Рудий на узбiччi Енн Тайлер «Рудий на узбiччi» – найновiший роман Енн Тайлер, американськоi письменницi, чиi книжки люблять i цiнують мiльйони читачiв на всiх континентах. Його герой Мiка Мортiмер, сорокарiчний холостяк, комп’ютерний експерт i за сумiсництвом доглядач багатоквартирного будинку в Балтиморi, веде стабiльне, розмiрене, проте вельми обмежене життя. Але одного разу вся ця стабiльнiсть руйнуеться – i не тiльки тому, що подруга Мiки вирiшуе покинути його, а й тому, що бiля дверей оселi героянемов iз нiзвiдки виникае пiдлiток, який стверджуе, що вiн – його син… Глибока, iнтимна, повна спiвчуття, тонкого знання таемниць людського серця i теплого гумору iсторiя про те, що може статися, якщо пощастить побачити свiт геть новим поглядом. А ще – про помилки сприйняття, другий шанс, що е в кожного, i незбагненну силу людських зв’язкiв. У 2020 роцi «Рудий на узбiччi» був номiнований на здобуття Букерiвськоi премii. Енн Тайлер Рудий на узбiччi Видавництво «Фабула» 2021 Оригiнальна назва роману: Redhead by the Side of the Road Copyright © 2020 by Anne Tyler © І. Шевченко, пер. з англ., 2021 © Видавництво «Фабула», 2021 © Видавництво «Ранок», 2021 Ця книжка – художнiй твiр. Імена людей, мiсця, випадки та епiзоди е плодом авторськоi уяви або взятi з iнших художнiх творiв. Будь-яка подiбнiсть до реальних осiб, живих чи мертвих, подiй та мiсць е суто випадковою. Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! 1 ВИ МОЖЕТЕ ЛИШЕ ЗДОГАДУВАТИСЯ, що вiдбуваеться в головi такого чоловiка, як Мiка Мортiмер. Вiн живе сам, цiлком себе забезпечуе i дотримуеться непохитноi, мов скеля, рутини. Щоранку о чверть на восьму ви можете зустрiти його на пробiжцi. Десь о десятiй чи о десятiй тридцять вiн прикрiплюе магнiтну табличку «Технар-вiдлюдник» на дах своеi автiвки «КІА». Час виiзду на виклики змiнюеться, проте не минае дня, аби клiенти не потребували його послуг. Пiсля обiду вiн зазвичай пораеться бiля свого будинку. Пiдмiтае дорiжку, витрушуе килимок або розмовляе iз сантехнiком. Понедiлковими вечорами, напередоднi вивезення смiття, вiн виносить смiттевi баки на алею, а щосереди виставляе контейнери з вiдходами, призначеними для переробки. О десятiй вечора чи трохи пiзнiше згасае свiтло у трьох похилих вiкнах у нижнiй частинi будiвлi. (Його помешкання розташоване у напiвпiдвальному поверсi i радше справляе похмуре враження.) Наш герой – високий кiстлявий чоловiк сорока з гаком рокiв. Мае неправильну поставу – голова трохи нахилена вперед, дещо згорбленi плечi. Смоляне чорне волосся (якщо вiн не голитиметься хоча би день, стане помiтно, що на скронях пробиваеться перша сивина). Блакитнi очi, густi брови, запалi щоки. Мiцно стуленi губи. Незмiннi джинси, футболка або свiтшот – залежно вiд пори року. Коли ж настають справжнi холоди, вiн одягае потерту шкiряну куртку бурого кольору. Коричневi стоптанi черевики iз круглим носком нагадують тi, що носять школярi. Навiть його спортивне взуття – старi брудно-бiлi кеди – нiчим не вирiзняеться. Йому не подобаються флуоресцентнi смуги, заповненi гелем пiдошви й iншi «фiшки», яким надае перевагу бiльшiсть бiгунiв. Улюблена спортивна форма – джинсовi шорти завдовжки до колiна. У нього е дiвчина, але, судячи з усього, вони живуть нарiзно. Час вiд часу можна побачити, як вона прямуе до заднiх дверей, тримаючи в руках торбу з харчами. Ранком вихiдного дня вони разом сiдають в його автiвку «КІА» (у таких випадках ii не прикрашае табличка «Технар-вiдлюдник»). Скидаеться на те, що у цього чоловiка немае друзiв чоловiчоi статi. Вiн приязно ставиться до iнших мешканцiв будинку, але спiлкування з ними залишаеться поверховим. Зустрiвши його, сусiди гучно вiтаються, а вiн люб’язно кивае у вiдповiдь i махае рукою, але рiдко виявляе охоту пiдтримати бесiду. Нiкому не вiдомо, чи мае вiн родичiв. Будинок – невеличка триповерхова цегляна коробка – розташований на Йорк-роуд у пiвнiчнiй частинi Балтимора. Із правого боку – рибний ресторанчик, а з лiвого – секонд-генд. Позаду будiвлi – крихiтна стоянка, а попереду – невеликий острiвець трави. Ганок виглядае дивно: звичайна бетонна плита, сходи, грубо сколочене дерев’яне крiсло-гойдалка, на якому й досi нiхто не наважився посидiти, вертикальний ряд дзвiнкiв поряд iз бруднувато-бiлими дверима. Як часто Мiка замислюеться про свое життя? Чи намагаеться визначити сенс та основну мету? Чи непокоiть його перспектива провести найближчi тридцятьсорок рокiв у тому самому ритмi? Нiхто не знае. Існуе майже стовiдсоткова ймовiрнiсть, що нiхто нiколи не запитував його про це. Одного понедiлкового ранку наприкiнцi жовтня Мiка спокiйно снiдав, коли пролунав перший телефонний дзвiнок. Подii розгорталися за звичним сценарiем: пробiжка, душ, снiданок, гiгiенiчнi процедури. Його страшенно дратувало, якщо хтось порушував цей розпорядок. Вiн дiстав мобiльний iз кишенi й поглянув на екран. Емiлi Прескот. Лiтня панi. Вiн вiдвiдував ii досить часто, аби внести ii iм’я до списку контактiв. Жiнки похилого вiку зверталися до нього з найпростiшими проблемами, але ставили величезну кiлькiсть капосних питань. Їм завжди хотiлося дiзнатися причину. – Як це могло трапитися? – допитувалися вони. – Минулого вечора, коли я лягла спати, комп’ютер працював чудово, а вранцi все пiшло шкереберть. Але ж я i пальцем його не торкнулася! Я мiцно спала! – Не зважайте, я все полагодив, – вiдповiдав вiн. – Чому ж знадобився ремонт? Що я зробила не так? – Вам не варто перейматися цими питаннями щодо вашого комп’ютера. – Чому би й нi? З iншого боку, лiтнi панi приносили йому хороший прибуток, а ця конкретна жiнка ще й жила поблизу, у Хоумлендi. Вiн натиснув на кнопку прийняття виклику й мовив: – Компанiя «Технар-вiдлюдник». – Мiстер Мортiмер? – Так. – Це Емiлi Прескот. Пам’ятаете? У мене вкрай термiнова справа. – Що сталося? – Я не можу пiдключитися до Інтернету! Мiй комп’ютер вiдмовляеться та й годi! Не дае менi доступу до жодного сайту! Хоча сигнал вай-фай не зник. – Чи спробували ви перезавантажити систему? – спитав вiн. – А це що таке? – Вiд’еднати кабель, а потiм знову пiдключити. Точнiсiнько так, як я вам показував. – Авжеж! Менi подобаеться називати цей засiб «зробити перерву». – Вона захихотiла. – Так, спробувала. Не допомогло. – Гаразд, – сказав вiн. – Чи влаштуе вас, якщо я прийду десь об одинадцятiй? – Об одинадцятiй? – Саме так. – Рiч у тiм, що в середу я хотiла зробити моiй онучцi подарунок. Менi треба замовити його ранiше, щоб отримати безкоштовну доставку. Вiн незворушно мовчав. – Добре, – зiтхнувши, погодилася вона. – Домовились. Об одинадцятiй. Я чекатиму на вас. Ви пам’ятаете адресу? – Пам’ятаю. Вiн обiрвав розмову i вiдкусив шматочок тосту. Його помешкання здавалося бiльшим, нiж можна очiкувати вiд житла у цокольному поверсi. Простора вiтальня, з’еднана з кухнею, двi окремi спальнi та ванна кiмната. Пiдвал мав доволi високi стiни, а пiдлога була викладена недешевими лискучими кахлями кольору слоновоi кiстки. Перед канапою лежав бежевий килимок. Невеличкi вiкна не дозволяли майже нiчого розгледiти надворi, але чоловiк завжди мiг зауважити, що сонячними днями – як-от сьогоднiшнiй, коли дерева починають скидати листя, – крiзь шибки видно кiлька сухих листкiв, що зачепилися за корiння кущiв азалii. Згодом iх можна прибрати граблями. Мiка допив каву, вiдсунув стiлець, пiдвiвся i вiднiс тарiлки до раковини. Вiн розробив таку систему: поки тарiлки вiдмокали, вiн протирав стiл та стiльницю, ховав масло у холодильник, проходився пилотягом пiд стiльцем, якщо розсипав там якiсь крихти. Традицiйним днем прибирання була п’ятниця, проте йому подобалося пiдтримувати чистоту впродовж усього тижня. Щопонедiлка в нього було заведено мити пiдлогу на кухнi й у ваннiй кiмнатi. «Ох, як же менi важко працювати шваброю!» – бурмотiв Мiка, наповнюючи вiдро гарячою водою. Вiн часто розмовляв сам iз собою пiд час роботи, iмiтуючи