Пташиний спiв
Себастьян Фолкс


Страшна свiтова вiйна, з якоi почалося ХХ столiття, через багато десяткiв рокiв ще вiдлунюе у долi Елiзабет Бенсон. Випадково знайдений щоденник давно померлого дiда, учасника битви при Соммi, чия вiйна велася i пiд землею, позбавив ii спокою. У плутанинi спогадiв небагатьох, хто ще живий з учасникiв тiеi бiйнi, у нерозбiрливiй павутинi письма Елiзабет шукае розгадки таемниць своеi родини: фатальноi пристрастi, вiрного кохання, мужностi й самопожертви, невiдплатного боргу перед тими, хто не дожив до миру кiлька годин…





Себастьян Фолкс

Пташиний спiв



© Sebastian Faulks, 1993

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016



Видання публiкуеться за сприяння Aitken Alexander Associates Ltd. та The Van Lear Agency LLC


Присвячуеться Едвардовi


Коли я пiду звiдси,

нехай це буде моiм прощальним словом:

побачене мною – неперевершене.

    Рабiндранат Тагор, Гiтанджалi






Частина 1

Францiя, 1910 рiк


Бульвар Гангу – тиха широка вулиця, що позначала собою схiдний кордон мiста Ам’ен. Фургони, прямуючи на пiвнiч до Лiлля та Арраса, iхали одразу на шкiрянi заводи та млини на Сен-Ле, минаючи цю вибоiсту, затрушену листям, дорогу. Зi сторони мiста на бульвар дивилися величнi сади, роздiленi з тiею мiською точнiстю, котра вiдповiдала зовнiшньому вигляду будинкiв ii власникiв. Каштани, бузок та верба манили своiх господарiв у тиху тiнь на вологiй травi. Сади були запущенi, неохайнi, з глибокою травою та густим живоплотом. У таких садах могли ховатися тихi озерця та галявинки з дикими квiтами й травами, укритi густим гiллям, куди не приходять навiть мешканцi будинку.

Поза садами рiчка Сомма розпадаеться на безлiч маленьких каналiв, i саме вони надають кварталу Сен-Ле такого мальовничого вигляду. З iншого боку бульвару – на острiвках мiж каналами – розмiстилися вологi водянi сади. В недiлю довгi човни, опираючись на силу довгих шестiв, везуть жителiв мiста каналами на своему пласкому днi. Вздовж рiчки та ii вiдгалужень сидять рибалки, зiгнувшись над своiми снастями: бiля собору – у куртках та капелюхах, бiля водяних садiв – у сорочках. Усюди вони сидять, встромивши вудку у воду та чекаючи на форель чи коропа.

Будинок сiм’i Азер дивився на дорогу мiцним по- офiцiйному правильним фасадом, вiдгородившись залiзною огорожею. Люди, котрi проiжджали рiкою повз будинки, не сумнiвалися, що його хазяiн – шанований чоловiк. Дах, покритий сланцем, сходився дивовижними кутами i захищав неправильноi форми будiвлю вiд непогоди. З-пiд одного з таких кутiв на бульвар виходило мансардне вiкно. Увагу привертали величний кам’яний балкон на першому поверсi та багряний плющ, що збирався нагору його балюстрадами. Вхiднi дверi велично хизувалися своiм залiзним оздобленням.

Усерединi будинок здавався одночасно бiльшим i меншим, анiж ззовнi. Там не було кiмнат, котрi б лякали власною величчю, чи бальних залiв у позолотi з пiдвiсними канделябрами, але iнодi можна було натрапити на несподiвано просторi примiщення та коридори зi сходами, котрi ведуть у сад. Були невеличкi приймальнi з письмовим столом та гобеленовими стiльцями, куди можна увiйти тiльки через прихованi ходи i де дверi вiдчиняються усередину. Навiть дивлячись з краю газону, неможливо було вгадати, як розташовано кiмнати та переходи за безтурботними кам’яними плитами. Пiдлога в усьому будинку вiдлунювала характерними звуками з-пiд нiг, а через гострi кути та луну здавалося, що в будинку завжди ходить хтось невидимий.

Металева скриня Стiвена Рейзфорда прибула ранiше за нього i вже чекала на свого господаря бiля його лiжка. Вiн розпакував одяг i повiсив змiнний костюм у величезний гардероб. Пiд вiкном стояв емальований таз для вмивання, а поруч з ним – дерев’яний вiшак для полотенця. Щоби поглянути на вулицю, на бульвар, йому довелося стати навшпиньки. На iншому боцi вулицi чекав вiзник, а його кiнь потрушував збруею i витягував шию, щоби пощипати липового листя. Стiвен спробував рукою, чи м’яке лiжко, а потiм лiг на нього, поклавши голову на валик, прихований пiд постiллю. Кiмната навколо нього була доволi простою, але турботливо прикрашеною. На столику стояли польовi квiти у вазi, а обабiч дверей висiли зображення вулиць мiста Онфлер.

За вiкном весняне вечiрне сонце хилилося на захiд за собором. Голоси дроздiв чулися навколо усього будинку. Стiвен похапцем умився i спробував розрiвняти свое чорне волосся, дивлячись на вiдображення у маленькому дзеркальцi. Потiв вiн переклав з десяток цигарок у металевий портсигар i сховав у кишенi жилету. Тi речi, якi бiльше були не потрiбнi, вiн виклав з кишень: бiлети на поiзд, синiй записник у шкiрянiй обкладинцi та нiж з одним, але ретельно заточеним лезом.

Спускаючись на обiд, Стiвен злякався звуку власних крокiв на сходах. Два маршi вiддiляли його вiд мети: спочатку на других поверх, де спальнi членiв родини, а потiм на перший, у хол. У жилетi та пiджаку йому стало спекотно. На секунду вiн зупинився, розгубившись: iз холу вели четверо дверей за скляними панелями, i в одну з них йому треба було зайти. Коли вiдчинив однi з них, то побачив напарену кухню, посеред якоi бiля великого соснового столу служниця розставляла тарiлки на пiдносi.

– Прошу сюди, месье. Обiд подано, – запросила служниця, протиснувшись повз нього у дверi.

У вiтальнi зiбралася вся родина. Мадам Азер пiдвелася.

– О, месье, прошу вас, сiдайте тут.

Азер пробубонiв представлення, з якого Стiвен почув тiльки «моя дружина». Вiн узяв ii руку i коротко вклонився. З iншого боку столу на нього пильно дивилися двi пари очей.

– Лiзетта, – вiдрекомендувала мадам Азер дiвчину рокiв шiстнадцяти з темним волоссям, забраним стрiчкою. Вона самовдоволено всмiхнулася i простягнула йому руку. – І Грегуар. – Хлопчику було на вигляд рокiв десять, i його голова ледь виднiлася над столом, пiд яким вiн завзято телiпав ногами.

Служниця стояла бiля Стiвена iз супницею. Вiн налив собi повний черпак i почув запах незнайомоi приправи. Пiд хвильками зеленi, якi ледь гойдалися, можна було розгледiти картоплю.

Азер вже доiв свiй суп i тепер вистукував якийсь ритм по срiбнiй пiдставцi для ножа. Втягуючи бульйон з ложки, Стiвен пiдвiв погляд.

– Скiльки вам рокiв? – запитав хлопчик.

– Грегуар!

– Нiчого, – Стiвен заспокоiв мадам Азер. – Двадцять.

– Вина? – запитав Азер, затримавши пляшку над келихом Стiвена.

– Так, дякую.

Азер налив напою на два чи три пальцi Стiвеновi та своiй дружинi i поставив пляшку на мiсце.

– Що ви знаете про ткацьке виробництво? – запитав Азер. Йому було лише сорок рокiв, але зовнiшнiсть додавала йому ще десять. Тiло з роками i не мiцнiшало, i не слабшало. Очi свiтилися насторожено та сухо.

– Небагато, – вiдповiв Стiвен. – Я працюю в цiй сферi уже чотири роки, але моя робота стосуеться здебiльшого фiнансовоi частини. Мiй роботодавець хотiв, щоби я бiльше розумiвся на виробництвi.

Служниця прибрала суповi тарiлки, i Азер повiв розповiдь про мiсцеве виробництво та проблеми з працiвниками. Вiн володiв однiею фабрикою в мiстi, та ще однiею за декiлька миль.

– Спiлки, органiзованi працiвниками, залишають менi вкрай мало мiсця для маневру. Вони скаржаться, що втрачають роботу через появу машин, але ж якщо не зможемо конкурувати з Іспанiею та Англiею, то ми пропали.

Служниця внесла тарiлку нарiзаного м’яса у легкiй пiдливi й поставила ii перед мадам Азер. Лiзетта почала розповiдати про свiй день у школi. Розказуючи, вона закидала голову i посмiювалась. Мова йшла про жарти однiеi дiвчини над iншою, але Лiзетта мала на увазi ще й iнше. З ii слiв можна було зрозумiти, що особисто вона вбачае такi витiвки надто дитячими i натякае, що все завелика для такого, але сама дiвчина ще не визначилася щодо своiх iнтересiв чи вподобань. Тут вона запнулася, ii розповiдь почала затихати, i вона повернулась до брата, докоряючи за його смiх.

Темнi очi Стiвена уважно спостерiгали за нею пiд час розповiдi.

Азер же не придiляв жодноi уваги доньцi, повнiстю зайнятий салатом, якого поклав собi, перш нiж передати миску дружинi. Шматочком хлiба вiн зiбрав з краiв тарiлки залишки соусу.

Мадам Азер не витримувала погляду Стiвена, а вiн, у свою чергу, уникав ii. Тим не менше кутиками очей вiн помiтив порух ii русяво-рудого волосся i пiдвiв очi. Вона була вбрана у бiлу блузу, оздоблену мереживом, а на шиi висiв темно-червоний камiнь.

Коли обiд закiнчився, пролунав дзвiнок у дверi i з холу донiсся потужний чоловiчий голос. Азер уперше посмiхнувся.

– Старий друже Берар! Як завжди вчасно!

– Месье i мадам Берар, – проголосила служниця, вiдчиняючи дверi.

– Доброго вечора вам, Азере. Мадам, мое шанування. – Берар, кремезний сивий чоловiк за п’ятдесят, вклонився до руки мадам Азер. Його дружина, майже такоi ж могутньоi статури, з густим, високо забраним волоссям, привiталася за руку з мадам та поцiлувала дiтей.

– Вибачте, я не розчув вашого iменi, коли Рене знайомив нас, – сказав Берар Стiвеновi. Поки Стiвен повторював його i пояснював, як воно пишеться, дiти зникли, а iх мiсця зайняло подружжя Берар.

Азера, здавалось, оживила iхня поява.

– Вам брендi, Бераре? А для вас, мадам, трошки трав’яного чаю? Ізабель, накажи принести кави, будь ласка. А тепер…

– Заждiть, – Берар пiдняв свою м’ясисту руку, – у мене для вас поганi новини. На завтра фарбарi скликали страйк. Голови спiлок сьогоднi о п’ятiй зустрiчалися з представниками робiтникiв i прийшли до такого рiшення.

Азер пирснув.

– Я думав, iх зустрiч вiдбудеться завтра.

– Їi перенесли на сьогоднi. Терпiти не можу приносити вам поганi новини, мiй любий Рене, але ви б менi не вибачили, якби дiзналися про це вiд вашого старшого робiтника завтра. Принаймнi, я сподiваюся, що це не одразу вплине на вашу фабрику.

Насправдi здавалося, що Берар насолоджувався своею роллю. На його обличчi прочитувалося задоволення вiд тiеi значущостi, яка йому випала. Мадам Берар iз захватом дивилася на свого чоловiка.

Азер далi лаяв робiтникiв та запитувати самого себе, як же вони хочуть, щоб вiн розвивав своi фабрики. Стiвен i жiнки не поспiшали висловлювати своiх думок, а Берар, здавалося, вважав, що його роль звелась лише до оголошення новини.

– Ну що ж, – сказав Азер згодом, – ось i воно. Страйк фарбарiв.

Цей висновок для усiх, включаючи самого Азера, став оповiщенням, що тема закрита.

– Як ви приiхали? – запитав Берар.

– Поiздом, – вiдповiв Стiвен, припускаючи, що звертаються до нього. – Довга вийшла дорога.

– О, поiзди! – зреагував Берар. – Чудова система! У нас тут зручний вузол: потяги ходять i до Парижа, i до Лiлля, i до Булоня… А у вас в Англii вони е?

– Так.

– І давно?

– Дайте подумати… Рокiв сiмдесят.

– Але у вас там якiсь проблеми з ними, чи не так?

– Та наче нi. Я нiчого такого не чув.

Берар пив брендi й ощасливлено посмiхався.

– Так ось воно як – в Англii теж тепер е поiзди.

Розмова повнiстю залежала вiд Берара – вiн узяв собi роль провiдника: привносив у розмову рiзнi думки i пiдсумовував на останок iх вклад.

– У Англii ви iсте м’ясо на снiданок щодня, чи не так?

– Думаю, що так, – вiдповiв Стiвен.

– Тiльки уявiть, мадам Азер, щодня на снiданок смажене м’ясо! – Берар втягував господиню у розмову. Проте жiнка не схилялася до участi в нiй i лише пробурмотiла щось про потребу вiдчинити вiкно.

– Мабуть, колись i ми так будемо снiдати, так, Рене?

– Навряд чи, навряд чи… Хiба що у нас будуть такi ж тумани, як у Лондонi.

– І дощ! – Берар засмiявся. – У Лондонi дощить п’ять днiв iз шести, мабуть, – вiн знову подивився на Стiвена.

– Минулого року я читав у газетi, що в Лондонi випало менше дощу, нiж у Парижi, так що…

– П’ять днiв iз шести! – сяяв посмiшкою Берар. – Ви тiльки уявiть!

– Папа теж терпiти не може дощу, – сказала Стiвеновi мадам Берар.

– А як ви провели цей чудовий весняний день, люб’язна мадам? – Берар знов спробував запросити господиню до бесiди. Цього разу йому вдалося, i мадам Азер з ввiчливостi – або, може, тема була iй цiкава – звернулась до нього.

– Зранку в мене були справи в мiстi. Так ось, бiля собору в якомусь будинку вiдчинили вiкно, i я почула, як хтось грае на пiанiно, – голос мадам Азер лився низький та спокiйний. Якийсь час вона описувала те, що почула. – То було просто чудово. Я хотiла зупинитися, увiйти в дiм i запитати у виконавця назву композицii.

Месье i мадам Берар були шокованi. Вони явно не чекали такоi розповiдi. Азер, заспокiйливим тоном людини, звиклоi до рiзних дивацтв, запитав:

– І що то була за композицiя, люба?

– Не знаю. Я такого нiколи не чула. Може, Бетховен або Шопен…

– Не думаю, що ви би не впiзнали композицiю Бетховена, мадам, – галантно промовив Берар. – Це, мабуть, була якась народна мелодiя. Точно вам кажу.

– Та рiч не була схожа на народнi мелодii, – сумнiвалась мадам Азер.

– Я терпiти не можу цей фольклор, який тепер усюди грають, – продовжував Берар. – У часи моеi молодостi було iнакше. Й усе тодi було iнакше. – Вiн з кривою усмiшкою пригадав свое минуле. – Дайте менi справжню мелодiю, написану якимось iз наших великих композиторiв! Будь-яку пiсню Шуберта чи ноктюрн Шопена – рiч, яка пiдiймае волосся дибки! Музика потрiбна для того, щоб вивiльнити емоцii, якi ми зазвичай тримаемо глибоко у душi. Великi композитори минулого вмiли так творити, натомiсть сьогоднiшнi музиканти задоволенi й чотирма нотами, якi можна продати на шматочку паперу на перехрестi. Генiям же визнання так просто не даеться, моя люба мадам Азер!

Стiвен спостерiгав, як мадам Азер повiльно повертае голову i зустрiчаеться поглядом з Бераром. Вiн бачив, наскiльки ii очi широко розплющенi, зосередженi на його усмiхненому обличчi, всiяному застиглими маленькими крапельками поту, викликаними нерухомiстю повiтря в iдальнi. Як, думав вiн, може бути вона матiр’ю тих двох дiтей, що сидiли з ними за обiдом?

– Я все-таки вважаю, що потрiбно вiдчинити вiкно, – сказала вона холодно i пiдвелася пiд шурхiт шовковоi спiдницi.

– А ви теж меломан, Азере? – звернувся Берар до господаря. – Дуже добре, коли в будинку, де ростуть дiти, е музика. Мадам Берар та я – ми завжди заохочуемо наших дiтей спiвати.

Пiд буботiння Берара думки Стiвена кудись помчали. Було щось величне у тому, як мадам Азер обiрвала потiк абсурду цього чоловiка. І, хоча вiн був типовим задавакою з маленького мiста, вочевидь, звик до того, що все мае йти так, як йому заманеться.

– Я отримав справжне задоволення вiд вечорiв у концертному залi, – скромно зауважив Азер. – Але не певен, що у зв’язку з цим можу називати себе меломаном. Я просто…

– Нiсенiтницi. Музика – це найдемократичнiша форма мистецтва. Не потрiбнi грошi, щоб купувати ii. Не потрiбна освiта, щоб вивчати ii. Все, що необхiдно, – це пара ось таких, – Берар вхопився за своi великi рожевi вуха, – вух. Це дар Божий, отриманий вiд народження. Не соромтеся своiх уподобань, Азере. Зламайте вашу несправжню сором’язливiсть – вона приводить лише до перемоги недостойного смаку.

Берар вiдкинувся на спинку стiльця i кинув оком у тепер вiдчинене вiкно. Здавалось, що протяг заважав йому насолоджуватися сентенцiею, авторство якоi вiн собi приписав.

– Але вибачте менi, Рене, що я вас перебив.

Азер був зайнятий своею чорною вересовою трубкою, куди вiн якраз забивав пальцями тютюн, гучно перевiряючи тягу. Покiнчивши з пiдготовкою трубки, вiн iз задоволенням чиркнув сiрником – i його лиса голова на мить сховалась у синюватих кiльцях диму. Тиша, котра запанувала, перш нiж Азер вiдповiв своему друговi, дозволила iм почути пташиний спiв у саду.

– Патрiотичнi пiснi, – вiдповiв Азер зрештою. – Дуже iх люблю. Коли грае оркестр i тисяча голосiв спiвають Марсельезу – як спiвала армiя, коли вiдправлялась на битву з Пруссiею. О, що то був за день, напевне!

– Вибачте менi, але я хотiв би зауважити, – сказав Берар, – що це приклад використання музики для якоiсь цiлi – для пiдняття бойового духу у серцях солдатiв. А коли в музику вкладаюсь якийсь практичний змiст, вона втрачае свою чистоту. Я правильно кажу, мадам Азер?

– Я смiю вважати, що це слушно, месье. А що думае месье Рейзфорд?

Стiвен пiдняв очi на мадам Азер, зненацька захоплений тим, що вона вперше за вечiр звернула на нього увагу.

– У мене немае думок щодо цiеi теми, мадам, – вiдповiв вiн, заспокоiвшись. – Але я думаю, що, коли пiсня може доторкнутися до серця, вона заслуговуе на повагу.

Берар раптово простягнув руку:

– Трошки брендi, якщо ваша ласка, Азере. Дякую. Так ось. Я збираюся дещо зробити, через що можу пошитися в дурнi у ваших очах.

Мадам Берар скептично розсмiялася.

– Я збираюся заспiвати. І немае сенсу мене вiдмовляти. Я виконаю пiсню, яку спiвали тодi, коли я був малим хлопчиком. А то було дуже i дуже багато рокiв тому, можете не сумнiватися.

Бiльше за його рiшення присутнiх здивувало те, як швидко вiн перейшов до заявленоi справи i почав спiвати. Ще секунду вони формально розмовляли за вечерею, а ось вже iх перетворили на слухачiв Берара, котрий нахилився уперед на стiльцi, сперся лiктями на стiл i спiвав мелодiйним баритоном.

Вiн зафiксував погляд на мадам Азер, яка сидiла напроти. Вона ж не витримувала цього i дивилась у свою тарiлку. Проте ii дискомфорт нiяк не впливав на Берара. Азер знову зайнявся своею трубкою, а Стiвен уважно вивчав стiну над головою Берара. Мадам Берар свiтилася гордiстю за свого чоловiка, який зробив господинi вечора такий подарунок – свiй спiв. Мадам Азер червонiла i звивалася на своему стiльцi пiд пронизливим поглядом спiвака.

Намагаючись емоцiйно пiдкреслити найбiльш зворушливу частину пiснi, Берар повернув голову, i його друге пiдборiддя захиталося. Вiн виконував сентиментальну баладу про рiзнi перiоди у життi чоловiка. Приспiв звучав так: «Але тодi був я малий i листя було зелене, / А зараз поля скошено i маленький човник поплив».

Пiсля кожного приспiву Берар робив драматичну паузу, i Стiвен кидав на нього оком, намагаючись зрозумiти, чи це вже кiнець. На якусь мить у теплiй iдальнi зависала тиша, але пiсля чергового глибоко вдиху починався наступний куплет.

– Одного дня молодики поверталися з вiйни. Поля ряснi стояли, i коханi iх чекали, – голова Берара трохи оберталася, вiн все бiльше захоплювався спiвом, i його голос ставав все гучнiшим, але його налитi кров’ю очi не сходили з мадам Азер – нахили голови тiльки змiнювали вiсь його погляду. Вона зiбрала усю свою силу волi, щоби спокiйно зносити його увагу.

– І маленький чо-о-овник попли-и-и-ив… Ось i все, – раптово закiнчив пiсню Берар. – Я ж вам казав, що я тiльки зганьблю себе.

Усi присутнi почали протестувати i запевняти, що пiсня виконана просто чудово.

– У папа неймовiрний голос, – сказала мадам Берар, червона вiд гордощiв.

Мадам Азер теж розчервонiлась, але з iншоi причини. Азер розпливався у фальшивiй радостi, а у Стiвена крапля поту скотилася за комiр. Один тiльки Берар, здавалося, не вiдчував збентеження.

– Азере, може, зiграемо у карти? Яку гру ви хочете?

– Вибач, Рене, – подала голос мадам Азер. – У мене раптово розболiлася голова, я краще пiду спати. Може, месье Рейзфорд зiграе з вами замiсть мене.

Стiвен встав, коли мадам Азер пiдвелася. Берари почали стурбовано розпитувати мадам Азер, але та, посмiхаючись, запевнила усiх, що з нею все гаразд. Берар вклонився до ii руки, а мадам Берар залишила поцiлунок на досi червонiй щоцi мадам Азер. Коли вона повернулась до дверей, Стiвен, поки ii, раптом така поважна, фiгура зникла в холi у супроводi шурхоту криваво-червоноi спiдницi, помiтив у неi на передплiччi декiлька веснянок.

– Давайте перейдемо до вiтальнi, – запросив Азер. – Месье, я сподiваюся, що ви вiзьмете участь у нашiй грi.

– Так, звичайно, – погодився Стiвен, витискаючи iз себе посмiшку.

– Нещасна мадам Азер, – промовила мадам Берар, коли вони сiдали до стола для гри в карти. – Я сподiваюся, що вона не застудилася.

Азер засмiявся:

– Нi-нi, це все нервове. Не переймайтесь.

– Вона така тендiтна iстота, – пробурмотiв Берар. – Ви хороша пара, Азере.

