Спаленi мрii
Ганна Ткаченко


Що минулося – не забулося… Вiйна увiрвалася й у життя Мар’яниноi родини: чоловiк не повернувся з фронту… Самотня жiнка мрiяла, щоб хоч ii дiти побачили свiтле майбутне. Та не судилося… Фашисти лютували особливо, коли iм чинили опiр: зганяли людей мов худобу на бойню, убивали з кулеметiв, спалювали живцем! У жахливому полум’i зникали не лише села, але й надii на свiтле майбутне! А партизани не поспiшали на допомогу…





Ганна Ткаченко

Спаленi мрii



Не гарячись! Ти думаеш, уже все скiнчено. Не так просто. Це народ…



Час iнший, а народ той же.

Я вивчив його iсторiю.

Їх життездатнiсть i зневага до смертi безмежнi.



Їх не можна пiдкорити…

    О. Довженко. Украiна в огнi






Роздiл 1





1


– Якби ж знати, що дiти в достатку житимуть, якби знати… Заради того все можна знести. – Мар’яна зажурено хитае головою. – А його позаду… ой як багато! – Вона не любить переглядати минуле, але й вiдсахнутися вiд нього не може. – Тепер тiльки б до перемоги дожити. – З такоi думки починаеться кожен день i нею закiнчуеться. – Та чи довго ще чекати? – Їй часом здаеться, що терпiння вже зовсiм не вистачае. І нема iй за що схопитися i на що опертися. Може, давно пiшла б в iнший свiт, але й думку таку не пускае у свою голову, бо мусить виростити дiтей.

Погляд довго блукае хатою, а спинившись на iконах, що висять на покуттi, завмирае. Усе частiше так бувае – тiльки сама в хатi, так i закам’янiе вiд думок. Якби хтось озвався до неi в таку хвилину, вона б його не почула, бо тут лише ii тiло, а сама – далеко звiдси. Тiкають вiд цього життя навiть думки, аби хоч трохи десь вiдпочити. Радiють, коли знайдуть Федора чи неньку з татком, а вже коли потраплять у босоноге дитинство, то й не вибратися звiдти так швидко. А як прийде вона до пам’ятi, аж стрепенеться, пригадавши, хто вона, як живе i в який час.

– Зима насуваеться, а й полiнця дров у господарствi нема, – тiльки проказали вуста, як скорбота знову почала ii хитати. – Ось виростеш i козаком станеш, тодi все в матерi буде – тепла черiнь, на якiй усi кiсточки, застудженi за життя, вигрiються, смачний борщ iз м’ясом, вареники зi сметаною – iж скiльки душа забажае, валянки битi й кожушок легенький, хустка тепла, будинок просторий, щоб усi дiти та онуки в ньому помiстилися.

Аж свiтлiшим ставало ii обличчя, неначе все вже збулося, навiть випрямилася зiгнута спина, розправилися стомленi плечi та якийсь невидимий вогник запалив ii очi, але на мить…

– Хiба це так багато? – По хвилi важко зiтхнула, коли знову думками повернулася у свою хату. – Та й самi ми все це зробимо, дали б нам тiльки таку можливiсть. Хiба ж це справедливо, коли людина все життя працюе й не мае навiть необхiдного? Землi пiд хатою багато, а ми голоднi, лiси навколо стоять, а ми в холодi. – Знову ii стомлений погляд, мов неприкаяний, пiшов блукати хатою. Цього разу вiн спинився на дитятi. – Ой-йой-йой, синку! І що я татковi скажу, якщо ти помреш? Було двое, а я й одного не зберегла… – пригадувала той день, коли народила двiйню – одну живу дитину, а другу – метрву. – Вiдкрий оченята та засмiйся дзвiнко, як ти вмiеш – на всю хату, – благала, вдивляючись у рiдне личко.

		Люляй, люляй, мiй синочку,
		Тато зробить забовочку,
		Зробить шабельку кленову,
		Та ще й коника гнiдого,
		Мама вишие сорочку,
		Люляй, люляй, мiй синочку.

Мар’яна вже вкотре спiвала колискову своему Ваньковi, мiцно притискаючи його до себе, аби зiгрiти своiм тiлом.

– Татко тебе любив би, на плечах носив, на спинi катав. Але чи побачиш ти його? Ось коли видужаеш, проситимеш i ти Бога, вiн обов’язково тебе почуе, бо ти ще безгрiшний. Проситимеш дуже, адже ви з татком повиннi зустрiтися тут – на землi. – Ледь посмiхнулася та далi пригадала бабусину пiсню:

		Люляй, люляй, мiй Іванку,
		Завтра вбереш вишиванку,
		Припнеш шабельку до боку
		Та й поiдеш в свiт широкий.

Замотувала його холоднi ноги своею старою, але теплою хусткою.

– Вiд учорашнього вечора жар не спадае. Холодно стало, а в хатi тепла не знайти. – Притулялася до його гарячого лобика своiми холодними вустами. – Вiддала б свое, але де йому взятися в моему тiлi, iнколи здаеться, що й кров у судинах замерзае, – проказала й сама налякалася. – Ти не слухай, хлопчику мiй, я все одно виживу, i ти повинен вижити, – схилилася над дворiчною дитиною. – Як не повернеться таточко, будеш при менi, бо ти найменший. Водички подаси хворiй матусi й на сонечко виведеш. А я сидiтиму та квасолю лущитиму, рукам без роботи i на старостi погано. – Умить пригадала свою бабусю, яка у валянках сидiла на призьбi бiля хати. Старенька вже й не бачила нiчого, а все просила дати iй якусь роботу. Дуже радiла, коли дитина якась пiдскочить, посмикае ii та щось розкаже, бо в дорослих часу на розмови не вистачало. – Не залишай мене, благаю. З ким же я тодi доживатиму? – шепотiла на вухо малiй дитинi.

		А в воротах кiнь спiткнеться,
		Син додому не вернеться.

Проспiвала та й сама налякалася.

– Що це я? Дурне таке з язика злетiло. Ти теж хороший, хворiв уже цiлий тиждень, а босяка по хатi бiгав. Щоправда, глядiти за тобою не було кому, бо ми то зустрiчали, то проводжали. Коли й додому прибiгли, то всi в роботi, яку по осенi не переробити. А ти й зовсiм злiг, навiть оченята закрив… – пригортала його до свого худого тiла. – Чи задумав мене бiля себе тримати? Скучив, мабуть. – Гладила його голiвоньку та знову цiлувала в гаряче чiльце. – І я тебе за роботою не бачу, не помiтила, коли й вирiс, – мiряла його своiм поглядом. – Узимку тобi з клаптикiв нову ляльку зроблю, а то й козака гарного, якого в жоднiй хатi не знайдеш. Коли стоятиме на покуттi, тодi й дiти здоровими ростимуть. Усе буде, як колись у батькiвськiй, бо ми зовсiм не такими стали – iнше життя пiшло – iншi й люди: якiсь мiзернi, понурi, неначе iм байдуже, що навколо них дiеться. – А в тебе голова буде пiднята, очi яснi, руки сильнi, а сам хоробрий, як дядько Тимофiй. І доживатиму я тодi в радостi.

Їi вуста розтяглися в щасливiй усмiшцi, але також на мить. Збиралася й далi говорити, чому це люди такими стали i чому дiти мусять iншими бути, бо вважала, що вони вже й за онукiв грiхи спокутали. Але за вiкном почулося шарудiння.

– Ой, мабуть нашi повернулися. – Сама аж пiдскочила.

– Дядько Михайло з Уляною везуть дрова з лiсу! – якраз за вiкном кричала Горпина.

– Чую, чую, – озвалася Мар’яна, зрадiвши. – Тепер у хатi натопимо i ти швидше видужаеш, – повiдомила своему Ваньковi.

Вона обережно поклала дитину на полик, пiдправила подушку, уже на ходу накинула на себе куфайку й вибiгла на той галас, а побачивши пiдводу, яку супроводжували жiнки з iхньоi вулицi, стала й собi придивлятися.

– Здаеться, пiввулицi зiбрав дядько Михайло. Мабуть, розпитують, де брав, – намагалася здогадатися. – Та нi, мабуть, просять i собi, а вiн не спиняеться. – Одразу й тривога в ii голосi з’явилася. – Дивiться, уже напали на нього i тягнуть нашi дрова з воза! – показувала, тупцюючи на мiсцi. – Ой лишенько! Чи бiгти на допомогу, бо нiчого не залишиться! – Не зводила очей з тiеi пiдводи, схрестивши руки на грудях.

– Чого бiгати? Люди теж печi не топили й худобi не наварили, дiти, як i нашi, на холоднiй печi спали, – спокiйно проказала Горпина. – Не ходи лаятися, не бери грiх на душу. Нехай iде, уже що привезе.

Чути було, як дядько Михайло раз по раз хлиськае худу кобилу, яка мало не падае, як вiдганяе жiнок, стомившись умовляти, як навiть на крик зриваеться його голос:

– Та вiдчепiться ви, Христом Богом прошу! Я ж не можу всiм роздати, уже й так половина лишилася. – Блискав на всi боки своiми очима, але не сердився. – Скинув однiй колоду та другiй, то iншi й дорогу загородили. Не бити ж менi iх! Зовсiм люди совiстi не мають, – говорив одне, а думав зовсiм iнше.

– Мар’яно, хоч ти зрозумiй мене, немае i полiнця на господарствi, – прикладала руки до грудей одна сусiдка. – Картоплиння сире через дощi, горiти не хоче, сам дим у хатi. Дайте й менi колоду, хоч тиждень топити буде чим!

– Чому тiльки тобi? Я теж у холоднiй сиджу, – протягувала руки iнша.

– І я прошу, дiти хворi, погрiтися нiде, та й гарячого не iли два днi. Зжалься, дядьку Михайле! – плакала третя.

Мар’яна стояла мовчки i тiльки дивилася на них. Так чекала дядька з дровами, а тепер не знала, як iх у двiр завозити. Усiх розумiла, i всiх було шкода. Але що робити?

– Вiдчиняй! – нарештi дядько Михайло подав команду. – Заiжджатиму. – Сам ще тупцював на мiсцi, то на дрова зиркне, то на нещасних жiнок. – Нова влада вже е, нехай вона й пiклуеться про людей, а цi дрова не вашi, – вирiшив по-своему.

– Як сам не даси, то розтягнемо, – одразу й погрози почулися. – Останнiй раз просимо: дай як не по колодi, то хоч одну на двох чи хоч на один раз протопити, i на те згоднi, – наполягали жiнки, вже тримаючи кобилу за вуздечку.

– Та що ви в нього просите, хто вам дасть?! – почувся голос тiтки Лисавети. – Отой конюх нiмецький, чи що?! – Знала, що Михайла в цю мить неначе блискавка вдарила. Самiй аж здоров’я прибуло, нiби хтось у дядька забрав, а iй перекинув. – Ви ще в Сави попросили б! – кричала, поспiшаючи й собi до iхнього двору. – Думаете, раз приiхав з партизанами, то вже й герой? – Вона вже давно заробила на горiхи, але ii ще нiхто не чiпав. – У нього вдома гори дров лежать. Собi давно заготовив, а ви без чоловiкiв, то так i сидiть. – Їi нiхто не вчив, але вона й без того умiла перевернути все догори дригом.

Частiше люди не вiрили iй, а цього разу таки прийняли брехню за правду. Зараз кололи своiми очима Михайла, а дехто вже уявляв, як жалiеться своему чоловiковi пiсля вiйни, а той, не роздумуючи, кидаеться на дядька з кулаками. У той час тiтка Лисавета, спинившись, вiдхекувалась та радiла, що все в неi вийшло, як iй хотiлося.

– Ах ти гадюка, так ти вже й за мене взялася? Нiчого не вийде. – І дядько Михайло, схопивши в руку батога, погнався за нею, тiльки шапка на головi пiдстрибувала.

Зрозумiвши, що перестаралась, вона, мов на мiтлi, югнула у свiй двiр, бо знала, що в цього дядька ще е сила в руках. Усе ж батiг ii спобiг, коли вона вiдчиняла сiни.

– Ой-йой-йой! – зарепетувала вiд болю. А вже зачинивши дверi та ляснувши засувами, заверещала на всю хату, аж на вулицi було чути.

– Михайле, спинися, не воруши гiвно – ще бiльше вонятиме, – кричала навздогiн Уляна. – Вона завтра все перекрутить i скаже, що ти ii вбивав, ще й своiх свiдкiв приведе. Хто знае, чим тодi все скiнчиться. Ходiмо звiдси, – тягла його за рукав, коли вiн уже збирався ламати сiнешнi дверi.

– Краще з розумним загубити, нiж з дурним знайти, – почувся позаду i голос дiда Сави. – Чи ти здурiв? Чи збираешся всiм дурням рота затикати та батогом iх бити? Ти ж бачиш – вона провокуе тебе, отже, щось хоче.

Заспокоiвши гарячкуватого сусiда, вони поверталися до свого воза, бiля якого вже не було нiкого, крiм Мар’яни та Горпини, та й тi мовчки дивилися на однiсiньку колоду, що лишилася на возi. Мар’яна витирала сльози, а Горпина раз по раз знизувала плечима.

– Не лайте жiнок i не множте зла, – намагалася всiх заспокоiти Горпина. – Так i в голодовку було, – хоча й звикли не пригадувати тi роки, а вiзьме та й привидиться щось. – Хiба виннi люди, що дожилися до краю – топити нiчим i нiчого не вродило.

– Картоплю напiвгнилу витягуемо з мокроi землi, – пiдтримала ii Мар’яна, – а воно вже й холоди не забарилися. – Їй теж усе частiше спадав на думку той тридцять третiй. – Поки ще радiсть була – без пам’ятi бiгли солдат зустрiчати, а потiм знову те саме. Хiба ж можна все це витримати?

Вона все зиркала то на небо, то на людей, неначе хотiла спитати: Господи, чи ти оце бачиш, що тут коiться?

– Досить вам про дрова! Чи це вперше нам таке, дасть Бог, не замерзнемо зовсiм. – Дiд Сава рiдко коли опускав руки. – Я вам про iнше розкажу: у центрi села бiля бувшоi комендатури, кажуть, Голуба повiсили. Чув, що то директор школи, агроном та ветеринар здали його ще вчора як зрадника, а самi себе в груди били та запевняли, що пiдпiльниками були, на партизан працювали. – Закiнчивши, вiн зняв картуза i нагнув голову.

– Сашка Голуба? Та не може того бути! – сплеснула руками Горпина. – Який тiльки хоробрий хлопець! Постiйно ризикував своiм життям. У партизани скiльки людей привiв: i з нашого села, i з Горвища, i з Воскiвцiв! Та де вiн тiльки не був! – нiяк не могла заспокоiтися. – А зрадники якраз вони, бо на нiмцiв працювали. Ой лишенько! Та що ж це коiться! Не встигли порадiти, як новi новини! – голосила далi.

– Що лихо, то лихо на нашi голови, – журився й дiд. – Я йому довiряв, як собi, а вiн жодного разу мене не пiдвiв.

– Чому ж тебе не покликали та не спитали? Ти ж все це знаеш, – не вiдривала вiд Сави свого здивованого погляду.

– Ти думаеш, що нiмецькому старостi повiрили б? – Пiднявши аж на лоба брови, вiн дивився на Горпину сумними очима. – Самi все рiшали, – додав по хвилi. – Та тiльки брехню за правду прийняли. Самi судили, самi й вирок винесли – усе як на фронтi. Кажуть, що пiсля пiших солдатiв у нас трое вiйськових залишилися, якi й зустрiчали той обоз. А коли люди розiйшлися з площi, провiвши своiх i чужих, наша трiйка i притягла в сiльраду Сашка Голуба. І як тiльки язики повернулися сказати, що затрималися, бо зрадника ловили. Самi нiбито дуже на фронт поспiшають. Нiкому й на думку не спало, що саме iх треба затримувати – партизанський загiн у сорок першому не створили, тодi й мiсяця не минуло, якi з лiсу в село примчали, замерзли, бачите, i зголоднiли, а головне – налякавшись блискавичного наступу нiмцiв, поспiшали в ноги до них упасти, – хитав дiд головою. – Хiба ж думали, що iх колись проженуть iз нашоi землi?! – Вiн довго мовчав. – Шкода, що вiйськовим зараз дали велике право – самим усе вирiшувати. Хлопцiв пiд тином убили без суду i слiдства. Так i цього разу, усе вирiшили на свiй розсуд – ту трiйку, дописавши в списки, вiдрядили на фронт, а Голуба на шибеницю потягли за те, що перед вiдступом нiмцiв партизанiв уночi не провiв до Березного. Було йому таке завдання, i вiн, дiйсно, його не виконав, бо ця трiйка, усе пронюхавши, заманила його до себе, чимось напоiла, пiсля чого вiн двi доби проспав. І що, скажете: не спланували заранi? Тiльки збиралися, мабуть, нiмцям його здати, а коли тi так поспiшно вiдступили, вирiшили нашим. Їх i таке влаштовувало. Сашкова мати до мене сьогоднi приходила i про все розповiла. – Його пiднятi брови вже були аж пiд шапкою, а очi бiгали туди-сюди, не знаходячи мiсця, на якому можна спинитися.

– Чому ж учора не прийшла? – Горпина стояла блiда, мов стiна.

– Не знала вона, та й нам нiхто не переказав. А я все зiставив, i ось що виходить: коли ви в Тонi вечеряли, його якраз допитували, а коли додому поверталися – вже й повiсили. На той час у центрi жодноi людини не було, тому вiшальника побачили лише вранцi, та й не впiзнали одразу. Коли вже роздивилися, матерi переказали, а вона бiгом у сiльраду та давай там кричати. Тодi, може, й завагалися тi вiйськовi, але пiзно вже було. Тому, залишивши в нас одного пораненого офiцера, який, кажуть, призначений головою, всi iншi термiново в район подалися, – нервував дiд Сава, аж пiд очима в нього сiпалося.

– То ходiмо й ми до того нового голови, нехай знае, що наробили, – запропонувала, не вагаючись, Мар’яна.

– Зачекайте. Кому i про що розказувати? – нiби прокинулася баба Проня. – Хiба що матiр пiдтримати, яка, мабуть, i зараз бiля свого сина стоiть. Не кине ж вона рiдну дитину, раз зняти не дозволяють. Призначений голова сказав: нехай ще повисить, бо вважае, що все зробили правильно.

– Ви як хочете, а я пiду, поплачу бiля нього та попрощаюся, вiн мене не раз iз села до партизан возив i возом, i саньми. Бiдовий був хлопець, справжнiй боець. Заодно в сiльраду зазирну, на того антихриста подивлюся, який теж брав участь у чорнiй справi. Чи подурiли, чи озвiрiли, чи на вiйнi кровi надивилися, то тепер зi своiми воюватимуть? Що ж це коiться? – горювала Горпина.

– Не ходiть. Уже нiчим не допоможете, – продовжувала умовляти баба Проня. – Усi на фронт пiшли, а вас знову захистити нема кому, заберуть – i все. Пригадайте, як перед вiйною було – слово боялися сказати. Так надiялися, що прийде нове життя, та якби старе не повернулося. – І вона взяла пiд руку свого Саву.

– Мабуть, ваша правда. Подивитися можна, а сiльраду – обiйти десятою дорогою, – зваживши все, порадила й Мар’яна.

Отак вагалися деякий час, потiм напоiли Ванька Горпининими лiками, занесли дрова, якi було прив’язано до воза, i розтопили грубку. Про знайомого Сашка-партизана говорити не переставали. Тому, залишивши бiля хвороi дитини Дуню, яка бiльше не хотiла мерзнути на вулицi, вирушили до центру. А там приедналися до невеликоi групи людей, якi стояли недалеко вiд колишньоi комендатури. На шибеницi, що залишилася в спадщину вiд нiмцiв, у хромових чоботях висiв молодий парубок з чорним чубом. Люди хрестилися, коли пiдходили, i хрестилися, коли вiдходили. Довго там нiхто не затримувався i нi про що не розмовляв. Лише мати стояла i час вiд часу хустиною терла свое почорнiле вiд горя обличчя.

– Ой, лишенько! Отаку мученицьку смерть прийняти! – вирвалося в Горпини. – Може, ти за нашi грiхи постраждав! – почала причитати. – Та як же ми в холод тебе в лiсi виглядали, а ти нам i хлiба, i до хлiба привозив! Та в кого ж на тебе рука пiднялася!.. – Сама все на сiльську раду поглядала.

– Оце так йому вiддячили за добрi справи, – не мiг промовчати i дiд Сава, душили i його чиiсь руки. – Ще подивимося, куди поiхали тi трое. Не вiрю, що на фронт. Багато лиха вони наробили ще пiд час колективiзацii, здавалося, що й земля таких носити не зможе. А вони, бач, вивчилися, керувати стали, та коли довелося захищати свою землю – до нiмця побiгли, але й тому до кiнця служити побоялися. Тепер задумали через чужу кров сухими з води вийти! Іроди окаяннi! – Вiн тер свою шию та все щось ковтав. – Тримайся, Галю, твiй син героем був. Правду не сховати, колись усе одно всi взнають, – хоч якось хотiлося йому втiшити бiдну матiр.

– Матiнка Божа теж плакала за своiм сином, коли його на хрестi розпинали. Плач i ти, бо у твого сина свiй хрест, – додала й Горпина. – Бог забрав його у свое вiйсько, такi смiливi i йому потрiбнi! Мабуть, i там вiйна йде, – сама глянула на похмуре небо i задумалась.

Ще в лiсi iй здавалося, що за ними слiдкують з неба – то закриють вiд ворога, то допомогу надiшлють, коли вони вже помирати збираються. Часто була впевнена – всi воюють i на землi, i на небi.

