ. Я знизую плечима. Як дивно сидiти в кiмнатi. Дивно бути вдома.

Сестра раптом замовкае.

– Ти зовсiм не слухаеш, Ернсте, – здивовано каже вона.

– Та нi, слухаю, – запевняю я ii i щосили намагаюся опанувати себе. – За ротмiстра, ну, так, вона вийшла замiж за ротмiстра.

– Уявляеш, як iй пощастило! – жваво продовжуе сестра. – А в неi ж усе обличчя в ластовиннi. Що ти на це скажеш?

Що менi сказати? Якщо шрапнель потрапить у голову ротмiстра, то ротмiстр точно так само випустить дух, як i будь-який iнший смертний.

Рiднi продовжують базiкати, але я нiяк не можу зiбрати докупи своiх думок: вони весь час розбрiдаються.

Встаю й пiдходжу до вiкна. На мотузцi висить пара сiрих кальсонiв. Вони лiниво погойдуються в сутiнках. Непевний присмерк раннього вечора сiруватий. І раптом передi мною примарно й вiддалено постае iнша картина. Похитуеться на вiтрi бiлизна, самотня губна гармонiка у вечiрнiй час, нiчний похiд. Трупи негрiв у вицвiлих блакитних шинелях; губи вбитих потрiсканi, очi налитi кров’ю. Газ. На мить усе це чiтко постае передi мною, потiм, сколихнувшись, зникае, i знову погойдуються на мотузцi кальсони, виднiеться сiрувата iмла, i знову я вiдчуваю за спиною кiмнату, рiдних, тепло, надiйнi стiни.

«Усе це вже минуле», – думаю я з полегшенням i швидко вiдвертаюся вiд вiкна.

– Що з тобою, Ернсте? – питае батько. – Ти i п’ятнадцять хвилин не можеш всидiти на мiсцi.

– Це, напевно, вiд утоми, – припускае мати.

– Нi, – кажу я в якомусь сум’яттi й намагаюся розiбратися в собi, – нi, не тому. Але я, здаеться, дiйсно не можу довго всидiти на стiльцi. На фронтi в нас не було стiльцiв, ми валялися абиде. Я просто вiдвик.

– Дивно, – каже батько.

Я знизую плечима. Мати всмiхаеться.

– Ти ще не був у себе в кiмнатi? – питае вона.

– Нi, – кажу я i вирушаю до себе.

Вiдчиняю дверi. Вiд знайомого запаху невидимих у темрявi книг у мене б’еться серце. Нетерпляче вмикаю свiтло. Потiм озираюся.

– Усе залишилося як було, – говорить за моею спиною сестра.

– Так, так, – вiдповiдаю я неуважно, менi хочеться побути на самотi.

Але всi вже тут. Вони стоять у дверях i пiдбадьорливо поглядають на мене. Я сiдаю в крiсло й кладу руки на стiл. Який вiн напрочуд гладенький i прохолодний! Так, усе на старому мiсцi. Ось i прес-пап’е з коричневого мармуру – подарунок Карла Фогта. Воно стоiть на своему мiсцi, мiж компасом i чорнильницею. А Карл Фогт убитий на Кеммельських висотах.

– Тобi вже не подобаеться твоя кiмната? – питае сестра.

– Нi, чому ж? – нерiшуче кажу я. – Але вона якась маленька.

Батько смiеться.

– Такою вона була завжди.

– Звичайно, – кажу я, – але чомусь менi здавалося, що вона набагато просторiша.

– Ти так давно не був тут, Ернсте! – каже мати. Я мовчки киваю. – На лiжко, будь ласка, не дивися, я ще не помiняла бiлизну.

Я обмацую кишеню своеi куртки. Адольф Бетке подарував менi на прощання пачку сигар. Менi хочеться закурити зараз одну з них. Усе навколо стало якимось непевним, нiби паморочиться у головi. Я жадiбно вдихаю тютюновий дим, i вiдразу стае легше.

– Ти куриш сигари? – здивовано й мало не з докором каже батько.

Я не менш здивовано дивлюся на нього.

– Звичайно; вони входили на фронтi в наш пайок: ми отримували по три-чотири штуки щодня. Хочеш?

Похитуючи головою, вiн бере сигару.

– Ранiше ти зовсiм не курив.

