Іван. Історiя з книги «Месопотамiя» Сергей Викторович Жадан Месопотамiя «…Ми робимо все, що вiд нас залежить. А що залежить вiд нас далеко не все, то й покладатись потрiбно не лише на нас. Бiльшiсть життевих негараздiв та душевних сумнiвiв походять вiд нашого небажання щоденно подiляти нашi вчинки на добрi й поганi. Ми маемо нашу любов, проте не завжди нею користаемось. Ми маемо страх i покладаемось на нього бiльше, анiж потрiбно. Життя мае лише два шляхи: один веде до раю, iнший – до пекла. Щоправда, у багатьох мiсцях вони перетинаються». Сергiй Жадан Іван Історiя з книги «Месопотамiя» Уже прокидаючись, Соня встигла побачити сон. Був вiн короткий i неспокiйний. Снилась iй рiка, якою пiднiмалися кораблi. Старi, iржавi, з жовтими вiд води бортами й чорними вiд сажi трубами. Ставали посеред рiки й вiдчайдушно сигналили. З бортiв у воду стрибали моряки – втомленi, неголенi, вiд цього злi й рiшучi. Добиралися вплав до берега, вибрiдали на пiсок у важкому одязi, розбитих черевиках, iшли причалом, гнiвно озираючись на кораблi, що далi сурмили так голосно, аж вона остаточно прокинулась. Ну що ж, подумала, сьогоднi буде багато гостей. У домi ще спали. Вона тихо вислизнула з-пiд простирадла. Ночi були теплими, вони спали зовсiм без одягу, iй це подобалось, подобалось прокидатись i знаходити все таким, яким воно мае бути – неприхованим i легким. Вiн спав лицем на схiд усю нiч – глибоко й застигло. Сунiт якийсь, подумала Соня, натягла футболку й вийшла з кiмнати. У вiтальнi спали родичi. Учора вона намагалася запам'ятати, хто е ким, у кого яке iм'я, проте безнадiйно: усi вони трималися гуртом, спали покотом, як прочани, строго дотримуючись родинних приписiв та iерархiчних настанов. Чоловiки втрьох тiснились на канапi, мiж ними розпачливо застряг чийсь небiж – пухкий i сором'язливий, затиснутий iз бокiв старшими, мов бобслеiст. Жiнки лежали на розстелених пiдлогою верблюдячих ковдрах. Чоловiки одягу не скидали, спали у святкових штанях i сорочках, один навiть краватку звечора не скинув, аби зранку не мучитись. Жiнки спали в теплих халатах, поставивши в головах привезенi з дому капцi. Лягли рано, спали мiцно, увi снi не кричали. Соня раптом згадала, що, крiм футболки, на нiй нiчого немае, нечутно причинила дверi. У дитячiй на розкладачцi спав дядя Гриша. Спав так, як сплять героi – розкидавши постiль i застигнувши в якiйсь шаленiй позi: головою закопався пiд подушку, лiву руку затис сухими стегнами, правою застряг десь пiд розкладачкою. Ковдра лежала на пiдлозi, мов забутий десантником парашут, простирадло звисало з ноги, як зiрваний iз ворожоi адмiнiстрацii прапор, щелепа плавала в склянцi з водою, на стiльцi. Уночi – вона чула iз сусiдньоi кiмнати – дядя Гриша тяжко крутився на розкладачцi, мов грiшник на пекельному вогнi, стогнав, плакав, зривався на ноги, час вiд часу хапаючи склянку з щелепою й жадiбно п'ючи, а потому довго вiдпльовуючись. На ранок заспокоiвся й високо висвистував синiми устами якусь темну примарну мелодiю для сновид. Соня пройшла до ванноi, зачинилась. Скинула футболку. Влiзла до ванноi, пустила гарячу воду. Доки вони спатимуть, подумала, у мене е час. У мене е час, поправилась, доки вони спатимуть. Вода торкалася шкiри, роблячи ii теплою й чутливою. Хочеться нiжностi, подумала Соня, хочеться сексу, хочеться кави з молоком. Коли виходила, наткнулась на нього. Вiн, виявляеться, вiдчув, що ii немае, прокинувся й рушив на пошуки. Стояв пiд дверима ванноi, чекаючи, коли вона закiнчить. Щойно вiдчинила, заштовхав ii назад i взявся стягувати з неi футболку. До речi, подумала