Жити сьогоднi Христина Лукащук Як часто всi ми вiдкладаемо свое життя на потiм – якось, коли-небудь ми обов’язково будемо щасливi… Але доля може розсудити iнакше. Жити сьогоднi. Чому це питання так часто постае лише на порозi смертi? Герой опинився в комi, не встиг визначитися з власним життям. І його ангели-охоронцi мають тiльки два тижнi, аби довести, що iхнiй опiканець заслуговуе на другий шанс. Тобто на можливiсть жити далi… «Жити сьогоднi» – твiр-життя, у якому до останнього рядка гадки не маеш, варто чи не варто сподiватися на хепi-енд. Христина Лукащук Жити сьогоднi Передмова Сконструювати спокiй Якби на титульнiй сторiнцi рукопису не стояло iм’я Христини Лукащук, я б нiзащо не здогадалася, що цей роман написала саме вона. Хто завгодно, тiльки не вона. Не авторка вiдверто епатажноi «Курви», пристрастi довкола якоi не вщухають досi… У серцi оповiдi – вiн. Талановитий архiтектор, який проектуе японський сад, де все покликане дихати спокоем. Власне, вiн конструюе спокiй iз води та камiння. А сам його не знае – щось злостить i дратуе чоловiка, але що? Кава, яка збiгла, «утворивши на плитi чудернацьку темно-коричневу пляму й згасивши вогонь»? Загублена улюблена краватка «з натурального червоного шовку, розписана вручну маленькими i великими темно-синiми, майже фiолетовими огiрками»? Чи випадково знайдений у кишенi папiрець iз номером телефону, за яким слiд було задзвонити ще вчора? Вiн знайшов вiдповiдь. От тiльки доля постановила iнакше. Дощ як iз цебра, розмита дорога, слiпуче свiтло фар… Усе скiнчено, навiть не розпочавшись. Утiм, авторка не йде торованим шляхом, змальовуючи мандрiвку героя потойбiччям. Про нього згадують-розповi-дають люди, в життi яких вiн залишив слiд. Жiнки, яких кохав i якi кохали його. Та жодна не зробилася з ним щасливою, не вiдчула себе единою, обраною назавжди. Вiн не встиг визначитися з майбутнiм. Жити сьогоднi? Чому це питання постае лише на порозi смертi? У цiй книжцi дивним чином вiдсутнi iмена персонажiв. Та вони iм не потрiбнi, як не знадобляться й читачу, аби запам’ятати героiв i непомiтно залюбитися в них. Бо що е iмена? Ми повторюемо чужi помилки, проживаемо життя iнших, маючи iх за своi. Можна послуговуватися сотнею iмен – по одному за кожного, кого спiткали тi самi втрати та невдачi. Кожного, хто тут заплутався, там загубився i зрештою нiкуди не встиг. Кожного, хто заслуговуе на другий шанс. Ласкаво просимо до знайомства з новою Христиною Лукащук – нiжною, лiричною, та вiд того не менш смiливою й непередбачуваною. Здатною дивувати й надихати. Не знаю, як ви, а я собi обiцяю: жити сьогоднi! Вiкторiя Гранецька, письменниця. Роздiл І Наче такий, як усi 1 Вiн катастрофiчно запiзнювався. Будильник, який, вiн це добре пам’ятав, ще звечора поставив на шосту тридцять, зловiсно мовчав. І чому – саме сьогоднi? Саме в такий визначальний для нього день? День, на який вiн так давно чекав, докладаючи стiльки сил, знань, умiнь. Що заради нього зумiв знехтувати багатьма речами, вiд яких його ровесники зазвичай дiставали насолоду. Вiн не процвиндрював за пивом недiльних вечорiв, не гайнував часу у стрип-клубах, не витрачав грошей на нiкому не потрiбний брендовий одяг. Не заощаджував на дорожезного позашляховика, який у своему життi так i не побачить справжнього бездорiжжя, не впадав за довгоногими красунями, не вештався модними курортами й не обставлявся дизайнерськими витребеньками, вiд яких доводилось би весь час вiдганяти дiтей, аби не замацували iх пальцями. Не наймав анi хатньоi працiвницi, анi кухарки. Дощ стояв непробивною стiною. Здавалося, небеса змовилися зi земними капосниками. Як на зло, саме сьогоднi закiнчилися леза для його станка, а звичайноi електричноi бритви, як у нормальних людей, у нього не було, як не було ще багатьох рiзних речей, якi е практично в кожного. В нього не було електрочайника, зате була стара мiдна джезва для кави з дерев’яною ручкою. Бо тiльки в такiй посудинi з химерними малюнками на округлих боках, що й самi забули свое походження i радше створенi були якимось майстром просто пiд настрiй, а не з метою вiдобразити певну епоху, варилася найсмачнiша й найароматнiша на свiтi кава. Таке в нього було все – настроеве. Вiн не мав людського лiжка, тiльки лави з височенними спинками, що за потреби могли служити мiжкiмнатною перегородкою, якi стояли колись у старому, кiнця шiстнадцятого столiття, костелi i мали бути вiдреставрованi, та чомусь опинилися тут. І тепер вiн, пiдмостивши пiд голову маленьку подущину ще зi свого дитинства i вкрившись вовняним картатим коцом, бачив таемничi, сповненi готичноi величi й помахiв янгольських крил, сни. Пiсля тих снiв його не покидало усвiдомлення, що хтось завжди е поруч, що хтось завжди стежить за його вчинками, проте не втручаеться в них. На стiнах висiли гравюри, походження яких нiхто не знав. Це були дивнi гравюри. Точнiше, дивними були малюнки на них. Чарiвливо красивi та досконалi тiла людей iз великими крилами на спинах. І попри побожне поклонiння перед цими ангелами з’являлося не знати звiдки плотолюбне, соромiцьке бажання. І хоч як його проганяй, воно все одно наростало, породжуючи нiжну нестримнiсть. Тому вiн нiколи iх не розглядав. Були ще вазони у величезних глиняних, ручноi роботи, горщиках. Такi горщики неможливо злiпити на гончарному крузi, сидячи на лавi. Їх завжди робили двое чоловiкiв. Один сидiв i ногою розкручував круг, а iнший, звисаючи зi стелi i мало не занурюючись усiм тiлом у посудину, витягував стiнки виробу. І чи то вiд тепла людських долонь, що виготовили той горщик, чи вiд вдало обраного мiсця квiти розросталися напрочуд швидко. Гостi, а надто жiнки, надивуватися не могли, не давали спокою запитаннями, що ж вiн таке робить, аби листя було туге i аж до чорноти зелене вiд власного соку. А коли вiдповiдав, що нiчого, вони всякчас гнiвалися на нього, розчаровано закопиливши губки. Тому навчився вдовольняти iхню жiночу допитливiсть небилицями. – Беру настояну дощову воду, яку збираю в спецiальнi дiжки та балii, що стоять пiд ринвами з чотирьох кутiв хати. Такi балii i бочки справдi iснували, i це надавало його оповiдкам правдоподiбностi. – Кладу в неi голубиний послiд, розмiшую дерев’яною ложкою, аж доки розчиниться, додаю попелу, бажано з дерев листяних порiд. Але найважливiший складник – це кавовий фус, до того ж краще зi звареноi, а не запареноi кави. Жiнки аж нiжки стуляли вiд захоплення, присiдали вiд здивування i… бралися випитувати, хто ж йому таке нарадив. Що вiн мiг вiдповiсти, коли й сам не знав, як воно таке в голову збрело? Але всiм цей рецепт подобався. Вiн так нiколи й не довiдався – робили вони поливу за його порадою чи нi. «Але рослинам така сумiш зашкодити не могла», – тверезо розмiрковував вiн. З посуду в нього теж не дублювався жоден предмет. Шiсть горняток. Але всi вони не просто рiзноi форми чи кольору, а з рiзних епох. І вiд того, яке горня опиниться вранцi в руках, залежав настрiй усього прийдешнього дня. Його кава збiгла, згасивши вогонь i утворивши на газовiй плитi чудернацьку темно-коричневу пляму. Запах свiжого напою лоскотав нiздрi i злостив. На кухнi раптом стало холодно, вогко й незатишно. До бiса, вип’ю кави дорогою на першiй-лiпшiй бензозаправцi. Авжеж, вона не буде така ароматна i запашна, як у нього, – без дрiбочок меленого чорного перцю й цинамону. Продукти нехитрi i, напевно ж, е в кожнiй кнайпi, але важливо вгадати правильнi пропорцii. Для цього потрiбнi роки. А в них (у барменiв з придорожнiх кнайп), аби цiеi ж митi зварити йому правильноi кави, такого досвiду просто не може бути. Краватка, яку ще вчора, вiн мiг заприсягтися, бачив на спинцi крiсла, теж зникла, мов корова язиком злизала. Вирiшив купити на тiй же заправцi. Звiсно ж, вiн не знайде там саме такоi – з натурального червоного шовку, розписаноi вручну маленькими i великими темно-синiми, майже фiолетовими огiрками. Батькiв подарунок у день захисту диплома. Батька вже кiлька рокiв нема, а як би хотiлося, щоб вiн роздiлив iз ним цей важливий день. Тим бiльше, що звiдусiль наiде сила журналiстiв, i подiю мають транслювати в прямому ефiрi. Надiявся, що батько, хоч де б вiн зараз був, зможе долучитися до цього дiйства. Дощ перiщив як iз цебра. Волога почала просякати крiзь стiни. З нещiльних вiкон крапало на пiдлогу. Вiн кинув у чималеньку калабаню зашкарублу ганчiрку для миття пiдлоги, яку вже давно не використовував за призначенням. О, хоч щось добре, ввечерi повернеться i саме буде нагода помити пiдлогу. Крiзь зливу, що дедалi посилювалася, не було видно свiту Божого, як казала його бабця. І вiн пригадав, як у далекому минулому вони сидiли в цiй же, але теплiй затишнiй хатi, i вiн, притулившись до неi (бiля бабусi завжди чомусь робилося спокiйно i затишно на душi), заплющував очi i слухав-дослухався, як гримлять небеса. Тодi бабця, зачекавши, коли вщухне грiм, казала: «Ну й негода. Таке бувае, коли дiвчата, якi позбулися своеi цноти ще до весiлля, виходять замiж». «То скiльки ж iх нинi мае виходити замiж?» – думав вiн, дивлячись на потемнiлу вiд каламутних струменiв води шибку. Неголений, у намоклому пiджаку, що тепер мiшком висiв на його плечах, у мештах, повних багнюки i готових ось-ось розлiзтися, вiн усе-таки зумiв добратися до першоi бензозаправноi станцii. Ще недавно дороге й елегантне вбрання мало смiшний i жалюгiдний вигляд. Вiн був майже щасливий, що така ж доля не спiткала i червоноi, з натурального шовку, краватки. За такоi негоди вона б умить перетворилася на шматину з темно-синiми, майже фiолетовими, великими i малими огiрками. Якась огрядна жiночка завбачливо вiдступила, щоб не забруднитися, коли вiн проходив повз неi, хоч сама була не чистiша, та ще й провела здивованим поглядом. Роззирнувся. Нечисленнi покупцi маленькоi крамнички на заправцi всi як один витрiщилися на нього. – Чого вирячилися, – накинувся вiн на них. – Що, нiколи не бачили мокрого чоловiка? Мокрого, неголеного i злого, – вже майже тихо добавив вiн, зустрiвшись iз велетенськими, вологими вiд дощу, проникливими очима маленькоi дiвчинки з русявим волоссячком, заплетеним у двi тугi кiски. На кiнчиках кожноi з них були геть змоклi блакитнi паперовi квiтки, що дуже пасували до ii жовтого, мов яечний жовток, дощовика i таких само жовтих, тiльки в дрiбну синю цяточку, гумачкiв. – Дядьку, ви мертвий? – не вiдриваючи вiд нього своiх широко розплющених очей, запитала вона. Йому аж зацiпило. Брови полiзли на чоло. Слiдом за ними почали виповзати очi з орбiт. Ще тiльки цього бракувало! Невже вiн таки пропустив щось украй важливе у своему гардеробi? – Чому, по-твоему, я маю бути мертвим? – зацiкавлено i з удаваною веселiстю спитав вiн у дiвчинки, яка так i прикипiла до нього поглядом. Хотiв було наблизитися до неi, присiсти навпочiпки, щоб iхнi очi опинилися на одному рiвнi, проте несподiвано вона, а також дiдусь, якого вона й далi мiцно тримала за руку, огрядна жiночка, двое працiвникiв бензозаправноi станцii, чоловiк у военнiй плащ-палатцi, який стояв мов острiв посеред озера, що натекло з нього, – всi враз, наче за командою, вiдсахнулися. Вiн вирiшив не рухатись i стояти там, де стоiть, але хай там що таки отримати вiдповiдь на свое запитання. – Поглянь, – дiвча простягнуло вiльну руку в його бiк i маленьким пальчиком вказала на груди. За тим пальчиком потягнулися погляди всiх присутнiх. Вiн стояв, пришпилений тими поглядами, i йому нiчого не залишалось, як i собi подивитися на власнi груди. Переляк, розгубленiсть, очевиднiсть побаченого i вперте небажання це усвiдомлювати. Вiн сполотнiв, ставши таким, як i його колись бiла сорочка, посеред якоi тепер розквiтла криваво-червона пляма. Вiдрухово, мов у фiльмi з уповiльненими кадрами, почав обмацувати на собi ту криваву квiтку. Начебто без дiрок. Витягнув з-пiд поли скривавлену руку. Пiднiс до носа. Навколо всi завмерли, затамувавши дихання. Шалений дощ витанцьовував дикий пасодобль на широких вiтринах. Вiн, мов собака, спершу поволi принюхувався, аж раптом рiзко втягнув у себе червоний запах. Усi присутнi, мов за командою, зробили так само. Вiн затримав подих, обвiв своiх глядачiв пильним поглядом, рiзко видихнув. Вiдразу ж пролунало п’ять коротких, мов пострiли, видихiв. Русява дiвчинка завмерла. Вона не вдихала i не видихала разом з усiма. Далi вiн обережно, нiби боявся обпектися, торкнувся пальцем до червоноi плями, пiднiс до рота, лизнув i… вибухнув реготом. – Та це ж ручка, моя чорнильна ручка, – реготав вiн, нишпорячи у внутрiшнiй кишенi. – Просто злетiв ковпачок, i, коли намок пiджак, уся туш протекла на сорочку в найбанальнiший капiлярний спосiб, – пояснював вiн присутнiм походження кривавоi плями в себе на грудях, трясучи над головою звичайнiсiнькою чорнильною ручкою. Тридцять рокiв тому такi продавалися на кожному кроцi. – Це нею я пiдписував своi роботи i сьогоднi збирався роздавати автографи пiсля прес-конференцii, на яку я, до речi, – вiн iз жахом глянув на годинник у себе на зап’ястi, – страшенно спiзнююся. – Чорт, чорт! – вигукував вiн, махаючи рукою й дмухаючи на годинник, немов намагаючись його оживити i, якби це було можливо, зробити штучне дихання. – Та вiн же геть намок, – не вгавав чоловiк, зблизька розглядаючи свою знахiдку. – Боже, та це ж справжнiй механiчний годинник, який залишився у спадок вiд дiдуся. Що ж я накоiв, тепер вiн, мабуть, зупиниться, – говорив чи то до годинника, чи сам до себе. – Що за день? – спересердя сплюнув i тiеi ж митi згадав про юне створiння. – Пробач, – стиха звернувся до дiвчинки. Люди не розходились, але вже намагались усмiхатися. Лише дiвчинка не вiдводила вiд нього своiх блакитних очисьок. – То ти живий? – Та вгамуйся вже ти. Завела – живий, живий. Хiба сама не бачиш, що вiн живий-живiсiнький? Живiшого не бувае, – бурмочучи радше до себе, прогундосив дiдусь, бо, правду кажучи, в дiвчати були такi великi й чистi янгольськi очi, аж не випадало ii сварити. – Нi, не бачу, – сухо вiдповiла мала, забрала долоньку з дiдусевоi руки i, не зважаючи бiльше нi на кого, побiгла до виходу. – Та куди ж ти? Ноги промочиш! Зачекай, поки злива вщухне, бо дiстанеться менi на горiхи вiд твоеi матерi. – Уже вщухла, – на льоту проспiвало дiвча, i щойно ступило за дверi, дощ й справдi вщух. – Горнятко кави, звареноi i без цукру. – Може, з кардамоном? – Так, можна, – не зауважуючи глузливого тону бармена, зрадiв вiн. – А смоли гарячоi? Де я вам вiзьму звареноi кави, як у мене тiльки апарат стоiть – я йому таблетку спресовану, а вiн менi каву. Ви з якого свiту, чоловiче? – промовисто-пiдозрiливо, та не без iнтересу, запитала жiнка, хто стояла на касi i водночас виконувала роль бармена, кельнера й продавця всiлякоi всячини. Вiн спантеличено пiдвiв на неi очi i, не моргаючи, вдивлявся в ii, судячи з чорних кiл пiд очима, невиспане обличчя. «Ах, так, це ж цiлодобова бензозаправна станцiя, тож i крамниця працюе цiлодобово. Мабуть, вона тут цiлу нiч працювала, тому така недобра», – подумав вiн i майже з нiжнiстю подивився в ii, колись, iмовiрно, голубi, мов ранковий вiтер, очi, якi тепер вицвiлими пелюшками висiли навпроти нього. І хтозна: може, цiй продавчинi в око залетiла якась порошинка, а може, вона встигла зауважити нiжнiсть у його очах, якоi не бачила останнi рокiв зо двадцять, вiдколи вийшла замiж i приiхала до цього мiстечка, чи, може, тому, що ось-ось мав би остаточно вщухнути дощ й визирнуло б сонце. Ледь повагавшись, вона гукнула йому наздогiн: – Зачекайте, добродiю, я зараз хутенько щось придумаю. А запарена кава може бути? – проспiвала вона. Вiн, ще нiчого не розумiючи, ствердно кивнув головою. «Бiда не в тiм, що ти мене не любиш, – виводила вона бiля кавового апарата, вмiло пораючись у своему володiннi. – Зараз буде кава, голубчику, буде тобi кава, така, як ти хочеш… Бiда у тiм, що я тебе не можу розлюбити», – закiнчила вона на одному диханнi, i вiн з приемнiстю зауважив, що в жiнки на диво живий голос i мiг би належати вiдомiй спiвачцi. Вона легко, немов усе життя тiльки це й робила, розiрвала пакет фiльтра, викинула таблетку спресованоi кави в керамiчне горня, розтовкла ii i залила окропом. – Ось. Так, як ви й просили. Майже. Вона цнотливо опустила очi i зашарiлась. Видно було, що жiнка не кокетуе, що iй просто захотiлося догодити цьому дивному молодиковi. Вiн, досi дивуючись зi змiни ii настрою, простягнув руку за кавою. – Скiльки коштуе така кава? – схаменувся вiн. – Як