– Так, ранiше, – кажу я, менi трохи смiшно, що вiн надае цьому такого значення. Ранiше я б, звичайно, не дозволив собi смiятися з батька. Але повага до старших випарувалася в окопах. Там усi були рiвнi.

Крадькома поглядаю на годинник. Я тут якихось двi години, але менi здаеться, що вiдтодi, як я розлучився з Вiллi й Людвiгом, минуло кiлька мiсяцiв. Найохочiше я б негайно помчав до них, я ще не можу звикнути до думки, що залишуся в сiм’i назавжди, менi все ще ввижаеться, що завтра або пiслязавтра ми знову будемо крокувати плiч-о-плiч, клянучи все i вся, покiрнi долi, згуртованi воедино.

Нарештi я встаю та приношу з передпокою шинель.

– Ти хiба не проведеш цей вечiр з нами? – питае мати.

– Менi потрiбно ще з’явитися в казарму, – кажу я. Адже справжню причину вона однаково не зрозумiе.

Вона виходить зi мною на сходи.

– Зачекай, – каже вона, – тут темно, я тобi посвiчу.

Вiд несподiванки я зупиняюся. Посвiтити? Для того, щоб зiйти цими кiлькома сходинками? О Господи, через скiльки багнистих вирв, через скiльки розритих дорiг доводилося менi ночами пробиратися пiд обстрiлом i в повнiй темрявi! А тепер, виявляеться, менi потрiбне свiтло, щоб зiйти сходами! Ох, мамо, мамо! Але я терпляче чекаю, поки вона принесе лампу. Мати свiтить менi, i менi здаеться, нiби вона в темрявi гладить мене по обличчю.

– Будь обережний, Ернсте, – напучуе вона мене, – щоб з тобою в темрявi нiчого не сталося!

– Що ж зi мною може трапитися, мамо, тут, на батькiвщинi, коли настав мир? – кажу я й усмiхаюся iй.

Вона перегинаеться через перила. Вiд абажура на ii маленьке, порiзане зморшками обличчя падае золотистий вiдблиск. За нею колишуться свiтло й тiнi, створюючи ефект неправдоподiбностi, нереальностi того, що вiдбуваеться. І раптом щось хвилею пiднiмаеться в менi, якесь особливе розчулення стискае менi серце, майже страждання, немов немае у свiтi нiчого, крiм цього обличчя, немов я знову дитина, якiй потрiбно свiтити на сходах, хлопчисько, з яким на вулицi може щось трапитись; i менi здаеться, нiби все, що сталося вiдтодi, як минуло мое дитинство, – лише сон.

Але свiтло лампи рiзко вiдблискуе на пряжцi мого ременя. І наступноi митi я вже не дитина, на менi солдатська шинель. Швидко, стрибаючи через двi-три сходинки, я збiгаю вниз i штовхаю дверi, мене жене нетерпiння швидше побачити товаришiв.

Перший, до кого я заходжу, – Альберт Троске. У його матерi заплаканi очi. Сьогоднi, видно, так годиться, i нiчого страшного в цьому немае. Але й Альберт не схожий на себе: сидить за столом понурий, нiби побитий пес. Поруч iз ним – його старший брат. Я давно його не бачив i знаю лише, що вiн довго лежав у лазаретi. Вiн погладшав, у нього здорове, рум’яне обличчя.

– Привiт, Гансе! – весело кажу я. – Ти вже здоровий? Ну, як життя? На ногах краще, нiж у лiжку?

Вiн бурчить у вiдповiдь щось невиразне. Фрау Троске схлипуе i виходить з кiмнати. Альберт робить менi знак очима. Нiчого не розумiючи, озираюся й тiльки тепер бачу бiля стiльця Ганса милицi.

– Ти все ще не одужав? – питаю.

– Одужую потроху, – вiдповiдае Ганс. – Минулого тижня виписався.

Вiн бере милицi i, спираючись на них, двома стрибками перекидае себе до грубки. У нього ампутованi ступнi. На правiй нозi залiзний протез, на лiвiй – штучна нога в черевику.

Я соромлюся своiх дурних запитань.

– Пробач, Гансе. Я не знав, – кажу я.

Ганс кивае. Вiн вiдморозив ноги в Карпатах, це ускладнилося гангреною, i врештi-решт довелося зробити ампутацiю.

