Дев’ять крокiв назустрiч вiтру Михайло Івасько Сiмнадцятирiчний Бенедикт Крех тiкае з дому i приiжджае до великого мiста, щоб нарештi почати жити так, як йому мрiялося: серед цiкавих особистостей, у вирi незабутнiх подiй. А ще у нього е таемницi. Одна з них – вiн давно пише вiршi. Завдяки коханiй дiвчинi Аннi юнак знайомиться з вiдомою спiвачкою й авторкою пiсень Рутою Кулаковою. Рута давно у творчiй кризi, а з вiршами Бенедикта знову вiдчула творче натхнення. Але незвичайний талановитий юнак приховуе вiд усiх не минуле, а майбутне. Якого iм з коханою доля вiдмiрила так небагато… Михайло Івасько Дев’ять крокiв назустрiч вiтру Там, де для когось тiльки лютий за вiкном - На моiй вулицi давно уже весна. І дух захоплюе, немов вiд висоти… Бо так живу, немов лiтаю я, - Кожну мить, коли зi мною ти.     Океан Ельзи. «На небi» * * * Тобi, Семенючка. Хоча ти давно вже не Семенючка. Пролог Ну що ж… Давай знайомитись, дорогий читачу. Хоча, знаеш, я тут подумала i зрозумiла – у нас нiчого не вийде, бо так склалося, що я абсолютно нiчого про себе не знаю. Ба бiльше, я нiяким чином не зможу нiчого дiзнатись про тебе. Ти, звiсно, можеш менi про себе розповiсти, але навряд чи я тебе почую. Не вiриш? Не можеш зрозумiти, в чому справа? Ну серйозно – у мене навiть очей нема; я навiть не знаю, як виглядаю. Не знаю, чи велика я… А може, я дуже крихiтна? А красива? Це знаеш лише ти. Жаль, що я не можу тебе побачити. Хто ти: дитина чи старша людина? дiвчина чи хлопець? бездомний волоцюга чи найбагатша людина у свiтi? У мене не те що й очей, у мене рота немае (i, на превеликий жаль, вух теж). Я не людина i не тварина. Але, без сумнiву, – душа в мене е, значить, порозумiтися шанс теж iснуе. Якщо логiчно подумати, то кiлька фактiв про себе я зможу наскребти. Але вони суто логiчнi: я зараз у твоiх руках; на мене дивляться твоi очi; моi слова звучать у твоiй головi. Слова… Ех, слова… це едина рiч, за допомогою якоi я зможу тобi розказати все, що хочу. А хiба нам з тобою треба чогось бiльшого? Ти ж мене для того й взяв в руки, щоб прочитати слова. А я причепилась: «знайомитись, знайомитись». Вибач, бiльше такого не повториться. Ти – читач, а я – книга. На тому й все. Знаеш, iсторiя, яка описана в менi, про одного хлопця, який вмiе жити. Я дуже надiюсь, що ти, коли прочитаеш ii, теж навчишся. Знаю, знаю, ти можеш думати, що все це дурницi, що жити неможливо «вмiти»… Але я з тобою не погоджусь. Якби я була людиною – я б жила так, як жив мiй головний герой. Для мене – вiн вмiе жити. Але ти не лякайся, нiчого неможливого вiн не робить. Вiн такий же, як i ти. Проте йому поталанило – вiн не боiться робити помилки. Вiн не думае про наслiдки i живе сьогоднiшнiм днем. Моя цiль – закласти в твiй мозок змiни або вiдкопати з твого нутра тi iстини, якi ти й так знаеш, але про якi забув. Повiр, я знатиму, чи в тобi щось змiнилось. Навiть якщо я проста книга, навiть якщо не маю нi очей, нi вух, нi носа – я тебе вiдчуватиму. Я добре вiдчуваю тих, хто мене читае. І, зрештою, коли ти дочитаеш iсторiю до кiнця – хiба ми не познайомимось? Ти знатимеш, що я в собi несу, а я вiдчуватиму те, що вiдчуваеш ти. Просто повiр менi i розслабся. Отож, приемного читання, мiй дорогий приятелю. Перший крок назустрiч вiтру: «Втекти вiд усього» Усi сiмнадцять рокiв свого життя Бенедикт почувався не таким, як всi. Вiн завжди думав, що робить щось не так. Вiн багато читав, слухав класичну музику, писав вiршi, був тихим та скромним – через це був бiлою вороною серед своiх однолiткiв i, як йому здавалось, серед усiх жителiв свого провiнцiйного мiстечка. Проте зараз, коли вiн сидiв на кухнi будинку своiх батькiв i писав iм прощальну записку, вiн уперше в життi був упевнений, що робить все абсолютно правильно. Люстра, котра висiла посеред кухонноi стелi, кидала на його лист тьмяне свiтло, а вiн акуратно виводив на ньому слова якоюсь дешевою кульковою ручкою. Тими словами пояснював, що йде з дому. Навiть написав, для чого вiн це робить, i виразив надiю, що батьки його зрозумiють. Також вiн просив його не шукати. І навiть не забув дописати, що любить батькiв усiм серцем. Вiн не написав тiльки одного – куди подасться. Дописавши послання, вiн склав аркуш вдвое i пiдписав: «Мамi i Татовi». Потiм важко зiтхнув, пiдняв з пiдлоги старий шкiльний рюкзак (на якому ненависнi однокласники ще в класi десятому фломастером виписали слово «НЕВДАХА», яке вiн навiть не думав стирати, що робило його в очах однокласникiв ще дивнiшим, нiж вiн був), повiсив його собi на плечi i вийшов з кухнi. У цьому рюкзаку було небагато речей. Був старий потертий ноутбук, батарея якого вже давно не працювала, плеер з хорошою музикою, двi книжки, якийсь одяг i кiлька зошитiв, вздовж i впоперек розписаних його вiршами. Кулькову ручку, якою писав прощальну записку, вiн не ховав, бо добре знав, що зараз вона йому знову знадобиться. Їхня сiм’я була зовсiм не бiдною i зовсiм не багатою. Така собi середньостатистична украiнська родина, яка прагне кращого життя. Будинок був невеличкий, на окраiнi мiста, i зараз у ньому, окрiм Бенедикта, нiкого не було, бо батьки напередоднi вдень поiхали на весiлля його двоюрiдноi сестри Веронiки. Була п’ята година ранку, надворi ось-ось мали з’явитись першi промiнцi лiтнього сонця, а вiн блукав по своему порожньому будинку з розписаним хулiганами рюкзаком на плечах i подумки з ним прощався. Вiн вiдчував якийсь легкий сум, ностальгiю, змiшану з радiстю, бо той дiм подарував йому дитинство i багато хороших спогадiв. Спогади про прекраснi моменти свого життя той хлопець надзвичайно любив. Бiльше вiн любив хiба що самi моменти. Коли вiн зайшов у спальню батькiв i засвiтив у нiй свiтло, усмiхнувся. Згадав, як у дитинствi, коли вiн передивлявся «Жах на вулицi В’язiв»,[1 - Жах на вулицi В’язiв (англ. A Nightmare On Elm Street) – культовий багатосерiйний фiльм жахiв 1980-х рокiв. Головний герой – Фреддi Крюгер – надприродний серiйний вбивця. (Тут i далi прим. авт., якщо не вказано iнше.)] просився в лiжко до батькiв, бо страшно було заснути. Бенедикт пiдiйшов до великоi шафи i вiдкрив ii. Там побачив акуратно поскладаний стовпчиками одяг. На другiй поличцi вiн вiдсунув стовпчик татових светрiв i, як очiкував, побачив за ним сiмейний так би мовити «сейф» – мiсце, де зберiгаються фiнанси родини. Так само, як i светри, там акуратно лежали бiлi конверти, в яких зберiгалися сiмейнi грошi. Вiн був совiсним хлопцем i всiх грошей не брав. Бенедикт добре знав, що навiть якщо вiзьме всi грошi, його становище на новому мiсцi це не змiнить. Йому так чи iнакше доведеться заробляти самому. Якось. Тому, поклавши в рюкзак рiвно половину сiмейних заощаджень, вiн вийняв з кишенi клаптик паперу, написав на ньому «Вибачте», поклав його бiля залишених конвертiв, повiльно посунув на мiсце татовi светри та закрив шафу. А потiм вийшов з кiмнати, вимикаючи за собою свiтло. Бенедикт покидав свiй дiм на свiтанку. Вiн востанне поглянув з дороги на вiкна й усмiхнувся. Як було вже сказано, вiн знав, що робить все абсолютно правильно. Близько десятоi години ранку до того самого будинку повернулось подружжя Крехiв. Вони були виснаженi пiсля нiчних гулянь на весiллi iхньоi племiнницi Веронiки, проте в порозi, коли дружина вiдчиняла вхiднi дверi, гучно розсмiялись. Мабуть, згадали якийсь веселий iнцидент вчорашнього вечора. Вони були абсолютно безтурботнi. – Цiкаво, Бенчик уже прокинувся? – все ще усмiхаючись, спитала у свого чоловiка, який iще роззувався, панi Крех. Вона саме зайшла на кухню, поклала сумку на одне iз крiсел, ввiмкнула електрочайник i раптом побачила записку на столi. Коли побачила напис «Мамi i Татовi», ii обличчя сповнилося тривоги. Чомусь, iще не читаючи слiв свого сина, вона здогадалася, що там написано. Коли на кухню ввiйшов ii чоловiк, жiнка вже сидiла на стiльцi, бо ноги iй пiдкошувались, а правою рукою перелякано затуляла обличчя; з ii очей котилися сльози, а вона вкотре перечитувала записку. – Що сталося? Що з тобою? Чому ти плачеш? – Вiн пiшов… Бенедикт… Вiн покинув нас… Пiшов з дому… Чоловiк одразу пiдбiг до дружини й обiйняв ii. А вона ридала йому в плече. – Все буде добре, припини плакати… З ним все буде добре… – заспокоював дружину пан Крех. Вiн навiть не глянув у записку. – Вiн пiшов вiд нас… – Ми знали, що таке може статися. Це його життя. Вiн розумний у нас, вiн знае, що робить. Вона знала, що чоловiк мае рацiю, та все одно плакала. Материнське серце не могло прийняти того, що единий син пiшов з дому. Та все ж якби ii хтось вiдверто запитав про те, що вона вiдчувала в той момент, жiнка вiдповiла б, що в глибинi душi вона пишалася вчинком свого сина. Вона б сказала, що ii син – наймужнiший з усiх, кого вона знае. Тiеi самоi митi Бенедикт поглянув на годинник, там було 10:11. Вiн сидiв у вагонi електропоiзда, який щосекунди вiддаляв його вiд батькiв i дому. Чомусь саме цiеi секунди хлопець згадав про ще одну людину, за якою сумуватиме. Витягнув телефон з кишенi i набрав номер свого друга. Артем був чи не единим другом Бенедикта. Вони не були однокласниками. Хлопцi познайомились у музичнiй школi, разом вчилися грi на фортепiано. Вони були дуже схожi, але, на вiдмiну вiд нього, Артем мав багато друзiв. Бенедикта завжди це дивувало: чому люди сприймають Артема нормально, а його вважають невдахою? В них такi ж вподобання, такi ж iнтереси, а таке рiзне до них ставлення. Пiсля трьох довгих гудкiв у слухавцi прозвучав захриплий голос Артема: – Алло. – Доброго ранку, розбудив тебе? – Та нi. Я вже прокинувся, – вiдповiв друг. – А ти що там? Слухай, вчора списався з другом у Фейсбуцi, вiн знае хлопця, який може пробити нам два екземпляри «Коли впаде темрява» Стiвена Кiнга. Сотня за екземпляр – тобi замовляти? – Ого, – вразився Бенедикт i усмiхнувся. Вони з Артемом полюють за цiею книжкою вже понад рiк, i сто гривень – це навiть дешево за таку рiдкiсть. – То як? Закладати за тебе грошi? Я за годинку маю з ним зустрiтись. – Е-е… Нi… Не варто, мабуть… – Що?! З тобою все гаразд? – здивувався Артем, голос