Прогулянка на вiйну Ака Морчиладзе Початок 90-х, Грузiя. Два приятелi-грузини вирушають до Азербайджану за дешевою «травою». Але, випадково заблукавши, опиняються в Нагорному Карабаху, у зонi бойових дiй. Щоб вижити, треба дiяти! Гiо, син владного та багатого батька, змушений чи не вперше в життi самостiйно приймати серйознi рiшення. І якщо вiн бажае повернутися, то мае взяти вiдповiдальнiсть за свою долю у власнi руки! Так майже звичайна прогулянка стае подорожжю до свободи та самого себе i змiнюе його назавжди… Ака Морчиладзе Прогулянка на вiйну 1 Розпочалося все наприкiнцi лютого. Тодi в Грузii спалахнула вiйна помiж своiми (якщо те, що коiлося, можна назвати словом «вiйна»). Та як не називай, а президент Гамсахурдiа[1 - Гамсахурдiа, Звiад (1939–1993) – дисидент-нацiоналiст, переслiдуваний органами Радянськоi влади, але звiльнений вiд покарання пiсля публiчного каяття. Із 1990 р. – голова Верховноi Ради, з 1991 р. – президент Грузii. З огляду на авторитарний стиль управлiння його президентство завершилося громадянською вiйною, внаслiдок чого владну верхiвку очолив Едуард Шеварднадзе, а Гамсахурдiа загинув за нез’ясованих обставин. (Тут i далi примiт. перекл.)] щойно втiк, переховуючись вiд бiйцiв нацiональноi гвардii та бойовикiв «Мхедрiонi».[2 - «Мхедрiонi» («вершники», «лицарi» – груз.) – военiзована нацiоналiстична органiзацiя, заснована 1989 р. професiйним злодiем Д. Іоселiанi. Вiдстоювала незалежнiсть Грузii. У конфлiктi 1991–1992 рр. пiдтримала Е. Шеварднадзе й багато у чому сприяла йому. Брала активну участь у вiйнi проти Абхазii. 1995 р. Шеварднадзе, змiцнивши свою владу, заборонив дiяльнiсть «Мхедрiонi», а ii лiдерiв ув’язнив.] Мене це й тодi не обходило, а тепер i поготiв. Добiгав кiнця лютий, i я не мiг думати нi про що, крiм Гоглiка та його чергових безглуздих намiрiв. Його просто так не зупиниш, якщо вже затявся. Тiльки й скаже: «Уперед, друже, рушаймо швидше!» Грошi дасть Ачико Кiпiанi, а нам лишиться взяти тi грошi та гайнути. Але менi не дуже кортiло сiдати за кермо та гасати туди й сюди там, де чорт ногу зламае, до того ж iще взимку. Навiщо воно менi? На той час, до речi, пального не можна було купити нi за якi грошi. А Гоглiк вiд свого не вiдступаеться: «рушаймо» та «вперед». Мовляв, нам усього й потрiбно, що дiстатися туди, назбирати «травички», якоi вистачить до наступноi осенi, – от i вся дурничка! І знову, i знову те саме. А я не бажав вирушати в путь. Таким я вже дуже давно не цiкавився. Ну, мiг затягнутися «травичкою» разiв чотири на рiк, може, п’ять, але ж не бiльше. Нi, як йому взагалi спало на гадку мрiяти про те, щоб ганяти мене через пiв-Азербайджану? Що я йому – хлопчисько? Їдь, друже, повертайся, а потiм можеш усiм розповiдати, як дiстався Ганджi[3 - Ганджа (до 1989 р. – Кiровабад) – друге, пiсля Баку, мiсто Азербайджану за кiлькiстю населення (бiльше нiж 300 тис. жителiв). У перiод Середньовiччя тут було поширеним вирощування iндiйськоi коноплi, з якоi виготовляли гашиш. Історiя повертаеться.] й привiз звiдти повну автiвку гашишу. Так, звичайно: ви уявiть собi, люди, я поiхав до Ганджi – бачите, скiльки гашишу привiз, так, так, iз самоi Ганджi, i так далi, i тому подiбне. А вiн усе одно напосiдав, що давай, друже, вперед, махнемо до Ганджi… Нi, якщо вже Гоглiк щось задумав, вiн вiд свого не вiдступиться. Вилупок дурний, хай йому грець! Нарештi пiшов, але того ж вечора з’явився знову, притягнувши iз собою Кiпiанi. Цей хлопець високий i мiцний, як бугай. Сидiв, знервовано перебираючи чотки. – Слухай, Гiо, – каже вiн менi. – Жоден дiлок в Азербайджанi, хай би iх чорти взяли, бiльше не хоче мати зi мною справ. А ти – друг Гоглiка, тому i мiй друг. Тож допоможи нам, тут за двi-три доби можна впоратися. А за мною не стане, задоволений будеш. Умiе вiн умовляти людей. – А де пальне взяти? – запитую. Для себе я вже вирiшив iхати. – В Азербайджанi, – вiдповiдае, – бензину вистачае, тож заправишся там. А на початок дороги я тобi двадцять лiтрiв дам. Нехай би краще допомiг пхати мою «Ладу» аж до кордону: двадцять лiтрiв – то ж менше нiж пiвбака, цього вистачить хiба що за межi Тбiлiсi виiхати. Тодi я до батька, на його квартиру. Удома були лише Нана та Іраклiй. Іраклiй дивився фiльм зi Шварценегером – так зiщулився у крiслi, що я його не одразу й помiтив. Пiдiйшов до нього, поцiлував. Вiн сидiв, широко розплющивши очi та стискаючи в руках автомат. Іграшковий, зрозумiло. Іраклiй – мiй молодший брат, йому п’ять рокiв виповнилося. А Нана – то дружина мого тата. Я пам’ятаю ii ще як був дитиною: тато завжди повертався додому разом iз нею, але весiлля вони вiдгуляли тiльки тодi, коли я пiшов до останнього класу. Перед цим вiн переiхав до неi, а квартиру на вулицi Кавсадзе залишив менi. Татовi вже за п’ятдесят. Нанi ж тридцять п’ять, вона справдi ще молода жiнка. Мiй друг Дуда каже, що Нана звила собi затишне кубельце поряд iз мiльйонами мого батька, а менi теж видiлила затишний куточок, тiльки подалi – у моiй «Ладi». В Іраклiя ii очi – темнi, лагiднi. Тато належить до тих старих, хто й у своему вiцi метушаться, немов великi цабе, розкидаються грошима та гучно нагадують усiм, хто тiльки може почути, щоб iшли пiд три чорти, якщо iм щось не подобаеться. Вiн зi своiми друзями – це щось на кшталт маленького мафiозного клану. Цiлiсiнький день вiн «наглядае за справами» та розважаеться з приятелями, а додому повертаеться лише пiзно ввечерi. Ось i зараз його вдома немае. – Куди його понесло? – запитав я у Нани. – Поiхав на блокпост, – зiтхнула вона. – На блокпост? Що йому там робити? – Уночi вони зупиняють i перевiряють машини. Конфiсковують зброю. Ну, ти ж i сам розумiеш. – Вiн що – до полiцii пiшов працювати? – Я не втримався й засмiявся. – Нi, не до полiцii. Це начебто якась вiйськова операцiя. Я точно не знаю. Розшукують тих, кого й завжди: братiв Мiкаберидзе, Рамiшвiлi, Сашу, Бубу… Там не тiльки твiй батько, людей багато. – Наглядають за правопорядком, ось як? – Вiн несамовитий, Гiо, iнакше й не скажеш. Усе бiгае, розмахуе пiстолетом… А ти iсти хочеш? Принести тобi чогось? – Нi, не треба. Не знаеш, у нього бензину хоч трохи е? – Мае бути. Напевно, у пiдвалi. Вiзьми ключ та йди подивися сам. Що ж, уже непогано. – А коли вiн повернеться, Нано? – І не знаю. Можливо, тiльки вранцi. А тобi щось треба? – Я iду на декiлька днiв. – Куди? – До Єревана. Усього на два-три днi, з хлопцями… Менi просто необхiдно трохи розвiятися, вирватися з Тбiлiсi. – Давай я тобi все ж зберу щось у дорогу, – запропонувала Нана, трохи помiркувавши. – А ii ти iз собою теж береш? – Нi. – Тодi чому ти iдеш саме до Єревана? – А навiщо менi залишатися у Тбiлiсi? – Дякувати Господу, що ти з нею порвав, Гiо. Тенгiз уже починав шаленiти. – Годi, Нано, давай облишимо це… – Якщо тобi потрiбно позичити грошi, ти тiльки скажи. – Хiба що трошки, – засмiявся я. – Скiльки? – Трошки. – Тисячу? Двi? – Однiеi менi вистачить. – Вiзьми, тут приблизно тисяча чотириста. Бери, бери все. Я взяв тисячу, поцiлував Іраклiя, пiдморгнув Нанi й пiшов униз. У пiдвалi вишикувалася шеренга канiстр iз бензином. Ось тобi й об’ект загального користування. Почув кроки й оглянувся. Нана. – Я не розповiм йому, що ти iдеш, а то вiн тiльки розлютиться. – Гаразд. – Вимкни свiй мобiльний. Я скажу, що ти заходив сьогоднi й попередив, що не можеш телефонувати, тому що мобiльний вийшов iз ладу. Іще скажу, буцiмто ти познайомився з iншою дiвчиною й зараз iз нею. Згоден? – А як Тенгiза пiдстрелять, Нано, тодi що робитимемо? – Ну навiщо ти так кажеш, Гiо, справдi… – А якщо говорити серйозно, то що вiн собi думае, коли у його вiцi бiгае всюди, мов той революцiонер? – Маеш рацiю. Вiдверто кажучи, я дуже налякана. Тенгiз увесь час повторюе, що, якби того схопили минулого лiта, тепер усе було б чудово. – Еге ж, i мiсто повернули б, i iншi нiсенiтницi в тому ж дусi… – засмiявся я. * * * Я приiхав додому й поволi побрiв сходами нагору. Темно було неймовiрно. Ненавиджу, коли вирубають електроенергiю. Є в мене декоративна японська свiчечка, прикрашена гiлочками, – здаеться, такi називають iкебанами. Я ii палив усю зиму, а вона, ця чортова штука, так i не догорiла. Та й гiлочки тi японськi якiсь чудернацькi: не горять i запаху не мають нiякого. Отже, я запалив свiчку й умостився бiля неi. Вiдколи почалася вiйна, я жодного разу не спав у своему лiжку, а тiльки у крiслi, де з одного боку горiла свiчка, а з iншого стояв радiоприймач. Менi було байдуже, що передають по радiо, але тато телефонував менi щовечора й запитував: «Новини слухаеш? І що кажуть? Отакоi. Добре… свобода… еге