Якщо кров тече
Стiвен Edwin Кiнг


Приватний детектив Голлi Гiбнi бачить по телевiзору термiновий репортаж про вибух у школi. В ефiрi – кореспондент Чет Ондовскi. Чому, дивлячись на нього, Голлi вiдчула тривогу? Перевiривши купу iнформацii, вона змушена визнати: Чет «чистий». Та з Голлi бажае зустрiтися лiтнiй чоловiк, який запевняе, що знае все про «ту iстоту, яка кличе себе Ондовскi» («Якщо кров тече»). До збiрки також увiйшли повiстi «Телефон мiстера Геррiгена», «Життя Чака», «Щур».





Стiвен Кiнг

Якщо кров тече


З думками про Расса Дорра.

Я сумую за тобою, друзяко



Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»








Перекладено за виданням: King S. If It Bleeds: Novellas / Stephen King. – New York: Scribner, 2020. – 448 p.



Обережно! Ненормативна лексика!



© Stephen King, 2020

© Depositphotos.com / kostyuchenko, Rangizzz, gl0ck, PantherMediaSeller, обкладинка, 2021

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021




Телефон мiстера Геррiгена


Я родом з невеликого мiстечка, де жило сотень шiсть людей (та й зараз живе, просто я виiхав), але в нас, як i у великих мiстах, був iнтернет, тож ми з батьком отримували чимдалi менше паперовоi пошти. Зазвичай мiстер Недо приносив тiльки щотижневий примiрник «Тайм», рекламнi листiвки, адресованi «Любим сусiдам» або «Мешканцям», а також щомiсячнi рахунки. Але з 2004 року, коли менi виповнилося дев’ять i я почав працювати на мiстера Геррiгена, що жив на пагорбi, до них додавалися мiнiмум чотири пiдписанi менi вiд руки конверти щорiчно. У лютому то була листiвка на день Святого Валентина, у вереснi – до мого дня народження, у листопадi – на День Подяки, а також рiздвяна листiвка – або саме перед святом, або зразу пiсля нього. Всерединi кожноi листiвки були однодоларовий бiлет лотереi штату Мейн i незмiнний пiдпис: «З найкращими побажаннями вiд мiстера Геррiгена». Формально i просто.

Батькова реакцiя також не змiнювалася: вiн смiявся й добродушно закочував очi.

– От жмикрут, – сказав тато одного разу. Можливо, це було, коли менi виповнилося одинадцять, через кiлька рокiв пiсля того, як такi листiвки почали приходити. – Платить тобi мiзер i надсилае дешеву надбавку – бiлетики «Удачливого чортика» з «Говi».

Я зазначив, що принаймнi один iз чотирьох бiлетiв зазвичай приносив кiлька баксiв. Коли таке траплялося, тато забирав мiй виграш в крамницi «У Говi», бо неповнолiтнiм не можна було грати в лотерею, хай навiть вони й отримали бiлети в подарунок. Одного разу, коли менi поталанило серйозно i я виграв аж п’ять доларiв, я попросив тата купити ще п’ять однодоларових бiлетiв. Вiн вiдмовився, сказавши, що як потуратиме такiй iгроманii, то моя мати перевернеться в домовинi.

– Вистачить i того, що робить Геррiген, – сказав тато. – Крiм того, вiн мав би платити тобi сiм доларiв на годину. Або й вiсiм. Бог свiдок, вiн може собi це дозволити. П’ятiрка на годину – це, може, й законно, бо ти ще малий, але з певноi точки зору це чисто тобi жорстоке поводження з дiтьми.

– Менi подобаеться на нього працювати, – сказав я. – І вiн менi подобаеться.

– Розумiю, – сказав вiн, – i не кажу, що коли ти читаеш для нього та полеш йому садок, то перетворюешся на Олiвера Твiста двадцять першого столiття. Але вiн усе одно жмикрут. Дивно, що вiн витрачаеться на пошту, коли вiд його скриньки до нашоi навряд чи бiльш як чотириста метрiв.

За цiею розмовою ми сидiли на ганку i пили зi склянок спрайт, тож тато ще й тицьнув пальцем уздовж нашоi вулицi (грунтовоi, як i бiльшiсть вулиць у Гарлоу) в бiк будинку мiстера Геррiгена. Будинок той був справжнiм маетком i мав навiть критий басейн, оранжерею та скляний лiфт, у якому я обожнював iздити, а також теплицю позаду, де колись стояла молочна ферма (я ii не застав, але тато добре пам’ятав це).

– Ти ж знаеш, який у нього артрит, – сказав я. – Вiн тепер замiсть однiеi палицi ходить iз двома. Вiн не переживе, якщо подасться сюди пiшки.

– Тодi мiг би вручати тi чортовi листiвки просто тобi в руки, – сказав тато. В його словах не чулося докору, вiн скорiше просто дражнив мене. Вони з мiстером Геррiгеном добре розумiлися. Мiй тато непогано уживався геть з усiма в Гарлоу. Мабуть, тому й був таким хорошим продавцем. – Бог свiдок, ти проводиш там досить часу.

– Це було б уже геть iнше, – сказав я.

– Хiба? Чого ж то?

Я не мiг пояснити. Завдяки чималiй кiлькостi прочитаного менi вистачало словникового запасу, але життевого досвiду – ще нi. Я лиш знав, що любив отримувати тi листiвки, любив чекати, поки iх принесуть, чекати на лотерейний бiлет, а тодi зiшкрябувати захисний шар (завжди своею щасливою монеткою), любив читати старомодний прописний рядок «З найкращими побажаннями вiд мiстера Геррiгена». Коли я зараз про це згадую, менi спадае на думку слово «церемонiальний». Саме таким чином мiстер Геррiген носив своi вузькi чорнi краватки, коли ми з ним вибиралися до мiста, хоча вiн зазвичай просто сидiв за кермом практичного фордiвського седана й читав «Файненшл Таймс», поки я ходив по торговельному центру i збирав покупки за списком. Серед них завжди були рагу з просоленою яловичиною, а також дюжина яець. Мiстер Геррiген перiодично висловлював думку про те, що людина пречудово здатна прожити на самих тобi яйцях i рагу з просоленою яловичиною, щойно досягне певного вiку. Коли я спитав, що то саме за вiк, вiн вiдповiв, що шiстдесят вiсiм.

– Коли людинi виповнюеться шiстдесят вiсiм, – сказав вiн, – iй уже не потрiбнi вiтамiни.

– Справдi?

– Нi, – вiдповiв вiн. – Я просто так кажу, щоб виправдати своi шкiдливi харчовi звички. Ти замовляв супутникове радiо для цiеi машини чи ще нi, Крейгу?

– Замовляв.

З татового комп’ютера, бо мiстер Геррiген свого не мав.

– Тодi де воно? Бо зараз тiльки й можна зловити, що клятого пустомолота Лiмбо.

Я показав йому, як перейти на супутникове радiо. Вiн прокрутив ручку повз, мабуть, сотню станцiй, аж доки не знайшов таку, що спецiалiзувалася на кантрi. Там грали «Тримайся свого чоловiка».

У мене вiд цiеi пiснi й досi дрижаки пробiгають. Думаю, що це назавжди.


* * *

Того дня, коли менi ще було одинадцять i ми з татом пили собi спрайт та дивилися на великий будинок (у Гарлоу його так i називали – «Великий будинок», наче то була тюрма Шоушенк), я сказав:

– Прикольно отримувати паперову пошту.

Тато закотив очi.

– Мейли – ось що прикольно. І стiльниковi телефони. Вони для мене наче дива якiсь. Ти надто малий, щоб зрозумiти. Якби ти вирiс iз самою лише загальною телефонною лiнiею, на якiй ще чотири будинки крiм твого, а в одному з них жила мiсiс Едельсон, котра нiколи не змовкала… отодi б ти, мабуть, думав iнакше.

– А коли менi можна буде мати свiй телефон?

Я того року багато разiв про це питав, а коли вийшли першi айфони, то ще частiше.

– Коли я вирiшу, що ти досить дорослий.

– Як не хочеш казати, то й не кажи.

Була моя черга закочувати очi, що дуже смiшило тата. А тодi вiн знов посерйознiшав.

– Ти розумiеш, наскiльки Джон Геррiген багатий?

Я знизав плечима.

– Я знаю, що в нього колись були фабрики.

– У нього було бiльше, нiж просто фабрики. До того як вийти на пенсiю, вiн був верховним вождем у фiрмi, що звалася «Оук Ентерпрайз». Їй належали корабельний завод, торговельнi центри, мережа кiнотеатрiв, телекомунiкацiйна компанiя i не знаю що там ще. «Оук» була однiею з найбiльших на бiржi.

– Що таке бiржа?

– Ринок акцiй. Азартна гра заможних людей. Коли Геррiген продавав свою частку, про це повiдомили не просто в дiловiй рубрицi «Нью-Йорк Таймс», а на першiй сторiнцi. Той дядько, що iздить на шестирiчному «фордi», живе в кiнцi грунтовоi дороги, платить тобi п’ять баксiв на годину i присилае доларовi лотерейнi бiлетики чотири рази на рiк, сидить бiльш як на мiльярдi доларiв. – Тато всмiхнувся. – А мiй найгiрший костюм, який твоя мати змусила б мене вiддати благодiйникам, якби була зараз жива, кращий за той, у якому вiн ходить до церкви.

Усе це здалося менi цiкавим, особливо думка про те, що мiстер Геррiген, котрий не мав ноутбука чи й простого телевiзора, колись володiв телекомунiкацiйною компанiею i кiнотеатрами. Закладаюся, що вiн нiколи не ходив у кiно. Мiй тато називав таких луддитами, маючи на увазi (серед усього iншого) тих, хто не любив усiляких гаджетiв. Супутникове радiо було винятком, тому що йому подобалася музика кантрi й вiн ненавидiв рекламу на WOXO – единiй станцii з кантрi й вестерном, яку ловив приймач в його машинi.

– Ти знаеш, скiльки це – мiльярд, Крейгу?

– Сто мiльйонiв, правильно?

– Якщо точнiше, то тисяча.

– Ого, – сказав я, але тiльки тому, що ситуацiя потребувала «ого».

Я розумiв суму в п’ять баксiв, розумiв п’ять сотень – цiну за вживаний мопед, що продавався на Дiп-Кат-роуд, яким я мрiяв заволодiти (ну, хай щастить), а також мав теоретичне уявлення про п’ять тисяч – стiльки тато заробляв щомiсяця продавцем у «Тракторах i важкiй технiцi Пармело» в Гейтс-Фолз. Татiв знiмок завжди висiв на стiнi пiд написом «Продавець мiсяця». Вiн стверджував, що це невелика рiч, але я все розумiв. Коли вiн отримував продавця мiсяця, ми ходили вечеряти до «Марселя», чепурного французького ресторану в Касл-Року.

– «Ого» – це правильно, – сказав тато й пiднiс склянку в бiк великого будинку на пагорбi, з усiма його здебiльшого незайманими кiмнатами й лiфтом, котрий мiстер Геррiген ненавидiв, але мусив користуватися через артрит i радикулiт у попереку та крижах. – «Ого» – це дуже точно, чорт забирай.


* * *

Перш нiж я розкажу про свiй виграшний лотерейний бiлет, смерть мiстера Геррiгена i проблеми з Кеннi Янко, що виникли в мене, коли я перейшов до старшоi школи в Гейтс-Фолз, менi ще слiд розповiсти про те, як я потрапив до мiстера Геррiгена на роботу. Це сталося через церкву. Ми з татом ходили до Першоi методистськоi церкви Гарлоу, вона ж едина методистська церква Гарлоу. Була колись iще одна, яку використовували баптисти, але згорiла у 1996 роцi.

– Дехто святкуе народження дитини феерверками, – казав тато. Менi тодi не могло бути бiльш як чотири роки, але я все пам’ятаю – мабуть, тому, що мене зацiкавили феерверки. – А ми з твоею мамою вирiшили привiтати тебе, Крейгстере, спаливши церкву. Та й гарненько ж вона горiла!

– Не кажи такого, – сказала мати. – А ну як вiн повiрить i сам спалить церкву, коли народиться його дитина?

Вони багато жартували разом i смiялися, а я не розумiв тих жартiв.

Ми втрьох ходили до церкви, риплячи чобiтьми по втоптаному снiгу взимку, а влiтку збиваючи пил святковими туфлями (котрi мама протирала серветкою, коли ми заходили всередину), i я завжди тримав тата лiвою рукою, а маму – правою.

Вона була хорошою мамою. У 2004 роцi, коли я почав працювати у мiстера Геррiгена, я страшенно сумував за нею, хоч вона на той час уже три роки як померла. Тепер, шiстнадцять рокiв по тому, я й досi за нею сумую, нехай ii обличчя й вицвiло в пам’ятi, а фотографii хоч i освiжають його, але ненабагато. Те, що спiваеться в пiсеньцi про дiтей, котрi не мають мами, – це правда. Їм важко. Я любив тата, i ми завжди добре розумiлись, але пiсенька правдива i ще де в чому: на свiтi багато такого, чого тато не розумiе. Наприклад, як зробити вiночок з кульбабок у великому полi позаду будинку, надiти тобi на голову й сказати, що сьогоднi ти не просто собi маленький хлопчик, а король Крейг Перший. Або як тiшитися, але тихенько – не хвалитися i все таке, – коли ти починаеш читати комiкси про Супермена та Спайдермена в три роки. Як лягати з тобою в лiжко, коли ти прокинувся серед ночi вiд кошмару, в якому за тобою гнався Доктор Восьминiг. Як обiйняти тебе й сказати, що все буде гаразд, коли якийсь бiльший хлопець – наприклад, Кеннi Янко – вибивае з тебе дух.

Того дня менi дуже допомогли б такi обiйми. Материнськi обiйми в той день могли немало змiнити.


* * *

Дар не вихвалятися своiм скоростиглим умiнням читати я отримав вiд батькiв, котрi рано навчили мене, що мати якийсь особливий талант – це не значить бути кращим за iнших. Але чутка таки розiйшлася, як бувае в маленьких мiстечках, i коли менi було вiсiм, преподобний Мунi спитав, чи не хотiв би я прочитати уривок iз Бiблii в Родинну недiлю. Мабуть, його зацiкавила незвичнiсть ситуацii: здебiльшого вiн знаходив на цю честь хлопця чи дiвчину зi старших класiв. Найближчоi недiлi я читав з Євангелiя вiд Марка, а пiсля служби преподобний сказав, що я впорався добре i що вiн запрошуе мене читати хоч кожного тижня, якщо я забажаю.

– Вiн каже, що мале дитя поведе iх, – сказав я татовi. – Так написано в Книзi пророка Ісаi.

Батько буркнув так, нiби це його не дуже зворушило. Тодi кивнув.

– Добре, якщо пам’ятатимеш, що ти засiб, а не сенс.

– Що?

– Бiблiя – це Слово Боже, а не Слово Крейгове, тож не дуже задирай носа.

Я вiдповiв, що не буду, i наступнi десять рокiв – доки не пiшов до коледжу, де навчився курити травичку, пити пиво й ганятися за дiвчатами, – я читав щотижневий уривок. Робив це навiть коли переживав найгiрше. Преподобний за тиждень називав менi потрiбне мiсце в Писаннi – з точнiстю до роздiлу й рядка, як то кажуть. А тодi на зустрiч методистськоi молодi в четвер я приносив йому список слiв, котрих не мiг вимовити. У результатi я, можливо, тепер залишився единою душею в штатi Мейн, котра знае не тiльки як пишеться «Навуходоносор», але й де в цьому iменi ставиться наголос.


* * *

Один з найбагатших людей Америки переiхав до Гарлоу рокiв за три до того, як я отримав недiльну роботу, де читав Писання старшим своiм. Тобто на зламi столiть, одразу пiсля того, як продав усi своi компанii й вийшов на пенсiю, i до того, як його великий будинок був завершений (басейн, лiфт i пiд’iзна дорога з твердим покриттям з’явилися пiзнiше). Мiстер Геррiген щотижня приходив до церкви у своему бувалому в бувальцях чорному костюмi з обвислими ззаду штаньми, у застарiлiй вузькiй чорнiй краватцi, з ретельно зачесаним рiдким та сивим волоссям. Решту тижня те волосся стирчало куди хотiло, як в Ейнштейна пiсля напруженого дня розшифровування законiв космосу.

Тодi вiн ще використовував лиш один цiпок, на який спирався, коли ми пiдводилися заспiвати гiмни, котрi я, либонь, пам’ятатиму аж до смертi. І тi рядки зi «Старого мiцного хреста» про воду i кров, що текли з пораненого боку Ісуса, завжди викликали в мене дрижаки, точнiсiнько як останнiй куплет iз «Тримайся свого чоловiка», коли Теммi Вайнет виводить на повну силу. А от мiстер Геррiген не спiвав по-справжньому (i добре, бо голос у нього був iржаво-скрипучий), але ворушив губами разом з усiма. Це в них iз моiм татом було спiльне.

Однiеi недiлi восени 2004 року (усi дерева в нашiй частинi свiту пломенiли барвами) я прочитав iз Другоi книги Самуiловоi, роблячи те, для чого мене покликали: надiляв паству посланням, яке сам ледь-ледь розумiв, але пам’ятав, що преподобний Мунi пояснить усе в проповiдi: «Краса Ізраiлева побита на нагiр’ях твоiх: полягли могутнi витязi! Не розказуйте ж про це в Гатi, не оголошуйте на вулицях Ашкелона, щоб не тiшилися дочки фiлiстимлян, щоб не радiли дочки необрiзаних».

Коли я сiдав на нашiй лавi, батько поплескав мене по плечу й прошепотiв: «Ох i насипав же ти менi у вуха». Довелося прикрити рота, щоб сховати усмiшку.


* * *

Наступного вечора, коли ми вже домивали посуд пiсля вечерi (тато мив, а я витирав i складав), на пiд’iзну дорiжку заiхав «форд» мiстера Геррiгена. Його цiпок погупав сходами до дверей, i тато вiдчинив ще до того, як мiстер Геррiген устиг постукати. Мiстер Геррiген вiдхилив пропозицiю перейти до вiтальнi й сiв за стiл на кухнi як свiй. Вiн погодився на запропонований татом спрайт, але вiдмовився вiд склянки.

– Я п’ю з пляшки, як мiй батечко, – сказав вiн.

Бувши дiловою людиною, вiн зразу перейшов до сутi. Якщо мiй тато дасть згоду, сказав мiстер Геррiген, вiн хотiв би найняти мене, щоб читати йому дещо двi-три години на тиждень. За це вiн платив би п’ять доларiв на годину. Вiн мiг би запропонувати ще три години додатковоi працi, якби я взявся трохи допомагати в його садку й виконувати iншу роботу, наприклад, вiдкидати снiг зi сходiв узимку й витирати пил звiдусiль, де той осiдав упродовж року.

Двадцять п’ять або й тридцять доларiв на тиждень, а половина цього – за читання, хоч читати я був ладен i безкоштовно! Я не мiг у це повiрити. Менi одразу згадалась iдея накопичити на мопед, хоч закон i забороняв менi на ньому iздити ще сiм рокiв.

Пропозицiя звучала надто добре, щоб бути правдою, i я боявся, що батько вiдмовиться, але вiн погодився.

– Тiльки не давайте йому нiчого суперечливого, – сказав тато. – Нiякоi скаженоi полiтики, нiякого надмiрного насильства. Вiн читае як дорослий, але йому лиш дев’ять рокiв, та й то недавно сповнилося.

Мiстер Геррiген дав таку обiцянку, вiдпив ще трохи спрайту i плямкнув шкiрястими губами.

– Так, вiн добре читае, але я хочу найняти його не тiльки через це. Вiн не бубонить, навiть коли не розумiе читаного. Менi це здаеться примiтним. Не дивовижним, але примiтним.

Вiн поставив пляшку й нахилився вперед, вперши в мене гострий погляд. Я часто бачив у тих очах веселощi, але теплоту – дуже рiдко, i в той вечiр у 2004 роцi ii там не було.

– Про твое вчорашне читання, Крейгу. Ти знаеш, що маеться на увазi пiд виразом «дочки необрiзаних»?

– Не дуже, – сказав я.

– Я так i думав, але у твоему голосi все одно прозвучали доречнi гнiв i побивання. До речi, ти знаеш, що таке «побивання»?

– Плач i все таке.

Вiн кивнув.

– Але ти не перегнув палицi. Не роздув казна-що. Це було добре. Читець – це носiй, а не творець. Преподобний Мунi допомагае тобi з вимовою?

– Так, сер, iнодi.

Мiстер Геррiген вiдпив ще спрайту й пiдвiвся, спираючись на цiпок.

– Скажи йому, що в словi «Ашкелон» наголос на останнiй склад, а не на другий. Менi воно прозвучало як незапланований жарт, але в мене таке собi почуття гумору. То як, пробний сеанс у середу, десь о третiй? У тебе тодi вже скiнчаться уроки?

Я виходив з початковоi школи Гарлоу о пiв на третю.

– Так, сер. О третiй буде добре.

– Скажiмо, до четвертоi? Чи це надто довго?

– Нормально, – сказав тато. Здаеться, вся наша розмова його трохи приголомшила. – Ми сiдаемо до столу не ранiше нiж о шостiй. Я люблю дивитися мiсцевi новини.

– Хiба вони не псують травлення?

Тато засмiявся, хоча менi здаеться, що мiстер Геррiген не жартував.

– Інодi так. Я не прихильник мiстера Буша.

– Вiн трохи дурко, – погодився мiстер Геррiген, – але хоч оточив себе людьми, котрi розумiються на справах. О третiй у середу, Крейгу, приходь вчасно. Я нiколи не терпiв запiзнень.

– І жодного непристойного чтива, – сказав тато. – Для цього ще буде час, коли вiн пiдросте.

Геррiген пообiцяв i це, але думаю, що люди, котрi знаються на тому, як ведуться справи, також розумiють, що обiцянки легко знехтувати, адже вони роздаються безкоштовно. Безперечно, в «Серцi пiтьми», першiй книзi, яку я йому прочитав, не було нiчого непристойного. Коли ми закiнчили, мiстер Геррiген спитав, чи зрозумiв я ii. Не думаю, що вiн намагався мене наставляти, – йому просто було цiкаво.

– Не дуже багато, – сказав я, – але той Курц добряче скажений. Це я зрозумiв.

Нiчого непристойного не було i в наступнiй книзi – «Сайлас Марнер», на мою скромну думку, був просто марафоном нудьги. А от третя, «Коханець ледi Чаттерлей», уже вiдкрила менi очi. Коли я познайомився з Констанс Чаттерлей i ii охочим егерем, iшов 2006 рiк. Менi було десять. Стiльки рокiв минуло, а я й досi пам’ятаю слова «Старого мiцного хреста» i так само живо пригадую, як Меллорс погладжував ледi рукою й бурмотiв: «Ото добре». Хлопцям корисно дiзнатися про те, як вiн до неi ставився, i пам’ятати це.

– Ти розумiеш те, що прочитав? – спитав мiстер Геррiген пiсля одного особливо пристрасного уривка. Знову – просто цiкавiсть.

– Нi, – сказав я, але то була не чиста правда. Я розумiв набагато бiльше з того, що коiлося мiж Оллi Меллорсом i Коннi Чаттерлей у лiсi, нiж iз того, що було мiж Марлоу i Курцом у Бельгiйському Конго. Осягнути секс важко (це я зрозумiв ще до того, як потрапив до коледжу), але зрозумiти навiженiсть iще важче.

– Гаразд, – сказав мiстер Геррiген, – але якщо батько питатиме, що ми зараз читаемо, пропоную вiдповiдати, що «Домбi i сина». Їi вiзьмемо наступною.

Батько так i не спитав – принаймнi про ту книжку, – i я вiдчув полегшення, коли ми перейшли до «Домбi», бо то був мiй перший дорослий роман, про який я пам’ятаю, що вiн менi дуже сподобався. Я не хотiв брехати татовi, бо почувався б вiд цього жахливо, хоч i впевнений, що мiстер Геррiген не мав би проблем.


* * *

Мiстер Геррiген любив, коли я читав для нього, бо його очi швидко стомлювалися. Мабуть, полоти квiти було кому й без мене – Пiт Боствiк, котрий стриг той акр чи скiльки газону, мабуть, був би радий узятися й за це. А Една Гроген, що доглядала будинок, радо б витирала пил iз чималоi колекцii прадавнiх кульок зi штучним снiгом i скляних прес-пап’е, але то була моя робота. Йому здебiльшого просто подобалося мати мене поруч. Вiн так i не сказав менi нiчого такого аж до самоi смертi, але я це знав. Тiльки не розумiв чому, та й досi не впевнений, чи розумiю.

Одного разу, коли ми поверталися з вечерi в «Марселi» в Касл-Року, тато якось дуже рiзко сказав:

– Геррiген коли-небудь торкався тебе так, як тобi не сподобалося?

Залишалося ще кiлька рокiв до того дня, коли в мене могла вирости бодай тiнь вусiв, але я знав, про що вiн питав: заради Бога, нам розповiдали в третьому класi про небезпеку вiд незнайомцiв i «недоречнi дотики».

– Ти питаеш, чи не лапав вiн мене? Нi! Боже, тату, вiн не гей.

– Гаразд. Не закипай, Крейгстере. Я мусив спитати. Ти проводиш там багато часу.

– Якби вiн мене лапав, то мiг би принаймнi присилати дводоларовi лотерейнi бiлети, – сказав я, i тато розсмiявся.

Я заробляв приблизно тридцять доларiв на тиждень, i тато наполiг, щоб я вiдкладав принаймнi двадцять iз них на ощадний рахунок на коледж. Я так i робив, хоч i вважав це мегадурiстю. Коли навiть пiдлiтковий вiк здаеться далеким, мов Мiсяць, то коледж узагалi нiби щось iз наступного життя. Але десять баксiв на тиждень все одно були розкiшшю. Я щось витрачав на бургери й молочнi коктейлi в кафетерii «Говi», але бiльшу частину – на старi книжки в м’якiй палiтурцi в букiнiстичнiй крамницi «Далi» у Гейтс-Фолз. Моi книжки не були такi важкi, як тi, що я читав мiстеру Геррiгену (навiть «Ледi Чаттерлей» була важкуватою, коли Констанс i Меллорс не наганяли пари). Менi подобалися романи про злочини, а також вестерни, схожi на «Перестрiлку в Гiла-Бендi» й «Розжарений свинець». Читати мiстеровi Геррiгену – то була робота. Я не впрiвав, але таки працював. А книжка на кшталт «Одного понедiлка ми всiх повбивали» Джона Д. Макдональда була чистою насолодою. Я казав собi, що тi грошi, якi не йшли на коледж, було б непогано назбирати на один з нових телефонiв вiд «Еппл», котрi пiшли в продаж улiтку 2007 року, але вони коштували дорого, пiд шiстсот баксiв, тож по десять доларiв на тиждень я складав би понад рiк. А коли тобi всього одинадцять з половиною (скоро дванадцять), цiлий рiк – це дуже довго.

