Проста послуга
Дарсi Белл


Пiсля загибелi чоловiка й брата молода мати Стефанi довго була самотня. Тепер у неi з’явилася подруга – гламурна красуня з iндустрii моди, iдеальна мати i дружина – Емiлi. Вони такi ж дружнi, як i iхнi п’ятирiчнi сини, й iнодi роблять одна однiй невеликi послуги. Емiлi попросила забрати Нiкi зi школи, та ввечерi не приiхала за ним… У розпачi Стефанi просить поради в читачок свого блогу. І допомагае пережити бiду Шоновi, чоловiку зниклоi подруги. Коли тiло Емiлi знайдуть i поховають, цей жах, схоже, закiнчиться. Чи нi? Скоро Стефанi побачить, що дружба, кохання i навiть проста послуга зовсiм не те, чим здаються…





Дарсi Белл

Проста послуга



Обережно! Ненормативна лексика!







Частина перша



Моя мама завжди казала: таемницi е у всiх. Саме тому нiколи не можна стверджувати, що знаеш когось добре. Саме тому нiкому не можна довiряти. Саме тому не можна бути певним, що знаеш себе. Часом у нас е таемницi вiд себе самих.

У дитинствi менi подобалися цi слова, хоч я, мабуть, зовсiм iх не розумiла. Або розумiла лише частково. У дiтей е таемницi. Уявнi друзi, речi, за якi дорослi лаятимуть iх, якщо дiзнаються.

Пiзнiше я зрозумiла, що мама судила з власного досвiду. І я не певна, чи вона просто готувала мене до життя, чи налаштовувала на потайливiсть та недовiру. Чи вiдчувала вона, що в майбутньому в мене будуть щонайганебнiшi, щонайтемнiшi таемницi? Таемницi, якi менi зазвичай вдаеться вiд себе приховати.




1

Блог Стефанi



Пост у блозi: Термiново!



Привiт, мамусi!

Цей пост не буде схожий на всi попереднi. Але вiн не буде й важливiший за решту записiв, оскiльки все, що вiдбуваеться з нашими дiтьми: iхнi радощi й розчарування, першi кроки та першi слова – це найважливiшi речi в життi.

Я б сказала, що цей пост просто БІЛЬШ ТЕРМІНОВИЙ. Набагато бiльше.

Моя найкраща подруга зникла. Їi немае вже два днi. Їi звуть Емiлi Нельсон. Як ви знаете, я нiколи не називаю iмен своiх друзiв у блозi. Але цього разу, з причин, якi ви скоро самi зрозумiете, я (тимчасово) призупиняю на своiй сторiнцi полiтику жорсткоi анонiмностi.

Мiй син Майлз та Нiкi, син Емiлi, – найкращi друзi. Їм по п’ять рокiв. Вони народилися у квiтнi, тож обидва пiшли до школи на кiлька мiсяцiв пiзнiше i трiшки старшi за решту дiтей у своему класi. Я б сказала, що вони дорослiшi. Майлз i Нiкi – дiти, про яких можна лише мрiяти. Ввiчливi, чеснi, добрi маленькi люди – цi якостi (нехай пробачать менi чоловiки, якщо вони мене читають) не так часто зустрiчаються в хлопцiв.

Вони познайомилися в школi. Ми з Емiлi забирали iх пiсля урокiв. Нечасто так бувае, щоб дiти подруг ставали друзями або щоб мами друзiв ставали подругами. Але цього разу пазли склалися. Нам з Емiлi пощастило. За всiма пунктами, окрiм одного: ми були не надто молодими мамами. Народили, коли нам було вже за тридцять, i наш мамський час невпинно минав.

Інколи Майлз i Нiкi ставлять п’еси, в яких самi ж виступають як актори. Я дозволяю iм знiмати спектаклi на свiй телефон, хоча зазвичай дуже уважно ставлюся до того, скiльки часу дiти проводять iз електронними девайсами, якi суттево ускладнюють життя сучасним батькам. Одного разу вони поставили чудову детективну iсторiю. «Пригоди Дiка Юника». Нiкi грав детектива, а Майлз – злочинця.

Нiкi сказав: «Я – Дiк Юник, найрозумнiший детектив у свiтi».

Майлз сказав: «Я – Майлз Мендiбл, найстрашнiший у свiтi злочинець». Майлз грав, як лиходiй з вiкторiанськоi мелодрами, басовито смiючись: «Хо-хо-хо!» Вони ганяли двором, вдаючи, що стрiляють одне в одного (жодноi зброi!) пальцями. Це було чудово.

Я мрiяла лише про одне: щоб мiй покiйний чоловiк Девiс, тато Майлза, мiг це побачити.

Інколи я думала про те, звiдки у Майлза акторський хист. Певно, вiд батька. Одного разу я бачила, як Девiс робить презентацiю своiм потенцiйним клiентам, i була вражена його жвавiстю й виразнiстю. Вiн цiлком мiг бути одним з тих по-дурному чарiвних, привабливих патлатих молодих акторiв iз блискучим волоссям. Зi мною вiн був геть iнакшим. Бiльш природним, я думаю. Тихим, добрим, веселим, задумливим, хоча в деяких питаннях справдi принциповим – наприклад, у тому, що стосувалося меблiв. Хоча воно й зрозумiло – вiн усе-таки був успiшним дизайнером-архiтектором.

Девiс був iдеальним. Лише раз вiн повiвся якось не так. Ну, може, двiчi.

Нiкi сказав, що це мама наштовхнула iх на думку про Дiка Юника. Емiлi любить трилери та детективнi iсторii. Читае iх, iдучи залiзницею «Метро-Норт» у Мангеттен, якщо iй не потрiбно готуватися до зустрiчi або презентацii.

До того, як народився Майлз, я теж читала книжки. Та й тепер час вiд часу беру щось iз Вiрджинii Вульф i прочитую кiлька сторiнок, щоб нагадати собi про те, ким я була або ким я, сподiваюся, досi залишаюсь. Десь помiж iграми в пiсочницi, готуванням шкiльних перекусiв, вкладанням у лiжко, коли час iще дитячий, ховаеться молода жiнка, яка мешкала у Нью-Йорку i працювала в редакцii журналу. Людина, в якоi були друзi, яка у вихiднi пiзно снiдала в кафе. Але нi в кого з ii друзiв не було дiтей, нiхто не переiхав на околицi мiста. Вони бiльше не спiлкувалися.

Улюблена письменниця Емiлi – Патрисiя Гайсмiт. Я розумiю, чому вона любить ii книжки. Вони читаються на одному подиху. Але водночас засмучують. Головний герой зазвичай убивця чи манiяк або безневинна людина, яка намагаеться зробити так, щоб ii не вбили. Книжка ii авторства, яку я читала, була про двох чувакiв, якi зустрiлися в потягу. Вони погодилися убити когось на прохання одне одного.

Я намагалася полюбити цю книжку, але так i не дочитала ii. Хоча, коли Емiлi спитала про моi враження, я сказала, що в захватi.

Одного разу, коли я зайшла до них у гостi, Емiлi увiмкнула DVD-диск iз фiльмом Гiчкока, знятим за цим романом. Спершу я захвилювалася, що Емiлi захоче обговорити розбiжностi мiж книжкою та фiльмом. Але стрiчка мене захопила. Одна сцена – на каруселi, яка вийшла з-пiд контролю, – була надто страшною, щоб дивитися.

Ми з Емiлi, витягнувши ноги, сидiли на протилежних краечках масивноi канапи в ii вiтальнi, а на журнальному столику перед нами стояла пляшка доброго бiлого вина. Завваживши, що сцену з каруселлю я дивлюся крiзь пальцi, затуливши руками обличчя, вона усмiхнулася i показала менi: «Клас». Їй сподобалося, що менi було страшно.

Я ж усе думала: а якби на тiй каруселi опинився Майлз?…

Коли фiльм закiнчився, я запитала Емiлi: «Як ти гадаеш, у життi люди теж роблять такi речi?»

Емiлi розсмiялася. «Люба Стефанi, ти б дуже здивувалась, якби дiзналася, ЩО люди роблять у життi. Такi речi коять, у яких не те що iншим – навiть собi не зiзнаються».

Я хотiла вiдповiсти, що не така насправдi мила, як iй здаеться. На моiй совiстi теж були поганi вчинки. Одначе я була надто здивована, аби щось вiдповiсти. Адже вона говорила точнiсiнько як моя мати.

Мами знають, як важко заснути вночi, коли в головi крутиться безлiч жахiть. Я весь час обiцяла Емiлi прочитати ще щось iз Гайсмiт. Але тепер шкодую i про те, що почала читати ту едину книжку. В нiй жертвою одного з убивць стала дружина iншого вбивцi.

Коли зникае твоя найкраща подруга, такi iсторii в головi лише заважають. Не те, щоб я думала, що ii чоловiк, Шон, мiг завдати iй шкоди. У них були проблеми, це очевидно. Але в якому шлюбi iх немае? Я недолюблюю Шона. Але (менi здаеться) загалом вiн нормальний хлопець.

Майлз i Нiкi ходять в один дитячий садок при чудовiй середнiй школi, про яку я вже сотнi разiв тут писала. Я маю на увазi не ту школу в нашому мiстечку, яка мае проблеми з фiнансуванням, тому що мешканцi (здебiльшого лiтнi) проголосували за скорочення шкiльного бюджету, а ту, що в сусiдньому мiстi, неподалiк вiд мiсця, де межують Нью-Йорк i Коннектикут.

За правилами районування, нашi дiти не можуть користуватися шкiльним автобусом. Ми з Емiлi завозимо iх уранцi машиною. Я забираю Майлза щодня. У Емiлi в п’ятницю короткий день, тож по п’ятницях вона забирае Нiкi, i ми всi розважаемося – iмо бургери або граемо в мiнi-гольф. Вiд ii будинку до мого лише десять хвилин iхати машиною. Ми майже сусiди.

Я люблю зависати в Емiлi, розтягнувшись на ii канапi, розмовляючи i п’ючи вино – час вiд часу хтось iз нас бiгае перевiрити, чим зайнятi хлопцi. Менi подобаеться, як вона жестикулюе, коли щось розповiдае, подобаеться, як променi свiтла виграють у ii гарнiй каблучцi з сапфiром. Ми багато говоримо про материнство. Теми для розмов не закiнчуються нiколи. Це так круто, коли в тебе е справжнiй друг, що часом я навiть забуваю, як самотньо менi було до того, як ми зустрiлися.

В iншi днi Нiкi забирае Елiсон, няня, яку Емiлi винайняла на неповний день. Чоловiк Емiлi, Шон, працюе до пiзнього вечора на Волл-стрит. Емiлi та Нiкi вважають, що iм пощастило, якщо Шон приходить додому на вечерю. Інколи, коли Елiсон хворiе, Емiлi пише менi, й Нiкi забираю я. Вiн залишаеться в мене iз Майлзом, доки Емiлi не вдаеться вирватися додому.

Десь раз на мiсяць Емiлi доводиться залишитися на роботi дуже надовго. Двiчi або тричi вона не ночувала в мiстi.

Як цього разу. Коли вона зникла.

Емiлi працюе у вiддiлi зв’язкiв iз громадськiстю в офiсi одного вiдомого фешн-дизайнера, iм’я якого я теж завбачливо не називала. Власне, вона керуе вiддiлом зв’язкiв з громадськiстю для одного вiдомого дизайнера. Я так уважно ставлюся до вживання назв брендiв у блозi через полiтику конфiденцiйностi, а ще тому, що хизування вiдомими прiзвищами неприйнятне для мене. З тих само причин я не погодилася на розмiщення реклами.

Навiть коли Емiлi затримуеться чи коли в неi нарада, вона пише менi повiдомлення. І телефонуе, коли е вiльна хвилинка. Вона така мама. Не квочка, не з тих, хто оточив дитину гiперопiкою, – жодне зi словечок, якi суспiльство вигадало для того, щоб засудити нас за те, що ми любимо своiх дiтей, ii не стосуеться.

Коли Емiлi приiжджае додому з мiста, вона завжди швиденько заскакуе з вокзалу по Нiкi. Менi доводиться нагадувати iй не перевищувати швидкiсть. Коли електричка затримуеться, вона попереджае мене повiдомленням. Завжди! Пише, на якiй вона зупинцi й коли орiентовно прибуде, i не заспокоюеться, доки я не вiдповiм: «Не хвилюйся. З хлопцями все добре. Коли приiдеш, тодi приiдеш. Кермуй обережно».

Ось уже два днi, як вона не приходить i не пише. Сталося щось жахливе. Вона розчинилася. Я не маю уявлення, де вона.

Мамусi, як вам здаеться, чи схожа Емiлi на людину, яка б залишила свою дитину, зникла на два днi без попередження i не вiдповiдала на моi повiдомлення та дзвiнки? Якби все було гаразд? Невже це можливо?

Гаразд, мушу бiгти. Чую, що печиво iз шоколадною посипкою горить у духовцi. Далi буде.

    З любов’ю,
    Стефанi.




2

Блог Стефанi



Де ми зараз живемо



Привiт, мамусi!

Досi я не згадувала у блозi назви нашого мiста. Право на приватнiсть так багато важить, особливо в нашi днi. Я не хочу видатися параноiчкою, але навiть у такому невеличкому мiстi, як наше, можуть бути встановленi камери, якi слiдкують за тим, який сорт маринованих томатiв ти iси. Особливо в такому мiстi, як наше. Люди вважають це мiсто заможним, тому що воно розташоване саме у такiй частинi Коннектикута, але насправдi воно зовсiм не багате. В Емiлi та Шона е грошi. Менi вистачае того, що залишив мiй чоловiк Девiс, саме тому я можу дозволити собi вести блог, не перетворюючи це на бiзнес.

Але оскiльки зникнення Емiлi все змiнюе й оскiльки хтось, хто живе неподалiк, мiг ii бачити, i оскiльки я не тямлю себе вiд лютi, – то, гадаю, тепер слiд зазначити, що ми мешкаемо у Ворфiлдi. Ворфiлд, Коннектикут. Вiд нього до Мангеттену двi години на «Метро-Норт».

Люди називають це «околицями», проте я виросла на околицях i мешкала в мiстi, тож тутешня мiсцевiсть видавалася менi сiльською. Я писала тут про те, з якими зусиллями Девiс витяг мене з мiста, як я кричала й вiдбивалась. Адже я витратила роки на те, щоб вибратися з околиць. Писала я й про те, як закохалася в «сiльське» життя, як фантастично прокидатися вiд того, що сонце пробиваеться крiзь вiкна будинку в колонiальному стилi, який Девiс вiдновив, не пожертвувавши жодною старовинною деталлю. І про те писала, що люблю пити чай, спостерiгаючи, як «виробник веселки» (така особлива призма, яку ставлять на вiкно), що його мiй брат Крiс подарував нам на весiлля, розкидае скалки свiтла по всiй кухнi.

Ми з Майлзом обожнюемо це мiсце. Ну, принаймнi донинi я обожнювала.

До цього дня, коли, так хвилюючись за Емiлi, я помiтила, що всi довкола – iншi мами у школi, ласкава Морин на поштi, дитина, яка складае продукти в пакет, – усi видаються менi такими зловiсними, наче у фiльмах жахiв, де всi мешканцi мiста сповiдують якийсь культ або перетворилися на зомбi. Я запитала кiлькох сусiдiв, вдавано невимушено, чи не зустрiчали вони раптом Емiлi, й тi похитали головами. Це через мою розбурхану уяву вони мають такий дивний вигляд? Тепер, матусi, й ви розумiете, наскiльки я божеволiю вiд цього.

О, матусi, пробачте! Я вiдволiклася на теревенi, як завжди.

Треба було написати про це ранiше!!!

На зрiст Емiлi десь п’ять футiв сiм дюймiв. У неi бiляве волосся iз темними пасмами (нiколи не питала, чи воно фарбоване) i темнi карi очi. Важить вона десь близько ста двадцяти фунтiв. Та це лише здогадка. Я не питаюся друзiв: «Чуеш, скiльки ти важиш? Який у тебе зрiст?» Хоча й знаю: деякi чоловiки вважають, що жiнки тiльки про це й говорять. Їй сорок один, та виглядае максимум на тридцять п’ять. Пiд правим оком у неi родимка. Я помiтила це лише тодi, коли Емiлi запитала, чи варто ii видалити. Я сказала, що нi, що вроди вона не псуе i що жiнки при французькому королiвському дворi (як я читала) малювали собi «мушки».

Емiлi завжди користувалася одними парфумами, якi я б могла назвати ii вiзитiвкою. Італiйськi черницi, за ii словами, виготовляють iх iз бузку та лiлей. Вона замовляе iх у Флоренцii. Менi подобалося це в Емiлi – усi цi вiдомi iй вишуканi деталi, про якi я й гадки не мала.

Я нiколи не користувалася парфумами. Менi здавалося, що коли жiнка пахне квiтами або прянощами, це мае насторожувати. Що вона приховуе? Що вона намагаеться цим сказати? Але запах Емiлi менi подобаеться. Як i те, що за ним я завжди могла визначити: вона була в кiмнатi або вона десь поряд. Я вiдчувала його у волоссi Нiкi пiсля того, як вона його обiймала. Емiлi й менi пропонувала напахтитися, але запах – це, як на мене, надто iнтимно, й дуже дивним видаватиметься, якщо ми пахнутимемо наче якiсь близнючки.