– Як би там не було, а головний бiль може спричинити гарячку, – продовжувала мадам Берар.

– Мадам, – почав Азер, – я можу вас запевнити, що в Ізабель немае нiякоi гарячки. У цiеi жiнки такий темперамент. У неi часто бувае головний бiль та iншi незначнi негаразди. Це нiчого не означае. Повiрте менi, я добре ii знаю i вже звик до ii невеличких слабкостей.

Вiн подивився поглядом спiвучасника на Берара, який посмiхався.

– Вам пощастило, що у вас така мiцна статура.

– У неi завжди бував головний бiль? – мадам Берар все не заспокоювалась. Губи Азера витягнулись у струну.

– Це невелика цiна, яку доводиться платити. Ваш хiд, месье.

– Що? – Стiвен подивився у своi карти. – Вибачте, я вiдволiкся, – вiн дивився на посмiшку Азера i намагався вгадати, що ж вона означае.

Берар продовжив розмовляти з Азером про страйк, швидко по черзi викладаючи карти на стiл. Стiвен намагався сконцентруватися на грi i пiдтримувати якусь розмову з мадам Берар. Вона придiляла мало уваги його намаганням, але щоразу, коли ii чоловiк до неi звертався, ii обличчя сяяло.

– Цим страйкарям потрiбно, – сказав Азер, – щоби хтось вивiв iх на чисту воду. Я не збираюся дивитися на те, як мiй бiзнес загнивае через неприйнятнi вимоги декiлькох ледарiв. Деяким власникам просто треба набратися сил протистояти iм та усiх iх звiльнити.

– Я боюся, що це може викликати бунт. Люд буде шаленiти, – припустив Берар.

– На голодний шлунок – навряд чи.

– Я не певен, що для вас, як для члена мiськоi ради, буде прийнятним брати участь у такому конфлiктi.

Берар узяв карти, щоби перетасувати; його товстуватi пальцi майстерно справлялися з колодою. Закiнчивши, вiн пiдпалив сигару i вiдкинувся на стiльцi, натягнувши жилет на живiт.

Увiйшла служниця i запитала, чи нема якихось побажань. Стiвен приховав позiхання – вiн був у дорозi з учорашнього дня i вже схилявся до iдеi повернутися у скромну кiмнату з накрохмаленими простирадлами та видом на бульвар.

– Нi, дякую, – вiдповiв iй Азер. – Будь ласка, як будете iти спати, зайдiть до мадам Азер i перекажiть iй, що я зайду пiзнiше запитати про ii самопочуття.

На якусь мить Стiвену здалось, що вiн нiби стае свiдком спiвучастi у чомусь двох чоловiкiв, але коли вiн поглянув на Берара, той був повнiстю занурений у розданi йому карти.

Коли гостi нарештi пiдвелися, щоби пiти, Стiвен попрощався з ними. Вiн стояв коло вiкна вiтальнi, спостерiгаючи за ними у свiтлi веранди. Берар надягнув цилiндр, наче якийсь барон щойно з опери. Мадам Берар з незмiнно осяяним обличчям загорнулась у плащ i взяла його руку.

Азер нахилився вперед, загнувшись у поясi, i щось шепотiв – здавалось, важливе.

Трошки дощило, i дорога вже розкисла. Краплi шурхотiли по листках платанiв. Через дощ вiкно вiтальнi було наче вкрите плiвкою. На склi збиралися великi краплi й згодом стiкали вниз. За склом виднiлося блiде обличчя Стiвена, який спостерiгав за гостями: висока фiгура, руки у кишенях, погляд терплячий та зосереджений. Його постава виказувала байдужiсть, розвинуту силою волi та необхiднiстю. Вiн мав обличчя, яке примушувало людей ставитися до юнака з обережнiстю, оскiльки неможливо було чiтко вгадати, що на ньому проступить – захоплення чи неохоча згода.

Нагорi у своiй кiмнатi Стiвен слухав звуки ночi. Хитка вiконниця поверталася на петлях i стукала по стiнi. Десь iз глибини саду – де природа сперечаеться iз людськими володiннями – чулася сова. Вiтер свистiв та сопiв у вузьких трубах.

Стiвен сiв за письмовий стiл бiля вiкна i вiдкрив записник. Сторiнки у ньому були розлiнованi товстими синiми лiнiями. Вiдкрита сторiнка вже наполовину заповнена чорнильним письмом, розподiленим по лiнiях групами, котрi виривалися iз полону червоного поля злiва. Подекуди текст роздiляли дати, хоча мiж ними iнодi проходило декiлька днiв, а iнодi й тижнiв.

Стiвен вiв цей записник уже п’ять рокiв – з того часу, як йому дав таку пораду вчитель у школi. Незлiченнi уроки грецькоi та латинськоi дали йому непотрiбнi, але вже закорiнiлi знання мов, якi вiн використовував як основу для коду. Коли змiст написаного був дражливим, вiн змiнював стать персонажiв i описував дii людей або свою реакцiю на них фразами, якi б нiчого не означали для стороннього читача.

Вiн тихенько посмiювався, коли писав. Цю таемничiсть розвивав навмисне, щоб урiвноважити свою природну вiдкритiсть та гарячнiсть. У вiцi десяти або одинадцяти рокiв Стiвеновi вчителi впадали у вiдчай вiд його щироi пристрасностi та загостреного вiдчуття добра i зла, але згодом вiн навчився заспокоюватися, дихати, не довiряти своiм миттевим почуттям, чекати i бути обережним.

Стiвен розстiбнув манжети, сперся головою на руки i впер погляд у порожню стiну. Пролунав звук, який точно не мiг належати вiконницi чи дощу, – щось гучнiше та людське. Це повторилося. Стiвен пiдвiвся та перейшов в iншу частину кiмнати, щоби розчути краще. Вiн вiдчинив дверi й обережно ступив на сходову клiтину, пам’ятаючи про скрипiння пiдлоги. Звук виявився жiночим голосом, i Стiвен був майже певен, що лунав iз другого поверху. Вiн зняв черевики, тихенько просунув через порiг своеi кiмнати i почав повiльно спускатися сходами вниз. У будинку було абсолютно темно – Азер, мабуть, вимкнув усе свiтло, коли йшов спати. Ногами Стiвен вiдчував, як пружинять дошки сходiв, а руками притримувався за перила. Страху не було.

На площадцi другого поверху Стiвен завагався. Вiн раптом збагнув розмiр будiвлi та кiлькiсть можливих напрямкiв, звiдки мiг лунати голос. Звiдси починалися три коридори: один до фронтальноi частини будинку через маленьку сходинку, ще два – паралельнi першому – вели в iншому напрямку на таку ж вiдстань, а потiм роздiлялися на новi коридори. На цьому поверсi жила уся родина, слуги, а ще розташовувалися ваннi кiмнати, пральнi та комори. У нього були майже однаковi шанси натрапити як на спальню кухаря, так i на приймальню з китайськими орнаментами i шовковим оздобленням у стилi часiв Людовiка XVI.

Стiвен уважно прислухався, на мить затамувавши подих. Тепер звук був iнший – голос не обов’язково жiночий, нижчий за тоном, бiльше схожий на ридання. Його перервав iнший – звук короткого удару. Стiвен задумався, чи варто йому слухати. Рiшення вийти з кiмнати було iмпульсивним – вiн подумав, що щось трапилося. Але тепер вiн вiдчував себе порушником кордонiв приватностi когось iз мешканцiв будинку. Але вiн вагався недовго, оскiльки зрозумiв, що шум не зовсiм вписуеться в норму.

Вiн пiшов правим коридором з надзвичайною обережнiстю. Одну руку виставив уперед, щоб захистити очi, а iншою торкався стiни. Коридор вивiв на перехрестя, i злiва Стiвен побачив тоненьку лiнiю свiтла пiд зачиненими дверми. Вiн вирiшив, що краще залишатися побiля повороту коридору, щоб не наштовхнутися раптово на того, хто може вийти з кiмнати. Вiн наважився зробити ще п’ять чи шiсть крокiв. Стiвен зупинився i прислухався, знову затамувавши подих, щоб не пропустити нi звуку. Вiн вiдчував, як б’еться його власне серце у грудях, як струмуе кров венами шиi.

Вiн почув жiночий голос, спокiйний та холодний, хоча й надзвичайно напружений. Було зрозумiло, що жiнка про щось благае, але слова настiльки приглушенi, що неможливо розiбрати, – до Стiвена долiтали тiльки окремi слова, пiдкресленi наполегливiстю голосу. Стiвен розчув «Рене», згодом – «я молю тебе», а потiм «дiти». Голос мадам Азер, як припустив Стiвен, виходячи з цього нечисленного матерiалу, знову перервав той самий звук удару, котрий вiн уже чув ранiше. Пролунав рiзкий видих, а потiм жiночий тон пiдвищився – у ньому явно вiдчувався бiль.

Стiвен зробив iще кiлька крокiв коридором. Його руки тепер стискались у кулаки бiля ребер. За крок чи два до дверей вiн зумiв опанувати свою злiсть. Тут вiн уперше почув чоловiчий голос: одне-едине слово, що повторювалося невпевненим, зламаним голосом. Потiм вуха вловили схлипування. А за ним – кроки.

Стiвен розвернуся та побiг назад, до кута коридору – вiн знав, що пiдiйшов до дверей занадто близько. Завернувши за кут, вiн почув здивований голос Азера:

– Є тут хтось?

Стiвен намагався пригадати, чи були у коридорi якiсь перепони, якi могли б його зупинити, – вiн швидко бiг назад i у нього не було часу перевiряти свiй шлях. У пiднiжжя сходiв на третiй поверх вiн побачив, як з його кiмнати б’е свiтло. Перестрибуючи через сходинку, вiн миттю опинився там, пiдбiг до лампи на столi i вимкнув ii – та гучно захиталася.

Стоячи посеред кiмнати, вiн прислухався. Кроки досягли пiднiжжя сходiв. Якщо Азер зараз пiдiйметься нагору, йому буде важко пояснити, чому стоiть посеред темноi кiмнати повнiстю одягнений. Тому вiн повiльно пiдiйшов до лiжка i залiз пiд ковдру.

Хвилин через десять Стiвен подумав, що вже безпечно пiднятися та роздягнутися. Вiн зачинив дверi та вiконницi маленького вiкна, переодягнувся у пiжаму i сiв за письмовий стiл. Вiн перечитав усе, записане нещодавно, – розповiдь про дорогу з Лондона, потяг у Францii, прибуття на бульвар Гангу. Тут були i короткi зауваження щодо характеру Берара i його дружини – дбайливо зашифрованi, – а також враження вiд самого Азера та обох його дiтей. Вiн з подивом помiтив, що нi слова не написав про те, що вразило його найбiльше.



Зранку Стiвен, з ясною головою, вiдпочилий та повний цiкавостi до всього, що навколо, викинув з думок нiчнi подii та занурився у вивчення органiзацii бiзнесу Азера.

Удвох вони полишили заможнiй район бульвару i пiшки пiшли у Сен-Ле, котрий нагадував Стiвену середньовiчну гравюру з гостроверхими будинками, якi мостилися на брукованих вуличках над каналами. До кривуватих стiн та водовiдвiдних труб були прикрiпленi мотузки для бiлизни. Маленькi дiти, одягненi у лахмiття, грали у схованки на мостах i постукували палицями по металевiй огорожi вздовж каналу. Жiнки проходили повз iз вiдрами питноi води, вони несли ii додому вiд фонтанiв у кращiй частинi мiста. Вдома iх чекав численний виводок дiтей – часто в однiй-единiй кiмнатi. Нерiдко люди – особливо приiжджi робочi iз сiл Пiкардii – жили у саморобних халупах на заднiх дворах потрiсканих будинкiв.

Бiднiсть тут промовляла гомоном дiтей на вулицi, чиi матерi викрикують погрози, застереження або ж важливi новини для сусiдiв. Тут стоiть шум суспiльного проживання – такого проживання, коли будинки вiдкритi одне для одного. Звiдкись долинае гомiн юрби у пекарнi чи крамницi, а тут чоловiки з тачками та возами з кiньми голосно розхвалюють свiй товар.

Азер жваво просувався крiзь натовп. Коли вони переходили дерев’яний мiсток, Азер узяв Стiвена за руку, i бiля хмурого пiдлiтка, що викрикував якiсь образи, вони повернули до кованих сходiв на стiнi будiвлi, якi вели на другий поверх у канцелярiю, звiдки було видно фабричний поверх нижче.

– Сiдайте. У мене зараз зустрiч iз Меро. Це старший робiтник, а також – мабуть, це кара за усi моi грiхи – голова спiлки, – Азер вказав чи то на шкiряне крiсло у дальньому кiнцi кiмнати, чи то на стiл, завалений паперами.

Внутрiшнiми сходами Азер спустився вниз, залишивши Стiвена спостерiгати за тим, що вiдбуваеться унизу, з-поза скляноi стiни.

Робiтницi – а тут працювали здебiльшого жiнки – сидiли бiля прядильних машин у дальнiй частинi примiщення. Чоловiки – хлопчики або ж дорослi – працювали за верстатами або перевозили пряжу i рулони матерii у маленьких вiзках з дерев’яними колесами. У примiщеннi панував ритмiчний брязкiт старомодних прядилок, який майже повнiстю поглинав крики старшого – чоловiка з червоним обличчям, який проходжувався примiщенням у довгому плащi, що майже сягав його щиколоток.

У ближнiй частинi примiщення стояв ряд швейних машинок «Singer», за котрими теж сидiли робiтницi. Колiна жiнок пiднiмалися i опускалися, забезпечуючи роботу механiзму, а iхнi руки рухалися у рiзних напрямках – так нiби вони намагалися врегулювати тиск у велетенському кранi. Стiвеновi, пiсля численних годин роботи на подiбному виробництвi в Англii, мiсцева органiзацiя здавалася застарiлою – так само як вулицi Сен-Ле були для нього нiби з iншого столiття, у порiвняннi з терасами фабричних мiстечок графства Ланкашир.

Азер повернувся разом з Меро. То був невисокий чоловiк в тiлi, з густим темним волоссям, яке спадало на чоло. Меро справляв враження чесноi людини, яку обставини змусили бути пiдозрiлою та впертою. Вiн привiтався за руку зi Стiвеном, хоча його холодний погляд давав зрозумiти, що це лише формальнiсть.

Коли Азер запросив Меро сiсти, той на мить завагався, але потiм, мабуть, вирiшив, що це не обов’язково мусить означати капiтуляцiю. Вiн опустився на стiлець, але спина його залишилася прямою та незламною. Руки вiн тримав на колiнах, а пальцi наче плели невидимi нитки з бавовни.

– Як ви вже знаете, Меро, месье Рейзфорд приiхав до нас iз Англii. Вiн ще молодий i хоче дiзнатися якомога бiльше про нашу справу.

Меро хитнув головою, i Стiвен всмiхнувся йому. Йому сподобалося, що вiк позбавив його квалiфiкацii, а отже, i необхiдностi нести якусь вiдповiдальнiсть чи коментувати подii. Вiн знав, як вкорiнюеться втома в людях поважного вiку.

– Тем не менш, – продовжував Азер, – спiввiтчизники месье Рейзфорда у Манчестерi спроможнi виробляти таку ж тканину, яка у нас виходить на двi третини дешевшою. Беручи до уваги, що компанiя, де працюе месье Рейзфорд, – один iз наших основних англiйських покупцiв, нам потрiбно докласти максимум зусиль, щоб справити хороше враження. Якщо я правильно зрозумiв роботодавця месье Рейзфорда, то вiн прагне тiснiшоi спiвпрацi наших краiн. Йшлося навiть про те, щоб купити акцii нашоi компанii.

Пальцi Меро ще бiльше заметушилися.

– Черговий Косера, – зауважив вiн зневажливо.

Азер всмiхнувся.

– Дорогий мiй Меро, не варто бути таким пiдозрiлим. – Азер повернувся до Стiвена. – Це вiн про одного з великих виробникiв, Ежена Косера. Вiн багато рокiв назад завозив сюди англiйську технiку та робiтникiв…

– Замiсть мiсцевих.

Азер продовжував говорити до Стiвена.

– Уряд хоче, щоб ми рацiоналiзували виробництво i помiстили якомога бiльше процесiв в одному мiсцi. Це розумно, але неминуче призведе до збiльшення кiлькостi машин i скорочення робочих мiсць.

– Ще з часiв мого батька, – почав Меро, – виробництву, згiдно з думкою уряду, потрiбно бiльше iнвестицiй i менше зневаги та боягузтва власникiв.

Обличчя Азера раптово напружилося – чи то вiд злостi, чи то йому просто не сподобалася реплiка Меро. Вiн сiв, надягнув окуляри i витяг документ з купи, котра лежала на столi.

– Зараз непростi часи. У нас немае грошей на iнвестицii, ми можемо тiльки заощаджувати. Ось моi пропозицii. Ми зменшимо заробiтну плату робiтникiв на один вiдсоток. Тi, хто отримуе оплату вiд виробiтку, будуть отримувати, як i ранiше, але виробiток тодi потрiбно збiльшити у середньому на п’ять вiдсоткiв. Виробiток вiдтепер ми будемо рахувати не метрами, а одиницями. Тих, хто не мае квалiфiкацii для роботи з машинами, – а це приблизно половина робiтникiв, – переведемо у неквалiфiковану робочу силу, i iх зарплатню вiдповiдно знизимо.

Закiнчивши, Азер зняв окуляри i передав аркуш Меро. Стiвена здивувало, як просто Азер нанiс удар. Вiн не став навiть удавати, що робiтники можуть бути хоч у якомусь виграшi вiд нововведень або що вони матимуть хоч якусь компенсацiю за те, чим iх просять поступитися. Мабуть, це була стартова позицiя для переговорiв.

Меро, незважаючи на такi деталi, зберiгав дивовижний спокiй.

– Я приблизно чогось такого i чекав, – вiдповiв вiн. – Месье, ви наче пропонуете нам згодитися заробляти ще менше, нiж фарбувальники. А скiльки заробляють вони, я думаю, вам не треба нагадувати.

Азер почав забивати трубку.

– Хто каже такi нiсенiтницi?

– Цi нiсенiтницi, – сказав Меро, – це спроби власникiв використовувати рабську силу за щораз меншу зарплатню.

– Ви знаете, про що я, – не зреагував Азер. – Я чув iм’я Люсьена Лебрена.

– Малюк Люсьен! Я не думав, що йому стане хоробростi.

У скляному примiщеннi канцелярii було свiтло – яскраве сонячне промiння проливалося з вiкна на книги, на папери, вихоплюючи обличчя двох супротивникiв. Стiвен спостерiгав за iх енергiйною суперечкою, але вiдчував себе непричетним до розмови, бо це бiльше було схоже на обмiн закликами, нiж аргументами.

Вiд багатства Азера думки Стiвена природно з’iхали до його майна, до будинку на бульварi, до саду, до вгодованих дiтей – Грегуара з його нудьгуючим поглядом i Лiзетти з ii непристойною посмiшкою – i до мадам Азер. Остання фiгура викликала у нього несумiснi почуття.

– …це логiчний наслiдок того, що виробництво розбите на таку кiлькiсть окремих процесiв, – прозвучала реплiка Азера.

– Я би теж хотiв, щоби процес фарбування вiдбувався тут, – вiдповiдав Меро. – Але ви ж знаете, що…

Вiн не знав ii справжнього вiку, але було щось таке у чуттевостi ii шкiри – вiн помiтив мурашки, що з’явилися на ii руцi вiд протягу з саду. Було щось, перш за все, у нетерплячостi, з якою вона повертала голову, коли ховала свiй погляд.

– …ви згiднi, месье Рейзфорд?

– Абсолютно згiдний.

– Нi, якщо нам доведеться вкладати грошi у бiльшi примiщення, – вiдповiв Меро.

«Я божеволiю, – думав Стiвен, придушуючи бажання розсмiятися. – Я, мабуть, божевiльний, бо сиджу у цьому душному кабiнетi, дивлюся на обличчя цього чоловiка, слухаю його коментарi щодо сотень робочих мiсць – i думаю про такi речi, щодо яких сам собi не можу зiзнатися, та ще й всмiхаюся i погоджуюся з…»

– Я вiдмовляюся продовжувати розмову в присутностi цього молодого чоловiка, – сказав Меро. – Вибачте менi, месье, – тут вiн пiдвiвся, чемно вклонився Стiвеновi i додав: – нiчного особистого.

– Звiсно, – Стiвен пiдвiвся теж, – нiчого особистого.



Описуючи у своему записнику певний аспект характеру мадам Азер та своi заплутанi почування, Стiвен використав кодове слово «пульс». Вiн вважав це слово досить таемничим, але воно добре передавало його вiдчуття, що життя мадам Азер б’еться у якомусь iншому ритмi, вiдмiнному вiд ритму ii чоловiка. Це слово також описувало незвичайний вплив ii фiзичноi присутностi. Нiхто не мiг би носити ii сукнi настiльки природно, як вона. Тiльки на нiй ii туалети виглядали правильно. Значну частину дня вона проводила у ваннi або за змiною одягу, i за нею завжди тягнувся шлейф трояндового мила або шампуню, коли вона проходила повз. Увесь ii одяг бiльше вiдповiдав модi, нiж у iнших жiнок мiста. Стоячи або сiдаючи, вона несла себе з величною добропристойнiстю. Опускаючись у крiсло, вона так близько тримала ступнi, що, мабуть, пiд спiдницями ii колiна теж торкалися одне одного. Пiдiймаючись, вона не спиралася на руки – здавалося, що встати iй допомагають лише грацiя та пристойнiсть. Їi бiлi руки ледь торкалися приборiв пiд час сiмейноi вечерi, а губи нiколи не залишали слiдiв на келиху. Одного разу Стiвен помiтив, що на мить скло бокалу зчепилося iз тоненькою шкiрою ii губи, але коли вона поставила бокал на стiл – на його сяючiй поверхнi не лишилося i слiду. Вона помiтила, як пильно Стiвен дивився на той бокал.

А проте, незважаючи на всю формальнiсть ii ставлення до нього, на церемонну природнiсть ii манер, Стiвен все ж вiдчув щось у нiй i назвав це ii пульсом. Неможливо сказати, чому в нього склалося саме таке враження: може, через тоненькi бiлi волосинки на ii руках, або в цьому винна кров, що якось вдарила iй в обличчя пiд ледь помiтними веснянками на щоках, але Стiвен вiдчув у нiй iнше палке життя, нiж те, котре вона вела у спокоi та заборонах будинку свого чоловiка з його овальними блискучими порцеляновими ручками на дверях та ретельно викладеним паркетом.



Тиждень по тому Азер запропонував Меро запросити Стiвена обiдати разом iз робiтниками у кiмнатi в заднiй частинi фабрики. Там стояли два-три довгi столи i можна було поiсти, а обiд робiтники приносили з собою або ж купували те, що готувала беззуба жiнка у бiлому платку.

На третiй день посеред загальноi бесiди Стiвен раптово встав.

– Вибачте, – пробурмотiв вiн, перш нiж вибiгти з кiмнати.

Жак Боне, старий робiтник фабрики, вийшов за ним та побачив, як Стiвен стоiть обiпертий на стiну будiвлi. Жак дружньо поклав руку йому на плече та поцiкавився, чи все з ним гаразд.

Обличчя Стiвена зблiдло, з лоба стiкали краплi поту.