i звичайна. Ще й на цукрi зекономила, – всмiхнулася, i на ii щоках з’явилися двi несмiливi ямочки. Так i е, вiн забув гаманець у старому пiджаку. Гарячково себе обмацував, сподiваючись його таки знайти. По черзi запихав руку в кожну кишеню, намагаючись намацати бодай дрiб’язок. Мае ж у нього бути при собi хоча б кiлька гривень. Зрештою, вiн безпорадно розвiв руками, аж раптом на пiдлогу випав шматок паперу. Кинувся пiднiмати i завмер, мов укопаний. Дивився на нього, як на метеорит, а не аркуш, вирваний з блокнота. Нагнувся. Простягнув руку i його наче струмом вразило. Як вiн мiг забути? Як вiн мiг забути про цей дзвiнок? Учора, вже пiзно вночi, зателефонувала якась жiнка i сказала, що його подруга просить якнайшвидше приiхати, бо iй необхiдно йому сказати щось дуже важливе. А напередоднi вона ходила до лiкаря, принаймнi казала, що мусить пiти, бо недобре почуваеться, а ще за день перед тим – вони посварилися. Думав, що перемелеться i завтра вони помиряться, але ж ця його робота, презентацiя, клята виставка. Необхiдно було як слiд пiдготуватись, аби не пiдвести людей, з якими працював, – це ж справа всього його життя. Тому кiлька останнiх днiв вiн практично жив у своiй майстернi, пiдписуючи, пiдправляючи, пiдчищаючи дрiбнi i, на перший погляд, непомiтнi ганджi. Проте знав, що на презентацiю прибудуть розмаiтi фахiвцi i люди, якi не подарують йому тих огрiхiв. Насправдi майстернею вiн називав стареньку батькiвську хатину за мiстом, яку не хотiв продавати, тому пристосував для роботи. На змоклому клаптиковi паперу був телефон, за яким вiн мiг знайти свою подругу. – У вас е… е у вас телефон? – затинаючись запитав вiн, уперше в життi шкодуючи, що не мае, як усi нормальнi люди, мобiльного телефону. – Я можу вiд вас подзвонити? Менi дуже потрiбно. А я за все розрахуюся, пiзнiше… Завтра, нi, ще сьогоднi. Ввечерi. До котроi ви працюете? Жiнка трохи здивовано, проте мовчки, виставила телефонний апарат з-пiд ляди i пiдсунула до нього. Руки тремтiли, й вiн нiяк не мiг потрапити пальцем у потрiбну дiрочку. – Дозвольте, – вона обiйшла прилавок, взяла з рук папiрець i цифра за цифрою набрала номер. Пiшли довгi гудки. Добре, хоч не зайнято. Простягла йому трубку: – Говорiть. – Алло, люба, це ти? Так? Слава Богу! Я iду до тебе! Нi, не потрiбно? Все добре? Ти можеш зачекати? Ти маеш менi щось сказати? Важливе? Страшенно? Не кажи менi зараз нiчого. Я дуже погано тебе чую. Я скоро сам приiду, мое серденько. Я… пробач менi, забудь усе, що я тобi казав. Я теж хочу сказати тобi щось дуже важливе, голубонько моя. Цiлую, бережи себе… – Вiн опустив важiль i так стояв iз повислою в руцi телефонною трубкою, нiчого довкола себе не помiчаючи. Нi того, що його кава вже давно охолола, нi того, що з телефонноi трубки лунали короткi гудки, нi того, що жiнка за прилавком втирае дрiбнi сльози розчулення, бо iй за життя нiхто таких слiв не казав. Навiть по телефону. 2 Вiн мчав, не збавляючи швидкостi ось уже пiвгодини. Судомно вчепившись у кермо, чоловiк пильно стежив за дорогою. Поки не вдасться виiхати на асфальт, потрiбно вважати на вибоiни i баюри, аби не лишити в них колеса. Дощ начебто вщух, але все одно мжичило. Волога налипала на лобове шкло, непомiтно й пiдступно, вкриваючи його невидимою плiвкою. Вiн увiмкнув двiрники, але стало ще гiрше – в бачку закiнчилася вода, що мала б змити той бруд. Шкло було каламутне i з розводами. Аж ось i асфальт. Можливо, варто все-таки подумати над пропозицiею менеджера й придбати собi майстерню, хай i на окраiнi мiста, але з нормальним пiд’iздом, i купити собi цей триклятий мобiльник. Але тодi йому доведеться безконечно приймати гостей i вiдповiдати на дзвiнки. Зараз це робить його менеджер, але ж, зрештою, за це вiн йому i платить. Ще й, до речi, не мало. Залишалося трохи бiльше тридцяти кiлометрiв. Треба постаратися якнайшвидше вiдбути презентацiю та вiдкараскатися вiд надокучливих журналiстiв i псевдодрузiв, спраглих фуршету й обiймiв iз ним перед камерами. А де ж були всi, коли вiн лише починав? Де були його, так званi, друзi, коли потребував пiдтримки, доброго слова, мовчазноi вiри, зрештою? Де були журналiсти, коли хотiв подiлитися своiми пошуками та вiдкриттями зi свiтом? Ет, це все тепер не мае жодного значення. Важливо те, що вiн вистояв. Тепер його всюди запрошують, усi шукають з ним нагоди зустрiтися. Тепер тон розмов i напрямок думок задае вiн. І саме його цитують у розмаiтих журналах. З ним радяться i панькаються. Та про це теж не варто згадувати. Бо в нього е вона. Вiн це зрозумiв лишень сьогоднi. Раптово, несподiвано, спонтанно. За стiльки рокiв поруч. Його осяяло, що без неi нiчого не мае значення. Так, вони повиннi одружитися. Негайно. І вiн мае сказати про це перший. І скаже. Сьогоднi ж. Не вiдкладаючи бiльше нi на день. Як же вiн за нею скучив! Вiн на весь зрiст потягнувся за кермом, як це лише дозволяло зробити водiйське сидiння, i вiдчув майже фiзичну ii присутнiсть. Як же вiн скучив за ii розкiшним каштановим волоссям, яке важким жмутком збирала на потилицi? Як любив розв’язувати стрiчку й дивитись, як розсипаеться воно по плечах темно-кавовими пасмами. Любив зануритися в нього обличчям i вдихати рiднi оксамитовi запахи коханоi жiнки. Вiн мрiйливо заплющив очi й на повнi груди вдихнув невидимий запах. 3 …Сьогоднi в них був вихiдний. Із самого дитинства вони завжди були разом. Гуляли, бавилися, бешкетували. Разом вiдповiдали за своi вчинки. Навiть нудьгували разом. Усi вже так звикли до iхньоi дружби, що дивувалися, бачачи поодинцi. Тепер вони повиростали i кожен мав власнi обов’язки. Та, знаючи iхню взаемну прив’язанiсть, iх взяли в один вiддiл. Навiть вiдпустки вони брали в один час, задовго iх плануючи. Роботу свою любили, проте бiльше iм подобалося вiдпочивати. Вихiднi належали тiльки iм. Нiхто й нiколи не контролював iх. Нiхто не знав, де вони пропадають, що роблять, про що розмовляють. Нiхто й нiколи не здогадувався, що насправдi найбiльшою радiстю для них е спостерiгати за людьми. Вони зручно вмощувалися на завчасно облюбованiй хмаринi, звiсивши ноги i попiдкладавши пiд пiдборiддя кулаки, й заворожено роздивлялися дивний i не завжди зрозумiлий свiт. Вони мали безмежнi можливостi. Ну, майже-майже безмежнi. І насправдi могли дуже багато. Спочатку вони роздивлялися з великоi вiдстанi землю так, що вона здавалась iм завбiльшки з голубине яйце, далi – як футбольний м’яч. Потiм вона скидалася на картинку зi супутника. Все ж дуже просто. Згодом вони бачили ii, наче з лiтака. І тодi починалося найцiкавiше. Милуватися земними краевидами вони могли багато годин поспiль. Одного разу, захопившись, нерухомо пролежали всю свою вiдпустку. І не пошкодували. Ще кiлька днiв потому iм увижалися гори, оповитi серпанком туманiв, гарячо-червонi, розпаленi сонцем долини, вкутанi, мов у шаль, у фiолет дивовижних тiней. Увижалися заплетенi в коси землi темно-синi, аж чорнi, стрiчки рiчок. Увижались озера, на днi яких спочивали втопленi, пильнованi днем, сни. Ввижалися лiси, якi стояли на сторожi людських мрiй, i все це в неймовiрних, розмаiтих барвах, пiдсвiчених сонцем з усiх можливих i неможливих ракурсiв. У рiзну пору дня одне й те ж мiсце могло до невпiзнаваностi змiнюватися багатством свiтла i тiней. Як же вони розумiли iмпресiонiстiв, симпатiею до яких перейнялися вiдразу пiсля першого знайомства! Можливо, саме завдяки цим художникам i вiдкрили для себе чар споглядання й можливiсть бачити те, повз що звичнi люди проходять, не помiчаючи. Вони навiть мiркували, чи Моне часом не один iз них. Але, хоч як до нього придивлялися – жодних натякiв на крила. Вiн, напевне, не ангел, вирiшили тодi вони, але й далi вивчали його достоту божественнi пейзажi. – Може, Альфред Сiслей, може, хоч вiн? Бо менi так i хочеться розчинитися, щоб назавжди залишитися на його полотнi iз золотою й хрусткою, мов обгортка з рiздвяноi цукерки, осенi. – Та що ти, що ти? І не думай. Уяви, що ми допiру починаемо. Скiльки ще прекрасного ми можемо навчитись у людей, – палко переконував той, хто вищий на зрiст. Щоб краще когось розгледiти, йому завжди доводилося присiдати. – Ренуар? Дега? Генрi Матiсс? Можливо, Маурiце Денiс? – вiн зображав нас