– Слава Богу, що тiльки ступнi, не вище. – Фрау Троске принесла подушку й кладе ii пiд ноги Гансовi. – Нiчого, Гансе, одужаеш як слiд i будеш ходити, як усi. – Вона сiдае поруч iз сином i нiжно гладить йому руки.

– Так, – кажу я, аби хоч щось сказати, – добре, що тiльки ступнi.

– З мене й цього вистачить, – вiдповiдае Ганс.

Я простягаю йому сигарету. Що робити в такi хвилини? Що не скажи, навiть з найкращими намiрами, все здасться грубим. Ми, правда, розмовляемо про щось натужно, з паузами, але коли хто-небудь iз нас, Альберт або я, встае i рухаеться по кiмнатi, Ганс дивиться на нашi ноги потемнiлим, змученим поглядом, i очi матерi прямують туди ж, i обое, мати й син, невiдривно дивляться нам тiльки на ноги, супроводжують поглядом туди-сюди: у когось е ноги, а в когось немае.

Напевно, вiн тепер нi про що iнше не може думати, а мати думае тiльки про нього. Вона не бачить, що Альберт вiд цього страждае. За кiлька годин перебування вдома вiн зовсiм зажурився.

– Нам iще потрiбно сьогоднi в казарму, Альберте, – кажу я, пiдказуючи йому зручний привiд вийти. – Ходiмо?

– Так, – миттю вiдгукуеться вiн.

На вулицi ми полегшено зiтхаемо. Вечiрнi вогнi м’яко вiдображаються в мокрому асфальтi. Лiхтарi блимають на вiтрi. Альберт втупився кудись у порожнечу перед собою.

– Я ж нiчим не можу йому допомогти, – насилу говорить вiн, – але коли я з ними, коли я бачу його й матiр, менi все здаеться, нiби я в чомусь винен, я просто соромлюся своiх здорових нiг. Почуваешся негiдником вiд того, що ти цiлий i неушкоджений. Хоч би руку менi прострелило, як Людвiгу, тодi б я не почувався так жахливо.

Я намагаюся його втiшити. Але вiн дивиться вбiк. Моi слова його не переконують, та менi вони приносять полегшення. Так завжди бувае, коли втiшаеш.

Ми йдемо до Вiллi. У його кiмнатi все догори дном. Розiбране лiжко стоiть бiля стiни. Лiжко необхiдно подовжити – на вiйнi Вiллi так вирiс, що не помiщаеться на ньому. Усюди розкиданi дошки, молотки, пилки. На стiльцi стоiть величезна миска з картопляним салатом. Вiллi в кiмнатi немае. Його мати повiдомляе нам, що вiн уже годину сидить на кухнi – вирiшив зiшкребти iз себе бруд. Ми чекаемо.

Фрау Гомеер, стоячи на колiнах, порпаеться в ранцi сина. Похитуючи головою, вона витягуе звiдти брудне дрантя, яке колись було шкарпетками.

– Самi дiри, – бурчить вона, докiрливо дивлячись на мене й на Альберта.

– Товар военного часу, – кажу я, знизуючи плечима.

– Товар военного часу? Скажи, будь ласка, який ти розумний! Це була вовна найвищого гатунку! Я цiлий тиждень бiгала, поки роздобула iх, а зараз хоч викинь. Тепер таких не дiстанеш! – Вона засмучено дослiджуе жалюгiдне лахмiття. – Навiть на фронтi можна було б урвати хвилинку й хоч раз на тиждень нашвидку перемiнити пару шкарпеток. Востанне, коли вiн був удома, я дала йому iз собою чотири пари. І лише двi вiн привiз назад. Та ще в такому виглядi! – Вона проводить рукою по дiрках.

Тiльки я зiбрався було захищати Вiллi, як вiн сам, радiсний, iз шумом увiрвався в кiмнату.

– Ось це називаеться «пощастило»! Кандидат на суп! Ну, хлопцi, у нас сьогоднi ввечерi буде куряче фрикасе!

У високо пiднятiй руцi Вiллi тримае, як прапор, величезного пiвня. Золотисто-зелене пiр’я пiвнячого хвоста райдужно переливаеться, гребiнь червонiе пурпуром, на дзьобi повисли крапельки кровi. Хоч я i ситно поiв, але в мене тече слинка.

