Престиж
Кристофер Прист


В основi сюжету роману вiдомого британського письменника – iсторiя протистояння двох талановитих iлюзiонiстiв початку ХХ столiття. Пошук нових ефектних трюкiв, що перемiшався з особистою ворожнечею, поступово перерiс у справжню битву технологiй, до якоi залучили навiть генiального винахiдника Нiколу Теслу. Невпинна гонитва призвела до трагедii. Свiдками розв’язки стали прямi нащадки iлюзiонiстiв, що за столiття прочитають щоденники магiв.

Захопливi описи трюкiв, гострота емоцiй персонажiв, фiрмовий «холодок» високо оцiнять прихильники жанру мiстичного трилера.

Роман вiдзначено Всесвiтньою премiею фентезi (1996).





Крiстофер Прiст

Престиж


Присвячуеться Елiзабет та Саймону



Видавництво «Фабула» 2021

Оригiнальна назва твору: The Prestige

Copyright © Christopher Priest, 1995, 2004








© І. Шевченко, переклад з англ., 2021

© Видавництво «Фабула», 2021

© Видавництво «Ранок», 2021



Шановний читачу!

Спасибi, що придбали цю книгу.

Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.

Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.

Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!




Частина перша

Ендрю Веслi





І


Усе почалося в поiздi, що прямував на пiвнiч Англii, але невдовзi я з’ясував, що ця iсторiя тривае понад сотню рокiв.

Тодi мене не турбували нiякi передчуття: я вирушав у вiдрядження, аби перевiрити iнформацiю про неприемний iнцидент у якiйсь релiгiйнiй сектi. У мене на колiнах лежав товстий пакунок, доставлений ранковою поштою. Я не поспiшав розпечатувати його – кiлька днiв тому менi зателефонував батько й повiдомив про посилку, але я пропустив його слова повз вуха. Довкола панував хаос: моя дiвчина вирiшила покинути мене й носилася туди-сюди, гримаючи дверима спальнi.

– Добре, тату, – мовив я, спостерiгаючи за тим, як Зельда мчить повз мене з коробкою моiх компакт-дискiв. – Надiшли менi поштою. Я подивлюся.

Я вiдкрив пакунок пiсля того, як прочитав ранковий випуск «Кронiкл» i купив у рознощика сандвiч i розчинну каву в пластянцi. Всерединi виявилася велика книга у м’якiй палiтурцi, мiж сторiнками якоi була вкладена записка, а також – згорнений навпiл надiрваний конверт.

У записцi було сказано таке: «Любий Ендi, ось книжка, про яку я тобi розповiдав. Гадаю, ii вiдправила саме та жiнка, що телефонувала менi. Вона розпитувала, як тебе знайти. Додаю конверт, в якому принесли книжку. Штемпель нечiткий, але роздивитися можна. Мама дуже цiкавиться, коли ти до нас навiдаешся. Як щодо наступних вихiдних?

З любов’ю —

Тато».



Нарештi я пригадав деякi подробицi нашоi телефонноi розмови. Батько сказав, що менi передали книжку, i, судячи з усього, вiдправниця – далека родичка, оскiльки вона щось говорила про мою сiм’ю. Треба було слухати уважнiше.

Хай там як, а я отримав книжку. Вона називалася «Таемнi прийоми сценiчноi магii», i написав ii якийсь там Альфред Борден. Щось на кшталт довiдника, де описувалися рiзнi манiпуляцii iлюзiонiстiв, фокуси з картами, трюки з шовковими хустками i таке iнше. Єдине, що привернуло мою увагу, – це оформлення. Нещодавно опублiкована книга нагадувала факсимiльне вiдтворення старого видання, що пiдтверджувалося специфiчним шрифтом, iлюстрацiями, заголовками й вичурним стилем.

Я не розумiв, чим могла зацiкавити мене подiбна книжка, крiм iменi автора. Я теж з’явився на свiт пiд прiзвищем Борден, але ношу прiзвище прийомних батькiв, вiдколи мене усиновили. Офiцiйно мене звуть Ендрю Веслi. Хоча нiхто не приховував, що я – усиновлена дитина, я завжди вважав Дункана та Джиллiан своiми справжнiми батьками, щиро любив iх i поводився як рiдний син. Нашi стосунки залишилися незмiнними. Я геть нiчого не вiдчуваю до бiологiчних батькiв. Менi байдуже, що з ними сталося i чому вони вiдмовилися вiд мене. Я подорослiшав, проте бажання розшукати iх не виникло. Що було, то загуло. Я не переймаюсь долею цих людей.

Щоправда, з моiм минулим пов’язана одна таемниця, що загрожуе перетворитися на нав’язливу iдею.

Я певен – точнiше, майже певен, – що мав брата-близнюка, з яким нас розлучили пiсля усиновлення. Не маю жодного уявлення, чому з нами так вчинили i де вiн перебувае зараз, але я анiтрохи не сумнiвався, що ми одночасно потрапили в прийомнi родини. Вперше я запiдозрив про його iснування в пiдлiтковому вiцi. Якось менi попався пригодницький роман, де описувалося, що бiльшiсть близнюкiв поеднанi незбагненним зв’язком на телепатичному рiвнi. Навiть якщо вони живуть у рiзних краiнах, за сотнi миль один вiд одного, це не заважае iм обмiнюватися iнформацiею i подiляти бiль, подив, щастя, пригнiченiсть. Коли я прочитав це, менi сяйнула здогадка i чимало незрозумiлих речей раптом набули сенсу.

Скiльки я себе пам’ятаю, мене не полишало вiдчуття, що мое життя належить не тiльки менi. В дитинствi я не надавав цьому значення i вважав, що таке трапляеться з усiма хлопцями. Згодом, переконавшись, що жоден iз моiх друзiв не мав цього досвiду, я намагався розкрити таемницю. Книжка принесла менi неабияке полегшення i начебто дала вiдповiдi на всi питання. Десь там iснував мiй брат-близнюк.

Наша близькiсть вiдчуваеться невиразно – менi здаеться, що хтось оберiгае мене, спостерiгае за моiм життям. Часом надходять значно чiткiшi сигнали. Я описав би цi вiдчуття як постiйне тло, крiзь яке вряди-годи пробиваються бiльш конкретнi i точнi «послання», хоча спiлкування завжди здiйснюеться несловесними засобами.

Інодi – примiром, коли я бував п’яним, – менi передавалося хвилювання брата, його страх, що зi мною станеться лихо. Якось я затримався на вечiрцi i пiзно вертався додому. Щойно я сiв за кермо, мене обпiк настiльки сильний спалах тривоги, що я миттево прийшов до тями. Коли я спробував розповiсти про це приятелям, якi розважалися зi мною, вони взяли мене на глум. Хай там як, а тiеi ночi я iхав навдивовижу тверезим. Мабуть, тут задiяний парапсихологiчний механiзм, яким ми користуемося, не розумiючи, як саме вiн функцiонуе. Наскiльки менi вiдомо, нiхто не запропонував вичерпного пояснення цього явища, хоча такi випадки е поширеними й зафiксованими.

Однак моя iсторiя овiяна iншими загадками.

Менi не вдалося вийти на слiд брата. Згiдно з документами, я не мав рiдних братiв, тим паче близнюкiв. Хоча я потрапив до прийомноi сiм’i у вiцi трьох рокiв, у мене залишилися уривчастi спогади про минуле. Згадати брата я не можу. Моi нинiшнi батьки нiчого не знають; вони стверджують, що пiд час усиновлення про iнших дiтей навiть не йшлося.

Усиновлена дитина мае певнi права. Найголовнiше – захист вiд бiологiчних батькiв. Закон забороняе iм будь-якi контакти. Ще один важливий привiлей – пiсля досягнення повнолiття людина може ознайомитися з деякими обставинами усиновлення. Скажiмо, дiзнатися iмена бiологiчних батькiв або адресу суду, де було здiйснено процедуру усиновлення. Дозволяеться вивчити вiдповiднi записи.

Щойно менi виповнилося вiсiмнадцять, я скористався всiма цими правами. Мене переповнювало бажання розвiдати якомога бiльше iнформацii про родичiв. Агенцiя з усиновлення спрямувала мене до суду графства Ілiнг, де зберiгалися документи. Там я виявив, що до прийомноi родини мене вiддав батько – Клайв Олександр Борден. Моя мати – Дiана Рут Борден (у дiвоцтвi Елiнгтон) – померла невдовзi пiсля моеi появи на свiт. Я припустив, що втрата дружини спонукала Бордена вiдмовитися вiд мене, але, за моiми пiдрахунками, вiд дня ii смертi до мого усиновлення минуло понад два роки i впродовж цього перiоду батько виховував мене самотужки. Мое офiцiйне iм’я – Нiколас Джулiус Борден. Я не знайшов жодноi згадки про другу дитину – усиновлену чи будь-яку iншу.

Згодом я проглянув усi акти реестрацii народження в архiвах лiкарнi Святоi Катерини. Скрiзь зазначалося, що я единий син подружжя Борденiв.

Попри все, мiй телепатичний зв’язок iз братом-близнюком не обiрвався й iснуе донинi.




ІІ


Книжка, опублiкована американським видавництвом «Доувер Паблiкейшенз», була якiсно й гарно оформлена. На обкладинцi красувався одягнений у смокiнг фокусник, який виразно простягав руки до дерев’яного ящика, звiдки виходила молода дiвчина, що слiпуче посмiхалася. За тих часiв ii вбрання, безсумнiвно, вважалося доволi вiдвертим.

Пiд iменем автора було написано: «Редакцiя i примiтки лорда Колдердейла».

У нижньому кутку виднiвся чiткий напис великими бiлими лiтерами: «Знаменита збiрка секретiв, захищених клятвою».

На зворотному боцi аркуша був надрукований довший i змiстовнiший текст:

«Ця книжка, вперше опублiкована видавництвом “Гудвiн & Ендрюсон” у Лондонi 1905 року, призначалася виключно для професiйних фокусникiв, якi погоджувалися скласти клятву про нерозголошення. Примiрники першого видання стали бiблiографiчною рiдкiстю i наразi е недоступними широким колам читачiв.

Нинiшне видання вперше виходить великим накладом. Текст вiдтворено без скорочень; збережено всi оригiнальнi iлюстрацii, а також коментарi й примiтки британського графа Колдердейла, знаного поцiновувача сценiчноi магii.

Автор, Альфред Борден, прославився як винахiдник легендарного трюку “Нове транспортування людини”. Борден виступав пiд псевдонiмом “le Professeur de Magie”[1 - Професор магii (фр.). Повернутися] i був провiдним iлюзiонiстом першоi декади ХХ сторiччя. На початку кар’ери його пiдтримували впливовi покровителi – Джон Генрi Андерсон i Невiл Маскелайн. Сучасниками Бордена були Гудiнi, Девiд Девант, Чун Лiн-Су, Бюатье де Кольта. Вiн жив у Лондонi, але часто гастролював Сполученими Штатами та Європою.

Строго кажучи, цю книжку не можна вважати навчальним посiбником, проте, вона мiстить надзвичайно цiкаву iнформацiю про одного з найвидатнiших iлюзiонiстiв усiх часiв i дае вичерпне уявлення про iлюзiонiстськi прийоми, що приверне увагу як любителiв, так i професiоналiв».

Я вважав кумедним той факт, що один iз моiх предкiв був iлюзiонiстом, хоча особливоi зацiкавленостi не вiдчував. Бiльшiсть трюкiв, зокрема картковi, навiюють на мене нудьгу. Деякi телевiзiйнi шоу справляють неабияке враження, проте я нiколи не прагнув дiзнатися, яким чином досягаються такi ефекти. Пригадую один влучний вислiв: «Що ревнiше фокусник захищае своi секрети, то банальнiшою виявляеться iхня сутнiсть».

Книга Альфреда Бордена мала один великий роздiл, присвячений картковим фокусам; у другому роздiлi описувалися фокуси iз сигаретами i монетами. До кожного роздiлу додавалися iнструкцii та пояснювальнi схеми. В останньому роздiлi йшлося про сценiчнi трюки; численнi iлюстрацii зображували ящики з потаемним вiддiленням, скринi з подвiйним дном, столи з пiдйомним механiзмом, прихованим за лаштунками, та iнший реквiзит. Я бiгцем проглянув текст.

Перша половина книжки не мiстила iлюстрацiй – тут були викладенi подробицi бiографii автора й загальнi вiдомостi про свiт магii. Ця частина починалася так:

«Перший запис зроблено 1901 року.

Мое iм’я – мое справжне iм’я – Альфред Борден. Історiя мого життя – iсторiя таемниць, що повсякчас супроводжували мене. На цих сторiнках вони описанi вперше i востанне; другого рукопису немае.

Я народився восьмого дня травня мiсяця 1856 року, в приморському мiстечку Гастiнгз. Рiс здоровим, жвавим хлопчиком. Мiй батько був вiдомим на всю околицю торговцем, бондарем i колiсником. Наш будинок…»

На мить я уявив, як автор цiеi книжки пише мемуари. Чомусь менi бачився образ високого темноволосого похмурого бородача, який, насунувши вузькi окуляри, злегка зiгнувся над острiвцем свiтла, випромiнюваного настiльною лампою, що стояла бiля його лiктя. Усi домочадцi зберiгають шанобливе мовчання i виходять з кiмнати, даючи йому можливiсть спокiйно працювати. Безперечно, моi фантазii не мали нiчого спiльного з реальнiстю, але вiдкинути стереотипнi уявлення про предкiв бувае непросто.

Я замислився про ступiнь родичання. Якщо я – прямий нащадок Альфреда Бордена (iнакше кажучи, про бiчну лiнiю не йдеться), тодi вiн мае бути моiм прадiдом чи прапрадiдом. Якщо припустити, що Борден народився в 1856 роцi, йому було рокiв сорок п’ять, коли вiн завершив роботу над книжкою. Малоймовiрно, що цей чоловiк був батьком мого батька. Все вказуе на те, що вiн належав до попереднiх поколiнь.

Передмова була написана приблизно в тому ж стилi, що й авторський текст, що ряснiв докладними екскурсами в iсторiю створення книжки. Судячи з усього, в основу було покладено щоденниковi записи Бордена, що не призначалися для публiкацii. Колдердейл суттево розширив нотатки, роз’яснив незрозумiлi фрагменти й надав опис бiльшостi трюкiв. У передмовi не згадувалися додатковi бiографiчнi вiдомостi, проте я сподiвався знайти iх у подальших роздiлах.

Щоправда, я не бачив зв’язку мiж цим твором i своiм братом – единим iз кревних родичiв, хто цiкавив мене.

Аж раптом загудiв мiй мобiльний. Телефонувала Соня, секретарка мого редактора. Я вiдразу запiдозрив, що Лен Вiкем наказав iй зв’язатися зi мною – перевiрити, чи сiв я на поiзд.

– Ендi, плани щодо машини змiнилися, – повiдомила вона. – Гальма вiдмовили. Ерiк Ламберт вiдiгнав ii до автосервiсу.

Вона продиктувала менi адресу станцii технiчного обслуговування. Я не поiхав до Шеффiлду на своiй машинi, бо мав скористатися цiею розвалюхою, яку постiйно ремонтували. Інакше Лео не погодився би покрити дорожнi витрати.

– Чи хоче Дядечко передати менi ще щось?

– Наприклад?

– Йому потрiбен репортаж?

– Так.

– Є якiсь новини?

– Надiйшов факс iз в’язницi штату Калiфорнiя. Вони пiдтвердили, що Франклiн перебувае там.

– Ясно.

Щойно ми попрощалися, я набрав номер батькiв i поговорив iз татом. Сказав, що виiхав до Шеффiлду, а звiдти попрямую до Скелястого Краю i, якщо вони не заперечують (звiсно, не заперечують), можу заночувати у них. Батько був задоволений. Вони з Джиллiан досi мешкали у Вiлмслоу, графство Чешир, а я наразi працював у Лондонi й рiдко вiдвiдував iх.

Крiм того, я сказав, що отримав посилку.

– Ти знаеш, навiщо тобi надiслали цю книжку? – спитав вiн.

– Гадки не маю.

– Плануеш прочитати?

– Я не в захватi вiд такого чтива. Трохи погортав сторiнки. Може, прогляну згодом.

– Ендi, я помiтив, що автор носить прiзвище Борден.

– Так. Та жiнка якось пояснила це?

– Здаеться, нi.

Закiнчивши розмову, я поклав книжку в портфель i заходився роздивлятися краевиди, що пролiтали за вiкном. Небо затягнули сiрi хмари, по склу барабанив дощ. Я спробував зосередитися на iсторii, що стала приводом для цього вiдрядження. У штатi працiвникiв газети «Кронiкл» я вважаюсь оглядачем вiддiлу новин, що насправдi е далеким вiд реальностi. Рiч у тiм, що мiй батько теж був журналiстом i свого часу працював на манчестерську «Івнiнг Пост», що належала до того ж медiаконгломерату, що й «Кронiкл». Вiн пишався, що мене запросили на роботу до Лондону, хоча я пiдозрюю, що мое працевлаштування – його заслуга. Я не надто обдарований i нiчим особливим не вирiзнявся пiд час стажування. Мене давно непокоiть думка, що одного дня доведеться пояснювати батьковi, чому я звiльнився з престижноi (на його думку) посади в однiй з найвiдомiших британських газет.

Поки що я тримаюсь на плаву. Нинiшне вiдрядження стало наслiдком попередньоi роботи: кiлька мiсяцiв тому я працював над матерiалом про групу уфологiв-ентузiастiв. Вiдтодi мiй начальник – головний редактор Лен Вiкем – доручав менi завдання, пов’язанi з шабашами вiдьом, левiтацiею, самозайманням, виникненням кiл на засiяних полях та iншими паранормальними явищами. Як засвiдчила практика, бiльшiсть епiзодiв були вигадками, тож моi репортажi надзвичайно рiдко потрапляли на газетнi шпальти. Однак Вiкем знову i знову наказуе менi висвiтлювати такi теми.

Цього разу ситуацiя дещо вiдрiзнялася. Вiкем повiдомив iз певним злорадством, що хтось iз членiв секти зателефонував до редакцii i спитав, чи плануе «Кронiкл» опублiкувати репортаж про нещодавню подiю. Почувши ствердну вiдповiдь, вiн наполiг, щоб цим зайнявся я. Сектанти читали деякi моi статтi i вирiшили, що моi тексти мали необхiдну частку здорового скептицизму, що давало пiдстави сподiватися на об’ективне викладення фактiв. Попри це (а може, внаслiдок цього), все вказувало на те, що йдеться про чергову «дуту сенсацiю».

Десь у графствi Дербiшир, у великому замiському маетку, осiла калiфорнiйська секта, що звалася «Церква радостi iменi Христа Ісуса». Минулого тижня одна з парафiянок померла природною смертю. Це сталося за присутностi ii доньки та лiкаря. За лiченi хвилини до ii вiдходу в iнший свiт з’явився незнайомець. Вiн став бiля лiжка й заходився робити заспокiйливi рухи руками. Щойно жiнка випустила останнiй подих, чоловiк зник, не вимовивши жодного слова. Подальшими днями його не бачили. Проте донька небiжчицi й двое парафiян, що увiйшли до кiмнати, коли гiсть стояв поряд iз смертним одром, стверджували, що впiзнали засновника секти, отця Патрiка Франклiна. Йому вдалося залучити до секти велику кiлькiсть людей завдяки своiй славi й дивовижнiй здатностi до бiлокацii.

Інцидент був вартий уваги з двох причин. По-перше, то був единий випадок, коли свiдком бiлокацii Франклiна стала особа, що не належала до його секти, – шанована й вiдома в цiй мiсцевостi жiнка. По-друге, мiсцеперебування Франклiна того конкретного дня можна було достеменно встановити: вiн вiдбував термiн у в’язницi штату Калiфорнiя. Соня щойно пiдтвердила, що вiн не виходив на волю.




ІІІ


Секта влаштувалася в Скелястому Краю, на околицях селища Колдлоу, що колись було важливим центром видобутку сланцю, а нинi ледве животiло завдяки екскурсантам. У середмiстi я побачив крамницю, що перебувала пiд державною охороною, клуб кiнного туризму, кiлька сувенiрних кiоскiв i готель. Холодний мрячний дощ заважав менi розгледiти гiрськi хребти, що облямовували долину.

Я затримався у селищi випити чашку чаю, сподiваючись розпитати когось iз мiсцевих про Церкву радостi, але в кав’ярнi нiкого не було. Виявилося, що навiть буфетниця приiжджае сюди на роботу з Честерфiлду.

Поки я сидiв за столиком, розмiрковуючи, чи не замовити чогось ситнiшого на ланч, мiй брат несподiвано встановив зi мною контакт. Вiдчуття було настiльки сильним i чiтким, що я здивовано озирнувся, вирiшивши, що хтось покликав мене. Потiм заплющив очi, нахилив голову i прислухався.

Жодного слова. Жодного знаку. Жодного приводу вiдповiсти щось, записати чи виразити власними словами. Але мене переповнювали нетерпiння, радiсть, хвилювання, задоволення й ентузiазм.

Я спробував з’ясувати: що це означае? Чому ти так радiеш моему приiзду? Чого хочеш вiд мене? Чи пов’язано це з релiгiйною сектою?

