Англiйський пацiент Майкл Ондатже Милуючись дивом уцiлiлими фресками в соборах чужоi вiри, сапер Кiп розмiновуе захованi серед садiв, будинкiв i фонтанiв вибуховi пастки-вбивцi. Самовiддано доглядае свого останнього пацiента медсестра Хана, чия душа понiвечена вiйною, як i тiло обгорiлого безiменного льотчика. А вiн, ii англiйський пацiент, пам’ятае лише едину жiнку, яку кохав i втратив, – чужу дружину Кетрiн Клiфтон. Старому шукачу пригод i кохання – колишньому шпигуну Караваджо, – щоб iснувати, потрiбен щоденний укол морфiю. Їхнiй душевний бiль – поза межами людських можливостей. І в цьому болi, у муках народжуеться нове кохання, як оаза серед випаленоi вiйною пустелi… Майкл Ондатже Англiйський пацiент © Michael Ondaatje, 1992 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Англiйський пацiент На згадку про Скiпа i Мерi Дiкiнсон Присвячую Квiнтiновi i Грiффiну Щиро дякую Луiзi Деннiс Бiльшiсть iз вас, я певен, пам’ятають трагiчнi обставини смертi Джеффрi Клiфтона. Там, на плато Гiльф-ель-Кебiр, пiд час пустельноi експедицii, котра вирушила на пошуки загадкового оазису Зерзура, у 1939 роцi зникла також i його дружина, Кетрiн Клiфтон. Перш нiж розпочати лекцiю, я мушу висловити глибоке спiвчуття з приводу цих трагiчних подiй. Лекцiя цього вечора…     Витяг iз протоколу засiдання Географiчного товариства листопадi 194- року в Лондонi Вiлла Дiвчина, котра працювала в садку, випросталася й подивилася вдалечiнь. Було вiдчуття, що погода от-от змiниться. Черговий порив вiтру сповнив повiтря розмаiттям звукiв, i високi кипариси неспокiйно захиталися. Вона повернулася та попрямувала до будинку, а коли вже занесла ногу над пристiнком, вiдчула на оголених руках краплi дощу. Перетнула лоджiю i стрiмко увiйшла до помешкання. У кухнi вона не зупинилася, а рушила далi. Збiгла захованими в темрявi сходами до довгого коридору, де крiзь вiдчиненi дверi на пiдлогу падав клин свiтла. Зайшла до кiмнати з iншим садом – повним дерев, намальованих на стiнах i стелi. Там на лiжку лежав чоловiк, пiдставлений легкому вiтровi, i, коли дiвчина увiйшла, вiн повiльно повернув до неi обличчя. Кожнi чотири днi вона мие його обгорiле тiло, починаючи з понищених стоп. Притримуе мокру серветку трохи вище вiд щиколоток, вичавлюе з неi воду, пiднiмае голову, коли вiн бурмоче, спостерiгае посмiшку. Найстрашнiшi опiки були над гомiлками. Пурпуровi. Аж до кiсток. Вона доглядае його вже кiлька мiсяцiв i добре вивчила тiло, спокiйний пенiс, схожий на морського коника, вузькi пружнi стегна. Тiло Христа, думалося iй. Вiн ii зневiрений святий. Лежить на спинi без жодноi подушки, вдивляеться в намальоване на стелi листя, в запону з гiлок пiд синiм небом. Вона щедро лле знеболювальний лосьйон «Каламiн» просто на груди, де менше опiкiв, де можна торкнутися. Їй так подобаеться впадинка пiд останнiм ребром, це урвище зi шкiри. Дiвчина дотягуеться до плеча, дмухае на шию, i вiн бурмоче. – Що? – запитуе, виринаючи з глибин зосередженостi. Чоловiк повертае понiвечене обличчя iз сiрими очима. Медсестра лiзе рукою до кишенi. Вона знiмае зубами шкiрку зi сливи, вiддiляе кiсточку й кладе м’яку фруктову плоть чоловiковi до рота. Вiн знову щось шепоче, змушуючи щемке сердце юноi сестри залишатися поруч iз ним, хоч би де була його свiдомiсть, супроводжувати до бездонних глибин пам’ятi, куди вiн занурюеться щораз глибше i борсаеться серед спогадiв про кiлька останнiх мiсяцiв перед тим, як померти для цiлого свiту. Часом чоловiк розповiдае своi iсторii, його пам’ять шугае в рiзних площинах, наче яструб, вишукуючи новi деталi. Вiн прокидаеться в оповитiй намальованою зеленню альтанцi, оточений розсипом цвiту й руками величавих дерев. Це нагадуе йому пiкнiки i жiнку, що цiлувала тi частини його тiла, котрi нинi обпеченi до кольору баклажана. – Я тижнями тинявся пустелею, забуваючи навiть пiдвести очi й подивитися на Мiсяць, – оповiдае вiн, – як одружений чоловiк, котрий може кiлька днiв не вдивлятися в обличчя дружини. У цьому немае байдужостi, тiльки надмiрна заклопотанiсть. Чоловiковi очi застигають на обличчi молодоi жiнки. Якщо вона вiдхилить голову, погляд його не змiниться, просто ковзне повз неi й наштовхнеться на стiну. Медсестра нахиляеться ближче. – Як ви обгорiли? Пiзне пообiддя. Його руки граються з простирадлом, пестять тканину зворотнiм боком долонi. – Мiй лiтак загорiвся й упав у пустелi. Люди знайшли мене, змайстрували щось схоже на човен iз палиць i потягли крiзь пiски. Ми були у Єгипетському пiщаному морi, раз у раз перетинали висохлi русла. Кочiвники, ти чула колись про них? Бедуiни. Коли я впав, навiть пiсок зайнявся. Люди побачили, як я вийшов iз цього полум’я оголеним. Вогонь пожирав шкiряний шолом. Вони прив’язали до мене шини, зробили каркаснi ношi й побiгли. Тiльки й чутно було iхнi глухi кроки. Я зруйнував пустельний супокiй. Бедуiни знали, що таке палаючий лiтак. З 1939 року чимало iх впало на них iз неба. Вони виготовляли деякi металевi iнструменти й кухонне начиння з понiвечених лiтакiв i цистерн. Це був час, коли вiйна велася в небi. Кочiвники навчилися розпiзнавати звук пiдбитого лiтака i могли безпомилково дiстатися до його уламкiв. Невеличкий гвинтик iз кабiни перетворювався на коштовнiсть. Я, мабуть, перший, хто вийшов до них з палаючоi машини. Чоловiк, на чиiй головi розквiтло полум’я. Вони не знали мого iменi. Я не знав, якого вони роду-племенi. – Хто ви? – Не знаю. Ти вже питала мене. – Ви називали себе англiйцем. Вiн нiколи не втомлювався достатньо сильно й довго не мiг заснути. Дiвчина читала йому всi книжки, котрi зумiла знайти в бiблiотецi поверхом нижче. Свiчки миготiли i кидали тiнi на сторiнки та на ii обличчя, на дерева й алеi, цi настiннi прикраси залишалися о такiй порi майже невидимими. Вiн дослухався до ii слiв, всотував iх, наче воду. Якщо ставало зимно, вона обережно пiдходила до лiжка i лягала поруч. Мусила бути дуже обережною – навiть доторк тонкого зап’ястя завдавав йому нестерпного болю. Інодi вже було далеко за пiвнiч, а вiн все лежав, широко розплющивши очi, та вдивлявся в темряву. Чоловiк впiзнавав запах оазису, навiть не бачивши його. Вологе повiтря. Шурхiт пальм. Бряцання кiнськоi збруi. Гупають олов’янi бляшанки, i цей низький звук шепоче, що вони повнi води. Бедуiни змочили олiею великi шматки м’якоi тканини i вкрили його. Наче миром помазали. Вiн вiдчував присутнiсть мовчазного чоловiка, котрий увесь час був бiля нього, вдихав аромат його дихання, коли той схилявся над ним що двадцять чотири години в сутiнках, оглядав у темрявi його шкiру. Без тканини вiн знову почувався оголеним чоловiком, котрий вийшов iз палаючого лiтака. Люди накрили його сiрою повстю. Який благородний народ знайшов його, дивувався вiн. У якiй краiнi вирiс цей м’який iнжир, плоди якого поруч iз ним розжовував, а потiм вкладав йому до рота якийсь чоловiк. Спливав час в оточеннi кочiвникiв, а вiн не мiг згадати, звiдки прийшов до них. Знав лише одне – вiн був ворогом, збитим з небес. Пiзнiше, у шпиталi в Пiзi, йому здавалося, що кожноi ночi до нього приходила знайома постать, жувала iнжир i вкладала йому до уст соковиту м’якоть. Тi ночi були моторошними й безбарвними. Анi звуку, анi наспiву. Коли вiн прокидався, бедуiни припиняли розмови. Вiн лежав на вiвтарi гамаку та марнославно уявляв собi, як сотнi кочiвникiв доглядають його, проте iх було лише двое, тих, хто знайшов його, хто зiрвав з нього чудернацький, охоплений схожим на розгалуженi роги вогнем головний убiр. Цих двох вiн упiзнавав за присмаком слини, котру жадiбно ковтав разом з iнжиром, за звуком, з яким бiгли пустелею iхнi ноги. Вона сидiла й читала книжку пiд мерехтливим свiтлом. Поглядала зрiдка в коридор вiлли, котра слугувала вiйськовим шпиталем, i дiвчина жила тут разом з iншими медсестрами, аж поки iх усiх помалу не перевели деiнде, фронт рухався на пiвнiч, вiйна майже скiнчилася. У життi медсестри настав перiод, коли книги сприймалися як единий вихiд iз самотньоi келii. Вони займали вже половину ii свiту. Вночi вона сидiла, схилена над тумбочкою, i читала про маленького iндiйського хлопчика, котрий вчився запам’ятовувати рiзноманiтнi коштовностi та iншi дрiбнички на тацi, мотався вiд учителя до вчителя, всотував iхнi знання: хтось навчив його рiзних говiрок, хтось – як правильно запам’ятовувати, а хтось – як не пiддатися гiпнозу[1 - Йдеться про роман Р. Кiплiнга «Кiм». (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.)]. Книжка лежала на ii колiнах. Раптом дiвчина збагнула, що вже понад п’ять хвилин пильно роздивляеться вкритий порами папiр i загнутий кутик сiмнадцятоi сторiнки, наче хтось залишив знак. Торкнулася рукою шкiряноi палiтурки. Щось стрiмко зблиснуло в ii спогадах, нiби мишка пробiгла горищем чи нiчний метелик вдарився об скло. Дiвчина знову зиркнула в коридор, хоча й знала, що на вiллi Сан-Джироламо, крiм неi й англiйського пацiента, не залишилося жодноi живоi душi. Медсестрi вдавалося виростити у розбомбленому садку за будинком досить овочiв, щоб вони могли вижити, до того ж час вiд часу з мiста навiдувався чоловiк i вона вимiнювала мило, простирадла та рiзну всячину, котра залишилася у шпиталi, на важливiшi речi. Дрiбку квасолi, шматок м’яса. Вiн навiть залишив iй двi пляшки вина, i тепер щовечора, пiсля того як дiвчина лягала поруч iз пацiентом i той врештi-решт засинав, вона церемонiально наповнювала собi невеличку мензурку й вiдносила пляшку на нiчний столик за причиненими на три чвертi дверима, а потiм сьорбала вино маленькими ковточками, гортаючи одну зi своiх книжок. Англiець часом пильно дослухався, а iнодi – нi, тому потiм йому здавалося, що книжки сповненi прогалин, наче дiлянки дороги, понищенi штормом, подекуди не вистачало якихось епiзодiв, нiби сарана погризла шматок гобелену чи пошкоджений бомбардуванням тиньок несподiвано вiдвалився вночi вiд фрески. Вiлла, на якiй вони зараз мешкали, виглядала приблизно так само. Через завали до деяких кiмнат неможливо було увiйти. Бомба залишила кратер у бiблiотечнiй стiнi, крiзь нього сочилися дощ i мiсячне сяйво, а крiсло в кутку тепер постiйно було мокрим як хлющ. Дiвчину не турбувала занепокоенiсть англiйця пробiлами в сюжетi. Вона не переказувала йому роздiли, котрих бракувало, а просто розгортала книжку й виголошувала «сторiнка дев’яносто шiсть» чи «сторiнка сто одинадцять». От i вся довiдка. Медсестра брала чоловiковi руки, пiдносила до обличчя i вдихала запах хвороби. – Твоi руки загрубiли, – сказав вiн якось. – Це все через порпання в землi, бур’яни та будяки. – Будь обережна. Я попереджав, що це небезпечно. – Знаю. Потiм вона поверталася до книжки. Це батько навчив ii визначати стан здоров’я за запахом рук. Чи собачих лап. Щоразу залишаючись удома наодинцi з собакою, вiн вдихав аромат подушечок на ii лапах. «Це, – казав вiн, наче насолоджуючись гарним брендi, – найкращий на свiтi аромат! Вишуканий букет! Вiдголоски мандрiв!» Дiвчина вдавала огиду, але собачi лапи дiйсно були дивом: вони нiколи не тхнули брудом. «Це собор! – вигукував татко. – Такий-то садок, потiм поле з високими травами, прогулянка крiзь цикламени – скарбниця пiдказок про всi шляхи, якими сьогоднi бiгала тварина». На горищi знову шугнуло щось, схоже на мишку, i дiвчина вкотре пiдвела погляд вiд книжки. Вони разом звiльнили чоловiкове обличчя вiд трав’яноi маски. Сьогоднi було затемнення. Вони чекали на нього. Де ж вiн? Що це за цивiлiзацiя iз вмiнням передбачати погоду й затемнення? Ель-Ахмар чи, як його ще називають, Ель-Аб’яд[2 - Ель-Аб’яд – мис у Тунiсi, крайня пiвнiчна точка Африки.]; то люди мусять належати до одного з пiвнiчно-захiдних пустельних племен. Вони змогли знайти людину, що падала з неба, вкрили ii обличчя маскою iз зiлля, назбираного в оазисi й зв’язаного докупи. Зараз трава огортала чоловiка. Улюбленою його мiсциною на землi були трав’янi луки К’ю[3 - К’ю – Королiвськi ботанiчнi сади у Лондонi.], де кольори буяли такою нiжнiстю та розмаiттям, наче пагорби, на яких ростуть рiзнобарвнi ясени. Пiд час затемнення вiн пильно вдивлявся в навколишнiй пейзаж у слабкому свiтлi. Люди навчили його, як пiдiймати руки i вбирати в себе сили Всесвiту, так само як пустеля увiбрала в себе безлiч лiтакiв. Вони продовжували нести його в паланкiнi з гiлок i повстi. Чоловiк побачив, як зграйка фламiнго перетинае поле його зору в напiвтемрявi вiд прикритого Мiсяцем Сонця. Його шкiри повсякчас торкалися цiлющi сумiшi чи темрява. Якось уночi вiн почув високо в небi щось на кшталт лагiдного спiву дзвiночкiв на вiтрi, та згодом запала тиша, i вiн заснув, спраглий цього звуку, схожого на сповiльнене тьохкання птаха, можливо фламiнго, чи скавчання маленького фенека[4 - Фенек (лат. Vulpes zerda) – мiнiатюрна лисиця, яка живе в пустелях Пiвнiчноi Африки.], котрого нiс у напiвзашитiй кишенi свого бурнуса[5 - Бурнус (франц. bournous, з арабськоi «бурнус» – «широкий плащ») – арабський плащ iз цупкоi вовняноi тканини з каптуром.] один iз чоловiкiв. Наступного дня чоловiк лежав загорнений у свiжу тканину, аж раптом звiдкись долинули рiзкi кришталевi звуки. Здавалося, сама темрява народжувала iх. Коли надiйшли сутiнки, його тiло знову розгорнули i пацiент побачив, як до нього наближаеться стiл iз чоловiчою головою, а за хвилинку зрозумiв, що це бедуiн з велетенським ярмом на шиi з прив’язаними до нього сотнями маленьких пляшечок, кожна – ниткою чи дротом рiзноi довжини. Тiло, заховане в цiй склянiй сферi, рухалося так, наче cтало ii частиною. Фiгура нiби зiйшла iз зображень тих архангелiв, яких вiн перемальовував iще школярем i нiяк не мiг зрозумiти, як звичайне тiло здатне вмiстити усi м’язи, необхiднi для керування крильми. Кочiвник рухався повiльно й розважливо, хода його була настiльки плавною, що пляшечки майже не розхитувалися. Архангел змахував скляним крилом i дiставав потрiбне зiлля, насичене сонячним промiнням, наче мазь спецiально нагрiвалася, щоб оберiгати його рани. Позаду цiлителя мерехтiло свiтло – вiдтiнки синього та iнших кольорiв тремтiли в серпанку й танцювали на пiску. Усе це здавалося дивом – слабкий скляний передзвiн, надмiр кольорiв, чоловiк наближався, наче волхв iз дарами та обличчям, схожим на гладенький i темний рушничний приклад. Поверхня скла була шорсткою, бо оброблялася пiском, як у часи давно зниклоi цивiлiзацii. Кожна пляшечка заткнута малесеньким корком, i цiлитель витягав його зубами, тримаючи в ротi кiлька таких затичок, змiшував вмiст рiзних емностей. Вiн постояв над розпростертим обпаленим тiлом зi своiми крильми, встромив глибоко в пiсок двi палицi й вiдiйшов вiд свого шестифутового ярма, котре балансувало тепер на милицях, зроблених iз двох патикiв. Бедуiн залишив свою «крамницю». Вiн клячав бiля постраждалого пiлота, клав холоднi руки йому на шию й сидiв так якийсь час. На караванному шляху мiж Пiвнiчним Суданом i Гiзою, котрий називали Сорокаденною дорогою, його знав кожен. Цiлитель зустрiчав каравани, торгував спецiями та напоями й мандрував мiж оазами. Вiн пробирався крiзь пiщанi бурi, загорнутий у свiй дивакуватий скляний плащ, iз маленькими корками у вухах, i сам собi здавався своею ж посудиною, цей