– Ходiмо додому, а то бiля вас багато люду зiбралося, – уже не вперше просила баба Проня. – Ходiмо, дiду, ти перший день як удома. Боюся за тебе i за всiх нас боюся. Забирай дiвчат, годi iм причитати, – вона вже благала, бо зовсiм не вiрила, що серед них немае тiеi людини, яка через п’ять хвилин, а то й ранiше про все доповiсть новому начальнику. «Не всi те роблять з власноi волi, але ж роблять», – пригадувала ще довоеннi чутки про п’яту та десяту хату в селi.

Поверталися мовчки, кожен думав про свое.

Дiйшовши до двору, дядько Михайло пiшов пиляти привезену колоду, а дiд Сава заговорив на буденнi теми. Мар’яна знову почала бiдкатися за дрова.

– Не хвилюйся, ми з Михайлом сьогоднi ще раз з’iздимо та поночi привеземо, бо завтра вже нiхто нам коня не дасть, раз нова влада в селi е, – пообiцяла Уляна.

– Багато хто хотiв скористатися безвладдям, а воно не вийшло. Збиралися до лiсу деякi чоловiки землянки розбирати для хати, а iх усiх на фронт забрали, не дали i дня вдома побути, – сказавши, дiд Сава, поглянув на Мар’яну.

– То, мабуть, у Тимохи такi плани були? – здогадалася вона.

– Так. Якби привезли, то потiм i без нього склали б, але що говорити, коли нiчого не вийшло. Воювати ще треба. – Вiн скрушно хитав головою.

– Нiчого, я почекаю, дощ за шию не капае. Закiнчиться вiйна, тодi й зробить, аби живий зостався, – ще бiля повiшеника вона думала про свого брата Тимофiя, а потiм цiлий вечiр.

В’язка дров трохи зiгрiла холодне повiтря, i дiти напилися гарячого чаю, але спати полягали знову не роздягаючись, бо на теплiй лежанцi Мар’яна поклала хворого Ванька. Сама сидiла над ним та знову спiвала свою колискову.

		У недiлю вранцi рано,
		Кiнь вернувся осiдланий,
		Вийшла з хати стара мати,
		Стала коня напувати,
		Як напоiть, то й заплаче,
		Люляй, люляй мiй козаче.

Прилягла i Горпина на полику, не знiмаючи куфайки.

– Мар’яно, давай спечемо завтра хлiб, бо чула, що пiслязавтра зранку сестри додому вирушають. Уже i я погодилася з тим – чого iм тут сидiти, коли всi думки там? Одне тiльки – повертатися нема куди. Партизани сказали, що все iхне мiстечко згорiло. З тисячi трьохсот будинкiв лише десять уцiлiло, – на тих словах Горпина замовкла.

– Матiнко Божа! – перехрестилася та поглянула на iкони Мар’яна. – А де ж людям жити?

У вiдповiдь Горпина лише знизала плечима. А коли сестри опiвночi знову прийшли з лiсу, тепер уже з дровами, вдруге розтопили грубку та повернулися до тiеi розмови.

– І де зараз моя Валя? – здавалося, що вуста самi промовили те, про що Уляна думала кожного дня вiдтодi, як залишила ii у своiй Корюкiвцi. – Може, на попелищах з малою дитиною? – губилася в здогадах. – Вона вся в мене пiшла – бiдова, то просто так не пропаде, – втiшала себе вигаданим. – Скорiш за все у погребi вiд негоди ховаються. Де ж iм iще бути? – вона i питала в себе, i вiдповiдала, бо всi знали iнше… – Ми з нею часто не мирили, але й не сердилися довго, – хотiлося iй про доньку говорити. – Люди казали, що так бувае, коли характеру одного. А вже як розумiли одна одну – з пiвслова, – аж засвiтилися ii очi.

– Добре, коли ти ii там знайдеш. Видужала та знову пiшла в партизани чи до родичiв. Де тодi шукатимеш? – Мар’яна не знала, як пiдвести до тiеi страшноi розмови.

– Пiти могла тiльки в Савенки до родичiв. А якщо в партизани, то дитинку на сваху залишила. Таку маленьку з собою ж не забере. Та й повернулися вже партизани, – розмiрковувала Уляна далi. – Я в думках уже давно там, час до купи збиратися. – Навiть усмiшка торкнулася ii обличчя, так iй радiсно стало вiд тiеi думки. – Якщо вiйна не затягнеться, то й Катюшка скоро повернеться, потiм i Митя мiй. – Хоча й вiдчувало серце щось iнше, вуста говорили свое. – А ти, Дуню, чого мовчки сидиш? Додому йтимеш? – Вона перевела на сестру свiй погляд.

– Пiду, звичайно, тiльки чомусь боюся… Не дай Боже там щось не так, як я собi надумала, – ii голос аж тремтiв. – Такий поганий сон наснився, нiбито не про мою Раечку, але все одно…

Ще не договорила, а вiн знову постав перед очима – ходить порожнiми вулицями свого села, а нiде нi душi, лише згодом одна жiнка зустрiлася, вона голосно смiялася немов божевiльна. «Може, й насправдi розуму лишилася? Чи дiтей поховала, чи солдати згвалтували». – Дуня намагалася вгадати, дуже схожою вона була на Улянину старшу доньку.

Жiнки знову деякий час сидiли мовчки. Мар’яна тримала на руках Ванька, який, вiдiгрiвшись, клiпав очима та iнколи посмiхався, а хлопцi на печi, як i ранiше, почали стрiляти по нiмцях.

– Мар’яно, – мов iз того свiту почувся голос Горпини. – Невже ми ii так i вiдпустимо, не розказавши правду? Вiдтягували скiльки могли, куди ж далi? – Вона так дивилася, неначе на ii шию зараз накинуть зашморг.

– Ви на що натякаете? – Уляна вмить схопилася з полика. – Почали, то доказуйте! – аж крикнула сердито. – Невже сестра моя рiдна вiд мене щось приховуе? – блиснула в напiвтемрявi глибоко запалими очима. – Побiйся Бога, у нас з тобою кров одна! – благала, вiдчуваючи щось недобре.

Мар’яна сто разiв обдумувала цю розмову, а коли настав час, не знала, з чого й починати.

– Мужайся, сестричко, ти в нас, як нiхто iнший, тверда характером, – обняла ii за плечi. – Вiйна була поряд з нами. Ранiше не повертався язик сказати правду, яку партизани в село принесли, – вiдчувала, як почало трястися тiло Уляни, бачила, як забiгали ii очi, затремтiли руки. – Крiпися, дорогенька, менi теж важко повiдомити тобi… – язик не слухався, потiм i зовсiм затерп. – Немае твоеi Валi, – коли проказала, здалося, що з ii губ злетiла сама смерть.

Почувши, блiда Уляна посунулася на лавку. Тепер вiд ii твердостi нiчого не лишилося. Усi намагалися втiшати, але, здаеться, вона нiкого не чула. Обличчя зливалося з бiлою стiною, хололи не тiльки руки, а й усе тiло.

– Дайте iй крапель яких-небудь, – налякалася Мар’яна, – дайте швидше, – дивилася на Горпину. – Невже помирае? Ой, лишенько яке в нашу хату зайшло! – причитала, не вiдходячи.

– Зачекай, Уляно, зачекай. – Горпина вже шарудiла у своiй торбинi, шукаючи флягу. – Для хворих партизани давали нiмецький трофейний спирт, потiм я i нашим його розбавляла, – хотiлося iй пояснити. – Випий, нехай серце вiдпустить. – Булькнула у кухля та простягла його.

– Нiчого не питиму, кажiть далi, – ледь ворушила Уляна посинiлими губами.

Потiм посунулася з лавки та впала на колiна перед образами.

– Ідiть усi в iншу кiмнату, швидко туди! – наказала Мар’яна дiтям, аби вони не налякалися. Сама знову пiдiйшла до сестри.

– Хочу знати все вiд початку й до кiнця. – Уляна благала мов iз того свiту. – Я витримаю, – зiгнулася в поклонi до самоi долiвки.

– Може, iншим разом або завтра. – Зустрiвшись з ii поглядом, Мар’яна замовкла, лише згодом знову почала, затинаючись: – Ще Тимоха розказував, як нiмцi спалили всю вулицю, де жила Валя зi свекрухою, та й не тiльки iхню. Людей зiгнали в колгоспну клуню i… зав’язали дверi, – останнi слова вона прошепотiла, не маючи сили вимовити голоснiше.

Уляна зойкнула i простягла до iкон своi руки:

– За що?… За що ти, Господи, так над моею дитиною?… Та чим же ми так розгнiвали тебе?

Не знайшовши i там вiдповiдi, заголосила так, що аж стiни здригнулися. Їi нiхто не наважувався спиняти, даючи матерi виплакати страшний бiль. Коли крик почав стихати, вона сама витерла мокре обличчя i звернулася до Мар’яни:

– Розкажи ще раз, я про дитину нiчого не чула.

Перелякана Мар’яна, поглянувши на Горпину Петрiвну, лише похитала головою.

– Мабуть, я продовжу, iй така розповiдь не пiд силу, – наважилася Горпина. – А ти не помреш? – Придивлялася до ii обличчя. І лише коли Уляна захитала головою, стала говорити далi: – Мучениця твоя Валя, а з нею i дитинка – янголятко маленьке. Нiмцi всiх дiтей вiдбирали i на очах батькiв розстрiлювали, багатьох у колодязь кидали. Твоя Валюша прив’язала дитинку до себе, i нiмцi штовхнули обох у клуню. Коли пiдпалили… – Горпина замовкла, iй теж не вистачало сили розказати про те страхiття.

– Дуже кричали? – Вони ледь розiбрали Улянинi слова.

– На всю Корюкiвку. – Горпина й собi заголосила.

Уляна раптово затихла i мов закам’янiла. Навiть не чути було, чи вона дихае. У цей час хтось постукав у вiкно. Коли Мар’яна вiдчинила дверi, до хати зайшов дядько Михайло. Спинившись на порозi, вiн мовчки переступав з ноги на ногу.

– Олiю для каганця принiс, щоб у темнотi не сидiли, – сказав по хвилi й, поставивши його на припiчок, знову вiдiйшов до порога. – Тут таке дiло: повертався з бригади, а Тоня якраз вискочила з хати, хотiла по тебе бiгти, – дивився на Горпину. – Просила передати, щоб не затримувалась, щось невiдкладне почалося. Розумiеш, на що я натякаю? – Сам то на Горпину, то на Уляну зиркае.

– Це до Надi треба йти, – здогадалася Горпина. – І все тобi в одну мить. – Заметушилася складати своi мазi та порошки в торбину.

Мабуть, iншi розмови трохи вiдволiкли Уляну, i вона, тримаючись за стiл, пiдвелася. У хатi було напiвтемно, горiла лише лампадка перед образами.

– Дай менi випити, що ти там пропонувала, – простягла руку.

Дядько Михайло, налякавшись того голосу, одразу вискочив у сiни, а Горпина подала iй невеличкого кухлика зi спиртом.

– Пий скiльки зможеш i лягай на полику, щоб я знала, що ти в порядку. Бачиш, тут про смерть, тут тобi про нове життя – i все в одну хвилину.

Метляючи торбиною, сама не йшла, а слiдкувала за кожним Уляниним рухом, роздумуючи, що iй тепер робити. Лише згодом, коли Уляна, витерши хусткою обличчя та добре висякавши носа, полiзла на полик, Горпина пiшла у двiр, поспiшаючи слiдом за Михайлом. «І чому часто так бувае – тiльки одна невiдкладна справа, тут i друга де й береться, нiби комусь завжди хочеться закрутити все в один клубок. Не могла та Надя зачекати хоч цю нiч. – Їй шкода було Уляну i вона картала себе за те, що покинула ii в таку лиху годину. – Ще руки на себе накладе, – чомусь думалося про найгiрше. – І чому я не сказала, щоб ii з хати не випускали», – навiть збиралася повернутися.

– Проведи мене до Тонi, – нарештi попросила Михайла, – темрява така, що не довго й баночки своi побити. Теж ковтнула б спирту та на пiч полiзла, у самоi страх як погано на душi. Тепер роботи до ранку вистачить. Але тут якось розродимось, а от Уляна бiдна жiнка, i як iй все оце пережити?

– Я б теж допомiг, тiльки не знаю чим, – почувся голос дядька Михайла, який усе зрозумiв. – Як вiдiйде, пiдводою туди вiдвезу, коня десь випрошу, навiть серед ночi поiду, бо самiй туди не можна – серце розiрветься. Добре, що й ти того не бачила.

Вiн завжди був неговiрким, а пiсля приiзду з партизанами й зовсiм мовчазним став.

– То й доказуй, коли почав, – спинилася Горпина серед дороги.

– Невже сама не зрозумiла? – буркнув невдоволено. – Тiльки чомусь про це нiхто не говорить. – Вiн теж не збирався, аби не такий випадок. – Коли нiмчугани розпочали в Корюкiвцi свою каральну операцiю, бiльшiсть партизанських загонiв Федорова поблизу розмiщалися. Не могли вогню не бачити, який, мабуть, i в Чернiговi видно було, а крик точно чули, бо я ж не глухий був. А от чому не прийшли на допомогу? – Вiн замовк i щось зважував. По хвилi у неi спитав: – Не знаеш?

– Нi, забожитись можу. – І вона вже хрестилася.

– Тодi зовсiм дурна. – У таких випадках Михайло не добирав слова. – Ти ж була серед них i все повинна знати – як хороше, так i погане, – вiдчувалося, що вiн добрався до правди. – За два днi всiх жителiв розстрiляли i спалили. Хоч чула, скiльки iх було? – Здавалося, що вiн зараз трястиме ii за петельки.

– Нi, не чула, – ледь проказала.

– Близько семи тисяч, самi корюкiвськi партизани говорили! – майже крикнув дядько на всю вулицю.

– І вони не прийшли на допомогу? – аж верескнула Горпина переляканим голосом.

– Готовi були, команди чекали, а ii не було, Федоров якраз у Москву лiтав. Правда, нiчого б не змiнилося, якби й там був. І ранiше не було такого, щоб iшли на карателiв. Головне для партизан – диверсiю вчинити, збурити всiх у тилу, а про те, щоб захищати мирних людей своiх, i мови не йшлося, хоча всi знали, що за одного вбитого нiмця де десять, де сто мирних людей убивають. У Корюкiвцi за одного тисячу призначили – так iм надокучили партизани.

– То скiльки ж, на твою думку, партизанiв у лiсi було? – хотiлося i iй зрозумiти все до кiнця.

– Бiльше двох тисяч. Не рахував, але чув вiд iнших, якi про це теж пошепки говорили. – Михайло важко зiтхнув.

– Сiм тисяч убiенних! – ледь проказала Горпина. – А вони знову пошепки? – у цю мить вона, дiйсно, не розумiла людей. – Ще скажеш, що НКВС партизанами керував, – вона й досi не могла стверджувати про те однозначно.

– А хто ж, як не вони? – Вiн сплюнув спересердя тягучу слину та вiдкашлявся.

– Скiльки ж карателiв було, не чув?

– Десь до пiвтисячi. Звiсно, що немало, але впоралися б, якби захотiли.

– То невже побоялися?

– Тьху ти, дурна баба все-таки, – аж скипiв Михайло. – І що ти там робила, коли нiчого не второпала? – колов ii своiми словами. – Ще в сорок першому, як тiльки-но пройшов фронт i в окупацii все притихло, комусь хотiлося, щоб у тилу якомога бiльше звiрств нiмцi чинили. Усi мали боятися iхнього режиму, щоб було жахливiше, нiж той голод, який ми пережили, репресii та розстрiли. Кумекаеш?

– Ну й дурень ти, до чого додумався. Це ж треба! – Штовхнула його руками.

Хотiла навiть плюнути в обличчя, бо й душу перевернув своiми словами. Стрималася лише тому, що всерединi нiхто не протестував, навпаки – причаiвся десь у куточку i збирався погодитися.

– Хоч i темно, але нiчого iх розпускати. – Сердитий дядько Михайло вже збирався вдарити ii по руках. – Чим бiльше нiмець вистрiляе хохлiв, тим советам краще. – Для неi це було просто вiдкриттям. – І про таке думав. Самим потiм менше роботи буде, бо не вiрю, що все змiниться. Не вiрю, i все. – Здавалося, що вiн говорить крiзь сльози. – Ми мов зайвi на цiй землi. Розумiеш? – Трусив ii за плечi, так йому хотiлося, щоб вона погодилася з кожним його словом.

– І правда! Нi одному, нi другому не нужнi. – Горпина кусала своi губи, тiльки б не закричати.

– Думаеш, Михайло мовчить, то нiчого й не розумiе? – Вiн уже вiдчув, що вони на одному боцi. – Оточили мiстечко рано-вранцi та давай усiх на вулицю виганяти, а тi спiшать, думають, що перевiрка документiв. – Вiн нiколи не був таким красномовним, i вона його слухала з вiдкритим ротом. – Заганяли нiмчугани людей, мов худобу на бойню, – групами по 50 та по 100 чоловiк: кого в школу, кого в церкву, в клуню, колгоспну контору, ресторан. Убивали з кулеметiв, потiм палили, було й живцем, як про Улянину дочку розказували. І треба ж було тому Ступаку заручникiв iз в’язницi визволяти? Із-за двох чоловiкiв усе зчинилося. А що? Командировi партизанського взводу все дозволялося. Правда, хто б не пiшов, коли там сини рiднi? Ще й дружину перед тим нiмцi розстрiляли. Врештi хлопцiв своiх вiн усе-таки визволив, сам тiльки втекти вiд кулi не встиг. Але дорого його сини людям обiйшлися!

– Ой як дорого! – хитала i вона головою. – Сiм тисяч старих i малих? – знову повторювала тi цифри, якi вiдтепер залягли в ii пам’ятi надовго. – Що ж тодi на фронтi творилося, коли в окупацii нiкуди було подiтися нi вiд чужих, нi вiд своiх? – Тепер ii мозок швидко складав усе до купи. – Ми ще ранiше вiд Корюкiвки могли полягти чи погорiти. До цих пiр не можу зрозумiти, як уцiлiли, – i тодi, коли Костя помiчника коменданта вбив, i коли партизани пальне зiрвали та пограбували. Нашi люди тiльки тепер отямлюються та кажуть, що чудо сталося. Думають, що Лаврентiй за нас молився. Інакше й нашi б кiстки на попелищах валялися. Буде вiн лежати бiля Феодосiя в Чернiговi, ось подивишся. – Вона вже давно вбачала в ньому непросту людину. – А що, навiть святий Миколай колись простолюдином був.

– Чи й не чудо! На початку то було, нiмець тодi ще не знав, як себе вести, а це ось – першого i другого березня, уже iм жарко у нас стало, – аналiзував дядько Михайло минулi подii. – За Корюкiвку кажуть так: такоi трагедii свiт ще не бачив. – Зараз вiн повторив те, що сказали партизани пiсля тiеi гарячоi нiмецькоi каральноi операцii. – Правда, свiт, може, й не бачив, а нам рiзне доводилося. Ти тiльки того… – спинився, придивляючись до Горпини, – не кажи нiкому, бо, може, що й не так.

– Бач, тепер i ти назад, сказав i налякався. Теж менi козак. А слово не горобець, вилетiло, то не пiймаеш. – Їй зовсiм не хотiлося замовчувати таке велике лихо.

– Чого менi боятися? – Хоча i вважав Михайло себе смiливим, але з часiв розкуркулення та страшного голоду постiйно хтось його стримував. Вiн сердився на себе, але вуста часто самi неначе зцiплювалися. – Ти не храбрися, – вiдповiв iй, – того, що сталося, все одно не вернеш. Іди та свое роби. Он тебе вже серед дороги виглядають, – буркнув та знову, ставши тим мовчазним Михайлом, якого вона знала, повернув назад.



Антонiна, зустрiвши Горпину Петрiвну ще на вулицi, щось прошепотiла iй на вухо, i жiнки швидко пiшли до хати. Ще не переступивши порiг, Горпина почула новi крики i схопилася за голову.

– Тихо, Надю, тихо, бо пiду назад. Голiвочка й без тебе на шматки розриваеться. Ну, i що ж ти, моя дитино, виробляеш, усю сорочку на собi порвала? Заспокойся, це тiльки початок, – витираючи ii мокре обличчя, лагiдно примовляла. – Давай помолимося Матерi Божiй, вона заступниця наша, – вклала в ii руку маленьку iконку. – Багато дiток народилося з нею, вона дуже давня, ще моя бабуся з нею пологи приймала. Народимо й ми, – запевняла. – Я все приготувала, все знаю, зi мною тобi нiчого боятися. Он i Тоня не так давно народила. У неi там така причина була, можливо, вона тобi й розповiдала, але тодi я дуже боялася за неi. Ти б бачила, як вона мужньо все витерпiла. Що й говорити – жiнка партизанського командира! – Сказавши таке, Горпина швидко замовкла, пригадавши недавню розмову з Михайлом.

Вона й сама часто над тим думала, але чомусь не вiрила до кiнця, списуючи все на розбiйникiв, яких часто люди теж за партизан приймали. Сьогоднi мов полуда з очей спала. «Чому ж ми зайвi на цiй землi? Мiж двох вогнiв потрапили. Чим же все скiнчитися може? Невже всiх у могилу зведуть?» – навiть таке крутилося на думцi. Приголомшена, вона ходила по хатi, то поглядаючи на Тоню, то вiдволiкаючи перелякану Надю, яка не переставала тремтiти. Але дiйсно – це був лише початок. Коли прокричали першi пiвнi, породiлля вже марила, крутила головою на мокрiй вiд поту подушцi, поривалася вставати, пiсля чого безсило падала назад. Усе частiше Горпина ловила себе на думцi, що i Надя божеволiе. «Двi труни може бути за одну нiч… Не доведи Господи!» – молилася й за Уляну до самiсiнького ранку.