Крiм того, мене приманювали тi старi барвистi палiтурки.


* * *

Рiздвяного ранку 2007 року, три роки по тому, як я почав працювати на мiстера Геррiгена, i за два роки до його смертi, пiд ялинкою для мене лежав единий пакуночок, i тато сказав, щоб я залишив його наостанок, доки вiн належним чином не помилуеться пейслевим жилетом, човганцями й брiаровою люлькою, котрi я йому наготував. Коли з ними розiбралися, я здер обгортку зi свого единого подарунка й заверещав вiд радостi, бо побачив те, чого весь час прагнув, – айфон, котрий умiв робити так багато всього, що поруч iз ним батькiв телефон у машинi здавався викопним.

Вiдтодi багато змiнилося. Тепер уже айфон, який батько подарував менi на Рiздво у 2007 роцi, став такою ж минувшиною, як спiльна телефонна лiнiя на п’ять родин, про котру вiн розказував менi в дитинствi. Вiдбулося стiльки змiн, стiльки проривiв – i то дуже швидко. У моему рiздвяному айфонi було всього шiстнадцять додаткiв, усi попередньо встановленi. Одним з них був «Ютьюб», бо тодi «Еппл» з «Ютьюбом» ще дружили (але це змiнилося). Інший називався «SMS» – то був примiтивний обмiн текстовими повiдомленнями (без емодзi – такого слова ще не з’явилося, – якщо ти не придумував iх сам). Був ще погодний додаток, що завжди помилявся. Але можна було дзвонити з пристрою настiльки компактного, що вiн носився в кишенi штанiв, а ще краще – на ньому був «Сафарi», який поеднував тебе iз зовнiшнiм свiтом. Коли ростеш у мiстечку без свiтлофорiв i з грунтовими дорогами, як-от Гарлоу, зовнiшнiй свiт – то дивне i спокусливе мiсце, якого хотiлося торкнутись, а телевiзор не мiг адекватно в цьому зарадити. Принаймнi менi хотiлося. Усе це було на вiдстанi простягнутого пальця, дяка AT&T i Стiву Джобсу.

Був там i ще один додаток, який змусив мене згадати про мiстера Геррiгена навiть того радiсного ранку. Дещо набагато крутiше за супутникове радiо в машинi. Принаймнi для таких, як вiн.

– Дякую, тату, – сказав я та обiйняв його. – Дякую-дякую-дякую!

– Тiльки не сиди в ньому постiйно. Цiни на дзвiнки хтозна-якi, тож я стежитиму.

– Вони скоро подешевшають, – сказав я.

У цьому я не помилився, i тато нiколи не дорiкав менi рахунками. Менi все одно не дуже було кому дзвонити, але я любив дивитися вiдео на ютьюбi (i тато теж), i менi подобалося ходити до свiту, котрий ми тодi позначали трьома буквами «w» – до всесвiтньоi мережi. Інодi я переглядав статтi у «Правдi» – не тому, що розумiв росiйську, а просто тому, що мiг.


* * *

Не минуло й двох мiсяцiв, я повернувся зi школи, вiдкрив поштову скриньку й знайшов конверт, пiдписаний менi старомодним почерком мiстера Геррiгена. То була моя листiвка до дня Святого Валентина. Я увiйшов у дiм, скинув книжки на стiл i розкрив конверт. Листiвка не була квiтчаста чи сентиментальна – у мiстера Геррiгена був iнакший стиль. На нiй був зображений чоловiк у смокiнгу, що стояв у полi квiтiв i вклонявся, тримаючи в руцi цилiндр. Усерединi був друкований напис: «Нехай рiк буде сповнений любов’ю i дружбою». А нижче дописано: «З найкращими побажаннями вiд мiстера Геррiгена». Чоловiк зняв капелюха i вклонявся: хороше побажання, нiчого шмаркливого. Отакий був мiстер Геррiген. Пригадуючи це, я дивуюся, чому вiн взагалi вважав день Святого Валентина гiдним листiвки.

У 2008 роцi на змiну однодоларовим бiлетикам «Удачливий чортик» прийшла «Соснова готiвка». На бiлетику було зображено шiсть сосен. Якщо пiд зчухраним захисним шаром знаходилося три однаковi числа, ти вигравав саме цю суму. Я зчухрав деревця й глипнув на числа. Спочатку подумав, що це помилка або якийсь жарт, хоч мiстер Геррiген i не був жартiвником. Я глянув ще раз, пробiгшись пальцями по вiдкритих числах, змiтаючи геть залишки того, що тато називав (неодмiнно закотивши очi) «срiблястим брудом». Числа не змiнювались. Може, я й засмiявся – цього не пам’ятаю, але добре пам’ятаю крик. Крик радостi.

Я вихопив з кишенi новий телефон (тепер завжди мав його при собi) й набрав «Трактори Пармело». Потрапив на Денiз, секретарку, i коли вона почула, який я задиханий, то спитала, що трапилося.

– Нiчого, нiчого, – сказав я. – Але менi треба просто зараз поговорити з татом.

– Гаразд, почекай трошки. – А тодi: – Ти наче дзвониш iз того боку Мiсяця, Крейгу.

– Я з мобiльного. – Боже, як я любив це говорити.

Денiз гмикнула.

– Тi штуки повнi радiацii. Я б собi нiколи такий не завела. Стривай.

Тато теж спитав, що сталося, бо я ранiше нiколи не дзвонив йому на роботу, навiть коли шкiльний автобус поiхав без мене.

– Тату, я отримав валентинського лотерейного бiлета вiд мiстера Геррiгена…

– Якщо ти дзвониш, аби розказати, що виграв десять доларiв, то мiг би й почекати, доки…

– Нi, татку, це великий приз! – Для однодоларових бiлетiв у тi часи так воно i було. – Я виграв три тисячi доларiв!

Тиша на лiнii. Я подумав, чи не обiрвалося з’еднання. У тi часи мобiльнi телефони, особливо новi, постiйно уривали дзвiнки. Хоч телефонну компанiю й називали «Матiнка Белл», вона не завжди була найкращою матiр’ю.

– Тату? Ти на зв’язку?

– Ага. Ти впевнений?

– Так! Я зараз на нього дивлюся! Три тисячi доларiв! Раз у верхньому ряду i двiчi в нижньому!

Ще одна довга пауза, а тодi я почув, як тато сказав комусь: «Здаеться, мiй малий виграв якiсь грошi». За мить вiн повернувся до мене.

– Поклади десь у безпечне мiсце, доки я повернусь.

– Куди?

– Давай, може, в коробку з-пiд цукру з комори?

– Точно, – сказав я. – Гаразд.

– Крейгу, там точно все правильно? Не хочеться, щоб ти засмучувався, тож перевiр ще раз.

Я перевiрив, переконаний у тому, що татiв сумнiв якось змiнить те, що я побачив, i принаймнi один з написiв «$ 3000» перетвориться на щось iнше. Але все лишилося на мiсцi.

Я сказав йому про це, i вiн засмiявся.

– Ну, тодi вiтаю. Сьогоднi йдемо до «Марселя», ти пригощаеш.

А тут засмiявся вже я. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь вiдчував таку чисту радiсть. Я мусив подзвонити комусь iще, тож набрав мiстера Геррiгена, котрий вiдповiв по своему луддитському стацiонарному телефону.

– Мiстере Геррiген, дякую за листiвку! І дякую за бiлет! Я…

– Ти дзвониш iз того свого гаджета? – спитав вiн. – Мабуть, так, бо я тебе ледве чую. Ти наче десь на iншому боцi Мiсяця.

– Мiстере Геррiген, я виграв великий приз! Три тисячi доларiв! Дуже вам дякую!

Запала тиша, але не така довга, як батькова, а коли вiн знову заговорив, то не перепитував, чи я не помилився. Не сумнiвався в менi.

– Тобi поталанило, – сказав вiн. – Вiтаю.

– Дякую!

– Прошу, але дякувати не обов’язково. Я iх купую рулонами. Розсилаю друзям i дiловим знайомим як таку собi… гм… вiзитку, можна сказати. І так уже багато рокiв. Один з них рано чи пiзно мав виграти.

– Тато змусить мене покласти бiльшу частину до банку. Думаю, що це правильно. Фонд на коледж добряче виросте.

– Якщо хочеш, дай iх менi, – сказав Геррiген. – Дозволь iх для тебе iнвестувати. Думаю, що можу гарантувати кращий прибуток, нiж банкiвський вiдсоток. – А тодi додав уже бiльше для себе, нiж для мене: – Щось дуже безпечне. Цей рiк для ринку буде не дуже добрим. На обрii вже видно хмари.

– Аякже! – Я подумав ще раз. – Ну, майже напевне. Треба поговорити з татом.

– Звiсно. Так i слiд. Скажи, що я також готовий гарантувати базову суму. Ти сьогоднi ще приходиш читати? Чи вiдкладеш цю справу, коли вже став заможною людиною?

– Аякже, менi тiльки треба повернутися додому ранiше за тата. Ми вечеряемо в ресторанi. – Я помовчав. – Хочете пiти з нами?

– Не сьогоднi, – сказав вiн не вагаючись. – Знаеш, ти мiг би взяти й розказати менi про все особисто, коли вже все одно приходиш. Але тобi дуже подобаеться той твiй гаджет, так? – Вiн не чекав вiдповiдi – вона була йому не потрiбна. – Що скажеш про iдею iнвестувати твое неочiкуване щастячко в акцii «Еппл»? Думаю, вони в майбутньому стануть доволi успiшними. Люди кажуть, цей айфон поховае блекберi. Уяви собi телефон, який копае могилу iншому. Коротше, не вiдповiдай зараз, а спочатку обговори все з батьком.

– Так i зроблю, – сказав я. – Я скоро прийду. Прибiжу.

– Молодiсть – прекрасна пора, – сказав мiстер Геррiген. – Шкода, що вона марнуеться на дiтей.

– Га?

– Багато хто казав таке, але Шоу висловив найкраще. Не зважай. Аякже, бiжи. Бiжи, наче тебе жене привид Дiкенса, бо саме його книжка на нас i чекае.


* * *

Я пробiг чотириста метрiв до будинку мiстера Геррiгена, а назад iшов поволi, i дорогою менi сяйнула iдея. Спосiб вiддячити йому, хоч вiн i сказав, що подяка не обов’язкова. За нашою шикарною вечерею в «Марселi» того вечора я розповiв татовi про те, як мiстер Геррiген запропонував iнвестувати мiй негаданий виграш, а також про iдею того, яким подарунком вiддячити. Я думав, що тато сумнiватиметься, i не помилився.

– Я абсолютно не проти того, щоб вiн iнвестував грошi. Щодо твоеi iдеi… ти ж знаеш, що вiн думае про такi речi. Вiн не просто найбагатший у Гарлоу – та що там, в усьому Мейнi, – але також единий, хто не дивиться телевiзор.

– У нього е лiфт, – сказав я. – І вiн ним користуеться.

– Користуеться, бо мусить. – Тодi тато усмiхнувся: – Але це твоi грошi, i якщо тобi хочеться витратити двадцять вiдсоткiв iз них саме так, я не заборонятиму. Коли вiн вiдмовиться, можеш вiддати менi.

– Ти справдi думаеш, що вiн вiдмовиться?

– Так.

– Тату, а чому вiн узагалi сюди переiхав? Ну, ми ж просто маленьке мiстечко. Ми нiде.

– Якби ж я знав. Спитай його якось. А зараз – як щодо десерту, марнотрате мiй?


* * *

Десь через мiсяць я пiднiс мiстеровi Геррiгену новий айфон. Я не пакував його – i тому, що не було нiякого свята, i тому, що знав, як йому подобаеться – без мiшури та брязкалець.

Вiн з видимим здивуванням перевернув коробку раз чи два в покручених артритом руках. А тодi простягнув рiч менi.

– Дякую, Крейгу, я цiную твiй намiр, але нi. Раджу вiддати його батьковi.

Я взяв коробку.

– Вiн i сказав, що ви так вiдповiсте.

Я був розчарований, але не здивований. І ще не готовий здаватися.

– Твiй батько – мудра людина. – Вiн нахилився вперед у крiслi й стиснув долонi мiж розведеними колiнами. – Крейгу, я рiдко даю поради i майже завжди тiльки дарма переводжу ними повiтря, але сьогоднi дам тобi одну. Генрi Торо казав, що не ми володiемо речами, а вони – нами. Кожен новий предмет: дiм, машину, телевiзор, модний телефон, як оцей, – ми мусимо нести на власних плечах. Пригадую, як Джейкоб Марлi казав Скруджу: «Це ланцюги, що iх я скував за життя». У мене нема телевiзора, бо коли б був, то я б його дивився, хоча майже всi передачi в ньому – то чистi нiсенiтницi. У мене нема радiо в будинку, тому що я б тодi його слухав, а менi ж тiльки й треба, що дрiбка кантрi, аби перебити монотоннiсть довгоi поiздки. Якби в мене було оце… – вiн вказав на коробку з телефоном, – то я, безперечно, використовував би його. Я отримую дванадцять перiодичних видань поштою, i вони мiстять усю iнформацiю, за якою менi треба стежити в дiловому свiтi, й про сумне становище справ у свiтi ширшому. – Вiн вiдхилився назад i зiтхнув. – Ну от. Я не тiльки дав пораду, а й виголосив цiлу промову. Похилий вiк дуже пiдступний.

– Можна показати вам одну штуку? Нi, двi.

Вiн видав менi один з тих поглядiв, котрими iнодi надiляв садiвника й хатню робiтницю, але до того дня нiколи не звертав на мене: такий пронизливий, скептичний i доволi неприемний. Через роки я зрозумiв, що то погляд проникливого цинiчного чоловiка, котрий вiрить, що вмiе зазирати вглиб бiльшостi людей, i не очiкуе знайти там нiчого хорошого.

– Це тiльки пiдтверджуе старе прислiв’я про те, що жодне добре дiло не лишаеться непокараним. Я потихеньку починаю жалкувати, що твiй бiлетик виграв. – Вiн знову зiтхнув. – Гаразд, давай, демонструй. Але ти мене не переконаеш.

Отримавши той погляд, такий вiдсторонений i холодний, я вже подумав був, що вiн правий. Що я таки вiддам телефон батьковi. Але коли я вже зайшов так далеко, то пiшов ще далi. Я спецiально переконався, щоб телефон був повнiстю заряджений i працював – ха-ха – як новенький. Я ввiмкнув його й показав на iконку в другому рядi. На нiй були ламанi лiнii, схожi на графiк кардiограми.

– Бачите оце?

– Так, i бачу, що там написано. Але менi не потрiбен звiт про ринок акцiй, Крейгу. Ти ж знаеш, я передплачую «Волл-стрiт Джорнал».

– Аякже, – погодився я, – але «Волл-стрiт Джорнал» такого не вмiе.

Я торкнувся iконки i вiдкрив додаток. З’явився iндекс Доу-Джонса. Я гадки не мав, що означають числа, але бачив, що вони коливаються. 14720 наросло до 14728, тодi впало до 14704, тодi пiдскочило до 14716. Очi мiстера Геррiгена розширилися. Рот махом розкрився. Його нiби хтось угрiв маракасом. Вiн узяв телефон i близько пiднiс до лиця. Тодi глянув на мене.

– Цi числа в реальному часi?

– Так, – сказав я. – Ну, думаю, вони можуть вiдставати на хвилину-двi, не знаю напевне. Вiн пiдтягуе iх з новоi телефонноi вежi в Моттонi. Нам пощастило, що вона так близько.

Вiн нахилився вперед. Куточкiв губ торкнулася мимовiльна усмiшка.

– Щоб я сказився. Це як тiкернi апарати, що стояли вдома у магнатiв.

– О, набагато краще, – сказав я. – Телеграфнi тiкери iнодi вiдставали на кiлька годин. Тато саме вчора про це розповiдав. Його заворожуе цей бiржовий додаток, вiн постiйно бере в мене телефон, щоб подивитися. Вiн розказував, що в 1929 роцi ринок акцiй так сильно обвалився через те, що чим бiльше люди торгували, тим сильнiше вiдставали тiкери.

– Вiн правий, – сказав мiстер Геррiген. – Усе зайшло надто далеко ранiше, нiж хтось устиг натиснути на гальма. Звiсно, штука на кшталт цiеi могла б насправдi прискорити розпродаж. Важко сказати, технологiя ще така нова.

Я чекав. Хотiв розповiсти йому бiльше, продати йому це – врештi-решт, я був просто пацаном, – але щось пiдказало, що правильнiше буде почекати. Вiн дивився на крихiтнi коливання Доу-Джонса. Здобував нову освiту просто на моiх очах.

– Але… – сказав вiн, не вiдриваючись вiд екрана.

– Але що, мiстере Геррiген?

– У руках того, хто насправдi знае ринок, щось подiбне могло б… мабуть, уже може… – Вiн затих i задумався. Тодi сказав: – Я мав би про це знати. Те, що я на пенсii, мене не виправдовуе.

– Ось iще дещо, – сказав я, не маючи терпiння чекати бiльше. – Усi тi журнали, що ви iх отримуете? «Ньюсвiк», «Файненшл Таймс», «Фордс»?

– «Форбс», – сказав вiн, i далi стежачи за екраном. Вiн нагадував мене самого в чотирирiчному вiцi, коли я тримав у руках чарiвну кулю з номером 8, отриману на день народження.

– Саме так. Можна менi телефон на хвилинку?

Вiн неохоче вiддав айфон, i я був майже впевнений, що таки впiймав його. Я радiв, але й трохи соромився цього. Наче бахнув ручну бiлочку по головi, коли вона пiдiйшла взяти з долонi горiшок.

Я запустив «Сафарi». Браузер тодi був набагато примiтивнiший, нiж сьогоднi, але працював нормально. Я вбив у пошуковий рядок «Гугла» «Волл-стрiт Джорнал», i за кiлька секунд вiдкрилася iхня головна сторiнка. Один iз заголовкiв повiдомляв: «“КАВОВА КОРОВА” СКОРОЧУЄ МЕРЕЖУ». Я показав його мiстеру Геррiгену.

Вiн глипнув на екран, а тодi взяв газету зi столика бiля крiсла, куди я поклав його пошту, коли зайшов. Глянув на першу сторiнку.

– Цього тут нема, – сказав вiн.

– Бо це вчорашне число, – сказав я. Я завжди виймав пошту з його скриньки, коли заходив, i «Джорнал» завжди був обгорнутий навколо решти всього i перетягнутий гумовою стрiчкою. – Ви отримуете iх iз запiзненням на день. Як i всi.

А у святкову пору часопис приходив i на два днi пiзнiше, iнодi й на три. Я мiг про це не згадувати – мiстер Геррiген сам постiйно бурчав про це в листопадi й груднi.

– Це сьогоднiшне? – спитав вiн, дивлячись на екран. А тодi, перевiривши дату вгорi сторiнки: – Так i е!

– Аякже, – сказав я. – Свiжi новини замiсть запрiлих, так?

– Тут пишеться, що е мапа вiддiлень, якi будуть закритi. Можеш показати менi, як ii побачити?

Вiн говорив з вiдвертою жадiбнiстю. Я трохи злякався. Вiн згадав про Скруджа i Марлi; я почувався наче Мiкi Маус у «Фантазii», коли той використав заклинання, якого не розумiв, щоб пробудити мiтли.

– Ви можете це зробити самi. Просто проведiть отак пальцем по екрану.

Я показав йому. Спершу вiн провiв надто рiзко, i його занесло хтозна-куди, але потiм вiн призвичаiвся. І то швидше за мого тата. Знайшов потрiбну сторiнку.

– Ти бач, – дивувався вiн. – Шiстсот крамниць! Бачиш, я ж тобi казав про тендiтнiсть оцих… – Вiн замовк, дивлячись на крихiтну мапу. – Пiвдень. Бiльшу частину закриють на пiвднi. Пiвдень – це показник, Крейгу, це майже завжди… Думаю, менi треба подзвонити в Нью-Йорк. Ринок скоро закриваеться.

Вiн почав пiдводитися. Його звичайний телефон був на iншому боцi кiмнати.

– Можна подзвонити i з цього, – сказав я. – Вiн здебiльшого для цього призначений. – Ну принаймнi так було тодi. Я торкнувся iконки з телефоном i викликав клавiатуру. – Просто наберiть потрiбний номер. Торкайтеся кнопок пальцем.

Вiн дивився на мене, i блакитнi очi блискали з-пiд кудлатих бiлих брiв.

– З нього можна дзвонити з наших закапелкiв?

– Ага, – сказав я. – Зв’язок шикарний завдяки новiй вежi. У вас чотири палички.

– Палички?

– Не зважайте, дзвонiть. Я залишу вас, щоб ви могли побалакати, а тодi просто помахайте менi з вiкна, коли…

– Нема потреби, це ненадовго, i приватнiсть менi не потрiбна.

Вiн обережно торкнувся цифр, нiби боявся спричинити вибух. А тодi так само обережно пiднiс айфон до вуха, поглядом шукаючи мого пiдтвердження. Я пiдбадьорливо кивнув. Вiн послухав, поговорив з кимось (спочатку надто голосно), а тодi, трохи почекавши, ще з кимось iншим. Тож я був особисто присутнiй при тому, як мiстер Геррiген розпродав усi своi акцii «Кавовоi корови», – при транзакцii, що дорiвнювала хтозна-скiльком тисячам доларiв.

Договоривши, вiн розiбрався, як повернутися на домашнiй екран. Звiдти знову вiдкрив «Сафарi».

– І «Форбс» тут е?

Я перевiрив. Не було.

– Але якщо ви шукаете статтю з «Форбс», про яку вже знаете, то ii, певно, можна знайти, бо хтось ii вже мав запостити.

– Запостити?

– Так, i якщо вам потрiбна про щось iнформацiя, «Сафарi» вмiе ii шукати. Треба просто загуглити. Дивiться.

Я пiдiйшов до його крiсла й забив у пошуковий рядок «Кавова корова». Телефон подумав, а тодi видав цiлий список знайдених збiгiв, а серед них – ту статтю з «Волл-стрiт Джорнал», через яку вiн дзвонив своему брокеровi.

– Ти дивись, – зачудовано сказав вiн. – Це iнтернет.

– Ну так, – сказав я, думаючи: «Ну ще б пак».

– Усесвiтня мережа.

– Ага.

– Котра iснуе вже скiльки?

«Ви маете знати це, – подумав я. – Ви великий бiзнесмен, ви повиннi знати таке навiть на пенсii, бо й досi цiкавитеся».

– Не знаю точно, скiльки вона iснуе, але люди сидять у нiй постiйно. Мiй тато, вчителi, полiцiя… та геть усi. – Бiльш пiдкреслено: – І вашi компанii теж, мiстере Геррiген.

– Ох, але ж вони вже не моi. Я таки трохи знаю, Крейгу, так само як трохи знаю про рiзнi телепередачi, хоч i не дивлюся телевiзор. У мене е схильнiсть пропускати в газетах i журналах статтi про технологii, тому що менi нецiкаво. От якби ти хотiв поговорити про боулiнг чи мережi розповсюдження кiнофiльмiв, то була б iнша рiч. Тут я тримаю руку на пульсi, так би мовити.

– Так, але хiба ж ви не бачите… цi компанii використовують технологii. І якщо ви iх не розумiтимете…

Я не знав, як закiнчити, принаймнi щоб не зайти за межi ввiчливостi, але вiн, здаеться, знав.

– …то буду вiдсталим. Ти це хотiв сказати?

– Мабуть, це неважливо, – сказав я. – Врештi-решт, ви ж на пенсii.

– Але я не хочу, щоб мене мали за дурня, – сказав вiн, i то доволi палко. – Думаеш, Чик Раффертi здивувався, коли я подзвонив i сказав йому продавати «Кавову корову»? Аж нiяк, тому що в нього, безперечно, вже кiлька iнших великих клiентiв подзвонили й сказали те саме. Дехто з них точно мав iнсайдерську iнформацiю. А iншим просто трапилося жити в Нью-Йорку чи Нью-Джерсi, де вони отримують «Джорнал» у той самий день, коли вiн вийшов. На вiдмiну вiд мене, що засiв у цьому божому краi.

Я знову задумався, чому вiн узагалi приiхав сюди (мiсцевих родичiв вiн точно не мав), але мить не видалась менi слушною, щоб питати.

– Можливо, я був зарозумiлий. – Вiн помiркував над цим, а тодi аж усмiхнувся. Я нiби побачив, як сонце пробиваеться крiзь щiльний хмарний покрив якогось холодного дня. – Я таки був зарозумiлий. – Вiн пiдняв айфон. – І я таки вiзьму його.

Першим, що менi хотiлося сказати, було «дякую», але це прозвучало б дивно. Тому я просто сказав:

– Добре. Я радий.

Вiн глянув на годинника «Сет Томас» на стiнi (а тодi, на мiй подив, перевiрив час ще й на айфонi).

– Чого б нам не прочитати сьогоднi один роздiл, коли ми вже витратили стiльки часу на розмову?

– Згода, – сказав я, хоча радо лишився б на довше i прочитав би два чи й три роздiли.

Ми пiдбиралися до закiнчення «Восьминога» одного дядька на iм’я Френк Норрiс, i менi не терпiлося дiзнатися, як усе розкрутиться. То був старомодний роман, але все одно повний захопливих штук.

Коли скорочений сеанс добiг кiнця, я полив хатнi квiти мiстера Геррiгена. Це завжди було моею останньою роботою дня, яку я виконував усього за кiлька хвилин. Пiдливаючи воду, я бачив, як вiн граеться з телефоном, вмикаючи й вимикаючи його.