такими… Такими красивими й одухотвореними. З такими чуттевими, тендiтними, мрiйливими обличчями… майже, як у людей. А якими тiлами вiн нас обдарував, – не вгавав нижчий i перераховував усi чесноти, пiднесено закотивши очi. – Агов, повернися на небо, – високий дав йому щигля, щоб повернути друга до реальностi. Нижчий мерщiй обдарував його стусаном. Вiн завжди був спритнiший. І тепер, бешкетуючи, лiтав навколо свого неповороткого друга, задираючи йому довжелезну тунiку з важкоi бiлоi тканини. – А покажи-но, яке в тебе тiло, чи таке ж прекрасне, як на роботах Денiса? – i реготав вiд задоволення, бачачи, як довготелесий приятель, допомагаючи собi крильми, обiруч прикривав чималеньке, навiть дебеле, тiло, – соромливо, мов дiвча. І в кого вiн такий удався? От менший був i справдi доладний, немов намальований. Хоч-не-хоч, а мимоволi повiриш, що саме вiн i виконував роль натури для того iмпресiонiста. Так само вони вiдрiзнялися й за характерами. Нижчий був романтиком, завжди в усьому вмiв знайти щось хороше. Вищий – прагматик. Вiн нiколи бездумно не виконував забаганок свого друга, завжди все скрупульозно i вiдповiдально перевiряв й обмiрковував. Можливо, саме тому вони так органiчно доповнювали один одного, уникаючи рiзних неприемностей. Зараз вони лежали на облюбованiй хмаринi i спроквола споглядали на землю. Дощило. Та де там «дощило» – перiщило мов iз вiдра. Старший почав було обурюватися: – Ходiмо звiдси, пошукаймо мiсце, де немае дощу. Завжди тебе тягне на якiсь експерименти. До добра вони тебе не доведуть, затям… – Та годi тобi. Вгамуйся. Поглянь краще на отого чоловiка з кавою. Може, побавимося з ним трохи? Довготелесий замовк i з недовiрою простежив за поглядом колеги, який аж тремтiв iз цiкавостi. Що вiн знайшов у звичайному чоловiковi? «Теж менi дивина», – стиха буркнув довготелесий, проте взявся вмощуватися зручнiше, аби нiчого не прогавити. Менший мав хист знаходити неординарнi особистостi, навiть якщо на позiр вони були геть звичайнi. – Як вважаеш, кава, що википiла на плитку i згасила вогонь, – це смiшно? – обережно i беземоцiйно поцiкавився менший. – Не думаю, – так само безбарвно вiдповiв бiльший. – А мокрi сiрники? А накрита газетою червона шовкова краватка в темно-синi, майже фiолетовi, малi й великi огiрки? А до нитки мокра маринарка? А багнюка в черевиках? А злостива кельнерка? Зажди, зажди ще мить. А тепер оця брунатно-червона пляма в нього на грудях. Невже не смiшно? Нiскiлечки? – розчаровано озирнувся на свого друга. Той не завважив приятелевоi iронii i не всмiхнувся навiть для годиться, бодай кутиком уст. Вiн щось уважно вивчав. – А ти часом не знаеш тiеi малоi, з туго заплетеними кiсками? Он, унизу, бiля твого об’екта спостережень? – Нi, не знаю, – розчаровано зiзнався менший i, перекинувшись на спину, почав розглядати хмарки. – Невже ти i в цьому хочеш знайти щось смiшне? Кажу ж тобi, не смiшно менi сьогоднi чомусь. Може, все-таки пiдемо звiдси, поки остаточно дня не змарнували… Рiзке вищання гальм, розбите шкло, звук розсипаних скалок миттю обiрвали iхню суперечку. Маркiтний здогад промайнув у iхнiх головах. – Так, твоя правда, це зовсiм не смiшно. – Ходiмо, ходiмо звiдси. Думаю, нам доведеться за це вiдповiсти, – вищий аж потемнiшав вiд хвилювання. І додав: – Не вберегли… – Але ж ми не виннi, ми… в нас сьогоднi вихiдний, – полотнiючи до бiлизни власноi тунiки, намагався виправдатися менший. Вищий похмуро глянув на нього, але промовчав. Пiдхопився i рушив до Центру. Малий, потупившись, поплiвся за ним. 4 Умить примчалася каретка «швидкоi допомоги». Навколо вже стояли з увiмкненими мигалками мiлiцейськi авто. Понiвечену машину оточили люди. Збудження, страх, розпач, роздратування, злiсть витали над ними, мов надокучливий рiй комарiв. Усi щось вигукували, метушилися, махали руками. Всi цi люди були фахiвцями, проте автокатастрофи i наглу смерть навiть вони не можуть споглядати спокiйно. Його довго не вдавалося витягнути з салону. Заклинили переднi дверцята i нiяк не хотiли вiдчинятися. Із заднього сидiння теж годi було дiстатися постраждалого – кермо втиснулося в груднину. Крiсло теж деформувалося, його неможливо навiть вiдсунути назад. Без автогену немислимо було впоратися. Лiкар зi «швидкоi» простягнув руку, намагаючись намацати пульс. – Живий! Живий, матерi його. Де той клятий автоген? Зробiть що-небудь, вiн менi потрiбен живий. До речi, хтось знае, хто цей чоловiк, е якась iнформацiя? Бодай якась. Усе може згодитися. Менi потрiбно знати, яка в нього група кровi, чорт його забирай. Вiн втратив багато кровi. Занадто багато, – старий поважний лiкар роздавав команди, не випускаючи з рота цибуха. Вiн мав такий бувалий i авторитетний вигляд, що нiкому й на гадку не спадало його не послухатися. Вiд нього й на крок не вiдходила молода жiнка в бiлому, накрохмаленому халатi. З iхньоi злагодженоi роботи – без метушливих рухiв i зайвих слiв – було видно, що вони чудовi лiкарi i давно працюють у парi. – Судячи iз зiм’ятого проспекту з його кишенi, вiн iхав на презентацiю вiдомого архiтектора, – розглядаючи кольоровий аркуш, припустила лiкарка. – Що за архiтектор? Викличте когось iз органiзаторiв, можливо, вдасться розпiзнати цього божевiльного? На такiй швидкостi врiзатись у дерево. Самогубець, – пiд нiс бубонiв лiкар, хоч було очевидно, що вiн i не збираеться злитися чи шукати винних. У нього одна мета й одне завдання – врятувати цього молодика, який, звiсивши закривавлену голову, був ув’язнений у своiй машинi. – Це не самогубство. Слiди гальм вiд шин чiтко вказують на те, що водiй до останнього боровся зi швидкiстю. Найiмовiрнiше, вiн просто не впорався з керуванням, коли входив у поворот. Бачте, на цьому вiдрiзку дорога доволi крута, хоч це не надто впадае в око. Можливо, вiн був втомлений чи щось вiдвернуло його увагу. Кажуть, тут дуже багато зайцiв, тому iнодi водii посеред ночi влаштовують полювання «на фару» просто посеред дороги, – слiдчий спробував було продемонструвати свою дотепнiсть перед молодою жiнкою. Вона всмiхнулася. – Красивий вiн. І з обличчя видно, що добрий, – з тiею ж таки усмiшкою тихо прошепотiла. – Я вражений, як може жiнка, яка бачить мужчину якихось п’ять хвилин, стверджувати про його доброту, тим бiльше що цей чоловiк однiею ногою на тому свiтi, – ревниво дивувався слiдчий. Ця молода лiкарка, яку вiн сприйняв за стажерку, вочевидь йому сподобалась. До того ж за тих-таки п’ять хвилин. «Цiкаво, – подумав вiн, – чи можу я i про неi сказати, що вона – добра?» Звiсно, може. Бо якою ж може бути жiнка з копицею гарячого волосся на головi, заплетеного в невеличку косу? Це, мабуть, аби не заважало працювати. Хiба може бути недоброю жiнка з мигдалеподiбними, ледь розкосими, очима зеленого, магнетичного кольору. Жiнка з малесеньким акуратним тату у виглядi лука з натягнутою тятивою бiля сьомого шийного хребця. Треба буде з’ясувати в кримiналiстiв, що це за символ. Коли вона нагиналася над потерпiлим, чоловiк у формi встиг зауважити це татуювання за вiдгорнутим комiрцем лiкарського халату, пiд яким, як виявилося, нiчого бiльше не було. І жiнка, в якоi золотистий пушок на обличчi загораеться, коли на нього падае сонце. Вiн посмiхнувся. Подумки. Тут така аварiя, якоi вiн уже кiлька рокiв не бачив, а вiн думае про пушок в неi на обличчi. Посеред лiкарняноi палати, де вiн перебував уже добрий тиждень, так i не опритомнiвши, стояли вони обое – старий лiкар i його помiчниця. – Лiкарю, як ви думаете, в нього е шанси? – вона затопила його своею зеленню. – Я переконана – ви мусите це знати. Скажiть, ви завжди знаете все наперед. Вiн, думаючи щось свое, заперечливо похитав головою. – Не знаю, хочеться вiрити, що це не так, але здаеться, що тут утрутилися вищi сили. І в мене таке вiдчуття, що там, – вiн багатозначно звiв погляд до неба, – саме вирiшують його долю. В таких випадках ми, доню, на жаль, безсилi. Вiн називав ii донею вiдтодi, коли вона, ще геть юна, вiдразу пiсля iнституту, прийшла працювати до них за розподiлом. Вона глянула на нього майже побожно. Не раз вiн говорив дивнi, часто нiкому незрозумiлi речi, а згодом виявлялося, що завжди мав рацiю. І такими логiчними здавалися тодi всi подii, i вже нiкого не дивувало, що старий лiкар зумiв усе передбачити. 