Дiвчата
Емма Клайн


Влiтку 1969 року чотирнадцятирiчна Івi Бойд потребувала любовi. Але ii розлученi батьки переймалися своiми проблемами. Та й що може статися з дiвчинкою iз заможноi родини, що мешкае у престижному районi, лише за три лiтнi мiсяцi перед вступом до елiтноi школи-iнтернату? Слова любовi, правди i свободи вона почуе вiд харизматичного Рассела, невизнаного генiя музики, лiдера комуни хiпi. Та для Івi й дiвчат це буде любов i свобода за його правилами. Наркотичний туман, секс, набiги на смiттевi баки бiля ресторанiв та вторгнення до чужих будинкiв – за iжею та адреналiном. Але одного дня це перестане бути розвагою…

Обережно! Ненормативна лексика!





Емма Клайн

Дiвчата



© Emma Cline, 2016

© Penguin Random House LLC, обкладинка 2017

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017



Обережно! Ненормативна лексика!


* * *




Дiвчата





Пролог


Розсмiявшись, я звела очi i затримала погляд на дiвчатах.

Спершу звернула увагу на iхне волосся, довге i нерозчесане. Тодi на коштовностi, якi виблискували на сонцi. Трое з них були так далеко, що я побачила лише контури iхнiх облич, проте одразу зрозумiла, що вони вiдрiзняються вiд усiх iнших у парку. Сiм’i юрмляться нерiвними чергами, чекаючи на сосиски i бургери з вiдкритого гриля. Жiнки в картатих блузках поспiшають до своiх кавалерiв, дiти кидають бруньки евкалiпта, схожi на диких курчат, якi розбiгаються по дiлянцi. Цi довговолосi дiвчата якось плавно пропливають над тим, що вiдбуваеться навколо них, трагiчно й особливо. Неначе царiвни у вигнаннi.

Я розглядала дiвчат безсоромно, вiдверто роззявивши рота: менi здавалося неможливим, щоб вони звернули на мене увагу чи помiтили мене. Мiй гамбургер – забутий на колiнах, легкий вiтерець нiс слабкий сморiд вiд рiчки. Це був вiк, коли я негайно розглядала й оцiнювала iнших дiвчат, пiдраховуючи своi вади, тому одразу ж помiтила, що темноволоса була найвродливiшою. Я припустила це ще до того, як побачила iхнi обличчя. Здавалось, ii оточуе якась загадковiсть, брудна сукня «смок» ледь прикривала сiдницi. Їi загороджувала рудоволоса, старша дiвчина, одяг якоi був так само пошарпаний. Неначе ii щойно витягли з озера. Їхнi дешевi перснi були схожi на ще один ряд кiсточок пальцiв. Дiвчата були вкрай стурбованими, краса i огида водночас, хвиля настороженостi супроводжували iх, коли вони йшли парком. Матерi поглядом шукали своiх дiтей, i спонукало iх до цього вiдчуття, незрозумiле iм самим. Жiнки тримали за руки своiх кавалерiв. Як завжди, сонце пробивалося крiзь дерева, – соннi верби, пориви гарячого вiтру над покривалами для пiкнiка – але буденнiсть стривожили дiвчата, пройшовшись звичним свiтом. Витончено i легковажно, розтинаючи його, як акули море.




Частина перша



Усе починаеться з «форда», що пiднiмаеться вузькою дорогою на малих оборотах, гул над жимолостю згущуе серпневе повiтря. Дiвчата на задньому сидiннi тримаються за руки, вiкна авто опущенi, що дозволяе ночi проникати всередину. Грае радiо, аж доки водiй, несподiвано розсердившись, рiзко вимикае його.

Вони перелазять через ворота, на яких досi висять рiздвянi вогнi. Спершу зустрiчаються з нiмою тишею будиночка сторожа; той дрiмае на диванi, його босi ноги притуленi одна до одноi, неначе батони. Його дiвчина у ваннiй кiмнатi стирае нечiткi дуги косметики з очей.

Наступний – головний дiм, де вони налякали жiнку, що читала в спальнi для гостей. На тумбочцi в склянцi тремтiла вода. Жiнка у вологих вiд поту бавовняних кальсонах. Їi п’ятирiчний син поруч з нею нишком бурмотiв якiсь нiсенiтницi, лише щоб не спати.

Вони загнали всiх до вiтальнi. Мить, коли наляканi люди розумiли солодку повсякденнiсть своiх життiв, – ковток апельсинового соку зранку, рiзкий поворот на велосипедi, – вже минула. Їхнi обличчя змiнилися, неначе вiдкрилася завiса; розiмкнулася потойбiч очей.



Я так часто уявляла собi ту нiч. Темна гiрська дорога, похмуре море. Жiнка звалилася на нiчний газон. І хоч за багато рокiв подробицi стерлися з пам’ятi, нарощуючи шар за шаром, коли я почула, як близько пiвночi вiдмикаеться замок, це було перше, про що я подумала.

Незнайомець на порозi.

Я зачекала на звук, щоб виявити його джерело. Сусiдська дитина товче по смiттевому баку на тротуарi. Олень прориваеться крiзь кущ. Це все, чим може бути, казала я собi, це далеке деренчання в iншiй частинi будинку, i намагалась уявити, яким безневинним знову буде здаватися простiр при денному свiтлi, яким спокiйним i безпечним.

Але шум тривав, рiзко вриваючись до реального свiту. З iншоi кiмнати долинав смiх. Голоси. Двигтiння холодильника. Я хапалася за пояснення, але на думку спадало лише найгiрше. Зрештою, так i мало все закiнчитися. Загнана в пастку в чужому будинку, серед фактiв i звичок життя когось iншого. Моi голi ноги, пописанi варикозними венами, – якою слабкою я б здавалася, якби вони зайшли до мене, жiнка середнього вiку метушиться по кутках.

Я лежала в лiжку, затамувавши подих, пильно дивлячись на зачиненi дверi. Чекаючи непроханих гостей, жахи, якi я уявляла, набували людськоi подоби i заповнювали кiмнату – як я розумiла, героiв серед них не буде. Лише незрозумiлий страх перед фiзичним болем, який менi, мабуть, доведеться вистраждати. Я не намагатимусь тiкати.



Я встала з лiжка лише пiсля того, як почула дiвочий голос. Високий i безневинний. Однак то не сильно втiшало – це була Сюзен та iншi дiвчата, але вiд того нiкому не стало легше.



Я жила в чужому будинку. За вiкном похмурi густi приморськi кипариси, петля з солоного повiтря. Я харчувалася необдумано, як у дитинствi – жадiбно ковтала спагетi, затерте сиром. У горлi пощипувала содова. Я поливала кiмнатнi рослини Дена один раз на тиждень, переносячи кожну до ванноi кiмнати, стромляла кожен горщик пiд кран, аж доки грунт добре зволожиться. Не раз я струшувала вiдмерле листя у ванну.

Спадщину, яку я отримала з фiльмiв своеi бабусi – ii багатогодиннi усмiшки, невiдступнi усмiшки на плiвку, ii шапка охайно зачесаних кучерiв, – розтратила ще десять рокiв тому. Я посiдала промiжне мiсце в життi iнших людей, працюючи доглядальницею з проживанням. Удосконалювала свою благородну непомiтнiсть носiнням нежiночного одягу, зберiганням на обличчi приемного, нечiткого виразу садовоi статуi. Саме приемнiсть i була важливою, оскiльки магiчний трюк з невидимiстю був можливим, лише коли здавалося, що все так, як i мае бути. Неначе це було те, чого я теж хотiла. У мене були рiзнi пiдопiчнi. Дитина з особливими потребами, яка боялась електричних розеток i свiтлофорiв. Старша жiнка, що дивилася ток-шоу в той час, як я вiдраховувала iй пiгулки на блюдцi, блiдо-рожевi капсули, схожi на дрiбненькi цукерки.

Коли я втратила останню роботу, а iншоi ще не знайшла, Ден запропонував свiй будинок для вiдпочинку – доброзичливий жест давнього друга – начебто таким чином я зроблю йому послугу. Свiтло лiхтарiв заповнювало кiмнати розмитим мороком, як в акварiумi, дерев’яна частина будинку роздувалась i набухала вiд вологи. Будинок неначе дихав.

Пляж не мав популярностi. Надто холодно, не було устриць. Уздовж единоi дороги через мiсто тягнулися ряди трейлерiв, розмiщенi розтягненими партiями, – флюгери скрипiли пiд час вiтру, ганки огородженi побiленими буйками i рятiвними колами, оздобленням бiдних людей. Інодi я курила трiшки опушену пiкантну марихуану вiд колишнього господаря, а тодi йшла до магазину в мiсто. Завдання, яке я могла виконувати так само умовно, як мити посуд. Вiн мiг бути чистий, а мiг бути брудний, i така варiативнiсть менi подобалося, оскiльки так урiзноманiтнювались моi днi.

Я рiдко бачила кого-небудь надворi. Єдинi пiдлiтки в мiстi, здавалось, повбивали себе жахливо жорстокими способами – я чула про пiкапи, що зiткнулись о другiй годинi ночi, про ночiвлю в гаражi-автофургонi, яка закiнчилась отруенням чадним газом, про мертвого футбольного захисника. Я не знала, чи цю проблему породжувало замiське життя, надлишок часу, нудьга, транспортнi засоби для розваг, чи, можливо, це була проблема всiеi Калiфорнii, схильнiсть до легковажного неоправданого ризику i дурнуватих кiношних трюкiв.

В океан я взагалi не заходила. Офiцiантка в кав’ярнi сказала, що це нерестовище великих бiлих акул.



З яскраво освiтленоi кухнi вони дивилися на мене, неначе еноти зi звалища. Дiвчина скрикнула. Хлопець став на повний зрiст. Їх було лише двое. Мое серце неймовiрно шаленiло, але вони були такi юнi – я вирiшила, що це мiсцевi увiрвалися на дачу. Я не помру.

– Якого бiса? – хлопець поставив пляшку з пивом на стiл. Дiвчина притулилася до нього. Хлопцевi на вигляд було близько двадцяти. Вiн був одягнений у шорти з накладними кишенями i високi бiлi шкарпетки. Пiд борiдкою ховалися рожевi вугрi. Але дiвчина була зовсiм крихiтка. П’ятнадцять, шiстнадцять, ii блiдi ноги мали синюватий вiдтiнок.

Я намагалася зiбрати всю вiдвагу, хапаючись за подiл своеi довгоi футболки. Коли я сказала, що зателефоную копам, хлопець фиркнув.

– Уперед, – вiн обiйняв дiвчину ще мiцнiше. – Зателефонуйте копам. Знаете що? – вiн витяг свiй мобiльний. – Чорт забирай, та я сам iм зараз зателефоную.

Частина страху, яку я тримала у грудях, раптом розчинилася.

– Джулiан?

Я хотiла смiятися – востанне я бачила його, коли йому було тринадцять. Тодi вiн був худорлявий i несформований. Єдиний син Дена i Еллiсон. Над ним тряслися, як над розбитим яйцем, возили на конкурси з вiолончелi по всiй захiднiй частинi Сполучених Штатiв. Уроки китайськоi по четвергах, чорний хлiб i жувальнi вiтамiни, батьки захищали його вiд будь-яких невдач. Зрештою, вiн опинився в Калiфорнiйському державному унiверситетi Лонг-Бiч чи Ірвiну. Пам’ятаю, там були якiсь проблеми. Вiдрахування чи, можливо, якась легша форма покарання, а саме додатковий рiк навчання в коледжi. Джулiан був сором’язливою, чутливою дитиною. Вiн щулився навiть вiд радiо в авто чи незнайомоi iжi. Тепер пiд його сорочкою розповзалося тату у виглядi абстракцiй. Вiн мене не пам’ятае, та й не мав би. Я була жiнка, яка не входила до кола його еротичних уподобань.

– Я живу тут уже кiлька тижнiв, – сказала я, усвiдомлюючи, що моi ноги оголенi, а також соромлячись, що згадала про полiцiю. – Я подруга твого батька.

Я бачила, що вiн щосили намагаеться пригадати мене, зрозумiти, хто я.

– Івi, – мовила я.

Досi нiчого.

– Я жила в квартирi в Берклi. Поруч з будинком твого вчителя з вiолончелi. – Ден iнодi заходив з Джулiаном ненадовго пiсля урокiв. Джулiан жадiбно пив молоко i оббивав нiжки мого стола, копаючи iх, мов запрограмований.

– О, чорт, – сказав Джулiан. – Так. – Я не могла сказати, чи вiн справдi згадав мене чи я просто назвала достатньо заспокiйливих деталей.

Дiвчина повернулася до Джулiана, ii обличчя нiчого не виражало.

– Все гаразд, крихiтко, – сказав вiн, цiлуючи ii в лоба, – його лагiднiсть була несподiвана.

Джулiан усмiхнувся менi, i я зрозумiла, що вiн п’яний чи, можливо, одурманений наркотиками. Його обличчя масне, тiло надто спiтнiле, проте аристократичнi манери вiн здобув, ще коли лише вчився говорити.

– Це Саша, – сказав вiн, штовхаючи лiктем дiвчину.

– Вiтаю, – вона нiяково глянула. Я й забула, що дiвчата-пiдлiтки можуть бути такi одурманенi: бажання кохати так ясно виблискувало в неi на обличчi, що це навiть збентежило мене.

– І Саша, – сказав Джулiан, – це…

Очi Джулiана намагались зосередитися на менi.

– Івi, – нагадала я йому.

– Так, – сказав вiн, – Івi.

Вiн ковтнув пива, бурштинова пляшка поглинала яскраве свiтло. Вiн дивився повз мене. Розглядав меблi, вмiст шаф, неначе це був мiй будинок, а вiн стороннiй.

– Господи, то ви, мабуть, подумали, що ми увiрвалися в дiм, чи щось на кшталт того?

– Я подумала, що ви з мiсцевих.

– Сюди одного разу вже вривалися, – сказав Джулiан. – Коли я був дитиною. Нас тут не було. Вкрали лише нашi костюми для пiдводного плавання i пакунок з морськими вушками з морозилки. – Вiн знову потяг пива.

Саша не зводила очей з Джулiана. Вона була одягнена в пiдрiзанi, подертi джинси, якi зовсiм не пiдходили для холодного узбережжя, i завелику на неi трикотажну сорочку, яка, очевидно, належала йому. Рукава були обдертi i, схоже, мокрi. Їi макiяж був жахливий, але я помiтила ще дещо. Я бачила, що вона нервувалася, коли дивилася на неi. Я розумiла це хвилювання. Коли я була в ii вiцi, то вагалася, як менi поводитися, чи не йду я надто швидко, чи не помiчають iншi мiй внутрiшнiй дискомфорт i напруженiсть. Неначе всi безупинно оцiнювали мою поведiнку i вважали ii незадовiльною. Менi здалося, що Саша була ще зовсiм юна. Надто юна, аби бути тут з Джулiаном. Вона, здаеться, розумiючи, про що я думаю, пильно дивилася на мене зi здивованою зухвалiстю.

– Менi шкода, що батько не попередив тебе, що я тут, – сказала я. – Я можу лягти в iншiй кiмнатi, якщо ви хочете бiльше лiжко. Чи якщо ви хочете залишитися тут самi, я щось вигадаю…

– Нi, – мовив Джулiан. – Ми з Сашею можемо спати будь-де, еге ж, крихiтко? До того ж ми лише проiздом. Дорогою на пiвнiч. Їду за травою, – сказав вiн. – Я iжджу з Лос-Анджелеса до Гумбольта щонайменше раз на мiсяць.

Як я зрозумiла, Джулiан подумав, що я буду вражена.

– Я не продаю ii, нiчого такого, – продовжував Джулiан, поступаючись. – Лише перевожу. Все, що менi потрiбно, – це кiлька водонепроникних мiшечкiв i полiцейський сканер.

Саша здавалася схвильованою. Чи не буду я зайва?

– Звiдки ви знаете мого батька? Нагадаете? – запитав Джулiан. Осушивши банку з-пiд пива, вiдкрив iншу. Вони принесли з собою кiлька упаковок. Також на вiдкритому мiсцi лежали й iншi запаси: сумiш для походiв з горiшками. Запакована пачка жувальних черв’ячкiв, прим’ятий кульок з фаст-фуд.

– Ми зустрiлись у Лос-Анджелесi, – сказала я. – Ми жили разом деякий час.