ж… i все? А про нас нiчого не сказали? Кхм…» Я – особистий прес-аташе Тенгiза Мiкатадзе, його персонiфiковане щоденне зведення новин. Потiм я засинав пiд бурмотiння радiо, вранцi прокидався, а свiчка все горiла. Господи, вiд цих трьох таки з’iду з глузду: вiд цiеi свiчки, вiд баритонiв цих пихатих дикторiв i вiд свого тата, цього революцiонера похилого вiку. Тiеi ночi я кiлька годин поспiль дивився на полум’я клятоi свiчки. Одна-едина думка крутилася й крутилася у мене в головi, i я не мiг ii позбутися. Я не знав, як менi далi бути. Можливо, так на мене вплинуло сказане Наною, а може, згадки про минуле не давали спокою… Слово честi, не знаю. Подумки я почав лаятися. Дiставалося Гоглiку, звичайно. Коли я роздратований, то завжди сиплю прокльони на Гоглiка – вiн же такий дурень, йолоп чортiв. Не можу пригадати жодного разу, коли вiн зробив або сказав щось путне, бодай хоч схоже на розумне. Я маю на увазi, що пам’ятаю не просто кiлька кумедних подробиць i навiть не так, немовби це трапилося зi мною вчора, – нi, пам’ятаю все набагато краще, настiльки чiтко й реалiстично, що навiть зараз менi стае моторошно й серце стискаеться. Було це в жовтнi. Не мав я ще нi машини, нi чогось iншого особливого. Одного вечора з Гоглiком, Дудою i Вато Амiреджибi пiшов розважатися. Вирушили ми не до борделю, а, власне кажучи, до якогось злиденного кубла в житловому будинку, як на мене, десь поблизу Варкетiлi.[4 - Один iз житлових масивiв на околицях Тбiлiсi.] Дуда стверджував, що то його невеличкий гарем, що дiвчата там дуже палкi i, якщо ми вмiло розiграемо своi карти, нам дозволять туди приходити. Тож ми прихопили кiлька пляшок спиртного, тiстечка, цигарки, щось iще та й попрошкували собi. Дiвчат було четверо. Ми запалили, випили, закусили й випили ще. Потiм Вато вiдiйшов з однiею, Дуда вийшов з iншою, i ми з Гоглiком залишилися з двома дiвчатами. Гоглiк ухопив одну з них за руку й потягнув до себе. Дiвчина неквапливо пiдвелася. Очi в неi були стомленi; пам’ятаю й те, що одягнена була в чорну футболку, а на пальцях – цiла виставка каблучок. – Ми сходимо подихаемо свiжим повiтрям, – промовив Гоглiк i криво посмiхнувся до мене. Сам не знаю, що на мене найшло. Несподiвано менi стало шкода тiеi стомленоi сумноi дiвчини. Називаю ii дiвчиною, бо iй було рокiв на три бiльше, нiж менi самому. Не маю звички запам’ятовувати дiвочi ймення, тож i ii iм’я не пригадую. Закарбувалося у пам’ятi тiльки те, що iм’я було не грузинське. Я спритно пiдвiвся й виволiк Гоглiка до передпокою. – У тебе е гашиш? – зрадiв той. – Цю дiвчину хочу я. – Прямо й вiдверто, бо iнакше не зрозумiе. – Так стоiть, що й терпiти несила? – Вiн завжди пащекуватий i брутальний. Здаеться, мiй вибрик Гоглiка лише потiшив. Вiн повернувся до кiмнати й вийшов звiдти з iншою дiвчиною. Коли я зайшов до кiмнати, iнша, вiдвойована, сидiла за столом, iз затуленим долонями обличчям, iз недбало розсипаним волоссям. Очей ii я не бачив, але зауважив прикушену нижню губу. – Як тебе звуть? – запитав. – Яна. – Вона пiдвелася. Схоже, була вихованою. Я знав напевне, що вона не думае зараз падати на спину й розводити ноги. Зненацька вiдчинилися дверi, й на порозi постав Дуда, загорнений у простирадло. – Друже, менi затягтися потрiбно. – Добре пам’ятаю, як вiн узяв зiм’яту пачку цигарок i пiдморгнув. Тодi пiшов. Клацнули зачиненi дверi. Яна пiдiйшла до вiкна. Я й без того мiг бачити свiтло у вiкнах вiддалiк розташованих багатоповерхових житлових споруд околиць мiста. Приступив ближче до дiвчини, поклав руку на ii плечi, пригорнув. Ранiше я такого нiколи не робив, нi до кого так не ставився. Тепер навiть не знав, що сказати. Коли сидиш у колi жiнок, добре розумiеш, що вони хочуть робити, що говоритимуть, коли кинуть тобi щось ущипливе та як ти сам маеш дiяти i що вiдповiдати. А тут… Я раптом пригадав, що, коли ми сидiли за столом, Яна поводилася тихiше вiд усiх. Що ж це: я весь час придивлявся до неi? І сам не знаю. Зазвичай про жiнок так багато не думаеш. Просто з’являешся на вечiрки, спочатку сяк-так причепурившись. Ну, останне зрозумiло, хоча й клопоту багато, а це дратуе. Жiнка ж, напевно, не бажае, щоб на неi скочив якийсь неохайний покидьок, вiд якого тхне хлiвом? Як вiд того Гоглiка… Ми стояли бiля вiкна – достоту сцена з однiеi з тих сентиментальних пiсеньок. Раптом плечi Яни затремтiли: вона заплакала – тихо-тихо, неначе вирвалося на волю ранiше старанно погамоване. Вона схлипувала настiльки тихесенько, що я майже не чув. Гадаю, для неi виявилося останньою краплею те, що ми з Гоглiком обмiнялися нею та ii ж подругою, мовби дешевими запальничками. Дiвчина зiщулилася, нiби з усiх сил прагнула стати зовсiм непомiтною, притиснулася до мене, сховавши обличчя на грудях, i так плакала. Я розгубився, не знав, що вчинити. Зрештою вирiшив забрати ii до себе. Вивiв на вулицю – вона ж лише щiльнiше тулилася до мене. Досить швидко зупинив таксi, й ми подалися звiдти. На порозi моеi квартири Яна на хвилинку зупинилася; волосся ще затуляло ii обличчя, прикривало очi. Я провiв ii до спальнi. Утiм, лягати з нею навiть i не думав. Вона безсило впала на лiжко i знову почала схлипувати. До того я нiкому так не спiвчував. І гадки не мав, щоб чiплятися до неi, просто сидiв i дивився. – Зварю тобi кави, – промовив нарештi та пiшов iз кiмнати. Коли ж принiс каву, вона все ще лежала, але плакати припинила. Я влаштувався перед дзеркалом, спираючись на стiну. Не пам’ятаю, про що були моi думки, як i того, коли заснув. Прокинувся я вiд ii дотику. Яна сидiла проти мене, ледь помiтно посмiхаючись, й легенько гладила мене по обличчю. Майже iнстинктивно я поцiлував ii руку. Дiвчину це приголомшило. – Менi час iти, – раптом сказала вона. Я рвучко пiдвiвся i поцiлував Яну. Зазвичай таких дiвчат хлопцi не цiлують, хоч самi начебто такi вже чистi та цнотливi… Їм потрiбна жiнка, а ii губи викликають огиду. Утiм, у ту хвилину я про це й не згадував. Почувався якимсь iншим, незнайомим – задоволеним i втiшеним. Важко навiть описати те, що я вiдчував. Та й звiдки менi знати? З дитинства я не любив нiкого. Можливо, на мене вплинуло те, що губи в неi були такi ж сухi, як i в мене. Не знаю. – Менi йти потрiбно, – повторила вона й обережно забрала свою руку. Яна пiшла. Я не мiг ii забути. Усе пригадував риси обличчя, пальцi, вологi куточки очей. Не мiг пригадати ii загалом, але викинути з голови не ставало сил. Розшукувати не намагався: розумiв, що нiчого доброго з того не вийде… Ось у чому можна завжди покластися на друзiв, то це в тому, що вони нiколи не дадуть тобi спокою. Гоглiк знов i знов розповiдав усiм, як я поцупив дiвчину в нього з-пiд носа, i кожного разу менi ставало моторошно, хоча примушував себе смiятися разом з усiма. А Яна кудись зникла, мов i не було. Ще мiсяць-другий i я б, напевно, ii забув. Що було далi, добре пам’ятаю i тепер. Був холодний похмурий ранок, типовий для Тбiлiсi на Рiздво. Ми десь святкували всю нiч, i, коли друзi викинули мене з машини бiля мого пiд’iзду, я був жахливо п’яним. Бiгцем пiднявся на свiй поверх, а там побачив таке, вiд чого ледь устояв на ногах. На сходинках сидiла Яна у свiтлому пальто й беретi. Очi в неi, як i того разу, були стомленими, а губи неймовiрно бiлими вiд холоду. Вона притиснулася до поручнiв, скоцюрбилась, немов той птах узимку. Це було схоже на сцену з фiльмiв Чарлi Чаплiна. І досi пам’ятаю, як вона змерзла, мало зовсiм не задубiла… А потiм, уже у квартирi, коли ми лежали поряд у лiжку й палили мою останню цигарку, вiдчув, що спроможний дихати так вiльно, як можна дихати лише десь далеко-далеко, у незвiданих мiсцях, але де затишно й безтурботно. Здавалося, що я тепер i з домiвки своеi можу не виходити. Яна була напрочуд спокiйною та тихою. Вона навiть кiмнатами ходила нечутно. Помiж собою говорили небагато. Погода теж була тихою i мовчазною. Три днi поспiль ми не бачили вулицi. Спершу зателефонував Гоглiк, потiм завiтала Нана з половиною рiздвяного пирога й ще якимись ласощами. Яна якраз умивалася. Дверi до ванноi були прочиненi, i можна було бачити ii там у моему светрi, пiд яким не було нiчого. Дiвчина навiть не почула, що хтось прийшов. Утiм, я й не думав переховувати ii у ваннiй або пiдказувати, щоб одяглася пристойно. У Нани аж мову вiдiбрало. Їй вдалося опанувати себе, але на обличчi виразно проступило потрясiння, якого вона зазнала. І п’яти хвилин у мене не витримала. Я провiв ii, замкнув дверi. Яна постала на порозi ванноi. Здiйнятi вгору руки, ще мокрi, так i застигли у повiтрi. Вигляд у неi був такий, наче от-от гайне