– Який страшний погляд! Чому вiн на мене так дивиться? Менi страшно… – Їi навiть лякав Надин божевiльний погляд, який вона кидала по хатi. – Я молоденька, а вiн здоровий i ситий, – рiзко переходила на шепiт, нiби комусь на вухо. – Як звуть питае… – застигло на мить обличчя нерухомо. – Надя!!! – закричала на всю хату. – Куди мене тягнете? Я не хочу! Я поранених спасати мушу! Он iх скiльки! – тремтiла вона, нiби й зараз виривалася з чиiхось цупких рук.

– Господи! І ця помирае, – ледь сказала Горпина. – Отче наш! Іже есi на небесi. Да святиться iм’я твое, да прийдет царствiе твае, да будет воля твая… – поспiшала читати молитву.

– Не чiпайте мене, ви п’янi! То й що, що генерал! – знову кричала Надя на всю хату. – Менi боляче! Менi… Мамо!..

– Царю небесний, приiдi i вселiся в ни, i очистi ни от всякiя скверни… – читала Горпина вже наступну.

– Я застрелю тебе. – Надя рiзко перейшла на страшний шепiт. – Ви гвалтiвник, а не герой, – пiдняла праву руку i нiби цiлилась у когось бiля дверей. – Ти не прокинешся, ти бiльше нiколи не прокинешся, – шепотiли ii до кровi покусанi губи. – Не можу, не можу натиснути, – знову тряслася в гарячцi. – Тодi й мене вб’ють. Вони тут, вони за дверима, його охороняють. А хто тепер я? – намагалася схопитися, потiм впала на подушку i зовсiм стихла.

– Тоню, давай удвох, пропаде ж дiвка, – i собi тремтiла Горпина. – Менi ще такого не було. Треба рятувати хоч дитину. Я зараз рушником видавлю, а ти приймай ii на своi руки, iншого виходу в нас немае. Тягни за нiжки, як теля в корови, тiльки потихеньку, я вже давно намацала, що не голiвкою пiде. Приймай, не бiйся… – не замовкала Горпина, бо не могла обiйтися без помiчницi. – От молодець! От яка ти молодець! – пiдхвалювала, i в самоi тремтiли руки. – Нарештi хлопчика ми пiймали! – ледь тримаючись на ногах, доводила свою справу до кiнця. – Тепер бризкай святою водою та швидше повертайся, дитя вже мити треба, – пiдганяла Тоню, яка витирала рушником iхнi змученi обличчя, подавала теплу воду та хвилювалася, щоб вистачило сил у них обох, адже до ранку вони дуже заслабли. Але втома вiдступила, тiльки-но дитинка почала кричати. Спинившись, вони дивилися на те пташеня, у яке Бог якраз вдував душу. Розплющила очi й Надя.

– Нехай покричить, нехай усiм розкаже, що народився, заодно легенi розправить. Ми поморилися, а йому найтяжче було на свiт Божий потрапити. Здаеться, всi впоралися, – примовляла Горпина, розглядаючи малюка. – Слава Богу, все на мiсцi, i нiжки довгi та стрункi, тож хороший воiн буде. Ще й понедiлок сьогоднi, а з нього свiт починався, – ii обличчя торкнулася надзвичайна радiсть. – Як назвеш його, Надю? Михайликом би треба. Скiльки подiй у нас iз цим празником пов’язано! – придивлялася до неi i знову не могла зрозумiти – чи повернулася свiдомiсть, чи й зараз нi? – Синок гарний, у тебе пiшов: i носик такий, i навiть пальчики на ручках, – знала Горпина, яким ключиком вiдкрити серце матерi, тому й використовувала весь свiй життевий досвiд. – Це вiн зараз синюватий, бо старався дуже, а через мiсяць таким красивим стане – не впiзнаеш, через два – уже агукати до тебе буде, у три голiвку триматиме, а в чотири почне на ноги спинатися, – ii не полишала надiя, що вона все ж виведе Надю з того стану своiми словами. – Годуватимеш його; жiнка найщасливiша, коли дитинку свою груддю годуе. – Помiтивши, як Надя усмiхнулася, вона полегшено зiтхнула. А коли вимучена породiлля заснула, обнявши рукою загорнуте немовля, Горпина й собi примостилася на лежанцi. Один Бог знав, що вона була найщасливiшою, прийнявши ще одне дитя Боже.



По обiдi, залишивши породiллю на Антонiну, попрямувала додому. Зайшовши у двiр, побачила Мар’яну, яка поралася в хлiву.

– Як Уляна наша, кажи одразу? – Як не важко iй довелося, все ж не забула за неi.

– Заслабла вiд горя, не iла, не пила i не вставала навiть, – почула у вiдповiдь.

– Як не е, а жити все одно доведеться, живим нiхто в могилу не полiзе. – Горпина знала, що найтяжчими е першi хвилини. – Умовлятимемо й сьогоднi, жалiтимемо словом, аби хоч трохи легше iй стало. Згодом воно попустить, навiть з горем усi звикаються, – це вона й по собi знала. – Ходiмо до хати, страшенно хочу iсти. Чи в тебе нема чого? – Мабуть, уперше в життi вона просила.

– Усi горшки в печi перевернула, тож довелося знову розпалювати та борщ варити. Ото такий ранок був – самi нерви, – хвалилася Мар’яна. – Дiтям по шматку хлiба дала, а сама й крихти до рота не поклала. – Вона все на небо поглядала. – Вiтер пiднiмаеться, отже, знову погода мiнятиметься. Хоч би тiльки дощ не пiшов, бо й так холодно дуже. Солдатикам нашим тепла погода вкрай необхiдна. – Якими б не були iхнi власнi бiди, а за своiх бiйцiв вони, здаеться, нiколи не забувають. – Окопи ритимуть, i ночувати просто неба доведеться. А в нас… Тiльки нiмця погнали, одразу й терпець увiрвався – так захотiлося нормального мирного життя. І коли тiльки все скiнчиться? – Вона знову поглянула на небо i не могла зрозумiти, чому Бог так довго зволiкае зi своiм рiшенням.

– Дiждемося, – хотiла Горпина радiсно сказати, але, важко зiтхнувши, замовкла. – Ванько, козак наш малий, одужав? – спитала, придивляючись до Мар’яниного змарнiлого обличчя.

– Повеселiшав, i лобик уже не такий гарячий.

– Слава тобi, Господи. – Горпина, повiльно переступаючи стомленими ногами, пiшла до хати.

Через декiлька хвилин уже помiшувала в мисцi гарячий пiсний борщ, сьорбала його та пiдхвалювала. Уляна й собi почала ворушитися на лiжку.

– Чому про Надю нiчого не розказуете? Хто ж народився? – видно, намагалася хоч на хвилину забути за свое.

– Знову хлопчик. Поменшало чоловiкiв, то самi хлопцi народжуються, – повiдомила з гордiстю Горпина. – Правда, багато загинуло, то коли ще та рiвновага вiдновиться. А цей гарний, не худий, незважаючи на такий час, i не слабкий. У Тонi набагато слабший був. – Вона не замовкала, аби тiльки ii слухала бiдна Уляна. – Намучилися ми з нею. – Про те, що чула вiд Надi, вирiшила нiкому не говорити. Вона багато таемниць носила в собi, цю також сховала якомога далi. – Вистояла баба Горпина i цього разу, правда, якби не партизанська моя загартованiсть, то i я могла б поряд лягти, – сказавши, задумалася, звiдки ж взялася сила. – Зi своею старiстю всю нiч над нею простояла, аби тiльки нiчого поганого не сталося, бо Тимофiевi обiцяла. Тож i забавляла, i умовляла, i крутилася, мов муха в окропi. Повертало вже на те, що анi ii, анi дитини не буде. Та на все милiсть Божа. А от його вона й не знала, може, тому й життя не в той бiк пiшло. Городськi вважають нас забитими людьми, але вони помиляються, ми осмислено життя розумiемо.

– Ой, не кажiть такого, Горпино Петрiвно, ми теж грiшнi люди. Нiбито все й розумiемо, а не дай Бог чого, як оце з Уляною сталося, то можна й розуму лишитися, – зiрвалося з Мар’яниних уст.

– Надумала, коли про таке бовкнути. – Горпина навiть стукнула ложкою по столу. – Грiх таке говорити, – сердито поглянула. – Уляна дуже сильна жiнка, голодовку пережила в тридцять третьому. Коли тодi розуму не лишилася, то тепер усе переживе. – Вони й досi всi своi подii порiвнювали с тим тридцять другим i тридцять третiм. – Страшне, звичайно, горе, але на те й розум Бог дав, – не зводила очей з Уляни, яка тремтячою рукою ледь несла ложку до рота. – Пам’ятаете, Лаврентiй говорив, що просто так i волосина з голови не впаде, – додала ще й про нього, бо йому тут усi вiрили. – Життя, думки, вчинки – усе пов’язано, усе переплiтаеться. А ви, грiшнi люди, розплiтайте та думайте: чи за грiхи, чи во благо, як пiп Федот каже. У святих книгах написано, що настане той час, коли живi заздритимуть мертвим. То, може, якраз про цей час писалося? – пильно поглянувши на всiх, Горпина знову згадала розмову з Михайлом. Але цього ранку думки так швидко змiнювалися, що й сама ледь встигала за ними. – Надi ще того не зрозумiти, а Уляна переплаче та чекатиме Катю i Митю. – Вона вiдчувала, що й тут своiм словом зробила вже багато чого. – Думаете, менi легко? Усе кудись iду, когось рятую, бувае, i не хочу, але нiкуди подiтися. Сказати, що роблю це за якусь нагороду, то нi. Останнiм часом зовсiм нi з чим повертаюсь. Навiть борщ у вас соромно просити, бо й у вашiй хатi багато не заробила. Ви мене зрозумiете пiзнiше, коли до моiх лiт доживете. Покидае мене силонька, дiточок своiх вже давно немае, чоловiка – ще з громадянськоi, а я стала вже не та. Боюся старостi, бо нема до кого голови прихилити. Хилю ii до вас, до Тимофiя, до Антонiни, ви ж мене прийняли, i бачу, що не чужа я вам. Поганi думки i в мене бувають, але жену iх вiд себе. Бога боюся, та й людям вiдмовити не можу, ото i тиняюсь так по хатах зi своею торбиною. – Їй сьогоднi й самiй хотiлося, щоб ii пожалiли. Як нiколи вiдчувала, що захитався той твердий стрижень, який весь час ii тримав. – Пам’ятаю, як перший раз попросили поiхати до партизанiв, – пригадувала вона, – оглянути поранених. Я так не хотiла, так не хотiла, а менi немов на вухо хтось нашiптував: «Схаменися, Горпино! Що ти Господу скажеш, коли час твiй настане доповiдати про дiла своi? Люди на межi життя i смертi, тебе як Бога виглядають, а ти тут роздумуеш». Взяла пiсля того свою торбину та й поiхала.

– Вам буде про що доповiдати, бо ви людям допомагали. Не кожному дано так прожити. – Мар’яна нiжно обнiмала Горпину та свою Уляну. – Для чого тiльки про борщ говорили? Ми ж одна сiм’я. І дiлити нам нiчого, та й нема у нас нiчого.

– О! Коли було б що дiлити, то не були б ми такi добрi та рiднi, – посмiхнулася Горпина, збираючись лiзти на пiч. Вона ще й там про це думала, поки й задрiмала.



А Мар’яна, взявши граблi та лопату, через межi пiшла на свiй город. Там було все свое i все дуже рiдне. Неподалiк вiд спаленоi хати залишилася липа, вiд спиляних вишень та слив виросла поросль, на якiй у наступному роцi вже будуть ягоди, а перед молодим вишняком пишалася калина. Цiеi осенi це був великий кущ, на якому ряснiли червонi ягоди. На тлi все того ж чорного попелища, вiдгородженого вiд вулицi невисоким тином, молодий кущ червоноi калини був нiби свiдком ii життя. Тiльки кине на нього оком, так вiн про щось i нагадае, тiльки пiдiйде, так вiн i посмiхнеться до неi. Так було й сьогоднi – зриваючи та складаючи в кошик ягоди, яких торкнулися першi заморозки, згадала, як колись Федiр посадив невеличкий паросток. Любив, коли взимку на голих гiлках висять червонi ягоди. Пiд час пожежi кущ зламали, i ось вiд кореня знову вiдросла iхня з Федором калина. Згадавши про чоловiка, вона спинилася, а перед очима аж спiшать один поперед одного епiзоди минулого життя. Нiчого, що калина росте тепер бiля попелища, головне, що вцiлiла, вiдросла, значить, повернуться i вони сюди всiею сiм’ею, житимуть новим життям, – ледь усмiхнулася.

– Якби ти знав, Федю, як менi погано без тебе, – зажурено хитала головою, – як скучили за тобою дiти, як любить свого батька маленький Ванько, цiлуючи фотокартку, – прошепотiла, неначе ii чоловiк стояв перед нею. – Як я шкодую, що не сказала тобi про свое кохання, – схилила голову та аж засоромилася, – плачу часто вночi, згадуючи, як ми з тобою дружно робили всю роботу, згадую i твоi поцiлунки, – аж ковтала сльози. – Болить вiд того серденько, ой, як воно болить! – Навiть його здивованi очi розгледiла. – Так, про кохання Федю, – впевнена була, що це найбiльше його здивувало. – Ти теж думай про нас, дасть Бог, зустрiнемося, все-таки не загинув, а пропав безвiсти, – доводила йому й собi також. – Молюся за тебе щодня i дiти моляться. Повертайся швидше. Хоч без рук, хоч без нiг, але повертайся, – наказувала йому. – Чуеш?

Замахала калина гiллям, зашумiла й липа, а вiтер, пiднявши у повiтря чорний попiл, жбурнув його прямо на Мар’яну.

– Усе одно повернемось, – сказала вона сердито, мружачи запорошенi очi.

Пiсля того понуро побрела на город. Робота сьогоднi валилася з рук. Дужчав вiтер, продуваючи наскрiзь тiло через далеко не теплу одежину, поривами свистiв бiля вух. Вiн знову погнав по небу осiннi хмари, де зграями лiтало чорне вороння, шукаючи теплiшого мiсця на зиму. Поскладавши в’язки з картоплинням i соняшничинням пiд хлiвом, вона ще раз поглянула на свою калину, на свiй молодий вишнячок, який нинi чорнiв вiд тих птахiв. «Дерев високих немае, мабуть, i цiй пташинi нiде сховатися вiд негоди», – подумала i, зачинивши хвiртку, пiшла до iншоi хати, яку в цей час також вважала своею. «Пiсля вiйни все одно треба свою будувати й обов’язково на цьому самому мiсцi, щоб усе було, як тодi – i калина у вiкно заглядала, i липа на Трiйцю пахла до самiсiнького ранку», – такi думки солодко пестили душу i сушили сльози. Про те думала i перед сном, коли можна було хоч хвилину побути наодинцi зi своiми мрiями.




2


Пiзньоi осенi працювали в полi навiть по холоду. Коли нарештi встановилася погода, аж бiгли туди, аби зiбрати все, що лишилося. Одного такого дня перед обiдом, побачивши на дорозi велику групу людей, що йшли за п’ятьма возами, на яких також сидiли вiйськовi, придивлялися та гадали: хто ж такi?

– Здаеться, солдати неспiшно йдуть i без зброi. Може, полоненi? – показувала на них Марiя Коваленко, що помiтила першою.

І всi жiнки, як по командi, кинувши своi заступи, якими копали картоплю, побiгли до дороги. «Може, то нашi чоловiки?» – радiла кожна. Згодом iхнi погляди почали гаснути, а руки опускатися, бо своiх вони там не побачили.

– Хлопцi, ви хто такi й звiдки йдете? – питали хором.

– Пораненi ми, пiд вашим Березним iз нiмцями билися, та ще один бiй був недалеко вiд Чернiгова. Убитих багато, а нам пощастило. Зараз на Олександрiвку в госпiталь прямуемо.

Розчарування одразу минуло, тепер вони й цим були радi.

– Ми чули, два днi гуркотiло! – знову майже хором. – І лiтакiв туди багато летiло, як наших, так i нiмецьких. Говорили, що все мiстечко перемiсили, навiть у нас земля двигтiла. – А самi iх розглядають.

– Нiчого, погнали нiмця далi. Неохоче, але тiкае, – посмiхалися солдати.

Вiд iхнiх поглядiв i посмiшок оживало щось у душi жiночiй. Одразу не таким чорним здавалося поле i не таким сiрим небо. Стукало серце у грудях, i давно забута млiсть розливалася по тiлу.

– Дайте хоч одного поцiлувати, – пробиралася до них Христина.

– Нашi ж ви рiдненькi! – Осмiлiвши, жiнки обiймали солдатiв.

Серед них навiть упiзнали декого, хто iхню Березiвку звiльняв. А метнувшись за торбинами зi своiми харчами, пригощали iх молоком та картоплею.

– Поiсти ми не проти, бо пiд Березним у таборi нас погано годували, та й лiкували, сказати по правдi, не дуже. Тому й захляли, – розповiдали солдати.

– Чому ж у нашому селi не просили? Правда, й давати вже нема чого, нiмцi що могли позабирали, своiм самi повiддавали, – хотiлося iм виправдатися за свою бiднiсть.

– Просили, аякже, iсти ж то хочеться. М’яса у вашоi баби Коржихи на Соломахiвцi наiлися, – пригадавши, чомусь кривилися. – Люди до неi направили, кажуть, вона перед вiдступом нiмцiв молоду телицю зарiзала, щоб тi з собою не прихопили, – тепер розповiдали жартома. – Баба не вiдмовила, тiльки вiд м’яса вже не той дух iшов, каже, що солi нiде було взяти. Пересмажила його, щоб зовсiм не засмердiлося, але наш брат солдат завжди голодний, то ми й таке поiли.

– Їжте, дорогенькi, що в нас е, а по дорозi знову просiть, то так i доберетеся, – поки радили жiнки, вже й навкруги возiв ходили, де сидiли й лежали пораненi бiйцi.

– Ми ваше з собою заберемо. Якщо пiсля того м’яса все добре буде, тодi й з’iмо, щоб харчi не перевести, – i про таке вони жартома. – Спасибi, дай Боже вам своiх дiждатися! – дякували, оглядаючись.

– А скоро вiйна скiнчиться? – схаменулися жiнки, забувши про найголовнiше.

– Скоро!!! – розкотилося по всьому полю.

Колона вiддалялася, а жiнки ще деякий час стояли на дорозi й махали iм своiми хустинами. «Скоро! Скоро! Скоро!» – свистiв вiтер, нiби повторюючи слова. І жiнки стояли мов завороженi, насолоджуючись почутим.

– Дорогенькi молодички, пропустiть ще одного! – кричав хтось позаду них. – Та дайте хоч подивитися на вас! Хто такi будете? Своi чи чужi, – не вгавав солдат iз перев’язаною рукою. – Чого такi худi стали? – находу встиг помацати кожну здоровою рукою. – Був би час, я б… ой! Розiгнав вам кров, а то обличчя синi, мов пупи курячi, – намагався iх розвеселити.

– Та це ж Петро, Антипа Ювженка син, тобто Шурочки-перекладачки брат, – першою впiзнала його Мар’яна.

– Петро, наш Петро! – кинулися жiнки до свого земляка. – Солдат iз фронту, наш, березiвський! – тягли до нього руки, аби хоч доторкнутися.

– Та обережно ви, сороки-бiлобокi, не чiпляйтеся, бачите, рука прив’язана. Був би здоровий, залишився б хоч на одну нiч!.. Гей-гей! – махав iм, поспiшаючи за своiми, бо тi були вже далеченько. – Не сумуйте, я хоч на день прийду в село; якщо не вiдпустять, то втечу з госпiталю. Бувайте здоровi! – кричав вiн, усе рiдше оглядаючись.

– Чому ж ми про Шурочку нiчого не спитали? – схаменулися лише зараз. – Чи жива вона?

– Жива, – запевняла Мар’яна. – В iншому селi в родичiв переховувалась, нiхто не говорив, де саме. – Навiть вона до останнього не знала, що та молоденька дiвчина на партизан працювала. – Отак майже два роки витримала! – дивувалася й зараз. – Вона тут, а батько i брат на фронтi воювали. Яка тiльки сiм’я! – не лише вона, все село ними пишалося. – Це ж ii дiд нашу двоповерхову школу будував ще до революцii, – переказувала розповiдi дiда Сави. – Змурували з цегли один поверх, а тут зi Стольного на Низiвку великий пан iхав – Мусiн-Пушкiн. Чули про такого? Спинився, розпитав, хто будуе земську школу. А взнавши, що не буде другого поверху, велiв покликати наших панiв та й каже: «Не жалiйте грошей, люди добрi, бо вашi дiти тут ще помiстяться, а онукам уже нiде буде вчитися». Пообiцяв дати дерев’янi балки з росiйського лiсу, i навiть сказав, коли iх забрати в Низiвцi з потяга. Нашi не повiрили, однак поiхали i привезли. Так i збудували двоповерхову. Той пан за своi балки i копiйки не взяв.

– І для чого вони йому, аби в кишенi брязкали. Дiд Кирило казав, що в пана було десять тисяч десятин землi, – пригадувала Христина. – Не тiльки у Стольному, а ще в багатьох селах i хуторах. Вiн iз роду багатих Безбородькiв. А звання таке довге, що й вимовити не зможу. Одне знаю: граф вiн, якесь его превосходительство.

– Нема вже давно нi графа, нi его превосходительства. Якщо встиг за кордон виiхати, то, може, i живий залишився. Та як би там не було, нам школа залишилася, i за те йому спасибi, – продовжила розмову Мар’яна. – Тепер ще й нашi онуки там навчатимуться.

