Альбом для Густава Оксана Стефанiвна Забужко Тут могла б бути ваша реклама …Насправдi вiн кльовий чувак, цей Густав, i ластами ворушить як треба: з того, що вiн вибрав, – з добрячим запасом, – я вже бачу, як вiн собi в умi вибудовуе композицiю свого майбутнього альбому, – його справдi цiкавить Майдан, тобто люди на площах i вулицях, а не сцена на Майданi, з ii полiтиками й рок-зiрками… Оксана Забужко Альбом для Густава Оповiдання зi збiрки «Тут могла б бути ваша реклама» ВІН:…Тепер, коли мене запитують, що в тi днi було найтяжче, – а таке питання я вже не раз чув од iноземцiв, цей Густав не перший, запитують звичайно з чемности, просто аби щось спитати, бо все, що вони запам’ятали зi своiх ящикiв i газет, – це, що в Киевi понад мiльйон народу (скiльки точно, все одно нiхто не знае i нiколи вже не взнае!) три тижнi стояло на морозi пiд снiгом, украiнську ж зиму вони уявляють собi за зразком азiйських степiв: птахи мерзнуть на льоту, язик прикипае до металевоi ложки, – i тепер сподiваються почути якi-небудь голiвудiвськi страшилки про вiдмороженi щоки, ампутованi кiнцiвки, щось у дусi Джека Лондона – go West, my son, go West, my country,[1 - «На Захiд, мiй сину, на Захiд, мiй краю».] всяке пiдкорення Заходу (бо вони певнi, що ми змагалися саме за це, за пiдкорення Заходу!) мае, за iхньою мiфологiею, супроводжуватися суворими чоловiчими подвигами, i вони готуються почути вiд тебе те, що самi собi намислили, щоб, спiвчутливо похитуючи головою, казати «Вау!» – коли таке запитують, я щоразу нiби впираюся в глухий мур у собi самому, у власну знехiть щось пояснювати, плутаючись у своiй недорiкуватiй англiйськiй, белькотiти, що «тяжко» – це не зовсiм те слово, воно зовсiм не пасуе до того, що переживалося нами впродовж тих трьох тижнiв, що, навпаки, «тяжко» було радше потiм, коли все скiнчилося – коли почався енергетичний вiдплив i треба було розходитися по домiвках, бiльше знову нiхто-нiкому, i хоч скiльки клацай серед вулицi зламаною запальничкою, марно намагаючись закурити, не метнуться вже до тебе зусiбiч послужливо десятки рук iз вогниками напоготовi (пам’ятаю, як я розгубився, коли такого вперше НЕ сталося: за тi три тижнi я вже встиг забути, як це воно – бути самотнiм у натовпi, а тут минуло всього кiлька днiв, Хрещатик був той самий i люди тi самi, тiльки тепер вони поспiшали собi хто куди в передноворiчних клопотах, i нiкому не було дiла до того, що якомусь мудаковi не запалюеться цигарка, – i так, на мить мов ослiплий од холоду цiеi раптово утвореноi пустки там, де ще зовсiм недавно, от туй-туй, клекотало таке щiльне любовно-родинне тепло, пустки, схожоi на ту, що утворюе в тобi смерть коханоi людини, я нарештi остаточно збагнув i повiрив, що все справдi скiнчилося, – ми знову почали розсипатись, розперетворюватись на звичайний вуличний тлум, як у кожному мiстi свiту, i треба знову вчитися жити по-давньому, нiби нiколи й не знав iншого життя…), – ось що було справдi тяжко, як повернення з вiйни, хай навiть i з перемогою (це порiвняння чомусь здаеться менi надзвичайно вдалим), you see, Густаве, розумiеш?