– Зi мною все добре, – вiдповiв вiн.

– Що сталося? Ви погано себе почуваете?

– Менi, мабуть, занадто спекотно. Зараз покращае, – вiн витягнув носовичок i протер обличчя.

– Може, ви зайдете та доiсте? – запропонував Боне. – Той кролик, приготований старою, виглядае апетитно.

– Нi! – Стiвена взяли дрижаки. – Я не пiду, вибачте.

Вiн викрутився з-пiд турботливоi руки Боне i швидко пiшов у напрямку мiста.

– Перекажiть Азеру, що я буду пiзнiше, – кинув вiн через плече.

За вечерею Азер запитав, чи вiн одужав.

– Так, дякую, – вiдповiв вiн. – То нiчого серйозного, просто в головi запаморочилось.

– Запаморочилось? У вас проблеми з кровообiгом?

– Я не знаю. Може, щось не те з повiтрям. Може, це вплив якоiсь речовини, яку використовують для фарбування, я не знаю. Менi iнодi важко дихати.

– Вам треба порадитися з лiкарем. Я домовлюся за прийом.

– Дякую, не треба. Нiчого серйозного.

Погляд Азера виражав щось схоже на подив.

– Я думаю, що ви не в найкращому станi. Я мiг би без проблем…

– Заради Бога, Рене, – перебила його мадам Азер, – вiн же сказав, що немае про що хвилюватися. Чому б вам не залишити його у спокоi?

Азер з гучним стуком поклав на тарiлку виделку. Коротку мить на його обличчi читалась панiка – як у школяра, котрого спiткала поразка, але який водночас не може зрозумiти правила гри, котрi дозволили його супернику виграти.

Потiм вiн уiдливо всмiхнувся, як людина, яка знае як треба, але вирiшуе не сперечатися i таким чином тимчасово потурае своiм пiдлеглим. Вiн з перебiльшеною легкiстю повернувся до дружини.

– Люба, а ти чула свого менестреля знову, коли блукала мiстом?

– Я не блукала, Рене, я ходила у справах.

– Звичайно, люба. Моя дружина, месье, таке таемниче створiння, – зауважив вiн вже до Стiвена. – Вона – як той струмочок у пiснях. Нiхто не знае, куди вона плине та де закiнчиться ii подорож.

Стiвен мiцно стиснув зуби, щоби не стати на захист мадам Азер.

– Не думаю, що месье Рейзфорд знае цю пiсню, – вiдповiла мадам Азер.

– Може, месье Берар заспiвае ii, – Стiвен i не помiтив, як сказав це вголос.

Мадам Азер розсмiялася ранiше, нiж змогла себе втримати. Замаскувавши смiх кашлем, вона трохи почервонiла пiд пильним поглядом свого чоловiка. Обличчя Стiвена залишалось абсолютно нейтральним, хоча йому й було нiяково за свою грубу поведiнку з господарем будинку. У Азера не простежувалось жодноi реакцii – нi раптовоi, як у його дружини, нi удаваноi, як у Стiвена. На щастя, Лiзетта захихикала, i Азер вiдволiкся на те, щоб зробити iй зауваження.

– Месье Берар так добре спiвае? – спитав Грегуар, пiднявши очi вiд тарiлки. Свою серветку вiн заправив за комiр.

– Бездоганно, – вiдповiв Азер з викликом.

– Погоджуюся, – Стiвен зустрiв його погляд. Потiм перевiв очi на мадам Азер. Вона вже заспокоiлася i вiдповiла на його погляд – на ii обличчi все ще була помiтна нота веселощiв.

– Так що, ти не проходила повз той будинок знову? – запитав вiн.

– Я, здаеться, проходила повз нього, коли навiдувалася до аптеки, але вiкно було зачинене i музики я не почула.

Берари знову завiтали пiсля вечерi. З ними була мати мадам Берар – жiнка зi зморшкуватим обличчям у чорнiй мереживнiй шалi, яка мала виказувати ii велику набожнiсть. З невiдомих причин Берар звертався до неi «тiтко Елiзо», i тому вона просила усiх присутнiх звертатися до неi так само. Стiвену було цiкаво, чи було небажання називати свое прiзвище у шлюбi викликане болiсними спогадами про смерть чоловiка, чи ж це була якась сiмейна таемниця, яку Берар намагався приховати.

Того вечора – та й пiд час iнших iхнiх вiзитiв – Стiвен спостерiгав за цiею сiм’ею та намагався зрозумiти, яку роль вони грають у життi Азерiв. Коли на вулицi трохи потеплiшало, вони вп’ятьох сидiли на верандi у плетених крiслах i насолоджувалися запахом жимолостi й жасмину, котрi звивалися вiконними перемичками i рамами позаду будинку. Берар у своiх великих чорних чоботях i офiцiйному жилетi завзято керував своiм маленьким оркестром, хоча найкращу партiю завжди залишав для себе. Вiн добре знався на впливових сiм’ях мiста i мiг нескiнченно розказувати про роль таких iмен, як Селье, Лорендо або де-Морвiль, у фiнансовому розвитку мiста та соцiальному життi. Вiн непрямо натякав на те, що його родина теж мае якийсь стосунок до де-Морвiллiв, але недбалiсть якогось бонапартиста завадила йому це довести. Так само як вiн критикував хибного прабатька, Берар принижував улесливi манери паризького суспiльства, особливо жагу до титулiв. Свого ж предка, котрий уперто не хотiв полишати своi провiнцiальнi звички, вiн описував як людину нескiнченноi доброчесностi, чия дипломатичнiсть набагато перевершувала пiдступнiсть парижан. Той давнiй Берар здавався усiм присутнiм стiйкою та шляхетною людиною, а отже, його нащадки поставали одночасно як спадкоемцi моралi i чеснi члени елiтарного суспiльства.

Так вони проводили вечори. Такi розмови наближали кiнець оцих мирних посиденьок, але вони страшенно пригнiчували Стiвена. Вiн нiяк не мiг збагнути, як мадам Азер iх терпить.

Вона одна нiколи не вiдповiдала на спонукання Берара. Коли вiн прямо запрошував ii до розмови, вона майже нiчого не говорила, хоча могла охоче спiлкуватися на теми, якi пропонувала сама. У Берара, як йому здавалося, просто не було iншого виходу, крiм як перебивати ii. Вiн ледь помiтно кивав головою, вибачаючись, – але перепрошував аж тодi, коли бесiда скеровувалася в потрiбному йому напрямку. Мадам Азер знизувала плечима або посмiхалася у вiдповiдь на це запiзнiле вибачення, наче говорячи, що вона й не збиралася говорити нiчого важливого. Присутнiсть тiтки Елiзи була на користь Бераровi, адже вона нiколи не упускала можливостi пiдiгрiти будь-яку розмову, яка торкалася ii релiгiйних переконань. У неi була репутацiя сумирноi та благочестивоi жiнки, котра випливала з ii давнього статусу вдови та колекцii молитовникiв, розп’ять та пам’ятних речей з паломницьких подорожей, яка зберiгалася у ii спальнi в будинку Берарiв. Їi почорнiлий рот i грубуватий голос наче втiлювали в собi грiзну духовну iстину, що справжню вiру треба шукати не у блiдому обличчi затворникiв, а у скалiчених життях тих, хто страждав заради виживання. Інодi ii смiх звучав швидше грубо i повнокровно, анiж праведно, проте частi звертання до святих могли приголомшити слухача – жiнка вправно сипала iменами i муками з раннiх перiодiв розвитку та становлення церкви Малоi Азii.

– Я планую влаштувати прогулянку у водянi сади наступноi недiлi, – сказав Берар. – Чи не хотiли б ви до нас приеднатися?

Азер з радiстю погодився. Тiтка Елiза зауважила, що вона вже застара для прогулянок на човнi, але тон ii вiдмови вочевидь натякав на неприпустимiсть таких потурань своiм бажанням у недiлю.

– Я сподiваюсь, ви вправно керуете човном, Рене? – запитав Берар.

– Я вiдчуваю воду, це правда, – вiдповiв Азер.

– Тiльки-но послухайте його! Скромний старий чорт! – засмiявся Берар. – Якби не iснувало достатньо контраргументiв, вiн би нiколи не зiзнався, що знаеться хоч на чомусь.

Азер насолоджувався роллю скромного жартiвника, якою його надiлив Берар. Щойно заходила мова про якийсь iз його талантiв, вiн особливим способом скептично зiтхав i робив гучний ковток iз бокалу. Азер нiчого не вiдповiдав, тому його слава як дотепноi людини не постраждала, але не для Стiвена, який щоразу, коли Азер вiд скромностi закочував очi, згадував крики болю, котрi вiн чув пiд дверима спальнi. Інодi, сидячи безпечно у вiтальнi, Стiвен мiг спостерiгали за усiею компанiею i за нiмою одухотвореною фiгурою мадам Азер. Вiн не запитував себе щодо ii вроди – те, як впливала на Стiвена одна лиш ii присутнiсть, робило це питання беззмiстовним.

Мабуть, якщо судити строго, ii не можна було назвати красивою. Для цiлковитоi жiночностi ii обличчя нiс видавався дещо завеликим, анiж диктувала мода. Волосся мало забагато вiдтiнкiв коричневого, золотистого i рудого, на противагу бажанням багатьох жiнок. Попри всю легкiсть виразу ii обличчя сильний характер жiнки проявлявся занадто вiдверто у традицiйному визначеннi привабливостi. Та Стiвен не мав жодних сумнiвiв – ним рухав непереборний потяг.

Одно дня Стiвен повернувся з роботи пiсля обiду i побачив мадам Азер у саду – вона пiдрiзала неслухнянi трояндовi кущi, якi виросли вище за неi.

– Месье, – почулося ii формальне привiтання, хоча i без холоду.

Стiвен, без будь-яких попереднiх планiв, пiдiйшов i узяв у неi невеликi садовi ножицi.

– Дозвольте я.

Вона здивовано посмiхнулась, наче вибачала за такий рiзкий випад. Стiвен зрiзав декiлька зiв’ялих бутонiв, перш нiж зрозумiв, що вiн i гадки не мае, як це робити.

– Давайте я, – сказала вона. Їi рука сковзнула по пiджаку Стiвена i доторкнулась до його руки, забираючи назад ножицi. – Дивiться, як треба. Пiд кожною зiв’ялою квiткою стебло потрiбно зрiзати пiд кутом. Ось так.

Коричневi пелюстки колись бiлоi троянди посипалися на землю. Стiвен пiдiйшов ближче до неi i вiдчув запах ii сукнi. На нiй була спiдниця кольору висушеноi землi та блузка з каймою з вiзерунком «гусяча лапка», яка наче прийшла з тих часiв, коли одягу придiляли бiльше уваги. На нiй також був короткий жилет, який вiдкривав нижню частину шиi, порожевiлу вiд роботи в саду. Стiвену на думку приходили рiзнi моднi епохи, котрi асоцiювались iз декоративним стилем мадам Азер: вiд балiв у честь перемоги в битвах пiд Вагрмом чи Бородiном до вечорiв часiв Другоi iмперii. Їi обличчя ще без слiдiв зморшок наче натякало на якусь таемницю та мудрiсть, приховану за ii теперiшнiм життям.

– Я вже день або два не бачив вашоi дочки, – сказав Стiвен, виринаючи зi своiх думок. – Де вона зараз?

– Лiзетта поiхала в Руан разом зi своею бабусею на декiлька днiв.

– А скiльки iй рокiв?

– Шiстнадцять.

– Складно повiрити, що ваша дочка вже така доросла.

– Грегуар та Лiзетта менi не рiднi дiти, – вiдповiла вона. – Перша дружина Рене померла вiсiм рокiв тому. Ми одружилися через два роки пiсля ii смертi.

– Я так i знав, – сказав Стiвен. – Ви не того вiку, щоб мати дорослих дiтей.

Мадам Азер знову посмiхнулася, проте дещо знiяковiло. Стiвен подивився на ii обличчя, коли вона нахилилась до сухих бутонiв i шипiв, i уявив побоi вiд ii зiв’ялого, розбещеного чоловiка. Не задумуючись, вiн витягнув руки й охопив ними ii долоню. Вона рiзко повернулась – обличчя ii почервонiло i спалахнуло тривогою.

Стiвен притис ii руку до грубоi саржi пiджака, все ще не мовлячи нi слова. Раптовiсть вчинку вселила у нього спокiй. Вiн зазирнув iй у вiчi, нiби запрошуючи вiдреагувати всупереч диктату ii соцiального статусу.

– Месье, прошу вас, повернiть менi мою руку, – вона спробувала перетворити ситуацiю на жарт.

Стiвен помiтив, що вона не прикладала зусиль, щоб забрати долоню. У другiй руцi вона все ще тримала ножицi, тому iй було б важко вивiльнитися. Вона могла б просто висмикнути долоню, але такий грубий жест загрожував втратою рiвноваги.

– Я чув звуки з вашоi спальнi тiеi ночi. Ізабель…

– Месье, ви…

– Стiвен.

– Припинiть це негайно. Ви не маете права мене принижувати.

– Я i не хочу принизити вас. Нiколи не хотiв би. Я тiльки хочу пiдтримати, – Стiвен сам здивувався промовленим словам, але руку таки вiдпустив.

Мадам Азер подивилася на нього з iще бiльшою холоднокровнiстю.

– Ви повиннi поважати мiй статус.

– Я поважатиму, – вiдповiв вiн. Йому почулася у ii словах певна неоднозначнiсть, i вiн навмисне використав майбутнiй час для своеi неохочоi згоди.

Було очевидно, що йому бiльше нiчого додати, тому вiн вирiшив залишити ii.

Мадам Азер поглядом провела високу фiгуру до будинку, а потiм струснула головою – нiби хотiла побавитися якоiсь небажаноi думки – i повернулася до трояндових кущiв.



Пiсля втечi з обiдньоi кiмнати для робочих Стiвен знайшов кафетерiй з iншого боку собору, куди тепер щодня приходив на ланч. Тут часто бували молодi люди – студенти або пiдмайстри, – якi завжди займали тi самi мiсця. Кухарем тут служив мiцний чолов’яга, якого колись вислали з Парижа, де вiн тримав кафе на площi Одеон. Вiн добре знав звички студентiв, тому подавав лише одну страву, але у великiй кiлькостi, з вином та хлiбом, вартiсть яких входила в цiну. Найчастiше вiн готував яловичину, а на десерт – кастард або фруктовий пирiг.

Одного разу Стiвен обiдав у кафетерii за столиком бiля вiкна, коли побачив знайому фiгуру, що пробiгла вулицею повз, з низько опущеною головою та корзинкою в руках. Хоча накидка закривала обличчя, ii було легко впiзнати за ходою та паском iз шотландки на талii. Стiвен залишив на столi декiлька монет, поставив на мiсце стiлець i вийшов на вулицю. Вiн побачив, як мадам Азер звертала з площi у вузеньку вулицю, i побiг з надiею наздогнати жiнку. Вона якраз дзвонила у будинок з полущеними подвiйними зеленими дверима, коли вiн опинився поруч.

Побачивши Стiвена, вона розхвилювалась.

– Месье, я… я не чекала вас тут побачити. Я… я принесла дещо друговi…

– Я побачив, як ви пройшли повз кафетерiй, де я обiдаю. Я хотiв дiзнатися, чи не треба вам допомогти нести корзинку.

Вона невпевнено подивилась на свiй кошик.

– Нi. Нi, не треба. Дякую.

Дверi вiдчинив молодий чоловiк iз темним хвилястим волоссям i виразною тривожнiстю. Його обличчя виказувало усвiдомлення i поспiх.

– Заходьте, – промовив вiн i поклав руку на плече мадам Азер, проводжаючи ii у внутрiшнiй двiр.

– Це мiй друг, – мадам Азер невпевнено вказала рукою на Стiвена, котрий затримався в двернiй проймi.

– Заходьте, заходьте, – поквапив його молодик, зачиняючи за ним дверi.

Вони перетнули двiр i пiднялись сходами у невеличку квартиру. Вiн залишив iх чекати у тiснiй вiтальнi iз заштореними вiкнами, а на усiх поверхнях лежали купи паперу та листiвок.

Молодий чоловiк швидко повернувся i вiдсунув штору, впускаючи у занехаяну кiмнату трохи свiтла. Вiн окреслив рукою безлад та вибачився.

– Нас тут живе п’ятеро, – вiн простягнув Стiвеновi руку. – Мене звати Люсьен Лебрен. – Вони потисли руки, i Люсьен повернувся до мадам Азер. – Ви вже чули новини? Вони погодилися взяти назад десять чоловiкiв, звiльнених минулого тижня. Щодо зарплатнi вони поки не поступаються, але це вже щось.

Вiдчуваючи здивований погляд Стiвена, мадам Азер сказала:

– Ви, месье, мабуть, запитуете себе, що я тут роблю. Я iнодi приношу iжу месье Лебрену, а вiн дае ii сiм’ям фарбникiв. У декого з них п’ятеро або ж i шестеро дiтей – iнодi навiть бiльше. Їм важко живеться.

– Я зрозумiв. І ваш чоловiк про це не знае.

– Не знае. Я не маю змоги спiлкуватися з його працiвниками, але фарбарi – це окрема група людей, наскiльки вам вiдомо.

– Не треба вибачатися! – обурився Люсьен. – Давати людям iжу – це християнська доброчиннiсть. У будь-якому разi, з моiми людьми повелися вкрай несправедливо. Минулого тижня на зустрiчi спiлки…

– Тiльки не починайте цього знову, – всмiхнулася мадам Азер.

– Ви мене засмучуете, мадам, – вiдповiв Люсьен посмiшкою.

Стiвен вiдчув уколи занепокоення вiд фамiльярностi Люсьена стосовно мадам Азер. Його не дуже турбувала полiтика страйку чи етичний бiк вчинку мадам Азер – вiн хотiв лише знати, звiдки у неi такi приятельськi стосунки iз цим вольовим молодиком. Вiн сказав:

– Менi вже, здаеться, час вертатися на фабрику. Ваш чоловiк хотiв, щоб я ознайомився з процесом завершальноi обробки.

– Ви працюете з Азером? – Люсьен був приголомшений.

– Я працюю в англiйськiй компанii, i мене на деякий час вiдрядили сюди.

– Ви надто добре говорите французькою для англiйця.

– Я вчився в Парижi.

– І що вiн казав вам про страйк фарбарiв?

Стiвен згадав зауваження Азера щодо «малого Люсьена»:

– Не надто багато. Думаю, вiн бiльше цим перейметься тодi, коли страйк вплине на його власну фабрику.

Люсьен коротко та якось дико розсмiявся.

– Цього вже недовго чекати, запевняю вас. Мадам, бажаете чогось випити?

– Ви дуже люб’язнi. Води, будь ласка.

Люсьен кудись зник, а Стiвен затримався, не бажаючи полишати тут мадам Азер.

– Не думайте про мене поганого, месье, – сказала вона.

– Звичайно, нi, – поквапився запевнити ii Стiвен. Йому стало приемно, що його думка мае для неi значення.

– Я вiрна своему чоловiковi.

Стiвен нiчого на це не вiдповiв, бо почув Люсьеновi кроки. Вiн швидко нахилився до мадам Азер, поклав руку на ii передплiччя, поцiлував у щоку – i пiшов, не дивлячись, як вона червонiе. Виходячи, вiн голосно попрощався, адже поцiлунок навряд чи мiг би зiйти за ввiчливе прощання.



Ізабель Азер, у дiвоцтвi Формантье, походила з родини, що жила поблизу Руана. Вона – наймолодша з п’яти сестер – стала для свого батька розчаруванням, оскiльки того разу вiн вже сподiвався на сина. Будучи найменшою дитиною, вона росла майже без уваги батькiв, бо на той час, коли народилася iхня п’ята донька, iх вже не тiшили галас i мiнливiсть дитинства. Двi ii старшi сестри, Беатрiс i Дельфiн, ще в юному вiцi об’едналися в союз проти дистанцiйноi тиранii батька i манiпулятивноi байдужостi мадам Формантье. У дитинствi вони були дуже енергiйними та кмiтливими, та навiть iх таланти не заслужили нi уваги, нi пiдбадьорення з боку батькiв. Вони росли загалом егоiстками, що виливалося у постiйну потребу взаемноi пiдтримки.

Найстарша сестра, Матильда, не могла приборкати пориви свого темпераменту, а iнодi поганий настрiй не полишав ii декiлька днiв поспiль. Вона мала темне волосся i холодний погляд – настiльки холодний, що iнодi навiть батько думав двiчi, перш нiж сперечатися з нею. Коли iй було вiсiмнадцять, вона закохалася в архiтектора, котрий працював тодi над собором у Руанi. Вiн був невисоким пiдозрiлим чоловiком i рухався спритно, наче якийсь гризун. Вiн десять рокiв перебував у шлюбi й мав двох дочок. Чутки про розвиток iх дружнiх стосункiв дiйшли до месье Формантье, i вдома вибухнув грандiозний скандал. Зi спальнi на горищi п’ятирiчна Ізабель уперше почула пристрасть у голосi дорослоi людини, коли батько вiд умовлянь перейшов до гнiву, i добре знаний сестрин характер став ще бiльше плаксивий i нестримний. Ізабель вiдчула, як захитався будинок, коли за Матильдою грюкнули дверi.

Ізабель була надзвичайно милою дитиною. Вона не вважала байдужiсть батькiв чимось неприродним. Єдиною людиною, якiй вона могла хоч якось довiритися, була ii сестра Жанна, старша за неi на два роки. Жанна була найбiльш винахiдливою iз сестер. Їй не доводилося пiзнавати свiт самостiйно, як Матильдi, але вона не входила у союз Беатрiс i Дельфiн. Коли в Ізабель несподiвано почалась кровотеча без причини, саме Жанна пояснила те, що мала б пояснити матiр, але через байдужiсть чи ханжество цього не зробила. Жанна розповiла, що цiеi кровотечi наче треба стидатися, але сама вона нiколи це так не сприймала. Дiвчина вважала, що ця кров – знак якогось вищого ритму життя, що виведе iх iз нудьги дитинства. Ізабель, яка була все ще приголомшена подiею, все ж роздiлила радiснi надii Жанни, хоча i не без сумнiвiв. Вона так i не змогла примиритися iз тим, що ця таемниця, котра несе нове життя i свободу, чомусь мае проявлятися у виглядi болю.

Батько Ізабель був юристом з полiтичними амбiцiями, якi не мав можливостi реалiзувати. Не було в нього i харизми, котра допомогла б налагодити потрiбнi зв’язки тодi, коли пiдводили здiбностi. Йому швидко набридло суто жiноче товариство вдома, тому за столом вiн завжди занурювався у паризькi газети з iх статтями про полiтичнi iнтриги. Пристрастi та складностi життя його родини для нього не iснували. Хiба що вiн iнодi докоряв дiвчатам за неслухнянiсть або зрiдка суворо карав – на цьому участь у iх вихованнi для нього закiнчувалась. Байдужiсть чоловiка призвела до того, що мадам Формантье з головою поринула в клопоти про свiй зовнiшнiй вигляд i моду. Вона думала, що чоловiк мае коханку в Руанi i тому втратив iнтерес до своеi дружини. Для компенсацii такого нехтування нею вона весь свiй час присвячувала тому, щоби подобатись чоловiкам.