Вона завжди носить каблучку iз сапфiром та дiамантом, яку Шон подарував iй на заручини. І оскiльки пiд час розмови вона рухае руками, я вважаю цю каблучку мерехтливою iстотою iз власним життям – на кшталт феi Дiнь-Дiнь, яка пурхае крильцями перед Пiтером Пеном та загубленими хлопцями.

В Емiлi е татуювання: дуже нiжний терновий вiнець навколо зап’ястка. Це мене здивувало. Вона не схожа на любителiв тату, особливо такого, яке можна приховати лише довгими рукавами. Спершу я подумала, що це якось пов’язано з ii роботою в iндустрii моди, та, коли ми вже були знайомi достатньо довго, щоб можна було про це запитати, вона вiдповiла:

– А, це. Я зробила його, коли була молода й божевiльна.

Я сказала:

– Усi ми такi були. Колись.

І почувалася добре вiд того, що сказала щось, чого нiколи не могла сказати чоловiковi. Якби вiн запитав мене, що означало «божевiльна», i я йому вiдповiла, – життя, яким ми його знали, одразу б закiнчилося. Проте воно i так закiнчилося. Правда завжди виявляе себе.

Чекайте. Телефон! Раптом це Емiлi.

Далi буде.

    З любов’ю,
    Стефанi.




3

Блог Стефанi



Простi прохання



Привiт, мамусi!

Телефонувала не Емiлi. То був автовiдповiдач, який повiдомив, що я виграла подорож на Кариби.

То на чому я зупинилася? А, точно.

Минулого лiта, коли ми засмагали бiля громадського басейну, поки хлопцi хлюпалися в дитячому жабулятнику, Емiлi сказала:

– Я завжди тебе про щось прошу, Стефанi. І я така вдячна тобi. Та дозволь я попрошу тебе ще про одну рiч. Ти могла б забрати до себе Нiкi, щоб ми iз Шоном поiхали в хатинку моiх батькiв на вихiднi, коли у Шона буде день народження?

Емiлi завжди казала «хатинка», але думаю, що дача ii родини на березi озера в пiвнiчному Мiчиганi зовсiм не «хатинка».

– Я здивувалася, що Шон погодився, i хочу все владнати, доки вiн не передумав.

Ну звiсно ж, я сказала «так». Адже знала, як iй важко виманити Шона з офiсу.

– За однiеi умови, – додала я.

– Що завгодно, – сказала вона. – Обирай.

– Чи не могла б ти намастити олiею для засмаги оте мiсце на спинi, до якого я не дiстаю?

– Із задоволенням, – засмiялася вона.

Коли я вiдчула, як ii маленька сильна ручка втирае олiю в мою шкiру, то згадала, як весело було в старших класах ходити на пляж iз друзями.

У тi вихiднi, коли Емiлi й Шон поiхали, ми чудово провели час iз Майлзом та Нiкi. Басейн, парк, кiно, бургери та овочi на грилi.

Ми з Емiлi дружимо вже рiк вiдтодi, як нашi дiти познайомилися в пiдготовчому класi. Ось ii фотографiя, хоча тут ii не дуже добре видно. Ми зробили спiльне селфi: мами i дiти. Я вiдредагувала фото так, щоб дiтей не було видно. Бо маю твердi переконання щодо публiкування зображень дiтей в iнтернетi.

Я не знаю, у що була вдягнена Емiлi в той день, коли вона зникла. Я не бачила, як вона завозила Нiкi до школи. Того дня вона трохи спiзнилася. Шкiльнi автобуси зазвичай приiжджають одночасно. У вчителiв тодi багато роботи – вони вiтаються з учнями, спрямовують потiк дiтей у школу. Я не звинувачую iх у тому, що вони не помiтили, що було на Емiлi того дня або чи була вона звичайною Емiлi, чи ii щось хвилювало.

Напевне, Емiлi виглядала так, як зазвичай у тi днi, коли iде в офiс: себто як адмiнiстратор у фешн-компанii (дизайнерський одяг дiставався iй iз величезною знижкою), який прямуе на роботу. Рано-вранцi вона зателефонувала менi.

– Будь ласка, Стефанi, менi потрiбна твоя допомога. Знову. На роботi виникли термiновi завдання, i я маю затриматися. А в Елiсон навчання. Можеш забрати Нiкi? Я заiду по нього ввечерi, найпiзнiше о дев’ятiй.

Пам’ятаю, я здивувалася: що саме в iндустрii моди називаеться «термiновими завданнями»? Дiрочки для гудзикiв вийшли занадто маленькими? Чи хтось пришив блискавку догори дригом?

Я сказала:

– Звiсно. Буду страшенно рада тобi допомогти.

Проста послуга. Ми, мами, постiйно робимо iх одна однiй. Хлопцi будуть у захватi. Я пам’ятаю, що уточнила в Емiлi, чи не хоче вона, щоб Нiкi залишився переночувати. І впевнена, що вона вiдповiла: «Нi, дякую». Наприкiнцi важкого дня iй захочеться його побачити, навiть якщо вiн спатиме.

Я забрала Нiкi й Майлза зi школи. Вони стрибали вiд щастя. Хлопцi люблять одне одного, як маленькi цуценята. Бiльше, нiж брати, якi зазвичай б’ються.

Вони гарно гралися у кiмнатi мого сина i на гойдалках – менi було видно iх iз вiкна. Я приготувала iм вечерю. Здорову iжу. Як ви знаете, я вегетарiанка, але Нiкi iсть самi лише бургери, тож iх я й приготувала. Годi й полiчити, скiльки разiв я тут описувала, як намагаюся зробити те, що вони люблять iсти, водночас корисним i поживним. Хлопцi обговорювали шкiльнi новини: однокласника вiдправили до директора за те, що вiн не слухав учителя, навiть отримавши «тайм-аут» як покарання.

Повечорiло, а Емiлi все не телефонувала. Це видавалося дивним. Я написала iй, але вона не вiдповiла. Це було ще дивнiше.

«Гаразд, – сказала я собi, – термiновi завдання». Може, щось сталося на якiйсь iз фабрик в iнших краiнах, де одяг власне шиють. Де його шиють раби, як менi видаеться, але казати так не можна. Може, зчинився черговий скандал за участi ii боса, Деннiса, який уже кiлька разiв уляпувався в голоснi iсторii, пов’язанi зi зловживанням рiзними речовинами. Може, Емiлi проводить профiлактику падiння продажу. Може, вона на нарадi й не може вийти. А може, опинилася в якомусь мiсцi, де не ловить мобiльник. Та, врештi-решт, вона могла просто загубити зарядку.

Якби ви знали Емiлi, вам було б важко повiрити, що вона загубила зарядку. Чи, тим паче, не могла знайти способу дiзнатись, як справи в Нiкi.

Ми, мами, звикли триматися на зв’язку. Ви знаете, як воно, коли намагаешся комусь додзвонитися, а вiн не вiдповiдае. Це перетворюеться на одержимiсть. Ти набираеш номер i пишеш, а водночас намагаешся не писати i не дзвонити.

Щоразу моi дзвiнки перемикалися на автовiдповiдач. Я чула «професiйний» тон Емiлi – жвавий, хрусткий, весь такий дiловий.

«Привiт! Ви зателефонували Емiлi Нельсон. Залиште, будь ласка, коротке повiдомлення, i я наберу вас, щойно у мене з’явиться можливiсть. До зв’язку!»

«Емiлi, це я, Стефанi! Подзвони менi!»

Хлопцям уже час було лягати. А Емiлi досi не зателефонувала. Такого не бувало нiколи. Живiт у мене звело вiд страху. Вiд жаху. Справдi. Але я не хотiла, щоб дiти це бачили. Особливо Нiкi.

Бiльше не можу писати, матусi. Я надто засмучена.

    З любов’ю,
    Стефанi.




4

Блог Стефанi



Привиди з минулого



Привiт, мамусi!

Ви пам’ятаете, як часто я писала про те, що волiла не показувати Майлзу, яка була вбита горем, коли його тато, Девiс, загинув унаслiдок нещасного випадку разом iз моiм братом, Крiсом.

Був чудовий суботнiй день. Девiс втратив керування нашим вiнтажним «Камаро», i вони врiзалися в дерево. Увесь наш свiт змiнився за одну хвилину.

Я втратила двох чоловiкiв, якi тiльки й мали для мене значення в цiлому свiтi, не рахуючи тата, який помер, коли менi було вiсiмнадцять. А Майлз втратив не лише батька, а й дядька, якого дуже любив.

Майлзу було лише два, але вiн бачив мое горе. Я мусила бути сильною заради нього, не розпадатися на скалки, коли вiн засинав. Тож можете вважати, що у мене була добра (якщо таке можна назвати «доброю») пiдготовка до того, щоб не дати хлопцям запiдозрити, якою схвильованою я була через Емiлi.

Вклала хлопцiв у лiжко i випила ще келих вина, щоб заспокоiти нерви. Уранцi прокинулася з головним болем, але вдавала, що все гаразд. На мою користь зiграло те, що Нiкi часто залишався в нас, тож це не видавалося дивним. У Нiкi й Майлза однаковий розмiр, тому Нiкi мiг вдягтися в одяг Майлза. Ще однiею ознакою того, що Емiлi збиралася забрати Нiкi, було те, що вона не дала йому змiнного одягу, як це завжди робить, коли вiн збираеться залишитися на нiч.

Емiлi досi не подзвонила. Мiй стан наближався до панiчного. Руки так тремтiли, що, коли я насипала дiтям кукурудзянi пластiвцi, хрусткi кружальця розсипалися по всьому столу i по пiдлозi кухнi. Здаеться, я не сумувала так навiть за Девiсом – людиною, яка допомагала менi, з якою я завжди радилася, яка мене заспокоювала.

Я вирiшила, що завезу дiтей до школи, а вже потiм намагатимуся розiбратися в ситуацii. Хоча й не уявляла, кому телефонувати. Знала, що Шон, батько Нiкi й чоловiк Емiлi, був десь у Європi, але я не мала номера його мобiльного.

Я майже чую, як мамусi думають уголос, що я порушила власнi ж правила: НІКОЛИ НЕ БЕРИ ДО СЕБЕ ЧУЖУ ДИТИНУ БЕЗ ДОДАТКОВОЇ КОНТАКТНОЇ ІНФОРМАЦІЇ. Треба мати мобiльнi й стацiонарнi номери обох батькiв. Номер близького родича або того, хто мае повноваження ухвалювати медичнi рiшення. Назву i телефон страховоi компанii дитини.

Але ж у мене був номер – Елiсон, нянi. Вона вiдповiдальна людина. Я iй довiряю, хоча ви знаете, що я з осторогою ставлюся до того, щоб дiтей виховували нянi. Елiсон повiдомила, що Емiлi сказала iй: Нiкi ночуватиме у Майлза. Добрi новини! Я не запитала, чи сказала Емiлi, на скiльки залишиться Нiкi. Боялася, що це матиме такий вигляд, нiби ми не досить тiсно спiлкуемося, i до того ж ви, мамусi, знаете, якi ми чутливi, коли справа стосуеться нашоi компетентностi.

Ви зараз подумаете, що я не лише безвiдповiдальна, а й просто ненормальна, – проте скажу вам, що я не мала номера мобiльного тата Нiкi. Цьому немае виправдань. Я можу лише попросити вас не судити мене.

Завезла дiтей у садок i сказала мiсiс Керрi, iхнiй чудовiй учительцi, що дiти ночували в мене. Невiдь-чому мала таке вiдчуття, що в Емiлi будуть проблеми, якщо скажу, що вона не приiхала додому i не зателефонувала. Нiби… нiби я скаржуся на неi. Засуджую ii за те, що вона погана мати.

Я сказала, що не можу додзвонитися Емiлi, але впевнена, що з нею все гаразд. Мабуть, ми не зрозумiли одна одну щодо того, як довго Нiкi лишатиметься в нас. Але, про всяк випадок, чи не могли б ви дати номер Шона, батька Нiкi? Мiсiс Керрi сказала, що Емiлi згадувала в розмовi про те, що ii чоловiк зараз у вiдрядженнi в Лондонi.

Я подобаюся вчителям Майлза. Усi вони читають мiй блог. Вони цiнують моi позитивнi вiдгуки про школу, а я переказую iм щонайтеплiшi почуття й обiйми за те, яку увагу вони придiляють нашим дiтям.

Мiсiс Керрi дала менi номер Шона. Але я бачила (з-понад телефона), що вона дивиться на мене з певною недовiрою. Я сказала собi, що поводжусь як параноiк, що вона намагаеться бути уважною, а не схвильованою. Намагаеться не судити.

Отримавши номер Шона, я трохи заспокоiлася. Треба було одразу ж йому зателефонувати. Не знаю, чому я цього не зробила.

Натомiсть зателефонувала в компанiю Емiлi.

«Деннiс Найлон Інкорпорейтед». Ну от. Я це сказала. Для мене i багатьох iз вас, мамусi, Деннiс Найлон – той, ким для наших мам були Дiор та Шанель. Недосяжний i всемогутнiй бог моди, яку ми не можемо собi дозволити.

Попросила юнака (майже всi, хто там працюе, окрiм Емiлi, мало не дiти), який узяв слухавку, з’еднати мене з офiсом Емiлi Нельсон. Їi асистентка втисячне запитала мене, хто я така, власне. Гаразд, зрозумiло. Валерi нiколи мене не бачила. Та невже в ii життi так багато «Стефанi»? А в життi Емiлi?

Я сказала, що я мама найкращого друга Нiкi. Валерi повiдомила, що iй шкода, але саме зараз Емiлi ненадовго вийшла з офiсу. Я вiдповiла, що менi теж шкода.

Нiкi ночував у мене, i Емiлi не прийшла по нього. З ким я могла поговорити? Я подумала, що у кожноi мами мае бути така Валерi. Асистентка. Ми працюемо так багато i так часто потребуемо допомоги.

У Девiса було два асистенти: Еван та Анiта. Талановитi молодi дизайнери. Часом менi здаеться, що в цiлому свiтi лише у мене немае асистента. Звiсно ж, я жартую. У нас е набагато бiльше, нiж у решти людей, але…

Було очевидно, що щось не так. Валерi сказала, що вона одразу ж менi зателефонуе. Але нiхто так i не зателефонував.

Я писала про те, якi дурнi, болiснi кордони виростають часом мiж мамами, якi працюють, та мамами, якi сидять удома. Завжди мовчала про це – але насправдi ледь-ледь, зовсiм трiшечки, заздрила кар’ерi Емiлi. Розкiш, пристрастi, майже безкоштовний одяг! Номери телефонiв зiрок, покази мод… Усi цi неймовiрнi речi, якими займалася Емiлi, поки я вдома готувала сендвiчi з арахiсовим маслом, витирала розлитий яблучний сiк i вела блог. Щоправда, не слiд недооцiнювати того, яку радiсть i вдячнiсть приносить менi те, що я можу залишатися на зв’язку з тисячами (на даний момент) мам у всьому свiтi. Я також знаю, як Емiлi бракувало багатьох звичайних речей, якими ми з Майлзом займалися щодня.

Одначе не схоже було, щоб хтось в офiсi Емiлi був схвильований. Вона працювала там майже вiдтодi, як випустилася з коледжу. Деннiс мав би звернутися в службу новин i благати, щоб ii знайшли.

Розслабся, Стефанi. Заспокойся. Не так довго ii немае.

Дякую, матусi. Мене заспокоюе думка про те, що ви це читаете.

    З любов’ю,
    Стефанi.




5

Блог Стефанi



Це все моя провина?



Привiт, мамусi!

Яка ж я типова мама! Уже встигла переконати себе, що все це моя провина. Напевне, Емiлi вiддала менi Нiкi на кiлька днiв, а не на одну нiч. Тодi чому я певна, буцiмто вона сказала, що Нiкi не ночуватиме в мене, що вона забере його о дев’ятiй?

Багато хто з нас дiлився тут враженнями про те, як важко мамам зберiгати зв’язок iз реальнiстю – знати, який сьогоднi день, чого вiд нас очiкують, що нам казали, а що – нi. Немае нiчого простiшого, нiж переконати маму, що вона у чомусь винна. Навiть якщо вона не винна. Особливо якщо не винна.

Зрештою я так розпсихувалася, що майже сподiвалася побачити Емiлi, яка стоiть пiд великим дубом бiля входу в школу – на тому мiсцi, де вона зазвичай чекае на сина по п’ятницях. Я так переконала себе, що вона буде там, що на частку секунди менi навiть здалося, що я ii бачу.

Але то не могла бути вона. Бодай тому, що сьогоднi середа. Менi знайомо, як душа втiкае у п’яти, коли ти нiде не можеш знайти свою дитину i цiлу вiчнiсть, поки ii шукаеш, тобi здаеться, що серце ось-ось розiрветься. Був перiод, коли Майлз постiйно вiд мене ховався, i мене щоразу аж трусило.

Чекайте, у мене е план. Далi буде.