Соня й допомогла йому. А щойно вiн зручно примостив ii на ваннi, притримуючи однiею рукою, намагаючись стягнути iз себе майку другою, хтось легко й невпевнено постукав у дверi. Притому, що дверi не зачиняли. Вони зупинилися, Соня прислухалась, вiн заскрипiв зубами. Знову постукали. Чорт, прошипiв вiн, вiдпустив ii, кинув iй ii футболку й вiдчинив. На порозi стояв небiж. Зi сну ще пухкiший i розгубленiший. Стояв у жiночiй нiчнiй сорочцi й синiх спортивних штанях, переступав невпевнено з ноги на ногу. Соня встигла кинути на колiна футболку, аби приховати вiд малого бодай щось. А ось вiн прикривався лише рукою, але скiльки там тих рук, тож небiж дивився на нього пильно й перелякано, усе нервовiше тупцяючи й переступаючи. Якийсь час усi мовчали, першим не витримав вiн. – Сусiднi дверi, – сказав iз притиском, висунувся в коридор, клацнув потрiбним вимикачем, повернувся назад, причинивши за собою дверi. Спробував забрати в неi футболку, проте Соня твердо вiдвела його руку, одяглася й пiшла на кухню. Вiн лишився. Соня подумала, що й вiдпустив вiн ii загрубо, коли малий почав ломитись, i футболку кинув зарiзко, нiби виганяючи, i що все це насправдi так недоречно, хоча за великим рахунком яка рiзниця? Жодноi. На кухнi, пiдчеплена до люстри, висiла ii весiльна сукня. Соня взялася за каву. День буде довгий, подумала. І радiсний, додала. Родичi прокинулись якось вiдразу всi. Можливо, малий прийшов i повiдомив радiсну новину, що молодята вже на ногах, а тому слiд пiдiйматися й починати з божою помiччю новий день, а може, дядя Гриша взяв зависоку ноту, але вона ледь устигла прослизнути зi своею кавою назад до кiмнати, як коридорами посипався тупiт i голоси: чоловiки голилися – усi трое одночасно в тiснiй ваннiй, притиснувши небожа спинами до пральноi машини. А якби й вiдпустили, той би нiкуди не пiшов: чоловiча поведiнка потребуе згуртованостi, тож вiн лише дивився, як дорослi хапливо шкребуть шкiру одноразовими станками, пускаючи першу цього ранку кров, суворо морщачись, але не скаржачись. Жiнки голосили на кухнi, ходили довкола сукнi, розпачливо сплескуючи руками, мовляв, i сукня закоротка, i часу замало, i нiчого не встигнемо, а те, що встигнемо, все одно нам не вийде. Щось почали смажити, щось рiзати, запахло м'ясом i сонцем. З дитячоi вибрiв дядя Гриша в довгих боксерських трусах, щедро всiяних бiлими квiтами, тримаючи пiд пахвою дошку для прасування, схожий на серфера, що вибрався на ранковий пляж в очiкуваннi хвиль i подвигу. Соня сидiла у своiй кiмнатi, дивилась у вiкно й пила каву, що безнадiйно остигала. Коли вiн повернувся, вона ще навiть не одяглася. – Хвилюешся? – запитав. – А то, – вiдповiла Соня. – Як уперше. Вiн незадоволено скривився, хоча все було чесно – вiн у своi тридцять два одружувався вперше, вона в ii тридцять чотири мала пiдозру, що востанне. – Сень, – обернулася до нього, – може, ну його? Давай я приготую омлет, нагодуемо твоiх i вiдпустимо з богом. – Та ну, ти що, – перелякався Сеня, – вони ж вiд мене вiдмовляться. Ти думаеш, це ми з тобою одружуемось? Це вони одружуються. – Ладно, – сказала вона, помовчавши, – тодi будемо одружуватись. Швидко зiбрались, узяли все необхiдне, витягнули з ванни небожа, що несподiвано надумав купатись, висипали в коридор. Сеня був у чорному костюмi, волосся змастив гелем, зуби почистити родичi йому не дали, тому злiсно жував жуйки. Вона була у святковiй сукнi, у руках тримала босонiжки на тонких високих пiдборах, озута була в бiлi кросiвки. Ти так i поiдеш? – здивувався Сеня. Не пхатися ж менi в шпильках, – вiдповiла