Боб. Історiя з книги «Месопотамiя» Сергей Викторович Жадан Месопотамiя «Америка видаеться менi краiною дiйсно рiвних можливостей», – повiдомляв Боб Кошкiн, пишучи короткi, проте мiсткi електроннi листи рiдним та близьким… Два мiсяцi тому, на початку лiта, вiн висадився на летовищi Джона Кеннедi й рушив уперед, почуваючись так, як, мабуть, почувався свого часу Колумб: хитавиця ще не вiдпустила, думка про океан викликала спазми, проте пiд ногами лежала Америка й час було братися до ii пiдкорення та окультурення… Сергiй Жадан Боб Історiя з книги «Месопотамiя» «Америка видаеться менi краiною дiйсно рiвних можливостей, – повiдомляв Боб Кошкiн, пишучи короткi, проте мiсткi електроннi листи рiдним та близьким. – Основу цiеi рiвностi я вбачаю в надiйностi конституцiйних норм i сталостi демократичних засад. Я вiрю в життевiсть та гнучкiсть американськоi лiберальноi системи, бачу майбутне за виробленими нею принципами взаемодii великого капiталу з державними механiзмами фiнансового регулювання. Єдине, що викликае в мене певнi застереження, та навiть не застереження: едине, що мене по-справжньому вбивае, – це кiлькiсть тут негрiв». Два мiсяцi тому, на початку лiта, вiн висадився на летовищi Джона Кеннедi й рушив уперед, почуваючись так, як, мабуть, почувався свого часу Колумб: хитавиця ще не вiдпустила, думка про океан викликала спазми, проте пiд ногами лежала Америка й час було братися до ii пiдкорення та окультурення. Дiставшись мiста, Боб видзвонив колишнього однокласника, що вже з добрий десяток рокiв топтав ряст на Іст-Вiллiдж. Однокласник прибув на зустрiч за пiвгодини просто в банному халатi. Боб мав на собi ковбойського капелюха iз зображеними по колу карпатськими оленями, легкий пiджак та яскравi строкатi шорти. За шортами однокласник його й упiзнав. Обiйнялись, навiть розцiлувались. Зовнi були схожi на пару трансвеститiв, що зустрiлись пiсля тривалоi розлуки. Причому трансвестит у шортах зустрiчi тiшився, а трансвестит у банному халатi волiв би ii максимально вiдтермiнувати. Додому Боба однокласник не повiв. Сiли в китайцiв, замовили чай. Боб розраховував, що за нього заплатять, однокласник розумiв, що таки доведеться. Боб дiстав iз татовоi шкiряноi валiзи, облiпленоi ендеерiвськими наклейками з нiжними жiночими головами, сувенiрну тарiлку, чомусь iз видами Криму. Це тобi, – сказав. Однокласник подякував, побачив вид Ай-Петрi. О, – сказав, – я в Ялтi вперше на трипер захворiв. На тренувальних зборах. Бобу стало незручно. Забрати? – кивнув вiн на тарiлку. Нi-нi, – заопирався однокласник, – по-своему це приемнi спогади. «Пам’ять, – зауважував потiм Боб у своiх повiдомленнях, – здатна примиряти в нашiй уявi речi, на перший погляд несумiснi й протилежнi за своiм логiчним наповненням. Інодi я думаю: з яких печальних епiзодiв складаеться наша свiдомiсть, з яких невтiшних випадкiв! Мабуть, саме всеохопнiсть пам’ятi й невiдворотнiсть спогадiв i змусили людство вигадати спорт, мистецтво та анестезiю». Однокласник провiв його до метро й пiшов собi, тримаючи пiд пахвою подаровану тарiлку, нiби згаслий нiмб. Того ж вечора потягом Боб дiстався благословенноi Фiладельфii. Знайти родичiв виявилося зовсiм нескладно: Кошкiних у телефоннiй книзi було лише двое – тьотя Амалiя й дядя Саша. Дядя Саша, щоправда, записаний був як Алекс, але Боба це вже не могло