Матвiй. Історiя з книги «Месопотамiя» Сергей Викторович Жадан Месопотамiя Десять рокiв тому час для мене зупинився, рiшуче вiдмовляючись рухатися далi. Механiзми завмерли, серце билося так, нiби робило послугу: без претензiй, проте й без гарантiй. Дратувало все, навiть запах власного одягу. Тридцять рокiв виявилися пасткою – жодноi втiхи вiд занурення в невiдоме, жодноi радостi вiд продовження початого. Лише ранковий вогонь у головi, пообiдня порожнеча в горлi, рiзке вечiрне свiтло. І жорстока, на рiвнi вiри ненависть до тих, хто намагаеться зробити тобi добре, жорстока помста всiм, хто намагаеться тобi допомогти… Сергiй Жадан Матвiй Історiя з книги «Месопотамiя» Десять рокiв тому час для мене зупинився, рiшуче вiдмовляючись рухатися далi. Механiзми завмерли, серце билося так, нiби робило послугу: без претензiй, проте й без гарантiй. Дратувало все, навiть запах власного одягу. Тридцять рокiв виявилися пасткою – жодноi втiхи вiд занурення в невiдоме, жодноi радостi вiд продовження початого. Лише ранковий вогонь у головi, пообiдня порожнеча в горлi, рiзке вечiрне свiтло. І жорстока, на рiвнi вiри ненависть до тих, хто намагаеться зробити тобi добре, жорстока помста всiм, хто намагаеться тобi допомогти. До тридцяти я встиг двiчi розлучитись. Устиг би й утрете, але за мене бiльше нiхто не йшов. Жiнок лякали моi звички, напружувало те, що я майже нiколи не спав, а коли спав – довго не прокидався. Вони сидiли надi мною в холодних сутiнках на старих простирадлах, налякано ловили мое дихання, пробували пульс, хапливо телефонували знайомим, питались поради, обережно торкали мене за плече, перевертали на бiк, аби я не захлинувся власною жовчю. Менi в цей час снились пiщанi дюни, вони перетiкали моiм життям, не лишаючи по собi нiчого, крiм спеки й задухи. Снились менi змii й землянi птахи, снились написи, зробленi на темнiй глинi, снились мовчазнi дiти, що збирали мiж сухих гiлок отруйнi ягоди й простягали iх менi, мовби просячи: давай, спробуй, ти не знаеш, вiд чого вiдмовляешся, нiколи в життi ти не вiдчував цього дивного смаку, так смакуе лише смерть, це краще за будь-якi прянощi, це солодше за будь-якi мiкстури, ти лише спробуй, прокинься й спробуй. Прокидатись пiсля цього, ясна рiч, не хотiлося. Інодi жiнки не витримували i йшли у своiх справах, iнодi сидiли, чемно чекаючи. Але потiм усе одно йшли. Інодi поверталися й далi сидiли на солоних, як вiтрила, простирадлах. Насичене особисте життя, одне слово. По обiдi я збирався iз силами i йшов на ефiр. Запускав розбитий, наповнений вiрусами комп’ютер, перебирав диски, намагався прибрати на робочому столi, безсило кидав усе це й виходив у коридор, скажiмо, з чаем, скажiмо, перекурити. Свiчка полiтехнiчного, де знаходилася студiя, височiла над деревами, вiдсвiчуючи поодинокими вогнями аудиторiй. Темрява стояла в провулках, пахло вогкiстю й ранньою весною, хотiлося нiколи не залишати це мiсто й нiколи в життi, нiколи й нiзащо не повертатися в студiю. Десять рокiв тому вона закiнчила унiверситет i спробувала дивитись на свiт дорослими очима. Свiт погано фокусувався. Батьки ii ще довший час думали, що вона далi навчаеться. Вперто будили ii на першу пару. Тато ii був професiйним безробiтним. Здаеться, непогано при цьому почувався. Мама працювала на поштi. Тому про пошту з маминих слiв вона знала все, могла розповiдати про неi годинами. Якби це когось цiкавило, ясна рiч. Узимку вона влаштувалась на роботу в якийсь благодiйний фонд, проте фонд виявився недостатньо благодiйним, навiть працiвникам своiм нiчого не платив, тож i роботою назвати це було важко. На студiю ii привiв Вадик Сальмонела, вони зустрiчалися вже близько мiсяця, хоча навiть пiсля всього того, що мiж ними було, Вадик дозволяв собi ii не впiзнавати, особливо пiсля концертiв: оглушений i прибитий, накачаний поганим бухлом, iз зiрваним горлом, вiн, як справжнiй рок-стар, мiг пройти й демонстративно ii не помiтити. Вона нервувала, плакала. Йому це, схоже, подобалось. Їй, схоже, теж. Можна отримувати радiсть вiд усього, навiть вiд спiлкування з мудаками. Вона ввiйшла слiдом за ним, навiть не привiталась, мовчки сiла коло дверей, злiсно дiстала мобiльник, упевнено почала набивати повiдомлення. Вадик