    З любов’ю,
    Стефанi.




6

Блог Стефанi



Вiзит до Емiлi



Привiт, мамусi!

Зазвичай я не приходжу до Емiлi, заздалегiдь не зателефонувавши. Тож набрала ii домашнiй номер. Нiхто не вiдповiв. Емiлi дала менi ключi вiд свого будинку i попросила ключi вiд мого. Я була вражена – менi це видалося таким мудрим, дорослим, материнським рiшенням. До того ж це означало, що ми справжнi друзi. Ключами можна було скористатися в разi надзвичайноi ситуацii. Або ж якщо хтось iз нас зарано приiздив на зустрiч, а вдома нiкого не було. Це також була надзвичайна ситуацiя.

Я не хотiла втручатися в особисте життя Емiлi, але волiла переконатися, що вона раптом не впала, нiчого собi не пошкодила, не захворiла i не потребуе допомоги.

Хлопцiв узяти з собою я не могла. Бо ж раптом знайду щось жахливе? Моя уява малювала страшнi картини. Ввижалося, що ii будинок весь у кровi в стилi Чарлi Менсона. Я бачила ii у ваннi кровi.

Вирiшила зайти до Емiлi, коли iхатиму забирати хлопцiв зi школи.

Навiть просто звернути на дорiжку перед ii будинком видавалося небезпечним i моторошним. Мжичило, вiтер розгойдував дерева, i менi здавалося, що гiлки нашiптують: «Не ходи туди, не ходи». Жартую. Я при своему розумi. Я не чую, як дерева розмовляють.

Мене попустило, щойно я побачила на дорiжцi машину Марiчели, прибиральницi Емiлi. Марiчела сказала, що вона вже закiнчуе, i це мене трохи заспокоiло. Якби Емiлi лежала десь тут мертва або безпорадна, Марiчела мусила б це помiтити.

Марiчела – справжнiй янгол. Я б хотiла, щоб вона працювала i в нас, але ми з Майлзом не можемо собi цього дозволити.

Вона сказала:

– Сеньйора попередила, що ii не буде чотири днi. Вона сказала, що я маю приiхати поприбирати, а потiм заiхати ще раз, щоб подивитися, чи потрiбно полити квiти.

Чотири днi! Яке полегшення!

– А ви зв’язувалися з нею?

– Нi. А навiщо? – солодким голосом запитала Марiчела. – Сеньйоро, з вами все гаразд? Хочете чогось випити? У сеньйори в холодильнику лишилися прекраснi фрукти.

Прекраснi фрукти – це добрий знак. Емiлi збиралася повернутися. Я попросила склянку води, i Марiчела пiшла, щоб налити ii менi.

Дивно було сидiти на канапi, де ми провели стiльки годин з Емiлi. Їi великий зручний диван раптом видався громiздким i зловiсним, як щось, у чому можна зав’язнути i вже не вибратися. Як венерина мухоловка. Я роздумувала над тим, чи не пошукати в будинку якихось пiдказок.

Чому Емiлi не сказала, що поiхала на чотири днi? Чому не передзвонювала менi? Я добре знала свою подругу. Сталося щось жахливе.

Удома в Емiлi я нервувала ще дужче, була ще бiльш наляканою. Чекала, що вона ось-ось зайде i запитае, що я тут роблю. Спершу я вiдчула б радiсть i полегшення вiд того, що нарештi бачу ii, – а потiм, напевне, провину, хоча вона й дала менi достатньо причин навiдатися до неi без попередження.

Де вона? Менi хочеться заридати, як дитина.

Я глянула на фотографiю близнючок над камiнною полицею. У Емiлi вдома було так багато гарних речей: перськi килими, китайськi порцеляновi вази, дизайнерськi аксесуари, шедевральнi модернi меблi середини столiття. Девiсу тут сподобалося б, якби вiн тiльки це побачив. Але Емiлi звернула мою увагу на чорно-бiле фото двох дiвчат у святкових сукнях зi стрiчками у волоссi, таких неймовiрно гарних i звабливих, напiвусмiхнених, нiби вони знають якусь таемницю.

Емiлi сказала:

– Це фото коштуе бiльше за все, що е у будинку, i так само бiльше за все я його i люблю. Якби я розповiла тобi, як воно нам дiсталося, мiй друг з аукцiону мене б убив. Як ти гадаеш, яка з близнючок домiнуе?

Це було майже як дежавю чи згадка з минулого життя. Мого iншого життя, коли я мешкала в мiстi й працювала в журналi. То був журнал, присвячений домашньому декору, який можна було купити на касi супермаркету, та все-таки то був журнал: обкладинка, папiр, текст, фото. У мене було життя, в якому я зустрiчала людей, якi робили дивнi зауваження i ставили цiкавi питання й у яких вдома були цiкавi речi. Людей, якi говорили про щось, окрiм додаткових урокiв своiх дiтей i того, як визначити, чи справдi оцi помiдори органiчнi. Людей, якi розважалися, врештi-решт!

– Я не знаю, – сказала я Емiлi. – А як ти думаеш?

Вона вiдповiла:

– Інодi менi здаеться, що одна, а iнодi – що iнша.

– Може, жодна? – припустила я.

– Так не бувае, – вiдповiла вона. – Хтось один завжди домiнуе. Навiть у дружбi.

Чи була Емiлi другом, який домiнував? Знаю, я дивилася на неi iз захопленням…

Тепер моя подруга зникла. А близнючки залишилися – i продовжували дивитися на мене iз загадковим i нiжним виразом своiх маленьких облич.

Вiтальня була iдеальною. Справдi. Марiчела тут прибрала. На журнальному столику – Девiс обов’язково знав би, який генiй модерну його сконструював, – лежала книжка в м’якiй обкладинцi. Роман Патрицii Гайсмiт. «Тi, що йдуть геть». Мiж сторiнок виднiлася закладка, куплена в мiсцевiй книгарнi. Ось коли у мене в головi – не блискавкою, а радше блiдим мерехтiнням – майнула думка про те, що Емiлi просто пiшла. Залишила менi сина i зникла. Часом люди йдуть. Таке трапляеться. Їхнi друзi, сусiди й родина – усi кажуть, що нiчого не пiдозрювали.

Я вирiшила прочитати книжку Гайсмiт, щоб отримати iнформацiю, якоi менi не вистачало. Інформацiю про Емiлi. Одначе не могла забрати ii книжку. Вона роздратуеться, коли повернеться. Тож замовлю собi примiрник, якщо в бiблiотецi не буде такого роману. Якщо я не втрачатиму здорового глузду i мiй розум лишатиметься холодним, то з усiм розберуся. Усе це виявиться жахливим сном, помилкою, непорозумiнням, з якого ми з Емiлi потiм смiятимемося.

Марiчела принесла менi води у вiнтажнiй склянцi в горошок. Ідеальна склянка. Навiть у склянцi виявлялася сутнiсть Емiлi.

– Випийте, – сказала Марiчела. – Вам стане краще.

Я випила холодноi чистоi води. Але краще менi не стало.

Подякувала Марiчелi й пiшла. Подивилася на телефон. Анi листiв, анi смс-ок. Я була певна в тому, що Емiлi не «та, хто йде».

Щось точно було не так.

Слiд було менi зателефонувати в полiцiю. Та я досi перебувала на стадii заперечення, звинувачуючи себе у викривленнi фактiв, у тому, що почула те, чого моя подруга не казала.

Вiдтодi моя пiдсвiдомiсть почала по колу прокручувати фiльми жахiв про автокатастрофи, викрадення, вбивства, трупи в канавi, удар по головi, вiд якого Емiлi втратила пам’ять i блукае довкола, наче сновида. Може, хтось знайде ii. Може, хтось приведе ii додому.

Саме тому я й пишу це тут. Ми всi чули про магiю iнтернету. Ця магiя – найкраще, що е в соцiальних мережах та блогах! Тож я прошу спiльноту матусь тримати очi широко розплющеними. Якщо ви побачите жiнку, схожу на Емiлi, запитайте, чи все в неi гаразд. Якщо побачите жiнку, схожу на Емiлi, травмовану або розгублену, негайно пишiть менi повiдомлення на номер, який бачите внизу екрана.

Дякую, любi матусi!

    З любов’ю,
    Стефанi.




7

Блог Стефанi



(наступного дня)


Подальшi роздуми та дзвiнок Шону



Привiт, мамусi!

Сплю уривками. Дивнi сни. Прокинувшись о шостiй, я не одразу збагнула, що не так. Потiм згадала: Емiлi зникла. Вiдтак згадала решту iсторii, i менi стало страшно дивитися на телефон. Я опублiкувала свiй номер телефону i попросила своiх читачiв повiдомити, якщо побачать жiнку, схожу на Емiлi, яка, щиро кажучи, дуже схожа на багатьох бiлявих, худих, симпатичних, пiдтягнутих мамусь. Татуювання та каблучка мали б звузити коло пошукiв, але багато хто мае тату. Хто знае, чи була каблучка на нiй? Що, як ii пограбували?

Дякувати Богу, мiсцевi матусi доволi помiркованi. Я отримала два повiдомлення. Обидва про Емiлi, яку начебто бачили в мiсцях таких далеких (на Алясцi та в пiвнiчнiй Шотландii – дивовижно, як далеко сягнув мiй блог), що вона б не встигла доiхати туди за цей (короткий, продовжувала я нагадувати собi) промiжок часу.

Я взагалi-то думала змiнити номер у разi, якщо менi почнуть писати й телефонувати тисячi мам, якi жадають допомогти. Втiм… попри те, що ми завжди мусимо бути уважними щодо того, чи достатньо захищена наша особиста iнформацiя, це единий номер, який е в Емiлi, i я досi сподiваюся, що вона зателефонуе. Нам iз Нiкi необхiдно, щоб вона могла з нами зв’язатися.

Наступного дня за вечерею Нiкi почав тривожитися. Будь-яка дитина почала б. Я впевнена, що вiн вiдчув мою занепокоенiсть. Досi вiн нiколи не лишався на двi ночi поспiль, не враховуючи тих вихiдних, коли його батьки поiхали, а ми так гарно провели час i нiхто не нервував. Тепер Нiкi почав запитувати, коли по нього приiде мама. Вiн з’iв свiй овочевий бургер i одразу ж зблював ним. Я погладила його по голiвцi й сказала, що його мама скоро повернеться i що зараз я зателефоную його татковi.

Була сьома година, коли я зателефонувала Шону в Англiю. Я була у такому вiдчаi, що – як тупо – забула про рiзницю у часi. Тож вiн був заспаний.

– Я розбудила вас? О, пробачте!

Чому я вибачаюся? Його дружина зникла!

– Ви мене не розбудили, – сказав вiн в’язким голосом. – Хто це?

Я ледве стрималася, щоб не пiддатись гидкенькiй спокусi захихотiти, тому що менi завжди було цiкаво, чи говоритиме Шон iз цим своiм вишуканим британським акцентом, якщо його розбудити серед ночi. Вiн говорив.

– Подруга Емiлi, – сказала я. – Стефанi.

– Стефанi, – повторив вiн.

Вiн не розумiв, хто це, хоча ми зустрiчалися багато разiв.

– Що сталося, Стефанi?

– Не хотiла б зчиняти панiку, – сказала я, – але Емiлi залишила Нiкi на мене, i менi цiкаво, де вона й коли плануе повернутися. Я, напевне, не так ii зрозумiла. Не знала, що Нiкi залишиться…

Я майже чула, як йому уриваеться терпець. Бах!

– У неi робоче вiдрядження, – сказав вiн спокiйно. – Їi не буде кiлька днiв.

Дуже конкретно, цiлком зрозумiло.

– О, – сказала я. – Оце полегшення. Вибачте, що я вас потурбувала.

– Нiчого, – сказав вiн. – Cмiливо телефонуйте менi в разi потреби… Стефанi.

Тiльки поклавши слухавку, я усвiдомила, що вiн не запитав, як справи в Нiкi. Та що вiн за батько такий? Що вiн за чоловiк? Хiба вiн був анiтрохи не стурбований через свою дружину? Але чого йому хвилюватися? У них обох робочi вiдрядження, окремо одне вiд одного. Отак вони й живуть. Невже я вважаю, що чоловiк i жiнка мають щодня телефонувати одне одному?

До того ж я його розбудила. Чимало чоловiкiв перебувають у напiвпритомному станi ще довго пiсля того, як прокинуться. Привiлей, який самотнi матусi не можуть собi дозволити. Ще один.

Того вечора Емiлi не повернулася. Я не телефонувала Шоновi й знову вдавала, що все гаразд. Звичайний вечiр iз дiтьми. Нiкi то плакав, то заспокоювався. Я дозволила хлопцям залiзти в мое лiжко i дивитися мультики, аж поки на настав час вкладатися до сну. Усi поганi думки витiснила в найдальший закуток свiдомостi – мами це вмiють. Я мусила бути терплячою. Дати цiй ситуацii розвиватися ще один день. Менi не залишаеться нiчого iншого – лише чекати.

Емiлi не повернулася i наступного вечора, коли з Англii приiхав Шон. Зателефонував менi з аеропорту. Тепер вiн теж здавався стурбованим. Закинув речi додому, де сподiвався (чи боявся) побачити Емiлi. А потiм заiхав до мене.

Почувши голос тата, Нiкi вилетiв з кiмнати Майлза. Обiйняв його. Шон узяв сина на руки, поцiлував i притиснув до грудей.

Якимось чином присутнiсть Шона в моему будинку, те, як вiн тримав свого наляканого, але хороброго хлопчика, перетворили моi рiденькi страхи на мiцну кригу.

Це не сон. Моя подруга зникла. Мами, будь ласка, допоможiть!

    З любов’ю,
    Стефанi.




8

Стефанi


У всiх е таемницi, так казала моя мама. Не найкраща рiч, яку можна сказати доньцi, якщо хочеш виростити з неi здорову людину, яка вибудовуе з людьми здоровi стосунки. Та в мами, звiсно ж, були на це причини.

За чотири днi пiсля того, як помер мiй батько – менi було тодi вiсiмнадцять, – у нашi дверi постукав незнайомець. Мама виглянула у вiкно i сказала:

– Дивись, Стефанi, це твiй батько.

Я чула вираз «збожеволiти вiд горя», та з мамою все було гаразд. Звiсно, серце ii розривалося вiд горя. Вони з батьком кохали одне одного. Принаймнi, наскiльки я знала.

Можливо, нiхто з нас не вiрив, що батько помер. Вiн багато подорожував, тож пiсля того серцевого нападу на майданчику для гольфу, поблизу нашого будинку в околицях Цинциннатi, ще деякий час цiлком можна було подумати, що вiн у вiдрядженнi. Вiн був директором фармацевтичноi компанii й вiдвiдував конференцii та зустрiчi по всiй краiнi.

Хай там як, насправдi моя мама хотiла сказати ось що:

– Дивися, ось такий вигляд мав твiй батько, коли йому було двадцять чотири. Того року ми одружилися.

Я визирнула у вiкно.

Молодий чоловiк на порозi був достоту як наречений на весiльному фото моiх батькiв.

Я нiколи досi його не бачила, i водночас менi видавалося, що я дивилася на нього щодня. Власне кажучи, так воно й було. Його фото стояло в рамцi на нашому запилюженому пiанiно.

Єдиною вiдмiннiстю було те, що незнайомець був у джинсових штанах i куртцi замiсть бiлого смокiнгу, а чорне волосся стильно пiдстрижене, а не зачесане назад у манерi Елвiса, як на весiльному фото мого тата.

Мама сказала:

– Запроси його.

Вiн був такий гарний, що я не могла не витрiщатися на нього. Тато був вродливий, перш нiж постiйнi подорожi, надмiр алкоголю та харчування в аеропортах далися взнаки.

Мама сказала молодому чоловiковi:

– Не кажiть нiчого. Просто стiйте там.

Вона взяла з пiанiно весiльне фото i показала йому. Вiн витрiщився на свiтлину. Здаеться, був у шоцi. А тодi розсмiявся. Ми всi розсмiялися.

Вiн сказав:

– Що ж, напевне, тест ДНК можна не проводити.

Його звали Крiс. Вiн жив у Медiсонi, штат Вiсконсин. Мiй тато був i його татом. Вони бачилися раз на пiвроку: батько прокладав маршрути так, щоб можна було навiдатися у Вiсконсин i побачитися з родиною – Крiсом та його мамою.

Крiс побачив некролог у мiсцевiй онлайн-газетi. Повiдомлення про це з’явилося у нього в «Гугл алерт», що наштовхнуло мене на думку про те, що вiн хотiв (бiдолашний хлопчина) прослiдкувати за моiм батьком. За своiм батьком. Його мати померла рiк тому вiд серцевоi недостатностi. Звiсно, Крiса в некролозi не згадали, а нас – так. А ще наш номер – тобто номер мого тата – був у телефонному довiднику.

Я довго не могла в’iхати в те, що цей гарячий хлопець був моiм зведеним братом. Усе ще сподiвалася, що вiн якийсь далекий родич, просто схожий на тата.

