Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Стiвен Edwin Кiнг


Темна вежа #4
У четвертiй книзi циклу «Темна вежа» останнiй стрiлець Роланд зi своiми друзями потрапляе з одного свiту в iнший. Дивом виживши пiсля поединку зi штучним iнтелектом Блейна Моно, компанiя опиняеться за межами Серединного свiту. Їх перекинуло через розлом у реальностi до альтернативноi версii мiстечка в Канзасi, знищеного внаслiдок пандемii. Це мiсто нагадуе Роланду про його кохання до Сюзен та ii трагiчну загибель. При цьому спогад про дiвчину – тiльки початок. Минуле триматиме Роланда в тенетах, заважаючи рухатися вперед Шляхом Променя. Лише зустрiч iз давнiм ворогом, хитрим пiдступним Мартеном, розв’яже Роландовi руки. Щоб нарештi вiдпустити останню та найжахливiшу таемницю стрiльця…

Обережно! Ненормативна лексика!





Стiвен Кiнг

Чаклун та сфера. Темна вежа IV



© Stephen King, 1997, 2003

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2009, 2015, 2017, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2009, 2015


* * *


Цю книгу присвячую Джулi Юглi й Маршi Дiфiлiппо, адже вони вiдповiдають на листи, а бiльшiсть листiв за останнi кiлька рокiв було присвячено Роландовi з Гiлеаду, стрiльцю. Власне, це Джулi й Марша примушували мене взятися за комп’ютер i працювати в текстовому редакторi. Джулi, твiй примус подiяв краще, тож твое iм’я стоiть першим.







Вступ. Коли тобi дев’ятнадцять (i ще про дещо)



1

Коли менi виповнилося дев’ятнадцять (в iсторiях, якi ти збираешся прочитати, це число мае певне значення), гобiти були великими.

Пiд час Великого музичного фестивалю у Вудстоцi у брудi на фермi Макса Язгура бебралися десь пiвдюжини Меррi та Пiппiнiв, удвiчi бiльше Фродiв i незлiченна кiлькiсть гiпарiв Гендальфiв. «Володар перснiв» Дж. Р. Р. Толкiна в тi днi мав шалену популярнiсть, i хоча я так i не змiг потрапити на «Вудсток» (про що шкодую), по-моему, я був наполовину гiпi, принаймнi достатньо гiповим, щоб прочитати цi романи й захопитися ними. Книги «Темноi вежi», як i бiльшiсть довгих iсторiй-фентезi, написаних чоловiками та жiнками мого поколiння («Хронiки Томаса Ковенанта» Стiвена Доналдсона, «Меч Шаннари» Терi Брукса – i це тiльки два приклади), народилися пiд впливом Толкiна.

Але попри те, що тi книжки я прочитав у 1966 i 1967 роках, вiд свого писання я все ж утримався. З якоюсь зворушливою приязнiстю реагував я на розмах Толкiновоi уяви (на честолюбнiсть задуму розказаноi ним iсторii), але хотiв написати власну iсторiю. Якби я почав це робити тодi, то неминуче повторив би його витвiр. А це, як полюбляв казати покiйний Хитрун Дiк Нiксон, було б неправильно. Завдяки пановi Толкiну двадцяте столiття було пiд саму зав’язку забезпечене всiма необхiдними ельфами i магами.

У 1967 роцi я не мав жодного уявлення про те, якою буде моя iсторiя, але це не важило. Я був на сто вiдсоткiв упевнений, що впiзнаю ii, коли вона проходитиме повз мене на вулицi. Менi було дев’ятнадцять, i я був гордовитий. Авжеж, я був досить зарозумiлий, щоб вiдчути, буцiмто ще можна трохи почекати на прихiд музи й появу мого шедевра (я не сумнiвався, що так i станеться). Схоже, в дев’ятнадцять рокiв людина мае право на самовпевненiсть – о цiй порi час зазвичай iще не починае свою паскудну пiдривну дiяльнiсть, позбавляючи вас волосся i кидка в стрибку, як спiвають у популярнiй пiснi кантрi. Та насправдi час забирае значно бiльше. У 1966 i 1967-му я цього не знав, та навiть якби знав, то менi було б начхати. Я ще мiг собi уявити (ледве-ледве), як менi виповниться сорок, але п’ятдесят? Нi. Шiстдесят? Та нi в якому разi! Про шiстдесят рокiв не могло бути й мови. І це цiлком природно, коли тобi дев’ятнадцять. Дев’ятнадцять – це такий вiк, коли ти кажеш: «Дивiться, я курю тринiтротолуол i п’ю динамiт, i якщо ви знаете, що для вас добре, то геть з дороги – бо ось iде Стiвi!»

Дев’ятнадцять – егоiстичний вiк, пора обмежених турбот. Я був вельми амбiтний i прагнув досягти вершин. І це все, що мене хвилювало. Я мав друкарську машинку, яку переносив iз одного задрипаного помешкання до iншого, завжди з пакетиком марихуани в кишенi i з посмiшкою на обличчi. Компромiси середнього вiку були далекою перспективою, образи лiтнього вiку – за лiнiею горизонту. Мов лiричний герой тiеi пiснi Боба Сегера про те, що зараз вони звикають продавати вантажiвки, я почувався безмежно могутнiм i надзвичайно оптимiстичним. У кишенях вiтер гуляв, але в головi роiлися думки, котрi я хотiв висловити, а душа була переповнена iсторiями, якi я хотiв розказати. Зараз це звучить банально, але тодi здавалося дивовижним. Я почувався дуже крутим. Понад усе на свiтi хотiв прорвати оборону своiх читачiв, здобути над ними перемогу, змусити захоплюватися i змiнити iх назавжди, орудуючи тiльки сюжетом, бiльше нiчим. І я вiдчував, що менi пiд силу це зробити. Що я просто створений для цього.

Наскiльки помпезно це все звучить? Сильно чи не дуже? Хай там як, я не вибачаюся. Менi було дев’ятнадцять. У моiй бородi не було жодного сивого пасма. Я мав три пари джинсiв, пару чобiт, думку про те, що свiт – це моя устриця, i за двадцять наступних рокiв не сталося нiчого такого, що могло б мене переконати у помилковостi поглядiв. А потiм, десь рокiв у тридцять дев’ять, почалися проблеми: алкоголь, наркотики, нещасний випадок на дорозi, через який у мене змiнилася хода (та й не тiльки). Все це я вже детально описував i тут не повторюватимуся. Крiм того, вам однаковiсiнько, правда? Врештi-решт свiт виставляе на вашому шляху пiдлого Патрульного, щоб уповiльнити ваш розвиток i показати, хто тут господар. Ти, читачу, поза сумнiвом, зустрiчав уже свого Патрульного (або у тебе ще все попереду). Я зустрiв свого i впевнений, що вiн iще повернеться. Бо знае мою адресу. Це неприемний хлопець, Поганий Лейтенант, запеклий ворог наркотикiв, трахання, гордощiв, амбiцiй, гучноi музики – усього, що властиво дев’ятнадцяти рокам.

Але я й досi вважаю, що то був дуже гарний вiк. Може, навiть найкращий перiод життя. Цiлу нiч можеш танцювати рок-н-рол, а коли музика стихне i з голови вивiтриться пиво, ти в змозi думати. І мрiяти про велике. Пiдлий Патрульний зрештою вкаже вам на ваше мiсце, i якщо почати з малого, то коли вiн iз вами розбереться, вiд вас точно не залишиться й мокрого мiсця. «Ще один готовий!» – вигукне вiн i покрокуе далi з книжкою квитанцiй у руцi. Тож трохи (чи навiть багато) зарозумiлостi – не так вже й погано, хоча ваша мати, поза сумнiвом, не цього вас учила. Моя так точно. «Гординя призводить до падiння, Стiвене», – казала вона… а потiм я з’ясував – десь у вiцi 19 помножити на два, – що падiння неминуче. Ти падаеш сам чи тебе зiштовхують у канаву. В дев’ятнадцять у тебе можуть перевiрити документи в барi й звелiти забиратися до дiдька, виставити твоi вибачення (i дупу, яка теж шкодуе) назад на вулицю, але, бiгме, нiхто не перевiрить у тебе посвiдчення, коли ти починаеш писати картину, вiрша чи розповiдати iсторiю, i якщо ти, читачу, зараз дуже молодий, то не дозволяй старшим i (на iхню думку) лiпшим переконати тебе в протилежному. Авжеж, ти нiколи не бував у Парижi. Так, ти нiколи не бiгав з биками у Памплонi. Звiсно, ти шмаркач, у якого лишень три роки тому почало рости волосся пiд пахвами – то й що з того? Якщо вiд самого початку ти будеш недооцiнювати себе, то що станеться з тобою, коли ти подорослiшаеш? Давай, уперед, i не слухай, що тобi кажуть, – ось що я думаю. Сядь i викури цю сигарету до кiнця.


2

Гадаю, письменники-романiсти подiляються на двi категорii (включаючи ту, до якоi наприкiнцi 1970-х, як новачок, належав i я). Тi, хто дотримуються бiльш лiтературного, тобто «серйозного» боку цiеi працi, розглядають кожну ймовiрну тему в свiтлi такого питання: «Що означатиме написання такоi iсторii особисто для мене?» Тi ж, чия доля (або ка, якщо вам це бiльше до вподоби) – писати масовi романи, схильнi ставити зовсiм iнше питання: «Що означатиме написання такоi iсторii для iнших?» «Серйозний» романiст шукае вiдповiдей i ключiв до власноi особистостi, «масовий» письменник – читацьку аудиторiю. Обидва рiзновиди лiтераторiв однаково егоiстичнi. Я знав багатьох iз них, тож б’юся об заклад на свiй годинник.

Хай там як, здаеться, що навiть у дев’ятнадцять рокiв я вiдносив iсторiю Фродо i його намагань позбутися Одного Великого Персня до другоi категорii. То були пригоди купки пiлiгримiв, бiльшiсть iз яких походила з Британii, на тлi обрамлення, у якому вгадувалися елементи давньоскандинавськоi мiфологii. Менi сподобалася iдея подорожi – чесно кажучи, я був од неi у захватi, – але мене геть не цiкавили нi Толкiновi витривалi сiльськi парубки (не те щоб вони менi не подобалися, навпаки), нi лiсистi скандинавськi пейзажi. Якби я спробував просуватися в цьому напрямку, то мене б неминуче спiткала невдача.

Тож я чекав. На початку 1970-х менi вже було двадцять два, i в бородi почали з’являтися першi пасма сивини (гадаю, це було якось пов’язано з тим, що я викурював по двi з половиною пачки «Пел-Мела» на день). Та навiть у двадцять два роки ти можеш дозволити собi чекати. У двадцять два час iще на твоему боцi, хоча той гидкий Патрульний вже поряд i розпитуе про тебе сусiдiв.

А тодi якось, у майже порожньому кiнотеатрi («Бiжу» в Бангорi, штат Мен, якщо це мае якесь значення), я подивився фiльм режисера Серджiо Леоне. Називався вiн «Хороший, Поганий, Злий». Не минуло ще й половини стрiчки, як я зрозумiв, що хочу написати роман, у якому толкiнiвський змiст пошукiв пригод i чаклунства поеднувався б iз леонiвським майже до абсурду величавим обрамленням вестерну. Якщо ви дивилися цей ексцентричний вестерн по телевiзору, то не зрозумiете, про що менi йдеться, – можете голосно репетувати про незгоду, але це правда. На екранi кiнотеатру, через проектор iз належними лiнзами Panavision, «Хороший, Поганий, Злий» виглядае епiчною сагою, що може змагатися з «Бен Гуром». Зрiст Клiнта Іствуда сягае п’яти метрiв, кожна волосина шорсткоi, мов дрiт, щетини на його обличчi виступае вперед, наче молоде червоне дерево. Борозни навколо рота Лi ван Клiфа глибокi, немов каньйони, а на днi кожного з них мiг би бути тонкохiд (дивiться книгу «Чаклун та сфера»). Пустельнi декорацii простягаються аж до орбiти планети Нептун. А дуло кожного пiстолета виглядае не меншим за тунель «Голанд».

Навiть бiльше, нiж тло, менi потрiбне було вiдчуття епiчного, апокалiптичного простору. Те, що Леоне нi бiса не знав про географiю Америки (за словами одного з персонажiв, Чикаго – це десь поблизу Фенiкса, штат Аризона), додало картинi вiдчуття дивовижного змiщення у просторi. Сповнений ентузiазму (того штибу, на який, гадаю, здатна тiльки молода людина), я хотiв написати не просто товсту книжку, а найдовший масовий роман у iсторii людства. Менi це не вдалося, але я вiдчув, що старт непоганий. «Темна вежа», томи один-сiм, справдi становить одну iсторiю, i першi чотири книги тягнуть на понад двi тисячi сторiнок у м’яких обкладинках. Останнi три томи – це ще двi тисячi п’ятсот сторiнок рукопису. Я не хочу сказати, що обсяг мае якесь вiдношення до якостi, а просто маю на увазi, що намагався написати епiчну сагу, i певною мiрою це в мене вийшло. Якби ви запитали мене, звiдки таке бажання, я б не змiг вiдповiсти. Можливо, частково це пояснюеться тим, що так зростають американцi: будуй найвище, копай найглибше, пиши найдовше. І це почухування потилицi, коли постае питання мотивацii? Здаеться менi, це теж частина американського життя. Врештi-решт все закiнчуеться тим, що ми кажемо: «На той час це здавалося не такою вже й поганою iдеею».


3

Ще один аспект дев’ятнадцятилiття, якщо вас це потiшить: як на мене, то це вiк, у якому багато хто з нас застрягае (розумом та почуттями, якщо не фiзично). Роки спливають, i одного дня ти дивишся у дзеркало зi справжнiсiньким збентеженням. «Чому це в мене на обличчi такi зморшки? – дивуешся ти. – Звiдки це iдiотське пузце? Чорт, менi ж усього дев’ятнадцять!» Не надто оригiнальна думка, але збентеження не стае вiд цього меншим.

Час срiблить твою бороду, час вiднiмае у тебе кидок у стрибку, i все це вiдбуваеться, поки ти вважаеш, дурнику, що вiн досi на твоему боцi. Логiчнiй частинi твого ества це добре вiдомо, але серце вiдмовляеться у це вiрити. Якщо тобi пощастить, той самий Патрульний, котрий оштрафував тебе за перевищення швидкостi та надмiрнi розваги, пiднесе тобi до носа нашатир. Щось подiбне сталося й зi мною пiд кiнець двадцятого столiття. Сталося у подобi фургона «Плiмут», що збив мене у придорожню канаву в моему рiдному мiстi.

Десь через три роки пiсля того нещасного випадку я пiдписував книжки на презентацii роману «Майже як бьюiк» у крамницi «Бордерс» у Дерборнi, штат Мiчиган. Коли пiдiйшла черга одного хлопця, вiн сказав, що дуже-дуже радiе, що я залишився живий. (Мене це дуже зворушуе i вiдбивае охоту думати «Чого ти, в бiса, не здох тодi?»)

«Я був зi своiм близьким другом, i раптом ми почули, що вас збили. Ми просто затрясли головами i почали наперебiй говорити: “А як же Вежа, вона хилиться, падае, ооох, блiн, вiн уже нiколи ii не закiнчить!”»

Щось подiбне спадало на думку й менi. Тривожна думка про те, що, збудувавши Темну вежу в колективнiй уявi мiльйонiв читачiв, я, можливо, несу вiдповiдальнiсть за ii безпеку доти, доки читачам хочеться про неi читати. Це може тривати лише п’ять рокiв, а може й п’ятсот – звiдки менi знати? Схоже, що в романiв фентезi, як поганих, так i хороших (навiть зараз хтось десь, iмовiрно, почитуе «Вампiра Варнi» чи «Монаха»), довге життя. Роландiв захист Вежi полягае у тому, щоб спробувати вiдвернути загрозу од Променiв, якi ii тримають. А менi (я збагнув це пiсля аварii) доведеться зробити це, закiнчивши iсторiю про стрiльця.

Пiд час тривалих пауз мiж написанням i публiкацiею перших чотирьох романiв серii «Темна вежа» я отримував сотнi листiв типу «як вам не соромно, це ви в усьому виннi». У тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмому (iнакше кажучи, коли я працював, помилково вважаючи, буцiмто менi досi дев’ятнадцять) прийшов лист вiд вiсiмдесятидворiчноi бабцi: «Не хочу дiймати вас своiми турботами, АЛЕ!!! зараз дуже слаба». Бабуся повiдала менi, що iй, мабуть, залишилося жити усього рiк («од сили чотирнадцять мiсяцiв, у мене рак – пiшли метастази»). Оскiльки вона не сподiвалася, що я спецiально для неi закiнчу iсторiю Роланда, то просто питала, коли моя ласка (ласка!), чи не розповiм я iй, чим усе закiнчиться. Вiд одного рядка у мене просто стислося серце (хоч i не досить сильно для того, щоб знову сiсти за писання) – це була ii обiцянка «не казати нi однiй живiй душi». За рiк по тому, можливо, пiсля нещасного випадку, внаслiдок якого я опинився у лiкарнi, одна моя помiчниця, Марша Дiфiлiппо, отримала листа вiд чоловiка, засудженого до страти в Техасi чи Флоридi, котрий хотiв знати те саме: чим усе закiнчиться? (Вiн обiцяв забрати таемницю з собою в могилу, вiд чого мое тiло взялося сиротами.)

Якби на те моя воля, я б дав обом цим людям те, що вони в мене просили, – стислу версiю подальших пригод Роланда, але, на жаль, у мене не було такоi можливостi. Я просто не знав, як усе обернеться для стрiльця та його друзiв. Для того щоб знати це, я мусив писати. Колись я тримав у головi короткий начерк, але потiм згубив. (Та байдуже – мабуть, вiн усе одно не вартий був анi шеляга.) Все, що в мене залишилося, – кiлька записiв («Чусiт, чисiт, чосик, щось-щось-кошик» – так написано на одному iз цих аркушiв, який лежить у мене на столi, поки я пишу цi рядки). З часом, починаючи з липня двi тисячi першого, я знову почав писати. На ту мить я вже твердо знав, що менi не дев’ятнадцять i менi не оминути жодного з тiлесних ушкоджень, якi можуть спiткати людину. Я розумiв, що менi буде шiстдесят, а може, навiть сiмдесят. І хотiв закiнчити свою iсторiю, поки гидкий Патрульний не прийде по мене востанне. Намiру зостатися в пам’ятi людей iз чимось на кшталт «Кентерберiйських оповiдань»[1 - «Кентерберiйськi оповiдання» – незакiнчена збiрка прозових i вiршованих оповiдок, написаних Джефрi Чосером у ХІV столiттi. – Тут i далi прим. пер.] та «Таемниць Едвiна Друда»[2 - «Таемницi Едвiна Друда» – детективний роман Чарльза Дiккенса, який письменник не встиг закiнчити, бо його спiткала смерть.] в мене не було.

Результат – на краще це чи на гiрше – лежить перед тобою, Постiйний Читачу, незалежно вiд того, чи ти приступаеш до першого тому, чи готуешся почати том п’ятий. Подобаеться це тобi чи нi, iсторiя Роланда вже закiнчена. Сподiваюся, ти отримаеш вiд неi насолоду.

Що ж до мене, то я вiдiрвався на повну котушку.

Стiвен Кiнг

25 сiчня 2003 року


19


НАБЛИЖЕННЯ




Коротко про змiст попереднiх романiв


«Чаклун та сфера» – четвертий том довжелезного циклу, джерелом натхнення для якого стала епiчна поема Роберта Браунiнга «Чайльд Роланд до Вежi Темноi прийшов».

У першому томi, що мае назву «Стрiлець», розповiдаеться про те, як Роланд iз Гiлеаду переслiдуе й нарештi наздоганяе Волтера – чоловiка в чорному, який вдае з себе друга Роландового батька, але насправдi прислуговуеться могутньому чаклуновi Мартену. Втiм, упiймати це напiвлюдське створiння – не остаточна мета Роланда, це радше засiб досягти мети: стрiлець хоче добутися Темноi вежi, де сподiваеться зупинити прискорене руйнування Серединного свiту, можливо, навiть повернути його у зворотний бiк.

Роланд – лицар, останнiй зi своеi когорти, лицар, одержимий Вежею, яка стала для нього единою метою iснування. Саме таким вiн постае перед нами вперше. Ми дiзнаемося, що вiн був змушений рано пройти випробування на дорослiсть – його спонукав до цього Мартен, який звабив Роландову матiр, зробивши ii своею коханкою. Мартен щиро сподiваеться, що Роланд не витримае випробування i його вiдiшлють «на захiд», а батьковi револьвери назавжди зостануться тiльки в мрiях хлопця. Проте Роланд ущент руйнуе Мартеновi плани, бо гiдно витримуе випробування… здебiльшого тому, що мудро обрав собi зброю.

Ми також знаемо, що у якийсь дивний i страшний спосiб свiт Роланда у своiй основi пов’язаний iз нашим. Спершу цей зв’язок виринае на поверхню, коли на придорожнiй станцii в пустелi Роланд зустрiчае Джейка, хлопчика з Нью-Йорка 1977 року. З нашого свiту вiдкриваються проходи в свiт Роланда, i, як виявляеться, одним iз таких проходiв е смерть. Саме через неi Джейк потрапляе до Серединного свiту – його штовхають на проiжджу частину Сорок третьоi вулицi, де хлопчика розчавлюе колесами автомобiль. Його вбивцею став чоловiк на iм’я Джек Морт… але тiльки тiеi митi його свiдомiстю керував iнший – старий Роландiв ворог, Волтер.

Та не встигають Джейк iз Роландом дiстатися до Волтера, як хлопчик знову помирае. Цього разу через Роланда: поставши перед вибором мiж своiм символiчним сином i Темною Вежею, стрiлець обирае Вежу. Перед тим, як впасти у прiрву, Джейк каже: «Вперед. Цей свiт не единий, iснують iншi».

Фiнальне протистояння мiж Роландом i Волтером вiдбуваеться неподалiк Захiдного моря. У довгу нiч розмови чоловiк у чорному пророкуе Роландове майбутне за допомогою дивноi колоди карт таро. Особливу увагу Роланд мусить звернути на три карти – В’язня, Даму тiней i Смерть («але не для тебе, стрiльцю»).

Другий том, «Крiзь час», починаеться на березi Захiдного моря невдовзi пiсля того, як Роланд прокидаеться пiсля сутички з запеклим ворогом i бачить, що Волтер давно мертвий, перетворився на мощi там, де й без того повно кiсток. На виснаженого стрiльця нападае орда зажерливих «омаромонстрiв», i, не встигаючи порятуватися втечею, вiн зазнае тяжких поранень та втрачае два пальцi правоi руки. Отрута вiд укусiв потрапляе в кров, i, просуваючись на пiвнiч узбережжям Захiдного моря, Роланд слабне. Можливо, смерть уже дихае йому в потилицю.

Дорогою вiн натрапляе на трое дверей, якi стоять просто на пляжi. Вони вiдчиняються в мiсто нашого свiту, Нью-Йорк, у три рiзнi часовi промiжки. З 1987 року Роланд видобувае Еддi Дiна, в’язня, бранця героiну. З 1964-го – Одетту Сюзанну Голмс, жiнку, що втратила нижнi кiнцiвки пiд колесами поiзда метро… i то не був нещасний випадок. Вона достоту Дама тiней, бо всерединi молодоi чорношкiроi активiстки руху за права людини, якою ii знають друзi, криеться друге «я» – злобна iстота на iм’я Детта Волкер. І коли Роланд видобувае ii в Серединний свiт, це жорстоке, пiдступне й винахiдливе створiння твердо вирiшуе вбити стрiльця й Еддi.

Третi дверi ведуть до мiжчасся – в 1977 рiк, де Роланд входить у диявольську свiдомiсть Джека Морта, який уже не раз, а двiчi завдав Одеттi/Деттi болю. «Смерть, – провiстив чоловiк у чорному, – але не для тебе, стрiльцю». Одначе Морт – не той третiй, про кого казав Волтер. Роланд перешкоджае Мортовi вбити Джейка Чебмерза, i невдовзi Морт гине пiд колесами того-таки поiзда, що вiдтяв ноги Одеттi в 1959-му. Вiдтак Роланд неспроможний видобути манiяка в Серединний свiт, але вiн не шкодуе про це, бо такоi iстоти йому не треба.

Втiм, на того, хто насмiлився опиратися майбутньому, чекае покарання, чи не так? «Ка, шмаркачу, – сказав би на це старий Роландiв учитель Корт, – це велике колесо, яке завжди обертаеться. Не раджу тобi стояти перед ним, коли це станеться, бо воно тебе розчавить i твоiй порожнiй довбешцi й усьому тому непотребу, що в тебе в пузi, настане кiнець».

Тож Роланд мае здогад, що Еддi й Одетта – це трое, бо ж особистiсть Одетти роздвоена. Втiм, коли Одетта й Детта зливаються воедино в Сюзаннi (цим варто завдячувати любовi й вiдвазi Еддi), то стрiлець починае розумiти, що третього ще не видобуто. Йому вiдомо ще дещо: думки про Джейка, хлопчика, який, помираючи, сказав йому про iншi свiти, не дають стрiльцевi спокою, вони буквально шматують його. Половина його «я» вважае, що хлопчика взагалi нiколи не було, що це виплiд фантазii. Завадивши Джековi Морту задля вбивства штовхнути Джейка пiд машину, Роланд створив часовий парадокс, який тепер мучить стрiльця, нi на мить не полишаючи його думки. А в нашому свiтi вiд того самого потерпае Джейк Чемберз.

Із цього парадоксу починаеться третiй том циклу – «Загублена земля». Вбивши велетенського ведмедя, якого звали чи то Мiр (таке ймення йому дав стародавнiй народ, що трепетав перед ним вiд страху), чи то Шардик (так його нарекли Великi Древнi, якi його створили, – бо ж ведмiдь виявився кiборгом), Роланд, Еддi й Сюзанна йдуть ведмежою стежиною й вiдкривають Шлях Променя. Цих променiв iснуе шiсть – вони сполучають мiж собою дванадцять порталiв, якi позначають межi Серединного свiту. Стрiлець вiрить, що в тому мiсцi, де променi перетинаються, – в центрi Роландового свiту або ж навiть усiх свiтiв разом узятих, – вiн i його друзi нарештi знайдуть Темну вежу.

На той час Еддi зi Сюзанною вже перестали бути бранцями у свiтi Роланда. Закоханi, вони невдовзi самi стануть стрiльцями, тож тепер з головою поринають у пригоди й з доброi волi простують за Роландом Шляхом Променя.

У велемовному кружалi неподалiк Порталу Ведмедя час вiдновлюе звичний плин, героi знаходять розв’язання для парадоксу i видобувають на свiт справжнього третього. Джейк, Еддi, Сюзанна й Роланд здiйснюють небезпечний обряд, упродовж якого поводяться гiдно й пам’ятають лиця своiх батькiв, а в кiнцi обряду Джейк знову потрапляе до Серединного свiту. Невдовзi Джейк потоваришуе з пухнастиком-шалапутом, i iх стане п’ятеро. Шалапути, якi зовнi скидаються на покруч борсука, енота й собаки, вмiють трохи розмовляти. Джейк називае нового друга Юком.

Шлях приводить мандрiвникiв до Лада, занедбаного мiста, де ведуть свою стародавню вiйну вцiлiлi дегенерати з двох ворожих кланiв – Юнiв i Сивих. Перш нiж потрапити до великого мiста, вони приходять до мiстечка пiд назвою Рiчкове Перехрестя, у якому досi живе дехто з його древнiх мешканцiв. Цi люди впiзнають у Роландi втiлення давнини, часiв, коли свiт ще не зрушив з мiсця, i з почестями приймають стрiльця та його супутникiв. Старi розповiдають iм про монорейковий поiзд, який, можливо, досi курсуе мiж Ладом i спустошеною землею, уздовж Шляху Променя, прямуючи до Темноi Вежi.

Зачувши цю новину, Джейк лякаеться, але подиву не вiдчувае. Перед тим, як Роланд видобув його з Нью-Йорка, вiн отримав у книжковiй крамницi, власником якоi був чоловiк iз промовистим прiзвищем Кельвiн Тауер (тобто Вежа, Кельвiн «Вежа»), двi книжки. Одна з них – книга загадок, iз якоi вирвано вiдповiдi. Друга, «Чарлi Чух-Чух», – дитяча книжка про поiзд. Певно, багато хто вирiшив би, що це кумедна маленька казка… але для Джейка в iсторii Чарлi немае нiчого смiшного. Навпаки – вона страшна. А Роландовi вiдомо ще дещо: Високою Мовою його свiту слово «чар» означае смерть.

Тiтонька Талiта, матрiарх народу з Рiчкового Перехрестя, обдаровуе Роланда срiбним хрестом, i мандрiвники знову вирушають у путь. Неподалiк вiд Лада вони натрапляють на рештки лiтака з нашого свiту – нiмецького винищувача 30-х рокiв XX столiття. В кабiнi пiлота сидить мумiя велетня, в якому вони впiзнають напiвмiфiчного принца-iзгоя – Давида Спритного. Сумнiвiв, що це вiн, майже не лишаеться.

Пiд час переходу через напiвзотлiлий мiст, який поеднуе два береги рiчки Сенд, Джейк i Юк мало не падають у воду. Цей випадок вiдвертае увагу Роланда, Еддi й Сюзанни, а тим часом до них вискакуе розбiйник на iм’я Гешер – вiн украй небезпечний, хоч i перебувае на порозi смертi. Викравши Джейка, вiн тягне його до пiдземноi криiвки Сивих, де засiв останнiй iхнiй лiдер, Цок-Цок, чие справжне iм’я – Ендрю Спритний; вiн правнук чоловiка, що загинув, намагаючись посадити лiтак з iншого свiту.

Роланд вирушае на пошуки Джейка, взявши собi за проводиря Юка, а Еддi зi Сюзанною тим часом знаходять Колиску Лада, де прокидаеться Блейн Моно. Блейн – останне наземне знаряддя величезноi комп’ютерноi системи, що стоiть у пiдземеллях Лада, i в його життi залишився один-единий iнтерес: загадки. Блейн обiцяе вiдвезти мандрiвникiв до останньоi зупинки поiзда, якщо вони будуть спроможнi розгадати його загадку. Інакше, каже Блейн, вони вирушать у останню подорож до тiеi галявини, де закiнчуеться земний шлях… iншими словами, помруть. Та, якщо це станеться, вони не нудьгуватимуть, бо Блейн пiдкине iм компанiю, випустивши нервово-паралiтичний газ, який уб’е всiх, хто ще залишився в Ладi, – Юнiв, Сивих i стрiльцiв, рiзницi немае.

Роланд рятуе Джейка, водночас припускаючись помилки: вiн хибно вважае, що Цок-Цок мертвий. Але це не так. Напiвслiпого, з жахливою раною на обличчi, його рятуе чоловiк, який називаеться Рiчардом Фаннiном. Утiм, Фаннiн каже, що в нього е ще одне iм’я – Вiчний Чужинець. Демон, про якого попереджав Роланда Волтер.

У Колисцi Лада Роланд iз Джейком возз’еднуються з Еддi та Сюзанною, i жiнка (з невеличкою допомогою «тiеi сучки» Детти Волкер) розгадуе Блейнову загадку. Грати вiдчиняються перед ними, пропускаючи до поiзда, i вони змушенi iгнорувати застереження переляканого альтер его Блейна, психiчно здорового, проте фатально слабкого «я» (Еддi охрещуе цей голос Маленьким Блейном). Але марно: у вагонi вони дiзнаються, що Блейн мае намiр вчинити самогубство, забравши iх разом iз собою. Той факт, що розум, який керуе монопоiздом, iснуе насправдi не в ньому, а в комп’ютерах, якi невдовзi залишаться далеко позаду, пiд мiстом, що перетворилося на бiйню, не матиме жодного значення, коли рожева куля зiйде з рейок на швидкостi понад вiсiмсот миль за годину.

У них е лише один шанс вижити: це Блейнова любов до загадок. Роланд iз Гiлеаду пропонуе вiдчайдушну угоду. Цiею угодою закiнчуеться «Загублена земля», i нею ж починаеться «Чаклун та сфера».


Ромео: Клянусь цим мiсяцем благословенним,

Що срiблом облива верхи дерев…

Джульетта: О, не клянися мiсяцем зрадливим,

Який так часто свiй мiняе вигляд,

Щоб i твоя любов так не мiнялась.

Ромео: То чим я поклянусь?

Джульетта: Не треба зовсiм.

Або, як хочеш, поклянись собою —

Душi моеi чарiвним кумиром, —

І я повiрю[3 - Переклад Ірини Стешенко.].

    Вiльям Шекспiр. Ромео i Джульетта

На четвертий день, на превелику ii [Доротi] радiсть, Оз погодився ii прийняти i, коли вона переступила порiг тронноi зали, приязно з нею привiтався.

– Сiдай, дитинко. Здаеться, я придумав, як тобi вибратися звiдси.

– І повернутися додому в Канзас? – з надiею спитала вона.

– Ну, щодо Канзасу я не можу нiчого обiцяти, – сказав Оз, – бо не маю анi найменшого уявлення, де це…

    Л. Френк Баум. Чарiвник Краiни Оз

Спитав я вiтру, що багато пам’ятав:

Чи до снаги менi все те, що я обрав.

Подумай спершу, потiм в бiй.

Солдат, що смак старих часiв згадав!

    Роберт Браунiнг. Чайльд Роланд до Вежi Темноi прийшов






Пролог. Блейн







– ЗАГАДАЙТЕ МЕНІ ЗАГАДКУ, – попросив Блейн.

– Пiшов ти, – спокiйно, не пiдвищуючи голосу, вiдповiв Роланд.

– ЩО ТИ СКАЗАВ? – вiд такоi неочiкуваноi вiдповiдi голос Великого Блейна став дуже схожий на голос його близнюка, про чие iснування вiн навiть не пiдозрював.

– Я сказав: пiшов ти, – спокiйно повторив Роланд. – Якщо ти не розумiеш, то я можу розтлумачити. Нi. Вiдповiдь – нi.

Блейн надовго замовк. А коли нарештi вiдповiв, то не словами. Стiни, пiдлога й стеля вагона знову почали втрачати колiр i матерiальнiсть. За якихось десять секунд баронський вагон вкотре перестав iснувати. Зараз вони летiли над гiрським хребтом, який виднiв на обрii, коли вони виiхали з мiста: сталево-сiрi верхiвки з убивчою швидкiстю мчали iм назустрiч, а потiм раптово зникли, поступившись безплiдним долинам, на яких, наче наземнi черепахи, повзали велетенськi жуки. Роланд побачив, як iз печери раптом вискочило щось схоже на величезну змiю, вхопило жука й потягло його назад у свое лiгво. Нiколи в життi стрiлець не бачив таких тварин i такоi землi. Вiд цього видива мороз продирав по шкiрi. Здавалося, Блейн завiз iх до якогось чужого, iншого свiту.

– МАБУТЬ, ТРЕБА ЗІЙТИ З РЕЙКИ ТУТ, – сказав Блейн. Голос звучав розважливо, але Роланд чув, що пiд маскою роздумiв вируе глибинна лють.

– Мабуть, – байдуже вiдповiв стрiлець.

Еддi аж перекосило. Самими губами вiн розлючено зашепотiв: «Що ти РОБИШ?» Але Роланд не звернув на нього анi найменшоi уваги: вiн був зайнятий Блейном i чудово тямив, що робить.

– ТИ ГРУБИЙ І ЗАРОЗУМІЛИЙ, – сказав Блейн. – МОЖЛИВО, ТОБІ САМОМУ ЦІ ЯКОСТІ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКАВИМИ, АЛЕ Я ІНШОЇ ДУМКИ.

– Та ти мене ще грубим не бачив.

Знявши руки з колiн, Роланд iз Гiлеаду повiльно звiвся на ноги. Вiн стояв начебто у повiтрi, широко розставивши ноги, й тримав праву руку на поясi, а лiву – на сандаловому рукiв?i револьвера. Вiн стояв так, як стояв безлiч разiв до того – на брудних вуличках всiма забутих мiстечок, у численних кам’янистих каньйонах, де смерть чигае всюди, в незлiченних темних салунах, де тхнуло прогiрклим пивом i пiдгорiлою старою олiею. Це був просто черговий вирiшальний поединок на безлюднiй вулицi, от i все. Але цього було цiлком досить. Кхеф, ка i ка-тет – сутичка завжди ставала центральним фактом його життя й вiссю, навколо якоi оберталося колесо його власного ка. Цього разу зброею в битвi будуть слова, а не кулi, але це не мало значення. Все одно битва буде на смерть.

У повiтрi тхнуло вбивством незгiрш, нiж у болотi смердить падлом.

А потiм його охопив шал битви, i стрiлець втратив над собою контроль.

– Я можу назвати тебе абсурдною, пустоголовою, дурною, пихатою машиною. Я можу назвати тебе iдiотським створiнням, у якому не бiльше сенсу, нiж у завиваннi зимового вiтру в дуплi трухлявого дерева.

– ПРИПИНИ.

Але Роланд пропустив Блейнову реплiку повз вуха i вiв далi тим самим спокiйним тоном:

– Ти лише машина. Еддi називае такi бляшанками. Якби ти був чимось бiльшим, я б тебе ще не так обiзвав.

– Я НЕ ПРОСТО ЯКАСЬ ТАМ…

– Я мiг би, примiром, назвати тебе членососом, але в тебе нема нi рота, нi члена. Я мiг би сказати, що ти мерзеннiший за наймерзеннiшого волоцюгу, що повзав у найогиднiшому у свiтi смiттезвалищi, але навiть така iстота краща за тебе – в тебе нема колiн, щоб повзати, та й упасти на них ти не зможеш, бо не маеш жодного поняття про таку людську ваду, як милосердя. Я навiть не можу сказати, що ти трахав свою матiр. Бо в тебе навiть матерi не було.

Роланд замовк, щоб набрати в легенi повiтря. А його супутники навпаки – затамували подих. Навколо них панувала запаморочлива мовчанка Блейна Моно, враженого до глибини своеi комп’ютерноi душi.

– Але я можу назвати тебе бездушним створiнням, яке допустило, щоб його едина подруга втопилася, боягузом, що тiшиться, коли катуе дурнiв i цiлими натовпами вбивае невинних, розгубленим механiчним гоблiном, котрий обвiшався шмарклями i…

– Я НАКАЗУЮ ТОБІ ЗАМОВКНУТИ, ІНАКШЕ Я ВБ’Ю ВАС УСІХ НА МІСЦІ!

Аж раптом Роландовi очi спалахнули таким несамовитим синiм полум’ям, що Еддi з переляку сахнувся вiд нього. І невиразно почув, як зойкнули Джейк iз Сюзанною.

– Можеш убивати, але не смiй менi наказувати! – прогримiв стрiлець. – Ти забув обличчя тих, хто тебе створив! Або вбий нас, або мовчи i слухай мене, Роланда з Гiлеаду, сина Стiвена, стрiльця i володаря стародавнього краю! Не для того я за багато рокiв пройшов тисячi миль, щоб сидiти тут i слухати твое дитяче квилiння! Затямив? А тепер ти слухай МЕНЕ!

Якусь мить усi шоковано мовчали. Нiхто не наважувався навiть зiтхнути. Роланд рiшуче дивився поперед себе, високо пiдвiвши голову й тримаючи руку на рукiв?i револьвера.

Сюзанна Дiн пiдняла руку й намацала в себе легку усмiшку – так жiнка перевiряе, чи добре сидить на нiй новий одяг, наприклад капелюшок. Вона боялася, що це все, кiнець життя, проте душу переповнював не страх, а гордiсть – гордiсть за Роланда. Скосивши погляд лiворуч, вона побачила, що Еддi дивиться на стрiльця, захоплено усмiхаючись. Із Джейком усе було навiть простiше: вiн дивився з обожнюванням, чистим, як сльоза.

– Так йому! – прошепотiв Джейк. – Нехай знае! Гад!

– Раджу тобi до нього прислухатися, Блейне, – докинув Еддi. – У нього дах геть перекособочений. Не дарма ж його називають Скаженим Псом iз Гiлеаду.

Пiсля довгоi мовчанки Блейн нарештi спитав:

– ЦЕ ПРАВДА? ТЕБЕ ТАК НАЗИВАЛИ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

– Можливо, – вiдповiв Роланд, спокiйно стоячи в повiтрi над безплiдними передгiр’ями.

– НАВІЩО ВИ МЕНІ, ЯКЩО ВІДМОВЛЯЄТЕСЯ ЗАГАДУВАТИ ЗАГАДКИ? – ображено запитав Блейн. Тепер у його голосi лунали буркотливi нотки невдоволеноi дитини, якiй дозволили не лягати спати допiзна, а вона втомилася, та не хоче в цьому зiзнатися.

– А я не казав, що ми вiдмовляемося.

– ХІБА НІ? – здивувався Блейн. – Я ЦЬОГО НЕ РОЗУМІЮ, АЛЕ АНАЛІЗ СОНОГРАМИ СВІДЧИТЬ ПРО ТЕ, ЩО В ЦИХ СЛОВАХ Є РАЦІОНАЛЬНИЙ ЗМІСТ. ПОЯСНИ, БУДЬ ЛАСКА.

– Ти сказав, що загадка потрiбна тобi негайно, – вiдповiв стрiлець. – От я й вiдмовив. Через свою жадiбнiсть ти поводився непристойно.

– НЕ РОЗУМІЮ.

– Ти був нечемний. Це ти розумiеш?

Повисла довга мовчанка – Блейн думав. Уже багато столiть поспiль комп’ютер не стикався з якимось iншим виразом людських емоцiй, крiм невiгластва, недбальства i забобонноi запобiгливостi. А простоi людськоi хоробростi вiн не бачив уже цiлу вiчнiсть. Врештi-решт:

– ЯКЩО МОЇ СЛОВА ЗДАЛИСЯ ВАМ НЕЧЕМНИМИ, Я ВИБАЧАЮСЯ.

– Прийнято, Блейне. Але е ще одна, гiрша проблема.

– ПОЯСНИ.

– Поясню, коли повернеш стiни. – Роланд сiв, усiм своiм виглядом демонструючи, що подальша суперечка, як i негайна смерть, немислима.

Блейн виконав його вимогу. Стiни знову стали кольоровими, краевид – утiлення нiчних кошмарiв – зник з-попiд нiг. Плямка на картi вже блимала ближче до крапки, над якою стояв напис «Кендлтон».

– Гаразд, – сказав Роланд. – За грубiсть можна пробачити, Блейне, так мене вчили в юностi. А от дурiсть не пробачають. Цього мене теж навчили.

– У ЧОМУ Ж Я ПРОЯВИВ ДУРІСТЬ, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ? – водночас i погрозливо спитав Блейн. І Сюзанна подумки побачила перед собою ласого кота, що причаiвся бiля мишачоi нiрки, метляючи хвостом i нетерпляче виблискуючи зеленими очима.

– У нас е те, що тобi треба, а едина винагорода, яку ти за це пропонуеш, – смерть. Це дуже нерозумно з твого боку.

Блейн замислився i не озивався довго-предовго. А потiм:

– ПРАВДУ КАЖЕШ, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ. АЛЕ ЯКІСТЬ ВАШИХ ЗАГАДОК НЕ ДОВЕДЕНА. ЗА ПОГАНІ ЗАГАДКИ Я ВАМ ЖИТТЯ НЕ ПОДАРУЮ.

Роланд кивнув.

– Розумiю, Блейне. А тепер слухай i спробуй зрозумiти сам. Своiм друзям я вже розповiдав дещицю цiеi iсторii. Як я був малий, у баронii Гiлеад щороку було сiм святкових днiв, коли проводили ярмарки, – Зима, Широка Земля, Посiв, Лiтне Сонцестояння, Повна Земля, Жнива i Старий Рiк. І на кожному ярмарку обов’язково влаштовували змагання загадок, але на свята Широкоi i Повноi Землi вони були головним обрядом, бо вважалося, що загадки вiщують гарний чи поганий урожай.

– ЦЕ ЗАБОБОН, ЩО НЕ СПИРАЄТЬСЯ НА ЖОДНІ ФАКТИ, – перебив Блейн. – Я ВВАЖАЮ ЙОГО ПРИКРИМ.

– Звiсно, це забобон, – погодився Роланд, – але ти навiть не уявляеш собi, як добре загадки передбачали врожай. От, наприклад, розгадай загадку: «Коли вартовий бувае квiткою?»

– ЦЕ ДУЖЕ СТАРА І НЕ НАДТО ЦІКАВА ЗАГАДКА, – пробурчав Блейн, але в його голосi вчувалася радiсть вiд того, що йому дали нарештi щось розгадати. КОЛИ ВІН БУВАЄ НЕ ЗА БУДКОЮ. ЦЯ ЗАГАДКА ГРУНТУЄТЬСЯ НА ФОНЕТИЧНОМУ ЗБІГОВІ. МОЖУ НАЗВАТИ ЩЕ ОДНУ ТАКОГО ТИПУ, ЇЇ ЗАГАДУЮТЬ НА ТОМУ РІВНІ, ДЕ РОЗТАШОВАНА БАРОНІЯ НЬЮ-ЙОРК: ЯКЕ СЛОВО ЗАВЖДИ ЗВУЧИТЬ НЕПРАВИЛЬНО?

Тут уже першим вiдповiв Джейк.

– Я знаю. Неправильно завжди звучить слово «неправильно».

– ТАК, – пiдтвердив Блейн. – СТАРА ДУРНА ЗАГАДКА, ПРИДАТНА ХІБА ЩО ДЛЯ РОЗВИТКУ МНЕМОНІЧНИХ ЗДІБНОСТЕЙ.

– Хоч у чомусь я з тобою погоджуюся, друже Блейн, – сказав Еддi.

– Я ТОБІ НЕ ДРУГ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.

– А наче я набиваюся… Поцiлуй мене в дупу i рушай до раю.

– РАЮ НЕ ІСНУЄ.

Еддi не знайшов, що вiдповiсти.

– Я ХОТІВ БИ ПОЧУТИ БІЛЬШЕ ЯРМАРКОВИХ ЗАГАДОК З ГІЛЕАДУ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА.

– У днi Широкоi i Повноi Землi для цього вiдкривали Залу Прадiдiв, i опiвднi там збиралося десь шiстнадцять чи навiть тридцять учасникiв змагання. Лише о тiй порi року вхiд до Зали Прадiдiв був вiдкритий для простих людей – торговцiв, фермерiв, скотарiв. І в тi днi Зала Прадiдiв стояла вщерть заповнена, яблуку нiде було впасти.

Погляд стрiльця став далекий i замрiяний. Тiльки одного разу Джейк бачив його таким – у тому туманному iншому життi, коли Роланд розповiдав йому, як вони з друзями, Катбертом i Джеймi, прокралися на балкон у тiй самiй Залi, щоб подивитися танцi. Роланд розказував про це пiд горами, коли вони переслiдували Волтера.

«Мартен сидiв коло моiх батькiв, – сказав тодi Роланд. – Я iх упiзнав навiть з висоти балкону. Коли мати пiшла танцювати з Мартеном, вони повiльно кружляли по пiдлозi, решта людей розступилися, а коли танець закiнчився, всi заплескали в долонi. Але стрiльцi не аплодували…»

Джейк глянув на Роланда, подумки вкотре дивуючись, звiдки з’явився цей дивний вiдсторонений чоловiк… i навiщо вiн прийшов.

– Посеред Зали ставили величезну бочку, – вiв далi Роланд, – i кожен учасник вкидав туди жменю берестяних сувоiв, на яких було записано загадки. Багато там було i старих загадок, бо ж чули iх вiд лiтнiх людей, а часом знаходили в старих книжках, i нових, вигаданих iз нагоди свята. Коли давали дозвiл, трое суддiв, що з них один обов’язково мав бути стрiльцем, прочитували цi загадки й обирали, якi з них гiднi брати участь у змаганнi.

– ТАК, ЗАГАДКИ МАЮТЬ БУТИ ГІДНИМИ, – погодився Блейн.

– Отже, починалося змагання, – сказав стрiлець. Вiд згадки про днi свого дитинства, коли вiн був таким самим хлопчаком, як i Джейк, що весь у синцях зараз сидiв навпроти нього, тримаючи на руках пухнастика-шалапута, його вуста торкнула легка посмiшка. – Змагалися годинами. Посеред Зали Прадiдiв шикувалася черга. Мiсце в нiй кожен отримував за жеребом, i кожен сподiвався витягти велике число, бо ж бути у хвостi черги краще, нiж на початку. Хоча переможець мав розгадати бодай одну загадку.

– ЯСНА РІЧ.

– Кожен чоловiк або жiнка (бо серед кращих вiдгадникiв Гiлеаду були й жiнки) пiдходив до бочки, тягнув звiдти шматочок кори й простягав Майстровi. Майстер ставив пiсочний годинник i загадував цю загадку. І якщо за три хвилини учасник не мiг вiдгадати, то вiн покидав чергу.

– І ЗАГАДКА ПЕРЕХОДИЛА ДО НАСТУПНОГО УЧАСНИКА?

– Так.

– ОТЖЕ, В НЬОГО БУЛО БІЛЬШЕ ЧАСУ, ЩОБ ПОДУМАТИ.

– Так.

– РОЗУМІЮ. КЛЬОВО.

– Кльово? – насупився Роланд.

– Тобто весело, – тихо пiдказала Сюзанна.

Роланд знизав плечима.

– Весело, мабуть, було глядачам, бо учасники ставилися до змагання дуже серйозно. Часто-густо пiсля вручення призу мiж ними траплялися бiйки.

– А ЯКИЙ БУВ ПРИЗ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

– Найбiльший гусак у баронii. І рiк за роком цей приз незмiнно дiставався моему вчителевi, Корту.

– МАБУТЬ, ВІН БУВ НЕПЕРЕВЕРШЕНИМ ВІДГАДНИКОМ, – з повагою вiдгукнувся Блейн. – ШКОДА, ЩО ЙОГО ТУТ НЕМАЄ.

– Так, був. Блейне, ти готовий почути мою пропозицiю?

– АВЖЕЖ. Я ВИСЛУХАЮ ТЕБЕ З ПРЕВЕЛИКОЮ ЦІКАВІСТЮ, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ.

– Нехай цi наступнi кiлька годин стануть нашим ярмарком. Ти не загадуватимеш нам загадок, бо тобi кортить почути новi, а не самому розповiдати мiльйони тих, якi тобi вже вiдомi…

– ПРАВИЛЬНО КАЖЕШ.

– Все одно ми не зможемо розгадати бiльшу iх частину, – вiв далi Роланд. – Я певен, що ти знаеш загадки, якi навiть Кортовi були б не до снаги, якби вiн витяг iх iз бочки. – У цьому вiн дуже сумнiвався, але час битви минув i настав час перемир’я, тож Роланд вирiшив трохи прикрасити дiйснiсть.

– АВЖЕЖ, – погодився Блейн.

– Пропоную як приз замiсть гусака подарувати нам життя, – сказав Роланд. – Дорогою до Топiки ми будемо загадувати тобi загадки. Якщо, прибувши на кiнцеву станцiю, ти розгадаеш усi нашi загадки, то можеш нас убити, як i задумував. Це буде твiй гусак. Але якщо ми тебе переплюнемо… якщо в Джейковiй книжцi чи в нашiй пам’ятi знайдеться загадка, на яку в тебе не буде вiдповiдi, то ти муситимеш вiдвезти нас до Топiки i випустити. Це вже буде наш гусак.

Тиша.

– Ти зрозумiв?

– ТАК.

– Згода?

Блейн Моно мовчав. Еддi напружено чекав, обiйнявши Сюзанну, й дивився в стелю баронського вагона. Сюзанна на мить поклала руку на живiт, думаючи про таемницю, яка там, можливо, криеться. Джейк лагiдно гладив Юка, намагаючись не потривожити рани вiд ножа. Всi чекали, поки Блейн (справжнiй Блейн, який перебував зараз дуже далеко, на вiдстанi кiлькох тисяч миль вiд них, живучи своiм недожиттям у пiдземеллях мiста, в якому всi мешканцi загинули з його волi) помiркуе над Роландовою пропозицiею.

– ТАК, – нарештi озвався Блейн. – Я ЗГОДЕН. ЯКЩО Я РОЗГАДАЮ ВСІ ВАШІ ЗАГАДКИ, ТО ВИ ПІДЕТЕ ЗІ МНОЮ НА ТУ ГАЛЯВИНУ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЗЕМНИЙ ШЛЯХ. КОЛИ Ж ХТОСЬ ІЗ ВАС ЗАГАДАЄ ЗАГАДКУ, І Я НЕ ЗНАЙДУ РОЗВ’ЯЗКУ, ТО Я ПОДАРУЮ ВАМ ЖИТТЯ Й ВІДВЕЗУ ВАС ДО ТОПІКИ, А ТАМ ВИ ВИЙДЕТЕ З ПОЇЗДА Й ПІДЕТЕ ДАЛІ – ШУКАТИ ТЕМНУ ВЕЖУ. Я ПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІВ УСІ УМОВИ Й ОБМЕЖЕННЯ ТВОЄЇ ПРОПОЗИЦІЇ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

– Так.

– ГАРАЗД, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ. ГАРАЗД, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА. ГАРАЗД, СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА. ГАРАЗД, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА. ГАРАЗД, ШАЛАПУТЕ ЮК ІЗ СЕРЕДИННОГО СВІТУ.

Зачувши свое iм’я, Юк нашорошив вуха.

– ВИ КА-ТЕТ, ОДИН ІЗ БАГАТЬОХ. Я ТЕЖ. А ЗАРАЗ ПЕРЕВІРИМО, ЧИЙ КА-ТЕТ СИЛЬНІШИЙ.

На мить запала тиша, яку порушувало тiльки рiвномiрне двигтiння слоутрансових турбiн, що везли iх над спустошеною землею, туди, де лежала Топiка, туди, де закiнчувався Серединний свiт i починався Останнiй.

– ОТОЖ, – вигукнув Блейн. – ЗАКИДАЙТЕ НЕВІД, МАНДРІВЦІ! ВИПРОБУЙТЕ МЕНЕ. ХАЙ ПОЧНЕТЬСЯ ЗМАГАННЯ!




Частина перша. Загадки





Роздiл 1. Пiд мiсяцем-демоном (I)






1

Мiстечко Кендлтон лежало в руiнах, отруйних i радiацiйних, але мертвим не було. Навiть пiсля всiх столiть, що минули, у ньому ще смикалося сяке-таке життя – повзали жуки завбiльшки з черепах, лiтали пташки, бiльше схожi на крихiтних позбавлених форми дракончикiв, кiлька роботiв, спотикаючись, заходили в розваленi будинки й виходили звiдти, скриплячи шарнiрами й свiтячи ядерними очима, наче сталевi зомбi, не пiдвладнi дii iржi.