кинув iй до нiг свiй шкiряний рюкзак i демонстративно про неi забув. Свiтле волосся, бiлий плащ, який вона кинула на пiдлогу, рожевi обвiтренi пальцi, родимки на шиi, шкiльний светр, з-пiд якого гостро пробивались ключицi, недовiрливий погляд, напруженi рухи, дитячий вираз обличчя, нечищене взуття, красивi колiна. – Дочка? – кивнув я Вадику замiсть привiтатись. – Хуй там, – вiдповiв вiн незадоволено, й ефiр таким чином почався. Рiвно двадцять хвилин, не рахуючи музичних пауз, Вадик говорив про рок-н-рол, дух бунтарства, естетику свободи, пiснi протесту й розширення свiдомостi. Вона сидiла в кутку й лише незадоволено хитала головою. На правiй руцi в неi був пластмасовий браслет. Загалом схоже було, що вона прийшла в маминому одязi. Пiсля ефiру ми стояли з Вадиком у коридорi, розглядали вогнi, вiн дiстав коньяк, я вiдмовився – пити пiсля нього з однiеi пляшки було просто страшно. Бiдна дiвчинка, – подумав я. – Скiльки iй рокiв? – запитав. – Чорт ii знае, – вiдповiв Вадик, – я в паспорт не дивився. – Як вона взагалi? – запитав я далi. – Та нiяк, – вiдповiв вiн. – Нiчого не вмiе, нiчого не хоче. – Розiйдетесь – скажи, – попросив я. – Я ii навчу. – Аякже, – розсмiявся Вадик. Я помiтив, як вiн швидко старiе. Рванi капiляри, запаленi ясна, чорнi зуби. Риба гние з голови, – подумав. Чого я насправдi мiг ii навчити? Що я вмiв? Уникати вiдповiдальностi, оминати небезпеки, говорити про речi, якi менi нецiкавi, спiлкуватися з людьми, вiд яких нiчого в цьому життi не залежить. Чого ii мiг навчити вiн? Теж нiчого доброго. Ми просто говорили один одному необов’язковi речi, намагалися триматись упевнено й нахабно, нiкому насправдi не вiрячи, нiкого насправдi не вибачаючи. За пару мiсяцiв Вадик спробував повiситись. Застряг у зашморгу, провисiв якийсь час, доки прийшли знайомi й опустили його з небес на землю. Дев’ять рокiв тому вона прийшла на вiдкриття виставки з Густавом, терпляче проштовхуючись слiдом за ним крiзь густий натовп друзiв та знайомих. У Густава на шиi бовталась нова камера, час вiд часу вiн фотографував якусь iз давнiх подруг, котрих тут у нього було зо два десятки. Ми довго з ним обiймались, розпитували про новини, хоча й так усе один про одного знали: свiт тiсний, життя коротке, люди схильнi до плiткування. Вона пiдстриглась, iй це пасувало. Раптом виявилось, що в неi цiкаве обличчя. Коли вона вiдводила очi, риси ii загострювались, нiби пiд шкiрою в неi скресала крига й перетiкала вода. Мала на собi шкiрянку i яскравi помаранчевi панчохи. Зi стоптаними балетками все це виглядало трiшки дико. Мабуть, вона багато ходить, подумав я, розглядаючи ii взуття. Вона перехопила цей мiй погляд, напружилась. Мене, ясна рiч, не впiзнала, розмову, звiсно, не пiдтримала, проте погодилась вийти перекурити. – Ти з усiма моiми друзями зустрiчатися будеш? – запитав я. Вона помовчала, певно, гадаючи, ображатись чи нi. Вирiшила не ображатись. – У тебе хорошi друзi, – сказала. – Ти б у них повчився манер. Треба ж, – подумав я, – мене вчить манер людина, яка спала з Вадиком Сальмонелою. – Не ображайся, – сказав. – Не буду, – вiдповiла вона й пiшла всередину, грiтись. За якийсь час Густава взяли в прес-службу мера. Потiм звiльнили. Камеру вiн продав. Квартиру теж. Життя позбавляе не лише iлюзiй. Вiсiм рокiв тому вона поступила на заочне вiддiлення. Знайомi викладачi скаржились, говорили, що вона зовсiм не розумiеться на фiнансах, хоча ми й самi, говорили вони, на них не надто розумiемось. Нiхто нiчого не знае, скаржились, нiхто нi в чому не розбираеться, ми всi iмiтуемо знання, iмiтуемо почуття, живемо iлюзiями. Хоча платити за все це доводиться живими грошима. Кiлька разiв ми перетиналися з нею на концертах, одного разу зiткнулися в пiдземцi, якось я бачив ii в компанii хасидiв. Здаеться, вона робила для них екскурсiю. Хасиди схожi були на велику родину, що купуе помешкання в центрi й не розумiе, чому тут до сьогоднi не вивели тарганiв. У неi тепер знову було довге волосся, вiд чого вона виглядала дорослiшою й досвiдченiшою. Хоча говорила так само недовiрливо й виклично, нiби доводячи щось дорослим, наче намагаючись переконати всiх хасидiв цього свiту в доречностi й необхiдностi запропонованоi нею