його здавався стурбованим. – Ти мрiяв про цю книжку пiвтора року! Ти не захворiв? – Слухай… – почав Бенедикт. – Я дзвоню тобi, щоб попрощатись. Кiлька секунд на iншому кiнцi слухавки не чулося нiчого, окрiм важкого дихання. – Ти… Ти зробив це… – пiсля паузи промовив Артем. – Я зробив це. – Чому ти менi не сказав заздалегiдь? Ми змогли б попрощатись особисто. – Вибач, я не хотiв тебе турбувати. Це сталося спонтанно. Я зрозумiв, що втрачаю час; що пора. – Ого, Бенедикте…Я не знаю, що сказати… Ти хотiв цього… Вiтаю тебе… – говорив друг. – Сподiваюсь, це того варте. – Варте. – Ну що ж… Усього тобi доброго, друже. Живи кожним днем. – І ти, – промовив Бенедикт i усмiхнувся. – Сподiваюсь, iще побачимось. – Не сумнiваюсь. Телефонна розмова закiнчилась. Бенедикт вийняв сiм-карту, розламав ii надвое i викинув у маленький смiтничок бiля вiкна потяга, за яким виднiвся свiт. Це було востанне, коли Бенедикт спiлкувався з Артемом. Життя двох юнакiв бiльше не перетинались. Але у серцях одне одного вони назавжди залишаться хорошими друзями. Проте найголовнiшим у цьому всьому було те, що Бенедикт Крех по-справжньому був щасливий. Уперше за довгий час. Вiн поглянув на людей у вагонi i замислився про iхнi долi. Тобто якими вони можуть бути. Чи е в тому вагонi ще хтось, хто так само, за власним бажанням, залишив усе? Чи вiдчували ви запах планети? А чи бачили, як зiрки мерехтять? Чи як птахи скидають тенета І з дому на чужину летять? Картина надзвичайно красива І може навчити всiх нас, Що кожна мить некваплива, Коли ми не усвiдомлюем час. Коли пропускаемо днi, Весь час виглядаючи завтра, Тодi ми направду чуднi, Й птахами буть ми не вартi. Пiд кiнець розкажу вам секрета, Щоб прагнень до змiни додать, Птахи скидають тенета І з дому додому летять! Саме такi рядки написав Бенедикт ранком у цьому поiздi. Лiтери виходили кривими, бо потяг час вiд часу трясло. Але головне – зовсiм не лiтери, а слова, в якi вони виливаються. І сенс тих слiв. А сенс був дуже простий – хлопець був щасливий, що покинув свое мiсто. Що розпочне нове життя. Вiн житиме кожним днем, кожною хвилиною, кожною миттю. Вiн знайде новий дiм i насолоджуватиметься його красою скiльки заманеться. А найголовнiше – як заманеться. Панi Ярина Джусь була власницею старенького пансiонату в найбiднiшому районi великого мiста, в яке прямував Бенедикт. Назва мiста в цiй iсторii не мае нiякого значення. Мiсто-мiльйонник з купою рiзноманiтних районiв; з натовпами людей на вулицях; з багатьма можливостями для розвитку – це iмпонувало Бенедикту, ось чому вiн вибрав зникнути саме сюди. Але на вiдмiну вiд нього панi Ярина ненавидiла це мiсто. Секрет ii ненавистi, скорiш за все, ховався у тому, що вона просто не любила людей. Їй було шiстдесят дев’ять рокiв, вона не мала нi внукiв, нi дiтей, нi чоловiка. В неi був тiльки старий пансiонат. Саме вiн iй приносив якийсь дохiд, бо вона здавала кiмнати рiзним приiжджим у мiсто людям. Цiни ii були низькi, отож жильцiв вона мала силу-силенну. Крiзь ii очi щороку проходили сотнi рiзних людей. Бiдних, скривджених; амбiтних i не дуже. Вона чула тисячi життевих iсторiй – великий кусень яких про нещасливе життя. Можливо, саме це вплинуло на ii характер. Вона була недовiрлива i рiзка до людей – нiкого до себе не пiдпускала, мабуть, думала, що всi цi бiди саме через людей. Подобалось iй у ii сiрому потрiсканому пансiонатi тiльки одне – вiн давав людям надiю на те, що в них усе налагодиться. Бо крiм нещасних iсторiй вона також чула чимало людських мрiй. «А якщо мрiють – не здаються», – думала Ярина. На той день жiночка запланувала поiздку на трете мiське кладовище, провiдати свою померлу шiсть рокiв тому подругу Анжелiку. Ярина не приховувала, що Анжелiка була единою ii подругою за все довге життя. Хоча навiть у той час, коли подруга ще була жива, Ярина не виявляла до неi теплоти. Вона була рiзкою до неi, як була рiзкою до всiх iнших, проте це не заважало iй любити подругу. І тепер не заважало за нею сумувати. Одягнувшись у свiй найкращий чорний костюмчик, начепивши на голову чорний капелюшок, повiсивши на руку шкiряну (трохи потерту) сумочку, вона вийшла зi своеi кiмнати. Коли замикала дверi, в кiнцi коридору, бiля вiкна, запримiтила худорлявого чоловiка у сiрому халатi. Чоловiк замертво стояв i порожнiм поглядом дивився за вiкно. Це було звичною картиною для Ярини – той чоловiк щоранку виходив у коридор на другому поверсi пансiонату i мовчки спостерiгав за свiтом крiзь вiкно. – Кого виглядаеш, Яроне? – як i кожного ранку, спитала у нього Ярина. – Їi, – сухим голосом, як завжди, вiдповiв Ярон. Далi дiалог нiколи не заходив. Жiнка оминула чоловiка i спустилася хрипкими сходами в передпокiй, або на «рецепцiю», як вона усiх просила називати цю кiмнату. Їi не дивували такi люди, як Ярон. Їi взагалi мало що дивувало. Нi з ким зi своiх квартирантiв вона не зав’язувала тiсних стосункiв, бо знала, що рано чи пiзно вони залишать цей пансiонат, а то й цей свiт. Для неi головним було те, щоб жильцi вчасно сплачували квартплату, а Ярон оплачував усе вчасно, а то й на мiсяцi вперед. Незважаючи на те, що рецепцiя пансiонату була заставлена всiляким барахлом, вигляд вона мала на диво затишний. Скорiш за все, цiй кiмнатi затишку додавав великий червоний килим, який Ярина колись привезла iз Туреччини. А в кутку був маленький стiл, за яким уже сидiла темноволоса дiвчина. Дiвчину звали Анною. Їй було вiсiмнадцять рокiв, вона недавно закiнчила школу i була внучкою тiеi самоi Анжелiки, до якоi приготувалась iхати Ярина. Власниця пансiонату завжди, коли покидала пансiонат, залишала когось, щоб наглядав за порядком пiд час ii вiдсутностi. Ранiше Ярина завжди просила про це маму Анни, доньку Анжелiки, – Вiкторiю. Але це було ранiше. Життя змiнюеться у кожного. І життя Вiкторii – не виняток. Зараз вона жила в Польщi з другою дочкою i другим чоловiком. А Анна залишилася з батьком на Батькiвщинi. Але не все так сумно. Анна добре спiлкуеться з матiр’ю i зовсiм на неi не злиться. Колись злилась, але не тепер. Час забирае все, навiть образи. Ти просто все приймаеш. Отож i Анна прийняла, i тепер з радiстю Рiздвянi канiкули кожного року проводить з мамою, вiтчимом i сестричкою в прекрасному Краковi. Їй подобалось ii життя. А ще подобалось пiдробляти у бабусиноi подруги Ярини в пансiонатi, бо це було легкою для неi роботою. В ii обов’язки входило нiчого не робити. Просто сидiти за столиком на рецепцii й дивитись маленький телевiзор. Хоча були й тi рiдкiснi днi, коли хтось виiжджав з пансiонату, – тодi треба було впевнитись, що квартирант усе сплатив; забрати ключi i прибрати кiмнату для наступного жильця. Лише наприкiнцi робочого дня треба було вимити пiдлогу в коридорах i прибрати на кухнi. Але з цим Анна справлялась за якiсь пiвгодинки, бо пансiонат не був таким уже й великим – мав тiльки сiм кiмнат для жильцiв, вiтальню, двi кiмнати Ярини, двi ваннi кiмнати i кухню. – Сьогоднi повинен заселитись один хлопець… – заговорила до дiвчини Ярина, та раптом зупинилась, бо зрозумiла: та ii не чуе. Анна сидiла обличчям до маленького телевiзора i пристрасно дивилась в екран; ноги поклала на стiл, а у вухах мала навушники, з яких навiть старiй Яринi чувся шалений шум. Жiнка насупила брови i буцнула Анну сумочкою по нозi. – Ай! Дiвчина пiдстрибнула, одразу забрала зi столу ноги i витягнула з вух навушники. – Хто тебе навчив правил поведiнки, дiвчино? Ти на роботi! – прогарчала жiнка в чорному. – Вибачте, я не помiтила вас, – засоромилась Анна. – Так от, – почала Ярина. – Сьогоднi повинен заселитись хлопець… Вiн до мене вчора дзвонив i казав, що сьогоднi пiсля обiду прибуде. Поселиш його в шосту кiмнату, тiльки глянь, чи там прибрано. Даси ключi, все поясниш i вiзьмеш платню за пiвроку. Все зрозумiла? – Так. – Тодi це все… Щоб все було добре, поки я не повернусь. Жiнка розвернулась i пошкандибала до виходу з пансiонату. – «Щоб все було добре, поки я не повернусь», – перекривляючи стару, випалила Анна. Потiм виставила в бiк старенькоi два середнi пальцi й додала: – Гiрше вже нiкуди! – Ти щось сказала чи менi почулось? – раптом, уже бiля самих дверей, розвернулась Ярина. – Нi… е-е… нiчого… – розгубилась Анна. – До побачення, кажу. – Ага, – буркнула стара i вийшла. Рiвно о 17:19 на одну з платформ залiзничного вокзалу з електрички вийшов Бенедикт. З неба падав лiтнiй дощ, i люди чимшвидше бiгли в пiдземний перехiд. Бенедикта це вразило; вразив натовп самотнiх людей, якi для чогось приiхали в це мiсто. У кожного з них своя мета. За хвилину вони всi розiйдуться хто куди, навiть не здогадуючись, що саме з них розпочалось нове Бенедиктове життя. В ритмi зi мною пульсуе, Раптом гальмуе i хвилюе тим. Інколи мiсто за мною сумуе, Спокiй даруе, бо тут е мiй дiм. Я тобi даю, даю надiю i знову дiю.[2 - Слова з пiснi «Мiсто» украiнського електронного музичного гурту «ONUKA», особливiстю якого е вплетення украiнських народних мотивiв в електронну музику. Перший сингл гурту було представлено у жовтнi 2013 року.] Саме цi слова звучали в Бенедиктових навушниках пiд час знайомства з новим мiстом. Вiн вмикав цю пiсню знову i знову, бо вважав, що вона дуже добре вiдображае його внутрiшнiй стан. Вона звучала в його навушниках, коли вiн покидав залiзничний вокзал; коли питав у незнайомки, як пройти до зупинки маршруток; коли ховався вiд дощу пiд дахом одного з кiоскiв; коли вiн вперше дивився на цi вулицi; коли вперше оцiнював архiтектуру будинкiв; коли вперше дихав повiтрям цього великого мiста; коли вперше гуляв бiдними вулицями району, де розташований пансiонат, у якому вiн житиме; коли вперше до всього звикав. Вiдтепер вона завжди йому асоцiюватиметься з першими годинами нового життя. Коли Бенедикт стояв перед примiщенням пансiонату, надворi вже вечорiло. Коли вiн побачив той район, одразу зрозумiв, що тут живуть нещаснi люди. Вулицi були засмiченi; подекуди бродили бездомнi пси (чи люди); стiни будинкiв були розмальованi вуличними хулiганами… та й самi хулiгани групувались на лавочках бiля пiд’iздiв, тримаючи в руках по банцi пива. Бенедикт тримав у руках карту з завчасно розмальованим у нiй маршрутом i дивився на будинок. – Ну от i все, – мовив вiн сам до себе. – Це мiй дiм на майбутнi пiвроку. Заховавши карту в рюкзак, вiн пiднявся по бетонних сходах до дерев’яних дверей. Видихнув i постукав. Анна сидiла у своему крiслi на рецепцii, тримала якусь двотижневу газету i вiдчайдушно пробувала розгадати у нiй кросворд. Дiвчинi не надто добре це виходило, бо зi ста слiв, якi вона повинна була вписати, вписано було лише одинадцять. Раптом вона почула стукiт у дверi i дуже здивувалась. За весь час, коли вона працювала в цьому пансiонатi, нiхто нi разу не стукав у дверi, а одразу заходили. – Що за?