Вiллi в захватi розмахуе пiвнем. Фрау Гомеер пiднiмаеться з колiн i випускае крик:

– Де ти взяв його, Вiллi?!

Вiллi з гордiстю рапортуе, що вiн видивився пiвня за сараем, зловив, зарiзав, i все – за двi хвилини. Вiн поплескуе матiр по плечу.

– Цього ми навчилися на фронтi. Недарма я часто замiщав кухаря!

Вона дивиться на сина так, нiби вiн проковтнув бомбу. Потiм кличе чоловiка та знеможено стогне:

– Оскаре, подивися, що вiн накоiв: вiн зарiзав племiнного пiвня Бiндiнгiв!

– До чого тут Бiндiнг? – дивуеться Вiллi.

– Та це ж пiвень молочника Бiндiнга, нашого сусiда! О Боже мiй, i як тiльки в тебе рука пiднялася?

Фрау Гомеер у розпачi опускаеться на стiлець.

– Я ж не мiг випустити з рук таку смачнющу страву! У таких випадках я дiю автоматично.

Фрау Гомеер не може заспокоiтися:

– Тепер почнеться! Бiндiнг страшенно нервовий!

– За кого ти мене маеш, мамо? – ображено заявляе Вiллi. – Невже ти думаеш, що мене бачила хоч одна жива душа? Я тобi що, новачок? Це десятий пiвень, якого я зловив. Ювiлейний пiвень! Можемо з’iсти його зi спокiйним сумлiнням: твiй Бiндiнг нi про що не здогадаеться.

Вiллi розчулено дивиться на пiвня.

– Дивись у мене, щоб був смачним. Ми його зваримо чи засмажимо?

– Невже ти думаеш, що я хоч шматочок з’iм вiд цього пiвня?! – розлючено кричить фрау Гомеер. – Негайно вiднеси його назад!

– Ну, я ще з глузду не з’iхав, – заперечуе Вiллi.

– Але ти ж украв його! – стогне мати.

– Украв? – Вiллi вибухае реготом. – Ну ти й сказонула! Я його реквiзував! Роздобув! Знайшов! А ти – «вкрав»! Про крадiжку ще можна говорити, коли беруть грошi, а не все те, що йде в iжу. У такому випадку, Ернсте, ми з тобою чимало накрали, правда ж?

– Ну звичайно, Вiллi, – кажу я, – пiвень сам попався тобi в руки. Як той пiвень командира другоi батареi в Штаденi. Пам’ятаеш, як ти тодi на всю роту приготував куряче фрикасе? За рецептом: на одну курку один кiнь.

Вiллi втiшено всмiхаеться i пробуе рукою плиту.

– Холодна, – розчаровано тягне вiн i звертаеться до матерi: – У вас немае вугiлля?

Вiд хвилювання фрау Гомеер втратила дар мови. Вона може лише похитати головою. Вiллi заспокоюе ii:

– Завтра добудемо й паливо. А на сьогоднi достатньо буде цього стiльця: йому однаково час у смiтник.

Фрау Гомеер з жахом дивиться на сина. Потiм виривае у нього з рук спочатку стiлець, потiм пiвня i вирушае до молочника Бiндiнга.

Вiллi щиро обурений.

– Іде вiн геть, i пiсня замовкае, – похмуро декламуе вiн. – Ти щось у всiй цiй iсторii розумiеш, Ернсте?

Те, що не можна взяти на пiдпал стiлець, хоча на фронтi ми спалили одного разу цiле пiанiно, щоб зварити гнiду в яблуках кобилу, – це я ще якось можу зрозумiти. Мабуть, зрозумiло й те, що тут, удома, не слiд потурати мимовiльним рухам рук, якi хапають все, що погано лежить, хоча на фронтi добути iжу вважали справою везiння, а не моралi. Але що пiвня, який однаково вже зарiзаний, треба повернути власниковi, тодi як кожному новобранцевi ясно, що, крiм неприемностей, це нi до чого не призведе, – по-моему, чисте безглуздя.

– Якщо це увiйде тут у моду, то ми ще з голоду здохнемо, ось побачиш, – збуджено стверджуе Вiллi. – Якби ми були серед своiх, ми б через пiв години iли розкiшне фрикасе. Я приготував би його пiд бiлим соусом.