Чудово знаючи, що таке спiлкування нiколи не переходить у дiалог i моi запитання залишаться без вiдповiдi, я чекав на якийсь сигнал. Я спрямував своi думки до нього, припускаючи, що вiн хотiв почути щось вiд мене. На жаль, нiчого не вийшло.

Моi переживання, певно, вiдбилися на обличчi, адже буфетниця почала витрiщатися на мене з вiдвертою цiкавiстю. Я квапливо допив чай, повернув iй чашку та блюдце, ввiчливо усмiхнувся на прощання i попрямував до машини. Сiвши за кермо й зачинивши дверi, я отримав друге «повiдомлення» вiд брата. Воно нiчим не вiдрiзнялося вiд першого: наполегливе прохання приiхати, знайти його. Як i ранiше, я не мiг утiлити це в словесну форму.




IV


До Церкви радостi вела крута дорога схилом угору – вiдгалуження вiд головного шосе. Шлях перегороджували кованi залiзнi ворота. З одного боку була сторожова будка, а з iншого – хвiртка з написом «Вхiд заборонено». Мiж двома входами було достатньо мiсця для паркування. Проминувши сторожку, я зупинився на ганку i виявив сучасний дзвiнок, пiд яким висiло надруковане на машинцi оголошення:



Церква радостi iменi Христа

Ісуса Ласкаво просимо

Прийом за попереднiм записом

Запис за телефоном: 393960, Колдлоу

Торгових представникiв та iнших осiб

просимо дзвонити двiчi

Ісус любить вас


Я двiчi натиснув на кнопку, але нiчого не почув.

На напiввiдчиненому iнформацiйному стендi красувалися якiсь брошури, а пiд ними виднiлася зачинена металева шухляда з щiлиною для монет, мiцно пригвинчена до стiни. Кинувши п’ять пенсiв у щiлину, я взяв одну брошуру, повернувся до машини, притулився спиною до крила й поринув у читання. На першiй сторiнцi було викладено коротку iсторiю секти й додано портрет отця Франклiна. Іншi три сторiнки ряснiли цитатами з Бiблii.

Коли я вдруге глянув на ворота, вони безшумно розчахнулися – хтось скористався пультом дистанцiйного керування. Влаштувавшись за кермом, я завiв двигун i пiднявся гравiйною дорiжкою, що опоясувала пагорб iз опуклим газоном. Подекуди висадженi декоративнi дерева та кущi опустили вiти пiд дощовою пеленою. З нижнього боку дорiжки темнiло громаддя рододендронiв. Позирнувши у дзеркало заднього виду, я помiтив, що ворота вже зачинилися. Невдовзi передi мною розкинувся маеток – величезна потворна п’ятиповерхова будiвля з чорним шиферним дахом i масивними стiнами, облицьованими темно-коричневою цеглою i каменем. У вузьких високих вiкнах невиразно вiдбивалося свинцеве небо. Мене пройняв холод, але, наближаючись до стоянки, я знову вiдчув присутнiсть брата, який просив мене не зупинятися.

Трохи згодом я натрапив на вказiвник «Вхiд для вiдвiдувачiв» i рушив дорiжкою уздовж будiвлi, ухиляючись вiд крапель, що падали з густих заростей плюща. Штовхнувши дверi, я опинився у вузькому, пропахлому пилом i старою деревиною коридорi, що нагадав менi школу, де я вчився. Це примiщення теж було просякнуте духом державноi установи, але, на вiдмiну вiд моеi школи, тут панувала цiлковита тиша.

Побачивши на дверях табличку «Приймальня», я зупинився i постукав. Позаяк вiдповiдi не було, зазирнув усередину, але кiмната виявилася порожньою. Мою увагу привернули два старовиннi столи, на одному з яких стояв комп’ютер.

Зачувши чиiсь кроки, я шмигнув назад у коридор. Невдовзi на сходовому майданчику з’явилася худорлява жiнка середнього вiку, яка несла кiлька канцелярських тек. Пiдбори гучно клацали об дерев’янi сходинки. Вона допитливо зиркнула на мене.

– Я шукаю мiсiс Голловей, – мовив я. – Це ви?

– Так. Чим можу допомогти?

Всупереч власним припущенням я не помiтив американського акценту.

– Ендрю Веслi, газета «Кронiкл». – Журналiстське посвiдчення викликало доволi мляву реакцiю. – Чи можна поставити вам кiлька запитань про отця Франклiна?

– Отець Франклiн наразi перебувае в Калiфорнii.

– Я знаю, але минулого тижня тут стався прикрий iнцидент…

– Який саме iнцидент ви маете на увазi? – перебила мiсiс Голловей.

– Наскiльки я зрозумiв, отця Франклiна бачили в цьому будинку.

Перегородивши спиною дверi свого кабiнету, вона повiльно похитала головою.

– Гадаю, це якась помилка, мiстере Веслi.

– Ви бачили отця Франклiна, коли вiн прийшов сюди? – спитав я.

– Нi, не бачила. Вiн сюди не приходив. – Вона збивала мене з пантелику, чого я зовсiм не очiкував. – Ви зверталися до нашоi прес-служби?

– Тут?

– Ми маемо офiс у Лондонi. Саме там вирiшуються всi питання, пов’язанi з iнтерв’ю.

– Але мене попросили приiхати.

– Хто? Наш прес-секретар?

– Нi… Хтось надiслав запит до редакцii «Кронiкл» пiсля вiзиту отця Франклiна. Ви заперечуете цей факт?

– Чи заперечую я, що ми зверталися до вашоi газети? Нашi спiвробiтники не надсилали той запит. Якщо ж вас цiкавить вiзит отця Франклiна, так, я заперечую цей факт.

Ми впивалися очима одне в одного. Мене роздирали суперечливi почуття: я сердився на неi i ненавидiв самого себе. Щоразу, як зi мною трапляеться щось подiбне, я звинувачую себе, вважаючи, що причина поразки – брак досвiду i нерiшучiсть. Здаеться, всi нашi журналiсти знають, як домовлятися з людьми на кшталт мiсiс Голловей.

– А можна побачити когось iз керiвництва? – наполягав я.

– Головний адмiнiстратор я. Іншi належать до викладацького складу.

Готуючись вiдступати, я зробив останню спробу:

– Чи говорить вам щось мое iм’я?

– А що воно мае менi говорити?

– Мое iм’я фiгуруе в документi.

– Запит, певно, надiйшов iз прес-служби. Ми тут нi до чого.

– Зачекайте хвилинку, – сказав я.

Матерiали, надiсланi Вiкемом напередоднi, залишилися в машинi, тож я пiшов по них. Трохи побув надворi, пiд дрiбним дощем, дивлячись на мокру землю. Коли я повернувся, мiсiс Голловей стояла бiля сходiв у тiй самiй позi (от тiльки позбулася канцелярських тек).

Пiдiйшовши до неi, я розгорнув аркуш iз повiдомленням, що його отримав Вiкем факсом. Текст був таким: «Мiстеру Л. Вiкему, редактору газети “Кронiкл”. У вiдповiдь на ваш запит повiдомляемо деталi: “Церква радостi iменi Ісуса Христа, Колдлоу, графство Дербiшир. Пiв милi на пiвнiч вiд селища Колдлоу, шосе А-623. Автостоянка – бiля головних ворiт або на територii будинку. Адмiнiстратор, мiсiс Голловей, повiдомить вашому репортеру Ендрю Веслi необхiдну iнформацiю. К. Енджер».

– Ми тут нi до чого, – мовила мiсiс Голловей, прочитавши повiдомлення. – Вибачте.

– А хто такий «К. Енджер?» – спитав я. – Чоловiк? Жiнка?

– Вона мешкае у схiдному флiгелi, але не мае стосунку до нашоi церкви. Дякую, що завiтали до нас.

Спiврозмовниця стиснула мiй лiкоть i ввiчливо пiдштовхнула до дверей. Вона пояснила, що в кiнцi гравiйноi дорiжки е хвiртка, за якою я побачу вхiд до схiдного крила будiвлi.

– Прошу вибачення за непорозумiння, – сказав я. – Не знаю, як таке могло трапитися.

– Якщо вам потрiбна додаткова iнформацiя про церкву, звертайтесь до нашоi прес-служби. Вона для цього створена.

– Гаразд. – Дощ посилився, а я не взяв плащ. – Дозвольте поставити вам останне запитання. Чи е хтось у будинку?

– Так. Усi присутнi. Цього тижня у нас навчаеться понад двiстi осiб.

– Таке враження, наче нiкого немае.

– Ми радiемо мовчки. Лише менi дозволено розмовляти при денному свiтлi. Гарного дня.

Вона шмигнула всередину i зачинила за собою дверi.




V


Я зрозумiв, що моя мiсiя провалилася, i вирiшив зателефонувати редактору. Охоплений кепським передчуттям, я стояв пiд мокрим плющем i спостерiгав за тим, як вiтер гнав долиною щiльну дощову пелену. Потiм зателефонував на пряму лiнiю Лена Вiкема. Вiн довго не вiдповiдав. Я описав йому ситуацiю.

– Ти вже бачив того, хто надiслав запит? – поцiкавився вiн. – Чоловiка на прiзвище Енджер.

– Саме зараз стою перед дверима, – вiдповiв я i пояснив, у чому полягала проблема. – Навряд чи у нас щось вийде. Гадаю, це звичайна сварка мiж сусiдами. Ти ж розумiеш: iм важко догодити.

«Хiба що на шум не скаржаться», – подумки додав я.

Запала довга мовчанка.

Нарештi Лен Вiкем сказав:

– Поговори з цим сусiдом. Якщо дiзнаешся щось цiкаве, передзвони менi. Якщо нi, негайно повертайся до Лондону.

– Сьогоднi п’ятниця, – заперечив я. – Я збирався вiдвiдати батькiв.

Вiкем кинув слухавку.




VI


Бiля головного входу мене зустрiла жiнка похилого вiку, до якоi я звернувся «мiсiс Енджер». Вона обмежилась тим, що спитала мое iм’я, уважно вивчила журналiстське посвiдчення i запросила мене до найближчоi кiмнати. У цих простих, але вишуканих апартаментах – iндiйськi килими, старовиннi стiльцi, полiрований стiл – я вiдчув себе брудним нечепурою через мiй зiм’ятий i змоклий костюм. П’ять хвилин по тому жiнка повернулася i сказала:

– Ледi Кетрiн чекае на вас.

Вона повела мене на другий поверх. Я опинився у просторiй затишнiй вiтальнi, звiдки вiдкривалася панорама на долину i гострi скелi, ледь видимi пiд струменями дощу.

Поблизу камiна, де яскраво горiли й парували дрова, стояла молода жiнка. Побачивши мене, вона простягла руку. Я був ошелешений новиною про те, що господиня виявилася аристократкою i донькою пера, але вона трималася просто, без церемонiй. Їi зовнiшнiсть приемно здивувала мене: високий зрiст, широкi вилицi, вольове пiдборiддя. Темне волосся зачесане таким чином, аби пом’якшити дещо рiзкi риси. Широко розкритi очi. На обличчi застиг напружений вираз, нiби ii хвилювало, що я можу сказати чи подумати.

Незнайомка сухо привiталася зi мною, але, щойно жiнка вийшла з кiмнати, ii манери змiнилися. Вона вiдрекомендувала себе як Кейт Енджер i сказала, щоб я не зважав на ii титул, оскiльки вона рiдко згадуе про нього. Попросила мене пiдтвердити, що я – Ендрю Веслi. Я пiдтвердив.

– Ви, певно, вiдвiдали головну будiвлю?

– Церкву радостi? Мене не пустили далi дверей.

– Боюсь, це моя провина. Я попередила iх про ваш можливий вiзит. Мiсiс Голловей була не в захватi.

– Гадаю, це ви написали листа до редакцii?

– Менi хотiлося зустрiтися з вами.

– Я зрозумiв. Звiдки вам вiдомо про мене?

– Згодом дiзнаетесь. Я ще не обiдала. А ви?

Ми спустилися на перший поверх, де економка (ледi Кетрiн називала ii мiсiс Мейкiн) готувала скромний ланч: шматочки холодного м’яса, сир i салат. Коли ми сiли за стiл, я спитав Кейт Енджер, навiщо вона змусила мене подолати такий довгий шлях, скориставшись вигаданим приводом.

– Ви помиляетесь. Йдеться про вагомий привiд, – заперечила вона.

– Сьогоднi ввечерi я маю написати репортаж.

– Складне завдання. Чи iсте ви м’ясо, мiстере Веслi?

Вона передала менi тарiлку. Пiд час трапези ми пiдтримували люб’язну бесiду – Кейт розпитувала мене про газету, кар’еру, де я живу i таке iнше. Я нiяк не мiг забути про ii титул, що призводило до певноi напруги мiж нами, але що довше ми спiлкувалися, то бiльш невимушено я почувався. Вона поводилася насторожено, майже знервовано, й часто вiдверталася i дивилася вбiк, поки я вiдповiдав на запитання. Я помiтив, що у неi тремтiли руки, коли вона брала щось зi столу. Нарештi настала ii черга розповiдати. Виявилося, що цей будинок належав iй родинi понад триста рокiв. Вони володiли майже всiею долиною, а деякi землi вiддавали в оренду фермерам. Їi батько був графом, але оселився за кордоном. Мати померла, а едина близька родичка – старша сестра – мешкала в Бристолi з чоловiком та дiтьми.

До Другоi свiтовоi вiйни цi люди утримували челядь i мали всi права на маеток. Потiм мiнiстерство оборони реквiзувало бiльшiсть кiмнат, розмiстивши там регiональний штаб транспортного управлiння Королiвських вiйськово-повiтряних сил. Тодi ii сiм’я перебралася до схiдного флiгеля, якому завжди надавала перевагу. Пiсля вiйни Королiвськi ВПС поiхали звiдси, i будинок був переданий Радi графства Дербiшир. Що ж до нинiшнiх орендарiв (як назвала iх Кейт), вони осiли тут у 1980 роцi. Спершу ii батьки були стурбованi перспективою сусiдства з релiгiйною сектою, та оскiльки потребували грошей, зрештою все владналося. Заняття в церквi проходили тихо, а сектанти виявилися ввiчливими й приемними людьми, якi часто подорожували (iх кудись возили автобусами). Саме тому останнiм часом анi Кейт, анi мешканцi селища не очiкували вiд них нiчого поганого.

Ланч добiг кiнця, i мiсiс Мейкiн подала нам каву.

– Отже, iсторiя про бiлокацiю священника, заради якоi я приiхав, була вигадкою? – спитав я.

– І так, i нi. Служителi цього культу не приховують, що в основi вчення лежать слова духовного лiдера. Вважаеться, що отець Франклiн – стигматик, який мае здатнiсть до бiлокацii, але цей факт жодного разу не пiдтвердили стороннi спостерiгачi – принаймнi, за контрольованих умов.

– Це правда чи нi?

– Не знаю. Останнiм свiдком була жiнка, мiсцевий лiкар, яка бозна-чому дала iнтерв’ю дешевiй газетi, i журналiсти роздмухали сенсацiю. Я дiзналася про це нещодавно, коли навiдалася до селища. Не розумiю, як можна вiрити в таке, адже лiдер секти сидить у якiйсь американськiй в’язницi, чи не так?

– Якщо такий епiзод мав мiсце, це додае iнтриги всiй iсторii.

– Скидаеться на шахрайство. Примiром, звiдки лiкар Еллiс довiдалася, який вигляд мае священник? Ми маемо лише опис однiеi з сектанток.

– У вашому листi сказано, що це чистiсiнька правда.

– Повторюю, я хотiла зустрiтися з вами. Схильний до бiлокацii чоловiк – чудовий привiд.

Вона засмiялася так, як смiються люди, коли очiкують, що спiврозмовник оцiнить вдалий жарт. Я гадки не мав, до чого вона хилить.

– Невже ви не могли зателефонувати до редакцii? – спитав я. – Або написати менi особисто?

– Так, могла… Просто я не була певна, що ви саме той чоловiк, який менi потрiбен. Спочатку хотiла познайомитися.

– Не розумiю, чому ви вирiшили, що я маю зацiкавитися релiгiйним фанатиком, здатним до бiлокацii.

– Так склалося. Вплинула полемiка про сутнiсть магii i таке iнше. – Вона очiкувально глянула на мене.

– За кого ви мене мали?

– Ви син Клайва Бордена. Правнук Альфреда Бордена. Правильно?

Вона старалася не вiдривати вiд мене погляду, проте якась нестримна сила немовби змушувала ii вiдвертатися. Знервована, ухильна поведiнка призвела до створення натягнутоi атмосфери, для якоi, здавалося б, не було жодних пiдстав. На столi залишалися тарiлки з недоiденими закусками.

– Чоловiк на iм’я Клайв Борден – мiй бiологiчний батько, – пiдтвердив я. – Але я був усиновлений iншою родиною у вiцi трьох рокiв.

– Ясно. Отже, я не помилилася. Ми з вами колись зустрiчалися. У дитинствi. Тодi вас звали Нiкi.

– Не пригадую, – сказав я. – Мабуть, я був дуже малий. А де ми зустрiчалися?

– Тут, у цьому будинку. Ваш батько теж був. Ви справдi нiчого не пам’ятаете?

– Анiчогiсiнько.

– Може, у вас збереглися iншi спогади про тi часи?

– Уривчастi. Але це мiсце я точно не пам’ятаю. Хоча ваш будинок мав би вразити дитячу уяву, хiба нi?

– Зрозумiло. Ви не перший, хто каже таке. Моя сестра Розалi ненавидiла цей будинок i за першоi-лiпшоi нагоди поiхала звiдси. – Вона пiдхопила дзвiночок, що лежав на пiдставцi, i двiчi подзеленчала. – На десерт я люблю пити щось гаряче. Бажаете приеднатися до мене?

– Так, дякую.

Невдовзi з’явилася мiсiс Мейкiн, i ледi Кетрiн встала з-за столу.

– Ми з мiстером Веслi перейдемо до вiтальнi, мiсiс Мейкiн.

Пiднiмаючись широкими сходами, я вiдчув раптову потребу втекти, забратися з дивного будинку. Ця жiнка знала про мене бiльше, нiж я сам, причому йшлося про часи, якi я викреслив iз пам’ятi. Безсумнiвно, настав день, коли я волею-неволею мусив перетворитися на Бордена. Спершу його книжка, а тепер – запрошення. Все було взаемопов’язане, але ii iнтриги мене не стосувалися. Чому я маю перейматися цим чоловiком та його родичами, що вiдвернулися вiд мене?

Ми повернулися до кiмнати, де я вперше побачив Кейт, i господиня рiшуче зачинила дверi. Вона, ймовiрно, здогадувалася про мое бажання дременути й прагнула якнайдовше затримати мене.

На низькому столику, мiж крiслами й канапою, красувалася срiбна таця, де були розставленi кiлька пляшок, келихи й вiдерце з льодом. Один iз келихiв уже був наповнений якоюсь сумiшшю (певно, ii приготувала мiсiс Мейкiн).

Кейт жестом запросила мене сiсти й спитала:

– Що ви питимете?

Правду кажучи, я залюбки випив би кухоль пива, але на тацi стояли мiцнi напоi.

– Те саме, що й ви.

– Американське вiскi з содовою. Бажаете?

Я погодився, i Кейт змiшала двi порцii. Усiвшись на канапi, вона пiдiгнула пiд себе ноги й одним духом випила половину келиха.

– Як довго ви можете залишитися? – поцiкавилася вона.

– Встигну випити вiскi.

– Я хочу поставити вам чимало запитань.

– Стосовно чого?

– Стосовно того, що сталося, коли ми були дiтьми.

– Навряд чи я допоможу вам, – сказав я. Очевидно, що вона полюбляла пити й розумiлася на напоях. Це певною мiрою зближувало нас. На вихiдних я зазвичай випивав iз друзями. Однак ii очi досi бентежили мене – часом вона пронизувала пильним поглядом, а часом косилася кудись, унаслiдок чого складалося враження, буцiмто за моею спиною, поза полем зору, ходить якийсь незнайомець.

– Одна коротка вiдповiдь може зекономити купу часу, – зауважила вона.

– Гаразд.

– Чи е у вас ви брат-близнюк? Може, вiн помер у дитинствi?

Здригнувшись вiд несподiванки, я пролив вiскi на штани. Довелося вiдставити келих i промокнути рiдину серветкою.

– Чому ви питаете?

– Отже, вiн у вас е? Чи був колись?

– Не знаю. Гадаю, так, але менi не вдалося розшукати його. Інакше кажучи… Я не певен.

– Мабуть, я очiкувала на таку вiдповiдь, – мовила вона. – Хоча сподiвалася почути iншу.




VII


– Якщо йдеться про Борденiв, – сказав я, – попереджаю, що я нiчого про них не знаю.

– Розумiю. Але ви один iз них.

– Був. Це прiзвище стало для мене чужим. – Зненацька передi мною розгорнулася iсторiя ii роду, понад триста рокiв безперервноi змiни поколiнь: спiльне прiзвище, спiльний будинок, спiльне минуле. Моя особиста iсторiя починае вiдлiк вiд трьох рокiв. – Сумнiваюсь, що ви маете уявлення про життя в прийомнiй сiм’i. Я був малою дитиною, коли батько позбувся мене. Якби я весь час страждав через його рiшення, нiчого путнього у мене б не вийшло. Я давно поставив крапку в наших стосунках, бо вибору не було. Нинi маю нову родину.