Але е ще одна дивна деталь, яку я мушу додати: на той момент я була майже точною копiею матерi в такому ж вiцi. (Я досi схожа на неi, але вже не так, як колись.) Я була схожа на неi на весiльному фото, а мiй щойно вiднайдений брат – на мого батька. І ось ми стоiмо там, щаслива пара молодят просто з верхiвки весiльного торта, клонованi й реанiмованi двадцять рокiв по тому. Що я можу сказати? Це було пiкантно.

Я була в джинсах i футболцi, але помiтила, що стою так само, як мама на фотографii: лiктi притиснутi до бокiв, руки складенi на грудях, як лапки бурундука. Змусила себе опустити руки й стати нормально – i побачила, як Крiс зиркнув на моi груди.

Чи здогадувалася моя мама про щось? Це тому вона казала, що у всiх е таемницi? Я нiяк не могла змусити себе спитати про це в неi, особливо пiсля того, як Крiс увiйшов у наше життя.

Вона запросила його на кухню за стiл i пригостила холодними закусками, якi залишилися з поминок. Ми замовили набагато бiльше iжi, нiж було треба, й хоча поява несподiваного брата лише примножувала шок вiд втрати батька, сам фiзичний факт того, що Крiс сидiв на батьковому мiсцi й спокiйно iв мортаделлу, перетворював ситуацiю на майже нормальну. Майже звичайну.

Мама сказала:

– Крiсе, нам так шкода, що ми не запросили тебе на похорон!

Чому мама вибачалася? Тому що вона завжди так робила – так, як мають робити жiнки. Вiчно ми у всьому виннi! Й хоча менi було шкода матерi, та однак хотiлося, щоб вона замовкла.

Крiс здивувався:

– Та Боже, чого б ви мене запрошували? Ви не знали про мое iснування.

Ми всi, напевне, думали, що то була татова провина. Але звинувачувати його було трохи запiзно.

Крiс сказав:

– Це я маю вибачатися.

– За що? – запитала мати.

– За те, що з’явився ось так. І напевне… за те, що я е.

У Крiса була гарна посмiшка. Ми всi знову посмiялися. За сьогоднi ми смiялися бiльше, нiж за весь час пiсля татовоi смертi.

– Вiзьмiть ще, – сказала мама i доклала iжi на тарiлку, не чекаючи на його вiдповiдь.

Менi подобалося дивитись, як вiн iсть, вдячно й жадiбно.

Чи склалося б мое життя iнакше, якби мама не сказала, що дорога довга i Крiсовi вже запiзно вертатися додому? Якби вона не запросила його залишитися на нiч?

Сталося те, що й мало статися. Ми з Крiсом проговорили цiлу нiч. Я не пам’ятаю, про що саме говорили. Про життя, сподiвання, страхи. Про дитинство, про мрii. Що я, власне, мала сказати? Що я знала? Менi було вiсiмнадцять. Дитина.

Уранцi Крiс попросив мiй номер телефону. І наступного дня зателефонував. Вiн не повернувся у Вiсконсин. Зупинився в готелi неподалiк вiд нашого будинку.

У мене вже був хлопець. Незадовго до цього ми ходили з ним на випускний. Кiлька разiв займалися сексом. Вiн був перший, з ким у мене був секс, i я не розумiла, через що увесь цей галас.

Я не думала про свого хлопця. Думала про те, як менi швидше доiхати до мотелю, не заробивши штрафу.

Крiс сказав менi, в якому номерi зупинився. Стукаючи в дверi, я тремтiла – i так, тремтячи, й увiйшла в кiмнату, сором’язливо поцiлувала його, вiтаючись, i почала шукати очима мiсце, де б сiсти. Бiля письмового столу стояв хиткий стiлець. На ньому був охайно складений його одяг. Ми обое знали, що я сяду на лiжко. Вiн сiв поряд. Торкнувся долонею моiх грудей.

– Йди сюди, – сказав вiн, хоч я вже й так була там.

Я досi чую, як вiн це каже, i коли цi слова лунають у головi, менi перехоплюе подих, а колiна пiдгинаються просто як тодi. Ось так я й зрозумiла, яким мае бути секс. Чому люди зроблять заради нього будь-що. Чому ладнi за нього померти. І щойно це вiдчула, як уже не могла зупинитися. Шляху назад не було. Ми з Крiсом не могли вiдiрватися одне вiд одного. Менi було конче необхiдно бути там: у цьому хвилюючому, по вiнця наповненому насолодою таемничому мiсцi, куди ми могли дiстатися разом.

Я мала пильнувати, де й коли я згадую про Крiса. Не могла думати про нього на людях i за кермом. По тiлу починала розливатися хiть. Повiки ставали важкими, сонними вiд млостi. Повiки важчають вiд жару, i я вiдчуваю, як тану, розтiкаючись по пiдлозi чистiсiньким бажанням.


* * *

Того вечора, коли Шон приiхав з Лондона, я вклала хлопцiв у кiмнатi Майлза. Нiкi плакав i не хотiв спати, тому що тато був удома. А мами (зайве й казати) вдома не було. Але Шон пiшов iз ним у спальню й залишався там, поки малий не заснув.

Я запитала Шона, чи хотiв би вiн випити.

– Я ще нiколи так не хотiв випити, – вiдповiв вiн. – Хочу чогось мiцного. Та думаю, що краще буде, якщо я не тхнутиму як броварня, коли приiдуть копи.

Я видихнула з полегшенням, коли вiн викликав копiв. Це означало, що вiн ставиться до цього серйозно. Вiдчувала, що не я маю заявляти про зниклу подругу. Чекала на Шона.

Не знаю, чому вони вiдправили до нас патрульних, якi в нашiй мiсцевостi займалися здебiльшого порушниками дорожнього руху. Таке було поле iхньоi компетенцii. І поодинокi домашнi сварки.

Дивно, що копи мали вигляд, нiби виннi, коли увiйшли в дiм. У сержанта Моллоя було руде волосся i вуса, як у перестарiлоi порнозiрки. Помада офiцера Бланко (хiба жiнкам-полiцейським дозволяють так сильно фарбуватися?) розмазалася. Менi спало на думку, що вони розважалися в патрульнiй машинi, коли надiйшов виклик вiд Шона.

Можливо, тому вони й були такi спантеличенi. Спершу подумали, що я Шонова дружина, то нащо ж тодi вiн сказав, що його дружина зникла? Потiм вирiшили, що мiй будинок – це будинок Шона… Знадобилося трохи часу, щоб з усiм розiбратися: Шон – чоловiк, а я – подруга. Сержант Моллой запитав, скiльки Емiлi вже немае, i Шон глянув на мене. Я вiдповiла, що шiсть днiв, i сержант стенув плечима так, нiби його дружина – на пальцi в нього була обручка – постiйно вiд’iздила кудись на кiлька тижнiв, нiкого нi про що не попереджаючи. Офiцер Бланко якось дивно зиркнула на нього, але сержант тим часом витрiщався на Шона, нiби розмiрковуючи над тим, чому той питае у мене про те, як довго вiдсутня його дружина. Або над тим, чому ми так довго не викликали полiцiю.

– Пробачте, – сказав Шон. – Я ще не вiдiйшов вiд перельоту.

– Подорожували? – запитав сержант Моллой.

– Я був у Лондонi, – вiдказав Шон.

– Навiдували родину?

Генiально, Шерлоку! Ти теж помiтив цей акцент!

– Робота, – сказав Шон.

Патрульнi перезирнулися. Напевне в полiцейськiй академii iх навчили того, що чоловiк – завжди головний пiдозрюваний. Але напевне вони пропустили те заняття, коли iм пояснювали, що робити, якщо пiд час скоення злочину чоловiк перебував по iнший бiк Атлантичного океану.

– Зачекайте ще кiлька днiв, – сказав сержант. – Може, вона просто захотiла трохи вiдпочити. Взяти вiдпустку вiд власного життя.

– Ви не розумiете! – сказала я. – Емiлi лишила менi свого сина! Вона б нiколи не поiхала, покинувши його i не виходячи на зв’язок.

– Навпаки, – сказала офiцер Бланко. – У мене трое дiтей, i повiрте, iнколи я просто мрiю про те, як чудово було б узяти вiд них тайм-аут, поселитися в невеличкому спа-готелi деiнде i присвятити трохи часу собi.

На хвилинку я замислилася, згадуючи про те, як багато разiв чула подiбнi речi вiд мамусь у блозi. Та Емiлi була не така. Як дати iм зрозумiти, що тут справдi щось не так?

А тим часом копи опитували Шона, чи намагався вiн зв’язатися з друзями та родиною.

– Я ii подруга, – сказала я. – Найкраща подруга. Саме менi вона сказала б, якби…

Сержант Моллой перебив мене:

– Родина? Близькi родичi?

– Їi мама в Детройтi, – сказав Шон. – Але я певен, що вона б не поiхала туди. Вони з матiр’ю вiддалилися одна вiд одноi багато рокiв тому.

Я була шокована. Емiлi дала менi зрозумiти, що у них з матiр’ю були хоча й не дуже близькi, але нiжнi стосунки. Вона так спiвчувала, коли я розповiдала iй про своiх батькiв.

– Чому так? – запитала офiцер Бланко.

Як це взагалi стосувалося зникнення Емiлi? Чи вони вважали, що iхнi посвiдчення та унiформа дають iм право ставити будь-якi запитання?

– Моя дружина не любила про це говорити, – сказав Шон. – У них були проблеми в минулому, якi вони так i не змогли розв’язати. У будь-якому випадку, у ii нещасноi матерi маразм. Дружина запевняла, що мати навiть не завжди розумiе, хто вона i де. Вона то випадае з реальностi, то повертаеться в неi. Вважае свого чоловiка, який уже десять рокiв як помер, живим. Якби не ii доглядальниця…

– Хай так, – сказала офiцер Бланко. – Коли у людей проблеми, вони часто повертаються в батькiвський дiм, у свою першу безпечну схованку.

– Я гарантую, що там ii немае. Це не те мiсце, де вона почувалася безпечно. І взагалi, чому ви вирiшили, що у неi проблеми?

Чи можливо було, що Шон бреше? Емiлi нiколи не казала, що у матерi проблеми зi здоров’ям. Єдине, про що вона казала, – що мати ненавидiла ii родимку пiд оком i переконувала ii видалити. Емiлi опиралася – радше для того, щоб допекти матерi, – але цей конфлiкт призвiв до того, що у неi на все життя залишився комплекс через цю чорну цятку.

І я завжди вважала, що ми розповiдали одна однiй усе.

Патрульнi дуже поспiшали вирватися звiдси i скласти протокол. Чи, може, iм просто хотiлося повернутись до своiх розваг у машинi. Вони попросили повiдомити iм, якщо про Емiлi будуть якiсь новини, i запевнили: якщо вона не з’явиться за день-два, з нами зв’яжуться детективи. День-два? Серйозно?

У дверi знову подзвонили. Це був сержант Моллой.

– І ще одне, – сказав вiн, наче Пiтер Фальк у серiалi про сержанта Коломбо.

Я мало не розсмiялася.

– Сподiваюся, ви не плануете бiльше поiздок до Європи найближчим часом, – сказав вiн Шону.

– Я буду тут, – холодно вiдповiв Шон. – Тобто у себе вдома. Пiклуватимуся про сина.

Почувши, що патрульна машина вiд’iжджае, я сказала:

– Напевне, тепер нам час випити.

– Саме так, – погодився Шон.

Я налила йому й собi подвiйний бурбон, i ми мовчки сидiли за столом на кухнi, потягуючи з келихiв. То була майже насолода: у мене вдома чоловiк, i ми разом п’емо й мовчимо – востанне так було дуже давно. Але раптом я згадала, чому Шон тут. І все знову перетворилося на жахiття.

Я спитала:

– Може, варто зателефонувати ii матерi?

Принаймнi ми зробимо бодай щось. І я хотiла бути поряд, коли Шон з нею говоритиме. Або Емiлi в розмовах зi мною опустила якусь важливу iнформацiю про свое життя, або ж вона збрехала Шону. Або Шон збрехав полiцii. Жоден iз варiантiв не годився. Нащо б вiн про це брехав? А iй це навiщо?

– Звiсно. Спиток не збиток. Варто поговорити принаймнi з ii доглядальницею.

Шон набрав номер. Я хотiла попросити його увiмкнути гучний зв’язок, та це було б аж занадто дивно.

– Привiт, Бернiс, – сказав вiн. – Менi справдi страшенно-страшенно нiяково вас турбувати. Але чи ви, бува, не спiлкувалися днями з Емiлi? О, звiсно. Я так i думав, що нi. Нi-нi, все гаразд. Гадаю, вона у вiдрядженнi. А я оце щойно повернувся додому. У Нiкi все добре, вiн жив у друга. Я не хотiв вас тривожити.

Тиша.

Потiм Шон сказав:

– Звiсно, я поговорю з нею, якщо вона хоче. Я радий, що сьогоднi у неi гарний день.

Знову тиша.

– Доброго вечора, мiсiс Нельсон. Сподiваюся, ви добре почуваетесь. Я хотiв лише запитати, чи не спiлкувалися ви нещодавно з донькою.

Тиша.

– Емiлi. А, нi. Я так i думав. Перекажiть iй моi вiтання, якщо ви побачитеся. Тримайтеся. До побачення.

Коли Шон завершив дзвiнок, в очах у нього стояли сльози. А я почувалася гидко через те, що була такою пiдозрiлою i слабкодухою. Якi б змiшанi почуття не були у мене до Шона, Емiлi була його дружиною. Мамою Нiкi. Шон кохав ii. І ми разом опинилися в цьому човнi.

– О, бiдолашна старенька, – сказав Шон. – Вона запитала: «Донька? Яка донька?»

Почувши це, я майже зрадiла, що моя мама померла раптово, iнакше менi довелося б спостерiгати, як вона поступово тане.

– Як щодо вашоi хатинки на озерi? – сказала я. – У Мiчиганi? Куди ви iздили на день народження. Чи не могла вона туди поiхати?

Шон кинув на мене короткий запитальний погляд, нiби дивуючись, звiдки це я знаю про хатинку, – нiби вiн не хотiв, щоб я про неi знала. Хiба ж не пам’ятав, що саме я лишалася з Нiкi, коли вони з Емiлi втекли туди на романтичний вiкенд?

– О, нi, – сказав вiн. – Вона любила бувати там, але не сама. Сама б вона нiколи туди не поiхала. Їi лякало те, що в тому будинку живуть привиди.

– Якi ще привиди? – запитала я.

– Не знаю, – сказав Шон. – Я не питав. Одного разу вона сказала, що в ньому повно духiв.

Я замислилася над тим, наскiльки близькi були Шон та Емiлi, якщо вона казала, що в родинному будинку живуть привиди, а вiн нiколи не уточнював, що вона мае на увазi.

– Вона розповiдала, що ii батьки були суворими людьми, якi постiйно контролювали ii, i що кiлька важких рокiв, якi вона пережила пiсля двадцятилiття, були реакцiею на брак любовi, вiд якого вона потерпала вдома. Я завжди вважав, що це одна з речей, якi об’еднують нас. У нас обох було зруйноване дитинство.

Зникнення Емiлi i, я думаю, бурбон розв’язали язика стриманому британцю Шону – вiн говорив розкутiше, нiж будь-коли. Власне кажучи, досi ми зазвичай перекидалися лише кiлькома словами, тож коли я кажу «розкутiше», то маю на увазi, «розкутiше, нiж я собi уявляла». Я хотiла розповiсти йому, що мое дитинство теж було зруйноване. Просто iнакше. Воно видавалося щасливим i цiлiсним, доки росла. І лише пiзнiше я дiзналася, що то була за руiна.

Та я нiчого не сказала. Не лише тому, що були речi, якi Шоновi не слiд було про мене знати, але й тому, що боялася: це скидатиметься на те, нiби я змагаюся з ним та Емiлi, у кого з нас було гiрше дитинство.

Одного дня, невдовзi пiсля цього, Шон зателефонував менi й запитав, чи можу я забрати Нiкi. Детективи викликали його до полiцейськоi дiльницi в Кантонi. Вiн вiдпросився з роботи, щоб з’iздити туди, проте не знае, коли звiльниться.

Вiн приiхав о шостiй. Його допитували два детективи, цього разу теж чоловiк та жiнка. Детективи Мiнi (чи можливо було повiрити, що це ii справжне прiзвище?) та Фортас. Вiн сказав, що вони не видалися йому компетентнiшими за тих патрульних.

Утiм, вони принаймнi додумалися зателефонувати у вiддiлок полiцii в Детройтi, щоб хтось звiдти навiдався до матерi Емiлi й отримав таку саму вiдповiдь, як напередоднi Шон. Нi, мiсiс Нельсон ii не бачила. Нi, мiсiс Нельсон уявлення не мае про те, де ii донька. Взагалi-то вони спiлкувалися здебiльшого iз доглядальницею. У мiсiс Нельсон був «поганий» день i вона заледве пам’ятала доньчине iм’я.

У ходi розмови з детективами Шоновi постiйно здавалося, що вони виконують iнструкцii з пiдручника: «Допит чоловiка, або Зникла дружина 101». Зрештою, це було гидко. Вони знову й знову ставили йому однаковi запитання. Чи знае вiн, куди б могла пiти Емiлi? Чи був iхнiй шлюб щасливим? Чи сварилися вони? Чи могла вона бути чимось незадоволена? Чи можливо, що вона зраджувала? Чи хтось iз них колись зловживав алкоголем чи iншими речовинами?