звiдси щодуху. – Менi потрiбно йти, – сказала вона, як i тодi, минулого разу. Я вiдразу уявив, що буде, коли вона зникне. Я попрямую до Гоглiка, тодi ми разом подамося бозна-куди, а звiдти ще кудись. Сидiтимемо, смалитимемо цигарки, а може, й щось iнше, якщо знайдеться. А пiсля того вже вп’ятьох чи вшiстьох завалимось на якусь вечiрку, i скiнчиться все тим, що або Гоглiка хтось прирiже, або вiн когось штрикне ножем. Тож я до ранку не повернуся додому. Коли ж удома ввiмкну свiй телефон, то не пiзнiше нiж за двi хвилини з нього пролунае голос Нани: «Тенгiз цiкавився, що ти робиш…» – ну, й решта звичайного непотребу, який менi давно остогид. Яна стала для мене всiм. Вона втiлювала щось таке, до чого я пiдсвiдомо тягнувся, чого прагнув, сам про це навiть не здогадуючись, не насмiлюючись мрiяти. Менi здаеться, вона була тим, заради чого люди живуть. Менi й досi невiдомо, що то – сiм’я. Не розумiю бовкання про сiм’ю як священну iнституцiю. Проте це не важило: я нiколи ще не був таким щасливим, нiколи не почувався таким спокiйним, як тодi. Я тепер не був самотнiм. Тiеi зими я поринав у мрiйливi роздуми, як нiколи доти. Не вмикав телевiзор, не впускав до квартири друзiв, коли вони приходили, а кожного ранку сам ходив по свiжий хлiб. Здатен був би навiть попрацювати, якби на мене чекали iспити, але на той час я вже мав писати дипломну роботу, а щоб ii написали за мене, вже декого попросив i за це заплатив. Яна покидала мене тiльки у вихiднi – iхала на Московський проспект до своiх тiтки та дядька. Поки був без неi, пов’язував на шию ii простенький зелений шарф та вигадував, як згаяти час. Хлопцi вже знали, що Яна живе зi мною, але прикидалися, що нiчого не помiчають. Гоглiк удавав iз себе розумника, вiдпускав реплiки про те, що менi потрiбно порадитися з господинею, перш нiж вийти з хати, й таке iнше, але я просто не звертав уваги на його слова. Усе одно нiхто не зрозумiе, що у мене з Яною, а Гоглiк – менше вiд будь-кого. Лише Дуда ставився до цього всього з вiдвертим несхваленням. Було очевидним, що саме вiн думае про нас iз Яною. Якщо помiркувати, його можна зрозумiти: Яна колись належала до його «маленького гарему». Напевно, вiн знав про неi дещо таке, про що я не здогадувався. І багато. Та пiшов вiн пiд три чорти, менi було байдуже. Таким щасливим я ще нiколи не почувався. Усе йшло просто чудово, я був паном над панами. Ми всюди ходили з Яною разом. Обов’язково кудись iшли, незважаючи на те, якою була погода: дощ там чи снiг, чи трiскучий мороз. Саме йшли, тiльки пiшки. У нас було улюблене мiсце, де ми проводили багато часу, – ресторанчик «Мiнгрельська кухня», що на вулицi Грибоедова. Бувало, коли сидiли там, Яна запускала руку до моеi кишенi й знаходила мою руку. Ми поважно бесiдували, як годиться людям дорослим, Яна посмiхалася, а я мiцнiше стискав ii руку… Був щасливим. Менi почало насправдi подобатися бути домашнiм. Яна носила моi светри пiд своiм стареньким, благеньким пальтом, а коли я купив для неi чудернацькi iталiйськi джинси, ми просто дивилися на них та смiялися. Якось я зайшов до тата зрання. Батько ще був у лiжку, а на ньому верхи сидiв Іраклiй: вони так боролися. Я сказав, що менi потрiбно п’ять тисяч карбованцiв. Тато спустив Іраклiя на пiдлогу й сiв у лiжку. – Ти що, в карти програв? – Вiн був готовий зiрватися на крик. – Менi потрiбно купити куртку. – Куртка в тебе вже е. Надута така, як там ii правильно називають? – Менi треба нову. – Кудись надумав податися? – Нi, вiн таки навiжений. Упевнений, що я намагаюся втекти до Інгушетii чи ще кудись свiт за очi. Це з того часу, як ще на першому курсi нас iз Морчилою затримала мiлiцiя на пiвдорозi до Владикавказа.[5 - Коли герой, який у 1990–1991 рр. пише дипломну роботу, був на першому курсi, мiсто мало назву Орджонiкiдзе.] Із якого дива тi покидьки до нас присiкалися, й досi гадки не маю. Ми не робили нiчого такого, що iм примарилося. – Я нiкуди не маю намiру iхати, просто хочу купити куртку. Куди б ото менi iхати й навiщо? – Звiдки я знаю? Уся ваша банда – хитрi вилупки. – Вiн пiдвiвся з лiжка, почухав живiт i гукнув: – Нано! Вона увiйшла до кiмнати. – Куди вiн хоче вшитися? – А чому ти гадаеш, буцiмто вiн кудись вирушае? Вiн усього тiльки й просить, що купити куртку. – Ви завжди перешiптуетеся за моею спиною. Щойно вiн переступить порiг, то вiдразу кидаеться до тебе. Наскiльки я розумiю, ви обидва мене обдурюете. – Може, заварити чаю, Тенгiзе? – Пiди разом iз ним. Пiдете й купите ту куртку разом, – несподiвано вирiшив батько i повернувся до мене: – Це для Гоглiка? – Нi. Що тут можна не розумiти? Куртка для мене. – Вiзьми машину. – Вiн кинув менi ключi. – І не здумай висадити Нану десь дорогою. Менi не хочеться телефонувати всюди i з’ясовувати, де ви. Тепер, отримавши грошi, я був знову щасливим. Куртку надивився у центрi мiста – здаеться, якоiсь турецькоi фiрми, – а купити хотiв для Яни. Я вiдразу попросив продавцiв вiдкласти ii доти, доки привезу грошi. Аж раптом у магазинi натрапив на Темура Панчулiдзе та ще декiлькох знайомих хлопцiв. Панчулiдзе зняв куртку з вiшака, сказавши, що сплатить за неi для мене. – Бери, Гiо, – запропонував вiн. – Повернеш грошi наприкiнцi тижня. Розумiете? Такому, як Ачико Кiпiанi, вiн цього нiколи б не сказав. А чому? Тому що знае: Тенгiз Мiкатадзе, якщо йому заманеться, спроможний купити весь цей магазин – що там якась куртка? Нана пильно придивилася до мене, потiм – до куртки. – Куртка замала для тебе, не налiзе, – зауважила вона. – Еге ж, до того ще й застiбка на лiвий бiк. – Нана знову глянула на мене, поклала грошi на прилавок, потiм наказала: – Бери i йди. Я зараз наздожену. Пiсля того як вона вийшла з магазину, ми сидiли у машинi ще з пiвгодини. Нана вiдверто, але лагiдно, як то iй властиво, запитувала, i я виклав усе як на сповiдi. Коли вмовк, вигляд у неi був дуже стривожений. – Тенгiз шаленiтиме вiд лютi, коли дiзнаеться, – нарештi вимовила вона. Звичайно, Нана мала рацiю. Вiн таки справдi оскаженiе. – Розумiеш, ви не зможете продовжувати так i надалi. Таке не може тривати вiчно… – Чому ж? Як ти гадаеш, що може стати на завадi? – Слухай, Гiо, ти справдi добрий хлопець, але Тенгiз нiзащо не дозволить тобi взяти шлюб iз нею. Не дозволить узяти шлюб? Ось як. Розумiете? Вони тiльки так i бачать те, що мiж мною i Яною. Ми зобов’язанi взяти участь у iхнiх безглуздих ритуалах i церемонiях: щоб був номер у готелi, набитий трояндами та гвоздиками; потiм – весiльний обiд для двохсот моiх друзiв i шестисот батькових; щоб довга колона автiвок спричинила зупинку всього руху в мiстi; щоб якийсь старенький iнвалiд пiдiгнав вiзок iз голубами, аби ми iх випустили… – Я нiчого йому не скажу, – запевнила мене Нана. – Нехай iде як iде ще трохи. Але якщо вiн натрапить на вас, тобi доведеться швиденько щось вигадувати. Нана витягла iз сумочки металевий браслет, обсипаний коштовними камiнцями. Схоже, сирiйський, а може, й турецький. Поклала його до однiеi з кишень новоi куртки. – Ти зовсiм не знаешся на тому, як треба вибирати подарунки дiвчатам, – посмiхнулася вона й пiдморгнула. А менi спочатку видалося, що браслет вона для себе купувала. Яна спала. Я поцiлував ii та прикрив новою курткою, доки ще не вiдiйшла вiд сну, а браслет витяг iз кишенi й закрiпив у неi на зап’ястку. Потiм, коли Яна прокинулася, сидiли разом у лiжку, багато смiялися. Це я й досi пам’ятаю, добре пам’ятаю, до найменших подробиць. Виразно й чiтко пригадую – а втiм, iнодi мене беруть сумнiви, чи справдi було саме так, як менi здаеться тепер; чи направду Яна аж так радiла; чи вмощувалися ми у дощовi днi поряд бiля вiкна та дiлилися спогадами про дитинство. Зараз цi тижнi видаються менi такими далекими, що деякi подii важко бувае вiдтворити у пам’ятi. Ах, Яна, Яна… Вона була единим, що я по-справжньому цiнував. Нiколи не припиняв думати про нас iз нею, нi на хвильку. Як на мене, то життя взагалi не могло бути ще кращим. Жодного разу я не замислювався над тим, на якi грошi ми iснуватимемо далi, що чекае на нас у майбутньому. З Яною було так тепло, свiтло, немов мене обгорнули пухом. Коли вона засинала, то клала голову менi на плече й пошепки щось розповiдала, вже у напiвснi. А я лежав iз заплющеними очима, жадiбно прислухаючись до ii шепотiння в темрявi ночi. Того ранку йшов снiг – жалюгiдний сурогат снiгу, що ми його маемо у Тбiлiсi: вiн тiльки дещо схожий на снiг доти, доки не впаде на землю, де вмить тане й перетворюеться на суцiльну багнюку. Ось такий собi снiг. Я прокинувся й побачив, що Яна стоiть бiля вiкна. Вона не дала менi часу навiть