… – пробурмотiла дiвчина. Гiсть знову постукав. Дiвчина поклала кросворд на стiл i крикнула: – Заходьте! Дверi вiдчиненi! Старi дверi невпевнено вiдчинились, i порiг переступив худорлявий хлопець iз чорним чубом i маленькими голубими очима. Вiн дивився на Анну дивним загiпнотизованим поглядом, навiть не моргаючи. Був одягнений у клiтчасту сорочку, джинси i кросiвки «Nike». Вона чомусь спочатку теж розгубилась, i молодi люди певний час нiяково стояли в тишi. – Пiдходьте, не соромтесь, – нарештi пiдштовхнула дiвчина гостя. – Доброго вечора, – невпевнено промовив Бенедикт. – Це пансiонат панi Ярини? – Доброго… Так, це вiн… Райський куточок у пекельному мiстi… Бенедикт усмiхнувся. На райський куточок цей пансiонат аж нiяк не змахував, але увагу одразу привернув старий сервант, у якому були поскладанi десятки книжок. – Любите книжки? – Е-е… Так а хто ж iх не любить? – Ну, той, хто не читае, – вiдповiла Анна. Бенедикт знову усмiхнувся. Дiвчина повела далi: – Ви хочете зняти кiмнату? – Власне, так. Я дзвонив до панi Ярини i домовився з нею про оренду кiмнати на пiвроку… Вона вас не попереджала? – Так-так… Звiсно, попереджала… – пробурмотiла Анна. Дiвчина трохи розгубилась – почала шукати на столi порожнiй бланк для нового жильця. Вийшло трохи незграбно – на пiдлогу впав ii кросворд. – Я пiднiму, – зреагував Бенедикт. Коли хлопець пiдняв газету, йому в очi одразу кинулось запитання, на яке вiн знав вiдповiдь. – Анна. – Що? – не зрозумiла дiвчина. – Тридцять чотири по вертикалi – Анна, – промовив хлопець, простягаючи дiвчинi кросворд. – Ім’я головноi героiнi в другому романi Льва Толстого… Чотири лiтери… Анна… Власне, Анна Каренiна. – Ох, ви про це, – мовила Анна. – Я подумала, що ви екстрасенс i вiдгадали мое iм’я. Хлопець укотре усмiхнувся. – А я Бенедикт. Дуже приемно. – Взаемно. Кiлька секунд вони обмiнювались мовчазними усмiшками. Згодом про цю зустрiч Анна розповiдатиме: «У пансiонат, де я пiдробляла, прийшов дивний хлопчина», а Бенедикт розповiдатиме: «Менi одразу запали в душу ii красивi очi». Справдi, вони видавались йому двома шматочками льоду, але не через те, що випромiнювали холод, а через те, що були свiтлими, мов двi заснiженi верхiвки кам’янистих гiр. Сiрi, ледь не до бiлизни. Безперечно, Анна була красивою дiвчиною: довге чорне волосся; маленький милий носик; сяюча посмiшка, яка безумовно схилить до себе кожного. Але Бенедикту чомусь одразу найбiльше сподобались ii очi. Вiн нiзащо б не насмiлився пiдiйти i познайомитися з такою дiвчиною на вулицi. Для них обох ця зустрiч стане найособливiшою. – Ну що ж, Бенедикте… Ви маете заплатити за шiсть мiсяцiв проживання? – Так, звичайно. Хлопець потягнувся до рюкзака. Почалася звична процедура заселення нового жильця. Анна вiддала Бенедикту ключi вiд його кiмнати i вiд вхiдних дверей; показала, де туалет, де кухня; сказала, що у вiтальнi е ще одна полиця з книжками i телевiзор – якими вiн може користуватися в будь-який час. – Ну що ж… Це, напевно, все, – закiнчувала знайомити Бенедикта з пансiонатом дiвчина. – Якщо будуть якiсь питання, звертайся. – Дякую тобi, Анно. Вони востанне обмiнялись посмiшками, дiвчина побажала хлопцю всього доброго i вирушила до свого робочого мiсця. А Бенедикт вiдчинив крихiтну кiмнату (в якiй нiчого, крiм стола, лiжка, шафи i двох крiсел, не було) i почав витягати з рюкзака скромнi зажитки. Пiсля того вiн сiв. Вдихнув запах свого нового дому. Поглянув у нiч за вiкном. Знову подумки перенiсся на вокзал. Подумав: «А що, як саме зараз хтось на тому вокзалi теж приiхав у це мiсто, щоб змiнити життя? Хтось такий же самотнiй, трохи переляканий, проте натхненний, як i я?» Бенедикт думав i писав вiрш, чи то про себе, чи про якогось уявного хлопчика, чи про кожну людину на цiй планетi, яка наважилася щось змiнити. В одну свiтлу i зоряну нiч На вокзалi хлопчик стояв, З собою вiн мав лиш одну рiч, — Любов у душi, вiд якоi сiяв. Вiн дивився на потяги, На величнее небо І сильно радiв, — Вiн щасливий за себе. Не було нi минулого, Нi майбутнього теж. Був тiльки хлопчик І свiдомiсть без меж. А в iншому кiнцi мiста, у найбагатшому районi, у вiтальнi свого великого будинку, лежала на дорогому диванi Рута Кулакова. Немов чекаючи якогось прозрiння, вона тупилася в стелю. Про що вона думала тодi, знае тiльки вона. Збоку на журнальному столику лежав клавiшний синтезатор, чекаючи, коли власниця нарештi його торкнеться i вiн матиме змогу створити нову мелодiю. Та Рута його того вечора не торкалась. Вона просто лежала i тупилася в стелю. Бiля синтезатора лежали аркуш i ручка. Нею Рута повинна була виводити прекраснi тексти, якi згодом стануть пiснею. Та цього теж не сталося. – По-ро-жне-ча… – пробурмотiла Рута. За хвилину випросталась i сiла. Напроти неi стояла велика скляна шафа, в якiй акуратно стояли всi Рутинi нагороди i медалi. Вона багато чого досягла своiм талантом. Була дуже вiдомою i якоюсь мiрою впливовою людиною в краiнi. В неi було прекрасне життя. Десять рокiв у шоу-бiзнесi; багато прихильникiв; сотнi вiдспiваних концертiв; десятки написаних пiсень, якi ставали хiтами. – Можливо, в мене творча криза? – спитала вона сама в себе. В неi такого нiколи не було. Навiть якщо це й криза – то коли вона пройде? Рута вже рiк нiчого не пише. Нiчого вартiсного. «Авжеж, у тебе творча криза», – одразу ж подумалось iй. У той момент вона ненавидiла сама себе. Всi нагороди, що височiли над нею, тиснули на неi. Нiби принижували: «Ти колись писала такi гарнi пiснi. Ти отримувала за них нагороди. А тепер що? Не можеш i кiлька вартiсних рядкiв написати! Невдаха!» Рута з ненавистю кинула подушкою в шафу. Кiлька нагород перекинулось. Іще кiлька рокiв тому жiнка була впевнена, що зробила незабутнiй внесок в украiнську музику. Тепер вона розумiла, як жорстоко помилялась. Вона лiтала в небесах, серед хмар власних iлюзiй. Про неi давно нiхто не пише. Нiхто з колег про неi не згадуе. Жiнка розумiла, що ii найбiльший страх стае реальнiстю. Страх забуття. Страх – що ти помреш, а пiсля тебе нiчого не залишиться. Десь вночi додому повернувся ii чоловiк – Гектор. Вiн працюе «важливою шишкою» в компанii, яка виготовляе рiзноманiтнi лiчильники. Часто затримуеться на роботi; часто пропускае свята; вони з Рутою часто жертвують хорошими поiздками, лиш би Гектор уклав новий вигiдний договiр. Вiн зайшов у вiтальню свого будинку i помiтив уже звичну йому картину: синтезатор, порожнi аркушi паперу збоку i дружину, котра спить на диванi. Вiн спочатку вимкнув свiтло, а потiм повiльно пiдiйшов до крiсла, взяв ковдру, пiдiйшов до дружини i влiгся й собi на диван. Обiйняв дружину, вiдчув ii запах, накрився разом з нею ковдрою i заплющив очi. Гектор знав, як iй нелегко. Як вона себе мучить тим, що натхнення ii покинуло. Вiн би хотiв якось iй допомогти, та не мiг. Вiн мiг тiльки ii пiдтримувати – що, як йому здавалось, вiн i робив. Вiн дуже сильно ii кохав, так само як i вона його. Другий крок назустрiч вiтру: «Подолати страхи» З Яриною Джусь Бенедикт познайомився наступного ранку. Вiн прокинувся близько восьмоi вiд того, що йому звело ногу. Бiль був такий сильний, що хлопець одразу зiрвався з лiжка i застрибав на iншiй нозi, жваво трясучи тою, яку судомило. Кiлька нестерпних хвилин – i все минуло. Вiн копнув незручне лiжко, бо в усьому винив його. Сьогоднiшня нiч для нього була здебiльшого безсонною. Та чи це через незручне старомодне лiжко, чи через думки про сьогоднiшнiй день – вiн визначитися не мiг. Пансiонат iще спав i здавався найтихiшим мiсцем у свiтi. Пшеничного кольору променi пробивались крiзь пожовклi штори в коридор. Деякi дошки на пiдлозi скрипiли, коли Бенедикт на них наступав, – i той скрип звучав гарматним бахканням у цьому спокоi. Але все це було дрiбницями. Той ранок був чи не найприемнiшим для Бенедикта за останнi кiлька мiсяцiв. Вiн прямував на кухню попити ранiшнього чаю. У руках мав печиво «Марiя»,[3 - Печиво «Марiя» – затяжне печиво. Користуеться попитом у Захiднiй Украiнi, здебiльшого через низьку цiну. Цей кондитерський вирiб з’явився в другiй половинi ХІХ столiття, коли донька росiйського царя Олександра II виходила замiж за принца Альфреда, сина королеви Британii. Титуловану наречену звали Марiею, i на честь ii грандiозного весiлля було випущено однойменне печиво.] яке купив вчора на залiзничному вокзалi, а в головi вирував захват. Бенедиктовi неабияк подобався цей старий будинок. Вiн торкнувся шорстких стiн коридору i буквально вiдчув дух цього примiщення. Пансiонат здавався хлопцю неймовiрно затишним. Особливо зараз, коли всi його мешканцi ще спали. Коли Бенедикт допивав чай, на кухню зайшла Ярина, одягнена в халат поверх нiчноi сорочки. Їхне знайомство пройшло доволi кумедно: жiнка злякалась присутностi в таку рань на кухнi ще когось, окрiм неi. – Вибачте… Не хотiв вас налякати… – Але налякав, – буркнула жiнка. – А ти – новий жилець мого пансiонату? – О, ви панi Ярина? – Так… а ти? – Я – Бенедикт, – вiдповiв хлопець. – Ну… Ласкаво просимо в наш пансiонат, – прохрипiла сонна жiнка. – Надiюсь, Анна все тобi пояснила. – Так, так… Звiсно, пояснила. Запала мовчанка. Їм обом було незручно. Хлопець взявся дожовувати надкушене печиво, бо хотiв чимшвидше звiдси пiти, а Ярина подрiботiла до кухонних полиць, начебто щось там шукати. – У вас дуже хороший пансiонат, – нарештi