Ми з Деном жили в однiй квартирi на Венiс-Бiч наприкiнцi сiмдесятих. Венiс з ii вуличками третього свiту, пальмами, якi стукають у вiкна пiд час теплого нiчного вiтру. Я жила на грошi, отриманi з фiльмiв бабусi, працюючи над тим, щоб отримати сертифiкат медсестри. Ден хотiв стати актором, але, очевидно, йому не судилося. Натомiсть вiн одружився з жiнкою з багатоi сiм’i i вiдкрив свою компанiю з продажу заморожених вегетарiанських продуктiв. Тепер у нього власний будинок у Пасiфiк-Хайтс.

– Ой, зачекайте, його подружка з Венiс? – здаеться, Джулiан раптом почав енергiйнiше реагувати. – Як ще раз, ви кажете, вас звати?

– Івi Бойд, – сказала я, i те, як рiзко змiнилося його обличчя, здивувало мене: часткова яснiсть i справжнiй iнтерес.

– Зачекайте, – сказав вiн, забравши руку вiд дiвчини, i вона сердито глянула на нього за це. – Ви та ледi?

Можливо, Ден розповiдав йому, наскiльки кепськими були моi справи. Ця думка збентежила мене i я рефлекторно торкнулась обличчя. Стара, ганебна звичка з пiдлiткового вiку, неначе я хотiла прикрити прищик. Як завжди, рука на пiдборiддi, теребить рота. Неначе так я не привертала б до себе уваги, у такий спосiб роблячи лише гiрше.

Джулiан тепер був схвильований.

– Вона була в цьому культi, – розповiдав вiн дiвчинi. – Еге ж? – запитав вiн, повернувшись до мене.

У мене в животi утворилася западина. Джулiан i далi рiзко дивився на мене в очiкуваннi. Його дихання було хмiльне i п’яне.

Того лiта менi було чотирнадцять. Сюзен було дев’ятнадцять. Ми iнодi курили фiмiам, який спричиняв млявiсть i поступливiсть. Сюзен читала старий випуск «Плейбоя». Ми приховували непристойнi яскравi поляроiди i обмiнювалися ними, як бейсбольними картками.

Я знала, як легко це могло статися, минуле зовсiм поруч, неначе безпорадна пiзнавальна помилка оптичноi iлюзii. Загальна атмосфера дня була пов’язана з певними окремими предметами: шифоновий шарф моеi матерi, вологiсть розрiзаного гарбуза. Певнi форми тiней. Навiть спалах сонячного свiтла на капотi бiлого автомобiля мiг викликати моментальне збурення в менi, передбачаючи невеличку щiлину повернення. Я побачила стару помаду фiрми «Ярдлi» – тепер не косметика, а лише крихкий вiск, – яку продавали в Інтернетi майже за сотню доларiв. Тож дорослi жiнки могли знову вiдчути ii запах, хiмiчний склад. Як сильно люди хотiли цього – знати, що iхне життя вирувало, що колишня особистiсть досi iснуе всерединi них.

Було стiльки речей, якi повертали мене в минуле. Присмак соi, дим у чийомусь волоссi, вкритi травою пагорби, що бiлiють у червнi. Розташування дубiв i валунiв, яке я бачила краем ока, могло рiзко вiдкрити щось у моiх грудях, долонi ставали слизькими вiд адреналiну.

Я очiкувала на вiдразу вiд Джулiана, можливо, навiть страх. Це була б логiчна реакцiя. Але я була збентежена тим, як вiн на мене дивився. В його поглядi було щось на зразок благоговiння.

Його батько, мабуть, розповiв йому. Лiто в будинку, що обсипаеться, засмаглi маленькi дiтки. Коли я вперше спробувала сказати Деновi, в ту нiч, коли у Венiс згасло свiтло i ми сидiли при свiчках, у вирiшальнiй iнтимнiй обстановцi, вiн вибухнув вiд смiху. Помилково сприйнявши тишу в моему голосi за жартiвливий тон. Навiть пiсля того, як я переконала Дена, що говорю правду, вiн розповiв про ранчо, на якому було вчинено такий же пародiйний жарт. Це нагадувало фiльм жахiв з поганими спецефектами, неначе пiдвiсний мiкрофон опустили в кадр, щоб кривавiй бiйнi надати вiдтiнку комедii. Я вiдчувала полегшення вiд перебiльшення моеi вiддаленостi, вiднесення моеi участi до збiрки чергових iсторiй.

Допомогло те, що про мене не згадувалося в бiльшостi книжок. Нi в книжках з м’якими обкладинками, кривавими назвами, глянцевими сторiнками з фотографiями з мiсця злочину. Нi в менш популярних, але бiльш докладнiших томах, написаних прокурором, насичених деталями, навiть такими, як неперетравлене спагетi, яке вони знайшли в шлунку маленького хлопчика. Кiлька рядкiв, у яких колишнiй поет згадав про мене, заховалися в книжцi, наклад якоi було повнiстю розпродано. Книжцi, у якiй автор неправильно написав мое iм’я, до того ж, нiяк не пов’язавши його з моею бабусею. Той же поет також заявив, що ЦРУ готуе порнофiльм з одурманеною вiд наркотикiв Мерлiн Монро в головнiй ролi, що цi фiльми продаються полiтикам i главам iноземних держав.

– Це було дуже давно, – сказала я Сашi, але ii обличчя нiчого не виражало.

– Та все ж, – радiсно сказав Джулiан. – Я завжди думав, що це було красиво. Божевiльно, але красиво, – сказав вiн. – Невдалий прояв, однак прояв. Артистичний iмпульс. Треба зруйнувати, аби створити всi цi штучки iндуiзму.

Я б сказала, що вiн сприймав мое спантеличення i шок як пiдтвердження.

– Господи, я не можу навiть уявити, – сказав Джулiан. – Фактично бути серед чогось подiбного.

Вiн чекав на мою реакцiю. Я вiдчувала запаморочення в пастцi свiтла кухнi: невже вони не помiтили, що в кiмнатi надто багато свiтла? Я навiть не могла розiбрати, чи гарною була дiвчина. Їi зуби мали жовтуватий вiдтiнок.

Джулiан пiдштовхнув ii лiктем.

– Саша навiть не здогадуеться, про що ми говоримо.

Майже кожен знав принаймнi про одну з подробиць. Дiти з коледжу iнодi одягалися, як Рассел на Хелловiн, руки вимащуючи кетчупом, випрошеним в iдальнi. Група блек-метал використала серце на обкладинцi альбому, таке ж нерiвне серце, як Сюзен залишила на стiнi Мiтча. У кровi жiнки. Але Саша, здавалось, була така юна, чому вона мала б чути про це? Чому б це мало ii цiкавити? Вона, безперечно, була глибоко переконана, що в життi вiдбуваеться лише так, як вiдбуваеться на ii власному досвiдi. Неначе е лише единий можливий шлях перебiгу подiй, неначе роки ведуть тебе коридором до кiмнати, у якiй на тебе чекае твое незмiнне я – незрiле, готове до розкриття. Інодi так сумно усвiдомлювати, що ти нiколи там не був. Що ти прожив усе життя, швидко пронiсшись поверхнею, а роки минали, не знаючи щастя.

Джулiан пестив волосся Сашi.

– Це була гучна справа, чорт забирай. Хiпi вибивають людей у Маринi.

Його обличчя виражало знайомий запал. Таке ж завзяття було в людей на онлайнових форумах, якi, здавалось, нiколи не стихнуть чи втратять iнтерес. Приймаючи вже вiдомий тон, вони боролися за право примiряти маску освiченостi, ховаючи справжню пiдступнiсть своiх старань. Що вони шукали серед усiеi банальностi? Неначе погода того дня мала якесь значення. Якщо розглядати досить довго, важливим здаеться кожен штрих: станцiя, на яку було налаштовано радiо на кухнi Мiтча, кiлькiсть i глибина колотих ран. Як тiнi, мабуть, мерехтiли саме на тiм авто, коли воно пiд’iжджало саме до тiеi дороги.

– Я була з ними всього лише протягом кiлькох мiсяцiв, – сказала я. – Не так уже й багато.

Джулiан, здаеться, розчарувався. Я уявила жiнку, яку вiн побачив, коли глянув на мене: розпатлане волосся, кола занепокоення навколо очей.

– Але так, – сказала я, – пробула я там достатньо довго.

Та вiдповiдь повернула в нього iнтерес до мене.

І я вирiшила залишити все, як е.

Я не сказала йому, що краще б нiколи не зустрiчала Сюзен. Що краще б я спокiйно залишилась у своiй спальнi серед висохлих пагорбiв бiля Петалуми, де книжковi полицi вщент закладенi книжками з корiнцями iз золотоi фольги, якi в дитинствi були моiми улюбленими. Я й справдi думала, що так було б краще. Але iнодi вночi, коли було несила заснути, повiльно чистила яблуко над раковиною, залишаючи довгу, звивисту шкiрку пiд лезом ножа. Навколо мене лише темний будинок. Інодi я не шкодувала. Я сумувала.



Джулiан погнав Сашу до iншоi спальнi, як спокiйний молоденький пастух. Запитав, чи менi потрiбно ще щось, перш нiж побажав на добранiч.

Я оторопiла – вiн нагадав менi хлопчикiв зi школи, якi ставали ввiчливiшими i краще працювали, коли були пiд дiею наркотикiв. Чемно мили посуд пiсля сiмейноi вечерi, будучи пiд кайфом, загiпнотизованi неймовiрною чарiвнiстю мила.

– Приемних снiв, – сказав Джулiан пiсля невеличкого поклону гейшi i зачинив дверi.



Простирадла на моему лiжку були зiм’ятi, страх досi витав у кiмнатi. Яка ж я була смiшна. Так сильно налякалася. Проте несподiвана поява, нехай навiть безневинних стороннiх у будинку, збентежила мене. Я не хотiла, щоб моi особистi невдачi виставлялися напоказ, навiть випадково. У тому сенсi, що жити самiй було страшно. Нiхто не контролюе, скiльки ти випив, як ти зраджуеш своi примiтивнi бажання. Неначе навколо тебе кокон, створений iз твоiх власних намiрiв, яким нiколи не досягти моделей справжнього людського життя.

Я досi була стривожена i менi довелося докласти зусиль, аби розслабитися, вирiвняти дихання. «Будинок у безпецi, – сказала я собi, – зi мною все гаразд». Раптом менi стало смiшно, незграбна зустрiч. Крiзь тонку стiну я чула, як Саша i Джулiан облаштовувалися в iншiй кiмнатi. Скрип пiдлоги, рипання дверей шафи. Вони, мабуть, постелили простирадла на голий матрац, струсивши пил, що збирався роками. Я уявляла, як Саша розглядае сiмейнi фото на полицi. Малюк Джулiан тримае величезний червоний телефон. Одинадцяти- чи дванадцятирiчний Джулiан на човнi дивиться на китiв. Його вкрите сiллю обличчя виражае подив. Вона, мабуть, подумки переносить усю ту простодушнiсть i милiсть на майже дорослого чоловiка, який зняв шорти i поплескував по лiжку, закликаючи ii приеднатися до нього. Нечiткi залишки аматорських тату вкривають усi його руки.

Я почула скрип матраца.

Для мене не було несподiванкою, що вони кохатимуться. Але тодi я почула голос Сашi, яка кричала, як у порнографiчному фiльмi. Сильно, так, що аж кров холонула в жилах. Хiба вони не знали, що я просто за сусiднiми дверима? Я повернулася спиною до стiни, заплющивши очi.

Джулiан ричав.

– Ти сука? – казав вiн. Спинка лiжка товкла по стiнi.

– Еге ж?

Згодом у мене виникне думка, що Джулiан, мабуть, знав, що я все чула.




1969





1


Це був кiнець шiстдесятих чи лiто перед кiнцем, i таким, здавалось, воно i було – безкiнечним i безформним. Хейт заповнювали одягненi в бiле члени Процесу, що роздавали буклети каштанового кольору, i жасмин вздовж дороги того року цвiв особливо буйно i рясно. Всi були здоровi, засмаглi й переодягненi в костюми, а якщо ти не був переодягнений, теж нiчого – ти мiг бути якимось прибульцем з Мiсяця, шифон навколо абажурiв, на розкритому кiтчарi, стравi, яка наповнювала сильним ароматом куркуми всi iншi наiдки.

Але все вiдбувалося в iншому мiсцi, не в Петалумi з ii ранчовими чотирисхилими будиночками. Критi фургони стало розмiстилися перед рестораном «Хай-Хо». Пiшохiднi переходи вигорiли на сонцi. Менi було чотирнадцять, але здавалася набагато молодшою. Люди часто казали це менi. Коннi присягалася, що я виглядала на шiстнадцять, але ми часто брехали одна однiй. Ми дружили протягом усiх рокiв навчання в середнiй школi. Коннi чекала на мене пiд дверима класу, як вiрний собачка. Нашi стосунки можна було назвати театралiзацiею дружби. Вона була огрядна, але не одягалася вiдповiдно. Вона носила короткi котоновi сорочки з мексиканською вишивкою i надто вузькi спiдницi, якi залишали червоний ободок на верхнiй частинi стегон. Вона менi подобалася, але я над тим навiть не задумувалася, як i над тим, що в мене е двi руки.

Настане вересень, i мене вiдiшлють до тiеi ж школи-пансiонату, до якоi ходила моя мама. Навколо старого монастиря в Монтерей було побудовано нову школу-iнтернат з доглянутими похилими газонами на територii. Смуги туману вранцi, близькi короткi сплески солоноi води. Це школа для дiвчат i менi доведеться носити форму – туфлi на низьких пiдборах, жодного макiяжу, матроски з пришитими темно-синiми краватками. Це справдi огороджена, оточена кам’яною стiною територiя, у межах якоi проживали милi, круглолицi дiвчата. До табору «Запальних дiвчат» i «Майбутнiх учителiв» посилали вчитися стенографii i писати по 160 слiв за хвилину. Давати мрiйливi, палкi обiцянки, бути одна однiй дружкою на королiвських гавайських весiллях.

Мiй неминучий вiд’iзд вiддаляв мене на критичну вiдстань вiд дружби з Коннi. Я почала помiчати певнi речi просто всупереч своiй волi. Коннi казала: «Найкращий спосiб забути кого-небудь – це знайти когось iншого», неначе ми були продавчинями в Лондонi, а не недосвiдченими пiдлiтками з фермерського району округу Сонома. Ми лизали батарейки, щоб вiдчути, як метал на язику здригаеться, бо чули, що так можна вiдчути одну вiсiмнадцяту оргазму. Менi було страшно уявити, що про нашу парочку думали iншi, говорячи про нас, що ми пiдходимо одна однiй. Це особливостi безстатевих середнiх шкiл.

Щодня пiсля урокiв ми непомiтно переключатимемося на пiсляобiднiй монастирський навчальний цикл. Марно гаятимемо час на виконання клопiтких завдань: слiдуватимемо порадам Вiдала Сассуна з приводу цiлющого засобу iз сирих яець, щоб змiцнити волосся, чи колупатимемо вугрi кiнчиком стерильноi голки для шиття. Постiйнi практичнi заняття самих дiвчат, здавалось, потребували додатковоi ретельноi уваги.

Будучи дорослою, я розумiю, як доцiльно витрачала час. Нас учили, що готуватися треба i до бенкету, i до голоду, вести зворотний вiдлiк у журналах, який передбачав тридцятиденну пiдготовку до першого дня навчання в школi.

День 28-й. Наклади маску з авокадо i меду.

День 14-й. Спробуй, який вигляд мае твiй макiяж при рiзному освiтленнi (природному, в офiсi, у сутiнках).

До того ж, я була така налаштована на увагу. Я носила вiдвертий одяг, опускаючи лiнiю декольте якомога нижче. Коли я виходила в люднi мiсця, то завжди озброювалася мрiйливим поглядом, що передбачало багато глибоких i багатонадiйних думок, якщо раптом хтось побачить. Ще коли я була дитиною, то одного разу брала участь у благодiйнiй виставцi собак i представляла милу колi на повiдку, з шовковою хустинкою навколо ii шиi. Як я хвилювалася пiд час останнього виходу: коли пiдходила до незнайомих людей, щоб вони помилувалися собачкою, моя усмiшка виражала таку ж толерантнiсть i вiрнiсть, як у продавщицi, i яке я вiдчула полегшення, коли все закiнчилося, коли бiльше вже не потрiбно було нiкому дивитися на мене.

Я чекала, коли хтось скаже щось добре про мене. Пiзнiше, коли я це чула, то дивувалася, чому на ранчо набагато бiльше жiнок, нiж чоловiкiв. Увесь час я готувалась, читала статтi, якi вчили, що життя – це кiмната для очiкування, у якiй ти чекаеш, доки тебе хтось помiтить, – хлопцi тим часом формувалися по-своему.



