Коли ти поруч Светлана Талан Льоша хотiв бути з Дашею в радостi та в горi, у багатствi та в бiдностi, але не у хворобi… Коли близька подруга видала ii таемницю, коли власнi батьки вiдсахнулись вiд неi, як вiд прокаженоi, – хто його засудить? А вони ж могли жити разом довго та щасливо чи померти в один день – загинути тодi, на зануренiй у туман трасi. Того дня Даша, самовiддана медсестра, сама спливаючи кров’ю, вибралася з понiвеченого в аварii «жигульонка», щоб надати допомогу тим, хто ii потребував. Так вона заразилася. Даша не знае як, але вона повинна жити далi! Свiтлана Талан Коли ти поруч «Коронацiя Слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захоплюючу, – яка е дзеркалом сьогодення iскарбом для майбутнiх поколiнь.     Тетяна i Юрiй Логуш, iнiцiатори i засновники проекту Мiжнародний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес i пiсенноi лiрики «Коронацiя слова» був заснований для сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури. Перша церемонiя нагородження переможцiв вiдбулася 2000 року. Вiдтодi усiх, хто належить до коронацiйноi родини, об’еднуе прагнення вiдродити i примножувати живе украiнське слово. Лiтература, кiно, пiсня i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii. Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, вiтчизняноi естради, кiно й театру, i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а сцени, кiно й театру – якiсними украiнськими шлягерами, фiльмами, п’есами.     koronatsiya.com Вiд автора Сюжетом свого роману я хотiла нагадати нам, людям, про те, яким швидкоплинним е життя. Ми повсякчас кудись поспiшаемо, завжди не встигаемо, метушимося, нарiкаемо на життя i не помiчаемо за повсякденними клопотами тих, кому справдi зараз дуже важко. Ми шукаемо у близьких i родичiв спiвчуття i порозумiння, але часом не замислюемося над тим, чи зробили самi щось добре й корисне для iнших. Скажете, що ви не олiгарх, не мiльйонер, щоб бути спонсором i допомагати комусь, самi, мовляв, боремося за виживання. Але не завжди грошi вирiшують усе – це на прикладi свого життя доводить моя героiня. Звичайна добра i чуйна людина випадково захворiла на СНІД i вiдразу ж була вiдштовхнута сучасним суспiльством, яке не готове сприймати таких недужих. Проте невiгластво оточення не зломило ii, ту, яка залишилася сам на сам зi своею бiдою, вона не опустила руки. Не багата у фiнансовому планi, моя героiня багата душевно. Їi щиростi, широтi душi та вiдкритостi серця, добротi, готовностi до самопожертви, вмiнню любити може позаздрити будь-хто з нас. Менi дуже хотiлося б, щоб ви подивились iншими очима на хворих на СНІД i стали уважнiшими й добрiшими до тих, хто сьогоднi поруч iз вами. Ви можете любити людей, хворих на СНІД. Ви можете торкатися iх. Ви можете бути друзями. Ви можете доглядати iх. Ми всi однаковi.     Нкосi Джонсон, активiст руху проти СНІДу, Йоганнесбург, Пiвденна Африка Частина І Роздiл 1 Іван Іванович iз полегкiстю зiтхнув. Минув четвер – операцiйний день. Звичайний робочий день, як усi його сорок рокiв, проведених у вiддiленнi хiрургii. Втiм, не такий уже i звичайний. Сьогоднi вiн провiв три вдалi операцii, значить, ним було врятовано ще три життя. Можна було б спокiйно пiти на заслужений вiдпочинок, переiхати жити до села, в рiдну домiвку i доглядати хвору матiр. Вiн так i збирався вчинити чи не кожен день, але звiльнення з роботи постiйно вiдкладав на завтра, на пiслязавтра, на весну, лiто, на «пiсля вiдпустки». Вечорами, коли його долала втома пiсля важких змiн, вiн мрiяв про той день, коли можна буде не сушити голову, розмiрковуючи про правильнiсть поставленого дiагнозу, про непередбаченi наслiдки органiзму пiсляоперацiйних пацiентiв, а просто прокинутися рано-вранцi пiд горлання пiвнiв у селi i, пiрнувши в густий сивий туман, спуститися до тихоi рiчечки з вудкою в руках. А на ранок Іван Іванович прокидався пiд гудiння автiвок, що проносилися пiд його вiкнами, i знову поринав з головою в працю. Не можна сказати, що вiн придумав собi, що без нього вiддiлення хiрургii закриеться i земля перестане обертатися навколо своеi осi. Просто вiн дуже любив свою роботу i нiяк не мiг уявити свое життя без бiлого халата та скальпеля в руках. Іван Іванович зняв халат, вiдчинив рипучi дверцята старенькоi шафи й охайно повiсив його на плiчка. Його робота не допускала помилок i вимагала постiйно, щохвилини пильностi, акуратностi та педантичностi. Таким вiн i був, таким його зробила робота. Чоловiк увiмкнув електрочайник i подивився на годинник. Ось-ось мае пiдiйти Вiталiй i прийняти змiну. Вiталiем Іван Іванович був задоволений. Мабуть, з усiх хiрургiв, з ким йому доводилося працювати, цей молодий хлопець здавався йому найбiльш перспективним. Саме йому Іван Іванович iз величезним бажанням передавав нагромадженi роками досвiд i знання. Вiталiй Степанович, як звали його у вiддiленнi всi, крiм Івана Івановича, працював хiрургом лише два роки, але зробив самостiйно вже чимало складних операцiй. Просто вiдчувалося, що молода людина на своему мiсцi. Це радувало Івана Івановича, з одного боку, а з iншого – вiн усе-таки ревниво ставився до талановитостi молодого хiрурга. Але це була добра, бiла заздрiсть, i Іван Іванович не вбачав у цьому нiчого поганого. «Ось дочекаюся моменту, коли Вiталiй покаже себе з кращого боку на всi сто вiдсоткiв, тодi й пiду з роботи», – задумав одного разу Іван Іванович i почав чекати вiдповiдноi нагоди. Чайник закипiв, i клацнула його кнопка. Майже одночасно з цим звуком хтось постукав у дверi. – Можна? – спитав молодий, високий, якщо не сказати довготелесий, хлопець в окулярах, вiдчиняючи дверi. – Заходь, Вiталику, – по-батькiвськи посмiхнувся Іван Іванович. – Я вже i чайник закип’ятив, чекаючи на тебе. – Я не спiзнився, – зауважив Вiталiй, – здрастуйте, Іване Івановичу. Незважаючи на свiй високий зрiст, Вiталик не сутулився, як зазвичай роблять такi люди, а тримав спину рiвно, наче натягнену струну, i вiд цього здавався ще вищим. Його веселi голубi очi дивилися з-за окулярiв, випромiнюючи свiтло радостi. Вiн швидким, спритним рухом натягнув бiлоснiжну шапочку на коротко стрижене свiтло-русяве волосся i накинув халат на зелену футболку з незрозумiлим написом ML. – Я готовий пити чай i приймати змiну, – посмiхнувся вiн широкою посмiшкою. – Не змiну, а змiни, – зауважив Іван Іванович, ставлячи на стiл двi порцеляновi чашки в дрiбну синю квiточку. – Як це? – Менi треба з’iздити до матерi в село, – сказав Іван Іванович. – Я тебе хочу попросити вiдпрацювати нiчну змiну за себе i денну за мене. – Без проблем, – Вiталiй розвiв своi довгi тонкi руки в сторони. – Скiльки завгодно. – А як же твое особисте життя? Як нареченi? – А! – Вiталiй недбало махнув рукою i поморщився, вiд чого його окуляри зробили рух до кiнчика носа. – Якi там нареченi? – Ех, менi б твоi роки, – усмiхнувся Іван Іванович i поправив сивi вуса. – Я б на твоему мiсцi жодноi сестрички у вiддiленнi не проминув би. – Вони всi зайнятi, – зауважив Вiталiй, сьорбаючи чай. – Тодi залишаються хворi. Якi тобi бiльше пiдходять: переломи, апендикси чи черепно-мозковi? – Ну i жарти у вас, Іване Івановичу! Краще скажiть, як там ваша мати? – Щось рана не загоюеться. Що тут вдiеш? Вiк та цукор. Цукор, вiзьмiть до уваги, молодий колего, гарний тiльки в чаi, а не в кровi, – посмiхнувся Іван Іванович. – Скiльки вашiй мамi? – Вiсiмдесят шостий пiшов. – Та-а-ак, – протягнув молодий лiкар. – Вiк заважае одужанню. – Мати ще жива, а батька вже немае десять рокiв, – сказав Іван Іванович, i по його обличчю пробiгла тiнь смутку. Чоловiк зробив кiлька ковткiв чаю, i його очi знову заблищали хитрими вогниками. – А хочеш, я тобi iз села дiвчину привезу? Зараз там залишився великий вибiр: доярка, алкоголiчка, iз трьома дiтьми, кинута чоловiком… – Іване Івановичу! – Вiталiй сплеснув долонями. – Давайте краще змiну приймати буду! …Провiвши колегу до лiфта, молодий лiкар обiйшов усi палати i, переконавшись, що все гаразд, пiшов до робочого кабiнету. Завiдувач вiддiлення поiхав на два днi до столицi на симпозiум, Іван Іванович – у село до хвороi матерi, а йому, Вiталiю, належало добу провести на роботi. Тому, доки у вiддiленнi спокiйно, треба було термiново зайнятися малоприемною, нецiкавою, але необхiдною справою – писаниною. Лiкар сiв за стiл, де акуратною купкою лежали стоси паперiв i карток хворих. Вiн згадав, як перший раз його пiдвели для знайомства до наставника. Іван Іванович здався Вiталiю надто суворим i навiть злим. Той критично глянув на розгубленого, новоспеченого лiкаря, що клiпав очима i, зморщивши носа, запитав: – Значить, хочеш стати хiрургом? – Так, хочу, – сказав Вiталiй. – Дуже хочеш? – Я дуже хочу стати хорошим хiрургом, – Вiталiй, набравшись смiливостi, сказав твердо, чiтко карбуючи кожне слово. Напевно, це справило якесь добре враження на досвiдченого лiкаря, i вiн розправив своi глибокi зморшки на лобi. – Гм-м, – гмикнув лiкар i зазирнув Вiталiю в очi крiзь скельця окулярiв. – Вчитися вмiеш? Слухати старших? Молодий лiкар знову вiдчув себе школярем, що стоiть бiля дошки, погано вивчивши уроки. – Я стою перед вами, шановний Іване Івановичу, й уважно вас слухаю. – Шановний? – перепитав Іван Іванович, i в його голосi прозвучали цинiчнi нотки. – Ти мене бачиш перший раз у життi i вже так шануеш? – Тут вас поважають усi: персонал лiкарнi, хворi. У мене немае приводу ставитися до вас нешанобливо, – вiдповiв Вiталiй i подумав про те, чи вдасться йому знайти спiльну мову з цiею сивоволосою людиною. – Ходiмо пити чай, – несподiвано сказав Іван Іванович, рiзко повернувся i рушив по коридору. – Традицiя в нас така, – пояснив вiн, заходячи до кабiнету. – На спиртне – табу, а ось чай… Прийшов на роботу – попив, iдучи додому – попив, хочеш поспiлкуватися – прошу за чашку. Сподiваюся, ти не проти наших традицiй? – Давайте я зроблю чай, – вiдповiв Вiталiй i поклав цим край настороженостi свого наставника. – Запам’ятовуй, Вiталику, перше правило, – сказав тодi лiкар, попиваючи ароматний напiй. – Завжди зберiгай спокiй, хоч би що трапилося. Панiка вiдразу ж посiе в тобi невпевненiсть у правильностi прийнятих рiшень, що може призвести до лiкарськоi помилки. А це, як у мiнера, неприпустимо. – Ясно, – кивнув Вiталiй. – Треба завжди бути спокiйним. Тодi молодий лiкар побачив уперше задоволену посмiшку Івана Івановича. Вона виявилася широкою та доброю, як у його батька… Вiталiй Степанович поклав перед собою першу-лiпшу iсторiю хвороби i взявся до роботи. Коли вiн закiнчив i розправив затерплу вiд тривалого сидiння в однiй позi на незручному совдепiвському стiльцi спину, була вже десята година вечора. Вiн iще раз пройшовся вiддiленням i, залишившись задоволеним, повернувся до кабiнету, щоб повечеряти. «Початок непоганий, – подумав вiн. – Якщо пiде так i далi й не буде позапланових хворих, то двi змiни пролетять непомiтно». Опiвночi вiн погасив у кабiнетi свiтло i лiг на скрипучий, перетягнутий новим дерматином диванчик та з насолодою витягнув ноги. Треба було подрiмати хоч годинку-другу, адже попереду ще й денна змiна. Вiталiй Степанович не помiтив, як миттево на нього навалився сон. До ранку його нiхто не потривожив. А коли першi несмiливi промiнчики сонця увiрвалися крiзь прочиненi жалюзi вiкон i затанцювали по стiнах, потiм перемiстилися на диван, то потрапили в очi молодому лiкарю, що мирно спав, та розбудили його. Лiкар неквапно потягнувся рукою вгору i на дотик знайшов на тумбочцi своi окуляри. Вiн потер очi руками, натягнув окуляри i глянув на годинник. Була п’ята нуль-нуль. «Оце я заснув», – подумав Вiталiй Степанович i швидко пiдскочив з дивана. Плеснув в обличчя холодною водою з-пiд крана просто тут, у кабiнетi. Одразу ж вiдчув приплив сили, ввiмкнув електрочайник. Нiч минула спокiйно, i прийдешнiй ясний травневий день не вiщував нiчого лихого. У вiддiленнi вже почався звичайний ранковий рух. Вiталiй Степанович iшов довгим коридором i гасив свiтло, що забула вимкнути чергова медсестра. За звичкою вiн глипнув на годинник – тiльки двадцять хвилин на шосту. «Чомусь уночi та рано-вранцi час мае властивiсть сповiльнюватися», – промайнула думка у Вiталiя, коли вiн побачив медсестру Асю, яка бiгла йому назустрiч. Вiн уже зiбрався зробити iй зауваження через невимкнене свiтло, але побачив ii розчервонiлi повнi щоки та переляканi очi. – Вiталiю Степановичу! Вiталiю Степановичу! – захекавшись, випалила Ася. – Там… Там таке! – Що трапилося? – Там… Там… – дiвчина, важко дихаючи, тицьнула пальцем кудись убiк. – Там людей привезли. – Заспокойтеся, – зупинив ii лiкар. – Хворi надходять? – Там багато хворих. Аварiя. Сталася велика аварiя. Термiново треба йти вниз! Вiталiй швидко попрямував у бiк лiфта. – Хворi важкi? – запитав вiн на ходу. – Дуже! Здаеться, е жертви. – Асю, у медицинi немае слова «здаеться», – нервово повторив вiн слова свого наставника. – Чорт! Знову лiфт зайнятий! Скiльки разiв я прохав вас, щоб забороняли хворим користуватися службовим лiфтом? – Так… табличку ж повiсили, – виправдовувалась Ася, ледве встигаючи бiгти за лiкарем сходами вниз. На першому поверсi був санпропускник. Вiталiй Степанович пробiг повз нього i вискочив на ганок. Тут вiн побачив три «швидкi». Бiля них метушилися люди в бiлих халатах. – Та де ж ця санiтарка? – пробурчав вiн i осiкся, побачивши море кровi. Із рваних ран на тiлах потерпiлих стирчали оголенi кiстки. Лiкар хутко вiдшукав пульс у одного потерпiлого, у другого його вже не було. Тодi вiн побiг до другоi машини, до третьоi… Скрiзь була кров, пораненi люди стогнали, дико кричали, iхнi тiла сiпалися вiд больового шоку, iншi ж лежали тихо, заклякши в однiй позi. І тут Вiталiй Степанович уперше розгубився. Це були якiсь частки секунди, але лiкаревi вони здалися вiчнiстю. «Завжди зберiгай спокiй», – пригадав Вiталiй слова наставника з такою виразнiстю, що вже в одну мить вiн опанував себе i взявся до роботи, як його вчив Іван Іванович. Потiм, як Усевишнiй, вiн чiтко давав вказiвки: «Цього – термiново до операцiйноi, цього – на рентген, цього – в передоперацiйну, цього – до реанiмацii, цього – у морг…» Роздiл 2 Даринка прокинулася рано. Їi розбудив веселий пiвень, який прокричав свое радiсне «ку-ку-рi-ку!». Зрозумiвши, що ще дуже рано, вона подивилася на Льошку, котрий мирно сопiв на лiжку навпроти, i знову заплющила очi. Лiжко, на якому вона спала, була точно таке саме, як у неi в дитинствi: високi металевi спинки, затягнутi завiсками, i пружинний матрац. А ще перина – велика, м’яка, у якiй можна було потонути. Даша навчалася в п’ятому класi, коли батьки купили новi дерев’янi лiжка i сучасний м’який диван, викинувши старi меблi. Тiльки ii бабуся не побажала розлучатися з периною i великими, на пiвлiжка, подушками. Даринка думала про вчорашнiй день, коли вона зi своiм нареченим, майбутнiм чоловiком, приiхала сюди, в будинок батькiв Олексiя, щоб познайомитися з