Твоя перша остання брехня Гарлан Кобен Втративши спочатку рiдну сестру, а тепер i коханого чоловiка тут, у мирнiй Америцi, колишнiй вiйськовий пiлот Майя Стерн розумiе – це не просто страшний збiг. Жорстоке вбивство сестри чотири мiсяцi тому i випадковi грабiжники у парку, якi застрелили ii коханого Джо, – i знову та сама зброя… Чи не на саму Майю велося це полювання? Єдиний, хто допоможе знайти вiдповiдь, – ii ворог, хакер Корi Дзвiн, що колись на своему сайтi оприлюднив запис iз сенсацiйною правдою про жiнку за штурвалом гелiкоптера, через яку загинули цивiльнi. Бо зараз Майi потрiбен запис прихованоi камери вiдеоспостереження, на якому до вiтальнi, де гралася дворiчна донечка Лiлi, заходить ii померлий чоловiк… Гарлан Кобен Твоя перша остання брехня Шарлоттi. Байдуже, скiльки тобi рокiв, ти все одно моя маленька дiвчинка Роздiл 1 Джо поховали за три днi пiсля вбивства. Майя вбралась у чорне, як i належить скорботнiй удовi. Сонце пекло, повне неослабноi лютi, нагадуючи iй про мiсяцi, проведенi в пустелi. Родинний пастор щедро сипав клiше, однак Майя його не слухала. Вона перевела погляд через дорогу на шкiльне подвiр’я. Справдi, цвинтар навпроти початковоi школи. Майя проiжджала тут бозна-скiльки разiв, лiворуч – кладовище, праворуч – початкова школа, але нiколи не зауважувала, наскiльки ж дивне таке розташування, навiть непристойне. Цiкаво, що ж було першим – шкiльний двiр чи кладовище? Хто саме вирiшив звести школу бiля цвинтаря – чи навпаки? Чи взагалi мало бодай якесь значення таке зiткнення кiнця життя i його початку, чи, може, це до певноi мiри навiть доречно? Смерть настiльки близько, завжди, на вiдстанi подиху, тож, можливо, мудро знайомити дiтей iз цим явищем змалечку. Тож Майя морочила собi голову подiбними дурощами, дивлячись, як труна Джо зникае в землi. Вiдволiктись. Це необхiдно. Пережити це. Вiд чорноi сукнi свербiла шкiра. За останнi десять рокiв Майя вiдвiдала бiльше сотнi поховань, але наразi вона вперше зобов’язана надягти чорне. Нестерпно. Праворуч вiд неi стояли родичi Джо: мати Джудiт, брат Нiл, сестра Керолайн, – виснаженi вiд горя та спеки. Лiворуч нетерпляче посмикувалася, чiпляючись за руку Майi, як за мотузку, ii (та Джо) дворiчна дочка Лiлi. Один зi стереотипiв батькiвства говорить, що iнструкцii до дiтей не видають. Сьогоднi це видавалося справедливим як нiколи. Майя розмiрковувала, як треба поводитись у таких ситуацiях? Залишити дворiчну дочку вдома чи взяти ii на похорон батька? Такi теми не порушувалися на веб-сайтах для матусь про все на свiтi. У нападi гнiву й жалю до себе Майя мало не запостила свое питання онлайн: «Усiм привiт! Мого чоловiка нещодавно вбили. Менi брати дворiчну дочку з собою на цвинтар чи лишити ii вдома? О, i як краще ii вбрати? Дякую!» На похорон прийшли сотнi людей, i десь у затьмареному куточку ii мозку спливла думка, що Джо б утiшився. Джо любив людей. Люди любили Джо. Але, звiсно ж, однiею популярнiстю такий натовп не пояснити. Плакальникiв засмоктувала жахлива спокуса бути поблизу трагедii: холоднокровно застрелено молодого чоловiка, чарiвного спадкоемця багатоi родини Буркетт – i чоловiка жiнки, втягнутоi в мiжнародний скандал. Лiлi охопила ногу матерi обома руками. Майя схилилася до неi й прошепотiла: – Сонечку, потерпи ще трохи, гаразд? Лiлi кивнула, проте притислась iще сильнiше. Майя виструнчилася знову, розгладила позичену в Ейлiн чорну сукню, вiд якоi свербiло тiло. Джо не хотiв би, щоб вона вдягала чорне. Йому завжди бiльше подобалося бачити ii у формi, яку вона носила ще тодi, як була капiтаном армii США Майею Стерн. Вони вперше зустрiлися на благодiйницькому вечорi, влаштованому родиною Буркетт; Джо, вбраний у смокiнг, пiдiйшов просто до неi, хвацько всмiхнувся (Майя не до кiнця розумiла, що означае «хвацько», аж поки не побачила цю усмiшку) i сказав: «Ого, а я думав, що заводити мають чоловiки у формi». Це була паршива фраза для знайомства, достатньо паршива, щоби розсмiшити ii, а такому, як Джо, бiльшого й не треба. Господи, яким же вiн був красенем. Цей спогад навiть зараз викликав у неi посмiшку, серед цiеi задушливоi вологоi спеки, так близько до його мертвого тiла. За рiк пiсля того випадку Майя та Джо одружилися. Доволi скоро з’явилася Лiлi. А тепер вона ховае свого чоловiка, батька своеi единоi дитини, наче хтось поставив запис iхнього спiльного життя на швидкiсну перемотку. Багато рокiв тому батько Майi сказав: – Усi iсторii кохання закiнчуються трагiчно. Майя похитала головою й вiдповiла: – Боже, тату, це безжалiсно. – Так воно i е: або ти розлюбиш людину, або, якщо тобi й справдi сильно пощастить, проживеш достатньо довго, щоби спостерегти смерть своеi половинки. Майя наче наяву бачила свого батька за другим кiнцем столу, укритим жовтавим пластиковим ламiнатом «Формiка», у iхньому будинку в Бруклiнi. На ньому був звичний кардиган (не лише вiйськовi – усi професii мають свiй варiант унiформи), поряд iз ним – стос есе студентiв коледжу, якi чекали його оцiнок. Вони з мамою померли багато рокiв тому, з рiзницею в кiлька мiсяцiв, але, правду кажучи, Майi досi було важко сказати, до яких саме трагедiй належала iхня iсторiя кохання. Пастор провадив далi, а Джудiт Буркетт, мати Джо, учепилася в руку Майi мiцним потиском горя. – Це навiть гiрше, – пробуркотiла стара жiнка. Майя не перепитувала. Вона не потребувала пояснень. Джудiт Буркетт удруге ховала дитину: уже двох iз трьох ii синiв не стало; вважалося, що один загинув вiд нещасного випадку, а другого вбили. Майя глянула на свою дитину, на макiвку Лiлi, i подумки спитала себе: як мати може жити з таким горем? І, немов знаючи думки Майi, стара прошепотiла: – Усе нiколи не буде добре, – цi простi слова рiзали повiтря, нiби серп женця. – Нiколи. – Це я винна, – промовила Майя. Вона не збиралася цього казати. Джудiт подивилася на неi. – Я мусила б… – Ти нiчого не могла вдiяти, – вiдповiла Джудiт. Однак голос ii звучав дивно. Майя зрозумiла, бо iншi, мабуть, думали так само. Майя Стерн урятувала стiльки життiв. Чому ж вона не зумiла врятувати власного чоловiка? – Попiл до попелу… Овва, невже пастор справдi завiв цю старомодну тему? Чи, може, Майi це просто здалося? Вона була неуважною. Як i завжди на похоронi. Вона надто часто опинялася поряд зi смертю, тож виснувала, що найкращий спосiб пережити процес поховання – зацiпенiти. Нi на чому не зосереджуватися. Нехай все те, що видно й чутно, розмиеться настiльки, щоб стати невпiзнаваним. Труна Джо вдарилась об землю, i вiдлуння цього звуку надовго зависло в непорушному повiтрi. Джудiт нахилилася до невiстки й низько застогнала. Майя зберiгала вiйськову поставу: голову тримала високо, спину – прямо, плечi вiдведенi назад. Вона нещодавно прочитала одну з тих статей про самодопомогу, якими часто дiляться в розсилках, про «сильнi пози» i те, як вони впливають на подачу себе. Вiйськовi зналися на цьому ласому шматочку поп-психологii задовго до того, як це стало загальновживаним. Якщо ти солдат, то струнко стоiш не тому, що це гарно виглядае. Ти виструнчуешся, бо, на певному рiвнi, це дае тобi силу, або ж, що не менш важливо, тодi всiм здаешся сильнiшим – i товаришам, i вороговi. На мить Майя подумки повернулася до парку – блиск металу, звуки пострiлiв, Джо падае, ii сорочка захляпана кров’ю, крiзь темряву пробиваеться далеке свiтло вулиць, тьмяне сяйво… «Допоможiть… прошу… хто-небудь… мiй чоловiк…» Вона заплющила очi й вiдiгнала спогади. «Тримайся, – сказала собi. – Просто переживи це». І вона пережила. Надiйшла черга гостей. Двi нагоди, за яких гостi вишиковуються в чергу до господарiв, – це похорон i весiлля. У цьому фактi, мабуть, мае бути щось пiкантне, але Майя не уявляла, що саме. Вона й гадки не мала, скiльки людей пройшло повз неi, але це тривало годинами. Жалобники дедалi бiльше напирали, це скидалося на сцену з фiльму про зомбi, коли вбиваеш одного, а на тебе вже повзуть iншi. Аби тiльки вони рухалися далi. Бiльшiсть неголосно промовляли: «Приймiть моi спiвчуття». І це було найкраще, що вони могли сказати. Іншi говорили забагато. Заводили про те, як це все трагiчно, яка втрата, як мiсто котиться до пекла, як i iх колись грабували пiд дулом пiстолета (правило перше: нiколи не говорити про себе в такiй ситуацii), висловлювали сподiвання, що полiцiя пiдсмажить тих звiрiв, якi це зробили, що Майi пощастило, бо про неi, мабуть, пiклуеться Бог (швидше за все, малось на увазi, що Боговi на Джо було здебiльшого начхати), що завжди е якийсь план, як i в усього, е причина (це диво, що вона нiкому з них не зарядила в обличчя). Родина Джо виснажилася, iм довелося присiсти десь посерединi черги. Не Майi. Вона постiйно стояла, дивилася iм у вiчi й зустрiчала кожного жалобника мiцним потиском руки. Тонкою, а деколи i не дуже, мовою тiла вона давала вiдсiч тим, хто виражав свiй сум через обiйми чи поцiлунки. В iхнiх словах зяяла порожнеча, однак Майя уважно слухала, кивала, казала «Спасибi, що прийшли» доволi щирим тоном, а потiм вiтала наступного в черзi. Інше непохитне правило черги гостей на похоронi – не говорити багато. Короткi банальностi добре пасують до ситуацii, бо значно краще сказати щось невинне, анiж образливе. Якщо вiдчуваете потребу висловитися, краще коротко згадайте про померлого щось хороше. Нiколи не робiть того, що зробила тiтка Джо, Едiт. Не ридайте iстерично, не приеднуйтеся до тих театральних жалобникiв: «Погляньте на мене, я так страждаю». І нiколи не говорiть удовi жахливих дурниць на кшталт: «Бiдолашна дiвчинко, спочатку твоя сестра, тепер – чоловiк». Свiт на мить зупинився, коли тiтка Едiт озвучила тi речi, про якi iншi тiльки думали, особливо зважаючи на присутнiсть юного племiнника Майi, Денiела, та молодшоi племiнницi Алекси. Кров загула у венах Майi, i iй знадобилися неабиякi зусилля, щоб не простягнути руку, не схопити тiтку Едiт за горло й не вирвати голосовi зв’язки. Натомiсть Майя доволi щиро вiдповiла: «Дякую, що прийшли». Шестеро колишнiх товаришiв Майi по загону, серед яких був i Шейн, трималися трохи осторонь, наглядаючи за нею. Це iхня робота, хотiли вони того чи нi. Обов’язок охороняти, здавалось, нiколи не закiнчувався, коли вони були разом. Товаришi не стали в чергу. Надто розумнi для цього. Вони ii мовчазнi охоронцi, як завжди, i тiльки iхня присутнiсть цього жахливого дня хоч якось ii втiшала. Час вiд часу Майi здавалося, що вона чуе далекий смiх своеi дочки (ii давня подруга Ейлiн Фiнн вiдвела Лiлi на майданчик бiля школи через дорогу), але це, мабуть, була лише гра уяви. Дитячий смiх у таких обставинах звучав водночас непристойно й життествердно: вона хотiла його чути, i це було нестерпно. Денiел та Алекса, дiти Клер, пiдiйшли останнiми. Майя обiйняла iх, як завжди, прагнучи захистити вiд усього поганого, що могло статися. Еддi, ii зять… Вiн же зять? Як ще назвати чоловiка, який був одружений iз твоею сестрою до того, як ii вбили? «Екс-зять» бiльше пасувало б до розлучення. Може, кажуть «зять у минулому»? Чи таки просто «зять»? Ще трохи маячнi, аби лиш вiдволiктись. Еддi нерiшуче пiдiйшов. На його обличчi бритва подекуди пропустила острiвки щетини. Еддi поцiлував Майю в щоку. Запах ополiскувача та м’ятних цукерок достатньо сильний, щоби перекрити iншi можливi запахи, але знову ж таки – хiба не в цьому iхня суть? – Менi бракуватиме Джо, – пробурмотiв Еддi. – Я знаю, Еддi. Ти йому дуже подобався. – Якщо ми можемо чимось допомогти… «Можеш краще дбати про своiх дiтей», – подумала Майя, однак ii звичний гнiв на нього вже минув, здувся, наче дiрявий надувний човен. – У нас усе добре, дякую. Еддi промовчав, нiби вмiв читати ii думки, а може, у цьому випадку i справдi прочитав. – Вибач, що пропустила твою останню гру, – сказала Майя Алексi. – Але завтра я неодмiнно прийду. Раптом усiм трьом стало зовсiм нiяково. – О, ти не мусиш цього робити, – сказав Еддi. – Нiчого. Менi не завадить вiдволiктись. Еддi кивнув, забрав Денiела та Алексу й рушив iз ними до авто. Алекса озирнулася на неi. Майя пiдбадьорливо iй посмiхнулась. «Нiчого не змiнилося, – говорила ця посмiшка. – Я все одно буду поруч iз тобою, як обiцяла твоiй матерi». Майя дивилася, як родина Клер сiдае до машини. Денiел, товариський чотирнадцятилiтнiй пiдлiток, сiв на передне сидiння. Алекса, якiй було лише дванадцять, примостилася позаду, сама. Вiдколи померла iхня мати, здавалося, що вона постiйно зiщулюеться, наче готуеться до нового удару. Еддi помахав Майi, втомлено iй посмiхнувся й сiв за кермо. Майя чекала й дивилась, як авто повiльно вiд’iздить. Коли вони поiхали, жiнка помiтила, як трохи на вiдстанi стоiть, притулившись до дерева, детектив вiддiлу вбивств полiцii Нью-Йорка, Роджер Кiрс. Навiть сьогоднi. Навiть зараз. Їй захотiлося пiдiйти й влаштувати з ним сварку, вимагаючи вiдповiдей, однак Джудiт знову взяла ii за руку. – Я б хотiла, щоб ви з Лiлi поiхали з нами до Фернвуда. Родина Буркетт завжди називала свiй дiм на iм’я. Це, мабуть, мало б стати ключем до того, що могло б iз неi вийти, якби вона одружилася з чоловiком iз цiеi родини. – Дякую, – сказала Майя, – але я думаю, що Лiлi краще буде вдома. – Для неi краще бути з рiдними. Для вас обох. – Я вам вдячна. – Я серйозно. Лiлi завжди буде нашою онукою. А ти завжди будеш нашою дочкою. Джудiт стиснула ii руку, нiби пiдкреслюючи сказане. Дуже мило з ii боку промовити усе так, наче вона читала текст iз телесуфлера на одному з благодiйних прийомiв, але це була неправда – принаймнi щодо Майi. Усiх, хто одружувався з кимось iз Буркеттiв, сприймали не iнакше, як стороннього, якого просто терплять. – Іншого разу, – сказала Майя. – Певна, ви мене розумiете. Джудiт кивнула й байдуже обiйняла ii. Те ж саме зробили брат та сестра Джо. Вона дивилася на iхнi розбитi фiгури, поки вони крокували до лiмузинiв, якi мали вiдвезти iх до маетку Буркетт. Їi колишнi колеги досi були тут. Вона зустрiлась очима з Шейном i легенько кивнула. Вони все зрозумiли. Вони навiть не розiйшлися, радше непомiтно зникли, переконавшись, що нiкого не потурбують. Бiльшiсть iз них досi служили. Пiсля випадку на кордонi Іраку та Сирii Майi «запропонували» почесну вiдставку. Вона не бачила iншого виходу, тому погодилася. Тож зараз замiсть того, щоб командувати новобранцями або ж принаймнi навчати iх, капiтан у вiдставцi Майя Стерн, на деякий час – обличчя новоi армii, давала уроки польотiв в аеропорту Тетерборо в пiвнiчному Нью-Джерсi. Інодi бувало непогано. Однак здебiльшого вона сумувала за службою бiльше, нiж могла собi уявити. Нарештi Майя залишилась одна бiля купи землi, що скоро вкрие ii чоловiка. – О Джо… – промовила вголос. Майя спробувала вiдчути його присутнiсть. Вона намагалася робити це ранiше, на численних похоронах – побачити, чи зможе вiдчути слiди життевоi сили пiсля смертi, але, як завжди, – нiчого. Дехто вiрив, що