– Покажiть пропуск! – вигукнув робот, що сто тридцять чотири роки тому застряг у кутку вестибюля кендлтонського готелю, та так i простояв там увесь цей час. На iржавому лобi голови-ромба було вибито шестикутну зiрку. За всi тi роки робот тiльки й спромiгся, що видовбати в обшитiй сталлю стiнi, яка стала завадою на його шляху, неглибоку ямку.

– Покажiть пропуск! На пiвднi й сходi вiд мiста пiдвищений рiвень радiацii! Покажiть пропуск! На пiвднi й сходi вiд мiста пiдвищений рiвень радiацii!

Роздутий слiпий щур, волочачи за собою в мiшку, наче гнилу плаценту, своi нутрощi, насилу перелiз через ноги робота-правоохоронця. Але роботу було байдуже: вiн i далi стукався об сталеву стiну сталевим лобом.

– Покажiть пропуск! Пiдвищений рiвень радiацii, розтуди його!

Позаду нього, в барi готелю, шкiрилися черепи чоловiкiв i жiнок, що колись прийшли сюди випити, не знаючи, що скоро катастрофа i ця чарка буде останньою. Здавалося, вони так i померли – усмiхненi. А може, деякi все-таки посмiхалися останньоi митi.

Коли вгорi, розрiзавши небо, як куля, випущена з револьвера, промчав Блейн Моно, шибки у вiкнах розбилися, з усiх шпарин посипався порох, а кiлька черепiв розвалилося, неначе глинянi вази сивоi давнини. Надворi здiйнявся невеликий ураган радiацiйного пилу, i стовп перед рестораном «Добiрний бiфштекс», наче дим, засмоктало у шквальний висхiдний потiк. Кендлтонський фонтан на мiському майданi розколовся навпiл, i звiдти полилася не вода, а пилюка навперемiш зi змiями, скорпiонами-мутантами й кiлькома слiпими жуками-черепахами, що швидко-швидко перебирали ногами.

А тодi куля, яка зi свистом промчала над мiстечком, зникла, як i не було, i Кендлтон знову поволi занурився у свiй сонний стан, який з успiхом правив йому за життя впродовж останнiх двох iз половиною столiть… поки не вибухнув звуковий удар. Уперше за сiм рокiв вiн прогримiв над мiстечком, i сила вiбрацii була такою потужною, що розвалилася крамниця навпроти дальнього кiнця фонтану. Робот-охоронець спробував видати останне попередження: «Пiдвищений рiв…» i замовк назавжди, втупившись у куток, наче якась неслухняна дитина.

За двi чи три сотнi колiс вiд Кедлтона, якщо йти вздовж Шляху Променя, рiвнi радiацii й концентрацii дiетилполiкарбонату-3 в грунтi стрiмко зменшувалися. У цiй мiсцинi монорейка рiзко спускалася й проходила менш нiж за десять футiв вiд землi. З хвойного лiсу тут зграбно вийшла самиця оленя, майже нормальна на вигляд, i нахилилася напитися до струмка, в якому вода на три чвертi вже була очищеною.

Олениця не була нормальною. З ii черева знизу, наче сосок, стирчала недорозвинена нога без кiсток, безсило мотиляючись з боку в бiк, коли тварина йшла. На лiвому боцi морди слiпо зорило молочно-бiле трете око. Втiм, давати потомство вона могла, i ДНК в неi була в бiльш-менш нормальному станi як для мутанта в дванадцятому поколiннi. За шiсть рокiв життя вона встигла народити трьох жвавих оленят, i двое з них були не лише життездатнi, але й нормальнi – породиста худоба, як назвала б iх Тiтонька Талiта з Рiчкового Перехрестя. Третього, крикливого й потворного, що народився без шкiри, невдовзi пiсля народження затоптав батько-олень.

Свiт – принаймнi ця його частина – вже почав зцiлюватися.

Олениця опустила язик у воду, заходилася пити, потiм пiдвела погляд широко розплющених очей. З морди стiкала вода. Десь вiддалiк вона почула тихе гудiння. За мить показався i промiнець свiтла, тонкий, неначе вiя. В ii нервових клiтинах стрепенулася тривога, але хай навiть ii реакцiя була швидкою, а свiтло першого променя перебувало на вiддалi багатьох колiс, вона все одно не встигла б порятуватися. На це не було жодного шансу. Перш нiж вона встигла навiть ворухнути м’язами, далека iскра збiльшилася в розмiрi до вогняного ока голодного вовка, що залило струмок i галявину своiм слiпучим полум’ям. Разом зi свiтлом весь простiр заповнило осатанiле двигтiння слоутрансових двигунiв Блейна, запущених на повну потужнiсть. Над бетонним узвишшям, на якому трималася рейка, промайнула розмита рожева пляма, слiдом за нею летiв хвiст куряви, камiння, маленьких замордованих тварин i круговерть листя. Олениця загинула миттево, вiд потужного струсу, який пройшовся околицями, щойно проiхав Блейн. Надто велика, щоб ii могло засмоктати до почту монопоiзда, вона, з мордою й копитами, з яких крапала вода, все одно потрапила у вир, що близько сiмдесяти ярдiв тягнув ii вперед. Шкура, зiрвана з бiльшоi частини тiла (й нога, що не мала кiсток), полетiла слiдом за Блейном, наче скинутий одяг.

На частку секунди настала тиша, тонка, нiби шкiра новонародженого чи кiрка криги на ставку наприкiнцi року. А потiм примчала хвиля звукового удару, нiби якесь галасливе створiння, що запiзнилося на весiльну гулянку, розiрвавши навпiл тишу, вбивши пташку-мутанта (ймовiрно, ворону). Пташка каменем упала в струмок, здiйнявши бризки.

Вдалинi зменшувалося червоне око: хвостовий лiхтар Блейна.

А вгорi, з-за полотна хмар, вийшов повний мiсяць, забарвивши галявину й ручай у строкатi вiдтiнки дешевоi бiжутерii. На мiсяцi вирiзьблювалося обличчя, але не з тих, на якi радо задивляються закоханi. Скупими обрисами воно нагадувало череп, схожий на тi, що лежали в кендлтонському готелi; обличчя, що з цiкавiстю божевiльного дивилося на тi декiлька вцiлiлих iстот, якi борсалися внизу. В Гiлеадi, до того як свiт зрушив iз мiсця, повний мiсяць Кiнця Року називали Демоном. Дивитися на нього прямо вважалося поганою прикметою.

Утiм, тепер такi речi не мали значення. Бо тепер демони були скрiзь.


2

Сюзанна глянула на карту, де зелена крапка, що позначала поточне мiсце iхнього перебування, вже пройшла пiвдороги вiд Кендлтона до Райлi, наступноi зупинки Блейна. «Та тiльки хто ж зупинятиметься?» – подумала вона.

Вiдвернувшись вiд карти, вона подивилася на Еддi. Той втупився у стелю баронського вагона та й досi так сидiв. Простеживши за його поглядом, Сюзанна побачила квадрат, який мiг бути лише люком (хоча у випадку з таким лайном iз майбутнього, як цей балакучий потяг, мабуть, цю штуку слiд урочисто величати шлюзом чи навiть якось ще моднiше). На нього було нанесено простий малюнок червоною фарбою, який зображав людину, що ступае в отвiр. Сюзанна спробувала уявити собi, як хтось, дотримуючись iнструкцii, вигулькуе з люка назовнi, поки поiзд мчить зi швидкiстю понад вiсiм тисяч миль за годину. І побачила чiтку, хоч i нетривку картину: голова жiнки вiдриваеться вiд шиi, наче квiтка вiд стебла, i летить уздовж усього баронського вагона, один раз навiть стукаеться об його дах, а потiм зникае у темрявi – очi вибалушенi, волосся розвiюе вiтер.

Сюзанна притьмом вiдiгнала вiд себе цей моторошний образ. Все одно той шлюз зачинено на замок, майже сто вiдсоткiв. Блейн Моно не мав жодного намiру випускати iх назовнi. Можливо, iм i пощастить здобути собi право на вихiд, але Сюзанна сумнiвалася в задовiльному завершеннi цiеi оборудки, навiть якщо вони спроможуться втерти Блейновi носа загадкою.

«На жаль, сонце, всi твоi слова для мене – це одна велика лажова обiцянка бiлого мудака, – прозвучав у неi в головi механiчний голос, трохи подiбний до голосу Детти Волкер. – Не довiряю я твоiй механiчнiй мармизi. Схоже, переможений, ти будеш ще небезпечнiший, нiж коли вдаеш iз себе люб’язного, причепивши до своiх блокiв пам’ятi блакитного бантика».

Джейк простягував стрiльцевi свою пошарпану книжечку загадок, так, наче хотiв зняти з себе вiдповiдальнiсть за ii зберiгання. Сюзанна здогадувалася, що малому зараз непереливки. Можливо, десь на цих замусолених сторiнках криеться порятунок для iхнiх життiв. Вона чудово розумiла Джейка, бо якби книжка була в неi в руках, то iй самiй не хотiлося б за неi вiдповiдати.

– Роланде! – прошепотiв Джейк. – Хочеш взяти?

– Ати! – сказав Юк, нагородивши стрiльця непривiтним поглядом. – Олан-еш-яти! – Шалапут узяв книжку зубами, забрав ii в Джейка i витягнув свою непропорцiйно довгу шию до Роланда, пропонуючи йому «Загадки й головоломки на будь-чий смак!»

Роланд виглядав вiдсторонено i стурбовано. Затримавши погляд на книзi, вiн похитав головою.

– Ще не час. – І знову подивився на карту маршруту. У Блейна не було обличчя, тож единим мiсцем, на яке можна було дивитися пiд час розмови, залишалася карта. Зелена крапка вже блимала ближче до Райлi. Сюзанна на мить замислилася над тим, як виглядае мiсцевiсть, яку вони зараз перетинають, але потiм вирiшила, що краще iй цього не знати. Особливо пiсля того, що вони побачили, виiхавши з Лада.

– Блейне! – покликав Роланд.

– ТАК.

– Ти можеш залишити нас самих? Нам треба порадитись.

«Та ти геть здурiв, якщо сподiваешся, що вiн на таке погодиться», – подумала Сюзанна. Але Блейн не забарився iз вiдповiддю.

– ТАК, СТРІЛЬЦЮ. Я ВИМКНУ ВСІ СВОЇ ДАТЧИКИ В БАРОНСЬКОМУ ВАГОНІ. КОЛИ ВИ ЗАКІНЧИТЕ СВОЮ РАДУ Й БУДЕТЕ ГОТОВІ ГРАТИ В ЗАГАДКИ, Я ПОВЕРНУСЯ.

– Ага, разом iз генералом Макартуром, – пробурчав собi пiд носа Еддi.

– ЩО ТИ СКАЗАВ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА?

– Та нiчого. Тихо сам iз собою побалакав.

– ЩОБ ВИКЛИКАТИ МЕНЕ, ПРОСТО ТОРКНІТЬСЯ КАРТИ. ПОКИ КАРТА ЧЕРВОНА, МОЇ ДАТЧИКИ ВИМКНЕНО. ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ. – Пауза. А потiм: – ОЛИВКОВА ОЛІЯ, АЛЕ НЕ КАСТОРКА.

Прямокутник карти спереду вагона зненацька запалахкотiв червоним, та так яскраво, що Сюзанна мимоволi примружилася.

– Оливкова олiя, але не касторка? – повторив Джейк. – Що це в бiса таке?

– Це не мае значення, – вiдповiв йому Роланд. – У нас мало часу. Все одно моно швидко iде до кiнцевоi зупинки, байдуже, присутнiй iз нами Блейн чи нi.

– Ти ж не думаеш, що вiн справдi нас залишив? – спитав Еддi. – Отой слизький тип? Та годi тобi, спустися на землю. Вiн пiдглядае, повiр.

– Дуже в цьому сумнiваюся, – вiдказав Роланд, i Сюзанна вiдчула, що ладна погодитися з ним. Принаймнi, поки що. – Ти ж чув, як вiн зрадiв, що пiсля стiлькох рокiв нарештi випала можливiсть погратися в загадки. І…

– І до того ж вiн впевнений у собi, – докинула Сюзанна. – Знае, що з такими, як ми, впораеться легко.

– А вiн справдi впораеться? – спитав у стрiльця Джейк. – Чи ми йому насиплемо на хвiст солi?

– Не знаю, – сказав Роланд. – У мене нема туза в рукавi, якщо ти про це питаеш. Це чесна гра… Та принаймнi цю гру я знаю, грав у неi ранiше. До певноi мiри ми всi в неi грали. От такi справи. – Вiн кивнув у бiк книжки, яку Джейк забрав у Юка. – Тут дiють певнi сили, могутнi сили, але не всi вони хочуть, аби ми трималися подалi вiд Вежi.

Сюзанна слухала його, але думала в цей час про Блейна – Блейна, котрий забрався геть i залишив iх самих. Наче дитина, якiй випало шукати у грi в пiжмурки, вiн слухняно заплющив очi, поки його товаришi розбiглися хто куди й ховаються. А хiба вони не стали зараз товаришами Блейна? Товаришами у грi. Ця думка чомусь здалася iй ще нестерпнiшою, нiж картина того, як вона намагаеться втекти через шлюз у стелi i iй вiдривае голову.

– То що ж нам робити? – спитав Еддi. – Менi здаеться, ти щось замислив, iнакше не вiдiслав би його геть.

– Можливо, вiн сам про це не здогадуеться, але зараз його могутнiй iнтелект, подвоений за роки довгоi самотностi й вимушеноi бездiяльностi, бiльше подiбний до людського. Принаймнi, я на це сподiваюся. Спочатку нам треба зробити розвiдку. Маемо з’ясувати його сильнi i слабкi сторони, у чому вiн впевнений, а в чому не дуже. Вправнiсть вiдгадника залежить не лише вiд його розуму, навiть не думайте. Багато ще залежить вiд прогалин у його знаннях.

– А в нього вони е, цi прогалини? – з сумнiвом спитав Еддi.

– Якщо нема, – спокiйно вiдповiв Роланд, – ми помремо у цьому поiздi.

– А ти вмiеш заспокоiти, – насилу видушивши з себе посмiшку, сказав Еддi. – Менi це подобаеться, це твоя фiшка.

– Для початку ми загадаемо йому чотири загадки, – вiв далi Роланд. – Просту, складнiшу, складну i дуже складну. Вiн вiдповiсть на всi чотири, я в цьому не сумнiваюсь, але ми дослухатимемося до того, як вiн вiдповiдатиме.

Еддi закивав, i Сюзанна вiдчула, як глибоко в душi заворушився маленький, майже неохочий проблиск надii. Здавалося, пiдхiд був правильний.

– Потiм ми вiдiшлемо його геть i знову радитимемося, – провадив стрiлець. – Може, тим часом якiсь iдеi з’являться. Цi загадки можна брати скiльки завгодно, проте… – вiн серйозно кивнув у бiк книжки, – судячи з того, що Джейк розповiдав про книжкову крамницю, вiдповiдь, якоi ми потребуемо, мае бути десь там, а не в моiх спогадах про ярмарковi загадки. Вона мусить бути там.

– Запитання, – озвалася Сюзанна.

Роланд зиркнув на неi, звiвши брови над збляклими небезпечними очима.

– Ми шукаемо питання, а не вiдповiдь, – пояснила вона. – Цього разу саме вiдповiдi, ймовiрнiше за все, можуть нас убити.

Стрiлець кивнув. У нього був спантеличений, навiть засмучений вигляд. Сюзаннi зовсiм не подобалося бачити такий вираз на його обличчi. Втiм, цього разу, коли Джейк простягнув книжку, Роланд ii взяв. Якусь мить потримав ii (вицвiла, проте досi весела червона обкладинка виглядала якоюсь чужою, неприродною в його великих засмаглих руках… особливо у правiй, суттево вкороченiй на два пальцi), а потiм передав Еддi.

– Ти – проста, – сказав Роланд, повертаючись до Сюзанни.

– Можливо, – злегка всмiхаючись, вiдповiла вона, – та все одно не дуже ввiчливо з твого боку казати таке дамi, Роланде.

Вiн повернувся лицем до Джейка.

– Ти пiдеш другим, загадаеш трохи складнiшу загадку. Я – третiм. А ти, Еддi, пiдеш останнiм. Вибери якусь iз книжки, тiльки складну…

– Найскладнiшi загадки – в кiнцi книжки, – пiдказав Джейк.

– …але, будь ласка, без дурниць. Це питання життя й смертi. Час дурощiв минув.

Еддi змiрив його поглядом – старого довготелесого паскудника, який у своему життi вже вчинив бозна-скiльки паскудств в iм’я своеi Вежi, – i подумав, а чи, бува, Роланд здогадуеться, якого болю завдае йому такими словами. Самим лише попередженням про те, що йому, Еддi, не слiд поводитися як малiй дитинi: не либитися i не жартувати, бо ставка в грi – iхнi життя.

Вiн розтулив рота, щоб дати гiдну вiдповiдь – щось у дусi Еддi Дiна, щось смiшне й саркастичне водночас, пiдпустити колючку, якi зазвичай змушували його брата Генрi нетямитися вiд лютi, але так i закрив, нiчого не сказавши. Можливо, довготелесий паскудник був правий, можливо, настав час забути про дотепи й жарти про мертве немовля. Можливо, нарештi настав час подорослiшати.


3

Минуло три хвилини, впродовж яких усi приглушено бурмотiли, радячись, а Еддi зi Сюзанною нашвидкуруч погортали «Загадки i головоломки» (Джейк уже знав, яку загадку загадае Блейновi першою, так вiн сказав), Роланд вийшов уперед i поклав руку на прямокутник, що несамовито палахкотiв на стiнi баронського вагона. Карта з’явилася одразу. Всерединi закритого вагона не вiдчувалося жодного руху, одначе зелена цятка вже майже впритул наблизилася до Райлi.

– ОТЖЕ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА! – прогримiв Блейн. Цей голос здався Еддi не просто бадьорим – Блейн мало не повискував вiд радостi. – ТВІЙ КА-ТЕТ ГОТОВИЙ РОЗПОЧАТИ ГРУ?

– Так. Перший раунд почне Сюзанна з Нью-Йорка. – Роланд повернувся до Сюзанни, стишив голос (хоча вона сумнiвалася, що це допоможе, якщо Блейн захоче пiдслухати) i сказав: – Тобi не доведеться виходити на крок уперед, як нам усiм, оскiльки в тебе немае нiг. Але говори чiтко i щоразу звертайся до нього на iм’я. Якщо… тобто коли вiн правильно вiдповiсть на твою загадку, скажи: «Дякую-сей, Блейне, ти вiдгадав». Потiм уперед виступить Джейк i виголосить свою загадку. Гаразд?

– А якщо вiн неправильно зрозумiе або взагалi не вiдгадае?

Роланд похмуро всмiхнувся.

– Менi здаеться, що це едине, про що ми можемо зараз не хвилюватися, – вiн знову пiдвищив голос. – Блейне?

– ТАК, СТРІЛЬЦЮ.

Роланд глибоко втягнув повiтря.

– Почнiмо.

– ЧУДОВО!

Роланд кивнув Сюзаннi. Еддi стис iй одну руку, Джейк погладив другу. Юк захоплено подивився на неi своiми очима iз золотою облямiвкою.

Сюзанна нервово всмiхнулася iм усiм i пiдвела погляд на карту.

– Привiт, Блейне!

– ЗДОРОВ, СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА.

Їi серце лунко гупало в грудях, пiд пахвами було мокро, i знову накотило вiдчуття, яке вона вiдкрила для себе ще в першому класi: починати завжди важко. Важко стати перед класом i заспiвати пiсню, сказати жарт, розповiсти, як ти провела лiтнi канiкули… або виголосити загадку, якщо вже на те пiшло. Вона вибрала загадку з божевiльного англiйського твору Джейка Чемберза, який вiн майже дослiвно цитував iм пiд час iхньоi довгоi розмови, коли вони залишили позаду старих i Рiчкове Перехрестя. У творi пiд назвою «Що таке правда i як я ii розумiю» було двi загадки, й одну з них Еддi вже випробував на Блейнi.

– СЮЗАННО? ТИ ТАМ, МАЛЕНЬКА СЕЛЮЧКО?

Знову дражниться, але цього разу незлостиво, по-доброму. По-доброму. Блейн мiг бути люб’язним, коли отримував те, що хотiв. Як деякi знайомi iй зiпсованi дiти.

– Так, Блейне, я тут. І ось моя загадка. Що це таке – на чотирьох колесах i смердить?

Щось клацнуло, наче Блейн зiмiтував людину, яка прицокуе язиком. Потiм запала коротка мовчанка. Коли Блейн вiдповiв, веселi нотки з його голосу щезли.

– МІСЬКА СМІТТЄЗБИРАЛЬНА МАШИНА. ЦЮ ЗАГАДКУ КОЖНА ДИТИНА ЗНАЄ. ЯКЩО РЕШТА ВАШИХ ЗАГАДОК ТАКІ САМІ, ТО МЕНІ СТАНЕ ВКРАЙ ПРИКРО, ЩО ЗБЕРІГ ВАМ ЖИТТЯ БОДАЙ НА КОРОТКИЙ ЧАС.

Карта заблимала, але цього разу не червоним, а свiтло-рожевим.

– Не треба його сердити, – благально звернувся до них голос Маленького Блейна. Щоразу, коли вiн говорив, Сюзанна мимохiть уявляла собi впрiлого лисого чоловiчка, який рухався дещо запопадливо. Голос Великого Блейна линув звiдусiль (наче голос Бога у фiльмi Сесiла Б. Демiля), а Маленький Блейн говорив через один гучномовець: той, що був розташований прямо у них над головами. – Будь ласка, тiльки не злiть його, люди, вiн уже розiгнав поiзд до краю. Компенсатори колii ледве витримують. Вiдтодi, як ми востанне iздили, дорога дуже попсувалася.

Сюзанна, якiй свого часу перепало поiздок у деренчливих трамваях i метро, не вiдчувала жодного дискомфорту: вони iхали так само рiвно, як i пiсля виiзду з Колиски Лада… але Маленькому Блейновi вона, втiм, повiрила. Вона здогадувалася, що якби вони справдi пiдстрибнули вiд нерiвностi на колii, то це було б останне, що вони вiдчули у своему життi.

Роланд тицьнув ii лiктем у бiк, повертаючи до реальностi.

– Дякую-сей, – сказала вона i, запiзнiло здогадавшись, тричi постукала себе по горлу пальцями правоi руки. Так робив Роланд, коли вперше розмовляв з Тiтонькою Талiтою.

– ДЯКУЮ ЗА ГАЛАНТНІСТЬ, – у Блейновому голосi знову звучали нотки подиву, але Сюзанна вирiшила, що це добре, хай навiть цей подив викликала вона сама. – ВТІМ, Я НЕ ЖІНКА. ЩО СТОСУЄТЬСЯ СТАТІ, ТО ВОНА В МЕНЕ ЧОЛОВІЧА.

Нiчого не розумiючи, Сюзанна спантеличено подивилася на Роланда.

– Для чоловiкiв – лiва рука, – пiдказав вiн. – По груднiй кiстцi. – І вiн постукав себе, показуючи, як це робиться.

– Оу.

Роланд повернувся до Джейка. Хлопчик пiдвiвся, посадив Юка на крiсло (марно, бо Юк негайно скочив на ноги i подрiботiв слiдом за Джейком, коли той виступив у прохiд i став перед картою) i звернувся до Блейна.

– Привiт, Блейне, це Джейк. Цейво… син Елмера.

– КАЖИ СВОЮ ЗАГАДКУ.

– Що не мае нiг, але бiжить, iз ложем, та на мiсцi не лежить, бувае довгим i широким, ворожим, добрим i двобоким?

– НЕПОГАНО! ХОТІЛОСЯ Б СПОДІВАТИСЯ, ЩО СЮЗАННА ПОВЧИТЬСЯ НА ТВОЄМУ ПРИКЛАДІ, ДЖЕЙКУ, СИНУ ЕЛМЕРА. ВІДПОВІДЬ ОЧЕВИДНА ДЛЯ БУДЬ-КОГО, ХТО НАДІЛЕНИЙ БОДАЙ ЯКИМОСЬ ІНТЕЛЕКТОМ, АЛЕ, ХАЙ ТАМ ЩО, ЦЕ ПРИСТОЙНА СПРОБА. ВІДПОВІДЬ – РІКА.

– Дякую-сей, Блейне, ти вiдгадав, – пучками пальцiв лiвоi руки вiн тричi постукав себе по груднiй кiстцi i сiв. Сюзанна обiйняла його й злегка притисла до себе. Джейк вiдповiв iй вдячним поглядом.

Тепер пiдвiвся Роланд.

– Гайл, Блейне.

– ГАЙЛ, СТРІЛЬЦЮ, – у голосi Блейна знову забринiли нотки здивування… певно, його здивувало привiтання, якого Сюзанна ще нiколи не чула. «Що за гайл такий?» – подумала вона. Згадався Гiтлер i його «хайль», i думка помандрувала до розбитого лiтака, який вони знайшли неподалiк вiд Лада. «Фоке-вульф», як назвав його Джейк. У лiтаках вона не тямила, але точно знала, що в його кабiнi сидiв один украй мертвий розбiйник, такий старезний, що вже навiть не смердiв. – КАЖИ СВОЮ ЗАГАДКУ, РОЛАНДЕ, І НЕХАЙ ВОНА БУДЕ ГАРНОЮ.

– Гарнi вчинки кращi за гарнi слова, Блейне. Ось загадка: на чотирьох уранцi, на двох удень i на трьох увечерi. Що це таке?

– СПРАВДІ ГАРНО, – винiс свiй вердикт Блейн. – ПРОСТО, АЛЕ ГАРНО. ВІДПОВІДЬ – ЛЮДИНА. НЕМОВЛЯМ ВОНА ПОВЗАЄ НА ЧОТИРЬОХ, ДОРОСЛОЮ ХОДИТЬ НА ДВОХ НОГАХ, А В СТАРОСТІ СПИРАЄТЬСЯ НА ЦІПОК.

Блейн говорив так самовдоволено, що Сюзанна зненацька зрозумiла одну цiкаву рiч: вона ненавидить цю самозакохану, кровожерну iстоту. Машина чи нi, воно чи вiн – вона все одно ненавидить Блейна. І ненавидiла б так само, навiть якби вiн не примусив iх цiною власних життiв грати в дурнi загадки.

Утiм, Роланд анi на крихту не втратив самовладання.

– Дякую-сей, Блейне, ти вiдгадав, – вiн сiв, не постукавши себе в груди, i глянув на Еддi. Той негайно пiдвiвся i виступив у прохiд.

– Що вiдбуваеться, дорогесенький Блейне? – спитав вiн, i Роланд поморщився, похитав головою i затулив очi скалiченою правою рукою.

Блейн мовчав.

– Блейне? Ти там?

– ТАК, АЛЕ В МЕНЕ НЕ ТОЙ НАСТРІЙ, ЩОБ СЛУХАТИ ФРИВОЛЬНІ ДУРНИЦІ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА. КАЖИ СВОЮ ЗАГАДКУ. ПІДОЗРЮЮ, ЩО ВОНА БУДЕ СКЛАДНА, ПОПРИ ВСІ ТВОЇ ДУРНІ ВИХИЛЯСИ. Я ХОЧУ ЇЇ ПОЧУТИ.

Еддi зиркнув на Роланда, i той подав йому знак рукою – продовжуй, заради твого батька, продовжуй! – та знову подивився на карту, де зелена крапка щойно проминула пункт iз пiдписом «Райлi». Сюзанна побачила: Еддi зрозумiв те саме, про що вона сама здогадалася. Блейн допетрав, що вони збираються перевiрити його здiбностi за допомогою спектра загадок. Вiн знав… i пiдiгравав iм.

Сюзанна вiдчула, як душа помалу опускаеться у п’яти, бо зникла остання надiя на те, що вони зможуть знайти простий i легкий спосiб вибратися з цiеi халепи.


4

– Ну, – сказав Еддi, – не знаю, наскiльки легкою вона здасться тобi, але мене вона вразила своею складнiстю. – Вiдповiдi вiн, звiсно, не знав, бо роздiл «Загадок i головоломок» iз ключем було вирвано. Але в цьому й не було особливоi потреби – вони не мусили знати вiдповiдi, це не входило у правила гри.

– Я ПОЧУЮ І ВІДПОВІМ.

– Заговориш – i iй кiнець. Що це?

– МОВЧАНКА. ТЕ, ПРО ЩО ТИ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА, МАЙЖЕ НІЧОГО НЕ ЗНАЄШ, – миттево озвався Блейн, i Еддi вiдчув, як у душу закралася зневiра. Не треба було радитися з iншими. Вiдповiдь була очевидна. А те, що вона пролунала так швидко, було повним крахом. Еддi нiколи б у цьому не зiзнався, але вiн потай плекав надiю (майже впевненiсть), що Блейна можна перемогти однiею-единою загадкою, розбити вщент, i вся королiвська кiннота, i вся королiвськая рать не зможуть його докупи зiбрати. Та сама потаемна самовпевненiсть, яку вiн зберiгав у душi, коли брав костi, граючи на грошi в якого-небудь крутiя, коли набирав сiмнадцять i розкривав карти в блекджеку. То було вiдчуття, що ти не можеш помилитися, бо ти – це ти, найкращий, единий i неповторний.

– Угу, – сказав вiн зiтхаючи. – Мовчанка, те, про що я так мало знаю. Дякую-сей, Блейне, правильно.

– СПОДІВАЮСЯ, ТИ ВІДКРИВ ДЛЯ СЕБЕ ЩОСЬ КОРИСНЕ, – промовив Блейн. «Ти паскудний механiчний брехун», – подумав Еддi. Блейнiв голос знову став люб’язним, i Еддi не без цiкавостi вiдзначив про себе, що ця машина спроможна виражати дуже широкий спектр емоцiй. Цiкаво, це Великi Древнi заклали в нього такi можливостi чи Блейн сам створив собi емоцiйну веселку? Невеличку двополярну красунечку, з якою веселiше проводити довгi десятки й сотнi рокiв? – ХОЧЕТЕ, ЩОБ Я ЗНОВУ ПІШОВ І ДАВ ВАМ МОЖЛИВІСТЬ ПОРАДИТИСЯ?

– Так, – вiдповiв Роланд.

Карта маршруту спалахнула червоногарячим свiтлом. Еддi повернувся до стрiльця. І перш нiж Роланд встиг сховатися за маскою незворушностi, Еддi помiтив щось жахливе: якусь мить лице стрiльця виражало повну зневiру. Еддi нiколи його таким не бачив, навiть тодi, коли Роланд помирав вiд укусiв страшних омарiв, навiть тодi, коли Еддi навiв на нього дуло його власного револьвера, навiть тодi, коли огидний Гешер взяв Джейка в полон i поволiк за собою в нетрi Лада.

– Що робитимемо? – спитав Джейк. – Ще один раунд?

– Думаю, це не допоможе, – озвався Роланд. – Блейн, певно, знае тисячi загадок, а може, навiть мiльйони. А ще гiрше те, що вiн розумiе сам принцип загадування… знае, до чого мае звернутися розум, щоб вигадувати загадки й розгадувати iх. – Вiн розвернувся до Еддi й Сюзанни, якi знову сидiли обiйнявшись. – Я правий. Ви згоднi з цим?

– Так, – вiдповiла Сюзанна, Еддi неохоче кивнув. Йому не хотiлося погоджуватися… але вiн погодився.

– І що тепер? – спитав Джейк. – Що робитимемо, Роланде? Мае ж бути якийсь вихiд… правда?

«Збреши йому, негiднику», – вiдчайдушно наказав Еддi Роландовi подумки. І, можливо, прочитавши думки, Роланд зробив найкраще, що мiг: скалiченою рукою скуйовдив Джейковi волосся.

– Думаю, вiдповiдь е завжди, Джейку. Питання лише в тому, чи вистачить нам часу, щоб знайти правильну загадку. Вiн казав, що проiздить весь маршрут трохи менше, нiж за дев’ять годин…

– Вiсiм годин сорок п’ять хвилин, – вставив Джейк, – …а це зовсiм мало. Ми вже iдемо близько години…

– І якщо карта не бреше, то ми на пiвдорозi до Топiки, – напружено сказала Сюзанна. – Наш механiчний друг мiг спокiйнiсiнько нам збрехати про довжину дороги. Трохи пiдстрахувався, так би мовити.

– Можливо, – погодився Роланд.

– То що робитимемо? – повторив Джейк.

Роланд глибоко вдихнув, затримав подих, потiм видихнув.

– Тепер я загадуватиму йому сам. Читатиму найважчi загадки з ярмаркiв моеi юностi, якi збереглися в моiй пам’ятi. А тодi, Джейку, якщо ми наблизимося до точки… якщо ми наближатимемося до Топiки з незмiнною швидкiстю, а Блейна досi не буде переможено, ти загадаеш йому останнi кiлька загадок зi своеi книжки. Найважчих загадок. – Вiн неуважним рухом потер щоку i скинув поглядом на крижану скульптуру. Ця холодна подоба його самого вже розтанула, перетворившись на суцiльну невпiзнавану масу. – Я досi вiрю в те, що розгадка криеться в цiй книжцi. Інакше навiщо тебе привело до неi, перед тим як ти потрапив до цього свiту?

– А ми? — спитала Сюзанна. – Нам з Еддi що робити?

– Думати, – сказав Роланд. – Думати, заради ваших батькiв.

– Я стрiляю не рукою, – процитував Еддi. Раптом вiн став якимось вiдстороненим, чужим навiть для самого себе. Так уже було, коли вiн побачив у шматках дерева рогатку, а потiм ключ, якi чекали на нього, свого визволителя… i водночас цi вiдчуття були геть рiзними.

Роланд якось дивно на нього дивився.

– Так, Еддi, правду кажеш. Стрiлець стрiляе розумом. Що ти намислив?

– Нiчого, – вiн мiг би сказати бiльше, але йому завадив дивний образ – образ-спогад: Роланд сидить навпочiпки коло Джейка в одному з мiсць, де вони ставали табором на шляху до Лада. Вони з Джейком обидва перед нерозпаленим багаттям. Роланд вчителюе – це один iз його нескiнченних урокiв. Сьогоднi Джейкова черга. Джейк тримае в руках кремiнь i кресало, намагаючись оживити вогнище. Вiн креше iскру за iскрою, iскри розлiтаються i згасають у пiтьмi. Роланд каже, що вiн поводиться нерозумно. Що це просто… еге ж… дурiсть.

– Нi, – промовив Еддi. – Вiн такого не казав. Не мiг такого сказати малому.

– Еддi? – Сюзанна. Стурбована. Мало не налякана.

«То чого ж ти у нього не спитаеш, що вiн тодi сказав, братику? — Голос Генрi, великого мудреця i видатного наркаша. Вперше за довгий час. – Спитай, вiн же буквально поруч iз тобою сидить, давай, спитай. Годi вже танцювати довкола, наче малий, що нагидив у пiдгузок».

Та тiльки iдея була погана, бо у свiтi Роланда все працювало не так. У свiтi Роланда загадки були скрiзь, тут стрiляли не рукою, а розумом, траханим розумом. А що казали тому, хто нiяк не мiг кинути iскру на хмиз? Пiднеси кремiнь ближче, ясна рiч. Ось що сказав тодi Роланд: «Пiднеси кремiнь ближче. І тримай рiвно».

Тiльки вся сiль була не в тому. Розгадка десь близько, але близько – це слизько, як колись любив казати Генрi Дiн, ще до того як став великим мудрецем i видатним наркашем. Пам’ять трохи пiдводила Еддi, розпливалася, бо Роланд тодi виставив його дурнем… присоромив його… пожартував за його рахунок…

Можливо, ненавмисне, але… щось було. Щось таке, вiд чого вiн почувався так само, як iз Генрi, авжеж так, iнакше чого б це Генрi вигулькнув пiсля такоi довгоi вiдсутностi?

Зараз усi на нього дивляться. Навiть Юк.

– Продовжуй, – сказав вiн Роландовi трохи ущипливо. – Ти ж хотiв, щоб ми подумали. То ми вже думаемо. – Сам вiн думав так напружено

(Я стрiляю розумом)

що його триклятi мiзки могли от-от загорiтися. Але старому довготелесому негiдниковi вiн не збирався про це говорити. – Продовжуй, загадай Блейновi кiлька загадок. Роби свое.

– Як хочеш, Еддi, – Роланд пiдвiвся з мiсця, вийшов уперед i знову поклав руку на червоногарячий прямокутник. Карта маршруту з’явилася одразу. Зелена цятка вже проминула Райлi, але Еддi зрозумiв: монопоiзд iстотно вповiльнив швидкiсть, чи то пiдкорюючись якiйсь вбудованiй програмi, чи то Блейн не квапився тому, що вся ця розвага була для нього надто приемною.

– ТВІЙ КА-ТЕТ ГОТОВИЙ ПРОДОВЖИТИ НАШІ ЯРМАРКОВІ ЗАГАДКИ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

– Так, Блейне, – вiдповiв Роланд, i його голос здався Еддi сумним. – Поки що я сам загадуватиму тобi загадки. Якщо ти не заперечуеш.

– МАЄШ ПОВНЕ ПРАВО, ЯК ДІН[4 - Дiн – старший, головний.] І БАТЬКО СВОГО КА-ТЕТУ. ЦЕ БУДУТЬ ЯРМАРКОВІ ЗАГАДКИ?

– Так.

– ЧУДОВО, – у голосi огидна вдоволенiсть. – З РАДІСТЮ ПОЧУЮ БІЛЬШЕ ЦИХ ЗАГАДОК.

– Гаразд, – Роланд глибоко вдихнув i почав. – Годуй мене, i я житиму. Дай менi напитися, i я помру. Що я?

– ВОГОНЬ, – жодного вагання. Лише нестерпна пиха, самовпевнений промовистий тон: «Стара, як свiт загадка, вона була стара ще тодi, коли твоя бабця молодухою була. Але ти не зупиняйся, пробуй далi! Я вже сто рокiв так не розважався, тож спробуй ще раз!»

– Перед сонцем пролiтаю, та тiнi не вiдкидаю. Що я таке?

– ВІТЕР, – анi крихти вагання.

– Твоя правда, сей. Далi. Легкий, мов пiр’iнка, але нiхто не в змозi довго тримати.

– ПОДИХ, – нуль вагання.

«Нi, вiн все-таки завагався», – раптом подумав Еддi. Джейк iз Сюзанною втупилися болiсно-зосередженими поглядами в Роланда, стиснувши кулаки, просто-таки жадаючи, щоб вiн загадав Блейновi саме ту, правильну загадку, якою вiн подавиться, ту, в якiй сховано ключ, що вiдмикае дверi в’язницi. Еддi не мiг дивитися на них – особливо на Сьюз – i сам залишатися зосередженим. Тож вiн опустив погляд на своi руки, що лежали на колiнах, теж стиснутi в кулаки, i силою волi примусив iх розтиснутися. Зробити це виявилося на диво важко. З проходу до нього долинав Роландiв голос – той один за одним видавав золотi хiти своеi юностi.

– А розгадай-но це, Блейне. Якщо ти мене розiб’еш, я не перестану працювати. Якщо зможеш до мене доторкнутися, моiй роботi кiнець. Якщо загубиш мене, то невдовзi обов’язково знайдеш, але вже окiльцьованим. Що я таке?

Сюзанна на мить затамувала подих, i, навiть не дивлячись на неi, Еддi знав, що вона думае так само, як i вiн: це гарна загадка, збiса гарна, може, навiть…

– ЛЮДСЬКЕ СЕРЦЕ, – вiдповiв Блейн. Так само спокiйно, без краплини сумнiву. – ЦЯ ЗАГАДКА ЗДЕБІЛЬШОГО ГРУНТУЄТЬСЯ НА ПОЕТИЧНИХ МЕТАФОРАХ, ЯКІ ТАК ПОЛЮБЛЯЮТЬ ЛЮДИ. ДОКЛАДНІШЕ МОЖНА ПРОЧИТАТИ, НАПРИКЛАД, У ТВОРАХ ДЖОНА ЕЙВЕРІ, СІРОНІЇ ГАНТЦ, ОНДОЛИ, ВІЛЬЯМА БЛЕЙКА, ДЖЕЙМСА ТЕЙТА, ВЕРОНІКИ МЕЙС ТА ІНШИХ. ВАРТО ЗАЗНАЧИТИ, ЩО ЛЮДСЬКІ ІСТОТИ ДУЖЕ ПЕРЕЙМАЮТЬСЯ ЧЕРЕЗ КОХАННЯ. ВТІМ, ЦЕ СТАЛЕ ЯВИЩЕ НА ВСІХ РІВНЯХ ВЕЖІ, НАВІТЬ У ЦЮ ДОБУ ВИРОДЖЕННЯ. ПРОДОВЖУЙ, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ.

Сюзанна знову почала дихати. Руки Еддi хотiли було знову стиснутися в кулаки, але вiн iм цього не дозволив. «Пiднеси кремiнь ближче, – пролунав голос Роланда в його головi. – Пiднеси кремiнь ближче, заради свого батька!»

А Блейн Моно пiд Мiсяцем-Демоном тим часом мчав далi на пiвденний схiд.




Роздiл II. Водоспад гончих псiв



1

Джейк не знав, простими чи складними визнае Блейн десять останнiх загадок iз книжки, але йому самому вони здалися досить-таки твердими горiшками. Звiсно, нагадав вiн собi, вiн же не машина з мiзками в купi комп’ютерiв, що розкинулися пiд цiлим мiстом. Усе, що вiн мiг, – докласти якнайбiльше зусиль. Бог ненавидить боягузiв, як часом казав Еддi. Якщо останнi десять загадок не спрацюють, вiн спробуе загадку Аарона Дiпно про Самсона (З iдячого вийшло iстивне, i так далi). А коли вже й iз цiею зазнае провалу, то, мабуть… чорт, вiн не знав, що зробить чи навiть що почуватиме. «Правду кажучи, – подумав Джейк, – я спiкся».

Власне, чом би й нi? За останнi вiсiм iз чимось годин вiн пережив цiлу бурю емоцiй. Спершу жах: вiн був упевнений, що вони з Юком полетять з мосту в рiчку Сенд i неодмiнно загинуть; Гешер тягнув його крiзь шалений лабiринт, на який перетворився Лад; довелося дивитися в жаскi зеленi очi Цок-Цока i намагатися вiдповiсти на його питання, на якi взагалi неможливо було вiдповiсти, – про час, нацистiв i природу транзитивних схем. Допит Цок-Цока скидався на вирiшальний iспит у пеклi.

Потiм було пiднесення, коли його звiльнив Роланд (i Юк, без Юка вiн точно був би труп), уся та дивовижа, яку вони побачили пiд мiстом; захват вiд того, як гарно Сюзанна розгадала Блейнову загадку, що вiдчиняла хвiртку в огорожi, й нарештi – шалений поспiх, коли вони бiгли в монопоiзд, оскiльки Блейн збирався випустити нервово-паралiтичний газ iз запасiв, що зберiгалися в пiдземеллях Лада.

Пiсля пережитого його огорнула якась тупа впевненiсть, схожа на наркотичний дурман, – авжеж, Роланд переможе Блейна i той дотримае слова, випустить iх цiлих i неушкоджених на останнiй зупинцi (якою б не була Топiка в цьому свiтi). Потiм вони знайдуть Темну Вежу, зроблять там усе, що вiд них вимагаеться: виправлять усе, що треба виправити, полагодять усе, що треба полагодити. А що потiм? І жили вони довго i щасливо, не iнакше. Як у казцi.

Та тiльки…

Роланд казав, що вони спроможнi читати думки один одного. Спiльний кхеф, невiд’емна частина ка-тету. Вiдчуття приреченостi – ось що прокрадалося в Джейковi думки вiдтодi, як Роланд виступив у прохiд i почав загадувати Блейну загадки своеi юностi. Цi думки йшли не тiльки вiд стрiльця. Сюзанна теж посилала синьо-чорнi хвилi смутку. Один Еддi не наганяв похмурих думок, бо виглядав якимось вiдстороненим, заглибленим у себе. Можливо, це добре, але жодних гарантiй не було, i…

…i Джейк знову забоявся. Та ще гiршим був вiдчай: так почуваеться iстота, яку безжальний ворог дедалi глибше заганяе в глухий кут. Його пальцi без упину перебирали шерсть Юка. Глянувши на них, вiн збагнув щось дивовижне: рука, в яку вгризся Юк, рятуючись вiд падiння з мосту, бiльше не болiла. Вiн бачив слiди вiд зубiв шалапута, долоню й зап’ясток досi вкривав шар засохлоi кровi, але сама рука не болiла. Вiн обережно зiгнув ii. Трохи заболiло, але якось глухо i вiддалено, ледь вiдчутно.

– Блейне, що розгортаеться, коли йде дощ i свiтить сонце?

– ЖІНОЧА ПАРАСОЛЬКА, – вiдповiв Блейн тоном тiеi радiсноi самовдоволеностi, яку Джейк потихеньку зненавидiв.

– Дякую-сей, Блейне, ти знову вiдгадав. Наступна…

– Роланде?

Стрiлець озирнувся на Джейка, i зосереджений вираз його обличчя трохи пом’якшився. Не усмiшка, лише натяк на неi, але Джейк зрадiв.

– Що таке, Джейку?

– Моя рука. Вона дуже болiла, а тепер не болить!

– ПУСТЕ, – сказав Блейн тягучим голосом Джона Вейна. – Я БИ НЕ ЗМІГ СПОКІЙНО ДИВИТИСЯ НА ПСА З РОЗТРОЩЕНОЮ ЛАПОЮ, ЩО ВЖЕ КАЗАТИ ПРО ТАКУ НІЖНУ ЛАПКУ, ЯК У ТЕБЕ. ТО Я ЇЇ ПОЛІКУВАВ.

– Як? – здивувався Джейк.

– ПОГЛЯНЬ НА БИЛЬЦЕ СВОГО КРІСЛА.

Джейк опустив погляд i побачив ледь помiтну сiтку лiнiй. Чимось вона нагадувала динамiк транзистора, який у нього був у шiсть чи вiсiм рокiв.

– ЩЕ ОДНА ВИГОДА ПОДОРОЖІ БАРОНСЬКИМ КЛАСОМ, – вiв далi Блейн своiм зарозумiлим тоном. І тут Джейковi спало на думку, що Блейн iдеально вписався би в школi Пайпера. Перший у свiтi слоутрансовий двополярний нудний йолоп. – ЗБІЛЬШУВАЛЬНИЙ ПРИЛАД ДЛЯ АНАЛІЗУ СПЕКТРА ВІДБИТКА РУКИ – ЦЕ ДІАГНОСТИЧНИЙ ЗАСІБ, СПРОМОЖНИЙ ТАКОЖ НАДАВАТИ ПЕРШУ НЕЗНАЧНУ ДОПОМОГУ. САМЕ ТАКУ, ЯКУ Я НАДАВ ТОБІ. КРІМ ТОГО, ЦЕ СИСТЕМА ПОСТАЧАННЯ ПОЖИВНИХ РЕЧОВИН, ПРИСТРІЙ ЗАПИСУ ХВИЛЬ МОЗКУ, АНАЛІЗАТОР СТРЕСУ І ПІДСИЛЮВАЧ ЕМОЦІЙ, ЗДАТНИЙ ПРИРОДНИМ ЧИНОМ СТИМУЛЮВАТИ ВИРОБЛЕННЯ ОРГАНІЗМОМ ЕНДОРФІНІВ. ЦЕЙ ПРИЛАД ТАКОЖ МОЖЕ СТВОРЮВАТИ ЦІЛКОМ РЕАЛЬНІ ІЛЮЗІЇ Й ГАЛЮЦИНАЦІЇ. СКАЖИ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА, ТИ ХОТІВ БИ ЗДОБУТИ ПЕРШИЙ СЕКСУАЛЬНИЙ ДОСВІД З ОДНІЄЮ З НАЙСЕКСАПІЛЬНІШИХ ЖІНОК ІЗ ТВОГО РІВНЯ ВЕЖІ? НАПРИКЛАД, З МЕРИЛІН МОНРО, РАКЕЛЬ ВЕЛЧ АБО ЕДІТ БАНКЕР?

Зачувши цю пропозицiю, Джейк розреготався. Вiн знав, що смiятися з Блейна було ризиковано, але втриматися не змiг.

– Едiт Банкер не iснуе, – сказав вiн. – Вона з телесерiалу. Актрису звуть… еее… Джин Степлтон. А виглядае вона як наша економка мiсiс Шоу. Вона хороша, але, так би мовити, не надто приваблива.

Блейн надовго замовк. Коли комп’ютерний голос знову полинув iз динамiкiв, то грайливого тону в ньому вже не було, його заступив холод.

– БЛАГАЮ ПРОЩЕННЯ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА. І СКАСОВУЮ СВОЮ ПРОПОЗИЦІЮ ЩОДО СЕКСУАЛЬНОГО ДОСВІДУ.

«Буде менi наука», – подумав Джейк, затуляючи рота рукою, щоб сховати усмiшку. А вголос (сподiваючись, що його голос виражае всю смиреннiсть, на яку вiн тiльки спроможний) сказав:

– Та нiчого, Блейне. Все одно я ще для цього замалий.

Сюзанна й Роланд перезирнулися. Сюзанна уявлення не мала, хто така Едiт Банкер, – у ii час серiал «Усе в сiм’ю» ще не показували. Але суть того, що сталося, вона збагнула добре.

Джейк побачив, як ii повнi губи беззвучно вимовляють одне-едине слово, наче повiдомлення в мильнiй бульбашцi:

Помилка.

Так. Блейн помилився. Бiльше того – на помилцi його впiймав Джейк Чемберз, одинадцятирiчний хлопчак. А якщо Блейн припустився однiеi помилки, то може помилитися i вдруге. Отже, якась надiя все-таки залишалася. Джейк вирiшив, що смакуватиме цю надiю, як граф у Рiчковому Перехрестi – хоч трохи, але дозволить собi сподiватися.


2

Роланд ледь помiтно кивнув Сюзаннi й повернувся до голови вагона, напевно, збираючись продовжити гру в загадки. Але не встиг вiн розтулити рота, як Джейк вiдчув, що якась сила штовхае його тiло вперед. Коли монопоiзд iхав зi сталою швидкiстю, нiхто цього не вiдчував, але коли вiн скидав швидкiсть, це одразу давалося взнаки.

– ВИ МАЄТЕ ДЕЩО ПОБАЧИТИ, – Блейн знову розвеселився, але Джейк не довiряв його веселощам. Його батько теж iнодi так починав телефонну розмову (зазвичай iз кимось з пiдлеглих, хто ННЖО, тобто Не На Жарт Облажався), а пiд кiнець Елмер Чемберз уже стояв на ногах, перехиляючись через письмовий стiл, наче людина, якiй корчi живiт ухопили, й верещав що було духу, весь буряково-червоний, з баклажанно-червоними колами пiд очима. – МЕНІ ВСЕ ОДНО ДОВЕДЕТЬСЯ ТУТ ЗУПИНИТИСЯ, ОСКІЛЬКИ В ЦЬОМУ МІСЦІ Я МАЮ ПЕРЕМКНУТИСЯ НА ЖИВЛЕННЯ ВІД АКУМУЛЯТОРІВ, ТОБТО ПЕРЕЙТИ У СТАН, ЩО ПЕРЕДУЄ ЗАРЯДЖАННЮ.

Ледь вiдчутно смикнувшись, монопоiзд зупинився. Стiни довкола них знову втратили колiр i стали прозорими. Сюзанна зойкнула вiд жаху i подиву. Роланд ступив лiворуч, намацав стiну вагона, щоб не вдаритися головою, й нахилився, спираючись руками на колiна й звузивши очi. Юк знову загавкав. І лише Еддi не зворушив карколомний вид, що вiдкрився iхнiм очам завдяки вiзуальному режиму баронського вагона. Поглинутий своiми думками, вiн неуважно окинув краевид затуманеним поглядом i знову втупився у своi руки. Джейк здивовано зиркнув на нього, але потiм знову перевiв погляд широко розплющених очей на те, що вiдбувалося довкола.

Вони наче ширяли в насиченому мiсячним пилом повiтрi посеред велетенськоi прiрви. Позаду Джейк бачив широку рiчку з киплячою водою. То був не Сенд, якщо тiльки рiчки в Роландовому свiтi не були надiленi здатнiстю текти в рiзних напрямках на рiзних вiдтинках свого рiчища (а Джейк був не надто добре обiзнаний iз географiею Серединного свiту, щоб вiдкидати таку можливiсть повнiстю). Крiм того, ця рiчка була неспокiйна – бурхливий лютий потiк летiв iз гiр, наче iстота, яку зачепили за живе i яка тепер прагне бiйки.

Якусь мить Джейк роздивлявся дерева, що росли вздовж крутих схилiв на берегах цiеi рiки, з полегшенням вiдзначаючи про себе, що на вигляд вони були цiлком нормальними – сосни, яких багато в горах, скажiмо, Колорадо чи Вайомiнгу, – а потiм його погляд натрапив на край прiрви. Тут стрiмкий потiк розбивався i падав униз водоспадом, таким широким i глибоким, що порiвняно з ним Нiагарський – якось вiн iздив туди з батьками (одна з родинних вiдпусток, яких на його пам’ятi було всього три, та й то двi з них перервали термiновi виклики з батьковоi Мережi) – здавався iграшковим водоспадом у третьосортному тематичному парку атракцiонiв. Повiтря в пiвколi водоспаду було густе вiд дрiбних краплин туману, який, здавалося, парував, а в ньому сяяло з пiвдванадцятка мiсячних райдуг, переплетених мiж собою i яскравих, наче якась бiжутерiя зi сну. Джейковi вони нагадали кiльця з символу Олiмпiйських iгор.

Посерединi водоспаду, футiв на двiстi нижче вiд того мiсця, де рiчка падала в урвище, виступали вперед двi велетенськi кам’янi брили. Джейк не мав жодного уявлення, як скульпторовi (чи групi скульпторiв) вдалося затягнути iх туди, де вони зараз перебували, але в те, що це природне явище, йому не дуже вiрилося. Брили мали вигляд гiгантських собачих голiв, що вишкiрили iкла.

«Водоспад Гончих Псiв», – подумав вiн. Далi буде ще одна зупинка, Дешервiл, а потiм Топiка. Остання зупинка. Звiльнiть, будь ласка, вагони.