знайшов чим заповнити тишу хлопець. – Дякую, – вiдповiла Ярина i поглянула на нього, мов на божевiльного. Вона була впевнена, що вiн лукавить. – А ти для чого приiхав у наше велике мiсто? – Ну…е-е… Я захотiв усе змiнити… Кинув усе i вирушив сюди… Буду жити заново. – Жити заново? – скептично повторила стара. – Хлопче, щоб «жити заново», треба бути впевненим, що ти хоча б колись уже жив. Запала чергова мовчанка. Тiльки тепер Бенедикт уважно дивився старiй просто в очi. Так само пильно, як i вчора на Анну. Здаеться, пiсля тих ii слiв вiн зрозумiв, що жiнка знае бiльше, нiж сама здогадуеться. – Знаете, ви абсолютно маете рацiю, – мовив Бенедикт. – Я втiк з попереднього мiсця, щоб почати жити… Бо час iде, а життя не починаеться… Ви маете рацiю… – Ну, молодець, – все, що вiдповiла йому стара, а потай подумала, що сама ж вона жити досi не почала. Коли вiн згодом того ж ранку виходив з пансiонату, на рецепцii Анни вже не було. Там сидiла Ярина. Чомусь його цей факт трохи засмутив. Вiн залюбки б поглянув у тi снiжно-сiрi очi знову. Гуляючи по центру мiста, Бенедикт зловив себе на думцi, як йому пощастило. Вiн щасливчик. До того ж смiливий щасливчик, бо кому б iще вистачило смiливостi розпочати нове життя? Вiн радiв, що зробив такий крок. Що пiшов з дому, кинув минуле – i тепер почуваеться вiльнiшим вiд подувiв вiтру. Направду. Вiн був готовий кричати про це всiм на свiтi, кричати це сотнi разiв, набридати усiм з цiею новиною! Для нього колись це було непереборною межею… Вiн хотiв цього, та знав, що нiколи не зробить… Але ось вiн. Вже тут. Вiн зробив це. Поки вiн ще не вiрив у це. Вiн ходив мiстом i вiдчував, що е частиною цього великого органiзму. Це вiдчуття його неабияк заряджало. Кожну мить цiеi прогулянки вiн проживав, кожну запам’ятовував. Заплющував очi, вiдчував запах, запам’ятовував. – Вiзьмiть, – раптом заговорив до нього незнайомець, простягаючи якийсь буклет. Взявши рекламку, Бенедикт одразу почав ii вивчати. Там великими синiми лiтерами було написано: «РОУП-ДЖАМПІНГ». А внизу меншими лiтерами пояснювалося, що в мiстi, а саме на мостi «Змiiний шлях», весь тиждень проводяться екстремальнi стрибки. У буклетi писали, що крiм «безпеки» людям також гарантованi незабутнi емоцii на все життя. А Бенедикт саме за цим приiхав до цього мiста. За емоцiями. Хлопець одразу розвернувся i почав у потоцi людей вишукувати того незнайомця, який дав йому буклет. За секунду вiн помiтив, що незнайомець уже стоiть бiля якихось дiвчат i переконуе iх, що стрибки абсолютно безпечнi. Спочатку хлопець засумнiвався пiдходити до них – вiн соромився милих дiвчат, якi про щось розпитували незнайомця з буклетами. Але Бенедикт тепер не мав права боятися – вiн приiхав до цього мiста, щоб мiнятись, жити, радiти i нiчого не боятися. – Я перепрошую, – невпевнено втрутився в дискусiю Бенедикт. Усi замовкли i звернули на нього увагу. І якось так сталось, що Доля зараз же подарувала Бенедикту тi, бажанi для нього, незабутнi емоцii. Це було схожим на магiю, яка тiльки може бути в людському життi. Хлопець i та, кого вiн побачив бiля промоутера, запам’ятають це на все життя. Чи будуть вони вважати це знаком з небес, нiхто не знае. Але, безумовно, пiсля того як вони в той день ось так випадково зустрiлись, вони почали дивитись одне на одного зовсiм iншими поглядами. Бiля хлопця з буклетами стояла дiвчина з рецепцii пансiонату, Анна, а бiля неi якась ii подруга. Анна побачила ошелешене обличчя «дивного хлопця» i широко усмiхнулася. Нi подруга, нi хлопець з буклетами не розумiли, що тут коiться, бо запанувало якесь нiякове мовчання. Якщо б Анну хтось запитав, чому на ii обличчi з’явилась усмiшка, коли вона побачила Бенедикта, вона б вiдповiла, що сама не знае. Але це було б неправдою. Просто вона, як i вiн, була не проти ще раз побачити його погляд. Ця усмiшка – це була щира неочiкувана радiсть вiд простих i в той самий час чарiвних ситуацiй нашого життя. – Так? Слухаю вас? – нарештi ввiчливо озвався хлопець-промоутер, але його, схоже, вже нiхто не чув. – Ти? – нарештi запитала Анна. – Що ти тут робиш? Ти що, за мною стежиш? – Нi, – розгубився Бенедикт. – А ти за мною? – Авжеж нi! – Ти його знаеш? – похмуро запитала подруга. – Знаю. Це той хлопчина, про якого я розповiдала… Той, що заселився в пансiонат Ярини! – Так, це я, – нервово вiдповiв Бенедикт. Погляд Анни ковзнув на руки Бенедикта, в яких вiн стискав буклет про «роуп-джампiнг». – О, Боже! – ще бiльше здивувалась вона. – Ти що, теж вирiшив стрибати? – Е-е… Власне, так. Але я не знаю, як доiхати до моста «Змiiний шлях». – О, ви вирiшили стрибати? – й собi засяяв хлопець-промоутер. Бенедикт до нього усмiхнувся i кивнув. – Вам потрiбно сiсти на дев’ятий автобус i проiхати буквально двi зупинки. На мостi ви одразу помiтите джамперiв. – Дуже вам дякую. Бенедикт наготувався iти, але раптом до нього озвалась Анна. – Та почекай же ти! Можеш iти з нами, – сказала вона. – Ми з Лiзою якраз туди йдемо… Тут недалеко… Двадцять хвилин пiшки… – Справдi? – зашарiвся Бенедикт. – Звичайно. – Приемних вражень! – докинув хлопець, який роздавав буклети, услiд Бенедикту i дiвчатам. Хлопець не мiг уявити, як пiсля цiеi прогулянки змiниться його життя. А дiвчата не могли уявити, як вона вплине на iхне. – До речi, це моя подруга Лiза, – усмiхнулась до Бенедикта Анна. – А це, як ти вже здогадалася, Бенедикт Крех. Той переляканий хлопець, про якого я тобi розповiдала. – Ну, не такий вiн уже й переляканий, якщо надумав стрибати з моста, – сказала Лiза, i всi засмiялись. Лiза була повненькою, здебiльшого мовчазною дiвчиною. Мала русяве волосся, зв’язане в хвiст, рiзкi риси обличчя, була одягнена в дивну дитячу футболку зi Свинкою Пеппою[4 - Свинка Пеппа (англ. Peppa Pig) – персонаж британського дитячого мультиплiкацiйного телевiзiйного серiалу, створеного режисером та продюсером Естлi Бейкером Девiсом. Зазвичай кожна серiя мультфiльму закiнчуеться тим, що всi дружно смiються та падають на спину.] i мала незчисленну кiлькiсть жовто-блакитних гумових браслетiв на обох руках. Бенедикт був упевнений, що вона дуже закомплексована. Вiн одразу бачив таких людей, бо й сам таким був. Лiза простягнула до хлопця руку. Вiн ii потис. – Дуже приемно, – сказав хлопець. Кiлька хвилин вони крокували мовчки, аж поки не озвалась подруга Анни. – Та перестань уже усмiхатись, подумаеш, – пирхнула Лiза. – Ну, знаеш, таке в мене вперше! Познайомитись iз кимсь, а на другий день з ним випадково зустрiтись на вулицi! І ще й iти в те саме мiсце! Як на мене, це дуже круто! Нарештi Бенедикт i собi усвiдомив «крутiсть» моменту та теж усмiхнувся. – Це справдi трохи неймовiрно! – Ну i давно ти в мiстi? – спитала Анна. – Вчора приiхав, одразу заселився у ваш пансiонат, – усмiхнувся Бенедикт. – А ви? Давно тут живете? – Лiза три роки, а я з самого народження… Ех… – Вона глибоко вдихнула, нiби насолоджуючись повiтрям. – Нiколи звiдси не поiду. Це мiсто прекрасне! – Менi теж подобаеться. Усi трое поглянули на вулицю, по якiй крокували. Звiдусюди на них дивились реклами якоiсь дешевоi iжi; реклами рiзних сервiсiв; реклами якихось нiкчемних олiгархiв-полiтикiв; дерева, стовбури яких були обмазанi вапном; iх оминали збiдованi люди в базарнiй одежi; на дорогах ланцюжками iздили жовтi маршрутки з номерами, написаними фломастером на шматку картону; а самi дороги були розмальованi соковитими ямами – все це, безсумнiвно, вказувало на бiдноту нашоi краiни – але для Анни та Бенедикта мало якийсь украiнський колорит. Звiсно, обое молодих людей хотiли, щоб все це змiнилося, щоб краiна розвивалась i щоб лиця людей були безтурботними. Але вони також знали, що для цього потрiбен час. – І що в ньому такого особливого? – не розумiла Лiза. – Люди, – вiдповiли Бенедикт i Анна в унiсон. Одразу ж засмiялись, а потiм перетнулись поглядом, у якому читалося: «Вау… Ти думаеш так, як i я». Це справдi було так. Тi двое думали практично однаково. І разом з тим були абсолютно рiзними людьми. Люди… Ось що iх вабило в цьому мiстi, та взагалi у всiй краiнi. Люди, якi щодня крокували тими вулицями. У кожного з яких була своя цiль. Їх вабило те, що цi люди прагнули жити краще. Що сiрi реквiзити цього мiста не могли забрати у них прагнення до кращого. Сяючi очi тих людей заслiплювали i ями на дорогах, i рiзноманiтнi примiтивнi вивiски реклам, i потрiсканi стiни будинкiв. Коли дiвчата привели Бенедикта до «Змiiного шляху», хлопець запримiтив широку-широку рiчку i два ii береги, всiянi бетонними блоками будинкiв. Тi два береги з’еднував вузенький мiст, викрашений у темно-зелений колiр. Вiн справдi нагадував якусь довгу, гiгантську змiю. А низько пiд мостом спокiйним потоком бiгла рiка. Їi вода здавалась незворушною i зовсiм нерухомою. Якби вдалинi не виднiлись якiсь багажнi судна, Бенедикт подумав би, що там внизу асфальт. Свiжесенький та гладесенький, у якому, мов у дзеркалi, вiдбиваеться сонце. – Ось там! – раптом мовила Лiза, вказуючи на середину моста. – Вони там, ходiмо. Трiйця перейшла дорогу, вийшла на тротуар i попрямувала до невеличкого натовпу, який зiбрався посерединi моста. – Бенедикте, – озвалась Анна, – а ти знаеш, чому цей мiст називають «Змiiним шляхом»? – Тому що вiн схожий на змiю? – Нi, – усмiхнулась дiвчина. – Вiд самого початку, коли тiльки його побудували, мiст був свiтлих вiдтiнкiв. Також вiн мав iншу назву, яку до нашого часу вже давно забули. Та однiеi ночi мiст змiнив свiй колiр, уявляеш? – Як це так? – Не знаю. Просто взяв та й за одну нiч змiнив колiр – став темно-зеленим, мов змiiна шкура… Але найдивнiшим i наймiстичнiшим було те, що архiтектора, який робив план будiвлi моста, зранку, коли мiст змiнився, знайшли мертвим. – Ого, – вразився Бенедикт. – Слухай далi, – ще бiльше заiнтригувала Анна. – Лiкарi виявили, що чоловiк помер вiд отруення… А саме вiд змiiноi отрути… Уявляеш? У нас, в Украiнi, змiiна отрута! – Не може бути! – Може, – кивнула дiвчина. – Забобоннi люди кажуть, що тим мостом чоловiк перейшов у iнший свiт. І вiдтодi його називають «Змiiним шляхом». – Дуже цiкава iсторiя… – признався Бенедикт. – Закiнчуйте, – мовила Лiза. Новоспеченi знайомi наблизились до зграйки джамперiв, бiля яких було повно мотузок i якогось спорядження, схожого на альпiнiстське. – Я, звiсно, перепрошую, – нахмурився м’язистий хлопець, коли пiдлiтки розповiли йому, що вони хочуть зробити, – але вам е вiсiмнадцять? Щось менi не вiриться, що цьому юнаку е… Джампер вказав на Бенедикта – дiйсно, хлопець був худим i не надто вже й високим, через що здавався восьмикласником. – Звiсно, е! – майже викрикнула Анна. Вона одразу занурилась у свiй рюкзак, а за мить вийняла звiдти паспорт i вручила м’язистому юнаку. Вiн хвилину його розглядав i промовив до Бенедикта та Лiзи: – А як щодо вас? – Вони моi родичi, – натомiсть вiдповiла Анна. – Приiхали на кiлька тижнiв у гостi, тож паспортiв у них нема, але iм теж е вiсiмнадцять… Вони ще старшi за мене… Повiрте!.. Кiлька секунд молодик сумнiвався, потiм знизав плечима: – Ну що ж… Уся вiдповiдальнiсть, в разi чого, лежатиме на тобi, Анно Володимирiвно… – усмiхнувся вiн. – Звiсно, – усмiхнулась Анна. – Дякуемо. – Ну що ж… Думайте, хто стрибае першим, i пiдходьте до мене… – сказав джампер i вiдiйшов до колег. – Дякую, – мовив Бенедикт до Анни. – За що? – здивувалась та. – Вам нема вiсiмнадцяти?