Федорине горе Корній Чуковський 1 Cкаче сито по полях, А корито по лугах. За лопатою мітла Вздовж по вулиці пішла. А сокири, сокири Так і сиплються згори. Ізлякалася коза, Затремтіла, як лоза: — Що там сталось? Що за знак? — Не збагну собі ніяк! 2 Мов та чорна, мов залізна та нога, Подалася, пострибала кочерга. І помчалися по вулиці ножі: — Ей, держи, держи, держи, держи, держи! І каструля на бігу Закричала утюгу: — Я кочусь, кочусь, кочусь І ніяк не зупинюсь! Ось і чайник за кофейником біжить, Дзеленчить, і деренчить, і торохтить... Утюги біжать, покрякуючи, Через ями та калюжі перескакуючи. А за ними блюдця, блюдця — Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля! Вздовж по вулиці несуться — Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля! На склянки —дзінь-ля! — натикаються. І склянки — дзінь-ля! — розбиваються. І біжить сковорода біля води: — Ви куди? куди? куди? куди? куди? А услід скакали Кухлі та бокали, Таці і графини Посеред стежини. Стіл плигнув з віконця з усіх ніг І побіг, побіг, побіг, побіг, побіг... А на тім на столі, Наче вершник у сідлі, Самоварисько сидить І гукає, і кричить: — Утікайте, ховайтесь, рятуйтеся! — І в залізную трубу: — Бу-бу-бу! Бу-бу-бу! 3 А за ними слідом з двору Баба гониться Федора: — Ой, ой, ой! Бий вас град! Повернітеся назад! Та сказало їй корито: — На Федору я сердите! — І сказала кочерга: — Я Федорі не слуга! А фарфоровії блюдця Із Федори всі сміються: — Ти не клич нас і не жди, Ми не вернемось сюди! Тут Федорині коти Розчепурили хвости, Подались щодуху в путь, Щоб той посуд повернуть: — Чом, дурні ви тарілки, Пострибали, мов білки? Сором бігать за воротами З горобцями жовторотими! Он рівчак на повороті, Ви потонете в болоті. Не тікайте, почекайте, Повертайтеся назад! Тарілки ж біжать, сміються, А Федорі не даються: — Краще в полі пропадем, До Федори не підем! 4 Мимо бігла курка сміла І той посуд перестріла: — Куд-куди! Куд-куди! Відкіля ви і куди? Посуд їй відповідає: — В баби нам життя немає, Не любила нас вона, Била, била нас вона, Запилила, закоптила, Занедбала нас вона! — Куд-кудах! Куд-кудах! Жить було вам просто жах! — Так,— промовив мідний таз,— Подивися ти на нас: Ми поламані, побиті, Ми помиями облиті. Глянь у діжку, що у баби, Завелися в діжці жаби. А заглянь лише в цебер — Тьма тарганів там тепер. Ось тому-то ми від баби Утекли, немов од жаби, I гуляем по полях, По болотах, по лугах, До бабури-нечепури Не повернемось! 5 І побігли вони на узлісся, Через пні, купину подалися. А баба зосталась одна, I плаче, і плаче вона. Сіла б Федора за стіл, Він також помчав що є сил. Зварила б хоч капусняк, Та каструлі не знайде ніяк. Весь посуд утік — дожени! — Зостались самі таргани. Ой, горе Федорі, Горе! 6 Мчиться посуд вперед і вперед, По болотах побіг, в очерет. І чайник сказав утюгу: — Не можу вже йти по лугу.— І заплакали блюдця: — Чи не краще б вернуться? І заридало корито: — Я розбите украй, розбите! Та блюдце гукнуло в той час: — Ой, доганяє хтось нас! І бачать: за ними із темного бору Іде-шкандибає Федора. Та тільки стряслась дивина: Стала добріша вона. Тихо за ними іде І пісню тихеньку веде: — Ой ви бідні, ви сирітки мої, Утюги і сковорідки мої! Повертайтеся додому в цей же час, Я водою з джерела помию вас, Я почищу вас пісочком, Я обдам вас кип'яточком, І ви будете ізнов Сяять — сонечко немов! А тарганів тих поганих геть я виведу, Прусаків і павуків усіх я вимету! Мовила качалка: — Ой, Федору жалко. І сказала чашка: — Плаче бідолашка! І сказали блюдця: — Треба б повернуться! І сказали утюги: — З нею ми не вороги! 7 Довго, довго цілувала, Милувала їх вона, Поливала, умивала, Полоскала їх вона. — Вже не буду, вже не буду Я свій посуд ображать, Буду, буду його всюди І любить, і поважать! Засміялися каструлі, Самоварові моргнули: — Ну, Федоро, що ж,— гаразд, Простимо на перший раз! — Полетіли, Задзвеніли До Федори — до плити! Стали жарить і пекти, Будуть, будуть у Федори і млинці, і пироги! А мітла, мітла, мітла, мітла Заплигала, забуяла, замела, Ні пилинки у Федори не зоставила. І обрадувались блюдця — Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля! І танцюють, і сміються: Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля! А на білій табуреточці Та на вишитій серветочці Самовар стоїть, Наче жар горить, Пихкотить він, на бабу поглядаючи: — Я Федороньці дарую, Чаєм з цукром почастую. Призволяйся, Федоро Єгорівно!