– Я сказав, що короткий час вона експериментувала з наркотиками. Як i всi ми, коли нам було по двадцять. Посмiхався, як iдiот. Але iм не було смiшно. Вони не всмiхалися у вiдповiдь. У iхнiй молодостi таких забавок не було. Це тривало годинами. Гнiтюча кiмната для допитiв. Крок уперед, потiм знову назад. Як у всiх тих серiалах про детективiв на BBC, якi завжди подобалися менi, але не Емiлi. А втiм… Менi не здалося, що вони справдi в чомусь мене пiдозрюють. Щиро кажучи, менi здаеться, що вони не вiрять, що Емiлi мертва. Я не знаю, чому, яке право вони мають вважати, що знають бодай щось про нас. Про наш шлюб. Але у мене склалося враження, що вони вважають, нiби Емiлi просто зiбралася й пiшла. Втекла. Вони постiйно повторювали: «За вiдсутностi тiла, за вiдсутностi ознак насилля…» А менi весь час хотiлося закричати iм в обличчя: «А як щодо того, що вiдсутня сама Емiлi? Як щодо цього?»

Я дослухалася до кожного слова Шона, але водночас думала над тим, що його зауваження про нелюбов Емiлi до детективних серiалiв було його першою скаргою на неi. Натомiсть вона багато на нього скаржилася. Вiн ii не слухав. Змушував ii почуватися тупою. Кожна жiнка в нашому мiстечку могла б сказати про свого чоловiка те саме. Навiть я могла сказати це про Девiса.

За декiлька днiв зателефонувала детектив Мiнi. Добре, що Шон попередив мене про ii прiзвище, а то б я могла пирснути вiд смiху чи сказати щось дурне, коли вона називала себе. Вона сказала, що я можу прийти до них у будь-який зручний для мене час. Вони пiдлаштуються до мого розкладу. Чудово. Та чи почулося менi, що слово «розклад» вона вимовила якимось зневажливим тоном?

Я поiхала у Кантон машиною пiсля того, як завезла Майлза до школи. Слiд зiзнатись, я нервувала. Менi здавалося, що всi дивляться на мене так, нiби я вчинила щось лихе.

Детектив Мiнi та детектив Фортас, який був значно молодший за напарницю, поставили менi серед iнших тi самi питання, що й Шону. Вони передовсiм хотiли з’ясувати, чи була Емiлi нещасливою. Поки я говорила, детектив Фортас постiйно перевiряв мобiльний i двiчi надiслав текстовi повiдомлення, якi – я точно знала – аж нiяк не стосувалися мене.

Я сказала:

– Вона любила свое життя. Вона б нiколи такого не зробила. Послухайте, вiддана дружина i мама зникла, а ви нiчого не робите!

Чому лише я захищала свою подругу? Чому ii чоловiк не сказав того, що кажу я? Можливо, тому що Шон був з Британii. Вiн був надто ввiчливий. Або вiн вiдчував, що тут не його краiна. А моя.

– Ну добре, – сказав детектив Фортас таким тоном, нiби робить менi велику послугу. – Подивимось, що ми зможемо з’ясувати.

У вихiднi детективи прийшли додому до Шона та Емiлi й запитали, чи можуть вони оглянути будинок. На щастя, Нiкi був зi мною – грав iз Майлзом, – тому Шон iх пустив. Вiн сказав, що обшук був поверховий, обережний, вони поводились, як рiелтори або люди, якi пiдшуковують собi новий будинок i придивляються до мiсця.

Вони попросили дати iм фотографii Емiлi. Шон знайшов якiсь свiтлини i передав iм. На щастя, вiн спершу зателефонував менi i я сказала не давати iм фото, де е Нiкi. Вiн погодився, що це слушна iдея.

Власне кажучи, ми дали iм детальний опис Емiлi – тату на зап’ястку, волосся, каблучка з дiамантом та сапфiром. Я мало не розповiла про ii парфуми. Це видавалося недоречним на допитi щодо зниклоi людини. Лiлеi? Бузок? Італiйськi черницi? Дякую за допомогу, мадам. Ми зателефонуемо в разi потреби.

Урештi й компанiя Емiлi вийшла зi своеi модноi сплячки. Їхня тиша мене не дивувала. То ж Емiлi була голосом «Деннiс Найлон Інкорпорейтед», i без неi нiхто не знав, що казати.

Деннiс Найлон – клубне прiзвисько шефа Емiлi, яке вiн отримав у сiмдесятих. Вирiс на вуличнiй панкiвськiй модi, щоб, урештi-решт, стати одним iз найшикарнiших та найдорожчих дизайнерiв у свiтi. У своему фiрмовому унiсекс-костюмi iз завуженими штанами вiн з’явився у вечiрнiх новинах, щоб повiдомити, що iхня компанiя докладае всiх зусиль i всiляко пiдтримуе детективiв у тому, щоб з’ясувати, де перебувае Емiлi Нельсон, iхня цiнна спiвробiтниця i дорогий друг. На ньому була краватка з логотипом компанii, що (як на мене) виглядало якось огидно. Але, можливо, цього бiльше нiхто не помiтив.

Взагалi-то вiн сказав «з’ясувати, що сталося з Емiлi Нельсон». Вiд того, що вiн був такий певний, що з нею щось сталося, у мене кров застигала в жилах. Внизу екрана був номер, на який можна було телефонувати, щоб надати будь-яку iнформацiю. Але це радше скидалося на телемагазин, де можна придбати краватку, зателефонувавши за вказаним номером. Утiм, його поява на телебаченнi привернула до справи бiльше уваги, принаймнi на деякий час. Вiд детективiв я чула, що компанiя зробила суттевий внесок для вiддiлку полiцii, щоб тi пройшли двi милi там, де iх змусили пройти одну. Компанiя «Деннiс Найлон Інкорпорейтед» добровiльно надрукувала флаери i розклеiла iх по мiсту. Для цього вона надiслала автобус худорлявих молодих фешн-початкiвцiв без статi, але з асиметричними зачiсками та костюмами iз завуженими штанами, якi заповнили мiсто, озброiвшись стосами флаерiв, будiвельними степлерами та подвiйним скотчем для вiкон. «ВИ БАЧИЛИ ЦЮ ЖІНКУ?» – було написано на папiрцях. Навiть я не була певна, що бачила ii, оскiльки гламурна свiтлина Емiлi – при повному макiяжi, з укладкою, з вiдфотошопленою до повного зникнення родимкою – так мало нагадувала мою подругу, що я не була певна, чи впiзнала б ii. Те, що ii фото були скрiзь, водночас засмучувало й заспокоювало мене – вони були постiйним нагадуванням про нашу втрату, як i ознакою того, що принаймнi хтось докладае якихось зусиль до ii пошукiв.

У будь-якому разi хтось або щось змусило детективiв Мiнi та Фортаса вiдiрвати дупи вiд стiльцiв i поговорити з людьми, якi мають доступ до записiв iз камер спостереження. Вони прослiдкували шлях Емiлi до Мiжнародного аеропорту Кеннедi, де вона попрощалася з Шоном перед термiналом. Але на лiтак до Сан-Франциско, на який у неi був квиток, вона так i не потрапила. Нi я, нi Шон не знали, що вона плануе рушити на захiд.

Шон вважав, що вона збиралася на Мангеттен, але просто проiхалася з ним до аеропорту за компанiю, щоб попрощатися. Потiм, за його версiею, вона мала iхати на роботу, а вже вiдтак вирушати у вiдрядження. У «Деннiс Найлон» нiчого не знали про подорож на захiдне узбережжя.

Камери спостереження показали, як вона виходить з термiналу, а потiм з’являеться в пунктi прокату машин i орендуе великогабаритне чотиридверне авто. Вона взяла першу ж машину, яку iй запропонували, – бiлу «Кiа». Допитали чоловiка з пункту прокату, але вiн не пам’ятав нiчого особливого, окрiм того, що Емiлi однозначно не хотiла, щоб у машинi був GPS. Та в цьому не було нiчого особливого. Багато людей не хочуть платити за додаткову навiгацiйну систему, коли вона вже е в iхнiх телефонах.

Менi це зрозумiло. У Емiлi було чудове вiдчуття напрямку. Куди б ми не збиралися, хай навiть у мiський басейн, я вела, а вона прокладала маршрут за картою в телефонi. Вона знала, як визначити, де затори, хоча в нашому мiстi майже нiколи не було жвавого руху, окрiм тих випадкiв, коли ти прямуеш на вокзал у годину пiк. Я цього не роблю нiколи, а вона – п’ять разiв на тиждень.

Куди вона вирушила в цiй машинi? Чому не написала i не зателефонувала?

Добрi новини: генiальнi детективи дiзналися, що автомобiлi офiсу прокату пiдписанi на корпоративну програму збору мита «E-ZPass», яка дозволила вiдслiдкувати машину за двiстi миль на захiд вiд Мангеттену на платнiй автомагiстралi в Пенсильванii. Поганi новини: там вони ii загубили. Емiлi з’iхала зi швидкiсного шосе на манiвцi, викинула телефон i зникла з мапи. У мертвiй зонi.

Ми з Шоном попросили детективiв зв’язатися iз полiцiею поблизу того мiсця, де зникае ii слiд, та з полiцiею штату, – але вони вже зробили це. Якщо вона втекла, то може бути будь-де. На маленьких дорогах мертвi зони були нескiнченно великими. Треба чекати, поки з’являться новi зачiпки.

Мертвi зони. Вiд самих лише цих слiв у мене холоднi мурахи по спинi.

Наступним сюрпризом стало те, що Емiлi зняла в банку двi тисячi доларiв готiвки. Це означало, що вона безсумнiвно планувала якусь подорож.

У банкоматi таку суму не знiмеш, принаймнi в нашому мiстi. Полiцiя сказала, що системи вiдеоспостереження банку зафiксували ii бiля каси i вона була сама. І це за декiлька днiв. Менi (параноiчцi) здавалося, що озброений грабiжник цiлком мiг чекати на неi зовнi, погрожуючи завдати шкоди iй або ii родинi, якщо вона попросить про допомогу. Я нiколи не розумiла, чому копи не сприймають такий сценарiй всерйоз. Хiба вони не дивляться новин? На безневинних мамусь нападають на парковках торгових центрiв мало не щодня.

Шон попередив свою компанiю, що не зможе подорожувати, поки не знайдуть його дружину. Вiн сказав, що може пiти у вiдпустку за власний рахунок. Але вони все зрозумiли i перевели його на пiвокладу. Йому дадуть мiсцевий проект, щоб вiн мiг працювати з дому i лише час вiд часу iздити з Коннектикуту в мiсто. Шон постiйно був поряд iз Нiкi. Такий турботливий i уважний, що ним можна було милуватися. Вiн щоранку приводив малого до школи, а вдень забирав. І часто розмовляв з мiсiс Керрi – щоб тримати ii в курсi розслiдування, хоча вона, можливо, й так знала все, принаймнi багато.

Спершу справа набула певноi публiчностi завдяки (на мою думку, переважно) Деннiсу Найлону. Мама з Коннектикуту зникла! Шон, занепокоений чоловiк, пiшов на телебачення i благав, щоб усi, хто бачив Емiлi, звернулися в полiцiю. Вiн був дуже переконливий, i я думаю, що всi йому повiрили. Але це з’явилося лише у мiсцевих новинах, i наша iсторiя випала з широкого кола уваги, завойованоi зiрковою появою Деннiса Найлона.

Коли детективи дiзналися про те, що Емiлi орендувала машину i зняла велику суму в банку, версiя про те, що жiнка просто втекла, почала видаватися ще вiрогiднiшою. Цiкавiсть ЗМІ падала, репортери шукали собi iншого матерiалу. Алiбi чоловiка – залiзне. Немае зачiпок, розгадок, доказiв, як досi немае й Емiлi.

Те, що Нiкi тримався, було нашою заслугою. Ми з Шоном дбали про це. Нiкi з Майлзом часто грали разом. Я дала Шону контакти терапевта, до якого водила Майлза пiсля смертi батька й дядька, коли малий постiйно ховався вiд мене в громадських мiсцях так, щоб я не могла його знайти, а потiм смiявся, коли я божеволiла вiд хвилювання. Терапевт сказав, що дiти часто так роблять. Мовляв, так вони нас випробовують. І вчаться. Тож менi не слiд вважати причиною такоi поведiнки трагiчну втрату батька та дядька, хоча ця подiя була, очевидно, дуже й дуже травматичною.

Лiкар сказав, що я мушу спокiйно попросити Майлза не ховатися – i вiн припинить. Запевнив, що у Майлза е совiсть. Менi сподобалися цi слова, так само, як подобалося те, що я вiдчувала тепер: ми з Шоном робимо все, щоб Нiкi було якомога простiше. Але навряд чи це могло бути просто.

Майлз припинив ховатися, i тепер я казала собi, що Нiкi витримае.

Ми разом упораемося з цим.

Нiкi ми тримали якомога далi вiд журналiстiв. Його фото нiколи не з’являлося в ЗМІ. Протягом перших днiв, коли у батька були iнтерв’ю та зустрiчi з детективами, Нiкi залишався в мене.

Мiсцезнаходження орендованоi машини встановити не вдалося. Шон мусив заповнити купу паперiв, щоб Емiлi визнали зниклою, а це анулювало угоду з пунктом прокату. Певно, юристи з роботи допомагали йому.

Ми iз Шоном команда. Нiкi наш проект. Ми багато говоримо, коли Шон приводить Нiкi погратися з Майлзом i коли ми зустрiчаемося бiля школи пiсля занять. Я пiдтримую Шона i спонукаю його наполягати на тому, щоб полiцiя продовжувала пошуки. Ми сходимося на думцi, що ще зарано казати Нiкi про те, що його мама, можливо, померла, або навiть визнавати ймовiрнiсть цього. Нiкi сам спитае, коли захоче знати, а ми скажемо йому, що ще е надiя.

Якщо вона буде.

До зникнення Емiлi я не спiлкувалася iз Шоном. Можливо, якби Девiс був живий, ми дружили б парами. Могли б запрошувати iх на вечерю. Але Девiс помер за два роки до того, як я познайомилася з Емiлi. Шон завжди був на роботi або у вiдрядженнi, тож у нас з Емiлi була чисто мамська дружба.

Хоча зараз менi важко в це повiрити, Шон не дуже менi подобався. Можливо, тому що я вважала його британським снобом iз вищого класу, хлопчиком зi студентського братства, претендентом на володаря Всесвiту. Високий, вродливий, титулований, самовпевнений – абсолютно не мiй стиль. Вiн працюе в мiжнародному вiддiлi нерухомостi у великiй iнвестицiйнiй компанii на Волл-стрит. Хоча я не певна, що розумiю, чим саме вiн займаеться.

Це завжди щастя – впевнитися, що людина виявилася кращою, нiж ти вважав. Ось тiльки б Емiлi не довелося зникати для того, щоб я це зрозумiла.

Емiлi скаржилася на нього. Вона казала, що його вiчно немае вдома, що вiн скинув усе пiклування про дитину на неi, не поважав ii думок, критикував ii, змушував почуватися психованою та безвiдповiдальною, не цiнував, скiльки всього вона робила, недооцiнював ii внесок в родину як у сенсi виховання дитини, так i фiнансовий. Вiн несерйозно ставився до того, чим вона займалася на роботi. Вважав, що мода – це лише прибуткове нiщо. Їй подобалися книги, йому – телебачення. Часом (таке Емiлi могла сказати лише пiсля другого келиха вина) вона думала, що вiн геть не такий розумний, як iй спершу здавалося. І близько не такий розумний, яким видавався iй, коли вони зустрiчалися.

Вона, щоправда, запевняла, що секс iз Шоном був чудовим. Пiсля нього життя вже не могло бути таким, як ранiше. Вона казала, що секс змушуе решту речей здаватися не такими важливими. Секс, що змiнюе життя, був одним iз пунктiв в iдеальному життi моеi найкращоi подруги, якому я заздрила.

У будь-якому разi, Емiлi казала, що Шон не обманюе ii, не п’е, не грае в азартнi iгри, не проявляе жорстокостi й не робить нiчого з того, що роблять справдi жахливi чоловiки. Правда в тому, що менi подобалося, коли Емiлi скаржилася на свiй шлюб. Я любила Девiса всiм серцем i душею. І досi сумую за ним щодня. Але в нас теж були проблеми, як i в кожному шлюбi. Тиск i вимоги, якi накладае виховання дитини, не сприяють покращенню стосункiв.

Девiс часто змушував мене почуватися дурепою, навiть коли я була впевнена або майже впевнена, що вiн робить це не навмисне. Вiн так багато знав про архiтектуру й дизайн, i вiн був такий категоричний. Дiйшло до того, що, коли ми заходили в магазин, я боялася сказати, що менi щось подобалося або не подобалося, через страх, що вiн спопелить мене поглядом (несвiдомо, я знаю), якщо його думка не збiгатиметься з моею. А не збiгалася вона майже завжди. Врештi-решт, це почало набридати.

