Зворотний бiк сутiнi Дара Корнiй Зворотний бiк #3 Переймаючись особистими проблемами, заклопотанi повсякденними справами, не одразу помiтили могутнi боги непримiтну постать у сiрому каптурi. Вона тихо приходила одного дня i пропонувала маленьку послугу в обмiн на маленьку обiцянку. І зникала до пори, залишивши по собi лише запах цвiлi. Хто ж перший роздивиться сiре павутиння сутiнок, що сплiтаеться над крилами Птахи i шаленими вiтрами Стриба, над свiтами темних i свiтлих? Хто перший знайде втiкачку Мальву, аби вiдновити рiвновагу чи повернути прадавнiй Хаос? Дара Корнiй Зворотний бiк сукнi Передмова Завжди обирае серце Дара Корнiй е справжньою казкаркою, творiв якоi з нетерпiнням чекають тисячi читачiв. Особливим талантом письменницi е умiння розсотувати оповiдь iз маленького макового зернятка. Фантастичний свiт ii романiв, що продовжують iсторiю, започатковану у «Зворотному боцi свiтла» (2012), постiйно розширюеться. Вiн увиразнюеться в окремих постатях та безлiчi вставних оповiдань, якi то вiдводять читача вiд основних подiй, то знову повертають до них. Але головним, напевно, е те, що в основi казковоi оповiдi Дари – знайомi всiм з дитинства боги протоукраiнськоi мiфологii. Перун i Ярило, Лада й Полель, Мор i Мара оживають пiд пером казкарки, набувають цiлком людських рис i характеристик: закохуються, ревнують, страждають, вболiвають за долю рiдних. Вчинками богiв керують зовсiм не вища мета й доцiльнiсть, а емоцii й почуття, iнколи штовхаючи навiть великих свiтлих на пiдступ i зраду. «Завжди обирае серце», – ця формула сюжету, вiднайдена Дарою, мае допомогти героям розiбратися у собi та в хитросплетiннi казкових свiтiв, якими вмiло манiпулюють сiрi. До чого призведуть ревнощi однiеi з богинь i вiддане кохання iншоi, яка зробила вибiр серця, знехтувавши всiма законами, i хто з великих пiддасться сутiнi, що руйнуе без бою i бере в полон без зброi, – про все це у продовженнi фантастичноi iсторii вiд Дари Корнiй. Фентезiйний свiт, навiть якщо це свiт, який iмiтуе реальнiсть, завжди подiлений на Добро та Зло. Життя головних героiв зазвичай слугуе полем битви цих супротивних сил, рiвноваги мiж якими, звiсно, не може бути. Хай якими лютими е випробування наших улюблених персонажiв чи якi переконливi перемоги злих сил, ми чекаемо на торжество свiтла i щасливе завершення оповiдi. Але якщо у хiд подiй втручаеться третя сила, так звана нейтральна емоцiйнiсть, або сiрiсть , яка здатна роз’iсти будь-що i будь-кого зневiрою? Яким тодi буде завершення казковоi iсторii? Сiрiсть нiколи не дiе прямо, не говорить вiдверто, не виражае власних почуттiв. Вона – показово нейтральна. Для чого ж у такому разi сiрому свiту манiпулювати безсмертними? Звести в единому поединку – не на життя, а на смерть – великих богiв Перуна, Ладу й Сварога? З якою метою введенi в оману повелитель темного свiту Мор i повелителька смертi Мара? Невже цiною iнтриг сiрих е життя Птахи, ожилоi Магури, вiдновленоi Перуницi? І якщо це так, чи не помилилася вона, коли обирала серцем темного Стрибога? І найголовнiшi питання: чим Птаха настiльки небезпечна для сутiнi та яким чином вплине вибiр Мальви на ii долю i на рiвновагу свiтла й темряви? Дара Корнiй iнтригуе, захоплюе i непокоiть читачiв недомовленостями, що роз’яснюються в кожнiй iз наступних книжок фантастичноi iсторii, плетиво якоi розгортаеться навколо дiвчини з непростими iм’ям i долею. Це – Мальва, яка, незважаючи на юний вiк, отримала серйозне та дуже вiдповiдальне призначення i здобула Перемiнник безсмертя з рук хлопця Остапа, нiчим не прикметного, на перший погляд. Проте й сама Мальва до сiмнадцяти рокiв не пiдозрювала про свое справжне покликання, тож чи може бути щось дивне у тому, що Остап з часом зазнае неймовiрного переродження? Третя книжка казкового циклу Дари Корнiй, яка мае назву «Зворотний бiк сутiнi», дае вiдповiдi на однi запитання та загадки й натомiсть висувае iншi: роман не завершуе пригод нещодавньоi безсмертноi Мальви, а це означае, що подорож незнаними свiтами триватиме й далi! Тетяна Белiмова * * * Свароже! Ти, що сотворив свiтло, Ти есть Бог свiтла i Бог Прави, Яви i Нави, - се бо маемо iх воiстину. І есть ця iстина наша, що переможе темну силу i виведе нас до блага.     Велесова Книга (д. 15-А) Частина перша 1. Втрачена Мор аж почорнiв вiд лютi. Злоба розчинилася в ньому повнiстю. Майже не контролював себе. Його посмiли ослухатися. Ба бiльше – ошукати. Стрибог, його единий син… ну, то вже стара iсторiя. Цей весь у матусю й час вiд часу зриваеться, бо та свiтла паскуда, тобто Птаха, майже його перекроiла на свiй лад, i тут час потрiбен, щоб усе змiнити. А ця шмаркуля, Мальва тобто. Його власна онука. Оце видовисько влаштувала! Не просто осоромила його перед капищем, вiдмовляючись випити з чари Чорнобоговоi! Вона ще й показово сотворила нiкчемне позорище, використавши його закляття проти лихослiв’я, накладене на неi, на свiй лад. Бий ворога його зброею. Чи не вiн вклав iй до голови це правило? Гарна учениця. Вiдмiнниця майже. От же ж лупнула! І тепер переховуеться. Нiчо-нiчого, ii знайдуть. Хай вона навiть перетвориться в пилинку. Все одно iй у свiтi Вiдтiнi не заховатися. Мiряв кроками бiблiотеку. Вiд стелажа лiворуч до стелажа праворуч. Зупинився перед картиною на стiнi. Майже чорне сонце загрозливо висiло над сутiнковими горами. Улюблене полотно. Це його спогад зi свiту Чотирьох Сонць. За iронiею долi, того самого свiту, у якому народилася Птаха, ця клята жiнка. Тьху ти, куди не глянь – кругом вона. Дратувався ще бiльше. О, вiн добре розгадав весь ii пiдступ. І сина занапастила, i онуку зiпсувала. Невже помста? І знання того, що саме вiн розпорядився знищити Оселище Дива разом з усiма мешканцями, не дае жiнцi спокою? Оракул тодi й справдi не збрехав, коли проголосив пророцтво: «Та, що прийде з Арати, вкраде серце твого сина, полонить душу. І це знищить свiт темний». Шкода, що Птаха тодi вижила. Нi, не так! Чому вона тодi вижила? Тому тепер так вишукано мстить, б’е по найвразливiшому? О Чорнобоже! Його единий син втратив грунт пiд ногами. Мор вiдчував: той падав кудись, у якусь безвихiдь. Мальва чи не едина зараз ще сяк-так тримала при здоровому глуздi. Вiдiйшов вiд картини. Схопив зi столу скляну темну кулю, у яку зазвичай ховав своi думки, якщо мав переговори з кимось, для кого мусив видаватися цiлком чесним, вiдвертим. Зараз та куля була порожня. Загнав у неi побiльше свого паскудного настрою. Схопив ii та замашно хряпнув об стiну. Хух! Трохи попустило. Де ж цi служки? Невже так важко у Вiдтiнi знайти живу напiвсвiтлу душу? Вона ж випромiнюе свiтло. Всi це бачили, але вперто вiдмовлялися визнавати. Мор нiколи цього не визнае. Навiть коли доведеться в цьому зiзнаватися самому Сварогу. Де ж Мальва? Вiн сам був ладен кинутися на ii пошуки, щойно пiсля Ритуалу наказав привести ii до себе. За непослух у свiтi Вiдтiнi нещадно карають. А цирк, який влаштувала бiля капища Мальва, – це неприпустима поведiнка, яку вiн як Повелитель темного свiту не мае права вибачати навiть улюбленiй онуцi. Так-так, саме улюбленiй онуцi. Мальва йому подобалася. Вона дуже нагадувала Мару. Був переконаний, дiвчина зараз у своiй кiмнатi, вiдлежуеться пiсля сеансу блювання. Однак анi в кiмнатi, анi деiнде в Чорнобоговому Храмi Мальву не знайшли. Всi добре знали, що Храм Чорнобогiв – то окремий Всесвiт всерединi великого темного свiту. До його будiвництва доклав зусиль сам Сварог. Храм усерединi безконечний. Хоча так вiдразу й не скажеш, коли вперше побачиш. Вiн мае стiни й навiть, здаеться, дах. Просто той губиться десь у високостi мiж хмарами. Око людське, навiть безсмертне, не сягае такоi безмежностi, туди i не долетiти, навiть гадкою чи думкою. І тому, заради безпеки усiх живих, щоб випадково не загубилися в безконечному Храмi, та ще й, очевидно, задля безпеки темного свiту, сам Чорнобог зробив темному Храму особливий подарунок. У кiмнатi ключника Худiча вiн знаходиться. Такий собi мiнi-макет Храму. Його особливiсть у тому, що помiж нерухомих стiн i вiкон сходами туди-сюди метушаться рiзнобарвнi цятки, якi вiдповiдають за всiх живих iстот, котрi зараз перебувають у Храмi. Звiсно, проклятих це не стосуеться. Якщо цятка зникае з макету, це означае – вона вийшла за порiг Храму. Потрiбно лишень назвати iм’я того, кого шукаеш, – i на макетi чорною заливкою показувалося мiсце, де вiн зараз е. І от сам Худiч повiдомляе Повелителю Мора, що дiвчини в Храмi немае – нi в дозволенiй для ii перебування частинi, анi в забороненiй. Мальвина цятка з карти щезла. Отже, вредне дитя таки розумiе, що накоiло. Очевидно, боiться гнiву Повелителя та переховуеться десь в Оселищi. Може, навiть в однiй з закинутих хатинок, якi залишилися вiд колишнього свiту, котрий тут був до того, як його захопили темнi. Халупи, хоч i напiвживi, усе нiяк не розваляться. Опираються навiть темним закляттям. Зараз там час вiд часу мешкають проклятi. Морок розiслав своiх вiрних нишпорок в усi кiнцi Оселища. Наказав: притягти до нього ту малу заразу, i обов’язково живою та неушкодженою. А вiн уже сам зробить iз нею те, на що вона заслуговуе. Згадував вибрики Мальви пiд час Ритуалу. Виставила його, Повелителя темного свiту, справжнiсiньким бездарним Учителем, який навiть онуцi рiднiй ради не може дати. А сплюндроване ii блюванням капище, а сплюндрована молитва? Ох, тепер батько Чорнобог вимагатиме справжньоi повноцiнноi кровноi жертви, жертви тiла та духу. Мор зараз був готовий першого-лiпшого зробити тiею жертвою. Нервувався. Хай тiльки це лихо ходяче, його онука тобто, знайдеться. Вiн iй влаштуе! Хiба це вкладаеться в рамки здорового глузду? Викрасти ключа-варгана з бiблiотеки, порушивши всi можливi приписи свiту темних! Даремно вiн не послухався Навii. Треба було зв’язати сили малоi та й провести обряд зневiльнення. Так нi ж. Усе син, усе Стрибог. Набрався чемностi у свiтлих i його переконав – «дiяти за правилами». Та тьху на них, на всi тi правила свiтлих! Звiв очi до фiгури Чорнобога на старiй картинi, тодi опустив голову, забурмотiв до себе: – О Чорнобоже, батьку наш! Невже в тому е й моя вина? Здаеться, всi напастi вiдразу почали валитися на мою бiдну голову. За що? І жалiв себе, i вiд того ще бiльше лютував, казився. – Хай-но тiльки вона вiднайдеться, та мала бiдося! Хай! Це вже точно нiкого не слухатимуся та в пiддавки не бавитимуся. Порядок, лад i дисциплiна – ось запорука сили темного боку. Зиркнув у бiк дверей. За ними була тиша. А що, як Мальву не знайдуть? Його служки та учнi разiв зо п’ять обнишпорили Оселище – анi слiду Мальви. Нi-нi, такого не може бути. Просто неуважно шукали. Вона ж не могла знятися на крила та полетiти. Накладенi на Оселище Вiдтiнi чари не дозволяють цього зробити. А якщо втекла через браму? Теж нi! Браму перевiряли. Нiхто не входив i не виходив. Повз нiмих воротарiв не пройдеш. Вони навiть Мора просто так не випустять. Пройти через дверi вишнiх поверхiв Храму в iншi свiти теж не могла. Вхiд для неi запечатаний. О Свароже! Чому так довго? Випереджаючи його думки, за дверима почулися чиiсь невпевненi кроки. До бiблiотеки ввiйшов Радегаст. – Хай Чорнобог огорне лик твiй, о Повелителю, блаженством своiм темним i даруе свiту темному свою опiку! Радегаста вважали улюбленим учнем Мора. Мужнiй, сильний, неговiркий. Завжди мовчки, беззаперечно виконував всi накази Повелителя. Був його тiнню, правицею та лiвицею. Мор любив свого сина Стрибога, але юного Радегаста любив не менше, приймаючи хлопця як рiдного. На мить замилувався мужньою поставою та виправкою молодого воiна. – Говори, – рубано випалив. Вiдчував: Радегаст принiс новини. – Дiвчину не знайшли. Їi немае в Оселищi. Навiя провела обряд вiднайдення. Радегаст змовк, чекаючи коментарiв чи уточнювальних питань вiд Мора. І той таки розчаровано випалив: – Це все? Радегаст невпевнено повiв раменами i пролепетав винувато: – Е-е-е-е… Тобто той… Заткнувся. Мор шарпнувся до юнака: – Кажи. Радегаст зiтхнув i сумно втупив очi долу. Очевидно, те, що мав зараз повiдомити Мору, було не з приемного. Мор це бачив i сердився, тому роздратовано гаркнув: – Ну-у-у! Говори! Що ти як баба! – Знайшли свiдка. Один iз проклятих бачив, як Мальва разом зi своiм слугою товклися бiля Мертвоi рiки. Ти ж знаеш, що проклятi майже нiмi, тож багато вiн нам не повiдомив. Радегаст так i стояв, опустивши очi та уважно вивчаючи пiдлогу кiмнати. Схоже, вiн пiдшуковував слова, щоб повiдомити ще щось геть неприемне для Повелителя. – Далi, Радегасте! Далi! Що ти шпортаешся на кожному словi, наче от-от кiнець свiту мае настати. – Мор вiдчув, як щось гидке та волохате заворушилося там, де колись було його серце. Вiн мав почути все. Мертва рiчка. О Чорнобоже! Вiн ненавидiв цю рiку. І Радегаст заговорив, так i не пiдводячи очi на Мора: – Повелителю! Ми спустилися вниз за течiею, як нам показав свiдок. І дещо там знайшли. Воно прибилося до берега. Радегаст обернувся в бiк розчахнутих дверей. – Занось. У бiблiотеку перелякано та поспiшно увiйшла хлипка постать проклятого, служки Радегаста. Той тримав перед собою плаття та взуття Мальви. – Володарю, лишень не бери це до рук. Воно з мертвоi води й небезпечне для тебе. Пробач, що менi довелося повiдомити тобi цю сумну вiсть. Дiвчина, тобто твоя онука Мальва, очевидно, мертва. Хоча… Тiла ми не знайшли. Але ти ж сам знаеш – ця паскудна рiка з паскудною водою, i тi, хто живе у нiй, не завжди вертають назад тих, хто туди потрапляе. Проклятий служка й так майже мертвий, то й Мертва вода йому нiчого не заподiе. Такi справи, Повелителю! Геть невеселi! Мор пiсля почутого наче закам’янiв. Вiн мiг прийняти все – втечу, зраду, облуду, зречення, мiг прийняти й ненависть з боку онуки, ii нерозумiння переваги темного боку в нiй чи навiть прокляття вiд сина, але не смерть… Невже вона настiльки ненавидiла його, свого дiда, батька Стрибога, весь темний свiт, що готова була загинути? Нi, не готова. Вона вибрала смерть, тiльки щоб не стати темною. Що бувае з безсмертними, якi необережно потрапляють