– Проте ваш брат досi носить прiзвище Борден.

Щоразу, як Кейт згадувала мого брата, я вiдчував укол совiстi, тривоги й цiкавостi. Судячи з усього, вона користувалася цим, аби послабити мою оборону. Існування брата-близнюка завжди було моiм таемним переконанням, частиною моеi особистостi, яку я нiкому не розкривав. А зараз передi мною сидiла незнайомка й говорила про нього як про реальну людину.

– Чому це вас турбуе? – спитав я.

– Коли ви вперше почули про мене, мое прiзвище викликало якiсь асоцiацii?

– Нi.

– Чи знайоме вам iм’я «Руперт Енджер»?

– Нi.

– А Великий Дантон, фокусник?

– Нi. Колишня сiм’я мене не обходить. Я хочу вийти на слiд брата. От i все.

Упродовж нашоi розмови Кейт часто прикладалася до келиха й зрештою вихилила його. Вона подалася вперед, змiшала ще одну порцiю i спробувала долити вiскi й менi. Пам’ятаючи, що ввечерi менi за кермо, я вiдвiв руку, перш нiж вона наповнила мiй келих по вiнця.

– Менi здаеться, що доля вашого брата пов’язана з подiями столiтньоi давнини, – мовила вона. – З одним iз моiх предкiв, Рупертом Енджером. Ви стверджуете, що не чули про нього, i тут немае нiчого дивного, але наприкiнцi минулого столiття вiн був знаменитим фокусником. Виступав пiд псевдонiмом Великий

Дантон. Його переслiдував iнший iлюзiонiст на iм’я Альфред Борден. Ваш прадiд. Чи вiдомо вам щось про нього?

– Лише те, що вiн написав книжку. Гадаю, ви ii надiслали.

– Їхня ворожнеча тривала багато рокiв. Вони постiйно шкодили один одному, заважали виступати на сценi. Ця iсторiя викладена в книжцi Бордена. Принаймнi, з його позицii. Ви прочитали ii?

– Не встиг. Отримав посилку сьогоднi вранцi…

– Я подумала, що вам буде надзвичайно цiкаво.

І знову я замислився над тим, навiщо копирсатися в минулому. Бордени залишилися десь у глибинах вiкiв. Вони вiдмовилися вiд мене, i я майже нiчого не знаю про них. Кейт обговорювала те, що хвилювало ii, а не мене. Я слухав iз ввiчливостi. Вона навiть не здогадувалася, що напоролася на невидимий опiр, захисний механiзм, що його пiдсвiдомо виробляе покинута дитина. Аби звикнути до новоi родини, я мусив забути про все, що стосувалося минулого. Скiльки разiв треба це повторити?

Кейт оголосила, що хоче показати менi дещо. Вiдставила вбiк келих i попрямувала до письмового столу, що стояв бiля стiни, позаду мене. Коли вона нахилилася до нижньоi шухляди, комiрець ii сукнi трохи сповз iз шиi, що дозволило менi розгледiти бiлу бретельку i мереживну чашечку бюстгальтера. Їй довелося вiдвернутися вiд мене, щоб просунути руку до шухляди, i я побачив грацiйну лiнiю спини, тi самi бретельки, що проступали пiд тонкою тканиною, хвилясте волосся, що спадало на обличчя. Ця жiнка намагалася затягти мене у щось невiдоме, а натомiсть я безцеремонно оцiнював ii принади, лiниво розмiрковуючи про те, яка вона в лiжку. Уявляв секс iз поважною ледi, як жартома висловилися би моi колеги-журналiсти. Хай там як, а мое життя видавалося менi бiльш захопливим i складним, нiж давнi iсторii про якихось там фокусникiв минулого сторiччя. Кейт питала, в якому районi Лондону я мешкаю, але не уточнювала з ким, тож я нiчого не розповiв iй про Зельду. Дивовижна й екстравагантна Зельда: коротка стрижка, кiльце в носi, чоботи з шипами, розкiшне тiло. Три днi тому вона ошелешила мене зiзнанням, що потребуе вiльних стосункiв, i пiшла о пiв на дванадцяту ночi, прихопивши iз собою бiльшiсть моiх книжок i компакт-дискiв. Вiдтодi я ii не бачив i починав тривожитися, хоча вона вже влаштовувала подiбнi шоу. Менi хотiлося поговорити про Зельду iз цiею шановною панi – не тому, що мене цiкавила ii думка, а тому, що Зельда – моя реальнiсть. Скажiть: як менi повернути мою дiвчину? Або: як звiльнитися з газети, не образивши батька? Куди податися, якщо Зельда справдi пiшла вiд мене, адже я жив у помешканнi ii батькiв? Чим заробляти на життя, якщо я втрачу роботу? А якщо мiй брат iснуе, де й як його знайти?

Будь-яке з вищенаведених запитань хвилювало мене значно бiльше, нiж ворожнеча мiж прадiдами, про яких я нiколи не чув. Щоправда, один iз них написав книжку. Доволi цiкаво. Можливо, варто обговорити цю тему.

– Сто рокiв не торкалася iх. – Кейт порпалася в шухлядi, i ii голос лунав приглушено. Вона витягла кiлька сiмейних альбомiв, обережно поклала iх на пiдлогу й полiзла в глиб шухляди. – Ось вони.

Жiнка тримала в руках брудний стос старих, вицвiлих паперiв рiзного розмiру. Залишивши iх на канапi, вона пiдхопила свiй келих i лише тодi заходилася гортати сторiнки.

– Мiй прадiд був схильний до патологiчноi охайностi,– мовила вона. – Вiн нiколи нiчого не викидав. Навпаки, клеiв налiпки, укладав списки й зберiгав рiзнi дрiбницi у спецiальних вiддiленнях шафи. Коли я була маленькою, часто чула вiд батькiв: «Це дiдовi речi». Ми не торкалися його документiв, нам навiть заборонялося дивитися на них. Але ми з Розалi не втрималися вiд спокуси й кiлька разiв порушили заборону. Коли вона вийшла замiж i поiхала звiдси, я залишилася сама й нарештi проглянула весь архiв. Менi вдалося продати дещо з костюмiв i реквiзиту, причому за хорошу цiну. Ось цi афiшi я знайшла в його колишньому кабiнетi.

Розповiдаючи, вона перебирала афiшi i зрештою простягла менi протертий пожовтiлий аркуш, який так часто згортали й розгортали, що вiн майже розсипався у пил. Ця афiша сповiщала про концерт у «Театрi Імператрицi» на Еверинг-роуд у Сток-Ньюiнгтонi. Над списком виконавцiв було надруковано, що кiлькiсть показiв обмежена i вiдвiдати iх можна у денний i вечiрнiй час, вiд 14 до 21 квiтня («Слiдкуйте за газетними оголошеннями»). Окрасою програми був iрландський тенор Деннiс О’Каннаган («Вiдкрий серце веселiй Ірландii»), чие iм’я було видiлено червоним. Також виступали сестри Маккi («Трiо чарiвних спiвачок»), Семмi Рейнальдо («Боiтеся лоскоту, ваша високосте?»), Роберт i Роберта Франкс («Неперевершена декламацiя»). Усерединi списку – нахилившись ближче, Кейт тицьнула пальцем у рядок – значилося таке: «Великий Дантон» («Найвидатнiший у свiтi iлюзiонiст»).

– Мiй прадiд довго йшов до своеi мети, – пояснила вона. – Бiльшу частину життя вiн прожив скромно й прославився лише за кiлька рокiв до смертi. Ця афiша датуеться 1881 роком, коли вiн щойно став вiдомим.

– А це що таке? – спитав я, вказуючи на акуратно виведений стовпчик на полях афiшi. Аналогiчнi стовпчики виднiлися на зворотi.

– Те, що я називаю «манiакальною системою пiдрахункiв» Великого Дантона, – вiдказала Кейт. Вона перемiстилася з канапи на килим i невимушено опустилася на колiна поряд iз моiм крiслом. Нагнувшись до афiшi, затиснутiй у моiй руцi, вона провадила далi.– Я ще не зовсiм розiбралася, але перша цифра позначае ангажемент. Десь тут мае бути гросбух iз повним перелiком усiх його виступiв. Нижче розшифровано, скiльки разiв вiн виходив на сцену – як деннi, так i вечiрнi виходи. Далi вказанi порядковi номери фокусiв з основного репертуару. Крiм того, в його кабiнетi зберiгаеться близько десятка книжок, де описано всi трюки. Кiлька таких записникiв лежать тут – можете подивитися, якi фокуси вiн показував у Сток-Ньюiнгтонi того тижня. Однак його система е значно складнiшою: бiльшiсть трюкiв мають варiацii, i до кожноi додаються перехреснi посилання. Погляньте на цю цифру – «10 г». Мабуть, таким був гонорар. Десять гiней.

– Це багато?

– Якщо йдеться про один виступ, це приголомшлива сума. Проте я пiдозрюю, що це оплата за тиждень. Доволi скромна. Гадаю, той театр був скромним.

Я пiдхопив iншi афiшi. Як i сказала Кейт, на кожнiй iз них був проставлений цифровий код.

– Увесь його реквiзит вiдмiчений ярликами, – пояснила вона. – Інодi я дивуюсь, як вiн знаходив час спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом i заробляти собi на життя. Розчищаючи пiдвал, я виявила, що кожен предмет пронумерований, внесений до величезного реестру разом iз перехресними посиланнями на iншi записники.

– Може, хтось допомагав йому.

– Нi, почерк скрiзь однаковий.

– У якому роцi вiн помер? – спитав я.

– Як не дивно, е певнi сумнiви. У газетах згадують 1903 рiк. «Таймз» навiть розмiстила некролог, але деякi селяни стверджують, що рiк по тому вiн ще жив тут. Найдивовижнiше, що я натрапила на цей некролог в альбомi з газетними вирiзками – приклеений, пронумерований i вказаний у реестрi, як i всi iншi матерiали.

– Як ви це пояснюете?

– Нiяк. Альфред Борден пише про це у своiй книжцi. Завдяки йому я про все дiзналася, а потiм спробувала з’ясувати, що ж мiж ними сталося.

– Чи лишилися ще якiсь записи?

Вона потягнулася за альбомами, а я плеснув собi чергову порцiю американського вiскi – цей незнайомий сорт починав менi подобатися. А ще менi подобалось, що Кейт сидить бiля моiх нiг, час вiд часу зводить на мене очi й нахиляеться ближче. Незвична ситуацiя – ледве розумiючи, що вiдбуваеться, я розмовляв про фокусникiв i зустрiчi в ранньому дитинствi, замiсть того щоб писати репортаж чи iхати в гостi до батькiв, як планував.

Частина моеi свiдомостi, телепатично пов’язана з братом, сповнилася неземного спокою, яким вiн нiколи не дiлився зi мною. Вiн умовляв мене залишитися.

За вiкном сутенiло, i дощ над Пеннiнськими горами не вщухав. Був крижаний протяг. Кейт пiдкинула у вогонь ще одне полiно.




Частина друга

Альфред Борден





I


Перший запис зроблено 1901 року.

Мое iм’я – мое справжне iм’я – Альфред Борден. Історiя мого життя – iсторiя таемниць, що повсякчас супроводжували мене. На цих сторiнках вони описанi вперше i востанне; другого рукопису немае.

Я народився восьмого дня травня мiсяця 1856 року, в приморському мiстечку Гастiнгз. Рiс здоровим, жвавим хлопчиком. Мiй батько був вiдомим на всю околицю торговцем, бондарем i колiсником. Наш будинок № 105 на Менор-роуд примостився бiля довгоi звивистоi вулицi, що прилягала до одного з пагорбiв, на якому розкинувся Гастiнгз. За будинком простиралася пустинна долина, де влiтку випасали худобу, а перед вiкнами бовванiв той самий щiльно забудований пагорб, що затуляв собою море. Завдяки тамошнiм мешканцям, фермерам i пiдприемцям мiй батько мав роботу i заробляв грошi.

Наш будинок вирiзнявся шириною i висотою з-помiж iнших через наявнiсть масивних ворiт, що вели до майстернi та сараiв на задньому дворi. Моя кiмната, що виходила вiкнами на вулицю, розташовувалася прямiсiнько над цими воротами й була вiддiлена вiд них лише дощатою пiдлогою i тонким шаром штукатурки, внаслiдок чого я цiлий рiк страждав вiд гамору, а взимку – ще й вiд страшного холоду. Саме в цiй кiмнатi я зростав i мужнiв, поступово перетворюючись на чоловiка.

Нинi цей чоловiк – Le Professeur de Magie, а я – майстер iлюзiй.




ІІ


Хоча я тiльки почав вести щоденник, менi доведеться вiдхилитися вiд основноi лiнii, адже я не маю намiру обмежитися звичайним життеписом, як заведено у тих, хто пише власну автобiографiю. Повторюю, ця iсторiя присвячена таемницям мого життя. Таемничiсть – невiд’емна частина моеi професii.

Спершу дозвольте менi визначити й докладно розглянути обраний мною принцип ведення цих нотаток. Розкриття власних секретiв може сприйматися як зрада мене самого, але слiд ураховувати, що ви маете справу з iлюзiонiстом: я дозволю вам побачити лише те, що захочу показати. Присутня незрима загадка.

Ось чому я вважаю за потрiбне розтлумачити два взаемопов’язаних поняття: таемниця i сприйняття таемницi.

Наведу конкретний приклад.

Пiд час кожного виступу настае мить, коли глядачам здаеться, нiби фокусник робить паузу. Осяяний слiпучими вогнями, вiн наближаеться до рампи й стае обличчям до зали. Вiн каже (або дае зрозумiти, якщо виконуе номер без слiв): «Погляньте на моi руки. Я нiчого не приховую вiд вас». Налаштований переконати публiку, артист демонструе своi долонi й розчепiрюе пальцi, доводячи, що мiж ними немае нiчого пiдозрiлого. Потiм вiн повертае долонi тильною стороною, i всi пересвiдчуються, що у його руках нiчого нема. Аби розвiяти останнi сумнiви, фокусник може трохи посмикати манжети, закотити iх на кiлька дюймiв, оголити зап’ястки, показуючи, що там теж нiчого немае. Зрештою вiн переходить до основного трюку. За кiлька секунд пiсля того, як усi побачили неспростовнi докази цiлковитоi вiдсутностi будь-яких предметiв, в його руках несподiвано з’являються вiяло, жива голубка чи крiль, оберемок штучних квiтiв або навiть палаюча свiчка. Парадоксально! Неймовiрно! Глядачi в захватi вiд цього дива. Зала вибухае овацiями.

Як таке можливо?

Фокусник i глядачi укладають мiж собою особливий договiр, який я називаю «Угодою про мiстифiкацiю». Жодна зi сторiн не формулюе його вiдверто – ба бiльше, глядачi невиразно усвiдомлюють, що ця Угода iснуе, але такою е реальнiсть.

Зрозумiло, що на сцену виходить не чарiвник, а артист, який грае роль чарiвника й прагне тимчасово переконати публiку в тому, що вiн – посередник мiж людьми й надприродними силами. Зi свого боку глядачi знають, що чарiвництво тут нi до чого, проте вiдганяють цi думки й дозволяють iлюзiонiсту ввести себе в оману, бо бажають вiрити в чудо. Що вправнiше артист пiдтримуе iлюзiю, то вище оцiнюеться його майстернiсть.

Демонстрацiя порожнiх рук i дивовижне заповнення цiеi порожнечi обумовленi Угодою про мiстифiкацiю. Угода диктуе своi правила. Примiром, у звичайному повсякденному спiлкуваннi було б дивно демонструвати порожнi руки, чи не так? А тепер уявiть таку ситуацiю: фокусник зненацька витягае вазу з квiтами, не попередивши публiку про неможливiсть появи цього предмета. Глядачi не зрозумiли би, що вiн виконав трюк. Нiхто не аплодував би йому.

Наведений приклад iлюструе принцип, обраний мною для ведення цих нотаток.

Дозвольте менi перейти до Угоди про мiстифiкацiю, якоi я дотримуюсь, пишучи цi рядки. Хай читачi зрозумiють, що йдеться не про чаклунство, а про iлюзiю дива.

Спершу я продемонструю вам своi руки (долонi простертi вперед, пальцi розчепiренi). Я звертаюсь до вас (добре запам’ятайте те, що я скажу): «Цi нотатки правдиво вiдображають мое життя i професiйну дiяльнiсть. Я керувався щирими мотивами й точно вiдтворював деталi».

Потiм я повертаю долонi тильною стороною i веду далi: «Бiльшiсть нижчевикладених фактiв пiдтвердженi неупередженими джерелами. Про моi виступи писали в газетах, мое iм’я занесене до бiографiчних довiдникiв».

Зрештою я закочую манжети, оголюю зап’ястки й питаю: «Посудiть самi: навiщо менi писати неправду, якщо цей щоденник призначений лише для мене або у крайньому разi потрапить до моiх близьких i нащадкiв, яких я нiколи не побачу?»

А й справдi, навiщо це менi?

Оскiльки я показав вам порожнi руки, ви маете не просто чекати, що я спантеличу вас облудними прийомами, – ви самi погоджуетесь бути ошуканими.

Не написавши жодного брехливого слова, я почав оповiдь з обману, що лежить в основi мого життя. Кожен рядок – включно з найпершим – просякнутий вигадками. Тканина цiеi iсторii сплетена з вигадок, якi неможливо виявити.

Я вiдвернув вашу увагу мiркуваннями про правдивiсть, неупередженi джерела й щирi мотиви. Продемонструвавши вам порожнi руки, я приховав важливу iнформацiю i збив вас зi слiду.

Як вiдомо кожному фокуснику, iснуе кiлька категорiй глядачiв – першi геть нiчого не розумiють; другi вважають, що iх обдурили; третi стверджують, що розкрили секрет, а четвертi – щаслива бiльшiсть – просто насолоджуються видовищем i сприймають сценiчну магiю як розвагу.

У залi завжди присутнi одна чи двi особи, якi запам’ятають трюк i довго сушитимуть над ним голову, нi на крок не наблизившись до розгадки.




ІІІ


Перш нiж ознайомити вас iз моею бiографiею, я розповiм одну iсторiю, що дозволяе краще зрозумiти принцип ведення цих нотаток.

За часiв моеi юностi в театральному свiтi панувала мода на схiднi фокуси. З такими номерами зазвичай виступали европейцi чи американцi, перевдягненi й загримованi пiд китайцiв. Проте iнодi Європою гастролювали справжнi китайськi iлюзiонiсти. Одним iз них – найвидатнiшим, як на мене, – був уродженець Шанхая на iм’я Цзи Лiньхуа, що прославився пiд сценiчним псевдонiмом Цзин Лiнь-Фу.

Я бачив його виступ лише один раз; це сталося кiлька рокiв тому, у театрi «Адельфi» на Лестер-сквер. Пiсля показу я рушив до службового входу i передав артисту мою вiзитiвку. Мене вiдразу запросили до гримерноi. Фокусник не говорив про своi трюки, але менi впав у вiчi найвiдомiший предмет реквiзиту: на пiдставцi, за його спиною, виднiвся великий акварiум iз золотими рибками, який несподiвано з’являвся з повiтря у кульмiнацiйну мить вистави. Китаець запропонував менi оглянути цю рiч, i я не виявив нiчого пiдозрiлого – у звичайнiй водi плавало з десяток живих декоративних рибок. Знаючи секрет подiбних трюкiв, я спробував пiдняти акварiум i неабияк здивувався тому, наскiльки вiн важкий.

Цзин помiтив моi старання, але промовчав. Вiн не знав напевно, чи вiднайшов я розгадку, i не хотiв дiлитися своiм секретом навiть iз колегою. Я теж зберiгав мовчання, адже не знайшов спосiб натякнути йому, що розгадка менi вiдома. Ми спiлкувалися хвилин п’ятнадцять, i весь цей час вiн просидiв на стiльцi, ввiчливо киваючи у вiдповiдь на моi комплiменти. До мого приходу вiн устиг перевдягнутися в темнi штани й смугасту блакитну сорочку, але ще не зняв грим. Коли я прощався, Цзин пiдвiвся зi стiльця перед дзеркалом i провiв мене до дверей. Вiн ледве пересувався – голова була низько схилена, руки мляво висiли вздовж тiла, ноги човгали так, нiби кожен крок завдавав йому нестерпного болю.

Вiдтодi минуло багато рокiв, китайського iлюзiонiста немае серед живих, тож я можу розкрити його заповiтний секрет, чиi грандiознi масштаби менi вдалося осягнути того вечора.

Упродовж усього номера знаменитий акварiум залишався на сценi, поряд з артистом, готовий до раптовоi i загадковоi появи бозна-звiдки. Проте цей предмет був майстерно прихований вiд публiки. Прикриваючи акварiум просторим китайським плащем, фокусник тягав його за собою, затиснувши мiж колiн, вичiкуючи слушний момент, щоб приголомшити публiку iлюзiею чуда. Жоден глядач не здогадався би, як виконуеться його трюк, хоча простi логiчнi мiркування дозволяли миттево докопатися до iстини.

