Щасливi кроки пiд дощем Джоджо Мойес Юна Кейт втекла з батькiвського дому. Дiвчина пообiцяла собi, що нiколи не виховуватиме свою дитину так, як виховували ii саму. А потiм народилася Сабiна й усе повторилося. Уперте вибухове дiвча з презирством ставиться до матерi i засуджуе ii. Непорозумiння мiж ними глибшае, поки не перетворюеться на прiрву. Сабiну вiдправляють до Ірландii – пожити з бабусею Джой, яку та побачить уперше в життi. Дух старого будинку просякнутий плiснявою та пам’яттю, у ньому сплелися щастя, надiя i задавнений бiль. Сабiна, Джой i Кейт починають розумiти: щоб упевнено крокувати вперед, не завадить озирнутися на те, що залишаеш позаду. У форматi PDF A4 збережений видавничий макет книги. (В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.) Джоджо Мойес Щасливi кроки пiд дощем Чарльзовi Артуру й Беттi Маккi © Jojo’s Mojo Ltd, 2002 © Depositphotos.com / ty4ina, CosmoSquirrel, alexm83, robuart, обкладинка, 2021 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 Пролог Тодi Архiепископ мае прикластися до правоi руки Королеви. Пiсля чого Герцог Единбурзький мае зiйти сходами Трону, зняти свою дворянську корону, прихилити колiно перед Їi Величнiстю i, вклавши своi руки до рук Королеви, виголосити слова пошани: «Я, Фiлiп, Герцог Единбурзький, стаю вашим довiчним васалом i найсмиреннiшим шанувальником; i вiрою та правдою служитиму вам до кiнця своiх днiв супроти всiх пiдступiв людських. І нехай допоможе менi Господь». І, пiдводячись, вiн мае торкнутися Корони над головою Їi Величностi й поцiлувати Їi Величнiсть у лiву щоку. У такiй самiй манерi мають один за одним засвiдчити свою пошану Герцог Глостерський i Герцог Кентський. З «Форми й порядку проведення коронацiйноi служби» 1953 року «Мабуть, це було доволi нечемно, – згодом думала Джой, – познайомитися з майбутнiм чоловiком у день, який мав бути днем принцеси Єлизавети». Або королеви Єлизавети II, як ii врочистiше йменуватимуть уже пiд вечiр. І все ж, зважаючи на значущiсть нагоди для них обох, доволi важко було (принаймнi для Джой) змусити себе вiдчувати належний захват. Це був день передвiстя дощу, а не божественного помазання. Над Гонконгською гаванню простяглося вологе сталево-сiре небо. Повiльно обходячи Пiк разом зi Стеллою, стискаючи теку намоклих нот (ii пахви ковзали, наче змащенi жиром, а блузка вже пристала до спини, немов глазур), Джой якось не вiдчувала монархiстськоi лихоманки вiд думки про святкування коронацii в Брум-Скоттiв. Там буде ii мати, яка ще вдома вся трiпотiла, немов натягнута струна передчуття й незадоволення, – здебiльшого через присутнiсть батька, що повернувся iз черговоi поiздки до Китаю. Здавалося, його приiзди завжди збiгаються з блискавичними нападами поганого настрою Елiс, невiдривно пов’язуючи ii прагнення до кращого життя в iншому мiсцi iз чимось лихiшим i похмурiшим. – Ти цього не вдягнеш, – насуплено казала вона Джой, скрививши рота в яскраво-червонiй гримасi осуду. Джой не зводила погляду з дверей. Їй не терпiлося зустрiтися зi Стеллою, щоб уникнути перспективи йти до вiлли Брум-Скоттiв з батьками, тож вона збрехала iм, буцiмто господарi просили принести ноти ранiше. Прогулянки з батьками навiть пiшки спричиняли в неi морську хворобу. – У тебе такий невиразний вигляд, люба. І ще взула високi пiдбори. Ти височiтимеш над усiма. Це «люба» було знайомим слiвцем, яке мало пiдсолоджувати гiркоту слiв Елiс. – Я сяду. – Ну ти ж не можеш сидiти весь вечiр. – Тодi згинатиму колiна. – Тобi треба надягти ширший пасок. Вiн тебе вкоротить. – Вiн врiзатиметься в ребра. – Не знаю, чому з тобою так важко. Я лише хочу, щоб твiй вигляд був пристойний. Не бачу, щоб ти докладала зусиль. – О, мамо, менi байдуже. І всiм iншим буде байдуже. Навряд чи хтось там мене помiтить. Усi слухатимуть, як принцеса складае своi присяги, чи що вона там робитиме. «Просто вiдпусти мене», – благала вона. Годi й того, що доведеться терпiти ядучий норов Елiс упродовж усiеi вечiрки. – Що ж, а менi не байдуже. Люди подумають, що я виховала в тобi недбальство. «Що подумають люди» було дуже важливо для Елiс. «Гонконг – це акварiум iз золотими рибками, – казала вона. – Завжди хтось на тебе дивиться, говорить про тебе». У якому ж крихiтному та нудному свiтi вони живуть, хотiлося вiдповiсти Джой. Але вона цього не робила – переважно тому, що це правда. Там буде ii батько, який, без сумнiву, забагато вип’е i цiлуватиме всiх жiнок у губи замiсть щiк, а тi стурбовано озиратимуться, не знаючи, чи, бува, якось не спровокували його. «Просто дозволив собi трохи розслабитися! – горлатиме вiн потiм на Елiс. – Що за дружина не дасть чоловiковi трохи розважитися пiсля виснажливоi роботи в Китаi (а всi ми знаемо, який це жах – мати справу з азiйцями)?» Із часiв японського вторгнення вiн незворотно змiнився. Утiм, вони про це не говорили. Там будуть Брум-Скотти. І Марчанти. І Дiкiнсони. І Еллейни. І всi iншi подружжя того самого класу, представники якого мешкали просто бiля Пiку, але не нижче вiд Робiнсон-роуд (середнi рiвнi нинi майже повнiстю займали клерки), i бачилися на кожнiй вечiрцi в Гонконгському крикетному клубi, зустрiчалися на перегонах на iподромi в Геппi-Веллi, дiлили мiж собою корпоративнi джонки, подорожуючи вiддаленими островами, хмiльнi вiд хересу, i нили про те, як важко дiстати молоко, i про комарiв, i про вартiсть нерухомостi, i про приголомшливу грубiсть китайськоi прислуги. А ще говорили про Англiю, про те, як скучили за нею, про чергових приiжджих англiйцiв, про те, яким бляклим i нудним життям вони живуть i якою сiрою здаеться Англiя, хоча вiйна й скiнчилася цiлу вiчнiсть тому. Але здебiльшого говорили одне про одного: вiйськовослужбовцi спiлкувались окремою мовою лише iм зрозумiлих жартiв i барачного гумору, торговцi гудили своiх конкурентiв, а iхнi жiнки розбивалися на мiнливi купки, якi без кiнця роiлися в нудних i ядучих перестановках. Найгiрший з усiх був Вiльям, усюдисущий на кожнiсiньких свiтських зборах, зi своiм зрiзаним пiдборiддям i бiлявим волоссям, крихким i ламким, як його придушений, писклявий голос. Вiн клав своi вологi долоньки iй на поперек i вiв туди, куди вона не мала жодного бажання йти. Чемно вдаючи, що слухаеш, можна було поглядати згори вниз на макiвку його голови та гадати, де його волосся порiдiе далi. – Гадаеш, вона нервуеться? – казала Стелла. Їi волосся, лискуче, мов свiжий лак, було пiдколоте в шиньйон на потилицi. Жодна волосина не вибилася i не кучерявилася на вологому повiтрi, як-от у Джой, чиi коси поривалися навтьоки, щойно iх укладали. Бей Лiнь, ii камеристка, кривилася й цитькала на Джой, пiдколюючи пасма, неначе дiвчина свiдомо iх пiдохочувала. – Хто? – Принцеса. Я б нервувалася. Подумай лише, скiльки людей дивитимуться. Останнiми тижнями Стелла, блискуча у своiй червонiй спiдницi, бiлiй блузцi й синьому кардиганi – спецiально до такоi нагоди – виявляла, як на думку Джой, дещо нездорове зацiкавлення до принцеси Єлизавети: розмiрковувала, якi прикраси й убрання та обере, чи важка ii корона або ж як ii новоспечений чоловiк очевидно ревнуе ii до титулу, адже йому не бути королем. Джой починала пiдозрювати тут зовсiм не вiрнопiдданське вiдчуття причетностi. – Ну, вони ж не всi ii бачитимуть. Багато таких, як ми, хто лише слухатиме радiо. Обидвi вiдступили вбiк, щоб пропустити автiвку, швиденько зазирнувши всередину: чи немае там когось знайомого. – Та все одно вона може переплутати слова. Я б переплутала. Упевнена, я б затиналася. Джой сумнiвалася, адже Стелла майже в усьому була взiрцевою справжньою ледi. На вiдмiну вiд Джой, Стелла була належного для юноi ледi зросту й завжди носила елегантнiший одяг, що його кравець iз Цимшацуi шив за останньою паризькою модою. Вона нiколи не шпорталася, не бувала похмурою в товариствi, iй не вiдбирало мову в бесiдах iз шерегами офiцерiв, якi були тут проiздом: гостини мали допомогти iм бодай на хвильку забути, що прямують вони на Корейську вiйну. Джой часто думала, що репутацiя Стелли могла б дещо поблякнути, якби хтось знав про ii вмiння вiдрижкою декламувати абетку. – Гадаеш, нам доведеться лишитися до самого кiнця? – Що, на всю церемонiю? – Джой зiтхнула й пiддала ногою камiнець. – Це неодмiнно розтягнеться на години, вони всi нап’ються та почнуть обговорювати одне одного. А моя мати флiртуватиме з Дунканом Еллейном i заведе про те, що Вiльям Фаркарсон доводиться родичем Жарденам i достатньо перспективний, щоб задовольнити дiвчину мого стану. – Для дiвчини твого стану вiн таки занизький. – Стелла була ще й дотепниця. – Навмисно взула високi пiдбори. – О, ну ж бо, Джой. Це ж захват. У нас буде нова королева. Джой знизала плечима. – Чому я маю вiдчувати захват? Ми навiть не живемо в тiй краiнi. – Бо вона все одно наша королева. Вона майже одного з нами вiку! Уяви собi! І це найбiльша вечiрка за цiлу вiчнiсть. Там будуть усi. – І всi тi самi. Аж нiяк не весело ходити на вечiрки, якщо вже всiх там знаеш. – Ох, Джой, ти така вперта у своему невдоволеннi. Там безлiч нових людей, треба тiльки до них заговорити. – Але менi нема чого казати. Їх цiкавлять лише покупки, одяг i хто як зганьбився перед ким. – О, перепрошую, – наiжачилася Стелла. – І бiльше нiчого? – Я кажу не про тебе, ти ж розумiеш. У життi мае бути щось бiльше. Тобi хiба нiколи не хотiлося поiхати до Америки? Чи до Англii? Подорожувати свiтом? – Я подорожувала. Багато де. Батько Стелли був командиром на флотi. – Чесно, менi здаеться, що, куди не поiдеш, людей скрiзь цiкавить одне. Коли ми були в Сiнгапурi, там панувала суцiльна мiшанина коктейльних вечiрок. Навiть мамi було нудно, – сказала Стелла. – Хай там як, тут не завжди тi самi люди. Наприклад, офiцери: сьогоднi iх буде багато. І я впевнена, що всiх ти ще не бачила. * * * Офiцерiв було багато. Широка палацова тераса Брум-Скоттiв, з якоi в тi рiдкiснi моменти, коли туман на вершинi Пiку розсiювався, вiдкривався краевид на Гонконгську гавань, пiстрявiла бiлими кiтелями. Усерединi будинку, пiд вентиляторами, що мерехтiли, мов велетенськi пропелери, китайська прислуга, теж зодягнена в бiле й у м’якому взуттi, безшумно рухалася мiж гостями, пропонуючи зi срiбних таць високi склянки напоiв з льодом. Шепiт голосiв здiймався й опадав на тлi музики, яку саму наче тлумила важка волога спека. Британськi прапорцi, натягнутi через стелю, обвисли, немов випрана бiлизна, ледве ворушачись, попри сякий-такий вiтерець. Блiда, спокуслива i, здавалося, така ж безсила Ельвiна Брум-Скотт сидiла, вiдкинувшись на застеленому штофом шезлонгу в кутку мармуровоi вiтальнi – як завжди, в оточеннi цiлого корпусу уважних офiцерiв. На нiй була сливового кольору шовкова сукня iз серцеподiбним викотом i довгою зiбраною спiдницею, що спадала складками навколо ii довгих блiдих нiг. («І в неi пiд пахвами плям вiд поту немае», – зауважила Джой, мiцно притискаючи руки до бокiв.) Одна з ii туфельок – оторочена штучним горностаем – була вже скинута на пiдлогу, оголивши яскраво-червонi нiгтi. Джой знала, що скаже мати, побачивши ii: давитиметься власним невдоволенням, бо ж сама далеко не Барбара Стенвiк, щоб так ходити. Губна помада в обох була однаково агресивно-зваблива, i не вiд браку жадання. Джой i Стелла поклали ноти й привiталися кивками, знаючи, що мiсiс Брум-Скотт не любить, коли ii турбують. – Як ми слухатимемо церемонiю? – спитала Стелла, схвильовано озираючись у пошуках радiо. – Як вони дiзнаються, що вже почалося? – Не турбуйся, моя люба, попереду ще години чекання, – сказав Дункан Еллейн, який проходив повз, схиливши голову, щоб глянути на годинника. – Не забувай: у старiй добрiй Британii час вiдстае на вiсiм годин. Дункан Еллейн завжди говорив, як герой Вiйськово-повiтряних сил Великоi Британii з кiно про вiйну. Дiвчатам це здавалося смiховинним, але Елiс, схоже, почувалася поряд з ним зiркою екрана Селiею Джонсон, i це викликало в Джой вiдразу. – Ти знаеш, що вона мае прийняти «живих оракулiв Божих»? – iз захватом промовила Стелла. – Що? – Принцеса Єлизавета. На церемонii. Вона мае прийняти «живих оракулiв Божих». Гадки не маю, хто вони такi. А. І ще ii вiдвiдають чотири лицарi Ордену пiдв’язки. Гадаеш, вони справдi пильнують за ii пiдв’язками? Зрештою, вона ж мае управительку гардеробноi. Беттi Ворнер розповiдала менi. Джой здивовано спостерiгала за замрiяним маревом в очах Стелли. Чому вона не здатна так само захопитися цiею подiею? Чому думка про прийдешнiй вечiр сповнюе ii самим жахом? – І не повiриш: ii груди намастять священним миром. Їi груди, по-справжньому. Хотiла б я, щоб це було не по радiо, щоб ми могли бачити, чи справдi архiепископ iх торкатиметься. – Привiт, Джой. Боже… ти така… така… власне, ти дуже розпашiла. Довелося йти сюди пiшки? – Це Вiльям, червонiючи, пiдiйшов до неi i безвольно простягав руку в непевнiй спробi привiтатися. – Вибач. Я не мав на увазi… я-от iшов пiшки. Теж. І страшенно змок. Набагато мокрiший за тебе. Поглянь. Джой схопила високий келих рожевого напою з тацi, що пропливала повз, i вiдсьорбнула. Не лише принцеса Єлизавета цього дня приносила свое життя в дар Батькiвщинi. * * * До коронацii вона встигла вихилити ще кiлька келихiв рожевого напою. Схильна до зневоднення в сирому клiматi, Джой виявила, що посьорбувати рожевi напоi дуже легко. Вони не смакували, як алкоголь, а увага матерi була деiнде, – розривалася мiж усмiхненим, як у мальованого пивного кухля, ротом Дункана Еллейна та злiстю на очевидне задоволення батька, – тому Джой неабияк здивувало, коли обличчя принцеси Єлизавети, прибите високо на стiнi вiтальнi, раптом примножилось i почало змовницьки посмiюватися з ii намагань ходити прямо. Упродовж кiлькох годин шум вечiрки поступово наростав i розбухав, заповнюючи чималий перший поверх господарського дому, а голоси гостей ставали масними й пiднесеними вiд щедрого пригощання випивкою. Що далi, то бiльш вiдстороненою робилася Джой, адже iй бракувало вмiння балакати нi про що, явно потрiбного на таких заходах. Вочевидь, вона добре вмiла лише втрачати людей, а не зачаровувати iх. Нарештi вiдкараскалася вiд Вiльяма, сказавши йому, що впевнена, буцiмто мiстер Еймерi хоче поговорити з ним про справи. Стелла зникла, поглинена кiльцем прихильникiв – офiцерiв морського флоту. Рейчел i Джиннi, ще двое дiвчат ii вiку, сидiли в кутку зi своiми набрiолiненими кавалерами-близнюками. Позбавлена осуду – ба навiть уваги – однолiткiв, Джой добре потоваришувала з високими келихами рожевого напою. Усвiдомивши, що ii келих чомусь знову порожнiй, вона озирнулася, шукаючи чергового слугу. Тi наче зникли – чи, може, то iй було важко вирiзнити iх з-помiж усiх iнших. «Певно, усi вони в кiтелях з “Юнiон Джеком”, – вирiшила вона й хихикнула про себе. – Юнi Джеки. Або в маленьких коронах». Вона неясно чула, як ударили в гонг i всмiхнений тенор мiстера Брум-Скотта намагався зiбрати всiх навколо радiо. Джой, притулившись ненадовго до колони, чекала, доки люди перед нею зрушать з мiсця. Коли це станеться, вона зможе вийти на терасу й подихати вiтерцем. Але наразi iхнi тiла хиталися i зливалися, утворюючи непроникну стiну. – О господи, – прошепотiла вона, – менi треба трохи повiтря. Вона гадала, що цi слова пролунали лише подумки, але раптом хтось узяв ii пiд руку й пробурмотiв: – Ну то виведiмо вас надвiр. На свiй подив Джой зрозумiла, що мусить глянути вгору. (Їй рiдко коли доводилося дивитись угору: вона була вища майже за всiх китайцiв i за бiльшiсть чоловiкiв на вечiрцi.) Джой лише розгледiла два довгi суворi обличчя, що височiли над нею, плаваючи над двома тугими бiлими комiрцями. Морський офiцер. Або двое. Вона була не до кiнця впевнена. Хай там як, один з них тримав ii пiд руку та м’яко вiв крiзь юрбу на балкон. – Не хочете присiсти? Вдихайте глибоко. Я принесу вам води. Вiн усадовив ii в ротангове крiсло й зник. Джой ковтнула чистого повiтря. Сутенiло, i туман опустився на Пiк, затуляючи будинок вiд решти острова Гонконг. Єдиним нагадуванням про те, що вона тут не сама, були вiддаленi грубi гудки барж, якi проминали крiзь води внизу, шерех баньянових дерев i слабкий запах часнику та iмбиру, що долинав крiзь нерухоме повiтря. І цей запах отямив Джой. – О господи, – прошепотiла вона, – о нi… Вона озирнулася, з полегшенням зауваживши, що останнi гостi на вечiрцi зникають у кiмнатi з радiо, а тодi перехилилася через балкон i ii довго й гучно знудило. Коли вона випрямилася, важко дихаючи, з прилиплим вiд поту до скронь волоссям, то розплющила очi й побачила морського офiцера, який стояв перед нею, простягаючи склянку води з льодом. Джой не могла говорити. Вона просто дивилася на нього в безмовному жаху, а тодi зарилася червоним вiд сорому обличчям у склянку. Можливо, молила Джой, раптом незручно протверезiвши, коли вона пiднiме голову, його вже не буде. – Може, вам носовичка? Джой не пiдiймала обличчя, похмуро дивлячись на своi туфлi iз зависокими пiдборами. Щось, про що лiпше було не думати, застрягло в неi в горлi й не проштовхувалося донизу, попри спроби ковтнути. – Ось. Вiзьмiть. – Будь ласка, iдiть. – Що? – Я сказала: будь ласка, iдiть. О господи, якщо вона мерщiй не забереться звiдси, мати вийде шукати ii, i то вже буде пекло. Джой уже уявляла наступнi роздiли: 1. Вона не годиться для того, щоб ii кудись брати. 2. Їi ганебна поведiнка, або Чому вона не може бути як Стелла? 3. Що подумають люди? – Прошу. Будь ласка, просто йдiть. Джой усвiдомлювала, що це звучить грубо, але поруч iз жахом вiд можливого викриття, а ще небезпекою застрягнути там за чемними розмовами, коли ii блузку – ii обличчя – заляпано бозна-чим, грубiсть видавалася меншим iз двох лих. Запанувала тривала пауза. З iдальнi лунали гучнi вигуки, що пiдiймалися й затихали, нашаровуючись один на одного. – Не думаю – гадаю, краще, щоб хтось ненадовго склав вам компанiю. Голос був не молодий, без хвацькоi крикливостi бiльшостi офiцерiв, i все ж не було там i basso profundo[1 - Глибокого басу (iтал.). – Тут i далi прим. пер.] тривалого перебування при владi. Та щонайменше офiцер. «Чому вiн не йде?» – думала Джой. Але вiн просто стояв. На його бездоганно чистих брюках, зауважила вона, на лiвiй гомiлцi, була маленька ляпка чогось помаранчевого. – Слухайте, менi вже набагато краще, дякую. І я справдi дуже хотiла б, щоб ви мене залишили. Гадаю, я можу пiти додому. Мати буде розлючена. Але Джой може сказати, що iй стало зле. Це буде не така вже й брехня. Лише цей чоловiк знатиме правду. – Дозвольте пiти з вами, – мовив вiн. У домi знов наростав шум i чийсь високий iстеричний смiх. Заграв джаз i так само несподiвано обiрвався. – Будь ласка, – сказав вiн, – вiзьмiть мене за руку. Я допоможу вам устати. – Може, дасте менi спокiй, будь ласка? – Цього разу ii голос пролунав рiзко навiть для неi самоi. Запала коротка тиша, а потiм, пiсля нескiнченноi бездиханноi паузи, вона почула звук його крокiв терасою – вiн повiльно йшов у дiм. Джой була надто у вiдчаi, щоб довго переживати сором. Вона встала, зробила довгий ковток води з льодом, а тодi рвучко, хоч i злегка хитаючись, попрямувала до будинку. Якщо трохи пощастить, вона скаже те, що треба, i втече, доки всi слухають радiо. Та коли Джой увiйшла у дверi вiтальнi, гостi вже потроху звiдти виходили. Помiж перших була Стелла iз заплаканими очима, кутики яких опустилися вiд розчарування. – Ох, Джой, можеш у це повiрити? – У що? – спитала Джой, гадаючи, як швидко зможе проскочити повз неi. – Це кляте, кляте радiо. Такий день, а воно зламалося. Не можу повiрити, що воно в них у будинку лише одне. У всiх уже точно бiльше нiж одне. – Не треба метушитися, Стелло, люба, – сказав Дункан Еллейн, однiею рукою поправляючи вуса, iншу тримаючи на плечi Стелли надто довго для заявленого вияву батькiвськоi турботи. – Зовсiм скоро хтось пiде й принесе радiо вiд Марчантiв. Ти навряд чи щось пропустиш. – Але ми пропустимо весь початок! І нiколи не зможемо прослухати його знову. Мабуть, iншоi коронацii за нашого життя не буде. Ох, не можу повiрити! Стелла вiдкрито ридала, не зважаючи на гостей навколо – дехто з них, очевидно, вважав священну королiвську церемонiю радше прикрою завадою посеред пречудовоi вечiрки. – Стелло, менi треба йти, – прошепотiла Джой. – Менi дуже шкода. Я недобре почуваюся. – Але не можна! Залишся хоча б до того, як принесуть радiо. – Я зайду до тебе завтра. Хутко, побачивши, що ii батьки досi в компанii, яка сидить навколо безмовного радiо, Джой побiгла до дверей. Швидко кивнувши слузi, який вивiв ii надвiр, вона кинулася тiкати одна крiзь вогке нiчне повiтря, у супроводi лише зграi комарiв, що з виском пiкiрували на неi, i з легким побоюванням через чоловiка, якого лишала позаду. * * * Експатрiанти в Гонконзi звикли до гарного життя з випивкою та званими вечерями мало не щоночi, тож не дивно було iз самого ранку бачити на вулицях кiлькох гвейло[2 - Загальна назва бiлих людей у кантонському дiалектi.]