Турист мимоволi Енн Тайлер Мейкон Лiрi, головний герой роману Енн Тайлер, – неймовiрний педант i прихильник «системи» майже в усьому. Вiн ненавидить подорожувати, але заробляе на життя написанням путiвникiв. Через рiк пiсля трагiчноi загибелi сина-пiдлiтка дружина пропонуе Мейкону розлучитися. Саме з цього моменту у героя розпочинаеться абсолютно нове життя. Вiн як слiд роздивиться своiх родичiв, зустрiне жiнку, яка зачепить його за живе, i врештi-решт зробить дуже важливий вибiр, що визначить його майбутне. І все це буде схоже на подорож, вiд якоi турист мимоволi Мейкон Лiрi чи не вперше отримае справжне задоволення. Енн Тайлер Турист мимоволi Оригiнальна назва роману: THE ACCIDENTAL TOURIST Copyright © 1985 by Anne Tyler Modarressi Reading group guide copyright © 2002 by Anne Tyler Modarressi and The Random House Publishing Group, a division of Random House, Inc. © Н. Лазаревич, пер. з англ., 2020 © «Фабула», макет, 2020 © Видавництво «Ранок», 2020 Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Вiдгуки Безсумнiвно, це ii найкраща книжка… вона лишае по собi насолоду i бiль.     The Washington Post Вражаюче… i зворушливо… Енн Тайлер – мудра i прониклива письменниця, яка глибоко розумiе людськi слабкостi i спiвчувае iм.     St. Louis Post-Dispatch Гумористичний… приемно дивний… роман, який оживае завдяки вигадливим авторським знахiдкам i реалiстичним персонажам.     Time Енн Тайлер пише про звичайнi теми з надзвичайною проникливiстю… Дуже переконливо.     People Цiкаво… Захопливо… Неможливо вiдiрватися.     The New-York Review of Books Нiжний i захопливий… дуже добрий роман.     Philadelphia Inquirer Викликае щиру втiху… Якщо можна закинути щось «Туристу мимоволi», так це лише те, що ця книжка надто гарно розважае, а сльози i смiх в нiй дуже вдало переплетенi.     Vanity Fair Енн Тайлер не просто майстерна, вона майстерна, мов злий генiй.     John Updike Насичений теплом i розумiнням людськоi природи. Веселий, захопливий, щирий i правдивий.     Publishers Weekly Захопливий… Чарiвний… Сповнений мудростi та несподiванок. Усi романи Тайлер чудовi, але цей наразi найкращий з усiх.     Library Journal Блискучий, з iдеально дiбраним тоном i, вiрогiдно, наразi найкращий з ii творiв… Тихий звук дивних i випадкових порухiв серця.     Kirkus Reviews Це художнiй твiр. Імена, персонажi, мiсця i подii е плодом авторськоi уяви чи художнiм вимислом, i будь-яка подiбнiсть з реальними людьми, живими чи мертвими, установами, подiями чи мiсцями е неумисним збiгом Роздiл 1 Вони планували пробути на морi тиждень, але жоден з них не змiг витерпiти там так довго, тож вирiшили повертатися ранiше. Мейкон був за кермом, Сара сидiла поряд з ним, притулившись головою до бокового скла. Крiзь ii сплутанi каштановi кучерi було видно клаптики хмарного неба. Мейкон був одягнений у дiловий лiтнiй костюм, дорожнiй – набагато логiчнiше подорожувати в ньому, анiж у джинсах, як вiн завжди казав. На джинсах е тi жорсткi шви i застiбки. Сара була вбрана у махрову пляжну сукню без бретельок. З вигляду можна було подумати, нiби вони поверталися з двох геть рiзних поiздок: Сара засмагла, а Мейкон нi. Вiн був високий, блiдий, iз сiрими очима, прямим коротко стриженим волоссям i тим тонким типом шкiри, який легко обгоряе. Вiн щоразу ховався вiд сонця протягом середини дня. Одразу за початком роздiленого автобана небо стало майже чорним i кiлька величезних крапель впали на вiтрове скло. Сара випросталася на сидiннi. – Сподiваюся, дощ зараз не почнеться, – сказала вона. – Я не проти невеличкого дощу, – вiдповiв Мейкон. Сара знову оперлася на спинку сидiння, але не вiдводила погляду вiд дороги. Був ранок четверга. Автiвок було небагато. Вони оминули пiкап, потiм фургон, всуцiль укритий налiпками iз сотнею туристичних краевидiв. Краплi на вiтровому склi погустiшали. Мейкон увiмкнув двiрники. Вжух-вжух, зашарудiли вони – заспокiйливий звук; по даху м’яко стукотiли краплi. Час вiд часу здiймалися пориви вiтру. Дощ прибив до землi високу тьмяну траву по обидва боки дороги. Бив навскоси по стоянках, будiвельних крамницях i складах, якi вже встигли потемнiшати, нiби тут дощ iшов уже деякий час. – Тобi видно дорогу? – запитала Сара. – Звiсно, – вiдповiв Мейкон. – Все нормально. Вони опинилися позаду вантажiвки, заднi колеса якоi здiймали цiлi водоспади бризок. Мейкон повернув налiво i обiгнав ii. Сара схопилася однiею рукою за панель приладiв. – Не розумiю, як ти бачиш, куди iдеш, – сказала вона. – Може, тобi слiд надiти окуляри. – Вiд того, що я надiну окуляри, тобi буде краще видно? – Не менi. Тобi,– сказав Мейкон. – Ти фокусуеш погляд на вiтровому склi, а треба на дорозi. Сара продовжувала триматися за панель приладiв. У неi було широке гладеньке обличчя, яке на перший погляд видавалося спокiйним, але якщо придивитися уважнiше, можна було побачити напругу в кутиках ii очей. Простiр автiвки навколо них нiби стиснувся. Вiд дихання запотiли вiкна. Нещодавно працював кондицiонер, i в салонi ще стояло трохи штучноi прохолоди, яка швидко перетворювалася на вологу i наповнювала повiтря запахом плiсняви. Вони блискавично пролетiли через тунель. Дощ повнiстю ущухнув на одну швидку мить. Сара тихо зiтхнула з полегшенням, але тiеi ж митi стукiт по даху поновився. Вона озирнулася i з жалем подивилася на тунель. Мейкон натиснув на газ, лiниво поклавши руки на кермо. – Ти помiтив того хлопця з мотоциклом? – запитала Сара. Їй довелося пiдвищити голос: рiвномiрний шум дороги i дощу заглушав його. – Якого хлопця? – Вiн припаркувався нижче тунелю. – Божевiлля кататися на мотоциклi такого дня, як сьогоднi,– сказав Мейкон. – Як i будь-якого дня взагалi. Ти геть беззахисний перед стихiею. – Ми теж могли так вчинити, – сказала Сара. – Зупинитися i перечекати. – Саро, якби я вiдчував, що ми хоч трохи наражаемось на небезпеку, я б з’iхав на узбiччя i зупинився ще давно. – Ну, я не знаю, як би ти вчинив, – вiдповiла Сара. Вони минули поле, на яке дощ лив немов з вiдра, прибиваючи до землi пагони кукурудзи i заливаючи грядки. Потоки води падали на вiтрове скло. Мейкон перемкнув двiрники на посилений режим. – Я не знаю, чи це насправдi мае для тебе таке велике значення, – сказала Сара. – Мае? – Значення? – перепитав Мейкон. – Пам’ятаеш, як я сказала тобi: «Мейконе, тепер, коли Ітан мертвий, я часом замислююся про те, чи у моему життi е якийсь сенс». Пам’ятаеш, що ти вiдповiв? – Ну, так одразу i не пригадаю, – сказав Мейкон. – Ти вiдповiв: «Люба, щиро кажучи, я взагалi нiколи не був упевнений, що у життi е якийсь сенс». Так i сказав. Дослiвно. – А-а… – І ти навiть не розумiеш, що з цим не так. – Так. Мабуть, не розумiю. Вiн проiхав повз ряд автiвок, якi припаркувалися на узбiччi. Їхнi вiкна були темнi, дощовi краплi розбризкувалися, вдаряючись об блискучу поверхню. Одна автiвка була трохи нахилена, нiби ось-ось упаде в брудний потiк, який вирував у рiвчаку. Мейкон продовжував iхати з такою самою швидкiстю. – Вiд тебе не дочекаешся пiдтримки, – сказала Сара. – Кохана, я намагаюся тебе пiдтримувати. – Ти просто продовжуеш жити так, як ранiше. Дотримуешся усiх своiх дрiбних звичок, ритуалiв i гнiтючоi рутини, день у день. Це не пiдтримка. – А менi пiдтримка не потрiбна? – запитав Мейкон. – Це не лише твоя втрата, Саро. Не розумiю, чому ти почуваешся так, нiби це був лише твiй син. – Ну, просто менi часом так здаеться, – вiдповiла Сара. На якусь мить обое замовкли. Схожа на озеро калюжа посеред дороги хлюпала по дну автiвки так, що ii аж зносило вправо. Мейкон пригальмував, але не зупинився. – От цей дощ, до прикладу, – сказала Сара. – Ти ж знаеш, що я через нього нервуюся. Нiчого страшного б не трапилось, якби ми його перечекали. Ти б показав, що тобi не байдуже. Ти дав би менi вiдчути, що ми переживаемо це разом. Мейкон подивився вдалину крiзь вiтрове скло, на якому було так багато крапель, що воно здавалося мармуровим, i сказав: – У мене е система, Саро. Ти ж знаеш, що я iду по системi. – Вiчно цi твоi системи! – До того ж, – додав вiн, – якщо ти не бачиш сенсу жити, то я не розумiю, чому ти нервуешся через зливу. Сара сiпнулася на сидiннi. – Поглянь! – сказав вiн. – Отой трейлер на стоянцi цей дощ вимив начисто. – Мейконе, я хочу розлучитися, – промовила Сара. Мейкон натиснув на гальма i витрiщився на неi. – Що? – запитав вiн. – Що я вже сказав не так? Як це розумiти? – Просто я бiльше не можу жити з тобою, – вiдповiла Сара. Мейкон продовжував дивитися на дорогу, але його нiс умить став гострiший i бiлiший, немов його шкiру хтось напнув. Вiн прокашлявся. – Кохана. Послухай. Це був складний рiк. Нам було тяжко. Люди, якi втратили дитину, часто так почуваються; усi так кажуть; усi кажуть, що це жахливе випробування для шлюбу. – Я хочу почати шукати собi окреме житло, щойно ми повернемось, – сказала Сара. – Окреме житло? – повторив Мейкон ii слова, але говорив вiн при цьому тихо, а по даху голосно стукотiв дощ, тож здавалося, нiби вiн просто безмовно ворушить губами. – Ну,– сказав вiн, – гаразд. Якщо це те, чого ти справдi хочеш. – Ти можеш далi жити у будинку, – сказала Сара. – Ти ж нiколи не любив переселятися. Чомусь саме це змусило ii розридатися. Вона рiзко вiдвернулася. Мейкон увiмкнув правий поворотник. Вiн заiхав на заправку, припаркувався пiд навiсом i заглушив мотор. Потiм почав терти колiна долонями. Сара скулилася у своему кутку. Єдиним звуком був стукiт дощу по навiсу над ними. Роздiл 2 Пiсля того як дружина його лишила, Мейкон думав, що будинок здаватиметься бiльшим. Натомiсть вiн здавався тiснiшим. Вiкна стиснулися. Стеля опустилася. Меблi нiби якимось чином тиснули на нього. Звiсно, особистi речi Сари зникли, усi цi дрiбницi, як-от одяг i прикраси. Але виявилося, що деякi великi речi були бiльш особистими, нiж вiн думав ранiше. Стiл з вiдкидною кришкою у вiтальнi, шухляди якого були напханi ii порваними конвертами i листами, на якi вона не вiдповiдала. Радiо на кухнi, налаштоване на «Рок-98». (Їй подобалося бути на однiй хвилi зi своiми студентами, як вона часто повторювала ранiше, крутячись навколо столу i щось наспiвуючи.) Шезлонг позаду будинку, на якому вона засмагала, поставлений у единому мiсцi в дворi, яке було на осоннi. Вiн дивився на квiтчастi подушки i дивував з того, як порожнiй простiр може бути так сильно наповнений людиною – ii легким ароматом кокосовоi олii, вiд якого йому хотiлося пiна колади; ii широким свiтлим обличчям, вираз якого неможливо було прочитати через темнi окуляри; ii охайною фiгурою в купальнику зi спiдничкою, на купiвлi якого вона, плачучи, наполягла пiсля свого сорокового дня народження. Пасма ii розкiшного волосся вiддзеркалювалися у поверхнi раковини. Їi поличка у шафцi з лiками, тепер порожня, була заляпана краплинами рiдких рум’ян сливового вiдтiнку, вiд вигляду яких Мейкон одразу бачив ii мов наяву. Його завжди дратувала ii неохайнiсть, але тепер цi краплини здавалися йому зворушливими, мов яскравi iграшки, що лишилися на пiдлозi пiсля того, як дитина пiшла спати. Сам будинок був середнього розмiру, непримiтного вигляду i розташовувався на вулицi таких самих будинкiв у старiй частинi Балтимора. Над ним нависали старi дуби, якi затiняли його вiд жаркого лiтнього сонця, але також i вiд морського бризу. Кiмнати були квадратнi i тьмянi. Усе, що залишилося в шафi Сари, це коричневий шовковий пояс, який висiв на гачку; у ii шухлядах – ватнi кульки i порожнi пляшечки вiд парфумiв. У старiй спальнi iхнього сина було прибрано дочиста, мов у готельному номерi. У деяких мiсцях вiд стiн iшла луна. Попри це Мейкон помiтив, що був схильний притискати руки щiльно до тiла, проходити повз меблi боком, нiби вiн ледве помiщався у цьому будинку. Вiн почувався занадто високим. Його довгi недоладнi ступнi, здавалося, були надто далеко. Вiн нахиляв голову, коли проходив у дверi. Тепер у нього з’явилася можливiсть органiзувати все по-своему, казав вiн собi. Вiн раптом вiдчув проблиск цiкавостi. Сам факт того, що тепер будинок був повнiстю в його розпорядженнi, вимагав якоiсь системи, Сара такi речi нiколи не розумiла. Вона запросто могла запустити посудомийну машину, коли там усерединi було лише кiлька виделок. Мейкона таке марнотратство засмучувало. Вiн узагалi був проти посудомийних машин, бо вважав, що вони витрачають забагато енергii. Можна сказати, що заощадження енергii було його хобi. Вiн почав тримати у кухоннiй раковинi воду увесь час, додаючи трохи вiдбiлювача з хлором для дезiнфекцii. Пiсля використання вiн клав кожну тарiлку туди. Раз на два днi вiн витягав корок i заливав усе дуже гарячою водою через розприскувач. Потiм складав помитий посуд у пусту посудомийну машину – яка, вiдповiдно до його новоi системи, перетворилася на гiгантську пiдставку. Коли вiн нахилявся над раковиною, доки лилася гаряча вода з розприскувача, йому часто здавалося, що Сара за ним спостерiгае. Вiн почувався так, нiби варто йому перевести погляд трохи влiво, i вiн побачить, як вона стоiть, схрестивши на грудях руки, задерши голову i задумливо закусивши повнi виразнi губи. На перший погляд, вона просто спостерiгала за процесом; на другий – (вiн знав це) вона смiялася з нього. У ii очах блищав той таемний вогник, який був йому аж надто добре знайомий. «Зрозумiло», – кивала вона пiсля якогось його багатослiвного пояснення; потiм вiн пiдводив погляд i помiчав той самий характерний вогник у кутику ii вуст. У цьому видiннi – якщо це можна назвати видiнням з огляду на те, що вiн нiколи не озирався, щоб глянути на неi – вона була вбрана в яскраво-блакитну сукню, яку носила в першi роки iхнього шлюбу. Вiн не зауважив, коли вона перестала ту сукню носити, але це точно було багато рокiв тому. Йому майже здавалося, що Сара – привид, що вона мертва. У певному сенсi (подумав вiн, вимикаючи воду) вона i була мертва, та молода, яскрава Сара з iхньоi першоi гамiрноi квартири Колд-Спрiнг-лейн. Коли вiн намагався пригадати тi часи, кожен спогад про Сару був спотворений тим, що вона покинула його. Коли вiн уявляв iхне знайомство – вони були ще майже дiтьми, – воно видавалося лише початком розставання. Коли вона пiдвела на нього погляд того першого вечора, струсонувши кубиками льоду в паперовому стаканчику, вони вже рухалися до iхнього останнього нещасного року разом, до тих мiсяцiв, протягом яких усе, що кожен iз них говорив, було недоречним, до того вiдчуття неможливостi порозумiтися. Вони були нiби двое людей, якi бiжать назустрiч одне одному з розкритими обiймами, але розминаються i продовжують бiгти далi. Врештi-решт це все нi до чого не призвело. Вiн дивився на раковину, i тепло вiд посуду повiльно пiднiмалося до його обличчя. Ну, треба рухатися далi. Треба рухатися далi. Вiн вирiшив перенести душ iз ранку на вечiр. Це було проявом пристосування до нових умов – якесь свiже вiяння. Доки вiн мився пiд душем, унизу у ваннi набиралася вода, i вiн шумно походжав по колу, замочуючи ногами одяг, що забруднився за день. Потiм вiн викручував прання i розвiшував його сушитися. Пiзнiше одягався у завтрашню бiлизну, аби не потрiбно було прати пiжаму. Власне, його единим серйозним пранням були рушники i простирадла раз на тиждень – лише два рушники, але багато простирадл. Це тому, що вiн розробив систему, яка дозволяла йому спати на чистому простирадлi щоночi без перестилання лiжка. Вiн уже давно пропонував цю систему Сарi, але вона була така вперта. Система полягала у тому, що вiн прибрав з матраца всю постiльну бiлизну i замiнив ii таким собi велетенським конвертом, зробленим з одного iз семи простирадл, якi вiн склав i застрочив швацькою машинкою. Вiн подумки називав цей винахiд «Спальний Мiшок Мейкона Лiрi». Спальний мiшок не потрiбно було заправляти, вiн не м’явся, його було легко мiняти i вiн мав iдеальну для лiтнiх ночей товщину. На зиму треба було придумати щось теплiше, але наразi вiн не мiг думати про зиму. Вiн ледве давав собi раду з тим, щоб дожити до вечора. Часом – коли вiн топтався по одягу у ваннi чи залазив у спальний мiшок на голому поцяткованому iржею матрацi – вiн усвiдомлював, що, можливо, зайшов надто далеко. При цьому вiн не мiг зрозумiти чому. Вiн завжди полюбляв методичнiсть, але не аж настiльки, щоб можна було назвати це манiею. Потiм вiн подумав про брак методичностi у Сари i замислився, чи рiч не в тiм, що вона його бiльше не зупиняе. Можливо, усi цi роки вони допомагали одне одному не збочити зi шляху. Роздiленi, нiби розмагнiченi полюси, вони збилися на манiвцi. Вiн уявляв нову квартиру Сари, де нiколи не бував, настiльки ж божевiльно хаотичною, з капцями у духовцi i горою порцеляни на диванi. Сама думка про це засмучувала його. Вiн iз вдячнiстю озирався навколо. Бiльшу частину своеi роботи вiн виконував удома; iнакше вiн не турбувався б так сильно про механiку домашнього господарства. У нього був невеличкий кабiнет у вiльнiй кiмнатi бiля кухнi. Сидячи на офiсному стiльцi, вистукуючи на машинцi, яка служила йому ще протягом чотирьох рокiв коледжу, вiн написав серiю книжок з порадами для людей, якi мусять багато подорожувати у справах. Смiховинно, якщо подумати: Мейкон ненавидiв подорожi. Вiн вiдчайдушно проносився чужими краiнами – мружачись i поспiшаючи, мов тiкаючи вiд якоiсь страшноi небезпеки, як вiн часом собi уявляв, – а тодi вирушав знову додому, де зiтхав з полегшенням i писав черговий товстий путiвник кишенькового формату в паперовiй палiтурцi. «Турист мимоволi у Францii». «Турист мимоволi у Нiмеччинi». «У Бельгii». Без iменi автора, з одним лише логотипом: крiслом з крилами. У цих путiвниках вiн писав лише про мiста, бо люди, якi подорожують по роботi, злiтаються до великих мiст, не зазираючи до решти краiни взагалi. Власне, самих мiст вони теж не бачили. Їхньою метою було не вiдчути, що вони не вдома. Якi готелi у Мадридi славляться великими матрацами «Бьютiрест»? У яких ресторанах Токiо можна замовити напiй iз «Свiт’н Лоу» замiсть цукру? Чи е в Амстердамi «МакДоналдз»? Чи е у Мехiко «Тако Белл»? Чи десь у Римi знайти равiолi «Шеф Боярдi»? Іншi мандрiвники хотiли скуштувати оригiнальнi