крамар-цiлитель, цей повелитель олiй, парфумiв i дивовижних панацей, цей хреститель. Вiн просто заходив до табору й прямував iз завiсою слоiкiв до того, хто потребував лiкiв. Кочiвник сiв i нахилився над обгорiлим чоловiком. Потiм з’еднав шкiрянi човники стоп, трохи вiдхилився й витягнув потрiбнi пляшечки, навiть не глянувши на них. Повiтря повнилося ароматами, коли вiн вiдкорковував слоiки. Запахло морем. Іржею. Квiтами iндиго. Чорнилом. Рiчковим намулом-калиною-формальдегiдом-парафiном-ефiром. Повiтря хаотично засмикалося. Ген-ген заревли верблюди, мабуть, вловили пахощi. Цiлитель втер у грудну клiтину пiлота чорно-зелену пасту. Це була товчена павичева кiстка, вiн вимiняв ii в одному з арабських поселень десь захiднiше чи пiвденнiше, бо знав, що це найкращий лiк проти опiкiв. Дверi мiж кухнею й зруйнованою капличкою ведуть до овальноi бiблiотеки. Усерединi все здаеться безпечним, якщо не зважати на велетенську дiрку мiж портретами на дальнiй стiнi – два мiсяцi тому тут стрiляли з мiнометiв. Примiщення призвичаiлося до своеi рани, звикло до витiвок природи, вечiрнiх зiрок i пташиного спiву. Окрiм височенних книжкових полиць тут е канапа, пiанiно, накрите сiрою тканиною, i навiть голова ведмедя – едине, що залишилося вiд опудала. Полицi бiля пошкодженоi стiни покривилися вiд дощу, та й книжки набрали води i поважчали вдвiчi. Інодi тут з’являлася блискавка, перекреслювала собою килим i пiанiно, знову й знову. У дальньому боцi кiмнати були колись французькi вiкна, але iх давно забили дошками. Якби вони вiдчинялися, дiвчина могла б просто з бiблiотеки потрапити до лоджii, а потiм спуститися тридцятьма шiстьма покаяльними сходинками повз капличку й попрямувати туди, де колись були старовиннi луки, а тепер – земля, випалена вибухами фосфорних бомб. Нiмецька армiя, покидаючи будинки, мiнувала iх, тож у бiльшостi кiмнат, котрi не були вкрай необхiдними, як оця, люди задля спокою позабивали дверi. Дiвчина знала, яка небезпека чатувала на неi, поки вона прослизала до кiмнати в надвечiрнiх сутiнках. Раптово зупинилася, усвiдомивши, що, ймовiрно, ii ваги на дерев’янiй пiдлозi досить для активацii будь-яких механiзмiв. Їi ноги в пилюцi. Єдине слабке свiтло просочувалося крiзь зазубрену дiрку вiд мiнометного обстрiлу, котра слiпим оком витрiщалася в небеса. Медсестра витягла «Останнього з могiкан», з трiском вiдiрвавши його вiд суцiльноi купи злiплених вологою книжок, ii навiть у напiвтемрявi зачаровували аквамаринове небо, озеро та iндiанець на передньому планi обкладинки. А потiм, нiби в кiмнатi був той, кого не варто турбувати, дiвчина тихо позадкувала в зворотньому напрямку, стаючи на власнi слiди, щоби вберегтися вiд вибухiвки, але начебто граючись, i коли б хтось зазирнув досередини, подумав би, що вона увiйшла сюди, а потiм ii матерiальна оболонка дивним чином зникла. Вона зачинила дверi й повернула на мiсце попереджувальну пломбу. Згодом вона сiла в альковi бiля вiкна в кiмнатi англiйського пацiента, де з одного боку вiд неi простяглися розмальованi стiни, з другого – справжня долина. Дiвчина розгорнула книжку. Сторiнки склеiлися докупи, заклякли тугим жмутом. Медсестра почувалася Робiнзоном Крузо, який знайшов затонулий фолiант, викинутий хвилею на берег i добряче висушений сонцем. «Оповiдь про 1757 рiк». Ілюстрацii Н. К. Ваета[6 - Ньюелл Конверс Вает – художник зi Сполучених Штатiв першоi половини ХХ столiття. Вiдомий iлюстратор дитячих книжок.]. Як у всiх найкращих книжках, тут була важлива сторiнка зi списком iлюстрацiй i рядок тексту до кожноi з них. Дiвчина поринула в оповiдання, заздалегiдь знаючи, що ось-ось з’явиться вiдчуття занурення в чуже життя, яке простяглося на дiлянку довжиною в двадцять рокiв, ii тiло наповниться реченнями та миттевостями, поважчае, наче голова, в якiй причаiлися забутi сни. Вiйська понад мiсяць облягали гiрське iталiйське мiстечко, котре стояло на вартi пiвнiчно-захiдного шляху, загороджувальний вогонь сфокусувався на захованих серед яблуневих i сливових садiв чоловiчому монастирi та двох вiллах. На однiй iз них, вiллi Медiчi, мешкали генерали. Трохи далi була вiлла Сан-Джироламо – колишнiй жiночий монастир, чиi фортецеподiбнi стiни з бiйницями стали останньою схованкою для нiмецькоi армii. Тут розмiстилася сотня вiйськових. Коли мiстечко на пагорбах почало розриватися вiд пострiлiв на шматки, наче кораблi пiд час морського бою, солдати рушили з казарменних наметiв, встановлених у саду, до вже й так переповнених спалень старого монастиря. Вибухи зруйнували не лише частину каплички, а й горiшнiй поверх вiлли. Коли будинок нарештi перейшов до союзникiв i вони влаштували тут шпиталь, сходи на третiй поверх запломбували, хоча деяким частинам комина й даху вдалося пережити тi моторошнi подii. Медсестра та ii англiйський пацiент наполягли на тому, щоб залишитися тут, коли усiх iнших евакуювали до безпечнiших пiвденних територiй. Увесь цей час вони страшенно мерзли, бо будинок було знеструмлено. У деяких кiмнатах з боку долини бракувало стiн. Вона вiдчиняла дверi до них i бачила тiльки вкритi листям, просяклi вологою лiжка, котрi змерзло щулилися в кутку. Іншi ж дверi вiдчинялися просто на вулицю. Кiмнати перетворилися на вiдкритi пташники. Вогонь пожер нижнi схiдцi ще до того, як солдати пiшли геть. Вона принесла з бiблiотеки двадцять книжок, прибила iх до залишкiв дерева i вiдновила таким чином двi сходинки. Бiльшiсть стiльцiв вона спалила, щоб зiгрiтися. Залишилося ще крiсло в бiблiотецi, проте воно завжди було мокре, всотувало в себе всю ту воду нiчних злив, котра потрапляла до кiмнати крiзь дiрку вiд мiнометного обстрiлу. У квiтнi 1945-го вогню уникло тiльки те, що було мокрим. Залишилося кiлька лiжок. Втiм, медсестра полюбляла кочувати кiмнатами разом з матрацом чи пiдвiсним лiжком, деколи ночувала в кiмнатi англiйського пацiента, деколи – у коридорi, залежно вiд температури, освiтлення чи вiтру. Зранку вона скручувала свiй матрац i перев’язувала шворкою. Тепер потеплiшало, тож дiвчина змогла вiдчинити бiльше кiмнат, провiтрити темнi закапелки, дозволити сонячному свiтлу висушити усю вологу. Часом вiдчиняла дверi й спала в кiмнатах, котрi не мали стiн. Лягала на солом’яний матрац на краю кiмнати i, якщо просиналася вiд грому чи блискавки, дивилася, як мерехтять зорi й повзуть кудись хмари. Їй було двадцять, i в такi моменти дiвчинi вдавалося залишатися безрозсудною й безтурботною, вiдкидати свое занепокоення замiнованою бiблiотекою чи громом, який змушував здригатися вночi. Постiйне переховування в темних холодних мiсцях впродовж кiлькох останнiх мiсяцiв виснажило ii. Вона заходила до засмальцьованих солдатами кiмнат, до залiв, чие умеблювання згорiло разом iз ними. Прибирала листя, вiдмивала лайно та сечу, вiдшкрiбала обвугленi столи. Дiвчина жила, нiби волоцюга, а трохи далi королем спочивав на лiжку англiйський пацiент. Ззовнi це мiсце здавалося пусткою. Вiдкритi сходи щезали в повiтрi, iхнi бильця звисали. Доводилося харчуватися грубою iжею, але так було безпечнiше. Остерiгаючись бандитiв, якi знищували все на своему шляху, вони запалювали свiчки вночi лише за необхiдностi. Їх рятував той простий факт, що вiлла здавалася зруйнованою. Але дiвчина почувалася тут захищеною, наполовину дорослою й наполовину дитиною. Переживши лихолiття вiйни, вона встановила для себе кiлька простих правил. Бiльше нiхто не змусить ii служити на благо цiлого людства. Вона доглядатиме тiльки обпеченого пацiента. Вона читатиме йому, митиме його й даватиме йому щоденну дозу морфiю – вона пов’язана тiльки з ним. Дiвчина працювала на городi й у саду. Принесла зi зруйнованоi каплички розп’яття заввишки шiсть футiв[7 - Приблизно 180 см.] i спробувала зробити опудало, щоби вберегти вiд птахiв грядки, почепивши на нього порожнi бляшанки вiд сардин, якi брязкотiли i калатали вiд кожного подмуху вiтру. Кам’яна дорiжка привела медсестру до освiтленоi свiчкою келii, де вона зберiгала акуратно запаковану валiзу з кiлькома листами, деяким одягом i металевою коробкою, повною медичних iнструментiв. Дiвчина прибрала невеликий шматочок вiлли й усе це зможе спалити, якщо тiльки схоче. Вона запалюе в темрявi сiрник i пiдносить до гноту. Свiтло тягнеться до ii плечей. Дiвчина вклякае. Охоплюе себе руками й мовчки вдихае запах сiрки. Уявляе, як разом iз ним вдихае свiтло. Вiдiйшовши назад на кiлька крокiв, малюе крейдою на дерев’янiй пiдлозi бiлий прямокутник. Рухаеться далi й малюе ще кiлька прямокутникiв – вони утворюють вежу, – один, потiм два, знову один, спираеться лiвою рукою на пiдлогу й зосереджено нахиляе голову. Задкуе вiд свiтла далi й далi. Врештi сiдае на п’яти й сидить нерухомо. Вона ховае крейду до кишенi. Встае, пiдтягуе спiдницю i зав’язуе ii довкола талii. З iншоi кишенi виймае шматочок металу й кидае його перед собою так, що той падае за найвiддаленiшим прямокутником. Вона стрибае уперед, ноги гучно ляскають по пiдлозi, тiнь позаду неi скручуеться i зникае в далечi коридору. Медсестра рухаеться дуже швидко, тенiснi черевики ковзають цифрами, вписаними до кожного прямокутника, ось одна нога приземляеться, потiм двi, знову одна – i так до останньоi фiгури. Дiвчина нахиляеться i пiдiймае шматочок металу, застигае на хвилинку нерухомо, спiдниця досi пiдв’язана вище стегон, руки вiльно звисають, дихання пришвидшене. Набирае в груди бiльше повiтря i задмухуе свiчку. Тепер вона в цiлковитiй темрявi. Тiльки запах диму. Медсестра пiдстрибуе й розвертаеться в повiтрi, дивиться в iнший бiк i продовжуе стрибати, ще лютiше рухаючись темним коридором, ляскають i гепають пiдошви черевикiв, наступаючи на цифри, приземляються на прямокутники, яких вона не бачить, але знае, що вони там е, – а звуки цi вiдлунюють у темних коридорах i ширяться безлюдними закапелками iталiйськоi вiлли аж до Мiсяця, аж до стрiмчакiв у лощинi, котра пiвколом оточила будинок. Інодi вночi обпалений чоловiк вiдчувае слабке дрижання будiвлi. Вiн пiдлаштовуе свiй слуховий апарат i виокремлюе якесь незрозумiле гупання, проте так i не може збагнути, що це i де вiдбуваеться. Медсестра бере з тумбочки бiля його лiжка зшиток. Це книжка, винесена ним iз вогню, – «Історiя» Геродота, де мiж аркушами вклеенi сторiнки iнших книжок, вирiзанi ним, чи записанi вiд руки мiж ii рядкiв його власнi спостереження, i тепер усi цi слова гойдаються в колисцi Геродотового тексту. Дiвчина читае дрiбний закарючкуватий почерк. На пiвднi Мароко лютуе смерч, який названо фелахами[8 - Фелах – фермер або селянин у краiнах Близького Сходу.]аджедж i вiд якого захищаються ножами. А ще е афрiко, котрий колись долiтав аж до Рима. В Югославii восени шаленiе аiм. Арiфi, охрещений також вiтром спраги, облизуе шкiру вогняними язиками. Усе це постiйнi вiтри, котрi iснують i нинi. Є також i iншi, сезоннi вiтри, зi змiнним напрямком, якi здатнi збити з нiг коня, пожбурити на землю вершника, а тодi помчати геть, закрутившись проти годинниковоi стрiлки. Бiст роз налiтае на Афганiстан i сатанiе там протягом ста сiмдесяти днiв, випалюючи дощенту села. Тунiський гiблi, котрий у Європi називають сироко, здiймаеться, i кружляе, i кружляе, i кружляе, викликаючи людське божевiлля. Суданська пiщана буря – хабуб – одягаеться в яскраво-жовтi стiни тисячi метрiв заввишки й супроводжуеться дощем. Харматан дме з Атлантики й зрiдка може втопитися в ii водах. Імбат – це морський бриз у Пiвнiчнiй Африцi. Деякi вiтри – просто небесне зiтхання. Нiчнi пиловi бурi, котрi несуть холоди. Хамсин – пiщаний вiтер iз Єгипту – казиться з березня до травня, названий вiд арабського слова зi значенням «п’ятдесят», бо розквiтае упродовж п’ятдесяти днiв, – дев’ята кара Єгипту. Вiтер дату надлiтае з Гiбралтару й приносить iз собою свiжiсть i пахощi. Існуе ще ________ – таемний пустельний вiтер, чие iм’я король наказав забути, бо той забрав життя його сина. І нафлiат – сильний поривчастий вiтер з Аравii. Меццар-iфоулоусен – жорстокий i холодний пiвденно-схiдний смерч, який бербери називають «общипувач пiр’я». Бесхабар з’являеться з пiвденно-схiдного Кавказу, «чорний вiтер», який висушуе все довкола. Турецький Самiель – «отруту i вiтер» – люди навчилися використовувати в битвах. Та й чимало iнших «отруйних вiтрiв» – самум у Пiвнiчнiй Африцi чи солано, що зривае й несе пелюстки квiтiв, крутить i кидае iх, аж памороки в головi. Іншi, окремi вiтри. Шалено шугають землею, нiби повенi. Здирають фарби, видирають iз землi телефоннi стовпи, жбурляють камiння й вiдривають пам’ятникам голови. Харматан дме в Сахарi, несе червоний пил, гарячий, наче вiдкритий вогонь, дрiбний, мов борошно. Ця пилюка забивае затвори гвинтiвок. Моряки називають його «море темряви». Червонi пиловi тумани iз Сахари долiтають аж до Корнуолу й Девону, перiщать дощами й перетворюються на багнюку, а люди думають, що з неба ллеться кров. «У 1901 роцi в Португалii й Іспанii повiдомляли про кривавi дощi». Повiтря наповнене мiльйонами тон пилу, земля – мiльйонами кубометрiв повiтря, а в ii надрах ховаеться бiльше iстот (черв’якiв, жукiв, пiдземних створiнь), нiж на поверхнi. Геродот свiдчить, як самум поглинув кiлька армiй i нiхто iх бiльше не бачив. Один народ так «розгнiвався на цей диявольський вiтер, що проголосив йому вiйну i наступав на нього, вишикуваний, з пiднятою зброею, але його повнiстю знищено й поховано за одну мить». Пiщанi бурi е трьох видiв. Вихор. Колона. Стiна. Перша знищуе горизонт. Друга оточуе «джинами, котрi танцюють вальс». Третя – стiна «мiдно-червоного тиньку. Здаеться, що цiлий свiт навколо палае». Дiвчина пiдвела очi й побачила, що пацiент спостерiгае за нею. Його розповiдь проривалася крiзь темряву. Бедуiни зберегли менi життя, бо мали на те причину. Я був корисним для них, розумiеш? Коли мiй лiтак упав серед пустелi, хтось там вирiшив, що я маю певнi знання. Що я вмiю визначити мiсто, подивившись на скелет його обрисiв на картi. Я справдi носив у собi море iнформацii. Я з тих людей, хто, залишившись на самотi в чужому будинку, прямують до книжковоi шафи, обирають книжку й проковтують ii. Так iсторiя входить у нас. Я пам’ятав карти морського дна, карти iз зображеннями трiщин у земнiй корi, схеми маршрутiв хрестоносцiв, намальованих на телячiй шкiрi. Тож я знав цю мiсцину ще до того, як впав iм на голови, знав, що Олександр Македонський мав причини перетнути ii ще в юному вiцi, а може, просто через елементарну жадiбнiсть. Я знав традицii кочiвникiв, якi чманiли вiд вигляду шовку чи колодязя. Одне плем’я випалило долину начорно для покращення теплообмiну, збiльшуючи таким чином iмовiрнiсть дощу, i будувало циклопiчнi споруди, щоби простромити лоно хмар. Були й iншi племена, котрi простягали вiдкритi долонi назустрiч вiтру. Вони вiрили, що коли зробити це в потрiбний момент, то можна вiдiгнати бурю на сусiднi дiлянки пустелi, де жили iхнi недруги. Тут постiйно хтось топився, племена раптово ставали iсторизмом iз пiсками впоперек iхнiх горлянок. У пустелi легко втратити вiдчуття реальностi. Коли я впав з неба на пiски, в суцiльне жовте марево, то мiг думати лише про необхiднiсть збудувати плiт… Я мушу збудувати плiт. І там, хоч i лежав серед безкрайнiх пiскiв, я знав, що оточений людьми води. На Тассiлiн[9 - Тассiлiн-Адджер (у перекладi з туарезькоi – «Плато рiчок») – плато в пiвденно-схiднiй частинi Алжиру, в пустелi Сахара. На плато в рiзнi роки були знайденi петроглiфи, датованi VII тис. до н. е. – VII столiттям.] я бачив наскельнi малюнки, як свiдчення тих часiв, коли люди в Сахарi полювали на водяних коней в очеретяних човнах. У долинi Вадi Сура бачив печери, вкритi зображеннями плавцiв. Колись тут було озеро. Я мiг би намалювати на стiнi його обриси для них. Мiг би привести iх до того краю, шiсть тисяч рокiв тому. Запитай у мореплавця про найстарiший корабель, i вiн опише тобi трапецiеподiбне вiтрило на очеретяному човнi, який i досi можна побачити на наскельних зображеннях у Нубii. Дофараонiвських. У цих пустелях археологи досi знаходять гарпуни. Це були люди води. Ще й сьогоднi караваннi шляхи схожi на рiчковi русла. Хай сьогоднi вода – рiдкiсний гiсть у цих мiсцях. Вода е вигнанцем, якого повертають назад у канiстрах i пляшках, але це тiльки привид у твоiх долонях i на твоiх вустах. Коли я загубився помiж цих людей, невпевнений, де саме перебуваю, менi досить було назви гiрського хребта, мiсцевого звичаю, клiтини цiеi доiсторичноi тварини, щоб карта свiту ковзнула на мiсце[10 - Маеться на увазi теорiя Ж. Кюв?