якась мала частинка життя повинна залишитися, що енергiя та рух нiколи не зникають повнiстю, що душа безсмертна, що матерiю неможливо навiки знищити i так далi. Може, це й було правдою, але чим бiльше Майя бачила смертей, тим сильнiше вона вiдчувала, що нiчого не зостаеться, зовсiм нiчого. Вона стояла бiля могили, поки Ейлiн разом iз Лiлi не повернулися з майданчика. – Ти готова? – спитала Ейлiн. Майя ще раз подивилася на дiру в землi. Вона хотiла сказати Джо дещо глибоке, дещо таке, що поставило б… емм… крапку для них обох, але не знаходила слiв. Ейлiн вiдвезла iх додому. Лiлi заснула в автокрiслi, схожому на проект НАСА. Майя сидiла попереду, на пасажирському сидiннi, i дивилась у вiкно. Коли вони зайшли до будинку (Джо i його хотiв назвати, однак жiнка була непохитною), якось Майя дала собi раду зi складним механiзмом ремiнцiв i виплутала Лiлi з автокрiсла. Вона погойдувала ii голiвку, щоб не розбудити. – Дякую, що пiдвезла, – прошепотiла Майя. Ейлiн вимкнула двигун. – Ти не проти, якщо я на хвильку зайду? – З нами все буде добре. – Я не сумнiваюсь, – Ейлiн вiдстебнула пасок безпеки. – Але збиралася тобi дещо передати. Дай менi двi хвилини. Майя тримала ii в руцi. – Цифрова фоторамка? Ейлiн – полунична бiлявка з веснянками та широкою посмiшкою. Їi обличчя нiби освiтлювало всю кiмнату, коли вона заходила, i слугувало чудовою маскою для прикриття внутрiшнiх страждань. – Нi, це камера для нянi, замаскована пiд фоторамку. – Повтори? – Ти тепер цiлий день працюеш, тож тобi не завадить додатковий засiб контролю, так? – Може, й так. – Де переважно Ізабелла граеться з Лiлi? Майя махнула праворуч. – У кабiнетi. – Ходiмо, я тобi покажу. – Ейлiн… Вона забрала в Майi рамку. – Просто йди за мною. Кабiнет був праворуч вiд кухнi, мав височезну, наче в соборi, стелю й оздоблення зi свiтлого дерева. На стiнi висiв великий телевiзор. Два кошики заповненi навчальними iграшками Лiлi. Навпроти канапи, там, де ранiше стояв прекрасний столик червоного дерева, – дитячий манеж. На жаль, столик не годився для дитини, тож його довелося прибрати. Ейлiн пiдiйшла до книжковоi полицi, знайшла мiсце для рамки та пiдключила ii до найближчоi розетки. – Я завантажила туди кiлька ваших родинних фото. Цифрова рамка перемiшае iх i показуватиме в довiльному порядку. Зазвичай Ізабелла з Лiлi граються бiля канапи? – Так. – Добре. – Ейлiн повернула рамку в потрiбному напрямку. – У неi вбудована широкоформатна камера, тож кiмнату буде видно повнiстю. – Ейлiн… – Я бачила ii на похоронi. – Кого? – Вашу няньку. – Родина Ізабелли пов’язана з родиною Джо. Їi мати була нянькою Джо. Їi брат – iхнiй садiвник. – Серйозно? Майя знизала плечима. – Багатii. – Вони зовсiм iншi. – Це так. – То ти iй довiряеш? – Кому – Ізабеллi? – Так. Майя знов знизала плечима. – Ти ж мене знаеш. – Знаю. Ейлiн спочатку потоваришувала з Клер – iх поселили в однiй кiмнатi в гуртожитку коледжу Вассар[1 - Гуманiтарний загальноосвiтнiй коледж у м. Покiпсi, штат Нью- Йорк, виключно жiночий до 1969 р., перший заклад вищоi освiти США, що присвоював жiнкам учений ступiнь. (Тут i далi прим. пер.)] на першому курсi, однак усi три жiнки швидко зблизились. – Ти нiкому не довiряеш, Майе. – Я б так не сказала. – Гаразд. А коли йдеться про твою дитину? – Коли йдеться про мою дитину… – промовила Майя. – Гаразд, згодна. Нiкому. Ейлiн посмiхнулася. – Тому я й даю тобi це. Знаеш, не думаю, що ти що-небудь побачиш. Ізабелла, здаеться, чудова людина. – Але краще поберегтися? – Саме так. Ти не уявляеш, наскiльки спокiйнiше менi стало, коли я почала лишати Кайла та Мiссi на няньку з цим. Майя запитала себе, чи використовувала Ейлiн цей прилад лише з нянькою, чи на його основi вибудувала справу ще проти когось, однак вирiшила поки що притримати цю думку при собi. – У тебе на комп’ютерi е SD-порт? – запитала Ейлiн. – Точно не знаю. – Байдуже. Я принесла тобi прилад, який пiд’еднуеться через USB до лептопа чи комп’ютера. Справдi, простiше не бувае. Увечерi виймаеш SD-картку з рамки – вона ось тут, бачиш? Майя кивнула. – Тодi вставляеш ii в прилад. На екранi з’являеться вiдео. Картка на тридцять два гiгабайти, ii легко вистачить на кiлька днiв. Рамка обладнана детектором руху, тож у порожнiй кiмнатi вiдео записуватися не буде. Майя не втрималась i посмiхнулася. – Ти тiльки поглянь на себе. – Що? Тебе бентежить змiна наших ролей? – Є трохи. Я мала б сама про це подумати. – І дивно, що не подумала. Майя глянула вниз, зустрiлась очима з подругою. Ейлiн мала приблизно зо п’ять футiв i два дюйми[2 - 155 см.] зросту, Майя – майже шiсть футiв,[3 - 180 см.] однак вiйськова постава робила ii на вигляд дещо вищою. – Ти хоч раз що-небудь помiчала на записах своеi няньки? – Маеш на увазi щось таке, чого менi не треба було бачити? – Так. – Нi, – вiдповiла Ейлiн. – І я знаю, про що ти думаеш. Вiн не повернувся. І я його не засiкла. – Я тебе не засуджую. – Анiтрохи? – Якою б я була подругою, якби трохи не засуджувала? Ейлiн пiдiйшла й обхопила Майю руками. Та вiдповiла обiймами. Ейлiн – це не одна з тих майже чужих людей, якi прийшли на похорон. Зрештою, Майя вступила до Вассару через рiк пiсля Клер, i три жiнки спокiйно жили разом доти, доки Майя не пiшла до школи армiйськоi авiацii у Форт Ракер в Алабамi. Ейлiн i досi була ii найближчим другом, як i Шейн. – Ти ж знаеш, я тебе люблю. Майя кивнула. – Так, знаю. – Точно не хочеш, щоб я лишилася? – Тобi треба дбати про власну родину. – Із цим все добре, – сказала Ейлiн, указуючи великим пальцем на цифрову рамку. – Я за ними наглядаю. – Смiшно. – Не дуже. Та я розумiю, тобi потрiбен спокiй. Дзвони, як щось знадобиться. О, i не хвилюйся за вечерю – я вже замовила тобi китайську iжу у «Швидкому Оглядi», доставлять за двадцять хвилин. – Ти же знаеш, що я тебе люблю. – Так, – промовила Ейлiн, прямуючи до дверей. – Знаю. Раптом вона зупинилась. – Ого. – Що таке? – У тебе гостi. Роздiл 2 «Гостi» з’явились у приземкуватiй кошлатiй подобi детектива з вiддiлу вбивств полiцii Нью-Йорка Роджера Кiрса. Кiрс увiйшов до будинку, намагаючись триматись якомога нахабнiше, озирнувся довкола так, як це роблять копи, i сказав: – А тут непогано. Майя насупилася, навiть не приховуючи роздратованостi. Кiрс скидався чимось на печерну людину. Кремезний та широкий, руки – закороткi для такого тiла. Обличчя виглядало зарослим навiть одразу ж пiсля голiння. Кошлатi брови нагадували про останню стадiю перетворення гусенi, а волосся на тильному боцi рук можна було завивати плойкою. – Сподiваюся, ви не проти, що я заiхав. – Чого б це я була проти? – сказала Майя. – О, справдi, уся ця тема зi щойно-похованим-чоловiком. Кiрс удав, що розкаюеться. – Я розумiю, можна було обрати бiльш слушний час. – Та невже? – Але завтра ви повертаетеся на роботу, та й узагалi – коли час може бути слушним? – Чiтко завважили. Чим можу допомогти, детективе? – Нiчого, якщо я присяду? Майя вказала на канапу в кабiнетi. На думку спало дещо моторошне: цю зустрiч – насправдi, кожну зустрiч, яка вiдбуватиметься в цiй кiмнатi, – тепер записуватиме прихована камера для няньки. Справдi дивно про це думати. Звiсно, вона могла б вручну вмикати й вимикати ii, але хто пам’ятатиме й виконуватиме щодня таку дрiбницю? Цiкаво, чи записуе камера звук. Можна запитати Ейлiн, чи почекати й подивитися запис. – А тут непогано, – промовив Кiрс. – Так, ви вже казали це, коли заходили. – У якому роцi зведено дiм? – У тисяча дев’ятсот двадцятих. – Родина вашого покiйного чоловiка. Дiм належить iм, так? – Так. Кiрс сiв. Майя залишилася стояти. – То чим можу допомогти, детективе? – Просто повторний контроль, таке. – Повторний контроль? – Зачекайте хвилинку, добре? – Кiрс гадав, що йому вдалося чарiвно посмiхнутися, а насправдi просто скривив рота. Майя не купилася. – Де ж вiн? Вiн пошарудiв у внутрiшнiй кишенi пiджака й витягнув обтрiпаний записник. – Ви не проти, якщо ми пройдемося справою ще раз? Майя не знала, що про нього думати. Мабуть, Кiрс домагався саме цього. – А що ви хочете знати? – Почнемо спочатку, гаразд? Вона сiла й розвела руками, наче говорила: «Вперед». – Чому ви з Джо зустрiлись у Центральному парку? – Вiн мене попросив. – По телефону, так? – Так. – Це не було незвично? – Ми там уже зустрiчалися. – Коли? – Не знаю. Неодноразово. Я вже казала. Менi подобаеться ця частина парку. Зазвичай ми розстеляли там ковдру, обiдали на станцii для човнiв… – вона опанувала себе, зупинилась, ковтнула слину. – Це просто приемне мiсце, ось i все. – Упродовж дня – звiсно. Але ж уночi це доволi-таки глухе мiсце, чи не так? – Ми завжди там почувалися спокiйно. Детектив посмiхнувся до неi. – Даю руку на вiдсiч, вам у бiльшостi мiсць спокiйно. – Тобто? – Якщо побувати там, де побували ви, я маю на увазi всi тi небезпечнi мiсця, парк високого щабля в цьому перелiку не займе, – Кiрс кашлянув у кулак. – Тож чоловiк подзвонив вам, сказав: «Давай там зустрiнемось», i ви так i зробили. – Саме так. – Окрiм того, що… – Кiрс глянув у записник, лизнув палець, заходився перегортати сторiнки. – Вiн вам не телефонував. Вiн пiдвiв на неi очi. – Перепрошую? – Ви сказали, що Джо вам подзвонив i сказав iз ним там зустрiтись. – Нi, це сказали ви. Я сказала, що вiн запропонував зустрiтися там по телефону. – Але потiм я запитав, чи вiн вам дзвонив, i ви сказали: «Саме так». – Не треба марнослiв’я, детективе. Ви маете записи дзвiнкiв тiеi ночi, правда ж? – Так, е. – І серед записiв е дзвiнок мiж мною та моiм чоловiком? – Є. – Я не пам’ятаю, чи вiн менi дзвонив, чи я йому. Але Джо запропонував зустрiтися на нашому улюбленому мiсцi в парку. Це могла б зробити i я, не бачу в цьому нiчого такого. Насправдi, я б i запропонувала, якби вiн не сказав першим. – Хтось може пiдтвердити, що ви з Джо часто там бачились? – Не думаю. І не бачу, як це стосуеться справи. Кiрс нещиро посмiхнувся. – Я теж, тож рушаймо далi. Майя схрестила ноги й чекала. – Ви описали двох чоловiкiв, якi пiдiйшли до вас iз захiдного боку, правильно? – Так. – На них були лижнi маски? Вона вже десятки разiв це вiдбувала. – Так. – Чорнi лижнi маски, я маю рацiю? – Маете. – І ви казали, що один iз них був близько шести футiв зросту. Який зрiст у вас, мiсiс Буркетт? Майя мало не обiрвала його тим, що до неi слiд звертатися «капiтан» – вона ненавидiла всi цi «мiсiс», але звання вже недоречне. – Будь ласка, кличте мене Майею. І мiй зрiст, власне, саме близько шести футiв. – Тож один iз чоловiкiв був вашого зросту. Майя намагалася не закочувати очi. – Ну, так. – Ви доволi точно описали нападникiв, – Кiрс почав зачитувати з записника. – Один чоловiк – шести футiв зростом. Другий, за вашими пiдрахунками, – приблизно п’ять футiв i вiсiм дюймiв.[4 - 170 см.] На одному був чорний светр iз капюшоном, джинси та червонi кеди «Converse». Другий убраний у блакитну футболку без логотипiв, мав бежевий наплiчник та чорнi кросiвки, хоча марку ви назвати не змогли. – Саме так. – Чоловiк у червоних конверсах, це вiн стрiляв у вашого чоловiка. – Так. – А ви втекли. Майя змовчала. – Згiдно з вашою заявою, вiн хотiв вас пограбувати. Ви сказали, що Джо забарився вiддати гаманець. Ваш чоловiк носив дуже дорогий годинник, здаеться, «Hublot». Їi горло пересохло. – Так, усе правильно. – Чому вiн просто не вiддав iм його? – Гадаю… гадаю, вiн мiг би… – Але? Вона похитала головою. – Майе? – Вам колись тицяли пiстолетом в обличчя, детективе? – Нi. – Тодi ви, напевно, не зрозумiете. – Не зрозумiю чого? – Дуло. Ця дiра. Коли хтось наводить ii на вас, коли хтось погрожуе натиснути на спусковий гачок, ii чорнота розростаеться, наче зараз проковтне. Бувае, коли люди це бачать, вони застигають. Тепер голос Кiрса пом’якшав. – І Джо… вiн був одним iз таких людей? – На одну мить. – І це було надто довго? – У цiй ситуацii – так. Кiлька довгих хвилин вони сидiли мовчки. – Пiстолет мiг вистрелити випадково? – спитав Кiрс. – Сумнiваюсь. – Чому ви так кажете? – Є двi причини. По-перше, це був револьвер. Ви щось про них знаете? – Небагато. – У нього такий механiзм, що треба або звести курок, або дуже сильно натиснути. Випадково тут не вистрелиш. – Розумiю. А друга причина? – Бiльш очевидна, – вiдповiла Майя. – Вiн вистрелив ще двiчi. Ви не випустите «випадково» три кулi. Кiрс кивнув i знову перевiрив своi записи. – Перша куля влучила в лiве плече вашого чоловiка. Другий удар припав на правий край ключицi. Майя заплющила очi. – З якоi вiдстанi стрiляв чоловiк? – Десять футiв.[5 - 3 м.] – Наш експерт сказав, що жоден iз цих пострiлiв не був смертельним. – Так, ви вже казали, – вимовила Майя. – То що тодi сталось? – Я спробувала пiдхопити його… – Джо? – Так, Джо, – обрубила вона. – Кого ж iще? – Вибачте. І що сталось? – Я… Джо впав на колiна. – І саме тодi стрiлець вистрелив утрете? Майя не вiдповiла. – Третiй пострiл, – повторив Кiрс. – Той, що його вбив. – Я вже вам сказала. – Що сказали? Майя пiдвела очi й зустрiлася з ним поглядом. – Я не бачила третього пострiлу. Кiрс кивнув. – Саме так, – дуже повiльно вимовив вiн. – Бо тодi ви вже втiкали. «Допоможiть… прошу… хто-небудь… мiй чоловiк…» Серце поривчасто билося в грудях. Звуки – пострiли, дзижчання гелiкоптера, крики агонii – одночасно накотилися на неi. Вона заплющила очi, кiлька разiв глибоко вдихнула, зберiгаючи спокiйний вираз обличчя. – Майе? – Так, я втекла. Гаразд? Двое чоловiкiв зi зброею. Я втекла. Втекла i лишила там свого чоловiка, а потiм, не знаю, може, п’ять-десять секунд по тому, я почула пострiл ззаду, i, так, тепер, зважаючи на все, що ви менi розповiли, я знаю, що, коли втекла, той самий стрiлець приставив зброю до голови мого чоловiка, поки вiн стояв на колiнах, i натиснув на гачок… Вона зупинилася. – Нiхто вас не звинувачуе, Майе. – Я про це не питала, детективе, – процiдила жiнка крiзь стисненi зуби. – Чого ви хочете? Кiрс погортав сторiнки. – Крiм дуже деталiзованого опису злочинцiв, ви змогли нам розповiсти, що той iз них, який був у червоних конверсах, мав при собi «Smith amp;Wesson 686», а його партнер озброений пiстолетом «Beretta М9», – Кiрс подивився вгору. – Це вражае. Так просто впiзнавати зброю… – Це частина моеi освiти. – Вашоi вiйськовоi освiти, я маю рацiю? – Скажiмо простiше, я спостережлива. – О, це зайва скромнiсть, Майе. Ми всi знаемо про вашi подвиги за кордоном. «І про мое падiння», – мало не додала вона. – Освiтлення в тiй частинi парку погане, лише кiлька вiддалених лiхтарiв. – Цього достатньо. – Достатньо, щоб точно впiзнати марку пiстолета? – Я знаюся на вогнепальнiй зброi. – Так, звiсно. Ви насправдi вправний стрiлець, так? – Стрiлчиня. Вона виправила його автоматично. Так само автоматично вiн поблажливо всмiхнувся. – Винен. Усе одно, було темно… – «Smith amp;Wesson» виготовлений iз нержавiючоi сталi, не чорний. Його легко розгледiти в темрявi. До того ж я чула, як