Через рiк пiсля своiх невдалих стосункiв з одруженим архiтектором Матильда вийшла замiж за мiсцевого лiкаря – на радiсть батькам i на заздрiсть сестрам. Було очевидно, якщо всi сестри пiдуть з дому у доросле життя, Ізабель залишиться доглядати за батьками.

– Що менi робити, Жанно? – питала вона сестру. – Менi що, залишатися тут i чекати, поки вони постарiють?

– Думаю, вони б хотiли цього, але не мають права на це розраховувати. Ти повинна жити своiм власним життям.

– Я так i зроблю. Якщо нiхто не вiзьме мене замiж, я поiду у Париж i вiдкрию власну крамницю.

– Я думала, ти хочеш поiхати мiсiонером у джунглi.

– Це на той випадок, якщо моя крамниця не буде успiшною, а мiй коханець вiдмовиться вiд мене.

На вiдмiну вiд старших сестер, Жанна мала хороше почуття гумору i неупередженiсть, i розмови з нею вiдкрили Ізабель, що тi речi, про якi писали у книжках та газетах, вiдбуваються не лише у життях iнших людей, але i в ii життi теж. Вона любила Жанну найбiльше.

У вiсiмнадцять рокiв Ізабель стала самостiйною в своiх мiркуваннях дiвчиною з м’яким характером. Рутина та зацiпенiле життя батькiвського дому не давало iй проявити природнi iнстинкти та нестримну енергiю. На весiллi Беатрiс Ізабель познайомилась iз молодим офiцером пiхоти Жаном Детурнелем. Вiн дуже лагiдно iз нею розмовляв i, здавалося, оцiнив якiсь ii власнi якостi. Ізабель, чие дитинство минуло у тiнi того факту, що вона будь-що мала бути хлопчиком, була збентежена тим, що хтось вважав ii особливою i знаходив у нiй щось варте знайомства. Сам Жан теж не був пересiчним молодиком: вiн був уважний i гарний за класичними стандартами. Вiн писав iй листи та надсилав подарунки. Пiсля року залицянь – здебiльшого проведенi в листуваннi, бо через постiйнi командирування Жан рiдко бував у Руанi, – батько вирiшив здiйснити одне зi своiх рiдкiсних втручань у життя сiм’i. Коли Жан вкотре приiхав побачитися iз Ізабель, вiн запросив його до себе i висказав йому, що той застарий, мае занадто низьке звання та незнатне походження, а ще занадто повiльно приймае рiшення стосовно нього та Ізабель. Детурнеля, котрий вiд природи був скромним чоловiком, приголомшили такi звинувачення з боку месье Формантье, i вiн сам засумнiвався щодо своiх намiрiв. Жан захоплювався незвичайною зовнiшнiстю Ізабель та ii характером – вона навiть у такому юному вiцi доволi вiдрiзнялася вiд iнших дiвчат. Пiсля вечорiв iз iншими офiцерами вiн повертався у свою кiмнату i думав про цю молоду енергiйну жiнку. Вiн уявляв собi подробицi ii життя вдома у жiночому оточеннi, у спокоi та домашнiх справах разом iз двома iншими незамiжнiми сестрами – Жанною та Дельфiн. Йому подобалося порiвнювати сестер мiж собою, бо йому було приемно, що саме найменша з них найвродливiша i найцiкавiша – навiть якщо це була суто його думка. Так ось, хоча Ізабель Формантье з ii блiдим обличчям, гарними туалетами i мелодiйним смiхом ставала йому вiдрадою пiсля одноманiтних армiйських днiв, вiн глибоко у душi не був певен, що хоче з нею одружитися. Можливо, якби Формантье не втрутився, стосунки завершилися б весiллям, але раптова поява самосвiдомостi спонукала його до руйнiвних сумнiвiв.

Через декiлька мiсяцiв вiн приiхав знову i пiд час прогулянки у саду повiдомив Ізабель про майбутне вiдрядження за кордон, через що iхня дружба не може далi тривати. Вiн оминав питання одруження, спираючись на свою бiднiсть i недостойнiсть. Ізабель було все одно, буде вона його дружиною чи нi, але коли вiн сказав, що вони бiльше не побачаться, вона вiдчула страшенну агонiю втрати – як дитина, яку позбавили единого джерела любовi. Наступнi три роки кожна хвилина ii життя була насичена цiею втратою. Навiть коли бiль уже так не дошкуляв, у неi наче залишилась рана, ледь-ледь затягнута тоненькою плiвкою, – будь-яка незначна рiч могла знову ii роз’ятрити. Безтурботна простодушнiсть ii дитинства, де нiкому не було до неi дiла, закiнчилась, та все ж лагiднiсть i гармонiйнiсть ii характеру вiдновились. У двадцять три роки домашнi вже не сприймали ii як дитину. Вона здавалася старшою, у неi починали формуватися власний стиль та поведiнка, незалежнi вiд батькiв i сестер. Матiр навiть трохи лякалась ii впевненостi у власних смаках i думках. Ізабель вiдчувала, як дорослiшае, не зустрiчаючи жодного опору.

На одному вечорi ii батько дiзнався про сiм’ю Азерiв, якi переiхали з iхнього мiста до Ам’ена. Йому розповiли, що дружина померла i залишила чоловiковi двох дiтей. Формантье влаштував знайомство – i Рене Азер одразу ж йому сподобався. Ізабель не могла забезпечити той домашнiй комфорт, якого вiн прагнув. Крiм того, вона стала занадто впертою як для домогосподарки. Незважаючи на ii вмiлу допомогу матерi, вiн зрозумiв, що молодша донька може стати йому тягарем у майбутньому. У суворому та досвiдченому Рене батько Ізабель побачив вирiшення одразу кiлькох проблем.

Партiя була майстерно запропонована Ізабель обома чоловiками водночас. Батько зiграв на ii спiвчуттi Азеру, коли вiн познайомив ii зi своiми обома дiтьми, котрi якраз долали найцiкавiшi етапи життя.

Азер пообiцяв Ізабель до певноi мiри незалежнiсть у подружньому життi, i вона, жадаючи вирватися з батькiвського дому, погодилася. Найважливiшим фактором для неi став iнтерес до Грегуара й Лiзетти: вона хотiла допомогти iм i компенсувати таким чином своi розчарування iхнiм добробутом. Вони також домовилися з Азером про спiльних дiтей. Ось так Ізабель з дiвчинки Формантье перетворилася на мадам Азер: жiнку, чий вiк не вiдповiдав статусу; жiнку з вишуканим смаком та власною думкою; жiнку з накопиченими в собi природними нахилами та емоцiями, якi не знайшли вираження за жодних обставин ii життя.

Спочатку Азер пишався своею молодою привабливою дружиною, йому подобалось знайомити ii з друзями. Вiн бачив, як дiти розцвiли вiд ii уваги. Лiзеттi вона тактовно допомогла прийняти делiкатнi змiни ii тiла, Грегуару – розвинути його ентузiазм i покращити манери. В мiстi мадам Азер дуже поважали. Вона була люблячою та вiдданою дружиною своему чоловiковi, а вiн i не потребував бiльшого. Ізабель не кохала його, та чоловiк сам налякався б виникнення цiеi непотрiбноi емоцii.

Мадам Азер звикла до свого нового iменi. Вона вдовольнилася накладеною на неi роллю, сподiваючись назавжди поховати своi честолюбнi бажання. Але саме холодна фiгура ii чоловiка пiдтримувала тi амбiцii живими – парадокс, який вона не збагнула вчасно. Народження нових дiтей Азер сприймав як важливе пiдтвердження свого соцiального статусу i вдалого одруження, коли рiзниця у вiцi i смаках не мае жодного значення. Пiдхiд до дружини у нього був суто дiловий та хижацький, вона ж реагувала байдужою покiрнiстю – це едине, що iй залишалось. Вiн щоночi кохався з нею, але здавалося, що лиш тiльки вiн почав, а йому вже хочеться якомога швидше з цим покiнчити. Пiсля того вiн нiколи не згадував про те, чим вони займалися. Мадам Азер, котру це спочатку злякало i присоромило, невдовзi засмутилась вiд такого ставлення. Вона не могла зрозумiти, чому цей аспект iх життя – вочевидь такий важливий для нього – вiн не хоче нiяк обговорювати, а також того, чому така вражаюча iнтимна близькiсть не вiдчиняе жодних дверей до ii душi i нiяк не в’яжеться iз тими глибокими почуттями i прагненнями, якi зародилися в нiй ще у дитинствi.

Вона не вагiтнiла, i кожного мiсяця, коли поверталася кров, Азер все бiльше впадав у розпач. Деколи чоловiк винуватив у цьому себе Вiн почав думати, що проблема саме у ньому – хоча двое дiтей спростовували такi припущення. Інодi, лежачи у лiжку без сну, вiн зводив це до кари за одруження з Ізабель, хоча i сам не мiг збагнути, чим саме мiг удостоiтися покарання. Врештi-решт почуття розчарування вплинуло на його чоловiчу силу. Вiн також почав помiчати, що дружина нiчого не вiдчувае. Та попри все навiть думка про звернення до лiкарiв за вирiшенням проблеми медичним шляхом настiльки його лякала, що здавалася неприпустимою.

Тим часом проблеми чоловiка хвилювали мадам Азер менше i менше. Вона боялася Стiвена. Вiдколи вiн оселився на бульварi Гангу, його смугляве обличчя, його пильний погляд i швидкi, стрiмкi рухи лякали ii. Вiн не був схожий на iнших чоловiкiв, яких вона знала, – нi на батька, нi на ii чоловiка, нi навiть на Жана Детурнеля, який виявився безвольним попри свою молодiсть i романтичнiсть.

Стiвен був на дев’ять рокiв молодший за мадам Азер, тому вона поблажливо ставилася до нього: бачила в ньому ту юнiсть – або принаймнi ii частину, – яка для неi вже залишилася в минулому. Вона намагалася думати про нього, як про третю дитину, сприймати, наче брата Лiзетти – та вiн i був лише на чотири роки за неi старший. Якоюсь мiрою iй це вдавалося, проте вона помiтила, що таке зверхне ставлення тiльки додае материнськоi нiжностi до вiдчуття тривоги.



У недiлю Стiвен прокинувся дуже рано i спустився на кухню у пошуках поживи. Вiн пройшовся коридорами першого поверху, i звук його крокiв ще довго висiв у нерухомому повiтрi. У будинку ще залишалися кiмнати, у яких вiн поки не бував або бачив лише мигцем i потiм не мiг вiдшукати. Через маленьку вiтальню вiн вийшов у прохолодний сад i попрямував далi до кiнця галявини. Пiд каштаном стояла лавка – на неi вiн i сiв, щоб з’iсти хлiб, узятий на кухнi. Звiдси було добре видно будинок.

Минулого вечора вiн ножем вирiзав маленьку фiгурку зi знайденого в саду шматка м’якоi деревини. Стiвен вийняв ii з кишенi i почав уважно роздивлятися, вдихаючи свiже ранкове повiтря. Це була фiгурка жiнки у довгiй спiдницi i короткому жакетi. Їi волосся було вирiзьблене у виглядi невеличких заглиблень, а замiсть рис обличчя тiльки невеличкi вiдмiтини очей та рота. Стiвен дiстав ножа i почав доробляти ступнi, котрi виднiлися з-пiд спiдницi. Раптом вiн помiтив, як у спальнi на другому поверсi вiдчинилися вiконницi. Вiн уявив голоси, шум води у ваннi, брязкiт дверних ручок. Коли вiн розсудив, що вся родина вже одяглася i спустилася на снiданок, то повернувся у будинок.

Дiтей не захоплювала перспектива подорожi навколо водяних садiв, i мадам Азер довелось нахилитися через стiл, щоб вгамувати Грегуара, який стукав ложкою об стiл. Вона надягла лляне плаття кремового кольору з блакитним паском та декоративною вставкою з гудзиками.

Лiзетта кокетливо подивилася на Стiвена i запитала:

– Так що, ви поiдете подивитися на знаменитi водянi сади?

– Я не знаю, чи запрошений.

– Звичайно, що так, – вiдповiла мадам Азер.

– У такому разi я iз задоволенням поiду.

– Ну, це зробить цю поiздку не такою нудною, – зреагувала Лiзетта.

– Дуже мило було з боку месье Берара запросити нас, – зауважила мадам Азер. – Так що ви обое маете бути дуже чемними. А щодо твоеi сукнi – вона замала для дiвчини твого вiку.

– Але там так спека, – спробувала сперечатися дiвчина.

– Я не можу змiнити погоду. Вдягни щось iнше i поквапся.

– Вже бiжу, бiжу… – понуро промовила Лiзетта, штовхаючи стiлець пiд стiл. Ідучи до дверей, вона провела рукою по плечу Стiвена. Сукня, через яку дiвчина отримала зауваження, пiдкреслювала округлi груди, якими вона вочевидь дуже пишалася.

Десь об одинадцятiй вони п’ятьох вийшли з дому – вони узяли iз собою ще й Маргариту, служницю, котра допомагала мадам Азер i Стiвеновi нести корзинки iз iжею, парасольки, килимки, а також одяг, на випадок додаткових потреб. Шлях до початку водяних садiв був досить коротким: вони спустилися сходами вниз на п’ять прольотiв, де на площадцi iх вже чекав Берар у солом’яному капелюсi. Мадам Берар розмiстилася на кормi човна з пласким дном традицiйноi форми – ялик з пiднятим квадратним кiнцем.

– Доброго ранку, мадам! Який же сьогоднi чудовий день! – Берар був у доброму гуморi. Вiн простягнув руку мадам Азер i допомiг iй спуститися у човен. Однiею рукою опираючись на Берара, iншою вона пiдняла своi спiдницi i легенько ступила у низькобортне судно. Грегуар, який помiтно повеселiшав, швидко проскочив поперед iнших i стрибнув у човен, розгойдавши його.

Мадам Берар злякано скрикнула:

– О, папа!

– Жiнки i дiти – першими! – засмiявся Берар.

Вiн допомiг Лiзеттi всiстися поряд з мадам Азер.

– Я буду стерновим i стоятиму на кормi, – поважно заявив Берар. – Ви сiдайте навпроти Лiзетти, а ви, месье, – звернувся вiд до Стiвена, – поряд iз Грегуаром, а мадам Берар – ось тут, навпроти вас, Азере. Тепер ми досягли iдеального балансу.

Стiвен, як йому було наказано, сiв навпроти мадам Азер i намагався знайти мiсце для своiх ступнiв, розташувати iх так, щоб його ноги не торкалися ii. Берар голосно вигукнув щось навiгацiйне, пiднявся на корму i вiдштовхнув човен вiд берега довгою дерев’яною жердиною.

Сади – це були сформованi заплави Сомми у виглядi каналiв, котрi роздiляли численнi дрiбнi острiвцi з берегами, захищеними настилом з грубих дерев’яних дощок. Тут активно вирощували овочi: невеличкi дiлянки належали тим, хто жив тут же у маленьких будинках, а бiльшi дiлянки належали власникам ферм, якi здебiльшого мешкали в мiстi. Це мiсце розцiнили люди, якi не мали жодного стосунку до його впорядкування як зразка природноi краси й об’екта гордостi громадян.

Берар доволi вправно керував човном, енергiйно занурюючи жердину то праворуч, то лiворуч. Вони пливли пiд навислими гiлками дерев, iнодi зустрiчаючи таких же любителiв недiльних прогулянок, якi вигукували привiтання та коментували сонячнiсть погоди. Берар сильно пiтнiв, керуючи човном, i часто витирав чоло носовичком, але йому це зовсiм не заважало читати присутнiм лекцiю з iсторii водяних садiв, повз якi вони пливли.

Стiвен сидiв на незручнiй лавi спиною до напрямку руху човна. Стояча вода, яку не порушував жоден вiтерець, здавалося, лише посилювала неприродну спеку того дня. Його ноги у блискучих шкiряних черевиках стояли на дерев’яному днi човна пiд дивним кутом, аби не торкатися взуття мадам Азер. Вона ж поставила ступнi разом так, щоб носки дивилися трохи в рiзнi боки, як того вимагали щiльно зведенi кiнцiвки. Лави були дуже низькi – всього сантиметрiв десять вiд дна, – тому колiна мадам Азер були високо пiднятi, а з-пiд спiдницi виднiвся тугий стрейч на передплеснi. Панчохи, припустив Стiвен, зробленi з якiсного шовковистого матерiалу, який точно виготовлявся не на фабриках ii чоловiка. Вiн помiтив, якi тендiтнi у неi щиколотки там, де вони переходять у литки. Стiвену стало цiкаво, як виглядае крiплення ii панчiх пiд складками спiдницi, котре дозволяе тканинi так туго i красиво обтягувати пiдйом ii ноги.

– … римськими солдатами. Але канали сформувалися мiж дiлянками землi майже повнiстю природним шляхом – на кiлька столiть ранiше, нiж люди укрiпили береги островiв дерев’яними дошками, якi ви бачите тут тепер. Ця мiсцевiсть – вражаючий приклад того, як природа та люди здатнi в гармонii працювати плiч-о-плiч.

Розповiдь Берара зрiдка переривали лише його власнi подихи. Нiхто зi слухачiв не наважувався йому заважати – хiба що лише Азер, проте його втручання Берар iгнорував.

Стiвен дивився у воду, занурював у неi долоню, посмiхався Грегуару i намагався зустрiтися поглядом iз мадам Азер. Коли йому це вдалося, вона лише стримано посмiхнулась i тут же звернулася до Лiзетти з якимось питанням.

Широкi канали служили водними шляхами загального використання, але були i вузькi, з табличкою «приватна власнiсть», якi вели до величезних маеткiв, прихованих вiд люду щiльною живою огорожею та високими квiтковими кущами. Коли Берар втомився, його змiнив Азер – вiн керував човном, аж поки не вирiшили вдовольнити нескiнченнi Грегуаровi прохання ланчу. Тодi Азер повернув жердину Берару, щоби той причалив до тiнистого саду, де можна було приемно пообiдати пiд яблунями. Азер довго бавився з вином, занурюючи його у воду бiля фалiня для охолодження, а мадам Азер iз Лiзеттою тим часом розстеляли на травi килимки. Грегуар бiгав садом, частенько повертався i дiлився з усiма своiми вiдкриттями, а Стiвен вiв бесiду iз мадам Берар, яка не вiдводила очей вiд свого чоловiка. Берар же всiвся пiд деревом iз келихом вина та шматком курки, вирваним з кiсткою збоку, i вертiв головою.

Чоловiки зняли пiджаки, i коли Стiвен складав свiй, то намацав у кишенi дерев’яну фiгурку. Вiн витягнув ii i, роздивляючись, покрутив у руках.

– Що це у вас? – запитала Лiзетта, сiдаючи на килимок поруч зi Стiвеном.

– Невелика фiгурка. Я зробив ii ось цим, – вiн дiстав з кишенi нiж.

– Як гарно.

– Якщо вам подобаеться, можете взяти ii собi, – не вагаючись, запропонував Стiвен.

Лiзетта засвiтилась радiстю i озирнулась, щоби впевнитися, що всi це побачили.

Стiвен знайшов ще один шматок дерева, щоб вирiзати фiгурку для Грегуара, вся увага якого була зайнята обiдом. Здавалося, крiм нього, нiхто не мiг похвалитися апетитом. Рiзноманiтнi сири та пироги було складено назад до кошикiв майже неторканими. Берар разом iз куркою iв заливний язик, а Лiзетта не захотiла нiчого, крiм полуничного пирога i тiстечок, приготованих мадам Азер. Дiти пили оранжад, а дорослi смакували вино з долини Луари, хоча воно зовсiм не охололо у стоячiй водi.

Пiсля обiду Берар прилiг, спершись спиною на дерево, i задрiмав. Азер закурив трубку i побрiв у iншу частину саду з тiею ж метою. Стiвен зi шматку твердого дерева вирiзав реалiстичну фiгурку чоловiка для Грегуара.

Для всiх друга половина дня тягнулася довго та нудно. Вони знов перемiстилися у човен, i Берар – пiсля недовгого керування Стiвена – знову став на кормi. Стало ще спекотнiше, i дами енергiйно обмахувались вiялами. Похмура мадам Берар у щiльному офiцiйному вбраннi сидiла у носовiй частинi човна, наче прикраса нещасливого корабля, на котрий насуваеться льодовик або екваторiальний шторм. Стiвену було спекотно i трохи зле вiд вина. Водянi сади викликали у нього вiдразу: iх буйна рослиннiсть нагадувала йому родючiсть цвинтаря. У густих коричнюватих водах метушились пацюки, котрi рили нори в укрiплених деревом берегах над вручну викопаними канавами. Пiд деревами над водою лiтали великi мухи i сiдали на гнилi макiвки капусти, спаржi та артишокiв, котрi так i не зiбрали через безтурботне марнотратство. Територiя, яка вважалася осередком природноi краси, насправдi була мiсцем загнивання живого, котре уже неможливо врятувати вiд руйнацii.

Мадам Азер, яка також потерпала вiд спеки й оцiпенiння цього дня, не вдавалося втримати свою офiцiйну поставу. Внизу шиi – там, де вона трохи розстiбнула комiр, – шкiра почервонiла i до неi прилипла прядка волосся полуничного кольору. Одна нога вiльно спиралася на ногу Стiвена, а iнша була десь пiд лавою. Берар повiльно вiв човен до мiсця призначення, i незначнi коливання призводили до вiдчутного напруження мiж ними. Стiвен не забирав своеi ноги, а мадам Азер було надто спекотно – або ж просто все одно, – щоб вона захотiла змiнити положення. Вiн зустрiвся з нею поглядом, i якийсь час вона просто дивилася на нього – без тiеi ввiчливоi посмiшки або запрошення до бесiди. Нарештi вона повiльно повернула голову – мабуть, для оцiнки виду навколо.

З води винирнула риба, але ii не помiтив навiть Грегуар – куди й дiлася його енергiйнiсть. Течiя рiки стала повiльнiшою пiсля будiвництва каналу, як пояснив Берар, тому човнам бiльше не потрiбне було стерно – поштовху жердини тепер було достатньо для прямого ходу човна. Стiвен уявив величезнi заплави та болота, створенi тут природою ще до того, як люди роздiлили рiку на канали та почали обробляти землю. Призначення рiки не дуже змiнилося – вона все ще постачала воду для цього колообiгу надмiрного розкладання, для перегнивання живоi матерii, котра перетворювала землю на липкий вологий грунт.

День досяг тiеi позначки, коли спека повинна спадати, але затих навiть нещодавнiй легенький бриз, i нерухоме повiтря згустилося, стало задушливим. Грегуар почав бризкати водою на Лiзетту, а та вiдповiла йому ляпасом, i хлопець розплакався. Азер змiнив Берара на кормi, i той тепер сидiв, вкритий потом, бiля своеi дружини. Зрештою, навiть вiн замовк.

Стiвен намагався вiдволiктися вiн гнилизни навколо рiки. Нога мадам Азер спиралася на його ногу все сильнiше, поки повнiстю прихилилась до нього литкою. Тремтiння вiд легкого дотику перед цим дало заряд для складнiших вiдчуттiв, для бажання, бiльше схожого на жагу смертi.