– ХВИЛИНОЧКУ. ЗБІЛЬШУ ГУЧНІСТЬ, ЩОБ ВИ МОГЛИ ОТРИМАТИ ЦІЛКОВИТУ НАСОЛОДУ.

Щось коротко гикнуло, наче прочищали механiчне горло, а потiм на них звiдусiль звалився страшенний гуркiт… вода (мiльярди галонiв за хвилину, наскiльки знав Джейк), що перевалювала через край прiрви i падала зi швидкiстю двi тисячi футiв у глибоку кам’яну водойму. Повз тупi напiвморди псiв невпинно текли струмки туману – як пара з вентиляцiйних отворiв пекла. Гучнiсть наростала. У Джейка вiд шуму почала розколюватися голова. Вiн затулив вуха долонями й побачив, що Роланд, Еддi й Сюзанна роблять те саме. Юк гавкав, але Джейк його не чув. Сюзанна знову ворушила губами, i знову вiн змiг прочитати слова – Годi, Блейне, припини це! — але не чув iх так само, як i гавкоту Юка. Хоча був певний, що Сюзанна кричить щосили.

Але Блейн усе збiльшував гучнiсть, поки Джейк не почав вiдчувати, що очi готовi випасти з очниць, а вуха, наче перенавантаженi стереодинамiки, погрожували коротким замиканням.

А потiм тортури скiнчилися так само раптово, як i почалися. Вони досi висiли над прiрвою, наповненою мiсячним туманом, райдуги досi повiльно й сонно оберталися перед завiсою суцiльного потоку води, мокрi й брутальнi камiннi морди псiв-охоронцiв досi стирчали з води, але апокалiптичний гуркiт припинився.

На якусь мить Джейк подумав, що сталося те, чого вiн боявся, – вiн оглух. Але потiм збагнув, що чуе, як гавкае Юк i плаче Сюзанна. Спершу цi звуки долинали наче здаля i здавалися невиразними, наче хтось напхав йому у вуха крихт вiд крекерiв, але потiм стали чiткiшi.

Еддi обiйняв Сюзанну за плечi й подивився на карту маршруту.

– Хороший ти хлопець, Блейне, добрий.

– Я ПРОСТО ПОДУМАВ, ЩО ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ ЧУТИ ЗВУК ВОДОСПАДУ НА ПОВНІЙ ГУЧНОСТІ. – В голосi, що доносився звiдусiль, вчувалися нотки смiху й водночас образи. – Я ДУМАВ, ЦЕ ДОПОМОЖЕ ВАМ ЗАБУТИ МОЮ ПРИКРУ ПОМИЛКУ СТОСОВНО ЕДІТ БАНКЕР.

«Це я винен, – подумав Джейк. – Блейн, може, й машина, хай навiть iз намiрами вкоротити собi вiку, але йому не подобаеться, коли з нього кепкують».

Вiн сiв коло Сюзанни й собi обiйняв ii. Водоспад Гончих Псiв досi гуркотiв, але вже нiби десь вiддалiк.

– Що тут вiдбуваеться? – спитав Роланд. – Як ти заряджаеш своi акумулятори?

– СКОРО ПОБАЧИШ, СТРІЛЬЦЮ. ТИМ ЧАСОМ ЗАГАДАЙ МЕНІ ЗАГАДКУ.

– Гаразд, Блейне. Цю загадку Корт придумав сам i свого часу перемiг завдяки iй багатьох супротивникiв.

– ЧЕКАЮ НЕ ДОЧЕКАЮСЯ ЇЇ ПОЧУТИ.

Роланд не квапився, мабуть, збираючись iз думками. Вiн пiдвiв погляд угору, туди, де ранiше була стеля вагона, а тепер лишився зоряний розсип на чорному небi (стрiлець вирiзнив Ейтона та Лiдiю – Стару Зорю й Стару Матiнку; сяючи одне навпроти одного, на своiх звичних мiсцях, вони давали йому вiдчуття якогось дивного спокою). І знову подивився на освiтлений прямокутник, що правив iм за Блейнове обличчя.

– Ми дрiбненькi iстоти, в нас багато роботи. Одна з нас у банцi, а друга – у сонцi. Іншу бачиш ти у небi, а четверта – у амебi. Якщо п’яту ти знайдеш, то й у тебе буде теж. Що ми таке?

– А, О, Е, І, У, – вiдповiв Блейн. – ГОЛОСНІ ВИСОКОЇ МОВИ. – Вагань жодних, анi на хвилю. Тiльки той голос, знущальний, за два кроки вiд смiху, – голос жорстокого малого розбишаки, що дивиться, як по гарячiй плитi ошалiло бiгають випущенi ним жучки. – ХОЧА ЦЯ ЗАГАДКА НЕ ВІД ТВОГО ВЧИТЕЛЯ, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ. Я ЗНАЮ ЇЇ ВІД ДЖОНАТАНА СВІФТА З ЛОНДОНА – МІСТА СВІТУ, ЗВІДКИ РОДОМ ТВОЇ ДРУЗІ.

– Дякую-сей, – сказав Роланд, i це «сей» прозвучало як зiтхання. – Твоя вiдповiдь правильна, Блейне, i я не маю сумнiвiв, що не помиляешся ти також щодо походження загадки. Я давно пiдозрював, що Корт знав про iншi свiти. Менi здаеться, вiн навiть не раз балакав з маннi, якi жили тодi за межею мiста.

– ДО БІСА МАННІ, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ. СЕКТА ІДІОТІВ, ОСЬ ЧИМ ВОНИ ЗАВЖДИ БУЛИ. ДАВАЙ ЩЕ ЗАГАДКУ.

– Гаразд. Що…

– ЧЕКАЙ, ЧЕКАЙ. ЗАРАЗ САМЕ НАГРОМАДЖУЄТЬСЯ СИЛА ПРОМЕНЯ. НЕ ДИВІТЬСЯ НА ПСІВ ПРЯМО, МОЇ ЦІКАВІ НОВІ ДРУЗІ! ЗАТУЛІТЬ ОЧІ!

Джейк вiдвiв погляд вiд кам’яних колосiв, що стирчали з водоспаду, але не встиг завчасно пiдняти руку. І бiчним зором побачив, що у позбавлених рис морд зненацька з’явилися очi – розпеченi вiд лютi синi очi. З них вирвалися зубчастi шпичаки блискавки i помчали в бiк монопоiзда. А потiм Джейк опинився на вкритiй килимом пiдлозi баронського вагона, затуляючи очi долонями, чуючи вухом, у якому трохи дзвенiло, як вие Юк. Також вiн чув трiскотняву електричного струму, що бушував довкруж монопоiзда.

Коли Джейк знову розплющив очi, Водоспаду Гончих Псiв уже не було видно.

Блейн зробив стiни вагона непрозорими. Але звук ще й досi долинав до вух Джейка – водоспад електрики, сила, що ii якимось чином було видобуто з Променя й пропущено крiзь очi кам’яних голiв. Невiдь-як, але Блейн заряджався саме цiею силою. «Коли ми рушимо, – подумав Джейк, – вiн поiде на акумуляторах. І Лад уже напевно залишиться позаду. Назавжди».

– Блейне, – покликав Роланд. – Яким чином сила Променя зберiгаеться в тому мiсцi? Що змушуе ii вириватися з очей тих кам’яних храмових псiв? Як ти ii використовуеш?

Блейн мовчав.

– І хто iх вирiзьбив? – докинув Еддi питання вiд себе. – Великi Древнi, га? Нi, не вони, правда ж? До них були iншi люди. Чи… а взагалi то були люди?

Блейн не вiдповiдав. І, можливо, це було добре. Джейк сумнiвався, що йому хочеться дiзнатися бiльше про Водоспад Гончих Псiв i про те, що там вiдбуваеться за ними. Вiн уже побував у пiтьмi Роландового свiту й бачив там досить для того, щоб переконатися: здебiльшого там не трапляеться нiчого доброго i безпечного.

– Краще не питайте його, – долинув голос Маленького Блейна з-понад iхнiх голiв. – Так буде безпечнiше.

– Дурних питань не треба, iз нами вiн не граеться, – процитував Еддi. Його обличчя знову набуло того далекого замрiяного вигляду, i коли Сюзанна покликала його на iм’я, вiн наче не почув.


3

Роланд сiв навпроти Джейка i повiльно провiв правою рукою по щетинi на правiй щоцi. Скидалося на те, що цей несвiдомий жест вiн робив лише тодi, коли був стомлений чи його обсiдали сумнiви.

– Мiй запас загадок майже вичерпано.

Джейк вражено поглянув на нього. Стрiлець загадав комп’ютеру п’ятдесят iз чимось загадок. Це справдi багато для людини, яка виступае без пiдготовки, не порпаючись у закапелках пам’ятi, думав хлопчик. Але якщо згадати, що у свiтi, де вирiс Роланд, загадки мають таку велику вагу…

Схоже, стрiлець прочитав цi думки на Джейковому обличчi, бо кутики його вуст торкнула легка посмiшка, кисла, мов лимон, i вiн кивнув, наче хлопчик сказав це все вголос.

– Я теж цього не розумiю. Якби ти спитав мене вчора чи позавчора, я б тобi вiдповiв, що маю в коробочцi, яку зберiгаю в найдальшому закутку свого розуму, щонайменше тисячу загадок. Ба навiть двi тисячi. Але тепер…

Вiн пiдняв одне плече, знизуючи ним, похитав головою i знову потер щоку.

– Я iх навiть не забув. У мене таке вiдчуття, нiби iх узагалi нiколи не було в моiй пам’ятi. Здаеться, зi мною вiдбуваеться те саме, що й з рештою свiту.

– Ти змiнюешся не на краще разом зi свiтом, – у Сюзанниному поглядi був такий жаль, що Роланд змiг пiдняти на неi очi лише за одну чи двi секунди, так, наче ii спiвчуття його обпалило. – Як i все в ньому.

– Боюся, що так, – вiн зиркнув на Джейка, мiцно стуливши губи. – Ти будеш готовий продовжити гру, коли я тебе покличу?

– Так.

– Добре. І будь мужнiй. Це ще не кiнець.

Слабке потрiскування струму зовнi стихло.

– Я ЗАРЯДИВ АКУМУЛЯТОРИ, ВСЕ ДОБРЕ, – оголосив Блейн.

– Яка радiсть, – сухо сказала Сюзанна.

– Ість! – пiдхопив Юк, точно скопiювавши Сюзаннин саркастичний тон.

– МЕНІ ТРЕБА ВИКОНАТИ ЧИМАЛО ФУНКЦІЙ ПЕРЕХОДУ НА ЖИВЛЕННЯ ВІД БАТАРЕЙ. ЦЕ ТРИВАЄ БЛИЗЬКО СОРОКА ХВИЛИН І ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗДЕБІЛЬШОГО АВТОМАТИЧНО. А ТИМ ЧАСОМ, ПОКИ ВИКОНУЄТЬСЯ ПЕРЕМИКАННЯ Й ОДНОЧАСНА ПЕРЕВІРКА СПРАВНОСТІ КОМПОНЕНТІВ, ПРОДОВЖИМО НАШЕ ЗМАГАННЯ. Я ОТРИМУЮ ВІД НЬОГО НЕАБИЯКУ НАСОЛОДУ.

– Це те саме, що перехiд з електричного струму на дизель, коли iдеш потягом до Бостона, – Еддi говорив так, наче насправдi вiн не з ними, а десь далеко. – У Гартфордi чи Нью-Гейвенi, чи якiйсь iншiй дупi, де не захотiла б жити жодна людина при своему розумi.

– Еддi? – покликала Сюзанна. – Про що ти…

Торкнувши ii за плече, Роланд похитав головою.

– НА ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА НЕ ЗВЕРТАЙТЕ УВАГИ, – сказав Блейн своiм всюдисущим «ну-до-чого-ж-це-все-смiшно» голосом.

– Точно, – сказав Еддi. – Забийте на Еддi з Нью-Йорка.

– ВІН НЕ ЗНАЄ ДОБРИХ ЗАГАДОК. А ТИ, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ, ЗНАЄШ ЇХ БАГАЦЬКО. ДАВАЙ ЩЕ.

І коли Роланд зробив те, що вiд нього вимагали, Джейк згадав свiй Іспитовий Твiр. «Блейн негiдник, – написав вiн тодi. – Блейн негiдник, ось у чому правда». Так, iстинна правда.

Непохитна.

Минуло менше години, i Блейн Моно знову рушив.


4

Зачарована, Сюзанна з жахом спостерiгала, як зелена крапка наближаеться до Дешервiла, проминае його i просуваеться фiнальним вiдрiзком до кiнцевоi. Судячи з руху крапки, на акумуляторах Блейн iхав повiльнiше, i свiтло у баронському вагонi, як здалося Сюзаннi, трохи потьмянiло. Але на кiнцевий результат це не надто впливало. Навiть якщо Блейн досягне кiнця рейки в Топiцi зi швидкiстю шiстсот миль замiсть восьмисот, його останнi пасажири все одно перетворяться на зубну пасту.

Роланд теж дедалi повiльнiше й повiльнiше видобував iз пам’ятi загадки. Повiльно, але видобував, i здаватися не збирався. Втiм, як завжди. Вiдколи вiн навчав ii стрiляти, Сюзанна прониклася до Роланда з Гiлеаду якоюсь мимовiльною любов’ю, почуттям, що складалося з захвату, страху i жалю. Вона думала, що нiколи не зможе його полюбити (а та частина ii «я», котру звали Детта Волкер, узагалi все життя ненавидiтиме його за те, що вiн грубо вхопив ii за барки й витяг на свiт Божий, не зважаючи на ii нестямнi крики), але, попри це, ii любов була сильна. Врештi-решт, вiн урятув життя Еддi Дiну, порятував ii коханого. Тiльки за одне це вона мае його любити. Але вона пiдозрювала, що любить його ще бiльше за те, що вiн нiколи, взагалi нiколи не складав лапок. Скидалося на те, що слова «здаватися» взагалi не було в його запасi, навiть у безнадiйних ситуацiях… таких, як ця.

– Блейне, де можна знайти дороги без возiв, лiси без дерев, мiста без будинкiв?

– НА КАРТІ.

– Твоя правда, сей. У мене сто нiг, але я не можу стояти, довга шия, але без голови. Я заважаю служницi жити. Що я таке?

– МІТЛА, СТРІЛЬЦЮ. В ІНШОМУ ВАРІАНТІ ЦЯ ЗАГАДКА ЗВУЧИТЬ ТАК: Я ПОМАГАЮ СЛУЖНИЦІ ЖИТИ. ТВІЙ МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ БІЛЬШЕ.

Цю реплiку Роланд пустив повз вуха.

– Не побачити, не вiдчути, не понюхати, не почути. Лежить поза зiрками й попiд горами. Закiнчуе життя i вбивае смiх. Що це, Блейне?

– ТЕМРЯВА.

– Дякую-сей, правильно.

Скалiчена права рука ковзнула по правiй щоцi – жестом стомленого роздратованого стариганя, – i шкряботiння, з яким мозолястi подушечки його пальцiв пройшлися щокою, змусило Сюзанну здригнутися. Джейк у цей час сидiв на пiдлозi, по-турецькому пiдiбгавши пiд себе ноги, i спостерiгав за стрiльцем.

– Без нiг, а ходить. День i нiч не спочивае, все працюе й свят не мае. Поки життя йому стане, працювать не перестане. Що це, Блейне?

– ГОДИННИК.

– От лайно, – прошепотiв Джейк, стискаючи губи.

Сюзаннi вистачило одного погляду на Еддi, щоб вiдчути скороминущий напад роздратування. Здавалося, вiн геть утратив цiкавiсть до того, що вiдбувалося, – кажучи його дивною говiркою 80-х, «випав iз зони». Вона вже замiрилася було штурхонути його лiктем у бiк, трохи розворушити, а потiм згадала, як Роланд хитав головою, i вирiшила цього не робити. Хтозна, може, вiн i думав. Хоча з розiм’яклого виразу на його обличчi нiхто б навiть не здогадався.

«Якщо ти справдi мiзкуеш, то краще поквапся, серденько», – подумала вона. Крапка на картi досi перебувала ближче до Дешервiла, нiж до Топiки, але до середини вiдрiзка iй залишалося якихось чверть години, не бiльше.

Але матч тривав: Роланд подавав питання, Блейн зi свистом iх вiдбивав, низько над сiткою i за межi поля.

Що будуе замки, валить гори, когось ослiплюе, iншим помагае прозрiти? ПІСОК.

Дякую-сей.

Що живе взимку, гине влiтку i росте корiнням догори? КРИЖАНА БУРУЛЬКА

Правду кажеш, Блейне.

Пiд ним ходять i по ньому ходять, а коли вiйна, пiдривають. МІСТ.

Дякую-сей.

Позiрно нескiнченний парад загадок рiвними рядами марширував перед Сюзанною, аж поки вона не втратила вiдчуття притаманноi iм грайливостi й загадковостi. «Цiкаво, а в днi Роландовоi юностi було так само?» – подумала вона. У днi Широкоi i Повноi Землi, коли вони з друзями (хоча, мабуть, не всi вони були його друзями, далеко не всi) змагалися за ярмаркового гусака? І навздогад вирiшила, що вiдповiдь на це питання, мабуть, ствердна. Перемагав найвитривалiший, той, хто хоч якось примудрявся тримати на плаву своi нещаснi змученi мiзки.

Але зараз найбiльше дошкуляло те, як збiса швидко Блейн щоразу давав вiдповiдь. Якою б важкою не здавалася iй загадка, Блейн миттю вiдбивав ii на iхнiй бiк iгрового поля. Коронний ка-удар Блейна.

– Блейне, що мае очi, але не бачить?

– МОЖЛИВИХ ВІДПОВІДЕЙ ТРИ. УРАГАНИ, КАРТОПЛЯ І ПРИСТРАСНО ЗАКОХАНИЙ.

– Дякую-сей, Блейне, правду…

– СЛУХАЙ, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ. СЛУХАЙ, КА-ТЕТЕ.

Роланд миттю замовк, примружившись i трохи пiдвiвши голову.

– НЕВДОВЗІ ВИ ПОЧУЄТЕ, ЩО МОЇ ДВИГУНИ НАБИРАЮТЬ ОБЕРТІВ. ЗАРАЗ ДО ТОПІКИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ РІВНО ШІСТДЕСЯТ ХВИЛИН. ТУТ…

– Якщо ми iдемо вже сiм чи бiльше годин, тодi я вирiс у сiмейцi Брейдi, – сказав Джейк.

Сюзанна перелякано роззирнулася навколо, очiкуючи нового терору чи невеликоi помсти за Джейкiв сарказм, але Блейн тiльки реготнув. І заговорив голосом Гемфрi Богарта.

– ТУТ ІНШИЙ ЧАС, ЗОЛОТКО. ТИ МУСИВ БИ ВЖЕ ТО ЗНАТИ. АЛЕ НЕ ПЕРЕЙМАЙСЯ. З ПЛИНОМ ЧАСУ ОСНОВОПОЛОЖНІ РЕЧІ ЛИШАЮТЬСЯ НЕЗМІННИМИ. ЧОГО Б ЦЕ Я БРЕХАВ?

– Еге ж, – промимрив Джейк.

Вiд цього Блейновi стало ще смiшнiше, бо вiн знову розреготався – божевiльним механiчним смiхом, який нагадав Сюзаннi про кiмнати смiху в третьосортних парках атракцiонiв i на дешевих ярмарках. Коли лампочки запульсували в такт смiховi, вона заплющила очi й затулила вуха руками.

– Блейне, припини! Годi!

– ЗВИНЯЙТЕ, МАДАМА, – протягнув сором’язливий голос Джиммi Стюарта. – МЕНІ ТАК ЖАЛЬКО, ШО Я ВАМ УСІ ВУХА ПОЛАМАВ СВОЇМ СМІХОМ.

– На тобi, – сказав Джейк i показав картi маршруту середнього пальця.

Сюзанна чекала, що Еддi розсмiеться – цього можна було сподiватися, адже вульгарнiсть завжди його приваблювала, могла би пробурчати вона, але Еддi й далi сидiв, дивлячись собi на колiна: наморщене чоло, вiдсутнiй погляд, напiвроззявлений рот. Вiн якось занадто скидаеться на сiльського дурника, хiба вiн може заспокоiти, подумала Сюзанна i знову притлумила в собi бажання штурхонути його лiктем, щоб стерти з його обличчя цей недоумкуватий вираз. Довго вона стримуватися не зможе. Якщо iм судилося загинути на кiнцевiй зупинцi Блейна, то вона хотiла, щоб в останню мить Еддi обiймав ii, дивився на неi й душею був поряд.

Але поки що краще його залишити таким, як е.

– ТУТ, – продовжив Блейн своiм нормальним голосом, – Я ЗБИРАЮСЯ ПОЧАТИ СВІЙ, ТАК БИ МОВИТИ, СВІЙ ЗАЇЗД КАМІКАДЗЕ. МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ТАК ЙОГО НАЗИВАТИ ПРО СЕБЕ. ВІД ЦЬОГО МОЇ АКУМУЛЯТОРИ ШВИДКО СЯДУТЬ, АЛЕ, ГАДАЮ, ВЖЕ ПІЗНО ДУМАТИ ПРО САМОЗБЕРЕЖЕННЯ, ЧИ НЕ ТАК? Я ВДАРЮСЯ В ТРАНСТАЛЕВІ СТОВПИ В КІНЦІ КОЛІЇ ЗІ ШВИДКІСТЮ ПОНАД ДЕВ’ЯТСОТ МИЛЬ ЗА ГОДИНУ – ЦЕ П’ЯТСОТ ТРИДЦЯТЬ КОЛІС. ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ, БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ, НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ. Я КАЖУ ВАМ ЦЕ, БО МИ ГРАЄМО ЧЕСНО, МОЇ ЦІКАВІ НОВІ ДРУЗІ. ЯКЩО НАЙКРАЩІ ЗАГАДКИ ВИ ПРИБЕРЕГЛИ НАСАМКІНЕЦЬ, ТО САМЕ ЧАС ВИДОБУТИ ЇХ З РУКАВА.

У голосi Блейна звучала така жага – неприкрите бажання чути й розгадувати iхнi найлiпшi загадки, поки вони ще не мертвi, що Сюзанна вiдчула себе якоюсь старою i втомленою.

– Може статися так, що най-найкращi своi загадки я загадати не встигну, – недбало, наче побiжно сказав Роланд. – Неприемно буде, правда ж?

Вагання, коротке, але з вiдтiнком сумнiву, якого не було, коли комп’ютер розгадував Роландовi загадки. Потiм Блейн хихотнув. Хоч як Сюзанна ненавидiла цей божевiльний смiх, але цинiчна втома, яка в ньому прозвучала, наче морозом обпалила шкiру. Можливо, тому, що вона наближалася до нормальноi.

– НЕПОГАНО, СТРІЛЬЦЮ. ВІДВАЖНА СПРОБА. АЛЕ ТИ НЕ ШАХЕРЕЗАДА, І В НАС НЕМА ТИСЯЧІ Й ОДНІЄЇ НОЧІ ДЛЯ БАЛАЧОК.

– Не розумiю тебе. Я не знаю, хто така ця Шахерезада.

– ЦЕ НЕВАЖЛИВО. ЯКЩО ТИ СПРАВДІ ХОЧЕШ ЗНАТИ, ТЕБЕ ПРОСВІТИТЬ СЮЗАННА. МОЖЛИВО, НАВІТЬ ЕДДІ. СУТЬ У ТОМУ, РОЛАНДЕ, ЩО Я НЕ ПОВЕДУСЯ НА ОБІЦЯНКУ ДАТИ МЕНІ ЗАГАДКИ ПІЗНІШЕ. МИ ЗМАГАЄМОСЬ ЗА ГУСАКА. У ТОПІЦІ НА НАС ТАК ЧИ ІНАКШЕ ЧЕКАЄ ПРИЗ. ЦЕ ТОБІ ЗРОЗУМІЛО?

Знову скалiчена рука пройшлася вгору по щоцi Роланда, i знову Сюзанна почула звук, з яким терлися пальцi об колючу щетину.

– Ми граемо всерйоз. Нiхто не вiдступаеться.

– ТОЧНО. НІХТО НЕ ВІДСТУПАЄТЬСЯ.

– Гаразд, Блейне, ми граемо всерйоз, i нiхто не вiдступаеться. Наступна загадка така.

– Я, ЯК ЗАВЖДИ, НАПЕРЕД ТІШУСЯ.

Роланд глянув на хлопчика.

– Приготуйся, Джейку, я вже майже видихався.

Джейк кивнув.

Слоутрансовi двигуни монопоiзда пiд ними набирали обертiв – той стук-стук-стукiт Сюзанна не так чула, як вiдчувала суглобами щелепи, заглибинами скронь, пульсуванням на зап’ястках.

«Нi, цього не буде, нам не врятуватися, якщо тiльки в книжцi Джейка не знайдеться загадки, яку Блейн буде неспроможний розкусити, – подумала вона. – Роландовi його не здолати. Здаеться, вiн i сам це розумiе. Ще годину тому розумiв».

– Блейне, я з’являюся один раз за хвилину, двiчi за кожну мить, але жодного разу за сто тисяч рокiв. Що я таке?

Тож змагання триватиме, зрозумiла Сюзанна. Роланд питае – Блейн вiдповiдае, не вагаючись, наче всевидючий i всезнаючий бог, який щомитi стае дедалi страшнiшим. Вона сидiла, мiцно стиснувши холоднi руки на колiнах, i дивилася, як свiтляна крапка наближаеться до Топiки, мiсця, де закiнчувалася залiзнична колiя i де стежка iхнього ка обривалася на галявинi. Вона думала про Водоспад Гончих Псiв, про те, як вони виступали з громовержноi бiлоi зливи пiд темним, всипаним зiрками небом, думала про iхнi очi.

Електричнi синi очi.




Роздiл III. Ярмарковий гусак



1

Еддi Дiн (котрий навiть не пiдозрював, що Роланд часом подумки називае його «наш ка-мей», тобто дурник ка) водночас чув усю цю розмову i не чув ii, бачив усе i не бачив нiчого. Єдине, що по-справжньому його вразило вiдтодi, як почалося змагання, – спалах вогню в кам’яних очах Псiв. Вiн згадав Портал Ведмедя на Ведмежiй Галявинi, те, як вiн притулив вухо до дверей i почув вiддалений сонний гамiр машинерii.

Спостерiгаючи, як запалюються очi Псiв, слухаючи, як Блейн всмоктуе струм у своi акумулятори, заряджаючись для останнього марш-кидка Серединним свiтом, Еддi думав: «Не все нiмуе в покоях руiн i коридорах смертi. Дещо з того, що Великi Древнi лишили по собi, ще працюе. І це страшно, сказали б ви? Так. Саме так – страшно».

Подумавши так, Еддi ще трохи побув iз друзями тiлом i думками, але потiм знову повернувся до своiх роздумiв. «Еддi завтикав, – сказав би Генрi. – Не чiпайте його».

Його не полишала одна картинка: Джейк б’е кресалом об кремiнь. Секунду-двi вiн дозволяв розуму ii розглядати, а потiм знову шукав щось iнше. Бо не цей спогад був йому потрiбен. То був просто спосiб пiдiбратися ближче до потрiбного, ще однi дверi, як тi, на березi Захiдного моря, або тi, якi вiн накреслив на землi у велемовному кружалi перед тим, як вони видобули Джейка… тiльки тепер цi дверi стояли у його свiдомостi. Те, що вiн шукав, ховалося за ними. Зараз вiн наче… гм… копирсався у замку.

Втикав, кажучи генрiмовою.

Бiльшу частину свого життя брат присвятив тому, щоб принижувати Еддi. Генрi боявся, заздрив i ревнував, зрештою збагнув Еддi. Та якось настав день, коли Генрi буквально приголомшив його, сказавши дещо приемне. Навiть не просто приемне, а неймовiрно приемне.

Вони тусувалися в завулку позаду кафешки Дальберга, хтось iв морозиво, «попсикли» й «худсi-рокетси», хтось палив «Кент» iз пачки, яку Джиммi Полiно (його обзивали Джиммi Полiо, бо той клишоногий таки був хворий на полiомiелiт) витяг iз комода своеi матерi. Генрi, як можна було здогадатися, був серед тих, хто палив.

У бандi, до якоi належав Генрi (а також Еддi як менший брат), був свiй особливий спосiб називати речi, свое арго iхнього жалюгiдного маленького ка-тету. У бандi Генрi нiкого не били – iх вiдправляли додому з довбаною трiщиною. Дiвчину нiхто не спокушав – це називалося «трахати давалку до крику». Нiхто не казав, що вiн обдовбаний – попав пiд бомби, не iнакше. А з iншою бандою не билися, а хрiнячилися.

Того дня говорили про те, з ким би вони хотiли бути, якби довелося хрiнячитися. Джиммi Полiо (вiн мав право говорити першим, бо ж принiс цигарки, якi Генрi з корешами називали траханими раковими паличками) вибрав Шкiпера Бренiгена, бо Шкiпер, сказав вiн, нiкого не боявся. Якось, сказав Джиммi, Шкiпер похрiнячився з одним вчителем – у п’ятницю на танцях – i ледь не вибив з нього все лайно. Щоб ви знали, вiдправив СРАНОГО НАСТАВНИКА додому з довбаною трiщиною, хай вам буде це вiдомо. Отакий був у нього кореш Шкiпер Бренiген.

З урочистим виразом пик всi слухали, киваючи й лижучи «рокетси», смокчучи «попсикли» чи смалячи «кенти». Всi знали, що Шкiпер Бренiген – останнiй боягуз, та й Джиммi вiд нього не вiдставав, але вголос нiхто цього не сказав. Тiльки не це. Якби вони не вдавали, що вiрять у вiдверту брехню Джиммi Полiо, то нiхто б не повiрив у iхнi побрехеньки.

Томмi Фредерiкс вiддав голос за Джона Пареллi. Джорджi Прат – за Чабу Драбнiка, якого прозвали Схибнутим Довбаним Угорцем. Френк Дуганеллi номiнував Ларрi Маккейна, хоч Ларрi й сидiв тодi у в’язницi для неповнолiтнiх; Ларрi – рульний чувак, сказав Френк.

Настала черга Генрi Дiна. Вiн, як годиться, театрально витримав паузу, а потiм обiйняв свого здивованого молодшого брата за плечi. «Еддi. Мiй малий брателло. Вiн реально мужик».

Всi хлопцi вражено повитрiщалися на нього – всi, включаючи Еддi. Щелепа в нього вiдвисла аж до пряжки на поясi. А тодi Джиммi Полiо сказав: «Та ну, Генрi. Не клей дурня. Це серйозне питання. Хто б прикривав твою дупу, якби сталася якась дурня? Кого б ти хотiв бачити коло себе?»

«А я серйозний», – вiдказав Генрi.

«Чому Еддi? – спитав Джордж Претт, наче прочитавши думку, що бродила в головi в Еддi. – Та вiн же з паперового кулька нi в жисть не виборсаеться! З мокрого. То чому, в бiса?»

Генрi ще трохи помовчав – Еддi був певний, що мовчить вiн не тому, що не знае вiдповiдi, просто Генрi думав, як це висловити. А потiм вiдповiв: «Бо Еддi самого чорта намовить стрибнути у пекельний казан. Вiн це може».

Знову повернувся образ Джейка, один спогад напливав на iнший. Джейк шкрябае кресалом об кремiнь, iскри летять на хмиз багаття й згасають, не встигаючи долетiти й розпалити вогонь.

Вiн самого чорта намовить стрибнути в пекельний казан.

«Пiднеси кремiнь ближче», – сказав Роланд, i з’явився третiй спогад, про Роланда i дверi, якi вони знайшли в кiнцi пляжу, Роланда, що палав у гарячцi, стояв за два кроки вiд смертi, трусився, як осика, кашляв, не вiдривав вiд Еддi погляду своiх синiх снайперських очей, Роланда, який казав: «Пiдiйди трохи ближче, Еддi… трохи ближче, заради твого батька!»

«Вiн хотiв мене вхопити», – подумав Еддi. Слабо й невиразно, наче крiзь тi чарiвнi дверi з якогось iншого свiту, до нього долинав голос Блейна: вiн розповiдав, що почався ендшпiль, i якщо вони притримали своi найкращi загадки на потiм, то зараз саме час iх видати. У них лишилася година.

Година! Одна година!

Його свiдомiсть спробувала на цьому зосередитися, але Еддi заборонив iй. Щось вiдбувалося в нього всерединi (принаймнi, вiн благав Бога, щоб це було так), якась вiдчайдушна гра в асоцiацii, i зараз вiн не мiг дозволити собi все перепаскудити через граничнi термiни, наслiдки та iншу дурню; якби вiн це зробив, то втратив би навiть той примарний шанс, який мав. Певним чином це нагадувало проступання обрисiв у шматi дерева, обрисiв, за якими можна рiзьбити – лук, рогатку, можливо, ключ, що вiдчиняе якiсь незбагненнi дверi. Втiм, дивитися надто довго не можна було. Принаймнi на початку. Щоб не втратити все. Це було все одно, що рiзьбити в себе за спиною.

Вiн вiдчував, як пiд ногами нарощують оберти Блейновi двигуни. А внутрiшнiм зором бачив, як кремiнь вдаряе об кресало, i внутрiшнiм слухом чув, як Роланд наказуе Джейковi пiднести кремiнь ближче. І не бий по ньому кресалом, Джейку, а шкрябай.

Чому я тут? Чому я весь час подумки повертаюся до цього мiсця, якщо не воно менi потрiбне?

Бо тут я в безпецi й разом з тим найближче до зони болю. Не надто сильного болю, середнього, але вiн змушуе мене згадати Генрi. Про те, як вiн мене принижував.

Генрi ж сказав, що ти самого чорта переконаеш стрибнути в пекельний казан.

Так. Я завжди його за це любив. Це було чудово.

І зараз Еддi побачив, як Роланд бере Джейка за руки (в однiй кремiнь, у другiй кресало) i пiдносить ближче до хмизу. Джейк нервувався. Еддi це бачив, а Роланд i поготiв. І тодi, щоб хлопчику стало легше, щоб вiн трохи забув про велику вiдповiдальнiсть розпалювання вогню, Роланд…

Вiн загадав малому загадку.

Еддi Дiн дмухнув у замкову шпарину своеi пам’ятi. І цього разу тумблери повернулися.


2

Зелена крапка вже наближалася до Топiки, i вперше за весь час Джейк вiдчув вiбрацiю… наче колiя пiд ними була настiльки поруйнована, що Блейновi компенсатори не могли впоратися з цiею проблемою. А разом з вiбрацiею прийшло вiдчуття швидкостi. Стiни й стеля баронського вагона досi лишалися непрозорими, але Джейковi навiть не треба було бачити, як мигтить у вiкнах довколишнiй краевид. Вiн i без того чудово все уявляв. Блейн розiгнався до краю i мчав спустошеною землею, а за ним тягнувся шлейф останнього звукового удару. Невдовзi вони прибудуть до того мiсця, де закiнчуеться Серединний свiт. А ще Джейк легко змiг уявити трансталевi стовпи в кiнцi моноколii. Вони точно розфарбованi дiагональними смугами чорного й жовтого кольорiв. Вiн не мiг сказати, звiдки йому це вiдомо, але знав напевно.

– ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ХВИЛИН, – люб’язно повiдомив Блейн. – ВИПРОБУЄШ МЕНЕ ЩЕ РАЗ, СТРІЛЬЦЮ?

– Навряд чи, Блейне, – у Роланда був стомлений голос. – Ти мене перемiг. Джейку?

Джейк звiвся на ноги й став обличчям до карти маршруту. Кожен удар серця в грудях здавався уповiльненим, але дуже лунким, кожна пульсацiя – наче удар кулаком об шкiру барабана. Юк зiщулився в нього пiд ногами й стривожено зазирав йому в лице.

– Агов, Блейне, – Джейк облизнув губи.

– АГОВ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА, – улесливий голос старого педофiла, який час вiд часу заводить дiток у кущi. – ХОЧЕШ ВИПРОБУВАТИ МЕНЕ ЗАГАДКАМИ ЗІ СВОЄЇ КНИЖКИ? ТЕРМІН НАШОГО ПЕРЕБУВАННЯ РАЗОМ ДОБІГАЄ КІНЦЯ.

– Так, – сказав Джейк. – Я загадуватиму тобi цi загадки. Дай менi правдиву вiдповiдь на кожну, Блейне. Свое розумiння правди.

– ГАРНО СКАЗАВ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА. Я ЗРОБЛЮ ТАК, ЯК ТИ ПРОСИШ.

Джейк розгорнув книжку в тому мiсцi, яке заклав пальцем. Десять загадок. Одинадцять, якщо враховувати загадку про Самсона, яку вiн притримав наостанок. Якщо Блейн iх усi розгадае (а Джейк не сумнiвався, що так воно й буде), то Джейк сяде коло Роланда, вiзьме Юка на колiна й чекатиме кiнця. Адже, зрештою, цей свiт не единий, iснують iншi.

– Слухай, Блейне: в темному тунелi лежить залiзний звiр. Нападае вiн лише тодi, коли його звести. Що це?

– КУЛЯ, – без роздумiв.

– По живому пройдися, воно навiть не буркне. Ступай по мертвому, i воно зарепетуе. Що це?

– ОПАЛЕ ЛИСТЯ, – жодних вагань. У душi Джейк знав, що битву програно. Але чому тодi вiн почував такий вiдчай, таку гiркоту, такий гнiв?

Бо Блейн негiдник, ось чому. Вiн справдi ВЕЛИКИЙ козел, i я би хотiв зацiдити йому в пику, хоч один-однiсiнький раз. Здаеться, цього менi хочеться навiть бiльше, нiж зупинити його.

Джейк перегорнув сторiнку. До вирваного роздiлу «Загадок i головоломок» залишалося зовсiм трiшки, пальцем вiн уже вiдчував зубчастий виступ там, де були колись сторiнки. Дуже близько до кiнця книжки. Вiн подумав про Аарона Дiпно з «Мангетенського ресторану “Пожива для розуму”», Аарона Дiпно, який запрошував заходити, коли заманеться, зiграти партiю-двi в шахи, i так, до речi, старий жирдяй готував смачнющу каву. Могутня, як смерть, хвиля туги за домом накрила його з головою. За один-единий погляд на Нью-Йорк вiн готовий був продати душу. Трясця, та вiн би продав ii за один ковток повiтря iз Сорок четвертоi вулицi в годину пiк.

Вiдiгнавши од себе непроханi думки, вiн перейшов до наступноi загадки.

– Я смарагди й дiаманти, якi розсипае мiсяць. Але невдовзi мене знаходить i збирае сонце. Що я таке?

– РОСА.

Так само безжально. Так само, не вагаючись.

Зелена крапка вже була близько вiд Топiки: долала останнiй вiдрiзок вiдстанi на картi. Джейк видавав загадки одну за одною, й на кожну з них Блейн вiдповiдав. Перегорнувши останню сторiнку, хлопчик побачив у рамочцi примiтку вiд автора чи редактора, чи як там називали тих, хто складав подiбнi книжки: «Сподiваемося, ви отримали втiху вiд унiкального поеднання уяви й логiки, яке називаеться ЗАГАДКАМИ!»

«Я – нi, – подумав Джейк. – Нiякоi втiхи я не отримав, бодай ви луснули». Втiм, поглянувши на питання понад рамкою з повiдомленням, вiн вiдчув, що в душi слабо зажеврiла надiя. І подумав, що бодай у цьому випадку вони справдi притримали найсмачнiше наостанок.

Зелена крапка на картi маршруту вже блимала неподалiк вiд Топiки, на вiддалi товщини пальця.

– Швидше, Джейку, – пробурмотiла Сюзанна.

– Блейне?

– ТАК, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА.

– Без крил, а лiтаю. Без очей, а бачу. Без рук, а долаю гори. Лютiша за будь-якого звiра, сильнiша за будь-якого ворога. Я пiдступна, безжальна, висока. Зрештою, це я правлю свiтом. Що я таке?

Стрiлець пiдвiв погляд, синi очi зблиснули. Сюзанна поволi повертала сповнене надii обличчя вiд Джейка до карти маршруту. Але Блейн, як завжди, не забарився з вiдповiддю:

– ЧОЛОВІЧА Й ЖІНОЧА УЯВА.

Джейк хотiв було посперечатися, але подумав, що не варто гаяти час. Правильна вiдповiдь здавалася майже очевидною.

– Дякую-сей, Блейне, правильно.

– І ЯРМАРКОВИЙ ГУСАК, ЯК Я РОЗУМІЮ, ВЖЕ МАЙЖЕ МІЙ. ДО КІНЦЕВОЇ ЗУПИНКИ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ХВИЛИН П’ЯТДЕСЯТ СЕКУНД. ТИ МАЄШ ЩЕ ЩОСЬ ДОДАТИ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА? ВІЗУАЛЬНІ ДАТЧИКИ ПОВІДОМЛЯЮТЬ, ЩО ТИ ДІЙШОВ ДО КІНЦЯ СВОЄЇ КНИЖКИ, ЯКА, МУШУ ЗАЗНАЧИТИ, ВИЯВИЛАСЯ НЕ ТАКОЮ ЦІКАВОЮ, ЯК Я СПОДІВАВСЯ.

– Критикувати легко, – майже пошепки сказала Сюзанна, витираючи з кутика ока сльозу. Не дивлячись на неi, стрiлець узяв ii за руку, i вона вiдповiла мiцним потиском.

– Так, Блейне, у мене е ще одна загадка, – сказав Джейк.

– ЧУДЕСНО.

– З iдячого вийшло iстивне, а з сильного вийшло солодке.

– ЦЯ ЗАГАДКА ПОХОДИТЬ ЗІ СВЯЩЕННОЇ КНИГИ, ЯКА НАЗИВАЄТЬСЯ «БІБЛІЄЮ СТАРОГО ЗАВІТУ КОРОЛЯ ДЖЕЙМСА». – Блейн вочевидь розважався, i Джейк вiдчув, як згасае останнiй промiнець його надii. Хотiлося плакати, не так вiд страху, як вiд розчарування. – ЇЇ ВИГАДАВ САМСОН СИЛЬНИЙ. ЇДЯЧЕ – ЦЕ ЛЕВ, СОЛОДКЕ – ЦЕ МЕД, ЯКИЙ ЗРОБИЛИ БДЖОЛИ, ЩО ВГНІЗДИЛИСЯ В ЧЕРЕПІ ЛЕВА. ДАЛІ БУДЕ? У ТЕБЕ ЩЕ ЛИШАЄТЬСЯ ПОНАД ВІСІМНАДЦЯТЬ ХВИЛИН, ДЖЕЙКУ.

Джейк похитав головою. Вiн впустив «Загадки й головоломки» на пiдлогу й кволо всмiхнувся з того, як Юк спритно пiдхопив книжку зубами й витягнув довгу шию, пропонуючи йому загадки. – Я вже всi прочитав. Все.

– ЧОРТ, МАЛИЙ, ОЦЕ ТАК ПРИКРІСТЬ, – тягуче наслiдування Джона Вейна за тих обставин, у яких вони зараз опинилися, здалося Джейковi майже нестерпним. – СКИДАЄТЬСЯ НА ТЕ, ЩО Я ВИГРАВ ГУСАКА. БІЛЬШЕ НІХТО НЕ ХОЧЕ СКАЗАТИ ЗАГАДКУ? А ТИ, ШАЛАПУТЕ ЮК З СЕРЕДИННОГО СВІТУ? ТИ ЗНАЄШ ЯКІСЬ ЗАГАДКИ, МІЙ ПУХНАСТИЙ ДРУЖЕ?

– Юк! – глухо вiдповiв пухнастик-шалапут крiзь зуби, тримаючи книжку. Не перестаючи всмiхатися, Джейк забрав ii в нього i сiв поряд iз Роландом, а той обiйняв його за плечi.

– СЮЗАННА З НЬЮ-ЙОРКА?

Не пiдводячи очей, вона похитала головою. Перевернула Роландову руку долонею догори й обережно водила по зашкарублих обрубках там, де були колись два його пальцi.

– РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА? ТИ НЕ ЗГАДАВ ЩЕ ЯКИХОСЬ ЗАГАДОК З ЯРМАРКОВИХ СВЯТ У ГІЛЕАДІ?

Роланд теж похитав головою… i раптом Джейк побачив, як Еддi Дiн пiдводить голову. На обличчi Еддi грала особлива усмiшка, в очах з’явився особливий блиск. І Джейк зрозумiв, що не все ще втрачено. Зненацька в його душi розквiтло сподiвання, червоногаряче й напрочуд живе. Таке, як… як троянда. Троянда в розпал лiта.

– Блейне? – тихо покликав Еддi. Його голос здався Джейковi якимось придушеним.

– ТАК, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА. – Презирство в голосi не сплутаеш нi з чим.

– Я маю кiлька загадок. Щоб час до Топiки швидше промайнув.

Нi, збагнув Джейк, – Еддi не задихався, коли говорив. Вiн стримував смiх.

– КАЖИ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.


3

Сидячи й слухаючи, як Джейк дочитуе останнi загадки, Еддi мiркував над iсторiею про ярмаркового гусака, що ii розповiв Роланд. Чари асоцiативного мислення проклали йому мiсток вiд пункту А до пункту Б – вiд гусака до Генрi. Або, образно висловлюючись мовою дзен, через Транспташинi авiалiнii: вiд гусака до iндички. Якось вони з Генрi вгрузли в дискусiю про те, як можна зiскочити з героiну. Генрi стверджував, що рiзка вiдмова й пов’язаний з нею вбивчий вiдхiдняк (iхньою мовою це називалося «стати холодною iндичкою») – не едина можливiсть. Була ще така штука, сказав вiн, як стати прохолодною iндичкою. Еддi спитав Генрi, як назвати того, хто сидить на голцi i щойно вколов собi передоз. І Генрi, навiть оком не змигнувши, вiдповiв: «Це спечена iндичка». Ото вони реготали… але тепер, через увесь цей довгий i дивний час, здавалося, що жартував тодi Генрi Дiн з молодшого брата, не кажучи вже про нових друзiв молодшого. Скидалося на те, що всi вони стануть спеченими iндичками завчасу.

Якщо ти не перестанеш втикати.

Так.

То зроби це, Еддi. Знову голос Генрi, цього старого постiйного мешканця його голови, але тепер тверезий i розважливий. Генрi говорив як його друг, а не ворог, наче старi конфлiкти нарештi залагоджено, а старi сокири закопано. Зроби це – змусь чорта стрибнути в пекельний вогонь. Мабуть, буде трохи боляче, але ти ще й не так забивався. Чорт, та я сам тебе дуже кривдив, i ти вижив. Нормально так вижив. І ти знаеш, куди дивитися.

Авжеж. Поки точилася розмова бiля вогнища, Джейк врештi-решт змiг запалити хмиз. Роланд загадав малому загадку, щоб той розпружився, Джейк викресав iскру в хмиз, а потiм вони разом посiдали довкруж багаття й балакали. Балакали й гралися в загадки.

Еддi згадав ще дещо. Поки вони мчали на пiвденний схiд уздовж шляху променя, Блейн вiдповiв на сотнi загадок, i всi вважали, буцiмто кожну з них вiн розгадував без крихти вагання. Еддi теж гадав так само… але тепер, прокручуючи в головi все змагання, вiн збагнув одну цiкаву рiч: Блейн-таки сумнiвався.

Одного разу.

Вiн теж облажався. Як Роланд.

Хоч Еддi дратував його доволi часто, але справжнiй гнiв стрiлець виявив лише раз: невдовзi по всiй тiй справi з вирiзьблюванням ключа, коли Еддi мало не задихнувся. Роланд спробував приховати всю мiру свого гнiву, замаскувавши його пiд звичайнiсiньке роздратування, та Еддi знав, що пiд ним криеться. Вiн надто довго прожив з Генрi Дiном i досi негативнi емоцii вiдчував шкiрою. Тодi йому теж було боляче – не через Роландiв гнiв, а через презирство, яке вихлюпувалося зi стрiльця замiсть гнiву. Зневага завжди була мало не найулюбленiшою зброею Генрi.

«Чому мертве немовля перейшло дорогу? – спитав тодi Еддi. – Бо його прикрiпили до курки!»

Пiзнiше, коли Еддi намагався захистити свою загадку, твердячи, що це несмак, але ж не безглуздий, Роланд вiдповiв (i вiдповiдь на диво звучала так, наче його вустами промовляв Блейн): «Менi байдуже до смаку. Ця загадка безглузда, i ii не розгадаеш. Тому вона дурна. Хороша загадка такою не бувае».

Але коли Джейк уже закiнчував читати загадки, Еддi збагнув одну чудову рiч, яка сповнила його вiдчуттям свободи: слово «хороший» надто замилюе очi. Так завжди було i так буде. Навiть якщо чоловiк, який ним послуговуеться, старий, як пень, i стрiляе, як Баффало Бiлл, це слово надто замилюе йому очi. Роланд сам колись зiзнався, що нiколи не був надто вправний у розгадуваннi загадок. Його вчитель стверджував, буцiмто Роланд надто глибоко замислюеться. А батько, навпаки, вважав, що це через вiдсутнiсть уяви. Хай там якою була причина, Роланд з Гiлеаду нiколи не вигравав ярмаркових змагань. Вiн пережив усiх своiх сучасникiв, i це, поза сумнiвом, теж свого роду виграш, але призового гусака додому так жодного разу й не принiс. Я завжди вмiв дiставати револьвер швидше за своiх товаришiв, але з небуденним мисленням не товаришував нiколи.

Еддi згадав, як вiн намагався втовкмачити стрiльцевi, що жарти – це теж загадки, тiльки iхне призначення – допомогти розвинути в собi талант, який часто залишаеться непомiченим, але Роланд на нього не зважав. Людина, котра не розрiзняе кольорiв, либонь, не слухатиме, як хтось описуе веселку, подумав Еддi.

А ще вiн подумав, що у Блейна теж проблеми з мисленням в обхiд.

Вiн розчув, як Блейн питае в усiх (навiть у Юка), чи знають вони ще загадки. Чув знущальнi нотки в Блейновому голосi, дуже добре iх вирiзняв. Авжеж, чув. Бо вiн повертався. Виходив зi своеi прострацii, зi свого знаменитого «втикання». Повертався, щоб перевiрити, чи зможе вiн переконати чорта стрибнути в пекельне полум’я. Цього разу револьвер iм не помiчник, але, зрештою, може, це й непогано. Непогано, бо…

Бо я стрiляю розумом. Розумом. Боже, поможи менi пристрелити цей набундючений калькулятор своiм розумом. Поможи менi застрелити його з-за рогу.

– Блейне, – покликав вiн, а коли комп’ютер вiдгукнувся, заявив: – Я маю кiлька загадок. – І, промовляючи це, збагнув прекрасну рiч: вiн бореться зi смiхом, що рветься назовнi.


4

– КАЖИ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.

Не було часу попереджати iнших, щоб пильнували, оскiльки може трапитися будь-що. Але, судячи з виразiв iхнiх облич, такоi потреби не було. Тож Еддi забув про них i повнiстю зосередився на Блейнi.

– Що це таке – на чотирьох колесах i смердить?

– МІСЬКА СМІТТЄЗБИРАЛЬНА МАШИНА, Я ВЖЕ ЦЕ КАЗАВ. – Несхвалення… i неприязнь? Ага, мабуть – мало не сочаться з цього голосу. – ТИ ДУРНИЙ ЧИ НЕУВАЖНИЙ, ТОМУ НЕ ПАМ’ЯТАЄШ? ЦЕ БУЛА ПЕРША ЗАГАДКА, ЯКУ ВИ МЕНІ ЗАГАДАЛИ.

«Так, – подумав Еддi. – Але тут ми щось прогавили, бо застрягли на тому, як би вивести тебе з ладу якоюсь карколомною загадкою з Роландового минулого чи книжки Джейка. Прогавили момент, коли могли тут-таки й закiнчити змагання».

– І вона тобi не сподобалась, правда, Блейне?

– ВОНА ЗДАЛАСЯ МЕНІ ВКРАЙ ДУРНОЮ, – погодився Блейн. – МОЖЛИВО, ТОМУ ТИ ЗАГАДАВ МЕНІ ЇЇ ВДРУГЕ. ПОДІБНЕ ПРИТЯГУЄТЬСЯ ДО ПОДІБНОГО, ЧИ НЕ ТАК, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА?

Усмiшка осяяла обличчя Еддi, вiн показав пальцем на карту маршруту.

– Камiнь i палиця трощать костi, а ущипливi слова мене не ранять. Або ж, як колись казали в нашому районi: «Можеш скiльки завгодно обзивати мене собакою, але у мене завжди стоiть, щоб вiдтрахати твою матiр».

– Швидше! – прошепотiв йому Джейк. – Якщо можеш чимось зарадити, зроби це!

– Дурнi питання йому не подобаються, – сказав Еддi. – Дурнi iгри також. А ми ж це знали. Знали з «Чарлi Чух-Чуха». А ти можеш трохи подурiти? Чорт, вiдповiдi треба було шукати в тiй книжцi, а не в «Загадках i головоломках», але ми так i не дотумкали.

Еддi покопирсався у пам’ятi в пошуках другоi загадки з Джейкового Іспитового Твору, згадав i кинув ii Блейновi:

– Коли дверi перестають бути дверима?

І знову, вперше, вiдколи Сюзанна спитала Блейна, що мае чотири колеса й смердить, пролунало те дивне клацання, наче хтось цокнув язиком. Пауза була коротша, нiж тодi, коли Сюзанна прочитала свою першу загадку, але вона була – Еддi ii почув.

– КОЛИ ЇХ РОЗЧИНЯЮТЬ, ЗВІСНО. – Блейн говорив строгим i невдоволеним голосом. – ДО ЗІТКНЕННЯ ЛИШАЄТЬСЯ ТРИНАДЦЯТЬ ХВИЛИН І П’ЯТЬ СЕКУНД, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА. ХОЧЕШ ПОМЕРТИ З ТАКИМИ ДУРНИМИ ЗАГАДКАМИ НА ВУСТАХ?

Еддi рiзко випростався на сидiннi, не вiдриваючи погляду вiд карти маршруту, i хоча спиною стiкали теплi цiвки поту, його усмiшка стала ще ширшою.

– Годi тобi скиглити. Хочеш скористатися правом розмазати нас по краевиду? Тодi тобi доведеться змиритися з загадками, якi не зовсiм пасують до твоiх понять про логiку.