той чи iнший iноземний акцент. Сьогоднi в нього вийшло щось нiмецьке або польське: «Як ше ш менi вашко шарувати цю долiвку!» Вiн не схотiв розпочинати з ванноi кiмнати, бо у цьому не було потреби – пiдлога лишалася iдеально чистою ще з минулого тижня. Мiка дотримувався такоi теорii: якщо ви помiтили суттеву рiзницю мiж нинiшнiм i попереднiм прибиранням – поверхня кавового столика раптом зблякла, ворс на килимку злипся, – це означае, що ви зробили надто довгу перерву. Мiка пишався своiм умiнням хазяйнувати. Закiнчивши миття, вiн вилив воду у пральнi i притулив швабру до водонагрiвача. Повернувшись до помешкання, вiн навiв лад у вiтальнi – згорнув плед на канапi, прибрав кiлька пивних бляшанок, поправив подушки. Меблiв було обмаль – канапа, кавовий столик i потворний коричневий вiнiловий шезлонг. Усi цi речi вже були тут, коли чоловiк перебрався сюди. Єдиним, що вiн привiз iз собою, була металева полиця для комп’ютерних журналiв i довiдникiв. Якщо Мiка читав книжки iнших жанрiв – здебiльшого фантастику, детективи та бiографii, то складав iх в окремо видiлене мiсце. Інакше йому довелося би завести бiльше полиць. Пiдлога на кухнi вже висохла, тож вiн повернувся до попереднього завдання – помити бруднi тарiлки, витерти iх i покласти в сервант. (Дехто з людей надають перевагу сушилкам, але Мiка терпiти не мiг безладно розставлений на iхнiх гратчастих полицях посуд.) Потiм вiн надiв окуляри – захиснi, без дiоптрiй, – пiдхопив наплiчник i вийшов через заднi дверi. Цi заднi дверi були розташованi в тильнiй частинi будiвлi, бiля пiднiжжя бетонних сходiв, що вели до парковки. Пiднявшись нагору, вiн зупинився й оцiнив погоду: стало теплiше нiж тодi, коли вiн вибрався на ранкову пробiжку, вiтер ущух. Рiшення не брати куртку було правильним. Мiка прикрiпив табличку «Технар-вiдлюдник» до своеi автiвки, пiрнув усередину, завiв двигун i помахав рукою Еду Аллену, який плентався до свого фургону, притискаючи до грудей пакунок iз ланчем. Коли Мiка сидiв за кермом, йому подобалося уявляти, нiби його дii оцiнюе всюдисуща система контролю. Вiн називав ii «Бог трафiку». Цiею системою керувала група чоловiкiв у сорочках iз закоченими рукавами i зелених захисних козирках на чолах. Цi чоловiки час вiд часу обговорювали його неперевершене вмiння керувати машиною. – Погляньте: вiн подае сигнал покажчиком повороту навiть тодi, коли позаду нiкого немае,– нахвалювали його вони. Мiка завжди вмикав покажчик повороту. Завжди. Навiть на стоянцi. Збiльшуючи швидкiсть, вiн старанно уявляв яйце пiд педаллю газу. Гальмуючи, вiн плавно ковзав асфальтом, аж поки не зупинявся – майже невiдчутно. Якщо iнший водiй в останню мить вирiшував змiнити смугу руху i пiдкрадався до нього, можете навiть не сумнiватися – Мiка уповiльнював хiд i пiднiмав лiву долоню в люб’язному жестi, що означав «Пiсля вас». «Ти це бачив? – захоплювалися пiдлеглi Бога трафiку. – Хлопець мае бездоганнi манери!» Такi розваги принаймнi розвiювали нудьгу. Мiка звернув на Тенлiдейл-роуд i припаркувався бiля хiдника. Щойно вiн потягнувся до наплiчника, як задзеленчав мобiльний. Вiн дiстав його з кишенi й пiдняв окуляри на лоба, аби прочитати напис на екранi. Кассiя Слейд. Незвично. Кес була його подругою (вiн уникав називати «своею дiвчиною» жiнку, чий вiк наближався до сорока), але вони дуже рiдко розмовляли о цiй порi. Зараз вона мала би бути на роботi, придiляти всю увагу своiм четвертокласникам. Мiка прийняв виклик. – Що сталося? – одразу спитав вiн. – Мене виселяють. – Що? – Мене виселяють з мого помешкання. – Вона промовляла стишеним, спокiйним голосом. Така iнтонацiя була йому до вподоби, хоча в нiй вiдчувалася певна напруженiсть. – Як тебе можуть виселити? – спитав вiн. – Це ж навiть не твое помешкання. – Не мое, але сьогоднi вранцi сюди навiдалася Нен. Цiлком несподiвано. Нен була фактичною орендаркою. Наразi вона зi своiм нареченим мешкала у багатоповерхiвцi бiля порту, проте вiд претензiй на ще одне житло так i не вiдмовилася. На вiдмiну вiд Кес, Мiка розумiв ii мотиви. Хто ж захоче поступатися своiми привiлеями. – Вона просто подзвонила у дверi без попередження, – вела далi Кес. – Я не мала часу сховати кота. – Звiсно. Твiй кiт. – Я сподiвалася, що вiн не вийде до нас. І щосили намагалася затулити його, сподiваючись, що Нен не ввiйде до хати. Та вона промовила: «Менi треба забрати мiй… А що це, в бiса, таке?..» – i перевела погляд на Вiскерса[1 - Whiskers (англ.) – Вусач.], який непривiтно зиркав на неi з порогу кухнi. Ти ж його знаеш – вiн терпiти не може незнайомцiв. Я спробувала пояснити iй, що не мала намiру заводити кота. Розповiла, як знайшла його на пiдвiконнi. Але Нен заявила: «Це не мае найменшого значення. У мене страшенна алергiя. Достатньо вдихнути повiтря в кiмнатi, де кiт побував мiсяць тому, або торкнутися маленькоi шерстинки, що прилипла до килима, i в мене починае стискатися горло. О боже мiй!» Далi Нен вiдступила назад i вiдмахнулася, коли я рушила слiдом. «Стривай!» – покликала я. А вона вiдповiла: «Зателефоную згодом». Ти ж розумiеш, що це означае? – Нi, не розумiю, – мовив Мiка. – Сьогоднi ввечерi вона зателефонуе тобi й трохи полаеться. Ти вибачишся. От i все. Можливо, тобi доведеться позбутися Вiскерса. – Я не можу позбутися Вiскерса! Вiн уперше в життi почуваеться тут як удома. Мiка вважав Кес розважливою жiнкою, тож ця iсторiя з котом спантеличувала його. – Послухай, – мовив вiн до неi,– ти зарано панiкуеш. Вона лише сказала, що зателефонуе згодом. – Куди ж я переiду? – спитала Кес. – Нiхто й словом не обмовився про переiзд. – Поки що не обмовився, – поправила вона його. – Не пакуй валiзу, доки вона не попросить тебе. Чуеш? – Важко знайти помешкання, де дозволяють жити iз тваринами, – зазначила Кес так, нiби не чула його. – А що, як я опинюся без даху над головою? – Кес! Сотнi людей у Балтиморi винаймають помешкання, де селяться зi своiми улюбленцями. Повiр менi, ти знайдеш житло. Запала мовчанка. Вiн мiг розчути дитячi голоси на iншому боцi дроту, але звук долинав здалеку. Судячи з усього, вона перебувала надворi на гральному майданчику, тобто була перерва. – Кес? – Ну що ж, дякую, що вислухав мене, – вiдрiзала вона й обiрвала зв’язок. Якусь мить вiн дивився на дисплей, перш нiж надягти окуляри i сховати мобiльний. – Мабуть, я найдурнiша стара курка з усiх ваших клiентiв, чи не так? – спитала мiсiс Прескот. – Нi, зовсiм нi,– щиро вiдповiв вiн. – Ви навiть не потрапляете до першоi десятки. Це порiвняння розвеселило його, бо вона справдi трохи нагадувала курку: маленька кругла головка, груди лежать на м’якiй подушцi живота, що звисае над тоненькими нiжками. Навiть у себе вдома вона носила туфлi на низьких пiдборах, унаслiдок чого ii хода вдавалася дещо хиткою. Мiка сидiв на пiдлозi, зiгнувшись пiд ii столом – старовинною громiздкою конструкцiею, виготовленою таким дивовижним чином, аби простiр для роботи максимально звужувався. (Люди встановлюють своi комп’ютери у найбiльш незручних мiсцях. Таке враження, нiби вони не вповнi усвiдомлюють, що пiр’янi ручки вiдiйшли в минуле.) Вiн вiдокремив два дроти вiд заплутаного клубка бiля мережевого фiльтра. На одному дротi виднiлася налiпка «МОДЕМ», на iншому – «РОУТЕР» (вiн власноруч пiдписав iх великими лiтерами), тодi поглянув на наручний годинник. – Добре, – зрештою сказав Мiка, пiсля чого знову пiдключив модем i зосередив погляд на руцi з годинником. – А як щодо моеi подруги Глiнди? Ви не знаете ii,– мовила мiсiс Прескот, – але я часто радила iй звернутися до вас. Вона боiться свого комп’ютера. Використовуе його лише для того, щоби читати електронну пошту. Каже, що не хоче надавати системi жодноi iнформацii про себе. Я розповiла iй про вашу книжечку. – Угум, – пробурмотiв Мiка. Його книжка, що звалася «Спочатку пiдключiть його», несподiвано виявилася одним iз найбiльш продаваних навчальних посiбникiв, опублiкованих видавництвом «Вулкотт», але, оскiльки це видавництво було регiональним i маловiдомим, вiн не покладав надiй на те, що колись розбагатiе завдяки продажам. Вiн пiдключив роутер i почав вибиратися з-пiд столу. – Це найважча частина моеi роботи, – зазначив вiн, рачкуючи. Потiм, ухопившись за край столу, звiвся на ноги. – Та що ви таке кажете! Ви ще надто молодий, – пирхнула мiсiс Прескот. – Молодий! Незабаром менi виповниться сорок чотири. – Отож бо! Зовсiм молодий, – зауважила мiсiс Прескот i, витримавши коротку паузу, додала: – Я сказала Глiндi, що iнодi ви даете приватнi уроки, а вона торочить, що забуде все за двi хвилини пiсля того, як ви пiдете. – Вона мае рацiю, – сказав Мiка. – Їй треба просто купити мою книжку. – Але уроки е значно бiльш… Ой! Погляньте лишень! Жiнка пильно вдивлялася в екран, обхопивши долонею пiдборiддя. – «Amazon» запрацював! – захоплено скрикнула вона. – Чудово. Ви спостерiгали за тим, що я робив? – Ну… Чесно кажучи – нi. – Я вимкнув ваш комп’ютер. Вимкнув модем i вiдключив роутер. Бачите цi налiпки? – Ой, мiстере Мортiмер, я нiколи не запам’ятаю цi мудрощi! – Гаразд, – змирився Мiка. Вiн потягнувся за планшетом, який лишив на столi, i заходився виписувати квитанцiю. – Я планую замовити афроамериканську ляльку для своеi онуки, – сказала мiсiс Прескот. – Що ви думаете iз цього приводу? – Чи е ваша онука афроамериканкою? – Звiсно, нi! – Тодi, я думаю, цей подарунок видасться iй дивним. – Ой, мiстере Мортiмер! Я все ж таки сподiваюсь, що ви помиляетесь! Вiн вiдiрвав копiю рахунку i простягнув iй. – Менi соромно брати з вас грошi за таку незначну роботу. – Нi, не кажiть так! – запротестувала мiсiс Прескот. – Ви врятували мое життя. Я мала би заплатити вам втричi бiльше! Із цим вона пiшла по чекову книжку. Проблема полягае в тому, розмiрковував Мiка, iдучи додому, що навiть якби вона заплатила втричi бiльше, ця робота ледве дозволяла йому утримувати себе. З iншого боку, професiя майстра-комп’ютерника приносила задоволення. Принаймнi вiн був сам собi начальником. Мiка завжди не вiдчував захвату, колись хтось керував ним i вiддавав накази. Колись давно вiд нього очiкували бiльш вагомих досягнень. У родинi вiн був единим iз дiтей, хто спромiгся вступити до коледжу. Його батько доглядав дерева бiля офiсу Балтиморськоi газовоi компанii, а мати гнула спину офiцiанткою так само, як i всi чотири сестри Мiки. Рiднi вважали його найталановитiшим i найперспективнiшим. Вiн був зiркою. Аж поки не впав iз п’едесталу. По-перше, йому довелося погоджуватися на будь-якi пiдробiтки, аби сплачувати за навчання (отримана ним стипендiя покривала витрати частково), унаслiдок чого виникли проблеми з показниками успiшностi. Подруге, йому вiдкрилася одна важлива iстина – коледж був не таким, яким вiн його уявляв. Мiка думав, що це мiсце надасть можливiсть отримати вiдповiдi на всi питання, сформулювати стислу Теорiю Всього, що впорядкуе його картину свiту, але виявилося, що йдеться всього-на-всього про своерiдне продовження старших класiв: тi самi викладачi, якi сотнi разiв повторювали завченi фрази; тi самi студенти, якi позiхали, совалися на мiсцях, перешiптувалися мiж собою пiд час лекцiй. Його ентузiазм швидко згас. Вiн геть заплутався. Двiчi мiняв кураторiв i нарештi, пiсля тривалих вагань, обрав комп’ютернi науки. Принаймнi йшлося про щось конкретне, логiчне, структуроване, наче гра в домiно, – так чи нi, бiле чи чорне тощо. Усерединi останнього курсу (Мiка витратив цiлих п’ять рокiв, аби скласти необхiднi iспити й потрапити туди) вiн полишив навчання i заснував власну софтверну компанiю разом iз одногрупником на iм’я Дьюс Болдвiн. Дьюс уклав грошi, а Мiка – свiй розум, зокрема розроблену ним програму сортування та архiвацii електронноi пошти. Нинi ця програма вважалася би чимось на зразок динозавра. У свiтi багато чого змiнилося. Але за тих часiв його розробка дозволила задовольнити нагальнi потреби користувачiв. Дуже прикро, що йому не вдалося знайти спiльну мову з Дьюсом. Бiда iз цими мажорами! Вони всi однаковi: пихатi, гоноровитi, iз манiею величi. Справи йшли дедалi гiрше, i зрештою Мiка був змушений покласти край цiй iсторii i звiльнитися. Вiн навiть не змiг забрати свою програму, оскiльки не був настiльки завбачливим, аби зарееструвати авторське право на неi. Вiн звернув на стоянку й вимкнув двигун. На годиннику було 11:47. «Бездоганно», – прошепотiв Бог трафiку. Мiка здолав весь маршрут без жодного помилкового руху, жодноi затримки чи виправлення. Його життя насправдi було гарним. Вiн не мав жодних пiдстав почуватися нещасним. Один клiент забажав звiльнити його комп’ютер вiд вiрусiв, а другий – власник сiмейноi крамницi – прагнув запустити систему онлайн-оплати для споживачiв. У перервi мiж викликами Мiка оглянув несправний пакетний перемикач у квартирi 1b. Там жила Іоланда Пальма – доволi ексцентрична жiнка рокiв п’ятдесяти iз гривою темного волосся i похмурим, зiв’ялим обличчям. – Як поживаете? Що у вас нового? – спитала Іоланда, спостерiгаючи за тим, як вiн перевiряе напругу. Вона завжди поводилася так, нiби вони – давнi приятелi, хоча це не вiдповiдало дiйсностi. – Нiчого особливого, – вiдповiв Мiка. Вiн мiг би промовчати, бо вона, пропустивши його слова повз вуха, уже перейшла до свого монологу: – А я знову зiрвалася. Нещодавно зарееструвалася на новому сайтi знайомств i почала все iз чистого аркуша. Гадаю, деякi люди не змiнюються. – І як вашi успiхи? – поцiкавився вiн. Свiтч виявився геть несправним. – Минулого вечора я зустрiлася з одним чоловiком – вiн iнспектор з нерухомостi. Ми випили в барi «Ластiвка». Вiн написав в анкетi, що його зрiст – шiсть футiв один дюйм, але ж ви знаете, що всi користувачi подiбних сайтiв брешуть. А ще було б непогано, якби вiн схуд на кiлька фунтiв. Хоча я не маю права судити, чи не так? Хай там як, але виявилося, що три з половиною тижнi тому вiн розлучився з дружиною. Зауважте – три з половиною тижнi! Здаеться, вiн рахуе днi зовсiм не тому, що радiе цьому факту. Бiльше скидаеться на те, що розлучення стало для нього особистою трагедiею. Звiсно, вiн одразу розповiв менi, що його колишня – розкiшна жiнка, яка могла би працювати моделлю. Вона носить сукнi другого розмiру. Завжди обирае туфлi на шпильцi, унаслiдок чого пошкодила сухожилля чи ще щось i пальцi стопи лишилися викривленими. Якщо вночi вона йшла босонiж до ванноi кiмнати, iй доводилося ходити навшпиньки. Вiн описував це як привабливу рису, але менi уявлялася жiнка з якимись копитами замiсть нiг. Розумiете, що я маю на увазi? – Менi знадобиться новий перемикач, щоби все запрацювало, – сповiстив Мiка. Іоланда запалила сигарету. Вона випустила колечко диму, перш нiж заговорити. – Гаразд, – байдуже мовила вона, повертаючи запальничку в кишеню. – Ми випили по чарцi, а потiм я сказала, що краще пiду додому. «Додому! – скрикнув вiн. – А я думав, що ми пiдемо до мене». Вiн нахилився, поклав руку менi на колiно й багатозначно зазирнув у вiчi. Я глянула на нього – й отетерiла. У мене забракло слiв. Зрештою вiн прибрав руку i сказав: «Здаеться, я помилився». – Ха! – видихнув Мiка. Вiн почав вiдкручувати плату перемикача. Іоланда задумливо дивилася на нього, вiдганяючи дим щоразу, як робила затяжку. – Сьогоднi ввечерi я зустрiчаюсь зi стоматологом, – нарештi повiдомила вона. – Ви хочете знову спробувати? – Цей нiколи не був одружений. Не знаю, добре це чи погано. Мiка поклав викрутку в бокс з iнструментами. – Я зможу зайти до крамницi електроприладдя лише за день чи два, – попередив вiн. – Я буду вдома. Виглядало так, нiби Іоланда завжди сидить удома. Вiн навiть гадки не мав, чим вона заробляе на життя. Побачивши, що вiн збираеться йти, вона спитала: – І що ви думаете стосовно цього? Цiлком несподiвано вона скорчила люту гримасу, продемонструвавши всi своi зуби – великi, чiткоi прямокутноi форми, схожi на два ряди фортепiанних клавiш. – Стосовно