у Мертвi води? Згадав випадок iз дитинства, коли вони гралися на березi рiки. Тодi ще мур захисний не був зведений, i його молодший братик через необережнiсть упав у воду. Проклятий служка його вчасно витягнув, дитя не втопилося, але лiпше б воно тодi померло, бо… Хiба можна назвати життям те, що зробили води Мертвоi рiки з його братом Завiем? Вони вiдiбрали у дитини розум, висотали душу. Залишилося тiльки тiло, приречене на вiчнi муки… Брата поселили в однiй з кiмнат вишнього поверху Храму. Лiкували душу темними молитвами, усiма знаними закляттями, замовляннями, заговорами. Та нiщо не допомагало. Мор добре пам’ятав гидкi зеленi щупальця, якi обвивали тiло його брата, коли того виносили з води, голосiння матерi, бажання батька вбити те, що й так мертве у Мертвiй водi… Дуже-дуже давно, коли тiльки-но встановлювався вiчний порядок у Всесвiтi i коли сам Чорнобог подарував свiту темних мертве джерело, було прийнято рiшення направити його води в бiк рiки, що текла поруч. Рiка тодi ще не була мертвою. У нiй мешкали якiсь iстоти. Здаеться, то були русалii чи якось так. Та хiба когось тодi цiкавив жереб казна-яких мiзерних iстот, коли вершилася велика доля могутнiх i всесильних? Можна було, звiсно, попередити його мешканцiв, як того вимагали закони свiтiв, спробувати запропонувати iм iнше мiсце для життя, наприклад, у якомусь iз живих паралельних свiтiв, навiть поки не заселених, та… Так би вчинили свiтлi, може, навiть смертнi, але хiба це справа великих темних? Сим тодi нiхто не переймався. І коли у свiт темних на перемовини щодо порятунку iстот у рiцi прибув сам Перун, то це не просто здивувало темних. Це було обурливо. Перун дорого за свiй вчинок заплатив. Нiхто не смiе вказувати темним, що i як вони мають чинити у власнiй оселi. Нiхто, окрiм Творця. Творець мовчав, отже, темнi чинили правильно. І Мертва вода з Чорнобогового джерела потекла в досi живу рiку Забуту-Незгадану. Мертва вода мала б усе, що в нiй жило, знищити, але… З якихось дивних причин Мертва вода з Чорнобогового джерела перетворилася на воду-вбивцю. Вода вбивала безсмертних. Темнi легко пили з Чорнобогового джерела i могли навiть лiкувати своi рани тою водою, але вода рiки, як називають ii смертнi, Забутоi-Незгаданоi, знищувала темних… Той, хто потрапляв випадково в цi води та кого не вдавалося вiдразу виловити, розчинявся. Звiсно, це був просто здогад, бо нiхто не знав, що вiдбуваеться з тiлом нещасного насправдi. А тi, кого встигали витягти з рiки живим, перетворювалися на покручiв. Людина згасала повiльно, в агонii та в пекельних муках. Вода вiдбирала пам’ять, розум, сили, зв’язувала в тiлi душу, прирiкаючи ii на страждання. Поки душа сама не вбивала тiло, щоб вибратися з нього на волю. То було жахливе видиво. Так врештi помер брат Мора. Цю рiку називають Мертвою. Та це не надто вдала назва. Скорiше, то Рiка, Яка Умертвляе. Мор, великий i могутнiй Повелитель Мор, нiкого та нiчого не боiться. Крiм… отих зелених огидних щупалець, котрi вбили молодшого брата. Дитиною вiн часто бачив iх у снах, а згодом навчився блокувати. Замикав ворота снiв, убезпечував iх вiд будь-якого вторгнення – i тепер щасливо живе без сновидiнь. І от знову цi зеленi щупальця тягнуться до нього з вбрання його онуки. Невже iсторiя повторюеться? І Мальва загинула, як його брат Завiй? Сон наяву. Те, що вiдбувалося зараз у його душi, у жодному разi не могло з’явитися на обличчi. Тож, докладаючи надзусиль, Мор рявкнув на проклятого: – Кинь це на пiдлогу, телепню. Тiльки обережно. Проклятий перелякано, втиснувши голову в плечi, нахилився та неквапно поставив на пiдлогу спочатку капцi Мальви, тодi поруч поклав обплетене гнилими брудними щупальцями те, що колись було платтям. Мор гидливо поморщився. Ще одне нагадування про бридкi щупальця на шиi його майже мертвого брата. Перевiв очi на проклятого: – А тепер забирайся звiдси. Вже. Проклятий пiсля останнiх слiв Мора миттево щез, буквально на очах розчинився. – Радегасте, я хочу бачити проклятого, служку онуки. Ви знайшли його? Думаю, вiн знае бiльше. Хоча… Проклятi ж майже нiмi. А цей може бути зовсiм нiмим. Але таки приведи його до мене. Негайно. Може, вдасться залiзти в рештки того, що ми називаемо мiзками. Але чи е вони у… Гаразд, про це потiм. Ну? – Володарю, це неможливо. – Радегаст майже силою вичавлював iз себе слова. – Нашi хлопцi цього телепня стратили на мiсцi. Сам розумiеш, у тому, що трапилося, е i його провина. Вiн мав вiдразу, тiльки-но дiвчина задумала втнути це з Мертвою рiкою, повiдомити нас. Тож я не встиг навiть заступитися за нього. Щойно його вiдшукали, Пал, Нiян та Худiч не стрималися. Попри всi дивацтва Мальви, ми всi ii поважали, навiть любили. Вона була кумедною юною панночкою, а цей проклятий приблудень не вберiг ii. Ба бiльше, вiн причетний до ii зникнення – стовiдсотково! Хлопцi вбили його закляттям. Вони знайшли проклятого на подвiр’i закинутого будинку, отого, що залишився споконвiку i нiяк не розсиплеться, i нашi замовляння та чари не годнi його знищити. Ну, того, бiля котрого ще болiтце е. Очевидно, вiн там переховувався. Сидiв бiля болiтця i… Радегаст змовк. Мор загрозливо заревiв: – І-i-i-i-i-i-i… Що-о-о-о-о-о? – І плакав. Принаймнi так стверджують хлопцi, котрi знайшли проклятого. Вони переконанi, що бачили, як з очей служки скапують ряснi сльози, i вiд них робляться кола на поверхнi болотця. – Кола? Сльози? – Мору здавалося, що вiн от-от лусне з лютi. – Радегасте, ти що верзеш? Якi сльози? Вiн – проклятий. Вiн бездушний. Вiн не може плакати. – Це ще не все, пане! – Радегаст продовжував свердлити поглядом пiдлогу. І правильно робив, бо очi Мора зараз могли i вбити. – Щойно знайшовши проклятого, хлопцi кинулися до нього. Каптур iз голови мерзенця впав i… Там, пiд каптуром тобто, вони побачили, е-е-е-е-е… Тiло. Ну-у-у-у, майже людське тiло. Тобто це був уже не проклятий. Вiн мав людськi риси обличчя, навiть очi набули кольору, i… А це найогиднiше. Вiн до них посмiхався, а по щоках текли сльози… – Що? Посмiхався? Сльози? Так! Дуже цiкаво. Шпигун, значить. Чий? Такого нiколи не було! Це нечувана пiдлiсть та ошуканство! Яким чином це потороччя до нас потрапило? Га? – Ми про це навряд чи дiзнаемося, Повелителю. Але очевидним е те, що сей проклятий втрапив у темний свiт iншим робом, тобто геть не так, як решта проклятих втрапляе. Бо iх завжди перед входинами в Оселище Вiдтiнi перевiряе особисто майстер Нiян. Але i це ще не все. – Що? Знову за рибу грошi? Як «це ще не все»? – Мор ледве стримував той буревiй, який нуртував усерединi. – Ти можеш чiтко менi доповiсти, сказати вiдразу все, а не бекати, як баран? Ти ж воiн. Ти – безсмертний. Я винних нещадно покараю, i ти це знаеш, але, щоб розумiти, кого карати, потрiбно довiдатися правду. Радегаст врештi пiдвiв очi на Мора: – Усiм вiдомо, що проклятi, коли ми б’емо по них смертельним прокляттям, просто щезають. Навiть мокроi плями по собi не залишають, лишень одяг. А цей… – Радегаст зробив паузу, ковтнув. У горлi в нього пересохло вiд напруження i страху водночас: – А цей не щез нiкуди. Вiн впав у власнiй плотi в болото i… Твань його поглинула. Ми намагалися його з того болота дiстати, виловити, щоб переконатися: вiн справдi з плотi, i це не якiсь груповi навiювання… На жаль, тванисько досить глибоке, його моментально засмоктало i, очевидно, воно якось пов’язане з Мертвою рiкою. Бо коли рука Худiча торкнулася болота, вiн отримав сильнi опiки. Тож туди не пiрнути. Як то кажуть, кiнцi в болото. Пал обшукав кiмнату Мальви i там знайшов оце. Радегаст вийняв iз кишенi кусень зеленоi стрiчки, простягнув Мору. Той кивнув головою в бiк столу. Радегаст поклав. – Цю стрiчку знайшов Худiч, оглядаючи помешкання Мальви. Худiч стверджуе, що таку саму вiн бачив на руцi проклятого перед тим, як той впав у болото. Оголилася його права рука, i до неi була прив’язана стрiчка. Теж зелена. Мор заплющив очi. Вiн досi не мiг повiрити в почуте. Шпигуни в його свiтi. Упевнений, це все робота свiтлих. Тоi зарази Птахи. Це вона так хитро все обставила. Невже навiть Мальвою пожертвувала, щоб потiм звинуватити темних у вбивствi безсмертноi? А за це по головi не погладять. Верховнi боги почнуть слiдство, а всi факти свiдчать про доведення до самогубства безсмертноi. Про порушення всiх заборон та правил. І хто йому повiрить, що в супер-пупер дисциплiнованому й тоталiтарному свiтi темних звiдкись взялися шпигуни. Це просто ганьба якась… Лiпше б Мальва виявилася живою. Хай би якось утекла, переправилася на той бiк через рiку. А може, i переправилася? Радегаст випередив його запитання: – Обнишпорили обидва береги рiки, кожну травинку, нору та закапелок. Порожньо. У Порубiжжi ii теж нема. Ягiлка Мальву не бачила. Свiт захитався перед очима Мора. Зажмурився, щоб не втратити рiвновагу. А що вiн скаже сину, Марi? Смерть Мальви на його сумлiннi. Хто слухатиме його виправдання? Найжахливiше, що Стрибог зненавидить його навiки. А сину й так нелегко. – Володарю! Я хотiв би поговорити щодо поминальноi тризни. Це важливо, ти знаеш, i ще е декiлька невiдкладних питань щодо безпеки. Потрiбно висушити якось це болото. Навiя вважае, що саме через нього у наш свiт потрапив цей проклятий, який звiв зi свiту велику безсмертну, твою онуку, – продовжував Радегаст. – Так-так. Болото, – розгублено та втомлено вiдповiдав Мор. – Нехай Навiя з Вогнявицею цим займуться. Щодо тризни, то, звiсно, вона потрiбна. Приготуй усе необхiдне. І залиш мене наодинцi. Я хочу скласти офiру Творцю та помолитися Чорнобогу. Я покличу тебе, коли звiльнюся. Чи це все? Хiба е щось важливiше зараз вiд смертi моеi онуки, Радегасте? Радегаст похилив низько голову: – Нi! Все решта зачекае, Володарю! Дозволь i нам скласти батьку Чорнобогу молитву. Завжди двi молитви лiпшi, анiж одна, а коли iх сотнi, то… – Дозволяю, Радегасте. І накажи забрати звiдси речi Мальви. Їх поки не викидайте. Зелену стрiчку залиш. Тепер iди. Радегаст ляснув у долонi. З’явився проклятий, забрав постоли та те, що залишилося вiд Мальвиноi сорочки, i майже моментально щез. Радегаст шанобливо вклонився та вийшов з кiмнати. Дверi бiблiотеки за собою чемно зачинив. Мор мусить дiстати тiло онуки. Але… Як? Як домовлятиметься з тим, що давно мертве, що вбило брата, скалiчило життя матерi, що ненавидить його так само сильно, як i вiн? Якими словами чи вчинками прикликати те, чого нiхто нiколи не бачив, хоча всi знають, що воно iснуе? Знав, що то безглузда затiя, знав, що вiн програе цю битву, але думка, як за соломинку у вирвi, хапалася за будь-яку iдею i з усiх сил трималася за неi… 2. Право на перевертництво Вiдколи Остап отримав Перемiнник, усе довкола стало iншим. Небо зробилося блакитнiшим, сонце лагiднiшим, квiти пахнули духмянiше, пташки спiвали веселiше, люди всмiхалися щирiше… І навiть поганi сновидiння геть не турбували його. Їх наче хтось забрав iз собою. Йому вже не снилася втрачена його батькiвщина. Може, тому, що тепер вiн знав усю правду i про себе, i про свiт Сонячноi Мушлi. Учитель Посолонь i далi опiкувався хлопцем, поки Птаха була в мандрах. Вiн час вiд часу перепитував, чи не сниться йому щось недобре або страшне? Остап знизував весело раменами та вiдповiдав Учителю на турботливi слова: все гаразд, спить вiн добре. І справдi, усе перемiнилося, навiть у снах. Сни йому таки приходили, але геть iншi. Йому снилися тi, кого вiн любить. Це сни, у яких вiн бачив Мальву чи Птаху. Навiть пару разiв йому снився Стрибог. Бо вiн його досi любив. Такого зухвалого, незрозумiлого для свiтлих, темного поганця, але справжнього чоловiка. Вiн навiть трохи заздрив Мальвi, що у неi такий особливий батько. Так, на жаль, темний, так, ледве не вбив Птаху, бо просто патологiчний ревнивець, але… Вiн справжнiй i живий, вiн не зрiкався анi Мальви, анi Птахи. І нехай геть по-дурному i геть немудро зараз вiн бореться за них. А його батько? Вiдрiкся, вiдмовився, навiть вiд самого себе. Ось лише Стрибог у снах Остапа поводився дивакувато. Намагався когось наздогнати та покарати. За що? Невiдомо. Та це були лишень сни, i в них поки що Стрибог залишався нi з чим. Остап зiтхнув. Дiйснiсть для нього стала iншою. Так. Змiнилося багато. І стосунки зi звичайними людьми теж. Отими, яких безсмертнi часто називають смертними. Ще вчора вiн був одним з них, навiть гiрше – безбатченком, круглим сиротою. Нехай матiнку йому замiнила Птаха, але це ж не була повноцiнна сiм’я, ця жiнка мала iншi обов’язки, набагато важливiшi, анiж опiкуватися сирiткою. Так, сиротинi багацько людей щиро спiвчували, ставилися з розумiнням, допомагали чим могли. Навчали простих буденних премудростей – прибирати подвiр’я, варити iсти, розпалювати вогонь, полоти бур’ян, саджати квiти, доглядати за садом, спiвати пiсень, танцювати, стрiляти з лука, робити стрiли, наживку для риболовлi й так далi… І раптом, наче грiм серед ясного неба, така прикра новина: цей неотесаний безбатченко – не просто бiднятко зi свiту, якого давно не iснуе, вiн – великий безсмертний, майже кандидат у боги! Хiба лише без’язикий не перебрав кiсточки Остапу. Однi говорили, що чутки, начебто Птаха його матiнка, таки правдивi; iншi стверджували, що нiчого подiбного, насправдi Остап – незаконнонароджений вiд смертноi син когось iз вищих богiв, але до пори до часу завбачливо прихований вiд очей ревнивоi дружини. Тут батькiвство приписували i Перуну, i Дажбогу, i навiть Сварогу. А третi переконували, що це все безглуздя, бо насправдi Остап – син Мари та Посолоня. Громада так i не дiйшла спiльноi думки щодо батькiвства Остапа. Чутки ширилися та множилися далi. Але раптом усi наче змовилися та почали ставитися до Остапа з обережнiстю. Навiть у звертаннi бiльшiсть перейшла на шанобливе «викання», бо хтозна, що в того безсмертного на умi, ще образиться на криве слово й перетворить тебе на ропуху, а ти потiм доводь, що нiц такого непристойного не мав на увазi. Тож у присутностi Остапа зайвi балачки вщухали й люд трiшки винувато, але щиро всмiхався. Недоброзичливцiв майже не