е, котрий вважав, що можна вiдновити вигляд динозавра, маючи лише одну кiстку.]. Що бiльшiсть iз нас знае про цi райони Африки? Долина рiчки Нiл перетворилася на поле баталiй, котре простяглося на вiсiмсот миль углиб пустелi, й армii щораз то йшли в наступ, то вiдступали. Танки «Вiппет», бомбардувальники середнього класу «Боенхейм». Гладiаторськi боi на бiпланах. Вiсiм тисяч бiйцiв. Але хто був ворогом? А хто був союзником цих плодючих земель Кiренаiки, солончакiв Ель-Агейли[11 - Ель-Агейла – мiстечко на пiвночi Лiвii, розташоване на узбережжi затоки Сидра.]? Цiла Європа бавилася в солдатики в Пiвнiчнiй Африцi, у Сiдi-Резег i в Тобруку. Отак вiн i подорожував у темрявi, пiд ковпаком, на ношах iз бедуiнами впродовж п’яти днiв. Чоловiк лежав, огорнений змоченим в олii саваном. Несподiвано температура знизилась. Вони дiсталися долини, розтягнутоi мiж високими червоними стiнами каньйону, приедналися тут до решти пустельного племенi води, яке просочувалося й прослизало крiзь пiски й камiння, iхне блакитне вбрання рухалося, схоже на крила чи краплi молока. Бедуiни зняли з нього прилиплу до тiла повсть. Чоловiк був у велетенському лонi каньйону. Високо в небi кружляли канюки, котрi й тисячу рокiв тому спускалися до цiеi кам’янистоi ущелини, де був iхнiй дiм. Уранцi кочiвники вiднесли пiлота в найвiддаленiший куточок урвища, чи, як вони його називали, сiка. Тепер бедуiни не соромилися голосно розмовляти бiля нього. І вiн упiзнав iхнiй дiалект. Вони прийшли сюди по заховану зброю. Пiлота кудись несли, але його обличчя забинтували так, що очi дивилися тiльки вперед, та й руки простягалися на ярд чи близько того. Днi мандрiв заради можливостi руху на ярд. Вони пiдтримували його руку, направляючи вiдкриту долоню вниз. Вiн торкнувся ствола пiстолета Стена й вiдсмикнув руку. Запала тиша. Вiн був тут, щоб розповiсти людям про зброю. – Дванадцятимiлiметровий кулемет Breda. Італiйський. Пiлот вiдвiв затвор, встромив палець, переконався, що кулi всерединi немае, повернув затвор на мiсце й натиснув на гачок. Клац. – Знаменита зброя, – пробурмотiв чоловiк. Його посунули далi вперед. – Французький, сiм з половиною мiлiметрiв, легкий кулемет «Шательро» 1924. – Нiмецький, сiм цiлих дев’ять десятих мiлiметра. MG-15. Пiлота пiдводили до кожного пiстолета чи кулемета. Схоже, зброя належала до рiзних iсторичних перiодiв та краiн – cправжнiсiнький музей посеред пустелi. Його пальцi пробiгали контурами ствола й магазину або просто торкалися прицiлу. Називав зброю, i люди вели його до наступного експонату. Йому по черзi передали вiсiм типiв озброення. Вiн вигукував голосно назву кожного, спочатку французькою, а потiм рiдною для них мовою. Але що це для них означало? Можливо, iх не так цiкавила iнформацiя про пiстолет, як те, чи вiдома йому ця марка. Його знову взяли за зап’ястя й опустили долоню до коробки з патронами. В iншiй скриньцi, трохи правiше, лежали гiльзи, цього разу семимiлiметровi. Поруч – iншi. Коли вiн був хлопчиком, його виховувала тiтка, котра вкривала траву на газонi колодою карт сорочкою догори й учила його грi пельманiзм[12 - Гра, яка тренуе пам’ять, названа на честь Крiстофера Луiса Пельмана, британського психолога початку ХХ ст., який створив ii.]. Кожен гравець мiг перевернути лише двi карти, а потiм потрiбно було по пам’ятi скласти пари. Це вiдбувалося посеред абсолютно iнших краевидiв, де у струмках пустувала форель, а пташки заливалися щебетанням лише для нього i вiн впiзнавав iхнi голоси. То був свiт, повний назв. Зараз же вiн сидiв iз трав’яною маскою на обличчi, перебирав патрони, називав зброю, до якоi вони пiдходять, заряджав, клацав затвором, пiдiймав дуло i стрiляв у повiтря. Звук у божевiльному танцi вiдлунював вiд стiн урвища. «Луна – це душа голосу, що надихаеться порожнечею», – чоловiка, котрий записав цей рядок у стiнах англiйського шпиталю, люди вважали божевiльним i вiдлюдькуватим. І вiн, зараз посеред пустелi, сповна розуму, з ясною пам’яттю, так само легко, як пiдiймав колись карти, посмiхаючись тiтоньцi, i пiдкидав отриманi пари вгору, знаходив комбiнацii патронiв та зброi, вистрiлював у повiтря, а його невидимi глядачi радiсно вiтали кожен пострiл гвинтiвки оплесками. Спочатку його розвернули в одному напрямку, а потiм знову понесли до кулеметiв Breda, всадовивши до чудернацького людського запрягу. Слiдом iшов бедуiн i видряпував вiдповiднi коди на стволах зброi та коробках з набоями. Пiлот насолоджувався рухом i радiсними вигуками, бо вже стомився вiд самотностi. Вiн платив своiм умiнням цим чоловiкам, котрi вберегли його вiд смертi, хай навiть iз такою метою. Часом у своiх мандрах вони навiдуються до селищ, де немае жодноi жiнки. Його кориснi знання переходять, як фiшка в казино, вiд племенi до племенi. Вони налiчують вiсiм тисяч особистостей. Кожен з них навчае своiх звичаiв i своеi музики. Переважно iз зав’язаними очима, йому залишаеться тiльки слухати водопритягувальнi пiснi племенi Мзiна, супроводжуванi танцями дахiя й музикою дудок, якi використовуються кочiвниками для повiдомлень про небезпеку, подвiйних флейт макрун (одна з дудок незмiнно дзижчить, як безпiлотник). Тепер ми на територii п’ятиструнних лiр. Село чи оаза, де полюбляють прелюдii та iнтерлюдii. Плескають у долонi. Танцюють пiд релiгiйнi гiмни. Коли на пустелю спускаються сутiнки, пiлот може зняти пов’язку й роздивитися своiх одночасно спасителiв i поневолювачiв. Тепер йому вiдомо, де вiн. Деяким племенам чоловiк оповiдае про зброю, а деяким малюе карти тих мiсць, якi пролягають за межами iхнiх поселень. Музики сiдають з iншого боку вогнища. Пориви вiтру доносять наспiви лiри сiмсiмiя. Чи цi звуки пливуть до нього, перестрибуючи вогонь. Неподалiк у вiдблисках полум’я танцюе хлопчик, i чоловiк думае, що нiколи не бачив спокусливiших рухiв. Хлопчик мае тендiтнi плечi – бiлi, неначе папiрус, – блискучий живiт у крапельках поту, а його голизна миготить приманкою крiзь розрiзи синього балахона, котрий огортае тiло з голови до п’ят, вiн скидаеться на яскраву коричневу блискавку. Нiчна пустеля оточила iх – лише смерчам i караванам дозволено порушувати ii супокiй. Навколо пiлота завжди таемницi й небезпеки: одного разу вiн слiпо опустив руку в пiсок i порiзався лезом безпечноi бритви – хтозна, звiдки воно тут узялося. Часом вiн навiть думав, чи це, бува, не сон, таким чистим i безболiсним був порiз, i мусив витерти кров головою (обличчя досi неможливо було торкнутися), щоб повiдомити своiх поневолювачiв про рану. Це селище, куди його привели у суцiльнiй тишi i де не було жодноi жiнки, цi чотири тижнi, коли вiн не бачив Мiсяця. Чи не було це все вигаданим? Може, насправдi вiн лежить у темрявi, загорнутий у проолiену повсть, i марить? Вони минали криницi iз проклятою водою. На деяких вiдкритих для вiтрiв мiсцинах пiсок поглинав мiста, пiлот стояв i чекав, поки його супутники вiдкопають стiни своiх кiмнат чи дiстануться до води. Вiн згадував оголену красу хлопчика в танцi, чисту, наче голос хориста, наче найстрiмкiша вода гiрських рiк, найпрозорiшi глибини морiв. У цiй пустелi, де колись давно було море, нiщо не застигало й не залишалося постiйним, кожна найменша частинка перебувала в постiйному русi, як блакитний балахон на танцiвнику, як тканина, котра обволiкала пiдлiтка, нiби океан, нiби синi води материнськоi плаценти. Хлопчик збуджувався, його генiталii набували кольору вогню. Вогнище засипало пiском, i воно згасло, дим закружляв довкола людей. Дихання музичних iнструментiв здавалося подiбним до ритмiв серцебиття чи крапель дощу. Пiдлiток простягае руки над мiсцем, де щойно вигинався вогонь, тягнеться до мовчазних флейт. І вже немае хлопчика, не залишаеться жодних слiдiв пiсля нього. Тiльки купка ганчiр’я. Якийсь бедуiн пiдповзае туди i збирае в долонi кiлька крапель сперми. Пiдносить iх бiлому трактувальнику зброi й укладае йому до рук. У пустелi нiчого не цiнуеш так, як вологу. Дiвчина стоiть, ухопившись за вмивальник, вдивляеться в тиньок на стiнi. Вона познiмала усi дзеркала i склала iх у порожнiй кiмнатi. Тримаеться раковини, похитуе головою з боку в бiк, спостерiгаючи за рухами ii тiнi. Ось вона змочила руку й хлюпае водою на волосся, поки воно не стае зовсiм мокрим. Це освiжае дiвчину, i iй це подобаеться, коли вона виходить надвiр, а вiтер штовхае ii, змушуючи забути про грiм. Жодноi жаги до життя Чоловiк з перев’язаними руками лежав у римському вiйськовому шпиталi вже понад чотири мiсяцi, коли випадково дiзнався про обгорiлого пацiента i його доглядачку, почув ii iм’я. Вiн розвернувся в дверях i попрямував до групки лiкарiв, яких щойно минув, – щоб дiзнатися, де можна ii знайти. Пацiент лiкувався тут уже доволi довго, й усi знали про його неохоту контактувати. Але зараз чоловiк сам звернувся до лiкарiв, запитав про дiвчину i, годi й казати, усiх налякав. Упродовж усього цього часу вiн не промовив анi слова, спiлкувався переважно жестами чи гримасами, iнодi чомусь посмiхався. Про себе чоловiк нiчого не розповiв, навiть iменi не назвав, лише записав свiй персональний номер як свiдчення, що воював на боцi союзникiв. Цю iнформацiю двiчi перевiрили, навiть отримали пiдтвердження з Лондона. Вiн був знаним кластером рубцiв. Тож лiкарi, повернувшись до нього, зважали на його бинти. Знаменитiсть, яка, попри все, бажала тишi. Герой вiйни. Це дозволяло почуватися безпечно. Нiчого не розповiдати. Хоча вони й приходили до нього з ласками, умовляннями i навiть ножами. Понад чотири мiсяцi – жодного слова. Коли його привезли сюди i дали звичайну дозу морфiю, щоб втамувати бiль у руках, чоловiк став для персоналу шпиталю велетенською твариною без жодноi жаги до життя. Здебiльшого пацiент сидiв у крiслi в повнiй темрявi та спостерiгав за хвилями руху пацiентiв i метушнею медсестер помiж палатами. Але зараз, оминаючи групку лiкарiв у коридорi, вiн почув жiноче iм’я, сповiльнив ходу, а потiм рвучко повернувся, пiдбiг до них i запитав, у якому шпиталi працюе ця панянка. Йому вiдповiли, що це колишнiй жiночий монастир, що спочатку його захопили нiмцi, а потiм союзники, якi й улаштували там вiйськовий шпиталь. Вiн десь на пагорбах Пiвнiчноi Флоренцii. Бiльшу частину страшенно понiвечено бомбардуваннями. Там небезпечно. Насправдi це лише тимчасовий польовий шпиталь. Але медсестра та ii пацiент вiдмовилися звiдти пiти. – Чому ви не натиснули на них, аби змусити? – Вона наголошувала, що пацiент занадто слабкий для перемiщення. Ми, звiсно ж, могли обережно транспортувати його, але зараз не час для суперечок. Та й вона сама була не в найкращiй формi. – Їi поранено? – Нi, можливо, вона слабко контужена вибухами. Було б добре повернути ii додому. Проблема в тому, що вiйна закiнчилася. Неможливо бiльше когось змусити зробити що-небудь. Пацiенти тiкають зi шпиталiв. Вiйськовi самовiльно зникають iще до того, як iх демобiлiзують. – На якiй вона вiллi? – поцiкавився чоловiк. – Там, де, за переказами, у саду живуть привиди. Сан-Джироламо. Тепер у дiвчини е свiй власний привид – ii обгорiлий пацiент. Вiд вогню в нього не залишилося анi обличчя, анi нервiв. Можна провести палаючим сiрником у нього пiд носом i не побачити жодноi реакцii. Його лице заснуло назавжди. – Хто вiн? – Його iменi так i не вдалося з’ясувати. – Вiн не розмовляе? Лiкарi засмiялися: – Нi, розмовляе, причому постiйно, але забув, хто вiн такий. – А звiдки його привезли? – Бедуiни принесли його до оази Сiва. Потiм вiн трохи лiкувався у Пiзi, потiм… Мабуть, хтось iз арабiв носить його iменний жетон. Може, якось вiн вирiшить його продати, тодi ми дiзнаемося бiльше, а може, нiколи не продасть. Вони дуже полюбляють такi дрiбнички. Хто б з пiлотiв не падав у пустелi, жоден не повернувся зi своiм жетоном. Зараз вiн залiг у сплячку на вiллi в Тосканi, а дiвчина вiдмовляеться покидати його. Вперлася та й усе. Союзники оселили там аж сотню людей. До того нiмцi утримували цю свою останню схованку невеличким загоном. Це чудова будiвля, деякi кiмнати в нiй розмальовано – у кожнiй своя пора року. Позаду садиби – вузька ущелина. Все це в горах, кiлька десяткiв кiлометрiв вiд Флоренцii. Звiсно ж, вам знадобиться перепустка. Можливо, вдасться знайти когось, хто змiг би вас туди вiдвезти. Там дотепер жахливо. Мертва худоба. Застреленi й наполовину поiдженi конi. З мостiв звисають тiла вiшальникiв. Останне вiдлуння вiйни. Абсолютно небезпечне. Навiть сапери туди не поспiшають. Коли нiмцi вiдступали з тих мiсць, вони все випалили й нафарширували мiнами. Жахливе мiсце для шпиталю. Найгiрше – це запах смертi. Потрiбен добрячий снiгопад, аби очистити те все. Потрiбнi круки. Дякую. Пацiент вийшов зi шпиталю до сонця, на вiдкрите повiтря, вперше за кiлька мiсяцiв, з палати iз зеленавим освiтленням, де лежав, наче в банцi. Вiн стояв i вдихав у себе навколишне, чужу квапливiсть. «Найперше, – подумав чоловiк, – менi знадобляться черевики на гумовiй пiдошвi. І gelato[13 - Морозиво (iт.).]». Поiзд хитався наче божевiльний, i заснути не вдавалося. Іншi пасажири палили просто в купе. Чоловiк притиснувся скронею до вiкна. Люди були в темному одязi, й вогники iхнiх сигарет створювали враження, що потяг оповитий полум’ям. Кожного разу, коли за вiкнами з’являвся цвинтар, пасажири хрестилися. «Та й дiвчина була не в найкращiй формi». Gelato для мигдалин, пригадав чоловiк. Згадав, як супроводжував iх з батьком до лiкарнi, де малiй мусили видалити мигдалини. Щойно вона побачила повну палату дiтей, котрi чекали на операцiю, одразу ж вiдмовилася. Ця найслухнянiша й найчемнiша на свiтi дiвчинка перетворилася на камiнь, незламний, як адамант. Нiхто не вирве нiчого з ii горла, хай навiть мудрi люди радять iнакше. Вона житиме з цим, хоч як би це виглядало. Дитина досi не знала, що таке мигдалини. «Вони нiколи не торкалися моеi голови, – думав вiн, – ось що дивно». В найгiршi моменти чоловiк