– Коли я вже збираюся користуватися цiею штукою, то було б добре, якби ти показав менi, як це робиться, – сказав вiн. – Для початку, як зробити так, щоб воно не здохло. Я бачу, що рiвень заряду вже падае.

– У бiльшiй частинi ви розберетеся й самi, – сказав я. – Все доволi легко. А для заряджання в коробцi лежить дрiт. Просто ввiмкнiть його в розетку. Я можу показати кiлька iнших штук, якщо ви…

– Не сьогоднi, – сказав вiн. – Може, завтра.

– Добре.

– Але ще одне питання. Чому я змiг прочитати статтю про «Кавову корову» i подивитися на карту вiддiлень, якi пропонують закрити?

Першою вiдповiддю, що спала менi на думку, була вiдповiдь Едмунда Гiлларi про те, чому вiн лiзе на Еверест, про що ми читали в школi: «Бо вiн iснуе». Але ця вiдповiдь могла здатися йому нахабною – i певною мiрою такою й була.

– Я не розумiю.

– Справдi? Такий тямущий хлопець, як ти? Думай, Крейгу, думай. Я щойно безплатно прочитав те, за що люди платять добрi грошi. Навiть за цiнами пiдписки «Джорнал», що значно дешевше, нiж купувати його в кiоску, я плачу десь дев’яносто центiв за номер. А з оцим… – Вiн пiдняв телефон так, як тисячi дiтлахiв пiдiйматимуть своi на рок-концертах не так багато рокiв по тому. – Тепер ти розумiеш?

Коли вiн так усе описав, я зрозумiв, але не знав, що вiдповiсти. Усе звучало…

– Звучить по-дурному, га? – спитав вiн, зчитавши або мое обличчя, або думки. – Роздавати корисну iнформацiю – це суперечить усьому, що я розумiю про успiшне ведення справ.

– Може…

– Може що? Подiлися роздумами. Без сарказму. Ти явно знаеш про це бiльше за мене, тож розкажи, що думаеш.

Я подумав про ярмарок у Фрайбурзi, куди ми з татом iздили раз чи двiчi кожного жовтня. Зазвичай ми брали з собою мою подругу Марджi, що жила на нашiй вулицi. Ми з Марджi каталися на атракцiонах, а тодi всi втрьох iли смаженi тiстовички й солодкi сосиски, пiсля чого тато тягнув нас дивитися на новi трактори. Щоб дiстатися до сараiв з технiкою, треба було пройти повз велетенський намет з бiнго. Я розказав мiстеру Геррiгену, що перед тим наметом хлопець iз мiкрофоном завжди розповiдав народу, що перша гра безкоштовна.

Вiн зважив це.

– Приманка? Думаю, це якоюсь мiрою логiчно. Кажеш, що можна прочитати одну статтю чи, може, двi або три, а тодi воно… що? Не пускатиме тебе? Казатиме, що коли хочеш гратися далi, то треба заплатити?

– Нi, – визнав я. – Мабуть, тут не так, як у наметi бiнго, тому що можна дивитися скiльки хочеться. Принаймнi наскiльки я знаю.

– Але ж це скаженство. Роздавати безкоштовнi зразки – це одне, але роздавати всю крамницю… – Вiн пирхнув. – І там же навiть не було жодноi реклами, ти помiтив? А реклами – це величезний шмат прибутку газет i журналiв. Величезний.

Вiн узяв телефон i подивився на свое вiдбиття у тепер згаслому екранi, а тодi вiдклав його й глянув на мене з дивною, кислуватою усмiшкою.

– Можливо, ми зараз побачили страшенну помилку, Крейгу, якоi припустилися люди, що знаються на практичних аспектах такоi штуки – i можливих наслiдках – не краще за мене. Можливо, наближаеться економiчний землетрус. Може бути, що вiн уже стався. Землетрус, що змiнить те, як ми отримуемо iнформацiю, коли, звiдки, а отже – те, як ми дивимося на свiт. – Вiн помовчав. – І як з ним взаемодiемо.

– Я не встигаю за думкою, – сказав я.

– Подивися на все з такого боку. Якщо в тебе заведеться цуценя, ти навчиш його робити своi справи на вулицi, так?

– Так.

– А якби в тебе було не привчене до цього цуценя, ти ж не давав би йому ласощiв за те, що воно нагидило у вiтальнi?

– Звiсно, що нi, – сказав я.

Вiн кивнув.

– Бо так би ти привчав його до поведiнки, прямо протилежноi бажанiй. А коли мова про комерцiю, Крейгу, бiльшiсть людей схожа на тих цуценят, яких треба привчити до правильних манер.

Така концепцiя не подобалася менi тодi й не подобаеться зараз (я думаю, що принцип «покарання/винагорода» багато говорить про те, як мiстер Геррiген нажив свiй статок), але я змовчав. Я побачив його по-новому. Вiн був наче старий дослiдник у новiй експедицii, i його розповiдi заворожували. І я не думаю, що вiн по-справжньому намагався мене чогось навчити. Вiн вчився сам, i, як на людину на дев’ятому десятку, вчився швидко.

– Безкоштовнi зразки – це добре, але коли видаеш людям надто багато безкоштовного, нехай то буде одяг чи iнформацiя, надалi вони вже чекатимуть саме цього. Як цуценята, що гидять на пiдлогу, а тодi дивляться тобi в очi й думають: «Це ти привчив мене до цього». Якби я був на мiсцi «Волл-стрiт Джорнал», чи «Таймс», чи навiть клятого «Рiдерз Дайджеста»… мене б ця штукенцiя злякала. – Вiн знову пiдiбрав айфон. Здавалося, вiн не може вiд нього вiдiрватися. – Тут наче прорвало магiстраль водогону, тiльки з неi б’е не вода, а iнформацiя. Я думав, що йдеться про простий телефон, але тепер розумiю… або починаю розумiти…

Вiн похитав головою, нiби щоб у нiй прояснилося.

– Крейгу, а що, як хтось iз захищеною iнформацiею про новi лiки вирiшить викласти отак результати дослiджень, де iх зможе прочитати весь свiт? Це коштуватиме «Апджойну» чи «Юнiхему» мiльйони доларiв. Або, скажiмо, якийсь невдоволений персонаж вирiшить видати державнi таемницi?

– Хiба iх не арештують?

– Можливо. Мабуть. Але зубну пасту до тюбика не повернеш, як то кажуть… ой-ой-ой. Ну, не зважай. Бiжи краще додому, бо спiзнишся на вечерю.

– Уже йду.

– Ще раз дякую за подарунок. Мабуть, я не сильно ним користуватимусь, але збираюся добре про нього подумати. Тобто настiльки добре, наскiльки зможу. Моi мiзки вже не такi меткi, як колись.

– Менi здаеться, й досi доволi меткi, – сказав я, i то не тому, що намагався пiдлеститися. А й справдi: чому поруч iз новинами й вiдео на ютьюбi не було реклами? Людям же довелось би на неi дивитися, хiба нi? – Крiм того, мiй тато завжди каже, що головне – це добрий намiр.

– Цей афоризм частiше звучить, нiж до нього прислухаються, – сказав вiн, а коли побачив мiй спантеличений вираз, додав: – Не зважай. Побачимося завтра, Крейгу.


* * *

Дорогою додому з пагорба я копав ногою купки останнього в тому роцi снiгу й думав над його словами про те, що iнтернет – це наче труба водогону, з якоi замiсть води порскае iнформацiя. Це було справедливо й про татiв ноутбук, i про комп’ютери в школi, i про iхнiх побратимiв по всiй краiнi. Та й, по правдi, у всьому свiтi. Хоч айфон ще був таким новим для мiстера Геррiгена, що вiн ледве розiбрався, як його увiмкнути, старий уже розумiв потребу залатати прорив у трубi, якщо дiловий свiт – принаймнi як вiн його розумiв – хотiв i надалi працювати так, як завжди. Не впевнений, але думаю, що вiн передбачив пейволи за рiк чи два до самоi появи такого термiна. Я тодi точно про них не знав – не бiльше, нiж про те, як обiйти зашитi обмеження, що пiзнiше стане вiдомим пiд назвою «джейлбрейк». Потiм пейволи з’явились, але на той час люди справдi звикли отримувати все задарма i з огидою дивилися на пропозицiю почати платити. Люди, що впиралися в пейвол «Нью-Йорк Таймс», просто йшли на сайти CNN чи «Гаффiнгтон Пост» (зазвичай ще й пахкаючи парою вiд образи), хоч тi й поступалися якiстю журналiстики (звiсно, якщо ви насправдi не хотiли дiзнатися про тренд вуличноi моди, вiдомий пiд назвою «сайдбуб»). Мiстер Геррiген був щодо цього абсолютно правий.

Повечерявши того дня, помивши та поскладавши тарiлки, тато розкрив на столi ноутбук.

– Я знайшов дещо нове, – сказав вiн. – Сайт називаеться previews.com, i там можна подивитись анонси рiзних фiльмiв.

– Справдi? Гайда дивитися!

І наступнi пiв години ми дивилися трейлери фiльмiв, за котрими ранiше треба було йти на якийсь сеанс до кiнотеатру.

Якби мiстер Геррiген знав, то повиривав би на собi волосся. Скiльки там його лишилося.


* * *

Ідучи додому вiд мiстера Геррiгена в березнi 2008 року, я був упевнений, що вiн точно помилявся щодо одного. «Мабуть, я не сильно ним користуватимуся», – сказав вiн, але я помiтив той вираз на обличчi, коли вiн дивився на карту «Кавових корiв», якi мали закрити. І як легко вiн скористався тим-таки телефоном, щоб подзвонити комусь у Нью-Йорк (як я дiзнався пiзнiше, своему юристу й управителю, а не брокеру).

Я мав рацiю. Мiстер Геррiген добряче користувався тим телефоном. Вiн був наче стара дiва, котра наважилася скуштувати брендi пiсля шiстдесяти рокiв непитущостi й стала тихою алкоголiчкою за якихось два тижнi. Дуже скоро айфон уже завжди лежав на столику бiля його улюбленого крiсла, коли я приходив по обiдi. Бог знае, скiльком людям вiн дзвонив, але мене точно набирав чи не щовечора, коли хотiв спитати те чи се про властивостi свого нового надбання. Одного разу вiн сказав, що телефон схожий на старомодний письмовий стiл, повний маленьких шухлядок та гнiздечок, якi легко не помiтити.

Вiн знайшов бiльшiсть шухлядок i гнiздечок самотужки (спираючись на численнi джерела в iнтернетi), але на початку я йому допомагав – можна сказати, сприяв його освiтi. Коли вiн сказав, що його дратуе метушлива ксилофонна мелодiя, котра вмикалася щоразу, як йому хтось дзвонив, я змiнив ii на уривок з пiснi Теммi Вайнет «Тримайся свого чоловiка». Мiстер Геррiген був у захватi. Я показав, як перевести телефон у тихий режим, щоб той не турбував його пiд час денноi дрiмоти, як ставити будильник i як записати повiдомлення на випадок, коли йому не хотiтиметься вiдповiдати. (Його автовiдповiдач був взiрцем стислостi: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пiзнiше, якщо це здасться доречним».) Вiн почав висмикувати дрiт стацiонарного телефона, коли лягав поспати вдень, i я дедалi частiше помiчав, що вiн не вмикае його назад. Вiн присилав менi текстовi повiдомлення, котрi десять рокiв тому називалися «миттевими». Вiн фотографував гриби в полi позаду будинку й пересилав електронною поштою, щоб iдентифiкувати. Робив якiсь помiтки в «Записнику» й знаходив вiдео виступiв улюблених виконавцiв кантрi.

– Я вранцi перевiв цiлу годину чудового лiтнього свiтлового дня, дивлячись виступ Джорджа Джонса, – сказав вiн менi пiзнiше того року з сумiшшю сорому i якоiсь чудернацькоi гордостi.

Я спитав, чого вiн не вiзьме й не купить собi ноутбук. Вiн би тодi змiг робити все, чого навчився на телефонi, на бiльшому екранi й бачив би Портера Вегонера в усiй його ювелiрнiй красi. Мiстер Геррiген тiльки похитав головою i засмiявся.

– Згинь, сатано. Ти наче навчив мене курити марихуану й насолоджуватися нею, а тепер кажеш: «Якщо сподобалася травичка, то героiн тобi точно зайде». Не думаю, Крейгу. Менi цього досить.

І вiн приязно поплескав по телефону, наче то була яка маленька заснула тваринка. Наприклад, цуценя, котре нарештi привчилося робити своi справи надворi.


* * *

Восени 2008 року ми читали «Загнаних коней стрiляють, чи не так?», й одного дня мiстер Геррiген оголосив раннiй фiнiш (сказавши, що всi тi танцювальнi марафони дуже виснажливi), i ми пiшли на кухню, де мiсiс Гроген залишила тарiлку вiвсяного печива. Мiстер Геррiген повiльно ступав, спираючись на палицi. Я йшов позаду, сподiваючись, що встигну його пiдхопити, якщо вiн падатиме.

Вiн присiв, крехнувши й скривившись, i взяв одне печиво.

– Золото, а не Една, – сказав вiн. – Люблю iх, вони завжди наводять у моiх кишках лад. Наллеш нам по склянцi молока, га, Крейгу?

Я заходився наливати й знову згадав про питання, яке постiйно забував поставити.

– Мiстере Геррiген, а чому ви переiхали сюди? Ви ж могли б жити будь-де.

Вiн узяв молоко й пiдняв його, нiби тостуючи, як завжди, i я повторив жест – як завжди.

– А ти б де жив, Крейгу? Якби, скажiмо, мiг жити будь-де?

– Може, в Лос-Анджелесi, де знiмають кiно. Мабуть, зачепився б за роботу вантажника обладнання, а тодi просунувся б вище. – А тодi я розповiв йому велику таемницю: – Може, я мiг би писати сценарii.

Я подумав, чи вiн не засмiеться, але нi.

– Ну, хтось же мусить iх писати, то чом би й не ти? І ти нiколи не сумував би за домом? Не хотiв би побачитися з батьком чи покласти квiти на материну могилу?

– О, я б повертався, – сказав я, але питання – i згадка про матiр – мене спантеличили.

– Я хотiв почати з нового, чистого аркуша, – сказав мiстер Геррiген. – Як той, хто прожив усеньке життя в мiстi (я вирiс у Бруклiнi, до того як вiн став… не знаю, такою собi хатньою рослиною), на останнi своi роки хотiв вибратися в сiльську мiсцевiсть, але не в туристичну, як ото Кемден, чи Кастiн, чи Бар-Гарбор. Я хотiв мiсця, де дороги й досi грунтовi.

– Ну, – сказав я, – тодi ви точно вгадали.

Вiн засмiявся i взяв ще печива.

– Знаеш, я подумував про обидвi Дакоти… i Небраску… але нарештi вирiшив, що то було б занадто. Я доручив помiчниковi принести менi фотографii багатьох мiстечок у Мейнi, Нью-Гемпширi й Вермонтi, а зупинився на цьому. Через пагорб. Звiдси видно на всi боки, але цi картини не винятковi. Виняткове може приманити туристiв, а цього менi якраз не хотiлося. Менi тут подобаеться. Подобаеться спокiй, подобаються сусiди, подобаешся ти, Крейгу.

Це мене ощасливило.

– Є й ще дещо. Я не знаю, скiльки ти читав про мiй трудовий шлях, але коли таки читав або читатимеш у майбутньому, то побачиш: багато хто вважае, що я не добирав засобiв, коли пнувся вгору тим, що заздрiснi й iнтелектуально нетямущi люди називають «драбиною успiху». Така думка не абсолютно хибна. Я вiльно визнаю, що нажив ворогiв. Бiзнес – вiн як футбол, Крейгу. Якщо для того, щоб занести м’яч за лiнiю, треба збити когось iз нiг, то саме так i роби, iнакше нащо ти взагалi вдягав форму i виходив на бiсове поле. Але коли гру завершено – як оце мою, хоч я й тримаю руку на пульсi, – ти знiмаеш форму i йдеш додому. Тепер мiй дiм тут. Це непримiтний куточок Америки, з единою крамничкою i школою, котру, я вiдчуваю, скоро закриють. До мене вже не «заскакують випити по однiй». Менi не треба ходити на дiловi обiди з людьми, котрим завжди, завжди чогось вiд мене треба. Мене не запрошують посидiти на зборах наглядовоi ради. Не треба ходити на благодiйнi заходи, вiд яких менi нудно до сказу, i не треба вставати о п’ятiй ранку пiд звуки смiттевозiв, що навантажуються з бакiв Вiсiмдесят Першоi вулицi. Мене й поховають тут, на В’язовому кладовищi, мiж ветеранами Громадянськоi вiйни, i менi не доведеться козиряти своiм становищем чи давати хабара якомусь наглядачу за могилами заради хорошого мiсця. Так стало зрозумiлiше?

І так, i нi. Вiн був для мене таемницею, до самого кiнця й пiзнiше. Але, мабуть, воно так завжди. Я думаю, що ми здебiльшого живемо самi. Чи з власного вибору, як вiн, чи просто тому, що так у свiтi заведено.

– Начебто, – сказав я. – Принаймнi ви не поiхали до Пiвнiчноi Дакоти. Я з цього радий.

Вiн усмiхнувся.

– Я теж. Вiзьми собi печива на дорогу й переказуй вiтання батьковi.


* * *

Дедалi менша податкова база не могла й надалi пiдтримувати нашу маленьку, на шiсть класних кiмнат, школу в Гарлоу, тож вона справдi закрилася в червнi 2009 року, i передi мною постала перспектива ходити у восьмий клас на iншому боцi рiчки Андроскоггiн, в Гейтс-Фолз, разом iз сiмдесятьма однолiтками замiсть дванадцятьох. Того лiта я вперше поцiлував дiвчину – не Марджi, а ii найкращу подругу, Регiну. А ще того лiта помер мiстер Геррiген. Його знайшов я.

Я знав, що йому дедалi важче пересуватись, i знав, що вiн частiше задихуеться, а iнодi тягне кисень iз балона, котрий вiн тепер тримав бiля улюбленого крiсла; але окрiм цих особливостей, якi я просто сприйняв за належнi, жодних застережень не було. Попереднiй день минув звичайнiсiнько. Я прочитав пару роздiлiв з «Мактiга» (спитав, чи можемо ми прочитати ще якусь книжку Френка Норрiса, i мiстер Геррiген не заперечував) та полив квiти, а мiстер Геррiген тим часом передивлявся електронну пошту.

Тодi вiн пiдвiв на мене погляд i сказав:

– Люди потроху добирають.

– Що добирають?

Вiн пiдняв телефон.

– Добирають, що це таке. Що вiн насправдi значить. Що вiн може робити. Архiмед сказав: «Дайте менi досить довгий важiль, i я переверну весь свiт». Оце i е той важiль.

– Круто, – сказав я.

– Я щойно видалив три реклами рiзних продуктiв i майже десяток листiв з полiтичною агiтацiею. Не маю сумнiву, що моя електронна адреса гуляе скрiзь, а також що журнали продають адреси своiх пiдписникiв.

– Добре, що вони не знають, хто ви, – сказав я.

Псевдонiм мiстера Геррiгена в електроннiй поштi (йому дуже подобалося мати псевдонiм) був корольпiрат1.

– Якщо хтось стежить за iсторiею моiх пошукiв, то iм i не треба знати. Вони й так зможуть дiзнатися про моi iнтереси й пiд’iхати до мене на вiдповiднiй козi. Мое iм’я iм нiчого не дае. А моi iнтереси – дають.

– Так, спам набридае, – сказав я й пiшов на кухню злити воду з лiйки i поставити ii в сiнях.

Коли я повернувся, мiстер Геррiген притискав кисневу маску до рота й носа i глибоко дихав.

– Це ви взяли у свого лiкаря? – спитав я. – Вiн, тее, прописав вам оце?

Мiстер Геррiген опустив маску й сказав:

– У мене немае лiкаря. Чоловiки за вiсiмдесят можуть iсти стiльки рагу з просоленою яловичиною, скiльки iм заманеться, i iм уже не потрiбнi лiкарi, якщо в них нема раку. А от тодi лiкар стае в пригодi, бо може виписати знеболювальне. – Вiн думав про щось iнше. – Що скажеш про «Амазон», Крейгу? Не рiчку Амазонку, а компанiю.

Тато iнодi купував щось на «Амазонi», але я не дуже про нього думав. Я сказав про це мiстеровi Геррiгену i поцiкавився, чому вiн питае.

Вiн вказав на примiрник «Мактiга» з серii «Сучасна бiблiотека».

– Оце прийшло з «Амазону». Я замовив ii з телефона за допомогою кредитки. Ця компанiя колись продавала тiльки книжки. По правдi, була трохи бiльшою за кооператив «Мама i тато», але скоро може стати найбiльшою i наймогутнiшою корпорацiею Америки. Їхнiй логотип з усмiшкою стане таким же повсюдним, як емблема «шевроле» чи оце-о на наших телефонах. – Вiн пiдняв свiй, показуючи менi надкушене яблуко. – Чи набридливий спам? Так. Чи стае вiн тарганом американськоi торгiвлi, що плодиться й скрiзь заводиться? Так. Тому що спам працюе, Крейгу. Вiн тягне плуг. У не дуже далекому майбутньому спам зможе вирiшувати долю виборiв. Якби я був молодшим, то взяв би це нове джерело прибуткiв за одне мiсце… – вiн стис долоню. Через артрит вiн змiг звести пальцi лиш у слабеньку подобу кулака, але я зрозумiв суть, – …i стиснув би.

У мiстера Геррiгена зробився такий погляд, який я iнодi бачив у нього i через який радiв, що я не в його чорному списку.

– Та ви ще хтозна-скiльки рокiв пробудете з нами, – сказав я, блаженно не вiдаючи того, що то наша остання розмова.

– Може, так, може, нi, але я знову скажу тобi, який я радий, що ти переконав мене залишити його собi. Вiн дав менi про що подумати. А коли я ночами не можу заснути, вiн стае менi хорошим товаришем.

– Я теж радий, – сказав я, i так i було. – Треба йти. Побачимося завтра, мiстере Геррiген.

І я його таки побачив, але вiн мене – нi.


* * *

Як завжди, я ввiйшов до будинку через сiни й погукав:

– Мiстере Геррiген, я прийшов!

Вiдповiдi не було. Я вирiшив, що вiн, певно, у ваннiй. Я дуже сподiвався, що вiн там не впав, бо того дня у мiсiс Гроген був вихiдний. Увiйшовши до вiтальнi й побачивши, що вiн сидить у своему крiслi – кисневий балон на пiдлозi, айфон i «Мактiг» на столику поруч, – я розслабився. Тiльки його пiдборiддя лежало на грудях, i вiн перехилився на один бiк. Нiби заснув. Коли так, то вiн уперше зробив це так пiзно пополуднi. Зазвичай вiн дрiмав годинку пiсля обiду, а на той час, як я приходив, уже був геть ясноокий i пишнохвостий.

Я пiдступив ближче й побачив, що його очi не повнiстю заплющенi. З-пiд повiк виднiлася нижня дуга райдужки, але ii блакить уже не була такою рiзкою, а бiльше iмлистою, вицвiлою. Я вiдчув страх.

– Мiстере Геррiген?

Нiчого. Покрученi пальцi ледве зчепленi на колiнi. Одна з палиць i досi спиралася на стiну, але друга лежала на пiдлозi, нiби вiн був потягнувся по неi й перекинув. Я зрозумiв, що чую мiрне шипiння кисневоi маски, але не тихе сопiння його дихання – звук, до якого я так звик, що вже майже не помiчав його.

– Мiстере Геррiген, що з вами?

Я пiдiйшов ще на кiлька крокiв i простягнув руку, щоб потрусити за плече й розбудити, але зразу прибрав ii. Я до того нiколи не бачив мертвоi людини, але подумав, що, мабуть, ось вiн, перший раз. Знову простягнув до нього руку i цього разу не сахнувся. Я взяв його за плече (страшенно кiстляве пiд сорочкою) i трусонув.

– Мiстере Геррiген, прокиньтеся!

Одна рука впала з колiна й повисла мiж ногами. Вiн ще сильнiше перехилився набiк. Я побачив мiж губами жовтi пеньки зубiв, але вважав, що, перш нiж когось кликати, мушу точно переконатися, що вiн не просто знепритомнiв. У мене був не дуже чiткий, але яскравий спогад про те, як мати читала менi казку про хлопчика, що кричав «Вовк!».

На занiмiлих ногах пiшов я до загальноi вбиральнi, котру мiс Гроген називала дамською кiмнатою, i повернувся з ручним люстерком, що стояло в мiстера Геррiгена на полицi. Я пiднiс його до рота i носа. Поверхню не затуманив жоден теплий видих. Тодi я й дiзнався напевне (хоча, згадуючи зараз, я майже впевнений, що по-справжньому зрозумiв ще тодi, коли ота рука впала й повисла мiж колiнами). Я був у вiтальнi з мерцем. А як вiн простягне руку i вхопить мене? Звiсно, вiн би такого не зробив, я йому подобався, але я пригадав той вираз очей, коли вiн сказав (тiльки вчора!), що коли був би молодшим, то взяв би це нове джерело прибуткiв за одне мiсце i стиснув би. І як вiн зiгнув пальцi в кулак, щоб наочно все продемонструвати.

«Ти побачиш: багато хто вважае, що я не добирав засобiв», – сказав вiн.

Мертвi не махають руками й не хапають нiкого, хiба що у фiльмах жахiв, – я це знав. Мертвi не мають жорстокостi, не мають нiчого, але я вiдступив i не зводив з нього очей, поки дiставав телефон з кишенi й дзвонив батьковi.

Тато сказав, що я, мабуть, не помилився, але вiн про всяк випадок викличе швидку. Чи знаю я, хто лiкар мiстера Геррiгена? Я сказав, що лiкаря той не мав (а одного погляду на його зуби було достатньо, аби переконатися, що не мав вiн i дантиста). Я сказав, що дочекаюся швидкоi, i так i зробив. Але надворi. Перш нiж пiти, я подумав про руку, що звисала мiж ногами, й про те, чи не повернути ii на колiна. І майже зробив це, але кiнець кiнцем не змiг змусити себе торкнутися ii. Вона була б холодна.