Усiх iх, думав вiн, забере ця земля: язик Берара стане грудочками розсипчастого грунту, який будуть перетирати пальцями робiтники у саду, а його нескiнченне базiкання затихне у спраглому корiннi артишокiв i капусти. Малий Грегуар та Лiзетта стануть намулом на берегах, де копирсаються та розмножуються пацюки. А мадам Азер… Ізабель… навiть найнiжнiшi частини ii тiла, уявленi зараз Стiвеном, не зможуть пiднятися над жалюгiднiстю та недуховнiстю шляху, який закiнчуеться у тягучiй землi.

Здалеку вже виднiвся майданчик iхньоi висадки, i ставало потроху веселiше. Азер заговорив про сьогоднiшню чудову прогулянку, i Берар вiдновив свое домiнування над розмовою. За тi десять чи п’ятнадцять хвилин подорожi, якi залишилися, вiн примудрився переписати iсторiю цього дня, приписуючи захопленi враження вiд поiздки рiзним ii учасникам. Вiн навiть запитував у них згоди – але перебивав iх, перш нiж вони мали змогу зруйнувати таку чудову розповiдь своiми справжнiми враженнями.

Мадам Азер почала виходити зi свого трансу. Вона з очевидною тривогою помiтила положення своеi лiвоi ноги i сiла рiвно. Грегуар водив у водi скляною банкою, намагаючись упiймати рибу.

Висадившись та подякувавши Берарам за iх доброту, Стiвен навантажився кошиками, килимками та парасолями i повiльно пiшов на бульвар Гангу. Вiн з полегшенням залишив свiй вантаж у холi для Маргарити та пiднявся нагору до своеi кiмнати. Там вiн позбувся офiцiйного комiра, який, як вiн думав, очiкували на ньому побачити, i попрямував до маленькоi ванноi кiмнати у кiнцi коридору, котра колись належала служницi. Наповнивши ванну прохолодною водою, вiн з головою в неi занурився, щоб остудити навiть корiння волосся. Повернувшись до кiмнати, вiн загорнувся у рушник, узяв колоду карт i почав розкладати на столi пасьянс. Послiдовнiсть розкладання карт вiн перейняв у друга свого дiдуся – марновiрного старого, який заробляв на життя тим, що ворожив на ярмарках. У дитинствi Стiвен захоплювався старим i його iграми, i навiть пiсля стiлькох рокiв на самотi вiн часто подумки повертався у тi часи. Якщо бубнова дама у лiвiй частинi з’явиться ранiше за трефового валета у правiй, то мадам Азер… Вiн тасував та пересував карти, напiвжартома всмiхаючись сам до себе.

Потiм Стiвен узяв книгу i влiгся на лiжку – вечерю подаватимуть не ранiше, нiж за годину. Дзвонили церковнi дзвони, а у саду знову заспiвали птахи. Пiд цi звуки вiн задрiмав, i йому знов наснився сон, схожий на той, що переслiдував його усе життя: вiн намагаеться допомогти вилетiти з кiмнати пташцi, котра несамовито б’еться об скло вiкон. Несподiвано кiмната заповнюеться шпаками, i вони лiтають однiею великою зграею, керуючись своiм iнстинктом. Вони б’ються крилами об скло, кошлатять його волосся, а потiм нацiлюють своi дзьоби на його обличчя.

Наступного дня Стiвен отримав телеграму з Лондона, де зазначалося, що вiн мае повертатися одразу ж пiсля завершення справи. У вiдповiдi вiн додатково просив ще мiсяць для вивчення деталей i особливостей виробництва у Ам’енi, ще й Азер обiцяв познайомити його з iншими власниками фабрик. Крiм того, йому ще потрiбно зiбрати iнформацiю про стан фiнансiв Азера для доповiдi своему роботодавцю про рентабельнiсть майбутнiх iнвестицiй. Надсилаючи вiдповiдь того вечора, Стiвен запанiкував, що йому доведеться повернутися до Англii ранiше, нiж вiн дасть раду зi своiми почуттями, котрi ще трохи – i захоплять його повнiстю. Пiд час вечерi у тьмяно освiтленiй iдальнi вiн спостерiгав за мадам Азер. Вона подавала вечерю родинi та гостям – кузенам Азера. Стiвен iз розпачем розглядав риси ii обличчя, завитки волосся, впевненiсть рухiв. Вiн не мiг далi дозволяти собi лише пасивно зачаровуватися.

Наступного дня на роботi вiн дiзнався, що страйк фарбарiв загрожуе поширитися i на iншi текстильнi фабрики, а це може призвести до повного зупинення виробництва. Пiд час обiду Меро зустрiвся з робiтниками i у своiй промовi запропонував забезпечити одягом та iжею колег iз iнших пiдроздiлiв галузi. Але зауважив, що для них страйк не матиме жодного сенсу.

– У вас е сiм’i та життя, i ви повиннi взяти це до уваги, – говорив Меро. – Я певен, що довгострокове майбутне цiеi галузi за об’еднанням усiх процесiв разом, i едина органiзацiя буде представляти iнтереси усiх робiтникiв. Але на сьогоднi ми маемо миритися з тим порядком, який iснуе. Зараз, коли нам загрожують iноземнi конкуренти, не час для марних дiй.

Промова Меро була, як завжди, обачною. Вiн однаково не довiряв нi запальним лiдерам страйку, нi власникам. Але перш нiж вiн завершив свою промову логiчними висновками, на вулицi за дверима зчинився галас. Вони раптово розчинилися, впускаючи кiлькох молодикiв, якi розмахували прапорами i викрикували гасла. Меро зi свого помосту закликав усiх до порядку, коли близько пiвдюжини полiцейських, деякi в розтрiпаних мундирах, ввалилися до примiщення i, зав’язавши сутичку, намагалися виштовхати демонстрантiв геть. Багато хто iз жiнок, якi стояли ближче до дверей, стурбовано позадкували, коли присутнi почали обмiнюватися ударами.

Люсьен Лебрен, який був одним iз перших, хто увiрвався до примiщення, стояв тепер на помостi поряд iз незадоволеним Меро. Щирi блакитнi очi i хвилясте каштанове волосся робили хлопця дуже привабливим, i це частково компенсувало недовiру робочих до його юного вiку. Вiн, посилаючись на братерськi стосунки, запитав у Меро дозволу звернутися до робiтникiв, i той поступився мiсцем.

Люсьен жалiсливо описав труднощi сiмей страйкарiв, а також нестерпнi умови роботи, котрi змусили робiтникiв вдатися до крайнiх заходiв. Вiн розповiв про бiднiсть та експлуатацiю по всiй долинi Пiкардii, що стало причиною численноi мiграцii робiтникiв з долини рiчки Сомма у такi мiста, як Ам’ен та Лiлль, у марних пошуках роботи.

– Я благаю вас пiдтримати моiх людей, – сказав вiн. – Ми маемо триматися разом, iнакше ми не вистоемо. Ми повиннi думати про наших дружин та дiтей. Я прошу вас хоча би пiдписати цю декларацiю на знак пiдтримки своiх колег-робiтникiв, – тут вiн витяг аркуш зi ста або й бiльшою кiлькiстю пiдписiв.

– Щодо дружин, – пролунав голос iз середини кiмнати, – то ми усi знаемо, що про тебе говорять, юначе!

Примiщенням прокотився рев непристойного схвалення. Стiвен вiдчув, як напружились його нерви та прискорилося серцебиття.

– Про що ви таке кажете? – закричав Люсьен.

– Пiд присягою я б це не повторив, але, думаю, ти знаеш, про що я.

Люсьен стрибнув униз з помосту, щоб знайти свого обвинувача. Вiн шалено розпихав натовп плечима.

– Іще одне, – продовжував той же голос, – нам тут не потрiбен англiйський шпигун, який приходить на нашi збори i iсть iз нами за одним столом!

Декiлька голосiв доедналися зi схваленням. Проте, вочевидь, бiльшiсть присутнiх взагалi не пiдозрювала про присутнiсть Стiвена. А той i не почув навiть.

– Що вони таке говорять про Люсьена? – запитав вiн чоловiка, котрий стояв поруч. – До чого тут дружини?

– Подейкують, що малюк Люсьен i дружина хазяiна – дуже добрi друзi, – чоловiк хрипко засмiявся.

До цього моменту робочi Азера виказували доброзичливiсть. Меро читав iм довгi лекцii про необхiднiсть терпiння – i вони так i поводилися. Їхнi збори перервали робочi з iнших фабрик – вони зберiгали спокiй. До них звернувся молодик, який був навiть не з цього мiста – вони i це стерпiли. Але коли Люсьен втратив самовладання i почав з кулаками прокладати собi шлях крiзь натовп, iх охопило загальне вiдчуття образи, тож робiтники негайно почали проганяти його, зреагувавши як единий органiзм, який намагаеться позбутися чужорiдного тiла. Стiвена затиснули люди, дехто навiть виказував ворожiсть до нього, але бiльшiсть була перейнята бажанням позбутися Люсьена та iнших фарбарiв.

Робiтник, котрий наважився образливо коментувати дii мадам Азер, опинився в оточеннi друзiв Люсьена, котрi прийшли йому на допомогу. То був високий чоловiк iз червоним лицем – вiн перевозив рулони тканини на вiзку iз гумовими колесами. Вираз його обличчя швидко змiнився з безтурботностi на тривогу, коли хвиля бiйки наблизилася до нього. Люсьен кричав i шалено молотив руками, пробиваючись крiзь натовп, але робiтники Азера мовчазною стiною стали на його шляху.

Коли зiткнення ось-ось мало вiдбутись, помiж людьми перейшли полiцейськi, загрозливо розмахуючи кийками. Меро знову залiз на пiдвищення i закликав присутнiх зберiгати спокiй. У цей момент люсьенова рука одним зi своiх навiжених рухiв зачепила обличчя якоiсь робiтницi, i та закричала. Люсьена одразу ж повалив на пiдлогу важкий кулак ii чоловiка. І поки вiн лежав, працiвники Азера полегшували своi душi точно спрямованими на нього ударами чобiт. Його не били до смертi, але Люсьен щоразу кричав, коли вони вцiлювали в плече або ногу. Стiвен спробував вiдштовхнути когось iз нападникiв i дати таким чином Люсьену можливiсть пiднятися, але одразу ж зловив удар вiдкритою долонею в нiс – чоловiковi не сподобалося, що хтось йому заважае. Трое чи четверо фарбарiв змогли дiстатися Люсьена i приедналися до бiйки на його боцi.

Стiвен з болем в очах дивився перед собою. Вiн облишив своi первiснi благороднi думки про вiдновлення миру i тепер хотiв лише вiдплатити тому чоловiковi, котрий розлютив його. Раптом його вiдсунув убiк той високий червонолиций чоловiк, чий коментар i спричинив бiйку, i Стiвен вiдповiв йому коротким ударом в обличчя. Для точного i правильного свiнгу там було занадто мало мiсця, але сам факт удару став достатнiм для виникнення всерединi Стiвена тьмяного почуття помсти. Його рука була в кровi.

Кiнець цьому безладу поклали полiцейськi кийки разом з рiшучими робiтницями.

Люсьена, у синцях та бездиханного, але без серйозних травм, винесли на вулицю. Фарбарiв вивели полiцiанти, арештовуючи найбiльш сумнiвних на вигляд. Жертва Стiвена витирала носовичком розбитi губи – вочевидь, вiн уявлення не мав, хто його вдарив. Меро попросив робiтникiв розiйтися.

Стiвен вийшов з фабрики через боковi дверi. Його вкрай здивувало, що вiн так легко опинився на боцi Люсьена Лебрена, як i iншi присутнi, беручи до уваги те, що вiн волiв бiльше нiколи не бачити його спритноi постатi.

Вiд фабрики Стiвен попрямував до собору, а потiм далi у мiсто. Йому було соромно за свою поведiнку. Багато рокiв тому вiн пообiцяв своему опiкуну, що бiльше нiколи не втратить контроль над собою, завжди зможе зупинитися i зберiгатиме спокiй. Сьогоднi вiн повiв себе жалюгiдно i не стримав обiцянки. Навiть спогад про перелякане обличчя того чоловiка, котрий ганьбив iм’я мадам Азер, лиш частково компенсував цей провал.

Виявилося, що Стiвен ударив сильнiше, нiж сподiвався, – за кiлька годин його рука дуже опухла. Вiн повернувся у дiм Азера i попрямував до ванноi кiмнати, де спочатку потримав руку у холоднiй водi, а потiм туго перев’язав носовичком. Вiн вiдчував, що його життя на бульварi Гангу – i все його життя взагалi – досягло переломного моменту, який вiн не в змозi контролювати. Напевно, краще погодитися з начальником – закiнчити роботу за тиждень i повернутися до Лондона iз впевненiстю, що вiн нiчим не зганьбив анi свою компанiю, анi мiстера Вона, свого опiкуна, котрий прикладав максимум зусиль, щоб допомогти Стiвеновi. Спершу, подумав вiн, треба йому написати. Почуваючи себе жалюгiдно, вiн узяв зi столу аркуш.



Дорогий мiстере Вон!

Вже не вперше я пишу вам надто пiзно. Але спробую надолужити це й описати вам детально усi подii.


Стiвен зупинився. Вiн хотiв знайти гiднi слова, щоби передати ту бурю бажання та збентеження, яку вiдчував.



Я думаю, що закохався, i вiрю, що це взаемно, хоча вона i не казала цього. Як можу я бути певен, якщо вона нiчого не казала? Може, це марнославство юностi? Хотiв би, щоби це було так. Але я настiльки впевнений, що це питання навiть не стоiть передi мною. Однак ця впевненiсть зовсiм не приносить менi щастя.


Це вже зайшло надто далеко – Стiвен, звичайно, тепер не мiг i думати, що наважиться вiдправити такий лист. Вiн написав iще один абзац – скорiше для самого себе, – щоб побачити, що вiн iще може сказати.



Мене веде сила, якiй я не можу опиратися. Здаеться, що у цiеi сили е власний розум, власнi принципи поведiнки, – i, мабуть, я нiколи i не зможу iх осягнути.


Стiвен перестав писати, узяв аркуш, розiрвав його на маленькi шматочки i викинув у смiтник.

Знявши носовичок з руки, вiн навiть змiг сховати руку вiд мадам та месье Азер, коли розмовляв з ними у вiтальнi перед вечерею. Азер був надто стривожений подiями на фабрицi, щоб думати про руку гостя, а мадам Азер якщо i дивилася на Стiвена, то лише на його обличчя.

– Я так розумiю, вашу присутнiсть на фабрицi було якимось чином прокоментовано? – запитав Азер.

– Так. Думаю, менi не варто було приходити на iхнi збори. Тепер кiлька днiв менi не варто з’являтися там.

Із саду до кiмнати увiйшла Лiзетта.

– Слушна думка, – погодився Азер. – Треба дати людям трохи часу, щоб охолонули. Не думаю, що виникнуть якiсь проблеми, але вам краще не показуватися, поки галас не вщухне. Я споряджу когось iз робiтникiв з паперами для вас – ви можете займатися справами й тут.

– Ой! – почувся голос Лiзетти. – А що це з вашою рукою?

– Сьогоднi вранцi мене трохи зачепило прядилкою, коли менi показували, як з нею працювати.

– Але вона почервонiла та напухла!

Мадам Азер коротко скрикнула, коли Лiзетта простягнула iй на огляд руку Стiвена. Вiн помiтив тiнь турботи на ii обличчi, а потiм вона знову сховалася за своею звичною вiдчуженiстю.

– Вечерю подано, – проголосила Маргарита з дверей.

– Дякую, – вiдповiла мадам Азер. – Пiсля вечерi, будь ласка, знайдiть що-небудь, аби перев’язати руку месье Рейзфорда, – попросила вона, перш нiж пройти у iдальню.



Наступного дня Азер пiшов на роботу, а Стiвен залишився вдома – як хворий школяр, якому дозволили пропустити заняття. Посильний з фабрики принiс якiсь папери, Стiвен поклав iх у вiтальнi. Сам же примостився iз книгою на диванi бiля дверей у сад. Дiм наповнився звуками ранковоi рутини, i Стiвену здавалося, що вiн нiби пiдслуховуе жiноче життя. У вiтальню увiйшла Маргарита iз пiр’яним вiничком, яким вона надзвичайно обережно струшувала пил з порцелянових прикрас та полiрованих столiв, пiднiмаючи вихори пилу, якi спiралеподiбно крутилися у яскравому ранковому сяйвi, повiльно опускаючись на стiльцi i дерев’яну полiровану пiдлогу.

Згори на сходах почулися важкi кроки Грегуара, а потiм i в коридорi, аж поки не обiрвалися боротьбою iз замками та ланцюжками вхiдних дверей. Вигук «Зачинiть за собою дверi!» залишився без жодноi вiдповiдi, i Стiвен уявив собi прямокутник вiдчинених дверей, а за ними – сад, бруковану стежку i масивну залiзну огорожу, котра вiддiляе маеток вiд бульвару. Потiм почувся дзенькiт посуду – це Маргарита несла пiднос iз чашками й тарiлками з iдальнi пiсля снiданку, – а за ним тихий удар ii стегна об дверi на кухню. Якийсь момент перед тим, як дверi зачинилися, до нього долинав голосний, цiлеспрямований стук каструль, якi милися або ж наповнювалися провiзiею i ставилися на пiч, де повiльно кипiли впродовж усього ранку.

Голос мадам Азер лунав iз iдальнi аж до одинадцятоi – вона розмовляла з Лiзеттою або давала якiсь вказiвки тим, хто до неi заходив. Серед них була мадам Бонне – дружина лiтнього робiтника фабрики. Кожного дня вона приходила для того, щоб узяти на себе ту частину прибирання, яку Маргарита вважала занадто лакейською або фiзично важкою. Мадам Азер казала iй, у якiй кiмнатi потрiбно навести лад та чи будуть якiсь особливi приготування перед вiзитом гостей. Стара жiнка залишала за собою шлейф важких крокiв, коли йшла перевальцем виконувати доручену роботу. Лiзетта сидiла у сонячному свiтлi, котре хлюпнуло до кiмнати крiзь спицi клематiсiв, i спостерiгала за тiнями на гладенькiй поверхнi стола, та слухала, як мачуха керуе господарством. Дiвчинi подобалась ця спiльна ранкова рутина – вона вiдчувала, що iй довiряють, що ii думка важлива. Тим бiльше що Грегуара iз ними не було – адже своею незграбною поведiнкою та навiть найбанальнiшими, найжалюгiднiшими дитячими зауваженнями вiн мiг зруйнувати ii непевну дорослу витримку.

У цiй неквапливiй ранковiй п’есi були i не такi важливi ролi. У будинку була iще одна служниця, котра, на вiдмiну вiд Маргарити, не жила тут постiйно, але вона мала кiмнату десь на другому поверсi. Основним обов’язком для неi було приготування iжi. Крiм того, приходив хлопчик з м’ясноi крамницi i приймав замовлення. Іще один хлопчик з бакалii принiс двi важкi коробки, якi залишив коло чорного ходу.

Десь по опiвднi мадам Азер запропонувала Стiвеновi пообiдати iз нею та Лiзеттою, оскiльки Грегуар тодi ще буде у школi. Звичайно, Стiвен погодився i наступну годину провiв за паперами, принесеними вранцi iз канцелярii Азера.

О першiй годинi мадам Азер повiдомила, що обiд готовий. Стiл було накрито бiля вiкна, на три особи. Кiмната вдень мала iнший вигляд, анiж увечерi, коли ii заповнювали гостi у тугих комiрцях та нечiткi тiнi. Лiзетта надягла коротку бiлу сукну – ту, в якiй дiвчинi не дозволили iхати у водянi сади. У темно-коричневе волосся була вплетена блакитна стрiчка. Панчiх вона не вдягла. Пiд ii поглядом з-пiд густих вiй Стiвен подумав, що Лiзетта була симпатичною дiвчиною, хоча це спостереження i не викликало у нього нiяких емоцiй.

На мадам Азер були кремового кольору спiдниця i темно-червоний жакет з вiзерунком, з-пiд якого виднiлася бiла блуза. Шию жiнка сьогоднi залишила вiдкритою.

– Якщо хочете, можете зняти пiджак, месье, – сказала мадам Азер. – Ми з Лiзеттою не вважаемо обiд офiцiйним заходом, правда?

Лiзетта засмiялася.

Стiвен подякував. Вiн бачив, що мадам Азер почувае себе пiд захистом присутностi Лiзетти i тому поводиться смiливiше. Маргарита принесла тарiлку з артишоками.

– Може, вип’емо вина? – запропонувала мадам Азер. – Зазвичай ми з Лiзеттою не п’емо, правда? Та сьогоднi можемо зробити виняток. Маргарито, чи не принесеш нам пляшку бiлого вина, будь ласка? Тiльки не бери з тих, якi зберiгае мiй чоловiк.

Артишоки змiнилися невеликою тарiлкою грибiв, а згодом – палтусом. Стiвен налив вина мадам Азер та Лiзеттi – на наполегливе прохання останньоi. І щоби почати розмову, вiн запитав про знайомство iхньоi родини з подружжям Берар. Лiзетта захихикала, коли почула питання, i мадам Азер зробила iй зауваження, хоч i сама не змогла приховати посмiшку.

– Вибачте, Лiзетта неввiчливо ставиться до месье Берара, – пояснила мадам Азер.

– Це так несправедливо, – сказала Лiзетта. – А вас батьки примушувати ввiчливо ставитися до усiх своiх дурнуватих друзiв?

– У мене немае батькiв, – вiдповiв Стiвен. – Точнiше, я iх не знав. Мене виховували дiдусь та бабуся, потiм я рiс у притулку, а згодом мене взяв до себе один чоловiк.

Лiзетта почервонiла i нiяково ковтнула. На обличчi мадам Азер на мить проступило занепокоення:

– Вибачте, месье, Лiзетта завжди ставить невлучнi питання.

– Тут немае за що вибачатись, – посмiхнувся Лiзеттi Стiвен. – Нiчого страшного. Я цього не соромлюся.

Увiйшла Маргарита iз яловичим фiле на тарiлцi з блакитними вiзерунками i поставила на стiл перед мадам Азер.

– Принести червоне вино? – запитала вона. – З учорашньоi вечерi залишилося трохи.

– Давайте.

Мадам Азер поклала шматок м’яса iз кров’ю кожному на тарiлку. Стiвен знову наповнив келихи. Йому пригадалося, як у човнi ii нога спиралася на його ногу. Шкiра ii оголених рук була засмаглою до свiтло-коричневого вiдтiнку. Жилет чоловiчого крою i вiдкрита шия тiльки пiдкреслювали ii жiночнiсть.

– Я скоро повертаюся до Англii, – зауважив Стiвен. – Менi надiслали телеграму, що я потрiбен компанii у Лондонi.

Нiхто не вiдповiдав, атмосфера напружилась. Вiн додав:

– Менi буде шкода вiд’iжджати.

– Ви завжди можете знову приiхати до нас у гостi, – сказала мадам Азер.

– Звичайно, я мiг би повернутися в будь-який час.

Маргарита принесла картоплю. Лiзетта потягнулась i посмiхнулась.

– Щось менi захотiлося спати, – сказала вона зi щасливим обличчям.

– Це через вино, – здогадалася мадам Азер. Їi обличчя теж торкнула посмiшка, i повiтря, здавалося, посвiтлiло.

Обiд вони завершили фруктами, каву Маргарита подала у вiтальню. Вони сiли навколо столу для гри в карти – того, за яким Стiвен грав iз чоловiками першого вечора у цьому домi.