. Але Джой, чия нещаслива пригода з рожевими напоями залишила по собi вiдчуття винятковоi тверезостi, була зараз, на диво, единою iх представницею. Здавалося, наче весь Пiк слабуе на похмiлля. Доки пари китайських чоловiкiв i жiнок м’яко крокували повз, подеколи з важкими кошиками чи вiзками якогось мотлоху, жодного европейця довкола не було видно. За стiнами вибiлених домiв осторонь вiд дороги винувато висiли стрiчки кольорових полотен, а численнi принцеси на свiтлинах кучерявилися з вiкон, i самi наче виснаженi ексцесами минулоi ночi. М’яко ступаючи по тиковiй пiдлозi будинку, вони з Бей Лiнь перемовлялися пошепки – жодна не хотiла розбудити Елiс i Грема, чиi гарячковi плутанi суперечки затяглися аж до свiтанку. Джой вирiшила, що единою розрадою iй буде з’iздити на Новi Територii, де можна покататися верхи. У всiх сьогоднi трiщатимуть голови, усi будуть нещаснi, а волога спека тиснула жорсткiше, нiж будь-коли, пiдсилюючи головний бiль з похмiлля. Цей день уже точно промине в дражливiй апатii, повiльно тягнучись пiд вентиляторами на м’яких меблях. За таких умов аж нiяк не хочеться бути в мiстi. Проблема полягала в тому, що цього ранку нi?кому було вивезти Джой за його межi. Вона ходила до Стелли близько десятоi, але завiси на вiкнах були зсунутi, а дзвонити у дверi не хотiлося. Їi батько, який зазвичай неодмiнно вiдвiз би свою принцесу, навряд чи встане до обiду. І бiльше нiкого, до кого зручно було б звернутися. Зараз, сидячи в ротанговому крiслi бiля вiкна, Джой обмiрковувала iдею скористатися трамваем до центру, а тодi пересiсти на потяг. Проте вона нiколи не робила цього сама, а Бей Лiнь вiдмовилася супроводжувати ii, знаючи, що настрiй господарки стане геть нестерпним, якщо та прокинеться й побачить, що ii служниця пiшла «прогулятися». – Ох Боже, бережи нашу чортову королеву, – бурмотiла Джой, коли та почвалала геть. Уже не вперше Джой хотiлося збунтуватися проти обмежень ii життя, географiчних i фiзичних. Коли вони з матiр’ю мешкали в Австралii, незабаром пiсля вторгнення японцiв до Гонконгу, унаслiдок якого жiнки й дiти мусили виiхати з колонii, Джой вiдчувала, що здобула небаченi донинi свободи. Вони мешкали в сестри Елiс, Марсель, дверi будинку якоi виходили на пляж i, здавалося, постiйно були вiдчиненi для прогулянок Джой i для рiзноманiтних сусiдiв, таких розслаблених i доброзичливих, як порiвняти до гонконгських. Елiс теж почувалася там розслаблено, розквiтала в сухому спекотному клiматi, де всi розмовляли ii мовою, а високi чоловiки з бронзовою засмагою безсоромно флiртували. Там ii манери були вершиною вишуканостi, а одяг затьмарював усе донинi бачене, i вона могла поставати тiею, ким хотiла, – розкiшною громадянкою свiту, екзотичною у своему вигнаннi. До того ж Марсель була молодша за неi й приемно вiдрiзнялася в усiх питаннях смаку та стилю. Завдяки цьому пiднесеному почуттю доброi волi Елiс дiставала набагато менше «клопоту» вiд Джой, нiж завжди, i вiдсилала ii на пляж або на базар, майже не дивлячись, а не так, як у Гонконзi, де постiйно переймалася вiдмiнностями у зовнiшностi доньки, ii манерами й потенцiйною небезпекою того, щоб вiдпускати ii в нецивiлiзованiй краiнi саму. – Ненавиджу свое життя, – уголос промовила Джой, даючи думкам виплеснутися й повиснути, наче купчастi хмари, у повiтрi перед собою. – Мем? – У дверях стояла Бей Лiнь. – До вас джентльмен. – До моеi матерi? – Нi, мем. Вiн питае вас. – Жiнка багатозначно всмiхнулася. – Краще проведи його в дiм. Насупившись, Джой пригладила волосся i встала. Товариство – останне, чого вона зараз бажала. Дверi вiдчинились, i увiйшов чоловiк, якого вона нiколи ранiше не бачила, вбраний у бiлу сорочку з коротким рукавом i кремовi штани. Вiн мав охайно пiдстрижене рудувате волосся, довгасте аристократичне обличчя i блiдо-блакитнi очi. А ще вiн був високий i зайве сутулився, нiбито за звичкою, коли входив до кiмнати. «Моряк, – вiдсторонено подумала вона. – Тi завжди сутуляться в проймi». – Мiс Леонард. Вiн тримав перед собою солом’яного капелюха, стискаючи його обома руками. Джой дивилася на нього порожнiми очима. Вона не могла збагнути, звiдки вiн знае ii iм’я. – Едвард Беллентайн. Пробачте, якщо здамся нав’язливим. Я лише хотiв… лише подумав спитатися, як ви. Джой придивилася до його обличчя i раптом спалахнула, iз жахом упiзнавши його. Коли вона востанне бачила це обличчя, воно двоiлося. Їi рука несвiдомо злетiла до рота. – Я дозволив собi спитати у вашоi подруги вашi iм’я та адресу. Хотiв лише переконатися, що ви безпечно дiсталися додому. Я почувався дещо винним за те, що дозволив вам пiти самiй. – О, нi, – сказала Джой, рiшуче не зводячи очей iз власних нiг. – Зi мною все було гаразд. Ви дуже добрi, – додала вона за мить, розумiючи, що була грубою. Вони стояли кiлька хвилин, доки Джой не усвiдомила, що вiн i не збираеться вiдкланятися. Було так незручно, що шкiру поколювало. Вона нiколи не переживала такого сорому, як минулоi ночi, i зараз це вiдчуття поверталося, мов рiзкий пiслясмак. Чому вiн не може просто дати iй спокiй? Залишити ii наодинцi з особистим приниженням. Бей Лiнь нетерпляче стовбичила у дверях, але Джой ii старанно iгнорувала – горiти тiй у пеклi, якщо запропонуе йому випити. – Власне, – промовив незнайомець, – я подумав, чи не хотiли б ви пiти прогулятися. Або зiграти в тенiс. Наш командир отримав спецiальний дозвiл на користування кортами в Козвей-Бей. – Нi, дякую. – Може, ви були б ласкавi показати менi якiсь цiкавi мiсця? Нiколи ранiше не бував у Гонконзi. – Менi дуже шкода, але я саме збиралася йти, – мовила Джой, вiдчуваючи, що досi не може на нього дивитися. Повисла довга пауза. Вiн явно не зводив з неi очей. Вона вiдчувала це. – Гарна мiсцина? – Що? – Джой вiдчула, як забилося серце в грудях. Чому вiн не йде? – Ви сказали, що кудись iдете. Я просто подумав… то куди? – Я iду кататися верхи. – Кататися? – Ось тут вона пiдвела очi, почувши запал у його голосi. – Тут е конi? – Не тут, – вiдповiла вона. – Принаймнi не на островi. На Нових Територiях. Друг мого батька тримае там стайнi. – Ви не проти, якщо я поiду за вами? Удома я i сам трохи катаюся. Страшенно за цим сумую. Власне, я не бачив коней уже дев’ять мiсяцiв. Вiн промовив це тужливим тоном, яким бiльшiсть вiйськовослужбовцiв згадують про своi родини. Усе його обличчя, помiтила Джой, немов вiдкрилося, доволi суворi риси пом’якшилися i пiдтягнулися. Вона мусила визнати: цей офiцер разюче гарний якоюсь дорослою красою. Але вiн бачив, як вона ганьбилася на балконi. – Я на машинi. Можу вас вiдвезти. Або просто iхати за вами, якщо так буде… м-м… зручнiше. Джой знала, що мати неодмiнно жахнеться, коли Бей Лiнь повiдомить iй, що мiс Джой чкурнула на машинi з незнайомцем. Але те, що на неi чекае, навряд чи буде набагато гiршим за наслiдки вiд сидiння весь день пiд п’ятою Елiс, доки мати зриватиме на нiй свiй похмiльний гнiв. І було щось доволi принадне в тому, щоб котитися тихими вулицями iз цим високим незнайомцем у ластовиннi, який, на вiдмiну вiд бiльшостi офiцерiв, не змушував ii нiяковiти й плутатись у словах, а просто говорив i говорив сам – про своiх коней в Ірландii (цiкаво, що вiн не мав iрландського акценту), про дикiсть мисливського краю, де жив, i, на противагу цьому, про нескiнченну нудьгу разом iз клаустрофобiею в глухих стiнах корабля, де мiсяцями стирчав у тому самому крихiтному свiтi з тими самими людьми. Вона нiколи не чула, щоб чоловiк говорив так, як вiн, – не безкiнечними стислими зауваженнями, як-от бiльшiсть офiцерiв, з якими вона розмовляла. Мова Едварда була лаконiчна та вiдверта. Вiн говорив так, нiби тривалий час був позбавлений такоi можливостi. Цiлi речення вилiтали з нього на одному подиху, – так людина, тонучи, хапае ротом повiтря, – а його смiх розмежовував речення дужим утробним реготом. А потiм вiн перiодично зупинявся, кидав погляд на неi, немов збентежений власною нестриманiстю, i замовкав, доки наступна думка не злiтала в нього з язика. Джой упiймала себе на тому, що теж смiеться – спочатку сором’язливо, але завдяки цьому незнайомцевi дедалi невимушенiше, тож коли вони пiд’iхали до стаень, уже червонiла й хихикала так, як було iй зовсiм не властиво. Минуло лише сорок хвилин, а Елiс уже геть би не впiзнала таку доньку. Власне, Джой сама ледве себе впiзнавала: крадькома поглядае на чоловiка поряд iз собою, скромно вiдводить очi, коли iхнi погляди зустрiчаються, i загалом поводиться… ну… як Стелла. Мiстер Фогiлл сказав, що дозволить йому покататися верхи. Джой потай сподiвалася на це, i коли Едвард стояв з ним на маленькому подвiр’i, шанобливим тоном розповiдаючи про великих мисливцiв, яких знав, i погоджуючись щодо очевидноi переваги iрландських племiнних коней над англiйськими, маленький удiвець розгубив свою непохитнiсть i навiть порекомендував власного коня, височенного рудого жеребчика з пiдступним норовом. Вiн вимагав, щоб Едвард провiв його манежем пару кiл, просто щоб перевiрити посадку й руки вершника, i побаченим явно вдовольнився, адже згодом тi повiльно виiхали за ворота й попрямували дорогою до вiдкритих замiських просторiв. Джой уже й сама не знала, що на неi напало. Вона нiяк не могла припинити всмiхатися й кивати та все силкувалася розчути кожне його слово, попри незнайоме калатання у вухах. Вдячна була, що може триматися за вiжки й цiлком виправдано не зводити очей з довгоi сiроi шиi перед собою, що опускалася-пiдiймалася в такт цокоту копит, адже не могла до пуття зосередитися нi на чому. Почувалася далекою вiд усього навколо й водночас iз дивовижною гостротою зауважувала кожну дрiбницю. Як-от його руки. І веснянки. І те, що його щокою пролягають двi зморшки, коли вiн усмiхаеться. Джой навiть не помiтила, як на ii шию налетiли комарi, заплутуючись у зав’язаному на потилицi волоссi й жируючи на блiдiй нiжнiй плотi. Найкращим було те, що вiн умiв iздити верхи, i iздити правильно: сидiв у сiдлi прямо й розслаблено, руки м’яко рухалися туди-сюди, не натягуючи вiжки так, щоб тi врiзалися в кiнський рот. Раз у раз вiн простягав руку вперед, щоб погладити коня або прибити неуважну муху. Джой якось була в стайнях з iншим чоловiком, який iй подобався, сором’язливим банкiром, другом батька, i ii тендiтна закоханiсть розсiялася, мов дим на вiтру, коли вона побачила, як той хитаеться на спинi коня, не в змозi приховати страху, коли тварина перейшла на повiльний клус. Вiльяма вона навiть приводити сюди не хотiла. Нiщо так не вiдвертае вiд хлопа, як бачити його на конi. Однак лише зараз Джой усвiдомила потужну привабливiсть чоловiка, який умiе вправно iздити верхи. – Колись бували в Шотландii? – спитав Едвард. – Що? – Цi комарi. Вони як мошва, – сказав вiн, ляснувши себе по шиi. – Кусають скрiзь. Джой зашарiлася й опустила очi. Вони iхали далi. Небо темнiшало й опускалося нижче, тож Джой не знала, чи це вологе повiтря, чи власний пiт просякае iй одяг, вiд чого травинки й насiння пристають до шкiри. Здавалося, атмосфера глушить усе, притлумлюючи цокiт кiнських копит, наче огорнутих фланеллю, сповиваючи iх обох теплою вогкою ковдрою. Високо над ними, на тлi Лев’ячоi гори, навiть канюки немовби висiли в повiтрi, як чорнi краплi вологи, неначе рух вимагав надмiрних зусиль. Листя, що терлося об ii чоботи, лишало на них мокрi риски, хоча дощу не було. Якщо вiн i помiтив, як хаотично галопують ii думки, як вона раз у раз червонiе, як важко iй заговорити або ж як кiнь користуеться з ii неуважностi, щоб обiрвати листя з найближчого куща, то нiчого не сказав. Джой розвиднiлося, коли вони припустили легким клусом уздовж верховоi стежини край плавнiв, а потiм iще раз, коли Едвард зупинився бiля придорожньоi хижки, щоб дiстати iй чверть кавуна, – тепер вона вже могла дивитися на нього без збентеження. І цiеi митi збагнула, що в неi розв’язалася стрiчка й волосся висить неохайними спiтнiлими пасмами на плечах. Але якщо супутник це помiтив, то взнаки не дав, лише простягнув руку, пропонуючи iй носовичок, i прибрав пасмо з ii обличчя. Ще якийсь час вона вiдчувала, як цей дотик електричним струмом пронизуе шкiру. – Знаете, Джой, я просто чудово провiв час, – задумливо промовив Едвард, коли вони вели коней назад до кiнного двора. – Ви не уявляете, як важливо для мене мати змогу iздити верхи. Джой усвiдомлювала, що якоiсь митi iй доведеться заговорити, але вiдчувала, що варто розтулити рота, як вона бовкне щось нетактовне й недоречне або – гiрше – випадково викаже цю дивну болiсну тугу, що вистрибнула нiзвiдки. Коли ж вона промовчить, що найгiрше вiн зможе про неi подумати? – А ще я небагато знаю дiвчат, якi це вмiють. Удома, у моему селi, вони, скажiмо так… Трохи в тiлi. Сiльськi дiвчата. Не з тих, з ким я зазвичай катаюся. І де б ми не причалювали, усi новi знайомi мали на думцi самi коктейльнi вечiрки й дотепи, а я не великий мастак на все це. Була в мене колись дiвчина, трохи схожа на вас, але вона… словом, усе скiнчено. І я не зустрiчав нiкого, з ким мiг би справдi розслабитися на цiлу вiчнiсть. О, як Джой хотiлося поцiлувати його. «Знаю, знаю, – кортiло скрикнути iй. – Я теж це вiдчуваю. Я вiдчуваю все, що вiдчуваеш ти». Але вона лише всмiхалася i кивала, крадькома поглядаючи на нього з-пiд мокрого волосся i водночас картаючи себе за це раптове перетворення на одну з тих дiвчат, яких завжди зневажала. Джой не знала, чого саме хоче вiд чоловiка, – iй нiколи не спадало на думку, що це вона мае чогось хотiти, – i зараз вiдчувала, що ii вабить до Едварда не через конкретнi риси, а через цiлий перелiк того, чого в ньому немае: те, що вiн не змушував ii нiяковiти, що сидить на конi не як мiшок з рисом, що не дивиться на неi так, нiби хоче бачити когось iншого. Щось пiдiймалося й наростало всерединi Джой: це було сильнiше за нудоту, але так само паралiзувало ii. – Дякую вам. У будь-якому разi. Адже я чудово провiв час. Вiн потер голову так, що волосся на чолi стало дибки, i вiдвiв вiд неi погляд. – І я знаю: насправдi ви не хотiли, щоб я iхав з вами. Джой iз жахом глянула на нього, коли вiн це сказав, але зараз офiцер дивився перед собою. Вона не могла придумати, як пояснити йому, що вiн не так зрозумiв, що вона тiкала не вiд нього, а лише вiд спогаду про те, як ii знудило, щоб не ворушити цього знову, i не хотiла, щоб вiн згадував ii за цим. Ох, де Стелла, коли вона потрiбна? Вона вмiла розмовляти iз чоловiками. Коли ж нарештi Джой вирiшила, що найкращою вiдповiддю буде коротке спростування, було вже якось запiзно, вони прямували назад до кiнного двора, а конi тягнули шиi, низько опускали голови й натомлено кивали, повертаючись додому. Едвард зголосився допомогти розсiдлати тварин, i мiстер Фогiлл запропонував iй освiжитись у дамськiй кiмнатi. Побачивши свое вiдображення, Джой збагнула, що то був вияв турботи. Вигляд у неi був жахливий. Волосся звисало кучерявим мокрим плутаним клубком, наче жмут у зливi ванни. Коли вона спробувала розчесати його пальцями, тi застрягли в кiлькох сантиметрах вiд скальпа. Обличчя було водночас спiтнiлим вiд вологи й замурзаним дорожнiм пилом, а на сорочцi було кiлька зелених цяток там, де кiнь спробував потертись об неi головою, коли вона спiшилася. Вона несамовито терла обличчя мокрим рушником, мало не плачучи над своею нездатнiстю згадати про таку просту рiч, як гребiнець чи запасна стрiчка. Стелла нiколи б про таке не забула. Та коли вона вийшла, Едвард привiтав ii широкою усмiшкою, наче жодноi неохайностi в ii виглядi не було. І тодi вона помiтила, що його штани всi в смугах поту й рудого бруду, чистi лише пiд гомiлками, куди дiставали позиченi в мiстера Фогiлла чоботи. – Ваш екiпаж чекае, – сказав вiн, усмiхаючись iз власного вигляду. – Вам доведеться показувати менi дорогу назад. Я гадки не маю, де ми. Дорогою додому Едвард поводився трохи тихiше, i Джой гострiше вiдчувала його мовчання. Вона могла вказувати напрямок, та, попри невимушенiсть, яку вiдчувала в його товариствi, усе одно не могла вигадати жодноi цiкавоi теми для розмови. Усе здавалося якимось дрiбним, коли насправдi вона хотiла вiдкрити йому, що за короткi чотири години вiн перевернув ii свiт. У його очах вона бачила iншi краi, свiжi зеленi поля i мисливських собак, ексцентричних селян i свiт, де немае коктейльних вечiрок. У його голосi чула мову, позбавлену штучностi й дотепiв, безмежно далеку вiд вишуканого мовлення заможних людей, властивого гонконгським експатрiантам. У його широких, укритих ластовинням долонях бачила коней, i доброту, i щось iще, що змушувало ii нутро стискатися вiд туги. – Шкодую, що не зустрiв вас ранiше. Вiн пригальмував автiвку, щоб iй було краще чути. Повз них промчав автомобiль, повний морських офiцерiв, привiтавшись непристойними гудками. – Я… я… а, не знаю. Просто дуже прикро, що пiслязавтра я iду. Холод пройняв серце Джой. Вона вiдчула, як холоне кожна вена. – Що? Про що ви кажете? – Ми вiдпливаемо за два днi. Менi лишився ще один день вiдпустки на березi, а потiм ми маемо вирушати в корейськi води. Джой не могла приховати жаху на своему обличчi. Це було надто жорстоко. Знайти когось, – знайти його, – а вiн так швидко iде… – Надовго? – Коли вона це вимовила, ii голос був тонким i тремким. Звучав так, наче не ii. Едвард озирнувся на неi, щось помiтив у ii обличчi, а тодi знов повернувся до керма, просигналiзувавши, що готовий зупинитися. – Не думаю, що ми повернемося сюди, – сказав вiн, пильно дивлячись на неi. – Виконаемо свое завдання з американцями в корейських водах, а тодi вирушимо до Нью-Йорка. Кiлька мiсяцiв пробудемо в морi. Кажучи це, вiн дивився просто iй у вiчi, нiби натякаючи, що неможливо пiдтримувати зв’язок, коли ти завжди в русi. Джой вiдчувала, що голова от-от вибухне. Вона усвiдомила, що ii руки тремтять. Це було наче отримати ключ вiд тюремноi камери, лише щоб побачити, що вiн гумовий. Вона iз сумом усвiдомила, що от-от заплаче. – Не можу, – сказала вона, кусаючи губу. – Що? – Едвард потягнувся до неi так, що його рука опинилася зовсiм поряд з ii. – Не можу просто вiдпустити вас. Не можу вiдпустити. Цього разу вона промовила це вголос i, не криючись, глянула йому в очi. Навiть говорячи, вона сама не могла повiрити в те, що каже, у щиру неприйнятнiсть власних слiв для молодоi жiнки ii виховання. Але iх було не стримати, i вони злiтали з губ довершеними, наче твердi теплi камiнцi, i розсипалися перед ним, мов пожертви. Повисла довга пронизлива пауза, упродовж якоi здавалося, що вона зараз помре. Потiм Едвард узяв ii за руку. Його долоня була теплою, сухою. – Не думав, що я вам подобаюся, – сказав вiн. – Менi нiколи нiхто не подобався. Тобто не подобався ранiше. Менi ще нiколи нi з ким не було затишно, – белькотiла вона. Слова сипалися неконтрольовано, але вiн не вiдсторонився. – Менi так важко розмовляти з людьми. І тут немае нiкого, з ким менi по-справжньому хотiлося б говорити. Окрiм Стелли. Моеi подруги. І коли ви прийшли сьогоднi вранцi, менi було так соромно за те, що сталося вчора ввечерi, що легше було змусити вас пiти, нiж бути з вами приязною. Та коли ви залишились, i ми були в машинi, i все це – я нiколи такого не вiдчувала. Нiколи не вiдчувала, що мене не засуджують. Що можна просто сидiти, i iнша людина зрозумiе. – Я гадав, у вас похмiлля, – розсмiявся вiн. Але вона була надто напружена, надто переповнена до краю емоцiями, щоб смiятися разом з ним. – З усiм, що ви сьогоднi казали, я погоджувалася. Усе, про що ви говорили, я вiдчувала сама. Тобто, звiсно, не про полювання, бо нiколи на ньому не була. Але все, що ви казали про коктейльнi вечiрки, i про людей, i про те, що iнодi вам бiльше подобаються конi, i про те, щоб не думати, чи не вважають вас люди трохи диваком, – то ось, це й про мене також. Це я. Це наче слухати власнi думки. Тому я не можу… не можу вас вiдпустити. І якщо вам страшно вiд моiх слiв i ви вважаете, що я найдокучливiша, найбезсоромнiша iстота, на яку ви коли-небудь натрапляли, то менi все одно байдуже, бо це единий раз у моему життi, коли я почуваюся справдi вiрною собi. Двi важкi солонi сльози повiльно покотилися розпашiлими щоками Джой, обтяженi емоцiями, що стояли за, мабуть, найдовшою промовою за все ii доросле життя. Вона глитнула, намагаючись опанувати iх, водночас обурена й пiднесена тим, що щойно випалила. Вона вiдкрилася цьому незнайомому чоловiковi в такий спосiб, що мати, а може, i Стелла вважали б ii божевiльною, якби дiзналися. І коли вона сказала йому, що iй байдуже, це була неправда. Якщо зараз вiн вiдвернеться вiд неi, виголосить якусь чемну банальнiсть про те, як чудово провiв день i як вона, без сумнiву, втомилася, вона стримаеться до повернення додому, а тодi просто знайде спосiб укоротити собi вiку. Бо нестерпно було б i далi ковзати заiждженою поверхнею свого буття, коли вже занурилася в нього й знайшла дещо прохолодне, заспокiйливе та глибоке. «Скажи хоча б, що розумiеш моi слова, – благала вона. – Навiть якщо просто скажеш, що розумiеш, цього менi буде достатньо». Запала довга болiсна тиша. Ще одна машина з ревом пронеслася повз, пришвидшуючись. – Гадаю, нам краще повернутися додому, – мовив вiн, знов поклавши руку на кермо, а другою рухаючи непiддатливий важiль коробки передач. Обличчя Джой застигло, i повiльно, невiдчутно ii тiло обм’якло на пасажирському сидiннi, а хребет став таким крихким, що, здавалося, зараз трiсне. Вона все зрозумiла неправильно. Звiсно, це було так. Що змусило ii думати, що такий спалах може здобути iй повагу чоловiка, не кажучи вже про його серце? – Вибачте, – прошепотiла вона. Їi голова