прокинутися як слiд, а вiдразу швидко промовила у своiй манерi зовсiм тихо: «Думаю, що я вагiтна». Я розумiв, що це – приемна новина, але нiяк не мiг уторопати, як поводитись. Вiдомо ж, що у вагiтних жiнок бувають дивнi забаганки: якщо заманеться серед зими полуниць, то маеш iх десь дiстати. Почувався я незвично: так, немов почав готуватися до подолання будь-яких труднощiв. Крiм того, був дещо настороженим, як завжди, коли стикаешся з чимось, доти незнаним. До вечора ми з Яною гуляли пiд снiгом, дивилися на дiтлахiв, що сновигали туди й сюди, на немолодих жiнок, якi вигулювали собак, на старих чоловiкiв, якi швендяли навколо замерзлого фонтана й тремтiли вiд холоду. Над нами застигло слiпучо-бiле небо. Ми крокували заметеними снiгом дорiжками парку, а я вiдчував себе таким легким та прозорим, що навiть побоювався: а ну, як Яна прослизне крiзь моi пальцi, розтане, розчиниться у вишукано-холодному повiтрi? Ось про що я тодi непокоiвся. Навiть пригостив Яну цукерками, бо менi казали, що так потрiбно поводитися з коханою. Утiм, серйозно я тодi нi над чим не замислився. Не згадав нi про Тенгiза, нi про те, що неодмiнно мало статися далi тiльки тому, що у нашому великому мiстi люди бiльше переймаються тим, як iх сприймуть у «товариствi», «громадi», а не дiтьми, не коханням, не щастям. Так, насправдi бiльше за все важили умовностi, вкорiненi традицii, умiння поводитися так, як годиться… Напевно, Гоглiк мiг бути моiм найкращим другом – нiхто не заперечував, але iнша справа – жити з Яною. Нiкому б i на думку не спало засуджувати мого батька, якби вiн голими руками придушив мене тiльки тому, що я зглянувся на цю милу, чисту дiвчину, яка потерпала в тому жалюгiдному кублi, що закохався у неi, що привiв ii до себе. Усе це я повинен був розумiти, тому що мiй батько – Тенгiз Мiкатадзе, а не якийсь таксист. Але я не розумiв. А тим часом клятi повii, серед яких колись була змушена знаходитись Яна, обсмоктували всi подробицi наших iз нею взаемин – поки Дуда вилазив на них i «трудився». Гадаю, що вони бажали зайняти його думки чимось iншим, аби вiн не так гаряче займався ними самими. Одного вечора, в суботу, менi зателефонував Гоглiк. – Ти сам? – запитав вiн. – Ми йдемо до тебе. – І розiрвав зв’язок. За двадцять хвилин вони опинилися пiд моiми дверима – Гоглiк, Дуда, Дато, Вiка й Джапара. Не iнакше, давно вже були неподалiк. Спершу я не мiг уторопати, що iм треба. Серед них один Гоглiк ще зберiгав краплю веселощiв. Дуда нагадував чорну-пречорну хмару, на нього аж дивитися було лячно. Решта мала досить жалюгiдний вигляд. Вони стовбичили й розглядали стiни, немов декоратори. – Що думаеш робити, Гiо? – почав Дуда. – Про що ти? – Про твою жiнку, друже, – а ти як гадаеш? – Його голос був дуже тихим. Дато мовчки споглядав мене. – Зовсiм не розумiю… – витрiщився я на них. – Ой, щоб тебе чорти взяли, Гiо! Ти просто не маеш права так поводитися, друже. – Чого ж ти хочеш? – Та хай тобi грець! Ти не можеш такого робити, Гiо! Так не можна чинити. Справжнiй чоловiк так не поводиться! Ницо так ставитися до своеi родини, до своiх друзiв… Заради Бога, схаменися, Гiо! Вони по черзi виклали все, що думають про мене. Я слухав мовчки. У Дуди тремтiли руки. – Що ти Тенгiзовi будеш казати? – спитав вiн. – Нiчого. – Йому краще дiзнатися про це зараз, а не тодi, коли буде надто пiзно. – Не впевнений… Вони дивилися на мене похмуро. Напевно, мали рацiю з огляду на тi правила, за якими живуть у Грузii. На iхнiй погляд, Яна була тiльки повiею, та й усе. Лише Гоглiк сидiв мовчки, i вигляд у нього був, як завжди, задоволений. А втiм, вiн же вiд початку знав про нас iз Яною. Може, вiн i йолоп, але мае рiдкiсну здатнiсть швидко допетрати, що саме дiеться навколо нього. Й у подiбнi хвилини вiн залишався незворушно спокiйним. Менi здаеться, що його цi справи найменше обходили: був упевненим, що ми з ним залишимося друзями, що б там не трапилося. Вони пiдвелися, намiряючись iти, а Дуда вже на порозi зупинився, повернувся й ухопив мене в обiйми. – Хай тобi чорт, Гiо, ти ж i досi менi все одно що брат, сам знаеш… Я розсмiявся: очi в нього були несамовитi – не iнакше, як тому, що вiн надто хвилювався. – Гiо, я ж у цьому i сам винен певною мiрою. Якби не покликав тебе туди… – Якби ти мене не покликав, я б не був зараз таким щасливим. – Я хочу поговорити з Тенгiзом, Гiо… Поможи менi, Боже, – я повинен йому розповiсти. Отак воно робиться у нашому Тбiлiсi. Ми знаемо рiзницю мiж добрим i поганим, мiж правильним i неправильним. Робити так, як робимо ми, – це правильно, а те, що роблять iншi, – неправильно, й отим «iншим» краще не пхати носа у нашi справи й не ставати нам на завадi. За цим принципом живе Тенгiз Мiкатадзе. Я взагалi не розумiю Тбiлiсi та його уявлень про те, що добре, а що погано. Бо погане не може так ощасливити i заполонити душу таким спокоем – хiба не так? Погане не може бути таким прекрасним. Не уявляю, як менi належало поводитись – з точки зору моiх друзiв, – але сам я тiльки прагнув залишатися щасливим, ото й усе. Яна, Яна, Яна… Якби я розумiв, – бодай трохи розумiв, – усе пiшло б зовсiм по-iншому. Якби я не побачив тебе тiеi ночi – таку тендiтну, таку блiду, таку вразливу… Утiм, дякувати Господовi, що все сталося так, а не iнакше. Дякувати Господу за те, що ми зустрiлися, що тодi, у рiздвяну нiч, ти чекала на мене на сходах. Яно, люба моя дiвчино, я знав, що мае щось вiдбутися, але ж не уявляв собi, що саме. Надвечiр у понедiлок я повернувся додому, вiдчинив дверi й одразу второпав, що коiться щось не те: у вiтальнi свiтилося, а Яна нiколи сама свiтла не вмикае. Я квапливо пiшов туди. У крiслi сидiла Нана, шубу свою вона розстелила на диванi. Атмосфера у вiтальнi була такою напруженою, густою, що ii можна було рiзати ножем. Я сiв. Нана розчавила у попiльничцi недопалок i звела очi на мене. – Як ти? – запитав я дещо розгублено. – Учора в нас був Дуда, – сказала вона тихо, зiмкнувши пальцi рук у замок. – І що? – Тенгiз шаленiе. Просто оскаженiв. Випив геть усе, що було в хатi, а тодi бiгав, махав пiстолетом… Мало не на трiсочки все рознiс. Налякав Іраклiя. І що я повинен був на це вiдповiсти? Саме так воно й мало статися, хiба нi? За нашими правилами тiльки так. Тенгiз був приречений розшматувати все. Менi й не треба було питати, що там вiдбувалося далi, бо й сам здогадувався. Якимсь чином Тенгiза вдалося утримати вдома, а замiсть нього до мене приiхала Нана. Вона вмiла розмовляти у складних ситуацiях, а Тенгiз був спроможний лише скаженiти й кричати. Тож Нана i мала приiхати, аби не було кровi. Нана належить до тих жiнок, що вмiють вести розмову спокiйно, м’яко, навiть чарiвно. До того ж вона добре розумiла Яну. Та нiколи не сперечалася. Менi неважко було уявити перебiг подiй. Нана заходилась коло неi, розповiла, що саме трапилося, розтовкмачила, хто такий Тенгiз i який вiн. Вона сказала, що Гiо, звичайно, добрий хлопець, це так, його всi люблять, але вiн нiчого не вмiе i не може запропонувати нiчогiсiнько корисного; не вмiе анi планувати заздалегiдь, анi помiркувати, як виборсатися зi скрутного становища. Додала, що батько радше вб’е його, нiж дозволить побратися з нею, Яною. Гадаю, пiсля того Яна пiдвелася, запхала берета до кишенi, а Нана втiшала ii, говорила, що якби не дитина… якби не дитина, то ми могли б залишатися разом, принаймнi ще певний час: Тенгiз гадав би, що вона менi швидко набридне, то й не втручався б. А тодi Яна зiбрала речi у валiзу та й… – Ти дала iй грошi? – раптом запитав я у Нани. – Ти дала iй грошi? Дала?! Дала iй грошi?! – Я не одразу зрозумiв, що несамовито волаю. – Дала грошi, щоб убити мою дитину? Ти iй дала грошi, щоб убити мою дитину? Пiсля того спалаху я мало що пам’ятаю. Кинувся на диван, простягся, ховаючи обличчя. Нана не пiшла. Вона сидiла й плакала. Зрештою менi якось вдалося вiдкараскатися вiд неi. Розумiв, що розшукувати Яну немае сенсу. Нi, знайти можна, й досить швидко, але навiщо? Ми були такими щасливими саме тому, що нiхто до нас не чiплявся, не цiкавився тим, як живемо. Про дитину я взагалi не знав, що думати. Одне я розумiв: нам з Яною не судилося. Принаймнi у нас уже не буде так, як ранiше. А iншого ми не бажали: нам подобалося жити самим, ми не хотiли, щоб хтось пхав свого носа у нашi справи. Яна не взяла у Нани грошi, це менi було зрозумiло: вона не згодиться позбутися дитини, аби залишатися зi мною. Був упевненим, що брехати менi вона не здатна. Але ж тi ii клятi подруги… Нi, нiчого вона зробити не зможе. Вони не дадуть iй анi хвилини спокою доти, доки не затягнуть до пiдпiльного лiкаря. Яна. Моя Яна. Так усе й скiнчилося – або виглядало, що скiнчилося. Для мене ж не змiнилося нiчого. Згадувати тi два чарiвнi мiсяцi – едине, що хоч трохи тiшить мене. Якою незвичайною й чудовою була та зима! А з того часу промайнув цiлий рiк. Гоглiк, як i ранiше, сидить на зустрiчах iз виразом задоволення на обличчi. У Джапари народився ще один хлопчик. У мене ж нiчого й нiкого. Я самотнiй, таким, мабуть, i буду, сидячи поряд iз тiею клятою японською свiчкою та стискаючи у пальцях недопалок цигарки. Яна… Чи залишилося бодай щось iз того, що було у нас? Напевно, нiчого. 