спинити – вiн вiдразу ж набрав родичiв i натрапив на дещо сварливий дiвочий голос. Це виявилась його кузина Лiлiт. Боб довго пояснював iй мету свого приiзду та ступiнь iхньоi спорiдненостi, ковтаючи приголоснi, не тримаючись думки, тиснучи передусiм на дитячi спогади й притаманну iхнiй родинi гостиннiсть. Так, – кричав, – саме так: мiжнародними авiалiнiями Украiни! Хрестовим походом крiзь усi д’ютi-фрi! Не iв двi доби! Не мав жодних сумнiвiв, що знайду вас i зможу стиснути в братерських обiймах. Лiлiт пояснила, як iхати. Порадила не iхати зайцем – вони нi за що платити не будуть. Кошкiни осiли у Фiладельфii давно й надовго. З одного боку, швидко вивчили мову, з iншого – не забували про власне корiння. А оскiльки корiння було щедро переплетене, вели вони доволi дивний спосiб життя. Дядя Алекс працював на велику фiрму, що займалася продуктами харчування, тьотя Амалiя була педагогом. Чи була вона при цьому безробiтною, Боб не зрозумiв. Радiсть родини, шiстнадцятилiтня Лiлiт, навчалась i мрiяла стати зубним лiкарем. «Усе вiрно, – писав iз цього приводу Боб, – рiвень наших життевих потреб мае визначатись рiвнем наших можливостей. Саме тому я все життя мрiяв стати королевою карнавалу де-небудь у Бразилii». Кошкiни доволi вибiрково приймали американську дiйснiсть. Попри роки, проведенi на чужинi, далi святкували всi радянськi свята. Але й усi православнi також. І еврейськi, поза сумнiвом. Тому великоднi вечори для них непомiтно перетiкали в день солiдарностi трудящих. Дядя Алекс одного разу навiть вийшов цього дня на демонстрацiю, пiддавшись на вмовляння друзiв iз якогось дивного хасидського анархiчного гуртка. Четверте липня, день незалежностi, вони теж святкували, оскiльки вважали чомусь це свято еврейським. Колеги дядi Алекса по роботi не заперечували, говорили, що мотивацiя в цьому випадку – не головне, головне – святковий настрiй. Несподiвана поява Боба викликала в родинi Кошкiних сум’яття. Прибулець зi Сходу лякав своiми баками й барвистими шортами. Хотiлось вiдразу попросити його показати зворотнiй квиток. Кошкiни давно перервали стосунки iз заокеанською родиною, сам дядя Алекс згадував рiдного брата, себто Бобового батька, виключно в негативному контекстi, себто виключно як мудака. Було для того кiлька причин: по-перше, тато Боба був партiйним, по-друге, був нестерпним, по-трете, продавши родинну дачу, з молодшим братом дiлитись не захотiв. Тож лихi спомини про колишне життя залишились, здавалося б, у далекому минулому. І ось це минуле знову ступило на iхнiй порiг, i як на нього реагувати – було поки що не зрозумiло. Дядя Алекс першого вечора про всяк випадок приготував святкову пасту, потому вся родина сидiла за великим столом i переглядала привезенi Бобом сiмейнi фотокартки. На фотокартках молодi Кошкiни – Бобiв папа Сева та його молодший брат Шурiк – бiлозубо дивились життю в недовiрливi очi, зухвало кидаючи виклик непевному майбутньому. Папа Сева був пiдтягнутий i самовпевнений, Шурiк – пухкий i жiночний. Дядя Алекс на фотокартки дивився з вiдразою, всi ми жертви тоталiтарноi системи, – говорив вiн, тикаючи жовтим нiгтем в чорно-бiле зображення, – ви лише подивiться на мiй живiт. Жiноцтво з цiкавiстю розглядало його округле черевце, говорячи, що як на жертву вiн доволi вiдгодовано виглядав. Яке вiдгодовано, – вiдбивався дядя Алекс, – я