похилилася на груди. – Менi так шкода. О господи, якою ж вона була дурепою. – За що? – спитав Едвард, простягаючи руку й вiдкидаючи вогку завiсу ii волосся. – Я хочу поговорити з вашим батьком. Джой глянула на нього порожнiми очима. Вiн збираеться розповiсти тому, яка вона дурепа? – Слухайте, – сказав Едвард, обiймаючи ii обличчя своею долонею. Вона пахла потом. І кiньми. – Знаю, напевно, ви вважаете це трохи несподiваним. Але, Джой, якщо ви дозволите менi, я хочу просити в нього благословення одружитися з вами. * * * – Ти ж не думаеш, що ми погодимося? – спитала мати. Їi обличчя свiтилося жахом i подивом, що ii донька примудрилася викликати таку силу почуттiв у якогось чоловiка. (Поганий настрiй матерi ще бiльше псувало те, що вони повернулися ранiше, нiж вона встигла причепуритися.) – Ми його навiть не знаемо. Вона говорила так, наче Едварда взагалi не було в кiмнатi. – Я розповiм вам усе, що ви хочете знати, мiсiс Леонард, – сказав той, витягнувши перед собою довгi ноги в брудних штанах. Джой не зводила очей iз батькiв, вiдчуваючи приголомшену радiсть нового здобутку. Залишок подорожi вона провела наче в туманi, з напiвiстеричним смiхом вiд безумства того, що щойно зробила. Вона не знала його! Вiн не знав ii! А все ж вони так збуджено й по-змовницьки всмiхались одне одному, нiяково тримаючись за руки, i вона добровiльно вiддавала свое життя в його руки. Джой не сподiвалася знайти нiкого. Навiть не думала шукати. Але здавалося, вiн знае, що робить, i явно краще за неi розумiе, як правильно. І анiтрохи не переймаеться перспективою пояснювати це божевiлля ii батькам. Едвард глибоко вдихнув i почав викладати факти: – Мiй батько – суддя у вiдставцi. Вони з матiр’ю переiхали до Ірландii, де вирощують коней. Я маю сестру й брата, обое одруженi, обое старшi за мене. Менi двадцять дев’ять рокiв, майже вiсiм з них я служу на флотi, вiдколи закiнчив унiверситет, i, окрiм вiйськовоi зарплатнi, володiю приватним трастовим фондом. Злегка наморщений вiд згадки про Ірландiю, мамин нiс розгладився на словах «приватний трастовий фонд». Але Джой невiдривно дивилася в обличчя батька, вiдчайдушно шукаючи якоiсь ознаки схвалення. – Це страшенно несподiвано. Не розумiю, чому б вам не зачекати. – Думаете, що кохаете ii? – Батько, вiдкинувшись у крiслi з джин-тонiком у руцi, не зводив очей з Едварда. Джой зашарiлася. Здавалося майже непристойним, що вiн каже це отак, уголос. Едвард тривалий час дивився на неi, а потiм узяв за руку, змусивши почервонiти знову. – Не знаю, чи хтось iз нас може зараз назвати це коханням, – повiльно мовив вiн, майже звертаючись до Джой, – але я не молодий i легковажний. Я знав багатьох дiвчат, i якщо в чомусь упевнений, то це в тому, що Джой на жодну з них не схожа. – Не те слово, – докинула мати. – Можу сказати одне: я вважаю, що здатен зробити ii щасливою. Якби мав бiльше часу, то зумiв би вас заспокоiти. Але рiч у тiм, що я дуже скоро маю вiдпливати. Джой не спадало на думку брати пiд сумнiв стрiмкiсть його почуттiв. Вона просто була страшенно вдячна, що за силою вони явно дорiвнювали ii власним. Запаморочена вiд того, що хтось назвав ii унiкальною в доброму сенсi, вона лише через кiлька хвилин усвiдомила, що ii рука пiтнiе. – Це надто швидко, Греме. Скажи iм. Вони навiть не знають одне одного. Джой помiтила блиск в очах матерi й хвилювання, що крилося за ним. «Вона заздрить, – раптом подумала Джой. – Заздрить, бо розчарована власним життям i не може стерпiти думки, що хтось от-от вихопить мене з мого». Батько ще якийсь час роздивлявся Едварда, наче щось з’ясовуючи. Едвард витримав його погляд. – Що ж, цими днями все роблять швидше, – сказав Грем, жестом наказуючи Бей Лiнь подати ще напоiв. – Ти ж пам’ятаеш, як було пiд час вiйни, Елiс. Джой мусила зробити над собою зусилля, щоб придушити легкий наплив хвилювання. Вона стиснула руку Едварда й вiдчула легкий потиск у вiдповiдь. Батько осушив келих. Здавалося, його увагу на мить поглинуло щось за вiкном. – Отже, скажiмо, я погоджуся, молодий чоловiче. Що ви плануете робити iз цим у найближчi пiвтори доби? – Ми хочемо одружитися, – видихнула Джой. Тепер, коли суперечка начебто стосувалася лише часу, вона вiдчула в собi сили говорити. Батько ii не чув. Вiн розмовляв з Едвардом. – Я поважатиму вашi бажання, сер. – Тодi я скажу, що ви маете мое благословення. На заручини. Серце Джой пiдстрибнуло. І впало. – Ви можете одружитися, коли зiйдете на берег наступного разу. У кiмнатi запала приголомшена тиша. Джой, намагаючись не виказати розчарування, ледве чула, як шаркае за дверима Бей Лiнь, поспiшаючи з наказом до кухарки. Їi мати подивилася на неi, потiм знову на батька: «Що скажуть люди?» – Якщо у вас обох серйознi намiри, то не зашкодить почекати. Можете купити обручку, оголосити, що треба, а вiдтак одружитися. Батько важко опустив свого келиха на лакований стiл, немов засвiдчуючи, що рiшення ухвалено. Джой озирнулася на Едварда, який довго й повiльно видихнув. «Будь ласка, не погоджуйся, – благала вона. – Скажи йому, що маеш одружитися зi мною зараз. Забери мене на своему великому сiрому кораблi». Але Едвард нiчого не сказав. Дивлячись на нього, Джой пережила перший наплив розчарування у своему новому партнерi; перший спалах гiркого усвiдомлення, що чоловiк, на якого вона покладала найвищi надii, якому довiряла найбiльше, мiг бути не зовсiм тим, кого iй хотiлося. – Коли це станеться? – спитала вона, намагаючись приховати трепет у голосi. – Коли, на твою думку, ти зiйдеш iз корабля? – Наша наступна справжня зупинка в Нью-Йорку, – вiдповiв вiн нiби вибачливо. – Але це станеться не ранiше, нiж за дев’ять мiсяцiв. Може, навiть за рiк. Джой випрямилася i глянула на матiр, тепер розслаблену. Та майже всмiхалася поблажливою усмiшкою з тих, що кажуть: «О, молодь. Вони можуть гадати, що закоханi, але подивiмося, що буде за пiв року». Елiс хотiла довести свою правоту, усвiдомила Джой i похолола. Мати хотiла пiдтвердження, що справжнього кохання не iснуе, що в усiх усе завершуеться шлюбом, так само нещасним, як i в неi. Що ж, якщо вони думають, що це знеохотить ii, то помиляються. – Тодi побачимося за дев’ять мiсяцiв, – сказала вона, зазираючи в блакитнi очi свого нового нареченого, намагаючись передати йому всю ту впевненiсть, яку, без сумнiву, вiдчувала в собi. – Тiльки… тiльки пиши. Дверi вiдчинилися. – Боже, бережи королеву! – промовила Бей Лiнь, входячи з тацею напоiв. 1 Жовтень 1997 р. Двiрники Кейт остаточно зламались одразу на виiздi з Фiшгарда – застрягли, а тодi приречено з’iхали вниз до капота в ту саму мить, коли дощ, досi задоволений тим, що падав щiльно, вирiшив перетворитися на зливу. – От чорт, – сказала вона, вильнувши, доки клацала перемикачем на приладнiй дошцi вгору-вниз. – Нiчогiсiнько не видно. Серденько, якщо я зупинюся на найближчiй стоянцi, ти не могла б висунути руку й протерти скло? Сабiна пiдтягнула колiна до грудей i кинула злий погляд на матiр. – Це не дасть нiякого ефекту. З тим самим успiхом можна просто зупинитися. Кейт таки загальмувала, опустила вiкно й спробувала протерти свiй бiк вiтрового скла краем вельветового шарфа. – Нi, нам не можна спинятися. Ми й так уже затрималися. А я не дозволю, щоб ти спiзнилася на пором. Їi мати зазвичай була м’якосердою людиною, але Сабiна знала цю сталеву нотку в голосi Кейт – знак того, що хiба лише цунамi завадить дочцi сiсти на той пором. І не дивно: цю нотку вона чула не раз за останнi три тижнi, але вкотре отримавши пiдтвердження свого цiлковитого безсилля перед матiр’ю, Сабiна мимоволi випнула нижню губу й усiм тiлом вiдвернулася на знак мовчазного протесту. Кейт, тонко вiдчуваючи мiнливi настроi доньки, зауважила це й вiдвела очi. – Знаеш, якби ти змiнила свое ставлення до цього, то могла би й розважитись. – Як я можу розважатися? Ти вiдсилаеш мене туди, де я була аж двiчi за все життя, сидiти в чорта на болотi разом з бабусею, яку ти так любиш, що не бачила бозна-скiльки рокiв, на правах якоiсь домашньоi прислуги, доки дiдусь врiзае дуба. Чудово. Оце так канiкули. Аж не дочекаюся. – О, поглянь. Знов запрацювали. Подивимося, чи вдасться дотягти до порту. Кейт крутнула кермо, i битий «фольксваген» рвонув уперед на мокру дорогу, пiднявши за вiкнами фонтани бризок кольору чаю. – Послухай. Ми не знаемо, чи твiй дiдусь аж настiльки хворий; найпевнiше, вiн просто слабкий. І я вважаю, що тобi буде корисно поiхати з Лондона на деякий час. Ти майже зовсiм не бачилася з бабусею, тож буде добре, якщо ви трохи побудете разом, перш нiж вона зовсiм постарiе, або ти вирушиш у мандри, або ще щось. Сабiна рiшуче дивилась у свое вiкно. – «Бабуся». Вiд тебе звучить, як у шоу «Щасливi родини». – І я знаю, що вона завжди бувае дуже вдячна за допомогу. І все одно дiвчинка вiдмовлялася глянути на матiр. Вона достобiса добре знала, чому ii вiдсилають до Ірландii, i мати знала, i якщо вже вона така жахлива лицемiрка й не збираеться цього визнати, то нехай не очiкуе, що Сабiна буде з нею вiдверта. – Лiва смуга, – сказала вона, так само не повертаючи голови. – Що? – Лiва смуга. Тобi треба на лiву смугу, щоб потрапити на поромну станцiю. Заради бога, мамо, чому ти не можеш просто носити своi клятi окуляри? Кейт повернула маленьку автiвку на лiву смугу, iгноруючи гудки протесту позаду, i за дратiвливими вказiвками Сабiни потихеньку доiхала до знака, що погойдувався на вiтру та вказував: «Пiшi пасажири». Вона iхала, доки не побачила мiсце для паркування – сiру асфальтову пустелю, якою гуляли вiтри, у тiнi безформноi сiроi Луб’янки. «Чому офiси будують такими невиразними? – вiдсторонено спитала себе вона. – Наче люди й без того не досить нещаснi, коли дiстаються сюди». Коли ж машина та двiрники знов зупинилися, дощ послужливо припустив так, що будiвлi швидко розмило, перетворивши все за вiкном на iмпресiонiстичну пляму. Кейт, для якоi без окулярiв майже все й так було iмпресiонiстичною плямою, вдивилася в силует Сабiни й раптом забажала, щоб вони могли попрощатися так само сердечно, як це, звiсно ж, роблять iншi матерi й доньки. Хотiлося запевнити, що iй страшенно прикро за те, що Джефф iде й що вже втрете за юне життя Сабiни все вдома стае з нiг на голову. Хотiлося розповiсти, що вона вiдсилае ii до Ірландii з метою захистити, урятувати вiд споглядання тих гiрких сцен, вiд яких вони з Джеффом уже майже не втримувалися, коли iхнi шестирiчнi стосунки добiгали кiнця. А ще хотiлося донести до дiвчинки, що, хоча мiж нею i Кейт уже давно немае довiри, Кейт хоче, аби донька вiдчувала: вона мае хоч якусь бабусю, хоч когось, окрiм неi. Але Сабiна нiколи не давала iй слова: вона вся була наче вкрита колючками, мов гламурний сердитий маленький дикобраз. Якщо Кейт казала, що любить ii, та закидала, що мати поводиться, як у серiалi «Будиночок у прерii». Якщо ж тягнулася обiйняти, то вiдчувала, як дитина здригаеться в ii обiймах. «Як так вийшло? – постiйно питала себе вона. – Я так старалася, щоб нашi стосунки були iнакшими, щоб ти мала всi тi свободи, у яких вiдмовляли менi. Щоб ми були друзями. Як вийшло, що ти зневажаеш мене?» Кейт навчилася майстерно приховувати своi почуття вiд доньки: Сабiна ще бiльше ненавидiла, коли мати ставала причепливою та емоцiйною, i обростала вiд того колючками ще бiльше. Натомiсть жiнка сунула руку у свою переповнену сумку-кошик i простягнула квитки, а також те, що вважала щедрою сумою на кишеньковi витрати. Сабiна нiяк це не прокоментувала. – Так, переправа забере години три. Схоже, буде деяка хитавиця, та, боюся, я не взяла нiчого вiд морськоi хвороби. Ти дiстанешся Росслара приблизно о четвертiй тридцять, бабуся зустрiне тебе бiля довiдкового бюро. Хочеш, я це запишу? – Гадаю, я цiлком можу запам’ятати «довiдкове бюро», – сухо вiдповiла Сабiна. – Що ж, якщо щось пiде не так, на зворотi конверта з квитками я записала телефони будинку. І зателефонуй менi, коли будеш на мiсцi, щоб я знала, що ти доiхала. «Переконатися, що фарватер вiльний», – зло подумала Сабiна. Певно, мати справдi вважае ii дурепою. Справдi думае, нiбито вона не знае, що вiдбуваеться. Скiльки разiв за останнi кiлька тижнiв iй хотiлося загорлати на неi: «Ти ж розумiеш, що я знаю?! Знаю, чому ви iз Джеффом розходитеся. Знаю про тебе й Джастiна, трясця йому, Стюартсона. І тому ти усуваеш мене з дороги на кiлька тижнiв, щоб крутити свою гидку iнтрижку, доки нi мене, нi Джеффа не буде». Але чомусь, попри весь гнiв, вона так жодного разу цього й не зробила. Адже мати здавалась iй надто засмученою, надто похнюпленою i нещасною через усе це. І все ж якщо Кейт гадае, що Сабiна поiде тихо, то вона помиляеться. Вони сидiли в машинi кiлька хвилин. Час вiд часу дощ слабшав, i тодi вони бачили перед собою непривiтну станцiю, але потiм дощ знову припускав, перетворюючи картину на розмиту акварель. – То Джеффа не буде, коли я повернуся? – iз цими словами Сабiна задерла пiдборiддя так, що прозвучало зухвалiше, нiж було треба. Кейт пильно подивилася на неi. – Напевно, – повiльно вимовила вона. – Але ти все одно можеш бачитися з ним, коли захочеш. – Як могла бачитися iз Джимом, коли хотiла. – Тодi ти була набагато молодша, люба. І в Джима з’явилась iнша родина, це все ускладнило. – Нi, все ускладнило те, що в мене, трясця, то один вiтчим, то iнший. Кейт простягнула руку до доньчиного плеча. Чому нiхто не каже, що пологи – то найлегший бiль? – Я краще пiду, – буркнула Сабiна, вiдчиняючи дверцята машини. – Не хочу запiзнитися на свiй пором. – Дай-но проведу тебе до станцii, – сказала Кейт, у якоi очi щипало вiд слiз. – Не турбуйся, – кинула Сабiна, i з глухим лясканням дверцят Кейт залишилася сама. * * * На переправi сильно хитало. Так сильно, що дiти з вереском проносилися вгору-вниз по килимовiй дорiжцi на крадених з iдальнi тацях, доки iхнi батьки зручно ковзали вперед-назад уздовж пластикових лав, потягуючи з бляшанок «Ред страйп» i перiодично вибухаючи смiхом. Іншi, хитаючись, стояли в черзi за переоцiненими чипсами в кафетерii, iгноруючи салати, що в’янули пiд харчовою плiвкою, або грали на автоматах, чий дзвiн i гудки розносилися всiма сходами. Судячи з кiлькостi родин i вiдсутностi похмiльних пасажирiв, недiльна переправа була популярною помiж вихiдних мандрiвникiв. Сабiна сидiла бiля вiкна, затуляючись портативним плеером вiд усiх цих дратiвникiв навколо. Вони явно були з того ж тiста, що й люди, яких вона бачила на станцiях технiчного обслуговування чи в супермаркетах. Їм байдуже, що на них одягнено, чи стриглися вони з минулого року, вони не соромляться того, як сидять чи розмовляють. «Отак буде в Ірландii, – похмуро казала вона собi над важкий бас свого плеера. – Вiдстало. Безкультурно. І зовсiм не круто». Мiльйонний раз вона кляла матiр за це вигнання, за вiдчуження вiд друзiв, дому, звичного життя. Це буде жахiття. Вона нiчого спiльного не мала iз цими людьми: бабуся з дiдусем були для неi умоглядними незнайомцями. Вона залишала Дiна Бакстера в пiдступних тенетах Аманди Галлагер саме тодi, коли здавалося, що мiж ними щось зрушило. А найгiрше: вона навiть не матиме при собi мобiльного телефона чи комп’ютера, щоб лишатися на зв’язку. (Навiть iй довелося визнати: комп’ютер надто великий, щоб везти iз собою, а мати заявила, що коли Сабiна гадае, нiби та оплачуватиме iй мiжнароднi дзвiнки з i без того швидко спустошуваного мобiльного рахунку, то нехай добряче подумае. Нащо вони так кажуть? Якби вона порадила матерi «добряче подумати», Кейт знов завела би про те, що дарма не вiдправила ii до приватноi школи.) Тож вона була не просто у вигнаннi, а й позбавлена таких зручностей, як телефон чи електронна пошта. Але навiть тепер, сидячи й похмуро дивлячись на пiнне Ірландське море, Сабiна дозволила собi тiнь полегшення вiд того, що не буде стороною в безмежно напружених стосунках матерi й Джеффа, якi повiльно й болiсно розплутували свое домашне павутиння. Вона знала, що це станеться, ще ранiше за Джеффа. Знала вiд того дня, як спустилася зi своеi кiмнати й почула, як мати шепоче в телефон: – Знаю. Я теж хочу тебе бачити. Але ж ти знаеш: вiн зараз просто нестерпний. А я не хочу все погiршувати. Вона стояла, застигнувши на сходах, а тодi голосно кахикнула. Мати раптово й винувато поклала слухавку, а тодi надмiру бадьоро промовила, входячи до вiтальнi: – А, це ти, серденько! Я не чула, як ти вийшла! Я саме думала, що нам зробити на вечерю? Їi мати не готувала вечерю. Кухарка з неi нiкчемна. Це була робота Джеффа. А потiм вона зустрiла його. Джастiна Стюартсона. Фотографа з нацiональноi лiвацькоi газети. Той чоловiк був аж такий переповнений вiдчуттям власноi значущостi, що радше iздив на метро, нiж у битiй автiвцi матерi. А ще вважав, що вiн – це дещо, бо носив шкiряну куртку, яка була крутою рокiв зо п’ять тому, штани кольору хакi та дезерти. Вiн аж надто старався, розмовляючи iз Сабiною, укидав зауваження про андеграунднi музичнi гурти, що iх, на його думку, вона мала знати, намагався говорити водночас цинiчно та з розумiнням музичноi справи. Вона обдарувала його нищiвним поглядом – принаймнi так iй здалося. Вона знае, чому вiн намагаеться бути приязним, i це не спрацюе. Та й чоловiки за тридцять п’ять нiколи не бувають крутими, навiть якщо вважають, що розумiються на музицi. Бiдолаха Джефф. Старомодний сердега Джефф. Вiн сидiв удома, супив брови, нiч у нiч пiклуючись про пацiентiв, яких не мiг вiдправити на обстеження, обдзвонював усi психiатричнi заклади в центральному Лондонi в намаганнi не дати якомусь черговому довбню сконати на вулицi. Вiн гадки не мав нi про що. А ii мати вiдсторонено вдавала, що iй не байдуже, доки одного дня Сабiна спустилася до вiтальнi й зрозумiла, що Джефф знае, адже вiн кинув на неi той довгий допитливий погляд: «Ти знала? І ти, Бруте?» Важко було обдурити Джеффа через його психiатричну пiдготовку, тож поглядом у вiдповiдь вона спробувала передати свое спiвчуття та несхвалення жалюгiдних учинкiв матерi. Нiкому з них вона не показувала, як тяжко плакала. Джефф дратував ii, i, якщо серйозно, вона нiколи не давала приводу подумати, що хоч трохи вважае його батьком. Але вiн був добрий, вiн готував, i з ним мама була при здоровому глуздi. А ще вiн тримався поряд, вiдколи вона була дитиною. Довше за всiх iнших насправдi. До того ж вiд думки про те, що мама й Джастiн Стюартсон роблять це, iй хотiлося блювати. Оголошення, що до Росслара лишилося кiлька хвилин, пролунало одразу пiсля четвертоi тридцять. Сабiна спорснула зi свого мiсця i стала пробиратися до мiсця сходження пiших пасажирiв, намагаючись не зважати на легкий нервовий трепет у животi. До того вона лише раз подорожувала сама, i це був катастрофiчний полiт на «канiкули» до Джима, колишнього матерi в Іспанii. Вiн хотiв запевнити ii, що вона досi член його родини. Мати хотiла запевнити ii, що вона досi мае хоч якогось батька. Стюардеса «Британських авiалiнiй» хотiла запевнити ii, що вона «дуже доросла дiвчинка», адже подорожуе сама. Але вiд тiеi самоi митi, як Джим зустрiв Сабiну в аеропорту, а слiдом за ним пленталася його нова й глибоко вагiтна дiвчина з ворожим поглядом, Сабiна знала, що це буде крах. Пiсля того вона лише раз бачила його, коли Джим намагався «зблизити» ii з новонародженим. У зирканнi його дiвчини проглядало бажання, навпаки, тримати Сабiну якнайдалi. Власне, Сабiна не могла винуватити ii. Зрештою, цей малюк не був iй кровним родичем, i вона б теж не хотiла, щоб якась дитина вiд попереднiх стосункiв крутилася бiля неi, мов заблудла душа. Дверi вiдчинилися, i Сабiна збагнула, що ii несе вздовж проходу в потоцi балакучих людей. Вона подумала була знов заткнути вуха навушниками, але боялася прогавити якесь важливе оголошення. Останне, чого вона хотiла, це телефонувати матерi й повiдомляти, що заблукала. Вона роззирнулася довкола, мiркуючи, яка на вигляд ii бабуся. Свiтлину, яку вона взяла iз собою, зробили понад десять рокiв тому, коли Сабiна востанне була в будинку в Ірландii. Вона мала дуже примарнi спогади про це, утiм зi свiтлини iй стримано, звисока всмiхалася темноволоса, довготелеса й гарна собою жiнка, яка погладжувала маленького сiрого понi. «Що, як я не впiзнаю ii?» – iз жахом подумала дiвчинка. Чи легко ту образити? Бабусинi вiтальнi листiвки на день народження та Рiздво завжди були короткi та формальнi, написанi не тiею мовою, яка передбачала почуття гумору. Судячи з тих дрiбок iнформацii, якою дiлилася мати, легко було зробити щось не так. А тодi вона помiтила його – чоловiк стояв, притулившись до стiйки, що могла бути довiдковим бюро, а могла й не бути, i тримав шматок картону з написом «Сабiна». Середнього зросту, жилавий, з густим темним волоссям, пiдстриженим мало не пiд нуль. Приблизно одного вiку з ii матiр’ю. Також, повiльно наближаючись, вона помiтила, що в нього лише одна рука. Друга переходила в пластикову руку з пальцями-кiгтями, що застигли в тому напруженому положеннi, яке зазвичай бачиш у манекенiв на вiтринi. Вона машинально пiднесла руку до волосся, перевiряючи, чи не надто те прим’ялося пiд час поiздки, а тодi пiдiйшла, намагаючись знайти в собi якнайбiльше безтурботностi. – Ти змiнилася, бабусю. Вiн запитально дивився на Сабiну, коли вона наближалася, наче оцiнюючи, чи перед