– Була б вам школа, мало не пiдiрвали ii, – насупилася Марiя та насунула хустку майже на брови, бо ще часто ввижалися iй нiмцi. – Партизани хотiли ii пiдiрвати, коли на першому поверсi в нiмецькому госпiталi серед поранених якийсь обер-лейтенант лежав.

– Те вже минулося, – махнула рукою Мар’яна. – Цiла наша школа, дякуючи дiду Савi й тiй Шурочцi, яку ми сьогоднi згадували. Дивно виходить: дiд будував, але й гадки на мав, що колись його онука порятуе ту школу.

Розговорившись про минуле, вони за роботою ще довго згадували давнi часи, а потiм i недавно пережите, нiби iх випустили iз в’язницi. Усе погане хотiлося якомога швидше викинути зi своеi пам’ятi. Трiпотiла тепер душечка, мов молода ластiвка крильцями, навчившись лiтати. А потiм млiла вiд думки про свого чоловiка – як зустрiчатиме, що скаже та як вiн поцiлуе.

– Скоро! Скоро! Скоро! – повторила Христина. – Кричать ще й досi чи то менi вчуваеться? – шукала очима солдатiв у полi.

Радiсно посмiхаючись, вони брудними руками протирали очi. Радiли i вдома та надiялися на владу. Як вона iм не дошкуляла, а вони знову чекали хорошоi, яка за них горою стане. Навiть самi дивувалися – i що за люди цi украiнцi, що тiльки iм не робили, а вони зла не тримають, усе позабирали, а вони тiльки б робити, голодом морили, а iх знову багато.

– Коли нашi повернуться, ми ще бiльше дiтей народимо, – смiялася Марiя Коваленко. – Усього буде багато, то хто ж його iстиме?

– Своi тепер у владi будуть, iнакше й бути не може. Не життя настане, а рай земний. – Христина аж слину ковтала, так iй добре було вiд тiеi думки.

– Нехай списанi з фронту покерують, поки нашi справжнi солдати повернуться! – Хотiлося i Мар’янi того майбутнього, якого вони чекали.



Зовсiм скоро пересвiдчилися, що то були лише солодкi мрii. Нова влада в селi була, але колгоспними справами нiхто майже не займався. Зерно, яке вдалося на полi зiбрати, лежало в клунi i прiло. Як не порожньо було в людських коморах, та колгоспне нiхто не крав, боялися, згадуючи довоеннi роки. Люди доробляли дещо в полi й у селi також – вичистили i вимили клуб, за ним примiщення школи, чекаючи команди про навчання дiтей. Про подii з фронту не чули з тих пiр, коли провели останнiх бiйцiв разом iз партизанами. Радiо ще мовчало, а нiмецьких приймачiв уже не було.

– Ти, Мар’яно, дарма бiдкалася, що у нас безвладдя. Учора привезли з райкому голову колгоспу, ранiше три було, тепер один керуватиме, – повiдомив дiд Сава, йдучи пiд вечiр iз центру.

– А ви звiдки знаете? – цiкавилася вона, переходячи дорогу з вiдром води.

– Таких, як я, голова сiльради – отой безрукий, якого ще пiсля наступу залишили, – викликав до себе, а прибулий, нiчого не знаючи, теж пiдпрягався. Крiм мене, Никифорович там був, Юхим, Ольга, жiнка полiцая, i ще декiлька чоловiк. Писали пояснення, як i чому пособляли нiмцям. Хто не вмiв, той просто хрестик поставив, сам не знаючи за що.

Тепер Мар’яна розгледiла стомлене i стурбоване обличчя дiда Сави. Вона й сама була ошелешена почутим. Думки про надумане хороше життя враз кудись подiлися, а перед очима, як часто було, знову з’явився нiмецький комендант i мiсцевi полiцаi з нагайками. Здаеться, навiть вiдчула, як болить пiсля них усеньке побите тiло. Навiть плач маленького голодного Ванька вчувся, бо кров замiсть молока з грудей текла.

– Так ви ж iз партизанами! І папiр у вас е! – одразу затремтiв ii голос.

– Забрав вiн мiй папiр, а пояснення все одно писати змусив. І так менi повiяло тими давнiми пережитими роками, коли будь-хто в шкiрянiй куртцi мiг тебе вбити. А коли я проговорився, що вiдбував строк пiсля розкуркулення, то вiн бiльше i розмовляти зi мною не захотiв, – спокiйно, але понуро вiдповiв дiд Сава.

– А як звати тих начальникiв? – поцiкавилася Мар’яна. – Я навiть не знаю iменi того офiцера, що вже мiсяць тут головуе.

– Вiк би не знати! Знову не по-нашому розмовляють, знову чтокають. Члени партii, мабуть, бо я за цi роки i забув за партiю, а вони тiльки сьогоднi разiв п’ять про неi нагадали. «Пiд керiвництвом комунiстичноi партii наша армiя пiшла в наступ, пiд керiвництвом розбила ворога…» – повторював iхнi слова. – Пiд тим керiвництвом ми оце до такого дожилися, – вiн зиркав на всi боки. – Можливо, мене той папiрець i спасе, а Никифорович – явний ворог народу, Юхим також. Дядько Михайло теж у халепу потрапив – надумав, де норов свiй показувати, сперечався, показував своi поранення, якi отримав ще в громадянську, то вони прикрили його в тiй кiмнатi, куди нiмцi арештованих кидали. Замкнули дверi, ще й варту поставили. І, скажи тодi, чим вони вiдрiзняються?

– Яку варту? Для чого? – Мар’яна не могла нiчого зрозумiти.

– Хто знае. Якогось пораненого солдата. Тiльки чого так круто беруть? – дивувався дiд Сава. – І чомусь дружки Івана-п’яницi, якого тiтка Лисавета собi в зятi бере, бiля того начальника крутяться. Усi тверезi, й головне, що теж за партизанiв себе видають. Не пiшли з ними на фронт, бо пораненi в той час були. Отаке вигадали. Нiби зараз пiзно. Уже всiх пiдiбрав вiйськкомат: i молодих, i пiдстаркуватих, а цi знову вдома отираються, ще й матерi iхнi бiгають бiля нового начальника. Немов мухи спасiвськi – ти iх вiдганяй, а вони знову лiзуть. Улiзли i до цього, придумали як. Сьогоднi вже порядки наводили в хатi, де новий начальник житиме.

– І де ж вiн житиме? Хто взяв його? – перепитувала Мар’яна, не перестаючи дивуватися новим подiям.

– А нiхто. Житимуть, мабуть, удвох у хатi твоеi вчительки, якiй ти молоко носила, бо голова сiльради ще примiщення собi не шукав, де працюе – там i спить.

– А якщо вона з дочкою повернеться, чоловiк з фронту прийде, та, мабуть, i син живий? – нагадувала Мар’яна про сiм’ю iхнього фельдшера.

– Про них узагалi нiхто не згадуе. Зараз робота там кипить – усе миють, рушники вiшають, мабуть, i iсти варитимуть.

– Щось дуже менi Лисаветиними порадами повiяло. Це тiльки вона могла таке заколотити. Що робиться! Вiн чужий, нiчого не знае, а вони Бога не бояться. Як же тепер бути? Треба збори збирати, там усе й розкажемо.

– Та говорив я про збори. Не тiльки про себе хвилювався, усiх захистити хотiв. Але вiн не зрадiв моiм пропозицiям. Говорить: сам знаю, що робити. – Розгублений погляд дiда Сави втупився у чоботи. – Гарячi хлопцi дуже, i якщо наш Михайло голову не опустить, то навiть не знаю, чим воно закiнчиться.

– Ото дiждалися влади! Що ж робити? У кого допомоги просити? – Розгублена Мар’яна аж руки на грудях схрестила.

– І в кого ти ii проситимеш? Усi нашi воюють. – Дiд знову блукав поглядом по бiдненьких хатах, якi стояли, мов сироти при дорозi. – Ще оцю заразу нiмецьку взув, старий дурень. Грязюка до колiна, а взути нiчого, – знову розглядав своi чоботи, нiби вперше iх бачив. – Тiльки глянув на них той голова, так одразу його i закрутило, – махнув вiн рукою та насунув шапку майже на самi очi. – Пiду я, бо нi iв, нi пив, та й ноги гудуть. Ранок вечора мудрiший. Переночуемо, а вранцi, може, щось змiниться.

Мар’яна, не розумiючи багато чого, вiрила i не вiрила почутому, повторювала дiдовi слова i дивилася йому вслiд, поки вiн не звернув до своеi хати. Зайшовши й собi додому, почала переповiдати почуте Горпинi. Довго радилися, а переспавши з новою бiдою, вирiшили зiбрати групу бiдових жiнок i самим сходити до того начальника.

– Раз наша влада, то ми й розкажемо, бо чоловiки лаятися не вмiють. А ми якщо разом, то кого завгодно виведемо на чисту воду. – Вона аж розчервонiлася вiд надуманого. – Заодно i про хлопцiв-посiбникiв розтолкуемо. Нехай знае, що за голуби бiля нього туркочуть. – Цi новини так зачепили ii за живе, що вона аж кричала на всю хату. – Сором який! Не сказали тодi представниковi вiйськкомату, надiялися, що самi розберуться, а воно он як вийшло! Не бути по-iхньому! – розмахувала руками та сварилася пальцем.

Наступного ранку о дев’ятiй годинi вони вже стояли пiд кабiнетом начальника в примiщеннi сiльськоi ради. Коли зайшли i почали говорити, то вже не було в них того гнiву, але бажання вивести правду залишилося. Збиралися говорити толком, не як на вулицi, а вийшло все одно по-сiльськи – перебивали одна одну, перекрикували. Вiктор Петрович, як його було звати, сидiв за столом i грiзним своiм поглядом показував, що йому такi делегацii не до вподоби. Кiлька разiв голосно обривав iхнi розповiдi, а вони далi продовжували. Вiдчуваючи, що не добре все виходить, Мар’яна попросила вислухати ii одну. І вже пiсля кiлькох сказаних речень вiн ii спинив:

– Зачекайте, громадянко. Де ваш чоловiк зараз? – мов окрiп на голову вилив, вiд чого вона аж стрепенулася.

– Де ж йому бути, як не на фронтi, – вiдповiдала по-бойовому, – i пiшов туди з першими. А отi хлопцi, якi бiля вас труться, видаючи себе за партизанiв, не пiшли. Ховалися вiд своiх, коли брали, потiм вiд нiмцiв, а тепер героями вилiзти намагаються. Невже ви iм повiрили? Усi в селi iх знають – злодii вони i п’яницi. А нам, бачу, не вiрите. Можливо, хтось уже встиг iнше розказати? Тодi спитайте в людей.

– У мене ще одне питаннячко: де працював ваш чоловiк до вiйни? – Голосно, мов, на допитi донеслися його слова, а потiм добрався i холодний погляд примружених очей.

Мар’яна нiколи не була на допитi, Бог милував, але багато що про те чула. Десь iзсередини пiднiмався гнiв, хотiлося його вдарити отiею важкою чорнильницею, яка тут стояла ще вiдтодi, коли вона розписувалася зi своiм Федором. Але затремтiла душа i кудись сховалася, тiльки холод у грудях про неi нагадував.

– У Гомелi, в депо. А до чого тут вiн? Ми не про нього… – В самоi перед очима Федiр, з розсiченим обличчям сидить пiд тином. Так i було, коли бiльшовики все iхне майно позабирали, залишивши порожнiми i клуню, i хлiв.

– Досить, з вами все ясно. Ви, значить, з куркулiв, – повернув вiн ii до реального життя.

– Та якi ж ми куркулi, – обурилася вiд такоi несподiванки. – Була у нас земля, ми ii самi обробляли, уся сiм’я працювала. Та й коли те було? За царя Панька, як зараз кажуть.

– Мене це зовсiм не цiкавить, – знову рiзко обiрвав ii вiйськовий. – У вас тут пiвсела куркульнi, – ошелешив присутнiх.

Пiсля таких слiв вона стулила вуста й опустила руки, мовчки дивилася на цього нового начальника, який ходив по кабiнету туди-сюди, мов перед шеренгою бiйцiв. Але, отямившись пiсля почутого, наважилася знову дещо сказати:

– Ми розумiемо, на фронтi вам нелегко було, а ми вдома вiд окупантiв натерпiлися, то якось же треба нам спiльну мову знайти. От i прийшли до вас за допомогою, як до рiдного. То чому ж ви нас нi вислухати, нi зрозумiти не хочете? Чи ви думаете, що ми брехати зiбралися? Тодi скликайте збори, нехай люди скажуть i про нас, i про тих, кого ви вчора допитували, заодно про тих, хто бiля вас крутиться. Там усе взнаете – хто на партизанiв працював, хто з партизанами та червоною армiею в село повернувся, коли нiмцiв гнали. Ще такого не було, щоб у селi люди правди не знали.

– Бiльше нiчого не хочу чути! – Голова знову обiрвав розмову. Стояв широко розставивши ноги, а руку тримав на кобурi з пiстолем, точнiсiнько так, як це робив нiмецький комендант. – Ідiть додому, я вас не кликав! Чи ви теж захотiли до того дядька, то це ми органiзуемо! Збори iм! Сам я рiшаю, сам! – спинився навпроти Мар’яни та свердлив ii своiми злими очима, вiд чого в неi аж волосся на головi хустку пiднiмало.

Горпина Петрiвна, яка до цього часу стояла мовчки, й собi не стрималась:

– Ви, Вiкторе Петровичу, прибули в село до людей, тому повиннi розiбратися в наших справах по-справедливостi. – Сама, нервуючи, все терла руки.

Вiйськовий почервонiв, мов прапор, який знову стояв у кутку цiеi кiмнати, як до вiйни. Розтулив рота, щоб, мабуть, вигнати всiх, у тому числi й Горпину Петрiвну, але вона перебила:

– Раз так дiло пiшло, то хочу повiдомити: я особисто знала командира партизанського загону i замполiта, сама два роки в загонi була, поранених лiкувала. Тому маю право говорити з вами на рiвних, хоч я i не член партii, i не маю такого вiйськового звання, як у вас.

Було й до вiйни так – забуде вона про страх i випалить те, що думае. Пошкодувати може потiм, але й то не завжди. Тодi сидить у хатi й чекае, коли за нею прийдуть. Так i зараз – замовкла i принишкла, хай буде, що буде.

Голова ганяв свою самокрутку по губах, дивився на простих селянок i все щось зважував. Потiм, змiнивши тон, запросив немолоду партизанку Горпину сiсти, а всiх iнших – розiйтися по домiвках. Жiнки вийшли, але розходитися не збиралися. Стояли неподалiк вiд спаленоi будiвлi клубу i чекали.

– Горпина молодець! – хвалила Марiя. – Нас би вiн усе одно не слухав, бо ми баби сiльськi, вiн таких, мабуть, i за людей не вважае, – розмiрковувала по-своему. – Треба було Тонi першiй починати, та одразу: я жiнка командира розвiдки партизанського загону. Отут би йому i зацiпило, – здаеться, рада була, що хоч зараз таке надумала.

– Ви що, дiвчата, мiй Тимофiй, Мар’янин рiдний брат, вiн же теж iз середнякiв, – нагадала Антонiна. А йому, здаеться, вже хтось про кожного розказав, тiльки на свiй лад.

– Чи важко здогадатися? То матерi отих молодчикiв, про яких iшла мова. Точно вони. Прибирали хату Олександри Данилiвни Марковоi, рушники вiшали, вже нiби i своiми стали, то й поговорили як iм треба, – умiла довести свое i Мар’яна. – Коли iх послухае, тодi простак, неначе бабiв хитрих не бачив.

– Щось я нiчого розумного вiд нього й не почула. Дурень вiн. Були б нашi чоловiки вдома, вiн би так не скакав перед нами, – зробила такий висновок Христина.

– Забулося вже, дiвчата, що бачили таких начальникiв i ранiше. І чоловiки нiчого зробити не могли. Усi сидiли мовчки, як мишi в норах. Чи не так? – дивилася Мар’яна на них своiми синiми очима, бiля яких за останнi роки залягли зморшки.

– Вийшла! Вийшла! Випустили! – зрадiли жiнки, дивлячись у бiк сiльськоi ради, де по схiдцях гордо спускалася Горпина Петрiвна.

– Чекайте, вона сама прийде. Не бiгайте, а поводьтесь достойно, тодi, може, i слухати вас будуть, – наставляла Тоня своiх жiнок по ланцi, якi вже рушали назустрiч.

– Усе ж, дiвчата, не дарма приходили, – задоволено зiтхнула Горпина. – Не знаю, як вам, а менi здалося, що ми довго з ним говорили. Розказала, як агiтувала Саву в старости на прохання партизанiв, i про Никифоровича, i про iнших слово замовила. От тiльки про Михайла погано виходить, – глянула то в один бiк, то в другий, неначе хотiла пересвiдчитися, чи нiхто iх не пiдслуховуе. – Скаржиться начальник, що Михайло його ображав, а ще вбити погрожував, тому вiн його в райцентр вiдправив, – майже шепотiла. – Якщо дядько i гарячкував, то невже ж таки його за це покарають? – по очах видно було – журилася. – А взагалi розмова була неприемна, – вирiшила зiзнатися. – Отак боролися, тепер свое довести не можемо. Усе тiло в мене тряслося. Спочатку вiн косував, а коли сказала, що пiду пiшки в обком партii, який Федорова залишив на окупованiй територii для створення партизанського руху, i розкажу про все, одразу по-iншому заговорив. Повiдала йому, як партизани зв’язок з Москвою тримали, може, не знае. Декiлька прiзвищ назвала тих военачальникiв, якi з Москви прилiтали. Я iх не бачила i не знайома була, а на нього тi прiзвища справили велике враження.

– А як же про тих хлопцiв? – допитувалася Марiя.

– Говорила, що коли не вiдправить на фронт, то жiнки самi iх пiймають i вiдвезуть у районний вiйськкомат. Усiх беруть, то нехай i цих. То ж ви мене пiдтримайте, коли що, – сама пригадала про бабськi бунти, якi були у двадцятих роках. Чоловiки у в’язницi, а вони з вилами проти влади йшли. – Треба про це людям розказувати, нехай говорять. Як не будемо гуртуватися, знову нас заклюють поодинцi.

– Дай Боже нашому телятi та вовка з’iсти. – У Мар’яни було погане передчуття, яке ii нiколи не зраджувало.

По дорозi додому весь час сперечалися, лаяли того Вiктора Петровича, який воював, а життя не знае, пригадували i довоенний час. На тому й розiйшлися. Коли Мар’яна з Горпиною зайшли до своеi хати i стали дiставати обiд з печi, на порозi з’явився дiд Сава. А тiльки почали про розмову з начальником, як забiгла й Антонiна.

– Горе, Горпино Петрiвно! Горе сталося! – захлипала ще до того, як рота розкрила.

– Та кажи швидше яке? Хiба можна оце так жити? Ну, що там?

– Надi нiде немае. Моi хлопцi Тимошку в колисцi гойдають, а ii дитя лежить на лiжку в iншiй кiмнатi та плаче. Дiти кажуть, що тьотя вийшла i бiльше не заходила.

– Так-так… Втекла наша Надя, – хитала головою Горпина. – Оце вам за вашу доброту! – У ii здивованих очах застиг подив. – Я ж, здавалося, i до серця добралася, i любов до дитини розбудила, а нi, втекла… Чомусь таке передчуття було у мене з першого дня. От вам i горе. Чуже дитя, а горе все одно наше.

– Вона кинула, а вам кидати нi на кого, – не мiг змовчати дiд Сава. – От i думайте, як бути. Дитинка – це не лялька. І нагодувати треба, коли голодна, i полiкувати, коли хвора, i одягти, i взути, – видно було, що й вiн розхвилювався.

– А то ти нам, дiду, розкажи, бо ми не знаемо, що бiля дитини багато клопоту. У Тонi своiх вистачае, а в Мар’яни – повна хата, тiльки я бездiтна, але я вже сама собi ладу дати не можу. Коли Надя не повернеться, не знаю, що й робити, – журилася Горпина.

– Ладно, народилася в моiй хатi, то нехай росте, кому ж вона потрiбна при нашiй бiдностi, – заспокоiвшись, погодилась Антонiна. – Якось проживемо.

– І то так. Молодець. Ми допоможемо! І люди допоможуть! – зрадiли жiнки, що якось воно вирiшиться.

– Ага, понадiйся. Може, день чи два, а потiм усi забудуть, – махнув рукою дiд Сава. – Так завжди було. Кричать, поки горе свiже, а звикнуться, то й не згадають. – Сам видивлявся у вiкно. – Сонце червоне дуже на заходi, i небо мов кров’ю полите, – коментував побачене. – Добре, коли на мороз та на вiтер, – зробив такий висновок. – Раз вiтер, значить, нова погода. Куди ж тiльки повiе… – мiркував бiля порога, збираючись додому. – Тут сам не знаеш, що робити, а ви про малу дитину. Дай Боже перезимувати вдома, – щоб про свое нагадати, зайшов здалеку. – Це для мене буде велике щастя. Бачите, як мало людинi треба! – умiв вiн у всьому знайти головне. – Спасибi тобi, Горпино, i тобi, Мар’яно, i всiм жiнкам нашим також дякувати буду, що клопочетеся про мене. Це буде i ваша перемога. – Чи були в нього мокрi очi, вони не бачили, але здогадувалися. – Така в мене доля, щоб весь час бути на межi життя i смертi, – проказав нiби з останнiх сил. – А звикнути до цього не можна, бо весь час жити хочеться. Коли все вiдходить i я знову повертаюсь до нормального мирного життя, то менi й моя маленька хатинка раем здаеться, i любов до людей ще бiльшою стае, i пташку я чую, i небо бачу. Ось таке мое життя, дiвчата. – Вiн знову шапкою протер свое обличчя.