уявляв iхнi подальшi дii, який орган йому вiдрiзатимуть. Найбiльше вiн боявся за голову. Щось схоже на мишку вкотре пробiгло горищем. Вiн зупинився в дальньому кiнцi коридору. Поклав на пiдлогу валiзу i помахав iй крiзь темряву й слабке мерехтiння свiчних вогникiв. Потiм рушив до неi без жодного звуку, без жодного скрипу дошки, i це заскочило ii зненацька, було щось знайоме й заспокiйливе в такому безшумному порушеннi iхнього з англiйським пацiентом усамiтнення. Поки чоловiк минав свiтильники, тiнь танцювала на стiнах довгого коридору. Дiвчина вiдрегулювала гасову лампу, i свiтла навколо неi значно побiльшало. Сидiла незворушно, тримаючи книгу на колiнах, а чоловiк пiдiйшов i обiйняв, наче дядько. – Скажи, що таке мигдалини? – Їi очi увiп'ялися в нього. – Пам’ятаю, як ти вилетiла з лiкарнi, нiби фурiя, а позаду тупцювали двое кремезних дядькiв. Дiвчина ствердно кивнула. – Твiй пацiент тут? Можна менi увiйти? Вона заперечливо хитала головою, доки вiн не заговорив далi: – Тодi зустрiнуся з ним завтра. Лише скажи, де можна облаштуватися. Простирадла менi не потрiбнi. Тут е кухня? То була дивна подорож, поки я тебе знайшов. Коли чоловiк вийшов у коридор, вона повернулася до столу й сiла, намагаючись вгамувати тремтiння. Їй потрiбнi цей стiл, ця напiвпрочитана книжка, щоби заспокоiтися. Цей знайомий чоловiк проiхав довгий шлях потягом, потiм iшов чотири милi горбами вiд села й нарештi перетнув цей довжелезний коридор, аби побачити ii. За кiлька хвилин вона увiйшла до кiмнати англiйського пацiента й застигла, дивлячись на нього. Мiсячне сяйво ковзало переплетеним листям. Це свiтло надавало iлюзii справжностi. Вона могла б зiрвати квiтку та приколоти ii до сукнi. Чоловiк iз прiзвищем Караваджо вiдчинив усi вiкна в кiмнатi й стоiть, дослухаючись до нiчних звукiв. Вiн роздягаеться, обережно масажуе шию долонями й лягае на хвилинку на незастелене лiжко. Дерева перешiптуються, а Мiсяць срiблястою рибою плюскочеться в саду помiж айстрами. Його сяйво огортае чоловiка другою шкiрою, стовпом води. За годину вiн з’являеться на даху вiлли. Нагорi вiн мусить бути обережним, бо дахи поцяткованi дiрками вiд бомбардувань, а навколо будинку простяглися два акри випалених i понищених садiв. Вiн бачить, що вони в Італii. Вранцi бiля фонтану мiж ними зав'язуеться невпевнена розмова. – Ось ти в Італii. Можеш бiльше дiзнатися про Вердi.[14 - Джузеппе Фортунiно Франческо Вердi (1813–1901) – iталiйський композитор i диригент.] – Що? – Вона на мить забувае про бiлизну, котру пере у фонтанi. – Якось ти казала менi, що закохана в нього, – нагадуе чоловiк. Хана нiяково нахиляе голову. Караваджо прогулюеться довкола, вперше оглядае будинок, детально роздивляеться все вiд лоджii аж до саду. – Так, ти любила його. Ми всi божеволiли вiд щоразу новоi iнформацii про Джузеппе вiд тебе. Що за чоловiк! Ти казала, що вiн найкращий на свiтi. І всi мусили погоджуватися з тобою, шiстнадцятирiчною нахабою. – Цiкаво, що з нею сталося? – Вона розправляе мокрi простирадла на краю фонтана. – Небезпечно було йти проти твоеi волi. Дiвчина крокуе вимощеною дорiжкою, де крiзь камiння проросла трава. Вiн дивиться на ii ноги в чорних панчохах, на тонку коричневу сукню. Вона нахиляеться над балюстрадою. – Мушу зiзнатися, коли я приiхала сюди, то пiдсвiдомо думала про Вердi. Зрештою, ви з татом пiшли на вiйну… Подивися на яструбiв! Вони прилiтають кожного ранку. Все iнше тут зруйноване й розтрощене на друзки. Протiчна вода залишилася тiльки у фонтанi. Союзники розiбрали водопровiд, коли йшли геть. Думали, що я погоджуся пiти з ними. – А варто було. Цей район дотепер не очистили. Тут повсюди нерозiрванi бомби. Хана пiдходить ближче i кладе палець йому на уста: – Караваджо, я рада бачити тебе. Як нiкого iншого. Лише не кажи, що ти приiхав, аби змусити мене передумати й покинути цю вiллу. – Я просто хочу знайти невеличку пивницю, де е Wurlitzer[15 - Wurlitzer – музичний автомат.], i випити без вибухiв цих чортових бомб. Послухати спiв Френка Сiнатри. І нам треба придумати щось iз музикою, – каже чоловiк. – Корисно для твого пацiента. – Думками вiн досi в Африцi. Караваджо дивиться на дiвчину, чекае продовження, але про англiйського пацiента бiльше нiчого казати. – Деякi англiйцi люблять Африку, – бурмоче вiн. – У них частина мозку точно як пустеля. Тож вони там не чужi. Вiн бачить, як вона нахиляе у вiдповiдь голову. Худе обличчя, обрамлене короткою стрижкою, втратило загадковiсть i таемничiсть, якоi надавали йому довгi пасма. Що б не трапилося, вона видавалася умиротвореною у своему маленькому свiтi. Хлюпання фонтану позаду, яструби, зруйнований сад. «Може, це i е шлях виходу з вiйни, – думае Караваджо. – Пiклуватися про обгорiлого чоловiка, прати у фонтанi бiлизну, милуватися розфарбованими кiмнатами. Начебто все залишилося в капсулi з минулого, дуже далекого, задовго до Вердi, до того, як Медiчi збиралися вночi й при свiтлi свiчок обговорювали нову балюстраду чи вiкно, запрошували архiтектора – найкращого архiтектора п’ятнадцятого столiття, – щоб зажадати вiд нього чогось особливiшого для власного задоволення, нiж просто рама для краевиду». – Якщо ти залишаешся, – мовить дiвчина, – нам знадобиться бiльше харчiв. Я виростила трохи овочiв, також ми маемо мiшок бобiв, але здалось би приготувати курча. – Вона дивиться на Караваджо, пам’ятаючи про його колишнi навички, але не говорячи про них. – Я розгубив смiливiсть, – вiдповiдае чоловiк. – Що ж, тодi я пiду з тобою, – пропонуе Хана. – Зробiмо це вдвох. Можеш навчити мене красти, покажеш, як це робиться. – Ти не розумiеш. Я розгубив усю смiливiсть. – Чому? – Я був у полонi. Вони мало не вiдрубали менi цi клятi руки. Вночi, пiсля того як англiйський пацiент засинае чи вона просто залишае його кiмнату i трохи читае наодинцi, Хана йде подивитися на Караваджо. Вiн лежить у саду бiля кам’яноi стiнки фонтану й дивиться на зорi, або ж дiвчина знаходить його на нижнiй терасi. Раннiм лiтом пануе прекрасна погода, i йому видаеться дивним залишатися в будинку. Бiльшiсть часу чоловiк сидить на даху бiля розбитого комина, але, коли зауважуе ii фiгурку, котра шукае його на терасi, безшумно прослизае вниз. Тодi вона помiчае його бiля безголовоi графськоi статуi, на обрубку чиеi шиi полюбляе пихато вмоститися мiсцевий кiт i жалiбно нявчати, коли побачить людей. Хану переслiдуе вiдчуття, що це вона знайшла цього дивного чоловiка, котрий знаеться з темрявою, а коли хильне зайвого, оповiдае, що вирiс у совинiй сiм’i. Вдвох вони стоять на мисi й милуються вiддаленими вогнями Флоренцii. Інодi Караваджо здаеться дiвчинi нестямним, iншим разом – навпаки, занадто спокiйним. Вдень вона краще бачить, як вiн рухаеться, помiчае задубiлiсть кiнцiвок над бандажами, як повертаеться усе його тiло, а не лише голова, коли вона вказуе на щось посеред далеких пагорбiв. Але Хана йому про це не говорить. – Мiй пацiент вiрить, що потовчена павичева кiстка – це чудодiйне зiлля. Чоловiк пiдiймае голову до нiчного неба: – Щира правда. – Ти шпигував? – Не зовсiм. Вiн почуваеться комфортнiше, прикритiше вiд Хани в темрявi саду, мерехтливий вiдблиск лампи з кiмнати англiйського пацiента поволi згасае. – Часом нас змушували красти. Настав мiй зоряний час – iталiйця i злодiя. Вони навiть повiрити не могли, як iм пощастило, аж нетерплячка iх брала швидше мене використати. Загалом нас було четверо чи п’ятеро. Інодi менi вдавалося добряче впоратися. А потiм якось я потрапив у кадр. Можеш собi уявити? Одного разу мене запхали в смокiнг, цей мавпячий костюм, щоб я змiг потрапити на вечiрку i викрасти папери. Насправдi я був злодiем. Не завзятим патрiотом, тим паче не визначним героем. Просто злодiем. А командири легалiзували мое заняття, ось i все. Була там одна панянка, пасiя котрогось iз генералiв, вона притягла iз собою камеру та щохвилини клацала нiмецьких офiцерiв, коли я перетинав бальну залу й випадково потрапив у кадр. Клацання клятого фотоапарату змусило мене обернутися на пiвдорозi. Так майбутне стало для мене небезпечним. Суча генеральська повiя. Пiд час вiйни всi фотографii друкувалися лише в державних лабораторiях пiд наглядом гестапо, i досить плiвцi потрапити до Мiлана, будь-який чиновник зрозумiе, що мене не було в списках запрошених. Залишався единий вихiд – викрасти плiвку. Хана зазирнула досередини й поглянула на англiйського пацiента, чие сонне тiло, ймовiрно, перебувало зараз далеко в пустелi, де його зцiлював чоловiк, який занурював пальцi в човник зi складених стоп, нахилявся i втирав темну мазь в обпечене обличчя. Вона уявила на мить його долонi на обох своiх щоках. Дiвчина прямуе коридором до свого гамака, i вiн гойдаеться, коли ii ноги вiдриваються вiд пiдлоги. Перед тим як заснути, Хана вiдчувае себе живою, прокручуе в памятi фрагменти подiй цього дня, забирае iх до лiжка, нiби школяр, котрий вкладаеться спати разом iз пiдручниками й олiвцями. До того часу день здаеться iй невпорядкованим, як бухгалтерська книга, а ii тiло повне iсторiй та повсякденних сцен. Сьогоднi Караваджо iй дещо подарував. Свою iсторiю, драму й украдену свiтлину. З вечiрки вiн поiхав автомобiлем. Темне, наче чорнило, авто пливе в лiтню нiч i шурхотить колесами вздовж гравiйноi дорiжки, котра огинае маеток. Увесь вечiр, проведений на вiллi Козiмо, йому доводилося спостерiгати за фотоапаратом, напружувати тiло готовнiстю до втечi, коли об’ектив повертався в його бiк. Тепер, коли Караваджо знае про його присутнiсть, уникати небезпеки легше. Вiн наближаеться до жiнки з фотоапаратом i з уривкiв розмов дiзнаеться, що ii iм'я Анна, вона коханка офiцера, котрий зупинився на нiч на цiй вiллi, а зранку вiдбувае на пiвнiч Тоскани. Смерть жiнки чи ii несподiване зникнення лише посилить пiдозри. Настали такi часи, що все незвичайне розслiдуеться. Чотири години по тому Караваджо у шкарпетках перебiгае газон, i його супроводжуе тiнь, чiтко окреслена мiсячним сяйвом. Бiля гравiйноi дорiжки чоловiк зупиняеться й повiльно крадеться вздовж неi. Дивиться вгору на вiллу Козiмо, на освiтленi Мiсяцем прямокутники вiкон. Палац вiйськових дружин. Свiтло автомобiльних фар, наче струмiнь води з брандспойта, освiтлюе кiмнату, куди вiн проник, i Караваджо застигае на пiвдорозi, помiчае зверненi в його бiк очi тiеi ж жiнки, чоловiка, який рухаеться на нiй, встромивши пальцi в ii свiтле волосся. І вона впiзнае чоловiка, попри його оголенiсть, це безумовно той, випадково сфотографований нею на галасливiй вечiрцi, навiть стоiть так само, вiд несподiванки напiврозвернувши до неi тулуб, коли фари машини вихоплюють його тiло з темряви. Автомобiльне свiтло ковзае в куток, а потiм зовсiм зникае. Темно, хоч око вибери. Вiн не знае, чи рухатися далi, чи прошепотить жiнка чоловiковi, який ii трахае, про стороннього в кiмнатi. Голий злодiй. Голий вбивця. А може, пiдкрастися до парочки в лiжку i скрутити офiцеровi в’язи? Караваджо чуе, що люди продовжують кохатися, чуе мовчання жiнки – жодного шепоту, – чуе, як вона думае, як ii очi нацiленi на нього крiзь темряву. Нi, слово мае бути роздумуе. Увага Караваджо перемикаеться на мiркування, як один склад геть змiнюе слово – вона «роздумуе», наче «роздмухуе» багаття своiх думок. Слова – це дуже тонка матерiя, за словами одного iз друзiв, майстерно володiти ними важче, нiж скрипкою. Караваджо спадае на думку бiляве жiнчине волосся й чорна стрiчка в ньому. Чоловiк чуе, що автомобiль розвертаеться i зiщулюеться, очiкуючи нового променя свiтла. Обличчя, що з’являеться в темрявi, здаеться занесеним лезом меча над ним. Свiтло вихоплюе жiнку, генералове тiло, килим i наостанок знову ковзае обличчям Караваджо. Вiн не може бiльше бачити жiнку. Трясе енергiйно головою й проводить долонею бiля горлянки. Накреслюе в повiтрi рукою камеру, щоб вона зрозумiла. Знову суцiльна темрява. Караваджо чуе, як жiнка iз насолодою стогне, i розумiе, що вона його не викаже. Жодного слова, жодного натяку на iронiю, сигнали порозумiння, i вiн тепер знае, що може вiльно рухатися до веранди й зникнути, розчинившись у ночi. Знайти ii кiмнату було значно складнiше. Вiн увiйшов до вiлли й минув напiвосвiтленi фрески сiмнадцятого столiття, котрi прикрашали стiни довжелезного коридору. Десь тут у глибинi будинку ховалися спальнi кiмнати, схожi на темнi кишенi золотистоi камiзельки. Єдиний спосiб оминути вартових – вдати iз себе дурника. Доведеться зняти весь одяг i залишити його на клумбi. Дрiбними кроками голий чоловiк пiдiймаеться сходами на третiй поверх, а охоронцi регочуть i показують пальцями на його генiталii, перехилившись через бильця, вiн пiдлабузницьки вклоняеться мало не до самоi пiдлоги, натякае вартовим на вечiрнi побачення, alfresco, як iм це? Чи спокусливi iгри a cappella? Ще один довжелезний коридор на четвертому поверсi. Один охоронець на сходах, iнший за двадцять ярдiв, занадто багато ярдiв. Нове театральне дефiле, Караваджо мусить впоратися, бо за ним пiдозрiло спостерiгають двое насмiшкуватих вартових, вiн рушае самозакоханою павичевою ходою й зупиняеться, щоб детальнiше роздивитися фреску, на якiй зображено вiслюка серед гаю. Нахиляе голову до стiни, мало не засинае, робить iще кiлька крокiв, спотикаеться, але швидко поборюе хвилювання i продовжуе свiй шлях бадьорим вiйськовим маршем. Розслабленою лiвою рукою Караваджо вiтае гологузих, як i вiн сам, янголят на стелi, передае iм привiт вiд злодiя, робить кiлька вальсових па, минаючи рiзноманiтнi сцени на фресках, проходячи повз намальованi замки, чорно-бiлi костели, звертаеться до святих у цей вiвторок, коли йде вiйна, з проханням зберегти його маскування та життя. Караваджо потребуе сховку, щоб знайти свою фотографiю. Вiн поплескуе себе по голих грудях, вдаючи, наче шукае перепустку, хапае рукою пенiс i намагаеться використати його замiсть ключа до кiмнати, де стоiть вартовий. Регочучи, Караваджо задкуе, наче засмучений невдачею, i тихенько прослизае до сусiдньоi кiмнати. Чоловiк вiдчиняе вiкно й виходить на веранду. Темна, прекрасна нiч. Вiн перекидае ногу через бильця й злазить на поверх нижче. Лише тепер можна увiйти до кiмнати Анни та ii генерала. Нiчого, окрiм аромату парфумiв усерединi. Не залишаючи слiдiв стоп. Не вiдкидаючи тiнi. Колись вiн розказував чиiйсь дитинi казочку про чоловiка, котрий шукав повсюди свою тiнь, як сам тепер вiдшукуе свое зображення на шматочку плiвки. У кiмнатi вiн враз розумiе, що сексуальнi iгри вже почалися. Руки переплелися, одяг звисае зi спинок стiльцiв, а то й просто лежить на пiдлозi. Караваджо лягае на килим i котиться ним, аби перевiрити, чи немае чогось твердого й схожого на якусь камеру, перевiряе кiмнату шкiрою. Вiн перевертаеться не голоснiше, нiж лопастi вентилятора, i не знаходить нiчого. Навколо темно, хоч в око стрель. Повiльно пiдводиться, розвiвши руки, торкаеться грудей мармуровоi статуi. Його рука ковзае вздовж кам’яноi руки – раптом вiн зрозумiв хiд думок Анни, – на якiй висить фотоапарат. Караваджо чуе шурхiт колiс, повертаеться й у раптових бризках автомобiльного свiтла потрапляе на очi жiнцi. Чоловiк спостерiгае за Ханою, котра сидить навпроти нього, дивиться йому в очi й намагаеться