було. Звiсно, посполитому люду слiд було звикнути до такоi перемiни. Люди залишаються людьми навiть на свiтлому боцi. Печать вiд iхнiх думок вiдкидае i на обличчя, i на совiсть тiнi. Це звичайна людська цiкавiсть, яка обов’язково минеться, щойно трапиться в Яроворотi чи поза ним, але обов’язково з його мешканцями, щось незвичайне чи звичайне, але доконечно таке, про що можна погомонiти, посмакувати i, звiсно, пофантазувати. Дехто зi свiтлих безсмертних мешкав у Яроворотi, у власному будиночку, маючи за сусiдiв звичайних смертних, як от Птаха чи Посолонь. Та бiльшiсть таки вiддавала перевагу оселенню у Храмi Сонця пiд опiкою та благодаттю батька Бiлобога. Остап теж перейшов на час навчання жити в Храм Сонця. І не тому, що так хотiв, – так було заведено. Учнi мали мешкати у Храмi Сонця, аж доки пройдуть усю науку та будуть готовi випити з чашi Бiлобоговоi. Храм Сонця та всi його мешканцi зустрiли Остапа доброзичливо. Усi, крiм Дужа. Дуж – чистокровний син чистокровних безсмертних. Мати – Дзеванна, батько – Знич. Вiн отримав свого Перемiнника дуже-дуже давно, чи не ранiше вiд Птахи. Однак досi ходив в учнях i не мiг скласти жодного iспиту, навiть iз найпростiшого випробування. Його Вчителi лишень безпорадно розводили руками. «Голова хлопця завзято борониться вiд будь-яких зазiхань чужорiдноi iнформацii на право освоення ii теренiв», – так жартома говорила Лада, коли намагалася змусити Дужа повторити щойно нею мовлене. Здавалося, що хлопець вже назубок мав би знати усе, що говорили на уроках Вчителi, але, на велике здивування усiх присутнiх, щоразу робив тi самi помилки. Геть куца пам’ять хлопця вiдмовлялася бодай щось мудре приймати в себе. Учнi в школi при Храмi Сонця постiйно змiнювалися. Однi закiнчували навчання та вибували, на iхне мiсце приходили новi. А Дуж залишався незмiнним вiчним учнем, без надii врештi хоч якесь випробування пройти. І коли до його кiмнати, у Храм Сонця, пiдселили нового учня, вiн мало не луснув вiд обурення: – Що там собi нагорi думають? Уже рiзних нездар безкровних почали безсмертними робити. Це ж безладдя якесь! Вчитель Посолонь доволi швидко остудив гарячу голову Дужа: – Нiхто не мае права, хлопче, пiддавати сумнiву рiшення великоi Мари. Якщо ми зачнемо сумнiватися в божественному промислi, то першим претендентом на вибуття з кандидатiв у безсмертнi станеш ти. Тому лiпше помовч. – Але, Учителю, ви тут геть не маете слушностi, – не вгавав Дуж. – Я – син свiтлих безсмертних, онук свiтлих безсмертних. Ви це добре знаете. Я – чистокровний, i за правом кровi менi належить мати Перемiнника. Хм, якi можуть бути сумнiви? А вiн… Вiн… Отой ваш Остапчик. Служка Птахи, прислужник темного бовдура Стриба i тiльки. Сирота, безбатченко, безхатько, тобто взагалi нiхто… – Що? – Вчитель Посолонь здивовано звiв брови вгору. – Нiхто? Як ти смiеш таке балакати, Дуже? Тодi половина безсмертного свiту – це також нiхто? І велика Птаха тодi нiхто? Посолонь, здавалося, зараз лусне вiд обурення. – А до чого тут Птаха? – Дуж нахмурився ображено. – Вона ж ваша донька. А матiнка у неi Мара. І всi про це знають, просто формально не озвучують. Оце ви порiвняли?! – Яка нiсенiтниця, хлопче! Хто тобi такого наплiв? – Учитель Посолонь аж почервонiв вiд роздратування. – Стули пельку, юначе, ти ж не на ринковiй площi морквою торгуеш. Ти начебто хочеш стати великим безсмертним, так? Але, збираючи плiтки та смакуючи iх, взагалi нiким не станеш. О Свароже! Який телепень. Вибач менi, батьку Бiлобоже, за такi слова! Але це немудре дитя заслуговуе. Птаха, як i Остап, – сирота. Доля цих двох схожа. І Птаху, i Остапа ростили нерiднi люди, але вiд того вони не стали меншовартiсними для Творця. Бо батько наш любий однаково шануе i береже найнижчу травинку i найвище дерево. Ох, Дуже-Дуже! Якби почула твоi слова Мара, точно пожалкувала б за тим, що подарувала тобi Перемiнника. Мовленi тобою слова лишень ганьблять твоiх батькiв та походження. Така зверхнiсть неприпустима. Ти щойно знечестив славнi iмена своiх великих предкiв. Заздрiсть породжуе сумнiви, сумнiви кидають тiнь на сумлiння. Йди до святилища, Дуже, та помолися, остуди голову, а потiм прийдеш i разом зi смертними прибереш у курнику старого Сида. І не смiй менi заперечувати та розповiдати байки про твое велике призначення i про те, що я чиню несправедливо. Розмову закiнчено! Дуж, розчервонiлий та знервований вiд сорому, переминався з ноги на ногу. Його щойно так опустили перед якимось там смертним поганцем. Теж велика цяця знайшлася! Та в його жилах нема i краплi благородноi безсмертноi кровi! Син простакiв… Дуж кинувся до дверей, ледве стримуючи обурення. Коли той був уже в дверях, Вчитель Посолонь перепинив його: – Спинися, Дуже! Ще одне! Щойно дiзнаюся, що ти продовжуеш огуджувати Остапа, чи твоя поведiнка ганьбить велике iм’я учня Храму Сонця, я тобi обiцяю не просто важке життя. Покарання з прибиранням у курнику здасться такою собi легкою прогулянкою. І навiть якщо Остап тебе не закладатиме, а вiн цього не робитиме, бо його виховували правильно, то май на увазi: у Храмi Сонця немае прихованих слiв та помислiв, тим паче темних. І щойно ти щось такенне зберешся втнути – я знатиму. Дуж мовчки вийшов. Остап сумно зiтхнув: – Очевидно, що вiн не один так думае, Учителю! На жаль. – Один. Повiр менi. У цьому Храмi один. Зрештою… Тебе це аж так турбуе? Ти щойно чув, що Дуж наталяпав i на Птаху, i на мене, i на Мару. Такi чудернацькi химерики сплiталися завжди. І що з того? Думаеш, це Дуж щойно нам очi вiдкрив? Чи це завадило Птасi в розвитку та вдосконаленнi ii великоi силi, ii покликанню? Заздрiсть – паскудна штука, але почасти тiльки вона дае нам розумiння, чи правильним шляхом рухаемося, чи хибним. Сприймай це так. Посолонь доброзичливо поплескав Остапа по плечу. – Учителю, пробачте, але я мушу це сказати. Менi таки видаеться, що ви зарiзко говорили з Дужем. Вiн трохи розгублений. Менi його жаль. – Жаль? Синку, вiн не простий смертний i не теперiшнiй. Знаеш, скiльки столiть вiн майже живе у цiй школi? Та вiн iз Птахою майже водночас починав. Тобто ранiше вiд неi… Дуж – син своiх батькiв, благородних батькiв, i досi вважаеться моiм учнем. Що про батькiв та Учителя почнуть говорити, якщо його учнi вестимуть себе як звичайнi язикатi хвеськи? Ти можеш йому лишень поспiвчувати, бо Перемiнник, котрий iз якогось дива почепила йому на шию Мара, загнав його в пастку. Вiн – заручник обставин. Не в усiх безсмертних, на жаль, народжуються безсмертнi дiти. І це нормально. Це не вважаеться вадою. Але це легко пережити. Бо вони стають великими вiдунами, талановитими чарiвниками, неперевершеними зiльниками. Вони допомагають, направляють, приносять у свiти багато радостi та свiтла. Ти ж добре знаеш про це! А Дуж… Гаразд, дамо йому спокiй. Певен, вiн тебе не чiпатиме, але й ти його, будь ласка, не провокуй. Остап i не збирався нiкого провокувати. Вiн чемно вiдвiдував заняття. Йому подобалося вчитися. Бували такi моменти у роботi школи, коли був лишень один учень, тобто Дуж, а бувало, що й десятеро. Цього разу зiбралося аж семеро. Звiсно, разом iз Дужем. До школи при Храмi Сонця ходили не тiльки тi особливi, хто отримав Перемiнник, а й дiти з родини безсмертних, але без Перемiнника, або дiти звичайних смертних зi свiтлих свiтiв, якi мають особливi таланти. Щоправда, у них були своi окремi класи i викладалося iм геть iнше. Дуж i справдi бiльше не чiпав Остапа, лише час вiд часу той вiдчував на собi важкий недобрий погляд хлопця. Остапу все вдавалося набагато швидше i вправнiше вiд Дужа. Окрiм занять iз травництва. Там вони з Дужем однаково добре пасли заднiх. Та Дуж i на тих уроках примудрявся напартачити так, що, навiть нiчого не знаючи про трави, навряд чи можна аж стiльки наробити помилок. Дуж вiдверто заздрив Остапу. І той це вiдчував. Але чому? Дуж – син люблячих батькiв, який мае прекрасну родину, купу друзiв, повагу всiх смертних. Остап так i не мiг второпати, хоч i старався якось розговорити сусiда. Той вперто сторонився його i старався коротко вiдповiдати на всi запитання. А коли Остап на вiдмiнно склав iспит iз перемiщення мiж свiтами за допомогою варгана, Дужу наче вiдiбрало мову. Ходив мовчазний i невдоволено сопiв. Навiть на спроби Вчителя Посолоня розговорити його вiдмовчувався. На вiдмiну вiд iнших учнiв, якi любили покепкувати з Дужа, бо був мiж ними найстаршим i незграбним вайлуватим невмiйком, Остап щиро спiвчував тому. Хiба Дуж винен, що не такий, як усi? Така його природа. Потрiбно приймати хлопця таким, яким вiн е, i по всьому. Не розумiв, навiщо батьки його тут тримають. Навiть старався Вчителя Посолоня переконати, що мiсце Дужа вдома. Якщо Мара справдi не помилялася (а таки вона не помиляеться, чи не так?), то най би хлопець жив iз батьками, без насмiшкуватих коментарiв та образливих натякiв. А щойно його сила почне давати про себе знати, слiд вiдразу повернути його назад у школу. – Думаеш, Остапку, я цього не говорив Дзеваннi та Зничу? – журно казав Посолонь. – І не раз, i не два, i не сто. І Птаха з ними розмовляла, i Китоврас, i Переплут, i навiть Стрибог. Та батьки переконанi, що мiж учнями й поруч iз Вчителями у сина бiльше шансiв «прокинутися». Бо вдома Дуж опинився б наодинцi з собою. Батьки часто мандрують, виконують роботу безсмертних, а братiв i сестер у Дужа немае. Син-одинак. Напевно, Остап був единим учнем iз Перемiнником, хто справдi переймався долею Дужа. І, схоже, того це лютило ще бiльше. Слава Сварогу, що Остапу не доведеться довго нервувати бiдолашного Дужа, бо незабаром йому вирушати на навчання у свiт неврiв. Вiн нарештi побачить свого дiда. І тодi нiхто не посмiе його назвати безбатченком чи сиротою. Бо дiд обiцяв привселюдно визнати свого онука. І це обов’язково станеться. Учитель Посолонь попросив поки не вихвалятися перед однолiтками: «Усi, хто мае це знати, – знають, а рештi необов’язково. Дивнi часи настають, парубче. І поки слiд мовчати, бо так треба, гаразд?» Так, гаразд. І, звiсно, необов’язково поки усiм знати, хто вiн насправдi – дитина свiту Замерзлого Сонця чи дитина свiту Бiлих Вурдалакiв? Вiн i сам поки не знае. І, напевно, останнiм, хто про це довiдаеться, стане Дуж. Зрештою, хлопцю i так нелегко ведеться. А тут iще ця приголомшлива новина! Дуж мiг би легко прийняти родиннi зв’язки Остапа з темним свiтом, але не з неврами, бо… Свiт Бiлих Вурдалакiв для майбутнiх свiтлих безсмертних вважався найкращою i найцiкавiшою пригодою в навчаннi. Часто-густо десятилiттями доводиться чекати на дозвiл навчатися у свiтi неврiв майбутнiм свiтлим. І далеко не всi отримують той дозвiл. Мистецтво перевертництва, отримання тотему – то теж один iз талантiв, який на вiдстанi мае розгледiти в тобi майбутнiй Учитель iз Невридii та дозволити позначеному Перемiнником навчатися цього вмiння. А тут… Новачок не те що вiдразу вiдбираеться на навчання до свiту неврiв, так вiн ще й кровний родич великого Учителя Мирослада. Тож Остап мовчатиме, бо його попросили. Нехай Птаха чи Посолонь усе всiм розтовкмачують. Пiсля ранковоi молитви та пiсля снiданку в iдальню зайшов заклопотаний та трохи зажурений Вчитель Посолонь. Хоча Остап чекав на Птаху. Було обiцяно, що саме вона проводить його у свiт неврiв. І раптом блискавкою в голову влетiла згадка про нiчне видиво. Щойно встав, зиркнув у вiкно й забув, а тут – вiдразу все пригадалося. Птаха, його Учителька, – як полонянка у клiтцi, а клiтка в руках Стрибога. Сутiнки огортають iз нiг до голови Стрибога, такi мерзеннi та гидкi. Тiло чоловiка обплутане сiрою павутинкою. І лишень рука, яка тримае клiтку з Птахою, ще не вкрита нею. Учитель чемно зачекав, поки закiнчиться снiданок. Зробив знак рукою, щоб учнi не розходилися: – Йменням Сварожого кола вiтаю вас, моi дорогi учнi. Маю декiлька важливих повiдомлень. Сьогоднi у Яроворотi та у Храмi Сонця великий день. Свiт Невридii гостинно вiдкривае дверi для навчання у школi перевертництва. Довго не розмiрковуватиму про важливiсть такого навчання i його особливостi – вам це вже вiдомо. Лишень нагадаю наступне, щоб не виникало зайвих питань: щойно в школi Храму Сонця з’являеться новий учень, як вiдразу ми посилаемо заявку у свiт Невридii на його там навчання. Якщо, звiсно, його кандидатуру Вчителi свiту неврiв вважатимуть достойною. І ви знаете, що чекати можна столiття, можна чекати вiчнiсть, але так i не дiждатися, а може це статися i вiдразу. Таке вже не раз бувало у нашiй практицi. Сьогоднi у нас iз вами саме такий день. Ба бiльше я вам скажу – сьогоднi унiкальний день. Бо вперше вiдразу два учнi вступають на навчання до школи перевертництва, вирушають у свiт Бiлих Вурдалакiв. Це Дуж та новачок Остап. Перешiптування мiж учнями припинилися, i зал на мить занiмiв, а потiм… Потiм вибухнув словами невдоволення та заперечень. Чомусь геть не дивувалися тому, що вчителi-неври вибрали Остапа. Хлопця тут усi любили за спокiйну та лагiдну вдачу. Вiн нiколи нiкого не обмовляв, з радiстю допомагав, знали його ще з тих часiв, коли вiн був лишень служкою Птахи та Стриба. І на спiльну думку усiх, Перемiнник зовсiм не змiнив хлопця. Вiн залишався i далi собою – щирим i чесним, правдивим i добрим. У ньому, що найдивнiше, геть не було надуманоi пихи, яка з’являлася геть у всiх, щойно тi отримували Перемiнника, i Вчителям школи Храму Сонця доводилося «виправляти» ситуацiю. Так, щирiсть завжди подобаеться людям. А от Дуж… «Чому Дуж, Учителю? Оцей недотепа!», «Це знову робота його батькiв? Домовилися?», «Цей ледацюга тiльки чуже мiсце займае у школi» i так далi – обурливо лунало з усiх бокiв. Учнi дратувалися, бо навiть не другим, а першим (Учитель Посолонь озвучив його першим) кандидатом став старожил i цiлковитий невмiйко Дуж. – Ану тихо. Ти-и-и-и-и-и-хо. Я сказав. Посолонь гучно заплескав у долонi. – Тихо, громадо! Вислухайте мене. Гаразд? Розповiм я вам одну притчу, може, вона вас вгамуе. Одного разу Учитель захотiв перевiрити своiх учнiв. Вiн покликав трьох найкращих. Ну, принаймнi вiн вважав iх найкращими. Взяв чистий