– НЕ СМІЙ РОЗМОВЛЯТИ ЗІ МНОЮ ТАКИМ ТОНОМ.

– Ой, боюся. Що, вб’еш мене? Не смiши. Просто пограйся зi мною. Ти ж погодився на гру. Тож грай.

На картi маршруту зблиснуло блiде рожеве свiтло.

– Ти можеш його розлютити, – зарюмсав Маленький Блейн. – Ой, лишенько, вiн уже такий лютий!

– Зникни, плаксiю, – доброзичливо порадив Еддi i, коли рожеве свiтiння згасло, знову вiдкривши зелену крапку, яка вже майже порiвнялася з Топiкою, сказав: – Ось тобi загадка, Блейне: А i Б сидiли на мосту через рiчку Сенд. А i Б впали. Що лишилося на мосту?

– ЦЯ ЗАГАДКА НЕ ГІДНА НАШОГО ЗМАГАННЯ. Я НЕ ВІДПОВІДАТИМУ. – На останньому словi голос Блейна опустився до нижнього регiстру, зазвучавши хрипко, наче ламкий голос чотирнадцятирiчного пiдлiтка.

Очi Роланда тепер не просто блищали – вони палали.

– Що кажеш, Блейне? Я правильно тебе зрозумiв – ти визнаеш свою поразку?

– НІ! АВЖЕЖ, НІ! АЛЕ…

– Тодi вiдповiдай, якщо можеш. Розгадуй загадку.

– ЦЕ НЕ ЗАГАДКА! – мало не пробекав Блейн. – ЦЕ ЖАРТ, ТУПИЙ ЖАРТ ДЛЯ МАЛИХ ДІТЕЙ, З ТИХ, З ЯКИХ ВОНИ РЕГОЧУТЬ У ДВОРІ!

– Вiдповiдай, або я оголошу, що змагання завершено i наш ка-тет перемiг, – заявив Роланд. Вiн говорив тим сухо-впевненим i владним тоном, що його Еддi вперше почув вiд стрiльця в Рiчковому Перехрестi. – Ти маеш вiдповiдати, бо скаржишся на дурiсть, а не на порушення правил, якi ми прийняли за обопiльною згодою.

Знову клацання, тiльки цього разу набагато гучнiше – таке гучне, що Еддi аж скривився, а Юк притис вуха до голови. Слiдом за ним настала пауза, найдовша з усiх, що були досi. Тривала вона щонайменше три секунди. А потiм:

– НА ТРУБІ ЛИШИЛОСЯ І, – похмуро виголосив Блейн. – ЗНОВУ ФОНЕТИЧНИЙ ЗБІГ. САМ ФАКТ ВІДПОВІДІ НА ТАКУ НЕГІДНУ ЗАГАДКУ ЗМУШУЄ МЕНЕ ВІДЧУВАТИ ОГИДУ.

Еддi пiдняв руку i потер вказiвним пальцем об великий.

– ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ, НЕРОЗУМНЕ СТВОРІННЯ?

– Це найкрихiтнiша у свiтi скрипочка грае пiсню «Мое серце перекачуе заради тебе пурпурову сечу», – вiдповiв Еддi.

Не втримавшись, Джейк розреготався.

– Та не зважай на дешевий нью-йоркський гумор, повернiмося до змагання. Навiщо полiцаi носять пояси?

Свiтло в баронському вагонi заблимало. Зi стiнами теж почало вiдбуватися щось дивне: вони то блякли й прозорiшали, стрiмко втрачаючи колiр, то знову ставали непрозорими. Еддi споглядав це явище лише бiчним зором, та й то йому трохи запаморочилося в головi.

– Блейне? Вiдповiдай.

– Вiдповiдай, – пiдтримав Роланд. – Вiдповiдай, або я проголошу кiнець змагання й вимагатиму дотримання обiцянки.

Щось торкнулося лiктя Еддi. Глянувши вниз, вiн побачив, що це Сюзаннина гарна рука. Узяв ii, стис i всмiхнувся жiнцi. Вiн сподiвався, що усмiшка вийшла трохи впевненiшою, нiж насправдi почувався ii господар. Вони виграють змагання (вiн майже в цьому не сумнiвався), але жодного уявлення про те, як поведеться Блейн, вiн не мав.

– ЩОБ… ЩОБ ШТАНИ НЕ СПАДАЛИ? – змiцнiлим голосом Блейн повторив питання як твердження. – ЩОБ ШТАНИ НЕ СПАДАЛИ. ЦЯ ЗАГАДКА ГРУНТУЄТЬСЯ НА ПЕРЕБІЛЬШЕНІЙ ПРОСТОТІ…

– Точно. Добре впорався, Блейне, але не намагайся згаяти час – цей номер не пройде. Далi…

– Я НАПОЛЯГАЮ НА ТОМУ, ЩОБ ТИ ПЕРЕСТАВ СТАВИТИ МЕНІ ЦІ ДУРНІ…

– Тодi зупини поiзд. Якщо ти такий знервований, то зупинися тут, i я перестану.

– НІ.

– Гаразд. Тодi продовжимо. Що це таке – iрландське, але завжди стоiть на задньому дворi, навiть пiд дощем?

Знову клацання, та цього разу таке гучне, що Еддi здалося, наче в його барабанну перетинку встромили затуплений шпичак. Пауза затяглася на п’ять секунд. Зелена крапка на картi була так близько до Топiки, що кожен ii спалах осявав слово неоновим свiтлом. А потiм:

– ПЕДДІ О’МЕБЛІ.

Вiдповiдь на цю кумедну загадку Еддi вперше почув у завулку за «Далi» або десь у подiбнiй мiсцинi для збiговиськ. Але Блейновi вiдповiдь далася з великим скрипом. Неабияких зусиль йому довелося докласти, щоб простежити своiм негнучким розумом правильний шлях до ii розгадки. Лампи в баронському вагонi палахкотiли ще дикiше, нiж перед тим, Еддi чув, що зi стiн лине тихе бурмотiння – такий звук видае стереопiдсилювач перед тим, як здохнути.

На картi маршруту заблимало слабке рожеве свiтло.

– Годi! – вигукнув Маленький Блейн тремким, наче в персонажа зi старого мультика «Ворнер Бразерс», голосом. – Припинiть, ви його вбиваете!

«А ти як гадаеш, розумнику, що вiн витворяе з нами?» – подумав Еддi.

Хотiв було вистрелити в Блейна тiею загадкою, котру Джейк розповiв того вечора, коли вони сидiли довкола багаття, – що це таке, зелене, важить сотню тонн i живе на днi океана? Мобi Шмаркля! – але передумав. Ця загадка була заслабкою, щоб ще бiльше застопорити логiчнi зв’язки комп’ютера… а Еддi вiдчував, що йому це до снаги. До того ж, щоб по-королiвському (й навiки) вiдтрахати Блейновi мiзки, не треба бути розумнiшим за третьокласника, в якого е колекцiя карток зi смiшними жартами про какашки i шмарклi. Бо хай там скiльки емоцiй забезпечували йому моднi двополярнi плати, вiн усе одно лишався неживою iстотою – комп’ютером. Ще навiть як слiд не занурившись у цю зону сутiнкiв для загадкаря, куди повiв його Еддi, Блейн уже зазнав першого удару для свого iнтелекту.

– Чому люди ходять до туалету, Блейне?

– ТОМУ ЩО… ТОМУ ЩО… НАЙ ТЕБЕ БОГИ ПРОКЛЯНУТЬ, ТОМУ ЩО…

У них пiд ногами щось тихо заскавулiло, звук посилювався, i зненацька баронський вагон рiзко перехнябився справа налiво. Сюзанна пронизливо закричала, Джейк упав iй на колiна. Їх обох вчасно пiдхопив стрiлець.

– БО ТУАЛЕТ НЕ ПРИХОДИТЬ ДО НИХ, ПРОКЛЯТТЯ! ДЕВ’ЯТЬ ХВИЛИН П’ЯТДЕСЯТ СЕКУНД!

– Здавайся, Блейне, – порадив Еддi. – Здавайся, поки я остаточно не висадив тобi мiзки в повiтря. А це станеться, якщо ти не складеш зброю. Нам обом це вiдомо.

– НІ!

– Я знаю мiльйон таких приколiв. Я iх усе життя чув. Вони поприлипали до моiх мiзкiв, як мухи до пастки. Для декого це спосiб життя. То що скажеш? Здаешся?

– НІ! ДЕВ’ЯТЬ ХВИЛИН ТРИДЦЯТЬ СЕКУНД!

– О’кей, Блейне. Сам напросився. Ось мiй мегахiт. Чому мертве немовля перейшло дорогу?

Монопоiзд знову страхiтливо гойднувся. Еддi не розумiв, як вiн пiсля такого взагалi тримаеться на рейцi. Скрегiт з-попiд пiдлоги дедалi гучнiшав, стiни, пiдлога й стеля вагона почали шалено мигтiли – вiд непрозоростi до прозоростi та навпаки. Щойно пасажири були у вагонi, а наступноi митi вже опинялися в повiтрi, несучись над сiрим денним краевидом, безликим i безкраiм, що прямою лiнiею пролiг до обрiю свiту.

Голос, що линув iз гучномовцiв, тепер, здавалося, належав наляканiй дитинi:

– Я ЗНАЮ, ХВИЛИНОЧКУ, Я ЦЕ ЗНАЮ, ТРИВАЄ ЗАВАНТАЖЕННЯ ДАНИХ, ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ВСІ ЛОГІЧНІ СХЕМИ…

– Вiдповiдай, – наказав Роланд.

– МЕНІ ТРЕБА БІЛЬШЕ ЧАСУ! ВИ МАЄТЕ ДАТИ МЕНІ ЧАС! – у писклявому голосi почувся надтрiснутий трiумф. – ПРАВИЛА ЗМАГАННЯ НЕ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ ЧАСОВИХ ОБМЕЖЕНЬ НА ВІДПОВІДЬ, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ, НЕНАВИСНИЙ СТРІЛЕЦЬ ІЗ МИНУЛОГО, БОДАЙ БИ ТИ ЛИШАВСЯ МЕРТВИМ!

– Нi, – погодився Роланд, – часових рамок справдi не було, ти правий. Але ти не можеш вбити нас, не розгадавши загадку, Блейне, а Топiка вже близько. Вiдповiдай!

Баронський вагон знову став прозорим, i Еддi побачив, як повз них промайнуло щось на кшталт височезного iржавого елеватора для зерна – вiн залишався в полi зору достатньо довго, щоб Еддi визначив його природу. Тiльки тепер вiн повнiстю оцiнив ту манiакальну швидкiсть, з якою вони iхали i яка, мабуть, на добрих три сотнi миль перевищувала швидкiсть реактивного лiтака.

– Дайте йому спокiй! – простогнав голосок Маленького Блейна. – Ви вбиваете його! Просто вбиваете!

– А хiба вiн не цього хотiв? – спитала Сюзанна голосом Детти Волкер. – Померти? Вiн нам так сказав. Та все одно нам байдуже. Проти тебе особисто, Малий Блейне, ми нiчого не маемо, але навiть у такому довбаному свiтi, як цей, без твого великого братика жити буде краще. Ми лише заперечуемо проти того, щоб вiн забирав нас iз собою.

– Останнiй шанс, – сказав Роланд. – Вiдповiдай або вiддавай нам гусака, Блейне.

– Я… Я… ВИ… ШІСТНАДЦЯТЬ ЗАПИС ТРИДЦЯТЬ ТРИ… УСІ ЗНАКИ КОСИНУСА… АНТИ… АНТИ… ВПРОДОВЖ ВСІХ ЦИХ РОКІВ… ПРОМІНЬ… ПОТОП… ПІФАГОРІЙСЬКИЙ… ДЕКАРТОВА ЛОГІКА… ЧИ МОЖУ Я… ЧИ СМІЮ Я… ПЕРСИК… З’ЇЖ ПЕРСИК… БРАТИ ОЛМЕНИ… ПАТРИЦІЯ… КРОКОДИЛ І ТОНКА УСМІШКА… КРОК І ДИЛ… ЦОК-ЦОК, ОДИНАДЦЯТА ГОДИНА, НА МІСЯЦІ ЛЮДИНА, ЗАРАЗ БУДЕ РОК… INCESSAMENT… INCESSAMENT, MON CHER[5 - Incessament, incessament, mon cher – Швидше, швидше, любий (фр.).]… О МОЯ ГОЛОВА… БЛЕЙН… БЛЕЙН НАВАЖИТЬСЯ… БЛЕЙН ВІДПОВІСТЬ… Я…

Зайшовшись криком, наче немовля, Блейн перейшов на якусь iншу мову i заспiвав. Еддi вирiшив, що то французька. Слiв вiн не знав, але коли вступили барабани, вiдразу впiзнав пiсню: «Ширiнька на липучцi», ЗiЗi Топ.

Скло, що прикривало карту маршруту, вилетiло назовнi. А за мить вибухнула й сама карта, оголивши лампочки й плутанину електронних схем. Свiтло блимало в такт барабанам. Зненацька спалахнуло сине свiтло, спопеливши поверхню стiни довкола отвору, де була карта, спаливши ii начорно. З надр цiеi стiни, ближче до тупоi кулеподiбноi пики Блейна, пролунав хрипкий скреготливий шум.

– Воно перейшло дорогу, бо його прикрiпили до курки, недоноску! – закричав Еддi. Вiн випростався й рушив до отвору в стiнi, де донещодавна була карта, а тепер курився дим. Сюзанна вхопила його ззаду за сорочку, але Еддi цього не вiдчув. Вiн узагалi насилу усвiдомлював, де вiн. Його охопило полум’я битви, обпаливши своiм праведним жаром, заслiпивши очi, пiдсмаживши синапси й взявши серце у вiнець священного свiтiння. Вiн тримав Блейна на мушцi, i хоча iстота, якiй належав голос, уже була смертельно поранена, не мiг вiдмовити собi в задоволеннi натискати на гачок: Я стрiляю розумом.

– Яка рiзниця мiж вантажiвкою м’ячiв для боулiнгу i вантажiвкою дохлих бабакiв? – бiснувався Еддi. – Вантажiвку м’ячiв для боулiнгу не розвантажиш вилами!

З дiри, де була карта, пролунав жахливий вереск, у якому злилися воедино гнiв i агонiя. Слiдом за ним спалахнув синiй вогонь, наче десь у головi баронського вагона розлютився вогнедишний електричний дракон. Джейк крикнув «Стережись!», та Еддi не треба було попереджати – його рефлекси були блискавичнi. Вiн пригнув голову, i язик електричного полум’я шугонув у повiтря над його правим плечем, вiд чого волосся на потилицi стало сторч. Еддi витяг свiй револьвер – важкий, сорок п’ятого калiбру, з потертим рукiв’ям сандалового дерева, один з двох револьверiв, що iх Роланд винiс iз руiн, якi лишилися вiд Серединного свiту. Вiн iшов до голови вагона, не зупиняючись… i, авжеж, не замовкаючи. Як сказав колись Роланд, Еддi не перестав би балакати навiть перед лицем смертi. Так помер i його старий друг Катберт. Еддi мiг би назвати значно гiршi способи зiграти в ящик, i тiльки один кращий.

– Гей, Блейне, тварюко ти потворна! Якщо вже ми заговорили про загадки, то яка найвiдомiша загадка Сходу? Багато чоловiкiв курять, але не Фу Манчу! Вкурив? Нi? Чого ж ти такий довбень?! А слухай-но ще одну. Чому жiнка назвала свого сина Сiм-з-половиною? Бо витягла його iм’я з капелюха!

Еддi вже був поряд iз пульсуючим квадратом. Пiдняв Роландiв револьвер, i весь баронський вагон здригнувся вiд його грому. Вiн всадив у отвiр усi шiсть куль, зводячи курок долонею, як показував iм Роланд, i не сумнiваючись, що чинить правильно, так, як треба… це ка, трикляте довбане ка, це единий спосiб розправитися з ворогом, якщо ти стрiлець. Вiн був одним iз племенi Роланда, о, так, його душа вже, мабуть, була проклята й приречена горiти в найглибшiй ямi пекла, але вiн не промiняв би це нi на що, навiть на весь героiн Азii.

– Я НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ! – по-дитячому проскiмлив Блейн. Рiзкi нотки кудись подiлися, i тепер голос ставав тихим, невиразним. – НЕНАВИДІТИМУ ВІЧНО!

– Але ж тебе хвилюе не смерть? – спитав Еддi. Свiтло в дiрi, яка утворилася на мiсцi карти, дедалi слабшало. Звiдти вирвалося ще кiлька спалахiв синього полум’я, та Еддi не завдав собi клопоту навiть вiдсахнутися, бо то були маленькi й слабi язички. Невдовзi Блейн буде так само мертвий, як i всi Юни та Сивi у Ладi. – Насправдi ти бiсишся, бо не хочеш програвати.

– НЕНАВИДЖУ… ВІЧЧЧЧннн…

Закiнченням слова був невиразний шум, який ослаб до глухого стукоту. А потiм i стукiт припинився.

Еддi озирнувся. Роланд стояв, тримаючи Сюзанну на руках попiд сiдницi, як маленьку дитину. Вона ж охопила його стегнами довкола поясу. Поряд був Джейк, до його нiг тулився Юк.

З дiри на мiсцi карти маршруту долинав запах горiлого, але пахло приемно. В Еддi цей запах викликав спогади про те, як палять листя в жовтнi. Крiм диму, жодних ознак життя дiра не подавала: була темна й мертва, наче око трупа. Усе свiтло всерединi згасло.

«Твiй гусак пiдсмажився, Блейне, а iндичка спеклася. З днем подяки, потворо», – подумав Еддi.


5

Вереск пiд вагоном монопоiзда стих. Останнiй удар зi скреготом долинув спереду поiзда – i решта звукiв стихла. Роланд вiдчув, що його ноги й стегна трохи хилить уперед, i, щоб вiдновити рiвновагу, виставив вiльну руку. Тiло просигналiзувало про те, що вiдбуваеться, ранiше за розум: Блейновi двигуни зупинилися. Тепер поiзд просто плавно линув по рейцi вперед. Але…

– Назад, – скомандував Роланд. – Пiд саму стiну. Ми котимо вперед. Якщо до кiнцевоi зупинки рукою подати, то аварii все одно не уникнути.

Повз калюжу, яка лишилася вiд Блейновоi крижаноi скульптури, вiн повiв iх до кiнця вагона.

– Тримайтеся подалi вiд тiеi штуки, – попередив вiн, показуючи на iнструмент, що скидався на щось середне мiж пiанiно i клавесином i стояв на невисокому помостi. – Вона може зсунутися. О боги, хотiв би я бачити, де ми зараз! Лягайте на пiдлогу. Прикрийте голови руками.

Вони зробили так, як наказував Роланд, i вiн теж лiг, притисшись пiдборiддям до пухнастого синього килима, заплющив очi й замислився над тим, що сталося хвилину тому.

– Благаю в тебе прощення, Еддi, – сказав вiн. – Нiколи не знаеш, як повернеться колесо ка! Колись менi вже довелося перепрошувати свого друга Катберта. З тiеi самоi причини. Я часом буваю слiпий. По-зарозумiлому слiпий.

– Та ну, не треба благати нi про яке там прощення, – нiяково вiдказав Еддi.

– Нi, треба. Я зневажав твоi жарти. А тепер вони врятували нам життя. Благаю твого прощення. Я забув лице свого батька.

– Ти не мусиш просити вибачення, i нiчие лице ти не забував, – наполягав Еддi. – Проти своеi природи не попреш, Роланде.

Замислившись над цими словами, стрiлець збагнув одну рiч, водночас дивовижну й страшну: це нiколи не спадало йому на думку. Жоднiсiнького разу за все його життя. Про те, що вiн бранець ка, знав ще з дитинства. Але його природа… сама його природа…

– Дякую тобi, Еддi. Я думаю…

Але Роланд не встиг висловити свою думку, бо Блейн Моно врiзався в опори на кiнцевiй зупинцi. Усiх чотирьох i Юка в Джейка на руках рiзко жбурнуло вперед до передньоi частини вагона. Передня стiна прогнулася вперед, i Роланд вдарився об неi плечем. Удар був такий потужний, що не допомогла навiть м’яка оббивка (стiну теж вкривав килим, i на дотик пiд килимом була якась пружна пiдкладка). Гойднувшись, люстра з гуркотом упала на пiдлогу, обсипавши iх скляними пiдвiсками. На щастя, Джейк устиг вiдкотитися вбiк i звiльнити мiсце для падiння. Пiанiно-клавесин злетiло з подiуму, вдарилося об диван i з немилозвучним звуком брррранннн перевернулося сторч. Поiзд нахилило праворуч, i стрiлець весь пiдiбрався, готуючись накрити Джейка й Сюзанну своiм тiлом, якщо пiанiно впаде. Але воно залишилося стояти. Пiдлога вагона була трохи перекособочена, але нерухома.

Поiздка скiнчилася.

Стрiлець пiдвiвся з пiдлоги. Вiн досi не вiдчував плеча, але рукою поворушити мiг – добрий знак. Лiворуч вiд нього сидiв Джейк i трохи ошалiло обтрушував з колiн склянi рештки люстри. Праворуч Сюзанна стирала кров, що сочилася з порiзу пiд лiвим оком Еддi.

– Гаразд, – сказав Роланд. – Хто поран…

І тут понад iхнiми головами щось вибухнуло, глухо пхикнувши, нагадавши Роландовi про великi бахкалки, якi Катберт iз Аланом заради забавки пiдпалювали й вкидали у водостоки або в нужники позаду буфету. А одного разу Катберт поцiлив у таку бахкалку з рогатки. Та вже не для того, щоб подурiти. А задля…

Сюзанна скрикнула (швидше вiд несподiванки, нiж зi страху, збагнув стрiлець), а потiм його обличчя залило розсiяним свiтлом. Неймовiрно приемним. А ще приемнiшим був смак повiтря, що линуло з запасного виходу, солодкого вiд пахощiв дощу й вологоi землi.

Щось дрiбно, наче перетрушенi кiстки, процокотiло, i з отвору вгорi випала драбина зi сходинками, зробленими зi скручених сталевих дротiв.

– Спочатку в тебе жбурляють люстрою, потiм показують на дверi, – сказав Еддi. Вiн насилу зiп’явся на ноги й допомiг пiдвестися Сюзаннi. – Гаразд, я завжди знаю, де межа гостинностi. А тепер зробiмо, як роблять бджiлки: подзижчимо звiдси.

– Я не проти, – Сюзанна знову потяглася до ранки в Еддi на обличчi. Еддi взяв ii пальцi, поцiлував iх кiнчики i попросив не турбуватися даремно.

– Джейку? – покликав стрiлець. – Ти як, в порядку?

– Так, – сказав Джейк. – А ти, Юку?

– Юк!

– Мабуть, вiн у нормi, – зробив висновок Джейк. Пiдняв поранену руку i сумно на неi подивився.

– Знову болить? – спитав стрiлець.

– Ага. Те, що робив Блейн, уже не дiе. Але менi байдуже. Я радий, що лишився в живих.

– Так. Життя прекрасне. Як астин. У мене ще трохи лишилося.

– Тобто аспiрин?

Роланд кивнув. Пiгулка мала магiчнi властивостi, але вiн нiколи не вмiв правильно вимовити те слово з Джейкового свiту, яке означало ii назву.

– Дев’ять iз десяти лiкарiв радять вживати «анацин», серденько, – сказала Сюзанна, а коли Джейк здивовано подивився на неi, пояснила: – Мабуть, у твiй час цi лiки вже перестали випускати, так? Та байдуже. Ми дiсталися кiнцевоi, сонечко, дiсталися цiлими i неушкодженими. Ось що насправдi мае значення. – Вона притягнула Джейка в своi обiйми й вкрила його личко поцiлунками: мiж очi, в кiнчик носа, а що ii переповнювали почуття, то цмокнула навiть в губи. Хлопчик розсмiявся й густо зашарiвся. – Тiльки це мае значення, це едине в свiтi, що зараз важить.


6

– Невiдкладну допомогу вiдкладаемо на потiм, – сказав Еддi, обiйняв Джейка за плечi й пiдштовхнув до драбини. – Зможеш вилiзти нагору, рука не завадить?

– Так. Але Юка пiдняти не зможу. Роланде, вiзьмеш його?

– Так, – Роланд пiдняв Юка й посадив за пазуху, як тодi, коли вони спускалися в пiдземний колодязь, йдучи по слiдах Джейка й Гешера. Шалапут тiльки лупав на хлопчика з-за комiра своiми блискучими очима з золотистою облямiвкою. – Давай нагору.

Джейк полiз драбиною. Роланд подався слiдом, на такiй близькiй вiдстанi, що Юк мiг би обнюхати хлопчиковi п’яти, якби витягнув свою довгу шию.

– Сьюз, тебе пiдсадити? – запропонував Еддi.

– Ага, щоб ти менi всi сiдницi обмацав? Обiйдешся, бiлявий! – пiдморгнувши йому, вона заходилася видряпуватися драбиною сама, легко пiдтягуючись на сильних руках i використовуючи обрубки нiг для рiвноваги. Вона пересувалася швидко, але не швидше за Еддi: той простягнув руку й ущипнув за те мiсце, де щипати було так приемно.

– О, моя незайманiсть! – смiючись закричала Сюзанна й пiдкотила очi. Наступноi митi вона була вже на даху. Залишився тiльки Еддi. Вiн стояв бiля пiднiжжя драбини й роззирався довкiл вагона, який мiг стати гробом для iхнього ка-тету. «Ти зробив це, малий, – сказав Генрi. – Змусив його стрибнути у вогонь. Я знав, що ти це можеш, знав. Пам’ятаеш, що я тодi сказав тим вилупкам на задньому дворi у Дальберга? Джиммi Полiо та iншим? І як вони реготали? Але ти впорався. Вiдправив його додому з довбаною трiщиною».

«Хай там як, а це допомогло, – подумав Еддi i, не усвiдомлюючи, що робить, торкнувся рукiв’я Роландового револьвера. – Цього разу ми знову вибралися сухими з води».

Вiн зробив два кроки драбиною й подивився униз. Баронський вагон виглядав неживим. Давно мертвим, якщо вже на те – просто ще один артефакт свiту, що зрушив з мiсця.

– Адiос, Блейне, – попрощався Еддi. – Бувай, напарнику.

І слiдом за своiми друзями полiз у аварiйний люк на дах вагона.




Роздiл IV. Топiка



1

Стоячи на похиленому даху Блейна Моно, Джейк спрямував погляд на пiвденний схiд, куди пролягав Шлях Променя. Вiтер хвилями здiймав його волосся (яке вже встигло вiдрости й тепер не мало зовсiм нiчого спiльного з пайпер-зачiскою), вiдгортаючи його зi скронь i лоба. Вiд здивування хлопчиковi очi округлилися.

Пiднiмаючись на дах, вiн не мав анi найменшого уявлення, що на них чекае. Можливо, менший за розмiром i провiнцiйнiший Лад. Але те, що виднiлося над деревами парку поблизу, перевершувало всi сподiвання. То був зелений дорожнiй знак. На тлi сiрого осiннього неба його колiр здавався вражаючим, особливо в поеднаннi з синiм щитком, прикрiпленим до нього:








Приеднавшись до нього, Роланд обережно витяг Юка з-за пазухи й поставив на дах. Шалапут обнюхав рожеву поверхню Блейнового даху i подивився вперед, туди, де був нiс вагона. Колись охайну кулеподiбну форму було зруйновано: тепер тут стирчали крила м’ятого металу. Двi темнi навскiснi риски, що починалися бiля носа монопоiзда й тягнулися до мiсця, яке вiд Роланда з Джейком вiддiляли якихось десять крокiв, паралельними лiнiями прорiзали дах. На кiнцi кожноi виступав широкий плаский металевий штир, розфарбований чорно-жовтими смугами. Здавалося, цi штирi стирчать iз самого монопоiзда, з передньоi частини баронського вагона. Джейк подумав, що вони трохи скидаються на стiйки ворiт у футболi.

– Це тi стовпи, в якi вiн погрожував врiзатися, – пробурмотiла Сюзанна.

У вiдповiдь Роланд тiльки кивнув.

– А ми ще дешево вiдбулися, ти так не думаеш? Якби ця штука рухалася швидше…

– Ка, – озвався Еддi за iхнiми спинами. У його голосi явно вчувалася усмiшка.

Роланд кивнув ще раз.

– Саме так. Ка.

Вiдiрвавши погляд вiд трансталевих стовпiв, Джейк знову глянув на знак. Вiн був майже переконаний, що знаку вже не буде, а чи напис на ньому буде якийсь iнший (наприклад, ПЛАТНА ДОРОГА СЕРЕДИННОГО СВІТУ або ж СТЕРЕЖІТЬСЯ ДЕМОНІВ), та знак досi був на мiсцi й напис не змiнився.

– Еддi? Сюзанно? Ви це бачите?

Вони простежили, куди показуе його палець. Якусь мить – втiм, достатньо довго, щоб Джейк перелякався, чи в нього, бува, не галюцинацii, – обое мовчали. А потiм Еддi тихо мовив:

– Чорт. Невже ми знову вдома? Якщо вдома, то де всi люди? І ще: якщо щось подiбне до Блейна робило зупинку в Топiцi, нашiй Топiцi, що в штатi Канзас, то чому цього не показували в «Шiстдесяти хвилинах»?

– Що таке «Шiстдесят хвилин»? – спитала Сюзанна. Склавши руки дашком вiд сонця, вона дивилася на пiвденний схiд, у бiк знака.

– Телепередача така, – пояснив Еддi. – Ти розминулася з нею рокiв на п’ять-десять. Там виступали бiлi старпери в краватках. Та байдуже. Той знак…

– Це точно Канзас, – пiдтвердила Сюзанна, – Наш Канзас. Здаеться. – Вона помiтила ще один знак, ледь помiтний над деревами, й показувала на нього, поки Джейк, Еддi й Роланд не роздивилися як слiд:








– Роланде, у твоему свiтi теж е Канзас?

– Нi, – вiдповiв Роланд, розглядаючи знаки, – але ми давно вже вийшли за межi того свiту, який я знав. Та я й сам давно вийшов за його межi задовго до того, як зустрiв вас. Це мiсце…

Затнувшись, вiн похилив голову набiк, наче дослухався до якогось звуку – надто вiддаленого, щоб його можна було почути. А його обличчя… Джейковi дуже не сподобався його вираз.

– Дiти, cлухайте уважно! – вигукнув раптом Еддi. – Сьогоднi ми з вами вивчатимемо схибнуту географiю Серединного свiту. Бачте, любi хлопчики й дiвчатка, в Серединному свiтi ви виiдете з Нью-Йорка, помандруете на пiвденний схiд Шляхом Променя i прийдете до Темноi Вежi… яка, виявляеться, стоiть у самiсiнькому центрi Всесвiту. Спочатку на вас чекае битва з велетенськими омарами! Далi не менш захоплива поiздка на скаженому поiздi-вбивцi! А потiм, перекусивши в нашiй кав’ярнi одним-двома брутерботами…

– Ви щось чуете? – перебив його Роланд. – Хто-небудь з вас це чуе?

Джейк прислухався. Почув, як у парку поблизу вiтер чеше гiлля дерев, на яких саме почало жовтiти листя, почув цокiт Юкових пазурiв об дах баронського вагона, бо пухнастик дрiботiв до них. Потiм Юк сiв, тож навiть цей звук…

Зненацька хтось узяв його за руку, i Джейк пiдскочив вiд несподiванки. Сюзанна. Вона нахилила голову й широко розплющила очi. Еддi теж дослухався, слухав навiть Юк, нашорошивши вуха й тихо пiдвиваючи аж у гортанi.

Шкiра в Джейка на руках узялася сиротами. Губи самi собою скривилися в гримасi. Хоч який слабкий був той звук, але хлопчику здалося, що, почувши його, вiн вiдкусив шмат од лимона. Щось подiбне з ним уже траплялося ранiше. У дитинствi, коли йому було рокiв п’ять чи шiсть. В Централ-парку тодi грав божевiльний музикант – чи то пак, вiн себе таким вважав… просто в Централ-парку було повно божевiльних, якi вважали себе музиками, але з усiх, яких там бачив Джейк, лише цей один грав на робочому iнструментi. Над його перевернутим капелюхом стояла табличка з написом ГРАВЕЦЬ НА ПИЛЦІ! ЗВУЧИТЬ ПО-ГАВАЙСЬКОМУ, ЧИ НЕ ТАК? ПОДАЙТЕ МУЗИКАНТУ НА ПРОЖИТТЯ!

Вперше Джейк побачив гравця на пилцi, коли гуляв з Гретою Шоу, i зараз пригадав, як вона тодi чимчикувала повз чоловiка, аби якнайшвидше його проминути. Той сидiв у позi вiолончелiста симфонiчного оркестру, широко розставивши ноги й тримаючи на руках поцятковану iржавими плямами ручну пилку. Джейк згадав вираз комiчного жаху на обличчi мiсiс Шоу, дрижання ii мiцно стиснених уст, наче вона… наче iй довелося скуштувати лимон.

Цей, теперiшнiй звук не зовсiм нагадував тодiшнiй

(ЗВУЧИТЬ ПО-ГАВАЙСЬКОМУ, ЧИ НЕ ТАК)

що його божевiльний у парку видобував з вiбруючого леза пилки, але подiбнiсть була разюча: тремкий, дрижачий, металевий звук, вiд якого наче заповнювалися носовi пазухи, а очi ладнi були пролитися слiзьми. Звiдки йшов цей звук? Джейк не мiг розiбрати. Здавалося, вiн лине звiдусiль i нiзвiдки та водночас так тихо, що його цiлком можна було би сприйняти як гру уяви, якби iншi не чули те саме…

– Обережно! – закричав Еддi. – Допоможiть, вiн зараз зомлiе!

Джейк повернувся до стрiльця й побачив, що його обличчя над сiрим безбарв’ям сорочки стало кольору домашнього сиру. Очi були широко розплющенi й невидющi. Кутик рота сiпався, наче на невидимому гачку.

– Джонас, Рейнолдс i Дiпейп, – мовив вiн. – Великi мисливцi за трунами. І вона. Коос. То були вони. То вони…

У запилюжених розбитих чоботях Роланд небезпечно похитнувся i безсило опустився на дах монопоiзда. Такого розпачу, який, проступивши на обличчi, охопив його тiеi митi, Джейк не бачив у стрiльця нiколи.

– О Сюзен, – сказав Роланд. – О моя люба.


2

Вони пiдхопили його, оточили захисним колом, i стрiлець вiдчув, що лице йому заливае хвиля жару вiд провини й ненавистi до самого себе. Що вiн зробив для того, аби здобути собi таких затятих захисникiв? Що, крiм того, що вирвав iх зi звичного плину життя, неначе садiвник, який безжально виполюе бур’ян?

Вiн хотiв було переконати iх, що нiчого не сталося, що з ним усе гаразд, але язик не слухався i жодного слова не вирвалося назовнi. Той страхiтливий вiбруючий звук враз перенiс його на багато рокiв назад, до каньйону на заходi вiд Гембрi. Дiпейп, i Рейнолдс, i старий кульгавий Джонас. Та з-помiж них усiх найлютiше вiн ненавидiв жiнку з пагорба, люто ненавидiв усiма фiбрами душi з тiею силою, на яку здатен лише дуже молодий чоловiк. Але що вiн мiг вдiяти, крiм як ненавидiти iх? Його серце розбилося. І тепер, через усi тi роки, найстрашнiшою iстиною людського iснування йому здалося те, що розбитi серця насправдi зцiлюються.

Спочатку я подумав: вiн бреше безсоромно,/Цей дряхлий старигань зi злобними очима…

Що це за слова? Чий вiрш?

Вiн не знав, знав лише, що жiнки теж можуть брехати, жiнки, що пiдстрибували, шкiрилися й занадто багато бачили краями своiх старих очей, що сочилися слiзьми. Не мало значення, хто написав цi рядки. Вони були правдивi – це все, що важило. Нi Елдред Джонас, нi стара карга на пагорбi не могли дорiвнятися до Мартена, ба навiть до Волтера, коли йшлося про зло. Але самi по собi вони теж були достатньо лихi.

А потiм… у каньйонi на заходi вiд мiста… той звук… крики поранених людей i коней… вперше у життi навiть балакучий зазвичай Катберт – i той вражено замовк.

Але це було дуже давно, в iншому коли. Тут i тепер тривожний звук або зник, або тимчасово подолав порiг чутностi. Та невдовзi вони знову його почують. Вiн знав це так само добре, як i те, що дорога, якою вiн простуе, веде до прокляття й вiчних мук.

Пiдвiвши погляд на своiх супутникiв, Роланд вичавив iз себе усмiшку. Тремтiння в кутику рота припинилося – хоч якась втiха.

– Зi мною все гаразд. Але послухайте: ми зараз дуже близько вiд того мiсця, де закiнчуеться Серединний свiт i починаеться Прикiнцевий. Першу велику частину нашоi подорожi подолано. Ми добре впоралися, не забували обличчя наших батькiв, вистояли разом i не брехали одне одному. Але ми пiдiйшли до тонкоходу. Тепер треба бути дуже обережними.

– Тонкоходу? – нервово озираючись, перепитав Джейк.

– Це мiсце, де тканина iснування витончилася до краю. Вiдтодi, як Темна Вежа почала падати, вони з’являються дедалi частiше. Пам’ятаете, що ми побачили пiд собою, коли виiхали з Лада?

Вони урочисто закивали головами, згадавши землю, що поплавилася й стала подiбною до чорного скла, стародавнi труби, якi свiтилися бiрюзовим болотним вогнем, потворних птахiв iз напнутими шкiряними крилами-вiтрилами. Зненацька Роланд вiдчув, що не витримае бiльше нi хвилини, якщо вони й далi стоятимуть довкруж i дивитимуться на нього згори вниз, наче на п’яничку, що зчинив бучу й повалився на пiдлогу в барi.

Вiн простягнув до своiх друзiв – своiх нових друзiв – руки, й Еддi допомiг йому зiп’ястися на ноги. Зiбравши всю свою гiгантську волю в кулак, стрiлець спромiгся стати рiвно, не хитаючись.

– Хто така Сюзен? – спитала Сюзанна. Глибока складка, що пролягла на ii чолi, промовисто свiдчила, що жiнка стурбована, i вочевидь не лише випадковою подiбнiстю iмен.

Роланд перевiв погляд з неi на Еддi, потiм на Джейка, який опустився на колiно, щоб почухати Юка за вухом.

– Я розповiм. Але не тут i не зараз.

– Та ти весь час це кажеш, – пробурчала Сюзанна. – Чи ти просто хочеш, аби ми вiдчепилися?

Роланд похитав головою.

– Ви почуете мою iсторiю, принаймнi, цю ii частину, але тiльки не на цiй металевiй дiжцi.

– Ага, – погодився Джейк. – Ми тут як на спинi в дохлого динозавра. Менi весь час ввижаеться, що Блейн от-от оживе знову i почне нам… ну не знаю, голови морочити абощо.

– Замовкло, – сказав Еддi. – Нема вже того звуку, що так нагадував звучання педалi «вау-вау».

– Менi вiн нагадав одного старого, якого я бачив у Централ-парку, – докинув Джейк.

– Чоловiка з пилкою? – спитала Сюзанна. Джейк подивився на неi круглими вiд подиву очима, i вона кивнула. – Тiльки я його бачила ще не старим. Тут не лише географiя схибнулася. Час теж якийсь дивний.

Еддi оповив рукою ii плечi й легенько стис в обiймах.

– Ну то й амiнь.

Сюзанна повернулася до Роланда. Їi погляд не звинувачував, а прямо й вiдкрито оцiнював, що не могло не викликати в стрiльця щирий захват.

– Я ловлю тебе на словi, Роланде. Хочу знати про ту дiвчину, в якоi було мое iм’я.

– Згодом ти все почуеш, – повторив Роланд. – А поки що злiзьмо з цiеi потвори.


3

Але, як виявилося, сказати було легше, нiж зробити. Трохи перекособочений Блейн зупинився у чомусь на кшталт Колиски Лада, тiльки просто неба (вздовж одного краю платформи, нiби доказ кiнця останньоi подорожi Блейна, тяглася смужка рожевих металевих ошуркiв), а вiд даху баронського вагона до бетону платформи було добрих двадцять п’ять футiв. Якщо аварiйна драбина на кшталт тiеi, що спустилася до них крiзь люк у стелi, й iснувала, то ii заклинило пiд час зiткнення й примусовоi зупинки.

Знявши з плеча кошiль, Роланд покопирсався в ньому й видобув ранець iз оленячоi шкiри, в який вони садовили Сюзанну там, де не могли провезти ii на вiзку. Тепер, принаймнi, не треба турбуватися про вiзок, подумав стрiлець. Вони загубили його, коли поспiхом тiкали з Лада, прагнучи якнайшвидше опинитися у вагонi Блейна.

– А це вже нащо? – виклично спитала Сюзанна. Вона завжди ставала агресивною, коли в полi зору з’являвся ранець. «Тих бiломазих мудакiв з Мiссiсiпi я ненавиджу гiрше за ранець, – одного разу зiзналася вона Еддi голосом Детти Волкер, – але часом, солоденький, вони менi однаково ненависнi».

– Спокiйно, Сюзанно Дiн, спокiйно, – злегка всмiхнувся стрiлець. Вiн розв’язав плетиво стрiчок, iз яких складався ранець, витяг шмат шкiри, що правив за сидiння, i знову скрiпив стрiчки мiж собою. Потiм старомодним шкотовим вузлом прив’язав до них останнiй мiцний шматок мотузки. Роблячи це, дослухався до бурмотiння трясовини тонкоходу… так вони вчотирьох слухали, чи не зазвучать, бува, ритуальнi барабани, так вони з Еддi слухали, чи не почнуть омаромонстри свiй перехресний допит («Дед-е-чем? Дид-е-чi? Дам-е-чам?»), виповзаючи проти ночi з морських хвиль.

«Ка – це колесо», – подумав вiн. Або, як полюбляв казати Еддi, що прийшло, те й пiшло.

Закiнчивши розбиратися з мотузкою, пiд плетивом шнуркiв вiн прилагодив петлю. Не вагаючись анi секунди, Джейк засунув у неi ногу, взявся однiею рукою за мотузку i вхопив Юка, примостивши його в згинi лiктя другоi руки. Пухнастик нервово роззирнувся, тихенько заскiмлив, потiм витягнув шию i лизнув Джейка в обличчя.

– Правда ж, ти не боiшся? – спитав Джейк у свого вухастого друга.

– Їшся, – погодився Юк, але поки Роланд i Еддi спускали Джейка вниз, сидiв тихо, як миша. Аж до самоi землi мотузки не вистачило, та Джейк без проблем звiльнив ногу з петлi й, зiстрибнувши, подолав тi чотири фути, що лишалися. Поставив Юка на лапи, й той потрюхикав геть, обнюхуючи мiсцину, а потiм задер ногу на стiну вокзалу. Ця будiвля й близько не могла дорiвнятися за величчю до Колиски Лада, але було в нiй щось старомодне, щось близьке Роландовi за духом, – бiлi дошки, навислi карнизи, високi вузькi вiкна, що бiльше скидалися на черепицю. Дикий Захiд. А на табличцi, що висiла над лiнiею дверей вокзалу, сухозлiтними лiтерами було виведено повiдомлення:

ЕТЧИНСОН, ТОПІКА І САНТА-ФЕ

То все мiстечка, збагнув Роланд, а остання назва до того ж знайома. А чи не було в баронii Меджис мiста з назвою Санта-Фе? Але ця нитка спогадiв знову приводила до Сюзен, любоi Сюзен бiля вiкна, з розплетеним волоссям, що розсипалося на плечах. Вiд неi вiяло пахощами жасмину, троянди й жимолостi, а ще старого запашного сiна, пахощами, якi провидиця в горах так i не зумiла вiдтворити, запропонувавши натомiсть лише блiду iх подобу. Сюзен, що лежить на спинi й поважно дивиться на нього знизу вгору, потiм усмiхаеться й пiдкладае руку пiд голову, вiд чого ii груди здiймаються, наче прагнучи його руки.

Якщо ти кохаеш мене, Роланде, то кохай… ведмедики, пташки, рибки i зайченятка, коханоi сповнiть бажання спочатку…

– …наступна?

Вiн озирнувся на Еддi, змушений зiбрати волю в кулак, щоб повернутися з минулого вiд Сюзен Дельгадо. Тут, у Топiцi, справдi були тонкоходи, до того ж рiзнi.

– Я вiдвернувся, Еддi. Благаю прощення.

– Я спитав: Сюзанна наступна?

Роланд похитав головою.

– Наступний ти, потiм Сюзанна. Я пiду останнiм.

– А ти впораешся? З твоею рукою, та й не тiльки?

– Все буде гаразд.

Еддi кивнув i засунув ногу в петлю. Коли Еддi вперше з’явився в Серединному свiтi, Роланд мiг би легко спустити його вниз сам, навiть без двох пальцiв. Але ось уже багато мiсяцiв, як хлопець не вживав свого зiлля, та й м’язiв у нього наросло на десять чи п’ятнадцять фунтiв. Тож Роланд радо скористався Сюзанниною допомогою, i разом вони спустили Еддi на землю.

– А тепер дами, – сказав Роланд, всмiхаючись до Сюзанни. Останнiм часом усмiхатися стало легше, усмiшка виходила природнiшою.

– Так, – але з мiсця вона не зрушила, лише стояла й кусала нижню губу.

– Що не так?

Вона поклала руку на живiт i погладила його, наче iй болiло. Стрiлець гадав, що вона розповiсть, але вона тiльки похитала головою:

– Нiчого.

– Не вiрю. Чому ти тримаешся за живiт? Болить? Ти вдарилася, коли поiзд зупинився?

Вона так рвучко забрала руку вiд живота, наче мiсце на пiвдень вiд ii пупка запекло вогнем.

– Нi. Зi мною все гаразд.

– Точно?

Здавалося, це питання викликало в Сюзанни глибоку задуму.

– Ми поговоримо про це згодом, – нарештi вiдповiла вона. – Побалакаемо, якщо тобi бiльше до вподоби це слово. Але ти був правий, Роланде. Зараз не час i не мiсце для розмов.

– Побалакаемо всi вчотирьох чи лише ти, я й Еддi?

– Тiльки ти i я, Роланде, – сказала вона i поставила обрубок ноги в петлю. – Для початку лише курочка i пiвник. А тепер спускай мене, коли твоя ласка.

Вiн насупився й заходився спускати ii, вiд душi сподiваючись, що перша думка, та, що спала йому, коли вiн побачив руку на животi, хибна. Бо Сюзанна побувала у велемовному кружалi, й демон, що мешкав там, таки домiгся свого, поки Джейк силкувався перейти зi свого свiту до iхнього. Часом – часто – дотик демона змiнював усе.

І в жодному разi на краще, як свiдчив гiркий досвiд Роланда.

Поки Еддi, обiйнявши Сюзанну за талiю, допомагав спуститися на платформу, стрiлець пiдтягнув мотузку. На ходу зав’язуючи на кiнцi мотузки фальшиву петлю, пiдiйшов до одного зi стовпiв, що розiтнули гостру пику поiзда, мов масло. Накинув ii на стовп, обережно, аби не зсунути мотузку лiворуч, закрiпив i спустився на платформу, зiгнувшись у поясi й залишаючи на рожевому боцi Блейна слiди вiд чобiт.

– Шкода втрачати мотузку й ранець, – вiдзначив Еддi, коли Роланд став коло нього.

– Кому-кому, а менi точно не шкода втрачати той бiсiв ранець, – пробурчала Сюзанна. – Я краще повзтиму тротуаром, поки по лiктi не вимащуся жуйкою.

– А хто сказав, що ми iх втратили? – Роланд пiдчепив рукою петлю для ноги, зроблену з сиром’ятного шнурка, i рвучко смикнув лiворуч. Мотузка ковзнула вниз, а стрiлець встиг ii пiдхопити на льоту.

– Крутий фокус! – захоплено вимовив Джейк.

– Утий! Окус! – пiдтакнув Юк.

– Корт? – спитав Еддi.

– Корт, – з усмiшкою погодився Роланд.

– Пекельний iнструктор стройовоi пiдготовки, – сказав Еддi. – Краще ти, нiж я, Роланде. Краще ти, нiж я.


4

Коли вони йшли до дверей вокзалу, знову розлiгся тихий огидний звук. Роланд здивовано помiтив, що всi трое з його когорти наморщили носи й скривили роти одночасно, ставши схожими не просто на членiв ка-тету, а на кревних родичiв. Сюзанна показала рукою в бiк парку. Знаки, що виднiлися над деревами, неначе погойдувалися в маревi спекотноi iмли.

– Це звук тонкоходу? – спитав Джейк.

Роланд кивнув.

– А ми зможемо його обiйти?

– Так. Тонкоходи так само небезпечнi, як болота з трясовинами i сейлiгами. Ви про таке чули?

– Ми знаемо, що таке трясовина, – пiдтвердив Джейк. – А якщо сейлiги – це такi довжелезнi зеленi тварюки з великими зубами, то ми i iх знаемо.

– Саме так вони i виглядають.

Сюзанна озирнулася, щоб востанне глянути на Блейна.

– Жодних дурних запитань та iгор. Правду було написано в книжцi, – вона перевела погляд з Блейна на Роланда. – А як щодо Берiл Еванс, авторки «Чарлi Чух-Чуха»? Думаеш, вона теж учасниця цiеi iсторii? Що як ми колись зустрiнемося з нею? Я б хотiла iй подякувати. Звiсно, врятував нас Еддi, але…

– Гадаю, це можливо, – вiдповiв Роланд, – але здоровий глузд пiдказуе, що цього не станеться. Мiй свiт – як величезний корабель, що затонув неподалiк берега, i бiльшу частину його уламкiв прибило до берега. Те, що ми знаходимо, здебiльшого дуже цiкаве, але все одно це уламки. Безглуздi уламки. – Вiн озирнувся. – Як i ця мiсцина, я думаю.

– Я би не сказав, що це такi вже уламки, – сказав Еддi. – Погляньте-но на фарбу на фасадi станцii. Вона трохи поiржавiла вiд ринв до карнизiв, але ж нiде не облущилася, наскiльки я бачу, – перед дверима вiн провiв пальцем по однiй зi скляних панелей. – Повно пилу, але трiщин жодних. Як на мене, то цим вокзалом нiхто не опiкувався вiд… либонь, вiд початку лiта.

Вiн питально глянув на Роланда, а той лише знизав плечима i кивнув. Вiн слухав неуважно, лише наполовину зважав на те, що каже Еддi. Решта його уваги була зосереджена на двох речах: бурмотiннi тонкоходу i стримуваннi спогадiв, що прагнули засмоктати його, мов трясовина.

– Але ж Лад руйнувався впродовж багатьох столiть, – сказала Сюзанна. – А це… Топiка це чи нi, але менi це мiсце нагадуе одне з тих моторошних мiстечок iз «Зони сутiнок». Ви, хлопцi, мабуть, цього не пам’ятаете, та…

– Нi, пам’ятаю, – сказали Еддi й Джейк хором, а потiм подивилися один на одного i розсмiялися. Еддi простягнув руку, i Джейк дав йому п’ять.

– Цей серiал i досi показують, – сказав Джейк.

– Еге ж, постiйно повторюють, – додав Еддi. – Зазвичай цi покази фiнансують збанкрутiлi адвокати, зовнi подiбнi до короткошерстих тер’ерiв. Ти права. Це мiсце геть не схоже на Лад. Та й чому б воно мало бути схожим? Лад залишився в iншому свiтi. Я не знаю, де ми перетнули кордон, але… – вiн знову показав на синiй щит iз написом «Траса 70», так, наче вiн, без сумнiву, все доводив.

– Якщо це Топiка, тодi де всi люди? – спитала Сюзанна.

Еддi знизав плечима й розвiв руками.

Тим часом Джейк, склавши руки дашком, притулився лобом до скла головних вхiдних дверей вокзалу i вдивлявся всередину. Так вiн зазирав кiлька секунд, а потiм побачив щось таке, що змусило його вiдсахнутися.

– Ого, – сказав вiн. – Не дивно, що в мiстечку так тихо.

Роланд пiдступив до Джейка i собi зазирнув понад головою в хлопчика, теж затiняючи вiдбиття руками. Ще не глянувши на те, що побачив Джейк, стрiлець зробив два висновки. По-перше, що то була станцiя для зупинки поiздiв i аж нiяк не для Блейна. Залiзнична станцiя, а не колиска. А по-друге – станцiя була в свiтi Еддi, Джейка й Сюзанни… але, мабуть, не в iхньому де.

Це тонкохiд. Треба бути обережними.

На однiй з довгих лавок, що заповнювали собою все примiщення, похилилися один на одного два трупи. Якби не iхнi обвислi зморщенi лиця й почорнiлi руки, iх можна було би прийняти за гульвiс, що перепилися на вечiрцi й поснули на вокзалi, прогавивши останнiй поiзд додому. На стiнi позаду них висiла дошка з розкладом вiдправлення поiздiв, де в стовпчик вишикувалися назви мiст, мiстечок i баронiй. Одна з назв була ДЕНВЕР, друга – ВІЧІТА, третя – Омаха. Колись Роланд знав одноокого картяра на прiзвисько Омаха – той помер за столом, де грали в «Гляньте», коли йому встромили в горлянку нiж. Вiн ступив на галявину, де закiнчувався земний шлях, закинувши голову назад, а вiд його останнього подиху кров фонтаном бризнула в стелю. Зi стелi ж цiеi кiмнати (яку Роландiв негнучкий i неметкий розум вперто називав перепочинком на шляху, нiбито це була зупинка на якiйсь всiма забутiй дорозi, подiбнiй до тiеi, яка привела його до Талла) звисав прегарний годинник з циферблатами на чотири боки. Його стрiлки зупинилися на 4:14, i навряд чи колись знову зрушать з мiсця, подумав Роланд. Невесела то була думка… але й свiт був такий – сумний. Інших мертвих вiн поки не бачив, але досвiд пiдказував, що там, де е двое мертвих, швидше за все, е ще четверо, тiльки iх не видно. Чи чотири дюжини.

– А нам треба заходити? – спитав Еддi.

– Навiщо? – вiдказав стрiлець. – Нам там робити нiчого. Це мiсце не лежить на шляху Променя.

– Слухай, а ти би мiг працювати гiдом для туристiв, – похмуро сказав Еддi. – «Всi пiдтягуемося сюди, не розходимося, всередину не заходимо…»

Раптом Джейк втрутився з проханням, якого Роланд не зрозумiв.