з дитинства боксом займався, у мене ось нiс у двох мiсцях зламаний, – демонстрував вiн усiм свого великого доброго носа, – перетинка пошкоджена. До Боба жiноцтво вiдразу ж почало виявляти симпатiю й гаряче пiдтримувало розмову. Тьотя Амалiя – пишна й лагiдна пiсля сухого калiфорнiйського – захоплено розглядала фото з кiнця 70-х, всi цi пляжнi сцени й пiкнiковi замальовки, злiсно коментуючи зачiски та купальнi костюми головних дiйових осiб. Найбiльше перепадало, звiсно, дядi Алексу. Як у будь-якiй родинi, що прогавила свiй шанс на спокiйне розлучення, стосунки мiж ними трималися на взаемному пресингу, тож тьотя Амалiя нараз увiмкнула всi береговi вогнi й узялася добивати нещасного дядю Алекса, вказуючи тому на невiдповiднiсть життевих запитiв та соцiального статусу. Алекса вистачило ненадовго: десь помiж пастою та кокосовим печивом вiн з усiма розпрощався, побажав небожевi солодких снiв, висловивши тверде переконання в тому, що Америка, як колиска демократii, зробить iз нього людину, себто що вiн не повторить помилок його прибабаханого брата Севи, а стане гiдним членом вiдкритого суспiльства. Тьотя Амалiя запропонувала вважати це тостом. Лi-лiт присунулася до Боба з лiвого боку. Опинившись помiж двох жiнок, Боб ураз розслабився й заспокоiвся. Зрештою вiн здiйснив те, про що просив його батько, – знайшов рештки розкиданого свiтом сiмейства, зiбрав докупи всiх Кошкiних, вiдновив рiвновагу, почув голос кровi. Адже що таке сiмейнi стосунки? Пам’ять про померлих, турбота про продовження роду. До речi, про продовження роду, – подумав Боб i обережно кинув оком на Лiлiт. Та нагадувала свою маму – мала такi ж широкi стегна, таку ж високу зачiску й яскравi уста. Мама й дотепер виглядала доволi пристойно, особливо як на свiй спосiб життя. Дивлячись на неi, можна було передбачити, що чекае на Лiлiт за якихось двадцять рокiв. Себто можна було передбачити, що нiчого доброго ii не чекае. «Вiдсутнiсть достатньо прозорих механiзмiв, – мiркував iз цього приводу Боб у листi до папи Севи, – що забезпечують наше просування соцiальними лiфтами, часто навертае нас до справ засадничо iнтимнiших, як от родинне життя, церковна заангажованiсть чи просто щоденнi медитацii. Хоча в бiльшостi випадкiв усе закiнчуеться наркологiею». Лiлiт цiлий час сидiла поруч, потiм i зовсiм притислась до нього своiм гарячим стегном, вiдпускала критичнi реплiки щодо мiсцевих фiладельфiйських порядкiв, хвалила Боба за його чiткi життевi переконання, жувала гумку й пахла якимись убивчими ароматичними маслами. Добре було б ii завалити, – думав Боб, розповiдаючи жiнкам про проблеми посттоталiтаризму та ксенофобii в рiдному мiстi. – Щоправда, вона моя кузина. Як це буде потрактовано? Тут, у краiнi перманентноi демократii, такi речi, мабуть, i не вiтаються. Якось це зовсiм уже по-схiдному – спати з живою кузиною, е в цьому щось таке безнадiйно наше, пост-тоталiтарне. Тож вiн повернувся до тьотi Амалii, вiдчуваючи пекучий вогонь дiвочого тiла й жадiбно ловлячи нiздрями ароматизоване повiтря. Тьотя Амалiя тим часом теж розпалилась, курила ментоловi цигарки, копалася ножем в охололiй, наче небiжчик по довгiй i невдалiй операцii, пастi, i розповiдала про поневiряння iхньоi родини, про довгi роки вигнання, про подорож у товарних вагонах i корабельних трюмах, про буфернi зони й хiмiчну обробку