Але логiка магiчним чином суперечила сама собi! Плащ був единим мiсцем, де можна було сховати важкий акварiум, проте здоровий глузд вiдкидав таке пояснення. Глядачi бачили перед собою немiчного старого, який насилу волiк ноги. Коли Цзин Лiнь-Фу виходив розкланюватися, вiн спирався на руку асистента, а потiм його вiдводили зi сцени.

Реальнiсть суттево вiдрiзнялася вiд цiеi картинки. Цзин був надiлений неабиякою фiзичною силою, що давала змогу носити реквiзит вищеописаним способом. Перемiщуючись з величезним акварiумом незручноi форми, вiн мимоволi човгав ногами, мов поважний чиновник. Ця манера ступати привертала увагу, загрожуючи розкриттям професiйних секретiв. Ось чому вiн узяв собi за правило ходити так завжди й за жодних обставин – нi вдома, нi надворi, нi вдень, нi вночi – не виявляв свою здатнiсть нормально рухатися.

Такою е сутнiсть людини, яка грае роль чарiвника.

Глядачi чудово знають, що фокусники роками репетирують своi номери й ретельно готуються до кожного виступу, але мало хто усвiдомлюе, наскiльки далеко заводить iлюзiонiстiв потреба дурити публiку. Бажання кидати оманливий виклик законам природи перетворюеться на справжню манiю, що супроводжуе iх до останнього подиху.

Цзин Лiнь-Фу теж став жертвою власноi одержимостi. Прочитавши цю iсторiю, ви, певно, зрозумiли, що подiбна одержимiсть притаманна i менi. Жага до мiстифiкацii визначае мое життя, впливае на всi моi рiшення, контролюе всi моi дii. Навiть зараз, коли я взявся за написання мемуарiв, вона пiдказуе, про що можна розповiдати, а про що краще промовчати. Я порiвняв мiй стиль викладу подiй з демонстрацiею начебто порожнiх рук, але насправдi за кожною фразою криеться здоровань, що прикидаеться безсилим стариганом.




IV


Наша майстерня процвiтала, тож моi батьки мали можливiсть заплатити за мое навчання в академiчнiй гiмназii «Пелем» – початковiй школi, якою керували панянки Пелем. Гiмназiя розташовувалася на Істбурн-стрит, бiля руiн середньовiчного мiського муру, неподалiк вiд гаванi. Там, пiд безперервнi несамовитi крики чайок, посеред смороду протухлоi риби, що просякав повiтря над усiм узбережжям, я засвоював ази читання, письма, арифметики, а також вивчав iсторiю, географiю i жахливу французьку мову. Усi отриманi знання стали менi в пригодi, а марнi спроби оволодiти французькою, за iронiею долi, призвели до того, що згодом, будучи дорослим чоловiком, я виходив на сцену в образi французького професора.

Шлях до школи й назад пролягав через узгiр’я Вест-Гiлл, забудоване лише на окремих дiлянках поблизу нашого будинку. Менi доводилося петляти вузькими стежками, протискаючись крiзь пахучi заростi тамариску, що заполонили майже все мiсто. За тих часiв Гастiнгз стрiмко розвивався – з’явилося чимало нових будинкiв i курортних готелiв. Я не помiчав цього, тому що школа мiстилася в старiй частинi Гастiнгзу, а курортна зона починалася за Бiлою скелею. Колись давно гостроверхий стрiмчак пiдiрвали, щоб розчистити мiсце для широкоi променад-алеi вздовж набережноi. Незважаючи на всi цi змiни, життя у старовинному районi йшло своiм звичаем, як i сотнi рокiв тому.

Я мiг би багато чого розповiсти про мого батька – як хорошого, так i поганого, – але обмежусь хорошим, аби не вiдхилятися вiд своеi власноi iсторii. Я любив його й саме завдяки йому здобув навички столяра, не пiдозрюючи, що одного дня цi вмiння принесуть менi славу i багатство. Запевняю, що мiй батько був працелюбним, не схильним до пияцтва, чесним, кмiтливим i великодушним на свiй лад. Із робiтниками поводився справедливо. Оскiльки глава сiм’i не вирiзнявся набожнiстю i не вiдвiдував церкву, вiн прищепив нам цiнностi свiтського гуманiзму, згiдно з якими людська активнiсть чи бездiяльнiсть не передбачае заподiяння шкоди ближньому. Вiн був здiбним теслею i вправним колiсником. У нас удома часто траплялися сварки, проте пiзнiше я зрозумiв, що бурхливi конфлiкти обумовлювалися його душевними переживаннями, причини та сутнiсть яких були менi невiдомi. Хоча батько нiколи не вимiщав на менi свiй гнiв, я трохи побоювався його, але, попри все, щиро любив.

Моя мама звалася Бетсi Мей Борден (у дiвоцтвi Робертсон), а батько – Джозеф Ендрю Борден. Я мав сiмох братiв i сестер, проте двое померли немовлятами, до мого народження. Я не був анi старшим, анi молодшим iз дiтей; батьки не виявляли до мене особливоi нiжностi. З бiльшiстю братiв та сестер я добре ладнав.

У вiцi дванадцяти рокiв менi звелiли полишити школу i влаштуватися пiдмайстром у батькiвськiй майстернi. Отак почалося мое доросле життя в тому сенсi, що я проводив значно бiльше часу з дорослими, нiж з однолiтками, i мое майбутне постало доволi чiтким i конкретним. Цi два фактори мали провiдне значення.

По-перше, я просто навчився працювати з деревом. З раннього дитинства я звик до його запаху i вигляду, але мав слабке уявлення про те, що вiдчувае людина, коли рубае, розколюе чи розпилюе дерево. Щойно я взявся до роботи в майстернi, як сповнився поваги до дерева й збагнув, чого можна досягти завдяки йому. Правильно висушене й добре розрубане дерево вражае природною фактурою; це красивий, мiцний, легкий i пiддатливий матерiал. Дерево набувае будь-якоi форми й поеднуеться практично з усiма iншими матерiалами. Його можна фарбувати, знебарвлювати, згинати. Воно е оригiнальним i водночас банальним. Саме тому будь-який предмет, виготовлений з дерева, здаеться нормальним, надiйним, заспокiйливим i рiдко впадае у вiчi.

Коротко кажучи, це iдеальний матерiал для iлюзiонiста.

У майстернi я не мав жодних привiлеiв попри те, що був сином власника. Першого ж дня менi наказали виконувати найважчу, найвиснажливiшу роботу – розпилювати колоди разом iз другим пiдмайстром. Робочий день тривав дванадцять годин – ми розпочинали о шостiй ранку, а закiнчували о восьмiй вечора; нам дозволялося зробити лише три короткi перерви, аби втамувати голод. Гадаю, жодне iнше випробування не змiцнило би мое тiло настiльки досконало й не навчило би мене ставитися до деревини з певним острахом i повагою. Отак я промучився кiлька мiсяцiв, оволодiваючи азами професii. Потiм мене перевели на менш складну i бiльш вiдповiдальну роботу – я вчився розрiзати, обточувати й шлiфувати дерево для колiсних спиць та ободiв. У той перiод я здебiльшого спiлкувався з колiсними та iншими майстрами, що працювали на мого батька, i рiдше бачився з приятелями-пiдмайстрами.

Одного ранку, десь за рiк пiсля того, як я покинув школу, в майстернi з’явився найманий робiтник на iм’я Роберт Нунен. Йому доручили вiдновити зруйновану ураганом задню стiну двору, що давно потребувала ремонту. Поява Нунена стала третiм фактором, що справив вирiшальний вплив на мое майбутне.

Заклопотаний роботою, я не звернув на нього уваги, але о першiй дня, коли настав час обiду, Нунен сiв разом з усiма за верстат, що слугував нам за стiл. Невдовзi вiн дiстав колоду карт i запропонував нам «знайти панянку». Старшi робiтники посмiялися з нього й спробували вiдмовити iнших брати участь у таких розвагах, проте кiлька чоловiкiв вирiшили подивитися на те, що вiн покаже. Незначнi суми грошей почали переходити з рук у руки. Я не робив ставку, бо не мав власних заощаджень, але один чи два гравцi були готовi ризикнути кiлькома пенсами.

Найбiльше мене вражало, наскiльки природно й невимушено Нунен поводився з картами. Його рухи були такими швидкими! Такими точними! Вiн розмовляв м’яко й переконливо, коли демонстрував три карти, плавно опускав iх сорочкою догори на маленьку скриньку, що лежала перед ним, перетасовував довгими пальцями, а потiм робив паузу й пропонував нам угадати даму. Робiтники мали менш гострий зiр порiвняно зi мною, тож iм рiдше вдавалося розгледiти потрiбну карту, нiж менi (хоча я помилявся частiше, нiж угадував).

Згодом я запитав у Нунена:

– Як тобi це вдаеться? Навчиш мене?

Попервах вiн вiдмахувався, повторюючи, що це дрiбницi, але я наполягав на своему.

– Я маю зрозумiти, як ти це робиш! – торочив я. – Дама покладена посерединi, ти пересуваеш карти лише двiчi, i вона виявляеться не там, де я очiкував. У чому секрет?

Якось пiд час перерви вiн не став виманювати грошi у робiтникiв, а вiдвiв мене в тихий куток сараю i показав, як треба манiпулювати трьома картами таким чином, аби руки дурили очi. Двi карти – даму й будь-яку iншу – необхiдно було легенько стискати мiж великим i середнiм пальцями лiвоi руки, а третю карту тримати в правiй руцi. Розкладаючи карти, вiн робив перехресний рух руками; його пальцi ледь торкалися поверхнi столу i на мить завмирали, завдяки чому складалося враження, буцiмто дама буде першою. Але насправдi вислизала зовсiм iнша карта, причому майже в усiх комбiнацiях. Це класичний картковий фокус, вiдомий пiд назвою «Три карти».

Коли я вловив iдею цього фокусу, Нунен навчив мене кiлькох iнших трюкiв. Вiн показав, як притримувати карту в долонi, як оманливо тасувати, як знiмати, щоб загадана карта здавалася першою чи останньою, як змусити глядача обрати загадану карту з-помiж iнших карт, складених вiялом. Усi цi тонкощi Нунен пояснював недбало, радше хизуючись передi мною, нiж дiлячись досвiдом. Вiн, певно, не здогадувався, з якою жадiбнiстю я поглинав новi знання. Пiсля закiнчення уроку я спробував виконати фокус iз дамою, але карти розлетiлися пiдлогою. Я спробував знову. І знову. Не зупинявся навiть тодi, коли Нунен втратив до мене цiкавiсть i пiшов геть. Пiзно ввечерi, усамiтнившись у своiй кiмнатi, я таки засвоiв «Три карти» й перейшов до практики iнших, мигцем побачених фокусiв.

Настав день, коли Нунен завершив свою роботу, покинув майстерню i зник iз мого життя. Вiдтодi я його не зустрiчав. Завдяки йому вразливого хлопчика опанувала нав’язлива iдея. Я дав собi клятву будь-що оволодiти мистецтвом спритностi рук, що також називалося «манiпуляцiею» або «престидижитацiею» (як я довiдався з однiеi книжки, термiново позиченоi в бiблiотецi). Саме на цiй метi були зосередженi всi моi думки.




V


Упродовж наступних трьох рокiв мое життя визначалося низкою важливих подiй. По-перше, я стрiмко перетворювався з пiдлiтка на чоловiка. По-друге, мiй батько швидко збагнув, що я мав хист до рiзьбярства, що було значно цiннiшим за колiсне ремесло. По-трете, я невпинно тренував руки для демонстрацii фокусiв.

Вищезазначенi три аспекти мого iснування переплiталися, неначе волокна канату. Ми з батьком мали заробляти на життя, тож я не мiг вiдмовитися вiд виготовлення бочок, колiс i осей для возiв, що було головним джерелом прибутку, проте, коли випадала нагода, мiй тато або хтось з його майстрiв навчав мене вишуканого ремесла червонодеревника. Батько мав великi плани щодо мене. Якби я виправдав його сподiвання, вiн подарував би менi меблеву майстерню, якою я розпоряджався би на власний розсуд. Вiн мрiяв вiдiйти вiд справ i допомагати менi. Цi намiри давали менi змогу скласти уявлення про його розчарування i нездiйсненi надii. Моi здiбностi до роботи з деревом пробудили в ньому спогади про юнацькi амбiцii.

Тим часом я досяг вiдчутних успiхiв в опануваннi iншоi професii, яку вважав своiм iстинним покликанням. Увесь свiй вiльний час я присвячував iлюзiонiстським практикам. Зокрема намагався засвоiти всi можливi види манiпуляцiй з картами. На мою думку, в основi будь-яких фокусiв лежала спритнiсть рук так само, як проста тонiчна гама становить основу найскладнiшоi симфонii. Менi було важко роздобути спецiалiзовану лiтературу, але деякi посiбники зi сценiчноi магii все ж таки вийшли у свiт, i вперта людина мала шанс розшукати iх. Щоночi я ставав перед великим дзеркалом у своiй холоднiй кiмнатi над аркою ворiт i вчився притримувати карту в долонi, висувати з колоди, тасувати, ховати, розкладати на столi, складати вiялом, знiмати рiзноманiтними хитрими способами. Я дiзнався про найефективнiшi методи, що дозволяють фокуснику вiдвернути увагу глядачiв i заплутати iх, скориставшись особливостями повсякденного сприйняття. Можна застосувати: масивну залiзну клiтку для птахiв (нiхто не здогадаеться, що грати легко виймаються); м’яч, що здаеться завеликим, аби помiститися в рукавi; гостро заточений сталевий кинджал, чие лезо (начебто!) не зiгне жодна сила. Я швидко оволодiв основними прийомами сценiчноi магii: спершу я вивчав той чи iнший фокус, потiм працював над деталями й доводив до автоматизму i зрештою домагався бездоганного виконання. Я нi на день не припиняв тренувань.

Сила й спритнiсть рук стали запорукою мого професiйного розвитку.

Зараз я ненадовго вiдволiчуся вiд цих нотаток, аби розглянути своi руки. Вiдклавши перо вбiк, я простягаю iх вперед i пiдношу ближче до свiтла, намагаючись забути про звичне бачення i подивитися на них поглядом стороннього спостерiгача. Довгi тонкi пальцi, охайно пiдстриженi нiгтi однаковоi довжини; цi руки не схожi на руки художника, чорнороба або хiрурга – це руки червонодеревника, який став фокусником. Коли я повертаю iх долонями догори, шкiра виглядае блiдою, майже прозорою, з темними суглобовими лiнiями мiж фалангами. Пучки мiцних великих пальцiв м’якi й округлi, але, щойно я напружую м’язи, на долонях утворюються твердi горбки. Повернувши кистi тильною стороною, я знову вивчаю чутливу шкiру, припорошену свiтлим волоссям. Моi руки приваблюють жiнок; деякi зiзнавалися, що вони в захватi вiд них.

Навiть тепер, у зрiлому вiцi, я щодня треную руки. Я маю достатню силу, аби розчавити каучуковий тенiсний м’яч. Я згинаю пальцями сталевi цвяхи, розбиваю дошку ребром долонi. Та сама рука, утримуючи монету в один фартинг мiж пучками середнього й пiдмiзинного пальцiв, одночасно працюе з реквiзитом, пише на грифельнiй дошцi або стискае лiкоть добровольця з публiки; пiсля закiнчення всiх цих манiпуляцiй фартинг якимось дивом вигулькуе прямо з повiтря.

На лiвiй долонi я маю невеличкий шрам – нагадування про юнацькi роки, коли я ще не навчився дбати про руки й розумiти iхню цiннiсть. Щоразу, як я виконував фокуси з колодою карт, монетою, шовковою хусткою та iншими предметами, дедалi бiльше переконувався, що людська рука – дуже делiкатний iнструмент, тонкий, сильний i чутливий. Але одного ранку, працюючи в майстернi, я зробив неприемне вiдкриття – столярнi роботи були вкрай небезпечними для моiх рук. Пiд час виготовлення ободу я загавився: один хибний рух рiзцем, i мою лiву руку розсiк глибокий порiз. Пам’ятаю, як я остовпiв, не вiрячи власним очам. Із рани хлинула багряна кров, стiкаючи вiд зап’ястка до лiктя; зведенi судомою пальцi нагадували кiгтi хижого птаха. Старшi робiтники звикли до таких травм, тож зреагували миттево: умiло наклали джгут, посадили мене на воза й повезли до лiкарнi. Впродовж двох тижнiв я не знiмав пов’язку. Бiль, кров i тимчасовi незручностi лякали мене значно менше, нiж чорнi думки про те, що сталося непоправне i рука навiки залишиться скалiченою i нi до чого не придатною. Як з’ясувалося згодом, пошкодження були не настiльки серйозними. Я пережив чимало хвилювань, поки рука погано згиналася i майже не слухалася мене. Зрештою рухливiсть сухожиль i м’язiв вiдновилася, краi рани зрослися як належить, i за два мiсяцi я повернувся до нормального життя.

Цей iнцидент послужив менi важливим уроком. За тих часiв престидижитацiя була для мене звичайним хобi. Я ще не виступав перед публiкою i навiть не розважав робiтникiв у майстернi, як це робив Роберт Нунен. Моя iлюзiонiстська програма обмежувалася одноманiтними тренуваннями перед високим дзеркалом. Але захоплення переросло у пристрасть, що межувала з одержимiстю. Я не мiг дозволити, щоб якась там травма поставила пiд загрозу моi грандiознi плани!

Розсiчена долоня стала ще однiею визначною вiхою в моему життi, адже саме вона допомогла менi визначитися з прiоритетами. Ранiше я був пiдмайстром, який вчився фокусiв у вiльний час, але пiсля тiеi iсторii я перетворився на iлюзiонiста-початкiвця, рiшуче налаштованого долати всi перешкоди. Моi вподобання могли видатися дрiбницями, але я надавав провiдного значення здатностi утримувати в долонi приховану карту, крадькома витягати бiльярдну кулю з фетровоi торбинки або непомiтно сувати позичену в глядача п’ятифунтову банкноту в попередньо пiдготовлену помаранчу. Я вважав цi вмiння незрiвнянно важливiшими за виготовлення возових колiс на замовлення трактирника. Пiддавати ризику руки було неприпустимо.




VI


Я не зiзнавався собi в цьому! Що вiдбуваеться? Як далеко я маю зайти? Нiчого не писатиму, доки не знатиму напевно!




VII


Ми все обговорили й прийняли рiшення. Менi продовжувати? Гаразд, я вiзьмусь до роботи за таких умов. Я можу писати те, що вважаю доречним, а я можу додавати те, що вважаю доречним. Я не планував розповiдати нiчого, на що я б не погодився; менi просто хотiлося навести бiльше подробиць, перш нiж я перечитаю текст. Прошу вибачення, якщо я думав, що дурив себе. Я не мав лихих намiрiв.




VIII


Перечитав цi нотатки кiлька разiв. Здаеться, я зрозумiв, до чого я хилю. Моя бурхлива реакцiя була викликана подивом. Тепер я трохи заспокоiвся i переконався, що не переступив межу – не бовкнув нiчого зайвого.

Але я пропустив стiльки важливих подiй! Гадаю, я маю розповiсти про зустрiч iз Джоном Генрi Андерсоном, адже саме вiн рекомендував мене Маскелайнам.

Чому б менi не перейти до цiеi оповiдi просто зараз?

Або я почну негайно, або залишу собi записку. Треба чергуватися частiше!

Обов’язково внесу такi пункти:

1.?Як я дiзнався, чим займаеться Енджер, i як я вчинив iз ним.

2.?Олiв Венскомб (NB: Моеi вини тут нема).

3.?Сара? Дiти?

Угода поширюеться на цi пункти, хiба нi? Так я ii тлумачу. Якщо я не помиляюсь, доведеться багато чого викреслити або додати значно бiльше iнформацii.

Дивуюсь, що встиг так багато написати.




ІХ


У 1872 роцi, коли менi було шiстнадцять, до Гастiнгзу приiхав Джон Генрi Андерсон – цiлий тиждень вiн виступав у театрi «Гаетi» на Квiнс-роуд зi своiм «Дивовижним iлюзiоном». Я вiдвiдав усi покази й за можливостi старався купляти квитки в партерi, ближче до сцени. Жодна сила не змусила би мене залишитися вдома. За тих часiв вiн був знаним iлюзiонiстом, винахiдником низки неймовiрних трюкiв. До того ж подейкували, що вiн пiдтримуе молодих фокусникiв i допомагае iм пробитися.

Щовечора мiстер Андерсон демонстрував трюк, вiдомий серед професiйних iлюзiонiстiв як «Чарiвний ящик». На сцену запрошувалася невеличка група добровольцiв (вiн надавав перевагу виключно чоловiкам). Вони викочували з-за лаштункiв масивний дерев’яний ящик на колiщатках i пiднiмали його над пiдмостками достатньо високо, щоб усi переконалися, що нiхто не може потрапити туди через таемний люк. Потiм добровольцям пропонували зазирнути в ящик, пересвiдчитися, що вiн порожнiй, повернути його в рiзнi боки; дехто навiть заходив усередину i пiдтверджував, що там немае де ховатися. Наостанок вони замикали дверцята на важкi засуви. Добровольцi залишалися на сценi, а мiстер Андерсон знову штовхав ящик, показуючи глядачам, що дверцята надiйно зачиненi. Аж раптом, несподiвано для всiх, вiн швидко зривав засуви, розчахував дверцята, i… перед публiкою поставала чарiвна молода асистентка в пишнiй сукнi й ширококрисому капелюсi.