чого? – уточнив вiн. – Чи схвалить моi зуби стоматолог? – Авжеж, – запевнив Мiка, хоча пiдозрював, що стоматолог може сказати щось неприемне про ii звичку палити. – Вiн написав менi дуже милого листа, – додала вона. Аж раптом ii обличчя засяяло щасливою усмiшкою, що приховала зморшки й обвислу шкiру. Понедiлковими вечорами вони з Кес зазвичай не зустрiчалися. Однак, повертаючись з останнього виклику (замовлення ортопедичного кабiнету), Мiка поiхав кiльцевою дорогою i лiворуч угледiв ледь розбiрливу бiло-червону вивiску свого улюбленого барбекюзакладу. Пiддавшись iмпульсу, вiн звернув на стоянку й надiслав Кес повiдомлення: «Може, я куплю на вечерю реберця вiд Ендi Нельсона?» Вiдповiдь надiйшла миттево, i це означало, що вона вже повернулася з роботи. «Чудова iдея!» – написала Кес. Тому вiн вимкнув двигун i рушив замовляти iжу. Було вже за п’яту годину, тож покупцiв зiбралося чимало. Вiн чекав своеi черги серед вируючого натовпу робiтникiв у мiшкуватих комбiнезонах, молодих пар, що мiцно притискалися одне до одного, заклопотаних жiнок iз галасливими дiтьми на руках. Запахи диму й оцту збудили його апетит, тим паче що на ланч вiн з’iв лише сандвiч з арахiсовим маслом. Зрештою вiн замовив майже вдвiчi бiльше, нiж планувалося: не лише реберця, а ще й листову капустку, картоплянi скибочки та кукурудзяний хлiб – двi повнi торби. Впродовж усього спуску автострадою вiн страждав, вдихаючи пахощi, що долинали iз заднього сидiння. Година пiк була в розпалi, i по радiо попереджали про можливi затори. Але Мiка не переймався, його руки розслаблено тримали кермо. Вiн зауважив, що далекi пагорби неначе окисляються. У сутiнках дерева набували тьмяного помаранчевого вiдтiнку. Кес жила на Гарфорд-роуд у будинку, що нагадував сiмейний котедж iз маленьким дощатим ганком сiрувато-бiлого кольору. У холi треба було звернути праворуч i знайти в напiвтемрявi сходи, що вели прямiсiнько до ii помешкання на другому поверсi. Пiднявшись, Мiка переклав одну з торб в iншу руку, аби мати змогу постукати у дверi. – Пахне божественно! – мовила Кес, впускаючи його. Вона взяла у гостя торбу i повела його до кухнi. – Я проiжджав Коксвiль, i моя автiвка сама собою звернула на стоянку, – сказав вiн. – Здаеться, я накупив забагато. – Вiн поставив iншу торбу на стiл i торкнувся ii губ швидким поцiлунком. Кес досi була в учительському вбраннi – якась незрозумiла спiдниця, непоказний светр. Скромний стиль, який вiн схвалював, не заглиблюючись у деталi. Рiч у тiм, що вiн схвалював ii зовнiшнiсть у цiлому. Вона була високою, неповороткою, iз пишними грудьми, широкими стегнами й мiцними гомiлками, обтягнутими чорними панчохами, якi полюбляють серйознi жiнки. Саме таким був ii образ – серйозна зрiла панi, i Мiка вважав цю солiднiсть привабливою рисою. Подорослiшавши, вiн втратив цiкавiсть до струнких iнфантильних дiвчат. Обличчя Кес було широким i спокiйним, очi мали глибокий сiро-зелений колiр, пряме золотаве волосся, недбало роздiлене на продiл i просто укладене, спадало на плечi. Вiн вважав, що на неi завжди приемно дивитися. Вона вже накрила стiл, поклавши посерединi паперовi рушники – звичайнi серветки цiлком недоречнi, якщо ви ласуете реберцями барбекю. Поки вона розбирала торби i дiставала харчi, Мiка взяв двi бляшанки пива з холодильника – одну простягнув жiнцi, а iншу лишив собi. Потiм усiвся навпроти Кес. – Як минув твiй день? – спитала вона. – Добре. А твiй? – Нормально. Якщо не зважати на той факт, що Нен дiзналася про Вiскерса. – Ясно, – пробурмотiв Мiка. Вiн геть забув про цю iсторiю. – Коли я повернулася додому, вона надiслала менi повiдомлення з проханням зателефонувати iй. Мiка мовчав. Кес поклала собi листовоi капусти i передала йому тарiль. – І що ж вона хотiла? – зрештою поцiкавився вiн. – Не знаю. – Ти не дзвонила iй? Кес обрала три реберця з пiнопластовоi коробки. Вона сердито надула губи, i Мiка зауважив, що ця гримаска надала iй несподiваноi схожостi з маленькою дiвчинкою. – Немае сенсу вiдкладати таку розмову, – порадив вiн. – Зволiкання нiчим не допоможе. – Я вирiшу проблему, – вiдрiзала вона. Вiн зрозумiв, що краще облишити цю тему. І жадiбно з’iв реберце. Якщо Кес не спала, вона завжди прагнула заповнити тишу музикою, новинами та ще бозна-чим. Уранцi вона вмикала Нацiональне громадське радiо, а ввечерi – телевiзор, що постiйно фонував на задньому планi незалежно вiд того, чи дивилася вона програму. Їхнi трапези супроводжувалися нескiнченним потоком легких, приемних мелодiй, що линули з кухонного радiоприймача. Мiка, який надзвичайно цiнував спокiй, залюбки позбувся би всiх цих джерел шуму, адже давно помiтив, що ним опановуе якась невизначена дратiвливiсть, коли вiн починае дослуховуватися до повiдомлень дикторiв. Зараз вiдбувалося щось подiбне. – Чи можна зробити трохи тихiше? – спитав вiн. Кес кинула на нього смиренний погляд i, нахилившись уперед, притишила звук. Вiн волiв би, щоби вона повнiстю вимкнула його, але припустив, що таке прохання – це вже занадто. Вони з Кес були разом близько трьох рокiв i нинi досягли етапу вiдносноi стабiльностi: навчилися шукати компромiси, миритися з недолiками партнера, не зважати на дрiбнi чвари. Можна сказати – розробили певну систему. Десь у серединi трапези Кес повернулася до теми Нен. – А як щодо неi? Із ким живе вона? – Мiка спершу не зрозумiв, що саме мае на увазi Кес, доки вона не уточнила: – Величезний золотавий ретривер! Ось кого тримае Нен! Так, це собака ii нареченого, але суть вiд того не змiнюеться. Невже вона не розумiе, чому я не можу позбутися Вiскерса? Мiка завжди дивувався, чому Кес назвала кота цим примхливим iм’ям. Не типово для неi. Чому би не обрати щось бiльш солiдне? Герман або Джордж? Само собою, вiн не озвучував свою думку. Зараз Мiка збирався спитати, куди подiвся Вiскерс. Вiн оглянув кухню, проте не виявив жодних ознак його присутностi. – Іронiя долi,– мовила Кес. – Ти же знаеш, що вiн завжди зникае, щойно до мене приходять гостi. Треба ж було йому висунути носа саме тодi, коли увiйшла Нен! Клята випадковiсть… – Ближче до теми, – сказав Мiка. – Коли вже Нен вiдмовиться вiд своiх претензiй i дозволить тобi самiй винаймати це помешкання? Адже вона заручилася з тим хлопцем ще до того, як ми з тобою познайомилися. – Хороше питання, – зазначила Кес. – Зазвичай люди зустрiчаються, закохуються, переiжджають, одружуються. От тiльки Нен – виняток iз правила. Мiка витримав коротку паузу, пiсля чого запитав, як поживае Демоле – ii найбiльш проблемний i неслухняний учень. Демоле почав сiяти хаос тiеi самоi митi, як увiйшов до класноi кiмнати, але вiн жив у трейлерi разом зi своею бабусею, i Мiка знав, що Кес жалiе цього хлопця. Пiд час обiдньоi перерви Демоле пiдкинув пластикову лiнiйку в наплiчник Дженнаi i сказав iй, що це викидний нiж. Цiкава тема. Пiсля вечерi вони прибрали зi столу, залишивши тарiлки поблизу мийки, оскiльки Кес не подiляла переконань Мiки стосовно того, що посуд треба мити негайно. Вона користувалася посудом iз китайськоi порцеляни i набором столових приборiв. Також Кес мала багато всiляких дрiбничок на кшталт сушарки для салату та стiйки для ножiв. Вiтальня була обставлена гарними м’якими меблями, усi постiльнi речi пiдiбранi в однiй колiрнiй гамi, на численних маленьких столиках стояли горщики з кiмнатними рослинами i керамiчнi фiгурки. Мiка вважав таку обстановку дещо клаустрофобiчною, але водночас вiн був вражений. Часом йому починало здаватися, що його власне житло виглядае не дуже солiдно. Вони перемiстилися до вiтальнi, щоби подивитися вечiрнiй випуск новин. Умостилися разом на канапi. Мiж ними всiвся кiт, який нарештi зволив з’явитися. Вiн був худий, чорний i зовсiм молодий, iз бiлою мордочкою i довгими вусами, що пояснювали походження його iменi. Заплющивши очi, кiт згорнувся калачиком i тихенько мурчав. Шум телевiзора доповнювався музикою, що долинала з