5 Вона добре пам’ятае, як вiн скрушно хитав головою i тихо, майже нечутно, бубонiв: «Не для тебе вiн, дитинко. Не для тебе». І ховав погляд. Бо iй так i не вдавалося повнiстю замаскувати синцi пiд очима. Тому вiн просто уникав зустрiтися з нею поглядом. Інодi на зап’ястях, а iнодi й вище колiн – це коли ii молодий чоловiк, за якого вона допiру вискочила замiж, заворожена неземним коханням i казками про доброго, молодого, вродливого та багатого принца, бив ii ногами. Вона ж, щиро вiрячи, що добро завжди перемагае зло, щодня стрiмголов бiгла з роботи додому, щоб приготувати коханому щось смачненьке, а вiн приходив у кращому разi далеко за пiвнiч, а то й пiд ранок, напiдпитку i, зрозумiло, не голодний. Одного разу прийшов не сам – iз подругами. – Якщо ти так хочеш мене нагодувати, годуй. Усiх. – Стояв, похитуючись, у дверях i виклично намагався дивитись iй у вiчi. Їi немов спаралiзувало i вiдiбрало мову. Мало не зомлiла. Заточилась. – О, то ти ще й п’яна! Мерщiй на кухню. Подай на стiл усе, що е. Не зганьби мене, – i, повернувшись до дiвиць, що дурнувато хихотiли в нього за спиною, ледве втримуючись на своiх височенних пiдборах, широким жестом господаря запросив iх у хату. – А що, не казав я, яка в мене дружина приборкана? – реготав, проводячи очима зсутулену постать, що впокорено простувала на кухню. – А ви не вiрили. Як в Японii. Там, коли чоловiка додому приводить гейша, то дружина зобов’язана, низько вклонившись, подякувати iй i чемно прийняти з ii рук свого коханого. – І знову зареготав. – А в мене гейш аж двi. – Обняв обох, притулив до себе, не забуваючи мацати iх при цьому за цицьки, якi от-от готовi були повипадати з тiсних станикiв. Ця вечеря була останньою краплею. Нагодувала iх усiх, та що там нагодувала – харчi змарнувала. О тiй порi iсти iм уже не хотiлося. Випивши ще трохи алкоголю, так i позасинали одне на одному. Щойно надворi почало сiрiти, дiвулi вхопили мешти – i мерщiй iз хати. Та ще й так тихо i дiловито, що вiдразу видно – iм не вперше. Вона неквапно зiбрала валiзу. Взяла найнеобхiднiше. Сумним поглядом обвела свою кiмнату i розплакалася. Шкода iй себе стало. Шкода своеi юностi, обдурених надiй, нiжностi нерозтраченоi, снiв чорно-бiлих i постелi холодноi. Шкода ночей самотнiх, душi невиплаканоi. Шкода тiла недокоханого. Тримала в руках свою улюблену книжку – та нiяк не хотiла влазити у валiзу. Тодi виклала светр i поклала книжку. Не залишить йому нiчого, що iй дороге. І жодноi сльозинки не лишить. Тут же, стоячи на порозi, сльози й витерла. І вже тодi знала, що бiльше не плакатиме. Нi через нього, нi через когось iншого. Коли зранку прийшла в лiкарню, старий лiкар подбав про те, щоб усiх завантажити роботою, аби не швендяли без дiла i не ставили зайвих запитань. А запитань було чимало. Кожному хотiлося взнати, чому це iхня царiвна, завжди така горда й незалежна, iнодi навiть трохи зверхня, сьогоднi без косметики, з червоними очима i припухлими повiками, яких i за темними окулярами не сховати. Вона сидiла за своiм столом i, втупившись невидющими очима в iсторii хвороб, бездумно-механiчно гортала сторiнки. Годину. Другу. Аж лiкар не витримав: – Доню, поплач. Я тебе дуже прошу. Поплач. Не гризи себе. Не iж себе сама зсередини. Вiн не вартий того. Доню, голубко, – вiн м’яко взяв ii долоню у свою i, погладжуючи, вмовляв далi: – Плач, не соромся. Тут, крiм мене, нема нiкого, а як хочеш, то можеш iти додому. Але зажди, – вiн затнувся. На мить його рука завмерла. – Чекай-но, дитино, а тобi е куди йти? Вона звела своi зеленi, мов морська безодня, очi. Нiколи досi вони не були в неi такi каламутнi i водночас глибокi. – Нема, – тихо, приречено. Сховала зелень, сховалася сама. – А, можна, я якийсь час тут, у лiкарнi, поживу? Тiльки тепер вiн помiтив у кутку пiд столом невеличку валiзку. От старий телепень, як вiн досi ii не зауважив! Теж менi ясновидець. – Ти прости менi, старому i неуважному. Забiгався, пробач. – Та, нi, лiкарю, це ви менi пробачте, – схопилась i кинулася до нього в обiйми. Вiд несподiванки йому аж погляд перехопило. Нiколи вона собi такого не дозволяла. Видно, страшенно iй погано. Отак i стояли посеред кабiнету – застиглi, мов скульптурна композицiя. Вiн, боячись сполохати, намагався своiм теплом, нiжнiстю вселити в неi вiру, спокiй, якого вона зараз так потребувала. Вона – боячись, аби не вiдсахнувся, не прогнав. Вбирала в себе його запах, запах неiснуючого прихистку, запах незнаноi домiвки. Три тижнi прожила вона в лiкарнi. Жодного слова. Жодного запитання. Жодного погляду. На початку четвертого пiдiйшов до неi, однiею рукою взяв ii, iншою – валiзу, i повiв до себе. – Оце твiй дiм. Хлюпнула на нього зеленню своiх очей. Страху не було. Була пустка, в яку вiн боявся упасти i загубитися. – …i я можу залишатись тут скiльки менi буде потрiбно? – дивлячись йому в очi запитала i… всмiхнулася. – Тодi я зможу готувати вам iсти, – зрадiла вона вже по-справжньому. – Далась тобi та iжа, – задоволено пробурмотiв вiн. – Що ж, починай. Це було шiсть рокiв тому. Шiсть довгих теплих рокiв, якi минули в трепетнiй турботi одне про одного i страхом, що може настати момент, коли iй доведеться покинути цю домiвку. Вони прикипiли одне до одного всiм серцем, знаходячи в цьому спiвiснуваннi втiху, сенс i розраду в нелегких лiкарняних буднiв. Жодна жива душа в лiкарнi нi словом, нi поглядом не показала, що щось не так. Тiльки одного разу санiтар, який запав був на молоду лiкарку, але дiстав вiд неi гарбуза, тому не мiг пробачити, що промiняла його – молодого й здорового – на сивочолого дiдугана, наважився ii зачепити. Притиснувши в темному коридорi, просичав у самiсiньке вухо, але так, щоб почули тi, хто мiг пiдслуховувати: – Якщо вже геть зле буде i дiд зовсiм силу втратить, приходь до мене – я тобi так засад… – не встиг договорити, бо раптом рiзко, якось загрозливо рипнули дверi, i з кабiнету повiльно вийшов старий лiкар i так само повiльно рушив в iхнiй бiк. Те, як неквапно наближався до них лiкар, його впевнена хода i напружена, мов от-от готова була розiрватися, тиша, його загрозливе сопiння примусило нахабу трохи позадкувати, вiн аж зiщулився. – Що ти зробиш? Чим ти тут хизуешся? – в його простому запитаннi було стiльки ненавистi i погрози, що грайливий настрiй санiтара розчинився в темрявi коридору, як маленька грудочка цукру у великому горнятковi чаю. – Та нi, лiкарю, я пробував пожартувати. Пробачте менi, – помовчав. – Невдалий вийшов жарт, – пауза, – справдi невдалий. І тут на нього наче щось найшло – вiн кинувся до старого чоловiка, вхопив його за руку i почав нею трясти. – Лiкарю, простiть. Простiть менi. Не з-знаю, щ-що н-на м-мене н-найшло, – молодик аж захлинався, не перестаючи трясти лiкареву руку. Усi мовчали. Тож йому не залишалося нiчого iншого, як, обсмикнувши свiй зiм’ятий вiд сутички з жiнкою лiкарняний халат, попробувати непомiтно зникнути, розчинитися в повiтрi чи провалитися в розчахнуту пiд ногами землю. Його нiхто не стримував, до нього нiхто бiльше не промовив жодного слова, але санiтар бiг так, наче за ним гнався вбивця. – Перекажiть, – голосно звернувся лiкар до темряви, – що коли ще раз побачу його бiля своеi колеги, то, присягаюся, я пришию предмет його гордостi йому ж до чола, щоб зручнiше було хизуватися. І всi, хто це почув, не мали жодного сумнiву, що старий свою погрозу виконае. 