прочитати його, зрозумiти хiд його думок так, як це зазвичай робила його дружина. Вiн спостерiгае, як вона вдихае його запах i силкуеться вирахувати стежки, котрими вiн блукав. А вiн ховае усе це дуже глибоко та дивиться у вiдповiдь, знаючи, що дiвчина не побачить нiчого в його невинних, прозорих, як рiчкова вода, бездоганних, як довколишнi краевиди, очах. Вiн знае, що люди топляться в них, i приховувати правду стае нескладно. Але Хана дивиться на нього насмiшкувато, ледь нахиливши набiк голову, як собака, коли чуе звуки чи кроки, котрi не належать людинi. Медсестра сидить навпроти нього бiля криваво-червоноi стiни, i цей колiр йому не подобаеться, а ii чорне волосся й уся вона – така струнка й засмагла, наче оливка, напоена сонцем цiеi краiни, – нагадують йому про дружину. Останнiм часом вiн не думае про дружину, хоча знае, що може викликати в уявi кожну згадку про неi, описати кожну ii рисочку, пригадати ii зап’ястя на його серцi впродовж ночi. Караваджо ховае руки пiд столом i спостерiгае, як дiвчина iсть. Вiн досi надае перевагу самотнiм трапезам, хоч i завжди сидить з Ханою, поки вона обiдае. «Марнославство, – думае чоловiк. – Смертне марнославство». Дiвчина бачила крiзь вiкно, як вiн сидiв на однiй iз тридцяти шести сходинок бiля каплицi та iв руками, не маючи анi ножа, анi виделки, нiби вчився iсти так, як це роблять схiднi люди. Сивина, котра вже пробивалася в його бородi, й темний пiджак зробили його врештi-решт схожим на iталiйця. Хана помiчала це щодня виразнiше. Чоловiк вдивляеться в темний силует дiвчини на фонi коричнево-червоних стiн, у ii шкiру й острижене темне волосся. Вiн познайомився з нею та ii батьком у Торонто ще до вiйни. Тодi вiн був злочинцем, одруженим чоловiком, перепливав цей обраний ним свiт з лiнивою самовпевненiстю, блискуче дурив голови багатiям i зводив з розуму своiм шармом дружину Жанетту i юну доньку свого товариша. А зараз свiт довкола них зруйнований, а вони – покинутi напризволяще. Впродовж цих днiв на вiллi серед пагорбiв неподалiк Флоренцii, не виходячи з будинку, коли заряджав дощ, мрiйливо сидячи в одному з крiсел на кухнi, чи в лiжку, чи на даху, Караваджо нiчого не планував. Вiн думав лише про Хану. А вона, здавалося, прикувала себе до чоловiка в горiшнiй кiмнатi, котрий нiяк не вiддасть Боговi душу. Поки дiвчина iла, Караваджо сидiв навпроти й спостерiгав за нею. Пiвроку тому з вiкна в кiнцi коридору шпиталю Святоi Клари, що в Пiзi, Хана бачила бiлого лева. Вiн самотньо стояв на парапетi, нагадуючи кольором мармуровi споруди Кампозанто й флорентiйського кафедрального собору, хай навiть його груба й проста форма вказувала на зовсiм iншу епоху. Наче якийсь подарунок iз сивоi давнини, котрий варто прийняти. І вона прийняла його, чи не едину з усiх тих розкошiв, якi оточували шпиталь. Опiвночi дiвчина часто визирала у вiкно й знала, що тварина залишаеться там, у темрявi комендантськоi години, з якоi обое повиринають на свiтанку. Хана пiдходила до вiкна о п’ятiй чи п’ятiй тридцять, а потiм о шостiй, аби побачити, як на левиному силуетi вимальовуються деталi. Щоночi, поки медсестра пересувалася вiд пацiента до пацiента, лев стояв на вартi. Навiть мiнометнi обстрiли ворожоi армii не зашкодили йому – вояки бiльше зосереджувалися на iнших приголомшливих композицiйних складових мiста з божевiльно-точною вежею[16 - Йдеться про легендарну похилу Пiзанську вежу.], похиленою, наче контужений солдат. Комплекс споруд iхнього шпиталю розташовувався на колишнiх монастирських землях. Педантичнi монахи тисячi рокiв доглядали живоплоти, надаючи iм форм рiзноманiтних звiрят, котрих сьогоднi годi було впiзнати; тепер щодня медсестри вивозили сюди на прогулянку хворих i блукали з ними помiж химерних дерев. І лише бiлий мармур застиг у своiй незмiнностi. Медсестри також здавалися контуженими вiд неперервноi хвилi смертей навколо. Або ж через листи в невеликих конвертах. Вони несли коридорами ампутованi руки, промокали тампонами кров, яка нiколи не спинялася, нiби рани ставали джерелами, i переставали довiряти будь-чому, втрачали вiру геть в усе. Щось усерединi виходило з ладу, наче сапер знешкодив мiну за секунду до запланованого вибуху. Так сталося в шпиталi Святоi Клари i з Ханою, коли посадовець пройшов мiж сотнею лiжок i простягнув iй листа з повiдомленням про загибель батька. Бiлий лев. Згодом вона iнодi проходила повз англiйського пацiента – вiн здавався iй попеченим звiром, обгорiлим i зацiпенiлим, життедайним джерелом для неi. А тепер, коли минуло стiльки мiсяцiв, вiн залишався ii останнiм пацiентом на вiллi Сан-Джироламо, iхня вiйна скiнчилася, але цi двое вперто вiдмовлялися повертатися разом з iншими до безпечних пiзанських лiкарень. Усi портовi мiста, вiд Сорренто до Марiни-дi-Пiза, були переповненi пiвнiчноамериканськими та британськими вояками, котрi чекали на повернення додому. Але Хана випрала свою форму, склала ii й повернула медсестрам, якi вiдбували. Їй казали, що вiйна завершилась не всюди. «Вiйна закiнчилася. Ця вiйна вiдгримiла. Тут вiйна вiдгула». Їй казали, що це схоже на дезертирство. «Це не дезертирство. Я залишуся тут». Їi попереджали про захованi мiни, про нестачу харчiв i води, а дiвчина пiднялася сходами нагору й сказала англiйському пацiентовi, що залишаеться з ним. Вiн не вiдповiв, не спроможний був навiть повернути до неi обличчя, але його пальцi ковзнули до ii бiлоi долонi та вiдчули прохолоду юноi шкiри, а коли вона нахилилася, чоловiк провiв обпаленою рукою по ii волоссi. – Скiльки тобi рокiв? – Двадцять. Вiн розповiв дiвчинi про одного герцога, котрий перед смертю зажадав, аби його занесли сходами всередину Пiзанськоi вежi, бо хотiв востанне вдивитися в безмежну далеч. – Друг мого батька мрiяв померти пiд звуки «Шанхайського танцю». Не знаю, що це. Вiн i сам не знав, просто почув вiд когось. – Чим займаеться твiй батько? – Вiн… вiн на вiйнi. – Ти теж на вiйнi. Хана не знала про нього нiчого – навiть пiсля мiсяця постiйного догляду i регулярних iн’екцiй морфiю. Спочатку вони соромилися одне одного, i почуття це загострювалося через iхне усамiтнення на вiллi. А потiм раптово зникло. Пацiенти, лiкарi, медсестри, лiкарське обладнання, простирадла й рушники – усе це спустилося з пагорбiв i прямувало до Флоренцii, а потiм – до Пiзи. Ханi вдалося заховати трохи морфiю та кодеiнових пiгулок. Вона спостерiгала за вiдправленням, за караваном вантажiвок. Що ж, бувайте. Дiвчина помахала з вiкна i щiльно причинила вiконницi. Позаду вiлли стримiла кам’яна стiна, вища за будинок. На захiд – давно обгородженi сади, а за двадцять миль звiдси килимом розстелилася Флоренцiя, котра частенько зникала в долинних туманах. Ходили чутки, що один з генералiв на сусiднiй вiллi Медiчi поiв усiх солов’iв. Вiлла Сан-Джироламо, збудована для захисту жителiв вiд диявольских пiдступiв, виглядала, як обложена фортеця, статуi котроi втратили своi кiнцiвки при першому ж артобстрiлi. Здавалося, що мiж будинком i садами прокладено невидимий кордон для роздiлення зруйнованих будiвлель i згарища, вщерт нафаршированого залишками набоiв. Для Хани дикi сади були лише вiддаленими кiмнатами. Вона працювала на межi, постiйно нагадуючи собi про нерозiрванi мiни. На малесенькому клаптику чорнозему поблизу будинку дiвчина посадила город – з такою лютою пристрастю, яка властива лише дiтям, що виросли в мiстi. Незважаючи на вигорiлу землю, незважаючи на брак води. Колись тут буде альтанка з липи, кiмнатка зеленкуватого свiтла. Караваджо увiйшов до кухнi й побачив, що Хана сидить згорблена за столом. Вiн не бачив ii обличчя чи рук, захованих пiд тiлом, а тiльки голу спину, неприкритi плечi. Вона не спала i не була нерухомою. З кожним схлипуванням ii голова здригалася. Караваджо зупинився. Сльози виснажують бiльше за будь-яку роботу. Ще не розвиднiлось. Їi обличчя контрастувало з темною стiльницею. – Хано, – промовив чоловiк, i дiвчина застигла, наче могла стати невидимою, просто припинивши рухатися. – Хано. Вона застогнала, i цей звук зводився перепоною мiж ними, наче рiка, яку вона не могла переплисти. Спочатку вiн не був впевнений, чи можна торкнутися ii оголеноi спини, а потiм знову повторив «Хано», i його перебинтована рука лягла на дiвоче плече. Хана тремтiла. «Бездонний смуток, – подумав Караваджо, – коли едина можливiсть вижити – усе видерти з коренем». Хана випросталася, не пiдiймаючи голови, а потiм пiдвелася перед ним так, нiби вiдривалася вiд намагнiченого столу. – Не торкайся, якщо сподiваешся трахнути мене. Шкiра бiлiла над спiдницею, единим одягом, який вона мала зараз на собi, так наче дiвчина щойно вистрибнула з лiжка, натягла перше, що потрапило пiд руку, i вийшла сюди, до прохолоди з пагорбiв, котра просочилась крiзь вiдчиненi дверi й огорнула ii. Розчервонiле обличчя було мокрим. – Хано. – Хiба ти не зрозумiв? – За що ти так його обожнюеш? – Я кохаю його. – Нi, не кохаеш, ти обожнюеш його. Створюеш собi кумира. – Йди геть, Караваджо. Прошу. – Ти з якихось причин прив’язуеш себе до мерця. – Я думаю, вiн святий. Святий без надii. Чи бувае так? І ми жадаемо лише одного – врятувати його. – Хiба ти не бачиш, йому байдуже! – Менi вистачить сил, щоб любити його. – Тобi двадцять рокiв, а ти вирвала себе з цього свiту, щоб любити привида! – Караваджо на мить замовк. – Ти мусиш врятувати насамперед себе вiд розпачу. Розпач – найближчий родич ненавистi. Дозволь менi розповiсти. Це найважливiша рiч з усього, чого я навчився. Якщо ти вип’еш отруту, призначену для когось iншого, сподiваючись полегшити його страждання, то не врятуеш нiкого, а лише накопичиш отруту в собi. Тi люди в пустелi були кмiтливiшими за тебе. Вони збагнули, що його можна використати. Тому й врятували його, але коли вiн став непотрiбний – позбулися. – Дай менi спокiй. Коли в серцi Хани порожньо, вона сiдае у високi вологi трави фруктового саду, пам’ятаючи про проблеми iз сухожиллями. Дiвчина чистить знайдену на деревi сливку i ховае ii до темноi кишенi бавовняноi сукнi. Коли Ханi самотньо, вона намагаеться уявити, хто може прийти цим старим шляхом пiд зеленим шатром вiсiмнадцяти кипарисiв. Ось англiець прокидаеться, медсестра нахиляеться i вкладае йому до уст третину сливовоi м’якотi. Його вiдкритий рот всмоктуе плiд, наче воду, – жодного поруху щелепи. Здаеться, чоловiк от-от заплаче вiд задоволення. Дiвчина майже фiзично вiдчувае, як вiн ковтае сливу. Пацiент пiдносить руки до обличчя й витирае з уст останню краплю сливовоi м’якотi, до якоi не може дотягнутися язиком, а потiм злизуе сiк iз пальця. – Хочеш, я розповiм тобi про сливи? – запитуе вiн. – Коли я був хлопчиком… Пiсля кiлькох перших ночей, пiсля того як Ханi довелося спалити майже всi лiжка, щоб захиститися вiд холоду, вона знайшла гамак якогось мерця i стала спати в ньому. Вона заганяла цвяхи в стiну кiмнати, в якiй хотiла прокинутися наступного ранку, вiшала свое лiжко й нiби пропливала над усiею мерзотою, порохом i водою, що залишалися на пiдлозi, i щурами, котрi сповзали сюди з четвертого поверху. Щоночi вона залiзала в примарний силует пiдвiсного лiжка кольору хакi, взятого з-пiд солдата, котрий помер на ii руках. Пара тенiсних черевикiв i гамак. Ось i все, що вона взяла в iнших цiеi вiйни. Вона могла прокинутися вночi пiд снопом мiсячного сяйва на стелi, загорнута в стару сорочку, а сукня висiла на цвяшку бiля дверей. Тепер потеплiло i можна було спати так. Ранiше, коли було холодно, iм довелося спалити речi. Їi лiжко, ii черевики i ii сукня. Вона збудувала собi мiнiатюрний свiт i була впевнена в його безпецi; обидва чоловiки – наче вiддаленi планети, кожна з яких обертаеться власною орбiтою пам’ятi й самотностi. Караваджо – татовий лiпший друг у Канадi, колись мiг незворушно стояти й дивитися, як хаос опановуе цiлу зграю жiночок, котрi прагли вiддатися йому. Тепер вiн лежить у темрявi. Колись Караваджо був злодiем-одинаком, який нiколи не працював з чоловiками, бо не довiряв жодному з них, був душею компанii та спiлкувався з чоловiками, але надавав перевагу слабкiй статi, а коли вiн починав розмовляти iз жiнкою, то незабаром потрапляв у тенета нового зв’язку. Часом на свiтанку Хана прокрадалася додому й заставала Караваджо, котрий спав у татовому крiслi, стомлений вiд злодiйських або любовних походеньок. «Караваджо належить до тих людей, котрих ти просто мусиш прийняти так чи iнак, – думала Хана, – а себе мусиш постiйно щипати, щоби не з?iхати з глузду в iхнiй компанii. Таких людей треба хапати за волосся й не вiдпускати, наче потопельника, бо iнакше вони потягнуть тебе за собою. Або ти зустрiчаеш iх якось на вулицi й вони вже заносять руку для привiтання, а потiм перестрибують пристiнок i зникають на кiлька мiсяцiв». Вiн був пропащим дядечком. Караваджо змушуе тебе божеволiти, просто обiйнявши своiми руками, своiми крильми. Можна звикнути обiйматися з ним. Але зараз вiн лежить у темрявi, так само як i вона, десь у глибинах цього велетенського будинку. Тож Караваджо був тут. І пустельний англiець також був тут. Пiд час вiйни Хана бачила найтяжчих пацiентiв, i вижити iй допомогла лише холодна вiдстороненiсть медичноi сестри. «Я переживу це. Це не знищить мене». Цi речення дiвчина повторювала, мов заклинання, поки вони минали всi тi мiста – Урбiно, Анг’ярi, Монтеркi, поки нарештi не зупинились у Флоренцii, а потiм рушили далi й дiйшли аж до iншого моря недалеко вiд Пiзи. У шпиталi в Пiзi Хана вперше побачила англiйського пацiента. Чоловiка без обличчя. Шматок чорноi ебонiтовоi деревини. Вогонь пожер усi його особливi прикмети. Тiло й обличчя майже повнiстю обробили дубильною кислотою, i тепер вона перетворилася на тверду захисну кiрку поверх пошкодженоi шкiри. Довкола очей наклали товстий шар мазi з кришталевого фiолету. Чоловiка неможливо було впiзнати. Інодi дiвчина бере кiлька ковдр i закутуеться в них, бiльше насолоджуючись iхньою вагою, нiж теплом. Коли мiсячне сяйво ковзае стелею, Хана прокидаеться й дозволяе своiй свiдомостi ковзати разом з ним. Цей стан спокою iй приемнiший, нiж просто сон. Якби вона була письменником, взяла б до лiжка олiвцi, записники, улюбленого кота i працювала би в лiжку. Чужинцi й коханцi нiколи б не увiйшли крiзь зачиненi дверi. Вiдпочивати – значить сприймати цiлий свiт таким, який вiн е, без осуду. Купання в морi, секс iз солдатом, котрий нiколи не знав ii iменi. Нiжнiсть до незвiданого i безiменного – це нiжнiсть до самого себе. Їi ноги ворушаться пiд вагою вiйськових ковдр. Вона пливе серед iхньоi вовни, як англiйський пацiент у своiй повстянiй плацентi. Хана сумуе за тим, як повiльно наповзають сутiнки, за шелестом знайомих дерев. Усю свою юнiсть у Торонто вона намагалася досконало вивчити лiтню нiч. Лише тодi вона могла бути собою – лежачи в лiжку чи вилазячи на пожежну драбину в напiвснi, обiймаючи кота. У дитинствi ii головною школою був Караваджо. Колись вiн навчив ii робити сальто в повiтрi. А тепер, заховавши руки в кишенi, чоловiк мiг лише здвигати плечима. Хто мiг знати, в яку краiну приведе його вiйна… Хана пройшла пiдготовчий курс у шпиталi жiночого коледжу, а потiм союзники розпочали сицилiйську операцiю й дiвчинi довелося