мiсцевi вина, а читачi Мейкона шукали пастеризоване i гомогенiзоване молоко. Настiльки ж сильно, наскiльки вiн ненавидiв поiздки, вiн полюбляв процес написання тексту – шляхетне задоволення впорядкування безладних фактiв про краiну, вiдкидання зайвого i другорядного, класифiкацii того, що лишилося, за чiткими охайними рубриками. Вiн копався у iнших довiдниках, вибираючи цiннi зернята i вiдкидаючи полову. Із задоволенням годинами розмiрковував над питаннями пунктуацii. Із праведним гнiвом безжально викорiнював безособовi конструкцii. Вiд того, що для друкування потрiбно було докласти зусиль, кутики його вуст опускалися, тож нiхто б не здогадався, наскiльки сильно вiн насолоджувався роботою. «Із радiстю повiдомляю вам», – вистукував вiн, але його обличчя лишалося понурим i напруженим. «З радiстю повiдомляю вам, що у Стокгольмi е KFC. І хлiб пiта теж», – додавав вiн, подумавши. Вiн не розумiв, як це сталося, але останнiм часом пiта почала вважатися настiльки ж американською стравою, як i хот-доги. * * * – Звiсно, ти справляешся, – сказала в слухавку його сестра. – Хiба я казала, що нi? Але ти мiг би принаймнi розповiсти нам. Уже три тижнi! Сара пiшла вiд тебе три тижнi тому, а я вперше чую про це лише сьогоднi. До того ж випадково. Якби я не попросила покликати ii до телефону, ти б узагалi хоч колись розповiв нам про те, що вона тебе покинула? – Вона мене не покинула, – сказав Мейкон. – Тобто не в тому сенсi, в якому можна подумати, судячи з твоеi iнтонацii. Ми все обговорили як дорослi люди i вирiшили роз’iхатися, от i все. Останне, чого б я зараз хотiв, так це щоб моi родичi зiбралися навколо мене i голосили: «Бiдолашний Мейконе, як Сара могла так з тобою вчинити…» – Чому б це я таке казала? – запитала Роуз. – Усiм вiдомо, що з чоловiками роду Лiрi тяжко ужитися. – Ох, – сказав Мейкон. – І де вона тепер? – У неi квартира в середмiстi,– сказав вiн. – І слухай, – додав вiн, – ти не мусиш бiгом кидатися запрошувати ii на вечерю абощо. У неi е своi власнi родичi. Ти маеш стати на мiй бiк. – Я думала, ти не хочеш, щоб ми ставали на чийсь бiк. – Нi, не хочу. Я про те, що ти не повинна ставати на ii бiк, ось що я намагаюсь сказати. – Коли дружина Чарлза розлучилася з ним, – сказала Роуз, – ми i далi запрошували ii на рiздвяну вечерю, як ранiше. Пам’ятаеш? – Пам’ятаю, – втомлено вiдповiв Мейкон. Чарлз доводився iм старшим братом. – Я гадаю, вона б продовжувала приходити, якби ii новий чоловiк жив не так далеко вiд наших краiв. – Що? Якби ii чоловiк був iз Балтимора, ти б i далi запрошувала iх обох? – Вона, i дружина Портера, i Сара ранiше всiдалися навколо столу на кухнi – це було до того, як дружина Портера отримала свое розлучення, – i вони без кiнця говорили про чоловiкiв Лiрi. Чоловiки Лiрi те, чоловiки Лiрi се: як вони завжди наполягали на тому, щоб усе було розплановано заздалегiдь, як намагалися прогнути свiт пiд своi забаганки, нiби i справдi думали, що можуть тримати все пiд контролем. Ох уже цi чоловiки Лiрi! Менi досi лунають у вухах слова ваших дружин. Менi було смiшно: одного разу на День подяки Портер i Джун збиралися йти, iхнi дiти тодi ще були маленькi, i Джун iшла до виходу з немовлям на руках, Деннi чiплявся за ii пальто, вона несла всю цю купу iграшок та iнших речей, коли Портер раптом сказав: «Стiй! – І почав зачитувати той свiй список, написаний, як завжди, на паперi для чекiв: – Ковдра, пляшечки, сумiш iз холодильника, упаковка пiдгузкiв…» Джун просто подивилася на нас i закотила очi. – Ну, це була не така вже й погана iдея, – сказав Мейкон, – ти ж знаеш Джун. – Нi, i ти ж помiтив, що список був у алфавiтному порядку? – сказала Роуз. – Я теж думаю, що розташування слiв у алфавiтному порядку допомагае все трохи впорядкувати. Кухня самоi Роуз була впорядкована за алфавiтом настiльки, що там можна було знайти олiю для смаження поряд з отрутою вiд мурах. Хто б уже щось говорив про чоловiкiв Лiрi. – Менше з тим, – сказала вона. – Сара зв’язувалася з тобою, вiдколи пiшла? – Вона заходила раз чи двiчi. Власне, раз, – вiдповiв Мейкон. – За своiми речами. – За якими речами? – Ну, за пароваркою. І всяким таким. – Тодi це просто привiд, – швидко вiдказала Роуз. – Вона могла б придбати пароварку у першiй-лiпшiй крамницi технiки. – Вона сказала, що iй наша подобаеться. – Насправдi вона прийшла перевiрити, як ти даеш собi раду. Їй досi не байдуже. Ви взагалi хоч поговорили? – Нi,– сказав Мейкон, – я просто вiддав iй пароварку. І ту штуку, щоб вiдкорковувати пляшки. – Ех, Мейконе, ну можна ж було ii запросити зайти. – Я боявся, що вона вiдмовиться, – сказав вiн. Запала тиша. – Ну добре, – нарештi сказала Роуз. – Але ж я даю собi раду! – Так, звiсно, – сказала вона. Потiм вона сказала, що iй треба дiставати щось iз духовки, i повiсила слухавку. Мейкон пiдiйшов до вiкна кабiнету. Стояв спекотний липневий день, i небо було таке сине, що аж дивитися боляче. Вiн притулився чолом до скла i глянув на двiр, тримаючи руки глибоко у заднiх кишенях брюк. У верховiттi одного з дубiв пташка спiвала щось схоже на три першi ноти пiснi «Спи, моя люба циганочко». Мейкон замислився, чи може трапитися таке, що навiть на цю мить вiн колись озиратиметься з ностальгiею. Вiн не мiг такого уявити. Не мiг пригадати жодного чорнiшого перiоду за все свое життя, однак помiтив, що час змiнюе сприйняття речей. До прикладу, та пташка мае такий чистий, гарний i дзвiнкий голос. Вiн вiдвернувся вiд вiкна, накрив машинку i вийшов iз кiмнати. * * * Вiн бiльше не iв нормальну iжу. Коли почувався голодним, то випивав склянку молока або з’iдав трохи морозива прямо з коробки. Вiн найменшого перекусу вiн почувався так, нiби переiв, але коли одягався вранцi, то помiтив, що, схоже, втрачае вагу. Комiр сорочки стирчав навколо шиi. Вертикальна заглибина мiж носом i губами залягла так сильно, що голити там стало складно. Його волосся, яке ранiше пiдстригала Сара, тепер нависало над чолом, мов дашок. І чомусь у нього запали нижнi повiки. Ранiше очi були, мов тонкi сiрi щiлинки, а тепер вони здавалися великими i здивованими. Чи не могло це бути ознакою виснаження? Снiданок. Снiданок – це найважливiший прийом iжi. Вiн причепив кавник i електричну сковорiдку до радiогодинника на пiдвiконнi у спальнi. Звiсно, вiн напрошувався на харчове отруення, бо залишав два сирих яйця на цiлу нiч при кiмнатнiй температурi, але пiсля того, як вiн змiнив меню, проблема зникла. Такi речi потребують гнучкостi. Тепер вiн прокидався вiд запаху свiжоi кави i гарячого попкорну з маслом i мiг одразу скуштувати i те i те, не встаючи з лiжка. Вiн давав собi раду, точно давав. Загалом. Але ночi були жахливi. Найгiршим було навiть не безсоння. З ним ще сяк-так можна було впоратися. Вiн дивився телевiзор, доки очi починали пекти, потiм пiднiмався сходами. Вмикав душ i розкладав одяг у ваннi. Часом вiн хотiв пропустити цей крок, але тодi виникала небезпека збитися з ритму. Тож вiн продовжував крок за кроком: розвiсити прання, зробити заготовку для снiданку, почистити зуби зубною ниткою. Вiн не мiг лягти спати, не скориставшись зубною ниткою. З якоiсь причини Сару це дратувало. Якби Мейкона засудили до страти, якось сказала вона, i повiдомили йому, що страта буде на свiтанку, вiн все одно, безсумнiвно, наполiг би на тому, щоб почистити зуби зубною ниткою проти ночi. Мейкон помiркував над цим i погодився, що вона мае рацiю. Чи ж вiн не робив цього, коли тяжко хворiв на пневмонiю? Коли лежав у лiкарнi з каменями у нирках? У мотелi того вечора, коли вбили його сина? Вiн глянув на своi зуби у дзеркало. Вони нiколи не були повнiстю бiлi, попри всi його намагання. А тепер здавалося, що i його шкiра теж набувае жовтавого вiдтiнку. Вiн вимкнув свiтло, посунув кицьку, допомiг псовi забратися на лiжко. Пес був породи вельш-коргi, з дуже короткими лапками, але вiн полюбляв спати в лiжку, тож щовечора ставав на заднi лапи, спирався переднiми на матрац i очiкувально дивився на Мейкона, аж доки той не пiдсаджував його. Тодi усi трое вмощувалися. Мейкон залазив у свiй спальний мiшок, кицька вмощувалася в нього пiд пахвою, а пес плюхався бiля його нiг. Потiм Мейкон заплющував очi i поринав у сон. Але врештi-решт вiн виявляв, що навiть увi снi залишаеться свiдомим – не сни несуть його кудись далеко, а вiн сам старанно конструюе iх, ретельно обмiрковуючи кожну подробицю. Коли вiн усвiдомлював, що не спить, то розплющував очi i дивився на годинник. Але була лише перша година ночi. У кращому разi – друга. Попереду було ще кiлька годин, якi вiн мусив якось пережити. Голова йому гудiла вiд безлiчi дрiбних тривог. Може, вiн забув зачинити вхiднi дверi? Прибрати молоко в холодильник? Переплутав банкiвський чек i рахунок за газ? Зненацька вiн згадував, що вiдкрив бляшанку овочевого соку i поставив ii у морозилку. Окислення металевого покриття! Призводить до отруення свинцем! Тривоги змiнювалися, глибшали. Вiн думав про те, що пiшло не так iз його шлюбом. Сара була його першою i единою дiвчиною; тепер вiн думав, що слiд було попрактикуватися з кимось iншим, перш нiж одружуватися. Протягом двадцяти рокiв iхнього спiльного життя траплялися митi – i цiлi мiсяцi – коли вiн не вiдчував, що вони стали единим цiлим так, як це мае вiдбуватися у подружжя. Нi, вони лишалися двома окремими людьми, якi навiть не завжди були друзями. Часом вони були бiльше схожi на суперникiв, якi штовхали одне одного лiктями i змагалися, хто кращий. Сара, iмпульсивна i непередбачувана? Мейкон, ретельний i врiвноважений? Народження Ітана лише пiдкреслило iхнi розбiжностi. Тi риси одне одного, якi вони звикли iгнорувати, знову випливли на поверхню. Сара нiколи не привчала сина до жодного розкладу, була недбалою i не переймалася. А Мейкон (ох, вiн i сам це визнавав) так зациклився на тому, щоб пiдготувати сина до всiх можливих несподiванок, що зовсiм не встиг насолодитися спiлкуванням з ним. Образ Ітана, яким той був у два, у чотири, стояв перед його очима такий чiткий, нiби зображення спроектували на стiну спальнi з проектора. Смiшливий свiтлий хлопчик, яким вiн колись був, стояв поряд з похнюпленою тiнню Мейкона, яка тримала його за руки. Коли йому було шiсть, Мейкон вiдчайдушно намагався навчити його замахуватися биткою; його серце краялося, коли Ітан зайняв останне мiсце на вiдборi до команди. «Чому? – запитала Сара. – Ну останнiй та й останнiй. Просто прийми це». Прийми це! У життi було безлiч речей, з якими нiчогiсiнько неможливо вдiяти; доводиться боротися хоч iз тим, iз чим можна. Вона смiялася, коли одного разу Мейкон упродовж цiлоi осенi збирав «Векi Пекс», бо наклейками вiд них Ітан обклеiв дверi своеi кiмнати. У нього iх було бiльше, нiж у будь-кого в третьому класi, Мейкон мiг у цьому заприсягтися. Задовго пiсля того, як Ітан втратив iнтерес до тих наклейок, Мейкон досi вперто приносив iх додому. Вiн розумiв, що це абсурдно, але йому не давала спокою та едина наклейка, яку вони нiяк не могли знайти… Ітан поiхав до лiтнього табору у дванадцять – рiк тому, майже рiвно. Бiльшiсть хлопцiв починають iздити ранiше, але Мейкон усе тягнув iз цим. Навiщо взагалi заводити дитину, казав вiн Сарi, якщо збираешся одразу ж вiдправити ii геть, до якогось Богом забутого мiстечка у Вiрджинii? До того часу, коли Мейкон нарештi здався, Ітан уже був у найстаршiй групi – високий бiлявий хлопчина зi щирим привiтним обличчям i милою звичкою переминатися з п’ятки на носок, коли нервував. Не думати про це. Ітана було убито у «Бургер Бонанза» другого вечора по прибуттi до табору. Це була одна з абсолютно безглуздих смертей – той випадок, коли грабiжник уже забрав грошi i мiг би йти собi куди забажае, але натомiсть вирiшуе ще й попрострелювати голови заручникам. Ітан узагалi не мав там бути. Вiн утiк iз табору разом iз сусiдом по кiмнатi, який стояв на чатах надворi. Звинувачувати табiр за те, що не догледiли. Звинувачувати «Бургер Бонанза» за слабку охорону. Звинувачувати сусiда по кiмнатi в тому, що вiн стояв надворi замiсть зайти i, можливо, якось змiнити те, що сталося. (На що вiн там чатував, заради Бога?) Звинувачувати Сару в тому, що дозволила Ітану поiхати в той табiр; звинувачувати Мейкона в тому, що погодився з нею; звинувачувати навiть (чорт забирай, так) Ітана. Звинувачувати Ітана в тому, що вiн захотiв поiхати у табiр i втiк з нього, i в тому, що вiн як дурень зайшов у «Бургер Бонанза», коли там вiдбувалося пограбування. Звинувачувати його в тому, що вiн поплентався разом з iншими на кухню, притулив долонi до стiни, як йому було наказано, i, безсумнiвно, при цьому трохи погойдувався на п’ятах… Не думати про це. Директор табору, який не хотiв повiдомляти страшну звiстку телефоном, приiхав до Балтимора, щоб поговорити з ними особисто. Потiм вiн вiдвiз iх назад до Вiрджинii. Мейкон часто згадував того директора. Джим, так його звали, Джим Робiнсон чи, може, Робертсон – це був огрядний чоловiк iз сивими бакенбардами i короткою стрижкою, який нiби для засвiдчення поваги одягнув пiджак поверх футболки «Редскiнз». Схоже, тиша його бентежила, тож вiн робив усе можливе, аби заповнити ii короткими нервовими розповiдями. Мейкон не слухав чи принаймнi думав, що не слухае; але тепер усi тi розповiдi пригадувалися йому. Про матiр Джима, яка сама була з Балтимора i народилася того року, коли Бейб Рут грав за «Орiолс». Про те, як iз помiдорами, що iх посадив Джим, коiлося щось дивне: вони давали лише геть дрiбнi зеленi плоди, якi опадали, перш нiж достигнути. Про дружину Джима, яка боялася iхати задки i уникала ситуацiй, коли це могло б знадобитися. Тепер, лежачи у лiжку вночi, Мейкон багато про це думав. Чи дiйсно можливо водити автiвку так, щоб нiколи не здавати назад? А як щодо перехресть, коли водiй автобуса визирае з вiкна i просить вiд’iхати трохи назад, аби вiн мiг повернути? Чи вiдмовляеться вона тодi? Мейкон уявляв, як вона, затята i рiшуча, дивиться поперед себе i вдае, що не помiчае. Водiй не витримуе i починае лаятися, iншi водii сигналять i кричать: «Панi, агов!» Гарненьке видовище. Вiн уявляв це досить довго. Урештi-решт вiн сiдав i скидав iз себе ковдру. Пес зiтхав, пiднiмався, скочувався з лiжка i йшов за ним донизу сходами. Дерев’яна пiдлога пiд ногами була прохолодна, лiнолеум на кухнi ще прохолоднiший; iз холодильника сяяло блiде свiтло, доки Мейкон наливав собi молока в склянку. Вiн iшов до вiтальнi i вмикав телевiзор. Зазвичай там iшли якiсь чорно-бiлi фiльми – чоловiки в костюмах i фетрових капелюхах, жiнки у блузах з пiдплiчниками. Вiн не намагався стежити за сюжетом. Пив молоко маленькими повiльними ковтками, вiдчуваючи, як кальцiй рухаеться до кiсток. Чи ж вiн не читав, що кальцiй лiкуе вiд безсоння? Вiн машинально гладив кицьку, що якимось чином опинилася у нього на колiнах. Погода була надто спекотна, аби тримати кицьку на колiнах, особливо цю – товсту сiру пухнасту кицьку, нiби зроблену з якоiсь надзвичайно густоi речовини. А пес найчастiше лежав поверх його стоп. – Лишилися ми з вами самi, старi друзяки, – казав iм Мейкон. Його голi стегна пiтнiли там, де лежала кицька. Нарештi вiн вивiльнявся з-пiд тварин i вимикав телевiзор. Ставив склянку в розчин хлору в раковинi на кухнi. Пiднiмався сходами. Стояв бiля вiкна спальнi i озирав околицю: чорне гiлля дряпало лiлове нiчне небо, подекуди зблискували клинцi бiлого свiтла вiд фар, зрiдка – жовте свiтло у вiкнах. Коли Мейкон знаходив вiкна, що свiтилися, це завжди його заспокоювало. Хтось iнший теж не мiг заснути, думав вiн. Йому не подобалося робити iнакшi припущення – наприклад, що хтось улаштував вечiрку чи засидiвся допiзна за сердечною розмовою з давнiми друзями. Йому бiльше подобалося вiрити, що хтось iще сидiв удома на самотi з широко розплющеними очима i вiдганяв вiд себе важкi думки. Вiд цього вiн почувався набагато краще. Вiн повертався до лiжка. Лягав. Заплющував очi i, навiть не стараючись, поринав у сон. Роздiл 3 Сара зателефонувала Мейкону i запитала, чи можна прийти забрати синiй килим з iдальнi. – Синiй килим? – перепитав Мейкон. (Вiн тягнув час.) – Я б лишила його тобi, але ж ти сам казав, що вiн тобi нiколи не подобався, – сказала Сара. – Ти говорив, що килимам не мiсце там, де люди iдять. Так, вiн таке говорив. Там крихти збираються, казав вiн. Це негiгiенiчно. Тодi чому ж вiн раптово вiдчув таке болiсне прагнення лишити килим собi? – Алло, Мейконе, ти мене чуеш? – Так, чую. – То ти не заперечуватимеш, якщо я заiду за ним? – Нi, мабуть, нi. – Добре. У мене в квартирi пiдлога гола, ти собi не уявляеш наскiльки. Вона зайде за килимом, i вiн запросить ii до будинку. Запропонуе iй склянку хересу. Вони сидiтимуть на канапi, i тодi вiн скаже: «Саро, ти скучила за мною?» Або нi, вiн скаже: «Саро, я за тобою скучив». А вона скаже… Вона сказала: – Ну то я подумала, що заiду в суботу зранку, якщо тобi зручно. Але ж нiхто не п’е херес зранку. До того ж його тодi навiть вдома не буде. – Я завтра пообiдi лечу до Англii,– сказав вiн. – А-а, у тебе знову Англiя? – Можливо, ти могла б заiхати сьогоднi ввечерi? – Не можу, у мене автiвка в ремонтi. – Автiвка? А що з нею? – Ну, я iхала i… знаеш, ота червона лампочка на лiвiй сторонi панелi? – Що, тиск подачi мастила? – Ага, i я подумала: «Ну, якщо я зараз зупинюся i буду розбиратися, що там, то запiзнюся до стоматолога, й автiвка ж наче нормально iде». – Чекай. Ти хочеш сказати, що лампочка загорiлася? І ти просто продовжила iхати далi? – Ну, не було жодних пiдозрiлих звукiв, i все працювало як зазвичай, тож я вирiшила. – Господи, Саро. – Що тут такого жахливого? – Мабуть, ти зламала двигун. – Нi, щоб ти знав, не зламала. Менi просто треба, щоб там полагодили якусь дрiбницю, але, на жаль, на це потрiбно кiлька днiв. І взагалi, не зважай. У мене е ключ вiд будинку. Я сама собi вiдчиню дверi в суботу. – Може, я б привiз тобi той килим додому? – Я почекаю до суботи. – Тодi я змiг би побачити твою квартиру, – сказав Мейкон. – Я ж нiколи у тебе не був, розумiеш. – Нi, тут ще ремонт не дороблений. – Та мене не хвилюе, дороблений чи нi. – Тут кошмар. Геть нiчого ще не готово. – Як