2 Отже, ми вирушили. Вирушили, щоб, як сказав Гоглiк, знайти мiсце, де трохи теплiше, нiж у нашому чортовому мiстi. Того дня, коли вiд’iжджали, у Тбiлiсi було справдi дуже холодно. Можливо, тому Гоглiк i не був таким жвавим, як зазвичай. З iншого боку, важко сподiватися на його врiвноваженiсть та поступливiсть за таких обставин: ми iхали на чужину на чужi грошi, а звiдти маемо привезти чужий товар. Щоправда, Гоглiка це насправдi не дуже хвилювало. Вiн такий дурний вилупок, що люди серйозних справ йому здебiльшого не доручають – ну, якщо не враховувати закiнчених йолопiв на зразок Ачико Кiпiанi, поряд iз тупiстю якого розум навiть Гоглiка видаеться гострим, як нiж. Пригадую випадок на весiллi Джапари. За столом ми з Гоглiком опинилися навпроти двох хлопцiв – здаеться, то були новi родичi Джапари. Один iз них, бiзнесмен, – лисий чолов’яга рокiв пiд сорок, а iнший – бородатий молодик у зеленому костюмi. Вони поводилися дещо зухвало: весь час перешiптувалися, розмахували рогами з вином, незважаючи на сусiдiв. Гоглiка, вiдтодi як я його знаю, цiкавили тiльки двi речi на свiтi: дивитися фiльми, а потiм iх обговорювати. У цьому – все його життя. Утiм, е ще одне, що може привернути увагу Гоглiка: варто йому побачити неподалiк дещо таке, що можна палити або вколоти, й вiн умить це внюхае. Такого вiд нього не сховаеш, мов вiд того клятого КДБ. Можливо, це пов’язано з тим, що Гоглiк завжди на мiлинi. Не можу пригадати жодного разу, коли б вiн платив будь за що сам. Тим не менше, саме Гоглiк, а не хтось iнший, найчастiше iде й роздобувае у дилерiв «травичку». На моiй машинi iде, зрозумiло. Ну, гаразд. Тож сидiли ми на весiллi вже хвилин сорок, може, сорок п’ять, коли тi двое пiдвелися з-за столу й пiшли. Я розумiв, куди саме: до туалету, попалити «косячок». Гоглiк пiдхопився з мiсця так рвучко, – мало посуд не поперекидав, – що на нього почали оглядатися. – Стривай, – ледь чутно звернувся вiн до лисого. – Я пiду разом iз вами. – Нi, друже, не треба, я гадаю. – Та годi тобi, друже… – Гоглiк уже був по той бiк стола. – Послухай, чоловiче, у нас лише крихта, – пробурчав молодик у зеленому. – Ну, то й пiшли, – пiдсумував Гоглiк й, узявши молодика пiд лiкоть, скерував того iз зали. За десять хвилин вони повернулися. Гоглiк, як завжди, виглядав задоволеним. Вони розсiлися на мiсцях, зберiгаючи гiднiсть, наскiльки були спроможнi. Минуло ще з пiвгодини. Раптом Гоглiк обернувся до мене й тихенько сказав: – Виходь звiдси, а я за хвилину слiдом. У мене тут е трохи попалити. Я був не на жарт здивований, але припустив, що вiн трiшечки розжився у тих двох. Виявилося, що нi. – У них було «травички» на три косячки та ще до бiса розсипного тютюну, – прошепотiв Гоглiк менi на вухо й розкрив пiд столом жменю. – Вони так довго копирсалися, щоб згорнути цигарку, – ну, я й запропонував свою допомогу. Знаеш, повiрити не мiг: вони зовсiм нiчого не тямлять у цьому! Тож я згорнув три цигарки, але бiльшiсть гашишу залишив собi. Наприкiнцi ми палили цигарки вже майже без нiчого. Незважаючи на це, тi двое виглядали цiлком щасливими. Тiльки уявiть – у iхньому вiцi! Того вечора косячкiв вистачило на шiстьох. Йолопи безпораднi. Ось вам i Гоглiк. Той самий Гоглiк, який iз задоволенням переглядае по телебаченню програми про мандри, а потiм починае мрiяти, як воно – бути царем тубiльцiв: – Уявляеш, друже, ти просто сидиш i нiчого не робиш, а тобi приносять усе, чого заманеться, а жiнки обмахують тебе вiялами – нi, ти уяви тiльки! – Інших бажань у нього немае. – А якщо менi знадобляться грошi, то продам кiлькох жiнок. Я маю на увазi, що комусь же вони можуть сподобатися, правда? Мрiяти про щось бiльше вiн не здатний. Коли вiд’iжджали, мене охопило погане передчуття. Колись ми з Гоглiком уже поспiшали цiею дорогою. У той день погода була жахливою, дорога – суцiльною багнюкою, а потiк машин надто великим. Ми виiхали о восьмiй ранку, а машин на вулицях уже було стiльки, як опiвднi. Куди не поглянь – усюди вiйськовi машини: вантажiвки, полiцейськi патрульнi машини, нацiональна гвардiя – легше перелiчити, чого там не було. Ненавиджу нацiональну гвардiю. В усьому Тбiлiсi тих гвардiйцiв було не бiльше нiж двi сотнi, тож звiдки iх тодi там узялося стiльки? У них навiть нормальних пiдроздiлiв тепер немае. Достатньо, щоб iз десяток хлопцiв зiйшлися десь на розi однiеi з вулиць, назвалися «Дельта-щось-там-iще» та почали гучно лаяти Гамсахурдiа. Незабаром звiдкись з’явиться офiцер i видасть iм усiм автомати. Ось така у нас нацiональна гвардiя. Одного разу в гостях я спiлкувався зi знайомим, який вступив до лав «Мхедрiонi» ще на початку iхньоi дiяльностi. Вiн розповiв, як вони виганяли Гамсахурдiа з Тбiлiсi, а тодi сказав: «Не розумiю я цю нацiональну гвардiю. Бiльш безладного натовпу я нiколи не бачив, до того ж вони – мало не пiдлiтки». І все ж iх залучають до вiйськових операцiй. У бою вони не гiршi за iнших. У нашому кварталi жив такий собi Саркiсов, який збирав старi речi. Колись вiн грав у футбол, пiсля того викладав фiзкультуру в школi, з якоi його турнули, коли довiдалися, що вiн тягае до школи жiнок. Так от зараз вiн майор нацiональноi гвардii, був у вiдрядженнi десь за кордоном й до того ж не один раз постачав Гоглiковi наркотики. Нацiональнi гвардiйцi мене дратують, це так, але ми з Гоглiком, напевно, не дуже вiд них вiдрiзняемося. Вони переймаються лише собою, i ми теж. Можливо, вони менше це приховують, от i все. Ну, а хто iз нас святий? Упродовж перших пiвтори години нас зупиняли чотири рази: через кожнi вiсiм-десять кiлометрiв було облаштовано блокпости. Половину людей на блокпостах становили вихiдцi з найближчих сiл. Цi люди зупиняли нас, робили вигляд, немов iх дуже цiкавлять нашi паспорти та водiйськi посвiдчення, а потiм поверхово оглядали машину – заляпану брудом «Ладу» брунатного кольору. На одному посту нас зупинив неголений вартовий iз Тбiлiсi, який точно знав, куди саме ми прямуемо й навiщо. Ми почали базiкати з ним, i Гоглiк показав усе, на що був здатний. Вiн грався медальйоном «Мхедрiонi», який позичив у Чечели. Крутив його на пальцi та плiв якiсь дурницi. Ми знали, що тут нас не затримають: ми з цим вартовим з одного гнiзда, жили одним життям, виросли в сусiднiх кварталах Тбiлiсi, збиралися на тих самих вулицях у Ваке, Вера, Сабуртало.[6 - Назви районiв Тбiлiсi.] А втiм… Пластиковий пакет iз грошима Кiпiанi Гоглiк запхав подалi пiд сидiння. Сидiв на них, насунувши вовняного капелюха майже на очi, немов Джек Нiколсон у фiльмi «Над гнiздом зозулi», з моiми темними окулярами на носi, палив цигарку й базiкав без упину. Гоглiк узагалi майже не носить свого одягу. У нього такого й немае, якщо не враховувати кiлькох чорних футболок та однiеi пари велюрових штанiв, тож вiн ходить у чужому. Ну, ми ж йому не скажемо, що так не можна, правда? Вiн нам як брат, вiн самотнiй, а грошей у нього нiколи й не було. Його бабусю пiдгодовують хлiбом сусiди. Коли Гоглiк нап’еться, то всiм каже, що вiн безпритульний. Постiйно лаеться iз таксистами, свариться з перукарями, а щовесни у нього на носi вискакуе величезний прищ. Ось такий вiн е. Любов виявляе по-своему, нiколи про неi не говорить. Нi вiд чого не тiкае й нiколи нiчого не лякаеться. Гаразд, тож опинилися ми поблизу iншого села – вже не пам’ятаю, якого саме. Там стояв iще один блокпост: двое – у формi, а решта – мiсцевi селяни з рушницями та автоматами. Вони згуртувалися бiля старенького джипа, геть заляпаного болотом, й пили вино. Серед натовпу стримiв священик у рясi. Один iз хлопцiв, вартових на блокпосту, махнув нам рукою. – Пiдвезiть, – указав на священика. Хлопець уже так упився, що ледь повертав язиком. – Йому з вами в один бiк. Гоглiковi вони налили каламутного вина з великоi пляшки, обплетеноi лозою, зажадали за це п’ять лiтрiв бензину й дозволили iхати далi. Священика, якому на вигляд було рокiв iз тридцять п’ять, ми вмостили на задне сидiння. Вiн був п’яний як чiп. Звичайний святий отець, що вiдразу