фiнансовоi операцii. Сiм рокiв тому я змiнив станцiю. Для мене це був серйозний крок, я довго зважувався. Нове радiо цiлком могло закритися вже за кiлька мiсяцiв пiсля вiдкриття. Проте це була справжня серйозна робота. Потрiбно було вирiшувати. Пару рокiв тому я б навiть не став про це думати. А тут раптом запитав сам себе: скiльки можна сидiти й робити те, що тобi не подобаеться, скiльки можна гнути на когось спину, залежати вiд когось, пiд когось пiдлаштовуватись? Давай, говорив я собi, зважуйся, тобi не двадцять рокiв. Вiк Христа, час робити дива й пiдiймати з могил прокажених. Я наткнувся на неi випадково травневого ранку в центрi. Вона сидiла на сходах, пiд вiддiленням банку, ще зачиненим такоi ранньоi пори. Виглядала загубленою. Проте не плакала. Сидiла, пiдперши голову кулаком, дивилася в нiкуди. На зап’ястку в неi бовтався невеличкий годинник, хоча запитай ii, котра година, впевнений, вона б не вiдповiла. Просто не зрозумiла б запитання. Побачила мене, змучено кивнула. Щось примусило мене зупинитися. Мабуть, те, що вона кивнула першою. Я не чекав. Сiв поруч iз нею. Почав питати про справи, про навчання, про спiльних знайомих. Вона кивала у вiдповiдь, щось говорила, проте не надто охоче. Зрештою замовкла. – Щось сталося? – запитав я. – Та нi, – вiдповiдала вона. – Просто мене цiлу нiч трахали. – Цiлу нiч? – не повiрив я. – Цiлу нiч, – пiдтвердила вона. Я не знав, що iй сказати. Почекав. Але вона теж мовчала. Полiз до торби, дiстав тетрапакет iз молоком. Простягнув iй. Вона зубами розiрвала папiр, пила довго й жадiбно. Виснажливе це, мабуть, заняття, – подумав я, – цiлу нiч трахатись. Помiтив, як тремтять ii пальцi, нiби пiсля активного заняття в спортивному залi. Помiтив, як напружуються жилки на ii шиi, коли вона закидае голову, п’ючи з пакета. Помiтив темнi кола пiд ii очима, такi бувають лише в жiнок, що народжують або просто недосипають, так чи iнакше – такi глибокi прозорi кола бувають лише в жiнок, якi переймаються тим, що роблять, якi бояться зробити щось не так. З утомленого й вiдстороненого виразу ii обличчя можна було зрозумiти, як добре й важко iй сьогоднi велося, як вона переживае через те, що сталося, як анiтрохи не шкодуе за тим, що вiдбулося. Вiд неi пахло теплою водою душовоi кабiни, чужим милом, ранковими сигаретами. Кров, здавалося, залишила ii пальцi, витiкши з них на безпечну вiдстань. Натомiсть губи ii – покусанi й припухлi – темно горiли пiд ранковим сонцем, вона iх i далi постiйно прикушувала, мовби згадуючи весь час, що з нею було цiеi ночi, мовби ця нiч для неi все не закiнчувалася. Менi навiть здалося, що вона найбiльше й хотiла, аби ця нiч не закiнчувалася, здалося, що разом iз темрявою вiд неi вiдступило щось дуже важливе, щось, за чим вона негайно почала шкодувати – сидiла тут невiдомо скiльки, незрозумiло для чого й шкодувала за втраченим, сумувала з приводу щойно набутого. Я, мабуть, надто вiдверто розглядав ii губи, аж вона захлинулася молоком, воно потекло iй пiдборiддям, вона швидко витерлась i далi прикривала губи долонею, говорила нiби не до мене, приглушено й рвано, торкалася рукою ран на тонкiй вразливiй шкiрi, спиняла кров, що проступала пiсля кожного необережного вигуку чи запитання, нервувала, розумiла, що я бачу, як вона нервуе. Спробувала заговорити про щось iнше, я вiдразу ж пiдтримав розмову, намагався не дивитись на неi, намагався демонструвати легкiсть та безтурботнiсть, а сам лише й думав: «Їi трахали цiлу нiч! Цiлу нiч! Цiлу нiч вона була готова кохати й розумiти, цiлу нiч вона не спала й мучилась, цiлу нiч вона говорила якiсь слова, вислуховувала чиiсь освiдчення, запам’ятовувала обiцянки, не стримувалась i викрикувала слова радостi. Цiлу нiч iй було добре, цiлу нiч iй не давали спати, цiлу нiч ii позбавляли спокою. Вона впадала в сон i вихоплювалася звiдти назад – у чорне повiтря, вона ловила чиесь дихання, вiдчувала чиiсь дотики, намагалась пiдлаштуватись пiд чиiсь рухи, дослуховувалась до чужого серцебиття, звикала до чужого запаху, до чужого голосу, до чужоi любовi!» Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/sergiy-viktorovich-zhadan/matv-y-stor-ya-z-knigi-mesopotam-ya/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.