6 – Що вiдповiмо, коли спитають, де ми були i що робили в момент автокатастрофи? – ледве встигаючи за високим, запитував малий. Високий iшов розмашистим кроком, не знаючи, що робити з руками, якi вочевидь йому заважали. Зараз йому заважало все – власна довготелеса постать, молодiсть, рацiоналiзм, скептицизм, виваженiсть i прискiпливiсть. Заважало важке русяве волосся, яке неслухняними пасмами спадало на лице, затуляючи очi, заважали крила, якi здавалися зайвими, як i все решта, якщо вiн примудрився прогавити таку банальну аварiю. Так, вiн не вмiе, як його невисокий друг, красномовно висловлювати своi емоцii, не вмiе так зграбно рухатись i легко, невагомо здiйматися вгору, не зворухнувши нi порошинки. Не вмiв улесливо усмiхатися, не вмiв щиро, заразливо реготати, не вмiв плакати, ридма ридати, як малий. Умiв лише бурчати, мов дiдисько, криво посмiхатися, а злiтаючи, продавлювати в хмарах ями, якi негайно заповнювалися прозорою дощовою водою i в якi вiн, приземляючись, неодмiнно мав утелющитися, заляпуючи всiх навколо. Але в його грудях билося велике i безмежно добре серце, що про нього намагався думати якомога менше, аби не засмiяли. Бо хоч на небi всi мають добрi серця, та доброта ця якась помiркована i виважена, беземоцiйна. Майже стерильна. А хiба це тодi доброта? Вiн нiсся до Центру, вдавлюючи важкою ходою тi-таки глибокi ями, що миттево наповнювалися водою. Поки вiн дiйде, то на землi, ймовiрно, почнеться дощ. Менший ледве за ним устигав, благальним голосочком намагаючись достукатися до його поблажливого, розм’яклого вiд доброти серця. Іншим разом бiльший би вповiльнив ходу чи навiть спинився, але не сьогоднi. В душi вiн трохи злився на малого, адже саме вiн забив йому голову всiлякими iмпресiонiстами з iхнiми кольоровими видивами. Хоча частково таки погоджувався з малим, що сьогоднi в них заслужений вихiдний. Адже й ангели повиннi з часу до часу вiдпочивати, адже вiдпочивши, вони по-новому починали сприймати подii i здатнi були креативнiше пiдходити до розв’язання земних проблем. Переконавши себе, що малий не може нести вiдповiдальностi за автокатастрофу, трохи стишив ходу. Менший це одразу зауважив, пiдбiг i вже старався не вiдставати. Подiл його вбрання був забризканий водою, мокра тканина неприемно холодила ноги, але усвiдомлення мовчазного примирення окрилювало. – Що ж? Розкажемо все, що було, – виразно, в такт iз кроками, артикулюючи кожне слово, вiдповiв бiльший. Цей чоловiк устиг йому сподобатися, хоча спостерiгав за ним геть недовго. Але ж вiн не любить сентиментiв. Хiба що… Лише менший становить виняток. Але менший – це iнша рiч. Менший – це карма. Вiн не пам’ятае, щоб вони колись розлучалися. Це як друге його «я», його половинка. А, можливо, половинки можуть бути iншими. Вiн багато чув про половинки. Чув, що деякi люди завзято шукають тi половинки, хоча i не впевненi в iхньому iснуваннi. Вiн дивувався з iхньоi непохитноi вiри. Ще дужче дивувався, коли тi упертюхи таки знаходили те, що шукали. Радiв тодi за них, мов за рiдних дiтей. Хоча й це почуття було йому недоступне, але, спостерiгаючи за людьми, розумiв – любов до дiтей – одна з найсильнiших емоцiй. Не вмiв тiшитися за себе, тому з подвоеним ентузiазмом тiшився за iнших. Цей чоловiк iз замiського будинку привернув до себе його увагу дуже давно. Його поведiнку було важко назвати типовою для людей. Зазвичай люди роблять щось для свого власного зиску, а цей чоловiк завжди утне щось незрозумiле. І нiколи його вчинки не були однозначними. Коли чоловiк брався за щось, то доводив до пуття чи принаймнi до того моменту, коли хтось iнший мiг закiнчити цю справу. Вiн, скажiмо, нiколи не пiдгодовував на вулицi собак, i не гладив безпритульних котикiв задля того, щоб справити приемне враження на незнайому даму, демонструючи свою тонку натуру й добру душу. Хоча, звiсно, для нього, як i для багатьох iнших чоловiкiв, не було таемницею, що саме така модель поведiнки прокладае прямiсiньку дорогу до серця милих жiночок, а згодом i до iхнiх лiжок. Але доля чотириногих безпорадних друзiв, викинутих кимось iз дому, його цiкавила аж нiяк не про людське око. Одного разу вiн просто посеред площi пiдiбрав двох собак, що безпомiчно тулились один до одного, пiднiмаючи по черзi всi лапи. Надворi була зима. Вiн довго виходжував iх у себе в замiському будинку, щодня двiчi долаючи чималу вiдстань, аби погодувати iх i… приласкати. Добрих кiлька мiсяцiв довелося витратити, щоб повернути псам вiру в двоногих створiнь i привчити iх брати корм просто з рук. Згодом вiн вiдвiз iх до давнiх приятелiв своеi родини, якi давно мешкали самi у великому домi. Старенькi дуже зрадiли подарунковi, бо тепер вони мали обов’язки i вiдчували себе потрiбними. А це – чи не найголовнiший стимул до життя. Вiн регулярно привозив грошенят на харчi чотириногим членам сiм’i. Старенькi гречно заперечували, але, зрештою, таки приймали допомогу. Так само, не чекаючи винагороди i вдячностi, раз на тиждень, незважаючи нi на свою заклопотанiсть, нi на погоду, нi на бажання понiжитися в теплому лiжку, вiн щосуботи робив скромнi закупи для своеi сусiдки по замiському будинку, хоч та i словом не обмовилася про цю допомогу. Вiн знав, що в неi трое дiтей. Знав, що будинок вона переписала на них, але знав i те, що жодна дитина не навiдуеться з допомогою до матерi, яка, поховавши чоловiка, не може дозволити собi купувати навiть найнеобхiднiше, бо утримуе великого розкiшного бiлого перса з двома рiзнокольоровими очима – помаранчевим i голубим, i великого папугу, який умiв розмовляти i декламувати дитячi вiршi. Цi iстоти рятували стареньку вiд самотностi та й не могла вона iх вигнати на вулицю. Робив завжди те, що наказувало сумлiння. Друзi i приятелi знали, що коли вiн щось пообiцяв, то гори переверне, але слова дотримаеться. Інодi бiльший ангел замислювався: чи саме так вiн би вчинив на мiсцi цього чоловiка, чи, можливо, були моменти, коли вартувало дiяти iнакше. Але ж як, годинами мiркував вiн, я можу вважати, що правильно саме так, а не iнакше, якщо я жоднiсiнького разу не був навiть близько в таких ситуацiях, якi виникають у них на землi. Навiть тут, на небi, де так мало спокус i подiй, нелегко дотримуватися всiх правил, але принаймнi можна забутися i розслабитися. Що ж тодi мають робити тi, хто там, внизу, на землi. Тому спостерiгав за цим типом i, хоч як це дивно, щораз бiльше й бiльше проймався до нього симпатiею. Бо був… чимось таки схожий на нього самого. Принаймнi, якби мав стати людиною, то хотiв би стати саме таким, – вирiшив вiн про себе i втер скупу ангельську сльозу розчулення. У них навiть звички були схожi. Така ж важка хода, однаковим рiзким жестом вiдкидали неслухняне волосся з обличчя. Обидва любили ходити босими по росi (на хмарах теж е роса) i годинами вдивлятися в нiкуди. Не мiг змиритися, що бiльше може його не побачити. Не побачить, як вiн схилив голову над робочим столом i в запалi, виводячи якiсь тiльки йому одному зрозумiлi лiнii, схеми, дороги, стежки й стежечки зi сiрого графiту, забувае про все на свiтi. Не побачить, як може отак сидiти i не пiдводити голови по шiстнадцять годин без перерв на сон чи на iжу. Лишень кава, зварена у джезвi з вибагливим вiзерунком, i багато, нестерпно багато, цигарок. А коли вирiшував, що вже досить, то варив собi останню порцiю кави, додаючи до неi солi на кiнчику ножа, дрiбку цукру, гвоздики i трiшечки, зовсiм крихтину, перцю. Запалював люльку з червоного дерева i вiд часу до часу випускав бiлий, густий вiд насиченого вишневого аромату дим, задоволено мружився, мов кiт, витягував ноги в домашнiх капцях з надiрваною пiдошвою, якi давно пора було викинути на смiття, але не мiг, бо були частиною iсторii цього старого, як свiт, дому. Вiдкинувшись у старезному, оббитому зеленим сукном крiслi i попиваючи малесенькими, обережними ковтками каву, крiзь примруженi очi оцiнював плоди свое працi. Останнiм часом дедалi частiше був нею задоволений. Зараз вiн мiг творити те, що йому справдi подобалося. Це не могло не тiшити. Тому в доброму гуморi вiн вкладався спати. Та найбiльше турбувало кремезного ангела те, що цей чоловiк не встиг зробити багато iз запланованого. І найприкрiше – не встиг сказати своiй коханiй найважливiшого. Нi, вiн таки повинен отримати ще один шанс. З такими думками ангел рiшуче простував до Центру, сподiваючись вдало поговорити зi Старшим, i навiть думати не хотiв про поразку. Вiн iще нiколи нiкого не просив. У нього, на вiдмiну вiд меншого ангела, не було хисту переконувати, i все одно вiн розраховував на удачу. У Центр вони дiсталися за лiченi хвилини. Тут, як завжди, було тихо, хоч дуже метушливо. Можна уявити собi вулик, де всi кудись квапляться: однi прилiтають, iншi вiдлiтають, але – безгучно. Жодного тобi дзижчання, шелесту змаху чи лопотiння крил, жодних вдихiв чи видихiв. Усi працюють злагоджено i чiтко, мов единий органiзм. Тому на цих двох – одного великого, широкоплечого, з трохи зухвалим