– О! Розвiв, умiючи. І так наплакалися, а ти знову сльозу видавити хочеш, – скривилася Горпина. – Це тобi спасибi, Саво, що не побоявся нiмцiв у тi роки i став на захист наших людей. Нiхто не знае, що б могло статися. А те, що зараз, – все минеться. Спи спокiйно, лише папiр свiй з пiдписами забери, бо то твiй найважливiший документ. Сьогоднi одному довiв, завтра другий хтось прийде, а показувати вже нiчого. Ото бiда буде! – радила йому.

– Спокiйно спатиму, коли й Михайло вдома буде. Радий би йому допомогти, та не знаю як.

– Пiсля нашоi розмови той начальник сам повинен Михайла нам повернути. Коли нi, то я до нього знову пiду. У Чернiгiв не ходитиму, там нас нiхто не чекае, – Горпина зажурено хитала головою. – То я так, аби хоч чимось його налякати, – аж посмiхнулася. – Думала, ще Савиного червоноармiйця пригадати, та забула його iм’я. Вiн знову, мабуть, бiля високоi влади, а може, навiть генералом став.

– Микола вiн, – сказав дiд не роздумуючи, неначе часто про нього говорив. – А прiзвище i я забув. Правда, дочка моя Маня… Хоча й не згадуе, але думаю, що не забула. – Дiд замислився, пригадуючи, як червоноармiець колись його врятував. – Пiду вiдпочивати. – Прочинив дверi в сiни. – Радiо в мене, дiвчата, заговорило, то заходьте послухати. – І дiд почав переставляти стомленi ноги через високий порiг.



Невдовзi пiшли розмови по селу про те, що радiо передавало. А передавало воно про боi на Днiпрi. Не дуже вiрили чужим переказам, щодня перепитували в дiда Сави та Кирила, який, незважаючи на вiк, ще ходив на роботу. До того, що чули, додавали своi думки i переказували iншим. Тому й виходило, що про боi, почутi по радiо, говорили всi, але по-рiзному. Часто сперечалися, доводячи свою правду. Серед рiзних новин жiнки на вухо одна однiй передавали й таке: «Якась партизанка народила в селi нагуляну вiд Тимохи дитину i залишила ii Тонi. Надумала собi, що вона в нього одна така красива. Нехай няньчить, раз не чуже iй те дитятко, бо тiй партизанцi нiколи, треба за Тимохою поспiшати». Антонiна спочатку не звертала уваги, а потiм прийшла до Горпини Петрiвни зовсiм з поганим настроем.

– Ну де отi розмови взялися? Може, воно так i е? Тимофiй же сам просив вас забрати оту Надю i допомогти. Тож виходить, що вiн ii давно знав? А я у свою хату пустила, дитину своiм молоком годую, – ледь сльози стримувала.

– О, наслухалася! – скривилася Горпина. – Щоб iм язики повсихали! Їх нiяка вiйна вiд розмов не спинить. Ти для чого всю оцю нечисть збираеш? Дорогою вони познайомилися. А тут мало не забув про неi, бо то Тимошку носив та всiм показував, то розписувався з тобою. Ще скажи, що вiн гуляка. По добротi своiй не мiг вiдвернутися вiд людини, яка в горi, такий вiн е. А з Надею це так i було. Ти сама чула, про що вона марила, – заспокоiла ii. – Збиралася застрелитися! Подумати тiльки!

– Вибачте мене, нерозумну, кров у голову вдарила вiд дурних розмов. – Тоня аж почервонiла вiд сорому. – Все було так добре, i я така щаслива, а тут ця Надя… І де вона на мою голову взялася? Правда чи нi, а тi розмови так прилипнути можуть, що й за все життя не вiдмиешся.

– Усе минеться, тiльки здаеться менi, що хтось воювати з нами став. І знову я грiшу на Лисавету, але тепер вона не сама, знайшла собi помiчниць – матерiв отих молодчикiв, що бiля начальника труться, зараз це цiла компанiя. Коли два роки всi голови гнули перед окупантами, не до вигадок було, а тепер швидко взялися за старе дiло. Але й то нiчого, прийде коза до воза, – посмiхалася Горпина, – подiтися iй нiкуди, в ноги падатиме. – Здаеться, вона була задоволена. – Нехай поговорить, а живiт з кожним днем пiдпирае все бiльше. Ось тодi я свое слово i скажу, – примруживши очi, тiшилася надуманим. – А ти йди додому та живи спокiйно, було б вiд чого плакати. За чужу дитинку Божа подяка сама в хату прийде.

– Ага, вас послухаеш, то можна одразу в монашки йти.

– Для чого? Ти тут спробуй до Бога наближатися та добро робити. Тут мабуть складнiше.

– Я все зрозумiла. – Не можна було сказати, що вона заспокоiлась, але, попрощавшись, пiшла з хати.

– Було б через що себе зводити. – Горпина встигла ще й таке докинути наостанок.



А сама задумалась про людей i про себе, про вчинки i про наслiдки, про заздрiсть i про хвороби i ще багато про що, бо все те було iй вiдоме.

Село завжди жило за своiми законами, i розмови мiж людьми робили свою полiтику – когось засуджували, когось виправдовували, хтось ставав героем, а хтось – зрадником, когось люди проклинали, а когось – звеличували. З роками все це забувалося, але могло й пiднятися на поверхню з бездонноi людськоi пам’ятi. І про це вона розмiрковувала того дня. Їi думка була легкою i гострою ще й зараз. За якiсь хвилини вона могла дiстати зi своеi скарбницi безлiч подiй, перекинути iх i так, i сяк, навiть побачити тих людей i почути iхнi розмови. Спостерiгати за своiм весiллям, за вiнчанням, за молодим, уже законним чоловiком, як вiн засинае, обнявши ii, i як просинаеться вона в його обiймах. Хоча й було це недовго, зате вона й зараз дякуе Боговi, що в ii життi було кохання. Дiставати i ховати, пам’ятати й забувати, здавалося, що це просто, без нiяких таемниць, але для неi це було щось неймовiрне. Інколи навiть лiтак у небi ii не так дивував, як те, на що спроможна ii пам’ять. Можливо, саме тому й жилося iй не так важко. У неi було свое розумiння життя. Вона з ним не народилася, не запозичила в когось i не купила, воно прийшло з роками само по собi. Але не для того, щоб сама себе тiшила, а щоби навчала iнших, пiдказувала, радила, аби всi, хто поряд з нею, збагачувалися душею, не опускали руки i не впадали в крайнощi. Вона вiдчувала себе стрижнем тiеi родини, хоча нiкому про те не говорила. Нiколи й не хвалилася, як багато прийняла новонароджених дiток на своi руки. Знала лише вона, що й потiм не зростали вони без ii уваги. Не було в селi такого двору, куди вона не заходила. Десь лихо – i вона там, неначе випадково йшла у своiх справах i тут почула. «Може, вам чимось допомогти?» – були ii слова замiсть привiтання. І так усе життя – сьогоднi тут вона, а завтра там, неначе за кожного вiдповiдае. У чорнiй одежi або в сiрiй, як послушниця Божа, несла свiй хрест i не скаржилася. Боялася лише самоти i гнiву людського. І дуже любила, коли серед тiеi буденностi, яка щодня поряд, трапиться такий випадок, який сколихне ii, – серед декiлькох тисяч людей вийде наперед одна i покаже, на що здатна Божа людина. У часи вiйни таких випадкiв багато було, але й цей ii теж подивував.

Одного вечора, коли надворi вже стемнiло, хтось постукав у iхне вiкно. Мар’яна, не питаючи, побiгла вiдчиняти дверi.

– Це я, Ольга, поговорити з вами хочу, – вагалася на порозi.

– Заходь, раз прийшла так пiзно, значить, справа е важлива, – здогадалася Мар’яна, зачиняючи дверi.

– Спасибi вам i на тому, багато хто зi мною i здоровкатися не хоче, а ви до хати запрошуете, – дякувала, ставлячи на стiл глечика з молоком. – У мене корiвка е i молочко добре, якщо не гидуете, то носитиму. Менi однiй багато непотрiбно, тож роздаю. Вчора Тонi вiднесла.

Ольга ще не договорила, а дiти вже стояли бiля столу i чекали Мар’яниного дозволу.

– Коли не зайве, то чого ж вiдмовлятися. Дiти ростуть, а наiдатися дуже нема чим. – Одразу наливала iм у кухлики. – Їх i серед ночi розбуди, вони молоко питимуть. А ти кажеш, гидувати. Придумала таке! Ми й самi за ним прийти можемо, та й дiти прибiжать. Сiдай, поговориш iз нами, розкажеш, як живеш, чого прийшла, – показала на лавку. – Мабуть, не просто так.

– Боржниця я твоя, ти вступилася за мене, а я й досi тобi не подякувала, – сама не зводила очей з Мар’яни. – Думала, що тепер мене нiхто й за людину в селi не вважатиме, ще довго доведеться за грiхи чоловiка розплачуватись, але неправда, свiт не без добрих людей. Нехай тобi Бог здоров’я дае за твою доброту. – Ольга вклонилася перед Мар’яною до самого пояса. – Я ще одну справу надумала, – нiяк не наважувалася про те сказати.

– То й говори, не бiйся, ми тобi не вороги, – аж шию витягла Горпина на лежанцi, чекаючи новини.

– Була в Антонiни, а там дитинка маленька кинута, так вона менi приглянулася, – в самоi аж очi засвiтилися. – А якби я попросила, ви б довiрили менi? – поглянула на жiнок, якi ще нiчого не зрозумiли. – Чи прийде мiй синок з вiйни? Хтозна, – вiд хвилювання вона аж повiтря хапала. – А так була б я не сама. Та коли б i прийшов, то вирiс би йому братик. – Ольга дивилася на Горпину i на Мар’яну, якi й досi не могли второпати, про що то вона. – У Тонi й своiх дiтей повна хата, а тут ще отi розмови, – продовжувала Ольга.

Усi сидiли мовчки. Мар’яна вiдклала вбiк солдатську шинелю, а Горпина – гiмнастерку, якi одразу пiсля визволення роздавали по хатах латати.

– То ти кинуту дитину просиш, чи що? – перепитала Горпина. – Тiльки вчора говорили про неi, а сьогоднi оце таке… – Вона задумалась. – Мишком його назвали самi, бо матерi було все одно, – сказала та знову задумалася. – Ти, Олю, немолода жiнка, вимотана отим чоловiком, чекай кiнця вiйни, прийде твiй Льоня, i будеш тодi онукiв рiдних няньчити, – мовила й аж завмерла, хотiла почути, що ж вона далi про те говоритиме.

– Значить, вiдмовляете, – поглянула розчаровано. – Нема довiри до мене й у вас. – Так iй зле стало, що вона аж зiгнулася. – А я повiрила у вашу щирiсть, особливо в Мар’янину. Якби вона не захистила мене тодi на площi, коли за коси тягали та били, я б точно тут сьогоднi не сидiла. Розстрiляли б нашi, i Льонечку мого також, – скривилася вiд жалю та потягла край хустини терти мокрi очi. – Менi й сорока ще немае, – додала щодо свого вiку. – Вибачте за дурну розмову, я й так зрозумiла, що все одно жiнкою полiцая до останнiх днiв своiх залишусь. – Скривлений рот, сльози на кiлочку, в грудях аж пищить – не плакала б зараз, а ревiла, мов ображена дитина. – Такi, як я, в iншi села подалися, – сказала трохи заспокоiвшись. – Тут iм i вiкна б’ють, i дiтей обзивають, а менi вдома жити хочеться, тiльки свiт побачила, – почала розвертати своi чоботи до порога.

– Годi тобi дурницi говорити, – не витримала Горпина. – А про дитинку не нам рiшати. Може, Надя повернеться, все-таки мати.

– Тодi вiддам, у матерi дитя забирати не стану. Ви смiятися будете, але в мене таке вiдчуття, що то мiй хлопчик народився. Може, вiн нiкому й не потрiбний, а менi здаеться, що я не встигну i його заберуть. – Ольга дивилася на жiнок так, неначе доля ii вирiшувалася цiеi митi.

– Надумала вона про нове життя з манюсiнькою дитиною! Чудна ти якась, Олю! – Горпина говорила одне, а думала зовсiм iнше: «Ось вона та едина, що вийшла наперед. Такою пишатися треба. – Навколо розруха, бiднiсть, а вона про нове життя… – сама вiд неi не може вiдiрвати погляд. – І якi цi люди рiзнi», – почала хитати головою.

– А що, i справдi, кому кинута дитина потрiбна? – дивилася то на Мар’яну, то на Олю. – А вона сама просить, – додала по хвилi.

– Нехай, бо можуть i в дитбудинок забрати. Спробуй потiм його там знайти. А з нею не пропаде, – видно було, що Мар’яна радiе.

Коли Оля посмiхнулась, вони побачили ii сяюче i добре обличчя. «Ти ба, така вродлива i, дiйсно, ще молода, – знову побiгли думки в Горпининiй головi. – Чого терпiла того диявола? А куди подiтися було, раз така доля дiсталася, – сама й вiдповiла. – Хоче нове життя розпочати… Самоти боiться…» – здогадалася, бо й сама про те думала.

Ольга тим часом дивилася на них i чекала остаточного рiшення. Вона ранiше мало з ким спiлкувалася, тiльки вийде, було, на вулицю, впоравши худобу, а чоловiк уже кричить на неi з двору. Так i прожила, не про любов думала, а про те, як би менше кулакiв дiсталося. Тепер iнша справа – можна i на вулицю, i на базар пройти, от тiльки люди часом проходу не дають. Чи коли забудуть?

– А що ви скажете, Горпино Петрiвно? Бачу, що на моему боцi, але вагаетесь, – допитувалась несмiло.

– Дивуюся, як Бог усе управляе. – Горпина полегшено зiтхнула. – Дав дитинцi життя i не забув про неi. Знайшлася людина, i сама ii просить. Пiсля вiйни багато сирiт буде, а нiхто iх не шукатиме. І як бiднi дiти житимуть? А на Мишка нашого мати, значить, знайшлася. То чому б не вiддати? Тiльки гляди, воно ж зовсiм маленьке, з ним ще клопоту та й клопоту.

– Нiчого. До весни пiдросте, а влiтку на повiтрi та на сонечку все виростае, – защебетала Ольга, вже цiлуючи Горпину Петрiвну i Мар’яну.

Знову сяяло ii обличчя, i на щоках з’явився легкий рум’янець, якого вони в неi нiколи не бачили.

– То я завтра зранку i заберу його додому, потiм треба ж буде записати в сiльськiй радi. Ви пiдете зi мною? Бо там зараз нетутешнi керують. Скажуть: «Де взяла?» Ще, дiйсно, заберуть у сирiтський будинок.

– Пiдемо, Олю, не залишимо тебе, не бiйся. Та й брати його нiкуди. Де вони тi сирiтськi будинки? Обов’язково пiдемо, – запевняла Горпина Петрiвна.

Забравши свого глиняного глечика та попрощавшись, Ольга пiшла додому.

– Ти бачила, Мар’яно, як змiнилася жiнка? Правду каже – мов на свiт народилася. То це ж тiльки два мiсяцi на днях буде, як без того ката. Жила неначе у в’язницi. І зараз не гуляти бiжить, а дитинку просить. Охайно вдягнена, обличчя молодше стало, краса на ньому з’явилася. Побула в нашiй хатi, i ми з тобою тiею радiстю перейнялися. Просто нiхто ii ранiше не знав, а яка хороша людина. Нехай iй Бог допоможе.

Знову поставила бiля себе лантух з гiмнастерками та галiфе i почала мiркувати про людей: «Як багато iх бачила, а вони всi такi рiзнi. Та все ж iх важко згуртувати, поки пiвень не клюне, бо кожен свое любить понад усе. А от з пантелику збити набагато легше. Так i живуть – хтось i за iнших думае, а хтось без кiнця воду каламутить, третi лише за себе. А яка б величезна сила була, коли б разом!» – Вона це ще в молодi роки зрозумiла, у громадянську. Замислилась, а далi давай уважнiше розглядати солдатську одiж.

– Дивися: цей поранений був, а цього, бiдолашного, землею прикидало, а ось цього вбито – дiрка проти серця i кров, – показувала Мар’янi.

– Шийте мовчки, я й сама те бачила. Першу партiю навiть нюхала, бо здалося, що Федором котрась пахне. – Ранiше вона соромилася зiзнатися.



Згодом записали Мишка в сiльськiй радi, похрестили потай у отця Лаврентiя в холоднiй малесенькiй хатинцi, коли той провiдував монахинь Дяковичiв. Напророкував новонародженому: в багатствi ростиме, в пошанi житиме, а помре героем на великому Майданi. Олю любитиме як рiдну. Радiли його словам, запам’ятавши тiльки хороше. Мар’яна хрещеною матiр’ю була, а Горпина – хрещеною бабусею. Отець Лаврентiй уже давно в монастирi жив, у село лише iнколи навiдувався. Побачивши його на дорозi, всi люди, як i колись, вискакували зi своiх дворiв i просили благословення, вважаючи, що село вцiлiло тiльки завдяки його молитвам.

Пiсля хрещення Мишка пiшли до Ольги на хрестини. У двiр заходили несмiло, бо нiколи там не були. Але все тут iм сподобалося, все вражало порядком i чистотою. Двiр для худоби був вiдгороджений невисоким парканом, iз-за якого виглядали гусочки, качки, кури. У кiнцi городу паслася прип’ята на стернi корова. Посмiхалася гостям i пiдбiлена хата. А переступивши ii порiг, жiнки ще бiльше здивувалися.

– Олю, то це ж музей якийсь! Оце так краса! Я теж люблю ткати й вишивати, але таких вiзерункiв не маю! – не припиняла i Мар’яна крутити головою на всi боки.

– Я iх сама придумала, – хвалилася Ольга, кладучи Мишка в лiжечко.

– А нитка яка тонка в тебе, як же ти таку робиш? – цiкавилася Горпина, оглядаючи скатертину на обидва боки.

– Оце була моя едина втiха, – зiзналася господиня. – Вечори взимку довгi, з дому я нiкуди не ходила, то пряла, ткала, вишивала, ще й синок допомагав, вiн теж багато чого вмiе. А що вам сподобаеться, я i вас навчу.

Вони й далi дивувалися, навiть здавалося, що такоi щироi жiнки давно не зустрiчали. Тож смачно наiвшись борщу та пшоняноi кашi, взявши з собою хлiба дiтям, Мар’яна i Горпина Петрiвна пiшли через городи на свою вулицю.

– Ото двiр, ото господарство! – дивувалися ще й дорогою. – Неначе вiйна його не торкнулася. У нас шiсть курок та п’ять качок, а в неi десятка по два, мабуть, – нiяк не могли заспокоiтися.

– А вона, дiйсно, його не торкнулася. У нас i цього лiта забирали все з городу та з хлiва, тому маемо те, що залишилося. А в неi нiхто не забирав – усе й виросло, – мiркувала Горпина. – Але яка господиня! Отакi руки мае! – все нахвалювала вона Олю. – Оце вона без нього все прибрала та вивiсила, вiн i того не дозволяв. Усе добро в скринi лежало. Ранiше i я чула вiд ii сусiдiв, що вона весь час щось робить, а той – то п’е, то iх ганяе. Рушники п’яний сокирою на колодi рубав. Тепер iй би хорошого чоловiка, то ще б жити та й жити. Але все ж дружина полiцая, то хiба хто переночувати прийде, – зiтхнула важко, бо таким iй здавалося Олине майбутне.

– А он i нашi всi бiля дiдового двору стоять. Мабуть, про дядька Михайла щось говорять. Ходiмо скорiше, може, щось нове почуемо, – показала Мар’яна на двiр дiда Сави.

Намагалися йти якомога швидше, а ноги заплiталися. Навiть махали руками, аби iх побачили. Коли вийшли зi стежки на вулицю, довелося ще вiдхекуватися декiлька хвилин.

– Доброго вам здоров’я! – звернулися, пiдiйшовши ближче. – Як справи вашi? Що про дядька чути? – одразу про головне.

– Нiчого, – понуро вiдповiла Анюта. – Ми з Никифоровичем ходили на Воскiвцi до родичiв, а звiдти й до райцентру добралися, але взнати нiчого не вдалося. Сказали, що направили якогось дядька разом з iншими на Чернiгiв. А куди, з ким i чому, нiхто не говорить. – Вона то смикала свою спiдницю, то хустку – нервувала. – А ще чули, що забрали всю нашу трiйку на фронт, навiть Івана-дурника. Лисавета i розписати його з дочкою не встигла. – В ii давно почервонiлих очах зблиснули радiснi вогники. – Бач, добилися все-таки. – Хоч це ii заспокоiло.

– От i правильно, нехай повоюють! Нехай хоч трохи пороху понюхають, – радiв i дiд Сава. – А ти не плач, якось воно буде, – втiшав Анюту, мов маленьку.



Вiн ще довго стояв на вулицi. Хто проходив чи проiжджав, спинялися бiля нього, бо того дня вiн розказував про боi на Днiпрi.