ним саме та дiвчинка. Тепер же всмiхнувся i простягнув iй здорову руку. Для цього знадобилося спочатку покласти картон на стiл. – Сабiна. Я Том. Ти старша, нiж я гадав. Твоя бабуся казала, що ти будеш… – Вiн похитав головою. – Гаразд. Вона не змогла приiхати, бо в Герцога ветеринар. Тож я твiй шофер. – У Герцога? – перепитала вона. Том говорив з тим жвавим iрландським акцентом, який, здавалось, е лише в серiалах, мигцем зауважила вона. Бабуся взагалi не мала iрландського акценту. Сабiна намагалася не дивитися на пластикову руку. Восковий полиск навiював думку про щось мертве. – У старого коня. Їi хлопчика. У нього проблема з ногою. А вона не любить, коли за ним доглядае хтось iнший. Але пообiцяла, що зустрiне тебе в будинку. То ii бабуся, якоi вона не бачила майже десять рокiв, вирiшила не зустрiчати ii, а натомiсть доглядати якогось паршивого коня. Сабiна вiдчула, як очi несподiвано защипало вiд слiз. Що ж, тепер вона знала все що треба про ставлення до ii приiзду сюди. – Вона трошки одержима ним, – обережно пояснив Том, беручи в неi сумку. – Я б не шукав у цьому якогось особливого значення. Я знаю: iй не терпиться тебе побачити. – Нiчогенький спосiб показати це, – буркнула Сабiна, а тодi швиденько глянула на Тома: чи не вважае вiн ii гризливою. Дiвчинка миттево пiдбадьорилася, коли вони вийшли надвiр. Здебiльшого не через машину – величезний побитий «ленд ровер» (хоч i явно крутiший за мамин), а через його вантаж: два великi шоколадно-коричневi лабрадори, шовковi й вигинистi, як тюленi, що вилися одне навколо одного в пристрасних зусиллях привiтати новоприбулих. – Белла й Бертi. Мати й син. Ну ж бо, вгамуйся, дурнику. – Бертi? – Вона не могла не скривитися, намагаючись вiдвести вiд обличчя мокрi носи, навiть коли чухала обидвi голови, що випромiнювали обожнювання. – Вони всi на лiтеру «Б». У iхньому родi. Як хорти. Ось тiльки тi всi на «Г». Сабiнi не хотiлося питати, про що вiн каже. Вона забралася в кабiну й пристебнулася. «Цiкаво, – трохи занепокоено подумала вона, – як Том збираеться кермувати без руки». Безладно, як виявилося. Та коли вони помчали сiрими вулицями Росслара, а тодi виiхали на центральну дорогу до парку Кеннедi, вона збагнула, що не до кiнця впевнена, чи це справдi через його непевну хватку на важелi коробки передач. Несправжня рука стискала його, мов жорсткий капелюх, що погано сидить на головi, i тихо шурхотiла пластиковим покривом, коли машина пiдстрибувала на вибоiстих дорогах. «Якщо це дорога додому, – вирiшила Сабiна, – то якось не обнадiюе». На мрячних залюднених вулицях портового мiста вона не бачила крамниць, якими хотiлося б прогулятися, – лише магазинчики, забитi автозапчастинами чи утепленою бiлизною для пiдстаркуватих панянок. За мiстом, здавалося, був один суцiльний живоплiт, поцяткований сучасними одноповерхiвками з краплинками супутникових тарiлок, наче якiсь дивнi гриби, що ростуть iз цегли. Це навiть не скидалося на справжне село. Тут був парк, присвячений покiйному президентовi, але навряд чи ii так тягнутиме до зеленi, щоб туди ходити. – У Вексфордi е бодай щось? – спитала вона Тома, а той хутко обернувся до неi i розсмiявся. Його рот неохоче складався в усмiшку, наче це траплялося не надто часто. – Наша дiвчинка з великого мiста вже нудьгуе, так? – промовив вiн, але це було сказано доброзичливим тоном, тож вона не образилася. – Не турбуйся. Коли ти звiдси iхатимеш, то гадки не матимеш, чим зайнятися в мiстi. Чомусь вона в цьому сумнiвалася. Щоб вiдволiктися вiд хвилювання, Сабiна стала думати про руку Тома, яка спочивала на ручнику поряд з нею. Вона нiколи не бачила людини зi штучною кiнцiвкою. Чи та прикрiплена до нього якимось клеем? Чи знiмае вiн ii на нiч? Чи кладе в склянку з водою, як ii сусiдка Маргарет – своi штучнi зуби? А ще ж були практичнi питання: як вiн надягае штани? Якось вона зламала руку, i виявилося, що неможливо застiбнути матню однiею. Доводилося просити матiр робити це для неi. Вона впiймала себе на тому, що крадькома поглядае на його матню – чи немае там якоiсь застiбки-липучки, а тодi швидко вiдвела погляд. Ще подумае, що вона витрiщаеться на нього. І хоч який вiн приемний, та доки вона тут, «однорукi бандити» до ii планiв не входили. Упродовж поiздки Том заговорив до неi ще лиш раз, щоб спитати, як поживае ii мати. Сабiна здивовано подивилася на нього. – Звiдки ви ii знаете? Ви, мабуть, усе життя тут жили. – Не зовсiм. Але я провiв тут юнiсть. А потiм поiхав працювати до Англii, через пару рокiв пiсля неi. – Вона нiколи про вас не згадувала. Щойно промовивши це, вона усвiдомила, як грубо це прозвучало, але Том нiби не образився. Коли ж заговорив, Сабiна помiтила, що вiн щораз робить це iз затримкою, нiби зважуючи слова, перш нiж дозволити собi вимовити iх: – Не знаю, наскiльки вона мене пам’ятае. Я працював на кiнному дворi, а вона нiколи не вмiла добре вправлятися з кiньми. Сабiна дивилася на нього, i iй не терпiлося розпитати ще. Якось дивно було уявляти матiр тут iз друзями, можливо, iз цим одноруким конюхом. Вона уявляла собi Кейт лише в мiському оточеннi: у будинку в Гекнi, з його смугастими пiдлогами, павутинним плющем i плакатами художнiх вистав – посвiдченнями iхньоi належностi до лiберального, бiднiшого прошарку середнього класу. Або як вона iсть в одному з етнiчних кафе на Кiнгсленд-роуд, поринувши в серйознi розмови зi своiми сердитими подругами в довгих сережках i намагаючись вiдкласти ту прикру мить, коли доведеться знову взятися до написання статтi. Або як повертаеться додому, у захватi вiд якогось високохудожнього фiльму, тодi як Джефф, непереборний реалiст, скаржиться на його розбiжностi з нiмецькою школою традицiйного вiзуального мистецтва. Абощо. Вiд думки про Джеффа в неi йойкнуло в животi, i, як не прикро, знову пробудився нервовий трепет. Сабiна мимохiдь спитала себе, чи спробуе вiн написати iй. Чомусь вiд розумiння, що вони з мамою бiльше не будуть разом, стосунки з ним стали геть недолугими. Дiвчинка не знала, як тепер бути з Джеффом. Вiн, мабуть, за лiченi мiсяцi знайде собi iншу дiвчину, як Джим, потiм маму покине Джастiн Стюартсон, i вона залишиться зла та засмучена, питаючись, чому чоловiки «такi чужинцi». Що ж, вiд неi вона спiвчуття не дочекаеться. І Сабiна нiколи не погодиться поiхати на канiкули до Джеффа, якщо в того буде нова родина. Це вже точно. – Приiхали, – сказав Том. Сабiна не пам’ятала, який цей дiм iззовнi, лише який завбiльшки. І зсередини: суцiльнi темнi дерев’янi сходи й заплутанi коридори, що приводили туди, звiдки починалися, запахи деревного диму й воску та лисячi морди. Вона пам’ятала лисячi морди – встановленi й датованi вiдповiдно до часу своеi загибелi, тi стирчали зi своiх маленьких щиткiв i безсило гарчали зi стiн. Шестирiчну Сабiну вони лякали, i дiвчинка по кiлька хвилин просиджувала на сходах, чекаючи, доки хтось пройде та дасть iй смiливостi пробiгти повз них. З того, що було надворi, вона пам’ятала лише скорботного вiслюка, який без кiнця ревiв, коли вона йшла з його поля, i цим нiби шантажував ii, змушуючи вертатися. Мати iз Джимом гадали, що дiвчинка обожнюе вiслюка, i всiм розповiдали, як це мило. Сабiна не могла пояснити, що це створiння ii цькуе i вона вiдчувае полегшення, коли хтось змушуе ii повернутися в дiм. Зараз вона помiтила, який зношений вигляд мае фасад будинку: високi георгiанськi вiкна, з яких облазить фарба, пiдвiконня вищербленi й обвислi, наче рот староi тiтоньки. Вочевидь, колись це був розкiшний дiм, пишнiший за всi, що вона бачила. Але зовнi вiн був побляклий, вгрузлий у занепадi, мов людина, що махнула рукою на все й просто чекае приводу пiти. «Зовсiм як у мене на душi», – подумала Сабiна й вiдчула несподiване спiвчуття. – Сподiваюся, ти прихопила вовняний одяг, – промовив Том самим кутиком губ, несучи ii сумку сходами нагору. – Тут у нас страшенно вогко. Вони зачекали кiлька хвилин пiсля того, як Том натиснув на дзвiнок, а тодi дверi вiдчинились i перед нею, струшуючи крихти сiна зi свого кардигана, постала довготелеса жiнка у високих гумових чоботах i твiдових штанах. Вона була стара; ii брови, нiс i пiдборiддя не так солiдно свiдчили про ii вiк, як надмiру наголошували на ньому. Але жiнка трималася прямо, висока й суха. Коли ж простягла руку, ii пальцi виявилися несподiвано широкими й щiльними, наче грубi сосиски. – Сабiно, – з усмiшкою промовила вона. Вiдтак простягла й другу руку, нiби очiкуючи обiймiв. – Пробач, що не зустрiла тебе з порома. У нас тут сьогоднi повний аврал. Сабiна не знала, проходити в дiм чи нi. – Привiт, – сказала вона, не в змозi вимовити «бабусю». Нiяково скуйовдила волосся, не знаючи, що робити зi своiми руками. – Приемно… приемно вас бачити. Бабуся опустила долонi, ii усмiшка стала трохи вимушена. – Так. Так… Добре доiхала? Той пором бувае жахливим. Сама його терпiти не можу. – Усе було добре. – Сабiна чула, як ii голос тане до шепоту. Вона спиною вiдчувала присутнiсть Тома, який чекав i слухав цю недолугу розмову. – Трохи хитало. Але нiчого страшного. Запала тривала пауза. – З вашим конем усе добре? – Нi. Чесно кажучи, нi. Бiдолашний старий хлоп. Але ми дали йому трохи протизапального, тож уночi йому буде краще. Привiт, Белло, старенька, привiт, привiт. Так, знаю. Так, Белло. Ти чудова дiвчинка. Нi, Бертi, не смiй бiгти нагору! Припинивши чухати лискучi хутра собак, лiтня панi розвернулася i дерев’яним кроком пiшла в передпокiй. Сабiна стояла й ошелешено дивилася на Тома. Вiн жестом указав iй прямувати за бабусею, а потiм, покинувши ii сумку на сходах, вiдсалютував i легко попростував униз. Раптом Сабiну сповнило дитяче бажання попросити його не йти, i вона на мить заклякла. Їi бабуся, усвiдомила вона з якимось обуренням, навiть не подякувала Томовi за те, що iздив зустрiчати ii. Навiть не глянула на нього. Сабiна вiдчула першi проблиски образи, яка тихо жеврiла вiд самого ранкового вiд’iзду з Лондона, а зараз розквiтла чимось сильнiшим. Вона повiльно зайшла до будинку й зачинила за собою великi дверi. Запахи й звуки передпокою вдарили по ii пам’ятi, наче тараном. Вiск для полiрування. Старi тканини. Цокiт собачих кiгтiв по кам’яних плитах пiдлоги. Позаду бабусi, яка рвучко рухалася коридором, вона чула важке цокання дiдусевого годинника, що вiдмiряв час у тому байдужому темпi, що й за ii минулого вiзиту десять рокiв тому. Ось тiльки кут огляду змiнився: тепер завдяки зросту вона бачила над столами, де стояли бронзовi конi – сумирнi або ж застиглi в польотi через бронзовi огорожi. На стiнах висiли олiйнi малюнки з iншими кiньми: Моряк, Вiдьомська Примха, Велика Ведмедиця, неначе портрети з напiвзабутими членами родини. Чомусь вони здалися iй заспокiйливими. «Тодi я не нервувалася, – сказала вона собi. – Заради бога, це ж просто моя бабуся. Мабуть, сама нервуеться через те, що я в неi житиму, вигадуе, як зробити менi зручно». Та, схоже, вона неабияк добре це приховувала. – Ми вiдвели тобi блакитну кiмнату, – промовила бабуся, указуючи в бiк кiмнати в дальньому кiнцi поверху. – Опалення не бозна-яке, але я попросила мiсiс Г. розпалювати в тебе камiн. І тобi доведеться користуватися ванною внизу, бо сюди гарячоi води не подають. Я не можу дати тобi найкращу кiмнату, бо в нiй мешкае твiй дiдусь. А в тiй, що внизу, на стiнах цвiль. Сабiна намагалася не тремтiти вiд тонкоi холодноi зневаги та обводила поглядом кiмнату – цiкавий гiбрид 50-х i 70-х рокiв. Блакитнi шпалери в китайському стилi якось оптимiстично римувалися iз сучаснiшим бiрюзовим ворсистим килимом. Завiси, розшитi золотими парчевими нитками, волоклися по пiдлозi, немов знятi з набагато бiльшого вiкна. Старий рукомийник стояв у кутку на жорстких кованих залiзних ногах, а бiля камiна висiв тонкий блiдо-зелений рушник. Над камiном пишалася акварель – кiнь з вiзком, а на стiнi бiля лiжка – бiльший, погано виконаний портрет молодоi жiнки, iмовiрно, матерi Сабiни. Дiвчинка постiйно озиралася, усвiдомлюючи мовчазну присутнiсть дiдуся лише за кiлька дверей звiдси. – У шафi вже лежить кiлька речей, але мае бути вдосталь мiсця для твого одягу. Це все, iз чим ти приiхала? – Бабуся подивилася на ii сумку, а потiм озирнулася, нiби шукаючи iнший багаж. Сабiна зволiкала. – Ви маете комп’ютер? – Що? – Ви маете комп’ютер? – ще не договоривши, Сабiна збагнула, що вже знае вiдповiдь. Слiд було здогадатися iз самого вигляду цiеi кiмнати. – Комп’ютер? Нi, комп’ютерiв тут немае. А нащо тобi комп’ютер? – рiзким, здивованим голосом спитала бабуся. – Для електронноi пошти. Просто щоб бути на зв’язку з домом. Здавалося, та ii не чуе. – Нi, – повторила вона. – Нiяких комп’ютерiв тут немае. Зараз, якщо розпакуеш речi, ми вип’емо чаю, а потiм можеш пiти й побачитися з дiдусем. – А телевiзор тут е? Бабуся кинула на неi пильний погляд. – Так, телевiзор е. У твого дiдуся в кiмнатi: вiн любить переглядати останнi новини. Упевнена, ти зможеш час вiд часу позичати його. Поки вони спустилися до вiтальнi, Сабiну вже накрило чорною хмарою депресii. Навiть поява мiсiс Г. – низенькоi, гладенькоi та запашноi, як ii домашнiй хлiб i булочки, – не змогла полiпшити iй настрою, попри дружнi розпитування про переправу Ірландським морем, здоров’я матерi й чи задоволена Сабiна тим, як облаштовано ii спальню. Цього було не уникнути. Схоже, Том тут наймолодший, а вiн же одного вiку з ii матiр’ю. Тут не було анi кабельного телебачення, анi комп’ютера, i ще невiдомо, де вони тримають телефон. А Аманда Галлагер неодмiнно вкраде Дiна Бакстера, доки Сабiна повернеться додому. Мабуть, таким i е пекло. Коли вона знову зайшла до вiтальнi, не схоже було, що бабуся цьому зрадiла. Пiд час iди та постiйно оглядала кiмнату невидющими очима, немов намагалася розв’язати якусь далеку проблему. Час вiд часу жорстко пiдводилася зi свого крiсла, рвучко пiдходила до дверей i вигукувала якiсь iнструкцii чи то мiсiс Г., чи то якiйсь iншiй невстановленiй особi, i коли це сталося вчетверте, Сабiна вирiшила, що бабуся не звикла до чаювань i для неi дещо обтяжливо сидiти тут з онукою так довго. Про матiр вона не питала. Жодного разу. – Вам не треба навiдати вашого коня? – нарештi спитала Сабiна, вирiшивши, що це буде легким виходом для них обох. Бабуся глянула на неi з полегшенням. – Так. Так, твоя правда. Треба перевiрити, як там старий хлоп. Гаразд. Вона встала, змахнувши крихти зi штанiв, i собаки одразу пiдскочили, щоб обшукати килим. Бабуся покрокувала до дверей, а тодi обернулася. – Хочеш подивитися? Пiти зi мною й побачити стайнi? Сабiнi не терпiлося зникнути, щоб вiддатися своему бурхливому горю на самотi, але вона знала, що це буде сприйнято як грубiсть. – Ну гаразд, – неохоче промовила вона. Страждання за Дiном Бакстером зачекають iще пiв години. Вiслюка давно не було («Ламiнайтiс, бiдолашний старий хлоп», – промовила бабуся, наче зрозумiла), але поза тим у дворi панувала знайома атмосфера. Тут явно було веселiше, нiж у будинку. Уздовж рядiв стаень рухалися двое худорлявих зсутулених чоловiкiв з колючими мiтлами й грюкiтливими вiдрами – дiлили копицю сiна на квадратнi частини, а позаду них кiнськi копита скребли по цементнiй пiдлозi чи гатили в дерев’янi дошки. На задньому планi тонкий деренчливий транзистор, балансуючи на перевернутому вiдрi, вивергав сумбурнi пiсеньки. Дивлячись на цю сцену, Сабiна неясно пригадувала, як ii пiднесли до однiеi з дверей, а вона верещала вiд захвату й жаху, коли одна з величезних довгих морд визирнула з темряви, щоб поглянути на неi. – Припускаю, що сьогоднi ти надто втомлена для верховоi iзди, утiм я винайняла для тебе маленького охайного мерина з Нью-Росса. Вiн служитиме тобi, доки ти тут. Сабiна широко розтулила рота. Їздити верхи? – Я… я триста рокiв не iздила, – затинаючись, промовила вона. – Із самого дитинства. Тобто… мама не казала менi… – Що ж, пiзнiше пiдберемо тобi щось у взуттевiй коморi. Який у тебе розмiр? Тридцять шостий? Тридцять сьомий? Мабуть, старi чоботи твоеi матерi згодяться. – То було рокiв п’ять тому. Я це кинула. – Так, намагатися iздити в Лондонi – суцiльна нудьга, правда? Якось я була в тих стайнях у Гайд-парку. Довелося перетнути центральну вулицю, щоб хоча б трави дiстатися. Бабуся покрокувала через двiр i висварила одного з робiтникiв стайнi за те, як вiн поклав солом’яний настил. – Але я не певна, що менi справдi цього хочеться. Бабуся не чула. Узявши в чоловiка мiтлу, вона короткими сердитими махами показувала йому, як треба пiдмiтати. – Послухайте, я… насправдi, я бiльше не люблю кататися, – пролунав крiзь шум голос Сабiни, тонкий та високий, i всi обернулися. Бабуся завмерла на мiсцi й повiльно розвернулась обличчям до неi. – Що? – Менi це не подобаеться. Їздити верхи. Я… я, так би мовити, виросла iз цього. Двое робiтникiв перезирнулися, один – з натяком на зневажливу посмiшку. Те, що вона щойно сказала, мовою Вексфорда явно розшифрували як «Я вбиваю немовлят» або «Я ношу труси навиворiт, щоб зекономити на праннi». Сабiна вiдчула, що червонiе, i подумки вилаяла себе за це. Хвилину бабуся дивилася на неi порожнiми очима, а тодi знову вiдвернулася до стаень. – Не кажи дурниць, – буркнула вона. – Вечеря рiвно о восьмiй. Твiй дiдусь iстиме з нами, тож не запiзнюйся. * * * Майже годину Сабiна, поки нiхто ii не чув, ридала у своiй сирiй вiддаленiй кiмнатцi. Вона кляла свою бiсову матiр за те, що вiдiслала ii до цього iдiотського мiсця, кляла свою жорстку, непривiтну бабусю та ii бiсових тупих коней, кляла Тома за те, що дав iй на мить повiрити, нiбито зрештою все буде не так погано. Потiм кляла Аманду Галлагер, яка – вона просто знала – гулятиме з Дiном Бакстером, доки Сабiна лежить тут; iрландську поромну систему – що не колапсувала через паскудну погоду; фантастично потворний бiрюзовий ворсистий килим – якби хтось дiзнався, що вона ночувала в отакiй кiмнатi, iй довелося б емiгрувати. Назавжди. Вiдтак сiла й вилаяла себе за те, що посинiла, укрилася плямами й шмарклями, доки ревiла, замiсть зберегти той меланхолiйний вигляд, чисту шкiру й великi очi, проти яких не встоюють чоловiки. – Усе мое життя – один чортiв безлад, – проквилила вона, а тодi знову розплакалася, бо вголос це звучало ще сумнiше. * * * Дiдусь Сабiни вже сидiв за столом, коли та повiльно спустилася сходами. Вона побачила палицю, що стирчала з-пiд стола мiж дiдусевими ногами, ранiше, нiж його самого. Вiдтак, обiйшовши кут стола, вона побачила його спину, вигнуту знаком питання, яка незручно спочивала на стiльцi з високою спинкою, устеленому картатою ковдрою. Стiл було накрито на трьох, i величезний простiр червоного дерева виблискував мiж ними, але дiдусь просто сидiв при свiтлi свiчок i дивився в нiкуди. – А-а-а, – повiльно промовив вiн, коли вона ступила в його поле зору, – ти запiзнилася. Вечеря о восьмiй. О восьмiй. Кощавий палець указав на годинник на стiнi, який повiдомив Сабiнi, що вона спiзнюеться хвилин на сiм. У вiдповiдь Сабiна глянула на нього, не знаючи, чи слiд вибачитися. – Ну, сiдай, сiдай, – мовив вiн, м’яко опускаючи руку на колiна. Сабiна озирнулась, а тодi сiла напроти дiдуся. То був найстарший чоловiк з усiх, кого вона бачила. Його шкiра, крiзь яку майже проглядала форма черепа, не просто вкрилася зморшками, а роздiлилася на сотнi дрiбних трiщин, мов заболоченi землi, десятки рокiв опалюванi сонцем. Тонка вена пульсувала над скронею, випинаючись, нiби черв’як пiд шкiрою. Сабiна впiймала себе на тому, що ледь здатна на нього дивитися: чомусь це було надто боляче. – Отже… – його голос затихнув, наче виснажений власним польотом, – …ти юна Сабiна. Схоже, це не потребувало вiдповiдi. Сабiна просто не заперечувала. – І скiльки тобi рокiв? – навiть його запитальна iнтонацiя згасала на пiвшляху. – Менi шiстнадцять, – вiдповiла вона. – Скiльки? – Менi шiстнадцять. Шiстнадцять, – повторила вона. О господи, вiн iще й глухий. – А-а-а. Шiстнадцять. – Вiн зробив паузу. – Добре. З бiчних дверей вийшла бабуся. – А, ти тут. Добре. Я принесу суп. Своiм «ти тут» вона також дала онуцi знати, що та запiзнилася. «Що не так iз цими людьми? – засмучено думала Сабiна. – Не схоже, що вони тут обмеженi в часi». – Собаки поцупили один iз твоiх капцiв, – гукнула бабуся iз сусiдньоi кiмнати, але дiдусь, здаеться, не почув. Сабiна пiсля деякоi внутрiшньоi боротьби вирiшила не переказувати йому повiдомлення. Не хотiла бути вiдповiдальною за наслiдки. Суп був з овочiв. Зi свiжих, а не консервованих, онде виднiють картопля i капуста. Вона з’iла його, хоча вдома вiд такого б вiдмовилася: у холодному будинку в нiй прокинувся голод. Мусила визнати: було доволi смачно. Вiдчуваючи потребу сказати щось люб’язне, доки вони втрьох сидiли мовчки, вона злегка привстала й вимовила: – Смачний суп. Їi дiдусь повiльно звiв обличчя, гучно сьорбнувши суп зi своеi ложки. Бiлки його очей, помiтила вона, були майже повнiстю молочнi. – Що? – Суп, – повторила вона голоснiше. – Вiн дуже смачний. Із запiзненням хвилин на дев’ять годинник у передпокоi сповiстив, що зараз рiвно восьма. Невидимий собака уривчасто заскавчав. Старий повернув обличчя до дружини. – Вона говорить про суп? Бабуся не пiдвела очей. – Каже, що вiн смачний, – голосно пiдтвердила вона. – О-о-о. Що за суп? Не вiдчуваю смаку. – Овочевий. Сабiна