кухнi, аж поки Мiка не пiшов туди i не вимкнув радiо. Вiн усе ще не мiг второпати, як Кес витримуе цей невпинний потiк звукiв. Його мозок вiд таких речей неначе вибухав. Якби йому дозволили обирати, вiн взагалi не слухав би новини. Вiдверто кажучи, Мiка розчарувався у своiй краiнi. Здавалося, останнiм часом усе котиться до бiса. Його пригнiчувало вiдчуття, що вiн не може нiчого змiнити. Проте Кес була дуже принциповою i старалася не прогаяти жодноi сумноi деталi. Вона сидiла прямо й уважно спостерiгала за всiм, що вiдбувалося на екранi. Вiтальню огорнули сутiнки; мерехтiння телевiзора золотило ii профiль та шию. Мiцi подобався вигин ii шиi. Вiн нагнувся i припав губами до пульсуючоi вени пiд ii пiдборiддям. На якусь секунду вона нахилила голову й торкнулася його обличчя, але ii очi були вперто прикутi до екрана. – Один день, коли ми завдаемо шкоди планетi, доведеться вiдпрацьовувати десять рокiв, – зауважила Кес. – Інколи шкода бувае непоправною, i нiчого вже не вдiяти. Нiколи. – Може, я залишуся на нiч? – прошепотiв Мiка iй на вухо. – Ти ж знаеш, що завтра – навчальний день, – мовила вона, погладжуючи його руку. – Лише один раз, – попросив вiн. – Обiцяю, що прокинуся рано й негайно заберуся звiдси. – Мiко, ти серйозно? – здивувалася вона. Запитальна iнтонацiя означала, що вiн поводиться легковажно. Вiн i гадки не мав, чому Кес так реагуе. Вона напрочуд рiдко заперечувала, якщо вiн волiв переночувати в неi. Цього ж разу жiнка вiдсунулася подалi та зазначила: – Крiм того, менi здаеться, що сьогоднi твоя черга вивозити смiття. – Я можу зробити це рано-вранцi,– сказав вiн. – Я ще не виставила оцiнки! – майже скрикнула вона. Мiка усвiдомив, що зазнав поразки. «Добре, добре», – зiтхнувши, буркнув вiн. Щойно почався наступний рекламний ролик, вiн звiвся на ноги. – Не хочеш забрати свою порцiю? – спитала вона, провiвши його до дверей. – Можеш залишити ii собi,– вiдказав вiн. – Дякую. – Послухай! – Мiка розвернувся до неi.– Завтра я мiг би приготувати свiй знаменитий чилi. А ти прийдеш на вечерю i принесеш решту кукурудзяного хлiба. – Навiть не знаю… – Чилi з кукурудзяним хлiбом. Смакота! – звабливо мовив вiн. – Гаразд, – здалася Кес. – Прийду. Але ми маемо повечеряти рано. Вона вiдчинила дверi й нарештi поцiлувала його по-справжньому. Потiм вiдiйшла, пропустивши його вперед. Мiка iхав додому майже порожнiми вулицями, але все одно не перевищував швидкiсть, бо не подiляв теорii про те, що закон зазвичай залишае простiр для маневру. Якщо тридцять п’ять миль насправдi означають тридцять вiсiм, необхiдно чiтко прописати нову норму – тридцять вiсiм. «Цей чоловiк говорить розумнi речi», – схвально зазначив Бог трафiку. Мiка попрямував на захiд, до Пiвнiчного бульвару. Потiм звернув лiворуч, на Йорк-роуд, попередньо ввiмкнувши покажчик повороту, – попри те, що рухався смугою, звiдки можна було повертати лише в одному напрямку. Вiн вiдчував невиразну тривогу. Йому здалося, що Кес була з ним не такою нiжною, як зазвичай. Вiдколи вона переймалася його чергою вивозити смiття? Однак вона не належала до категорii жiнок, схильних дутися з якихось загадкових причин i тримати образу в собi. Вiдiгнавши цi неприемнi думки, вiн заходився насвистувати «Мiсячне сяйво у Вермонтi» – останню мелодiю, що лунала з ii кухонного радiоприймача. Коли Йорк-роуд залишилася позаду, з’явилися знайомi крамницi та кав’ярнi. Бiльшiсть крамниць були зачиненi, згаслi неоновi вивiски ледь виднiлися в темрявi. Мiка звернув лiворуч, на вулицю Роско, пiсля чого поiхав праворуч i, дiставшись секонд-генду, рушив прямiсiнько до стоянки. Вийшовши з автiвки, вiн прихопив наплiчник iз переднього сидiння, зняв iз даху табличку «Технарвiдлюдник» i поклав усе це на сходи. Наступноi митi заходився виносити смiттевi баки на алею. Бак помешкання 2b (де проживав мiстер Лейн) мiстив велику картонну коробку вiд поштовоi посилки, що вибивалася з-пiд кришки. Переробка паперу в день вивозу смiття! «О-ля-ля, месье! – докiрливо мовив Мiка, старанно iмiтуючи французький акцент. – Ви таки йолоп!» Хитнувши головою, вiн поставив бак бiля помешкання 2а. Деякi люди не розумiють елементарних речей. 2 РАНО-ВРАНЦІ, КОЛИ МІКА ВЖЕ МАЙЖЕ ПРОКИНУВСЯ, йому наснився сон про те, що вiн знайшов дитину в одному iз проходiв мiж стелажами в супермаркетi. Звернув убiк i натрапив на малюка в самих лише пелюшках – той сидiв на пiдлозi навпроти полицi зi злаковими пластiвцями. Вiн рiзко зупинився i здивовано витрiщився на дитинча. Малюк весело глянув на нього – круглолиций, рум’яний, iз коротким бiлявим волоссям. Унiверсальний образ немовляти. Довкола – жодноi ознаки присутностi дорослих. Мiка прокидався повiльно, немовби проходячи кiлька етапiв. Нарештi вiн розплющив очi i втупився поглядом у стелю. Його мозок досi обмiрковував, що робити з тим малюком. Примiром, вiднести до вiддiлу загублених речей, але тодi доведеться взяти його на руки, а Мiка побоювався, що дитина заплаче. Якщо батьки кинуться на пошуки, вони можуть дiйти хибного висновку i навiть звинуватити його у спробi викрадення хлопчика. Як переконати iх, що вiн не мав намiру завдати шкоди? Вiн розумiв, що це виглядатиме пiдозрiло. Мiка вимкнув будильник до того, як пролунав сигнал. Пiдвiвся з лiжка, але малюк i досi хвилював його уяву. Вiн не мiг збагнути, чому дитяче личко було таким незворушним. Здавалося, хлопчик вичiкував, не маючи жодного сумнiву, що Мiка прийде за ним. Коли вiн вийшов на пробiжку i жадiбно вдихнув морозяне повiтря, йому в голову запала недоречна думка, що саме зараз вiн мiг би добряче налякати малюка, торкнувшись його голого тiльця холодними руками. Вiн усмiхнувся й додав швидкостi, остаточно забувши про той дивний сон. О цiй порi вiн мав нагоду насолоджуватися самотнiстю на безлюдних хiдниках. Трохи згодом ситуацiя змiниться – вийдуть на прогулянку власники собак, а матерi поведуть дiтей до школи. Зазвичай вiн долав свiй маршрут, обираючи довгу дорiжку овальноi форми, що вела на пiвнiч, а потiм звертала на захiд, де шкiл було бiльш нiж достатньо. Пiд час пробiжки Мiка нiколи не вдягав окуляри. Його страшенно дратувало, коли вони сповзали з носа та запотiвали в мiру того, як пiтнiв вiн сам. Це було недоречно, адже в останнi кiлька рокiв його зiр на далеку вiдстань суттево погiршився. Рiч не в тiм, що йому загрожувала слiпота чи щось таке – вiн просто старiшав, як безтактно висловився його оптометрист. Уночi Мiка ледве розрiзняв дорожню розмiтку, а минулого тижня йому привидiвся чорний павук, що насправдi виявився мотком ниток. Цього ранку, вертаючись додому, вiн вкотре припустився помилки: на якусь секунду уявив, що пожежний гiдрант – вицвiлий до того рожевого кольору, якого часто набувають старi глинянi квiтковi горщики, – це дитина або дорослий дуже маленького зросту. Його закруглена верхiвка, що поступово вимальовувалася перед очима, поки вiн спускався схилом у напрямку перехрестя, чимось нагадувала людську голову. «Що робить цей рудий хлопчик на узбiччi дороги? Чому вiн тут опинився?» – щоразу думав Мiка. Попри те, що вiн добре знав, що йдеться про звичайний гiдрант, на якусь швидкоплинну мить виникала та сама iлюзiя. Історiя повторювалася щоранку. Коли гiдрант залишився позаду, вiн уповiльнив темп, перейшов на звичайну ходу i, вiддихуючись, упер руки в боки, аби набирати бiльше повiтря в легенi. Проминувши благодiйний фонд i крамницю автозапчастин, вiн опинився на своiй вулицi, залишив позаду рибний ресторанчик, звернув праворуч i рушив угору звивистою, зарослою травою стежкою, що вела до його будинку. На подвiр’i сидiв якийсь молодик у жовто-коричневому вельветовому блейзерi. Точнiше – хлопець пiдлiткового вiку. – Привiт, – мовив вiн до Мiки, пiдводячись. – Привiт, – вiдгукнувся Мiка. Вiн звернув лiворуч i почав пiднiматися сходами. – Стривайте! – крикнув хлопець. Мiка озирнувся. – Ви живете тут? – поцiкавився незнайомець. – Так. Мiка