… Ех, я не знала… – удавано засмутилася. Бенедикт i Лiза розсмiялися. Бенедиктовi випала честь стрибати першим. Коли джампери закрiплювали на ньому спорядження, хлопець страшенно побiлiв. Вiн хотiв стрибнути, та нiчого не мiг вдiяти зi своiми панiчними думками. Вiн страшенно боявся того, що може статись. – Можливо, ти передумаеш? – поглянув на нього м’язистий хлопець, який вовтузився з пасками безпеки. – А то ти щось зблiд. Можливо, прийдеш завтра чи iншого дня? – Нi, – втрутилась Анна. – Вiн стрибатиме. Бенедикт мовчав. Вiн тамував у собi шалений страх. Коли вiн дивився вниз, йому крутилось у головi. Висота була приголомшлива. А внизу – спокiйна i тиха вода рiчки. – Менi справдi страшно, – признався хлопець. – А чого ти боiшся, Бенедикте? – здивувалась Анна. – Що розiб’юсь… Що мотузка розiрветься i мое тiло розплющиться об воду… Що загину, врештi-решт… Що помру… – Облиш, Бенедикте, – вiдповiла дiвчина. – Всi люди помирають. Коли ти падатимеш, повiр, вiдчуватимеш такий кайф, що не шкода буде загинути… Тобто ти зрозумiеш, що це дрiбниця. М’язистий хлопець поглянув на дiвчину, мов на божевiльну, а Бенедикт нервово посмiхнувся i промовчав. Вiн прекрасно знав, що всi люди помирають, але йому не хотiлось померти завчасно – коли вiн iще не встиг насолодитись усiма принадами, а то й бiдами, життя. Та попри весь свiй панiчний страх хлопець i не думав передумувати. Бо як iще, окрiм як ризикувати, пiзнавати життя? До того ж усе безпечно – це простий стрибок з моста на мотузцi; нiчого страшного не повинно статись. – Ну що ж… Тодi на рахунок три… Один, два… – вiдраховував джампер. – Три! Бенедикт вiдштовхнувся вiд краю моста, вiдпустив перила, стрибнув… i йому це нагадало ковток джерельноi води в спекотний день. Свiту навколо нього не було. Був тiльки вiн, падiння, його емоцii й адреналiн. Вiтер дув у його обличчя, з вуст ринув крик, якого вiн навiть не чув, а в душi робився якийсь переворот. Якийсь шалений вибух. Бенедикт був щасливим, бо нiчого в той момент не було важливим, крiм емоцiй, якi вiн зараз проживав. Абсолютно нiчого. Усе це тривало вiчнiсть. А потiм ривок – свiт знову з’явився, а вiдчуття свободи знову вiддалялося i вiддалялося. Нiби вiн пiрнув у неi, а коли падiння закiнчилось, почав виринати. Саме так хлопець хотiв прожити свое життя. Нiби це одне довге падiння з моста. – Ну як? – допитувалась Анна, коли хлопця пiдняли на мiст. Вiн був сам не свiй, його досi тримало неймовiрне вiдчуття (ейфорii? щастя? страху?). Люди навкруги смiялись, досвiдченi скакуни з розумiнням дивились на нього, а Лiзi й Аннi не терпiлось i собi це пережити. – Ну як тобi? Страшно? Ти так кричав! – усе допитувалась дiвчина. – Я… Це… Це неймовiрно! – нарештi видушив iз себе якiсь слова Бенедикт. У поглядi Анни читалися розумiння i шалена цiкавiсть. Дiвчина одразу кинулась впрошувати Лiзу, щоб та поступилась чергою i вона змогла стрибнути наступною. Лiза трохи сумнiвалась, бо iй теж кортiло пережити те «неймовiрне», про яке казав Бенедикт, та все ж таки вона погодилась, i наступною стрибнула Анна. – Дякую! – сказала вона подрузi й одразу поспiшила до хлопцiв, щоб тi прикрiпили до неi спорядження. – Справдi все так класно? – спитала Лiза Бенедикта. – Неабияк, – кивнув хлопець. – Це було круто! – Ми це зробили! Я не вiрю, що ми це зробили! – Ми так кричали! Це було так класно! Лiза, Анна i Бенедикт вiдходили вiд моста i дiлились враженнями про свiй вчинок. Усi були на емоцiях, щасливi i з усмiшками на обличчi. – Дякую вам, що провели до моста, – сказав Бенедикт, – i роздiлили такий хороший момент. – Нема за що, – усмiхнулась Анна. – Повiр, ми теж були радi з тобою поспiлкуватись i все це пережити. Трiйця зупинилась на роздорiжжi: одна з дорiг вела дiвчат до домiвок, а друга – Бенедикта до автобусноi зупинки. – Це для мене справдi щось незвичайне, – признався хлопець. – Ще два днi тому я про таке й мрiяти не мiг. Не повiрив би, що зроблю таке! Дiвчата засмiялись. – Ну, тепер знаеш, що це зовсiм не страшно, – промовила Лiза. – До зустрiчi, Бенедикте, – сказала Анна. – Я нечасто буваю в пансiонатi, але коли там буду наступного разу, обов’язково до тебе навiдаюсь. Кiлька секунд усi стояли мовчки i дивились одне на одного, а потiм дiвчата рушили у свiй бiк. – До зустрiчi, – пошепки повторив Бенедикт, та дiвчата його, напевне, вже не почули. З кожним кроком, якими дiвчата вiддалялися вiд хлопця, все чутнiшим ставав його пульс. Цi короткi двi години, якi вiн провiв з незнайомками, були прекрасними i легкими. А тепер вони йдуть геть, до своiх домiвок i справ. А вiн буде для них лише чудернацьким хлопчиною i дивним збiгом обставин. Але вiн не хотiв ним бути. Йому було приемно з ними проводити час, тож вiн хотiв iще. Вiн хотiв знати, що побачить iх. І то не тодi, коли Ярина викличе Анну ii замiнити, а тодi, коли йому захочеться. Для нього наступний крок був страшнiшим за крок з краю моста. Вiн нiколи цього не робив. Вiн нiколи не робив перших крокiв до дружби. Може, саме через це у нього, крiм Артема, iх i не було? Хлопець поборов себе i кинувся наздоганяти дiвчат. – Стривайте! – крикнув вiн. Вони повернулися, на iхнiх обличчях сяяли усмiшки. – Знаете, я тут подумав… е-е… Я новенький у цьому мiстi… Знаю, такi, як я, часто просять у вас номер телефону… але… Я подумав, може… – Ось, – перебила Анна, простягаючи клаптик паперу з цифрами свого номера телефону. Бенедикт здивувався, бо дiвчина нiби знала, що вiн iх наздожене. А ще його дивував ii погляд… Вiн був якийсь… – Ти мене зневажаеш? – прочитав ii погляд Бенедикт. – Я тобою пишаюсь, – вiдповiла Анна. – Пишаешся? – Ти набагато смiливiший, нiж думаеш, Бенедикте… І ти не невдаха… – промовила вона, усмiхаючись i дивлячись на його рюкзак. Далi було мовчання. Дiвчина вiддала хлопцю номер телефону, i вони з подругою пiшли геть. Бенедикт iще пiвхвилини простояв, обдумуючи ii слова, врештi усмiхнувся й рушив до автобусноi зупинки. Третiй крок назустрiч вiтру: «Любити» Наступного дня до мами Бенедикта завiтала ii сестра Дiна. Яна (так звали Бенедиктову маму) заварила чай, i вони сидiли з сестрою на кухнi, мило про щось бесiдуючи. Разом з малиновим ароматом чаю по кухнi розтiкалась туга, бо останнi кiлька дiб Яна плакала i сумувала. Їi маленький хлопчик пiшов з дому… Їi гризли думки: де вiн? що зараз робить? чи голодний вiн? чи мае вiн, де поспати? Десь там… Їi маленький хлопчик… Абсолютно самотнiй у такому жорстокому свiтi. Жiнка кiлька разiв клялась про це не думати. Кiлька разiв переконувала себе у тому, що ii син знае, що робить. Вона знала, що вiн заслуговуе на те, щоб самому керувати своiм життям. Але все ж вiн був ii маленьким хлопчиком. Вона не могла про нього не думати. І кожного разу, як згадувала, по ii шкiрi проносились сотнi мурашок. Це був материнський, не пiдвладний розуму, страх за сина. Вiн стiльки пережив. Вона просто повинна у нього вiрити… Але попри всю вiру i знання, що так мае бути, ii материнське серце краялося щоразу, як вона проходила повз його порожню кiмнату. – Дуже смачне печиво, – мовила Дiна, вiдкушуючи, здаеться, вже п’яте. – Сама готувала? – Та нi, – призналась Яна. – Сусiдка принесла. Дiна сьорбнула чаю i кинула на сестру пронизливий погляд. Пiд очима в Яни були синi кола, погляд порожнiй, а все сьогоднiшне чаювання вона мовчазна – перекидаеться тiльки необхiдними реплiками. Дiна одразу знала, що тут щось не так, – вона завжди знала, коли ii молодша сестра сумувала. Та жiнка не могла нiяк наважитись запитати. І коли так i не знайшла делiкатних слiв, спитала прямо: – З тобою все гаразд? Виглядаеш замученою. – Ти про що? Звiсно, зi мною все гаразд. – Яно? – кинула поверх своiх окулярiв погляд Дiна. – Кажи. Що з тобою? Якусь мить Яна ще трималась i мовчки дивилась на сестру. Потiм обличчя ii скривилось, а з очей бризнули сльози. Дiна одразу поклала надкушене печиво на стiл, схопила пачку серветок i пiдбiгла до сестри. – Що таке? Що сталось, люба моя? – обiймала заплакану сестру Дiна. – Бенедикт… Вiн… вiн… – хапала ротом повiтря Яна. Дiна неабияк стурбувалась. – Що з ним?! – Вiн пiшов з дому… Взяв кiлька речей, написав прощальну записку i пiшов. Дiна вiдпустила сестру i з подивом на лицi сiла на сусiднiй стiлець. Кiлька секунд у ii головi вирував ураган рiзноманiтних думок. – Я не знаю, що сказати, Яно, – промовила вона. – А коли вiн пiшов? Куди вiн подався? – Звичайно, вiн нам цього не сказав, Дiно… Зник вiн у день весiлля твоеi доньки, – обурилась Яна. – Вiн просто пiшов собi, та й усе. – Божевiлля якесь! – Усе його життя божевiлля, Дiно. – І що ви думаете робити? Ти ж знаеш, як це небезпечно! – промовила Дiна. – Ви повиннi щось робити! Шукати його, пiти в мiлiцiю. Його потрiбно знайти! – Думаеш? – змокрiлим поглядом