Дiвчатка Оксана Стефанiвна Забужко Тут могла б бути ваша реклама Майже про всiх людей, що вiдiграли в ii життi хоч трохи варту окремого епiзоду ролю, в Дарки зберiгся перший спогад – схований у пам’ятi, як на днi шухляди, моментальний знiмок iншого, чужого, за Бог його зна якими й прикметами з мiсця вирiзненого, вихопленого оком з-помiж багатьох, з безладно захаращеного тла решти свiту – як нехибна обiцянка майбутнього. Розкладенi вряд, цi знiмки явили б низку найрозмаiтiших i найнесподiванiших ракурсiв. А проте, скiльки б не порпалася в пам’ятi, Дарка нiколи не могла знайти там уперше побачену Ленцю. Ленця не прийшла ззовнi – вона розвинулася зсередини Дарки, як ii власний орган. Як дочасно приспаний ген спадковоi хвороби. Оксана Забужко Дiвчатка оповiдання зi збiрки «Тут могла б бути ваша реклама» Дарка вгледiла ii в тролейбусi – червневому, пiтному, переповненому людьми й iхнiми запахами: солодкаво-нестерпним, майже покiйницьким – жiночим, i тяжким, трохи чи не кiнським, зате, на диво, зовсiм стравним i навiть, коли довго стояти впритул, збудним – чоловiчим, – i от водномить усi запахи вимкнулись, зостався тiльки тонко обведений свiтлом – до проявлених персикових ворсинок – дiвочий профiль на сонячнiй сторонi тролейбуса, весь такий кутастий, наче в натурницi Брака: iз загонистим пiдйомом вилиць, iз делiкатною кирпою носика, з по-мулатськи вiддутими губенятами й гострим немовлячим кулачком пiдборiддя, – примхлива, ламка геометрiя, що нiби раз у раз вихоплюеться творцевi з-пiд олiвця i вiд одного погляду на яку заходиться серце, – як у дитинствi, коли береш до рук новiсiньку ялинкову iграшку (…пам’ятаю, то була слiпучо-бiла балерина в застиглому спурховi пачки i якомусь немислимо вигинистому легато скляних рук i нiг, таких тендiтних i крихiтнопалих, що доторкнутись до них своiм брутальним п’ятирiчним пальчищем уже означало осквернити): такi обличчя катапультуються у свiт мовби вмисно на те, щоб розворушити в нас нормально притуплене вiдчуття крихкости живого, – i ще й ця по-пiдлiтковому непропорцiйно довга (уже не Брак – Модiльянi) шия настороженого оленяти (оленя – вiд Олена: казати Лена, Ленка чи Леночка, як казали всi, Дарцi не повертався язик: Лена – це Ленка-пенка й нiчого бiльше, а цi заломи й кути, цi лiнii, що тягнуться надсадно, от-от увiрвуться, – це щось зовсiм, зовсiм iншого…), таку саму шию Дарка запам’ятала в розстебнутому на два верхнi гудзики (комiрець штивний i також гострокутнiй, двокрилком розкинутий урозхрист по плечах: мода сiмдесятих) вирiжку шкiльноi форми, – ах, Ленця, Леник-Оленятко, у кабiнетi хiмii ii мiсце було коло вiкна, i свiтло так само падало iй на обличчя й шию, аж до темноi западинки пiд другим гудзиком, що глибшала, коли вона нахиляла голову, пiдставляючи сонцевi персиковий пушок на лiвiй щоцi, – i щойно тут Дарцi клацнуло, що це не може бути вона, що тiй, правдивiй Ленцi-оленятi мало б бути, як i iй же самiй, порядно за тридцять, – i все-таки якимось дивом це була вона, повернена наново у своiй навiть-не-двадцятилiтнiй, вiчно-пiдлiтковiй довершеностi: врода кожноi жiнки мае (як кожна статура – iдеальний розмiр, щодо якого кiлограмом бiльше чи менше – все на гiрше), свiй вiд роду запрограмований iдеальний вiк – той, у якому розкриваеться найповнiше i який може промчати водномить, як у пустельних квiтiв-ефемерид, а може в щасливiй незмiнностi тривати роками, залежно