Так, як я багато разiв писала в блозi, що коли ти вдова, яка не ходить у групу пiдтримки, – а я нiколи туди не ходила, хоча й розумiю, чому так багато жiнок вважають iх корисними, – то жодна iз замiжнiх жiнок нiколи не згадае при тобi свого чоловiка, навiть не поскаржиться. Гадаю, вони бояться зробити менi боляче, адже в мене немае чоловiка, на якого можна скаржитися. Нiби я маю почути, як хтось буркотить про те, що чоловiк хропе, аби засумувати за Девiсом.

Менi не сподобалася наша розмова з Шоном, коли я зателефонувала йому в Англiю – ранiше, коли Емiлi не приiхала по Нiкi. Голос у нього був не лише сонний, а й роздратований. Ну, пробачте, що ваша дружина зникла. Перепрошую, що розбудила вас. Вiн не знав, хто я така, але у своiй фальшиво ввiчливiй манерi вдав, що знае. А, Стефанi, так, звiсно.

Менi здалося, що Шон зовсiм мене не пам’ятав, – i це аж нiяк не тiшило. Я так часто писала про те, що багато людей (здебiльшого чоловiки, але не тiльки) не вiдрiзняють одну мамусю вiд iншоi, можливо, тому, що едина рiч, яку вони бачать, це вiзочок. Коли Шон сказав, що Емiлi планувала поiхати на кiлька днiв, з його вуст це звучало так, нiби психованою була я.

Шон не сприйняв зникнення Емiлi всерйоз, поки, повернувшись додому з Англii, не впевнився, що ii немае вдома. І тодi вiн одразу приiхав. Я писала про те, як його поява в моему домi й зустрiч iз Нiкi нарештi перетворили вiдсутнiсть Емiлi на реальнiсть.

Але я точно не писала в блозi про те, що Шон виявився вищим, симпатичнiшим i привабливiшим, нiж я пам’ятала. Щиро кажучи, те, що я побачила це тепер, видавалося менi зрадою.

Вiн гадав, що вона в Мiннесотi, але тепер засумнiвався, чи не сказала вона, що iде в Мiлуокi.

– Вибач, я англiець, – сказав Шон. Маючи на увазi, що вiд нього не слiд очiкувати, що вiн зможе розрiзнити двi назви на Середньому Заходi, якщо вони обидвi починаються на «м». У мене було вiдчуття, що вiн вставляе фразу «Пробачте, я англiець» щоразу, коли потрiбно виправдати свою неуважнiсть. Його дружина була десь на Середньому Заходi, у мiсцi, що починаеться на «м», але вiн не знав, у якому саме.

Я кажу це для того, щоб показати, що геть не була налаштована ставитися до нього добре. Та вiдколи Емiлi зникла, я почала спiвчувати йому i вiдчула до нього повагу. Менi подобаеться говорити з ним про Нiкi. Подобаеться те, що Шон довiряе менi достатньо, щоб запитувати про те, як Нiкi почуваеться i що нам краще казати йому. Це комплiмент, тому що це означае, що йому подобаеться, як я виховую Майлза.

Було щось сексуальне в тому, щоб перебувати в повнiй гармонii i досягти iдеального порозумiння з дуже гарним самотнiм татусем. Сексуальнiсть ситуацii руйнувалася тим, що це не був якийсь там випадковий татусь – це був чоловiк моеi зниклоi найкращоi подруги.

Якщо я хотiла й далi якось спiвiснувати сама з собою i вважати себе нормальною людиною, а не монстром, то мала робити все можливе, аби протистояти, iгнорувати i просто не визнавати iскри мiж нами. Що теж по-своему сексуально. І ось тут виникае дилема – з тих, про якi не писатимеш у блог, ну, якщо ти, звiсно, не повний псих.

Гадаю, саме тому я й далi згадую той день, коли Крiс прийшов до моеi мами, i саме тому поряд iз Шоном я почуваюся так само, як тодi, коли у мое життя увiйшов зведений брат. Це те саме вiдчуття, коли доля штовхае тебе закохатися в когось непiдходящого. Абсолютно непiдходящого. Такий собi трепет справжнього збудження.

Мене привабив хлопець iз весiльного фото моiх батькiв. А тепер чоловiк моеi подруги. Я б не вибрала таких чоловiкiв свiдомо, але так воно е. Чи стаю я вiд цього збоченкою або злочинницею? Чи просто поганою людиною?




9

Блог Стефанi



Новина за новиною



Привiт, мамусi!

Перш за все я хочу подякувати всiм матусям за слова спiвчуття, любовi та пiдтримки. У критичнi моменти, як-от зараз, ми пiдставляемо одна однiй плече й наважуемося говорити вголос. Мовчазнi матусi, якi читали блог i проглядали коментарi, не пишучи нiчого, тепер кажуть менi, що моляться за мене, Шона, Нiкi та Майлза. У цi сумнi часи було б недоречно та грубо казати вам про те, скiльки нових вiдвiдувачiв було на моему сайтi протягом останнiх тижнiв.

Зараз я почуваюсь як поганий друг, який пiшов собi, коли була необхiдна його допомога або ж коли про нього хвилюються i хочуть знати, що вiдбуваеться. Певний час я не писала, хоча i розумiла, якi ви стурбованi. Але мое життя перетворилося на хаос, поки я боролася за те, щоб пошуки моеi подруги тривали, паралельно допомагаючи ii чоловiковi робити все для того, щоб iхнiй маленький хлопчик почувався максимально безпечно за таких обставин.

Із ваших повiдомлень я знаю, що ви слiдкували за iсторiею Емiлi в новинах. Ми з Шоном вiдкинули iдею про те, щоб звернутися у якесь шоу, яке провело б журналiстське розслiдування. Для Нiкi було б занадто травматично, якби вiн побачив це на «Ютубi». Хоча ми й знаемо, що цi служби iнколи знаходять людей.

Хтось iз вас може подумати, що я пишу це зараз через тi новi обставини, про якi ви могли нещодавно дiзнатися з газет чи новин. Маю на увазi те, що новий факт у розслiдуваннi (грошi!) змусив владу цiкавитися цiею справою бiльше, нiж коли це була просто iсторiя про вродливу матусю, яка одного дня пiшла на роботу i не повернулася додому.

І ви, можливо, чули, що лише за мiсяць до зникнення Емiлi на ii iм’я було оформлено страхування життя на два мiльйони доларiв, якi виплачувалися б Шону.

Матусi, ви розумiете, що дiеться? Справжне життя стало схожим на одне з тих детективних телешоу, начебто заснованих на реальних подiях, яке ви бачили надто часто, щоб дивитися знов. Чоловiк оформлюе мегастрахування. Жiнка зникае.

До того, як з’ясувався факт наявностi страхування, полiцiя допитувала Шона. Недовго. Стандартна процедура. Чоловiк завжди перший, на кого падае пiдозра, як знають усi, в кого е телевiзор. Але його алiбi ретельно перевiрили.

Вiн був в Англii, де практично кожна хвилина дня вiдслiдковуеться i записуеться камерами спостереження. Зверхнi власники його готелю вiдмовлялися спiвпрацювати, але коли хтось iз посольства на них натиснув, надали записи того, як Шон заходить i виходить з номера. Того вечора, коли Емiлi зникла, Шон, за даними з камер, випивав у барi готелю iз двома пiдприемцями з розвитку нерухомостi, для зустрiчi з якими вiн i прилетiв у Велику Британiю. А потiм вiн пiшов спати. Сам.

Те, що про страхування дiзналися аж зараз, лише вказуе на рiвень професiйностi, з яким ми стикаемося i про який вам, мамусi, вiдомо, якщо ви колись намагалися отримати грошi за страховкою або записати дитину в садочок. Коли про полiс стало нарештi вiдомо, копи вирiшили детальнiше (i цього разу iз бiльшою пiдозрою) придивитися до Шона.

Правда в тому, що Шон забув про полiс, бо переживае сильний стрес. І це, на мою думку, доводить його непричетнiсть. Хiба холоднокровний убивця оформив би полiс, а потiм про нього забув? Та невже? Але полiцiя сприйняла це навпаки. Вони вважають, що це доводить його причетнiсть, буцiмто вiн лише вдае, що забув, тому що правда йому невигiдна. І що ж вони собi думають? Що Шон оформив це страхування, а потiм винайняв когось, хто вбив би його дружину? Що ми зробили це разом?

Жоден iз варiантiв не пiдходить.

Можливо, тепер, коли ви знаете, скiльки всього вiдбуваеться в моему життi, починаючи з цiеi новоз’ясованоi обставини, яка змушуе мене божеволiти, ви, мамусi, пробачите менi за те, що я так довго не писала. Полiцiя двiчi забирала Шона й тримала, не висуваючи звинувачень. У цiй краiнi взагалi е справедливiсть? Хiба нашi закони таке не забороняють? Навiть якщо ти знаеш своi права, навiть якщо в тебе е грошi й прекрасний адвокат, як у Шона, навiть коли за тебе Волл-стрит – цього не досить, щоб вкласти в голову детективiв iз маленького мiстечка бодай трохи здорового глузду.

Щоразу, коли Шона забирали у вiддiлок, Нiкi, який досi був хоробрим маленьким солдатиком, ставав невтiшним i я мусила iхати до них додому в будь-який час дня й ночi, забирати його до себе, гойдати на колiнах, поки вiн не засне, а потiм перекладати в Майлзове двох’ярусне лiжко. Нерiдко я стояла у дверях кiмнати Майлза, спостерiгала, як вони сплять, i слухала iхне миле сопiння. Я думала про те, якi нашi дiти схожi на янголят, як вони нам довiряють i чому, попри всi нашi зусилля, ми не можемо захистити iх вiд жахiв, наготованих для них життям.

У будь-якому випадку, зараз начебто вдалий момент, щоб повернутися до блогу i розповiсти мамськiй спiльнотi про те, як безневинну людину переслiдують i дiймають. Менi важко пояснити, звiдки я знаю, що вiн невинен. Але я знаю. Вiдчуваю це кожною клiтиною свого тiла. Протягом цього тривожного часу без Емiлi ми навчилися разом пiдтримувати бойовий дух, продовжувати пошуки i, щонайважливiше, не давати маленькому смiливому хлопчиковi занепасти духом.

Ви, мамусi, зрозумiете, що все це непросто i для Майлза. Усвiдомлення того, що мама друга могла просто безслiдно зникнути, зробило його (ще б пак!) дещо настороженим. Йому не хочеться лишатися ночувати в Нiкi. Але коли тривога вiд розлуки зi мною минае, йому врештi це подобаеться.

Декiлька разiв, коли я вiд’iжджала вiд будинку Емiлi (я досi називаю його так), його схлипування продовжували вiдлунювати в моiй головi. Та я знаю, що з Майлзом усе буде добре. Вiн розважиться. І причина цьому – довiра й близькiсть, яку протягом цих важких тижнiв ми вибудували з батьком Нiкi. Невже ви думаете, що я залишила б дитину з фiгурантом розслiдування вбивства, якби пiдозрювала, що вiн може бути винним?

Хай там як, убивства не було. Вiдсутнiсть тiла та ознак насилля руйнують непереконливу версiю полiцii. Спершу Емiлi iхала до Пенсильванii. Потiм загубилася. Немае жодних ознак того, що одного дня вона не прокинулася i не вирiшила, що досить з неi материнства, iндустрii моди, Коннектикуту, Шона, усього цього. Навiть Нiкi. Вона могла розпочати нове життя пiд вигаданим iм’ям. Копи кажуть, що таке постiйно трапляеться.

Це не та подруга, яку я знала! Але якщо Шон виявився зовсiм не тим, за кого я його вважала, то чому так само не може бути з Емiлi? Розумiння того, що ти так сильно помилявся щодо когось, страшенно спантеличуе. Важко зрозумiти, що слiд вiдчувати. Чи маю я сердитися на неi? Чи на себе? Чи маю я почуватися зрадженою? Ошуканою? Щиро кажучи, менi просто сумно.

Щоб завершити цей пост на менш трагiчнiй нотi, вставляю посилання на пост, у якому я писала про дружбу з Емiлi. Тодi я ще називала ii Е. Але тепер ви знаете, кого я маю на увазi, навiть попри те, що менi вже здаеться, буцiмто я нiколи не знала насправдi, хто вона i що я для неi означаю. І чи була вона взагалi моею найкращою подругою.

Я знаю, що плакатиму, перечитуючи це. Але нехай.

    З любов’ю,
    Стефанi.




10

Блог Стефанi



(посилання на запис)


Друзi назавжди



Що заважае нам, мамам, ставати справжнiми друзями? Нас дратують iншi мами через те, що ми завжди заводимося, говорячи про своiх дiтей так, нiби у нас бiльше немае власних потреб, надiй та бажань? Або ж ми просто весь час змагаемося одна з одною? Як ми можемо дружити з кимось, хто каже, що iхне дев’ятимiсячне маля вже ходить, якщо наше ще й повзати не почало?

Я не брехатиму про те, як самотньо менi було сидiти вдома й пiклуватися про сина. До Майлзового народження ми мешкали в мiстi. Я писала статтi для жiночого журналу про новi тенденцii моди на меблi та декор, про кориснi дрiбницi для домашнього господарства, про секрети компактного зберiгання речей, про виведення плям та iншi такого штибу речi. Тепер, коли у мене е будинок, я не можу згадати жодноi поради.

Мiй чоловiк був певен, що ростити дитину в мiстi не годиться. Вiн переконував мене, i я нарештi пристала на його пропозицiю. І почала вважати, що мешкати в передмiстi – власне, в селi – буде розвагою. Так, врештi-решт, i вийшло. Мiй чоловiк закохався у наш будинок тiеi ж митi, щойно побачив його, хоча я спершу не усвiдомлювала потенцiалу. Але вiн знову мене переконав, i зараз менi навiть бракуе слiв, щоб пояснити, як я його люблю.

Перiод пiсля переiзду був трохи шалений. Я забула, хто я. Єдине, чим переймалася, – бути супермамою i супердружиною. Я жила в жахiттi з п’ятдесятих. Сама готувала всю iжу для малого, геть усю. Сама вигадувала для чоловiка вишуканi вечерi, якi вiн не iв, тому що ввечерi був надто стомлений або вже з’iв десь хорошу вечерю, тодi як я вдовольнялася залишками вчорашнiх страв. І хоч я й намагалася його розумiти й бути терплячою, ми сварилися.

Щойно мiй син трохи пiдрiс, я записала його на всi можливi заняття й гуртки. Йога для повзункiв. Танцi для немовлят. Уроки плавання. Я робила це для того, щоб вiн учився, розважався й бавився з iншими дiтьми. Але також хотiла познайомитися з iншими мамами, подружитися, знайти так само турботливих жiнок, якi переживають такi само суперечливi вiдчуття, у яких такi ж труднощi й радощi, як у мене.

Але з мамами з Коннектикуту менi нiколи не вдавалося налагодити зв’язок. У них була якась своя таемна ложа, вони виставляли оборону й уподiбнювалися стервозним дiвчатам iз коледжу. Коли я намагалася завести розмову, вони перезиралися й хiба що очi не закочували. Слухали мене лише стiльки, скiльки вимагала ввiчливiсть, а потiм поверталися до своiх розмов.

Ось чому я почала вести цей блог – щоб достукатися до iнших жiнок, якi почуваються iзольованими, до мам усього свiту, якi стикаються з такими ж проблемами. Дехто з вас подумае: певно, це дивно, що мама, неспроможна завести друзiв у реальному свiтi, веде блог, дае поради й дiлиться враженнями iз вiртуальними друзями. Але думка про те, що не може бути такого, щоб я була единою людиною, яка почуваеться самотньою i в якоi немае друзiв, допомогла менi подолати сумнiви в собi.

Коли ти вдова, все, включаючи материнство, стае ще складнiшим. Мiй чоловiк помер. Про нього перша моя думка, коли я прокидаюся вранцi, з думкою про нього я засинаю. Стоп, нi, не перша. Зранку завжди е кiлька благословенних митей, коли я забуваюсь i менi майже добре, аж доки не помiчаю, що його половина лiжка – порожня.

Протягом кiлькох мiсяцiв пiсля нещасного випадку я думала, що помру вiд горя, i можливо, таки втнула б якусь дурницю, нашкодила б собi чи скоiла щось iнше, що неможливо змiнити, якби поряд зi мною не було мого маленького хлопчика, який кидав менi рятувальний жилет своеi любовi, утримуючи вiд того, щоб я пiшла на дно.

Брат теж помер, тож я не могла покластися на нього. І це був геть iнший рiзновид болю. Я стала експертом у тому, яким бувае горе.

Моя мама померла невдовзi пiсля батька. І я не хотiла закiнчити, як вона: померти вiд того, що мое серце розбите. Менi не було з ким поговорити. Моi мiськi друзi й далi йшли своiм шляхом, i часом здавалося, вони зневажають мене за те, що я вийшла замiж i народила дитину, звила гнiздечко й переiхала в передмiстя.