Натомiсть я взяв його айфон. То не була крадiжка. Думаю, що то був смуток, бо мене почало накривати вiдчуття втрати. Я хотiв мати щось вiд нього. Щось значуще.


* * *

Думаю, то був найбiльший похорон, що проходив у нашiй церквi. І найдовший кортеж, який пiд’iхав до цвинтаря, – утворений здебiльшого орендованими машинами. Звiсно, мiсцевi теж прийшли, серед них Пiт Боствiк, садiвник, i Роннi Смiтс, котрий виконав бiльшiсть робiт у будинку (i котрий, я впевнений, розжився на цьому), i мiсiс Гроген, що пiдтримувала в домi порядок. Та й iншi жителi прийшли, тому що його в Гарлоу любили, але бiльшiсть жалiбникiв (якщо вони справдi вiдчували жаль, а не просто приiхали пересвiдчитися, що мiстер Геррiген дiйсно помер) були дiловi люди з Нью-Йорка. Родини не було. Геть нiкого, нуль, зеро. Жодноi тобi племiнницi чи троюрiдного брата. Вiн нi разу не одружився, не мав дiтей – мабуть, одна з причин, з яких тато спершу пiдозрiливо ставився до моiх вiдвiдин будинку на пагорбi, – а решту пережив. Ось чому його знайшов пацан, що мешкав далi вулицею й котрому вiн платив, щоб той приходив i читав йому книжки.


* * *

Мiстер Геррiген, певно, знав, що його остання година мала скоро збiгти, бо залишив на столi в кабiнетi списаний вiд руки аркуш, в котрому детально описав, як саме хотiв би, щоб його провели в останню путь. Усе було доволi просто. Похоронне бюро «Хей i Пiбодi» отримало фiнансовий внесок ще в 2004 роцi – достатньо, щоб про все подбати й отримати дещо зверху. Поминок або годин для публiчного прощання не передбачалось, але вiн хотiв, щоб його «пристойно причепурили за можливостi» й церемонiя пройшла з вiдкритою труною.

Службу мав провести преподобний Мунi, а я повинен був прочитати з четвертого роздiлу Послання до Ефесян: «І будьте одне до одного ласкавi та милостивi, i прощайте одне одному, як Бог через Христа простив вам». Я бачив, як кiлька дiлових типiв на цих словах обмiнялися поглядами, нiби до них мiстер Геррiген був не надто ласкавий та й прощати не дуже збирався.

Вiн вибрав три гiмни: «Лишись зi мною», «Старий мiцний хрест» i «У Саду». Хотiв, щоб проповiдь преподобного Мунi тривала не бiльше десяти хвилин, i преподобний упорався за вiсiм, випередивши графiк i, як я розумiю, встановивши особистий рекорд. Загалом, преподобний просто перелiчив те, що мiстер Геррiген зробив для Гарлоу, наприклад, заплатив за реставрацiю Будинку асоцiацii фермерiв та ремонт критого мосту через Роял-рiвер. Вiн також сприяв тому, що коштiв на громадський басейн було зiбрано набагато бiльше, нiж планувалося, сказав преподобний, але вiдмовився вiд здобутого таким вчинком права дати басейну свое iм’я.

Преподобний не сказав чому, але я знав. Мiстер Геррiген казав, що дозволяти називати речi твоiм iменем не тiльки абсурдно, але недостойно й ефемерно. Через п’ятдесят рокiв, сказав вiн, або навiть через двадцять ти станеш просто iменем на табличцi, на яке нiхто не звертатиме уваги.

Щойно сповнивши обов’язок читця Письма, я сiв у передньому ряду коло тата i подивився на труну, обставлену в головах i в ногах вазами з лiлiями. Нiс мiстера Геррiгена стирчав угору, наче вiтрило корабля. Я наказав собi не дивитися на нього, не думати про те, як це смiшно чи страшно (чи те й iнше заразом), але пригадати, яким вiн був. Порада хороша, проте очi постiйно зверталися туди.

Скiнчивши коротку промову, преподобний пiднiс руку й благословив присутнiх жалiбникiв. І мовив:

– Тi, хто хотiв би сказати останне слово прощання, тепер можуть пiдiйти до труни.

Зашелестiв одяг, забурмотiли голоси – люди вставали. Вiрджинiя Гетлен почала дуже тихо грати на органi, i я усвiдомив – дивне вiдчуття, котрого я не змiг назвати, але через багато рокiв iдентифiкував як сюрреальнiсть, – що то було попурi з пiсень кантрi, яке включало «Крила голуба» Ферлiна Гаскi, «Я спiвав Дiксi» Двайта Йоукема i, звiсно, «Тримайся свого чоловiка». Тож мiстер Геррiген навiть залишив вказiвки щодо музики для прощання, i я подумав: «От i правильно». Утворилася черга, мiсцевi в спортивних пiджаках i легких лiтнiх штанях перемiшалися з нью-йоркськими гостями в костюмах i вишуканому взуттi.

– Як ти, Крейгу? – пробурмотiв тато. – Хочеш глянути востанне, чи тобi й так добре?

Я хотiв бiльшого, але не мiг йому розказати. Як i не мiг розповiсти йому, як почувався. Тепер я все усвiдомив. Це сталося не тодi, коли я читав Письмо, бо я стiльки всього читав для нього ранiше, а коли сидiв i дивився, як стирчить догори його нiс. До мене дiйшло, що його труна – це корабель, який понесе його в останню мандрiвку, понесе в темряву. Менi хотiлося плакати, i я таки поплакав, але пiзнiше, на самотi. Зовсiм не хотiлося робити це тут, серед незнайомцiв.

– Так, але я хочу бути в кiнцi черги. Хочу бути останнiм.

Тато, Боже його благослови, не спитав мене чому. Вiн просто стис мое плече i став до черги. Я повернувся до вестибюля, почуваючись трохи незручно в спортивному пiджаку, котрий став тiснуватим у плечах, бо я нарештi почав рости. Коли кiнець черги просунувся до середини головного проходу i я переконався, що до неi вже нiхто не пiдiйде, я став позаду пари чоловiкiв у костюмах, котрi приглушеними голосами балакали про – що б ви думали? – акцii «Амазону».

На той час, як я пiдiйшов до труни, музика вже затихла. Кафедра стояла порожня. Вiрджинiя Гетлен, певно, вислизнула надвiр перекурити, а преподобний мав бути в ризницi, перевдягатися й причiсувати залишки волосся. У вестибюлi було кiлька людей, що стиха бурмотiли мiж собою, але в самiй церквi лишилися тiльки я i мiстер Геррiген, як бувало стiльки разiв у його великому будинку на пагорбi, з якого вiдкривалися хорошi, але не туристичнi краевиди.

На ньому був вугiльно-сiрий костюм, якого я нiколи не бачив. У похоронному бюро його трохи пiдрум’янили, щоб вiн мав здоровий вигляд, от тiльки здоровi люди не лежать у трунi з заплющеними очима, а променi денного свiтла не освiтлюють востанне iхнi мертвi обличчя, перш нiж iх навiчно розмiстять пiд землею. Руки були складенi, i я пригадав, як вони лежали, коли я ввiйшов до його вiтальнi лиш кiлька днiв тому. Вiн скидався на ляльку в натуральну величину, i я не мiг стерпiти такого вигляду, не мав бажання затримуватись. Хотiлося свiжого повiтря. Хотiлося бути з батьком. Хотiлося повернутися додому. Але спершу я мусив дещо зробити – i то просто зараз, бо преподобний Мунi мiг повернутися з ризницi будь-якоi митi.

Я полiз у внутрiшню кишеню свого спортивного пiджака й видобув телефон мiстера Геррiгена. Коли я був з ним востанне – тобто з живим, а не зi скособоченим у крiслi чи схожим на ляльку в дорогiй коробцi, – вiн сказав: радий з того, що я переконав його залишити собi телефон. Сказав, що той стае йому за доброго товариша, коли не спиться вночi. Телефон був захищений паролем (я вже казав, що коли щось захоплювало його цiкавiсть, вiн швидко вчився), але я знав той пароль: пiрат1. Я ввiмкнув телефон увечерi напередоднi похорону й вiдкрив нотатки, бо хотiв залишити йому повiдомлення.

Я подумав, чи не сказати, що люблю його, але це було б неправильно. Вiн менi, безперечно, подобався, але я також трохи його остерiгався. І не думаю, що й вiн мене любив. Не думаю, що мiстер Геррiген коли-небудь любив когось, окрiм хiба що матерi, яка виростила його пiсля того, як батько iх покинув (я таки провiв свое дослiдження). Врештi-решт, моя записка була такою: «Для мене було честю працювати на вас. Дякую за листiвки й лотерейнi бiлети. Я сумуватиму».

Я пiдняв вилогу його пiджака, намагаючись не торкнутися поверхнi бездиханних грудей пiд хрусткою бiлою сорочкою… але таки провiв по них кiсточками пальцiв – i ще й по цей день вiдчуваю той дотик. Груди були твердi, мов дерево. Я запхнув телефон до внутрiшньоi кишенi, а тодi вiдступив. І то дуже вчасно, бо преподобний Мунi саме вийшов з бокових дверей, поправляючи краватку.

– Прощаешся, Крейгу?

– Так.

– Добре. Це правильно. – Вiн обiйняв мене за плечi й повiв вiд труни. – Я впевнений, що вашим з ним стосункам багато хто позаздрив би. А тепер чом би тобi не пiти до батька надвiр? І коли будеш такий ласкавий, скажи мiстеру Раффертi й iншим, хто нестиме труну, що ми будемо готовi за кiлька хвилин.

У дверях ризницi з’явився iнший чоловiк. Вiн зчепив руки перед собою, а одного погляду на його чорний костюм iз бiлою гвоздикою було досить, щоб упiзнати в ньому представника похоронного бюро. Мабуть, вiн мусив закрити кришку труни й пересвiдчитися, що вона щiльно сiла. Я побачив його, i мене охопив такий жах перед смертю, що я був радий вийти звiдти на сонце. Я не сказав татовi, щоб вiн мене обiйняв, але вiн, певно, й сам це побачив, бо оповив мене двома руками.

«Не помирай, – подумав я. – Будь ласка, тату, не помирай».


* * *

Служба на В’язовому кладовищi була краща, тому що коротша i тому що надворi. Управитель мiстера Геррiгена, Чарльз Раффертi на прiзвисько «Чик», коротко промовив про фiлантропiчнi вчинки свого клiента, а тодi видобув iз людей трохи смiху, коли розповiв, як йому, Раффертi, доводилося миритися з «сумнiвними музичними вподобаннями» мiстера Геррiгена. То був единий людяний штрих, на який Раффертi спромiгся. Вiн сказав, що працював «на мiстера Геррiгена i з ним» тридцять рокiв, i я не мав пiдстав сумнiватися в цьому, але здавалося, що вiн небагато знае про людський бiк мiстера Геррiгена, окрiм «сумнiвного вподобання» таких спiвакiв, як Джим Рiвз, Петтi Лавлесс та Генсон Каргiл.

Я подумав, чи не виступити наперед i не розповiсти людям, якi скупчилися навколо виритоi могили, що мiстер Геррiген порiвнював iнтернет з прорваною трубою водогону, яка порскае iнформацiею замiсть води. Подумав, чи не розказати iм, що в нього на телефонi було понад сто фотографiй грибiв. Подумав, чи не розказати, як вiн любив вiвсяне печиво мiсiс Гроген, тому що воно завжди наводило в його кишках лад, i про те, що коли тобi за вiсiмдесят, то вже анi вiтамiни не потрiбнi, анi лiкарi. Коли тобi за вiсiмдесят, можна iсти стiльки рагу з просоленою яловичиною, скiльки заманеться.

Але я не розтулив рота.

Цього разу з Письма читав преподобний Мунi – уривок про те, що ми всi в день великого пробудження постанемо з мертвих, як Лазар. Вiн знову поблагословив, i тодi все скiнчилося. Коли ми розiйдемося, повернемося до своiх звичних життiв, мiстера Геррiгена опустять у яму (з айфоном у кишенi, завдяки менi), його вкрие земля, i свiт його бiльше не побачить.

Коли ми з татом уже йшли, до нас наблизився мiстер Раффертi. Вiн сказав, що летiтиме до Нью-Йорка аж наступного ранку, i спитав, чи може заскочити до нас додому ввечерi. Сказав, що мае про дещо з нами поговорити.

Спершу я подумав, що це через поцуплений айфон, але гадки не мав, як мiстер Раффертi мiг дiзнатися, що то я його взяв, i, крiм того, я вже повернув його законному власниковi. «Якщо вiн спитае щось, – подумав я, – то скажу, що, перш за все, вiн i отримав його вiд мене». І як телефон за шiсть сотень баксiв мiг бути важливою темою, коли статок мiстера Геррiгена, певно, набагато бiльший?

– Аякже, – сказав тато, – приходьте на вечерю. Я доволi хвацько готую спагетi болоньезе. Ми сiдаемо до столу десь о шостiй.

– Радо приймаю таке запрошення, – сказав мiстер Раффертi. Вiн видобув бiлий конверт iз моiм iменем, написаним почерком, який я зразу впiзнав. – Оце може пояснити дещо про тему розмови. Я отримав його два мiсяцi тому разом iз вказiвкою зберiгати до… гм… саме такоi нагоди.

Щойно ми сiли в машину, тато вибухнув смiхом, заревiв на все горло так, що аж сльози повиступали. Вiн смiявся i стукав кулаком по керму, смiявся i ляпав себе по колiну, обтирав щоки й далi смiявся.

– Що таке? – спитав я, коли вiн трохи притих. – Що такого до сказу смiшного?

– У мене тiльки одна думка про те, що це може бути, – сказав вiн. Уже не реготав, але й досi гигикав.

– Що ти таке говориш?

– Я думаю, вiн згадав тебе в заповiтi. Вiдкрий. Подивись, що написано.

У конвертi був единий аркуш, класична епiстола вiд Геррiгена: жодних сердець чи квiточок, жодного «Любий» у вiтальному рядку, а зразу до справи. Я зачитав його батьковi вголос.



Крейгу: Якщо ти це читаеш, то я вже помер. Я залишив тобi 800 000 доларiв пiд управлiння опiкунiв у трастi. Опiкунами будуть твiй батько i Чарльз Раффертi, мiй управитель, а тепер ще й виконавець заповiту. За моiми пiдрахунками, цiеi суми вистачить на чотири роки коледжу й будь-яку аспiрантуру, яку забажаеш. Пiсля чого мае залишитися досить на початок обраноi тобою кар’ери.

Ти говорив про писання сценарiiв. Якщо таке твое бажання, тодi, звiсно, цього й треба прагнути, але я такого не схвалюю. Про сценаристiв е один вульгарний анекдот, котрий я тут не повторюватиму, але пораджу пошукати його з телефона за ключовими словами «сценарист» i «старлетка». Вiн мае правдиве пiдгрунтя, котре, я думаю, ти зможеш осягнути й у своему вiцi. Фiльми ефемернi, а от книги – особливо хорошi – вiчнi або близькi до вiчностi. Ти прочитав менi багато хороших книжок, але багато iнших ще не написанi. Це все, що я тут скажу.

Хоч твiй батько мае право вето в усiх питаннях, що стосуються твого трасту, з його боку буде мудро не користуватися ним щодо будь-яких iнвестицiй, котрi пропонуватиме мiстер Раффертi. Чик знае всi дороги й стежки на ринку. Навiть з витратами на навчання твоi 800 тисяч можуть вирости до мiльйона чи й бiльше на той час, як тобi сповниться 26 рокiв, коли термiн трасту спливе i ти зможеш витрачати (або iнвестувати – це завжди наймудрiший шлях) як забажаеш. Нашi години разом принесли менi немало радостi.

Дуже щиро твiй,

мiстер Геррiген

PS: За листiвки й додатки до них – нема за що.



У мене дрижаки пробiгли вiд такого постскриптуму. Вiн нiби вiдповiдав на нотатку, котру я залишив на айфонi, покладеному до кишенi його похоронного пiджака.

Тато вже не смiявся й не хихотiв, але усмiхався.

– Як воно – почуватися багатим, Крейгу?

– Нормально, – сказав я, i, звiсно, так i було.

Це був неймовiрний дарунок, але усвiдомлювати, що мiстер Геррiген так добре про мене думав, було не менш приемно, а то й бiльш. Цинiки, мабуть, подумають, що це я намагаюся вдати з себе якогось святенника, але нi. Розумiете, цi грошi були наче фрисбi, що застряг на серединi висоти здоровоi сосни в нашому задньому дворi, коли менi було вiсiм чи дев’ять: я знав, де вiн, але не мiг дiстати. То й нехай. Наразi я мав усе, чого потребував. Звiсно, крiм нього. Що менi тепер робити в буднi пiсля полудня?

– Я забираю назад своi слова за всi рази, коли говорив, що вiн жмикрут, – сказав тато, вирулюючи позаду блискучого чорного позашляховика, котрий хтось iз дiлових гостей орендував в аеропорту Портленда. – Хоча…

– Хоча що? – спитав я.

– Зважаючи на брак родичiв i те, який вiн був багатий, мiг би залишити тобi щонайменше чотири лимони. Або й шiсть. – Вiн побачив мiй погляд i знову засмiявся. – Жартую, малий, жартую. Все гаразд?

Я тицьнув його кулаком у плече i ввiмкнув радiо, перекрутивши станцiю з WBLM («штаб рок-н-ролу в Мейнi») до WTHT («станцiя кантрi № 1 у Мейнi»). У мене з’явився смак до кантрi й вестерну. І я його бiльше не втрачав.


* * *

Мiстер Раффертi прийшов на вечерю i добряче приклався до татових спагетi, особливо як на такого худорляка. Я сказав, що знаю про траст, i подякував йому. Вiн сказав: «Тут не менi треба дякувати», – i розповiв, як думав iнвестувати цi грошi. Тато сказав, що вiн згоден на те, що мiстер Раффертi вважатиме за доречне, аби тiльки той тримав його в курсi. Вiн таки натякнув, що «Джон Дiр», може, непогане мiсце, аби прилаштувати частину мого пирога, бо вони запроваджують iнновацii як навiженi. Мiстер Раффертi сказав, що вiзьме це до розгляду, i пiзнiше я дiзнався, що вiн таки iнвестував у «Дiр i Ко», але якусь символiчну суму. Основну частину було вкладено в «Еппл» та «Амазон».

Пiсля вечерi мiстер Раффертi потис менi руку й привiтав мене.

– Геррiген мав дуже небагато друзiв, Крейгу. Тобi пощастило, що ти був серед них.

– Йому теж пощастило, що серед них був Крейг, – тихо сказав тато i закинув руку менi на плечi.

У мене вiд цього в горлi з’явився кавалок, i коли мiстер Раффертi пiшов, я подався до своеi кiмнати й трохи поплакав. Я намагався не шумiти, щоб тато не почув. Хоча вiн мiг i чути. Можливо, чув i розумiв, що я хотiв побути сам.

Коли сльози вщухли, я ввiмкнув телефон, вiдкрив «Сафарi» й забив ключовi слова «сценарист» i «старлетка». Жарт, котрий нiбито пустив письменник на iм’я Пiтер Фейблман, був про старлетку, яка настiльки не розбиралася в тому, хто що вирiшуе, що переспала зi сценаристом. Можливо, ви його чули ранiше. Я не чув, але натяк мiстера Геррiгена зрозумiв.


* * *

Тiеi ночi я прокинувся десь о другiй вiд звукiв далекого грому i заново усвiдомив, що мiстер Геррiген помер. Я лежав у лiжку, а вiн – у землi. На ньому костюм, який вiн тепер носитиме вiчно. Складенi руки пролежать на мiсцi, аж доки не перетворяться на кiстки. Якщо за громом прийде дощ, земля може просякнути ним на глибину й пiдмочити труну. У нiй не було гiдроiзоляцii чи бетонноi плити – вiн сам побажав так у своему, як висловилася мiсiс Гроген, «мертвому листi». Врештi-решт вiко труни зогние. І костюм теж. Айфон зроблений з пластику, тож протримаеться набагато довше за костюм чи труну, але кiнець кiнцем i його не стане. Нiщо не вiчне, окрiм, може, Божого задуму, але навiть у тринадцять рокiв я почав у цьому сумнiватися.

Менi рiзко захотiлося почути його голос.

І я зрозумiв, що це можливо.

Робити таке було лячно (особливо о другiй ночi), i я розумiв, що це нездорова штука, але також знав, що коли зроблю це, то зможу знову заснути. Тож я подзвонив i вкрився сиротами, коли до мене дiйшла проста правда стiльникових технологiй: десь пiд землею В’язового кладовища, у кишенi мерця, Теммi Вайнет спiвала першi два рядки «Тримайся свого чоловiка».

А тодi у вусi почувся його голос, спокiйний i чiткий, трохи рипучий вiд вiку: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пiзнiше, якщо це здасться доречним».

А якби вiн таки передзвонив? Що тодi?

Я урвав дзвiнок, перш нiж почувся сигнал, i знову лiг у лiжко. Натягуючи ковдру, я передумав, пiдвiвся й знову подзвонив. Не знаю чому. Цього разу дочекався сигналу, а тодi сказав: «Я сумую за вами, мiстере Геррiген. Дякую за грошi, що ви менi лишили, але я б вiддав iх за те, щоб ви були живi. – Я помовчав. – Може, воно звучить як брехня, але це правда. Це правда».

Тодi я повернувся до лiжка i заснув ледь не тiеi ж митi, коли голова торкнулася подушки. Снiв не було.


* * *

Я звик вмикати телефон ще до того, як вдягнусь, i перевiряти додаток з новинами, аби переконатися, що нiхто не почав третю свiтову вiйну i не сталося якихось терактiв. Наступного ранку пiсля похорону мiстера Геррiгена я побачив червоний кружечок на iконцi додатка SMS: менi прийшло повiдомлення. Я подумав, що воно або вiд Бiллi Богена, друга й однокласника, в котрого була «моторола», або вiд Марджi Вошберн, яка мала «самсунг»… хоч останнiм часом я отримував вiд Марджi небагато повiдомлень. Думаю, що Регiна розбовкала про те, як я ii поцiлував.

Знаете стару приказку «в мене кров захолола»? Таке справдi бувае. Я знаю точно, бо моя захолола. Я сидiв на лiжку й глипав на екран. Повiдомлення було вiд контакту на iм’я корольпiрат1.

Я чув, як на кухнi внизу тато протарабанив сковорiдкою, коли виймав ii з шафки бiля плити. Вочевидь, збирався зготувати гарячий снiданок – вiн намагався таке робити раз-двiчi на тиждень.

– Тату? – сказав я, але торохтiння продовжилось, i я почув, як вiн сказав щось схоже на «Та вилазь уже, дурна залiзяко».

Вiн не почув мене, i не тiльки тому, що дверi спальнi були зачиненi. Я сам ледве себе чув. Повiдомлення остудило мою кров i викрало голос.

Попередне повiдомлення мiстер Геррiген надiслав за чотири днi до смертi. У ньому говорилося таке: «Сьогоднi не треба поливати квiти, мiсiс Г. це зробила». А за ним тепер iшло таке: «К К К аа».

Надiслане о 02:40.

– Тату! – цього разу трохи гучнiше, але недостатньо. Я не знаю, чи плакав уже тодi, а чи сльози потекли, коли я опинився внизу, досi тiльки в спiднiй бiлизнi й футболцi шкiльноi команди «Тигри».

Тато стояв до мене спиною. Вiн спромiгся витягти сковорiдку i тепер топив у нiй масло. Почув мене й сказав:

– Сподiваюся, ти голодний, як i я.

– Татку, – сказав я. – Татку.

Вiн розвернувся, коли почув слово, яким я перестав його кликати у вiсiм чи дев’ять рокiв. Побачив, що я не одягнений. Що плачу. Що тримаю телефон. Вiн забув про сковороду.

– Крейгу, що трапилося? Що з тобою? У тебе був кошмар про похорон?

Це точно був кошмар, i зараз уже могло бути запiзно – врештi-решт, вiн був старий, – але що, як нi?

– Ох, татку, – сказав я. Пробелькотiв: – Вiн не мертвий. Принаймнi не був мертвий о пiв на третю ночi. Треба його викопати. Треба викопати, бо ми поховали його живцем.


* * *

Я все йому розповiв. Як узяв телефон мiстера Геррiгена i поклав йому в кишеню пiджака. Тому що вiн став багато для нього значити, сказав я. І тому що йому дав його я. Розповiв, як подзвонив серед ночi, як поклав слухавку за першим разом, як передзвонив i залишив повiдомлення в голосовiй поштi. Менi не треба було показувати батьку повiдомлення, що я його отримав у вiдповiдь, тому що вiн уже дивився на нього. Можна сказати, вивчав.

Масло на сковородi почало пiдгоряти. Тато пiдвiвся й зняв ii з вогню.

– Не думаю, що тобi захочеться яець, – сказав вiн, а тодi повернувся до столу, але замiсть того, щоб сiсти на свое звичне мiсце з iншого боку, сiв поруч зi мною i поклав руку на мою. – Послухай мене.

– Я знаю, що то був моторошний вчинок, – сказав я, – але без цього ми б нiколи не дiзналися. Треба…

– Синку…

– Нi, тату, послухай! Треба бiгом когось покликати! Бульдозер, трактор, навiть чоловiкiв з лопатами! Вiн ще може…

– Крейгу, припини. Тебе спуфнули.

Я вирячився на нього, розкривши рота. Я знав, що таке спуфiнг, але можливiсть того, що це станеться зi мною – i то посеред ночi, – нiколи не спадала менi на думку.

– Його тепер стае дедалi бiльше, – сказав вiн. – У нас на роботi навiть були збори персоналу на цю тему. Хтось отримав доступ до телефону Геррiгена i клонував його. Розумiеш?

– Так, звiсно, але ж, татку…

Вiн стис мою руку.

– Може, хтось намагався викрасти його дiловi таемницi.

– Вiн же був на пенсii!

– Але тримав руку на пульсi, як сам тобi сказав. Або iм хотiлося отримати доступ до його кредитноi картки. Хто б то не був, вiн отримав твое голосове повiдомлення на клонований телефон i вирiшив розiграти тебе.