вiн вiдтягував курок. Це робиться на револьверах, а не на напiвавтоматах. – А «Beretta»? – Тут щодо конкретноi моделi я не впевнена, але в нього був рухомий ствол, як i в них. – Як ви знаете, з тiла вашого чоловiка дiстали три кулi. Тридцять восьмий калiбр, пiдходять до «Smith amp;Wesson», – детектив потер обличчя, начебто глибоко замислився. – У вас е зброя, так, Майе? – Є. – Серед неi раптом нема «Smith amp;Wesson 686»? – Ви знаете вiдповiдь, – сказала Майя. – Звiдки менi знати? – Закон Нью-Джерсi вимагае вiд мене реестрацii всiеi придбаноi в штатi зброi. Тож вам усе це вiдомо. Хiба що ви зовсiм некомпетентний, детективе Кiрс, а це ж, безперечно, не так – ви одразу ж перевiрили мене в реестрi зброi. Тож облишмо iгри й перейдiмо до справи. – Яка вiдстань вiд мiсця, де впав ваш чоловiк, до фонтану Бетесда? Змiна теми заскочила ii. – Я певна, ви все там вимiряли. – Так, вимiряли. Вiдстань приблизно триста ярдiв[6 - 273 м.] з усiма поворотами та вигинами. Я ii пробiг. Я не в такiй хорошiй формi, як ви, але в мене це зайняло близько хвилини. – Гаразд. – Що ж, ось у чому справа. Кiлька свiдкiв сказали, що чули пострiл i що ви з’явилися принаймнi за хвилину чи двi пiсля нього. Як ви це поясните? – А чому я мушу це пояснювати? – Справедливе питання. Майя й оком не зморгнула. – Ви вважаете, що я застрелила свого чоловiка, детективе? – А це так? – Нi. І знаете, як я можу це довести? – Як? – Ходiмо зi мною на стрiльбище. – Для чого? – Як ви й сказали, я вправна стрiльчиня. – Нам так повiдомили. – От i побачите. – Що побачу? Майя нахилилася вперед i подивилася йому в очi. – Менi не потрiбнi три пострiли, щоб убити людину з такоi вiдстанi, навiть iз пов’язкою на очах. Кiрс у вiдповiдь щиро посмiхнувся. – Ваша правда. Вибачте, що порушив цю тему, бо – нi, я не вважаю, що ви застрелили свого чоловiка. Насправдi я практично можу довести, що ви цього не робили. – Що ви маете на увазi? Кiрс устав. – Ви тримаете зброю тут? – Так. – Покажете менi? Спершу вона повела його до сейфа в пiдвалi. – Гадаю, ви велика прихильниця другоi поправки,[7 - Друга поправка до Конституцii США захищае право громадян зберiгати та носити зброю. Була ухвалена 15.12.1791 р.] – сказав Кiрс. – Я не лiзу в полiтику. – Але зброю любите, – вiн подивився на сейф. – Не бачу кодового колеса. Вiн вiдкриваеться ключем? – Нi. Доступ лише через вiдбиток великого пальця. – А, зрозумiло. Тобто вiдчинити його можете тiльки ви. Майя ковтнула. – Тепер – так. – О, – сказав Кiрс, усвiдомивши помилку. – Ваш чоловiк? Вона кивнула. – Ще в когось, окрiм вас двох, е доступ? – Нi в кого. Майя приклала великий палець до отвору. Дверi клацнули й вiдчинилися. Вона вiдiйшла вбiк. Кiрс подивився всередину й неголосно свиснув. – Навiщо вам усе це треба? – Менi не «треба» жоден iз них. Менi подобаеться стрiляти. Це мое хобi. Бiльшiсть цього не любить i не розумiе. Мене це влаштовуе. – То де ваш «Smith amp;Wesson 686»? Вона вказала на сейф. – Тут. Його очi звузились. – Я можу взяти його з собою? – «Smith amp;Wesson»? – Так, якщо це не проблема. – Менi здалося, ви не вважаете, що це я зробила. – Так i не вважаю. Але ми можемо зняти пiдозру не лише з вас, а й з вашоi зброi, що скажете? Майя дiстала «Smith amp;Wesson». Як i бiльшiсть хороших стрiльцiв, коли йшлося про чищення та зарядження зброi, вона до певноi мiри страждала неврозом нав’язливих станiв – постiйно перевiряла, щоб переконатися, що вона не заряджена. Так i було. – Я напишу вам на нього розписку, – сказав вiн. – Я, звiсно, могла б попросити показати судовий ордер. – А я, iмовiрно, змiг би його дiстати, – сказав вiн. Справедливо. Майя дала йому револьвер. – Детективе? – Так? – Ви чогось не договорюете. Кiрс усмiхнувся. – Я буду на зв’язку. Роздiл 3 Ізабелла, нянька Лiлi, приiхала наступного ранку о сьомiй. На похоронi родина Ізабелли була серед найактивнiших жалобникiв. Їi мати, Роза, яка доглядала Джо в дитинствi, особливо сильно побивалася, стискала в руцi носовичок i падала на руки дiтям – Ізабеллi та Гектору. Навiть зараз Майя бачила, що очi Ізабелли червонуватi вiд учорашнiх слiз. – Менi так прикро, мiсiс Буркетт. Майя кiлька разiв просила ii звертатись до неi на iм’я, однак Ізабелла тiльки кивала й продовжувала кликати ii мiсiс Буркетт, тож Майя просто полишила спроби. Якщо Ізабеллi зручнiше в бiльш формальному робочому середовищi, хто така Майя, щоби щось iй нав’язувати? – Дякую, Ізабелло. Лiлi, з повним ротом пластiвцiв, зiстрибнула зi свого стiльчика й пiдбiгла до них. – Ізабелло! Обличчя няньки засвiтилося, коли вона пiдхопила дiвчинку на руки й мiцно обiйняла. Майя вiдчула рiзкий укол болю зайнятоi матерi: радiсть, бо дочцi так подобаеться ii нянька, i лють, бо дочцi так подобаеться ii нянька. Чи довiряла вона Ізабеллi? Вiдповiдь, як вона й сказала вчора, була «так» – наскiльки Майя взагалi могла довiряти «чужiй людинi» в цiй ситуацii. Звiсно, Ізабеллу взяв на роботу Джо. Майя не була впевнена щодо такоi потреби. На Портер-стрит був новий дитсадок, пiд назвою «Зростання». Майя сприймала назву як данину шанi старiй пiснi Брюса Спрiнгстiна. Симпатична, усмiхнена юнка, на iм’я Кiттi Шам («Називайте мене мiс Кiттi!»), провела для Майi екскурсiю охайними, глянсовими, яскравими кiмнатами, повними всього цiкавого, з рiзноманiтними камерами та засобами безпеки, з iншими всмiхненими юнками та, звiсно, дiтьми, з якими Лiлi могла б гратися. Однак Джо наполягав на няньцi. Вiн нагадав дружинi, що мати Ізабелли «практично виховала мене», а Майя жартома заперечила: «Ти впевнений, що це покращить ii резюме?». Утiм, тодi вона мусила вирушати за кордон на шестимiсячну операцiю, тож, насправдi, мало чого могла сказати проти такого вибору, та й не мала причин не приймати його. Майя поцiлувала Лiлi в макiвку й пiшла на роботу. Вона могла б узяти ще кiлька днiв вiдпустки й побути вдома з дочкою. Жiнка не потребувала грошей, навiть зi шлюбним договором вона залишалася досить заможною вдовою, однак класичне материнство було не для неi. Майя вже намагалася поринути у весь цей «свiт материнства»: ходила на зустрiчi з такими ж матерями, де обговорювалися привчання до горщика, кращi дитсадки, рейтинг найбезпечнiших ходункiв i з непiдробним захопленням потроху вихвалялися загальним розвитком iхнiх дiтей. Майя сидiла й посмiхалася, проте у неi перед очима стояли кривавi спогади про Ірак. Зазвичай вона згадувала Джейка Еванса, дев’ятнадцятирiчного хлопця з Феетвiлля, штат Арканзас, якому вiдiрвало всю нижню частину тiла, але вiн вижив якимось чином. І вона все намагалася прийняти той неосяжний факт, що цi мамськi плiтки за кавою iснують на тiй самiй планетi, що й просякнуте кров’ю поле бою. Інодi, коли вона спiлкувалася з матерями, до неi поверталися не страшнi картинки, а звук гелiкоптерних моторiв. Їй здавалось украй iронiчним, що невiдступний стиль батькiвства, вiд якого неможливо було сховатися, жартома називають гелiкоптерством. Вони всi нi чорта не розумiють. Прямуючи до машини власною пiд’iзною дорiжкою, Майя оглянула територiю, вишукуючи мiсця, де ворог мiг сховатися чи засiсти перед атакою. Причина цьому проста: вiд старих звичок вiдмовитися важко. Одного разу солдат – завжди солдат. Жодних ознак ворога, уявного чи нi. Майя знала, що вiд перебування там у неi, мов за пiдручником, розвинувся психiчний розлад, але правда ще й у тiм, що звiдти нiхто не повертався непошрамованим. Для неi цей розлад скидався бiльше на просвiтлення. Тепер вона розумiла цей свiт. А от iншi – нi. В армii Майя лiтала на бойових гелiкоптерах, часто забезпечуючи наземним вiйськам прикриття та евакуацiю. Вона почала з гелiкоптерiв «UH-60 Black Hawk» у фортi Кемпбелл, поки не налiтала достатньо миль для вступу до престижного 160-го авiацiйного полку сил спецiального призначення на Близькому Сходi. Солдати зазвичай називали гелiкоптери «пташками», i це було нормально, але мало що дратувало бiльше, нiж цивiльнi, якi робили те ж саме. Вона планувала залишитися на службi, можливо, на все життя, а проте, коли на сайтi «Дзвiн Корi» з’явилося те вiдео, цей план пiдiрвався, наче теж наступив на саморобний вибуховий пристрiй, як i Джейк Еванс. Сьогоднi навчальнi польоти мали проходити на «Cessna 172», чотиримiсному лiтаку з одним двигуном, який випадково став найуспiшнiшим лiтальним апаратом в iсторii. Навчання тут полягало в тому, щоб учень налiтав певну кiлькiсть годин. Тож робота Майi часто зводиться до наглядання за ним, а не до активного iнструктажу. Лiтати чи хоча б перебувати в кабiнi, коли лiтак знаходиться в повiтрi, – для Майi це було своерiдною медитацiею. Вона вiдчувала, як розслабляються напруженi м’язи ii плечей. Нi, «Cessna 172» не давав обертiв, чи, вiдверто кажучи, гострих вiдчуттiв, як вiд польоту на «чорному яструбi» над Багдадом, чи захвату вiд того, що ти е однiею з перших жiнок за штурвалом озброеного вертольота «Boeing MH-6 Little Bird». Нiхто не хотiв визнавати жахливе збудження, викликане боем, той викид адреналiну, такий потужний, що можна порiвняти з наркотиком. Недоречно було «насолоджуватися» боем, вiдчувати це тремтiння, усвiдомлювати, що нiщо iнше в твоему життi не дасть навiть приблизних вiдчуттiв. Це жаска таемниця, яку не можна розкривати. Так, вiйна – це жахливо, i жоднiй людинi не годиться в неi потрапляти, i Майя власне життя вiддала б, аби бути впевненою, що бойовище нiколи близько не пiдступить до Лiлi. Однак потаемна правда в тiм, що частина тебе прагне небезпеки. Ти не хочеш цього. Тобi не подобаеться те, що це свiдчить про тебе. Схвалення цього означае вроджену жорстокiсть, чи брак емпатii, чи подiбний абсурд. Але страх викликае залежнiсть. Удома ти живеш спокiйним, мирним, повсякденним життям. Тодi iдеш туди – i животiеш у смертельному страху, а потiм повертаешся i знову мусиш бути спокiйним, мирним i повсякденним. З людьми це не працюе. Коли Майя була в повiтрi з учнями, телефон залишала в шафцi, бо не хотiла зайве вiдволiкатися. У разi чогось невiдкладного iй усе передавали по радiо. Але коли за обiдом вона перевiряла повiдомлення, то побачила дивний текст вiд племiнника Денiела. Алекса не хоче, щоб ти приходила на ii матч. Майя набрала його номер. Денiел одразу ж вiдповiв. – Алло? – промовив. – Що сталося? Коли Майя поплескала тренера Алекси по плечу, здоровань розвернувся так швидко, що свисток, який висiв у нього на шиi, мало не ляснув ii по обличчю. – Що? – закричав вiн. Тренер (його звали Фiл, а його дочка була неприемною хулiганкою на iм’я Паттi) горлав, ходив туди-сюди й улаштовував iстерики практично впродовж усiеi гри. Майя знала iнструкторiв зi стройовоi пiдготовки, якi вважали, що це занадто навiть для вже змiцнiлих новобранцiв, не кажучи про дванадцятирiчних дiвчат. – Я – Майя Стерн. – О, я знаю, хто ви, але… – тренер Фiл театрально махнув у напрямку поля. – Зараз я в розпалi гри. Це слiд поважати, солдате. Солдате? – У мене маленьке питання. – У мене зараз нема на це часу. Побачимося пiсля гри. Глядачi мають бути з iншого боку поля. – Правила лiги? – Саме так. Тренер Фiл закiнчив розмову, повернувшись до неi широкою спиною. Майя не зрушила з мiсця. – Зараз другий тайм, – сказала Майя. – Що? – Правила лiги стверджують, що кожна дiвчинка мае провести на полi половину матчу, – сказала Майя. – Зараз другий тайм. Три дiвчинки ще не виходили на поле. Навiть якщо ви випустите iх зараз i до кiнця гри, половини матчу вже не вийде. Шорти тренера Фiла пасували йому двадцять-тридцять фунтiв[8 - 9 – 13 кг.] тому. Червона сорочка поло зi словом «Тренер», вишитим на грудях лiворуч, була достатньо вузькою – вона стиснула його тiло, наче плiвка ковбасу. Чоловiк скидався на одутлого колишнього спортсмена. Майя пiдозрювала, що саме так воно й було. Вiн був великим i виглядав загрозливо, його розмiри, мабуть, лякали людей. Стоячи до неi спиною, тренер Фiл краем рота промовив: – Доводжу до вашого вiдома, що це пiвфiнал чемпiонату лiги. – Я знаю. – Ми лише на один м’яч попереду. – Я прочитала правила лiги, – сказала Майя. – Виняткiв з правила про половину гри я не бачила. У чвертьфiналi ви теж випускали не всiх гравцiв. Вiн розвернувся до неi всiм тiлом. Поправив козирок бейсболки й утиснувся в особистий простiр Майi. Вона не вiдступила. Сидячи з батьками впродовж першого тайму, вона спостерiгала за постiйними тирадами в бiк i дiвчат, i реферi, двiчi бачила, як вiн жбурляв свою дурну бейсболку на землю. Це виглядало як iстерика дворiчного малюка. – Ми б не втрапили до пiвфiналу, – промовив тренер Фiл так, наче плювався склом, – якби я в останнiй грi задiяв тих дiвчат. – Тобто ви програли б, якби грали за правилами? Паттi, дочка тренера, пирхнула. – Тобто вони – вiдстiй. – Так, Паттi, годi вже. Виходь замiсть Аманди. Дiвчина побiгла пiдтюпцем до столу секретаря змагань. – Ваша дочка, – сказала Майя. – До чого тут вона? – Вона чiпляеться до iнших дiвчат. Тренер гидливо скривився. – Це ваша Елiс вам сказала? – Алекса, – виправила Майя. – Не вона. Їй сказав Денiел. Фiл схилився так близько, що на неi вiйнуло запахом салату з тунця. – Слухайте, солдате… – Солдате? – Ви ж солдат, так? Чи колишнiй солдат? – вiн вишкiрився. – Ходять чутки, що ви сама не проти порушити правила, хiба ж нi? Їi пальцi напружувалися й розслаблялися, напружувалися й розслаблялися. – Як колишнiй солдат, – вiв вiн далi, – ви маете це зрозумiти, бо все дуже просто. – І як? Тренер Фiл пiдтягнув своi шорти. – Це, – махнув вiн на футбольне поле, – мое поле бою. Я генерал, вони – моi солдати. Ви ж не посадите тупого пiхотинця за штурвал F-16 чи якоiсь iншоi машини, так? Майя справдi вiдчувала, як поволi закипае кров у венах. – Давайте прояснимо, – сказала вона, примудряючись все-таки зберiгати рiвний тон. – Ви прирiвнюете футбольний матч до вiйн в Афганiстанi та Іраку? – А ви не бачите нiчого спiльного? Напруження, розслаблення, напруження, розслаблення, напруження, розслаблення. Дихай рiвно. – Це спорт, – мовив тренер Фiл, знову вказавши на поле, – серйозний спорт, конкуренцiя, i – так, це дещо схоже на вiйну. Я не даю цим дiвчаткам рознiжуватися. Це вже не п’ятий клас iз цукерками та веселками. Це вже шостий. Реальний свiт. Ви мене розумiете? – Правила лiги викладенi на сайтi… Вiн схилився ще ближче, так, що козирок бейсболки торкнувся ii голови. – Менi начхати на те, що там у них на сайтi. Маете претензii – подайте офiцiйну скаргу футбольнiй радi. – Де ви – президент. Тренер Фiл широко посмiхнувся. – Маю тренувати своiх дiвчаток. Па-па. Вiн трiпонув пальцями на прощання й повiльно розвернувся назад до поля. – Краще вам не повертатися до мене спиною, – сказала Майя. – І що ви зробите? Не варто було. Вона це знала. Треба було просто залишити все, як е. Не потрiбно було ускладнювати ситуацiю для Алекси. Напружити, вiдпустити, напружити… Проте, поки цi пiднесенi думки