поглянула на сестру Яна. – Звiсно, я так думаю! Ти хочеш i далi плакати i мучити себе страшними здогадками? З кожним може статись багато чого поганого, а з ним тим бiльше, ти це прекрасно знаеш! – Дiно, – спробувала заспокоiтись Яна. – Я не плачу через те, що непокоюсь… Тобто i через це теж… Бiльше моiх слiз проливаеться через те, що я люблю його… Ми могли йому допомогти в усьому… Вiн хотiв почати нове життя… Вiн мiг нам сказати… Ми з татом йому допомогли б i у цьому… Пiдтримали б… А вiн вирiшив покинути нас i жити так, як вiн собi задумав… Знаеш, яке ми маемо право йому це забороняти? Вiн що, мае до кiнця життя сидiти вдома i спiлкуватись тiльки зi мною i з батьком? – Що? – здивувалась Дiна. – Я правильно розумiю – ви i не думаете його шукати? Яна категорично захитала головою. – О, Боже… – жахнулася Дiна. – Ти хоча б розумiеш, що можеш уже нiколи його не побачити? – Розумiю, – сумно мовила Яна i знову заплакала. Це рiшення було тяжке, але це найкраще, що вона могла дати своему синовi. Свободу. Вона добре знала, що син обожнюе цей свiт, тож не дати йому права з ним познайомитись – вона не мала права. Вiн там… У великому свiтi… Зовсiм один… Але, знову ж таки, це його вибiр. За певний час Дiна прийняла таку правду i, можливо, навiть зрозумiла ii. Коли вона вже зiбралась йти додому, наостанок зайшла в Бенедиктову кiмнату. Всi речi в нiй були акуратно поскладанi, лiжко iдеально заправлене, а бiля нього на пiдставцi стояв синтезатор. Фотографii, де вiн з батьками, стояли на полицях, серед численних книжок. Чорнявий хлопчина з голубими очима. Їi племiнник. Тепер вона за ним сумувала. Жiнка нiколи не показувала племiннику, що любить його. Для неi Бенедикт завжди був малим хлопчаком, який бiгае попiд столами на кожному сiмейному святi. В них нiколи не було близьких стосункiв, та зараз, коли вiн щез, вона вiдчувала докори сумлiння, що не показувала своеi любовi до Бенедикта. Вiн, як не як, частина ii родини. Вiн син ii сестри. І вона дуже непокоiлась про те, що зараз з ним. – Надiюсь, ти знаеш, що робиш, Бенедикте, – дивлячись на одну з фотографiй, промовила Дiна. Поправила кучеряве каштанове волосся i вийшла з кiмнати. А тим часом у пансiонатi панi Ярини, у вiтальнi зiбрались майже всi жителi. Це бувало вкрай рiдко, бо кожен, хто тут жив, мав роботу, на якiй працював майже весь тиждень. Але, так склалось, сьогоднi було якесь державне свято, i всi вони вiдпочивали вiд щоденноi працi, сидячи i спiлкуючись в вiтальнi. Двое жiнок дивились телевiзор – це були двi тридцятирiчнi сестри-близнючки, якi приiхали до цього мiста через кар’еру. Їм колись запропонували хорошi мiсця в якiйсь фiрмi, i вони, не роздумуючи, погодились, бо це була дуже перспективна робота з можливiстю професiйного росту. Та ось уже цiлих два роки вони ледь зводили кiнцi з кiнцями – нiякого пiдвищення не було, i, як вони казали, «навiть ним i не пахло». Попри свою замкненiсть Ярон мав медичну освiту. Проте його робота теж не приносила нi високих доходiв, нi задоволення. Нiхто так достовiрно i не знав, ким вiн працюе, але панi Ярина здогадувалась, що вiн простий ветеринар у якiйсь дешевiй клiнiцi, бо завжди, коли вiн повертався в пансiонат, вiд нього шалено тхнуло, i далеко не квiтами. Зараз вiн стояв у вiтальнi бiля вiкна i, як завжди, виглядав «ii». У вiтальнi, бiля шафи з книжками, у м’якому крiслi також сидiв старенький сивуватий пан. Його теж рiдко можна було зустрiти тут, бо вiн також кудись зникав. Наскiльки Бенедикт чув вiд iнших жильцiв, того пана вигнав з дому власний син, старенький оселився тут i, хоч уже на пенсii, влаштувався в якiйсь школi викладачем зарубiжноi лiтератури. А останню з мешканцiв цього пансiонату звали Євою. Це була двадцятиоднорiчна дiвчина, яка приiхала сюди, щоб стати художником. Вона мала коротке свiтле волосся й абстрактне татуювання ззаду на шиi. Проте свiт, який вона узрiла в цьому мiстi, виявився не таким простим i свiтлим, як ii амбiцii. Звiсно, дiвчина не полишала своiх мрiй, ходила на якiсь курси художникiв i всяке таке, та поки що заробляла на життя офiцiанткою в не надто дорогому ресторанi. Єва навiть зараз сидiла поряд зi стареньким вчителем лiтератури i малювала щось простим олiвцем у великому зошитi. Усi тi люди жили у цьому пансiонатi довгий перiод. Усi звикли одне до одного. Зараз усi займалися хто чим, сидiли у вiтальнi, думали над своiм життям, переглядали шоу по ТВ. Усе це було в абсолютнiй тишi, аж поки до вiтальнi не зайшли панi Ярина та Бенедикт. Жiнка зранку прийшла в хлопцеву кiмнату i запропонувала (чи то пак наказала) йому познайомитись iз iншими жильцями, бо iнша така нагода в нього випаде ще не скоро. Хлопець одразу вiдклав зошита, у якому писав вiрш про своi вчорашнi емоцii, i пiшов з Яриною у вiтальню. Знайомство з жильцями пансiонату теж неабияк вразило Бенедикта. Стiльки доль об’еднав цей будинок… Для хлопця це було щось незвичайне. Щось, про що вiн ранiше i не здогадувався. Тiльки зараз до нього дiйшло, що таких пансiонатiв по Украiнi, та й по цiлому свiтовi, дуже багато. Дуже багато i таких доль. Це пригнiчувало й водночас навiювало якесь усвiдомлення грандiозностi нашого свiту. Абсолютно всi ставили йому якiсь запитання. І вiн, знаючи, що це може обернутись зривом його плану щодо нового життя, був абсолютно вiдвертим. – Я втiк з дому, – мовив хлопець, коли старий викладач Любомир (так його звали) запитав, де його батьки. – Вони не знають, де я. Я просто взяв кiлька речей i зник з дому. Але не переймайтесь, – додав Бенедикт, коли помiтив тривогу присутнiх. – Вони менi довiряють. Думаю, вони мене не шукатимуть i в мiлiцiю не подаватимуть про розшук. – Я теж колись втекла з дому, – озвалась художниця Єва. – Але прийшов момент, коли я була змушена iм розповiсти, де я. Думаю, в тебе теж буде такий момент. Бенедикт нiчого не вiдповiдав. Вiн знав, що коли прийде такий момент, тодi про нього подумае, зараз це без сенсу. – А ти маеш якiсь уподобання? – спитала Єва. – Звiсно, маю, – усмiхнувся Бенедикт. – Музика… Поезiя… І скажу дещо банальне – люди. – Люди? – Ну, так… Люди – дуже дивнi створiння… Всi рiзнi. Всi зi своiми таемницями. Всiх потрiбно розгадувати. А це доволi цiкаво. – А читати любиш? – спитав Любомир. – Звiсно, люблю… Це не люблять лише тi, хто цього не робить, ге? – знову усмiхнувся Бенедикт. Його завжди дивував сам факт таких запитань. Йому це здавалось рiвнозначним до запитань «ти любиш дихати?», «любиш смак води?». – Ти, до речi, можеш брати будь-яку з цих книжок. Тiльки не забудь покласти назад, бо Ярина мае список, де всi записанi. І якщо котрась пропаде – вона всiх нас приб’е… – прошепотiла на вухо Бенедиктовi Єва. – О, дякую, це дуже класно, – мовив Бенедикт, iскристим поглядом дивлячись на полицi з книжками. Для нього це був неабиякий скарб i джерело натхнення. Знайомство протривало майже годину. Бенедикт обговорив з Любомиром кiлька книжок, якi вони обое читали; порозмовляв з Євою про ii малюнки, якi вона чомусь iще не наважилась йому показати; трохи поговорили на спiльнi теми. Хлопця найбiльше вразило те, що спiлкування було дуже простим, нiби вiн був знайомий з цими людьми все життя. Це якось додавало впевненостi у тому, що вiн там, де мае бути. Що вiн з тими людьми, якi повиннi бути навколо нього. Хоча це можна назвати приемним додатком до життя в пансiонатах. Тут або покинутi, або неординарнi, або вiльнi люди. Ось чому й спiлкування з ними вiльне. Пiсля всього хлопець взяв одну книжку з полицi i вирушив до себе в кiмнату. Там вiн запримiтив недописаний вiрш. Бенедикт сiв на стiльчик i взявся дописувати. Згадав стрибки з моста, спiлкування з Анною, згадав емоцii, якi вкладав у вiрш на початку. Та не мiг сконцентруватись. Тепер його переповнювали iншi вiдчуття. Вiн перегорнув сторiнку зошита i почав писати вiрш, присвячений мешканцям цього пансiонату. Вiн написав вiрш про людськi долi. Про вiру в краще. Про незламнiсть. Про те, що вибiр лише за нами – щось красиве i свiтле можна побачити навiть у найтемнiших речах. У одноi жiночки Були милi три дитяти. Для усiх богатирi, А для неi янголяти. Один янгол десь загинув, На вiйнi, здаеться, Усi думали – заплаче, А вона смiеться. Другий янгол своi крила Малiй дiвчинцi вiддав, Жiнка знову не тужила, Син когось урятував. «Що менi тужити? – каже. — Я молюсь за них, Два сини героi в мене, Не бувае лих». Лихо визнала тодi, Коли третiй син Попрощався у водi, Бо не знав краси. Лихо визнала, о так, Але не тужила. Красу бачила в усьому, Бо нею свiтила. Наступнi тижнi для Бенедикта були просто казковими. Вiн не мiг повiрити, що, лише раз ризикнувши, добився такого життя, якого хотiв. Вiн не переймався майбутнiм, жив лише теперiшнiм моментом. Знав, що скоро закiнчаться грошi, що потрiбно буде iх десь заробляти, та вирiшив, поки вони ще е, про це не думати. Бенедикт мав те, про що мрiе кожна сiмнадцятилiтня людина, – мав свободу вiд батькiв, хороше спiлкування i два навушники у вухах. Найпершою метою його втечi з дому було принесення в свое життя бiльше чарiвних моментiв. Таких, як стрибок з мосту чи як новi знайомства. Бенедикт усе життя був дуже скромним, нiколи нi з ким не спiлкувався, а насправдi ж той процес йому неабияк подобався. Вiн, як виявилося, любив вiдкривати для себе нових людей. Зi дзвiнком до Анни вiн не затягував. Спецiально для цього придбав собi нову сiм-картку. А коли набирав ii номер, ловив себе на тому, що пальцi абсолютно не слухаються – таким великим бажанням було поспiлкуватися з нею. Та коли вiн почув у трубцi ii голос, на його обличчi розпливлась усмiшка. – Алло. – Привiт, це Анна Володимирiвна? – Бенедикте! А я думала, що ти вже не зателефонуеш, – впiзнала дiвчина. У слухавцi чулися якась музика i чийсь не надто талановитий спiв пiд пiсню Майлi Сайрус.