Погляд його блукае мiж плитою i дверима.

– Знаеш що, давай втечемо, – пропоную я. – Тут дуже згустилася атмосфера.

Але в цей момент якраз повертаеться фрау Гомеер.

– Його не було вдома, – каже вона, захекавшись, й у хвилюваннi збираеться продовжувати свою промову, але раптом помiчае, що Вiллi в шинелi. Це вiдразу змушуе ii забути все iнше. – Ти що, вже йдеш?

– Так, мамо, ми йдемо в обхiд, – говорить вiн, смiючись.

Вона починае плакати. Вiллi знiяковiло поплескуе ii по плечу.

– Я скоро повернуся! Тепер ми завжди будемо повертатися. І дуже часто. Може, навiть занадто часто.

Плече до плеча, широко крокуючи, йдемо ми по Шлоссштрасе.

– Може, зайдемо по Людвiга? – пропоную я.

Вiллi заперечно мотае головою.

– Нехай краще спить. Кориснiше для нього.

У мiстi неспокiйно. Вантажiвки з матросами в кузовах мчать вулицями. Майорять червонi прапори.

Перед ратушею вивантажують цiлi купи листiвок i тут же роздають iх. Натовп рве iх з рук матросiв i жадiбно пробiгае по рядках. Очi горять. Порив вiтру пiдхоплюе пачку прокламацiй: покружлявши в повiтрi, вони, як зграя бiлих голубiв, опускаються на голi гiлки дерев i з шелестом повисають на них.

– Брати, – промовляе бiля нас лiтнiй чоловiк у солдатськiй шинелi, – брати, нарештi ми заживемо краще. – Губи його тремтять.

– Чорт забирай, тут, здаеться, щось серйозне плануеться, – кажу я.

Ми прискорюемо кроки. Що ближче до собору, то бiльша штовханина. На площi повно народу. Перед театром, пiднявшись на сходинки, ораторствуе солдат. Крейдяне свiтло карбiдноi лампи тремтить на його обличчi. Нам погано чути, що вiн говорить, – вiтер нерiвними затяжними поривами з виттям проноситься площею, приносячи з боку собору хвилi органних звукiв, у яких тоне високий уривчастий голос солдата.

Неспокiйне очiкування чогось невiдомого нависло над площею. Натовп стоiть суцiльною стiною. За рiдкiсним винятком усi солдати. Багато хто з дружинами. На мовчазних, замкнутих обличчях той же вираз, що на фронтi, коли з-пiд сталевого шолома очi видивляються ворога. Але зараз у поглядах миготить ще й iнше: передчуття майбутнього, невловиме очiкування нового життя.

З боку театру чути вигуки. Їм вiдповiдае глухий гуркiт.

– Ну, хлопцi, здаеться, буде дiло! – захоплено вигукуе Вiллi.

Лiс пiднятих рук. Натовпом пробiгае хвиля. Ряди ворушаться. Шикуються в колони. Лунають заклики: «Товаришi, вперед!» Рiвномiрне тупотiння демонстрантiв наче могутне дихання. Не роздумуючи, ми вливаемося в колону.

Праворуч вiд нас крокуе артилерист. Попереду – сапер. Група за групою. Майже нiхто не знае одне одного. Але це не заважае нам вiдразу ж зблизитися з тими, хто крокуе поруч. Солдатам не потрiбно довго знайомитися, вони товаришi, цього достатньо.

– Ходiмо, Отто, чого стоiш?! – кричить сапер солдату, який вiдiйшов убiк.

Той не може наважитися: з ним дружина. Поглянувши на нього, вона бере його пiд руку. Вiн нiяково всмiхаеться.

– Пiзнiше, Франце.

Вiллi кривиться.

– Ну от, варто тiльки втрутитися спiдницi – i дружбi кiнець. Згадайте мое слово!

– Дурницi! – каже сапер i простягае Вiллi сигарету. – Баби – це пiв життя. Тiльки на все свiй час.

Ми мимоволi крокуемо в ногу. Але це не просто похiд солдатських колон. Земля гуде, i блискавкою спалахуе над головами божевiльна надiя, вiд якоi захоплюе подих, надiя, що цей шлях веде просто в царство свободи й справедливостi.