його рiднею. Батько i мати ii нареченого виявилися хорошими, добрими i простими сiльськими людьми, що дуже любили свого единого сина. Вони радо зустрiли майбутню невiстку, у якоi вiд хвилювання яскраво палали щоки. Даринцi весь час здавалося, що майбутня свекруха доволi прискiпливо оглядае ii знавецьким оком. Вiд цього дiвчина сором’язливо опускала очi й вiдчувала, як усе ii тiло обсипае жаром. Утiм, так було з нею завжди. Ще в школi, коли вчителька називала ii прiзвище, Даша вiдразу ж червонiла й розгублювалася. Тодi всi обертали голови, тикали в неi пальцем та перешiптувалися: «Дивися, дивись, яка Дашка червона». Вiд цього вона ще бiльше знiчувалася, i потрiбен був якийсь час, щоб впоратися з хвилюванням i згадати те, що вчора вивчила напам’ять. А тут iще ввечерi, коли Даринка зайшла до спальнi й побачила, що Льошина мати стеле для них одну постiль, вона зовсiм розгубилась i стояла як укопана, утупившись у землю i нервово перебираючи пальцями. – Щось не так, Дариночко? – запитала жiнка. – Можна менi… окремо? – прошепотiла Даша, ненавидячи себе в такi моменти. – Звичайно, можна. Я думала, ви, як зараз усi молодi, вже давно спите разом. – Нi. Ми не спимо разом, – тихо сказала Даринка i додала: – Давайте я вам допоможу. Жiнка заправляла ковдру в чисту пiшву i потайки позирала на наречену сина. Їй самiй було нiяково вiд того, що без кiнця дивиться на збентежену, розгублену Дашу, але не знаходила в собi сил вiдiрвати вiд неi свого погляду. Ця дiвчина занадто нагадувала ii саму в молодостi. Тодi у неi не було такого рiдкого волосся, як зараз. Воно було, як у Дашi, свiтло-русяве, пишне, красивими хвилями доходило до плечей. А найголовнiше – очi Даринки. Блискучi, променистi, яскравi, вони мали колiр синього, бездонного весняного неба. Здавалося, вони випромiнюють свiтло зiрок на нiчному небi. У них сяяв i жвавий iнтерес, i питання, i жартiвлива грайливiсть. Але Даша весь час почувалася незручно й опускала очi, прикриваючи iх пухнастими довгими нефарбованими вiями. Їi шкiра була гладкою i нiжною, шия довгою, чуттевою, внизу з двома маленькими родимками. Жiнка важко зiтхнула, подумавши про те, як швидко невблаганний час вiдiбрав у неi красу, таку саму тонку, як у Даринки, талiю, залишивши у спадок безформне тiло… Проводжати молоду пару вийшли i батько, i мати. У дворi стояли старенькi червонi «жигулi». Вони були забитi сумками з овочами, фруктами, шматками солоного сала та мiшком з картоплею. – Дашенько, Льошо, може ще варення вiзьмете? – до них пiдiйшла мати Олексiя з трилiтровою банкою полуничного варення в руках. – Мамо, ми вже машину так натрамбували, що не довезе, – сказав Льоша, зачиняючи багажник. – Спасибi. Навiщо нам стiльки? – несмiливо мовила Даринка й опустила очi. – Цi «жигулi», звичайно, не БМВ, але вони ще i не те потягнуть, – зауважив Льошин батько i натиснув двома руками на багажник. – Машина хоч i не першоi свiжостi, але фору ще дати може! Я ii, Дашо, для себе робив, для сина, а не на продаж. Усе, до останнього болтика, своiми руками перебрав. Послужила машина батьковi, нехай тепер на сина попрацюе. Навiщо вона менi? Нам з матiр’ю i мотоцикла вистачить. Ранiше тримали три корови, свиней завжди було не менше трьох, кролики i все iнше. А тепер, коли Льошцi купили малосiмейку, залишили одну корову та курей. – Поросят тримати вже не будемо, – вставила свое слово мати. – Все для сина старалися. Воно в селi важко зараз грошi заробляти, не те, що ранiше було. Тепер, коли у сина житло хоч якесь е в мiстi, автiвка, хоч i старенька, але ще послужить, грошi на ваше весiлля е, можна й вiдпочити трохи. Чи не так, мати? – Будемо жити тепер на пенсiю, – погодилася жiнка й додала: – А все одно хочеться бодай чимось допомогти синовi. – Не хвилюйтеся, ми не пропадемо, – посмiхнувся Льоша. – Будемо жити з Дашею разом, i все у нас буде. Чи не так, Дашулю? – Спасибi вам за все, – сказала Даша i пiдвела на жiнку великi очi. – А квасоля? – сполошилася мати Олексiя, – квасолю забули! – Та там вона, в сумцi, – вiдказав Льоша i глянув на годинник. – Нам час. Дашi сьогоднi ще йти в нiчну змiну на роботу. Треба встигнути всi сумки розiбрати i дати Дашi можливiсть хоча б трохи поспати. – Не забувайте нас, – попросила мати, – телефонуйте частiше. Телефони в руках носите i спите з ними, а про нас згадуете раз на тиждень. – Мамо, ну ми ж не гуляли, а працювали. Це якби ми дупи на диванах протирали, – зауважив Льоша. – Ну, синку, давай, – батько простяг синовi мозолясту руку. – Спасибi вам за прийом i за все-все, – мовила Даринка, зiбравши усю свою мужнiсть, i посмiхнулася до майбутньоi свекрухи. Та глянула на дiвчину i побачила навколо голови Дашi сяйливий ореол вiд несмiливих променiв сонця, що пробиваються крiзь туман. Ця дiвчина, звичайно ж, не красуня, але очi, волосся i посмiшка з ямочками на щоках роблять ii дуже милою i схожою на янгола. – Приiжджайте ще, – сказала жiнка, не в змозi вiдвести погляду вiд майбутньоi невiстки. – От картоплю копати точно приiдемо. Еге ж, Дашулю? – Льоша нiжно подивився на свою наречену. Даринка кивнула на знак згоди. Вони сiли в червону машину, i старi «жигулi» пирхнули, залишивши за собою хмарку куряви, а двi самотнi людськi постатi на дорозi ще довго вдивлялися вслiд автiвцi. Деякий час Даша сидiла тихо, наче миша. Їй треба було впорядкувати своi почуття пiсля пережитого хвилювання. У такi моменти вона себе ненавидiла. Їй було гидко вiд того, що вона так нiтилася, затиналася, вiдповiдала недоладно, що iй тремтiли руки i вона впустила й розбила чашку, що так i не змогла нормально поговорити з Льошиною мамою i хоча б трохи зблизитися. Адже вона не завжди така. Зi своiми добрими знайомими вона тримае себе невимушено, розкуто, вмiе пожартувати, повеселитися й бути душею компанii. «І в кого я така дурна вдалася?» – подумала Даша, важко зiтхаючи. – Щось не так? – запитав Льоша. – У тебе славнi батьки, – сказала вона, – дуже хорошi. – Ти iм теж сподобалася. – Правда?! – Даринка жваво пiдстрибнула на сидiннi. – А я думала, вони вже вирiшили, що ти якусь розумово вiдсталу привiз. – Усе нормально, Дашулю. Хiба вони не розумiють, що ти хвилювалася? – Не знаю, – знизала плечима дiвчина. – Я теж буду хвилюватися, коли до твоiх поiдемо. – Ти? – Даша засмiялася. – Щось слабо в це вiриться. – Так, я буду хвилюватися, нiжки моi будуть пiдломлюватися, i я знепритомнiю вiд стресу, – пожартував Льоша, викликавши смiх у Даринки. – Моi батьки, як i твоi, звичайнi сiльськi люди. А в селах, як ти знаеш, люди добрiшi й гостиннiшi, нiж у мiстi. – Згоден. Даша мигцем глянула на свого обранця. Їй досi не вiрилося, що цей високий, широкоплечий, фiгурою схожий на м’язистого Тарзана, хлопець iз довгим чорним волоссям, зiбраним ззаду в хвостик, помiтив ii серед багатьох iнших красивих дiвчат. Олексiй влаштувався в приватну клiнiку пiвроку тому водiем «швидкоi», де вже працювала Даринка та ii шкiльна подруга Света. Тодi всi дiвчата бiгали дивитися на красеня-водiя. Серед них була i Даша. Олексiй iй одразу сподобався, але вона навiть не мрiяла про те, щоб з ним познайомитися. Їй здавалося, що поряд з таким хлопцем з голлiвудською посмiшкою мае бути яскрава, помiтна, довгонога красуня, а не вона, сiра мишка, яка навiть косметикою користувалася по великих святах. Але так вже сталося, що Льоша почав усе частiше опинятися поряд з нею. Траплялося це випадково чи вiн робив це навмисно, дiвчина до цього часу не знала. Потiм у них були спiльнi чергування, розмови нi про що i перше побачення. Даша пам’ятала всi деталi цiеi зустрiчi до найменших подробиць. Олексiй запросив ii у кафе, i вона погодилася, не надавши особливоi ваги такiй пропозицii. Але коли вони сидiли за столиком i пили молочнi коктейлi, вона вперше помiтила, як пристрасно дивляться на неi його очi кольору молочного шоколаду. Їй раптом стали небайдужими його яскравi губи i надзвичайно чарiвна посмiшка. Тодi Даринка вперше вiдчула, як усерединi неi запалав незрозумiлий вогонь, змушуючи прискорено забитися серце, колiна затремтiли i на щоках спалахнув рум’янець, але вже не вiд сорому, а вiд думки, що Льоша iй страшенно подобаеться. Вона запам’ятала iхнiй перший поцiлунок у скверi. Вiн був легким i нiжним, але Дашина душа розкрилася назустрiч, немов бутон квiтки пiсля теплого лiтнього дощу. Дiвчина затамувала подих i вiдчула, що задихнеться вiд нового почуття. Тодi вона сама потягнулася до його губ, i другий поцiлунок був полум’яним i пекучим… Кожного разу при зустрiчi ii тягнуло все бiльше до Олексiя. Вона боялася нових почуттiв, але не могла iх стримувати, вiдчуваючи, як мiж ними розгоряеться яскравим, рiвним полум’ям кохання, опромiнюючи невiдому, але прекрасну далечiнь. Даринка усвiдомлювала, що цей хлопець увiйшов у ii життя мiцно i надовго, але коли вона залишилася сам на сам з Олексiем у його кiмнатi i вiд пристрасних поцiлункiв вiн занадто збудився та тремтячими руками спробував зняти з неi трусики, вона вiд нього вiдсунулася. – Нi, не треба, – чи то попросила, чи то наказала Даша. Спочатку Олексiй навiть не повiрив, що Дашi вже двадцять рокiв, а вона досi не знала чоловiка, але вона була наполеглива й уперта. Щоразу ii «нi» зупиняло його запал, i не залишалося нiчого, як готуватися до весiлля. Даша i сама не знала, чому так поводилася. Можливо, iй було страшно «залетiти», як це бувало не раз з ii подругами. Можливо, боялася залишитися сама з дитиною. Вона завжди боялася щось зробити не так, щоб не сподобатися коханому. Але нiхто не знав, як вона хотiла бути з цiею людиною, як ii тягло до нього i ночами палало ii тiло вiд бажання близькостi з чоловiком, як воно витягалося в напрузi, подiбно до туго натягнутоi струни. Інодi Даринка так вимучувалася, що засинала пiзно й увi снi вiдчувала оргазм. Але вона мрiяла не про такий секс. Свою першу нiч iз чоловiком дiвчина бачила у своiх мрiях пiсля весiлля. Часто вона уявляла, як увечерi, пiсля одруження, вона зайде до спальнi законного чоловiка у своему бiлоснiжному вбраннi, втомлена, але щаслива. У кiмнатi пануватиме напiвтемрява. Там не буде яскравого свiтла, не буде i суцiльноi темряви. Тiльки запаленi свiчки, вона i вiн. Вiн пiдiйде до неi, не поспiшаючи, витягне шпильки з фати i розстебне на сукнi блискавку… – Гей, про що задумалася? – вивiв ii з мрiй голос Льошi. – Та так, – посмiхнулася Даринка, – просто. – Дивися, який туман. – Прямо як у мультику «Їжачок у туманi». Бачив? – Бачив. Класний мультик, хоч i старий. – Гарне не бувае старим. – Це як сказати. У мене машина хороша, але вже стара. Хотiлося б надалi мати новiшу. «Ось так завжди, – подумала Даша з гiркотою в душi. – Жiнки мрiють про щось неземне, про гарне i вiчне, а чоловiки – прагматики, думають про матерiальне». – Буде, якщо е бажання, – вiдповiла Даринка. – Нiчого, Дашулю, все у нас буде. Пiду працювати на пiвтори ставки, а якщо не вийде, то пiдробiток завжди знайти можна. – Я теж вiзьму пiдробiток у лабораторii. – Не пропадемо. Зiграемо весiлля, потiм накопичимо трохи грошей i вiзьмемо в кредит нову машину. Як ти на це дивишся? – Лише б ми були разом, – мрiйливо сказала Даша. – Будемо! Ми завжди будемо разом, – твердо сказав Олексiй i нiжно подивився на свою наречену. – Хоч би що сталося? – Даринка пiдвела на нього своi глибокi синi очi. – А що мае статися? Все буде нормально – це я тобi обiцяю. – Ми нiколи не розлучимося? – запитала Даша i з трепетом у душi чекала на заповiтнi, такi потрiбнi iй слова. – Дашо, – сказав вiн чуттево i посмiхнувся. – Ти ж знаеш, що я кохаю тебе й хочу бути з тобою завжди. Це ти хотiла ще раз почути? – Так, – тихо й лагiдно вiдповiла Даша. Ось цим вона його i зачарувала. Олексiй звик до того, що за ним завжди дiвчата бiгали табуном. Варто було йому кивнути головою, i вони бiгли за ним i стрибали в лiжко. А ось Даша… Вона була зовсiм iншою. Ця дiвчина була геть позбавлена нахабства, брехнi, хитрощiв. Увесь ii вигляд промовляв: «Ось я така: вiдкрита, чесна, добра. Я майже не користуюся косметикою, не ганяюся за дорогими речами. Мене можна або любити такою, якою я е, або взагалi не любити». І Олексiй закохався. Вiн любив ii вдень, коли бачив на роботi, любив у вiльний час при зустрiчах, любив у мрiях, любив увi снi. Йому подобалося спостерiгати, як пурхають ii чорнi вii, слухати, як вона смiеться, дивитися, як iде по коридору в лiкарняному халатi… – Туман такий, що майже нiчого не видно. – Тут завжди так. Особливо навеснi й восени. Напевно, тому, що недалеко Кременчуцьке водосховище. – Здаеться, що хмари опустилися i ми летимо десь високо-високо, – сказала Даринка i, вiдчинивши вiкно, висунула руку. – Досить тобi лiтати в небесах, моя пташко. Скоро четверта година, ми виiдемо з цiеi суцiльноi колii на трасу i помчимо прямо, прямо i прямо. – І незабаром будемо в Днiпропетровську, – додала Даша. Вона трохи помовчала i поморщила носика. – От тiльки менi не подобаеться, що такий густий туман. Добре iхати зараз. Тут немае машин, немае великого руху. – Чому ж немае машин? Уранцi iде туди i назад молоковоз. Потiм ще в селi е п’ять машин. – Якi виiжджають iз дворiв по святах? – засмiялася Даринка. – Ти, зайцю, не правий. Цi машини годують людей. Щоранку люди iдуть у найближчi мiста продавати молоко, сир, сметану i те, що у кого виросло на городi. За рахунок цього люди й живуть. – А в кого немае машини? – Тi iдуть на мотоциклах, мопедах або велосипедах до траси. Там, я тобi потiм покажу, е зупинка i довгий стiл, де люди продають усе, що можуть. Туди приходять люди i з iнших сiл. Загалом, стихiйний ринок, де проiжджi можуть скупитися. – А ти там продавав що-небудь? – Аякже! Менi дуже хотiлося мати велосипед, i ми з бабусею, яка вже померла, цiле лiто пiшки тягали вiдра зi смородиною, вишнями, першими помiдорами. Я сiдав на перевернуте цеберко в один ряд з усiма дорослими i, тiльки-но зупинялася машина, кричав на все горло: «У мене найсмачнiшi, найсолодшi вишнi!» Один з водiiв, що проходили уздовж ряду, запитав мене: «Чого ти, синку, так кричиш?» А я йому так само голосно вiдповiдаю: «Велосипед хочу купити!» Всi так дружно смiялися! – Велосипед хоча б купив? – посмiхнулася Даша. – Аякже?! Купив. Може, грошей i не вистачало, я не знаю, але ми з бабусею поiхали в мiсто i купили. – Льошо, мене турбуе туман. Здаеться, вiн став ще густiшим. – Нiчого страшного. Поки виiдемо на трасу, зiйде сонце i туман розвiеться. Ти не бiйся, я ж не перший день за кермом. Ти менi вiриш, Дашо? Даринка подивилася на нього i кивнула. Вона йому вiрила. І не тiльки вiрила, вона вiдчувала себе тендiтною i нiжною, бо його надiйнi, сильнi й теплi руки були завжди поруч. Їй було з Олексiем спокiйно i затишно настiльки, що iнодi вона боялася дихати, щоб не злякати свое щастя. Роздiл 3 Сергiй припаркував свою «тойоту» бiля непривабливого пошарпаного придорожнього кафе. Вiн зi своею дружиною Вiталiною, або простiше Вiтою, виiхав iз Днiпропетровська ще