аркуш паперу i на ньому зробив невеличку темну чорнильну пляму. Кожному з учнiв Учитель поставив те саме запитання. «Що ви бачите перед собою?» Перший учень вiдповiв: «Звiсно ж, чорну пляму». Другий сказав: «Ляпка, яка за формую нагадуе кулю». Третiй вiдказав: «Очевидно, що це чорне чорнило вiд ручки». Учитель засмутився. Учнi не розумiли причини цього смутку, бо вважали, що вони мають слушнiсть. Яке запитання, така й вiдповiдь. – Учителю, невже ми вiдповiли невiрно i це вас так засмутило? – запитували його учнi. – Усi ви добре розгледiли маленьку чорну цяточку на такому великому бiлоснiжному аркушi. І нiхто з вас не помiтив цього самого аркуша, на якому стояла ця ледь помiтна чорна пляма. Тож, дорогi моi учнi! Шановнi чорнильнi плями! Побажайте бiлим аркушам щасливого навчання у свiтi Бiлих Вурдалакiв i швидкого навернення. Остап задоволено всмiхався до Вчителя. Посолонь був Учителем за покликанням. Вiн завжди знаходив потрiбнi слова. Так було i цього разу. Остап щиро на очах у всiх простягнув руку Дужу для потиску та привiтання того з таким значним успiхом. Той перелякано вiдсахнувся i збентежено втиснувся в стiну. Хтось з учнiв сумно кинув: «Цей бiлий аркуш, схоже, хоче бути чорнильною плямою, Учителю, i ви цього не змiните». Дуж не був щасливий вiд того, що його запросили на навчання. Вiн здавався смертельно настрашеним. – Так. Тиша, учнi! Це ще не всi новини. Мене якийсь час не буде в школi. На час моеi вiдсутностi мене пiдмiнятимуть великi безсмертнi – Китоврас та Жива. Це все, моi дорогi учнi. А зараз гайда до працi. Вашi Учителi чекають на вас. Йменням Сварожого кола бажаю вам вдалого дня та плiдного навчання. Всi, крiм Остапа та Дужа, вийшли з кiмнати. Учитель рукою попросив iх залишитися. Коли дверi за останнiм з учнiв зачинилися, Посолонь знову заговорив: – Остапе та Дуже, любi моi хлопцi! Ми з вами напередоднi славних подiй. Я певен цього. Тож… Вам потрiбно зiбратися. Дуже, цю нiч заночуеш вдома з батьками. Думаю, вони на це заслужили. Ти, Остапку, можеш сходити в хатинку Птахи, якщо перебування там тобi важливе, бо хтозна, коли ви зi свiту Бiлих Вурдалакiв повернетеся. А може, хтось iз вас i не вернеться назад, надумае залишитися там. Учитель Посолонь по-зрадницьки пiдморгнув Остапу. Той аж зашарiвся. – Завтра вранцi чекаю вас, бадьорих i впевнених у власних силах, тут, на площi перед Храмом. – Остап щойно вiдкрив рота запитати, чи то Птаха iх поведе, як Учитель випередив його: – Я буду проводирем для вас у свiт неврiв. Безсмертна Птаха зайнята бiльш важливими справами. І оскiльки вас двое, Учитель Мирослад зробив виняток iз правил. Менi дозволено супроводжувати вас не лишень до ворiт, а й за ворота. І ще одне… – Посолонь зробив невеличку паузу. – Учитель Мирослад самостiйно буде вас обох навчати. Це велика честь, хлопцi. Не всi, хто навчаеться у свiтi неврiв, мають таку можливiсть. Будьте старанними та наполегливими, i нехай Сварог тримае вашi лиця свiтлими. Посолонь iз хлопцями вийшли з великоi зали Храму Сонця на площу перед Храмом. Та була переповнена сонячним свiтлом. Посолонь притримав Остапа за лiкоть. Дуж, бiлий, як полотно, майже бiгцем кинувся до святилища й бухнувся перед Бiлобогом на колiна. Хлопець почав ревно та щиро молитися, з його очей текли сльози. – Вiн боiться, Учителю! – сказав жалiсно Остап. – Навiщо ви це зробили? Не потрiбно його вiдправляти у свiт неврiв. Вiн може там загинути, вiн геть непристосований до такого життя. Ви знаете про свiт неврiв бiльше вiд мене. А тi чутки про свiт Невридii, якi переповiдають з уст в уста, навiть якщо частинка з них правда, то… Це жорстоко. Учитель Посолонь здивовано глянув на Остапа: – Що? Я? Ти гадаеш, що це в моiх силах радити чи вказувати Мирославу, кого йому брати в учнi, а хто геть не годиться? Ти погано знаеш свого дiда. Вiн трохи тиран. Та це i нормально. Інший у свiтi неврiв стiльки рокiв не протягнув би. Я не менше вiд тебе здивований. Як, зрештою, i всi безсмертнi у Храмi Сонця. Так, про тебе було заздалегiдь домовлено. І тебе там чекають, скорiше, навiть не як учня, а як повноцiнного мешканця свiту Невридii. А от Дуж… Здаеться менi, що це справа рук його батькiв. Вiн, очевидно, наскаржився вдома, що тут його утискають, рiзних безхатькiв у безсмертнi пхають… Ось вони i вирiшили виправити ситуацiю. Ой, самi не знають, що роблять. Це ж не у Яроворотi теревенi зi свiтлими правити. Свiт неврiв жорстокий, хоч i справедливий… – Учителю, але ж Дужу це тiльки нашкодить. Невже ви цього не розумiете? Вiдмовте, поки не пiзно, i Дужа, i Мирослада, i батькiв… – Вiдмовити? Це неможливо. Бо це велика ганьба, синку! Та вiдмовлятися вiд такого – це те ж саме, що зiзнатися в тому, що ти вiдрiкаешся вiд безсмертя. – Учителю, а де панi Птаха? Вона нас чекае з того боку ворiт, так? Посолонь насупився, темна хмарка лягла на його чоло. – Вас у свiт неврiв вiдправлю я. У Птахи iншi справи, набагато важливiшi, анiж панькання з майбутнiми свiтлими безсмертними. Остап не став розпитувати, що трапилося, i посоромився переповiдати Вчителю свiй сон. Бо це був лишень сон, а хто вiн такий, щоб бачити пророчi сни i тим паче iх тлумачити. Вони великi свiтлi безсмертнi, i iм виднiше. Вiн нервово пересмикнув раменами, Учитель це зрозумiв по- своему: – Не журися, парубче, усе владнаеться. Ти ж не у темний свiт рушаеш. У свiтi Бiлих Вурдалакiв на тебе чекають рiднi. Ти впораешся, а от Дуж… Слухай, може, це i неправильно тебе про таке просити, але мушу. Припильнуй там за ним, гаразд? Щоб у болото не впхався, щоби до лiсу сам не ходив, диких звiрiв не дражнив, з мiсцевими люб’язним був i таке iнше. – Я припильную, не журiться. А ви… Ви передайте панi Птасi, що я хвилююся через те, що… – Затнувся. Зiтхнув. – Нi-нi. Це неважливо. Просто скажiть, що я дуже дякую iй за все, i хай вона береже i себе, i Мальву, i Стрибога. Учитель здивовано дивився на Остапа, наче вперше його бачив. Здавалося, тепер йому вiдкрилося те, чого вiн у хлопцевi досi не розгледiв. Остап i справдi був дуже особливим. Птаха не помилилася. Стiльки свiтла жило в тiй дитинi, стiльки добра… Ох, Миросладе, не зiпсуй свого внука, бережи його, як найбiльшу дивовижу свого свiту, бо такi чистi в тому болотному раю ще нiколи не народжувалися. – Гаразд, Остапку. Передам! Можливо, i ти iй це сам зможеш передати. Чекаю вас на Вiчевому майданi завтра, щойно Сонце зачне свiй круг. Нехай береже тебе, Синку свiту Бiлих Вурдалакiв, Творця Сварога всевидячiсть i всюдисущнiсть. 3. Перуниця Вiн дивився на неi з болем в очах, з нiжнiстю, трепетом, теплом… І страшно, i водночас щасливо почувалася пiд тим поглядом. О, так, вона безсмертна, одна з найсильнiших молодих безсмертних у своему свiтi, але вона i жiнка, звичайна жiнка. І хiба можна бути нещасною, навiть якщо тобi загрожуе смертельна небезпека, коли на тебе дивиться з любов’ю сам Бог? Бог. Вiн дивився та всмiхався. І чужий свiт довкола зникав. І для них зараз нiчого та нiкого бiльше не iснувало. Тiльки вiн та вона. Двое в цьому свiтi. Тiльки вiн… Бог тримав ii долонi у своiх, зазирав в очi й вона ховала своi у його… І розчинялася в них. Нiжна блакить, волошкова барва. Летiла… Спiвала… Кохала… Летiла… Крила, моi крила! Кохала? Кохала… Слово втiкало, вона наздоганяла. Кохала? Кохала! Наздогнала! Безжальний вiтер ламае крила… Блакитне небо затуляють темнi хмари. Круки: чорнi, потворнi, кусючi. І вона загублена, i вона чомусь одна в чужому небi… Крик пiдбитого птаха. Останнiй крик. Голосить душа. Небо починае хитатися: вгору-вниз, вгору-вниз. Небо розгойдуе зорi. Завивае безжалiсно вiтер, шматуе хмари, роздирае крила. І вже вони iй не коряться, i вона падае вниз… Чорне провалля от-от проковтне ii… …i ковтае… Птаха померла. Їi бiльше немае. Обличчям жiнки течуть сльози. Вона згадала, вона все згадала. Опадають крила, ридае серце. Вона тремтить, вона – замерзлий кусень льоду, бо вона мертва… Знову мертва… Ноги пiдкошуються, вiн хапае ii, пригортае до себе. І вона вже не стримуеться. Бо вона, вона… – Тихо-тихо, Пташко моя маленька. Тихо-тихо, не плач. Я бiльше нiколи, чуеш? Нiколи не дозволю тобi впасти. І крiзь дощ – його очi. І крiзь пелену – його тепло… Чисте небо та чиста криниця. Хiба бувае кохання колишнiм? От i маеш вiдповiдь на свое запитання. Бо ти так часто питала. Отримуй! – Я кохаю тебе, Птахо! Я завжди кохатиму тiльки тебе, – вiн шепоче не лише губами, вiн промовляе серцем. І вона вiдповiдае, бо вона вже не знае, хто тепер вона: – А я? Бо вона, бо вона… Вона все згадала. Так. Вона згадала все. Згадала себе колишню. Ту Птаху, яка колись кохала не Стрибога, яка кохала свого единого i створеного для неi чоловiка. Перуна. Перуна. Того самого, що… Нi-нi, не так. Вiн – ii чоловiк. Перед Сварогом i перед вiчнiстю. Призначений бути завжди iй. Тодi ii ще не називали Птахою, Магурою. Тодi вона була великою Славою, дружиною сина Сварога. Дружиною Перуна, Перуницею. Єдиною, коханою, щасливою, досконалою… Дивилася зараз у його чистi очi й згадувала. Маленький досконалий свiт для двох. Свiт Оранти, матерi Перуна, великоi Мокошi, де е вiн i вона. Де немае бiльше нiкого, де немае зрад, образ. Досконалий свiт для досконалостi… Ще не знала тодi, що все швидкоплинне, бо навiть вiчнiсть минае… І вона закiнчилася враз. Бо починалося та закiнчувалося все вiйною… Так-так, на початку теж була вiйна. Чорна, небезпечна, пiдступна. Нi, зовсiм не вiйна мiж темними та свiтлими. Свiт тiльки-но почав розрiзняти барви, тобто нiч та день ще не мали певного визначення. То була iнша вiйна, набагато гiрша. Вiйна мiж хаосом та iснуванням… Навчитися бути богом завжди важко. Стати ним – то вже досконалiсть. Бо ними не народжуються, ними стають. І стають тiльки тi, хто заслуговуе на це. Інакше… Боги також помирають, коли стають слабкими, надто закоханими i нiкому не потрiбними. Можливiсть бути богом – це можливiсть вiдбутися, статися, бути… Боротьба – не завжди вiйна чи завжди вiйна? Часто запитувала тодi Перуна. Вiн сумно мовчав. Вiн уже тодi напевне знав, що iм судилося пережити. Бо… Бо зрадник серед своiх знайшовся. І чомусь як завжди той, на кого нiколи б не подумав. Зрадник, що заманив у петлю. «Не завжди ворог е ворогом, а друг – другом», – казав колись Учитель Посолонь. А коли друг стае зрадником, то чи перетворюеться такий зрадник на ворога? Зрадник, який допомiг вбити ii. По-справжньому вбити саму Перуницю. І що це за безглуздi запитання: чи можна вбити бога? Можна… І не одного, i не раз… Зрадник, який свято вiрив, що Перун без Перуницi не житиме, бо забрати ii у нього – то те саме, що вийняти з тiла серце. Зрадник, котрий прагнув одного: щоб хаос панував вiчно. А коли е тiльки хаос, легко робити зухвалi вчинки, якi не потребують жодного пояснення чи виправдання… Знала, що зрадником був хтось близький. Не могла згадати хто… Та хiба це важливо тепер, коли вона померла… Витерла долонею сльози. Глянула в очi Бога, у рiднi й разом з тим далекi й чужi. Очi, якi колись належали лишень iй, а тепер? Теперiшня Птаха була iншою. Жiнкою, яка виросла зi свого старого дiвчачого плаття, i натягати його зараз на себе геть недоречно. – Перуне, можна менi побути наодинцi з собою? Я мушу розiбратися в багатьох речах i прийняти своi спомини. Вiн, як маленьку, погладив ii по волоссi, кивнув ледь помiтно головою. Звiсно, вiн згодний, хай побуде одна. Поцiлував очi. О Свароже, вона пам’ятала той його поцiлунок. Вiд нього хотiлося спiвати – солодко й гучно спiвати про щастя. А тепер? А тепер хотiлося плакати, просто голосно i нещасливо ридати. Бо Стриб теж любив цiлувати ii очi. І це було так полохливо, наче вiтер прошелестiв вiями. О Свароже! Знову тi безглуздi порiвняння з тим, хто хоче Тебе вбити… Зiтхнула. Не пiднiмала очей на Перуна: а що як усе прочитае у них? А iй так соромно за свою жiночу слабкiсть, бо не бувае кохання колишнiм. Не бувае… Пiшла в бiк джерела, яке вчора надибала навпомацки. Птаха стояла в Чуй-лiсi над струмочком, котрий нiжно щось шепотiв травi. Стояла печальна та красива. Нещасна та щаслива. Бо згадала все. Ох, лiпше б вона нiчого не пам’ятала. Вона i лiс цей впiзнала. Вона колись не раз бувала в ньому. Тодi вiн здавався молодим, юним, буйним. І вона тодi була юною. І в iншому тiлi… б-у-л-а. І тут вперше вона побачила свого Перуна та закохалася в нього назавжди. Чи пам’ятае вiн? Може, нi, бо Чуй-лiс забув цю iсторiю, зiстарiвся, став байдужим до всiх-всiх iсторiй. Перуниця. Тодi вона любила смак битви, запах кровi, небо в гострих блискавицях, згаслi зорi на тлi мертвого сонця… І вона лiтала над свiтами, запалювала iх до битви, спiвала славу воiнам, кликала до перемоги, вела за собою… Так-так, колишня Птаха-Слава не просто омивала рани воякам, збирала iхнi душi та вiдправляла до Божого дому, спiваючи славу захисникам та мужностi хоробрих, вливаючи у iхню кров вiру велику i справжню у справедливiсть та перемогу свiтла над темрявою, сонця над стужею, дня над нiччю. Тодi вона очолювала тi битви. Із мечем у руцi, в блискучих золотих обладунках, iз крицею в серцi, яке не мало анi жалю, анi спiвчуття до ворога. І тодi вона вперше побачила його. Свiтле вiйсько вело жорстоку битву в цьому самому мiсцi, над лiсом. Вогнянi стрiли лiтали небом, земля була рясно полита кров’ю. Хтозна, чим би закiнчилася битва, коли б не вона? Яма зi своiм воронячим вiйськом небо дня перетворив на небо ночi. Темрява ковтала свiтло, Хаос допомагав темним, Радегаст iз Палом скинули додолу Симаргла з Дажбогом, i тi, закутi в кайданки непрощенних проклять, конали внизу в муках, разом iз велетами-людьми. Безсило кружляли у темних небесах свiтлi гамаюни, алаканости, сiрiни, рароги i навiть жар-птицi, ослiпленi чорним вогнем чорного сонця чорного свiту. Багато чарiвних птахiв тодi загинуло. Дана поливала рясно голови темних своiм магiчним срiбним дощем, який на темних душах залишае опiки, i тi нещадно печуть та кровоточать. Вiли зi cвiту Чистого Неба вправно та трiшки химерно грали на дримбах, умiло приголомшуючи супротивника, який глухнув