– Я пiду трохи прогуляюся у саду, – сказала Лiзетта, – а потiм, мабуть, подрiмаю у своiй кiмнатi.

– Добре, – вiдповiла мадам Азер.

Дiвчина легкою ходою зникла з кiмнати. Враз атмосфера мiж ними змiнилася i цього разу безповоротно. Мадам Азер не могла дивитися Стiвеновi в очi – вона не вiдривала погляду вiд столу, займаючи руки срiбною ложкою та порцеляновим блюдцем. Стiвену стиснуло груди, було важко дихати.

– Хочете ще ка…

– Нi.

І знову нависла тиша.

– Подивiться на мене.

Мадам Азер, не пiднiмаючи погляду, пiдвелася i сказала:

– Менi треба йти, займатися шиттям у своiй кiмнатi, так що…

– Ізабель, – Стiвен схопив ii за руку.

– Нi, благаю вас, не треба.

Вiн потягнув ii до себе i обiйняв, щоб вона не могла втекти. Їi очi були заплющенi – вона все ще не дивилася на нього, – i вiн поцiлував ii у напiврозтуленi губи. Вiн вiдчув рух ii язика, як руки стиснули його спину, – а потiм вона вислизнула з його обiймiв так раптово, що ii блуза розiрвалася i стало видно атласну стрiчку. Тiло Стiвена здригнулося вiд бажання.

– Ви повиннi. Бога ради, ви повиннi, – вiн майже сердився на неi.

Мадам Азер плакала iз заплющеними очима:

– Я не можу… Нi… Я не… Я не думаю, що це буде правильно.

– Ви, може, хотiли сказати «Я не думаю, що добре вас знаю»?

– Нi. Я хотiла сказати, що не думаю, що це буде правильно.

– Це правильно. Ви самi знаете, що правильно. Це найправильнiше рiшення, яке тiльки може бути. Ізабель, я вас розумiю. Повiрте менi. Я розумiю вас. Я кохаю вас.

Вiн поцiлував ii знову, i вона вiдповiла йому. Вiн вiдчув солодкiсть ii губ, а потiм припав обличчям до ii плеча.

Вона вирвалася i вибiгла з кiмнати. Стiвен пiдiйшов до вiкна, вiдчинив i подивився на вулицю. Ним керувала сила, якiй вiн не мiг протистояти. Та частина його свiдомостi, котра зберiгала спокiй, розумiла це. Необхiднiсть була очевидною – питання було тiльки в тому, чи вона згодиться.

У своiй кiмнатi мадам Азер нервово крокувала вiд стiни до стiни, витираючи сльози. Вона майже задихалася вiд почуттiв до нього, але боялася його. Їй хотiлося втiшити Стiвена – а разом iз тим хотiлося, щоб вiн узяв ii, щоб використав ii. Потоки бажання i пристрастi, яких вона нiколи не знала та про якi не думала вже багато рокiв, захлиснули жiнку. Вона хотiла, щоб вiн оживив у нiй все те, що вона поховала, щоб вiн зруйнував i принизив ту несправжню ii особистiсть, створену нею. Але вiн такий молодий… Вона вiдчувала невпевненiсть. Хотiлося торкнутися його шкiри…

Вона спустилася сходами вниз – так легко, що ii крокiв не було чути. Вона застала його у боротьбi iз самим собою, повернутим до вiкна.

– Ідiть у червону кiмнату, – промовила жiнка.

Коли Стiвен повернувся на голос, ii вже не було. Червона кiмната. Вiн запанiкував. Це, мабуть, була одна з тих кiмнат, котрi вiн якось бачив, але потiм не змiг знайти. Наче кiмната зi сну – недосяжна, завжди десь позаду. Вiн побiг сходами нагору i побачив, як вона звертае за кут. Вона йшла головним коридором до вузького переходу, вiддiленого аркою. Там у кiнцi були зачиненi дверi, через якi потрапляв у ту частину будинку, де живуть слуги. Перед ними злiва були iншi – з овальною порцеляновою ручкою та трiскучим замком. Вiн наздогнав ii вже бiля дверей маленькоi кiмнати, де стояло лiжко з мiдною рамою, накрите червоним покривалом.

– Ізабель, – у нього в очах теж стояли сльози. Вiн пропустив мiж пальцями пасмо ii волосся.

– Бiдний мiй хлопчику, – промовила вона.

Вiн знову поцiлував ii, i цього разу ii язик не тiкав вiд нього.

– Де Лiзетта? – запитав вiн.

– У саду. Я не знаю. О боже, будь ласка… – вона затремтiла, очi заплющилися. Коли вона змогла iх розплющити, iй було важко дихати.

Стiвен почав зривати з неi одяг, i вона наполегливо, але незграбно йому допомагала. Жакет зачепився за лiкоть. Стiвен стягнув блузу i занурився обличчям у атлас на ii грудях. Зiр та дотик приносили йому стiльки насолоди, що, здавалося, йому буде замало i кiлькох рокiв, щоб оцiнити це. Зараз же ним керував нестямний поспiх.

Ізабель вiдчувала дотик його рук, його поцiлунки, розумiла, що вiн бачить, розумiла, що це соромно i непристойно, – але уявляла, як це руйнуе ii несправжню благопристойнiсть, i ще бiльше розпалялась. Вона торкалася його волосся, плечей, гладенькоi шкiри на грудях пiд сорочкою.

– Будь ласка, швидше, – Ізабель почула свiй голос, хоча слова було важно розiбрати через рване дихання.

Вона провела рукою по переднiй частинi його штанiв – так, як, на ii думку, зробила б якась повiя, – i вiдчула напруження пiд тканиною. Нiхто ii не засуджуе. Нiкого це не жахае. Вона може робити усе що заманеться. Вiн зупинився, щоб зробити подих, i вона допомогла йому зняти з себе шовковi панталони – щоб показати йому те, що вiн, певно, довго уявляв собi. Вона щiльно заплющила очi, роздягаючись, – але почуття провини так i не з’явилося. Стiвен притис ii спиною до лiжка, i вона почала ритмiчно вигинатися дугою, а тiло – благати про його увагу. Нарештi вона вiдчула дотик – хапнула повiтря, i зрозумiла, що навiть не чекала цього. Вона вiдчула його язик – вiн дражнив, обпiкав ii ззовнi i навiть усерединi, наче вiдмикав ключем замок у ii тiлi. Вона задихалася вiд шоку цих нових вiдчуттiв. Їi тiло пронизувало тремтiння довгих ритмiчних рухiв. Пристрасть наче вiднесла ii свiдомiсть кудись далеко, у грудях з’явився вузол – i цим вiдчуттям вже майже неможливо було опиратися, хоча вони наростали. У цьому конфлiктi емоцiй ii голова металася з боку в бiк, вона почула свiй власний голос, який наче десь здалеку намагався чомусь заперечувати, – але хвиля вiдчуттiв накрила ii знову, i знову, а потiм прокотилася крiзь живiт, усi кiнцiвки, i слабкий голос – цього разу уже десь близько – промовив: «Так».

Коли вона розплющила очi, перед нею стояв Стiвен – повнiстю голий. Їi очi сфокусувались на тiй його частинi, котра виступала вперед. Вони ще не кохалися, i головне задоволення для них ще було попереду. Вiн притис ii до лiжка своiм тiлом i поцiлував обличчя, груди – потягуючи губами соски. Потiм вiн перевернув ii на живiт i провiв руками по внутрiшнiй сторонi стегон, затримавшись над шовковими панчохами, якi вiн у поспiху не мав часу зняти, i у тому мiсцi, де ii ноги сходилися разом. Вiн почав цiлувати iй спину, просуваючись вниз через рожевi пухкi пагорби плотi до задньоi частини стегон. Тут вiн на мить зупинився, притулившись щокою, – i почав спочатку вiд кiсточок над ii стопами, якi вiн роздивлявся тодi у човнi, та внутрiшньоi сторони литок.

Дихання Ізабель знов прискорилося.

– Будь ласка, любий, зараз, благаю тебе… – вона уже не могла терпiти. Лiвою рукою вхопила ту частину його тiла, яку хотiла вiдчувати у собi, – i вiн, ошелешений, навiть перестав ii цiлувати.

Вона ширше розвела ноги, запрошуючи до себе, – вона жадала його всерединi. Вона вiдчувала, як натягнулася тканина пiд ii стопами, – i направила його всередину. Почувся його стогiн – i вiн закусив зiм’яте простирадло зубами. Вiн майже не рухався, наче боявся самоi ситуацii або того, чим вона може закiнчитися.

Ізабель насолоджувалась цим розкiшним вiдчуттям проникнення. Воно прокочувалось межами ii плотi, наповнюючи бажанням i щастям. «Зрештою я стала тим, ким я е, – думала вона. – Я народилася для цього». Уривки напiвдитячих бажань та пообiднiх фантазiй, придушених рутиною батькiвського дому, спалахували у ii головi. Нарештi вона вiдчула, як встановився зв’язок мiж виром ii бажань i уважним пiзнанням самоi себе, маленькоi дiвчинки Формантье.

Ізабель почула його стогiн – i одночасно вiдчула сплеск усерединi. Його плоть раптово збiльшилась настiльки, що вони стали майже одним цiлим. Шок та iнтимнiсть того, що вiн зробив – вилився у неi, – стрепенула ii тiло знову, як уперше, тiльки швидше та сильнiше. Настiльки, що вона на якусь мить втратила зв’язок зi свiтом.

Коли Ізабель пришла до тями i розплющила очi, Стiвен лежав впоперек лiжка обличчям вниз, а голову так незручно повернув убiк, що здавався мертвим. Обое мовчали. З вулицi долинав пташиний спiв.

Непевно – майже сором’язливо – вона провела пальцями по його спинi через хребець, що стирчав вище за iншi, вниз до вузьких стегон та сiдниць, вкритих м’якими чорними волосинками. Взявши до рук його пошкоджену долоню, вона поцiлувала набряклi кiсточки. Стiвен перевернувся на спину i подивився на неi. Їi зачiска розтрiпалася, i пасма рiзних вiдтiнкiв спадали на голi плечi i тугi округлi груди, котрi пiдiймалися в такт ii все ще пришвидшеному диханню. Обличчя та шия Ізабель свiтилися рожевим сяйвом: яскравий колiр кровi м’яко вiдтiняв молоду молочну шкiру з золотистими i коричневими цяточками ластовиння. Якусь мить вiн дивився iй у вiчi, а потiм поклав голову на плече, дозволяючи пестити свое обличчя та волосся.

Вони лежали, враженi i невпевненi, в довготривалому мовчаннi. Згодом Ізабель почала обдумувати те, що вiдбулося. Жiнка пiддалася, але не у пасивному сенсi – вона хотiла зробити йому цей подарунок. Насправдi вона прагнула продовження. На якусь мить ця думка налякала ii. Ізабель уявила iх удвох на початку якогось спуску, кiнця якого вона не уявляла.

– Що ми наробили? – промовила вона.

Вiн сiв на лiжку й обiйняв ii.

– Ми зробили те, що повиннi були, – Стiвен шалено на неi подивився. – Моя мила Ізабель, зрозумiй це.

Вона мовчки хитнула головою. Вiн хлопчисько. Милий хлопчисько. І тепер вiн завжди буде поряд.

– Стiвен, – вона вперше назвала його iм’я чарiвною iноземною вимовою.

– Ізабель, – вiдповiв вiн, i його обличчя освiтила посмiшка.

Вона притисла його до себе, а в кутиках ii очей збиралися сльозинки.

– Ти прекрасна, – сказав Стiвен. – Я не знаю, як буду дивитися на тебе вiдтепер. Я видам нас. Ми будемо сидiти за вечерею – а я буду думати про те, що ми робили тут. І буду уявляти тебе такою, яка ти зараз, – вiн нiжко провiв рукою по ii плечу i притис тильну сторону долонi до ii щоки.

– Не видасиш. І я не видам. Ти повинен бути сильним, адже ти кохаеш мене, – у спокiйному поглядi Стiвена вона не побачила страху.

Його руки нiжно гладили ii груди, i вона втратила концентрацiю. Вони проговорили лише хвилину, але те, що вони встигли одне одному сказати i що це означало для них, втомило ii думки. Непереборне бажання захоплювало ii тiло щоразу сильнiше, супроводжуючи його руку, котра торкалася тих нiжних частин ii тiла, якi мало хто мае право бачити. Їi дихання збилося, i вона вiдчула, як зiсковзуе знову кудись у безодню, яка не матиме краю, – але цього разу за власним бажанням.



Того вечора Азер мав навдивовижу гарний настрiй. Меро схилявся до того, щоби пристати на його новi пропозицii щодо зарплатнi робiтникам. Страйк поширився серед фарбувальникiв, але було малоймовiрно, що вiн зачепить iншi частини галузi. Його друг Берар, котрий не заходив вже майже тиждень, пообiцяв навiдатися разом iз дружиною та тещею для гри в карти пiсля вечерi. Азер розпорядився, щоб Маргарита принесла двi пляшки бургундського червоного з льоху. Вiн зауважив, що мадам Азер чудово виглядае, та поцiкавився, як минув день Лiзетти.

– Я гуляла у саду, – почала вона, – i потрапила туди, де наш сад зовсiм зарiс та стикуеться iз iншими. Я сiла пiд деревом та, мабуть, трохи задрiмала. І менi наснився дуже дивний сон.

– Що ж тобi наснилося? – Азер почав забивати трубку тютюном.

– Я не можу розповiсти, – хихикнула вона.

Батько не став наполягати i, схоже, розчарував ii цим. Тим часом Азер звернувся до дружини:

– А як ти провела день? Якiсь важливi справи у мiстi?

– Та нi, нiчого особливого, – вiдповiла Ізабель. – Поговорили iз хлопчиком з м’ясноi крамницi – вони знов надiслали не тi бiфштекси, котрi я замовляла. Мадам Боне знову скаржилася на роботу, яку iй доручають. А пiсля обiду я читала.

– Щось навчальне чи роман?

– Та нiсенiтницю – купила якось у книжковiй крамницi.

Азер поблажливо усмiхнувся i хитнув головою вiд несерйозностi смакiв своеi дружини. Вiн, як видавалось, читав виключно твори великих фiлософiв – i тiльки мовою оригiналу, – хоча, вочевидь, такi серйознi розумовi операцii вiн мусив проводити на самотi. Пiсля вечерi ж Азер незмiнно поринав у вечiрню газету.

Почулися кроки на сходах, i погляд Ізабель мелькнув вгору з дивану, де вона сидiла з пiсляобiднiм шиттям. У дверях з’явився Стiвен. Вiн коротко потис руку Азера i повернувся до Ізабель з привiтанням. Їi дихання пришвидшилось, коли вона побачила суворе та спокiйне обличчя. Вiн повнiстю контролював своi емоцii.

Ізабель помiтила, що за вечерею Стiвен жодного разу до неi не звернувся i майже не дивився в ii бiк. Коли ж вони зустрiчалися поглядами, вона бачила лише байдужiсть – а може, й ворожiсть – у його очах.

Маргарита знов i знов приносила страви, а господар дому, все ще у доброму гуморi, розповiдав, що збираеться запросити Берара на рибну ловлю на увесь день. Вони поiздом поiдуть до Альбера, а там можна узяти двоколку iз понi i поiхати на пiкнiк у одне iз сiл десь за рiчкою Анкр.

Грегуара дуже захопив цей план:

– А можна менi власну вудку? У Гюго та Едуарда вже е! Чому менi не можна?

Ізабель його заспокоiла:

– Я думаю, що ми знайдемо тобi вудку.

– А ви рибалите, месье? – запитав Азер.

– Бувало, у дитинствi. На черв’якiв або шматочки хлiба. Я годинами сидiв бiля ставку у садах поблизу великоi садиби недалеко вiд мого дому. Ми з хлопцями з села ходили туди разом – розповiдали один одному усiлякi iсторii та таке iнше. Подейкували, що колись там упiймали здоровенного коропа. Батько одного з хлопцiв його бачив – ба навiть майже упiймав. Принаймнi вiн так розказував. Там, звичайно, була велика риба – ми iнодi ловили. Проблема була лише в тому, що нас гнали звiдти, бо це була приватна власнiсть.

Ізабель здивовано слухала цю розповiдь. Це, мабуть, була найдовша його промова до Азера за весь час, поки вiн жив у будинку. Крiм коротких розповiдей сьогоднi за обiдом, вiн уперше заговорив про щось настiльки iнтимне – про свое дитинство. Чим бiльше вiн говорив, тим, здавалося, бiльше йому подобалася розмова. Стiвен увесь час дивився на Азера, i останньому довелося чекати завершення, щоб узятися за телятину на своiй виделцi.

Стiвен продовжував:

– Коли ж я пiшов до школи, стало не до риболовлi. Та й не думаю, що у мене б вистачило терпiння. Рибальство бiльше цiкавить хлопцiв, яким цiлими днями нiчого робити, але разом, принаймнi, вони дiляться тими речами, якi вiдкривають для себе про свiт.

– Я буду радий запросити вас поiхати з нами, – вiдповiв Азер, кладучи телятину до рота.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, але менi здаеться, що я вже й без того зловживаю гостиннiстю вашоi родини.

– Ми мусите поiхати. У Тьепвалi чудово готують чай на англiйський манер.

– Не обов’язково вирiшувати зараз, – втрутилась Ізабель. – Хочете ще телятини, месье?

Ізабель ним пишалася. Стiвен вишукано розмовляв французькою, був ввiчливим, навiть розказав щось про себе. Їй хотiлося, щоб усi знали, що вiн належить iй, щоб променi схвалення його падали i на неi. Ізабель вiдчула бiль втрати, коли зрозумiла, наскiльки вона далеко вiд цього. Їi вибiр, ii гордiсть – це Азер. У затiнку слави цього чоловiка вона мае жити. Ізабель задумалась, скiльки ще вона зможе пiдтримувати фальшивiсть свого становища. Мабуть, попри iхнi зi Стiвеном намагання неможливо заперечувати правду на такому рiвнi. Драматичнiсть ситуацii з обманом лякала ii, але й приемно збуджувала – а особливо враховуючи те, що вона роздiляла цей обман зi Стiвеном.

Вони покинули червону кiмнату о п’ятiй i вiдтодi ще не перемовилися мiж собою жодним словом. Ізабель не знала, що коiлося у нього в головi. Може, вiн вже й шкодував, а може, вiн отримав бажане i для нього це втратило будь-яке значення.

Незважаючи на щастя та страх, котрi охоплювали ii пiсля виходу з червоноi кiмнати, необхiдно було мислити практично. Треба було вдягтися i приховати розiрване мiсце на блузi, а постiльну бiлизну – непомiтно вiднести до пральнi. Потiм слiд було iще раз перевiрити, чи не залишилось якихось ознак адюльтеру.

Вже у своiй ваннiй кiмнатi вона роздяглася. Усi домашнi знали, що вона приймае ванну двiчi на день, – i зараз пiдiйшов час. Блузу неможливо було зашити – вирiшила швидко ii позбутися. Їi стегна були трохи липкими вiд сiменi Стiвена, котре згодом витекло з неi. Шовкова бiлизна кольору слоновоi кiстки – ii привезла мати з Парижа, з Рiволi, як весiльний подарунок – забруднилася. Вона знайшла бiльше слiдiв Стiвена у себе промiж нiг i ретельно iх вiдмила.

Головною проблемою залишалася постiльна бiлизна. Маргарита дуже уважно слiдкувала за цим i завжди знала, у якiй кiмнатi i коли треба ii перестеляти, – навiть попри те, що це зазвичай робила мадам Боне. Мабуть, iй таки доведеться довiритися однiй iз них. Вона вирiшила вiдпустити Маргариту пiсля обiду i самостiйно випрати, попрасувати i змiнити постiль, перш нiж хто-небудь зайде у червону кiмнату. Червоне покривало вона вирiшила викинути – воно вже iй добряче набридло. Така iмпульсивнiсть дратувала чоловiка, але – на його думку – була властива ii поведiнцi. Плями та фiзичнi нагадування про сьогоднiшнiй день не викликали у неi огиди – навiть слiди власноi кровi. Жанна навчила ii не соромитися, i все те говорило iй швидше про iнтимнiсть, яку вони удвох роздiлили.

Маргарита пiшла вiдчинити дверi Берарам. Азер запропонував продовжити вечiр у вiтальнi, або навiть у однiй iз маленьких кiмнат на першому поверсi, куди Маргарита iнодi подавала каву, морозиво та тiстечка, – але Берар був до нудоти тактовний:

– Немае нiякоi необхiдностi переривати такий чудовий сiмейний вечiр. Я просто сяду ось тут на стiлець, якщо малий Грегуар буде настiльки ласкавий… Ось так, дякую. А ви, мадам Азер, можете сiсти ось тут, злiва.

– Вам буде зручнiше, якщо я…

– І так ми не будемо почуватися, наче завдали вам клопоту. Тiтка Ельза погодиться до нас приеднатися тiльки тодi, коли ми просто по-сусiдськи до вас завiтаемо – а не як особливi гостi.

Берар вмостився на стiльцi, де сидiла Лiзетта, – вона з дозволу мачухи разом iз братом пiшла спати, поцiлувавши на нiч батька. Хоча вранцi дiвчина насолоджувалася своею дорослiстю, з нею дотепер iнодi поводилися, як iз дитиною. Стiвен iй позаздрив. Вiн мiг би i сам пiти та залишити двi родини на самотi – швидше за все, усi б цьому зрадiли. Але коли вiн дивився на Ізабель, йому хотiлося залишитися. Стiвен не вiдчував особливоi нестерпностi щодо iхнього з Ізабель становища: сьогоднi все докорiнно змiнилося, i згодом соцiальнi обставини теж змiняться, вiдображаючи нову реальнiсть.

– А ви, мадам, чули того вашого фантомного пiанiста з його незабутньою мелодiею iще раз? – Берар своею головою iз червоним обличчям та густим сивим волоссям спирався на праву руку, котра лiктем стояла на столi, i дивився на Ізабель. Вiн не питав це серйозно, вiн швидше налаштовував оркестр перед концертом.

– Нi, пiсля нашоi з вами останньоi зустрiчi я бiльше не проходила повз той будинок.

– А-га, то ви хочете зберегти цю мелодiю, наче цiнний спогад. Я розумiю. Тому ви, мабуть, вибрали iнший шлях для своiх прогулянок.

– Нi, я сьогоднi читала.

Берар всмiхнувся:

– Роман, б’юся об заклад. Як мило. Сам же я читаю тiльки iсторичнi твори. Розкажiть нам про роман, який ви читаете.

– Там йдеться про молодого хлопця з небагатоi сiм’i, який iде у Париж, щоб стати письменником, але зв’язуеться з поганою компанiею.

Стiвена вразило те, як легко та невимушено Ізабель говорила. Вiн дивився на неi та думав, чи можливо зловити ii на брехнi – у поведiнцi жiнки нiчого не змiнилося. Одного дня вона може i йому збрехати – i вiн нiчого не помiтить. Мабуть, у жiнок в принципi е таке вмiння виживати.

З бесiди про книжку Ізабель вони перейшли до розмови про те, чи сiм’i з провiнцii можуть бути настiльки ж впливовими – у своему випадку – наскiльки сiм’i iз Парижа.

– А ви знаете родину Лорандо? – запитав Азер.

– О, так, – вiдповiла мадам Берар з ентузiазмом, – ми зустрiчалися декiлька разiв на заходах.