вночi. Сергiй припускав, що туман розсiеться з настанням ранку, але на пiд’iздi до Кременчука вiн став iще густiшим, а тепер i зовсiм стелився над землею непроглядною молочною габою. Вiн нагадував дим вiд вогнища i лежав смугами, iнодi зовсiм густими. – Вiтусю, каву будеш? – запитав вiн дружину. Вона мовчки кивнула. Сергiй пiдiйшов до кафе, марно смикнув ручку на пластикових дверях i тiльки потiм побачив на склi табличку «Стукайте у вiконце» та стрiлку, що вказуе праворуч. Вiн постукав кiнчиками пальцiв раз, потiм другий, третiй. Нiкого не було. Коли вiн затарабанив наполегливiше, вiконце вiдчинилися i в ньому показалася заспана та кудлата голова дiвчини. – Вам чого? – запитала вона хриплуватим голосом. – Каву по-схiдному можна? – Так. Зараз. – Двi, будь ласка. Вiконце прикрилося, i голова зникла. Сергiй закурив, глибоко затягнувшись, i подивився на свою автiвку. Його чорний позашляховик був мокрим i блискучим, наче недавно побував пiд дощем, i на ньому застигло безлiч дрiбних вологих крапельок, якi, збiльшуючись до потрiбного розмiру, не витримували своеi ваги на гладкiй поверхнi та збiгали вниз тоненькими струмочками. Вiта вийшла з салону i розгорнула плечi. Вiд iзди у неi затекли спина й ноги, i вона неквапливо походжала, вдихаючи вiдсвiжну вологу ранку. В обтяжних джинсах, футболцi кремового кольору i кросiвках, худенька, з ледь випнутими горбинками грудей, з короткою стрижкою, вона була схожа на не повнiстю сформованого хлопчика-пiдлiтка. Тiльки ii м’якi контури вилиць i пiдборiддя, широко розкритi великi замрiянi i трохи сумнi карi очi та чуттевi, пишнi губи, якi злегка тремтiли пiд час розмови, не давали забути про те, що це жiнка. У всьому ii виглядi таiлась якась безкорисливiсть, романтична нiжнiсть, таемничiсть i загадковiсть. У ii великi глибокi очi можна було дивитися до нескiнченностi, читати ii настрiй, думки i навiть мрii. Здавалося, ii неможливо образити нi словом, анi жестом. Погляд Вiталiни приваблював, викликаючи нiжнiсть, захоплення, бажання зробити щось приемне або взагалi неможливе. Сергiй обожнював свою дружину i любив тiею неземною любов’ю, яка iнодi звалюеться на чоловiкiв i робить iх то слабкими, як дiти, то сильними, як кам’янистi тисячолiтнi гори, то до незмоги божевiльними i безрозсудними. Вiн полюбив Вiталiну одразу ж, як побачив уперше. До того моменту вiн готовий був посперечатися з будь-ким i вiддати свое виробництво косметичних засобiв тому, хто доведе, що е кохання з першого погляду. Вiн був далеко не хлопчик на той час i добре знав життя у всiх його проявах. Сергiй доти навчився непогано вiдрiзняти чорне вiд бiлого i майже не помилявся в людях. Вiн точно знав, що всi жiнки – хижачки, i нiхто його не мiг переконати у протилежному. Вiн мiг повести за собою будь-яку жiнку, чи то вона одружена, чи вiльна. Сергiй був упевнений, що всi жiнки слабкi та продажнi, бо можна купити будь-яку з них. Головне, знайти до них пiдхiд. Для однiеi було досить, не поспiшаючи, вiдкрити свое портмоне, щоб вона побачила товстий прес «зелених». У жiнки такого типу миттево спалахували iскорками очi, i вона вже спливала слиною, як голодна тварина, забачивши iжу. Але такий тип жiнок у Сергiя не викликав анi найменшоi цiкавостi. До другого типу вiн вiдносив жiнок, до яких потрiбен був трошки iнший пiдхiд. Можна було, наприклад, запросити на горнятко кави у свiй замiський триповерховий особняк з фонтанами, басейном i невеликим домашнiм зоопарком. Цього було вже достатньо. Не треба витрачати зайвих слiв i докладати зусиль. Третiм потрiбна була якась романтичнiсть, скрiплена матерiальним добробутом. І вiн, Сергiй, використовував усi три типи, як хотiв, коли хотiв i скiльки хотiв. Вiн купався у своему багатствi й нiжностi жiнок, але жодну з них по-справжньому так i не змiг покохати. У його життi вони посiдали якесь другорядне, промiжне мiсце. У потаемних куточках його душi залишався маленький вiльний шматочок для тiеi, единоi. Вiн соромився власноi романтичностi навiть перед самим собою i вже не вiрив у свое щастя. Сергiй просто звик жити, не спираючись нi на кого, нiкому не довiряючи до кiнця i нiкому не даючи нi найменшоi змоги зазирнути в потаемний свiт своеi душi, що перебувала у добровiльному самiтництвi. Здавалося, вiн знав про жiнок усе, i вони iз захватом дивилися на цього мужнього, завжди охайного, високого, з правильними рисами обличчя, вольовим пiдборiддям i грецьким носом привабливого чоловiка. Але Сергiй не знав дечого: сила жiнки в ii слабкостi. Одного разу Сергiй пiдвозив знайомого до потяга на залiзничний вокзал. Попрощавшись iз ним, вiн вже збирався вiд’iжджати i прямував у бiк своеi автiвки, коли його увагу привернула до болю самотня жiноча фiгурка у кiнцi перону. З цiкавостi вiн пiдiйшов до дiвчини i завмер. Перед ним була молоденька, зовсiм ще юна дiвчина з величезними карими очима, в яких блищали сльози. На мить йому здалося, що вiн потонув у цих очах, повних вiдчаю, безвиходi та страху перед цим величезним свiтом. У всiй ii розгубленостi була якась зворушлива нiжнiсть, боязкiсть, лагiднiсть i водночас сила. Тодi вперше перед цiею тендiтною та безпорадною дiвчиною вiн розгубився, вiдчуваючи, як земля йде з-пiд нiг, а душу наповнюють яснi, як пiсля очищувального лiтнього дощу, досi незвiданi почуття. Вони змушували його невiдривно дивитися на незнайомку, яка своею зворушливо-сором’язливою нiжнiстю притягувала до себе, не даючи йому байдуже пiти. Сергiй почав з нею розмову. Зараз вiн уже не згадае, яке перше слово вiн сказав – занадто багато було хвилювання i душевного трепету. Але вiн чудово пам’ятае, як Вiталiна з дитячою наiвнiстю розповiла йому про те, що вона вихованка дитбудинку, як пiсля закiнчення училища iй надали, як i годиться, кiмнату в гуртожитку, а потiм, за один день, приватне пiдприемство, де вона працювала, закрили, а гуртожиток у центрi мiста перекупив якийсь багатий дядько i вона опинилася на вулицi. – Куди ти тепер? – запитав Сергiй. – Не знаю. Свiт величезний, але менi немае в ньому мiсця. – У тебе взагалi немае нiкого з родичiв? – Я сама. – Як воно – бути зовсiм самiй? – Самотнiсть – це страшно. Це почуття не можна передати словами. Воно схоже на бездонний океан. Або на космiчний простiр, коли мчиш i знаеш, що попереду все така ж нескiнченнiсть. – У тебе на шиi двi вертикальнi родимки у виглядi вiсiмки. – Значить, це мiй знак, – посмiхнулася Вiталiна i змахнула сльозу, що скотилися на щоку. Вона зробила це так, як роблять дiти, долонькою. – Я можу надати тобi дах над головою, – несподiвано для себе сказав Сергiй. Звичайно ж, вiн не це хотiв сказати. Заради цiеi беззахисноi, тендiтноi незнайомки вiн готовий був зректися всього свiту, але не мав досвiду спiлкування з такими позаземними створiннями i не знайшов потрiбних слiв. – Я не потребую подачок, – Вiталiна глянула на нього з неприхованим презирством. – Ти вважаеш, що зi мною можна поводитися, як з покинутим цуценям? З’являешся i, пустивши крокодилячу сльозу, пропонуеш йому обгризену кiстку зi свого столу. Сьогоднi ти пожалiв цю тваринку, а завтра вона тобi набридне. Ти викинеш цуценя на вулицю з почуттям виконаного обов’язку i будеш спати спокiйно, не думаючи про те, що тварина встигла тебе полюбити i, головне, вона довiрилася тобi. – Я готовий допомогти тобi всiм, чим можу. – Якби менi запропонував свою допомогу безхатько, що живе в пiдвалi, я б ii прийняла. Але не вiд тебе. – Проте чому?! – Вона не безкорислива. Тому нещира. Навiщо менi цi ведмежi послуги? – Чому ти вважаеш, що вона не безкорислива? – Ти звик за все платити i брати оплату. Я не маю чим з тобою розплачуватися. У гаманцi в мене порожньо. У ньому немае грошей на квиток, щоб кудись поiхати. Тiло i душу я не продам нiкому. Я залишу iх для единого чоловiка, якого менi пошлють небеса. А ти багатий i розбещений життям. Тобi моiх почуттiв не зрозумiти. Ми розмовляемо рiзними мовами. – У мене на лобi написано, що я багатий? – На одному твоему випещеному пальчику перстень, за який можна купити квартиру в цьому мiстi. Сергiй посмiхнувся, зняв перстень з пальця та простягнув Вiталiнi. – Тодi вiзьми його i купи собi житло. А я пiду, ти мене бiльше не побачиш, але зате не будеш думати, що всi багатi безсердечнi сухарi, – сказав вiн, тицьнувши приголомшений дiвчинi в маленьку долоньку величезну каблучку з блискучими коштовними каменями. Сергiй повернувся й неквапом рушив до машини. Йому хотiлося, щоб цiеi мити розверзлася пiд ним земля i вiн назавжди пiшов у темнi надра, якщо… Якщо вона не обiзветься до нього. – Почекай. Не йди, – почув вiн тихi, бажанi слова за своею спиною, i свiт навколо набув надзвичайно яскравих кольорiв. Сергiй обернувся i щасливо посмiхнувся. На нього дивилися ii очi. Вони не були вже наповненi безвихiддю, в них свiтилися веселi, живi iскорки. А ще в них були надiя i довiра, якi вiн не мав права нi зрадити, нi обдурити. – Ходiмо додому, – сказав вiн просто, наче вони були знайомi тисячу рокiв, а зараз вiн просто зустрiв ii з прибулого потяга… – Ваша кава, – вiконце вiдчинилися, i з нього долинули приемнi пахощi. Сергiй розрахувався i принiс каву Вiталiнi. – Спасибi, – тихо, як завжди, сказала вона i вдячно глянула на чоловiка. Сергiй подумав, що iй можна взагалi нiчого не говорити. Їi очi були живi й усе могли розказати. В них можна прочитати все, до останнього слова. Зараз Сергiй ненавидiв себе так, як це взагалi було можливо. Вiн був винен перед цими чистими очима, якi йому довiряли. Сергiй усвiдомлював, що зрадив усе, що було йому близьким i цiнним, i вiд цього у нього на душi був важкий камiнь. Вiн тиснув душу, заважав жити, дихати, любити, примушував не спати ночами i рвав на шматки. А справа була в його бiзнесi. Сергiй знав, що мае багато заздрiсникiв, конкурентiв i навiть ворогiв. Йому завжди здавалося, що вiн йде на крок попереду них, передбачаючи всiлякi пастки. Але одного разу вiн не розгледiв умiло розставлену конкурентом по бiзнесу, другом дитинства, павутину i попався. Сергiй мав свое пiдприемство з виробництва косметичних засобiв. За кордоном, у Нiмеччинi, вiн створив двi дочiрнi фiрми, але, як завжди, хотiлося ще бiльшого. І тодi вiн замахнувся далi. Треба було летiти до Італii i там вести переговори. Зазвичай на такi заходи беруть своiх дружин або, найчастiше, вродливих коханок. Скромна i непоказна, Вiталiна на цю роль не пiдходила, i друг порадив Сергiевi взяти асистентом для супроводу Алiну. Сергiй погодився, коли побачив Алiну. Як жiнка вона була надзвичайно грацiозна, мала, як i належить, ноги вiд вух, володiла декiлькома iноземними мовами. Чоловiки, побачивши красивi груди, що нахабно визирають iз блузки, сексуальнi жести i чуттевi губи, забувають про все й готовi укласти будь-яку угоду, аби швидше залишитися наодинцi зi спокусницею. Алiна за добру платню була готова на все, i Сергiй вирiшив, що дiстав гарну пораду вiд друга. Операцiя вдалася, i Сергiй трiумфував, повернувшись до готелю. Тодi в його номер прийшла Алiна i попрохала допомогти iй скупатися. Вiн на радощах випив трохи вiскi, потiм коньяку… Напевно, у спиртне Алiна щось пiдсипала, тому що вiн нiчого далi не пам’ятав. Уранцi вiн зрозумiв, що переспав з нею… Потiм, залишившись наодинцi, вiн лаяв себе останнiми словами, довго мився в душi й чистив зуби. У той момент вiн вiдчув те, що вiдчувае згвалтована жiнка, – приниження та огиду. Але, як виявилося, це були квiточки. Через кiлька днiв йому зателефонував товариш i порадив перевiритися на СНІД, пославшись на те, що нiбито йому в своему захворюваннi зiзналась Алiна. Тiльки тодi Сергiй зрозумiв, що це була просто запланована помста, здав аналiзи i дiзнався, що тепер вiн – ВІЛ-iнфiкований. Це був повний крах його майбутнього життя. Сергiй метався, як загнаний звiр, не знаючи, як про це сказати Вiталiнi. Йому вже неважливо було, що чекае його в майбутньому. Вiн злякався, що встиг iнфiкувати свою дружину. Сергiй сходив до лiкаря, накупив дорогущих лiкiв i потайки iх ковтав, уникаючи близькостi з Вiталiною i все ще таемно сподiваючись, що дружина не зазнала страшноi долi. А вона терпляче й мужньо терпiла його нестриманiсть i нервознiсть. Просто дивилася своiми вiдданими очима з надiею, наче говорила: «Нiчого страшного, все буде добре». Інодi вона пiдходила до нього тихо, наче легка хмарка, обiймала ззаду за шию, коли вiн сидiв у крiслi, втупившись в екран телевiзора, i говорила: – Милий, хороший, коханий. Усе погане мине. Чорнi днi залишаться позаду, а я буду завжди поруч. Вiд таких слiв у нього горло стискалося, наче лещатами, i вiн заплющував очi, щоб не закапали сльози. Розумiючи, що з дружиною треба термiново поговорити, Сергiй не мiг цього зробити. Вiн просто не мiг! І вiд цього ще бiльше себе ненавидiв. Тодi вiн вирiшив улаштувати собi вiдпустку на два тижнi i з’iздити з Вiталiною в Карпати. Сергiй дав собi слово, що сьогоднi, в дорозi, вiн обов’язково в усьому зiзнаеться. Далi так жити вiн не мiг. Вони проiхали годину. Чи вже двi? Вiн усе мовчав. «Зараз вiд’iдемо, i я про все розповiм, – вирiшив вiн, роблячи останнiй ковток кави. – У мене немае iншого виходу». – Я давно не бачила такого туману, – сказала Вiталiна. – Ми нiби лiтаемо у хмарах, а не iдемо по дорозi. Шкода, що не вiдкриваеться краевид зверху. – Приiдемо i пiднiмемося в гори. Там точно буде можливiсть подивитися зверху вниз. – А тi люди, якi живуть високо в горах, завжди мають таку можливiсть? – Не знаю, – усмiхнувся Сергiй, – приiдемо – запитаемо. Вiн узяв з ii рук порожню чашку i, нахилившись, поцiлував ii двi рiвнi, чiтко окресленi родимки на шиi, розташованi вертикально. – Поiхали, моя доле. – Вiсiмка – це знак долi бути поруч iз тобою. Вiчно. У цей час Сергiй ще раз подивився на родимки, i десь у його пiдсвiдомостi майнула думка про те, що, можливо, вiн цiлував iх востанне, якщо Вiталiна не зможе його пробачити. Роздiл 4 Рано-вранцi з-пiд Кременчука, вiд гарного, обшитого бежевим сайдингом будинку за бетонним парканом вiд’iхав високий, масивний, кольору металiк БМВ i попрямував у бiк Днiпропетровська. За кермом сидiв, напiвзiгнувшись, високий чоловiк з перекошеним вiд невдоволення собою обличчям. Уночi, коли вони iхали з Днiпропетровська, ще не було такого туману, як зараз. – Якого чорта iм закортiло забирати пацана вiд бабцi саме сьогоднi? – пробурчав вiн, вилупивши i так вирячкуватi очi та вдивляючись у густу пелену туману. – А що ти, Попандосе, хочеш? Вони – багатi, що хочуть, те й роблять, – вiдповiв йому чоловiк, що сидiв поруч. – Якщо вони такi всемогутнi, то зробили б так, щоб туман розвiявся. – Ха-ха-ха! – голосно засмiявся його попутник з кудлатою, немов у недоглянутоi болонки, головою. – Ну, ти, Попандосе, даеш! Вiд його гучного смiху ззаду, в закрiпленому ременями кошику немовля засовалося, потiм зробило кiлька прицмокувань i, переконавшись, що пустушка на своему призначеному мiсцi, знову притихло. – Не