вiд чарiвного звуку цього iнструменту. Але й цього було замало… Лiдниця, жiнка з крижаними очима та крижаним обличчям, дмухала таким холодом, що навiть повiтря довкола, здавалося, замерзало. І зусилля свiтлих робилися слабкими. Пал запалював вогнянi кулi з недобрим вогнем, якi, потрапляючи на тiло, хоч i не пропалювали його, та робили вразливим. Бо пекучий бiль прошивав своiми гострими стрiлами ество. Бiль був нестерпний. Навiть хотiлося просто померти, тiльки щоб не судомитися в пекельних муках. Морок, той самий, майбутнiй батько Стрибога, згущував темряву, робив ii в’язкою на дотик i заковтував нею всi свiтлi почування i викрадав iз серця добро. А ще ж були iншi темнi. Жорстокi, нещаднi… Вiй, Нiян, Навiя, Худiч, Припекало та iншi, iншi, iншi… Свiтлим вистачало сили на те, щоб стримувати натиск, але, здавалося, ще трохи – i темрява проковтне свiтло… І тодi на блискучiй колiсницi, запряженiй трiйкою баских коней, з’явився вiн – могутнiй i сильний. Вiн промчав, наче буревiй небом, за спиною замiсть крил мав сагайдак зi стрiлами та перекинутий через плече лук, а у кожнiй руцi по мечу. І коли меч торкався меча, з нього вилiтали смертельнi блискавицi. І кожна з них завжди влучала в цiль. Син Сварога, блакитноокий, русявий, з мечами, якi викував у небеснiй кузнi спецiально для сина батько й омила божою росою мати Мокоша, прибув якраз вчасно. Темрява почала розсiюватися. Усi закляття, котрi посилали на голову Перуна вороги, легко опадали додолу, щойно торкалися якогось iз його чарiвних мечiв. А захисти темноi магii розбивалися блискавицями просто та невимушено. Із-за хмар почало визирати перелякане сонце… Ще трохи – i перемога свiтлих стане беззаперечною. Та раптом… Нiзвiдки з’явилася вона – вбрана у все чорне, висока i тонка, мов очеретина, пласка, наче i не жiнка, рудокоса, завжди скривлене обличчя вiд ненавистi i страшнi палаючi очi, у яких жило саме зло. Обличчя наче порубане зморшками, деякi з них утворювали шрами, якi постiйно гноiли, скапували вниз смородом. Із тих шрамiв час вiд часу лiзли хробачки чи жуки-гнойовики. Вони падали додолу та на мiсцi падiння утворювали брудне болото. То була Вогнявиця, старша донька Чорнобога, безжальна та жорстока. Їi темна магiя могла вбивати найсильнiших, навiть богiв, i жоднi свiтлi сили не мали моцi тому противитися. Зло дуже швидко вiдновлювалося, бо так легко в людинi поселити сумнiви, викликати негатив, а потiм агресiю, а цим усiм i харчувалося зло. Вогнявиця живилася самою вiйною. Бо вiйна – це не танцi i не пiснi, не усмiшки i не радiсть. Це одвiчний смуток, смерть, кров, агонiя, муки, жаль, бiль, гiркота та вiдчай… Тьмяно-пурпурнi крила Вогнявицi розправлялися в небi, i знову темрява заковтувала сонце i робила чорним день. Згасли надii на перемогу, бо блискавицi мечiв Перунових геть не шкодили крилам страшноi Вогнявицi. А з тих крил шкiрили своi лихi пики всi потвори-поторочi свiту Навi – завiйни, крикси, примхи, лихушi, убаясники, мамуни та хапуни… От-от вони накинуться на свiтле вiйсько, i стане тодi геть непереливки. Сiрi кiстлявi руки Вогнявицi легко вiдбивали удари свiтлих безсмертних, якi, здаеться, вже не зважали на iнших темних, а всi разом заходилися допомагати Перуну. Темнi стали пiд стяги Вогнявицi. Вона була улюбленою донькою батька i володiла усiма його знаннями. Прикутий батьком Сварогом до темного мертвого джерела Чорнобог не мiг брати участi в борнi, а от донька його мала повне право. Сили свiтлих майже згасли, блискавицi все рiдше пронизували морок ночi – i враз наступила мертва тиша. Перун уже не мiг викресати зi своiх мечiв анi найменшоi блискавки, срiбний дощ Дани, який падав на голови темних i який завдавав iм великоi шкоди, теж враз припинився… Дана була знесиленою. Пiсня варганiв вмовкла, у дримби наче хтось вiдiбрав голос. То крила Вогнявицi настiльки змiцнiли, що вони просто поглинали всi добрi звуки, натомiсть лихий смерч, який закручувався десь усерединi крил-хмар, мав пролитися на голову свiтлих звуками болю, iдким дощем смертi. Вогнявиця звела докупи руки, вони ледве торкалися одна одноi… Темно-синi язики полум’я завирували мiж долонями жiнки-вбивцi, утворюючи смертельну кулю. Довго не цiлячись, вона послала ту кулю в бiк Перуна, а за тим заходилася вичакловувати наступну. Перун не встиг вчасно ухилитися – i куля таки зачепила його обличчя. Шрам у виглядi блискавки тепер прикрашав його щоку. Далi була друга куля, третя, п’ята, десята. Перун ледве встигав ставити захист. А от коли до Вогнявицi долучилися iншi помiчники, точно направляючи ii удари, стало ясно: одному йому не впоратися. І тодi вона, вiдчайдушна i нестримна, кинулася сторчма на допомогу. І вже не бачила, як поруч корчаться в муках Вiли. Ридае над тiлом Дажбога Дана, плачуть сiрiни та голосять гамаюни. Магура встигла саме вчасно. Обгорнула Перуна своiми крилами, поставила захист. Їй було боляче, вогнянi кулi, прокляття, злоба та ненависть нещадно шматували iх. Вона не знала, як довго зможе триматися, i прошепотiла йому на вухо: – Дiставай своi стрiли, Перуне. Отi, синi, якi вбивають. Перун зачудовано дивився на неi. Вiн таки вперше ii бачив. Багато чув i тiльки. Послухався жiнки. Мовчки взяв лука, натягнув тятиву, приклав стрiлу, запитально зазирнув iй у очi. Бо тiльки вона знала вiдповiдь. – Цiлься не в серце, Перуне. У таких створiнь серця немае. Стрiляй не в голову, бо вогняне волосся ii береже, i не в ребра – там захист батькiвський, Чорнобогiв. Цiлься в ii рани на обличчi й бажай тiльки добра, коли вiдсилатимеш стрiли. Добро ii обезсилить i через рани потрапить у кров. Вiн не питав, звiдки вона це знае. Не було на такi дурницi часу. Вiн чемно слухав ii наказiв. І вистрiлив уперше – i влучив, i вистрiлив удруге, i втрете, шепочучи ледь чутно, що тiльки й Птаха його чула: «Добра тобi бажаю i свiтлоi долi». Вiн стрiляв i стрiляв, не зважаючи на страшнi крики Вогнявицi, на ii муки та бiль, який ще бiльше спотворював ii лице. Висока постать рудокосоi зiгнулася вдвое, а за нею i все темне вiйсько раптом налякано вклякло. Темнi крила за спиною темноi безсмертноi почали малiти, а потiм ставати не такими вже й темними. Сонце можна було розгледiти мiж хмарами, день остаточно перемiг нiч. Внизу вдячно затрiпотiв листям Пралiс. Жива з Даною живою водою вiдпоювали поранених. Остання стрiла торкнулася тятиви лука. Вогнявиця стояла на колiнах, закриваючи нажахано вуха. Вiли знову дримбували, вбиваючи своею музикою слух темних. З ран Вогнявицi сочилася брудна кров, страшний вереск i агонiя посеред темного вiйська передалися i iй. Вона пiдвела на Перуна повнi ненавистi та вогню очi. Птаха скривилася гидливо. Це було страшне видовисько. – Вiдпусти мене, благаю, Перуне! Забирай цей свiт собi й вiдпусти… Птаха досi не впевнена, чи почула вона цi слова, чи вони iй намарилися, бо добре бачила, що Вогнявиця не розтуляла губ. Перун послабив тятиву лука: – Забирайся. І передай Чорнобогу, що нiч, очевидно, зможе прожити без свiтла, але навiть темрява потребуе свiтильникiв. Ми маемо домовитися про те, як нам далi спiвiснувати. І все закiнчилося. Свiтлi здобули цього разу важливу перемогу… А потiм… А потiм Перун та Птаха стояли бiля струмка, слухаючи мову лiсу. Струмок нiжно переливчасто розповiдав про те, який вiн сильний, хоч i маленький, яка вода у його жилах цiлюща, хоч i холодна, який день видався довгий та похмурий, але нiчого – бо ж вийшло сонце, i люди перестали кричати та кидатися вогнями i чимсь там iще… Перун взяв Птаху за руку. Зазирнув в очi. – Хочеш бути моею Перуницею, Птахо-Славо-Магурко? Тiльки моею. Ти не просто врятувала сьогоднi свiтлих вiд ганьби, ти вкрала серце в Перуна, i тепер вiд тебе залежить, чи житиме вiн, чи нi. І вона йому тодi всмiхнулася так, як вмiють усмiхатися закоханi жiнки – чарiвно i безхитрiсно. Вона вже кохала його, зрозумiла це, щойно шрам-блискавку побачила на його щоцi. – Я не вiддам тобi твого серця, Перуне, i не мрiй, нiзащо. – Промовляла стиха, з очей чомусь потекли зрадливi сльози. – Я натомiсть подарую тобi свое. Бо я хочу бути твоею, Перуне. Назавжди. – Я кохаю тебе, Птахо-Магуро, люба моя дружино, славна Перунице! – Вiн визбирував сльози з ii личка губами, нiжно цiлував очi, уста, пестив волосся. Вона горнулася, тонула в його хмарах. Вiн пахнув грозою i польовими квiтами, здаеться, ромашками, а ще медом. І свiт довкола раптом зашелестiв голосами, загалайкав радiсно. Затьохкали солов’i, зашерехтiло листя на деревах, заспiвали трави, квiти, всмiхнулося небо i… Сонце у високостi пролилося сонячним дощем. «Бо коли закохуються боги, сонце завжди плаче», – так казала колись Птасi ii мама, коли падав слiпий дощ, а його вона завжди називала сонячним. – Дiвчинко моя кохана, – шепотiв на вухо Перун, – це нiчого, поплач, рiдна, навiть богам деколи можна плакати. Бо в душi нiколи не народиться справжня веселка, якщо з очей не крапали сльози. Зiтхнула тяжко-невесело. Спогади обплутували спрутом. Чи бувае кохання колишнiм? Ти запитувала себе? Перун. Стрибог. Перун, син великого Сварога, батька, Творця. Чиста блакить в очах та чистi помисли. Його руки, уста, нiжнiсть, тепло, вiрнiсть, серце, яке вона йому так досi й не повернула… – Єдина… – Єдиний… – Моя… – Мiй… – Назавжди? – Назавжди. Тiльки назавжди не вийшло. Бо… Навiть вiчнiсть бувае мертвою. Не те що боги. І вона також померла, тобто просто ii у нього вкрали, вирвали, забрали. Та не назавжди. Бо вона чомусь повернулася… Повернулася, але чи до нього? Так багато води збiгло, так багато всього вiдбулося, змiнилося, перевернулося, перетерпiлося. А вiн? Вiн тодi мусив померти без неi. Вона б померла без нього – знала це напевне. Мав. Мусив. Але не помер? Бо… І вона тепер знала чому. Вона це читала в його вiдкритому навстiж серцi. Велика мета i батько з матiнкою не дозволили. Наiвно так думати? Але це правда. Вони дозволили iй пiти вiд нього назавжди i заборонили йому наздоганяти… Вона озирнулася. Вiдчула його близькiсть. Перун сумно пiдiйшов до неi. Очевидно, не наважувався надовго залишати ii одну: – Як ти, моя люба Пташко? Пробач менi за все, якщо зможеш. Гiрко посмiхнулася. За що вiн перепрошуе? Поки наче рано. – Перуне, я досi напевне не знаю, чому померла тодi. Чому ти не був поруч. Ти ж нiколи мене одну не залишав. Я лишень пригадую, що чомусь я в свiтi Оранти залишилася сама, чекаючи на тебе. І раптом приходить звiстка вiд тебе. Твоi нiмi вiсники – небеснi хмари, кличуть мене тобi на допомогу. Я поспiшаю, кваплюся i втрапляю у пастку. А де тодi був ти? Я ж цього так i не довiдалася… Вiн обхопив голову руками, сумно зiтхнув. Говорив: – А я був у свiтi темних. Вони якраз вбивали свiт Русалiй. Перетворюючи води рiки Забутоi-Незгаданоi на Мертву рiку. Я далеко не наiвний, Пташко люба моя, але тодi вважав, що якщо е найменший шанс врятувати цiлий свiт, то потрiбно зробити це. Тебе зумисне з собою не брав, це ж таки темнi… Завжди пiдступнi та зрадливi. До того ж сам Велес вимагав лишень моеi присутностi. Я легко переправився через рiку, для цього тодi менi мiст не був потрiбен. Це вже згодом, коли моi ноги торкнуться грунту колись свiту Русалiй, а я побачу Храм Чорнобога, зазирну в очi боввана, що стоiть на площi Чотирьох дорiг, зрозумiю: мене заманили в пастку. Жодних перемовин не буде. Темний свiт демонстрував свою силу, вирiшивши вбити частинку мене. Як я скаженiв! Ти завжди була моiм свiтлом. А якщо я втрачу тебе, то й свiтло для мене навiки вимкнеться. Я спiзнився, Пташко моя. Вони вбили тебе. Вбили мое серце… Серед друзiв знайшовся зрадник. Так, страчений та незломлений свiт Русалiй згодом вiдомстить темним за все: i за власну смерть, i за твою теж… Морок втратить рiдного брата. Згодом сина, потiм онуку. Двое останнiх не помруть, та все ж перестануть бути темними. А це для свiту темних прирiвнюеться до смертi. Рiвновага мiж кригою та полум’ям дуже хитка, наче хатинка iз соломи, пiдперта осокою. Заплющила очi. Притулилася до вербички. Пiдняла голову вгору. Маленькi тендiтнi листочки на тлi глибокого блакитного неба. Наче в раю зараз i водночас у пеклi. У Чуй-лiсi, у пастцi, до якоi заманило ii теперiшне кохання. Заманило, щоб вбити. Старий та вiчний Чуй-лiс. Живий лiс. Ще коли не було Ирiю, у який тепер спроваджують усiх воiнiв, душi вiдважних героiв вселялися в дерева цього лiсу, щоб бути ними. Тiеi вiйни багато воiв залишилося в цiй землi, у кронах та корiннi дубiв, тополь, сосен… Зараз вони сплять. Мають повне право на вiчний спокiй i сон. А Стрибог, здаеться, зовсiм не розумiе, що чинить. Вiн може iх потривожити. Навiщо? Вони заслужили той спокiй… Повертае голову в бiк Перуна. Чоловiк чи Бог – чи не байдуже зараз? – сумно зазирае в ii очi. Мужнiй i справжнiй воiн. Чесний, могутнiй, вiрний. Той, хто вже одного разу дозволив iй померти. Кажуть, що iсторiя мае здатнiсть повторюватися. А ця? – Птахо, – прошепотiв ледь чутно. Провела рукою по стовбуру верби. Дерево пахтiло кров’ю землi. У ньому нуртувала сила. – Перунице! Я досi тебе кохаю. Нi-нi, навiть не так. Я нiколи не переставав кохати. Без «досi». Я завжди тебе кохав, кохатиму. Кохаю. Вiриш? Бог дивився в ii очi. Бог не брехав. – Я це знаю, я це вiдчуваю, – говорила сумно. – Але навiщо ти менi це говориш? Менi й так важко. Я наче роздвоiлася. У менi зараз живе двi Птахи. Одна, вчорашня, досi кохае Перуна, бо раптом усе пригадала. Інша, теперiшня, досi не може забути Стрибога. І обидвi – це я. Але одне я знаю напевне: та, котра кохае Перуна, давно мертва. Та, що кохае Перуна, не вибирала його собi за чоловiка. То вiн ii вибрав, а вона не могла вiдмовити, бо не годна була вiдвести вiд нього анi очей, анi серця. Хоча… Чи не я так упевнено ще вчора переконувала усiх, що завжди вибирае жiнка. Наiвна, так, Перуне? – Хороша моя, Перунице. Ти не наiвна. Ти – розумниця. Просто трiшки заплуталася. Бо немае жодного значення, чоловiк ти чи жiнка. Завжди обирае серце. Серце, розумiеш, серце! Тому я тебе запитую: чому твое серце вибрало темного? Навiщо? 