Щоразу, коли мiстер Андерсон запрошував добровольцiв, я зривався з мiсця, але вiн завжди проходив повз мене. Як же менi хотiлося бути одним з обранцiв! Я жадав дiзнатися, що вiдчувае людина, яка стоiть на осяянiй софiтами сценi, перед сотнями глядачiв. Жадав опинитися поряд з Андерсоном пiд час демонстрацii цього номера. Особливо мене цiкавила можливiсть ретельно оглянути «чарiвний ящик». Звичайно, я знав, у чому полягае його секрет, оскiльки вже встиг довiдатися чи самостiйно здогадався, як виконуються всi популярнi тогочаснi трюки. Але я мрiяв скористатися унiкальною нагодою i роздивитися зблизька реквiзит видатного iлюзiонiста. Розгадка його номера крилася в конструкцii ящика. На жаль, моя мрiя не здiйснилася.

Пiсля останнього показу я набрався смiливостi й попрямував до службового входу, рiшуче налаштований пiдстерегти Андерсона. Не минуло й хвилини, як iз своеi комiрки вийшов воротар.

– Перепрошую, сер, – мовив вiн, нахиливши голову вбiк i змiрявши мене зацiкавленим поглядом. – Мiстер Андерсон наказав провести вас до гримерноi, щойно ви з’явитесь.

Зайве казати, що я був ошелешений!

– Чи певнi ви, що вiн говорив про мене? – спитав я.

– Так, сер. Цiлком певен.

Збентежений, але сповнений радiсного хвилювання, я, дотримуючись указiвок воротаря, петляв вузькими коридорами та сходами, аж доки дiстався гримерноi знаменитостi. А там…

Там вiдбулася коротка, але захоплива розмова з мiстером Андерсоном. Я не маю бажання переповiдати подробицi почасти тому, що це було давно i бiльшiсть нюансiв стерлися з моеi пам’ятi; з iншого боку, минуло не так уже й багато рокiв, аби я не соромився юнацького звiрення почуттiв. Цiлий тиждень я спостерiгав за його виступами з перших рядiв партеру i переконався, що вiн – надзвичайно талановитий артист, який бездоганно виконуе своi трюки завдяки чудовому володiнню словом i тiлом. Залишившись iз ним наодинцi, я настiльки розгубився, що менi вiдiбрало мову, а коли отямився, з моiх губ нестримним потоком полилися лестивi фрази.

Зазначу лише, що ми обговорили двi теми, якi можуть видатися цiкавими.

По-перше, мiстер Андерсон пояснив, чому жодного разу не обрав мене в асистенти. Вiн розповiв, що, побачивши мiй ентузiазм, хотiв запросити мене на прем’ерному показi, проте щось його стримало. Згодом вiн примiтив мое обличчя на наступних показах, остаточно впевнився, що перед ним фокусник-початкiвець (мое серце радiсно закалатало вiд визнання моеi значущостi!) i побоявся спiвпрацювати зi мною. Вiн не знав – не мiг знати! – що я замислив. Чимало артистiв, особливо молодих i амбiтних, не гребують красти iдеi у досвiдчених вiдомих колег, тож настороженiсть мiстера Андерсона була зрозумiлою. Утiм, вiн попросив у мене вибачення за недовiру.

Друга тема стала логiчним продовженням попередньоi. Ілюзiонiст зрозумiв, що я роблю першi кроки в оволодiннi професiею. Вiн написав для мене стислого рекомендацiйного листа, з яким я мав вирушити до Лондону й навiдатися до Сент-Джордж-Голл, де на мене чекатиме Невiл Маскелайн власною персоною.

Саме тодi на мене нахлинули емоцii, i я почав дякувати йому з таким пафосом i захопленням, що менi соромно це згадувати.

Десь за пiв року пiсля тiеi незабутньоi зустрiчi я таки поiхав до Лондону й розшукав мiстера Маскелайна. Вiдтодi почалася моя кар’ера iлюзiонiста. Я виклав у загальних рисах iсторiю знайомства з мiстером Андерсоном, що призвела до знайомства з мiстером Маскелайном. Не хочу докладно описувати всi моi кроки на шляху до здобуття слави й професiйного вдосконалення; зупинюсь лише на тих епiзодах, що мають безпосереднiй стосунок до цiеi оповiдi. В моему життi був тривалий перiод, коли я вiдточував свою майстернiсть, експериментуючи прямо на сценi, i моi виступи рiдко задовольняли мене. Не бачу сенсу вiдновлювати в пам’ятi тi часи.

Знайомство з мiстером Андерсоном i мiстером Маскелайном мало вирiшальне значення ще й тому, що вони були единими iлюзiонiстами, з якими я спiлкувався на перших етапах мого становлення, коли Угода ще не набула теперiшньоi форми. Нiхто, крiм них, не знае секрет моiх номерiв. Мiстер Андерсон, на жаль, покинув цей свiт, але Маскелайни – включно з мiстером Невiлом Маскелайном – досi виступають на сценi. Я знаю, що вони зберiгатимуть мовчання; на них можна покластися. Точнiше, я мушу довiряти iм. Я не маю намiру звинувачувати мiстера Маскелайна в тому, що моi секрети iнодi опинялися пiд загрозою. Тим паче, що менi вiдоме iм’я винуватця.

Зараз я повернусь до основноi сюжетноi лiнii, адже збирався це зробити до того, як перебив себе.




Х


Кiлька рокiв тому в якiйсь газетi наводилися слова одного фокусника (здаеться, то був Девiд Девант): «Ілюзiонiсти охороняють своi секрети не тому, що вони е значущими й оригiнальними, а тому, що вони е незначними й тривiальними. Дивовижнi сценiчнi ефекти часто досягаються настiльки смiхотворними засобами, що фокуснику було б соромно зiзнатися, як це робиться».

Якщо стисло, саме в цьому полягае парадокс сценiчноi магii.

Побутуе думка, що номер буде «зiпсовано», якщо секрет його виконання розкриеться. Так вважають не лише фокусники, а й глядачi. Людям подобаеться атмосфера загадковостi, i вони не хочуть, аби щось ii порушило, хоч би як iм кортiло дiзнатися, яким чином створюеться iлюзiя.

Фокусник, ясна рiч, прагне зберiгати своi таемницi та успiшно заробляти грошi й надалi. Це загальновизнаний факт. Утiм, вiн стае жертвою власноi потайливостi. Що довше номер тримаеться в репертуарi, що частiше виконуеться на сценi, що бiльшу кiлькiсть людей введено в оману, то важливiшою видаеться мiсiя iлюзiонiста приховати ключ до розгадки.

З часом проблема загострюеться. Трюк набувае популярностi, чимало фокусникiв iмiтують або видозмiнюють його, що спонукае артиста постiйно вдосконалювати технiку, внаслiдок чого номер стае ще бiльш заплутаним i таемничим. Проте його сутнiсть не змiнюеться. Секрет залишаеться дрiбним i тривiальним. Що бiльшу славу здобувае виконавець, то бiльше вiн боiться викриття, що загрожуе його репутацii. Потайливiсть перетворюеться на справжню манiю.

Ближче до сутi справи.

Усе свое життя я зберiгав мою особисту таемницю, прикидаючись кульгавим (звiсно, в переносному сенсi – це прозорий натяк на Цзин Лiнь-Фу). Наразi я дожив до сивини i, зiзнаюсь вiдверто, досяг такого рiвня заможностi, що сцена втратила колишню привабливiсть. Чи мушу я, висловлюючись фiгурально, «кульгати» решту свого життя i чiплятися за таемницю, про яку мало хто знае i майже нiхто не переймаеться ii iснуванням? Гадаю, нi, не мушу. Ось чому я вирiшив позбутися давньоi звички й розповiсти всю правду про «Нове транспортування людини». Так називаеться трюк, що зробив мене всесвiтньовiдомим. На переконання багатьох фахiвцiв, це неперевершений взiрець сценiчноi магii.

Спершу я опишу те, що видно з глядацькоi зали.

Потiм вiдбудеться Розкриття Таемницi.

Саме з цiею метою я почав вести щоденник. А тепер, як i домовлялися, я вiдкладаю перо вбiк.




ХІ


Три тижнi не розгортав щоденник. Я не маю давати жодних пояснень i не хочу нiчого чути. Таемниця «Нового транспортування людини» належить не лише менi. От i все. Крапка. Що ж це за божевiлля охопило мене?

Упродовж багатьох рокiв таемниця добре служила менi, витримала чимало атак тощо. Хiба не для цього укладалася Угода?

Чому ж тодi я пишу, що подiбнi секрети е тривiальними? Тривiальними! Невже я присвятив життя чомусь тривiальному?

Першi два тижнi мого перiоду мовчання я провiв у тяжких роздумах над цими темами.

Як зазначалося вище, моi нотатки (книжка, щоденник, оповiдь – як краще назвати?) – безпосереднiй результат Угоди. Чи врахував я всi можливi наслiдки?

За умовами цiеi Угоди, я маю нести вiдповiдальнiсть за всi своi висловлювання – навiть необачнi й непродуманi. Саме так я чиню, удаючи, нiби тi слова вимовив я. Саме так я чиню, коли ролi змiнюються. Принаймнi менi здаеться, що я добре це роблю. Єднiсть цiлей, дiй i висловлювань – основоположний принцип Угоди.

Тому не вимагатиму, щоб я перегорнув щоденник на кiлька сторiнок назад i викреслив рядки, де обiцяю розкрити таемницю. (З тiеi самоi причини я не знищуватиму те, що пишу зараз.)

Розголошувати таемницю не можна – це навiть не обговорюеться. Доведеться ще трохи «покульгати».

Менi огидна думка про те, що Руперт Енджер ходить по цiй землi! Інодi менi вдаеться забути про нього, викреслити з пам’ятi цього негiдника та його дiяння, але вiн усе одно не зникае. Доки вiн житиме, мiй секрет буде пiд загрозою.

Я дiзнався, що вiн досi виконуе свою версiю «Нового транспортування людини» й навiть дозволяе собi звертатися до глядачiв iз зухвалими заявами: «Цей трюк часто намагаються вiдтворити, але нiхто не змiг його вдосконалити». Я скаженiю, уявляючи цi виступи; мене нудить вiд подробиць, якi менi переповiдають. Подейкують, що Енджер винайшов новий спосiб перемiщення, i його номер непоганий на вигляд. Щоправда, вiн мае один великий недолiк – повiльнiсть. Хай би як Енджер хизувався своею майстернiстю, та вiн нiколи не випередить мене – я рухаюсь значно швидше. Бiдолаха аж зi шкури пнеться, стараючись вивiдати правду!

Угода мае залишатися в силi. Жодних зiзнань!




ХІІ


Якщо я вже згадав Енджера, докладно розповiм, як ми посварилися вперше i як почалася наша ворожнеча. З моiх записiв стане очевидно, що саме я став iнiцiатором конфлiкту. Я цього не приховую i не знiмаю iз себе вiдповiдальностi.

Зазначу, що мене збила з пантелику прихильнiсть високим iдеалам. Коли я зрозумiв, що припустився помилки, то спробував виправити ситуацiю. Ось як це сталося.

Мистецтво iлюзiонiзму привертае увагу певних персонажiв, якi розглядають престидижитацiю як простий спосiб обдурити довiрливих i багатих людей. Вони використовують те саме обладнання i той самий реквiзит, що й професiйнi iлюзiонiсти, але роблять вигляд, нiби справдi творять дива.

На перший погляд може видатися, що такi авантюристи майже не вiдрiзняються вiд професiоналiв, що грають роль чарiвника на сценi. Але мiж ними лежить прiрва.

Примiром, iнодi я починаю своi виступи з номера «Китайськi кiльця». Недбало тримаючи в руках кiльця, я виходжу на середину освiтленоi сцени. Нiкого не попереджаю, що робитиму. Глядачi бачать (думають, що бачать, або дозволяють собi думати, що бачать) десять блискучих металевих кiлець. Кiльком особам дозволяеться торкнутися й оглянути кожне кiльце, пiсля чого добровольцi публiчно пiдтверджують, що воно суцiльнолите, без прорiзiв i зчленувань. Потiм я забираю всi кiльця i, на превеликий подив публiки, миттево об’едную iх в один ланцюг, який високо пiднiмаю над головою, демонструючи його всiй залi. Дозволивши комусь iз добровольцiв тицьнути пальцем у будь-яке мiсце ланцюга, я з’едную i роз’едную ланки саме там, де було вказано. Швидко складаю i розбираю якусь фiгуру з кiлькох кiлець, нанизуючи iх собi на руку чи на шию. Наприкiнцi номера глядачi побачать (або подумають, що бачать… див. вище), що я знову тримаю в руках десять важких вiдокремлених кiлець.

Як це досягаеться? Вiдповiдь – багаторiчна практика. Само собою, iснуе певний секрет, але я не маю права розголошувати його, оскiльки номер зберiгае популярнiсть i входить до репертуару багатьох фокусникiв. Йдеться про трюк, iлюзiю, видимiсть, де цiнуються не «дива» й «мiстичнi загадки», а майстернiсть, артистизм i легкiсть виконання.

А тепер розгляньмо приклад iншого фокусника. Вiн виконуе той самий трюк, використовуе тi самi прийоми, але привселюдно заявляе, що з’еднуе i роз’еднуе кiльця за допомогою чаклунства. Хiба це не змiнить ставлення до його виступу? Вiд нього чекатимуть не майстерностi, а доказiв чарiвництва. Публiка сприйматиме його не як артиста, а як чудотворця, що кинув виклик законам природи.

Якби в залi опинився я або будь-який iнший iлюзiонiст, вiн сказав би глядачам: «Це звичайний фокус! Насправдi кiльця не такi, якими видаються. Ви бачили зовсiм не те, про що думали».

На що чудотворець (лицемiрно) вiдповiв би йому: «Глядачi стали свiдками надприродного явища. Якщо ви стверджуете, що я показав простий фокус, зробiть ласку, пояснiть нам, як це робиться».

Тодi довелося би прикусити язика. Професiйна честь завадила би менi розкрити секрети виконання трюку.

Отже, диво залишилося би дивом в очах публiки.

Коли я робив першi кроки на великiй сценi, в моду увiйшло «спiлкування з духами», або спiритизм. Деякi сеанси вiдкрито проводилися в театрах, а деякi вiдбувалися таемно, в мистецьких студiях або приватних будинках. Усi цi ритуали мали дещо спiльне. «Медiуми» давали надiю старим або вбитим горем людям, переконуючи iх, що життя пiсля смертi iснуе. Клiенти ладнi викласти чималу суму за таке навiювання.

З точки зору професiйного iлюзiонiста, спiритизм мае двi примiтнi риси. По-перше, використовуються шаблоннi сценiчнi прийоми. По-друге, шахраi завжди кажуть, що iм допомагають «надприроднi сили». Інакше кажучи, вони дурять людей своiми байками про «зв’язок iз потойбiчним свiтом».

Саме це дратувало мене найбiльше. Оскiльки подiбнi трюки легко виконае будь-який компетентний iлюзiонiст, мене неабияк обурювало, що iх вiдносили до паранормальних явищ, якi нiбито «доводять», що потойбiчне життя iснуе, що духи можуть матерiалiзуватися, що мертвi здатнi говорити й таке iнше. Це брехня, але ii важко спростувати.

Я приiхав до Лондону 1874 року. За пiдтримки Джона Генрi Андерсона й протекцii Невiла Маскелайна я почав шукати роботу в театрах i мюзик-холах, яких у столицi було i так задосить. Ілюзiонiстськi номери мали великий попит, але в Лондонi вистачало талановитих фокусникiв. Менi було непросто пробитися до професiйних кiл. Я погоджувався на першi-лiпшi пропозицii i поступово здобував авторитет у свiтi магii. Шлях до успiху виявився довгим попри те, що публiка добре сприймала моi номери. Тодi я був далеким вiд втiлення «Нового транспортування людини», хоча, вiдверто кажучи, замислив цей надзвичайний трюк ще у Гастингзi, коли стукав молотком у батькiвськiй майстернi.

За тих часiв фокусники, що заробляли спiритизмом, часто рекламували своi послуги в газетах i журналах. Їхня дiяльнiсть викликала певний резонанс. Спiритизм оголосили бiльш захопливою, сильною та ефективною формою магii порiвняно зi сценiчною. Логiка була такою: якщо досвiдчений iлюзiонiст здатен ввести жiнку в транс i здiйняти ii в повiтря, чому б не застосувати його вмiння для кориснiшоi справи – спiлкування з померлими? А й справдi, чом би й нi?




ХІІІ


Ім’я Руперта Енджера було знайоме менi ранiше. Звiдкись iз Пiвнiчного Лондону вiн регулярно надсилав багатослiвнi й зухвалi листи до трьох спецiалiзованих журналiв iз мистецтва сценiчноi магii. Його мета була незмiнною: взяти на глум тих, кого вiн називав «елiтою» – представникiв староi школи, чиi допотопнi традицii i прагнення до секретностi були, на його думку, нiкому не потрiбним пережитком минулих епох. Хоч я дотримувався традицiйних методiв, та не вступав у полемiку з Енджером, на вiдмiну вiд деяких артистiв, що пiддалися на його провокацii.

Типовий приклад однiеi з його теорiй: iлюзiонiст, який привселюдно заявляе про свою майстернiсть, мае бути готовим «вийти в коло». Інакше кажучи, фокусник буде оточений глядачами зусiбiч i не зможе розраховувати на захист просценiуму, що вiддiляе його вiд публiки пiд час виконання трюкiв. Хтось iз моiх вiдомих колег вiдповiв йому, делiкатно вказавши на очевидний факт: хоч би як ретельно фокусник готував свiй номер, у залi завжди знайдуться тi, хто розкриють його секрет. Енджер безжально висмiяв його. По-перше, заявив вiн, магiчний ефект посилюеться, якщо виконавця видно з усiх бокiв. По-друге, якщо кiлька осiб вiднайдуть розгадку (що трапляеться навiть тодi, коли видимiсть е обмеженою), це не мае жодного значення! Вразити п’ятсот глядачiв – ось що найважливiше. П’ятеро розумникiв нi на що не впливають.

На думку бiльшостi професiоналiв, подiбнi теорii мало чим вiдрiзнялися вiд блюзнiрства – не тому, що нашi секрети суворо заборонено розголошувати (на що натякав Енджер), а тому, що його погляди були радикальними й суперечили усталеним традицiям.

Руперт Енджер здобув певну славу, хоча й не зовсiм таку, як вiн уявляв. Я часто чув, як колеги iронiчно висловлювали подив, не розумiючи, чому вiн так рiдко виступае на сценi й не дае нам можливостi отримати задоволення вiд його блискучоi новаторськоi технiки.

Повторюю: я уникав дискусiй i мало цiкавився Енджером. Але одного дня втрутилася доля.

Так склалося, що моя тiтка за батькiвською лiнiею, що мешкала в Лондонi, втратила чоловiка i була настiльки засмучена, що звернулася до спiрита й домовилася влаштувати сеанс у себе вдома. Я дiзнався про ii намiри з листа матерi, яка регулярно переповiдала менi чутки про наших родичiв, але цього разу новина викликала мою професiйну цiкавiсть. Я негайно зв’язався з тiткою, запiзно принiс iй своi спiвчуття i зголосився пiдтримати ii, коли вона шукатиме розраду.

У день проведення сеансу вона запросила мене на обiд, i це було неабиякою удачею, оскiльки спiрит приiхав на годину ранiше. В будинку здiйнялася панiка. Гадаю, вiн вчинив так навмисно, аби краще пiдготуватися до дiйства в кiмнатi, де мав вiдбутися контакт iз небiжчиком. Новоприбульця супроводжували двое асистентiв – молодий чоловiк i дiвчина. Спiльними зусиллями вони задрапiрували вiкна чорними шторами; вiдсунули до стiни непотрiбнi меблi й замiнили iх тими, що привезли з собою; прибрали килим, оголили мостини й встановили дерев’яний ящик, чиi розмiри й загальний вигляд дали менi зрозумiти, що цi люди збираються виконати звичайний сценiчний трюк. Я тримався осторонь i нiчим не привертав уваги спiрита, побоюючись, що вiн упiзнае мене. Минулого тижня газети надрукували кiлька схвальних рецензiй на моi виступи.

Спiрит був молодим чоловiком приблизно мого вiку i вирiзнявся тендiтною тiлобудовою; темне волосся спадало на вузьке чоло. Насторожений погляд надавав йому подiбностi зi звiром, що шукае здобич. Спритнi точнi рухи були незаперечною ознакою досвiдченого фокусника. Його асистентка мала привабливе обличчя з вольовими рисами й струнке, гнучке тiло (ii фiзичнi данi ввели мене в оману – я дiйшов хибного висновку, що дiвчина виступае з ним на сценi). Вона була вбрана у скромну темну сукню i здебiльшого мовчала. Другий асистент – дужий бiлявий молодик вульгарного вигляду – незадоволено буркотiв i лаявся, пересуваючи важкi меблi.

Коли всi гостi зiбралися (тiтка запросила вiсiм-дев’ять знайомих, iмовiрно, бажаючи частково покрити витрати), спiрит завершив пiдготовку i терпляче чекав у кiмнатi разом з асистентами. Я не мав жодних шансiв оглянути iхнiй реквiзит.