кричи, Парамоне, – зробив зауваження водiй. – Розбудиш – сам заспокоювати будеш. – О, нi! Тiльки не це! Я в няньки не наймався i за дiтьми доглядати не вмiю. Чуеш, Петре, – звернувся вiн до друга на iмення, – а в тебе дiти е? – Боже збав! Не хочу мати таке добро i задарма. А в тебе, Пашо? – Може, десь i е, але я про це не знаю, – засмiявся Паша-Парамон, але вже набагато тихiше. – Це як-небудь потiм. Куди менi поспiшати? – Чи не запiзно нам буде? – Дiти – справа нехитра. Але де знайти таку, щоб була хорошою матiр’ю? Ти бачив таких? – Я – нi. Однi шалави навколо. Крiм «бабок», iх нiчого не цiкавить. – І чим бiльше, тим краще, – пiдтримав його Парамон. – Так, брате, ось такий попандос виходить, – сказав водiй, а Паша посмiхнувся, подумавши про те, що вiд його друга прiзвисько Попандос нiколи не вiдчепиться. При кожнiй слушнiй нагодi той зiтхав i закiнчував своi роздуми приказкою «Ось такий попандос виходить». А ось до нього, Пашi, прилипло, як листок до сiдницi, прiзвисько Парамон. Звичайно, воно було не таке образливе, як у Петька. Прiзвище його було Пономарьов, а iм’я – Павло. Як, окрiм Парамон, його ще можна назвати? – Нiчогiсiнько на дорозi не видно, – сказав Попандос. – А господиня плеще свое: «Їдь, привези вiд мами малюка. Я вже так за ним скучила». Можна подумати, вона нудьгувала за ним, коли валялася пiд сонцем Гаiтi! – Або що буде з ним носитися на руках, – додав Парамон, – усе знову звалить на плечi няньки. – Чому все? Пiдiйде до дитини, просюсюкае: «Ах, ти, моя крихiтка, мое янголятко! Я – твоя матуся. Матуся любить свого хлопчика!» – кривлявся Попандос. – Тьху! Гидко слухати! Так би взяв за одну ii худу нiжку та за другу i роздер би на двi половинки, як жабу! – Ну, не скажи, брате! – зупинив його порухом руки Парамон. – Ця жаба – наша годiвниця. Де ти ще стiльки «бабок» заробиш? – Це ти точно примiтив. – Пригадай, скiльки ми мали на мiсяць, поки не влаштувалися до цiеi жабi охоронцями? А? – Скiльки? У мiсяць менше, нiж тут за один день. – Отож бо й воно! Хiба нам погано зараз? – Усе добре, але як стукне нашiй хазяйцi щось у голову – хоч стiй, хоч падай! – А ii Шибздiк? Те ж саме. – Харе базарити. Тобi жерти хочеться? – Ха-ха-ха! Менi завжди жерти хочеться. Що ти пропонуеш? Нам ii матуся хоч би бутерброд у дорогу дала. – Купу пiдгузкiв на додачу до маленького багатого принца тобi, а не бутерброд! – В натурi, давай зупинимося пошамати де-небудь. – Зараз буде якась забiгайлiвка. Що-небудь перекусимо. Тiльки як ii побачити в цьому мороцi? – Я буду дивитися, а ти iдь потихеньку. – Куди вже тихiше? Незабаром охоронцi з апетитом наминали в придорожньому кафе солянку та пили сiк. Коли задоволенi ситним снiданком вони пiдiйшли до БМВ, то почули слабкий плач немовляти. Попандос вiдчинив заднi дверi автомобiля i заглянув у салон. Дитина в кошику заливалася голосним плачем, i ii маленьке личко було червоним i мокрим вiд слiз. – Цього тiльки нам бракувало, – сказав Попандос i звернувся до Парамона. – Як ти думаеш, що йому треба? – Встроми соску до рота. Кажуть, це допомагае. Але немовля вперто ii випльовувало i ще бiльше плакало та смикало рученятами. – Може, вiн голодний? Де його пляшечка з кашею? – спитав Попандос i, знайшовши пляшечку, невмiло, але обережно сунув соску дитинi в рот. – А його не треба пiднiмати, коли годуеш? – Ти що? Здурiв? – засмiявся Парамон. – Жодного разу не бачив, як iдять дiти? – Нi-i, – вiдповiв Попандос, марно намагаючись нагодувати дитину. Та не переставала кричати та випльовувала кашу. – Ти непогано виглядаеш iз пляшкою i немовлям, – пожартував Парамон. – Як справжнiй тато. Може, це твiй синок? – Іди в дупу! – вiдмахнувся вiд нього Петро. – Краще думай своею довбешкою, що нам з ним робити? Я не зможу вести машину в туманi пiд такi арii. – Давай спробуемо iхати. Може, це його заколише, i вiн засне? – Май на увазi, якщо вiн не перестане кричати через п’ять хвилин – я зупиняюсь, i роби з ним, що хочеш. Моi нерви бiльше не витримають. Треба ж, такий малий, а як репетуе! Вмерти можна! – сказав Попандос, сiдаючи за кермо. Вони вiд’iхали вiд узбiччя, i БМВ хутко став набирати швидкiсть. Повз них пролетiв на шаленiй швидкостi чорний «хаммер» i, нахабно iх «пiдрiзавши», зник у туманi. – Вух! – сказав, видихнувши, Попандос. – Я трохи в штани не наклав з переляку! Ти бачив цього нахабу? Бачив? Вiн ледь не зачепив нашу «беху». Ще три сантиметри – i вiн шмякнув би нас у бочину! Ну сука! Я тобi покажу, як «пiдрiзати»! Обурений до краю нахабством водiя «хаммера», роздратований криками невгамовного немовляти, Попандос натиснув на педаль газу. Деякий час попереду вiн не бачив нiчого, крiм густоi бiлоi габи, але незабаром прямiсiнько перед ними з’явився задок «хаммера». – Може, не треба? – запитав Парамон, усiм тiлом втиснувшись у сидiння. – Треба, браток, треба! – сказав Попандос i, набравши швидкiсть, почав обганяти чорний автомобiль. Вiн не бачив за тонованим склом водiя, але встиг подивитися на «хаммер» i рiзко обiгнав його. – Ага! Наклав у штани?! Вiдразу згадав про гальма! – прокричав Попандос. «Хаммер» протяжно просигналив i, знову iх «пiдрiзавши», зник у туманi. – Ну, i нахабна пика! – сказав почервонiлий вiд хвилювання Попандос. – Вiн думае, що його тачка крутiша i йому все дозволено? У нас «беха» теж нiштяк! – Не у нас, а в господаря, – зробив уточнення Парамон. – Яка на хрiн рiзниця, – гиркнув розсерджений Попандос. – У нас? У нього? Так угамуеться вiн коли-небудь чи нi? – А ти, значить, пожер, а тепер пiдсунув? – поморщив носа Парамон i прочинив вiкно. – Воняе як! – По-перше, закрий вiкно, пацана застудиш. По-друге, якщо сам зiпсував повiтря, то хоч чесно признайся, – зауважив Попандос. – Я вже давно почув, що смердить, як у парашi, i мовчав. Я, бач, Пашо, веду себе, як вихована людина. – Я не смердiв! – обурився Парамон i затиснув нiздрi пальцями. – Чуеш, а може, це вiн? – Попандос кивнув у бiк немовляти i став пригальмовувати. Чоловiки вийшли з салону, i Попандос нахилився над кошиком з малюком i понюхав. – Я ж казав! – радiсно вигукнув вiн. – А ти хотiв все звалити на мене. – І що тепер будемо робити? – Що? Що? Пiдгузки треба мiняти, – пробурчав Попандос i зняв голубенькi штанцi з дитини. – Якби ще хто розповiв, як це робиться. – Там на них повиннi бути липучки, – зауважив Паша, – я рекламу по телеку бачив. – Бачив, бачив. Усе ти бачив, а де вони, не знаеш, – невдоволено бурчав Попандос, вiдшукуючи липучки. Знайшовши iх, вiн розгорнув памперс. – Нiчого собi! – присвиснув Парамон. – Я й не думав, що такий малий може стiльки накласти! – А ти думав, вiн як горобець? – Ну, не горобець, але щоб стiльки! – Що ти хочеш? Це ж мужик майбутнiй, – сказав Попандос i витяг брудний пiдгузок. – І де тепер його купати? – Навiщо купати? Нехай його вдома купають, а у нас е туалетний папiр. – А це що за «Серветки з алое»? – Попандос дiстав упаковку серветок iз зображенням дитини. – Може, ними витерти? Тут i «бебi» написано, значить, для дiтей. – А якщо вони зi спиртом? Ще зробимо опiк. – Але написано для тупих – «бебi». – Ну то й що? Мало що ними треба ще витирати? Може, рот, а може, соски треба дезiнфiкувати? – Вони з алое. А воно гiрке, до чортикiв. Як же тодi йому соски натирати? – Кажу тобi, вiзьми туалетний папiр – перевiрений продукт. – Давай. Сам ти продукт! – посмiхнувся Попандос. Чоловiки витерли немовля i, дiставши з кошика новий пiдгузок, довго мучилися, мiркуючи, як правильно його одягти. Малюк, вiдчувши тепло людського тiла i сухiсть штанiв, заспокоiвся i, стомившись вiд крику, заснув прямо на задньому сидiннi. – Ну, i що тепер будемо робити? – Запитав весь розчервонiлий i спiтнiлий Попандос. – Треба в кошик покласти i застебнути ременем. Якщо я це зроблю, вiн знову прокинеться й буде кричати. – Нехай поки на сидiннi поспить, не звалиться, – сказав Парамон. – Поiхали вже, а то скоро ця курка прокинеться i почне кожнi п’ять хвилин надзвонювати. – Коли вона ранiше десятоi години прокидалася? Ти бачив хоча б раз? – спитав Попандос, сiдаючи за кермо. Мотор загуркотiв, i авто зрушило з мiсця. – А раптом сьогоднi у неi проклюнуться материнськi почуття на початку п’ятоi ранку? – з iронiею вiдповiв Парамон. – Тодi вiдключи мобiлки, i абонент буде недоступний. – Слушна думка! – Дивись, «хаммер» на заправцi стоiть. – От нахабна скотина! – сказав Парамон i, вiдчинивши вiкно, висунув руку i показав непристойний жест середнiм пальцем. – Хай тепер спробуе «пiдрiзати»! – А ми дамо газку i вперед! – докинув задоволений помстою Попандос i натиснув на педаль газу. Роздiл 5 Ранок i непроглядний туман жахливо дратували Антона. І взагалi, вiн був на межi нервового зриву. А як може ще почувати себе людина, яка знае, що iй залишаеться жити зовсiм небагато? Може, iншi поводяться iнакше, але Антон про це не замислювався. Вiн був злий на себе та на весь свiт, який, як вiн вважав, не сприйняв його. Свiт просто вiдторгав його, виштовхував iз життя, хоча Антону було всього двадцять два роки. Незважаючи на юний вiк, молодик, який так нервово вiв чорний «хаммер», мав те, про що тiльки могли мрiяти його однолiтки. Батько Антона, Георгiй Арсентiйович, володiв мережею автозаправок i балував сина з дитячих рокiв. Хлопець мав усе, що хотiв i чого не хотiв. Грошi його розбестили. Вони, як вiдомо, надiленi владою, якоюсь всемогутнiстю, можуть пiдняти людину вище на голову, на двi вiд iнших, але й мають iнший, негативний бiк. Вони можуть згубити. Саме це i сталося з Антоном. Вiн одержував багато грошей, купався в достатку, жив у респектабельнiй квартирi полiпшеного планування, мав новий «хаммер», купу подружок i друзiв. «Липових друзiв, – з гiркотою подумав Антон. – Друзi любили не мене самого, а грошi, якими я щедро дiлився з ними». Антон на мить замислився про те, чи знав його батько, що вiн присiв на наркотики. Було незрозумiло: чи то вiн нiчого не знав, чи то здогадувався, але не давав взнаки, чи то знав, але вiрив у те, що наркотики в життi Антона – пустощi: пограеься, як у дитинствi з новою машинкою, а через деякий час забуде про нещодавно улюблену iграшку. Батько забив на сполох, коли несподiвано зайшов до Антона i застав його в самих трусах, коли той щойно вийшов з душу. Тодi батько вперше побачив страшнi незагоенi рани на ногах сина. – Так, це саме те, що ти думаеш, – пояснив йому Антон вiдразу, щоб уникнути зайвих питань. – Тобi треба лiкуватися. Термiново, – сказав батько. Тодi батько дав йому грошi, якi Антон знову ж витратив на наркоту. Довiдавшись про це, батько силомiць вiдвiз Антона на лiкування i там за все сплатив сам. Антон змирився i почав лiкування. Але через кiлька днiв дiзнався, що у нього СНІД. Цi слова прозвучали, як удар грому серед ясного дня. Вiн заметушився, пiддався панiцi та зателефонував батьковi. – Арсентiйовичу, – так, жартуючи, звертався до нього Антон, – все в цьому життi можна виправити. – СНІД невилiковний, – сказав пiдупалим голосом батько. – З таким дiагнозом люди живуть довго, якщо лiкуються, – сказав Антон, сам у це не вiрячи. Антон брехав. Але брехня для нього не була обтяжлива. Останнiм часом вiн жив у брехнi, i вона стала невiд’емною частиною його пустого життя. Георгiй Арсентiйович досi вважав, що син навчаеться в iнститутi, хоча там Антон не з’являвся вже кiлька мiсяцiв. На цей раз батько знову повiрив синовi й залишив йому велику суму грошей на лiки. Антон подякував, сказав батьковi, що все буде о’кей, i акуратно склав грошi в барсетку. А ввечерi того-таки дня вiн прийняв для себе остаточне рiшення. Учора, пiсля вечерi у вiддiленнi, Антон вийшов на вулицю, нiбито подихати свiжим повiтрям перед сном, i поiхав додому, прихопивши з собою всi грошi батька. Можливо, вiн би почав лiкування вiд СНІДу, якби сподiвався на одужання. Але лiкар вiдверто сказав йому, що хвороба вже запущена i йому залишилося жити не дуже багато. Скiльки – вiн так i не сказав, хоча Антон пропонував йому грошi. «Якщо не говорить, значить, менi залишилося мало», – зробив висновок Антон. Удома вiн замкнувся у своiй квартирi, наглухо затягнувши занавiски. Йому хотiлося втекти, сховатися вiд свiту та вiд недуги, яка в ньому засiла. Але вона вже знайшла його як свою жертву i була готова проковтнути юнака з потрухами. Антон нервово бiгав по просторiй кiмнатi з кутка в куток i без кiнця палив. Іще не допаливши одну сигарету, вiн прикурював iншу. Його розпирала злiсть iзсередини, готова вибухнути, подiбно до гранати. Вiн навiть не знав, на кого бiльше сердився: на батька, себе, на подругу чи друга, якi нагородили його хворобою. А ще Антон був у розпачi. Йому не хотiлося думати про смерть, i хлопець усiляко намагався не допускати цю думку в голову, але вона була жахливо причеплива, настирлива, як спасiвська муха. І тодi Антон дiстав зi своеi схованки шприц. «Треба заспокоiтися, – вирiшив вiн, намагаючись зловити голкою запалу вену. – Потiм буде легше вирiшити, як жити далi». На деякий час усi проблеми i неприемностi залишили Антона i вiн вiдчув себе, як ранiше, щасливим. Та це був самообман. Кайф минув, Антон повернувся в реальнiсть, але почувався вже спокiйнiше. Вiн знову дiстав сигарету, прикурив i розвалився в крiслi, поклавши хворi ноги на скляний столик. І ось тодi вiн вирiшив, що буде робити далi. Вiн поiде в Днiпропетровськ до знайомих хлопцiв, закупить на всi залишенi батьком грошi наркоти i продасть тут. Вiн робив це вже не раз i не двiчi. Та то все були дрiбнi закупiвлi, так, для себе, для друзiв. А тепер вiн зможе пристойно збiльшити наявну суму i загуляти. Антон уявив собi, як буде кльово, коли вiн збере всiх своiх друзiв, подруг i вони будуть гуляти в найдорожчих шинках i нiчних клубах. Не треба думати про те, скiльки коштуе в японському ресторанi мiсо-суп з водоростями або, наприклад, пiдiгрiте рисове вино, скiльки треба заплатити стриптизерцi з найдовшими ногами i великими грудьми, а можна просто отримати задоволення вiд життя. Останне задоволення. Хоча б в останнiй свiй день на цьому свiтi вiн не вiдчуватиме безвиходi й вiдчаю. Йому треба випробувати вiдчуття свободи вiд наркоти, вiд клятого СНІДу – вiд усього. Антон вирiшив, що цей день, проведений собi на втiху, буде прощальним. Нехай його, Антона, друзi запам’ятають веселим, щедрим, життерадiсним. А потiм, найголовнiше, не злякатися та не вiдступити в останню мить. На самотi вiн дiстане свою, так звану «золоту», голку. Кожен наркоман, що поважае себе, мае ii у своiй схованцi. Мав «золоту» голку з великою дозою й Антон. Не просто з великою, а з величезною, «несумiсною з життям», як кажуть лiкарi. «Краще померти вiд передозування, анiж вiд СНІДу, – подумав Антон. – Про хворобу знае лише батько, а вiн буде мовчати». Таке рiшення ухвалив Антон звечора, i вже нiхто його не мiг зупинити. Тому вiн мчав зi скаженою швидкiстю, дратував його лише туман, який гальмував виконання задуму. Антон не дотримувався жодних правил дорожнього руху, обганяв, пiдрiзав, проiздив