так може бути, що нiчого не готово? Ти ж там уже понад мiсяць живеш. – Ну, я не надiлена такою дивовижною працездатнiстю, як ти, Мейконе. – Не потрiбна дивовижна працездатнiсть, аби… – У деякi днi,– сказала Сара, – я не можу змусити себе навiть переодягнутись iз халата. Мейкон мовчав. – Треба було менi погодитися викладати у тiй лiтнiй школi,– сказала Сара. – Щоб якось структурувати свiй час. Я розплющую очi зранку i думаю: «А заради чого вставати?» – Я теж, – сказав Мейкон. – Заради чого iсти? Заради чого дихати? – Я теж, кохана. – Мейконе, як думаеш, вiн про це здогадуеться? Я хочу побачити його у в’язницi, Мейконе. Хочу сiсти по iнший бiк грат чи скла, чи що там у них, i сказати: «Поглянь на мене. Поглянь. Поглянь на те, що ти накоiв. Ти не просто вбив тих людей, яких ти застрелив; ти вбив iнших людей також. Те, що ти накоiв, триватиме вiчно. Ти не просто вбив мого сина. Ти вбив мене. Мого чоловiка. Тобто я не можу змусити себе навiть розсунути штори. Ти розумiеш, що ти накоiв?» А тодi, коли я буду певна, що вiн дiйсно зрозумiв, що вiн накоiв, i що вiн почуваеться жахливо, я дiстану з сумочки пiстолет i вистрелю йому межи очi. – Ну, кохана… – Ти думаеш, я просто марю, чи не так? Але, Мейконе, присягаюся, я можу вiдчути цей легенький удар по долонi, нiби стрiляю з пiстолета. Я нiколи не стрiляла з пiстолета, – господи, здаеться, я пiстолета нiколи в життi навiть не бачила. Чи це не дивно? Ітан бачив. Ітан мав досвiд, про який ми з тобою не маемо уявлення. Але часом я простягаю руку перед собою, пiднявши палець так, як це роблять дiти, коли бавляться в ковбоiв, i я нiби натискаю пальцем на гачок i вiдчуваю, яким задоволенням це було б. – Саро, тобi не можна так говорити. – Справдi? А як же я маю говорити? – Ну, тобто якщо ти дозволиш собi пiддатися лютi… вона тебе спалить. Ти згориш. Це непродуктивно. – А-а, продуктивно! О боже, ну то давай не марнувати свiй час нi на що непродуктивне. Мейкон потер чоло. Вiн сказав: – Саро, менi просто здаеться, що ми не можемо дозволити собi такi думки. – Легко тобi казати. – Нi, не легко, чорт забирай… – Просто зачини дверi, Мейконе. Просто пiди геть. Просто вдавай, що цього нiколи не було. Іди поскладай своi iнструменти, чому б нi? Поскладай гайковi ключi вiд бiльшого до меншого замiсть вiд меншого до бiльшого. Це ж тебе так розважае. – Чорт забирай, Саро… – Не лайся на мене, Мейконе Лiрi! Запала мовчанка. Мейкон промовив: – Ну добре. Сара сказала: – Ну, менше з тим. – Ну, то значить, ти заiдеш, коли мене не буде вдома, – сказав вiн. – Якщо тебе це влаштовуе. – Так, звiсно, – вiдповiв вiн. Хоча коли вiн поклав слухавку, то вiдчув, що хвилюеться так, нiби дозволив зайти у свiй дiм комусь незнайомому. Нiби вона могла забрати з собою щось бiльше, нiж той килим. * * * Вирушаючи до Англii, вiн вбрався у свiй найзручнiший костюм. «Одного костюма бiльш нiж достатньо, – радив вiн у своiх довiдниках. – Якщо взяти з собою кiлька дорожнiх упаковок засобу для виведення плям». (Мейкон знав про всi засоби, якi продаються в дорожнiх упаковках, вiд дезодоранту до крему для взуття.) «Костюм мае бути середнього сiрого вiдтiнку. Сiрий не лише не брудниться, а й пiдходить для раптових похоронiв та iнших офiцiйних заходiв. Водночас, вiн не занадто похмурий на щодень». Вiн спакував необхiдний мiнiмум одягу та набiр для голiння. Примiрник свого найновiшого путiвника по Англii. Роман, щоб почитати в лiтаку. «Берiть з собою лише те, що вмiщаеться до сумки, яку понесете в руках. Перевiрка багажу – це додатковий клопiт. Додайте також кiлька упаковок прального порошку, аби не потрапити у тенета мiсцевих хiмчисток». Коли вiн усе спакував, то сiв вiдпочити на канапу. Чи навiть не вiдпочити, а зiбрати думки докупи – як людина, що робить кiлька глибоких вдихiв, перш нiж пiрнути в рiчку. Меблi складалися з прямих лiнiй та заспокiйливих дуг. Часточки пилу висiли у променi свiтла. Яким мирним було його життя тут! Будь-якого iншого дня вiн зробив би собi розчинноi кави. Кинув би ложку в раковину i сьорбав би навстоячки зi свого кухля, доки кицька терлася б об його ноги. Потiм вiн, мабуть, вiдкрив би пошту. Тепер цi дрiбнi дii здавалися такими милими. Як вiн мiг скаржитися на нудьгу? Вдома у нього все було влаштовано так ретельно, що йому майже не доводилося думати. Натомiсть у подорожах навiть найменша дiя потребувала зусиль i рiшень. Коли до вильоту лишалося двi години, вiн пiдвiвся. Їхати до аеропорту було максимум тридцять хвилин, але вiн терпiти не мiг вiдчуття того, що йому бракуе часу. Вiн востанне обiйшов будинок, ненадовго зупинившись бiля ванноi на першому поверсi – останньоi справжньоi ванноi (так вiн про це думав), яку вiн бачить упродовж тижня. Вiн свиснув псовi. Узяв сумку i вийшов за дверi. Спека звалилась на нього, немов якась тверда речовина. Пес iхав з ним лише до ветеринарноi клiнiки. Якби вiн про це знав, то нiзащо не заскочив би до автiвки. Вiн сидiв поряд з Мейконом, жваво хекав, i його барильцеподiбне тiло було наповнене радiсним очiкуванням. Мейкон заговорив з ним, сподiваючись, що його голос звучить спокiйно: – Що, Едварде, спекотно? Хочеш, щоб я увiмкнув кондицiонер? – Вiн покрутив ручку. – Ось. Так краще? – Вiн почув у своему голосi фальшивi нотки. Мабуть, Едвард почув iх теж, бо перестав хекати i глянув на Мейкона з пiдозрою. Мейкон вирiшив надалi мовчати. Вони проiхали по району вздовж дороги, яку затiняли дерева. Потiм повернули на бiльш сонячну дiлянку, де було багато крамниць i майстерень. Коли вони наближалися до Мюррей-авеню, Едвард почав скавучати. На парковцi бiля ветеринарноi клiнiки вiн немов якимось чином стиснувся i став набагато меншим. Мейкон вийшов з автiвки i обiйшов ii, щоб вiдчинити дверцята. Коли вiн узяв Едварда за нашийник, пес учепився кiгтями в обшивку сидiння. Його довелося тягнути до клiнiки через увесь гарячий цементний майданчик. У передпокоi було порожньо. У кутку булькав акварiум iз золотими рибками, над ним висiв кольоровий плакат з iлюстрацiею життевого циклу дирофiлярii. На стiльцi за стiйкою рецепцii сидiла дiвчина, вона була худорлява i вбрана у топ iз бретелькою через шию. – Я привiз собаку на перетримку, – сказав Мейкон. Йому довелося пiдвищити голос, аби перекричати скавулiння Едварда. Не перестаючи жувати гумку, дiвчина вручила йому друкований бланк i олiвець. – Ви вже були у нас ранiше? – запитала вона. – Так, часто. – Прiзвище? – Лiрi. – Лiрi. Лiрi,– повторила вона, риючись у коробцi з картками. Мейкон почав заповнювати бланк. Едвард став на заднi лапи i притулився до колiн Мейкона, нiби малюк, який боiться iти в дитсадок. – Овва! – сказала дiвчина. Вона наморщила чоло i подивилася на картку, яку щойно дiстала. – Едвард? – запитала вона. – Рейфорд-роуд? – Саме так. – Ми не можемо його прийняти. – Що? – Тут написано, що вiн укусив санiтара: «Укусив Баррi за ногу, бiльше не приймати». – Нiхто менi про це не сказав. – Ну, мали сказати. – Нiхто анi словом не обмовився! Я лишав його тут у червнi, коли ми iздили до моря. Я приiхав за ним, i менi його просто вiддали, нiчого не сказавши. Дiвчина клiпнула очима. Їi лице не виражало жодних емоцiй. – Послухайте, – сказав Мейкон. – Я iду в аеропорт, негайно. Менi треба встигнути на лiтак. – Я просто виконую приписи, – вiдповiла дiвчина. – І взагалi, що його розлютило? – запитав Мейкон. – Хтось додумався поцiкавитися? Може, Едвард недарма його вкусив! Дiвчина знову клiпнула очима. Едвард опустився на всi чотири лапи i з цiкавiстю дивився вгору, нiби дослухаючись до розмови. – А-а, бiс iз ним, – сказав Мейкон. – Едварде, ходiмо. Цього разу йому не довелося тягнути Едварда за нашийник. Усю дорогу через парковку пес бiг поперед нього. Навiть за такий короткий час автiвка нагрiлася, мов пiч. Мейкон опустив скло, завiв мотор i сидiв якийсь час не рушаючи. Що тепер робити? Вiн подумав, чи не поiхати до сестри, але вона, певно, теж не захоче взяти до себе Едварда. Щиро кажучи, це вже не вперше на нього скаржилися. До прикладу, минулого тижня брат Мейкона Чарлз заiхав позичити рубанок, а Едвард почав бiгати колами навкруг його нiг i сердито покусувати низ його штанiв. Чарлза це так вразило, що вiн просто повiльно повернув голову, глянув униз i сказав: «Що це з ним? Вiн нiколи ранiше так не робив». Потiм, коли Мейкон схопив пса за нашийник, Едвард загарчав. Вишкiрився i загарчав. У псiв трапляються нервовi зриви? Мейкон не надто добре знався на собаках. Вiн бiльше любив котiв. Йому подобалася iхня самодостатнiсть. Лише нещодавно вiн почав звертати на Едварда хоч якусь увагу. Тепер, коли вiн так багато часу проводив на самотi, вiн полюбив говорити до пса вголос, а часом i просто роздивлятися його. Йому подобалися розумнi карi очi Едварда та його вузький лисячий писок. Медовi хвильки, що симетрично розходилися вiд перенiсся. А хода! Ітан казав, що Едвард ходить так, нiби у нього пiсок у купальнику. Вiн дiловито вихляв задом; його короткi лапки здавалися прикрiпленими до тулуба якимось бiльш примiтивним механiзмом, нiж лапи бiльших собак. Тепер Мейкон iхав у напрямку дому, бо не мав кращих iдей. Подумав, що було б, якби вiн просто лишив Едварда в будинку так само, як лишав кицьку, з купою iжi i води. Нi. Чи, може, Сара могла б навiдувати його двiчi чи тричi на день? Його аж пересмикнуло вiд цiеi думки: це означало б, що доведеться ii просити. Що доведеться набирати той номер, який вiн нiколи не використовував, i звертатися до неi по допомогу. «ВЕТЕРИНАРНА КЛІНІКА НЯВ-ГАВ» – було написано на вивiсцi через дорогу. Мейкон загальмував, i Едвард з’iхав уперед. – Вибач, – сказав йому Мейкон. Вiн повернув налiво i заiхав на парковку. У передпокоi «Няв-Гав» сильно пахло засобом для дезiнфекцii. За стiйкою стояла худенька молода жiнка в барвистiй селянськiй сорочцi. У неi було страшенно кучеряве чорне волосся, що спадало на плечi, немов арабська хустка. – Привiт! – сказала вона Мейкону. Мейкон запитав: – Ви приймаете собак на перетримку? – Звiсно. – Я хотiв би лишити тут Едварда. Вона нахилилася через стiйку, щоб поглянути на Едварда. Едвард привiтно вихляв хвостом. Вiн явно ще не зрозумiв, що це за заклад. – Ви резервували мiсце? – Мiсце! Нi. – Бiльшiсть людей так роблять. – Ну, я цього не знав. – Особливо влiтку. – Ви не могли б зробити виняток для мене? Вона замислилася, уважно роздивляючись Едварда. Їi очi були дуже маленькi, мов зернята кмину, а обличчя – гостре та безбарвне. – Будь ласка, – сказав Мейкон. – Менi треба встигнути на лiтак. Я iду на тиждень i зовсiм не маю на кого його лишити. Я у вiдчаi, кажу вам щиро. Із погляду, який вона на нього кинула, вiн вiдчув, що чимось ii здивував. – А ви не можете лишити собаку вдома з дружиною? – запитала вона. Мейкон замислився, яким шляхом ii розум дiйшов до такого запитання. – Якби я мiг це зробити, – вiдповiв вiн, – то чого б я стояв отут перед вами? – А-а, – сказала вона. – То ви неодружений? – Ну, одружений, але вона… живе не зi мною. І там не можна тримати тварин. – Розумiю. Вона вийшла з-за стiйки. На нiй були дуже короткi червонi шорти, а ii ноги були худi, мов шпичаки. – Я i сама розлучена, – сказала вона. – Я знаю, через що вам доводиться проходити. – І розумiете, – продовжив Мейкон, – у тому мiсцi, де я завжди його лишав, менi сьогоднi раптом заявили, що вiн кусаеться. Що вiн укусив санiтара, тож вони не можуть його прийняти. – Едварде, ти кусаешся? – запитала жiнка. Мейкон зрозумiв, що не треба було цього розповiдати, але, схоже, вона не побачила в цьому проблеми. – Як ти мiг? – запитала вона Едварда. Едвард вишкiрився i пригнув вуха, щоб його погладили. Вона нахилилася i провела рукою по його головi. – То можна його у вас лишити? – запитав Мейкон. – Ну, мабуть, так, – сказала вона, випростовуючись. – Якщо ви прямо у вiдчаi,– повторила вона з притиском, свердлячи Мейкона маленькими карими очима, нiби надаючи його словами бiльшоi вагомостi, нiж вiн сам хотiв. – Заповнiть тут, – сказала вона, даючи йому бланк зi стоса на стiйцi.– Ім’я, адреса, час повернення. Не забудьте вказати час повернення. Мейкон кивнув, знiмаючи ковпачок зi своеi чорнильноi ручки. – Вiрогiдно, ми з вами побачимось знову, коли ви повернетеся за ним, – сказала вона. – Тобто якщо ви зазначите час доби, коли вас чекати. Мене звуть Мюрiель. – А ввечерi тут вiдчинено? – запитав Мейкон. – Так, щодня, окрiм недiлi. До восьмоi. – О, то добре. – Мюрiель Прiтчетт, – сказала вона. Мейкон заповнював бланк, доки жiнка нахилилася, щоб розстебнути нашийник Едвада. Той лизнув ii у вилицю: вiн, певно, вирiшив, що вона просто з ним бавиться. Тож коли Мейкон завершив, вiн не попрощався. Лишив бланк на стiйцi i швидко вийшов, притримуючи рукою ключi у кишенi, щоб не дзвенiли. * * * У лiтаку до Нью-Йорка вiн сидiв поряд зi схожим на iноземця вусанем. У вухах сусiда були навушники вiд одного з тих невеличких плеерiв. Ідеально: можна не боятися, що доведеться з ним розмовляти. Мейкон задоволено сперся на спинку сидiння. Йому подобалися лiтаки. За спокiйноi погоди неможливо було навiть зрозумiти, що ти летиш. Можна було думати, що сидиш вдома в безпецi. Вид iз вiкна завжди був однаковий – повiтря i знову повiтря – iнтер’ер одного лiтака був практично iдентичний з iнтер’ером будь-якого iншого. Вiн не взяв нiчого з вiзка з напоями, а сусiд зняв навушники, щоб замовити «Криваву Мерi». Дзвiнка вигадлива близькосхiдна мелодiя тихо линула з рожевих поролонових навушникiв. Мейкон затримався поглядом на невеличкому плеерi i замислився, чи не купити i собi такий. Не для музики, бачить Бог – у свiтi i так забагато галасу, – а для усамiтнення. Вiн мiг одягнути навушники, i нiхто б його не турбував. Вiн мiг поставити порожню касету: тридцять суцiльних хвилин тишi. Потiм перевернути ii, i ще тридцять хвилин. Вони приземлилися в аеропорту Кеннедi, i вiн вирушив чекати на лiтак, на який мав пересiсти i який вирушав аж увечерi. Зайнявши мiсце в термiналi, вiн почав розгадувати кросворд, який заздалегiдь узяв iз недiльного числа «Нью-Йорк Таймс». Навколо нього утворилася своерiдна барикада – на одному сидiннi стояла сумка, на iншому лежав костюм. Повз нього проходили натовпи людей, але вiн не пiдводив очей i пiсля кросворду плавно перейшов до акровiршiв. Доки вiн розгадав обидва завдання, уже почалася посадка на лiтак. Його сусiдкою виявилася сива жiнка в окулярах. Вона принесла iз собою в’язаний плед. Це недобрий знак, подумав Мейкон, але можна потерпiти. Спочатку вiн метушився, послаблював краватку, знiмав черевики i дiставав книжку з сумки. Потiм вiдкрив книжку i демонстративно заглибився в читання. Книжка називалася «Мiс Макiнтош, люба моя» i мала 1198 сторiнок. («Завжди берiть з собою книжку – для захисту вiд незнайомцiв. Журнали швидко закiнчуються. Газети з дому навiють вам ностальгiю, а газети з iнших мiст нагадають вам про те, що цi мiста для вас чужi. Ви знаете, який незвичний вигляд мае шрифт незнайомоi газети».) Вiн возив iз собою «Мiс Макiнтош» роками. Їi перевага була в тому, що там не було сюжету, наскiльки вiн зрозумiв, але все одно книжка була цiкава, тож вiн мiг почати читати з будь-якоi сторiнки. Щоразу, коли вiн пiдводив погляд, вiн позначав абзац, який читав, пальцем, а його обличчя набувало спантеличеного виразу. Мелодiйний голос iз гучномовця розповiдав про паски, аварiйнi виходи та кисневi маски. Йому стало цiкаво, чому стюардеса так дивно розставляе наголоси. «Пiд час нашого польоту ми можемо запропонувати вам усе це…» Сусiдка запитала, чи треба йому рятувальний жилет. – Нi, дякую, – вiдповiв Мейкон i продовжив читати. Вона пошарудiла папером, i незабаром до його нiздрiв долинув запах м’яти. Вiн вiдмовився вiд коктейлю i вiд вечерi, хоча взяв молоко, яке до неi додавалося. З’iв яблуко i коробочку родзинок, яку дiстав iз сумки, випив молоко i пiшов до туалету, щоб почистити зуби. Коли вiн повернувся, у салонi вже було темнiше, подекуди горiли лампи для читання. Деякi пасажири вже спали. Його сусiдка закрутила волосся у невеличкi гульки i закрiпила iх невидимками. Мейкон завжди дивувався з того, як люди можуть бути такими розслабленими в лiтаку. Йому траплялися чоловiки в пiжамах та жiнки з кремом на обличчi. Можна подумати, вони зовсiм не вiдчували потреби бути насторожi. Вiн нахилив книжку так, щоб на неi падала смужечка свiтла, i перегорнув сторiнку. Двигуни видавали тужливий монотонний звук. Настав час, який вiн сприймав як довгу прогалину – западину мiж вечерею i снiданком, коли лiтак висiв над океаном, чекаючи на ту смужку свiтла, яка означала ранок, хоча вдома до ранку ще було довго. На думку Мейкона, ранок в iнших часових поясах був чимось штучним – сонце, намальоване на завiсi, яка закривае справжню темряву. Вiн дозволив собi закинути голову назад i заплющити очi. Голос стюардеси десь попереду то заглушав рев двигуна, то, навпаки, губився на його фонi. – Ми просто сидiли i сидiли там, i нам геть не було чого робити, i у нас була лише газета за середу, а ти ж знаеш, що в середу нiколи нiчого не вiдбуваеться… Мейкон почув чоловiчий голос, який рiвно звучав просто над вухом: – Мейконе. Але вiн навiть не повернув голови. Вiн уже звик до цих чудасiй зi звуками в лiтаку вночi. Із заплющеними очима вiн бачив мильницю, яка стояла бiля кухонноi раковини вдома – це ще одна чудасiя, така чiткiсть зору. То була овальна порцелянова мильниця, розмальована жовтими трояндами, i в нiй лежав обмилок i перснi Сари, обручка i каблучка з вiнчання, так, як вона лишила iх, коли пiшла. – У мене е квитки, – почув вiн голос Ітана. – Дверi вiдчиняються за п’ять хвилин. – Добре, – сказав Мейкон, – давай сплануемо нашу стратегiю. – Стратегiю? – Де ми будемо сидiти? – А хiба для цього треба стратегiя? – Це ж ти попросив мене пiти з тобою в кiно, Ітане. Я думав, тебе цiкавить, де ми будемо сидiти. Слухай, ось мiй план. Ти обходиш зал i йдеш до того ряду злiва. Рахуеш малих дiтей. А я порахую справа. – Ну тату… – Ти хочеш сидiти поряд з якоюсь галасливою дитиною? – Ну нi. – І як тобi краще, бiля проходу? – Байдуже. – Бiля проходу чи всерединi ряду, Ітане? У тебе ж