– Не просто нiмцi вiдступають. Поки нашi пiдiйшли, вони закрiпилися на правому березi. Мости пiдiрвано, а тi, що залишилися, – замiновано. Але прорвуться! Нашi вiйська зараз iнженернi частини мають, плотiв наробили, пристроiв рiзних, а мостiв таких, що по них уся технiка, навiть танки на той бiк Днiпра перебратися можуть. – Вiн так упевнено про те говорив, що нi в кого й на мить сумнiв не з’являвся. – Тiльки солдатам усе одно дiсталося. От бiдолахи! Казали по радiо, що фронт уздовж Днiпра аж на сiмсот кiлометрiв розтягнувся. Такоi великоi вiйськовоi операцii, мабуть, нiколи не було. Вiйська двох фронтiв на той плацдарм пiдтягнутi – Першого i Другого Украiнського. – Вiн аж палець пiдняв. – Молодцi нашi бiйцi. Аби Днiпропетровськ зберегти, вони його обiйшли i в кiльце нiмцiв узяли, бо ворог там у кожному будинку засiв. Викурили на поле – отам можна i побитися. Днiпро як вiзьмуть, то Гiтлеру капут, – аж махнув рукою. Вiн, звичайно, ще буде сили стягувати, буде ще боротися, але ми ж наступаемо!

Так i ранiше було – як почне дiд про вiйну розповiдати, то й спинити його нiкому не вдаеться. Але й вони не проти були послухати, про наступ тим паче. Одразу сила де й бралася i ноги не йшли, а бiгли.

Пiзнiше Мар’яна носила воду з колодязя, а дiд Сава ще й досi розказував. Бiля нього вже зiбралося пiввулицi людей.

– Ну що там? – кричав дiд, упiзнавши поштарку ще здалеку. – Якi новини несеш?

– Листи на село прийшли! З фронту! – повiдомляла вона голосно. – Ольга вiд сина отримала.

– А менi? Так нiчого i немае? – спинилася проти неi Мар’яна. – Виходить, написали тi, яких недавно забрали?

– Пошта тiльки-но пiшла. Може, й ви днями отримаете, – вона сьогоднi всiм так говорила, аби довго ii не затримували.

Новина про першi листи вже облетiла все село, i тепер поштарку виглядала вся вулиця.

– А чого то ти Кирила пiд руку ведеш, немов до вiнця? Нащо вiн тобi здався, вже якщо дiда, то можна було б i молодшого знайти, – такими словами зустрiчав Тамару дiд Сава наступного разу.

– Я його в сiльрадi зустрiла, прийшов за вас заступатися. Говорить, що весь iхнiй куток протестуе, а що робити – не знають.

– Результату вiд наших протестiв нема нiякого, поговорили, i все, – додавав дiд Кирило. – А ти все жартуеш? – поглянув на Саву.

– Ну не плакати ж.

– А ще кажуть, що школу вiдкриють днями, – повiдомила поштарка ще одну новину. – Мало не забула: завтра iз школи будуть по селу ходити i дiтей записувати, – кинула, обернувшись.

– Школу то добре, тiльки нема в що дiтей одягти. І вдома сидiти iм бiльше не можна. Павло мiй зовсiм уже великий, не дай Бог неграмотний залишиться, – бiдкалася Мар’яна. – Треба в Ольги спитати, може, в неi якась одежина е. Я б перешила, аби тiльки було з чого. Тiльки я про синову, бо полiцаеву i в руки брати не хочу.

– Василька теж вiдправляй, нiчого йому по вулицi бiгати, бо вiн весь час у шкоду лiзе, – пiдказувала Горпина. – Уже патрони в кишенях носить. Де ото вiн iх набрав? – вона нiколи не була байдужою до дiтей. – Правильно, Кириле, кажу? – штовхнула його пiд бiк, бо вiн задумався дуже.

– Звiсно, що правильно. Але хлопцям i по вулицi треба побiгати, не сидiти ж iм у хатi, а то поки мужики нашi прийдуть, ви iх по-бабському виховаете. Просто зараз небезпечно – одному око вибило, другому руку вiдiрвало, а вони все одно за свое. І те, що одягати iм нiчого, теж невелика бiда. З чого перешиете, те й носитимуть, аби не голi. Погано було б, дiвчата, якби ми ще одну зиму з нiмцями в однiй хатi зимували, – аж налякав усiх дiд Кирило. – Тi на гармошцi в хатi грають, а я за хлiвом iз партизанами розмовляю, – пригадував пережите. – Ото було! Тiльки то не героiзм. До всього звикли, навчилися i нiмцiв дурити. Якби своi не доносили, то можна було б iм голови ще ранiше скрутити. Тепер пiшли iншi проблеми – то нам довiряють, то не довiряють… – Вiн аж плюнув спересердя. – Знову понасилали сюди чужакiв рiзних. І все на нашi голови. «Что» та «как», – кривляв iх.



– Пiдходьте ближче. Чого спинилися, не дiйшовши? Чи ви там стали своiм фронтом? Мабуть, окремо воювати зiбралися? – це вже iншим разом кликав Сава дiда Кiндрата, який щось розпитував у поштарки, не дiйшовши до його хати. – Не затримуй Тамару, iй ще довго ходити, – не вгавав. – Нам з тобою ще пишуть, – хотiв вiн i сьогоднi зi старим солдатом про вiйну поговорити.

– Це ти, Саво? А я тебе здалеку не впiзнав, мабуть, розбагатiеш скоро. І Горпину розгледiв, тiльки коли ближче пiдiйшов. Ще й подумав: колись сама за тебе замiж не захотiла, тепер так i липне. І чим же вiн тобi не такий був, цiкаво було б хоч зараз дiзнатися?

– Ви тiльки погляньте на цього дiда, ноги ледь волочить, а що згадав. – Вона аж засмiялася. – Якраз тiльки про любов говорити, – не переставала дивуватися. – І як вам отаке на думку спало? – вже здогадалася, що хитрий дiд Кiндрат так iм дух пiдняти надумав.

– Ну, а де Михайла шукати, ви й зараз не знаете? – здавалося, навiть лаяти iх зiбрався. – Чоловiк не голка, знайти ж можна? Чи знову буде, як у тридцятих… – Ще не доказавши, старий Кiндрат наставляв свое волохате вухо, щоб краще почути.

– Ми не про те. Я розказую людям про наступ нашоi армii. Це з радiстю роблю. А про наше домашне й думати не хочу. – Сава навiть махнув рукою. – Нiмцям командування iхне втовкмачувало, що ми голоднi, обiрванi напiвдикi люди, – все ж продовжував. – Я таке в книжечках читав, якi вони своiм солдатам роздавали, мабуть, щоб до нас жалю не мали. Бо ми ж ненормальнi, виходить. А своi нам теж нагадують, що ми нiхто, тобто теж тi самi – обiрванi й напiвдикi. – Сава аж сам злякався пiсля такого висновку. – Пропав чоловiк, а ти ще й не питай про нього. Що й думати? На фронт його не пошлють, старий. А там хто знае. Може, вiн сам нам якусь звiстку дасть?

– Як одразу не знайшли, то вже й не знайдете. – Здаеться, дiд Кiндрат аж розсердився. – Чоловiк не голка, – знову повторив. – Говорiть уже про вiйну, а я хоч послухаю. – Ти, Кириле, слiдкуеш за подiями на фронтi? – повернув до нього свiй гострий нiс та увiп’явся глибоко запалими очима.

– Не лише слiдкую, а й дивуюсь – ото яка технiка! Коли я воював, то це ж небо i земля. Тодi гарматами трохи пострiляють, а в основному рукопашний бiй, зараз – артпiдготовка, бiй у небi, потiм уже танки пiшли, i все iнше, – порiвнював набагато молодший дiд Кирило.

Так стояли i наступного дня, пiд вечiр, коли вже впоралися, щоб знову новинами обмiнятися, бо вiдчували – зараз один день багато чого важить.

– Он Тоня вiд Ольги бiжить, якийсь папiр у руцi тримае. – Дiд Сава показував на стежку повз його хату. – Мабуть, лист отримала чи комусь iз нас прийшов! – Усi навiть завмерли, чекаючи. – Та говори швидше кому? Не зволiкай, бо й дихати вже важко! – крикнувши, Сава розтирав рукою бiля серця.

– Мар’янi! – почули, коли вона вже ближче пiдiйшла. – Мар’янi! Мар’янi! – повторювала радiсно.

Усi глянули на Мар’яну, а вона стояла нi жива, нi мертва. На блiдому обличчi не було видно радостi, а голосу зовсiм не чути. Антонiна вже подавала iй лист, а та не могла навiть узяти його.

– Чи ти зовсiм з глузду з’iхала, хiба ж так можна! – гримнула на неi Горпина. – Давай я прочитаю, а ти заспокойся, – i вона вихопила того трикутника. – «Добрий день, дорога мамо! – почала, розгорнувши. – Я живий i здоровий, чого i вам бажаю, – продовжувала голосно. – Ми зараз на оборонi Киева разом iз Воронезьким фронтом. Частину наших березiвцiв направили в навчальний батальйон».

– То це ж Митя пише Улянi, а на Мар’янину адресу, – першим здогадався дiд Сава. – Читай далi, Горпино, читай смiливiше, – махнув iй рукою.

– «Партизан одразу вiдправили в дiючi вiйська, бо ми вмiемо користуватися зброею. Зараз нам дозволили написати додому, пишемо прямо в окопах. Дядька Тимофiя давно не бачив, бо вiн у взводi пiхотноi розвiдки. Мене хотiв до себе взяти, але не вийшло. А Миколка зi мною, Танюшу теж iнколи бачу, вона поранених з поля бою виносить. Як вiзьмемо Киiв, ще напишу. Що нового у вас? Дуже хочеться отримати вiд вас листа. Передавайте великий привiт тьотi Мар’янi, тьотi Дунi, Горпинi Петрiвнi, дiду Савi, його дiвчатам i всiм iншим. Ваш Митя».

Тiльки Горпина Петрiвна дочитала листа, як Антонiна вихопила його i знов перечитала. А в тому мiсцi, де про Тимофiя написано, спинилася, приклала трикутника до грудей i сказала:

– Живий мiй Тимоха, скоро i менi напише.

Дiд Кирило плескав у долонi й примовляв:

– Не даремно я до вас зайшов, зараз батькам Миколи i Танi радiсть занесу. Ото б i iм тi рядки прочитати, а то не повiрять.

– Чого носити, ще загублять. Нехай сюди приходять. – Горпина сховала листа у свою кишеню.

Тепер усi були дуже радi, Мар’яна посмiхалася, дiти стрибали, радiли за Митю i чекали далi листа вiд татка, лише дiд Сава та дiд Кирило трималися, як солдати.

З тих пiр село зажило новим життям. З нетерпiнням чекали листiв iз фронту. Отримував багато хто. Цi новини були навiть бiльш значущi, нiж тi, якi по радiо чули, бо вони були про своiх, про рiдних, яких тут чекали майже в кожнiй хатi. Приходили листи один раз на тиждень, iнколи раз на два, залежно вiд того, коли пiдводу в райцентр посилали чи голова на нараду iздив. Розносила по селу все та Тамара Забарiвська. Ой, i дiсталося цiй молодiй жiнцi – i цiлували ii, i пирогами та пряниками пригощали. А все за той маленький потертий паперовий трикутничок, який так багато важив! Тут вiн був нiби вогник, який запалював душi, вселяв у них надiю на нове життя. Багато хто косував i сердився на поштарку, що не несе так довго. Дехто не витримував тяжкого чекання – лаяв Тамару. «Може, загубила, може, не тому вiддала», – навiть звинувачували. Було, й наскакували на неi гуртом, вiдбирали торбину з листами i шукали в нiй свого листа. А вона продовжувала носити i в погоду, i в негоду, часто повертаючись у мокрiй куфайцi та мокрих чоботях.

Невдовзi вже й снiг почав рипiти пiд ногами, а мороз за щоки щипати. Тягне вона свою сумку i по переметенiй дорозi, а на парканах пiвнi кукурiкають, супроводжуючи ii по селу. Тамара за цей час звикла до листiв i до всiх тих емоцiй, якi висловлювали ii односельцi, розумiючи, вiд чого то воно все.

– Радiйте, люди добрi, кричiть, лайте, це не торбина в мене, а хрест Господнiй, – жартувала iнколи, завзято справляючись зi своею роботою. – Але коли захворiла, дверi в мою хату не зачинялися. Несли хто молоко, хто – медок, хто – пряника, хто – липу, аби тiльки швидше я на ноги стала. Виявляеться, нiкому носити вам таку радiсть – одна не така, друга не хоче, а третiй не довiряете. Бачите, як ви мене самi прославили. Хто така була Тамара? Свинарка! Тепер усi на мене чекають, усi вклоняються, – роздаючи листи, продовжувала жартувати. – Читайте, дорогенькi, я вас так полюбила, що носила б щодня, нiг своiх не шкодуючи!

Пiсля таких слiв кожна жiнка посмiхалася iй, хотiла задобрити, доторкнутися до рукава ii старенькоi куфайки, зазирнути в очi, щоб хоч iншим разом принесла, неначе це вiд неi залежало.



Одного дня, дiйшовши по головнiй вулицi майже до самого кiнця села, Тамара побачила дiда Кирила i вiддала йому два листи для сусiдiв – Таниноi матерi та Катерини.

– Передайте, дуже я находилася, вдома з ранку ще не була. А вам, дiду, ще пишуть, – запевнила, знаючи, що дiд Кирило чекае листа вiд сина, якого забрали з першими.

Протягуючи трикутника через паркан Танинiй матерi, дiд Кирило встиг пожартувати з цього приводу:

– Отримуй, Оксано, твоя медсестра прислала, будеш ти ii пiсля вiйни на лiкарку вчити, не захоче вона бiльше з сапою в ланку йти!

А побачивши Катерину, яка з вiдром води поверталася вiд колодязя, дiд крикнув:

– Отаманшо! Як прийде твiй Мирон, першим дiлом нехай у дворi колодязь викопае, бо негоже такiй кралi далеко по воду ходити!

Катерина нiколи за словом в кишеню не лазила й одразу знайшла, що йому вiдповiсти:

– Нащо менi колодязь у дворi здався, коли мужики поприходять. Тодi я частiше буду по воду ходити, спiдниць собi нашию i задом тут вилятиму, щоб iхнi очi аж на лоба лiзли!

– Ах ти бiсова дiвка! – посмiхався дiд Кирило. – Ти кого хочеш з розуму зведеш, тiльки Трохима мого не чiпай, – сварився пальцем. – Я йому сам молоду гарну дiвку знайшов, а то вiн щось у парубках засидiвся. Та тiльки в Нiмеччину ii забрали, ось повернуться обое, тодi й оженю. А ти на весiллi погуляеш.

– То не Улянину дочку ви нагледiли? Вона за нього не пiде, дуже ще молода i дуже гарна. А от я до Трохима вашого давно придивлялася – менi б такого! Я б його жалiла, пилинки здувала, навiть на руках носила! – умiла не тiльки сказати, а ще й руками показати. – Невже то, дiду, ви колись таким були? І куди все подiлося! – реготала на всю вулицю. – Тепер i дивитися нема на що, – махнула рукою та знову засмiялася.

– Ну ти ж i бiсова дiвка! Хотiв порадувати тебе оцей поганий дiд, листа тобi принести, тепер i не вiддам, – сам почав наспiвувати: «Ех, тачанка-ростовчанка, все четире колеса…»

Вiн уже пританцьовував на вулицi й вертiв над головою трикутником iз фронту. Здогадавшись про все, Катерина не поставила, а кинула вiдро у снiг, з якого вмить розтеклася вода, розтопивши велику дiрку. За мить вона вже кружляла бiля дiда, намагаючись вирвати з його руки лист вiд чоловiка. Хустка ii зсунулася набiк, щоки горiли, неначе рум’янами iх хто намазав, а вiн усе не вiддавав.

– Та швидше давайте його сюди, дiду, бо вiд гнiву в снiг вас штурхну!

Жiнки, якi повиходили з дворiв на почутий гамiр, з цiкавiстю спостерiгали за нею, знаючи – вона дiдовi не поступиться. Катерина, схопивши довгоочiкуваного трикутника, розгорнула швидко i почала голосно читати: «Повiдомляемо вам, що Яковенко Мирон Дмитрович, – пiдняла голову та пiдiпхнула волосся пiд хустку, думаючи про високу нагороду, – загинув у боях за Киiв у 1941 роцi», – ледь дочитала, спиняючись на кожному словi.

– Це ви, дiду, написали? – звела на нього своi i без того великi очi. – Ви що, жартувати так надумали! – вже не говорила, а кричала, розгнiвавшись.

Жiнки переглядалися мiж собою. Було таке, що оцi двое жартували, але щоб так – нiколи. Вона ще раз перечитала листа, знову глянула на жiнок, потiм – на дiда Кирила.

– То це не ви писали? – знову ii брови вигнулися на лобi дугою. – Думала, що нагородили, а його, виходить… убито?

Дiд стояв, опустивши руки, неначе на нього Катерина вилила оте вiдро холодноi води, i мовчки хитав головою, боячись навiть рота розкрити.

– Отже, це похоронка? – ледь промовила, онiмiвши.

Обвела поглядом сусiдок, якi пiдходили, глянула далi по вулицi i, знайшовши очима постать Тамари, яка вiддалялася, почала гукати. Завжди гучний голос Катерини, тепер був ледь чутним. Вона просила ii повернутися, махала iй руками, благала. Зрозумiвши все, жiнки й собi почали звати поштарку на допомогу. Поки Тамара поверталася, всi, хто вмiв, перечитували, а Катерина стояла осторонь i боялася навiть доторкнутися до того страшного папiрця. Коли пiдiйшла поштарка, всi повернулися до неi i простягли трикутника. Прочитавши його вголос, вона пiдвела на них своi здивованi очi.

– Їй-богу, не знаю, що це. Такого ще не було. Нiхто такого не отримував. Якби було, то люди сказали б. – Вона вдивлялася в той папiрець i боялася сказати правду.

– Про те вже давно думала, бо новий голова все частiше став говорити про похоронки, якi незабаром посиплються на село, як снiг на голови.

– Чого мовчиш, скажи прямо! – наполягала Катерина. – У кого ж менi ще питати, як не в тебе? Ти бiля начальства ходиш, то ти точно знаеш. – Катерина пiдходила все ближче й ближче. Їi перекошене обличчя, ii колючi запалi темнi очi, загострений нiс виражали такий страх, що в Тамари навiть мурашки по спинi побiгли.

– Катерино, побiйся Бога, я тут до чого? Розношу, i все! Можу написати, прочитати i зрозумiти також, я ж сiм рокiв ходила до школи i вчилася непогано, – нiби виправдовувалася з переляку.

– То чому не кажеш, коли розумiеш? Ти принесла, ти й розказуй, – не зводила з неi очей Катерина.

Налякавшись i собi, дiд Кирило схопив ii за руку, щоб, бува, чого дурного не надумала.

– А що тут розумiти? Унизу он пiдпис i печатка вiйськовоi частини. Змiст ви вже читали. Пишуть, що загинув ваш чоловiк. – Тамара вже шморгала носом, нiби саме вона була в тому винна. – Я не зобов’язана читати вам листи, тим бiльше такi. Ви й самi все зрозумiли, просто повiрити в написане важко.

– Та нi, може, тут якась помилка. Ану, ходiмо до твого начальника, нехай вiн нам малограмотним розтлумачить. – І Катерина, витираючи сльози, якi капали прямо на стареньку куфайку, взяла ii пiд руку i не повела, а просто потягла до центру.

– Катерино, схаменися, – наздоганяв дiд Кирило. – Чого ти хочеш добитися? Не такi вже ми й безграмотнi, що написано, те й прочитали. Хiба той начальник бiльше знае? Вiн в одних вiйськах воював, а Мирон твiй – в iнших!

Але Катерина не вiрила до кiнця тому листу i поспiшала далi.

– Чого стоiте мовчки, – гримнув на сусiдок Кирило, – бачите, – людина в горi, не знае, що iй, бiднiй, робити, от i шукае того, хто iй скаже, що то неправда. Пiдiть же й ви з нею, бо як iй самiй додому повертатися. Виручайте, дiвчата, одна одну, вашi ж хлопцi теж на фронтi.

Коли двi сусiдки побiгли доганяти Катерину, дiд Кирило забрав вiдро своеi бiдовоi симпатii та пiшов носити iй воду. Через годину, помiтивши жiнок на дорозi, вiн знову став бiля свого двору i не знав, що в них питати. Катерина сама кинулася йому на шию i почала голосити. Зiйшовся весь iхнiй дружний куток, усi умовляли, щось радили, а згодом повели вдову додому. Їi син Сашко, попоравши худобу, почав прислухатися до розмов дорослих, а зрозумiвши, що батька бiльше нема, сiв у хатi з двома невеличкими сестричками, i вони разом плакали за ним.

Звiстка про похоронку вмить розлетiлася по селу. Наступного дня з самого ранку йшли в Катеринину хату ii родичi хто з трьома коржиками, хто – з двома пирiжками чи зi скибкою хлiба. Сусiдки топили пiч i подавали до столу гарячий борщ. Усе було, як на поминках. Прибiгла i Мар’яна iз сестрами, почувши про похоронку на рiдного брата. Вони принесла пляшку горiлки, яку передала Горпина Петрiвна, змiшавши трохи свого спирту з колодязною водою. Налили чарку i покiйному Мирону, накрили шматком хлiба i поставили на пiдвiконнi. Катерина жалiбно схлипувала, розмовляючи з ним, мов iз живим, який нiбито прийшов до них у цю хвилину, – такими були звичаi цього краю. А вийшовши звiдти, всi спiшили додому, ховаючись вiд невидимоi руки смертi, яка тепер щодня вказувала на чиюсь хату.

Пiсля того носила Тамара листи по селу порожнiми вулицями. Бiльше нiхто ii не зустрiчав, а побачивши, навiть ховалися – не вiд неi, звичайно, а вiд тих страшних повiдомлень, якi все частiше траплялися в ii торбинi.

– Мар’яно, та вийди ж сюди, невже менi стукати по вiкнах у кожному дворi. Не буду я бiльше носити. Я теж людина, вже й роботи такоi не хочу, – ледь не плакала вона.

Мар’янi соромно було, але страх перемагав.