Соня. Випустивши всiх, вимкнула свiтло, зачинила дверi. Квартира, в якiй вони жили, належала iй. За свiтло платила вона. Спустилися вниз, почали запихатися в таксi. Решта сiла в жовтий форд. Соня поклала шпильки в багажник, сiла за кермо. Форд належав також iй. Вона не хотiла одружуватись – жили як жили, жили б i далi. Але за Сеню взялася рiдня. Були вони еговiстами, щотижня приiжджали до мiста на службу у свiжовипраному одязi, з дiтьми й онуками. Виглядали на погорiльцiв, що встигли врятувати одяг, проте повертатись усе одно не мали куди. Служба вiдбувалась у кiноконцертному залi. Кiно не показували. Концертiв теж не було. По службi Сеня, як мiсцевий, вiв рiдню на обiд. Чоловiки дивились на нього з повагою, жiнки з любов'ю. Всi бажали йому щастя. Всi говорили про Соню. Вимагали, аби одружився. Сеня жив у ii квартирi, Соня пiдвозила його зранку до метро (хоча, що там пiдвозити – два квартали вгору), купувала йому сигарети. Але вiн усе одно почав говорити жорстко. Соню це зачепило. Послухай, казала вона, ми живемо разом. Майже рiк. Що тобi ще треба? Що це змiнить у наших стосунках? – У наших нiчого, чесно вiдповiдав Сеня, але в мене е родина, вони хвилюються. – Скажи, хай не хвилюються, передавала Соня. Але Сеня далi наполягав, i вона врештi-решт погодилась. Несподiвано для себе. І для Сенi. – Добре, сказала, буде тобi весiлля. Лише не зловживай моею любов'ю: вона мае лiмiти. Домовилася з татарами, якi тримали коло рiки узбецьку кухню. Вичепила однокласника, що працював тамадою. Однокласник ii не впiзнав. Тим краще, подумала Соня. Замовила сукню, попередила друзiв – сказала, що весiлля буде в iталiйському стилi. Себто приходити потрiбно в костюмах сицилiйськоi мафii. Хай тепер паряться, подумала задоволено. Дивнi люди приходили до них на свято. Найгiрше, що пiсля цього залишались. Соня стояла посеред натовпу, так i не перевзувшись, – у бiлих кросiвках пiд такого ж кольору сукнею, – i намагалася зрозумiти, кого вона знае. Чи принаймнi хто знае ii. Прийшов весь ii офiс, включно з юридичним вiддiлом: Даша, змучена й заплакана, тягла за собою двох дiтей – старшого й молодшого. Пiд дрес-код iз них трьох пiдпадав хiба що менший: був у строгому шкiльному костюмi, дивився на всiх iз ненавистю, так що можна було сприйняти його за мафiозного сина полку, вiдлученого вiд основних фiнансових потокiв. На руцi мав важкий механiчний годинник, напевне, знятий iз закатованого сiм'ею боржника. Прийшов Іван, як завжди спокiйний, хоч i постарiлий, побажав щастя. Критично оглянув зачiску Сенi, але втримався, промовчав. Прибiг якийсь дивний чоловiк у ковбойському костюмi, здалеку, щоправда, схожий на Челентано, але, скорiше, темпераментом. Соня його не знала, однак гостей при входi зустрiчати почав саме вiн. Потiм посипалися сусiди, шкiльнi приятелi, дiловi партнери. Бiльшiсть уже орiентувались, що саме любить наречена, що iй дарувати, що не потрiбно: усе-таки не вперше замiж виходила, всi вже якось звикли. Ходили похмурi родичi Сенi, гуртом, не знаючи за що взятись. Найбiльш неадекватно поводився небiж: перевернув закуски, курив iз татарами, передбачувано завалився у фонтан. І це у своi десять рокiв, захоплено думала Соня, це ще доки нiчого не почалось. Зi своеi рiднi вона запросила лише дядю Гришу, який чомусь вважав себе ii хрещеним батьком, уже цим надаючись до iталiйського стилю. Хрещений, то й хрещений, думала Соня, головне, аби пiсля весiлля повернувся додому, сил немае слухати його нiчнi крики. Іншi ii родичi або померли, або зникли з ефiру. З iншого боку, хрещений легко це компенсував: терся