мусить бути своя думка. – Та щось нема. – То сiдаемо посерединi? – Менi однаково. – Ітане. Це не однаково. Якщо сiсти бiля проходу, то можна швидше вийти. Тож якщо ти плануеш купити щось перекусити чи пiти до вбиральнi, тобi краще сiсти бiля проходу. З iншого боку, там кожен буде повз тебе проштовхуватися. Тому якщо ти не збираешся виходити пiд час фiльму, я пропоную… – Тату, заради бога! – перебив Ітан. – Ну, – сказав Мейкон, – якщо ти збираешся розмовляти зi мною таким тоном, ми просто сядемо на перше-лiпше кляте мiсце. – Добре, – сказав Ітан. – Добре, – сказав Мейкон. Тепер вiн повернув голову. Похитав нею влiво-вправо. Але тримав очi мiцно заплющеними, i за якийсь час голоси стихли, а вiн вiдчув, що перебувае у тому межовому станi, який замiняе сон пiд час подорожей. * * * На свiтанку вiн узяв горня кави i випив своi вiтамiни. Іншi пасажири були заспанi i блiдi. Його сусiдка потягнула до вбиральнi цiлу валiзу i повернулася ретельно причесаною, але ii обличчя досi було набрякле. Мейкон вважав, що подорожi спричиняють застiй рiдин. Коли вiн узувся в черевики, то вони здалися йому затiсними, а коли пiшов голитися, то побачив у дзеркалi незвичнi мiшки пiд очима. Утiм, у нього був кращий вигляд, нiж у бiльшостi пасажирiв, бо напередоднi не торкнувся солоноi iжi чи алкоголю. Алкоголь вiн собi суворо заборонив. Варто випити спиртного в лiтаку, i потiм будеш почуватися п’яним кiлька днiв, вважав Мейкон. Стюардеса оголосила, котра година в Лондонi, i пасажири заметушилися, переводячи годинники. Мейкон перевiв цифровий будильник, що лежав у несесерi. Годинник на зап’ястi – не цифровий, а справжнiй, механiчний – вiн лишив як було. Вони приземлилися рiзко. Це було мов зненацька повернутися з мрiй до сувороi реальностi: раптовий струс, шорстка злiтна смуга, рев i зупинка. Увiмкнувся гучномовець, з якого полилися звичнi оголошення. Сусiдка Мейкона згорнула свiй плед. – Я так хвилююся, – сказала вона. – Скоро вперше побачу свого онука! Мейкон усмiхнувся i сказав, що сподiваеться, що все пройде добре. Тепер, коли вiн не боявся, що йому нав’яжуть розмову, вiн подумав, що вона досить приемна людина. До того ж вона виглядала так по-американськи. У Гiтроу панувала звична атмосфера якоiсь нещодавньоi катастрофи. Однi люди гасали туди-сюди, iншi стояли, мов бiженцi, оточенi валiзами i коробками, а одягненi в унiформу службовцi намагалися впоратися з лавиною запитань. Оскiльки вiн не мусив чекати на багаж, то подолав червону стрiчку набагато ранiше за решту. Потiм обмiняв валюту i сiв на метро. «Я рекомендую метро усiм, окрiм тих, хто боiться висоти, i навiть iм, якщо вони уникатимуть наступних станцiй, на яких винятково крутi ескалатори…» Сiвши у поiзд, вiн розсортував валюту в конверти, якi привiз з дому – на кожному чiтко виведений номiнал купюри. («Якщо ви заздалегiдь розсортуете мiсцеву валюту, то вам не доведеться придивлятися до незнайомих монет i зображень, якi можуть заплутати».) Люди, якi сидiли навпроти, спостерiгали за ним мовчки. Тутешнi мешканцi вiдрiзнялися вiд американцiв, хоча вiн не мiг сказати, чим саме. Вiн подумав, що вони водночас гарнiшi i менш здоровi. Жiнка з капризним немовлям постiйно повторювала йому «Тихо, сонечко, тихо. Тихо, сонечко, тихо» чистим плавним голосом з британським акцентом. Було жарко, i на ii чолi блищав пiт. На чолi Мейкона теж, безсумнiвно. Вiн поклав конверти до кишенi на грудях. Поiзд зупинився, i зайшло ще бiльше людей. Вони стояли навколо нього, тримаючись не за ременi, а за кульки, приеднанi до гнучких палиць, на якi Мейкон пiд час свого першого вiзиту подумав, що то якiсь мiкрофони. Вiн зупинився в Лондонi як зазвичай. Звiдти вiн мав здiйснити кiлька коротких вилазок до iнших мiст, щоб занотувати не бiльше п’яти готелiв i стiльки ж ресторанiв, до яких було легко дiстатися, у кожному мiстi. Про його путiвники аж нiяк не можна було сказати, що вони мiстять вичерпну iнформацiю. («Безлiч книжок розповiдають про те, як побачити у мiстi якнайбiльше, – сказав йому його начальник, – а ви маете розповiсти, як побачити якнайменше».) Мейконiв готель називався «Джонс Террейс». Вiн волiв би зупинитися у одному з готелiв котроiсь з американських мереж, але вони були надто дорогi. Утiм, «Джонс Террейс» теж виявився непоганим – невеличким i чистим. Мейкон захотiв вiдчути, що цей номер дiйсно його, i одразу взявся до справи: стягнув iз лiжка потворне покривало i склав його до комiрчини, розпакував речi i сховав сумку. Потiм переодягнувся, виправ ношений одяг i розвiсив його на вiшаку для шторки в душi. Мрiйливо глянув на лiжко i пiшов снiдати. Вдома до ранку було ще довго, але снiданок – це iжа, яку бiзнесмени у вiдрядженнi мусять шукати собi самi. Вiн постановив собi дослiджувати це питання скрiзь, хоч би куди iхав. Вiн пiшов до «Янкi Дiлайт», де замовив яечню-бовтанку i каву. Обслуговування було чудове. Каву подали одразу ж i доливали в мiру того, як вiн пив. Яечня смакувала не так, як удома, але, зрештою, вона нiколи не смакувала так, як вдома. З ресторанними яйцями завжди так. Вони не мають анi характеру, анi солiдностi. Однак вiн вiдкрив свiй путiвник i поставив позначку навпроти «Янкi Дiлайт». До кiнця тижня цi сторiнки ледве можна буде прочитати. Вiн викреслить однi назви, впише iншi, понаписуе купу нотаток на полях. Вiн завжди вiдвiдував тi мiсця, якi були у попереднiх виданнях, – кожен готель i ресторан. Це було нудно, але його начальник наполягав. – Тiльки подумай, як це буде, – сказав Джулiан, – якщо читач зайде до якогось кафе, яке ти порекомендував, i виявить, що його захопили вегетарiанцi. Оплативши рахунок, вiн спустився по вулицi до «Новоi Америки», де також замовив яечню i каву. – Без кофеiну, – додав вiн. (Його нерви вже були напнутi як струна.) Офiцiант сказав, що без кофеiну у них нема. – Зрозумiло, – сказав Мейкон. Пiсля того як офiцiант пiшов, вiн занотував це у путiвнику. Третьою його зупинкою був ресторан пiд назвою «США Оупен», в якому подавали ковбаски, такi сухi, нiби iх пекли на даху. Не дивно: «США Оупен» порекомендував один iз читачiв. Ох уже цi мiсця, якi пропонували читачi! Одного разу Мейкон (який тодi ще не набрався мудростi) забронював мотель, довiрившись такiй рекомендацii,– це було десь у Детройтi чи, може, Пiттсбурзi, коротше, якомусь iз таких мiст, для путiвника «Турист мимоволi у США». Вiн одразу ж здав номер, щойно побачивши постiль, i побiг через дорогу до «Хiлтона», де швейцар кинувся до нього i пiдхопив його сумку з таким жалiсливим зойком, нiби Мейкон до цього блукав пустелею. Нiколи знову, заприсягся Мейкон. Вiн лишив ковбаски на тарiлцi i попросив рахунок. По обiдi (так би мовити) вiн ходив по готелях. Розмовляв з менеджерами i оглядав демонстрацiйнi номери, де лежав на лiжках, мив руки у вбиральнях, перемикав душовi розприскувачi. Бiльшiсть почасти тримали планку, але щось трапилось iз «Роял Прiнс». Рiч у тiм, що тепер вiн здавався якимось… ну, iноземним. Смаглявi вродливi чоловiки у вузьких шовкових костюмах перемовлялися в холi, доки малi коричневi дiти гасали одне за одним навколо плювальниць. Мейконовi здалося, що вiн геть безнадiйно заблукав i опинився в Каiрi. Конусоподiбнi панi у довгих чорних вуалях скупчилися бiля обертових дверей, вони все прибували з вулицi iз торбами для покупок, наповненими… чим? Вiн спробував уявити, як цi жiнки купували потертi джинсовi шорти та рожевi перфорованi ботфорти – саме такi товари були в бiльшостi тутешнiх вiтрин. – Е-е-е… – звернувся вiн до менеджера. Як би це сформулювати? Йому не хотiлося справити враження обмеженоi людини, але його читачi таки не люблять екзотики. – А в готеля, е-е-е, змiнився власник? – запитав вiн. Менеджер виявився навдивовижу чутливий до цього питання. Вiн випростався i виголосив, що «Роял Прiнс» належить корпорацii, завжди належав i завжди буде належати, завжди тiй самiй корпорацii. – Зрозумiло, – вiдказав Мейкон i вийшов геть, почуваючись не в своiй тарiлцi. Увечерi йому слiд було спробувати щось формальне. Потрiбно було занотувати принаймнi один ресторан, придатний для офiцiйних прийомiв, у кожному мiстi, аби клiенти мали де розважитися. Але сьогоднi вiн не мав такого бажання. Натомiсть вiн пiшов до кафе, яке йому подобалося, пiд назвою «Моя американська кузина». Вiдвiдувачi там говорили з американським акцентом, так само як персонал, а на дверях стояла гостес, яка вручала усiм квитки лотереi. Якщо ваш номер оголошували по гучномовцю, можна було виграти телевiзор чи принаймнi кольорове фото ресторану. Щоб вiдновити душевний спокiй, Мейкон замовив на вечерю варенi овочi i два реберця ягняти у бiлих конвертиках, а також склянку молока. Чоловiк за сусiднiм столиком теж сидiв на самотi. Вiн iв добрий пирiг зi свининою i коли офiцiантка запропонувала йому десерт, вiдповiв: – Ой, ну давайте, може, спробую щось, – тим повiльним, задоволеним солодкавим голосом людини, якiй родички все життя розповiдали, що треба бiльше iсти, а то ж самi шкура i костi. Мейкон замовив собi iмбирний пряник, до якого подали вершки, точнiсiнько так само, як це було заведено вдома у його бабусi. До восьмоi години, згiдно з його наручним годинником, вiн лiг спати. Звiсно, це було надто рано, але вiн не змiг витримати довше. Однак в Англii в цей час була уже пiвнiч. Завтра вiн почне своi блискавичнi вилазки до iнших мiст. Обере кiлька готелiв, скуштуе кiлька снiданкiв на пробу. Каву з кофеiном i без. Бекон, слабко i сильно просмажений. Апельсиновий сiк, фреш, у банцi i заморожений. Ще розприскувачi у душах, ще матраци. Чи принесуть на прохання фен для волосся? Чи е розетки на 110 вольт для електробритв? Коли вiн засинав, у нього перед очима крутилися нескiнченнi номери рiзних готелiв. Сiтчастi пiдставки з полотняними валiзами, розприскувачi на стелi, заламiнованi правила протипожежноi безпеки наближалися i вiддалялися геть, i наближалися знову, ще раз i ще, цiлу вiчнiсть. Ітан iхав верхи на гiпсовому верблюдi, кричав «Пiймай мене!» i падав, але Мейкон не встигав добiгти вчасно, i коли вiн простягав руки, то Ітана там уже не було. * * * Мейкон мав погану звичку починати хотiти додому зарано. Байдуже, наскiльки коротку поiздку вiн запланував, десь на серединi цього часу йому щоразу здавалося, що вiн мусить термiново повертатися, що вiн забагато собi дозволив, а все, що справдi треба було зробити, уже зроблено – чи майже все майже зроблено. Потiм решту подорожi заповнювали телефоннi дзвiнки до туристичних агентiв, безрезультатнi поiздки до офiсiв авiакомпанiй i очiкування квиткiв, якi так i не з’являлися, тож врештi-решт вiн був змушений повертатися до готелю, у якому щойно здав номер. Щоразу вiн обiцяв собi, що це бiльше не повториться, але щоразу якимось чином воно повторювалося. В Англii це трапилося на четвертий день по обiдi. Що ще тут робити, почав думати Мейкон. Хiба вiн не вловив суть цього мiсця? Ну, щиро кажучи: настала субота. Коли вiн записував своi витрати, то зауважив, що вдома уже ранок суботи. Сара приiде до будинку за килимом. Вона вiдчинить дверi i вiдчуе запах дому. Пройдеться кiмнатами, у яких вона була така щаслива усi цi роки. (Хiба ж вона не була щаслива?) Побачить кицьку, яка розляглася на канапi, велика, лiнива i сонна, сяде поруч iз нею на пуф i подумае: «Як я могла покинути це все?» На жаль, було лiто, i всi квитки давно було заброньовано. Впродовж двох днiв вiн шукав найпримарнiшi можливостi, що випаровувалися, щойно вiн до них наближався. «Будь-що! Дiстаньте менi квитки на будь-який лiтак! Необов’язково Нью-Йорк, можна Даллас. Монреаль! Чикаго! Трясця, я полечу до Парижа чи Берлiна i подивлюся, може, звiдти е квитки. А кораблi е? Як довго пливе корабель у наш час? А що, як комусь термiново треба? Якщо менi треба попрощатися з умираючою матiр’ю абощо? Хочете сказати, немае жодного способу вибратися iз цього мiста?» Люди, з якими вiн мав справу, були бездоганно ввiчливi i вирiзнялися добрим гумором – справдi, якби не пов’язанi з подорожжю незручностi, англiйцi могли б йому сподобатися, – але вони не могли розв’язати його проблему. Врештi-решт йому довелося лишитися. Решту тижня вiн сидiв у своiй кiмнатi, дивився телевiзор, гриз кулак i налягав на продукти тривалого зберiгання та теплi безалкогольнi напоi, бо не мiг витримати вiдвiдин ще одного ресторану. Тож вiн, звiсно, був першим у черзi бiля стiйки реестрацii у день вiдправлення. Вiн мiг обрати мiсце: бiля вiкна, для некурцiв. Поряд iз ним сидiла дуже молода пара, цiлковито зайнята одне одним, тож йому не знадобилася «Мiс Макiнтош», i вiн просто сидiв i дивився на хмари увесь довгий нудний вечiр. Пообiддя нiколи не було його улюбленим часом доби, i це було найгiрше у польотах додому. Пообiддя тривало ще i ще, йому пропонували напоi, ланч, потiм знову напоi – вiн вiд усього цього вiдмахувався. Було пообiддя, коли показували фiльм, i пасажирам довелося опустити завiси на вiкнах. Помаранчеве свiтло заповнило лiтак, густе i важке. Одного разу, коли вiн iздив у надзвичайно складну подорож – до Японii, де вiн не мiг навiть запам’ятати вказiвники, щоб повернутися до готелю, – Сара зустрiчала його з лiтака у Нью-Йорку. Це була п’ятнадцята рiчниця iхнього шлюбу, i вона захотiла зробити сюрприз. Вона зателефонувала Бекi у туристичну агенцiю, щоб дiзнатися номер рейсу, лишила Ітана зi своею мамою i полетiла до аеропорту Кеннедi, прихопивши iз собою кошика для пiкнiкiв, куди поклала вино i нарiзку з кiлькох сортiв сиру, що вони спожили в термiналi, доки чекали на свiй лiтак додому. Кожна подробиця тiеi вечерi запала в пам’ять Мейкону: сир на мармуровiй дощечцi, вино у кришталевих келихах, що якимось чином доiхали цiлими. Вiн досi вiдчував шовковистий смак брi. Досi бачив перед собою, як маленькi акуратнi руки Сари рiшуче рiзали хлiб на скибочки. Але сьогоднi вона не зустрiчала його в Нью-Йорку. Вона навiть не зустрiчала його в Балтиморi. Вiн забрав свою автiвку зi стоянки i вирушив до мiста крiзь похмурi сутiнки, якi немов таiли в собi щось – бурю чи град, щось серйозне. Може, вона чекае його вдома? У тому своему смугастому халатi, який вона так любила? Накривши на столику у дворi прохолодну лiтню вечерю? Вiн був достатньо обережний, щоб не приймати нiщо як належне. Зупинився у «7-Елевен», щоб узяти молока. Поiхав до ветклiнiки за Едвардом. До «Няв-Гав» вiн прибув за кiлька хвилин до закриття: незрозумiло як, але вiн примудрився заблукати. За стiйкою не було нiкого. Довелося натиснути на кнопку виклику. У дверi визирнула дiвчина з хвостиком, i крiзь отвiр долинула мiшанина звукiв тварин рiзноi висоти, якi нагадали налаштовування оркестру перед виступом. – Прошу? – Я прийшов за своiм собакою. Вона пiдiйшла до стiйки i розгорнула журнал, який там лежав. – Ваше прiзвище? – Лiрi. – А-а, – сказала вона. – Хвилиночку. Мейкон подумав, що Едвард мiг накоiти цього разу. Дiвчина зникла, а за мить з’явилася iнша, кучерява. Цього разу вона була вбрана у чорну сукню з V-подiбним вирiзом, розмальовану великими рожевими квiтами, з пiдплiчниками i закороткою спiдницею, а взута у босонiжки з непропорцiйно високими пiдборами. – Ну привiт! – жваво сказала вона. – Як подорож? – Ну… а де Едвард? З ним усе гаразд? – Звiсно, все гаразд. Вiн був такий милий i дружнiй! – А-а, ну це добре, – сказав Мейкон. – Ми з ним вмить порозумiлися. Здаеться, я йому одразу сподобалася, хоча i не зрозумiла, чому саме. – Чудово, – сказав Мейкон. Вiн прокашлявся. – То можна менi його забрати, будь ласка? – Зараз Керолайн його приведе. – А-а. Запала тиша. Жiнка чекала, дивлячись йому в обличчя з викличною усмiшкою, поклавши складенi в замок руки на стiйку. Мейкон помiтив, що ii нiгтi нафарбованi темно-червоним лаком, а губи пiдведенi темною помадою, яка пiдкреслила iхню вигадливу форму – гострокутну, як яблука деяких сортiв. – Ем… – сказав Мейкон урештi-решт. – То я зараз заплачу? – Так, добре. Вона перестала усмiхатися i глянула у журнал. – Із вас сорок два долари, – повiдомила вона. Мейкон простягнув iй кредитку. Їй було важко працювати з касовим апаратом, бо доводилося натискати пучками пальцiв, щоб поберегти нiгтi. Вона заповнила форми кривим почерком, а тодi простягнула йому чек. – Телефон i пiдпис, – сказала вона i нахилилася через стiйку, щоб побачити, що вiн пише. – А це домашнiй телефон чи робочий? – І той i той. А що? Є якась рiзниця? – запитав вiн. – Та просто цiкаво, – вiдповiла вона. Вона вiдiрвала його частину чеку, тримаючи ii кiнчиками пальцiв, i поклала решту до шухляди. – Не пам’ятаю, чи я вам це казала, але за збiгом обставин я кiнологиня. – Там усе гаразд? – запитав Мейкон. Вiн глянув на дверi, за якими зникла iнша дiвчина. Вiн завжди нервував, коли Едварда не приводили надто довго. Що вони там роблять – знищують якiсь докази, чи що? – Я фахiвець по собаках, що кусаються, – сказала жiнка. – Фахiвець по? – Прошу? – Словник подае форму «фахiвець з». Вона глянула на нього спантеличено. – Мабуть, це небезпечна робота, – сказав Мейкон увiчливо. – Та нi, для мене нi. Я не боюся нiчого у свiтi. За дверима позаду неi почулася метушня. Потiм звiдти вискочив Едвард, а за ним дiвчина з хвостиком. Едвард голосно скавчав i стрибав так радiсно, що коли Мейкон нахилився, щоб погладити його, то промахнувся. – Припини негайно, – сказала дiвчина Едварду. Вона намагалася застiбнути нашийник. Тим часом жiнка за стiйкою продовжувала говорити: – Собаки, якi кусаються, гавкають, глухi собаки, лякливi собаки, собаки, яких неправильно дресирували ранiше, собаки з поганими звичками, собаки, що виросли в зоомагазинах i не довiряють людям… Я iм усiм дам раду. – Ну, це добре, – сказав Мейкон. – Не те щоб вiн кусав мене, звiсно, – продовжувала жiнка. – Як я вже, здаеться, казала, вiн у мене одразу закохався. – Мене це тiшить, – вiдповiв Мейкон. – Але я могла б швидко навчити його не кусати iнших людей. Обмiркуйте це i зателефонуйте менi. Я Мюрiель, пам’ятаете? Мюрiель Прiтчетт. Зараз дам вам вiзитiвку. Вона простягнула йому рожево-помаранчеву картку, яку дiстала незрозумiло звiдки. Едвард ледве дав йому пройти, коли вiн намагався