– У когось iз вас е четвертак? – хлопчик дивився на Еддi й Сюзанну, стоячи бiля квадратноi металевоi скринi. На нiй синiми лiтерами було написано:

«Топiка Кепiтел Джорнел» – ми знаемо про Канзас бiльше, нiж будь-хто! Газета вашого рiдного мiста!Читайте щодня!

Еддi здивовано похитав головою.

– Я десь посiяв увесь дрiб’язок. Мабуть, коли лiз на дерево. Це сталося якраз перед тим, як ти до нас приеднався. Я тодi дременув, аби не стати закускою для ведмедя-робота. Вибач.

– Хвилиночку… зажди… – Сюзанна зосереджено порпалася в сумочцi, та так, що Роланд, попри усi своi невтiшнi думки, широко всмiхнувся. Бо вона робила це так по-жiночому. Дiставши зiбганi носовички, потрусила ними, аби пересвiдчитися, що жоден цент у них не застряг, виловила пудреницю, подивилася на неi, вкинула назад у сумочку, натрапила на гребiнець i його вкинула назад…

Це заняття настiльки поглинуло ii увагу, що вона навiть не помiтила, що Роланд пройшов повз неi, дiставши мимохiдь револьвер з крiпильноi муфти, яку сам для неi зробив. І зробив один пострiл. Скрикнувши, Сюзанна впустила сумочку i схопилася за кобуру, тепер вже порожню, що висiла в неi пiд лiвою груддю.

– Чорт, ти ж мене на смертяку перелякав!

– Краще пильнуй свого револьвера, Сюзанно, iнакше наступного разу, коли хтось його в тебе вихопить, дiрка опиниться в тебе мiж очей, а не в… Джейку, що це таке? Апарат, що розповiдае новини? Чи тримае в собi папiр?

– І те, i те разом, – збентежено вiдповiв Джейк. Юк вiдскочив на середину платформи й недовiрливо зорив звiдти на Роланда. Джейк вставив палець у дiрку вiд кулi, що прикрашала собою замок автоматичного газетного кiоска. Звiдки курився легкий димок.

– Давай, – дозволив Роланд. – Вiдкрий.

Джейк потягнув за ручку. Якусь мить вона не пiддавалася, а потiм десь усерединi брязнув метал, i дверцята вiдчинилися. Сама скриня була порожня – табличка на заднiй стiнцi проголошувала: ЯКЩО ГАЗЕТ БІЛЬШЕ НЕМАЄ, ВІЗЬМІТЬ ПРИМІРНИК З ВІТРИНИ. Джейк так i вчинив – видобув останнiй примiрник з дротяного тримача, i всi зiбралися довкола нього.

– На Бога, що тут?.. – Сюзанна шепотiла налякано i водночас нiби звинувачувала когось у чомусь. – Що це означае? Що, на Бога, тут сталося?

Пiд назвою газети, майже на цiлу половину першоi сторiнки, йшли величезнi чорнi лiтери:

ЛЮТУЄ СУПЕРГРИП «КАПІТАН ТРИПС»

Можливо, уряд залишив краiну

Шпиталi Топiки переповненi хворими й помираючими

Мiльйони моляться про одужання

– Прочитай уголос, – попросив Роланд. – Написано вашою мовою, а я не всi лiтери знаю. Історiю ж дiзнатися хотiв би.

Джейк подивився на Еддi, й той нетерпляче кивнув.

Хлопчик розгорнув газету, вiдкривши картинку, що складалася з точок (Роланд уже бачив такi картинки, тiльки iх називали «фоттеграффiями»), яка iх усiх просто шокувала: на нiй було зображено мiсто над озером, охоплене полум’ям, а пiдпис унизу повiдомляв, що «В КЛІВЛЕНДІ ЛЮТУЄ ПОЖЕЖА».

– Читай, малий! – попросив Еддi. Сюзанна промовчала, бо вона вже заходилася читати статтю (едину на першiй сторiнцi) через його плече. Джейк прочистив горло, наче йому зненацька пересохло в ротi, й почав читати.


5

– Тут сказано, що автор Джон Коркоран плюс штатнi та позаштатнi кореспонденти «Есоушиейтид Прес». Тобто статтю писали багато людей, Роланде. О’кей. Почнiмо. «Найбiльша криза Америки i, мабуть, цiлого свiту вiднинi набула поширення, оскiльки не вщухае епiдемiя так званого «супергрипу», вiдомого пiд назвами «трубчаста шия» на Середньому Заходi й «Капiтан Трипс» у Калiфорнii.

Хоча оцiнювати кiлькiсть жертв можна тiльки приблизно, експерти-медики повiдомляють, що станом на сьогоднiшню добу страхiтливi масштаби смертей не пiддаються описовi. Доктор Морiс Гекфорд iз Топiкського шпиталю i медичного центру Святого Франциска повiдомив, що лише на континентальнiй територii Сполучених Штатiв померло близько тридцяти мiльйонiв людей. У крематорiях, заводських i смiттеспалювальних печах спалюють тiла вiд Лос-Анджелеса, штат Калiфорнiя, до Бостона, штат Массачусетс.

Тут, у Топiцi, людей, що досi почуваються здоровими чи достатньо мiцними, просять привозити своiх небiжчикiв на одне з трьох мiсць: до заводу з переробки вiдходiв на пiвночi вiд Оукленд-Бiлард-парку, до кар’еру поблизу траси для перегонiв Гартленд-парку, до смiттезвалища на пiвденно-схiднiй Шiстдесят першiй вулицi, на схiд вiд Форбс-Фiлда. Тим, хто користуеться смiттезвалищем, слiд рухатися по Берритон-роуд. Як повiдомляють нашi кореспонденти, шляхи до Калiфорнii перекритi розбитими автомобiлями i щонайменше одним транспортним лiтаком компанii “Ейр Форс”».

Джейк перелякано глипнув на своiх друзiв, озирнувся на оповиту тишею залiзничну станцiю i знову опустив погляд на газету.

«Доктор Ейпрiл Монтойя з регiонального медичного центру Стормонт-Вейл указуе, що навiть ця приголомшлива кiлькiсть жертв е дуже приблизною. «На кожну особу, що померла вiд цього нового вiрусу грипу, – сказала доктор Монтойя, – припадае ще шестеро або навiть дюжина хворих, якi лежать удома. І наскiльки нам вiдомо, шанси одужання нульовi. Особисто я нiчого не планую на вихiднi», – кашляючи, закiнчила вона.

У мiсцевих масштабах:

Усi комерцiйнi рейси з аеропортiв Форбс i Фiлiп Бiлард скасовано.

Усi поiзди «Амтрак» зупинено не лише в Топiцi, але й у всьому Канзасi. Станцiю «Гейдж Бульвар Амтрак» зачинено на невизначений час.

Зачинилися й усi школи в Топiцi в районах 437, 345, 450 (Шонi-гайтс), 372 i 501 (мунiципалiтет Топiки). Лютеранський i технiчний коледжi Топiки також, як i Канзаський унiверситет у Лоуренсi.

Мешканцям Топiки слiд очiкувати, що найближчими днями можуть статися аварii в енергетичнiй системi. Енергопостачальна компанiя Канзасу оголосила про «повiльну зупинку» атомноi електростанцii на рiчцi Ко у Вамего. На дзвiнки кореспондентiв нашоi газети в офiсi електростанцii нiхто не вiдповiдае – оголошення, записане на плiвку, повiдомляе, що жодноi небезпеки немае, це лише заходи безпеки й електростанцiя повернеться у звичайний режим роботи, “коли минеться криза”. Втiм, останнi слова цього запису перекреслюють увесь заспокiйливий ефект, який воно нiбито мае справляти. Не “До побачення” чи “Дякуемо за дзвiнок”, а “Хай Господь допоможе нам витримати це випробування”».

Джейк замовк, перегортаючи сторiнку, де також були фотознiмки: перевернута вантажiвка на сходах Канзаського природознавчого музею, транспортна загата на мосту Голден-Гейт у Сан-Франциско, автомобiлi стоять бампер до бампера, гори трупiв у Таймс-сквер. Сюзанна помiтила знiмок, який зображав повiшеного на лiхтарному стовпi, i одразу накотили страхiтливi спогади про те, як вони з Еддi, роздiлившись зi стрiльцем, шукали Колиску, спогади про Ластера i Вiнстона, Дживса i Мод. «Коли заграли барабани богiв, то жереб iз капелюха випав Спанкеровi, – сказала тодi Мод. – То ми його i вiдправили потанцювати». Та тiльки, звiсно, вона мала на увазi: вiдправили повисiти. Мабуть, так вiшали i в ii рiдному старому маленькому Нью-Йорку. Коли все йшло не так, як треба, завжди був хтось, щоб дiстати мотузку для лiнчування.

Вiдлуння. Перегуки минулого. Луна м’ячем вiдбивалася вiд одного свiту до iншого, не слабнучи, як зазвичай, але набираючи потужностi, стаючи що далi, то страхiтливiшою. «Як божественнi барабани», – подумала Сюзанна i мимохiть здригнулася.

– «У масштабах краiни, – читав далi Джейк, – i надалi побутуе переконання, що лiдери нацii, котрi спочатку заперечували iснування супергрипу (коли ще можна було ввести карантин i якось зменшити розмах лиха), тепер переховуються в пiдземних сховищах, колись створених для членiв «мозкового тресту» на випадок ядерноi вiйни. Упродовж останнiх сорока восьми годин не видно нi вiце-президента Буша, нi ключових членiв кабiнету Рейгана. Сам Рейган не з’являвся на люди вiд ранку недiлi: того дня його бачили на службi в методистськiй церквi Зеленоi Долини в Сан-Сiмеонi.

«Вони накивали п’ятами до бункерiв, як Гiтлер i решта нацистських щурiв наприкiнцi Другоi свiтовоi», – заявив республiканець Стiв Слоун. Коли його спитали, чи можна зацитувати цi слова з посиланням на нього, представник штату Канзас розсмiявся: «Чому я маю заперечувати? Хвороба вже в менi. Наступного тижня я вже буду лише пилом, розвiяним на вiтрi».

У Клiвлендi, Індiанаполiсi й Терра-Хот лютують пожежi, найiмовiрнiше, спричиненi пiдпалом.

Грандiозний вибух iз епiцентром бiля стадiону «Рiверфрант» у Цинциннатi не був ядерним, як побоювалися попервах. Вiн стався в результатi збiльшення тиску природного газу через недогляд…»

Газета випала Джейковi з рук. Миттю ii пiдхопив порив вiтру й пiшов ганяти платформою, розшматовуючи на окремi аркушi. Один з них, витягнувши шию, пiдхопив на льоту Юк. І потрюхикав до Джейка з газетою в ротi, як слухняний собака з палицею.

– Нi, Юку, вона менi бiльше не потрiбна, – у Джейка був голос дуже хвороi маленькоi дитини.

– Тепер ми хоча б знаемо, куди подiлися всi люди, – сказала Сюзанна, нахиляючись i беручи в Юка газету. Останнi двi сторiнки. На них було безлiч некрологiв, надрукованих найменшим шрифтом з усiх, що вона будь-коли бачила. Жодних свiтлин, жодних причин смертi, анiчичирк про ритуальнi служби. Просто цей помер, коханий такоi-то, той помер, родичi невтiшнi, i ще один помер, його пам’ятають i люблять. Усе крихiтним не надто рiвним шрифтом. Саме кострубатiсть шрифту i була доказом, що свiдчив про реальнiсть тих подiй.

«Але ж як вони старалися вшанувати мертвих, – подумала Сюзанна, й на очi iй навернулися сльози. – Як старалися».

Вона згорнула аркушi вчетверо i подивилася на задню сторiнку – останню в «Кепiтал Джорнел». Там була картинка з зображенням Ісуса Христа: сумнi очi, розпростертi руки, на лобi – слiди вiд тернового вiнця. Пiд ним три невблаганнi слова величезним шрифтом:

МОЛИСЯ ЗА НАС

Вона з докором подивилася на Еддi i простягнула йому газету, вказуючи коричневим пальцем на дату вгорi. 24 червня 1986 року. Еддi потрапив до свiту стрiльця за рiк до цих подiй.

Вiн тримав ii довго-предовго, водячи пальцем по датi туди й назад так, нiби його дотик мiг щось змiнити. А потiм подивився на своiх супутникiв i похитав головою.

– Нi. Я не можу пояснити, що це за мiсто, що це за газета i що за мертвi люди на вокзалi, але точно скажу вам одне: коли я залишив Нью-Йорк, там усе було в нормi. Скажи, Роланде?

Стрiлець поморщився.

– Особисто менi здалося, що в твоему свiтi нiчого доброго не було. Але люди, якi там жили, не здавалися жертвами пошестi – це точно.

– У нас була поширена якась болячка, котру називали хворобою легiонерiв. Ну i, звiсно ж, СНІД…

– Це те, що передаеться статевим шляхом? – спитала Сюзанна. – Хвороба фруктiв i наркоманiв?

– Так, але в моему коли геiв фруктами вже не називали, – вiдповiв Еддi, видушуючи з себе усмiшку. Усмiшка вийшла квола, напружена i неприродна, тож Еддi вирiшив за краще ii прибрати.

– Отже, це… цього нiколи не було, – сказав Джейк, обережно торкаючись обличчя Христа на останнiй сторiнцi газети.

– І так, i нi, – вiдповiв йому Роланд. – Це сталося у червнi, мiсяцi сiвби, тисяча дев’ятсот вiсiмдесят шостого року. А зараз перед нами наслiдки цiеi пошестi. Якщо Еддi не помилився щодо вiдрiзку часу, що минув, то епiдемiя цього «супергрипу» сталася саме в червнi цього року. Ми в Топiцi, що в штатi Канзас, у часи Жнив вiсiмдесят шостого. Ось вам i вiдповiдь на те, що це за час. А щодо свiту, то нам усiм вiдомо, що це не свiт Еддi. Можливо, вiн твiй, Сюзанно, а можливо, Джейкiв, бо ти залишив свiй свiт перед тим, як у ньому розгулялося ось це, – вiн постукав пальцем по датi виходу газети й подивився на Джейка. – Якось ти менi сказав одну важливу рiч. Навряд чи ти сам це пам’ятаеш, але я не забув. Менi мало хто говорив настiльки важливi слова: «Йди. Цей свiт не единий – iснують iншi».

– Знову загадки, – насупившись, пробурчав Еддi.

– Хiба не факт, що Джейк Чемберз уже одного разу помер, а тепер стоiть перед нами, живий-здоровий? Чи ви не повiрили, коли я розповiдав про його смерть пiд горами? Я точно знаю, що час вiд часу ви сумнiваетеся в моiй чесностi. І, мабуть, маете на це своi пiдстави.

Помiркувавши хвилину, Еддi похитав головою.

– Ти брешеш, коли тобi треба для справи, але думаю, коли ти розповiдав про Джейка, не той у тебе був стан, щоб казати щось, крiм правди.

Роланд iз неприемним подивом вiдзначив для себе, що слова Еддi боляче зачепили його. Ти брешеш, коли тобi треба для справи. Врештi-решт, це правда.

– Ми повернулися у водойму часу, – продовжив стрiлець, – i вчасно витягли його звiдти, поки вiн не потонув.

– Ти витяг, – виправив Еддi.

– Ви теж допомагали. Завдяки вам я залишився живим. Але облишмо поки що цю тему. Вона справи не стосуеться. Важливiше те, що iснуе безлiч паралельних свiтiв i дверей, що до них ведуть. Це – один з таких свiтiв, а тонкохiд, що його ми чуемо, – дверi… тiльки набагато бiльшi за тi, котрi ми бачили на березi моря.

– А наскiльки бiльшi? – спитав Еддi. – Завбiльшки зi службовi дверi якогось складу чи завбiльшки з сам склад?

Похитавши головою, Роланд розвiв руками i знизав плечима.

– А цей тонкохiд… ми не просто поряд iз ним. Ми ж пройшли крiзь нього, коли iхали сюди, чи не так? – спитала Сюзанна. – Крiзь нього ми й потрапили до цiеi Топiки.

– Напевно, так, – погодився Роланд. – Нiхто з вас нiчого дивного не вiдчув? Запаморочення, наприклад, чи нетривкоi нудоти?

Всi заперечливо похитали головами, i Юк теж, бо вiн пильно спостерiгав за Джейком.

– Нi, – констатував Роланд, наче цього слiд було чекати. – Але ж усi нашi думки були тiльки про загадки…

– Всi нашi думки були про те, щоб не зiграти в ящик, – пробурчав Еддi.

– Так. Тож, мабуть, ми проiхали крiзь тонкохiд, навiть не пiдозрюючи про це. Хай там як, але тонкоходи – це не природне явище. Це виразки на шкiрi свiтобудови, вони iснують тiльки тому, що все йде шкереберть. В усiх свiтах.

– Бо в Темнiй Вежi все пiшло шкереберть, – констатував Еддi.

Роланд кивнув на знак згоди.

– І навiть якщо це мiсце – цей час, цей свiт не становить долю-ка твого свiту в цю мить, то воно може стати цим ка. Ця пошесть або iншi, ще гiршi за неi, можуть поширюватися. Так само й тонкоходи поширюватимуться, iх кiлькiсть i розмiр ставатимуть дедалi бiльшими. За роки пошукiв Вежi я вже iх бачив зо шiсть, а чув узагалi про двi дюжини. Перший… перший я бачив, коли був ще дуже молодий. Поблизу мiстечка, яке називалося Гембрi, – вiн знову потер щоку i не здивувався, коли вiдчув, що мiж щетиною проступив пiт. Кохай мене, Роланде. Якщо кохаеш мене, то кохай.

– З нами щось сталося, i це щось викинуло нас iз твого свiту, Роланде, – сказав Джейк. – Ми збилися зi Шляху Променя. Дивiться, – показав вiн на небо. Над ними повiльно пливли хмари, але iхнiй плин бiльше не прямував строго в той бiк, куди вказувала розтрощена фiзiономiя Блейна. Пiвденний схiд залишався пiвденним сходом, але ознаки Променя, до яких вони так призвичаiлися за цей час, зникли.

– А яке це мае значення? – спитав Еддi. – Тобто нехай Промiнь зник, але ж Вежа iснуе в усiх свiтах. Чи нi?

– Так, – пiдтвердив Роланд, – але знайти ii можна не в усiх свiтах.

За рiк до початку своеi блискучоi кар’ери наркомана-героiнiста Еддi працював кур’ером – недовго i не надто успiшно. Тож зараз згадав лiфти в деяких будiвлях, де йому доводилося бувати, розвозячи пакунки, будiвлях, де здебiльшого розташовувалися банки й iнвестицiйнi компанii. Там були поверхи, на яких неможливо було спинити кабiну й вийти, для цього потрiбна була спецiальна картка, що ii вставляли в гнiздо пiд кнопками. Коли лiфт пiднiмався на такий поверх, замiсть цифри у вiконечку висвiтлювався X.

– Я думаю, нам потрiбно знову знайти Промiнь, – сказав Роланд.

– А я не просто думаю, я переконаний, – докинув Еддi. – Ходiмо, час iти. – Вiн зробив кiлька крокiв, потiм повернувся до Роланда, пiдвiвши одну брову. – Але куди?

– Туди, куди ми йшли, – сказав Роланд таким тоном, наче це було зрозумiло без слiв, i попрямував повз Еддi у своiх запилюжених розбитих чоботах у бiк парку.




Роздiл V. Гульки на платнiй дорозi



1

Роланд пiдiйшов до кiнця платформи, дорогою скидаючи носком шматки рожевого металу. Бiля сходiв зупинився i похмуро озирнувся на супутникiв.

– Тут ще трупи. Готуйтеся.

– А вони… еее… вже не течуть? – спитав Джейк.

Роланд насупився, але потiм його обличчя розгладилося: вiн зрозумiв, про що йдеться Джейковi.

– Нi. Не течуть. Вони висохли.

– Тодi добре, – сказав Джейк, але про всяк випадок простягнув Сюзаннi руку. Еддi вже нiс жiнку на руках, i вона всмiхнулася хлопчиковi й узяла його пальцi у своi.

Бiля пiднiжжя сходiв, що вели до паркувального майданчика для автомобiлiв пасажирiв примiських поiздiв, який тулився збоку до вокзалу, лежала гора трупiв, щонайменше пiвдюжини тiл, повалених, як снiп кукурудзи. Двi жiнки, трое чоловiкiв. Шосте – дитя у вiзку. Спека, палюче сонце i зливи (не кажучи вже про набiги бродячих котiв, енотiв i бабакiв) зробили дитину подiбною до старовинноi мумii з пiрамiди iнкiв, надавши iй мудрого й загадкового вигляду. Вицвiлий блакитний костюмчик свiдчив про те, що це був хлопчик (принаймнi так вирiшив Джейк, але сказати, чи так це насправдi, вiн не мiг). Без очей, без губ, темно-сiра шкiра – все це нiби глузування зi статi. Чому мертве немовля перейшло дорогу? Бо його прикрiпили до супергрипу.

Хай там як, але скидалося на те, що дитина всi тi порожнi мiсяцi пiсля епiдемii в Топiцi перенесла краще, нiж дорослi, що лежали довкола. Вiд них залишилися самi скелети з черепами, вкритими волоссям. У кiстлявому кулацi з обтягнутих шкiрою кiсток, що колись були пальцями, один iз них тримав ручку валiзи, дуже подiбноi до «Самсонайта», який був у Джейкових батькiв. Як i в дитини (i в усiх трупiв), у нього не було очей, лише величезнi темнi западини очниць витрiщалися на Джейка. В огиднiй посмiшцi шкiрилося кiльце безбарвних зубiв. «Де ж це ти так задлявся, малий? – здавалося, питав мрець, досi тримаючись за свою валiзу. – Я тебе чекав, а лiто ж було довге-предовге. І спекотне!»

«І куди ви збиралися? – здивувався Джейк. – Де, по-вашому, можна було врятуватися? В Де-Мойнi? Су-Сiтi? У Фарго? На мiсяцi, врештi-решт?»

Вони спустилися сходами: Роланд перший, решта слiдом за ним. Джейк не вiдпускав Сюзаннину руку, а Юк наступав йому на п’яти. Довготелесий шалапут кожну сходинку долав у два етапи – так здвоений трейлер переiжджае через «лежачого полiцейського».

– Не так швидко, Роланде, – попрохав Еддi. – Хочу перевiрити мiсця для немiчних. А раптом пощастить?

– Мiсця для немiчних? – перепитала Сюзанна. – А що це таке?

Джейк знизав плечима, бо не знав. Роланд теж.

Сюзанна поторсала Еддi.

– Любий, я питаю, бо це звучить трохи образливо. Як тодi, коли негрiв обзивають чорними, а геiв – фруктами. Я знаю, що я лише бiдне неосвiчене негреня з темних вiкiв тисяча дев’ятсот шiстдесят четвертого, але…

– Дивись, – Еддi показав на знаки бiля найближчого до вокзалу паркувального ряду. Там було по два знаки на одному стовпi: верхнiй iз пари – бiло-блакитний, нижнiй – бiло-червоний. Коли вони пiдiйшли трохи ближче, Джейк роздивився, що на горiшньому був зображений символ iнвалiдного вiзка. На нижньому було попередження: ЗА НЕЗАКОННЕ ВИКОРИСТАННЯ МІСЦЬ ДЛЯ ПАРКУВАННЯ АВТОМОБІЛІВ ІНВАЛІДІВ ПОЛІЦІЙНИЙ ВІДДІЛОК МІСТА ТОПІКА СТЯГУЄ ШТРАФ У РОЗМІРІ 200 ДОЛАРІВ.

– Класно! – вигукнула Сюзанна. – Давно вже слiд було це зробити. Ну чому в мiй час вважалося, що тобi пощастило, якщо ти змогла проiхати вiзком крiзь дверi якогось магазину, меншого за супермаркет. Та чорт, пощастило, якщо через бордюр вдалося його перекотити! А особливi мiсця для паркування? Про це навiть мрiяти не доводилося!

Майданчик був забитий автомобiлями мало не пiд саму зав’язку, але навiть перед лицем кiнця свiту в ряду, який Еддi назвав мiсцями для немiчних, стояло лише двi машини без позначок з iнвалiдним вiзком на склi.

Джейк подумав, що повага до «мiсць для немiчних» мала якусь мiстичну владу над людьми, так само, як поштовi iндекси на конвертах, розподiл волосся на два боки з продiлом посерединi або чищення зубiв перед снiданком.

– Ось i воно! – вигукнув Еддi. – Здаеться, у нас бiнго!

Досi несучи Сюзанну на стегнi (ще мiсяць тому вiн не спромiгся б на таке, хiба що ненадовго), Еддi поспiшив до величезного лiнкольна. На даху був прив’язаний гоночний велосипед складноi конструкцii, з напiввiдчиненого багажника витикався iнвалiдний вiзок. І цей автомобiль був не единий у своему родi. Окинувши поглядом ряд «мiсць для немiчних», Джейк побачив щонайменше чотири таких вiзки. Здебiльшого вони були прив’язанi до багажникiв на даху, деякi були запхнутi в заднi вiдсiки фургонiв чи автомобiлiв iз кузовами, а один (на вигляд старезна страхiтлива брила) закинутий у кузов пiкапа.

Всадовивши Сюзанну, Еддi заходився обдивлятися механiзм, який крiпив вiзок до багажника. Безлiч еластичних дротiв, що перетиналися мiж собою, та ще й якийсь незрозумiлий замок. Еддi дiстав «рюгер», що його Джейк витяг iз шухляди батькового столу.

– Стрiльба по мiшенях, – радiсно оголосив Еддi, й не встигли вони навiть подумати про те, що треба прикрити вуха, як вiн натиснув на гачок i висадив замок у повiтря. Гуркiт пострiлу розiрвав тишу й вiдлунням повернувся назад. А разом iз ним, неначе розбурханий пострiлом, повернувся вiдразливий звук тонкоходу. «Звучить по-гавайському, чи не так?» – подумав Джейк, скривившись вiд огиди. Ще пiвгодини тому вiн би нiзащо не повiрив у те, що звук може викликати таку саму фiзичну вiдразу, як, скажiмо… запах гнилого м’яса. Але тепер вiн вiрив. Вiн подивився вгору на знаки платного автошляху. Пiд цим кутом зору було видно лише iхнi верхiвки, але й цього було цiлком досить, щоб побачити, як вони тремтять. «Вiн створюе якесь поле, – подумав Джейк. – Як мiксери й пилососи створюють перешкоди для радiо й телевiзора або як той циклотрон, вiд якого волосся в мене на руках стало сторч, коли мiстер Кiнджерi принiс його на урок i попросив добровольцiв пiдiйти й стати поряд».

Еддi вiдкрутив замок i за допомогою Роландового ножа розрiзав еластичнi дроти. Видобув вiзок з багажника, оглянув його, розгорнув i закрiпив опору, що перетинала спинку на рiвнi сидiння.

– Вуаля!

Спершись на руку, Сюзанна з подивом роздивлялася вiзок (Джейк подумав, що зараз вона трохи схожа на жiнку з його улюбленоi картини Ендрю Ваета «Свiт Крiстiни»).

– Боже всемогутнiй, який же вiн малий i легкий на вигляд!

– Найкращi досягнення сучасних технологiй, люба, – сказав Еддi. – Ось за це ми й воювали у В’етнамi. Застрибуй, – вiн нахилився, щоб допомогти iй. Вона не опиралася, хоча на скам’янiлому й насупленому обличчi читалася недовiра. Вона наче боiться, що вiзок не витримае ii ваги й обвалиться, подумав Джейк. Але щойно Сюзаннинi руки торкнулися билець нового транспортного засобу, вона помалу рослабилася.

Джейк трохи поблукав мiж рядами автомобiлiв, водячи пальцем по iхнiх запилюжених дахах i залишаючи слiд. Юк скрiзь ходив за ним назирцi й лише в одному мiсцi задер лапу й обмочив колесо, та так природно, наче все свое життя тiльки цим i займався.

– Додому хочеться, любий? – спитала Сюзанна позаду нього. – Ти, певне, думав, що вже нiколи не побачиш старий-добрий американський автомобiль. Я права?

Джейк обмiркував ii слова i вирiшив, що вона все-таки не права. Йому нiколи не спадало на думку, що вiн залишиться в свiтi Роланда назавжди i бiльше нiколи не побачить автомобiля. Взагалi втрата була б не надто велика. Але й у тому, що йому це судилося, вiн сумнiвався. Принаймнi поки що. У Нью-Йорку за тих часiв, коли вiн там жив, на розi Другоi авеню й Сорок шостоi вулицi був один пустир. Колись там стояла крамничка делiкатесiв (Том i Джерi, ми знаемося на закусках для вечiрок). Але тепер на ii мiсцi було лише будiвельне смiття, бур’ян, потовчене скло i…

…i троянда. Одна-едина дика троянда росла на пустирi, де за планом мала невдовзi вирости купа кондомiнiумiв. Але Джейк знав, що нiчого подiбного до неi немае в усьому бiлому свiтi. А може, навiть не в одному, а в усiх свiтах, про якi згадував Роланд. Еддi казав, що бiля Темноi Вежi ростуть троянди, мiльярди троянд, цiлi чортовi акри троянд. Еддi бачив iх увi снi. Та все ж Джейк пiдозрював, що його троянда вiдрiзнялася навiть вiд тих троянд на полi коло Вежi… i поки доля не вирiшить iнакше, вiн ще повертатиметься до свiту автомобiлiв, телевiзорiв i полiсменiв, якi прагнуть знати, чи е в тебе посвiдчення особи i як звуть твоiх батькiв.

«До батькiв я, мабуть, теж ще повернусь», – подумав Джейк, i вiд цiеi думки серце забилося швидше, знемагаючи вiд надii i тривоги.

Вони зупинилися посеред ряду машин. Джейк, поглинутий своiми думками, окинув порожнiм поглядом широку вулицю (мабуть, це бульвар Гейдж, вирiшив вiн). І тут iх наздогнали Роланд та Еддi.

– Пiсля того як я кiлька мiсяцiв штовхав Залiзну Бабу, ця крихiтка здаеться iграшковою, – шкiрячись, повiдомив Еддi. – Менi здаеться, ii можна штовхати, просто дмухаючи ззаду, – i продемонстрував, що маеться на увазi, сильно дмухнувши в спинку вiзка. Джейк хотiв було пiдказати Еддi, що в машинах, якi стояли на «мiсцях для немiчних», можуть бути вiзки з моторчиками, але збагнув, що iхнi батарейки вже давно сiли й Еддi, напевно, вже про це здогадався.

Але Сюзанна пустила його слова повз вуха – зараз ii бiльше цiкавив Джейк.

– Сонечко, ти не вiдповiв. Ти побачив цi машини i засумував за домом?

– Та нi. Менi просто стало цiкаво, чи всi цi моделi я знаю. Я подумав, може… якщо ця версiя свiту 1986 року з’явилася з якогось iншого свiту, а не з мого 1977-го, то я зможу розiбратися. Але я не можу. Бо все змiнюеться надто швидко. Навiть за дев’ять рокiв… – вiн знизав плечима й подивився на Еддi. – Може, тобi вдасться знайти якiсь невiдомi моделi. Ти ж справдi жив у тисяча дев’ятсот вiсiмдесят шостому.

– Та жити я жив, але особливо не цiкавився, що там де вiдбуваеться, – пробурчав Еддi. – Здебiльшого я проводив час у станi овоча. Але… може…

Еддi знову повiз Сюзанну гладеньким покриттям паркувального майданчика, показуючи на машини.

– «Форд експлорер»… «шевроле каприз»… а то старий «понтiак», судячи з роздiлених грат…

– «Понтiак бонвiль», – уточнив Джейк. Захоплений погляд Сюзанни зворушив його, адже iй всi цi автомобiлi, напевно, здавалися дивом з майбутнього, не меншим за космiчнi кораблi з фiльму про Бака Роджерса. А разом з цiею думкою з’явилася iнша: а якими цi машини здаються Роландовi? І Джейк озирнувся.

Але стрiлець не виявляв до машин жодноi цiкавостi. Його погляд був спрямований кудись удалину, через вулицю в бiк парку, в бiк автостради… втiм, Джейк сумнiвався, що вiн щось там бачить. Швидше за все, вiн просто глибоко замислився. А якщо так, то вираз його обличчя промовляв, що в надрах своiх думок стрiлець не знаходить нiчого доброго.

– То малий «крайслер К», – показав Еддi, – а то «субару». «Мерседес SEL 450», крута тачка, машина чемпiонiв… «мустанг»… «крайслер iмперiал», добре зберiгся, але зробили його, мабуть, ще за давнiх-давен…

– Обережно, хлопче, людей везеш, – сказала Сюзанна дещо рiзким, як здалося Джейковi, тоном. – Я знаю цю машину. Здаеться, вона нова.

– Вибач, Сьюз. Я не хотiв. Це «кугуар»… ще один «шевi»… i ще один… Топiка обожнюе «Дженерал Моторс»… «хонда сiвiк»… «фольксваген кролик»… «додж»… «форд»…

Еддi затнувся, побачивши маленьку машинку в кiнцi ряду, бiлу з червоною облямiвкою.

– «Такуро», – промовив вiн здебiльшого до себе. Обiйшов навколо автомобiля, щоб подивитися на багажник. – «Такуро-спiрит», якщо бути точним. Чув коли-небудь про таку марку й модель, Джейку з Нью-Йорка?

Джейк похитав головою.

– І я. Теж, блiн, не чув.

Еддi повiз Сюзанну в бiк бульвару Гейдж. Досi занурений у своi думи, Роланд рушив слiдом за ними, iдучи й зупиняючись синхронно з ними. Перед самим автоматичним входом до майданчика (СТОП, ВІЗЬМИ КВИТАНЦІЮ) Еддi пригальмував.

– З такою швидкiстю ми постарiемо швидше, нiж доберемося до того парку, й помремо, не встигнувши добутися автостради, – пустила шпильку Сюзанна.

Цього разу Еддi не вибачався – здавалося, вiн навiть ii не почув. Вiн роздивлявся наклейку на бамперi iржавого старого «AMC пейсера». Наклейка, як i тi маленькi знаки з зображенням iнвалiдного вiзка, що позначали «мiсця для немiчних», була синя з бiлим. Щоб краще ii роздивитися, Джейк присiв навпочiпки. Юк опустив голову йому на колiна, i хлопчик неуважно погладив ii. Другою рукою вiн торкнувся наклейки, наче переконуючись у тому, що вона справжня, а не витвiр уяви. «МОНАРХИ КАНЗАС-СІТІ» – проголошував напис. Замiсть лiтери «О» в словi «Монархи» був бейсбольний м’яч, позаду якого пролягали намальованi смуги швидкостi, нiби м’яч летiв поза межi парку.

– Виправте мене, коли я скажу щось не так, адже про те, що вiдбуваеться в бейсболi за межами стадiону Янкi, я не знаю нi бiса, але хiба ця команда називаеться не «Королi Канзас-Сiтi»? У них там ще Джордж Брет грае.

Джейк кивнув, бо знав «Королiв» i Брета, хоча в Джейковому «коли» той був ще молодим гравцем, а в часи Еддi вже, напевно, постарiв.

– Ти маеш на увазi «Атлетiв Канзас-Сiтi»? – спитала Сюзанна, трохи здивована. Роланд участi в розмовi не брав, вiн досi ширяв десь у своiх персональних озонових високостях атмосфери.

– У вiсiмдесят шостому вже нi, – м’яко виправив Еддi. – У вiсiмдесят шостому «Атлети» вже були в Оклендi, – з наклейки на бамперi вiн перевiв погляд на Джейка. – Можливо, молодша лiга? Три-А?

– Королi Три-А все одно лишаються Королями, – пояснив Джейк. – Вони грають в Омасi. Ходiмо, нам час.

Джейк не знав, що почувають iншi, але йому самому значно полегшало на душi. Можливо, то все були дурницi, але йому вiдлягло. Вiн переконався, що ця жахлива чума не з’явиться в його свiтi, бо в його свiтi не було «Монархiв Канзас-Сiтi». Певне, iнформацii для такого висновку було замало, але хлопчик вiдчував, що це правда. І яку невимовну полегкiсть давало усвiдомлення, що його мама й тато не приреченi померти вiд вiрусу, який називали Капiтаном Трипсом, й бути спаленими на… смiттезвалищi чи деiнде!

Та тiльки бути в цьому на сто вiдсоткiв упевненим вiн не мiг, навiть якщо цей свiт 1986 року не був версiею того 1977-го, звiдки був родом Джейк. Бо навiть якщо в цьому страхiтливому свiтi були автомобiлi, що називалися «такуро спiрит», а Джордж Брет тут грав за «Монархiв Канзас-Сiтi», Роланд казав, що халепи поширюються… що такi речi, як супергрип, роз’iдають тканину буття, як кислота з акумуляторiв – ганчiрку.

Стрiлець згадував про водойму часу. Спершу ця назва вразила Джейка своею поетичнiстю, своею чарiвнiстю. Та що як водойма заросте намулом i перетвориться на болото? А раптом цi бермудськi трикутники, що iх Роланд називав тонкоходами, якi колись були великою рiдкiстю, тепер е радше правилом, нiж винятком? А раптом… о, думка була страхiтлива, вiд таких думок гарантовано безсоння до пiвночi… раптом структура Вежi ослаблюеться, а разом з нею провисае реальнiсть? А що як каркас не витримае, i один рiвень впаде на iнший… а той на третiй… i далi… аж поки…

Джейк прикусив губу й мало не закричав, коли Еддi взяв його за плече.

– Джейку, не варто доводити себе до iстерики.

– Та що ти про це знаеш? – грубо вiдповiв йому Джейк. Вiн дуже розiзлився, але чому? Вiд страху чи вiд того, що йому зазирнули в душу? Вiн не знав. Та, зрештою, йому було байдуже.

– Коли йдеться про iстерики, я спец. Не знаю точно, що в тебе на думцi, але в будь-якому разi зараз саме чудова нагода перестати про це думати.

Мабуть, це гарна порада, вирiшив Джейк. Разом вони перейшли вулицю й рушили в бiк Гейдж-парку, не знаючи, що наближаються до одного з найбiльших потрясiнь у Джейковому життi.


2

Пройшовши попiд кованою аркою (напис старовинними вибагливими лiтерами повiдомляв, що це «Гейдж-парк»), вони опинилися на брукованiй цеглою стежцi, що вела вглиб саду, який наполовину скидався на охайний англiйський, а другою половиною був подiбний до еквадорських джунглiв. Занедбаний у спекотне середньозахiдне лiто, вiн зарiс бур’янами, а восени засiявся насiнням. Табличка в арцi повiдомляла, що це Сад рейнських троянд, i там справдi росли троянди, троянди були скрiзь. Бiльша iх частина вже вiдцвiла, але дикi ще буяли, нагадуючи Джейковi про троянду на пустирi мiж Сорок шостою i Другою. А спогад принiс iз собою рiзкий бiль – вiд бажання побачити ii ще раз.

Збоку вiд входу стояла прегарна стара карусель. На нiй досi гарцювали непорушнi конi й били копитом штучнi жеребцi. Вiд мертвотноi тишi, що огортала карусель, вiд навiки згаслих лiхтарiв i веселоi музики, яка бiльше нiколи тут не зазвучить, Джейковi стало не по собi. На шиi однiеi з коняк на сиром’ятному шнурку висiла бейсбольна рукавичка, яку колись, певне, забув тут якийсь хлопчик. Джейк вiдвiв погляд – йому було несила на це дивитися.

Позаду каруселi заростi густiшали, i поволi стежка губилася в них, аж поки подорожнi не збилися вервечкою, як дiти у густому казковому лiсi. Колючки перерослих троянд, якi нiхто не обрiзав, рвали Джейковi одяг. Якось так вийшло, що хлопчик опинився попереду всiх (певне, тому, що Роланд досi перебував у глибокiй задумi). Саме тому вiн побачив Чарлi Чух-Чуха першим.

Наближаючись до вузькоi залiзничноi колii, що перетинала стежку, – насправдi трохи бiльшоi за iграшкову, – вiн думав тiльки про одне: стрiлець сказав, що ка – це колесо, яке завжди прокручуеться до того мiсця, звiдки почало свiй оберт. «Нас усюди переслiдують троянди й поiзди, – думав вiн. – Чому так? Я не знаю. Мабуть, це чергова зага…»

А тодi його погляд упав лiворуч, i з вуст зiрвалося «Господибожемiй», одним словом без пауз. Ноги йому пiдкосилися, й вiн сiв на землю. Власний голос здавався якимось далеким булькотiнням. Вiн не зомлiв, але свiт навколо потроху втрачав кольори, поки безладнi заростi на захiдному боцi парку не набули такого самого сiрого забарвлення, що й осiнне небо над головою.

– Джейк! Джейку, що сталося?! – кричав Еддi, й Джейк чув у його голосi непiдробну стурбованiсть, але голос линув наче з телефонноi слухавки, коли дзвонять з далекого краю, де паршивий зв’язок. З Бейруту або, наприклад, з Урану. Вiн вiдчував, що Роланд кладе йому руку на плече, але цей потиск теж здавався так само далеким, як i голос Еддi.

– Джейку! – гукала Сюзанна. – Що таке, сонечко? Що…

А потiм побачила сама й замовкла. Еддi побачив i теж замовк. Роланд прибрав руку. Всi стояли й дивилися… всi, крiм Джейка, бо вiн дивився сидячи. Мабуть, з часом до його нiг повернеться сила й вiн знову почне iх вiдчувати, але цiеi митi вони здавалися ватними.

Поiзд стояв за п’ятдесят футiв вiд них, бiля iграшковоi станцii – точноi копii справжньоi, що залишилася через дорогу. Пiд дахом висiла вивiска з написом ТОПІКА. Поза сумнiвом, то був Чарлi Чух-Чух, з його запобiжними гратами й iншими прибамбасами. Паровий локомотив 402 «Великий хлопчик». І Джейк точно знав: якщо йому стане сил пiдвестися й пiдiйти до нього, то на сидiннi машинiста (якого точно звали Боб чи-якось-так) вiн знайде мишаче гнiздо. А в димарi – гнiздо ластiвок.

«І темнi масткi сльози, – подумав Джейк, роздивляючись крихiтний поiзд, що застиг у чеканнi перед крихiтною станцiею, й вiдчуваючи, як мороз продирае по шкiрi, добираючись аж до яечок i концентруючись у тугий вузол десь у животi. – Вночi вiн плаче темними масткими сльозами, вiд яких iржавiе його розпрекрасний лiхтар. Але ж свого часу, Чарлику, ти добряче повозив дiтлахiв, так? Ти кружляв довкола Гейдж-парку, i дiти смiялися. Та не всi. Тi, хто знали тебе краще, кричали вiд жаху. Я б теж зараз кричав, якби були сили».

Втiм, сили потроху поверталися до нього. Еддi взяв його пiд руку, Роланд – пiд другу, i Джейк спромiгся пiдвестися. Вставши, трохи заточився, але по тому вже стояв рiвно.

– Мiж нами, хлопчиками, я тебе чудово розумiю, – сказав Еддi похмурим, як i вираз його обличчя, голосом. – Я сам ледь не беркицьнувся. Чарлi Чух-Чух зiйшов зi сторiнок книжки. Здурiти можна.

– Зате тепер ми знаемо, звiдки в мiс Берiл Еванс з’явилася iдея написати «Чарлi Чух-Чуха», – зауважила Сюзанна. – Вона або жила тут, або побувала в Топiцi десь перед тисяча дев’ятсот сорок другим роком, коли цю трикляту книжку опублiкували…

– …i бачила поiзд-атракцiон, який iздив у Саду рейнських троянд i об’iжджав Гейдж-парк, – пiдсумував Джейк. Йому вже було не так страшно. Хлопчик, який усе свое життя був не просто единою, але й самотньою дитиною в сiм’i, вiдчув приплив любовi i вдячностi до своiх друзiв. Вони бачили те, що бачив вiн, i зрозумiли, чому вiн злякався. Авжеж, вони були ка-тетом.

– Вiн не вiдповiдае на дурнi питання i не грае в дурнi iгри, – задумливо протягнув Роланд. – Джейку, ти зможеш iти?

– Так.

– Упевнений? – спитав Еддi. Побачивши, як Джейк кивнув, вiн повiз Сюзанну через рейки далi. Наступним рушив Роланд. Джейк на мить завагався, пригадавши сон, у якому вони з Юком стояли бiля залiзничного переiзду, а пухнастик зненацька стрибнув на колiю, шалено гавкаючи на лiхтар поiзда, що стрiмко наближався.

Тож Джейк нахилився i згрiб шалапута в оберемок. Потiм подивився на iржавий поiзд, що тихо стояв собi на станцii, зi згаслим, подiбним до мертвого ока лiхтарем.

– Я не боюся, – тихо мовив Джейк. – Я тебе не боюся.

Раптом головний лiхтар ожив i блимнув до нього один раз, коротко, але яскраво й виразно: «А я думаю, боiшся, боiшся, шмаркачику ти мiй».

І згас.

Бiльше нiхто цього не помiтив. Джейк iще раз зиркнув на поiзд, чекаючи, що лiхтар знову блимне, а може, побоюючись, що триклятий паротяг оживе й посуне просто на нього. Але нiчого подiбного не сталося.

Вiдчуваючи, як калатае у грудях серце, Джейк припустив услiд за своiми супутниками.


3

У зоопарку Топiки («Всесвiтньо вiдомому зоопарку Топiки», гордо проголошували таблички) було повно порожнiх клiток i дохлих звiрiв. Деякi зi звiльнених тварин втекли, але решта здохли на мiсцi. Там, куди показував вказiвник iз написом «Горили», були великi мертвi мавпи, якi, схоже, померли, тримаючи одна одну за лапи. Еддi вiдчув, що до очей йому пiдступають сльози вiд цього видовища. Вiдтодi, як його тiло звiльнилося вiд героiну, його емоцii завжди перебували на небезпечнiй межi, за якою починався буревiй. Старi друзяки б його засмiяли.

За ареалом горил на стежцi лежав мертвий вовк. Обережно наблизившись до нього, Юк обнюхав родича, витягнув шию i завив.

– Джейку, нехай вiн перестане. Примусь його, чуеш? – рiзко кинув Еддi. До нього раптом дiйшло, що нiздрi вловлюють запах розкладених тiл. Сморiд був слабкий, пiд палючим лiтнiм сонцем вiн майже вивiтрився, але i його залишкiв було цiлком достатньо, щоб викликати непереборний потяг до блювання. Але не було чим – Еддi не мiг згадати, коли вiн iв востанне.

– Юк! До мене!

Юк видав останню ноту i повернувся до Джейка. Присiвши бiля нiг хлопчика, вiн подивився на нього знизу вгору своiми дивовижними очима, обведеними золотом обручок. Джейк узяв його на руки, зробив добряче коло, обходячи вовка, i знову поставив шалапута на стежку.

Шлях привiв iх до схiдцiв, що круто вели вниз (крiзь камiння вже почав пробиватися бур’ян). Вже стоячи бiля iх початку, Роланд озирнувся на зоопарк i сад. Звiдти вiдкривався хороший огляд iграшковоi залiзницi, якою Чарлi возив дiтлахiв по всьому Гейдж-парку. Налетiв холодний вiтер, i бульвар Гейдж лунко засипало опалим листям.

– Так загинув лорд Перт, – пробурмотiв Роланд.

– І земля здригнулася, коли вiн упав, – пiдхопив Джейк.

Роланд глянув на нього здивовано, наче людина, що пробудилася з глибокого сну, потiм усмiхнувся й обiйняв хлопчика за плечi.

– Свого часу я грав Лорда Перта.

– Справдi?

– Так, Джейку. Невдовзi я про це розповiм.


4

Сходи привели iх до вольеру, де було повно мертвих екзотичних птахiв. За ним стояла закусочна з рекламою «найкращого в Топiцi буфалобургера» (зважаючи на мiсце ii розташування, гумор ситуацii був чорний), а за закусочною виднiлася ще одна арка з вивiскою «Повертайтеся до Гейдж-парку!» Ще далi вгору пiднiмався пандус для в’iзду на автостраду з обмеженим доступом. Понад нею було добре видно зеленi знаки, якi вони помiтили здаля.

– Знову гульки на платнiй дорозi, – майже нечутно прошепотiв Еддi. – Хай iй чорт, – i зiтхнув.

– Ти про що, Еддi?

Джейк теж зацiкавився, але зрештою подумав, що Еддi не вiдповiсть. Той стояв, узявшись за ручки нового вiзка, i коли Сюзанна повернула до нього голову, вiдвiв погляд. Та потiм глянув у вiчi, спочатку Сюзаннi, потiм Джейковi.

– Нiчого доброго. Втiм, до того, як отой Герi Купер[6 - Герi Купер – американський актор, виконавець багатьох ролей у вестернах.] перетягнув мене через Великий континентальний роздiл, у моему життi взагалi не було нiчого доброго.

– Ти не конче мусиш…

– Та нiчого. Ми з друзяками – я, мiй брат Генрi, Бам О’Хара (зазвичай, бо в нього була машина), Сандра Корбiт i часом один друг Генрi, якого ми називали Джиммi Полiо – збиралися разом i вкидали до капелюха папiрцi зi своiми iменами. Потiм витягали один, i той, чие iм’я було на папiрцi, вiн або вона, якщо це була Сендi, мусив залишатися тверезим. Ведучий гульок – так його називав Генрi. Іншi накачувалися наркотою. Потiм усi вантажилися в Бумiв «крайслер» i iхали трасою 95 в Коннектикут чи автострадою Таконiк на пiвнiч штату Нью-Йорк… тiльки ми цю автостраду називали «траса Кататонiк». Слухали на магнiтолi касети «Крiденс», Марвiна Гея або навiть золотi хiти Елвiса. Вночi було суперово. А найкраще – пiд повним мiсяцем. Ми каталися годинами, часом витикали голови у вiкна, як собаки, дивилися на мiсяць i спостерiгали, як одна за одною з’являються зорi. У нас це називалося гульками на платнiй дорозi, – Еддi всмiхнувся. Усмiшка вийшла силувана. – Ото житуха була, скажу я вам, чуваки.

– Прикольно, – сказав Джейк. – Я маю на увазi не наркотики, а те, як ви з друзями каталися вночi. Це, мабуть, чудово – дивитися на мiсяць i слухати музику.

– Це й було чудово, – погодився Еддi. – Чудово, навiть незважаючи на те, що ми були такi обковтанi, що могли б з однаковим успiхом помочитися як собi на черевики, так i в кущi, – вiн зробив паузу. – Але найжахливiше в усьому цьому саме те, що це було чудово.

– Гульки на платнiй дорозi, – промовив стрiлець, наче зважуючи слова. – Що ж, ходiмо, погуляемо.

Вони вийшли з Гейдж-парку i рушили через дорогу в бiк пандуса.


5

Обидва дорожнi вказiвники, що позначали в’iзд на автостраду, хтось замалював фарбою з балончика. Знак iз написом «Сент-Луiс 215» перетинали навскiснi чорнi лiтери:








На тому, що проголошував «До наступного майданчика для вiдпочинку 10 миль», був iнший напис:








жирними червоними лiтерами. Навiть пiсля спекотного лiта червiнь фарби залишилася вражаюче яскравою й одразу впадала в око. Кожен знак був прикрашений символом ока:








– Роланде, ти часом не знаеш, що означае вся ця дурня? – поцiкавилася Сюзанна. Стрiлець заперечно похитав головою, але вигляд у нього був стурбований. Вiдсторонений, самозаглиблений вираз не зникав iз його очей.

Вони покрокували далi.


6

У тому мiсцi, де пандус вливався в автостраду, двое чоловiкiв, хлопчик i пухнастик-шалапут зiбралися довкола Сюзанни та ii нового вiзка. Всi погляди були спрямованi на схiд.

Еддi не знав, яка транспортна ситуацiя чекае iх на виходi з Топiки, але тут усi ряди в обох напрямках (що на захiд, що на схiд) були загаченi легковими автомобiлями та вантажiвками. Здебiльшого на багажники машин були навантаженi кучугури предметiв ужитку, якi впродовж цiлого сезону дощiв вкривалися iржею.

Втiм, наразi транспорт був для них найменшою проблемою. Вони стояли й мовчки дивилися на схiд. По обидва боки вiд автостради розкинулося мiсто. Подекуди виднiлися шпилi церков, смуга забiгайлiвок («У Арбi», «У Вендi», «Макдональдс», «Пiцца Хат» i ще одна – «Боiнг-боiнг бургери», про котру Еддi нiколи не чув), автосалони, дах боулiнг-клубу пiд назвою «Гартленд-лейнз». Попереду вони бачили ще один з’iзд iз автостради, зi знаком «ГОЛОВНИЙ ШПИТАЛЬ ТОПІКИ». Там, де закiнчувався з’iзд, похмуро бовванiв порослий плющем масивний старий будинок iз червоноi цегли. Мiж пагонiв прозирали крихiтнi вiкна, схожi на переляканi очi. Еддi вирiшив, що ця будiвля неодмiнно мае бути лiкарнею – таке собi чистилише на державнiй дотацii, де бiдолашнi грiшники годинами просиджували на пластикових стiльцях, аби тiльки потрапити на прийом до лiкаря, який змiрить iх таким поглядом, наче вони не люди, а лайно собаче.

За шпиталем мiсто раптово закiнчувалося, i починався тонкохiд.

Еддi здалося, що вiн бачить рiвну поверхню стоячоi води, схожу на велетенське болото. Срiблястий i мерехтливий, тонкохiд обступав насип автостради 70 з обох бокiв, i вiд його ряхтiння дорожнi знаки, огорожа й нерухомi автомобiлi хвилювали в повiтрi, наче мiражi. І вусiбiч ширився звук – неприемний, булькотливий звук смердючого варива.

Сюзанна скривилася й затулила вуха руками.

– Не знаю, як я це витримаю. Не хочу здатися вам нудною, але менi вже хочеться блювати, хоч я цiлий день маковоi краплини в ротi не мала.

Еддi почувався так само. Проте, попри нудоту, вiдiрвати погляд вiд тонкоходу вiн не мiг. Це видовище надреального пробуджувало в ньому асоцiацii… з чим? З лицем потойбiччя? Нi. Велетенське бурмотливе марево, що розкинулося перед ними, не мало обличчя, було, в сутностi, повною протилежнiстю до обличчя, але в нього було тiло… зовнiшнiсть… присутнiсть.

Так. І в цьому була найбiльша дивовижа. Тонкохiд мав присутнiсть, як той демон, що з’явився в кружалi з каменiв, коли вони намагалися видобути Джейка.