вирували в головi Майi, ii руки думали iнакше. Вона блискавично зiгнулася, ухопила його за шорти i, вiдчайдушно сподiваючись, що вiн не з голозадих командос, стягнула iх аж до щиколоток. За короткий вiдтинок часу сталося таке. Натовп голосно задихнувся. Тренер, убраний у тiснi бiлi плавки, так само блискавично нагнувся, щоб повернути шорти на мiсце, однак заточився й гепнувся на землю. Натовп зареготав. Майя чекала. Тренер Фiл швидко вiдновив рiвновагу. Вiн вистрибом пiдхопився, натягнув шорти й посунув на неi. Його обличчя червонiло вiд лютi та сорому, наче лiхтар у кварталi розпусти. – Ти, стерво… Майя внутрiшньо зiбралась, однак не поворухнулася. Тренер Фiл здiйняв кулак. – Давай, – сказала Майя, – дай менi привiд вирубити тебе. Тренер зупинився, подивився Майi у вiчi, щось там побачив i опустив руку. – Ти того не варта. «Годi», – майнуло в головi Майi. Вона вже майже шкодувала про свiй вчинок, про те, що показала племiнницi поганий приклад, вiдповiла насильством на насильство. З-помiж усiх людей саме iй не варто було цього робити. Проте, коли Майя глянула на Алексу, очiкуючи побачити ii наляканою чи приниженою, натомiсть вона помiтила на обличчi дiвчинки слабку посмiшку. Це не був усмiх розплати чи задоволення вiд приниження тренера. Це говорило про дещо iнше. «Тепер вона знае», – подумала жiнка. Сама Майя про це дiзналась у вiйську, але, звiсно ж, до реального життя воно також стосуеться. Брати по зброi мають знати, що ти iх прикриваеш. Це перше правило, перший урок, це стоiть найвище. Якщо ворог iде за тобою, то вiн iде i за мною теж. Можливо, Майя надто гостро вiдреагувала, а може, й нi, але, в будь-якому разi, тепер Алекса знала: що б не сталось, ii тiтка буде поруч, буде ii захищати. Денiел пiдiйшов до неi, коли почався безлад, дивлячись, чим може допомогти. Вiн теж кивнув Майi. Вiн теж усе зрозумiв. Їхня мати померла. Їхнiй батько – п’яниця. Але iх прикривала Майя. Майя помiтила хвiст. Вона везла Денiела з Алексою додому, попередньо оглянувши територiю, звичний, природний жест – продивитись усе довкола, вишукуючи, що не на своему мiсцi. І тодi вона побачила в дзеркалi заднього огляду червоний «Buick Verano». Поки що машина не видавалася пiдозрiлою. Вона проiхала лише милю, проте бачила це авто, коли виiжджала з мiсця паркування бiля футбольного поля. Може, це нiчого не означае. Шейн говорив про шосте вiдчуття в солдатiв, це коли ти якимось чином просто знаеш. Маячня. Майя купилася на забобон, аж поки вони не отримали жахливе пiдтвердження його неправдивостi. – Тiтко Майе? Це була Алекса. – Що таке, люба? – Дякую тобi, що прийшла на гру. – Було цiкаво. Ти чудово грала. – Нi, Паттi мае рацiю. Я – вiдстiй. Денiел засмiявся. Алекса теж. – Припини це. Ти ж любиш футбол, так? – Так, але це мiй останнiй рiк. – Чому? – Я надто погано граю, щоби потрапити до команди наступного року. Майя похитала головою. – Справа не в цьому. – А? – У спортi головне – веселощi й фiзичне навантаження. – Ти в це вiриш? – спитала Алекса. – Вiрю. – Тiтко Майе? – Так, Денiел? – У великоднього кролика ти теж вiриш? Денiел та Алекса знову засмiялися. Майя похитала головою й усмiхнулася. Подивилася в дзеркало заднього огляду. Червоний «Buick Verano» досi iхав за ними. Вона припустила, чи це часом не тренер Фiл зi спробою другого раунду. Колiр машини збiгався, але ж нi, цей здоровань радше керував би розкiшним спортивним авто в стилi «заздрощi до пенiса», або ж «Hummer», або щось подобне. Коли вона пiд’iхала до будинку Клер (навiть пiсля того, як минуло стiльки часу вiд ii вбивства, Майя сприймала його як дiм своеi сестри), червоний «Buick» без жодноi затримки проiхав повз них. То, може, це й не хвiст. Мабуть, просто ще одна родина з футбольного матчу живе неподалiк. У цьому е певний сенс. Майя пригадала, як Клер уперше показувала iм з Ейлiн цей будинок. Зараз вiн мав схожий вигляд – трав’янi заростi, потрiскана фарба, потрiсканi дорiжки, зiв’ялi квiти. – То що скажеш про нього? – запитала ii Клер тодi. – Це смiтник. Сестра всмiхнулася. – Саме так, дякую. Ти ще побачиш. Майя не мала креативностi для таких речей. Не бачила потенцiалу. А от Клер – навпаки. Вона це вiдчувала. Невдовзi пiд час наближення до цього будинку на думку спадали два слова – «радiсть» i «затишок». Зрештою мiсце прибрало рис дитячого малюнка олiвцями, де завжди сяе сонце, а квiти вищi за дверi. Тепер усе це пiшло в небуття. Еддi зустрiв iх бiля входу. Вiн теж став схожим на будинок: до смертi Клер – один, пiсля неi – iнший, сiрий якийсь та вицвiлий. – Як матч? – спитав вiн дочку. – Ми програли, – сказала Алекса. – Менi дуже прикро. Дiвчинка поцiлувала батька в щоку, i вони з Денiелом квапливо зайшли всередину. Еддi виглядав насторожено, однак вiдступив убiк i пропустив своячку. Вiн був у червонiй фланелевiй сорочцi та джинсах, i на Майю знову пахнув рiзкий запах ополiскувача. – Я мiг би iх забрати, – проговорив вiн, наче захищаючись. – Нi, – вiдповiла Майя. – Не мiг би. – Я не про це… Я випив уже пiсля того, як дiзнався, що ти заiдеш за ними. Вона промовчала. Коробки i досi поскладанi в кутку. Речi Клер. Еддi дотепер не перенiс iх у пiдвал чи гараж. Вони просто стояли у вiтальнi, наче скарб божевiльного. – Я серйозно, – сказав Еддi. – Я не п’ю за кермом. – Ти просто принц, Еддi. – Яка зверхнiсть. – Та не дуже. – Майе? – Що? Його пiдборiддя та праву щоку й надалi вкривали пучки щетини, пропущенi пiд час голiння. Клер помiтила б iх, сказала б йому й переконалася б, що вiн не вийде з дому таким неохайним. Голос прозвучав м’яко: – Я не пив, коли вона була жива. Майя не знала, що вiдповiсти, тому промовчала. – Тобто iнодi мiг трохи випити, але… – Я знаю, що ти мав на увазi, – перебила його Майя. – Менi все одно краще вже пiти. Подбай про них. – Менi телефонували з мiськоi футбольноi асоцiацii. – Зрозумiло. – Схоже, ти сьогоднi влаштувала iм сцену. Майя знизала плечима. – Я просто обговорила з тренером правила гри. – Яке ти мала право? – Твiй син, Еддi. Вiн подзвонив i попросив допомогти твоiй дочцi. – То ти думаеш, що допомогла iй? Майя не вiдповiла. – Думаеш, таке мудило, як Фiл, про це забуде? Думаеш, не знайде способу помститись Алексi? – Краще б йому цього не робити. – А то що? – гаркнув Еддi. – Ти знову з’ясуеш iз ним стосунки? – Так, Еддi. Якщо виникне потреба. Я заступатимусь за неi доти, доки вона не зможе захиститися самостiйно. – Стягуючи з тренера штани? – Роблячи все необхiдне. – Ти себе чуеш? – Чiтко та ясно. Я сказала, що заступатимусь за неi. Знаеш чому? Бо бiльше нема кому. Еддi вiдсахнувся, наче вона його вдарила. – Забирайся з мого дому. – Добре, – Майя попрямувала до дверей, зупинилася, розвернулася до нього. – Твiй дiм, до речi, схожий на вбиральню. Виправ це якось. – Я сказав – забирайся. І, можливо, тобi не варто певний час сюди приходити. Вона зупинилась. – Перепрошую? – Я не хочу, щоб ти вешталася бiля моiх дiтей. – Твоiх?… – Майя пiдiйшла ближче до нього. – Не хочеш пояснити? Лють, яка шаленiла в його очах, схоже, розвiялась. Еддi ковтнув слину, вiдвiв очi й проказав: – Ти не розумiеш. – Чого не розумiю? – Саме ти воювала за нас, аби iнших не спiткала така участь. Завдяки тобi ми почувались у безпецi, колись. – Колись? – Так. – Я не розумiю, – сказала вона. Вiн нарештi зустрiвся з нею поглядом. – За тобою йде смерть, Майе. Вона просто стояла там. Десь увiмкнули телевiзор. До них долинули приглушенi оплески. Еддi роздивлявся своi пальцi. – Вiйна. Клер. Тепер Джо. – Ти мене звинувачуеш? Вiн вiдкрив рота, закрив його, спробував знову. – Мабуть, не знаю, мабуть, смерть знайшла тебе в якiйсь дiрi в пустелi. А можливо, вона завжди була в тобi i ти якимось чином випустила ii чи вона супроводжувала тебе додому. – Це якась маячня, Еддi. – Може, i нi. Чорт, менi подобався Джо. Вiн був хорошою людиною. А тепер i його не стало, – Еддi пiдвiв до неi очi. – Я не хочу, щоб хтось iз тих, кого я люблю, був наступним. – Ти ж знаеш, я б нiкому не дозволила нашкодити Денiелу чи Алексi. – Гадаеш, ти настiльки могутня, Майе? Вона не вiдповiла. – Ти б нiкому не дозволила зашкодити Клер чи Джо. Що про це скажеш? Напруження, розслаблення. – Ти верзеш казна-що, Еддi. – Забирайся з мого дому. Забирайся й бiльше не приходь. Роздiл 4 Тиждень по тому червоний «Buick Verano» повернувся. Майя йшла додому пiсля затяжного дня навчальних польотiв. Вона втомилась i зголоднiла, i все, чого iй хотiлось, – прийти додому й вiдпустити Ізабеллу. Але кляте червоне авто нагадало про себе. Як iй краще повестись? Щойно вона почала перебирати можливi варiанти, «Buick» знову звернув. Ще один збiг, чи водiй зрозумiв, що вона просто iхала додому? Майя готова була схилитися до другого варiанта. Коли вона пiд’iхала, бiля дому чекав зi своiм пiкапом брат Ізабелли, Гектор. Вiн зазвичай пiдвозив няньку додому, коли закiнчував працювати в саду. – Вiтаю, мiсiс Буркетт. – Привiт, Гекторе. – Я щойно закiнчив iз клумбами, – вiн застiбнув до самоi шиi свою толстовку з капюшоном – незвичний вибiр для такоi погоди. – Вам подобаеться? – Чудово виглядае. Можна попросити тебе про одну послугу? – Звiсно. – Будинку моеi сестри не завадить вправна рука. Якщо я тобi заплачу, зможеш пiдстригти там траву й трохи прибрати? Схоже, ця iдея збентежила Гектора. Їхня родина працювала виключно на Буркеттiв. Вони платили iм зарплатню. – Я спочатку запитаю Джудiт, – сказала Майя. – Тодi, звiсно, я залюбки. Майя прямувала до будинку, коли дзеленькнув ii телефон. Прийшло повiдомлення вiд Алекси. Футбол у п’ятницю. Ти прийдеш? Майя вигадувала рiзнi причини, щоб не заходити до них пiсля iнциденту з тренером Фiлом минулого тижня. Попри ii знання, що вiн був винним, слова Еддi переслiдували Майю. Вона знала, що вiн виглядав нелогiчно з цiею абракадаброю про «смерть переслiдуе тебе». Та, можливо, батько i мав право бути нелогiчним, коли йшлося про його власних дiтей, принаймнi деякий час. Багато рокiв тому, коли народився Денiел, Клер та Еддi зробили Майю спочатку опiкуном Денiела, а потiм i обох дiтей на той малоймовiрний випадок, якщо з обома батьками щось станеться. Але навiть тодi, коли Клер i гадки не мала, наскiльки погано все складеться, вона вiдвела Майю вбiк i сказала: – Якщо бiда трапиться тiльки зi мною, Еддi не впораеться. – Чому ти так говориш? – Вiн хороша людина. Але слабкий. Не кидай його, що б там не було. Вона не мусила додавати «пообiцяй» чи щось подiбне. Клер знала. Майя знала. Майя серйозно сприйняла вiдповiдальнiсть i побоювання сестри, i в той час, коли вона могла якийсь перiод пiдкорятися забаганкам Еддi, навiть вiн розумiв, що це не назавжди. Майя вiдповiла на смс: Чорт, не можу. На роботi завал. Побачимося згодом? ХО[9 - ХО – графiчне зображення поцiлунку та обiймiв у смс.] Дорогою до заднiх дверей iй пригадався той день у таборi Арифджан у Кувейтi. Коли подзвонив телефон, на базi був полудень, удома ж – п’ята ранку. – Це я, – хрипко промовив Джо. – У мене поганi новини. У ту коротку мить затишшя перед знищенням ii свiту iй подумалось: дивно бути, так би мовити, з iншого боку. Зазвичай такi страшнi дзвiнки йшли в iншому напрямку, виходили з Близького Сходу й мандрували на захiд, до Сполучених Штатiв. Звiсно ж, вона нiколи не телефонувала сама, iснував протокол. Спецiальний «офiцер з похоронок» – так, була така посада – повiдомляв родинi особисто. Непроста робота. Нiхто не йшов на неi добровiльно – лише, як то кажуть, «добровiльно-примусово». Офiцер з похоронок надягав свою форму, сiдав у авто зi священиком, стукав у вашi дверi та напам’ять зачитував повiдомлення про смерть. – Що сталось? – запитала вона тодi Джо. Тиша. Найгiрша тиша в ii життi. – Джо? – Клер, – сказав вiн, i Майя вiдчула, як щось усерединi розлiтаеться на друзки. Вона ввiйшла через чорний хiд. Лiлi сидiла на канапi й малювала зеленим олiвцем. Дiвчинка навiть не пiдвела очей, коли увiйшла ii мати, але це було нормально. Лiлi була навдивовижу зосередженою дитиною. Зараз уся ii увага придiлялася малюванню. Ізабелла повiльно пiдвелась, наче боялася розбудити дiвчинку, i перетнула кiмнату. – Дякую, що лишилася допiзна, – сказала Майя. – Менi не важко. Лiлi подивилася на них i всмiхнулася. Вони обидвi вiдповiли iй посмiшками. – Як вона сьогоднi? – Просто сонечко, – Ізабелла подивилась на Лiлi з якимось вiдчаем. – Вона навiть не уявляе собi яке. Ізабелла так говорила, чи приблизно так, щодня. – Побачимось уранцi, – сказала Майя. – Так, мiсiс Буркетт. Присiвши поряд iз дочкою, Майя почула, як вiд’iхало авто Гектора. Вона дивилася на фото, що змiнювалися на цифровiй фоторамцi / прихованiй камерi, усвiдомлюючи, що все, що вона робить, записуеться. Вона чи не щодня перевiряла записи, щоб переконатися, що Ізабелла не… А що саме «не»? Як би там не було, зазвичай вiдео не мiстили прецедентiв. Майя нiколи не дивилась, як сама бавиться з дитиною. Дивно себе вiдчувала. Зрештою, тримати приховану камеру в кiмнатi теж дивно, наче вiд цього мала змiнитися поведiнка. Чи камера до певноi мiри не диктувала, як Майi обходитися з Лiлi? Так, цiлком можливо. – Що ти малюеш? – спитала Майя. – А ти не бачиш? Найбiльше це нагадувало хвилястi лiнii. – Нi. Лiлi ображено подивилася на неi. Майя знизала плечима. – То, може, скажеш? – Там двi корови та гусiнь. – Корова зелена? – Це гусiнь. На щастя, Майi зателефонували. Вона глянула на екран – Шейн. – Як тримаешся? – запитав вiн. – Добре. Тиша. Минуло три секунди, i чоловiк знову заговорив. – Мене пре ця незручна тиша, – сказав вiн. – А тебе? – Дуже круто. То що сталося? Вони надто близькi для всiх цих «як тримаешся». Такi речi просто не вклинювалися до iхнiх стосункiв. – Нам треба поговорити, – промовив Шейн. – То говори. – Я заiду до тебе. Їсти хочеш? – Не дуже. – Можу захопити величеньку пiцу з куркою в «Найкраще з усього». – То поквапся, чорт забирай. Майя повiсила слухавку. В iдальнi в таборi Арифджан чи не за щораз можна було взяти собi пiцу, однак соус смакував, як закислий кетчуп, а тiсто мало консистенцiю зубноi пасти. Вiдколи вона повернулася додому, то iла пiцу лише з тонкою скоринкою, яку нiде не готували краще, нiж у «Найкраще з усього». Коли Шейн приiхав, вони втрьох сiли на кухнi й жадiбно з’iли пiцу. Лiлi любила Шейна. Дiти взагалi любили Шейна. Це з дорослими в нього не складалося. Було в ньому щось бентежне, стоiцизм, вiдразливий для бiльшостi людей з iхньою потребою штучних посмiшок та прикидання. Шейн терпiти не мiг дрiбнi балачки чи надмiр брехнi сучасного суспiльства. Коли вони доiли пiцу, Лiлi наполягла, щоб Шейн укладав ii спати, а не Майя. Шейн надувся. – Читати тобi – це так нудно. Лiлi вибухнула смiхом, ухопила його за руку й потягла до сходiв. – Нi, благаю! – заридав Шейн, падаючи на землю. Лiлi засмiялася ще гучнiше й потягла Шейна далi. Вiн постiйно протестував. Лiлi знадобилося десять хвилин, щоб дотягти його до сходiв. Нагорi, у спальнi, Шейн прочитав iй казку й Лiлi вiдключилася так хутко, що Майя запитала себе, чи не пiдсипав вiн часом iй «Ембiену».