перетнути море. Це було у 1943-му. Перша Канадська пiхотна дивiзiя прокладала собi шлях Італiею, i покалiченi тiла наводнювали лiкарнi, наче шлам, котрий люди передають назад, копаючи в темрявi тунелi. Пiсля битви пiд Ареццо[17 - Ареццо – мiсто та мунiципалiтет в Італii, у регiонi Тоскана, столиця провiнцii Ареццо.], коли передову обстрiляли з мiнометiв, вона не знала сну нi вдень, нi вночi – через iхнi поранення. Пiсля трьох безсонних дiб дiвчина врештi примостилася просто на пiдлозi поруч iз матрацом, де лежав покiйник, i проспала дванадцять годин, вiдгородивши себе заплющеними повiками вiд навколишнього свiту. Прокинувшись, Хана узяла з порцеляновоi чашi ножицi, нахилила голову й вiдрiзала свое довге волосся, не дбаючи нi про вигляд, нi про форму, а просто вiдтяла коси, згадуючи, як вони заважали iй усi цi днi, як вимащувалися кров’ю з ран, коли нахилялася до пацiентiв. Тепер нiщо не прив’язуватиме ii до смертi. Вона провела рукою по головi, аби переконатися, що не залишила жодного пасма, i повернулася обличчям до кiмнати, повноi стражденних. Бiльше вона нiколи не дивилася в дзеркало. Хмари вiйни згущувалися, i дiвчина дедалi частiше отримувала звiстки про загибель знайомих. Вона страшенно боялася, що одного дня змие з обличчя пацiента кров i побачить батька або когось iз офiцiантiв, котрi обслуговували ii в кафе на розi Денфорт-авеню. Хана стала рiзкiшою з пацiентами i навiть iз самою собою. Лише здоровий глузд мiг вберегти людей, але на вiйнi для нього немае мiсця. Кривава повiнь заливала краiну, i рiвень ii пiдiймався щоразу вище, наче ртуть у термометрi. Де було Торонто i чи iснувало воно поза ii думками? Опера тотального обману. Люди зашкарубли проти всього оточення – солдатiв, лiкарiв, медсестер, цивiльних. Хана нахилялася ближче до ран, якi перев’язувала, ii уста щось шепотiли солдатам. Вона усiх називала «друзяка» i смiялася з пiсеньки з рядком: Щоразу, як стрiчаеться менi старий вояка, Вiн завжди посмiхаеться й кричить: «Привiт, друзяко!» Хана омивала знекровленi руки. Їй доводилося дiставати з тiл стiльки шрапнелi, що iнодi здавалося, нiби вона витягла цiлу тонну металу з гiгантського тiла, яке мусила доглядати, поки армiя прямувала на пiвнiч. Однiеi ночi, коли помер черговий пацiент, дiвчина зневажила всi правила, дiстала з його речей тенiснi черевики i взула iх. Вони були трохи завеликi, але дуже зручнi. Їi обличчя схудло i стало жорсткiшим, саме такою згодом i побачив дiвчину Караваджо. Хана змарнiла, здебiльшого вiд перевтоми. Вона постiйно ходила голодною i страшенно лютилася, коли солдат не мiг або не хотiв проковтнути iжу, коли бачила, що хлiб кришиться, а суп вистигае, хоча вона могла б змести iх одним ковтком. Їй не хотiлося жодноi екзотики, лише хлiба i м’яса. В одному з мiст у шпиталi була власна пекарня, тож Хана у вiльний час iшла туди i вдихала запах борошна й омрiяного хлiба. Пiзнiше, коли вони були трохи схiднiше вiд Рима, хтось подарував iй ерусалимський артишок[18 - Топiнамбур.]. Було дивно, постiйно просуваючись на пiвнiч, ночувати в базилiках, чи монастирях, чи будь-де, де можна було влаштувати на нiчлiг поранених. Коли хтось iз пацiентiв помирав, Хана вiдривала невеличкий картонний прапорець, прикрiплений до лiжка над головою, щоб санiтари могли здалеку побачити сигнал. Потiм вона виходила iз будинку з товстими стiнами i йшла у весну, зиму чи лiто, i пори року здавалися архаiчними, мовби старий джентльмен, який пересиджуе вiйну. Хана йшла на вулицю за будь-якоi погоди. Їй хотiлося вдихнути повiтря, котре нiчим людським не пахло, хотiлося мiсячного свiтла, хай навiть воно прийде зi зливою. Привiт, друзяко, бувай, друзяко. Догляд тривав коротко. Це був контракт тiльки до смертi. Нiщо в ii душi нiколи не пiдказувало, що Хана стане медсестрою. Але, вiдтявши волосся, вона пiдписала угоду, яка залишалася чинною, аж поки вони не зупинилися на вiллi Сан-Джироламо на пiвнiч вiд Флоренцii. Крiм неi сюди занесло ще чотирьох медсестер, двох лiкарiв i сотню пацiентiв. Вiйна котилася далi, на пiвнiч Італii, а вони були тим, що залишилось позаду. Пiзнiше, на святкуваннi якоiсь мiсцевоi перемоги, впродовж якого маленьке гiрське мiстечко все одно залишалося тужним, Хана повiдомила, що не повернеться до Флоренцii, чи Пiзи, чи будь-якого iншого шпиталю – ii вiйна закiнчилася. Вона залишиться доглядати обпеченого чоловiка, названого ними англiйським пацiентом, якого – Хана вже зрозумiла – неможливо транспортувати через крихкiсть його кiнцiвок. Вона кластиме йому на очi беладонну, робитиме сольовi ванночки для заспокоення його порубцьованоi, вкритоi обширними опiками шкiри. Їi попереджали про небезпеку залишатися в шпиталi – монастир упродовж кiлькох мiсяцiв був схованкою нiмцiв, союзники нашпигували його набоями й сигнальними ракетами. Вiд’iжджаючи, люди не залишили iй нiчого, аби вона могла захиститися вiд розбiйникiв. Хана вперто вiдмовлялася iхати, склала унiформу, дiстала коричневу ситцеву сукню, яку зберiгала мiсяцями, й надягла ii разом iз тенiсними черевиками. Вона зробила крок назад i вийшла з вiйни. Достатньо довго вона слухалася наказiв, переiжджала з мiсця на мiсце. Дiвчина буде сидiти на цiй вiллi з обгорiлим англiйцем, поки черницi не повернуться до монастиря. Була в чоловiковi якась рiч, яку вона сподiвалася вивчити, зростися з нею й заховатися туди, де зможе забути про свою дорослiсть. Було щось легке, повiтряне, невагоме, наче вальс, у його розмовi з нею, в плинi його думок. Ханi хотiлося врятувати цього чоловiка без iменi й майже без обличчя, котрий був усього-на-всього одним iз близько двох сотень, яких вона виходжувала, поки iнвазiя просувалася на пiвнiч. Вона так i покинула святкування, у своiй ситцевiй сукенцi. Зайшла до кiмнати, котру дiлила з iншими медсестрами, i сiла. Щось зблиснуло у полi ii зору, i Хана здивовано помiтила маленьке кругле люстерко. Пiдвелася й повiльно попрямувала до нього. Воно було дуже маленьким, але водночас розкiшним. Хана не дивилася в дзеркало понад рiк, iнодi лише спостерiгала за своею тiнню на стiнах. У люстерку вiддзеркалювалася тiльки щока, тому довелося витягнути руку, пальцi тремтiли. Вона побачила свiй невеличкий портрет, наче це була вигадлива брошка. Вона. Крiзь вiкно долинали голоси пацiентiв, котрих вивезли на сонечко у вiзках, вони смiялися й тiшилися разом iз медперсоналом. Усерединi залишилися тiльки важкохворi. Хана посмiхнулася: «Привiт, друзяко!» Дiвчина пильно вдивлялася у вiдображення, намагаючись упiзнати себе. Хана i Караваджо прогулюються садом у темрявi. Вiн починае розмову, за звичкою повiльно розтягуючи слова: – Хтось однiеi глупоi ночi святкував день народження на Денфорт-авеню. В нiчному ресторанi Кроулера. Пам'ятаеш, Хано? Кожен мав пiдвестися i заспiвати пiсню – твiй татко, я, Жанетта, всi друзi, i тодi ти вперше промовила, що теж хочеш. Ти тодi ще була школяркою й вивчила пiснi на уроках французькоi. Ти все зробила дуже урочисто, залiзла на лавицю, а потiм ступила ще один крок i опинилася на дерев’яному столi мiж тарiлками та запаленими свiчками. І раптом ти затягла «Марсельезу»: Гей, дiти рiдноi краiни! Ти спiвала голосно, поклавши руку на серце. Гей, дiти рiдноi краiни! Половина присутнiх навiть не знали, що це, до дiдька, за пiсня така, а може, ти й сама не знала точного перекладу тих слiв, але розумiла, про що вони. Вiтер напнув твою спiдничку так, що вона майже торкалася свiчок, i твоi оголенi щиколотки здавалися слiпучо-бiлоснiжними в цьому барi. Тато дивився на тебе, зачудовувався новою мовою, мелодiею, котра пливла так чiтко, бездоганно, без жодного сумнiву, а вогники свiчок то вiдхилялися в бiк твоеi сукнi, то майже ii торкалися. Наприкiнцi ми всi пiдвелися, а татко взяв тебе на руки. – Я зроблю тобi перев’язку. Знаеш, я все-таки медсестра. – Менi зручно й так. Нiби рукавицi. – Як це сталося? – поцiкавилася Хана. – Мене впiймали, коли я вистрибнув з Анниного вiкна. Та жiнка, я оповiдав тобi про неi, котра мене клацнула. Втiм, ii вини тут не було. Хана хапае Караваджо за руку, промацуе м’язи: – Прошу, дозволь менi це зробити. Виймае його перебинтованi руки з кишень пальта. Вдень бинти здаються сiрими, а зараз у темрявi – майже сяють бiлизною. Дiвчина береться розгортати пов’язку, i Караваджо робить крок назад, бiлий промiнь тягнеться вiд його рук, наче вiн чаклуе, поки не звiльняеться вiд бинтiв. Хана наближаеться до дядечка з ii дитинства й бачить очi чоловiка, котрi ловлять ii погляд, благають вiдкласти його муки на потiм, i вона не помiчае нiчого, окрiм цих очей. Вiн склав долонi докупи, утворивши невеликий човник. Хана торкаеться його рук, притискаеться щокою до його обличчя, пригортаеться до чоловiкового плеча. На дотик руки здаються мiцними та загоеними. – Я казав тобi, що довелося поторгуватися, щоб вони хоч щось залишили? – Як тобi це вдалося? – Я маю чимало корисних навичок. – Так, пам’ятаю. Стривай, не ворушися. Не тiкай вiд мене. – Дивний цей час – кiнець вiйни. – Ще б пак. Перiод налагодження. – Так, – погоджуеться Караваджо. Вiн пiдняв згорнутi човником долонi, наче хотiв зачерпнути ними Мiсяць. – Дивись. Вони вiдрiзали менi великi пальцi, Хано. Чоловiк тримае руки навпроти Ханиного обличчя. Вiдверто показуе iй те, що вона бачила тiльки мигцем. Повертае долоню, наче дозволяе дiвчинi переконатися, що це не фокус i на мiсцi великого пальця темнiе ущелина. Вiн простягае руку до ii блузки. Хана вiдчувае, як пiдiймаеться на плечах тканина, коли Караваджо бере ii двома пальцями i легенько тягне до себе. – Я можу торкатися бавовни тiльки так. – Коли я була дитиною, то думала, що ти – Багряний Першоцвiт[19 - Багряний Першоцвiт (Scarlet Pimpernel) – герой одноiменного роману Е. Орцi.], i менi снилося, що ми разом видряпуемося на нiчнi дахи. Ти приходив до нас iз кишенями, набитими рiзним дрiб’язком: холодними смаколиками, пеналами, уривками нотних записiв для фортеп’яно Forest Hill, – усе для мене. – Хана не бачить його обличчя в темрявi, листя затуляе тiнню його губи, наче вуаль багатiйки. – Ти любиш жiнок, чи не так? Ти завжди любив iх. – Я й зараз люблю. Для чого цей минулий час? – Зараз це вже не важливо, з цiею вiйною та всiм iншим. Караваджо кивае, i тiнь вiд листя перекочуеться по ньому. – Ти завжди був схожим на тих художникiв, якi малюють лише вночi, едине свiтло у вiкнi на цiлу вулицю. Чи на збирачiв черв’якiв зi старими бляшанками з-пiд кави, прив’язаними до щиколоток, i з шоломами з лiхтариками на головi, щоб легше було копирсатися в травi. Їх повно в мiських парках. Якось ти повiв мене до одного з тих мiсць, тих «кафе», де вони продають свою здобич. Ти прирiвнював це мiсце до бiржi, де цiни на черв’якiв злiтали до небес i рвучко падали – п’ять центiв, десять центiв. Люди банкрутiли й ставали багатiями. Пам’ятаеш? – Так. – Ходiмо назад, стае прохолодно. – Найкращi кишеньковi злодii народжуються з вказiвним i середнiм пальцем майже однаковоi довжини. Вони не мусять засувати руку глибоко до кишенi. Щонайбiльше – на пiвдюйма. Вони прямували до будинку, минаючи лапатi дерева. – Хто зробив це з тобою? – Нiмцi знайшли спецiальну жiнку для цiеi роботи. Думали, що так завдадуть iще бiльшого болю. Вони привели одну з iхнiх медсестер. Прикували моi руки кайданками до нiжок столу. Коли вона вiдрiзала великi пальцi, руки легко вислизнули з кайданок, я не доклав жодного зусилля. Як увi снi. Але чоловiк, котрий покликав цю жiнку, був у них за старшого – оце справжнiй покидьок. Рануччо Томмазонi. Та медсестра невинна, вона нiчого не знала про мене, анi iменi, анi нацiональностi, анi того, що я накоiв. Коли вони зайшли до будинку, англiйський пацiент кричав. Караваджо дивився, як Хана кинулася до нього, побiгла сходами, i ii тенiснi черевики миготiли, поки дiвчина поспiшала, тримаючись за бильця. Коридор наповнювався голосом. Караваджо зайшов до кухнi, вiдiрвав шматок хлiба й подався за дiвчиною. Коли вiн пiдiйшов до кiмнати, крики стали ще нестримнiшими. Чоловiк увiйшов i побачив, що англiець витрiщаеться на собаку, а та застигла, вiдхиливши голову, наче приголомшена його криком. Хана глянула на Караваджо й усмiхнулася. – Я не бачила собак роками. За цiлу вiйну – жодного пса. Вона нахилилася й обiйняла тварину, вдихаючи запах ii шерстi й аромат гiрських трав. Дiвчина пiдштовхнула собаку до Караваджо, i той простягнув тваринi шматочок хлiба. Англiець перевiв погляд на чоловiка, i його щелепа вiдвисла. Мабуть, йому на мить здалося, що собака, який заховався за Ханиною спиною, перетворився на людину. Караваджо узяв пса на руки i вийшов iз кiмнати. – Я постiйно думаю, – сказав англiйський пацiент, – що це мусить бути кiмната Полiцiано[20 - Анджело Полiцiано (справжне прiзвище – Амброджiнi) (1454–1494) – iталiйський поет i вчений-гуманiст.]. Ми, мабуть, на його вiллi. Тут був знаменитий фонтан – вода текла просто зi стiни. Це дуже вiдома кiмната. Усi зустрiчалися тут. – Тут була лiкарня, – тихо сказала Хана. – Ще задовго до монастиря. А потiм ii захопила армiя. – Думаю, це була вiлла Брусколi. Полiцiано – найближчий фаворит Лоренцо[21 - Лоренцо Медiчi (1449–1492) – правитель Флоренцii у 1469–1492 рр., поет, меценат.]