– Ти не знаеш цього напевне, – сказав я. – Татку, треба перевiрити!

– Не треба, i я скажу тобi чому. Мiстер Геррiген був заможним чоловiком, а помер вiн без свiдкiв. На додачу вiн ще й не був у терапевта багато рокiв, хоча я впевнений, що Раффертi давав йому за це чортiв, бо через це не мiг переглянути умови полiсу страхування старого, щоб покрити бiльше похоронних процедур. З цих двох причин йому робили розтин. Саме так i дiзналися, що вiн помер вiд розвиненоi хвороби серця.

– Його розрiзали?

Я подумав про те, як моi кiсточки чиркнули його по грудях, коли я пiдкладав телефон у кишеню. То пiд хрусткою бiлою сорочкою i пов’язаною краваткою були зашитi розрiзи? Якщо мiй тато мав рацiю, то так. Розтини у формi лiтери Y, стягнутi ниткою. Я бачив таке по телевiзору. В серiалi «Мiсце злочину».

– Так, – сказав тато. – Менi не подобаеться про це тобi розказувати, я не хочу, щоб воно засiло тобi в головi, але краще вже це, анiж думка про те, що його поховали живцем. Нiчого подiбного не могло статися. Вiн мертвий. Ти розумiеш?

– Так.

– Хочеш, я залишуся сьогоднi вдома? Якщо так, то я можу.

– Нi, все гаразд. Ти правий. Мене спуфнули.

І перелякали. Два в одному.

– А ти що робитимеш? Бо коли думатимеш про таке нездорове, то менi краще взяти вихiдний. Можемо пiти порибалити.

– Я не збираюся думати про таке нездорове. Але менi треба сходити до його будинку й полити квiти.

– А це хороша думка? – Тато пильно стежив за мною.

– Це мiй обов’язок перед ним. І я хочу побалакати з мiсiс Гроген. Дiзнаюся, чи згадав вiн i ii отак у своiй як вона зветься.

– Духiвницi. Це дуже дбайливо. Звiсно, вона може сказати, що це не твое собаче. Старi янкi – вони такi.

– А якщо нi, я можу дати iй трохи з мого, – сказав я.

Вiн усмiхнувся i поцiлував мене в щоку.

– Ти хороший хлопець. Твоя мама дуже б тобою пишалася. Ти впевнений, що вже все гаразд?

– Так.

І я з’iв трохи яець iз грiнками, щоб довести це, хоч i не дуже хотiв. Мало бути так, як сказав тато: викрадений пароль, клонований телефон, жорстокий розiграш. Це точно не був мiстер Геррiген, котрому всi кишки перемiшали, наче салат, i всю кров замiнили бальзамною рiдиною.


* * *

Тато пiшов на роботу, а я подався на пагорб мiстера Геррiгена. Мiсiс Гроген водила вiтальнею пилотяг. Вона не спiвала, як бувало завжди, але була доволi спокiйна, i коли я закiнчив поливати квiти, спитала, чи не хочу я пiти на кухню та випити з нею чашку чаю (котру вона вимовляла як «тшажку тшаю»).

– Я ще наготувала печива, – сказала вона.

Ми пiшли на кухню, i поки вона кип’ятила чайник, я розповiв iй про листа мiстера Геррiгена i те, як вiн залишив грошi в трастi на мою освiту.

Мiсiс Гроген по-дiловому кивнула, нiби й не очiкувала нiчого меншого, i сказала, що теж отримала конверта вiд мiстера Раффертi.

– Бос подбав про мене. Краще, нiж я очiкувала. Ма’ть, краще, нiж я заслужила.

Я сказав, що й сам десь так почуваюся.

Мiсiс Г. принесла чай до столу, по великому кухлю кожному, а мiж ними поставила тарiлку з вiвсяним печивом.

– Вiн iх так любив, – сказала мiсiс Гроген.

– Ага. Казав, що вони наводять у його кишках лад.

Це ii розсмiшило. Я взяв одне печиво i вкусив. Жуючи, я подумав про уривок з Першого послання до Коринтян, котрий прочитав на зборах методистськоi молодi у Чистий четвер i на великоднiй службi лиш кiлька мiсяцiв тому: «І вiддавши подяку, вiн розломив його i сказав: вiзьмiть i iжте – це тiло Мое, для вас ламане: отак робiть, про мене згадуючи». Печиво не було причастям, i преподобному така думка точно здалася б богохульною, але я все одно був радий, що жую його.

– Вiн i про Пiта подбав, – сказала вона, маючи на увазi Пiта Боствiка, садiвника.

– Добре, – сказав я i потягнувся по ще одне печиво. – Хороший вiн був чоловiк, правда?

– Ох, не знаю, – сказала вона. – Вiн точно роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку. Ти не пам’ятаеш Дастi Бiлодо, га? Мабуть, нi. Ти навряд чи його згадаеш.

– З тих Бiлодо, що живуть у парку трейлерiв?

– Так, iз тих, що коло лавки, але не думаю, що Дастi зараз серед них. Вiн уже давненько подався своею дорогою десь iнде. Був садiвником до Пiта, але не проробив ще й восьми мiсяцiв, як мiстер Геррiген упiймав його на крадiжцi й звiльнив на мiсцi. Не знаю, скiльки вiн потягнув i як мiстер Геррiген дiзнався, але звiльненням усе не закiнчилося. Ти точно знаеш дещо з того, що мiстер Г. дав цьому мiстечку i як вiн тут допомагав, але Мунi не розказав i половини – мабуть, тому що в нього годинник цокав. Благодiйнiсть корисна для душi, але вона також дае людинi владу, яку мiстер Геррiген використав проти Дастi Бiлодо.

Вона похитала головою. Почасти, як менi здалося, вiд захоплення. Була в неi така жорстка жилка янкi.

– Сподiваюся, вiн поцупив зi столу мiстера Геррiгена, з шухляди зi шкарпетками чи звiдки там iще бодай кiлька сотень, бо то були останнi грошi, якi вiн здобув у мiстечку Гарлоу в окрузi Касл, штат Мейн. Пiсля того вiн не змiг би отримати й роботи вигрiбальника курячого лайна з сараю старого Доренса Марстеллара. Мiстер Геррiген про це подбав. Вiн роздавав чесно, але якщо ти не робив те саме, то Боже тобi поможи. Бери ще печива.

Я взяв наступне.

– І пий чай, хлопчику.

Я вiдпив.

– Ма’ть, далi розберуся з горiшнiм поверхом. Поки що не знiматиму геть простирадла, а тiльки перемiню. Як думаеш, що буде з будинком?

– Ох, я не знаю.

– І я не знаю. Геть гадки не маю. Не уявляю, щоб хтось його купив. Мiстер Геррiген був один такий, i те саме можна сказати про… – вона широко розвела руки, – …про все оце.

Я згадав про скляний лiфт i вирiшив, що вона мае рацiю.

Мiсiс Г. взяла ще печива.

– А хатнi рослини? Що з ними робить?

– Я б забрав кiлька, якщо можна, – сказав я. – А про решту не знаю.

– Я теж. І холодильник повний. Думаю, ми могли б роздiлити його на трьох – ти, я i Пiт.

«Вiзьмiть i iжте, – подумав я. – Отак робiть, про мене згадуючи».

Вона зiтхнула.

– Я зараз здебiльшого метушуся. Розтягую кiлька клопотiв так, нiби iх тут багато. Не знаю, що з собою робити, iй-богу, не знаю. А ти як, Крейгу? Що ти робитимеш?

– Просто зараз пiду вниз i поприскаю його грифолу, – сказав я. – А якщо ви впевненi, що так можна, то забрав би додому хоча б сенполiю.

– Аякже. – Вона сказала, як кажуть янкi: «аякжиж». – Бери скiлько захочеш.

Вона пiшла нагору, а я спустився в пiдвал, де мiстер Геррiген тримав у кiлькох терарiумах своi гриби. Поприскавши на них, я подумав про повiдомлення, яке отримав серед ночi вiд користувача корольпiрат1. Тато мав рацiю, це мав бути жарт, але хiба жартiвник не спробував би прислати щось бодай наполовину дотепне, як-от «Рятуйте, я запертий в якiйсь коробцi» або старе добре «Не турбуйте мене, дайте спокiйно порозкладатися»? Чому жартiвник прислав лише двi лiтери «а», якщо вимовити котрi, виходить чи то булькання, чи то хрип? І нащо жартiвниковi посилати мiй iнiцiал? Не раз, не двiчi, а тричi?


* * *

Врештi-решт я забрав чотири хатнi рослини мiстера Геррiгена: сенполiю, антурiум, пеперомiю та дифенбахiю. Я розставив iх по нашому будинку, приберiгши дифенбахiю для своеi кiмнати, бо вона була моя улюблена. Але я просто затягував час i знав це. Щойно рослини знайшли своi мiсця, я взяв з холодильника пляшку чаю «Снепл», поклав ii в сiдельну сумку велосипеда й поiхав до В’язового кладовища.

Того спекотного лiтнього полудня там було безлюдно, i я подався просто до могили мiстера Геррiгена. Камiнь стояв на мiсцi – нiчого надмiрного, просто гранiтна пам’ятка з iменем i датами. Пiд ним лежало доволi квiтiв, досi свiжих (ненадовго), i в бiльшiсть були вкладенi листiвочки. Найбiльший оберемок, певно набраний з власних клумб мiстера Геррiгена – з поваги, а не зi скнаростi, – був вiд родини Пiта Боствiка.

Я опустився на колiна, але не для молитви. Витяг з кишенi телефон i стис у руцi. Серце билося так сильно, що за кожним ударом перед очима вискакували чорнi цяточки. Я зайшов у контакти й набрав його. Тодi опустив телефон i прилiг щокою на свiжонасипаний дерен, вислуховуючи Теммi Вайнет.

І менi таки здалося, що я ii почув, але то, певно, була просто моя уява. Звуку довелося б пройти крiзь його пiджак, крiзь вiко труни й крiзь усi два метри грунту. Але менi здалося, що вiн пройшов. Нi, поправка – я був певен цього. Телефон мiстера Геррiгена виспiвував «Тримайся свого чоловiка» в могилi пiдi мною.

Іншим вухом, не притуленим до землi, я чув його голос – дуже тихий, але розбiрливий у дрiмотнiй нерухомостi того мiсця:

– Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пiзнiше, якщо це здасться доречним.

Однак доречно це чи нi, вiн уже не передзвонить. Вiн помер.

Я пiшов додому.


* * *

У вереснi 2009 року я пiшов до середньоi школи в Гейтс-Фолз разом iз друзями Марджi, Регiною та Бiллi. Нас возили на вже трохи поiждженому шкiльному транспортi, через котрий мiсцевi учнi швидко почали називати нас «народом з короткого автобуса». Хоч я врештi й вирiс (зупинившись за п’ять сантиметрiв вiд омрiяноi позначки в метр вiсiмдесят, що трохи надкраяло менi серце), але в перший шкiльний день був найнижчим учнем восьмого класу. Це зробило мене бездоганною мiшенню для Кеннi Янко, дебелого хулiгана, котрого залишили на другий рiк i чию фотографiю треба було розмiстити в словнику поруч зi словом «кривдник».

Перший урок був зовсiм не уроком, а загальношкiльними зборами для новеньких з так званих «освiтнiх сателiтiв»: Гарлоу, Моттона i Шайло-Черча. Директор того року (та й у багато прийдешнiх) був високим, незграбним дядьком з такою блискучою лисиною, що вона здавалася вiдполiрованою. То був Альберт Даглас, вiдомий серед учнiв як Алкберт i Буль-Буль Даг. Нiхто з учнiв насправдi не бачив його нагепаним, але всi свято вiрили в те, що вiн пиячив.

Вiн вийшов до кафедри, привiтав усю «групу прекрасних нових учнiв» у школi в Гейтс-Фолз i розказав про чудовi штуки, що чекали на нас у прийдешньому навчальному роцi. Серед них – оркестр, пiсенний клуб, клуб дебатiв, фотоклуб, «Майбутнi фермери Америки», а також усi види спорту, котрi тiльки нам пiд силу (бейсбол, бiг, европейський футбол або лакрос – американський футбол не був доступним аж до старшоi школи). Вiн пояснив про «Чепурнi п’ятницi» раз на мiсяць, коли вiд хлопцiв очiкували краваток i спортивних пiджакiв, а вiд дiвчат – суконь (не коротших за п’ять сантиметрiв вище колiна, будь ласка). Наостанок вiн розповiв, що для новеньких з iнших мiст (тобто нас) не мало бути жодних учнiвських ритуалiв посвяти. Минулого року учень, що перевiвся з Вермонту, опинився в Центральнiй лiкарнi Мейну пiсля того, як його змусили вижлуктити три пляшки «Гаторейду», пiсля чого традицiю заборонили. Тодi директор побажав нам успiхiв i вiдiслав з миром до наших «освiтнiх пригод».

Моi побоювання загубитись у велетенськiй новiй школi виявилися безпiдставними, бо вона насправдi не була велетенською. Усi моi уроки, крiм сьомого (лiтератури) були на другому поверсi, i менi сподобалися всi вчителi. Лякав урок математики, але виявилося, що ми почнемо майже звiдти, де зупинилися в старiй школi, тож усе владналось. У мене вже з’явилося непогане вiдчуття про всi цi подii, аж тут настала чотирихвилинна перерва для переходу мiж класами з шостого на сьомий урок.

Я подався коридором до сходiв повз балакучих учнiв, що гупали дверцятами своiх шафок, повз запах макаронiв iз м’ясом з iдальнi. Я дiйшов до самих сходiв, коли мене вхопила чиясь рука.

– Гей, новенький. Не так швидко.

Я розвернувся й побачив повномiрного троля з обсипаним вуграми обличчям. Чорне волосся звисало до плечей жирними пасмами. Малi темнi очi зиркали з-пiд рельефного виступу лоба. Вони були повнi нещироi веселостi. На ньому були джинси-димоходи та обчухранi байкерськi чоботи. В однiй руцi вiн тримав паперовий пакунок.

– Вiзьми.

Я взяв, гадки не маючи, для чого. Дiти пробiгали повз мене й спускалися сходами, деякi швидко зиркали на хлопця з довгим чорним волоссям.

– Зазирни.

Я зазирнув. Там були ганчiрка, щiтка й банка крему для взуття «Кiвi». Я хотiв вiддати пакунок.

– Менi треба на урок.

– Не, новенький. Не пiдеш, доки не начистиш менi чоботи.

Тепер я мав певну гадку. Це був трюк у традицii посвяти, i хоч директор вранцi прямо ii заборонив, я подумав, чи не зробити це. А тодi подумав про всiх тих учнiв, що бiгли вниз повз нас. Вони побачать сiльського хлопця з Гарлоу на колiнах iз ганчiркою, щiткою i банкою крему. Чутка розлетиться швидко. І я все одно мiг би це зробити, бо пацан був набагато бiльший i менi не подобався вираз його очей. «Я з радiстю з тебе лайно виб’ю, – казав той погляд. – Тiльки дай менi привiд, новенький».

Тодi я подумав про те, що сказав би мiстер Геррiген, якби побачив мене на колiнах, коли я сумирно начищатиму черевики цього йолопа.

– Нi, – сказав я.

– Краще не роби такоi помилки, тобi не сподобаеться, – сказав вiн. – Повiр менi, гiмнидло.

– Хлопцi? Чуете, хлопцi? У вас усе гаразд?

То була мiс Гаргенсен, моя вчителька природознавчих предметiв. Вона була молода й гарна, навряд чи давно пiсля коледжу, але мала ауру впевненостi, котра повiдомляла, що вона не терпiтиме нiякого лайна.

Здоровань похитав головою: жодних проблем.

– Усе добре, – сказав я, повертаючи пакунок власнику.

– Як тебе звуть? – спитала мiс Гаргенсен. Дивилася вона не на мене.

– Кеннi Янко.

– А що у твоему пакунку, Кеннi?

– Нiчого.

– У тебе ж там не набiр iнструментiв для якоiсь посвяти?

– Нi, – сказав вiн. – Менi треба на урок.

Менi теж було треба. Юрба учнiв унизу порiдшала, i скоро мав пролунати дзвiнок.

– Я впевнена, що тобi треба, Кеннi, але зажди секунду. – Вона перемкнула увагу на мене. – Ти Крейг, правильно?

– Так, мем.

– Що в тому пакунку, Крейгу? Менi цiкаво.

Я подумав, чи не розказати. Не через якiсь скаутськi побрехеньки про «чеснiсть – це найкраща полiтика», а тому що вiн налякав мене i тепер це мене вибiсило. І (можу визнати) тому що мiг покласти цьому край руками дорослого. Тодi я подумав: «як би мiстер Геррiген дав цьому раду? Чи видав би вiн його?»

– Рештки його обiду, – сказав я. – Пiв сендвiча. Вiн спитав, чи не хочу я доiсти.

Якби вона взяла пакунок i зазирнула, то ми обое вскочили б у халепу, але нi… хоча б’юсь об заклад, що вона знала. Знала, але просто сказала нам iти на урок i поклацала геть на своiх навряд чи доречних у школi пiдборах середньоi висоти.

Я рушив униз сходами, i Кеннi Янко знову вхопив мене.

– Краще б ти iх таки начистив, новенький.

Це мене ще бiльше вибiсило.

– Я щойно врятував твою сраку. Ти мав би подякувати.

Вiн залився фарбою, що виставило його нашкiрнi вулкани не в найкращому свiтлi.

– Краще б ти iх начистив. – Вiн рушив геть, а тодi розвернувся, i досi тримаючи свiй дурний паперовий пакунок. – У срацi я бачив подяку, новенький. І тебе теж.

Через тиждень Кеннi Янко завiвся з мiстером Арсено, вчителем працi, i жбурнув у нього кельмою. За першi два роки в середнiй школi Кеннi вiдсторонювали вiд навчання не менш нiж тричi – пiсля сутички з ним на сходах я дiзнався, що про нього мало не легенди ходять, – i то була остання пiр’iна. Його виключили, i я був подумав, що моi проблеми з ним закiнчилися.


* * *

Як i в бiльшостi шкiл по малих мiстечках, у Гейтс-Фолз цiнували традицii. «Чепурнi п’ятницi» була тiльки однiею з багатьох, а серед iнших можна назвати «Пiдтримку драбини» (що означало стояти перед торговельним центром i просити зробити пожертву на користь пожежноi бригади) i «Два кеме» (двадцять разiв оббiгти навколо спортзалу на фiзрi), а також спiвання шкiльного гiмну на щомiсячних загальних зборах.

Іншою традицiею були «Осiннi танцi», захiд у стилi Сейдi Гокiнс – було заведено, щоб дiвчата запрошували туди хлопцiв. Марджi Вошберн запросила мене, i я, звiсно, погодився, тому що хотiв i надалi дружити з нею, хоч вона i не подобалася менi, розумiете, в тому сенсi. Я попрохав тата пiдвезти нас, i вiн залюбки це зробив. Регiна Майклз запросила Бiллi Богена, тож у нас було таке собi подвiйне побачення. Усе склалося особливо добре тому, що Регiна прошепотiла менi в класi для самостiйних занять, що запросила Бiллi тiльки тому, що вiн мiй друг.

Я чудово розважався до першого антракту, коли вийшов зi спортзалу злити трохи випитого пуншу. Дiстався до дверей хлопчачого туалету, i хтось однiею рукою вхопив мене за пояс штанiв, а другою – за шию i потяг коридором до бокового виходу на стоянку для вчителiв. Якби я не виставив руку й не налiг на ручку, Кеннi ввiгнав би мене обличчям у дверi.

Те, що сталося далi, я запам’ятав до дрiбниць. Гадки не маю, чому поганi спогади з дитинства i ранньоi юностi такi чiткi, але так уже е. А це дуже, дуже поганий спогад.

Вечiрнiй вiтерець вражав холодом пiсля розiгрiтого спортзалу (не кажучи вже про вологiсть, котру видiляли в повiтря зарядженi пiдлiтковi тiла). Я бачив, як мiсячне свiтло виблискувало на хромi двох припаркованих машин, що належали наглядачам вiд школи, мiстеру Тейлору й мiс Гаргенсен (молодим учителям випадала така честь, тому що, як ви можете здогадатися, це була мiсцева традицiя). Я чув, як вдалинi стрiляе пробитий глушник якоiсь машини на шосе 96. І вiдчував жар на свiжоздертих долонях, бо Кеннi Янко штовхнув мене на асфальт стоянки.

– Ану вставай, – сказав вiн. – Працювати пора.

Я пiдвiвся. Глянув на долонi й побачив, що на них виступила кров.

На однiй з припаркованих машин стояв пакунок. Вiн узяв його й простягнув менi.

– Начистиш менi чоботи. Зробиш це – i ми квити.

– Іди в сраку, – сказав я й дав йому в око.

Усе до дрiбниць, розумiете? Я пам’ятаю кожен його удар – загалом п’ять. Пам’ятаю, як вiд останнього полетiв спиною об шлакоблокову стiну i як наказав ногам тримати мене, а вони вiдмовилися. Я повiльно сповзав униз, доки не всiвся дупою на щебiнь. Пам’ятаю, як iзсередини тихо, але чутно «Блек Айд Пiс» спiвали свою «Бум-бум-пеу». Пам’ятаю, як Кеннi стояв надi мною, важко дихаючи, а тодi сказав: «Розкажеш комусь – i тобi смерть». Але з усього того я найкраще пам’ятаю – i цiную – ту неземну, дику насолоду, яку вiдчув, коли мiй кулак приклався до його обличчя. То був единий мiй удар, що пройшов, але добрячий.

Бум-бум-пеу.


* * *

Коли вiн пiшов, я витягнув з кишенi телефон. Переконавшись, що вiн не розбився, я набрав Бiллi. Не змiг придумати нiчого iншого. Вiн вiдповiв на третiй дзвiнок, перекрикуючи репера Флоу Райду. Я сказав йому вийти надвiр i привести мiс Гаргенсен. Не хотiлося залучати вчителiв, але хоч у мене в головi добряче дзвенiло, я розумiв, що це все одно доведеться зробити, тож вирiшив, що краще вже з самого початку. Я подумав про те, як дав би цьому раду мiстер Геррiген.

– Чого? Що трапилося, чуваче?

– Мене хтось побив, – сказав я. – Краще я не йтиму всередину. Поганенько виглядаю.

Вiн вийшов через три хвилини, привiвши не тiльки мiс Гаргенсен, але й Регiну з Марджi. Друзi перелякано дивилися на мою розбиту губу i роз’юшений нiс. Одяг теж заляпало кров’ю, а сорочка (геть нова) розiрвалася.

– За мною, – сказала мiс Гаргенсен. Їi нiби не стривожили кров, синець на щоцi й губи, що почали надуватися. – Всi.

– Я не хочу заходити, – сказав я, маючи на увазi спортзал. – Не хочу, щоб на мене глипали.

– Розумiю, – сказала вона. – Сюди.

Вона повела нас до входу з табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ», вiдiмкнула його, впустила нас i повела до вчительськоi. Там не було нiчого розкiшного, я бачив кращi меблi на газонах у Гарлоу, коли люди проводили дворовi розпродажi, але там були крiсла, i я сiв в одне. Вона знайшла аптечку й послала Регiну до вбиральнi по холодну ганчiрку до мого носа, про котрий вона сказала, що вiн не схожий на зламаний.

Регiна вийшла звiдти вражена.

– Там крем для рук вiд «Аведи»!

– То мiй, – сказала мiс Гаргенсен. – Намасти собi, якщо хочеш. Приклади оце до носа, Крейгу. Тримай. Хто вас привiз, народ?

– Крейгiв тато, – сказала Марджi. Вона роздивлялася цю незвiдану мiсцину великими очима. Оскiльки стало ясно, що я житиму, вона фiксувала все побачене, щоб пiзнiше обговорити з подружками.

– Подзвонiть йому, – сказала мiс Гаргенсен. – Крейгу, дай Марджi телефон.

Марджi подзвонила татовi й сказала йому приiхати нас забрати. Вiн щось сказав. Марджi послухала, а тодi мовила:

– Ну, тут одна маленька халепа. – Знову трохи послухала. – Ну… гм…

Бiллi взяв телефон.

– Його побили, але вiн у порядку. – Послухав i простягнув телефон. – Хоче почути тебе.

Звiсно, хоче, i пiсля питання, чи все нормально, вiн захотiв почути, хто то був. Я сказав, що не знаю, але думаю, що хтось зi старшокласникiв, який намагався прорватися на танцi.

– Усе гаразд, тату. Давай не будемо робити з цього велике дiло.

Вiн сказав, що це таки велике дiло. Я сказав, що нi. Вiн – що так. Ми ще трохи посперечались, а тодi вiн зiтхнув i сказав, що приiде якнайшвидше. Я закiнчив дзвiнок.

Мiс Гаргенсен сказала:

– Менi не можна видавати нiчого вiд болю, бо це дозволено робити тiльки шкiльнiй медсестрi, та й то зi згоди батькiв, але ii тут нема, тож… – Вона схопила свою сумочку, що висiла на гачку бiля куртки й зазирнула всередину. – Нiхто з вас не збираеться скористатися нагодою виказати мене i, мабуть, позбавити роботи?

Моi трое друзiв захитали головами. Я теж, але дуже обережно. Кеннi впiймав мене доволi вдалим боковим у лiву скроню. Я сподiвався, що хулiганистий покидьок ушкодив руку.

Мiс Гаргенсен видобула пляшечку напроксену.

– Моi особистi запаси. Бiллi, набери води.

Бiллi принiс менi пластиковий стаканчик. Я ковтнув пiгулку, i менi миттево полегшало. Отака сила навiювання, особливо коли вам навiюе розкiшна молода жiнка.

– Ви трое, робiть як вiтер – дуйте звiдси, – сказала мiс Гаргенсен. – Бiллi, зайди до спортзалу й скажи мiстеровi Тейлору, що я повернуся за десять хвилин. Дiвчата, ходiть надвiр i виглядайте Крейгового батька. Помахайте йому, щоб пiд’iхав до вчительського входу.

Вони пiшли. Мiс Гаргенсен нахилилася до мене, досить близько, щоб я вловив запах ii парфумiв, котрi були дивовижнi. Я закохався в неi. Я знав, що це шмаркляво, але не мiг нiчого вдiяти. Вона пiдняла два пальцi.