[10 - Найбiльш розповсюджене в США та Європi снодiйне.] – Це було швидко, – промовила, коли Шейн спустився до неi. – Такий був план. – Який саме? – Щоб вона затягнула мене нагору – це ii втомило. – Кмiтливо. – Ще б пак! Вони взяли з холодильника по холодному пиву й вийшли на заднiй двiр. Настала нiч. Повiтря стало вологим й обважнiло, але, пройшовши пекло пустелi, маючи на спинi сорок фунтiв[11 - 18,16 кг.] обладнання, до спеки повнiстю байдужiеш. – Гарна нiч, – сказав Шейн. Вони сiли бiля басейну, почали пити. Мiж ними нiби прiрва якась пролягла, i Майi це не подобалось. – Припини, – сказала вона. – Що припинити? – Ти поводишся зi мною, наче… – Наче? – Наче з удовою. Годi вже. Шейн кивнув. – Гаразд, винен, визнаю. – То про що ти хотiв поговорити? – спитала вона. Вiн ковтнув пива. – Може, це й нiчого. – Але? – Є чутки з розвiдки, – Шейн i досi служив, очолював мiсцевий вiддiл вiйськовоi полiцii. – Здаеться, Корi Рудзинськi повернувся до Сполучених Штатiв. Вiн чекав на ii реакцiю. Майя повiльно зробила великий ковток пива й промовчала. – Ми думаемо, що вiн перетнув канадський кордон два тижнi тому. – На нього е ордер? – З юридичноi точки зору – нi. Корi Рудзинськi був засновником «Дзвону Корi», веб-сайту, де шукачi правди могли безпечно публiкувати конфiденцiйну iнформацiю. Головна iдея полягала у викриттi незаконноi дiяльностi уряду та великого бiзнесу. Пам’ятаете iсторiю про пiвденноамериканського урядовця, який брав вiдкати в нафтових компанiй? Інформацiя з «Дзвону Корi». Справу про корупцiю в полiцii з расистськими iмейлами? «Дзвiн Корi». Насильство над ув’язненими в Айдахо, прихована ядерна аварiя в Азii, спецслужби наймають дiвчат iз ескорту? «Дзвiн Корi». І, звiсно, загибель цивiльних через надмiрний ентузiазм жiнки за штурвалом армiйського гелiкоптера? Так, ви зрозумiли. Усi цi «сенсацii» розкрилися завдяки анонiмним шукачам правди Корi. – Майе? – Вiн менi бiльше не зашкодить. Шейн схилив голову. – Що? – Нiчого. – Вiн менi не зашкодить, – сказала Майя. – Вiн уже оприлюднив ту плiвку. – Не повнiстю. Вона сьорбнула пиво. – Менi байдуже, Шейне. Вiн вiдкинувся на спинку. – Гаразд, – а далi: – Як ти думаеш, чому вiн цього не зробив? – Чого саме? – Не опублiкував запис. Це питання лякало ii бiльше, нiж Шейн узагалi мiг припустити. – Вiн шукае правди, – промовив Шейн. – То чому не зробив ii публiчною? – Не знаю. Шейн мав нашорошений вигляд. Майя добре його знала. – Можу припустити, що в тебе е теорiя? – сказала вона. – Так, е. – То давай послухаемо. – Корi зберiгав запис до слушного моменту, – сказав Шейн. Майя спохмурнiла. – Спочатку вiн отримав неабиякий розголос пiсля першоi публiкацii. Потiм, коли йому потрiбна буде нова слава, вiн випустить решту. Вона похитала головою. – Вiн акула, – сказав Шейн. – Акулу постiйно треба годувати. – Тобто? – Щоб його операцiя вдалася, Корi Рудзинськi повинен не лише розгромити тих, у чию продажнiсть вiн вiрить, але й зробити це так, щоб досягти максимального розголосу. – Шейне? – Так. – Менi й справдi начхати. Я вже не вiйськова. Я навiть (зiтхання) тепер удова. Нехай робить якнайгiрше. Їй було цiкаво, чи купиться Шейн на цю браваду. Та, зрештою, вiн не знав усiеi правди, так? – От i прекрасно, – Шейн допив свое пиво. – То ти розповiси менi, що тут насправдi вiдбуваеться? – Ти про що? – Я провiв для тебе цей тест, не задаючи запитань. Вона кивнула. – Дякую. – Я тут не заради подяк, ти ж знаеш. Вона знала. – Це означало порушити клятву. Це, якщо вже казати зовсiм вiдверто, протизаконно. Ти ж у курсi, так? – Облиш, Шейне. – Ти знала, що Джо загрожувала небезпека? – Шейне… – Чи справжньою мiшенню була ти сама? Майя на мить заплющила очi. Навколо неi вирували звуки. – Майе? Вона розплющила очi й повiльно повернулася до нього. – Ти менi довiряеш? – Не ображай мене. Ти врятувала менi життя. Ти найкращий, найхоробрiший солдат, якого я знаю. Майя похитала головою. – Найкращi й найхоробрiшi повертаються додому в трунах. – Нi, Майе, неправда. Вони заплатили найвищу цiну, це так. Їм переважно найбiльше не пощастило. Ми обое це знаемо. Вони просто опинились у поганому мiсцi в поганий час. І це було саме так. Не те, щоб компетентнiшi вояки мали бiльше шансiв на виживання. Справа була швидше у випадку. Вiйна нiколи не обирае собi жертв за iхнiми чеснотами. Голос Шейна в темрявi звучав м’яко. – Ти самотужки спробуеш розiбратися з усiм, так? Майя не вiдповiла. – Ти сама знайдеш убивць Джо. Це було не питання. Тиша на мить зависла мiж ними, як волога в повiтрi. – Я тут, якщо тобi потрiбна допомога. Ти ж знаеш, так? – Знаю, – i потiм додала: – Ти довiряеш менi, Шейне? – Свое життя довiрю. – Тодi облиш це. Шейн допив пиво й пiшов до дверей. – Менi потрiбна ще одна рiч, – сказала Майя. Вона передала йому папiрець. – Що це? – Номерний знак на червоному «Buick Verano». Я маю знати, кому належить це авто. Шейн скривився. – Я не ображатиму жодного з нас запитанням, навiщо це тобi, – сказав вiн. – Але це буде остання послуга. Вiн по-батькiвськи поцiлував ii у макiвку й пiшов. Майя подивилась на свою сплячу дочку. Тодi попленталася коридором до спортивного залу, обладнаного надсучасними тренажерами, збудованого Джо ще тодi, коли вони сюди перебралися. Спершу попрацювала з легкою вагою – упор присiвши, з лавки, згинання, а тодi встала на бiгову дорiжку. Цей будинок завжди видавався iй надто великим, надто модним. Їi родина аж нiяк не була бiдною, однак таке багатство iй не пасувало. Майя не вiдчувала тут затишку, нiколи, але так жили Буркетти. Нiхто насправдi не покидав територii родини – iхне об’еднання тiльки розширювалося. Вона добряче потренувалася – вiд спорту iй завжди кращало. Коли закiнчила, повiсила рушник на шию й ухопила холодний «Bud».[12 - Марка американського пива.] Притиснула пляшку до чола. Холодно й приемно. Майя посунула мишку, розбудила комп’ютер i поринула в Інтернет. Набрала адресу сайту «Дзвону Корi» й почекала, доки вiн завантажиться. Іншi подiбнi сайти, типу «Wiki Leaks», мали серйозний дизайн – шаблонний, монохромний, iнформативний. Корi просунувся значно далi в справi вiзуальноi стимуляцii. Гасло, написане рiзними шрифтами вгорi сайту, було простим i крикливим: «Ми Даемо Вам Дзвiн, Але Бити У Нього Вам». Це був цiлий феерверк кольорiв. З iконками вiдео. Поки сайти-конкуренти применшували будь-якi гiперболи, Корi вдавався до найгучнiших та найдешевших слiв-наживок: «Краща Десятка Способiв, Якими Уряд Вас Контролюе – Номер Сiм Просто Зведе Вас Із Розуму!», «Волл-Стрит Ганяеться За Вашою Капустою… І Ви Не Повiрите, Що Стаеться Потiм», «Думаете, Копи Тут Для Того, Щоб Вас Захищати? Подумайте Ще Раз», «Ми Вбиваемо Цивiльних. Чому Чотиризiрковi Генерали Нас Ненавидять», «Двадцять Ознак Того, Що Ваш Банк Вас Грабуе», «Найзаможнiшi Люди Свiту Не Платять Податки – Як Вам Теж Їх Не Платити», «На Якого Диктатора Ви Схожi? Пройдiть Тест». Майя зайшла до архiву й знайшла старе вiдео. Вона не мала певностi, чому вирiшила дiстати його саме з сайту Корi – на YouTube висiли десятки варiантiв. Запросто можна було пiти туди, але взяти його саме з першоджерела чомусь здавалося правильним. Хтось злив Корi Рудзинськi те, що починалось як рятувальна мiсiя. Чотирьох солдатiв, трьох iз яких Майя знала й любила, убили iз засiдки в Аль-Каiмi, неподалiк вiд кордону Іраку та Сирii. Двое були ще живi, однак затиснутi ворожим вогнем. Чорний позашляховик рухався до них. Майя та Шейн мчали на повнiй швидкостi в легкому военному гелiкоптерi «Boeing MH-6 Little Bird» i почули нажаханi крики про допомогу вiд тих двох, якi вижили. Вони мали такi юнi, такi до бiса юнi голоси, i Майя знала, що четверо мертвих звучали б так само. Коли цiль уже потрапила в поле зору, вони чекали пiдтвердження, але ж тодi, коли всi вважали вiйськове знаряддя непогрiшимим, радiосигнал вiд Об’еднаного Командування спецiальними операцiями в Аль Асадi постiйно переривався. А от сигнал вiд двох воякiв, якi благали про допомогу, – нi. Майя з Шейном чекали. Обое лаялись по радiо, вимагаючи вiдповiдi вiд командування, аж тодi почули крик солдатiв. Саме тодi МН-6 Майi зняв чорний позашляховик ракетою «AGM-114 Hellfire Missile». Автiвка злетiла в повiтря. Пiхота рушила вперед i врятувала воякiв. Обое були пораненi, але ж обое вижили. Тодi все здавалося правильним. Задзвонив мобiльний Майi. Вона мерщiй закрила браузер, наче хтось спiймав ii за порнографiею. На екранi висвiчувалося «ФЕРНВУД». Родинний маеток Буркеттiв. – Алло? – Майе, це Джудiт. Мати Джо. Їi син помер бiльше тижня тому, однак в ii голосi i досi звучала важкiсть, наче кожне слово – це болiсне i важке завдання. – О, привiт, Джудiт. – Хотiла дiзнатись, як там ви з Лiлi. – Спасибi за турботу. Так добре, наскiльки це можливо. – Рада це чути, – сказала Джудiт. – Ще я хочу нагадати, що завтра Гiзер Гавел читатиме заповiт Джо у Фернвудськiй Бiблiотецi рiвно о дев’ятiй ранку. Багатii навiть своi кiмнати називали. – Дякую, я прийду. – Може, вiдправити за тобою машину? – Нi, впораюсь. – Чому б тобi не привезти Лiлi? Ми будемо радi з нею побачитися. – Подивимось, як пiде, гаразд? – Звiсно. Я… Я справдi за нею скучила. Вона така схожа на… Що ж, завтра побачимося. Джудiт зумiла втримати сльози, аж поки не поклала слухавку. Майя трохи посидiла бiля телефона. Може, i варто взяти завтра Лiлi з собою. Ізабеллу теж. Це нагадало iй, що вартувало би переглянути записи з прихованоi камери. Майя iх уже два днi не дивилася, але, знову ж таки, що з того? Вона втомилась, а це могло зачекати до ранку. Вона прийняла душ. У спальнi стояло велике крiсло – крiсло Джо, жiнка влаштувалася в ньому й розгорнула книжку. То була нова бiографiя братiв Райт. Спробувала зосередитися на нiй, але не вийшло. Корi Рудзинськi повернувся до Штатiв. Чи це збiг? «Ти самотужки спробуеш розiбратися з усiм, так?» Майя вiдчула наближення тривоги. Згорнула книжку й швидко ковзнула до лiжка. Вимкнула свiтло й чекала. Спочатку пiт, потiм видiння, але завжди найбiльше турбували звуки. Звуки. Невтомний галас, постiйна какофонiя гелiкоптерних моторiв, статика на радiо, пострiли – i, звiсно ж, людськi звуки, смiх, жарти, панiка, крики. Майя натягнула подушку на вуха, але стало ще гiрше. Цi звуки не просто оточували ii. Не просто вiдлунювали та реверберували. Вони розривали iй голову. Продиралися крiзь тканини мозку, руйнували сни, думки та бажання, наче гаряча шрапнель. Вона стримала крик. Нiч буде погана. Їй знадобиться допомога. Майя вiдчинила шухляду нiчного столика, дiстала пляшечку й проковтнула двi пiгулки «Клонопiну». Лiки не змусили звуки зникнути, та за деякий час приглушили, нарештi галас настiльки стих, що вона змогла заснути. Роздiл 5 Перша думка Майi, коли вона прокинулася: подивитися вiдео з прихованоi камери. Майя завжди прокидалася чiтко о 4:58 ранку. Хтось казав, що в неi всерединi внутрiшнiй будильник, але якщо це й вiн, то налаштувати його можна було тiльки на 4:58, а вимкнути – взагалi неможливо, навiть у тi ночi, коли вона пiзно лягала й страшенно хотiла поспати бодай ще кiлька хвилин. І коли намагалася «поставити» внутрiшнiй будильник ранiше чи пiзнiше, вiн усе одно перемикався на параметри за замовчуванням: 4:58 ранку. Це почалося пiд час муштри. Їi iнструктор зi стройовоi пiдготовки будив усiх о п’ятiй рiвно, i поки iншi новобранцi стогнали й мучилися, Майя вже двi хвилини не спала й була готова до неминучого й найчастiше неприемного вiзиту сержанта. Вiдколи Майя заснула (тобто вiдключилась) минулоi ночi, вона спала добре. Доволi дивно, що тi демони, якими жiнка була одержима, рiдко приходили до неi увi снi – жодних кошмарiв, перекручених простирадл, пробуджень в холодному поту. Майя нiколи не пам’ятала снiв. Це могло означати, що вона спала спокiйно, або ж ii пiдсвiдомiсть милосердно дозволяла iй iх забути, що б не вiдбувалось у тих снах. Вона взяла резинку з нiчного столика й зав’язала волосся у хвiст. Джо любив цю зачiску. «Люблю риси твого обличчя, – казав вiн. – Хочу бачити його якомога бiльше». Вiн любив гратися з цим хвостом i навiть в окремих випадках нiжно тягнути за нього, але це була зовсiм iнша справа. Їi обличчя спалахнуло вiд цих спогадiв. Вона перевiрила повiдомлення на телефонi – нiчого важливого. Звiсила ноги з лiжка, встала, пiшла коридором. Лiлi досi спала. І не дивно, якщо говорити про генетичний внутрiшнiй будильник, Лiлi подiбна на батька: спи, доки не буде вкрай необхiдно вставати. Надворi ще темно. На кухнi пахло випiчкою – вочевидь, Ізабеллина робота. Майя не готувала, не пекла й не мала жодного стосунку до кулiнарii, якщо тiльки не мусила. Чимало ii друзiв придiляли готуванню багато часу, i Майю це дивувало, бо ж протягом поколiнь, правду кажучи, фактично впродовж усього iснування людства, це вважалося вкрай нудним обов’язком, якого всi намагались уникнути. У пiдручниках iсторii нечасто читаеш про монархiв, чи лордiв, чи тих, хто хоч якось належав до елiти, i водночас любив проводити час на кухнi. Їсти? Звiсно. Вишукано повечеряти з вином? Авжеж. Але готувати iжу? Це лакейська справа, якою годиться займатись лише слугам. Майя роздумувала, чи не приготувати собi омлет з беконом, але iдея залити молоком холоднi пластiвцi виявилася привабливiшою. Вона сидiла за столом i намагалася не думати про читання заповiту Джо. Нiяких сюрпризiв не передбачалося. Майя пiдписала шлюбну угоду (Джо: «Це родинна традицiя – якщо хтось з Буркеттiв не пiдпише таку, його позбавлять спадку»), i одразу ж пiсля народження Лiлi Джо вирiшив, що у випадку його смертi всi заощадження пiдуть у трастовий фонд для доньки. Майю це цiлком задовольняло. У шафi пластiвцiв не було. От лайно! Ізабелла скаржилася на те, що в них забагато цукру, але невже вона дiйшла до того, щоб iх викинути? Майя попрямувала до холодильника, але зупинилась. Ізабелла. Камера. Вона прокинулася з думкою про неi, i це виглядало дивно. Звiсно, вона постiйно перевiряла ii, та не щодня. Це нiколи не видавалося чимось нагальним. Там нiколи нiчого сумнiвного не вiдбувалося. Зазвичай Майя продивлялася запис швидкою перемоткою. Ізабелла на ньому завжди сяяла й виглядала щасливою – вiд цього ставало трохи нiяково, бо це не був ii звичний стан. Так, бiля Лiлi Ізабелла свiтлiшала обличчям, але переважно це обличчя скидалося на тотемний стовп – за посмiшками краще звертатись не до неi. Однак на записах iз прихованоi камери вона завжди посмiхалася. Постiйно була iдеальною нянькою – але ж погодьтесь, нiкому так не вдаеться. Нiкому. В усiх бувають поганi моменти, правда ж? Могла Ізабелла знати, що ii знiмае камера? Лептоп Майi та читач SD-карток, який iй дала Ейлiн, лежали в наплiчнику. Вона доволi