– Не сердься на нас, – одразу винувато опускала очi. – Ти ж бачиш, куди воно повернуло? Хоч i дивно, але й менi здаеться, що можна вiд того сховатися. – Знову сором смикав ii за обличчя. – Листи носи, бо не ти ж винна в тому, що на фронтi стрiляють, – намагалася хоч якесь втiшне слово сказати, а осмiлiвши, простягла руку. Коли на неi лiг трикутник, як i минулого разу, ледь його вiдкрила. І тiльки побачивши в кiнцi листа пiдпис «Митя», полегшено зiтхнула: «Це Митя Улянин знову написав. Не дитина, а золото».

Поштарка побiгла далi, а Мар’яна дивилася iй услiд та чекала, до якоi хати та поверне. Вiд того, що не отримала того чорного папiрця, душа на радощах аж пiдплигувала. Було й ранiше так – враз все iй стане милим, захочеться сiсти в красиву карету та iздити на нiй по хмарах. У кожне подвiр’я кидати чарiвнi квiти, аби всi радiли i були щасливими. Для неi ii велике село – це велика родина, яка просинаеться ще коли й сонце не зiйшло, а лягае, коли темрява на хати насунеться. Увесь день тут щось вiдбуваеться. Яке б не було життя, а люди спiлкуються. «Мабуть, це все вiд давнiх прародичiв, якi завжди жили громадами, бо лише так могли вижити». – Вона майже нiчого про них не знала, але iй здавалося, що на цiй землi люди жили вiд створення свiту. Без цiеi великоi родини не уявляла свого життя. Кожного дня когось зустрiчала: з однiею людиною лише поздоровкалася, а з другою поговорила, в когось розпитала, з кимось порадилася, однi покликали на допомогу, iншим разом i iй хтось допоможе. А Сава, а Горпина, Тимоха i рiднi сестри, баба Проня, Анюта й Тоня – це найрiднiшi. Не раз вона дякувала Боговi за те, що вони поряд. Навiть коли бiдкалися про тяжке життя, i те разом було легше знести. Вона пишалася своiм селом i була певна, що саме тут просила в Бога народитися.

Такi думки крутилися в головi всього якусь мить, поки збиралася заходити до свого двору. «І до чого б це воно? – кинула поглядом довкола. – Невже щось мае змiнитися? – Чомусь стало страшно, як перед наступом нiмцiв. – Та нi, страшнiше було, як усе з хати забирали. – Знову згадався двадцять дев’ятий. – Ой, нi. Страшнiше тридцять третього нiколи не було. – Їi аж струсонуло. – Чи коли забудеться…»

– Мар’яно, он з центру знову пiдвода iде, та, що податки збирае.

Голос староi Орини швидко розiгнав i ii незвичнiй настрiй, i думки. Бабця, що живе по той бiк вулицi, якраз переходила дорогу.

– Ви iм усе вiддали встановлене чи нi? – цiкавилася, ще не дiйшовши. – Вас бiльше, то, може, й сплатите, а я сама, та ще й нездужаю, то, коли все вiддам, самiй на зиму нiчого не залишиться, ще з осенi можна буде лягати i руки на животi складати. А вони – вiддай, i квит. Дивно якось, податки тi самi, що й нiмцi збирали, нiчогiсiнько ж не змiнилося. Тiльки й того, що тепер для своiх. І як ти не даси для армii? Уже завтра скажуть, що саме ти зриваеш план постачання продовольства на фронт. Ранiше все кричали про багатий i нерушимий Союз, а як до дiла, то не хтось, а знову оця бiднота повинна всiх годувати, – доживаючи вiку, iй не складно було здогадатися, що скажуть i що зроблять.

Уголос вона мало про що говорила, а про себе – все, що хотiла. І таку волю давала думкам, що й сама лякалася. Була колись бiдовою, але те було дуже давно. І сiм’я була великою, але й про те лише згадуе. «Усе простити? – сама в себе часто питае. – За таке – нiколи, навiть перед смертю», – вiдповiсть i замовкне. Вiднесе Мар’янi список своiх рiдних – дiточки, чоловiк, батько, мати та iншi, – дуже довгий виходить. Покладе його на спечений буханець для панахиди, аби хоч на небi по крихiтцi iм дали, бо вони й досi в неi iсти просять.

– План великий, але куди подiтися, доведеться виконувати, – такими словами зустрiчала ii Мар’яна. – І ми за минулий мiсяць жодного яйця не з’iли, мусили план по яйцях виконати, а курей то тiльки п’ять. І тi продукти, що з городу, також беруть добре, – бiдкалася й вона.

– Що не кажiть, а голодним нашим солдатикам усе вiддамо, i тим, якi в тилу на заводах працюють, теж потрiбно. – Почувши, про що тут розмову завели, Горпина й свого докинула, виглянувши з-за тину. – Тiльки коли силою забирають та кричать на тебе, така образа в душi накручуеться, що, здаеться, усе там переточить, як хробак. Хоч один би спитав: «Що ж ви самi iсти будете?» А вони знову, як i в тридцятому – тодi думали, що ми все щось приховуемо, так i зараз. А коли й помремо, невелика бiда, – махнула рукою та висякала носа. – Повiрите, я себе в партизанському загонi краще почувала. Жоден начальник не цурався з нами конину варену з одного казана iсти. І бiльше встановленоi норми не просив. Коли й голодували, то теж разом. А тут… Чи людина я, iнодi й сама сумнiваюся.

– Я вже давно змирилася, треба тiльки мовчати, нiби глухi, нiби незрячi. Мовчати й мовчати… – радила стара Орина, подибавши назад до своеi хати.



Бiдувало знову село, а не жило в цю зиму. Люди знову дивувалися – як тiльки душа тримаеться. Єдина втiха – радiо та надiя на перемогу. Тiльки вона додавала сили, навiть тодi, коли здавалося, що тiло ось-ось впаде на землю бездиханно. Вiд холодноi хати та поганоi iжi люди почали хворiти, багато дворiв – на тиф. Сусiди та родичi боялися туди заходити, вiшали на клямку дверей торбинку з хлiбом або просто клали ii на снiг i стукали у вiкно.

Горпина ходила до хворих, не могла вiдмовити. «Уже як Бог дасть. До кого ж iм ще звертатися, як не до мене», – з того починався кожен ранок. Мила завжди руки, iла з окремоi миски та не просилася бiльше на пiч, де щодня крутилися дiти. Розмiстившись у другiй холоднiй кiмнатi на окремому дерев’яному лiжку, тремтiла вiд холоду, аби тiльки не занести страшну хворобу в цю сiм’ю. Дiти лише iнколи ходили до школи, бо вчителька була одна, та й школа не завжди топлена. А Тамара продовжувала розносити листи, серед яких так часто були похоронки. Не спiшив уже нiхто на поминки, тiльки коли чули крик у хатi, то розумiли – додалася ще одна вдова разом з осиротiлими дiтьми до вже великого списку.




3


Якось, тижнiв через два пiсля Хрещення Господнього, Мар’яна, йдучи по вулицi до колодязя, побачила здалеку високого чоловiка у вiйськовiй формi. Вiн швидко йшов по стежцi, яку протоптали люди на заметенiй снiгом дорозi, i наближався до неi. Довга шинеля робила його ще вищим, а по пiдв’язанiй руцi було видно, що цей чоловiк поранений. І хоча вiйськовий навiть здалеку не був схожим нi на ii Федора, нi на Тимофiя, ii ноги почали заплiтатися, а серце колотитися, бо це був перший чоловiк iз фронту. «До кого йде? І хто ця найщасливiша сiм’я?» – гадала вона, переповнюючись цiкавiстю. Коли вiйськовий був уже зовсiм близько, поставила в снiг свое порожне вiдро i першою звернулася:

– Боюся дорогу перейти, щоб не лаяли. А то лукавий винiс бабу назустрiч, та ще й з порожнiм вiдром. А ви чий будете? Кому ж це Боженька сьогоднi посмiхнувся? – Сама не зводила очей з його обличчя, щось у ньому було дуже знайомим. – Ви в нас перший iз фронту – Божий посланець, бо ми тут зовсiм духом занепали! – Аж очi в неi блищали. – Це буде для всiх велика новина. Он уже пiввулицi жiнок виглядають, гадаючи: кому ж так пощастило?

– Дарма виглядають, я вже прийшов. – І вiйськовий показав на хату дiда Сави, а сам теж придивлявся до неi. – Мар’яно, то це ти, чи що?

– Боже мiй милостивий, Грицько! – вигукнула вона i кинулася до нього в обiйми, як до рiдного. Цiлувала його в колючi щоки, але чомусь думала в цей час про свого Федора. – А твоi якi ж радi будуть, вони увi снi такого побачити не могли! – Аж сльози в ii очах затремтiли. – То де ж ти був? На якому фронтi воювати довелося? – А шинеля iй трохи порохом, трохи чоловiком, трохи цигарками пахне, аж у головi паморочиться.

– Спочатку пiд Москвою, потiм пiд Сталiнградом, поранений довго лежав у госпiталi. На Курську дугу потрапив уже пiд кiнець боiв i знову отримав поранення. Додому на тиждень вiдпустили, потiм знову – на фронт.

Голос його так i бринить, думки то так, то сяк у головi перекидаються – був звичайний до самоi вiйни, а тепер не кожен артист, який по радiо виступае, мае такий голос – низький, оксамитовий i такий нiжний.

– А мого Федора там нiде не бачив? – спитала i засоромилася, мов мала дитина, але чекала вiдповiдi. – Бувають же такi щасливi випадки? – нiяковiючи, додала, бо вiн, звiсно, не знав, що й казати.

– Так хотiлося порадувати тебе, але нема чим, – Грицько знизав плечима, а потiм так обпiк ii поглядом, що iй аж моторошно стало. – Нiкого з наших не довелося зустрiти, – додав, сховавши свiй погляд пiд теплу шинелю.

– Бiжи додому, всi твоi в хатi: i жiнка, i доньки, i батьки. Бiжи швидше, нехай радiють, – зробивши крок у снiг, поступилася дорогою. – Ти дуже змiнився, не тiльки я, нiхто тебе не впiзнав би, – сказала вслiд.

«Скучив за жiнкою. – Його погляд ще стояв у ii очах. – Я це вiдчула, бо й сама скучила… – проганяла дурнi думки. – А виправка вiйськова, а чоботи – все по ньому. Широкоплечий, поголений, кроки широкi, обличчя змужнiле». – Лише один раз пробiгла очима по його постатi, а встигла помилуватися з усiх бокiв.

– То я з госпiталю iду. Вiд’iвся, вiдмився, може, й на чоловiка став схожий, а якби з фронту, то й своi рiднi серед бiлого дня не вгадали б, – кричав iй, обернувшись.

«Що сказав? – Вона неначе схаменулася. – Щось про фронт чи про госпiталь?» – вiдчула, як iй важко дихати. Навiть жарко вмить стало на такому холодному вiтрi. Їi очi слiдкували, як вiн зайшов у двiр, як йому вже вiдчиняють сiнешнi дверi, навiть почула радiснi вигуки. Сама думала, як би оце вона радiла своему Федоровi та обнiмала. Зовсiм не так, як вони. Кинулася б на шию i зацiлувала. «А спати лягатимеш разом зi мною чи знову миски та ложки митимеш, поки я не засну?» – Неначе вiн перед нею стоiть i питае. – «Разом, Федю. Разом, бо я тебе ко-ха-ю. Ти ще дiзнаешся, як я умiю кохати. Бач, як я про себе мало знала». Їi очi ще й досi дивилися на дiдову хату, а непрошена заздрiсть уже прокралася в душу i почала ii гризти, народжуючи чорнi думки та дуже пекучi сльози. «Господи, помилуй… – прошепотiла вже холодними губами. – До чого ж боляче…» – Узявши вiдро, ледь пiшла по воду. Коли поверталася, вже багато сусiдiв стояли пiд Савиним двором, а не витримавши, почали стукати у вiкно i кликати Гриця на вулицю – так усiм хотiлося хоч одне слово почути вiд фронтовика. Першим вийшов дiд Сава, вiн посмiхався, сяючi очi й радiсна усмiшка зняли з його обличчя не менше десяти рокiв. Баба Проня йшла позаду, зав’язуючи теплу хустку на головi. За ними й сам Григорiй, обнiмаючи свою дружину та доньок. Останньою була сестра Маня, такою веселою ii давно не пам’ятали. Що тут було! Сусiдки його роздивлялися, розпитували, а дiти, якi набiгли подивитися на живого солдата, примiряли його шапку, смикали за рукава, пробували мацати поранену руку. Щоб багато не говорити, Григорiй одразу запевнив: скоро iхнi солдати прийдуть додому, залишилося зовсiм недовго чекати. І це було головне, що вони хотiли почути. Навiть Горпининi вуста розтяглися, неначе iх помазали спасiвським медом.

– Дайте спокiй Григорiю, вiн же з дороги. На нього ще й своi не надивилися. Ходiмо, жiночки, по домiвках, – умовляла Мар’яна сусiдок, якi тiльки-но почали розказувати Григорiю про своi бiди, яких так швидко не перекажеш.

Мар’яну все-таки послухали, але тiльки пiсля того, коли Григорiй поцiлував кожну в щоку. Вiдчувши той колючий дотик солдата, iз зiмлiлою душею розiйшлися в рiзнi боки. А ця маленька, давно не мазана дiдова хата, стала на тиждень центром села. Приходили спитати про фронт чи просто подивитися на живого солдата майже всi, хто ще не отримав того чорного трикутника – похоронки. Несли хто вареника, хто – два оладки, можливо, iз останнього борошна.

Пiд’iхав на санях i новий сiльський начальник. Вiн зайшов до хати i довго там про щось говорив. Наступного дня поштарка Тамара запрошувала всiх на збори. По обiдi всi спiшили на площу, бо в колишнiй комендатурi не помiстилися. Новий начальник, який ще жодного разу не виступав перед громадою i багато хто його зовсiм не знав, людям не сподобався. І не тому, що був невисокого зросту, мав крикливий неприемний голос, головне – мав холодний погляд, точнiсiнько, як у тих комiсарiв, що розкуркулювали iх у двадцять дев’ятому роцi. Трибуни нiмецькоi вже не було, а новоi нiхто не робив. Ото кричав вiн там про щось всерединi натовпу, а люди так шумiли, що чути було лише окремi його слова. Тому, не зрозумiвши нiчого, почали виступати про свое наболiле. Говорили про великi побори, про холоднi хати, про знесилених людей, про хвороби, про те, що при нiмцях i то вирiшували питання з дровами. Навiть наважилися сказати, що до нового начальника i пiдступитися не можна, бо не хоче вiн людей розумiти. Не стрималася й Горпина Петрiвна – розповiла про дядька Михайла. Люди пiдтримали i почали вимагати пояснень.

– Та вiн же його вбив, а хлопцi-бандюги закопали в школi пiд парканом. – Таке всi почули, але, як не шукали очима того чоловiка, знайти не змогли.

Жiнки, шокованi таким повiдомленням, пiдходили все ближче до Вiктора Петровича. Вiн розмахував руками i навiть брався за свого пiстолета, та все ж дiстати його не наважився. До центру гурту вийшов дiд Кирило, пiднявши руку, подав знак, що час притихнути.

– Дорогi земляки! Нас сьогоднi зiбрали з iншого питання. – Маючи гарний голос, вiн завжди виступав. – У нашому селi до цих пiр немае голови колгоспу, привозили одного, а вiн видужав та на фронт поiхав. А незабаром весна, треба зорати i засiяти всi поля, самi знаете: для армii маемо виростити хороший урожай. Ранiше три колгоспи було, i в кожному по головi, а зараз хоча б один хтось командував. Обговоривши все це по-серйозному, Вiктор Петрович хотiв, щоб ви обрали головою колгоспу нашого солдата Григорiя – сина Савелiя Афанасiйовича, замiсть колишнього. Вiн уже домовився з вiйськкоматом та й з самим Григорiем також. А ви скажiть, що ви думаете з цього приводу. Григорiй наш чоловiк, тут вирiс, знае землю, а чого не знае, у вас питатиме. Отак разом i справимося, – надривався дiд Кирило, то прикладаючи руку до серця, то показуючи в бiк поля.

– Іч, що задумали? Синка куркульського сунуть головою! Куди ж партiя дивиться? Ото сiмейка! Батько в нiмцiв старостував, а син у червоних начальником буде! То вiн вiд вiйни сховатися хоче, чи що?

Усi бачили, що то була тiтка Лисавета та ii подруги. Вони вигукували i пiдбурювали iнших. Мiж людьми розпочалася сварка. Однi обливали Григорiя брудом, iншi хвалили, а вiн стояв поряд iз дiдом Кирилом i згорав вiд сорому. Дiд усе ж хотiв завершити розпочату справу, тому просив Григорiя розповiсти про свiй фронтовий шлях, а про те, що Григорiй впораеться iз колгоспом, хотiв i сам розказати ще раз, щоб усе добре закiнчилося. Але однi кричали: «Нехай говорить», а iншi протестували. Не втримавшись, Григорiй пiдняв руку, i всi притихли.

– Я дав згоду бути головою, тiльки жалiючи вас, а зараз забираю свое слово i пiду завтра на фронт. Без людськоi довiри я не починатиму справу. Вас тут багато, обирайте iншого, – завершивши свiй короткий виступ, узяв пiд руку батька i повiв його додому. Люди ще довго сперечалися, навiть не помiтивши, що вже немае нi нового начальника, нi тiтки Лисавети з ii компанiею.

– А як клялася, коли я дитину в ii Фросi приймала. Божилася, що бiльше нiчого поганого нiкому не робитиме до кiнця життя. І так швидко все забула, – пригадувала Горпина, повертаючись iз тих зборiв.

– Вiн же наш, вiн би не дав нас образити. Завтра всi одумаються, але пiзно вже буде, – шкодувала i Мар’яна.

Вона поправляла спiдницю, аби зимовий вiтер не додавав ще бiльшого холоду i так замерзлим голим ногам, якi бовталися в широких старих кирзових чоботях.

– Нiхто й не здогадався, що тiтка Лисавета зi своею компанiею вирiшили нам помститися за те, що тих бандюг, а з ними i названого зятя-п’яницю на фронт вiдправили. Зумiла обвести всiх навколо пальця i перемогла. Отак i воюемо один з одним, – зробила висновок Горпина.

Наступного дня раненько всi зiбралися вже перед хатою дiда Сави i просили Григорiя змiнити свое рiшення. Але Григорiй вийшов зi своiми речами i, поспiшаючи на поiзд, дав пораду землякам:

– Поки ви будете не дружними, самi страждатимете вiд того. І дивiться завжди, кого обираете та на що даете згоду. За мною жалкувати не варто, можливо, i не вийшов би з мене такий гарний голова, як ви собi надумали, бо й дiло те непросте i ситуацiя не з кращих. А головне – батькова бiографiя, хоча ви й не вiдповiсте, чому все так? – на тих словах вiн схилив голову. – Тут у першу чергу комунiстом треба бути, а вже потiм умiти хлiб виростити. Вважатимемо, що збори то необдумане рiшення. Зараз прощавайте, менi час, поiзд не чекатиме.

Григорiй ввiчливо вклонився громадi, бо насправдi дуже любив цей батькiвський край. А люди, якi зiбралися, тепер дуже шкодували, що не доклали всiх зусиль учора, хоча й погодилися з тим, що все одно нiчого б не вийшло.

– А як змiнився! Такий, як батько, став – виважений, розумний, уже як скаже, то все до пуття, а ти тiльки розумiй! – хвалили його односельцi. – Тут вирiс, сам змалечку на землi працював, пiд батьковою рукою ходив. І до чого тут куркулi, i хто таке придумав, i чому про тi часи не забувають? – гомонiв люд.

– Прогавили ми, дiвчата, свое краще життя, вчора прогавили, – не мовчав i дiд Кирило. – Це ж золотий чоловiк! Вiн би за кожного з нас переживав. Перед тим я всю нiч не спав, наче вiдчував, що не вийде по-нашому, а так хотiлося. Тепер ждiть iз моря погоди. Усi ми виннi. – З таким запалом вiн говорив, що аж сльозу змахнув своiм робочим потрiсканим кулаком.

– А я вам скажу таке: Бог знае, що робить. Вiн би робив, але це поки вiйна не скiнчилася. А потiм би не вгодив чи неврожай стався, i забрали б нашого Грицька за Урал, як колись його батька. Знайшлися б начальники, якi нагадали, що вiн куркульський син, – доводила свое Горпина.

– Такого, як було, вже не буде! – кричала Марiя Коваленко.

– Пiсля вiйни такого не може бути! – аж присiдала Христина.

А накричавшись, схилили своi голови та порозходилися по домiвках, не помiчаючи тiеi прекрасноi зими довкола себе, думаючи знову про свое – теплий обiд та босоногих дiтей на печi.

Яскраве сонце гралося iз бiлими снiжинками, а дерева, вбранi бiлим iнеем, робили iз села казку. Сава, нiкого не чуючи, стояв посеред вулицi з пiднятою рукою, махав i досi своему фронтовиковi, який поiхав добивати ворога. Онучки, пробiгши трохи слiдом, поверталися не кваплячись, а Грицева дружина стояла тихенько, все прикриваючи рукою своi розпухлi вiд поцiлункiв губи.

Через деякий час дiзналися, що призначений начальник, Вiктор Петрович, теж покинув село, попросившись i собi на фронт.

– А в кого ж тепер про Михайла питати? – спохопилася Уляна, почувши.

– Ви бачите, що сталося? Здаеться, зрозумiв – не просто буде тут командувати, люди про дядька ще не раз спитають, а начальство про поле та про хлiб, який ще виростити треба. А з ким? Нема чоловiчих рук – дiти, баби та калiки зосталися. Видно, не один раз зважував, поки вирiшив – краще на фронт, бо тут також фронт не солодкий буде, – не вперше мiркувала про те Мар’яна.