– Будь ласка, не кажи, що ти бачиш три пальцi чи чотири.

– Нi, всього два.

– Гаразд. – Вона вирiвнялася. – То був Янко? То був вiн, так?

– Нi.

– Я тобi на дурепу схожа? Кажи правду.

Вона менi була схожа на красуню, але я навряд чи насмiлився б так сказати.

– Нi, ви не схожi на дурепу, але то був не Кеннi. І це добре, тому що, розумiете, якби то справдi був вiн, його б, напевне, арештували, коли вже вiн виключений зi школи. Тодi був би суд, на який менi довелось би пiти й розказати, як вiн мене побив. І всi б знали. Подумайте, як це було б соромно.

– А коли вiн ще когось поб’е?

Тодi я подумав про мiстера Геррiгена – можна сказати, викликав його дух.

– То iхня проблема. Мене обходить тiльки те, щоб вiн дав спокiй менi.

Вона спробувала насупитися. Натомiсть ii губи вигнулися в широку усмiшку, i я закохався в неi ще дужче, нiж коли-небудь.

– Який холодний розрахунок.

– Я просто хочу прожити, – сказав я. І то була щира душевна правда.

– Знаеш що, Крейгу? Думаю, ти проживеш.


* * *

Тато приiхав, оглянув мене i похвалив роботу мiс Гаргенсен над моiм обличчям.

– Я в минулому життi була секунданткою одного знаного боксера, – сказала вона.

Я засмiявся. Жоден з них не згадував про можливiсть поiхати до травмпункту, тож менi полегшало.

Тато повiз нас чотирьох додому, i ми пропустили другу половину танцiв, але нiхто не заперечував. Бiллi, Марджi й Регiна отримали набагато цiкавiшi враження, нiж вiд махання руками в повiтрi пiд Бейонсе чи Джея-Зi. Що ж до мене, я раз за разом переживав той блаженний струс, що прокотився рукою, коли мiй кулак увiгнався пiд око Кеннi Янко. Вiд цього мав залишитися шикарний лiхтар, i менi було цiкаво, як вiн його пояснюватиме. «Еее, я вдарився об дверi. Еее, я вдарився об стiну. Еее, я дрочив, i рука зiслизнула».

Коли ми дiсталися додому, тато знову спитав, чи знаю я, хто то був. Я сказав, що нi.

– Не впевнений, що вiрю тобi, синку.

Я змовчав.

– Ти хочеш залишити це просто так? Я правильно розумiю?

Я кивнув.

– Гаразд. – Вiн зiтхнув. – Думаю, що розумiю. Я теж був молодий. Усi батьки кажуть так своiм дiтям рано чи пiзно, але сумнiваюся, що дiти цьому вiрять.

– Я вiрю, – сказав я, i то була правда, хоч уявляти батька здохликом у метр шiстдесят заввишки за доби стацiонарних телефонiв було доволi смiшно.

– Принаймнi скажи менi одне. Твоя мати розсердилась би на мене за це питання, але ii тут нема… Ти бахнув його у вiдповiдь?

– Так. Один раз, але добряче.

Вiн усмiхнувся.

– Гаразд. Але зрозумiй: коли вiн причепиться до тебе знову, цю справу треба буде передати в полiцiю. Ми порозумiлися?

Я сказав, що так.

– Твоя вчителька – вона менi сподобалася – сказала, що тобi не можна давати спати ще принаймнi годину, аби переконатися, що тебе не нудитиме. Пирога з’iв би?

– Аякже.

– І з чашечкою чаю?

– Тiльки так.

Ми iли пирiг i пили чай з великих кухлiв, а тато розказував рiзнi iсторii, i не про стацiонарнi телефони, i не про школу на одну кiмнату, котра опалювалася пiччю, i не про телевiзор, на якому було три канали (i жодного, коли вiтер зривав антену з даху). Вiн розказав, як вони з Роем Девiттом знайшли феерверки на Роевому горищi, а коли пiдпалили, то один полетiв у ящик Френка Дрiсколла, де той тримав лучину, i вона зайнялась, а тодi Френк Дрiсколл сказав, що коли вони не нарубають йому три кубометри дров, то вiн розповiсть усе iхнiм батькам. Вiн розказав про те, як його мати пiдслухала, що вiн назвав старого Фiллi Луберда з Шайло-Черча «вождем Вiгвамом», i вимила йому рота милом, незважаючи на його обiцянки нiколи такого бiльше не говорити. Розказав про бiйки за скейт-парком в Обернi – махачi, як вiн iх називав, – якi влаштовували хлопцi зi шкiл Лiсбон i Едвард-Лiтл, татовоi школи, майже кожноi п’ятницi. Розказав про те, як кiлька старших хлопцiв стягнули з нього на пляжi плавальний костюм («Ішов додому, обмотавшись рушником»), i про те, як якийсь пацан гнався за ним через усю Карбiн-стрiт у Касл-Року («Сказав, що я поставив його сестрi засмокт на шиi, хоч я нiчого такого не робив»).

Вiн справдi колись був молодим.


* * *

Я пiднявся до своеi кiмнати в доброму гуморi, але напроксен, що дала менi мiс Гаргенсен, почав розвiюватись, а з ним i добрий гумор. Я був майже впевнений, що Кеннi Янко бiльше до мене не лiзтиме, але не на сто вiдсоткiв. А що, як дружки почнуть дiставати його за лiхтар пiд оком? Дражнитимуть чи й вiдверто смiятимуться з нього? Що, як вiн розлютиться й вирiшить, що тут потрiбен другий раунд? У такому разi я, скорiш за все, не завдам й одного хорошого удару – я i в перший раз поцiлив скорiше тому, що заскочив його зненацька. А вiн може покласти мене до лiкарнi або й гiрше.

Я вмився (дуже обережно), почистив зуби, залiз у лiжко, вимкнув свiтло i просто лежав собi, заново переживаючи те, що сталося. Несподiванку вiд того, як мене вхопили ззаду й проштовхали коридором. Удари в груди. Удари по зубах. Як я наказував ногам триматись i як ноги вiдповiли: «Іншим разом».

Щойно я опинився в темрявi, вiрогiднiсть того, що Кеннi не дасть менi спокою, почала здаватися дедалi вищою i навiть логiчною, як стають логiчними й iншi, бiльш навiженi думки, коли надворi темнiшае i ти лишаешся сам.

Тож я знов увiмкнув свiтло й подзвонив мiстеру Геррiгену.

Я не очiкував почути його голос, а тiльки хотiв прикинутися, що розмовляю з ним. Чекав тишi або стандартного повiдомлення про те, що номер бiльше не обслуговуеться. Я поклав телефон у кишеню його похоронного костюма за три мiсяцi до того, а в тих перших айфонiв час роботи на одному зарядi був усього 250 годин, навiть у режимi очiкування. Це означало, що телефон мав бути таким же мертвим, як i власник.

Але виклик пiшов. Вiн не мав права йти, цьому протистояла вся дiйснiсть, але за п’ять кiлометрiв вiд мене, пiд землею В’язового кладовища, Теммi Вайнет спiвала «Тримайся свого чоловiка».

Урвавши п’ятий гудок, у моему вусi пролунав його трохи рипучий старечий голос. Те, що й завжди, зразу до дiла, без жодних запрошень залишити свiй номер чи якесь повiдомлення: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пiзнiше, якщо це здасться доречним».

Тодi пролунав сигнал, i я почув власнi слова. Моi губи нiби дiяли з власноi волi.

– Мене сьогоднi побили, мiстере Геррiген. Один дурний пацан на iм’я Кеннi Янко. Вiн казав, щоб я начистив йому чоботи, а я не схотiв. Я не виказав його, бо думав, що так покладу цьому край; я намагався мислити як ви, але все одно переживаю. Як же я хотiв би з вами побалакати.

Я помовчав.

– Я радий, що телефон i досi працюе, хоч i не знаю, як таке може бути.

Помовчав.

– Я сумую за вами. Добранiч.

Я закiнчив дзвiнок. Подивився в недавно набранi, щоб перевiрити, чи справдi дзвонив. Його номер був у списку, разом iз часом виклику – 23:02. Я вимкнув телефон i поклав його на столик. Загасив лампу й майже зразу заснув. То було у п’ятницю ввечерi. Наступноi ночi – або вже в недiлю вранцi – Кеннi Янко помер. Повiсився, хоч я й не знав анi цього, анi iнших подробиць, ще приблизно рiк.


* * *

Некролог Кеннета Джеймса Янко з’явився в «Льюiстон Сан» аж у вiвторок, i там говорилося, що вiн «раптово загинув у результатi трагiчного випадку», але новина розлетiлася по всiй школi вже в понедiлок, i, звiсно, фабрика чуток працювала на повних обертах.

Вiн нюхав клей i помер вiд iнсульту.

Вiн чистив один iз татових дробовикiв (подейкували, що у мiстера Янко вдома повний арсенал), i той вистрiлив.

Вiн грав у росiйську рулетку одним з таткових пiстолетiв i знiс собi голову.

Вiн напився, упав зi сходiв i зламав шию.

Усi цi версii були неправдою.

Менi новину розказав Бiллi Боген, щойно сiвши в наш «короткий автобус», бо його аж розпирало. Вiн сказав, що одна подруга його мами з Гейтс-Фолз зателефонувала iй i все розповiла. Подруга жила через дорогу i бачила, як тiло виносили на ношах, оточених гуртом iнших Янко, котрi кричали й плакали. Виходило, що навiть у виключених зi школи хулiганiв е люди, котрi iх люблять. Як читець Бiблii, я навiть мiг уявити, як вони дерли на собi одяг.

Я негайно – i винувато – подумав про свiй дзвiнок на телефон мiстера Геррiгена. Сказав собi, що вiн помер i нiяк не мiг бути до цього причетним. Сказав, що навiть якби такi штуки були можливi десь за межами комiксiв з iсторiями жахiв, я не загадував конкретно, щоб Кеннi помер, а просто хотiв, щоб той дав менi спокiй, але така вiдмовка була як юридичний викрутас. І до мене раз за разом поверталися слова мiсiс Гроген, мовленi наступного дня пiсля похорону, коли я сказав, що мiстер Геррiген хороша людина, бо внiс нас до свого заповiту.

«Ох, не знаю. Вiн точно роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку».

Дастi Бiлодо потрапив до поганого списку мiстера Геррiгена, i Кеннi Янко, безперечно, опинився б там само за те, що побив мене, коли я вiдмовився вичищати його всранi чоботи. Тiльки в мiстера Геррiгена уже не було поганого списку. Я повторював собi це раз за разом. У мертвих не бувае поганих спискiв. Звiсно, телефони, якi три мiсяцi не заряджали, теж не можуть дзвонити й програвати записанi повiдомлення (або приймати iх)… але телефон мiстера Геррiгена працював, i я чув його iржавий старечий голос. Тож я вiдчував провину, але також i полегшення. Кеннi Янко вже нiколи до мене не чiплятиметься. Вiн з’iхав з моеi дороги.

Пiзнiше того ж дня, пiд час мого вiкна в розкладi, мiс Гаргенсен увiйшла до спортзалу, де я кидав м’яча в кiльце, i вивела мене в коридор.

– Ти сьогоднi на уроцi сидiв похнюплений, – сказала вона.

– Та нi.

– А таки так, i я знаю чому, але зараз скажу тобi дещо. Дiти твого вiку мають Птолемеiв погляд на всесвiт. Я достатньо молода, щоб пам’ятати.

– Не знаю, про що…

– Птолемей був римський математик i астролог, котрий вiрив, що Земля е непорушним у просторi центром всесвiту, а все iнше обертаеться навколо неi. Дiти вважають, що цiлий свiт обертаеться навколо них. Оте почуття власноi центральностi зазвичай згасае десь у двадцять iз чимось рокiв, але тобi до цього ще далеченько.

Вона нахилилася близько до мене – дуже серйозна, з найпрекраснiшими зеленими очима у свiтi. І з парфумом, вiд запаху якого менi трохи паморочилося в головi.

– Я бачу, що ти не встигаеш за думкою, тож дозволь вiдкинути метафору. Якщо тобi здаеться, що ти якось причетний до смертi малого Янко, то забудь. Ти не причетний. Я бачила його справу, вiн був хлопець iз серйозними проблемами. Проблеми вдома, проблеми в школi, психологiчнi проблеми. Я не знаю, що сталось, i не хочу знати, але бачу в цьому i свiтлий бiк.

– Який? – спитав я. – Те, що вiн уже не може мене вiдлупцювати?

Вона засмiялася, показавши зуби, такi ж гарнi, як i все решта.

– Це знову Птолемеева точка зору. Нi, Крейгу, свiтлий бiк полягае в тому, що вiн був надто молодий, щоб отримати права. Якби йому можна було водити машину, вiн мiг забрати з собою ще кiлькох дiтей. А тепер iди собi до спортзалу й позакидай м’ячi.

Я рушив, але вона вхопила мене за руку. Минуло одинадцять рокiв, а я досi пам’ятаю розряд, який тодi вiдчув.

– Крейгу, я б нiколи не змогла радiти смертi дитини, навiть такого поганця, як Кеннет Янко. Але можу радiти, що не ти на його мiсцi.

Раптом менi захотiлось усе iй розказати, i це навiть могло статися, але якраз тодi пролунав дзвiнок, дверi класiв вiдчинились i коридор сповнився гамiрливими дiтьми. Мiс Гаргенсен пiшла у своiх справах, а я – у своiх.


* * *

Того вечора я ввiмкнув телефон i спершу просто дивився на нього, збираючись на силi. Мiс Гаргенсен уранцi говорила дуже логiчно, але мiс Гаргенсен не знала, що телефон мiстера Геррiгена неможливим чином i досi працюе. У мене не було нагоди розповiсти iй про це, i я вважав (як виявилося, помилково), що вже нiколи не розкажу.

«Цього разу не спрацюе, – сказав я собi. – У ньому лишився заряд на один останнiй ривок, i все. Наче лампа яскраво спалахуе перед тим, як перегорiти».

Я вибрав його контакт зi списку й очiкував – якщо чесно, сподiвався – почути тишу або повiдомлення про те, що номер бiльше не обслуговуеться. Але гудки йшли, i трохи згодом у моему вусi знову з’явився мiстер Геррiген. «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пiзнiше, якщо це здасться доречним»

– Мiстере Геррiген, це Крейг.

Я почувався по-дурному, говорячи до мерця, та ще й такого, у якого на цей час уже мала з’явитися цвiль на щоках (розумiете, я трохи почитав про це). Водночас не бачив тут нiчого дурного. Вiдчував страх, як людина, що ступае по проклятiй землi.

– Послухайте… – Я облизав губи. – Ви ж не причетнi до смертi Кеннi Янко, га? Але якщо так, то… гм… стукнiть по стiнi.

Я урвав дзвiнок.

Чекав стуку.

Не дочекався.

Наступного ранку я мав повiдомлення вiд користувача корольпiрат1. Усього шiсть лiтер: «а а а. К К х».

Жодного сенсу.

Я перелякався на смерть.


* * *

Тiеi осенi я багато думав про Кеннi Янко (тодi основною версiею була iсторiя про те, як вiн випав iз другого поверху свого будинку, коли намагався тихцем вислизнути гуляти посеред ночi). А ще бiльше думав про мiстера Геррiгена i його телефон, про котрий на той час жалкував, що не викинув його у води озера Касл. Мене заворожило, розумiете? Як заворожують тi дивнi почуття, якi ми всi колись маемо. Забороненi почуття. Декiлька разiв я майже подзвонив мiстеру Геррiгену, але так i не зiбрався – принаймнi тодi. Колись його голос здавався менi заспокiйливим, голосом досвiду й успiху, можна сказати – голосом дiда, якого я нiколи не мав. Але тепер я не пам’ятав той голос таким, яким вiн був у сонячнi днi, коли вiн говорив про Чарльза Дiкенса, Френка Норрiса чи Девiда Герберта Лоуренса або про те, як iнтернет схожий на дiрявий водогiн. Зараз менi пригадувався лише шкребучий, схожий на звук майже стертого наждаку голос старого, який обiцяв передзвонити менi, якщо це здасться йому доречним. І я думав про нього в тiй трунi. У похоронному бюро «Хей i Пiбодi» йому, безперечно, посклеювали повiки, але скiльки той клей протримаеться? Чи лежить вiн зараз iз розплющеними очима? Чи вдивляеться в темряву гнилими очницями?

Ось що крутилося у мене в головi.

За тиждень до Рiздва преподобний Мунi попросив мене зайти до ризницi, щоб ми «побалакали». Балакав здебiльшого вiн. Мiй батько тривожиться за мене, сказав преподобний. Я худну, моi оцiнки зiпсувалися. Чи не хочу я йому що-небудь розповiсти? Я подумав i вирiшив, що, може, й так. Не все, але частину.

– Якщо я дещо розповiм, це може лишитися мiж нами?

– Якщо йтиметься не про заподiяння шкоди самому собi або злочин – серйозний злочин, – то так. Я не католицький священник, i це не католицька сповiдальня, але бiльшiсть людей вiри добре вмiють зберiгати таемницi.

Тож я розповiв йому, що був побився з одним хлопцем зi школи, старшим парубком на iм’я Кеннi Янко, i той мене добряче вiдлупцював. Я сказав, що нiколи не бажав Кеннi смертi й точно не молився за неi, але вiн таки помер, майже одразу пiсля нашоi бiйки, i я не мiг перестати про це думати. Я переказав йому слова мiс Гаргенсен про те, як дiти вважають, що все на свiтi мае до них стосунок, i про те, що це насправдi не так. Я сказав, що це трохи допомогло, але все одно думав, нiби мiг зiграти якусь роль у смертi Кеннi.

Преподобний усмiхнувся.

– Твоя вчителька мае рацiю, Крейгу. Я до восьмирiчного вiку уникав наступати на трiщини в тротуарi, щоб неминуче не зламати материну спину.

– Серйозно?

– Так. – Вiн схилився вперед. Його усмiшка зникла. – Я збережу твою таемницю, якщо ти збережеш мою. Згоден?

– Аякже.

– Отець Інгерсол з церкви Святоi Анни в Гейтс-Фолз – мiй хороший друг. До тiеi церкви ходить родина Янко. Вiн сказав менi, що iхнiй малий вчинив самогубство.

Мабуть, я роззявив рота. Самогубство було серед чуток, що клубочилися в школi наступного пiсля смертi Кеннi тижня, але нiхто в це не вiрив. Я б i сам сказав, що думка про те, щоб убити себе, нiколи не проскакувала в головi того задирливого сучого сина.

Преподобний Мунi досi схилявся вперед. Вiн узяв мою руку в обидвi своi.

– Крейгу, ти ж не думаеш, що той хлопець пiшов додому, подумав собi: «Божечки, я побив молодшого й меншого за мене пацана – пiду ж уб’ю себе тепер»?

– Мабуть, нi, – сказав я i видихнув так, нiби утримував повiтря два мiсяцi. – Коли ви так усе описали, то навряд. Як вiн це зробив?

– Я не питав i не сказав би тобi, навiть якби Пет Інгерсол менi розповiв. Ти мусиш вiдпустити цi думки, Крейгу. У хлопця були проблеми. Його потреба побити тебе була лиш одним симптомом тих проблем. Ти до цього не причетний.

– А якщо я вiдчув полегшу? Бо менi, знаете, не треба через нього хвилюватися?

– Я б сказав, це говорить про те, що ти людина.

– Дякую.

– Ти краще почуваешся?

– Так.

І то була правда.


* * *

Незадовго до кiнця навчального року мiс Гаргенсен стояла перед нашим класом на уроцi природознавства й широко всмiхалася.

– Ви, народ, певно, думали, що здихаетеся мене через два тижнi, але маю для вас поганi новини. Мiстер де Лессепс, учитель бiологii в старшiй школi, йде на пенсiю, i мене запросили замiстити його. Можна сказати, що я випускаюся з середньоi школи до старшоi.

Кiлька учнiв театрально застогнали, але бiльшiсть аплодували цiй новинi, i нiхто не плескав долонями гучнiше за мене. Моему пiдлiтковому розуму здавалося, що це наче доля. І певним чином так i було.


* * *

Я також закiнчив середню школу й перейшов до дев’ятого класу, в школу старшу. Саме там я познайомився з Майком Уберротом, вiдомим тодi – як i тепер у його поточнiй кар’ерi другого кетчера бейсбольноi команди «Балтимор Орiолз» – пiд прiзвиськом Убер.

Спортсмени й бiльш заклопотанi навчанням школярi не дуже зналися мiж собою (як я розумiю, це так у бiльшостi старших шкiл, бо спортсмени волiють триматися кастою), i якби не вистава «Миш’як i старе мереживо», я сумнiваюся, що ми колись могли б затоваришувати. Убер був у старшiй школi третiй рiк, а я був низькородним перваком, що робило нашу дружбу ще менш iмовiрною, але ми таки здружилися i лишаемося друзями досi, хоч тепер я бачу його набагато рiдше.

У багатьох старших школах вистави влаштовують силами випускного класу, але не в Гейтс-Фолз. У нас було двi вистави на рiк, i хоч iх ставив драматичний гурток, на проби могли приходити всi учнi. Я знав сюжет, бо однiеi дощовоi недiлi бачив кiноверсiю. Вона менi сподобалася, тож я пiшов на проби. Дiвчина Майка ходила до драматичного гуртка, вона вмовила його спробувати, i врештi йому дiсталася роль схильного до вбивств Джонатана Брюстера. Мене взяли на роль його метушливого поплiчника, доктора Ейнштейна. У фiльмi цю роль грав Пiтер Лорре, i я щосили намагався говорити як вiн, ехидно приказуючи «Так-так!» перед кожною реплiкою. Імiтацiя була не дуже вдала, але скажу вам, що народ ковтав i просив добавки. Публiка в малих мiстечках, ви розумiете.

Отак ми з Убером затоваришували, i саме так я дiзнався, що насправдi сталося з Кеннi Янко. Виявилося, що преподобний помилявся, а газета – нi. То справдi був нещасний випадок.

У перервi мiж першою i другою дiями нашоi репетицii я стояв бiля автомата з колою, котрий зжер моi сiмдесят п’ять центiв, нiчого за них не видавши. Убер вiдiйшов вiд своеi дiвчини, наблизився й видав автомату жорсткого штурхана долонею у верхнiй правий кут. До вiконця видачi тут-таки впала банка коли.

– Дякую, – сказав я.

– Без проблем. Запам’ятай оце мiсце, гати точно в цей куток.

Я сказав, що так i зроблю, хоч i сумнiвався, що зможу вдарити з такою ж силою.

– Слухай, я чув, у тебе колись були негаразди з тим Янко. Правда?

Не було сенсу заперечувати – Бiллi та обидвi дiвчини розбалакалися, – та й причин уже не було, зважаючи на дату. Тож я сказав, що так, правда.

– Хочеш почуть, як вiн помер?

– Я вже чув сотню рiзних iсторiй. У тебе якась нова?

– У мене правда, дружечку. Ти знаеш, хто мiй тато, га?

– Аякже.

Полiцiйнi сили Гейтс-Фолз складалися з менш як двох десяткiв офiцерiв у формi, голови полiцii та одного детектива. Тим детективом i був Майкiв батько, Джордж Уберрот.

– Я розкажу, якщо даси сьорбнути шипучки.

– Гаразд, але не слинь.

– Я тобi схожий на дикуна? Давай сюди, кексе ти дурноверхий.

– Так-так, – сказав я, вдаючи Пiтера Лорре.

Вiн реготнув, узяв банку, вихилив половину, а тодi ригнув. Його дiвчина, що стояла далi по коридору, пiднесла пальця до рота й удала, що ii нудить. Кохання в старшiй школi – це дуже високе почуття.

– Мiй тато вiв слiдство, – сказав Убер, простягаючи менi банку, – i через кiлька днiв пiсля того, як усе сталося, я чув, як вiн балакав iз сержантом Полком з контори. Це вони так називають свою дiльницю. Вони сидiли на ганку й пили пиво, i сержант сказав щось схоже на «Янко», а тодi «душив i себе, i свого змiя». Тато засмiявся й сказав, що чув, буцiм це ще називають «краваткою Беверлi-Гiллз». Сержант сказав, що для бiдолашного пацана то був, мабуть, единий спосiб розрядитися, зважаючи на те, яку пiцу вiн мав замiсть обличчя. Мiй тато каже: «Еге ж, сумно, але правда». Тодi вiн сказав, що йому не подобаеться волосся. І що патологоанатому воно теж не подобалося.

– А що було з його волоссям? – спитав я. – І що таке «краватка Беверлi-Гiллз»?

– Я подивився з телефона. Це сленгова назва автоеротичноi асфiксii. – Вiн вимовляв цi слова обережно. Майже з гордiстю. – Трошки вiшаешся й полiруеш свого прута, поки втрачаеш свiдомiсть. – Вiн побачив мiй вираз обличчя й знизав плечима. – Я не придумую новини, докторе Ейнштейн, тiльки переказую. Мабуть, декому здаеться, що це хтозна-який кайф, але я думаю, що якось обiйдуся.

Я теж так думав.

– А що з волоссям?

– Я спитав про це тата. Вiн не хотiв менi казати, але оскiльки я почув решту, то вiн таки розповiв. Вiн сказав, що половина волосся Янко посивiла.


* * *

Я багато про це думав. З одного боку, якщо я колись розглядав iмовiрнiсть того, що мiстер Геррiген пiднявся з могили, щоб вершити помсту вiд мого iменi (а така думка, хай яка смiховинна, таки iнодi зринала в моiй головi ночами, коли менi не спалося), розповiдь Убера нiбито поклала цьому край. Уявляючи Кеннi Янко в комiрцi, зi спущеними на литки штаньми й мотузкою на шиi, поки вiн душив себе i свого змiя, синiючи в лицi, я справдi жалiв його. Яка дурна й недостойна причина смертi. «У результатi трагiчного випадку», мовилося в некролозi «Сан», i це було набагато точнiше, нiж будь-хто з нас мiг уявити.

Але, з iншого боку, лишалося ще те, що сказав Уберiв тато про волосся Кеннi. Я не мiг не задуматися над тим, як таке могло трапитись. І над тим, що такого Кеннi мiг побачити в тiй комiрцi, пiрнаючи в непритомнiсть i телiпаючи свого нещасного вужа з усiх сил.