на червоне свiтло свiтлофора i навiть не пригальмовував бiля знаку «STOP», надаючи можливiсть зупинятися пiд знаком тим, хто залишиться пiсля нього. Йому сьогоднi хотiлося одного – зняти всi до одноi заборони. Попереду нього плентався БМВ кольору металiк. Спочатку Антон просто його обiгнав. Вiн не хотiв бачити перед собою зад будь-якоi машини, але той знову його обiгнав. І не просто обiгнав, а нахабно пiдрiзав. Антон не збирався сьогоднi нiкому i нiчого прощати. Іншим разом вiн би просто плюнув йому вслiд, полаявся i через хвилину забув би про таке нахабство. Але у нього, Антона, iншого разу вже не буде. У БМВ будуть тисячi таких випадкiв, а у нього – останнiй. І цей БМВ заважав йому, а Антон не мiг такого допустити. Згадавши, що треба пiдзаправитися, Антон звернув на першу-лiпшу заправку, подумавши про те, що зараз обжене автомобiль кольору металiк i завдасть гарту своему «хаммеровi». – Ну, ти довго ще будеш копирсатися? – нервово запитав вiн у прочинене вiкно хлопця, який мляво взяв «пiстолет» до рук. – Зараз, я зараз, – заметушився хлопець у спецодязi. Антон подивився на хлопця. Той був його ровесником. Рудий, з великими вухами, з веснянкуватим обличчям i великими губами, хлопець злякано клiпав безбарвними блакитними очима, викликаючи тiльки жалiсть. – Чуеш, хлопче, – Антон звернувся до оператора. – Який подарунок у твоему життi найбiльше тобi запам’ятався? Хлопець розгублено заклiпав очима i перепитав: – Подарунок? – Так, подарунок. Що найцiннiше тобi дарували? – Мобiльник, – спантеличено вiдповiв вiн. – Скiльки вiн коштуе? – Не знаю, – хлопчина знизав плечима. – Менi його мати купувала. – Крутий мобiльник? Новiтнiй? – Нi, бевушний, з рук на ринку купила. Антон вiдкрив бардачок, де лежали стоси стодоларових купюр, вiдрахував десять штук i простягнув хлопцевi. – Вiзьми. Це тобi, – сказав вiн. Хлопець злякано вирячив на нього очi. – Навiщо?! – Купиш собi подарунок. Тут тисяча доларiв. Як ти думаеш, пацан, тобi хто-небудь зможе зробити такий подарунок? – Нi-i, – покрутив головою збентежений хлопець, не вiдриваючи погляду вiд простягнутоi до нього руки з грошима. – Що менi треба зробити? – Прийняти цей подарунок вiд мене. – І все?! – запитав хлопець недовiрливо, але руку вперед усе-таки простягнув. – А ви… не цей?… – Не «блакитний»? – посмiхнувся Антон. – Нi. Я – звичайна людина. Нi, брешу. Спробую тобi пояснити. Ось, наприклад, ти знаеш дату свого народження? – Звичайно. Восьме березня. Антон посмiхнувся. «Явно невдаха, – подумав вiн. – Народитися i то не змiг у нормальний день». – А дату своеi смертi? – Не-а. – Звичайно ж, ти не можеш знати, як i всi люди. А я ось знаю конкретну дату останнього дня свого життя. – І коли? – дурнувато клiпаючи очима, спитав рудий. – Сьогоднi, п’ятнадцятого травня, – просто, нiби про щось звичне, сказав Антон. – Що б ти зробив, якби знав, що живеш останнiй день? – Що-небудь гарне. – От i я так думаю. Тому й дарую тобi штуку баксiв. Просто так. Бери, порадiй хоча б трохи життю, – сказав Антон, поклавши в простягнуту руку грошi, й додав iз сумом у голосi: – Поки е така можливiсть. Хлопець стояв, тримаючи грошi в руках, з роззявленим ротом i не знаходив потрiбних слiв. – Дя-а-ку-ю, – протягнув вiн i поспiхом засунув грошi в кишеню синього комбiнезона. – Давай, брате, – сказав Антон i хотiв iще щось додати, але в цей час помiтив, як дорогою повз заправку проiхав знайомий БМВ. Навiть крiзь завiсу туману Антон побачив, як у вiконце йому хтось показав середнiй палець, i тут же вiкно плавно причинилося. – Здаеться, менi час, – мовив Антон, швидко заводячи машину. Заспокоiвшись пiсля розмови з хлопчиною i показавши себе благородним i щедрим (утiм, як завжди), Антон знову вiдчув приплив злостi. Вiн рiзко натиснув на педаль газу, так, що заднi колеса прокрутилися на мiсцi, завищали, зойкнули i викинули з-пiд себе дрiбнi камiнцi. Автомобiль рвонув з мiсця, залишивши бiля бензоколонки розгубленого хлопця. – Ну, скотина, тепер тримайся! – процiдив крiзь зуби Антон, виiжджаючи на пряму дорогу. – Я тобi влаштую веселе життя! Ти ще не знаеш, що менi втрачати нiчого! Роздiл 6 Сергiй явно нервував i нiяк не мiг набратися духу, щоб почати неприемну розмову з дружиною. Вiн розумiв, як iй боляче буде почути про його зраду, i виразно уявив у ii очах докiр. Навiть якщо вона промовчить, не зронивши й слова, а просто подивиться на нього, вiн знав, що очi ii з вiдчаем спитають: «Як ти мiг?! Я ж тобi так вiрила!» Сергiй вiдсапнув. Здавалося, що вiн ось-ось задихнеться, так i не покаявшись. – Менi треба з тобою поговорити, – сказав вiн, вдивляючись уперед у бiлi клуби туману. – Ти про Оленку? – запитала Вiталiна. – Я не кваплю тебе приймати рiшення. Якщо ти зараз скажеш: «Нi», то я готова почекати. Ти ж знаеш, що я можу чекати стiльки, скiльки знадобиться. Менi вистачить терпiння. Я – сильна. Це вiн добре знав. У цiеi худенькоi, маленькоi жiнки були величезна витримка й терпiння. Вона хотiла мати дiтей, любила iх i терпляче, рiк за роком, мрiяла про iхне народження. А Сергiй не квапився. Спочатку вiн не хотiв поспiшати, думаючи про те, що Вiталiна ще молода i iй треба пожити для себе. Потiм, коли спiймав себе на думцi, що стае самозакоханим егоiстом, ревнуючи дружину до ще не народженоi дитини, вiн погодився. Але Вiталiна чомусь не могла завагiтнiти, хоча лiкарi знаходили ii цiлком здоровою. І вона не нарiкала, не казала Сергiевi, що треба було про дiтей подумати ранiше, ще тодi, коли вона пропонувала це. Вiталiна мовчки i терпляче витримувала всi процедури, подовгу лiкувалася, але марно. Коли вона зрозумiла, що сама не зможе народити дитину, то запропонувала ii всиновити. Сергiй погодився. Не можна сказати, що вiн був готовий до такого рiшучого i важливого кроку у своему життi, але вiн просто не мiг iй вiдмовити. Вони побачили Оленку, дiвчинку десяти рокiв, коли та самотньо сидiла на гойдалцi. Вiталiна не звернула жодноi уваги на iнших дiтей, якi весело носилися навколо i грали на майданчику у футбол. Вона вiдразу ж пiдiйшла до Оленки… – Я… я не про це хотiв поговорити, – сказав Сергiй i раптово дав собi тайм-аут: – Зараз буде маленький ринок. Там завжди продають величезнi, червонi й соковитi яблука. Хочеш? – Хочу, – вiдповiла Вiталiна. Сергiй зiтхнув полегшено. Тепер вiн матиме невеликий перепочинок. Потiм вiн про все розповiсть iй, нiчого не приховуючи. – Якщо не помиляюся, зараз iз твого боку буде ринок, – сказав вiн. – Я його бачу! – весело мовила Вiталiна i глянула на Сергiя з нiжнiстю i любов’ю. – …Дивися, Попандосе, ця зараза нас обiгнала i ще сигналить! – обурено сказав Парамон. – Вiн мене дiстав! – крикнув Попандос i збiльшив швидкiсть. – Зараз побачимо, чия тачка крутiша! БМВ уже майже наздогнав чорний «хаммер», але той, наче граючись, незабаром зник у туманi. – Е-е, нi, так не годиться, – сказав розпалений переслiдуванням Попандос i дав газу. «Хаммер» вигулькнув з туману, просигналив i знову зник. Попандос глянув на стрiлку спiдометра, яка повiльно рухалася до бiльших цифр. – Та облиш ти його, – буркнув Парамон. – Чорт iз ним! Хоче погратися – хай знайде собi iншого гравця. – Не те ти говориш, друже. Вiн зачепив мое самолюбство. Ти знаеш, що вiн хоче сказати? – Що? – Що ми на своiй задрипанiй машинi не гiднi навiть його мiзинця. – Вiн що? Здурiв? – От i я кажу те саме! – Попандос вiд хвилювання упрiв, розчервонiвся, i на його чолi виступили крапельки поту. Нахабнiсть водiя дратувала його, ввiвши в стан азарту, i вiн збiльшував i збiльшував швидкiсть доти, доки «хаммер» не опинився в одному ряду з ним. Попандос розсмiявся. – Ну, що?! З’iв? – закричав вiн, забувши про сплячу дитину. Залишалося тiльки ледь-ледь пiддати газку, i вiн обжене той огидний «хаммер». – …Дашо, переiжджай до мене, – сказав Олексiй. – Навiщо чекати весiлля? До того ж кожен мiсяць доводиться платити за найману квартиру. Грошi зайвi, чи що? Даринка сидiла, висунувши руку у вiкно, в прохолодну вологiсть. – По-перше, я хочу переiхати до тебе пiсля весiлля, – тихо, але наполегливо сказала Даша. – По-друге, грошей зайвих не бувае навiть у мiльйонерiв. А по-трете, я сплачую за житло зi Светкою навпiл. – Розумiеш, не можна бути такою правильною. А у тебе все в життi мусить бути так, як ти вважаеш. – Що ти маеш на увазi? – Наприклад, те, що ми не можемо жити разом до весiлля. Іншi ж живуть – i нiчого. – Це iншi. А я хочу iнакше, не так, як iншi, – мрiйливо сказала Даша. – Розумiеш, Льошо, я хочу, щоб усе було красиво. – Як це, у твоему уявленнi, красиво? – А ось так! – Даринка засмiялася. – Як цей красивий туман, схожий на хмари! Як зелена трава бiля узбiччя з крапельками роси! Як саме життя! Як твоя мила усмiшка! Олексiй подивився з посмiшкою на свою наречену. Вiн любив ii i розгубленою, з трепетними вiями, i веселою, розкутою, як зараз. – Ось ми виiжджаемо на трасу, а туман… – сказав вiн i уважно глянув лiворуч – машин не було. Вiн натиснув педаль газу – i старенькi «жигулi» насилу вибралися на пiдйом, виiжджаючи з грунтовоi дороги. – Ой! Дивись! Дивись! Їжачок на дорозi! – закричала Даринка, смикнувши його за рукав. Олексiй взяв радiус бiльше, нiж належить, об’iжджаючи iжачка, i не помiтив, як потрапив на зустрiчну смугу. …Сергiй взяв правiше до узбiччя, де був ринок. Вiн уже виразно бачив людей, що стоять з вiдрами яблук в один ряд. …Попандос зробив на БМВ останнiй ривок i обiгнав «хаммер». У душi вiн уже трiумфував, радiючи своiй перемозi. Аж тут «хаммер», вiдчувши свiй програш, вирiшив його обiгнати. Незважаючи на велику швидкiсть БМВ, «хаммер» легко його обiйшов лiворуч, заскочивши на зустрiчну смугу. Сергiй побачив, як раптово випiрнув з туману «хаммер», що нiсся на шаленiй швидкостi просто на нього. Перша думка, що промайнула блискавично в його головi, була про те, що праворуч вiд нього стоять люди. Тодi вiн рiзко повернув улiво, намагаючись урятуватися вiд зiткнення. І тут вiн побачив червонi «жигулi», якi взяли великий радiус повороту. Сергiю вдалося iх не зачепити, i вiн вже був вирiшив, що врятувався вiд удару, але «хаммер» налетiв на його автомобiль з пасажирського боку, мнучи «тойоту» i штовхаючи ii на «жигулi». Попандос завважив шум «хаммера», який iх обiгнав, i тут-таки почув попереду себе жахливий скрип гальм, глухий удар, скрегiт металу i звук розбитого скла. – Гальма! – закричав Парамон, але було вже пiзно. БМВ загальмував так, що дико завищали колеса, i майже тiеi самоi митi машина влетiла до купи автомобiлiв, якi зiткнулися. «Пiзно, – промайнуло в головi Попандоса вже тодi, коли вiн вiдчув страшний бiль у животi й у всiй нижнiй частинi тiла. – Якщо виживу – одружуся та заведу дiтей», – сяйнула думка, i вiн знепритомнiв. Роздiл 7 Даринка спочатку не зрозумiла, що трапилося. Був жахливий звук, нiби на асфальт скинули стос металу, i сильний поштовх. Вона пiдняла важку голову й озирнулася. Щось iй заважало дивитись i заливало очi. Даша протерла iх i побачила на долонях кров. Вона оглянула своi руки. Вони були забрудненi кров’ю. В одному мiсцi права рука дуже болiла – там була розвернута шкiра, з якоi юшила кров. У машинi не було скла, а Олексiй тихо стогнав, вiдкинувши голову назад. Вона струснула головою, намагаючись прибрати з чола прилипле волосся, i покликала хлопця. – Льошо, Льошо, – гукала вона злякано. – Що з тобою?! Вiн розплющив очi i здивовано повiв ними на всi боки. – Дашо? З тобою все в порядку? Ти вся в кровi! – сказав вiн. – Я – нормально, а ти? – Здаеться, ногу пошкодив. Олексiй хотiв вiдчинити дверi й повернув голову лiворуч. – Нiчого собi! – присвиснув вiн. – Здаеться, тут велика аварiя. Даринка вiдчинила дверi зi свого боку i майже випала з салону. Перед нею була моторошна картина. Мiж iхнiми «жигулями» та БМВ була затиснута «тойота», яка майже встигла уникнути удару, i ii нiс уже був позаду «жигулiв», але прийняв удар двох автомобiлiв з пасажирського боку. Вiд потужного удару «хаммер» вiдскочив, перекинувся набiк i лежав на дорозi, як збитий песик. Його колеса з великими протекторами й далi оберталися за iнерцiею. Навколо розбитих автомобiлiв зiбралася з ринку купа людей, якi хотiли, але не знали, як допомогти. – Я – медсестра, – пiдiйшла до них, похитуючись, Даша. – Якщо хочете допомогти, то не заважайте менi i робiть те, що скажу. Гурт iз декiлькох переляканих бабусь i двох чоловiкiв з розумiнням закивав головами. – По-перше, термiново викличте «швидку» i ДАІ. Мобiльник е? – Є. Зараз викличу, – квапливо сказав хтось iз натовпу. Даринка знала, що зараз, у першi хвилини аварii, дуже важливо надати першу допомогу потерпiлим до приiзду лiкарiв. І не тiльки правильно надати, а й не нашкодити. І вона перестала вiдчувати свiй бiль, помiчати кров, що лилася з ii ран. Спочатку вона визначила, що найбiльше постраждали молодий хлопець iз «хаммера» та пасажири «тойоти». За допомогою чоловiкiв удалося витягти потерпiлих з пошкоджених автомобiлiв, i iх поклали в один ряд. Із самовiдданiстю, зберiгаючи самовладання, дiвчина надавала допомогу то одному, то другому, то третьому, не випускаючи нiчого з уваги. Хлопець iз «хаммера» був у такому станi, нiби його пропустили крiзь м’ясорубку. Надii було мало, але Даринка, задихаючись, робила все, що могла, щоб урятувати його життя. У молодоi худенькою жiнки була травма огруддя. Пульс майже не промацувався, але Даша все ще сподiвалася, що ось-ось приiде «швидка» i лiкарi ii врятують. Чоловiка худенькоi жiнки вона наказала тримати лежма на рiвнiй поверхнi, пiдозрюючи, що в того травма хребта. Його закривавленi губи в гарячцi шепотiли: «Вiта, Вiта», i вiн увесь час поривався пiдвестися та кудись бiгти. – Потерпiть трохи, – нахилилася над ним Даринка. – Вам зараз не можна рухатися. Треба тихенько полежати. Сергiй пiдняв обважнiлi повiки i прямо перед собою побачив шию з двома родимками. «Але чому вони розташованi горизонтально, а не вертикально?» – майнула у нього думка. Вiн пiдвiв погляд вище i побачив чиiсь очi. Вони були не Вiталiнинi. – Вiто? – прошепотiв вiн, вiдчуваючи, що в головi щось загуло i перед очима все розпливлося, а потiм i зовсiм зникли обличчя й родимки на шиi. – З нею все буде добре, – було останнiм, що вiн почув, перш анiж надовго знепритомнiти. Спроби дiстати решту людей з машин виявилися марними. – Викликайте рятувальникiв. Хутчiше! – крикнула Даринка i зазирнула в машину з розплющеним носом. Водiй i пасажир на передньому сидiннi стогнали, мiцно затиснутi металом у своi сидiння. У водiя був розпанаханий живiт, i з нього виливалася мутно-бура рiдина. Даша нiчим не могла iм допомогти, хоч як бажала. – Потерпiть. Залишилося зовсiм небагато, – сказала вона чоловiкам i залiзла в салон, щоб узяти аптечку. Витрусивши з неi вмiст просто на сидiння, вона не знайшла нiчого потрiбного, крiм двох ампулок анальгiну. – І це добре, – сказала вона i спритним рухом зробила постраждалим уколи. Дiвчина почала шукати що-небудь, щоб