почав балаканину про грузинський народ, який забув Господа Бога. Проте швидко вмовк, коли допетрав, що про грузинський народ ми нiчогiсiнько не знаемо. Нарештi його увагу привернув приймач у машинi. Спершу вiн звелiв стишити музику, потiм заявив: те, що ми слухаемо, – музика еретикiв. Гоглiк сидiв собi, палив, виглядав iз вiконця, але я не мiг прогнати думку, що вiн зараз викине священика з машини, ще й стусанiв надае. Зненацька Гоглiк запитав: – Слухай, друже, а посвiдчення в тебе е? – Яке таке посвiдчення? – Де написано, що ти священик. Той хлопець понишпорив рукою пiд рясою й витяг звiдти, певна рiч, маленьку книжечку. – А у твоему посвiдченнi хiба не сказано, що ти маеш дати людям спокiй, а якщо до тебе поставилися з повагою, то й подякувати? – Так, наш Гоглiк може iнколи показати себе й фiлософом. Пiп остаточно вмовк – не iнакше, второпав, що йому свiтить бiйка з нами обома. Ну й пiп… Ми виiхали iз села, й священик звернувся до мене: – Брате, випусти мене тут. Менi ще йти звiдси пiвгодини, а чалапати грязюкою буде нелегко. До того ж починаеться дощ, а може, снiг. Спаси Господи – на мене чекае ще та мандрiвка… Ось i все. Навiть не повертаючи голови до попа, Гоглiк вигукнув: – Зупиняймося! Забирай свое чортове посвiдчення й катай звiдси подалi! Той вийшов iз машини – а що йому залишалося? Гоглiк почав лаяти попа, а я тiльки й змiг, що примусив його прикусити язика. Священик якраз про це й говорив: ми забули Бога. Як на мене, цей хлопець був зовсiм непоганою людиною, просто не дуже годився для того, щоб бути священиком. Вiн нагадував менi одного студента з нашого унiверситету. Той завжди захоплювався якимись темами: чи то походженням абхазького народу, чи то царем Іраклiем, чи то технологiею виробництва нафтопродуктiв… Був надто нервовим та пишномовним. Поiхали далi. Щойно проминули заставу на кордонi й опинилися в Азербайджанi, Гоглiк затягнув непристойну пiсеньку, а тодi звернувся до мене: – Трохи пощастило нам, га? Жодного полiцiянта. Саме цiею дорогою, друже, й утiк Гамсахурдiа. Коли повертатимемося, я покажу тобi iншу дорогу. Там узагалi немае постiв на кордонi, зовсiм немае! Навiть незчуешся, як уже в Грузii. Давай пошвидше заберемо товар та й додому. Потрiбно повернутися вже сьогоднi вночi, так? У нас обох були сякi-такi дозволи на в’iзд-виiзд. У мене – справжнiй, даний батьком i пiдписаний кимось зi старших командирiв нацiональноi гвардii. У Гоглiка – медальйон «Мхедрiонi» зi святим Георгiем-змiеборцем на одному боцi та вказiвкою прiзвища i групи кровi на iншому. Бiльшого й не треба. Інакше кажучи, щойно нашi дозволи побачать, як безперешкодно пропустять нас, бо зрозумiло, що ми такi ж, як i вони, «своi» люди. – А ти хоч знаеш, куди ми прямуемо? – запитав я. – До Кiровабада, на вулицю Ахмедова, – задоволено вiдповiв Гоглiк. – Мiсто бiльше не називають Кiровабадом, друже. Його перейменували на Ганджу. – Яка, в бiса, рiзниця? – зауважив вiн i додав: – Гадаю, дилера потрiбно обдурити, хабара йому дати. Ти ж зможеш улаштувати так, щоб ми потiм утекли? – І не мрiй собi, друже… – засмiявся я. – Якби грошi були нашi, я б сотню не доплатив. Ну, а з чужими грошима… Навiть не знаю. Якщо ми зробимо щось не так, то Ачико й Дауша нас уб’ють, хiба нi? – Як його звуть? – Кого? – Дилера. – Мiзан. – О, то вiн грузин? – Не впевнений. Кiпiанi лише сказав, що звуть дилера Мiзан i що вiн азер. Ранiше мав справу з iншим дилером, на прiзвище Церетелi, в Товузi.[7 - Товуз – невелике (14 тис. мешканцiв) мiсто на кордонi Азербайджану з Грузiею й Вiрменiею.] Здаеться, директором школи. Умiе чудово заварювати чай. Але той справжнiй покидьок, а його дружина та ще фурiя. Скiнчилося тим, що рокiв iз два тому я поцупив у них чотириста карбованцiв i втiк. Ох, друже, у мене ще довго серце у п’яти ховалося, кiлька мiсяцiв… – Вiн насправдi ходячий анекдот, цей Гоглiк. – «Трава» в нього була справжня, дуже мiцна. Казав, що вона забивае мiзки бiльше, нiж будь-яка п’ятирiчка. Що воно, в бiса, таке – п’ятирiчка? – І гадки не маю. – Ну, вiн так казав: вiд цього в тебе в головi запаморочиться бiльше, нiж вiд п’ятирiчки. І що то вiн мав на увазi? – Менi звiдки знати? – Слухай, друже, менi навеснi потрiбно iхати до Сталiнабада.[8 - Сталiнабад – назва столицi Таджицькоi РСР у 1929–1961 рр. (потiм Душанбе), дуже далеко вiд Каспiю.] Хочеш, гайнемо разом? – А де це? – Не знаю достеменно, десь на березi Каспiйського моря. Там, напевно, наркотики дешевi, хоча iхати неблизько. – Давай краще помандруемо до Ленiнграда. – Годиться – тiльки вдвох, друже. Нам же не треба ускладнень. Просто з’iздимо, розважимося, га? Ми тим часом iхали далi. Мiсцевiсть була болотистою. В Азербайджанi навiть запах учувався iнший, не такий, як у нас. Досi все складалося непогано, але в мене на душi не було спокiйно. Може, тому, що все залагоджувалося надто добре. – В iдеалi ти намагаешся так залякати дилера, щоб вiн тремтiв, – утовкмачував Гоглiк з таким виглядом, неначе розмовляв з останнiм дурнем. – Тобi потрiбно, щоб той вважав тебе або полiцiянтом, або психом. Гоглiк такi речi обожнюе. Вiн просто народжений для них. У повiтрi почало смердiти, щойно ми перетнули Червоний мiст i в’iхали до Азербайджану, але водночас тут було якось бiльш спокiйно, мирно. Не забувайте, що в цiй краiнi все криве – дороги, вулички, стiни, навiть повii. Жодноi прямоi. В азерiв повii завжди бруднi, п’янi в дим, увесь час регочуть й узагалi огиднi, хоча певну привабливiсть iм таки вдаеться зберегти… Є в цьому Азербайджанi щось таке, вiд чого я почуваюся незвично вiльним, а чому, й сам не знаю. Гоглiк, я впевнений, пояснив би це тим, що ми так легко проминули всi блокпости в Грузii, а до Ганджi вже недалеко, не пропустиш. Що тут можна сказати? Прибули до Ганджi. Я тiльки й запам’ятав, що засмаглих до чорноти туркiв (ми нiколи не називаемо iх азерами в обличчя) та страшенний мороз без снiгу. Ще – дешевi цигарки, неприемнi блискучi костюми, багнюку, що далi, то бiльшу, а також автiвки з нiкельованими бамперами й велюром у салонах. Вулицi майже безлюднi. Ганджа була, так би мовити, мiшаниною з малоповерхових будинкiв хрущовського перiоду з усiлякими прибудовами й надбудовами. Узагалi це смердюче мiсто нагадувало щось на кшталт птахофабрики. Серед мешканцiв у мене не було жодного знайомого. Колись знав одного дилера, вiрменина на ймення Тигран, але турки його вбили. Принаймнi менi так казали. Гоглiк старанно розшукуе потрiбну нам вулицю, весь напружений, попри те, що бував тут уже сто разiв. Не розумiю, як вiн думае ii вiдшукати: пам’ятi йому бракуе. Вiн же ходив обкурений кожного разу, як опинявся в цьому мiстi. Пригадуе вiн лише якiсь дрiбницi: у двiр до Ельмiри, бач, ведуть зеленi ворота, а на розi вулиць було припарковано чиюсь «Ладу», – й нiчого суттевого. Що ж, я знав одного хлопця, який в анкетi на запитання про адресу написав: «Третiй поверх». Тож одному Богу вiдомо, яким чином ми знайдемо той будинок на Ахмедова. Утiм, мусимо це зробити, як потiм мусимо довго гукати з вулицi доти, доки якийсь турок-недоросток з вухами, мов капустянi листки, й побитим вiспою обличчям вийде та запитае, хто ми й чого нам треба. Тодi вже заведе нас у двiр, почне вимагати хабара – аж поки Гоглiк, нарештi, налякае його як належить. Ну, щось таке, а як насправдi, то й не уявляю. Бог iх знае, як вони там поводяться у своiй краiнi, хто й як розшукуе те й тих, хто iм потрiбен, та як ми опинилися тут узагалi, та з ким зв’язалися. Гоглiк опустив вiконце «Лади», висунувся й гукнув: – Як проiхати на Ахмедова? – Це вiн запитав росiйською мовою в якогось беззубого старого. – Направо, налiво, через мiст, тодi по Курбанова… – забелькотiв той. – Але там полiцiя… – Хай iм чорт! – Голос Гоглiка звучав стривожено. – В азерiв полiцiянти не кращi за грузинських. – Їдьте iншою дорогою, – нарештi запропонував нам хтось, – через село. Запитайте там будь-кого, й вам покажуть, куди далi. Тож ми рушили. Я вже зголоднiв, до того ж не уявляв собi, що саме ми робимо й навiщо. До речi, не тiльки зголоднiв – страшенно хотiлося пити. Зараз менi було начхати i на Кiпiанi, й на ту повагу та вiдданiсть, на яку той сподiвався. Я взагалi не розумiв бiльше, чому вплутався в цю авантюру, навiщо ми робимо те, що робимо. Урештi-решт ми дiсталися вулицi Ахмедова. Гоглiку вдалося пригадати ще одне: дерев’янi ворота з намальованою на них бiлою п’ятiркою. – Бач, друже, ми досить легко його знайшли, так? – Вiн вийшов iз машини й попрямував до будинку з виглядом селянина, який здумав учинити щось страшне. – Мiзане! – заволав вiн. Нiхто не