Весь сеанс – включно з преамбулою i драматичними паузами – тривав понад одну годину. Було показано три iлюзiонiстськi номери, розрахованi на те, щоб створити напругу, посилити хвилювання i навiяти певнi емоцii.

Спiрит розпочав з обертання столу, виконавши цей трюк iз надзвичайним драматизмом. Стiл крутнувся сам собою i загрозливо захитався, внаслiдок чого бiльшiсть присутнiх опинилися на голiй пiдлозi. Гостi затремтiли вiд страху, готуючись до будь-яких несподiванок. Тодi спiрит – за допомогою своеi молодоi змовницi – зобразив гiпнотичний транс. Йому зав’язали очi, затулили рота кляпом, затягли мотузками руки та ноги, пiсля чого його – геть безпорадного – перенесли до дерев’яного ящика, звiдки вiдразу почали долинати дивнi моторошнi сигнали з потойбiччя: яскравi спалахи свiтла, гучний трiск, виття труби, дзвiн цимбалiв, цокання кастаньет. Із глибин ящика вирвалася зловiсна «ектоплазменна матерiя» i попливла кiмнатою, огортаючи все довкола таемничим сяйвом.

Вилiзши з ящика й позбувшись пут (коли ящик вiдчинили, усi мотузки й вузли були на мiсцi), «медiум» якимось дивом вийшов iз трансу i взявся до основноi справи. Пiсля короткоi, але красномовноi промови про небезпеку зближення зi свiтом духiв вiн натякнув, що результат виправдовуе ризик, i знову впав у транс, прагнучи встановити контакт. Невдовзi вiн оголосив, що духи покiйних родичiв i друзiв приедналися до них; мiж живими та мертвими вiдбувся обмiн посланнями й словами втiхи.




XIV


Яким чином молодий спiрит досяг такого ефекту?

Як я вже казав, професiйна етика змушуе мене зберiгати мовчання. Тодi я не мiг розповiсти всю правду (i зараз не можу). Обмежуся натяками на те, що це звичайна спритнiсть рук.

Обертання столу не е трюком у традицiйному розумiннi (хоча iнодi – як у тому конкретному випадку – його можна вiднести до iлюзiонiстських практик). Йдеться про маловiдоме фiзичне явище: десять-дванадцять осiб збираються за круглим дерев’яним столом i щосили тиснуть долонями на поверхню; якщо хтось скаже iм, що стiл ось-ось крутнеться, не мине й двох хвилин, як це справдi станеться. Щойно люди вiдчувають рух, як стiл неминуче починае хитатися в рiзнi боки. Достатньо однiеi простоi дii – непомiтно вдарити носком черевика об нiжку, i стiл ефектно нахилиться вбiк i з гучним гуркотом перевернеться. Якщо поталанить, вiн потягне за собою майже всiх учасникiв сеансу, що викличе загальний подив i сум’яття, але нiкому не завдасть фiзичноi шкоди.

Зайве уточнювати, що стiл, який використовувався в будинку моеi тiтки, принесли разом з iншим реквiзитом. Вiн був хитро сконструйований – чотири дерев’янi нiжки поеднувалися з центральною опорою, а внизу залишався невеличкий зазор, куди можна було просунути ногу.

Стисло опишу манiпуляцii з ящиком: професiйний iлюзiонiст легко позбуваеться пут, що здаються намертво затягнутими, особливо якщо вузли зав’язанi його асистентами. Опинившись всерединi ящика, вiн за лiченi секунди послабить мотузки й почне видавати бентежнi «потойбiчнi сигнали».

Що ж до контактiв зi свiтом духiв – головноi мети «спiритичного сеансу», – зазначу, що iмiтацiя досягаеться за рахунок iнших загальновiдомих прийомiв, доступних будь-якому здiбному фокуснику.




XV


Я навiдався до тiтки, аби задовольнити професiйну цiкавiсть, а замiсть того, на мiй превеликий жаль i сором, покидав ii будинок, сповнений праведного гнiву. Банальнi iлюзiонiстськi виверти застосовувалися для обману довiрливих, вразливих людей. Моя родичка повiрила, що коханий чоловiк хотiв заспокоiти ii та надiслав вiсточку з потойбiччя. Спустошена, вона негайно пiшла до своеi спальнi. Деякi гостi теж були глибоко зворушенi почутими посланнями. Я був единим, хто знав, що це шахрайство.

Мене тiшила лише думка про те, що можна й потрiбно викрити його як шарлатана, перш нiж вiн завдасть шкоди iншим людям. Я вiдчував спокусу розiбратися з ним пiд час того сеансу, але мене дещо налякала його впевнена поведiнка. Поки Енджер та молода асистентка збирали реквiзит, я перекинувся словом з його кремезним бiлявим помiчником, i той дав менi вiзитiвку спiрита.

Отак я дiзнався iм’я i професiйнi методи чоловiка, який у майбутньому намагатиметься зiпсувати мою кар’еру.



Руперт Енджер

Ясновидець, медiум

Спiритичнi сеанси

Цiлковита конфiденцiйнiсть

Пiвнiчний Лондон, Ідмiстон-Вiллас, будинок 45


Я був молодим, недосвiдченим, заслiпленим високими iдеалами. Згодом я пошкодував про свою одержимiсть, адже юнацький максималiзм заважав розгледiти лицемiрство моеi позицii. Я вирiшив переслiдувати мiстера Енджера й розкрити його шахрайськi прийоми. Невдовзi я вдався до певних хитрощiв (не уточнюватиму, що саме я зробив) i довiдався, де й коли проходитиме наступний сеанс.

Як i минулого разу, зустрiч була призначена в приватному будинку на околицях Лондону. Менi довелося докласти великих зусиль, аби отримати запрошення вiд незнайомих людей, страшенно засмучених через раптову смерть матерi сiмейства. Я добився свого лише тому, що напередоднi прийшов до них i вiдрекомендував себе як помiчник Енджера, наголосивши на тому, що «медiум» потребуватиме моеi пiдтримки. Збожеволiлi вiд горя домочадцi слухали мене у пiввуха.

Наступного дня я влаштував засiдку поблизу будинку i мав змогу переконатися, що завчасне прибуття Енджера – як i тодi, коли вiн вiдвiдав мою тiтку, – було навмисним. Ба бiльше, йшлося про важливий попереднiй етап. Я крадькома спостерiгав за тим, як iлюзiонiст та його помiчники вивантажували реквiзит iз воза й тягли до будинку. Годину по тому, майже у домовлений час, я теж увiйшов усередину. Уся бутафорiя вже була розставлена; в кiмнатi панувала напiвтемрява.

Сеанс, як завжди, почався з обертання столу. За щасливою випадковiстю я опинився бiля Енджера, коли вiн готувався до виступу.

– Ми часом не знайомi, сер? – докiрливо прошепотiв вiн.

– Сумнiваюсь, – вiдповiв я, прикидаючись байдужим.

– Полюбляете вiдвiдувати сеанси?

– Не вiдстаю вiд вас, сер, – холодно вiдрiзав я.

Енджер метнув на мене загрозливий погляд, проте нiчого не мiг вдiяти. Всi учасники зiбралися за столом, тож вiн мусив починати. Вiн, певно, здогадався про моi намiри викрити його, але самовладання не втратив. Треба вiддати йому належне – мiй противник працював iз властивим йому професiоналiзмом.

Я чекав слушноi митi. Було б недоречно розтлумачувати секрет обертання столу. Однак коли з ящика почали долинати «сигнали», менi закортiло кинутися туди, розчахнути дверцята i показати, хто видае цi звуки. Поза всяким сумнiвом, присутнi побачили би, що негiдник, звiльнившись вiд мотузок, дмухав у трубу або клацав кастаньетами. Втiм, я стримався. Вважав за краще дочекатися, коли емоцiйна напруга сягне апогею i вiдбудеться обмiн так званими «духовними посланнями». Енджер використовував клаптики паперу, згорненi в кульки. Члени родини заздалегiдь написали на них iмена, назви предметiв, сiмейнi таемницi та iншi подробицi; притискаючи паперовi кульки до чола, вiн удавав, нiби читае «послання».

Щойно вiн узявся до роботи, я вступив у гру. Вiдскочив вiд столу, розiрвав ланцюг рук, що мав створювати «психiчне поле», i рiзким жестом зняв драпiрування з найближчого вiкна. До кiмнати хлинуло сонячне свiтло.

– Якого бiса?.. – почав Енджер.

– Панi та панове! – заволав я. – Цей чоловiк – шахрай!

– Сядьте, сер! – Його помiчник стрiмко кинувся до мене.

– Звичайна спритнiсть пальцiв! – з пафосом оголосив я. – Погляньте: вiн тримае одну руку пiд столом. Звiдти виймае послання. Ось i весь секрет!

Чолов’яга скрутив мене, проте я встиг побачити, як Енджер винувато сховав папiрець, пiдготовлений для трюку. Тодi глава сiм’i пiдвiвся i почав клясти мене останнiми словами. Його обличчя було спотворене гнiвом i горем. Хтось iз дiтей гiрко заридав; iншi вiдразу приедналися.

Вириваючись, я розчув пхикання старшого хлопчика:

– Де ж мама? Вона була тут! Вона була тут!

– Вiн шарлатан, брехун, обманщик! – репетував я, поки мене виштовхували з кiмнати спиною вперед.

Я помiтив, що молода асистентка побiгла до вiкна замiнити драпiрування. Щосили вдаривши нападника лiктями, я на мить звiльнився i помчав до неi. Схопив за плечi й грубо вiдштовхнув убiк. Вона розпростерлася на дощатiй пiдлозi.

– Вiн не вмiе розмовляти з померлими! – закричав я. – Вашоi матерi тут немае!

Здiйнявся галас.

– Хапайте його! – долинув голос Енджера.

Здоровань знову заломив менi руки за спину i розвернув обличчям до присутнiх. Дiвчина не могла звестися на ноги – вона лежала на пiдлозi й злобно дивилася на мене знизу вгору. Енджер – зовнi спокiйний i стриманий – не вiдходив вiд столу, пронизуючи мене вбивчим поглядом.

– Я знаю вас, сер, – вiдрiзав вiн. – І вiднинi надзвичайно уважно стежитиму за вашими виступами. – Вiн мовив до помiчника: – Викиньте його звiдси!

Не встиг я i оком зморгнути, як гепнувся на брукiвку. Щосили намагаючись зберiгати гiднiсть, не звертаючи уваги на зацiкавленi погляди перехожих, я обсмикнув одяг i квапливо пiшов геть.

Упродовж наступних днiв мене заспокоювало вiдчуття власноi правоти, усвiдомлення того, що родину хотiли обiкрасти, а мистецтво iлюзiонiста використовували у пiдступних цiлях. Згодом мене охопили неминучi сумнiви.

Сеанси Енджера приносили втiху його клiентам незалежно вiд того, якими засобами це досягалося. Я згадував невиннi дитячi личка, осяянi вiрою в те, що померла мама передае iм послання з того свiту. Бачив iхнi усмiшки й щасливi погляди.

Хiба це вiдрiзняеться вiд бажаноi мiстифiкацii, заради якоi публiка приходить на виступи iлюзiонiста? Може, такi номери е навiть кориснiшими. Чи варто засуджувати тих, хто бере грошi за «спiритизм»? Чим вони гiршi порiвняно з тими, хто бере грошi за шоу у мюзик-холах?

Майже мiсяць я страждав, шкодуючи про свiй вчинок. Зрештою докори сумлiння настiльки замучили мене, що я вирiшив дiяти: написав покаянного листа Енджеру i вiд щирого серця попросив вибачення.

Вiдповiдь не забарилася. Я отримав мiй лист, розiрваний на маленькi шматочки. До нього додавалася записка – Енджер саркастично радив менi скласти докупи цi клаптики за допомогою моiх таемних магiчних прийомiв.

Два днi по тому я виступав у «Льюшем-Емпайр». Аж раптом мiй противник скочив iз мiсця в першому ряду бельетажа i заволав на всю залу:

– Його асистентка ховаеться за лаштунками, лiворуч вiд ящика!

Звичайно, то була правда. Я мав вибiр – або опустити завiсу i покинути сцену, або продовжити показ – якомога театральнiше зустрiти мою асистентку, вдовольнившись слабкими оплесками збентежених глядачiв. У центрi бельетажа зяяло порожне крiсло, що нагадувало дiрку на мiсцi вирваного зуба.

Отак почалася ворожнеча, що тривае багато рокiв.

Єдине, що мене виправдовуе,– недосвiдченiсть юностi, хибне розумiння професiйноi честi, необiзнанiсть iз свiтськими правилами. Але провина лежить i на Енджерi. Хоча я дещо запiзнився з вибаченнями, мое каяття було щирим, i лише безсердечна людина могла вiдмовитися миритися. З iншого боку, Енджер теж був молодим. Наразi менi важко вiдтворити тi подii, оскiльки наш конфлiкт стався бозна-коли й за весь цей час набував рiзноманiтних форм.

Якщо я припускався помилок i намагався iх виправити, Енджер несе вiдповiдальнiсть за постiйне розпалювання нашоi ворожнечi. Дуже часто я, втомившись вiд цiеi безглуздоi вiйни, намагався почати з чистого аркуша життя i кар’еру, але Енджер знову кидався в атаку. Вiн примудрявся псувати мiй реквiзит, унаслiдок чого весь номер iшов шкереберть. Якось вода, що мала перетворитися на червоне вино, залишилася водою. Іншим разом я виставив себе дурнем, урочисто дiставши з цилiндра голу мотузку замiсть гiрлянди прапорцiв. Ще один неприемний iнцидент стався, коли моя асистентка, що мала злетiти в повiтря, нерухомо лежала на канапi.

Одного вечора, незадовго до вистави, хтось розмалював моi афiшi, вивiшенi бiля входу до театру: «Вiн використовуе картонний меч», «Вiн витягне з колоди пiкову даму», «Фокус iз дзеркалом: пильнуйте за його лiвою рукою» i таке iнше. Глядачi читали всi цi глумливi написи, перш нiж увiйти до зали.

Такi вчинки, ймовiрно, нагадували невиннi жарти, проте вони могли завдати суттевоi шкоди моiй репутацii, i Енджер чудово знав, чим я ризикую.

Звiдки менi вiдомо, що саме вiн робив цi капостi? Інодi вiн сам не приховував свою причетнiсть. Коли мiй номер зривався, Енджер опинявся у залi – щойно виникала якась проблема, вiн пiдстрибував i починав освистувати мене. Однак найважливiшим доказом, що агресором був сам Енджер, стали притаманнi йому погляди на мистецтво магii. Вiн надавав провiдного значення секрету, що лежить в основi того чи iншого фокуса. Такий виверт iлюзiонiсти називають «оманою». Якщо виконання трюку залежало вiд потаемноi полицi за столом фокусника, Енджер зосереджувався виключно на цiй полицi, навiть не припускаючи, що артист може творчо пiдходити до використання апаратури. Хоч би якими були причини наших чвар, головна розбiжнiсть полягала у хибному й обмеженому розумiннi iлюзiонiстських прийомiв, властивому Енджеру. Диво створюеться завдяки майстерностi iлюзiонiста. Технiка тут нi до чого.

Ось чому «Нове транспортування людини» залишалося единим номером, що жодного разу не став мiшенню для публiчних нападiв Енджера. Мiй трюк не на його зуби. Вiн нiяк не мiг збагнути, як досягаеться такий ефект – почасти тому, що я ревно зберiгав свою таемницю, але здебiльшого його збивала з пантелику моя манера виконання.




XVI


Кожен номер мае три етапи.

Перший етап – пiдготовка. Ми навiюемо, пояснюемо або натякаемо глядачам на те, що вони невдовзi побачать. Реквiзит стоiть на сценi. Інколи ми просимо допомоги у добровольцiв iз публiки. Пiд час пiдготовки iлюзiонiст усiляко вiдвертае глядацьку увагу.

Другий етап – виконання – передбачае здiйснення певних трюкiв на основi багаторiчного досвiду й артистичних здiбностей фокусника.

Третiй етап – вiдомий як «ефект» або «престиж» – е продуктом магii. Якщо з капелюха витягають кроля, який начебто не iснував ранiше, вiн вважатиметься «престижем» цього фокусу.

«Нове транспортування людини» вирiзняеться з-помiж iнших номерiв, оскiльки глядачi, критики й моi колеги насамперед цiкавляться його пiдготовкою i виконанням, а мене, виконавця, найбiльше хвилюе престиж.

Ілюзiонiстськi номери подiляються на категорii, або типи, чия кiлькiсть обмежуеться шiстьма (не рахуючи гiпнозу, що становить окрему царину). Будь-який фокус, що виконувався колись, пiдпадае пiд одну чи кiлька з нижченаведених категорiй:

1.?Поява: магiчне створення предмета чи живоi iстоти з нiчого.

2.?Зникнення: магiчне щезання предмета чи живоi iстоти в порожнечi.

3.?Трансформацiя: видиме перетворення одного предмета на iнший.

4.?Перемiщення: видима змiна мiсцеперебування двох чи бiльше предметiв.

5.?Виклик законам природи: скажiмо, оманливе подолання гравiтацii, iлюзорне проникнення одного твердого тiла крiзь iнше, поява великоi кiлькостi предметiв чи людей iз вузького мiсця, що видаеться затiсним для них.

6.?Таемна рушiйна сила: створення iлюзii самостiйного руху предметiв – примiром, загадана карта загадковим чином висуваеться з колоди.

«Нове транспортування людини» не можна назвати типовим явищем через те, що цей номер вiдповiдае щонайменше чотирьом iз вищезгаданих категорiй, тодi як бiльшiсть iлюзiонiстських номерiв належать до однiеi чи двох. Щоправда, якось у Європi я бачив один складний трюк, що поеднав у собi ознаки п’яти категорiй.

Зрештою фокусник вдаеться до рiзних iлюзiонiстських прийомiв.

Цi прийоми значно важче класифiкувати: коли йдеться про технiку, обдарований фокусник не гребуе нiчим. Технiка трюку може бути як примiтивною (скажiмо, розмiщення одного предмета за iншим, що дозволяе приховати його вiд публiки), так i надзвичайно складною, що потребуе попередньоi пiдготовки сцени й залучення цiлоi команди асистентiв i пiдсадних двiйникiв.

Не варто забувати про низку традицiйних прийомiв. Часом бувае доречно застосувати «чарiвну» колоду, з-пiд якоi висуваються одна чи кiлька необхiдних карт; строкатий задник, на чиему тлi непомiтно здiйснюються певнi манiпуляцii; чорний стiл або iнший предмет, який важко розгледiти iз зали; манекени, двiйникiв, дублерiв, пiдсадних осiб та iншi обманки. Вигадливий фокусник тяжiе до експериментiв. Будь-який винахiд, невiдомий пристрiй чи iграшка пiдводять його до думки «Чи допоможе це поставити новий номер?». За останнi роки було показано чимало номерiв, що виконувалися за допомогою незвичних засобiв, як-от поршневий двигун, телефон, електроенергiя, а також iграшкова димова шашка Ворбла, що справила неабиякий ефект.

Для фокусника магiя не приховуе жодноi таемницi. Ми обираемо рiзнi варiанти стандартних методiв. Те, що вражае глядачiв оригiнальнiстю i новизною, розглядаеться професiоналами виключно з точки зору технiки. Якщо хтось розробив новаторський трюк, iншi iлюзiонiсти неодмiнно запозичать його – це лише питання часу.

Будь-який дивовижний ефект можна пояснити. Для його досягнення використовують потаемне вiддiлення, хитро розмiщене дзеркало, пiдсадку асистента, який прикинеться добровольцем iз публiки, або простий вiдволiкальний маневр.

А тепер я здiймаю руки – моi пальцi розчепiренi, мiж ними нiчого не приховано – й привселюдно заявляю: «Нове транспортування людини» нiчим не вiдрiзняеться вiд iнших трюкiв i мае логiчне пояснення. Так склалося, що завдяки поеднанню простого, але ретельно збереженого секрету, тривалоi практики, деяких вiдволiкальних маневрiв i традицiйних прийомiв цей номер став нарiжним каменем моеi програми й моеi кар’ери.

Енджер, попри титанiчнi зусилля, не змiг розкрити мою таемницю, про що я невдовзi розповiм.




XVII


Ми з Сарою та дiтьми трохи вiдпочили на пiвденному узбережжi; я брав цей щоденник iз собою.

Спершу ми вирушили до Гастiнгзу, де я давно не був, але довго не затрималися. Мiсто занепадае, i я боюсь, що це необоротний процес. Майстерня мого батька, продана пiсля його смертi, знову перейшла до iншого власника. Нинi тут побудовано пекарню. У долинi, за нашим домом, з’явилося багато нових будинкiв; незабаром буде прокладена залiзнична гiлка до Ешфорду.

Покинувши Гастiнгз, ми поiхали до Бексгiлу. Потiм – до Істборну. Звiдти – до Брайтону. І нарештi – до Богнору.

Перше, що я хочу зауважити з приводу цих нотаток: саме я намагався принизити Енджера, а я, своею чергою, зазнав приниження вiд нього. За винятком цiеi несуттевоi подробицi, я точно вiдтворив подii i навiв iншi подробицi без помилок.