зупинити кровотечу у потерпiлих i наткнулася на дитячi вологi серветки, яким невимовно зрадiла. Тут же вона побачила дитячi пiдгузки… Але дитини не було. Страшна здогадка стукнула Даринцi в голову, i ii кинуло в жар. Вона заглянула в порожнiй дитячий кошик, потiм пiд сидiння. «Може, малюка не було в машинi?» – гарячково майнула думка в ii головi. – У машинi була дитина? – Даринка торкнула за плече пасажира БМВ. Вiн застогнав, але нiчого не вiдповiв. Тодi вона потрусила його за плечi i повторила свое питання чiтко, щоб дiйшло до свiдомостi чоловiка: – З вами була дитина? Чоловiк скрикнув вiд болю, закотив очi вгору i знепритомнiв. Тодi Даша оббiгла машини i просунула голову у водiйське вiкно. – З вами була дитина? – запитала вона, марно пiдсовуючи водiевi серветки мiж раною живота i влиплою в нього розбитою панеллю. У цього чоловiка була травма серйознiша, нiж у пасажира, але, як не дивно, вiн iще залишався при тямi. З його рота стiкала тоненькою цiвкою кров, i вiн поворушив губами, намагаючись щось сказати, але нiчого не вийшло. – Любий, ну скажи, – мало не плачучи, попросила Даринка. – Була дитина чи нi? – Пацана… врятуйте, – ледь чутно прошепотiв поранений, не розплющуючи очей. – Дитина! – як одержима загорлала Даша. – Шукайте дитину! Десь повинен бути маленький хлопчик! Вона бiгала помiж машинами, ставала навколiшки, повзала, зазирала в усi щiлини мiж перекрученим металом. Але дитини нiде не було! Зовсiм знесилившись, дiвчина пiдiйшла до Олексiя, який сидiв на землi бiля розбитих «жигулiв». Льоша монотонно погойдувався з боку в бiк i тихо стогнав вiд болю, схопившись двома руками за ногу, з якоi стирчала зламана кiстка. – В однiй машинi була дитина, – розгублено сказала Даринка. – Яка дитина?! Ти бачиш, що зi мною? – спитав Олексiй. – Зроби ж що-небудь! Менi страшенно боляче. – Я нiчим зараз не можу тобi допомогти. З хвилини на хвилину тут буде «швидка». Але де ж подiлася дитина? – Їi могло викинути у вiкно, – зцiпивши зуби, промимрив Олексiй. – Хлопчик не мiг утекти. Вiн зовсiм маленький, – згадавши про побаченi пiдгузки, сказала Даша. – Тодi де вiн? – Його могло вiдкинути далеко вбiк. Треба пошукати. Даша пiшла в той бiк, де побачила на дорозi iжачка. Наблизившись до узбiччя, вона подивилася вниз, у кювет. Там, у густiй зеленiй травi, лежало немовля. Дiвчина кинулася до нього, спiткнулася, впала долiлиць i опинилася поруч iз крихiткою. Дитина була вся у кровi. Вона безтямно витрiщала очi й водила ними. Їi рученята i тiло здригалися вiд судом. Даринка до останнього моменту володiла собою, надавала допомогу i навiть заспокоювала людей. Але тепер, схопивши помираючу дитину на руки, мало не запанiкувала. Як божевiльна, вона побiгла з немовлям туди, до людей, ще розмiрковуючи, що iй робити. Але через кiлька секунд вона вже точно знала: зараз iй треба рятувати дитину. – Маленький, ну, що ж ти?! Давай же, дихай! Ну, давай же, давай! Борись! Ти не маеш права вмерти, ти будеш жити! Будеш! – благала малюка Даша, намагаючись змусити битися маленьке серце. Вона бачила, як життя вже починае повiльно залишати дитину, i докладала всiх зусиль i знань, щоб душа малюка не покинула цей свiт. Вона говорила i плакала, а по ii обличчю текли сльози, змiшанi з кров’ю. – Дитинко, що з ним? – старенька нахилилася над Дариною. – Вiн помер? – Нi, вiн не мае права померти, – сказала Даша i в цю мить почула довгоочiкуване завивання сирени «швидкоi допомоги». Схопивши дитину на руки, вона стрiмко побiгла iй назустрiч. Даринка побачила людей у бiлих халатах, що мчали до неi. Передавши дитину iм просто в руки, вона вiдчула, як ii полишають останнi сили. «Я зробила все, що могла, – сяйнула думка. – І, здаеться, все правильно». Якийсь вир закрутив ii, несучи в темну, бездонну прiрву, i дiвчина впала на землю, цiлком знесилена. Роздiл 8 Вiталiй Степанович дiстав з кишенi мобiльник, маючи намiр термiново викликати Івана Івановича, але негайно швидким рухом запхав його назад. Якщо лiкар приiде, то тiльки через двi з половиною години. А потерпiлi в аварii чекати не могли. Завiдувач був у Киевi на симпозiумi, та, природно, чекати його довго й нема чого. Вiталiй залишався сам. І вiд його рiшення залежали цi люди, що перебували на межi життя i смертi. Щоправда, двое з них були вже мертвi, i Вiталiй Степанович, констатувавши факт iхньоi загибелi, важко зiтхнув. Серед загиблих був зовсiм iще молодий хлопець i маленька, худенька жiнка. Вона померла з широко розплющеними очима, якi дивилися в одну точку, нiби не розумiючи, чому життя повелося з нею раптом так жорстоко. Вiталiй прикрив iй повiки i вiдвернувся. Його чекали ще тi, в кому жеврiло життя. І вiн, зосередивши всi своi сили, побiг до них. – Тiльки не втрачай спокою, – повторив вiн собi вголос слова наставника. – Що ви сказали, лiкарю? – запитав його хтось. – Операцiйна готова? – замiсть вiдповiдi спитав вiн. …Вiталiй Степанович, ледве тягнучи ноги, вирiшив iще раз оглянути своiх хворих. Настав вечiр, i незабаром мусив приймати змiну Іван Іванович. Вiталiю дуже хотiлося, щоб його наставник залишився задоволеним. До того ж треба було вкотре вже переконатися, що вiн зробив усе правильно. Спочатку лiкар зайшов до палати, де лежав Олексiй з прооперованою ногою в гiпсi. – Ну, як, Олексiю, нашi справи? – звично запитав Вiталiй. – Уже нормально. Спасибi вам, – усмiхнувся Льоша. – Не забудь сказати «спасибi» медсестрi, яка вас там усiх рятувала. – Дашi? – Дашi. Встигли познайомитися? – Вже давно. Вона моя наречена, i ми збираемось одружитися. – Так?! І коли весiлля? – У серпнi. – Вiтаю! Молодець, хлопче! Таку дiвчину вiдхопив! Значить, Олексiю, тобi якнайкраще пiдiйде приказка «Загоiться, коли весiлля скоiться». – Сподiваймося. – Та що там сподiватися? Такi, як Даша, на дорозi не валяються. З нею можна весiлля зiграти i на милицях. – Краще вже без них. – Ну, гаразд, – сказав лiкар. – Одужуй. Вiталiй Степанович зайшов у палату в кiнцi коридору. Тут лежали двое чоловiкiв. Вiн пiдiйшов до одного з них i помацав долонею чоло, на якому блищали крапельки поту. У хворого була ще висока температура, але, на диво, пiсля такоi складноi травми i операцii цього здорованя не довелося переводити в реанiмацiйне вiддiлення. Вiд дотику руки чоловiк розплющив очi, провiв язиком по спраглих губах i ледве чутно спитав: – Лiкарю, хлопчисько живий? – Живий, Петю, живий. Щоправда, поки що перебувае в реанiмацii, але, думаю, з ним усе буде добре. – Батькiв його викликали? – Звичайно. – Це я його вiз. – Та ти не хвилюйся, з ним усе буде добре. Його врятувала одна медсестра. Якби не вона, то… Я не знаю, вижив би вiн чи нi. – А як Пашка? – Паша? А он вiн, поруч iз тобою. Спить iще. Хай вiдпочивае. – Спасибi вам. – Нема за що. Це моя робота, – вiдповiв Вiталiй Степанович i попрямував у наступну палату. – Ну, як, Сергiю Максимовичу, себе почуваемо? – запитав Вiталiй i сiв поруч iз лiжком на стiлець. Жахливо гули ноги, вiдмовляючись тримати не менш стомлене тiло. Сергiй уже був при тямi й розумiв, що перебувае в лiкарнi. Як тiльки вiн згадав, що з ними сталося, став шукати очима Вiталiну i спробував пiдвестися, не побачивши ii поряд. Але його хребет був наче закутий у кам’яну брилу, i щось стискало його, немов залiзними лещатами. Перший його порух викликав дикий бiль у всьому тiлi, вiн застогнав i прикрив очi. У цей час увiйшов лiкар. – Вiталiна… Де моя дружина? – тихо спитав Сергiй. Вiталiю Степановичу не раз доводилося повiдомляти родичам про смерть iхнiх близьких. І кожен раз зробити це було так само важко, як i вперше. – Вам не можна рухатися. У вас на хребтi трiщини, – зволiкаючи з неприемною розмовою, сказав Вiталiй Степанович. – Що з Вiтою? – повторив свое запитання Сергiй i з надiею в очах подивився на лiкаря. «Вiн чекае доброi новини», – подумав Вiталiй i вiдчув себе катом, готовим ось-ось зрубати голову з плечей цiй людинi. – Вона загинула, – глухо сказав Вiталiй i вiдвiв погляд. Сергiй стиснув до болю зуби i застогнав. Усе його життя стало важким тягарем, в одну мить втративши своi фарби i весь свiй сенс. Вiн не приховував своiх слiз, якi потекли по щоках, бо тепер йому було однаково, що про нього подумае цей молодий лiкар i що буде з ним самим. Йому не потрiбне бiльше це порожне життя, в якому не було боязкоi дитячоi посмiшки Вiталiни та ii вiдданих бездонних великих очей. – Вiдiйдiть! – процiдив вiн крiзь зуби. – Я не хочу нiкого бачити! Я нiчого не хочу! Нiчого! Лiкар натиснув червону кнопку виклику медсестри. Коли прибiгла захекана Ася, Вiталiй Степанович сказав: – Термiново вколiть йому заспокiйливе та снодiйне. Вiн вийшов з палати, не в змозi бiльше нiчим допомогти цьому великому i дужому чоловiковi у хвилини його слабкостi й вiдчаю. Сергiй хотiв, але не мiг повiрити у жахливу новину. Його свiдомiсть ii просто не сприймала. Вiн бачив перед собою очi, якi могли керувати його почуттями, просити, наказувати, любити, але не змогли зупинити неминуче. Сергiй не мiг упоратися зi своiми почуттями i плакав уперше за свое доросле життя, не соромлячись i не приховуючи слiз. Його охопила нездоланна жага чути голос Вiталiни, вiдчути дотик ii легкоi, такоi нiжноi руки. Вiн, мiцний, сильний, що мав владу i грошi, раптом збагнув свою нiкчемнiсть, слабкiсть i безвихiдь, залишившись без пiдтримки маленькоi, тендiтноi жiнки. Вiн не опирався, коли в його передплiччя вп’ялася одна голка, потiм – iнша. Медсестра спiвчутливо подивилася на чоловiка, який плакав, i не знайшла потрiбних слiв. Вона зрозумiла, що зараз нiякi слова втiхи йому не допоможуть, вiн мусить побути наодинцi, виплеснути свое горе назовнi i прийняти жорстоку реальнiсть того, що сталося. Переконавшись, що велика доза заспокiйливого та снодiйного почала дiяти i глухi ридання, якi вириваються з грудей чоловiка, переходять у тихий стогiн, вона тихенько, навшпиньках вийшла з палати, залишивши Сергiя сам на сам зi своiм горем. «І все-таки Іван Іванович мав рацiю, – подумала Ася, йдучи коридором, – коли лаяв мене за пiдбори, якi видають «цок-цок» при кожному кроцi. Інодi треба йти безшумно i непомiтно». Вiталiй Степанович зайшов до жiночоi палати, де було кiлька хворих. «Мабуть, менше за всiх постраждала ця дiвчина-медсестра», – подумав лiкар, пiдходячи до Даринки. Дiвчина з пластиром на лобi та перебинтованими руками напiвлежала в лiжку з книжкою в руках. – Як почувае себе наша героiня? – усмiхнувся Вiталiй Степанович. Щоки Дашi миттево спалахнули рум’янцем, i вона, вiдчувши це, зашарiлася ще дужче й опустила очi, приховавши iх довгими вiями. – Теж менi, скажете, – сказала вона, – знайшли героiню. Вiталiй Степанович подивився на дiвчину i дбайливо перепитав: – І все-таки, як ви себе почуваете? – Нормально. Що зi мною може бути? Я ось про що хотiла запитати. Жiнка померла ще до приiзду лiкарiв – це я знаю. Хлопцевi я намагалася допомогти, але, менi здаеться, травми не давали йому жодних шансiв. Вiн теж загинув? – Так. Було два трупи, але там дiйсно були травми, несумiснi з життям. Та ви молодець. Кажуть, ви боролися за iхне життя до останнього? – Принаймнi, намагалася. А iншi як? Як дитина? – У дитини черепно-мозкова травма. Зараз хлопчик у реанiмацii, але його життю вже нiчого не загрожуе. Ви зробили диво, прямо вихоплюючи з лап смертi цих людей. Їм тепер доведеться все життя молитися за ваше здоров’я i святкувати два днi народження. – А як чоловiк, у котрого, як я припустила, був травмований хребет? – Вiн теж буде вам зобов’язаний. У нього трiщини на хребтi. Якби хтось пiдняв його i всадовив чи сам вiн пiдвiвся в гарячцi, то залишився б iнвалiдом на все життя. Ви правильно зробили, що поклали його на рiвну поверхню й не давали йому рухатися. – Менi допомагали люди з ринку. Сама б я з ним не впоралася – дуже великий, сильний i важкий. З ним була молода жiнка… – Його дружина. – Шкода, що вона не вижила. – Звичайно. – А чоловiки, якi були затиснутi в машинi? Як вони? – Нормальнi пiсляоперацiйнi хворi. Вам залишилося запитати, як ваш наречений, – сказав лiкар i раптово вiдчув якiсь ревнощi. Даринка знов опустила очi й тихо запитала: – З ним, сподiваюся, все нормально? – Загiпсований i прикутий до лiжка, але на деякий час. До вашого весiлля буде здоровий повнiстю i станцюе чечiтку. – Яку чечiтку? – засмiялася Даринка. – Це ви вже навигадували. Льоша народився ведмедем, а вони, як вiдомо, не вмiють танцювати. – Не скажiть. У циган вони танцюють. – Як танцюють? – запитала Даша i звела на лiкаря своi синi, як глибокi озера, очi. – На заднiх лапах. Як iще? Даринка знову засмiялася, i Вiталiю Степановичу було приемно чути ii чистий, щирий смiх i дивитися на маленькi ямочки на щоках. Вiн зрозумiв, чому Олексiй говорив з такою гордiстю про свое майбутне весiлля з цiею дiвчиною. З нею було легко i просто. І не треба добирати якiсь особливi слова, прикидатися i робити гарнi жести. У нiй умiло зiйшлися i дитяча сором’язливiсть, i боязкiсть, i жiночнiсть, i непомiтна природна краса. Навiть злипле, забруднене кров’ю волосся, заклеений пластиром лоб i втома на обличчi ii не псували, а робили ще природнiшою та приемнiшою. «Якби я зустрiв таку дiвчину…» – промайнула думка в головi Вiталiя Степановича, i вiн тяжко зiтхнув. – У вас стомлений вигляд, лiкарю, – серйозно сказала Даша. – А що вдiеш? Інодi бувають спокiйнi змiни, а iншим разом… Ваш хлопець пишаеться вами i любить вас. – Справдi? – Даринка кинула на лiкаря свiй наiвний погляд дитини та ii щоки знову залила фарба. – Вiн запитував про вас. – Як ви думаете, у мене залишиться великий шрам? – Даша легенько доторкнулася кiнчиками пальцiв до пластиру. – На руцi шрами мене не так турбують, а ось на лобi… – Красу нiчим не зiпсуеш, – пожартував Вiталiй Степанович. – Лiкарю, а коли я зможу пiти додому? – Хочеться додому? – Страшенно хочеться! – Завтра подивимося. Якщо буде все нормально, то зможете долiковуватися вдома. – Це добре, – усмiхнулася Даринка. – Коли що треба – звертайтеся. – Дякую. Вiталiй Степанович, човгаючи капцями, потяг ноги до робочого кабiнету. Йому вистачило сил, щоб набрати води в чайник i ввiмкнути його. – Традицiя е традицiя, – пробурчав вiн собi пiд нiс, глянувши на годинник. Із хвилини на хвилину мав пiдiйти Іван Іванович i змiнити його. Чоловiк важко сiв у глибоке крiсло, витягнув втомленi ноги i прикрив очi… – Вiтаю тебе, колего, – голос Івана Івановича вивiв його з напiвсну. – Доброго вечора, Іване Івановичу, – пiдхопився з крiсла Вiталiй, простягаючи руку для вiтання. – Чув, чув, що тут скоiлося. – Вже? – Так, дiвчата з приймального покою ледве на ногах тримаються. Вони менi коротко повiдомили про аварiю. Ну, давай, розповiдай. Тiльки май на увазi, сьогоднi, в порушення традицii, я буду розливати чай i навiть нагодую тебе домашнiми пирiжками. – Хто iх робив? – Сусiдка, що матiр доглядае, – вiдповiв Іван Іванович i виклав на тарiлку великi, пишнi, з рум’яною скоринкою, апетитнi пирiжки. Вiталiй проковтнув