вiд догляду й поливання (так оптимiстично мiркуе собi Дарка, чиi видатки на поливання, тобто на креми й лосьйони, вiднедавна почали перевищувати видатки на одяг), – Ленцi згори однозначно придiлено було пiдлiтковий сайз, i хто знае, на що потiм перетворило ii життя? Ленця, оленятко. Отроковиця – ось точне слово. Ленця-не-Ленця з сонячноi сторони тролейбуса врештi вiдчувае, що на неi дивляться, й повертае голову (метеликовий стрiп повiками, погляд гострий, як виставлений уперед лiкоть: дивись, казала Ленця, швидко-швидко закочуючи рукав, дивись, якi гострi, хочеш помацати?… І ось тут теж… – вiдслоняючи комiра, ще дужче, схарапудженiше витягаючи шию, щоб продемонструвати своi кубiстично насторченi ключицi: затамований вiддих, погляд завмерлий, чужий i трошки зляканий – чи то власною довiрливою вiдвагою, чи твоiми непередбачуваними дiями: любиш, не любиш, плюнеш, поцiлуеш?…). Звичайно ж, це не вона, i ця не таке вже й дiвчисько, як видавалося в профiль, – Дарка вiдводить очi, чемно туплячись за вiкно, де якраз вигулькуе з-помiж поплямленоi сонцем зеленi Марiiнського парку кам’яний бовванчик Ватутiн, тупо-округлий, лисий i самовдоволений, – скульптурний епiграф до цiлоi хрущовськоi доби: ровесничок, подумки форкае Дарка, i цiеi самоi митi нагло розумiе, що на шкiльний збiр випускникiв (цупка листiвка-розгортка iз золотим тисненням «Запрошення», вийнята позавчора з поштовоi скриньки i непевно вiдкладена набiк – буде ще час подумати…) вона таки, хай йому грець, пiде, хоч ii й наперед пiдмлоюе вiд нудьги: що може бути цiкавого в цьому жалюгiдному актi самоствердження, кожного зокрема, перед лицем власного отроцтва, що цiкавого в сивiючих i лисiючих дядьках, радих на часинку обернутись на хлопчакiв, i штучно вистроених цьотках, якi крадьки ревниво пасуть зором твоi зморшки в надii, що в них iх куди менше?… Але вона пiде – що б не сталося з Ленцею-оленятком, вона мусить це знати. * * * Одного разу Дарцi потрапила на очi стаття якогось американського гендерного мудрагеля, де ледве не за аксiому стверджувалося, буцiмто хлопчики бiльше «competitive»,[1 - Схильнi до змагання.] а дiвчатка, навпаки, бiльше «cooperative».[2 - Схильнi до спiвпрацi.] Тiльки хлопчик мiг iз легким серцем зблягузкати таку дурницю. В чистому виглядi боротьба за владу – не за дивiденди у виглядi оцiнок (еквiвалент пiзнiшого фiнансового успiху), не за увагу протилежноi статi (та ще себе такою не усвiдомила) i навiть не за зiрванi оплески на шкiльнiй ялинцi (що насамперед тiшать марнославство батькiв i тiльки в другу чергу нарощують м’язи твоему власному), – а саме за владу як таку, в ii майже-бездомiшковiй, мов той сухий спирт, i тим особливо наркотизуючiй формi: за виключне й неподiльне право вести за собою цiлий клас – хоч з уроку на спортмайданчик, хоч пiсля урокiв – на котячий концерт пiд вiкно неприемноi тобi «жиропи» з першоi парти, що на перервах знай жуе принесенi з дому бутерброди в проолiеному паперi, а потiм лишае на пiдручниках гидкi маснi плями, – байдуже, куди, байдуже, на добре чи на зле, бо рiзницi мiж добром i злом не iснуе, як взагалi не iснуе ii при всякiй абсолютнiй владi, – ця боротьба, окрiм як у первiсних племен, найчастiше подибуеться таки серед дiвчаток – вiд восьми до дванадцяти рокiв. Потiм, хвалити Бога, в них з’являються iншi, цивiльнiшi клопоти. На той час, коли в iхньому четвертому «Б» з’явилась