зауважив, що його спiврозмовник явно належить до багатеньких мажорiв. Вiн мав гарний вигляд у якомусь примхливо гламурному сенсi. Акуратно пiдстрижене темне волосся пiдкреслювало форму голови. Бiла сорочка з високим комiрцем, рукави блейзера закоченi майже до лiктiв (Мiка вважав подiбний стиль претензiйним). – Мiстер Мортiмер? – спитав хлопець. – Так. – Мiстер Мiка Мортiмер? – Так. Хлопчина випнув пiдборiддя. – Я – Брiнк Адамс. Хто би мiг подумати, що вiн носить таке чудернацьке iм’я – Брiнк! – Привiт, – обережно проказав Мiка. – Брiнк Бартел Адамс, – провадив далi хлопець. Що це, у бiса, означало? Скидалося на те, що вiн надае якогось особливого значення своiм словам. – Син Лорни Бартел. Мiка рiзко опустив руки. – Отакоi! Брiнк кiлька разiв кивнув. – Лорна Бартел! – скрикнув Мiка. – Оце так сюрприз! Як вона поживае? – Чудово. – Неймовiрно! – сказав Мiка. – Я так давно не згадував про Лорну… Господи! Чим вона займаеться зараз? – Працюе юристом, – вiдповiв Брiнк. – Несподiвано. – Чому? – спитав Брiнк, пiдводячи голову. – А ким ви ii уявляли? Правду кажучи, Мiка про це нiколи не замислювався. – Ну… Коли ми бачилися востанне, вона була студенткою-другокурсницею, отже… – То був випускний курс, – виправив Брiнк. Хлопець помилявся, але Мiка не хотiв марнувати час на роз’яснення. – Хай там як, а я цiлком певен, що тодi вона й гадки не мала, ким стане в майбутньому, – зауважив вiн. Здавалося, Брiнк чогось чекае, але Мiка не знав, чого саме. – Ти живеш поблизу? – спитав вiн. – Нi, я просто проходив повз, – вiдказав Брiнк. – Вирiшив навiдатися до вас. – Он воно як… – Чи маете ви час випити зi мною кави або ще чогось? – Авжеж, – погодився Мiка. – Заходь, будь ласка. – Дякую. Якби Мiка був сам, вiн би вiдчинив параднi дверi й попрямував до пiдвалу, але такий варiант передбачав, що йому доведеться вести Брiнка через пральню та котельну, а це здавалося йому неправильним, хоча вiн не мiг би пояснити, чому. Тому Мiка почав спускатися сходами, обiйшовши стоянку. Брiнк крокував слiдом. – А де живе твоя мама зараз? – Мiка озирнувся, коли вони проминули зовнiшнiй сходовий майданчик. Його голос вiдбивався вiд стiн ледь чутною луною. – У Вашингтонi. – Непогано! Вiн не пригадував назву рiдного мiстечка Лорни, але пам’ятав, що вона народилася десь у захiдному Мерiлендi i завжди планувала повернутися до своеi провiнцiйноi глушини пiсля закiнчення коледжу. Лорна казала, що iй потрiбнi гори – ii зачаровувало те, що вони створюють плавний перехiд мiж землею та небом. І що тепер? Працюе адвокаткою у Вашингтонi. Мае сина, який носить блейзер iз закоченими рукавами. Мiка вiдчинив заднi дверi й вiдступив, пропустивши гостя поперед себе. – Попереджаю: вершкiв немае,– сказав вiн, коли вони ввiйшли до кухнi. – Пусте. Мiка вказав на один зi стiльцiв бiля столу з композитного матерiалу. Брiнк умостився на ньому. Його погляд був спрямований у бiк вiтальнi. – Вибач за цей безлад, – мовив Мiка. – Перше, що я роблю вранцi,– виходжу на пробiжку. Пiсля пробiжки вiн зазвичай приймав душ. Цiеi митi його дратував свербiж у нижнiй частинi спини, де висихав пiт. Стримавши бажання помчати до ванноi, вiн дiстав кавоварку iз серванту й заходився насипати каву. Його кавоварка була допотопним електроприладом – вiн виявив ii у квартирi, коли переiхав сюди. Скляна ручка на кришцi була обгорнута клейкою стрiчкою, що не давала змоги роздивитися, що коiться всерединi. Попри все, ця штуковина не втратила здатностi варити добру каву. Вiн налив води з-пiд крана й увiмкнув кавоварку. – Тобi iз цукром? – спитав вiн. – Так, будь ласка. Мiка поставив цукорницю на стiл, а поряд поклав ложечку. Потiм усiвся навпроти хлопця. Зараз Мiка чiтко бачив, що Брiнк цiлком мiг бути сином Лорни, хоча вiн не здогадався би про це, якби той не згадав ii iм’я. Темне волосся (хоча ii волосся було довгим i хвилястим) i розкосi, наче в оленя, очi (теж темнi) вiн успадкував вiд неi. Щоправда, рот вiдрiзнявся. Верхня губа була вигнутою, iз ямочкою посерединi. Натомiсть ii губи були прямими й мали чiткiшу форму. – Отже, твоя мама працюе адвокаткою, – сказав Мiка. – А якщо конкретнiше? – Надае правову допомогу. – Зрозумiло. Інакше кажучи, Лорна не стала солiдною юристкою, як йому уявлялося попервах. Логiчно. Їi родина належала до якоiсь фундаменталiстськоi церкви, i Лорна змалку мрiяла нести людям добро. Хоча це не пояснювало наявнiсть сина iз закоченими рукавами блейзера. – А ким працюе твiй тато? – спитав вiн. – Тато теж юрист. Корпоративне право. – Ясно. Мiка неуважно побарабанив пальцями по столу. На задньому планi пихкала кавоварка. – Батьки дуже цiлеспрямованi,– мовив Брiнк. – Завжди розпитують про моi плани. А я гадки не маю, якi в мене плани. Я щойно вступив до коледжу Монтроуз. Але навiть це iм не подобаеться. Вони вважають це невдачею, бо сподiвалися, що я вчитимусь у Джорджтаунi, як батько. Тато критикуе мене найбiльше. Хай би що я робив, вiн нiколи не бувае задоволеним. – Кепськi справи, – зазначив Мiка. – Ми рiзнi. Не змiшуемось, як олiя i вода. Я радше схожий на вас. Людина вашого типу. – Схожий на мене? – Мiка був ошелешений. – Що ж тобi вiдомо про мiй тип? – Ви фрилансер. Виконуете рiзнi замовлення. Не маете постiйноi роботи. Чудово. Вiн став взiрцем для ледачих хлопцiв. – Звiдки ти знаеш? – поцiкавився чоловiк. – Мама розповiла. Виявляеться, Лорна стежила за його життям? Мiка заклiпав очима. – Я знайшов вашу свiтлину в коробцi для взуття, – пояснив Брiнк. – В альбомi з iншими фото студентських часiв. Ви обiймали ii пiд кизиловим деревом. Я показав iй знiмок i спитав: «Хто це?» «Це Мiка. Мiка Мортiмер», – вiдповiла вона, а потiм сказала, що ви були коханням ii життя. – Вона таке сказала? – Якщо точнiше, тодi iй здавалося, нiби вона саме так вас кохае. – Ясно. – Я запитав у неi, де ви живете зараз, i вона повiдомила останнi новини про вас: подейкують, що ви – комп’ютерний гуру, який живе десь у Балтиморi. Це iй розповiла моя тiтка Марiсса. – Тiтка… – пробурмотiв Мiка. Вiн припустив, що це, певно, Марiсса Бейрд, студентська подруга Лорни, яка дiлила з нею кiмнату. – Мама сказала, що ваша кар’ера була нестабiльною, хоча вона не знае, чи зараз щось змiнилося. Нарештi кавоварка шалено засичала – це означало, що кава майже готова. Мiка пiдвiвся i взяв двi фiлiжанки з верхньоi полицi. Зачекавши, доки булькотiння стихне, вiн розлив каву по фiлiжанках i вiднiс iх до столу. – Тiтка Марiсса й досi вiдвiдуе зустрiчi одногрупникiв, – сказав Брiнк. – Вона знае все про всiх. – Це чимала цифра, – зауважив Мiка, пiдсунувши цукорницю ближче до хлопця. – Вас було легко розшукати, – мовив Брiнк. – Мабуть, так, – погодився Мiка. – «Компанiя Мiки Мортiмера». Нагадуе одну з вивiсок на крамарнях, якi показують у ковбойських фiльмах про Дикий Захiд. Круто. – Дякую, – сухо вiдказав Мiка. Вiн зробив ковток i глянув на вiдблиски сонця на пiдлозi. Маленький промiнчик, що проникав крiзь скло й затримувався над мийкою, завжди мав форму горизонтальноi смужки. – Мене цiкавить iнше питання, – додав вiн. – Навiщо ти розшукував мене? Брiнк, який розмiшував цукор, раптом завмер i скинув очi на Мiку. – Послухайте, – мовив вiн, – ви ж розумiете, що я не належу до своеi родини. Я серед них – бiла ворона. Бiльше схожий на вас. – Але ж ти навiть не знаеш мене, – сказав Мiка. – Гени нiкуди не подiнеш, – зауважив Брiнк, пильно дивлячись на нього. – Гени? Брiнк мовчав. – Я не розумiю, – зрештою струснув головою Мiка. – Гадаю, зрозумiете, якщо добре все обмiркуете. – Перепрошую? Брiнк роздратовано зiтхнув. – Невже я маю це озвучувати? – спитав вiн. – Ви з моею мамою… мали секс. Вона завагiтнiла… – Що? Брiнк не зводив iз нього очей. – Твоя мама навряд чи казала, що я маю до цього якийсь стосунок. – Мама нiколи нiчого не казала. Щоразу, коли я питав про мого батька, вона вiдповiдала, що це несуттево. – Несуттево, – повторив Мiка. Вiн вiдчув гостре