Того дня в парку я вперше побачила Сюзен та iнших дiвчат. Я пiд’iхала на своему велосипедовi туди, до диму, що надходив вiд гриля. Нiхто не озивався до мене, окрiм гамбургерiв, якi нудно, волого шипiли, коли чоловiк притискав iх до решiтки. Тiнi дубiв вiдступили вiд моiх оголених рук, я заiхала велосипедом на край трави. Коли старший хлопець у ковбойському капелюсi побiг на мене, я навмисно уповiльнилася, щоб вiн не влетiв у мене знову. Так Коннi iнодi жартувала зi мною, неначе виконуючи нападаючий маневр.

– Що з тобою? – пробурмотiв вiн. Я вiдкрила рота, щоб перепросити, але хлопець вже вiдiйшов. Неначе його й не цiкавило, що я скажу.

Лiто зяяло передi мною – днi розсiювалися, години минали, моя мати снувала по будинку, неначе чужа. З батьком я кiлька разiв говорила телефоном. Здавалось, йому це теж було неприемно. Вiн ставив менi напрочуд формальнi питання, неначе далекий дядечко, якому розповiли про мене деякi факти: Івi чотирнадцять, Івi низька на зрiст. Можливо, було б краще, якби наше мовчання супроводжувалося сумом чи жалем, але все було набагато гiрше – я чула, який вiн був щасливий, що пiшов.

Я сидiла на лавцi сама, розстеливши серветку на колiнах, iла свiй гамбургер.

Це вперше я iла м’ясо за тривалий час. Моя мати, Джiн, перестала iсти м’ясо через чотири мiсяцi пiсля розлучення. Вона перестала робити багато речей. Бiльше не було тiеi матерi, яка перевiряла, чи купила я собi нову бiлизну кожного сезону, матерi, яка скручувала моi бiлi шкарпетки в милi яечка. Яка шила пiжами моiм лялькам, такi самi, як менi, з точнiстю до перламутрових гудзикiв. Вона була готова взятися за свое життя з такою самою наполегливiстю, з якою школярка береться за розв’язання важкоi математичноi задачi. Вона розтягувалася кожну вiльну хвилину. Ходила навшпиньках, щоб працювали ii iкри. Вона запалювала фiмiам, який купувала загорненим у фольгу i вiд якого в мене на очi виступали сльози. Вона почала пити новий чай з якоiсь ароматноi кори i човгала ногами по будинку, п’ючи його маленькими ковточками, мимовiльно торкаючись горла, неначе пiсля затяжноi хвороби.

Недуга була сумнiвна, та й лiкування було специфiчне. Їi новi друзi порадили iй масаж. Вони порадили камеру сенсорноi деривацii з солоною водою. Порадили Е-метр, гештальт, iсти лише iжу з високим вмiстом мiнералiв, посаджену тiльки в перiод повного мiсяця. Я не могла повiрити, що моя мати прислухатиметься до цих порад, але вона слухала всiх. Вона заповзято ставилася до своiх цiлей i планiв, вiрячи, що вiдповiдь можна отримати в будь-який час, з будь-якого напрямку, варто iй лише дуже сильно постаратися.

Вона знаходила все, що лише можна було знайти. Астролог з Аламеди довiв ii до слiз, розповiвши, про несприятливу тiнь, що падае на ii висхiдний знак. Методи лiкування, якi включали в себе вриватися до кiмнати з м’якими оббитими стiнами, наповненоi незнайомцями, i кружляти, аж доки об щось не вдаришся. Вона приходила додому з темними слiдами пiд шкiрою, забоями аж до живого м’яса. Я бачила, як вона торкалась iх з певною нiжнiстю. Вгледiвши, що я стою i дивлюся, вона збентежилася. Їi волосся було заново висвiтлене, воно мало сильний запах хiмiкатiв i штучний аромат троянд.

– Тобi подобаеться? – запитала вона, злегка торкнувшись пальцями пiдстрижених кiнчикiв.

Я кивнула, хоч колiр робив ii шкiру такою, наче вона була хвора на жовтяницю. Вона й далi змiнювалася день за днем. Маленькi дрiбнички. Вона купила сережки ручноi роботи в жiнок на своiй груповiй зустрiчi, повернулася, розмахуючи примiтивними шматочками деревини на вухах i покритими емаллю браслетами кольору м’ятних драже, якi трiпотiли в неi на зап’ястях. Вона почала пiдводити очi олiвцем, попередньо потримавши його над полум’ям запальнички, аж доки той не пом’якшувався, i вона могла малювати стрiлки на очах, що робило ii погляд сонним i египетським. Вона зупинилася у дверях моеi кiмнати, коли виходила, щоб iти спати, одягнена в блузку томатно-червоного кольору, яка оголювала ii плечi. Вона й далi потягувала рукави вниз. Їi плечi були вкритi блиском.

– Чи не хочеш пiдфарбувати очi, люба?

Але я нiкуди не збиралась iти. Хто мае побачити, що моi очi стали бiльшими чи яскраво-блакитними?

– Я, мабуть, повернуся пiзно, тож на добранiч. – Моя мати перехилилася, щоб поцiлувати мене в макiвку голови. – У нас все добре, правда? В обох нас?

Вона поплескала мене, усмiхаючись, так, що, здавалось, ii обличчя лусне i вiдкриються всi ii вади. Якась часточка мене справдi почувалася добре, чи то я сплутала фамiльярнiсть зi щастям. Тому що це вiдчуття не обов’язково супроводжувалося любов’ю – зв’язок сiм’i, простоi звички i дому. Була така незбагненна кiлькiсть часу, проведеного вдома i, можливо, – це було найкраще, що можна було отримати – вiдчуття безкiнечного контуру, це як шукати кiнчик скотчу i не могти його знайти. Анi рубчикiв, анi розривiв – лише орiентири твого життя, так глибоко захованi, що iх навiть важко розпiзнати. Надщерблена тарiлка iз малюнком вербових котикiв, яка стала моею улюбленою, я вже й забула, з яких причин. Шпалери в коридорi, вiдомi менi настiльки, що це просто неможливо передати, – кожен вицвiлий листочок пальм пастельних тонiв, кожен квiтучий гiбiскус я ототожнювала з певною особистiстю.

Моя мати перестала наполягати на регулярному прийомi iжi, залишаючи виноград у друшляку в раковинi чи приносячи додому склянi банки з супом мiсо з кропом з курсiв приготування вегетарiанськоi iжi. Салати з морськоi капусти з кiлькома краплями бурштиновоi олii.

– Якщо iстимеш оце на снiданок щодня, – сказала вона, – то забудеш про вугрi взагалi.

Я насторожилась i забрала пальцi подалi вiд вугрiв на лобi.

Часто до пiзньоi ночi мати засиджувалась iз Сел, старшою жiнкою, з якою познайомилася на курсах. Сел була в безкiнечному розпорядженнi моеi матерi, приходячи в дивний час, з нетерпiнням чекаючи на драму. Вона носила тунiки з комiрами-стiйкою. Через сиве волосся вона мала коротку, вище вух стрижку, тому бiльше була схожа на старого парубка. Моя мати говорила з Сел про акупунктуру, рух енергiй навколо точок меридiанiв. Схеми.

– Я просто хочу трохи простору, – сказала моя мати сама до себе. – У цьому свiтi нам цього не вистачае, чи не так?

Сел почовгала своiм широким задом, кивнула. Покiрно, як загнузданий понi.

Моя мати i Сел пили свiй дерев’янистий чай з пiал, нова манiрнiсть, яку пiдхопила моя мати.

– Це по-европейськи, – сказала вона, виправдовуючись, хоч я нiчого не казала. Коли я зайшла до кухнi, обидвi жiнки замовкли, а мама пiдвела голову. – Крихiтко! – гукнула вона, кивнувши, щоб я пiдiйшла ближче. Вона примружилася. – Прибери чубчик управо. Набагато краще.

Я загорнула так чубчика, щоб прикрити прищi, якi стали шолудивими пiсля того, як я iх подавила. Я замастила iх олiйкою з вiтамiном Е, але не могла стриматися, щоб бiльше iх не чiпати, тож покрила iх туалетним папером, аби той увiбрав кров.

Сел погодилася.

– У неi кругла форма обличчя, – з переконливiстю зазначила вона. – Їй узагалi не потрiбен чубчик.

Я уявила собi, як то би воно було, якби перекинути Сел разом зi стiльцем, i як швидко ii тiло звалилося б на землю, як чай з кори розлився б по лiнолеумi.

Вони швидко втратили до мене iнтерес. Моя мати загорiлася давно вiдомою iсторiею, як приголомшений потерпiлий пiсля автокатастрофи. Опускаючи плечi, неначе для того, щоб пiдкреслити свое нещастя.

– А знаеш, що найсмiшнiше, – продовжувала моя мати, – що менi найбiльше подобаеться? – вона усмiхнулась i глянула на своi руки. – Як Карл заробив грошi, – сказала вона. – Вiн мав справу з валютою. – Вона знову усмiхнулася. – Зрештою, це справдi працювало. Але це були моi грошi, i з яких платили зарплату iй, – сказала вона. – Грошi з фiльму моеi матерi вiн тратив на ту дiвку.



Моя мати говорила про Тамару, помiчницю мого батька, яку вiн найняв, коли розпочав свiй бiзнес. Купiвля iноземноi валюти i торгiвля нею, обмiн достатню кiлькiсть разiв, щоб тобi залишився, чого наполегливо домагався батько, чистий прибуток, спритнiсть рук у великих масштабах. Ось чому в нього в авто була касета з вивчення французькоi мови: вiн намагався залучити до справи франки i лiри.

Тепер вони з Тамарою жили разом в Пало-Альто. Я зустрiчалася з нею всього кiлька разiв: якось вона забирала мене зi школи, ще до розлучення. Лiниво махала зi своеi «Плiмут Фурii». У своi двадцять вона була стрункою й життерадiсною, розповiдала коротко про плани на вихiднi, що iй хотiлося б мати бiльшу квартиру, ii життя складалося таким чином, який менi було важко навiть уявити. Їi волосся було не просто бiлим, а аж сивим. Воно вiльно спадало, а не було гладко зачесаним, як кучерi моеi матерi. У тому вiцi я дивилася на жiнок з грубим i безпристрасним осудом. Оцiнюючи нахил iхнiх грудей, уявляючи, якими б вони були на вигляд оголеними в рiзних положеннях. Тамара була дуже вродлива. Вона пiдiбрала волосся догори, закрiпивши його пластмасовим гребiнчиком, у неi в шиi чувся хрускiт, вона посмiхалася менi, iдучи за кермом.

– Хочеш жуйку?

Я розгорнула двi срiбнi жувальнi пластинки. Вiдчуваючи щось схоже на любов, поруч iз Тамарою стегна плавно рухалися по вiнiловому сидiннi. Лише дiвчата можуть звернути особливу увагу одна на одну, увагу, яка прирiвнюеться до любовi. Вони помiчають те, що ми хочемо, щоб вони помiтили. Саме так було i з Тамарою – я зреагувала на знаки, якi вона подавала, на стиль ii волосся, одяг, аромат парфумiв L’Air du Temps, неначе це була важлива iнформацiя, знаки, якi вiдображали ii внутрiшнiй свiт. Особисто я захоплювалася ii красою.

Коли ми приiхали додому, пiд колесами авто потрiскував гравiй, вона попросилася в туалет.

– Звичайно, – сказала я, будучи дещо схвильованою, що змушена впустити ii у свiй дiм, як перед вiзитом сановника. Я показала iй гарну ванну кiмнату, поруч зi спальнею своiх батькiв. Тамара крадькома глянула на лiжко i зморщила носа.

– Жахлива ковдра, – пробубнiла вона пiд нiс.

Досi це була просто ковдра моiх батькiв, але раптом менi стало соромно за свою матiр, за жалюгiдну ковдру, яку вона розстелила, i була до того ж такою дурною, що вона iй ще й подобалася.

Я сiла за обiднiй стiл i слухала приглушений звук, як Тамара мочилася i як текла вода з крана. Вона провела у ваннiй чимало часу. Коли Тамара нарештi вийшла, щось на нiй було не так. Менi знадобилося кiлька секунд, аби зрозумiти, що вона нафарбована помадою моеi матерi, а коли вона зрозумiла, що я це помiтила, це було схоже, неначе я перервала фiльм, який вона дивилася. Їi обличчя напружилося вiд упередженостi з якогось iншого життя.



Найбiльше я любила фантазувати про снодiйний засiб, про який читала в «Долинi ляльок». Лiкар спричиняе тривалий сон у лiкарнянiй палатi, едине рiшення для бiдноi, вередливоi Нiлi, яка вже аж охрипла вiд димедролу. Це звучало iдеально – мое тiло живе, як спокiйна, надiйна машина, мiй мозок вiдпочивае у водяному просторi, безтурботно, як золота рибка в склянiм резервуарi. Я б прокинулася за кiлька тижнiв. І навiть якби життя повернулося назад на свое невтiшне мiсце, я б досi вiдчувала вiдчуття манiрного напруження небуття.

Школа-пансiонат мала вiдiгравати виправну роль, бути поштовхом, який менi був потрiбен. Моi батьки, навiть поринувши у своi окремi свiти, були в менi розчарованi, засмученi через моi задовiльнi оцiнки. Я була звичайною дiвчинкою, i це стало найбiльшою причиною розчарування – у менi не стало жодного проблиску величi. Я була недостатньо доброю навiть для тих оцiнок, якi отримувала, я сильно не дотягувала анi красою, анi розумом. Навiть якщо мене переповнювали вiдчайдушнi пориви стати кращою, бiльше старатися, все одно нiчого не змiнювалося. Здавалося, тут вiдiгравали роль iншi мiстичнi сили. Вiкно бiля моеi парти було вiдчинене, тож на уроках математики я розглядала, як трiпоче листя. Потекла ручка, тож я не могла записувати. Те, що в мене добре виходило, не мало справжнього застосування: пiдписувати конверти округлими, подвiйними лiтерами, схожими на графiтi, i малювати усмiхненi створiння на розворотi. Робила густу каву, яку пила, знаючи про ii пагубний вплив. Знаходила певну бажану пiсню, яка звучала по радiо, так само, як медiум знаходить вiдомостi про померлого.

Моя мати казала, що я схожа на бабусю, але це нагадувало сумнiвну, бажану брехню, аби подарувати фальшивi надii. Я знала iсторiю бабусi, яка повторювалась, як молитва. Гаррiет, дочку фермера фiнiкового господарства, вирвали iз запеченого сонцем невiдання Індiго i привезли до Лос-Анджелеса. У неi було нiжне пiдборiддя i вологi очi. Маленькi зуби, рiвнi i злегка загостренi, як у дивовижного, гарненького кота. Плекана студiйною системою, годована молоком, збитим з яйцями, або печiнкою, смаженою на вiдкритому вогнi, i п’ятьма морквинами, тим самим моя бабуся вечеряла щодня протягом усього мого дитинства. Наша сiм’я жила усамiтнено на ранчо в Петалумi. Вийшовши на пенсiю, бабуся вирощувала виведенi Лютером Бербанком показнi сорти троянд, а також тримала коней.

Коли вона померла, ми неначе перебували у своiй власнiй краiнi серед тих пагорбiв, живучи на ii заощадження, проте я могла iздити до мiста на велосипедi. Це була бiльше психологiчна вiддаленiсть – будучи дорослою, я заздрила тiй нашiй iзольованостi. Моя мати ходила навколо батька на пальчиках, як i я, – вiн дивився на нас скоса, заохочував iсти бiльше протеiну, читати Дiккенса, дихати глибше. Вiн пив сирi яйця i iв солонi бiфштекси, а також тримав тарiлку з яловичим тартаром у холодильнику i iв його по кiлька ложечок п’ять чи шiсть разiв на день.

– Твое тiло вiдображае твiй внутрiшнiй свiт, – казав вiн i робив гiмнастичнi вправи на японському килимку бiля басейну, п’ятдесят вiджимань зi мною на спинi. Це було дивовижно – пiднiматись у повiтря, схрестивши ноги. Вiвсюг, запах прохолодноi землi.