. Йдеться про 1483-й. У Флоренцii в храмi Святоi Трiйцi можна побачити картину, де зображенi Медiчi, а на передньому планi – Полiцiано в червоному плащi. Генiй i злочинець ужилися в однiй людинi. Блискуча, велична людина. Генiй, котрий видерся на вершечок суспiльства. Вже було далеко за пiвнiч, i англiець знову прокинувся. «Гаразд, розмовляй зi мною, забери мене кудись iзвiдси», – думала Хана. Перед ii очима й досi стояли руки Караваджо, а той, мабуть, годував бездомного пса на кухнi вiлли Брусколi, якщо вона справдi так називалася. – То були кривавi часи. Кинджали, полiтика, трикутнi капелюхи, накрохмаленi панчохи й перуки. Шовковi перуки! Звичайно, згодом, трохи згодом, з’явився Савонарола i його Вогнище Марнославства. Полiцiано переклав Гомера, написав видатну поему про Симонетту Веспуччi, чула про неi? – Нi, – засмiялася Хана. – Їi портрети прикрашали цiлу Флоренцiю. Бiдолашна померла у двадцять три роки вiд сухот. Вiн прославив ii, написавши «Станси до турнiру», проiлюстрованi згодом Боттiчеллi. Деякi сцени з поеми зобразив i Леонардо. Полiцiано кожного дня читав лекцii – двi години вранцi латиною, двi години по обiдi грецькою. Вiн мав друга Пiко делла Мiрандолу[22 - Джованнi Пiко делла Мiрандолла (1463–1494) – iталiйський мислитель i фiлософ епохи Вiдродження, представник раннього гуманiзму.], затятого громадського дiяча, котрий раптом приеднався до прихильникiв Савонароли. – Мене так називали в дитинствi. Пiко. – Переконаний, що цi стiни бачили чимало. І фонтан у стiнi. Пiко, Лоренцо, i Полiцiано, i молодого Мiкеланджело. Кожен з них тримав в однiй долонi старий свiт, а в другiй – новий. У мiсцевiй бiблiотецi зберiгалися чотири останнi книги Цицерона. Вони привозили сюди жирафiв, носорогiв, додо. Тосканеллi зустрiчався з крамарями, слухав iхнi оповiдi й намалював карту свiту. Вони сидiли в цiй кiмнатi з погруддям Платона i сперечалися цiлу нiч. А потiм прийшов Савонарола й репетував на вулицях: «Покайтеся! Наближаеться Великий Потоп!» І вмить усе зникло – особиста воля, прагнення до елегантностi, слава, право слiдувати словам Платона так, як Христовим. У Європi запалали вогнища – спалювали перуки, книги, шкiри тварин, мапи. Їхнi могили були вiдкритi чотириста рокiв по тому. Кiстки Пiко збереглися iдеально. Полiцiано перетворився на порох. Англiець гортав сторiнки свого щоденника, читав iсторii на вклеених сторiнках iнших книжок, а Хана слухала про видатнi карти, котрi згинули у вогнi, про спалення статуi Платона – вiд температури мармур розплавився й чоло мудреця вкрилося трiщинами, подiбно до того, як долинали через цiлу долину точнi звiти для Полiцiано, котрий стояв на вкритих травою пагорбах i вдихав запах свого майбутнього. Пiко теж був десь неподалiк, у своiй сiрiй келii, i стежив за подiями блаженним третiм оком. Вiн налив у миску трохи води для собаки. Це був старий дворовий пес, старiший за вiйну. Караваджо сiв за стiл з карафкою вина, яке монахи передали Ханi. Це були ii володiння, i чоловiк пересувався ними обережно, щоб нiчого не порушити. Вiн помiчав впорядкованi нею маленькi букетики польових квiтiв, невеличкi дарунки самiй собi. Навiть у порослому бур’янами саду траплялися дiлянки, котрi вона ретельно вистригла медичними ножицями. Якби Караваджо був молодшим, неодмiнно закохався б у цi дрiбнички. Але вiн був уже немолодим. Цiкаво, яким вона бачила його? Його рани, його душевна незбалансованiсть, сивi кучерi на потилицi. Вiн нiколи не уявляв себе чоловiком, якого прикрашають вiк i досвiд. Усi стають старшими, але вiн i досi не вiдчував вповнi досвiду, щоби впоратися зi своiм вiком. Вiн присiв, аби подивитися, як собака п’е воду, але заточився, вхопився за стiл i перекинув карафку з вином. «Ваше iм’я Девiд Караваджо, так?» Вони прикували його кайданками до грубих нiжок дубового столу. Якоiсь митi вiн пiдняв той стiл, наче обiйняв, розбризкуючи навсiбiч кров iз лiвоi руки, i спробував вибiгти у вузькi дверi, але впав. Жiнка зупинилася, впустивши нiж, i вiдмовлялася продовжувати. Шухляда столу висунулася, гепнула йому на груди, звiдти посипався всiлякий дрiб’язок, i Караваджо на мить засподiвався, що там е зброя, яку вiн мiг би використати. Потiм Рануччо Томмазонi пiдiйняв бритву й попрямував до нього. «Караваджо, так?» Вiн досi не мав упевненостi. Поки чоловiк лежав пiд столом, кров заливала його обличчя, та раптом вiн прийшов до тями, висмикнув з кайданок нiжку столу, жбурнув стiлець, аби заглушити бiль, а потiм нахилився влiво i спробував переступити через ланцюг. Кров була усюди. А його руки перетворилися на безпораднi обрубки. Минули мiсяцi, а вiн помiчав, як дивиться лише на великi пальцi iнших людей, наче те страхiття змiнило його, зробивши заздрiсним. Насправдi воно його зiстарiло, наче однiеi ночi, коли вiн лежав прикутий до столу, люди вкололи йому iн’екцiю, котра його назавжди уповiльнила. Караваджо пiднявся, вiдчуваючи запаморочення, над псом, над червоним, мокрим вiд вина столом. Двое охоронцiв, одна жiнка, Томмазонi, телефони дзвонять-дзвонять, дзвонять, переривають на пiвсловi Томмазонi, той кладе на стiл бритву, в'iдливо шепоче: «Вибачте», – бере слухавку закривавленою рукою i слухае. Караваджо думае, що не видав iм нiкого, не сказав нiчого важливого. Проте вони вiдпустили його, тож, можливо, вiн помиляеться. Чоловiк простуе на прогулянку вздовж вiа Дi Санто Спiрiта до одного мiсця, захованого в надрах пам’ятi. Минае церкву, збудовану Брунеллескi[23 - Фiлiппо Брунеллескi (1377–1446) – видатний iталiйський архiтектор епохи Вiдродження.], рухаеться до бiблiотеки Нiмецького iнституту, де кiлька людей стежать за ним – вiн це знае напевне. Раптово Караваджо здогадуеться, чому вони вiдпустили його. Хотiли обдурити, простежити й упiймати його зв’язкових. Вiн пiрнув у бiчну вуличку, не озираючись, бiльше не озираючись. Караваджо хотiв, аби вулиця палала, щоб вiн мiг зупинити кровотечу, потримавши руки над ополонкою з розплавленим дьогтем, аж поки чорний дим не огорне його долонi. Вiн опинився на мосту Святоi Трiйцi. Все навколо наче вимерло, жодного автомобiля, жодного галасу, i це дивувало. Караваджо сiв на гладеньку балюстраду мосту, а далi й взагалi лiг. Жодного звуку. Ранiше, коли вiн крокував, ховаючи скривавленi руки у вогких кишенях, довкола сновигали десятки джипiв i танкiв. Тiльки вiн прилiг, замiнований мiст вибухнув i тiло Караваджо пiдняло в повiтря, а потiм кинуло вниз, наче настав кiнець свiту. Вiн змусив себе розплющити очi й побачив велетенську голову. Вдихнув – i груди наповнилися водою. Вiн був пiд мостом у рiчцi. І в глибинах рiки Арно перед ним бовванiло чиесь бородате обличчя. Чоловiк спробував торкнутися його, але не змiг. Рiка повнилася полум’ям. Караваджо випiрнув на поверхню, частина якоi взялася вогнем. Пiзнiше того вечора вiн розповiв цю iсторiю Ханi, i вона вiдповiла: – Вони перестали катувати тебе, тому що наближалися союзники. Нiмцi тiкали з мiста й пiдривали мости. – Не знаю, може, я й розповiв iм усе. Чия голова там була? У кiмнатi постiйно дзеленчав телефон. Западала мовчанка, чоловiк вiдходив вiд мене, а всi присутнi спостерiгали, як вiн бере слухавку, посеред тишi дослухалися до iншого голосу, котрий ми не могли чути. Чий то був голос? Чия голова? – Вони драпали, Девiде. Хана розгортае «Останнього з могiкан» на останнiй чистiй сторiнцi й пише: Зi мною чоловiк, названий Караваджо, вiн приятель мого батька. Я завжди кохала його. Вiн набагато старший за мене, йому, гадаю, близько сорока п’яти. Зараз для нього час темряви, вiн розгубив самовпевненiсть. Чомусь татiв друг пiклуеться про мене. Дiвчина згортае книжку, спускаеться до бiблiотеки i ховае ii на горiшнiй полицi. Англiець спав, дихаючи ротом, як зазвичай – i увi снi, i наяву. Хана пiдвелася зi стiльця й обережно вийняла з чоловiковоi руки свiчку. Пiдiйшла до вiкна i задмухнула ii, а дим чемно виплив надвiр. Їй не подобалося, що вiн лежав зi свiчкою, як пародiя на мерця, а вiск непомiтно збирався на зап’ястях. Так, наче готувався, наче хотiв заповзти у власну смерть, вiдтворивши ii освiтлення й декорацii. Вона стояла бiля вiкна i, замислившись, смикала себе за волосся, нiби збиралася повиривати цiлi пасма. За темноi пори доби, в будь-якому освiтленнi пiсля сутiнок, можна перерiзати собi вени i кров буде чорною. Хана вiдчула, що мусить пiти з кiмнати. Зненацька ii охопив напад клаустрофобii й непевностi. Вискочила в коридор, збiгла сходами донизу, помчала на терасу, а потiм пiдвела голову, нiби намагаючись розгледiти у вiкнi силует дiвчинки, вiд якоi щойно втекла. Вона повернулася до будинку. Штовхнула грубi кострубатi дверi й увiйшла до бiблiотеки, повiдривала дошки, якими були забитi французькi вiкна в дальньому кiнцi кiмнати, i вiдчинила iх настiж, впускаючи до примiщення нiчне повiтря. Вона не знала, де подiвся Караваджо. Вiн взяв собi за звичку проводити вечори деiнде й повертався за годину-двi до свiтанку. В будь-якому разi, тут не було жодноi ознаки його присутностi. Хана стягнула сiре простирадло з пiанiно й потупцювала до кутка кiмнати, тягнучи його за собою, наче саван, наче рибальську сiть. Жодного вогника. Вона чуе здалеку гуркiт грому. Постояла бiля пiанiно. Не опускаючи погляду, простягла руки i почала щось награвати, звуки перетворювалися на хребцi, вибудовували кiстяк музики. Дiвчина щоразу зупинялася, зiгравши кiлька нот, нiби витягала з води руки й дивилася, що ж вона упiймала, а потiм продовжувала, додаючи нових кiсток до скелету мелодii. Рухи ii пальцiв уповiльнилися. Хана не одразу помiтила, як двiйко чоловiкiв увiйшли крiзь французьке вiкно, поклали рушницi на пiанiно i мовчки слухали ii гру. Акорди наповнювали повiтря видозмiненоi кiмнати. Їi руки повисли вздовж тiла, одна боса нога натисла на педаль, вона далi грае пiсеньку, якоi навчила ii мама, яку виконувала на усiх поверхнях – на кухонному столi, на стiнi, коли пiдiймалася сходами, на власному лiжку перед тим, як заснути. Вдома вони не мали iнструмента. У недiлю зранку Хана навiдувалася до мiсцевого громадського центру i грала там, але впродовж тижня вона практикувалася, хоч би де була, вивчала ноти, якi мама малювала крейдою на столi, а згодом витирала. Вона вперше сiла за iнструмент тут, хоча й жила на вiллi вже понад три мiсяцi, хоча помiтила його першого ж дня, коли зайшла сюди крiзь французьке вiкно. У Канадi пiанiно потребуе вологи, щоб не розсохнутися. Якщо вiдкрити задню кришку i встановити всерединi склянку з водою – за мiсяць посудина спорожнiе. Татко розповiдав iй, що гноми полюбляють перехилити чарочку, але не в барах, а неодмiнно в пiанiно. Вона нiколи в це не вiрила, хоча спершу думала, що воду випивають мишi. Блискавка висвiтила долину – схоже, що буря не вщухатиме цiлу нiч, – i дiвчина побачила, що один iз солдатiв був сикхом[24 - Сикхи – народ, що проживае на територii Індii. Послiдовники релiгiйно-реформаторського руху.]. Хана припинила награвати, всмiхнулася й вiдчула подив i полегкiсть, блискавка змигнула так миттево, що дiвчина встигла побачити лише тюрбан i металевий блиск мокроi зброi. Вiдкидну дошку з фортепiано зняли кiлька мiсяцiв тому i використовували як операцiйний стiл, тож рушницi лежали на краю клавiатурноi виiмки. Англiйський пацiент мiг би впiзнати цю зброю. Дiдько. Вона оточена iноземцями. Жоден з них не iталiець. Романтика вiлли. Що б сказав Полiцiано, побачивши цю драматичну сцену 1945 року: двое чоловiкiв i жiнка бiля фортепiано; вiйна майже скiнчилася, а рушницi волого зблискують щоразу, коли блискавка проноситься кiмнатою, насичуючи усе кольором i тiнню, що пiвхвилини гучнi вигроми розламують долину навпiл, многоголоссям розливаеться музика, лунае штовханина акордiв, як запрошую на чай я солоденьку… – Знаете слова? Жоден з них не поворухнувся. Хана полишила складати акорди й дозволила своiм пальцям заблукати у лабiринтах збереженоi глибоко в пам’ятi мелодii, перериваючи джазовими фрагментами невигадливий мотив, тiкаючи вiд банальностi. Як запрошую на чай я солоденьку, Всi хлопаки миттю надривають пельки. Тож не йдемо ми туди, де пиячать боввани, Як запрошую на чай я солоденьку. Коли блискавка вкотре освiтлюе бiблiотеку, чоловiки дивляться на дiвчину, iхнiй одяг ущент мокрий, ii пальцi виграють проти спалахiв i грому й водночас рахуються з ними, заповнюють паузи мiж зблисками. Обличчя дiвчини страшенно зосереджене, i чоловiки розумiють, що стали для неi невидимками, мозок ii намагаеться пригадати материнi руки, котрi вiдривають смужку газетного паперу, змочують його пiд краном на кухнi й витирають заштрихованi ноти й переплетiння клавiш. Хана йде на заняття до громадського центру, де зможе пограти по-справжньому, вона й досi не дiстае до педалей, тому грае стоячи, натискае ногою, взутою в сандалiю, на лiву педаль i слухае цокання метронома. Їй не хочеться зупинятися. Кидати цi слова староi пiсеньки. Вона уявляе всi тi мiсця, куди закоханий веде свою солоденьку, де не пиячать боввани, де повно дружнiх людей. Вона пiдiймае голову й кивае, як пiдтвердження про завершення гри. Караваджо прогавив цю сцену. Коли вiн повернувся, Хана й обидва солдати саперського пiдроздiлу готували на кухнi канапки. Або сяйний вогонь [25 - Цитата з комедii В. Шекспiра «Сон лiтньоi ночi», переклад Ю. Лiсняка.] Остання середньовiчна вiйна прокотилася Італiею в 1943–1944 роках. Мiста-фортецi на стрiмких скелях, за котрi воювали з восьмого столiття, побачили армii нових королiв, якi бездумно йшли в атаку. Серед голого камiння сновигали ношi з пораненими, сходили кров’ю виноградники, якби хтось надумав копати глибше, нiж простяглися танковi колii, неодмiнно знайшов би чимало закривавлених сокир i списiв. Монтеркi, Кортона, Урбiно, Ареццо, Сансеполькро, Анг’ярi. А було ж iще узбережжя. Коти спали в баштах танкiв, нацiлених на пiвдень. Англiйцi, американцi, iндiйцi, австралiйцi, канадцi просувалися на пiвнiч, i слiди розiрваних набоiв розчинялися у повiтрi. Коли армii зустрiлися пiд Сансеполькро, мiстом, яке славилося своiми арбалетами, деяким солдатам вдалося роздобути iх i беззвучно стрiляти вночi по стiнах обложеного мiста. Кессельрiнг, генерал-фельдмаршал нiмецькоi армii, яка вiдступала, серйозно задумувався, чи не вилити на них, бува, киплячоi олii iз зубчастих стiн. Знавцiв середньовiчноi iсторii витягли iз затишних кабiнетiв Оксфорду i привезли до Умбрii. Їхнiй середнiй вiк становив шiстдесят рокiв. Учених мужiв розквартирували разом iз вiйськом, i на зустрiчах зi стратегами вони забували, що людство вже винайшло лiтаки. Вони говорили про мiста з точки зору iхньоi мистецькоi цiнностi. У Монтеркi це була фреска П'еро делла Франческа «Мадонна народження» у капличцi неподалiк мiського цвинтаря. Коли сiмсотлiтню фортецю нарештi здобули у перiод весняних дощiв, вiйська оселилися пiд височенним куполом собору i солдати спали пiд кам’яною кафедрою, котра зображувала Геракла, що душить Гiдру. Вони мали тiльки погану воду. Багато людей померло вiд тифу i пропасницi. Солдати розглядали у польовi бiноклi готичну церкву Ареццо i впiзнавали на фресках П'еро делла Франческа обличчя звичайних людей. Цариця Савська вела бесiди iз Соломоном, а поруч лежав мертвий Адам з гiлочкою з дерева пiзнання добра i зла в устах. Багато рокiв по тому цариця дiзнаеться, що Силоамський мiст збудували з цiеi священноi деревини. Без упину дощило, i було холодно, здавалося, нiде немае жодного порядку, тiльки на цих циклопiчних картинах: суд, побожнiсть, жертвоприношення. Восьма армiя натикалась на рiчку за рiчкою, вiдновлювала пiдiрванi мости, попереду пiд постiйним ворожим вогнем сапери спускалися до води мотузяними драбинами i перепливали водойми або переходили iх убрiд. Вода забирала за собою iжу й намети, люди, обв’язанi дротами вiд обладнання, зникали. Якось, перепливши рiку, армiя намагалася вибратися на берег. Руки солдатiв аж по зап’ястя загрузли у стiнi намулу на узбережжi, i едине, про що вони мрiяли, – щоби болото затвердiло i втримало iх. Молодий сапер-сикх притулився щокою до бруду й думав про обличчя царицi Савськоi, про текстуру ii шкiри. Ця рiка намагалася поглинути його, i лише пристрасть не давала хлопцевi замерзнути. Вiн зняв би з ii волосся вуаль. Вiн поклав би руку iй на шию пiд оливковою блузою. Йому було важко i сумно, як i мудрому царевi та винуватiй царицi, котрих вiн бачив в Ареццо два тижнi тому. Вiн повис над водою, застрягши руками у намуленому березi. Моральна стiйкiсть – дуже тонка матерiя – покинула iх, не витримавши цих жахливих днiв та ночей, i залишилася тiльки в книжках i на розмальованих стiнах. Хто на церковнiй фресцi був оповитий бiльшим сумом? Хлопець нахилився, щоби притулитися до тендiтноi шиi царицi й вiдпочити. Вiн закохався в ii смиреннi очi. Це жiнка, здатна колись осягнути священнiсть мостiв. Уночi, коли хлопець лежав у похiдному таборi, його руки рухалися двома армiями в атацi. І не було жодноi надii на якесь розв'язання чи перемогу, окрiм тимчасового пакту мiж ним i намальованою царицею, котра дуже скоро забуде його, бо нiколи не звертала на нього особливоi уваги чи знала його, сикха, котрий подолав угору половину мокроi вiд дощу мотузяноi драбини, щоб звести механiзований мiст для своеi армii. Але вiн запам’ятав ii обличчя та ii iсторiю. За мiсяць, коли iхнiй батальйон дiстався моря i всiм вдалося пережити лихолiття, увiйти до узбережного мiстечка Каттолiка, iнженери розчистили смугу пляжу шириною в двадцять ярдiв i можна було скупатися голяка, сикх зблизився з одним спецiалiстом iз Середньовiччя, той добре до нього ставився – розмовляв i навiть подiлився м’ясними консервами, – i хлопець пообiцяв вiддячити йому, показавши щось неймовiрно цiкаве. Сапер вивiв свiй мотоцикл «Трiумф», зав’язав на руцi багряну попереджувальну пов’язку, i вони поiхали назад, до вже звiльнених мiстечок Урбiно й Анг’ярi, вздовж вiдкритих для вiтрiв звивин гiрського хребта, котрий справдi був кiстяком Італii, старий сидiв позаду сикха i мiцно обiймав його, аж поки вони не минули схiднi скелi й не завернули до Ареццо. Вночi на п’яцца не було вiйськових, i сапер зупинився просто навпроти церкви. Вiн допомiг медiевiсту злiзти, пiдхопив його обладнання й зайшов досередини. Холод i темрява. Всеохоплива порожнеча, i лише гуркiт черевикiв заповнюе все довкола. Хлопець вдихнув аромат старого каменю i дерева. Запалив три освiтлювальнi патрони. Пiдвiсив блок i люльку над нефом, а потiм вистрiлив цвяхом з прив'язаною до нього мотузкою у високий дерев’яний брус. Професор здивовано спостерiгав за ним, час вiд часу пильно вдивляючись у високу темряву. Юний сапер обiйшов ученого, зав’язав мотузку навколо талii i плечей чоловiка й приладнав на грудях iще один освiтлювальний патрон. Хлопець покинув його бiля вiвтаря, а сам збiг сходами, гупаючи черевиками, на другий поверх, де був iнший кiнець мотузки. Схопивши шворку, сикх зiстрибнув з балкончика в темряву, а вчений злетiв до купола i завис у повiтрi за метр вiд стiни, вкритоi фресками, коли ноги хлопця торкнулися пiдлоги, а освiтлювальний патрон створював нiмб довкола його голови. Не випускаючи мотузки, хлопець пройшов трохи уперед, аж поки медiевiст не побачив перед собою фреску «Полiт iмператора Максенцiя»[26 - Марк Аврелiй Валерiй Максенцiй (278–312) – римський iмператор (306–312).]