Ностальгiя Василь Шкляр Коли життя дае трiщину i хитаеться свiт – це привiд зупинитися й вiдшукати точку опори в годину зневiри. Вiн залишае дружину, роботу, мiсто, змiнюе середовище, втiкаючи вiд себе колишнього. Та чи можна звiльнитися вiд свого минулого? І яка цiна цього звiльнення? Вiн зустрiчае жiнку, яка здатна загоiти рану й зцiлити його серце. Але чи зможуть вони бути разом? Василь Шкляр Ностальгiя Роман Увiходьте тiсними ворiтьми, бо просторi ворота й широка дорога, що веде до погибелi, – i нею багато хто ходять. Бо тiснi тi ворота, i вузька та дорога, що веде до життя, – i мало таких, що знаходять ii!     Євангелiя вiд св. Матвiя © Шкляр В. М., 2014 © DepositPhotos. com / nilotic, Andrey_Kuzmin, tolokonov, zoomteam, обкладинка, 2014 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2014 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2014 Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва © Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru (http://www.litres.ru/)) Туга за справжнiм Cтудент фiлологii столичного унiверситету Василь Шкляр дебютував молодiжною повiстю «Снiг», у якiй були всi прикмети тодiшньоi (середина сiмдесятих рокiв минулого столiття) лiтературноi моди: трохи романтики, трохи книжковоi мудростi, трохи молодечого позерства. Це було вiдлуння тих мотивiв, якi з’явилися в лiтературi пiсля приходу в неi «шiстдесятникiв» за часiв «вiдлиги». Шкляр i його лiтературнi ровесники опинилися вже в iнших полiтичних координатах – «вiдлига» скiнчилася, почалися заморозки. Тодiшнi лiтературнi прозелiти сумлiнно наслiдували «шiстдесятникiв», але не могли (бо хто б iм дозволив?!) пiти на цiлковиту соцiальну й громадянську вiдвертiсть. Письменники – особливо ж молодi, сповненi творчого честолюбства, – не можуть вiдкладати iдейно важливi задуми на далеке майбутне, де будуть сприятливiшi умови. Вони або емiгрують в iсторичну, фантастичну чи iншу тематику, вiддалену вiд сучасностi, або ж удаються до езопiвськоi мови. Кожен мае можливiсть вибору щодо вибудови власноi творчоi бiографii. Василь Шкляр, якийсь час ступаючи в слiди Григора Тютюнника (це була його лiтературна «школа», i, до речi, дуже добра школа), дедалi помiтнiше виходив на свiй самобутнiй шлях. «Ностальгiя» – особливо показовий у цьому розумiннi епiзод у лiтературнiй бiографii Василя Шкляра. Це – своерiдний прелюд у творчостi прозаiка тютюнниковоi «школи» до нового Шкляра, який легко виходить за рамки цiеi «школи» i знаходить нову стилiстику. Його головний герой Микола Погорiлий нагадуе героя «Снiгу», який подорослiшав i опинився в нових часових реалiях. Так Шкляр мовби повернувся до себе пiсля тривалоi подорожi, в яку вiн вибирався за лiтературними студiями. (Принагiдно скажемо, що в багатьох авторiв виразно вiдчутна вiдсутнiсть за ними таких подорожей-«шкiл» – у них немае нi стилю, нi художньоi пластики, iм нiхто «не ставив руку». Хоча в основi мистецтва прози лежить вiртуозне володiння ремеслом.) «Ностальгiя» – це туга пiд льодовиком стагнацii за кращими часами. «Ностальгiя» – це туга героя за повноцiнним життям. «Ностальгiя» – це один iз дiагнозiв суспiльству, в якому волею долi приреченi iснувати персонажi роману. Читаючи пiзнiшi твори Шкляра – «Ключ», «Кров кажана» («Нiкуб»), «Елементал», – не можна не помiтити iхньоi генетичноi спорiдненостi з «Ностальгiею». У нiй, хоч i в ембрiональному виглядi, е чи не всi iдейнi мотиви й стилiстичнi прийоми, з яких виросли цi романи. Тут i несподiванi повороти сюжету (дефiцит украiнськоi прози), i демонiзацiя певних явищ та персонажiв, i щоразу надзвичайно цiкава життева iсторiя, покладена в основу кожного твору. Шкляр – на подив цiкавий оповiдач. У нас так багато прiсних i нудних нарацiй, автори яких мовби заповзялися спростувати визначення прози як мистецтва слова. І якщо вже зайшлося про слово, то тут i дивовижне лексичне багатство, i яскрава, справдi iндивiдуальна стилiстика. У «табелi про ранги» стилiстiв украiнськоi прози Шкляр – одна з давно визнаних констант. Вiд його текстiв отримуеш буквально фiзичну насолоду. Хоч часовi координати «Ностальгii» вiд нас вiддаленi, та, перечитуючи роман сьогоднi, знову допевнюешся у дивовижному феноменi: справжнi тексти мають у собi тi таiну i магiю, якi дозволяють iм не старiти. А ностальгiя супроводжуе в цьому свiтi кожне поколiння. Ностальгiя за тим, як повинно бути в життi, а не як е. Ностальгiя як заперечення. Як погук справжностi. І все це виразно вилунюе зi Шкляревоi ностальгii. Михайло Слабошпицький, лауреат Нацiональноi премii iменi Тараса Шевченка Частина перша 1 Якоiсь митi йому здалося, що будинок цей зовсiм порожнiй, що в ньому немае живоi душi, крiм отоi нещасноi кицьки, яка без угаву кричить за стiною, – видно, господар виiхав з мiста, а ii, бiдолаху, забув, покинув у поспiху напризволяще. Микола почув той крик одразу, переступивши порiг своеi квартири i прислухаючись, чи вдома Софiя, але на нього вiйнуло затхлою пусткою давно не провiтрюваноi оселi, перестояна тиша вкутала його, наче вата, i Микола завмер, коли крiзь цю глухоту до нього пробився тонкий, щемливо-пронизливий голос: – А-а-а… а-а-а… Хто? Звiдки? Вiн спершу подумав, що десь у сусiдiв плаче дитина, а потiм таки розiбрав, що нi, то надриваеться кiшка, i крик ii, схожий на плач немовляти, зрушив у ньому тривогу, ще невиразну i кволу, але вже невiдступну. Усмiшка, приготовлена для Софii, спала з лиця, як невдало причеплена маска, вiн пройшов на кухню, виклав на стiл пакунки, виставив у холодильник пляшки i знову завважив, яке мертве повiтря у iхнiй квартирi – наче нiхто тут не жив, не дихав, не торкався цiеi перетлiлоi тишi. Щоправда, у спальнi постiль була розiбрана, на прим’ятiй подушцi лежала розгорнута книжка i косметичне безладдя на трюмо пiдказувало, що все гаразд, усе тут, як i ранiше. Зрештою вiн здогадався, що Софiя i досi не вiдчиняе кватирок, незважаючи на впертi поради радiо й телебачення, хоч сама працюе на тому ж таки телебаченнi, сама ж i готуе тi оптимiстичнi прогнози в ефiр. Ось незабаром прийде i сокорiтиме, як брала iнтерв’ю в самого мiнiстра i як той, сiромаха, приголомшений ii вродою, шепнув не для преси, що скляночка доброго «Каберне» – це, звичайно, не порятунок вiд радiацii, але й завадити не завадить. Втiм, спочатку Софiя здивуеться, як це Микола опинився у Киевi (не подзвонив, не попередив), заохкае, що лишив малого в селi на чужих людей, краще б узяв iз собою, вона так скучае за Петрусем, за ними обома так сумуе, що немае вже сил. Софiя справдi розлучалася з ними тяжко, хоч iхали не за тридев’ять земель, та коли поiзд рушив, Микола побачив крiзь вiкно вагона, як по ii щоках, мов горох, покотилися сльози, i стислося серце вiд жалю до Софii, що от вiн iде, а вона, жiнка, лишаеться тут. Сама залишаеться. Виходило, наче Микола ii обхитрив, хоч i в думцi такого нiколи не мав, усе вирiшила Софiя. Так склалося. За день до того, як гримнув Чорнобиль, Микола прийшов додому пiзно вночi, прийшов веселий, сказав: – Все. Софiя сидiла на кухнi в нiчнiй сорочцi, курила, не в затяжку, а так, щоб показати, що вона хвилюеться, жде, а вiн десь гуляе, однак не дорiкнула Миколi й словом, навiть, здаеться, зрадiла, що вiн у гуморi, пiдсiв до неi погомонiти. Останнiм часом у нього рiдко з’являлось таке бажання, цiлими вечорами просиджував у своiй кiмнатинi, щось там писав, мучився, а коли й виходив, то був, як хмара, мовчав, i те затяте мовчання Софiя зносила тяжче, анiж скандал. Вiн i сам страждав вiд нього не менше, знав, що це зводить мiж ними ще бiльшу стiну, але й у словах не знаходив ради: минув для них той золотий час, коли можна говорити про дощ i про снiг, про моди i фiльми, про Аллу Пугачову й солом’яного бичка, можна говорити, зазираючи одне одному в очi, несусвiтнi дурницi i знаходити в тому неабияку втiху. А тодi, пiзно вночi, вiн прийшов веселий, сказав: – Все! – Що все? – спитала Софiя. – Я послав того самодура пiд три чорти. – Шефа? – Авжеж. Виказав усе, що про нього думав, i поклав на стiл заяву. – Ти пiшов з видавництва? – Уявляеш, натрапляе вiн у рукописi на те мiсце, де герой купуе цукерки «Пiкова дама», викреслюе навхрест, а менi погрожуе доганою. Вгадай чому? – У Миколи був той вигляд, який Софiя називала «равлик-павлик виставив рiжки». – Гм… Дефiцитнi цукерки? – Я теж спершу подумав, що Лука Лукич засумнiвався в реальностi такого факту. Але рiч не в тому. – «Пiкова дама»… Щось пов’язане з картами? – Та нi, – тiшивсь Микола. – Нiколи не вгадаеш, я сам довго не мiг второпати, де тут крамола. – То де ж? – А в цукерках! – Ну, звiсно. – Софiя знизала плечима: загримiв з роботи i гопки скаче. Загадки загадуе. – Виявляеться, «Пiкова дама» з лiкером. А це, каже Лука Лукич, алкогольна пропаганда. У той час, каже, коли весь наш народ бореться iз зеленим змiем… Ну, тут уже я не стримався, послав його… – А сам куди? На кондитерську фабрику? Чи на лiкеро-горiлчаний? – А нiкуди! – сказав вiн, вловлюючи розчарування в ii голосi. І повторив дражливо: – Нi-ку-ди! Софiя змовчала. Знала, що зачепи його зараз за живе, i Микола знову заб’еться у свою мушлю, набере в рот води – не достукаешся, не догукаешся. – Знаеш, що я написав у заявi? «Прошу звiльнити мене з роботи. Я стомився». – Це схоже на тебе. Софiя хотiла було взяти нову сигарету, але тут його долоня лягла iй на руку: не треба; i цей лагiдний, примирливий жест ii насторожив. Вона подивилася йому в очi й побачила, що радостi там нi грамини, його сiрi очi були сивi й сумнi, як осiннi дими. Де й дiлася дженджуристiсть – Микола притих, опустив плечi, але це була не та мовчазна похмурiсть, якою вiн одгороджувався вiд Софii, це був сум, вiдкритий для неi. – Я справдi стомився, – сказав вiн. Софiя мовчала, вiдчуваючи, що це тiльки початок розмови. – Стомився так жити. Не сердься на мене, але думаю, що якийсь час нам треба побути нарiзно. Спочити одне вiд одного. – Ми й так спочиваемо вже давно. – Нi, ти знаеш, про що я кажу. – Що ти надумав? – обережно спитала вона. – Я поiду. – Куди? – В село, – сказав вiн. – Надовго? – Не знаю. Може, на мiсяць, може, на два. Врештi-решт, я ще не був у вiдпустцi. – Ти можеш взяти малого. Хай побiгае на природi. – Я не до матерi iду. – Не розумiю. – Я оце був у Стаха. У нього е хата над рiчкою. Там нiхто не живе. Тiтка померла, а хату переписала на Стаха. Це кiлометрiв за триста вiд Киева. Саме те, що менi зараз треба. – Не розумiю, чому тобi не поiхати до матерi. Узяв би малого, було б кому за вами доглянути. – Нi, Соню, це надто близько. І потiм… я не гуляти iду. Звичайно, можна i порибалити, Стах каже, що там розкiшна риболовля, але справа не в цьому. – А в чому? – спитала Софiя, i в ii голосi забряжчали прискiпливi нотки. – У