з’явився на його поклик. Нiхто йому навiть не вiдповiв. – Мiзане! – загорлав Гоглiк ще гучнiше й запалив цигарку. Я теж виповз з-за керма й наблизився. Двiр виглядав занехаяним i брудним, наче свинарня, ним бiгали, квокчучи, кури, а в глибинi тулилася стара обшарпана халупа без вiкон. Через двiр було натягнуто мотузку, на якiй телiпалася випрана азерська бiлизна. Здаеться, гiршого смiтника менi ще не випадало бачити. – Готовий закластися на будь-що, що пiд тими дошками вiн ховае тонну золота, – кинув Гоглiк i знову зарепетував: – Мiзане! Дверi прочинилися, з них вийшла стара жiнка у зношенiй, засмальцьованiй хустинi. Вона човгала двором, зiгнувшись мало не вдвiчi. Їi шкiра, вся у зморшках, була дуже темною, мало не чорною. Жiнка скидалася на висхлу родзинку. Зиркнула на нас i пошкандибала ближче до ворiт. Ми дивилися на неi згори вниз, терпляче чекаючи, доки вона нас розглядала. – Мiзане! Мiзане! – вигукнув Гоглiк у черговий раз. Стара зробила якийсь жест, значення якого я не зрозумiв, розвернулася й пошкутильгала назад. – Пiшла, чорт ii забирай, – констатував Гоглiк. – Повернеться, – заспокоiв я його й роззирнувся. Нi, бiльш занедбаного й нечупарного житла ще справдi не бачив. Як влучно зауважив Гоглiк, наша брудна старенька «Лада» виглядала мов дiамант, який випадково потрапив у лайно. У дверях з’явилася тлуста азербайджанка у яскраво-червоному халатi. Їi розпашiлi червонi щоки були такими товстими, що майже затуляли очi. Напевно, вона довго сидiла надто близько до вогню. – Шкода того нещасного, хто мае трахати отаке, – ледь чутно вимовив Гоглiк. – То ж, напевно, робить сам Мiзан, хiба нi? – Стонадцять чортiв йому в печiнку! Як йому, в бiса, взагалi вдаеться це робити? Жiнка, взута у великi бруднi черевики, вiдчинила ворота й застигла в них, неначе вартовий. Вигляд мала розлючений. Як правило, дилери – люди обережнi, навiть полохливi, зате жiнки в них – справжнi мегери. – Вам чого? – гримнула на нас росiйською. – Мiзан удома? – Нi. – Незабаром повернеться? – Нi. – А куди подався? – запитав я. – Навiщо вiн тобi? І Гоглiка понесло. Не розумiю, як у нього це виходило? Ну, скажiть менi, будь ласка, як можна чемно бесiдувати з немолодою зморшкуватою азербайджанкою, яка зовсiм тебе не знае, зовсiм тобi не довiряе та й узагалi мало на чому знаеться? Вони балакали хвилин п’ятнадцять, не менше. Жiнка у червоному халатi та з розпашiлим до червоного обличчям почала так хихикати й кокетувати з Гоглiком, що менi стало моторошно. Потiм Гоглiк повернувся до машини. – Ми попали, – сказав вiн. – Прямо тут товар бiльше не продають. – І що ж ми робитимемо? – Тут бiльше не продають. Вона розказала, що неподалiк – десь годину добиратися – е село, називають Атакенд. Дилер, цей покидьок, – то ii чоловiк. Товар вiн продае, як вона сказала, в Атакендi. Зараз же ця непотрiб, ii чоловiк, сидить на ринку, тож якщо ми встигнемо, то зможемо пiдвезти його до Атакенда, де той i продасть товар. Ця жiнка запевнила, що до вечора вiн сидiтиме у чайханi. Я поцiкавився, чи в них е корови. Вона вiдповiла, що нi, бо корiв у мiстi тримати не дозволяють. Можна подумати, що менi так цiкаво знати про тих корiв. От же вилупок! Так нас ошукати! Я цьому невдасi ще покажу корiв – знатиме, як нас дурити! Я розвернув машину. – Нам потрiбно десь роздобути бензину, Гоглiку. В обидва кiнцi не доiдеш на тому, що залишилося. – Давай, друже, спершу дiстанемося базару. Треба встигнути, поки цей покидьок звiдти не вшився. – А ти знаеш, де у них базар, га? – Аякже! Я ж там декiлька разiв купував динi. Ну, скажiмо, одного разу. Одного разу ми з Вальтером купували там диню. На базарi не було нiчого, крiм баранини й сухофруктiв. Гоглiк обiйшов три чайхани, пiсля чого став похмурим i насупленим бiльше, нiж будь-коли ранiше. – Вiн уже злиняв. Ми повернулися до машини. Я не знав нi хвилини спокою вiдтодi, як одержав цю машину. Із того часу нiби втратив свободу, бо не можу вiд них вiдкараскатися, все чiпляються до мене й умовляють… Мотор уже гарчить, мов поранений ведмiдь, навiть тодi, коли працюе на благословенному бензинi Тенгiза. А тато каже: «“Лада” нiколи не пiдведе, тiльки залий бак та iдь собi. Ну, звичайно, вихлопними газами смердить, але все ж таки то “Лада”». Утiм, я ж не приховую того, що отримав машину. Просто ганьба, що нiколи не мрiяв сiсти за кермо. Ой, Гоглiку, Гоглiку, дурню ти метушливий! Навiть не уявляеш, як я тебе подумки лаю. – Що я тобi скажу, Гiо… – Що ж? – Я знаю, що Кiпiанi трохи пришелепкуватий, але сподiваюся, що вiн хоч iм’я дилера не переплутав. – Е, а в чому справа? – Ім’я того турка не Мiзан, а Нiзам. Старенька, мабуть, вирiшила, що я – повний дурень. Я про його матiр. Менi стало смiшно. Я був упевненим, що Кiпiанi назвав йому iм’я правильно, але не було сенсу сперечатися: Гоглiк i за кращих часiв слухати не вмiв. – Уночi, друже, iхати не можна, це небезпечно. Можна натрапити на вiйськових або ще гiрше. – Як це? – Та в них щось на зразок вiйни тут – у Карабаху. Трясця iхнiй матерi… Мусимо зупинитися в цього Нiзама. І я його ще провчу, щоб не намагався нас дурити. Таких корiв йому покажу! Вiн хоче ошукати нас, друже. Ми купили величезний лаваш, з’iли i запили водою з якогось брудного фонтанчика – будь-що, аби набити шлунки. На кебаб чи iншi делiкатеси часу не було. Та й стомилися пiсля подорожi. Я не хотiв, щоб Гоглiк почав зараз обiдати по-справжньому, бо тодi вже не витягну його з-за столу. А день був таким сiрим, похмурим. Коли ми заходилися шукати бензин, смеркалося. Я пам’ятав, як Кiпiанi переконував, що в Азербайджанi бензин дiстати легко, але у нас iз цим виникли труднощi. Зрештою вдалося заправити машину, а коли рушили до Атакенда, – чи як там воно, те село, – надворi споночiло. Моi ноги вiд довгого сидiння затерпли. До мене почало доходити те, у яке скрутне становище ми вляпалися, i я занервував не на жарт. Інодi зi мною таке трапляеться: нерви не витримують. З минулого лiта. Можу втратити рiвновагу через дрiбницю: досить побачити попiльничку, повну недопалкiв, i починаю блювати або ще гiрше. Ох, Яно… Коли дитиною читав книжки, то думав, що все в них – пригоди, життевi перипетii, випробування, проблеми, любов – вигадане. Мене не так легко обдурити. І дотепер дивуюся, коли виявляеться, що дещо е не вигаданим, а цiлком реальним. Так i не можу второпати: чи то письменники черпають усе зi своеi уяви, чи то процес творення книги набагато складнiший, нiж менi видаеться. – Я б зараз прилiг iз якою-небудь дiвчиною, – сказав Гоглiк. Я рiзко загальмував. Це ж треба бути настiльки хтивим вилупком! Сам я схожими дурощами вже давно не цiкавлюся. Якщо б потягнуло – не впевнений, що вийшло б. Пригадую те, що було, й замислююся. У вереснi минулого року я впав i звихнув колiно – дуже п’яним був. Нана викликала лiкаря, а той прописав менi масаж для зняття набряку чи що там iще. Утiм, Нана – та ще вiдьма: вона пiдшукала масажиста дiвчину. Того ранку до мене забiг Морчила – хотiв позичити моi «Найкс», то мало не заплигнув на масажистку, щойно побачив. Дiвчина-росiянка була вельми привабливою, то ж у Нани в очах жеврiли iскри переконання: ну, ось, вiн уже геть забув ту, iншу. Для Нани це було найважливiшим. Росiяночка приходила до мене десять днiв поспiль, а я жодного разу не змiг навiть заговорити до неi. Не мав такого бажання. Вiд неi менi не було потрiбно нiчого. Тобто хочу сказати: я ж не тварина, хiба не так? Нана, мiж тим, радiла. Їй, напевно, здавалося, що вона непогано допомагае менi «поховати» минуле. Ха! Не думаю нiчого забувати й нiчого «ховати». Не хочеться. Якби й забажав, то все одно нiчого не вийде, хiба що рахунки з життям звести – немае чого робити на самотi. Дорога була жахливою, iнакше не скажеш: темно, хоч очi повиколюй, а тут iще той покидьок нас обдурив. І тодi… Гаразд, я лiпше розкажу, як умiю, що саме тодi вiдбувалося. У темрявi проiхали через три села, й у кожному запитували, чи правильно прямуемо до Атакенда. – Так, так, ви на правильнiй дорозi, – вiдповiдали нам. Потiм трапилося село, у якому свiтилося лише у двох хатах. Ми не змогли знайти жодноi людини, щоб запитати про назву села. А тодi дорога роздiлилася на двi. Зупинились i, на щастя, так би мовити, побачили старого, що шкандибав собi на узбiччi. Розпитали його. Вiн сказав, що лiвим вiдгалуженням дороги ми потрапимо до Атакенда за пiвгодини, а праве приведе нас туди ж за двадцять хвилин. Зрозумiло, що ми обрали праве. Дорога була суцiльною багнюкою, у якiй мiсцями стояла вода, – навiть згадувати страшно. То було не шосе, а так, путiвець. У темрявi ми