Ленця, Дарка вже мала за собою бiографiю, цiлком гiдну майбутнього кримiнального або полiтичного лiдера (межа мiж цими двома, як вiдомо, вельми плитка й визначаеться не вдачею, а обставинами): аж двi дiвчинки з ii класу мусили змiнити школу, одна навiть посеред навчального року – чорнява Римочка Браверман iз величезними просинцево-бiлими бантами в лиснючих косах, яку батькiв шофер пiдвозив до школи службовою, так само лиснючою чорною «Волгою», а пiсля урокiв нею ж вiдвозив на музику. В Римочки був гладкий самовпевнений задок i презирливий рот iз плавким переходом у воло, вiд неi пахло домашньою ванiльною здобою, канiкулами в Гаграх, конфiскованим у третьому поколiннi антикварiатом i п’ятикiмнатною квартирою в будинку, спорудженому вiйськовополоненими, – життевий старт, що аж нiяк не сприяе розвиненому iнстинкту самозбереження, так що саме вiд Дарки, яку необачно спробувала була потрактувати з усiею, засвоеною з дому, питомою зневагою до чужих, у п’ятикiмнатну квартиру з конфiскованим у третьому поколiннi антикварiатом не вхожих, довелося Римочцi отримати перший урок на виживання в суспiльствi, де нi дiдусь-прокурор, нi тато-директор уже не годнi були забезпечити iй того единого, що вартувало: доброякiсноi п’ятоi графи, – пiсля того, як нацькований Даркою гурт однокласникiв, включно, до речi, з рудим Мiшею Хазiним i Маринкою Вайсберг, прогнав ii вiд школи до самого поставленого вiйськовополоненими пiд’iзду, в одну душу скандуючи «Жид-жид, по верьовочке бежит!», i Римочка справдi бiгла, отим самим вiчним жидом усiх Треблiнок, пiдкидаючи водномить жалюгiдно позбавленим самовпевнености, наче спущений м’яч, задком, а назавтра на уроцi цiлий клас тихенько дзумчав собi пiд носа, так що вiдверненiй до дошки вчительцi чутно було лиш монотонний низький гул, нiби класну кiмнату раптом виповнили джмелi: «Жи-дов-ка, жи-дов-ка, жи-дов-ка…» – «ж-ж» виходило особливо жирним, густим, вiдворотним, «Та випустiть же нарештi цю осу, де вона?!» – дратувалася вчителька, i оса вщухала, а тодi Римочка нагло скочила на ноги з iстеричним вереском: «Апять! Вот, анi апять!» – i ридаючи вибiгла за дверi: пiсля цього, хоч би чим там погрожував школi Браверман-старший, хоч би скiлькох батькiв викликалося на «розборку», зоставатися в класi й далi високо нести в ньому своi крохмальнi банти-пропелери Римочцi вже нiяким побитом не випадало. Дарка сама була оглушена й налякана Римоччиним неочiкуваним заламанням, до того iстеричного крику все було ще для неi достатньо бездумною, азартною грою на пiдкорення, i кiлька днiв потому вона пролежала вдома з безпричинною температурою, не вмiючи нiчого пояснити батькам, – головна мука полягала на тiм, що Римочка, пихата й ненависна, з ii постiйним пханням у старости й сандружинницi, з тою гидливо вiдкопиленою губою, з якою (явний спадок дедушки-чекiста, чого Дарка натодi оцiнити ще не вмiла, але нутром рееструвала непомильно) розглядала, чергуючи, вимащенi чорнилом пальцi дiтлашнi й вiдсилала «мити руки з милом», з ii методичною зубрьожкою й нескаламученою впевненiстю у власнiй досконалостi – аж навiть раз мимохiдь, знехотя зроненим про Дарку, що та, бачся, «теж вiдмiнниця» («Це ти – теж!» – негайно вiдреагувала доглибно обурена Дарка), з ii лиснючими сатиновими нарукавниками й змiнним взуттям у спецiальнiй рожевiй торбинцi – також рожевими, як у маленькоi принцеси, справжнiми черевичками на пiдборах: «У тебя такiх нет i не будет, ето мне папа прiвьоз iз Копенгагена», – ця Римочка зненацька виявилась дитиною, такою самою, як i Дарка, i через неi, Дарку, ця дитина кричала од горя. Тато з мамою теж перестрашились: Дарка почала стогнати увi снi. Вона б радо помирилася з Римочкою, перепросила б i втiшила, якби знала, як, – досвiд замирень у неi був тiльки з мамою й татом, якi, що б не траплялося, вкiнцi завжди опинялися в позицii душ пастирiв – мовляв, iди i бiльше не грiши, – i можна було бiгти гратися вистрибом, з легким серцем, з хутко висихаючими – сонечко пiсля грози – слiзьми, а тут щось було зламано, непоправно i назавжди, – в Римочцi, в свiтi, в нiй самiй, i з вилому, як iз дiрки в парканi, повзла й клубочилася густа, гаряча коричнева тьма, – а коли гарячка спала й Дарка знов пiшла до школи, Римочки в iхньому класi вже не було. Вiддаленим наслiдком цих подiй можна вважати те змiшане почуття вини й сорому, що звiдтодi незмiнно заполоняло Дарку при зустрiчi з кожним евреем i сяк-так розсмоктувалося тiльки при ближчому, вже таки особистому знайомствi. Прямим, незабарним наслiдком стала Дарчина прищухлiсть, сумирнiсть i глибоководне занурення в книжки (саме тодi розпочався в неi перiод запiйного читання) – аж до кiнця навчального року. А з початком нового в класi з’явилась новенька. * * * Майже про всiх людей, що вiдiграли в ii життi хоч трохи варту окремого епiзоду ролю, в Дарки зберiгся перший спогад – схований у пам’ятi, як на днi шухляди, моментальний знiмок iншого, чужого, за Бог його зна якими й прикметами з мiсця вирiзненого, вихопленого оком з-помiж багатьох, з безладно захаращеного тла решти свiту – як нехибна обiцянка майбутнього. Розкладенi вряд, цi знiмки явили б низку найрозмаiтiших i найнесподiванiших ракурсiв – вiд блискавичного поцiляння навпроти себе очима в очi, що викрешуе межи двома вольтову дугу найкоротшого зв’язку (очi синi, очi сiрi, очi зеленi, всi з однаковим заворожливо-скляним блиском старовинного кришталю – все чоловiчi очi: втiм, як знати, якi в цю мить у тебе?), – i до зроблених нiби прихованою камерою, коли об’ект iще тебе не бачить i не пiдозрюе, що йому судилося кимось для тебе стати, – ракурси профiльнi, у три чвертi й навiть зi спини, точнiше, з потилицi: потилицi часом бувають несамовито виразнi. А проте, скiльки б не порпалася в пам’ятi, Дарка нiколи не могла знайти там уперше побачену Ленцю. Ленця не прийшла ззовнi – вона розвинулася зсередини Дарки, як ii власний орган. Як дочасно приспаний ген спадковоi хвороби. * * * Що Дарка запам’ятала – це Ленчинi капроновi колготки: бiльшiсть дiвчаток у класi ще носила бавовнянi, бiлi й коричневi, побриженi або пухирями повiддуванi на колiнах i чомусь вiчно, о прокляття планового виробництва, заглибокi в промежинi (чи соцiалiзм поклав був собi за мету плекати виключно коротконогих i пiдозрiло череватих маленьких дiвчаток?), а тому вiчно зi звислою з-пiд спiднички ледь не до колiнець матнею, так що всiм, i найперше самiй власницi, здавалося, наче колготки от-от спадуть, i так i минуло наше дитинство – в Краiнi Спадаючих Колготок; малюки, тi просто раз у раз задирали спiдничку й дiловито «пiдтягали штани», один раз «жиропа» Алла, та сама, з першоi парти, зробила таке трохи не в четвертому, коли ii викликано до дошки, – жест природнiсiнький, усе’дно що закасати рукави або пригладити волосся, але в четвертому ii вже