Якби койот спустився з пагорбiв i воював з нашим собакою – жахливе, рiзке шипiння, яке змушувало мене тремтiти, – мiй батько застрелив би його. Усе, здавалось, було так просто. Конi, якi я перемалювала з розмальовки, затiнивши гриви графiтом. Перекладала картинку з риссю, яка несе в щелепах полiвку, гострi зуби природи. Пiзнiше я зрозумiю, що увесь цей час там був наявний страх. Я ставала схвильованою, коли наша мати залишала мене саму з нянечкою Карсон, вiд якоi заносило випивкою i яка сiдала не на той стiлець. Вони казали, що я увесь час розважаюсь, i неможливо було пояснити, що все було зовсiм не так. Навiть слiдом за щасливими моментами наставало розчарування – смiх батька, а тодi боротьба за те, щоб не вiдставати вiд нього, коли вiн, роблячи великi кроки, йшов далеко попереду. Руки моеi матерi на моему гарячому лобi, а тодi страшенна самотнiсть у моiй кiмнатi хворого, а мати в iншiй частинi будинку розмовляе по телефону з кимось, але по голосу я не могла упiзнати, з ким саме. Пiднос з крекером «Рiтц» i охололий курячий суп з локшиною, блiде м’ясо виглядало над шаром жиру. Явно виражена порожнеча, яка сприймалася, навiть дитиною, як щось схоже на смерть.

Я навiть не задумувалася, що моя мати робить цiлими днями. Що вона, мабуть, сидiла в порожнiй кухнi, за столом, який пахнув цвiллю губки, чекаючи на мене, коли я притарабанюся зi школи, а також на прихiд батька.

Мiй батько, який цiлував ii формально, що бентежило нас усiх, який залишав пляшки з-пiд пива на сходинках, як пастки для ос, i бив себе по голих грудях уранцi, щоб мати здоровi легенi. Вiн заповзято ставився до своеi зовнiшностi, високi шкарпетки в рядочок виглядали над його черевиками, вiн навiть наносив на них сухi кедровi парфуми, якi тримав у себе в шухлядi. Як вiн жартома розглядав свое вiдображення на капотi авто. Я намагалася нагромаджувати те, про що можна було б розповiсти йому, подумки перебирала iнформацiю, отриману за останнi днi, яка могла б викликати бодай вогник його зацiкавленостi. Я нiяк не могла збагнути, аж доки не стала дорослою, як могло бути так, що я знала так багато про нього, коли вiн, здавалось, про мене не знав нiчого. Я знала, що вiн любив Леонардо да Вiнчi, бо той винайшов сонячний двигун i народився в бiднiй сiм’i. Вiн мiг визначити марку будь-якого автомобiля лише за звуком двигуна i думав, що кожен повинен знати всi назви дерев. Йому подобалося, коли я погоджувалася, що бiзнес-школа – це шахрайство, або кивала, коли вiн казав, що пiдлiток з мiста, який намалював на його автомобiлi «знаки миру», – зрадник. Якось вiн сказав, що я маю навчитися грати класичну музику на гiтарi, хоч я нiколи не чула, аби вiн слухав ще бодай якусь музику, окрiм ковбойських груп, якi вистукували смарагдовими чоботами i спiвали про жовтi троянди. Вiн уважав, що його зрiст був единою причиною, яка завадила йому досягти успiху.

– Роберт Мiтчем також низький на зрiст, – якось сказав вiн менi. – Його змушують ставати на ящики з-пiд апельсинiв.



Як тiльки я побачила дiвчат, якi йшли навпростець парком, вони одразу ж привернули мою увагу. Темноволоса зi своiм супроводом, iхнiй смiх я сприйняла як докiр за свою самотнiсть. Я чекала чогось, навiть не знаючи, чого саме. А тодi це сталося. Швидко, та все ж я побачила це: дiвчина з темним волоссям потягнула вниз вирiз сукнi на частку секунди, виставивши напоказ червоний сосок ii оголених грудей. Просто посеред парку, переповненого людьми. Перш нiж я змогла до кiнця повiрити в це, дiвчина смикнула сукню назад. Вони всi смiялися грубо i легковажно; жодна з них навiть не глянула, що на них, можливо, хтось дивиться.

Дiвчата вийшли на алею поруч iз рестораном, далi минули гриль. Вправнi i спокiйнi. Я не могла вiдвести погляду. Найстарша серед них пiдняла кришку контейнера для смiття. Рудоволоса присiла, i темноволоса скористалась ii колiном, як сходинкою, щоб пiднятись i перестрибнути через борт. Вона шукала щось усерединi, але я уявлення не мала, що саме. Я зупинилася бiля бака зi смiттям, щоб викинути серветки, i спостерiгала. Темноволоса дiвчина передавала речi з контейнера iншим: кульок iз хлiбом, ще запакованим, в’ялу капусту, яку вони нюхали i викидали назад. Здавалося, це був добре налаштований процес – невже вони справдi будуть iсти цю iжу? Коли темноволоса дiвчина пiднялася востанне, перелiзла через борт i гепнулася на землю, вона тримала щось у руках. Воно мало дивну форму, колiр моеi шкiри, i я пiдступилася ближче.

Коли я зрозумiла, що це була сира курка, в блискучому кульку, я, мабуть, дивилася надто завзято, оскiльки темноволоса дiвчина повернулась i вловила мiй погляд. Вона посмiхнулась, i мiй шлунок опустився. Здавалося, щось промайнуло мiж нами, ледь уловимий помах повiтря. Вона дивилася менi в очi вiдверто i безсоромно. Але повернулася, коли раптом вiдчинились сiтчастi дверi ресторану. Звiдти з криком вийшов здоровань, проганяючи iх, неначе собак. Дiвчата схопили кульок з хлiбом i курку, зiрвалися з мiсця i побiгли. Чоловiк зупинився i дивився iм услiд якусь мить, витираючи своi великi руки об фартух. Його груди важко здiймалися.

Дiвчата вже були за квартал вiд нього, iхне волосся майорiло, немов прапори, чорний шкiльний автобус, що iхав повз, уповiльнився, i вони всi трое зникли всерединi.

Дiвчата; курка жахливоi якостi; вишенька соска дiвчини. Усе це мене сильно вразило i, мабуть, тому я безупинно думала про них. Я не могла скласти все це докупи. Навiщо цим дiвчатам iжа з контейнера? Хто був за кермом автобуса, i що за люди могли пофарбувати його в такий колiр. Я побачила, що дiвчата дорожать одна одною, що вони дотримуються сiмейного контракту – вони переконанi в тому, що вони разом. Мами i Сел не було, довга прийдешня нiч несподiвано здавалася нестерпною.



Тодi я вперше побачила Сюзен – ii чорне волосся, яке вирiзняло ii серед iнших навiть на вiдстанi, ii усмiшку до мене, пряму i оцiнювальну. Я не могла собi нiяк пояснити, чому зустрiч з нею викликала в мене такi душевнi муки. Вона видалася менi такою ж дивною i вразливою, як тi квiти, що вибухають цвiтом раз у кожнi п’ять рокiв, кричущо, поколюючи подразнення, що можна було порiвняти з красою. А що побачила дiвчина, дивлячись на мене?

Я сходила до туалету в ресторанi. «Так тримати» – нерозбiрливо написано маркером. «Тесс Пайл смокче член!» Супроводжувальнi iлюстрацii було закреслено. Усе це дурнуватi, загадковi помiтки людей, якi змирилися, що iх закрили. Помiчено стрiлочками недбалий порядок речей. Хтось хотiв виразити певний невеличкий протест. Найтьмянiше написано олiвцем: «Фак».

Миючи руки, витираючи iх цупким рушником, я розглядала себе в дзеркалi над раковиною. Якусь мить я намагалася подивитися на себе очима дiвчини з темним волоссям або навiть хлопця в ковбойськiм капелюсi, вивчаючи своi риси за вiбрацiею пiд шкiрою. Зусилля було помiтно в мене на обличчi, i менi стало соромно. Воно й не дивно, що хлопець, здавалося, вiдчув вiдразу: вiн, мабуть, побачив у моiх очах палке бажання. Побачив, що мое обличчя виражало нужденнiсть, як порожня тарiлка сироти. І це те, що вiдрiзняло мене вiд темноволосоi дiвчини, – ii обличчя вiдповiдало на всi ii власнi питання.

Я не хотiла знати цього про себе. Я хлюпнула водою собi в обличчя, холодною водою, як менi одного разу сказала зробити Коннi.

– Вiд холодноi води закриваються пори, – i, мабуть, це була правда: я вiдчула, як моя шкiра натягнулася, вода стiкала вниз по обличчю i шиi. Як вiдчайдушно ми з Коннi вiрили, що якщо ми проводитимемо цi ритуали – вмиватимемо обличчя холодною водою, за статичними переконаннями, перед сном розчiсуватимемо волосся щiткою з шерстi дикого кабана – то певнi проблеми розв’язуватимуться самi по собi, а перед нами розкриватиметься нове життя.




2


Клац-клац – з гаража Коннi чулося клацання гральних автоматiв, неначе в мультику, риси обличчя Пiтера освiтлювало ii рожеве свiтло. Старшому брату Коннi було вiсiмнадцять, i його передплiччя мали колiр тоста. Його друг завжди був поруч. Коннi вирiшила, що вона була закохана в Генрi, тож наш вечiр п’ятницi мав бути присвячений сидiнню на лавцi для качання преса, з припаркованим бiля нас, наче призове понi, помаранчевим мотоциклом Генрi. Ми мали дивитись, як хлопцi грали на автоматi, пили дешеве пиво, яке батько Коннi тримав у холодильнику в гаражi. Згодом вони стрiлятимуть по порожнiх пляшках iз пневматичноi зброi, радiсно вигукуючи за кожним разом, як розлiтатиметься скло.

Я знала, що побачу Пiтера того вечора, тож одягла вишиту сорочку, волосся забризкала лаком. Я вкрила прищик на пiдборiддi бежевим тональним вiд Мерл Нормана, але вiн скотився по краю i лише додав блиску. Доки мое волосся залишалося незворушним, я мала гарний вигляд чи принаймнi так думала. Я заправила сорочку, щоб виставити напоказ верхню частину своiх маленьких грудей, спецiально створивши тугим лiфчиком улоговину мiж ними. Вiдчуття оголення дарувало схвильовану насолоду, що змушувала мене стояти рiвнiше, тримати голову на шиi, як яйце в чашцi. Намагалась якомога бiльше бути схожою на темноволосу дiвчину з парку, копiюючи ii простий вираз обличчя. Коннi примружила очi, коли побачила мене, м’язи ii рота смикнулися, але вона нiчого не сказала.



Пiтер уперше заговорив особисто зi мною лише два тижнi до того. Я чекала Коннi внизу. Їi кiмната була набагато менша, нiж моя, будинок убогiший, але ми проводили бiльшiсть часу там. Дизайн будинку було виконано в морському стилi, хибна спроба ii батька наблизитися до жiночного декору. Менi було шкода батька Коннi: пiсля нiчних чергувань на молокозаводi вiн нервово стискав i розтискав руки, хворi на артрит. Мати Коннi жила десь в Нью-Мексико, поруч з гарячим джерелом, у неi була двiйня хлопчикiв та iнше життя, про яке нiхто нiколи не говорив. Якось на Рiздво вона прислала Коннi пудреницю з потрiсканими рум’янами i трикотажний узорчастий светр, такий маленький, що жодна з нас не могла просунути голову крiзь горловину.

– Гарнi кольори, – сказала я пiдбадьорливо.

Коннi лише знизала плечима.

– Вона сука.

Пiтер зайшов у вхiднi дверi i кинув книжку на кухонний стiл. Вiн спокiйно кивнув до мене i почав робити бутерброд – витягнув шматок бiлого хлiба i яскраво-кислотну баночку гiрчицi.

– Де принцеса? – запитав вiн. На губах яскраво-рожевi трiщини, злегка вкритi, як я припустила, смолою гашишу.

– Бере куртку.

– А-а. – Вiн склав хлiб навпiл i вкусив. Жував i дивився на мене.

– Добре виглядаеш останнiм часом, Бойд, – сказав вiн, а тодi важко проковтнув. Його комплiмент так мене збентежив, що я навiть подумала, що, можливо, менi почулося. Чи змогла я щось сказати у вiдповiдь? Я вже вивчила це речення напам’ять.

Тодi вiн повернувся на шум, який надходив вiд входу, обрис дiвчини у джинсовiй куртцi затiняв сiтчастi дверi. Це була Памела, його дiвчина. Вони були безперечною парою, буквально були пронизанi одне одним; однаково одягалися, мовчки проглядали газету, лежачи на диванi, або дивились «Людина з „U.N.C.L.E“». Здували пушинки одне з одного, немов з самих себе. Я бачила Памелу в старшiй школi, коли iздила на велосипедi повз сiрувато-коричневу будiвлю. Прямокутнi дiлянки майже висохлоi трави, низькi, широкi сходинки, де завжди сидiли старшi дiвчата в чоловiчих сорочках, тримаючись за мiзинцi, ховаючи в руках пачки «Кент». Подих смертi серед них, хлопцi у вологих джунглях. Вони були неначе дорослi, навiть струшували попiл iз сигарет iз клацанням у зап’ястi.

– Привiт, Івi, – сказала Памела.

Деяким дiвчатам легко вдаеться бути милими. Пам’ятати твое iм’я. Памела була гарна, це правда, вона поглинаюче приваблювала, як усiх нас приваблюе краса. Рукава ii джинсовоi куртки були пiдсуненi до лiктiв, а очi, пiдведенi олiвцем, справляли враження одурманеного погляду. Їi ноги були засмаглi й голi. Моi ж власнi ноги були вкритi слiдами вiд укусiв комарiв, якi я роздряпувала до ран, моi iкри вкривалися свiтлими волосинами.

– Крихiтко, – сказав Пiтер з повним ротом i пiдбiг до неi, щоб обiйняти, зарившись обличчям iй у шию. Памела скрикнула i вiдштовхнула його. Вона засмiялася, виставивши напоказ свiй кривий зуб.

– Нi стида, нi сорому, – прошепотiла Коннi, увiйшовши до кiмнати. Але я мовчала, намагаючись уявити, як то воно, коли хтось знае тебе настiльки, що ти стаеш з ним фактично одним цiлим.



Трохи згодом ми нагорi курили травку, яку Коннi вкрала в Пiтера. Щiлину пiд дверима закрили товстим рушником. Вона постiйно поправляла скручений папiр пальцями, ми обое курили з усiею серйознiстю i в абсолютнiй тишi. Я бачила авто Пiтера за вiкном, припарковане криво, неначе вiн був змушений так його залишити. Мене завжди цiкавив Пiтер, як i iншi хлопцi його вiку, саме iх iснування потребувало уваги. Але моi почуття раптом стали сильнiшими i напруженiшими, i я iх сприймала з таким же перебiльшенням i неминучiстю, якими здаються подii у снах. Я забивала собi голову банальностями щодо нього, футболками, якi вiн одягав почергово, нiжною шкiрою на шиi, що ховалася пiд комiрець сорочки. Якщо в його спальнi звучали «Пол Ревiр i Райдери» у той час, як вiн блукав з гордовитою, вiдвертою таемничiстю, то я вже знала, що вiн прийняв кислоту. Знову i знову наповнював склянку водою на кухнi з надмiрною обережнiстю.

Доки Коннi приймала душ, я зайшла до кiмнати Пiтера. У нiй тхнуло тим, що я згодом порiвняла з мастурбацiею, викидом вологи в повiтря. Усе його майно вкривала таемнича значущiсть: його низький диван, целофановий кульок, наповнений чимось, схожим на обгорiлi шишки, поруч з подушкою. Посiбник, як стати стажером механiка. Склянка на пiдлозi з вiдбитками пальцiв, наполовину заповнена, схоже, застояною водою, а також на комодi низка гладких рiчкових камiнцiв. Дешевий мiдний браслет, який я не раз бачила, що вiн одягав. Я розглядала все, наче могла надати особисте значення кожному предмету, скласти воедино внутрiшню будову його життя.

Стiльки пристрастi в тому вiцi було свавiльним проявом. Ми сильно згладжували рiзкi, невтiшнi гранi хлопцiв, намагаючись отримати таку форму, яку можна було б любити. Ми говорили про вiдчайдушну потребу в них завченими напам’ять i добре вiдомими словами, неначе читали рядки п’еси. Згодом я зрозумiю: якою безпристрасною i скупою була наша любов, що поширювала звуковi iмпульси по всьому всесвiту, сподiваючись знайти того, хто б уособив нашi бажання.


* * *

Ще в юностi я бачила журнали в шухлядi у ваннiй кiмнатi, батьковi журнали, з роздутими вiд вологи сторiнками. Усерединi вони були переповненi зображеннями жiнок. Їхнi промежини прикривали натягненi, переплетенi мотузки, iхня шкiра була переливчаста i блiда. У моеi улюбленоi дiвчини на шиi була зав’язана бавовняна стрiчка, неначе краватка. Це було так дивно i збуджувало, що хтось мiг бути голий, але одягнений у стрiчку навколо шиi. Це робило ii наготу формальною.