Нарештi я звернувся до свого найкращого порадника – iнтернету. Побачив, що думки рiзняться. Деякi вченi проголошували: нема абсолютно нiяких доказiв того, що в людей вiд шоку може посивiти волосся. Іншi вченi казали «Так-так!», це справдi можливо, раптовий шок може призвести до загибелi меланоцитiв, стовбурових клiтин, що визначають колiр волосся. Одна стаття стверджувала, що таке справдi сталося з Томасом Мором i Марiею-Антуанеттою перед стратою. Інша висловлювала сумнiв у цьому, вказуючи, що то просто легенди. У пiдсумку все було так, як мiстер Геррiген часто говорив про купiвлю акцiй: ти платиш грошi i робиш вибiр.

Помалу цi питання й тривоги затерлись, але я б збрехав, якби сказав, що Кеннi Янко повнiстю щез iз моiх думок. Кеннi Янко в комiрцi з мотузкою на шиi. Можливо, вiн таки не втратив свiдомостi ранiше, нiж устиг розслабити мотузку. Припустiмо – просто припустiмо: Кеннi Янко побачив щось таке, що налякало його до непритомностi. І насправдi перелякався на смерть. Удень такi думки здавалися дурними. Уночi, особливо за сильного вiтру, що завивае в пiддашшях, – не дуже.


* * *

Агенцiя нерухомостi з Портленда виставила перед будинком мiстера Геррiгена знак «ПРОДАЄТЬСЯ», i кiлька людей приходили на нього подивитися. Тi люди прилiтали з Бостона або Нью-Йорка (певно, дехто навiть фрахтував приватний лiтак). Такi, як прибулi на похорон мiстера Геррiгена, що волiли заплатити бiльше й орендувати дорогi машини. Одна пара була першою одруженою парою геiв, яких я будь-коли зустрiчав, – молодi, але очевидно заможнi й так само очевидно закоханi. Вони приiхали на шикарнiй BMW i8, усюди ходили, тримаючись за руку, й пiд час огляду часто казали «ого» i «дивовижно». А тодi поiхали й бiльше не поверталися.

Я бачив чимало цих потенцiйних покупцiв, бо маеток (яким, звiсно, керував мiстер Раффертi) залишив мiсiс Гроген i Пiта Боствiка на службi, а Пiт наймав мене допомагати на територii. Вiн знав, що я добре даю раду квiтам i готовий старанно працювати. Я отримував дванадцять баксiв на годину i десять годин на тиждень, а коли вже той чималий траст лишався для мене недоступним аж до коледжу, грошi менi були дуже доречнi.

Пiт називав потенцiйних покупцiв багатiйченками. Як та подружня пара на орендованiй BMW, вони всi казали «ого», але не купували. Зважаючи на те, що будинок стояв на грунтовiй вулицi, а краевиди були просто хорошi, але не разючi (жодних тобi озер, гiр, скелястого узбережжя з маяком), це не дивувало анi мене, анi Пiта, анi мiсiс Гроген. Вони прозвали будинок маетком «Бiлий слон».


* * *

На початку зими 2011 року я використав частину грошей вiд садiвництва, щоб оновити телефон з першого поколiння до четвертого. У той самий вечiр я перекинув контакти i, гортаючи iх, натрапив на номер мiстера Геррiгена. Я набрав його, не дуже задумавшись. «Виклик. Мiстер Геррiген» – було написано на екранi. Я приклав телефон до вуха з сумiшшю страху i цiкавостi.

Жодного повiдомлення вiд мiстера Геррiгена. Жодного голосу робота, який би сповiстив мене, що номер бiльше не обслуговуеться. Жодних гудкiв. Нiчого, крiм однорiдноi тишi. Можна сказати, що в слухавцi було, хе-хе, тихо, як у могилi.

Менi полегшало.


* * *

На другий рiк у старшiй школi я вибрав бiологiю, i ii вела мiс Гаргенсен, прекрасна, як завжди, але вже не моя кохана. Я перемкнув свою прихильнiсть на бiльш досяжну (i вiдповiднiшого вiку) молоду особу. Вендi Жерар була мiнiатюрною блондинкою з Моттона, котра щойно позбулася брекетiв. Скоро ми вже робили разом уроки, ходили в кiно (тобто коли мiй тато або ii мама нас туди пiдвозили) i цiлувалися в задньому рядi. Слиняво й по-дитячому, що абсолютно нормально.

Моя закоханiсть у мiс Гаргенсен померла природною смертю, i це було добре, бо вiдкрило дорогу до дружби. Я iнодi приносив на урок рослини, а в п’ятницю пiсля школи допомагав прибирати лабораторiю, в якiй також проходили уроки хiмii iншого класу.

В один з таких днiв я спитав, чи вiрить вона в привидiв.

– Мабуть, скорiше не вiрите, ви ж бо вчена i все таке, – сказав я.

Вона засмiялася.

– Я вчителька, а не вчена.

– Ви розумiете, що я хотiв сказати.

– Мабуть, але я все одно справна католичка. Це значить, що я вiрю в Бога, ангелiв i свiт духiв. Не впевнена про екзорцизм i одержимiсть демонами, бо це якось екзотично, але привиди… Скажiмо так: журi ще не оголосило вердикту. Я б точно нiколи не пiшла на спiритичний сеанс i не гралася б з дошкою уiджi.

– Чому нi?

Ми саме вимивали раковини – робили те, про що юнi хiмiки наприкiнцi тижня повиннi були подбати самi, але майже нiколи цього не робили. Мiс Гаргенсен зупинилась i усмiхнулася. Можливо, трохи збентежено.

– Науковцi не огородженi вiд забобонiв, Крейгу. Я вважаю, що не слiд гратися з тим, чого не розумiеш. Моя бабця казала, що не слiд гукати, якщо не хочеш почути вiдповiдь. Менi це завжди здавалося доброю порадою. А чого ти питаеш?

Я не збирався говорити, що й досi думаю про Кеннi.

– Сам я методист, i ми говоримо про Святого Духа. А духи ж в оповiдях рiзнi бувають. Мабуть, я задумався через це.

– Ну, якщо iншi духи iснують, – сказала вона, – то вони точно не всi святi.


* * *

Я й далi хотiв стати письменником, хоч амбiтнi поривання писати для кiнематографа вщухли. Менi час вiд часу пригадувався жарт мiстера Геррiгена про сценариста i старлетку, i вiн завжди успiшно накривав брезентом моi фантазii про шоубiзнес.

Тато подарував менi на Рiздво ноутбук, i я почав писати оповiдання. Рядки в них були непоганi, але в оповiданнi рядки ще й мають складатися в одне цiле, а моi не складалися. Наступного року голова кафедри мови й лiтератури залучив мене редагувати шкiльну газету, i я пiдхопив вiрус журналiстики, котрий поки що з мене не вивiтрився. І не думаю, що колись вивiтриться. Я вiрю, що коли знаходиш свое мiсце, то щось у тобi клацае i стае на мiсце, але не в головi, а в душi. Це можна iгнорувати, але навiщо?

Я почав надолужувати в зростi, а на третьому роцi показав Вендi, що так, у мене е захист (саму купiвлю презервативiв провiв Убер), i ми позбулися незайманостi. Я випустився третiм у своему роцi (усього зi 142 учнiв, але все одно), i тато купив менi «тойоту-короллу» (вживану, але все одно). Мене прийняли до Емерсона, одного з найкращих коледжiв краiни для тих, хто прагне стати журналiстом, i закладаюся, що вони дали б менi принаймнi часткову стипендiю, але завдяки мiстеру Геррiгену вона не була потрiбна – як менi поталанило.

Мiж чотирнадцятьма i вiсiмнадцятьма роками трапилося кiлька типово пiдлiткових штормiв, але небагато – наче кошмар з Кеннi Янко якимось чином наперед витратив певну частку моеi юнацькоi напруги. А ще, знаете, я любив тата, i нас було всього двое. Думаю, в цьому криеться велика рiзниця.

На той час як я пiшов до коледжу, Кеннi Янко менi вже майже не згадувався, але я й досi думав про мiстера Геррiгена. Не дивно – вiн-бо встелив менi дорогу до освiти червоним килимом. Утiм, бували днi, коли я думав про нього частiше. Якщо в такi днi я був удома, то носив квiти на його могилу. Якщо нi, то Пiт Боствiк чи мiсiс Гроген робили це за мене.

День Святого Валентина. День Подяки. Рiздво. І мiй день народження.

Я в цi днi також завжди купував доларовi лотерейнi бiлети. Інодi вигравав пару баксiв, iнодi п’ять, а одного разу – аж п’ятдесят, але нiколи нiчого подiбного до джекпоту. Але я на це не зважав. Якби виграв, то вiддав би грошi на якусь благодiйнiсть. Я купував бiлети, щоб пам’ятати. Завдяки йому я вже був багатий.


* * *

Дякувати щедростi мiстера Раффертi в управлiннi моiм трастом, на третьому роцi мого навчання в Емерсонi я вже мав власну квартиру. Усього пара кiмнат i ванна, але вона була в Бек-Бей, де навiть малi квартири не бувають дешевi. Тодi я вже працював у лiтературному журналi. «Плавшерз» е одним з найкращих у краiнi й завжди мае зiркового редактора, але хтось мусить читати стоси вхiдноi макулатури, i цим кимось став я. Робота менi подобалася, хай навiть i велика частина присланого була на тому ж рiвнi, що й класичний поганий вiрш «10 причин моеi ненавистi до матерi». Мене пiдбадьорювало усвiдомлення того, як багато на свiтi людей, що пнуться писати, але роблять це гiрше, нiж я. Мабуть, це звучить жорстоко. Мабуть, воно так i е.

Одного вечора я сидiв за цiею роботою з тарiлкою «Орео» бiля лiвоi руки й чашкою чаю бiля правоi, коли завiбрував телефон. То був тато. Вiн сказав, що в нього поганi новини, й розповiв, що мiс Гаргенсен померла.

Кiлька секунд я не мiг говорити. Стосик макулатурних вiршiв i оповiдань раптом здався дуже неважливим.

– Крейгу? – погукав тато. – Ти ще там?

– Так. Як це сталося?

Вiн розказав те, що знав, а про решту я довiдався за кiлька днiв, коли в iнтернетi опублiкували тижневик «Гейтс-Фолз Ентерпрайз». «УЛЮБЛЕНЦІ УЧНІВ ЗАГИНУЛИ У ВЕРМОНТІ», говорилося в заголовку. Вiкторiя Гаргенсен Корлiс, котра й досi викладала бiологiю в Гейтс-Фолз, i ii чоловiк, учитель математики з сусiднього Касл-Рока. Вони вирiшили поiхати у вiдпустку по Новiй Англii на мотоциклi, щоночi зупиняючись в iншому закладi. Саме поверталися через Вермонт i майже дiсталися кордону з Нью-Гемпширом, коли 31-рiчний Дiн Вiтмор з Волтгема, що в Массачусетсi, переiхав роздiлову смугу на шосе 2 i врiзався в них – лобове зiткнення. Тед Корлiс загинув миттево. Вiкторiя Корлiс – жiнка, котра вiдвела мене до вчительськоi пiсля того, як мене побив Кеннi Янко й незаконно дала напроксен зi своеi сумочки, – померла дорогою до лiкарнi.

Попереднього лiта я стажувався в «Ентерпрайз», де здебiльшого викидав смiття, але також написав трохи спортивних статей i кiнооглядiв. Я подзвонив редактору Дейву Гарденеру, i вiн видав менi додаткову iнформацiю, якоi «Ентерпрайз» не опублiкував. Дiна Вiтмора вже чотири рази арештовували за водiння в нетверезому станi, але його батько був якимось цабе у великому геджфондi (як же мiстер Геррiген ненавидiв тих нахаб), i тi чотири рази про Вiтмора подбали дорогi адвокати. Коли за четвертим разом вiн в’iхав у стiну «ГоуМарту у Зонi» в Гiнгемi, то уникнув в’язницi, але втратив права. Вiтмор iхав без них i в нетверезому станi, коли врiзався в мотоцикл Корлiсiв. П’яний у болото, як сказав Дейв.

– Вiн вiдбудеться легеньким ляпасом по руцi, – вiв далi Дейв. – Татко подбае. От побачиш.

– Нiзащо. – Сама думка про це стискала менi шлунок. – Якщо твоя iнформацiя правильна, то це явне порушення безпеки руху, що спричинило смерть потерпiлих.

– Побачиш, – повторив вiн.


* * *

Церемонiя прощання вiдбулась у церквi Святоi Анни, до якоi мiс Гаргенсен (для мене було неможливо думати про неi як про Вiкторiю) i ii чоловiк ходили все життя i в якiй iх одружили. Мiстер Геррiген був заможний, роками був впливовою фiгурою в американському дiловому свiтi, але на похорон Теда й Вiкторii Корлiсiв прийшло набагато бiльше людей. Церква була велика, але того дня в нiй були тiльки стоячi мiсця, i якби отець Інгерсол не мав мiкрофона, його б нiхто не почув за повсюдним плачем. Обое були популярними вчителями, створеними одне для одного i, звiсно, молодими.

Як i бiльшiсть жалiбникiв. Прийшов я, прийшли Регiна й Марджi, прийшов Бiллi Боген, а також Убер, котрий спецiально приiхав iз Флориди, де грав у лiзi А. Ми з Убером сидiли поруч. Вiн не плакав, але очi мав червонi, а ще цей здоровий лантух шморгав носом.

– Вона в тебе щось викладала? – прошепотiв я.

– Другий рiк бiологii, – вiдповiв вiн також пошепки. – У випускному класi. Потрiбна була для диплома. І я був у неi в клубi спостереження за птахами. Вона написала менi характеристику для вступного пакета в коледж.

Менi теж.

– Це так несправедливо, – сказав Убер. – Вони ж просто собi iхали дорогою. – Вiн помовчав. – І в шоломах.

Бiллi виглядав так само, але Марджi з Регiною здавалися старшими, майже дорослими в макiяжi й поважних сукнях. Коли церемонiя закiнчилася, вони обiйняли мене пiсля церкви, i Регiна сказала:

– Пам’ятаеш, як вона доглянула тебе в той вечiр, коли тебе побили?

– Так, – сказав я.

– Дозволила менi взяти ii крем для рук, – сказала Регiна й знову розплакалася.

– Сподiваюся, того чувака закатають назавжди, – люто сказала Марджi.

– Плюс один, – сказав Убер. – Замкнути й викинути ключа.

– Так i буде, – сказав я, але, звiсно ж, помилився, а правим виявився Дейв.


* * *

День суду над Дiном Вiтмором настав у липнi. Йому дали чотири роки, i то умовно, якщо вiн погодиться записатися в реабiлiтацiйну клiнiку й успiшно проходитиме випадковi тести сечi впродовж тих самих чотирьох рокiв. Я знову працював в «Ентерпрайз», уже за платню (хоч i не на повну ставку, але все одно). Мене пiдвищили до мiсцевих подiй i перiодичних тематичних статей. Наступного дня пiсля оголошення вироку Вiтмору (якщо його взагалi можна так назвати) я озвучив свое обурення Дейву Гарденеру.

– Знаю, це вiдстiй, – сказав вiн. – Але ти мусиш вирости, Крейгi. Ми живемо у свiтi, в якому грошi наказують, а люди слухаються. Десь за лаштунками якась iх кiлькiсть перейшла з однiеi кишенi до iншоi, можеш не сумнiватися. Краще скажи: ти ж повинен здати менi чотириста слiв про ярмарок ремiсникiв?


* * *

Клiнiки – та ще й не простоi, а, певне, з тенiсними кортами й полем для гольфу – було не досить. Чотирьох рокiв сцяння в баночку теж було не досить, особливо коли можна комусь заплатити, щоб вiн постачав чистi зразки, якщо знаеш, коли братимуть пробу. Вiтмор, певне, мав знати.

Серпень паленiв, а я iнодi пригадував африканське прислiв’я, яке вичитав у школi: «Коли помирае старий, згоряе бiблiотека». Вiкторiя з Тедом не були старими, але це чомусь було ще гiрше, бо той потенцiал, який вони мали, так i не зможе реалiзуватись. Усi дiти на похоронi – i теперiшнi учнi, i недавнi випускники, як-от ми з друзями – розумiли: згорiло щось таке, що вже не можна вiдбудувати.

Я пригадував ii прекраснi, виведенi вiд руки малюнки листочкiв i гiлок на класнiй дошцi. Пригадував, як ми прибирали в бiологiчнiй лабораторii щоп’ятницi по обiдi, а тодi просто задля годиться чистили й хiмiчну частину i обое жартували про сморiд. Вона питала, чи учень на прiзвище Джекiл не готуеться от-от перетворитися на мiстера Гайда й сiяти жах у шкiльних коридорах. Я думав про те, як вона сказала «Розумiю», коли я не схотiв знову заходити до спортзалу пiсля того, як мене побив Кеннi. Думав про всi цi речi, про ii парфуми, а потiм – про гiмнюка, котрий скоро вийде з клiнiки й житиме собi на втiху, як у вiдпустцi.

Нi, цього не досить.

Того дня я пiшов додому й почав порпатися в шухлядах письмового столу у своiй кiмнатi, не повнiстю зiзнаючись собi в тому, що шукаю… i навiщо. Шуканого там не було, що стало водночас розчаруванням i полегшенням. Я вже рушив був до виходу, але повернувся й став навшпиньки, щоб оглянути верхню полицю в шафцi, де зазвичай накопичувався всякий мотлох. Я знайшов старий будильник, айпод, що зламався, коли я впустив його на асфальт, катаючись на скейтi, i цiлий жмут навушникiв. Також там стояла коробка з бейсбольними картками й лежав стосик комiксiв про Спайдермена. Аж пiд стiнкою залiг светр у кольорах «Ред Сокс», що став надто малий для тiла, в якому я наразi мешкав. Я пiдняв його, а пiд ним лежав айфон, який батько подарував був менi на Рiздво, ще коли я був здохликом. І зарядний пристрiй до нього. Я пiдiмкнув його до телефона, досi не зiзнаючись собi в тому, що задумав, але коли я пригадую той день зараз – минуло не так багато рокiв, – то вважаю, що мотивацiйноi сили менi надали слова мiс Гаргенсен, котрi вона сказала, коли ми чистили раковини в хiмiчнiй лабораторii: «Не слiд гукати, якщо не хочеш почути вiдповiдь». Того дня я хотiв.

«Вiн, певне, навiть не заряджатиметься, – казав я собi. – Стiльки рокiв збирав пилюку». Але вiн заряджався. Узявши його ввечерi, пiсля того як тато лiг спати, я побачив у верхньому правому кутку iндикатор повного заряду.

Яка ж то була мандрiвка стежками пам’ятi. Я побачив старi електроннi листи, фотографii тата, зробленi до того, як вiн почав сивiти, повiдомлення, якими ми перекидалися з Бiллi Богеном. В них не було жодних новин, а тiльки жарти й iнформацiя, що проливала свiтло на фундаментальнi проблеми типу «Я зара перднув», а також гострi питання на кшталт «Ти вже зробив алгебру?». Ми були як двiйко дiтлахiв, що балакають через банки з-пiд консервованоi кукурудзи, з’еднанi вощеною ниткою. До чого зводиться i бiльша частина сучасних технологiй, якщо задуматися: балаканина заради балаканини.

Я взяв телефон iз собою до лiжка, як робив ще коли й не голився, а поцiлунок з Регiною був надзвичайною подiею. Тiльки тепер лiжко, що колись здавалося завеликим, виявилося замалим. Я глянув через кiмнату на плакат iз Кетi Перрi, котрий повiсив на третьому роцi в старшiй школi, коли вона здавалася менi живим символом сексу й розваг. Зараз я був старший за того здохлика, але й лишався такий самий. Смiшне вiдчуття.

«Якщо iншi духи iснують, – сказала тодi мiс Гаргенсен, – то вони точно не всi святi».

Думка про це майже спинила мене. А тодi, знову подумавши про того безвiдповiдального гiмнюка в реабiлiтацiйнiй клiнiцi, я зважився й набрав номер мiстера Геррiгена. «Все добре, – казав я собi. – Нiчого не станеться. Нiчого не може статися. Це просто спосiб позбутися зайвого в головi, щоб можна було залишити гнiв i сум позаду й рухатися далi».

Але ж частина мене знала: щось станеться, – i я не здивувався, коли замiсть тишi почув гудки. Не здивував мене й iржавий голос, що заговорив у вухо, долинаючи з телефона, котрий я поклав у кишеню мерця майже за сiм рокiв до того: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пiзнiше, якщо це здасться доречним».

– Доброго вечора, мiстере Геррiген, це Крейг. – Голос у мене на диво не тремтiв, зважаючи на те, що я балакав до мерця i що мрець насправдi мiг мене слухати. – Один тип на iм’я Дiн Вiтмор убив мою улюблену вчительку та ii чоловiка. Вiн був п’яний i збив iх на машинi. Вони були хорошi люди, вона допомогла менi тодi, коли допомога була потрiбна, а вiн не отримав того, на що заслужив. Думаю, що це все.

Але то було не все. Я мав принаймнi тридцять секунд на повiдомлення i ще не використав iх усi. Тож я сказав i решту, сказав правду. Мiй голос став ще нижчий, майже перетворився на гарчання:

– Я хотiв би, щоб вiн помер.


* * *

Тепер я працюю в «Таймс Юнiон», газетi для Олбанi й прилеглих районiв. Платня крихiтна, i я, певне, мiг би заробити бiльше, якби писав для «Баззфiд» чи TMZ, але в мене е подушка безпеки – траст, i менi подобаеться працювати у справжнiй газетi, хоча бiльша частина журналiстики зараз перейшла в онлайн. Можете назвати мене старомодним.

Я затоваришував iз Френком Джефферсоном, айтiшником широкого профiлю в цiй газетi, й одного вечора за пивом у «Медiсон Пор Гаус» розповiв, як колись змiг зв’язатися з голосовою поштою померлого… але тiльки коли дзвонив зi свого телефона, який використовував, коли померлий ще був живий. Я спитав у Френка, чи вiн не чув нiчого схожого.

– Нi, – сказав вiн, – але могло буть.

– Як?

– Хтозна, але в перших комп’ютерах та мобiльних було повно дивних глюкiв. Про деякi ходять легенди.

– І в айфонах?

– Особливо в них, – сказав вiн, сьорбаючи пиво. – Тому що iх квапилися здати у виробництво. Стiв Джобс нiколи б цього не визнав, але народ в «Еппл» до смертi боявся, що за кiлька рокiв або й за рiк «Блекберi» повнiстю домiнуватиме на ринку. Тi першi айфони… Деякi з них блокувалися щоразу, як ти набирав букву «L». Можна було вiдправити електронного листа, а тодi бродити iнетом, але якщо ти намагався побродити iнетом, а тодi вiдправити листа, то телефон iнодi зависав.

– У мене справдi було таке раз чи два, – сказав я. – Доводилося перезапускати.

– Отож. Траплялися дуже рiзнi приколи. А у твоему випадку можна припустити, що запис того дядька якось застряг у софтi, як iнодi хрящ засяде мiж зубами. Можна сказати, дух у машинi.

– Так, – сказав я. – Але не святий.

– Га?

– Нiчого, – сказав я.


* * *

Дiн Вiтмор помер на другий день у центрi реабiлiтацii «Рейвен Маунтiн», люксовому витверезному закладi в мальовничому Нью-Гемпширi (там справдi були тенiснi корти, а також шафлборд i басейн). Я дiзнався майже одразу пiсля того, як це сталося, бо налаштував сповiщення в «Гуглi» на його iм’я i на ноутбуцi, i на робочому комп’ютерi в «Ентерпрайз». Причина смертi не зазначалася (грошi наказують, ви розумiете), тож я гайнув у маленьку мандрiвку до сусiднього нью-гемпширського мiстечка Мейдстоун. Там показав свою репортерську личину, поставив кiлька питань i передав трошки грошей мiстера Геррiгена в iншi руки.

Шукати довелося недовго, бо в контекстi самогубств випадок Вiтмора був добряче за межею звичайного. Так само як полiрувати собi свiчку й випадково задушитися. В «Рейвен Маунтiн» прийнятих пацiентiв називають «гостями», а не нариками й алканами, i в кожнiй кiмнатi гостя е власний душ. Дiн Вiтмор пiшов у душ перед снiданком i вижлуктив скiлькись шампуню. Не для того, щоб убити себе, а, як виходило, щоб змастити трубу. Тодi вiн розламав навпiл брусок мила, одну половинку кинув на пiдлогу, а iншу запхнув собi в горло.

Я видобув бiльшу частину подробиць iз одного з асистентiв, котрi в «Рейвен Маунтiн» працювали над тим, щоб вiдучити алкоголiкiв та наркоманiв вiд iхнiх поганих звичок. Цей хлопець на iм’я Рендi Скваерз сидiв у моiй «тойотi» й пив бурбон iз горла пляшки з iндичкою на етикетцi, яку купив на частину з тих п’ятдесяти доларiв, що я йому дав (так, я завважив iронiю ситуацii). Я спитав, чи не залишив, бува, Вiтмор передсмертноi записки.

– Залишив, – сказав Скваерз. – І навiть доволi зворушливу. «Вiддавай усю любов, що зможеш» – було написано в нiй.

У мене на руках вискочили сироти, але рукави приховали це, а я спромiгся на усмiшку. Я мiг сказати йому, що то не просто останнiй заклик, а рядок з «Тримайся свого чоловiка» Теммi Вайнет. Скваерз би все одно не зрозумiв, до чого це, а в мене не було причин йому пояснювати. Це було мiж мною i мiстером Геррiгеном.


* * *

На те невелике дослiдження я витратив три днi. Коли повернувся, тато спитав, чи сподобалася менi мiнiвiдпустка. Я сказав, що так. Вiн спитав, чи я готовий повертатися до навчання за кiлька тижнiв. Я сказав, що так. Вiн уважно глянув на мене й спитав, чи все гаразд. Я сказав, що так, сам не знаючи, брешу чи нi.