обреготали на все горло, хлопчиська мало з парт не падали, тицяючи пальцями, i дiвчатка зрадницьки пiдхихикували й собi, i може, тим Дарцi так запам’яталися Ленчинi ноги – довгi, беззахисно цибатi ноги новонародженого оленяти, але облитi, як засмагою, щiльно й гладенько – анi бганочки – тонким прозiрчастим покривом: в заллятому вранiшнiм сонцем класi вони здавалися золотими, – Ленця мов не мала дитинства, не мала з чого виростати, всi дрiбнi, на позiр непримiтнi жiноцькi навички самоукшталтування, на засвоення яких, однак, кладеться цiле отроцтво (а дехто й кавалок юности пригрiбае) – всi тi вискубування брiвок, перемiряння на себе рiзних стрижок («гаврош», «сессун» – пташина мова, уже неврозумлива для хлопцiв), лак-iз-цяточками, лак-iз-квiточками, аж нарештi в десятому, слава-тобi-Господи, нормальний колiр, – все воно якось вiд роду було при нiй, невiд’емне вiд ii раз i назавше прецизно-акуратно вималюваноi вже-готовою, ламкоi золотоногоi постатi – Брак? Модiльянi? Нi, Пiкассо: дiвчинка-на-кулi. Ленця. Ленця, любов моя. І ще про ноги згадуе Дарка: той нестерпний нутряний опiк, що згодом навчаешся впiзнавати як ревнощi, коли англiйка (i таки справдi мов живцем скопiйована з гротесково-пiсних, пласких, i безформних, i безрозмiрних вiком англiйок Мопассана, що ним Дарка натодi вже потай запихалася) ставить Ленцю в куток: вчителi, тобто вчительки (а з мужчин один лиш фiзкультурник у них, здаеться, й був?…), так ось, учительки ii чогось рiшуче недолюблювали, i чого б то? – i Ленця стоiть там у своiй куценькiй формi на виду в цiлого класу, злегка розгойдуючись на золотих оленячих ногах, i Маринка Вайсберг шепоче до Дарки – а правда, в Ленки ноги красивi? Дарка кривиться: це тема не до обговорення, а Маринка далi своеi: довгi, мовляв, – моi аж на дванадцять сантиметрiв коротшi, ми з нею мiрялися, знаеш, як треба мiряти? от звiдси, вiд бедра, – удар виявляеться таким сильним, що Дарка несамохiть розтуляе рота для вдиху, а тодi пiд грудьми повiльним вогнем розтiкаеться опiк: ще вчора вони з Ленцею допiзна сидiли над озером у парку, спершу годували лебедiв iз Ленчиними шия ми, а коли лебедi попливли спати, дивились на захiд сонця, на гостро, скалчасто палаючу кармазинову дорiжку на водi – розширеними, як од жаху, Ленчиними очима: стiльки краси – казала Ленця, ii тонкi, такi тонкi, аж здавались пiдсиненими, повiки метеликово здригалися, – стiльки в свiтi краси, як це все вмiстити?… Знаеш, Дар, я часом до ранку не можу заснути, все думаю – голова йде обертом, як од висоти: як же це все вмiстити, коли свiт такий величезний?… І знаеш, – повiки завмирали разом iз серцем у Дарчиних грудях, над мулатськи-вивернутою, як для поцiлунку, горiшньою губкою знати було росянi бiсеринки: наслiдок невидимоi оку внутрiшньоi надсади, – знаеш, Дар, менi здаеться, зi мною от-от мае трапитися щось дуже прекрасне або дуже страшне, щось таке, таке, – на пальцях, що стискали край лавочки, проступали бiлi плями суглобiв, – вiд чого я нарештi зумiю все вмiстити, охопити, розумiеш?