довго ходила зi своiм армiйським рюкзаком – бежевий нейлон, чимало кишень, – але такi ж багато вiйськових фетишистiв замовляли онлайн, i це видавалося надто показушним. Джо купив iй кевларовий наплiчник для лептопа фiрми «Tumi». Майi здавалося, що вiн забагато коштуе, аж поки вона не побачила, скiльки фанатiв стилю мiлiтарi в Інтернетi платять за вiйськовi рюкзаки. Вона взяла фоторамку, натиснула збоку кнопку, вийняла картку. Припустимо, Ізабелла все зрозумiла. Почати з того – хiба це так складно? Не зовсiм. Якщо ти достатньо уважний, – як Ізабелла, – тобi може стати цiкаво, чому роботодавець раптом купуе нову рамку. Якщо ти достатньо уважний, – знову ж таки, як Ізабелла, – тобi може стати цiкаво, чому ця рамка вперше з’являеться на полицi наступного дня пiсля того, як роботодавець поховала свого вбитого чоловiка. Або, навiть якщо ти достатньо уважний, може i не стати. Хтозна? Майя вставила картку в прилад i пiд’еднала його до USB-порту. Чому ii це все настiльки тривожить? Якщо пiдозри виправдаються, якщо Ізабелла зрозумiла, що в новiй рамцi бiльше, нiж просто колекцiя родинних фото, тодi, звiсно ж, Майя побачить лише найкращу поведiнку з ii боку. Вона не настiльки тупа, щоби зробити щось пiдозрiле. Весь сенс цiеi камери в тому, що вона прихована. Якщо няня про неi знае, то це починання стае щонайменш сумнiвним. Вона натиснула кнопку «грати». Вiдео записувалося з детектором руху, тож почалося з того, що увiйшла Ізабелла з кавою – звiсно ж, у горнятку iз захисною кришкою. У гарячоi рiдини не повинно бути жодних шансiв потрапити на дитячу шкiру. Ізабелла пiдiбрала з пiдлоги плюшевого жирафа Лiлi й повернулася на кухню, а отже, вийшла з кадру. – Мам… Камера не записувала звук, тож Майя розвернулась i глянула на дочку, яка стояла на сходах. Тiлом розлилося знайоме тепло. Вона могла цинiчно ставитися до всього, що становило переважну частину процесу батькiвства, але, коли дивишся на свою дитину i решта свiту наче вiддаляеться, все, крiм цього личка, перетворюеться на декорацiю для нього, стае далеким тлом – це почуття Майя цiлком розумiла. – Привiт, кицюню. Майя десь читала, що словниковий запас дворiчноi дитини в середньому становить п’ятдесят слiв. Це скидалося на правду. І слово ще посiдало в списку малюка дуже важливе мiсце. Майя поквапилася нагору, перехилилася через захисну сiтку й узяла Лiлi на руки. Дiвчинка мiцно стискала одну з великих i незнищенних картонних книжечок, а саме: скорочену версiю класичноi «Одна риба, двi риби, червона риба, синя риба» доктора Зюсса.[13 - Доктор Зюсс (Теодор Зюсс Гейзел) – культовий американський дитячий письменник.] Останнiм часом вона тягала цю книжку з собою всюди, так, як деякi дiти тягають iграшкових ведмедикiв. Книга замiсть набитоi ватою тварини – це безмiрно тiшило Майю. – Хочеш, щоб мама тобi почитала? Лiлi кивнула. Майя знесла ii вниз i посадила за столом на кухнi. Вiдео досi грало. Майя твердо засвоiла одне: малеча любить повторення. Вони ще не надто готовi до нового. Лiлi мала цiлу колекцiю картонних книжечок. Майi подобалося, як велась оповiдь у книжках Ф. Д. Істмена[14 - Фiлiп Дей Істмен – дитячий письменник, сценарист та iлюстратор, працював на студii Волта Дiснея.] на зразок «Ти моя мама?» чи «Риба без води», в обох були i страшнi моменти, i закрученi кiнцiвки. Лiлi iх слухала (краще яка-небудь книжка, нiж нiякоi), але вона завжди поверталася до вiршикiв та малюнкiв доктора Зюсса, i, справдi, хто б мiг ii в цьому звинуватити? Майя глянула на монiтор, де вiдтворювалося вiдео з прихованоi камери. На екранi Лiлi з Ізабеллою сидiли на диванi. Ізабелла годувала Лiлi крекером «Золота рибка», по однiй штучцi, наче давала смаколики цирковому тюленю. Майя вирiшила скористатись iдеею, взяла трохи крекерiв з коробки й насипала на стiл. Лiлi почала iсти iх по однiй. – Хочеш чогось iще? Лiлi похитала головою i вказала на книгу. – Читай. – Не «читай», а скажи: «Матусю, почитай, будь ласка…» Майя зупинилась. Годi. Узяла книгу, розгорнула на першiй сторiнцi, почала з однiеi риби, двох риб, перегорнула сторiнку. Вона саме дiйшла до товстоi риби в жовтому капелюсi, коли дещо на монiторi привернуло ii увагу. Майя перестала читати. – Ще, – вимагала Лiлi. Майя схилилася до екрану. Камера ввiмкнулася знову, але щось затуляло зображення. Але ж як? Майя подумала, що це спина Ізабелли. Нянька могла стати просто перед рамкою, саме тому Майя нiчого не бачила. Нi. Ізабелла не настiльки висока. Так, вона могла затулити камеру головою, але спиною? Нiяк. До того ж видно колiр. Учора Ізабелла була в червонiй блузi, а ця сорочка – зелена. Колiр лiсовоi зеленi. – Мамо? – Хвилинку, люба. Хто б це не був, вiн вiдiйшов вiд рамки й перестав затуляти огляд. Тепер Майя бачила канапу. Лiлi сидiла на нiй сама. Тримала в руках саме цю книгу, гортала сторiнки, вдавала, нiби читае. Майя чекала. Лiворуч, з боку кухнi, хтось з’явився. Не Ізабелла. Це був чоловiк. Принаймнi здавалося, що це чоловiк. Вiн досi стояв близько до камери, пiд таким кутом, що обличчя не було видно. На мить Майя подумала, що це Гектор; може, зробив перерву, зайшов випити води, чи щось таке… але Гектор був одягнений у робочий комбiнезон i толстовку. А на цьому були синi джинси й зелена… …зелена лiсова… сорочка… На екранi Лiлi пiдвела голову до «можливо-чоловiка». Коли вона широко йому всмiхнулась, Майя вiдчула, як кам’янiе в грудях серце. Їi дочка не любила незнайомцiв. Тож хто б це не був, хто б не носив цю знайому зелену сорочку… Чоловiк пiдiйшов до канапи. Тепер вiн стояв спиною до камери, затуляючи дiвчинку вiд Майi. Вона вiдчула укол панiки, спершу нахилилася праворуч, потiм лiворуч, наче можливо оминути поглядом того чоловiка й переконатися, що Лiлi й досi там, на канапi, разом iз книжкою доктора Зюсса. Здавалося, iй загрожуе небезпека, принаймнi поки Майя не бачить ii i не наглядае за нею. Звiсно ж, Майя усвiдомлювала, що це маячня. Вона переглядала те, що вже вiдбулося, а не пряму трансляцiю, i ii дочка, власне, сидiла поряд, здорова й виглядала щасливою, принаймнi до того моменту, коли ii матуся замовкла й почала витрiщатися в екран комп’ютера. – Мамо? – Хвилинку, сонечку, гаразд? Чоловiк у знайомих синiх джинсах та сорочцi кольору «зелений лiсовий» – саме так вiн завжди про неi говорив, не зелена, не темно-зелена, не яскраво-зелена, а кольору «зелений лiсовий» – вочевидь, не зашкодив ii доньцi, не викрав, нiчого такого, тож тривога, вiдчута Майею, видавалася непроханою i значно перебiльшеною. Чоловiк на екранi вiдiйшов убiк. Майя знову бачила Лiлi. Їй здавалося, що страх повинен зникнути. Але все полетiло шкереберть. Чоловiк розвернувся й сiв на канапу поряд з Лiлi. Подивився в камеру й посмiхнувся. Майя змогла не закричати. Напруження, розслаблення, напруження… Майя завжди зберiгала холоднокровнiсть у бою, завжди знаходила в собi щось таке, що допомагало пульсу залишатися рiвним i не давало вибухам адреналiну паралiзувати ii, i тепер вона намагалася знайти цю рiвновагу. Знайоме вбрання, синi джинси, особливо зелена сорочка – все це пiдводило ii до можливостi (тобто «неможливостi») того, що постало зараз перед ii очима. І вона не закричала. Не застогнала. Натомiсть раптова скам’янiлiсть поширилася грудьми й заважала дихати. Венами потiк холод. Губи ледь помiтно затремтiли. Майя дивилась, як на комп’ютерному монiторi Лiлi залiзае на колiна ii покiйного чоловiка. Роздiл 6 Вiдео тривало недовго. Лiлi ледве встигла залiзти на колiна «Джо», як вiн устав i винiс ii з поля зору. Запис зупинився за пiвхвилини до того, як детектор руху вимкнув приховану камеру. І все. Коли камера ввiмкнулася наступного разу, Ізабелла та Лiлi зайшли з кухнi й сiли бавитись, так само, як i безлiч разiв до того. Майя перемотала запис уперед, але решта дня минула так само, як i iншi. Ізабелла та Лiлi. Жодних мертвих чоловiкiв, нiкого бiльше. Вона вiдмотала назад i прокрутила вiдео вдруге, тодi втрете. – Книжка! Лiлi втрачала терпiння. Майя повернулася до дочки й замислилася, як саме ii запитати. – Люба, – повiльно вимовила вона. – Ти бачила татка? – Татка? – Так, Лiлi. Ти бачила татка? Лiлi раптом спохмурнiла. – А де татко? Майя не хотiла засмучувати дочку, але, знову ж, поворот серйозний. Що тут робити? Майя не знала, як обiйтися без цього, тож увiмкнула вiдео ще раз i показала Лiлi. Та зачаровано дивилася. Коли увiйшов Джо, вона радiсно заверещала: – Татко! – Так, – сказала Майя, вiдганяючи рiзкий бiль, викликаний ентузiазмом дочки. – Ти бачила татка? Дiвчинка показала на екран. – Татко! – Так, це татко. Вiн учора був тут? Лiлi тiльки дивилась на неi. – Учора, – сказала Майя, устала й пiдiйшла до канапи. Сiла на те ж мiсце, де сидiв «Джо» (називати його на iм’я виходило лише так, з лапками). – Татко вчора був тут? Лiлi не розумiла. Майя намагалася зберiгати життерадiснiсть, щоб це було схоже на гру або просто веселощi, а не повний вiдчай, але чи то мова тiла зраджувала iй, чи маленька мала кращу iнтуiцiю, нiж Майя могла собi уявити. – Мамо, стiй. Ти ii засмучуеш. Майя прилiпила на обличчя велику осяйну посмiшку, пiдхопила доньку на руки. Вiднесла Лiлi нагору, смiючись та пританцьовуючи, аж поки з обличчя дiвчинки не зникли слiди неприемних моментiв, пережитих унизу. Вона поклала доньку в лiжечко й увiмкнула телевiзор. «Нiк молодший»[15 - Nick Jr. – дочiрнiй телеканал каналу Nickelodeon, призначений для дошкiльнят.] показував «Гупi та бульбашок», один з улюблених мультикiв Лiлi. Так, Майя присягалася не використовувати телевiзор як няньку – всi батьки присягаються так не робити i завжди завершують провалом, – але це доволi вдала iдея, щоб на кiлька хвилин вiдволiкти дитину. Майя поспiшила до гардеробноi Джо, однак перед дверима завагалася. Пiсля його смертi вона навiть не заглядала туди. Надто рано. Але зараз, звiсно, заморочуватися часу просто нема. Лiлi не вiдривалася вiд екрану, тож Майя вiдчинила дверi гардеробноi й увiмкнула там свiтло. Джо любив одяг i дбав про нього так само, як Майя про свою зброю. Костюми охайно розвiшанi чiтко на вiдстанi трьох дюймiв[16 - 7,5 см.] один вiд одного. Сорочки викладенi за кольорами. Штани рiвненько висiли на вiшаках, зачепленi за вiдвороти так, аби не згорталися, щоб не було заломiв. Джо любив купувати собi речi сам. Йому майже нiколи не подобався одяг, який Майя намагалася йому дарувати. Але один виняток був – саржева сорочка на гудзиках кольору лiсовоi зеленi, яку вона замовила в компанii «Норвезькi настроi». Саме цю сорочку, якщо iй не зрадили очi – а могло i таке бути – «Джо» носив на тому вiдео. Вона добре знала, де вiн ii тримав. І ii там не було. Знову анi крику, анi стогону. Але тепер вона знала точно. Хтось був у будинку. Хтось рився в гардеробнiй Джо. За десять хвилин Майя спостерiгала за единою людиною, яка могла б негайно вiдповiсти на ii запитання. Ізабелла. Нянька вчора була тут, вона доглядала Лiлi, тож принаймнi теоретично могла помiтити щось незвичайне, скажiмо – померлого чоловiка Майi, який нишпорить у своiх речах чи граеться з дочкою. З вiкна спальнi Майя дивилася, як Ізабелла прямуе до будинку. Вона спробувала оцiнити няню так, як зазвичай оцiнювала ворога. Схоже, вона мала з собою лише сумочку, хоча всерединi цiлком могла бути справжня зброя. Ізабелла мiцно за неi трималася, наче боялася, що ii можуть забрати. Утiм, вона завжди так носила сумочку. Загалом Ізабелла не вiдрiзнялася теплотою, хiба що там, де це було найважливiше – з Лiлi. Вона любила Джо любов’ю працiвника, вiдданого своему благодiйнику, а Майю лише терпiла, як чужу людину. Таке iнодi трапляеться. Вiдданi працiвники часто ставляться до чужинцiв з бiльшою пiдозрою й зарозумiлiстю, анiж iхнi багатi роботодавцi. Може, Ізабелла сьогоднi виглядае бiльш насторожено, нiж завжди? Важко сказати. Нянька напружена в бiльшостi випадкiв – неспокiйнi очi, зацiпенiлий вираз обличчя, закритi жести. Але сьогоднi Ізабеллина напруженiсть зросла ще бiльше, чи, може, це гра розбурханоi уяви затьмарювала Майi розум? Ізабелла вiдчинила заднi дверi своiм ключем. Майя стояла на сходах нагорi й чекала. – Мiсiс Буркетт? Тиша. – Мiсiс Буркетт? – Спустимося за хвилину. Майя вхопила пульт i вимкнула телевiзор. Чекала протесту Лiлi, але ж нi. Дiвчинка почула голос Ізабелли, i тепер iй не терпiлося спуститися до неi. Майя взяла дочку на руки й рушила сходами вниз. Ізабелла стояла бiля раковини, мила чашку з-пiд кави. Почула кроки й розвернулася. Знайшла очима Лiлi, лише Лiлi, й напружене, суворе обличчя розпливлось у посмiшцi. Хороша посмiшка, подумала Майя, та чи не бракуе iй звичного сяйва? Годi. Лiлi потягнулася рученятами до Ізабелли. Та вимкнула воду, витерла руки рушником i рушила до них. Теж простягнула руки, заворкувала, жестами кличучи дiвчинку до себе. – Як справи, Ізабелло? – спитала Майя. – Добре, мiсiс Буркетт, дякую. Нянька знову потяглася до Лiлi, i однiеi митi Майя мало не смикнула доньку до себе. Ейлiн питала ii, чи довiряе вона цiй жiнцi. Майя вiдповiла: настiльки, наскiльки взагалi можна довiрити комусь власну дитину. Але тепер, пiсля того, що вона бачила на прихованiй камерi… Ізабелла вихопила Лiлi з ii рук, i Майя дозволила це зробити. Не сказавши бiльше нi слова, вона понесла дiвчинку до кабiнету i вони разом влаштувалися на канапi. – Ізабелло? Вона пiдвела очi, наче налякана. На обличчi застигла посмiшка. – Так, мiсiс Буркетт? – Можна з тобою поговорити? Лiлi сидiла в неi на колiнах. – Зараз? – Так, будь ласка, – сказала Майя. Власний голос зараз iй здався дивним. – Я хотiла б дещо тобi показати. Ізабелла обережно посадила Лiлi на подушку поряд себе. Дала iй картонну книжечку, встала й поправила спiдницю. Повiльно пiдiйшла до Майi, немов чекала вiд неi удару. – Так, мiсiс Буркетт? – Тут хтось учора був? – Не зовсiм розумiю, про що ви. – Я про те, – Майя намагалася говорити якомога рiвнiшим голосом, – чи був хтось учора в цьому будинку, крiм тебе та Лiлi? – Нi, мiсiс Буркетт, – обличчя Ізабелли знову зацiпенiло. – Ви маете на увазi когось конкретно? – Будь-кого. Наприклад, може, Гектор заходив усередину? – Нi, мiсiс Буркетт. – То тут нiкого не було? – Нiкого. Майя глянула на комп’ютер, тодi знову на Ізабеллу. – Ти взагалi виходила? – Чи виходила я з дому? – Так. – Ми з Лiлi ходили на майданчик. Ми щодня туди ходимо. – То бiльше ти не виходила? Ізабелла пiдвела очi, наче намагалася згадати. – Нi, мiсiс Буркетт. – Ти взагалi виходила з дому сама? – Без Лiлi?! – вона промовила це з рiзким видихом, наче таке припущення було найгiршою з образ, якi взагалi можна уявити. – Нi, мiсiс Буркетт, звiсно ж, нi. – Ти лишала ii саму? – Я не розумiю. – Це просте запитання, Ізабелло. – Я нiчого не розумiю, – сказала Ізабелла. – Чому ви мене розпитуете? Вам не подобаеться, як я працюю? – Я цього не казала. – Я нiколи не лишаю Лiлi саму. Нiколи. Коли