робили все можливе, аби лише рухатися вперед. Хвилин за сорок з’ясували, що загубилися, тож я запропонував iхати назад. Розвернув машину. Поодаль бовванiли якiсь вогники – то виринали з темряви, то знову зникали. Я був стомленим, i цi вогники лише дратували. Рухались ми не менше години, але розгалуження дороги так i не вiдшукали. Напевно, я весь час прямував не туди. Гоглiк захвилювався. – Той покидьок тепер уже, мабуть, спить. Вони ж немов кури, цi турки. Я починав шаленiти. Сунув тепер, не розбираючи дороги. Щохвилини зупинявся, i ми намагалися роздивитися навкруги, та нiчого не могли розгледiти, крiм лiсу, пагорбiв i страшенноi багнюки. Не натрапили на жодне село – взагалi бачили мало що. Так, повiльно, просувалися вперед. У мене з голови не йшов той клятий Атакенд. Мрiяв про те, щоб в’iхати у двiр, обведений стiною, щоб там нас зустрiв низенький турок та показав, де можна влаштуватися на нiчлiг, – бiльшого я не бажав. Їхали ми так довго, що закiнчилися всi цигарки. Гоглiк нервував дедалi бiльше й нарештi запропонував: – Давай трохи перепочинемо, а вранцi продовжимо. Вiн мав рацiю – вперше, а можливо, й востанне в життi. – Заспокойся, – вiдповiв я. – Ми ще й тепер можемо шукати. Проiхали ще далi. Дорога майже закiнчилася – ми, здавалося, котились чистим полем. Я такого досi не бачив. Скаженiючи, несамовито рiзко розвернувся у напрямку, звiдки нещодавно приiхали. Ну, насправдi, просто пер, куди виведе. Хотiв уже змiнити передачу, коли Гоглiк вигукнув: – Машина, друже! Машина iде! Я зупинив «Ладу», неспроможний вирiшити, що його робити: чи то рухатися назустрiч машинi, чи то чимдуж мотати звiдси свiт за очi. У нас – повна валiза грошей, грузинськi номери, а тут вiйна, про яку нам щось казали… Я вимкнув фари, але надто пiзно: у тiй машинi нас помiтили. – І що нам робити? – А хто його знае? Була десята година, можливо, початок одинадцятоi. Зовсiм не пiзно – принаймнi для нас iз Гоглiком. Гоглiк витяг iз-пiд сидiння валiзу з грошима, запхав ii кудись подалi. – Давай пiд’iдемо та розпитаемо в них дорогу. Вони ж мають бути тутешнi. – Тутешнi? Ми вже двi з половиною години не бачили жодного селища! Утiм, це не важило: вони вже прямували до нас. Я знову ввiмкнув фари. Наближався всюдихiд iз заляпаними брудом лобовим склом i передком. За кермом був не перший-лiпший селянин, як гадав Гоглiк, бо водiй, який до цього очевидно прямував кудись у своiх справах, побачивши нас, розвернув машину одразу, майстерно. Цей азер точно не вiвчар. Я поспiхом запустив мотор i щосили натиснув на акселератор. Зустрiчна машина була вже так близько, що прослизнути повз неi буде зовсiм нелегко. – Що ти дiеш? До бiсового батька, що це ти таке робиш? – здивовано вигукнув Гоглiк. А я iхав так швидко, як тiльки дозволяла дорога, в головi ж крутилися рiзноманiтнi здогадки. Правду кажучи, я був справдi наляканим. Запiзно, звичайно. Щойно я припинив крутити кермо й обернувся, зi всюдихода почали стрiляти. Здаеться, з автомата. Гоглiк низько нахилився, i я подумав, чи не зачепило його кулею. – Давай бiгом звiдси! О Господи! – заволав вiн, i я тиснув на акселератор як мiг. Тi були надто близько, i iхнiй водiй, вилупок клятий, теж не шкодував сил. Але вiн був на всюдиходi! Спецiально виготовленому, щоб пересуватися бездорiжжям. Знову почали стрiляти. Гадаю, намагалися влучити у колеса, але iм не вдавалося. Я вдарив по гальмах. І досi не можу второпати, що мене до цього пiдштовхнуло, але «Ладу» я зупинив. Можливо, тому, що поряд сидiв Гоглiк, а може, й тому, що я просто не уявляв, у якому напрямку вшиватися. – Ускочили у справжню халепу, – пiдсумував я i похнюпився. – Ще в ту халепу, трясця iхнiй матерi, – прошепотiв Гоглiк i насунув капелюха нижче на очi. Я не знав, куди тiкати. Так, уся справа в цьому. 3 Ще з дитинства мене безлiч разiв затримувала мiлiцiя, але до сьогоднi це нiколи особливо не лякало, а тим паче не спричиняло такого потрясiння. Нас затримували за те, що ми часом бешкетували, влаштовували бiйки, носили iз собою ножi або кастети, iнодi навiть за те, що палили на горищi або сховавшись десь у парку. Затримували, а тодi вiдпускали. Батько не завдавав собi клопоту особисто забирати з мiлiцii анi моiх друзiв, анi мене – вiн завжди доручав це комусь iз дядькiв або близьких друзiв. Хтось iз них телефонував до начальника мiлiцii, i нас звiльняли, неохоче, але й без жодних зауважень. До того ж пiд час затримання в мене нiколи доти не стрiляли. Та й навiщо комусь у мене стрiляти? Мабуть, машина була геть прошита кулями, хоча задне скло залишалося цiлiсiньким. Ми сидiли й чекали, а я намагався вгадати: хто це – озброенi грабiжники чи полiцiя? Лише одне знав напевне: сьогоднi вночi ми не спатимемо у Нiзама, а перед Ачико Кiпiанi постанемо ще дуже нескоро. Джип зупинився, не вимикаючи фар, неподалiк. З-за переднiх дверцят висунулася рука з автоматом, а слiдом i хазяiн тiеi руки – хлопець зi скуйовдженим волоссям, одягнений у сiльську кожушину. З-поза заднiх дверцят з’явилися ще люди з автоматами Калашникова. – Руки вгору! Виходь! – скомандував один iз них. Ми пiдкорилися. – Чого ви хочете? – гукнув iм Гоглiк. Тi нiчого не вiдповiли, а натомiсть заходилися обшукувати. Двое тримали нас, доки третiй полiз до салону. Вiн узяв мiй паспорт, водiйськi права, носову хустинку, ключi вiд квартири, зелений шарф Яни, ще якiсь дрiбницi й розклав на капотi. У Гоглiка iз собою взагалi нiчого не було, тож мене запитали, хто вiн такий. Водiйськi права вони вiдiбрали, а решту речей повернули менi. Тодi витягли канiстри з бензином, струсонули, аби побачити, чи тi повнi, й понесли iх до своеi автiвки. – Що вам треба? – запитав я. – А що треба вам? Не сподiвайся, друже, на якесь особливе ставлення тiльки тому, що ти грузин. Я не уявляв собi, що вони хочуть з нами далi вчинити. Попросив iх, щоб вiдпустили. На це хлопець у кожушинi вiдповiв, що iм потрiбно з’ясувати, хто ми й чому нас занесло в таку далечiнь. Для Гоглiка то було останньою краплею. – Це вас не обходить! – загорлав вiн. – Кого ж тодi це обходить? – поцiкавився хлопець у кожушку. Здавалося, що вiн у них за старшого. – Не хвилюйся, усе буде за законом, але зауваж, друже, що тут чиннi закони вiйськового часу. Що вам треба на територii Азербайджану? У цьому районi оголошено полiцейську годину, тож цiкаво, що саме ви тут робите вночi. – Намагаемося дiстатися Атакенда. Я розшукую хлопця, з яким разом служив у вiйську. Ми просто заблукали, от i все, – збрехав я. Тi зареготали так, що мало не луснули зо смiху. – Стривай! Як ти сказав: ви iхали до Атакенда чи виiхали з Атакенда? – запитав iхнiй ватажок. Вони перемовилися мiж собою азербайджанською, тодi ватажок обернувся до нас i пiдсумував: – Чудово. Маю скласти звiт та передати вас своему командуванню. Опiсля зможете робити, що заманеться. Навiть не уявляю, що ви тут дiете та хто вас послав. – Що ти хочеш, до бiсового батька, цим сказати: «хто нас послав»? – голосно обурився Гоглiк. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22037322&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Гамсахурдiа, Звiад (1939–1993) – дисидент-нацiоналiст, переслiдуваний органами Радянськоi влади, але звiльнений вiд покарання пiсля публiчного каяття. Із 1990 р. – голова Верховноi Ради, з 1991 р. – президент Грузii. З огляду на авторитарний стиль управлiння його президентство завершилося громадянською вiйною, внаслiдок чого владну верхiвку очолив Едуард Шеварднадзе, а Гамсахурдiа загинув за нез’ясованих обставин. (Тут i далi примiт. перекл.) 2 «Мхедрiонi» («вершники», «лицарi» – груз.) – военiзована нацiоналiстична органiзацiя, заснована 1989 р. професiйним злодiем Д. Іоселiанi. Вiдстоювала незалежнiсть Грузii. У конфлiктi 1991–1992 рр. пiдтримала Е. Шеварднадзе й багато у чому сприяла йому. Брала активну участь у вiйнi проти Абхазii. 1995 р. Шеварднадзе, змiцнивши свою владу, заборонив дiяльнiсть «Мхедрiонi», а ii лiдерiв ув’язнив. 3 Ганджа (до 1989 р. – Кiровабад) – друге, пiсля Баку, мiсто Азербайджану за кiлькiстю населення (бiльше нiж 300 тис. жителiв). У перiод Середньовiччя тут було поширеним вирощування iндiйськоi коноплi, з якоi виготовляли гашиш. Історiя повертаеться. 4 Один iз житлових масивiв на околицях Тбiлiсi. 5 Коли герой, який у 1990–1991 рр. пише дипломну роботу, був на першому курсi, мiсто мало назву Орджонiкiдзе. 6 Назви районiв Тбiлiсi. 7 Товуз – невелике (14 тис. мешканцiв) мiсто на кордонi Азербайджану з Грузiею й Вiрменiею. 8 Сталiнабад – назва столицi Таджицькоi РСР у 1929–1961 рр. (потiм Душанбе), дуже далеко вiд Каспiю.