бажання засмiятися, але йому не хотiлося образити хлопця. – Гаразд, спробуемо розiбратися. Скiльки тобi рокiв? – Вiсiмнадцять, – вiдказав Брiнк. – Вiсiмнадцять. А я закiнчив навчання понад двадцять рокiв тому… За тих часiв ми з твоею мамою вже не зустрiчалися i не бачилися мiсяцями. Крiм того… Крiм того, вони з Лорною нiколи не мали сексу. Лорна носила особливу золоту каблучку iз символiкою ii церкви – це, за словами дiвчини, означало, що вона «береже себе». Мiка не намагався переконати ii змiнити рiшення. Вiн, iмовiрно, захоплювався цiлiснiстю ii натури. Адже цiлiснiсть була важливою складовою ii жiночоi привабливостi! Здаеться, син Лорни не успадкував цю рису. Їi син – той самий хлопець, який зараз впиваеться в нього невидющим поглядом. Обличчя Брiнка неначе скам’янiло. – Зачекайте, – мовив вiн. – Це неможливо. – Чому? – спитав Мiка. – Ви можете сказати менi правду. Повiрте, я не збираюсь вимагати алiментiв чи ще чогось. Я вже маю батька. До речi, вiн офiцiйно всиновив мене, коли вони з мамою одружилися. Менi нiчого не треба вiд вас. – Можливо, тато i е твоiм батьком, – зауважив Мiка. – Тобто бiологiчним батьком. – Нi. Вона познайомилася з ним, коли менi було два роки. Не ранiше. – Ну… якщо так… Брiнк виглядав розсердженим. Скидалося на те, що вiн прийняв свiдоме рiшення сердитися. Рiзким порухом руки хлопець вiдсунув фiлiжанку вбiк. Кiлька крапель кави пролилося на стiл. – То були ви! – скрикнув вiн. – Хто ще мiг би бути моiм батьком? – Не маю жодного уявлення. – На тих свiтлинах ви були единим хлопцем, схожим на ii бойфренда. – Послухай, – сказав Мiка, – я навiть не знав, що вона була вагiтна. Тобi варто звернутися до неi. Брiнк уперто витрiщався на нього. – Я запитував мiльйон разiв, – зiзнався вiн. – Вона торочить одне: тато допомiг виростити мене, i це едине, що мае значення. – Розумнi слова, – зауважив Мiка. – А як щодо мого генетичного матерiалу? Може менi необхiдно знайти iнформацiю про стан здоров’я моiх родичiв по батькiвськiй лiнii? – Якщо це втiшить тебе, я взагалi нiчого не знаю про стан здоров’я членiв моеi сiм’i. Вiн сподiвався розрядити атмосферу, але, судячи з виразу обличчя Брiнка, припустився помилки. – Жартую, – мовив Мiка. – Долити тобi кави? Брiнк заперечливо хитнув головою. Аж тут задзеленчав мобiльний, що лежав на кухонному столi. Мiка звiвся на ноги, нахилився i глянув на екран. Незнайомий номер. Вiн вийняв телефон iз зарядки i вiдповiв: – Компанiя «Технар-вiдлюдник». – Мiка Мортiмер? – Так. – Дякувати Богу! Вас надзвичайно важко знайти! Ви, певно, не пам’ятаете мене. Мое iм’я – Кiт Вейн. Кiлька рокiв тому ви допомогли менi. Тодi ви працювали в компанii «Комп’ютерний майстер». До речi, я вже не користуюсь послугами цiеi компанii. Бiльш нiж очевидно, що вони геть нiчого не розумiють… Вiн витримав паузу, iмовiрно очiкуючи, що Мiка пiдтримае бесiду й погодиться з ним. Однак Мiка був iншоi думки. «Комп’ютерний майстер» – перша компанiя, що найняла його на роботу, мiсце, де вiн багато чому навчився. Йому довелося звiльнитися через те, що начальник був йолопом, пихатим типом, який починав усi своi фрази словами «Слухай сюди» або «Розумiеш, приятелю». Ось чому Мiка мовчав, аж поки мiстер Вейн не почав провадити далi: – Сталося дещо жахливе. Із мого комп’ютера зникло все – документи, файли, податковi декларацii… – Чи робили ви резервнi копii? – Ну… Я знаю, що мав би зробити iх… Мiка зiтхнув i потягнувся за планшетом, що лежав бiля тостера. – Гаразд, – сказав вiн. – Ваша адреса? Чоловiк мешкав у Роджерс-Форж. Мiка пообiцяв, що приiде об одинадцятiй. У глибинi душi вiн радiв, що мае привiд пiти. – Здаеться, я маю виiхати на виклик, – пояснив вiн Брiнку. Той кивнув i встав iз-за столу, не дивлячись йому у вiчi. Зараз вiн здавався не сердитим, а радше розчарованим. – Ну що ж, дякую вам за каву, – мовив вiн, прямуючи до дверей. Брiнк лише махнув лiвою рукою i вийшов надвiр. – Перекажи iй вiтання вiд мене! – додав Мiка, почуваючись iдiотом. Але дверi вже зачинилися з негучним, але рiшучим клацанням. Близько хвилини Мiка стояв нерухомо, пiсля чого здвигнув плечима й пiшов приймати душ. Як виявилося, утраченi файли мiстера Вейна були лише прихованi. Мiка миттево вiдшукав iх, i мiстер Вейн був безмежно вдячний. – Надалi ви маете… – суворо почав Мiка. – Знаю! Знаю! – скрикнув той, скинувши обидвi долонi.– Я засвоiв урок. Вiднинi робитиму резервнi копii. Мiка мав би поцiкавитися, яким чином вiн збираеться здiйснити цей план. Радше, клiент не мав найменшого уявлення, як це робиться. Мiка мiг би пояснити докладнiше i запропонувати встановити вiдповiдний застосунок, аби заробити значно бiльшу суму, нiж щойно отриманий скромний гонорар. Проте вiн не вiдчував особливоi охоти. Йому муляло нав’язливе вiдчуття, нiби вiн не зробив щось важливе або не завершив якусь справу. Тому просто сказав: – Гаразд. Якщо вам знадобиться допомога, ви маете мiй номер телефону. І поспiшив ретируватися. Причина його неспокою – той хлопець, подумав вiн, iдучи вниз по Чарлз-стрит. Його думки невiдступно крутилися навколо юного Брiнка. Очевидно, що той переживав якусь кризу, а Мiка певним чином вiдштовхнув його. Аналiзуючи те, що сталося, вiн почувався винним – почасти через Брiнка, а почасти через Лорну, яку вiн, навiть пiсля стiлькох рокiв, згадував iз нiжнiстю. Якщо точнiше, вiн укотре згадав ii з нiжнiстю. (Їхнiй розрив був дещо драматичним. Вiн спiймав ii на гарячому, коли вона цiлувала iншого хлопця.) Однак, попри все, вона була його першим справжнiм коханням. Вiн нiколи не мав великого досвiду у стосунках з дiвчатами. Його вважали самiтником. Вони познайомилися, коли Мiка вчився на другому курсi, а Лорна була зеленою першокурсницею. Вiн побачив ii в кафетерii – вона сидiла осторонь вiд iнших дiвчат, якi вищали й хихотiли за сусiднiми столиками. Хвиля темного волосся, худорляве обличчя, позбавлене будь-якого макiяжу, свiтла блуза та вицвiла спiдниця, яку надто часто прали. Усе це свiдчило про певну стриманiсть. Заразом, у ii манерах не вiдчувалося будь-якоi сором’язливостi чи скромностi. Вона здавалася навдивовижу самодостатньою. Мiка поставив свою тацю на ii столик i спитав: «Не заперечуеш, якщо я тут сяду?», а вона без тiнi усмiшки вiдповiла: «Усе в нормi. Сiдай». Йому сподобалося, що дiвчина не манiжилася. Не демонструвала бiлоснiжнi зуби, не розмовляла кокетливим тоном. Залишалася собою. Його вразила ii природнiсть. Вiн був заiнтригований. Ураховуючи особливостi ii виховання i приналежнiсть до фундаменталiстськоi церкви, не було нiчого дивного в тому, що вона не зробила аборт. Його здивувало iнше – сам факт ii вагiтностi. Лорна Бартел, та сама – непохитно впевнена у своiх моральних засадах! Вiн нiколи не повiрив би, що таке можливо. Автофургон, що iхав попереду, рвонув на жовте свiтло, але Мiка був готовий до такого маневру й повiльно, елегантно зупинився («Ти це бачив? – захоплено скрикнув Бог трафiку. – Жодного поштовху!»). Проблема з колишнiми подругами, розмiрковував далi Мiка, полягае в тому, що кожна з них краде в тебе щось значуще. Ти прощаешся з першим у життi коханням, закохуешся в iншу i виявляеш, що в тебе чомусь менше почуттiв до наступноi пасii. Маленька частка душi кудись зникла, тож у новi стосунки ти вкладаешся не повнiстю, а в подальшi – дедалi менше. Пiсля розриву з Лорною вiн почав зустрiчатися iз Зарою – екстравагантною, пристрасною дiвчиною, що полюбляла капелюшки з традицiйними африканськими орнаментами. Коли ж Зара покинула його заради партнера по танцях, вiн захопився Адель, яка вважала своiм покликанням захист рiдкiсних видiв тварин. Одного дня вона оголосила, що iде працювати iз сiрими вовками безпосередньо в iхньому середовищi – десь у штатi Монтана. А може, то був Вайомiнг. На жаль, Мiцi не дуже таланило з жiнками. Йому здавалося, що на певному етапi вони втрачають до нього iнтерес. Вiн не знав причину. Нещодавно