Я докладно коментую мiй секрет, надаючи йому особливого значення. Бачу в цьому певну iронiю, адже я так красномовно просторiкував про тривiальнiсть бiльшостi iлюзiонiстських секретiв.

Нi, я не вважаю мiй секрет тривiальним. Його легко розкрити, i Енджер, мабуть, дiзнався правду, хоч би що я писав ранiше. Гадаю, деякi люди теж зрозумiли, що я приховую.

Будь-хто з тих, хто читае цю оповiдь, iмовiрно, збагнув, у чому рiч.

Але нiхто не здогадаеться, що цей секрет справив усеосяжний вплив на мое життя. Саме тому Енджер нiколи не докопаеться до iстини, якщо я не пiдкажу йому вiдповiдь. Вiн не зможе уявити, наскiльки сильно мое життя пiдпорядковувалося необхiдностi зберiгати таемницю. Ось у чому суть.

Поки я тримаю пiд контролем ведення нотаток, розкажу, як сприймають мiй номер iз глядацькоi зали.




XVIII


Трюк «Нове транспортування людини» видозмiнюеться з роками, але технiка залишаеться тiею самою.

Попервах я використовував два ящики, а згодом – двi шафи, два столи й двi лавки. Один предмет розташовувався на авансценi, iнший – на заднику. Точнiсть розмiщення не е вирiшальною; на рiзних майданчиках апаратура ставиться по-рiзному залежно вiд форми та розмiрiв сцени. Найважливiша вимога: вiдстань мiж двома предметами мае бути великою. Реквiзит яскраво освiтлений i добре проглядаеться iз зали вiд першоi i до останньоi митi мого виступу.

Я опишу найпершу – i найпростiшу – версiю цього трюку, коли я ще використовував зачиненi ящики. Ранiше мiй номер називався «Транспортування людини».

І тодi, i тепер цей номер був окрасою програми; вiдтодi нiчого не змiнилося, крiм незначних деталей. Тому я розповiдатиму так, нiби досi виконую давню версiю.

Обидва ящики викочуються на сцену за допомогою монтувальникiв, асистентiв або добровольцiв iз публiки. Глядачам демонструють, що ящики порожнi. Добровольцям дозволяеться пройти крiзь них, вiдчинивши не лише дверцята, а й закрiпленi петлями заднi стiнки, а також зазирнути пiд дно. Потiм вони встановлюють кожен ящик на вiдповiдне мiсце й зачиняють дверцята.

Пiсля короткоi жартiвливоi преамбули (вимовленоi з яскраво вираженим французьким акцентом) про переваги перебування в двох мiсцях одночасно я прямую до першого – найближчого ящика – й вiдчиняю дверцята.

Звiсно, вiн досi порожнiй. Я беру зi столу яскравий надувний м’яч i разiв зо два ударяю ним об пiдлогу, аби продемонструвати його стрибучiсть. Заходжу до першого ящика й тимчасово залишаю дверцята вiдчиненими.

Кидаю м’яч у напрямку другого ящика.

Зсередини захлопую дверцята першого ящика.

Зсередини розчахую дверцята другого ящика, виходжу на сцену i пiдхоплюю м’яч, що пролiтае бiля мене.

Щойно м’яч опиняеться в моiх долонях, перший ящик ефектно здригаеться, розкриваючись стулками назовнi; всi бачать, що вiн цiлком порожнiй.

Тримаючи м’яч у руках, я виходжу до рампи й розкланююсь перед публiкою.




ХІХ


Дозвольте менi стисло викласти iсторiю мого життя i моеi кар’ери до останнiх рокiв минулого столiття.

У вiсiмнадцять рокiв я почав жити самостiйно, виступаючи з фокусами в мюзик-холах. Навiть за пiдтримки мiстера Маскелайна менi було важко знайти роботу; минуло кiлька рокiв, а я не здобув анi слави, анi багатства, анi почесноi згадки в афiшах. Зазвичай я асистував iншим фокусникам i довгий час платив за винаймання помешкання грошима, що iх заробляв виготовленням ящикiв та iншого iлюзiонiстського реквiзиту. Навички столярноi справи й батькiвськi уроки стали менi в пригодi. Я завоював репутацiю винахiдника й конструктора, який завжди виправдовував сподiвання клiентiв.

У 1879 роцi померла моя мати, а наступного року не стало мого батька.

Наприкiнцi вiсiмдесятих, коли менi було трохи за тридцять, я поставив власну програму i взяв собi сценiчний псевдонiм Le Professeur de Magie. Я регулярно виконував «Транспортування людини» в раннiх варiацiях.

Хоча виконання трюку давалося менi легко, я був незадоволений сценiчними ефектами. На мiй погляд, зачиненi ящики були позбавленi загадковостi, внаслiдок чого публiка не вiдчувала небезпеку i незбагненнiсть того, що вiдбувалося на сценi. Такий реквiзит не пiдходить для iлюзiонiстських цiлей, бо е надто банальним. Крок за кроком я вдосконалював свiй номер: застосував невеликi шафки, куди можна було ледве втиснутися; потiм додав столи з маскувальними вiдкидними дошками; зрештою, коли в моду увiйшла «вiдкрита магiя», дуже популярна у професiйних колах, я почав використовувати пласкi лавки, звiдки мое тiло було добре видно глядачам аж до моменту трансформацii.

У 1892 роцi я знайшов те, що шукав. Це сталося випадково, i рiшення визрiвало доволi довго.

У лютому вищезазначеного року до Лондону приiхав винахiдник на iм’я Нiкола Тесла. Вiн мав намiр ознайомити громадськiсть зi своiми новими вiдкриттями в галузi електрики. Уродженець якоiсь балканськоi краiни – чи то Сербii, чи то Хорватii,– Тесла, за свiдченнями журналiстiв, розмовляв iз жахливим акцентом, проте це не заважало йому готуватися прочитати цикл лекцiй представникам науковоi спiльноти. Подiбнi заходи – звичне явище для Лондону, тож я рiдко звертаю на них увагу. Але виявилося, що в Америцi мiстера Теслу вважали суперечливою постаттю – вiн брав участь у всiх наукових диспутах про природу й використання електроенергii, що широко висвiтлювалися в газетах. Саме з цих статей я запозичив деякi iдеi.

Менi був конче потрiбен особливий сценiчний ефект, який, з одного боку, посилив би враження вiд «Транспортування людини», а з iншого – приховав би технiку виконання. Як повiдомляли в новинах, Тесла вмiв генерувати високу напругу, що призводила до появи iскор i спалахiв, але не завдавала опiкiв.

Мiстер Тесла повернувся до США, але його лекцii справили неабиякий вплив на суспiльство. Заможнi люди з Лондону та iнших мiст почали потроху споживати електроенергiю. Електропостачання було незвичним явищем, про яке часто згадували в новинах у таких контекстах – завдяки йому було виконано якесь завдання чи вирiшено якусь проблему. Трохи згодом до мене долетiли чутки, що Енджер замислив поставити свою версiю «Транспортування людини», i тодi я вирiшив учергове змiнити свiй номер. Я збагнув, що буде нескладно використати електроенергiю, i взявся шукати потрiбнi менi речi на вiддалених полицях спецiалiзованих крамниць. Зрештою мiй конструктор Томмi Елборн допомiг менi розробити апаратуру. Подальшими роками я вдосконалював ii, доповнював новими деталями, але, попри всi труднощi, 1896 року номер пiд назвою «Нове транспортування людини» закрiпився в моему репертуарi. Вiн викликав справжнiй ажiотаж, значно пiдвищив касовi збори й породив чимало теорiй про таемницю його виконання (жодна з них не вiдповiдала дiйсностi). Мiй коронний трюк супроводжувався слiпучим електричним спалахом.




ХХ


Вiдступлю трохи назад. У жовтнi 1891 року я одружився з Сарою Гендерсон, з якою познайомився на благодiйному вечорi в нiчлiжцi Армii Спасiння в Альдгейтi. Дiвчина була однiею з волонтерок. Так склалося, що в антрактi ми з нею пили чай i невимушено балакали. Моi картковi фокуси розвеселили ii, i вона жартома запропонувала менi зустрiтися наодинцi й повторити iх, аби дати iй можливiсть розгледiти, як це робиться. Вона була такою юною i гарною, що я погодився й отримав неймовiрне задоволення, побачивши в ii очах щирий подив.

Тодi я показав iй фокуси вперше i востанне. Мiж нами виникли почуття, i ми швидко забули про моi професiйнi навички. Ми почали зустрiчатися i невдовзi освiдчилися одне одному в коханнi. Сара не мала жодного стосунку до театрiв чи мюзик-холiв. Вона походила з поважноi родини й вчинила дуже смiливо, обравши мене. Коли батько Сари пригрозив позбавити ii спадщини (i зрештою здiйснив свою погрозу), вона залишилася вiдданою менi.

Пiсля весiлля ми перебралися до мебльованих кiмнат у Бейсвотерi. Незабаром менi посмiхнулася фортуна, i я став вiдомим. У 1893 роцi ми придбали великий будинок у Сент-Джонс-Вудi, де мешкаемо донинi. Того ж року моя дружина народила близнят – Грема та Гелену.

Я завжди намагався розмежовувати особисте i професiйне життя. В описаний мною перiод я вiв своi справи в конторi й майстернi на Елджин-авеню. Виiжджаючи на гастролi за кордон чи до вiддалених британських мiстечок, я не брав Сару з собою. Коли ж я виступав у Лондонi або готував нову програму, я мирно жив зi своею родиною.

Затишок домашнього вогнища мав особливу цiннiсть, зважаючи на подii, що сталися трохи згодом.

Чи варто менi продовжувати?




ХХІ


Гадаю, так. Треба продовжити. Здаеться, я здогадуюсь, що маю на увазi.




ХХІІ


Я розмiстив оголошення в театральних журналах про пошук асистентки, оскiльки моя тодiшня помiчниця, Джорджина Гаррiс, мала ось-ось вийти замiж. Мене завжди лякали проблеми, пов’язанi з появою нового члена трупи, тим паче такого важливого, як сценiчний асистент. Отримавши листа вiд Олiв Венскомб i заявку на спiвбесiду, я був не в захватi вiд такоi кандидатки й доволi довго не вiдповiдав.

У листi зазначалося, що iй двадцять шiсть рокiв, а я волiв би обрати молодшу дiвчину. Вона писала, що починала як професiйна танцiвниця, а згодом спробувала себе в ролi асистентки фокусникiв. Чимало iлюзiонiстiв наймають танцiвниць, бо iх улаштовують гнучкi тренованi тiла. Натомiсть я надавав перевагу тим, хто мав досвiд участi в iлюзiонiстських номерах, а не тим, хто хапаеться за першу-лiпшу роботу. Так склалося, що лист Олiв надiйшов тодi, коли було важко знайти досвiдчену асистентку, i зрештою я призначив iй зустрiч.

Працювати асистенткою iлюзiонiста – завдання непросте, i геть не всi дiвчата спроможнi на це. Фiзичнi данi мають вiдповiдати певним вимогам. Само собою, молодiсть – обов’язкова умова. Якщо дiвчина не надiлена вродою вiд природи, ii обличчя мае бути привабливим пiд гримом. Крiм того, потрiбне струнке, гнучке й сильне тiло. Їй доведеться завмирати на кiлька хвилин, згинатися, стояти навколiшках чи лежати в тiсному ящику, а пiсля виходу на сцену мати цiлком розслаблений i задоволений вигляд. Головна умова – готовнiсть беззастережно виконувати незвичнi накази чи дивнi примхи ii працедавця, що втiлюе своi фантазii в життя.

Спiвбесiда з Олiв Венскомб вiдбулася там, де було заведено, – у моiй студii на Елджин-авеню. Тут, серед розкиданих ящикiв, дзеркальних кубiв i задрапiрованих схованок, бiльшiсть моiх професiйних секретiв стають доступними iншим людям. Хоча я нiколи не дiлився подробицями зi своiми помiчниками (за винятком тих випадкiв, коли не мiг обiйтися без пiдтримки), я чiтко давав iм зрозумiти, що кожен фокус мае логiчне пояснення i всi моi дii е обгрунтованими. Пiд час виконання деяких трюкiв, включно з тими, що входять до мого репертуару, використовувалися ножi, мечi або вогнепальна зброя, що могло видатися публiцi доволi небезпечним. Зокрема «Нове транспортування людини», що супроводжуеться електричними спалахами й клубами диму, щоразу страшенно лякае глядачiв перших шести рядiв. Проте я хотiв, аби всi моi асистенти почувалися в безпецi. Єдиним номером, чию таемницю я ретельно зберiгав, залишався вищезазначений «Нове транспортування людини»; його особливостi приховувалися навiть вiд асистентки, яка перебувала зi мною на сценi перед самiсiньким початком.

Звiдси випливае, що я – так само, як i бiльшiсть сучасних iлюзiонiстiв, – працюю не сам. Окрiм сценiчних асистентiв, я розраховував на Томаса Елборна, мого незамiнного конструктора, а також – на двох найнятих ним молодих пiдмайстрiв, якi допомагали виготовляти реквiзит i тримати його в порядку. Томас був зi мною фактично вiд самого початку моеi кар’ери. Ранiше вiн працював на Маскелайна, в Єгипетському мюзик-холi.

Томас Елборн знав мою найзаповiтнiшу таемницю; це було необхiдно для нашоi роботи. Але я довiряв йому; це було необхiдно для нашоi роботи. Я описую нашi стосунки якомога простiше, аби передати сутнiсть моеi безумовноi довiри. Томас усе життя спiвпрацював з iлюзiонiстами й давно нiчому не дивувався. Майже всiма своiми знаннями про магiю я так чи iнакше завдячую йому. Однак за довгi роки нашого партнерства (Елборн нещодавно вийшов на пенсiю) вiн не розкрив жодного чужого секрету – нi менi, нi iншим фокусникам. Було би божевiллям сумнiватися в його вiдданостi. Томас був уродженцем Лондону – вiн вирiс у районi Тоттенем. Одружений, хоча не мав дiтей. Мiй помiчник був значно старшим за мене, але менi так i не вдалося з’ясувати точну рiзницю у вiцi. Коли я почав виступати з Олiв Вескомб, йому було близько сiмдесяти.

Рiшення найняти Олiв Вескомб визрiло в першi ж митi знайомства. Вона була не надто високою, без зайвоi ваги. Мала гарне струнке тiло. Я оцiнив ii пряму гордовиту поставу i виразнi риси обличчя. Американка за походженням, Олiв не позбулася акценту, властивого, за ii словами, жителям Схiдного узбережжя, попри те, що вже кiлька рокiв жила й працювала в Лондонi. Стараючись триматися невимушено, я представив ii Томасу Елборну та Джорджинi Гаррiс, пiсля чого спитав, чи може вона показати якiсь рекомендацii. Наймаючи персонал, я надаю великого значення рекомендацiйним листам: схвальний вiдгук вiд iлюзiонiста, якого я знаю i поважаю, неодмiнно допоможе претендентцi отримати посаду. Олiв мала при собi двi рекомендацii. Одну дав невiдомий менi фокусник, що виступав на курортах Сусcекса й Гемпшира. Натомiсть друга була пiдписана Жозефом Буатье де Кольта – одним iз найвидатнiших iлюзiонiстiв того часу. Зiзнаюсь: я був вражений. Я передав рекомендацiю де Кольта Томасу Елборну, бажаючи подивитися на його реакцiю.

– Як довго ви працювали з мсье де Кольта? – поцiкавився я.

– Лише п’ять мiсяцiв, – вiдказала вона. – Мене найняли на перiод европейських гастролей. Потiм ми попрощалися.

– Ясно.

Пiсля цiеi розмови працевлаштування дiвчини стало простою формальнiстю, але я все одно мав перевiрити ii здiбностi. Саме тому Джорджина була присутня на спiвбесiдi. Неприпустимо вимагати у претендентки – навiть такоi досвiдченоi, як Олiв Венскомб, – демонструвати свiй талант без нагляду «дуеньi».

– Ви принесли iз собою костюм для репетицiй? – спитав я.

– Так, сер, звичайно.

– Тодi будьте люб’язнi…

За кiлька хвилин Олiв вийшла в облягаючому трико. Томас супроводив ii до нашого реквiзиту i попросив прибрати вiдповiдне положення в одному з ящикiв. Поява молодоi квiтучоi жiнки з начебто порожньоi шафи – один iз стандартних iлюзiонiстських трюкiв. Для бiльшого ефекту асистентка мае сховатися: що меншим е потаемне вiддiлення, то дивовижнiшим буде результат. Важливу роль вiдiграе сценiчний костюм – яскрава простора сукня зi стрiчками, розшитими блискiтками, що переливаються у вогнях рампи, пiдсилить враження. Одразу стало очевидно, що Олiв добре розумiеться на механiзмах. Спершу Томас вiдвiв ii до нашого «Паланкiну» (ми використовували його рiдко через те, що трюк набув значного поширення), i вона, миттево здогадавшись, де мiстилося потаемне вiддiлення, хутко залiзла туди.

Потiм ми з Томасом попросили ii виконати «Ярмарок суети» – iлюзiю проходження крiзь дзеркало. Це доволi простий трюк, але вiн вимагае вiд асистентки спритностi й доброi координацii рухiв. Хоча Олiв попередила, що нiколи не виконувала цей номер на сценi, вона зiгнулася i з похвальною швидкiстю пройшла крiзь дзеркало, щойно ми пояснили iй особливостi функцiонування механiзму.

Залишилося перевiрити вiдповiднiсть ii фiзичних даних нашiй апаратурi, хоча ми з Томасом були готовi пiдiгнати деякi прилади пiд неi, якщо вона буде зависокою. Даремно ми хвилювалися. Коли Томас допомiг iй розмiститися всерединi ящика, призначеного для номера «Страта принцеси» (бiльшiсть асистенток страждали через надзвичайну тiсноту i необхiднiсть заклякати на кiлька хвилин у незручнiй позi), виявилося, що Олiв легко заходила й виходила звiдти. Вона запевнила нас, що не вiдчувае незручностей i може терпiти скiльки завгодно.

Зайве казати, що Олiв успiшно подолала всi випробування, пiсля чого я офiцiйно найняв ii i призначив середню зарплату, передбачену для такоi посади. Впродовж одного тижня ми вiдрепетирували всi номери з моеi програми, що потребували ii участi. Невдовзi Джорджина вийшла замiж i звiльнилася, а Олiв стала моею постiйною асистенткою.




XXIII


Як чудово у мене вийшло! Я описав подii спокiйно, точно й професiйно. Ну що ж, я виклав офiцiйну версiю знайомства з Олiв, а тепер дозвольте менi, згiдно з нашою Угодою, додати дещо важливе, незаперечну iстину, яку я донинi приховував вiд найближчих i найдорожчих людей. Олiв мало не пошила мене в дурнi, буде справедливо, якщо я розповiм правду.

Звiсно, Джорджина не була присутня на спiвбесiдi. І мене там не було. Томмi Елборн перебував у студii, але вiн, як завжди, тримався подалi. Вiдверто кажучи, ми залишилися на самотi.

Я спитав Олiв про трико, а вона сказала, що не принесла його. Дивилася менi у вiчi. Запала довга мовчанка. Я думав над тим, чи розумiе вона, що це означае. Усi претендентки знають, що зняття мiрок i рiзнi випробування – обов’язкова умова. Вони завжди приносять iз собою костюм для репетицiй.

Утiм, Олiв була винятком iз цього правила.

– Любчику, менi не потрiбне трико, – сказала вона.

– Тут немае дуеньi, дорогенька, – мовив я.

– Тодi ти ii замiниш!

Вона блискавично скинула одяг. Те, що було пiд сукнею, бiльше пасувало до будуару. Їi бiлизна була нескромною, не надто облягала, була незручною для роботи. Я повiв Олiв до «Паланкiну». Вона чудово знала, як це працюе i в якому вiддiленнi треба ховатися, але все одно попросила мене пiдсадити ii. Тобто я мав торкатися ii напiвоголеного тiла! Все повторилося, коли я показав iй реквiзит для «Ярмарку суети». Проходячи крiзь потаемнi дверi, вона прикинулася, нiби спiткнулася, i впала в моi обiйми. Спiвбесiда закiнчилася на канапi у вiддаленому кутку майстернi. Томмi Елборн непомiтно пiшов, а ми навiть не звернули уваги. Хай там як, але потiм ми його не бачили.

Усе iнше вiдповiдае дiйсностi. Я зробив Олiв моею асистенткою, i вона швидко навчилася користуватися апаратурою i виконувати всi трюки, що вимагали ii участi.




XXIV


Моi виступи традицiйно починаються з фокусу «Китайськi кiльця». Менi надзвичайно приемно виконувати цей номер, i глядачам теж подобаеться незалежно вiд того, чи бачили вони його ранiше. Кiльця яскраво сяють у вогнях рампи й мелодiйно дзенькають; руки фокусника ритмiчно рухаються, з’еднуючи й роз’еднуючи ланцюг, поки публiка, неначе загiпнотизована, спостерiгае за ним. Цей трюк неможливо розгадати. Єдиний спосiб розкрити секрет – пiдiйти впритул до виконавця i вихопити в нього кiльця. Таке видовище завжди чаруе, електризуе аудиторiю, створюе таемничу й дивовижну атмосферу.