впiймала себе на тому, що прислухаеться до цокання годинника в передпокоi. Здавалося, той зазвучав гучнiше. – Овочевий? Ти сказала «овочевий»? – Саме так. Довга пауза. – У ньому ж немае кукурудзи, нi? Бабуся промокнула рота лляною серветкою. – Нi, любий. Нiякоi кукурудзи. Мiсiс Г. знае, що ти не любиш кукурудзу. Вiн знову повернувся до своеi тарiлки, наче перевiряючи вмiст. – Не люблю кукурудзу, – сказав вiн Сабiнi. – Огидна рiч. Наразi Сабiна вже боролася з майже iстеричним бажанням розреготатися i розплакатися водночас. Вона почувалася так, нiби застрягла в якiйсь жахливiй низькопробнiй телевiзiйнiй програмi, де час застиг i нiкому не втекти. «Менi треба додому, – мовчки сказала собi вона. – Щовечора такого я не витримаю. Змарнiю та помру. Мене знайдуть мумiфiкованою в кiмнатi з бiрюзовим килимом i не зможуть встановити, чи я врiзала дуба вiд холоду, чи вiд нудьги. І ще я прогавлю все найкраще по телеку». – Полюеш? Сабiна пiдвела очi на дiдуся, який нарештi доiв свiй суп. Тонка непрозора цiвка цього супу виднiлася в кутику його рота. – Нi, – тихо заперечила вона. – Що? – Нi. Я не iжджу на полювання. – Вона говорить дуже тихо, – голосно сказав вiн своiй дружинi. – Треба, щоб говорила трохи гучнiше. Бабуся, яка вже зiбрала порожнi тарiлки, дипломатично вийшла з кiмнати. – Ти говориш дуже тихо, – прошамотiв вiн. – Треба говорити гучнiше. Це дуже нечемно. – Пробачте, – сказала Сабiна голосно й iз чималим викликом. Старий дурний шкарбан. – То з ким ти iздиш на полювання? Сабiна озирнулася, раптом забажавши повернення бабусi. – Я не iжджу, – мало не прокричала вона. – Я живу в Гекнi. Це в Лондонi. Там не полюють. – Не полюють? – Нi. – О-о-о. – Вiн раптом здався шокованим, наче життя без полювання було для нього абсолютно новiтньою концепцiею. – То де ти iздиш верхи? О господи, та це ж просто неможливо. – Не iжджу, – вiдповiла вона. – Там нема де iздити. – То де ти тримаеш свого коня? – Вона не мае коня, любий, – сказала бабуся, повертаючись iз великою срiбною тацею, накритою срiблястим баранцем (Сабiна гадала, що такi бувають лише в комедiйних дворецьких). – Вони з Кетрiн мешкають у Лондонi. – О-о-о. Так. Отже, у Лондонi? «Ох, мамо, приiдь i забери мене, – благала Сабiна. – Пробач, що так гидко поводилася з тобою, Джеффом i Джастiном. Просто приiдь i забери мене. Обiцяю, я бiльше нiколи не скиглитиму. Буде в тебе безкiнечний потiк нiкудишнiх коханцiв – нi слова не скажу. Сумлiнно працюватиму й навчатимуся на “вiдмiнно”. Навiть бiльше не позичатиму твоiх парфумiв». – То як, Сабiно, ти любиш iз кров’ю чи добре просмажений? Бабуся пiдняла срiблястий баранець, i коричнева обпалена гора яловичини випустила своi пахощi в нерухоме повiтря. Їi було обкладено кiльцем смаженоi картоплi й утоплено в мiлкому озерцi густоi коричневоi пiдливи. – Можна i так, i так, люба. Я вiдрiжу. Ну ж бо, не хочу, щоб вистигло. Сабiна iз жахом втупилася в неi. – Мама не сказала вам, нi? – тихо спитала вона. – Чого не сказала? – Що? – роздратовано промовив дiдусь. – Що ти кажеш? Кажи гучнiше. Сабiна похитала головою. Краще б iй не бачити натягнутого, розсердженого обличчя бабусi. – Я вегетарiанка. 2 Насправдi все дуже просто. Напевно. Якщо дехто користуеться ванною внизу (замiсть ванни нагорi, яку, вочевидь, було встановлено пiд час будiвництва, i тодi ж приблизно гарячу воду там бачили востанне), то мусить прибрати всi свiдчення своеi присутностi впродовж п’яти хвилин пiсля омовiння. Тобто всi вологi рушники, пляшечки шампуню, губки, навiть зубну щiтку й пасту. Або нехай очiкуе знайти iх на порозi своеi спальнi менше нiж пiв години по тому. Якщо дехто хоче снiдати, то нехай потурбуеться бути внизу, у кiмнатi для снiданку, о восьмiй тридцять. Не в iдальнi. Авжеж. І не о чверть на десяту, коли пiв дня вже минуло. Та й мiсiс Г. мае важливiшi справи, нiж чекати, доки дехто поснiдае, хоч i надто добра, щоб самiй про це сказати. На снiданок каша, потiм тост. З медом або варенням. І те, i те – у маленьких срiблястих горщиках. Нi, тут немае мюслi. Печива «Поп-тартс» теж немае. І нехай дехто не скаржиться на холод. Треба вдягатись як належить, а не тинятися майже голяка й торочити про те, якi тут протяги. Тут носять товстi светри. І штани. А якщо в декого iх бракуе, нехай тiльки скаже, бо тут багато запасних лежить на днi великого комода. І лише невихована людина зауважить, що вони пахнуть цвiллю чи мають такий вигляд, наче востанне iх надягали албанськi сироти ще до ii народження. Це стосуеться i взуття також. Нехай дехто облишить надiю не вбити тут своi дорогi кросiвки. Дехто мусить пiти до взуттевоi комори й знайти собi витривалу пару гумових чобiт. А якщо ця дехто зчинятиме iстерику через павукiв, то хай спочатку струшуе взуття, перш нiж узувати. Ось i все, окрiм тих правил, про якi не треба нагадувати. Як-от про те, що не можна пускати собак нагору. Або ходити в чоботах у вiтальнi. Або лишати телевiзор не на улюбленому новинному каналi дiдуся. Або починати iсти, перш нiж накладуть усiм. Або користуватися телефоном, не спитавши. Або сидiти на плитi, щоб зiгрiтися. Або набирати ванну ввечерi (i глибше, нiж шiсть сантиметрiв). За тиждень перебування тут Сабiна виявила, що треба пам’ятати стiльки правил, наче цей дiм сам був людиною, дуже перебiрливою, i на все мав свою думку, як i бабуся з дiдусем. Удома вона росла майже без будь-яких правил: ii мати з нездоровим задоволенням облишила ii саму впорядковувати власне життя на зразок системи Монтессорi. Тож, зiткнувшись iз цими нескiнченними та, здавалося, незбагненними обмеженнями, Сабiна почувалася дедалi ображенiшою та пригнiченiшою. Так було, доки Том не навчив ii найважливiшого правила, що повернуло трохи свободи до ii життя: нiколи, нiколи не намагайся долати будь-яку вiдстань у будинку або на прилеглих територiях повiльнiше, нiж так званою «кiлкеррiонською ходою». Нею слiд iти стрiмко та цiлеспрямовано, здiйнявши пiдборiддя й зосереджено дивлячись перед собою, i якщо тримати правильний темп, це вiдверне всi запитання на кшталт «Куди йдеш?» чи типовiшого «Що робиш? Ходи сюди, допоможеш менi прибрати в стайнi / завести коней / вiдчепити трейлера / помити зi шланга собачий сарай». – Рiч не лише в тобi, – пояснив Том. – Вона не любить бачити, щоб хтось байдикував. Це ii нервуе. Ось чому ми всi так робимо. Тепер, помiркувавши про це, Сабiна збагнула, що так i е. Вона жодного разу не помiчала, щоб у домi хтось, за винятком дiдуся, рухався не у жвавому темпi. А оскiльки старого вона бачила лише тодi, коли той сидiв, то й щодо нього певностi не було. Але рiч була не лише в будинку з його заплутаними, мов лабiринт, правилами. Вiдiрвана вiд своiх друзiв, урвавши всього один коротенький, незадовiльний дзвiнок до матерi, Сабiна почувалась iзольованою i позбавленою всього, що знала. Вона була чужинкою в цьому оточеннi, лiтнi родичi спантеличували ii так само, як i онука – iх. Поки що дiвчинка полишала будинок i його територii лише раз, щоб супроводити бабусю до такого собi супермаркету в найближчому мiстi, де за бажання могла купити собi будь-що вiд плавленого сиру до бiлих пластмасових меблiв для саду. Ось i все, що вона бачила, а ще поштове вiддiлення i магазин зi штуками для коней. Анi «Макдональдзу», анi кiно, анi iгрових автоматiв. Анi крамниць. І, здавалося, нiкого молодшого за тридцять. Тепер, коли «Дейлi телеграф» i «Айрiш таймз» були ii единим контактом iз зовнiшнiм свiтом, вона навiть не знала, хто очолюе чарти. Може, бабуся i помiчала, як Сабiна поступово загрузае в депресii, та, вочевидь, вирiшила не звертати уваги або ж сприймати це як пiдлiткову примху. Вона «органiзовувала» Сабiну на початку кожного дня, даючи iй перелiк завдань, як-от вiднести папери на псарню чи набрати для мiсiс Г. овочiв з городу, i ставилася до неi з тим самим дiловитим вiдчуженням, що й до всiх навколо. Окрiм хiба собак. І, що важливiше, Герцога. Поки то була iхня найгiрша сварка, гiрша навiть за наполягання бабусi, що вегетарiанство нiяк не може забороняти навiть курку. Це сталося двома днями пiзнiше: вiдчиняючи дверi до стайнi, куди твердою рукою заводили Герцога, Сабiна забула зачинити ногою нижнiй засув, як вiд неi вимагали, i зрештою змушена була налякано спостерiгати, як з норовом, гiдним набагато молодшого й не такого кульгавого звiра, старий гнiдий кiнь вiдчинив зубами верхню засувку й елегантно реалiзував свое прагнення до свободи, гайнувши через двiр – i далi, у вiльнi поля. Майже двi години знадобилися бабусi й обом помiчникам, щоб за допомогою шести яблук i вiдра висiвковоi мiшанки впiймати коня, зловiсно оточивши того в полi: вiн пiдходив нестерпно близько й знову тiкав геть, задерши хвоста, наче бунтiвник – свого прапора. Коли з настанням сутiнкiв усе ж повернувся, низько опустивши голову вiд утоми i якось збентежено видихаючи повiтря, то сильно кульгав. Бабуся була розлючена, спочатку горлала на неi, що вона «дурне, дурне дiвчисько», а потiм мало не зi сльозами зосередила всю увагу на своему «хлопчиковi», то чухаючи йому шию, то м’яким тоном сварячи його, доки вони потроху крокували назад до стаень. «А як же я?! – хотiлося кричати Сабiнi в ii спину, що вiддалялася; дiвчинцi вже й самiй на очi навернулися сльози. – Я в бiса твоя онука, а ти менi досi й доброго слова не сказала!» Вiдтодi Сабiна й почала планувати втечу. І уникати бабусi, яка, хоч i не поверталася бiльше до цього iнциденту, усе одно змушувала Сабiну вiдчувати всю важкiсть ii осуду. І вже не намагалась ii обiйняти. Власне, день чи два взагалi до неi не заговорювала. Настрiй бабусi покращився лише тодi, коли ветеринар оголосив, що запалення на нозi Герцога спадае. Тож здебiльшого Сабiна бувала з Томом i двома хлопцями, Лаямом i Джоном-Джоном, – обидва, як i мiсiс Г., доводилися господарям якимись далекими родичами. Лаям був хтивий колишнiй джамп-жокей, що вмiв говорити тiльки двозначностями, тодi як Джон-Джон, його вiсiмнадцятирiчний пiдопiчний, був мало не мовчун, нетерпiння влаштуватися на роботу до найближчого iподрому закарбувалося на його передчасно огрублiй вiд вiтру й сонця шкiрi. Том, хоч i тримався надто тихо, здавалося, розумiв пригнiчення та обурення Сабiни й час вiд часу розряджав його легким гумором. Вона вже припинила помiчати його руку, майже до зап’ястка прикриту курткою чи светром. З ним можна було поговорити. – Тож я, чорт забирай, до пiв на одинадцяту чекала, доки впевнилася, що старий нарештi скупався, а тодi гарячоi води не лишилося зовсiм. Нi краплини. Коли я вилiзла з ванни, то була така змерзла, що в мене ноги посинiли. Правду кажу. І зуби цокотiли. Перехилившись через дверi стайнi, Сабiна ко`пнула вiдро, i невеличка хвиля води хлюпнула через битий край. Том, згрiбаючи чисте сiно, накидане купою вздовж однiеi стiни, зупинився, звiв брову, i дiвчинка спустилася, мимоволi озирнувшись при цьому на Герцога. – Фена немае, волосся в мене тепер просто висить. А моi простирадла вогкi. Нормально так. Настiльки, що, коли лягаю, доводиться вiдлiплювати верхне простирадло вiд нижнього. А ще вони пахнуть цвiллю. – Звiдки ти знаеш? – Що звiдки знаю? – Що вони пахнуть цвiллю. Учора ти казала менi, що весь будинок пахне цвiллю. Можливо, насправдi простирадла пахнуть доволi приемно. – Це видно. Зеленi плями. Том грубо розсмiявся, згрiбаючи сiно. – Це, мабуть, вiзерунок на простирадлах. Закладаюся, зiр у тебе як у твоеi матерi. Сабiна приголомшено дивилася на нього, вiдпустивши дверi. – Звiдки ти знаеш про зiр моеi матерi? Том притулив граблi до стiни. Нахилився i прибрав вiдро з-пiд Сабiниноi ноги, чекаючи, доки вона зiйде з дороги, перш нiж виплеснути воду у двiр. – Ви всi слiпi, як кроти. Уся ваша родина. Це кожен знае. Дивно, що ти не носиш окулярiв. Такий був Том: гадаеш, що вже знаеш його як облупленого, говориш до нього, як до приятеля, а тодi вiн раз – i вкидае в розмову якусь деталь про твою матiр або про власне минуле, а тобi вiдбирае мову, поки намагаешся вписати цю нову деталь у впiзнаване цiле. Вона точно знала (щось просочилося вiд нього, щось – вiд мiсiс Г., справжнього ходячого радiо, якщо тiльки поряд немае бабусi), що Тому тридцять п’ять, що кiлька рокiв вiн провiв в Англii, де працював на iподромi, що повернувся за якихось туманних обставин i що втратив руку пiд час верховоi iзди. Останне Сабiна довiдалася не вiд нього – хай як легко було з ним гомонiти, вона ще не осмiлiла настiльки, щоб розпитувати про ампутацiю, – але мiсiс Г. сказала iй, що «завжди вважала, що конi для нього – смерть. Бачиш, вiн зовсiм не мае страху. Анi краплини. Його батько був такий самий». Вона не знала всiеi iсторii, адже не хотiла обтяжувати свою сестру, – його бiдолашну матiр, – але це якось пов’язано з тим, як вiн звик стрибати через палицi. – Палицi? – промовила Сабiна, уявивши собi штахетний паркан. – Вiн напоровся на палю? – Паркани. Вiн був джамп-жокеем. Це, чорт забирай, небезпечнiше, нiж ганяти по пласкiй землi, кажу це тобi як на духу. «Усе тут крутиться навколо коней, – похмуро думала Сабiна. – Усi вони до бiса одержимi, настiльки, що втрачати частини власних тiл – це для них нiщо». Досi вона вдало вiдбивалася вiд iзди на сiрому конi за будинком, брешучи бабусi, що болить спина. Але з нетерплячого обличчя тiеi, а надто пiсля того, як iй з натяком залишили перед дверима спальнi верховi чоботи й шолом, вона розумiла, що живе в кредит. Сабiна не хотiла iздити верхи. Вiд самоi думки про це iй ставало зле. Їй вдалося переконати матiр облишити це багато рокiв тому. Пiсля щотижневих поiздок до стаень вона поступово зрозумiла, що ii нудить вiд хвилювання, адже щораз iз жахом пiдозрювала, – i зазвичай вгадувала, – що цього тижня доведеться iздити на одному зi «злих» шкiльних верхових коней, тих, що рвалися, ставали дибки й ганялися одне за одним, притиснувши вуха й вишкiривши зуби, i що цього тижня ii понесе, вона втратить контроль, ноги неврiвноважено бовтатимуться в сiдлi, а руки марно натягуватимуть вiжки. Для неi це не було викликом, як для iнших дiвчат. Навiть розвагою не було. І Кейт навiть не намагалась опиратися, коли Сабiна заявила, що бiльше не хоче цього робити, наче змушувала до цього доньку лише з якогось непевного почуття сiмейноi традицii. – Я не хочу iздити верхи, – зiзналася вона Томовi, коли той вiв стриноженого коня назад до його стайнi. – Усе буде добре. Той малий – справжнiй джентльмен. Сабiна озирнулася на далекого сiрого. – Менi байдуже, хто вiн. Я не хочу iздити верхи. Гадаеш, вона мене змусить? – Вiн пречудовий. Сiдав на нього пару разiв. З тобою все буде добре. – Ти просто не сприймаеш мене серйозно, чорт забирай, – майже прокричала вона, так, що Джон-Джон у сусiднiй стайнi висунув голову з дверей. – Я не хочу iздити на конi. Не хочу iздити на жодному конi. Я цього не люблю. Том спокiйно вiдчепив повiд i схвально ляснув коня по крупу здоровою рукою. Пiдiйшов до неi, зачинивши й замкнувши за собою дверi. – Ти налякана, еге ж? – Я просто цього не люблю. – Не бiда, якщо боiшся. Колись таке було майже з кожним з нас. – Ти мене не чуеш? Господи, ну що за люди. Я просто не люблю iздити верхи. Том поклав руку iй на плече. Вона лежала, жорстка й непiддатлива, на диво несумiсна з почуттями, якi намагалася передати. – Знаеш, вона не вдовольниться, доки ти хоча б не спробуеш. Це набагато покращить ситуацiю. Чому б тобi не поiхати зi мною завтра вранцi? Я подбаю про те, щоб з тобою було все гаразд. Сабiна вiдчула, що зараз розридаеться. – Я справдi не хочу! О господи, не можу повiрити, що застрягла тут. Мое життя – якийсь чортiв гармидер. – Завтра вранцi. Лише ти та я. Слухай, першого разу тобi таки краще виiхати зi мною, нiж iз нею, згодна? Вона пiдвела на нього очi. Том усмiхався. – Ти ж знаеш, що вона з’iсть тебе на снiданок. Найбезстрашнiша вершниця в усiй пiвденнiй Ірландii, ось хто ця жiнка. Досi iздила на полювання з хортами, доки Герцог не закульгав. – Я зламаю шию. І ви всi жалкуватимете. – Я так точно. Не зможу нести тiло всю дорогу назад лише однiею рукою. * * * Але наступного ранку iй знову вдалося вiдкрутитися вiд Тома. Цього разу, однак, вона мала вагому пiдставу. – Так. Я маю поiхати майже на весь день, а мiсiс Г. буде дуже зайнята, тож я просила б тебе подбати про свого дiдуся. Їi бабуся вбралася у свiй «мiський» одяг. Принаймнi Сабiна припустила, що це ii одяг для мiста: уперше вона бачила ii в чомусь, окрiм твiдових штанiв i гумових чобiт. На нiй була темно-синя вовняна спiдниця невстановленого, але явно старого походження, темно-зелений кардиган поверх светра з круглим викотом, а понад усiм – усюдисуща стьобана зелена куртка. Бабуся також надягла на шию нитку перлiв i зачесала волосся назад так, що воно лежало нерухомо, як завжди у старих людей – хвилями, а не ii одвiчне сторчма. Сабiна втрималася вiд бажання спитати, чи йде вона пиячити. Якось здогадалася, що бабуся не побачить у цьому нiчого кумедного. – Куди ви iдете? – спитала вона без цiкавостi. – До Еннiскортi. На зустрiч з iнструктором, хочу продати йому одного з наших однорiчних лошат. Сабiна зiтхнула з погано прихованою нудьгою – слова вилiтали з ii голови, не встигнувши там затриматись. – Отже, твiй дiдусь захоче пообiдати рiвно о першiй. Вiн спить у своему крiслi нагорi, тож потурбуйся розбудити його заздалегiдь, принаймнi за годину, адже вiн, iмовiрно, забажае привести себе до ладу. Мiсiс Г. приготуе йому обiд i залишить у малiй кухнi бiля iдальнi, i твiй теж, щоб йому не довелося iсти на самотi. Але ти мусиш накрити на стiл, бо вона буде зайнята цього ранку, розноситиме падалицi по сусiдах. Не турбуй Тома в стайнях – у хлопцiв багато роботи. І не пускай собак нагору. Учора Бертi знову забрався в кiмнату твого дiдуся i з’iв його щiтку для волосся. «Те ж менi, велика втрата, – подумала Сабiна. – Йому й чесати залишилося волосини двi». – Я повернуся пiсля обiду. Усе зрозумiла? – Обiд о першiй. Не запiзнюватися. Не турбувати Тома. Не турбувати мiсiс Г. Не пускати собак нагору. Якусь мить бабуся дивилася на неi своiм на диво порожнiм поглядом, так, що Сабiна не могла збагнути, чи помiтила вона ii бунтiвний тон, чи це проходить повз ii вуха, як-от у Сабiни з тим, що кажуть про коней. Потiм бабуся натягнула на голову хустку, мiцно зав’язала кiнцi пiд пiдборiддям i з коротким ласкавим прощанням до Белли, яка нетерпляче стояла бiля ii нiг, хутко вийшла крiзь параднi дверi. Сабiна постояла в проходi ще кiлька хвилин, доки грюкiт дверей, розiйшовшись луною, не затих, а тодi озирнулася навколо, гадаючи, чим себе зайняти. Здавалося, саме за цим заняттям i проминало чимало ii часу тут. Усе те, що без зусиль насичувало ii днi вдома, – «MTV», iнтернет, спiлкування телефоном iз друзями й просто безцiльнi прогулянки районом Кiр-Гардi, щоб глянути, що вiдбуваеться навколо, – усе було в неi вiдiбрано, i залишився цей безкрайнiй порожнiй простiр, який треба було чимось заповнити. Не так багато часу вона могла витратити на наведення ладу в себе в кiмнатi (до того ж вiд цього бiрюзового килима iй ставало фiзично зле), а якщо не любиш коней, то що в бiса лишалося? Виходити надвiр вона не хотiла, бо знала, що Том одразу почне чiплятися до неi, щоб покаталася на тому дурнуватому понi. Дивитися телевiзор не могла, адже деннi програми наганяли сум. А востанне, коли потайки спробувала ввiмкнути його ввечерi, ii барабаннi перетинки в буквальному сенсi мало не луснули. – Тiльки так твiй дiдусь може слухати новини, – прокричала мiсiс Г., яка поспiшила нагору дiзнатися, що за шум. – Краще облиш це. Щовечора о дев’ятiй, де б Сабiна не була в будинку, до неi долинав громоподiбний рев заставки новин. Їi дiдусь сидiв, вдивляючись в екран, наче йому все одно важко було чути, а тi, хто був навколо, читали своi газети, чемно вдаючи, що не глухнуть. І все ж, думала вона, повiльно пiдiймаючись сходами з Беллою позаду, без бабусi було якось легше. Вона й не усвiдомлювала, як нервувалася через присутнiсть лiтньоi жiнки, доки ii вiдсутнiсть не вiдкрила цього доти невiдомого вiдчуття спокою. Пiв дня свободи. Пiв дня нудьги. Вона не знала, що гiрше. Добру годину Сабiна провела, лежачи в лiжку, гучно ввiмкнувши музику в навушниках i читаючи халтурну книжчину, яку принесла iй мiсiс Г. Ця жiнка явно вирiшила, що розумiе потреби юних дiвчат, – романи та щоб побiльше тiстечок, – i, зважаючи на те, як почувалася Сабiна, мiсiс Г. розумiла все майже правильно. Це була не зовсiм лiтература. Однак там було багато пристрасних зiтхань. Жiнки подiлялися на хвойд, якi зiтхали з погано прихованим жаданням за далекими героями-чоловiками, що саме намагалися врятувати свiт, i непорочних дiв, якi зiтхали зi стриманою тугою, коли тi самi героi вмiло спокушали iх. Лише чоловiки насправдi щось робили. Жiнок або вбивали (хвойд), або чiпляли чоловiки (дiв). І, попри всi зiтхання, справжнього сексу там було вiдносно небагато: Сабiна спершу погортала сторiнки, щоб перевiрити. Можливо, це й означае жити в католицькiй краiнi. Багато зiтхань, а бiльше особливо нiчого й не вiдбуваеться. – Як у тебе, Белло, – казала вона, гладячи собаку в себе на лiжку. Зiтхання змусили ii пригадати Дiна Бакстера. Якось вона мало не поцiлувала його. Не те щоб вiн був першим: вона