одягу, про запах свободи й рiвнi можливостi, про вичавлювання iз себе раба, про перманентну демократiю як передумову життевоi рiвноваги та мультикультуралiзм як основу мирного спiвжиття навiть iз неграми. Найближчi нам за духом та моральними настановами, – говорила вона Бобу дещо зарiзким нетверезим голосом, – безперечно, украiнцi. Вони всi нацiоналiсти. Це нас поеднуе. Боб не бачив у ii словах особливоi логiки, проте сама тема розмови йому подобалась. На питання, що там, на батькiвщинi, якi новини, яка ситуацiя, розповiдав таке: безперечно, ми всi е свiдками iсторичних катаклiзмiв, що невблаганно й безповоротно змiнюють життя мiста й характер його мешканцiв. Пiсля довгих рокiв боротьби до влади в мегаполiсi прийшли жерцi, фокусники та черевомовцi. Скориставшись залишеними без нагляду соцiальними лiфтами й опинившись на верхiвцi полiтичноi пiрамiди, вони взялися за вирiшення найнагальнiших проблем мiського самоврядування. Так, насамперед було поправлено та укрiплено мiськi мури, особливо зi схiдного боку, звiдки зазвичай очiкуеться небезпека у виглядi кочових прикордонних племен. Вiдразу потому вiдбулися глобальнi змiни в мiськiй забудовi, зокрема, через головнi вулицi в центральнiй частинi мiста було пробито два новi проспекти, один iз яких простягнуто вiд схiдноi брами до захiдноi, а iнший – вiд пiвнiчних мостiв до пiвденних улоговин. У мiсцi, де вони перетиналися, споруджено було пiрамiду, що символiзувала архiтектурну адекватнiсть та фiнансову прозорiсть новоi влади. Звичним стало проведення масових акцiй поклонiння культу предкiв та щонедiльне освячення рiчковоi води з метою подальшого ii використання в комунальному господарствi. Збiльшилась кiлькiсть знамен. На знаменах, – стверджував Боб, – зображено передусiм левiв, шакалiв та бойових пiвнiв, що мало би свiдчити про тверду настанову новоi влади на подальшу соцiальну ломку. Попри всi очевиднi й незаперечнi реформи, проведенi останнiм часом, проблема посттоталiтаризму та ксенофобii, за рваними свiдченнями Боба, нiкуди не щезла. Тому, скажiмо, я, – сухо констатував вiн, – позбавлений щонайменшого шансу на просування вгору бодай якимись, бодай вантажними соцiальними лiфтами. І все, що випадае на мiй життевий жереб, – це печальне скнiння в тiсних провулках примiського гетто, тяжкий тягар не-адаптованостi, невтiшне споглядання суспiльноi диференцiацii та релiгiйноi нетерпимостi. Цi суки, – плакався Боб, хапаючи тьотю Амалiю то за руку, то за колiно, – нiколи, ви чуете, нiколи не дозволять менi твердо стати на ноги! Тьотя Амалiя слухала, знервовано стиснувши губи. Лi-лiт гладила його по плечу, вiд чого Боб плакався ще завзятiше. І лише коли десь поночi, пiсля черговоi пляшки калiфорнiйського, вiн завiв мову про двоголових працiвникiв мунiципалiтету, у чиi обов’язки входить курування сектору освiти й спалювання вiдьом на центральному ринку, тьотя Амалiя таки зiбралася з духом i запропонувала всiм iти спати, бажано вдома, бажано окремо. Наостанок висловила чiтку впевненiсть, що Боб зробив правильний вибiр i що Америка, ця колиска мультикультуралiзму, таки зробить iз нього людину. Якщо вiн, звiсно, буде по-людськи поводитись. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/sergiy-viktorovich-zhadan/bob-stor-ya-z-knigi-mesopotam-ya/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.