4. Хто мае застрелитися – не втопиться – Ей, агов, дiвчинисько! – Задерикуватий хлопчачий голос наче видирае ii з притупленого сприйняття реальностi, але вона не поспiшае розплющувати очi. Інший голос, не такий скрипучий i також юнацький, трохи збентежено та дещо обережно каже: – Чуеш, братiку, а мо’, вона того, втопла? Ти не перестарався випадково? – Чого це втопла, йолкi-матолкi? Хто мае застрелитися – не втопиться. – Задиркуватий власник голосу iронiчно не погоджуеться. – Вона ж безсмертна, i до того не темна. Чого це вона мала б втопитися в нiчийнiй водi? Пхе. Вона ж тойво… Дiвчисько. З переляку, мабуть, зомлiла. Он, глянь, яка блiда. – Та бачу я. Не повилазило поки. І справдi, щось дуже блiда, i тому може бути й мертвою. Йой, лишенько! Я знаю-знаю! Вона точно мертва. То наша земля ii вкатрупила. Свiт нашого батька тих, хто без дозволу сюди пхаеться, не приймае. Що ти накоiв, братiку? Ти точно ii цейво, – голос з обережного стае переляканим. – Ой-ой! Йолкi-матолкi! Соплi з Перемiнника пiдбери. Чо’ ти вiчно каркаеш, брате? Сто разiв перемiряеш перед тим, як рубанути. Зараз перевiримо, жива вона чи нежива. Що наперед голосити та поминки справляти? – Голос хоч i вдае, що нiц не боiться, але слова того, кого вiн називае братом, схоже, добряче його зачепили. І вiн теж трохи наляканий. – Перевiрить вiн! – передражнюе власник обережного голосу. – Е, той, це все цiкаво, звiсно, але, скажи менi, мiй любий братiку-телепню, якого ти ii сюди приволiк? Ну полякав би, якщо вже без своiх витiвок не можеш, i на протилежному березi залишив. І хай тодi з нею iншi панькаються. Так нi, чогось за собою притягнув. Я цiй синюшнiй вiдмовляюся штучне дихання робити, бо вона точно мертва. Не рухаеться ж… – Тюхтiй ти, брате. Все як завжди – ой-ой, ай-ай! Йолкi-матолкi! Інколи менi здаеться, що ти не наш, не безсмертний, що тебе нам вiвцi пiдкинули… – Шо? Що ти мелеш, якi вiвцi? – У голосi обережнiшого почали з’являтися нотки образи. – Ти – безсовiсна свиня, братiку. Скiльки разiв я тебе, халамидника та пройдисвiта, з халеп витягував? Не злiчити! І ти смiеш менi таке казати? Невдячний бовдур. Дожився. Горобцем ляканим я вже був, зайцем-перелякайцем – теж, осиновим листком-страшком – теж… Ага, i ще Сварог зна ким… Але вiвцею… Ну, знаеш, Леде! – Та не вiвцею, Полелю! Ой, йолкi-матолкi, якi ми нiжнi! – Примирливо, навiть трiшки запопадливо озиваеться власник iронiчного голосу. – Я маю на увазi, що ти вiчно усього боiшся. І вiвцi усього бояться. Слухай, друже, твоя безмiрна обережнiсть менi той, аж по… – очевидно, показуе доки, i додае: – Набридла тобто. Ну, давай-но, брате, не будь занудою! Хай! Розважимося трохи, та й вiдпустимо малу додому. Нудно ж. – Нудно йому! – перекривляе брата Полель. – Цiкаво, а хто винен, що нам виходити за межi землi нашого обiйстя не можна? Добавився, дожартувався, братiку? І я через тебе мушу тут вiдсиджуватися. А що як знову в якусь халепу нас втягнеш?! І заборонять не те що iншими свiтами мандрувати, а й на вулицю виходити? – Ну, гаразд, брате. Обiцяю, не втягну я тебе нi в що. – Примирливо заговорив Лед. – До того ж на випадок непередбачуваних обставин у мене е пом’якшувальнi причини… Тобто кажемо таке: цю дiвулю нiкуди силою нiхто не тягнув, вона сама притягнулася. Я вiдкрив вирву, а вона слiдком. Випадково, йолкi-матолкi. – Ага, випадково. А якого, скажи, ти ii за ноги лоскотав, а потiм пiд воду затягувати став? І не соромно? Не всi ж умiють невидимих бачити. От дати б тобi поза вуха, щоб такого бiльше не робив. – Полель не заспокоюеться i шпетить брата. – Вiдкрив вiн вирву, сама затягнулася випадково… А ти знаеш, братiку, як нам перепаде, коли з’ясуеться, що вона – небезпечний злочинець чи якийсь покруч iз серйозними болячками. – Шо? – Лед знову починае сердитися. – А хай тобi, брате! Який iз неi покруч? Звичайна дiвка, йолкi-матолкi, i всьо. Мальва уважно слухае розмову хлопцiв. Цiкаво, як довго цi тупаки будуть сперечатися. Вже навiть хотiла обiзватися до них чи бодай розплющити очi та пiдглянути. Та де там! Повiки враз стали важкими, наче були робленi з крицi. Тож пiдняти повiки не змогла. Хотiла заговорити, та язик наче до пiднебiння прирiс. Здавався дерев’яним i зовсiм неслухняним, навiть застогнати не вдавалося. Повна лажа, голос полишив ii. Решта тiла, звiсно, теж абсолютно не слухалася. Пробувала навiть некоректно виражатися про себе. Бодай спровокувати природнi рефлекси органiзму… Дарма. Навiть рвотний кудись занапастився. Зрештою, це не так зле, отже, вона з темного свiту таки вибралася. А от щодо перебування зараз… Очевидно, за сценарiем, годилося б у цей момент зiтхнути. Та навiть не зiтхалося. Єдине, на що була зараз спроможна, – це слухати чужу балаканину, чути розмiрений впевнений ритм власного серця та спокiйне, ледь помiтне дихання. Силувалася пригадати, що вiдбувалося пiд водою пiсля того, як вона прошепотiла слова-закляття Чорноi перлини. Тоi самоi, яку iй подарував Переплут. Забажала бути врятованою. І скажи, що не збулося? Правда, схоже на те, що врятували ii зовсiм не морськi мешканцi, а цiлком навiть земнi i, здаеться, люди. Напружила пам’ять. Вода, небо блакитне у високостi, геть обезсилене тiло, вона от-от потоне… І раптом вiдчуття чиеiсь присутностi… Схоже, то був цей бовдур Лед. І це вiн ii мало не втопив. Чекай-но, друже, най вона оклигае, i ти ще пожалкуеш, що народився… Історiйка. Скiльки вона була у повнiй вiдключцi, тобто в такiй, що навiть не думалося? Фiг з ним. Розбереться потiм. Поки мiркуемо над iншим. Значиться, так: е два йолопи, якi ii сюди (куди – поки невiдомо, але це точно не свiт темних) приволокли. Одного звати Полелем, iншого Ледом. І вони брати. І, судячи з розмови, ще тi шкодники. Полель? Хе, здаеться, Птаха про нього згадувала. Вiн син якихось там безсмертних iз давнiм родоводом чи щось типу того. А Лед? Якщо вiн брат Полеля, то також, виходить, ще та цяця. Але зараз не впевнена, що так воно насправдi. Пiсля пережитого в темному свiтi, коли ii мало не перетворили на темну, та пiсля купелю у водi рiки Забутоi-Незгаданоi, легко щось наплутати. Злiсть на цих двох телепнiв, нехай також безсмертних, що зараз витрiщаються на ii оголене тiло, безперервно росла i множилася. І що з того? Адже вона нiчого не могла вдiяти, тiло ii не слухалося. Таки халепа! І тепер уже й не знала, що лiпше: замкнена безсмертна душа в нерухомому тiлi чи перебування в свiтi темних? Їi роздуми обiрвав голос того, кого називали Ледом: – Слухай, брате, як гадаеш, хто вона? Якого милого вешталася темним свiтом? Ой, а може, вона свiтла, котра випадково заблукала? Он варган на шиi, видиш? Темнi до тоi музики не вельми охочi. І не сiра вона. Щось не пригадую жодноi безсмертноi жiнки на боцi сiрих, йолкi-матолкi. Хоча… Все можливо в наш непевний час. – Ага, – обiзвався власник iншого голосу. – Теж не думаю, що вона свiтла. Зрештою, хiба в Темний свiт так легко попасти? Тим паче свiтлому! Тi клятi ворота через мiст Калиновий чужака не впустять. Спопелять. Сам знаеш. Нiян такого наваяв, що усiм безсмертним, крiм темних, туди зась. А через воду плисти, щоб на темних повитрiщатися, – повна дурня. Що там цiкавого? До Храму не пустять, а на вулицi сiро та вогко. І не темна вона, точно. Бо у воду полiзла, i нiяка зараза iй не нашкодила. Зрештою, якщо дивитися на ii вiк, то вона учениця. Отже, майбутня або свiтла, або темна, або нiчийна. Пригадуеш, братiку, нам батько розповiдав, що е такi безсмертнi, яких однаково навчають i в свiтлому, i в Темному свiтах, а потiм вони собi самостiйно вибирають, до кого пристати. Або не пристати взагалi нi до кого. – Та не, – саркастично висловлюеться Лед. – Ця дiвка, очевидячки, вже свiй вибiр зробила. Вона не темна. – З чого ти взяв, братiку? – Бо не побоялася лiзти в нiчийну воду. Думаеш, ii темнi не застерiгали i жахлики про рiку не розповiдали? Ще й якi! Слово честi, цiкава дiвка! Вона, швидше за все, дременула зi свiту темних. І не побоялася, скажи. А iх там – тьма. Навiть наш батько не дуже охоче з ними перемовини веде. А у iхньому свiтi лишень один раз i був, йолкi- матолкi. – А ти звiдки знаеш, що батько у Темному свiтi був? Я такого вiд нього не чув. Заливаеш?! – наiжачився Полель. – Нiчого я не заливаю. Я пiдслухав, коли вони з матiр’ю про це говорили. Та що вiн там робив, не розтовкмачив. – О! То коли тебе заставили стайню голими руками, тобто без замовлянь, прибирати, там кiзяки кiнськi, послiд курячий… Не на тому тижнi випадково то си трапило, га? А ти ще обурювався: «Несправедливо це!» – Та тю на тебе, брате, йолкi-матолкi. А хай так. Зате я життя урiзноманiтнюю. Це тобi не вiночки плести та на сопiлцi грати, – огризнувся Лед i вже бiльш примирливо додав: – Гаразд-гаразд! Посваритися ще встигнемо. – Ага. За нинi вже вп’яте? – сумно додав Полель. – Зате не нудно, – випалив Лед. – То що, брате, вернемося до нашоi, як ти там ii назвав, цяцi. Отже, вона учениця i, мабуть, проходила науку в Темному свiтi перед тим, як зробити вибiр. Так? Так! Але темнi так iй допекли, що вона вирiшила втекти вiд них, йолкi-матолкi… І… – Ага, дременула дiвка вiд темних, аж забулькало, – перехопив iнiцiативу Полель. У голосi його ще чулося роздратування. Схоже, така манера спiлкування для братiв була звичною. – А вона менi починае подобатися, брате, – Лед, напевне, усмiхнувся, бо в голосi з’явилися нотки радостi, i додав: – Хитрюща, зараза. Одяг у водi, очевидно, спецiально залишила. Тому що гола. І що подумають нашi темнi? – Втопилася, – випалив Полель. – Стовiдсотково так подумають. Згоден, братiку, з тобою. Цiкава панночка! – Цiкава? – Ледiв веселий настрiй аж вiбрував у голосi. – Дивися, йолкi-матолкi, не закохайся! Це тобi не тупеньких-гарненьких дiвчаток додол зi школи Вiтровiю пiд спiви млоснi розводити на кохання. Це майбутня безсмертна, i тому геть не подарунок. Тут зуби зламаеш об таку любов. – Кого це я i коли розводив? Бовдур ти, братiку! І нiчогiсiнько не тямиш у коханнi! Це цiла фiлософiя. Космос! Ти, мабуть, забув, хто я такий! Я – Полель! Я – майбутнiй покровитель шлюбу. Це вiдповiдальна мiсiя, яка потребуе посиленого тренування. – Ображено виправдовувався Полель. – Я ж тобi не закидаю, братiку, палке захоплення розтинанням трупiв всяких земноводних чи дружбу з потворними iстотами з ворожих свiтiв. Лiпше поцiлунки з додолами, анiж усi-пусi з чуперадлами. Тьху… – Невже не закидаеш? – Лед iронiчно перекривлював брата. – Ой-ой, а от щойно це була просто пiзнавальна бесiда, так?! Але я не буду виправдовуватися. Йолкi-матолкi, нiзащо! Мова зараз не про мене, а про дiвчину. Що будемо робити? Проблема спiльна. От щойно, наприклад, я зауважив у неi на шиi, крiм варгану, ще дещо. Мальва вiдчула, як ii потягнули за мотузку. Хотiла вхопити безстидника за руку, на мить забувши про те, що не може рухатися. Злiсно чортихнулася всерединi тiла, яке геть ii не слухало. Всi знанi закляття, i темнi, i свiтлi, промчали в головi: повернення, вiдвернення, зневiльнення… Нiчого не допомагало. А хлопцi тим часом вивчали ii, нiби якусь дивовижу. – Мушля. Глянь, йолкi-матолкi, точно мушля. Але якась вона не тутешня, чи шо? – Вiв зацiкавлено голос Леда. – У жодних вiдомих менi водах таких не зустрiчав. Хе! Менi все бiльше подобаеться ця краля, друже Полелю. Дуже цiкавий iндивiдуум iз безсмертноi братii. Тре’ ii термiново оживити, мо’, тодi дiзнаемося бiльше. Давай затягнемо ii до одного чарiвного мiсця i… Полель сердито обiрвав Леда: – Що?! Я категорично проти. Давай лiпше повернемо ii назад, покладемо туди, де взяли. Менi, звiсно, ii жаль i таке iнше. Але те, що ти замислив, – це вбивство. А так принаймнi вона матиме шанс. – Шанс? Ну ти, брате, загнув! Взагалi мене за кровопивцю маеш!? Хiба я звiр скажений чи потвора бабайська? – Здавалося, що Лед не знае, як реагувати на закид брата – ображатися чи лаятися. – Я ж не пропоную ii вбивати. І як ти собi уявляеш ii повернення назад? Куди? У воду? Вона ж непритомна i в такому станi точно гигнеться. А мо’, ти хочеш ii темним вiддати, га? Авжеж, в Оселищi Вiдтiнi вже, либонь, спохопилися i прискiпливо шукають пропажу. Бо вона втiкачка i, може, навiть злочинниця. Тобто за iхнiми темними законами! Розумiеш? Втiкачка i злочин ниця . Факт! Чи ти пропонуеш ii пiд ворота Ягiлчинi пiдкинути? Пожалiй дiвку, брате. Темнi ii там насамперед шукатимуть. Це ж темнi. Не вiрять нiкому. Засранцi всевидячi. Якщо десь вона й у безпецi, то лишень у нас, йолкi-матолкi. – Слухай, братiку, а без цих твоiх словечок уже нiяк? Мама ж тебе просила говорити чемно. – Полель невдоволено i трохи роздратовано робить брату зауваження. – Навiть темнi таких слiв уникають. Навiщо ти так? – Ой-ой! Мо’, сопiлку витягнеш чи бандуру в руки вiзьмеш та щось менi заграеш про красу неба, хмаринок i благородство почуттiв у трудiвниць-бджiлок, йолкi-матолкi? Пiшов ти в дупу, брате. Я ж про порятунок людини торочу, а вiн мене виховувати зiбрався. Наче матусиних, батькових i сестринських монологiв менi мало. «Люби ближнього, говори тiльки добрi слова, усмiхайся свiту i теде»… А як менi не хо шкiритися до свiту, то що робити? Пiти втопитися? Мо’, мене в притулок до темних на перевиховання вiддасте? – Лед не на жарт роздратувався. Мальвi вiн чомусь бiльше подобаеться, анiж правильний i романтичний Полель. Навiть те, що вiн ii мало не втопив за певних обставин, тепер могла йому пробачити. Зрештою, вiн не вiддав ii на поталу темним. – Ну гаразд-гаразд. Вибач, братiку! – Не надто охоче погоджуеться Полель. – Може, й забагато тих повчань, i тому ти так скаженiеш. Хай, говори при менi як знаеш, але не при батьках i не при сестрi. Домовилися? Батьки ще це можуть проковтнути, але Леля… Вона ж нiжна квiтка, тендiтна лебiдка, i вiд твоiх слiв, наче красна ружа без води та тепла, гине та пропадае. – Усi-пусi-мусi-кусi. Йолкi-матолкi! Тю на тебе! Пропадае вона. Авжеж! Уже тиждень десь волочиться i всiм до дупи де: i тобi, i батькам. Якщо трохи старша, то вже все можна, бо iй, бачте-но, довiряють… Теж менi, ружа трояка. – Братiку, ти себе