цiлувалася з багатьма хлопцями, а з деякими заходила й далi вiд поцiлункiв, хоча й не так далеко, як бiльшiсть ii знайомих дiвчат. Вона знала, що вiн флiртуе з нею. Вони сидiли на стiнi житлового масиву пiсля заходу сонця, i вiн був зовсiм близько й жартував з нею так, що вона штурхнула його, а вiн штурхнув ii у вiдповiдь – усе це насправдi було лише приводом, щоб торкнутись одне одного. І вона знала, що, напевно, вони поцiлуються, i була не проти, адже вiн подобався iй уже давно й був хоч i кумедним, та не надто напористим i не з тих, хто потiм розбовкуе все своiм приятелям. До того ж вiн не вважав ii дивачкою за те, що в ii домi повно книг, а мати вдягаеться в секонд-хендi. Вiн навiть сказав деяким дiвчатам вiдвалити, коли тi обiзвали ii «прибацаною» та «ботанкою» за те, що рано складала iспити й не курила. Але далi його занесло, i, замiсть штурхнути ii у вiдповiдь, вiн пiдняв ii на руках, мов пожежник, наче збирався кудись нести, а вона запанiкувала й загорлала на нього, щоб поставив ii, а коли вiн розсмiявся, вдарила кiлька разiв по головi дуже сильно. Пiсля цього вiн впустив ii, вiдступив i дивився на неi, тримаючись за свое почервонiле вухо, а потiм спитав, що з нею таке. Та вона не могла пояснити, тож лише розсмiялася, хоч iй хотiлося плакати, i спробувала обернути все на жарт. Але вiн не смiявся. І вiдтодi мiж ними все було вже якось не так, а згодом, через тиждень, вона почула, що вiн зустрiчаеться з Амандою Галлагер. Амандою, чорт би ii забрав, Галлагер з ii довгим супердiвчачим волоссям, м’якеньким i приемненьким одягом, дешевими парфумами. Мабуть, коли вона повернеться додому, та буде вже Амандою, трясця iй, Бакстер. Може, час забути про Дiна Бакстера. Усе одно в нього на спинi погана шкiра. Його сестра розповiла. Сабiна похитала головою, вiдганяючи непроханi думки, i натомiсть стала думати про Тома. Вона завжди помiчала, що стае легше, якщо думати про когось iншого. Вiн единий поблизу, бодай трохи показний iз себе, вирiшила вона. Власне, доволi симпатичний. Вона нiколи не зустрiчалася зi старшими чоловiками, на вiдмiну вiд ii подруги Елi, яка казала, нiбито «вони справдi знають, що роблять». Але Сабiна не могла до кiнця вiдкинути думку про його руку. Їi непокоiло, що коли вони дiйдуть до того, щоб поцiлуватися (чи вони просто зiтхатимуть, якщо вже вiн iрландець?) i скинути одяг, то вона може втекти вiд страху, побачивши його куксу. Сабiна була надто високоi думки про нього, щоб отак образити. Вона не знала, чи подобаеться йому. Начебто вiн завжди був радий ii бачити i був не проти, що вона тиняеться поряд. До того ж йому можна було розповiсти абсолютно все. Але важко було уявити, щоб вiн пiддався пристрастi чи дивився на неi iз сильним бажанням. Вiн був якийсь надто вiдсторонений. Надто стриманий. Може, йому просто потрiбен час. Може, у дорослих романтика працювала iнакше. Думка про дорослу романтику нагадала Сабiнi про матiр, i вона зiскочила з лiжка. Їй кортiло вiдволiктися. У супроводi Белли, що тупцяла навколо, вона вiдчиняла шафи, вдихаючи цвiлий запах речей, яких давно нiхто не торкався, i зазирала в iхнi темнi глибини. Бабуся з дiдусем навiть мотлоху нормального не мали: в iнших людей шафи забитi коктейльними сукнями, старими настiльними iграми й коробками листiв або електронними приладами, що давно не працюють. Вони ж тримали тут купи прiлоi вишитоi бiлоi бiлизни, скатертин абощо, зламаний абажур i якiсь книги iз заголовками на кшталт «Посiбник iз верховоi iзди для дiвчат» i щорiчник «Бантi» за 1967 рiк. Осмiлiла в змовницьки мовчазному домi, Сабiна вирушила дослiджувати iншi кiмнати. У дiдуся було зачинено, але мiж його спальнею та ванною розташувалася ще одна кiмната, у якiй вона досi не бувала. Повiльно повернувши ручку, щоб не наробити шуму, вона вiдчинила дверi й прослизнула всередину. Це була чоловiча кiмната, свого роду кабiнет, але без атмосфери нещодавньоi активностi, як у робочому кабiнетi внизу, з повними столами листiв, журналiв i кольорових каталогiв, заповнених «племiнними кiньми» з iменами на кшталт «Славетний Стрибун Джейк ІІІ – вiд Славетного Фланкейка й Стрибунки Джемайми», i всi вони здавалися iй майже однаковими, хоча Том казав, що вiдмiнностi мiж ними оцiнюють у десятки тисяч гiней. Цей кабiнет зберiгав атмосферу забуття, його напiврозсунутi фiранки висiли зовсiм нерухомо, наче вирiзьбленi. Тут пахло цвiлим папером i не вибитими килимами, а крихiтнi пилинки сяяли, пiдвiшенi в повiтрi, коли вона рухалася. Сабiна м’яко зачинила за собою дверi й вийшла на середину кiмнати. Белла з надiею глянула на неi, а тодi зi скавчанням опустилася на килим. Тут на стiнах не було свiтлин iз конями – хiба малюнок iз крикливим мисливцем, пожовкла, вставлена в рамку мапа Далекого Сходу й кiлька чорно-бiлих свiтлин людей 50-х рокiв, призначених закрити собою великий обсяг шпалер у стилi Вiльяма Моррiса. На вбудованих полицях бiля вiкна стояли коробки рiзного розмiру, у деяких зверху лежали скрученi рукописи, а посеред письмового стола стояв величезний макет сiрого бойового корабля, вочевидь, зменшена копiя справжнього. Праворуч вiд неi, на полицi з темного дерева, стояло багато книжок у твердих обкладинках, здебiльшого про вiйну та Пiвденно-Схiдну Азiю, розбавленi парою збiрок гумористичних комiксiв i виданням у м'якiй обкладинцi, присвяченим пiсляобiднiм бесiдам. На верхнiй полицi була серiя ветхих книжок у шкiряних палiтурках, iз чиiх корiнцiв майже стерлася позолота. Їi увагу привернув iнший бiк кiмнати. Два альбоми свiтлин у шкiряних палiтурках спочивали на великiй коробцi. Судячи з того, як щедро згори було притрушено пилом, iх не чiпали роками. Сабiна присiла й м’яко витягла один з альбомiв. На ньому була наклейка «1955—». Схрестивши ноги, вона поклала його на колiна й розгорнула, пробуючи пальцем тонку тканину мiж усiма його цупкими сторiнками. Свiтлин було по однiй на сторiнцi, i на першiй – ii бабуся. Принаймнi вона гадала, що це бабуся. То було студiйне фото молодоi жiнки на пiдвiконнi, убраноi в темний, трохи суворий жакет iз крихiтним комiрцем, сукню того самого кольору, з ниткою перлiв на шиi. Волосся, темно-руде, а не сиве, було вкладено хвилями, i в неi був макiяж тiеi доби: густо пiдведенi брови та вii, темнi, акуратно окресленi губи. Попри все позування, вона здавалася трохи збентеженою, наче ii впiймали за якимось пiдозрiлим заняттям. На наступнiй фотографii вона була з високим молодим чоловiком. Вони стояли бiля стенда з рослиною, вiн сяяв вiд гордощiв, вона ж нерiшуче тримала його пiд руку, утiм немов заледве помiчала. Цього разу вигляд у неi був не такий знiяковiлий, упевненiший у собi, на диво гордовитий. Було щось у ii поставi, у ii високiй стрункiй постатi. Вона не горбилася, з трохи винуватим виглядом намагаючись приховати груди, як робила Сабiнина мати. У глибокому захватi Сабiна прогортала весь альбом. Ближче до кiнця, окрiм свiтлин ii бабусi, яка мала найрозслабленiший вигляд на знiмку з iншою, молодою, надзвичайно чарiвною жiнкою, були свiтлини немовляти у вигадливiй хрестильнiй сорочцi, якоi зараз нiде не побачиш: суцiльне хитромудре плетiння гачком iз крихiтними, обтягнутими шовком гудзиками. Пiдпису не було, тож Сабiна впiймала себе на тому, що напружено дивиться на свiтлину, намагаючись збагнути, чи це усмiхнене сповите немовля – ii мама чи дядько Крiстофер. Незрозумiло було навiть, хлопчик чи дiвчинка – схоже, у цьому вiцi дiтей одягали однаково. Але в самiй коробцi почали траплятися по-справжньому цiкавi речi: наклеена на картон свiтлина бабусi (це точно вона, вирiшила Сабiна) рука об руку iз чарiвною, нижчою на зрiст дiвчиною, обидвi тримали маленькi британськi прапорцi й нестримно смiялися. Позаду них – вечiрка чи гостина, бiльшiсть чоловiкiв – красенi в бiлiй формi, як Рiчард Гiр у фiльмi «Офiцер i джентльмен». Позаду них стояла таця з високими келихами, що наштовхнуло Сабiну на думку, чи не була вона тодi п’яною, а золоченi лiтери внизу оголошували, що цей захiд – на честь коронацii Їi Величностi Королеви Єлизавети ІІ в 1953-му. Це була iсторiя! Якусь мить Сабiна нерухомо сидiла, перетравлюючи цю думку: ii бабуся була там, де творили iсторiю. А далi була ще одна, менша фотографiя. Серед зображень коней i невпiзнаваних усмiхнених облич на довгих тонких човнах була свiтлина маленькоi дiвчинки, рокiв шести, яка точно була ii матiр’ю. Вона мала рудувате кучеряве волосся Кейт i навiть у тому вiцi – манеру стояти, зчепивши колiна. Дiвча трималося за руки з маленьким хлопчиком – може, китайцем, а може, i нi – i широко всмiхалося з-пiд солом’яного капелюха. Вiн здавався трохи сором’язливiшим i не смiв дивитися просто в камеру, а горнувся до дiвчинки, наче для заспокоення. «То ось як росла моя мама, – думала Сабiна, пробуючи пальцем фарбу в тонах сепii. – Посеред маленьких китайських хлопчикiв i дiвчаток». Вона завжди знала, що початок свого життя Кейт провела за кордоном, але лише зараз, дивлячись на ii блiду бавовняну сукенку й капелюх, уявила це собi як щось екзотичне. Зацiкавившись, вона почала гортати iншi свiтлини, шукаючи ще зображень своеi матерi. Вiд благоговiння ii миттево пробудило гримання дверей унизу й приглушений вигук – певно, хтось кликав ii на iм’я. Запанiкувавши, вона стрибнула до дверей iз Беллою назирцi, вiдчинила й швидко зачинила iх за собою. Кинула оком на свiй годинник. Було пiв на першу. Сабiна на мить зупинилася й пошепки попросила собаку ii не виказувати («О господи, – простогнала вона, усвiдомивши, з ким говорить, – ось до чого вони мене довели»), а тодi повiльно спустилася сходами, на ходу обтрушуючи пил з долонь. Мiсiс Г. була на кухнi, уже у своему фартуху. – А, ось i ти. Я спiзнююся, Сабiно, – усмiхнулася вона. – Мене затримали в Еннi. Твiй дiдусь казав, що хоче на обiд? – Ем-м, вiн узагалi небагато говорив. – Ну, добре, зроблю йому яйця пашот на тостi. Вiн ситно поснiдав, тож не захоче чогось надто важкого. А що хочеш ти? Те саме? – Так. Було б чудово. Сабiна здригнулась, усвiдомивши, що не розбудила дiдуся за годину до обiду, як iй наказували. Вона стала пiдiйматися нагору, вiдганяючи Беллу, яка знову спробувала ув’язатися за нею, i питала себе, чи варто, якщо вiн справдi спiзнюеться, допомогти йому вдягтися. «Будь ласка, Господи, не змушуй мене його торкатися, – молила вона, стоячи пiд дверима. – Будь ласка, нехай вiн не згадуе нiчого про вмивання лежачих хворих, або нiчнi горщики, або все, що треба готувати для старих людей. І, будь ласка, Господи, нехай його зуби будуть на мiсцi, iнакше в мене буде iстерика». – Е… агов? – гукнула вона крiзь дверi. Вiдповiдi не було. – Агов? – Вона промовила гучнiше, згадавши про його глухоту. – Дi-дiдусю? О боже, вiн спить. Доведеться торкнутися його, щоб розбудити. Сабiна постояла за дверима й глибоко вдихнула. Не хотiлося вiдчувати пiд пальцями цю воскову прозору шкiру. Старi люди викликали в неi дивне вiдчуття, навiть коли вона спостерiгала за ними вдома. Вони здавалися надто вразливими, надто схильними до переломiв i забоiв. Вiд одного погляду зблизька в Сабiни мимохiть пiдгиналися пальцi нiг. Вона подумала про реакцiю бабусi на свою бездiяльнiсть. Гучно постукала, знову зачекала та ввiйшла. Лiжко, що стояло в дальньому кiнцi кiмнати, було красиве: готичне, на чотирьох стовпах, а з рами мiж рiзьблених стовпiв iз блискучого потемнiлого дерева звисали старовиннi червонi, як кров, гобелени з проблисками китайських золотих ниток. На самому лiжку кiлькома шарами лежали старi шовковi покривала, з-пiд яких проглядали чистi бiлi ллянi простирадла, наче зуби мiж глянцево-червоних губ. Такi лiжка бачиш в американських фiльмах, автори яких намагаються уявити собi, на що схожi англiйськi маетки. Вiд нього вiяло екзотикою Далекого Сходу, iмператорами та опiумними лiгвищами. І воно було максимально несхоже на ii скрипуче лiжко iз залiзною рамою. Але дiдуся в ньому не було. Сабiнi знадобилося менше нiж десять секунд, щоб усвiдомити, що його немае не лише в лiжку, а й будь-де в кiмнатi. Хiба що вiн залiз у шафу, у чому вона дуже сумнiвалася (але перевiрила для певностi). Мабуть, вiн був у ваннiй. Сабiна вийшла з кiмнати й рушила коридором. Дверi були прочиненi, тож для початку вона гукнула, але, не почувши вiдповiдi, штовхнула iх i побачила, що у ваннiй старого теж анi слiду. У Сабiни голова пiшла обертом. Бабуся не казала iй, що вiн збирався кудись iти. Вона казала, що дiдусь спить. То де в бiса вiн? Дiвчинка перевiрила порожню кiмнату бабусi (набагато скупiше обставлену, мусила зауважити), ванну внизу, а потiм, вiдчуваючи, як наростае панiка, кожне примiщення в будинку – вiд кiмнати для снiданкiв до взуттевоi комори. Того нiде не було видно. Була чверть до першоi. Треба було когось попередити. Вона побiгла вниз, на кухню, i зiзналася мiсiс Г., що якимось робом прогавила свого дiдуся. – Вiн не в себе в кiмнатi? – Нi. Там я дивилася найперше. – О господи. Де Бертi? Сабiна ошелешено подивилася на неi, а тодi озирнулася на Беллу. – Я його не бачила, – сказала вона. – Вiн вийшов погуляти iз собакою. Вiн не мае виходити зараз сам-один, а надто з Бертi, бо той молодий i вибивае з-пiд нього палицю. Вона вийшла з-за стола й заходилася знiмати фартух. – Ходiмо краще пошукаймо його, доки мiсiс Беллентайн не повернулася. – Нi. Нi, лишайтеся тут i стережiть будинок. Покличу на допомогу Тома. Сабiна, у якоi груди стискало вiд страху, вибiгла у двiр, заглядаючи через ворота стаень i викрикуючи його iм’я. Том iз бутербродом бiля рота висунув голову з каптерки. Позаду нього лунало радiо й виднiли силуети Лаяма та Джона-Джона, що проглядали «Рейсiнг пост», газету про скачки. – Де пожежа? – Цей… цей старий. Не можу його знайти. – Тобто як не можеш знайти? – Вiн мав спати в себе в кiмнатi. Мiсiс Г. вважае, що вiн мiг вийти погуляти з Бертi, i каже, що Бертi збивае його з нiг. Допоможеш менi пошукати його? Том вилаявся пiд нiс, уже видивляючись щось перед собою. – Не чiпати мiй обiд, покидьки, – буркнув вiн, а тодi схопив свое пальто й хутко вийшов у двiр. – Менi дуже, дуже шкода. Я просто не знаю, що робити. Вiн мав бути в будинку. – Гаразд, – сказав вiн, ретельно розмiрковуючи. – Пiди й пошукай в обох кiнцях вулицi, i якщо вiн не там, перевiр верхнi поля. Я вiзьму нижнi поля та фруктовий сад, i комори теж. Ти впевнена, що подивилася скрiзь у будинку? Вiн точно не мiг просто дивитися телек? Сабiна, уже налякана виразом обличчя Тома, вiдчула, як кутики очей щипле вiд слiз. – Скрiзь. І Бертi теж немае. Певно, вiн узяв його iз собою. – Господи Ісусе, нащо старому бовдуру було виходити? Слухай, вiзьми Беллу. І постiйно клич Бертi – якщо старий упав, сподiваюся, собака зможе вiдвести нас до нього. Зустрiнемося тут за двадцять хвилин. І ось тобi мисливський рiг – якщо знайдеш його, добряче дмухни. Вiн вiддав iй рiг, розвернувся, перестрибнув через паркан зi стовпiв та рейок i побiг до полiв унизу, якi були обидва оточенi високими огорожами. У супроводi Белли, що весело бiгла позаду, Сабiна пiдтюпцем вибiгла з парадних ворiт i помчала вуличкою, гукаючи через кожен другий подих. Не впевнена, де саме звертати, вона бiгла, доки в грудях не заболiло, повз великий фермерський будинок на розi, маленьку церкву й ряд менших котеджiв. Дрiбно дощило, i над головою нависли свинцево-сiрi хмари, нiби передвiсники жахливого лиха. У головi тiснилися неприемнi картини, – як-от старий, що лежить зiм’ятою грудою на узбiччi дороги, – i Сабiна ще дужче припустила в iнший бiк, доки, не в змозi роздивитися годинник, вирiшила, що треба вертатись i обшукати верхнi поля. – Де ти, чорт забирай? – шепотiла вона. – Де ти? Потiм вона пiдстрибнула, i ii серце на мить завмерло, коли величезний зелений брезент, напiвзастряглий в огорожi, ворухнувся до неi. Белла застигла на напружених лапах за кiлька крокiв попереду, хутро в неi на загривку здибилося. Вона раз попереджувально гавкнула. Пiд калатання серця, iз широко розплющеними очима Сабiна нерухомо стояла посеред дороги, а потiм, кiлька разiв глибоко вдихнувши, придивилася i пiдняла кут брезенту. Якби вона була не така стривожена, то розсмiялася б. Пiд величезною пластиковою накривкою стояв сiрий вiслюк, запряжений у маленький вiзок. Вiн швидко розплющив очi, нiби помiтив ii присутнiсть, а тодi байдуже вiдвернувся до такого-сякого прихистку огорожi. Сабiна м’яко впустила брезент i побiгла далi, вдивляючись то лiворуч, то праворуч. Нiчого. Жодного його слiду. Окрiм гупання серця, стукоту пiдборiв i ненав’язливого шелесту дощу у вухах, вона не чула нi привiтного гавкоту, нi нетерплячого аристократичного кректання, нi мисливського рiжка. Добряче перелякана, Сабiна розплакалася. Йому вочевидь кiнець. Усi винуватитимуть ii, думала дiвчинка, шкандибаючи трав’яним схилом. Дiдуся знайдуть, замерзлого й намоклого, можливо, з переламаними крихкими кiстками, там, де Бертi виволiк його на твердий бетон. Вiн пiдхопить пневмонiю, i старе серце не витримае, i все це буде на ii совiстi, бо вона так захопилася читанням брудних книжок i пханням свого носа де не слiд, що не подбала про нього. Бабуся розлютиться ще бiльше, нiж тодi, коли Сабiна дозволила Герцогу втекти. Том нiколи бiльше не заговорить з нею. Мати вiдмовиться прийняти ii назад, адже вона фактично вбила ii батька, тож вона застрягне тут, а мешканцi села мовчки зиркатимуть на неi й тицятимуть пальцями, як у фiльмi «Звiльнення», i вона заживе слави як Дiвчинка-Що-Вбила-Власного-Дiдуся. Сабiна не подумала взути гумовi чоботи й на заболоченому пасовищi набрала повне взуття багнюки. В’язка та коричнева, та переливалася через верх кросiвок, всмоктуючись i вичавлюючись iз кожним кроком, обтяжуючи ii ноги своею холодною мокротою. Тиждень тому вона впала б в iстерику, побачивши, у якому станi опинилися ii новенькi «Рiбокси», тепер же була така нещасна, що ледь помiтила. Усвiдомивши, що минуло вже пiв години, вiдколи вона вирушила на пошуки, Сабiна схлипнула вголос, витираючи мокрий нiс тильним боком долонi. І цiеi митi Белла, вимокла й незадоволена, повернула назад до дому. – Не кидай мене ще й ти! – крикнула Сабiна, але Белла не звертала на неi уваги, вочевидь твердо вирiшивши повернутися пiд затишний прихисток теплоi плити. Дiвчинка не знала, де шукати далi. Треба було спитати Тома. Вона пошкандибала схилом угору, слiдом за собакою, не знаючи, що казати мiсiс Г., але впевнена, що однаково опиниться винуватою. Поки вона дiсталася будинку, Белла зникла. Прибравши мокре волосся з очей i намагаючись опанувати себе й не ревiти, Сабiна пiдняла засувку на заднiх дверях, штовхнула iх i цiеi митi почула лункi кроки на гравii за спиною. Це був Том. Його волосся пристало до голови, а штучна рука зi ще одним мисливським рiжком була незграбно притиснута до грудей. Вона вже хотiла була вибачитись, коли побачила, що чоловiк дивиться просто повз неi. – Ти спiзнилася, – долинув голос iз коридору. Давши собi секунду, щоб звикнути до темряви, Сабiна вдивилась у мощений кам’яною плиткою прохiд, де ледь виднiлася згорблена спина, третя нога – палиця для ходи – i двi собаки шоколадноi мастi, якi щасливо гарчали одне навколо одного, вiтаючись. – Обiд був о першiй. О першiй. Вiн холоне. Я справдi не вважаю, що маю тобi це повторювати. Сабiна стояла, широко розкривши рота, у дверях, охоплена суперечливими емоцiями. – Вiн повернувся хвилин п’ять тому, – пробурмотiв Том позаду неi. – Ми, мабуть, розминулися з ним. – Ну ходи, ходи. Ти ж не можеш сидiти в такому виглядi, – насварив ii дiдусь. – Тобi треба перевзутися. – Старий покидьок, – зi сльозами прошепотiла Сабiна й вiдчула, як Том у вiдповiдь поклав здорову руку iй на плече. Мiсiс Г., визирнувши з дверей кухнi, промовила вибачення самими губами й безсило знизала плечима. – Принести вам сухий светр, мiстере Беллентайн? – спитала вона, але той роздратовано вiдмахнувся вiд неi. Жiнка знову сховалася на кухнi. Дiдусь негнучко обернувся до сходiв, вiльною рукою змахуючи з капелюха краплинки води. Собаки проштовхалися повз нього, i, на мить утративши рiвновагу, вiн випростав хирляву руку й вчепився в поруччя. – Я тобi не повторюватиму. Старий пробурмотiв щось сам до себе й похитав головою, ледь видимою над надмiрним вигином його плечей. – Мiсiс Г., чи не будете ви такi ласкавi принести менi мiй обiд? Здаеться, моя онука радше iстиме в коридорi. * * * Невдовзi пiсля чаю Сабiна перелiчила отриманi вiд матерi грошi, щоб дiзнатися, чи вистачить iй на повернення до Англii. Матерi це не сподобаеться, але Сабiна не думала, що жити з нею та одiозним Джастiном буде гiрше, нiж стирчати тут. Це було неможливо. Навiть коли вона намагалася чинити як слiд, з нею поводилися так, наче вона хибить навмисно. Їм було начхати на неi. Усе, про що вони дбали, це клятi конi та iхнi дурнуватi жорсткi приписи. Сабiна могла б лежати на кухнi iз сокирою в головi, а вони сварили б ii за те, що носить у дiм робочi iнструменти. Вона роздивлялася свiй квиток на пором, шукаючи телефон лiнii бронювання, коли у дверi м’яко постукали. Це була мiсiс Г. – Чому б тобi сьогоднi ввечерi не пiти зi мною до нашоi Еннi? Твоя бабуся каже, що вона не проти, та й тобi було б непогано мати поряд когось молодшого. Сказане означало: «Мабуть, вам iз