в його життi з’явилася Кес, але ця iсторiя вiдрiзнялася вiд студентського роману з Лорною. Із Кес усе розвивалося iнакше. У бiльш повiльному та спокiйному темпi. Звичайно, про шлюб навiть не йшлося. Завдяки всiм своiм попереднiм подругам Мiка зрозумiв одну просту iстину: жити пiд одним дахом iз жiнкою надто клопiтно. Вiн звернув на Йорк-роуд, аби придбати пакетний перемикач в господарськiй крамницi «Ейс». Якщо вже випала така нагода, вирiшив обрати там поруччя для ванноi – замовлення клiента з помешкання 3b. Пiсля цього вiн вирушив до супермаркету «Гiгант» – купувати складовi для чилi. Проходячи повз полицi з консервованими продуктами, Мiка раптом згадав свiй вранiшнiй сон. Чiткий флешбек. Той малюк у пелюшках бавився в проходi, дуже схожому на це мiсце. Тримав спину рiвно, як зазвичай роблять дiти, якi нещодавно навчилися сидiти. Якого бiса йому наснилася ця маячня? Дехто мiг би назвати такий сон пророчим – попри те, що Брiнк давно вже не був малюком. Опинившись удома, вiн повернув спорожнiлi смiттевi контейнери на заднiй двiр. Потiм рушив до свого офiсу i занiс перемикач i поруччя до списку додаткових витрат, що призначався для власника будинку. Поруччя вiн позначив як «замiну вiшака для рушникiв», оскiльки йшлося про роботу, що виконувалася на розсуд мешканцiв, i теоретично подружжя Картерiв мало би за це заплатити. Рiч у тiм, що Луелла Картер хворiла на рак i поступово слабшала, що впливало на ii здатнiсть утримувати рiвновагу. Саме тому iй було потрiбне поруччя, а не щось на кшталт лiйки для душу. Мiстер Жерар – вiсiмдесятирiчний власник будинку – був скнарою. Нинi цей тип мешкав у Флоридi й не надто переймався тутешнiми справами. Буде справедливо, якщо заплатить саме вiн. Пiсля обiду клiенти телефонували тричi, й одне замовлення навiть розважило його. Якийсь чоловiк попросив почистити комп’ютер його сина-пiдлiтка вiд величезноi кiлькостi порнороликiв i шкiдливих програм. Мiка отримав неабияке задоволення, читаючи назви цих файлiв, вигаданi хлопчиком, як-от: «Вирощування сорго у Схiдних штатах», «Перепис населення в Дейтонi, штат Огайо» i таке iнше. Це нагадало йому книжки, що використовували як схованки, де люди зберiгали цiннi речi. На iхнiх обкладинках завжди були сухi й невиразнi назви, аби у стороннiх осiб не виникла спокуса зазирнути всередину. Батько хлопчика був родом iз якоiсь азiйськоi краiни. Як i бiльшiсть його клiентiв-чоловiкiв, вiн виявився балакучим типом iз тих, що полюбляють обговорювати технiчнi питання, поки Мiка працюе. Спершу вiн розпитав його про вiдмiнностi мiж лазерними i струменевими принтерами, пiсля чого перейшов до обговорення проблем конфiденцiйностi, що виникають у пристроях «розумного дому». Мiка вiдповiдав лаконiчно. Вiн завжди волiв зосереджуватися на однiй справi. Але це не мало особливого значення – мiстеру Фенгу просто подобалося теревенити. Поки Мiка заповнював рахунок-фактуру, мiстер Фенг сказав: – Колись ви допомогли менi видалити шкiдливу програму. Ви тодi працювали в компанii «Комп’юклiнiк». Ваше обличчя одразу видалося менi знайомим. – Справдi? – мовив Мiка. – Зараз ви маете власну компанiю, чи не так? – Ну, я б не назвав це компанiею… Вiн вiдiрвав верхню частину рахунку i вручив ii мiстеру Фенгу. Той проглянув написане, скрививши губи. – Краще я не розповiдатиму про це моему синовi,– зазначив мiстер Фенг.– Вiн повернеться додому, увiмкне комп’ютер i здивуеться, що проблема вирiшилася. Але я мовчатиму як риба. – Хороший план, – похвалив Мiка. – Може, вiн подумае, що йому допомiг Господь, – додав мiстер Фенг. Обое засмiялися. Іншi виклики були не настiльки цiкавими. Реiнсталювати операцiйну систему, налаштувати новий принтер. Нудна, тривiальна робота, що не потребуе розумових зусиль. Хлопець, якого поцiлувала Лорна, звався Ларрi Едвардс Есмонд. Ця деталь спливла в його пам’ятi, коли вiн покiнчив iз принтером i вертався додому. Ларi Есмонд був маленьким худорлявим молодиком iз крихiтною коричневою борiдкою, що стирчала, наче жорсткий кущик, у самiсiнькому центрi пiдборiддя. Вони вiдвiдували одну групу, що займалася вивченням Бiблii. Того вечора Мiка прямував через унiверситетське мiстечко до комп’ютерноi лабораторii, коли несподiвано побачив Лорну та Ларрi, якi сидiли на лавцi пiд дубом. Попервах вiн вирiшив, що Лорна чимось засмучена, а Ларрi втiшае ii, оскiльки вона здавалася похнюпленою i ледь чутно шепотiла щось, утупившись поглядом у своi колiна; тим часом Ларрi обперся однiею рукою об лавку i з серйозним виглядом кивав, слухаючи ii. Аж раптом пiдняв вiльну руку, щоби поправити пасмо ii волосся. Лорна розвернулася до нього, i вони поцiлувалися. Якби Мiка побачив наступну сцену в якомусь фiльмi – ображений, нажаханий юнак на мить цiпенiе, а тодi обурено кидаеться вперед; налякана дiвчина зриваеться з мiсця; пiдступний звабник теж пiдводиться, бурмочучи якiсь жалюгiднi виправдання та пояснення, – вiн би довго реготав. Чистiсiнькоi води мелодрама! Це не мало жодного стосунку нi до його життя, нi до Лорни. Адже вона була такою вiрною людиною. Інодi навiть нав’язливо нiжною – вiн пам’ятав, як вона мiцно обхоплювала його лiкоть обома руками, коли вони гуляли; як благала взяти iз собою щоразу, як вiн казав, що плануе випити пива з хлопцями, або прямував до спортзалу пограти в баскетбол. Неймовiрно, але це сталося: Лорна зрадила його з Ларрi. Однак вiн сумнiвався, що Ларрi був батьком Брiнка. Треба було мати занадто бурхливу уяву, щоби повiрити в таке. «Одна чайна ложка меленого чилi, одна чайна ложка солi, чверть чайноi ложки тертого червоного перцю», – шепотiв Мiка, кидаючи в каструлю необхiднi iнгредiенти. Вiн завжди розмовляв сам iз собою, коли куховарив. Вiн ще раз покосився на вицвiлий заляпаний рецепт. «Два dientes de ajo[2 - Зубчики часнику (iсп.).], роздавленi». Поклав два зубчики часнику на дошку для нарiзки i вдарив по них чавунною пательнею. Пiдняв пательню й оглянув часник. Потiм перевiв погляд на нижню частину пательнi. Хтось постукав у заднi дверi. Спершу йому здалося, що звук доноситься з парадного входу, яким користувався один з орендарiв, – до цих дверей можна було дiстатися зсередини будiвлi. Проте вiн помилився – ледь чутне стукотiння долинало вiд iнших дверей, розташованих поблизу мийки. Це не могла бути Кес. Таке нерiшуче «тук-тук» – не ii манера. Мiка вiдклав пательню i пiшов вiдчиняти. На ганку стояв юний Брiнк i тремтiв з голови до нiг, глибоко зануривши руки в кишенi. Сонце вже заходило, i надворi було доволi прохолодно, тож хлопець спустив рукава блейзера. – Привiт, – сказав вiн. – Привiт, – вiдгукнувся Мiка. Брiнк невпинно тремтiв. – Як справи? – спитав Мiка. – Як завжди. – Хочеш увiйти? – Авжеж. – Брiнк ступив на килимок i рушив до кухнi слiдом за Мiкою. – Хороший день видався? – О, так. Я знайшов бiблiотеку. – Бiблiотеку, – повторив Мiка. – Я посидiв там. Чи мав вiн на увазi, що просидiв там цiлий день? Мiка не став запитувати, побоюючись, що вiдкрие скриньку Пандори, куди йому краще не зазирати. – Сiдай, будь ласка, – мовив вiн, кивнувши у бiк столу. – Хочеш пива? Або… – Вiн раптом згадав, що Брiнк неповнолiтнiй. Але хлопець вiдповiв: – Пиво – гарна iдея. Мiка не сперечався. Вiн дiстав iз холодильника пляшку «Неттi Бо» i простягнув хлопцевi. Потiм повернувся до плити i кинув роздавлений часник до каструлi iз чилi. «Подрiбнити одну цибулину», – мовив вiн. Найменш улюблена частина процесу. За спиною почулося шипiння вiдкоркованоi пляшки. – Я читав книжку про «Балтимор Орiолз», – наступноi митi сказав Брiнк. – Господи, виявляеться, вони так давно грають! – Давно, – погодився Мiка. – Із 1901 року, якщо рахувати той перiод, коли вони звалися «Пивоварами». – «Пивовари Мiлвокi»? – здивувався Мiка. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66072390&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Whiskers (англ.) – Вусач. 2 Зубчики часнику (iсп.).