Усi сидiли мовчки, лише дiти брязкали ложками в сусiднiй кiмнатi та сперечалися, хто частiше ложкою метляв та бiльше супу з’iв, бо час було вставати, а вони так i не вгамували свiй голод.




4


До весни було ще далеко, але сонце кожного дня все далi проганяло зиму. Хоча вона й вiдступала неохоче, часто повертаючись то морозом, то бiлим снiгом, все ж порушувати закони природи не наважувалася. У повiтрi пахло талою землею та ще якимись особливими весняними травами, вiтер пiдхоплював тi веснянi пахощi й розносив над селом. Подекуди дзюрчали струмки, якi часом жебонiли, немов пташки, iншим разом – плакали, як дiти, частiше з переливами спiвали своiх пiсень, сповiщаючи про нову весну.

Мар’яна стояла посеред свого двору. Вона вже вкотре тут працювала вiд тоi пори, коли почула запах весни. Розiбрала цеглу з печi, прибрала обгорiлi деревини, якi тут ще збереглися. Разом iз мокрим снiгом намагалася вигребти увесь попiл пiсля пожежi. А коли ще потеплiшае, планувала посадити новi деревця, новi кущики смородини i обов’язково квiти. Отак i спинялися ii очi то на одному мiсцi – де пiвонiя цвiстиме, то на iншому – де бузок розростеться, а бiля паркану в самому кутку – кущ жасмину, щоб пахнув аж на дорогу. Журилася, що яблуньок i грушок нема де взяти, без них i сад не сад, а от березу збиралася посадити за тином, як тiльки земля розмерзнеться, ще й не одну. Зараз iх нiде не видно, за двi зими все спиляли, але виростуть. Тодi знову забiлiе iхне село, загойдаються тонкi гiлки на вiтрi, повiсять своi сережки по веснi, додаючи йому якогось особливого шарму. Мар’яна оглядала свiй двiр i вже бачила лавку бiля пiвонii. Сидить вона увечерi та милуеться, як ранiше було, а Федiр примоститься поряд та обнiме, i здаеться, що вони в раю сидять. Де й вiзьметься вiтер-пустун, поворушить квiти, а сам сховаеться, щоб хоч один поцiлунок побачити.

– Ти що ото придивляешся? Чи ти вже будувати там розпочала? – Дiд Сава, як завжди, заглядав через невисокий тин.

– Не знаю, дiду, щось у голову зайшло, мабуть, весна. Прибирати хочеться, кущi й дерева садити, навiть про квiти думалося, – розповiдала про те, що так солодко зiгрiло ii душу.

– Раз так думаеться, то скоро й робитимеш. Михайлових рук тiльки не вистачае. Вiн би всьому ладу дав, – умiв вiн пiдвести до того, що йому хотiлося сказати. – Недавно чув, що пiд парканом на шкiльному подвiр’i в одному мiсцi земля просiдати стала, схоже, осiння яма вiдмерзла. Що робити будемо, Мар’яно?

– Я теж чула. Коли трохи земля розмерзнеться, треба буде розкопати.

Вона й досi не могла повiрити, що з дядьком Михайлом так вийшло. Цiлу зиму чекала, що вiн вiдчинить дверi i скаже: «Казав, що до хлiва треба все кукурудзиння знести, корова ж мерзне».

– Дай Боже, щоб його там не було, але коли там, то треба поховати по-людськи. Не буде ж вiн як собака пiд парканом лежати при живих родичах. – Часу було вдосталь, i вона все обмiркувала.

Говорили про рiзне, а побачивши листоношу, яка пробиралася до них по такiй поганiй дорозi, стали гадати: i чого це вона з кiнця вулицi йде, а не вiд центру?

– Чому та чому, – придивлялася Тамара пiд ноги, аби вони в грязюцi не застрягли. – Тому що з центру до вас сьогоднi не пройти, дуже води багато. – І вчора ноги до колiн промочила. Швидше б вода зiйшла, бо так довго не виходжу, чоботи до ранку на припiчку не висихають, – бiдкалася, дiйшовши.

– Ти погодою не керуй, краще коли поступово снiг розтае, тодi вiн у землю пiде, а коли швидко, то збiгла вода в рiчку – i все. – Таке дiд чув ще вiд свого батька. – А от чоботи проси у влади. Четвертий рiк доношуемо те, що було до вiйни, – однi чоботи i на весну, i на осiнь, i на зиму. То скiльки ж вони виходити можуть? У мене нiмецькi е, тiльки розмiр великий, коли носитимеш, то дам, – пропонував вiн Тамарi.

– Та нi, нiмецьких не хочу. Я ж на людях, взую, а тодi почнуть бозна-що говорити. У влади вже просила, а вони все обiцяють. – Сама перевела погляд на Мар’яну. – Мало не забула, вас новий голова до себе запрошуе на завтра. То ви зранку i прийдiть, – посмiхнулася iй.

Почувши, Мар’яна розгубилася i стояла мовчки, поки дiд сам не спитав:

– А ти не знаеш, у чому справа?

Їi очi вмить стали круглими i великими.

– Звiдки знати? Я там нiхто, менi нiчого не розповiдають. Бiгають один до одного, дверi зачиняють i весь час нiби вiд шпигунiв ховаються.

– Я не зрозумiв нiчого. Вiн що, не сам? – допитувався дiд Сава, поправляючи свою теплу шапку, перешиту з мадярськоi.

– Радiйте, е вже i голова колгоспу, i голова сiльради, три днi, як нового прислали. Теж з фронту списали. Ходить, правда, з палицею, але дуже нею стукае, – повiдомила Тамара вже вкотре за сьогоднiшнiй день, бо саме вона приносила всiм новини.

– Так а мене який iз них викликае? – схаменулася Мар’яна.

– А вам яка рiзниця? Приходьте в сiльраду, там i скажуть.

– Нiчого, Мар’яно, сходи, може, роботу яку запропонують. Коли причепуришся, ти в нас ще молода, крiм того писати й читати вмiеш. Повернешся, то й менi щоб розказала. А то в Людмили моеi вже секрети, у Тонi також, одним словом – розпустив я свiй куток. Так що йди додому та грiй воду. Вимийся, як у чистий четвер, у скринi порийся засвiтла, може, одежину якусь путню знайдеш, а коли нi, то ми у своiй пошукаемо. Трiшки рум’янами, трiшки крейдою по лицю помажеш, тодi той начальник й очей вiд тебе не вiдведе, – дiд радiв, що е нагода пожартувати. – Це я не вигадав, по секрету тобi скажу: моя невiстка Людмила так робила, коли Гришка приiздив. Усi бiленi стiни повитирала долонями, бабi Пронi робота на весну буде – хату бiлити заново. Ось що роблять, коли довго мужика не бачать.

– Чого б до такого чоловiка не чепуритися?! Григорiй такий красивий, навiть у мене в очах стояв ще з тиждень. І я б до Федора так прибиралася, аби тiльки прийшов, – теж весело защебетала вона.

– А як там корiвка ваша, телятко привела? – згадав дiд i за неi.

– Учора. Уже в хатi на ноги спинаеться, дiтям робота е – чергують iз кiвшиком, щоб менше пiдлогу мочив бичок наш.

– Бичок, значить, ну й то нiчого, м’ясце буде. Теличок би треба побiльше, час людям корiвок розводити. Без молочка в селi погано. Трава буде, сiна накосять, а воно бички пiшли… Треба, Мар’яно, бугаю догану винести. Люди йому i сiна нанесли, i на м’ясо зимою не зарiзали, а вiн бичкiв настругав. Правда, яке з нього м’ясо, мабуть, як iз кнура – тiльки сморiд. На сковороду шмат сала чи м’яса такого кинеш, то вiн не топиться, а дибки стае, ще й тхне. Нi пiдсмажити, нi сирим з’iсти.

– Щось у вас сьогоднi настрiй дуже хороший. – Смiючись iз дiда, вона поспiшила додому.

За вечерею говорили з сестрами про запрошення, мiркували довго та дивувалися: чому взагалi про неi згадали? Перебирали рiзнi варiанти, а нiчого не вирiшивши, полягали спати. Вранцi, витопивши пiч та згадавши дiдовi настанови, Мар’яна посмiхнулася. А вирiшивши причепуритися, обмилася над коритом теплою водою, змиваючи пахуче, як травнева конвалiя, нiмецьке мило. Потiм одягла спiдницю, яка про свято у скринi лежала, зав’язала на голову квiтчасту хустку i розправила ii поверх куфайки. От тiльки чоботи дiрявi взула, бо кращих не було. Але поглянувши на себе в нiмецьке дзеркальце, все ж залишилася задоволеною. Навiть рум’ян не шукала, щоки й так горiли вiд хвилювання. Ще й дорогою то посмiхалася, то дивувалася: i куди це вона так вирядилася?! Часом навiть хотiлося повернутися, щоб умитися та переодягтися. Усе здавалося, що Федiр то наздоганяе ii, то осторонь стоiть та головою хитае. Але вже ось i сiльрада. Зайшовши, одразу побачила Тамару, яка з вiником в однiй руцi щось передивлялася в журналi.

– Це ви, тьотю Мар’яно? Вас не впiзнати сьогоднi. Зачекайте хвилинку, я зараз доповiм. – І вона показала на лавку пiд вiкном.

Чекаючи, Мар’яна то смикала свою спiдницю, то поправляла хустку – нервувала. «Прийшла б у чому вдома ходила, – знову тi думки не давали спокою. – Вирядилася, дурепа». І тут не полишило ii вiдчуття – слiдом за нею мае зайти Федiр. Тому сидiла i все поглядала на дверi.

У цей час ii запросили до кабiнету. Задерев’янiлими ногами ледь переступила порiг, а зайшовши, глянула на голову сiльради. За столом стояв немолодий чоловiк у вiйськовiй формi. Усе було по ньому – i гiмнастерка, i галiфе, i начищенi чоботи. «Гарний», – подумала про себе i вiдчула, як почервонiло ii обличчя.

– Ви мене викликали? То я прийшла, тiльки не знаю для чого, – ледь промовила, нiяковiючи.

– От так справа! Викликав вас для одного дiла, а тут може бути зовсiм iнше! – наближався до неi та накульгував на одну ногу. – Сiдайте, Мар’яно. Яке iм’я! Дуже рiдко зустрiчаеться, – взявши ii пiд руку, допомiг сiсти на лавку.

Вiд тих слiв, здавалося, вся кров ударила в голову, навiть дихати стало важко. Вона швидко розв’язала хустку, яка так само швидко спала на плечi.

– А якi коси, так i блищать! Я давно не бачив таких красивих жiнок – чорнява, бiлолиця, а очi… Синi… Козачка не козачка, сказав би: голубка, – розглядав ii, мов товар, який збирався купувати.

– Чи ви не жонатий? – чомусь випалила те, що ii зовсiм не цiкавило.

– Чому, жонатий, i дiти е.

– То й придивляйтеся до своеi дружини, а в мене чоловiк на фронтi воюе. Кажiть, чого викликали, бо менi йти час, дiтей у мене вдома багато, – так вона про все й розповiла.

– Ну, що ж, з характером, значить, така красива Мар’яна, – вiн аж зiтхнув. – Дiйсно, козачка не козачка, але й не голубка, – крутив головою, звiвши брови та вiдiйшовши до свого столу.

До кабiнету зайшов iнший чоловiк, вiн також був у вiйськовiй формi i також кульгавий, тiльки цей, як i говорила Тамара, ходив з палицею i дуже нею стукав. Вiд того стуку було якось не по собi. Говорив не росiйською, але зовсiм не по-березiвськи. Став показувати якiсь папери першому, а потiм, глянувши на Мар’яну, спитав:

– Це та жiнка, яка не у своiй хатi живе? Це про неi нам розповiдали? – i показав на неi не рукою, а своею палицею.

Чорнявий, поглянувши на Мар’яну, нiчого не вiдповiв.

– Ваша хата згорiла, чи не так, громадянко? Живете в чужiй, яка ранiше куркульською була? – Вiд його колючих очей повiяло холодом.

– І де ж ви такого наслухалися? – Звiдкись узявся гнiв, який щосили давив ii душу. – Хто таке каже, цiкаво б знати? Три днi, як у селi, а вже всi плiтки позбирали, – замiсть того, щоб мовчати, не могла спинитися вiд гнiву. – Мою хату нiмцi спалили, i я переселилася, бо там нiхто не жив. Слава Богу, що так обiйшлося, якраз сильнi морози були, а я з дiтьми на вулицi. Чоловiк прийде з фронту, тодi свою збудуемо.

– Але ви ж тутешня, пiдiть до знайомих чи родичiв, у такий час усi повиннi одне одного виручати. Буде можливiсть, то й ми чимось допоможемо, – гнув щось свое.

– Куди ж я пiду? – розвела вона руками. – На вулицю, чи що? Зi мною ще двi сiм’i проживають, вони з Корюкiвки, теж хати погорiли, без iжi й одежi залишилися.

– Ми все це розумiемо, але вони не з нашого села. Там зараз уже е влада, то нехай вона й вирiшуе всi iхнi проблеми на мiсцi. У нас тут своiх вистачае. – Пiдходив ближче та все сильнiше стукав палицею.

– Їм нiкуди йти. – Зовсiм не вiрилося, що це правда. – І чоловiк старшоi сестри не повернеться, на нього похоронка вже прийшла. Та й чому нам кудись iти, коли ми тут нiкому не заважаемо. Усi в колгосп на роботу ходимо. – Мар’яна вже мало не плакала.

Вона схопилася, зав’язала свою хустку i зiбралася виходити з кабiнету, не бажаючи говорити далi.

– То ми вам строк даемо – два тижнi. Мине Великдень, а пiсля нього – що у вас там? – проводи, здаеться, – от пiсля них щоб хата була порожньою. Там Вiктор Ігнатович iз сiм’ею житиме, – нарештi той новий вiйськовий сказав головне.

– Так би й одразу – треба три сiм’i з хати вигнати, якi в цьому селi народилися i виросли, а начальника, який три днi як приiхав, поселити, – вирвалося ще й таке наостанок. – Тiльки я з дiтьми по дворах не пiду. Допоки чоловiк з фронту не повернеться, у цiй хатi житиму, – аж налякалася своеi рiшучостi. Чи це не вона? Може, знову той гнiв за неi говорить? – А Вiктор, – Мар’яна глянула на обох начальникiв, яким, здавалося, також було незручно, – Вiктор у нас один уже був, та на фронт утiк, у тiй хатi жив, де ви зараз розмiстилися.

Коли Мар’яна вже зачиняла дверi, знову почула голос, тепер уже першого, того чорнявого з вусами, який з такою цiкавiстю ii розглядав, нiби жiнки не бачив.

– То два тижнi, не забудьте! – жбурнув неначе жаром iз печi.

Усю дорогу дзвенiли тi слова в ii вухах, нiби вiн не переставав iх повторювати. Тому, зачепившись за чужий тин, порвала святкову спiдницю, зсунулася з голови i квiтчаста хустка, чавкала вода в дiрявих чоботях, бо очi не вибирали стежку. Ласкаве сонце здавалося холодним, а чисте небо – похмурим. Пригадувалися лише поганi моменти з ii життя, i чомусь дуже хотiлося лаяти свого Федора, який i досi не надiслав iй жодного листа.

– Пресвята Богородице, та чого ж ти вiд мене грiшноi вiдвернулася, – плакала вона вдома, швидко знiмаючи одяг. – Вирядилася дурна баба, не знаючи для чого. До тих можна було прямо з городу йти, – вирвалося з ii вуст.

– Та говори ти до пуття, чого викликали? – допитувалися сестри.

Мар’яна глянула на притихлих на полику дiтей, на Любочку, яка чомусь сховалася за Дуню, та гiрко заплакала.

– Не хочеться про те говорити, але хто знае, як воно далi буде. З хати нас виганяють, два тижнi строку дали. Сказали, щоб пiсля проводiв i духу нашого тут не було. Одному начальниковi вона приглянулася, чи хтось, може, порадив таке, – на тому й замовкла. Думки сховалися, голова була порожньою, а гнiв у серцi пiднiмався з новою силою. – Ну, що ви на мене дивитеся, це ж не я вас виганяю… – витирала рукавом кофтини своi сльози. – Сказали, що ми права не мали в чужу вселятися, тепер ii заберуть.

Трохи заспокоiвшись, вона знову розповiла все, що чула в тому кабiнетi. Сестри уважно слухали, але мовчали. Нi поганi сни, нi сичi, якi, здавалося, i бiля iхньоi хати оселилися, не вiщували про таке нове лихо.

– Чого сумуемо в таку погоду? У хатi прибирати час, вербна недiля, дiвчата, завтра. Чи забули? – подала голос Горпина, переступаючи порiг. – У Горвищi, кажуть, майже щодня до лiсу пiдводу посилають, знову людям дрова возять i торф обiцяли. Ось так там нова влада керуе. – Здаеться, вона ще не впiймала того настрою в хатi. – Молодого солдата поставили головою колгоспу. Красивий такий, тiльки без руки. Свiй вiн, з армii списали, – роззувалася бiля печi, бо i в неi були мокрi ноги. – І голова сiльради в них непоганий, мiй знайомий, чоловiк у лiтах, але не вредний. – Тiльки тепер та тиша врiзалася в ii вуха. – Та чому ж ви мовчите? Жодна голову не пiдняла. Ти, Мар’яно, захворiла, чи що?

– Краще б захворiла. Нас iз хати виганяють. – Вона знову почала розповiдати все спочатку.

– Оце так справа! А що ж робити? – Горпина навiть рукою схопилася за припiчок, так ii сколихнуло почуте. – Даремно роззулася. Хоч i стомилася, але пiду до них. Далеко ходила по такiй дорозi, та ще й нiч не спала. Партизанське дитя на свiт Божий прийняла.

– І коли вони тiльки встигають? – буркнула сердито Дуня.

– Дурне кажеш. Життя повинно продовжуватися. І що ми маемо? Три дитини за рiк у Березiвцi та оце друга в Горвищi. А скiльки вбитих, скiльки померло вiд хвороб! Так рокiв через п’ятнадцять уже й у колгоспi працювати нiкому буде, i на заводах, фабриках, у шахтах, – мiркувала вона, знову взуваючи своi чоботи, змiнивши лише мокрi онучi на сухi.

– Не треба, – зупинила Мар’яна. – Я там достатньо наговорила i накричала, не мовчала, одним словом, i не плакала. З хати виселятися не станемо, не будуть же вони нас на вулицю виганяти силою, як тодi – у двадцять дев’ятому, в часи розкуркулення. Покричать та й перестануть. А ми потерпимо. Зараз, дiйсно, про вербну недiлю треба подумати та в хатi прибрати. Господь бачить наше горе, вiн i сам управить, – зiтхнула важко, погодившись зi своею бабусею, яка й помираючи говорила, що Богу виднiше.

У недiлю раненько всi разом пiшли до церкви. Отець Федот провiв службу поспiхом, говорив, що знову своi не дозволяють. Усе ж посвятили вербу i, отримавши благословення, повернулися додому. Наступний тиждень перед Великоднем був страсний. У всi часи, яке б не було життя, а на цьому тижнi нiколи не сварилися, iли тiльки хлiб i пили воду, а головне – молилися Господу, який, зазнавши зради та наруги вiд людей, все ж постраждав за iхнi грiхи. І, як не дивно, але оцей невидимий вiчний зв’язок грiшних людей iз Господом та потойбiчним життям, робив iхне життя трохи легшим, якимось осмисленим.



– Чого, Мар’яно, не розповiдаеш про сiльраду? – спитав у неi дiд Сава, зайшовши до двору в страсну п’ятницю. – Чи то вiд молитов обличчя мов у Христа на розп’яттi?

– Облиш, Саво, не до жартiв зараз, – обiрвала його Горпина.

– А чого Мар’яна в сiльрадi кричала? Тамара менi розповiла.

– З хати нас виганяють. Тиждень строку дали. Розумiеш? Начальник хоче iз сiм’ею в твiй будинок вселитися. Вiн йому теж сподобався – високий i залiзом критий, ще й пiдлога дерев’яна, а не долiвка мазана. Оце тому Мар’яну i викликали.

Дiд стояв мочки, поглядаючи спiдлоба то на Мар’яну, то на хату. Потiм прихилив свою голову до вiкна та й заплющив очi. Вони говорили, а вiн стояв. Вони вже i на нього зиркали, але вiн, здавалося, i не дихав, почали за рукав смикати, але вiн не ворушився. І лише згодом, неначе з погреба, подав свiй голос:

– Своiми руками з батьком рiдним удвох будували. Скiльки радостi було! Вибрали в лiсi деревину пiдходящу, пиляли, тесали колоди – все робили самi. Навiть оце все я сам випилював, – кивнув на вiкна. – Нiколи не думав, що така доля буде в моеi хати. А воно що хата, що мое життя – все однакове. – Аж захитався, але Мар’яна встигла взяти його пiд руку. – Вибач менi, – подивився iй у вiчi, – за моi недотепнi жарти того дня, лукавий, мабуть, попутав – помийся та причепурися… Прости, – махнув рукою.

А знявши з голови шапку, перешиту з мадярськоi, зiгнувся i пiшов на вулицю мов за труною.

– Розумний, але й вiн цього разу не придумав, що порадити, – пiдмiтила Горпина, збираючись топити пiзно пiч та пекти пасочку, на яку вже давно приховала бiленького борошна та два яйця. – Якось Бог управить, – сказала й вона, аби не мовчати. – Мабуть, стiльки бiди на нашiй землi сталося, що й Бог не встигае справедливiсть виводити, – додала сумно.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ganna-tkachenko/spalen-mr/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.