вона спить нагорi, я можу спуститися вниз, трохи поприбирати… – Я не про це. Тепер Ізабелла вивчала обличчя Майi. – А про що тодi? Не було сенсу затягувати. – Я хочу тобi дещо показати. Лептоп на кухоннiй стiйцi. Майя взялася за нього, коли Ізабелла пiдiйшла ближче. – Я встановила камеру у вiтальнi, – почала вона. Ізабелла виглядала збентежено. – Їi дала менi подруга, – пояснювала далi Майя, хоча, насправдi, чи мусила вона взагалi щось пояснювати? – Вона записуе все, що вiдбуваеться, коли мене немае вдома. – Камера? – Так. – Але я не бачила нiякоi камери, мiсiс Буркетт. – Ти i не мала ii бачити. Вона прихована. Погляд Ізабелли метнувся до вiтальнi. Майя вела далi. – Пам’ятаеш ту нову фоторамку, що стоiть на полицi? Вона дивилась, як Ізабелла переводить очi туди. – Так, мiсiс Буркетт. – У нiй камера. Ізабелла знову подивилася на неi. – То ви за мною шпигували? – Я стежила за своею дитиною, – сказала Майя. – Але ж ви менi про це не сказали. – Не сказала. – Чому? – Ти не мусиш зараз захищатися. – Нi? – голос Ізабелли стрибнув угору. – Ви ж менi не довiряете. – А ти довiряла б? – Що? – Справа не в тобi, Ізабелло. Лiлi – мое дитя. Я вiдповiдаю за ii добробут. – І ви гадаете, що шпигування за мною – найкраще для неi? Майя збiльшила вiдео на весь екран i запустила його. – До сьогоднiшнього ранку я вважала, що це не зашкодить. – А тепер? Майя розвернула екран так, щоб Ізабелла його бачила. – Дивись. Вона сама не вiдчувала потреби переглядати вiдео знову, бо вже достатню кiлькiсть разiв його бачила. Натомiсть зосередилася на обличчi Ізабелли, шукаючи ознаки стресу чи зради. – І на що я маю тут дивитися? Майя глянула на екран. Фальшивий Джо щойно вiдiйшов вiд екрану i перестав його затуляти. – Просто дивися. Ізабелла звузила очi. Майя намагалася дихати рiвно. Кажуть, людська реакцiя непередбачувана, коли летить граната. Це завжди припущення: ти стоiш поряд iз побратимами i до твоiх нiг падае снаряд. Хто побiжить? Хто зiщулиться? Хто стрибне на гранату, жертвуючи собою? Можна спробувати спрогнозувати, але допоки гранату не кинуть насправдi, нiколи не знаеш. Майя неодноразово доводила товаришам свою надiйнiсть. Вони знали, що пiд тиском бою вона спокiйна, зiбрана й крута. Вона була лiдером, який неодноразово демонстрував цi якостi. Дивна рiч, але лiдерство та холоднокровнiсть не трансформувалися в реальне життя. Ейлiн розповiдала про свого маленького сина Кайла, який надзвичайно охайний та органiзований у садочку Монтесорi, зате вдома – справжнiй пiдсвинок. З Майею вийшло приблизно те саме. Тож поки вона стояла над Ізабеллою, коли на екранi з’явився «Джо» i посадив Лiлi на колiна, а вираз обличчя Ізабелли не змiнився, Майя вiдчула всерединi тремтiння. – Ну що? – спитала вона. Ізабелла подивилась на неi: – Що саме? У Майi в головi щось клацнуло. – Що ти маеш на увазi – «що саме»? Ізабелла зiщулилась. – Як ти це поясниш? – Я не знаю, про що ви. – Годi зi мною гратися, Ізабелло. Ізабелла зробила крок назад. – Я не розумiю, про що ви. – Ти подивилася вiдео? – Звiсно. – То ти бачила того чоловiка, так? Ізабелла промовчала. – Ти бачила чоловiка, так? Все одно мовчанка. – Я поставила тобi питання, Ізабелло. – Я не знаю, чого ви вiд мене хочете. – Ти його бачила, так? – Кого? – Що значить «кого»? Джо! – Майя випросталась i схопила Ізабеллу за грудки. – Як, чорт забирай, вiн пролiз до будинку? – Будь ласка, мiсiс Буркетт! Ви мене лякаете! Майя притягнула ii до себе. – Ти не бачила Джо? Ізабелла зустрiлася з нею очима. – А ви бачили? – ii голос пом’якшав, вона майже шепотiла. – Ви кажете, що бачили Джо на тому вiдео? – А ти… ти не бачила? – Прошу, мiсiс Буркетт, – сказала Ізабелла. – Ви робите менi боляче. – Чекай, ти кажеш… – Вiдпустiть мене! – Матусю… То була Лiлi. Майя подивилася на дочку. Ізабелла скористалася нагодою, вiдсахнулась i поклала руку на горло, наче ii щойно душили. – Усе гаразд, сонечку, – сказала Майя до дочки. – Усе добре. Ізабелла зробила вигляд, наче iй перехопило подих, i проказала: – Ми з мамою просто гралися, Лiлi. Лiлi уважно дивилася на них. Права рука Ізабелли досi торкалася шиi, яку вона потирала аж надто драматично. Майя розвернулася до няньки. Ізабелла швидко звела лiву руку, долонею до Майi, наче наказувала тiй зупинитися. – Я хочу отримати вiдповiдi, – сказала Майя. Ізабелла спромоглася кивнути. – Гаразд, – сказала вона, – але спочатку менi треба випити трохи води. Майя завагалася, тодi розвернулася до раковини, пустила воду, дiстала склянку з шафки. У головi промайнула думка. Це ж Ейлiн дала iй ту приховану камеру. Роздумуючи про це, вона пiднесла склянку пiд кран. Наповнила до половини, повернулася до Ізабелли, а тодi почула дивне шипiння. Майя закричала, коли бiль, розпечений бiль ii поглинув. Це було так, нiби iй просто в очi вдавлювали крихiтнi уламки битого скла. Колiна Майi пiдiгнулися. Вона впала на пiдлогу. Шипiння. Звiдкись iз неба, повз печiю, повз агонiю до неi прийшла вiдповiдь. Ізабелла чимось бризнула в ii обличчя. Перцевий спрей. Перцевий спрей не лише виiдав очi, вiд нього запалювалися слизовi оболонки носа, рота та легень. Майя намагалася затримати дихання, щоби перець не заповнив легенi, намагалася швидко клiпати, щоби сльози змили його. Але поки що не було нi полегшення, нi рятунку. Майя не могла поворухнутися. Вона чула, як хтось побiг i як зачинилися дверi. Ізабелла втекла. – Мамо? Майя дiсталася ванноi кiмнати. – З мамою все гаразд, люба. Намалюй менi щось, добре? Я за хвилинку повернуся. – Ізабелла? – З Ізабеллою теж усе гаразд. Вона скоро прийде. Для того, щоби привести себе до ладу, вона витратила бiльше часу, нiж розраховувала. Їi лють горiла так само, як очi. Першi десять хвилин Майя була повнiстю безпорадна, не могла чинити вороговi навiть найменшого опору. Нарештi бiль i блювотнi спазми минули. Майя перевела подих. Промила очi, вимила шкiру засобом для миття посуду. Тодi почала себе картати. Повернутися спиною до ворога. Яке аматорство. Як вона могла бути такою дурепою? Майя лютувала, здебiльшого на себе, бо якось навiть повiрила Ізабеллиному акторству, думаючи, що вона насправдi могла нiчого не знати. Тож утратила пильнiсть. На одну мить. І ось що вийшло. Хiба вона не бачила достатньо таких ситуацiй, де одна помилка, на секунди втрачена концентрацiя призводили до втрачених життiв? Хiба не вивчила найочевиднiший з урокiв? Це бiльше не повториться. Так, годi себе катувати. Пора запам’ятати, зробити висновки й iти далi. А що далi? Вiдповiдь була очевидна. Вiдпочити ще кiлька хвилин. Повнiстю вiдновити сили. Тодi вистежити Ізабеллу й змусити ii говорити. Задзеленчав дверний дзвiнок. Майя ще раз промила очi й попростувала до дверей. Спершу подумала, чи не взяти з собою зброю (нiяких бiльше помилок), але практично одразу ж побачила, що це детектив Кiрс. Вiн дивився на неi, поки вона вiдчиняла дверi. – Що за чортiвня з вами сталася? – Перцевий спрей. – Повторiть ще раз? – Ізабелла. Моя нянька. – Ви серйозно? – Нi, я просто дуже талановитий комiк. Нiщо не розiгрiвае публiку краще за жарти про няньку з балончиком перцевого спрею. Роджер Кiрс роздивився кiмнату перед тим, як повернутися поглядом до Майi. – Чому? – Я дещо побачила на прихованiй камерi. – У вас е прихована камера? – Є, – вона знову подумала про те, як Ейлiн дала iй пристрiй, як порадила, де саме поставити. – У фоторамцi. – Господи. Ви… Ви побачили, як Ізабелла робить щось iз… – Що? – звiсно ж, для копа природно подумати подiбнi речi. – Нi, нiчого такого. – Тодi я не впевнений, що розумiю вас. Майя завагалася щодо того, який шлях обрати, але знала, що лише прямий надасть iй захист у довгостроковiй перспективi. – Простiше буде показати вам. Вона пiдiйшла до лептопа на кухоннiй стiйцi. Кiрс рушив за нею. Виглядав вiн спантеличено. Вона подумала, що зараз це спантеличення виросте вдесятеро. Майя розвернула екран до нього. Перевела стрiлку курсора на кнопку «вiдтворити», натиснула й чекала. Нiчого. Перевiрила USB-порт. Картка зникла. Вона пошукала на стiйцi, на пiдлозi навколо неi. І все зрозумiла. – Що? – запитав Кiрс. Майя дихала глибоко й рiвно. Їй необхiдно зберiгати спокiй. Тепер вона дивилася на два-три кроки вперед, наче на завданнi. Не можна думати лише про те, як поливати вогнем чорний позашляховик. Треба обмiркувати вiдповiдь. Спершу варто отримати якомога бiльше iнформацii, а вже потiм робити рiзкi рухи, що можуть змiнити життя. Вона знала, на що це буде схоже. Якщо вибовкае про побачене на записi з прихованоi камери, Кiрс подумае, що вона несповна розуму. Чорт, це звучало повним божевiллям, навiть коли вона просто прокручувала таку думку в головi. Перцевий спрей залишив пiсля себе тонке павутиння. Що саме тут сталося? Чи вона здатна зараз нормально мислити? Не поспiшай. – Мiсiс Буркетт? – Я просила звертатися до мене на iм’я. Доказ ii божевiльних претензiй, SD-картка, зник. Ізабелла забрала його. Напевно, наймудрiшим вчинком Майi було б розiбратися самостiйно. А проте, якщо вона так вчинить, якщо зараз не скаже, а потiм картка повернеться… – Мабуть, ii забрала Ізабелла. – Що забрала? – SD-картку. – Що, пiсля того, як напала на вас iз перцевим спреем? – Так, – сказала Майя, вiдчайдушно намагаючись звучати авторитетно. – То вона бризкае вам в очi спреем, хапае вiдеокартку i тодi – що? Утiкае? – Так. Кiрс кивнув. – Що на нiй було? Майя глянула на канапу. Лiлi повнiстю поглинув величезний пазл iз тваринами з чотирьох частин. – Я бачила там чоловiка. – Чоловiка? – Так. На вiдео. Лiлi сидiла в нього на колiнах. – Овва, – сказав Кiрс. – Припускаю, це був незнайомець? – Нi. – Ви його знаете? Вона кивнула. – То хто це був? – Ви менi не повiрите. Скажете, що я марю, i це буде цiлком зрозумiло. – А ви спробуйте. – То був Джо. Слiд вiддати йому належне: Кiрс не скривився, не зiтхнув, не подивився на неi так, нiби вона найбожевiльнiша людина в iсторii свiту. – Ясно, – промовив так, наче теж намагався тримати себе в руках. – То вiдео було старе? – Перепрошую? – Може, воно було зняте, поки Джо ще був живий? Можливо, ви думали, що вже записали щось на нього… – Я поставила приховану камеру вже пiсля вбивства. Кiрс стояв i слухав. – На плiвцi вказана дата – вiдео записане вчора, – вела далi Майя. – Але… Тиша. Потiм: – Ви ж знаете, що це неможливо. – Знаю, – сказала Майя. Вони дивились одне на одного. Сенсу переконувати його не було. Натомiсть Майя змiнила тему. – Чому ви прийшли? – Треба, щоб ви приiхали у вiддiлок. – Навiщо? – Не можу сказати. Але це дуже важливо. Роздiл 7 У дитсадку «Зростання» чергувала та сама усмiхнена юнка. – О, я вас пам’ятаю, – сказала вона й нахилилася до Лiлi. – І тебе теж пам’ятаю. Привiт, Лiлi! Лiлi промовчала. Жiнки лишили ii з кубиками й пiшли до кабiнету. – Я готова записати ii до вас, – сказала Майя. – Чудово! Коли хочете почати? – Негайно. – Ем, це трохи незвично. Зазвичай нам потрiбно два тижнi на обробку заяви. – Вiд нас несподiвано пiшла нянька. – Прикро це чути, але… – Мiс… вибачте, забула ваше iм’я. – Кiттi Шам. – Так, мiс Кiттi. Перепрошую, ви бачите отам зелене авто? Кiттi визирнула з вiкна. Їi очi звузилися. – Вам хтось докучае? Викликати полiцiю? – Нi. Розумiете, це полiцейське авто пiд прикриттям. Мого чоловiка нещодавно вбили. – Я читала, – сказала Кiттi. – Моi спiвчуття. – Дякую. Справа в тому, що офiцер нинi мусить доправити мене до вiддiлку. Я не знаю для чого. Вiн просто заiхав за мною. Тож я маю вибiр. Я можу взяти Лiлi з собою, поки мене розпитуватимуть про вбивство ii батька… – Мiсiс Буркетт? – Майя. – Майе, – Кiттi досi не зводила очей з авто Кiрса. – Ви знаете, як завантажити наш додаток на телефон? – Знаю. Кiттi кивнула. – Для вашоi дитини буде краще обiйтися без емоцiйних прощань. – Дякую. Коли вони дiсталися вiддiлку району Центрального Парку, Майя поцiкавилася: – То тепер ви можете сказати, що ми тут робимо? Кiрс майже всю дорогу мовчав. Майю це влаштовувало. Їй потрiбен час усе обдумати: камера, вiдео, Ізабелла, сорочка кольору «лiсовий зелений»… – Необхiдно, щоб ви пройшли двi процедури пiзнавання. – Кого саме? – Не хочу, щоб ви поставилися до цього упереджено. – Це не можуть бути стрiлки. Я ж казала. Вони були в лижних масках. – Чорних, так ви казали. З прорiзями лише для очей та рота? – Так. – Добре. Ходiмо зi мною. – Я не розумiю. – Ви побачите. Поки вони йшли, Майя проглянула мобiльний додаток дитсадка «Зростання». Вiн дозволяв оплачувати рахунки, рееструватися на певний час, переглядати список занять дитини, бiографiчнi довiдки всiх вихователiв. Але найкращою в додатку i, власне, головною причиною зацiкавлення Майею «Зростанням» була особлива функцiя, яку жiнка зараз вибрала. Три варiанти: червона кiмната, зелена кiмната й жовта кiмната. Вiкова група Лiлi була в жовтiй кiмнатi. Майя натиснула жовту iконку. Кiрс прочинив дверi. – Майе? – Хвилинку. Екран телефону ожив, вiдкриваючи пряму трансляцiю з жовтоi кiмнати. Можна було б подумати, що на сьогоднi для Майi достатньо вiдеоспостережень. Однак – нi. Вона перевернула телефон набiк i збiльшила картинку. Лiлi там. У безпецi. Вихователька (згодом Майя зможе подивитись ii сторiнку та почитати довiдку) складала кубики з нею та хлопчиком приблизно того ж вiку. Майя вiдчула полегшення. Майже всмiхнулася. Слiд було наполягти, щоб вiддати Лiлi в подiбне мiсце ще кiлька мiсяцiв тому. Якщо маеш няньку, то залежиш вiд однiеi людини – без нагляду, з нечастими перевiрками та правками. Тут же свiдки, камери безпеки та соцiалiзацiя. Це ж безпечнiше, так? – Майе? Знову Кiрс. Вона закрила додаток i поклала телефон до кишенi. Вони разом зайшли всередину. У кiмнатi було ще двое людей – жiнка, окружний прокурор, приписана до справи, та адвокат захисту, чоловiк. Майя намагалася зосередитись, однак у головi досi панував безлад через приховану камеру та Ізабеллу. Перцевий спрей дотепер вiдчувався в легенях та носових перегородках. Вона хлюпала носом, наче кокаiновий наркоман. – Я ще раз хочу висунути своi офiцiйнi претензii, – сказав адвокат. Вiн мав довге, до середини спини, волосся, зiбране у хвiст. – Свiдок визнала, що не бачила iхнiх облич. – Це занотовано, – сказав Кiрс. – І ми погоджуемося. Хвостатий розвiв руки. – То який у цьому сенс? Майю це теж цiкавило. Кiрс потягнув за шнур, завiса поповзла догори. Вiн нахилився до мiкрофона й сказав: – Запускайте першу групу. До кiмнати увiйшло шестеро. Усi – у лижних масках. – Це ж просто смiхотворно, – сказав хвостатий. Майя цього не очiкувала. – Мiсiс Буркетт, – дуже чiтко промовив Кiрс, наче його слова записувалися. Вона припустила таку можливiсть. – Ви впiзнаете когось у цiй кiмнатi? Вiн дивився на неi й чекав. – Номер чотири, – сказала Майя. – Маячня якась, – сказав хвостатий. – Як ви впiзнали четвертий номер? – «Упiзнала» – надто голосне слово, – вiдповiла Майя. – Але вiн такоi