поглядом, i другого – меншого, заталапаного до колiн, блакитноокого, нiхто не звертав уваги. Блакитноокий весь час зиркав на друга. Ще нiколи той не здавався таким рiшучим i ще нiколи в нього не було такого дивного, затаеного сяйва в очах. Зустрiч мае бути принаймнi цiкавою. Пiдiбгавши намоклi поли, менший рiшуче ступив за бiльшим. – Я вас слухаю, – пролунав спокiйний i наче трiшечки втомлений Голос, – у вас е п’ять хвилин, аби розповiсти, що привело вас сюди. Якщо я не помиляюся (а вiн, себто Голос, не помилявся нiколи), у вас сьогоднi вихiдний i ви повиннi вiдпочивати. Чи сталося щось таке, чого я не знаю? – спитав Голос так само спокiйно i з такою iнтонацiею, що хотiлося негайно викласти все, що було в тебе на серцi. – У нас i справдi вихiдний, але ми бачили, суто випадково бачили… тобто не бачили, як… – набравшись хоробростi, на одному подиховi почав був менший, аби виручити друга. Вiн-бо добре знав сором’язливiсть товариша i захотiв будь-що йому допомогти. – Дякую, не турбуйся, – нiжним, майже материнським, голосом виразно промовив бiльший, обережно вiдсуваючи зграбну постать малого, щоб самому опинитися вiч-на-вiч з Головним. – Це моя справа, тому говоритиму я. Тим бiльше що часу в нас обмаль, а сказати потрiбно багато. Постараюся стисло, тiльки найважливiше. Так-от, хоч це й не мiй пiдопiчний, проте я давно за ним спостерiгаю. Це ж у нас не заборонено, – майже благально виправдовувався бiльший, вiдчуваючи, як пiт бiсером вкладаеться на верхнiй губi. Вiн старався на це не зважати, хоча вiдчув, як його немов жаром обсипало i вiн ось-ось спалахне. Долонi змокрiли i навiть пiр’я на крилах злиплося. Та вiн говорив далi, й промова його ставала дедалi переконливiшою, а навкруги стало ще тихiше, хоч здавалося, що така тиша взагалi неможлива. Чути було тiльки едине серцебиття, що з ним у ритм говорив бiльший. Вiн казав, що чоловiк, який потрапив в автомобiльну катастрофу, найменше на це заслуговуе. Що вiн так довго йшов до цього дня, коли мала вiдбутися презентацiя його першоi споруди офiсного центру, яка ще до вiдкриття здобулася на кiлька нагород i ii визнано спорудою року, а його як автора – людиною року. Крiм того, на цей день заплановано i вiдкриття виставки старожитностей. Цю колекцiю збирали всi в iх родинi, i вiн подарував ii мiсцевому етнографiчному музеевi. Музей, своею чергою, висунув кандидатуру цього чоловiка на премiю, бо з’ясувалося, що деякi експонати, якi тепер стали надбанням всiх мешканцiв iхнього мiста, не просто коштовнi, вони – безцiннi. І що тепер iз нами хочуть укласти угоди про спiвпрацю найвiдомiшi музеi Європи. Це дасть чималi фiнансовi прибутки, що, вiдповiдно, дозволить зберегти, вiдновити, законсервувати i вiдреставрувати значну колекцiю рiдкiсних iкон, якi досi зберiгались у вологих, не пристосованих сховищах, iще трохи – i релiквii могли б назавжди втратити. Вiн говорив, можливо, трохи заголосно i занадто емоцiйно. Але вiдведений йому час минав, а вiн ще не сказав найголовнiшого. Спинився. Перевiв подих. Глянув на малого. Той стояв, мов застигла чудова льодяна скульптура, i весь час, поки говорив друг, його обличчя змiнювалось, як водяне плесо. Спершу страх, потiм здивування i зрештою захоплення та повага. Вiн пишався другом. Не знав, що його товариш мае такi твердi переконання, i що в цього незграбного велета таке тендiтне та вразливе серце. Вiн навiть почав був сполохано перебирати в пам’ятi своi слова, чи не було серед них чогось, чим мимоволi мiг образити кремезного ангела. Але, знову дослухавшись до палкоi мови, зрозумiв, що в цьому серцi немае мiсця нi на образи, нi на порожнi балачки. Очi в меншого сяяли безмежним щастям, що додавало його приятелевi впевненостi й натхнення. Вiдзначив про себе, що це неймовiрно приемно, коли на тебе хтось отак дивиться – щиро й захоплено. Тим бiльше, якщо це твiй друг. – Ще багато можна розповiдати про цього чоловiка. Вiн, звiсно, не святий, як i, зрештою, всi люди, – несподiвано трохи засмутився бiльший ангел. – Але коли я спостерiгаю за його життям, то дiстаю таку насолоду, наче читаю чудову книжку або милуюся настiнними фресками великих майстрiв середньовiччя, – тихо додав вiн i опустив очi. Ураз посутенiло, наче надвечiр’я зазирнуло у вiкно, наче хтось випадково вимкнув свiтло. Запанувала мовчанка. Зараз мае пролунати вердикт, i жоднi сили не зможуть його змiнити. Два ангели: бiльший попереду i менший на пiвкроку позаду. Їхнi погляди були напруженi, мов натягнута тятива. Вони вдивлялися в присмерк. Тиша тиснула на барабаннi перетинки, перед очима попливли кольоровi кола, мов зграя рибок. Найдивнiшим було те, що вони обидва бачили одну i ту ж зграйку. Не витримавши напруги, менший тихенько, щоб не стривожити завмерлий простiр, простягнув руку i вклав свою маленьку й холодну вiд хвилювання долоньку в долоню друговi. Його рука була тепла i суха. Вiн нiжно та вдячно стиснув руку товариша, i приемний, зiгрiваючий спокiй огорнув iх обох. – Згода, у вас е два тижнi, аби довести, що цей чоловiк повинен отримати другий шанс, – пролунав той самий спокiйний i трохи втомлений Голос. – Але не тому, що цей чоловiк мене зацiкавив, а тому, що ти його дуже переконливо захищав. Менi iмпонуе твоя вiра. Вiра здатна творити чудеса. Можете йти, в мене багато роботи, – сказав Голос i змовк. Було очевидно, що бiльше на них нiхто не зверне уваги. Доведеться повертатись i вирiшувати самостiйно, що робити далi. Очевидно було й те, що бiльший ангел цiлком перейнявся долею чоловiка з землi i що вiн зробить усе можливе, щоб вибороти йому другий шанс. 7 – Де я можу знайти лiкарку, що опiкуеться чоловiком, якого привезли сюди з мiсця автокатастрофи два днi тому? – тихо, майже сором’язливо, запитав слiдчий у черговоi приймального вiддiлення лiкарнi «швидкоi допомоги». Це була едина лiкарня такого високого рiвня в iхньому мiстi, тож навколо безконечно хтось щось запитував, вiдповiдав, плакав, кричав, стогнав, голосив, наказував, благав. Безконечно хтось виходив, заходив, вибiгав, забiгав. В обидва боки сновигали вiзки, пiдштовхуванi людьми, якi одночасно мацали пацiентам пульс, а подеколи навiть примудрялися вводити фiзрозчин. Опинившись тут уперше, важко збагнути, як можна працювати в такому безладi та гаморi. Здавалося, чи, радше, хотiлося вiрити, що ще трошки й дика напруга спаде – всiх прооперують, порятують i вiдвезуть у палати, де вони пiд пильним наглядом усмiхнених цицькатих медсестер у коротесеньких халатиках вiдбуватимуть перiод реабiлiтацii. Але пробувши якусь годину-другу в приймальному вiддiленнi, людина починае розумiти чи усвiдомлювати, що такий рух тут завжди. Що тут завжди багато кровi, страждань, нiмого розпачу i нiмого благання. Тут завжди забагато спраг лих допомоги i завжди бракуе тих, хто цю допомогу може надати. Даеться взнаки низька зарплатня, неувага тих мiнiстерств, у чиiх вiдомствах перебувае лiкарня, корупцiя у верхнiх ешелонах керiвництва. Розпач одних лiкарiв i психологiчнi злами в iнших. Бо як можна, давши клятву Гiппократа, дивитися на пацiента, знати, як йому допомогти, але не мати змоги це зробити через вiдсутнiсть потрiбних препаратiв. А препарати, якi е – неналежноi якостi, протермiнованi чи нелiцензiйнi. Бо кошти, видiленi на медикаменти, не доходять за призначенням i осiдають у мiнiстерствi, або ж «вiдмитi» через пiдставнi фiрми задля «вiдкату» несусвiтнiх вiдсоткiв. Апарати в хiрургiчних i реанiмацiйних вiддiленнях закупленi через посередництво цих же пiдставних фiрм, зареестрованих у краiнах розвинутого капiталiзму, вiд якого ми так стрiмголов тiкали i який наздогнав нас цим вживаним залiзяччям, яке час вiд часу виходило з ладу. Бо воно (з якогось доброго дива) потребувало стабiльноi електричноi напруги i фахiвцiв, якi мали б тиснути на потрiбну кнопку, а не навмання – методом проб i помилок, часом – вартiстю чийогось життя. А «кнопки-невдахи», на натискання яких апарат не реагував, назавжди заклеювалися лейкопластиром як зайвi. Варто постояти в цьому приймальному вiддiленнi години зо три i побачити все це на власнi очi, щоб розумiти, чому нема спiвчуття в очах людей у бiлих халатах. Зрозумiти кривi, цинiчнi посмiшки на обличчях хiрургiв