пiдiйти, щоб узяти ту вiзитiвку. – Я навчалася з чоловiком, який тренував бiйцiвських собак, – сказала вона. – Перед вами не якийсь аматор. – Добре, я матиму на увазi,– сказав Мейкон. – Дуже вам дякую. – Або просто телефонуйте! Телефонуйте, поговоримо. – Поговоримо? – Звiсно! Про Едварда, його проблеми… про що завгодно! Просто поговоримо по телефону. Хiба у вас нiколи не виникае бажання так зробити? – Та нi,– сказав Мейкон. Потiм Едвард заскавучав особливо пронизливо, i вони обидва поспiшили додому. * * * Звiсно, ii там не було. Вiн зрозумiв це, щойно переступив через порiг, вiдчув запах застояного гарячого повiтря i почув глуху тишу будинку, у якому зачиненi всi вiкна. Насправдi вiн розумiв це увесь час. Але дурив себе. Вигадував собi казочки. Кицька прошмигнула повз нього i вибiгла через дверi, ображено нявкнувши на ходу. Пес кинувся до iдальнi, щоб покачатися на килимi i позбутися запаху клiнiки. Але килима не було – лише гола присипана ворсинками пiдлога, i Едвард зупинився з дурнуватим виглядом. Мейкон його дуже добре розумiв. Вiн поставив молоко до холодильника i пiшов нагору розпаковувати речi. Прийняв душ, кинувши брудний одяг пiд ноги, i приготувався лягати спати. Коли вiн вимкнув свiтло, видовище прання, з якого у ванну падали крапельки води, нагадало йому про подорож. У чому полягала вiдмiннiсть? Турист мимоволi вдома, подумав вiн i обережно залiз у свiй спальний мiшок. Роздiл 4 Коли задзвонив телефон, Мейкону наснилося, що це Ітан. Що Ітан телефонуе з табору i запитуе, чому вони так його i не забрали. – Але ми подумали, що ти мертвий, – вiдповiв Мейкон. А Ітан сказав своiм дзвiнким голосом, який зривався на високих нотах: – Чому ви подумали таке? Телефон задзвонив ще раз, i Мейкон прокинувся. Вiн вiдчув удар розчарування всерединi грудноi клiтки. От чому кажуть «серце обiрвалося». Вiн повiльно потягнувся до слухавки. – Алло. – Мейконе! З поверненням! Це був Джулiан Едж, начальник Мейкона, який навiть о такiй раннiй порi уже був таким самим шумним i бадьорим, як i зазвичай. – А-а, – сказав Мейкон. – Як подорож? – Нормально. – Ти тiльки вчора повернувся? – Так. – Знайшов якiсь новi чудовi мiсця? – «Чудовi» – трохи гучно сказано. – Ну, думаю, тепер ти почнеш про них писати. Мейкон не вiдповiв. – То як ти гадаеш, коли принесеш менi рукопис? – запитав Джулiан. – Не знаю, – вiдповiв Мейкон. – Скоро, як думаеш? – Не знаю. Запала мовчанка. – Я тебе, мабуть, розбудив? – запитав Джулiан. – Так. – Мейкон Лiрi у лiжку, – сказав Джулiан. Це прозвучало нiби назва якоiсь книжки. Джулiан був молодший за Мейкона й iмпульсивнiший, легковажнiший, словом, несерйозний це був чоловiк. Схоже, йому подобалося вдавати, що Мейкон – якийсь персонаж. – Ну, менше з тим. Чи можу я сподiватися, що до кiнця мiсяця усе буде готово? – Нi,– вiдповiв Мейкон. – Чому? – Менi потрiбен час, щоб усе впорядкувати. – Що там впорядковувати? В основному передрукувати старий путiвник. – Насправдi там не тiльки це, а i багато iншоi роботи, – сказав Мейкон. – Послухай, друже. Розумiеш, – голос Джулiана став тихiшим. Мейкон уявив, як вiн морщить чоло i дивиться на свiй блискучий золотавий годинник-календар iз перфорованим шкiряним ремiнцем. – Сьогоднi трете серпня. Менi треба, щоб ця штука потрапила у книгарнi до жовтня. Тобто рукопис менi потрiбен до тридцять першого серпня. – Я не встигну, – сказав Мейкон. Вiн i сам дивувався, як йому вистачае сил продовжувати цю розмову. – Тридцять перше серпня, Мейконе. Ще ж цiлих чотири тижнi. – Цього не досить, – вiдповiв Мейкон. – Не досить? – сказав Джулiан. – Ну добре, тодi середина вересня. Це добряче сплутае моi плани, але я можу дати тобi час до середини вересня. Що скажеш? – Не знаю, – вiдповiв Мейкон. Вiн сам дивувався з того, наскiльки байдуже звучить його голос. Почувався вiдстороненим вiд себе самого. Джулiан, мабуть, теж це вiдчув, бо пiсля ще однiеi паузи сказав: – Агов, друже, з тобою все гаразд? – Усе гаразд, – вiдповiв Мейкон. – Знаю, що тобi багато через що довелося пройти… – Усе гаразд! Усе нормально! Що зi мною може бути не так? Усе, що менi потрiбно, – це час для того, аби впорядкувати матерiал. Я здам рукопис до п’ятнадцятого вересня. Можливо, ранiше. Так, дуже вiрогiдно, що ранiше. Може, до кiнця серпня. Добре? Потiм вiн поклав слухавку. * * * Але у нього в кабiнетi було тьмяно i тiсно, i звiдти йшов солонуватий в’язкий запах розумового напруження. Вiн увiйшов туди i вiдчув, що робота для нього непосильна, нiби хаос нарештi перемiг. Мейкон розвернувся i вийшов знову. Може, вiн не мiг упорядкувати путiвник, але впорядкування хатнiх справ – це геть iнша рiч. У цьому процесi було щось заспокiйливе – чи навiть бiльше: вiн давав вiдчуття захищеностi вiд небезпеки. Протягом наступного тижня чи близько того вiн ходив будинком, запроваджуючи новi системи. Вiн улаштував генеральне прибирання у всiх кухонних шафках i повитягував усi тi липкi запилюженi пляшечки, якi Сара не вiдкривала роками. Пiдключив пилосос до стофутового подовжувача, призначеного для газонокосарки. Вийшов у двiр i сапав, обрiзав, пiдпилював, пiдстригав – позбувався зайвого, як вiн це називав. Досi садiвництвом займалася Сара, i деякi його сторони виявилися для нього несподiванкою. Один рiзновид бур’яну вибухав купою насiння, що розлiталося на всi боки, щойно вiн до нього торкався, i вигравало таким чином останню битву, натомiсть iншi пiддавалися дуже легко – занадто легко, ламаючись так, що iхне корiння лишалося в землi. Така чiпкiсть! Такi генiальнi механiзми виживання! Чому люди так не можуть? Вiн натягнув шворку для бiлизни через весь пiдвал, щоб не треба було користуватися сушаркою. Сушарки жахливо марнують енергiю. Потiм вiн вiд’еднав вiд сушарки широкий гнучкий шланг i навчив кицьку залазити туди крiзь порожню раму, куди шланг виходив. Тепер котячий лоток був не потрiбен. Кiлька разiв на день кицька безшумно вистрибувала на раковину, ставала на своi довгi жилавi заднi лапи i вилазила через вiкно. Шкода, що Едвард не мiг робити так само. Мейкон терпiти не мiг вигулювати його; Едварда нiколи не вчили командi «Поруч!», тож вiн вiчно заплутував господаревi ноги поводком. Ох, iз собаками так багато клопоту. А ще вони iдять мов слони: мiшок корму для Едварда доводилося везти iз супермаркету на вiзку до автiвки, а потiм вдома витягати з багажника i волочити крутими сходами до комiрчини. Але принаймнi для останнього Мейкон знайшов рiшення. Бiля пiднiжжя старого вугiльного жолоба у пiдвалi вiн поставив старий смiттевий кошик iз квадратним вирiзом на днi. Потiм вiн висипав вмiст мiшка з кормом до кошика, який таким чарiвним чином перетворився на безперервну годiвничку, як у кицьки. Наступного разу, коли вiн купував корм, залишалося лише пiд’iхати до iншого боку будинку i засипати його у жолоб. Єдина проблема полягала в тому, що Едвард, виявляеться, боявся пiдвалу. Щоранку вiн пiдходив до комiрчини, бiля якоi його ранiше годували, сiдав, зiгнувши товстенькi лапки, i скавчав. Мейконовi доводилося нести його сходами до пiдвалу, трохи погойдуючись вiд того, що Едвард намагався вирватися з рук. Оскiльки весь план мав на метi звiльнити спину Мейкона вiд зайвого перенесення вантажiв, вiн розумiв: щось пiшло не так. Однак продовжував спроби. Також iз думкою про свою спину вiн прив’язав кошик для прання до старого скейта Ітана i поклав мiшок на шнурку внизу жолоба для бiлизни, причепивши його до кiнця мотузки. Тож йому не доводилося нести прання вниз чи вгору сходами чи навiть через пiдвал. Але часом, коли вiн наполегливо пiдтягував кошик на колесах вiд шворки для бiлизни до жолоба, складаючи чистi простирадла до мiшка, бiжучи нагору, щоб розвiсити iх на довгiй товстiй шворцi, Мейкон вiдчував докiр сумлiння. Чи можливо було, що вiн у певному сенсi робив дурницю? Ну, все дурниця, якщо дуже занурюватись у суть. Певно, вся околиця уже знала, що Сара пiшла вiд нього. Люди почали дзвонити по буднях i запрошувати його повечеряти з ними. Мейкон спочатку подумав, що вони мають на увазi один iз тих заходiв, коли кожен приносить з собою якусь страву, i якщо пощастить, то разом виходить повноцiнний обiд. Вiн прийшов до Боба i Сью Карнi з мискою макаронiв iз сиром. Оскiльки Сью подавала спагетi, вiн вiдчув, що йому не так уже i пощастило. Вона поставила його макарони на iншому краю стола, i iх нiхто не iв, окрiм трирiчноi Делiли. Утiм, вона кiлька разiв брала добавку. Мейкон не сподiвався побачити за столом дiтей. Вiн зрозумiв, що тепер став для сусiдiв кимось iншим. Таким собi дядьком-холостяком, якому, як вважали, потрiбно час вiд часу давати можливiсть поглянути на родинне життя. Але насправдi вiн нiколи не полюбляв спiлкуватися з чужими дiтьми. І будь-якi зiбрання людей навiювали йому сум. Фiзичний контакт з людьми, якi не були його родичами, – рука в нього на плечi, дотик долонi до його рукава – змушував його хотiти сховатися, мов равлик у мушлю. – Мейконе, знаете, – сказала Сью Карнi, тягнучись через стiл, щоб погладити його по зап’ястю, – можете заходити до нас коли заманеться. Не чекайте на особливе запрошення. – Це дуже мило з вашого боку, Сью, – вiдповiв вiн. Йому було цiкаво, чому шкiра чужоi людини видаеться йому такою нереальною – майже восковою, нiби мiж ним i цiею людиною була невидима додаткова плiвка. За першоi ж нагоди вiн вiдсмикнув руку. – Якби ти мiг жити так, як тобi хочеться, – одного разу сказала йому Сара, – певно, ти б оселився на безлюдному островi без iнших людських iстот. – Чому це? Неправда, – вiдповiв вiн. – Я б узяв iз собою тебе, i Ітана, i свою сестру, i братiв… – Але жодних людей. Тобто випадкових людей, з якими ти не знайомий. – Ну, у цьому сенсi, мабуть, нi,– вiдповiв вiн. – А ти? Але вiн знав, що вона б хотiла бачити iнших людей – тодi. До того, як помер Ітан. Вона завжди була товариська. У вiльний час вона залюбки прогулювалася торговельним центром – в уявленнi Мейкона це було пекло, адже об його плечi увесь час терлися плечима всi цi незнайомцi. Сара вважала, що натовп – це весело. Вона полюбляла знайомитися з новими людьми. Обожнювала вечiрки, навiть коктейльнi. Треба бути психом, щоб любити коктейльнi вечiрки, вважав Мейкон, – вiн нiяковiв, коли вона його туди тягнула, i почувався винним, якщо якимось чином включався в розмову хоч якоiсь глибини. «Спiлкуйся. Спiлкуйся», – шипiла Сара, проходячи повз нього зi своiм напоем. За минулий рiк усе змiнилося. Сарi бiльше не подобався натовп. Вона не наближалася до торговельних центрiв, не змушувала його ходити на вечiрки. Вони ходили лише на тихi вечерi у невеличких компанiях, i вона жодного разу не запросила гостей до себе на вечерю пiсля смертi Ітана. Одного разу Мейкон запитав ii, чи не час iм запросити Смiтiв i Мiллардiв, якi так часто приймали iх у себе. Сара вiдповiла: «Так, маеш рацiю. Треба найближчим часом запросити». Але далi слiв справа не пiшла. Вони познайомилися на вечiрцi. Їм було по сiмнадцять рокiв. Це був один iз тих заходiв, якi органiзовують спецiально для того, щоб усi перезнайомилися, i там були учнi з iхнiх двох шкiл. Навiть у тому вiцi Мейкон не любив вечiрки, але вiн таемно прагнув закохатися, тож наважився прийти, але потiм стояв у куточку, вдавав байдужiсть (вiн сподiвався, що успiшно) i попивав iмбирне пиво. То був 1958 рiк. Решта свiту носила розстiбнутi сорочки, але Мейкон був вбраний у чорний светр з високим комiром, чорнi брюки i сандалi. (Вiн саме перебував на тому етапi, коли юнаки пишуть вiршi.) А Сара, енергiйна дiвчина з неслухняними рудувато-каштановими кучерями, круглим лицем, великими синiми очима i пухкою нижньою губою, була вбрана у щось рожеве, пригадав вiн, i вiд цього ii шкiра нiби сяяла. Навколо неi товпилися захопленi хлопцi. Вона була невисока i мала охайну фiгуру, i було щось визивне у тому, як вона схрестила на грудях маленькi засмаглi руки, нiби вирiшила, що цей натовп баскетбольних i футбольних зiрок не зможе ii нiчим здивувати. Мейкон здався одразу. Нi, навiть не так: вiн навiть не думав про неi, анi секунди, а дивився далi вiд неi, на бiльш доступних дiвчат. Тож робити перший крок довелося Сарi. Вона пiдiйшла до нього i запитала, чому вiн поводиться так зверхньо. – Зверхньо! – сказав вiн. – Та нi, я не зверхнiй. – Але в тебе такий вигляд. – Нi. Менi просто… нудно, – вiдповiв вiн iй. – То що, потанцюемо чи нi? Вони потанцювали. Вiн був настiльки не готовий до цього, що решта вечора пронеслася перед очима мов вихор. Вiн змiг насолодитися лише потiм, вдома, коли зумiв трохи заспокоiтися i все обмiркувати. І внаслiдок мiркувань вiн дiйшов висновку, що якби не виглядав зверхньо, вона б нiколи його не помiтила. Вiн був там единим хлопцем, який не ганявся за нею. Отже, треба було мати мудрiсть не ганятися за нею i надалi, не здаватися надто зацiкавленим, не виявляти своiх почуттiв. Із Сарою потрiбно було триматися гiдно, вiдчував вiн. Але Бог свiдок, це було нелегко. Мейкон мешкав зi своiми дiдусем та бабусею, якi вважали, що до вiсiмнадцяти рокiв не можна отримувати водiйськi права. (Байдуже, що штат Мерiленд вважав iнакше.) Тож дiдусь Лiрi возив Мейкона i Сару на побачення. У нього був довгий чорний «б’юiк» iз сiрим оксамитовим заднiм сидiнням, на якому Мейкон сидiв сам, бо дiдусь вважав, що iм не годиться сидiти там удвох. – Я не ваш найманий водiй, – сказав вiн, – i до того ж задне сидiння мае певнi конотацii. (Значна частина юностi Мейкона минула пiд знаком необхiдностi зважати на конотацii.) Отож, Мейкон сидiв сам позаду, а Сара сидiла на передньому сидiннi поряд iз дiдусем Лiрi. Хмара ii волосся, яку було видно у свiтлi зустрiчних фар, нагадувала Мейкону кущ бруслини. Вiн нахилявся вперед, прокашлювався i запитував: – Е-е-е, а ти вже дописала курсову? Сара перепитувала: – Перепрошую? – Курсову, – казав iй дiдусь Лiрi. – Юнак хоче знати, чи ви ii вже дописали. – А, так. Уже дописала. – Дописала, – переказував дiдусь Лiрi Мейконовi. – Дiдусю, у мене е вуха. – А ви не хочете вийти i пройтися? Бо я не мушу терпiти твое фиркання. Я мiг би зараз бути вдома зi своею любою родиною, а не кататися темними вулицями. – Вибач, дiдусю. Єдиною Мейконовою надiею була тиша. Вiн опирався на спинку сидiння, непорушний i вiдсторонений, знаючи, що коли Сара на нього гляне, то побачить лише вiдблиск бiлявого волосся i порожне лице – решту ховае темрява, бо чорний светр зливаеться з тiнню. Це спрацювало. – Про що ти весь час думаеш? – сказала вона йому на вухо, коли вони тинялися навколо ii шкiльного спортзалу. Вiн лише пiдняв кутик вуст, немов на знак цiкавостi, але не вiдповiв. Усе не дуже змiнилося, коли вiн отримав водiйськi права. Не змiнилося i тодi, коли вiн поiхав навчатися в коледжi, хоча й перестав носити светра з високим комiром i перетворився на типового студента Принстону – рiшучого, вбраного зазвичай у бiлу сорочку i брюки кольору хакi. Далеко вiд Сари вiн вiдчував постiйну порожнечу, але у своiх листах писав лише про навчання. Сара, яка лишилася вдома в Гаучерi, писала йому: «Невже ти анiтрохи за мною не скучаеш? Я не можу пiти в жодне з мiсць, де ми бували разом, бо боюся, що побачу, як ти так загадково стоiш на iншому боцi кiмнати». Вона пiдписувала своi листи «люблю тебе», а вiн своi – «щиро твiй». Уночi йому снилося, що вона лежить поруч iз ним, ii кучерi шарудять об його подушку, хоча найбiльше, що вони робили у реальному життi,– це довго цiлувалися. Вiн не був певний, щиро кажучи, що зможе ще довго витримати… як тодi казали? Тримати голову холодною. Часом вiн був майже злий на Сару. Вiдчував, що його поставили у фальшиве становище. Вiн був змушений носити маску байдужостi, якщо хотiв, аби вона його любила. Ох, вiд чоловiкiв так багато очiкують! Вона писала, що не зустрiчаеться нi з ким iншим. Мейкон теж не зустрiчався, але, звiсно, вiн про це не писав. Улiтку вiн приiхав додому i працював на фабрицi свого дiдуся. Сара працювала над своею засмагою бiля найближчого басейну. Коли минула половина лiта, вона якось сказала, що цiкаво, чому вiн нiколи не просив ii з ним переспати. Мейкон обмiркував це i спокiйно вiдповiв, що вiн, власне, хотiв би попросити ii зараз. Вони пiшли до будинку ii батькiв; самi батьки в той час вiдпочивали у Регоботi. Вони пiднялися сходами до ii маленькоi спальнi, наповненоi бiлим мереживом, гарячим сонячним свiтлом i запахом свiжоi фарби. – А ти прихопив цю штуку? – запитала Сара, i Мейкон, який не хотiв зiзнаватися, що не знае, як ця штука виглядае, проревiв: – Нi, не прихопив. За кого ти мене маеш? – Безглузде питання, якщо подумати, але Сара зрозумiла це так, що вiн шокований ii прямолiнiйнiстю. – Ну вибач, що я жива! – крикнула вона i побiгла сходами донизу i далi геть iз будинку. Йому знадобилося пiв години, щоб знайти ii, i ще довше – щоб вона перестала плакати. Серйозно, сказав вiн iй, вiн думав лише про ii благополуччя: з його досвiду, цi штуки геть не такi безпечнi. Вiн намагався говорити переконливо i вдавати, що не пiддаеться хвилинним пристрастям. Вiн запропонував проконсультуватися з його знайомим лiкарем – випадково це виявився той самий лiкар, який вилiкував «жiночу хворобу» його бабусi. Сара витерла сльози i позичила у Мейкона ручку, щоб записати прiзвище лiкаря на обгортцi вiд жуйки. Але чи лiкар не вiдмовить iй, запитала вона. Чи не скаже вiн, що вони мають бути принаймнi зарученi? Ну гаразд, вiдповiв Мейкон, вони заручаться. Сара сказала, що це було б чудово. Вони були зарученi три роки, аж до закiнчення коледжу. Дiдусь Лiрi вважав, що одруження потрiбно вiдкласти ще далi, доки Мейкон мiцно стане на ноги i матиме стабiльну роботу, але оскiльки його мiсцем роботи мала бути «Лiрi Металз», фабрика з виготовлення кришечок для безалкогольних напоiв, Мейкон не мiг змусити себе зосередитися на цьому навiть ненадовго. До того ж його бiганина до i зi спальнi Сари у тi днi, коли ii мати була у «Червоному Хрестi», уже викликала пiдозру. Тож вони одружилися тiеi весни, коли завершили навчання у коледжах, i Мейкон почав працювати на фабрицi, а Сара – викладати англiйську у приватнiй школi. Це було за сiм рокiв до народження