… Дарка дрiбно-дрiбно тремтiла всерединi – не од холоду, бо щокам i губам було гаряче, а од вiдчуття, наче в долонях у неi ворушиться метелик, з дитинства ж бо кожен знае, що коли метеликовi обдути з крилець всенький пилок, вiн неодмiнно помре: нiкого в життi – нi до того, нi пiсля – iй так звiрино-болiсно не праглось захистити, нi перед ким вона не вiдчувала такого обмираючого, до повного отерпу кiнцiвок i нутра, захвату, як тодi перед Ленцею, всi пiзнiшi зв’язки були тiльки сколками, вiдблисками з цього почуття, як отi лелiтки кармазинового вогню на водi (тро-о-ошки щось подiбне в коханнi з мужчиною, коли, роз’еднавшись, розпавшись тiлами, по якiйсь хвилi знову ненаситно-стражденно тягнешся до нього, бо не знаеш, що ще можна зробити з цiею нерозчинною, як стiна, плоттю, окрiм як повторно прийняти в себе, бо нема способу злитись назавше i всiм еством – так, щоб уже не роз’еднуватись, – але то грубiше, примiтивнiше; взагалi вiд часу, коли обростаеш усвiдомленою плоттю, все робиться дедалi простiшим i однолiнiйнiшим, – а може, здогадуеться тепер Дарка, може, бути сестрою: старшою сестрою – то такий самий прирожденний iнстинкт, як i бути матiр’ю, i украдене в неi, одинокоi дитини в батькiв, сестринство роками набрякало в нiй безпритульним, щоб у слушну мить всiею вагою обрушитись на Ленцю – Ленцю, котра вочевидь потребувала чогось iншого?…), – оглушена й ослiплена, Дарка низько схилилась над зошитом, намагаючись не дивитись на Ленцю в кутку, хоч та знай жалiсно осмiхалася до неi звiдтам кутиком рота, мов знала, про що вони тут шелестять iз Маринкою Вайсберг: те, що вчора Ленця так безоглядно ввiрила iй найкоштовнiшу, найкрихкiшу частину себе, означало для Дарки свого роду присягу на абсолютну й беззастережну вiрнiсть, тож, крiм урази кожного люблячого вiд того, що люблений виявляеться непрозорим, що поза нами провадить якесь свое життя i може мати вiд нас якiсь секрети (мiрятися ногами з дурепою Маринкою, хихикати, тулитись стегнами одна до одноi, пiддерши пелен у, менi вона нiколи не пропонувала такого, геть i згадки не було…), – крiм цього, тут була ще й мука ображеноi любови, яка вимагае всього нараз, негодна вдовольнятися урiзаними порцiями, i тому приречена постiйно ставити пiд сумнiв справжнiсть отриманого: невже вчора вона менi брехала, як можна бути такою, такою – облудною, Дарка точно пам’ятала, що на думку iй спало саме це слово, на перервi вона продибала повз Ленцю в гордому мовчаннi, цiлий наступний урок пiшов на оговтування, на вiдтерпання оголомшених змислiв, а вже на наступнiй перервi Ленця пiдступилась до неi сама: ти що, ти сердишся на мене?… Менi треба з тобою поговорити, – мовила Дарка не своiм голосом, що стояв лубом десь у стиснутiй гортанi й нiяк не проковтувався. Пiсля урокiв вони знову сидiли в парку над озером, удвох оповитi, як казковий герой хмарою, грозово нагуслим повiтрям шекспiрiвськоi трагедii: зрада – розрив – розлука, Ленця, виблискуючи повними колихких слiз очима, пристрасно запевняла Дарку, що з Маринкою – то було давно, в пiдтекстi малось на увазi, до Дарки, – що то все «глупостi», якi не мають жодного значення, i Дарка, внутрiшньо вiдразу розвиднившись, мов вийнята з-пiд обвалу, якийсь час iще, проте, вдавала ображену, трохи з вродженого почуття композицii, а трохи й несвiдомо виторговуючи тим од Ленцi вже нових поступок, нових гарантiв безроздiльноi й виключноi до-себе-належности: сценарiй, який потiм незмiнно повторювала з усiма мужчинами, тим бiльше що з ними це виходило набагато легше, Ленця ж була гутаперчевою, як та пiкассiвська гiмнастка, знай шугаючи в обхiд Дарчиного натиску, мов на гойдалцi, туди-сюди, вiд розпачливого каяття до раптового впадання в якусь повну неприсутнiсть, схожу на транс, iз заслуханiстю