чуеш? Леля ж не вештаеться як ти, вiд халепи до халепи, вона вже повноцiнна безсмертна, i роботи в неi багато. Така вiдповiдальнiсть у тендiтноi юнки: Небеснi Ворота тримати вiдкритими для душ тих, хто приходить iз вирiю в свiт людей, та закликати щасливу долю на майбутне для тих молодих людей, котрi от-от закохаються… – Закохаються, залюбляться i розмножаться… Тьфу! – перекривив i рiзко перервав брата Лед. – Тобi однi спiви про любов у головi, братику рiдний. Всьо. Давай дамо поки спокiй нашим родичам. Вернемося до утопленицi. Гаразд, будемо чинити за правилами. Допустимо, ми якось переконаемо батькiв, шо вона випадково до нас втрапила. Течiею занесло, наприклад. – Лед зробив паузу i вже впевнено додав: – Пропоную таке: маемо зачекати, брате, коли отець повернеться. Коли ж матiнка ранiше з’явиться, то спитаемо ii поради. А мо’, того, таки до дуба занесемо, йолкi-матолкi? Мальва не розумiла, про якого дуба йдеться, але зi слiв Леда висновувала: йдеться про щось лiкувальне, яке мало б допомогти iй оклигати. Тут обiзвався Полель: – Нi. Я проти. Ми ж нiчогiсiнько про дiвчину не знаемо. Хто така? Лишень здогади, i тому… Вона може бути i не безсмертна, без Перемiнника. А якщо так, то сила дуба ii просто вб’е. Тому, дорогий мiй братiку, давай не станемо квапитися i не будемо оживляти ii самотужки, тобто дочекаемося матiнки, або, це ще краще, повернення батька. Вiн обiцяв повернутися вже пiслязавтра. – Умгу. Та невже? Пiслязавтра? Ти впевнений, йолкi-матолкi? – Впевнений. Чому нi? А що ти маеш на думцi, Леде? – насторожено перепитував Полель. – Що я маю на думцi? – голос Леда зробився сумним, навiть трохи печальним. – Невже це тiльки я бачу? Батько та матуся. Найрiднiшi! Ще вчора – двi половинки одного, а нинi? Це пара рук, одна лiва, iнша права, як i годиться, однак… Цi руки, брате, руки рiзних людей. Ба бiльше – чужих людей. Батько став якийсь мовчазний, замислений, весь у собi. І не помiчае часто-густо, що у нього пiд носом коiться. От поцупив я одну з його стрiл. І що? Не спохватився. Все торочить, що проблем у свiтах додалося, от i часу катма, бо потрiбно про вiчнiсть дбати. А пригадуеш, брате, як торiк менi влетiло лишень за намiр впасти на хвiст сестрi, типу для екскурсii свiтами… І матiнка то все вiдчувае, брате! І квiти ii теж. Тобто маминi iриси. Ти бачив, що з ними твориться? Де це бачено: у Лади квiти гинуть, i якi квiти?! А оцi iхнi безглуздi мовчанки, коли вони усамiтнюються? Так-так, я засранець, бо пiдслухав. Точнiше, нiчого було слухати. Бо можна слухати тишу. А мовчанку? Вона лише лякае, брате. І це не просто мовчанка закоханих, це мовчанка чужинцiв. Полель сумно зiтхнув. Ох, як багато Мальва вiддала б, щоб побачити зараз мармизу обережного та дуже правильного Полеля – принаймнi так здавалося з його слiв. – Ну шо, йолкi-матолкi?! – вже веселiше мовив Лед. – Ти зi мною, брате, а чи з вирiю чекатимеш лелек? Я так думаю, що не випадково ця дiвуля втрапила у наш свiт. – Ой-ой! Це правда, Леде! Нiчо в свiтi не вiдбуваеться випадково! – Анiчогiсiнько, брате! – у тон зухвало вiдповiдав Лед. – Тож вперед, мiй вiрний та добрий воiне свiтла! – Гаразд-гаразд. Вперед-вперед! – погоджувався Полель. – Лише обiцяй менi, братiку, що тiльки-но гостя оклигае, як ми ii спровадимо туди, куди вона сама захоче. Сам знаеш, у нас перебувати непосвяченим безсмертним заборонено. І це не проста заборона: давнi заклинання, котрi оберiгають свiт Оранти вiд нечесного вторгнення, провокують смерть непосвячених. – Ну от, – пiдтримав радiсно брата Лед. – Нарештi ти щось розумне сказав, йолкi-матолкi. – Ага. То я вiд тебе мудрощiв набрався, – ехидно парирував Полель. – І якщо дiвка не прокинеться i не пройде обряд вiдновлення, – провадив далi Лед, – то вiдправимо ii, наприклад, в один iз тих свiтiв, де нема анi свiтлих, анi темних. – А хто е? – здивувався Полель. – Як хто? Сiрi! Хай вони з нею валандаються! У них е досвiд у вiдбираннi волi в молодих i раннiх. – Вiддати сiрим неокрiпший дух?! – у голосi Полеля вчувалися нотки обурення. – Ти ж менi щойно геть iнше товкмачив! Шпетив мене за недобрi намiри. Переконував, навiть трохи жалiв дiвчину. Братiку, що за подвiйнi стандарти! Вiддати сiрим? А вiдповiдальнiсть перед Всесвiтом, рiвновагою? Як ти мо’… – Ой, я тя прошу, я тя благаю, йолкi-матолкi, – сердито обiрвав брата Лед. – Хто ж знатиме? Ну, подумають, здуру втопилася дiвка. Ну i шо? Чи ти мене, свого рiдного брата, закладеш? – Хто знатиме? – Полель по-справжньому щиро обурювався. – Я знатиму… – Ага-ага, – засичав на брата Лед. – Ще скажи – Творець… – Творець? І вiн знатиме. Але це не так важливо, як твое нерозумiння головного. Та ти ж сам Творець майбутнiй, брате! Як ти можеш? Мальву дiстала та розмова. Ну нiчого собi заморочки! Вона жива, вона iх чуе. А цi двое сперечаються, куди дiвати тiло. Поставали два цапки, якi думають, що вони божки, наставили рiжки, тупцяють копитцями, як у казочцi про кладочку через прiрву, та вирiшують, житиме вона чи нi. Ох, якби вона тiльки змогла вiдтанути… Якби до неi повернулася здатнiсть рухатися… Вона б iм обом показала! Їй не шкода жодного з братiв. Два придурки скаженi: один – рiзник жаб, iнший – сопiлкар та бандурист. Кiлька прийомчикiв – i вони знесиленi. От тобi й дiти богiв. Невихованi егоiстичнi самозакоханi бевзi. Хто у хлопцiв мама – вона почула. А батько? На мiсцi татка вона не те що стайнi руками заставила б вичищати, вона б iм цiлу планету натирати до блиску дала… Хоча шкода планети. Засеруть своiми балачками й умняками. – Ну то шо, йолкi-матолкi? – говорить удавано примирливо Лед. – Тягнемо ii до батькового дуба? – Ну ти, братiку, взагалi, той? Вона ж пiд дубом вiдразу дуба врiже. Я ж тобi пiв години про це втираю. Якщо так дуже хочеш ii оживити i думаеш, що батьки до завтра не вернуться, то давай щось iнше придумаемо. «Хм, цiкаво, – подумала Мальва. – І чому менi не страшно анiскiлечки? Очевидно, добрий вишкiл дiдуся Мора даеться взнаки». Бо навiть чиниться iнше. І все навпаки – гнiв та злiсть аж рвалися з неi. А це завжди Мальвi допомагало набагато бiльше, анiж сюсi-пусi та рожевi банти. – Ой, – раптом заверещав Полель. – Дивися, дивися, братiку! Вона моргнула. Гля, Леде, точно моргнула! На мить запала тиша. Певно, хлопцi витрiщалися на неi, стараючись вловити хоч якiсь змiни в мiмiцi. Раптом хтось iз хлопцiв розреготався весело та щиро. Могла закластися, що то Лед. Не помилилася: – Ну, йолкi-матолкi, ти й вигадник! Моргае вона? Ще б переповiв менi про що спiвае! О, я придумав. А давай спробуемо мамину баклагу з водою. Покропимо дiвку трошки водичкою i… – І шо? – Полель рiзко обiрвав брата. – То я вигадник? А ти благодiйник? Яка ще баклага? Тобто вода Лади? Нею вагiтних напувають, через лоно материнське вливають i життя дитинi дарують, душу дарують. Ти хочеш дiвчину вбити? Їi ж душа при нiй. О Свароже! Творцю небесний, подивися своiм чесним оком на цього барана, який вважае себе богом, i вправ йому клепки чи то залий хоч трохи розуму в його порожню макiтру. Та матiнка як дiзнаеться, що ти надумав, то… Лада тобi за це i голову вiдкрутить, Леде, i ноги з руками, i кожен пальчик окремо, щоб довше мучився. А я допомагатиму. Бо придуркам так i треба. – Що? І хтось мене щойно соромив за негарну мою лексику. А сам? – Лед незграбно виправдовувався. – Та йолкi-матолкi! Я ж просто так, як варiант запропонував, я ж нiчо такого не мав на увазi. Що ти вiдразу верещиш, як недорiзаний? Наче та дiвка тобi рiднокровка. Чи мо’, ти закохався? Вона ж нiяка! До твоiх грудастих додол iй далеко. Та глянь на неi: мале, кiстляве, навiть не дуже на жiнку схо… Лед не договорив. Щось гепнуло поруч, стукнуло, завило… Катавасiя не припинялася кiлька хвилин. Хоча тi двое метушилися мовчки без образ i крикiв, було ясно: не примирилися. Нарештi, коли почулися захеканi вдихи-видихи i один закашлявся, другий засичав: – Ану проси пробачення, брате, бо клянуся Творцем, перетворю тебе зараз на хмару й будеш лiтати, поки мати чи батько не повернуться i не дiзнаються, як ти тримаешся обiцянки, яку дав перед деревом роду. – Ну, добре-добре, – якось болiсно та трохи розчаровано заговорив Лед. – Пробач. Йолкi-матолкi. Ми ж брати. Я ж пожартував. Який же ти! – Я? При чiм тут я? – Полель, напевно, не вiдпускав брата, бо говорив спокiйно, а той вовтузився поруч та важко дихав. – Ти у неi проси пробачення, у дiвчини. Ти у свiтi Берегинi посмiв образити жiнку. Ану проси! – Та вона ж не чуе. Що даремно повiтря колихати? Ну, гаразд, тiльки той, верни менi назад руки-ноги, га? Пробач менi, незнайомко, за те, що так себе поводив. – І? – насторожено озвався голос Леда. – Та що «i»? Ти точно здурiв. Що «i»? Пусти! Користуешся тим, що так пiдступно мене схопив. – І скажи, що бiльше не ображатимеш ii, – вiв своеi Полель. – Бо жiнок ображати можуть тiльки закiнченi покидьки. А таких у Явi немае. А якщо е, то сам знаеш, що з ними роблять. Я слухаю, братiку. – Ох, – примирливо застогнав Лед. – Пробач менi, незнайомко, за всi образи i за те, що так себе негарно поводив. Обiцяю, що таке бiльше не повториться. Принаймнi намагатимуся виправитися. І пробач також мого брата, телепня, бо вiн теж спочатку був не проти тебе вкатрупити, йолкi-матолкi. Щось гучно поруч ляснуло. – Дякую, – сердито буркнув Лед. – Я, можливо, i хотiв ii подалi вiд нас спровадити, але вбивати точно не планував, – задоволено вiдповiдав Полель. – Іди принеси краще батькову стрiлу. Мдя, Мальва помилялася щодо обережностi та мямлення Полеля. Тепер зрозумiло, хто тут справдi керуе i е старшим. – Яку ще стрiлу, йолкi-матолкi? – майже щиро говорив Лед. – Ти знаеш яку, братiку! І не треба менi розповiдати, що ти ii не маеш, бо батько ii начебто вiдiбрав у тебе. Сам щойно про неi згадував. І, до слова… Я навiть готовий назвати мiсце, де ти ii ховаеш. – А пiдглядати нечесно, йолкi-матолкi, – сердито буркнув Лед. – А красти в рiдного батька теж нечесно. До того ж я не пiдглядав. Ти настiльки гучно завжди все робиш, що треба бути i слiпим, i глухим, щоб не зауважити. – Йди вже, поки я знову не почав злитися. – Е-е-е-е, брате… А для чого нам стрiла? – обережно запитував Лед. – Ти ж знаеш, вона той, не дуже безпечна у невмiлих руках. – Ти принеси, а там побачимо. Деякi рани доторком стрiл Перуна лiкуються. Особливо душевнi. Спробувати можемо, пра’? Мальва почула, як щось зачалапало i почало вiддалятися, щось сумно буркаючи. Лед таки послухав старшого Полеля. Коли кроки стихли i голос теж, ще пару миттевостей нiчого не вiдбувалося. Потiм вона вiдчула теплий дотик пальцiв у себе на щоцi. Потiм на шиi. – А ти ж нас чуеш, правда? Ось знову моргнула. Брата я вiдправив куди подалi, щоб не заважав своiми порадами. Якщо i справдi мене чуеш, то спробуй моргнути. Мальва щомочi заморгала. І навiть вдалося цього разу ледь чутно зiтхнути. Полель це помiтив: – Чудово! Колись матуся дала менi ладанку на щастя. Ладанку з живою водою. Жива вода iз самого Бiловоддя. Краплi достатньо, щоб тебе оживити. А ще я прокажу одне дуже легке, мов хмарка у небi, заклинання, казатиму тобi його на вушко, i коли пролунають останнi його слова, ти отямишся. Гей, око Лади, Полеля i Лелi! Гей, око матерi Лади, нiч пропадае, У головi твоiй, леле, нiжно свiтае. Бо око матерi Лади з води живоi виходить, Здоров’я та розум дiвцi-ягiдцi щедро приносить. Вiн говорив прамовою. Слова лоскотали вухо, розходилися хвилями, падали живою Ладиною водою в кожну клiтинку, i вона вiдчувала, як тiло починае оживати. Вiн легко торкнувся ii губ чимсь вологим i… Спершу зрозумiла, що повiки стають легкими, наче пiр’iнки-хмарки у небi, руки скидають iз себе камiння, повертаеться голос. – І з уст твоiх злiтае правда. Говори! – Полель вмовк. І Мальва легко розплющила очi. Навпроти стояли iншi – голубi-голубi, аж прозорi, але дуже теплi та добрi. – Прокинулася? Ласкаво просимо у свiт Оранти, дiвчино безсмертна! Так, ти ж безсмертна, я не помилився? Як тебе звати? Вiн допомiг iй сiсти. Вона вдихнула на повнi груди, тодi видихнула. Дихалося легко. – Мене звати Мальва. – Слова поки давалися важко. Язик наче забув, як воно – добувати звуки. – Так. Я утiкачка. Зi свiту темних утекла. Мене хотiли силою заставити випити з Чорнобоговоi чари. І тому я втекла. Я не хочу ставати темною. Будь ласка, не вертайте мене назад. Дякую, Полелю, що врятували! То як сказав твiй брат: хто мае застрелитися – не втопиться? Полель усмiхнувся. Вiн так i знав, дiвчина вiд початку iх чула. Усю розмову з першоi хвилини перебування у цьому свiтi. – Приемно познайомитися. Сильна дiвчино Мальво, втiкачка з Темного свiту. Панна Мальво. Яке чарiвне iм’я. Сонячне i тепле. Полель допомiг Мальвi сiсти. Тодi вона спробувала звестися на ноги та роззирнутися. Зробилося трохи недобре вiд рiзкого вставання. Полель це помiтив. Захитав скрушно головою, тодi звiдкись дiстав широку квiтчасту верету, накинув на неi: – Це щоб прикрити твою наготу. Не те щоб менi було неприемно на тебе дивитися, скорiше, навпаки, бо ти прекрасна, та мiй брат… Ну, ти ж його чула. Я скоренько збiгаю до хати, знайду тобi вдяганку. Сподiваюся, брат нескоро повернеться. Вiн розтелепа ще та. Даю слово, що вiн кудись переховав стрiлу, i тепер пiвдня буде згадувати, куди. І ще одне: не роби рiзких рухiв, о чудна дiвчино Мальво. Пiсля пережитого потрiбен час, щоб вiдiйти. Ти справжне диво, Мальво, – останнi слова вiн сказав, напевно, для себе, бо вони ледве прошелестiли устами, та Мальва почула. Натомiсть вiдразу по них прогудiли й iншi: – О, маеш, йолкi-матолкi! Хтось отямився, поки я туди-сюди бiгав, – взявши руки в боки, перед ними стояв войовничий Лед. Чорнi очi, наче земля, довге темно-русяве волосся, зiбране у вузол на потилицi, рiдка борiдка, яка б мала додавати хлопцевi лiт i мужностi, сорочка з войовничим узором (у тому Мальва вже навчилася розбиратися завдяки читанню на нiч Тестаменту), широкий шкiряний пояс, який теж був щедро помережаний узорами. Бракувало хiба меча на поясi та за плечима колчана зi стрiлами. І готовий воiн. Погляд гострий, стрiмкий, та разом з тим теплий i добрий. – Ну, йменням Сварожого кола i так далi, мала! – очевидно, це вiтання було адресовано iй, i в голосi чулася образа. – Ти мене навмисно спровадив, брате, щоб я тобi не заважав дiвку клеiти, так, йолкi-матолкi? І де, скажи-но, дiлася моя стрiла? У жодному з моiх сховкiв ii нема… Ну? – Я не знаю, братiку! Чесно. Ще раз добре перетруси всi своi сховки, бо щось ти надто скоро вернувся. І я тебе нiкуди не вiдправляв, не знаю, що ти там собi надумав. Панна Мальва – безсмертна, як ми з тобою i думали. Тому так швидко прийшла до тями. А ти не радий? І, до речi, нашу розмову вона всю чула. Просто з ввiчливостi не стала нас перебивати. Ви тут ближче знайомтеся, а я пiду пошукаю для панни Мальви одяг. Не буде ж вона у веретi по свiту нашому ходити. – Ну-ну, – невдоволено бурчить Лед. – Іди вже, провокаторе, iди. Йолкi-матолкi. Обiцяю, я ii не iстиму. Вже геть монстра з мене зробили. 