твоiми бабусею й дiдусем слiд дати одне одному перепочинок». Але Сабiна не зважала. Усе одно краще, нiж стирчати з ними черговий вечiр. Еннi була единою донькою мiсiс Г. Вона мешкала у великому фермерському будинку в глибинi села, у якому тримала готель разом iз чоловiком Патрiком, набагато старшим за неi, письменником. («Я жодноi з його книжок не прочитала: менi таке не до смаку, – зiзналася мiсiс Г., – але кажуть, вони дуже гарнi. Ну, знаеш, для iнтелектуалiв».) Газдiвськi навички Еннi обнадiювали менше – якщо вiрити Томовi, готель славився тим, що жоден пожилець не залишався в ньому на другу нiч. Очевидно, вона багато про що забувала. Наприклад, про снiданок. Чи навiть про те, що в неi взагалi були пожильцi. І дехто був проти ii звички розгулювати будинком удосвiта. Але нi Том, нi мiсiс Г. докладно про це не розповiдали. – Вона не набагато старша за тебе. Їй двадцять сiм. Нагадай, скiльки тобi? А. Ну гаразд, вона таки трохи старша за тебе. Але ти ii вподобаеш. Вона всiм подобаеться. Тiльки не зважай, якщо вона трохи… ну… трохи неуважна. Повiльно простуючи темною мокрою вулицею поряд iз мiсiс Г., ховаючись разом з нею пiд доволi зношеною парасолькою, Сабiна була заiнтригована, уявляючи собi жiнку на подобу Мод Гонн[3 - Мод Гонн (1866–1953) – iрландська акторка, поетеса й журналiстка, вiдома активiстка суфражистського руху та боротьби за незалежнiсть Ірландii.] – уся така рудоволоса, у легких спiдницях, тонкою аристократичною рукою вiдмахуеться вiд домашнiх клопотiв. Ексцентричнi звички Еннi незрiвнянно далекi вiд звичаiв Кiлкеррiону. Жiнка, яка забувае приготувати снiданок, навряд захоче влаштовувати формальну вечерю, чи не так? А якщо ii чоловiк – письменник, то навряд чи стане обговорювати самих лише коней. Можливо, сьогоднi ввечерi iй вдасться розслабитися i зблиснути дотепнiстю в теплiй компанii. Може, подивиться телевiзор по-людськи. А раптом в Еннi навiть е супутникове телебачення? Схоже, чимало iрландських будинкiв його мають. І до того ж мiсiс Г. сказала iй, що пiзнiше зазирне Том. Вiн часто заходив, вочевидь, просто щоб дiзнатися, як «ведеться» Еннi. Але Еннi, яка вiдчинила дверi, була не зовсiм тiею гламурною ексцентричною панi, яку уявила Сабiна. То була низенька жiночка в завеликому светрi, з прямим русявим волоссям до плечей, повними губами й великими сумними очима. Вони привiтно примружилися, коли жiнка простягла руку – не для того, щоб потиснути руку Сабiнi, а щоб м’яко втягнути ii до будинку. «І вона теж, – трохи iз сумом зауважила Сабiна, – носить джинси з масмаркету». – Сабiно! Як справи? Дякую, що зайшла. Привiт, мамо. Принесла бекон? – Так. Покладу до холодильника. Передпокою не було – вони ввiйшли просто до вiтальнi, одну стiну якоi майже цiлком заповнював старий кам’яний камiн, де шалено палахкотiли дрова. Двi довгi, трохи обшарпанi блакитнi канапи стояли пiд прямим кутом до нього, а мiж ними – кавовий столик, завантажений величезними нетривкими стосами часописiв i книжок. Зараз, коли вона придивилася краще, книжки були скрiзь. Вони нерiвномiрними грудами лежали вздовж усiх стiн на просiлих полицях, i пiд табуретами, i пiд столами. – Це Патрiка, – сказала Еннi з кухонноi зони на iншому кiнцi кiмнати. – Вiн пише чудовi книжки. – Еннi? Що ти приготувала на вечерю? – Мiсiс Г. вiдiйшла вiд холодильника й озирнулася навколо, нiби очiкуючи побачити, як якась пательня шкварчить на плитi. Еннi потерла чоло, насупившись. – А, мамо, пробач. Зовсiм вилетiло з голови. Можемо сунути щось до мiкрохвильовки. – Не можемо, – обурилася мiсiс Г. – Не дозволю, щоб Сабiна повернулася до великого будинку й розповiла, що ми так i не нагодували ii як слiд. – Я такого не казатиму, – запевнила Сабiна, якiй насправдi було байдуже. – Усе одно я не настiльки голодна. – Така кощава дiвчинка. Та взагалi подивiться обидвi на себе. Я на собацi м’ясника бiльше м’яса бачила. Еннi, сiдай та побалакай iз Сабiною, а я зроблю нам кiлька вiдбивних. Поклала трохи в морозилку пару тижнiв тому. – Я… я взагалi-то м’яса не iм, – обережно зауважила Сабiна. – Нi, нi. Звiсно, не iси. Ну, добре. Ти можеш iсти овочi. А до них ми зробимо тобi бутерброд iз сиром. Так годиться? Еннi змовницьки всмiхнулася Сабiнi й жестом запросила ii сiдати. Говорила вона небагато, але так, що це схиляло до вiдвертостi, i вже скоро Сабiна звiрялась iй у тих численних нещастях i несправедливостях, яких зазнавала в Кiлкеррiонi. Розповiла Еннi про нескiнченнi правила й настанови й що абсолютно неможливо пам’ятати iх усi. Розповiла, як до безглуздя важко спiлкуватися з бабусею та дiдусем i якi вони безнадiйно старомоднi. Розповiла, якою чужинкою почуваеться серед усiх тих одержимих вершникiв i як скучила за своiми друзями й телеком, i за своiм будинком, i за всiма своiми речами, як-от диски та комп’ютер. Еннi лише слухала та з розумiнням кивала, тож незабаром Сабiна запiдозрила, що багато чого жiнка вже чула вiд мiсiс Г. Вiд цього вона лише сильнiше вiдчула себе жертвою. Певно, вона i е жертва, мiркувала Сабiна, якщо про неi говорять у спiвчутливих тонах. – А чому твоя мама не тут, Сабiно? Працюе? Сабiна на мить застигла, не знаючи, наскiльки вiдвертою слiд бути. Вони непоганi люди, та вона iх ледве знае. До того ж донька все-таки не хотiла пащекувати про матiр. – Так, – збрехала дiвчинка. – Хотiла приiхати, але була надто зайнята. – Чим вона тепер займаеться? – спитала мiсiс Г. – Я так давно ii не бачила. – Вона пише. – Сабiна зробила паузу. – Не книжки й тому подiбне, лише статтi до газет. Про родини. – Якi-небудь старi родини? – Мiсiс Г. сунула тацю з iжею в духовку. – Не зовсiм. Про родинне життя взагалi. Проблеми та все iнше. – Звучить дуже до речi, – зауважила мiсiс Г. – Ти, певно, сумуеш за нею, – мовила Еннi. – Тобто? – За твоею мамою. Ти, мабуть, скучила за нею. Адже вона так далеко, та й узагалi. – Трохи. – Вона завагалася, а тодi смiливо додала: – Насправдi ми не такi вже й близькi. – Але ж вона твоя мама. Ви маете бути близькi. І раптом з непоясненноi причини очi Еннi наповнилися сльозами. Сабiна iз жахом дивилася на неi, намагаючись збагнути, що такого вона сказала, щоб викликати таку реакцiю. Мiсiс Г., рiзко глянувши на доньку, гукнула: – Сабiно, я знайшла трохи риби в морозилцi. Що скажеш, якщо я приготую ii в масляному соусi? Може, допоможеш менi розморозити ii в мiкрохвильовцi? Еннi, люба, чому б тобi не пiти привести Патрiка? Скажи йому, що ми iстимемо за двадцять хвилин. Сабiна повiльно встала i, намагаючись надто вiдверто не витрiщатися на Еннi, пiдiйшла до кухнi. Пiсля того Еннi з пiв години була дуже мовчазною. Вона майже не говорила за вечерею, ii чоловiк теж був небалакучий, тож пiдтримувати розмову залишалося мiсiс Г. i Сабiнi, яка дещо нервувалася. Патрiк не належав до письменникiв того типу, який вона собi уявляла, – худих i замордованих, а був великим чолов’ягою з грудьми колесом i грубуватими рисами обличчя, зi зморшками, якi борознами пролягали через його чоло й по краях губ. Утiм, м’який та послужливий, справляв ненав’язливе враження iнтелектуала, вiд чого Сабiна трохи губилася i вiдчувала, що майже всi ii слова звучать банально чи по-дурному. – Як тобi вечеря, Патрiку? Добре? Боюся, приготовано трохи наспiх. – Вона чудова, мем, – вiдповiв вiн. – Добрий шматок ягнятини. Сабiнi, яка впiймала себе на тому, що витрiщаеться на Еннi, важко було уявити iх двох разом. Вiн такий великий i суворий на вигляд, а вона така змарнiла й безтiлесна, наче млявий вiтерець може запросто пiдхопити ii та вiднести геть. І все ж Патрiк явно обожнював ii: попри його небагатослiвнiсть Сабiна помiтила, як вiн двiчi торкався ii руки, а одного разу погладив ii шию повiльними, сповненими любовi рухами. – До вас хто-небудь приiздить на вихiдних? – спитала мiсiс Г., беручи ножем i виделкою одну зi своiх вiдбивних та кладучи на й без того повну тарiлку Патрiка. Патрiк подивився на Еннi, а тодi знову на тещу. – Не думаю, що хтось резервував номер. Я гадав, ми з Еннi могли б з’iздити до Голвея, просто розвiятись. – Голвей! – вигукнула мiсiс Г. – Лох-Інах, там е така прекрасна мiсцина. Ми з твоiм батьком колись щороку iздили туди вiдпочивати, коли ти була зовсiм маленькою, Еннi. Погода чомусь завжди була жахлива, але ти любила ii. Ми купили тобi тi блискучi гумовi чоботи, пам’ятаеш, i ти ганяла по водi туди-сюди цiлий день. Еннi не пiдводила очей. На мить занурившись у щасливi спогади про минуле, мiсiс Г. продовжила: – Однiеi ночi ти навiть наполягла, що спатимеш у них, так сильно iх полюбила. Уранцi твое лiжко було повне пiску, i менi довелося витрушувати твоi простирадла крiзь вiкно! Ох, мила. Тобi було лише три рочки. Еннi метнула рiзкий погляд на матiр, яка раптом змовкла. Кiлька хвилин чути було лише гул i трiскiт вогню, вiддалений стукiт дощу по пiдвiконню. Споглядаючи за цим, Сабiна знов озирнулась на Еннi, гадаючи, що такого жахливого сказала мiсiс Г. Але Еннi лише знов опустила очi й вiдштовхнула свою напiвповну тарiлку на середину стола. Як не дивно, мiсiс Г. начебто не зважила на це. Просто чекала, доки впевнилася, що всi доiли, а тодi почала збирати посуд. Без того надриву з пiдтекстом «Я роблю це, щоб до тебе дiйшло», як у Кейт, коли Сабiна грубила iй. Вона зовсiм не здавалась ображеною, наче все, що турбувало ii зараз, це подальша доля тарiлок. – Не обов’язково до Голвея, – м’яко запропонував Патрiк на вухо дружинi. – Можна поiхати до Дублiна. Вiдпочити в мiстi. Наразi там мае бути дуже весело. Запала коротка пауза. – Може, iншим разом, гаразд? – Еннi погладила чоловiка по плечу, встала й без пояснень вийшла з кiмнати. Мiсiс Г. вiдсунула стiлець i попрямувала до кухнi. – Отже, Сабiно, з’iси щось на десерт? Ми маемо трохи яблучного пирога, можу пiдiгрiти в мiкрохвильовцi. Або шоколадне морозиво. Закладаюся, ти не вiдмовишся вiд морозива. Правду кажу? Вона не дала Сабiнi часу спитати себе, що вiдбуваеться. Патрiк пiсля сердечного поцiлунку в щоку вiд тещi теж вийшов з кiмнати, однак кивнув на запитання про десерт, а це означало, що скоро вiн повернеться. І в цей нiяковий момент дверi вiдчинилися й увiйшов Том. Вiтер вiяв за ним слiдом, його дощовик був лискучим вiд зливи. Сабiна мало не кинулася вiтати його: вона вже почувалася трохи незручно. – Я пропустив вечерю? Одна з тих халабуд протiкае, тож я подумав: треба залишитись i прибити до даху брезент, перш нiж пiду. Брудно там, – сказав вiн. – Сiдай, любий, сiдай. Повiсь дощовика он на той стiлець. Твоя вечеря в духовцi. Ягнячi вiдбивнi тебе влаштують? Атмосфера в кiмнатi миттево зробилася розслабленою, вiльнiшою, i Сабiна вiдкинулася на своему стiльцi. Здавалося, Том завжди розряджав напругу. Вона всмiхнулася йому, i вiн усмiхнувся у вiдповiдь. – То як, тобi вдалося подивитися щось хороше по телеку, Сабiно? Сабiна подивилася на мiсiс Г. – Я прийшла не для того, щоб просто дивитися телек. Я прийшла побачитися… з усiма. – А, ти щось хотiла подивитися, люба? Правду кажучи, з тiею вечерею та всiм iншим я про це майже не подумала. Що ж, увiмкнiмо його, доки iмо наш десерт, гаразд? Там може бути якийсь фiльм, чи не так? Вони по-компанiйськи перемикали канали, доки Том накинувся на iжу. Той iв жадiбно, не пiдводячи голови, його нiж i виделка працювали в тандемi, згрiбаючи iжу йому до рота – так iдять брати й сестри у великих родинах, не бажаючи прогавити свою частину добавки. Мiсiс Г. кивала й усмiхалася з мовчазним задоволенням. Вона явно любила свого племiнника – дивилася на нього, наче на улюбленого сина. Спостерiгаючи за цим у теплiй кiмнатi, на повний шлунок i пiд вiддалений рев вiтру й дощу надворi, Сабiна вiдчула жаль, що бабусин дiм не може бути так само привiтним i теплим, як цей. Вона навiть не знала цих людей, а вже з вiдразою думала про повернення до Кiлкеррiону. Вона пiдвела очi, коли знов увiйшла Еннi, усмiхаючись. Патрiк стояв поряд з нею, трохи схвильований. – Привiт, Томчику, – проказала Еннi, куйовдячи волосся Тома. – Як поживае мiй улюблений двоюрiдний братик? Вигляд у тебе, мов у втопленого щура. – Може, тобi спробувати iнодi виходити з дому, – вiдповiв Том, простягаючи iй долоню для рукостискання. – Це називаеться погода. Так само всмiхаючись, Еннi знову сiла до стола. Патрiк сiв поряд, не зводячи очей iз дружини. Вiн не торкався свого десерту. – Де ти був цiлий тиждень? – спитала Еннi Тома. – Вiд тебе нi слуху нi духу. – Бiгав скрiзь, – вiдповiв вiн. – Клопiтка пора року. Готував коней до початку сезону. Усе гаразд, Патрiку? – Завжди ти зi своiми кiньми. Хочеш знайти собi подружку, то почни цiкавитися чимось нормальним. Що сталося з тiею дiвчиною з ресторану? Вона була нiвроку. Том не звiв голови вiд iжi. – Не мiй тип. – А хто твiй тип? – Не вона. Мiсiс Г., протираючи поверхнi в кухнi, вибухнула смiхом. – Ти вже мала б знати, Еннi. З Тома нi слова не витягнеш. Може, у нього вдома дружина й шестеро дiтей, а його власнi родичi нiчого про те не вiдатимуть. Ти колись зустрiчала такого хлопця, а, Сабiно? Сабiна впiймала себе на тому, що червонiе. На щастя, нiхто не помiтив. – Твоя бiда в тому, що ти надто перебiрливий, – сказала Еннi, розмазуючи свое пiдтале морозиво по тарiлцi. – Можливо. Мiсiс Г. кiлька разiв глянула на доньку, але не зауважила щодо ii короткоi вiдсутностi. Вона взялася мити посуд, вiдкинувши несмiливу пропозицiю Сабiни допомогти. – Сиди. Ти наша гостя. – А, не кажiть так, мем. Ви змусите ii почуватись однiею з нiчникiв. Сабiна глянула на Тома за роз’ясненням. – Нiчникiв. Тих, що зупиняються на нiч, – пояснив Патрiк. – Тих, що сплачують за проживання. – Я гадав, вони вашi бранцi, – мовив Том. – Ви ж не хочете сказати, що ще й змушуете iх платити? – Ти не гостя, – заперечила Еннi, не звертаючи на нього уваги й кладучи руку на плече Сабiни. – Ти з Беллентайнiв, тож майже член родини. І можеш приходити в будь-який час. Менi б не завадило товариство. Їi усмiшка була щиро тепла. Мiсiс Г. кивнула, нiби пiдтверджуючи це. – Хочеш чашку чаю, Патрiку? Можу вiднести тобi нагору, якщо працюеш. – Дякую, мем. Менi вистачить вина тут. Томе, у тебе е що пити? Сабiна хотiла була передати йому пляшку вина, але не встигла дотягнутися до неi, як мiсiс Г. подала йому склянку апельсинового соку, яку вiн узяв i жадiбно осушив. – А я вип’ю ще. – Еннi озирнулася. – Куди подiвся мiй келих? – Я його вимила, – сказала мiсiс Г. – Ну то можеш дати менi iнший. Я ще не доiла. – Як просуваеться книга? – спитав Том. Патрiк похитав головою. – Наразi трохи буксуе, якщо чесно. – Не знаю, як ти це робиш, сидиш там один день у день, – похитала головою мiсiс Г. – Я б збожеволiла вiд нудьги. Нiяких людей, нема з ким поговорити, лише тi персонажi у твоiй головi. Дивно, як ти ще не схибнувся… Ну гаразд, я закiнчила. За хвилину пiду. Твiй батько сьогоднi ввечерi у своему клубi, хочу повернутися, перш нiж вiн буде вдома. – На зустрiч iз вашим любим, мамо? – Патрiк встав i подав iй ii пальто. – Не турбуйтеся. Ми нi слова не скажемо. – Їй подобаеться вiтати його вдома, – сказав Том, спантеличено хитаючи головою. – Якщо менi подобаеться вiтати свого чоловiка вдома, то це нiкого, крiм нас, не стосуеться, – вiдрiзала жiнка, злегка рожевiючи. – І сусiдiв, – додав Патрiк, усмiхаючись Томовi. – Бiдолахи. – Ох ти ж негiднику, Патрiку Конноллi, – пробурмотiла мiсiс Г., тепер уже яскраво рожева. – Проведiть хтось Сабiну додому, гаразд? Не хочу, щоб вона блукала тiею темною дорогою сама. – Тут лише якихось сто метрiв. Доберуся, чесно, – спробувала вiдкараскатися Сабiна, яку зачепив натяк на ii вiк. – Не турбуйтеся, – запевнив Том. – Виженемо ii одразу пiсля закриття. – Дякую за вечерю, мамо, – сказала Еннi, пiдводячи ii до дверей i цiлуючи. Тепер вона постiйно всмiхалася м’якою, нiжною усмiшкою, хоч ця усмiшка так i не сягала ii очей. Одразу за тим Патрiк нiжно поцiлував свою дружину, а тодi повiльно побрiв нагору. Вона неуважно погладила його у вiдповiдь, як дитину. Сабiна дивилася, як Еннi зачинила дверi за матiр’ю, а тодi нерухомо стояла посеред кiмнати, нiби не знаючи, куди себе подiти. За кiлька секунд вона пiдiйшла до дивана й впала на нього, пiдiбгавши колiна пiд пiдборiддя. – Гаразд, Сабiно, чому б тобi не знайти якийсь фiльм чи ще щось? – спитала вона, раптом здаючись безнадiйно втомленою. – І поговорiть удвох. Сподiваюся, ви не проти, але я, мабуть, просто поваляюся тут. Сьогоднi геть не здатна розмовляти. * * * – Твоя подруга Мелiсса телефонувала. Хотiла знати, чи ти пiдеш на ii вечiрку з нагоди п’ятнадцятирiччя. Я сказала iй, що не знаю, повернешся ти до того чи нi. – О. – А Геббельса знудило в тебе в кiмнатi, але я вiднесла твiй килим до хiмчистки, i там кажуть, що це не проблема. – З ним усе добре? – Усе чудово. Це лише тому, що в мене скiнчилася котяча iжа й вiн вижер бляшанку тунця. – Не можна годувати його тунцем. – Знаю, серденько, але крамниця на розi була зачинена, а я не могла дивитися, як вiн голодуе. Вiн нормально його сприймае, якщо не iсть так швидко. Сабiна телефонувала матерi вчора з намiром випросити в неi достатньо грошей, щоб повернутися додому. Збиралася сказати, що любить ii та шкодуе, що була таким стервом, i буде краще, якщо вона просто поiде, бо знае, що не витримае, якщо застрягне тут, i впевнена, що мама зрозумiе. Але вони розмовляли телефоном уже сiм хвилин, – мати явно була здивована тим, що донька залишила iй «термiнове» повiдомлення з проханням передзвонити, – i все ж Сабiна не могла знайти слiв. Вона хотiла повернутися, справдi хотiла, але пiсля минулого вечора в будинку Еннi це бажання вже не було таким нагальним. І вона збагнула, що десь у глибинi душi досi злиться через Джеффа та Джастiна. І було так важко надмiру чемно говорити зi своею матiр’ю. Кейт зовсiм розчулилася та наговорила багато всього у вiдповiдь, i пiд кiнець Сабiна навiть пошкодувала про сказане й вiдчула, що трохи сердиться, наче аж занадто себе викрила. Їi мати нiзащо не зможе лишити все як е. – Отже… чим ти там займаешся? Бабуся вже змусила тебе iздити верхи? – Нi. І я не збираюся. – Що ж ти робиш там сама iз собою? Сабiна пригадала коробку зi свiтлинами, яку заново переглядала того ранку, доки бабуся ходила до крамницi, i тi знайденi фотографii, на яких ii мати – маленька дiвчинка з китайським хлопчиком. Пригадала будинок Еннi й те, як Еннi просто заснула в неi на очах учора ввечерi, так раптово, наче iй було байдуже, що подумають про це iншi. Пригадала, як Том спитав щось аж надто збентеженим тоном, чим займаеться тепер ii мати. – Нiчого, – сказала вона. 3 Кiт Геббельс сидiв на стовпi ворiт, мов кам’яний сторож, i його трохи здиблене хутро було наче рельефний покажчик зимних температур надворi. Через дорогу мiстер Огонай у вовнянiй шапцi трудився над своею автiвкою, як робив часто, – рiшуче залiзав пiд капот, мов цирковий приборкувач у пащу лева, а потiм виринав звiдти й скорботно витирав руки шматком тканини, нiби набираючись смiливостi зробити це знову. Мiж смiттевими баками, бiльшiсть яких досi стояли бiля бордюру, покинутi пiсля ранкового вивозу, два пакети з-пiд чипсiв ганялись один за одним пiщаними колами. Чи вам колись спадало на думку, що ви й ваша дитина говорите рiзними мовами? Що ж, згiдно з новим дослiдженням зi Швейцарii, це може бути так. У звiтi, здатному спричинити хвилю тихеньких «Я так i знав» у вiтальнях по всiй Європi, соцiальнi психологи iз Женевського унiверситету стверджують: те, що кажуть батьки, i те, що чують дiти, – часто двi рiзнi речi. Агнес у тонкому синьому пальтi, повiльно просуваючись повз нього за допомогою своiх нових алюмiнiевих ходункiв, зупинилась i заговорила до мiстера Огоная, а той сумно знизав плечима, жестом указуючи на свiй двигун. Доки вони розмовляли, холодне повiтря перед ними твердiло маленькими грибоподiбними хмаринками, наче паузи в розмовi в очiкуваннi, що iх заповнять. «Батьки дуже рiдко уявляють себе на мiсцi своiх дiтей, – стверджуе професор Фрiдрiх Ансбульгер, який очолював дослiдження 2000 родин. – А якби вони це робили, то розумiли б, чому iхнi дiти так часто зневажають iхнi настанови. Це не обов’язково непослух – просто вони не вiдповiдають iхньому альтернативному напрямовi логiки». Кейт зiтхнула й змусила себе знову подивитись у комп’ютер. Знадобилася майже година, щоб написати три абзаци. Такими темпами вона зароблятиме за годину стiльки, що навiть цеховий робiтник у Бангладешi був би шокований. Жiнцi з ii уявою неважко було надумати собi причин, чому вона не здатна працювати останнiми днями. Для початку в будинку було надто тихо. Хоча Сабiна рiдко бувала вдома, Кейт усвiдомила, що iхнiй дiм здаеться на диво вимерлим, коли знаеш, що вхiднi дверi не грюкнуть i вона не почуе знайомих крокiв, якi бадьоро протупотять сходами нагору, скрипiння дверей спальнi, якi зачиняють, а потiм – приглушеного гупання басiв якогось нестерпного музичного гурту. І лише раз у раз – буркотливого привiтання. Далi – центральне опалення, через несправнiсть якого вона мусила кутатися в кiлька шарiв одягу, мов жебрачка, i над яким слюсар лише похитав головою з виразом спiвчутливоi вiдмови, зовсiм як у мiстера Огоная, пообiцявши повернутися з потрiбною запчастиною. То було три днi тому. Далi – цей дурнуватий текст, що вперто вiдмовлявся