коло представниць юридичного вiддiлу, кладучи своi жовтi сухi руки на нiжнi дiвочi колiна, глушив шампанське фужерами, час вiд часу дiстаючи щелепу й протираючи ii вологими серветками. Сеня, крiм родичiв, запросив команду. Цiлу футбольну команду. Основний склад, iз яким останнi три роки захищав честь мережi будiвельних гiпермаркетiв. Причому захищав доволi успiшно, команда трималась у лiдерах, i гравцi натякали власнику, мовляв, давай, Іван Абрамович, вкладись нормально – виграемо для тебе яку-небудь спартакiаду. Все в наших руках. Себто ногах. Проте Іван Абрамович мав своi плани на майбутне, тож на початку другого кола, ще взимку, оголосив, що команду розпущено. Зачепився з мiськрадою, не розiйшовся з киiвськими, продав мережу, викупив у Єгиптi готель i перебрався на африканський континент. Сидiв над басейном, рахував верблюдiв. Для команди це було справжнiм ударом – поза футболом вони мало чим цiкавились, тож i мало що вмiли. Що тепер робити – нiхто не знав. Хтось устиг влаштуватись на роботу, хтось повернувся до навчання, хтось просто переживав. Сеня просто переживав. Але на весiлля прийшли всi. Дрес-коду, ясна рiч, не дотримались (яка мафiя, говорили нервово, Сень, не виябуйся), втiм, до спортивних костюмiв одягли на всяк випадок сонцезахиснi окуляри. Говорили один одному, що на Сицилii саме так i ходять, Саня, iхнiй правий край, був минулого Рiздва на Сицилii, усi нашi там саме так i ходять – в адiдасах, капцях i чорних окулярах. Як справжня мафiя. До весiлля ставились насторожено, проте Соня iм подобалась. Тьмяно-червоне волосся, теплi губи, крижанi пальцi, засмагла шкiра. Невисока, спортивна, стрункi ноги, дорогi кросiвки. Якби могли, згвалтували б ii прямо тут, коло фонтана. А якби вона могла, то не заперечувала б. Вони прийшли останнiми. Уже по обiдi. Стояли пiд гарячим сонцем, курили, думали. Данило пропонував повертатись додому: пiшли, говорив, несолiдно якось. Але Олег глибоко, до запаморочення, затягувався й витирав бурштиновий пiт рукавом шкiрянки. Олегу було тридцять шiсть. Данило був старшим на чотири роки. Але виглядав на всi п'ятдесят. Олег ремонтував будинки, наймав бригади чорноробiв, водив iх за собою мiстом, освоював об'екти. При собi завжди носив невеликий панасонiк – фотографував башточки й оздоблення аварiйних будинкiв, потiм за допомогою зуму розглядав деталi, котрих не мiг побачити неозброеним оком. Одягнений був у гiрськi черевики, випаленi джинси й коричневу авiаторську шкiрянку. Мав темне нечесане волосся. Давно не голився. Давно не спав. Данило був у спортивному. Череп мав голений i побитий. Враження справляв суворе, проте очi мав сiрi й мудрi. Інша рiч, що в очi йому нiхто не зазирав, усi зазвичай звертали увагу на синi вiд наколок кулаки, розписанi ним ще пiд час служби на Кавказi. Працював таксистом, вписався з власним мерсом до якоiсь бюджетноi контори, возив студентiв та iншу п'яну публiку. Мерседес його стояв пiд вiкнами дому, навпроти макдональдса, зранку Данило прокидався, брав iз собою термос i йшов досипати в машину. Ей, питав вiн тепер в Олега, нас точно запрошували? Олег думав, нервово спльовував, незадоволено вiдмахувався. Ясно, що запрошували, говорив Даниловi, ми ж друзi. Просто нагадати забули. Як це, забули? – дивувався Данило. Забули-забули, переконано мотав головою Олег, ясно, що забули. Зараз я iм скажу. Данило скептично гмикав, але лишався стояти з братом. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/sergiy-viktorovich-zhadan/van-stor-ya-z-knigi-mesopotam-ya/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.