Тим часом Роланд порпався в надрах свого кошеля. Поперевертав усе всерединi догори дригом й нарештi на самому днi знайшов потрiбне. Жменю набоiв. Вiн узяв Сюзанну за руку, знявши ii з бильця вiзка, i поклав iй на долоню двi кулi. Потiм узяв ще двi кулi й позатикав собi вуха. За його дiями Сюзанна спостерiгала спершу з вiдвертим подивом, потiм з недовiрою i нарештi з сумнiвом, але зрештою вчинила так само. І майже миттево ii обличчя прояснилося.

Еддi зняв зi спини наплiчника i витяг наполовину повну коробку набоiв сорок четвертого калiбру, що застосовувалися в Джейковому «рюгерi». Але стрiлець похитав головою i простягнув долоню, на якiй було ще чотири патрони – два для Еддi й два для Джейка.

– А цi хiба не пiдходять? – Еддi видобув пару набоiв iз коробки, яку Джейк узяв iз шухляди столу Елмера Чемберза.

– Цi кулi з вашого свiту, тож вони не зможуть притлумити звук. Не питай, звiдки менi це вiдомо, просто вiдомо, i все. Звiсно, ти можеш спробувати, але це марно: вони непридатнi.

Еддi показав на патрони, якi простягав йому Роланд.

– Та цi ж теж з нашого свiту. Зброярня на розi Сьомоi й Сорок дев’ятоi. Здаеться, магазин Клеменца, якщо менi не зраджуе пам’ять.

– Нi, це моi набоi, Еддi. Хоч я iх уже не раз заряджав, але походять вони з зеленого краю. З Гiлеаду.

– Тобто це тi, що промокли? – недовiрливо спитав Еддi. – Останнi з мокрих набоiв? З тих, що до останньоi порошинки промокли на узбережжi?

Роланд тiльки кивнув.

– Ти ж казав, що стрiляти ними вже неможливо! Навiть якщо вони просохнуть! Адже порох… як ти тодi сказав? О, вичах!

Роланд знову кивнув.

– То чого ж ти iх не викинув? Нащо тягати за собою кулi, якими не можна стрiляти?

– А пам’ятаеш тi слова, якi слiд казати пiсля полювання, щоб зосередитися, Еддi? Як я тебе навчав?

– «Отче, спрямуй моi руки й серце, щоб не пропала жодна частка цiеi тварини».

І Роланд кивнув утрете. Джейк взяв два набоi i заткнув ними вуха. Еддi забрав два останнiх, але спершу спробував використати тi, що витрусив з коробки. Вони дещо притлумлювали звук тонкоходу, але не усували його повнiстю – звук вiбрував у нього в головi, вiд нього, як пiд час застуди, сльозилися очi, а носова перетинка, здавалося, зараз вибухне. Довелося витягти недiездатнi кулi й натомiсть вставити бiльшi, з Роландових старовинних револьверiв. «Я затикаю вуха кулями, – подумав Еддi. – Мама б сказилася». Але це не мало значення. Звук тонкоходу щез чи принаймнi стих, перетворившись на далеке дзижчання, – ось що було важливо. Вiн очiкував, що коли заговорить до Роланда, власний голос звучатиме глухо (наче тодi, коли у вухах були бiрушi), але виявилося, що вiн чудово чуе сам себе.

– Цiкаво, а е щось таке, чого ти не знаеш? – спитав вiн, повернувшись до стрiльця.

– Так. Я багато чого не знаю.

– А як же Юк? – спитав Джейк.

– Думаю, з Юком все буде добре, – сказав Роланд. – Ходiмо, до темряви треба пройти кiлька миль.


7

Схоже, бурмотiння тонкоходу геть не турбувало Юка, проте вiн намагався нi на крок не вiдходити вiд Джейка Чемберза, недовiрливо зиркаючи на автомобiлi, що загачували проiзд на схiд автостради 70. Втiм, Сюзанна бачила, що цi машини не повнiстю перекривали трасу. Поступово центр мiста залишався позаду i автомобiльний затор зменшувався. Та навiть у тих мiсцях, де скупчення машин було значним, хтось повiдтягував нерухомi тачки вбiк. Багато iх перетягли на резервну смугу, яка в межах мiста являла собою бетонний роздiлювач, а за його межами поросла травою.

«А тут хтось добряче попрацював з евакуатором», – подумала Сюзанна, i ця думка звеселила iй душу. Поки лютувала епiдемiя, нiкому б i на думку не спало розчищати шлях посеред автостради. Якщо ж хтось зробив це по ii закiнченнi… якщо на той час ще хтось залишився серед живих, то це означало, що чума забрала не всiх людей у мiстi. І тi некрологи щiльним текстом зовсiм не означали кiнець усьому.

Подекуди в автомобiлях виднiлися трупи, але цi теж були висхлi, як i тi, що лежали бiля пiднiжжя вокзальних сходiв. Мумii, пристебнутi пасами безпеки. Але здебiльшого машини стояли порожнi. Сюзанна збагнула, що водii й пасажири, що потрапили у затор, мабуть, далi пiшли пiшки, намагаючись будь-що вибратися з зони епiдемii, але напевно, то була не едина причина, що змусила iх вилiзти з-за керма.

Сюзанна чудово розумiла: в разi, якби вона сама вiдчула симптоми фатальноi хвороби, то жодна сила в свiтi, окрiм залiзного ланцюга, не втримала б ii за кермом. Якщо вже помирати, то ближче до Бога, просто неба, на свiжому повiтрi. Найкраще – на пагорбi, десь на пiдвищеннi, в крайньому разi на пшеничному полi. Все, що завгодно, аби тiльки не задихатися вiд кашлю, вдихаючи пахощi освiжувача повiтря, що метляеться на дзеркалi заднього огляду.

Водночас Сюзанна вiдчувала, що вони ще надибають безлiч мертвих людей, якi рятувалися втечею. Але не зараз. Бо iснував тонкохiд. Вони з супутниками неухильно наближалися до нього, i той момент, коли вони потрапили в його поле, був дуже вiдчутний. Їi тiло пробрав колючий дрож, викликаючи бажання пiдтягнути пiд себе вкороченi ноги. Навiть вiзок на мить спинився. Жiнка озирнулася й побачила, що Роланд, Еддi та Джейк тримаються за животи й кривляться. У них усiх був такий вигляд, наче iм водночас скрутило шлунки. Потiм Еддi й Роланд випросталися. Джейк нахилився погладити Юка, бо той занепокоено спостерiгав за господарем.

– Хлопцi, з вами там все гаразд? – спитала Сюзанна голосом Детти Волкер – напiвбурчливо, напiвжартома. Цей голос просто мимоволi вирвався назовнi.

– Еге ж, – вiдповiв Джейк. – Та менi все одно наче бульбашка в горлi застрягла, – розмовляючи з нею, вiн тривожно поглядав на тонкохiд. Тепер срiбляста порожнеча оточувала iх зусiбiч, неначе цiлий свiт перетворився на Норфолкськi болота перед свiтанком. Дерева, що росли неподалiк, витикалися зi срiбноi поверхнi, вiдкидаючи викривленi вiдображення, якi весь час рухалися, нi на мить не застигаючи й не залишаючись у фокусi. Трохи вiддалiк Сюзанна бачила вежу елеватора, i вежа наче пливла в повiтрi. На ii бiчнiй стiнi рожевими лiтерами, якi за нормальних умов освiтлення могли бути червоними, було виведено два слова: ГЕДІШ ФІДС.

– А менi здаеться, що в мене бульбашка в мiзках, – сказав Еддi. – Боже, ви тiльки погляньте, як ця гидота тремтить i переливаеться.

– А ти досi його чуеш? – спитала Сюзанна.

– Еге. Але слабенько. Жити можна. А ти?

– Угу. Ходiмо.

У Сюзанни склалося таке враження, що вона летить крiзь рванi хмари в лiтаку з вiдкритою кабiною. Здавалося, вони вже пройшли багато миль крiзь те бурмотливе напiвпрозоре марево – не зовсiм туман i не зовсiм воду. Часом у ньому вимальовувалися якiсь обриси (комора, трактор, рекламний щит), потiм усе щезало i видно було тiльки дорогу, що незмiнно бiгла над яскравою, проте якоюсь невиразною поверхнею.

А потiм тонкохiд раптово закiнчився. Бурмотiння стало ледь чутним, можна було навiть без особливих наслiдкiв витягти з вух кулi, принаймнi, наразi, поки вони не дiйшли до iншого краю. Знову з’явилися краевиди…

Втiм, навряд чи можна було назвати iх краевидами, бо в Канзасi краевидiв не було. Натомiсть були вiдкритi поля й час вiд часу траплялися охопленi полум’ям дiброви, серед яких губилися джерела й ставки. Звiсно, не Великий Каньйон i не хвилi, що розбиваються об портлендський маяк, але принаймнi вiддалiк було видно обрiй, i це допомагало трохи позбутися не надто приемного враження, що вони похованi живцем. А потiм знову довелося зануритися в повiтряний слиз. Сюзанна подумала, що найкраще описав враження вiд тонкоходу Джейк, коли сказав, що це наче нарештi потрапити в сяйво мiражу, який, бува, примариться десь у далечинi в спекотний день на автострадi.

Та хай там як його не описуй, перебувати всерединi тонкоходу було жахливо. Там було задушливо, наче тебе замкнули в чистилищi й увесь свiт, крiм двох смуг дороги й решток машин, що, мов остови покинутих суден, самотньо стирчали в крижаному океанi, зник.

«Будь ласка, допоможи нам вибратися, – благала Сюзанна Бога, в якого бiльше не вiрила. Ранiше в неi була вiра в якусь надприродну силу, проте вiдтодi, як вона отямилася на узбережжi Захiдного моря, ii сприйняття невидимого свiту суттево змiнилося. – Будь ласка, допоможи нам знову знайти Промiнь. Допоможи врятуватися з цього мовчазного свiту смертi».

Бiля знаку з написом «БІГ-СПРІНГС 2 МИЛІ» вони потрапили в найбiльшу за весь цей час дiлянку вiдкритого простору. За iхнiми спинами сiдало сонце, пронизуючи променями хмари. Сонце розкидало шкарлатнi скалки поверхнею тонкоходу, освiтило шибки вiкон i хвостовi фари нерухомих машин вiдтiнками вогню. Обабiч вдалину простиралися неозорi порожнi поля. «Повна земля прийшла й пiшла, – подумала Сюзанна. – Жнива теж скiнчилися. Це те, що Роланд називае закриттям року». Ця думка примусила ii здригнутися.

– Тут станемо табором на нiч, – сказав Роланд невдовзi по тому, як вони проминули виiзд на Бiг-Спрiнгс. Вони бачили, що далеко попереду тонкохiд знову заповзае на шосе, але до цього мiсця було ще багато миль… У схiдному Канзасi, як з’ясувала для себе Сюзанна, видно дуже далеко. – Хмизу можна назбирати, не пiдходячи надто близько до тонкоходу, i звук не надто вiдчуватиметься. Може, навiть вдасться спати без набоiв у вухах.

Еддi й Джейк перелiзли через поруччя, спустилися з насипу й назбирали на березi висхлого струмка гiлляччя, не вiдходячи один вiд одного, як порадив iм Роланд. Коли вони поверталися, хмари знову поглинули сонце й на свiт уже спускалися попелястi нуднi сутiнки.

Стрiлець наробив трiсок для розпалювання i склав з них щось на кшталт дерев’яного комина на аварiйнiй смузi шосе. Тим часом Еддi перейшов на середню смугу, стояв там, тримаючи руки в кишенях, i дивився на схiд. Минуло кiлька секунд, i до нього приедналися Джейк та Юк.

Роланд дiстав кремiнь i кресало, викресав iскру до свого iмпровiзованого димоходу, i невдовзi на шосе вже весело трiскотiло маленьке багаття.

– Роланде! – покликав Еддi. – Сьюз! Ходiть-но сюди! Погляньте на це!

Сюзанна вже почала обертати колеса, а потiм Роланд, востанне перевiривши, чи все добре з багаттям, узявся за ручки й повiз ii.

– А куди дивитися? – поцiкавилася жiнка.

Еддi показав. Спершу Сюзанна нiчого не бачила, хоча на добрих три милi вперед дорогу було iдеально видно, навiть поза тим мiсцем, де ii знову перекривав тонкохiд. Потiм… так, щось наче замрiло. Якийсь обрис на межi, що роздiляе видиме й невидиме. Звiсно, якщо то був не останнiй промiнчик свiтла…

– Це будинок? – спитав Джейк. – Якщо так, то вiн стоiть просто на дорозi!

– Що там, Роланде? – спитав Еддi. – У тебе ж найгострiший зiр у цiлому всесвiтi.

Певний час стрiлець мовчав. Вiн стояв i дивився вперед, тримаючись великими пальцями рук за кобуру.

– Роздивимось, коли наблизимось, – нарештi мовив вiн.

– Та ну! Тобто трясця твоiй матерi! Ти знаеш, що то таке, чи не знаеш? – вигукнув Еддi.

– Роздивимось, коли пiдiйдемо ближче, – повторив стрiлець, ухилившись вiд вiдповiдi. Клацаючи пiдборами, вiн пiшов через смуги, що вели на схiд, до свого багаття.

Сюзанна подивилася на Джейка й Еддi та знизала плечима. Вони вiдповiли iй тим самим… i хлопчик зайшовся веселим смiхом. Сюзаннi подумалося, що зазвичай малий поводився так, наче йому щонайменше вiсiмнадцять, а не одинадцять рокiв. Але вiд того смiху вiн здавався дитям, якому невдовзi виповниться десять, i Сюзаннi це страшенно подобалося.

Зиркнувши на Юка, вона побачила, що той дивиться на них найщирiшим у свiтi поглядом i намагаеться стенути плечима.


8

Вони з’iли загорнутi в листки делiкатеси, якi Еддi називав стрiльцевими буритосами. Що бiльше сутенiло, то ближче вони пiдсувалися до вогню й пiдкидали в полум’я дров. Десь на пiвднi час вiд часу гукав птах. Ще нiколи в життi Еддi не доводилося чути настiльки самотнього крику. Вони майже не розмовляли мiж собою, та й не майже – взагалi нiколи не розмовляли о цiй порi, збагнув Еддi. Неначе час, коли свiтло й темрява мiнялися на землi мiсцями, був якийсь особливий i чомусь позбавляв iх потужного вiдчуття едностi, яку Роланд називав ка-тетом.

Джейк пiдгодовував Юка, даючи йому шматочки сушеноi оленини зi свого останнього згортка. Сюзанна сидiла, схрестивши вкритi шкiряною накидкою ноги, на своiй скатанiй постелi й мрiйливо дивилася у вогонь. Роланд лежав, спираючись на лiктi, й дивився в небо, де хмари майже розсiялися i крiзь них прозирали зорi. Еддi й собi пiдвiв погляд i побачив, що Староi Зорi й Староi Матiнки вже нема, iхнi мiсця у небесному склепiннi посiли Пiвнiчна зiрка i Велика Ведмедиця. Можливо, це i не його свiт, адже в його свiтi немае автомобiлiв марки «такуро», «Монархiв iз Канзас-Сiтi» й забiгайлiвок iз назвою «Боiнг-боiнг бургери», але Еддi хотiлося думати, що його свiт десь поряд. «Може, цей свiт межуе з нашим», – вирiшив вiн.

Коли десь вiддалiк знову закричав птах, Еддi теж звiвся на лiктi й глянув на Роланда.

– А пам’ятаеш, ти хотiв нам щось розповiсти? Моторошну iсторiю своеi юностi. Сюзен, так, здаеться, звали ту дiвчину?

Якусь мить стрiлець не вiдривав погляду вiд небесного склепiння, i Еддi подумав, що тепер настала черга Роланда витати в хмарах. Але потiм вiн подивився на своiх друзiв, i погляд у нього був навдивовижу покаянний i тривожний.

– Не подумайте, що я морочу вам голови. Але чи дасте ви менi ще один день на обдумування? А може, щоб вони менi наснилися, знадобиться ще одна нiч. Це давнi справи, мертвi справи, але я… – вiн у розпачi розвiв руками. – Деякi справи навiть пiсля смертi не спочивають з миром. Їхнi кiстки волають з-пiд землi.

– Це привиди, – сказав Джейк, i в його очах Еддi побачив тiнь жахiття, яке вiн пережив у будинку в Датч-Гiлi. Того жахiття, яке навалилося на нього, коли Охоронець Дверей вийшов зi стiни i потягнувся до нього лапою. – Інодi привиди iснують. Інодi вони повертаються.

– Так, – погодився Роланд. – Інодi iснують, iнодi повертаються.

– Краще не треба наганяти страху, – сказала Сюзанна. – Часом, коли ти знаеш, що зараз буде непереливки, краще сiсти на коня й пуститися галопом.

Ретельно зваживши цi слова, Роланд пiдвiв на неi очi.

– Завтра ввечерi, коли розпалимо багаття, я розповiм вам про Сюзен. Клянуся iменем батька.

– А нам потрiбно це чути? – зопалу спитав Еддi. І сам здивувався, що цi слова зiрвалися йому з вуст, бо вiн як нiхто iнший цiкавився минулим стрiльця. – Тобто якщо тобi болить, Роланде, то, може, не варто…

– Я не певен, що вам треба це чути, але впевнений, що менi конче потрiбно розповiсти. Наше майбутне – це Вежа. І щоб iти до неi з чистим серцем, я мушу якомога надiйнiше поховати свое минуле. Розповiсти геть усе менi забракне сил, бо в моему свiтi навiть минуле не стоiть на мiсцi, речi у ньому мiняються мiсцями. Але ця одна-едина iсторiя заступить собою решту.

– А це вестерн? – раптом спитав Джейк.

Роланд здивовано глянув на нього.

– Я не розумiю, про що ти, Джейку. Так, Гiлеад – це баронiя Захiдного Свiту[7 - Вестерн – букв.: захiдний (англ.).], Меджис також, але…

– Вестерн-вестерн, – пiдтакнув Еддi. – Усi Роландовi iсторii – це вестерни, – вiн лiг i натягнув на себе ковдру. З заходу й сходу до його вух долiтало слабке бурмотiння тонкоходу. Вiн понишпорив у кишенях, шукаючи набоiв, якi дав йому Роланд, i вдоволено кивнув, коли намацав потрiбне. Напевно, вночi вiн зможе спати без них, але завтра вони точно йому знадобляться. Гульки на платнiй дорозi ще не скiнчилися.

Сюзанна нахилилася над ним i поцiлувала в кiнчик носа.

– Спатоньки, любий?

– Угумсь, – сказав Еддi, пiдкладаючи руки пiд голову. – Не щодня менi доводиться проiхатися на найшвидшому у свiтi потязi, знищити найрозумнiший у свiтi комп’ютер, а потiм дiзнатися, що всiх людей викосив грип. І все це, прошу зазначити, до обiду. Та вiд такого хто завгодно втомиться, – Еддi всмiхнувся й заплющив очi. Сон зморив його з усмiшкою на устах.


9

Йому снилося, що всi вони стоять на розi Другоi авеню й Сорок шостоi вулицi, перед невисоким дощаним парканом, за яким простираеться пустир, порослий бур’яном. На них був дивний одяг Серединного свiту – пiстряве вбрання з оленячоi шкiри, старi сорочки, що так-сяк трималися купи завдяки булавкам i шнуркам. Але жоден iз перехожих, що поспiшали Другою авеню у справах, не звертав на них уваги. Нiхто не помiчав, що в Джейка на руках пухнастик-шалапут, а дорослi озброенi до зубiв.

«Бо ми привиди, – подумав Еддi. – Ми привиди, що не покояться з миром».

Паркан був обклеений афiшами. Одна повiдомляла про тур «Секс Пiстолз», знову об’еднаних (Еддi всмiхнувся про себе, бо думав, що вже хто-хто, а «Пiстолзи» нiколи не об’еднаються пiсля розпаду), iнша – про якогось комiка, Адама Сендлера, про якого Еддi в життi не чув, а третя – «Чаклунки» – про малих вiдьом. Саме на цiй афiшi темно-рожевими лiтерами кольору лiтнiх троянд було написано:

Ось той ведмiдь страхiтливий!

В очах його свiт весь вразливий.

Що було, що е – таемниця,

Мiж ними чекае на тебе вежиця.

– Он вона, – сказав Джейк, показуючи кудись пальцем. – Троянда. Посеред пустиря. Вона чекае на нас.

– Так, вона чарiвна, — сказала Сюзанна. А потiм показала на табличку бiля троянди, повернуту лицем до Другоi авеню. Голос i погляд у Сюзанни були тривожнi. – А з тим що робити?

На табличцi зазначалося, що двi компанii, «Будiвельна компанiя Мiлза» i «Нерухомiсть Сомбра» на мiсцi, де росла троянда, планували звести житловий комплекс «Затока Черепахи». Коли? НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ – туманно проголошувала табличка.

– Не варто про це турбуватися, – вiдповiв Джейк. – Той знак i ранiше там стояв. Вiн, либонь, старий, як…

І тут його слова заглушило ревiння двигуна, що набирав обертiв. Десь за парканом, з того боку, де була Сорок шоста вулиця, в повiтря почали пiднiматися хмари брудно-коричневого вихлопу, схожi на димовi сигнали тривоги. Аж раптом дошки паркану з того боку розлетiлися, i звiдти виiхав здоровенний червоний бульдозер. Навiть його лезо було червоним. Але криво виведенi на ньому слова – СЛАВА БАГРЯНОМУ КОРОЛЮ – були жовтi i яскравi, як сама панiка. На мiсцi водiя сидiв чоловiк, який украв Джейка на мостi через рiчку Сенд, iхнiй старий друзяка Гешер. Його лице, вкрите гнiйними чиряками, злостиво зиркало на них з-понад панелi приладiв. На головi в нього була каска, зсунута на потилицю, з написом чорними лiтерами «ЛИВАРНЯ ЛАМЕРКА». А над ними було намальоване лупате око.

Гешер опустив лезо екскаватора нижче. Воно шарпонуло навскiс по пустирю, перетворивши пляшки з-пiд пива й содовоi на блискучий порошок, крешучи з камiння iскри. Просто на його шляху кивала своею тендiтною голiвкою троянда.

– Побачимо, якоi ви тепер заспiваете! — закричала огидна проява. – Можете скiльки завгодно питати своi дурнi питання! Ваш старий друзяка Гешер любить загадочки! Але я все одно зрiжу й розiтру ту гидоту, що б ви там не питали! А потiм ще раз по нiй проiдуся! З корiнням i стеблом вирву, малята, з корiнням i стеблом!

Лезо червоного бульдозера посунуло на троянду, i Еддi вхопився за паркан. Вiн перестрибне, кинеться на троянду, спробуе захистити ii…

…та тiльки було вже пiзно. І вiн це знав.

Вiн озирнувся на iстоту, яка хихотiла на сидiннi водiя бульдозера й побачив, що Гешера нема. Тепер пекельною машиною керував Машинiст Боб, той самий, що iздив на Чарлi Чух-Чуху.

– Зупинися! — закричав Еддi. – Заради Бога, не треба!

– Не можу, Еддi. Свiт зрушив з мiсця, i я не можу спинитися. Я мушу рухатися разом з ним.

Але коли тiнь бульдозера накрила троянду, коли лезо розiтнуло один зi стовпчикiв, на яких тримався рекламний щит (Еддi побачив, як слова НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ на очах змiнюються, складаючись у ЗАРАЗ), вiн збагнув, що за кермом бульдозера навiть не Машинiст Боб.

За кермом сидiв Роланд.


10

Вiд його частого дихання в повiтря виривалися хмарки пари. Еддi пiдвiвся й сiв, вiдчуваючи, як холоне на розпашiлiй шкiрi пiт. Вiн був упевнений, що кричав, вiн не мiг не кричати. Але Сюзанна мирно спала поряд, тiльки макiвка витикалася з iхньоi спiльноi постелi. Лiворуч тихо посопував Джейк, однiею рукою обiймаючи увi снi Юка. Шалапут теж спав.

Лише Роланд не спав. Вiн сидiв на дальньому боцi бiля згаслого вогнища, у свiтлi зiрок чистячи револьвери, i спокiйно дивився на Еддi.

– Поганий сон, – не питав, а стверджував.

– Еге ж.

– Брат навiдався?

Еддi похитав головою – нi.

– Значить, Вежа снилася? Трояндове поле i Вежа? – Роландове обличчя залишалося незворушним, але Еддi чув у його голосi ледь помiтну цiкавiсть, яка завжди з’являлася, коли йшлося про Вежу. Якось Еддi сказав, що Вежа для стрiльця – мов той наркотик. І Роланд не заперечував.

– Цього разу нi.

– А що тодi?

Еддi здригнувся.

– Холодно.

– Так. Але подякуй своiм богам, що дощу нема. Осiннi дощi – це лихо, якого слiд по змозi уникати. То що тобi наснилося?

Еддi все не наважувався розповiсти.

– Роланде, правда ж, ти нiколи нас не зрадиш?

– Нiхто не скаже цього напевне, Еддi. Я вже не раз виступав зрадником. На мiй превеликий сором. Але… я думаю, цi днi позаду. Тепер ми ка-тет – одне цiле. Якщо я зраджу когось iз вас, навiть Джейкового пухнастого друга, то зраджу самого себе. А чому ти запитуеш?

– Але свою мету ти нiколи не зрадиш.

– Щоб я зрiкся Вежi? Нi, Еддi. Нi за що в життi. Розкажи менi свiй сон.

І Еддi розповiв, нiчого не приховуючи. Дослухавши до кiнця, Роланд подивився на своi револьвери й насупився. Скидалося на те, що, поки Еддi говорив, вони зiбралися самi, без його допомоги.

– Те, що я побачив тебе в кiнцi за кермом того бульдозера… що це означае? Що я не можу тобi довiряти? Що пiдсвiдомо…

– Це та ологiя-психо, мiстична кабала, про яку ви говорили зi Сюзанною?

– Так. Мабуть.

– Дурницi це все, – категорично заявив Роланд. – Вигадки. Сни або не означають нiчого, або означають усе. І коли вони означають усе, то майже завжди виникають у виглядi послань зi… скажiмо так, з iнших рiвнiв Вежi, – вiн уважно подивився на Еддi. – І не всi повiдомлення надсилають дружнi нам iстоти.

– Хтось чи щось без мила лiзе менi в голову? Ти це маеш на увазi?

– Гадаю, це можливо. Але мене ти теж маеш пильнувати. Я нормально ставлюся до спостерiгачiв, як ти вже знаеш.

– Я тобi довiряю, – сказав Еддi, i слова його прозвучали щиро, бо вiн знiтився, вимовляючи iх. І вираз розчулення, який миттю оживив Роландове обличчя, змусив Еддi задуматися над тим, як вiн взагалi мiг вважати цього чоловiка бездушним роботом. Можливо, стрiльцевi трохи бракуе уяви, але почуття в нього е, в цьому можна навiть не сумнiватися.

– У твоему снi, Еддi, е дещо, що дуже мене непокоiть.

– Бульдозер?

– Так, ця машина. Загроза трояндi.

– Роланде, Джейк бачив ту троянду. З нею все було гаразд.

– У його часi, саме в той день, троянда мала чудовий вигляд. Але це не означае, що так триватиме й надалi. Якщо почнеться будiвництво, про яке попереджав щит… якщо приiде бульдозер…

– Цей свiт не единий, iснують iншi, – сказав Еддi. – Пам’ятаеш?

– Деякi речi можуть iснувати лише в одному. В одному де, в одному коли, – Роланд лiг на спину й подивився на зорi. – Ми мусимо захистити ту троянду. Будь-якою цiною.

– Думаеш, це дверi? Дверi, що ведуть до Темноi Вежi?

Стрiлець подивився на нього, i в його очах раптом зблиснули всi зорi небес.

– Я думаю, що це сама Вежа. А якщо ii знищать…

Його очi заплющилися. Бiльше вiн нiчого не сказав.

Еддi ще довго лежав без сну.


11

Свiтанок нового дня видався ясний, сонячний i холодний. На тлi ранкового сяйва рiч, яку Еддi помiтив увечерi, виднiлася краще, але досi лишалася незбагненною. Ще одна загадка. Чорт, як же вони йому вже впеклися.

Вiн мружився, силкуючись роздивитися, що криеться за неясними обрисами, затуляючи очi руками вiд сонця. З одного боку вiд нього була Сюзанна, з другого – Джейк. Роланд бiля решток багаття пакував iхнi гунна. (Цим словом вiн називав усi iхнi лахи.) Здавалося, те, що виднiлося попереду, його анiтрохи не цiкавило, i бажання дiзнатися, що це, вiн не мав.

Чи далеко ще йти? Тридцять? П’ятдесят миль? Здавалося, вiдповiдь залежить вiд того, чи далеко простягаеться поле видимостi в цiй рiвниннiй мiсцинi. Еддi не знав вiдповiдi. Лише в одному вiн був впевнений: Джейк не помилився принаймнi у двох пунктах – то була якась будiвля i стояла вона на шосе, займаючи всi чотири смуги. Інакше й бути не могло, бо як би тодi вони могли ii бачити? Довкола шосе був тонкохiд, вiн би ii поглинув.

Може, вона стоiть на однiй iз вiдкритих дiлянок, тiй, якi Сюзанна називае дiрками в хмарах. А може, перед тим мiсцем тонкохiд закiнчуеться. А ще можливо, що це чортовi глюки, от що це. Що б там не було, тобi краще на деякий час викинути це з голови. Спочатку гульки на платнiй дорозi.

Але будiвля манила його до себе, як зачарована. Вона була як повiтряно-неземна цукерка «Тисяча й одна нiч» у блакитнiй iз золотом обгортцi. Втiм, Еддi здогадувався, що синь позичена в небес, а золото – у ранкового сонця.

– Роланде, а ходи-но сюди на хвилину!

Спершу вiн думав, що стрiлець навряд чи послухаеться, але той пiдтягнув сиром’ятний шнурок на Сюзанниному ранцi, пiдвiвся, вперся руками в поперек, потягнувся, а потiм пiдiйшов до Еддi.

– О боги, в цiй бандi господарством займаюся тiльки я, – напiвжартома пробурчав вiн.

– Ми допоможемо, – пообiцяв Еддi. – Як завжди. Але спершу поглянь-но туди.

Роланд кинув у той бiк, куди показував Еддi, лише побiжний погляд, так, наче не хотiв визнавати навiть самого факту iснування будiвлi.

– Це ж скло, правда? – спитав Еддi.

Роланд ще раз скоса зиркнув.

– Начебто, – сказав, як вiдрiзав.

– У моему свiтi багато скляних будiвель, але здебiльшого всi вони офiснi. А та штука мае такий вигляд, наче потрапила сюди з Дiснейленду. Знаеш, що таке Дiснейленд?

– Нi.

– Тодi чому ти на неi не дивишся? – втрутилася Сюзанна.

Роланд подивився на далекий вiдблиск сонця, що вигравав на склi, – i знову лише побiжно, квапливо, скоса.

– Бо то халепа, – сказав вiн, – i ця халепа в нас на шляху. З часом ми до неi дiйдемо. Тож не варто лiзти в халепу, поки в неi ще не вскочили.

– А ми добудемося туди сьогоднi? – поцiкавився Джейк.

Роланд знизав плечима. Його обличчя залишалося непроникним.

– Як на те Божа воля, то вода буде.

– Господи, та ти мiг би заробити купу бабла, пишучи пророцтва для гадального печива, – пожартував Еддi, сподiваючись, що це викличе в Роланда усмiшку. Але марно. Стрiлець перейшов дорогу, опустився на колiно перед пожитками, закинув наплiчника й кошiль на спину й став чекати на своiх супутникiв. Зрештою всi спакувалися й знову вирушили в путь трасою 70 на схiд. Роланд самотньо крокував попереду, втупившись поглядом у носки своiх чобiт.


12

Увесь день вiн не зронив анi слова. Будiвля наближалася (халепа, i в нас на шляху, сказав вiн), i Сюзанна потроху починала розумiти причину його мовчанки. Вiн не сердився i не хвилювався через те, що на них чекае ввечерi. Це все через iсторiю, яку Роланд пообiцяв iм розповiсти. Вiн обдумував ii i очевидячки дуже хвилювався.

Коли вони зупинилися на обiд, будiвля вже добре вимальовувалася попереду. То був палац iз багатьма вежками, увесь iз дзеркального скла. Тонкохiд пiдступав просто до його стiн, але палац незворушно здiймався у височину, торкаючись вежами неба. Тут, у рiвниннiй сiльськiй мiсцевостi схiдного Канзасу, вiн виглядав як одна велика недоречнiсть. А втiм, нiколи в життi Сюзанна не бачила такоi гарноi будiвлi. Вона була навiть привабливiша за Крайслер-бiлдинг.

Вони наближалися, i Сюзанна вже не могла дивитися в iнший бiк. Споглядати, як у дзеркальних стiнах замку вiдбиваються пухкi хмарини, що пливуть собi в пiднебессi, було все одно що дивитися на неймовiрно приемний мiраж… мiраж, який не розсiюеться. В будiвлi була якась непорушнiсть, неспростовнiсть. Частково це вiдчуття пояснювалося тим, що палац вiдкидав тiнь, адже, як вiдомо, мiражi тiней не мають. Але було ще щось. Палац просто був там, де вiн був. Сюзанна не мала жодного уявлення, як ця казкова краса потрапила до краю дешевих генделикiв, але ii iснування було незаперечним. А решту вони дiзнаються з часом, подумала вона.


13

Вони мовчки облаштували табiр, мовчки спостерiгали, як Роланд робить зi скiпок димохiд, з якого розгориться iхне багаття, дивилися, як сонце охоплюе полум’ям скляний замок. Його вежi й зубчастi стiни спершу запалахкотiли червоним вогнем, потiм стали помаранчевими, потiм золотими i зрештою, коли на небесному склепiннi з’явилася Стара Зоря, миттево охололи до вiдтiнку вохри…

«Е нi, – подумала Сюзанна голосом Детти Волкер. – То не вона, мала. То Полярна Зоря. Та сама, яку ти роздивлялася вдома, коли сидiла в татуся на колiнах».

Але iй хотiлося побачити саме Стару Зорю, а ще Стару Матiнку. Вона здивувалася до глибини душi, збагнувши, що сумуе за свiтом Роланда, а потiм подумала, що це не дивно. Зрештою, в тому свiтi ii нiхто не називав чорнопикою сучкою (принаймнi, поки що), в тому свiтi вона знайшла чоловiка, якого покохала… i добрих друзiв. Вiд думки про них iй мимоволi схотiлося плакати, тож вона обiйняла Джейка i притисла його до себе. Хлопчик трохи опустив повiки й, усмiхаючись, дав себе обiйняти. Десь вiддалiк неприемно, але стерпно навiть без набоiв у вухах, стогнав i бурмотiв тонкохiд.

Коли зi скляного замку зникли останнi жовтi смуги свiтла, вони посiдали на смузi для пiшоходiв, а Роланд повернувся до багаття. Там наробив м’ясних згорткiв i роздав iжу по колу. Їли всi мовчки. Сюзанна помiтила, що Роланд узагалi майже не торкався iжi. Коли вечерю було закiнчено, по небу й скляних стiнах замка вже розсипався Чумацький Шлях. Зiрки у склi горiли, як болотнi вогнi в стоячiй водi.

Першим порушив мовчанку Еддi.

– Тебе нiхто не силуе. Ми тобi вибачаемо. Чи звiльняемо вiд цього. Чи що там в бiса треба, аби ти бiльше не сидiв з такою сумною фiзiею.

Роланд пустив його слова повз вуха. Вiн пив з бурдюка, притримуючи його лiктем, наче якийсь селюк, що п’е з глечика мiсячне сяйво, закинувши голову назад i витрiщаючись на зорi. Останнiй ковток вiн виплюнув на узбiччя.

– Доброго тобi врожаю, – сказав Еддi. Вiн не всмiхався.

Роланд не вiдповiв, тiльки зблiд, наче привида побачив. Чи почув.


14

Стрiлець повернувся до Джейка, i той вiдповiв йому серйозним поглядом.

– Випробування на мужнiсть я пройшов у чотирнадцять рокiв, наймолодшим з усього свого ка-тету – класу по-вашому. Либонь, нiхто, крiм мене, не проходив це випробування так рано. Я вже трохи розповiдав про це тобi, Джейку. Пам’ятаеш?

«Ти всiм нам потроху розповiдав», – хотiла було сказати Сюзанна, але стрималася й поглядом попередила Еддi, щоб вiн теж не розтуляв рота. Тодi Роланд був не при собi, вiн боровся з божевiллям – Джейк у його головi був мертвий та живий водночас.

– Коли ми гналися за Волтером? – спитав Джейк. – Пiсля придорожньоi станцii, але до того, як я… був змушений упасти?

– Так.

– Трохи пам’ятаю, але мало. Наче сон.

Роланд кивнув.

– Тодi слухайте. Тепер, Джейку, я можу розповiсти тобi бiльше, бо ти вже подорослiшав. Та й усi ми, здаеться, теж.

І вдруге Сюзанна слухала розповiдь Роланда, ловлячи кожне його слово. Розповiдь про те, як у дитинствi вiн випадково у покоях матерi натрапив на Мартена, радника свого батька (а власне, придворного чаклуна). Хоча, звiсно, все це було не випадково. Якби Мартен не прочинив дверi й не запросив його всередину, хлопчик пройшов би повз них, не зупиняючись. Мартен сказав Роландовi, що мати хоче його бачити. Вона сидiла у своему крiслi з низькою спинкою, i йому вистачило одного погляду на неi, пригнiчену, з сумною усмiшкою й опущеним додолу поглядом, щоб зрозумiти: син був останньою людиною, яку волiла б бачити тiеi митi Габрiела Дескейн.

Решту йому розповiли рум’янець на ii щоках i червоний слiд вiд поцiлунку на шиi.

Так Мартен змусив його завчасу пройти випробування. Зброя, яку обрав Роланд (то був сокiл Давид), виявилася несподiванкою для його вчителя Корта, тож малий змiг його подолати, забрати в нього палицю… i нажити собi довiчного ворога в особi чаклуна Мартена.

Весь побитий, майже в комi, з набряклим лицем, бiльше схожим на дитячу гоблiнську маску, Корт спромiгся дати новоспеченому стрiльцевi пораду: триматися наразi якнайдалi вiд Мартена.

– Вiн сказав: хай iсторiя нашого бою обросте легендами, – розповiдав стрiлець Еддi, Сюзаннi й Джейковi. – Радив почекати, доки на обличчi моеi тiнi вiдросте борода, i тодi моя тiнь почне являтися Мартеновi у снах.

– І що, ти скористався його порадою? – спитала Сюзанна.

– Я не мав такоi нагоди, – обличчя Роланда скривилося в болiснiй посмiшцi. – Я збирався всерйоз ii обмiркувати, але не встиг, бо все… змiнилося.

– Отак завжди, правда? – спитав Еддi.

– Я поховав свого сокола, свою першу в життi й, мабуть, найкращу зброю. А потiм (про це я тобi точно ранiше не розказував, Джейку) пiшов до кварталу червоних лiхтарiв. Лiто того року видалося спекотне, з громом, блискавками i градом. І от у кiмнатi одного борделю, де зазвичай гуляв Корт, я вперше переспав iз жiнкою.

Вiн замислено тицьнув гiлкою в багаття, потiм збагнув, що пiдсвiдомо зробив символiчний жест, i, криво посмiхаючись, викинув палицю геть. Вона впала бiля колеса покинутого «додж-аспена» i згасла.

– Це було приемно. Займатися сексом було приемно. Звiсно, не настiльки чудово, як ми з друзями це собi уявляли й пошепки обговорювали, але все одно…

– Думаю, молодi хлопчики завжди переоцiнюють задоволення вiд сексу за грошi, сонце, – сказала Сюзанна.

– Я заснув пiд п’янi спiви, гру на пiанiно й стукiт граду за вiкном. А вранцi прокинувся вiд… ну… скажiмо так, я прокинувся так, як нiколи не сподiвався прокинутися в подiбному мiсцi.

Джейк пiдкинув у багаття дров, i язики полум’я миттю здiйнялися догори, вiдкидаючи спалахи на Роландовi щоки. Свiтло стерло глибокi тiнi, що залягли в нього пiд бровами i нижньою губою. І слухаючи його, Сюзанна збагнула, що внутрiшнiм зором бачить усе, що вiдбувалося того ранку, який, напевно, був просякнутий пахощами мокроi брукiвки i лiтнього повiтря, пiдсолодженого дощем, все, що сталося в шльондриному лiжку над шинком у нижнiх районах мiста Гiлеаду, баронii Нового Ханаану, клаптика землi, загубленого в захiдних краях Серединного свiту.

Просто хлопчик, якому все тiло болiло пiсля бою, щойно пiзнав таiну сексу. Просто хлопчик, який зараз виглядав молодше, на дванадцять, а не чотирнадцять рокiв, спокiйно спав, склепивши повiки своiх дивовижних синiх очей, а тiнi вiд густих вiй лежали на щоках. Хлопчик, чия рука покоiлася на грудях повii, а зап’ясток iз подряпинами вiд яструбиних пазурiв лежав на ковдрi. Хлопчик, який зараз востанне в життi мiцно спав, бо невдовзi йому судилося стати перекотиполем, котитися крутим схилом униз, як котиться камiнець, що випав iз гори скалля. Просто камiнець, що вибивае iншi камiнцi з iхнiх мiсць, аж поки вся гора таких камiнцiв не почне рухатися й земля не здригнеться вiд обвалу.

Просто хлопчик, просто камiнець на схилi. Вiн уже вiдколовся i скоро покотиться вниз.

У багаттi трiснув сучок. Десь у цьому снi канзаських рiвнин голосно зiтхнула якась звiрина. Сюзанна дивилася, як iскри облiтають Роландове обличчя, зараз бiльше подiбне до лиця столiтнього старого, i бачила в ньому хлопчика, улюбленця матiнки-лiта, що спав у лiжку хвойди. А потiм почула, як хряснули дверi кiмнати, обриваючи останнiй його сон у Гiлеадi.


15

Великими кроками чоловiк рiшуче перетнув кiмнату й пiдiйшов до лiжка (Роланд не встиг навiть розтулити очей, а жiнка, що спала на лiжку поряд, ще не почала реагувати на звук). Вiн був високий, худий, вбраний у линялi джинси й запилену сорочку з синьоi тканини. Голову покривав темно-сiрий капелюх зi стрiчкою зi змiiноi шкiри. Низько на стегнах гойдалися двi старезнi шкiрянi кобури. З них стирчали сандаловi рукiв’я, що iх хлопчик одного дня вiзьме з собою в тi краi, де навiть не мрiяв побувати цей похмурий чоловiк з несамовитим поглядом, сповненим синього вогню.

Роланд, ще навiть не розклепивши повiки, зiрвався з мiсця. Вiн перекотився на лiвий бiк постелi й сягнув рукою вниз, по те, що лежало пiд лiжком. Вiн рухався, як блискавка, так швидко, що аж страшно ставало, але Сюзанна побачила, чiтко побачила, що чоловiк у линялих джинсах був спритнiший. Вiн ухопив хлопця за плече й смикнув, вiд чого Роланд упав з лiжка й розтягнувся на пiдлозi. Але й там не розгубився: рука блискавично потяглася пiд лiжко. Але вхопити не встигла, бо чоловiк у джинсах припечатав йому пальцi чоботом.

– Козел! – задихнувся вiд болю хлопчик. – Ти вилуп…

Але очi в нього вже були розплющенi, тож нiщо не заважало йому побачити, що вилупком, який вдерся в кiмнату, був його батько.

Хвойда вже прокинулася i, клiпаючи очима, сидiла тепер у лiжку. Вираз обличчя в неi був тупий i невдоволений.

– Шо це таке? – зарюмсала вона. – Не можна так ломитися до людей! От я зараз як закричу…

Не звертаючи на неi анi найменшоi уваги, чоловiк сягнув рукою пiд лiжко й витяг двi кобури, в кожнiй по револьверу. Вони були великi й у свiтi, де мало хто володiв зброею, здавалися дивом. Та все одно до тих револьверiв, якi носив Роландiв батько, iм було далеко. І рукiв’я в них були не з дерева, а з iржавих металевих пластин. Щойно повiя побачила револьвери на стегнах у незнайомця i револьвери в нього в руках (тi, що iх носив ii юний клiент, аж поки вона не повела його нагору i там не зняла з нього всю зброю, крiм однiеi, з якою була найкраще обiзнана, бо до цього зобов’язувала професiя), як вираз тупоi капризулi з ii обличчя мов рукою зняло. Натомiсть воно стало якимось лисячим – повiя вмiла виживати вiд природи. Вона так швидко зiрвалася на ноги й вискочила у дверi, що гола дупа тiльки майнула в променях ранкового сонця.

Але нiхто не звернув на неi уваги: нi батько, що стояв бiля лiжка, нi син, який лежав оголений на пiдлозi бiля його нiг. Чоловiк у джинсах простягував кобури, якi Роланд дiстав iз закапелку пiд казармою для учнiв, вiдкривши зброярню ключем Корта. Чоловiк потрусив кобурами перед самим Роландовим носом, наче син був безпорадним щеням, а револьвери – порваними й пожованими капцями. Вiн тряс так сильно, що один револьвер випав. І Роланд упiймав його, хоч i був у зацiпенiннi.

– Я думав, що ти на заходi, – сказав хлопець. – У Кресii. Пiсля того як Фарсон i його…

Батько дав йому таку зуботичину, що хлопчика вiдкинуло в iнший куток кiмнати. З кутика рота потекла цiвка кровi. Першим бажанням розлюченого Роланда було нацiлити на батька револьвер, який вiн тримав у руцi.

Стiвен Дескейн, взявши руки в боки, стояв нерухомо. Вiн дивився на сина i прочитав цю думку ще до того, як вона сформувалася повнiстю. Його губи розiйшлися в широкiй посмiшцi, безрадiснiй i безнадiйнiй.

– Ну ж бо, стрiляй. Покiнчи зi мною, я не проти. О боги, яке це буде полегшення!

Роланд поклав револьвер на пiдлогу i тильним боком долонi вiдштовхнув його подалi. Раптом спусковий гачок здався йому якимось чужим, його пальцi бiльше не хотiли вiдчувати його. Цi пальцi перестали слухатися господаря. Вiн збагнув це вчора, десь приблизно о тiй порi, коли зламав Кортовi носа.

– Тату, я вчора пройшов випробування. Я забрав у Корта палицю. Я перемiг. Тепер я справжнiй чоловiк.

– Тепер ти справжнiсiнький йолоп, от ти хто, – вiдрубав батько. Його усмiшка зiв’яла, i без неi вiн здавався смертельно змученим i старим. Вiн важко опустився на хвойдине лiжко, подивився на кобури, що iх досi тримав у руках, i кинув iх на пiдлогу. – Ти чотирнадцятирiчний дурень, а це найгiрший, найвiдчайдушнiший рiзновид дурнiв, – вiн знову розлючено зиркнув на сина, але Роланду це навiть сподобалося. Принаймнi гнiв був кращий за той вираз утоми. Ту печать старостi на чолi. – Ще вiдколи ти був малий, я знав, що ти не генiй, але вчора ввечерi зрозумiв, що ти iдiот. Дозволив йому вiдправити себе, як того бичка, на бiйню! О боги! Ти забув лице свого батька! Скажи це!

І тут хлопчик розгнiвався сам. Все, що вiн учинив учора, було зроблено перед лицем батька, яке нi на мить не стиралося з його пам’ятi.

– Це неправда! – закричав вiн, сидячи голим задом на гострих скабках дерев’яноi пiдлоги борделю, спиною до стiни. У вiкно вже зазирали променi сонця й лагiдно торкали пушок на його чистiй, ще не вкритiй шрамами щоцi.

– Нi, правда, малий ти йолопе! Кретине! Вибачайся, або я з тебе шкуру живцем здеру!

– Я iх бачив! – вибухнув Роланд. – Твою дружину i твого мiнiстра… твого чарiвника! Я бачив його засос на ii шиi! На материнiй шиi! – Вiн потягнувся до револьвера й пiдняв його. Проте навiть попри весь сором i гнiв, пальцi навiть близько не торкнулися спускового гачка – револьвер учня вiн тримав за простий, неприкрашений метал ствола. – Сьогоднi я покладу край його мерзенному життю зрадника й спокусника. І якщо ти не хочеш менi допомагати, якщо тобi бракуе мужностi, то принаймнi вiдiйди вбiк i дай м…

Перш нiж Роланд устиг помiтити якийсь порух, один зi Стiвенових револьверiв уже опинився в руцi господаря. У маленькiй кiмнатi прогримiв оглушливий пострiл. Минула цiла хвилина, поки Роландовi вуха змогли розрiзнити тривожне белькотiння розмов, що йшло знизу. А револьвер учня мов вiтром здуло: вiд нього не лишилося нiчого, крiм пекучого свербiння в руцi. Револьвер вилетiв у вiкно i щез, змигнувши в повiтрi розтрощеним рукiв’ям. Так безславно закiнчилася його коротенька iсторiя в життi стрiльця.

Шокований, Роланд зиркнув на батька, i Стiвен вiдповiв йому довгим поглядом. Мовчки. Але тепер обличчя стало таким, яким Роланд пам’ятав його з раннього дитинства, – спокiйним i впевненим. Втома i лють зникли, наче iх i не було.

Нарештi батько заговорив.

– Я помилився. Вибач менi. Ти не забув мого лиця, Роланде. Та все одно ти дiяв нерозумно. Ти дозволив спровокувати себе людинi, яка стократ хитрiша за тебе. Дякуй богам i ка, що тебе не вiдправили на захiд, бо до цього був один крок. Ще одного стрiльця Мартен усунув би з дороги… з дороги Джона Фарсона… з дороги, що веде до iстоти, яка править ними всiма. – Вiн встав i розспростер обiйми. – Якби я втратив тебе, Роланде, я б цього не пережив.

Роланд звiвся на ноги i, як був, голий, пiшов до батька, а Стiвен Дескейн прийняв його в обiйми й мiцно стиснув. Вiн поцiлував сина в одну щоку, потiм у другу, i Роланд розплакався. А потiм Стiвен Дескейн прошепотiв йому на вухо шiсть слiв.


16

– Яких? – спитала Сюзанна. – Яких шiсть слiв?

– «Я це знаю вже два роки». Ось що вiн прошепотiв, – сказав Роланд.

– Ого, – тiльки й спромiгся пробурмотiти Еддi.

– Вiн звелiв менi не потикатися до палацу, бо iнакше ще до сутiнок я перетворюся на труп. Сказав: «Попри всi Мартеновi пiдступи, тобою, сину, керуе доля. Але вiн заприсягнувся вбити тебе, поки ти ще не став йому на завадi. Хоч ти й виграв змагання, тобi все одно треба поiхати з Гiлеаду. Поiхати, але не назавжди, i не на захiд, а на схiд. Втiм, ти поiдеш не сам, i без мiсii я тебе не залишу. – А потiм, наче згадавши, додав: – І без пари револьверiв. Але не тих жалюгiдних учнiвських».

– А яку мiсiю вiн мав на увазi? – спитав Джейк. Вiн слухав iз захватом, очi в нього горiли, як у Юка. – І з ким ти мусив iхати?

– Про все це ви зараз почуете. І згодом самi вирiшите, як до мене ставитись.

І вiн важко зiтхнув, як людина, на котру чекае нелегка роботi, а потiм пiдкинув у багаття дров. Язики полум’я зметнулися догори, розiгнавши на мить тiнi, i Роланд продовжив свою розповiдь. Вiн говорив упродовж усiеi навдивовижу довгоi ночi й закiнчив iсторiю Сюзен Дельгадо тiльки на свiтанку, коли на сходi визирнуло сонце, розфарбувавши палац зi скла в найяскравiшi барви нового дня, i вiд нього полинуло дивне зелене свiтло – його справжнiй колiр.




Частина друга. Сюзен





Роздiл I. Пiд мiсяцем-цiлунком






1

Над шпичастим пагорбом за п’ять миль на схiд вiд Гембрi й на десять миль пiвденнiше вiд Каньйону Петлi висiв досконалий срiбний диск – Мiсяць-Цiлунок, як називали його пiд час Повноi Землi. Бiля пiднiжжя пагорба досi стояла лiтня спека, задушлива навiть через двi години пiсля заходу сонця, проте на верхiвцi Коос гуляли вiтри й повiтря було крижаним, наче вже прийшли Жнива. Нiч для жiнки, що мешкала тут на самотi (не рахуючи змiю й старого кота-мутанта), обiцяла бути довжелезною.

Та нiчого, нiчого, мiй любий. Робочим рукам сумувати нiколи. Нiколи i все тут.

Тихо сидячи бiля вiкна у великiй кiмнатi своеi хижi (усього кiмнат було двi, друга – спальня завбiльшки з комiрчину), вона чекала, поки стихне стукiт кiнських копит за ii вiдвiдувачами. На плечi в неi сидiв шестиногий кiт Чахлик.

Трое коней везли на собi трьох чоловiкiв. Великi мисливцi за трунами – так тi трое себе величали.

Жiнка пирхнула. Якi ж смiшнi цi чоловiки, iй-богу, а найсмiшнiше те, що вони навiть не здогадуються, якi вони кумеднi. Самовдоволенi бундючнi iндики. Такi гордi за своi м’язи, своi безрозмiрнi черева, куди влазить повно iдла i питва, такi безмежно гордi за своi шпичачки. Так, навiть нинi, коли вони в бiльшостi своiй спроможнi лише вилити сiм’я, з якого виходять дiти, що iх краще зразу топити в найближчiй криницi. Але ж це не iхня провина, правда ж, любий? Нi. Винна жiнка: ii черево – вона й винна. Чоловiки такi боягузи. Такi самовдоволенi боягузи з посмiшками до вух. Цi трое нiчим не вирiзнялися з-помiж iнших. Старий, що кульгав, був уважний, о так, його погляд був такий ясний i надмiру цiкавий. Але нiчого такого, з чим вона б не змогла впоратися.

Чоловiки! Вона нiяк не могла зрозумiти, чого деякi жiнки так iх бояться. Хiба боги не зробили так, щоб найвразливiша частка iхнього нутра звисала назовнi, наче кишка, що вилiзла з тiла? Тiльки зацiди iм туди, й вони скрутяться, мов тi змii. А трохи попести там – i iхнi мiзки потануть. Хто сумнiваеться у цiй мудростi, нехай лишень подивиться на друге дiло, яке чекало на неi сьогоднi ввечерi. Торiн! Мер Гембрi! Верховний Захисник баронii! Нема дурня гiршого за старого!

Втiм, цi думки поки що не мали над нею особливоi влади, та й iм шкоди нiякоi не завдавали. Трое чоловiкiв, що називали себе Великими мисливцями за трунами, привезли iй диво, i вона на нього подивиться. О так, вона очима вбере в себе його сяйво.

Кульгавий, Джонас, наполiг, щоб вона сховала його, – йому сказали, що в неi е мiсце для таких речей. Дивитися на нього вiн не хотiв, щоб вiн дивився на якiсь ii потаемнi мiсця (зачувши цей дотеп, Дiпейп i Рейнолдз заiржали, як тi тролi). І вона сховала. Стукiт копит уже поглинув вiтер, ii руки були розв’язанi. Дiвчина, чиi цицьки позбавили Гарта Торiна навiть тих жалюгiдних решток, що ще лишалися вiд його мiзкiв, прийде щонайменше через годину (стара вимагала, щоб дiвчина йшла вiд мiста пiшки, мовляв, прогулянка пiд мiсяцем очистить ii, а насправдi це було потрiбно, щоб мати запас часу). І впродовж цiеi години можна робити все, що заманеться.

– О, вiн прекрасний, я впевнена, – прошепотiла вона. І чи то iй здалося, чи то справдi в тому мiсцi, де з’еднувалися ii старезнi кривi ноги, зажеврiло якесь тепло? Волога проступила у висхлому струмку? О боги!

– О так, я вiдчувала його розкiш навiть крiзь скриню, в яку вони його сховали. Вiн такий гарний, Чахлику, такий, як ти. – Вона зняла кота з плеча i пiднесла його до очей. Старий облiзлий котище захурчав i потягнувся писком до хазяйки, а та поцiлувала його в нiс. Вiд щастя кiт аж заплющив каламутнi сiро-зеленi очi. – Такий прекрасний, як ти, так!

Вона опустила кота на пiдлогу, i вiн побрiв до вогнища, де лiниво лизав колоду вогонь. У тьмяному помаранчевому свiтлi, яке осявало кiмнату, хвiст Чахлика, роздвоений на кiнчику, наче вила в чорта на старiй гравюрi, погойдувався вперед-назад. Сонно посмикувалися зайвi ноги, що бовталися по боках. Страшна тiнь, що тяглася по пiдлозi й росла на стiнi, нагадувала покруч кота з павуком.

Стара пiдвелася й почвалала до своеi спальноi комiрчини, де була схована та рiч, яку дав iй Джонас.

– Якщо загубиш, накладеш головою, – попередив вiн.

– Не бiйся, мiй добрий друже, – з послужливою кривою посмiшкою вiдповiла вона, озираючись через плече, а сама подумки пирхнула: «Чоловiки! Тупi пихатi iндики!»

Тепер вона пiдiйшла до лiжка, стала навколiшки й провела долонею по землянiй пiдлозi. В землi проступили лiнii у формi квадрата. Вона тицьнула пальцями в одну з лiнiй, i та розкрилася. Стара пiдняла потаемну кришку, настiльки добре замасковану, що нiхто чужий в життi б ii не знайшов, i пiд нею виявилося невелике квадратне заглиблення в землi. Всерединi стояла скринька з залiзного дерева. На ii кришцi, скрутившись, лежала тоненька зелена змiйка. Коли стара торкнулася ii спини, змiя пiдвела голову й нечутно засичала, показуючи двi пари iкол – два вгорi i два внизу.

Вона пiдняла змiю, нiжно щось до неi белькочучи. Коли пласка пащека опинилася впритул до очей староi, змiiний рот розтулився ширше й сичання стало чутним. Стара й собi розкрила рота i з-пiд зморшкуватих сiрих губ висолопила жовтого смердючого язика. На нього впали двi краплi отрути (домiшаноi в пунш, цiеi кiлькостi цiлком вистачило б, щоб отруiти цiлу учту). Стара проковтнула й одразу ж вiдчула, як, наче вiд мiцноi наливки, запекло в ротi, горлi й грудях. На якусь мить кiмната попливла перед очима, й жiнка почула голоси, що бурмотiли в смердючому повiтрi, хижi голоси тих, кого вона називала «друзями-невидимками». У борозни, якi час проорав на ii щоках, ринула липка вода. Потiм стара видихнула, i свiт навколо зупинив свiй рух. Голоси замовкли.

Вона поцiлувала Ермота межи очi без повiк (час Мiсяця-Цiлунку, подумала вона) i поклала на пiдлогу. Змiя поповзла пiд лiжко, скрутилася там у клубок i споглядала, як хазяйка водить руками по кришцi скринi. Руки вище лiктiв у жiнки тремтiли, i жар у лонi вiдчувався тепер сильнiше. Уже багато рокiв вона не вiдчувала поклику природи, але тепер вiн прокинувся, i не Мiсяць-Цiлунок до того спричинився. Чи то пак був не единою причиною.

Скринька була замкнена, ключа Джонас не залишив. Але то не перешкода для неi, адже вона прожила довге життя, багато бачила i була посередником мiж людьми й такими iстотами, вiд яких бiльшiсть чоловiкiв, пихатих i самовдоволених, дали б драла вiдразу, щойно iх забачили. Вона простягнула було руку до замка, iнкрустованого оком i девiзом Високою Мовою (Я БАЧУ ТОГО, ХТО МЕНЕ ВІДМИКАЄ), але одразу ж ii забрала. Вмить ii нюх вловив тi запахи кiмнати, яких вона зазвичай не вiдчувала: плiсняви, пилу, брудного матраца i крихт iжi, яку вона споживала у лiжку, сморiд попелу i давнього ладану, запах жiнки з мокрими очима i сухою (принаймнi, зазвичай) поцькою. Вона не вiдчинятиме скриньку i не дивитиметься на сховане в нiй диво тут, у цiй кiмнатi. Вона вийде надвiр, на свiже чисте повiтря, а якщо воно чимось i пахне, то лише шавлiею та мескiтом.

Вона роздивлятиметься диво у свiтлi Мiсяця-Цiлунку.

Крекчучи, Рея з пагорба Коос витягла скриньку з ями в землi, пiдвелася на ноги, не перестаючи кректати (цього разу звук уже йшов з отвору в нижнiй частинi тiла), запхала скриньку пiд пахву i вийшла з кiмнати.


2

Вiд крижаного вiтру, що дув у цих висотах майже не перестаючи, вiд пори Жнив до кiнця Широкоi Землi, хижу надiйно захищав край пагорба. До найвищоi точки пагорба вела стежка, яка в свiтлi повного мiсяця скидалася на течiю срiблястого струмка. Вiдсапуючись, стара почвалала стежиною вгору. Сиве волосся масними пасмами звисало з ii голови, старечi груди коливалися з боку в бiк пiд чорною сукнею. За ii тiнню назирцi йшов кiт, а вiд нього, iржаве, наче скрегiт завiс, i гидке, як сморiд, досi линуло хурчання.

На верхiвцi пагорба вiтер, вiдкривши зморшкувате лице, розвiяв iй волосся i донiс до ii вух стогiн ненажерливого тонкоходу, який дiстався вже до вiддаленого краю Каньйону Петлi. Цей звук мало кому з людей подобався, але вона, Рея з Коосу, його обожнювала, для неi вiн звучав як колискова. Угорi плив мiсяць, на його яскравiй поверхнi цiлувалися двое коханцiв… звiсно, якщо вiрити байкам тих нездар, що бродять по землi. Звичайнiсiнькi нездари на кожному повному мiсяцi бачили то одне обличчя, то кiлька облич. Але вiдьма знала: там можна побачити тiльки одне обличчя – обличчя Демона. Лик смертi.

Проте сама вона ще нiколи не почувалася такою живою.

– О мiй красеню, – прошепотiла вона й торкнулася замка покрученими пальцями. Мiж кiсточок ii пальцiв показався слабкий промiнь червоного свiтла, i щось клацнуло. Важко хекаючи, наче пробiгла чималу вiдстань, вона поставила скриньку на землю й вiдчинила ii.

І звiдти полилося рожеве свiтло, тьмянiше за мiсячне, але незмiрно прекраснiше. Воно осяяло старече обличчя, що нависло над скринькою, i на якусь мить знову зробило його молодим.

Чахлик прищулив вуха i витягнув голову. В його старечих очах з’явилися обiдцi того рожевого свiтла, i Рея раптом приревнувала.

– Геть звiдси, дурню, це не для таких, як ти!

Вона вiдiпхнула кота ногою. Чахлик сахнувся, засичав i ображено заховався за пагорок на самiй верхiвцi пагорба Коос. Там всiвся й почав вилизувати лапу, всiм своiм виглядом демонструючи зневагу. Вiтер ненастанно ворушив йому шерсть.

У скриньцi лежала скляна куля, загорнута в оксамитовий мiшечок на шворцi. В ii нутрi лагiдно, наче биття щасливого серця, пульсувало й переливалося рожеве свiтло.

– О, моя радiсть, – пробурмотiла вiдьма, дiстаючи кулю й пiднiмаючи ii перед собою. Свiтiння, пульсуючи, стiкало по зморшкуватих щоках жiнки, як струмки дощу. – Ти живий, живий!

Зненацька свiтло всерединi кулi потемнiшало, налилося багрянцем. Куля, наче безмежно потужний двигун, ходором заходила в неi в руках, i знову в мiжнiжжi з’явилася та вологiсть, тi припливи напруження, з якими вона вже давно подумки розпрощалася.

Потiм двигтiння стихло, а свiтло в кулi наче згорнулося в пелюстки. Тепер на його мiсцi був лише рожевуватий напiвморок. А з мороку вийшли три вершники. Спершу вона подумала, що то тi трое, якi принесли iй кулю, Джонас i його супутники. Але нi, цi були молодшi, навiть молодшi за Дiпейпа, який мав не бiльш двадцяти п’яти рокiв. Той iз трiйцi, хто iхав лiворуч, вiз на луцi сiдла череп якоiсь пташки. Дивно, але насправдi.

Потiм цей вершник i вершник праворуч зникли, куля якось стерла iх з поля зору, й залишився тiльки один – посерединi. Вiдьма розгледiла, що на ньому джинси й чоботи, а крислатий капелюх затуляе верхню частину обличчя. На конi вiн сидiв легко й невимушено. І в голову iй закралася перша тривожна думка: «Стрiлець! Тут, у нас, на сходi, iз Внутрiшнiх баронiй. Може, навiть iз самого Гiлеаду!» Проте iй не треба було дивитися йому в обличчя, щоб зрозумiти: перед нею ще зовсiм дитина, до того ж без револьверiв на стегнах. Та все ж вона сумнiвалася в тому, що юнак приiхав без зброi. Якби ж то трохи краще роздивитися…

Вона пiднесла кулю мало не до кiнчика носа й зашепотiла:

– Ближче, любий! Покажи ближче!

Вона не знала, чого чекати (найiмовiрнiше, що нiчого не станеться), але фiгура в темному колi всерединi пiдiйшла ближче. Майже пiдпливла, наче кiнь i вершник на ньому були пiд водою. І жiнка побачила в нього за спиною сагайдак зi стрiлами. А на сiдлi поперед нього гойдався не череп, а лук. Праворуч вiд сiдла, де стрiльцi возили рушницi в чохлах, стирчало прикрашене пiр’ям держално списа. Судячи з обличчя, хлопець не належав до Древнього Народу… але й родом був не з Зовнiшньоi Дуги. Так вона вважала.

– Але хто ти, хлопче? – пробурмотiла вона. – І як я тебе впiзнаю, у тебе ж капелюх на очi натягнутий! Може, за конякою… чи за твоiм… Чахлику! Чого ти лiзеш? А ну пiшов геть!

Залишивши свiй спостережний пункт, кiт уже снував мiж ii набряклими старечими щиколотками, нявкаючи ще скрипучiше, нiж хурчав. Стара замахнулася було на нього ногою, але кiт, швидко зметикувавши, вiдскочив i знову почав плутатися пiд ногами, зиркаючи на господарку своiми ошалiлими очима i тихо нявкаючи.

Рея ще раз штурхонула його, втiм, так само безуспiшно, як i вперше, i знову звернула погляд до кулi. Кiнь i його цiкавий молодий вершник вже зникли, а разом iз ними й рожеве свiтiння. В руках у вiдьми тепер лежала просто темна скляна куля, на поверхнi якоi зблискували променi мiсячного свiтла.

Налетiв вiтер i облiпив ii немiчне тiло тканиною сукнi. Не втративши бойового запалу пiсля хазяйчиних стусанiв, Чахлик рвонув уперед i знову закрутився пiд ногами, не перестаючи верещати.

– Подивися, що ти накоiв, ти, ходячий блошиний притулок i розсадник всiлякоi зарази. Свiтло згасло, згасло, коли я…

На шляху, що вiв до ii хижки, почулися якiсь звуки, i вiдьма зрозумiла, чому так занервувався Чахлик. Хтось спiвав. Дiвчина. Дiвчина прийшла завчасно.

Вiдьмине лице перекосила страшна гримаса. Вона терпiти не могла бути заскоченою зненацька, i та дiвка поплатиться за це. Вона нахилилася i вклала кулю назад до скриньки. Всерединi була оббивка з шовку i якогось м’якого матерiалу, тож куля лягла охайно, як яйце на снiданок у чашку Його Превосходительства. А знизу, зi шляху, линула пiсня (клятий вiтер дув не в тому напрямку, iнакше вона б давно ii почула), яку спiвала дiвчина, тепер уже зовсiм близько:

		Кохання, о кохання, о безжурнее кохання,
		Що ж iз нами наробило безтурботне те кохання.

– Я тобi покажу безтурботне кохання, стерво ти незаймане, – погрозливо пробурчала стара. З-пiд пахв кисло смердiло потом, але та, iнша волога знову висохла. – Ти у мене матимеш на горiхи за те, що не послухалася староi Реi й прийшла зарано!

Вона провела пальцями над замком на скриньцi, але вiн не клацнув. Мабуть, вона перестаралася, вiдмикаючи його, i щось там усерединi зламалося. Око й девiз наче знущалися з неi: Я БАЧУ ТОГО, ХТО МЕНЕ ВІДМИКАЄ. Полагодити його Рея могла вмить, але саме цiеi митi в неi зараз i не було.

– От дурбецало набридливе! – простогнала вона, зиркаючи в той бiк, звiдки линув голос. Вже на пiдходi, о боги, за сорок п’ять хвилин до призначеного часу! – Рея зачинила кришку скриньки, неохоче й болiсно, бо в кулi знову народжувалося рожеве свiтло, але вже не було часу дивитися на нього чи мрiяти. Можливо, пiзнiше, коли пiде геть цей предмет запiзнiлого неподобства, яке старий Торiн називав пристрастю.

«Але стримуйся, не роби нiчого аж надто поганого цiй дiвцi, – попередила вона саму себе. – Не забувай, що це вiн ii сюди прислав. Це не просто дiвчина, в якоi наспiли пирiжки в печi, i не просто хлопчик, якому припекло. Це Торiнова дiвка, це про неi вiн думае, коли засинае його стара ворона-жiнка, а вiн бере себе в руки i здiйснюе обряд вечiрнього доiння. На боцi Торiна – стародавнiй закон i влада. А те, що в цiй скринi, належить одному з його людей. Якщо Джонас дiзнаеться, що ти дивилася… що ти користувалася ним…»

Так, але не треба боятися. Крiм того, особисте майно – це ж дев’ять десятих закону, хiба нi?

Вона запхала скриньку попiд пахву, пiдхопила вiльною рукою спiдницю й побiгла до своеi хижки. Мало хто б у це повiрив, але вона ще могла бiгати, коли цього вимагало життя.

Кiт не вiдставав. Високо задерши хвоста, вiн стрибав, наздоганяючи хазяйку, а його зайвi ноги телiпалися вгору-вниз у мiсячному сяйвi.




Роздiл II. Перевiрка цноти



1

Рея прожогом метнулася в хатину i пробiгла перед вогнищем, що вже вичахало. Стала в дверях до своеi крихiтноi спальнi, неуважно провела рукою по волоссю. Якби те мале стерво побачило ii бiля хати, то обiрвало би свое котяче виття чи принаймнi затнулося б. Виходить, дiвка ii не бачила. І це було добре. А от те, що триклятий сховок знов запечатався, погано. І часу його розкривати не було. Рея поквапилася до лiжка, стала навколiшки i заштовхнула скриньку в пiтьму.

Отак добре. Поки та Сюзi Дельгадо не забереться звiдси, нехай постоiть там. Посмiхаючись правим кутом рота (лiвий завжди залишався в неi нерухомим), Рея пiдвелася, обтрусила зi спiдницi порох i пiшла зустрiчати свою другу нiчну гостю.


2

Пiд лiжком клацнула, вiдчиняючись, кришка незамкненоi скриньки. Шпарина була зовсiм невеликою, але достатньою, щоб крiзь неi показалася вузька смужка пульсуючого рожевого свiтла.


3

Сюзен зупинилася за сорок ярдiв вiд хижки вiдьми. На руках i потилицi в неi, холодячи шкiру, вистигав пiт. Це iй примарилося чи вона справдi бачила, як стара (напевно, це та вiдьма, до якоi вона прийшла) бiгла стежкою з верхiвки схилу? Нi, не примарилося.

Спiвай, не зупиняйся. Коли стара так бiжить, то навряд чи iй хочеться, щоб ii помiтили. Якщо ти перестанеш спiвати, вона здогадаеться, що ти ii бачила.

На якусь мить Сюзен здалося, що зупинитися все-таки доведеться, бо пам’ять стулиться, як наляканий молюск, i не дозволить iй згадати наступну строфу стародавньоi пiснi, яку вона спiвала з дитинства. Але строфа згадалася сама собою, i Сюзен не перестала спiвати (втiм, i ходи не стишила):

		Колись я турбот не знала,
		Так, я жила без журби,
		Але мое кохання залишило мене
		І сум оселився у серцi моiм.

Мабуть, вона не надто вдало вибрала пiсню для цiеi ночi, але ii серце нiколи не цiкавилося тим, що думае чи хоче голова. Їй було страшно йти самiй при мiсяцi (подейкували, що то був час перевертнiв), страшно вiд доручення, з яким ii послали до вiдьми, страшно вiд думки про те, що це доручення iй вiщувало. Втiм, щойно ступивши на Великий Шлях Гембрi, вона вiдчула, що душа вимагае бiгти наввипередки з вiтром. І вона побiгла: пiдiбгавши спiдницю, пустилася у свiтлi Мiсяця-Цiлунку чвалом, мов той понi, несучи поряд iз собою свою тiнь. Так вона бiгла милю чи бiльше, поки всi м’язи в тiлi не почали благати про зупинку, а повiтря в горлi не набуло присмаку гарячоi рiдини. А добiгши до стежини, що вела до цiеi зловiсноi мiсцини на пагорбi, заспiвала. Бо цього вимагала душа. І саме вчасно, зрозумiла Сюзен згодом: спiв допомiг iй розiгнати сумнi думки. Бодай у цьому вiн допомiг.

Тепер вона пiдходила до кiнця стежини, спiваючи «Безжурне кохання». Коли вона ступила в прямокутник скупого свiтла, що падало крiзь прочиненi дверi на ганок, iз сутiнок прокаркав хрипкий голос:

– Годi вже тобi квилити, мiско. Твое скавулiння впинаеться менi в мiзки, як риболовний гачок!

Все життя Сюзен чула, що в спадок вiд бабусi iй дiстався чудовий чистий голос, тож тепер, вражена до глибини душi, вона вмить обiрвала спiв. Вона стояла на ганку, стиснувши руки пiд фартухом. На нiй була друга ii найкраща сукня (всього вона мала двi). А пiд сукнею важко гупало серце.

З дверей вийшов кiт, жахливе створiння з двома зайвими ногами, що стирчали з його бокiв, як двi довгi виделки. Вiн зиркнув на неi, наче оцiнюючи поглядом, а потiм скривився, i на його мармизi з’явився навдивовижу людський вираз – презирство. Кiт засичав на дiвчину i майнув кудись у пiтьму.

«І тобi добривечiр», – подумала Сюзен.

У дверях показалася стара, до якоi послали дiвчину.

Таким самим презирливим поглядом, що й кiт, вона окинула Сюзен з нiг до голови i вiдступила вбiк.

– Заходь. І дверi за собою зачини. Щоб вiтром не вирвало, ясно тобi?

Сюзен зайшла в хатину. Їй не хотiлося зачиняти дверi цiеi смердючоi хати й опинятися сам-на-сам зi старою вiдьмою, але коли в тебе немае вибору, вагатися не можна. Так казав ii батько з будь-якого приводу, коли йшлося про додавання й вiднiмання чи про те, як поводитися з хлопцями на танцях, коли вони занадто вже розпускають руки. Тож Сюзен рiшуче причинила дверi й почула, як клацнула засувка.

– То от ти яка, – сказала стара i посмiхнулася, нiбито вiтаючись, а насправдi кривлячись. Вiд таких посмiшок навiть хоробрi дiвчата мимохiть згадували iсторii, якi поночi розповiдали в дитячiй кiмнатi, – оповiдки про кривозубих старих i булькотливi казанки, повнi зеленоi, як жаба, рiдини. Над вогнищем у цiй кiмнатi не було казанка (та й саме вогнище не надто вражало уяву, на думку Сюзен). Але десь вiн точно мав бути, а в ньому таке, про що краще не думати взагалi. У тому, що ця жiнка справжня вiдьма, а не просто стара дивачка, яка вдае з себе вiдьму, Сюзен переконалася, щойно побачила, як Рея вскакуе до своеi хатини, а за нею бiжить ii потворний кiт. Це вiдчувалося майже нюхом, як димний запах, що пiдiймався од вiдьминоi шкiри.

– Так, – сказала Сюзен, широко всмiхаючись i щосили вдаючи, що iй не страшно. – Ось i я.

– А й раненько ж ти прийшла, моя перепiлочко. Занадто рано! Ги-ги!

– Я трохи пробiглася. В мою кров потрапив мiсяць. Так тато казали.

Губи староi розiйшлися в моторошнiй посмiшцi, яка нагадала Сюзен вищир мертвих вугрiв, яких от-от зварять.

– Еге ж. Твiй мертвий таточко, рудобородий Пат Дельгадо. Його розтоптав його власний кiнь, i вiн пiд музику своiх потрощених кiсток пiшов на ту галявину, де закiнчуеться земний шлях, хе-хе!

Нервова посмiшка злетiла з обличчя Сюзен, наче пiсля ляпаса. На очi iй навернулися сльози, як це завжди бувало, коли на згадку приходило iм’я ii любого татуся. Але вона не дозволить iм пролитися. Тiльки не на очах у цiеi черствоi староi ворони.

– Нумо до справи i покiнчимо з цим, – сухо сказала Сюзен. Зазвичай ii голос був веселий i запальний, у ньому чулася готовнiсть до розваг. Але водночас вона була донькою Пата Дельгадо, найкращого погонича худоби за всi часи iснування Захiдного Крутояру, i вона добре пам’ятала його лице. Коли це було потрiбно, вона ставала рiшучою i сильною, а зараз вочевидь був саме час для цього. Стара вiдьма хотiла вжалити якомога болючiше, i кожен вдалий випад лише додавав би iй снаги.

Тим часом карга уважно споглядала Сюзен, взявши вузлуватi руки в боки. Пiд ногами в неi безперестану крутився кiт. Їi очi сльозилися, але Сюзен розiбрала, що iхнiй колiр був той самий сiро-зелений, що i в кота. Дiвчинi вiдразу ж спало на думку, що це якiсь чари. Їй нестримно хотiлося опустити погляд додолу, але вона не могла собi цього дозволити. Страх – це нормально, проте в деяких випадках його лiпше не виказувати.

– А ти нахаба, мiско, – пiсля тривалоi паузи сказала Рея. Їi посмiшка повiльно зникала, i на ii мiсцi проступала невдоволена насуплена мармиза.

– Нi, стара матiнко, – спокiйно вiдповiла Сюзен. – Я лише хочу якнайшвидше залагодити справу, задля якоi сюди прийшла. Я тут з волi мiлорда мера Меджиса й моеi тiтки Корделii, сестри мого батька. Мого любого татка, про якого я не хочу чути поганих слiв.

– Говорю, що хочу i як хочу, – вiдрiзала стара. Вiдповiдь прозвучала рiзко, але водночас трохи послужливо, запобiгливо. Сюзен не надала цьому значення, бо ця iстота, напевно, все свое життя розмовляла таким тоном, вiн став для неi так само природним, як дихання. – Я тут уже давно живу. Сама собi хазяйка. Мiй язик не звик стримуватися, щойно почне говорити.

– Тодi, може, краще взагалi не починати.

Очi староi спалахнули недобрим вогнем.

– Ти лiпше стеж за своiм, дiвчисько, а то як би вiн не згнив у тебе в ротi. Тодi мер ще добряче подумае, перш нiж поцiлувати твою смердючу пику, навiть пiд таким мiсяцем!

Серце Сюзен сповнилося болю й нерозумiння. Вона прийшла сюди з думкою лише про одне – якнайшвидше покiнчити зi справою, ритуалом, який, напевне, виявиться болiсним i неодмiнно завдасть сорому. Але ця стара жiнка дивиться на неi з неприкритою ненавистю. Як то сталося, що все так раптово пiшло шкереберть? Чи з вiдьмами завжди так?

– Ми погано почали, господине. Може, почнемо ще раз? – несподiвано спитала Сюзен, простягаючи руку.

Цей жест вочевидь спантеличив вiдьму, але вона похапцем вiдповiла на потиск руки. Зморшкуватi кiнчики ii пальцiв торкнулися пальчикiв шiстнадцятирiчноi дiвчини, яка стояла зараз перед нею. Їi чисте личко сяяло молодiстю й красою, довга коса збiгала по спинi вниз. Коли пальцi староi торкнулися ii руки, Сюзен ледве стрималася, щоб не скривитися, хоч потиск i був коротким. Вiдьминi пальцi були холоднi, мов у небiжчика, але Сюзен не вперше торкалася холодних рук («Холоднi руки, та гаряче серце», – бувало, казала тiтка Корделiя). Неприемною була сама поверхня тих рук, вiдчуття холодноi губки плотi, що вiдставала вiд кiсток, неначе iхня власниця втопилася i довго пролежала на днi озера.

– Нi-нi, почати спочатку не можна, – прорипiла стара, – але, мо’, продовжимо ми краще, нiж почали. Твiй друг мер дуже впливовий. Не хотiла б я мати його за ворога.

«Вона хоча би чесна», – подумала Сюзен i тут же подумки розсмiялася з себе самоi. Чесною ця жiнка могла бути тiльки в разi крайньоi необхiдностi. Як на те ii воля, то вона брехала би про все на свiтi – про погоду, про врожай, про перелiт птахiв на Жнива.

– Ти прийшла ранiше, нiж я сподiвалася. Тому я була така сердита. Чи ти принесла менi щось, мiско? Зуб даю, принесла! – Їi очi знову заблищали, та цього разу вже не вiд гнiву.

Сюзен сягнула рукою в кишеньку пiд фартухом (надягати фартух, iдучи кудись на кудикину гору, було безглуздо, але цього вимагав звичай). У нiй лежав полотняний мiшечок, прив’язаний мотузочкою, щоб не загубитися, бо молодi дiвчата часом люблять погасати у свiтлi мiсяця. Розiрвавши мотузку, Сюзен витягла мiшечок i поклала його в руку, яка тягнулася до неi, в долоню, настiльки витерту, що лiнii на нiй вже майже не вирiзнялися. Клала обережно, щоб ненароком не торкнутися Реi знову… хоча невдовзi Рея сама до неi торкатиметься.

– Ти тремтиш вiд того, що вiтер вие? – поцiкавилася Рея, не зводячи жадiбного погляду з мiшечка. Їi пальцi нетерпляче торсали вузол затягнутоi на мiшечку мотузки.

– Так.

– Так i мае бути. У вiтрi ти чуеш голоси мертвих. А кричать вони тому, що iм шкода… ох!

Вузол нарештi розв’язався. Вiдьма розпустила мотузку i викинула собi на долоню двi золотi монети. Вони були грубо викарбуванi й нерiвнi, адже цiлi поколiння нiхто не виготовляв монет, але важкi. А викарбуванi на них орли свiдчили про владу. Рея пiднесла одну монету до рота, розтулила губи, вiдкривши кiлька огидних зубiв, i прикусила ii. Подивилася на слiди, що залишилися вiд зубiв на золотi, й кiлька секунд не вiдривала вiд них погляду. Потiм вiдьминi пальцi зiмкнулися на монетах.

Поки вся увага Реi була прикута до монет, Сюзен зиркнула крiзь прочиненi дверi лiворуч, туди, де, на ii думку, була вiдьмина спальня. Побачене диво ii стурбувало: з-пiд лiжка лилося якесь свiтло. Рожеве, пульсуюче. Скидалося на те, що воно йде з якоiсь скриньки, хоча сказати точно Сюзен не…

Вiдьма глянула на неi, i Сюзен квапливо перевела погляд у куток, де з гачка звисала сiтка з трьома-чотирма незнайомими бiлими фруктами. Та коли стара зрушила з мiсця i ii величезна тiнь важко посунула вбiк вiд тiеi дiлянки стiни, Сюзен збагнула, що то не сухофрукти, а черепи. У шлунку замлоiло.

– Мiско, треба додати дров у вогнище. Пiди-но до дровiтнi збоку бiля хати й принеси оберемок. Тiко не тре’ скиглити, шо ти iх не донесеш. Ти дiвка нiвроку, вгодована!

Сюзен промовчала: вона нiколи не скаржилася на хатню роботу, вiдколи перестала пiсятися в штанцi. Але iй так i кортiло спитати в Реi, чи всiм, хто приносить iй золото, вона загадуе принести дров. Та насправдi iй навiть хотiлося вийти надвiр – вдихнути свiжого повiтря пiсля смороду хатини.

Вже бiля дверей вона вiдчула пiд ногою щось м’яке й гаряче. Кiт заверещав, Сюзен спiткнулася й мало не впала. Стара почвара в неi за спиною наче почала задихатися й хапати ротом повiтря, i лише згодом Сюзен збагнула, що то вона так смiеться.

– Обережно, це Чахлик! Мiй солоденький! Вiн пiдступний, ги-ги! – i вона знову покотилася зi смiху.

Приплющивши вуха, кiт зиркнув на Сюзен круглими вiд переляку очима й засичав. А Сюзен, навiть не усвiдомлюючи, що робить, засичала у вiдповiдь. Це настiльки здивувало Чахлика, що вираз його писка став моторошно людським, як i тодi, коли вiн демонстрував презирство. Люто метляючи роздвоеним хвостом, кiт розвернувся i чкурнув до вiдьминоi спальнi. А Сюзен вiдчинила вхiднi дверi i вийшла надвiр набрати дров. Їй уже почало здаватися, що вона перебувае тут тисячу рокiв i ще принаймнi тисяча знадобиться, щоб вибратися звiдси додому.


4

Повiтря було надзвичайно свiжим, як i сподiвалася Сюзен. Можливо, його свiжiсть навiть перевершувала ii сподiвання, тож якусь мить вона просто стояла на ганку, наповнюючи ним легенi, волiючи очистити iх. І голову теж.

Глибоко вдихнувши п’ять разiв поспiль, вона пiшла по дрова. Пiдiйшла до бiчноi стiни хатини, як i наказувала iй вiдьма. Та тiльки стiна виявилася не тiею, бо дровiтнi там не було. Натомiсть знайшлося вузьке вiконце, напiвзаховане в заростях чогось шорсткого, потворного i повзучого. Вiконце було розташоване з того боку хижi, де була спальна комiрчина вiдьми.

Не дивися туди. Не твое дiло, що в неi там пiд лiжком. А якщо вона тебе ще й упiймае…

Але цiкавiсть перемогла перестороги внутрiшнього голосу, i Сюзен пiдкралася до вiконця.

Навiть якби стара потвора Рея дивилася в той бiк, вона не змогла би помiтити обличчя Сюзен крiзь густезнi заростi свинячого плюща. А вона й не дивилася, бо стояла навколiшках, затиснувши в зубах мiшечок з монетами, i лiзла кудись пiд лiжко.

Звiдти витягла якусь скриньку i пiдняла ii кришку, i без того трохи пiдняту. Обличчя вiдьми залило м’яке рожеве свiтло, i Сюзен зойкнула. На якусь мить старече лице перетворилося на личко молоденькоi, хоч i жорстокоi дiвчини. То було лице свавiльноi дитини, яка неодмiнно хоче наробити в життi якомога бiльше капостей. Мабуть, такою й була в молодостi ця стара карга. Рожеве свiтло линуло вiд якоiсь скляноi кулi.

Кiлька секунд стара захоплено роздивлялася кулю. Їi губи ворушилися, наче вiдьма балакала з нею чи спiвала. Мiшечок, який Сюзен принесла з мiста, досi звисав у неi з рота, але опускався дедалi нижче й нижче. А потiм (було видно, що iй довелося зробити над собою чимале зусилля) вона зачинила скриньку, i рожеве свiтло враз згасло. Сюзен наче на душi полегшало: щось у цiй кулi iй дуже не подобалося, хоча вона й не могла сказати, що саме.

Карга провела долонею над срiбним замком посеред кришки, i з-пiд ii пальцiв вирвалася криваво-червона iскра. (Роблячи це, вiдьма не випускала з рота мiшечок.) Потiм поклала скриньку на лiжко, опустилася на колiна й почала водити руками над землею коло краю лiжка. Вона лише злегка торкалася землi долонями, але на нiй, наче накресленi, проступали лiнii. Згодом вони темнiшали, перетворюючись на борозни.

Дрова, Сюзен! Знайди дрова, поки вона не спохопилася, де це ти так довго ходиш! Заради свого батька, шукай дрова!

Сюзен пiдiбгала подiл сукнi до самоi талii (щоб стара ненароком не помiтила бруду чи листя на платтi й не почала розпитувати, де це вона так забруднилася) й поповзла попiд вiкном, блискаючи в пiтьмi бiлими бавовняними панталонами. На безпечнiй вiдстанi од вiкна вона звелася на ноги й поквапилася на iнший бiк хижi. Там пiд старою шкурою, що смердiла плiснявою, знайшлася дровiтня. Сюзен набрала з пiвдесятка полiн i, згрiбши iх у оберемок, рушила до вхiдних дверей.

Коли вона протиснулася боком, щоб пронести дрова так, аби не впустити жодного полiна, стара вже була в кiмнатi з вогнищем. Вона похмуро вдивлялася у камiн, де тепер ледь жеврiли останнi жарини. Мiшечка з монетами нiде не було видно.

– Десь ти затрималася, мiско, – сказала Рея, не вiдводячи погляду вiд камiна, наче те, що Сюзен забарилася, було не надто важливо. Але разом iз тим нога вiдьми пiд брудним краем сукнi сердито стукотiла по пiдлозi, а брови були зсунутi на перенiссi.

Сюзен перетнула кiмнату, намагаючись роздивитися, куди ступае, понад оберемком дров, якi несла в руках, – хотiла бути готовою до пiдступiв кота, що, поза сумнiвом, вештався десь поруч, готовий щомитi кинутися iй пiд ноги.

– Я побачила павука, – збрехала Сюзен. – Махала на нього фартухом, щоб прогнати. Просто я iх ненавиджу, вони такi бридкi.

– Скоро ти побачиш щось набагато бридкiше, – вишкiрилась своею кривою посмiшкою Рея. – Хай-но тiльки мер Торiн задере свою нiчну сорочку, i ти побачиш щось тверде, як палиця, i червоне, мов корiнь ревеню! Ги-ги! Ого, дiвчино, та ти нанесла стiльки дров, що цiле вогнище Ярмаркового дня розпалити можна!

Рея взяла у Сюзен кiлька товстих палиць i байдуже вкинула у жарини. В буркотливу темiнь комина здiйнялися яскравi iскри. «Стара дурепо, та ти геть усе розкидала. Зараз ти попросиш мене прибрати», – подумала Сюзен. Але Рея простягнула до вогнища свою покручену руку, промовила якесь слово (звук ii голосу йшов iз надр гортанi), i дрова, неначе просоченi олiею, спалахнули веселим полум’ям.

– А решту поклади он там, – сказала вiдьма, показуючи на ящик для дров. – І гляди менi, не розкидай, мiско.

«Та ну, як можна, тут же така чистота!» – подумки обурилася Сюзен. Їй довелося закусити губу, щоб не розсмiятися, бо смiх нестримно рвався на волю.

Напевно, Рея це вiдчула. Коли Сюзен випросталася, стара дивилася на неi суворо й пiдозрiливо.

– Гаразд, дiвчино. Нумо до справи. Ти знаеш, чому ти тут?

– Я тут з волi мера Торiна, – повторила Сюзен, знаючи, що насправдi це не вiдповiдь. Їй стало лячно, ще моторошнiше, нiж тодi, коли вона зазирнула у вiконце й побачила стару каргу над скляною кулею. – В його дружини скiнчився цикл, вона нiколи не зможе народити йому дiтей. Вiн хоче мати сина, поки сам ще не…

– Та годi вже патякати дурницi. Цицьки й дупа, яка не чвакае в руках, – от що йому треба. А ще щоб було куди пхати свою iграшку так, аби вона звiдти не випадала. Якщо з цього вийде син… що ж, вiн вiддасть його тобi, щоб ти з ним цяцькалася, поки не наспiе йому час iти до школи. Пiсля цього ти його бiльше нiколи не побачиш. А якщо народиться дiвчинка, тодi вiн, мабуть, забере ii в тебе i вiддасть своему новому посiпацi, тому кульгавому з дiвчачими косами, щоб вiн ii втопив у найближчiй баюрi для напування худоби.

Вiд переляку Сюзен не знала, що сказати, тiльки дивилася на вiдьму широко розплющеними очима.

Помiтивши, що ii слова справили належне враження, стара розреготалася.

– Шо, правда не до вподоби? Мало кому вона подобаеться, мiско. Твоя тiтка завжди була хитра. Будь певна, вона витягне з Торiна та його скарбницi все, що зможе. Але тобi там нiякого золота не перепаде, якшо не будеш пильнувати! Ги-ги! Ану знiмай сукню!

«Не знiму», – крутилася iй на язицi вiдповiдь. Але що на неi пiсля такого чекае? Вiдьма вижене ii з хати (добре, якщо залишить iй людську подобу, не перетворить на ящiрку чи жабу), потiм ii вiдправлять на захiд голу й босу, не дадуть навiть тих двох золотих, з якими вона сюди прийшла. І це лише дрiбницi порiвняно з рештою напастей, якi впадуть iй на голову, бо найгiрше те, що вона дала слово. Спершу вона опиралася, проте коли тiтка Корд покликала на допомогу iм’я ii батька, здалася. Втiм, як завжди. Насправдi в неi просто не було вибору. А вагатися, коли в тебе немае вибору, не можна.

Вона обтрусила фартух, до якого спереду прилипли шматочки кори, розв’язала його i зняла з себе. Охайно склала, поклала на маленьку лавку бiля вогнища й розстебнула сукню до пояса. Спущене з плечей плаття впало додолу. Сюзен пiдняла його, згорнула i поклала на фартух, намагаючись не думати про те, як жадiбно у свiтлi мiсяця роздивляеться ii Рея з пагорба Коос. Пiдлогою, крадучись (повiльно, бо заважали зайвi ноги), пройшовся кiт i всiвся бiля хазяйчиних нiг. Надворi шаленiв вiтер. Бiля вогнища було тепло, але Сюзен мерзла, неначе гуляв холодний вiтер у ii тiлi.

– Швидше, дiвчино, заради твого батька!

Знявши через голову натiльну сорочку, Сюзен поклала ii на сукню й залишилася в самих панталончиках, прикриваючи груди руками. Вогонь лагiдно забарвив ii стегна в помаранчевi тони. В нiжних складках попiд колiньми вимальовувалися чорнi тiнi.

– І все ’дно ще не гола! – розреготалася стара вiдьма. – Якi ж ми гарненькi! Як цукерочка! Знiмай труси, дiвчино, i стань передi мною в чому мати тебе народила! Хоча нi, тодi в тебе ще не було стiльки пухкеньких принад, якi так цiкавлять Гарта Торiна, ге? Ги-ги!

Немов у кошмарному снi, Сюзен зробила так, як наказувала iй вiдьма. Тепер, коли ii поцька i кущик були неприкритi, ховати груди було безглуздо, тож вона опустила руки.

– Не дивно, що вiн тебе хоче. Ти справжня краля. Правда, Чахлику мiй?

Кiт вiдповiв схвальним нявчанням.

– А в тебе колiна бруднi, – раптом помiтила Рея. – Звiдки це?

Сюзен вiдчула укол панiки. Вона пiднiмала спiдницю, коли пролазила пiд вiдьминим вiкном, i ненароком видала себе.

Аж раптом iй спала на думку вiдповiдь. І вона висловила ii, до того ж цiлком спокiйно.

– Коли я побачила вашу хатину, менi стало страшно, i я стала на колiна, щоби помолитися. Спiдницю я пiднiмала, щоб не заквецяти.

– Як зворушливо – з’явитися в чистiй сукнi перед такою, як я! Ти така добра! Правда ж, Чахлику?

Кiт знову нявкнув i заходився лизати передню лапу.

– Переходьте до справи, – сказала Сюзен. – Вам заплатили, i я коритимуся вашим наказам, але годi дражнитися.

– Ти знаеш, що я маю зробити.

– Нi, не знаю, – Сюзен знову душили пекучi сльози, але вона не дозволить iм пролитися. Не дозволить. – Тобто я здогадуюся, але коли я спитала в тiтки Корд, чи мiй здогад правильний, вона сказала лишень, що «ви мене просвiтите».

– О, Корделiя нiзащо не забруднила б собi рота такими словами! Та нiчого. Твоя тiтонька Рея не така доброчесна, вона зможе розповiсти про те, про що мовчить тiтонька Корделiя. Отже, я маю перевiрити, чи ти ще цiла й неушкоджена фiзично та духовно, мiско. Перевiрка цноти – от як називали це нашi предки. Гарна назва. Стань-но ближче до мене.

Сюзен неохоче зробила два кроки i опинилася так близько бiля староi вiдьми, що кiнчики ii оголених пальцiв мало не торкалися вiдьминих черевикiв, а голi груди були дуже близько до сукнi староi.

– Якщо диявол чи демон забруднив твiй дух, то це може залишити пляму на дитинi, яку ти можеш зачати. Тодi на тобi буде мiтка. Часто це схоже на слiд вiд цiлунку чи укус коханця, але бувае й iнакше… ану розтули рота!

Сюзен слухняно вiдкрила рота. Стара нахилилася ближче. Вiд неi так смердiло, що у дiвчини в шлунку все стислося. Вона затримала подих, подумки благаючи, щоб це якнайшвидше скiнчилося.

– Висолопи язика.

Сюзен зробила, як iй звелiли.

– Тепер дмухни менi в лице.

Сюзен видихнула повiтря, яке тримала в собi. Рея вдихнула i, на щастя, трохи вiдвела вбiк голову. Досi вона перебувала так близько, що Сюзен бачила, як у неi в волоссi метушаться вошi.

– Свiжий, – мусила визнати стара. – Тепер повернися.

Повернувшись до вiдьми спиною, Сюзен вiдчула, як пальцi ковзнули уздовж ii спини до сiдниць. Пальцi холоднi як крига.

– Нахилися й розсунь булки, мiско. І не треба соромитися, свого часу Рея не одну таку пташку бачила!

Густо червонiючи, Сюзен пiдкорилася. Серце лунко калатало в грудях, билося посеред чола та в скронях. А тодi палець, подiбний до мертв’яцького, залiз iй у заднiй отвiр, i Сюзен прикусила губи, щоб не закричати.

На щастя, вторгнення було нетривалим… але Сюзен побоювалася, що на неi чекае ще одне.

– Тепер лицем до мене.

Вона повернулася. Стара провела руками над грудьми Сюзен, злегка чиркнула великими пальцями об соски, потiм уважно оглянула нижнi частини пiвкуль. Реiн палець помандрував до дiвочого пупа, занурився в нього, а потiм стара з невдоволеним бурчанням пiдняла поли своеi спiдницi й опустилася навколiшки. Вона обмацала ноги Сюзен, спершу спереду, потiм ззаду. Особливо ii цiкавили мiсця пiд литками, де проходили сухожилля.

– Пiднiми праву ногу, дiвчино.

Сюзен мимоволi нервово захихотiла, коли Рея провела нiгтем великого пальця по ii ступнi вiд пальцiв до п’яти. Потiм стара розчепiрила iй на нозi пальцi, зазираючи мiж кожну пару.

Те саме повторилося i з другою ногою. І вже пiсля цього, не встаючи з колiн, вiдьма сказала:

– Ти знаеш, що я робитиму далi.

– Так, – слово зiрвалося з ii вуст наполоханим трепетом.

– Тепер стiй спокiйно, мiско. Все решта в тебе чисте-чистiсiньке, але ж ми ще не бачили головного – того затишного куточка, куди так пориваеться мер Торiн. Це все, що його цiкавить насправжки. Ось де перевiряють справжню цноту. Тож не пручайся, чула?!

Сюзен заплющила очi й подумала про те, як конi скачуть Крутояром. Вважалося, що це конi баронii, за якими наглядав Торiнiв канцлер Раймер, мiнiстр матерiальних запасiв баронii. Але ж самi конi про це не знали – вони були вiльнi. А якщо в душi ти вiльний, то решта не мае значення.

Дай менi бути вiльною в душi, вiльною, як тi конi в Крутоярi. Не дозволь iй зробити менi боляче. Будь ласка, нехай вона не робить менi боляче. Але якщо це станеться, поможи менi це витерпiти гiдно й мовчки.

Холоднi пальцi розсунули м’яке волосся нижче черева. Нетривка пауза, а потiм два крижанi пальцi прослизнули всередину. Це все-таки було боляче, проте бiль тривав лише одну мить i був не гострий. Сама Сюзен завдавала собi бiльшого болю, коли спросону серед ночi, йдучи до вбиральнi, забивалася пальцем об одвiрок чи здирала з пальця шкiру. Найгiршим було приниження й огида вiд старечих пальцiв Реi.

– Закорковано як треба! – вигукнула Рея. – Тут iще нiхто не бував! Але нiчого, Торiн це виправить, ги-ги! А тобi, моя дiвчинко, я розкрию одну таемницю, якоi твоя святенниця-тiтка з ii довгим носом, тугою мошною i цицьками-гудзиками нiколи тобi не скаже, бо вона цього не знае. Навiть незайманиця може собi трохи насолоди завдати, якщо знае, як це робиться!

Вiдьма витягла пальцi й обережно зiмкнула iх на грудочцi плотi, що виступала зi щiлини Сюзен. Дiвчина з жахом подумала, що стара вщипне ii за те чутливе мiсце, яке часом терлося об луку сiдла, коли вона iхала верхи, й вiд тертя перехоплювало подих. Але натомiсть пальцi погладили ii там… потiм натисли… i на свiй страх та подив дiвчина збагнула, що iй приемно. Низом живота розiйшлося тепло.

– Неначе шовковий пуп’янок, – протуркотiла стара, i ii пальцi зарухалися швидше. Стегна Сюзен самi, мимо ii волi гойднулися вперед. Аж раптом ii згадалося, як ненаситне i свавiльне обличчя староi, розпашiле, наче у шльондри у свiтлi газового рiжка, нависало над вiдкритою скринькою, згадалося, як з ii зморшкуватого рота звисав мiшок з грiшми, немов урваний шмат м’яса, i враз усе тепло зникло. Тремтячи, вона вiдсахнулася. На руках, животi й грудях виступили пухирцi гусячоi шкiри.

– Ви вже зробили те, за що вам заплатили, – ii голос звучав сухо i рiзко.

Рею перекосило.

– Як ти смiеш, нахабне дiвчисько, казати менi, коли закiнчувати. Я сама без тебе знаю! Я, Рея, вiдьма з Коосу…

– Годi базiкати, пiдводься, поки я не пожбурила тебе ногою у вогонь, неприродна iстото.

Стара по-собачому вишкiрила своi жалюгiднi рештки зубiв, i Сюзен збагнула, що вони з вiдьмою знову прийшли до того, з чого почали: готовi видряпати одна однiй очi.

– Тiльки спробуй пiдняти на мене руку чи ногу, сучко, i пiдеш звiдси безрука, безнога i слiпа.

– Я навiть не сумнiваюся, що ти можеш перетворити мене на таку iстоту. Але Торiновi це не сподобаеться, – вiдрiзала Сюзен. Вперше в життi вона прикривалася iменем чоловiка, як щитом. Їй стало трохи соромно, хоча причин соромитися вона не мала, надто пiсля того, як згодилася спати в його лiжку й народити йому дитя.

Стара витрiщилася на неi, не знаючи, що вiдповiсти. Врештi-решт на ii поораному обличчi насилу проступила якась подоба посмiшки, ще гiрша за ii вищир. Вiдсапуючись i спираючись на бильце крiсла, Рея повiльно спиналася на ноги. А Сюзен тим часом почала вдягатися.

– Так, не сподобаеться йому це. Мабуть, тобi краще знати, мiско. У мене була дивна нiч, i вона розбудила в менi таке, що я волiла б краще залишити, хай собi спить. А все решта… вважай, що це захват вiд твоеi чистоти й молодостi. І вроди. Так. Ти вродлива. Твое волосся… Коли ти його розпускаеш… як розпустиш, коли ляжеш iз Торiном… воно ж сяе, мов те сонце, ге?

Сюзен не хотiла допомагати вiдьмi пiдводитися, i схвалювати цi улесливi комплiменти iй теж не хотiлося, а надто тому, що в Реiних старечих очах, якi сльозилися, вона досi бачила ненависть, а шкiрою вiдчувала ii огидний дотик. Тож вона промовчала. Просто ступила в сукню, натягла ii на плечi й заходилася защiпати ряд гудзикiв спереду.

Напевно, Рея прочитала думки дiвчини, бо посмiшка зникла з ii лиця, наче ii стерли. Пiсля цього вiдьма стала поводитися по-дiловому, i Сюзен вiдчула величезне полегшення.

– Ну то й нехай. Ти цнотлива. Одягайся собi та йди. Але Торiну нi пари з вуст про те, що мiж нами сталося! Жiночi дiла – не для чоловiкiв, особливо таких великих, як ото вiн, – промовивши це, Рея не змогла втриматися вiд гиденькоi саркастичноi посмiшки. Свiдомо вона посмiхалася чи мимоволi, Сюзен сказати не могла. – То ми домовилися?

Що завгодно, тiльки б забратися звiдси геть!

– Ти проголошуеш мене цнотливою?

– Так, Сюзен, дочко Патрика. Проголошую. Але казати я можу що завгодно. Чекай… десь тут було…

Вона покопирсалася на камiннiй полицi, розгрiбаючи недогарки свiчок, так-сяк прилiпленi до вищерблених блюдець. Пiдняла гасову лампу, потiм лiхтарик на батарейках, на мить задивилася на малюнок, що зображав молоденького хлопця, i вiдклала його.

– Де ж це… де… гррр… ось, знайшла!

Вона вхопила блокнот з обкладинкою, темною вiд попелу (старовинними золотими лiтерами на його сторiнках було вибито штамп СИТГО), i недогризок олiвця. Чистий аркуш вдалося знайти тiльки в кiнцi блокнота. Награмузлявши щось на ньому, вiдьма вiдiрвала аркуш вiд спiралi блокнота й простягнула Сюзен. Спочатку дiвчина не зрозумiла, що там написано:








Пiд цим стояв символ:








– Що це? – вона тицьнула пальцем у маленький малюнок.

– Це знак Реi. Його знають у шести баронiях, i нiхто його не пiдробить. Покажеш цього папiрчика тiтцi. Потiм Торiну. Якщо твоя тiтка захоче взяти його й показати Торiновi сама… знаю я ii, любить покомандувати… скажи «нi, Рея не дозволила, бо це не для вас».

– А якщо Торiн схоче його мати?

Рея стенула плечима.

– То хай забирае чи викине, чи дупу собi пiдiтре. Про мене. Тобi теж цей папiрець не треба, ти ж i так знала, що незаймана. Знала?

Сюзен кивнула. Якось один хлопчик проводжав ii додому з танцiв i вона дозволила йому просунути руку собi за пазуху. Але що з того? Вона була цнотлива, i ii цнота була бiльшою, нiж уявляла собi ця брудна вiдьма.

– Але дивись не загуби папiрця. Якщо не хочеш знов прийти до мене, аби я вдруге зробила з тобою те саме.

«Боронiть мене боги, я навiть думати про таке боюся», – подумки здригнулася Сюзен, але вже достатньо оволодiла собою, щоб не виказати цю дрож. Вона поклала папiрець до кишенi, туди, де лежав мiшечок iз грiшми.

– Тепер ходи до дверей, мiско, – у вiдьми було таке лице, нiби вона хотiла вхопити Сюзен за руку вище лiктя й вiдпровадити, та потiм передумала. Вони вдвох рушили до дверей, остерiгаючись, щоб не торкнутися одна одноi. Втiм, бiля дверей Рея все-таки вхопила Сюзен за руку. Другою рукою показала на блискучий срiбний диск, що висiв над верхiвкою Кооса.

– Мiсяць-Цiлунок, – сказала вiдьма. – Зараз середина лiта.

– Так.

– Скажи Торiновi, щоб вiн не мав тебе у лiжку… чи на сiннику, чи на пiдлозi, чи деiнде… поки на небi не з’явиться Мiсяць-Демон.

– Аж до Жнив? – Сюзен не повiрила своему щастю. Цiлих три мiсяцi – та за цей час життя можна прожити. Вона силкувалася не виказати свого задоволення од вiдкладення вироку. Бо вже думала, що Торiн позбавить ii цноти наступноi ночi ще до сходу мiсяця. Вона ж була не слiпа – бачила, як пожадливо вiн на неi дивився.

Тим часом Рея дивилася на мiсяць i наче щось подумки рахувала. А ii рука ковзнула до коси Сюзен i погладила ii. Сюзен стоiчно терпiла, а коли вже здавалося, що далi терпiти несила, стара раптом опустила руку i кивнула.

– Еге ж. Не просто до Жнив, а до самого fin de a?o[8 - Fin de a?o – кiнець року (iсп.).] – Свiтлоi Ночi. Скажи йому, що вiн може взяти тебе пiсля святкового багаття. Зрозумiла?

– Аж до fin de a?o, так, – ii душа спiвала вiд радостi.

– Коли багаття в «Зеленому серцi» догорить i остання жарина перетвориться на попiл, – сказала Рея. – Тодi i тiльки тодi, в жодному разi не ранiше. Так йому й перекажи.

– Перекажу.

Рука знову почала гладити ii волосся. Сюзен терпiла.

Пiсля такоi доброi новини, подумала вона, з ii боку було б негарно пручатися.

– Використай час, що лишився до Жнив, на роздуми i на пiдготовку, щоб народити меровi сина… або ж покатайся верхи по Крутояру й позбирай останнi квiти своеi дiвочостi. Збагнула?

– Так, – сказала вона i ввiчливо додала: – Дякую-сей.

Рея вiдмахнулася, наче то були лестощi.

– Дивись не патякай про те, що мiж нами було. Крiм нас iз тобою, це бiльше нiкого не стосуеться.

– Не буду. Нашу справу закiнчено?

– Ну… е ще одна дрiбничка… – Рея посмiхнулася так, щоб у дiвчини не виникло жодних сумнiвiв у тому, що це геть дурниця, потiм пiдняла лiву руку перед очi Сюзен, звiвши три пальцi разом, а один вiдставила вбiк. У просвiтi мiж пальцями гойдався срiбний медальйон, що наче виник iз повiтря. Дiвчина вiдразу прикипiла до нього поглядом. А потiм Рея мовила одне-едине слово i очi Сюзен заплющилися.


5

Рея дивилася на дiвчину, що, осяяна свiтлом мiсяця, стояла перед нею на ганку i спала. Вiдьма сховала медальйон назад у рукав (ii старечi пальцi досi демонстрували дива вправностi, коли в цьому виникала потреба), i дiловитий вираз на ii лицi змiнився ненавистю. Кажеш, у вогонь мене ногою вкинеш, хвойдо? Настукаеш Торiну? Але найгiршими були не погрози i не зверхнiй тон. Найгiрше сталося тодi, коли вона гидливо сахнулася вiд Реiного доторку.

То вона не для таких, як Рея? Ги-ги. Та що там. Мабуть, вона думае, що й такi, як Торiн, ii не гiднi, бо в неi, бачте, ii шiстнадцять рокiв i бiла коса до дупи. Напевно, Торiн мрiе запустити пальцi в ii коси, навiть тодi, коли торсае себе взад-вперед там, унизу.

Рея дуже хотiла завдати дiвчинi якоiсь кривди, бо вона на те заслуговувала. Але не могла, бо тодi Торiн, щонайменше, забере в неi скляну кулю, а Рея цього не знесе. Принаймнi, поки що. Тож вона не могла зробити Сюзен боляче. Проте дещо вона все-таки могла – бодай на мить, але зiпсувати Торiновi задоволення.

Рея нахилилася до дiвчини, вхопила в руку довгу косу, що змiiлася iй по спинi, й погралася нею, пропускаючи крiзь кулак i втiшаючись ii шовковистiстю.

– Сюзен, – прошепотiла вона. – Ти чуеш мене, Сюзен, дочко Патрика?

– Так, – не розплющуючи очей.

– Тодi слухай. – Свiтло Мiсяця-Цiлунку впало на обличчя Реi, перетворивши його на посрiблений череп. – Слухай уважно i запам’ятовуй. Закарбуй собi у надрах пам’ятi, куди нiколи не потрапляе свiтло твого розуму.

Знову i знову вона гладила косу. Шовковиста i гладесенька. Мов той шовковий бутончик у неi мiж нiг.

– Запам’ятовуй, – повторила дiвчина.

– Так. Пiсля того, як вiн позбавить тебе цноти, ти маеш дещо зробити. Ти зробиш це одразу, не замислюючись. А тепер слухай мене, Сюзен, дочко Патрика, i слухай уважно.

Не випускаючи з руки дiвочу косу, Рея наблизила до ii нiжного вуха своi зморшкуватi губи i зашепотiла.




Роздiл III. Зустрiч на дорозi



1

Ця нiч була найдивнiшою з-помiж усiх ночей ii життя, тож не дивно, що вона не почула, як позаду наближаеться вершник, аж поки мало не потрапила пiд копита його коневi.

Дорогою назад до мiстечка ii не полишала тривожна думка про новi обставини угоди, в яку вона вступила. Добре, що тепер у неi було кiлька мiсяцiв на те, щоб пiдготуватися, та факт залишався фактом: коли на небi зiйде Мiсяць-Демон, вона змушена буде лягти в лiжко з мером Торiном, кощавим засмиканим стариганом iз лисиною, довкола якоi росла хмара бiлого пуху. З чоловiком, чия дружина дивилася на нього так сумно, що боляче було це бачити. Гарт Торiн завжди реготав, коли актори розiгрували на сценi виставу, де билися головами чи кулаками чи кидалися гнилими фруктами. Патетичнi й трагедiйнi сцени збивали його з пантелику. Вiн любив трiщати кiсточками пальцiв, стукати по спинi й завжди стурбовано озирався на свого канцлера мало не при кожному другому словi, наче хотiв пересвiдчитися, чи вiн, бува, не образив Раймера.

Сюзен часто помiчала все це в його поведiнцi. Їi батько багато рокiв був головним конюхом баронii i часто iздив у справах до Будинку-на-набережнiй. Свою кохану доньку вiн, бувало, брав iз собою. О, за цi роки iй доводилося бачити Гарта Торiна багато разiв, i йому ii теж. Певне, занадто багато разiв! А зараз найважливiшим у його особi здавалося те, що вiн був на п’ятдесят рокiв старший за дiвчину, яка мала народити йому сина.

Вона погоджувалася на це з легким серцем…

Нi, не з легким, вона несправедлива до себе… але думки ii не мучили i сну вона не втратила, це правда. Вислухавши всi аргументи тiтоньки Корделii, вона подумала: «Це ж так просто – отримати нарештi у володiння нашу землю у Крутоярi, знати, що тепер вона наша й на паперi, а не лише за традицiею. Ми матимемо документи про те, що вона наша. Документи будуть у нас i у Раймера. І в нас знову будуть конi. Правда, тiльки трое, але ж це втричi бiльше, нiж ми маемо зараз. А що на iншiй шальцi терезiв? Один раз чи двiчi лягти з ним i народити дитину? Та мiльйони жiнок робили це до мене, i нiчого страшного з ними не сталося. Зрештою, мене ж не змушують лягти з мутантом чи прокаженим. Це лише старий, який любить похрускотiти пальцями. До того ж це не навiки. Тiтонька Корд каже, що я зможу вийти замiж, якщо так вирiшать час i ка; не я перша i не я остання жiнка, яка потрапить до лiжка свого чоловiка, вже ставши матiр’ю. А чи стану я хвойдою, коли так вчиню? Закон це заперечуе, та менi байдуже до закону. Я слухаюся лише закону свого серця. А мое серце каже, що коли в обмiн на свое тiло я отримаю землю, яка колись належала моему татковi, й коней, то я стану шльондрою, i крапка».

Але був iще один аргумент. Тiтка Корд зiграла на дитячiй невинностi (до того ж пiдло, як зараз збагнула Сюзен). Вона вмiло обставила все так, що Сюзен, яка не так давно сама була маленькою i бавилася з ляльками, радо вiтала думку про те, що в неi буде свое дитя, маленький живий пупсик, i вона зможе його одягати й годувати, а в полуденну спеку вкладати спати бiля себе.

Корделiя була не в курсi (а може, навiть гадки про це не мала, така була невинна, подумала Сюзен, хоча iй не надто в це вiрилося) того, в що так брутально нинi ввечерi тицьнула дiвчину носом вiдьма. Торiн хотiв бiльше, нiж просто дитину.

Цицьки й дупа, яка не чвакае в руках, – от що йому треба. А ще щоб було куди пхати свою iграшку так, аби вона звiдти не випадала.

Мiсяць уже закотився. Вона йшла темною дорогою до мiста, i вiд самоi лише думки про вiдьминi слова iй ставало млосно. Бiгти й спiвати не було сил. Коли вона давала згоду, то вважала, що все буде так, як у худоби, коли вона паруеться. Худобi дозволялося робити це, поки не «зав’яжеться с?м’я», потiм самицю й самця розводили. Але тепер Сюзен збагнула, що Торiн захоче ii ще не раз i не два. Непорушний закон, прадавнiй, як залiзо, закон, якого люди дотримувалися двi сотнi вiкiв, проголошував, що вiн може лягати з нею доти, доки вона, гарантовано незаймана, не доведе свою незайманiсть ще й дитиною, яка теж буде незаймана в ii черевi. Тобто не мутант. Сюзен потай порозпитувала людей i дiзналася, що ця друга перевiрка зазвичай ставала можливою десь на четвертому мiсяцi вагiтностi, коли з-пiд одягу вже випинався живiт. І для цiеi перевiрки теж треба було йти до Реi. А Рея ii не злюбила.

І тепер, коли вже було пiзно, коли вона пристала на умови договору, який офiцiйно запропонував канцлер, коли те старе стерво перевiрило ii цноту, вона шкодувала про те, що згодилась. Перед ii очима весь час стояв образ Торiна зi спущеними штаньми – його ноги бiлi й кiстлявi, мов у чаплi. А ще вона думала про те, як хрускотiтимуть його суглоби, коли вiн ляже до неi в лiжко: колiна, спина, лiктi й шия.

І кiсточки пальцiв. Не забувай про кiсточки.

Так. Великi старечi кiсточки, на яких ростуть кущики волосся. Сюзен пирхнула – так це було смiшно, але водночас iз кутика ii ока щокою збiгла непомiчена тепла сльоза. Сама цього не помiчаючи, дiвчина стерла ii. Цокоту копит по м’якiй землi, що наближалися ззаду, вона теж не почула. Думками вона досi була далеко, бо згадала те диво, яке бачила крiзь вiконце спальнi староi, те м’яке й чомусь неприемне свiтло, що лилося з рожевоi кулi. Вiдьма дивилася на неi, мов загiпнотизована…

Коли Сюзен нарештi почула цокiт копит, ii першою наполоханою думкою було сховатися в гайочку, повз який вона саме проходила. Їй важко було уявити, що о такiй пiзнiй порi хтось мiг так вiдкрито з’явитися на дорозi, особливо тепер, коли в Серединному свiтi настали такi смутнi часи. Але добiгти до гаю вже не було часу.

Тож Сюзен мигцем сховалася в придорожнiй баюрi i лягла на землю, зачаiвшись. Мiсяць зайшов, i в неi принаймнi був шанс, що той подорожнiй проiде, не…

Додумати до кiнця Сюзен не встигла. Поки вона була вся у своiх довгих i невтiшних думах, вершник непомiтно наблизився i тепер привiтався з нею:

– Добривечiр, панно. Довгих вам днiв на землi.

«А якщо це один з тих, що завжди ошиваються в будинку мера чи в «Раю для подорожнiх»? – озираючись, подумала вона. – Не старий, бо в цього голос не дрижить. Але один iз них. Можливо, той, кого вони звуть Дiпейпом…»

– Добривечiр, – вiдказала вона, силкуючись роздивитися чоловiка на конi. – І вам щасливих днiв.

Їi голос не затремтiв. Наскiльки вона зрозумiла, то був не Дiпейп i не його напарник Рейнолдз, адже на головi в чоловiка був капелюх iз пласкими крисами. Такi капелюхи носили у Внутрiшнiх баронiях ще в тi днi, коли люди частiше подорожували зi сходу на захiд. До того, як з’явився Добрий Чоловiк Джон Фарсон i почалася рiзанина.

Коли незнайомець пiд’iхав i став бiля неi, вона перестала картати себе за те, що не почула його поступу. На збруi його коня не було видно жодноi пряжки, жодного дзвоника, все було припасовано дуже щiльно. Його спорядження скидалося на розбiйницьке (Сюзен здогадувалася, що Джонас, той, iз тремким голосом, i його приятелi свого часу та в iнших краях вели життя таких зарiзяк). Чи навiть стрiлецьке. Але револьверiв у цього чоловiка не було, хiба що вiн iх сховав. Уся його зброя – лук на сiдлi та щось подiбне до шаблi в пiхвах. До того ж Сюзен знала, що таких молодих стрiльцiв не бувае.

Вiн щось тихо пробурмотiв до коня (ii татко завжди робив так само, та й вона сама, звiсно, теж), i кiнь став, мов укопаний. Незнайомець iз вродженою невимушенiстю та грацiею перекинув ногу через сiдло, але Сюзен заперечила:

– Нi-нi, добродiю, не турбуйтеся, iдьте собi!

Навiть якщо вiн i вiдчув переляк у ii голосi, то не дав взнаки. Вiн легко, не стаючи в стремено, зiсковзнув з коня i стрибком опинився просто перед нею, здiйнявши куряву своiми чоботами з квадратними носками. Зорi осяяли його обличчя, i Сюзен раптом побачила, що насправдi вiн дуже молодий, може, трохи молодший чи трохи старший за неi. Одягнений, як пастух, хоча одяг був новий.

– Вiлл Деаборн до ваших послуг, – вiдрекомендувався вiн, зняв капелюха, поставив ногу на пiдбiр i вклонився за звичаем Внутрiшнiх баронiй.

Така вишуканiсть манер тут, у глухiй мiсцинi, де сильно смердiло нафтовим полем, розташованим на краю мiстечка, здалася Сюзен настiльки недоречною, що весь ii страх розсiявся i вона розсмiялася. Потiм збагнула, що смiх мiг його образити, але вiн також широко всмiхнувся у вiдповiдь, показавши рiвнi зуби. Його усмiшка була гарною, вiдкритою i простодушною.

Вона теж присiла в реверансi, вiдвiвши вбiк спiдницю сукнi.

– Сюзен Дельгадо.

Вiн тричi постукав себе правою рукою по горлу.

– Я радий, Сюзен Дельгадо. Сподiваюся, для вас це знайомство так само приемне, як i для мене. Я не хотiв вас налякати…

– Я трохи перестрашилася…

– Так, я помiтив. Менi прикро.

Так. Не еге, а так. Судячи з вимови, юнак приiхав iз Внутрiшнiх баронiй. Тепер вiн став iй iще цiкавiший.

– Нi, не треба вибачатися, я просто глибоко замислилася, от i все. Я ходила до… подруги… i засидiлася, не помiтила, що мiсяць зайшов. Якщо ви зупинилися, турбуючись про те, що я сама о такiй пiзнiй порi на дорозi, то дякую-сей, не хвилюйтеся, iдьте далi, тут уже недалечко. Край села, Гембрi, куди я йду, вже близько.

– Гарно ви говорите, – смiючись, вiдказав вiн, – але надворi справдi глуха нiч, тож я хотiв би провести вас. Ви iздите верхи, сей?

– Так, але не варто…

– Тодi пiдiйдiть ближче i познайомтеся з моiм другом Вiтром. Вiн провезе вас останнi двi милi. Це мерин, сей, вiн дуже слухняний.

Вона дивилася на Вiлла Деаборна з сумiшшю цiкавостi й роздратування та думала: «Якщо вiн iще раз назве мене «сей», наче якусь шкiльну вчительку чи свою стару тiтку, я знiму з себе цього дурнуватого фартуха й вiдшмагаю його ним».

– Менi завжди подобалося бачити трохи норову в конях, досить покiрних для того, щоб люди надягали на них сiдла. Мiй батько до самоi смертi був головним конюхом у мера… а мер у наших краях також е Вартовим баронii. Я катаюся верхи з дитинства.

Їй здавалося, що пiсля такоi тиради вiн мусить принаймнi вибачитися або навiть на якийсь час втратити дар мови. Але вiн лише спокiйно кивнув. І це iй сподобалося.

– Коли так, то вилазьте в сiдло, мiледi. Я йтиму поряд i не надокучатиму вам розмовами, якщо вам не хочеться балакати. Вже пiзно. Кажуть, що пiсля заходу мiсяця розмови набридають.

Вона похитала головою i, щоб пом’якшити вiдмову, всмiхнулася.

– Нi. Дякую за доброту, та я не хочу, щоб мене побачили в супроводi незнайомого молодого чоловiка, та ще й на його конi близько опiвночi. Знаете, репутацiя – не сорочка, з неi не змити пляму лимонним соком.

– На дорозi нiкого нема, вас нiхто не побачить, – розсудливо заперечив молодий чоловiк. – Я ж бачу, ви втомилися. Сiдайте, сей…

– Будь ласка, не називайте мене так. Я почуваюся старою, наче… – на мить вона затнулася, пiдбираючи належне слово

(вiдьма)

щоб не вимовити те, яке спало на думку першим, – наче менi сто рокiв.

– Добре, мiс Дельгадо. Ви впевненi, що не хочете сiсти на коня?

– Впевнена. Тим паче, що в спiдницi я не сiла б у сiдло по-чоловiчому, пане Деаборн, навiть якби ви були моiм братом. Це непристойно.

Вiлл Деаборн встав на стременах, простягнув руку до задньоi частини сiдла (Вiтер стояв досить спокiйно, тiльки один раз стрiпнув вухами – Сюзен i сама б не вiдмовилася прясти такими вухами, якби була Вiтром, бо вуха в нього були дуже гарнi) i знову опустився в сiдло, цього разу вже зi згортком у руках, перевитим сиром’ятною мотузкою. Сюзен вирiшила, що то пончо.

– Можете накрити цим собi колiна й ноги, як плащем. Для дотримання правил пристойностi цього цiлком досить. Ця рiч належала моему батьковi, а вiн вищий за мене. – На мить його погляд помандрував на захiд, до схилiв, i Сюзен побачила, що вiн досить вродливий, як на свiй юний вiк. У неi всерединi мов струна затремтiла, i в тисячний раз вона пошкодувала, що стара нечупара розпустила руки й дозволила собi бiльше, нiж просто виконати завдання, хоч яким неприемним воно було. Сюзен не хотiла дивитися на вродливого незнайомця i згадувати дотик Реi.

– Нi, – м’яко, але рiшуче вiдмовилася вона. – Ще раз дякую, ви дуже добрий, але я не сяду на коня.

– Гаразд. Тодi я вас супроводжуватиму пiшки, а Вiтер буде за нами наглядати, – весело запропонував хлопець. – Бодай до окраiни мiстечка нiчиi очi нас не побачать, i нi в кого не з’явиться анi найменшоi лихоi думки про iдеально пристойну молоду жiнку i бiльш-менш пристойного молодого чоловiка. А там я вже попрощаюся й побажаю вам солодких снiв.

– Та не варто. Справдi, – вона витерла чоло рукою. – Я розумiю, вам легко казати, що тут нема стороннiх очей, але вони завжди з’являються там, де iх найменше чекають. А менi зараз… краще не наражатися на пересуди.

– І все одно я вас проведу, – повторив вiн, тепер уже без тiнi усмiшки. – Лихi часи настали, мiс Дельгадо. Тут, у Меджисi, порiвняно безпечно, але часом у халепу можна втрапити.

Вона вже розтулила було рота (знову хотiла заперечити, можливо, навiть повiдомити йому, що донька Пата Дельгадо може сама про себе подбати), але потiм згадала про нових поплiчникiв мера Торiна i iхнi холоднi погляди, якими вони мiряли ii, коли Торiн вiдвертався. Нинi ввечерi, йдучи до вiдьми, вона бачила цю трiйцю. Їх-то вона почула заздалегiдь i мала вдосталь часу, щоб сховатися за сосною при дорозi (хоча думати про те, що вона ховаеться, Сюзен не подобалося). Вони зникли за поворотом дороги, що вела до мiстечка, i зараз, мабуть, пиячили в «Раю для подорожнiх» (i набиратимуться доти, доки Стенлi Руiс не зачинить генделик). Але ж вона не знала цього напевно. Вони могли повернутися.

– Бачу, менi вас не переконати, – зiтхнула вона з нотками роздратованоi покори (якоi зовсiм не вiдчувала насправдi). – Але лише до поштовоi скриньки мiсiс Бiч. Там починаеться мiстечко.

Вiн iще раз постукав себе по горлу i знову вклонився, кумедно i чарiвно водночас: нога виставлена, наче вiн комусь робив нiжку, п’ята чобота в землi.

– Дякую, мiс Дельгадо!

«Добре, хоч не додав «сей», – подумала вона. – Для початку непогано».


2

Вона побоювалася, що, попри свою обiцянку мовчати, вiн усю дорогу базiкатиме, бо всi хлопцi саме так i поводилися в ii присутностi. Сюзен не страждала на марнославство, але знала, що вона приваблива, хоча б тому, що хлопцi так i вилися круг неi, плескали язиками i човгали ногами. А ii супутник неодмiнно захоче розпитати ii про те, що мiськi хлопцi й так знають: скiльки iй рокiв, чи живе вона в Гембрi вiд самого народження, чи живi ii батьки, ще пiвсотнi так само нудних запитань, а все для того, щоб випитати одне: чи е в неi друг серця.

Але Вiлл Деаборн iз Внутрiшнiх баронiй не розпитував ii про школу, сiм’ю й друзiв (цей спосiб дiзнатися про суперника обирали майже всi юнаки). Вiлл Деаборн просто крокував поряд iз нею, ведучи за вуздечку коня, i дивився на схiд, туди, де було Чисте море. Море було так близько, що сльозогiннi пахощi солi змiшувалися з випарами нафти, хоча вiтер був пiвденний.

Вони саме проминали Ситго, i Сюзен була рада, що Вiлл Деаборн поряд, хай навiть його мовчанка трохи ii дратувала. Нафтове поле з його вишками-скелетами завжди ввижалося iй якимось моторошним привидом. Бiльша частина цих сталевих веж уже давно не качали нафту, а мешканцi мiста не мали нi запасних частин, нi потреби, нi вмiння iх лагодити. З двохсот вишок працювало лише дев’ятнадцять, i зупинити iх було неможливо. Здавалося, запаси нафти пiд землею були невичерпнi, бо вежi качали й качали безперестану. Трохи нафти люди використовували досi, але то була мiзерна кiлькiсть порiвняно з тiею, що просочувалася назад у землю, у водойми пiд мертвою свердловиною. Свiт зрушив з мiсця, i поле стало схоже на дивний механiчний цвинтар, на якому трупи ще не до кiнця…

Щось холодне i гладеньке тицьнулося Сюзен у поясницю, i вона скрикнула, ледь втримавшись, щоб не закричати на повнi груди. Вiлл Деаборн кинувся до неi, хапаючись руками за пояс, але вiдразу ж рослабився i всмiхнувся.

– Це Вiтер, мiс Дельгадо. Так вiн хоче поскаржитися, що на нього нiхто не звертае уваги.

Вона озирнулася на коня, а Вiтер вiдповiв iй ласкавим поглядом i опустив голову, наче вибачаючись за те, що налякав ii.

«Дiвчинко, не дурiй, – почула вона подумки голос свого батька. – Вiн просто хоче знати, чого ти так викаблучуешся. До речi, менi й самому це цiкаво, бо на тебе це не схоже».

– Я передумала, пане Деаборн. Я хочу поiхати верхи.


3

Поки Сюзен приладнувала пончо до задньоi луки сiдла (простого чорного сiдла ковбоя, без жодних мiток баронii чи хоча б ферми) i вилазила на коня, Вiлл стояв спиною до неi й дивився на Ситго. Задерши спiдницю, вона рвучко озирнулася, впевнена, що вiн пiдглядатиме. Але вiн не озирався. Здавалося, його уяву всуцiль полонили iржавi нафтовi вишки.

«І що ж там такого цiкавого, хлопче? – трохи сердито подумала вона. Пiзня година ночi й нещодавно збуренi емоцii не надто сприяли внутрiшньому спокою. – Бруднi, старi, шiстсот рокiв тут стоять, а смердять так, що менi все життя доводиться носа затуляти».

– Стiй спокiйно, хлопчику, спокiйно, – мовила Сюзен до коня, ставши на стремено й тримаючись однiею рукою за луку сiдла, а другою – за поводи. Вiтер стрепенув вухами, наче хотiв сказати, що стоятиме спокiйно хоч цiлу нiч, якщо iй це буде потрiбно.

Вона хутко злетiла на коня, тiльки одна довга гола нога сяйнула пiд зiрками, i вiдчула радiсть, яка охоплювала ii завжди, коли вона сiдала верхи… тiльки сьогоднi радiсть була трохи сильнiша, трохи солодша, трохи гострiша. Можливо, тому що кiнь був таким красенем, чи тому, що вiн був незнайомий…

«А може, тому, що господар коня – незнайомець, – подумала вона, – до того ж вродливий».

Звiсно, то було безглуздя, i воно таiло в собi небезпеку. Втiм, нiде правди дiти. Вiн був дуже гарний.

Коли Сюзен розгортала пончо й накривала ним ноги, Деаборн почав насвистувати. Із подивом i забобонним страхом вона впiзнала мелодiю: то було «Безжурне кохання». Та сама пiсня, яку вона спiвала, iдучи до Реiноi хижi.

«Мабуть, це ка, дiвчинко», – прошепотiв голос ii батька.

«Та нiчого подiбного, – подумки одразу ж заперечила вона йому. – Я не вбачатиму ка в кожному подиху вiтру i в кожнiй тiнi, як тi старенькi, що збираються лiтнiми вечорами в «Зеленому серцi». Це просто стара пiсня, ii кожен знае».

«Якби ж то ти була права, – вiдповiв голос Пата Дельгадо. – Бо якщо це ка, то воно налетить, мов вихор. Ти не встигнеш спам’ятатися, а твоi плани вже будуть зруйнованi, як сарай вiд буревiю».

Нi, це не ка. Вона не дозволить темрявi й старим примарам-вежам навiяти iй вiру в те, що це ка. Не ка, а випадкове знайомство з приемним молодим чоловiком на безлюдному шляху до мiста.

– Все, я прикрилася, – сухо, наче чужим голосом сказала вона. – Можете повертатися, якщо хочете, пане Деаборн.

Вiн повернувся i глянув на неi. Якусь мить мовчав, але його погляд красномовно свiдчив, що Сюзен теж йому подобаеться. Це спантеличило ii (частково через ту пiсню, що вiн наспiвував), але водночас i справило приемнiсть.

– Ви гарно виглядаете в сiдлi, – сказав вiн.

– А скоро в мене будуть своi конi i я зможу сидiти на них донесхочу, – не втрималася Сюзен, а потiм подумала: «Зараз почнеться розпитування».

Але вiн лише кивнув, наче давно це знав, i знову покрокував у бiк мiста. Трохи розчарована, хоч i достоту не розумiючи причини, вона вйокнула на коня i стисла колiна. Вiтер рушив ходою, наздоганяючи господаря. Той лагiдно погладив коня по мордi.

– Як називаеться ця мiсцина? – спитав Вiлл, показуючи на вишки.

– Нафтове поле? Ситго.

– А що, деякi вишки досi працюють?

– Еге ж. І iх годi зупинити, бо нiхто вже не знае як.

– А, – сказав вiн. Бiльше нi слова, тiльки «а». Та коли вони наблизилися до порослоi травою дороги на Ситго, вiдiйшов вiд коня, щоб подивитися на стару покинуту хатину сторожа. Коли Сюзен була маленькою, на нiй був знак, що забороняв стороннiм заходити всередину, але ту табличку вже давно зiрвало вiтром. Подивившись, Вiлл Деаборн легкою ходою повернувся назад до коня, збиваючи чоботами лiтню куряву.

Так вони i прямували до мiстечка: юнак у пласкому капелюсi пiшки, молода жiнка, чиi ноги були вкритi пончо, – верхи, а зорi заливали iх своiм свiтлом, як i всiх юних вiд початку часiв. Сюзен пiдвела погляд угору й побачила, як падае зiрка, – нетривкий i яскравий помаранчевий спалах на небосхилi. Хотiла було загадати бажання, але в панiцi збагнула, що геть не знае, чого хоче. Навiть приблизно.


4

Сюзен i собi мовчала всю дорогу, поки до мiста не лишилася якась миля, i тiльки потiм спитала про те, що не давало iй спокою. Свое питання вона хотiла поставити по тому, як вiн почне розпитувати ii, i порушувати мовчанку самiй було вкрай неприемно, але врештi-решт цiкавiсть узяла гору.

– Звiдки ви, пане Деаборн? Що привело вас до нашоi глухоманi в Серединному свiтi… нiчого, що я запитую?

– Анiтрохи, – вiдповiв вiн, всмiхаючись до неi. – Менi хотiлося поговорити, але я не знав, iз чого почати. Я не надто вправний у розмовах. – «А в чому ти вправний, Вiлле Деаборн?» – одразу ж виникло в неi питання, бо, вмощуючись у сiдлi, вона випадково торкнулася рукою згорнутоi ковдри, яка була прив’язана ззаду, i вiдчула, що всерединi щось е. На дотик схоже на револьвер. То не конче мала бути зброя, але Сюзен згадала, як його руки iнстинктивно опустилися до пояса, коли вона скрикнула вiд несподiванки.

– Я з Внутрiшнiх баронiй. Мабуть, ви й сама вже про це здогадалися. Ми балакаемо по-своему.

– Еге ж. А дозвольте поцiкавитися, з якоi ви баронii?

– З Нового Ханаану.

Зачувши це, Сюзен оживилася. Подумати тiльки: Новий Ханаан! Це ж самiсiньке осердя Альянсу! Звiсно, це вже не те, що ранiше, але все одно…

– Часом не з Гiлеаду? – спитала вона, почувши у своему голосi вiдтiнок дiвчачоi сентиментальностi та щиро зневажаючи себе за неi.

– Нi, – з усмiхом вiдказав вiн. – Моему селу далеко до Гiлеаду. Я з Гемфiла, звiдти до Гiлеаду сорок колiс. Воно навiть менше за Гембрi.

«Колiс? – з подивом подумала Сюзен. Слово було застарiле. – Вiн сказав: колiс».

– А що ж тодi привело вас до Гембрi? Це не таемниця?

– Звiсно, нi. Я приiхав зi своiми друзями, Рiчардом Стоквортом iз Пенiлтона, що в Новому Ханаанi, i Артуром Гiтом, дуже веселим молодим чоловiком. От вiн з Гiлеаду. Ми тут за наказом Альянсу. Ми рахiвники.

– І що ж ви рахуете?

– Усе, що може статися в нагодi Альянсовi наступнi кiлька рокiв, – його голос посерйознiшав. – Халепа з Добрим Чоловiком уже сягнула за край.

– Невже? Ми так далеко вiд центру подiй, що до нас майже не доходять новини.

Вiн кивнув.

– Саме тому ми й тут. Баронiя Меджис завжди зберiгала вiдданiсть Альянсовi, тож якщо знадобляться припаси, то iх вiдправлять з цiеi частини Зовнiшньоi Дуги. Питання в тому, на яку кiлькiсть може розраховувати Альянс.

– Кiлькiсть чого?

– Так, – погодився вiн, наче вона не питала, а стверджувала. – І на кiлькiсть чого.

– Ви так говорите, наче Добрий Чоловiк справдi становить серйозну загрозу. Вiн же лише бандит, що припудрюе своi грабiжки та вбивства балачками про рiвнiсть i демократiю.

Деаборн лише знизав плечима, i Сюзен вже було подумала, що iнших коментарiв вiд нього не дочекатися. Але потiм вiн неохоче сказав:

– Так було колись. Часи змiнилися. Бандит став генералом, i тепер генерал хоче стати правителем вiд iменi народу, – помовчавши трохи, вiн похмуро додав: – Пiвнiчнi й захiднi баронii у вогнi, ледi.

– Але це за тисячi миль звiдси! – Сама розмова була не надто приемною, але чомусь захоплювала. Просто було так незвично вести бесiди на такi теми пiсля нудних буденних балачок у Гембрi, де чиясь висхла криниця на добрих три днi ставала темою для жвавих обговорень.

– Так, – вiдповiв вiн. Не «еге», а «так», дуже незвично i заразом так приемно для слуху. – Але вiтер дме у цей бiк. – Повернувшись до неi, вiн усмiхнувся, i усмiшка знову пом’якшила його суворе вродливе обличчя, надавши йому виразу дитини, якiй давно пора спати. – Але навряд чи ми нинi зустрiнемо Джона Фарсона.

У вiдповiдь Сюзен обдарувала його усмiшкою.

– А якщо раптом зустрiнемо, ви захистите мене вiд нього, пане Деаборн?

– Безперечно, – усмiхнено вiдповiв вiн. – Але ще охочiше я це зроблю, якщо ви дозволите менi називати вас на iм’я, яке дав вам ваш батько.

– Гаразд, адже це важливо для моеi особистоi безпеки. І, мабуть, з огляду на те саме я можу називати вас Вiллом.

– Мудро й гарно сказано, – сказав вiн i вiд радостi всмiхнувся ще ширше. – Я… – І тут новий друг Сюзен перечепився i мало не впав, не помiтивши камiнь, що стирчав на дорозi (бо йшов, не зводячи з дiвчини очей). Вiтер тихо заiржав i трохи подався назад, а Сюзен весело засмiялася. Пончо зсунулося, вiдкривши оголену нiжку, але ii власниця не поспiшала – почекала кiлька секунд i тiльки потiм вкрилася знову. Вiн iй подобався. І що в цьому такого поганого? Вiн же лише хлопчик. Коли вiн усмiхався, Сюзен бачила, що ще зовсiм недавно, рокiв зо два-три тому вiн стрибав у копицi сiна. (Про те, що вона сама не так давно закiнчила школу стрибкiв у сiно, Сюзен чомусь забула.)

– Зазвичай я не такий незграба. Сподiваюся, я тебе не злякав.

Та нiчого, Вiлле. Я вже звикла. Хлопи збивають собi черевики, вiдколи в мене груди виросли.

– Та нiчого, – сказала вона, аби швидше повернутися до попередньоi теми: надто вже вона була цiкава. – Отже, ви з друзями приiхали за дорученням Альянсу, щоб порахувати нашi запаси?

– Так. Я звернув увагу на ваше нафтове поле, бо один iз нас мав полiчити робочi вишки…

– Та я тобi, Вiлле, й так скажу. Їх дев’ятнадцять.

Вiн кивнув.

– Тепер я твiй боржник. Але ще нам треба з’ясувати, якщо це можливо, скiльки нафти викачують цi дев’ятнадцять веж.

– А яке це мае значення? Хiба в Новому Ханаанi лишилося стiльки робочих машин, якi працюють на нафтi? І хiба вашi алхiмiки вмiють видобувати з нафти ту рiдину, на якiй iздять машини?

– Менi здаеться, цей процес називаеться не алхiмiею, а перегонкою. Є одна майстерня, у якiй його досi роблять. Але машин у нас не так уже й багато, хоча у Великiй Залi Гiлеаду ще збереглося кiлька ламп розжарювання, i вони справнi.

– Це ж треба! – захоплено сказала Сюзен. Лампи розжарювання й електричнi смолоскипи вона бачила на картинах, але в життi – нiколи. Останнi такi лампи в Гембрi (в цiй частинi свiту iх називали iскровими, але Сюзен була впевнена, що йдеться про однi й тi самi лампи) перегорiли два поколiння тому.

– То, кажеш, твiй батько до самоi смертi керував стайнями мера, – сказав Вiлл Деаборн. – Його звали Патриком Дельгадо, правда ж?

Вражена до глибини душi, вона подивилася на нього вже iншим поглядом – поглядом людини, яку вмить повернули до реальностi.

– Звiдки ти знаеш?

– Ми дiзналися його iм’я, готуючись до виконання своеi мiсii. Ми ж маемо порахувати худобу: овець, свиней, бикiв, корiв… i коней. З усiеi вашоi худоби конi найважливiшi. Переговорити з цього приводу ми мали саме з Патриком Дельгадо. Менi прикро чути, Сюзен, що вiн пiшов на ту галявину, де закiнчуеться земний шлях. Мое спiвчуття.

– О, дякую.

– То був нещасний випадок?

– Еге ж, – сказала вона таким голосом, що мав промовисто свiдчити: облишмо краще цю тему, не треба запитань.

– Дозволь менi бути з тобою вiдвертим, – мовив вiн, i вперше за весь час вона вловила в його словах брехню. А може, iй це лише здалося. Втiм, хоч вона й дуже погано знала свiт i людей (тiтка Корделiя мало не щодня iй про це нагадувала), але певний досвiд у неi все-таки був. Вона знала, що люди, якi починають розмову з випрохування дозволу бути чесними, зазвичай iз найправдивiшим виразом обличчя починають патякати про те, що дощ падае вгору, грошi ростуть на деревах, а дiтей приносить Великий Лелека.

– Еге ж, Вiлле Деаборн, – черствуватим тоном сказала вона. – Кажуть, чеснiсть – найкраща полiтика.

Вiн нерiшуче поглянув на неi, але потiм його обличчя знову осяяла усмiшка. Небезпечна усмiшка, подумала Сюзен, усмiшка-як-сипучi-пiски, якщо таке можливо. Затягуе, та потiм важко вибратися на волю.

– Вiд колишньоi мiцi Альянсу нинi не лишилося й слiду. Частково тому Фарсон так розперезався – його амбiцii виросли до неба. Вiн пройшов довгий шлях вiд розбiйника й грабiжника у Гарленi й Десоi до того, ким вiн е тепер. І якщо Альянс не воскресне i не дасть йому вiдсiч, це ще далеко не край його прагненням. Вiн може дiйти й до Меджису.

Яка користь Доброму Чоловiковi з iхнього сонного села в найближчiй до Чистого моря баронii, Сюзен збагнути не могла, але промовчала.

– Хай там як, але насправдi нас вiдправив сюди не Альянс. Ми тут не тому, що треба рахувати корiв, нафтовi вишки й гектари орноi землi.

На мить вiн опустив погляд на дорогу, наче шукав там iнших пiдступно розташованих каменiв, i неуважно гладив Вiтра по носi. Сюзен здалося, що вiн спантеличений чи чогось соромиться.

– Нас заслали сюди батьки.

– Вашi… – i раптом iй усе стало зрозумiло. Хлопчиська напаскудили, й батьки вiдправили iх сюди, не зовсiм у заслання, але й без серйозноi мети. Насправдi в Гембрi вони мали тiльки один обов’язок – стерти плями зi своеi репутацii. «Принаймнi тепер ясно, – подумала вона, – чому в нього така невинно-зваблива усмiшка. Стережися його, Сюзен, бо такi бешкетники, як вiн, пiдпалюють мости й перевертають поштовi вiзки, а розважившись, iдуть собi далi, навiть не озирнувшись. Вони не злi, нi, просто розпущенi, як бiльшiсть хлопцiв».

І тут iй знову згадалася стара пiсня, яку вона спiвала i яку вiн насвистував.

– Так, нашi батьки.

Свого часу Сюзен Дельгадо сама любила побешкетувати, тож тепер, хоч i з пересторогою, добре розумiла Вiлла Деаборна. І вiдчувала до нього iнтерес. З поганими хлопцями бувае весело… до певноi межi. Залишалося з’ясувати, наскiльки поганими були Вiлл i його друзяки.

– Бешкетували? – спитала вона.

– Бешкетували, – погодився Вiлл. Голос у нього досi був безрадiсний, але в очi й на уста вже почала помалу закрадатися усмiшка. – А нас попереджали, багато разiв попереджали. Ми… еее… напилися тодi.

А вiльною вiд кружки з пивом рукою мацали дiвок? Жодна порядна дiвчина не дозволила б собi спитати таке, але Сюзен не змогла втриматися: це питання саме зринуло в ii головi.

Усмiшка, що жеврiла в кутиках Вiллових уст, згасла.

– Ми зайшли надто далеко, i забава перестала бути просто забавою. Так зазвичай чинять дурнi. Однiеi ночi ми влаштували перегони верхи. Нiч була глупа, мiсяць не свiтив. Пiсля опiвночi. Ми всi були п’янi. Один iз коней втрапив копитом у ховрахову нору i зламав передню ногу. Його довелося пристрелити.

Сюзен скривилася. Не найгiрше, що вона могла уявити, але нiчого доброго. Та коли вiн знову продовжив, виявилося, що все значно гiрше.

– Кiнь був чистокровним скакуном, вiн належав батьковi Рiчарда, одного з моiх друзiв. Їхня родина мала не надто великi статки, коней у них було лише трое. У нашому домi розгорiвся такий скандал, що я навiть згадувати про нього не хочу, не те що говорити. Словом, пропозицiй щодо нашого покарання було багато, але врештi-решт нас спровадили сюди в заслання. Це Артурiв батько придумав. Гадаю, Артурового тата завжди жахала поведiнка сина. Артур вочевидь удався не в Джорджа Гiта.

Сюзен i собi посмiхнулася, згадавши, як тiтка Корделiя каже: «Це в неi точно не вiд нас». Потiм настала театральна пауза, слiдом за якою йшло епохальне: «У неi була двоюрiдна бабка, яка збожеволiла… ви це знали? Так! Вона пiдпалила себе й перекинулася через край Крутояра. Це було того року, коли пролiтала комета».

– Хай там як, – пiдсумував Вiлл, – пан Гiт вiдiслав нас iз напутнiм словом, яке свого часу отримав вiд свого батька: чистилище iснуе для того, щоб у ньому мiркували. І от ми тут.

– Гембрi далеко вiд чистилища.

На його обличчi знову з’явилася усмiшка.

– Думаю, якби навiть ваше мiстечко було чистилищем, варто було б стати грiшником, аби лишень потрапити сюди i зустрiтися з його чарiвними мешканцями.

– Комплiмент сумнiвний, треба його iще б вiдшлiфувати, – якомога сухiшим голосом сказала вона. – Можливо…

І затнулася, бо раптом збагнула, що iй доведеться вступити з цим хлопцем у щось на кшталт змови. Інакше вона опиниться в незручному становищi.

– Сюзен?

– Я оце подумала. Вiлле, ви з друзями вже приiхали? Тобто офiцiйно вже тут?

– Нi, – вiдповiв вiн, одразу збагнувши, про що iй iдеться. І, мабуть, зрозумiвши, до чого вона хилить. По-своему вiн був досить кмiтливий. – Ми з’явилися в баронii лише нинi по обiдi. Ти перша з мiсцевих, з ким один iз нас заговорив… якщо, звiсно, Рiчард та Артур ще нiкого не зустрiли. Я не мiг заснути, тож вирiшив прогулятися верхи й трохи помiркувати. Ми стали табором он там, – вiн показав кудись праворуч. – На тому довгому схилi, що збiгае до моря.

– Еге ж. То Крутояр. Так його називають, – iй подумалося, що Вiлл iз приятелями могли навiть отаборитися на ii землi – на тiй дiлянцi, яка невдовзi стане ii законною власнiстю. Думати про це було дивно, захопливо i трохи незвично.

– Завтра ми в’iдемо до мiста i вiдрекомендуемося мiлордовi меру, Гарту Торiну. Перед вiд’iздом iз Нового Ханаану нам сказали, що вiн дурний, як пень.

– Та невже? – здiйняла вона брову.

– Так. Балакучий, любить перехилити чарчину, ласий до молоденьких дiвчат. Що скажеш, правда це чи нi?

– Гадаю, ти сам маеш це вирiшити, – iз силуваною посмiшкою вiдказала Сюзен.

– Хай там як, нас вiдрекомендують ще й Вельмишановному Кiмбi Раймеру, Торiновому канцлеру. А вже вiн, думаю, тямущий. І рахувати вмiе.

– Торiн запросить вас на вечерю в резиденцii мера. Якщо не на завтра, то на пiслязавтра точно.

– Учта в Гембрi, – з усмiшкою сказав Вiлл i погладив Вiтра по носi. – О боги, я так хвилююся, дочекатися не можу.

– Менше базiкай, а послухай, якщо хочеш бути моiм другом. Це важливо.

Усмiшка злетiла з його обличчя, i перед Сюзен знову постав чоловiк, якого вона бачила кiлька хвилин тому, той чоловiк, яким вiн стане за кiлька рокiв. Рiшучий вираз обличчя, зосереджений погляд, безжальний рот. Це обличчя вселяло страх – страх у майбутньому – та все одно в тому мiсцi, якого торкалася стара карга, враз стало тепло. Сюзен не могла вiдiрвати погляду вiд цього обличчя. Цiкаво, подумала вона, а яке в нього волосся пiд цим iдiотським капелюхом?

– Слухаю, Сюзен.

– Якщо ви з друзями сядете за стiл у Торiна, там ви можете побачити мене. Якщо ти побачиш мене, то пам’ятай – бачиш мене вперше. Познайомишся з панною Дельгадо, а я – з паном Деаборном. Розумiеш, про що я?

– Дуже добре розумiю, – вiн дивився на неi замрiяно. – Ти служниця? Авжеж, так, якщо твiй батько був головним конюхом, то ти не…

– Та байдуже, що я там роблю. Просто пообiцяй: у Будинку-на-набережнiй ти побачиш мене вперше в життi.

– Обiцяю. Але…

– Нiчого бiльше не питай. Ми вже майже на тому мiсцi, де нашi шляхи розходяться. І щоб вiддячити тобi за прогулянку на такому чудовому конi, я хочу тебе попередити. Якщо вас запросять на учту до Торiна, за столом ви з друзями будете не единi гостi. Буде ще трое чоловiкiв. Торiн найняв iх охороняти будинок.

– Вони не заступники шерифа?

– Нi, крiм Торiна, а ще, можливо, Раймера, вони не звiтують нi перед ким. Їх звуть Джонас, Дiпейп i Рейнолдз. Менi здаеться, вони крутi хлопцi. Хоча Джонас уже давно не хлопець, дуже давно. Я навiть маю пiдозру, що дитинства в нього не було взагалi.

– Джонас у них за ватажка?

– Еге. Вiн кульгае, в нього довге, наче у дiвчини, волосся, а голос рипить, як у старого дiдугана, який цiлими днями натирае до блиску димохiд на даху… Але нехай це не вводить тебе в оману – менi здаеться, що з них трьох вiн найнебезпечнiший. І судячи з усього, цi трое були такими шибениками, що вам iз друзями i не снилося.

І навiщо вона йому це розповiла? Можливо, вiдчуваючи вдячнiсть. Вiн пообiцяв тримати iхню випадкову нiчну зустрiч у таемницi й був не з тих, хто порушуе обiцянки – Сюзен зрозумiла це з його вигляду, хоч вiн i посварився зi своiм батьком.

– Я придивлюся до них. Дякую за пораду, – зараз вони пiднiмалися в гору довгим пологим схилом. У небi неслабнучим вогнем горiла Стара Матiнка.

– Особистi охоронцi, – замислено сказав Вiлл. – Особистi охоронцi в сонному мiстечку Гембрi. Дивнi часи настали, Сюзен. Дуже дивнi.

– Еге ж, – вона й сама задумувалася над тим, чому Джонас, Дiпейп i Рейнолдз у мiстечку, та так i не змогла знайти жодноi вагомоi причини. Це справа рук Раймера? Це вiн iх знайшов? Цiлком можливо, це в його дусi. Сам Торiн навiть i не подумав би завести собi охоронцiв, про його безпеку завжди дбав Верховний Шериф. А все ж таки – чому?

Вони вибралися на вершину пагорба. Внизу, пiд iхнiми ногами, розкинулося сiльце Гембрi. Свiтилося лише в кiлькох вiкнах, i найяскравiше – у «Раю для подорожнiх». Теплий вiтерець донiс до вух Сюзен звуки пiанiно, що на ньому хтось тарабанив мелодiю «Гей, Джуд», i хор п’яних голосiв, якi радiсно добивали приспiв. Хоча спiвали не тi трое, про яких вона попереджала Вiлла Деаборна. Тi завжди стояли бiля шинкваса, водячи по залi своiми збляклими очима. Такi, як вони, не спiвали. У кожного на руцi мiж великим i вказiвним пальцями було витатуйовано маленьку синю труну. Сюзен хотiла було розповiсти про це Вiловi, але подумала, що згодом вiн сам усе побачить. Тож натомiсть вона показала на якийсь темний предмет трохи нижче на схилi, що нависав над дорогою на ланцюзi.

– Дивися. Бачиш?

– Так, – вiн глибоко й комiчно зiтхнув. – Невже це та рiч, якоi я боюся понад усе на свiтi? Ця моторошна проява – поштова скринька мiсiс Бiч?

– Еге ж. Тут ми розiйдемося.

– Як скажеш. Та все одно менi шкода… – i саме тiеi митi, як це iнодi бувае влiтку, змiнився вiтер. З заходу налетiв порив i миттю стер пахощi морськоi солi, а разом з ними i звук п’яних спiвiв. На змiну iм долинув iнший звук, нескiнченно зловiснiший: низький атональний шум, вiд якого в Сюзен завжди мурашки бiгли по спинi. Звук сирени, яку ввiмкнула смертельно хвора людина.

Вiлл вiдступив на крок назад, очi округлилися, i знову Сюзен помiтила, як його руки опускаються до пояса, нiби в пошуках чогось, чого там не було.

– На бога, що це таке?

– Тонкохiд, – тихо мовила вона. – В Каньйонi Петлi. Ти про таке чув?

– Так, чув, щось подейкували, але на власнi вуха почув оце щойно. О боги, як ви це витримуете? Вiн волае, немов жива iстота!

Сюзен нiколи над цим не замислювалася, але зараз, спробувавши уявити, що чуе його чужими вухами, збагнула, що вiн каже правду. Здавалося, якась хвора частина тiла ночi здобула власний голос i тепер силкувалася заспiвати пiсню.

Сюзен стало так моторошно, що вона здригнулася. Вiдчувши, як стиснулися ii колiна, Вiтер тихо заiржав i повернув голову, щоб подивитися на свою вершницю.

– О цiй порi року звук зазвичай не настiльки виразний, – промовила вона. – А восени чоловiки спалюють його, щоб стих.

– Не розумiю.

А хто розумiв? Хто мiг похвалитися тим, що досi щось розумiе? О боги, та вони навiть не в змозi були вимкнути кiлька нещасних нафтових насосiв, якi досi працювали на Ситго, хоча половина з них верещали, як свинi на бiйнi. Настали такi часи, що люди були вдячнi, коли щось просто працювало.

– Влiтку загоничi й пастухи, коли мають час, зносять до входу в Каньйон купи гiлляччя. Придатнi й сухi гiлки, але краще – щойно зрiзанi, бо потрiбен дим, i що сильнiший, то краще. Петля – короткий каньйон iз майже вертикальними стiнами, дуже крутими. Це наче перевернутий димар, розумiеш?

– Так.

– За традицiею спалення припадае на ранок Жнив, у перший день пiсля ярмарку, святкування i святкового багаття.

– У перший день зими.

– Еге ж. Хоча в наших краях холоди настають не так швидко. Хай там як, нiяка це не традицiя. Хмиз, бува, спалюють i ранiше, якщо вiтри сприяють або якщо звук надто вже нестерпний. Вiн тривожить худобу: коли тонкохiд розгулюеться, корови погано дають молоко. Та й заснути пiд нього важко.

– Навiть не сумнiваюся, – Вiлл досi дивився на пiвнiч, i вiд чергового сильного пориву вiтру капелюх злетiв у нього з голови, затримавшись на горлi завдяки сиром’ятному шнурку. Його волосся виявилося дещо довгим i чорним, як воронове крило. Зненацька у Сюзен виникло бажання запустити пальцi в це волосся, вiдчути, яке воно на дотик – шорстке чи гладеньке й шовковисте? Цiкаво, як воно пахне? Вiд цих думок вона знову вiдчула тремкий стогiн тепла внизу, там, де закiнчувався живiт. Неначе прочитавши ii думки, вiн повернувся до неi, i вона зашарiлася, тихо радiючи, що в темрявi не помiтно, як почервонiли ii щоки.

– І давно вiн тут?

– Вiн з’явився, коли мене ще не було на свiтi, – вiдповiла вона. – Але мiй тато добре пам’ятае його появу. Вiн казав, що земля здригнулася, наче вiд землетрусу, i з’явився тонкохiд. Деякi люди казали, що це вiд землетрусу, iншi запевняли, що це забобоннi дурницi. Я знаю тiльки одне: за мого життя вiн завжди був там, де вiн е. Дим його заспокоюе, як рiй роздратованих бджiл чи ос. Але рано чи пiзно звук вiдновлюеться. Купи гiлля, наваленi бiля входу до каньйону, закривають його вiд худоби, яка часом, заблукавши, може туди потрапити. Чомусь iм там як медом намазано. А коли корова чи вiвця все ж таки проберуться туди – мабуть, це стаеться, коли купа гiлля пiсля спалення вже не така велика, а нового ще не наносили, – то назад уже не повертаються. Що б там не було в тому каньйонi, воно голодне.

Вона вiдгорнула пончо, пiдняла праву ногу над сiдлом, навiть не торкнувшись його, i легким плавним рухом зiсковзнула з Вiтра. Такi трюки призначалися для штанiв i аж нiяк не для спiдницi. З того, як округлилися Вiловi очi, Сюзен зрозумiла, що побачив вiн достатньо. Але ж нiчого такого, що треба мити у ваннi за зачиненими дверима, то що з того? Адже трюк з блискавичним сходженням з коня вона виконувала тодi, коли хотiла когось вразити до глибини душi.

– Краса! – вигукнув Вiл.

– Мене тато навчили, – сказала вона, вдаючи, що коментуе найневиннiший бiк його комплiменту. Втiм, коли вона передавала хлопцевi вiжки, ii усмiшка свiдчила про те, що його похвала iй приемна, як не крути.

– Сюзен, а ти сама бачила тонкохiд?

– Еге ж. Один раз чи двiчi. Згори.

– На що вiн схожий?

– Вiн гидкий, – не роздумуючи, вiдповiла вона. До сьогоднiшньоi ночi, коли вона зблизька побачила Реiну посмiшку й вiдчула на собi ii покрученi настирнi пальцi, iй здавалося, що на свiтi нема нiчого огиднiшого за тонкохiд. – Це схоже на торф, що повiльно тлiе, а ще на болото, повне пiнкоi зеленоi води. Над ним пiднiмаеться туман, часом нагадуючи довгi кiстлявi руки. З зап’ястками i пальцями.

– А вiн росте?

– Кажуть, росте, як будь-який тонкохiд. Але росте повiльно. За мого чи твого життя вiн за межi Каньйону Петлi не вибереться.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65957254&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Кентерберiйськi оповiдання» – незакiнчена збiрка прозових i вiршованих оповiдок, написаних Джефрi Чосером у ХІV столiттi. – Тут i далi прим. пер.




2


«Таемницi Едвiна Друда» – детективний роман Чарльза Дiккенса, який письменник не встиг закiнчити, бо його спiткала смерть.




3


Переклад Ірини Стешенко.




4


Дiн – старший, головний.




5


Incessament, incessament, mon cher – Швидше, швидше, любий (фр.).




6


Герi Купер – американський актор, виконавець багатьох ролей у вестернах.




7


Вестерн – букв.: захiдний (англ.).




8


Fin de a?o – кiнець року (iсп.).