Ітана. До того часу Сара вже не вважала Мейкона загадковим. Коли вiн мовчав, це ii, схоже, дратувало. Мейкон вiдчував це, але не мiг нiчого вдiяти. Якимось дивним чином вiн зрiсся з тiею своею маскою байдужостi, яку одягнув тодi, коли вони зустрiлися. Немов справдилося старе застереження його бабусi: не коси очi, бо можуть так i лишитися. Як вiн не намагався змiнити свою манеру поведiнки, Сара продовжувала поводитися з ним так, нiби вiн мав неприродньо холодну голову, був менш темпераментним, нiж вона сама, i не здатним на такi сильнi почуття. Одного разу вiн натрапив на тест, який вона заповнювала у якомусь жiночому журналi,– щось на кшталт «Наскiльки щасливий ваш шлюб?», – i там, де було написано «Я думаю, що люблю чоловiка/дружину бiльше, нiж вiн/вона мене», Сара обвела «Так». Найнеприемнiше було те, що пiсля того як Мейкон автоматично пхикнув на знак заперечення, вiн замислився, чи може бути, що це дiйсно правда. Якимось чином його роль, яку вiн грав, сягнула аж до глибин душi. Навiть на вигляд вiн був досить холодним, i якщо не враховувати сина (який був легкою дитиною, легкою; та i взагалi, ставлення до дитини нiчого не доводить), то в життi не було жодноi людини, через утрату якоi вiн би мiг страждати. Коли вiн подумав про це тепер, то з полегкiстю вiдчув, що за Сарою вiн таки сумував. Але потiм це полегшення теж здалося йому виявом безсердечностi, i вiн застогнав, похитав головою i почав рвати на собi волосся. * * * Якась жiнка зателефонувала i запитала: – Це Мейкон? – Вiн одразу зрозумiв, що це не Сара. У Сари голос був тихий i хрипкий, а цей звучав грубувато, впевнено, з металевими нотками. – Це Мюрiель, – назвалася жiнка. – Мюрiель, – повторив вiн. – Мюрiель Прiтчетт. – А-а, точно, – сказав вiн, хоча i досi гадки не мав, хто вона така. – Із ветклiнiки, – нагадувала вона. – Я ще гарно порозумiлася з вашим собакою. – А-а, з ветеринарноi! Тепер вiн щось туманно пригадав. Згадав, як вона називала свое iм’я, особливо чiтко вимовляючи своiми темними губами наголошений «у» i «п». – Просто хотiла поцiкавитися, як там Едвард. Мейкон глянув на Едварда. Вони обидва перебували в кабiнетi, де Мейкон спромiгся надрукувати пiв сторiнки. Едвард лежав на животi, витягнувши лапки назад, – коротенькi товстi лапки, схожi на лапки лонг-айлендськоi качки. – Судячи з вигляду, з ним усе гаразд, – вiдповiв Мейкон. – Я мала на увазi, чи вiн кусаеться? – Ну, останнiм часом нi, але у нього виник iнший симптом. Вiн сердиться, якщо я йду з будинку. Починае гавкати i шкiрити зуби. – Я досi вважаю, що йому потрiбна дресура. – Ой, йому уже чотири з половиною роки, i я гадаю… – Це не забагато! Я могла б упоратися за геть короткий час. Знаете, я могла би просто якось заiхати до вас, щоб обговорити це. Ми могли б випити чогось i побалакати про те, якi проблеми з ним виникають. – Ну, насправдi, я не думаю… – Чи ви могли б заiхати до мене. Я могла би пригостити вас вечерею. Мейкон замислився, чим допоможе Едварду те, що його потягнуть додому до якоiсь незнайомки. – Мейконе? Що скажете? – запитала вона. – Ой, ну, е-е-е… думаю, на цьому етапi я постараюся впоратися сам. – Так, я можу це зрозумiти, – сказала вона. – Повiрте, я i сама через це проходила. Отож, я просто почекаю, доки ви зi мною зв’яжетеся. У вас же е моя вiзитiвка, так? Мейкон сказав, що так, хоча гадки не мав, де вона подiлася. – Не хочу вам нав’язуватися! – сказала вона. – Та нi, все нормально… – вiдповiв Мейкон. Потiм повiсив слухавку i повернувся до роботи над путiвником. Вiн досi не просунувся далi передмови, а вже був кiнець серпня. Як встигнути до дедлайну? Спинка стiльця дуже незручно впиралася йому в спину. Лiтера «с» западала. Машинка вимовляла розбiрливi слова. «Неповторно», – промовляла вона. Коли вiн друкував, клавiшi видавали звук, що був точнiсiнько як слово «неповторно», вимовлене голосом Сари. «Ти у своiй неповторнiй манерi…» – казала вона йому. Вiн рвучко похитав головою. «Загалом iжа в Англii не настiльки велика проблема, як у iнших зарубiжних краiнах. Добрi варенi овочi, страви з бiлим соусом, пудинг на десерт… Не знаю, чому деякi мандрiвники скаржаться на англiйську кухню». * * * У вереснi вiн вирiшив змiнити свою систему одягатися. Подумав, що коли ходити вдома у спортивних костюмах – тих, що без замкiв, аби нiчого не муляло i не обмежувало рухи – можна перебути вiд одного прийому душу до iншого не перевдягаючись. Спортивний костюм став йому i за пiжаму, i за денний одяг. Таких костюмiв у нього було кiлька, сiрого кольору середньоi насиченостi. Першоi ж ночi, коли вiн одягнув спортивний костюм замiсть пiжами, йому сподобалося те, що вiн м’який i зручний i що наступного ранку не треба перевдягатися. Власне, йому спало на думку, що так само можна ходити два днi у тому самому костюмi; митися через день. Скiльки енергii можна зекономити! Зранку йому потрiбно було лише поголитися. Може, варто запускати бороду? Однак уже в обiд другого дня вiн почав сумувати. Вiн сидiв за машинкою i щось змусило його зауважити власну поставу – згорблену та неохайну. Вiн подумав, що це через спортивний костюм. Вiн встав i пiдiйшов до дзеркала на повен зрiст у передпокоi. Вiдображення нагадало йому про пацiентiв психлiкарнi. Можливо, проблема частково полягала в його взуттi – звичайних туфлях з чорними шнурiвками, якi пасували до бiльш дiлового одягу. Може, йому варто придбати кросiвки? Але вiн терпiти не мiг, коли перехожi думають, нiби вiн вийшов на пробiжку. Також вiн помiтив, що без ременя дозволяв животу випинатися. Випростався. Того вечора був саме час прати перший спортивний костюм, у гарячiй водi, щоб вiн трохи збiгся i не висiв мiшком. Зранку стало ще гiрше. Вночi було жарко, тож вiн прокинувся спiтнiлий i злий. Йому не хотiлося навiть думати про попкорн на снiданок. Вiн виправ простирадла, а потiм, коли саме розвiшував iх, раптом завмер, похиливши голову i приклавши обидва зап’ястя до шворки так, нiби вони були туди прибитi. – Зберися, – наказав вiн собi. Його голос прозвучав хрипко, нiби вiн втратив умiння говорити. Це був день, коли вiн ходив за продуктами, – вiвторок, коли у супермаркетi було найменше iнших людських iстот. Але чомусь вiн не мiг змусити себе зiбратися i вирушити. Його жахав записник i тi три розграфленi зошити, з якими вiн ходив за покупками. (В одному була iнформацiя з «Вiсника споживача» – наприклад, найкращi марки хлiба були записанi пiд лiтерою «Х». У другому вiн записував цiни, а у третьому складав купони на знижки.) Увесь час доводилося зупинятися i продивлятися iх, бурмотiти собi пiд нiс i порiвнювати цiни на товари мiсцевого виробництва i цiни на товари великих компанiй зi знижками. Ох, це все було так складно. Навiщо завдавати собi клопоту? Взагалi, навiщо щось iсти? З iншого боку, треба було купити молоко. І собачий корм для Едварда майже закiнчився, i котячий корм для Гелен закiнчився зовсiм. І тодi Мейкон зробив те, чого не робив нiколи ранiше. Вiн зателефонував до «Маркет Баскет» – невеличкоi дорогоi крамнички, де була доставка. І замовив не лише те, що було потрiбно негайно. Нi, вiн перелiчив увесь список покупок на тиждень. – Пiдвезти вашi покупки до парадного входу до будинку чи до чорного? – запитала операторка своiм дзвiнким голосом. – До чорного, – сказав Мейкон. – Хоча нi, зачекайте. Усе, що швидко псуеться, привезiть до чорного, але поставте собачий корм поряд з вугiльним жолобом. – «Вугiльний жолоб», – повторила операторка, явно записуючи. – Вугiльний жолоб iз боку будинку. Але котячий корм не туди, його до чорного входу поряд iз тим, що швидко псуеться. – Так, заждiть… – А те, що йде нагору, – до парадного входу. – Нагору? – Зубна паста, мило, собаче печиво… – Ви ж нiби казали, що собаче печиво треба поставити бiля вугiльного жолоба? – Та не собаче печиво, а собачий корм! Це корм засипаеться до жолоба, трясця! – Так, послухайте, – сказала операторка, – немае жодноi необхiдностi хамити. – Ну, перепрошую, – вiдповiв Мейкон, – але я ж прошу зовсiм небагато: одну невеличку коробочку печива «Мiлкбоун», щоб можна було поставити ii нагорi бiля мого лiжка. Якщо я даю Едварду свiй попкорн iз маслом, то потiм у нього нетравлення шлунку. Так то я був би не проти, не те щоб менi для нього шкода абощо, але вiн чутливий до жирiв, а я живу сам, тож менi доведеться прибирати, якщо його знудить. Бiльше нема кому, я сам-один, зовсiм один, схоже, що всi iншi… втекли вiд мене, не знаю, я iх втратив, я лишився стояти тут i повторювати: «Де ж вони? Де всi? Що я такого жахливого вчинив?» Його голос почав зриватися, i вiн поклав слухавку. Вiн стояв над телефоном i тер чоло. Вiн назвався? Чи нi? Не мiг згадати. Будь ласка, будь ласка, хай вони не дiзнаються, хто вiн. Вiн зовсiм розкис, це було очевидно. Потрiбно зiбратися. По-перше, зняти спортивний костюм, це проклятий одяг. Вiн рвучко плеснув у долонi, а тодi пiднявся сходами. У ваннiй вiн скинув костюм i кинув його у ванну. Вчорашнiй висiв на шворцi для шторки, досi вологий. До вечора вiн нiяк не висохне. Як вiн помилився! Вiн почувався дурнем. Лише тонесенька межа, з волосину завтовшки, вiддiляла його вiд перетворення на одне з тих жалюгiдних створiнь, яких можна час вiд часу побачити на волi: немитi, неголенi, незграбнi, вони розмовляють самi iз собою, вештаючись у своiх формених балахонах. Уже переодягнувшись в охайну бiлу сорочку i брюки кольору хакi, вiн узяв мокрий спортивний костюм i вiднiс його до пiдвалу. Принаймнi з нього вийде добра зимова пiжама. Вiн поклав костюм до сушарки, виставив шланг у вiкно i поставив таймер. Краще витратити трохи енергii, нiж впасти у вiдчай через мокрий спортивний костюм. На початку сходiв до пiдвалу скавулiв Едвард. Вiн був голодний, але не насмiлювався спуститися сам. Коли вiн запримiтив Мейкона, то лiг на пiдлогу, поклавши нiс на найвищу сходинку, i подивися на господаря сповненим надii поглядом. – От боягуз, – сказав йому Мейкон. Вiн схопив Едварда обiруч i розвернувся, щоб знову спускатися донизу. Едвард почав цокотiти зубами – звук був схожий на стукiт рису об чашку. Мейкону раптом спало на думку, що Едвард може знати щось таке, чого не знае вiн. Привиди у цьому пiдвалi живуть чи що? Минуло вже кiлька тижнiв, а пес досi так боявся, що часом, коли Мейкон садовив його бiля iжi, вiн просто стояв непорушно i пудив на пiдлогу, навiть не пiднявши лапу. – Едварде, не будь дурнем, – сказав йому Мейкон. І тiеi ж митi потойбiчне виття долинуло з… Звiдки? Здавалося, що iз самого повiтря пiдвалу. Воно тривало i ставало гучнiшим. Едвард, який, певно, чекав цього вже давно, почав вириватися, б’ючи своiми товстими заднiми лапками з гострими пазурами Мейконовi по дiафрагмi. Тому перехопило подих. Едвард рiзко вдарився об стiну вологих спальних мiшкiв, що висiли на шворцi, вiдштовхнувся i стукнувся Мейконовi об середину живота. Мейкон потрапив ногою у кошик на колесах i вiдчув, що опора вислизае з-пiд нiг. Вiн провалився в порожнечу. Отямився, лежачи на спинi на холоднiй бетоннiй долiвцi з пiдiбганою пiд себе лiвою ногою. Звук, через який усе це трапилося, завмер на частку секунди, а потiм залунав знову. Тепер було очевидно, що вiн iшов з вихлопного шлангу сушарки. – Трясця, – сказав Мейкон Едвардовi, який лежав поверх нього i важко сопiв. – Ти теж думав, що та дурна кiшка мала б побачити, що сушарка працюе? Тепер вiн зрозумiв, як це могло вiдбуватися. Вона намагалася залiзти знадвору, назустрiч iй iшов струмiнь повiтря, але вона все одно вперто лiзла в шланг. Вiн уявив, як ii очi зiщулюються, як натиск наповненого ворсинками повiтря притискае вуха до голови. Вона нявчала i сердилася, але все одно лiзла до своеi мети. Оце наполегливiсть! Мейкон струсив iз себе Едварда i перевернувся на живiт. Навiть такий незначний рух завдав йому нестерпного болю. Вiн вiдчув, як до горла пiдступае нудота, але просунувся ще трохи, тягнучи ногу за собою. Стиснувши зуби, дотягнувся до сушарки i вiдкрив люк. Спортивний костюм усерединi повiльно перестав обертатися. Кицька перестала вити. Мейкон бачив, як ii незграбна фiгура повiльно вiдсуваеться назад по шлангу. Тiеi ж митi, коли вона дiйшла до виходу, весь шланг впав з вiкна у раковину для прання, але Гелен не впала разом з ним. Вiн сподiвався, що з кицькою все гаразд. Вiн дивився у вiкно, аж доки вона пробiгла повз iз лише трохи скуйовдженою шерстю. Потiм видихнув i почав повiльну важку подорож сходами, щоб викликати допомогу. Роздiл 5 – Ох, я падав, помилявся, – спiвала сестра Мейкона на кухнi.– Був немудрий i грiшив… У неi було тремтяче сопрано, що звучало як голос староi жiнки, хоча вона була молодша за Мейкона. Такий голос можна було уявити в церквi, однiй з тих церков, де жiнки досi носять пласкi солом’янi капелюхи. Я лише прочанин, Що вирушив до раю. Мейкон лежав на тахтi на верандi будинку бабусi i дiдуся. Його нога з гiпсом вiд пiдйому стопи до середини стегна не стiльки болiла, скiльки здавалася неiснуючою. Було якесь постiйне тупе ватяне онiмiння, через яке йому хотiлося ущипнути себе за гомiлку. Не те щоб вiн дiйсно мiг це зробити, звiсно. Вiн був вiдокремлений вiд себе самого. Найсильнiший удар вiдчувався, нiби стукiт у стiну iз сусiдньоi кiмнати. А втiм, вiн був у певному сенсi задоволений. Вiн лежав, слухав, як сестра готуе снiданок, i лiниво чухав кицьку, яка вмостилася на ковдрах. – Крiзь жалi й випробування, – весело наспiвувала Роуз, – крiзь усi жертви i бiду… – Коли вона поставить каву, то допоможе йому пройти через вiтальню до ванноi на першому поверсi. Йому досi важко було пересуватися, особливо по гладенькiй пiдлозi. Тепер вiн чудувався усiм тим людям на милицях, яких ранiше сприймав як належне. Вони здавалися йому подiбними до болотяних птахiв на довгих ногах, якi надзвичайно вправно пiдстрибували i елегантно поверталися у рiзнi боки. Як iм це вдавалося? Його власнi милицi, такi новi, що на гумових наконечниках внизу ще не було подряпин, стояли прислоненi до стiни. Банний халат висiв на стiльцi. Пiд вiкном стояв складаний картковий столик з фанерною кришкою пiд дерево i хиткими нiжками. Його дiдусь i бабуся померли багато рокiв тому, але стiл досi лишався розкладеним, нiби для однiеi з iхнiх вiчних партiй у бридж. Мейкон знав, що знизу на кришцi була жовта налiпка з написом «Компанiя “Атлас”» i вигравiруваним зображенням шести надмiру огрядних серйозних чоловiкiв у костюмах з високими комiрцями, що стояли на дошцi, яка лежала поверх такого самого столу. «Оманливо тендiтнi меблi» – було зазначено у пiдписi. Ця фраза асоцiювалася у Мейкона з бабусею: вона теж мала оманливо тендiтний вигляд. У дитинствi, лежачи на верандi, вiн спостерiгав за ii тонкими ногами, на яких кiсточки виступали, мов двернi ручки. Їi масивнi чорнi черевики з широкими пiдборами завжди стояли паралельно на вiдстанi фута один вiд одного i нiколи не тупцяли i не тремтiли. Вiн почув, як нагорi брат Портер свистiв у такт пiснi Роуз. Вiн знав, що це Портер, бо Чарлз нiколи не свистiв. Сестра зазирнула у дверi веранди, а Едвард почав визирати з-за неi i сопiти до Мейкона так, нiби смiявся. – Мейконе? Не спиш? – запитала Роуз. – Та я уже кiлька годин не сплю, – вiдповiв вiн iй, бо було в нiй щось невловиме, що спонукало ii братiв говорити ображеним жалiбним голосом щоразу, коли вона звертала на них увагу. Вона була гарна стриманою суворою красою, а ii свiтло-русявi коси були скромно закрученi ззаду над шиею, аби не заважали. Фiгура у неi була як у молоденькоi дiвчини, але одяг закритий, як у староi дiви. Вона допомогла йому одягнути халат i пiдвестися. От тепер його нога дiйсно заболiла. Схоже, бiль залежав вiд сили тяжiння. Вiн пульсував i повiльно спускався донизу по всiй довжинi кiстки. З одного боку Мейкона пiдтримувала Роуз, з iншого вiн опирався на милицю, i таким чином вiн вийшов з веранди i покульгав через вiтальню повз старi вигадливi меблi. Пес увесь час лiз пiд ноги. – Може, я краще трохи перепочину? – сказав Мейкон, коли вони проходили повз канапу. – Ще трошечки. Вони зайшли до передпокою. Роуз вiдчинила дверi ванноi i допомогла йому зайти. – Покличеш мене, коли будеш готовий, – сказала вона, зачиняючи за ним дверi. Мейкон оперся на раковину. За снiданком Портер був веселий i говiркий, натомiсть усi iншi iли мовчки. Портер мав найкращий вигляд з-помiж усiх Лiрi – вiн був мiцнiшоi статури, нiж Мейкон, а його волосся мало яскравiший бiлявий вiдтiнок. Вiн випромiнював жвавiсть i рiшучiсть, яких бракувало його братам. – Купа роботи сьогоднi,– сказав вiн, прожувавши. – Та зустрiч з Геррiн, спiвбесiда на колишне мiсце Дейва, Кейтс з Атланти прилiтае… Чарлз лише сьорбнув кави. Портер був уже одягнений, а Чарлз iще досi сидiв у пiжамi. Це був симпатичний м’який чоловiк, який, здавалося, нiколи не рухався. Хай би коли ви на нього глянули, вiн непорушно дивився на вас сумними очима, трохи косячись донизу i вбiк. Роуз принесла з плити кавник. – Цiеi ночi Едвард двiчi будив мене i просився на двiр, – сказала вона. – Думаеш, у нього якiсь проблеми з нирками? – Вiн просто звикае,– вiдповiв Мейкон. – До змiн. Цiкаво, звiдки вiн знае, що не треба будити мене. – Може, варто придумати якусь систему? – сказав Портер. – Якiсь круглi дверцята для тваринок абощо. – Едвард трохи завеликий для таких дверцят, – заперечив Мейкон. – До того ж, – додала Роуз, – двiр не огороджений. Не можна випускати його бiгати самому, якщо навкруги нема огорожi. – Тодi лоток, – запропонував Портер. – Лоток! Для пса? – Чому нi? Якщо вiн буде достатньо великий. Мейкон сказав: – Скористайтеся ванною. Тiею, що в пiдвалi. Туди все одно нiхто вже давно не ходить. – Але хто ii чиститиме? – Точно. Усi подивилися вниз на Едварда, який лежав бiля нiг Роуз. Вiн теж окинув iх поглядом. – Як узагалi так вийшло, що ти його завiв? – запитав Портер у Мейкона. – Це був пес Ітана. – А-а, розумiю, – сказав Портер i тихо кашлянув. – Тварини! – сказав вiн бадьоро. – Цiкаво, що вони про нас думають? Ну, тобто ми такi повертаемось iз крамницi з дивовижною ношею – куркою, свининою, половиною корови. Ми йдемо з дому о дев’ятiй i повертаемось