… Густав кивае й шанобливо басить «йо», вiн славний чолов’яга, тiльки нi фiга вiн, ясна рiч, не розумiе, шкiпер голландський (рудi бурцi в нього чисто як у шкiпера, хiба що люльки бракуе, Мала, побачивши його, чмихнула: Летючий Голландець! – нiбито така собi карикатура на нацiональний стереотип, але таких карикатурно-стереотипних людей в усiх народiв насправдi хоч гать гати, i тiльки через завчену нашу недовiру до нацiональних стереотипiв сприймаеш iх за дивовижу). Єдине, що Густава цiкавить, це знiмки, – от на знiмках вiн дiйсно розумiеться, що «йо», то «йо», – чiпким оком умить вихоплюе з файлу тi, котрi просить збiльшити, i я, власне, мiг би заткнутися й нiчого йому не пояснювати, зрештою, чи ж знiмки не говорять самi за себе, але менi весь час муляе пiдзора, що йому й менi вони говорять щось зовсiм рiзне: вiн не був тодi в Киевi i все, що тепер перед собою бачить, – це просто силу-силенну людей на мiських вулицях пiд снiгопадом, декотрi ракурси вийшли дуже гарно (це коли менi вдалося залiзти на дерево й зняти звiдтiля вулицю Грушевського – крiзь мереживо вснiженого вiття, аж по самий обрiй, жовтогаряче людське море…), ну й, звичайно, крупнi плани, прекраснi обличчя – старi, молодi, натхненнi, розсмiянi, зi щасливими сльозами на очах, iз ротами, розчахнутими радiсним криком (а ось цього рiдкозубо сяючого пацана в чорнiй лижнiй шапочцi з оранжевою биндою Густав проминае, ледве скинувши оком, – це вже вище, коло Верховноi Ради було, там теж кiлька непоганих кадрiв вийшло; поки я дерся на обледенiле дерево, а Вовчик тримав камеру, пацан узявся тримати мою куртку, жiнки бiдкалися за мене: та вiн же змерзне там, та як же ж без куртки! – нiчо’-нiчо’, суворо вiдказував Вовчик, його любов до батькiвщини грiе, – i пацан, задерши голову, свiтився знизу тим завороженим усмiхом, що в багатьох тодi так i не сходив з лиця, мов прикипiлий: рот несвiдомо-блаженно розтягнений до вух, як бувае, коли стоiш на вiтрi на вершинi гори чи у вiдкритому морi злiтаеш на хвилi на серфiнговiй дошцi, – вiд захват у величчю стихii, бiльшою, нiж може вмiстити людська уява; пацан приiхав iз Рiвного, зараз першого-таки дня, й розказував нам, як iхав уночi, – цiла Житомирська траса була освiтлена, як удень, усi машини мчали на Киiв, здавалося, цiла Украiна знялася з мiсця i, сурмлячи клаксонами, мчить на Киiв, а по узбiччях горiли багаття, стояли селяни з придорожнiх сiл i махали вслiд прапорами, «другоi такоi ночi в мене в жизнi не буде», казав пацан, якщо я це перекладу тепер Густаву, вiн, напевне, подумае – так говорять про нiч iз жiнкою, але тодi нам таке порiвняння й на гадку не спало б, бо те, про що розказував пацан, було i нашою нiччю також, нас усiх, хто слухав, спiльною, неосяжною оку океанiчною хвилею, що на сотнi кiлометрiв довкруг бурунилась, клекотала i з прибутним громом прорваноi греблi неслася крiзь тьму на столицю, наперед побиваючи огромом усе, що здуру схотiло б iй протиставитися, i ми були нею так само гордi, як i вiн, я попросив дозволу його клацнути, i от вiн – звичайний собi знiмок блаженно всмiхненого пацана в чорнiй лижнiй шапочцi, не прикметний нiчим, крiм хiба оранжевоi бинди, але такi бинди, знов-таки, були у всiх, ну що ж, гортаемо далi…). Мала приходить спитати, чи ми хочемо кави, i, дiставши вiдмову, зараз же вшиваеться, – могла б i лишитися, помогти менi, все-таки вона куди краще за мене говорить по-англiйському, а я тут мучуся, як даун, шукаючи слiв, Густав каже «йо» й нi фiга не розумiе, единi, хто нас по-справжньому розумiв, були поляки, от iз ними таки справдi було повне «йо», i пояснювати нiчого не треба було, – поляки переживали це як свою другу молодiсть, другу «Солiдарнiсть», з першого дня, коли прибули польськi парламентарi i я вгледiв по 5-му каналу iхню цьотку як вона стояла на сценi Майдану з тим самим виразом, що в наших старикiв, пiднiсши два пальцi вгору «вiкторiею», наче благословляла нас тим жестом, я вiдразу втямив, що поляки в порядку, – навiть