У нашому мiстечку про нещасний випадок, що вбив мого чоловiка й брата, знали всi. Якби я з’iла все, що менi приносили: каструльки зi смаколиками, тарiлки iз сендвiчами та пироги, якi залишали на моему ганку, – то набрала б, певно, з п’ятдесят фунтiв. Але потiм прийшло якесь вiдчуження. Люди почали уникати мене, нiби трагедiя заразна.

Я це пережила. Ведення блогу суттево допомагало, як i чудовi вiдгуки, якi я отримувала вiд мам з усiеi краiни, а вiдтак i з усього свiту, – вiдгуки вiд розумних, смiливих, об’еднаних жiнок. Менi навiть написало декiлька вдiв, i онлайн ми виливали свое горе. І що робили матусi до того, як винайшли iнтернет?

А згодом, за кiлька мiсяцiв пiсля того, як мiй син пiшов у пiдготовчий клас, я познайомилася з Емiлi.

День був неприродно теплий, як на жовтень, але мжичило. Ми прийшли забрати дiтей зi школи. Я забула парасольку й чекала пiд дощем, на вiдмiну вiд iнших мам, якi не вилiзли б з машини, якби якась хмарка загрожувала iхнiм салонним укладкам. Емiлi махнула менi, щоб я пiдiйшла до неi – вона стояла пiд великим дубом, там, де завжди чекала на Нiкi по п’ятницях. У неi була велика парасолька, бiльш нiж достатня, щоб ми обидвi не змокли. Та парасолька була дуже незвичайна: прозорий пластик, а всерединi якась рiдина, в якiй плавають щасливi жовтi каченята.

Я бачила ii там i ранiше. Звернула на неi увагу, тому що вона завжди мала бiльш природний вигляд, нiж очiкуеш вiд жiнок у такому показово дорогому одязi.

Вона сказала, що ii звуть Е., а вже потiм, що вона мама Н. Їi син ходив до шкоди разом iз моiм. Тож у нас одразу знайшлося щось спiльне. Хлопцi над цим попрацювали.

Вона дивилася просто на мене, не так, як тi мами, що вiдводять очi. І я вiдчувала, що вона мене бачить.

Я сказала:

– Може, менi слiд написати в блог про те, як ми завжди забуваемо парасольку?

І бачила, що ii зацiкавило те, що я веду блог.

Вона запропонувала:

– Вiзьмiть цю. Заберiть собi. Це единий екземпляр. Прототип. Мiй бос дав франшизу на ii виготовлення, а потiм вона йому не сподобалася i вiн скасував замовлення.

– Не можу, – сказала я. – Тим паче, що вона унiкальна.

– Будь ласка, – наполягла вона. – Вiзьмiть. Слухайте… А ви зайнятi сьогоднi? Чому б вам не завiтати до нас? Це недалеко. Хлопцi погралися б. Я можу приготувати iм гарячого шоколаду. Вип’емо по келиху вина. Мого чоловiка не буде вдома кiлька годин.

Я поiхала за нею своею машиною, кiлька миль вiд школи. Їi будинок був як з картинки в журналi, проте значно елегантнiший i стильнiший за будинки з того журналу, де колись працювала я. Старий великий будинок у георгiанському стилi, повний модерних меблiв середини столiття, вартих того, щоб стояти в музеi. На стiнах були принти й картини вiдомих художникiв, таких як Алекс Кац.

Над камiнною полицею висiло фото двох дiвчат. Не скажу, хто автор тiеi фотографii, тому що нiколи не називаю в блозi вiдомих iмен. На мою думку, дивно було зробити таке зображення головним елементом вiтальнi. Але Е. пишалася ним, i воно було набагато цiкавiше за все, що я бачила в нашому мiстi. Як на будинок, у якому живе маленька дитина, тут було страшенно охайно, нiби це був не дiм, а декорацiя. Я видихнула з полегшенням, побачивши, що в кiмнатi ii сина такий же безлад, як i в кiмнатi мого.

Е. розповiла, що це ii прибиральниця М. пiдтримуе все в такому доброму станi. Вона сказала, що не знае, що б робила без неi. Те, як Емiлi прикрасила свiй будинок, сподобалося б моему покiйному чоловiку. Кожен нiж, кожна виделка, кожен келих, кожен килимок, кожна серветка – усе вибране iз розумом та турботою. Мене захоплюють такi люди. Як вони знають, що саме купити i як зробити свiй будинок iдеальним? Мiй чоловiк робив цей вибiр за нас, i я була рада вiддати iнiцiативу в його руки. А моя мама й лiжка б застелила полiетиленом, якби ми з татом з неi не глузували.

Хлопцi пiшли грати. Ми вiдкоркували вино й почали розмову, яка освiтлюе всю нашу дружбу й досi.

Вона переiхала сюди рiк тому. Їi чоловiк, британець, працюе на Волл-стрит. До цього iхня родина жила у Верхньому Іст-Сайдi. Але вона не могла зрозумiти iнших мамусь, цих розмов бiля пiсочницi, постiйних змагань щодо того, в кого бiльше грошей та кращий одяг i хто вiдпочивав на еклюзивнiшому лижному курортi чи на Карибах. Вони з чоловiком сподiвалися, що в передмiстi життя iхнього сина буде спокiйнiшим та здоровiшим. І мали рацiю. Як менi видаеться.

Коли вона запитала про те, чим займався мiй чоловiк, то, лише глянувши на мое обличчя, ще до того, як я встигла вимовити бодай щось, сказала:

– О, пробачте!

Вона зрозумiла, що сталася якась трагедiя, але переiхала сюди не так давно, щоб знати про нещасний випадок. Тож я зрозумiла, що у мене е шанс почати з чистого аркуша i е вибiр, коли, де i що я хочу розповiдати про свою родинну катастрофу.

Я розповiла Е. свою сумну iсторiю напередоднi Дня подяки, коли ми спостерiгали, як дiти вирiзають картонних iндичок i прикрашають iх паперовим пiр’ям. Вона плакала над моею втратою – то були сльози горя i спiвчуття. Сказала, що хотiла б запросити нас на День подяки, але вони вирiшили скористатися канiкулами Нiкi, щоб вiдвiдати матiр ii чоловiка в Англii.

– Нiчого, – вiдповiла я. – Ми чекатимемо на вас тут.

Вiдтодi так усе й було. Я була в захватi вiд того, як багато Е. працюе i примудряеться бути чудовою мамою, гарною дружиною i вiрним другом i як вона робить усе це не лише елегантно, але й шикарно. І я знаю, що вона у захватi вiд мого блогу. У мене не було такого друга з початковоi школи. Лише деяким людям щастить отримати в дар дружбу, тож виходить, що нам обом пощастило. Ми закiнчуемо речення одна за одну i смiемося над одними жартами. Нам обом подобаються фiльми з Фредом Астером i Джинджер Роджерс. Я читаю чи, радше, намагаюся читати детективи, якi вона так любить, якщо вони не надто страшнi. Усе мое життя здаеться яскравiшим. У мене з’явилося бiльше терпiння до себе та до сина, тому що я знаю, що е ще одна доросла людина, з якою я можу роздiлити щоденнi стреси й перемоги.

Зовнi ми дуже рiзнi. У Е. стильна дорога стрижка. Мое волосся пiдстригае мила жiночка з передмiстя, яка колись працювала в мiстi, але iнодi мiж вiзитами до неi минае стiльки часу, що я маю вигляд, нiби пiдстриглася сама. Е. носить дизайнерський одяг, навiть у вихiднi. Тодi як я замовляю собi зручнi речi – довгi спiдницi й тунiки – онлайн. Утiм, пiд шаром усього цього, на глибшому рiвнi, ми з Е. дуже схожi.

Звiсно, вона читае мiй блог i багато хвалить мене за те, як я пишу. За хоробрiсть i щирiсть, iз якими я дiлюся враженнями вiд прекрасноi пригоди пiд назвою «материнство». Я кажу iй таке, чого нiколи не казала навiть чоловiковi. Це таке надзвичайне вiдчуття: випускати назовнi те, що довго було закорковане всерединi. Знати, що е хтось, хто зрозумiе i не засудить.

Те, що у мене поряд е такий друг, як Е., вiдновило мою вiру в нашi надможливостi – наше вмiння пiдтримувати одна одну. Ми можемо бути друзями. Справжнiми.

І я хочу також присвятити цей блог моiй найкращiй подрузi Е. Ось, Е., це для тебе.

    З любов’ю,
    Стефанi




11

Стефанi


Вставивши лiнк на пост про те, як ми подружилися з Емiлi, я намагалася його не перечитувати. Але не втрималася. І, як i боялася, вiн розчулив мене до слiз. Була одна рiч, на яку я досi не звертала уваги, а тепер згадала. Пригадую, як Емiлi сказала менi, що ота парасолька з жовтими каченятами, ii подарунок, яку я тепер заховала в шафу, тому що таке нагадування про колишнi днi було надто болiсним, – унiкальна. Але коли я прийшла до неi в гостi того дня, то побачила в передпокоi пiдставку для парасольок, на якiй було з десяток таких само екземплярiв. Це все було як витвiр мистецтва. Звiсно, тодi я нiчого iй не сказала, адже ми щойно познайомилися. А потiм про це забула. Але тепер я думаю. Я вже тодi погано розумiла ii? Вона збрехала про парасольку? Та нащо була така брехня, яка випливла б, щойно я зайшла всередину? В будь-якому випадку, ця деталь мало мене хвилювала. Читаючи пост, я почувалася страшенно винною. Тому що починала – лише починала – вiдчувати щось до чоловiка Емiлi.

Є такий перiод у стосунках, коли ти точно знаеш, що з цiею людиною в тебе буде секс, хоча нiчого ще не було. Усе довкола брунявiе бажанням. Усе довкола скидаеться на важкий туман, який лягае на шкiру в найвогкiший день лiта. Особливо якщо сексу з цiею людиною краще не мати з багатьох вагомих причин.

Напевне однiею з проблем мого шлюбу було те, що в нас iз чоловiком нiколи не було перiоду отакого передчуття, яке лише пiдсилюе бажання. Одного дня я розповiм Майлзу, чому краще не займатися сексом на першому побаченнi, як це зробили його мама й тато. Не вдаючись у подробицi.

Мое перше побачення з Девiсом, власне, не було побаченням. То мало бути iнтерв’ю. Ми зустрiлися в кав’ярнi у Трайбецi неподалiк вiд студii Девiса. Його фiрма називалася «Девiс Кук Ворд», це було його iм’я – усi три слова. Його кар’ера в архiтектурi та дизайнi розвивалася неймовiрно стрiмко. Вiн робив проекти будинкiв для заможних людей, а «для душi» займався виготовленням гарних i доступних садових меблiв iз перероблених матерiалiв. Про цi його меблi й мала вийти стаття в журналi, де я працювала. Ми випили кави, потiм пообiдали. А тодi пiшли до його мансарди, де лишалися до наступного ранку, поки не настав час менi повернутися у свою квартиру в Іст-Вiллiдж, щоб перевдягтися i пiти на роботу.

Моi стосунки iз Девiсом були комфортними. Нам було весело. Було легко. Та нiколи не було такого, щоб я вiдчувала, що помру, якщо вiн не буде моiм. Можливо, тому що вiн уже й так був моiм. Довге, в’язке, неперевершене очiкування закiнчилося, так i не розпочавшись.

Чи, можливо, проблема була в тому, що цi стосунки були безпечними. Може, менi потрiбне було оце збудження вiд забороненостi, табуйованостi, вiд усвiдомлення того, що я роблю те, що вважаю поганим.

Одного вечора Шон прийшов по Нiкi й лишився на вечерю. Поки ми iли, почалася сильна гроза. Я запропонувала Шоновi переночувати в кiмнатi для гостей замiсть того, щоб повертатися додому в таку погоду. І вiн погодився.

Ми говорили, аж доки не втомилися так, що очi почали заплющуватися самi. Обмiнялися вистражданим, але цнотливим поцiлунком у щоку. Вiн пiшов до своеi кiмнати, я – до своеi. Опинившись у лiжку, я мусила констатувати, що сон як рукою зняло. Думати про нього вдома у темрявi було майже як кохатися з ним. Менi було цiкаво, чи вiн теж це робить – думае про мене. Знати, що вiн на вiдстанi кiлькох кiмнат, було майже як займатися сексом по телефону. Без телефону. Щоб не пiти до його кiмнати, я мусила ввiмкнути самоконтроль на повну потужнiсть. І все повторювала собi, що не буде нiчого, що я не така, я не спатиму з чоловiком своеi зниклоi найкращоi подруги.

Я знала, що навiть якщо ми зможемо переспати так, щоб нiхто не дiзнався, то почуватимемося такими винними, що, коли наступного разу до нас заявиться полiцiя, вони це помiтять i можуть сприйняти як провину за злочин чи щось подiбне. Я знала, що це дуже-дуже дивно, та все-таки…

Та все-таки ось воно: бажання, розлите в повiтрi. Воно просочилося, попри впевненiсть, що ми iз Шоном думаемо однаково: це ж найкраща подруга твоеi дружини, це ж чоловiк твоеi найкращоi подруги. Емiлi любить нас i довiряе нам. Що ми за люди такi? Але той факт, що ми обое вiдчуваемо провину й жагу i знаемо, що iнший це теж вiдчувае, лише пiдсилюе бажання i заплутуе все ще дужче.

Нiкi з Шоном тепер часто приходять на вечерю i засиджуються допiзна. Нiкi засинае в кiмнатi Майлза, i Шон переносить його в машину й везе додому. Ми з Шоном лишаемося говорити й пити брендi, i попри всю сексуальну напругу – а може, завдяки iй – Шон вiдкриваеться менi. Вiн розповiв про свое жахливе дитинство, про матiр-британку – алкоголiчку з вищого класу, яку його батько, викладач коледжу, покинув, зрадивши з колегою, коли Шоновi було дванадцять, а вона опустилася в реальному життi, але не у своiх амбiцiях та iлюзiях щодо себе.

Я багато говорила про Девiса та Майлза. Але не згадувала про свiй блог. Цiкаво, що менi так хотiлося, аби моiм блогом захоплювалася Емiлi, але не хотiлося, аби Шон навiть читав його. Я пишаюся тим, що пишу. Але не розповiдаю, про що саме. Може, я просто не хочу, щоб Шон думав, що я одна з тих зациклених на дитинi мамусь iз лептопом. Вiн глузуе з iнших мам, якi демонструють майже агресивну обiзнанiсть i в яких завжди найновiтнiше обладнання для дiтей. Вiн називае iх Капiтан Мама. Я не хочу, щоб вiн вважав мене Капiтаном Мамою. Можливо, мене хвилюе те, що порiвняння мiж мною та Емiлi з ii гламурною кар’ерою в iндустрii моди буде не на мою користь.

Ми багато говоримо про Емiлi. Вiн розповiв про те, як вони познайомилися, про що – тепер менi видаеться це дивним – нiколи не згадувала Емiлi, коли розповiдала про свое життя. Зазвичай такими iсторiями дiляться невдовзi пiсля знайомства. Їi фешн-компанiя та його iнвестицiйна фiрма робили спiльний благодiйний внесок на користь органiзацii, яка допомагае постачати чисту воду жiнкам в Африцi. Вечеря вiдбувалася в Музеi природознавства, який, прикрашений квiтами, свiчками i кольоровою пiдсвiткою, мав страшенно романтичний вигляд. Емiлi була представником людини, яка була представником людини, яка була представником ii боса, Деннiса Найлона. І коли Шон побачив ii на подiумi у простiй, але неймовiрно прекраснiй чорнiй сукнi, й на великих екранах, розставлених довкола, було видно, як у неi на очах проступили сльози, коли вона говорила про благодiйнiсть i важке життя жiнок, яким вони допомагали, вiн вирiшив просто там i тiеi ж митi, що одружиться з нею.

Менi легко було це зрозумiти. Я знала, як зворушливо плаче Емiлi. Вона плакала при менi, жалiючи мене й мого чоловiка та мого брата. Згадка Шона про iхне знайомство i перiод, коли вони зустрiчалися, – одна з тих красивих iсторiй, якi б я хотiла розповiдати про власне життя, про власне одруження.

Нам обом допомагае те, що ми говоримо про Емiлi. Це дае надiю, що вона досi жива i ми знайдемо ii. І це послаблюе напругу мiж нами, нагадуючи, що ми любимо саме ii, а не одне одного.

Якось Шон сказав, що е кiлька речей, яких я, напевне, не знаю про Емiлi. Речей, якi вона тримала в таемницi. Я затамувала подих, тому що досi вiрила – навiть попри те, що вже було очевидно, що я помилялася, – буцiмто знаю про неi все. Або майже все.

Виявилося, що в дитинствi вона потерпала вiд сексуальних домагань дiдуся. Батьки нiколи цього не визнавали, що було однiею з причин вiдчуження мiж нею й ними. Також (можливо, в результатi цього) у неi були проблеми з алкоголем, коли iй було двадцять з гаком, i ще коротка iсторiя вживання знеболювальних препаратiв та «Ксанаксу» – мiсяць вона була на реабiлiтацii, але вiдтодi вже нiчого не вживала.