тому, щоб далi вiд нас? – Нi, – лагiдно мовив Микола: було приемно, що ii це не радуе. – Менi треба сховатися десь у глухий куток. Хочу написати одну рiч. – Кiносценарiй? – Звiдки ти знаеш? – Микола так здивувався, наче вона читала його думки. Однак усе було дуже просто. – Ти викидаеш у смiття купи паперу. Я дещо читала. – Он як. Я радий, що ти така уважна до мене, – сказав вiн. Це була правда. – Навiть те, що ти рвеш, менi дуже подобаеться. Але боюся, що кiностудiя тiльки висотае з тебе нерви. Сам знаеш, що то за фiрма. – Знаю. Можливо, так i буде, як ти кажеш. Проте воно мене мучить, Соню. Ти розумiеш? – Добре, якщо тiльки це, – сказала Софiя, викликаючи його на одвертiсть, але Микола вiв далi: – До того ж вони прийняли мою заявку. – Найчастiше усе на цьому й кiнчаеться. – Так, але принаймнi я отримаю чималий аванс, щоб кiлька мiсяцiв не думати про шматок хлiба. Я робитиму те, що хочу, зi спокiйною совiстю. Це головне. – Спершу ти говорив про мiсяць-другий, а тепер про кiлька? – Не знаю, як воно вийде. – Дивися, – сказала вона. – Дiло твое. – Ти боiшся, що доведеться повертати аванс? – Я не того боюся. – Все буде добре, Соню. – Чогось менi неспокiйно, – мовила Софiя. – Розкажи менi про свiй сценарiй. – Тобi справдi цiкаво? – Дуже. Про що вiн? – Про що? Про дерева… траву… любов… – Гарно, – сказала Софiя. – Це дуже гарно: про дерева, траву i любов. А якою буде вона? – Хто? – Та жiнка. Якщо е любов, то мусить бути i жiнка, правда ж? – Звичайно. Вона буде схожа на тебе, – чудно всмiхнувся Микола. – Чорнi очi, полунично-розкiшнi губи… Жаль, що не знайдеш такоi гарноi акторки. – Жартуеш, – сказала Софiя, не приховуючи задоволення. – А ти знаеш, який завтра день? – Здаеться, п’ятниця. – До чого тут п’ятниця? Я так i знала, що ти забудеш. Десять рокiв, як ми з тобою зустрiлися. – Справдi? Вiн мав погану пам’ять на дати, i Софiя завжди нагадувала йому про днi народження та маленькi ювiлеi iхнього родинного життя. Одного разу, коли його допитував слiдчий, перескакуючи з п’ятого на десяте, щоб заплутати i збити з пантелику, Микола не мiг вiдповiсти, коли вiн одружився. Сказав, що мусить подивитись у паспорт. Слiдчий не витримав i зiрвався на крик: «Перестаньте валять дурака!» Але то була правда: дня реестрацii шлюбу вiн не пам’ятав, як i не пам’ятав, якого числа зустрiв Софiю. Зате до найменших подробиць мiг пригадати той день, той шовковий квiтневий день… Микола саме виписався з лiкарнi, де пролежав бiльше мiсяця, i коли вийшов надвiр, перед очима попливли золотi кружала. Вiн аж ослiп од весняного свiтла, сп’янiв од тугого повiтря i не пiшов – поплив у сонячнiй повенi. Не хотiлось ховатися вiд цього раю в тролейбус, рушив пiшки через Сирець, дарма що перехожi зглядались на нього, як на причинного, та й було чому дивуватись: надворi лiтне тепло, а на Миколi кроляча шапка, пальтечко, давно не чищенi чоботи, висохлi в лiкарнянiй коморi, як постоли. Про таких чудопалiв у Миколиному селi казали, що вони серед лiта зривають зиму, тут, у мiстi, либонь, гадали, що в нього не всi вдома, та хай: Микола лiг у лiкарню, коли мели березневi планети, а тепер на носi був травень, дерева яснiли молоденькою зеленню, i раннi сирецькi абрикоси стояли проти сонця у золотому цвiту. Заворожений, вiн забув навiть перекинути через руку свое благеньке, ще студентське пальто, так i йшов, i дивився, дивився, вбирав у себе очима те листячко, той золотий цвiт i звабу жiнок, якi навеснi, знявши iз себе зимовий одяг, вiдкрившись, так гарнiшають i хвилюють. То нiчого, що зараз вони настрахано його обминають, у Миколи ще все попереду, вони ще почують про нього. І якщо хочете знати, то знаменитi поети не ходять у фраках, ну хiба що вже потiм, коли iм вручають Нобелiвську премiю i вони галантно цiлують ручку шведськiй королевi, тодi можна, чого ж, а замолоду вони живуть на горищах i в комiрчинах i, бувае, зубами вирiвнюють останню двокопiйчану монетку, щоб подзвонити до своеi коханоi. Це – епохальнi поети. Хоча… Як там вiн колись писав? Епохальнi поети рано вмирають І сумують за тюрмами i казармами, Вони рiдко оволодiвають Дiвчатами незайманими. В епохальних поетiв своя релiгiя, Хоча й не вiддiлена вiд держави, Епохальнi поети – це справдi релiквiя, На кожне iх слово – по два жандарми. Епохальних поетiв читають пiд ряднами, Тодi як вождi здувають iз пива пiну, Епохальним поетам дають вiдрядження Будувати оселi в Сибiру. Епохальнi поети вiльнi й за гратами, Їх нiколи не кида в апатiю, Вони не продають единоi матерi Задля великоi хартii. Епохальнi поети не встряють у дебати, Який плащ у повii скорiш промокатиме, Епохальних поетiв з «iзмами» сватали, Та в життi ж то були провокатори. Епохальних поетiв з життя викреслюють, А вони ходять, як тiльки смеркне, Вони не отримують премiй-векселiв, Епохальнi поети – лауреати безсмертя. Вiрш цей, звичайно, не надрукували, сказали, що вiн нi до чого не кличе. Взагалi з того, що писав Микола, нiчого не друкували. Останню свою добiрку вiн носив до поважного журналу, де поезiю вiв такий же поважний i, як здавалось Миколi, хороший поет. То були вiршi про рiдне Миколине Полiсся. Вiдомий поет, на диво, не попросив прийти через мiсяць, а прочитав добiрку вiдразу. Це був делiкатний i чемний чоловiк, схожий на сiльського вчителя. Вiн прочитав, зiтхнув i сказав: – Ви ще зовсiм молода людина. Звiдкiля у вас стiльки смутку? Микола знизав плечима. Таке вiн уже чув. І не знав, що вiдповiсти, мовчки забирав своi вiршi i йшов собi геть. Але цього поета вiн шанував i спробував пояснити: – Слов’яни – люди сентиментальнi… Поет здивовано подивився на Миколу, злегенька всмiхнувся. – Я нiчого не маю проти лiрики, – сказав вiн. – Але ж на вашому Полiссi, крiм лiсiв та озер, е багато прикмет сучасностi. Зараз, наприклад, там зводиться гiгант Чорнобильськоi атомноi. Чому б вам i про це не написати? – На атомнiй я не був, – стримано сказав Микола. – Ви талановита людина, i, коли хочете, я органiзую вам вiдрядження на АЕС. Соцiальне замовлення, так би мовити. Напишете поему, i ми iй дамо зелену вулицю. Микола дивився на вiдомого поета i не мiг зрозумiти: це вiн серйозно чи, може, розiгруе? Той раптом затнувся, опустив очi. – Вибачте, – сказав Микола, – вiршiв на замовлення я не пишу. – Ну й даремно, – кинув поет. – Цього не цуралися навiть великi. – Так, але вони писали не ради зеленоi вулицi. І починали не з цього. Поет пiдвiвся, вiдiйшов до вiкна, закурив. – Я вас розумiю, – нарештi озвався вiн – Розумiю… Даруйте. – І так, дивлячись у вiкно й глибоко затягуючись димом, сказав: – Але ви заходьте. Напишете щось нове – i заносьте. Микола бiльше не заходив. Нi до вiдомого поета, нi взагалi нiкуди вже не носив своiх вiршiв, змирився, й писалося дедалi менше i тяжче, але часом його сповивав такий от сентиментально-бiснуватий настрiй, як тепер, коли вiн щойно вийшов з лiкарнi i йому, всiма забутому, уявлялося: стоiть вiн серед стотисячного стадiону i читае своi тихi вiршi про рiдне Полiсся, про мавок та про тисячолiтнього дiдка, що живе у корiннi старезних дерев, оберiгаючи iх вiд напастi. І тодi в Миколинiй душi прокидалися солодкий жаль i всепрощення, i хотiлося всiх обiйняти. Захмелiлий вiд весняного вiтру, вiд волi (i слави!), вiн завернув до Бабиного яру й сiв там на лаву, випадково чи нi, але якраз бiля самотнього дiвчати з книжкою в руках, звичайно ж, вродливого, звичайно ж, розумного, бо читало воно не Сiменона i не Семенова, а, леле, читало «Теорiю лiтературознавства», знайому Миколi з унiверситету. І лиш тепер вiн побачив, що ця дiвчина також йому знайома, зустрiчав ii у коридорах того ж таки столичного унiверситету, який торiк мав щастя випустити у свiт свого (знаменитого!) вихованця Миколу Погорiлого, еге, того самого Погорiлого, котрого тепер усяк впiзнае на вулицi, на кого озираються всi жiнки. Ось i ця вiдразу одiрвалась вiд книжки, глянула скоса й, налякана таким сусiдством, мерщiй вiдсунулась далi, аж повисла на краечку зеленоi лави, поставленоi тут не для знаменитих поетiв, а для простих смертних. Впiзнала, звичайно. – Привiт, – скромно, без гонору привiтався Микола. Вона подивилась на нього, i дивний звук злетiв з ii повних, соковитих губ: – О-о-ов… Таки впiзнала, спершу, мабуть, подумала, що пiдсiв якийсь пришелепок у кролячiй шапцi, а тепер побачила, що нi, це вiн, живий Микола Погорiлий, який, звичайно, не мiг не помiчати ii ранiше, хоч була вона курсом молодша i вони нiколи не перекинулись навiть словом. На «привiтi» й скiнчилась Миколина хоробрiсть, i пiд серце запливав знобливий холод, як завжди, коли вiн лишався наодинцi з красивою дiвчиною i не знав, про що говорити. – Ти звiдки такий? – спитала вона. – Од гiлляки вiдiрвався. – Я так i думала. Або вiдiрвавсь од гiлляки, або тiльки-но вийшов на волю. – Ти вгадала. – А казали, що ти працюеш у музеi. – Ти цiкавилась мною? – Та нi, просто одна моя подруга була закохана в тебе. Вуха менi продзижчала. Вона так зрадiла, що ти лишився у Киевi. – Познайомиш? – Обов’язково. А менi за це що? – Пiдтягну тебе з теорii лiтературознавства. Професор Христич поставив менi «вiдмiнно». Вiн i у вас прийматиме? – У мене нi. – Жаль, то золотий чоловiк. То коли ти нас познайомиш? – З професором? – Вона лукаво примружила своi чорнi очi. – Та нi, з подругою. – Хочеш – зараз? Вона живе поруч. – Може, я спершу перевдягнуся? – завагався Микола. – А то злякаеться i розлюбить. – Не злякаеться, ти завжди таким був: розхристаний, вим’ятий, а на головi наче ворона гнiздо змостила. – Дякую. – Прошу, – кивнула вона. – Але вiдкрию тобi одну таемницю: саме цим ти й привабив ii. Терпiти не може прилизаних. Проте часто iй хотiлося причепурити тебе, напрасувати, причесати. Чисто жiноче бажання. – Чуднi ви, – сказав Микола. – То що – пiшли? Шапку й пальто, щоб не лякати людей, можна сюди. – Вона дiстала з сумочки целофановий мiшечок, i незабаром Микола уже йшов легкий i весняний, тiльки закозубiлi рудi чобiтки ще тримали його при землi, щоб не знявся i не злетiв у небо. Не вiд щастя – вiд страху. – Як ii звуть? – спитав Микола. – Зараз дiзнаешся, потерпи. Вони перетнули Дорогожицьку i зупинилися бiля пiд’iзду червоного цегляного будинку. – Ти почекай трохи, – сказала вона. – Тiльки дивись не втечи. – А може, ii немае вдома? – з надiею спитав Микола, роззираючись окiл, наче й справдi прикидав, у який бiк чкурнути, поки не пiзно. – Є, ми домовлялися разом пiти на лекцii. Постiй хвилинку. Вона щезла в пiд’iздi, а Микола переминався з ноги на ногу, впевнений, що зараз двi щебетухи дивляться у вiкно, показують на нього пальцями й регочуть. Нiчого, хай порегочуть, потiм ще будуть каятись. Хвилинка, однак, тяглася вже пiвгодини, вiн зiбрався iти, прихопивши целофанового мiшечка