Трохи згодом я виштовхую вперед «модерновий ящик», який стояв у глибинi сцени. Приблизно за один метр вiд рампи я розвертаю пiд таким кутом, аби iз зали можна було розгледiти бiчнi стiнки й задню панель. Я демонстративно обходжу ящик – моi ноги чудово видно мiж сценою i дном. Глядачi вже переконалися, що позаду нiхто не ховаеться; тепер вони можуть пересвiдчитися, що внизу теж нiкого немае. Я вiдсуваю засув i показую задню панель, внаслiдок чого весь ящик постае як на долонi. Публiка бачить, як я проходжу туди й назад i знову зачиняю задню панель. Дверцята залишаються вiдчиненими, а я удаю заклопотанiсть, даючи людям можливiсть зазирнути якнайдалi. Утiм, там немае нiчого цiкавого: як i належить, ящик е цiлком порожнiм. Я захряскую дверцята, обертаю ящик на роликах i вчергове вiдчиняю дверцята. Усерединi виявляеться молода дiвчина, одягнена в пишну сукню. Ледве вмiщаючись у тiсному вiддiленнi, вона усмiхаеться глядачам i посилае iм поцiлунки рукою. Зрештою дiвчина виходить назовнi, кланяеться й iде зi сцени пiд бурхливi оплески.

Я вiдкочую ящик убiк, i Томас Елборн спокiйно везе його за лаштунки.

Переходимо до наступного номера. Вiн не такий вражаючий, як попереднi, але потребуе участi двох-трьох добровольцiв iз публiки. Кожна програма мае включати манiпуляцii з колодою карт. Фокусник мусить продемонструвати спритнiсть рук – iнакше колеги подумають, що вiн здатен лише працювати з механiзмами й натискати на кнопки. Я пiдходжу до рампи; за моею спиною опускаеться завiса. З одного боку, це необхiдно, щоб створити домашню, затишну атмосферу для показу карткових фокусiв, а з iншого, – щоб дати Томасу можливiсть пiдготувати апаратуру для «Нового транспортування людини».

Коли картковi фокуси добiгають кiнця, треба вивести публiку зi стану спокiйноi зосередженостi, тож я додаю яскравостi й динамiки. Прапорцi, гiрлянди, стрiчки, вiяла, повiтрянi кулi, шовковi хустки – все це миготить i виблискуе в моiх руках; я виймаю iх iз рукавiв i кишень, влаштовуючи невпинну круговерть. Мене супроводжуе асистентка – вона начебто пiднiмае розкиданi гiрлянди, але насправдi передае менi спресованi матерiали. Завершуеться показ тим, що вся сцена завалена клаптиками шовку й паперу – я стою по колiно в цьому рiзнобарв’i. Зала аплодуе; я розкланююсь.

Пiд бурхливi оплески завiса розсуваеться, i в напiвтемрявi постае апаратура для «Нового транспортування людини». Моi асистенти вибiгають з-за лаштункiв i спритно прибирають рiзнокольоровi клаптики.

Я повертаюсь до рампи й мовлю до публiки, iмiтуючи дивний французький акцент. Пояснюю, що наступний номер став можливим завдяки вiдкриттю електрики. Мiй трюк черпае енергiю iз земних надр; на нього впливають незбагненнi сили, чия сутнiсть е незрозумiлою навiть менi. Я розповiдаю глядачам, що вони стануть свiдками справжнього дива, що передбачае рiвнi шанси на життя та смерть, як це бувало за незапам’ятних часiв, коли моi предки кидали жереб, аби визначити, кого милувати, а кого карати.

Поки я виголошую промову, освiтлення стае яскравiшим, вогнi рампи вiдбиваються на начищених до блиску металевих опорах, на золотавих мотках дроту, на мерехтливих скляних сферах. Апарат – уособлення краси, але це загрозлива краса, адже вiднедавна всi дiзналися, яку небезпеку несе в собi електроенергiя. У газетах часто описувалися опiки й страшнi смертi, спричиненi цiею невiдомою силою, що вже поширилася багатьма мiстами.

Реквiзит «Нового транспортування людини» сконструйований таким чином, щоб взайве нагадати про всi цi жахiття. Апарат обвiшаний електричними лампочками, що почергово спалахують пiд час мого монологу. Збоку закрiплена величезна скляна куля, всерединi якоi iскриться i потрiскуе електрична дуга. Із зали здаеться, що найважливiша деталь – довга дерев’яна лавка, пiднята на три фути над сценою. Їi добре видно ззаду, з бокiв i знизу. На одному кiнцi сцени, бiля кулi з електричною дугою, височiе невеличкий помiст, що зловiсно шкiриться оголеними дротами. Над помостом красуеться балдахiн, осяяний десятками запалених лампочок. На iншому, бiльш вiддаленому вiд зали кiнцi сцени встановлений металевий конус, оповитий спiраллю блимаючих вогникiв. Вiн крiпиться на шарнiрах, що дозволяють йому обертатися в рiзних напрямках. Довкола лавки, на численних полицях i в маленьких нiшах, причаiлися голi клеми. Пристрiй видае гудiння, що немовби свiдчить про присутнiсть колосальноi енергii, яка криеться всерединi.

Я повiдомляю глядачам, що залюбки запросив би когось iз них на сцену i дав можливiсть оглянути апаратуру, але не можу наражати iх на смертельний ризик. Натякаю, що трагiчнi випадки вже мали мiсце. Саме тому, пiдкреслюю я, менi довелося винайти пару простих i безпечних способiв продемонструвати потужнiсть цього механiзму. Я сиплю дрiбку магнiю на два оголенi контакти, i бiлий спалах на мить заслiплюе людей у перших рядах! Поки пiд стелею розповзаються клуби диму, я беру аркуш паперу й опускаю його на напiвприховану частину апарату. Папiр вiдразу займаеться полум’ям, i ефектна цiвка диму теж здiймаеться вгору, до колосникiв. Гудiння стае гучнiшим. Виникае вiдчуття, нiби апарат оживае i ледве стримуе дикi сили, що рвуться назовнi.

З лiвого боку сцени з’являеться моя асистентка, яка штовхае ящик на колiщатках. Вiн збитий iз товстих дощок, але завдяки колiщаткам легко обертаеться навколо своеi осi. Асистентка вiдчиняе переднi дверцята й бiчнi стiнки, демонструючи, що всерединi нiчого немае.

Скорчивши сумну гримасу, я подаю iй знак. Вона виносить пару величезних коричневих рукавиць, що здаються шкiряними. Щойно я iх одягаю, дiвчина веде мене до помосту i допомагае розмiститися прямiсiнько за ним. Із зали добре видно майже все мое тiло; публiка пересвiдчуеться, що поруч немае нi дзеркал, нi ширм. Моi затягненi в рукавицi руки опускаються на помiст. Шум зростае; зблискуе ще один електричний розряд. Я вiдсахуюсь, удаючи переляк.

Нажахана асистентка вiдступае назад. Обiрвавши монолог, я прошу дiвчину пiти зi сцени задля ii власноi безпеки. Спершу вона вiдмовляеться, але трохи згодом радо бiжить за лаштунки.

Я наближаюсь до металевого конусу, неспiшно обхоплюю його захищеними рукавицями руками й з надзвичайною обережнiстю повертаю верхiвку в напрямку ящика.

Напруга сягае апогею. З оркестровоi ями долинае барабанний дрiб. Я знову кладу долонi на помiст, i вiд мого дотику дивовижним чином запалюються тi лампи, що ранiше не горiли. Зловiсний звук посилюеться. Присiвши на край помосту, я розвертаюсь боком, вiдриваю ноги вiд пiдлоги й зрештою розтягуюсь на повен зрiст. Довкола мене бушують несамовитi електричнi розряди.

Здiйнявши руки догори, я неквапливо знiмаю одну рукавицю, а потiм – iншу. Руки опускаються вздовж тiла, мляво звисаючи бiля помосту. З того боку, де глядачi можуть роздивитися, що вiдбуваеться, моi пальцi нiбито ненароком прослизають у заглибину, де кiлька секунд тому зайнявся клаптик паперу.

Спалахуе слiпуче свiтло, пiсля чого всi вогнi довкола мого помосту згасають.

Тiеi самоi митi… я зникаю.

Дверцята ящика вiдразу розчахуються, i всi бачать, що всерединi сиджу я, зiгнувшись дугою.

Осяяний прожекторами, я повiльно виповзаю на сцену. Потроху отямлююсь. Випростовуюсь, примруживши очi вiд яскравого мерехтiння. Стаю обличчям до зали. Розвертаюсь до помосту i жестом нагадую публiцi, де я щойно був. Потiм розвертаюсь до ящика, що височiе за моею спиною, i жестом нагадую публiцi, звiдки я з’явився.

Розкланююсь.

Глядачi стали свiдками неймовiрноi трансформацii. Сила електрики перенесла мене з одного кiнця сцени до iншого. Десять футiв крiзь порожнечу. А iнодi – двадцять чи тридцять футiв залежно вiд розмiрiв сцени.

Моментальне перемiщення людського тiла. Незбагненне явище. Диво, чарiвництво, iлюзiя.

Моя асистентка повертаеться на сцену. Мiцно стискаючи ii руку, я усмiхаюсь i кланяюсь пiд шаленi оплески. Завiса опускаеться.




ХХV


Якщо я мовчатиму, це буде доречно. Я не втручатимусь. А я спокiйно завершу свою оповiдь.




ХХVI


Життя у Горнсi (район у пiвнiчнiй частинi Лондону, за кiлька миль вiд Сент-Джонс-Вуд) було далеким вiд iдеалу. Я винайняв це житло, бо мене влаштовувало розташування маленького десятиквартирного будинку – неоковирна будiвля середини нинiшнього столiття причаiлася в тихому бiчному провулку. Мое помешкання – кутове, на третьому поверсi – виходило вiкнами на маленький дворик iз садом; до нього вели непримiтнi дверi на сходовому майданчику.

Я пошкодував про свое рiшення, щойно оселився там. Бiльшiсть мешканцiв – не надто заможнi представники середнього класу – жили скромно; майже всi мали дiтей; скрiзь метушилася прислуга, що займалася хатнiми справами. Звичайно, мое холостяцьке життя в просторих хоромах привернуло увагу сусiдiв. Хоча я тримався осторонь, мимолiтнi контакти були неминучими, i невдовзi я збагнув, що став об’ектом пересудiв. Я розумiв, що треба переiхати, проте мене стримувало бажання мати мiсце для вiдпочинку мiж виступами; не було жодних гарантiй, що в iншому будинку плiткарi дадуть менi спокiй. Дотримуючись люб’язного нейтралiтету, я тихенько з’являвся i щезав, стараючись не перетинатися з сусiдами й водночас нi вiд кого не ховатися. Врештi-решт я iм набрид. Англiйцi завжди були схильнi виявляти терпимiсть до дивакiв, тож моi нiчнi блукання, усамiтнення, вiдсутнiсть слуг i загадкове джерело прибуткiв нiкого не тривожили й не викликали побоювань.

Утiм, менi довго бракувало комфорту з деяких iнших причин. Я винайняв житло без меблiв i попервах дозволив собi придбати лише дешевi дрiбницi, оскiльки витрачав левову частку власних коштiв на утримання нашого сiмейного будинку на Сент-Джонс-Вуд. Для обiгрiву використовув пiч; дрова доводилося тягати з двору. Вiд цiеi штуковини вiяло нестерпним жаром, який чомусь не вiдчувався на вiдстанi. Про килими краще не згадувати.

Попри все, я прагнув перетворити це помешкання на затишне пристановище, де я мiг би спокiйно жити й розслаблятися впродовж тривалих перiодiв.

Окрiм побутових проблем, якi я поступово вирiшував, купляючи предмети першоi необхiдностi, мене страшенно пригнiчували самотнiсть i вiдiрванiсть вiд моеi родини. Зарадити цiй бiдi було неможливо. Нi тодi, нi тепер я не винайшов лiки вiд печалi. Менi ще якось вдавалося витримати розлуку з Сарою, але коли вона – пiсля важких пологiв – народила близнят Грема та Гелену, я божеволiв вiд хвилювання за них, особливо якщо хтось iз дiтей недужав. Я знав, що моя сiм’я добре забезпечена й захищена, що нашi слуги були вiдданими й надiйними, що в разi хвороби ми могли би заплатити за послуги найкращих лiкарiв, проте цi мiркування приносили слабку втiху, хоча дещо заспокоювали й надавали впевненостi.

Коли я розробляв трюк «Транспортування людини» та його осучаснену версiю i планував подальшу кар’еру, менi не спадало на думку, що сiмейне життя може становити загрозу для мого професiйного розвитку.

Я часто вiдчував спокусу полишити сцену, вiдмовитися вiд мого коронного трюку, навiки забути про сценiчну магiю. Зазвичай це траплялося, коли мене переповнювали нiжнiсть до моеi чарiвноi дружини, гаряча любов до наших дiтей, гостра потреба виконувати сiмейнi обов’язки.

У Горнсi я проводив нескiнченнi днi i навiть тижнi театрального мiжсезоння. Я мав бiльше нiж достатньо часу на роздуми.

Найважливiше, що я не зламався.

Я витримав труднощi перших рокiв. Подолав випробування славою i багатством. Гiдно тримаюсь i донинi, хоча вiд мого знаменитого номера не лишилося нiчого, крiм нерозкритоi таемницi.

Вiднедавна менi стало трохи легше. Найнявши на роботу Олiв Венскомб i пропрацювавши з нею два тижнi, я випадково дiзнався, що вона винаймае кiмнату в якомусь сумнiвному привокзальному готельчику. Дiвчина пояснила, що попереднiй роботодавець – фокусник iз Гемпширу – забезпечував ii житлом, але, само собою, звiдти довелося пiти, коли iхня спiвпраця добiгла кiнця. Тодi ми з Олiв уже звикли кохатися на канапi в кутку майстернi. Я збагнув, що було б доречно запропонувати iй переiхати до мене.

Такi рiшення обумовлювалися Угодою, але цього разу йшлося про звичайну формальнiсть. Невдовзi Олiв перебралася до Горнсi. Там вона залишилася i мешкае донинi.

За кiлька тижнiв пiсля ii переiзду вона розповiла менi дещо, що змiнило мое життя.




XXVII


Наприкiнцi 1898 року один театр скасував мiй ангажемент, що дозволило менi зробити тижневу перерву мiж показами «Нового транспортування людини». Я лише раз навiдався до майстернi, а решту часу провiв разом з Олiв у Горнсi, насолоджуючись домашнiм затишком. Ми почали обставляти помешкання i купувати гарнi меблi на грошi, заробленi в мюзик-холi «Іллiрiя» у Вест-Ендi, де нас чудово прийняли.

Напередоднi завершення цiеi iдилii – я мав виступати в брайтонському театрi «Іподром» – Олiв улаштувала менi неприемний сюрприз. Це сталося пiзно вночi, коли ми умиротворено лежали поряд, готуючись поринути в сон.

– Послухай, любчику, – мовила вона, – ось про що я думаю: тобi час пошукати нову асистентку.

Я був настiльки ошелешений, що не знав, як реагувати. До тiеi митi менi здавалося, що я нарештi досяг омрiяноi гармонii. Я мав родину. А ще я мав коханку. З дружиною я жив у будинку, а з коханкою розважався в помешканнi. Я обожнював дiтей, любив дружину i палав пристрастю до коханки. Мое життя роздiлилося на два полюси, якi не перетиналися; жодна сторона не пiдозрювала про iснування iншоi. Крiм того, моя дiвчина працювала у мене асистенткою, i ця роль додавала iй чарiвностi й краси. Вона не лише бездоганно виконувала своi обов’язки, а й збiльшувала моi прибутки – я не сумнiвався, що ii яскрава зовнiшнiсть приваблюе глядачiв. Як то кажуть, я спiймав удачу за хвiст. А зараз одна-едина фраза загрожувала все зруйнувати. Я був у розпачi.

Помiтивши моi переживання, Олiв сказала:

– Я давно хочу скинути цей тягар. Усе не так погано, як ти вважаеш.

– Як на мене, гiрше не бувае.

– Ну, якщо ти вислухаеш першу половину, ти таки вирiшиш, що гiрше не бувае. Якщо ж дослухаеш до кiнця, тобi полегшае.

Вдивившись у ii обличчя, я переконався, що Олiв напружена i схвильована. Щось було не так. Я мав би ранiше звернути на це увагу.

Їi зiзнання обрушилося потужною лавиною. Як вона i попереджала, почуте сповнило мене жахом.

Спочатку Олiв пояснила, що бажае пiти з двох причин. По-перше, вона вже кiлька рокiв працювала на пiдмостках i прагнула змiн. Їй хотiлося сидiти вдома, залишатися моею коханкою i спостерiгати за моiми успiхами на вiдстанi. Вона запевнила, що не звiльниться, доки я не знайду iй замiну. Дякувати Богу. Проте вона ще не назвала другу причину. Рiч у тiм, що ii пiдiслав до мене один чоловiк, який жадав вивiдати моi професiйнi таемницi. Замовником був…

– Енджер! – скрикнув я. – Ти – шпигунка Руперта Енджера?

Вона не заперечувала, але, побачивши мiй гнiв, вiдсунулася подалi i гiрко розридалася. Я напружував мозок, згадуючи, що саме розповiдав iй упродовж останнiх тижнiв, яку апаратуру вона бачила на сценi i за лаштунками, якi секрети могла розкрити, яку iнформацiю встигла повiдомити моему вороговi.

Якийсь час я нiчого не сприймав, бо втратив здатнiсть мислити тверезо й логiчно. А вона невпинно плакала й благала мене вислухати ii.

Пiсля двох чи трьох годин важкоi, безглуздоi розмови ми емоцiйно виснажилися i зайшли в глухий кут. Нам обом нестерпно захотiлося спати, тож ми вимкнули свiтло й лягли поряд (жахливе зiзнання не вплинуло на нашi звички).

Окутаний темрявою, я сушив голову над тим, яке рiшення слiд прийняти, але не мiг зiбрати думки докупи. Аж раптом до мене долинув ii тихий, наполегливий голос:

– Невже ти не розумiеш, що, якби я залишалася шпигункою Енджера, то нiчого б тобi не сказала? Так, я спала з ним, але вiн менi остогидiв. До того ж вiн пiдбивав клинцi до якоiсь жiночки, i це мене дуже дратувало. Руперт схиблений на вашiй ворожнечi. Я хотiла покинути його й сама пiдказала йому цей план. Коли ми познайомилися, я вiдчула щось iнше. Ти зовсiм не схожий на нього. Тобi вiдомо, що сталося потiм. Нашi стосунки були справжнiми, чи не так? Руперт гадав, що я шпигую за тобою, хоча зараз вiн, мабуть, запiдозрив, що не почуе нiчого важливого. Але поки я працюю твоею асистенткою, вiн не вiдчепиться вiд мене. Ось чому я хочу пiти зi сцени, жити в цьому помешканнi, бути з тобою, Альфреде. Знаеш, менi здаеться, що я кохаю тебе…

І так далi. Аж до ранку.

Коли надворi розвиднилося i крiзь вiкно проникло сiре, гнiтюче свiтло дощового дня, я сказав:

– Ось що я вирiшив. Чому б тобi не навiдатися до Енджера? Я скажу, що необхiдно передати, а ти повториш моi слова й переконаеш його, що саме ця таемниця йому потрiбна. Дозволяю робити все, що завгодно, аби вiн повiрив, що ти вкрала мiй секрет. Потiм ти повернешся сюди, i якщо присягнешся нiколи не допомагати Енджеру, i якщо – лише за цiеi умови – я тобi повiрю, ми можемо почати з чистого аркуша. Згодна?

– Усе буде виконано сьогоднi,– пообiцяла вона. – Хочу назавжди викреслити Енджера з мого життя!

– Спершу я пiду до майстернi. Маю подумати, що можна повiдомити Енджеру, не зашкодивши нам.

Без жодних пояснень я покинув ii, сiв у омнiбус i поiхав до Елджин-авеню. Влаштувавшись нагорi, я спокiйно курив люльку i розмiрковував, чи не заслiпило мене кохання настiльки, що я ризикую втратити все, чого досяг.

У майстернi проблему було ретельно проаналiзовано. Хоча йшлося про доволi серйозну загрозу, такi прикростi неодноразово траплялися за роки iснування Угоди, i я зрозумiв, що особливих труднощiв не виникне. Так, було важко, але Угода зберiгае свою силу. Ба бiльше, на знак пiдтвердження моеi непохитноi вiри в Угоду зазначу, що саме я залишився в майстернi, тодi як я повернувся до помешкання.

Вдома я продиктував Олiв текст, i вона записала його своiм почерком. Дiвчина нервувала, проте була налаштована виконати завдання. Згiдно з моiм планом, ми мали спрямувати Енджера хибним шляхом, запропонувавши йому не лише правдоподiбну iнформацiю, а щось нове, до чого вiн не додумався би самостiйно.

Олiв узяла аркуш i виiхала з Горнсi о 14:25. Повернулася пiзно – о 23:00.

– Справу зроблено! – скрикнула вона, переступивши порiг. – Я передала йому твое послання. Навряд чи ми колись побачимося. Ясно одне – я довiку не розмовлятиму з ним i нiкому не скажу доброго слова про нього.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66072418&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Професор магii (фр.). Повернутися