слину, тiльки зараз згадавши, що нiчого не iв уже добу. Вислухавши розповiдь молодого лiкаря, Іван Іванович подумав: «Ось тепер менi вже можна йти на пенсiю i купувати гарну вудку». Частина II Роздiл 9 Даринка викликала таксi, щоб дiстатися з лiкарнi додому. Ранiше вона нiколи б не дозволила собi розкiш iхати в таксi з Кременчука до Днiпропетровська, але зараз iй було соромно в такому виглядi навiть сiдати в автiвку. Сукня подерта на шматки з плямами засохлоi кровi, волосся розкуйовджене, забруднене i злипле, на лобi – пластир, на руках – пов’язки. – Як iз фронту, – посмiхнувся таксист. – Майже. Пiсля аварii, – виправдовуючись за свiй пошарпаний вигляд, сказала Даша. – Це не з тiеi, що трапилася вчора за мiстом? – Напевно. – Кажуть, там було пекло. – Це точно. – Все мiсто гуде про це. З чуток, е двое загиблих. Це правда чи тiльки чутки? – Правда. Молодий хлопець i дiвчина. – Треба ж! А ще базiкають, що там була маленька дитина. Як вона? – Лiкар сказав, що видряпаеться. – Це добре. Нехай дорослi в чомусь виннi, десь згрiшили, комусь щось погане побажали, а дитина? Вона чим завинила? Адже вона свiту бiлого ще не бачила, – розмiрковував балакучий таксист. – Навiщо ж ii карати? Нехай живе. Адже так? Даринка ствердно кивнула. – А ще ходять чутки, що на мiсцi аварii була медсестра, яка всiх за життя тримала, доки не приiхала «швидка». Правда? – Правда, – вiдповiла Даша i вiдчула, як знову зрадницьки почали палати щоки. – І звiдки вам усе вiдомо? – Ну, почнiмо з того, що новини у мiстi першими завжди дiзнаються таксисти. А потiм, у мене друг на мiсцевому телебаченнi працюе, а вони, цi телевiзiйники, якщо де щось сталося, встигають на крок попереду всiх бiгти. Вони знiмали мiсце аварii, але людей уже в той час там не було. – Зрозумiло. Таксист трохи помовчав, але потiм, не витримавши довгоi паузи, мовив: – Треба ж таке! Кажуть, сестричка сама поранена вся, а рятувала людей, як навiжена! Уявляеш, коли приiхала «швидка», вона передала лiкарям у руки дитину, а сама звалилася, мов снiп. Ось на таких людях тримаеться земля. Даша про себе посмiхнулася i сказала: – Вона просто виконувала свiй обов’язок. – Ну, не скажи! – обурився таксист. – Інша б розгубилася й сидiла, розпустивши соплi. А ця… Ти ii бачила? – Бачила. – І яка вона? – Звичайне дiвчисько, – вiдповiла Даринка i прикрила очi, давши цим знати, що вона втомилася й розмову закiнчено. До Днiпропетровська iхати було ще довго, а iй не хотiлося цiлу дорогу слухати балачки таксиста. Занадто багато подiй звалилося на неi в один день. Таксист, ображений неувагою дiвчини i небажанням пiдтримувати розмову, ввiмкнув музику i натиснув педаль газу… – Господи! Як ти все це витримала?! – сплеснула руками Светка, повернувшись додому i вислухавши розповiдь Дашi про аварiю. Даринка лежала на диванi, прикрившись улюбленим пухнастим пледом у синiх розводах. – А куди менi було подiтися? – Я б так не змогла. – Ти б зробила так само. І другий, i третiй, хто б там був, вчинив так само. – Жах! Який жах! Свiтлана сiла перед дзеркалом i поправила свiтлий чубчик. Узявши масажку, вона провела кiлька разiв по коротко стриженому волоссю, ретельно оглянула густонафарбованi вii i залишилася задоволена собою. – Дашо, знаеш, а я згадала зараз, як Васьцi Чернову в школi розбили нiс пацани й у нього йшла кров. Пам’ятаеш? – Пам’ятаю. – Всi такi переляканi були, очi по п’ятаку вiд страху, коли у нього хлинула з носа кров, а ти побiгла, намочила пiд краном носовичок, посадила Васька за парту, голову назад закинула i хустинку на перенiсся йому поклала. – Я тодi ще за медсестрою когось попросила сходити. – Якби ж попросила! Ти заволала так, що пiвкласу галопом у медпункт помчало. Нiхто вiд тебе такого не чекав. Звикли всi, що ти – тихенька, зайве слово боiшся сказати, а то заволала таким голосом! Даринка розсмiялася. – В екстрених ситуацiях люди можуть себе вести неадекватно. – Це всi ми тодi поводили себе неадекватно. А ти вчинила як треба. Светка пiдсiла до Дашi на диван i пiдiбгала пiд себе ноги. – Ти завжди робиш правильно, – вела далi вона. – Не треба бути завжди i скрiзь правильною. – Що ти маеш на увазi? – Наприклад, твоi стосунки з Льошкою. – У них щось не так? – Ось саме, що все занадто правильно. – Значить, це добре? – Даринка не зовсiм розумiла, до чого вела цю розмову ii подруга. – Ти досi вдаеш iз себе незайману, не хочеш жити з ним до весiлля, уникаеш сексу. – Не бачу в цьому нiчого поганого, – Даша невдоволено накопилила губи. – Все ще попереду. – А раптом ви не пiдходите одне одному? – Пiвроку пiдходили, а потiм раптом не пiдiйдемо? – Еге ж! – засмiялася Светка. – Яка ж ти дурна! Я маю на увазi секс. Раптом вiн тебе не влаштуе або ти його? Що тодi? Зiграете весiлля, ввалите в нього купу грошей i розбiжитеся? – Ну, як це не влаштуемо одне одного? Якщо люди кохають одне одного й у них почуття взаемнi, то iм i в сексi буде добре, i взагалi. – Я дивуюся твоiй наiвностi! – Свiтлана покрутила головою. – Дiвчата з чотирнадцяти рокiв спокiйно, без комплексiв, займаються сексом зi своiми партнерами i можуть тобi докладно пояснити, хто з хлопцiв влаштовуе iх у лiжку, а хто – нi. – Якщо кохана людина, то буде влаштовувати, а якщо просто партнер, то можуть бути рiзнi варiанти. – Партнер, чоловiк, коханець – це те саме. З ним ти займаешся сексом i повинна вiд цього мати задоволення, а не виконувати обов’язок. А якщо твiй чоловiк тебе не буде влаштовувати в лiжку, то твiй шлюб перетвориться на довiчнi тортури. – Буде влаштовувати, – невдоволено буркнула Даринка. – Нi, ти послухай мене, подруго, дослухай до кiнця. Ти будеш iз ним жити довго, але нещасливо. Тому що про оргазм ти будеш читати тiльки в книжках i зовсiм не уявлятимеш, що це. Тому що про нього неможливо написати або розповiсти, не можна навiть намалювати в своiй уявi. Його треба випробувати на собi! А раптом тобi з твоiм чоловiком це не вдасться? Що тодi? А? – Житиму без оргазму. – Та нi, дорога моя. Не вийде! – Чому?! – Тому що твiй чоловiк мусить вiдчувати себе повноцiнним чоловiком. А тут вiн раптом бачить, що його кохана дружина мало чим вiдрiзняеться вiд колоди у дворi. Що вiн повинен думати? Що вiн не задовольняе свою благовiрну. Тодi, стеж уважно за моею думкою, у тебе залишаеться один вихiд, – Светка багатозначно пiдняла вгору вказiвний палець. – Щоб не дати можливостi своему дорогоцiнному чоловiковi (крий Боже!) вiдчути свою неповноцiннiсть i не ввести у спокусу спробувати щастя на сторонi, доведеться тобi, знаеш, що робити? – Що? – Прикидатися! Так-так! Усе життя прикидатися! Лягати в постiль i охати, акати, стогнати та скрикувати, нiбито вiд насолоди. Повiр менi, це можливо з коханцем на одну-двi ночi, щоб потiм знайти привiд i розлучитися за доброю згодою. Але цей номер не проходить iз чоловiком. З часом ти станеш уникати близькостi, знаходячи рiзнi причини i вiдмовки. Ну, наприклад, найпоширенiша вiдмовка в таких випадках: «Вибач, милий, у мене щось розболiлася голова». Кiлька днiв на мiсяць тебе можуть урятувати критичнi днi. Потiм ти будеш ждати, поки вiн засне, не дочекавшись тебе з душу. Можна ще сказати, що ти дуже втомилася. А потiм? Що потiм? – І що ж потiм? – зiтхнувши, запитала Даринка. – Потiм ти станеш нервовою та злою. І в тебе дiйсно з’явиться втома, i почне болiти голова. Ти просто станеш патологiчно боятися настання ночi. А вiн спробуе знайти собi вiддушину деiнде. – І що ти менi пропонуеш? Кинутися до Льошки в лiжко негайно? – з iронiею в голосi запитала Даринка. – Так! Уяви собi, негайно! Доки ще не стрибнула iнша, – пiдбила пiдсумок розмови Свiтлана i засмiялася, додавши: – Така, як я, наприклад. – Стрибни, якщо вийде, – знизала плечима Даша. – Ну, це я образно сказала. Ти ж знаеш, скiльки наших поклали око на твого Льошку. Не встигнеш i оком змигнути, як перехоплять. І що ти тодi будеш робити? – «Значить, не доля», – скажу. – От просто так скажеш i будеш плакати в подушку ночами? – Буду плакати. А що я зможу зробити? – Ех ти, тютя-матютя! Не борець ти. – Ти в нас борець – це я не заперечую. І чого ти добилася? Два роки спиш iз нашим завiдувачем, а де результат? Вiн спить з тобою, а живе до цього часу зi своею дружиною. – Поки що живе, – сказала Свiтлана, зробивши наголос на «поки що». – Це тимчасове явище. А я все одно доб’юся, щоб Венiамiн Павлович розлучився з нею. – Як можна змусити людину зробити щось проти своеi волi? – А навiщо проти? – Светка хитро примружила своi нахабнуватi оченята. – Вiн зробить це з власноi волi. Ось побачиш, як Венiамiн сам прибiжить до мене i благатиме не кидати його. – Ну, ти загнула! – засмiялася Даринка. – І що ж ти таке зробиш? – Використаю всi методи. По-перше, я змушу його покохати. – Як це можна зробити? І чи можливо таке взагалi? – Цiлком можливо. Головне, робити те, чого хоче чоловiк, говорити тiльки те, що вiн хоче почути. Це перший метод. – Є ще й другий? – Показати, що вiн – найрозумнiший, найкрасивiший, найжаданiший. Чоловiкам це дуже подобаеться. Вони взагалi вiд природи дуже самолюбнi. – Є ще в запасi прийомчики? – Є! І не один. – Наприклад? – Крапелька за крапелькою, непомiтно, ненав’язливо довести, що його дружина йому не пiдходить. – Добре. А якщо i це не подiе? – Можна використати останнiй прийом, – голос Светка перейшов на шепiт. – Небезпечний, але вiрний. – Що ще? – чомусь так само пошепки запитала Даринка, зробивши великi очi. – Магiя! – Светка округлила очi. – Чорна магiя! – Ти що?! Зовсiм здурiла? – У коханнi, як на вiйнi, всi засоби годяться. Чула таке? – Чула. Але щоб… магiя? Це ж порушення всiх законiв природи. – А що вдiеш? – Свiтлана розвела руками. – Якщо й магiя не допоможе, тодi залишаеться останнiй варiант. До нього треба готуватися довго й ретельно. – Господи! Що ж ще? – Шантаж! – випалила Светка i скинула вгору голову. – Ти надивилася фiльмiв? – засмiялася Даринка. – Нi! Уяви собi – нi! Для цього треба заздалегiдь готувати компромат. До речi, я вже потихеньку почала цим займатися. – Ти зовсiм з глузду з’iхала! – Нi, не з’iхала. Просто я, на вiдмiну вiд тебе, продумана. Якщо нiчого на мого Венiамiна Павловича не подiе, менi доведеться дiстати козирну карту. Шляхом маленького, на перший погляд, безневинного жiночого шантажу можна одружити чоловiка. Подумай сама. Вiн створив цю клiнiку на своi грошi, вклав у неi кошти i душу, пiдiбрав гарний персонал, переманивши сюди найкращих лiкарiв мiста. І все це заради iмiджу клiнiки. А якщо у мене буде те, що може скомпрометувати клiнiку i його самого? Веня не захоче втрачати клiентiв, не пiде на те, щоб медперсонал розбiгся через вiдсутнiсть клiентiв i, природно, грошей. Що йому залишиться робити? Вiдповiдаю: виконати моi умови. А моя умова: взяти мене за законну дружину. Всього-то! – А навiщо вiн узагалi тобi потрiбен? Вiн удвiчi старший за тебе. Невже немае хлопцiв молодших? – Потрiбен! Ось потрiбен i все! Молодшi е, але багатiшого поки нiкого поруч не бачу. Ау-у! Де ви, товстi гаманцi? – Светка покрутила головою навсiбiч. – Так ти любиш не Венiамiна, а його гаманець? – І перше, i друге. Для того, щоб бути ситим, треба з’iсти перше, друге i запити третiм. А що ти хочеш, щоб я в селi, як моi батьки, все життя горбатилася? Город, гнiй, поросята, корова, кури, кролики. А в пiдсумку? Що вони бачили за все життя? Що мають, окрiм трьох дiтей, городу в сорок соток, будинку з чотирьох задушливих маленьких кiмнат i корови, що мукае у дворi? Нi, я так жити не хочу! Не хочу i не буду! – А якщо все-таки Венiамiн не одружиться з тобою, що робити будеш? – Думаеш, здамся? Повернуся додому i розпущу нюнi? Нi! Це не для мене! Тодi знайду собi старенького, але багатого дiдуся, i стану йому вiдрадою на схилi його рокiв. А якщо серйозно, то за свое мiсце пiд сонцем я буду чiплятися зубами до останнього i нiхто мене не зможе нi переконати, нi зупинити. Ось так-то, подруго. Я живу в реальному свiтi, а ти – у вигаданому тобою i твоiми вiршошльопами, – сказала Свiтлана, кивнувши на книжку, яку Даша досi тримала в руках. – Не вiршошльопами, а великими поетами. Невже тобi не подобаеться поезiя? – Я люблю почитати книгу, наприклад, який-небудь роман про кохання. Але на мене находить це рiдко, коли менi бувае нудно або не можу заснути. – Книга замiсть снодiйного? – Вгадала. Найдiевiший засiб, якщо не спиться. Береш нудну книгу i починаеш ii читати. Точнiше, ти намагаешся ii прочитати, а очi в цей час починають самi по собi злипатися. І ти отримуеш користь вiд книги, не заподiявши шкоди органiзму. Нiяких тобi побiчних ефектiв, як вiд прийому медикаментiв! – Це ж насильство над книгою, над ii автором! – обурилася Даша. – У кожного твору е свiй читач, якому адресована ця книжка. – Значить, вона адресована менi як снодiйне, – засмiялася Светка. – Давай я почитаю тобi що-небудь з поезii. – Ой, Дашо! Це ж так нудно! «Я из лесу вышел; был сильный мороз. Гляжу, поднимается медленно в гору…», – кривлялася Светка. – Ти послухаеш мене хоч раз?! – Даша ляснула долонею по книзi. – Гаразд. Вмовила. Але спочатку я ляжу, а ти будеш менi читати. Знаеш, як ноги втомилися за двi змiни? Свiтлана вляглася на диванi горiлиць навпроти Дашi, поправила пiд головою подушку i приготувалася слухати, утупивши погляд у стелю. Даша розкрила книгу i тихо, але з натхненням у голосi почала читати: Коли я чую голос нiжний твiй, — Менi другого голосу не треба. Ти мiй суддя, мiй бог i чародiй, Усим еством я прагну ним до тебе. Коли я бачу очi чарiвнi, Тодi блiднiють зорi вечоровi, Коли бринять твоi дзвiнкi пiснi, — То й соловей стихае у дiбровi… Даша зробила паузу, перебуваючи все ще пiд враженням прочитаного. – Хiба тобi не сподобалося? – запитала вона Свету. – Хто це вигадав? – Вiршi пишуть. Любов Забашта. – Не чула про таку. Непогано, але якось сумно. – Поети вкладають у кожне слово, кожен рядок свою душу, частину себе, а iнодi й цiле життя. Вiршi не можна читати як роман, швидко перегортаючи сторiнки. Треба думати, мiркувати, аналiзувати, порiвнювати. – Почитай ще що-небудь, а я полежу iз заплющеними очима. Я так краще сприймаю на слух, – попросила Светка i вмостилася зручнiше. «Зараз, буквально через п’ять хвилин вона засне», – посмiхнулася сама до себе Даша i почала тихо читати: – Тамара Коломiець. Коли серцю забракне слiв, — Не даються вони, гарячi, — Я до тебе пошлю послiв — Руки своi нетерплячi. Доторкнуться вони до скронь, До плечей припадуть, незванi, Вiддадуть тобi весь вогонь І замруть у нiмiм чеканнi… Даринка подивилася на Светку i посмiхнулася. Та вже мирно сопiла увi снi. Дiвчина вiдклала книгу вбiк i прилягла. Чомусь зараз згадалися дитячi роки i iхня дружба зi Светкою. Вони жили по сусiдству. Скiльки себе пам’ятае Даринка, стiльки вона i знала свою подругу. Вони були дуже рiзнi. Свiтлана – невисокого зросту, прудка, смiлива, якщо не сказати, нахабнувата. Вона не блищала красою, але примудрялася бути завжди в центрi уваги. Це було