Я заглядала до журналiв регулярно, щораз обережно ставлячи iх на мiсце. Зачинила дверi ванноi кiмнати, затамувавши подих, легке задоволення швидко переходило в тертя промежини об шви килимiв чи рубцi мого матраца. Об спинку дивана. Як саме це працювало? Що, тримаючи образ дiвчини в головi, я могла створювати вiдчуття задоволення, яке наростало, аж доки не переростало в непереборний потяг, бажання вiдчувати це знову й знову. Здавалося дивним, що я уявляла дiвчину, а не хлопця. І що цi почуття могли розпалювати й iншi дивнi речi: кольоровi iлюстрацii в моiй книжцi з казками, де дiвчина потрапила в пастку з павутиння. Фасетнi очi злих створiнь, що дивилися на неi. Спогад, як мiй батько мацав сусiдку за зад через ii мокрий купальник.

У мене вже було таке, не секс, але щось подiбне. Незграбнi затискання в коридорах школи танцiв. Здавалось, диван, який там стояв для батькiв, нагрiвся, у мене спiтнiли ноги пiд колiнами. Алекс Поснер прослизнув рукою менi пiд шорти в дослiдницькiй, неупередженiй манерi, i рiзко висмикнув ii, коли ми почули, що хтось пiднiмаеться сходами. Нiчого – анi поцiлунки, анi рука, що пробралася до мене в трусики, анi оголений пенiс у моiй руцi – здавалось, i близько було не те, що я робила сама, наростання тиску, неначе пiднiмання по сходах. Я уявляла Пiтера майже як коректив до моiх власних бажань, надмiрний потяг яких iнодi лякав мене.



Я лягла на гобелен, яким було накрите лiжко Коннi. У неi була погана засмага, я розглядала здерту скручену шкiрочку, що облазила в неi на спинi i скручувала ii в маленькi сiрi м’ячики. Мою слабку вiдразу згладжували думки про Пiтера, який жив у тому ж будинку, що й Коннi, який дихав тим же повiтрям. Який iв iз того ж посуду. Вони були дивно об’еднанi, неначе два рiзних види, вирощенi в однiй лабораторii.

Знизу я почула фальшивий смiх Памели.

– Коли в мене з’явиться хлопець, я змушуватиму його, щоб ми ходили кудись обiдати, – заявила Коннi з переконливiстю. – Вона навiть не зважае, що Пiтер приводить ii сюди, щоб пожувати.

Пiтер нiколи не носив нижньоi бiлизни, скаржилася Коннi, i коли цей факт спливав у мене в думках, то це викликало неприемне вiдчуття i сильну нудоту. Зморшки в нього навколо очей справляли враження постiйноi величностi. Коннi блiдла порiвняно з ним: насправдi я не вiрила, що дружба могла бути самоцiллю, а не просто м’яким пiдгрунтям для iстерики, бо хлопець любить чи не любить тебе.

Коннi стояла перед дзеркалом i намагалася спiвати в такт з милою сумною «сорокап’яткою», яку ми фанатично слухали знову i знову. Пiснi, якi розпалювали в менi справжнiй сум, уявнi порiвняння з трагiчною сутнiстю свiту. Менi так подобалося накручувати себе, доповнювати почуття, аж доки вони не ставали нестерпними. Я хотiла все життя вiдчувати хвилювання i напруження, вiд якого навiть кольори, погода, смаки були б бiльш насиченi. Саме про це розповiдали тi пiснi, саме такi почуття вони викликали в менi.

Одна пiсня, здавалось, вiбрувала вiдлунням у моiй душi, вона неначе видiлялась. Простi рядки про жiнку, опис ii спини, коли вона востанне оглядаеться на чоловiка. Попiл ii сигарети на лiжку. Пiсня програла один раз, i Коннi пiдстрибнула, щоб перевернути платiвку.

– Нехай програе ще раз, – сказала я, намагаючись уявити себе на мiсцi жiнки, якою ii бачив спiвак: вiльно звисаючий срiбний браслет iз зеленуватим вiдтiнком, спадаюче волосся. Але натомiсть я почувалася безглуздо, вирячивши очi на Коннi, яка дивилась у дзеркало, вiддiляючи вii шпилькою, ii шорти в’iлися iй у зад. Це були речi, якi неможливо помiтити на собi. Небагато хто з дiвчат мiг привернути таку сильну увагу. Лише така, як та, що я бачила в парку. Або Памела i дiвчата на сходах середньоi школи, що чекали на лiнивий сигнал працюючих на холостому ходу авто iхнiх хлопцiв, як знак, що потрiбно вставати. Вона швидко вибiгали на палюче сонце, махаючи на прощання рукою тим, хто залишався.


* * *

Згодом, пiсля того дня, я пiшла до кiмнати Пiтера, коли Коннi спала. Його комплiмент на кухнi сприймався як запрошення з часовими рамками, на яке я мала вiдповiсти, перш нiж воно анулюеться. Перед тим як лягти спати, ми з Коннi випили пива, розвалившись поруч з плетеними нiжками ii стола i тягаючи пальцями пресований сир з глибокоi миски. Я випила набагато бiльше, нiж вона. Я хотiла набратися рiшучостi, пiдсилювального впливу. Я не хотiла бути, як Коннi, яка нiколи нiчого не мiняе, чекае, коли щось змiниться, з’iдати цiлу пачку крекеру в кунжутi, а тодi робити десять стрибкiв на мiсцi у своiй кiмнатi. Коннi вже глибоко заснула, але я досi не спала. Слухала, як Пiтер пiднiмався сходами.

Вiн увiрвався до себе в кiмнату, i я почекала, як менi здалося, досить довго, перш нiж пiти за ним. Прокрадаючись коридором, неначе привид у короткiй пiжамi, полiефiрна гладкiсть якоi нагадувала чи то костюм принцеси, чи то нижню бiлизну. У будинку панувала справжня гнiтюча тиша, але яка також урiзноманiтнювала все незнаною свободою, наповнюючи кiмнати нiби густiшим повiтрям.

Пiтер тихо лежав пiд ковдрою, виставивши своi кривi чоловiчi ноги. Я вiдчувала його дихання, яке пахло ожинами, як наслiдок прийому якогось наркотику. Його кiмната, здавалось, заколисувала. Цього могло бути досить – глянути, що вiн спить, як зробив би це кожен з батькiв, порадiвши за нього, що вiн бачить гарнi сни. Його дихання рiвне, як намистинки чоток, заспокоюе кожен вдих i видих. Але я не хотiла, аби цього було досить.

Коли я пiдiйшла ближче, його обличчя стало ясним, риси обличчя чiткими, позаяк звиклася з темрявою. Я дозволила собi дивитися на нього без жодного сорому. Пiтер раптом розплющив очi i, здаеться, навiть не злякався, побачивши мене поруч зi своiм лiжком. М’яко глянув на мене.

– Бойд, – сказав вiн, у його голосi досi вiдчувалися нотки сну, але вiн поморгав, вiн промовив мое iм’я з такою покiрнiстю в голосi, що в мене виникло вiдчуття, начебто вiн чекав на мене. Нiбито знав, що я прийду.

Менi було нiяково отак стояти.

– Ти можеш присiсти, – сказав вiн. Я сiла на матрац, безглуздо тупцюючи. Моi ноги вже почали горiти вiд зусиль. Пiтер простягнув руку, щоб затягти мене повнiстю на матрац. Я усмiхнулася, проте навiть не була впевнена, чи вiн бачив мое обличчя. Вiн мовчав, i я теж. Його кiмната здавалася дивною, не такою, як коли я дивилася на неi, стоячи на пiдлозi; величезний комод, довга i вузька дверна пройма. Я не могла уявити Коннi в кiмнатi за стiною. Коннi, яка бурмоче увi снi, як вона це часто робить, iнодi називаючи число, як нетямущий гравець бiнго.

– Якщо тобi холодно, можеш лягти пiд ковдру, – сказав вiн, розкрившись так, що я побачила його голий торс, його наготу. Я церемонно мовчки лягла поруч з ним. Усе було зовсiм просто – я скористалася можливiстю, яка завжди була доступна.

Вiн досi мовчав, i я теж. Вiн притяг мене ближче, так, що моя спина притислася до його грудей i я змогла вiдчути його член, що притулився до задньоi частини моiх стегон. Я не хотiла дихати, вiдчуваючи, що його це може збентежити, навiть пiднiмання й опускання моiх ребер надто сильно хвилювало його. Я потроху вдихала через нiс, вiдчуваючи запаморочення. Рiзка належнiсть у темрявi його, його ковдри, його простирадла – це те, що в Памели було увесь час, просто володiння його присутнiстю. Вiн обiйняв мене, i я вiдчула вагу його парубоцькоi руки. Пiтер дiяв так, неначе збирався спати, час вiд часу зiтхав i совгав ногами, так i мало бути. Треба було поводитися, неначе не вiдбуваеться нiчого дивного. Коли вiн легко торкнувся пальцем мого соска, я залишалася досить спокiйною. Я вiдчувала його рiвномiрне дихання в себе на шиi. Його рука неупереджено дослiджувала мое тiло. Коли вiн покрутив мiй сосок, я голосно вдихнула. Вiн на мить завагався, а тодi продовжив далi. Його член терся об моi голi стегна. Що б не сталося, мене буде вiдправлено на лаву запасних, i я це розумiла. Проте ця нiч була в його руках. У мене не було страху, лише вiдчуття, близьке до хвилювання, неначе спостерiгала, тримаючись на крилах. Що буде з Івi?

Коли скрипнула пiдлога в коридорi, чари розвiялися. Пiтер вiдсмикнув руку, рiзко перекотився на спину. Я бачила, що вiн втупив погляд у стелю.

– Я хочу трохи поспати, – сказав вiн сухо. Стихаючим голосом, який своею несподiваною монотоннiстю змусив мене задуматися, чи не сталося чого. Я повiльно пiднялася, будучи трохи приголомшена, але водночас i до нестями щаслива, наче менi навiть цього було достатньо, щоб насититися.


* * *

Хлопцi грали на iгровому автоматi, як нам здавалося, годинами. Ми з Коннi сидiли на лавочцi, похитуючись iз вимушеною безтурботнiстю. Я досi чекала, що Пiтер якось вiдреагуе на те, що сталося. Пронизливий погляд, погляд з натяком на нашу iсторiю. Але вiн не дивився на мене. У сирому гаражi тхнуло вогким бетоном i смородом вiд наметiв, якi склали, не давши висохнути. Календар бензоколонки на стiнi: жiнка в гарячiй ваннi з нiмими очима й оголеними зубами, як в опудала. Я була рада, що Памели в той вечiр не було. У неi з Пiтером була якась сварка, Коннi розповiдала. Я хотiла розпитати детальнiше, але ii обличчя виражало якесь попередження – я не могла демонструвати надмiрну цiкавiсть.

– Дiти, чому б вам не пiти в якесь краще мiсце? – запитав Генрi. – У кафе-морозиво, наприклад?

Коннi вiдкинула волосся, а тодi пiдiйшла, аби взяти ще пива. Генрi з цiкавiстю спостерiгав за ii наближенням.

– Дай iх менi, – заскiмлила вона, коли Генрi тримав двi пляшки так, що вона не могла дiстати. Пам’ятаю, як тодi я вперше помiтила, яка вона голосна, ii голос звучав рiзко, iз шаленою агресивнiстю. Коннi мала звичку нити i прикидатися, глузливо реготати. Мiж нами з’явилася прiрва одразу ж, як я почала помiчати це, неначе хлопець, бачити ii вади. Я шкодую, що була така невеликодушна. Неначе встановивши мiж нами дистанцiю, я могла вберегти себе вiд тiеi ж хвороби.

– А ти що менi даси за них? – сказав Генрi. – У цьому свiтi нiчого не бувае задарма, Коннi.

Вона знизала плечима, а тодi кинулася за пивом. Генрi затис ii масою свого тiла, пiдсмiюючись з того, як вона боролася. Пiтер закотив очi. Йому не подобалися такого роду речi, водевiль пiд звуки ниття. У нього були старшi друзi, якi пропадали в непрохiдних джунглях, у замулених рiчках. Якi, повернувшись додому, базiкають i захоплюються маленькими чорними сигаретами, дiвчатами свого рiдного мiста, що зiщулюються в них за спиною, неначе виразнi маленькi тiнi. Я намагалася сiсти рiвнiше, зробити дорослий вираз обличчя, начебто менi нудно, бажаючи, щоб це побачив Пiтер. Менi подобалося в ньому те, що, я була переконана, Памела не могла помiтити слiди смутку, якi я iнодi вловлювала в його поглядi, чи прихована доброта, яку вiн якось виявив до Коннi, взявши нас на озеро Ерроухед, того року, коли iх мати зовсiм забула про ii день народження. Памела не знала про цi речi, i я трималася за цей факт, як за важiль, що належить лише менi.

Генрi щипнув нiжну шкiру вище вiд пояса шортiв Коннi.

– Голодна останнiм часом, га?

– Не торкайся до мене, збоченцю, – сказала вона, вiдбивши його руку. Вона злегка хихикнула. – Та пiшов ти…

– Чудово, – сказав вiн, ухопивши Коннi за зап’ястя. – Пiду, з тобою. – Вона спробувала нерiшуче висмикнути руки, i нила, аж доки Генрi нарештi не вiдпустив ii. Коннi потирала зап’ястя.

– Недоумок, – пробурмотiла вона, але насправдi не була розсерджена. Це просто частина того, як бути дiвчиною – так перевiряеться твоя реакцiя. Якщо ти розсердилася, то ти божевiльна, а якщо не вiдреагувала – то сучка. Єдине, що ти могла, – це посмiхатися з кутка, у який тебе було загнано. Приеднуватися до жарту, навiть якщо жартують виключно з тебе.

Менi не подобався смак пива, гiркота гранульованого хмелю не мала нiчого спiльного з приемним, чистим, охолодженим батьковим мартiнi, але я випила одну банку, а тодi ще одну. Хлопцi годували гральний автомат з кулька, повного п’ятакiв, до останньоi монети.

– Нам треба ключi вiд автомата, – сказав Пiтер, пiдпалюючи тоненьку сигарету з марихуаною, яку вiн витяг з кишенi. – Щоб ми могли вiдкрити його.

– Я принесу, – сказала Коннi. – Сильно не сумуй за мною, – монотонно проспiвала вона Генрi, злегка помахавши ручкою, перш нiж пiти. До мене вона лише пiдняла брову. Я зрозумiла, що це було частиною якогось плану, який вона вигадала, щоб привернути увагу Генрi. Пiти, а тодi повернутися. Вона, мабуть, прочитала про це в журналi.

Думаю, це було нашою помилкою. Однiею з багатьох помилок. Вiрити, що хлопцi живуть за логiкою, яку ми могли б коли-небудь збагнути. Вiрити, що за пiдсвiдомими iмпульсами iхнi дii приховують якесь значення. Ми були як конспiратори, вбачаючи прикмети i знаки в кожнiй деталi, вiдчайдушно прагнучи бути достатньо значимими об’ектами для планування i роздумiв, але вони були просто хлопцями. Нiкчемними, юними i прямолiнiйними; вони нiчого не приховували.

Пiтер поставив важiль автомата у висхiдне положення i поступився назад, щоб передати чергу Генрi й обмiнятися сигаретою з марихуаною. Вони обое одягненi в бiлi футболки, якi вже стали тонкими вiд прання. Пiтер усмiхнувся у вiдповiдь на карнавальний шум, коли гральний автомат з брязкотом висипав купу монет, але, здавалось, його увага була розсiяна, вiн допивав уже другу банку пива, допалив косяк, аж доки той став прим’ятим i засмаленим. Вони говорили тихо. Я чула лише уривки iхньоi розмови.

Вони говорили про Вiллi Потерейк: ми всi його знали, першого хлопця в Петалумi, який добровiльно завербувався на вiйськову службу. Його привiз батько, щоб внести до реестру. Я бачила його пiзнiше в «Гамбургер Гамлет» з маленькою брюнеткою, з чиiх нiздрiв текли соплi. Вона називала його виключно повним iменем, Вiль-ям, неначе додатковий склад був таемним паролем, який мав би перетворити його на дорослого, вiдповiдального чоловiка. Вона причепилася до нього, як реп’ях.

– Вiн постiйно на пiд’iзнiй алеi, – сказав Пiтер. – Вимивае авто, нiби нiчого не змiнилося. Менi навiть не вiриться, що вiн не може бiльше водити.