писатися сам. У вдалi днi Кейт здатна була видавати по двi статтi на вiсiмсот слiв iще до обiду. Сьогоднi був не той день: контактнi особи нiяк не передзвонювали, слова незграбно ковзали по сторiнцi. Рiвень мотивацii Кейт просiдав пiд ii жалем до самоi себе. Адже це був перший тиждень у ii дорослому життi, коли вона опинилася буквально сама. Сабiна завжди була поряд, а коли вiд’iздила в шкiльнi подорожi чи кудись iз друзями, поряд був Джефф, а до того – Джим. Вона завжди знала, що пiд вечiр з нею буде хтось, iз ким можна роздiлити тарiлку спагетi, пляшку вина та обговорити подii за день. Тепер же Джеффа не було, Джастiн перебував у вiдрядженнi й точно не знав, коли повернеться, а Сабiна в Ірландii, явно налаштована розмовляти з нею якнайменше. І все це – з ii власноi провини. Уже всоте вона намагалася не думати про те, як Джефф за лiченi години полагодив би центральне опалення. Вiн завжди був практичною людиною. Мав номери, за якими можна було викликати надiйних майстрiв – його давнiх знайомих. Тi охоче робили iм послугу i в нагороду одержували щедру «скляночку», як завжди химерно називав це Джефф. Коли вiн уперше попросив Кейт налити iхньому електриковi «скляночку», вона налила тому води, i двiйко чоловiкiв сумно всмiхнулись одне одному, а тодi розсмiялися фамiльярно i в дусi «Ми, хлопцi, усi заодно». Тодi вона це ненавидiла, убачаючи в цьому пiдтвердження якоiсь очевидноi наiвностi з ii боку. Тепер, у вистудженому домi, маючи можливiсть озирнутися назад, уважала це доволi милим. Але просити Джеффа вона не могла. А Джастiн, як той iз жалем повiдомив ii, «не займався хатнiми справами». Власне, за три мiсяцi iхнiх стосункiв речей, якими «не займався» Джастiн, ставало все бiльше. Вiн не телефонував щовечора, коли вони були порiзно. («Послухай, серденько, це не завжди можливо. Мiй мобiльний завжди сiдае. І якщо ми працюемо допiзна або застрягли десь у чорта на рогах, то останне, що я можу, це вишукувати телефонну будку».) Вiн не погоджувався жити разом. («Менi подобаеться те, що ми маемо. Я не хочу псувати цього».) І не будував планiв на майбутне («Ти найдивовижнiша жiнка з усiх, кого я знав. Я хочу бути з тобою, як нiколи нi з ким не хотiв. Цього наразi мае вистачити»). Слiпо втупившись в екран, Кейт змушувала себе зосередитися на тому, що вiн усе ж робив, i лаяла себе за те, що вишукуе проблеми. Вiн же кохае ii, чи не так? Вiн постiйно каже iй про це. Агнес досi стiйко штовхала перед собою ходунки до рогу будiвлi, i ii бiла пухнаста голова телiпалася на слабкiй шиi, наче кульбаба на вiтру. Певно, прямуе до «Кафе Луiса» на центральнiй вулицi, куди щодня з невтомною регулярнiстю прибувае о дванадцятiй сорок п’ять, щоб пообiдати своею яечнею та смаженою картоплею iз чаем i посмiятися над таблоiдами на самотi. Пiсля того залежно вiд дня тижня вона помандруе або до зали для гри в бiнго, або до пункту довiри, або до бiблiотеки й повернеться додому лише пiсля зачинення установи. Лише проживши кiлька рокiв поряд з Агнес, Кейт виявила, що за привабливо компанiйським стилем життя сусiдки ховаеться неспроможнiсть як слiд опалювати свою двоповерхову квартиру. «Ну ж бо, – казала собi вона, заспокоена своiм раптовим спiвчуттям, – допиши цей текст, або доведеться кудись iти». Може, уся ця самота на краще – сьогоднi ввечерi Джефф востанне зайде по своi речi, а пiсля катастрофiчноi його першоi зустрiчi iз Джастiном вона не витримае, якщо тi зiйдуться знову. І без того важко буде бачити самого Джеффа. Кейт сидiла, дивлячись на слова перед собою, i зважувала два однаково непривабливi варiанти продовження цього дня. Потiм змiнила окуляри на контактнi лiнзи, додала ще один шар одягу i з глибоким та недобрим передчуттям попрямувала до громадського центру. * * * – Ти не могла б пiдсунути сюди цi столи, тi, що бiля дверей? Не думаю, що тут вистачить на всiх. Меггi Чун стояла, кутаючись у свiй пуховик, посеред громадського залу, яким гуляли протяги, i диригувала пересовуванням меблiв, як п’яний полiсмен скеровуе дорожнiй рух. Їi брови зосереджено супилися, вона виразно жестикулювала, а тодi швидко передумувала й посилала Кейт або одну зi студенток з iхнiм скрипучим вантажем пластикових столикiв чи стiльцiв назад через кiмнату, намагаючись вирiшити, як найкраще всiх розсадити. Позаду неi, скупчившись у коло, голосно й самозабутньо балакала по-кантонськи група китаянок, поринувши в схожу на домiно гру. На протилежних кiнцях кiмнати, бiля стариганiв, якi сьорбали жасминовий чай iз пластикових чашечок, стояли двi молодi жiнки, обидвi мовчазнi й нещаснi, як iхнi дiти, i не звертали уваги нi одна на одну, нi на самотнього молодшого чоловiка, що стояв мiж ними. – Стiльцiв не вистачить, як не розставляй, – протягнув менеджер Єн пiсля швидкоi серii розумових обчислень. – Помiчники можуть iсти стоячи, – сказала Меггi. – І все одно буде важко. Мабуть, слiд зробити двi змiни. Пригнiчене обличчя Єна й сiра вiтальня наочно демонстрували труднощi компромiсного iснування державним коштом. – Краще втиснути всiх, нiж робити два заходи, – зауважила Меггi. – Так буде теплiше. – Пробач за опалення, – уже вп’яте перепросив Єн. – Це все урiзаний бюджет. Мусимо зберiгати те, що маемо, для стареньких i для молодих матусь у вiвторки й п’ятницi. Кейт, уже розiгрiта докладеними зусиллями, вiдтягла своi два столи через кiмнату й за наказом Меггi втиснула iх у коло iнших бiля кухнi. Попри впевненiсть подруги, вона не уявляла, як усi зможуть обiдати одночасно. Але Меггi стояла на своему: ця група мае налагоджувати зв’язки мiж старими й молодими, мiж новоприбулими й тими, хто вже обжився, i немае сенсу активно гуртувати людей, аби лише потiм роздiлити iх. – До того ж, – пiдбадьорила вона, – це наша культура. Усi iдять разом. Кейт не стала зауважувати, що культура, на яку так багато посилаеться Меггi, – явище розтяжне й мiстить походи до «Макдональдзу» iз синами, обiди в робочу перерву iз чоловiком-лiкарем, який працював за ненормованим графiком у мiсцевiй лiкарнi, i вiддану любов до серiалу «Вулиця коронацii». Не було сенсу сперечатися з Меггi: мов полiтик, що добряче напрактикувався, вона просто «не чула» того, що не вкладалося в ii теперiшнiй свiтогляд, i заново бадьоро декларувала власнi погляди, наче тi взагалi не пiдлягали сумнiвам. – Ось! Готово! – вигукнула вона кiлькома хвилинами пiзнiше. – І можемо так i лишити цi столи на потiм. Я казала вам, що вмовила одного з викладачiв школи Браунлi приходити й займатися з нами читанням i письмом? Якщо побачу ще одну заяву на отримання житловоi субсидii, то напевно помру! – Якщо я анiтрохи не просунуся iз заявою мiстера Їпа, то, гадаю, вiн потурбуеться, щоб помер я, – пробубонiв Єн. Це був максимум, на який могло спромогтися його почуття гумору, i Меггi з Кейт чемно всмiхнулися. – Ти ж не хочеш сказати, що ii знов вiдiслали назад? – Учетверте. Я б не зважав, але це я ii заповнюю. Якщо я не можу цього зробити пiсля одинадцяти рокiв роботи в радi, як у бiса цього можна очiкувати вiд iнших? Кейт стала добровiльною помiчницею у Схiднiй iнформацiйно-освiтнiй групi Дальстону й Гекнi майже за рiк до того, як пiшов Джефф. Якось увечерi, виринувши зi сторiнок «Американського журналу прикладноi психiатрii», вiн примружив очi й поскаржився на приголомшливо високий рiвень психiчних захворювань в iммiгрантiв, спричинений iзоляцiею, вiдчуженням i расизмом мiського працевлаштування, а вiдтак заговорив про роботу Меггi, яка намагалася побороти це. Кейт була здивована тим, як глибоко Меггi була задiяна в процесi: попри тривалу дружбу, iхнi розмови здебiльшого сходили до теми партнерiв i дiтей. Джефф знову заговорив про це, коли Меггi та Гемiш прийшли до них на вечерю, i виявилося, що стриманiсть Меггi – лише наслiдок помiтного незацiкавлення з боку самоi Кейт. А тодi Меггi швидко витягнула з Кейт кволу обiцянку прийти й допомогти. – Не знаю, що я могла б робити, – сказала вона, не впевнена, чи справдi цього хоче. Проте коли Меггi дiзналася, що раннi роки Кейт минули в Гонконзi, шляхiв для вiдступу не лишилося. – Боже мiй, жiнко, та ти знаешся на китайськiй культурi! – вигукнула вона. – Ти майже китаянка! І не зважила на заперечення Кейт, що, вiдколи тiй минуло вiсiм рокiв, ii «культура» складалася зi школи-пансiону в Шропширi й сiльського життя в Пiвденнiй Ірландii. – То й що? – вiдповiла вона. – А я нiколи не жила схiднiше вiд Тейдон-Бойс. Навiть по стiлькох мiсяцях реальноi допомоги вiд Кейт було небагато. На вiдмiну вiд iнших волонтерiв, вона не володiла мовою, не вмiла готувати й не могла впоратися з кафкiанськими вимогами оформлення заяв на соцзабезпечення. Усе, що вона могла запропонувати, це допомогу на уроках читання та свою фiзичну присутнiсть. Але Меггi, здавалося, не зважала. І щось у цьому насправдi подобалося Кейт: спостерiгаючи, як кухар-волонтер з мiсцевого ресторану готуе автентичнi китайськi страви на маленькiй кухнi центру, дивлячись, як старшi люди здаються настiльки ближчими й бадьорiшими за своiх европейських однолiткiв, вона насолоджувалася цими короткими зануреннями в iнший свiт. Їй подобалось, як Меггi перемикалася, наче фотонегатив, з англiйськоi на китайську, як збирала навколо себе цих розрiзнених людей, зводячи iх разом щирою силою власноi людяностi. І в якийсь неприродний спосiб робота в групi допомогла iй полегшити бiль, який вона вiдчувала пiсля розставання iз Джеффом, неначе була можливiстю раз на тиждень отримати трохи спокути за своi грiхи. Зазвичай це працювало. – Не думала, що ти прийдеш сьогоднi, – сказала Меггi, раптом виростаючи поряд з ii плечем. Через невеликий зрiст ту можна було бачити тiльки з такого ракурсу, незважаючи на пiдбори-шпильки, що люб’язно додавали iй кiлька сантиметрiв. – Я мало не залишилася вдома, – зiзналася Кейт. – Насправдi я не в гуморi. – Завжди краще виходити кудись, якщо почуваешся нещасною. Подалi вiд газових духовок. А, нi, у тебе ж електрична? Поговоримо за обiдом. – Не знаю, чи збираюся я залишитися на обiд. Меггi не слухала. – Поглянь-но на них! Їм треба поговорити! – вигукнула вона, тягнучи Кейт убiк i вказуючи на одну з мовчазних юних матерiв. – Двое молодих дiвчат, двое немовлят. Абсолютне безглуздя, що вони обидвi сидять мовчки. Ми мусимо розговорити iх. Зверни увагу на цю, треба вмовити ii зробити дитинi щеплення. Вона тут уже майже пiв року, але дурне дiвчисько нiяк не пiде до медичного центру. Через чотири тижнi пiсля того, як чоловiк привiз ii до Англii, розповiла Меггi, вiн пiшов, сказавши iй, що збираеться заробити трохи грошей. Окрiм непiдтвердженоi появи в Ноттiнгемi то було востанне, коли вона про нього чула. Вона мала дозвiл залишитися в краiнi, але мешкала в комунальнiй квартирi, не мала роботи й достатньо грошей, щоб повернутися додому. – Їй просто треба звикнути говорити з людьми. Трохи вiдкритися. Пiди й побалакай з нею, доки я перевiрю, як там обiд, – наказала Меггi й квапливо пiшла. Робота в центрi зазвичай допомагала Кейт вiдкладати власнi проблеми на потiм, але сьогоднi вона весь ранок сумнiвалася, чи треба сюди приходити: похмурий настрiй, що його спричинила неприродна тиша в неi вдома, парадоксально майже позбавив ii апетиту до товариства. Сабiна якось розповiла, що ii однокласниць подiляють на «воронок» i «запальничок». «Запальничками» кликали тих популярних дiвчат, якi виявляють цiкавiсть та ентузiазм, збираючи людей навколо себе, а «воронками»… ну, «воронками» – тих, хто висмоктував атмосферу й доброзичливiсть, наче пилотяг. Сьогоднi, думала Кейт, вона точно «воронка». «Воронка», яка мала бути «запальничкою». Шаркаючи ногами, немов школярка, Кейт повiльно пiдiйшла до молодоi дiвчини, яка обм’якло сидiла у своiй дешевiй куртцi з каптуром i гумових черевиках. Вiд неi стiйко вiдгонило нещастям. Кейт не уявляла, чим може допомогти перед лицем такого колосального вiдчаю. До того ж Меггi знала, що дiвчина не розмовляе англiйською. Але з начальницьким фанатизмом учительки недiльноi школи очiкувала, що люди iз цим упораються. Хто мае волю, той знайде шлях. Кейт глибоко вдихнула, зупинилася недалеко вiд молодоi дiвчини, даючи тiй час помiтити ii наближення, а тодi всмiхнулась i жестом указала на немовля. – Привiт, – промовила вона. – Я Кейт. Дiвчина з волоссям, зiбраним у кiнський хвiст, i легкими синюватими тiнями пiд очима, що свiдчили про дещо бiльше, нiж типове недосипання молодоi матерi, тупо глянула на неi, а тодi озирнулася, шукаючи Меггi чи когось iз китайських помiчникiв. – Кейт, – повторила жiнка, указуючи на себе та вiдчуваючи, що говорить надто голосно, наче недоумок-колонiст, який гадае, що лише крик допоможе тубiльцям його зрозумiти. Дiвчина дивилася на неi, широко розплющивши очi й чекаючи. Жестом кволим, як вона сама, похитала головою. Кейт глибоко зiтхнула. Що, власне, iй треба робити? Зазвичай це вона почувалася не у своiй тарiлцi, тому не володiла даром миттево розслабляти людей. – Я Кейт. Я вам допоможу, – безпорадно мовила вона. А потiм: – Як вас звати? Тишу у вiдповiдь перервав вибух смiху з iншого боку кiмнати й швидкий дрiб розсипаного по скатертинi домiно. Старшi гравцi закiнчили свою гру. Меггi рухалася помiж них, вигукуючи вiтання китайською, i ii гладеньке чорне волосся затуляло обличчя, коли вона нахилялася перевiрити дошку. Кейт знов обернулася до дiвчини, намагаючись зберегти усмiшку. – Хлопчик чи дiвчинка? – спитала вона, указуючи на немовля, чие заснуле обличчя було ледь видно пiд шарами пожертвуваного одягу. – Хлопчик? – Вона махнула в бiк чоловiка, що сидiв поряд, i той глянув на неi з недовiрою. – Або дiвчинка? – І вказала на себе. О боже, вона говорить, як iдiотка. Усмiшку ставало вже боляче утримувати. Вона пiдступила ближче до дитини. – У вас гарний малюк. Справдi гарний. Усi вони гарнi, коли сплять. Дiвчина подивилася на свою дитину, потiм знову на Кейт, пригорнувши малюка трохи тiснiше до себе. «Треба облишити це, – подумала Кейт. – Я просто вкажу iй на стiл з iжею, а далi нехай Меггi. Я просто для цього не годжуся». На мить вона з тугою пригадала свiй порожнiй будинок. А тодi раптом два слова спливли в ii пам’ятi, мов вiдлуння з пiдсвiдомостi: два слова з ii дитинства, якi м’яким шепотом злiтали з губ ii доглядальницi. – Хоу лен, – сказала вона, указуючи на дитину. А тодi гучнiше: – Хоу лен. Дiвчина опустила погляд на дитину й знову вiдсунулася. Злегка насупилася, наче нездатна повiрити в те, що iй кажуть. – Ваша дитина. Хоу лен. Два нiжнi, м’якi слова – «дуже красивий». Мiжнародна мова лестощiв. Кейт вiдчула наплив теплоти. Зрештою iй удалося. Вона порилася в пам’ятi, намагаючись пригадати, чи вдалося iй правильно вимовити тони. – Хоу лен. Дуже красивий, – повторила вона знову, усмiхаючись iз доброзичливим захватом. А тодi в неi за спиною постала Меггi. – Що ти робиш iз бiдолашною дiвчиною? – спитала вона. – Вона не розмовляе кантонською. Вона з материка, дурна жiнко. І розмовляе мандаринською. Вона гадки не мае, про що ти торочиш. * * * Високий i стрункий випускник державного iнституту, Гемiш був несподiваним партнером для Меггi. Люди казали так усi вiсiмнадцять рокiв, що вони були одруженi. Не лише через зрiст Меггi, ii темну земну звабливiсть проти його блiдоi безтiлесностi або ii китайську галасливу спонтаннiсть та емоцii ii дiтей проти пiвнiчноевропейськоi врiвноваженостi Гемiша. Просто здавалося, що ii забагато для нього. Забагато майже для всiх, хто спадав на думку Кейт, якщо вже говорити про це. Надто галаслива, надто прямолiнiйна, надто самовпевнена. Кейт була щиро переконана, що та нi на йоту не змiнилася з пiдлiткових рокiв. Ось чому Гемiш обожнював ii. Кейт, з iншого боку, змiнювалася майже з кожним чоловiком, з яким колись була. Саме тi змiни, якi викликали в нiй чоловiки, i визначали, як глибоко вона в них закохувалася. Із Джимом вона була матуся-вогонь, насолоджувалася тiею невимушено-лагiдною манерою, у якiй вiн поводився з нею та ii донькою, тим, як спочатку пiсля народження Сабiни не до кiнця ототожнювала себе зi статусом «матусi». Тодi вона думала, що вiн повертав iй трохи юностi, полiпшував iй настрiй, звiльняв вiд турбот. Навчав ii сексу. Але потiм, коли все пiшло не так, вона зробилася пiдозрiливою, зненавидiла людину, на яку вiн ii перетворив. Зненавидiла бути цiею параноiдальною, нещасною, жалюгiдною особою, яка благае про правду й вiдчайдушно змiнюе зовнiшнiсть у намаганнi знов вiдвоювати його увагу в невидимоi загрози. А коли вiн пiшов, ii сум був обарвлений полегшенням, що бiльше не треба намагатися. Коли Джефф переiхав до неi, вона була вже старшою, мудрiшою в коханнi. Йому вона не вiддавала стiльки ж, усвiдомлюючи потребу щось залишати для себе. А вiн вiддавав iй усе – принаймнi все, що мав. Із Джеффом вона подорослiшала. Вiн розширював ii свiдомiсть, розмовляв з нею про полiтику й суспiльство та змушував стараннiше придивлятися до несправедливостей навколо. «Якщо комфорт переважуе пристрасть, це добре», – казала вона собi. Мабуть, iй краще з тим, з ким ii життя стабiльне. Із Джеффом вона навчилася застосовувати мозок i завдяки цьому вiдчувала, що дорослiшае. А ще вiн був такий милий iз Сабiною, нiколи не намагався тиснути на неi чи грати в «татуся», а просто забезпечував iй твердий тил з любовi та мудростi. Але згодом, шiсть рокiв по тому, з’явився Джастiн, який змусив ii усвiдомити, що цiла частина ii ества дрiмала роками, а зараз уперто намагалася вирватися на перший план. Кейт була сексуальною жiнкою, i вiн зробив ii такою, i щойно воно вибухнуло, мов гейзер, цього було вже не вгамувати. Ще нiхто не розпалював ii так, як вiн, не змушував палахкотiти й ходити в запамороченнi, нiби п’яна, о дев’ятiй ранку. Нiхто не оточував ii майже видимою аурою сексуальностi, кипучою мантiею феромонiв так, що вона помiчала, як на неi обертаються, свистять iй услiд, навiть коли вона була недбало вдягнена. «І я заслуговую на це, чи не так?» – казала вона собi, вiдчайдушно намагаючись рацiоналiзувати той бiль, якого збиралася завдати. Їй вiдпущено ще один шанс. Чому вона мае вiдмовитися вiд романтичного кохання у вiцi тридцяти п’яти? – Це що, змова худих? Доки ви сидите тут i мрiете, я вже з’iла майже весь чун фунь. Меггi, умостившись на кухонну раковину, енергiйно розмахувала паличками для iжi перед носом у Кейт. – Те, що ти не можеш вiдрiзнити кантонську вiд мандаринськоi, ще не означае, що тобi не дозволено iсти. – Вибач, – пробурмотiла Кейт, колупаючи свiй обiд, який вистигав у тарiлцi. Вона гадала, що голодна, але ii апетит, такий мiнливий останнiм часом, знову вирiшив зникнути. – О господи. Досi нещасливе кохання? Ти ж не на стадii «Не можу нiчого iсти» – скiльки вже, три мiсяцi? – Я не знаю, на якiй я стадii, – засмучено сказала Кейт. – Хоча так, знаю. На стадii провини. Меггi звела охайно вищипану брову. Коли Кейт вiдкрила iй, що кидае Джеффа заради Джастiна, то очiкувала, що Меггi, знайома iз Джеффом довше, автоматично стане на його бiк. Але цього не вiдбулося: мабуть, як людина, здатна дотримуватись одразу двох суперечливих поглядiв, Меггi виявила також доречне вмiння зберiгати вiдданiсть обом. – На стадii провини? Ой, не будь такою плаксiйкою. Заради бога. Ти ж щаслива, чи не так? Джастiн щасливий? Джефф, будьмо чеснi, навряд чи схильний до самогубства. Не той тип з усiею його психiатричною пiдготовкою. Може, просто зараз, доки ми розмовляемо, вiн влаштовуе собi добрячого терапевтичного прочухана. – Вона рохнула вiд смiху, вiд чого шматок локшини полетiв через стiл. – Не через Джеффа. Через Сабiну, – сказала Кейт. – Я руйную ii життя. Меггi взяла останню креветку в паперовiй обгортцi, глибоко зiтхнула, а тодi вiдсунула тарiлку до переповненоi мийки. – Розумiю. Пекельна пiдлiткова пора, так? Дiвчина-дитина тебе мордуе? – Не настiльки. Вона зi мною ледь розмовляе. Але я бачу, у неi це просто на обличчi написано. Вона вважае, що я руйную iй усе життя. І ненавидить мене за те, що я вiдiслала ii пожити з моею матiр’ю. – Ну, за це ii не можна винуватити, якщо те, що ти менi розповiдала, узагалi правда. Але щодо руйнування ii життя – не треба мелодрами. – Вона всмiхнулася Кейт. – Знаю, менi легко казати, але облиш, вона ж не ображена безпритульниця, чи не так? Кейт пильно дивилася на неi, вiдчайдушно бажаючи бути обнадiеною. Меггi пiдняла руку й почала загинати своi пухкi пальцi. – По-перше. Вона вдягнена та нагодована? Так. Аж надто добре, як на мене, з оцим ii безглуздим пунктиком на брендах. По-друге. Ти колись приводила в ii життя когось жорстокого? Нi. Усi твоi чоловiки – ну, тi обидва, що жили з тобою, – просто обожнювали ii, i не скажеш, що ця маленька панi колись iм вiддячувала, благослови ii боже. По-трете. Джефф був iй справжнiм татом? Нi, про що вона старанно нагадувала йому за будь-якоi можливостi. По- четверте. Чи пiде вона через кiлька рокiв з дому не озираючись? Безумовно. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66368028&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Глибокого басу (iтал.). – Тут i далi прим. пер. 2 Загальна назва бiлих людей у кантонському дiалектi. 3 Мод Гонн (1866–1953) – iрландська акторка, поетеса й журналiстка, вiдома активiстка суфражистського руху та боротьби за незалежнiсть Ірландii.