[5 - Майлi Сайрус (нар. 1992 року) – американська поп-спiвачка та кiноакторка. Отримала свiтову популярнiсть завдяки серiалу «Ханна Монтана», де зiграла американську школярку Майлi Стюарт, яка одночасно е вiдомою поп-зiркою Ханною Монтаною.] – Хто це там спiвае? – Та це Лiза бешкетуе. Дiвчата були в Анни вдома, в ii кiмнатi. Тут вони проводили бiльшiсть вiльного часу: дiлились таемницями i розмовляли про хлопчакiв. Саме тут Лiза забувала про всi своi комплекси. Навiть зараз вона стрибала по кiмнатi, виконуючи рiзнi танцювальнi па, хоч вони в неi виходили доволi смiшнi та незграбнi. Проте тут, у цiй кiмнатi, Лiзi було начхати на свою незграбнiсть i зайву вагу. Їй було начхати на все – чи не свободою ми називаемо таке вiдчуття? – Слухай, Бенедикте, – мовила Анна. – У мене завтра день янгола… Я, Лiза i ще двое наших друзiв iдемо на пiкнiк. Не хочеш приеднатись? Я буду рада тебе бачити. – О… е-е…ой! – хлопець так розхвилювався, що випустив iз рук трубку. Анна почула тiльки гучний гуркiт, аж зiщулилась i вiдвела телефон вiд вуха. – Бенедикте? Алло? Все добре? – Так, я вже тут, – швидко мовив Бенедикт, пiднiмаючи телефон. – То як? – Добре… Я прийду… Звiсно. – Тодi давай завтра о шiстнадцятiй бiля «Змiiного шляху», гаразд? Ти вже знаеш, де це. – Гаразд, – вiдповiв Бенедикт. Телефонна розмова закiнчилась. Двое пiдлiткiв вiдклали телефони, а iхнi обличчя свiтились дивними, задумливими посмiшками. – Ти його запросила? – вражено запитала Лiза, вона аж припинила танцi i сiла в комп’ютерне крiсло. Їi здивований погляд зупинився на Аннi. – Ти його знаеш лише… та що я говорю?… Ти його навiть не знаеш! – Але хочу взнати, – засоромилась подруга. – Все, замовкни! Наступного дня панувала прекрасна погода. Немов кораблi в спокiйному океанi, в небi плавали великi бiлi хмари. Інколи весь той небесний спокiй розрiзала бiла лiнiя, слiди лiтака, який прагне кудись за обрiй. Рiвно о шiстнадцятий пiд тим красивим небом Бенедикт з причесаним, наскiльки це можливо, чорним чубом, у футболцi з емблемою Бетмена, чекав на компанiю Анни бiля моста, який кiлька днiв тому iх познайомив. У руках вiн мав квiтку, яку зiрвав по дорозi сюди. Вiн не знав, як ця квiтка називаеться, але для нього це було неважливим, бо, дивлячись на ii синi пелюстки, вiн бачив у них посмiшку Анни. У якийсь дивовижний спосiб вiн знав, що дiвчинi вона сподобаеться. Крiм квiтки вiн приготував дiвчинi книжку, яку взяв з собою з дому. Це була збiрка вiршiв Лiни Костенко «Рiчка Гераклiта».[6 - «Рiчка Гераклiта» – поетична збiрка Лiни Костенко, яка вийшла 2011 року. Лiна Костенко – (нар. 1930 року) – украiнська письменниця-шiстдесятниця. Лауреат Шевченкiвськоi премii (1987), Премii Антоновичiв (1989), премii Петрарки (1994).] Ця книжка багато разiв його надихала, i вiн надiявся, що Анна одна з тих людей, якi теж зможуть оцiнити шарм прекрасних рядкiв. Звiсно, вiн пiдозрював, що вона не любить читати. Але ж вона сама сказала, що цього не люблять тi, хто цього не робить. Отож, вiн мав надiю, що вона бодай спробуе i iй сподобаеться. Минуло якихось десять хвилин чекання, i Бенедикт помiтив компанiю друзiв, якi пiд великим букетом рiзнокольорових повiтряних кульок переходили дорогу. Лiза i Анна були в лiтнiх сукнях i весело йому махали вiльними вiд пакетiв руками, а бiля них йшли також двое незнайомих хлопцiв, рокiв так по вiсiмнадцять кожному. – Привiт, це тобi, – мовив до Анни Бенедикт, коли вони пiдiйшли. – Бажаю хороших друзiв i багато незабутнiх моментiв! Вiтаю! Вiн обiйняв Анну, а та взяла подарунки. Спочатку дiвчина понюхала квiтку, а потiм подивилась на книжку. – Вау! – вражено мовила вона. – Книжка! Якщо чесно, ти перший менi даруеш книжку, дякую! Даю слово, що прочитаю ii! Дiвчина ще раз обiйняла хлопця. Вiн вiдчув запах ii парфумiв – i був ладен померти. Вiн вiрив кожному ii слову i був дуже радий, що iй сподобався дарунок. – Немае за що. – До речi, знайомся, – звернула увагу на своiх друзiв Анна. – Це Макс… мiй однокласник i найкращий друг… А це Бенедикт… Анна вказала на високого русого хлопчину. Вiн мав квадратнi окуляри i був дуже худий, правда не настiльки, як сам Бенедикт. Волосся сповзало йому на очi, а пiд носом сяяла якась дивна, дещо крива усмiшка. – Радий познайомитися, – мовив Макс i потиснув Бенедиктовi руку. – А це Пилип, – вказала вже на товстiшого хлопця Анна. Пилип був у широкiй спортивнiй кофтi з емблемою «Динамо», через що дуже здивував Бенедикта – на вулицi була страшенна спека. Хлопець побачив у Пилиповi дещо схоже на Лiзу – якусь сором’язливiсть, мабуть через ту саму зайву вагу. Мав чорне-пречорне волосся i родимку на лiвiй щоцi. – Дуже приемно, – мовив Бенедикт. – Це, до речi, мiй брат, – пiдтвердила Бенедиктовi здогадки Лiза. – Але ти, мабуть, i сам здогадався. – Кльова футболка, – усмiхнувся Пилип. – Кльова блузка, – натомiсть сказав Бенедикт. – Футболiст? – Скорiш ботан, – виправив Макс. – Боiться показати свое сальце навiть лiтом! – Замовкни! – буркнув Пилип i жартома штовхнув друга в плече. – Та нiчого, в тому весь ти… Перестань, ай! – засмiявся Макс, i Пилип нарештi розслабився. За пiвгодини пiдлiтки сидiли у великому дерев’яному човнi, до якого прив’язали повiтрянi кульки, i пливли за хвилями кудись, куди веде рiчка. Все це спланував Макс, бо коли компанiя пройшла вздовж берега до довгого бетонного причалу, там уже стояв якийсь чоловiк з наготованим для дiтей човном. – Максиме, тiльки обережно, зрозумiв? – мовив власник човна. – Коли поплаваете, прив’яжеш його до цього кiльця… І не забудь замкнути на замок, добре? Ключi вiддаси потiм! – Добре! Звичайно! Все зроблю, не переймайтесь! Дякуемо! Бенедикт одразу зрозумiв, що Макс – серце цiеi компанii. Вiн багато говорив, влучно жартував i був абсолютно без комплексiв. А крiм цього, того дня Бенедикт зрозумiв ще дещо: як це – бути в компанii друзiв. Вони пливли у тому човнi, немов на якомусь острiвку, що належав тiльки iм. До бортiв човна прикрiпили повiтрянi кульки, через що здавалося, що вiн не пливе, а летить. У водi вiдбивалось небо, i це тiльки додавало казкового настрою. – Ну що? Бажаете музики? – запитав Пилип i, не чекаючи вiдповiдi, потягнувся в глибину пакета, котрого нiс. Човен уже вiдпливав вiд причалу. Макс веслував, та, коли човен знайшов хвилi, хлопець поклав весло в човен, i вони продовжили свою повiльну подорож. – А хто хоче випити? – засмiявся Макс i потягся до iншого пакету. За секунду вiн дiстав кожному по банцi пива. Бенедикт дещо засоромився, бо нiколи ще не пив алкоголю, проте не вiдмовлявся – нове життя, новi правила. І до того ж йому сподобався стан легкого сп’янiння, в який вiн потрапив того дня. – Що вмикати, Ань? – вовтузився бiля портативноi колонки i свого телефону Пилип. – Як завжди, Бастiла?[7 - Bastille – англiйський iндi-рок гурт, заснований в 2010 роцi.] – Можна, – усмiхнулась Анна, i за секунду зазвучала хороша музика. Бенедикт нiколи не чув про цю групу, та, почувши першi ноти, зрозумiв – вона йому теж до душi. – То вип’емо за прекрасну Анну i за ii Янгола Хоронителя! Щоб вiн завжди тебе охороняв i пiклувався, коли це не можемо робити ми! – урочисто мовив Макс, усi закричали «ура» та «вiтаю» i випили. Музика була божественною. Анна сидiла поряд iз Лiзою i сяяла вiд щастя. Це був незабутнiй день янгола для Анни. Вона була зi своiми друзями, в хорошiй атмосферi, серед хорошого пейзажу. Це були щасливi години. Їй подобався Бенедикт. Вона це зрозумiла, ще коли вперше його помiтила. Не тодi, коли вiн до них пiдiйшов, щоб запитати дорогу до моста. А ще тодi, як вiн розгублено вiдчинив дверi пансiонату, наперед постукавши в них. Вiн ii чимось притягував, i iй було цiкаво дiзнатись, у чому той магнетизм. Їй здавалося, що вiн випромiнював якийсь затишок, а в його очах вона була ладна втонути. – Бенедикте, а з ким ти сюди приiхав? – запитала вона. Усi вже пили по другiй банцi пива i релаксично лежали на лавках човна, делiкатно спираючись одне на одного. – Сам, – кивнув Бенедикт. – Я сказав батькам, що хочу пожити сам, i вони мене вiдпустили у «вiльне плавання». – Нiчого собi! – втрутився Макс. – І що думаеш робити? – Не знаю… Жити, напевно. – Як це так? Просто жити? Без жодноi мети? – А хiба це не мета? Спробувати чим бiльше в цьому життi? Жити – хiба не мета? – Тьху… – Макс аж випростався. – Жити без мети не в кайф. Можна, звiсно, але це без сенсу. – Ну, добре… А в тебе е мета? – запитав Бенедикт. Кiлька секунд усi мовчали, а потiм засмiялись. Бенедикт не розумiв, у чому рiч. – О, в нього величезна мета, – озвався, вiдсмiявшись, Пилип. – Вiн мрiе, щоб його танець побачила вся краiна. – Нормальна мета! – обурився Макс. – Я затанцюю так, що свiт цього нiколи не забуде! – Що? Ти танцюеш? – Танцюю, – мовив хлопець. – І це моя мета – робити те, що приносить задоволення, i в той самий час творити мистецтво. А жити без мрii – що це за життя таке? – То вiн i каже, що його мрiя – спробувати все в життi, – втрутилась у дискусiю Лiза. – Вiн i так усього не спробуе, – буркнув Макс. – Можна i по дорозi до мрii напробуватись багатьох речей. Так хоча б буде сенс. Бенедикт нiчого не вiдповiдав. Вiн розумiв, що хлопець мае рацiю. Але також вiн розумiв, що особисто для нього найбiльша мета – добре прожити свое життя. Звiсно, в нього е мрii, пов’язанi з поезiею чи з чимсь iншим, але всi вони тлiють порiвняно з бажанням наповнити свое життя незабутнiми моментами. Вiн не продовжував дискусii, бо добре розумiв i Максову точку зору. – Ну все, припинiть. Скiльки людей – стiльки й вiрних думок, як прожити свое життя, – озвалась нарештi Анна. – Краще скупаймось! В усмiшках п’ятьох пiдлiткiв вiдбивалося яскраве сонце тодiшнього дня. Вони стрибали з човна у воду – i це iх окриляло. Хлюпали одне на одного водою – i це робило iх щасливими. Вони смiялись мов навiженi – i iм заздрив весь свiт. Не купався лише Пилип, який сидiв на човнi у своiй спортивнiй блузцi й керував музикою. Хоча всi бачили, що вiн не нудьгував – пiсля четвертоi банки пива хлопець вiдчайдушно наспiвував пiснi, а на деяких моментах не мiг стриматись i витанцьовував на човнi запальнi танцi. – Тобi теж треба ходити на уроки танцiв! – смiявся з нього Макс. – Твоi викладачi тiльки зiпсують мiй талант! – вiдповiдав Пилип i «нарiзав» далi. Бенедикта потiшив той факт, що Лiза