Це були новини з iншого свiту. Менi стало соромно, побачивши обличчя Пiтера, за те, що я лише розiгрувала справжнi почуття, якi йдуть у свiт через пiснi. Пiтера фактично могли забрати, вiн фактично мiг померти. Вiн не мав почуватися так, як ми з Коннi пiд час емоцiйних вправ: що б ти зробила, якби твiй батько помер? Що б ти зробила, якби завагiтнiла? Що б ти зробила, якби твiй учитель захотiв переспати з тобою, як мiстер Гаррiсон i Патрiцiя Белл?

– Його протез був увесь зморщений, – сказав Пiтер. – Рожевий.

– Жах, – сказав Генрi, не вiдриваючись вiд автомата. Вiн не вiдiрвав очей вiд зображень вишеньок, що прокручувалися перед ним. – Перш нiж хотiти вбивати людей, краще будь готовий, що цi люди вiдiрвуть тобi ноги.

– До того ж вiн пишаеться цим, – сказав Пiтер, вiн починае говорити голоснiше пiсля того, як викидае недопалок косяка на пiдлогу гаража. Вiн стежить, щоб той згас. – Божевiлля в тому, що вiн хоче, аби люди побачили цей протез.

Драматизм iхньоi розмови змусив мене теж розхвилюватись. Я була збуджена вiд алкоголю, у грудях дедалi бiльше пекло, аж доки я перестала бути пiдвладна сама собi. Я встала. Хлопцi цього не помiтили. Вони говорили про фiльм, який бачили в Сан-Франциско. Я впiзнала назву – його не показували в мiстi, оскiльки вiн мiг викликати розбещенiсть, однак я не могла згадати чому.

Коли я, подрослiшавши, нарештi подивилася фiльм, очевидна невиннiсть сексуальних сцен здивувала мене. Ганебна складка жиру над вкритим волоссям лобком акторки. Як вона смiялася, коли притягла обличчя яхтового капiтана до своiх обвислих, милих грудей. У цьому фiльмi було показано добродушну властивiсть вульгарностi, неначе еротична iдея обов’язково мала супроводжуватися веселощами. На вiдмiну вiд фiльмiв, що з’явилися пiзнiше, де дiвчата корчать гримаси, а iхнi ноги гойдаються, мов неживi.

Генрi трiпотiв повiками, язиком у ротовому отворi, пародiюючи деякi сцени з фiльму.

Пiтер засмiявся:

– Хворий.

Вони голосно виражали цiкавiсть, чи справдi актрису трахали. Здавалося, вони не зважали на те, що я там стояла.

– Можна сказати, iй подобалося, – сказав Генрi. – О-о! – вiн вигукнув високим жiночим голосом. – О-о, так, м-м-м. Вiн гупнув стегном по гральному автоматi.

– Я теж його бачила. – Я спершу говорила, а тодi думала. Я хотiла приеднатися до розмови, навiть якщо для цього менi довелося збрехати. Вони обое глянули на мене.

– Та ну, – сказав Генрi. – Примара нарештi заговорила.

Я зашарiлася.

– Ти бачила його? – виразив сумнiв Пiтер. Я переконувала себе, що вiн говорив заступницьким тоном.

– Так, – сказала я. – Доволi дикий.

Вони обмiнялися поглядами. Невже я справдi думала, що вони повiрять, що я якимось чином iздила до мiста? І що я ходила дивитися те, що було, по сутi, порнографiею?

– Так, – очi Генрi засяяли. – І яка частина твоя улюблена?

– Та, про яку ви щойно говорили, – сказала я. – З дiвчиною.

– Але який епiзод тобi сподобався найбiльше? – запитав Генрi.

– Облиш ii, – спокiйно сказав Пiтер. Уже знудившись.

– Тобi сподобалася сцена з Рiздвом? – Генрi продовжував. Його усмiшка вселяла менi думку, що ми по-справжньому спiлкуемося, що я досягла прогресу. – Велике дерево? Багато снiгу?

Я кивала. Сама ледь не вiрячи у свою брехню.

Генрi засмiявся.

– Подii фiльму вiдбуваються у Фiджi. На островi. – Генрi ледь стримувався, щоб не розсмiятись, i глянув на Пiтера, якому, здавалося, було за мене соромно, так само, як вам було б соромно за незнайомця, що спiткнувся на вулицi, немов мiж нами нiколи нiчого не було.

Я штовхнула мотоцикл Генрi. Я не очiкувала, що вiн перекинеться, нi, справдi: можливо, просто похитнеться, настiльки, щоб перебити Генрi, щоб налякати його на якусь мить, щоб пiсля кiлькох смiшних вигукiв вiд переляку вiн забув про мою брехню. Але насправдi я штовхнула його сильно. Мотоцикл перекинувся i з трiскотом гепнувся об бетонну пiдлогу.

Генрi витрiщився на мене:

– Маленька сучка, – вiн поспiшив до зваленого мотоцикла, неначе до пiдстреленого домашнього улюбленця, фактично колишучи його на руках.

– Вiн цiлий, – сказала я безглуздо.

– Клята психопатка, – пробурмотiв вiн. Вiн провiв руками вздовж усього байка i показав Пiтеру уламок помаранчевого металу. – Ти можеш повiрити в це лайно?

Коли Пiтер глянув на мене, на його обличчi застигло спiвчуття, що було навiть гiрше, нiж гнiв. Я була, неначе дитина, виражаючи лише короткi емоцii.

На дверях з’явилася Коннi.

– Тук-тук, – окликнула вона, ключi звисали з ii зiгнутих пальцiв. Вона побачила таку сцену: Генрi присiв бiля свого мотоцикла; Пiтер схрестив руки.

Генрi дратiвливо розсмiявся:

– Твоя подружка – справжня сучка, – сказав вiн i кинув на мене погляд.

– Івi перекинула його, – сказав Пiтер.

– Клятi дiти, – сказав Генрi,– наступного разу берiть собi няньку i не ходiть за нами. Чорт.

– Менi шкода, – сказала я тихим голосом, але мене нiхто не чув.

Навiть пiсля того, як Пiтер допомiг Генрi пiдняти мотоцикл, пильно придивляючись до щiлини.

– Вона лише поверхнева, – зауважив вiн, – ми зможемо легко все виправити. – Я зрозумiла, що зламалося ще щось. Коннi розглядала мене, виражаючи холодний подив, неначе я пiдставила ii, та, мабуть, так i було. Я зробила те, чого ми не планували. Продемонструвала часточку особистоi слабкостi, розкрила серце полохливого кролика.




3


Власником «Флаiн Ей» був товстий чоловiк, якому прилавок врiзався в живiт, i вiн опирався на лiктi, щоб стежити за мною, коли я проходила мiж полицями, моя сумочка постукувала мене по стегну. Перед ним лежала розгорнута газета, проте, схоже, вiн нiколи не перегортав сторiнок. Навколо нього панувала аура нудьги й обов’язку, бюрократизму й мiфiчностi водночас. Вiн був схожий на того, хто приречений охороняти печеру вiчно.

Того дня я була сама. Коннi, мабуть, кипiла вiд злостi у своему лiжку, слухаючи «Позитивну 4-ту Вулицю» з ображеною, обурливою поблажливiстю. Думка про Пiтера спустошувала – менi хотiлось оминути ту нiч, перетворити мiй сором на щось нечiтке i кероване, як чутка про сторонню людину. Я намагалася перепросити в Коннi, хлопцi досi клопоталися бiля мотоцикла, неначе польовi лiкарi. Я навiть запропонувала заплатити за ремонт, вiддаючи Генрi все, що мала в себе в гаманцi. Вiсiм доларiв, якi вiн узяв, роззявивши рота. Трохи пiзнiше Коннi сказала, що було б краще, якби я просто пiшла додому.



Я повернулася за кiлька днiв – батько Коннi вiдчинив дверi майже одразу, як я подзвонила, неначе вiн чекав на мене. Вiн зазвичай працював на молокозаводi вiд опiвночi, тож було дивно бачити його вдома.

– Коннi нагорi, – сказав вiн. На барнiй стiйцi за ним я побачила келих з вiскi, розведений водою i наповнений сонячним промiнням. Я була так зосереджена на своiх особистих планах, що не вловила атмосфери кризи в домi, незвичайний факт ii присутностi.

Коннi лежала в лiжку, ii спiдниця зачепилася так, що було видно пристiбну планку ii бiлоi нижньоi бiлизни, i повнiстю стегна в цяточку. Вона сiла, коли я зайшла, поморгала.

– Гарний макiяж, – сказала вона. – Це особисто для мене? – вона вiдкинулася на подушку. – Тобi сподобаються нашi новини. Пiтер пiшов. Як у пiснi, «пiшла, пiшла…». З Памелою, quelle сюрприз. Вона закотила очi, але чiтко вимовила iм’я Памели зi спотвореною радiстю. Глянула на мене.

– Що ти маеш на увазi? Покинув вас? – вiд панiки мiй голос уже змiнився.

– Вiн такий егоiстичний, – мовила вона. – Батько сказав, що ми маемо переiхати до Сан-Дiего, наступного дня Пiтер поiхав звiдси. Вiн узяв iз собою купу одягу й особистих речей. Мабуть, вони поiхали в будинок ii сестри в Портлендi. Тобто я майже впевнена, що вони поiхали саме туди. – Вона подула на свою чiлку. – Вiн боягуз. А Памела – дiвчина, яка потовстiшае пiсля народження дитини.

– Памела вагiтна?

Вона глянула на мене:

– Несподiвано – тобi все одно, що менi, можливо, доведеться переiхати до Сан-Дiего?

Вона очiкувала, що я почну говорити, як сильно люблю ii i що сумуватиму, якщо вона поiде, але я була загiпнотизована уявною картиною, як Памела поруч з Пiтером в його авто засинае в нього на плечi. Карти «Авiс» у них бiля нiг стали напiвпрозорими вiд жиру гамбургера, задне сидiння було завалено одягом i його посiбниками з механiки. Як Пiтер гляне вниз i побачить бiлу лiнiю на ii головi, продiл волосся. Вiн, може, поцiлуе ii, керуючись внутрiшньою нiжнiстю, хоч вона спить i нiколи не дiзнаеться про це.

– Можливо, вiн просто пожартував, – сказала я. – Тобто хiба вiн не може ще повернутися?

– Вiдвали, – сказала Коннi. Вона, здаеться, теж здивувалася, що сказала це.

– Та що я тобi такого зробила? – мовила я.

Звичайно, ми обое знали.

– Думаю, менi зараз краще побути на самотi, – манiрно заявила Коннi i втупила очi у вiкно.

Пiтер утiк на пiвнiч зi своею дiвчиною, яка, можливо, навiть чекае вiд нього дитину, – я не задумувалася про бiологiчнi процеси, факт розкладання бiлкiв у шлунку Памели. Але тут була Коннi, ii повненька фiгура на лiжку була така знайома, що я знала кожну ii веснянку, кожен слiд вiд вiтрянки на плечi. Це була Коннi, яку я раптом полюбила.

– Ходiмо в кiно чи ще кудись, – сказала я.

Вона шмигнула носом i розглядала блiдий ободок своiх нiгтiв.

– Пiтера бiльше немае поруч, – сказала вона. – Тож тобi вже не треба бути тут. Крiм того, ти поiдеш до пансiонату.

Розпач у моему голосi був очевидний.

– Може, сходимо у «Флаiн Ей»?

Вона покусувала губу:

– Майя каже, що ти не дуже добре ставишся до мене.

Майя – це донька стоматолога. Вона носила картатi штани, з вiдповiдними жилетами, як молодший бухгалтер.

– Ти казала, що Майя надокучлива.

Коннi мовчала. Зазвичай ми спiвчували Майi, яка була багата, але смiшна, та я розумiла, що тепер Коннi спiвчувае менi, дивлячись, як я зiтхаю за Пiтером, який, мабуть, вирiшив поiхати до Портленда на тижнi. Мiсяцi.

– Майя мила, – сказала Коннi. – Справдi мила.

– Ми могли б подивитися фiльм усi разом. – Я наполягала, щоб уникнути перспективи нудно провести лiто. Майя була не така вже й погана, казала я собi, хоч iй i не можна iсти цукерок i попкорну, оскiльки вона носить брекети, але так я могла уявити це, нас утрьох.

– Вона вважае, що ти паскуда, – сказала Коннi. Вона знову повернулася до вiкна. Я втупилася на мереживнi фiранки, якi допомагала Коннi пiдрублювати за допомогою клею, коли нам було дванадцять. Я прочекала надто довго, було очевидним, що моя присутнiсть у кiмнатi була помилкою i було зрозумiло, що менi нiчого не залишалося, окрiм як пiти, напруживши горло, попрощатися внизу з батьком Коннi – вiн збентежено кивнув менi – i з брязкотом витягти велосипед на дорогу.



Чи почувалася я коли-небудь такою самотньою ранiше, увесь день будучи нiкому не потрiбною? Я ледь не сприймала бiль у животi за насолоду. Все ж бодай якесь заняття, переконувала себе, iдеальна можливiсть згаяти час. Я робила мартiнi так, як батько мене вчив, розхлюпуючи вермут по руках, i iгнорувала, проливши його на барну стiйку. Я завжди ненавидiла келихи для мартiнi – нiжка i смiшна форма дещо бентежили, неначе дорослi дуже сильно намагалися бути дорослими. Натомiсть я наливала його в чашку для соку, iз золотавим ободком, i примушувала себе пити. Тодi робила ще одне i випивала теж. Було весело почуватися вiльною i задоволеною власним домом, усвiдомлювати, незважаючи на потiк веселощiв, що меблi завжди були огиднi, а стiльцi важкi й манiрнi, як гаргулii. Щоб помiтити, що повiтря прикрашае тиша, що штори завжди затягненi. Я вiдкрила iх i щосили намагалася пiдняти вiкно. Надворi було жарко – я уявила батька, сердитого за те, що я впустила жарке повiтря в дiм, – але все одно залишила вiкно вiдчиненим.

Матерi не буде вдома цiлий день, алкогольний напiй допомагав згладити самотнiсть. Було дивно, що я так легко могла почуватись iнакше, що був безвiдмовний спосiб пом’якшити гiркоту мого суму. Я могла пити, аж доки моi проблеми не здавалися компактними i милими, як я того й бажала. Я примушувала себе полюбити смак, дихати повiльно, коли вiдчувала нудоту. Мене вивертало на покривало, яке я згодом вiдчищала вiд iдкого блювотиння, так, що залишався лише рiзкий, набридливий гострий запах у повiтрi, який менi фактично подобався. Я перекинула лампу i зробила темний макiяж очей, недосвiдчено, але з пристрасною увагою. Сiла перед маминим дзеркалом, на якому пiдсвiчення мало рiзне налаштування: офiс. Денне свiтло. Сутiнки. Кольоровi вогнi, моi риси обличчя були бiлi, немов у привида, коли я увiмкнула функцiю «Штучний день».

Я намагалася читати уривки iз книжок, якi менi подобалися в юностi. Розпещену дiвчину було вiдправлено в пiдземелля, до мiста, у якому правлять гоблiни. Оголенi колiнця дiвчинки в дитячому платтячку, подряпини, отриманi в темних лiсах. Зв’язана дiвчина на iлюстрацiях збуджувала мене так, що я була змушена iх перегляд дiлити на частини. Менi хотiлося б, щоб я могла намалювати щось подiбне, щось, що викликало б у когось жах. Чи намалювати обличчя темноволосоi дiвчини, яку я бачила в мiстi, – яку я розглядала достатньо довго, щоб побачити, як поеднуються риси ii обличчя. Я годинами мастурбувала, уткнувшись обличчям у подушку, отримуючи насолоду. За якийсь час у мене з’являвся головний бiль, нервове сiпання м’язiв, у ногах тремтiння i чуттевiсть. Моя бiлизна i верхня частина стегон були мокрi.

Інша книжка: ювелiр срiбних виробiв випадково розливае розплавлене срiбло собi на руку. Пiсля опiку шкiра його руки, мабуть, покрилася кiркою i злiзла. Шкiра стала натягненою, рожевою i свiжою, без волоскiв чи ластовиння. Я подумала про Вiллi i його протез, шланг з теплою водою, яку вiн лив на своi авто. Як калюжi повiльно випаровуються з асфальту. Я спробувала, як воно оббирати апельсин, якщо в тебе обпеченi руки до лiктiв i немае нiгтiв.

Смерть я уявляла, як щось схоже на вестибюль у готелi. Свого роду цивiлiзовану кiмнату, добре освiтлену кiмнату, у яку легко можна зайти чи вийти. Хлопець з мiста застрелився у своему пiдвалi пiсля того, як його упiймали на продажу фальшивих лотерейних квиткiв. Я не думала про закипiлу кров, мокрi нутрощi, але лише про легкiсть моменту, яким чистим i вiдокремленим мав здаватися свiт. Усi розчарування, усе повсякденне життя з його суворiстю i приниженнями одним порухом руки ставали неважливими.



Проходи мiж рядами в магазинi здавалися новими для мене, моi думки були розмитi вiд сп’янiння. Постiйне мерехтiння свiтла, зiгнилий лимон, викинений у кошику для смiття, косметика, впорядкована вдалими, фетишистськими групами. Я зняла ковпачок з помади, щоб випробувати ii на своiм зап’ястi, оскiльки читала, що так треба робити. На дверях пролунали дзвiночки. Я звела погляд. Це була темноволоса дiвчина з парку, у джинсових кросiвках, сукнi з обрiзаними бiля самих плечей рукавами. Мое тiло охопило хвилювання. Я вже намагалась уявити, що я iй скажу. Вiд ii появи день, здавалося, став тiсно оповитий синхроннiстю, навiть сонячне промiння засвiтило по-новому.

Дiвчина не була красунею, помiтила я, дивлячись на неi знову. Це було щось iнше. Неначе картини доньки актора Джона Х’юстона. Їi обличчя могло бути оманливим, але всi iншi процеси були в дii. Це було краще, нiж краса.

Чоловiк за стiйкою нахмурився.

– Я казав тобi, – сказав вiн. – Я бiльше не дозволю зайти жоднiй з вас, досить.

Дiвчина лiниво посмiхнулась йому, пiднявши руки вгору. Я побачила волосся в неi пiд пахвами.

– Агов, – сказала вона. – Я просто хочу купити туалетний папiр.

– Ви крали в мене, – сказав чоловiк, почервонiвши. – Ти i твоi подружки. Босонiж бiгали повсюди брудними ногами, намагаючись спантеличити мене.

Якби такий гнiв обрушився на мене, я була б страшенно налякана, але дiвчина була спокiйна. Навiть жартувала.

– Такого не могло бути, – вона задерла голову. – Може, це був хтось iнший.

Вiн схрестив руки.

– Я запам’ятав тебе.

Дiвчина змiнилася на лицi, ii очi озлобилися, але вона досi усмiхалася.

– Гаразд, – сказала вона. – Говорiть, що хочете.

Вона глянула на мене, ii погляд був холодний i далекий. Неначе вона мене ледь бачила. Мене пронизало бажання. Я сама здивувалася, як сильно я не хотiла, щоб вона зникала.

– Забирайся, – сказав чоловiк. – Геть.

Перш нiж пiти, вона показала язика чоловiковi. Просто пискнула, неначе маленьке нестерпне кошеня.



Я повагалась якусь мить, перш нiж вийти надвiр, услiд за дiвчиною. Але вона вже перетинала парк у швидкому темпi. Я поспiшила за нею.

– Агов! – крикнула я. Вона i далi йшла.

Я повторила голоснiше, i вона зупинилася, даючи можливiсть ii наздогнати.

– Який нiкчема, – сказала я. Я, мабуть, сяяла, як яблуко. Щоки почервонiли вiд легкого сп’янiння.

Вона вороже глянула в напрямку крамницi.

– Жирний козел, – пробурмотiла вона. – Я не можу навiть купити туалетного паперу.

Вона нарештi, здаеться, впiзнала мене, довго розглядаючи мое обличчя. Я могла сказати, що вона роздивлялася мене, як нову копiйку. Моя сорочка з нагрудником, подарунок моеi матерi, вважалася модною.

– Я вкраду його, – сказала я, мiй голос був надто чiтким. – Туалетний папiр. Легко. Я постiйно краду звiдти товар.

Менi було цiкаво, чи повiрить вона менi. Мабуть, було очевидним те, що я брешу. Але, можливо, iй подобалось це. Безумство мого бажання. Чи, може, вона хотiла подивитись, чим все закiнчиться. Багата дiвчина примiряе лайковi рукавички злочинностi.

– Ти впевнена? – запитала вона.

Я знизала плечима, мое серце шалено билося. Якщо вона менi i спiвчувала, то я того не помiчала.

Мое незрозумiле повернення здивувало чоловiка за стiйкою.

– Знову повернулася?

Навiть якби я справдi хотiла спробувати вкрасти щось, це було б неможливо. Я проходила мiж рядами, намагаючись стерти з обличчя будь-якi ознаки злочинця, але чоловiк не вiдводив погляду. Вiн пильно дивився, аж доки я не схопила туалетний папiр i принесла його до каси, вiдчуваючи сором, я пiддалася звичцi. Звичайно, я нiчого не збиралася красти. Такого нiколи не могло бути.

Пробиваючи туалетний папiр, вiн не змiг стриматися.

– Така мила дiвчина, як ти, не повинна вештатися з такими дiвчатами, – сказав вiн. – Ця компанiя така мерзенна. Якийсь хлопець з чорним собакою. – Вiн глянув засмучено: – Я не дозволяю iм заходити до магазину.

Крiзь рябе скло я бачила, як дiвчина гуляе по парку. Рукою затiняе очi. Така несподiвана i неочiкувана удача: вона чекала на мене.

Пiсля того як я заплатила, чоловiк довго дивився на мене.

– Ти просто ще дитина, – сказав вiн. – Чому б тобi не пiти додому?

Я почувалася нiяково перед ним.

– Менi не треба кулька, – сказала я i встромила туалетний папiр собi в сумочку. Я мовчала, чоловiк давав менi здачу, облизуючи губи, неначе стираючи поганий присмак.



Дiвчина оживилася, коли я пiдiйшла.

– Ти взяла?

Я кивнула, i вона повела мене за рiг, дорогою пiдганяючи мене. Я ледь сама не повiрила, що й справдi щось вкрала, моi жили заповнив адреналiн, коли я простягла свою сумку.

– Ха, – сказала вона, заглянувши всередину. – Так йому, йолоповi, i треба. Це було не важко?

– Зовсiм легко, – сказала я. – Все ж таки, вiн такий неуважний. – Я захоплювалася нашою змовою, тим, як ми стали командою. У тому мiсцi, де сукня була не застiбнута, було видно трикутник оголеного живота. Як легко вона викликала певне недбале сексуальне почуття, неначе ii одяг, що спiшно рухався по ii тiлу, був досi прохолодний вiд поту.

– Я Сюзен, – сказала вона. – До речi.

– Івi. – Я подала руку. Сюзен засмiялася, що змусило мене зрозумiти, що тиснути одне одному руки не годиться, оскiльки це показний знак чесного свiту. Я зашарiлася. Було важко знати, як поводитися без звичайних форм i жестiв ввiчливостi. Я не була впевнена, що мае бути замiсть них. Настало мовчання: я намагалася заповнити його.

– Здаеться, я бачила тебе кiлька днiв тому, – сказала я. – Поруч iз «Хай-Хо»?

Вона не вiдповiла, не даючи менi можливостi за щось ухопитися.

– З тобою було кiлька дiвчат? – сказала я. – І пiд’iхав автобус?

– Ох, – сказала вона. Їi обличчя оживилося. – Так, той iдiот був справдi навiжений. – Вiд спогадiв вона пом’якшала. – Я маю допомагати дiвчатам, тримати iх у тонусi, а iнакше вони би просто пропали. Нас би впiймали. Я дивилася на Сюзен з цiкавiстю, яка, мабуть, була очевидна: вона дозволяла менi дивитися на себе без будь-якоi сором’язливостi.

– Я запам’ятала твое волосся, – сказала я.

Сюзен, здаеться, було приемно. Вона мимовiльно торкнулася кiнчикiв.

– Я його нiколи не пiдрiзала.

Пiзнiше я довiдаюся, що це Рассел казав iм цього не робити.

Сюзен з несподiваною гордiстю притисла туалетний папiр до грудей.

– Ти хочеш, щоб я тобi дала якiсь грошi за це?

У неi не було анi кишень, анi сумочки.

– Нi, – сказала я. – Це менi нiчого не коштувало.

– Ну, тодi дякую, – вiдповiла вона з очевидним полегшенням. – Ти живеш десь тут неподалiк?

– Зовсiм близько, – мовила я. – Зi своею мамою.

Сюзен кивнула:

– На якiй вулицi?

– Провулок Монiн Стар.

Вона хмикнула вiд подиву:

– Модно.

Я бачила, що те, що я жила в гарнiй частинi мiста, щось означало для неi, але не могла уявити, що саме, щось бiльше, нiж просто ворожiсть до багатих, яка зазвичай бувае в молодi. Тут було перемiшано багатих, ЗМІ i представникiв управлiння в певнiм казанi зла, як винуватцiв великого ошуканства. Я лише починала вчитися, як поеднувати певну iнформацiю з вибаченнями. Як висмiювати себе, перш нiж це зробить хтось iнший.

– А ти?

Вона змахнула пальцями.

– Ох, – сказала вона. – Ти знаеш. Ми якось перебиваемося. Але багато людей в одному мiсцi, – вона показала на сумку, – означае, що треба витерти багато задiв. У нас обмаль грошей на цей момент, але все скоро змiниться, я впевнена.

Ми. Дiвчина була часточкою якогось «ми», i я заздрила ii легкостi, ii впевненостi, куди вона мае йти з цiеi автостоянки. Тi двое дiвчат, що я бачила з нею в парку, хто б вони не були, але вони жили з нею. Люди, якi помiчали ii вiдсутнiсть i радiли, коли вона поверталася.

– Ти мовчиш, – Сюзен сказала через якусь мить.

– Вибач. – Я примушувала себе не розчiсувати укуси комарiв, хоч вiдчувала свербiж по всьому тiлi. Я зав’язала з нею розмову, але нiчого з того, що спадало менi на думку, не могла сказати. Я не могла розповiсти iй про те, як часто думала про неi з того дня. Не могла розповiсти iй, що в мене немае друзiв, що мене переведено до школи-пансiонату, того цiлорiчного мунiципалiтету непотрiбних дiтей. Що для Пiтера я була нiким.

– Це класно, – вона помахала рукою. – Люди такi, якi вони е, розумiеш? Коли я тебе побачила, то могла сказати, – продовжувала вона, – ти уважна особистiсть. Ти все тримаеш у пам’ятi.

Я не звикла до такоi безпосередньоi уваги. Особливо вiд дiвчини. Зазвичай це могли бути вибачення якогось хлопця за те, що вiн мене не помiтив. Я дозволила собi уявити себе дiвчиною, яку люди вважали б уважною. Сюзанна змiнилася: можна було сказати, що це було вступом до вiдправноi точки, але я не могла придумати, як розширити нашi стосунки.

– Гаразд, – сказала вона. – Менi туди. – Вона кивнула в бiк авто, припаркованого в затiнку. Це був «Роллс-Ройс», укритий брудом. Коли вона побачила мое збентеження, то усмiхнулася.

– Ми позичаемо його, – сказала вона так, неначе це все пояснювало.

Я дивилася, як вона йде, не намагаючись зупинити ii. Я не хотiла бути нав’язливою: я мала радiти i тому, що, зрештою, було.




4


У моеi матерi знову було побачення. Спершу був чоловiк, який вiдрекомендувався як Вiсмайя, продовжуючи масажувати голову моiй матерi своiми пазуристими пальцями. Вiн сказав менi, що день мого народження, на межi мiж Водолiем i Рибами, означае двi фрази «Я вiрю» i «Я знаю».

– То як? – запитав мене Вiсмайя. – Ти вiриш, що знаеш, чи знаеш, що вiриш?

Наступним був чоловiк, який запускав маленькi срiбнi лiтачки i який казав менi, що моi соски видно через мою сорочку. Вiн казав це вiдверто, неначе це була корисна iнформацiя. Вiн зробив пастельнi портрети корiнних американцiв i хотiв, щоб моя мати допомогла йому вiдкрити музей його робiт в Аризонi. Наступним був забудовник з Тiбурону, який водив нас до китайського ресторану. Вiн постiйно наполягав на моiй зустрiчi з його донькою. Повторюючи знову i знову, як вiн переконаний, що ми б чудово ладили. Як я зрозумiла, його доньцi було одинадцять. Коннi посмiялась би з того, як на його зубах залипав рис, але ми не розмовляли з нею вiдтодi, як я приходила до неi додому.

– Менi чотирнадцять, – сказала я. Чоловiк глянув на мою матiр, вона кивнула.

– Звичайно, – сказав вiн з рiзким запахом соевого соусу з рота. – Я бачу, ти вже фактично доросла.

– Вибачте, – мати плямкнула на iншiм кiнцi столу, а коли чоловiк повернувся, щоб погодувати ii огидним на вигляд стручком гороху зi своеi виделки, вона вiдкрила рота покiрно, мов пташечка.



Жалiсть, яку я вiдчувала щодо своеi матерi в таких ситуацiях, була нова i викликала знiяковiлiсть, але також я усвiдомлювала, що змушена тримати це в собi – похмурий i особистий обов’язок, як медичний дiагноз.

За рiк до розлучення моi батьки влаштували вечiрку з коктейлями. Це була iдея мого батька – до того, як вiн пiшов, моя мати не була компанiйською, тож я розумiла ii глибоке хвилювання пiд час вечiрок чи подiй, ii напружена усмiшка виражала сильний дискомфорт. Це була вечiрка на честь iнвестора, якого знайшов мiй батько. Думаю, це було вперше, коли вiн брав грошi вiд когось, а не вiд мами, i вiд того його запал ставав ще бiльшим, тож вiн випив ще до того, як прийшли гостi. Його волосся було просочене густим, властивим батьковi, ароматом «Вiталiс», а в подиху вiдчувався запах алкогольного напою.

Моя мати приготувала реберця по-китайськи з кетчупом, якi мали залозистий блиск, неначе глазурованi. Оливки з банки, солонi горiшки. Сирнi палички. Кiлька густих мандаринових десертiв, рецепти яких вона взяла з «МакКолл». Вона запитала мене ще перед приходом гостей, чи добре виглядае, пригладжуючи свою спiдницю з вiзерунчастоi тканини. Пам’ятаю, як я була спантеличена цим питанням.

– Дуже гарно, – сказала я, вiдчуваючи дивний неспокiй. Менi дозволили випити трохи хересу з рожевоi гранованоi склянки: менi подобалося безглуздо морщитись, i я пiдкралась ще за однiею.

Гостями були здебiльшого друзi мого батька, i я була вражена, наскiльки широким було його iнше життя, життя, яке я бачила лише зi свого кута зору. Тут були люди, якi знали його, якi говорили з ним про ланчi, вiдвiдування «Голден Гейт Фiлдс» i дискутували з ним з приводу Сендi Коуфакса. Моя мати нервово крутилася бiля буфету: вона виклала палички, але нiхто ними не користувався, i я б навiть сказала, що це засмутило ii. Вона спробувала встромити iх кремезному чоловiку i його дружинi, але тi помахали головами, а чоловiк сказав якийсь жарт, який я не розчула, але помiтила розпач на обличчi матерi. Вона теж була напiдпитку. Це була одна з тих вечiрок, на якiй швидко всi п’янiють, загальний туман у головi затьмарював важливiсть розмов. Ще до того, як один з друзiв мого батька запалив косяк, я побачила, що розпач на обличчi матерi змiнився на терплячу поблажливiсть. Деякi контури ставали розмитими. Жiнки спостерiгали за лiтаком, що пролiтав мимо, роблячи дугу в напрямку аеропорту Сан-Франциско. Хтось впустив склянку в басейн. Я бачила, як вона повiльно опускалася на дно. Можливо, то була попiльничка.

Я пурхала пiд час вечiрки, почуваючись ще молодшою дитиною, яка прагне залишатися непомiтною i водночас бажае брати участь. Я була тiльки рада показати, де ванна кiмната, коли мене хтось просив, покласти на серветку горiшки, якi я iла бiля басейну, один за одним, iхнi солонi пiщинки залишалися на пальцях. Бути зовсiм юною означало, що вiд тебе нiхто нiчого не очiкуе.

Я не бачила Тамари з того самого дня, як вона привезла мене пiсля школи, i пам’ятаю, що вiдчула розчарування, коли вона приiхала, – тепер я мала поводитися, як доросла, аби вона це бачила. З нею був чоловiк, трохи старший. Вона вiдрекомендувала його, декого цiлувала в щiчку, декому потискала руку. Здавалось, ii знали всi. Я заздрила iй, коли хлопець Тамари поклав руку iй на спину, на оголену шкiру мiж ii спiдницею i топом у той час, як вона розмовляла. Я хотiла, щоб вона побачила, що я п’ю: я пiдiйшла до барноi стiйки одразу ж за нею i налила собi ще одну склянку хересу.