за оману, але тут iз темного пiд’iзду вийшла… Софi Лорен. У нього пiдiгнулись колiна. Темнi гарячi очi, полунично-розкiшнi губи, а довга сукня облягала ii, як шовковий вiтер, що горнеться до кожного вигину тiла. Вона пiдiйшла до Миколи, впевнена i задоволена, ловила його тремтливий погляд. Вiн вражено занiмiв, упiзнавши в цiй жiнцi те блiде дiвча, що привело його сюди, симпатичне дiвча, може, й не таке блiде, як тепер здавалось Миколi, але диво косметики перетворило сiреньке каченя на прекрасну дiву. – Соня, – сказала вона. Пiзньоi ночi вони заблукали в сирецьких ярах, хоч повен мiсяць свiтив iм дорогу, а потiм переходили зовсiм крихiтну рiчечку, струмочок, вважай, i Соня, щоб не замочити плаття, пiдняла його, оголивши бiлi, як мiсячне сяйво, ноги, i тодi Микола поцiлував ii у великi, м’якi губи, вiдчуваючи гiрко-солодкий смак помади, i сам став тим шовковим вiтром, що нi сорому йому, нi зупину, потiм вони обое злилися зi срiбною рiчечкою i текли, текли десь у мiсячно-бiлу далину… Це було десять рокiв тому, але й тепер згадка про солодкi хвилини над мiсячним струмком хвилювала його дужче, анiж присутнiсть Софii. Сидячи поруч iз нею на кухнi, Микола прислухався до того далекого дня, чув, як жебонить крихiтна рiчечка (тепер ii вже немае) i як шелестить гладеньке плаття, таке гладесеньке, що втiкае з-пiд пальцiв. – Наче вчора було, – сказала Софiя. – Безсовiсний, кинувся тодi на дiвчинку. – Це я кинувся? – здивувався Микола. – А хто ж – я? – Ти. – Вiн простяг руку, погладив ii волосся, провiв долонею по щоцi. – Ти молодець, смiлива дiвчинка. – Ти не скучив за мною? – Скучив, ходiмо. Завтра увечерi я поiду. – Ходiмо, – сказала вона. 2 Микола подзвонив до Софii на роботу, але чемний чоловiчий голос вiдповiв, що вона вже пiшла i сьогоднi ii не буде. Хай йому трясця, i думав же подзвонити з вокзалу, та й з кiностудii було ще не пiзно, так нi – вирiшив зробити сюрприз. З вiконечка студiйноi каси йому подали паку новеньких банкнот, i, не гаючи часу, Микола подався у мiсто, накупив гостинцiв, набрав «Каберне», а тодi мерщiй перейняв таксi i помчав додому, наче Софiя сидiла бiля вiкна i ждала його сюрпризу. Авжеж. Звiдки iй знати, що сьогоднi вiн приiде до Киева по аванс (сам тiльки вчора дiзнався по телефону, що вже нараховано), i чому вона мае поспiшати у цю порожню квартиру, де задихнутися можна або й очманiти вiд самоти та котячого крику за стiною. – А-а-а… а-а-а… Звичайно, Софiя пiшла в кiно, до театру чи ще десь, мало куди можна пiти (все мiсто в афiшах), а ти, якщо такий хитрий, сиди виглядай, прислухайся, коли клацне у дверях замок. Микола прийняв ванну, перевдягнувся, передзвонив знайомим, аби розпитати, що тут дiеться в Киевi, однак нiчого нового й певного не почув, крiм кiлькох анекдотiв; люди жили, веселилися, метушилися в мiзерних клопотах, ходили на роботу, i Микола, який тепер на роботу не ходив, мало кого цiкавив. Вiн знав, що так буде, люди не люблять, коли ти нiде не служиш, i не за те, що ти вiльний козак, а тому, що з тебе нiчого взяти. У Стаха телефон мовчав. Жаль, якщо вони не зустрiнуться. Стах единий iз його друзiв, кого вiн справдi хотiв би зараз бачити, дещо розповiсти, а дещо i поспитати, одне слово, мав чоловiчу розмову до нього. Та й заспокоiв би приятеля, що хатина, переписана йому в спадок, на мiсцi, живеться у нiй як у Бога за пазухою. Миколi сподобалось там вiдразу, ще тодi, коли Стах одвiз його у село, i хоч давно наслухався спокусливих оповiдей про той маеток i побоювався розчарування, як воно здебiльша й бувае, проте побачене перевершило всi його сподiвання. Це, власне, було й не село, а такий собi хутiрець, що тулився до рiчки, доволi широкоi, бо кiлометрiв за десять вiдсiль ii перегачувала районна електростанцiя, але тут було тихо i чисто. У такiй благодатнiй мiсцинi хутiрець не розрiсся в чимале село тiльки тому, що з одного боку його пiдпирав сосновий лiс, а з другого рiчка, – ось така золота серединка. Стахова хата була не нова, проте стояла ще мiцно, хоча, оббита дощами й занедбана, просила хазяйських рук. Стаховi руки до неi, звiсно, не доходили, цей хазяiн, як тiльки з’являвся, вiдразу кидавсь до вудок i бiг на рiчку, до якоi, слава Богу, можна докинути палицею. І тодi, коли вони приiхали туди вдвох, Микола ще не встиг роздивитися, що й до чого, а Стах уже виносив з повiточки снастi, хапливо розмотував iх, заплутуючи жилку, щось рвав, зв’язував, гачки сипалися з його рук у бур’ян, яким буйно заросло подвiр’я, з коробок розповзалися черв’яки, купленi в Киевi на рибальському базарi, опариш змiшався з макухою, а Стах щось грундзяв, ладнав, сичав, наколюючись на гачок, не мав коли дiстати ножик i зубами перекушував жилку, покрикуючи на Миколу: – Давай, старий, не мнися, вари принаду, роби-бiгай, щоб я бачив, та швидше ж, бо ти тут зостанешся, а менi пiслязавтра iхати, май же ти совiсть, подивися, яка погодка стоiть, знаеш, як зараз бере? Потiм тут розкладешся, роздивишся, позамiтаеш, покосиш, будеш собi князювати, а зараз не мамляйся, вари пшоно, та макухи туди побiльше, макухи, – пiдганяв Стах i затискав грузило на волосiнi зубами, наче обценьками. Вiн був несамовитий у цьому дiлi, фанат, але, що цiкаво, з його фанатизму пуття було мало, бiльше виходило смiху, хоч сам Стах невдачi брав близько до серця, пiсля них надовго затихав i тiльки кусав свого правого вуса. – Бiжи до баби Марфи, – кричав вiн, – попроси конопляного насiння, у неi е. – Якоi баби? Хiба ж я знаю ii? – Оно хата, скажеш, що я просив, вона дасть. – Та незручно менi. – Чого там незручно? Знаеш, як на запах коноплi йде риба? О-о-о! Ми й бабi на юшку дамо, гайда! – І вже натягував на себе рибальську екiпiровку – зелену брезентову робу, гумовi ботфорти та якийсь допотопний капелюх, що в ньому покiйна Стахова тiтонька, мабуть, пiдсипала квочку. Нарештi вибрались до рiчки, повсiдалися поруч на дерев’яному мiсточку, що пiдводив од берега до глибини. – Це часом не ти зробив? – спитав Микола. – Та де! Коли б то я встиг? Сергiй змайстрував. – Казав, наче той Сергiй був Миколиним сватом. – Вiн щороку новий тут вимощуе. Навеснi в льодохiд крига ламае старого, от i доводиться робити все заново. Дерева у нас вистачае. Але ша! Як будемо бубонiти, то дiдька лисого впiймаемо. Все, мовчок. Вiн нажбурляв у воду пшоняноi кашi з макухою, i тремтячими вiд нетерплячки руками став розмотувати вудку, i, звичайно ж, загнав у штани гачка, посмикав, посмикав – не слухаеться, то Стах одiрвав жилку i прив’язав нового, а того так i лишив у холошi. – Не вилазиш – не треба, – сказав вiн гачковi i раптом верескнув: – Поклало, тягни! Микола й сам бачив, як його поплавок плавно лягав на воду, пiдсiк, вудлище пружно зiгнулося. Пiдводив рибину до мiстка, а Стах уже вимахував пiдсакою, наче ловив у сачок метелика. Чималий пiдлящик, грамiв чотириста, таки затрiпотiв у пiдсацi, але, дiстаючи його, Стах звалив у воду вiдкриту коробку з черв’яками. Добре, що бiля хати лишили ще одну, запаслися, то Стах збiгав, принiс, та на цьому пригоди не скiнчилися. То вiн перекинув свою вудку навхрест через Миколину i так посплутував жилки, що сам чорт не заплутае, то забув закрити садок – i срiблястий фунтовий пiдлящик поплив собi пастися на глибину, та найкумеднiша оказiя сталась тодi, коли, замахуючись вудкою, як батогом, Стах i сам шубовснув у воду. Вiдсапуючись та вiдпльовуючись, вiн вибрався на берег, стояв мокрий як хлющ, приголомшений i жалюгiдний, а побачивши, що Миколу душить смiх, сказав ображено: – Це ти мене пiхорнув. Розiгнав усю рибу. – І пiшов до хати перевдягатися, чвакаючи важкими ботфортами. Тiльки завдяки тому, що рiчка ця справдi була щедрою, вони впорожнi не зосталися. Пiд вечiр пригодувався карась, брав часто, як у ставку, i Стах сказав, що це однiеi весни у ближнiх селах попроривало ставки i вся риба з повiнню пiшла у рiчку. Карась попадався чималий, нагуляний, з iкрою – вистачило на юшку i iм, i бабi Марфi, яка вiддячила горнятком козиного молока. Увечерi, коли сидiли на подвiр’i бiля багаття i ласували карасями, зайшов Сергiй. Це був здоровенний молодий чолов’яга з хижим носом i добрими, як у дитини, очима. У ньому чулися впевнена сила та стримана прихована мiць, од якоi дужi чоловiки стають повiльними i вайлуватими – усе в них повагом, неквапом. Сергiй i говорив повiльно, так нiби викочував слова зi своiх широких грудей. Вiд юшки вiдмовився, сказав, що на рибу вже не може дивитися, а чарку випив охоче – цiдив ii теж поважно, не кривлячись, наче мед. – Надовго? – спитав у Стаха. – В недiлю iду. А Микола побуде довше, якщо нудьга не заiсть. – Одпуск? – Та нi, взяв роботу з собою. Писатиме. – А-а-а. – Ти наглядай тут за ним. Щоб не вкрали. – Буде порядок. У нас тiльки сiтi один в одного крадуть. Споконвiку крадуть. Так повелося. – У нього сiток нема. Вудки та спiнiнг. – Маете, хлопцi, терпiння, – похвалив Сергiй. – А я не можу ото стiльки висидiти. – А мiсток щороку майструеш. – Я пошти? не ловлю з нього. Дiло друге сiточка. Потрусив – i е. Тiки не думайте, що я на продаж ловлю. Не. Це он Горобець, ти його, Сташку, знаеш, той да, той тяга на базар. І в тебе потягне, якщо лежить шось не так. Горобця стережись. – Ти не лякай Миколу, – засмiявся Стах. – А чого йому боятися? Тiки шо – зразу до мене. Нiхто не зачепить. Це всi знають. Колись Горобець украв був у мене путанку, то тепер десятому заказуватиме. – Нам’яв боки? – спитав Стах. – Не-е-е. Вiн старий чоловiк, п’яничка, не з руки його бити. – А що? – Конфiскував у нього все браконьерське iмущество. Без суда i следствiя, – повiльно всмiхався Сергiй. – І шо – пiдеш поскаржишся у мiлiцiю? Дулi. Це все ’дно, шо конфiскувати самогонний апарат. Мовчи та диш. Ну, сiтi вiн, ясно, дiстав новi, але мене тепер обминае десятою дорогою. Темнiло. Червонiшав жар у багаттi i кидав iм на обличчя мiднi вiдсвiти. – Я шо хотiв спитати у тебе, Сташку, – знов обiзвався Сергiй. – Чи не думаеш ти продавати хату? – Чого це? – Ну, ти ж тут не живеш. Їi вже давно б мишi розточили, якби покiйна тiтка Оляна не обклала цеглою. Ходили тут якiсь чужi люди, напитували, чи не продае хто хати. Можна взяти грубi грошi. Це в таких селах хати тепер хоч дурно бери, а в нас нi, у нас коло лiсу i рiчки дорого. – Отож-бо й воно, – сказав Стах. – Я ще й сам переiду сюди на старiсть. Отодi заживемо. – А зараз чого не хочеш? Звик до теплого нужника? Чи до вареноi ковбаси? – Дiвчат тут мало, – всмiхнувся у вуса Стах. – А-а-а. Ну, то дiло друге. А менi хватае моеi. Це вже досi бiга шукае, поки я тут сидю. Ну, та хай побiгае, на те вона й жiнка. Гарячiшою буде. Про вовка помовка: – Сергiю-у-у! – покотився луною жiночий голос i спинивсь десь глибоко у соснi. І знов: – Сергiйку-у-у-у! – У-у-у… – верталося з лiсу. Чистий глибокий голос. – О, вже «Сергiйку», – сказав Сергiй i пiдвiвся. – Треба йти. Взавтра рано заступати на змiну. Я ж тепер механiком в автопарку. Так шо зайду аж у недiлю. – Може, на коня? – Нi, моя цього не любить. Та й рано вставати. Хай потiм, од нас не втече. Сергiй пiшов, а вони довго мовчали й дивились на жар, що вже вичахав i сивiв. – Щасливий, – сказав Микола. Стах не обзивався. – Давно його знаеш? – Вiн глянув на товариша i примовк. Стах вiдвернувся. У хатi пахло мишами, порохом давно не бiлених стiн i чимось горiлим, мабуть, давно не трусили сажу i дух той сходив од печi. По кутках звисало старе, почорнiле павутиння, а стiни були сухi, цвiль не торкнулася iх. Нiчого, думав Микола, залишуся сам, тодi все вимету, вишкребу, вимию i – за роботу. Сценарiй вiн бачить до найменших подробиць, вже чуе його у собi, зосталося тiльки сiсти й писати. Все буде добре. Стах постелив йому на залiзному скрипучому лiжку, сам пiшов надвiр покурити; щось його непокоiло, а що – Микола не став лiзти в душу, захоче – розкаже сам. Цiлий день був як живчик, а тут раптом зiв’яв, опустив руки, i Микола знав, що краще його не чiпати. Зрештою, всiх нас щось непокоiть, думав вiн, i навiть у такi блаженнi хвилини, коли сидиш бiля вечiрнього багаття i вбираеш у себе його нерозгадану таiну, навiть тодi на денцi душi прокидаеться тихий щем, озиваеться туга за цим ось вечором, який зараз вiдiйде й не вернеться бiльше нiколи. А що вже казати про те, що доймае тебе денно i нощно, хiба на часину попустить, щоб потiм вернутися ще гострiше, тому навiть не шукаеш забуття, вiддаешся сповна гризотi, од якоi не втечеш, як не втечеш вiд самого себе, лiпше вже звикнути, притертись до неi, наче так i треба, наче iнакшим життя не бувае, i мусиш миритися з тим, що е. То пусте, що покинув службу, вiн знайде собi не гiршу, а якщо добре писатиметься, взагалi займатиметься тiльки цим, слава Богу, настала одлига, повiяло свiжим вiтром, щоправда, ще мiцно сидять у своiх крiслах луки лукичi, так позросталися з тими крiслами, що доброго треба вiтру, аби iх вимести. Правильно зробив, що сказав йому правду в очi i грюкнув дверима, за цим шкодувати не варто, навiть Софiя сприйняла це спокiйно, бо знае, що нема чого шкодувати за латкою, коли спiкся кожух, – вони втратили набагато бiльше. Втратили не за раз, не одного дня, а губили по пiщинi, мабуть, усi цi десять рокiв, тому й непомiтно, що по пiщинi, i спробуй тепер знайти, зiбрати розгублене. То вiн сказав дурницю, що начебто iм треба спочити одне вiд одного; десь таке чув i читав, але це таки дурниця, бо якщо чоловiковi й жiнцi хочеться вiдпочити одне вiд одного, то iхня карта бита. Разом губили – разом i мусять шукати, i в тому, що Софiю стривожив його вiд’iзд, що вона не хотiла цiеi розлуки, Микола бачив ще один iхнiй шанс: втрачено багато, але ще не все. Вiн прокинувся вдосвiта, тiльки сiрiло, i хотiв було розбудити Стаха на вранiшнiй кльов, але передумав: хтозна, коли той уклався спати, Микола сам перекидався з боку на бiк до глибокоi ночi, проте не чув, щоб Стах заходив до хати. Тепер вiн тихенько посапував у сусiднiй кiмнатi, якось по-дитячому згорнувшись калачиком, кругловиде вусате обличчя було невинно-спокiйне, навiть ледь-ледь усмiхнене, i Микола пожалiв його будити, хоч знав, що Стах за це йому викаже. Вiн випив прямо з горняти козиного молока i нишком вийшов надвiр, щулячись од свiжоi прохолоди, що пошпигувала його тоненькими голочками i зганяла оспалiсть. У лiсi прокидалося птаство, свiтлiло бузкове небо, а над рiчкою, низько, при самiй водi, котились клубки туману, i Микола подумав, що день буде вiтряний, здiйметься хвиля, тодi на поплавчанку не дуже половиш, i не завадить налаштувати спiнiнг. Втiм, це не горить, встигне, а поки Стах додивляеться смiшнi сни, можна оглянути його маетностi. От кому вже тут воля, то це бур’янам, доведеться попросити в Сергiя косу та поколошкати iх чи, ще краще, загнати сюди бабиних Марфиних кiз, тi пiдстрижуть i столочать все чисто. На городi також пустир, хоч би хто iз сусiдiв посадив собi зайву грядочку – нi, тепер i в селах люд охолов до землi. Тим бiльше грунт тут пiщаний, яловий, тiльки й жене вгору вiниччя та будяччя, зиску з нього нiякого, то й бабратися немае дурних. А рiчка димить, димить, i чути, як хтось бухикае у туманi, видно, трусить сiтку, щоб сьогоднi ще встигнути на базар зi свiжою рибою, i на бiса йому той пiщаний городець, якщо рибка iсти не просить i сама йде у сiтi, лиш встигай вибирати. Тихо опускаються весла у вранiшне плесо – хлюп… хлюп… – над водою чути далеко. Обрiй над лiсом натягуеться золотилом: от-от зiйде сонце. – Проспали! Усе на свiтi проспали! – вискочив з хати скуйовджений Стах i забiгав подвiр’ям, не знаючи, за що хапатися. – Совiстi в тебе немае, менi завтра iхати, а ти розвiсив вуха i пташечок слухаеш. Не мiг розбудити? Вайло, тютя, соня, опудало! Ви подивiться на це горохове лякало, що стовбичить серед городу! Стах на ходу натягував на себе рибальську екiпiровку, яка ще не зовсiм висохла пiсля його вчорашньоi купелi й надягалася туго, iз рипом, особливо ботфорти. Нарештi притупнув ними, накинув на голову вогкий важкий капелюх, i якби до того капелюха та ще пiр’ячко з квочки, яка висиджувала в ньому курчат, то зi Стаха був би викапаний д’Артаньян, котрий оце поспiшае не на рибу, а в Париж – поспiшае до королеви з дiамантовими пiдвiсками. Правда, шпага у нього з бамбука, зате ж яка довжелезна – кого хочеш дiстане. – Там у повiтцi е гумовий човен, – гукав Стах. – «Юрюзань», добра штука, але немае коли накачувати. Проспали, гайда. Вiн жужмом хапав усе в оберемок – вудки, пiдсаку, садок, коробки з наживкою, торбинку з кашею, – i коли чимчикував через город, заплутуючись ботфортами у високому вiниччi, то все те падало в нього з рук, Микола насилу встигав пiдбирати. Тiльки на березi Стах на хвилину охолов, кинув усе причандалля на траву, аж заторохкотiло, i, наступаючи на кiнчик свого вудлища (хрусь!), ступив крок уперед i завмер, заворожений тихим плином туману – валки сивих волiв брели за сонною течiею. – Вiтер буде пiвнiчний, – сказав Стах. – Це добре. За пiвнiчного вiтру тут найкраще клюе. Неподалiк пiд вербами брязнув ланцюг. Якийсь чоловiк у куфайцi, зiгнувшись, припинав до покрученого стовбура човна-плоскодонку. – О, люди вже наловили, – буркнув Стах i вiдверто втупився у рибалку. Той вдавав, що нiкого не помiчае, ще нижче схилив до замка iржаве вiд рудоi щетини лице. Потiм сховав у кишеню ключ, узяв з човна важкенький мокрий мiшок (з пiвпуда набрав) i, дивлячись собi пiд ноги (йому нi до кого дiла немае), почвалав собi берегом, показуючи iм горбату спину. – Горобець? – здогадався Микола. – Вiн, стерво. Стахiв запал пригас. А коли побачив надломлений кiнчик, то смачно вилаявся, сплюнув i, вкоротивши вудлище, уже без поспiху, знехотя почав перев’язувати волосiнь. – Є такi люди, – сказав вiн, – зустрiнеш iх – i жди невдачi. Справдi, на тихому плесi iхнi поплавцi стримiли мертво, як забитi гвiздки, – хоч би тобi хвостом щось торкнуло, де там, нi хвоста, нi лусочки. – Мабуть, упав тиск, – мовив Стах. – Щось у скронях шумить. Бач, нiде й не скинеться. Вiн зозла жбурляв у воду балабухи кашi з макухою, мастив олiею пальцi, пересував поплавець на жилцi, мiняючи глибину, – нiчого. Вже давно зiйшло сонце, але тепла не було – зривався холодний пiвнiчний вiтер. І коли сiверко увiйшов у силу, коли вiн погнав високу хвилю i думка була вже змотуватися, несподiвано почався жадiбний кльов. Хвиля накривала поплавцi, пiдкидала iх, як смiтину, однак таку погоду карась любив i хапав наживку майже на льоту, ще до того, як вона опуститься на дно. – А я тобi що казав? – ожив Стах, вкидаючи до садка пузатого карася-метиса. – За пiвнiчного вiтру тут завжди отак, тiльки встигай тягати. Бач, бач! – Так що нiчо’ не проспали, даремно ти сердився. Їм стало весело, легко, i вони говорили, смiялися, навiть кричали, бо вiтер шумiв у вухах, та риба ловилася i ловилась, не лякаючись того крику, i вони хвалили цю невiдь-як збережену рiчку, пiдхвалювали один одного за спритнiсть, кмiтливiсть, а найбiльшу хвалу спiвали цьому пiвнiчному дужому вiтровi, реготалися, коли вiн зiрвав зi Стаха капелюха й пошпурив у воду (на щастя, прибився до берега), просили його не втихати, бо ще не знали, що треба цей вiтер проклясти, цей вiтер уже розносив по свiтi страшну бiду, вiн дув iз Чорнобиля, який гримнув ще до того, як вони поiхали з Киева, але ж нiхто нiчого не знав, нiхто нiчичирк. І навiть у недiлю, коли зайшов Сергiй i сказав, так, мiж iншим, що хлопцi-шофери з киiвського рейсу чули, начебто сталась якась аварiя на Чорнобильськiй атомнiй станцii, навiть тодi i Микола, i Стах пропустили те помiж вух: що зробиш, день у день трапляються десь аварii, без цього теж не обходиться. Стареньке запорошене радiвце у Миколинiй хатi шкабарчало Хазановим i Жванецьким, хрипiло Висоцьким, нагадувало про широку гласнiсть, i якби сталося щось страшне, то, певна рiч, припинило б зубоскальство та спiви й сказало б, що так i так, бiда, людоньки добрi, велика бiда, i давайте у першу чергу рятувати дiток, вони ж не виннi, що старi пеньки довели до цього, рятуймо iх, вiдклавши усе на свiтi, i не тiльки тому, що вони не виннi, навiть не розумiють, що сталося, а тому, що це – наше майбутне, це наш народ. Просякнутий пилюгою Стахiв «брехунець» про це мовчав, свiт смiявся, спiвав, викрикував гучнi слова, i Микола зi Стахом також смiялися, спiвали, проголошували тости за рiчку, за вдалу риболовлю i за пiвнiчний вiтер зокрема. Потiм Сергiй мотоциклом вiдвозив Стаха на вечiрнiй поiзд, i Микола теж вмостився у люльку («Я тебе проведу, старенький»), i на темному перонi районного полустанка вони також смiялись, дурiли, на прощання буцалися лобами, як молоденькi бички, що бралися в рiжки, i Стах насилу встиг скочити в поiзд, стрибнув уже на ходу i визирав iз-за плеча сердитоi провiдницi, а Микола махав йому важким допотопним капелюхом, який чомусь опинився на його головi, i кричав: «Попутного вiтру тобi! Пiвнiчного!» – хоч попутний вiтер мав би вiяти з пiвдня, поiзд iшов звiдти. Коли Стаха забрала далина, Миколi ураз зробилося сумно, самотньо, маркiтно, вiн попросив Сергiя вiдвезти його в мiстечко на пошту: вирiшив подзвонити Софii. Автоматичного зв’язку з Киевом не було, довелося з пiвгодини почекати, поки телефонiстка попросила його в кабiну, Микола зайшов, узяв трубку i не встиг ще сказати два слова, як Софiя його перебила й загукала таким голосом, аж Миколу обсипав мороз: що сталося? Йому вiдлягло, коли дiзнався, що малий здоровий, усi живi й здоровi, а лихо в якомусь реакторi (слово, правда, погрозливе), який здумав бабахнути зовсiм невчасно. Софiя, мабуть, панiкуе, про небезпеку «мирного атома» Микола нiколи не чув, ходили плiтки, що може прорвати Киiвське море й тодi всiм капець, це правда, а про реактор навiть чуток не було. Щось тут не те, панiкуе Софiя, дивуеться, в який вiн льох заховався, що нiчого не знае i досi не виiхав додому. А може, вона хитруе, може, навмисне перебiльшуе, аби вiн вернувся? Нi, це вже було б чортi-й-що. Треба iхати. Через день-другий лiквiдують аварiю, i вiн повернеться сюди знов. – Сьогоднi поiзд уже пiшов, – сказав Микола. – Виiду завтра. Киiвський залiзничний вокзал його приголомшив. Небаченi натовпи на перонi, тiснява бiля кас, у проходах, шум-гам, крик, плач – бо дiти. Скрiзь дiти, дiти, дiти. Серце Миколине стислось: Петрусь. У всiх на вустах одне слово – радiацiя. Промовляють його тривожно, промовляють жартома, i скептично, й байдуже, i з переляком – у кого якi нерви. Але частiше з iронiею: камiння ж з неба не пада. На зупинцi таксi також стовпотворiння. Цих людей не збагнеш. Те з Киева, а те в Киiв. Якийсь вертеп. Гра. Два мужички у черзi зовсiм щасливi: – Тепер магазини завалять горiлкою. Кажуть, радiацiю як рукою знiма. У Чорнобилi навiть шоферам i мiлiцii видають спиртяку. Хоч залийся. – Я зразу казав, що з цим сухим законом у них нi хрена не вийде. Не рощитали, хе-хе-хе. Пшик. – Точно, що пшик, – раденько пiдтакнув другий. Таксист Миколi трапився взагалi навiжений. Це був гладкий черевань з великим масним лицем i орденськими планками на голубiй форменiй сорочцi. – Козлы! – кричав вiн цiлу дорогу. – Кто же так делает, сволочи? Невозможно достать билет. Да остановите вы все поезда, остановите самолеты, разверните всех в другую сторону и посадите детей. Женщин и детей. Все санатории им! Все дома отдыха и курорты! Нас, ветеранов, к чертям собачьим, потерпим, пока все выяснится. Всех, всех к чертям, есть только женщины и дети. Сначала вывезти их, а потом уже решать, что и как, чем это пахнет. А они воюют с алкоголиками. Да клал я большую кучу на тех алкоголиков, сейчас не время думать о них! Наша задача… – Стiкаючи потом, вiн говорив з таким затято-значущим виразом на обличчi, наче крутив не бублика «Волги», а кермо всiеi держави. Микола лишив йому тридцять копiйок «на чай». За красномовство та нещаднiсть до власних нервiв. Софiя була вдома, вiдпросилася з роботи i малого теж у садок не вiдводила, Петрусь кинувсь йому на шию: «Тато! Тато приiхав!» – а Микола, притискаючи Петруся до грудей, так i застиг з круглими очима: у хатi був погромний розгардiяш. Шафа навстiж, шухляди висунутi, на диванi розкиданий одяг, бiлизна, усе догори дном, а на пiдлозi величезний чемодан i в ньому дивовижна мiшанина: сукнi, шуба, гречана крупа, кросiвки, чобiтки, лiфчик, баночка меду, млинок для кави, iграшкова машинка… Тiльки жiноча логiка могла це змiшати докупи, i з чисто жiночою логiкою Софiя пояснила: – Здурiти можна: то говорили, що евакуюватимуть увесь Киiв, i я вже зiбралася в дорогу, тебе виглядаю, а це подзвонила з роботи Лiда i каже, що реактора погасили, чи пiском закидали, чи роботи там щось зробили, ну, не знаю, але начебто все гаразд. – Що каже радiо, преса? – спитав Микола, розумiючи безглуздя цих слiв: сам працював у газетах, знае, що вони можуть сказати. Софiя щось говорила про радiацiйний фон, про те, що не можна вiдчиняти балкон i вiкна, про стронцiй, академiка Велiхова, про те, що треба капати йод у молоко, але молока пити не можна, уже ходять по руках рецепти, що iсти, а що нi, – одне слово, розповiдь ii нагадувала оту валiзу, де змiшалася гречана крупа з лiфчиками, i годi було второпати щось до пуття. Але, що цiкаво, справа була не в жiночiй логiцi, Микола передзвонив до хлопцiв у видавництво, розмовляв з багатьма знайомими, серед яких були вченi мужi – фiзики, лiкарi, бiологи, – i жоден iз них до ладу нiчого не пояснив, навпаки, суперечили один одному i ще бiльше збили його з пантелику. Фiзик казав дати малому йод, а лiкар – нi в якому разi, бiолог радив не вiдчиняти кватирки, а журналiст пораяв сiдати на балконi за пляшчиною «Каберне» (щодо червоного сухого, то тут усi сходилися на однiй думцi – вражаюча одностайнiсть). Усе це обростало новими версiями й побрехеньками, до очамрiння, i найрозумнiшим було б затулити вуха й нiкого не слухати, щоб не здурiти, як каже Софiя, але ж так хотiлося вилущити з тоi шкаралущi хоч крихiтку правди. І вже зовсiм бiсило те, що «жiноча логiка» взяла гору i в офiцiйних дiях: було рiшення вивозити школярiв у лiтнi табори, чимдалi вiд зони нещастя (де межа тiй зонi?), а тим часом дiтлашки в дитсадочках пересипалися пiсочком i збирали кульбаби, за що iм добрi дядi як компенсацiю привозили молоко аж iз Полтавщини. Що бiльше слухав Микола розумних та компетентних людей (голова вiд того розпухла), то все твердiше ставав на думцi, що наймудрiшу рiч вiн почув вiд отого таксиста, якого мав тодi трохи не за божевiльного: ну iх усiх до бiса, спершу треба вивезти малого, а потiм розбиратися, що й до чого. Третiй день сушить мiзки плiтками замiсть того, щоб вiдправити Софiю з Петрусем десь далi вiд цiеi халепи. Бабота. Софiя ж, навпаки, вiдколи приiхав Микола, якось ураз заспокоiлася, зiбраний у дорогу скарб розiклала назад на полички i наступного дня вже пiшла на роботу, а коли ввечерi вiн запропонував iй негайно взяти вiдпустку i десь поiхати з Петрусем, спитала здивовано: – Куди ж нам iхати? Добре тим, у кого родичi далеко живуть, а твоi ж до зони ще ближче. – Щось придумаемо. Може, дiстанем кудись путiвку чи й до знайомих десь можна попроситися. Врештi-решт, неважко зняти кiмнату в Криму. Хочеш до моря? Софiя знизала плечима. – Я теж з вами поiду, – сказав Микола. – Влаштуемося, i повернуся до Киева, доведеться пошукати служби. Цей Чорнобиль висотае з нас усе до копiйки. Я пiду на роботу, а ти зможеш там жити з малим до снiгу. – А як же твiй сценарiй? – Вдома писатиму. Та й не це тепер головне. – Софiiне вагання виводило його з рiвноваги – навiть не вагання, а якась загальмована байдужiсть. Корiнна киянка, вона уявити собi не могла, як це люди живуть у Донецьку, Черкасах чи, не доведи Господи, в якихось Кобеляках, не кажучи вже про село. Коли вони iздили вiдпочивати, Софiя навiть на морi, яким мало не марила всю зиму, на другому тижнi починала нудьгувати i в думках була вже у Киевi – розповiдала подружкам, як чудесно провела вiдпустку, яке цього лiта ласкаве сонце в Криму, демонструвала iм свою лимонно-нiжну смагу i супермодний купальник (упасти можна), який приховував тiльки животик. І взагалi житейськi втiхи радували Софiю не самi по собi, а найперше тим, що про них можна потiм комусь розповiдати i в думках та уявi бачити iх ще знадливiшими. Зрештою, це стосувалось не тiльки його дружини, а, мабуть, усiх жiнок, у кожному разi тих, що приходили до Софii i, зачинившись на кухнi, ахкали там та сплескували у долонi: «Та нi! Та ти що? Та невже? Ой, держiть мене, упаду!» Пiдiйди до них такоi хвилини й скажи, що прилетiли марсiани, сiли якраз бiля будинку, подружечки нетерпеливо замахають руками й вигукнуть в один голос: «Та пiдожди ти зi своiми марсiанами!» Софii не хотiлося iхати, Микола це розумiв i по-своему спiвчував iй, проте дратувало, що вона з ним не щира. Софiiна спiвробiтниця Лiда, настiльки у всьому вiдверта, що Микола червонiв, коли вона сповiдалась у своiх iнтимних грiхах, та прямо заявила: «Краще рiк прожити у Киевi, анiж сто лiт у Владивостоцi». Хоч запитай ii, чим же воно краще, щоб аж так – один до ста, нiколи не скаже, нiби це щось набагато iнтимнiше за тi Лiдинi смакування, вiд яких у Миколи в’яли вуха. – Може, в дитячий санаторiй його прилаштуеш? – сказала Софiя. – Туберкульозний? Чи дебiльний? – не стримався вiн. – Ну чому… Ти ж маеш друзiв в Одесi. – Я хочу, щоб i ти виiхала. – За мене не бiйся, не пропаду. З нашоi редакцii якраз дременув один чоловiчок, i менi обiцяють пiдвищення. – Поздоровляю. – Не сердься, – сказала вона. – Я хочу, щоб усiм нам було добре. Я – це не ти. Якщо пiду з телебачення, то потiм бiльше туди не потраплю. А бути всього-на-всього тiльки жiнкою, навiть жiнкою видатного кiносценариста, – всмiхнулася Софiя, – я не хочу. – Ну що ж, дерзай, – холодно мовив вiн. – От ти знову сердишся. Думаеш, я iронiзую. А я вiрю у твою зiрку, вiрю, що всi журнали ще проситимуть вiршi, якi лежать у тебе в шухлядах. О, слухай, зовсiм забула… Двiчi дзвонив Говiк з Єревана. – Говiк? Що казав? – Просив, щоб ти завiз до них Петруся. Але я його так далеко не вiдпущу. До Одеси можна щотижня навiдуватись, а туди? Нi, я цього не переживу. Так i сказала йому. – А вiн? – Образився. Каже, що приiде i сам забере малого. А якщо не дамо, то вкраде його. – Говiк такий, – сказав Микола. – Може, справдi поiхати у Вiрменiю? То ж моя друга батькiвщина. – Не треба. У такий свiт… Я собi мiсця тодi не знайду. Послухай мене, добре? Вона подивилася Миколi в очi довгим гарячим поглядом, у якому, крiм довiри i згоди, була ще й вина. Можливо, так йому тiльки здавалось, надто помисливим став однедавна, треба простiше дивитись на речi. Кажуть, спiльна бiда еднае i ворогiв, але в усьому е своi винятки, трапляеться, мабуть, i навпаки, роз’еднуе близьких, хоч завжди сподiваешся тiльки на краще. – Добре, – сказав Микола. – Хай буде по-твоему. П’ятого травня вiн з Петрусем виiхав до Одеси. – Все зробимо, не переживай, – гув низьким басом Іван Квашеiда, колишнiй Миколин однокурсник, а тепер редактор обласноi газети. – Це тобi Адеса, для нас усе це формальностi. Квашеiда вiдкинувся на спинку свого робочого крiсла, й одне його око дивилося на клавiшi селектора, а друге на Миколу. Вiн був задоволений, що Погорiлий бачить його у цьому крiслi, у цьому просторому кабiнетi, за цим величезним двотумбовим столом iз селектором – ознакою немаленькоi влади. Вони нiколи не дружили, однак i не ворогували, а зо два мiсяцi тому зустрiлися у видавництвi, де працював Микола i куди Квашеiда завозив збiрку своiх нарисiв, зустрiлися, любенько поговорили, i Квашеiда просив, щоб, незалежно вiд долi його рукопису, Микола приiжджав до Одеси, а там уже не пошкодуе. Квашеiда справдi зрадiв, коли Микола подзвонив, що хоче приiхати, навiть послав на вокзал свого шофера, щоб зустрiв столичного гостя, i Микола грiшним дiлом подумав, що Квашеiда ще не знае, що вiн пiшов з видавництва, того так забiгав: «За санаторiй домовлено, номер у готелi заброньовано, поживи якийсь тиждень, провiдуватимеш малого, поки звикне, а тим часом органiзуемо тобi рибалку, шашличок i так далi, для нас усе це формальностi. Це тобi, друже, Адеса, не пропадеш». Про свiй рукопис – нi слова, i Микола присоромив себе, що так подумав про Квашеiду, Іван з дорогою душею доводив, що друзi пiзнаються в бiдi, а не в меркантильному «ти – менi, я – тобi». Вiн спритно, як пiанiст-вiртуоз, натискав на клавiшi селектора, щоб швидше покiнчити з усiма «формальностями», й одним оком пiдбадьорливо дивився на Миколу, а той, силкуючись показати свое ненав’язливе, недогiдливе захоплення владою Квашеiди, знiчено вибачався: – Пробач, що завдав тобi стiльки клопоту. І поглядав на принишклого Петруся, який вiдчував, що всi цi розмови стосуються в першу чергу його, але не знав, чим воно все закiнчиться, i тому сидiв тихенький i насторожений. – Перестань, якi там клопоти, – обривав його Квашеiда. – Треба – то треба. Ми он за пiвтисячi кiлометрiв, та й то в горлi дере, – показував на свiй випнутий борлачок-колiнце. – Вiриш, вранцi голюся i чую, як лезо до щитовидки прилипае, наче магнiтом його притягуе. Ну, це таке, давай ближче до дiла. Зараз мiй шофер завезе тебе в готель, потiм у курортно-санаторне управлiння, там заповниш папiрцi, ну, формальностi всякi, i звiдти прямо в санаторiй. Я б сам поiхав з тобою, але треба в друкарню. Нiчого, десь о п’ятiй зайду в готель, повечеряемо. – І хлопцiв запроси, – нагадав Микола. – Ну, з управлiння, ще там кого, сам знаеш. Щоб по-людськи було. Квашеiда слiв на вiтер не кидав, усе справдi виявилося чистою формальнiстю, i Миколу скрiзь приймали як столичного ревiзора, правда, стало якось не по собi, коли в санаторнiй картцi довелося написати, що в Петруся погано з очима: так i наврочити можна, – забобонно подумав Микола. Наче б i мусив радiти, що все так добре виходить, а нi, якийсь туман збирався йому у грудях. Санаторiй був у гарному мiсцi – затишний куточок майже у центрi Одеси: тихо, просторо, зелено, а внизу, там, за крутосхилом, синя морська далина. Вiн з Петрусем за руку йшов до адмiнiстративного корпусу гравiевою дорiжкою, дивувався тишi, наче це був не дитячий санаторiй, а притулок для пристарiлих – нiде нi малюка, нi дитячого писку, потiм здогадався, що зараз, мабуть, тиха година, всi сплять, i раптом вiдчув, як Петрусева ручка дужче i дужче стискае його руку, ось уп’еться, що не вiдiрвеш, i серце Миколине теж стискалося i стискалось. Йому було б легше, аби вiн малого справдi привiз сюди на лiкування, а так не полишало якесь вiдчуття скореностi, печаль гнаного блукальця – на своiй землi, але проклятого блукальця, i печаль ця у ньому росла й гострiшала, передавалася, мабуть, i Петрусевi, бо чого ж його пальчики так вп’ялися йому в руку. Лiтня лiкарка з широким, пласким i добрим обличчям оглядала малого з нiг до голови, придивлялася до бiлкiв у очах, просила показати язика i тим часом лагiдно розпитувала, як його звуть, скiльки рокiв, i, коли Петрусь вiдповiв, вигукнула з овечим задоволенням у голосi: – О-о-о, да он у вас хохленок! Вы шо, со Львова? – спитала зовсiм дурне, бо в карточцi було ясно написано, звiдки дитина родом. – Нi, ми з Киева, – сказав Микола. – А, понятно, понятно, – покивала вона головою, i ii широке лице посмутнiло, проте в голосi ще бринiло веселе здивування: – Ти смотри, из Киева, а какой щырый. Вона почала ськати Петрусевого чубчика, приглядаючись до кожноi волосинки, i Микола отетерiв: – Ви думаете, у нього вошi? – Не сердитесь, – сказала вона. – Всякое бывает. Я делаю то, шо мне положено. Зайшла няня, i лiкарка звернулась до неi: – Авдотья Свиридовна, ведите этого симпатичного мальчика, да поласковей с ним. Он не знает по-русски, смотрите, чтоб детки его не обижали. – Вiн знае росiйську, – сказав Микола. Лiкарка аж рота вiдкрила, коли вiн узяв малого за руку й промовив голосно: – Арi гинанг, балiк-джан[1 - Ходiмо, синку (вiрм.).]. Слов’янська чи, може, й свiтова печаль щемiла у кожнiй жилочцi. Уже в iншiй кiмнатi вiн тремтячими руками вiдкривав сумку, дiставав звiдти пiдмiнний Петрусевий одяг – маечки, трусики, гольфики, сорочечки, – i на кожнiй одежинi червонiло слово, вишите Софiею: «Погорiлий», «Погорiлий», «Погорiлий»… – Тепер ти, синку, житимеш у цьому садочку, – сказав вiн i всмiхнувся Петрусевi. – Увечерi я прийду до тебе. – А от цього робити не треба, – тихо сказала йому Явдоха Свиридiвна. – Ви ж дитинi зробите гiрше. Вони тут швидко звикають, а коли приходять батьки, починають плакати. Не треба травмувати. Я його зараз забавлю, а ви йдiть собi нищечком. У готельному номерi стояв сивий чад, приходили i приходили якiсь люди, кожен iз пляшкою (одеськi погрiбки позачиняли, i найпiдходящiшим мiсцем для того, щоб розговiтися, був готель), знайомилися, випивали по чарцi i починали говорити про роботу (спершу про роботу!), вирiшували тут якiсь своi службовi проблеми. – Ти вибачай, – дихав в обличчя Миколi розчервонiлий i ще добрiший од випитого Іван Квашеiда. – Вибачай, що стiльки народу, але кожен iз них тобi знадобиться. Це тобi Адеса, без друзiв тут нi кроку не ступиш, а з друзями – все формальностi. Он той, в окулярах, знаеш хто? О-о-о! Ну, давай ще по однiй, не журись, не пропаде твiй Петрусь. Я! Я особисто його провiдуватиму. Закусивши копченим палтусом, принесеним, здаеться, отим, в окулярах, i витираючи руки клаптем газети, Квашеiда спитав нiби мiж iншим: – Мiй рукопис уже рецензували? Все-таки спитав, не витримав. – Я пiшов з видавництва, – сказав Микола. – Пiшо-о-о-ов? – Так, назовсiм. Миколi здалося, що зараз Квашеiда також встане й пiде, але вiн знову був несправедливий до нього. Квашеiда помовчав, стримуючи гикавку, потiм спитав: – І де ж ти тепер? – На творчiй роботi. – Ну й молодець! – похвалив вiн. – Я б сам залюбки на все плюнув, та не виходить… Нi, ти не думай… – Я нiчого не думаю, – сказав Микола. – Я знав, що ти й так усе для мене зробиш. – А чого ж. Скiльки хоч тут живи. А нi, давай до мене на дачу. Дешевше обiйдеться. І до малого близенько, будеш провiдувати. Я знаю, що це таке – одна дитина. У мене теж одне, донька, пальчика врiзало, а серце кров’ю обливаеться. Ми з нею щовечора у жмурки граемося. То це вона знайде мене, регоче, потiм i каже: «А тепер я буду шукатися!» От якi вони, «шукатися», – смiявся Квашеiда. Квашеiда смiявся, хтось виголошував тост, але його нiхто не слухав, усi говорили разом, i кожен чув лише себе, обличчя розпливалися в сивому чадi, а в Миколи у грудях знов збирався туман, i маленька гаряча ручка стискала й стискала його руку… Вiн вийшов у ванну, вмився i непомiтно вислизнув з кiмнати. Бiля пiд’iзду стояла Квашеiдина службова «Волга», шофер сидiв за кермом i читав книжку. – Пiдкинь мене до санаторiю, – попросив Микола. Саме була вечеря, дiтлашки сидiли у вiдкритiй лiтнiй iдальнi пiд брезентовим тентом, i Микола здалеку помiтив бiлу Петрусеву голiвку, схилену над тарiлкою. Вiн став за голим стовбуром платана i чекав. Малий щось нiби вiдчув, озирнувся, глянув на платан i нiчого не побачив. Коли, повечерявши, дiтвора висипала на подвiр’я, Микола вийшов з-за дерева, i Петрусь побачив його вiдразу, кинувся назустрiч: – Тату! Та! – Ну, що ти робив тут сьогоднi? – Малював, – сказав Петрусь. – Ти казав, що жив у лiсi коло рiчки, i я хотiв намалювати тебе там. Але ж у лiсi дуже-дуже багато дерев, i вони не помiщаються на моему малюнку. – Петрусь опустив голову, потiм звiв на Миколу сумнi очi. – Забери мене звiдси. Не кидай мене. І вiд того, що вiн не плакав, не вередував, а вимовив це з дорослою приреченiстю в голосi, вимовив без надii, Миколi перехопило подих. Узяв малого на руки, притиснув до себе, сказав: – Не покину, синку. Я тебе не покину нiколи. Квашеiда довго не мiг второпати, що сталося, розводив руками, допитувався, чи не образив хто iх, але Микола його заспокоiв, спасибi, усе чудово, тiльки, будь ласка, дiстань бодай один квиток на поiзд, i назвав таку станцiю, про яку Іван Квашеiда нiколи не чув, однак пообiцяв не вагаючись: – Квиток – коли завгодно, це для нас формальностi. Сьомого травня Микола з Петрусем зiйшов з поiзда на тому полустаночку, з якого ще кiлька днiв тому сам вирушав на Киiв. 3 Софii не було, мовчав телефон у Стаха, нiхто не дзвонив до Миколи, i тiльки за стiною пiсля передиху знов надривалася кiшка: а-а-а, – знобливо i моторошно, хоч бери та виламуй сусiдовi дверi або викликай мiлiцiю, чи пожежникiв, чи кого там iще. Щоб заглушити той крик, Микола увiмкнув телевiзор, думав подивитися програму «Час», але й перед телевiзором довго не всидiв, нiде не мiг загрiти собi мiсця i знову, як припутень, тинявся з кутка в куток, блукав очима по знайомих речах, наче щось шукав i нiяк не знаходив. Узяв на лiжку розгорнуту книжку, покрутив у руках, пробiг очима кiлька рядкiв, нiби в них мiг натрапити на якусь розгадку, i поклав назад, мимоволi завваживши, що кладе ii точнiсiнько на те саме мiсце, i соромлячись цього. Химера якась – усе тут йому до дрiбнички знайоме, вiдколи поiхав, нiщо не змiнилося, а таке вiдчуття, мовби зайшов у чужу квартиру, боiться до всього торкнутись. Годi! Пiдiйшов до вiкна, вiдчинив кватирку, прислухаючись до шуму вулицi, однак i там було безлюдно i порожньо, дарма що стояв ласкавий червневий вечiр. Що це?.. Нагорi у сусiдiв захрипiла музика, потiм ритмiчно затупало в стелю – танцюють, чи що? Нехай танцюють, хоч видно, що будинок цей ще не вимер, люди тут е, живуть, веселяться, зiйшлися до гурту, як у кращi часи, а йому, либонь, доведеться вечеряти самому. Добре, що забiг до комiсiйного, не хотiв стояти по чергах у гастрономi, поспiшав, а головне ж – розбагатiв, пачка новеньких банкнот муляла кишеню, i вiн запасся харчами у комiсiйному: як ласувать, так ласувать, казав той, бий, жiнко, цiле яйце в борщ. Хлiб у целофановiй торбинцi, правда, узявся цвiллю (Софiя взагалi хлiба майже не iсть, щоб не повнiти), але нiчого, е шинка, овеча бринза – пiд червоне сухе кращого не придумаеш. А прийде Софiя, то ще й наварить вареникiв, вона це вмiе, навчилась, не те що колись, – вони й досi смiються, згадуючи тi вареники. Це було ще до iхнього одруження, Софiя вперше покликала Миколу до себе додому, щоб познайомити з батьком (вони жили вдвох), i пiд ту врочисту подiю спитала заранi, що б таке приготувати на обiд, аби Микола переконався, що його майбутня жiночка розумiеться не лише на любощах та на теорii лiтературознавства (тут вона дiстала «вiдмiнно», хоч iспит приймав не професор Христич, яким так захоплювався Микола), його любiй жiночцi i на кухнi немае цiни, так що кажи, не соромся, все буде, як у лiпших ресторанах Парижа. Тодi Микола й попросив наварити вареникiв з картоплею, але не таких ото мiзерних пельменчикiв, як лiплять манiрнi мiськi господарочки, а справжнiх селянських вареникiв, завбiльшки з кулак, та ще й з вишкварками, одне слово, таких, що не знайдеш анi в Парижi, нi в Лондонi, а тепер уже, на жаль, i в Полтавi. – Добре, Микольцю, добре, лебедику, ти ж тiльки приходь, не запiзнюйся, – припрошувала його Софiя, як лисичка журавля. – Я для тебе, як для себе. Пiдстрижений, напахчений перукарським «Шипром», з букетом жоржин у затерплiй руцi, Микола в призначений час подзвонив у дверi i, коли вони вiдчинилися, аж заточився: вiн що – переплутав квартиру? На порозi стояв професор Христич. Веселий, усмiхнений, домашнiй, вiн був не такий, яким Микола бачив його в унiверситетi, бачив не часто, кiлька разiв, але впiзнав би де i коли завгодно цього незвичайного чоловiка. Вiн i екзамен приймав незвичайно, тим i запам’ятався дужче за iнших, дарма що Микола нiколи не слухав його лекцiй, тiльки чув, що ходили на них навiть студенти iнших факультетiв. З цього й почалася тодi розмова. – Щось я, голубе, наче вперше вас бачу, – сказав професор Христич, коли Микола пiдготувався до вiдповiдi i сiв навпроти нього. – Я навчався в Єреванi. Тому не вiдвiдував ваших лекцiй. – А, за обмiном студентiв? Вивчаете там вiрменську? – здогадався професор Христич, i погляд його пом’якшав. – Так, там складаю iспити з вiрменських предметiв, а в нас iз украiнських. – Цiкаво, цiкаво… – Вiн розгорнув Миколину залiкову книжку. – Ну, i як успiхи? – Нiчого. – Розмовляти навчилися? – Начебто. – А зможете менi вiдповiдати вiрменською? – раптом спитав професор Христич, i хитрi iскорки зблиснули в його очах. – Ви знаете мову? – здивувався Микола. – Вашу вiдповiдь я зрозумiю. – Що ж, тодi спробую. – Скажiть, будь ласка. – Професор Христич, несподiвано збуджений, пiдвiвся i заходив по аудиторii. – Якби вам довелося укладати антологiю украiнського оповiдання для вiрменського читача, на кому б ви зупинили свiй вибiр? З радянського перiоду. Микола замислився, потiм почав називати iмена й не стримався вiд усмiшки: така вiдповiдь, певна рiч, зрозумiла всiма мовами. Але професор Христич слухав його серйозно, схвально кивав головою, особливо тодi, коли Микола все далi вiдходив од шкiльноi, та й вузiвськоi програми, називав тих, чиi скромнi книжечки можна було знайти хiба в букiнiстiв. – А тепер давайте антологiю поетiв, – задоволено сказав професор Христич i, перш нiж Микола почав вiдповiдати, узяв залiкову книжку й поставив оцiнку. Потiм спитав: – Ви зараз когось перекладаете? – Так, Хоренацi. – Історика? – здивувався професор Христич. – Так, перекладаю його iсторiю Вiрменii. Надзвичайно цiкава книга. – Хто ж вам замовив таку складну роботу? – Нiхто. – Гм… Святе наше дивацтво. Це ж, здаеться, у Вiрменii видатних перекладачiв оголошували святими? – Так, у п’ятому сторiччi. – І ви не боiтеся, що цю книжку можуть не видати? Пропаде стiльки труда. – Я ще не думав над цим. – Що ж, бажаю вам успiху. Вiд щирого серця. – Професор дивився на Миколу з таким захопленням, нiби той був видатним вiрменським перекладачем i жив у п’ятому сторiччi. Минуло пiвтора тисячолiття, i святий тлумач Микола Погорiлий, пiдстрижений, напахчений дешевим одеколоном, з букетом жоржин у затерплiй руцi, стояв перед уважно-веселим професором Христичем, а той чемно припрошував його до своеi господи, знайомився: – Кость Гнатович. Софiiн тато. Миколу вiн, звичайно, як i годиться професоровi, не впiзнав, але вдавав, що знае його сто лiт, Софiя, не без того, розповiла батьковi, хто той щасливчик, на котрого вона кинула оком, а Миколi, капосне, не зiзналося, чия вона доця, i тепер, вийшовши йому назустрiч, теж домашня, у фартушку, пухкенька, лукаво мружила чорнi очка, ховаючи обличчя в букетi жоржин. – Ну, ти, Сонечко, готуй на стiл, а ми тим часом посидимо в мене, – сказав Кость Гнатович i провiв Миколу до свого кабiнету. Це була невеличка, навiть тiсна кiмнатка, всуцiль заставлена книжками, – на стiнах, на столi, на пiдвiконнi, пiдлозi – книги, книги, книги, i жодного тобi передплатного видання, на якi тепер мода, це були старi рiдкiснi фолiанти й брошурки, у тиснених золотом оправах i зовсiм сiреньких палiтурках. Микола аж затрусився, приглядаючись до корiнцiв: Грушевський, Соловйов, Винниченко, Аркас, Метерлiнк, Даль… i зовсiм невiдомi автори, котрих колись видавали у золотi багатьма томами, а тепер про них нi слуху нi духу. Кость Гнатович був задоволений, однак сказав: – З вами не можна ходити на чорний книжковий ринок. – Чому? – Дуже вже загоряються очi. Видають цiну. Треба спокiйненько дивитися, наче воно нiкому не треба. Тодi продавець поступливiший. Ось. – Вiн обережно дiстав з полички сiру тоненьку книжечку. – Хвильовий. Вiршi i проза. Я б вiддав за неi дванадцять томiв Дюма i всього Дрюона, але придурився байдужим i купив книжечку генiя за безцiнь. Нi, ви не подумайте, що я маю щось проти Дюма чи Дрюона, мене просто дивують ринковi парадокси. Вiн натоптав люлечку, розпихкав ii, спитав несподiвано: – Як ваш Хоренацi? – Ви не забули? – Чого ж. – Рухаю помаленьку. – З видавцями не говорили? – Нi, там ще чимало роботи. – Нiчого, рухайте. Добра робота не пропадае. Не тепер, то колись побачить свiт. Любимо балакать про дружбу, а не знаемо iсторii одне одного. Конкретно вам ще нiчого не замовляли перекласти? – Пропонували один роман. Виробничий. Я вiдмовився. – Невже нiхто не розумiе, що це зневага до людини: мовляв, ти працюй, а ми тебе будемо оспiвувати. Та не потрiбнi нiкому такi спiви! Кость Гнатович розiйшовся i говорив, говорив, забувши потягувати люлечку, й вона пригасла в його руцi. Хотiв було знов розкурити, але тут почувся медовий лисиччин голос: – Прошу до столу! О, що то за стiл був – розбiгалися очi: салатики, бутербродики, вiнегретики, грибочки, рибка, лимончик, смаженi курчатка, соус, а посеред столу на великому тарелi… що то? начинена гуска? поросятко? – нi, то лискотiв присмачений салом, притрушений вишкварочками один-единий, зате ж який величезний вареник. Винувато всмiхаючись, Софiя стала пояснювати, що лiпила, лiпила тi варенички, i вони все iй здавались дрiбними, сiм разiв перелiплювала, боялась не вгодити Миколi, а потiм у вiдчаi розкачала все тiсто в одну вареницю, залiпила у неi всеньку картоплю i вкинула у воду, а вареник, поки варився, вирiс ще бiльший, насилу вмiстився в каструлi, ну, нiчого, зате мiзерним його не назвеш, призволяйся, лебедику, не гордуй. Усi вони дуже потiшилися Софiiним кулiнарним мистецтвом, а найдужче – Кость Гнатович, який тремтiв над дочкою, молився на неi (це була його пiзня i едина дитина, бо молодiсть Христича минула на Соловках), отож i тут вiн готовий був розцiлувати свое Сонечко, свою розумну, кмiтливу, дотепну доцю i ii золотi ручки, якi лiплять такi чудовi вареники. Нi, такого не снилось нiяким Парижам, Кость Гнатович може пiдтвердити, вiн був там, читав кiлька лекцiй у Сорбоннi, вареникiв у Парижi i вдень зi свiчкою не знайдеш, хiба оце – i вiн поставив на стiл пляшку «Камю». Вони розрiзали ножиком те диво кулiнарii навпiл (Софiя тiста нi-нi) i не могли нахвалитися ним, хоч, правду сказати, вареник був недовареним i прiснуватим. Кость Гнатович швидко захмелiв, видно, не дуже звиклий до цього дiла, але пiдливав у чарочки французький коньяк, сповна вiддавався доброму настрою i навiть запропонував Миколi зiграти в карти – нi, не в бридж, не в преферанс, а в звичайнiсiнького пiдкидного дурня. Микола навiшав йому погонiв, дивуючись, що Кость Гнатович бере так близько до серця поразки – сердився, кидав карти, весь час перепитував, що козир, i плутав чирву з пiкою (пiзнiше Софiя сказала Миколi, що тато дальтонiк, купував для неi в Парижi сукнi та блузки й попереплутував не тiльки кольори, а й розмiри). Втiм, картярськi баталii не посiяли ворожнечi, навпаки, Кость Гнатович потягся до Миколи всiею душею, радiв, що Софii трапився путнiй хлопець, а не якесь джинсове смiття без роду i племенi, не мав нiчого проти такого зятя, хоч мови про це не заводив нiколи, був делiкатний i стриманий. Одного разу вiн запросив Миколу походити Подолом (любив цей куточок), багато говорив про iсторiю, розповiдав про кожен старий будинок, церкву, камiнчик, про давнi ремесла i вiдьомськi шабашi на Лисiй горi, а потiм завiв його до одного еврея-книжника, спитав, що е новенького, i, стримуючи трем у руках, викупив у того збiрочку вiршiв Тодося Осьмачки, про якого Микола нiколи й не чув, – маленьку книжечку, видану в часи непу. І знову рушили пiшки Подолом, Кость Гнатович говорив, зiтхав, щось пригадував, але за цiлий день вiн жодного разу не обмовився й словом про Софiю, про Миколинi стосунки з нею, наче те його зовсiм не обходило, наче звела iх, двох чоловiкiв, не вона, а любов до iсторii, до книжок, до отого всiма забутого (нi, не всiма) поета Тодося Осьмачки. Коли вони прощалися на зупинцi трамвая, професор простягнув Миколi ту книжечку: – Вiзьмiть, це вам. – Навiщо? – розгубився Микола (бачив, що Кость Гнатович виклав за неi майже його музейну зарплатню). – Вiзьмiть, вiзьмiть… Може, колись укладатимете антологiю для вiрменiв. – Професор знов здивував його своею чiпкою пам’яттю. – Справжню, без бiлих плям… Я вже, мабуть, до того часу не доживу, а ви повиннi. Мусите дожити. І все-таки, коли вони з Софiею вирiшили побратись, Миколi шкребло на душi, що от вiн стане професорським зятем, спробуй тодi комусь доведи, що це з любовi, що розрахунку тут нiякого, – люди давно вже не вiрять казочкам про кохання, та й взагалi нiхто тебе слухать не буде, збоку виднiше, у чому тут заковика. Однак смiшно було б через це вiдцуратись Софii, i едине, що Микола мiг тут зробити, це наполягти на своiй незалежностi – пiсля одруження вiн навiдрiз одмовився йти у прийми, хоч свого кутка, як i годилося епохальному поетовi, не мав, наймав тодi в Голосiевi у приватному будинку щось на зразок сiней, але, на щастя, через них не ходили i брали по-божому – двадцять п’ять карбованцiв. Комiрне те мало ще й ту перевагу, що недалечко стояв будинок, у якому жив Максим Рильський (тепер там музей), поруч був Голосiiвський лiс, тут ще витав дух великого поета, усе тут дихало поезiею, i Миколi навiть подобалися крутi сходи, що вели на високу гору i якими йому щодня доводилося спинатися до своiх сiней-хоромiв. Часом йому здавалося, що, пiдiймаючись сходами, вiн чуе важке дихання старого поета, котрий також повертаеться до своеi домiвки пiсля трудового клопiтного дня (академiк, депутат, директор iнституту, член ста комiсiй – матiнко рiдна, скiльки витримуе на собi чоловiк). Ось вiн, нароблений, зморений, зупиняеться на схiдцях, щоб перевести подих, помiчае Миколу, i лагiдна усмiшка зганяе втому з його обличчя. – Як поживаеш? – питае. – Нiчого, дякую. – Де ж нiчого, коли не друкують? – Переживемо. У вас теж було, що не друкували. – Я був старший, – смутнiшае вiн. – І вже змiцнiлий. А ти ж молоденький, гляди, не зламайся. – Не зламаюся. – Я б тобi, синку, пiдморгнув, але ж мене вже немае. – Ви е, ви й так менi помагаете. – Скiльки платять у музеi? На куриво вистачае? – Не журюся. – Ну й молодець, не