о десятiй, явно спiймавши цiле стадо дичини. Вони, певно, думають, що ми найвправнiшi мисливцi на Землi! Мейкон оперся на спинку стiльця, тримаючи кухоль iз кавою обiруч. Сонце нагрiвало обiднiй стiл, на кухнi пахло тостами. Йому стало цiкаво, а чи не мiг вiн якимось непрямим пiдсвiдомим чином навмисне спричинити свiй перелом – кожен крок вiв до такого випадку, – просто щоб нарештi опинитися у безпецi поряд з людьми, що були в його життi з дитинства. * * * Чарлз i Портер пiшли на фабрику, а Роуз пiднялася нагору i заходилася пилососити. Мейкон, який мав друкувати свiй путiвник, дiстався назад на веранду i впав на тахту. Пiсля приiзду додому вiн забагато спав. Бажання спати було мов велике чорне ядро, яке каталося всерединi його голови i змушувало ii важчати i постiйно хилитися. На стiнi в глибинi вiтальнi висiв портрет чотирьох дiтей Лiрi: Чарлза, Портера, Мейкона i Роуз, що обсiли одне крiсло. Дiдусь замовив цей портрет за кiлька рокiв до того, як вони переiхали до нього. Тодi вони ще мешкали в Калiфорнii зi своею матiр’ю – легковажною молодою вдовою, чоловiк якоi загинув на вiйнi. Час вiд часу вона надсилала iхнi фото, але дiдусевi Лiрi цього було замало. За самою своею суттю, писав вiн iй у листах, фотографii брешуть. Вони показують вигляд людини впродовж частки секунди – а не довгих хвилин, упродовж яких ти розглядаеш когось у реальному життi. У такому разi, не погодилася Алiсiя, хiба картини не брешуть так само? Вони показують години замiсть хвилин. Вона сказала це не дiдусевi Лiрi, а художнику, старому калiфорнiйцю, що його дiдусь Лiрi якимось чином знайшов. Якщо художник щось i вiдповiв, то Мейкон не пригадував, що саме. Зате вiн пригадував, як позував для портрета, i тепер, коли дивився на нього, то дуже чiтко бачив свою матiр, яка стояла за позолоченою рамою у рожевому кiмоно i спостерiгала, як вимальовуеться зображення, доки сама витирала волосся рушником. У неi були пухнастi короткi ламкi кучерi, колiр яких вона «трохи вiдтiняла», за ii власним висловом. Їi обличчя було того типу, який тепер бiльше не трапляеться, – вiн не те що вийшов з моди, а взагалi зник. Як жiнки так пiдлаштовують параметри свого тiла пiд примху часу? Невже бiльше не лишилося тих круглих пiдборiдь, круглих лобiв i прикушених барокових маленьких ротикiв, що були такi популярнi у сорокових? Художник явно вважав ii дуже привабливою. Вiн увесь час зупинявся i казав, що шкода, що позуе не вона. Алiсiя беззвучно смiялася i вiдмахувалася вiд його слiв однiею рукою. Мабуть, вона потiм сходила з ним на кiлька побачень. Вона завжди гарно знаходила спiльну мову з чоловiками, i щоразу це були найцiкавiшi чоловiки у свiтi, якщо ii послухати. Якщо вони були художниками, що ж, вона влаштовувала вечiрку i вмовляла всiх своiх друзiв купувати iхнi картини. Якщо вони пiлотували маленькi лiтаки на вихiдних, вона обов’язково i сама йшла на курси льотчикiв. Якщо вони займалися полiтикою, вона стояла на розi вулиць i кидалася до перехожих iз благанням пiдписати петицiю. Їi дiти були ще надто малi, аби хвилюватися щодо самих чоловiкiв, навiть якщо причини хвилюватися були. Нi, iх непокоiв сам ii ентузiазм. Ентузiазм, який накочувався на неi хвилями, спричиняючи шаленi змiни захоплень, друзiв, чоловiкiв, iдей. Вона завжди заходила надто далеко. Їi голос звучав так, нiби може щомитi зiрватися. Що швидше вона говорила i що сильнiше розгорялися ii очi, то бiльше прикипали до неi поглядами дiти, нiби хотiли, аби вона набралася вiд них постiйностi i надiйностi. – Та що ж це з вами таке? – запитувала вона iх. – Чому ви такi нуднi? І вона лишала iх, щоб побiгти до свого товариства. Роуз, ще геть маля, чекала на ii повернення в передпокоi, смоктала великий палець i гладила старий хутряний палантин, що його Алiсiя бiльше не носила. Часом ентузiазм Алiсii перемикався на ii дiтей – це був досвiд, який вибивав iх з колii. Вона водила iх у цирк i купувала iм солодку вату, яку жоден з них не iв iз задоволенням. (Їм подобалося мати охайний вигляд.) Забрала iх зi школи i записала ненадовго до якоiсь експериментальноi освiтньоi спiльноти, де всi ходили без одягу. Усiм чотирьом було холодно, вони почувалися жалюгiдно i сидiли рядочком у спiльнiй залi, згорбившись i затиснувши долонi мiж голими колiнами. Вона вбиралася вiдьмою i йшла з ними на Геловiн, i це був найстрашнiший Геловiн у iхньому життi, бо ii заносило, як завжди, i вона реготала, кректiла, чiплялася до перехожих i махала старою мiтлою перед самими iхнiми обличчями. Вона почала шити собi i Роуз сукнi в однаковому стилi, полунично-рожевого кольору з рукавами-лiхтариками, але покинула, коли голка машинки проштрикнула iй палець i вона розплакалася вiд болю. (Вона вiчно травмувалася. Можливо, тому, що завжди так поспiшала.) Потiм вона перемикалася на щось iнше, й iнше, й iнше. Вона вiрила у змiни так, нiби це була релiгiя. Сумно? Треба знайти нового чоловiка! Кредитори насiдають, час платити за оренду, дiти хворiють? Треба переiхати до новоi квартири! Впродовж одного року вони переiздили так часто, що пiсля школи Мейконовi щоразу доводилося якийсь час стояти i думати, куди йому треба йти, перш нiж вирушити додому. У 1950 роцi вона вирiшила вийти замiж на iнженера, який iздив по всьому свiтi i будував мости. – Португалiя. Панама. Бразилiя, – говорила вона дiтям. – Нарештi у нас буде нагода побачити планету. – Дiти дивилися на неi з кам’яними обличчями. Якщо вони колись i бачили цього чоловiка ранiше, то не запам’ятали його. – Хiба ви не тiшитесь? – запитала Алiсiя. Пiзнiше – може, це було пiсля того, як вони всi пiшли повечеряти разом, – вона сказала, що вiдправляе iх натомiсть до Балтимора до дiдуся i бабусi. – Балтимор краще пiдходить дiтям, справдi,– сказала вона. Чи заперечували вони? Мейкон не пам’ятав. Дитинство згадувалося йому у виглядi скляного ковпака, навколо якого дорослi кудись поспiшали, щось йому говорили, щось змiнювали, а вiн сам у цей час лишався мовчазним. У будь-якому разi однiеi спекотноi червневоi ночi Алiсiя посадила iх на лiтак до Балтимора. Там iх зустрiли дiдусь i бабуся, двое худих суворих виразних людей, вбраних у темне. Дiтям вони одразу сподобалися. Пiсля цього вони бачили Алiсiю лише зрiдка. Вона прилiтала до мiста з повними руками крихких подарункiв iз тропiчних краiн. Їi яскравi сукнi видавалися дiтям кричущим несмаком; макiяж у неi був надто яскравий, як у iноземки. Схоже, ii дiти здавалися iй кумедними – у своiх синiх шкiльних формах, з iдеально рiвними спинами. «Господи! Ох i нуднi ви виросли!» – скрикувала вона, явно забуваючи, що вважала iх нудними завжди. Вона казала, що дiти пiшли в батька. Вони вiдчували, що це був не комплiмент. (Коли вони запитували, яким був iхнiй батько, вона скошувала очi вниз до пiдборiддя i казала: «Ой, Алiсiе, подорослiшай уже!») Пiзнiше, коли ii сини поодружувалися, вона, певно, бачила у них ще бiльше цiеi подiбностi, адже час вiд часу перепрошувала у невiсток за те, iз чим iм, мабуть, доводиться миритися. Мейкон уявляв ii пустотливою казковою феею, яка iнодi вриваеться в iхне життя i так само стрiмко з нього зникае, лишаючи по собi безвiдповiдальнi ремарки i явно не думаючи про те, що хтось може переказувати iх далi. «Не уявляю, як ти досi з ним живеш», – сказала вона якось Сарi. Сама вона в той час була замiжня вже за четвертим чоловiком, ландшафтним дизайнером з бiлою цапиною борiдкою. Здавалося, що дiти на портретi нiяк з нею не пов’язанi. Їм бракувало ii блакитних i золотавих вiдтiнкiв. Їхне волосся мало попелястий блиск, а очi були сталево-сiрi. Усi вони мали яскраво виражену западинку мiж носом i верхньою губою. І нiзащо у свiтi Алiсiя не ходила б з таким настороженим виразом обличчя. Вони дивилися на глядача, i було видно, що сидiти iм незручно. Двое старших хлопчикiв, повненький Чарлз та худiший Портер, вмостилися на пiдлокiтниках крiсла, в бiлих сорочках iз широкими пласкими розстiбнутими комiрцями. Роуз i Мейкон розташувалися на сидiннi, вбранi в дитячi костюмчики в тон. Здавалося, нiби Роуз сидить у Мейкона на колiнах, хоча насправдi вона сидiла мiж його колiнами, тож на обличчi Мейкона вiдобразилася нiяковiсть вiд того, що iнша людина сидить так незвично близько до нього. Його волосся, так само як у решти, спадало косою прядкою на чоло. Губи були тонкi, майже безбарвнi i трохи стиснутi, нiби вiн затявся щодо чогось. Цей вираз губ тепер запав Мейконовi в душу. Вiн дивився на них, вiдводив погляд, знову дивився. Це були губи Ітана. Впродовж дванадцяти рокiв Мейкон вважав Ітана таким собi студентом за обмiном, гостем iз зовнiшнього свiту, а тут виявилося, що увесь цей час вiн був Лiрi. Так дивно усвiдомити це так пiзно. Вiн рiзко сiв i потягнувся за штанами, на яких Роуз обрiзала лiву штанину до стегна i пiдшила невеличкими рiвними стiбками. * * * Бiльше нiхто у свiтi гадки не мав, де вiн. Анi Джулiан, анi Сара, нiхто. Мейконовi це подобалося. Вiн розповiв про це Роуз. – Так добре зникнути з радарiв, – сказав вiн iй. – Шкода, що так не може тривати довго. – Чому не може? – Ну, розумiеш, хтось сюди зателефонуе, Сара чи ще хтось… – Може, просто не брати слухавку? – Що, просто хай дзвонить? – А чому нi? – Що, кожного разу? – Бiльшiсть людей, якi менi телефонують, – це сусiди, – вiдповiла Роуз. – Вони прийдуть сюди, якщо не додзвоняться. І ти ж знаеш хлопцiв: жоден з них не любить говорити по телефону. – Це точно, – погодився Мейкон. Джулiан буде стукати у дверi його будинку, щоб вiдчитати його за пропущений дедлайн. Але йому доведеться здатися. Потiм Сара заiде за ополоником абощо, i коли вiн не вiдчинить, вона почне розпитувати сусiдiв, а тi скажуть, що не бачили його вже досить довго. Вона спробуе додзвонитися до його родини, i телефон дзвонитиме знову i знову, i тодi вона почне хвилюватися. «Що трапилось? – думатиме вона. – Як я могла лишити його самого?» Нещодавно Мейкон зауважив, що почав сприймати Сару зi своерiдною ворожiстю. Перестав за нею сумувати i почав думати, як змусити ii каятися. Його здивувала швидкiсть, з якою вiдбулася ця змiна. Невже двох десятилiть шлюбу вистачило лише на це? Йому подобалося уявляти, як вона докоряе самiй собi. Вiн постiйно придумував, у яких саме виразах вона буде просити пробачення. Востанне такi думки виникали у нього в дитинствi, коли вiн мрiяв про те, як мати буде ридати на його похоронi. Удень, працюючи за столом у iдальнi, вiн чув телефонний дзвiнок i щоразу завмирав на мить, поклавши пальцi на клавiатуру машинки. Один дзвiнок, два. Три. Роуз заходила до кiмнати з баночкою засобу для чищення срiбла. Здавалося, що вона навiть не чуе дзвiнка. – А раптом це щось термiнове? – запитував вiн. – Гм… – вiдповiдала Роуз. – Хто б мiг телефонувати нам щодо чогось термiнового? – І вона дiставала столове срiбло з буфета i розкладала його на iншому краю стола. Хтось iз родини завжди потребував догляду Роуз. Їхня бабуся була прикута до лiжка багато рокiв, перш нiж померла, а потiм дiдусь став дуже немiчним, а тодi Чарлз, а згодом i Портер зазнали невдачi у шлюбi й повернулися додому. Тож iй було чим заповнити свiй час. Чи вона робила так, щоб було, адже, звiсно, не було потреби протирати усе срiбне столове приладдя щотижня. Сидячи разом з нею в будинку цiлий день, Мейкон помiтив, як ретельно вона планувала меню, як часто переставляла посуд у шафцi, як прасувала навiть шкарпетки братiв, спочатку знiмаючи хитромудрi пластмасовi защiпки, якi тримали пари шкарпеток разом у пральнiй машинцi. Мейконовi на обiд вона готувала як у ресторанi i щоразу сервiрувала стiл. Викладала на склянi тарiлочки маринованi огiрки й оливки, якi потiм доводилося знову складати в банки. Накладала домашнiй майонез у маленьку соусницю. Мейконовi було цiкаво, чи спадае iй на думку, що вона живе дивним життям – не мае анi роботи, анi родини, ii утримують брати. Але на якiй роботi вона могла б працювати, запитував вiн себе. Хоча, якщо подумати, то вiн мiг уявити ii в ролi такого собi центрального елементу якоiсь староi неповороткоi юридичноi чи бухгалтерськоi фiрми. Вона б числилася секретаркою, але насправдi вела б увесь бiзнес i щоранку складала все на робочому столi керiвника так, як вважала за потрiбне, не даючи нiкому анi з начальства, анi з пiдлеглих пропустити повз увагу жодну дрiбницю. Мейкон i сам був би радий працювати з такою. Вiн пригадав вiчний хаос в офiсi Джулiана i тамтешню рудоволосу секретарку, яка постiйно жувала гумку, i зiтхнув. Побiльше б таких, як Роуз. Потiм витягнув сторiнку з машинки i поклав ii надрукованим донизу на стос iнших. Вiн завершив вступ – де було перелiчено вiдмiнностi дiалекту – i роздiл з назвою: «У пошуках iжi в Англii». Роуз надiслала iх учора. Це був новий стратегiчний хiд: надсилати книжку по частинам iз цього не вiдомого нiкому мiсця. – Тут немае адреси вiдправника, – сказала Роуз. – Їi там i не повинно бути, – вiдповiв Мейкон. Роуз поважно кивнула. Вона едина з усiеi родини сприймала його путiвники як справжне письменництво. Зберiгала по примiрнику кожного у шафi у своiй спальнi, розставленими за алфавiтом вiдповiдно до назв краiн. Пiсля обiду Роуз робила перерву для того, щоб подивитися свою улюблену мильну оперу. Цього Мейкон не розумiв. Як вона могла витрачати свiй час на такi дурницi? Вона сказала, що це тому, що там е чудова лиходiйка. – Лихих людей i в реальному життi вистачае,– вiдказав Мейкон. – Так, але вони не чудовi. – Ну, це точно. – Розумiеш, вона така передбачувана. Ти точно знаеш, кого пiдозрювати. Пiд час перегляду вона розмовляла з персонажами вголос. Мейконовi у iдальнi було ii чутно. – Це не за тобою вона полюе, дорогенький, – казала вона. – Ну, чекай-чекай. Ха! – Це був аж нiяк не ii звичний спосiб висловлюватись. Серiя переривалася рекламою, але Роуз залишалася сидiти непорушно, мов у трансi. Мейкон тим часом працював над роздiлом «Намагаючись заснути в Англii», повiльно, бо не мав натхнення, тож доводилося себе примушувати. Коли подзвонили у дверi, Роуз не вiдреагувала. Едвард скаженiв, гавкав i шкрябав дверi, мчав до Мейкона, а тодi знову до дверей i назад. – Роуз? – покликав Мейкон. Вона не вiдповiла. Врештi-решт вiн устав, узяв своi милицi i пiшов до передпокою, ступаючи якомога тихiше. Ну, це була не Сара. Швидкого погляду крiзь занавiску було досить, щоб зрозумiти це. Вiн вiдчинив дверi i визирнув. – Прошу? – сказав вiн. Це був Гарнер Болт, сусiд по його будинку, – миршавий сивий чоловiчок, який заробив своi статки на мийних засобах. Коли вiн побачив Мейкона, кожна лiнiя на його кмiтливому гострому обличчi поповзла вгору. – Ось ви де! – сказав вiн. Його було складно розчути через Едварда, який продовжував вiдчайдушно гавкати. – Гарнере, що таке? – запитав Мейкон. – Ми боялися, що ви померли. – Справдi? Мейкон спробував схопити Едварда за нашийник, але промахнувся. – Ми побачили стос газет у вас на газонi, переповнену поштову скриньку i не знали, що й думати. – Ну, я збирався вiдправити сестру позабирати те все, – сказав Мейкон. – Я ногу зламав, бачите. – Як? – Довга iсторiя. Вiн перестав загороджувати дверi. – Ви заходьте, – сказав вiн Гарнеру. Гарнер зняв свого картуза, на якому спереду був логотип фарби «Шервiн-Вiльямс». Його пiджак являв собою частину якогось давнього костюма, затертого до блиску i коричневого, а комбiнезон на колiнах вигорiв до бiлого кольору. Вiн зайшов до будинку, оминаючи пса, i зачинив за собою дверi. Гавкiт Едварда перейшов у скавулiння. – Моя автiвка забита вашою поштою, – сказав Гарнер. – Бренда наказала менi вiдвезти ii до вашоi сестри i запитати, чи знае вона, як вашi справи. До того ж я пообiцяв вашiй подрузi. – Якiй подрузi? – Панi у бриджах. – Не знаю я жодноi панi у бриджах, – сказав Мейкон. Вiн узагалi не думав навiть про те, що бриджi iснують. – Я побачив ii, коли вона стояла у вас на порозi i дзвонила у дзвiнок. Кликала вас на iм’я: «Мейконе? Ви там?» Худенька панi з волоссям. На вигляд рокiв двадцять з гаком чи близько того. – Ну, гадки не маю, хто це така. – Мружилася i затiняла очi вiд сонця. – Хто ж це мiг бути? – Перечепилася через сходинки на своiх височенних гострих пiдборах. – Кiнологиня, – сказав Мейкон. – Господи. – Молоденька, чи не так? – Я ii навiть не знаю! – Вона обiйшла будинок i кликала вас бiля чорного входу: «Мейконе? Мейконе?» – Ми ледве знайомi! – Це вона розповiла менi про жолоб. – Жолоб? – Жолоб у пiдвалi, вiн поламаний. Скоро осiнь, а вiн веде до камiну. Такi витрати енергii. – Ну, так, певно що, – сказав Мейкон. – Ми подумали, що до вас залiзли грабiжники абощо. Мейкон повiв гостя до iдальнi. – Ну от бачите, що трапилось, – сказав вiн. – Я зламав ногу i переiхав до родичiв, доки не зможу знову давати собi раду самостiйно. – Але ми не бачили бiля вашого будинку швидкоi абощо. – Ну, я зателефонував сестрi. – Ваша сестра лiкар? – Нi, вона просто вiдвезла мене до лiкарнi. – Коли Бренда зламала стегно через поламану сходинку, – сказав Гарнер, – вона викликала швидку. – Ну, я зателефонував сестрi. – А Бренда викликала швидку. Схоже, розмова зайшла у глухий кут. – Певно, треба менi повiдомити пошту, що я там не живу, – нарештi сказав Мейкон. Вiн сiв на стiлець. Гарнер витяг iнший стiлець i сiв на нього, тримаючи картуза в руках. – Я мiг би i далi привозити ii вам, – промовив вiн. – Нi, я скажу Роуз, щоб повiдомила iх. Господи, усi цi рахунки, певно, вже простроченi… – Та менi неважко привозити. – Не треба, але все одно дякую. – Чому б нi? – Щиро кажучи, – сказав Мейкон, – я не певен, що буду туди повертатися. Це не спадало йому на думку ранiше. Вiн обережно узяв обидвi своi милицi, нiби пару китайських паличок, i поставив iх на пiдлогу поряд зi стiльцем. – Можливо, я лишуся тут зi своею родиною, – сказав вiн. – І покинете той свiй гарненький будиночок? – Вiн трохи завеликий для однiеi людини. Гарнер подивився униз на свiй картуз i насупився. Вiн знову одягнув його на голову, а потiм передумав i зняв знову. – Послухайте, – сказав вiн. – Ще коли ми з Брендою були нещодавно одруженi, ми страшенно сварилися. Страшенно. Терпiти одне одного не могли. Не