– Гарний прикид, – сказала я, вiдчуваючи, як пече у грудях. Вона стояла спиною до мене i не чула. Я повторила, i вона здригнулася.

– Івi, – сказала вона досить мило. – Ти налякала мене.

– Вибач. – Я почувалася по-дурному, по-тупому у своiй простiй сукнi. Їi одяг був яскравий i, схоже, новий, дiаманти мерехтiли фiолетовим, зеленим i червоним.

– Весела вечiрка, – сказала вона, i провела очима по натовпу.

Перш нiж я придумала, що вiдповiсти, ляпнути щось, аби показати, що я вважаю розставленi факели безглуздям, до нас приедналася мама. Я швидко поставила склянку назад на стiл. Я ненавидiла те, як почувалася: увесь мiй спокiй до приiзду Тамари змiнився болiсним сприйняттям кожного предмета в моему домi, кожноi деталi моiх батькiв, неначе я несла вiдповiдальнiсть за все це. Менi було соромно за широку спiдницю моеi матерi, яка здавалася старомодною порiвняно з одягом Тамари, за напруження, з яким мати зустрiла ii. Їi шия вкрилася плямами вiд нервiв. Я нишком вiдiйшла, доки вони вiдволiклись на люб’язну балаканину.

Вiдчуваючи нудоту i сухiсть вiд дискомфорту, менi хотiлося сiсти в якомусь мiсцi i не говорити нi з ким, щоб не стежити за поглядами Тамари, не бачити, як мати iсть паличками, яскраво демонструючи, що це не так важко, навiть коли мандарин падав назад на тарiлку. Менi захотiлося, щоб там була Коннi – тодi ми ще були друзями. Мое мiсце бiля басейну було зайняте юрбою жiнок-плiткарок; через усе подвiр’я я чула, як мiй батько вибухае вiд смiху, так само смiеться вся компанiя, що його оточуе. Я нiяково смикнула свое плаття, менi не вистачало склянки в руцi. Хлопець Тамари стояв поруч, iв реберця.

– Ти донька Карла, – промовив вiн. – Еге ж?

Пам’ятаю, як мене здивувало, що вони з Тамарою роздiлилися, що вiн просто стояв сам, пiдкрiплювався. Було дивним бодай те, що вiн захотiв заговорити до мене. Я кивнула.

– Гарний дiм, – сказав вiн з повним ротом. Його губи були блискучими i вологими вiд реберець. Я бачила, що вiн гарний, але було в ньому щось смiшне – задертий нiс, зайва шкiра на пiдборiддi.– Така велика територiя, – додав вiн.

– Це був будинок моiх дiдуся i бабусi.

Його очi змiнились.

– Я чув про неi, – сказав вiн. – Про твою бабусю. Я дивився фiльми з ii участю, коли був маленький. Я не зрозумiла, наскiльки п’яний вiн був до того моменту. Його язик затримався на кутику рота. – Той епiзод, де вона натрапляе на алiгатора в фонтанi. Класика.

Я звикла, що люди говорять про мою бабусю з любов’ю. Як вони любили виражати свое захоплення, розповiдати менi, що вони виросли з нею на екранах телевiзорiв, яскраво усмiхаючись у iхнiй вiтальнi, як ще один, кращий, член сiм’i.

– Зрозумiло, – сказав хлопець, оглядаючись навколо. – Тож це був ii маеток. Звичайно, твiй старий аж нiяк не змiг би собi такого дозволити.

Я розумiла, що вiн ображав мого батька.

– Просто дивно, – сказав вiн, витираючи губи рукою. – Чому твоя мати терпить.

Мое обличчя, мабуть, нiчого не виражало: вiн помахав Тамарi, яка досi стояла бiля бару. Мiй батько приеднався до неi. Матерi нiде не було видно. Браслети Тамари забрязкали, коли вона махнула своiм келихом. Вони з моiм батьком просто розмовляли. Нiчого не вiдбувалося. Я не розумiла, чому хлопець так несамовито посмiхався, чекаючи, що я щось скажу.

– Твiй батько трахае все, що може, – сказав вiн.

– Можна взяти твою тарiлку? – запитала я, надто приголомшена, щоб сiпатися. Це було одним з того, чого я навчилась вiд своеi матерi: виявляти вихованiсть. Вiдрiзати бiль жестом увiчливостi. Як Джекi Кеннедi. Це позитивна риса того поколiння, спроможнiсть вiдвернути увагу вiд своеi знiяковiлостi, подавивши ii формальнiстю. Але тепер це було немодно, i я побачила щось схоже на зневагу в його очах, коли вiн подавав менi тарiлку. Хоча, можливо, менi здалося.



Вечiрка закiнчилася пiсля того, як стемнiло. Кiлька факелiв були досi запаленi, подаючи сигнали своiм неясним полум’ям, яке миготiло серед нiчноi темряви. Жвавi, негабаритнi авто гуркотiли по шосе, батько вигукував прощання, тодi як мати складала в купу серветки i об’iденi кiсточки маслин, обмитi чужою слиною, у свою вiдкриту долоню. Батько увiмкнув магнiтофон; я виглянула з вiкна своеi спальнi i побачила, що вiн намагаеться запросити маму танцювати.

– Я дивитимусь на мiсяць, – заспiвав вiн, далеке-далеке обличчя мiсяця було сповнене тодi неймовiрноi туги.

Я розумiла, що мала б ненавидiти батька. Але я лише почувалася по-дурному. Менi було соромно – не за нього, а за матiр. Вона погладжувала свою широку спiдницю, запитуючи мене, як вона виглядае. За те, як у неi на зубах iнодi залишалася iжа i як вона бентежилася, коли я iй про це казала. За те, що вона годинами стояла бiля вiкна, коли мiй батько пiзно приходив додому, намагаючись розшифрувати нове значення порожньоi дороги.

Вона, очевидно, знала, що вiдбуваеться, – вона мала знати – але хотiла, щоб вiн все одно був з нею. Так само, як Коннi, пiдстрибувала за пивом, знаючи, що це виглядае по-дурному.

Навiть хлопець Тамари iв з несамовитою, безмежною жадiбнiстю, жував швидше, нiж мiг проковтнути. Хоч вiн знав, що з голоду можуть насмiхатися.

Оп’янiння минуло. Я вiдчувала сонливiсть i порожнечу, знову поринувши в роздуми. У мене було презирство до всього: кiмнати iз залишками дитинства, мереживо навколо стола. Пластмасовий магнiтофон з бакелiтовою ручкою, з блиском, неначе мокрий стiлець-подушка, який прилипав ззаду до моiх нiг. Вечiрка з гострою закускою, чоловiки, одягненi в гавайськi сорочки з нагоди свята. Це все, здавалося, зайвий раз пояснювало, чому батьковi хотiлося чогось бiльшого. Я уявила Тамару, зi стрiчкою, обмотаною кругом шиi, як вона лежить на килимi в якiйсь зовсiм маленькiй квартирi в Пало-Альто. Там мiй батько – дивиться на неi? Сидить на стiльцi? Його збуджуе рожева помада Тамари. Я намагалася ненавидiти ii, але не могла. Я не могла навiть ненавидiти свого батька. Єдина, хто залишилася, – моя мати, яка допустила це, яка була такою слабохарактерною i м’якосердою. Давала грошi, готувала щовечора i навiть не задумувалася, що батьковi було потрiбно щось iще – нестандартне мислення Тамари, для якоi життя – це неначе телевiзiйне шоу про лiто.

Тодi я уявляла одруження як щось просте i бажане. Як чиюсь обiцянку пiклуватися про тебе, обiцянку помiчати, якщо ти сумна, чи стомлена, чи ненавидиш iжу, у якоi жахливий смак. Як обiцянку, що вашi життя будуть iти паралельно. Моя мати, очевидно, все знала, але залишала все як е, то що можна сказати про кохання? У ньому нiколи не можеш бути впевнений – звiдси i беруться цi сумнi приспiви пiсень, якi доводять до вiдчаю, – «Ти не любив мене так, як я любила тебе».

Найбiльше лякае те, що неможливо визначити причину, момент, коли все змiнилося. Коли вперше погляд на глибокий вирiз сукнi на спинi iншоi жiнки починае змiшуватися з усвiдомленням, що дружина в iншiй кiмнатi.



Коли музика стихла, я знала, що зараз зайде мама, щоб побажати на добранiч. Це був момент, якого я боялась, – помiтити, як ii локони ослабли, помада розтерлася навколо рота. Коли вона постукала, я подумала про те, щоб удати, нiби сплю. Але в мене було увiмкнене свiтло: дверi вiдчинилися.

Вона злегка скривилася:

– Ти ще не роздягалась.

Я могла проiгнорувати ii або випалити якийсь жарт, але не хотiла завдавати iй болю. Не тодi. Я сiла.

– Було гарно, чи не так? – сказала вона, прихилившись до одвiрка. – Уважаю, реберця менi вдалися.

Можливо, я щиро думала, що мати хотiла б знати. Чи, може, я хотiла, щоб вона заспокоiла мене, пояснивши все по-дорослому.

Я прочистила горло:

– Дещо сталося.

Я вiдчула, як вона напружилася, стоячи на дверях.

– Ох?

Згодом я картала себе, згадуючи про це. Вона, очевидно, вже знала, чого чекати. Очевидно, хотiла, щоб я мовчала.

– Батько говорив, – я повернулася до черевика i зосереджено рухала пряжкою. – З Тамарою.

Вона видихнула:

– І? – вона злегка усмiхнулася. Безтурботною усмiшкою.

Я була збентежена: вона, очевидно, знала, що я мала на увазi.

– Це все, – сказала я.

Мати глянула на стiну.

– Єдине, що було не так, – це десерт, – мовила вона. – Наступного разу натомiсть я б зробила мигдальне печиво, кокосово-мигдальне печиво. Цi мандарини було незручно iсти.

Я мовчала, вiд шоку ставши настороженою. Я зсунула черевики i поклала iх пiд лiжко, один бiля одного. Я пробурмотiла на добранiч, нахилила голову, щоб мати мене поцiлувала.

– Вимкнути тобi свiтло? – запитала мама, затримавшись на дверях.

Я похитала головою. Вона тихо зачинила дверi. Як сумлiнно вона повертала ручку, аби дверi клацнули, щоб зачинитися. Я пильно дивилася на своi почервонiлi ступнi, на яких залишилися вiдбитки черевикiв. Думала про те, якi стисненi i дивнi вони на вигляд, зовсiм не пропорцiйнi, i хто може полюбити когось, у кого такi ступнi?



Мама говорила про чоловiкiв, з якими вона зустрiчалася пiсля батька, з вiдчайдушним оновленим оптимiзмом. Я бачила, як вiддано вона трудилася: робила вправи на баннiм рушнику у вiтальнi, ii леопард був укритий смужками поту. Вона могла лизнути долоню i понюхати, щоб перевiрити свое власне дихання. Вона зустрiчалася з чоловiками, у яких на шиi були фурункули в тих мiсцях, де вони порiзалися пiд час голiння, чоловiками, якi не могли оплатити чек i зi вдячнiстю дивилися на маму, коли вона витягувала свою кредитну картку «Аер Тревел». Вона знаходила таких чоловiкiв i, здавалося, була рада тому.

Я уявляла Пiтера пiд час наших обiдiв з цими чоловiками. Як вiн спить з Памелою в напiвпiдвальному примiщеннi, в незнайомому мiстi Орегону. Ревнощi дивно змiшувалися з хвилюванням за них двох, за дитину, яку носить Памела. Я розумiла, що багато дiвчат просто створенi для любовi. Як, наприклад, Сюзен, що викликае це почуття просто своiм iснуванням.



Найбiльше моiй матерi подобався золотошукач. Принаймнi так Френк вiдрекомендувався i смiявся, розбризкуючи слину з куточкiв рота.

– Радий познайомитися, люба, – промовив вiн першого вечора, i його великi руки затисли мене в безтактних обiймах. У мами було легке запаморочення i сп’янiння. Їй здавалося, що життя було свiтом, де самородки золота захованi в руслах чи в пiднiжжях скель, i збирати iх можна так само легко, як персики.

Я чула, як мама розповiдала Сел, що Френк був досi одружений, але це не надовго. Я була не зовсiм впевнена, що це правда. Френк не був схожий на чоловiка, який мiг би залишити сiм’ю. Вiн носив сорочку з кремовими гудзиками i вишитими червоними нитками пiвонiями на плечах. Моя мати поводилася схвильовано, торкаючись волосся, проводила нiгтем мiж переднiми зубами. Вона дивилася то на мене, то на Френка.

– Івi дуже розумна дiвчинка, – сказала вона. Вона говорила надто голосно. Та все ж було приемно чути це. – Вона процвiтатиме в Каталiнi. – Це була школа-пансiонат, до якоi я мала ходити, проте до вересня, здавалось, ще цiла вiчнiсть.

– Розумна голова, – грубим голосом мовив Френк. – Ти там не пропадеш, чи не так?

Я не розумiла, чи вiн жартуе, чи нi, i моя мати, здавалось, також.

Ми мовчки iли запiканку в iдальнi i я, вiдсовуючи тофу, наскладала його в себе на тарiлцi цiлу гiрку. Я бачила, що мати вирiшила змовчати.

Френк був гарний, незважаючи на дивну сорочку. Вiн був неймовiрно витончений i жiночний, до того ж змушував мою матiр смiятися. Вiн був не таким привабливим, як батько, та все ж. Вона намагалася дотягтися кiнчиками пальцiв до його руки.

– Чотирнадцять рокiв, так? – перепитав Френк. – Готовий побитись об заклад: вiд хлопцiв вiдбою нема.

Дорослi завжди дражнили мене з приводу хлопцiв, але я вже досягла того вiку, коли це бiльше не сприймалось як жарт, це було переконання, що хлопцi фактично мають добиватися мене.

– Ох, оравою ходять, – вiдповiла я, i мама звернула увагу на непривiтнiсть у моему голосi. Френк не показав, що помiтив, широко усмiхаючись до матерi, поплескав ii по руцi. Вона теж усмiхалася, але нещиро, переводила погляд то на мене, то на нього через увесь стiл.

У Френка були золотi копальнi в Мексико.

– Там немае жодних правил, – казав вiн. – Дешева робоча сила. Цього бiльше, нiж достатньо.

– І скiльки золота ви знайшли? – запитала я. – Я маю на увазi, вже.

– Ну, щойно все обладнання буде на мiсцi, я знайду тонну. – Вiн надпив з келиха, залишаючи жирнi вiдбитки пальцiв. Моя мама зм’якла вiд його погляду; ii плечi розслабилися, губи розiмкнулися. Того вечора вона мала молодий вигляд. У мене був дивний напад материнського почуття щодо неi, i дискомфорт вiд того змусив мене здригнутися.

– Можливо, я вiзьму вас туди, – казав Френк. – Вас обох. Маленька подорож до Мексики. Квiти у волоссi. – Вiн тихо вiдригнув i проковтнув, а моя мама почервонiла, наливаючи вино собi в келих.

Матерi подобався цей чоловiк. Виконувала своi дурнуватi вправи, щоб подобатися йому без одягу. Вона була доглянута i сп’янiла, ii обличчя виражало палке прагнення любовi.

Думка про те, що моiй матерi чогось не вистачае, була нестерпна. Я дивилася на неi, хотiла усмiхнутися, щоб показати, що в нас все гаразд, в обох нас. Але вона не дивилася на мене. Натомiсть ii увага була прикута до Френка, чекаючи, аби отримати все, що вiн хотiв iй дати. Я тiснiше стиснула своi руки пiд столом.

– А як же ваша дружина? – запитала я.

– Івi, – шикнула мама.

– Усе гаразд, – сказав Френк, пiднявши руки вгору. – Це справедливе питання. – Вiн сильно потер око, а тодi опустив виделку. – Це складнi речi.

– Нiчого складного, – вiдповiла я.

– Грубе дiвчисько, – сказала мама. Френк поклав руку iй на плече, але вона вже встала, щоб прибрати посуд, ii обличчя виражало сувору зайнятiсть, i Френк подав свою тарiлку зi схвильованою усмiшкою. Витираючи сухi руки об джинси, я не дивилася анi на неi, анi на нього. Я зривала шкiрку навколо нiгтя, смикала, аж доки не вiдiрвала, що хотiла.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=25017771&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.