Якась частина мене й досi вiрила, що Кеннi Янко помер випадково, а Дiн Вiтмор вчинив самогубство – можливо, через почуття провини. Я пробував уявити, як мiстер Геррiген якось утiлювався перед ними й спричиняв iхнi смертi, – i не мiг. Якщо так було насправдi, то я причетний до вбивства, винний якщо не за державним законом, то за моральним. Врештi-решт, я бажав Вiтмору смертi. Імовiрно, що й Кеннi теж – десь у глибинi серця.

– Ти впевнений? – спитав тато. Вiн не зводив з мене допитливого погляду, як бувало в дитинствi, коли я робив яку дрiбну шкоду.

– Абсолютно, – сказав я.

– Гаразд, але якщо захочеш поговорити, то я тут.

Так, i слава Богу, що так, але говорити про це я все одно не змiг би, бо точно здався б йому скаженцем.

Я повернувся до кiмнати й узяв старий айфон з полички в шафцi. Вiн пречудово тримав заряд. Нащо я це зробив? Хотiв подзвонити йому в могилу й подякувати? Спитати, чи це справдi вiн? Не пам’ятаю, i, мабуть, це не мае значення, бо я не подзвонив. Увiмкнувши телефон, я побачив текстове повiдомлення вiд користувача корольпiрат1. Тремтячим пальцем я тицьнув в екран i прочитав таке: «К К К сП».

Я дивився на повiдомлення, i менi сяйнула думка, iмовiрнiсть, котра до кiнця того лiта i пiр’iнкою не торкалася моiх думок. А що, коли я якимось чином тримаю мiстера Геррiгена в заручниках? Прив’язую його до земних клопотiв телефоном, котрий запхнув до його пiджака, перш нiж опустилося вiко? І те, про що я його просив, завдавало йому болю? Навiть мучило?

«Малоймовiрно, – подумав я. – Згадай, що казала мiсiс Гроген про Дастi Бiлодо. Що вiн не змiг би отримати й роботу вигрiбальника курячого лайна з сараю старого Доренса Марстеллара, пiсля того як украв щось у мiстера Геррiгена. Той про це подбав».

Так, i дещо iнше. Вона сказала, що вiн роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку. Чи роздавав Дiн Вiтмор чесно? Нi. Чи роздавав Кеннi Янко чесно? Теж нi. Тож, можливо, мiстер Геррiген був радий докласти руку. Може, йому це навiть сподобалося.

– Якщо вiн узагалi був причетний, – прошепотiв я.

Таки був. У глибинi серця я це знав. Як i дещо iнше. Я знав, що значило останне повiдомлення: «Крейгу, спинись».

Бо я мучив його чи мучив себе?

Я вирiшив, що врештi-решт це не мае значення.


* * *

Наступного дня сильно дощило, прохолодна вода лилася з неба без грому, а це значило, що першi осiннi барви проявляться вже за тиждень чи два. Дощ був на добро, бо все лiтне населення – хто ще лишився – поховалося по своiх сезонних прихистках, i озеро Касл спорожнiло. Я припаркувався в зонi для пiкнiкiв з пiвнiчного боку озера i пройшов до мiсця, котре ми дiтьми називали Виступи: стояли там у купальних костюмах i пiдбурювали одне одного стрибнути. Дехто навiть стрибав.

Я пiшов до краю стрiмчака, де сосновi голки закiнчувалися й починався голий камiнь, правдива сутнiсть Новоi Англii. Сягнув до кишенi штанiв i видобув свiй перший айфон. Потримав його хвильку в руцi, вiдчуваючи вагу й пригадуючи, як зрадiв того рiздвяного ранку, коли розгорнув коробку й побачив логотип «Еппл». Чи скрикнув я вiд радостi? Не пам’ятав, але був майже певен, що так.

Вiн i досi тримав заряд, хоч той i впав до п’ятдесяти вiдсоткiв. Я подзвонив мiстеру Геррiгену й був упевнений, що в чорнiй землi В’язового кладовища, у кишенi дорогого костюма, що тепер узявся цвiллю, заспiвала Теммi Вайнет. Я ще раз послухав шкребучий голос старого, що обiцяв передзвонити, якщо це здасться йому доречним.

Я почекав сигналу. Тодi сказав:

– Дякую за все, мiстере Геррiген. Прощавайте.

Я закiнчив виклик, занiс руку назад i жбурнув телефон з усiеi сили. Простежив його траекторiю в сiрому небi. Побачив сплеск там, де вiн упав у воду.

Я сягнув до лiвоi кишенi й видобув свiй поточний айфон 5C у яскравому чохлi. Менi захотiлося кинути в озеро i його. Звiсно, я легко прожив би й зi стацiонарним, i мое життя стало б легшим. Настiльки менше балаканини, жодних повiдомлень «А що ти робиш?» i жодних тупих емодзi. Якщо я пiсля випуску отримаю роботу в газетi й муситиму бути на зв’язку, то зможу позичити десь телефон, а тодi поверну пiсля завершення завдання, котре викликало в ньому потребу.

Я занiс руку назад, потримав так якийсь начебто довгий час – хвилину або й двi. Врештi повернув телефон до кишенi. Не знаю точно, чи всi люди залежнi вiд цих високотехнологiчних бляшанок з-пiд кукурудзи, але я точно залежний, i знаю, що таким же був мiстер Геррiген. Саме тому я поклав того дня телефон до його кишенi. Думаю, що телефон у двадцять першому сторiччi – це наш подружнiй зв’язок зi свiтом. Коли так, то шлюб, певно, поганенький.

Або нi. Пiсля того, що сталося з Янко й Вiтмором, i пiсля останнього повiдомлення вiд користувача корольпiрат1 на свiтi лишаеться велика кiлькiсть штук, у яких я не впевнений. Для початку – сама дiйснiсть. Але я знаю двi речi, i це знання тверде, як скелi Новоi Англii. Коли настане мiй час, я не хочу кремацii й хочу бути похований з порожнiми кишенями.




Життя Чака



Дiя третя: Спасибi, Чаку!


1

Мартi Андерсон уперше побачив той рекламний щит якраз перед тим, як iнтернет зник назавжди. Пiсля перших коротких перебоiв мережа ще телiпалася туди-сюди десь вiсiм мiсяцiв. Усi погоджувалися, що це просто питання часу, i всi погоджувалися, що коли вiртуальний свiт врештi вимкнеться, люди якось переб’ються – обходились же вони колись без нього, правда? Крiм того, були й iншi проблеми, як-от вимирання цiлих видiв птахiв i риб, а тепер ще й про Калiфорнiю треба думати – вона зникала чимдалi швидше i скоро могла зникнути зовсiм.

Мартi виходив зi школи пiзно, бо то був найменш улюблений день для працiвникiв старшоi школи – той, що присвячений розмовам учителiв з батьками. Із тих батькiв, з якими впродовж цього дня зустрiвся Мартi, дуже небагато були зацiкавленi в розмовi про шкiльнi успiхи (або iх вiдсутнiсть) маленького Джоннi й маленькоi Джейнi. Здебiльшого iм хотiлося обговорити ймовiрне остаточне зникнення iнтернету, котре потягне за собою i iхнi профiлi у фейсбуцi та iнстаграмi. Жоден не згадав порнхабу, але Мартi пiдозрював, що тi батьки, котрi таки прийшли, – i чоловiки, й жiнки – оплакували прийдешню загибель i цього сайту теж.

Зазвичай Мартi поiхав би додому платною магiстраллю, вжух – i вдома, але це було неможливо через обвал мосту над Оттер-Крiк. Це сталося чотири мiсяцi тому, i там досi не було видно жодного знаку ремонту – лиш смугасто-помаранчевi дерев’янi загородки, що й самi вже запилюжилися i вкрилися графiтi-тегами.

Оскiльки магiстраль закрилася, Мартi мусив iхати до свого дому на Сiдар-Кортi просто через центр мiста, разом з усiма, хто жив у схiдному передмiстi. Через зустрiчi з батьками вiн виiхав зi школи в годину пiк, о п’ятiй замiсть звичноi третьоi, i дорога, що колись забрала б у нього двадцять хвилин, тепер мала з’iсти годину або й бiльше, бо деякi свiтлофори теж не працювали. Смикання й зупинки всю дорогу, гудiння, вереск гальм, стукання бамперами, махання середнiми пальцями. Вiн десять хвилин простояв на перехрестi Мейн i Маркет, тож мав удосталь часу помiтити рекламний щит на даху будiвлi «Мiдвест-трасту».

До сьогоднi на нiй рекламували котрусь iз авiакомпанiй, «Дельту» чи «Саусвест» – Мартi не пригадував, котру саме. Цього дня екiпаж усмiхнених бортпровiдниць змiнила фотографiя мiсяцеликого чоловiка в окулярах iз чорною оправою, котра пасувала до охайно причесаного чорного волосся. Вiн сидiв за письмовим столом, тримаючи ручку, без пiджака, але з ретельно пiдтягнутою до комiра бiлоi сорочки краваткою. На руцi, що тримала ручку, виднiвся шрам у формi пiвмiсяця, котрий з якоiсь причини не ретушували. Як на Мартi, чоловiк скидався на бухгалтера. Вiн весело всмiхався до безладного вечiрнього дорожнього руху з високого сiдала на даху банку. Над його головою блакитними лiтерами було написано: «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ». А нижче вiд письмового столу – червоними: «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!»

Мартi нiколи не чув про Чарльза Кранца на прiзвисько Чак, але пiдозрював, що той мав бути великим цабе у «Мiдвест-трастi», коли заслужив на пенсiйну фотографiю на пiдсвiченому щитi, мабуть, метрiв п’ять на п’ятнадцять. І якщо вiн вiдслужив у них майже сорок рокiв, то фото взяли доволi давне – iнакше його волосся мало бути сивим.

– Або вiдсутнiм, – сказав Мартi й провiв рукою по власнiй порiдiлiй копицi.

Через п’ять хвилин вiн ризикнув на головному перехрестi в центрi, коли на мить прочинилося «вiконце». Вiн просунув туди свiй «прiус», напружившись в очiкуваннi удару й iгноруючи кулак, яким помахав йому водiй, котрий ледве спромiгся зупинитися за якихось десять сантиметрiв до дверцят з боку Мартi.

На початку Мейн-стрiт був ще один затор i ще один ризикований маневр. На той час коли Мартi дiстався додому, вiн уже геть забув про рекламний щит. Вiн заiхав у гараж i натиснув кнопку, що опускала ворота, а тодi цiлу хвилину просто сидiв, глибоко дихав i намагався не думати про те, що завтра зранку доведеться пройти таку саму екзекуцiю. Коли магiстраль закрилася, вибору не стало. Звiсно, якщо вiн узагалi хоче потрапити на роботу. У ту мить узяти через хворобу вiдгул на один день (вiн iх накопичив достатньо) здавалося бiльш привабливим варiантом.

– І я такий буду не один, – сказав вiн порожньому гаражу.

Вiн знав, що це правда. Як писали в «Нью-Йорк Таймс» (яку вiн читав з планшета щоранку, коли працював iнтернет), невиходи на роботу по всьому свiтi досягли iсторичного максимуму.

Вiн однiею рукою пiдхопив стос книжок, а другою – свiй потертий старий портфель. Той був важкий вiд учнiвських завдань, якi треба перевiрити. Обтяжений таким чином, вiн виборсався з машини й зачинив дверi задом. Власна тiнь на стiнi, котра наче станцювала якийсь фанкуватий рух, насмiшила його так, що вiн зареготав. Той звук злякав його – останнiми днями смiх чувся нечасто. А тодi вiн упустив половину книжок на пiдлогу гаража, що поклало край усiм зародкам доброго гумору.

Вiн пiдiбрав «Вступ до американськоi лiтератури» й «Чотири короткi романи» (наразi вiн викладав своiм старшокласникам «Червону вiдзнаку за мужнiсть») i ввiйшов до будинку. Вiн ледве встиг покласти все на кухонний стiл, коли задзвонив телефон. Звiсно, стацiонарний – мобiльного покриття зараз майже не стало. Вiн iнодi вiтав себе з тим, що зберiг стацiонарний, тодi як багато колег давно вiд них вiдмовилися. Отi люди мiцно встрягли, бо провести його за минулий десь рiк стало… краще забути про це. Вже скорiше магiстраль вiдремонтують, нiж дочекаешся черги на телефон, i навiть стацiонарнi тепер часто вибивало.

Визначник номера вже теж не працював, але Мартi був упевнений в тому, хто на iншому кiнцi дроту, тож просто взяв слухавку й сказав:

– Салют, Фелiсiе.

– Де ти був? – спитала його колишня дружина. – Я вже годину намагаюся тебе видзвонити!

Мартi пояснив про зустрiчi iз батьками й довгу дорогу додому.

– Все гаразд?

– Скоро буде, коли чого-небудь з’iм. А ти як, Фелi?

– Бiльш-менш, але сьогоднi було ще шестеро.

Мартi без жодних питань зрозумiв, шестеро кого або чого в неi сьогоднi було. Фелiсiя працювала медсестрою в Центральнiй мiськiй, де сестринське вiддiлення тепер називало себе «суiцид-вартою».

– Прикро це чути.

– Ознака наших часiв. – Вiн чув з ii голосу, що вона знизала плечима, i подумав, що два роки тому, коли вони ще були одруженi, шiсть самогубцiв за день розтрусили б iй руки, розбили б серце й позбавили б сну. Але виходило, що до всього можна звикнути.

– Ти ж п’еш своi лiки вiд виразки, Мартi? – Вона проскочила далi ранiше, нiж вiн устиг вiдповiсти. – Я не присiкуюсь, а просто переймаюся. Розлучення не означае, що твое здоров’я мене не обходить, розумiеш?

– Розумiю, i так, п’ю.

Це була наполовину брехня, тому що прописаний лiкарем сукралфат стало неможливо дiстати, тож вiн тепер покладався на омепразол. Мартi видав iй половину правди, тому що йому теж не було байдуже, як вона почуваеться. Насправдi, тепер, пiсля розлучення, вони могли краще порозумiтись. У них навiть траплявся секс, хоч i нечастий, але з бiса хороший.

– Менi приемно, що ти спитала.

– Справдi?

– Так, мем.

Вiн вiдчинив холодильник. Вибiр неширокий, але ще були сосиски й кiлька яець, а баночку чорничного йогурту вiн збереже на перекус перед сном. О, ще три банки пива.

– Добре. І скiльки батькiв таки прийшли?

– Бiльше, нiж я очiкував, але до повного стадiону далеко. Бiльшостi хотiлося поговорити про iнтернет. Їм наче здавалося, що я маю знати, чому вiн постiйно пiдкладае iм свиню за свинею. Доводилося весь час нагадувати, що я вчитель мови й лiтератури, а не айтiшник.

– Ти ж чув про Калiфорнiю? – Вона стишила голос, нiби видавала велику таемницю.

– Так.

Титанiчний землетрус того ранку, третiй за мiсяць i набагато сильнiший, нiж попереднi, потягнув ще один великий шмат Золотого штату в Тихий океан. Хороша новина була в тому, що бiльшiсть населення з тiеi частини штату евакуювали ранiше. Погана – в тому, що тепер сотнi тисяч бiженцiв прямували на схiд, перетворюючи Неваду на один з найбiльш населених штатiв краiни. Бензин у Невадi наразi коштував п’ять баксiв за лiтр. Тiльки готiвкою i тiльки якщо заправку ще не вичерпали.

Мартi вхопив напiвпорожню пляшку молока, понюхав i вiдпив просто з горла, не зважаючи на злегка пiдозрiлий аромат. Йому хотiлося випити мiцнiшого, але вiн з гiркого досвiду (i трьох безсонних ночей) знав, що треба спочатку чимось вистелити шлунок.

Вiн сказав:

– Цiкаво те, що батьки, котрi таки прийшли, бiльше переймались iнтернетом, анiж струсами в Калiфорнii. Я так розумiю, це тому, що хлiбнi штати досi на мiсцi.

– А чи надовго? Я чула, як науковець на NPR казав, що Калiфорнiя вiдшаровуеться, як старi шпалери. І сьогоднi в Японii затопило ще один реактор. Кажуть, вiн був зупинений, i все добре, але я не дуже вiрю.

– Цинiчно.

– Ми живемо в цинiчнi часи, Мартi. – Вона повагалася. – Дехто думае, що в Останнi часи. І не тiльки релiгiйнi психи. Тепер уже не тiльки. Це тобi каже поважний член «суiцид-варти» Центральноi мiськоi лiкарнi. Сьогоднi ми втратили шiстьох, це правда, але витягли назад вiсiмнадцятьох. Бiльшiсть – завдяки налоксону. Але… – вона знову стишила голос, – …його запаси стають геть бiдненькими. Я чула, як головний фармаколог казав, що до кiнця мiсяця вони можуть геть закiнчитися.

– От лайно, – сказав Мартi, дивлячись на свiй портфель.

Стiльки паперу треба обробити. Стiльки виправити орфографiчних помилок. Стiльки неправильно приеднаних пiдрядних i туманних висновкiв пiдкреслити червоною ручкою. Комп’ютернi милицi, що перевiряють написання i граматику, схоже, не дуже допомагають. Мартi тiльки подумав про все це i вже втомився.

– Слухай, Фелi, менi треба йти. Перевiрити тести й перечитати твори про «Лагодимо стiну» Фроста.

Думка про нагромадженi в тих творах пiснi банальностi аж зiстарювала його.

– Гаразд, – сказала Фелiсiя. – Я просто… ну, перевiряла зв’язок.

– Сигнал прийнято.

Мартi вiдчинив шафку й витяг бурбон. Вiн збирався почекати закiнчення розмови, перш нiж наливати, щоб вона не почула булькання й не дiзналася, що вiн робить. Дружини мають iнтуiцiю, а в колишнiх нiби з’являеться високоточний радар.

– Можна сказати, що я тебе люблю? – спитала вона.

– Тiльки якщо менi можна сказати те саме у вiдповiдь, – сказав Мартi, проводячи пальцем по етикетцi пляшки з написом «Давнi часи». Дуже хороша марка, подумав вiн, для наших нових часiв.

– Я люблю тебе, Мартi.

– І я тебе люблю.

Хороше мiсце для закiнчення розмови, але вона залишилася на лiнii.

– Мартi?

– Що, люба?

– Свiт зливаеться в унiтаз, а ми тiльки й можемо сказати: «От лайно». Може, ми теж зливаемося?

– Може, – сказав вiн, – але Чак Кранц виходить на пенсiю, тож гадаю, що в цiй темрявi е проблиск свiтла.

– Тридцять дев’ять чудових рокiв, – вiдповiла вона, i настала ii черга смiятися.

Вiн поставив молоко назад.

– Ти бачила той щит на даху?

– Нi, чула рекламу по радiо. У тiй передачi на NPR, про яку розповiдала.

– Якщо на NPR крутять рекламу, то це справдi кiнець свiту, – сказав Мартi.

Вона знову засмiялася, i вiн зрадiв цьому звуковi.

– Скажи, яким робом Чак Кранц заслужив на таку увагу в медiа? Вiн схожий на бухгалтера, i я нiколи про нього не чув.

– Хтозна. Свiт повен таемниць. Не пий мiцного, Мартi. Я знаю, що ти про це думаеш. Вiзьми краще пива.

Закiнчуючи розмову, вiн не смiявся, але усмiхався. Радар колишньоi дружини. Високоточний. Вiн повернув «Давнi часи» до шафки й натомiсть узяв пива. Вкинув пару сосисок у воду i, поки вона не закипiла, пiшов до маленького кабiнету перевiрити, чи е iнтернет.

Інтернет був, та ще й нiбито жвавенький, а не такий повзучий, як завжди. Мартi зайшов на «Нетфлiкс», подумавши, що мiг би передивитися якусь серiю «Пуститися берега» чи «Дротiв», поки iстиме сосиски. З’явився вiтальний екран, який показував добiрку, що не змiнилася вiд учора (а не так давно добiрки на «Нетфлiксi» змiнювалися кожного дня), але перш нiж вiн вирiшив, котрого з поганцiв хоче побачити, Волтера Вайта чи Стрингера Белла, вiтальний екран зник. З’явилися слово «ПОШУК» i маленький тривожний кружечок.

– Гiмно, – сказав Мартi. – От i подивив…

Тривожний кружечок зник, екран знов ожив. Тiльки то вже був не вiтальний екран «Нетфлiксу», а Чарльз Кранц, що сидiв за обкладеним паперами столом, тримав у руцi зi шрамом ручку i всмiхався. «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ», – було написано над головою. «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!» – внизу.

– Хто ти в бiса такий, Чакi? – спитав Мартi. – Як туди втрапив?

А тодi, нiби його видих задмухав увесь iнтернет, наче свiчку на тортi, картинка зникла, а на екранi залишилися слова «НЕМАЄ З’ЄДНАННЯ».

Того вечора воно не повернулось. Інтернет щез, як половина Калiфорнii (або вже й три чвертi).


* * *

Першим, що Мартi помiтив наступного ранку, здавши задом з гаража, було небо. Скiльки часу минуло вiдтодi, як вiн бачив таку ясну, незаплямовану блакить? Мiсяць? Пiвтора? Хмари й дощi (iнодi мжичило, iнодi лило) тепер стали постiйними, а в днi, коли хмари розходилися, небо лишалося замиленим через пожежi на Середньому Заходi. Вони обсмалили бiльшу частину Айови й Небраски i наразi рухалися до Канзасу, гнанi шквальними вiтрами.

Потiм вiн помiтив Гаса Вiлфонга, котрий насилу плентався вулицею, за кожним кроком пiдкидаючи стегном чималу коробку з обiдом, що звисала з плеча. Гас одягнув легкi лiтнi штани, але з краваткою. Вiн був наглядачем мiського департаменту громадських робiт. Хоч була тiльки чверть на восьму, вiн мав утомлений i пригнiчений вигляд, нiби то був кiнець важкого дня, а не початок нового. Але якщо це новий день, то чому вiн iде до свого будинку, що стояв поруч iз будинком Мартi? А ще…

Мартi опустив вiкно.

– Де твоя машина?

У короткому смiху Гаса не було гумору.

– Припаркована на тротуарi посерединi Мейн-стрiт разом iз сотнею iнших. – Вiн рiзко видихнув. – Фух, не пам’ятаю, коли я востанне проходив п’ять кiлометрiв. Що, певно, говорить про мене бiльше, нiж тобi хотiлося б знати. Якщо ти до школи, друзяко, то доведеться iхати по шосе 11, а тодi давати гака по шосе 19. Щонайменше тридцять кiлометрiв, i там теж буде повно машин. Може, встигнеш доiхати якраз пiд обiд, але я б на це не сподiвався.

– Що трапилося?

– На перехрестi Мейн i Маркет вiдкрилася яма. Здоровенна така. Може, це тi дощi завинили, а ще, певно, нестача догляду. Слава Богу, не моя парафiя. На днi тепер лежить не менше двадцяти машин або й тридцять, i деякi люди з деяких машин… – вiн похитав головою, – …вже не вийдуть.

– Господи, – сказав Мартi. – Я був там просто вчора ввечерi. Стояв у заторi.

– Радiй, що не сьогоднi вранцi. Можна я залiзу до тебе? Трохи посиджу? Зморився до сказу, а Дженнi, певно, тiльки знову лягла. Не хочу ii будити, та ще й поганими новинами.

– Аякже.

Гас сiв у машину.

– Усе погано, друже мiй.

– Лайно, – погодився Мартi. Минулого вечора вiн сказав Фелiсii те саме. – Виходить, лишаеться тiльки вишкiрити посмiшку й терпiти.

– Я не посмiхатимусь, – сказав Гас.

– Вiзьмеш вихiдний?

Гас пiдняв руки та опустив iх на коробку з обiдом, що стояла на колiнах.

– Не знаю. Може, комусь подзвоню, попитаю, чи нiхто не пiдвезе, але надii небагато.

– Якщо таки вiзьмеш вихiдний, то не розраховуй на «Нетфлiкс» чи «Ютьюб». Інтернет знову здох, i я вiдчуваю, що це вже востанне.

– Я так розумiю, ти знаеш про Калiфорнiю? – спитав Гас.

– Я вранцi не вмикав телевiзор. Трохи проспав. – Вiн помовчав. – А коли б i не проспав, то все одно не хотiв би дивитися, якщо чесно. Сталося щось нове?

– Ага. Решта зникла. – Вiн трохи подумав. – Ну… кажуть, що тридцять вiдсоткiв пiвнiчноi Калiфорнii ще тримаеться, що слiд розумiти як «може, десять», але сiльське господарство геть втрачене.

– Це жахливо.

Звiсно, так i було, але замiсть жаху, панiки й жалю Мартi вiдчував тiльки якесь заклякле сум’яття.

– Можна й так сказати, – погодився Гас. – Особливо коли Середнiй Захiд уже обвуглюеться, а пiвденна половина Флориди стала болотами, придатними тiльки для алiгаторiв. Сподiваюся, у тебе в морозильнику й погребi багато запасiв, тому що тепер усi основнi регiони, де виробляли iжу, втраченi. У Європi те саме. В Азii вже голодують. Мiльйони загинули. А ще, кажуть, бубонна чума.

Вони сидiли перед гаражем Мартi й дивилися, як iншi люди йдуть пiшки вiд центру, багато хто в костюмах i краватках. Одна жiнка в гарному рожевому костюмi важко йшла хiдником у кросiвках, а взуття на пiдборах несла в руцi. Мартi пригадав, що ii звуть Андреа якась там, вона живе за квартал чи два вiд нього. Здаеться, Фелiсiя казала, що вона працюе в «Мiдвест-трастi»?

– І бджоли, – продовжував Гас. – Їм i десять рокiв тому було важкувато, але зараз вони геть зникли, лишилося кiлька вуликiв у Пiвденнiй Америцi. Нiякого вам бiльше медку, солоденькi. А без них запилювати якi там ще лишилися культури…

– Пробач, – сказав Мартi.

Вiн вийшов з машини й пiдтюпцем наздогнав жiнку в рожевому костюмi.

– Андреа? Ви Андреа?

Вона обережно розвернулася, пiднявши туфлi, нiби готова в разi потреби вiдiгнати його гострими пiдборами. Мартi розумiв: на вулицях цими днями траплялося чимало ледве прикритих одягом персонажiв. Вiн зупинився за пiвтора метра вiд неi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65896801&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.