– Я, – зауважив Берар з почуттям власноi гiдностi, – не вважаю iх друзями. Я нiколи не запрошував iх у свiй дiм i сам до них нiколи не пiду.

У тому, як Берар напоказ не визнавав цю родину, ковзало щось загадкове та аристократичне – принаймнi так вiн хотiв це подати. Було також зрозумiло, що жоднi питання присутнiх не змусять його розкрити цю таемницю.

– Я не думаю, що вони колись жили у Парижi, – сказав Азер.

– Париж! – раптово вигукнула тiтка Елiза. – Це просто один величезний модний дiм, це мiсто. Париж вiдрiзняеться вiд провiнцii лише тим, що парижани купують новий одяг щотижня. Ох же й пави!

Азер висловив власнi думки щодо впливовостi родини:

– Я нiколи не зустрiчав месье Лорандо, але чув, що вiн дуже шанована людина. Я здивований, що ви не розвинули знайомство з ним, Бераре.

Губи Берара стислись у лiнiю, i вiн показово помахав перед ними пальцем, даючи зрозумiти, що його рот на замку.

– Папа не сноб, – мадам Берар стала на його захист.

Ізабель зберiгала незвичайну для неi мовчазнiсть. Їй хотiлося зустрiтися поглядом зi Стiвеном або щоб вiн принаймнi дав iй зрозумiти, що усе гаразд. Жанна якось розповiдала, що чоловiки iнакшi: коли вони оволодiвають жiнкою, вони вдають, наче нiчого не сталося, i починають добиватися iншоi. Ізабель не могла повiрити, що i Стiвен такий – пiсля усього, що вiн сказав i зробив з нею в червонiй кiмнатi. Але як можна це зрозумiти, якщо вiн не подав жодного знаку? Жодноi теплоi посмiшки? Спочатку його самоконтроль заспокоював, тепер же дратував.

Азера запропонував полишити каву та перейти до iншоi кiмнати грати в карти. Ізабель шукала погляд Стiвена, прикриваючись безпекою загальноi метушнi. Вiн дивився на неi, але не в очi. Коли вона вставала зi стiльця – благопристойно, як завжди, – то вiдчула погляд Стiвена на своiх сiдницях i талii. На секунду Ізабель вiдчула себе голою. Вона згадала, як показувала йому свое тiло у спекотi дня i яким порочно правильним це здавалося. Раптом вiд роздягання ii поглядом почуття сорому та вини захопило жiнку, i вона почала червонiти вiд п’ят до лоба. Їi живiт та груди пiд сукнею почервонiли, а кров прилила до шкiри, нiби знак протесту проти ii скромностi. Кров пiднялася до шиi та затопила обличчя i вуха, немов публiчно засуджуючи ii за найбiльш таемнi вчинки. Їi яскраво-червона шкiра наче жадала уваги усiх присутнiх. Очi Ізабель стали вологими вiд жару, i вона важко опустилася на стiлець.

– З тобою все добре? – запитав Азер роздратовано. – Ти виглядаеш розпеченою.

Ізабель нахилилася до столу i затулила обличчя руками.

– Щось менi недобре. Тут дуже спекотно.

Мадам Берар поклала руку iй на плече.

– Це у вас проблеми iз кровообiгом, я точно знаю, – сказав Берар. – Нiчого серйозного, це поширена проблема.

Кров пiд шкiрою, закритою сукнею, почала вiдступати, i Ізабель дещо отямилась. Червона барва обличчя не вiдступала, хоча серцебиття поступово вгамовувалося.

– Думаю, менi краще пiти до лiжка, якщо ви не заперечуете, – сказала вона.

– Я пришлю Маргариту нагору, – сказав Азер.

Стiвен не знайшов можливостi поговорити з нею наодинцi, тож вiн просто побажав iй спокiйноi ночi, а мадам Берар, притримуючи за лiкоть, провела Ізабель кiлька сходинок нагору i повернулася.

– Проблеми з кровообiгом, – повторив Берар, тасуючи карти у товстих пальцях. – Проблеми з кровообiгом. Точно, – вiн подивився на Азера, i його лiве вiко сковзнуло униз по очному яблуку, на якийсь час залишилося так – усi побачили розiрвану судинку i маненьку гузку, – а потiм повернулося на мiсце.

Азер у вiдповiдь стримано посмiхнувся й узяв карти. Мадам Берар шукала окуляри у ридикюлi i не побачила цього обмiну гримасами мiж чоловiками. Тiтка Елiза влаштувалася у кутку з книгою.

Нагорi Ізабель швидко роздяглася та ковзнула пiд ковдру. Пiдтягнувши ноги до грудей, вона знову вiдчула себе маненькою дiвчинкою у батькiвському домi; почула свист вiтру з полiв Нормандii, який розбовтав дерев’янi вiконницi i тепер зiтхав пiд дахом. Вона готувалася до сну, заповнюючи розум обнадiйливими картинами миру та впевненостi, звичними iй: iдеалiзований образ батькiвського дому у дещо пасторальнiй мiсцевостi, де вiд чуттевих ефектiв вiд сонця i квiтiв обдумування та прийняття рiшень ставали необов’язковими.

Вона майже повнiстю загубилася у цьому образi, коли раптом почула стук – наче увi снi. Потiм цей звук перейшов у реальнiсть – хтось i справдi наполегливо, але легко стукав у дверi ii кiмнати.

– Заходьте, – вона повiльно вiдходила вiд сну.

Дверi повiльно вiдчинилися, i в неясному свiтлi зi сходiв з’явився Стiвен.

– Що ти робиш!?

– Я бiльше не мiг сидiти там, унизу, – вiн приклав палець до губ та прошепотiв: – i менi треба було переконатися, що з тобою все добре.

Ізабель схвильовано посмiхнулася:

– Ти мусиш пiти.

Стiвен роздивився кiмнату. Там були фотокартки ii сестер, ii гребiнцi, дзеркало у позолотi на столику, а також одяг на стiльцi. Вiн нахилився над лiжком i вiдчув, як його рука потопае у цiлiй купi ковдр пiд покривалом. Воно пахло чимось солодким. Стiвен поцiлував ii в губи, торкнувся волосся i вийшов. Ізабель здригнулася вiд страху, що його кроки в коридорi можуть почути.

Стiвен безшумно – на його думку – дiйшов до майданчика другого поверху, спустився униз i знов приеднався до гри.



Наступного ранку Стiвен пiшов у мiсто. Азер сказав, що йому ще кiлька днiв не можна з’являтися на фабрицi, але вiн не мав бажання залишатися у будинку, де Лiзетта, Маргарита та iншi завадили б йому поговорити iз Ізабель або залишитися з нею наодинцi.

Стiвен уявляв свое життя у виглядi безладного лiсу з кiлькома видимими стежками, за якими можна було зорiентуватися. Цi стежки допомагали йому осмислити пройдений шлях та з деякою яснiстю дивитися у майбутне. Вони були доволi рiвними та помiтними, але вiдчувалися як шрами, прорiзанi у пiдлiску, – йому не хотiлося, щоб iх бачив хтось iще.

До Ізабель вiн ставився iз величезною вдячнiстю та захопленням, i у вирi приемних емоцiй вiн вiдчув бажання розкритися – природний порив довiри. Вiн не соромився цiеi оголеностi, але й задоволення вiд такоi перспективи не отримував.

Вiн увiйшов у холодний собор i став розглядати хори та схiдне вiкно. Тут було добре думати. Було чути, як прибиральниця шерхотить щiткою по плитах пiдлоги у нефi та iнодi вiдчиняються меншi дверi, вбудованi у бiльшi, – це заходили вiдвiдувачi. Кiлька людей у головному примiщеннi молилися. На кам’янiй плитi латинською колись викарбували iм’я середньовiчного епископа – сотнi людських нiг, якi роками тут проходили, ще не затерли його. Стiвеновi було шкода людей, якi прийшли сюди помолитися через якусь бiду, – i вiн навiть трохи заздрив iхнiй вiрi. Ця прохолодна непривiтна будiвля мало чим могла втiшити – це було швидше органiзоване нагадування про смерть. Усе, що могли запропонувати цi стiни, – надати банальностi смертi дещицю гiдностi у викарбуваних на каменi iменах. Це була лише фальшива обiцянка того, що пам’ять зможе врятувати короткий спалах свiтла мiж двома вiчностями темряви, – але у схилених головах людей Стiвен бачив тiльки смиреннiсть.

Так багато мерцiв чекають, коли за коротку мить до них приеднаеться наступне поколiння. Рiзниця мiж живими та помираючими полягае не в якостi iснування, а у часi.

Вiн сiв на стiлець i схилився обличчям на руки. У його уявi картинно нагромаджувались мерцi – i не тiльки вiд його власного споглядання церкви, а наче звiдкись ззовнi. Мерцiв поскладано рядами – один на другий, – а поруч глибока гнила яма для них. А усi зусилля живих – уся iх праця, усi вiйни, усi будiвлi – все це не бiльш нiж удар крила об масу часу.

Стiвен став колiнами на подушечку на пiдлозi i так i застиг, не ворушачись i все ще тримаючи голову руками. Вiн iнстинктивно молився, сам про це не вiдаючи. Врятуй мене вiд тiеi смертi. Врятуй Ізабель. Врятуй всiх нас. Врятуй мене.



Вiн повернувся запiзно для обiду iз Ізабель та Лiзеттою – i вони обидвi по-рiзному виражали свое розчарування. Стiвен пройшовся прохолодним тихим будинком з надiею почути голоси. Зрештою до нього долинули кроки, повернувся – i побачив Маргариту, котра йшла на кухню.

– Ви не бачили мадам Азер?

– Нi, месье. З обiду ii не бачила. Мабуть, вона у саду.

– А Лiзетта?

– Я думаю, вона пiшла у мiсто.

Стiвен почав зазирати у кiмнати на першому поверсi. Вона знае, що вiн повернеться, – вона просто не могла пiти, не залишивши йому жодноi звiстки. Повернувши ручку на дверях до маленького кабiнету, вiн побачив Ізабель з книгою в руках. Вона помiтила його i пiднялася назустрiч.

Стiвен наблизився, не наважуючись торкнутися. Ізабель поклала свою руку на його.

– Я був у соборi i згубив уяву про час.

Вона уважно подивилася на нього:

– Все гаразд? З тобою все гаразд?

Вiн поцiлував ii, i вона притислась до нього. Руки Стiвена самi почали нишпорити пiд ii одягом. Вони зустрiлися поглядами. Їi очi були широко розплющенi – вони наче чогось чекали та свiтилися нетерпiнням. Майже одразу вона iх заплющила, i пролунав тихенький радiсний видих.

Вони сперлися на стiну, i його руки ковзнули до застiбки на спiдницi. Вiн вiдчув пiд пальцями атлас, а потiм м’якi округлостi пiд ним. Спереду на його штанях заворушилися ii пальцi.

– Ми повиннi зупинитися, – вiн вiдштовхнувся назад.

– Ти правий. Лiзетти немае вдома, – Ізабель задихалася, – але Маргарита…

– Червона кiмната?

– Так. Виходь першим. Іди зараз до себе. Зачекай десять хвилин i потiм спускайся.

– Добре. Дозволь тiльки поцiлувати тебе на прощання, – вiн гаряче ii поцiлував, i вона знов почала рвучко дихати i притискатися.

– Будь ласка…

Стiвен не зрозумiв, чи вона просила його зупинитися, чи продовжити. Вона залишилася стояти, спираючись спиною до стiни. Вiн пiдняв ii спiдницю, i його пальцi зразу ж опинились мiж ногами Ізабель.

– Іди до мене, – прошепотiла вона гаряче на вухо Стiвеновi, – в мене. Просто зараз.

Вiн вiдняв ii невмiлi руки вiд своiх штанiв i вивiльнив себе. Бiля його плеча була полiрована дерев’яна книжкова шафа зi скляним фасадом. У Ізабель за головою висiла картина в рамi iз намальованими квiтами у теракотовому горщику. Стiвен трохи пiдняв Ізабель, пiдхопивши ii руками, поки вона не ковзнула на нього i не охопила ногами навколо талii. Рухатися вiн не мiг, але мiг тримати ii вагу. Ізабель трохи штовхнула плечем картину iз квiтами. Вона розплющила очi i всмiхнулася йому.

– Я кохаю тебе, – вона вкривала поцiлунками його обличчя, тримаючи тiло у полонi своеi ваги.

Потiм вона знов стала на ноги i м’яко випустила його з себе. Його плоть була тверда та налита кров’ю. Ізабель узяла його i почала рухати рукою вниз та вгору, поки Стiвен не почав задихатися та не вiдчув дрiж у колiнах. Раптом вiн виплеснувся на пiдлогу, на сукню Ізабель – i вона встигла прийняти три чи чотири останнi спазми ротом. Це вийшло iнстинктивно, фактично з мiркувань охайностi, хоча вона нiколи про таке не чула i, тим бiльше, не робила.

– Червона кiмната, – промовила. – За десять хвилин.

Їi вбрання повернулось на мiсце. Здаеться, жiнка не помiчала нiяких слiдiв на своему одязi. Стiвен дивився, як вона виходить з кiмнати – як завжди, благопристойною ходою. Вiн – напiвголий – вiдчув себе нiяково. Наче вона повелася iз ним як з хлопчиськом, дражнячи його. Проте йому сподобалося це вiдчуття. Вiн натягнув штани i стер своi слiди з полiрованого паркету.

Стiвен швидко вийшов у сад, намагаючись трохи остудити голову. Потiм, як йому i було наказано, пiднявся до своеi кiмнати. Спостерiгаючи за хвилинною стрiлкою на годиннику, вiн вирахував зо три хвилини на прогулянку садом – залишалося почекати iще сiм хвилин. Коли час настав, вiн зняв черевики i безшумно спустився на другий поверх. Коридором до вузького переходу, пiд арку… Дорогу вiн пам’ятав.

Ізабель чекала на нього всерединi. На нiй був зелений iз червоним халат на схiдний манер.

– Я так злякалася, – сказала вона.

Вiн сiв поряд на розкрите лiжко.

– Чого?

Вона узяла його руку в своi.

– Ти на мене не дивився увесь час за вечерею. Я злякалася, що ти змiнив свою думку.

– Мою думку щодо тебе?

– Так.

Хвилювання Ізабель додало йому енергii. Вiн не мiг повiрити, що вона насправдi може його настiльки хотiти. Стiвен узяв усе розмаiття кольорiв ii волосся до рук, вiдчуваючи вдячнiсть.

– Як ти можеш сумнiватися пiсля того, про що ми говорили i чим займалися?

– Ти не дивився на мене. І менi стало страшно.

– Що ж я мiг зробити? Я б зразу себе видав.

– Посмiхнувся б чи хитнув головою. Хоч щось. Пообiцяй менi, – вона почала цiлувати його обличчя. – Давай придумаемо якийсь сигнал. Добре?

– Добре. Обiцяю.

Вiн дозволив iй себе роздягти, просто стоячи бiля лiжка, поки вона знiмала його одяг i складала його на стiльцi. Вiн гордо демонстрував своi збудженi розмiри, а вона вдавала, що не помiчае.

– Тепер моя черга, – але йому дiстався тiльки шовковий халатик, який зiслизнув з красивоi шкiри.

Стiвен притис щоку до ii бiлих грудей, поцiлував шию – там, де червонiло, коли вона працювала у саду. Їi шкiра була молода та майже бiла, з маленькими цятками та ластовинням, якi вiн намагався спробувати на смак язиком. Потiм вiн обережно поклав ii на лiжко i занурився обличчям у аромат волосся, поринаючи у нього з головою. Вiн знов попросив ii встати, повiльно вивчаючи усе тiло руками та язиком. Його пальцi легенько ковзали мiж ногами, але ii м’язи напружувалися. Зрештою, коли вiн усюди дослiдив це тiло, то повернув ii обличчям до лiжка i нагнув уперед, а литки розсунув трохи ширше натиском ноги.



Закiнчивши, вони заснули: Ізабель – пiд теплою ковдрою, обiймаючи Стiвена, який лежав поверх ковдри розкритий, на животi, пiд кутом до неi. Вона ще не мала змоги випрати постiль та повернути на мiсце. Коли Стiвен прокинувся, то одразу ж поклав голову на ii волосся i вдихнув запах шкiри там, де обличчя переходило у шию пiд м’якою лiнiею пiдборiддя. Вiдчувши його дотик, Ізабель всмiхнулася й розплющила очi.

– Коли я йшов униз сходами, я думав, що не знайду тут цiеi кiмнати. Думав, що вона просто зникне.

– Вона нiколи не зникне – вона завжди буде тут.

– Ізабель, скажи менi… Твiй чоловiк… однiеi ночi я чув звуки з твоеi кiмнати… наче… наче тобi завдавали болю.

Ізабель сiла на лiжку, накриваючи плечi ковдрою. Вона хитнула головою:

– Інодi вiн… iнодi вiн може зiрватися.

– У якому сенсi?

Їi очi наповнилися сльозами.

– Вiн хотiв дiтей. Але нiчого не вийшло. Кожного мiсяця я боялася… ти розумiеш.

Стiвен хитнув.

– І кров приходила нiмим докором. Вiн звинувачував у цьому мене. Я старалася, проте не знала, що робити. Вiн поводився дуже грубо. Не жорстоко, нi, просто усе робив так швидко – лише заради вагiтностi. Зовсiм не так, як з тобою.

Ізабель раптом зашарiлася. Говорити про це було чомусь бiльш нiяково, нiж робити. Вона продовжила:

– Врештi-решт, мабуть, почав винуватити ще й себе. Спочатку вiн був упевнений в моiй неспроможностi, адже у нього все-таки двое дiтей. Але потiм його впевненiсть похитнулась. Думаю, вiн заздрив моiй молодостi. «Ти здорова, звичайно, – казав вiн. – Ти ще зовсiм дитина». Я нiчого не могла вдiяти. Я нiколи йому не вiдмовляла, але й не отримувала задоволення. Попри все вiн не чув вiд мене докорiв. Менi здаеться, що з часом вiн сам собi остогид, – i тодi в його словах зазвучало презирство. Гадаю, ти помiтив. Вiн постiйно критикуе мене у присутностi iнших людей. Я думаю, що вiн чомусь почуваеться винним через наше одруження.

– Винним?

– Перед своею першою дружиною. Або, може, тому, що шлюб зi мною був шахрайством.

– Бо вiн не дав тобi вийти замiж за когось твого вiку?

Ізабель хитнула головою, але нiчого не сказала.

– А потiм?

– Потiм усе стало настiльки погано, що вiн уже не мiг бiльше займатися коханням. Вiн сказав, що я зробила з нього iмпотента. Звичайно, вiн вiдчував себе все гiрше i гiрше через усе це. Тому мiй чоловiк намагаеться збуджуватися за допомогою… дивних речей.

– Яких?

– Не таких, якi ми з тобою… – Ізабель знiяковiла i замовчала.

– Вiн тебе б’е?

– Так. Спочатку лише для збудження. Не знаю, чому вiн вважав, що це допоможе. Гадаю, згодом вiн це робив з розпачу та сорому. Коли я спробувала заперечувати – переконував, що це такi любовнi iгри, i вiд мене вимагаеться покора, якщо хочу бути гарною дружиною i народити дiтей.

– Тобi дуже боляче?

– Не дуже. Вiн ляскае мене по обличчi та спинi. Інодi вiн бере кiмнатний черевик та удае, що я дитина. Один раз вiн хотiв вдарити мене палицею, але я його зупинила.

– Тобто iнодi тобi таки бувае боляче?

– Та нi. Інодi бувае синець або червоний слiд. Вiн не завдае менi значноi шкоди. Просто принижуе. Наче я – якась тварина. Менi його шкода, бо таким чином принижуеться сам. Вiн дуже злиться i соромиться цього.

– Як давно ви займались коханням? – Стiвен вiдчув, як уколи ревнощiв заступають його спiвчуття.

– Майже рiк тому. Це безглуздо: вiн i досi вдае, що приходить до мене у кiмнату саме за цим. Ми обое знаемо, що зараз вiн навiдуеться лише для побоiв чи зробити боляче. Але вдаемо, що насправдi усе iнакше.

Стiвена не дуже здивувало почуте, але страшенно обурило те, що Азер завдае Ізабель болю.

– Ти повинна це припинити. Зупини його. Накажи йому бiльше не приходити до твоеi кiмнати.

– Я боюсь його реакцii у такому випадку, що вiн скаже чи зробить. Вiн може усiх переконати, що я погана дружина i не хочу з ним спати. Я думаю, що вiн уже смакуе iз друзями iсторii про мене.

Стiвен пригадав, якими поглядами обмiнювалися Берар i Азер. Вiн узяв руку Ізабель, поцiлував ii i притис до свого обличчя.

– Я про тебе подбаю, – сказав вiн.

– Милий хлопчику, – вiдповiла вона, – ти такий дивний.

– Дивний?

– Такий серйозний, такий… iнакший. І усi цi речi, якi ти змушуеш мене робити…

– Є щось, що я змушую тебе робити?

– Нi, в iншому сенсi. Я все роблю за власним бажанням – але тiльки завдяки тобi. Хоча не знаю, чи все це правильно, чи… припустимо.

– Як те, що сталося унизу?

– Так. Я розумiю, звiсно, що я невiрна дружина. Але самi цi речi… нiколи не робила такого. Я не знаю, чи нормально це. Чи займаються таким iншi люди. Розкажи менi.

– Я не знаю, – вiдповiв Стiвен.

– Ти маеш знати. Ти ж чоловiк, i у тебе були iншi жiнки. Про сам акт менi розповiдала сестра Жанна, але я бiльше нiчого не знаю. Тобi вiдомо бiльше.

Стiвен знiяковiв.

– Я пiзнав тiльки двох або трьох жiнок. Але з ними усе було зовсiм по-iншому. Я думаю, що нашi вчинки самi усе пояснюють.

– Я не розумiю.

– Я теж. Але ти не повинна соромитись.

Ізабель хитнула головою, хоча на обличчi читалося невдоволення Стiвеновою вiдповiддю.

– А ти? – запитав Стiвен. – Ти вiдчуваеш вину?

Ізабель заперечно похитала головою:

– Мабуть, я повинна, але нi, не вiдчуваю.

– І тебе це турбуе? Тебе турбуе, що ти щось втратила? Втратила здатнiсть вiдчувати вину? Втратила зв’язок iз тими цiнностями, з якими виросла? З тими, що мали б викликати почуття провини?

– Нi, – вiдповiла вона. – Я вiдчуваю правильнiсть того, що вiдбуваеться мiж нами. Але точно не за тiею мiрою, котру встановлюе католицька мораль.

– А ти вважаеш, що iснують ще якiсь критерii оцiнки правильного та неправильного?

На обличчi Ізабель з’явилося спантеличення, хоча у думках iй все було зрозумiло.

– Мають бути. Не знаю, якi саме. Не знаю, чи можливо iх коли-небудь пояснити. Їх точно не знайдеш у книжках. Але я зайшла надто далеко i повернутися назад уже не зможу.

Стiвен охопив ii руками i стис у обiймах. Вiн вiдкинувся назад на лiжко, притискаючи жiнку до своiх грудей, i вiдчув, як ii тiло стае м’яким – вона засинала.