пiсля другоi доби каторжноi працi. Зрозумiеш, чому на тебе, що сам, без сторонньоi допомоги, стоiть на двох ногах i здатен розмовляти, нiхто не звертае жодноi уваги, i що навiть вищi сили безпораднi перед чиновницькою байдужiстю. Зрозумiеш i не ображатимешся, що дiвчина з почервонiлими вiд холоду щоками, бо перший поверх не опалюеться, вчетверте не чуе твого запитання, а пробуе дати собi раду мiж трьома телефонами, що розриваються. Слiдчий навiть був радий, що вона не чуе його по-зрадницькому ламкого, наче в юностi, голосу, коли вiн запитуе про лiкарку з каретки «швидкоi допомоги». Тому вiн обережно вiдчиняе дверi, за склом яких сидить замордована дзвiнками, викликами, запитаннями-вiдповiдями дiвчина, простягае до неi розгорнуте посвiдчення i поволi, аби не злякати, робить чергову спробу поставити свое запитання, тепер уже рiвним й упевненим голосом. Ця блiда дiвчина iз запаленими щоками в старiй хутрянiй безрукавцi поверх бiлого халата i, як вiн зараз бачить, у теплих повстяних, певно ще бабусиних, чоботах, замiсть роздратування, яке от-от готове було виплеснутися, викликае в нього повагу. Його власнi сентименти здаються йому тепер недоречними. – То де я можу знайти лiкарку, що прибула сюди з постраждалим в автокатастрофi? – А-а, ви про того архiтектора, що так i не потрапив на свою презентацiю? – хвильку подумавши, запитала дiвчина, сяйнувши бiлозубою усмiшкою. – Так, саме про нього, але ж, на Бога, як ви в такому гаморi i в цьому нескiнченному потоцi пацiентiв можете про це пам’ятати? – щиро здивувався слiдчий й трохи аж позадкував. Дiвчину потiшила його реакцiя i, розохочена неприхованою зацiкавленiстю доволi приемного чоловiка, всiм корпусом повернулася до нього й охоче почала пояснювати, що в неi хороша пам’ять на обличчя i що лице того пацiента не можна було не запам’ятати. Зрештою, саме тому вона й витримуе цей холод, гамiр i гармидер. – Не зрозумiв, – знову здивувався слiдчий, хоч уважав себе доволi метикованим, вiн завжди все схоплював на льоту i розумiв усе з пiвслова. Знiяковiння цього вольового чоловiка суттево покращило дiвчинi настрiй. Вона розреготалася. Їi смiх був щирий, невинний i такий чiпкий, що за мить вiн теж почав усмiхатися. – Що ж тут не зрозумiло? До нас потрапляе чимало молодих чоловiкiв. Тут, у лiкарнi, вiдразу видно – одинаки це чи в них хтось е. Якщо нiхто не приходить провiдувати, отже – одинаки. Берешся за нього i методично, крок за кроком, прив’язуеш до себе. Змiнюеш йому бiлизну, голиш… – Хiба це не обов’язки медсестер? – здивовано поцiкавився чоловiк. – Атож, це обов’язки медсестер, – саркастично мовила дiвчина. – Тiльки цi обов’язки неоплачуванi. – Отже, ви це робите з доброi волi? Попри непристойно мiзерну зарплатню? – Виходить, що так. І iсти з дому приносимо, i шкарпетки перемо, iнодi книжки купуемо, журнали. Часом – усе марно, але часом – нам щастить… Бачите, – вказала рукою на крiсло. – Тут донедавна працювала моя колега. Їй пощастило, вона знайшла те, чого шукала i хутенько покинула це пекло. Тепер iй замiни не можуть знайти. Тому я працюю за двох. – Так, справдi пекло, – чоловiк пошкрiб потилицю, здивований такими одкровеннями. – А як же кохання? Невже можна встигнути так швидко закохатися? – вiн i сам не чекав вiд себе такого запитання. – Яке кохання? Просто удвох краще, нiж поодинцi. Самотнiсть – це дуже страшно. А закохатися… Думаю, закохатися можна досить швидко, – серйозно вiдповiла вона. – Вам на четвертий поверх, другi дверi лiворуч коридором у реанiмацiйне вiддiлення. Ваша знайома лiкарка днюе i ночуе бiля цього чоловiка. То куди ж менi, медсестрi, з нею змагатися? Жодних шансiв. Щось неприемно кольнуло йому бiля серця. Що це? Не може бути. В нього цiлком здорове серце. Вiн весь час перевiряеться, займаеться спортом i щодня пропливае кiлометр у басейнi. «Ревнощi», – подумав вiн i всмiхнувся. Вiдчув, як його серце починае оживати. Не чекаючи лiфта, пiшки пiшов на четвертий поверх. Одразу забув про дiвчину з реестратури, яка довго ще проводжала поглядом цього вже давно не юнака з сяйливим поглядом. «Закохався», – вирiшила вона i пiдняла слухавку надокучливого телефону. – Реестратура, слухаю… У палатi, в яку його скерувала дiвчина, крiм хворого, пiд’еднаного до безлiчi апаратiв, нiкого не було. Десятки трубок, трубочок, шлангiв входили в його тiло i виходили з нього, прикритi простирадлом. Крива на монiторi ритмiчно блимала, все працювало злагоджено. Вiн пiдiйшов ближче до лiжка. Неприродна блiдiсть шкiри вразила його дужче за всi тi дроти. Чоловiк, якого вiн уперше побачив закривавленим, з головою, безвольно звiшеною з керма, лежав тепер iдеально рiвно i був абсолютно чистий. Жодноi плямки кровi. Здавалося, що i в його венах теж немае кровi. Чи кров у нього не така, як у решти людей. «Навiть, якщо ти голубоi кровi, чоловiче, все одно – мусиш вижити», – мовив про себе слiдчий i вийшов з палати. – Що ви тут робите? Хто дозволив вам сюди ввiйти? Негайно покиньте це примiщення! Це реанiмацiйна, а не зоопарк. Куди тiльки дивиться охорона? – все це, безсумнiвно, було мовлено на його адресу ще й так гнiвливо та обурено, аж вiн розгубився. Обернувшись на голос, вiн застиг, мов укопаний. Перед ним була вона. Втомлена, з червоними вiд безсоння очима, з посiрiлою вiд нестачi кисню шкiрою, з тугою школярською рудою кiскою, без косметики, вороже налаштована до кожного, хто наважиться вторгнутися в ii володiння, i – прекрасна. – А, це ви, – байдуже промовила вона. – Добре, що прийшли. Я хотiла сама вам подзвонити, та десь загубила вiзитку. Дуже добре, що прийшли, – ще раз повторила вона i в ii голосi вiдчувалася полегкiсть. – Чим я можу допомогти? – ввiчливо, щосили намагаючись демонструвати байдужiсть. Проте голос раптом перестав слухатися. В його низькому, занадто низькому голосi, всупереч його волi i зусиллям, з’явилися душевнi нотки. Аж самому за себе стало незручно. Перед ним жiнка – виснажена безсонними ночами, нав’язливим почуттям провини, незрозумiлоi жертовностi, яка межуе зi самознищенням. У них тут, у бюджетнiй лiкарнi, як на фронтi. І раптом – вiн, мов Пилип iз конопель, зi своею телячою нiжнiстю. Так недоречно. Здаеться, вiн аж зашарiвся, а над верхньою губою виступили краплинки поту. Повторив запитання, проте цього разу воно пролунало якось iще душевнiше: – Що я можу для вас зробити? Вона стояла, схрестивши руки на грудях, – поза, якою пiдсвiдомо захищаються вiд навколишнього свiту, – i замислено дивилась у вiкно. Клiнiка стояла на пагорбi, i перед ними вiдкривався розкiшний краевид. Околицi мiста, за вiкном, наче море, простиралися безкраi луги, що на обрii стрiчалися з небом. Смарагдове зiлля i тремтлива блакить неба вабили, аж хотiлося злетiти. Вона вiдпускала свiй погляд, а може, й свою втомлену душу, i ось так, витаючи в небесах, розправляла своi крила i… вiдпочивала. Зрозумiв, радше вiдчув, що ii нема, вона десь там, у незнаному польотi, ii не варто турбувати, аби не сполохати. Вiн також усвiдомив, що готовий стерегти ii спокiй стiльки, скiльки iй буде потрiбно. Тому вiн просто мовчки чекав. Несподiвано вона струснула головою, наче проганяючи вiд себе надокучливу думку, i поглянула на нього трохи вiдсутнiм поглядом. І в тому поглядi, вiн був упевнений, промайнуло задоволення. Хотiлось би вiрити – задоволення вiд його присутностi. Вiд того поруху злетiла з голови блакитна стрiчка, якою була перехоплена ii школярська кiска. Рудими пасмами розлилося по плечах волосся. Сонячнi променi, що поволi зникали за обрiем, купалися в ньому, поширюючи руде з мiдним вiдливом сяйво. Те сяйво розлилося коридором i вилилося крiзь вiдчинене вiкно. Лилося, затоплюючи луки, плавно, безпечно пливло до горизонту. Повiтря навколо стало золотаво-медовим i з’явився легкий запах солоду. І лише втягнувши носом запах, що струменiв вiд неi та з золотого надвечiр’я, вiн зрозумiв, що ще один день добiгае кiнця. Хоч як би вiн намагався розтягнути робочий день, все одно доведеться повертатися додому. В помешкання, де пiсля загибелi дружини його нiхто вже не чекае. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/hristina-lukashchuk/zhiti-sogodni/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.