Проте вже через кiлька сотень метрiв процесiя зупиняеться перед будинком бургомiстра. Кiлька робiтникiв стукають у параднi дверi. Нiхто не вiдчиняе. На мить за вiкнами з’являеться блiде жiноче обличчя. Стукiт у дверi посилюеться, й у вiкно летить камiнь. За ним – другий. Уламки розбитого скла з дзвоном сиплються в палiсадник.

На балконi другого поверху з’являеться бургомiстр. Крики летять йому назустрiч. Вiн щось намагаеться пояснити, але його не слухають.

– Марш сюди! – кричать у натовпi.

Бургомiстр знизуе плечима й кивае. Кiлька хвилин по тому вiн крокуе на чолi процесii.

Другим витягують з дому начальника продовольчоi управи. Потiм черга доходить до переляканого лисого суб’екта, який, за чутками, спекулював маслом. Торговця зерном нам захопити вже не вдаеться: вiн вчасно втiк, зачувши про наше наближення.

Колони прямують до Шльоссгоф i зупиняються перед окружним вiйськовим управлiнням. Один iз солдатiв швидко вибiгае нагору по сходах i зникае за дверима. Ми чекаемо. Усi вiкна освiтленi.

Нарештi дверi вiдчиняються. Ми з нетерпiнням витягуемо шиi. Виходить якийсь чоловiк з портфелем. Вiн дiстае з нього кiлька листочкiв i рiвним голосом починае читати промову. Ми напружено слухаемо. Вiллi приклав обидвi долонi до своiх величезних вух. Вiн на голову вищий за iнших, тому йому краще чути, i вiн повторюе нам окремi фрази. Але слова оратора пролiтають над нашими головами й летять кудись повз нас. Вони народжуються i вмирають, але нас вони не зачiпають, не захоплюють, не спонукають до дii, вони тiльки пролiтають у повiтрi.

Нас охоплюе неспокiй. Ми не розумiемо, що вiдбуваеться. Ми звикли дiяти. Адже це революцiя! Значить, треба щось робити. Але чоловiк нагорi все говорить та говорить. Вiн закликае до спокою i розсудливостi, хоча всi стоять дуже тихо та спокiйно.

Нарештi вiн iде.

– Хто це був? – розчаровано питаю я.

Сусiд-артилерист обiзнаний краще:

– Голова ради робiтничих i солдатських депутатiв. У минулому, здаеться, зубний лiкар.

– Гм… – мугикае Вiллi й розчаровано крутить навсiбiч рудою головою.

– Чортiвня якась! А я думав, iдемо до вокзалу, а звiдти – прямiсiнько на Берлiн.

Вигуки з натовпу стають дедалi голоснiшими, наполегливiшими. Вимагають виступу бургомiстра. Його пiдштовхують до сходiв.

Спокiйним голосом бургомiстр заявляе, що всi вимоги будуть найуважнiшим чином розглянутi. Обидва спекулянти стоять поруч з ним i трусяться. Вони навiть спiтнiли вiд страху, хоча iх нiхто не чiпае. На них, правда, покрикують, але нiхто не наважуеться першим пiдняти на них руку.

– Ну що ж, – каже Вiллi, – хоч бургомiстр не боягуз.

– А вiн звик, – вiдгукуеться артилерист, – його кожнi два-три днi витягують.

Ми здивованi.

– Часто у вас такi iсторii вiдбуваються? – питае Альберт.

Артилерист кивае.

– Бачиш, iз фронту постiйно прибувають новi вiйська, i всi по черзi вважають, що саме вони повиннi навести порядок. На цьому зазвичай справа й закiнчуеться.

– Не розумiю, – каже Альберт.

– От i я нiчого не розумiю, – погоджуеться артилерист, позiхаючи на всю горлянку. – Я думав, що все це буде iнакше. А тепер адью, хлопцi, пiду я годувати своiх плюскв. Так буде бiльше користi.

За ним iдуть iншi. Площа порожнiе. Промовляе другий депутат. Вiн теж закликае до спокою. Керiвники самi про все подбають. Вони вже за роботою, говорить вiн, указуючи на освiтленi вiкна. Найкраще, мовляв, розiйтися по домiвках.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=67226958&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.