iхня молодь, яка «Солiдарности» не застала, вмiла впiзнавати ii в тому, що бачила в Киевi, вони отримали од своiх батькiв ключа, отримали до цiеi опери партитуру i вмiли ii читати, i ще щось трохи вкурювали нiмцi, «оссi», – тi теж згадували за аналогiею свое: вiсiмдесят дев’ятий, падiння Муру, wir sind ein Volk,[2 - Ми – один народ (нiм.).] але в них це було вже бiльше на емоцiйному рiвнi, без вдупляння в пiдтексти, – усi ж решта просто вешталися серед натовпу, ловлячи свiй драйв од розмаху людськоi стихii, свою давку адреналiну – вiндсерфiнг на шару, революцiйнi канiкули в столицi якоiсь мутноi екс-радянськоi республiки, розташованоi десь в азiйських степах мiж Албанiею й Бiлоруссю, i вони щиро перлися од своiх на цiй територii етнографiчних вiдкриттiв (яке велике у вас мiсто, здивовано повторював британський оператор, iз яким ми тодi пiвдня знiмали плiч-о-плiч), – од того, що ми, албаноруси, чомусь не грiемося на морозi водкою i всi три тижнi вуличного стояння держимося сухого закону (так вони з’ясували для себе, що ми не росiяни!), – що ми не б’емо шибок, не трощимо вiтрин, i взагалi, всупереч сподiванням, нiчого й нiкого не б’емо, жодного роз’юшеного носа на пред’яву дядям у Москвi й Вашингтонi, якi тимчасом грозили на весь свiт албаноруською громадянською вiйною, новими Балканами, так що своею поведiнкою ми, самi того не вiдаючи, сильно вставили зовсiм не самим тiльки москалям, просто москалi виявились неповороткi, як ведмiдь на бетеерi, i не зумiли вчасно вивинутись, а от прудкi-меткi американськi дипломати, котрi весь час просидiли були в запiчку, чекаючи, чия вiзьме (не покинули територii посольства навiть у ту стрьомну нiч, коли наметове мiстечко чекало атаки й звернулося до всiх акредитованих у мiстi чужинцiв з проханням виставити на Майданi мiжнародний «санiтарний кордон»!), – цi молодцi, нiчого не скажеш, зорiентувалися у змиг ока i, не встиг нам тут охолонути Хрещатик, уже навзаводи сурмили своiй пресi про те, як то вони тут круто навчили нас, албанорусiв, шанувати демократiю й законнiсть (тимчасом Густав пропускае ще один знiмок, який нiчого йому не говорить: вiкно житлового дому на Грушевського, в ньому рука, що тримае помаранчевого чайника, якби збiльшити, побачив би – рука стареча, висхла на курячу лапку: бабця явно неходяча, тiльки так, iз вiкна, i годна приеднатися до колони демонстрантiв, пам’ятаю, як, iдучи в колонi, почув, що попереду починають скандувати щось незвичне, виявилося: «Ба-буш-ка!» – хтось помiтив того чайника, хитливу, пiдняту вгору кволою рукою помаранчеву пляму у вiкнi, i голови стали масово повертатися в той бiк, що там, що таке? – он, он, диви-диви! – i я й собi закричав з усiма: «Ба-буш-ка!», i навiв об’ектива, склiпнувши сльозу, – чомусь нiщо так не пробивало мене в тi днi на сльозу, як власне старушки, отi, що вдень i вночi шкандибали на Майдан, ослизаючись на круто-спадистих вуличках, несучи в наметове мiстечко весь свiй пропахлий убогою старiстю скарб: плетенi шалики й шкарпетки зi старих комодiв, кiлька загорнутих у чисту хустинку гарячих картоплин, якi коменданти приймали вiд них майже врочисто, либонь, теж iз клубком у горлi, хоч перед хвилею буквально благали в дамочок у норкових шубах i в пiд’iхалого Лендровером власника французького ресторану з повним багажником обiдiв: люди, не несiть бiльше хавки, вже не маем куди дiвать!.. – дивлячись на цих бабульок, на iхню вперту, мовчазно-цупку витривалiсть, – повiк не забуду тоi, що носила з дому чай у пiвлiтровому термосику, в натовпi його