. Минуло п’ять хвилин, i сапер опустив чоловiка на землю. Вiн запалив для себе ще один патрон i пiднявся у синяву намальованого неба. Хлопець пам’ятав золото цих зiрок вiдтодi, як розглядав iх у бiнокль. Поглянувши вниз, вiн побачив, що вчений сидить на лавицi, виснажений. Тепер вiн дивувався не висотi церкви, а ii глибинi. Рiдкiсне вiдчуття. Порожня i темна безодня. Свiтло з його руки розповзаеться цiвками. Хлопець пiдтягнувся ближче до обличчя своеi Царицi Смутку, i його коричнева рука нiжно торкнулася ii грандiозноi шиi. Сикх напнув намет у глухому закутку саду, де, як гадала Хана, колись росла лаванда. Якось вона знайшла там сухе листя, розтерла його на порох i впiзнала аромат. Часом пiсля дощу там i досi пахло цим терпкуватим парфумом. Спочатку вiн взагалi не навiдувався до будинку. Часто минав його, вирушаючи розмiновувати черговий заряд. Завжди дуже люб’язний. Вiтався кивком голови. Хана дивиться, як вiн миеться дощовою водою з миски, встановленому на сонячному годиннику. У саду е кран для поливання грядок, але зараз вiн геть сухий. Хана бачить хлопцеве коричневе тiло без сорочки, коли вiн хлюпае на себе водою, наче пташка крильми. Впродовж дня вона помiчае лише його руки, бо вiн вдягае вiйськову сорочку з коротким рукавом i завжди носить гвинтiвку, хоча вiйна для них уже нiбито закiнчилася. Часом вiн завмирае зi зброею в рiзних позах – то наполовину опустить, то трохи пiдтримуе лiктем, коли вона висить на плечi. Рiзко вiдвертаеться, коли здогадуеться, що Хана за ним спостерiгае. Вiн iще не подолав своi страхи до кiнця, обережно тупцяе навколо усього пiдозрiлого, але вiдчувае, як вона оглядае цю мiсцевiсть, наче пiдбадьорюючи, що вiн таки впораеться. Його самовпевненiсть заспокоюе Хану та й усiх у будинку, хоча Караваджо iнодi буркае, що сапер постiйно наспiвуе пiсеньки з вестернiв, якi вивчив за три останнi роки вiйни. Інший хлопець, на iм'я Гардi, котрий прийшов сюди пiд час грози, оселився ближче до мiста. Проте iнодi Хана бачить, як вони працюють удвох, як заходять разом до саду з тичками мiношукачiв у руках. Пес прихилився до Караваджо. Молодий солдат грався з собакою i бiгав уздовж дороги, але вiдмовлявся дiлитися iжею, мовляв, пес мусить вчитися виживати самостiйно. Якщо вiн знаходить якiсь харчi, з’iдае iх сам. На цьому його привiтнiсть закiнчуеться. Інодi хлопець спить на парапетi, звiдки видно долину, i заповзае у намет, лише коли збираеться на дощ. Вiн зi свого боку бачить, як Караваджо блукае ночами. Двiчi пускаеться за ним. Але за два днi чоловiк зупиняе його i каже: «Не ходи за мною». Звичайно, солдат геть усе заперечуе, але чоловiк кладе руку на його брехливi уста i змушуе замовкнути. Значить, Караваджо помiчав, як той крадеться за ним. Зрештою, шпигування – просто одна зi звичок, здобута на вiйнi. Інша звичка спонукае взяти гвинтiвку i вiдкрити вогонь по мiшенях. Час вiд часу юнак прицiлюеться до носа однiеi зi статуй на вiллi або до яструбiв, якi кружляють над долиною. Вiн iще дуже юний. Кидаеться на iжу, наче вовк, потiм так само рвучко встае i йде помити тарiлку, дозволяе собi витрачати на обiд лише пiвгодини. Хана дивиться, як вiн працюе у фруктовому саду i на порослому будяками городчику за будинком – обережно, не дбаючи про час, наче кiт. Деколи вiн сiдае навпроти неi випити чашку чаю, i браслет на його зап’ястi легенько дзенькае, тодi вона помiчае темноту його коричневоi шкiри в тому мiсцi. Сапер нiколи не розповiдае про небезпеку, яка супроводжуе його роботу. Інколи Хана i Караваджо швидко виходять iз будинку, почувши приглушений вибух, i щоразу серце дiвчини стискаеться вiд страху. Вона бiжить на вулицю чи кидаеться до вiкна, помiчаючи краем ока Караваджо поруч себе, i вони вдвох дивляться на юного сапера, як вiн лiниво махае iм, навiть не вiдвертаючи голови вiд поля, порослого травою. Якось Караваджо зайшов до бiблiотеки i побачив хлопця пiд стелею навпроти тромплею[27 - Тромплей (фр. Trompe-l’oeil – «обман зору») – технiчний прийом у мистецтвi, метою якого е створення оптичноi iлюзii об’емностi зображеного на двомiрнiй площинi об’екта. Так називають i картину, створену з використанням цього методу.] – лише Девiд мiг зайти до кiмнати й оглянути ii повнiстю, щоби переконатися, що вiн справдi сам, – сапер перерiзав помiчений ним запобiжний дрiт вибухового пристрою, майстерно захованого за шпалерами. Не вiдводячи очей вiд вибухiвки, сикх вказав Караваджо пальцем на дверi – як попередження про небезпеку. Вiн постiйно наспiвуе або свистить. «Що це за свист?» – запитав якось вночi англiйський пацiент, який нiколи не бачив нового мешканця. Хлопець спiвае сам собi, навiть коли лежить пiд парапетом i спостерiгае за швидким плином хмар у небi. Сапер завжди шумно заходить до вiлли, яка здаеться порожньою. Вiн единий зберiг вiйськову форму i щодня бездоганний виходить з намету – пряжка блищить, тюрбан симетрично обв’язаний навколо голови, черевики начищенi й лунко гупають кам’яною та дерев’яною пiдлогою в будинку. Коли мiношукач знаходить десятицентову монетку, хлопець забувае про небезпеки своеi роботи i гучно смiеться. Здаеться, що вiн пiдсвiдомо милуеться своiм тiлом, своею стрункiстю, навiть коли нахиляеться пiдняти скибку хлiба, погладжуе траву кiсточками пальцiв, неуважно крутить гвинтiвку, нiби велетенську булаву, чи йде до села на зустрiч з iншими саперами. Вiн здаеться випадковою вставкою серед компанii, що зiбралася на вiллi, заблудлою зiркою десь на краю галактики. Для нього перебування тут – лише канiкули пiсля вiйни, повноi намулу, рiчок i мостiв. Вiн заходить до помешкання тiльки тодi, коли його запрошують, – непевний гiсть, – так само вагаеться, як тiеi першоi ночi, коли пiшов на звуки Ханиноi музики, перетнув дорiжку, з кипарисами вздовж неi, i ступив до бiблiотеки. Вiн увiйшов на вiллу того дня не через цiкавiсть до музики, а через побоювання за ii виконавця. Вiн добре знав, що нiмцi, вiдступаючи, ховали так званi олiвцевi бомби у музичних iнструментах. Люди поверталися додому, вiдкривали кришку фортепiано i втрачали кистi обох рук. Або ж намагалися завести дiдусiв годинник з маятником, аж тут вибухала скляна бомба, змiтаючи пiвстiни та всiх, хто був поруч. Хлопець iшов на звуки фортепiано, поспiшаючи схилами пагорбiв за Гардi, перелiз кам’яну загорожу й увiйшов на територiю вiлли. Музика не змовкала – це був хороший знак, значить, виконавець не нахилився вперед, не смикнув тонку металеву струну, котра запускала метроном. Бiльшiсть олiвцевих бомб ховали саме там – це було найзручнiше мiсце, де можна припаяти тоненький вертикальний дротик. Вибухiвку ховали в кранах, у корiнцях книжок, у просвердлених отворах деревних стовбурiв, тож коли яблуко падало на нижню гiлку або хтось хапався за неi рукою, дерево вибухало. Хлопець оглядав будь-яку кiмнату чи поле i всюди бачив мiсця, де можна сховати бомбу. Вiн зупинився бiля французьких дверей, нахилив голову до рами, а потiм прослизнув у бiблiотеку i зупинився у темрявi, осяюваний поодинокими блискавками. Бiля iнструмента стояла дiвчина, нiби чекала на нього, з опущеними очима натискала на клавiшi. Спочатку його погляд радарним променем проiнспектував кiмнату, а потiм зупинився на нiй. Метроном уже цокав, бездумно хилитаючись iз боку в бiк. Небезпеки не було, не було тонкого дротика. Хлопець стояв у мокрiй формi, i дiвчина спочатку його не помiчала. За саперовим наметом стирчить антена детекторного приймача. Інодi вночi Хана бере польовий бiнокль Караваджо i бачить фосфорно-зелену шкалу налаштування радiо, котру подекуди затуляе темний силует хлопця. Вдень вiн носить якусь хитру портативну штуку, один навушник тягнеться до його голови, а другий ховаеться десь пiд пiдборiддям, тож сапер залишаеться на зв’язку зi свiтом, знае усi важливi новини. Якщо вiн почуе цiкаву для мешканцiв вiлли iнформацiю, неодмiнно зайде i розповiсть iм. Якось по обiдi вiн скаже про загибель керiвника оркестру Гленна Мiллера – його лiтак упав десь на пiвдорозi мiж Англiею та Францiею[28 - Гленн Мiллер (1904–1944) – американський тромбонiст, аранжувальник, лiдер бiг-бендiв (кiнець 30-х – початок 40-х рокiв ХХ столiття).]. Так сикх i живе серед них. Хана найчастiше бачить його здалеку, вiн повiльно просуваеться закинутим садом, знаходячи та розплутуючи вузли дротiв i запобiжникiв, якi хтось залишив для нього, наче жаский лист. Хлопець часто мие руки. Спочатку Караваджо подумав, що це, мабуть, вияв нервовоi хвороби. – Як же ти пережив вiйну? – смiявся вiн. – Я вирiс в Індii, дядечку, там ми постiйно миемо руки. Перед кожним прийомом iжi. Це звичка. Я народився у Пенджабi. – А я родом iз Пiвнiчноi Америки, – вiдповiв Караваджо. Сьогоднi сапер спав наполовину в наметi, наполовину на вулицi. Хана бачить, як його рука дiстала з вуха навушник i поклала на колiна. Вона опускае бiнокль i вiдвертаеться. Над ними височенне склепiння. Сержант запалив патрон, а сапер лiг на пiдлогу i ретельно вдивляеться у вохристi обличчя крiзь оптичний прицiл, нiби шукае брата у натовпi. Переплетене волосся спадае на плечi бiблiйних фiгур, свiтло ллеться на кольорове вбрання i плоть, потемнiлi вiд всотаного впродовж сотень рокiв диму лампадок i свiчок. А зараз iх знищуе цей жовтавий гасовий дим, який, вони були певнi, ображае святиню, через який iх витурять звiдси, бо люди запам’ятають зловживання дозволом побачити головну залу Сикстинськоi капели, куди вони прийшли з мовчазною люб’язнiстю, минаючи плацдарми, тисячi перестрiлок, бомбування у Монте-Кассiно, лiричнi фрески Рафаеля, цi сiмнадцять чоловiкiв, якi висадились на Сицилii i проклали собi шлях вiд щиколотки iталiйського чобiтка до цiеi напiвтемноi зали. Так, наче самого ii iснування вже було достатньо. Один iз них сказав: «Чорт забирай. Може, присвiтимо трохи яскравiше, сержанте Шанд?» Тож сержант запалив iще один освiтлювальний патрон i тримав його у витягнутiй руцi, цiла Нiагара свiтла лилася на його кулак, а вiн нерухомо стояв, аж поки воно не згасло. Решта солдатiв, задерши голови, роздивлялися фiгури й обличчя, котрi раптом проступили на стелi. А наймолодший сапер лiг на спину, i його погляд крiзь оптичний прицiл погладжував бороди Ноя, й Авраама, i рiзноманiтноi нечистi, аж поки знайшов нарештi величне, рiзке, наче спис, мудре i невмолиме обличчя й застиг на ньому. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22777458&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Йдеться про роман Р. Кiплiнга «Кiм». (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.) 2 Ель-Аб’яд – мис у Тунiсi, крайня пiвнiчна точка Африки. 3 К’ю – Королiвськi ботанiчнi сади у Лондонi. 4 Фенек (лат. Vulpes zerda) – мiнiатюрна лисиця, яка живе в пустелях Пiвнiчноi Африки. 5 Бурнус (франц. bournous, з арабськоi «бурнус» – «широкий плащ») – арабський плащ iз цупкоi вовняноi тканини з каптуром. 6 Ньюелл Конверс Вает – художник зi Сполучених Штатiв першоi половини ХХ столiття. Вiдомий iлюстратор дитячих книжок. 7 Приблизно 180 см. 8 Фелах – фермер або селянин у краiнах Близького Сходу. 9 Тассiлiн-Адджер (у перекладi з туарезькоi – «Плато рiчок») – плато в пiвденно-схiднiй частинi Алжиру, в пустелi Сахара. На плато в рiзнi роки були знайденi петроглiфи, датованi VII тис. до н. е. – VII столiттям. 10 Маеться на увазi теорiя Ж. Кюв?е, котрий вважав, що можна вiдновити вигляд динозавра, маючи лише одну кiстку. 11 Ель-Агейла – мiстечко на пiвночi Лiвii, розташоване на узбережжi затоки Сидра. 12 Гра, яка тренуе пам’ять, названа на честь Крiстофера Луiса Пельмана, британського психолога початку ХХ ст., який створив ii. 13 Морозиво (iт.). 14 Джузеппе Фортунiно Франческо Вердi (1813–1901) – iталiйський композитор i диригент. 15 Wurlitzer – музичний автомат. 16 Йдеться про легендарну похилу Пiзанську вежу. 17 Ареццо – мiсто та мунiципалiтет в Італii, у регiонi Тоскана, столиця провiнцii Ареццо. 18 Топiнамбур. 19 Багряний Першоцвiт (Scarlet Pimpernel) – герой одноiменного роману Е. Орцi. 20 Анджело Полiцiано (справжне прiзвище – Амброджiнi) (1454–1494) – iталiйський поет i вчений-гуманiст. 21 Лоренцо Медiчi (1449–1492) – правитель Флоренцii у 1469–1492 рр., поет, меценат. 22 Джованнi Пiко делла Мiрандолла (1463–1494) – iталiйський мислитель i фiлософ епохи Вiдродження, представник раннього гуманiзму. 23 Фiлiппо Брунеллескi (1377–1446) – видатний iталiйський архiтектор епохи Вiдродження. 24 Сикхи – народ, що проживае на територii Індii. Послiдовники релiгiйно-реформаторського руху. 25 Цитата з комедii В. Шекспiра «Сон лiтньоi ночi», переклад Ю. Лiсняка. 26 Марк Аврелiй Валерiй Максенцiй (278–312) – римський iмператор (306–312). 27 Тромплей (фр. Trompe-l’oeil – «обман зору») – технiчний прийом у мистецтвi, метою якого е створення оптичноi iлюзii об’емностi зображеного на двомiрнiй площинi об’екта. Так називають i картину, створену з використанням цього методу. 28 Гленн Мiллер (1904–1944) – американський тромбонiст, аранжувальник, лiдер бiг-бендiв (кiнець 30-х – початок 40-х рокiв ХХ столiття).