Я була шокована, але не власне iнформацiею, а тим, що вона не сказала цього менi. Йшлося про той перiод, який вона називала «скаженi днi», – коли зробила тату? Чому цi травмуючi речi не вилiзли в жоднiй iз вiдвертих розмов? Я довiряла iй таемницi, про якi не знав нiхто. Чому ж вона не довiряла менi?

При менi жодна з проблем, про якi розповiдав Шон, нiяк не проявлялася. Вона завжди пила з розумом, коли ми були разом. Люди, якi були залежнi вiд алкоголю, навiть подолавши цю залежнiсть, зазвичай мають iз ним дивнi стосунки. А в Емiлi iх не було. Одного разу, коли я в п’ятницю по обiдi вже збиралася випити третiй келих вина, подруга тактовно нагадала, що менi ще везти Майлза додому.

Але щодня ставало дедалi очевиднiше: якщо Емiлi не в бiдi i ii не вбили, то вона лишила нас навмисне. Вона була не такою, як вважав Шон, i не такою, як вважала я.

Куди саме на захiд вона iхала на тiй машинi? З ким збиралась побачитися? Чи був хтось у ii минулому, про кого ми не знали? Чи вона зустрiла когось нещодавно? Чи була у неi якась темна таемниця, якiй потрiбно було дати раду, якась незакiнчена справа?

Я прочитала роман Патрисii Гайсмiт, який Емiлi лишила недочитаним, коли зникла. Вiн про чоловiка, який намагаеться вбити свого зятя, полюючи за ним у Римi й Венецii, тому що його донька вкоротила собi вiку, i саме на зятя вiн покладае за це провину. Нiхто не знае насправдi, чому дiвчина себе вбила, хоча зять i мае певнi аргументи, якi нiчого не пояснюють. Щось про те, як вона любить або ненавидить секс i що вона занадто романтична, аби жити в реальному свiтi. Я нiчого не розумiла – зрештою, хоч i було вiдомо, що чоловiк у скорботi й не винен, та iнодi я все-таки виправдовувала тестя за те, що вiн плекае вогник свого смертельного гнiву. Я думала, чи не була книжка посланням вiд Емiлi, натяком на те, що вона плануе скоiти самогубство i нiхто нiколи не дiзнаеться чому.

У такому випадку лишаеться тiльки чекати, коли знайдуть тiло. У романi Гайсмiт тесть-убивця побоюеться, що тiло зятя винесе на берег каналу. Але молода дружина, яка вбила себе, зробила це у ваннiй. Є тiло й кров – немае питань щодо того, що сталося. Але у випадку з Емiлi таемницi приводять до таемниць, запитання породжують новi запитання.

Я думаю про Шона увесь час. Фарбуюся i вдягаю найзвабливiший одяг (але так, щоб це не надто впадало в очi) щоразу, коли вони з Нiкi приходять до нас. Я часто пропоную забрати Нiкi – офiцiйно для того, щоб Шон мiг попрацювати, але насправдi, щоб мати привiд побачитися з ним. Менi подобаеться його шарм, його уважнiсть, його природний вiдкритий смiх. У мене слабкiсть на чоловiкiв iз гарною усмiшкою.

Шон почав залишатися на вечерю частiше. Я вже знаю, яка iжа подобаеться йому бiльше. Стейки та ростбiфи. Воно й зрозумiло, вiн же британець. Я навчилася готувати iх так, як йому подобаеться. Добре просмаженими. Майлз був щасливий як нiколи, коли я припинила вмовляти його iсти вегетарiанську iжу.

Я вперше iла червоне м’ясо, вiдколи Крiс та Девiс загинули. І вражена (i трохи й розчарована в собi) тим, що менi досi дуже подобаеться цей насичений, солонуватий, соковитий кров’янистий смак. Тепер вiн у мене асоцiюеться з Шоном. Почуваюся так, нiби ми вампiри в сексуальних телесерiалах, де показанi крупним планом на весь екран безсмертнi з iклами та iдеальними тiлами займаються коханням.

Свого часу я припинила iсти м’ясо з приватних та етичних причин, але навряд чи менi нарахують додатковi бали за те, яка я гуманна до тварин при тому, що негуманна до людей: хочу переспати з чоловiком найкращоi подруги.

Я нiколи не зможу написати про це в блозi. Нiколи. Іншi мами нiколи менi не пробачать. Треба, щоб вони вважали мене турботливою матусею, яка не скривдить тварину заради себе, але не така жорстка в переконаннях, щоб не приготувати гамбургерiв, знаючи, що всi дiти iх iстимуть. Якась iз мам, можливо, й засудить мене за те, що я бiльше не вегетарiанка. Але вони не пробачать менi, якщо дiзнаються, що я засинаю iз сексуальними фантазiями про чоловiка своеi подруги. Довiдавшись, яка я жахлива людина, вони винагородять мене шквалом сповнених лютi повiдомлень, на якi я заслуговуватиму. А коли заряд iхньоi злостi вичахне, вони просто припинять читати мiй блог.

У бiльшостi випадкiв ми iз Шоном п’емо за вечерею вино. Я почала купувати хороше вино, найкраще, яке можу собi дозволити, тому що воно надае усьому вiдтiнок елегантностi та нiжностi. Якби я й сумнiвалася в словах Шона щодо залежностi Емiлi вiд алкоголю, то достатньо було б побачити, як уважно вiн спостерiгае за мною щоразу, коли я п’ю. Я вiдпиваю маленькими ковтками i завжди трохи залишаю в келиху. Невже пiдсвiдомо хочу показати йому, що життя зi мною буде кращим, нiж з Емiлi?

Зазвичай Шон допомагае менi мити посуд. Кухня тодi вся в парi, й затуманенi вiкна ховають нас вiд навколишнього свiту, створюючи таемний закуток, де ми почуваемося безпечно, вiдрiзаними вiд усього та всiх, захищеними. Я нiколи не думала, що в миттi посуду може бути стiльки сексу.

Інодi напруження просто нестерпне. У такi вечори Шон забирае Нiкi до вечерi та iде додому, виправдовуючись тим, що вчиться готувати, – але пiдозрюю, що вони купують пiцу по дорозi, – а я рада взяти тайм-аут. Таке полегшення – побути вдвох iз Майлзом i спокiйно поiсти.

Майлзу, здаеться, подобаеться його нове життя. Йому весело проводити час iз татом Нiкi, тож, урештi-решт, я думаю, що це добре, коли поряд iз ним вдома е чоловiк – образ батька, хай навiть батька найкращого друга.

Коли Майлз був немовлям, я постiйна вдивлялася йому в очi, але з п’ятирiчною дитиною такi штуки вже не проходять. Тож я почала розглядати Майлза, коли вiн спить, i впевнювалась у тому, який вiн схожий (як усi кажуть) на мене. Щоправда, вони не кажуть, що вiн у мiльйон разiв гарнiший за мене.

Отак моя симпатiя до Шона стае однiею з таемниць, про якi я не можу сказати нiкому. Часом, коли я сумую за Емiлi, то думаю, що могла б iй сказати.

Але вiдтак розумiю, що вона була б останньою людиною, якiй би я зiзналася в тому, як божеволiю вiд ii чоловiка.

Вiд цього я почуваюся ще самотнiшою, менi ще дужче хочеться побачити Шона. І Емiлi. Замкнене коло – здаеться, це так називаеться. Хоча, щиро кажучи, що дужче я прагну побачити Шона, то тьмянiшим стае бажання побачити Емiлi.

Одного разу, коли Шон залишив свiй айпод у мене на кухоннiй стiйцi, я проглянула список найчастiше вiдтворюваних трекiв i купила диски з його улюбленою музикою – переважно Бах i «Вайт Страйпз» та олдскульнi британськi гурти на кшталт «Клеш», – попри те, що моi музичнi смаки зводяться до Анi Дифранко та Вiтнi Г’юстон. Коли вони з Нiкi в мене, я вмикаю iхню музику, а не свою. Дiти засинають у кiмнатi Майлза, а ми запоем дивимося серiали типу «Пуститися берега». Шон уже переглянув усi п’ять сезонiв, але хоче, щоб я подивилася iх разом з ним. Досi я вважала такi фiльми занадто жорстокими, але менi приемно, що вiн хоче подiлитися зi мною речами, якi його хвилюють.

Шон розповiдав менi, що, коли рiс у Великiй Британii, його увлення про Сполученi Штати формувалися фiльмами Чарльза Бронсона та телепрограмами на кшталт «Шоу 70-х». І йому цiкаво, чи досi в iнших краiнах е схожi на нього дiти, якi вважають, що Америка – це Дикий Захiд, заселений викладачами коледжiв, якi готують метамфетамiни в кемперах i вбивають мексиканських наркобаронiв. Я уважно дивлюся на нього, вся перетворившись на слух. Менi справдi цiкаво. Здаеться, вiн оповiдае найцiкавiше з того, що я колись чула.

Коли вiн сказав, що вже бачив цей серiал, я намагалася не уявляти, як вiн дивився його з Емiлi. І намагаюся не уявляти, як Шон казав iй те саме, що каже менi. Не гадати, чи здавалося iй те, що вiн каже, настiльки ж цiкавим. Емiлi читала книги, Шон дивився телевiзор. Я намагаюся не думати про ii скарги на те, що з ним вона почуваеться тупою. Волiю сконцентруватися на фактi, що вiн хоче, аби я подивилася цей серiал. Я почала вважати, що важливiша для нього, нiж просто друг, подруга дружини чи мама найкращого друга його сина.

Часом я намагаюся не думати про Емiлi – але iнколи волiю думати лише про неi, нiби це може подiяти якось магiчно. Одного дня вона просто знайдеться i все стане на своi мiсця. Окрiм того, що я, можливо, закохалася в ii чоловiка.

Усе це не допомагае менi краще ставитися до себе, але робить мене навдивовижу щасливою. Нiби я ходжу довкола власноi хмаринки або плаваю у власному маленькому басейнi тепла, свiтла й затишку, хоча наближаеться зима i погода жахлива.

Я не знаю, що з усього цього найгiрше. Напевне, зрада. Хоча нi – мабуть, найдужче менi соромно за те, що я зробила iз сина маленького шпигуна. Коли Майлз приходить додому вiд Нiкi, я питаю, нiби мiж iншим, чи тато Нiкi щось про мене казав. Чи Елiсон ще працюе на них? Чи у нього дружнi стосунки з татком Нiкi? Чи багато Шон розмовляе по телефону?

Майлз каже, що вiн бiльше не бачив Елiсон. Гадае, що вона бiльше не няня Нiкi, тому що його тато постiйно вдома вiдтодi, як мама зникла.

Бiдний Майлз.

Одного вечора, вкладаючи його в лiжко, я спитала:

– Любий, ти хочеш поговорити про маму Нiкi? Про те, що ти вiдчуваеш…

– Нi, дякую, – сказав вiн. – Мене це просто засмучуе. Всi сумують. Особливо Нiкi.

Моi очi наповнилися слiзьми, i я була рада, що свiтло нiчника надто тьмяне, щоб вiн це побачив.

Я сказала:

– Ми всi дуже-дуже сумуемо. Але сум – теж частина життя. Часом його не можна уникнути.

– Я знаю, мам, – вiдповiв мiй мудрий хороший хлопчик.

А потiм вiн швидко заснув.

Одного вечора, коли ми з Майлзом вечеряли вдвох, вiн сказав:

– Учора ввечерi, коли я був у Нiкi, його тато говорив про тебе.

– І що вiн сказав? – запитала я, намагаючись не видати надмiрноi цiкавостi.

– Вiн сказав, що менi пощастило, що в мене така гарна i добра мама.

– І все? Тато Нiкi бiльше нiчого не говорив?

– Нi, бiльше нiчого, – вiдповiв Майлз.

Не так i багато – гарний комплiмент, але не той, який я хотiла б почути, – та я й цьому зрадiла. Шон хотiв поговорити про мене, це факт – вiн розмовляв про мене з моiм сином. Думав про мене, коли мене не було поряд.

Я почувалася так, нiби зрадила всiх. Найбiльше Емiлi, але й себе також.

Але ж ми з Шоном ще нiчого не зробили! А я вже почуваюся винною. Якщо це не свiдчить про те, що у мене е сумлiння, то про що тодi взагалi свiдчить? Я вже писала в блог про те, як жiнок загалом, i особливо мам, часто змушують почуватися винними, – але тепер, як i ранiше, менi здаеться, що е моменти, коли ми все-таки маемо почуватися винними. Принаймнi я маю.

Ще одна причина, з якоi я почуваюся винною, – це те, що я нiколи так божевiльно, пристрасно, шалено не хотiла свого чоловiка. Секс iз Девiсом був гарний. Не надзвичайний. Але якраз такий, як я хотiла. І Девiс був таким, як я хотiла, – справдi хорошим хлопцем. У мене були складнi часи. Такому хорошому хлопцевi, як Девiс, не варто було знати про моi колишнi проблеми, тож я нiколи не намагалася йому про них розповiсти. Поряд з ним було комфортно. Тодi я собi думала: «Це як повертатися додому». Ось так людина мае почуватися вдома. Коли я була поряд iз Девiсом, багато моiх нерозв’язаних питань щодо майбутнього розв’язувалися. Чи принаймнi я вважала так тодi.

Я завагiтнiла Майлзом випадково. Як i всi, правда ж? Думаю, це сталося пiсля весiлля, значно романтичнiшого за наше.

Ми з Девiсом розписалися пiд час його робочоi перерви. Його асистенти Еван та Анiта були нашими свiдками, а потiм ми пiшли обiдати в найкращу пельменну в Чайна-таунi. Девiс знався на таких речах – де скуштувати найкращих пельменiв.

Ми були дуже гордi собою – тим, як стильно й круто ми одружилися, ось так легковажно, без пiдготовки, нiби це не така вже й серйозна подiя. Просто один iз днiв. Але невдовзi Еван та Анiта влаштували велике весiлля пiд вiдкритим небом у маетку в окрузi Дачесс. Пiд аркою з бiлих троянд, ну луцi, що розтягнулася аж до рiки Гудзон.

То було так чудово, що я почувалася ошуканою. Нiби ми самi себе ошукали, не подбавши про те, про що слiд було подбати. Менi було цiкаво, чи вiдчувае те саме Девiс. Навiть якби вiн теж шкодував, то покепкупав би з мене, якби я запитала. Я не могла без заздрощiв дивитися на стiл, завалений подарунками. Все, що отримали ми з Девiсом, – чек на тисячу доларiв вiд його матерi. Хоча, якби ми отримали всi тi подарунки, Девiс наполiг би на тому, щоб я повернула iх, аби вiн мiг вибрати речi на свiй смак.

На весiллi ми напилися, i в нас був найкращий секс у життi. Я майже впевнена, що ми зачали Майлза тiеi ночi – радше щоб показати, що ми на крок випереджаемо молодят, нiж тому, що справдi хотiли дитину.

Як я помилялася в тому, що не хотiла дитини всiею душею! Я полюбила Майлза, щойно вiн народився. І Девiс його полюбив. То було так, нiби ми трое любимо одне одного до нестями.

Невдовзi пiсля цього Девiс перевiз нас у Коннектикут i працював здебiльшого вдома, за винятком зустрiчей у мiстi та подорожей по краiнi. Вiн вiдреставрував наш будинок i спроектував прекрасну свiтлу прибудову. Будинок був майже готовий – усе, крiм горища в старiй частинi, – коли Девiс iз моiм братом загинули в автокатастрофi.

Шон зовсiм не схожий на Девiса. Вiн темноволосий, високий, прямий та мускулястий. Девiс був свiтловолосий i худий як жердина. Але часом, коли я заходжу на кухню, а Шон стоiть бiля вiкна, менi на мить здаеться, що то Девiс. Я завжди щаслива його бачити. Але коли усвiдомлюю, що це Шон, то стаю ще щасливiшою. Подобаеться вам це чи нi, але це факт.

Але, вочевидь, у мене е сумнiви. Сумнiви щодо Шона, сумнiви, чи довiрюсь я колись iншiй живiй душi. Сумнiви щодо того, хто вiн, що знае про зникнення Емiлi й чи знае щось таке, чого не каже.

Розмiрковую над тим, чи кожна закохана жiнка мае сумнiви. Я нiколи не сумнiвалася в Девiсi – а в нього я була закохана чи просто так вважала. Знаю, що деякi жiнки закохуються в ув’язнених убивць, але я не така. Я маю захищати сина. Я не тупа. Єдина помiркована стратегiя – постiйно запитувати себе, чи е щонайменша можливiсть того, що Шон причетний до зникнення Емiлi.

Я тримаю марку в блозi та в спiлкуваннi з полiцiею i зi свiтом загалом, а ще пишаюся тим, що не перетворююся на таку собi закохану жiнку, яка не придивлятиметься до Шона надто уважно i не зверне уваги, якщо якась несвiдома дрiбниця видаватиметься, скажiмо так… дивною. Коли ми розмовляемо про Емiлi, я вдивляюся в його обличчя, шукаючи ознаки роздратування, каяття, провини, будь-якi сигнали тривоги. Та навiть коли вiн розповiдав про ii проблеми – алкоголь, пiгулки, вiдчуження вiд батькiв, – у його голосi нiколи не було нiчого, окрiм любовi та суму через те, що вона зникла.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/darsi-bell/prosta-posluga/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.