ставало на три неповнi стаканчики, три секунди розливу, – i бабулька зi своiм термосиком поволi повзла назад до хати обледенiлою Михайлiвською заварювати нову порцiю, скiльки ж таких ходок робила денно?! – я вперше по-справжньому вразився iхньою страшною, якоюсь земляною, нутряною жизньою силою, якоi не переломили нi голод, нi вiйни, нi табори, нiякi страхiття, що випали iм на вiку, до злиденноi старости включно, – так, нiби весь той рабський труд перетерплювання життя, що вони вправляли десятилiттями, був усього тiльки лихим сном iсторii, розгрою, дурнуватим парi, на яке чорт заклався з Богом за Йова – i програв iк своiй чортовiй мамi, бо на смертнiй постелi цi висушенi Йови, якi не могли вже сподiватися для себе в нагороду нi стад, нi пасовиськ, з останнiх сил пiднiмали у вiкнi немiчну лапку, салютуючи свободi, – i я тодi подумав, що коли вже шукати точного образу для цiеi революцii, для нашоi «Свободи на барикадах», то це мае бути не юна краля з жовтогарячою гвоздикою перед кордоном спецназiвських щитiв, хоч як воно драйвово виглядае на плакатах, – а та згорблена, мов кiлькасотлiтня вiком, незнищенна й незламна старушка з Михайлiвськоi з ii трьома ковтками гарячого чаю: грiйтеся, дiточки, хай вам Бог дае сили, – ось це була би дiйсна про нас правда, та тiльки ж кому на фiг потрiбна у виглядi символу стареча плоть?…) ВОНА:…Малий явно надувся на мене, що покинула його самого розбиратися з цим голандезом, але що я вдiю, коли менi руки викручуе в тисячний раз перемелювати язиком те саме!.. Не можу, хоч убий. Чим бiльше про це говориш, тим бiльше повторюешся, а потiм раптом виявляеш, що в процесi говорення здохло всяке живе вiдчуття тих днiв, – залишились самi слова, механiчнi блоки, як на магнiтофонi, i от уже цiла розмова тупо з’iжджае на полiтику, на картинку в телевiзорi: цiни на нафту, урядова криза, боротьба з корупцiею, повний маразм. Тьху. Нi вже, хай собi цей Густав видае свiй «схiдноевропейський альбом» iз киiвським «революцiйним» роздiлом, як сам схоче. Без мене, хлопцi. Добре, що хоч так знiмки Малого придадуться, а то вiн iм ще рiк би ладу не спромiгся дати. Але, будь ласка, – без мене. …Того альбому, який могла б запропонувати я (цiкаво, кому?), все одно нiхто не схоче укладати. Свiт зробився такий дурний, що живе виключно в теперiшньому – поки на екранi блимае картинка. Час не прискорився, вiн просто розпався. Реальне тiльки те, що можна помацати. Attention span[3 - Простiр уваги.] – так, здаеться, це називаеться? Цей самий span у нас вже як у цуцика. Сьогоднi в однiй краiнi революцiя, зав тра в другiй, на iншому континентi. Або, якщо не революцiя, то теракт, або ураган, або ще якась бiда, яку ми забудемо зараз же наступноi хвилини, як тiльки на екранi переставлять касету. Головне, щоб перед очима весь час блимало щось новеньке i нiчого не треба було тримати в пам’ятi. Не встановлювати подумки нiяких зв’язкiв мiж минулим i сьогоденням, бо це страшенно напружуе. А нас не вчать напружуватись, нас вчать розслаблятись. Погортати альбомчик, у кращому разi поводити очима – злiва направо, зверху вниз. Або ще channel-serfing, святе дiло. І Інтернет туди ж: клiк, клiк. Образки, уривки, фрагменти. Де я це читала?… А фiг його знае, та й яка рiзниця. Relax, and take it easy . Головне – не перенапружуватися. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/oksana-zabuzhko/albom-dlya-gustava/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 «На Захiд, мiй сину, на Захiд, мiй краю». 2 Ми – один народ (нiм.). 3 Простiр уваги.