в себе, а то знов iз напiвiстеричними пориваннями декламувати Дарцi вголос якiсь вiршi, що мають «усе пояснити» (вiршами вони в той рiк засипали одна одну до знемоги), – тож котроiсь небезпечноi митi вкiнець вимучена цими кидками Дарка почула власний крик: «Прости менi!» – i далi було сповзання вдiл уздовж Ленчиних обтягнених золотистим капроном нагрiтих колiн, обiймаючи iх руками, i одночасне жадiбне вдихання, крiзь сльози, iх несподiвано рiдного, хлiбного запаху, – запаху домiвки, до якоi врештi прибиваешся пiсля довгих мандрiв, у спальнi над дверми щiлина свiтла з батькiвськоi кiмнати, давай я пiдiб’ю тобi подушку, лоскотно-духмяний, як шерстка кошеняти, пух ii волоссячка в тебе на щоцi, скуленiсть двох дiвчаток пiд одною ковдрою, втуляння в себе навзаем, перешiптування, зненацька нестримне пирскання смiхом, просто у вухо, та ну тебе, оглушила, – така сама, як ти, але iнша, ось що таке сестра, ось що я зараз стискаю в обiймах, тiсно, так тiсно, що тiснiше не бувае, – щоб уже нiколи не вiдпустити, – двiйко шалено сплетених мiж собою дiвчаток на лавочцi вечiрнього парку, ii припухлi горбочками груденята пiд шкiльною формою вчавлено у твоi, ii вii лоскочуть тобi шию, – як i героя в тiй казцi, послана богами хмара зробила iх невидимими для стороннього ока – нiхто не йшов по дорiжцi, нiхто не шарудiв падолистом, не було кому здивуватися, коли Ленця, зцiловуючи вологi дорiжки з Дарчиних щiк, притислась губами до ii губ i на мить завмерла, задихнувшись, ii серденько гупало Дарцi всерединi, й обидвi злякано заклякли, не знаючи, що робити далi, а тодi Дарка враз вiдчула в себе мiж губами щось бистре, мокре, солонувате на смак i якесь непомiрно велике – воно плавало в неi в устах, наче гола гаряча рибина, затуливши тьмою весь свiт, i вона не одразу збагнула, що то Ленчин язик, а збагнувши, затряслася вже од якогось нового, незрозумiлого плачу, iз силою вхлипуючи його в себе разом iз Ленчиним язиком, ще дужче стискаючи руками худеньке тiльце: гострi, мов крильця, лопатки, поздовжня клавiатура випнутих хребцiв пiд шорсткою форменою тканиною, мов спалахом, навернули на гадку найперше потрясiння живим, либонь, десь iз третього року життя: в кошику, на днi, – манюне, пухнасте бiленьке кроленятко, над яким занiмiла була в безруху, мов заворожена, не в змозi анi вiдступитись, нi одвести погляду, доки хтось iз дорослих не спитав згори: «Що, хочеш узяти собi?» – до тiеi митi вона лиш намагалась якось упоратися з вiдкриттям, що таке чудо живе i рухаеться, i ось прийшла пряма пiдказка, що з цим вiдкриттям робити: чудо можна було м ат и (у два роки, у цьому найчеснiшому людському вiцi, «мати» означае тiльки одне – вiд повноти почуттiв укласти до рота i, бажано, проковтнути, як це чинилося з пелюстками найгарнiших квiтiв на клумбi у дворi: вiдскубувалося й жувалося, гiркий смак i зеленкувата при вiдпльовуваннi слина, причiм iз роками такий первiсний смисл анiскiлечки не мiняеться, хiба що затуманюеться), – треба прожити вiк, щоб зрозумiти, що колись давно дорослi тебе одурили, – що насправдi нiчого живого: нi квiтки, нi кроленяти, нi людини, нi краiни, – мати якраз i не можна: iх можна тiльки знищити, тим единим ствердивши факт посiдання. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/oksana-zabuzhko/d-vchatka/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Схильнi до змагання. 2 Схильнi до спiвпрацi.