ii потребою, i Свiтлана всiма засобами виставляла себе напоказ. У школi, якщо вона не вивчила урок i ii викликали до дошки, поводилася впевнено й починала говорити голосно, намагаючись зв’язати два вивченi слова на рiзнi лади. І iй це вдавалося! Вона примудрялася якщо не отримати заслужено, то хоча б випросити позитивну оцiнку. А ось вона, Даринка, якщо чогось не довчила, то червонiла, клiпала очима, починала плакати, зiзнавалась у всьому i… iй ставили двiйку. Коли прийшов час цiкавитися хлопцями, Свiтлана з Дашею ходили в сiльський клуб – мiсце побачень. Якщо раптом хтось iз хлопцiв i помiчав Даринку – високу, зi стрункими ногами, з пишним волоссям i синiми очима, i вирiшував пiдiйти до неi, то одразу ж мiж ним i Дашею з’являлася Светка. Вона мружила оченята, кокетливо реготала, вiдпускала жарти в той час, як Даринка стояла тихо за спиною подруги, почервонiвши вiд збентеження. І хлопцi швидко забували про скромну й тиху Даринку, переключивши свою увагу на Светку. Даша не ображалася на подругу, а якщо й була якась образа, то вона швидко минала, i Даша пробачала Светцi все. Тепер вони винаймали разом квартиру. І хоча Даринка не подiляла Светкинi погляди на життя й iнодi ii просто не розумiла, вони чудово уживалися разом. З iншого боку, обом так було зручно. Платити за житло удвох було менш накладно, нiж однiй. До того ж у село вони iздили по черзi i тягли назад, до мiста, в однiй руцi сумку з продуктами вiд одних батькiв, в другiй – вiд iнших. Та й готували на кухнi вони по черзi, тому що iхнi робочi змiни не збiгалися. Даринка задумалася про розмову зi Свiтланою про секс. Інодi вона й сама гадала, що чинить неправильно, не допускаючи близькостi з Олексiем. Але нiчого з собою вдiяти не могла. Їi багата уява нiяк не хотiла вiдкинути думку про прекрасну нiч у бiлоснiжнiй сукнi при свiчках пiсля весiлля… Роздiл 10 Даринка сходила на перев’язку, продовжила свiй лiкарняний лист i вирiшила зайти на роботу. Вона була задоволена своею професiею, i ii нинiшня робота iй подобалася. Тут вона почувала себе впевнено та не соромилася i не боялася. Це була ii стихiя, яка цiлком задовольняла Дашу. Вона застала Свету в робочому кабiнетi Венiамiна Павловича. Завiдувач сидiв, розкинувшись у своему дорогому шкiряному крiслi, виваливши вперед круглий живiт. Його кругле обличчя з чорною бородою i вусами розпливлося в посмiшцi при появi Дашi. – А-а, Дашо. Проходь-проходь. Розказуй, як здоров’я, як справи. Даринка присiла на краечок стiльця поруч iз подругою, що сидiла в короткому бiлому напiвпрозорому халатику, крiзь який чiтко проглядалися ii бежевий лiфчик i мереживнi плавочки. – Спасибi, Венiамiне Павловичу. У мене все чудово. Днями знiмуть шви i я зможу вийти на роботу. У дверi кабiнету хтось постукав. – Заходьте! – крикнув завiдувач. – Венiамiне Павловичу, – у дверi зазирнула молоденька медсестра i збуджено сказала: – Вас там питають. Термiнова справа. – Ну, дiвчата, посидьте без мене. Вибачте, робота, – мовив Венiамiн Павлович, поспiшно виходячи з кабiнету. – Залицялась? – звернулася з посмiшкою Даша до подруги. – Доводиться залицятись. А ти звiдки? – З перев’язки йшла, вирiшила тебе вiдвiдати. – Вдома набридло сидiти? – Можна подумати, ми бачимося цiлими днями. То ти на змiну, то я, то на побаченнях, то в селi… Даринка не встигла договорити, як дверi кабiнету рiзко вiдчинилися i в очi iй ударило яскраве свiтло прожектора. Одразу ж за сяючим завiдувачем до кабiнету ввалилися телевiзiйники з камерами та мiкрофонами. – Ось вона, – Венiамiн Павлович показав на Дашу, яка геть нiчого не тямила. – Знайомтеся – це наша Дарина Андрiiвна Шевченко, наша гордiсть, так би мовити, героiня нашого часу. – Що все це означае?! – обурилася дiвчина та пiдхопилася. За звичкою вона стала за спину подруги, немов шукаючи захисту. – Дашо, – звернувся до неi завiдувач iз задоволеною усмiшкою на обличчi. – Це телекомпанii РНТ i «Нюанс». Вони дiзналися про твою самовiдданiсть пiд час рятування людей в аварii i хочуть про тебе зробити репортаж. – Ви що?! Я не хочу нiяких репортажiв! – Даринка затулилася рукою вiд яскравого свiтла, що слiпило iй очi. – Дiвчино, лише кiлька слiв. Вам просто треба розповiсти, що ви робили, як рятували людей, якоi тяжкостi були травми, – звернувся до неi хлопець iз мiкрофоном у руках. – Я нiчого не робила. Просто надала першу допомогу потерпiлим. – Я вас розумiю, – хлопець був наполегливий. – Як i всi, ви губитеся перший раз перед камерою. Але це нiчого, ми зробимо другий дубль, якщо знадобиться. – Дашо, – зашепотiла iй Светка. – Ти зовсiм очманiла, чи що?! Тебе по телеку показувати будуть! Усi побачать тебе i будуть захоплюватися! – Навiщо менi це? Дозвольте, я пiду звiдси. – Даша м’яко вiдсторонила подругу, намагаючись вибратися. Їi обличчя пашiло, i вiд цього iй ще бiльше хотiлося зникнути вiд цiкавих поглядiв або взагалi провалитися крiзь землю. – Дашо, – звернувся до неi Венiамiн Павлович. – Зрозумiй, це не тiльки тобi треба, а й нашiй клiнiцi. Подумай, скiльки людей звернуть на нас увагу, дiзнавшись про такi кадри, як ти! – Ну, хочеш, я розповiм про тебе? – Света схопила ii за руку. – Хочеш, розповiм, як ти Васьцi Чернову кров зупиняла? Пам’ятаеш? Це ж було непросто. Вже тодi ти зрозумiла, що рятувати людей – це твое покликання. Хлопцi з мiкрофонами почули, що говорила Светка, i мало не накинулися на дiвчат, тицяючи iм мiкрофони просто в обличчя: – Дiвчино, ви подруга героiнi? – Ви можете розповiсти про ваше дитинство? – Коли ви познайомилися? – Так! Так! Так! – зупинив цей потiк питань Венiамiн Павлович. – Заспокойтеся всi й послухайте мене! Зараз я, як завiдувач найкращоi приватноi клiнiки мiста, скажу кiлька слiв про нашу лiкарню. За цей час Даша заспокоiться i забуде про об’ективи ваших камер. Еге ж, Дашо? Голос завiдувача пролунав владно – не як питання, а як наказ. – Можна пiсля виступу Венiамiна Павловича я розповiм про свою подругу? – Светка виставила вперед своi округлi груди i скинула вгору голову. – Я не боюся камер i про Дашу можу розповiсти багато цiкавого. – Добре, – дав команду хтось iз натовпу. Чоловiк розставив iх в один ряд. Злiва вiд Даринки виявився завiдувач, праворуч – Светка. Даша вiдчула, як вiд хвилювання ii всю кинуло в жар i по спинi пробiгла зрадницька тоненька цiвка поту. – Камера! – почула вона чийсь голос, i Венiамiн Павлович почав свою розповiдь про клiнiку, ii технологiчну базу, послуги, що надаються, поступово переводячи розповiдь на його роботу з добору кадрiв. Даринка не знала, куди себе подiти. Ще хвилина – i iй здалося, вона провалиться в прямому значеннi пiд землю. Час швидко бiг, а вона нiяк не могла сконцентруватися. Думки плуталися в головi, i Даша з жахом розумiла, що, коли черга дiйде до неi, вона не зможе нiчого сказати. І вона ще гарячковiше намагалася знайти потрiбнi слова. – Я прекрасно пам’ятаю той день, коли Света, яка вже працювала в нашiй клiнiцi, вперше привела до мене в кабiнет просту i скромну дiвчину… – як крiзь сон, долiтали до слуху Даринки слова завiдувача, а вона стояла, опустивши погляд, немов учениця, яку викликали до дошки вiдповiдати, а вона не вивчила урок. Потiм заторохтiла Светка. Вона розповiдала й про ранне дитинство, i про перший дзвiнок у школi, коли вони стояли удвох, узявшись за руки, i про Васька з розбитим носом, i про те, що вони разом працюють i живуть в однiй квартирi. – Дашо, розкажiть тепер нам про той фатальний день, – попросив Даринку чийсь голос. – Був гарний, прекрасний ранок, – видавлюючи кожне слово з себе i не пiднiмаючи очей, пробурмотiла Даша. Так було з нею i ранiше, в школi. Вона могла б розповiсти багато, докладно й барвисто, до найменших деталей, але не тут, а в iншiй обстановцi, коли вона вiдчувала б себе бiльш спокiйно i комфортно. – Стоп! Стоп! Стоп! Так не годиться! Дашо, ви можете пiдвести голову? – Можу, – сказала дiвчина i пiдвела голову. – Пiднiмiть очi й дивiться на камеру. Забудьте про неi i уявiть, що це обличчя… Наприклад, вашоi подруги. Можете це зробити? – Так, – видавила з себе Даринка. Вона зрозумiла, що ця екзекуцiя нiколи не скiнчиться, якщо вона не зможе хоча б щось iм розповiсти. І тодi вона подумки повернулася в той злощасний день, коли вони поверталися з Олексiем вiд його батькiв. – Того дня я зi своiм хлопцем поверталася з села, де живуть його батьки. Ми iхали на «жигулях», i, здавалося, нiщо не вiщувало бiди, – почала вона говорити, нiби переживаючи подii того ранку ще раз. Їi вii трепетно здригалися вiд хвилювання, i голос звучав несмiливо й тихо, але вона вже не мимрила собi пiд нiс, а говорила й говорила з одним-единим бажанням – швидше звiдси втекти. – Напевно, люди, якi поспiшали назустрiч своiй смертi i травмам, теж нiчого не пiдозрювали. Вони будували плани на майбутне, прагнули до своеi певноi мети, не думаючи про те, що вже перебувають на межi життя i смертi. В однiй точцi на землi, у Т-подiбного перехрестя, в глибокому туманi було визначено iм зустрiтися. Там вирiшувалися iхнi подальшi долi. Страшне слово «фатум» вiдправило двох в iнший, незнаний свiт, рештi ж – пiдготувало iнакшу долю… Голос Даринки поступово набирав упевненостi, адже вона говорила не про свiй вчинок, а про iнших людей… Наступного дня по телебаченню транслювали знятий напередоднi репортаж. Даша дивилася його разом з Олексiем, у його малосiмейцi. Хлопець iз закинутою вгору ногою в гiпсi лежав на диванi й мiцно стискав руку Даринки. В його очах свiтилася i радiсть, i гордiсть за свою дiвчину. Вiн намагався не пропустити жодного слова, жодного жесту Дашi, що говорила з екрана телевiзора. – Ти була прекрасна! – захоплено сказав Олексiй, коли репортаж закiнчився. Вiн притягнув ii до себе i поцiлував коротким, але нiжним поцiлунком. – Знав би ти, як менi далося це iнтерв’ю, – зiтхнула Даринка. – Ти так гарно говорила! – Звичайно. Ти ж знаеш, яка я боягузка. У той момент я повiрила, що земля може пiдi мною розколотись i мене поглинуть ii глибокi надра, – засмiялася Даша. – Я своiм батькам подзвонив, щоб вони увiмкнули телек. Уявляеш, як вони зараз радi? Дашулю, а ти своiм телефонувала? – Не-а. – Але чому?! Таке по телевiзору не кожен день побачиш. – За мене це зробила Светка. І своiм, i моiм усе доповiла. – Значить, усе село тепер знае? Всi бачили? – Напевно, – посмiхнулася Даша. – У селi що знае один – знають усi. – А брат твiй бачив? – Думаю, що йому мама зателефонувала й усе розповiла. – Даринка пiдвелася зi стiльця i сказала: – Досить про це. Давай краще буду тебе годувати. Що приготувати сьогоднi? Олексiй не встиг вiдповiсти, як у Дашi задзвонив телефон. Дiвчина подивилася на дисплей. Дзвонив ii рiдний брат Олександр. – Привiт, Сашулю, – зрадiла Даша його дзвiнку. – Дашко, ну, ти молодець! Я не чекав вiд тебе такого! По телеку виступала! – Сашо, хоч ти не починай. Я ж медсестра i просто зробила те, що менi належало зробити. А цi журналiсти як роздують усе! З мухи слона зроблять в одну мить! – Ну, не скажи, сестричко! Ми тут iз хлопцями всiею бригадою тебе дивилися. Пацани вимагають виставити iм пiсля роботи могорич. – За що? – За героiчний вчинок моеi сестри! – Поясни, що нiчого героiчного я не зробила. – А ще всi неодруженi нашоi бригади в тебе закохалися. Щоправда, заочно, але готовi хоч зараз iз тобою одружитися. – Скажи iм, що потяг уже пiшов, а вони спiзнилися. – Значить, весiлля не вiдмiняеться? – Звичайно ж, нi! – Я радий за тебе, сестричко. Як ти себе почуваеш зараз? – Дуже добре! Скоро знiмуть шви i пiду на роботу. – Ну й гаразд. А то мати з батьком так хвилюються за тебе пiсля цiеi аварii. – Я вже iм дзвонила i не раз пояснювала, що я не постраждала. – Ну, тепер побачили тебе по телеку й заспокояться. – Ти краще розкажи, як там моi улюбленi племiнники. – Воюемо потихеньку. У червнi почнуться канiкули, привезу iх до дiдуся та бабусi, там i побачимося. – Переказуй вiтання дружинi, а Маринцi й Русланчику вiд iхньоi хрещеноi найвеличезнiший, найтеплiший привiт. Даринка попрощалася з братом i пiшла на кухню готувати на прохання Олексiя його улюблену страву – солянку. …Увечерi подзвонила мама Дашi. – Донечко, ми з батьком такi радi, що виховали гарну доньку! – крiзь сльози сказала мати. – Мамо, ну що ти таке кажеш? У вас звичайна дочка. Це репортери вмiють все прикрашати. Як ви там? – Ой, не повiриш, Дашо! З нiг валюся вiд утоми. Ти ж знаеш, як воно в нас у селi. Новина про те, що тебе будуть по телевiзору показувати, облетiла всiх. Усi дивилися тебе, а потiм стали заходити в гостi. То один, то другий, то третiй загляне. Всi хочуть сказати кiлька слiв. А я ж не можу гостей так просто вiдпустити, саджу за стiл. Була курка, тушкована з картоплею, та огiрки, вiдкрила банки з помiдорами. Все поiли, а односельцi йдуть знову i знову. Стала яйця смажити, а потiм i тi закiнчилися. Довелося бiгти до сусiдки позичати. Вже й бутиль вина домашнього випили, а все йдуть i йдуть. – Робити вам нема чого, – сказала невдоволено Даринка. – Знайшли, з якого приводу бенкет улаштовувати! – Ну, не скажи, дитинко! З нашого села тебе першу по телевiзору показали. Це ж треба! Навiть директор школи заглянув. «Спасибi, – каже, – за хорошу дочку». А завтра зайде твоя перша вчителька. Пам’ятаеш ii? – Мамо, я всiх чудово пам’ятаю. Але навiщо ви влаштовуете це шоу? Кому це треба? – обурилася Даша. – Дашо, та я тобi кажу, що жодноi людини нi я, нi батько не запрошували. Що менi робити, якщо вони йдуть i йдуть? – виправдовувалася мати, а потiм додала: – Мало що самi йдуть, так iще й могоричi з собою несуть. – Тато вже наклюкався? – Вже, – зiтхнула мати. – Не пив десять рокiв з того моменту, як обморожену ногу вiдрiзали, а це напробувався. Та вiн i потроху пив, по ковточку з кожним. – І сильно вiн наковтався? – Порядно. Спить вже. – А бабуся як? – Лежить i плаче вiд радостi. Каже: «Дверi ширше у мою кiмнату вiдчини, а то гостей погано видно». – У неi ще е памперси? – На мiсяць iще вистачить. – Я приiду в червнi, ще привезу. Передай iй вiд мене привiт. Скажи, що я ii дуже люблю. – Добре. Ой, Дашо, пора закiнчувати! Собака у дворi гавкае. Треба йти гостей зустрiчати! Мати вимкнула телефон iще до того, як Даринка хотiла попрощатися. – І треба ж таке придумати, – посмiхнулася Даша сама до себе, – гостей зустрiчати i за стiл садити. Нi б, посидiли бiля паркану на лавцi, язиками поплескали та й годi. Роздiл 11 Лiкар уважно оглянув рани на руцi й лобi Даринки пiсля зняття швiв, обробив iх i залишився задоволений. – Непогано. Дуже навiть непогано, – сказав лiкар i хитро посмiхнувся: – Тепер можна i весiлля зiграти. – А ви звiдки знаете? – здивувалася Даша. – Ви, шановна панi, тепер вiдомi. – Скажете теж, – дiвчина збентежилася. – А наречений вже готовий станцювати з вами весiльний вальс? – Хiба що на милицях. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/svetlana-talan/koli-ti-poruch/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания