Ось я Джонатан Сафран Фоер Джейкоб i Джулiя разом уже пiвжиття. Трое чудових синiв, затишний будинок – щаслива родина. Траплялося всяке: i добре, i погане. Та останнiм часом погане переважало добре… Мiж подружжям пролягла прiрва непорозумiння. Близькi, рiднi душi раптово стали вiддалятися. І щось немов надiрвалося в серцi Джулii, коли в телефонi Джейкоба вона знайшла вiдвертi повiдомлення до iншоi жiнки. З’являеться бажання помститися… Егоiзм, вир образ i болю затягують усiх членiв родини. Де та любов, яка еднала iх? Що з ними сталося? Коли вони втратили одне одного? На них чекае довгий шлях до омрiяного щастя… Джонатан Сафран Фоер Ось я © Jonathan Safran Foer, 2016 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018 * * * Для Ерiка Чинскi, який мене пiдтримуе, та Нiколь Арагi, яка бачить мене наскрiзь І. Перед вiйною Знову стати щасливими Коли почали руйнувати Ізраiль, Ісаак Блох не мiг ухвалити рiшення: накласти на себе руки чи податися до Єврейського дому. Колись у його квартирi книги стосами сягали стелi, а килими були такi пухнастi, що в них губилися гральнi костi; потiм у нього було пiвтори кiмнати з земляною долiвкою; згодом пiдлогу йому замiнив лiсовий грунт пiд байдужими зорями; жив вiн i пiд мостинами в християнина, на вшанування праведностi якого за пiвсвiту та три чвертi столiття по тому посадовлять дерево[1 - У 1992 роцi в Єрусалимi рабин Джеффрi Вольберг заснував Сад Праведникiв свiту на честь тисяч неевреiв, що боролися проти нацизму та рятували життя евреям пiд час геноциду. (Тут i далi прим. перекл.)]; вiн стiльки днiв провiв у норi, що його колiна бiльше нiколи не розгиналися повнiстю; мiж циган, партизанiв i полякiв сумнiвноi порядностi; у дорозi, вигнаннi, таборах для перемiщених осiб; на суднi з пляшкою, в яку дивним чином агностик, що страждав на безсоння, помiстив корабель; по той бiк океану, який вiн так i не перетнув; над пiвдесятком продовольчих крамничок, у яких вiн гробив себе, лаштуючи iх i продаючи за ламанi центи; з жiнкою, що раз по раз так перевiряла, чи замкнула вона дверi, що псувала замки, а тодi померла вiд старостi в сорок два роки, не сказавши до того часу жодного похвального слова, хоча клiтини вбитоi матерi все ще дiлилися в неi в мозку; i врештi останню чверть столiття вiн прожив у Сiлвер-Спрингу в будинку з мансардою, що нагадував сувенiрну кульку: десять фунтiв Романа Вишняка[2 - Роман Соломонович Вишняк – американський фотограф, що походить вiд росiйських евреiв.] вигорають на кавовому столику; «Вороги. Історiя кохання»[3 - «Вороги. Історiя кохання» (англ. Enemies. A Love Story) – фiльм про заплутану iсторiю кохання чоловiка, що пережив Голокост, знятий у 1989 роцi за романом Іцхака Башевiса-Зiнгера.] розмагнiчуеться в останньому на всьому свiтi робочому вiдеомагнiтофонi; яечний салат розкладаеться на пташиний грип у холодильнику, мумiфiкованому фотографiями прекрасних, генiальних i не хворих на рак правнукiв. Нiмецькi садiвники обрiзали Ісаакове генеалогiчне дерево аж пiд галицький грунт. Проте завдяки талану й iнтуiцii та без жодноi допомоги згори вiн пересадив корiння на тротуари Вашингтона – i за його життя воно встигло пустити пагони. Тож якщо Америка не переслiдуватиме евреiв – поки, як би виправив його син Ірв, – дерево й надалi галузитиметься i цвiстиме. Звiсно, до того моменту Ісаак уже давно повернеться в нору. Вiн нiколи не розiгне колiн, проте в його невiдомому вiцi, з невiдомим, але близьким безчестям, прийшов час розтиснути еврейськi кулаки та визнати початок кiнця. А мiж визнанням i прийняттям лежить депресiя. Навiть якщо й забути про знищення Ізраiлю, то час все одно був невдалим: кiлька тижнiв залишалося до бар-мiцви старшого правнука, в якiй Ісаак вбачав свою життеву фiнiшну лiнiю пiсля того, як перетнув попередню – народження найменшого правнука. Та нiхто не мiг передбачити, коли душа старого еврея звiльнить тiло, а тiло – жадану спальню для наступного в черзi. Так само нiхто не здатен прискорити чи, навпаки, затримати зрiлiсть. І знову ж таки, купiвля десятка авiаквиткiв без можливостi повернення коштiв, бронь у вашингтонському «Гiлтонi» та виплата двадцяти трьох тисяч доларiв на депозити для запланованоi ще одразу пiсля зимовоi олiмпiади бар-мiцви не гарантуе, що вона вiдбудеться. Групка хлопчакiв вешталася залами Адас-Ізраель. Вони смiялися та штовхалися, а кров шурувала вiд недозрiлих мiзкiв до недозрiлих генiталiй, а тодi назад у грi з нульовою сумою, яка зветься пубертат. – Та нi, ну серйозно, – казав один, i «р» застрягла в нього в пiднебiнному розширювачi, – едина перевага мiнетiв – це те, що заразом тобi ще й подрочать по-мокрому. – Воiстину. – Бо iнакше це все одно, що шпилити зубату склянку з водою. – А в цьому сенсу немае, – висновував рудий хлопчисько, якого все ще хапали дрижаки вiд думок про епiлог «Гаррi Поттера та смертельних релiквiй». – Ну ти й нiгiлiст. Якби Бог iснував i судив, то пробачив би цим пiдлiткам геть усе, знаючи, що ними зсередини керують сили поза iхньою владою. Крiм того, цi хлопчаки так само були створенi за Його подобою. Мiж пiдлiтками запала тиша; вони сповiльнили ходу, щоб подивитися, як Марго Вассерман жадiбно п’е воду. Подейкують, що ii батьки паркують два авто перед дверима тримiсного гаража, бо в них п’ять машин. Подейкують, що ii померанському шпiцу не вiдрiзали яела, тому вони телiпались, як гарбузи. – Чорт, хотiв би я бути тим фонтанчиком, – бурмотiв хлопчик iз еврейським iм’ям Перец-Їцхак. – Хотiв би я бути клаптиком трусикiв на ii промежинi. – Хотiв би я наповнити член ртуттю. Запала мовчанка. – Що ти несеш? – Ну знаете, – протягнув Мартi Коган-Розенбаум, вроджений Хаiм бен Кальман, – зробити з члена градусник. – Поiдаючи сушi? – Ну або просто вколоти ii. Та пофiгу як. Чуваче, ну ти ж розумiеш, про що я. Четверо замотали головами з випадковою синхроннiстю, спостерiгаючи за грою в пiнг-понг. Пiдлiток прошепотiв: – Аби запхнути iй у дупу. Іншим хлопчикам пощастило, що iхнi мами жили в двадцять першому столiттi та вимiрювали температуру електронним термометром у вусi. А Хаiмовi пощастило, що товаришi вiдволiклися, перш нiж раз i назавжди вигадати та прилiпити йому прiзвисько. Сем сидiв на лавцi перед кабiнетом рабина Зiнгера, опустивши голову та прикипiвши поглядом до долонь на колiнах, наче монах перед спаленням. Хлопцi спинилися та зiрвали на ньому ненависть до самих себе. – Ми чули, що ти написав, – буркнув один, тицяючи Семовi пальцем у груди. – Ти перейшов межу. – Це повний звiздос, братан. Дивно, зазвичай Семовий зрадницький пiт не котився, доки загроза ще нависала. – Я цього не писав i я вам не братан, – вiн зобразив у повiтрi лапки. Вiн мiг би так сказати, але не сказав. Вiн також мiг пояснити, чому насправдi все було не так, як видавалося. Проте вiн цього не зробив. Натомiсть, вiн просто прийняв це, як завжди робив у гiвняному життi по цей бiк екрана. По той бiк рабинових дверей, по той бiк рабинового столу сидiли Семовi батьки, Джейкоб i Джулiя. Вони не хотiли перебувати там. Нiхто цього не бажав. Рабин повинен був закiнчити вишивання витiюватими словами про якогось Ральфа Кремберга, перш нiж його закопають о другiй. Джейкоб краще би працював над талмудом для «Вiчно вмирущого народу»[4 - Цитата еврейського культурного й суспiльного дiяча Шимона Равидовича. Вiн мав на увазi, що евреям завжди здаеться, нiби вони в небезпецi занепаду.], або ж обшарював будинок у пошуках загубленого телефону, чи бодай тиснув на важелi Інтернету в пошуках порцii допамiну. В Джулii сьогоднi мав би бути вихiдний, а сталося зовсiм навпаки. – Хiба Сем не повинен бути присутнiм? – поцiкавився Джейкоб. – Думаю, краще цю розмову вести з дорослими, – вiдповiв рабин Зiнгер. – Сем дорослий. – Сем не дорослий, – вiдрiзала Джулiя. – Бо вiн не довчив три вiршi благословення, що йде пiсля благословення пiсля гафтари[5 - Гафтара – уривок iз книги Пророкiв, який завершуе публiчне читання тижневого роздiлу з Тори в суботу, свята та пости.]? Джулiя проiгнорувала Джейкоба, поклала руку на стiл рабина та сказала: – Перечити вчителевi – абсолютно неприпустимо, й ми хочемо знайти спосiб, як усе виправити. – У той же час, – продовжив Джейкоб, – вам не здаеться, що в даному випадку виключення зi школи – це трохи драконiвське покарання; i що це насправдi не така вже й проблема? – Джейкобе… – Що? Джулiя спробувала подати чоловiковi сигнал так, щоб його не побачив рабин, тому приклала два пальця до брови та трохи похитала головою, надимаючи нiздрi. Тiеi митi вона бiльше нагадувала помiчника тренера спортивноi команди, нiж дружину, матiр i члена громади, що намагаеться вберегти синовий замок iз пiску вiд хвиль океану. – Адас-Ізраель – прогресивний шул[6 - Шул – еврейська школа.], – продовжував рабин, уникаючи зорового контакту з Джейкобом, який неконтрольовано, наче через блювотний рефлекс, закотив очi. – Ми пишаемося, що протягом тривалого часу не обмежуемося лише культурними приписами в тiй чи iншiй ситуацii та знаходимо божественне свiтло, Ор Ейн Соф[7 - Ор Ейн Соф – одне з визначень Бога в кабалi.], у кожному. Проте расистськi висловлення – це насправдi дуже велика проблема. – Що? – ошелешено спитала Джулiя, змiнивши позу. – Цього не може бути, – сказав Джейкоб. Рабин зiтхнув по-рабинськи та пiдсунув до Джулii клаптик паперу. – Вiн сказав це? – запитала жiнка. – Написав. – Написав що? – вигукнув Джейкоб. Не вiрячи своiм очам, Джулiя замотала головою та тихо прочитала: «Смердючий араб, китайоза, манда, япошка, пiдар, нацмен, жидяра, н-р[8 - Н-р – скорочення вiд образливоi назви людини негроiдноi раси.]». – Вiн написав «н-р»? – перепитав Джейкоб. – Чи саме слово? – Саме слово, – пояснив рабин. Хоча становище, в якому перебував його син, вимагало вiд Джейкоба сконцентрованостi, вiн вiдволiкся на той факт, що з усiх слiв називати не можна було лише одне. – Певно, це якесь непорозумiння, – констатувала Джулiя та нарештi передала листок Джейкобу. – Сем у тваринах душi не чуе… – Душить гуся? Це ж не расистська назва. Це статевий акт. Здаеться. Мабуть. – Тут не тiльки назви, – вiдповiв рабин. – Знаете, я схиляюся до думки, що «смердючий араб» – це теж назва статевого акту. – Повiрю вам на слово. – Я маю на увазi, можливо, ми абсолютно неправильно трактуемо цей перелiк. Знову не звертаючи уваги на чоловiка, Джулiя продовжувала: – А що Сем про це каже? Рабин почухав бороду, видлубуючи слова, наче макака блiх. – Вiн усе заперечуе. Категорично. Але до початку уроку цих слiв там не було, й вiн единий, хто сидить за тiею партою. – Вiн цього не робив, – запевнив Джейкоб. – Це його почерк, – не погодилась Джулiя. – Усi тринадцятирiчнi хлопчики пишуть однаково. Рабин сказав: – У нього не було iншого пояснення тому, як цей напис там з’явився. – Вiн i не повинен пояснювати, – заперечив чоловiк. – І навiть якби Сем справдi написав цi слова, навiщо йому взагалi лишати iх на столi? Таке нахабство пiдтверджуе, що вiн не винен. Як у «Основному iнстинктi». – Але в «Основному iнстинктi» вона справдi це зробила, – сказала Джулiя. – Правда? – Нiж для льоду. – Так, справдi. Але ж то було кiно. Очевидно, що Сема пiдставила iнша дитина, справжнiй расист. Жiнка заговорила з рабином: – Ми подбаемо про те, щоб Сем зрозумiв, що цей його напис – дуже образливий. – Джулiе, – вигукнув Джейкоб. – Чи буде достатньо вибачення перед учителем, щоб вiдновити його пiдготовку до бар-мiцви? – Саме це я i хотiв запропонувати. Та боюся, що люди вже перемовляються про цi його обмовки. Тож… Джейкоб розчаровано пхикнув. Цiеi манери вiн навчив Сема, або ж сам перейняв ii в сина. – До речi, а кого цi слова ображають? Є величезна рiзниця мiж тим, щоб розквасити комусь носа, чи махати кулаками в повiтрi. Рабин окинув Джейкоба довгим поглядом, а тодi запитав: – Чи були в Сема проблеми вдома? – У нього було забагато домашнiх завдань, – вiдповiла Джулiя. – Вiн цього не робив. – А ще вiн готувався до бар-мiцви – це принаймнi теоретично займае годину на день. Плюс уроки гри на вiолончелi, футбол. І в його молодшого брата Макса зараз якийсь екзистенцiйний перiод, що для усiх нас став викликом. Ну, а наймолодший, Бенджi… – Я бачу, що в нього й справдi багато справ, – резюмував рабин. – І я дiйсно спiвчуваю йому. Ми забагато вимагаемо вiд наших дiтей. Бiльше, нiж вимагали свого часу вiд нас. Та все ж расизму тут не мiсце. – Звiсно, нi, – погодилася Джулiя. – Чекайте. Тепер ви називаете Сема расистом? – Я цього не казав, пане Блох. – Ви сказали. Ви щойно сказали. Джулiе… – Я не пам’ятаю дослiвно. – Я сказав: «Расизму тут не мiсце». – Расизм – це те, що проявляють расисти. – Чи говорили ви колись неправду, пане Блох? Джейкоб рефлексивно почав шукати телефон у своiй кишенi. – Я припускаю, що, як i всi, хто коли-небудь жив на цьому свiтi, ви сказали неправду. Але це не робить вас брехуном, – сказав рабин. – Ви називаете мене брехуном? – запитав Джейкоб, стиснувши кулаки. – Ви боретеся з тiнню, мiстер Блох. Джейкоб повернувся до дружини. – Так, слово на «н» – погане. Погане, погане, надзвичайно погане. Та це було лише одне слово серед iнших. – Ти думаеш, що ширший сексистський, гомофобний i збочений контекст покращуе ситуацiю? – Але вiн цього не робив. Рабин засовався у крiслi. – Я можу говорити вiдверто? – вiн витримав паузу, зробивши достоту недовiрливий вираз обличчя та длубаючись великим пальцем у нiздрi. – Бути онуком Ірвiна Блоха – це дуже непросто для Сема. Джулiя вiдхилилася назад, задумавшись про пiщанi фортецi та ворота синтоiстського храму в Орегонi, якi два роки тому змило цунамi. Джейкоб перевiв погляд на рабина. – Перепрошую? – Бути дитинi прикладом для наслiдування… – Це ж добре. Рабин повернувся до Джулii. – Ви, певно, мене розумiете. – Я вас розумiю. – Ми вас не розумiемо. – Певно, Семовi здавалося, що будь-що, що вiн скаже, неважливо… – Ви читали другий том бiографii Лiндона Джонсона авторства Роберта Каро? – Нi. – Що ж, якби ви були рабином, близьким до людей, i таки прочитали класику жанру, то ви би знали, що сторiнки 432–435 присвяченi оповiдi про Ірвiна Блоха, який зробив для прийняття закону «Про виборчi права» бiльше, нiж будь-хто iнший у Вашингтонi та й узагалi будь-де. Хлопцевi не знайти кращого прикладу. – Хлопцевi не довелося й шукати, – вiдповiла Джулiя, дивлячись уперед. – А тепер… чи мiй батько написав щось таке, про що варто шкодувати? Так. Це правда. Про це варто шкодувати. І вiн шкодуе. Вiн п’е по вiнця повну чашу каяття. Але припускати, нiби його праведнiсть – це щось iнше, нiж просто натхнення для його онукiв… – Із усiею повагою, пане Блох… Джейкоб розвернувся до жiнки. – Пiшли звiдси. – Давай врештi займемося тим, що потрiбно для Сема. – Тут Семовi нiчого не потрiбно. Примусити його до бар-мiцви було помилкою. – Що? Джейкобе, ми його не примушували. Могли хiба що трохи пiдштовхнути, але… – Ми трохи пiдштовхнули його зробити обрiзання. До бар-мiцви ми його реально змусили. – Твiй дiд останнi два роки розповiдае, що вiн досi живий лише тому, що чекае на Семову бар-мiцву. – Ще одна причина цього не робити. – І ми хотiли, аби Сем не забував, що вiн еврей. – А ми йому хоч раз давали можливiсть забути? – Щоб був евреем. – Так, евреем. Але хiба релiгiйним? Джейкоб нiколи не знав вiдповiдi на питання, чи вiрить вiн. Вiн не знав, яке бувае життя без синагоги, нiколи не порушував кашрут[9 - Кашрут – це зведення законiв про дозволену i заборонену Торою iжу.], нiколи не вагався – навiть у митi найбiльших сумнiвiв щодо Ізраiлю чи батька, американського еврейства чи вiдсутностi Бога, що його дiти хоча б трохи говоритимуть на iвритi та розбиратимуться в традицiях. Та релiгiя не базуеться на запереченнях. Як сказав Семовий брат Макс на своiй бар-мiцвi три роки по тому: «Тобi лишаеться тiльки те, що вiдмовляешся вiдпускати». Наскiльки Джейкоб бажав бути приналежним до спiльноти (ii iсторii, культури, iдей i цiнностей), настiльки ж йому хотiлося б вiрити в iснування глибшого значення не лише для себе, але й дiтей та iхнiх дiтей – свiтла, що горiтиме пiсля нього. Коли Джейкоб i Джулiя почали зустрiчатися, то часто говорили про «релiгiю на двох». Це була б нiякова тема, якби вона не робила iх шляхетнiшими. Їхнiй шабат: щоп’ятницi Джейкоб читав Джулii листа, якого писав протягом тижня, а вона цитувала напам’ять вiрша; не запалюючи свiтла, вимкнувши телефон i сховавши годинники пiд подушку обшитого червоним вельветом крiсла. Вони повiльно вечеряли, а перед тим повiльно готували; потiм наповнювали ванну та кохалися, доки пiднiмалася вода. Прогулянка на свiтанку щосереди: дорога, якою ходжено-переходжено щотижня, перетворилася на невигадливий ритуал, допоки стежка не стала нагадувати iхнiй життевий шлях. Ледь непомiтно, але саме вона. Щоразу пiд час Рош-Гашана вони замiсть того, щоб iти на службу, виконували обряд ташлик[10 - Ташлик – церемонiя, яка вiдбуваеться в перший день Рош-Гашана (юдейський Новий рiк) та котру проводять бiля моря чи рiки. Назва церемонii – цитата з книги пророка Михея: «Ти кинеш у морську глибочiнь усi нашi грiхи».]: кидали в Потомак шматочки хлiба, що символiзували жалi минулих рокiв. Якiсь iз них тонули, iншi вiдносило течiею до берегiв, якiсь скибки прикрощiв хапали мартини для своеi все ще слiпоi дiтлашнi. Щоранку, не встаючи з лiжка, Джейкоб цiлував Джулiю мiж нiг, без сексуального пiдтексту (ритуал вимагав того, щоб поцiлунок нi до чого не призводив), але з релiгiйним. У подорожах вони почали збирати речi, сутнiсть яких важила бiльше, нiж вони самi: океан у мушлi, використана стрiчка друкарськоi машинки, свiт, що вiдбиваеться у посрiбленому дзеркалi. Здавалося, що все рухалося в такт ритуаловi: те, як Джейкоб пiдбирав Джулiю з роботи щочетверга, як вони вдвох пили ранкову каву в тишi, як Джулiя замiнювала Джейкобовi закладки маленькими записочками – доки не повернулося навспак, наче космос, який досяг критичних розмiрiв i скорочуеться до початковоi точки. Якiсь вечори п’ятницi починалися запiзно, а ранки середи – зарано, пiсля складноi розмови не було поцiлунку мiж нiг, i якщо хтось iз них не почувався великодушно, то скiльки речей насправдi можна вiднести до тих, чия сутнiсть е бiльшою, нiж вони самi? (Вiдкласти каяття неможливо). Вони трималися як могли та не визнавали того, якими ж мирськими стали. Та вряди-годи (зазвичай у тi митi, коли спрацьовуе захисний механiзм, який – незважаючи на найблагороднiшi пориви душi – ранить докорами) хтось казав: «Я сумую за нашими шабатами». Здавалося, народження Сема дало iм ще один шанс, який потiм повторювався з появою Макса та Бенджi. Релiгiя для трьох, чотирьох, п’ятьох. Вони ритуально вiдмiчали зрiст дiтей у дверному отворi в перший день кожного року – свiтського та еврейського – завжди з самого ранку (перш нiж гравiтацiя зробить свою справу). Завжди тридцять першого грудня вони вкидали записки з обiцянками у вогнище, щовiвторка пiсля вечерi всiею родиною вигулювали Аргуса та вголос читали табелi по дорозi до «Ваче» з забороненими за iнших обставин оранжадом i лимонадом. Напихалися у конкретному порядку згiдно з певними правилами, щоб на день народження будь-кого з родини поспати разом в одному лiжку. Вони часто дотримувалися шабату, як свiдомого слiдування релiгii, так i ii втiлення: iз халою з органiчних продуктiв, виноградним соком «Кедем» i конусами з воску вимираючих бджiл у срiбних пiдсвiчниках вимерлих пращурiв. Пiсля благословень i перед iжею Джейкоб i Джулiя пiдходили до синiв, клали руки iм на голову та шепотiли на вухо, за що вони пишалися ними цього тижня. Вiд надзвичайноi близькостi пальцiв у волоссi та любовi, яку не приховували й про яку говорили лише пошепки, тремтiли нитки розжарювання у приглушених лампочках. Пiсля вечерi вони виконували ритуал, походження якого вже нiхто не пам’ятав, але й нiхто не сумнiвався в його значимостi. Вони заплющували очi та розгулювали по дому. Вони могли говорити, бешкетувати, смiятися, але слiпота завжди закривала iм вуста. Із часом вони звикли до мовчазноi темряви, яка могла тривати по десять хвилин, а згодом i двадцять. Тодi знову зустрiчалися за кухонним столом i разом розплющували очi. Щоразу це було для них одкровенням. Двома одкровеннями: будинок, у якому дiти прожили все життя, та можливiсть бачити видавалися чимось неприродним. Якось у шабат, коли вони iхали до прадiдуся Ісаака, Джейкоб сказав: – Людина напиваеться на вечiрцi, сiдае за кермо та збивае дитину на смерть дорогою додому. Інша так само напиваеться, але доiжджае спокiйно. Чому перший мае потрапити за грати до кiнця життя, а другий встае зранку, нiби нiчого й не було? – Бо вiн убив дитину. – Але з огляду на те, що вони обидвое зробили неправильно, то й виннi однаково. – Але другий не вбивав дитину. – Не через те, що був невинним, а тому що йому пощастило. – Хай там як, дитину вбив перший. – Та коли ми думаемо про вину, чи не повиннi ми брати до уваги дii та намiри так само, як i результати? – Що це за вечiрка? – Що? – Так, i до речi, чому дитина вешталася на вулицi так пiзно? – Я думаю, суть тут… – Батьки мали б його убезпечити. Їх треба вiдправити у в’язницю. Але тодi, певно, малий залишиться без мами й тата. Хiба якщо вiн житиме з ними у тюрмi. – Ти забуваеш, що вiн мертвий. – Ой, точно. Сема та Макса дуже захопила ця розмова. Якось останнiй у сльозах забiг на кухню, тримаючись за живiт. «Я вдарив його, – крикнув Сем iз вiтальнi, – але не навмисно». Або ж якось Макс, намагаючись помститися Семовi, наступив на його недобудований котедж iз «лего» та промовив: «Я не хотiв, я лише збирався наступити на килим поряд». Так само «випадково» згодували Аргусовi броколi пiд столом. До контрольних не готувалися ненавмисне. Коли вперше Макс заявив Джейкобу: «Заткнися!», у вiдповiдь на невчасну пропозицiю перепочити вiд якоiсь гри на кшталт «тетрису» (хлопець був на пiвшляху до того, щоб досягти топ-десяти результатiв за день, хоча взагалi не мав гратися), вiн вiдклав батьковий телефон, пiдбiг до нього, обiйняв i з переляканим поглядом випалив: «Я не хотiв». Коли Сем розтрощив пальцi лiвоi руки важкими залiзними дверима, то закричав: «Чому це трапилося?» Вiн повторював i повторював: «Чому це трапилося?» Джулiя притиснула його до себе, кров розтiкалася в неi по блузцi, як ранiше молоко, коли вона чула дитячий плач, i просто сказала: «Я люблю тебе. Я з тобою», а Джейкоб додав: «Нам треба до травмпункту». Сем, який боявся лiкарiв бiльше, нiж будь-якоi хвороби, заволав: «Не треба! Не треба! Це я навмисне! Я зробив це з намiром!» Час минав, бiльшого вiд свiту годi було чекати, i Джейкоб iз Джулiею почали забувати робити речi зумисно. Вони не хотiли вiдпускати, i гордiсть, висловлена пошепки, зникла так само, як i обiцянки, прогулянки щовiвторка, дзвiнки в Ізраiль на день народження кузенiв, три набитi пiд зав’язку торби з еврейського гастроному, якi вони везли прадiду Ісааку першоi недiлi щомiсяця, те, як прогулювали школу на користь першоi гри сезону «Нетс», як спiвали «Singin’ in the Rain»[11 - «Singin’ in the Rain», «Спiваючи пiд дощем» – американський мюзикл 1952 року, який iз часом здобув статус одного з найвизначнiших фiльмiв американського кiно.], сидячи у своему Едi-гiенi на автомийцi, «журнали вдячностi», «вушна iнспекцiя», щорiчне вибирання й вирiзування гарбузiв i iх подальше розкладання протягом мiсяця, смажене насiння. Життя в сiм’i стало набагато мiлкiшим, нiж ззовнi, утворилася порожнеча. Саме тому бар-мiцва здавалася такою важливою – це була остання нитка зношеного вузла. Якщо вони скасують ii, чого так сильно хотiв Сем i що зараз пропонував Джейкоб (урозрiз зi своiми бажаннями), то не лише хлопець, але й уся родина пуститься за течiею тiеi пустоти. Кисню там вдосталь на усе життя, але хiба ж це життя? Джулiя повернулася до рабина. – Якщо Сем вибачиться… – За що? – обурився Джейкоб. – Якщо вiн вибачиться… – Перед ким? – Перед усiма, – вiдповiв рабин. – Усiма? Усiма живими та мертвими? Джейкоб випалив цю фразу – усiма живими та мертвими – не у свiтлi всього того, що мае статися, але у непрогляднiй тьмi моменту – це вiдбулося до того як згорнутi молитви вибухнули цвiтом зi Стiни Плачу, до Японськоi кризи, до зникнення десяти тисяч дiтей i Маршу мiльйонiв, до того як «Адiя» стало словом, що найчастiше гуглили за всю iсторiю Інтернету. До руйнiвних землетрусiв, дислокацii дев’яти армiй i розповсюдження таблеток йоду, до того як Америка так i не прислала F-16, до того як месiя чи то був занадто зайнятий, щоб збудити живих i мертвих, чи то його не було взагалi. Сем перетворювався на чоловiка. Ісаак зважував, чи накласти на себе руки, чи ж перебратися з дому Додому. – Ми хочемо залишити це позаду, – сказала Джулiя рабиновi. – Хочемо, щоб все було правильно. Хочемо провести бар-мiцву, як i планували. – Вибачившись за усе перед усiма? – Ми хочемо знову стати щасливими. Джейкоб i Джулiя мовчки вiдмiтили усю надiю, тугу та химернiсть сказаного нею, коли слова розвiялися по кiмнатi та осiли на стосi релiгiйних книг i заплямованому килимi. Вони збилися з дороги та загубили компас, але не втратили вiри, що все ще можна повернути, навiть якщо жоден iз них не знав, про яке саме щастя йшла мова. Рабин геть по-рабинськи переплiв пальцi та протягнув: – Є таке хасидське прислiв’я: «Шукаючи щастя, ми тiкаемо вiд удоволення». Джейкоб пiдвiвся, склав аркуш, запхнув його до кишенi та промовив: – Не на того натрапили. Ось не я Поки Сем чекав батькiв на лавцi бiля офiсу рабина Зiнгера, Саманта пiдiйшла до бiми[12 - Бiма – пiдвищене мiсце в синагогах, на якому розмiщуеться кафедра для читання П’ятикнижжя та Пророкiв.]. Сем змайстрував ii зi старезного цифрового в’яза, який вiн витягнув iз дна самостiйно викопаного цифрового прiсноводного озера. Туди ж вiн занурив невеликий лiсок рiк тому, коли, нiби один iз тих невинних собак на диявольськiй пiдлозi пiд напругою, навчився безпорадностi[13 - Мова йде про експеримент психолога М. Селiгмана в 1964 роцi над собаками, метою якого було сформувати в них умовний рефлекс страху на звуки високого тону. Пiд час експерименту тварини кiлька разiв спробували уникнути звукових ударiв, але оскiльки це не вийшло, то вони звикли до його неминучостi та навiть не тiкали з клiток. Інакше кажучи, собаки «навчилися безпорадностi».]. – Нема рiзницi, хочеш ти бар-мiцву, чи нi, – сказав тато. – Однак спробуй глянути на це з iншого боку – як на натхнення. Чому його так шалено вабила тваринна жорстокiсть? Чому його невiдворотно тягло до вiдео, якi, вiн точно знав, лише пiдкрiплювали стiйкi переконання щодо всього людства? Вiн провiв купу часу в пошуках насилля – звiряча жорстокiсть, тваринячi боi (як у природi, так i органiзованi людьми), напади тварин на людей, тореадори, якi отримують по заслузi, скейтбордери, якi отримують по заслузi, неприродно зiгнутi ноги спортсменiв, бiйки бомжiв, голови, знесенi лопатями вертольотiв, i це не все: нещаснi випадки при користуваннi смiттепроводом, лоботомii автомобiльними антенами, жертви хiмiчноi зброi серед цивiльного населення, травми вiд мастурбацii, голови шиiтiв, нанизанi на сунiтськi стовпи, невдалi операцii, жертви опiкiв парою, вiдеоiнструкцii, як вiдрiзати сумнiвнi частини тiла збитоi автомобiлем тварини (так, нiби е безсумнiвнi частини), вiдеоiнструкцii щодо скоення безболiсного суiциду (так, нiби самi цi поняття не взаемовиключнi) тощо. Цi зображення були нiби гострими предметами, якi вiн застосовував проти себе: стiльки всього в ньому потребувало виходу назовнi, що процес вимагав створення ран. Пiд час мовчазноi поiздки додому Сем оглядав святилище, збудоване навколо бiми. Там були трипалi кiгтистi нiжки невагомих двотонних церковних лав, зав’язанi Гордiiвим вузлом пацьорки на кiнцях затертоi дорiжки в проходi, молитовники, кожне слово в яких постiйно оновлювалося його синонiмом: «Господь единий… Володар один… Абсолют абстрагований…» Достатньо тривалi молитви лише на мить повертали до своiх витокiв. Утiм, навiть якби життя в середньому подовжувалося на один рiк iз кожним наступним роком, то нам би знадобилася вiчнiсть, щоб жити вiчно, а тому, напевне, ii б нiхто не застав. Тиск затамованого Семового ества часто набував форми нероздiленого, даремного таланту, й поки його тато, брати, дiдусь i бабуся обiдали внизу, говорили про те, в чому його звинувачували та що з ним робити далi, в той час, коли вiн мав учити слова iвриту та еврейську мелодiю гафтори (до значення якоi нiкому нiколи не було дiла), вiн майстрував рухливi вiтражi. Вiкно праворуч вiд Саманти зображало немовля Мойсея, якого несе течiею Нiлу мiж двома матерями по обидва береги. Це був зашморг, але зшитий докупи, щоб почати подорож, у якоi не буде кiнця. На Семову думку, було б круто, якби найбiльше вiкно святилища залишалося незмiнним зображенням еврейського сьогодення. Тож замiсть того, щоб вчити iдiотську й абсолютно непотрiбну молитву Ашрей, вiн написав свою, яка мiстила ключовi слова зi стрiчки гугл-новин про еврейський свiт, увiв iх у нашвидкуруч створений вiдеопошук (що вiдфiльтровував повтори, спам та антисемiтську пропаганду), пропустив цi результати через вiдеофiльтр (вiн масштабував зображення, аби пiдлаштувати iх пiд округлу вiконну раму та пiдредагував кольори для цiлiсностi картинки) i спроектував iх на вiкно. У головi воно виглядало краще, нiж в реальностi, як, власне, й усе в життi. Навколо святилища вiн збудував синагогу: лабiринт iз буквально нескiнченних розгалужень коридорiв; фонтанчики з оранжадом замiсть води, пiсуари з кiсток мисливцiв за слоновою кiсткою; стоси щиро привiтних, позбавлених приниження жiнок i не позбавленоi фейсситингу порнушки в комiрчинi в холi Чоловiчого клубу; iронiчно вiдведене для iнвалiдiв мiсце на стоянцi дитячих колясок; меморiальна дошка з маленькими, завжди вимкненими лампочками поряд з iменами тих, кому вiн бажав швидкоi та безболiсноi смертi, але все ж, смертi (колишнi найкращi друзi, люди, якi навмисне випускають пекучi пластирi вiд акне i т. д.); рiзноманiтнi закутки, де щиросердi та законно веселi дiвчата, що вбиралися, наче в рекламi «American Apparel» i писали фанфiки про Персi Джексона, дозволяли всiляким лошкам смоктати iхнi iдеальнi цицьки; шкiльнi дошки, якi били 600-вольтним зарядом струму, коли по нiй шкрябали нiгтi дохрiна зарозумiлоi тупорилоi гопоти, котрi (очевидно для Сема та не очевидно для iнших) були за 15 рочкiв вiд буття товстопузих придуркiв iз нуднющою роботою та вгодованими тлустими дружинами; також маленькi таблички, що виднiлися ледь не на кожнiй поверхнi, щоб усi знали, що все це – милiсть Саманти, ii природна доброта, любов до милосердя та справедливостi, ii чеснота у можливостi сумнiватися, вроджена поряднiсть, нетоксична вiдсутнiсть лайна; i що драбина до даху таки iснуе, що дах iснуе, що Бог, який нiяк врештi не завантажиться, iснуе. Спочатку синагога розташовувалася з краю общини, яка сформувалася навколо колективноi любовi до вiдео, де винним собакам соромно. Сем мiг протягом усього дня дивитися такi ролики. Хлопець так i робив не один раз, без глибоких роздумiв про те, що ж такого привабливого вiн знаходив у них. Найочевиднiшим поясненням було б, що вiн спiвпереживае собацi, i, напевне, в цьому був сенс. («Це ти зробив, Семе? Ти написав тi слова? Ти поводився погано?») Окрiм усього, його ще й цiкавили власники тварин. Буквально кожне вiдео знiмав хтось, хто любив свою собаку бiльше, нiж себе. «Присоромлення» завжди видавалося йому милим, перебiльшено драматизованим i добродушним, а закiнчувалося все примиренням. (Вiн спробував зробити щось подiбне, та Аргус був занадто старим i втомленим, щоб спромогтися на щось iнше, окрiм як нагидити пiд себе, а для такого жодне присоромлення не може бути добродушним). Тож це якимось чином пов’язано з грiшником i суддею, зi страхом не заслужити пробачення та полегшенням вiд того, що тебе знову люблять. Може, в наступному життi його почуття стануть менш всеохопними, i якась частина його буде готова зрозумiти. Не те щоб щось було не так iз попереднiм розташуванням синагоги, але життя було йому дане для того, щоб жити достатньо добре, а «Інше життя» – щоб класти речi на тi мiсця, яких вони жадали. Сем потай вiрив, що все було спроможне чогось прагнути, ба бiльше – все перебувало в станi постiйного прагнення. Тож пiсля прочухана вiд мами, який мав би викликати сором, вiн заплатив цифровим вантажникам цифровi грошi трохи пiзнiше того ж дня, щоб вони розiбрали синагогу на найбiльшi частини, якi помiстилися б у найбiльших вантажiвках, перевезли iх i склали докупи згiдно зi скриншотом. – Ми поговоримо, коли тато повернеться iз зустрiчi, але я маю дещо сказати. Це необхiдно. – Добре. – Перестань казати «добре». – Вибач. – Перестань казати «вибач». – Я думав, уся суть у тому, щоб я вибачався. – За те, що ти зробив. – Але я не робив… – Ти мене дуже засмутив. – Я знаю. – І це все? Бiльше тобi нiчого сказати? Може, щось на кшталт: «Я зробив це, й менi шкода»? – Я цього не робив. – Прибери цей гармидер. Гидко дивитися. – Це моя кiмната. – А це наш дiм. – Я не можу скласти дошку. Ми лише на серединi гри. Тато сказав, що закiнчимо, коли розберемося з моiми проблемами. – Знаеш, чому ти завжди виграеш? – Бо вiн менi дозволяе. – Вiн уже роками тобi не пiддавався. – Вiн стримуеться. – Це не так. Ти виграеш, бо вiн прагне захоплювати фiгури, а ти завжди думаеш на чотири кроки вперед. Тому тобi все вдаеться в шахах i в життi. – Менi не вдаеться все в життi. – Вдаеться, коли ти достатньо уважний. – А татовi нi? Усе пройшло майже iдеально, однак вантажники – не такi iдеальнi, нiж решта людства – не уникнули казусiв, хоч i ледь помiтних. Хто, окрiм Сема, мiг би знати, що Зiрка Давида пом’ялася та висить догори дригом? Особливо коли це не помiтно на перший погляд. Ця крихта, що вiддiляла вiд iдеального, перетворила все на лайно. Семiв тато дав йому колись статтю про хлопчика в концентрацiйному таборi, який приймав бар-мiцву, викопавши собi уявну синагогу, де за мовчазну паству слугували поставленi сторчма палички. Звичайно, тато нiколи б не здогадався, що Сем справдi ii читав, а про це вони нiколи не говорили. Чи можна вважати, що ти про щось згадуеш, якщо ти нiколи цього не забуваеш? Усе зводилося до цього – релiгiйну споруду створювали лише для коротенького ритуалу. Попри незбагненну широчiнь «Іншого життя», там не було синагоги. І попри Семову сильну неохоту будь-коли ступити на порiг справжньоi синагоги, все одно вона мала там бути. Вiн не прагнув, вiн потребував цього, адже неможливо знищити те, чого не iснуе. Щастя Усi щасливi ранки схожi, так само, як i нещасливi – коренем iхнього нещастя е вiдчуття того, що це уже вiдбувалося ранiше; спроби позбутися цього вiдчуття у кращому випадку лише пiдсилять його, а можливо, через це навiть здаватиметься, що всесвiт iз якоiсь незбагненноi, недоцiльноi та несправедливоi причини плете змову проти невинноi вервицi одягу, снiданкiв, зубiв i неслухняних чуприн, рюкзакiв, взуття, курток, прощань. Джейкоб наполiг, щоб Джулiя взяла його машину на зустрiч iз рабином Зiнгером i зразу пiсля цього скористалася своiм вихiдним. Мiж ними повисла сувора мовчанка по дорозi зi школи до парковки. Сем не знав про Правило Мiранди[14 - Правило Мiранди – правило, обов’язкове в США та в деяких iнших краiнах, згiдно з яким пiд час арешту затриманому повиннi розповiсти про його права; все сказане затриманим до цього не можна використовувати як доказ.], але iнтуiтивно йому слiдував. Не те щоб це мало значення: батьки не хотiли нiчого казати йому в обличчя, перш нiж поговорять за його спиною. Вони залишили його бiля входу, серед вусатоi дiтвори, що грала в «Ю-гi-о»[15 - «Ю-гi-о» – карткова гра.], та пiшли до своiх машин. – Менi треба щось узяти? – поцiкавився Джейкоб. – Коли? – Зараз. – Ти маеш повернутися додому до обiду з батьками. – Я лише хочу трохи тебе розвантажити. – Нам треба хлiб для бутербродiв. – Якийсь конкретно? – Конкретно той, який ми завжди беремо. – Що? – Що «що»? – Ти виглядаеш спантеличено. – А ти не спантеличений? Вона знайшла телефон? – Ми не будемо говорити про те, що там вiдбулося? Вона не знайшла телефон. – Звiсно ж, будемо, – вiдповiв вiн, – але не на парковцi i не тодi, коли Сем чекае на сходах, а батьки – вдома. – Тож коли? – Увечерi? – Увечерi? Ти питаеш? Чи увечерi. – Увечерi. – Обiцяеш? – Джулiе. – І не дозволяй йому дутися в своiй кiмнатi з «айпедом». Вiн повинен знати, що нам прикро. – Вiн знае. – Так, але я хочу, щоб вiн це розумiв навiть тодi, коли мене немае вдома. – Вiн розумiтиме. – Обiцяеш? – перепитала вона, цього разу зi стверджувальною iнтонацiею. – Даю аж два зуби. Вона могла ще щось сказати, як завжди це робила, або ж пояснити, що насправдi ii хвилюе не Семове покарання, а посилене вiдчуття того, що вони неправильно розподiлили батькiвськi ролi, якi зовсiм зашкарубли за останнiй час, та натомiсть Джулiя просто нiжно та пiдбадьорливо стисла чоловiковi руку. – Побачимося по обiдi. Доторк завжди ранiше iх рятував. Якою б не була злiсть, бiль чи глибина самотностi, доторк, навiть легкий i мимолiтний, нагадував iм про той тривалий час разом. Один доторк долонi до шиi – i накочуеться хвиля спогадiв, схиляеться на плече голова, сплескують емоцii, пам’ять про кохання. Часом було майже неможливо здолати вiдстань мiж iхнiми тiлами, дотягтися одне до одного. Часом це було неможливо. Кожному з них було знайоме це вiдчуття, що накочувалося у тишi тьмяноi спальнi, коли обое дивилися у стелю: «Якщо я розкрию долоню, вiдкриеться мое серце. Але я не можу. Я хочу перейти цю прiрву, хочу, щоб до мене йшли назустрiч. Але я не можу». – Менi шкода, що в нас був такий ранок, – промовив вiн. – Я хотiв, щоб у тебе був увесь день вiльний. – Це ж не ти написав тi слова. – І не Сем. – Джейкобе. – Що? – Так не повинно бути. Не можна, щоб один iз нас вiрив йому, а iнший – нi. – Тому повiр йому. – Вiн точно це зробив. – Усе одно повiр. Ми його батьки. – Саме так. І ми повиннi навчити його, що будь-яка дiя мае наслiдок. – Вiрити в нього – важливiше, – проказав Джейкоб. Розмова вiдбулася занадто рано, i вiн не встиг правильно сформулювати своi думки. Чому вiн вирiшив брати участь у цiй боротьбi? – Нi, – заперечила Джулiя. – Любов до нього важливiша. І через покарання вiн зрозумiе, що наша любов, яка iнколи вимагае завдати йому болю, е единим наслiдком. Джейкоб вiдкрив дверцята машини для Джулii та промовив: – Далi буде. – Так, далi буде. Але я хочу, щоб ти сказав менi, що ми перебуваемо по один бiк барикад. – Що я йому не вiрю? – Неважливо, в що ти вiриш, але ти допоможеш менi чiтко висловити наше розчарування та наполягти, щоб Сем вибачився. Джейкоб це ненавидiв. Вiн ненавидiв Джулiю, яка змушувала його зрадити сина. Вiн ненавидiв себе, тому що не мiг iй протистояти. Якщо й у нього залишалося ще трохи ненавистi, то вона була до Сема. – Добре, – погодився вiн. – Так? – Так. – Дякую, – вiдповiла вона, сiдаючи в машину. – Далi буде ввечерi. – Добре, – сказав вiн, захлопуючи дверцята. – І сьогоднi можеш нiкуди не квапитись. – А що, якщо я хочу не лише сьогоднi? – А в мене ще ця зустрiч iз каналом HBO. – Яка зустрiч? – Але не ранiше сьомоi. Я наголошував на цьому. У будь-якому разi, ти до того часу вже повернешся. – Ну, хтозна. – Неприемно, що на вихiдних, але це займе лише годину-двi. – Все добре. Вiн узяв ii за руку та сказав: – Решта твоя. – Чого? – Дня. Дорогою додому вони мовчали, хiба що говорило громадське радiо, проте його всюдисущiсть створювала вiдчуття тишi. Джейкоб зиркав на Сема в дзеркало заднього виду. – Я пiшов i таки зжер банку твого тунця, панi Дейзi. – Тобi погано? – Цитата з фiльму. Але, може, там був лосось. Вiн знав, що повинен заборонити Семовi гратися «айпедом» на задньому сидiннi, та хлопцевi довелося стiльки пережити цього ранку. Трохи самозаспокоення йому не завадить. А ще це вiдкладае розмову, яку йому не хочеться вести зараз. Та й узагалi нiколи. Джейкоб планував приготувати гарний обiд, але коли о дев’ятiй п’ятнадцять зателефонував рабин Зiнгер, то вiн попросив батькiв, Ірва й Дебору, прийти ранiше та приглянути за Максом i Бенджi. Тепер не буде французьких булочок iз рiкотою. Не буде салату з сочевицею, салату з рубленою брюссельською капустою. А будуть калорii. – Двi скибочки нарiзаного по дiагоналi житнього хлiба з горiховим маслом, – оголосив Джейкоб, подаючи тарiлку Бенджi. Макс перехопив iжу: – Взагалi-то, це мое. – Точно, – вiдповiв Джейкоб, передаючи Бенджi миску, – бо в тебе – медово-горiховi пластiвцi з рисовим молоком. Макс уважно роздивився посудину брата: – Це звичайнi пластiвцi, до яких ти додав мед. – Так. – Тож нащо ти його дуриш? – Дякую, Максе. – І я просив засмаженi, а не обвугленi. – Увугленi? – перепитав Бенджi. – Знищенi вогнем, – пояснила Дебора. – Що з нашим Камю? – пожартував Ірв. – Облиш його, – вiдповiв Джейкоб. – Агов, Максi, – покликав Ірв i притягнув до себе онука. – Хтось колись розповiдав менi про найдивовижнiший зоопарк… – Де Сем? – поцiкавилася Дебора. – Валяеться у лiжку, – проказав Бенджi. Макс реготнув. – Непогано, – вiдповiв дiд. – Правда? – У нього зранку були неприемностi в еврейськiй школi, тому вiн вiдбувае покарання нагорi, у своiй кiмнатi. – А потiм до Бенджi: – Я не брехав. Макс зазирнув у тарiлку до брата: – Ти ж розумiеш, що це навiть не мед? Це агава. – Я хочу до мами. – Вона сьогоднi вiдпочивае. – Вiдпочивае вiд нас? – здивувався Бенджi. – Нi, нi. Вона нiколи не хоче вiдпочивати вiд вас, хлопцi. – Вiдпочивае вiд тебе? – перепитав Макс. – В одного з моiх друзiв, Джоi, два тата. Проте ж дiти з’являються з вагiни. Чому? – Що «чому»? – Чому ви менi брехали? – Нiхто нiкому не брехав. – Я хочу заморожений бурито. – Морозильник зламався, – вiдказав Джейкоб. – На снiданок? – подивувалася Дебора. – Взагалi-то, обiд, – виправив Макс. – We Can Do It! – пожартував Ірв. – Я можу вискочити в магазин i купити, – пожартувала Дебора. – Заморожений. За кiлька останнiх мiсяцiв харчовi звички Бенджi змiнилися в бiк того, що можна назвати недо-iжею: замороженi овочi (маеться на увазi, досi мерзлi у процесi iди), суха вiвсянка, неварена локшина швидкого приготування, тiсто, сире кiноа, сухi макарони, посипанi сирним порошком. Окрiм того, що це змiнило iхнiй список покупок, Джейкоб i Джулiя нiколи про це не говорили, бо з погляду психологii це було надто складне питання. – То що там наробив Семмi? – запитав Ірв iз ротом, набитим глютеном. – Я тобi потiм розкажу. – Заморожений бурито, будь ласка. – Потiм може й не бути. – Вiн нiбито написав якiсь лайливi слова в класi на шматку паперу. – Нiбито? – Вiн каже, що не робив цього. – Ну, а насправдi робив? – Я не знаю. Джулiя думае, що так. – Як би не було насправдi та до якоi думки б не схилявся кожен iз вас, вам, друзi, треба знайти до цього питання спiльний пiдхiд, – констатувала Дебора. – Я знаю. – А нагадай менi, що таке погане слово? – поцiкавився Ірв. – Ти й не уявляеш. – Правда, не уявляю. Можу лише уявити поганий контекст… – Такi слова в контекстi еврейськоi школи – це точно не жарти. – Якi слова? – Це справдi так важливо? – Звiсно, це важливо. – Це неважливо, – втрутилася Дебора. – Скажiмо, там було слово «н-р». – Я хочу заморожений… Що це за слово? – Задоволений? – Джейкоб кинув батьковi. – Це був iменник, чи дiеслово? – продовжував Ірв. – Я тобi потiм розкажу, – шепнув Макс братовi. – Немае такого дiеслова, – вiдповiв Джейкоб батьковi. – І нi, не розкажеш, – Максовi. – Потiм може й не бути, – сказав Бенджi. – Я що, виростив сина, що боiться сказати якесь слово? – Нi, – заперечив Джейкоб. – Ти не ростив сина. Бенджi пiдiйшов до бабусi, яка нiколи не вiдмовляла йому. – Якщо ти любиш мене, ти дiстанеш для мене заморожений бурито та скажеш, що це за слово «н-р». – А в якому контекстi? – запитав Ірв. – Це неважливо, – сказав Якоб, – i ми вже про це говорили. – Нiчого не могло бути бiльш важливого. Без контексту ми всi були б монстрами. – Слово «н-р», – сказав Бенджi. Джейкоб вiдклав виделку та нiж. – Добре, коли ти вже спитав, то ось контекст: Сем щоранку дивиться у новинах, як ти клеiш iз себе дурня i як щовечора в нiчних шоу з тебе роблять дурня. – Ти забагато дозволяеш дiтям дивитися телевiзор. – Та вони майже й не дивляться його. – Можна ми подивимось телек? – запитав Макс. Джейкоб проiгнорував його та продовжив говорити з Ірвом: – Його усунули вiд занять, доки вiн не вибачиться. Не буде вибачень – не буде бар-мiцви. – Вибачиться перед ким? – Подивимось кабельне? – напосiдав Макс. – Перед усiма. – То, може, його краще взагалi вислати десь в Уганду та пiдсмажити йому яйка на електричному стiльцi? Джейкоб передав Максовi тарiлку та щось прошепотiв на вухо. Син кивнув i вийшов iз-за столу. – Вiн вчинив погано, – сказав Джейкоб. – Скористався правом на свободу слова? – Свободу ксенофобного слова. – Ти хоч грюкнув кулаком по столу вчителя? – Нi, нi. Зовсiм нi. Ми поговорили з рабином – i тепер у нас режим «рятуймо бар-мiцву». – Ви поговорили? Ти думаеш, що ми розмовами вибралися з Єгипту чи Ентеббе? Е, нi. Карами й «Узi». Балачками ти собi хiба що випросиш мiсце в черзi в душову камеру, що насправдi геть не душова. – Господи, тату. Завжди? – Звiсно, що завжди. «Завжди», або ж «нiколи знову». – Слухай, а може, дай менi самому з цим розiбратися? – Бо ти так добре справляешся? – Бо вiн батько Сема, – втрутилася Дебора, – а не ти. – Бо одна справа – прибирати насране за собакою, а iнша – за своiм батьком, – буркнув Джейкоб. – Насране, – змавпував Бенджi. – Мамо, можеш почитати Бенджi нагорi? – Я хочу бути з дорослими! – прохникав хлопчик. – Я тут едина доросла, – резюмувала Дебора. – Перш нiж я оскаженiю, – буркнув Ірв, – я хочу таки розiбратися, чи правильно все розумiю. Ти намагаешся пов’язати мiй неправильно трактований блог iз Семовою проблемою з Першою поправкою?[16 - Ідеться про Першу поправку до Конституцii США, що також декларуе свободу слова.] – Нiхто не трактував твiй блог неправильно. – Розтлумачили абсолютно спотворено. – Ти написав, що араби ненавидять своiх дiтей. – Неправильно. Я написав, що араби ненавидять евреiв за iхню безмежну любов до своiх дiтей. – І що вони тварини. – Так, я це також написав. Вони тварини. Люди – це тварини. Це питання дефiнiцii. – Євреi тварини? – Ну, це не так просто, нi. – Що це за слово «н-р»? – прошепотiв Бенджi до Дебори. – Номер, – шепнула вона у вiдповiдь. – Нi, неправда. Жiнка пiдняла хлопчика на руки та понесла з кiмнати. – Це слово «нора», так? – допитувався вiн. – Так. – Нi, неправда. – Одного доктора Фiла[17 - Фiл Макгро – американський психолог, письменник, ведучий популярноi телевiзiйноi програми «Доктор Фiл», автор декiлькох книжок-бестселерiв iз психологii.] вже забагато, – сказав Ірв. – А Семмi потрiбен адвокат. Це до кiсток питання свободи слова. І ти знаеш, або мав би знати, що мене слухають не лише в правлiннi Американськоi спiлки захисту громадянських свобод; усi його члени розповiдають мою iсторiю кожного Песаху[18 - Песах – центральне юдейське свято на згадку про Вихiд iз Єгипту.]. Ти б на моему мiсцi… – Убився б i дав родинi спокiй. – …ти мав би приручити якогось божевiльно-генiального, аутично-навiженого юриста, який би всi багатства свiту не промiняв на насолоду захищати свободи громадянина. Слухай, я так само, як i всi iншi, люблю понудити про несправедливiсть. Але ти, Джейкобе, маеш змогу дiяти. Вiн твiй син. Нiхто не засудить тебе, якщо ти не захочеш допомогти самому собi, але нiхто не пробачить, якщо ти не допоможеш синовi. – Ти романтизуеш расизм, шовiнiзм i гомофобiю. – Ти хоч читав у Каро… – Бачив фiльм. – Я намагаюся витягти онука з халепи. Що тут поганого? – Може, його не треба витягати. Бенджi зайшов назад до вiтальнi. – Це «мир»? – Що «мир»? – Слово «н-р». – Воно починаеться на «м». Бенджi розвернувся та почалапав iз кiмнати. – Твоя мати говорила, що вам iз Джулiею треба знайти спiльний пiдхiд. Так от, це неправильно. Ти маеш захищати Сема. А iншi хай розбираються, що там було насправдi. – Я йому вiрю. – До речi, а де Джулiя? – Ірв нiби вперше помiтив ii вiдсутнiсть. – У неi вихiдний день. – Який день? – Вихiдний. – Дякую, кеп, я це зрозумiв. Вихiдний вiд чого? – Вiд усього. Давай змiнимо тему? – Звiсно, – кивнув Ірв. – Можемо це зробити. Але розкажу тобi одну мудрiсть, яку й Дiва Марiя не знала. – Як цiкаво. – Нiщо не зникае просто так, саме по собi. Або ти щось робиш для цього, або щось трапляеться з тобою. – І це також мае..? – Соломон не був бездоганним. За всю iсторiю людства нiщо саме по собi не розвiялося. – А як же пердiж? – зiронiзував Джейкоб, нiби на пiдтримку Сема в його вiдсутнiсть. – У тебе смердить у домi, Джейкобе. А ти не чуеш, бо це твiй дiм. Джейкоб знав, що Аргус десь насрав у радiусi трьох кiмнат. Вiн зрозумiв це одразу, як вiдчинив вхiднi дверi. Бенджi повернувся до кiмнати: – Я не забув свое запитання, – повернувся хлопчик, хоча не можна сказати, що вiн взагалi колись намагався щось запам’ятати. – Яке? – Звук часу. Що з ним сталося? Жменя завбiльшки з твою, будинок завбiльшки iз цей Джулiя любила кинути оком туди, де не дiставала рукою. Їй подобалися нерiвностi в цеглянiй кладцi, що могло свiдчити як про недбалу, так i генiальну роботу майстра. Любила вiдчуття вiдокремленостi з натяком на обшир. Їй подобалися несиметричнi краевиди з вiкна, однак вона пам’ятала, що краевид повинен бути по центру шибки. Їй подобалися двернi ручки, за якi хотiлося триматися. Вона любила спускатися та пiдiйматися сходами. Їй подобалося нашарування тiней одна на одну. Подобалися маленькi кухоннi столики. Вона любила свiтлу деревину (бук, клен) i не любила «чоловiчу» (горiх, червоне дерево); вона була абсолютно байдужа до сталi та ненавидiла нержавiйку (хiба якщо ii добряче вишурувати), iмiтацii натуральних матерiалiв – нестерпнi для неi, окрiм тих, у яких фальшивiсть навмисне виставляли напоказ; у такому випадку вони могли б здатися досить красивими. Їй подобалися текстури, впiзнаванi для рук i нiг, але невiдомi оку. Їй подобалися камiни посеред кухонь посеред квартири. Вона любила, коли книжкових полиць було бiльше, нiж необхiдно. Їй подобалися склянi дахи в душовiй, i тiльки там. Їй подобалися зумиснi недосконалостi. Зазвичай недбалiсть викликала в неi вiдразу, але в той же час вона любила нагадувати собi, що зумисних недосконалостей не iснуе. Люди завжди плутають те, що мае гарний вигляд, iз тим, що створюе гарнi вiдчуття. ти благаеш мене трахнути тебе в тугеньку пизду, але ти ще цього не заслужила Їй не подобалися однорiднi текстури: вони не такi, як усе насправдi. Не любила килими посеред кiмнати. Правильна архiтектура мае дарувати вiдчуття, нiби ти перебуваеш у печерi з виглядом на горизонт. Їй не подобалися стелi, що були вдвiчi вищi, нiж треба. Їй не подобалося забагато скла. Призначення вiкна – впускати свiтло, а не окреслювати краевид. Стеля мае бути трохи вища, нiж може навшпиньках дотягнутися найвищий член родини. Їй не подобалися старанно розкладенi цяцьки – речi, якi лежать там, де iм не мiсце. Стеля на три з половиною метри – зависока; змушуе вiдчувати себе забутим i загубленим. Три метри – все одно забагато. Здаеться, нiби ти нi до чого не можеш дотягнутися. Два з половиною метри – занадто високо. Все, що даруе приемнi вiдчуття, – безпечне, затишне, призначене для життя – завжди можна зробити гарним. Їй не подобалося вбудоване освiтлення чи лампи, керованi настiнними вимикачами, тобто будь-якi бра та люстри, а також зусилля, якi на них потрiбно витрачати. Вона не любила прихованi функцii: холодильники за панелями, туалетне начиння за дзеркалами, телевiзори, якi можна заховати в шафу. ти ще не достатньо попросила я хочу бачити, як ти течеш собi на сраку Кожен архiтектор мрiе збудувати власний дiм, зрештою, як i кожна жiнка. Скiльки Джулiя себе пам’ятае, вона вiдчувала потайний трепет щоразу, коли проходила повз невеличкий паркiнг або закинутий шмат землi: потенцiал. Для чого? Щоб збудувати щось гарне? Вишукане? Нове? Чи просто дiм, що створюватиме вiдчуття дому? Вона дiлилася радощами, але це збудження було особистим. Вона нiколи не хотiла стати архiтектором, але завжди мрiяла створити для себе дiм. Колись вона здихалася ляльок для того, щоб звiльнити коробки з-пiд них. Вона провела лiто, устатковуючи мiсце пiд лiжком. Їi одяг був розкиданий по всiй кiмнатi, тому що шафи не можна захаращувати всiляким непотребом. Проте тiльки коли вона почала проектувати будинки для себе (на паперi; втiлення всiеi ii гордостi та ганьби), вона зрозумiла, що означае «для себе». – Це так гарно, – сказав Джейкоб, коли вона показала йому планування. Джулiя нiколи не показувала йому своi роботи, якщо вiн наполегливо не просив ii про це. Вона не приховувала iх, однак iй здавалося, що необхiднiсть дiлитися залишала пiсля себе вiдчуття приниження. Джейкоб нiколи не був достатньо зацiкавленим чи просто не настiльки, як iй хотiлося. А коли в нього з’являвся ентузiазм, то це було наче дорогоцiнний подарунок iз красивою стрiчечкою на ньому (це «так» усе псувало). Вiн ховав свiй iнтерес, щоб наступного разу знову витягти його на свiт божий, коли вона скаже, що його нiколи не цiкавила ii робота. До того ж для Джулii було принизливо потребувати його захоплення та навiть бажати його. Що поганого в тому, якщо ти так хочеш i потребуеш чогось? Нiчого. А нестерпна вiдстань вiд того, де ти зараз, до того, що ти собi науявляв, не обов’язково означае провал. Розчарування не повинно розчаровувати. Бажання, потреба, вiдстань, розчарування: рости, знати, вiддавати та старiти поруч iз iншим. Можна чудово iснувати самому. Але не жити. – Дiйсно надзвичайно, – промовив Джейкоб, майже торкаючись носом двовимiрного тлумачення ii фантазii. – Це дивовижно. Як ти вигадуеш усi цi штуки? – Не впевнена, що я взагалi iх вигадую. – А це що, внутрiшнiй сад? – Ага, а сходи будуть обвивати свiтлову шахту. – Сем би протягнув «шахта»… – І ти б посмiявся, а я б проiгнорувала. – Або ми обое не звернули б уваги. Хай там як, але це дуже-дуже гарно. – Дякую. Джейкоб доторкнувся до паперу, провiв пальцем по плану поверху: через усi кiмнати, обов’язково через кожнi намальованi дверi. – Знаю, що я не вмiю правильно читати цi твоi штуки, але де дiти спатимуть? – Тобто? – Або я чогось тут не розумiю, i, можливо, так i е, але менi здаеться, що тут лише одна спальня. Джулiя гойднула головою та примружилася. Джейкоб сказав: – Знаеш той жарт про пару, яка розлучилася пiсля вiсiмдесяти рокiв шлюбу? – Нi. – Всi запитують у них: «Чому зараз? Чому не десятки рокiв тому, коли у вас ще було стiльки часу попереду? Або чому вже не дожити б разом до кiнця життя?» А вони у вiдповiдь: «Ми чекали, доки онуки повмирають». Джулii подобалися калькулятори з функцiею друку – такi собi евреi з канцелярськоi крамницi, що вперто пережили купу iншоi, набагато перспективнiшоi, обчислювальноi технiки. Поки малi вибирали шкiльне приладдя, вона набирала дюжину чисел. Якось вона порахувала, скiльки хвилин залишилося до того, як Бенджi пiде в коледж. Вона залишила на калькуляторi тi цифри як факт. Цi ii уявнi будинки були лишень хобi, невинною забавкою. Вони з Джейкобом нiколи б не знайшли для цього нi грошей, нi часу, нi енергii. До того ж вона часто мала справу з житловими забудовами, тому знала: нестримне бажання вичавити ще кiлька крапель щастя майже завжди нищило те, чим ви вже володiли, але яке ви так бездарно не помiчали. І так щоразу: ремонт кухнi за сорок тисяч доларiв перетворюеться на ремонт за сiмдесят п’ять тисяч (бо всiм здаеться, що маленькi вiдмiнностi грають велику роль), перетворюеться на новий вихiд до саду (щоб впустити бiльше свiтла в оновлену кухню), перетворюеться на нову ванну (коли вже все одно заливають пiдлогу…), перетворюеться на безглузду замiну електрики, аби зробити будинок «розумним» (щоб керувати музикою в кухнi за допомогою телефону), перетворюеться на пасивну агресiю щодо того, чи повиннi книжковi полички бути на нiжках (щоб не застувати плiнтуси на паркетнiй пiдлозi), а далi – на агресивну агресiю, причину якоi вже й не згадати. Можна збудувати iдеальний дiм, але не для життя в ньому. тобi подобаеться, як мiй язик рухаеться мiж твоiх тугих губ? покажи менi як ти стiкаеш менi в рот Колись, ще на початку iхнього шлюбу, вони провели нiч у готельчику в Пенсильванii. Вони з Джейкобом по черзi курили косяк, вперше з часiв коледжу, лежали голi в лiжку та обiцяли дiлити все, все без винятку, попри сором чи дискомфорт, чи небезпеку зробити боляче. Тодi здавалося, нiби це була найсмiливiша обiцянка, яку могли дати одне одному двое людей. Просто говорити правду – це здавалося майже одкровенням. – Без виняткiв, – сказав Джейкоб. – Навiть один виняток усе зруйнуе. – Нiчнi нетримання сечi. Щось на кшталт цього. Джулiя взяла Джейкоба за руку та сказала: – Ти знаеш, як я люблю тебе за таку вiдвертiсть? – Я, до слова, в лiжку не мочуся. Просто встановлюю межi. – Нема нiяких меж. У цьому вся суть. – Минулi сексуальнi зв’язки? Джейкоб запитав, тому що знав, що це його найвразливiше мiсце, а отже, цим треба подiлитися. Навiть коли в нього зникло бажання торкатися ii чи вiдчувати ii доторки, його завжди вернуло вiд думки, що iнший чоловiк пеститиме Джулiю, або вона його. Люди, з якими вона була, насолода, яку отримувала та вiддавала, слова, якi вона стогнала. В iнших ситуацiях вiн нiколи не комплексував, проте мозок просто змушував його уявляти ii з iншими з тим магнетизмом, з яким намагаються втекти вiд постiйного переживання травми. Що з того, що Джулiя казала iншим, вона говорила i йому? Чому такi повторення здавалися найгiршою зрадою? – Це, звичайно, буде неприемно, – сказала вона. – Але ж справа полягае не в тому, що я хочу все про тебе знати, а в тому – що не хочу, щоб ти щось вiд мене приховував. – То я не буду. – І я не буду. Вони декiлька разiв передавали одне одному косяк, вiдчуваючи себе все ще такими вiдчайдушно молодими. – Що ти замовчуеш вiд мене просто зараз? – запитала вона майже без тями. – Просто зараз – нiчого. – Значить, ранiше замовчував? – Отже, я iсную. Вона засмiялася. Джулiя любила кмiтливiсть Джейкоба, дивне заспокiйливе тепло його умовиводiв. – Що востанне ти вiд мене приховав? Вiн замислився. Коли ти пiд кайфом, то мiркувати стае важче, а дiлитися думками – легше. – Добре, – сказав вiн. – Але це дiйсно незначна рiч. – Хочу знати все. – Ну, добре. Це було недавно. Ми були вдома. У середу наче? І от я приготував тобi снiданок. Пам’ятаеш? Фритату з козячого сиру. – Ага, – сказала вона, поклавши руку йому на стегно, – було приемно. – Я тебе не будив i тихенько готував снiданок. Вона видихнула стовп диму, який так i завис у повiтрi – довше, нiж це здавалося можливим, та сказала: – Я б зараз таких багато з’iла. – Я готував, бо хотiв про тебе потурбуватися. – Я це вiдчула, – сказала вона, провiвши рукою йому по стегну, вiд чого вiн напружився. – Я прикрасив страву так, щоб вона мала гарний вигляд на тарiлцi. Поклав збоку маленький листок салату. – Як у ресторанi, – погодилася вона, взявши у руку його член. – І пiсля першого шматочка ти… – Так? – Є причина, чому всi люди щось приховують. – Ми – не всi люди. – Ну, добре. Пiсля того як ти скуштувала перший шматочок, ти запитала, чи я його посолив, замiсть того, щоб подякувати чи сказати, що тобi смакуе. – І? – запитала вона рухаючи кулаком вгору-вниз. – І це гiвняне було вiдчуття. – Тому що я запитала про сiль? – Ну, можливо, не гiвняне. Просто це роздратувало мене. Чи розчарувало. Що б то не було, я цим не подiлився. – Але я поставила просте питання. – О, як добре зараз. – Я рада, коханий. – Але ж ти зараз розумiеш, що в контекстi зусиль, якi я приклав для того, щоб зробити тобi приемно, запитання про сiль виражало бiльше твое незадоволення, нiж вдячнiсть? – Ти вважаеш, що приготувати для мене снiданок – це зусилля? – Це був особливий снiданок. – А так добре? – Неймовiрно. – Тобто в майбутньому, коли менi здасться, що в стравi замало солi, то менi варто змовчати? – Або менi варто змовчати про своi образи. – Твое розчарування. – Я зараз кiнчу. – Давай. – Я ще не хочу. Вона сповiльнилася та стисла кулак. – Що ти приховуеш просто зараз? – запитав Джейкоб. – Тiльки не кажи, що ти трохи ображена, роздратована та розчарована через моi образи, роздратування та розчарування, оскiльки це ти точно не приховуеш. Вона засмiялася. – То? – Я нiчого не приховую, – вiдповiла Джулiя. – Копни глибше. Вона похитала головою та засмiялася. – Що? – Ти в машинi спiвав «All Apologies» i постiйно наспiвував «I can see from shame». – І? – І ти спiвав не зовсiм те. – Звичайно, те. – «Aqua seafoam shame»[19 - «All Apologies» – одна з найвiдомiших пiсень американського грандж-гурту «Nirvana». Фразу, яку наспiвував Джейкоб, можна перекласти як «Я бачу попри сором». В оригiналi – це просто набiр слiв: «Аква морська пiна сором».]. – Що?! – Ага. – Aqua. Seafoam. Shame? – Клянуся еврейською Бiблiею. – Тобто ти менi зараз кажеш, що моя iдеально логiчна фраза, логiчна як сама по собi, так i в контекстi, насправдi всього лиш пiдсвiдоме вираження того, що я намагаюся приховати в собi, а Курт Кобейн зумисно об’еднав слова aqua seafoam shame? – Саме це й кажу. – Що ж, я не можу повiрити. А в той же час менi вкрай соромно. – Не треба. – Це зазвичай допомагае, коли хтось осоромлений. Вона засмiялася. – Таке не рахуеться, – сказав вiн. – Це утаемничення стосувалося хобi. Давай щось серйозне. – Серйозне? – Щось дiйсно непросте. Вона посмiхнулася. – Що? – запитав вiн. – Нiчого. – Що? – Нiчого. – А звучить так, нiби все ж е щось. – Ну, добре, – сказала вона. – Є дещо, що я тримаю в собi. Щось дiйсно непросте. – Прекрасно. – Та мене лякае такий прогрес. – Так i динозаври казали. Вона притисла подушку до обличчя та схрестила ноги. – Та це ж я, – пiдбадьорив вiн. – Окей, – зiтхнула. – Ну, добре, ми ось лежимо, накуренi, голi, й у мене виникло бажання. Вiн iнстинктивно потягнувся рукою мiж ii нiг i вiдчув, що вона вже була мокра. – Скажи менi. – Не можу. – Впевнений, що можеш. Вона засмiялася. – Заплющ очi, – сказав вiн. – Буде легше. Вона заплющила очi. – Нi, – вiдповiла вона. – Не легше. Може, й ти заплющиш? Джейкоб теж заплющив очi. – У мене з’явилося це бажання. Не знаю, звiдки воно взялося. Не знаю, чому воно в мене. – Але воно в тебе е. – Так. – Розкажи менi. – У мене з’явилося це бажання, – Джулiя засмiялася знову та вткнулася носом Джейкобу пiд пахву. – Я хочу розвести ноги та хочу, щоб ти опустився вниз i дивився на мене, доки я кiнчу. – Тiльки дивився? – Без язика. Без пальцiв. Я хочу кiнчити вiд твого погляду. – Розплющ очi. – І ти розплющ. Вiн не сказав нi слова та не проронив жодного звуку. Із незначним зусиллям перевернув ii на живiт. Інтуiтивно вiдчув, що те, чого вона хотiла, було пов’язане з ii неспроможнiстю бачити, як вiн на неi дивиться, бо це означало вiдмовитися вiд останнiх крапель вiдчуття захищеностi. Вона застогнала, даючи знати, що вiн усе робить правильно. Вiн опустився вниз i розвiв ii ноги, потiм розсунув iще ширше. Його обличчя було так близько, що вiн вiдчував ii запах. – Ти дивишся на мене? – Дивлюсь. – Тобi подобаеться те, що ти бачиш? – Я хочу те, що я бачу. – Але не можеш торкнутися. – Не буду. – Але ти можеш подрочити, поки дивишся на мене. – Я вже. – Ти хочеш трахнути те, на що дивишся. – Хочу. – Але не можеш. – Не можу. – Ти хочеш вiдчути, наскiльки я мокра. – Хочу. – Але не можеш. – Зате я бачу. – Але ти не можеш побачити, наскiльки тугою стаю, коли я ось-ось кiнчу. – Не можу. – Розкажи, як я виглядаю там, i я кiнчу. Вони кiнчили разом, без дотикiв – i на цьому все могло б i закiнчитися. Джулiя б перекотилася на спину та поклала б голову йому на груди. Вони б заснули разом. Однак сталося iнше: вона глянула на Джейкоба, втримала його погляд i знову заплющила очi. І чоловiк заплющив. На цьому все могло б i закiнчитися. Вони могли б дослiджувати одне одного в лiжку, натомiсть Джулiя встала та почала дослiджувати кiмнату. Джейкоб ii не бачив, тому що розумiв, що очi повиннi залишатися заплющеними, але вiн чув ii. Вiн мовчки пiднявся з лiжка. Кожен iз них торкнувся ослiнчика лiжка, письмового столу та чашки з ручками, китичок на зав’язках штор. Вiн вiдчув вiчко на дверях, вона провела рукою по пульту керування вентилятором, вiн поклав долоню на теплу кришку мiнi-холодильника. Вона сказала: – Я тебе розумiю. Вiн вiдповiв: – Я тебе теж. Вона сказала: – Я справдi люблю тебе, Джейкобе. Тiльки, будь ласка, просто скажи: «Я знаю». Вiн вiдповiв: – Я знаю, – i пiшов навпомацки уздовж стiни, уздовж гори ковдр, а тодi торкнувся вимикача. – Здаеться, я щойно зробив темно. Джулiя завагiтнiла Семом рiк по тому. Згодом з’явився Макс. Тодi Бенджi. Їi тiло змiнювалося, а пристрасть Джейкоба – нi. Змiнилися обсяги того, що вони тримали в собi. У них усе ще був секс, хоча те, що зазвичай виникало спонтанно, тепер потребувало або стимулу (випивка, перегляд «Життя Адель» на ноутбуцi Джейкоба в лiжку, День святого Валентина), або ж спринту через знiяковiння та страху осоромитись, що зазвичай спричиняв великi оргазми, але виключав поцiлунки. Вони все ще час вiд часу говорили речi, якi, одразу ж висловивши, здавалися принизливими настiльки, що викликали гостру необхiднiсть щезнути за абсолютно непотрiбною склянкою води, якоi навiть не хотiлося. Кожен мастурбував iз думками одне про одного, навiть якщо цi фантазii не мали кровного зв’язку з реальним життям, i в уявi вони були iншими. Однак навiть згадку про ту нiч в Пенсильванii доводилося тримати при собi, тому що це була засiчка на одвiрку: глянь, як сильно ми змiнилися. Були речi, яких Джейкоб хотiв, i хотiв iх вiд Джулii. Однак перспектива дiлитися бажаним зменшувалася разом iз тим, як зростала ii потреба чути це. І для жiнки було так само. Вони насолоджувалися компанiею одне одного та вiддали б iй перевагу над самотнiстю чи товариством будь-кого iншого, проте, що комфортнiше iм ставало разом, що бiльшу частку життя вони дiлили, то бiльше вiдокремлювались вiд свого внутрiшнього свiту. Спочатку вони або поглинали одне одного, або ж свiт навколо. Кожна дитина хоче бачити, як все вищими стають помiтки на одвiрку. Та чи багато пар спроможнi бачити прогрес, залишаючись на тому самому мiсцi? Скiльком вдаеться заробляти бiльше та не обдумувати при цьому, на що можна витратити цi грошi? Чи багато пар, якi стоять на порозi завершення дiтородного перiоду, знають, що в них уже достатньо дiтей? Джейкоб iз Джулiею нiколи принципово не опиралися традицiям, однак i не могли уявити, наскiльки традицiйними вони стануть: придбали ще одну машину (i страхування на ще одну машину), пiшли в спортзал, у якому пропозицiй було на двадцять сторiнок; перестали самостiйно платити податки; час вiд часу вiдсилали пляшку вина як знак удячностi; придбали будинок iз сумiжними умивальниками (та страхуванням); подвоiли кiлькiсть туалетного начиння; зробили загороду для смiттевих бакiв iз тикового дерева; замiнили духовку на ту, що мала кращий вигляд; народили дитину (й застрахували ii життя); замовляли вiтамiни з Калiфорнii та матраци зi Швецii; купували органiчний одяг, який окупився б лише з народженням iще однiеi дитини. Народили ще одну дитину. Обмiрковували, чи килим збереже свою вартiсть, знали, що з усiх речей i предметiв було найкращим (пилосос «Miele», блендер «Vitamix», ножi «Misono», фарба «Farrow and Ball»), поглинали фройдiанськi об’еми сушi та гарували, щоб мати змогу заплатити найбiльш достойним людям, якi приглядали за iхнiми дiтьми, поки вони працювали. Народили ще одну дитину. Їхне сiмейне життя ставало рутинним – не тiльки щодо часу й енергii, яких вимагае сiм’я з п’ятьох людей, а й щодо того, якi риси мали змiцнитися, а якi послабитися. Непохитне самовладання Джулii з дiтьми дiйшло до рiвня всеохопноi терплячостi, в той час як ii спроможнiсть виражати бажання до свого чоловiка зводилася до написаного Вiрша дня. Магiчний трюк Джейкоба – розстiбання лiфчика Джулii без рук – замiнила гнiтюча здатнiсть складати дитяче лiжечко-манеж за той час, поки вiн несе його вгору сходами. Джулiя могла зубами вiдкушувати нiгтики новонародженоi дитини, годувати груддю, готуючи лазанью, виймати скабки без пiнцета та болю, а дiти самi просили в неi вивести iм вошi; вона могла навiяти сон за допомогою масажу третього ока, однак забула як доторкатися до власного чоловiка. Джейкоб навчив дiтей рiзницi мiж «тато» та «тута», але вже не знав, як розмовляти з дружиною. Вони плекали своi внутрiшнi свiти окремо: Джулiя проектувала власний будинок, Джейкоб працював над талмудом, купив другий телефон – i руйнування мiж ними пiшло по колу. Через неспроможнiсть Джулii висловити потребу в чоловiковi, Джейкоб став ще менш упевнений у тому, що вiн бажаний, i ще бiльше почав боятися стати посмiховиськом – це неминуче збiльшило вiдстань мiж дотиком Джулii та тiлом ii чоловiка, а Джейкоб не мiг пiдiбрати слiв, як до неi звернутися. Бажання стало загрозою, ворогом для iхнього домашнього життя. Коли Макс ходив у дитсадок, вiн часто любив вiддавати речi. Який би друг не приходив на дитяче свято, обов’язково йшов звiдти з пластиковою машинкою чи м’якою iграшкою. Якi б грошi Макс не отримував – копiйчини, знайденi на тротуарi, п’ять доларiв вiд дiда за переконливий аргумент – вiн iх або пропонував Джулii в черзi до каси, або Джейкобу бiля паркомату. Вiн припрошував Сема з’iсти стiльки його десерту, скiльки влiзе. «Ну, чого ти? – казав вiн, коли бачив братовi вагання. – Їж, iж». Макс не вiдповiдав на потреби iнших – вiн на них не зважав, як i будь-яка дитина. Це також не була щедрiсть, бо ж вона передбачае знання того, що таке вiддавати, а саме цього йому й не вистачало. У кожного е канал, через який вiн проштовхуе те, чим хоче та може дiлитися з зовнiшнiм свiтом, i через який приймае вiд свiту те, що хоче та може втримати. Максiв канал був не бiльший, нiж у будь-кого, просто вiн його не засмiчував. Те, що було предметом гордостi для Джейкоба з Джулiею, принесло занепокоення: Макс залишиться нi з чим. Обережно, щоб не наштовхнути його на думку, нiби вiн щось робить не так, вони м’яко знайомили його з поняттями цiнностi та скiнченностi ресурсiв. Спочатку вiн заперечував: «Завжди ж е ще», але потiм, як це бувае в дiтей, вiн зрозумiв, що робить щось не так. Макс став одержимим порiвняльною цiннiстю речей. «Чи можна купити один дiм за сорок автiвок?» («Залежить вiд дому та вiд автiвок»). Або: «Що б ти взяв охочiше: жменю дiамантiв чи цiлий будинок срiбла? Жменя завбiльшки з твою, будинок завбiльшки iз цей». Вiн почав завзяту торгiвлю: iграшками з друзями, якимись речами з Семом, учинками з батьками. («Якщо я з’iм половину овочевого супу, то ви дозволите менi лягти спати на двадцять хвилин пiзнiше?») Вiн хотiв знати, що краще: бути водiем у «FedEx» чи вчителем музики, тому його спантеличило, коли батьки поставили пiд сумнiв використання слова «краще» в цьому випадку. Вiн також хотiв знати, чи справдi його тату довелося платити за додатковий квиток, коли вони взяли Семового друга Клайва в зоопарк. Вiн мiг iнодi заявити: «Я марную свое життя!», коли нiчим не займався. Якось рано-вранцi вiн заповз до батькiв у лiжко, щоб дiзнатися, чи правильно розумiе, що означае бути татом. – Що ж це, синку? – Нiчого не мати. Стримування сексуальних потреб мiж Джейкобом i Джулiею було найбiльш примiтивним i образливим видом вiдмови одне вiд одного, хоча й не найбiльш руйнiвним. Рух у бiк вiдчуження одне вiд одного та вiд самих себе вiдбувався маленькими, непомiтними кроками. Вони завжди зближувалися, коли робили щось разом: узгоджували все бiльшi й бiльшi об’еми щоденних справ, частiше говорили та переписувалися (i з бiльшим успiхом), прибирали безлад за дiтьми. Однак у почуттях вiддалялися. Якось Джулiя купила собi бiлизну. Вона поклала долоню на верхiвку стосу м’якенького спiднього одягу не тому, що вiн iй сподобався, а тому що вона, як i ii матiр, нiколи не могла побороти бажання торкатися товарiв у магазинах. Вона зняла п’ятсот доларiв iз банкомату, щоб операцiя не з’явилася на рахунку кредитки. Їй дуже хотiлося подiлитися цим iз Джейкобом, вона з усiх сил намагалася знайти привiд. Якось вночi, коли дiти вже заснули, вона надягла бiлизну. Їй хотiлося спуститися сходами, забрати з рук Джейкоба ручку та вiдкласти ii геть, без слiв, але досить красномовно: «Бачиш, який вигляд я можу мати?» Та вона не змогла. Як i не наважилася одягти бiлизну перед сном iз остраху, що чоловiк не помiтить. Як i не змогла навiть просто покласти ii на лiжко, щоб вiн помiтив i запитав про неi. Як i не змогла повернути ii назад, у магазин. Якось Джейкоб написав рядок, на його думку, найкращий iз усього, що вiн будь-коли писав. Йому захотiлося подiлитися цим iз Джулiею – не тому, що вiн пишався собою, а щоб перевiрити, чи вiн ще мiг до неi дотягнутися, як ранiше, щоб вона сказала щось на кшталт: «Ти ж мiй письменник». Вiн принiс папери в кухню та поклав iх на стiл. – Як робота? – запитала вона. – Рухаеться, – вiдповiв вiн точно в такому тонi, який сам ненавидiв найбiльше. – Є прогрес? – Є, але не зрозумiло чи в правильному напрямку. – А такий iснуе? Йому хотiлося сказати: «Просто скажи: “Ти ж мiй письменник”». Однак вiн не мiг перейти вiдстань, якоi вже не iснувало. Обшир того, що вони дiлили в життi, не дозволяв iм роздiлити iхню самотнiсть. Їм необхiдна була вiдстань, що стала б не вiдмовою одне вiд одного, а таемницею. А коли Джейкоб знову повернувся до того ж рядка наступного ранку, то здивувався й засмутився, бо вiн усе ще був чудовий. Якось Джулiя мила руки у ваннiй пiсля того, як вкотре прибрала Аргусове лайно, й коли вона розглядала, як мильна вода утворюе бульбашки мiж ii пальцiв, то свiтло заблимало та заспокоiлося – ii зненацька накрила така туга, яка нi на що не вказувала, нiчого не означала, однак ii тягар був непiдйомним. Жiнка хотiла донести цей сум до Джейкоба не через сподiвання, що вiн зрозумiе щось, чого вона сама не могла зрозумiти, а з надiею, що вiн мiг би допомогти нести те, що iй не пiд силу. Але неiснуюча вiдстань була занадто великою. Аргус нагидив на свiй матрац i чи не зрозумiв цього, чи просто полiнився хоч якось поворушитися, тому виквацяв у лайно весь бiк i хвiст. Джулiя вiдтирала його шампунем i старою футболкою якоiсь забутоi футбольноi команди, що колись розбивала серця, та примовляла: «Ось так. Усе добре. Майже закiнчили». Якось Джейкоб вирiшив придбати Джулii брошку. Вiн забрiв до магазину на Коннектикут-авеню – той тип крамниць, де пропонують салатницi з утилiзованоi деревини та щипцi для салату з роговими ручками. Вiн не планував нiчого купувати, та й не було нагоди, для якоi потрiбен подарунок. Панi, з якою вiн мав зустрiтися за ланчем, написала, що застрягла в заторi за смiттевозом; вiн не догадався взяти з собою нi книжки, нi газети, а кожен вiльний стiлець у «Старбаксi» був зайнятим кимось, хто закiнчив би свое нiкчемне життя ще до того, як закiнчить свiй нiкчемний мемуар, не залишаючи Джейкобу мiсця, щоб вiн мiг втупитися у телефон. – А ця гарна? – запитав вiн жiнку, що стояла по той бiк прилавка. – Дурне запитання. – Менi подобаеться. – А, ну звiсно, подобаеться. – А ось те не подобаеться, – вказала вона на браслет у вiтринi. – Тож це брошка, правильно? – Так. Гiлочка, вiдлита зi срiбла. Єдина у своему родi. – А це опали? – Так, вони. Вiн пройшовся до наступного вiддiлу та вдав, що розглядае iнкрустовану обробну дошку, а потiм повернувся до брошки. – Вона ж гарна, правда? Не знаю, чи не мае вона якийсь концертний вигляд? – Та нi, – вiдповiла жiнка, витягла брошку з вiтрини та поклала на обшиту оксамитом тацю. – Може бути, – сказав Джейкоб, але не взяв ii в руки. Чи була вона гарна? Це досить ризиковано. Чи носять люди брошки? Може, це виглядатиме сентиментально-символiчно? Може, вона взагалi залишиться лежати в скриньцi для коштовностей i буде там похована, i витягнуть ii хiба що за заповiтом, як фамiльну релiквiю для нареченоi сина в день iхнього весiлля, щоб вона потiм могла спокiйно покласти ii назад у скарбничку та передати далi? Чи 750 доларiв – належна цiна для такоi речi? Його хвилювали не грошi, а ризик зрозумiти щось неправильно, сором спробувати та зазнати невдачi. Випростану руку легше зламати, нiж зiгнуту. Пiсля ланчу Джейкоб повернувся до крамницi. – Вибачте, якщо здамся вам диваком, – сказав вiн жiнцi за прилавком, яка допомагала йому, – але чи не могли б ви ii примiряти? Вона зняла брошку з вiтрини та пришпилила до свого светра. – Не важка? Вона не вiдтягуе тканину? – Нi, вона досить легенька. – А модна? – Ну, можна носити з сукнею, на пiджацi чи светрi. – А ви б зрадiли, якби вам ii подарували? Вiдстань породжуе вiдстань. Але якщо вiдстань – це нiщо, то звiдки вона бере свiй початок? Це не грiх, не жорстокiсть i навiть не байдужiсть. Первiсною вiдстанню була близькiсть: неспроможнiсть перебороти сором таемних потреб, для яких зовнi не було мiсця. я хочу, щоб ти текла тодi я тобi засаджу Тiльки наодинцi зi своiми думками Джулiя могла уявляти, який би вигляд мав ii власний дiм. Що б вона здобула та що би втратила? Чи змогла б вона прожити без можливостi бачити дiтей щоранку й щовечора? А якби довелося зiзнатися собi, що змогла б? За шiсть iз половиною мiльйонiв хвилин iй доведеться. Не можна засуджувати матiр за те, що вона вiдпускае дiтей у коледж. Вiдпускати – це не злочин. Злочин – це зробити вибiр на користь «вiдпустити». ти не заслуговуеш, щоб я виiбав тебе в зад Якби вона вибудувала нове життя для себе, Джейкоб зробив би так само. Вiн одружився би знову. Чоловiки так роблять. Вони переживають, а потiм живуть далi. Так щоразу. Їй неважко уявити, як вiн вiзьме шлюб iз першою ж жiнкою, з якою зустрiчатиметься. Вiн був вартий когось, хто не буде зводити уявнi будинки для однiеi людини. Вiн не заслуговував на Джулiю, але точно вартував когось кращого. Вiн заслуговував на когось, хто потягаеться, прокинувшись, а не вiдсахуеться. На когось, хто не нюхае страву перед тим, як ii з’iсти. Когось, для кого домашнi тварини – не тягар. На ту, яка б вигадувала йому милi iмена та жартувала б iз його друзями про те, як любить трахатися з ним. Нiби новий, незасмiчений канал до новоi людини – i навiть якби вiн був приречений на поразку, то хоча б пiсля того, як вони побули щасливими. тепер уже ти заслуговуеш, щоб я виiбав тебе в зад Їй необхiдний був вихiдний. Вона б насолоджувалася незнанням того, чим заповнити час, безцiльним блуканням парком Рок-Крiк, смакуванням iжею, яку б нi за що не стерпiли ii дiти, читанням чогось довшого та змiстовнiшого, нiж бiчна шпальта, де радять, як краще впорядкувати емоцii та спецii. Але одному з ii клiентiв знадобилася допомога у виборi фурнiтури для дверей. Звичайно ж, це мало трапитися в суботу – коли ж iще хтось, хто мiг дозволити собi фурнiтуру на замовлення, захотiв би роздивитися зразки? Та й очевидно, що насправдi нiхто не потребуе допомоги у виборi фурнiтури для дверей (окрiм Марка з Дженнiфер, якi були напрочуд безпораднi, коли це стосувалося iхньоi несумiсноi вiдсутностi смаку), дверна ручка була настiльки неважливим, наскiльки й символiчним предметом, щоб виникала потреба в посередництвi. Роздратування жiнки посилював той факт, що Марк iз Дженнiфер були ще й батьками одного з Семових товаришiв. Вони вважали Джейкоба з Джулiею своiми друзями та хотiли посидiти за кавою, щоб надолужити час, який не бачилися. Жiнцi вони подобалися, i наскiльки iй вдавалося зiбрати весь ентузiазм для позасiмейних стосункiв, вважала iх приятелями. Але не бiльше. Хоча б доти, доки вона не порозумiеться сама з собою. Хтось мае вигадати спосiб, як залишатися близькими з людьми без необхiдностi бачити iх, говорити з ними по телефону, писати (чи читати) листи, повiдомлення. Хiба лише матерi розумiють цiннiсть часу? Те, що його й не було нiколи? Тому ти не можеш просто пiти на каву, тим бiльше з людьми, яких рiдко бачиш, оскiльки знадобиться пiвгодини, щоб дiстатися до кав’ярнi (це якщо пощастить) i ще пiвгодини, щоб повернутися додому (i знову якщо пощастить), i це не враховуючи двадцяти хвилин на те, щоб змусити себе вийти за порiг. І тодi коротка зустрiч за кавою розтягуеться на сорок п’ять хвилин (у кращому випадку), та проходить у темпi, гiдному Олiмпiйських iгор. А ще ця тяганина в еврейськiй школi вранцi, родичi з Ізраiлю приiдуть майже за два тижнi, а бар-мiцва, як безнадiйний пацiент у реанiмацii, робила останнi подихи, i хоча попросити про допомогу – взагалi не проблема, проте це все одно викликае вiдчуття провини та сорому. Можна замовляти продукти онлайн, i iх доставлять просто на порiг, однак це здаеться якоюсь неповноцiннiстю, вiдмовою вiд материнських обов’язкiв – материнського привiлею. Їхати в найвiддаленiшу крамницю, де продають хорошi продукти, вибрати авокадо, яке буде iдеально стиглим на момент покупки, пересвiдчитися, що його нiчого не розчавить у сумцi, а сумку нiчого не зiмне у вiзку – все це робота матерi. Навiть не робота, це задоволення. Але раптом для неi це дiйсно лише «робота»? Вона нiколи не знала, що робити з бажанням бiльшого для себе: часу, простору, тишi. Можливо, з дiвчатками все було б по-iншому, однак у неi були хлопчики. Протягом року вона iх iз рук не випускала, але пiсля тих безсонних вихiдних вона була пiд владою iхньоi фiзiологii: верескiв, боротьби, гупання по столу, змагання, хто голоснiше пукне, та безкiнечних дослiджень власних мошонок. Вона любила все це, а втiм, потребувала часу, простору, тишi. Можливо, якби вона народила дiвчаток, вони були б не такими активними, грубими, бiльше вiддавалися творчостi та менше iмiтували поведiнку тварин. Навiть допускати такi думки здавалося не по-материнськи, однак Джулiя завжди знала, що вона – хороша матiр. Тодi чому все так складно? Є жiнки, якi останнi грошi вiддадуть, щоб робити все те, вiд чого ii вiдвертало. Уся благодать, обiцяна бездiтним жiнкам iз Бiблii, впала дощем на ii долонi. Проте пройшла крiзь них. хочу злизувати сперму з твого заду Вони з Марком зустрiлися у галереi фурнiтури. Все мало елегантний i бридкий вигляд, а в свiтi, де мертвi тiла сирiйських дiтей прибивало водою до пляжiв, – це було навiть неетично та здавалося щонайменш вульгарним. Проте гонорарiв ставало все бiльше. Марк уже роздивлявся зразки, коли вона зайшла. Мав гарний вигляд: коротенька, мiсцями сива борода, навмисне приталений одяг, який точно не купувався в комплектi. Чоловiк випромiнював упевненiсть людини, яка не пам’ятае, сума зi скiлькома нулями лежить на ii банкiвському рахунку. Це не здавалося привабливим, але увагу привертало. – Джулiе. – Марку. – Ми, очевидно, не страждаемо на Альцгеймера. – Що? Якого Альцгеймера? Невинний флiрт нiби повертав до життя: легкий лоскiт словами легко лоскотав власне его. У неi це добре виходило, i ii це надзвичайно тiшило, однак протягом життя у шлюбi вона почала вiдчувати за це провину. Джулiя розумiла, що в такiй грайливостi нема нiчого поганого, вона хотiла б, щоб у Джейкоба в життi теж таке було. Але вона також знала про його нестримнi ревнощi, що страшно ii дратували. І як би це не спантеличувало, вона нiколи не насмiлювалася говорити про минулi сексуальнi зв’язки та вiдчувала, що тепер необхiдно перепояснювати до найменших деталей будь-який вiддалено-сумнiвний досвiд, який можна неправильно зрозумiти. Це було частиною його, а тому вона хотiла про це турбуватися. А ще це була частина його, яка вабила ii. Його сексуальна незахищенiсть була такою серйозною, що могла виникнути лише з дуже глибокого джерела. І навiть коли iй здавалося, що вона знае про нього все, разом з тим вона нiколи не могла зрозумiти, що породжувало його невгамовну потребу в пiдтримцi. Бувало, коли вона навмисно замовчувала якiсь невиннi речi, якi точно б порушили його хиткий спокiй, вона дивилася на свого чоловiка з любов’ю та думала: «Що з тобою трапилося?» – Вибач, що пiзно, – сказала вона, поправляючи комiрець. – У Сема проблеми в еврейськiй школi. – Ой-вей. – Та отож-бо. У будь-якому разi я вже тут i тiлом, i розумом. – Може, спершу кави? – Намагаюся кинути. – Чому? – Занадто залежна вiд неi. – Це проблематично лише тодi, коли кави нема пiд рукою. – А Джейкоб каже… – Це проблематично лише тодi, коли Джейкоб пiд рукою. Джулiя захихотiла чи то на його жарт, чи через дiвчачу неспроможнiсть опиратися хлопчачому шарму. – І все ж давай таки заробимо на свою каву, – сказала вона та забрала з його рук занадто вже штучно зiстарену бронзову ручку. – А в мене е новини, – вiдповiв Марк. – І в мене. Зачекаемо на Дженнiфер? – Не потрiбно. Це i е моi новини. – Ти про що? – Ми з нею розлучаемося. – Що?! – Ми з травня живемо окремо. – Ти сказав «розлучаемося». – Ми жили окремо, тепер розлучаемося. – Нi, – сказала вона та стиснула ручку, – ви не могли. – Не могли чого? – Жити окремо. – Я б знав. – Але ж я бачила вас разом. Ви були в Кеннедi-центрi. – Так, на виставi. – Ви смiялися, торкалися одне одного. Я бачила. – Ми друзi, друзi так роблять: вони смiються. – Але не торкаються так. Марк простягнув руку й торкнувся до плеча Джулii. Вона iнстинктивно вiдсахнулася, що спричинило смiшок у обох. – Ми друзi, якi були в шлюбi, – сказав вiн. Джулiя заправила пасмо волосся за вухо та сказала: – Якi все ще в шлюбi. – Якi скоро не будуть. – Я не думаю, що це правильно. – Правильно? – Те, що вiдбуваеться. Вiн пiдняв праву руку без обручки: – Це вiдбуваеться достатньо давно, щоб бiла смужка на пальцi встигла засмагнути. Пiдiйшла худенька жiночка. – Я можу вам чимось сьогоднi допомогти? – Може, завтра, – вiдповiла Джулiя. – Я думаю, ми поки що самi впораемося, – вiдповiв Марк iз такою ж грайливою посмiшкою, яку недавно дарував i Джулii. – Добре, я буду неподалiк, раптом що, – мовила жiночка. Джулiя поклала на мiсце ручку, доклавши трохи бiльше сили, нiж було необхiдно, та взяла iншу: нержавiйний восьмикутник, до смiшного безхитрiсний, вiдразливо чоловiчний. – Що ж… я не знаю, Марку, що тобi сказати. – Може, «вiтаю»? – Вiтаю? – Звiсно. – Але я вiдчуваю, що це неправильно. – Але ми начебто про моi почуття зараз говоримо. – Вiтаю? Серйозно? – А що? Я ще молодий, вiдносно звiсно, але все ж. – Не вiдносно. – Ти маеш рацiю. Вирiшено: ми молодi. Якби нам було зараз по сiмдесят, воно, звичайно, було б по-iншому. Навiть якби нам було шiстдесят чи навiть п’ятдесят. Може, тодi я б сказав: «Ось хто я е. Це моя доля». Але менi лише сорок чотири. Левова частка мого життя ще попереду. І для Дженнiфер теж. Ми зрозумiли, що будемо набагато щасливiшi, якщо житимемо iншим життям. І це добре. Точно краще, нiж вдавати щось iз себе, придушувати щось у собi чи просто бути настiльки поглинутим вiдповiдальнiстю, щоб грати роль, яку ти нiколи не ставив пiд сумнiв i не питав себе, чи обрав би ти ii за iнших обставин. Я все ще молодий, Джулiе, та хочу обрати щастя. – Щастя? – Щастя. – Чие ж? – Мое. І Дженнiфер також. Наше щастя, але нарiзно. – Шукаючи щастя, ми тiкаемо вiд удоволення. – Що ж, анi мое щастя, анi удоволення з нею не пов’язане. Як i ii вiдчуття щастя точно не пов’язане зi мною. – А де ж воно? Пiд подушкою, чи що? – Власне, пiд ii репетитором французькоi. – Ось це так лайно, – мовила Джулiя та притиснула ручку до лоба сильнiше, нiж хотiла. – Я не розумiю твоеi реакцii на такi хорошi новини. – Так вона ж навiть французькою не говорить. – Зате ми тепер знаемо чому. Джулiя почала поглядом шукати ту анорексичку, яка до них пiдходила. Будь-що, аби не дивитися на Марка. – А як щодо твого щастя? – запитала вона. – Яку мову ти не вчиш? Вiн засмiявся. – Я наразi абсолютно щасливий бути наодинцi з собою. Все свое життя я проводив iз кимось: батьками, дiвчатами, Дженнiфер. Можливо, я хочу чогось iншого. – Самотностi? – Усамiтнення й самотнiсть – рiзнi речi. – Ця дверна ручка потворна. – Ти засмутилася? – Цього замало та забагато водночас, щоб вкрай засмутитися. Це не ядерна фiзика, не важко зрозумiти. – От того ми й залишаемо ядерну фiзику ядерним фiзикам. – Не вiриться, що ти навiть не згадав про дiтей. – Це занадто боляче. – Як усе це вплине на них? Як те, що ти бачитимеш iх удвiчi менше, вплине на тебе? Вона обперлася на вiтрину та згорбилася. Жоднi спроби згладити все не могли зменшити дискомфорт, який створювала ця розмова, але принаймнi вони вiдводили удар. Джулiя поклала ручку та взяла iншу, яку можна порiвняти хiба що з вiбратором, врученим iй на дiвоцькiй вечiрцi шiстнадцять рокiв тому. Вiн нагадував член приблизно так само, як ця дверна ручка нагадувала ручку. І дiвчата на вечiрцi смiялися, i вона смiялася, а чотири мiсяцi по тому вона випадково на нього наштовхнулася, коли обшукувала свiй гардероб iз надiею знайти та передарувати запакований вiничок для маття[20 - Маття – рiзновид японського пропареного зеленого чаю, розтовченого у порошок розмiром 1–3 мкм.]. Тодi iй було аж так нудно, а може, гормони вдарили в голову – i вона вирiшила спробувати. Нiчого не вийшло. Занадто сухо. Не було бажання. А тепер, тримаючи в руцi iдiотську ручку вiд дверей, це було едине, що приходило iй в голову. – Я розгубив увесь свiй внутрiшнiй монолог, – сказав Марк. – Внутрiшнiй монолог? – запитала Джулiя з поблажливою посмiшкою. – Саме так. Вона простягнула йому ручку: – Тримай, Марку, це телефонуе твiй внутрiшнiй монолог. На нього напала твоя пiдсвiдомiсть у Нiгерii, i ти маеш вислати iй двiстi п’ятдесят тисяч доларiв до кiнця дня. – Можливо, це звучить по-дурному й егоiстично… – Так i так. – Але я втратив те, що робило мене мною. – Ти дорослий, Марку, а не герой дитячих оповiдок Шела Сiлверстейна, що прокручуе в головi своi емоцiйнi бо-бо, сидячи на пеньку, що залишився вiд дерева, яким вiн обiгрiвав свою дачу, чи що там у нього. – Що бiльше ти опираешся, то бiльше я впевнений, що ти згодна. – Згодна з чим? Ми про твое життя говоримо зараз. – Ми говоримо про безкiнечне хвилювання за дiтей, вiд якого щелепи зводить, i про постiйне прокручування в головi сварок iз дружиною, якi не вiдбулися, але забрали твiй сон. Хiба ти не була б щасливiшою, бiльш амбiтною та плiдною архiтекторкою, якби жила сама? Хiба не була б менш стомленою? – Стомлена? Я? Яка нiсенiтниця. – От що бiльше ти вiджартовуешся, то бiльше я впевнююсь, що… – Звичайно, була б. – А вiдпустка? Хiба ти не хотiла би насолодитися нею на самотi? – Тихiше, будь ласка. – Або що? Хтось почуе, що ти – людина? Вона провела пальцем по ручцi та сказала: – Звичайно, я б сумувала за дiтьми. Ти хiба нi? – Я не про це питав. – Ну, добре, так, я б хотiла, щоб у вiдпустцi вони були зi мною i з ними. – Важко зiбрати докупи речення? – Я б обрала iхню присутнiсть. Якби менi довелося вибирати. – Вибiр не спати подовше, не смакувати стравою, весь час пильнувати, сидячи на кiнчику пляжного лежака, навiть не схилившись на нього? – Нi, це повнота життя, для якоi нема iншого джерела. Перша думка, з якою я прокидаюся, й остання, з якою засинаю, – про моiх дiтей. – От i я про це кажу. – Це я про це кажу. – А коли ти думаеш про себе? – Тодi, коли думаю, як через десятки рокiв, що здаватимуться кiлькома годинами, я погляну в обличчя смертi та буду не сама, а в оточеннi своеi сiм’i. – Прожити не те життя – гiрше, нiж померти не тiею смертю. – Це ж треба. Вчора менi трапилося в печивi передбачення з такими ж словами. Марк нахилився ближче. – Просто скажи, хiба ти не хотiла б повернути назад свiй час i рiшення? Я ж не прошу погано говорити про чоловiка чи дiтей. Давай сприймати як належне, що ти нi про що й на половину так, як про них, не пiклувалася, та i не могла нi про що iнше так переживати. Я не прошу тебе дати ту вiдповiдь, яку б ти хотiла дати чи розповiсти, що вiдчуваеш. Знаю, про це важко думати, не те що говорити. Але чесно, хiба ти не була б щасливiшою сама? – Ти розглядаеш щастя як кiнцеву цiль. – Нi. Я просто питаю, чи була б ти щасливiша сама. Зрозумiло, що вона не вперше зiштовхувалась iз цим питанням, однак вперше його поставив хтось iнший. Вперше вона не була спроможна його уникнути. Чи була б вона щасливiша сама? «Я – мати» – це не вiдповiдь на запитання, як i щастя не було ii основною метою в життi, а натомiсть – пошук власного «я». Не було людини, чию долю вона б могла порiвняти зi своею, паралельноi самотностi, якою можна було б вимiряти власну. Вона просто робила те, що здавалося правильним. Жила життям, яке здавалося правильним. – Нi, – вiдповiла вона, – я б не була щасливiша сама. Марк обвiв пальцем платонiчну сферичнiсть ручки та вiдповiв: – Що ж, тодi пощастило. – Так, пощастило. Так i е. Декiлька довгих секунд минули в повнiй тишi, а потiм Марк заговорив: – Тож? – i поклав ручку назад на прилавок. – Що? – Тож якi твоi новини? – Ти про що? – Ти казала, що в тебе е якiсь новини. – А, точно, – сказала вона та похитала головою. – Ну, це не зовсiм новини. Так i було. Вони з Джейкобом говорили про те, що треба подумати про пошуки мiсцини за мiстом. Щось невелике та симпатичне, що потiм можна було б переiнакшити на свiй лад. Не геть серйозно говорили, а просто дозволяли, щоб жарт продовжувався достатньо довго та просто перестав здаватися смiшним. Це не були новини. Це вже був процес. Вранцi пiсля тiеi ночi в готелi в Пенсильванii десяток iз половиною рокiв тому вони вирушили в похiд по природному заповiднику. Несподiвано красномовний знак при в’iздi попереджував, що всi дорiжки – не справжнi, iх витоптали люди в пошуках обхiдноi дороги, а з часом почало здаватися, що так i мае бути. Сiмейне життя Джулii та Джейкоба можна описати як процес: безкiнечнi погодження та малесенькi поступки. Може, варто цього року вiдкинути зайву обережнiсть i зняти з вiкон москiтну сiтку. Може, фехтування – забагато як для Макса i точно занадто буржуазно як для його батькiв. Може, якби вони замiнили металевi лопатки гумовими, то iм би не довелося викидати всi пательнi з антипригарним покриттям, вiд якого можна захворiти на рак. Може, iм варто було б придбати машину з третiм рядом сидiнь. Може, непогано було б прикупити проектор. Може, викладач Сема з гри на вiолончелi мае рацiю – i варто дозволити йому виконувати пiснi, якi йому заманеться, навiть якщо це «Watch Me» («Whip/Nae Nae»). Може, бiльше природи – частина вiдповiдi. Може, доставка продуктiв пришвидшить i покращить процес ii готування, а це пом’якшило б абсолютно зайву, однак стiйку вину за те, що iм доставляють продукти. Їхне сiмейне життя було сукупнiстю натякiв i взаемних виправлень. Безкiнечнiсть крихiтних етапiв. Новини народжуються в пунктах першоi медичноi допомоги, в адвокатських кабiнетах, i, очевидно, в «Alliance Fran?аise». Такi новини ми умудряемося шукати та в той же час уникати за всяку цiну. – Огляньмо гарнiтуру iншого дня, – сказала Джулiя та кинула ручку в свою сумочку. – Ми не збираемося робити ремонт. – Справдi? – Там вже й не живе нiхто. – Точно. – Вибач, Джулiе, я заплачу, звичайно… – А, так. Звичайно. Я просто дещо повiльно мiркую сьогоднi. – Ти стiльки роботи в це вклала. Пiсля снiгопаду залишаються лише протоптанi дорiжки. Однак завжди настае вiдлига. І навiть якщо морози затримуються на довше, нiж зазвичай, снiг врештi-решт тане та показуе те, що було обрано. менi байдуже, чи ти кiнчиш, але я все одно зроблю так, щоб ти кiнчила На десяту рiчницю шлюбу вони повернулися до того готелю в Пенсильванii. Вперше вони наштовхнулися на нього тодi, коли ще не було GPS i «TripAdvisor»; до того як обмеженiсть свободи зiпсувала саму свободу. Поiздцi передував тиждень пiдготовки, що почався з найскладнiшого завдання – визначити мiсцезнаходження готелю. (Десь серед поселень Амiшiв, де стебнованi ковдри на стiнах спалень, червонi вхiднi дверi, грубо обтесанi перила, а ще там, здаеться, була пiд’iзна алея з деревами). Їм треба було вибрати день, коли Ірв i Дебора могли б залишитися з дiтьми на нiч, коли нi у Джулii, нi у Джейкоба не було нагальних справ, коли у хлопцiв не було батькiвських зборiв у школi, прийому в лiкаря – будь-якоi дiяльностi, що вимагала присутностi батькiв, i коли та конкретна кiмната буде вiльною. Зробити все це виявилося можливим лише за три тижнi. Джулii важко було визначити, скоро це чи нi. Джейкоб забронював номер, Джулiя склала маршрут. Вони точно не встигали дiстатися до готелю до заходу сонця, а приiхали б саме, коли вже сутенiло. Наступного дня вони поснiдають там (вона зателефонувала, щоб дiзнатися про меню заздалегiдь), повторять свiй похiд до заповiдника, вiдвiдають найстарiшу комору та третю найстарiшу церкву на пiвнiчному заходi, завiтають у декiлька крамничок старовини, хтозна, може, знайдуть щось цiкаве для колекцii. – Колекцii? – Речей, сутнiсть яких важить бiльше, нiж вони самi. – Чудово. – Потiм обiд на виноробнi, я про неi прочитала в «Remodelista». Зауваж, що я не врахувала якихось дрiбничок для хлопцiв. – Зауважив. – І повернемося саме до вечерi. – Думаеш, ми встигнемо все це? – Краще, щоб були запаснi варiанти. (Вони так i не дiсталися до крамничок старовини, як планували, тому що сутнiсть iхнього вiдпочинку була бiльшою, нiж вiн сам). Як вони й пообiцяли собi, Джулiя та Джейкоб не писали iнструкцiй для Ірва та Дебори, не готували iжу та не пакували обiди хлопцям у школу заздалегiдь, не казали Семовi, що вiн тепер «чоловiк у домi», поки iх не буде. Вони чiтко дали всiм зрозумiти, що не телефонуватимуть, аби перевiрити, як справи (проте, звiсно, якщо виникне будь-яка потреба, то iхнi телефони будуть зарядженi й лежатимуть поряд увесь час). Дорогою говорили (не про дiтей), аж поки не стало про що. Тиша не створювала вiдчуття знiяковiння чи загрози, вона була затишною, безпечною i на двох. Був кiнець осенi, як i десяток рокiв тому, вони iхали на пiвнiч через увесь кольоровий спектр пори: на декiлька миль далi, на декiлька градусiв холоднiше, на кiлька вiдтiнкiв яскравiше. Крiзь десятилiття осенi. – Ти не проти, якщо я поставлю подкаст? – запитав Джейкоб i знiтився через бажання вiдволiктися i в той же час отримати дозвiл Джулii. – Чудово. Давай, – вiдповiла вона, тим самим полегшивши його знiяковiння, яке вона точно вiдчула, хоч i не знала причини. Прослухавши декiлька секунд, Джейкоб сказав: – А, я вже чув цей. – Тодi постав iнший. – Нi, цей дiйсно хороший. Хочу, щоб ти послухала. Вона накрила долонею його руку, що стискала важiль коробки передач, i сказала: «Дякую, ти добрий» – i вiдстанню мiж очiкуваним «це ти добре вчинив» i словами «ти добрий» була доброта. Подкаст починався з опису Чемпiонату свiту з шашок, який проходив у 1863 роцi, де всi сорок iз сорока партiй закiнчилися нiчиею, а ходи двадцять одноi гри були iдентичнi. – Двадцять одна абсолютно однакова партiя. Кожен хiд. – Фантастично. Проблема в тому, що в шашках – вiдносно обмежена кiлькiсть можливих комбiнацiй, i оскiльки деякi ходи вдалiшi, нiж iншi, то iх досить нескладно запам’ятати. Оповiдач пояснював, що термiн «книга» означае всю iсторiю попереднiх партiй. Вважаеться, що партiя е у книзi, коли таке розмiщення ii фiгур на дошцi вже зустрiчалося ранiше. Гра – не у книзi, коли розмiщення фiгур у нiй неповторне. Така книга для шашок – вiдносно тоненька. Турнiр 1863 року показав, що гру в шахи доведено майже до досконалостi, i книгу вивчили напам’ять. Тому залишалося тiльки монотонно повторювати те, що вже було пройдено, кожна гра закiнчувалася нiчиею. У той же час шахи – до безкiнечностi складнi. Можливих партiй у шахах бiльше, нiж атомiв у Всесвiтi. – Просто задумайся: бiльше, нiж атомiв у Всесвiтi! – Звiдки вони знають, скiльки атомiв у Всесвiтi? – Порахували, напевне. – Подумай, це ж скiльки пальцiв для того треба. – Ти мене смiшиш. – Очевидно, не дуже. – Я смiюся десь всерединi. Тихо. Джейкоб взяв ii за руку та просунув своi пальцi мiж ii. Книгу для шахових ходiв написали в шiстнадцятому столiттi, до середини двадцятого вона вже займала цiлу бiблiотеку Московського шахового клубу – сотнi коробок iз карточками, де задокументовано кожну зiграну професiйну партiю. У 1980-х роках книгу вже можна було читати онлайн – багато хто ознаменував це початком кiнця гри як такоi, навiть якщо цього кiнця не видно. Пiсля цього гравець мiг перевiрити iсторiю ходiв свого опонента: як вiн реагував у рiзних ситуацiях, його переваги та недолiки, якими будуть його наступнi кроки. Через доступ до книги партii шахiв стали схожi на шашки: сукупнiсть готових шаблонiв, якi нескладно запам’ятати, здебiльшого дебюти. Першi шiстнадцять-двадцять ходiв можна вiдбити просто «декламуючи» книгу. І все ж у деяких досить рiдкiсних партiях можна було досягнути «новизни» – розмiщення фiгур, яке людство не бачило ранiше. Коли ведуть запис такоi гри, наступний хiд зазначають як такий, якого нема у «книзi». Обидвi сторони тепер самi по собi, без iсторii та мертвих зiрок, якi могли б указати шлях. Вони з Джулiею прибули до готелю, коли сонце вже ховалося за горизонт, як i колись десятилiття тому. – Пригальмуй трохи, – сказала дружина, коли до готелю залишалося хвилин двадцять. Вiн розчулився, бо подумав, що iй захотiлося дослухати подкаст до кiнця, проте вона хотiла органiзувати iхне прибуття так само, як воно вiдбулося десять рокiв тому (якби вiн про це догадався, то розчулився б ще бiльше). Вiн заiхав на стоянку та увiмкнув нейтралку. Вимкнув подкаст i подивився на дружину довгим поглядом. Обертання земноi кулi загнало сонце за горизонт, а простiр – пiд машину. Було темно: десятилiття заходу сонця. – Нiчого не змiнилося, – промовив Джейкоб, проводячи долонею по стiнi, де камiнцi якимось дивом ще трималися просто на доброму словi, поки вони йшли порослою мохом дорiжкою до входу. Чоловiк знову, як i десять рокiв тому, дивувався тому, як у бiса таку стiну взагалi збудували. – Я пам’ятаю все, окрiм нас, – сказала Джулiя зi смiшком. Вони зарееструвалися та, перш нiж вiднести сумки в кiмнату, пiдiйшли до камiна та вмостилися в заколисуючi шкiрянi крiсла, яких вони не пригадували, але якi згодом не могли забути. – Що ми пили, коли сидiли тут востанне? – запитав Джейкоб. – Я, взагалi-то, пам’ятаю, – вiдповiла Джулiя, – бо ти мене здивував своiм вибором. Рожеве вино. Джейкоб пирснув i запитав: – А що з ним не так? – Нiчого, – засмiялася у вiдповiдь Джулiя. – Просто було несподiвано. І вони замовили два келихи рожевого. Пара намагалася згадати все з того першого вiзиту сюди, кожну найменшу деталь: що було на них (який одяг, прикраси), що i коли було сказано, яка музика грала (якщо грала взагалi), що транслювали по телевiзору, який висiв над готельним баром, якi безкоштовнi закуски пропонували, якi жарти розказував Джейкоб, щоб вразити ii, а якi для того, щоб уникнути незручноi для нього розмови, про що кожен iз них думав, у кого вистачило смiливостi пiдштовхнути все ще молодий шлюб на невидимий мiсток мiж тим, де вони були зараз (що було захопливо, але ненадiйно) i де вони хотiли бути (що було б так само захопливо, але ненадiйно), мiсток, що проходив через прiрву потенцiйного болю. На шляху до iдальнi вони торкалися руками грубо обтесаних перил на сходах. Вечеряли зi свiчками, майже всi продукти вирощенi на територii готелю. – Це ж наче тiеi поiздки я пояснював, чому не складаю окуляри перед тим, як залишити iх на столику бiля лiжка. – Думаю, так. Ще один келих вина. – Пам’ятаеш, коли ти повернулася з ванни, тобi знадобилося хвилин двадцять, щоб помiтити записку, яку я тобi написав маслом на тарiлцi? – Ти моя солодка. – Ага, я ледь не вдавився вiд смiху. Вибач. – Якби ми сидiли ближче до вогню, тобi не довелося б давитися. – Але тодi важко було б пояснити появу калюжки з масла. О так, було б несолодко. Наступного разу зроблю краще. – Наступний раз – зараз, – вiдповiла вона. У ii голосi читалися i пропозицiя, i виклик. – Не так i просто мати медовi вуста, – вiн пiдморгнув. – Медовi, розумiеш? – Так, я звернула увагу. – Твiй стоiцизм – пiлюля не з найсолодших. – То придумай щось справдi вартiсне. – Я знаю, про що ти подумала: «Спроба пiдсолодити жарт його лише погiршуе». Це ii розвеселило. Вона рефлекторно хотiла приховати посмiшку (не вiд нього, а вiд самоi себе) та вiдчула непереборне бажання дотягнутися до нього через стiл, щоб доторкнутися. – Що? Невже менi залишиться лише шилом патоки вхопити? Вона знову усмiхнулася. – Мед передуе сутностi[21 - Алюзiя на твердження: «Існування передуе сутностi» – це основне твердження екзистенцiалiзму на противагу традицiйним фiлософським поглядам.]. – Цей я не зрозумiла. Може, перейдемо до каламбурiв iз iншими продуктами, а може, навiть до дiалогу? – Я передав кутi меду? – Зжалься, Джейкобе. – І кого ти покличеш? Хлiб i джем поспiшають на допомогу! – Цей найкращий. На ньому точно треба спинятися. – Кашi маслом не зiпсуеш. Ну, хiба я не найсмiшнiший чоловiк, якого ти будь-коли зустрiчала? – Лише тому, що Бенджi поки не чоловiк, – вiдповiла вона, але через неймовiрну дотепнiсть i непомiрну потребу в любовi ii чоловiка, кохання хвилями накривало Джулiю та затягувало ii у свiй океан. – Людей вбивае не зброя. Людей вбивають люди. Тостери не тостять тости, тости тостять тости. – Тостери смажать тости. – Похибка зовсiм незначна! А що, якби вона дала йому те кохання, яке вiн потребував, яке вона жадала дарувати? Що, якби вона сказала: «Твiй iнтелект викликае у мене бажання тебе торкатися»? Що, якби вiн знав, коли пожартувати вчасно, а коли краще утриматися? Ще келих рожевого. – Ти вкрав годинника зi столу! Я щойно згадала! – Нiчого я не крав. – Вкрав, – заперечила Джулiя. – Точно вкрав. Вперше в життi вiн копiював Нiксона: – Я не шахрай![22 - «Я не шахрай!» («I am not a crook!») – фраза 37-го Президента США Рiчарда Нiксона з його промови 17 листопада 1973 р., у якiй вiн категорично заперечував свою причетнiсть до Вотергейтського скандалу.] – А все ж ти точно був ним. Це була маленька складана дешева дрiбничка. Пiсля того як ми кохалися, ти пiдiйшов до столу, зупинив годинника та заховав у кишеню пiджака. – Навiщо менi таке робити? – Певно, це мало виглядати романтично? Чи мило? Може, так ти хотiв здаватися спонтанним? Гадки не маю. Повернись назад у часi та запитай себе. – Ти впевнена, що мова йде про мене? А не про iншого чоловiка й романтичну нiч у готелi з кимось iншим, га? – У мене нi з ким, окрiм тебе, не було романтичноi ночi в готелi, – вiдповiла Джулiя, що, власне, не потребувало пояснення, та i не було правдою, проте вона хотiла пiклуватися про Джейкоба, особливо саме в той момент. Вони зробили лише декiлька крокiв на той невидимий мiст, i нiхто не знав, що вiн нескiнченний, що решта iхнього спiльного життя вимагатиме крокiв довiри, якi вестимуть до наступних таких крокiв. Тодi iй хотiлося про нього турбуватися, але вона не могла робити це завжди. Вони сидiли за столиком, аж поки офiцiант, розсипаючись у вибаченнях, повiдомив, що ресторан зачиняеться на нiч. – Як називався фiльм, який ми не подивилися того разу? Їм довелося йти в номер. Джейкоб поклав дорожню сумку на лiжко, як вiн зробив i тодi. Джулiя переставила ii на пiдлогу в кiнцi лiжка, як i вона зробила тодi. Чоловiк узяв несесер. Джулiя сказала: – Знаю, що не варто, але цiкаво, як там справи в дiтей. Джейкоб пирснув. Дружина перевдяглася у свою «парадну» пiжаму. Джейкоб дивився на неi та не помiчав змiн, що вiдбулися з ii тiлом за десять рокiв вiдтодi, як вони були тут, бо бачив ii тiло щодня. Вiн усе ще крадькома, мов пiдлiток, поглядав на ii груди та сiдницi, все ще фантазував про те, що було реальним i вигаданим. Джулiя вiдчувала, що за нею спостерiгають, i iй це подобалося, тому вона не поспiшала. Джейкоб натягнув боксери та футболку. Джулiя пiшла у ванну, де за звичним ритуалом задерла пiдборiддя та, легенько вiдтягнувши нижне повiко – нiби збиралася вставити контактну лiнзу, – прискiпливо оглянула себе. Джейкоб витяг обидвi зубнi щiтки та вичавив на кожну по кульцi пасти, дружинину поклав сторчма на раковину. – Дякую, – сказала Джулiя. – Нема. За. Що, – вiдповiв вiн смiшним голосом робота, несподiвана поява якого могла свiдчити лише про переживання стосовно емоцiй i дiй, якi вiд нього очiкувалися. Або так Джулii здавалося. Джейкоб чистив зуби та думав: «А що, раптом у мене не встане?» Джулiя чистила зуби та вдивлялася у дзеркало в пошуках чогось, що вона не хотiла бачити. Джейкоб намастив пiд пахвами антиперспiрантом «Old Spice» (хоча вiн не рухаеться та не пiтнiе увi снi), умився гелем щоденного використання «Cetaphil» для нормальноi та жирноi шкiри (попри те що в нього – нормальна та суха шкiра), потiм нанiс зволожувальний лосьйон для обличчя «Eucerin» широкого спектру дii SPF 30 (попри те що сонце зайшло декiлька годин тому та що вони мають дах над головою). Вiн чвиркнув ще краплю лосьйону на проблемнi зони: навколо крил носа, також мiж брiв i на верхнi повiка. У Джулii був складнiший комплекс догляду за тiлом: використати засiб для вмивання та очисник для обличчя «S.W. Basics», нанести нiчний крем «Skin-Ceuticals Retinol 1.0» «Максимальна пружнiсть», потiм зволожувальний крем «Laneige Water Bank», легенько намастити кiнчиками пальцiв нiчний крем широкого спектру дii «Lanc?me Rеnergie» з ефектом пiдтяжки навколо очей. Джейкоб пiшов до ванни та зробив декiлька вправ, якi завжди викликають смiшки в сiм’i, хоча хiропрактик наполягав, що вони необхiднi людинi з таким малорухомим способом життя та що вони дiйсно допомагають. Джулiя чистила мiж зубiв ниткою «Oral-B Glide 3D», яка хоч i е справжнiм жахом для навколишнього середовища та здирництвом, звiльняла вiд блювотного рефлексу. Джейкоб повернувся до ванни та почистив зуби найдешевшою ниткою, яку тiльки мiг запропонувати фармацевтичний онлайн-магазин CVS. – Ти вже закiнчив? – запитала Джулiя. – Хвилину тому. Бiля тебе. Джулiя розтерла в долонях крапельку крему. Потiм вони пiшли до спальнi, i Джейкоб сказав: «Менi треба в туалет», як вiн завжди робив у той момент. Зайшов у ванну, зачинив дверi, виконав свiй одинокий нiчний ритуал i змив, так i не скориставшись унiтазом, – цим самим завершив виставу. Коли вiн знову зайшов до спальнi, Джулiя сперлася на спинку лiжка, зiгнувши ногу в колiнi, та наносила на стегна нiчний крем iз колагеном для вiдновлення пружностi «L’Oreal». Джейкобу часто хотiлося сказати iй, що все це не потрiбно, що вiн любитиме ii такою, якою вона е, так само як i вона його; однак бажання вiдчувати себе привабливою було частиною ii, так само як i його, а тому i це теж треба любити. Джулiя пiдiбрала волосся. Джейкоб торкнувся рукою гобелену – зображення морськоi битви зi словами над ним: «Американський театр дiй: вiйна 1812 року» та сказав: – Гарно. – Цiкаво, чи вона пам’ятае. – Будь ласка, скажи менi не телефонувати дiтям. – Не телефонувати дiтям. – Звичайно, не варто. – Або подзвони. Ми ж не якiсь фундаменталiсти щодо питань вiдпочинку. Вона засмiялася. Джейкоб нiколи не мав iмунiтету до ii смiху. – Лягай, – сказала вона та поплескала по лiжку. Джейкоб промовив: – У нас завтра важливий день, – так вiн нiби освiтлював собi декiлька шляхiв вiдступу одночасно: iм треба було вiдпочити, завтрашнiй день був важливiший, нiж ця нiч. Тому якби вона визнала свою втому, нiхто б не розчарувався. – Ти, мабуть, геть знесилений, – сказала Джулiя i нiби переклала вiдповiдальнiсть на нього. – Так i е, – вiдповiв вiн майже запитально, майже прийнявши свою роль. – Та й ти, напевне, теж, – сказав, нiби прохаючи прийняти ii це. – Лягай, – сказала вона. – Обiйми мене. Джейкоб вимкнув свiтло, залишив на столi незгорнутi окуляри та вмостився в лiжку бiля своеi (уже десять рокiв як) дружини. Вона повернулася на бiк i поклала голову пiд пахву чоловiковi. Вiн поцiлував ii у Пiвнiчний полюс голови. Зараз вони були самi по собi, без iсторii, без мертвих зiрок, що могли би вказати шлях. Якби вони говорили те, про що думали, Джейкоб сказав би: – Чесно кажучи, все це не так гарно, як я пам’ятаю. А вона вiдповiла б: – Та й не могло бути. – Коли я був малий, я часто з’iжджав на велосипедi з гiрки за будинком. І все коментував. Щось на кшталт: «Джейкоб Блох збираеться встановити новий рекорд швидкостi на сушi. Вiн мiцно стискае руль. Чи зможе вiн?» Я назвав це «Стрiмкий спуск». Я вiдчував себе таким хоробрим, як нiколи за все мое дитинство. Якось я повернувся туди. Я саме iхав на зустрiч i мав декiлька вiльних хвилин. І не змiг знайти гiрку. Врештi-решт я знайшов мiсце, де вона була, чи мала бути, але вiд неi нiчого не залишилося. Тiльки невисокий схил. – Ти вирiс, – сказала б вона. Якби вони говорили про те, що було в них у головах, Джейкоб сказав би: – Я думаю про те, чому ми не займаемося сексом. А ти? І, не образившись чи не почавши оборонятися, Джулiя сказала б: – Ага, думаю. – Я нiчого не прошу тебе казати. Обiцяю. Я просто хочу розповiсти тобi, що я вiдчуваю, добре? – Добре. І з острахом вiн зробив би один крок на той невидимий мiсток i сказав би: – Я переживаю, що ти не хочеш займатися зi мною сексом. Що ти не хочеш мене. – Не турбуйся, – сказала би Джулiя та погладила рукою його обличчя. – Я завжди тебе хочу, – сказав би вiн. – Я дивився, як ти роздягаешся… – Я знаю. Я вiдчула. – Кожна твоя частинка тiла така ж красива, як i десять рокiв тому. – Це очевидно неправда, але дякую. – Для мене правда. – Дякую. А потiм Джейкоб опинився б посеред цього невидимого мiстка, над безоднею iмовiрного болю, якнайдалi вiд того, що можна було б назвати безпечним: – Як ти гадаеш, чому ми не кохаемося? А Джулiя стояла б поряд i сказала б, не опускаючи погляду: – Може, тому що завеликi очiкування? – А ми дiйсно виморенi. – Я точно знаю, що я – так. – Я хочу сказати щось, що нелегко сказати. – Усе добре, ти в безпецi, – пообiцяла б вона. Вiн би повернувся до неi обличчям i сказав би: – Ми нiколи не говоримо про те, що iнколи в мене не встае. Мабуть, ти гадаеш, що справа в тобi? – Так. – Це не так. – Дякую, що кажеш це. – Джулiе, – сказав би вiн. – Справа не в тобi. Однак нi вiн, нi вона нiчого не казали. Не тому, що вони навмисне замовчували слова, а тому, що канал мiж ними був занадто засмiчений для такоi хороброi розмови. Занадто багато незначних нашарувань: не тi слова, вiдсутнiсть слiв, силувана тиша, цiлком спiрнi напади на добре вiдомi дошкульнi мiсця, згадки про речi, якi варто було забути, непорозумiння та випадковостi, моменти слабкостi, дрiб’язкова помста за дрiб’язкову помсту за дрiб’язкову помсту за образу, яку вже нiхто й не пам’ятае. Або просто так, не через образу. Тiеi ночi вони не вiддалилися одне вiд одного. Вони не вiдкотилися кожен на свiй бiк лiжка та не закрилися кожен у своiй окремiй тишi. Вони тримали одне одного в обiймах i дiлили тишу в темрявi. Але це була тиша. Нi вiн, нi вона не запропонував дослiджувати кiмнату з заплющеними очима, як вони це робили минулого разу. Однак так вони зробили окремо у своiх думках, але поряд. А у Джейкобовiй кишенi лежав годинник, який вiн колись зупинив – десятилiття 1:43, i вiн чекав слушноi нагоди, щоб показати його. ти кiнчатимеш та благатимеш мене зупинитися, але я продовжуватиму На стоянцi галереi фурнiтури вона сидiла в своему «вольво», такому ж, як i в iнших – абсолютно невдалого кольору, про що вона зрозумiла за секунду пiсля того, коли вже неможливо було передумати. Вона не знала, що iй робити з собою, тiльки знала, що треба було робити хоч щось. Вона не надто вмiло вправлялася зi своiм телефоном, щоб убити зайвий час. Але вона могла помарнувати його. Вона знайшла компанiю, яка виробляла ii улюбленi штучнi моделi дерев. Вони не були найбiльш реалiстичними, та i, власне, не дуже гарно зробленими. Вони iй подобалися не тому, що нагадували дерева, а через те, що навiювали сум, який викликають дерева, – так розмита фотографiя може найкраще передати суть зображеного на нiй. Малоймовiрно, що виробник мав на думцi будь-що з цього, але це було можливо, та й не мало значення. Вони представили нову лiнiю осiннiх дерев. На який ринок розрахована ця продукцiя? Помаранчевий клен, червоний i жовтий клен, осiннiй платан, свiтло-оранжева осика, пожовкла осика, жухлий клен i платан. Вона уявила крихiтного, молодшого Джейкоба та крихiтну, молодшу Джулiю у крихiтному пошарпаному й розбитому «саабi»; вони iдуть звивистою дорогою, з бокiв – безмежжя крихiтних пожовклих дерев, пiд безмежжям крихiтних незлiченних зiрок, i так само як дерева, малесенька молода пара не була реалiстичною, чи добре продуманою; вони також не нагадували бiльших i старших себе, однак навiювали сум, який вони потiм навчилися самi викликати. Марк постукав у вiкно. Вона намагалася опустити його вниз, але потiм згадала, що для цього треба завести автiвку. Проте ключа не було в замку запалювання чи взагалi десь поблизу. Жiнка не додумалася пошукати його в сумочцi, тому просто незграбно вiдчинила дверцята. – Побачимося у поiздцi на Модель ООН. – Що? – За декiлька тижнiв. Я буду супроводжувати. – О, а я не знала. – Тому можемо продовжити бесiду тодi. – Я не знаю, чи варто ще щось казати. – Завжди е ще щось, що варто сказати. – Інколи нi. А далi, в ii вихiдний день, коли вона хотiла бути так далеко вiд свого життя, як тiльки можна, виявилося, що вона тупотiла знайомою дорiжкою додому. досить буде, коли я скажу досить Ось не я > Народ, хтось знае, як зробити фото зiрок? > Тих, що на небi, чи тих, що залишають вiдбитки на цементi на алеi? > Через спалах на телефонi все просто бiлiе. Я його вимкнув, але тепер дiафрагма вiдкриваеться задовго, все стае розмите через дрiбнi рухи. > Вiд телефонiв уночi толку немае. > Хiба якщо йдеш темним коридором. > У мене мобiльний здихае. > Чи треба подзвонити. > Просто вмостися зручнiше. > Саманто, тут капець як свiтло! > Жесть. > Де це в тебе тут видно зорi? > Той чувак менi сказав, що все нормально. А я йому: «Якщо все нормально, то чого ж вiн не працюе?» А вiн менi вiдповiв: «Як же не працюе, коли все нормально?» І я знову спробував показати, i, звiсно ж, усе знову запрацювало. Я ледь не ридав там, хотiв його прибити просто. > До речi, що вiдбуваеться на бат-мiцвi? У будь-який момент у свiтi iснуе сорок рiзних годин. Ще один цiкавий факт: у Китаi було п’ять часових поясiв, а тепер лише один, i деiнде в краiнi сонце не сходить до десятоi. І ще: задовго до того, як людину вiдправили в космос, рабини дискутували, як там можна дотримуватися шабату (не тому, що вони прогнозували космiчнi подорожi, а тому, що буддисти живуть запитаннями, через якi евреi волiють померти). На Землi сонце встае та заходить раз на день. Космiчний корабель робить оберт навколо Землi кожнi дев’яносто хвилин, тому шабат мае бути кожнi вiсiм годин. Один iз висновкiв був таким: евреям нiчого робити в мiсцях, що викликають сумнiви щодо питань молитви й обрядiв. Інший – що земнi зобов’язання залишаються на Землi, а те, що вiдбуваеться в космосi, залишаеться в космосi. Однi стверджували, що еврейський астронавт повинен дотримуватися тих же ритуалiв, що й на Землi. Іншi – що шабат мае вiдповiдати часу на його приладах, незважаючи на те що Г’юстон не бiльш еврейський, нiж роздягальня на ракетi. Двое евреiв загинули в космосi. Жоден там не дотримувався шабату. Семовий батько дав йому статтю про Ілана Рамона, единого iзраiльтянина, який побував у космосi. Перед вильотом Рамон пiшов у музей Голокосту та взяв iз собою артефакт. Вiн обрав малюнок Землi авторства невiдомого хлопчика, що загинув пiд час вiйни. – Уяви, як це миле дитя карлюкало, – говорив батько Сема. – Якби йому на плече сiв янгол i сказав: «Тебе уб’ють ще до наступного дня народження, а за шiстдесят рокiв громадянин еврейськоi держави вiзьме з собою твiй малюнок Землi з космосу в космос…» – Якби янголи iснували, його б не вбили, – заперечив Сем. – Якби всi янголи були хорошими. – Ми вiримо в злих янголiв? – Ми, певно, взагалi в жодних не вiримо. Сем обожнював учитися. Збiр i поширення фактiв надавали йому контролю i почуття корисностi, протилежне до безсилля вiд дрiбнуватого, недорозвиненого тiла, яке не надто злагоджено реагувало на ментальнi команди крупного, перезбудженого мозку. В «Іншому життi» завжди сутiнки, тож щодня «iнший час» вiдповiдав «реальному часу» своiх мешканцiв. Дехто називав цей момент «гармонiею». Хтось нiколи його не пропускав. Іншi, навпаки, не любили перебувати в цей момент бiля екранiв. Семова бар-мiцва була ще за горами. Самантина бат-мiцва – сьогоднi. Чи малюнок згорiв ущент, коли вибухнув космiчний шатл? Чи його маленькi рештки досi лiтають на орбiтi? Або вони упали в воду, годинами опускалися на дно океану та вкрили одне з тих глибинних створiнь, що мае такий дикий вигляд, наче воно прилетiло з iншоi галактики? На лавах сидiли всi, кого знала Саманта та кого Сем нiколи не зустрiчав. Це були люди з Кiото, Лiсабону, Сакраменто, Лагоса, Торонто, Оклахоми та Бейрута. Двадцять сiм сутiнкiв. Вони сидiли разом у вiртуальному храмi, створеному Семом, i спостерiгали за красою, а Сем же споглядав усi його недолiки, всi своi недолiки. Вони прийшли заради Саманти, спiльнота ii спiльнот. Наскiльки iм було вiдомо, нагода була щасливою. > Просто вiднеси ще до когось. І наполягай, хай його вiдкриють. > Та просто викинь свiй сраний телефон iз мосту. > Хтось може менi пояснити, що тут вiдбуваеться? > Прикол у тому, що я зараз iду по мосту, але в купе не вiдчиняються вiкна. > Скинь фотки води. > Сьогоднi Саманта стане жiнкою. > Є бiльше, нiж один спосiб, як вiдчинити вiкно. > У неi мiсячнi? > Уявiть, як тисячi телефонiв виносить хвилями на берег. > Любовнi листи в електронних пляшках. > Чому «уявiть»? З’iзди в Індiю. > Сьогоднi вона стане еврейською жiнкою. > І я в поiздi! > Тобто «еврейською жiнкою»? > Швидше листи ненавистi. > Давай не будемо перевiряти, чи ми в одному потязi, ага? > Ізраiль, блядь, найгiрший. > Із Вiкi: «Коли дiвчинка досягае дванадцятирiччя, вона стае бат-мiцва, “донькою заповiдi”, та за еврейською традицiею набувае прав дорослоi. Тепер вона стае морально й етично вiдповiдальною за своi вчинки та дii». > Постав на камерi таймер i поклади телефон на землю об’ективом догори. > Євреi найгiршi. > Тук-тук. > Навiщо тобi взагалi фотографувати зiрки? > Хто там? > Щоб запам’ятати iх. > Не шiсть мiльйонiв евреiв! >? > ЛОЛ. > Антисемiт! > Усе одно ЛОЛ. > Я з евреiв! Нiхто нiколи не питав у Сема, чому вiн встановив на аватар латиноамериканку, тому що нiхто, окрiм Макса, про це не знав. Вибiр мiг здатися дивним. Дехто мiг би навiть сприйняти його образливим. Проте вони б помилялися. Бути Семом – це вже дивно й образливо. Мати такi продуктивнi слиннi та потовi залози. Бути неспроможним не думати про ходьбу пiд час ходьби. Акне на спинi та дупi. Не було бiльш принизливого й екзистенцiйно-гнiтючого досвiду, нiж купiвля одягу. Ну як пояснити мамi, що вiн краще залишиться без речей, якi нормально на ньому сидiли б, нiж щоразу розглядати себе в дзеркальнiй камерi тортур, де йому нiколи нiчого не пасуе? Рукави нiколи не закiнчуються там, де треба. Комiрцi завжди загострi, або занадто високi, або заломлюються не пiд потрiбним кутом. Гудзики на усiх сорочках розташовуються таким чином, що передостаннiй згори або занадто вiдкривае шию, або ж навпаки, стискае ii. Існуе едине мiсце, буквально одна точка в просторi, де гудзик виглядав би природно. Але сорочки так нiколи не шили, певно, через те, що в жодноi людини не було такого непропорцiйного тулуба, як у Сема. Семовi батьки були технологiчними слоупоками, i вiн знав, що перiодично вони перевiряють iсторiю його браузера (регулярне пiдчищання якоi лише тицяло його поцяткованим носом, нагадуючи про жалюгiднiсть iснування майже пiдлiтка з Y-хромосомою, що дивився навчальнi ролики з пришивання гудзикiв на «Youtube»). І вечорами за замкненими дверима спальнi, коли батьки переживали, чи не вишукуе вiн iнформацiю про вогнепальну зброю, бiсексуальнiсть або iслам, вiн перешивав передостаннi гудзики та петельки своiх огидних сорочок на едине прийнятне мiсце. Половина з тих речей, якi вiн робив, була стереотипно гейською. Насправдi, можливо, набагато бiльший вiдсоток (якщо не враховувати прогулянки iз собакою середнього розмiру чи спання, що притаманнi i гетеросексуалам, i голубим). Йому було байдуже. Із гомосексуалiстами в нього не було нiчого спiльного, навiть естетично. Проте вiн би виправився: е одна найбiльша риса – iх не розумiють. Якось вранцi за снiданком мама запитала, чи Сем перешивае гудзики на сорочках. Вiн заперечив аж надто байдужим тоном. Вона вiдповiла: – Виглядае гарно. І з того моменту верхня частина його повсякденноi цiлорiчноi унiформи змiнилася на футболки «American Apparel», в яких цицьки дивним чином пнулися з його зазвичай впалих грудей. Було дивно мати волосся, яке нiколи в життi (незважаючи на регулярне та щедре застосування засобiв) не лежало нормально. Було дивно ходити, тому Сем часто ловив себе на думцi, що крокував занадто (або недо-) модельно; розгойдував дупою з боку в бiк, або ж лупив ногами по землi так, нiби не просто намагався повбивати на асфальтi всiх комах, а здiйснити iм цiлий геноцид. Ну, чому вiн так ходив? Тому що вiн хотiв пересуватися невимушено, й цi надмiрнi зусилля породжували жахливе видовище жахливого променаду такоi лошари, яка всерйоз використовуе слово «променад». Дивно було сидiти на стiльцях, зустрiчатися очима, говорити голосом, який, вiн знав, належить йому, але який вiн не впiзнае, а тiльки приписуе черговому самопроголошеному патрульному Вiкiпедii, сторiнку якого нiхто, окрiм нього, не вiдвiдуе – годi казати вже й про те, щоб редагувати ii. Вiн припускав, що бувають моменти (не лише пiд час мастурбацii), коли у своему тiлi почуваешся як удома, але вiн не мiг такого пригадати. Можливо, це було ще до того, як вiн розтрощив собi пальцi? Саманта не була його першим аватаром у «Іншому життi», чия логарифмiчна шкура йому пасувала. Йому нiколи не доводилося виправдовувати свiй вибiр перед iншими – Макс був занадто наiвним i безпосереднiм, щоб зважати на це. Але як Сем пояснював це самому собi? Вiн не хотiв бути дiвчиною. Вiн не хотiв бути латиноамериканського походження. Ба бiльше, вiн не хотiв бути латиноамериканською дiвчиною. Окрiм майже перманентного жалю про те, ким вiн е, хлопець нiколи не вбачав проблему в собi. Проблемним був свiт. Цей свiт не пасував. Але скiльки щастя принесло людинi виправлення помилок, якi зробив свiт? > Я не спав до третьоi – роздивлявся своi околицi через «Google Перегляд вулиць» i побачив себе. > Там якась вечiрка пiсля цього буде? > Хтось знае, як працювати з PDF? Менi лiньки розбиратися. > Назва моiх зiркових мемуарiв: «Це були найгiршi часи, це були найгiршi часи». > Який PDF? > У нас за три роки не буде кленового сиропу? > А воно буде на iвритi? А може хтось не такий лiнивий, як я, набрати текстiвку та пустити ii через перекладач? > Я це теж читала. > Чому менi це здаеться таким надзвичайно сумним? > У когось е флешка «NexTek»? > Тому що ти любиш вафлi. > А моi зiрковi мемуари – «Хай буде по-твоему». > Я пропустила статтю про сирiйських бiженцiв. Я знаю, що вся ця срань жахлива, й теоретично менi через це сумно, але я не можу з себе витиснути реальноi емоцii щодо цього. Проте через новину про сироп менi захотiлося плакати пiд лiжком. > Вони працюють лише кiлька тижнiв. > Ну, то залiзь туди та ридай кленовими сльозами. > Саманто, в мене е щось, що тобi сподобаеться, якщо ти ще цього не бачила, а ти, швидше за все, таки вже подивилася. Хай там як, перекидаю тобi. > Я чую найгарнiшу в свiтi пiсню з навушникiв дiвчини, що сидить через прохiд вiд мене. > Сьогоднi найпопулярнiшi вiдео: росiйськi дiтлахи з саморобним банджi-джампiнгом; алiгатор кусае електричного ската; старий бакалiйник-кореянець дубасить крадiя; п’ятiрня регоче; двi чорних дiвчинки духопелять одна одну на майданчику… > Що за пiсня? > Я хочу зробити щось значне, але як? > Забийте, я уже розiбрався. > Чорт, звiдки менi було знати, що на бат-мiцву треба нести подарунок? > Вантажиться цiлу вiчнiсть. Сем думав написати Бiллi, раптом вона схоче пiти з ним на танцювальну виставу в стилi модерн (чи шоу, чи як там вони його називають) в суботу. Це звучало круто, бо вона писала про це у своему щоденнику, який хлопець дiстав iз ii рюкзака, поки вона була в спортзалi, заховався за значно бiльшим i значно менш цiкавим пiдручником iз хiмii та вдибав (слово, що означае абсолютно не те, про що подумае бiльшiсть). Вiн не любив переписуватися, тому що бачив свiй великий палець – вiн найбiльше постраждав, або ж найгiрше заживав. Іншi намагалися його не помiчати. Минули тижнi, як решта пальцiв вiдновили свiй колiр i приблизну форму, а великий все одно залишався чорним i був перекошений бiля кiсточки. Лiкар сказав, що вiн не приживеться i його треба ампутувати, аби захистити руку вiд розповсюдження iнфекцii. Вiн сказав це в Семовiй присутностi. Батько Сема перепитав: «Ви впевненi?» Мати наполягла на тому, щоб послухати думку ще одного лiкаря. Вiн сказав те саме, тато зiтхнув, а мама вимагала проконсультуватися ще з одним. Третiй лiкар зазначив, що миттевого ризику зараження немае, а дiти володiють нелюдською здатнiстю до вiдновлення, i «майже завжди такi штуки якось заживають самi по собi». Батько цьому не повiрив, на вiдмiну вiд матерi, та за два тижнi чорнота почала вiдступати. Сему було майже вiсiм. Вiн не пам’ятае нi лiкарiв, нi самого процесу одужання. Вiн лише зовсiм трохи пригадуе саме нещастя, а втiм, iнодi думае, чи не викликанi цi спогади розповiдями батькiв. Сем забув, як кричав: «Чому це трапилося?» так сильно, як мiг, не вiд жаху, злостi чи спантеличення, а вiд величини запитання. Розказують, як матерi пiднiмають машини, щоб звiльнити дiтей, – вiн це пам’ятае, але вже не пригадуе маминоi надлюдськоi витримки, коли вона пiймала його шалений погляд i вгамувала його, запевнивши: «Я люблю тебе, i я тут». Вiн забув, як його знерухомили, коли доктор пришивав кiнцi пальцiв. Не пам’ятае, як прийшов до тями пiсля п’ятигодинного постоперацiйного сну та побачив, що тато заповнив усю його кiмнату рiзними дрiбницями з «Дитячоi гри»[23 - «Дитяча гра» – магазин дитячих iграшок.]. Проте вiн пригадуе забавлянку з раннього дитинства: «Де пальчик? Де пальчик? Ось я! Ось я!» У неi нiколи не гралися з Бенджi, жодного разу, i вони нiколи не говорили, що робили це ранiше. Батьки намагалися захистити Сема, не розумiючи, що захищати його треба лише вiд ганьби, породженоi мовчанкою. > Треба було б таку прогу: наводиш телефон на будь-що – i вiн показуе вiдео того, як цей предмет виглядав за кiлька секунд до того. (Звичайно, вона базуватиметься на тому, що реально кожен буде знiмати та вивантажувати реально все й реально цiлодобово, але ми реально вже близькi до цього). Тож ми побачимо свiт таким, яким вiн щойно був. > Кльова iдея. І можна в налаштуваннях розширити вiдрив. >? > Можна побачити свiт учора, мiсяць тому чи в день твого народження, або ж (ну, це може статися лише в майбутньому, коли вже буде вивантажено достатньо вiдео) люди зможуть подорожувати своiм дитинством. > Уявiть, як людина, що вмирае (яка ще не народилася), колись ходитиме домом свого дитинства. > А раптом його знесли? > І там би ще були привиди. > Якi ще привиди? > «Людина, що вмирае (яка ще не народилася)». > Воно взагалi колись почнеться? Сема вiдволiк стукiт у дверi з iншого боку екрана. – Іди геть. – Добре. – Що? – спитав вiн, вiдчиняючи дверi Максовi. – Іду геть. – Це що? – Тарiлка з iжею. – Нi, неправда. – Тост – це iжа. – З якого дива я б хотiв тост? – Заткнути ним вуха? Сем махнув рукою, запрошуючи Макса увiйти. – Вони про мене говорять? – О, так. – Погане? – Ну, вони точно не спiвають тобi «Многая лiта», чи щось таке. – Тато розчарований? – Я б сказав, так. Сем повернувся до екрана, а Макс iз байдужим виглядом всотував деталi братовоi кiмнати. – У менi? – перепитав Сем, озираючись на брата. – Що? – Розчарований у менi? – Я думав, ти це й мав на увазi. – Вiн бува такою бабою. – Ага, зате в мами завеликi яйця. Сем засмiявся: – Це точно, – вiн вийшов iз акаунту та повернувся до Макса. – Вони так повiльно вiдривають пластир, що новi волосини встигають вирости та знову прилипнути до нього. – Га? – Я б хотiв, щоб вони вже розлучились. – Розлучилися? – повторив Макс, i кров кинулася йому в ту частину мозку, що вiдповiдае за панiку. – Очевидно. – Правда? – Ти що, нетямущий? – Це типу тупий? – Той, що не знае. – Нi. – Тож, – продовжував Сем, водячи пальцем по корпусу «айпеда», по прямокутному розриву в фiзичний свiт, – кого ти обереш? – Для чого? – Обереш. Щоб жити разом iз ним. Максовi це не подобалося. – А хiба дiти просто не проводять iз батьками час по черзi? – Ага, так i буде, але потiм, знаеш, завжди настае вибiр. Макс це ненавидiв. – Ну, тато веселiший, – сказав вiн. – І в мене значно рiдше будуть проблеми. Проте, можливо, я матиму бiльше кльових штук i довше зможу грати на компi… – І ти насолоджуватимешся цим, доки не помреш вiд цинги чи меланоми, бо нiколи не мазатимешся кремом вiд засмаги, або тебе просто вiдправлять у тюрму, бо ти щодня спiзнюватимешся на уроки. – За це саджають? – Ну, точно е закон, що зобов’язуе ходити до школи. – І я сумуватиму за мамою. – Ну, а що в нiй такого? – Те, що це вона. Семовi це не подобалося. – Але я б i за батьком сумував, якби пiшов iз мамою, – вiв далi Макс. – Тож не знаю навiть. Кого б ти обрав? – Для тебе? – Для себе. Я хочу бути з тобою. Сем це терпiти не мiг. Макс закинув голову назад i поглянув на стелю, намагаючись загнати сльози назад пiд повiки. Вiн це зробив майже як робот, але його нездатнiсть напряму сприймати таку вiдверту людську емоцiю робила з нього людину. Ну, чи принаймнi сина свого батька. Макс запхнув руки до кишень – обгортка вiд «Jolly Rancher», огризок олiвця з поiздки на мiнi-гольф, чек, де вже стерлися букви, – та сказав: – Був я якось у зоопарку. – Ти був у зоопарку мiльйон разiв. – Це анекдот. – А. – Тож був я якось у зоопарку, бо менi казали, що вiн найкращий на свiтi. Ну, i знаеш, вирiшив я побачити це на власнi очi. – Мабуть, було дуже круто. – Але рiч у тому, що там залишилася лише одна тварина на весь зоопарк. – Оце так! – Ага, i це була собака. – Аргус? – Ти мене щойно збив. – Розкажи останне речення заново. – Я почну спочатку. – Добре. – Тож був я якось у зоопарку, бо менi казали, що вiн найкращий на свiтi. І там була лише одна тварина, собака. – Господи! – Так, виявилося, що всi iншi – померанцi. Зрозумiв? – Справдi смiшно, – вiдказав Сем, не в змозi смiятися, хоча жарт йому видався дiйсно дотепним. – Ну, ти ж зрозумiв, так? Померанський шпiц? – Ага. – Померанець. – Дякую, Максе. – Я тобi набрид? – Зовсiм нi. – Так. – Навпаки. – Що значить навпаки? Сем пiдняв очi до стелi та сказав: – Дякую, що не питаеш, чи це я зробив. – А, – Макс потер мiж великим i вказiвним пальцем вицвiлий чек, – просто менi все одно. – Я знаю. Ти единий, кому все одно. – Певно, в цiй родинi почуття теж помирають, – промовив Макс, роздумуючи, куди пiти далi. – Не смiшно. – Мабуть, ти не розумiеш. Епiтомiя – Тату? – гукнув Бенджi, зайшовши в кухню, бабуся – слiдом. Вiн завжди говорив «тату» з питальною iнтонацiею, нiби цiкавлячись, де ж його тато. – Я тут, малий. – Коли ти вчора готував вечерю, в мене на тарiлцi броколi торкалася до курки. – І тебе це непокоiть? – Весь день, взагалi-то. – Воно в будь-якому разi перемiшуеться в тебе в шлунку, – повiдомив Макс iз порога. – А ти тут звiдки взявся? – запитав його Джейкоб. – З маминоi пiхви, – подав голос Бенджi. – А ти все одно колись помреш, – продовжив думку Макс, – то яка рiзниця, що там доторкаеться до курки, яка, до речi, вже мертва. Бенджi повернувся до Джейкоба: – Це правда, тату? – Що саме? – Я помру? – Максе, от нащо ти це зробив? Саме цього нам i не вистачало. – Я помру! – Через багато-багато рокiв. – А е рiзниця? – вклинився Макс. – Могло би бути й гiрше, – сказав Ірв. – Ти мiг би бути Аргусом. – Чому бути Аргусом – гiрше? – Ну, знаеш, однiею лапою в могилi вже. Бенджi ридма заридав, i в той момент у кухню влетiла Джулiя, наче ii принесло променем свiтла. – Що тут сталося? – Чому ти вже повернулася? – запитав Джейкоб, ненавидячи в ту мить усе до дрiбниць. – Тато каже, я помру. – Насправдi, – Джейкоб вичавив iз себе смiшок, – я сказав про те, що ти проживеш дуже-дуже-дуже довге життя. Джулiя посадила Бенджi собi на колiна та сказала: – Звiсно, ти не помреш. – Тодi дайте дитинi два мороженi бурито, – втрутився Ірв. – Привiт, люба, – промовила Дебора до Джулii. – Щось тут останнiм часом забагато чоловiкiв. – Чому в мене тут бо-бо, мам? – Нема там у тебе бо-бо, – сказав Джейкоб. – Отут, на колiнi, – показав Бенджi незрозумiло куди. – Мабуть, ти впав, – сказала йому Джулiя. – Чому? – Там буквально нема нiякого бо-бо. – Бо падiння – частина життя, – вiдповiла Джулiя. – Це – епiтомiя життя, – це знову Макс. – Нiчого собi слiвця, Максе. – Епiтомiя? – запитав Бенджi. – Уособлення, – пiдказала Дебора. – Чому падiння – це епiтомiя життя? – Це не так, – сказав Джейкоб. – Земля увесь час падае в напрямку сонця, – сказав Макс. – Чому? – Через гравiтацiю, – вiдповiв Макс. – Нi, – сказав Бенджi та запитав у Джейкоба: – Чому падiння – це не епiтомiя життя? – Чому не? – Так. – Я вже не впевнений, що розумiю запитання. – Чому? – Чому я не впевнений, що розумiю запитання? – Так, це. – Бо ця розмова починае спантеличувати, бо я лише людина з досить обмеженими розумовими здiбностями. – Джейкобе. – Я вмираю! – Ти перебiльшуеш. – Не прибiльшую! – Перебiльшуеш. – Не прибiльшую. – Пере-, Бенджi, не при-. – Джейкобе, поцiлуй бо-бо, – це вже Дебора. Джейкоб поцiлував, де болiло неiснуюче бо-бо. – Я можу понести наш холодильник, – сказав Бенджi, ще не зовсiм певний, чи вже час перестати плакати. – Це ж чудово, – вiдповiла йому Дебора. – Звичайно, не можеш, – заперечив Макс. – Макс сказав, що не зможу. – Залиш малого в спокоi, – прошепотiв йому Джейкоб. – Якщо вiн каже, що може пiдняти холодильника, значить так i е. – Я можу понести його далеко-далеко. – А я можу керувати мiкрохвильовкою силою думки, – сказав Макс. – Так, зрозумiло, далi я сама, – оцiнила ситуацiю Джулiя. – Нi за що, – сказав Джейкоб занадто невимушено, щоб це прозвучало правдоподiбно. – У нас усе прекрасно. Ми гарно проводили час. Ти просто зайшла в не дуже слушний момент. А так, все класно, сьогоднi ж твiй вiдпочинок. – Вiд чого? – запитав Бенджi маму. – Тобто? – перепитала Джулiя. – Вiд чого тобi треба вiдпочинок? – Хто сказав, що вiн менi треба? – Тато щойно. – Я сказав, що ми даемо тобi вiдпочити. – Вiд чого? – знову запитав Бенджi. – Ага, точно, – сказав Ірв. – Вiд нас, певна рiч, – це вже Макс. Стiльки сублiмацii було в iхньому сiмейному життi: домашня близькiсть стала iнтимною вiдстанню, iнтимна вiдстань переросла в сором, сором – у приреченiсть, приреченiсть – у страх, страх – в образу, а образа стала самозахистом. Джулiя часто думала про те, що якби вони знайшли причину, чому стiльки всього тримають у собi, можливо, iм би вдалося вiднайти втрачену вiдкритiсть. Можливо, це через Семову травму? Так i не поставлене запитання про те, як це трапилося? Їй завжди здавалося, що мовчанням вони щоразу захищали одне одного. Але раптом вони намагалися зробити боляче, перенести рану з Сема на самих себе? Чи, може, це почалося ранiше? Чи можна сказати, що вони почали приховувати щось одне вiд одного ще до того, як взагалi зустрiлися? Вiра в це могла б усе змiнити. Образи, якi були страхом, що був приреченiстю, яка була соромом, що став вiдстанню, яка до того була близькiстю, – все це занадто важко, щоб витримувати протягом усього дня, щодня. То на кого ж це перекласти? На дiтей, звичайно. Як Джейкоб, так i Джулiя були виннi, але вiдповiдальнiсть Джейкоба була бiльшою. Вiн усе частiше зривався на них, бо знав, що вони нiчого не зможуть зробити. Вiн напосiдав, бо знав, що вони не зможуть опиратися. Джулiю вiн боявся, а iх – нi, тому й виливав на них усе те, що стримував для неi. – Припини! – рявкнув вiн Максовi. – Досить. – Сам припини, – вiдповiв Макс. Джейкоб зустрiвся очима з Джулiею: Макс уперше огризнувся. – Що ти сказав? – Нiчого. Джейкоб продовжив: – Я не збираюся нiчого з тобою обговорювати, Максе. Я втомився вiд обговорень. У цiй сiм’i iх i так забагато. – Наприклад? Дебора пiдiйшла до сина та сказала: – Переведи подих, синку. – Я i так занадто часто це роблю. – Давай пiднiмемося нагору на декiлька секунд, – це вже сказала Джулiя. – Нi. Так ми робимо з ними. А не ти зi мною. – Потiм вiн повернувся до Макса: – Інколи в життi, в сiм’i, ти просто маеш вчиняти правильно, без постiйного аналiзу й обговорення. Просто робиш усе за планом. – Ага, всё идёт по плану, – перекривив Ірв сина. – Тату, не втручайся, добре? – Я можу пiдняти цiлу кухню, – сказав Бенджi, поторсавши батька за руку. – Кухню неможливо пiдняти. – Можливо. – Нi, Бенджi, неможливо. – Ти в мене дуже сильний, – Джулiя обхопила пальцями тоненькi зап’ястки хлопчика. – Обвуглений, – сказав Бенджi. А згодом пошепки додав, – я змiг би пiдняти кухню. Макс глянув на матiр. А вона заплющила очi. Не хотiла, а може, не могла захистити його, як оберiгала молодшого брата. Сам Бог послав собачий лемент за вiкном, i всi посунули туди, щоб подивитися. Пси не билися, вони просто гавкотiли на безцеремонну бiлку, яка сидiла на гiлцi. Все одно, це здавалося благословенням. Поки домочадцi повернулися на мiсця, здавалося, нiби з того часу минуло не десять хвилин, а десять рокiв. Джулiя вибачилася та пiшла у ванну. Вона нiколи не приймала душ посеред дня, тому була дуже здивована силою, яка тягла ii туди. Дорогою вона чула звуки, якi долинали з Семовоi кiмнати – вiн досить очевидно iгнорував перший пункт його ув’язнення, але жiнка пройшла далi. Вона зайшла у ванну та замкнулася. Поклала на пiдлогу сумку, роздяглася та прискiпливо оглянула себе в дзеркалi. Пiднявши руку вгору, вона могла прослiдкувати вену пiд грудьми. Грудна клiтка запала, живiт випинався вперед. Усе це прийшло малими, ледь помiтними етапами. Волосся на лобку потемнiшало, як, власне, й шкiра. Це не було новиною, це вже був процес. Вона почала помiчати та вiдчувати небажанi змiни в тiлi приблизно тодi, коли народила Сема: збiльшилися, а згодом стухли перса, погладшали та порябiли стегна, ослабло все, що ранiше було пружним. Пiд час iхньоi другоi поiздки в той готель (та й в iнших ситуацiях) вiн запевняв ii, що любить ii тiло таким, як е. І попри те, що вона вiрила його словам, iнколи вночi iй хотiлося вибачитися перед ним. А потiм вона згадала. Звичайно, вона ж поклала ii в сумку, щоб пригадати саме в цей момент. Тодi вона цього не знала. Як i не розумiла, чому вона, яка нiколи нiчого в життi не цупила, скоiла крадiжку. А ось чому. Вона поставила одну ногу на ванну та пiднесла дверну ручку до рота, щоб нагрiти й зволожити ii своiм диханням. Потiм опустила вниз та притисла ii мiж нiг, спочатку легенько, потiм все сильнiше, а згодом почала крутити нею. Вона вiдчула, як перша хвиля чогось приемного пройшла крiзь неi i спричинила слабкiсть у ногах. Вона сiла навпочiпки, вiдтягнула вниз горловину сорочки й оголила груди. Потiм ще раз зволожила ручку, цього разу язиком, i знову помiстила собi мiж нiг, проводячи нею малесенькi кола по клiтору, а згодом просто легенько притискала ii. Жiнцi подобалося, як теплий метал прилипав до шкiри та трохи вiдтягував ii щоразу, як вона робила будь-який рух. Тепер Джулiя стояла на своiх чотирьох. Нi. Просто стояла. А де вона? Десь не вдома. Сперлася на машину. На стоянцi. Десь у полi. Нi, вона грудьми лягла на сидiння автiвки, а ноги поставила на землю. Трусики були спущенi вниз настiльки, щоб вiдкрити сiдницi. Вона вткнулася обличчям у сидiння та вiдстовбурчила зад. Розставила ноги, наскiльки дозволяли трусики. Вона хотiла, щоб iх важко було розсунути. Їх можуть побачити в будь-який момент. «Швидше», – сказала вона йому. Йому? «Просто трахни мене, жорстко». Це був Джейкоб. «Просто зроби так, щоб я кiнчила. Трахай мене, як схочеш, Джейкобе, та йди. Залиш мене тут, щоб твоя сперма стiкала в мене по стегнах. Трахни мене та йди». Нi, потiм все змiстилося. Тепер вона в демонстрацiйнiй залi тiеi галереi фурнiтури. Людей нема. Однi двернi ручки. Вона сильнiше притиснула ручку до клiтора, облизала три пальцi та просунула iх всередину, щоб вiдчути скорочення, поки вона кiнчала. Нею струснуло, нiби пiд час рiзкого приземлення, що вихоплюе з дрiмоти. Але це було не те: вона не падала на пiдлогу, щось падало на неi. Та що в чорта коiться? Може, кров занадто швидко прилила вниз i це якесь неврологiчне явище? Мастурбацiя була ментальним зусиллям, але раптово вона опинилася пiд владою власноi свiдомостi. Зi своеi сосновоi труни десь вгорi вона бачила Сема. Такий гарний у костюмi. Вiн тримав у руцi лопату. Вона цього не обирала. Це не дарувало iй втiху. Який красивий хлопчик. Який красивий чоловiк. Все добре, любий. Все добре, добре. Вона застогнала, а вiн завив. Обое тварини. Вiн копнув i насипав на неi землi. То ось як це. Тепер я знатиму, i це залишиться незмiнним. А потiм Сем пiшов. Джейкоб, Макс i Бенджi пiшли. Усi ii чоловiки покинули ii. А потiм сипонули на неi ще землi. Цього разу якiсь незнайомцi, вiдразу четверо. А потiм i вони полишили ii. А вона зосталася сама в найменшiй домiвцi свого життя. Назад у реальнiсть, до життя ii привело якесь дзижчання, що прогнало непрохану фантазiю. Їi раптом пронизало розумiння абсурдностi того, що вона щойно зробила. Ким вона себе уявляла? Батьки ii чоловiка ходять десь на нижньому поверсi, ii син теж десь там, у неi на iндивiдуальному пенсiйному рахунку бiльше, нiж на ощадному. Їй не було соромно, просто вона вiдчувала себе iдiоткою. Знову дзижчання. Не могла визначити, звiдки йде звук. Це точно був телефон, але сам звук iй був не знайомий. Може, Джейкоб купив Семовi смартфон замiсть задрипаноi розкладки, на якiй вiн увесь рiк друкував повiдомлення зi швидкiстю Хосефа Мiтчелла[24 - Хосеф Мiтчелл – американський письменник, вiдомий тим, що не мiг вийти з творчоi кризи протягом десяткiв рокiв.]. Вони подумували так i зробити на його бар-мiцву, але до неi ще залишалося декiлька тижнiв, та й обговорювали вони це ще до того, як Сем втрапив у халепу, тож вони в будь-якому разi вiдкинули цю iдею. Стiльки всього вiдбувалося в iхньому життi, скiльки всього тягнуло iх у невiдомому напрямку. А цей експеримент iз «Іншим життям» просто вiдiбрав Семову свiдомiсть. Знову дзижчання. Вона обшукала плетену корзинку з туалетним начинням i всякою всячиною, шафку з медикаментами: малi та величенькi пляшечки «Адвiлу», засiб для зняття лаку, органiчнi тампони, бальзам «Аквафор», перекис водню, медичний спирт, «Димедрол», «Неоспорин», «Полiспорин», iбупрофен для дiтей, «Судафед», дезiнфектор для рук, «Імодiум», проносне, «Амоксицилiн», аспiрин, крем триамцитолон ацетонiд, лiдокаiнова мазь, спрей «Дермопласт», вушнi краплi «Деброкс», фiзрозчин, мазь «Бактробан», зубна нитка, лосьйон iз вiтамiном Е – всi речi, якi можуть бути корисними для тiла. Вiдколи це людське тiло мае стiльки потреб? Уже протягом стiлькох рокiв iй взагалi нiчого не треба. Знову дзижчання. Звiдки воно? Вона могла б себе заспокоiти, що воно лунае вiд сусiдiв, чутно з iншого боку стiни, або навiть у тому, що це iй здаеться, але дзвiнок повторився – i цього разу вона визначила, що звук iде з кутка, десь на пiдлозi. Вона стала навкарачки. Де воно? У корзинi з журналами? За унiтазом? Вона потягнулася рукою за бачок, i, перш нiж доторкнутися до нього, вiн задзижчав знову, нiби торкаючись ii у вiдповiдь. Чий це телефон? І останнiй дзвiнок: пропущений виклик вiд ДЖУЛІЇ. Джулiя? Але ж вона – Джулiя. що з тобою трапилося? Ц-Е-Й-1-Н-Е-П-І-Д-І-Й-Д-Е Сем знав, що усе рухне, лише не знав, коли та як. Його батьки розлучаться, врештi-решт, зненавидять одне одного та нестимуть руйнування, наче японський реактор. Це було очевидно, як бiлий свiт, та хiба що не для них. Вiн намагався не помiчати iхнього життя, та було неможливо iгнорувати батька, що засинав перед беззмiстовними новинами, та маму, яка заглиблювалася в пiдстригання вiртуального саду ii архiтектурних моделей; тато почав щовечора подавати десерти, а мама казала Аргусу, що iй треба вiльний простiр, коли той ii облизував; i якою вiдданою фанаткою роздiлу про подорожi вона стала; батькова iсторiя браузера була забита сайтами про нерухоме майно; як мама саджала Бенджi собi на колiна щоразу, коли тато був у кiмнатi, та з якою люттю тато обурювався зiпсованими спортсменами, якi навiть не стараються; як мама переказала три тисячi доларiв на осiннiй збiр громадського радiо; як батько купив «веспу», щоб помститися; як у ресторанi перестали замовляти аперитив; Бенджi бiльше не читали третю казочку на нiч, зник зоровий контакт. Сем бачив те, чого вони або не помiчали, або не дозволяли собi помiтити, i через це ще бiльше злився, тому що коли твоi батьки тупiшi, нiж ти сам, то це трохи гидко, як випити молока, думаючи, що це апельсиновий сiк. Вiн був менш дурний, нiж батьки, через те знав, що колись вони скажуть, що йому не потрiбно обирати, хоча насправдi це буде не так. Сем знав, що почне втрачати бажання навчатися, чи здатнiсть iмiтувати це бажання – i його оцiнки скотяться донизу зi швидкiстю падаючого лiтака за котроюсь формулою, яку вiн мав би добре вивчити, а прояви батькiвськоi любовi розростуться, як реакцiя на iхнiй смуток вiд його смутку, та його винагороджуватимуть за саморуйнування. Їхне вiдчуття провини за те, що вимагають вiд сина забагато, дасть йому змогу зiстрибнути з гачка спортивних тренувань, i вiн зможе виторгувати собi бiльше часу за комп’ютером. Вечерi стануть набагато менш органiчними. І скоро Сем неминуче прямуватиме на айсберг, доки його батьки змагатимуться за звання першоi скрипки. Вiн обожнював цiкавi факти, проте майже завжди турбувався дивними нав’язливими думками. На кшталт таких: «Що буде, якщо вiн побачить диво? Як вiн переконае усiх, що це не жарти? А раптом новонароджений розповiсть йому таемницю? Раптом дерево пiде? Раптом вiн зустрiне себе старшого та дiзнаеться про всi тi катастрофiчнi помилки, яких вiн мiг би не допустити, але таки допустив?» Вiн прокручував у головi дiалоги з мамою, татом, уявними друзями зi школи, реальними друзями з «Іншого життя». Бiльшiсть iз них просто посмiялися б. Можливо, одного-двох вдалося б переконати. Макс принаймнi хотiтиме йому вiрити. Бенджi йому повiрить, але лише тому, що вiн вiрить усьому. Бiллi? Нi. Сем залишиться наодинцi з дивом. У дверi постукали. Не до храму, а в дверi його кiмнати. – Іди в сраку. – Перепрошую? – вiдповiла мама, заходячи. – Вибач, – проказав Сем, перекидаючи на столi «айпед» екраном донизу. – Я думав, це Макс. – По-твоему, так нормально говорити з братом? – Нi. – А з будь-ким? – Нi. – Тож у чому рiч? – Не знаю. – Можливо, саме варто запитати себе. Вiн не зрозумiв, чи пропозицiя була риторичною, але знав, що зараз не варто сприймати ii якось iнакше, нiж буквально. Якусь мить вiн себе запитував, i найлiпше, що спромiгся iз себе видобути, – це: – Думаю, я той, хто говорить щось, знаючи, що не варто. – І я так думаю. – Але я виправлюся. Вона кинула оком на кiмнату. Боже, як же вiн ненавидiв цi ii прихованi iнспектування домашньоi роботи, речей, зовнiшностi. Вона врiзалася у нього своiм постiйним осудом, наче рiка, утворюючи два береги. – Чим ти тут займався? – Не писав листiв чи смс, не грав у «Інше життя». – Добре, тодi чим ти займався? – Навiть не знаю. – Ну, геть не розумiю, як це можливо. – А у тебе хiба не вихiдний день? – Нi, в мене не вихiдний день. Це день, коли я роблю те, що вiдкладала ранiше. Наприклад, дихання чи мiркування. Але зранку нам довелося нанести незапланований вiзит до Адас-Ізраель, як ти пам’ятаеш, а тодi в мене була зустрiч iз клiентом… – Для чого? – Тому що це моя робота. – Але чому сьогоднi? – Тому що так менi треба було, зрозумiло? – Зрозумiло. – І тодi в машинi я раптом усвiдомила, що хоча ти свою бар-мiцву майже зiрвав, ми маемо продовжувати поводитись так, нiби вона все ж вiдбудеться. І серед купи, купи речей, про якi лише я пам’ятаю, згадала про твiй костюм. – Який костюм? – Що й треба було довести. – Точно. У мене немае костюма. – Очевидно, коли хтось про це скаже, правда? – Так. – Я не перестаю дивуватися, скiльки насправдi таких речей. – Вибач. – За що ти вибачаешся? – Не знаю. – Тож маемо купити тобi костюм. – Сьогоднi? – Так. – Серйозно? – У перших трьох магазинах того, що нам треба, не буде, а як тiльки ми знайдемо щось пристойне, то розмiр буде не той, а тодi ще кравець пару раз помилиться. – І менi треба там бути? – Де? – У магазинi костюмiв. – Нi, нi, звiсно ж, не обов’язково. Давай зробимо простiше та побудуемо власний 3D-принтер iз паличок для морозива та макаронiв, а потiм спроектуемо анатомiчно точну модель тебе, щоб я могла сама тягати ii до магазину костюмiв у власний вихiдний. – А ми можемо навчити його моiй гафторi? – Я зараз не смiюся з твоiх жартiв. – Можна було й не казати. – Перепрошую? – Не обов’язково зазначати, що ти з чогось не смiешся, коли ти з цього не смiешся. – Це також можна було й не казати, Семе. – Добре. Вибач. – Ми поговоримо, коли тато повернеться iз зустрiчi, але я маю дещо сказати. Це необхiдно. – Добре. – Перестань казати «добре». – Вибач. – Перестань казати «вибач». – Я думав, уся суть у тому, щоб я вибачався. – За те, що ти зробив. – Але я не робив… – Ти мене дуже засмутив. – Я знаю. – І це все? Тобi бiльше нiчого сказати? Може, щось на кшталт: «Я зробив це, i менi шкода»? – Я цього не робив. Вона поставила руки в боки, пропустивши вказiвнi пальцi через петлi для паска. – Прибери цей безлад. Тут гидко. – Це моя кiмната. – А це наш дiм. – Я не можу скласти дошку. Ми лише на серединi гри. Тато сказав, що закiнчимо, коли розберемося з моiми проблемами. – Знаеш, чому ти завжди виграеш? – Бо вiн менi дозволяе. – Вiн уже роками тобi не пiддавався. – Вiн стримуеться. – Це не так. Ти перемагаеш, бо вiн прагне захоплювати фiгури, а ти завжди думаеш на чотири кроки вперед. Тому тобi все вдаеться в шахах i в життi. – Менi не вдаеться все в життi. – Вдаеться, коли ти достатньо уважний. – А татовi тодi – нi? – Ми не про це зараз говоримо. – Якщо вiн сконцентруеться, то переможе. – Можливо, це правда, але ми нiколи не дiзнаемось. – Про що ми реально говоримо? Вона вийняла телефон iз кишенi: – Що це? – Це мобiльний телефон. – Вiн твiй? – Менi не можна користуватися смартфоном. – Саме тому я б засмутилась, дiзнавшись, що вiн твiй. – Тож немае причин для смутку. – Чий вiн? – Гадки не маю. – Телефони – не кiстки динозаврiв. Вони не беруться нiзвiдки. – Динозавровi кiстки так само. – На твоему мiсцi я би стежила за словами, – вона покрутила телефон у руцi. І знову його повернула. – Як я можу подивитися, що в ньому? – Припускаю, вiн на паролi. – Саме так. – Ну, тобi не пощастило. – Але ж я можу спробувати «цей1пiдiйде», так? – Певно. Кожен член родини Блохiв користувався цим недолугим паролем для всього: вiд «Амазону» та «Нетфлiкса» до домашньоi сигналiзацii та телефонiв. – Нi, – вiдказала вона, показуючи Семовi досi заблокований екран. – Варто спробувати. – Менi його вiднести в магазин, чи як? – Вони не вiдкривають навiть телефони терористiв. – Може, спробувати той самий пароль, але капсом? – Можливо. – Як зробити великi лiтери? Сем узяв апарат. Вiн тарабанив по клавiшах, наче дощ по вiкну, але Джулiя лише у вповiльненому темпi бачила його скалiчений палець. – Не-а, – резюмував вiн. – Спробуй буквами. – Тобто? – О-д-и-н. – Це було б тупо. – Це було б чудово у порiвняннi з використанням одного й того ж пароля для усього. – Ц-е-й-о-д-и-н-п-i-д-i-й-д-е… Нi. Вибач. Тобто нi, не вибач. – Спробуй написати по буквах i з першою великою. – А? – Велика «Ц» i «о-д-и-н» замiсть цифри. Вiн набрав це повiльнiше та уважнiше. – Гм. – Розблокував? Вона потяглася за телефоном, але син тримав його ще якусь частку секунди, якоi було достатньо для незручноi паузи. Сем поглянув на матiр. Величезним древнiм пальцем вона штовхала слова на маленьку скляну гiрку. Тодi подивилася на Сема. – Що? – здивувався вiн. – Що «що»? – перепитала вона. – Ти чому на мене дивишся? – Чому я на тебе дивлюся? – Таким поглядом. Джейкоб не засинав без подкаста. Вiн розповiдав, що iнформацiя заколисуе його, але Джулiя знала, що так вiн шукав товариства. Зазвичай вона вже спала, коли чоловiк лягав у лiжко (така собi непомiтна хореографiя), але раз по раз вона помiчала, що слухае запис сама. Якось вночi, коли Джейкоб хропiв поруч, вона почула, як науковець пояснював усвiдомленi сновидiння – коли людина розумiе, що спить. Найрозповсюдженiший спосiб викликати усвiдомлене сновидiння – це набути звичку дивитися на тексти (сторiнку з книги чи журналу, бiлборд або екран) поза спальнею, потiм вiдводити очi та знову повертати погляд. У снах тексти змiнюються. Якщо практикувати, то це трапиться рефлекторно. І якщо продовжувати тренувати рефлекс, то вiн зiсковзне у сни. Нестiйкiсть текстiв укаже на те, що ви спите, i з цього моменту ви не лише знатимете, але й контролюватимете ситуацiю. Сем глянув на телефон, а тодi вiдвiв очi. – Я знаю, що ти не граеш в «Інше життя». Але що ти там робиш? – Га? – Як назвати те, чим ти там займаешся? – Живу? – вiдказав вiн, намагаючись зрозумiти змiну, що читалася на материному обличчi. – Я маю на увазi в «Іншому життi». – Так, я зрозумiв. – Ти живеш в «Іншому життi»? – Зазвичай менi не доводиться описувати те, що я там роблю, але так, звiсно. – Ти можеш жити в «Іншому життi». – Точно. – Нi, я маю на увазi, що дозволяю тобi. – Зараз? – Так. – Я думав, що покараний. – Так, – вiдказала вона, поклавши телефон до кишенi, – але зараз можеш там жити. – Можемо поiхати по костюм. – Іншого дня. Ще е час. Сем вiдвiв погляд вiд мами, а тодi знову подивився на неi. Вiн перевiрив усi пристроi. Не сердився, лише хотiв сказати те, що треба було, а тодi зрiвняти синагогу з землею. Вона не пiдходила, не була домом. Хлопець обмотав усе дротами з подвiйним запасом i заклав вибухiвки утричi бiльше, нiж потрiбно: пiд кожну лаву, заховав на пiдставцi для сiдура, зарив пiд сотнею ярмулок на дно восьмигранного ящика висотою до пояса. Саманта вийняла Тору з арки. Прочитала напам’ять якусь нiсенiтницю, зняла з Тори обкладинку та поклала перед собою на бiмi. Усi цi прекраснi смоляно-чорнi лiтери. Усi цi прекраснi мiнiмалiстичнi речення, поеднанi в розповiдях про всi тi прекраснi безкiнечно повторюванi iсторii, якi мали вже канути в лету та якi ще, можливо, так i зроблять. Детонатор був схований усерединi указки для Тори. Саманта стисла ii в руцi, знайшла потрiбний уривок на сувоi та почала цитувати. > Bar’chu et Adonai Ham’vorach[25 - Bar’chu et Adonai Ham’vorach (iврит), «Славiмо Бога благословенного». Фраза, яку говорить проповiдник пiд час служби.]. > Що? > Я повiв молодшого брата в зоопарк, а там носороги як почали трахатись! Це був капець. Вiн просто стояв i витрiщався. Вiн навiть не розумiв, що це ржачно – i це було найсмiшнiше. > Увага! > Смiшно, коли людина не знае, що це смiшно. > Як можна сумувати за кимось, кого нiколи не зустрiчав? > Baruch Adonai Ham’vorach l’olam va’ed[26 - Baruch Adonai Ham’vorach l’olam va’ed (iврит), «Благословенний Бог нехай буде назавжди». Вiдповiдь пастви на слова проповiдника.]. > Я завжди, завжди, завжди вiдрiзню нечеснiсть вiд фальшивоi чесностi. > App: Усе, що ви кажете, колись може бути використаним проти вас. > Baruch Atah, Adonai… > Зрозумiло: «Шануймо Тебе…» > Зi мною вiдбуваеться така дивна штука: я не можу пригадати, який вигляд мають люди. Або ж переконую себе, що не можу. Інодi я намагаюся уявити обличчя брата, але не можу. Не те що я не змiг би впiзнати його в натовпi. Та коли я думаю про нього, то нiчого не виходить. > Eloheynu melech ha’olam… > Завантаж собi прогу «VeryPDF». Вона дуже проста. > Вiчний Господь, цар свiту… > Вибачте, я вечеряла. Ми в Кiото. Тут уже давно видно зорi. > Ви бачили вiдео, як еврейському репортеру вiдрубують голову? > asher bachar banu mikol ha’amim… > У «VeryPDF» купа багiв. > Ти покликав нас служити Тобi… > Мене дратуе мiй «айфон». > v’natan lanu et Torato… > Тобi треба вимкнути обертання. Подвiйний клiк на кнопцi «Home», щоб вiдкрити панель завдань. Прокручуй, доки не побачиш щось схоже на кругову стрiлочку, вона вмикае та вимикае обертання. > Чи можна ослiпнути, якщо дивитися на сонце на вiдео? > А хтось щось знае про цей новий телескоп, який китайцi планують побудувати? Вiн мае сягати удвiчi далi назад у часi, нiж будь-який iнший телескоп. > Baruch Atah, Adonai… > Може, це прозвучить, наче я обдовбаний, але хiба не варто визнати дивину щойно сказаного тобою? Вiн може сягати удвiчi далi назад у часi? > Кожне слово, яке я будь-коли написав, може вмiститися на флешцi. > Що означае?.. > Славiмо Тебе… > Уяви, що в космосi встановили гiгантське дзеркало дуже далеко вiд нас. Чи можемо ми, направивши на нього телескоп, побачити себе в минулому? > Значить? > Що далi воно вiд нас, то давнiше минуле можна побачити: нашi народження, перший поцiлунок батькiв, печерних людей. > Динозаврiв. > Моi батьки нiколи не цiлувалися, та й трахалися лише раз. > Життя, що виходить iз океану. > notein haTorah. > І якщо дивитися на нього прямо, то можна побачити самого себе, не будучи там. > Той, що даруе Тору. Саманта пiдвела погляд. Що взагалi може зробити хороша людина, щоб ii побачили? Не помiчали, а бачили. Не цiнували, не турбувалися, навiть не любили. Але повнiстю бачили. Вона визирнула над скупченням аватарiв. Вони були надiйними, щедрими, в основi своiй хорошими людьми. Найбiльш гарнi колись зустрiнуть людей, яких вона нiзащо не побачить. Вона подивилася одночасно на i крiзь заляпане вiкно еврейського сьогодення. Сем чув кожне слово по той бiк дверей рабина Зiнгера. Вiн знав, що батько йому вiрив, а мама – нi. Вiн знав, що мама намагалася робити те, що, на ii думку, було найкращим, а тато – що найкращим вбачалося йому. Але найкращим для кого? Вiн знайшов телефон за день до того, як на нього натрапила мама. Багато вибачень уже назрiло, але вiн нi перед ким вибачатися не мав. Не вiдкашлюючись, Саманта почала говорити, казати те, що мала. Епiтомiя Що старшими стаемо, то важче нам вести лiк часу. Дiти часто питають: «Ми вже приiхали?» А дорослi iм: «Коли б ми встигли?» Якось так вийшло, що вже було пiзно. Якось так вийшло, що години кудись зникли. Ірв iз Деборою пiшли додому. Хлопцi досить рано повечеряли та досить рано покупалися. Джейкобу з Джулiею вдавалося взаемодiяти так, щоб поменше одне одного бачити: ти гуляеш iз Аргусом, поки я допомагатиму Максу з математикою, доки ти складатимеш бiлизну, поки я шукатиму деталь вiд «Лего», вiд якоi залежить усе, поки ти вдаватимеш, що знаеш, як поремонтувати унiтаз. Якось так вийшло, що день, який починався як вихiдний Джулii, закiнчився тим, що Джейкоб буцiмто пiшов випити з кимось, хто-б-це-не-був iз каналу HBO, а вона розгрiбала гармидер, що накопичився за день. Такий розгардiяш – i це за такий короткий час, зусиллями небагатьох людей. Вона якраз мила посуд, коли в кухню зайшов Джейкоб. – Зустрiч тривала довше, нiж я гадав, – запобiгливо сказав вiн i додав, намагаючись загладити провину: – Було нудно. – Ти, певне, п’яний. – Та нi. – Як можна пити протягом чотирьох годин i не сп’янiти? – Один келих усього, – вiдповiв вiн i повiсив пiджак на спинку стiльця. – І не чотирьох, а трьох iз половиною. – Це ж як повiльно треба було цмулити. Їi голос звучав рiзко, але причиною могла виявитися цiла низка причин: втрачений вихiдний, стрес уранцi, бар-мiцва. Джулiя витерла лоба чистою вiд пiни рукою та сказала: – Ми мали поговорити з Семом. «Добре», – подумав Джейкоб. Із усiх можливих конфлiктiв цей був найменш страшний. Вiн вибачиться, владнае все – i буде щастя знову. – Я знаю, – вiдповiв вiн, смакуючи алкоголь на зубах. – Ти кажеш: «Я знаю», i все ж уже нiч, а ми ще не поговорили з ним. – Я щойно зайшов. Я хотiв випити склянку води та пiти побалакати. – А планувалося, що ми розмовлятимемо разом. – Ну, я можу допомогти. І тобi не доведеться грати роль поганого копа. – Тобто допомогти йому уникнути поганого копа. – Я можу бути обома. – Нi, ти будеш швидкою допомогою. – Не розумiю, що це означае. – Ти вибачишся за те, що довелося його сварити, – i закiнчиться все тим, що ви двое реготатимете, а я знову залишуся в ролi надокучливоi причепливоi матерi. У вас будуть кiлькахвилиннi жартики, а на мене вiн дутиметься протягом мiсяця. – Це неправда. – Ага, звичайно. Вона пошкребла пригорiлу пательню. – Макс спить? – запитав вiн i потягнувся до неi губами, вiдводячи погляд. – Зараз о пiв на одинадцяту. Як ти думаеш? – Сем у кiмнатi? – Один келих протягом чотирьох годин? – Трьох iз половиною. І потiм прийшов ще хтось i ми просто… – І так, Сем у своему емоцiйному бомбосховищi. – Грае в «Інше життя»? – Живе ним. Із часом вони почали лякатися, коли поруч не було дiтей, якi могли заповнити пустку. Джулiя iнколи думала, чи вона дозволяла iм лягати спати пiзнiше тiльки для того, щоб захиститися вiд тишi, чи брала Бенджi на колiна, щоб вiн був ii маленьким людським щитом? – Як у Макса минув день? – Вiн у депресii. – У депресii? Не думаю. – Твоя правда. Мабуть, у нього просто мононуклеоз. – Йому тiльки одинадцять. – Йому тiльки десять. – Депресiя – занадто сильне слово. – І досить гарно описуе сильнi переживання. – А Бенджi? – запитав Джейкоб, копирсаючись у шухлядi. – Загубив щось? – Що? – Ти щось шукаеш. – Пiду поцiлую Бенджi. – Ти його розбудиш. – Я буду безшумний, як нiндзя. – Вiн засинав годину. – Буквально? Чи здавалося, нiби годину? – Буквально, шiстдесят хвилин у його головi лiтали думки про смерть. – Вiн – неймовiрна дитина. – Бо одержимий вмиранням? – Бо вiн чутливий. Поки Джулiя завантажувала пральну машинку, Джейкоб проглянув пошту: щомiсячний каталог сiроi фурнiтури «Restoration Hardware», щотижневе посягання на приватнiсть вiд Американськоi спiлки захисту громадянських свобод, благання про фiнансову пiдтримку вiд Джорджтаунськоi денноi школи, флаер вiд якогось брокера з неправильним прикусом, де вiн розписуе, за скiльки продав дiм сусiдiв, незчисленнi платiжки за комунальнi послуги, каталог вiд виробника дитячого одягу, маркетинговий алгоритм якого був не настiльки продуманий, щоб передбачити, що дитячий вiк – етап перехiдний. Джулiя взяла в руку телефон. Джейкоб пiдвiвся, хоч всерединi все гухнуло вниз. Це вiдчуття можна порiвняти з надувним клоуном, якого б’еш, а вiн все одно повертаеться назад. – Знаеш, чий вiн? – Мiй, – вiн взяв до рук телефон. – Я придбав новий. – Коли? – Декiлька тижнiв тому. – Навiщо? – Бо… бо люди купують новi телефони. Вона залила забагато прального засобу та занадто сильно гупнула дверцятами машинки. – На ньому пароль. – Так. – На твоему старому телефонi не було пароля. – Був. – Нi, не було. – Звiдки ти знаеш? – Чому б я не знала? – Може й так. – Ти нiчого не хочеш менi сказати? Колись у коледжi Джейкоба спалили на плагiатi. Це було до комп’ютерних програм, якi можуть визначати таке, а тому, щоб попастися, треба було безбожно красти. Що вiн i зробив. Однак його не схопили на цьому, а вiн сам випадково зiзнався. Його покликали до кабiнету викладача, запропонували сiсти. Вiн майже встиг виспатися, поки професор закiнчив читати останнi три сторiнки книги та почав незграбно порпатися в паперах на столi, щоб знайти Джейкобову роботу. – Пане Блох. Це твердження? Перевiрка, чи ту людину викликали? – Так? – Пане Блох, – потряс паперами, як лулавом, – звiдки ви взяли цi iдеi? Перш нiж професор встиг сказати: «Оскiльки вони занадто складнi для вашого вiку», Джейкоб бовкнув: «Із Гарольда Блума». Незважаючи на нижчу оцiнку й академiчний випробувальний термiн, вiн радiв тому, що припустився цiеi помилки – не тому, що чеснiсть була така вже важлива для нього, а тому, що найбiльше вiн ненавидiв почуття провини. Це почуття перетворювало його на маленьку злякану дитину, й вiн готовий був зробити все, щоб полегшити його. – Новi телефони зазвичай вимагають, щоб ти поставив пароль, – вiдповiв Джейкоб. – Як на мене, це нормально. – Який цiкавий спосiб сказати «нi». – А яке було питання? – Ти нiчого не хочеш менi сказати? – Завжди е купа речей, якi я мiг би тобi сказати. – Я сказала «хочеш». Аргус заскiмлив. – Я не розумiю цiеi розмови, – сказав Джейкоб. – І що це в бiса так смердить? Стiльки днiв спiльного життя. Стiльки рiзного пережито. Як iм вдалося прожити шiстнадцять рокiв разом i настiльки розучитися пiзнавати одне одного? Як накопичилося стiльки взаемноi присутностi в життi, що вона призвела до взаемного зникнення з нього? А зараз, коли iхнiй старший хлопчик – на межi зрiлостi, а найменший постiйно питае про смерть, вони несподiвано для самих себе опинилися на кухнi з темами для розмов, про якi не варто було говорити. Джулiя помiтила маленьку плямку на футболцi та почала терти ii, попри те що вона була стара й вже навряд чи вiдпереться. – Можу здогадатися, що й речi з хiмчистки ти не забрав. Єдина рiч, яку вона ненавидiла бiльше, нiж почуватися так, як вона почувалася в той момент, – це говорити так, як вона говорила. Як розповiдав iй Ірв, Голда Меiр колись сказала Анвару Садату: «Ми можемо пробачити вам убивства наших дiтей, але нiколи не забудемо те, що ви змусили нас убивати ваших». Так i вона ненавидiла себе тою, якою Джейкоб змушував ii бути: роздратованою та постiйно на щось ображеною, нудною та сварливою дружиною. Вона б краще вдавилася, щоб не бути такою. – У мене погана пам’ять, вибач, – сказав вiн. – У мене також погана, та речi я не забуваю. – Ну, вибач, окей? – Вибачення без «окей» сприймаються простiше. – Ти так поводишся, наче лише я один завжди помиляюся. – Тодi допоможи менi та скажи, що в цьому домi ти робиш добре? – вiдповiла вона. – Ти серйозно? Аргус протяжно заскiмлив. Джейкоб повернувся до нього та вилив на собаку тi емоцii, якi не мiг виплеснути на Джулiю: «Закрий ти врештi свою пащу!» А далi сказав, не оцiнивши власного жарту: – Я нiколи не пiдвищую голосу. Вона оцiнила: – Правда, Аргусе? – На тебе та на дiтей – нiколи. – Те, що ти не пiдвищуеш голос, чи не б’еш мене, чи не розбещуеш дiтей, не характеризуе це як щось, що ти робиш добре. Це означае звичайну поряднiсть. І в будь-якому разi, ти не пiдвищуеш голосу, тому що ти тримаеш усе в собi. – Нiчого подiбного. – Якщо ти так не кажеш. – Навiть якщо саме через це я не пiдвищую голос (хоч я так i не думаю) – це все одно добре. Багато чоловiкiв кричать. – Заздрю iхнiм дружинам. – Хочеш, щоб я поводився як придурок? – Нi, як людина. – Що б це означало? – Ти впевнений, що тобi нiчого менi розповiсти? – Я не розумiю, чому ти вже вкотре мене питаеш про це? – Перефразую питання: який пароль? – До чого? – До телефону, за якого ти так мiцно тримаешся. – Це мiй новий телефон. Що тут такого надважливого? – Я – твоя дружина. Я важлива. – Я не розумiю тебе зараз. – Ти й не маеш. – Чого ти хочеш, Джулiе? – Пароль. – Навiщо? – Тому що я хочу знати те, що ти не хочеш менi казати. – Джулiе. – І знову ти правильно назвав мое iм’я. Джейкоб провiв у кухнi бiльше часу, нiж у будь-якiй iншiй кiмнатi. Жодне маля не знае, коли мама забере сосок у нього з рота востанне. Жодна дитина не знае, коли вона востанне називае свою матiр: «Мам». Жоден маленький хлопчик не знае, коли книжка закриеться на останнiй будь-коли прочитанiй йому казцi на нiч. Жоден хлопчик не знае, коли востанне вода стiкае в трубопровiд пiсля ванни, яку вiн бiльше не буде приймати разом iз братиком. Жоден юнак, коли вперше вiдчувае найсолодше задоволення, не знае, що згодом вiн нiколи бiльше не буде сексуально привабливим. Жодна жiнка на межi дозрiвання не знае, що колись, за чотири десятки рокiв по тому, вона прокинеться безплiдною. Жодна мати не знае, коли востанне чуе слово: «Мам». Жоден батько не знае, коли книжка закриеться на останнiй казцi на нiч, яку вiн будь-коли прочитае: «І з того часу, i багато рокiв по тому мир правив на островi Ітака, i прихильними були боги до Одiссея, його дружини та його сина». Джейкоб знав, що б не сталося, вiн знову побачить кухню. Його очi вбирали всi деталi кiмнати, нiби губка: вiдшлiфована до блиску ручка шухляди з усякими наiдками, шви, де стикалися стеатитовi плити кухонноi стiльницi; наклейка «Спецiальний приз за вiдвагу» знизу кухонного столу, який вручили Максовi за його останнiй, хоча цього нiхто тодi не мiг знати, вирваний зуб – наклейка, яку Аргус бачить по декiлька разiв щодня, i яку тiльки пес i бачить. Джейкоб знав, що колись вiн вичавить iз себе цi останнi краплi цих останнiх спогадiв – i вони проллються сльозами. – Добре, – сказав Джейкоб. – Добре що? – Добре, я скажу тобi пароль. Вiн поклав телефон на стiл iз такою силою, що ледве не розбив його, та сказав: – Але знай, що ця недовiра завжди буде мiж нами. – Я зможу з цим жити. Вiн глянув на телефон. – Я просто намагаюся згадати, який вiн взагалi той пароль. Я його загубив майже вiдразу, як купив. Не впевнений, що я взагалi ним користувався. Вiн взяв до рук телефон i втупився в нього. – Може, той пароль, який ми для всього використовуемо? – пiдказала вона. – Точно, – згодився вiн. – Я дiйсно мiг взяти цей пароль. Пробуемо: цей1пiдiйде… І нi. – Гм, мабуть, дiйсно не той. – Я можу понести його до магазину, щоб розблокували. – Це, звичайно, пальцем у небо, але, може, надрукувати першу велику лiтеру, а замiсть числiвника написати «один»? – Я б так не робив. – Справдi? – Справдi. Ми завжди використовуемо однаковi паролi. – А ти спробуй. Вiн хотiв втекти вiд цього дитячого жаху, але й хотiлося стати дитиною. – Але я б так не робив. – Хто насправдi знае, що б вiн зробив? Спробуй. Вiн уважно оглянув телефон, своi пальцi на ньому, будинок навколо – i пiд впливом iмпульсу (такого ж рефлекторного, як i реакцiя ноги на удар молоточка по колiну) вiн пожбурив його у вiкно. Скло розлетiлося на друзки. – Я думав, воно вiдчинене. А потiм запала тиша, яка розiрвала повiтря. Джулiя вимовила: – Ти думаеш, я не знаю, як дiстатися до нашого газону? – Я… – І чого б тобi було не вигадати складнiший пароль? Такий, який би Сем не змiг би розгадати? – Сем лазив у телефонi? – Нi. Лише через те, що тобi неймовiрно пощастило. – Ти впевнена? – Як ти мiг написати все те? – Що те? – Занадто пiзно для цього зараз, коли ми вже розмовляемо про це. Джейкоб знав, що пiзно. Вiн вбирав очима порiзи на кухоннiй дошцi, кактуси мiж вiкном та раковиною, малюнки дiтей, прикрiпленi iзоляцiйною стрiчкою до стiни. – Вони нiчого не означають, – сказав вiн. – Тодi менi шкода того, хто спроможний сказати так багато, але не може надати цьому нiякого значення. – Джулiе, дай менi шанс пояснити. – Чому ти так не можеш зi мною? – Що? – Ти кажеш комусь, хто не е матiр’ю твоiх дiтей, що хотiв би злизувати сперму з ii заду, у той час, як едина людина, завдяки якiй я вiдчуваю себе красивою, – це довбаний кореець-флорист за гастрономом, який навiть не флорист! – Я огидний. – Навiть не смiй. – Джулiе, в це важко повiрити, але це були лише повiдомлення. І все. – По-перше, в це не так i важко повiрити. Хто як не я знае, що ти не спроможний на такий хоробрий вчинок. Тобi забракне яець лизати чийсь зад, зi спермою на нiй чи без. – Джулiя. – Однак важливiше iнше: що саме мае статися? Думаеш, ти можеш спокiйно собi говорити та писати що заманеться – i це не матиме наслiдкiв? Можливо, твiй батько може. Можливо, твоя мати настiльки слабка, щоб терпiти таке свинство. Але я – нi. Є поряднiсть i е непоряднiсть. І вони вiдрiзняються. Хороше та погане вiдрiзняеться. Ти хiба цього не знав? – Звичайно, я… – Звичайно, ти не знав. Ти писав жiнцi, яка не е твоею дружиною, що ii тугенька пизда тебе не заслуговуе? – Це не зовсiм те, що я написав. І це було в контекстi… – А ти не зовсiм хороша людина. І не iснуе контексту, який виправдав би те, що ти писав. – Це була хвилинна слабкiсть, Джулiе. – Може, ти забув, але ти жодну з них не видалив. І е на що посилатися. Це не була хвилина слабкостi, це була людина слабкостi. І перестань, будь ласка, називати мое iм’я. – Це вже в минулому. – Знаеш, що найгiрше? Менi байдуже. Найсумнiше те, що я не вiдчуваю смутку. Джейкоб не вiрив цьому, як i не мiг повiрити, що вона таке сказала. Видимiсть хороших подружнiх стосункiв робила iхню вiдсутнiсть стерпною. Але зараз вона знiмала маски. – Слухай, я думаю… – Злизувати сперму з ii заду? – вона засмiялася. – Ти? Та ти ж боягуз i до смертi боiшся мiкробiв. Ти просто хотiв це написати. Що нормально. І навiть чудово. Визнай: це лише фантазii. Ти нiби хочеш, щоб у тебе було бажання вести суперактивне сексуальне життя, але насправдi тобi треба дитячий вiзочок, «Аквафор» i прiсне iснування без мiнетiв, бо тодi тобi не доведеться хвилюватися щодо ерекцii. Господи, Джейкобе, та ти ж iз собою носиш пачку вологих серветок, щоб нiколи не довелося користуватися туалетним папером. Це не схоже на поведiнку чоловiка, який хоче облизувати сперму з чийогось заду. – Джулiе, зупинись. – І, до речi, навiть якби ти опинився в ситуацii, де реальний зад реальноi жiнки з твоею спермою на ньому манив до себе твого язика. Знаеш, що би ти зробив? У тебе б почали по-iдiотському тремтiти руки, ти спiтнiв би так, що сорочка просякла б, втратив би желейну ерекцiю, на яку тобi пощастило спромогтися в першу чергу, а потiм, напевне, побiг би до ванни, щоб глянути в «Huffington Post» пустоголовi та несмiшнi вiдео та ще раз переслухати «Radiolab», де оспiвуватимуть прекрасних черепах. Ось що сталося б. І вона зрозумiла б, наскiльки ти смiховинний. – На менi не було б сорочки. – Що? – Я б не пропiтнiв у сорочцi, бо на менi б ii не було. – А це до бiса образливо зараз було. – Перестань тиснути на мене. – Ти серйозно? Нi, не може бути. – Вона повернула ручку крана, щоб пустити воду, хоча сама не знала, для чого зробила це. – І ти думаеш, ти единий, хто хоче дiяти бездумно? – Хочеш завести коханця? – Я хочу, щоб все полетiло пiд три чорти. – Я тобi не зрадив i не дозволю, щоб усе полетiло пiд три чорти. – Я сьогоднi бачила Марка. Вони з Дженнiфер розлучаються. – Чудово. Чи жахливо. Що я маю сказати? – І Марк зi мною флiртував. – Що ти робиш? – Я так довго тебе вберiгала вiд усього. Пiклувалася про твою жалюгiдну вразливiсть неопереного пташеняти. Замовчувала невиннi дрiбницi, через якi ти й не мав би права засмучуватися, але якi б тебе зламали. Ти думаеш, у мене нiколи не було фантазiй? Чи ти думаеш, що щоразу, коли я мастурбую, я уявляю тебе? Чи не так? – Ця розмова веде в нiкуди. – Чи хотiла якась частина в менi трахнути Марка сьогоднi? Так. Власне кажучи, кожна частина мене, яка перебувае нижче голови. Але я цього не зробила, бо не змогла б, бо я – не ти… – Я нiкого не трахав, Джулiе. – …але я хотiла. Джейкоб удруге пiдвищив голос пiд час цiеi розмови: – Чорт забирай, та що це за сморiд?! – Твоя собака вкотре насрала в будинку. – Моя собака? – Так, твоя собака, яку ти притяг у дiм, попри те що ми домовилися цього не робити. – Дiти хотiли собаку. – Дiти хочуть, щоб iм поставили крапельницi з розплавленим морозивом «Chunky Monkey» та помiстили iхнiй мозок у чани зi спермою Стiва Джобса. Бути хорошим батьком i виконувати будь-яку забаганку своiх дiтей – це не одне й те ж. – Вони сумували через щось. – Кожен через щось сумуе. Перестань винуватити дiтей, Джейкобе. Ти просто хотiв показати себе героем, а мене виставити злодiйкою. – Це не чесно. – Так, навiть дуже далеко вiд того. Ти привiв у дiм собаку, коли ми домовилися, що взяти ii було б помилкою. Але ти виявляешся супергероем, а я – суперзлодiйкою, i тепер у вiтальнi постiйно лежать смердючi кавалки. – А тобi не приходило в голову прибрати? – Нi, так само як i тобi не приходило в голову, що варто привчити цю iстоту не гидити в будинку. – Пса. Привчити пса. І бiдолаха не може нiчого з цим зробити. Вiн… – Чи вигулювати його, чи водити до лiкаря, чи прати його матрац, чи не забувати давати йому лiки вiд сердечних гельмiнтiв, чи оглядати його на предмет клiщiв, чи купувати корм, чи годувати його. Я прибираю за ним лайно кожен Божий день. Двiчi на день чи й бiльше. Господи, Джейкобе, я ненавиджу собак i ненавиджу цю собаку, i не хотiла й не хочу ii, однак якби не я, цей пес вже давно б здох. – Вiн розумiе, коли ти це кажеш. – А от ти щось нi. Твоя собака… – Наша собака. – …розумнiша вiд мого чоловiка. А потiм вiн закричав. Вiн уперше пiдвищив на неi голос. Цей крик формувався у ньому протягом шiстнадцяти рокiв шлюбу, чотирьох десяткiв рокiв, п’яти тисячолiть iсторii; крик, що був спрямований на неi, на всiх, живих i мертвих, але переважно на себе. Роками вiн перебував деiнде, завжди десь пiд землею за товстелезними дверима, завжди знаходив притулок у внутрiшнiх монологах, до яких нiхто, включно з ним, не мав доступу, чи в дiалогах, надiйно захованих у шухлядцi стола. Але це був вiн. Вiн зробив чотири кроки до неi, пiдiйшов так, що лiнзи його окулярiв були настiльки ж близько до ii очей, як i до його, та прокричав: «Ти мiй ворог!» За декiлька хвилин до цього, вона сказала Джейкобу, що найсумнiше в цiй ситуацii те, що вона не вiдчувае смутку. Тодi це була правда, але тепер це вже було не так. Крiзь призму слiз вона побачила свою кухню: кран, що тiк, вiкна – вони все ще виглядали добре, хоча дерев’янi рами, мабуть, розсипалися б, якби за них надто мiцно вхопитися. Побачила iдальню та вiтальню: вони все ще мали непоганий вигляд, однак насправдi там були два шари фарби на шарi грунтiвки, що приховував пiвтора десятилiття повiльного гниття. Побачила свого чоловiка – не свого партнера. Якось, коли Сем був у третьому класi, вiн прийшов зi школи та iз захопленням сказав Джулii: – Якби Земля була такого розмiру, як яблуко, то атмосфера була б тонша, нiж яблучна шкiрка. – Що? – Якби Земля була такого розмiру, як яблуко, то атмосфера була б тонша, нiж яблучна шкiрка. – Я, мабуть, не настiльки розумна, щоб усвiдомити, чому це мае бути цiкаво. Можеш пояснити? – Подивися вгору, – вiдповiв вiн на це. – Це здаеться тобi тонким? – Стеля? – Якби ми дивилися ззовнi. Їi панцир був таким тонким, але вона завжди вiдчувала себе в безпецi. Десятки тижнiв тому вони купили дартс на гаражнiй барахолцi та повiсили його на дверi в кiнцi коридору. Хлопцi промазували приблизно так часто, як i влучали в цiль. Через це вже виднiлася стара фарба, якою ранiше була пофарбована поверхня. Джулiя забрала звiдти дошку пiсля того, як якось у вiтальню зайшов Макс – з його плеча скрапувала кров, а вiн повторював: «Нiхто в цьому не винен». На стiнi залишився слiд у формi кола, оточений сотнями маленьких дiрочок. Поки вона вдивлялася у захисний панцир своеi кухнi, найсумнiшим для неi було усвiдомлення того, що ховалося пiд усiм цим, того, що може розкрити манесенька подряпина в уразливому мiсцi. – Мам? Вони розвернулися та побачили Бенджi. Вiн стояв на порозi, спершись на лiнiйку зросту на одвiрку, та обмацував пiжаму в пошуках неiснуючих на нiй кишень. Як довго вiн тут стояв? – Ми з мамою просто… – Ти хотiв сказати «епiтомiя». – Що, мiй хороший? – Ти сказав «ворог», а мав на увазi «епiтомiя». – Можеш тепер його поцiлувати, – сказала Джулiя Джейкобовi, витерши рукою сльози, але замiсть них була мильна вода. Джейкоб сiв навпочiпки та взяв ручки хлопчика у своi. – Поганий сон, малий? – Я змирився з умиранням, – сказав Бенджi. – Що? – Я змирився з умиранням. – Правда? – Якщо вже всi вмирають разом зi мною теж, то я насправдi змирився. Просто боюся, що iншi не помруть. – Щось погане наснилося? – Нi, ви сварилися. – Ми не сварилися. Ми… – І я чув, як розбилося скло. – Так, ми сварилися, – сказала Джулiя. – У людей е почуття, досить часто – складнi. Але це нормально. А зараз iди до лiжка. Джейкоб понiс його в кiмнату, Бенджi притулився щокою до його плеча. Який легенький вiн все ще був. Яким важким ставав. Жоден батько не знае, що вiн несе свого сина вгору сходами востанне. Джейкоб уклав малого пiд ковдру та розкуйовдив йому волосся. – Тату? – Що? – Я згоден з тобою, що раю, напевне, не iснуе. – Я такого не казав. Я казав, що ми не можемо бути певними щодо його iснування. А тому це, мабуть, така собi iдея – будувати нашi плани щодо нього. – Так, ось iз цим я згоден. Вiн мiг пробачити собi, що зiпсував власний спокiй, але навiщо йому треба було псувати iще чийсь? Чому просто не дати малюку вiдчути себе щасливим i захищеним у справедливому, прекрасному та нереальному свiтi? – Тодi довкола чого нам варто, на твою думку, будувати нашi плани життя? – запитав Бенджi. – Може сiм’i? – Я теж так думаю. – На добранiч, малий. Джейкоб рушив до дверей, але не переступив за порiг. За декiлька довгих хвилин у тишi Бенджi покликав: – Тату? Де ти? – Я тут. – Для чого бiлкам пухнастi хвости? – Може, щоб тримати рiвновагу? Чи для тепла. Давай спати. – Ми вранцi погуглимо. – Добре. А зараз – спати. – Тату? – Я тут. – Якщо свiт iснуватиме ще досить довго, чи утворяться тодi скам’янiлостi зi скам’янiлостей? – Ох, Бенджi, це чудове запитання. Можемо обговорити його завтра вранцi. – Ага. Менi треба спати. – Точно. – Тату? У Джейкоба вже уривався терпець: – Бенджi. – Тату? – Я тут. Вiн стояв у дверях, доки не почув важке розмiрене дихання свого найменшого сина. Джейкоб був людиною, яка умисне псуе затишок i комфорт, але стоiть на порозi, коли iншi вже давно пiшли. Вiн завжди стояв бiля вiдчинених вхiдних дверей i проводив поглядом машину, що виiжджала з подвiр’я. Чекав бiля вiкна, доки не побачить задне колесо Семового велосипеда. І дивився, як вiн сам зникае. Ось не я > Із вiдчуттям iсторii та неймовiрного роздратування стою я сьогоднi за цiею бiмою, готовий виконати так званий ритуал входження у доросле життя, що б воно не було. Я хочу висловити подяку кантору Фляйшману за те, що допомiг менi трансформуватися в останнi пiвроку в еврейського робота. Ймовiрнiсть цього мiзерна, але якщо я раптом згадаю про це через рiк, то все одно не розумiтиму, що це означае. І за це я висловлюю вдячнiсть. Також дякую рабину Зiнгеру, вiн – клiзма з сiрчаноi кислоти. Мiй единий живий прадiд – Ісаак Блох. Я маю пройти через усе це заради нього, а вiн нiколи мене сам про це не просив. Є речi, якi вiн просив, наприклад, не змушувати його переiжджати до Єврейського дому. Моя родина дуже турбуеться про турботу про нього, але цього для справжньоi турботи недостатньо. І хоча сьогоднi менi не було зрозумiло жодного слова з моiх молитов, але це я розумiю. Хочу подякувати моiм дiду та бабусi – Ірву та Деборi Блох, якi надихали мене все життя та завжди спонукали старатися трохи бiльше, копати трохи глибше, стати багатим i казати усе, що хочу, коли вiдчуваю в тому потребу. Також моiм дiдусевi та бабцi, Аллену та Леi Зельман, що живуть у Флоридi та про чий життевий стан я здогадуюся лише завдяки чекам на Хануку та iменини, сума яких не змiнювалася з огляду на зростання цiн вiд мого народження. Хочу подякувати братам, Бенджi та Максу, за те, що беруть на себе бiльшу частину батькiвськоi уваги. Не уявляю, як я витримав би, якби менi довелося нести нероздiлений тягар iхньоi любовi. А ще коли мене знудило на Бенджi в лiтаку, вiн сказав: «Я знаю, як це гидко блювати». А Макс колись запропонував здати за мене кров на аналiз. І це пiдводить мене до батькiв, Джейкоба та Джулiii Блох. Правда в тому, що я не хотiв бат-мiцву. Жодною своею часткою, анiтрохи. Не вистачить усiх ощадних облiгацiй свiту. Ми розмовляли про це неодноразово, так, нiби моя думка мае значення. Усе це спектакль, спектакль, що запускае iнший спектакль, що сам е лише сходинкою до спектаклю пiд назвою «Мое еврейське буття», який, варто зазначити, без них гарантовано не вiдбувся б. Я не звинувачую iх за те, ким вони е. Але я звинувачую iх, бо вони звинувачують мене за те, ким е я. Ну, досить уже подяк. Отже, мiй роздiл iз Тори – «Ваера». Це одна з найбiльш вiдомих i опановуваних частин Тори. Менi казали, що зачитати ii – велика честь. Зважаючи на повну вiдсутнiсть у мене iнтересу до Тори, краще було б вiддати ii якомусь хлопчиськовi, якому юдейство не до сраки, якщо такi взагалi iснують, а менi дати якийсь блювотний роздiл про правила для прокажених пiд час менструацii. Думаю, смiшно всiм. І ще одне: сторiнки з перекладом цього шматка хтось безсовiсно видер. Добре, що евреi вiрять лише в колективне покарання. Отже… Боже випробування Авраама описане так: «І сталося пiсля цих випадкiв, що Бог випробовував Авраама. І сказав Вiн до нього: “Аврааме!” А той вiдказав: “Ось я!”» Бiльшiсть вважае, що випробування полягало в наступному: Бог просить Авраама принести в жертву його сина, Ісаака. Але, на мою думку, може бути iнше трактування: Вiн випробовував Авраама, звертаючись до нього. Авраам не вiдповiв: «Що тобi треба?», не промовив: «Так?» Вiн вiдказав ствердно: «Ось я». Чого б не хотiв Господь, Авраам був повнiстю вiдданий Йому, без умов, сумнiвiв або потреби пояснювати. Це слово – hineni – ось я – виринае ще двiчi у роздiлi. Коли Авраам веде Ісаака на гору Морiю, останнiй розумiе, що вони роблять i який капець трапиться потiм. Вiн знае, що його принесуть у жертву, як i всi дiти розумiють, коли подiбне мае статися. Там iдеться: «І сказав Ісаак до Авраама, свого батька: “Батьку мiй!” А той вiдказав: “Ось я, сину мiй!” І промовив Ісаак: “Ось вогонь i дрова, а де ж ягня на цiлопалення?” І вiдказав Авраам: “Бог нагледить ягня Собi на цiлопалення, сину мiй!” Ісаак не каже: “Батьку!”, вiн каже: “Батьку мiй!”» Авраам – батько еврейського народу, але вiн також i його власний батько. І Авраам не питае: «Що тобi треба?», вiн мовить: «Ось я». Коли Бог питае Авраама, останнiй повнiстю вiдданий Богу. Коли Ісаак питае Авраама, останнiй повнiстю вiдданий своему синовi. Але як таке може бути? Господь просить Авраама вбити Ісаака, а син просить батька захистити його. Як може Авраам зробити двi дiаметрально протилежнi речi одночасно? Hineni ще один раз використовуеться в оповiдi в найбiльш драматичний момент. «І вони прийшли до мiсця, що про нього сказав йому Бог. І збудував там Авраам жертiвника, i дрова розклав, i зв’язав Ісаака, сина свого, i поклав його на жертiвника над дровами. І простяг Авраам свою руку, i взяв ножа, щоб зарiзати сина свого… Та озвався до нього Янгол Господнiй iз неба й сказав: “Аврааме, Аврааме!”» А той вiдiзвався: “Ось я!” І Янгол промовив: “Не простягай своеi руки до хлопця та нiчого йому не чини, бо тепер Я довiдався, що ти – богобiйний, i не пожалiв для Мене сина свого, одинака свого”». Авраам не питае: «Що тобi треба?», вiн мовить: «Ось я». Моi оповiдi для бат-мiцви – про багато речей, але я думаю, перш за все вони про те, кому ми повнiстю вiдданi, та як це (бiльше, нiж будь-що iнше) визначае наше буття. Мiй прадiд, про якого йшлося ранiше, просив про допомогу. Вiн не хоче до Єврейського дому. Але нiхто в родинi не вiдповiв: «Ось я». Навпаки, всi намагалися переконати його, нiби вiн не знае, що для нього так буде найкраще, i навiть не розумiе, чого вiн хоче. Насправдi його навiть не намагалися переконати: йому просто розказали, що вiн мае робити. Сьогоднi вранцi мене звинуватили у використаннi нецензурноi лексики в еврейськiй школi. Важко навiть сказати, чи слово «використання» тут пiдходить: написати в рядок поганi слова – не значить iх використовувати. Хай там як, коли моi батьки пiшли говорити з рабином Зiнгером, вони не сказали менi: «Ось ми». Вони спитали: «Що ти накоiв?» Хотiв би я, щоб мене удостоiли привiлеем сумнiвiв щодо моеi поведiнки, тому що я заслуговую на це. Усi, хто мене знае, в курсi, що я роблю срану гору помилок, але й в курсi, що я хороша людина. Я заслуговую на те, щоб мене удостоiли привiлеем сумнiвiв щодо моеi поведiнки не тому, що я хороша людина, а тому, що я iхня дитина. Навiть якщо вони менi не повiрили, то мали б вдати, що вiрять. Колись тато розказав менi, що до моеi появи на свiт, коли единим доказом мого iснування були сонограми, вiн вiрив у мене. Іншими словами, твое народження дозволяе батькам перестати вiрити в тебе. Тож, дякую, що прийшли, а тепер усi – на вихiд. > Це все? > Нi. Не зовсiм. Я збираюся пiдiрвати це мiсце. > Що за херня? > Я встановила приймач через дорогу на даху староi фабрики з виробництва кольоровоi плiвки. Будемо спостерiгати. > Тiкай! > Кольорова плiвка? > Не треба тiкати. Нiхто не постраждае. > Повiрте iй. > Плiвка для старих камер. > Вам не треба навiть вiрити менi. Просто подумайте: якби вам треба було тiкати, ви б уже були мертвi. > Це якась довбана логiка. > Останне, перш нiж ми пiдемо: хто знае, чому в лiтаках приглушують свiтло пiд час зльоту та посадки? > Що за херня? > Щоб пiлоту було виднiше? > Пiшли вже, добре? > Для економii електрики? > Я не хочу помирати. > Гарне припущення, але нi. Просто це найбiльш критичнi моменти польоту. Бiльше вiсiмдесяти вiдсоткiв аварiй трапляються пiд час зльоту та посадки. Свiтло приглушують, щоб дати можливiсть очам пасажирiв звикнути до темряви задимленого салону. > Для таких речей мае бути назва. > Послiдуйте за свiтловою смугою на вихiд iз синагоги. Або йдiть за мною. Хто-небудь! Хто-небудь! Джулiя стояла бiля своеi раковини у ваннi, Джейкоб – бiля своеi. Подвiйнi умивальники – атрибут досить популярний у старих будинках Клiвленд-парку, як i хитромудрi плiнтуси, що облямовують паркетну пiдлогу, справжнi камiни та перетворенi в електричнi гасовi люстри. Мiж такими домами була така невелика рiзниця, що в них радо вiтали найменшi не схожi деталi. Інакше занадто багато зусиль було покладено, i занадто мало можна було отримати натомiсть. А з iншого боку, кому насправдi потрiбнi подвiйнi раковини? – Знаеш, що Бенджi запитав мене сьогоднi? – сказав Джейкоб, пiдiйшовши до дзеркала над раковиною. – Якщо свiт iснуватиме ще досить довго, чи утворяться тодi скам’янiлостi зi скам’янiлостей? – Звiдки ти… – Я все знаю. – Точно. Джейкоб майже завжди чистив зуби ниткою, навiть коли був не сам. Протягом сорока рокiв вiн час вiд часу користувався ниткою, у нього було лише три дiрки в зубах – усе це економило час. Цього вечора вiн також чистив зуби ниткою, його дружина стояла поряд. Вiн хотiв побути трохи з нею бiля цих подвiйних раковин. Або просто не хотiв iти до лiжка. – Коли я був малий, я придумав власну поштову систему. Зробив iз коробки з-пiд холодильника поштамт. Мама вишила менi унiформу. У мене навiть марки були, на яких красувалося обличчя мого дiда. – Чому ти менi це зараз розповiдаеш? – запитала вона. – Я не знаю, – сказав вiн, тримаючи нитку мiж двома переднiми зубами. – Просто згадалося. – Чому тобi про це згадалося? Вiн засмiявся: – Ти зараз схожа на лiкаря Сiлверса. Вона не засмiялася: – Тобi подобаеться лiкар Сiлверс. – Менi нiчого було розносити, – вiв далi вiн, – тож я почав писати листи мамi. Самi повiдомлення мене не цiкавили, мене цiкавила система. Хай там як, у першому листi значилося: «Якщо ти читаеш це, значить, наша поштова система запрацювала!», пам’ятаю цей момент. – «Наша», – сказала вона. – Що? – «Наша». Наша поштова система, а не «моя». – Може, я й написав «моя», – сказав вiн, розмотуючи накручену на палець нитку, що залишала пiсля себе вiдбитки у виглядi кiлець. – Не можу згадати. – Можеш. – Я не знаю. – Можеш. А тому ти й розповiдаеш це менi. – Вона завжди була чудовою мамою, – сказав вiн. – Я знаю це. Завжди знала. Їй вдаеться робити так, щоб хлопчики вiдчували, що у свiтi нема нiкого кращого за них i що вони не кращi вiд будь-кого. Це нелегкий баланс. – У тата не виходить його дотримуватися. – Для нього взагалi балансу нема. Вiдбитки вiд нитки вже зiйшли. Джулiя взяла зубну щiтку та вiддала чоловiковi. Джейкоб спробував вичавити щось, але так i не змiг, i сказав: – Зубна паста закiнчилася. – У шафцi е ще. Чистили зуби в тишi. Якби вони проводили десять хвилин щовечора для пiдготовки до сну (а так вони i робили), то разом це було б шiстдесят годин на рiк. Бiльше годин на те, щоб пiдготуватися до сну разом, нiж на спiльний вiдпочинок пiд час вiдпустки. Вони були одруженi вже шiстнадцять рокiв. Протягом цього часу вони провели сорок днiв, готуючись до сну бiля несамовито популярних i самотнiх окремих раковин, майже завжди – в тишi. За декiлька мiсяцiв пiсля переiзду Джейкоб придумав поштову систему для хлопцiв. Із Максом щось коiлося. Вiн менше смiявся, бiльше супився, завжди вибирав мiсце бiля вiкна. Джейкоб мiг заперечувати це для себе, але згодом це почали помiчати й обговорювати iншi: Дебора якось вiдвела його вбiк i запитала: «З Максом все гаразд?» Джейкоб знайшов на «Etsy» вiнтажнi настiннi поштовi скриньки та прикрiпив по однiй на дверi спальнi кожного й одну – до своеi. Вiн сказав iм, що тепер у них е своя таемна поштова система для повiдомлень, якi неможливо промовити вголос. – Як люди, що залишали записки в Стiнi Плачу, – висловив здогад Бенджi. «Нi», – подумав Джейкоб, але сказав: – Так, щось типу того. – Тiльки ти – не Бог, – сказав Макс, хоча й це було очевидно, як бiлий день. Проте Джейкоб не хотiв, щоб дiти його сприймали таким (як атеiсти та дiти, що не бояться своiх батькiв), тому це його зачепило. Вiн перевiряв свою поштову скриньку щодня. Бенджi був единим, хто хоч щось там писав: «Мир у всьому свiтi», «Снiг пiшов», «Треба бiльший телевiзор». Стiльки складнощiв у самому батькiвствi: чудеса логiстики зборiв до школи трьох дiтей (коли в тебе лише двi руки) та обсяги перевезень (якi вартi командно-диспетчерського пункту Гiтроу). Доводилося робити декiлька справ одночасно, коли ти вже займався кiлькома справами одночасно. Найбiльш проблемним було знайти час поговорити з дiтьми напряму. Вони завжди були разом, постiйно метушилися, постiйно треба було щось вирiшувати та було нi з ким роздiлити ношу. А коли виникали моменти вiч-на-вiч iз Джулiею, вiн вiдчував потребу в них (хоч який би неприродний вигляд це могло мати в ту хвилину) i концентровану дозу старих страхiв сказати зайве чи занадто мало. Якось увечерi, за декiлька тижнiв пiсля створення поштовоi системи, Сем читав Бенджi перед сном, а Макс iз Джейкобом опинилися в однiй ваннi та мочилися в один унiтаз. – Не схрещуй струменi, Рею. – Га? – Це з «Мисливцiв за привидами». – Я знаю, що це фiльм, але я його не бачив. – Жартуеш. – Нi. – Але ж я пам’ятаю, як ми його дивилися з… – Я його не бачив. – Зрозумiло. Ну, там е класний епiзод, де вони вперше стрiляють зi своiх протонних штук i Егон каже: «Не схрещуй струменi, Рею», бо це б призвело до якогось типу апокалiптичного моменту. Вiдтодi менi це завжди приходить у голову, коли я мочуся в одному туалетi з кимось. Але ми обое наче закiнчили, тому зараз ця фраза не мае сенсу. – Зрозумiло. – Я помiтив, що ти нiчого не поклав до моеi поштовоi скриньки. – Ага. Покладу. – Це не завдання. Я просто подумав, що це був би хороший спосiб для тебе виговоритися. – Окей. – Кожен тримае в собi щось. Твоi брати. Я. Мама. Але це сильно ускладнюе життя. – Вибач. – Нi, нi, я мав на увазi, для тебе. Я витратив життя, докладаючи великi зусилля, щоб захистити себе вiд речей, яких найбiльше боюся. Врештi-решт, я б збрехав, якби сказав, що боятися нiчого, але, можливо, усвiдомлення своiх найбiльших страхiв – це не так уже й погано. Можливо, всi моi зусилля були гiршi. Пам’ятаю вечiр, коли я вiдправився в аеропорт. Я поцiлував вас, малих, як i будь-якого iншого разу, коли iхав у вiдрядження, i сказав щось на кшталт: «Побачимось за тиждень чи два». Коли я вже збирався iти, мама запитала мене, чого я чекаю. Вона сказала, що це дiйсно важливо, що я, певне, вiдчуваю стiльки всього, i ви, хлопцi, мабуть, теж. – Але ж ти не повернувся i не сказав нiчого. – Я боявся. – Боявся чого? – Нiчого було боятися. Ось що я намагаюся тобi сказати. – Я знаю, що насправдi нiчого було боятися. Але чого ти боявся? – Що це стане реальним? – Поiхати? – Нi, те, що в нас було. І е. Джулiя запхнула зубну щiтку в рот й сперлася руками об умивальник. Джейкоб виплюнув i сказав: – Я пiдводжу свою сiм’ю так само, як мiй батько зробив iз нами. – Нi, – прожувала вона, – але уникати його помилок – не достатньо. – Що? Вона вийняла з рота щiтку та повторила: – Нi, але уникати його помилок – не достатньо. – Ти чудова мама. – Чому ти вирiшив сказати це? – Я думав про те, що моя мама була чудовою мамою. Вона закрила шафку, зробила паузу, нiби сумнiваючись, говорити чи нi, та сказала: – Ти не щасливий. – Чому ти вирiшила це сказати? – Це правда. Ти маеш щасливий вигляд. Може, навiть думаеш, що щасливий. Але насправдi – нi. – Ти гадаеш, що я в депресii? – Нi, я думаю, що ти величезну увагу придiляеш щастю – власному та чужому, i бути нещасним для тебе так жахливо, що ти краще пiдеш на дно разом iз кораблем, нiж визнаеш, що в ньому е пробоiна. – Не думаю, що це правда. – І так, я вважаю, що ти депресуеш. – Це, мабуть, мононуклеоз. – Ти втомився писати телевiзiйне шоу, яке навiть не твое i яке обожнюють усi, крiм тебе. – Не всi його обожнюють. – Ну, ти – точно нi. – Воно менi подобаеться. – І ти ненавидиш, що тобi тiльки подобаеться те, що ти робиш. – Я не знаю. – Знаеш, – вiдповiла вона. – Ти знаеш, що всерединi тебе е щось – книжка, шоу чи фiльм, будь-що. Якби тiльки йому можна було дати вихiд… Усi жертви, на якi тобi здаеться, що ти пiшов, не здавались би тобi бiльше жертвами. – Я не думаю, що менi довелося йти на… – Бачиш, як ти перекрутив усе? Я сказала: «Усi жертви, на якi тобi здаеться, що ти пiшов», а ти сказав: «Довелося пiти». Бачиш рiзницю? – Господи, тобi треба розвiсити лiцензii на стiнах, диванчик i проводити сеанси терапii. – Я не жартую. – Я знаю. – І ти втомився вдавати, що щасливий у шлюбi… – Джулiе. – …i ти ненавидиш те, що тобi лише подобаються найважливiшi стосунки в твоему життi. Джейкоб часто ображався на дружину, iнколи навiть ненавидiв ii, але ще нiколи не було випадку, коли йому хотiлося зробити iй боляче. – Це неправда, – сказав вiн. – Ти занадто добрий чи наляканий, щоб це визнати, але це правда. – Неправда. – І ти втомився бути татом i сином. – Навiщо ти намагаешся зробити менi боляче? – Я нiчого не намагаюся зробити. І е речi гiршi, нiж зробити одне одному боляче. Вона поскладала численнi засоби для боротьби з вiком i смертю на поличку та сказала: – Пiшли спати. Пiшли спати. Цi два слова вiдрiзняють шлюб вiд будь-якого iншого виду стосункiв. Ми не знайдемо способу порозумiтися, але пiшли спати. Не тому, що хочемо, а тому, що мусимо. Ми ненавидимо одне одного зараз, але пiшли до лiжка. Це едине, що в нас е. Давай ляжемо по рiзнi боки, але боки одного лiжка. Давай втiкати кожен у власнi думки, але разом. Скiльки розмов закiнчилися цими словами? Скiльки сварок? Інколи вони йшли до лiжка та робили ще одну спробу, тепер вже горизонтальну, вирiшити проблему. Інодi пiти до лiжка могло допомогти з тим, чого неможливо було досягти в безмежно великiй кiмнатi. Інтимнiсть близькостi пiд однiею ковдрою та два вогнi випромiнювали спiльне тепло, але в той же час не давали можливостi бачити одне одного. Вигляд стелi та думки, на якi наштовхують стелi. А можливо, вся справа була в заднiй частинi мозку, куди приливае кров, де розмiщуеться доля, що вiдповiдае за великодушнiсть. Інколи вони йшли до лiжка та лягали по рiзнi боки, i кожен хотiв би, щоб воно було величезним, i кожен сам по собi бажав, щоб усе це зникло, при цьому iхнiй мозок був не надто чiпкий, щоб вловити, що означало «це». Це – ця нiч? Цей шлюб? Це – суцiльна плутанина iхнього сiмейного життя? Вони йшли до лiжка разом не тому, що в них не було вибору – kein briere iz oich a breire, як сказав би рабин на похоронi за три тижнi – не мати вибору – це також вибiр. Шлюб – протилежнiсть суiциду, але i едине, що можна порiвняти з ним як остаточний акт волi. Пiшли до лiжка… Саме перед тим, як влягтися, Джейкоб розгублено поплескав по неiснуючих кишенях своiх боксерiв, нiби раптово усвiдомив, що вiн десь забув ключ, i сказав: «Менi треба в туалет». Точно так вiн робив щовечора в такий час. Вiн зачинявся у ваннiй, вiдкривав середню шухляду шафки з медикаментами, пiднiмав стос журналiв «New Yorker» i витягував пачку свiчок вiд геморою. Вiн клав рушник на пiдлогу, iнший скручував на кшталт подушечки, опускався на лiвий бiк, згинав у колiнi праву ногу та з думками про Террi Шайво[27 - Террi Шайво – американка, тяжка хвороба якоi стала причиною серйозного судово-полiтичного конфлiкту в США щодо застосування евтаназii.], Бiла Бакнера[28 - Бiл Бакнер – талановитий бейсболiст. Його спортивна кар’ера продовжувалася бiльше двадцяти рокiв i могла би бути неймовiрно успiшною, якби не фатальна помилка – пропуск дуже легкого м’яча.] чи Нiколь Браун-Сiмпсон[29 - Нiколь Браун-Сiмпсон – екс-дружина вiдомого американського футболiста та актора О. Джей Сiмпсона, якого звинуватили в подвiйному вбивствi (екс-дружини Нiколь Браун-Сiмпсон та ii приятеля).] легенько просував свiчку всередину. Вiн пiдозрював, що Джулiя знала, чим вiн займався щовечора, але не мiг наважитися запитати, тому що це вимагало визнати той факт, що в нього – людське тiло. Майже все тiло вiн мiг дiлити з нею майже увесь час, як i вона свое майже завжди, однак деякi частини його тiла повиннi залишатися прихованими. Вони провели незчисленну кiлькiсть часу, аналiзуючи випорожнення своiх дiтей; безпосередньо наносили мазь «Деситин» голими руками, прокручували ректальнi термометри за iнструкцiею лiкаря Доновiтца, щоб стимулювати сфiнктер у спробах полегшити дитячий закреп. Однак, коли справа стосувалася одне одного, вони вiдмовлялися визнати цю частину себе. ти не заслуговуеш, щоб я виiбав тебе в зад Зад, яким кожен член сiм’i Блохiв був одержимий, став епiцентром заперечення Джулii та Джейкоба. Зад був необхiдний для життя, але про нього не варто було говорити. Вiн був тим, що е в кожного, але що треба ховати. Вiн був точкою, в якiй усе сходилося – контрольним важелем усього тiла, якому не можна придiляти увагу, куди не можна доторкатися нi пальцем, нi членом, нi язиком, особливо язиком. Бiля iхнього унiтазу лежало стiльки сiрникiв, що ними можна було запалити та пiдтримувати багаття. Щовечора Джейкоб казав, що йому треба помочитися, i щовечора Джулiя чекала його та знала, що вiн ховав обгортки вiд супозиторiiв у туалетний папiр, який клав на дно урни. Вона також знала, що коли лунав звук зливу, то чоловiк насправдi нiчого не змивав. У цих хвилин прихованих вчинкiв i мовчазного сорому були стiни та стеля. Як i iхнi шабати, i шепiт на вухо своiм дiтям про те, чому вони ними пишаються, вони творили архiтектуру часу. Джейкоб i Джулiя не наймали робiтникiв, не вiдсилали нiкому листiвок про те, що переiжджають, навiть не замiнили ключ на брелоку, а просто переiхали з одного будинку в iнший. Макс колись дуже любив грати в хованки, i нiхто, навiть Бенджi, не мiг стерпiти цю гру. Будинок був занадто знайомий, занадто ретельно дослiджений, тому результат гри був очевидний, як у шашках. Тож тiльки у якихось особливих випадках (на день народження чи як винагорода за надзвичайно хорошу поведiнку) Максу вдавалося вмовити всiх зiграти. І це завжди було так само нудно, як усi й передбачали. Хтось ледве стримував подих за сорочками Джулii в шафi, хтось розпластався у ваннi чи скоцюрбився пiд раковиною, хтось ховався iз заплющеними очима, неспроможний перебороти iнстинкт, що так його менше видно. Навiть коли хлопчики не ховалися, Джейкоб iз Джулiею шукали iх – через страх, через любов. Однак було й так, що минали години, i нiхто не помiчав вiдсутнiсть Аргуса. Вiн завжди з’являвся, коли були вiдчиненi вхiднi дверi, коли наповнювали ванну, коли iжа вже стояла на столi. Його повернення сприймали як належне. Джейкоб намагався за вечерею спонукати усiх до гарячоi дискусii, щоб допомогти хлопчикам стати бiльш красномовними та мислити критично. Посеред одних iз таких дебатiв – яке мiсто мае бути столицею Ізраiлю: Єрусалим чи Тель-Авiв – Джулiя запитала, чи хтось бачив Аргуса. «Його вечеря в мисцi». Пiсля декiлькох хвилин гукання та пошукiв то тут, то там, хлопцi запанiкували. Вони теленькнули двiрним дзвiнком. Поклали псу в миску людськоi iжi. Макс навiть зiграв дещо з «Suzuki Book I», що завжди викликало собаче виття. Нiчого. Сiтка на дверях була закрита, а от самi дверi – вiдчиненi, тому, можливо, вiн вийшов надвiр. («Хто дверi не зачинив?», – запитав розгнiваний Джейкоб, хоч i невiдомо на кого). Вони обшукали свiй район, гукаючи Аргуса, спочатку нiжно, а потiм вiдчайдушно. Декiлька сусiдiв приедналися до iхнiх пошукiв. Джейкоб уже навiть подумав, що пес пiшов вмирати, як роблять деякi собаки. Скоро стемнiло, ледве було щось видко. Як виявилося, Аргус увесь цей час був нагорi в гостьовiй ваннiй кiмнатi. Якимось чином себе там зачинив, а був занадто старим чи добрим, щоб гавкати. Або, можливо, йому там бiльше подобалося сидiти, поки вiн не зголоднiв. Тiеi ночi йому дозволили спати в лiжку. Як i дiтям. Бо вони подумали, що вже втратили його, i тому що вiн був так близько увесь той час. Наступного дня за вечерею Джейкоб сказав: «Вирiшено: Аргусу треба спати в лiжку щоночi». Хлопцi радiсно зашумiли. Джейкоб iз усмiшкою додав: «Як я розумiю, ти заперечиш цей аргумент». Джулiя без усмiшки сказала: «Чекайте, чекайте, чекайте». Це було востанне, коли цi шiсть iстот спали пiд одною ковдрою. Джейкоб iз Джулiею ховалися в роботi, яку вони приховували одне вiд одного. Вони шукали щастя, яке б не будувалося цiною чужого. Вони ховалися за управлiнням своею сiм’ею. Найчистiшi пошуки того самого щастя припадали на шабат, коли вони заплющували очi й оновлювали свiй дiм i себе. Та архiтектура хвилин, коли Джейкоб iшов в туалет, а Джулiя не читала книгу, яку саме тримала в руках, була iхнiми чистiсiнькими хованками. тепер уже ти заслуговуеш, щоб я виiбав тебе в зад Вони лягли в лiжко: Джулiя – у своiй нiчнiй сорочцi, Джейкоб – у футболцi та боксерах. Вона не знiмала на нiч бюстгальтер. Казала, що через пiдтримку iй бiльш комфортно. Може, так i було. Вiн казав, що через тепло футболки йому краще спалося. Може, це вiн теж казав правду. Вони вимкнули свiтло, зняли окуляри та втупилися в одну й ту саму стелю, через один i той самий дах – двi пари скалiчених очей, яким можна допомогти бачити краще, але якi нiколи не полiпшаться самi по собi. – Якби ж ти знала мене, коли я був малим, – сказав Джейкоб. – Малим? – Або просто… до. До того як я став цим. – Тобi б хотiлося, щоб я знала тебе, коли ти ще не знав мене. – Нi, ти не розумiеш. – Знайди iнший спосiб сказати це. – Джулiе. Я – не… я. – Тодi хто ти? Джейкобу закортiло плакати, але вiн не змiг. Але i не змiг приховати того, що ховалося в ньому. Джулiя погладила його волосся. Вона нiчого йому не пробачила. Нiчого. Нi повiдомлення, нi роки. Але й не могла не вiдповiсти на його потребу. Вона не хотiла, але i по-iншому не могла. Це був рiзновид кохання. Однак релiгiя не може триматися на подвiйних запереченнях. Вiн сказав: – Я нiколи не казав, що вiдчуваю. – Нiколи? – Нi. – Це досить серйозне звинувачення. – Це правда. – Що ж, – сказала вона зi смiшком, вперше з того часу, як знайшла телефон, – е стiльки всього iншого, що ти робиш добре. – А це вже звучить так, нiби не все втрачено. – Ти про що? – Твiй смiх. – А, ти про це. Та нi, це я так оцiнила iронiю. «Просто засни, – благав вiн себе. – Засни». – Що я роблю добре? – запитав вiн. – Ти серйозно? – Хоч щось. Йому було боляче. Неважливо наскiльки iй здавалося, що вiн заслужив, щоб почути вiдповiдь на свое запитання, Джулiя не могла цього стерпiти. Вона вiддала стiльки себе, втратила стiльки себе, щоб захистити його. Скiлькома речами, скiлькома темами розмов, скiлькома словами довелося пожертвувати, щоб заспокоiти його глибоку вразливiсть? Вони не могли поiхати до мiста, в якому вона була зi своiм хлопцем двадцять рокiв тому. Вона не могла ненав’язливо натякнути на вiдсутнiсть меж у домi його батькiв, ще менше – про його вибiр у вихованнi дiтей, який частiше за все був вiдсутнiстю вибору. Вона прибирала Аргусове лайно, бо Джейкоб нiчого не мiг iз цим зробити. І навiть якщо вона не вибирала та не хотiла пса, який був несправедливим тягарем для неi, Аргус був ii собакою. – Ти добрий, – сказала вона чоловiковi. – Нi, насправдi нi. – Можу навести сотнi прикладiв. – Хоча б три-чотири зараз би не завадили. Вона не хотiла цього робити, але i не могла iнакше. – Ти завжди повертаеш вiзок у магазинi на мiсце. Складаеш газету та залишаеш в метро, щоб ще хтось прочитав. Ти малюеш мапи заблудлим туристам… – Це доброта чи свiдомiсть? – Значить, ти свiдомий. Чи мiг вiн стерпiти таку образу? Їй хотiлося знати, але не була певна, що вiн скаже правду. Вона запитала: – Тебе не засмучуе те, що ми любимо дiтей бiльше, нiж одне одного? – Я б так не сказав. – Ти сказав, що я твiй ворог. – Я зопалу сказав. – Я знаю. – Я не мав на увазi те, що сказав. – Я знаю, – вiдповiла вона. – Але сказав. – Я не вiрю, що злiсть розкривае правду. Бувае, що ти просто щось кажеш. – Я знаю. Але не вiрю, що щось може походити нiзвiдки. – Я не люблю дiтей бiльше, нiж тебе. – Любиш, – сказала вона. – Може, так i мае бути. Можливо, до цього нас спонукае еволюцiя. – Я люблю тебе, – сказав вiн i повернувся до неi. – Я знаю, що любиш. Я нiколи в цьому не сумнiвалася. І зараз не сумнiваюся. Але це iнший вид кохання, не той, який менi потрiбен. – Що це означае для нас? – Я не знаю. «Засни, Джейкобе». Вiн сказав: – Знаеш, як пiсля новокаiну залишаеться вiдчуття, нiби ти не певний, де закiнчуеться твiй рот, а де починаеться свiт? – Думаю, так. – Або коли думаеш, що далi буде ще одна сходинка, але ii нема, i нога проходить крiзь цю уявну сходинку? – Так. Чому йому було так важко перетнути фiзичний простiр? Так не мало би бути, але так було. – Я не знаю, до чого я вiв. Вона вiдчувала, як вiн боровся з собою. – Що? – Я не знаю. Вiн просунув руку пiд ii волоссям i долонею легенько обхопив потилицю. – Ти втомилася. – Я дiйсно виснажена. – Ми втомилися. Заганяли себе – далi нiкуди. Треба знайти вихiд, як вiдпочити. – Я би зрозумiла, якби в тебе була iнтрижка. Я би злилася, менi було б боляче, i я, можливо, навiть утнула б щось, чого менi й не хотiлося робити… – Наприклад, що? – Я б ненавидiла тебе, Джейкобе, але хоча б розумiла. Я завжди тебе розумiла. Пам’ятаеш, як я тобi казала це? Що ти – едина людина, яка мае для мене сенс? А зараз усе, що ти робиш, спантеличуе мене. – Спантеличуе? – Твоя одержимiсть нерухомiстю. – Я не одержимий. – Щоразу, коли я проходжу повз твiй ноутбук, на екранi купа пропозицiй будинкiв на продаж. – Просто цiкавлюся. – А для чого? І чому ти не скажеш Сему, що вiн кращий гравець у шахи, нiж ти? – Я кажу. – Не кажеш. Ти просто дозволяеш йому вiрити, що сам даеш йому виграти. І чому ти настiльки iнша людина в рiзних ситуацiях? Стаеш пасивно-агресивно-мовчазним зi мною, гримаеш на дiтей, але дозволяеш своему батьковi витирати об тебе ноги. Ти не писав менi Листа п’ятницi рокiв iз десять, однак увесь свiй вiльний час проводиш у роботi над чимось, що любиш, але не подiлишся нi з ким, а потiм ти пишеш тi повiдомлення, якi, як ти кажеш, нiчого не значать. Я обiйшла сiм кiл навколо тебе на нашому весiллi[30 - За традицiею, еврейська наречена обходить сiм кiл навколо свого чоловiка. Саме ця кiлькiсть бере початок вiд бiблiйського концепту, що число сiм означае завершенiсть або бездоганнiсть.]. А тепер я навiть знайти тебе не можу. – У мене нема коханки. – Нема? – Нема. Вона заплакала. – Я обмiнювався жахливо неприйнятними повiдомленнями з людиною по роботi. – Акторка. – Нi. – Хто тодi? – Хiба це мае значення? – Якщо мае для мене, значить мае. – Це одна з режисерок. – Вона носить мое iм’я? – Нi. – Це рудоволоса жiнка? – Нi. – Знаеш, менi все одно. – Добре. Так i мае бути. Нема пiдстав… – Як це почалося? – Просто… розвивалося. Як це бувае. І це стало… – Менi байдуже. – Це не переросло в щось бiльше, нiж слова. – Як довго? – Я не знаю. – Звичайно знаеш. – Може мiсяцi чотири. – Тобто ти просиш мене повiрити, що протягом чотирьох мiсяцiв обмiнювався повiдомленнями вiдверто сексуального характеру з кимось, хто працюе з тобою щодня, i це жодного разу не призвело до чогось фiзичного? – Я не прошу повiрити менi. Я кажу правду. – Найсумнiше те, що я тобi вiрю. – Це не сумно. Це – надiя. – Нi, сумно. Ти – едина людина, яку я знаю чи уявляю, що могла б написати такi бравi слова та при цьому жити таким тихим, непримiтним життям. Я справдi вiрю, що ти мiг переписуватися з кимось; що ти хочеш лизати ii зад (i цим блефом ти спровокував ii на вiдповiдь), а тодi щодня сидiти поряд iз нею протягом усiх чотирьох мiсяцiв i навiть не дозволити собi подолати рукою необхiднi п’ятнадцять сантиметрiв вгору ii стегном. І так i не знайти в собi смiливостi. І ти навiть не послав би iй якийсь сигнал, що вона може спокiйно брати iнiцiативу в своi руки, зважаючи на твое боягузтво, i покласти свою руку тобi на стегно. Подумай про знаки, якi ти, напевне, посилав iй, змушуючи ii мокрiти, але не торкатися тебе. – Ти зайшла занадто далеко, Джулiе. – Занадто далеко? Ти серйозно? Ти в цiй кiмнатi – едина людина, яка не знае, що означае «занадто далеко». – Я знаю, що зайшов занадто далеко в тому, що я писав. – Я тобi кажу про те, що в життi ти не дiйшов достатньо далеко. – Що це взагалi означае? Ти хочеш, щоб у мене була коханка? – Нi, я хочу, щоб ти писав менi листи в шабат. Але якщо ти збираешся писати порнографiчнi повiдомлення комусь iншому, тодi так, я хочу, щоб у тебе з’явилася коханка. Бо тодi я зможу тебе поважати. – Я не бачу в цьому нiякого сенсу. – А я ще й як бачу. Я б тебе почала поважати значно бiльше, якби ти ii вiдтрахав. І це б менi довело одну рiч, в яку менi все важче й важче повiрити. – А саме? – Що ти – жива людина. – Ти не вiриш, що я – людина? – Я не вiрю, що ти взагалi iснуеш. Джейкоб роззявив рота, не знаючи, якi слова звiдти вийдуть. Вiн хотiв повернути iй все, що вона дала йому, укласти каталог ii неврозiв, iррацiональностей, слабкостей, лицемiрства та потворностi. Вiн також хотiв визнати, що все, що вона сказала, – правда; хотiв надати своiм огидним вчинкам контекст, тому що не в усьому була його вина. Йому хотiлося класти цеглу однiею рукою та прикластися до неi молотком – iншою. Однак замiсть свого голосу вiн почув Бенджi: «Ти менi потрiбен! Ти менi дуже потрiбен!» Джулiя розсмiялася. – Чого ти смiешся? – Це не стосуеться того, чого ми не втрачаемо. Це був нервовий смiх вiд протилежного. Темний смiх в очiкуваннi кiнця. Масштабний релiгiйний смiх. Бенджi знову прокричав: «Хто-небудь! Хто-небудь!» Вони затихли. Джулiя обшукувала темряву, щоб зустрiтися очима з чоловiком, який намагався знайти ii погляд. «Хто-небудь!» Н-Р Коли Джейкоб повернувся, заспокоiвши Бенджi, Джулiя вже заснула. Або ж бездоганно вдавала, що спить. Чоловiк не лягав. Йому нiчого не кортiло читати: нi книгу, нi журнал, нi навiть блог про нерухомiсть. Не було бажання дивитися телевiзор. Не було натхнення для письма. Так само, як i для мастурбацii. Йому нiчого не хотiлося – усе сприйматиметься як дiя, як iмперсонацiя персони. Вiн подався до Семовоi кiмнати в надii знайти кiлька хвилин спокою, подивитися на свого старшого сина, оповитого сном. З-пiд дверей у коридор пробивалося мiнливе свiтло, а тодi зникло: хвилi електронного океану по той бiк. Сем, що завжди пильнував свою приватнiсть, почув важкi кроки батька. – Тату? – Сам i самотнiй. – То… ти там стоiш? Тобi щось потрiбно? – Можна увiйти? Не чекаючи на вiдповiдь, вiн прочинив дверi. – Це було риторичне запитання? – зiронiзував Сем, не вiдводячи погляд вiд екрана. – Чим займаешся? – Дивлюся телек. – У тебе немае телека. – На комп’ютерi. – Тож, може, ти дивишся комп’ютер? – Звiсно. – Що показують? – Усе. – Що ти дивишся? – Нiчого. – Є хвилька? – Так, одна… – Це було риторичне запитання. – Он як. – Як воно? – Це бесiда? – Просто цiкавлюся. – Усе добре. – Це круто, коли все добре? – Що? – Не знаю. Здаеться, я десь таке чув. Тож… Семе. – Вiн самий, кiстлявий. – Гарний. Слухай. Пробач, що я про це починаю. Але. Те, що трапилося вранцi в еврейськiй школi. – Я цього не робив. – Точно. Це по-чесному. – Ти менi не вiриш? – Це навiть не питання довiри. – Це саме воно. – Було б набагато легше тебе з цього витягти, якби в тебе було якесь iнше пояснення. – У мене його немае. – Уся та купка слiв у дiйсностi нiчого не важить. Мiж нами, я б навiть не зважав, якби ти насправдi iх написав. – Я не писав. – Але те слово на лiтеру «н»… Сем раптом звернув увагу на батька: – То що, розлучення? – Що? – Не зважай. – Чому ти це сказав? – Я не казав. – Ти говориш про мене з мамою? – Я не знаю. Я навiть себе не чую за сварками та биттям скла. – Ти про те? Нi, те, що ти чув… – Усе нормально. Мама прийшла та ми поговорили. Джейкоб кинув оком на екран. Вiн подумав про Гi де Мопассана, який щодня обiдав у ресторанi на Ейфелевiй вежi, тому що це було едине мiсце в Парижi, з якого не було видно самоi вежi. «Вашингтон нешналз» грали з «Доджерс» додатковий час. Раптово вiн плеснув у долонi та радiсно вигукнув: – Пiшли завтра на гру! – Що? – Буде весело! Ми можемо приiхати ранiше та зробити ставки. Пожеремо рiзноi сранi. – Пожеремо рiзноi сранi? – Гiвняноi iжi. – А якщо я просто подивлюся гру на компi? – Але ж у мене чудова iдея! – Правда? – А хiба нi? – У мене футбол, а тодi вiолончель, а тодi пiдготовка до бар-мiцви, якщо вона все ще плануеться, Боже збав. – Я можу тебе з цього витягти. – З мого життя? – Боюся, я можу тобi його лише дати. – І вони грають у Лос-Анджелесi. – Точно, – вiдповiв Джейкоб, а тодi додав тихiше: – я мав про це подумати. Раптова мовчанка наштовхнула Сема на думку, що вiн образив батька. Його пересмикнуло вiд вiдчуття, яке все частiше та все сильнiше переслiдуватиме хлопця протягом року (хоча вiн i розумiв повну його безглуздiсть): можливо, в усьому е принаймнi частка його провини. – Закiнчимо гру в шахи? – Не-а. – Тобi вистачае грошей? – Ага. – І це, що вiдбулося у еврейськiй школi. Це точно не через дiдуся? – Нi, якщо вiн також не е дiдом того, хто це зробив. – Я так i подумав. Хай там як… – Тату, Бiллi – чорна, тож як я можу бути расистом? – Бiллi? – Дiвчина, яку я кохаю. – У тебе е дiвчина? – Нi. – Я спантеличений. – Це дiвчина, яку я кохаю. – Ага. І ти сказав Бiллi? Але це ж дiвчина, правильно? – Так. І вона чорна. Тож як я можу бути расистом? – Я не геть упевнений, що така логiка працюе. – Вона працюе. – Знаеш, хто наголошуе на тому фактi, що в нього серед кращих друзiв е чорнi? Той, кому поряд iз чорними не комфортно. – У мене немае жодного кращого друга чорного. – І що б це не означало, я впевнений, що правильна номенклатура – афроамериканець. – Номенклатура? – Термiнологiя. – А хiба номенклатуру не повинен визначати хлопець, закоханий у чорну дiвчину? – Не варто шукати афроамериканську кiшку в чорнiй кiмнатi… – Кiшку? – Я просто жартую. У неi цiкаве iм’я, от i все. Жодного осуду. Ти ж знаеш, тебе назвали на честь двоюрiдного прадiда, що загинув у Бiркенау. Євреям завжди властиво надавати речам значення. – Тобто стражданням. – Гоi вибирають iмена, що мають гарне звучання. Або ж видумують iх. – Бiллi назвали на честь Бiллi Голiдей. – Тож вона – виняток, що доводить правило. – А тебе на честь кого назвали? – поцiкавився Сем, iдучи на невеличку поступку через вiдчуття провини вiд того, що змусив батька заговорити тихим сумним голосом. – Далекого родича на iм’я Якiв. Нiбито як надзвичайного хлопця, велетня. Історiя розповiдае, що вiн розчавив у руцi голову козака. – Круто. – Я точно не такий сильний, як вiн. – Ну, ми навiть не знаемо козакiв. – По-перше, я звичайного зросту… Забурчав живiт, але вони не зрозумiли, в кого. – Тож, щоб пiдбити пiдсумок, я думаю, це чудово, що в тебе е дiвчина. – Вона не моя дiвчина. – Номенклатура завдае подвiйного удару. Я думаю, це чудово, що ти закоханий. – Я не закоханий. Я ii кохаю. – Хай там що, це точно буде мiж нами. Можеш на мене розраховувати. – Я уже мамi про це розповiдав. – Правда? Коли? – Не знаю. Може, пару тижнiв тому. – То це старi новини? – Усе вiдносно. Джейкоб витрiщався на Семовий екран. Саме це так притягувало хлопця? А хiба не можливiсть бути десь, при тому будучи нiде? – Що ти iй розповiв? – поцiкавився батько. – Кому? – Своiй матерi? – Ти мав на увазi мамi? – Саме так. – Я не знаю. – Ти не знаеш – означае, що ти не хочеш про це зараз зi мною говорити? – Якось так. – Це дивно, бо вона впевнена, що ти написав тi слова. – Я не писав. – Добре. Я починаю набридати. Я пiду. – Я не казав, що ти набридаеш. Джейкоб пiдiйшов до дверей, збираючись виходити, а тодi зупинився: – Хочеш, розкажу анекдот? – Нi. – Вiн масний. – Тодi однозначно нi. – Знаеш, яка рiзниця мiж «субару» й ерекцiею? – «Нi» означае «нi». – Серйозно. Ну, яка рiзниця? – Серйозно, не цiкаво. Джейкоб схилився вперед i прошепотiв: – У мене немае «субару». Всупереч очiкуваному, Сем голосно розреготався, рохкаючи та бризкаючи слиною. Вони смiялися удвох, несамовито й iстерично. Сем безуспiшно намагався опанувати себе та вичавив: – Смiшно… дiйсно смiшно… те… що в тебе насправдi е «субару». І тодi вони розреготалися ще бiльше, й Джейкоб навiть трохи заплювався, а на очах у нього виступили сльози. Вiн пригадав, наскiльки жахливо бути Семового вiку, наскiльки боляче та несправедливо. – Це точно, – погодився Джейкоб. – Точно, в мене ж е «субару». Треба було сказати «тойота». Про що я думав? – Про що ти думав? Про що вiн думав? Вони заспокоiлись. Джейкоб ще раз пiдкотив рукави сорочки. Трохи затуго, але йому хотiлося пiдгорнути iх вище лiктя. – Мама вважае, тобi варто вибачитись. – А ти? Батько стиснув пальцi в кишенях i взяв у кулак ножа, а тодi вiдказав: – Я теж. Лише обман. – Тодi добре, – промовив Сем. – Усе не буде так погано. – Нi, буде. – Так, – погодився Джейкоб i поцiлував Сема в макiвку – едине мiсце, де ще мiг його поцiлувати. – Усе буде хрiново. На порозi Джейкоб озирнувся: – Як справи в «Іншому життi»? – Та… – Над чим працюеш? – Будую нову синагогу. – Правда? – Ага. – А можна поцiкавитись чому? – Бо стару я знищив. – Знищив? Як-то тараном? – Якось так. – Тож тепер ти побудуеш синагогу для себе? – Я й минулу для себе будував. – Мамi б це сподобалося, – промовив Джейкоб, розумiючи красу та дивовижнiсть того, про що син нiколи не розповiдав. – І в неi, певно, було б мiльйон думок. – Будь ласка, не розповiдай iй. Джейкоб вiдчув хвилю задоволення, сам того не бажаючи. Вiн кивнув i погодився: – Звiсно, – а тодi кивнув i додав: – Я б нiколи не розказав. – Добре, – промовив Сем. – Тож, якщо тобi бiльше нiчого не треба… – А що зi старою синагогою? Для чого ти ii будував? – Щоб висадити ii в повiтря. – Висадити в повiтря? Знаеш, якби на моему мiсцi був iнший батько, а на твоему – iнший син, я, певно, був би зобов’язаний заявити на тебе в ФБР. – Але якби на твоему мiсцi був iнший батько, а на моему – iнший син, то останньому не потрiбно було б пiдривати вiртуальну синагогу. – Туше, – погодився Джейкоб. – Але чи iснуе такий варiант, що ти будував ii не для того, щоб знищити? Або принаймнi не лише для цього? – Нi, не iснуе. – Ну, наприклад, ти намагався зробити щось iдеально, а коли цього не сталося, ти зрозумiв, що маеш ii знищити? – Нiхто менi не вiрить. – Я вiрю. Я знаю, що ти хочеш, аби все було правильно. – Ти просто не розумiеш, – вiдповiв Сем, бо за жодних обставин вiн не мiг визнати батькового розумiння. Але тато зрозумiв. Сем не збудував синагогу, щоб зруйнувати ii. Вiн не був, як тi тибетськi хтось-там iз iхнiми пiщаними мандалами, про яких вiн був вимушений слухати пiд час поiздки: п’ятеро мовчунiв тисячi годин працюють над витворами мистецтва, функцiя яких полягае у нефункцiональностi. («А я думав, що протилежнiстю евреям були нацисти», – констатував батько, вiд’еднуючи телефон вiд стерео в машинi.) Нi, Сем збудував синагогу з надiею нарештi десь вiдчути комфорт. Мова не про те, що вiн просто мiг створити ii вiдповiдно до своiх внутрiшнiх вимог, а про те, що вiн мiг би бути там, не перебуваючи в нiй. Тут усе складнiше, нiж iз мастурбацiею. Але як i пiд час мастурбацii, якщо щось трохи пiде не так, то це вiдчуваеться абсолютно та безнадiйно погано. Інодi в найгiрший момент його п’яний iд круто завертае у хащi, й фари його свiдомостi наштовхуються на рабина Зiнгера, або на Сiла (спiвака), або на маму. І вороття вiд того вже не було. І так само з синагогою: найменша неточнiсть, на мiлiметр змiщена ротонда, закрутi сходинки для малих дiтей, зiрка Давида догори дригом – i все зiпсовано. Сем не був iмпульсивним. Вiн був уважним. Чи не мiг би вiн просто виправити помилку? Нi. Бо вiн завжди пам’ятатиме, що вона там була: «Колись зiрка була перевернута». Для когось iншого змiни лише зроблять усе ще бiльш бездоганним, нiж було спочатку. Сем не був кимось iншим. Так само, як i Саманта. Джейкоб сiв на Семове лiжко та промовив: – Коли я був молодим, у старших класах менi подобалося записувати слова всiх моiх найулюбленiших пiсень. Навiть не знаю чому. Думаю, це давало менi вiдчуття систематизацii речей. Ну, i взагалi, це було задовго до Інтернету. Тож я сiдав зi своiм бумбоксом… – Зi своiм бумбоксом? – Касетним програвачем. – Я знущаюся. – А, ну… зрозумiло… Ну, то я сiдав зi своiм бумбоксом, програвав пару секунд пiснi, записував те, що почув, тодi перемотував назад i програвав знову, щоб упевнитись, що я все зрозумiв правильно. Тодi пiсня звучала далi, я записував ще трохи, знову перемотував на ту частину, яку не зовсiм розчув або в якiй не був упевнений, i записував ii. Перемотати на потрiбне мiсце – дуже важко, я неодмiнно повертався задалеко назад або ж навпаки недокручував. Це був неймовiрно трудомiсткий процес. Але я це обожнював. Обожнював те, яким уважним треба було бути для цього. Обожнював вiдчуття, коли я записував правильно. Я провiв так хтозна скiльки тисяч годин. Інодi я застрягав на якихось фразах, особливо в гранджi чи хiп-хопi. І я не хотiв просто додумувати слова, бо це б звело нанiвець увесь сенс запису текстiв, правильне сприйняття. Інодi менi доводилося слухати один i той самий фрагмент ще, i ще, i ще, десятки разiв, сотнi. Я буквально заслуховував цей шматок касети до дiрок, тож коли я програвав ту пiсню пiзнiше, в нiй вже не було частини, яку я намагався розчути. Пам’ятаю фразу з пiснi «All Apologies», ти ж знаеш ii, так? – Не-а. – «Нiрвана»? Крута, крута, крута пiсня. Ну, так от, певно, камiнцi з дитячих кишень Курта Кобейна перекочували йому до рота, i був один рядок, який менi надзвичайно важко було розiбрати. Пiсля сотень прослуховувань я вирiшив, що то було «I can see from shame». Я багато рокiв i не здогадувався, що помилявся. Якось, коли ми з твоею мамою тiльки одружилися, я горлав ii, як iдiот. – І вона сказала, що ти помилявся? – Ага. – Це так на неi схоже. – Я iй вдячний. – Але ж ти спiвав. – Спiвав неправильно. – Все одно. Вона могла б не звертати уваги. – Нi, вона зробила правильно. – Так i як там було насправдi? – Сядь, бо зараз впадеш. Там було «aqua seafoam shame». – Та ти шо! – Я кажу! – Що це взагалi означае? – Це нiчого не означае. І в тому була моя помилка. Я думав, що там мав бути сенс. ІІ. Сприйняття несталостi Ентитем [31 - Ентитем – битва при Ентитемi – найкровопролитнiша одноденна битва в американськiй iсторii, що вiдбулася 17 вересня 1862 року мiж федеральною армiею та армiею Конфедерацii.] Нi Джулiя, нi Джейкоб точно не знали, що вiдбувалося протягом двох тижнiв пiсля того, як вона знайшла телефон: до чого вони дiйшли, про що натякали, говорили, про що просили. Жоден iз них не знав, що було справжнiм. Здавалося, нiби всюди – емоцiйне мiнне поле; вони рухалися навшпиньки крiзь години та кiмнати з великими навушниками, приеднаними до чутливих металодетекторiв, якi вiдшукували слiди загублених почуттiв, навiть якщо цiною цього процесу було блокування решти життя. За снiданком, що телевiзiйнiй аудиторii мiг би здатися щасливим, Джулiя сказала до вiдчиненого холодильника: «У нас постiйно закiнчуеться молоко», а через своi навушники Джейкоб почув: «Ти нiколи достатньо не пiклувався про нас», однак вiн не звернув увагу, коли Макс попросив: «Не приходьте завтра на конкурс талантiв». А наступного дня в Максовiй школi, вимушений дiлити тiсний простiр лiфта разом iз нею, Джейкоб промовив: «Кнопка “Зачинити дверi” навiть не приеднана нi до чого. Чистiсiнька психологiя», а крiзь своi навушники жiнка почула: «Давай врештi покiнчимо з цим». Вона не зчулася, як сама додала: «Я думала, все – чистiсiнька психологiя», що в Джейкобових навушниках прозвучало як: «Всi цi роки терапii… а ми так мало знаемо про щастя». Чоловiк не помiтив, як знову сказав: «Всюди ця чистiсiнька психологiя». Мабуть, задоволений батько в, мабуть, не розбитiй сiм’i зайшов у лiфт i запитав Джейкоба, чи той збирався натискати кнопку «Вiдчинити дверi». Усе це бродiння навшпиньки, надтлумачення слiв i уникання одне одного не було мiнним полем. Це було поле бою Громадянськоi вiйни. Джейкоб колись узяв Сема до Ентитема, як колись привозив його Ірв. І чоловiк виголосив таку саму промову про те, як почесно бути американцем. Сем знайшов у землi кулю. Зброя Джейкоба та Джулii була зарита й така ж несмертельна, як цi кулi – артефакти давнiх битв, ii спокiйно можна було оглядати, дослiджувати та навiть оцiнювати. Якби вони тiльки знали, що ii не варто боятися. Їхнi домашнi ритуали устаткувалися таким чином, що уникання одне одного проходило легко та непомiтно. Джулiя приймала душ, Джейкоб готував снiданок. Вона подавала на стiл, вiн приймав душ. Вiн слiдкував, щоб дiти ретельно почистили зуби, вона розкладала чистий одяг на лiжка, вiн затверджував вмiст шкiльних портфелiв, вона перевiряла прогноз погоди та вибирала вiдповiдний верхнiй одяг, вiн колупався з «гiеною Едом» (пiвроку, коли надто холодно, вiн ii прогрiвае, а iншi шiсть мiсяцiв спеки – охолоджуе), вона виводила хлопцiв надвiр i з вулицi Ньюарк дивилася, чи згори не iдуть машини, а вiн здавав назад. Вони знайшли мiсця десь спереду, Джейкоб поклав сумку та пiшов по каву, а потiм стояв iз нею бiля входу та чекав, доки за три хвилини пiднiмуть завiсу. Десь на половинi досить безталанного виконання дiвчиною пiснi «Let It Go» («Вiдпусти») Джейкоб прошепотiв бiля вуха Джулii: «Хай би вже вiдпустила». Вiдповiдi не було. Групка хлопцiв вiдтворила сцену з «Аватару». Те, що приблизно нагадувало дiвчину, намагалося за допомогою рiзних видiв пасти пояснити, як працюе евро. Нi Джейкоб, нi Джулiя не подали виду, що не знали, яким буде Максовий виступ. Нi вiн, нi вона не могли стерпiти сором за надмiрну заклопотанiсть власними образами, щоб придiлити увагу своiй дитинi. І також не могли стерпiти сором за те, що хтось iз них краще справляеться з батькiвськими обов’язками, нiж iнший. Кожен собi здогадувався, що Макс мiг би показувати трюк iз картами, якого його навчив фокусник на сороковий день народження Джулii. Двi дiвчини виконували цю штуку з чашкою та спiвали «When I’m Gone» («Коли я пiду»), а Джейкоб прошепотiв: «То йди вже». – Що? – Нi, я про неi, про спiвачку. – Поводься гарно. На завершення вчителi музики й акторськоi майстерностi гуртом видали досить прилизану версiю першоi пiснi з «Книги мормона»[32 - «Книга мормона» – мюзикл, що отримав нагороду «Тонi» як найкращий мюзикл 2011 року за релiгiйну сатиру, найкращу режисуру та музику.], де вони втiлюють своi мрii в життя та пiдтверджують, чому мрiють саме про це. Багато оплескiв, коротенькi слова подяки вiд директора, й дiти розiйшлися по класах. Вони з Джейкобом мовчки йшли до машини. Про конкурс талантiв удома не згадували. Макс злякався? Чи подумав, що в нього немае жодного таланту? Що означала його вiдмова виступити: акт агресii чи крик про допомогу? Якби вони пiдняли хоч одне з цих питань, вiн наголосив би на тому, що казав iм не приходити. Три вечори по тому, коли Джейкоб лягав до лiжка, вичекавши необхiдний час, Джулiя все ще читала, тож вiн сказав: «Ой, я дещо забув» i повернувся до нечитання газети пiд час неперегляду новоi серii «Батькiвщини»[33 - «Батькiвщина» – американський полiтичний трилер, створений каналом «Showtime», що стартував у 2011 роцi. В основi сюжету – викриття ЦРУ тероризму, що зображено з перспективи особистих iсторiй працiвникiв розвiдуправлiння.] i шкодував, як i зазвичай, що Мендi Патiнкiн не старший рокiв на десять – iнакше був би викапаний Ірв. За два днi Джулiя зайшла в комiрчину, де Джейкоб перевiряв, чи сотнi мiльярдiв атомiв випадково не самоорганiзувалися в нездоровий перекус за десять хвилин iз того часу, як вiн востанне дивився. І вона вiдразу вийшла. (На вiдмiну вiд Джейкоба, iй нiколи не потрiбнi були вигаданi причини вiдiйти, вона нiколи не «забувала дещо»). Комiрчина не входила в число неофiцiйно зайнятих територiй (як, наприклад, мiсце перед телевiзором – Джейкобове, невеличкий кабiнет – Джулii), вона була занадто маленька, щоб ii дiлити на двох. Десятого дня Джейкоб зайшов до ванноi кiмнати та побачив там Джулiю, вона обтиралася пiсля ванни. І раптом вона закрилася рушником. Вiн сотнi разiв бачив, як вона виходить iз ванни, бачив, як виходили з ii тiла трое дiтей. Тисячi разiв дивився, як вона одягаеться та роздягаеться, двiчi – в готелi в Пенсильванii. Вони кохалися в найрiзноманiтнiших позах, бачили кожну частинку тiла одне одного. «Вибач», – промовив вiн, не зовсiм розумiючи, за що вибачався, тiльки знав, що майже наступив на мiну. Або натрапив на артефакт давньоi битви, який, певне, можна було спокiйно оглядати, дослiджувати, навiть оцiнювати його. А що якби вiн не перепросив i не вийшов, а запитав би в неi, чи потреба закриватися вiд нього нова, чи стара, але з новим обгрунтуванням? Коли лiнiю оборони Роберта Едварда Лi в Пiтерсбурзi розiрвали й евакуацiя Рiчмонда стала неминучою, Джеферсон Девiс наказав, щоб скарбiвню конфедератiв також перевезли. Їi транспортували потягами, потiм возами пiд наглядом багатьох очей, багатьох рук. Армiя Пiвночi прокладала шлях вперед, конфедерати програвали, а мiсцезнаходження п’яти тонн золотих злиткiв залишалося загадкою, хоча припускають, що iх десь поховали пiд товщею землi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=29193391&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 У 1992 роцi в Єрусалимi рабин Джеффрi Вольберг заснував Сад Праведникiв свiту на честь тисяч неевреiв, що боролися проти нацизму та рятували життя евреям пiд час геноциду. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Роман Соломонович Вишняк – американський фотограф, що походить вiд росiйських евреiв. 3 «Вороги. Історiя кохання» (англ. Enemies. A Love Story) – фiльм про заплутану iсторiю кохання чоловiка, що пережив Голокост, знятий у 1989 роцi за романом Іцхака Башевiса-Зiнгера. 4 Цитата еврейського культурного й суспiльного дiяча Шимона Равидовича. Вiн мав на увазi, що евреям завжди здаеться, нiби вони в небезпецi занепаду. 5 Гафтара – уривок iз книги Пророкiв, який завершуе публiчне читання тижневого роздiлу з Тори в суботу, свята та пости. 6 Шул – еврейська школа. 7 Ор Ейн Соф – одне з визначень Бога в кабалi. 8 Н-р – скорочення вiд образливоi назви людини негроiдноi раси. 9 Кашрут – це зведення законiв про дозволену i заборонену Торою iжу. 10 Ташлик – церемонiя, яка вiдбуваеться в перший день Рош-Гашана (юдейський Новий рiк) та котру проводять бiля моря чи рiки. Назва церемонii – цитата з книги пророка Михея: «Ти кинеш у морську глибочiнь усi нашi грiхи». 11 «Singin’ in the Rain», «Спiваючи пiд дощем» – американський мюзикл 1952 року, який iз часом здобув статус одного з найвизначнiших фiльмiв американського кiно. 12 Бiма – пiдвищене мiсце в синагогах, на якому розмiщуеться кафедра для читання П’ятикнижжя та Пророкiв. 13 Мова йде про експеримент психолога М. Селiгмана в 1964 роцi над собаками, метою якого було сформувати в них умовний рефлекс страху на звуки високого тону. Пiд час експерименту тварини кiлька разiв спробували уникнути звукових ударiв, але оскiльки це не вийшло, то вони звикли до його неминучостi та навiть не тiкали з клiток. Інакше кажучи, собаки «навчилися безпорадностi». 14 Правило Мiранди – правило, обов’язкове в США та в деяких iнших краiнах, згiдно з яким пiд час арешту затриманому повиннi розповiсти про його права; все сказане затриманим до цього не можна використовувати як доказ. 15 «Ю-гi-о» – карткова гра. 16 Ідеться про Першу поправку до Конституцii США, що також декларуе свободу слова. 17 Фiл Макгро – американський психолог, письменник, ведучий популярноi телевiзiйноi програми «Доктор Фiл», автор декiлькох книжок-бестселерiв iз психологii. 18 Песах – центральне юдейське свято на згадку про Вихiд iз Єгипту. 19 «All Apologies» – одна з найвiдомiших пiсень американського грандж-гурту «Nirvana». Фразу, яку наспiвував Джейкоб, можна перекласти як «Я бачу попри сором». В оригiналi – це просто набiр слiв: «Аква морська пiна сором». 20 Маття – рiзновид японського пропареного зеленого чаю, розтовченого у порошок розмiром 1–3 мкм. 21 Алюзiя на твердження: «Існування передуе сутностi» – це основне твердження екзистенцiалiзму на противагу традицiйним фiлософським поглядам. 22 «Я не шахрай!» («I am not a crook!») – фраза 37-го Президента США Рiчарда Нiксона з його промови 17 листопада 1973 р., у якiй вiн категорично заперечував свою причетнiсть до Вотергейтського скандалу. 23 «Дитяча гра» – магазин дитячих iграшок. 24 Хосеф Мiтчелл – американський письменник, вiдомий тим, що не мiг вийти з творчоi кризи протягом десяткiв рокiв. 25 Bar’chu et Adonai Ham’vorach (iврит), «Славiмо Бога благословенного». Фраза, яку говорить проповiдник пiд час служби. 26 Baruch Adonai Ham’vorach l’olam va’ed (iврит), «Благословенний Бог нехай буде назавжди». Вiдповiдь пастви на слова проповiдника. 27 Террi Шайво – американка, тяжка хвороба якоi стала причиною серйозного судово-полiтичного конфлiкту в США щодо застосування евтаназii. 28 Бiл Бакнер – талановитий бейсболiст. Його спортивна кар’ера продовжувалася бiльше двадцяти рокiв i могла би бути неймовiрно успiшною, якби не фатальна помилка – пропуск дуже легкого м’яча. 29 Нiколь Браун-Сiмпсон – екс-дружина вiдомого американського футболiста та актора О. Джей Сiмпсона, якого звинуватили в подвiйному вбивствi (екс-дружини Нiколь Браун-Сiмпсон та ii приятеля). 30 За традицiею, еврейська наречена обходить сiм кiл навколо свого чоловiка. Саме ця кiлькiсть бере початок вiд бiблiйського концепту, що число сiм означае завершенiсть або бездоганнiсть. 31 Ентитем – битва при Ентитемi – найкровопролитнiша одноденна битва в американськiй iсторii, що вiдбулася 17 вересня 1862 року мiж федеральною армiею та армiею Конфедерацii. 32 «Книга мормона» – мюзикл, що отримав нагороду «Тонi» як найкращий мюзикл 2011 року за релiгiйну сатиру, найкращу режисуру та музику. 33 «Батькiвщина» – американський полiтичний трилер, створений каналом «Showtime», що стартував у 2011 роцi. В основi сюжету – викриття ЦРУ тероризму, що зображено з перспективи особистих iсторiй працiвникiв розвiдуправлiння.