ж статури та зросту, як той, хто застрелив мого чоловiка. І на ньому той самий одяг. – Тут кiлька чоловiкiв убранi однаково, – сказав хвостатий. – Як можна говорити категорично? – Я ж сказала – у них не та будова чи зрiст. – Ви впевненi? – Так. Номер два пiдходить найбiльше, але на ньому синi кеди. На тому, хто застрелив мого чоловiка, були червонi. – Давайте прояснимо, – вiв далi хвостатий. – Ви не можете з упевненiстю казати, що четвертий номер застрелив вашого чоловiка. Ви можете сказати, що, на вашу думку, вiн приблизно того ж зросту та будови й убраний у подiбний одяг… – Не подiбний, – перебила його Майя. – У той самий одяг. Хвостатий схилив голову. – Серйозно? – Так. – Ви не можете цього знати, мiсiс Буркетт. Думаю, у свiтi бiльше однiеi пари червоних конверсiв, чи не так? І якби я виставив там чотири пари червоних кедiв, ви змогли б сказати, якi саме носив нападник тiеi ночi? – Нi. – Дякую. – Але це не «подiбний» одяг. Вiн же не вдягнув бiлi кеди замiсть червоних. На четвертому номерi точнiсiнько таке саме вбрання, що й на стрiлку. – Що пiдводить мене до iншого питання, – сказав хвостатий. – Ви не знаете напевно, чи це стрiлець, так? Чоловiк у лижнiй масцi може бути вбраний у той самий одяг i мати тi ж розмiри, що стрiлець. Усе правильно? Майя кивнула. – Правильно. – Дякую. Хвостатий замовк. Кiрс схилився до мiкрофона. – Ви можете йти. Запускайте другу групу. Увiйшли ще шестеро чоловiкiв у лижних масках. Майя вивчала iх. – Тут, найiмовiрнiше, номер п’ять. – Найiмовiрнiше? – На другому номерi таке ж убрання, i вони приблизно одного зросту та будови. Я б сказала, що це п’ятий, але вони настiльки подiбнi, що присягнутись я не можу. – Дякую, – сказав Кiрс. Знову нахилився до мiкрофона. – Це все, дякую. Майя вийшла з кiмнати слiдом за Кiрсом. – Що вiдбуваеться? – Ми взяли двох пiдозрюваних. – Як ви iх знайшли? – За вашим описом. – Можете показати? Кiрс вагався недовго. – Гаразд, ходiмо. Вiн пiдвiв ii до столу, на якому стояв величезний монiтор, може, тридцять дюймiв, може, бiльше. Вони сiли. Кiрс увiв данi. – Ми продивилися записи з усiх найближчих камер безпеки в нiч убивства, шукаючи двох чоловiкiв, якi вiдповiдали б вашому описовi. Уявiть собi, на це знадобилося чимало часу. Отже, на розi Сiмдесят четвертоi та П’ятоi авеню е багатоквартирний будинок. Погляньте. Камера показувала двох чоловiкiв згори. – Це вони? – Так, – сказала Майя. – Чи хочете, щоби я повторила знову про подiбну комплекцiю та одяг? – Нi, ми нiчого не записуемо. Як бачите, лижних масок на них немае. Вони не носили б iх на вулицi, це привернуло б зайву увагу. – І все одно, – сказала Майя, – я не розумiю, як можна встановити iх особистостi пiд таким кутом. – Знаю. Камера, чорт забирай, високо. Це мене дратуе. Ви не уявляете, наскiльки часто в нас таке трапляеться. Камера закрiплена надзвичайно високо, а порушники опускають пiдборiддя чи вдягають каптури, щоби приховати обличчя. Але байдуже, у нас е оце й знання, що вони там були, отже, шукаемо далi. – Ви знову iх засiкли? Кiрс кивнув i знову набирав данi. – Так. За пiвгодини бiля аптеки «Duane Reade». Вiн розгорнув вiдео. Кольорове, знiмали зi сторони касира. Тепер можна розгледiти обличчя обох. Один iз них був чорношкiрим, iнший – свiтлiший, можливо, латиноамериканець. Заплатили готiвкою. – Холодно, – сказав Кiрс. – Що? – Погляньте на час. Минуло п’ятнадцять хвилин, вiдколи застрелили вашого чоловiка. І ось вони, за пiвмилi[17 - Близько 800–900 метрiв.] звiдти, купують собi «Red Bulls» та «Doritos». Майя мовчки дивилася. – От я i кажу – холодно. Вона розвернулася до нього. – Або я помилилася. – Навряд чи, – Кiрс зупинив вiдео, заморозивши двох чоловiкiв. Так, чоловiкiв. Вони молодi, це безсумнiвно, однак Майя служила з надто багатьма чоловiками того ж вiку, аби iх звати хлопцями. – Погляньте на це. Вiн натиснув на стрiлку на клавiатурi. Камера наповзла вперед, збiльшуючи зображення. Кiрс зосередився на латиноамериканцевi. – Це другий нападник, так? Не той, що стрiляв? – Так. – Нiчого не помiчаете? – Наче нi. Вiн знову збiльшив картинку, тепер камера чiтко зосередилася на поясi одного з чоловiкiв. – Подивiться ще раз. Майя кивнула. – Вiн не порожнiй. – Саме так. У нього е зброя. Якщо достатньо наблизити картинку, видно рукiв’я. – Не надто обачно, – сказала вона. – Нi. От цiкаво, як би вашi товаришi, прихильники вiльного носiння зброi, вiдреагували на цих двох, якi отак ходять вулицями. – Сумнiваюся, що ця зброя придбана законно, – сказала Майя. – Незаконно. – Ви знайшли пiстолет? – Ви знаете його, – Кiрс зiтхнув i пiдвiвся. – Познайомтеся – Емiлiо Родрiго. Вражаючий список приводiв, як для такого юнака. У них обох. Мiстер Родрiго, коли ми його заарештували, мав при собi «Beretta М9». Нелегальну. Вiн за це вiдсидить. Кiрс замовк. Майя промовила: – Я чую тут «але». – Ми отримали ордер, обшукали помешкання обох. Саме там i знайшли одяг, який ви описали й упiзнали сьогоднi. – Це годиться для суду? – Сумнiвно. Як сказав наш приятель iз хвостом, червоних конверсiв багато. У них багато власникiв. До того ж не було жодного слiду лижних масок, це дивно. Тобто вони зберегли одяг. Нащо тодi викидати маски? – Не знаю. – Мабуть, вони викинули iх на смiтник. Ви розумiете. Одразу ж. Вони стрiляють, утiкають, зривають маски, викидають iх десь там. – У цьому е сенс. – Так, щоправда ми обшукали всi найближчi смiтники. Але вони могли викинути деiнде, може, у каналiзацiю чи ще кудись… Кiрс вагався. – Що? – Справа в тому, що ми, як я вже говорив, знайшли «Beretta». Але знаряддя вбивства нема. Тридцять восьмого. Майя вiдкинулася на спинку стiльця. – Я б здивувалась, якби вони його зберегли, а ви нi? – Гадаю, так. Хiба що… – Хiба – що? – Такi хлопаки не завжди викидають зброю. Вони б мали, а проте. Вона недешева, тож ii можна використати знову. Чи продати товаришу. Що завгодно. – Але тут справа серйозна, правильно? Багато розголосу, уваги ЗМІ… – Справдi. Майя спостерiгала за ним. – Але ви на це не купились, так? У вас iнша теорiя. – Так, – Кiрс вiдвiв погляд. – Але вона безглузда. – Чому? Вiн почухав руку. Певно, нервовий тик. – Кулi тридцять восьмого калiбру з тiла вашого чоловiка. Ми провели балiстичну експертизу. Ви знаете – перевiряли, чи не сходяться кулi з iншими випадками в нашiй базi. Майя глянула на нього. Кiрс досi чухався. – З виразу вашого обличчя зрозумiло, – сказала вона, – дещо зiйшлось. – Саме так. – Цi хлопцi. Вони ранiше вбивали. – Не думаю. – Але ж ви сказали… – Пiстолет той самий. Люди – не обов’язково. Насправдi Фред Кейтен, той, якого ви впiзнали як стрiльця, мае непохитне алiбi на перше вбивство. Вiн вiдбував покарання. Нiяк не мiг цього зробити. – Коли? – Що – коли? – Коли сталося перше вбивство? – Чотири мiсяцi тому. У кiмнатi стало холодно. Кiрс i не мусив цього казати. Вiн знав. Вона знала. Детектив не мiг зустрiтися з ii поглядом. Вiн подивився вбiк, кивнув i витиснув iз себе: – З того пiстолета, з якого вбили вашого чоловiка, застрелили й вашу сестру. Роздiл 8 – З вами все гаразд? – спитав Кiрс. – Так. – Розумiю, це важко прийняти. – Не треба мною опiкуватися, детективе. – Вибачте. Ваша правда. Давайте ще раз усе пройдемо, гаразд? Майя кивнула. Вона дивилася прямо перед собою. – Тепер нам треба глянути на все це пiд iншим кутом. Цi два вбивства здавалися випадковими й не пов’язаними, але тепер ми знаемо, що в обох фiгуруе один пiстолет… Майя мовчала. – Коли застрелили вашу сестру, ви були на Близькому Сходi. Правильно? – У таборi Арифджан, – сказала вона. – У Кувейтi. – Я знаю. – Що? – Ми перевiрили, про всяк випадок. – Про всяк випадок?… – вона мало не всмiхнулась. – О, то ви хотiли переконатися, що якимось чином я таки не вибралася додому, не застрелила сестру, а потiм не повернулася до Кувейту, мабуть, аби чотири мiсяцi почекати, а потiм ще й убити свого чоловiка? Кiрс не вiдповiв. Вiн i не мусив. – Усе пiдтвердилося. У вас залiзне алiбi. – Прекрасно, – сказала Майя. Вона подумки повернулася до того дзвiнка Джо. Сльози. Шок. Той дзвiнок. Один чортiв дзвiнок став кiнцем того Майiного життя, яке вона знала. Пiсля нього вже нiчого не могло бути так, як ранiше. Неймовiрно, якщо подумати. Ти летиш через пiвсвiту до якоiсь чортовоi дiри, щоб воювати з божевiльним ворогом. Думаеш, що саме там на тебе чатуе небезпека, що справжня загроза – озброенi вiйськовi. Думаеш, якщо твое життя розлетиться на друзки, то це станеться через РПГ,[18 - Реактивний протитанковий гранатомет.] чи СВП,[19 - Саморобний вибуховий пристрiй.] чи через фанатика з АКМ.[20 - Автомат Калашникова модернiзований.] Але ж нi. Ворог ударив, як вороги це часто роблять, звiдки не чекаеш – зi сторони дому, добрих старих Штатiв. – Майе? – Я вас слухаю. – Офiцери, якi розслiдують убивство вашоi сестри, вважають, що це було вторгнення до помешкання. Їi… Ви знаете деталi? – Припинiть. – Вибачте. – Я просила не опiкуватися мною. – Я не опiкуюсь, просто виявляю людянiсть. Те, що з нею зробили… Майя знову дiстала телефон. Їй хотiлося побачити обличчя дочки, вона потребувала цього якоря. Але жiнка зупинила себе. Нi. Не зараз. Не втягуй у це Лiлi. Навiть таким невинним шляхом. – Коли сталося вбивство, – копи також ретельно придивлялися до чоловiка Клер, вашого зятя… – вiн заповзявся щось шукати серед паперiв. – Еддi. – Так, Едвард Вокер. – Вiн би цього не зробив. Вiн любив ii. – Пiдозру з нього зняли, – сказав Кiрс. – Але тепер е потреба ближче придивитися до iхнього сiмейного життя. Потрiбен свiжий погляд на все. Тепер Майя зрозумiла. Посмiхнулась, але без тiнi гумору чи тепла. – І давно, детективе? Вiн не пiдводив голову. – Перепрошую? – Давно ви знаете про результати балiстичноi експертизи? Кiрс i далi читав справу. – Уже певний час вам вiдомо, так? Про те, що Джо та Клер вбили з однiеi зброi? – Чому ви так вирiшили? – Коли ви прийшли до мене додому, перевiрити мiй «Smith and Wesson», припускаю, ви мали на метi переконатися, що це не знаряддя вбивства, що вiн не вiдповiдае жодному з них. – Це нiчого не означае. – Нi, але ви сказали, що бiльше мене не пiдозрюете, пам’ятаете? Детектив мовчав. – Це тому, що ви вже знали, що в мене iдеальне алiбi. Ви знали, що мою сестру вбили з того ж револьвера. І знали, що я була за кордоном, коли застрелили Клер. Тодi ви ще не знайшли тих двох молодикiв iз лижними масками. Я могла б усе це вигадати. Але вiдколи ви мали доповiдь балiстикiв, залишилося тiльки зайвий раз перевiрити, де я була з вiйськом. І ви перевiрили. Процедуру я знаю, це не один телефонний дзвiнок. То давно ви маете результати експертизи? Голос його звучав тихо. – Вiд похорону. – Ясно. А коли ви знайшли Емiлiо Родрiго та Фреда Кейтена й отримали пiдтвердження того, що я була в Кувейтi? – Учора пiзно ввечерi. Майя кивнула – усе так, як вона думала. – Ну ж бо, Майе, не будьте наiвною. Я говорив уже, ми придивлялися до вашого зятя пiсля того, як убили вашу сестру. І жодного сексизму, самi подумайте. Подружня пара. Наодинцi в парку. На моему мiсцi, кого б ви запiдозрили найперше? – Особливо, – додала Майя, – якщо дружина служила в армii та, на вашу думку, манiячить зброею? Вiн i не намагався виправдовуватись. Але ж i не мусив. Вiн мав рацiю. Завжди пiдозрюеш чоловiка чи дружину. – То тепер, коли ми з усiм цим розiбралися, – сказала Майя, – що будемо робити? – Шукатимемо зв’язок, – вiдповiв Кiрс, – мiж вашою сестрою та вашим чоловiком. – Найбiльший iхнiй зв’язок – це я. – Так. Але не тiльки ви. Майя кивнула. – Вони разом працювали. – Саме так. Джо найняв Клер на роботу у своiй iнвестицiйнiй компанii. Чому? – Бо Клер була розумницею, – навiть вимовляти ii iм’я було боляче, – бо Джо знав, що вона працьовита, надiйна i iй можна довiряти. – І тому що Клер – частина родини? – Так, але без протекцiонiзму. – А як тодi? – Буркетти серйозно ставляться до родини. Вони схожi на старий клан. – Не довiряють стороннiм? – Не хочуть довiряти стороннiм. – Гаразд, я розумiю, – сказав Кiрс, – але якби менi довелося щодня працювати з невiсткою… бррр. Розумiете, про що я? – Розумiю. – Звiсно ж, моя невiстка – та ще болячка, олiмпiйських масштабiв. Я певен, ваша сестра… – вiн похопився, прокашлявся. – Тож вони, Джо i Клер, працювали разом. Це не спричиняло напруги? – Мене це хвилювало, – сказала Майя. – У мого дядька свiй бiзнес. Досить успiшний. Але, коли до нього захотiли долучитись iншi члени родини й вiн iм це дозволив, усе пiшло пiд три чорти. Родину та грошi краще не поеднувати, бо хтось завжди лишиться ображеним. – Але тут цього не сталося? – Тут вийшло навпаки. Тепер у Клер та Джо був особливий зв’язок – робота. Вони постiйно говорили про справи. Вона телефонувала йому зi своiми iдеями. Вiн раптово згадував, що треба дещо зробити до завтра, i писав iй, – вона знизала плечима. – Але знову ж таки… – Знову ж? Майя пiдвела на нього очi. – Я нечасто бувала поруч. – Ви служили за кордоном. – Саме так. – І все одно, – сказав Кiрс, – щось не складаеться. Що могло змусити когось убити Клер, чотири мiсяцi зберiгати зброю, а потiм вiддати ii Кейтену для вбивства Джо? – Йо, Кiрс. То був iнший коп iз вiддiлку. Молодий чоловiк стояв у протилежному боцi кiмнати й жестами кликав Кiрса. – Вибачте, я на хвилинку. Кiрс пiдiйшов до копа, той схилився до нього, i вони почали перешiптуватися. Майя дивилася на них. У головi досi паморочилось, але думками вона постiйно поверталася до того, що нiяк не турбувало Кiрса. Вiдео з прихованоi камери. Це цiлком природно, припустила вона. Вiн не бачив зображення, бiльше переймався фактами, i хоча не вiдкинув ii слова як марення божевiльноi, а проте, мабуть, сприйняв iх за надмiрну роботу уяви або щось подiбне. Якщо чесно, навiть сама Майя не могла вiдкидати цю можливiсть. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/garlan-koben/tvoya-persha-ostannya-brehnya/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Гуманiтарний загальноосвiтнiй коледж у м. Покiпсi, штат Нью- Йорк, виключно жiночий до 1969 р., перший заклад вищоi освiти США, що присвоював жiнкам учений ступiнь. (Тут i далi прим. пер.) 2 155 см. 3 180 см. 4 170 см. 5 3 м. 6 273 м. 7 Друга поправка до Конституцii США захищае право громадян зберiгати та носити зброю. Була ухвалена 15.12.1791 р. 8 9 – 13 кг. 9 ХО – графiчне зображення поцiлунку та обiймiв у смс. 10 Найбiльш розповсюджене в США та Європi снодiйне. 11 18,16 кг. 12 Марка американського пива. 13 Доктор Зюсс (Теодор Зюсс Гейзел) – культовий американський дитячий письменник. 14 Фiлiп Дей Істмен – дитячий письменник, сценарист та iлюстратор, працював на студii Волта Дiснея. 15 Nick Jr. – дочiрнiй телеканал каналу Nickelodeon, призначений для дошкiльнят. 16 7,5 см. 17 Близько 800–900 метрiв. 18 Реактивний протитанковий гранатомет. 19 Саморобний вибуховий пристрiй. 20 Автомат Калашникова модернiзований.