журися, пиши. Не пропадемо, – пiдбадьорюе вiн i чимчикуе далi сходами вгору, щоб мерщiй сiсти за вiршi, переклади, статтi, редагування, рецензii, вiдгуки, поспiшае до свого робочого столу, а на його згорбленiй спинi – академiя, iнститут, депутатство, членство, комiсii, перекомiсii, секретарство… Нема коли розбалакувати. Інодi, правда, Максим Тадейович вертався в доброму гуморi i пристоював надовше. – Привiт! – гукав, знiмаючи капелюх, i Миколi здавалося, що вiд утоми над його бiлою головою паруе легенький туманець, як ото над весняним полем пiсля дощу. – Доброго вечора! – Як поживають нашi вiрмени? – Живуть. – Люблю iх, чортiв. – Я знаю, ви там бували. У мене навiть фото висить на стiнi: Аветiк Ісаакян, ви, Вахтанг Ананян. На полюваннi. – Було, було, – схиляе вiн голову. – Минулося. Варпет Аветiк ранiше од мене пiшов. А Вахтанг ще живий? – Живий. Менi пощастило порозмовляти з ним у Єреванi. – То хороший письменник. – Вiн згадував про вас. І вiдкрив одну таемницю, ви не розсердитесь? – Кажи, чого там. Менi немае чого приховувати. – Пам’ятаете, як ви полювали на курiпок? – В Араратськiй долинi? – Так, тодi ви стрiляли без промашки. – Я взагалi був добрим стрiльцем. Хоча… – Вiн засоромився, що похвалив себе. – Не завжди. – Так от, Вахтанг Ананян розповiв, що вони так любили вас, так хотiли вам догодити у всьому, що, потерпаючи за ваше полювання, попросили бувалого мисливця Хосiка, аби той пiдстрахував вас. – Як це – пiдстрахував? – Хосiк – снайпер, i коли ви спускали курок, вiн це помiчав i вистрiлював разом iз вами. Секунда в секунду. А ви думали, що влучаете ви. – Ох, цi вiрмени, – засмiявся вiн. – І тут перехитрили. Але все одно я iх люблю. – Вони ж хотiли, щоб краще… – Ти, синку, цього нiкому не розказуй, добре? – Домовились. У прийми вiн не пiшов, однак довелося розпрощатися з Голосiевим, бо його сiням-хоромам далеко було навiть до того куреня, в якому з милим рай, – двое в тiй клiточцi не помiщалися. Найняли однокiмнатну квартиру на Березняках (Софiя якраз пiшла працювати коректором), щоправда, Кость Гнатович ще довго умовляв iх жити разом, але врештi зрозумiв Миколу i в iхню сiм’ю не втручався. У свою трикiмнатну вiн забрав iз села сестру-одиначку, яка доглядала за ним, як за дитиною, та й Софiя батька не забувала, бiгала туди часто – стiльки прожити удвох, то що тут казати, скучатимеш. Тим бiльше професор Христич якось раптово пiдупав здоров’ям, мусив навiть одмовитися вiд люлечки, i Миколу, бувало, нi-нi та й кольне думка: чи не те, що вiн одiрвав Софiю вiд батька, так його поранило? Микола й сам став частiше навiдувати Костя Гнатовича, проте таких гарячих розмов, як ранiше, мiж ними не виходило, професор швидко стомлювався, йому почала зраджувати колись така чiпка пам’ять, говорив плутано, щось уже погасло у ньому, таке, як витiк вогонь з чоловiка, i люлечку за давньою звичкою часом ще потягував, але порожню, теж без вогню. Якось Микола, щоб розворушити його, почав хвалитися, що майже закiнчив роботу над перекладом Хоренацi, i в затуманеному поглядi професора зблиснула живинка, вiн майже пошепки прочитав невiдомi Миколi рядки: Пора i нам Збирати з поля, Що прищадила Божа воля, Як не гуртом, то сам на сам — Пора i нам! Живинка в його очах знову пригасла, взяв до рота порожню люлечку, iз тихим посвистом тягнув через неi повiтря, i здавалось, йому вже нiчого не треба – нi вогню, нi диму. Нiчого. Але серце ще билося. Вимучене сибiрами та iнфарктами, воно билось ще довго, навiть тодi, коли, вважай, уже не було чоловiка. Професор Христич був ще живий, коли Миколу викликали в прокуратуру. Уже нiчого не пам’ятав, але ще жив. 4 Їi не буде, – злорадно нашiптував йому чужий голос, – ти можеш вигадувати що завгодно – ще не закiнчились вистави в театрах, ще демонструються останнi кiносеанси i люди гуляють у веселих компанiях, як оце нагорi у сусiди, можна знайти, коли хоч, стонадцять причин для власного спокою, але ти просто хапаешся за соломинку, хоча майже впевнений, що ii не буде, як не буде тобi i такого жаданого спокою. І цього чужого голосу ти даремно сахаешся, вiн твiй, народився в тобi, не впав iз неба, народився набагато ранiше, нiж ти можеш собi зiзнатися. Соромишся його, як соромишся подзвонити до Лiди й спитати, чи не в неi часом Софiя, а якщо немае, то де вона може бути. Нi, це дурне, вiн тiльки поставить себе у смiшне становище, Лiда хоч i яка одверта у своiх iнтимах, проте вона жiнка i солiдарною буде з жiнкою, особливо коли це торкаеться iнтимних таемниць. Хай, Лiдi можна подзвонити коли завгодно, ще рано, аби всiх пiднiмати на ноги, хоча… Софiя може заночувати i в неi, у своеi розвiдноi подружки, чого iй нудитись тут самiй. Ця помисливiсть… Ще немае грiха, а вiн уже шукае йому виправдання. Просто, простiше на все дивися, голубчику, зараз Софiя прийде, перекаже тобi сюжет нового фiльму, якому, вона переконана, далеко до твого сценарiю, i твоi пiдозри видадуться такими нiкчемними, що знову пектимеш ракiв. – А-а-а… а-а-а… Колись i в них була кiшка. Марусина. Жили тодi ще на Березняках, Микола вже працював у газетi, бо, пам’ятае, повертався з редакцii, коли натрапив у пiд’iздi на смугастеньку приблуду. Що то було – чи зима, чи, може, вже березень, але лiпив мокрий снiг, стояв iдкий холод, i бiдна кицька тислася до батареi, благально дивилася на Миколу й нявчала так, як оця, жалiбно i безсило. Вiн забрав ii додому, думав, нагодуе, вiдiгрiе, а там розпогодиться – i гостя побiжить собi на волю, але вийшло iнакше. Марусина Безхатня – так Микола ii назвав – швидко облюбувала собi повстяну пiдстилочку в кутку, тихенько там муркотiла i промовляла розумними очима, що бiльше iй нiчого не треба, хiба ще ящичок iз пiсочком, вибачте, це дiло таке, житейське, ну ще блюдечко молока, а бiльше нiчого, вона навiть не ходитиме по кiмнатi, нiкуди не стромлятиме свого писка, а про якусь там шкоду, то й мови нема, повiрте. Вони з Софiею звикли до Марусини, до цiеi домашньоi тваринки, i чужа квартира стала веселiша, обжитiша, своiша, чи що, й оскiльки Безхатня народилася все-таки тваринкою домашньою, то не з руки було ii спроваджувати на вулицю. Микола так i сказав, дивлячись у ii розумнi очi: – Живи, Марусино. Я теж був безхатнiй, знаю, що це таке. Доводилось ночувати i в лiфтi, i в кущах. Воно ж як у життi виходить: коли маеш хату, то й друзi у тебе з хатами, а якщо ти бездомний, то й друзi твоi бездомнi, немае у кого навiть погрiтися. Ось так. А одного ранку прокидаються вони з Софiею – леле, на повстянiй пiдстилочцi ще купа гостей: п’ятеро кошенят привела iм у хату Марусина Безхатня. Іще веселiше стало. Тiльки Марусина занепокоiлася – в хату ж вона попросилась одна, а тут таке дiло… Житейське, та хтозна, як на це хазяi подивляться. Давай тодi вона, бiдолаха, переносити своiх дiток з мiсця на мiсце – то пiд шафу iх заховае, то пiд лiжко, то ще десь. Носилась отак, поки вони не порозплющували очей та на лапки не стали, а як забiгали – не намилуешся. Гарненькi, кумеднi, смугастенькi, всi як один у маму. Що, виженеш таких надвiр? Але й звiринця ж у хатi тримати якось не тее, i Микола з Софiею стали нараювати знайомим придбати кошенятко. Дехто спершу й погоджувався, фотокор iз Миколиноi газети обiцявся узяти аж двiйко, бо тепер дуже модно знiмати етюди з котами, одненьке просила Лiда, а знайомий бармен Ашот, який iнодi частував Миколу в рахунок майбутнього гонорару за переклад Хоренацi, той взагалi сказав, що, ара, менi задарма нiчого не треба, я куплю у тебе, принось. Рiч у тiм, що в його барi вже було кошеня, чудернацьке таке, не кошеня, а якийсь меломан – музика гримить, а воно вилiзе на колонку-пiдсилювач, сяде i слухае. На людей дивиться. А люди на нього. Потiм воно пропало, хтось iз ханурикiв, видно, украв, i Ашот тяжко переживав утрату, кошеня було немовби його талiсманом, що приносив удачу. Через те вiн одразу погодився купити кошенятко, так, саме купити, бо те, що даеться за так, в Ашота не викликало довiр’я, йому потрiбен кiт дорогий, кiт-талiсман. Хоч би як там було, а для Марусини Безхатньоi та ii дiток усе складалося добре: на цьому холодному свiтi з дощами, снiгами, морозами i злими собаками для них ще знайдеться тепла мiсцинка, житимуть вони у хатньому затишку, як i годиться домашнiм тваринкам, а котромусь ще й поталанить слухати музику в Ашотовому барi, а тi, дивись, потраплять на вдалий слайд, i на кольоровому фото, може, на моднiй листiвцi обiйдуть увесь свiт, увiйдуть, хай i на фото, вiдразу в мiльйон теплих осель. Проте щастя Марусини Безхатньоi було недовгим, крихке воно, це котяче щастя. Одного вечора, якраз повернувшись вiд Ашота, Микола глянув на Софiю i зрозумiв: щось сталося. – Приходила Лiда, – сказала вона, дивлячись убiк. – З новим кавалером, лiкар якийсь чи ветеринар, бiс його знае. – То й що? – Вона не взяла кошеня. – Подумаеш, лихо велике! – пхикнув Микола. – Я б iй ще й не дав, воно у неi з голоду здохне. Знайдуться кращi хазяi, менi вже он грошi пропонують. – Пiдожди. Цей ii дружок-ветеринар подивився Марусину i сказав, що в неi лишай. У неi i в кошенят. – Який iще лишай? – Стригучий. Ось придивися. – Софiя показала на Марусину. – Бачиш, шерсть на нiй наче драбинкою пiдстрижена. Не дуже видно, бо вони всi смугастi, але як придивитися добре… – Нiчого не бачу, – сказав Микола i нахилився, щоб узяти Марусину на руки, глянути ближче, але Софiя аж скрикнула: – Нi-нi, не чiпай! Вiн переходить i на людей. Це серйознiше, нiж ти думаеш. – Чортiвня якась, – випростався Микола, розгублено поглядаючи на пухнастих м’ячикiв, що розкочувалися по пiдлозi: нiяких ознак хвороби. – Може, iх треба чимось помазати? Що казав той Лiдин ескулап? – Казав, що котiв од цього не лiкують. А нам самим треба сходити до дерматолога. – Не лiкують… А що роблять? – Знищують, – сказала Софiя, як про великих грiшникiв. – Навiщо? У крайньому разi краще вже випустити на вулицю, якщо така iхня доля. – Я теж так думала. Але цього робити не можна. Вони блискавично розносять лишай, передають його iншим тваринам. Випустити iх на вулицю найлегше, але це не гуманно. Ну й словечка у неi: «гуманно», «блискавично» – не iнакше як нахапалася вiд того Лiдиного зцiлителя. Оскомний спротив пiднiмався в Миколi до всього цього, хоч вiдчував, що в Софiiних, хай i позичених, словах правда, але так вiдразу погодитися з нею не мiг. – Що ти пропонуеш? – спитав гостро. – Повiсити iх на сухiй гiлляцi? Чи втопити? Слава Богу, озеро поруч. – Ну, навiщо ти так? Є набагато гуманнiший спосiб. О, знову. Воiстину люди великi гуманiсти, це слово не сходить iм з язика. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/vasil-shklyar/nostalg-ya/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Ходiмо, синку (вiрм.).