знаю, як ми лишилися разом. – Але ми одруженi не нещодавно, – зауважив Мейкон, – а вже двадцять рокiв. – Ми з Брендою не перекинулись жодним словом чималу частину тридцять п’ятого року, – сказав Гарнер. – Вiд сiчня до серпня 1935 року. Вiд Нового року до моеi лiтньоi вiдпустки. Жодного словечка. Йому таки вдалося зацiкавити Мейкона. – Що, навiть «передай сiль» чи «вiдчини вiкно»? – Так, навiть без такого. – Ну i як же ви давали собi раду з побутом? – Вона переважно жила у своеi сестри. – А-а, ну тодi так. – Того ранку, коли почалася вiдпустка, я почувався таким нещасним, що лiпше померти. Подумав: «Та що ж це я таке роблю?» Зателефонував до Оушен-Сiтi i забронював номер на двох. У тi часи дзвонити на таку велику вiдстань було тим ще завданнячком, скажу я вам. Усi цi оператори тощо, та i коштувало це немало. Потiм я спакував трохи одягу для себе i Бренди i пiшов до будинку ii сестри. Сестра каже: – Тобi чого треба? – Вона була з тих людей, якi люблять спостерiгати за сварками. Я просто пройшов повз неi. Заходжу до вiтальнi, там сидить Бренда, панчохи зашивае. Вiдкриваю валiзу. – Дивись сюди. Твiй сарафан для того, щоб вечеряти в рибному ресторанi,– кажу iй. – Двi пари шортiв. Двi кофтинки. Твiй купальник. – Вона на мене навiть не глянула. – Твiй халат, – кажу. – Та сорочка, – кажу я, – у якiй ти ходила пiд час нашого медового мiсяця. – Вона робить вигляд, нiби мене нема. – Брендо, – кажу я, – Брендо, менi дев’ятнадцять рокiв, i менi нiколи не буде дев’ятнадцять знову. У мене нема запасного життя. Тобто це мое едине життя, Брендо, наскiльки менi вiдомо, i я провiв величезний його шмат, сидячи на самотi у порожнiй квартирi, бо був надто гордий, щоб спробувати помиритися, бо боявся, що ти скажеш «нi», але навiть якби ти сказала «нi», це все одно не буде гiрше, нiж те, що я маю зараз. Я найсамотнiший чоловiк у свiтi, Брендо, тож прошу тебе, поiхали зi мною до Оушен-Сiтi. І Бренда така вiдкладае свое шиття i каже: – Ну, раз ти просиш, але, схоже, ти забув мого капелюха. – І ми вирушили. Вiн гордо випростався на стiльцi. – Ну, – сказав вiн. – Ну? – перепитав Мейкон. – Ну, ви мене зрозумiли. – Щодо чого саме? – Ви маете показати iй, що вона вам потрiбна. – Розумiете, Гарнере, я думаю, що ми уже давно минули той етап, коли треба показати, що вона… – Не сприймайте цього надто особисто, Мейконе, але мушу вам це сказати: часом з вами дуже складно. Ви не подумайте, я кажу не про себе, я-то все розумiю. Але деякi iншi сусiди, вони трохи образилися. Скажiмо, коли у вас трапилось горе. Тобто люди в таких випадках хочуть якось допомогти – прислати квiти, прийти попрощатися, принести якiсь страви для поминiв. От тiльки ви не робили поминiв. Зробили кремацiю, Господи Боже, казна-де у Вiрджинii, не сказавши нiкому анi слова, i одразу ж повертаетеся додому. Пег Евератт каже вам, що молиться за вас, i Сара каже: «Спасибi вам, Пег», але що кажете ви, Мейконе? Ви запитуете у Пег, чи ii син не хоче забрати велосипед Ітана. Мейкон застогнав. – Так, – вiдповiв вiн, – я нiколи не знаю, як слiд поводитися у таких ситуацiях. – А потiм ви продовжили пiдстригати газон так, нiби нiчого не сталося. – Але ж трава справдi продовжувала рости, Гарнере. – Ми всi страшенно хотiли б пiдстригти газон замiсть вас. – Ну, дякую, – вiдказав Мейкон, – але менi приемно було попрацювати. – От бачите! Мейкон сказав: – Так, чекайте. Просто щоб додати цiй дискусii якоiсь логiки… – От саме про це я i кажу! – Ви почали говорити про Сару. Потiм перейшли до того, як я розчарував сусiдiв. – А яка рiзниця? Може, ви не знаете цього, Мейконе, але ви скидаетесь на людину, яка уже все розпланувала для себе наперед. Ви лише погляньте на свою ходу! Як ви простуете вулицею широкими кроками, i видно, що голова випереджае тiло. Якщо хтось вас зупинить, щоб, не знаю, висловити спiвчуття, ви ж просто зметете його з дороги. Так, я знаю, що вам не байдуже, i ви теж це знаете, але як це виглядае збоку? От скажiть! Недивно, що вона вiд вас пiшла. – Гарнере, я цiную вашу думку щодо цього, – сказав Мейкон, – але Сара цiлком свiдома того, що менi не байдуже. Я не такий уже неговiркий, як ви собi вигадали. І це не один iз тих випадкiв, коли постае питання, чи можна врятувати цей шлюб. Тобто, Гарнере, ви збiса сильно помиляетесь. – Ну, – сказав Гарнер. Вiн подивився на свiй картуз i наступноi митi рiзко натягнув його на голову. – Мабуть, пiду принесу вам вашу пошту, – промовив вiн. – Так. Дякую. Гарнер пiдвiвся i почвалав за дверi. Це стривожило Едварда, який знову почав гавкати. На якийсь час Мейкон завмер, дивлячись униз на свiй гiпс, i дослухався до мильноi опери, яку було чутно з вiтальнi. Тим часом Едвард скавулiв бiля дверей i бiгав туди-сюди, стукаючи кiгтями по пiдлозi. Потiм Гарнер повернувся. – Тут переважно каталоги, – сказав вiн, поклавши свою ношу на стiл. Вiн принiс iз собою запах свiжого повiтря i сухого листя. – Бренда сказала, що можна не морочитися з газетами, ми iх просто викинули. – Так, звiсно, – сказав Мейкон. Вiн пiдвiвся, i вони потиснули руки. Пальцi у Гарнера були шорсткi i нерiвнi, мов зiбганий папiр. – Дякую, що заiхали, – промовив Мейкон. – Звертайтеся, – вiдповiв Гарнер, дивлячись в iнший бiк. Мейкон сказав: – Я не хотiв, розумiете, сподiваюся, я вас не образив. – Не,– сказав Гарнер. Вiн махнув рукою. – Пусте. Не думайте про це. – Потiм вiн розвернувся, щоб пiти. Щойно за ним зачинилися дверi, Мейкон пригадав цiлу гору iнших речей, про якi треба було розповiсти. Це була не лише його провина, хотiв сказати вiн. Проблема була й у Сарi теж. Сара потребувала кам’яноi стiни, хотiв сказати вiн, когось, хто не розклеiться. Інакше навiщо б вона виходила за нього замiж? Але вiн не рухався i просто спостерiгав, як Гарнер iде. Було щось сумне у двох гострих смужках, якi спускалися ззаду по шиi Гарнера, утворюючи маленьку канавку посмугованоi коричневоi шкiри. * * * Коли брати повернулися з роботи, атмосфера в будинку стала розслабленою i вiдпочинковою. Роуз запнула штори у вiтальнi й увiмкнула кiлька ламп iз м’яким свiтлом. Чарлз i Портер переодягнулись у спортивнi костюми. Мейкон почав змiшувати свою фiрмову заправку для салату. Вiн вважав, що якщо спочатку розтовкти спецii у ступцi, то це кардинально покращувало смак. Решта погоджувалися, що жодна iнша заправка не була такою смачною, як Мейконова. – Доки тебе не було, – сказав йому Чарлз, – нам доводилося купувати в бакалii оту, що в пляшках. Це прозвучало так, нiби Мейкона не було кiлька тижнiв чи близько того – нiби увесь час його шлюбу був лише невеличкою поiздкою з дому. Вечеряли вони тушкованим у горщику м’ясом, яке приготувала Роуз, салатом iз заправкою, яку зробив Мейкон, i печеною картоплею. Печена картопля завжди була iхньою улюбленою стравою. Вони навчилися готувати ii ще в дитинствi i, навiть коли стали вже достатньо дорослi, аби зробити собi повноцiнний обiд, продовжували харчуватися самою лише печеною картоплею щоразу, коли Алiсiя лишала iх турбуватися про себе самих. У самому запаху айдахськоi картоплi, що повiльно пеклася, було щось затишне i таке, ну, консервативне, як називав це Мейкон. Вiн пригадав давнi зими: за вiкнами кухнi чорно, у кутках клубочиться темрява, вони четверо сидять за столом з обдертою фарбою i методично наповнюють видовбану шкiрку вiд картоплi маслом. Масло мало розтанути у шкiрцi, доки вони м’яли i посипали приправами крохмалистий вмiст; шкiрки зберiгали до кiнця. Це був майже ритуал. Вiн згадав, як одного разу протягом материноi тривалоi вiдсутностi ii подруга Елайза приготувала iм те, що вона назвала картопляними човниками, – начиненi, анiтрохи не схожi на справжнi. Дiти з втомленими гидливими обличчями з’iли серединку i перейшли, як зазвичай, до шкiрок, вдаючи, нiби не помiтили ii помилки. Шкiрки мають бути хрусткi. Їх не можна солити. Перець мае бути свiжозмелений. Можна додати паприки, але лише американськоi. Угорська паприка мае надто виразний смак. Особисто Мейкон мiг обiйтися без паприки взагалi. Доки вони iли, Портер мiркував, що йому робити з дiтьми. Завтра був його щотижневий день вiдвiдин, коли вiн iздив до Вашингтона, де дiти мешкали зi своею матiр’ю. – Рiч у тiм, – сказав вiн, – що iсти в ресторанах – це так штучно. Це не схоже на справжню вечерю. І взагалi, у всiх трьох рiзнi смаки. Вони вiчно сперечаються, куди пiти. Хтось на дiетi, хтось подався у вегетарiанцi, хтось терпiти не може iжу, яка хрумтить. І врештi-решт я починаю кричати: «Господи, ми зараз пiдемо у таке-то мiсце, i все!» Тож ми йдемо, i всi сидять i ображаються цiлий вечiр. – Може, тобi просто не iхати? – резонно запропонував Чарлз. (У нього нiколи не було своiх дiтей.) – Та нi, я, звiсно, хочу до них поiхати, Чарлзе. Менi просто хотiлося б, щоб у нас була якась iнша програма. Знаеш, що було б iдеально? Якби ми могли попрацювати з iнструментами разом. Як у давнi добрi часи до розлучення, коли Деннi допомагав менi спустити воду з бойлера чи Сьюзан сидiла на дошцi, яку я пиляв. Якби ж я мiг просто заiхати до них додому, щоб Джун i ii чоловiк могли, скажiмо, пiти в кiно, а ми з дiтьми почистили б водостоки, утеплили вiкна чи заiзолювали труби для гарячоi води… Ну, вiд того ii нового чоловiка взагалi жодноi користi, закладаюся, вiн тi труби так голi i лишив. Я б навiть iнструменти iз собою привiз. Ми б чудово провели час! Сьюзан могла б зварити нам какао. А наприкiнцi вечора я б спакував iнструменти i поiхав би собi геть, лишивши все в будинку в чудовому станi. Нi, ну Джун мала б радiти такiй нагодi. – Тодi чому ти iй не запропонуеш? – сказав Мейкон. – Та де, вона на таке нiколи не погодиться. Вона геть не практична. Минулого тижня я iй кажу: «Ти в курсi, що перша сходинка ганку розхиталася? Вона зiскакуе з цвяхiв щоразу, коли неправильно на неi наступаеш». А вона вiдповiдае: «Та господи, вона завжди така була» – нiби це така воля провидiння. Нiби нiчого не можна вдiяти. У них стiк забитий листям вiд минулоi зими, але листя – це природньо, навiщо ж iти проти природи. Вона геть непрактична. Сам же Портер був найпрактичнiшою людиною з усiх, кого Мейкон зустрiчав у своему життi. Вiн единий з-помiж усiх Лiрi розумiвся на грошах. Завдяки його талантам сiмейний бiзнес лишався прибутковим – хоч трохи. Їхня фiрма не була дуже багата. Дiдусь Лiрi заснував ii на початку столiття як фабрику жерстяних виробiв, а у 1915 роцi перейшов на виробництво кришечок для пляшок. Кришечковий Король називав вiн себе, i так само назвали його в некролозi, але насправдi бiльшiсть кришечок вироблялися «Кроун Корк», i так було завжди; дiдусь Лiрi посiдав друге чи трете мiсце з великим вiдривом. Його единий син, Кришечковий Принц, щойно встиг прийняти справи, як звiльнився, аби пiти добровольцем на фронт – набагато бiльш шкiдливий ентузiазм, нiж усi iдеi Алiсii, як виявилося. Пiсля того як вiн загинув, справа так-сяк трималася на плаву без значного успiху, але до банкрутства не доходило, аж доки Портер закiнчив коледж i одразу ж узяв питання грошей у своi руки. Для Портера грошi були чимось майже хiмiчним – леткою речовиною, яка цiкаво реагувала при поеднаннi з iншими субстанцiями. Його не можна було назвати жадiбним: його цiкавили не грошi заради грошей, а лише iхнi захопливi здатностi, i, власне, коли його дружина з ним розлучилася, вiн вiддав бiльшу частину своеi власностi без жодного слова скарги. Портер керував бiзнесом, постачав грошi та iдеi. Чарлз, зi своiм бiльш технiчним розумом, займався виробництвом. Мейкон робив усього потроху, коли працював там, i помирав вiд нудьги, бо насправдi там не було так багато роботи, щоб вистачило ще й третьому. Портер продовжував умовляти його повернутися лише заради симетрii. – Я тобi що хочу сказати, Мейконе, – промовив вiн, – чому б тобi не проiхатися завтра з нами i не поглянути на твое старе мiсце роботи? – Нi, дякую, – вiдповiв Мейкон. – Ззаду купа мiсця для твоiх милиць. – Може, якось iншим разом. Вони чекали, доки Роуз помие посуд. Вона не хотiла, аби вони допомагали, бо у неi була своя система. Вона беззвучно рухалася старомодною кухнею, розставляючи посуд по високих дерев’яних шафках. Чарлз пiшов вигулювати пса: Мейкон не мiг ходити на милицях по в’язкому грунту у дворi за будинком. А Портер закрив штори на кухнi, водночас читаючи Роуз лекцiю про те, те, як бiла поверхня вiдбивала тепло назад до примiщення тепер, коли ночi стали холоднiшi. Роуз сказала: – Так, Портере, я все це знаю. – І пiдняла салатну миску проти свiтла, щоб уважно оглянути, а тодi прибрала ii до шафки. Вони подивилися новини, уважно, з вiдчуттям обов’язку, а тодi пiшли на веранду i розсiлися навколо карткового столика дiдуся. Грали вони у «Щеплення» – гру, що ii самi придумали ще в дитинствi, яка з роками стала такою заплутаною, що нiхто iнший не мав достатньо терпiння, щоб вивчити правила. Власне, не один чужак звинувачував iх у тому, що вони мiняли правила по ходу гри так, як iм було зручно. – Так, хвилиночку, – говорила Сара тодi, коли ще сподiвалася опанувати цю гру, – ви ж казали, що тузи головнi. – Так. – Отже… – Тiльки не тодi, коли iх тягнуть iз колоди. – Ага! Тодi чому, коли Роуз тягнула, його вважали за головного? – Ну, вона тягнула пiсля двiйки, Саро. – Якщо тягнути пiсля двiйки, то головний? – Нi, туз пiсля того, як двiчi поспiль трапиться однакова карта. Сара склала карти, якi тримала вiялом, i поклала iх на стiл лицем донизу – остання з дружин, яка здалася. Мейкон був на карантинi i мусив передати своi карти Роуз. Роуз пiдсунула свiй стiлець до нього i розiграла всi його очки, доки вiн сидiв, опершись на спинку, i чухав кицьку поза вухами. Навпроти, у маленькому темному вiконному склi, вiн побачив iхнi вiдображення – порожнi очi, суворi вилицi, бiльш характернi версii себе самих. Телефон у вiтальнi дзенькнув, а потiм повноцiнно задзвенiв. Усi вдали, що не помiтили цього. Роуз побила своiм королем королеву Портера, i той сказав: – От зараза! – Телефон продовжував дзвонити. Посеред четвертого дзвоника вiн замовк. – Укол, – сказала Роуз до Портера i додала до короля туза. – От ти зараза, Роуз. На портретi на протилежнiй стiнi дiти Лiрi дивилися навколо затуманеними очима. Мейкон раптом зауважив, що вони сидять подiбним чином i цього вечора: Чарлз i Портер по обидва боки вiд нього, Роуз трохи попереду. Чи справдi щось суттево змiнилося вiдтодi? Вiн вiдчув, що майже панiкуе. Вiн досi тут! Як завжди! «Куди я ходив i що робив?» – подумав вiн, важко ковтаючи слину i роздивляючись своi порожнi руки. Роздiл 6 – Допоможiть! Допоможiть! Заберiть собаку! Мейкон перестав друкувати i пiдняв голову. Голос, що долинав з боку подвiр’я перед будинком, зривався на вереск. Але Едвард саме гуляв з Портером. Мабуть, то якийсь iнший пес. – Заберiть його, трясця! Мейкон встав, спираючись на милицi, i пiшов до вiкна. Звiсно, це виявився Едвард. Схоже, вiн загнав когось на гiгантську магнолiю, що росла справа вiд дорiжки. Вiн гавкав так голосно, що аж пiдстрибував, вiдриваючись вiд землi усiма лапами водночас, як тi гумовi iграшки, якi злiтають угору, якщо iх стиснути. – Едварде! Припини! – закричав Мейкон. Едвард не припинив. Можливо, вiн навiть не почув. Мейкон пострибав у передпокiй, вiдчинив вхiднi дверi i крикнув: – Сюди! Негайно! Едвард замовк лише на мить. Був початок жовтня, суботнiй ранок, сiрий i прохолодний. Мейкон вiдчув, як холод повзе вгору по його нозi у вiдрiзанiй штанинi, коли вийшов на порiг. Коли вiн упустив одну милицю i взявся за залiзнi перила, щоб спуститися зi сходiв, то вiдчув, що метал поцяткований краплинами роси. Вiн дострибав до магнолii, обережно нахилився i схопив поводок, який волочився за Едвардом. Без особливих зусиль змотав його: Едвард уже i так втратив iнтерес. Мейкон зазирнув у синяво-чорну крону магнолii. – Хто там? – запитав вiн. – Твiй роботодавець, Мейконе. – Джулiан? Джулiан спустився з однiеi з тонких покручених гiлок магнолii. Спереду на його брюках була горизонтальна смуга бруду. Його бiляве волосся, зазвичай акуратне, мов у актора з реклами сорочок, стирчало навсiбiч. – Мейконе, – сказав вiн, – я ненавиджу господарiв невихованих собак. Не лише самих собак. А i господарiв, якi за них вiдповiдають, теж. – Ну, менi прикро, що так сталося. Я думав, вiн десь на прогулянцi. – Ти випустив його гуляти самого? – Нi, нi… – Пес, який гуляе сам по собi,– сказав Джулiан. – Лише Мейкон Лiрi мiг до такого додуматися. – Вiн обтрусив рукави своеi замшевоi куртки. Потiм запитав: – А що у тебе з ногою? – Зламав. – Це я бачу. Але як? – Це трохи важко пояснити, – вiдповiв Мейкон. Вони рушили до будинку, а Едвард покiрно потупцяв поряд. Джулiан пiдтримував Мейкона, коли вони пiднiмалися сходами. Вiн мав атлетичну статуру i неквапливу ходу – займався яхтингом. Що вiн ходить на яхтi, це можна було сказати по його носу, кiнчик якого навiть восени ще був обпечений. Жодна iнша людина з таким дивовижно свiтлим волоссям i шкiрою, що так легко червонiе, не стала б пiдставлятися сонцю, як завжди казав йому Мейкон. Але такий уже Джулiан вдався: безшабашний. Безшабашний яхтсмен, швидкий водiй, завсiдник барiв для холостякiв – це був чоловiк того типу, який робить покупки, не зазираючи до «Вiсника покупця». Вiн нiколи нi на мить не сумнiвався у собi i тепер попрямував до будинку так упевнено, нiби його запросили, спочатку пiдiбравши милицю Мейкона, а тодi притримавши дверi i махнувши тому рукою, щоб проходив. – Як ти взагалi мене знайшов? – запитав Мейкон. – А ти що, ховаешся? – Нi, звiсно нi. Джулiан окинув оком передпокiй, який одразу ж здався Мейконовi дещо занедбаним. Атласний абажур на настiльнiй лампi був вкритий десятком розтяжок i, схоже, почав вiдриватися вiд обiдка. – Твiй сусiд сказав, що ти тут, – урештi-решт сказав Джулiан. – А-а, Гарнер. – Я приiхав до тебе додому, коли не змiг додзвонитися. Ти знаеш, наскiльки ти запiзнюешся iз цим путiвником? – Ну, ти ж бачиш, що у мене нещасний випадок трапився, – вiдповiв Мейкон. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66037377&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.