5. Правда – жiнка в бiлому… Мор стояв на березi Мертвоi рiки. Вже не пригадуе навiть, коли востанне спав. І не хотiлося зовсiм. Його онука мертва. Намагався прийняти це та змиритися. А ще мусив зрозумiти, де знайти правильнi слова, якими мав повiдомити сину про смерть його доньки. Мара, певно, вже знае. Вона, Мара, мала забрати душу онуки. А коли й вона досi нiчого не знае? Бо що вiдбуваеться з душами тих, кого ковтае вода Мертвоi рiки, достеменно невiдомо. А може, просто Мара не поспiшае до нього з прокляттями та дошкульними звинуваченнями, бо жалiе? Що ж… І на тому спасибi, жiнко! Давно не вiдчував такого болю. Не знав, що настiльки прив’язався до дiвчини. Обурювався через ii витiвки, лютився, коли вона його не слухала, скаженiв, якщо робила по-своему, казився навiть, коли хитрувала… А в глибинi душi чесно тiшився. Бо вона була схожа на нього – бунтарка з першого кроку i першого слова. Такi стають великими безсмертними, а не простими виконавцями волi великих. Був певен, що рано чи пiзно вони б таки зблизилися i вiн би розповiв iй, як крав з бiблiотеки свого батька забороненi книги, як читав iх наодинцi, заховавшись у той самий сарай, поблизу якого завжди було болiтце, куди чкурнув проклятий. У тому сараi завжди було безпечно, бо строга заборона заходити туди без дозволу дiяла категорично на всiх, крiм Морока, старшого сина темного Правителя. Це було чудне мiсце, i вiн хотiв, щоб Мальва про нього знала… Обов’язково якось би дiзналася. А як вiн тiшився, коли побачив, що вона зробила з Навiею. Ця потороча ще й не на таке заслуговувала. Завжди була гидким заздрiсним каченям поруч iз сестрицею Марою. Але оскiльки була старшою, то чомусь вбила собi в голову, що мае бiльше таланту, анiж сестра. Мара любила свою нестерпну старшу сестру, хоч та iй постiйно дошкуляла: то волосся пiдпалить, то ослячi вуха за допомогою заклинання причепить, то поросячий хвiст замiсть носа прилаштуе… Звiсно, Навiя нiколи не зiзнавалася в тому, що це ii рук дiло, досить вправно перекладаючи вину на iнших. Мара вiрила сестрi i терпляче зносила кпини оточуючих. І так могло тривати вiчно. Та втрутився Мор. Мара була його жiнкою. Вiн це вiдчув вiдразу, щойно вона заговорила до нього. Спочатку був голос – мов шепiт струмочка, тодi вiн побачив чорнi очi i… Не просто темряву в них – в очах горiли зорi, якi усмiхалися йому. Що там торочив його син Стрибог про те, що вибирае завжди жiнка? Дурня. Вибирае завжди серце. І байдуже чие – жiноче чи чоловiче… Його серце вибрало Мару. І Мор не стримався та «випадково» напоiв Навiю настоянкою правди. У Ягiлки на щось там – вже й не пригадае зараз, на що – вимiняв. Та це й не важливо. І сп’янiла вiд правди Навiя чесно розповiла Марi про всi своi витiвки: як шкодила, скiльки, коли i чому… Сестрi Мара все простила. Але Навiя не простила знаття правди… Зате за Мару гарно помстилася Мальва, навiть не знаючи того. І коли Мор застав зеленокосу красуню Навiю всю пожалену павуками та змiями, з обличчям у страшних бородавках, то навiть втiшився… Йому, щоб допекти Навii, потрiбна була чужа допомога. Так, безумовно, це було зроблено хитро, Навiя начебто сама у всьому зiзналася, а ось його онука нi з ким не радилася, вчинила просто по справедливостi. Зухвальство, що межуе з нерозсудливiстю. Учинок безглуздий, порушення порядку i таке iнше. Але Мору подобалося, ох, як йому це подобалося! Невже вiн таки перебрав iз тиском на онуку? Вiн не мiг повiрити, що зламав ii i вона з розпачу втопилася. Мальва не з тих. Вона – криця, вона така, як вiн. Вона – його онука, i тому вирiшила перепливти Мертву рiку. Зовсiм не вiрячи в те, що Мертва вода рiки ii вб’е. А може, це проклятий, пiдiсланий Птахою, силомiць запхав дiвчину у воду? Морок у це не вiрив. Силою запхати сильну безсмертну у воду? Хiба що хитрiстю… Зараз найбiльше жалiв, що особисто не проконтролював, коли знищували свiт Чотирьох Сонць, спалювали Арату й Оселище Дива. Йому доповiли: усi мешканцi загинули. Повiрив. Хiба вiн мiг не повiрити власному сину? Ох, дурнi пророцтва, якi збуваються: «Та, що прийде вiд Арати, вкраде серце твого сина, полонить душу та знищить темний свiт». Чому Оракул просто не сказав: «Вбий доньку жрицi Арати зi свiту Чотирьох Сонць, i все у тебе буде добре»? Звичка Оракулiв говорити загадками завжди дратувала, але нiчого з цим не мiг вдiяти. Якби не ця клята свiтла Птаха, то б i син був зараз поруч, i онука лишилася живою. Якби мiг, власноруч задушив би потвору. Мор пiдiйшов до води. Схилився над плесом. Наставив долоню над поверхнею, мало не торкаючись ii. Вiн уже не вперше намагався розмовляти з мертвою водою. Дожився. Великий Мор ходить берегом Мертвоi рiки i балакае з водою? Божевiлля! Інколи Морок вiрив, що у водi, крiм, звiсно, води, ще хтось живе – невидимий, лихий, потворний. Живе той, хто лишився там пiсля того, як свiт Русалiй був знищений. Саме вiн, отой лихий фантом, i вбивае темних, котрi випадково чи навмисно потрапляють у мертву воду. І зараз Морок говорив з ним. З тим, хто взагалi не заслуговуе його уваги, бо е божевiльно-мертвим. Так, Мор просив, навiть благав. Ба набагато бiльше – благав навколiшки. Добре, що цього нiхто не бачив. Прояв такоi слабкостi – це ганьба для Повелителя темного свiту. Нiколи нiчого подiбного не робив, навiть заради маленького братика, котрий упав у воду Мертвоi рiки. А тут… Повелитель Мор навколiшки iз заплаканою мармизою просить повернути йому Мальву, хай навiть те, що залишилося вiд неi. Та вода мовчала. Інколи стримано, iнколи трохи напружено. Та завжди байдуже. Вiн здавався геть нецiкавим. Бо щоб зацiкавити Мертву рiку власною персоною, потрiбно просто влiзти у воду. О, тодi й починаеться найцiкавiше… Морок навiть вдавався до хитрощiв. Запихав у воду свого служку, проклятого тобто, наче наживку. Той стояв у водi довго й нудно. Тремтiв безупинно, наче осиновий листок, i хтозна вiд чого. Бо чи може мертвий бодай щось вiдчувати? Радше вiд страху. Страх мають у собi навiть мертвi. Та все намарно. Мертвiй рiчцi було байдуже до проклятого. – Повелителю Море! Йменням Сварожого кола та благословенням Великого Чорнобога вiтаю тебе! – обережний м’який голос почув за спиною. Вiдразу впiзнав його, розвернувся. То була Навiя. Вона нарештi скинула з обличчя вуаль. Зiлля та замовляння повернули iй молодiсть. Скривився. Вона та, кого найменше зараз хотiлося бачити. Однак мусив звертати й на неi увагу як на одну з мешканцiв та сильних темного свiту. – І я тебе вiтаю йменням батька Сварога! Ну, чого тобi? Менi трохи зараз не до тебе, – говорив iз притиском, даючи зрозумiти Навii, що вiн хоче побути сам i не збираеться довго теревенити. – Я все розумiю, Повелителю! Вибач, що турбую. Але це стосуеться безсмертноi, тобто зникнення твоеi онуки, – Навiя говорила трохи перелякано, але впевнено. Вмiе, коли потрiбно. І огидних слiв не вживае, згадуючи Мальву. «Смерть примиряе нас навiть з тими, кого ми найдужче ненавидимо», – колись казав Мору батько. Та Мор у це не вiрив. Не примиряе. Не завжди з ними примиряе навiть смерть. Хiба що вiчне забуття. Навiя ненавидiла всiх – i свiтлих, i темних, i сiро-буро-малинових, всiх, крiм себе, своеi вроди, а колись, може, i його. Бо того дня, коли вона перепила настоянки правди, вона зiзналася йому в коханнi. Звiсно, Ягiлка попереджала про можливiсть нестандартноi поведiнки вiд надлишку випитого напою, тому хтозна, що то було: сказана правда чи перепiй? – Ну? – питав чiтко i коротко, без реверансiв. Вона простягла перед собою зелену стрiчку. Стрiчку його Мальви. Вiн, напевно, десь випадково ii забув, бо не розлучався вiднедавна з нею. Занурив руку в кишеню штанiв, здивовано витягнув стрiчку, питально дивився на Навiю. – Це сьогоднi я виловила в болотi, де втопився проклятий. Стрiчка просто лежала на поверхнi, i я зараз поясню, чому. Коли проклятий впав у болото, приголомшений заклинаннями та прокляттями великих темних, вiн за допомогою цiеi стрiчки потрапив туди, звiдки його прислали. Знаючи, що стрiчка пошкоджена, тобто роздiлена навпiл, той, хто його сюди прислав, завбачливо викинув стрiчку назад, зачинивши дверi, i тепер вiдстежити мiсце перебування проклятого я не зможу. Про те, що ця стрiчка належала твоiй онуцi, Повелителю, я дiзналася тiльки нинi вiд Худiча, коли проводила ритуал очищення стрiчки вiд води Мертвоi рiки. Вiн менi повiдомив також, що цей шмат, котрий я знайшла, – не вся стрiчка. Частина ii використовувалася як захист у кiмнатi Мальви. І вона зараз у тебе. Чи дозволиш взяти ii, щоб скласти докупи, Повелителю? Так я зможу довiдатися, хто е власником стрiчки. – Зможеш? Невже? – утомлено запитав Мор i ехидно додав: – Тiльки, Навiе, не потрiбно тут i зараз докоряти менi, що тобi не все розповiли. Знаючи твое «добре» ставлення до Мальви, вважаю це зайвим. Навiя скривилася, однак iй таки вдалося приховати свое невдоволення. Говорила спокiйно: – Мое ставлення до твоеi онуки не мае жодного стосунку до того, що зараз вiдбуваеться у свiтах. Хтось довiв до смертi велику темну i, можливо, зазiхае i на твое життя, Повелителю Море. А життя Повелителя тiсно пов’язане з життям темного свiту. І тому я хочу допомогти, тобто ти маеш знати правду. Мор простягнув Навii стрiчку, та обережно взяла ii, вклонилася. Стулила частини стрiчки докупи, щось зашептала – i за мить стрiчка зробилася цiлою. Навiя з кишенi своеi широкоi довгоi зеленоi тунiки витягнула мiшечок, розв’язала його i добула блакитний порошок. Роззирнулася. Поруч лежав камiнь, на якому iнколи любив посидiти Мор. Навiя пiдiйшла до нього i посипала щедро порошком. Мор недовiрливо спостерiгав за жiнкою. Вiн не дуже хотiв зараз когось бачити, тим бiльше Навiю, однак правду волiв знати понад усе, тож змушений був терпiти. Однак, про всяк випадок, перепитав: – Слухай, Навiе. А обов’язково тут i зараз робити твоi манiпуляцii, оце твое чаклунство? – Повелителю Море, що ти таке кажеш, якi такi манiпуляцii? – запопадливо та трохи ображено залопотiла Навiя. – Я знаю, що ти менi не довiряеш, тому не хочу, щоб, коли все з’ясуеться i правда може виявитися не зовсiм солодкою, мене звинувачували в шахрайствi. Я гадаю, що тобi буде цiкаво побачити у вогнi вiдтворення портрет власника стрiчки i… – Що, у вогнi? Тобто ти хочеш спалити стрiчку? – Мор сердито вишкiрився. Навiя перелякано витрiщилася на сердитого Морока. І вже не знала, що iй робити: продовжувати ритуал чи припиняти. – Повелителю, це ж лишень шматок тканини, це не частина твоеi онуки… Е-е-е-е, але якщо ти не хочеш, тобто якщо знаття правди для тебе неважливо, то я не стану проводити ритуал. То що накажеш? Мор сердито дивився на Навiю. Клята баба, знае, як боляче вкусити… Та тьху, i чого це вiн раптом так розкис? Навпаки, вiн мае бути сильним зараз, як нiколи, i помститися тому невдасi, який вбив його онуку. – Продовжуй, – майже прошипiв. Навiя радiсно кивнула. Стрiчка лежала на розсипаному порошку. Навiя заходилася щось шепотiти над стрiчкою. Вчувалися слова прамови. Тодi жiнка рiзким рухом скинула перед собою руки, накрила долонями мiсце чаклування, на якусь мить вмовкла, тодi рiзко сiпнулася, наче торкнулася чогось гарячого, вiдступила крок вiд каменю та щосили дмухнула на нього. Стрiчка запалала. Блакитнi язики полум’я з маленьких починали рости, бiльшали й бiльшали i врештi, коли зробилися завбiльшки з людину, Навiя знову гаряче забубонiла собi пiд нiс. Тодi вийняла з iншоi кишенi маленьку чорну скриньку, вiдiмкнула ii, взяла пучку того, що там було заховане, а мало воно золотистий колiр, та легким рухом кинула в полум’я. І… У полум’i з’явилася фiгура жiнки. Вбрана в бiлi шати, з пiднятими вгору руками, наче для вiтання. Обриси ii тiла ставали бiльш чiткiшими, можна вже було розгледiти складки на ii шатах, охайно вкладене волосся на головi, заколоте серпом, чорнi аметистовi очi з зiрками всерединi… Мор i Навiя промовили разом i дуже-дуже здивовано: – Мара… Тiльки голос Навii був щасливий, а Мора – розчарований i розлючений. – От тобi й правда, Повелителю Море. Жiнка в бiлому. І чомусь я зовсiм не здивована. – Жiнка в бiлому, – просичав Мор, простягаючи перед собою руки, наче збирався когось вхопити за шию. – Це не Магура? Це не Магура… Це Мара? Я вб’ю ii, вб’ю. Як вона могла? Мор рушив уперед, спiткнувся. Навiя ледве встигла перехопити його руку, щоб чоловiк не полетiв у полум’я. Шарпнула його на себе. Вiн рiзко розвернувся спиною до вогню, оступився, впав на колiно i вже не мiг бачити, як за його плечима фiгуру Мари почало змiнювати iнше жiноче зображення. Навiя впiзнала його. Але це ще було не все, третя картинка раптово чiтко та зрозумiло заступила собою двi попереднi. У вогнi стояв теперiшнiй справжнiй власник стрiчки, точнiше власниця. Але для чого Мору знати правду? Поки Мор зводився на ноги, Навiя сипнула у вогонь ще трiшки золотого пiску. Вогонь весело зашипiв, спотворюючи язиками видиво, голосно кахикнув i загас, густо розсипавшись на дрiбнi iскри. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22037243&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.