тепер його абсолютно не соромилася, як то було в перший день iхнього знайомства. А це означало лише одне – вона приймае його. Вони всi його приймали. Це в нього викликало легкий подив i любов до життя. Коли купання завершилось, Макс запропонував усiм повернутись до причалу, прив’язати човен i пiти «кудись у центр» i там iще розважитись. Усi були не проти, та от Анна запропонувала Бенедикту пройтись до причалу по набережнiй. Той не вiдмовився. Вийшли вони на берег абсолютно мокрi, бо купались в одязi, проте абсолютно щасливi. Бенедикту подобалось дивитись на Анну, а iй – на нього. З волосся й одягу капало, а зверху припiкало гаряче сонце. – Нiчого, поки прийдемо, все висохне, – промовила Анна. – Ви там не затримуйтеся! – кричав iз човна Макс. Бенедикт крикнув, що не будуть. – У тебе прекраснi друзi, – признався Бенедикт, дивлячись, як удалинi, посеред рiчки, вони пливуть у бiк причалу. Вони йшли по набережнiй алеi, мокрi й босi, бо взуття залишилось у човнi. Інколи перехожi кидали на них здивованi погляди, але iм було начхати. – Ти iм теж дуже сподобався, Бенедикте, – промовила Анна. – Пилип далеко не перед кожним ось так скаженiе. Думаю, ще трохи – i вiн не засоромиться перед тобою скинути свою кофту. Хлопець засмiявся. – А ти як думаеш? – раптом почав Бенедикт i чомусь зупинився. Дiвчина зупинилась бiля нього. – Потрiбно мати мету в життi? – Знаеш, це справа кожного – на що витратити свое життя. Проте грiшно, якщо в тебе е якiсь мрii, а ти iх iгноруеш i переконуеш себе, що iх нема. Ти ж по-справжньому не будеш насолоджуватись моментами, якщо там, у твоiй душi, плаче якась заповiтна мрiя, навiть якщо ти житимеш насиченим життям. Бенедикта знову вразили слова дiвчини. Вона говорила все, що вiн вiдчував. У нього було враження, що вони знайомi сто рокiв i вона знае його краще, нiж вiн сам. – А також я думаю, Бенедикте, – продовжила Анна, – що всi найкращi моменти треба з кимось дiлити. Вони порожнi, якщо iх проживаеш у самотностi. З цього виходить, що для мене найголовнiше – це близькi люди… це друзi… це кохання… найбанальнiший момент життя може стати незабутнiм, якщо ти дiлиш його з кимсь тобi дорогим. От чим тобi не красивий момент? Хлопець подивився навколо. Вiн зрозумiв ii й усмiхнувся. Їi очi блищали, вологе волосся роздмухував вiтер. – Ти абсолютно права, – промовив вiн. – Надiюсь, я стану тобi не гiршим другом, нiж Макс, Лiза чи Пилип. Дiвчина усмiхнулась. Вона вiрила, що хлопець ii зрозумiв, та знала, що не до кiнця. Вона не хотiла вiд нього дружби, вона хотiла його поцiлувати. Проте, подумавши, вона вiдвернула вiд нього погляд: – Я теж на це надiюсь. Вони продовжили свою прогулянку вже з якоюсь iншою темою для розмови. Той день для Бенедикта був дуже веселим. А ще вiн його здивував. Бенедикт i уявити не мiг, що знайдуться такi люди, з якими вiн зможе говорити на такi цiкавi теми. Йому було сiмнадцять, i людей завжди лякали його розмови про сенс життя. Та не цього разу. Коли вiн ввечерi прийшов в пансiонат, на рецепцii була панi Ярина. Вона одразу помiтила, що юнак сяе вiд щастя. – Бачу, тобi мiсто прийшлось до смаку? – буркнула вона. – Ще б пак, – буркнув хлопець. – Ну спочатку солодкiсть, хлопче, – мовила вона, не вiдриваючи незворушного погляду вiд телевiзору. – А потiм солонiсть. – Не будьте такою песимiсткою. Все буде добре, – мовив вiн i пiшов до своеi кiмнати. А там вiн всунув собi у вуха два навушники, увiмкнув лампу бiля лiжка, взяв ручку i зошит, сiв на лiжко, закутався в ковдру i почав писати пiд прекраснi «Бiлi хмари» Людовiка Ейнаудi.[8 - Людовiко Ейнаудi (iтал. Ludovico Einaudi; нар. 1955 року) – iталiйський неокласичний композитор i пiанiст.] Це було прекрасне завершення прекрасного дня. Ти просто не дивись назад, друзяко, Бо там усе в кровi й сльозах. Там все в болотi й гадах всяких, Позаду тiльки шлях невдах. Так, звiсно, звiдти ти сюди прибув, І звiдси злинеш кудись далi, Усюди досвiд ти здобув. Це найпрекраснiшi медалi. Ти iх носи з собою скрiзь І йди iз ними тiльки прямо, А на минуле не дивись, Бо там нiчого – тiльки плями. І наперед не заглядай, Там теж усе брудне та сiре. Для щастя тiльки «зараз» май. Воно е чисте, свiтле й щире. Наступного дня Бенедикт i Анна зустрiлися знову. Ще вчора Анна вмовила Бенедикта на зустрiч за ii правилами. Вiн пообiцяв пiдтримати будь-яку ii iдею. – То давай завтра зустрiнемось, i, повiр, я змушу той день закарбуватися в твоiй памятi, – мовила дiвчина. – Тiльки робитимеш усе, що скажу. – Залюбки, – не вiдмовлявся Бенедикт. Вiн, якщо по правдi, трохи боявся того, що може придумати дiвчина. А вона, якщо по правдi, просто хотiла подарувати хлопцю тi незабутнi моменти, за якими вiн так вiдчайдушно ганявся. Хоча ii iдеi дiйсно були трохи божевiльнi. Вони зустрiлись бiля старого пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку.[9 - Грiх не знати, хто це.] Дощ просiювався, мов легкий снiжок, – повiльно та заспокiйливо. Небо було сiре, мов вересневий туман. Анна була захована пiд парасольку, а Бенедикт – пiд капюшон своеi кофти. Дiвчина чекала його рiвно сiм хвилин. А коли вiн все-таки з’явився в кiнцi вулицi, вона усмiхнулась i посмiшкою розвiяла всю сiрiсть того дня. На Бенедиктових вустах теж заблищала усмiшка, коли вiн побачив Анну. Хлопець одразу помiтив, що дiвчина щось тримае в руках. – Привiт, це тобi, – мовила вона, простягаючи юнаку подарунок. – Привiт… Що це? Вiн взяв у руки дарунок i зрозумiв, що це новесенький рюкзак. Сiрий, мов сьогоднiшне небо чи мов вiдтiнок ii очей. А ззаду на ньому був зображений великий жовто-блакитний тризубець. Хлопець був здивований. – Нiяких вiдмовок я не приймаю, – одразу застерегла Анна. – Ти не невдаха, i ти його приймеш. Бенедикт просто усмiхнувся, а вона зрадiла, бо добилась того, чого хотiла. – Скидай свiй i вiддай менi, – мовила дiвчина. – На нього в мене iншi плани. – Не знаю, що сказати… дяку… – Нiчого не кажи, – ледь чутно прошепотiла Анна i потяглась допомагати хлопцевi скидати шкiльний рюкзак. Пiсля того вiн його вiдкрив i почав перекладати речi. Хлопець одразу зрозумiв, що дiвчина не зводить погляду з цього процесу, та дiватись було нiкуди. У старому наплiчнику був лише плеер з навушниками, двi ручки i те, що вiн хотiв приховати, – зошит з вiршами. Дiвчина одразу зрозумiла, що це щось особисте, бо хлопець чимскорiш переклав його в новий рюкзак i одразу зиркнув, чи вона помiтила його поспiх. А Бенедикт, своею чергою, зрозумiв, що Анна все зрозумiла. Та попри те обое мовчали – нiяких пояснень i запитань не було. – Ну ось, – нарештi Бенедикт простягнув Аннi свiй порожнiй розписаний наплiчник. – Молодець, – усмiхнулась вона i повiсила його собi на плече. – А тепер ховайся пiд парасольку, i йдемо. Вiн кивнув i зробив все, що говорила дiвчина. Того дня на вулицях мiста було мало людей. І навiть тi, що були, чимшвидше хотiли заховатись вiд дощу в якесь примiщення. Неспiшною ходьбою йшли пiд парасолькою тiльки Бенедикт i Анна. – Не розумiю, чому вони всi так бояться того дощу? – здивувався Бенедикт. – Вiн же невеликий, i вони не з цукру. – А сам iдеш зi мною пiд парасолькою, – зауважила Анна. Хлопець рiзко зупинився. Вiн тримав парасольку правою рукою, та раптом ii вiдхилив, i маленькi крапельки почали падати просто на них. – Ай! Бенедикте! – Бачиш, я не боюся його, – сказав хлопець. – Добре, я тобi вiрю! – засмiялась дiвчина. – Поверни парасольку! Хлопець повернув парасольку над iхнi голови. – Я йду пiд нею, бо ти попросила. Анна дивилась просто в його очi. В нiй нiби щось йойкнуло. Вона зненацька зрозумiла, що Бенедикт, сам цього не пiдозрюючи, випередив ii. Того дня вона повинна була подарувати йому незабутнi моменти – та вiн ось так просто, сказавши кiлька слiв, подарував iй iх ранiше. Вони дивились одне на одного кiлька довгих секунд. Аж раптом проiжджа машина облила iх водою з калюжi. Вони заойкали й одразу вiдскочили. Анна думала, що ця машина запобiгла iхньому поцiлунку, а Бенедикт – що вона просто iх облила. – Все нормально? – спитав хлопець, i не здогадуючись, про що щойно думала дiвчина. – Так, – вiдповiла вона. – Просто образливо мати парасольку – i все одно намокнути. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22579381&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Жах на вулицi В’язiв (англ. A Nightmare On Elm Street) – культовий багатосерiйний фiльм жахiв 1980-х рокiв. Головний герой – Фреддi Крюгер – надприродний серiйний вбивця. (Тут i далi прим. авт., якщо не вказано iнше.) 2 Слова з пiснi «Мiсто» украiнського електронного музичного гурту «ONUKA», особливiстю якого е вплетення украiнських народних мотивiв в електронну музику. Перший сингл гурту було представлено у жовтнi 2013 року. 3 Печиво «Марiя» – затяжне печиво. Користуеться попитом у Захiднiй Украiнi, здебiльшого через низьку цiну. Цей кондитерський вирiб з’явився в другiй половинi ХІХ столiття, коли донька росiйського царя Олександра II виходила замiж за принца Альфреда, сина королеви Британii. Титуловану наречену звали Марiею, i на честь ii грандiозного весiлля було випущено однойменне печиво. 4 Свинка Пеппа (англ. Peppa Pig) – персонаж британського дитячого мультиплiкацiйного телевiзiйного серiалу, створеного режисером та продюсером Естлi Бейкером Девiсом. Зазвичай кожна серiя мультфiльму закiнчуеться тим, що всi дружно смiються та падають на спину. 5 Майлi Сайрус (нар. 1992 року) – американська поп-спiвачка та кiноакторка. Отримала свiтову популярнiсть завдяки серiалу «Ханна Монтана», де зiграла американську школярку Майлi Стюарт, яка одночасно е вiдомою поп-зiркою Ханною Монтаною. 6 «Рiчка Гераклiта» – поетична збiрка Лiни Костенко, яка вийшла 2011 року. Лiна Костенко – (нар. 1930 року) – украiнська письменниця-шiстдесятниця. Лауреат Шевченкiвськоi премii (1987), Премii Антоновичiв (1989), премii Петрарки (1994). 7 Bastille – англiйський iндi-рок гурт, заснований в 2010 роцi. 8 Людовiко Ейнаудi (iтал. Ludovico Einaudi; нар. 1955 року) – iталiйський неокласичний композитор i пiанiст. 9 Грiх не знати, хто це.