У саду воркували голуби. У плече Ізабель вiдбивалося серцебиття Стiвена. Їi шия ледь помiтно пахла трояндами, i вiн зручно примостив руку на лiнii ii ребер. Його нерви заспокоювало чуттеве пересичення моменту, думки кудись щезли. Вiн заплющив очi i невдовзi заснув.



Рене Азер не мав жодних пiдозр щодо того, що вiдбуваеться у його будинку. Злiсть та розчарування з приводу своеi фiзичноi неспроможностi перемогли його почуття до Ізабель. Зрештою вiн вiдчув власне емоцiйне безсилля проти неi. Вiн не кохав ii, але прагнув вираження хоч якихось почуттiв до нього. Вiн вiдчував ii жалiсть, i це злило його ще бiльше. Якщо вона не може його любити – то принаймнi повинна боятися. Ізабель розумiла, що в основi цього почуття лежить провина.

Азер пам’ятав ту отриману насолоду, коли став першим чоловiком у цьому молодому тiлi – набагато молодшому за нього, – а також захват, коли вона закричала вiд болю. Захват, якого вiн не мiг заперечувати. Вiн пам’ятав ii спантеличений погляд i вiдчував, що вона може володiти бiльшою чуттевiстю у статевому актi, нiж його перша дружина. Але коли вiн побачив ii збентеження, то вирiшив пригнiтити замiсть того, щоб терпляче завоювати ii прихильнiсть. Тодi Ізабель була ще достатньо сумирною та невинною – хоча батько i вважав ii свавiльною, – i чоловiковi не було би складно завоювати ii любов’ю та повагою. Проте Азер не ставив такоi мети перед собою. Їi емоцiйний та фiзичний апетит прокинувся, але так i залишився невдоволеним, бо чоловiк усю енергiю вкладав у непотрiбну боротьбу iз власними слабкостями.

Азер не мав жодноi причини не довiряти Стiвеновi. Англiець, як для свого вiку, добре знався на своiй справi, гiдно поводився з Меро та робiтниками. Не те щоб Стiвен особливо подобався Азеровi: якщо той запитав би себе чому, то списав би це на його холоднiсть та замкнутiсть. Саме цi якостi Азер не любив у самому собi, хоч у Стiвена вони проявлялися по-iншому. Стiвен здавався надто скритним та стриманим, щоб запiдозрити у ньому того, хто впадае за жiнками. Азер думав, що таких чоловiкiв одразу виказуе манера флiртувати в розмовi; що вони однозначно красивiшi та набагато дотепнiшi за Стiвена – щоб причаровувати жiнок очевидними та звабливими прийомами. Як приклад для Азера слугував Берар, котрий вочевидь саме таким був у молодостi. Тиха чемнiсть Стiвена не здавалася загрозливою, окрiм того, вiн був iще хлопчиськом, попри те що виглядав старшим. На ньому гарно сидить його англiйський костюм, його волосся ще не рiдшае – але за мiрками Азера, Стiвен не мiг називатися красенем. Вiн сприймався, мов квартирант, мешканець пансiону – вiн не належав до домочадцiв i був годен дещо бiльшоi уваги господаря, нiж Маргарита. У будь-якому разi, Азер мав безлiч справ на фабрицi. Стукiт машин та дратiвлива паперова робота майже не залишали часу думати про дiм, дiтей чи Ізабель.

Через тиждень пiсля сутички на фабрицi Азер сказав Стiвеновi, що йому можна знову повернутися до роботи, але краще все-таки не вiдвiдувати нiяких зборiв, на котрi його кликатиме Меро. Небезпека страйку начебто вщухла, i малюку Люсьену не вдавалося пiдняти робiтникiв на протест – що Азера, звичайно, дуже тiшило. Азер здивувався бажанню Стiвена почекати iз виходом ще день чи два – вiн вважав, що хлопцевi нудно сидiти вдома iз Ізабель та Лiзеттою, – проте згодився вiдстрочити його повернення до початку наступного тижня.

У вiдповiдь на свою телеграму, надiслану до Лондона, Стiвен отримав лист iз детальними iнструкцiями вiд роботодавця. Вiн мав лишитися до кiнця мiсяця, а коли термiн спливе – представити письмовi звiти у канцелярiю на Лiденхолл-стрiт. Стiвен повважав щастям отримати додатково три тижнi часу i надiслав пiдтвердження зворотною телеграмою. Ізабель вiн не обмовився про дату свого вiд’iзду – для хвилювання вона була ще занадто далеко, i днi минали настiльки насичено, що його життя, здавалося, докорiнно змiнюеться.

Настав час рибальськоi поiздки на Анкр у вихiднi. Берари не змогли поiхати, бо тiтка Елiза захворiла, тому на потязi до Альбера вирушили тiльки Азери, Маргарита i Стiвен.

Перед залiзничним вокзалом був великий брукований двiр. Центральна арка будiвлi вокзалу переходила у гостроверху башту з годинником. Розказували, що саме цей вокзал надихнув Османа працювати в Парижi. Незважаючи на те що частина Ам’ена скидалася на копiю столицi, мiстяни все ж пишалися тим, що саме iх вокзал надихнув архiтектора. Запряженi екiпажi чекали у черзi справа вiд величного входу зi скляним дахом, а маленькi вiзки без коней стояли пiд двома газовими лiхтарями. Злiва вiд входу було розбито охайний парк з декiлькома овальними газонами, розташованими пiд рiзними кутами один до одного, – це урiзноманiтнювало строгий вид, який вiдкривався пасажирам, коли вони пiдходили до вокзалу з вулицi. Касова зала була забита сiм’ями, котрi вибирали екскурсii за мiсто.

Над платформою розносився брязкiт вiзкiв торговцiв вином, сиром i м’ясом. Коли Азери прибули на вокал, вiкна великого ресторану вже запiтнiли парою з кухнi, де готувався обiднiй суп. Аромати крес-салату та щавлю вiдчувалися щоразу, коли прочинялися дверi, пропускаючи офiцiантiв у чорних жакетах та довгих бiлих фартухах – вони розносили каву та коньяк замовникам та голосно вигукували замовлення до бару. Найдальше вiд кухнi в залi стояв високий касовий апарат, за яким працювала сива жiнка i ретельно записувала щось у касовiй книзi сталевим пером.

Два локомотиви пихкотiли по гладеньких рейках, тягнучи за собою вагони. Чорнi вiд вугiлля, замурзанi обличчя машинiста та кочегара немов засвiдчували важкiсть технiчноi та iндустрiальноi працi прокладання шляху на захiд до Парижа та на пiвнiч до побережжя. Це разюче контрастувало з блискучими панелями пофарбованих екiпажiв та пишними пастельними сукнями дам i охайним одягом дiтей, котрi юрбилися на платформi, тримаючи парасольки.

Довелося перебити Грегуарове зачароване споглядання Паризького експресу, щоби дiстатися маленького поiзда, котрий прямував до Альбера та Бапома i чекав на iншiй платформi.

У вагонi всi повсiдалися на гарячi плюшевi сидiння – звiдси можна було спостерiгати, як центр мiста повiльно залишаеться позаду. Шпиль собору промайнув за вiкном i зник, i поiзд попрямував на схiд у Лонго, там з гуркотом змiнив лiнiю i, зрештою, вийшов на свiй остаточний курс на пiвнiч. Тут потяг набрав швидкостi, i чахкання локомотива зникло у ритмiчному стукотi колiс по рейках.

Лiзетта склала руки на колiнах i сидiла мiж мачухою та братом на серединi лавки. Навпроти сидiв батько – мiж Стiвеном та Маргаритою.

– Так що, ви упiймаете найбiльшу рибу? – звернулася вона до Стiвена, нахиливши голову трохи убiк.

– Не думаю. Тут, мабуть, потрiбнi якiсь особливi знання. Французька риба дуже розумна – не те що англiйська.

Лiзетта захихотiла.

– У будь-якому разi, не так важливо, чи риба буде великою. Головне – насолодитися процесом.

– Найбiльшу упiймаю я, – заявив Грегуар. – Ось побачите!

– А я думаю, що Стiвен упiймае бiльшу, нiж ти, – пiддiла його сестра.

– Хто? – здивувався Азер.

– Ти, мабуть, хотiла сказати «месье Рейзфорд», Лiзетто? – церемонно промовила Ізабель, трохи запнувшись вiд власного лицемiрства.

Лiзетта спокiйно, дещо глузливо подивилась на мачуху i вiдповiла:

– Я? О, так, мабуть, так i хотiла.

Ізабель вiдчула, як ii серце стукнуло й завмерло. Вона боялася подивитися на Стiвена – хоча навiть якби i наважилася, то все одно не зловила б його погляду, оскiльки звучання власного iменi його збентежило i тепер вiн не вiдводив очей вiд зелених пасовищ у прямокутних фрамугах вiкон поiзду.

Нi Азер, нi Грегуар нiяк не вiдреагували на промах, допущений Лiзеттою, а Ізабель почала допитуватись у Маргарити, який змiнний одяг та взяла для дiтей на випадок, якщо тi захочуть поплавати у рiчцi.

– Хай там як, – Лiзетта звернулася до Грегуара, – нiхто все одно не захоче iсти нiчого з того, що ти упiймаеш. Чи не так, Стiв… месье?

– Що? Чому це? Ти ж добрий рибалка, Грегуаре? Ти он i чудову нову вудку тепер маеш.

Лiзетта злiсно подивилася на брата – наче вiн украв увагу Стiвена. До кiнця подорожi вона бiльше не промовила нi слова.

Наступний поiзд з Альбера сiльською вузькоколiйкою вздовж Анкру вiдвiз iх повз Мен? та Амель на станцiю у Бомонi. З-за хмар над лiсистим пагорбом визирнуло сонце й освiтило зелену долину рiки. Мiж залiзничним полотном та рiкою зеленiли луги i колосилась висока трава. Сухою стежкою вони спустилися вниз i пройшли через ворота у парканi за двадцять чи тридцять ярдiв вiд води. На iншому березi вже сидiли рибалки – поодинокi чоловiки та декiлька хлопцiв, котрi з ногами тулилися на маненьких табуретах або ж звiшували кiнцiвки у воду. Анкр iнодi був настiльки вузьким, що на iнший берег можна було кинути каменем, – а iнодi розширювався настiльки, що лише досвiдченi плавцi ризикували його переплисти. На широких дiлянках поверхня води практично не рухалася – маленькi хвильки легенько лизали берег, на якому лежали трухлявi колоди, заплутанi у водоростi, та рiс очерет. Там, де було вузько, вода iнодi вкривалась пiною, коли окрема течiя прорiзала поверхню.

Азер дiстав розкладний стiлець та розпалив трубку. Вiн був розчарований незмогою Берарiв приеднатися до них – найприемнiша розмова завжди виходила тодi, коли Берар допомагав Азеровi продемонструвати своi найкращi сторони. З Ізабель говорити було нi про що, а дiти наганяли на нього нудьгу. Азер наживив приманку й обережно опустив ii у воду. З Бераром чи без нього, це все одно був хороший спосiб провести лiтнiй день – бiля рiки, на природi, серед мирних пагорбiв… на деревах спiвають граки…

Стiвен допомiг Грегуару насадити наживку на його нову вудку i сам всiвся пiд деревом. Лiзетта стояла недалеко i спостерiгала за ним, а Ізабель i Маргарита влаштувалися на килимку у тiнi.

Настала перша, а нiхто ще нiчого не упiймав. Бiльше того, на поверхню води не виринала жодна риба, хоча нижче за течiею на тому березi хлопчик iз саморобною вудкою ледь встигав закидати – i кожного разу витягав щось вочевидь важке. Вони зiбралися i попрямували назад на станцiю, щоб узяти там понi для прогулянки на вершину пагорба у село Ошонвiлле – Берар порекомендував iм там пристойний ресторан, у якому сам не бував, але чував, що цей заклад радять усi мiсцевi.

Пiдiйшовши до дверей, Азер поправив краватку, а Ізабель швидко глянула, чи належним чином виглядають дiти. Ошонвiлле виявилось досить нудним селом: вiд головноi вулицi вiдходило декiлька з’iздiв та менших вуличок, бiльшiсть з яких вела на ферми чи iх надвiрнi будiвлi. Ресторан було б доречнiше назвати кафетерiем, хоча залу заповнили мiсцевi сiм’i, котрi завiтали пообiдати. Азерам довелося чекати бiля входу, поки молода жiнка провела iх за столик. Нарештi вони сiли, Ізабель пiдбадьорила Грегуара посмiшкою – вiд голоду хлопчина вже зовсiм пригнiтився.

– Ну хоч люди тут пристойно вдягненi, – прокоментував Азер, оглянувши залу.

Маргарита нервувала через необхiднiсть iсти разом iз хазяевами, i, коли офiцiантка повернулася, вона нiяк не могла визначитися iз замовленням. Зрештою вона попросила Ізабель вирiшити за неi. Азер налив вина собi i – пiсля капризних благань – Лiзеттi.

Стiвен через столик спостерiгав за Ізабель. Іще шiсть днiв тому вона була для нього мадам Азер – далеким i шанованим об’ектом його пристрастi. Тепер вони були единi – тiлом та душею. Сьогоднi вона надягла сукню iз високим комiром з тьмяним червоним каменем на горлi. Офiцiйна зачiска, погляд, який фiксуе усi потреби товариства, з помiтним свiтлом усерединi очей – свiтлом, яке настiльки очевидно для Стiвена виказувало ii приховане життя, що вiн дивувався, як цього не бачать усi iншi. Вiн спостерiгав, як вона розмовляе iз Грегуаром або заспокоюе Маргариту, – i хотiв опинитися iз нею на самотi, але не кохатися, а говорити з нею справжньою.

Коли Стiвен вловив слушний момент, вiн вiдшукав ii погляд i хитнув головою у ледь помiтному жестi згоди – такому незначному, що його помiтила лише Ізабель, – i вираз ii обличчя трохи пом’якшав. У цей момент Стiвен усвiдомив: до Англii вiн не повернеться. Якщо ранiше вiн допускав, що подii у червонiй кiмнатi – це щось незначне i швидко закiнчиться, то зараз для нього стала очевидною неможливiсть цiлковитого задоволення його жаги. Вона множилася, ширилася, змiнювалася i проникала у зовсiм далекi вiд фiзичного акту кохання частини його думок та почуттiв. Вона стала для нього важливiшою за його власне життя, кар’еру чи обов’язок перед роботодавцем. Вона його поневолила. Тепер вiн не зможе жити у спокоi, поки не дiзнаеться завершення. Непереборна цiкавiсть стала настiльки ж вирiшальною, як i його нiжнiсть до Ізабель.

Хоча його голова працювала завжди добре й усi робочi чи навчальнi завдання виконувалися ним iз легкiстю, Стiвен так i не привчився аналiзувати. Впевненiсть у собi вiн не оцiнював критично, вiн керувався лише iнстинктом та спирався на свою природну обережнiсть. Дивлячись на Ізабель, вiн знав, що такi почуття, як до неi, трапляються рiдко – а значить, вiн мае слiдувати за ними.

Пiсля жорсткуватоi форелi iз металiчним присмаком подали водянисте тушковане м’ясо, з яким дозволяла упоратись лише велика кiлькiсть хлiба. Ізабель, повнiстю занурена у спроби переконати Грегуара з’iсти свою порцiю, виглядала абсолютно безтурботною, коли поверталась до iнших присутнiх. Стiвен подумав, що Ізабель з таким явним задоволенням виконуе обов’язки матерi саме тому, що сама ж вона навмисне зруйнувала усi основи своеi родини. Нi саркастичнi зауваження чоловiка, нi натяки Лiзетти, нi безглуздi капризи Грегуара не могли порушити ii неймовiрноi урiвноваженостi.

Пiсля обiду вони повернулися до рiчки. Азер знов всiвся на стiлець, а Грегуар вмостився на невеличкiй колодi, яку вiн знайшов на березi. Стiвен пiшов униз за течiею у напрямку Бок?ра. Величне небо над горбистою землею розвиднiлося, сповнилося спiвом жайворонкiв, який примушував Стiвена здригатися вiд огиди. Вiн присiв пiд деревом i лiниво почав наживлювати приманку на гачок вудки, позичену в Азера. Раптом плечем вiн вiдчув легкий дотик, а потiм його очi закрила долоня. Вiн хотiв пiдвестися, але пiд лагiднiстю заспокоiвся, накрив пальцi на своему плечi рукою та нiжно iх погладив. Пальцi були тоненькi та жiночнi. Вiн ухопив руку i повернувся. Перед ним стояла Лiзетта. Вона легенько скрикнула, усвiдомивши свiй трiумф.

– Ви не думали, що це я, правильно?

Знаючи, що його очi вже виказали подив, Стiвен просто пояснив:

– Я не чув, як ви за мною йшли.

– Ви не чекали побачити мене, так? – Лiзетта кокетувала поглядом, але виражала рiшучiсть.

– Я не чекав побачити нiкого.

Лiзетта обiйшла навкруги, тримаючи руки за спиною. На нiй була бiла сукня, а волосся вона забрала рожевою стрiчкою назад.

– Розумiете, месье, я усе знаю про вас iз мачухою.

– Про що ви?

Лiзетта розсмiялася. Стiвен пригадав, що за обiдом вона пила вино. Лiзетта понизила голос i хрипко промовила:

– «Моя мила Ізабель…», – а потiм вдала, що задихаеться вiд пристрастi або бажання, перш нiж знову розсмiятися.

Стiвен труснув головою, вдаючи, що не розумiе.

– Того дня, коли ми обiдали, я пiшла у парк i заснула на лавцi. Коли я прокинулась, то повернулась до будинку. У мене запаморочилося в головi, i я сiла на терасi. Отам i почула звуки з вiдчиненого вiкна нагорi, тихi, але дуже смiшнi, – i Лiзетта знов розсмiялася. – А ще пiсля вечерi я чула, як хтось так тихесенько-тихесенько пройшов коридором у ii кiмнату, а потiм так само навшпиньки спустився сходами назад, – вона уважно дивилася на Стiвена, нахиливши голову. – Так що?

– Що?

– Що ви скажете?

– Я скажу, що у вас, юна дiвчино, занадто багата уява.

– Уява в мене дуже хороша. Я уявляла собi, що ви робите, i думаю, що i менi варто спробувати.

Стiвен щиро розсмiявся.

– Я не жартую. Ви ж не хочете, щоби мiй батько дiзнався про почуте мною.

– Та ви ж дитина! – Стiвен вiдчув, що пiтнiе.

– Я не дитина. Менi майже сiмнадцять. За вiком я вам ближча, нiж вона.

– Ви любите Ізабель?

Лiзетту це питання захопило зненацька:

– Нi. Тобто так, я любила ii.

– Вона добре до вас ставиться.

Лiзетта хитнула головою, погоджуючись.

– Подумайте про це, – додав Стiвен.

– Я подумаю. Але ви самi не мали мене заохочувати.

– Що я не мав?

– Ви подарували менi ту фiгурку, i я подумала… ви знаете, ми ж так пiдходимо одне одному за вiком… Чому я не можу хотiти вас для себе?

Стiвен починав розумiти, що вона не дитина, яка хоче створити проблеми заради власних мотивiв, а жiнка з ображеними почуттями. У якомусь сенсi вона була права.

– Вибачте, що я подарував вам фiгурку, – сказав Стiвен. – Ви просто сидiли поряд. Якби сидiв Грегуар, то я б подарував ii йому. Я нiчого не хотiв виразити цим жестом. Я, до речi, зробив тодi ще одну фiгурку i для Грегуара.

– Тобто це нiчого не значило?

– Я боюся, що нi.

Лiзетта поклала руки йому на передплiччя.

– Стiвен, я не дитина – навiть якщо ви так до мене ставитеся. Я жiнка. Я вже майже доросла жiнка. Мое тiло – це тiло жiнки, а не дитини.

Вiн кивнув. Стiвен подумав, що коли вiн буде зберiгати спокiй, то зможе ii вгамувати.

– Я це розумiю. Вам дуже важко, особливо без матерi.

– Та що ви знаете про мою матiр?!

– Не гнiвайтесь, Лiзетто. У мене також немае матерi. І батька немае. Я вас розумiю. Я знаю, що ви вiдчуваете.

– Добре, може, й так. Але я знаю своi бажання. І хочу, щоб ви зробили зi мною те саме.

– Я не можу, Лiзетто. Ви маете це розумiти. Будьте чесною зi мною. Будьте чесною iз самою собою.

– Я що, недостатньо гарна для вас? Я не така гарна, як вона?

Вiн подивився на неi. На щоках рум’янець вiд вина та хвилювання. Так, вона була дуже гарною: глибоко посадженi карi очi, густi вii, грубе волосся, тоненька талiя.

– Ви гарна.

– Тодi торкнiться мене. Торкайтеся до мене так, як до неi!

Вона тримала його передплiччя обома руками. Вiн побачив, наскiльки сильно на неi вплинуло вино: вона не могла як слiд сфокусувати погляд, щоб подивитися йому в очi. Лiзетта узяла його долоню та потерла нею мiж своiми грудьми. Нехотячи, Стiвен вiдчув бажання.

– Лiзетто, – промовив вiн, – це дуже нерозумно. Вашi батьки прямо тут, за поворотом рiки. Я не дозволю вам мене зваблювати та принижувати саму себе. Якщо хочете, я можу поцiлувати, але пообiцяйте пiти i нiколи про це нiкому не розказувати.

– Нi, – вiдповiла вона.

– Як це «нi»?

– Вам доведеться мене торкатися.

Вона узяла його руку i знов потерла груди, а потiм провела вниз, до талii. Збоченiсть цiеi ситуацii почала його збуджувати, i вiн не одразу змiг забрати руку, коли дiвчина поклала ii пiд свою спiдницю, на верхню частину стегна. Потiм пустила його пiд свою бiлизну – i Стiвен вiдчув м’яке шовковисте волосся та вологу плоть. Вiн одразу ж прибрав руку – хоча сам вiн прагнув там залишитись, але знав, що це стане початком чогось iще жахливiшого та безнадiйнiшого, нiж зараз.

Лiзетта завмерла пiд його дотиками. Здавалося, що вона одразу протверезiла та злякалася. Вона надумала вiдiйти, але вiн схопив ii за руку i люто подивився в очi:

– Тепер ви розумiете? Нiколи не починайте цього. І нiколи, нiколи не розказуйте нiчого з того, що казали ранiше, – анi своему батьковi, анi комусь iще.

– Я не розкажу, я обiцяю. Я хочу пiти звiдси. Я хочу додому.

Вона зовсiм забула про англiйський чай у Тьепвалi.



Впродовж наступного тижня Ізабель та Стiвен продовжували свое дивне iснування на бульварi Гангу. Вони виконували своi повсякденнi обов’язки, але подумки були деiнде. Кожен iз них захоплено та з долею тривогою зауважував, наскiльки легко iнший прикидаеться.

Стiвен вiдкрив, що потужний елемент страху додае яскравостi iхнiм таемним актам парування похапцем. Вони кохалися всюди, де тiльки могли: в червонiй кiмнатi, в тимчасово порожнiх вiтальнях, на трав’янистому березi рiчки у кiнцi саду. Поспiх через обмаль часу знищував усi перепони.

Стiвен не зупинявся, щоби подумати. Його розумом заволодiла пристрасть. Вiн був здатний лише на одну думку або почуття: це повинно тривати. І це лише поглибило його спокiй на людях.

Ізабель вражала з’ява у неi додатковоi життевоi енергii. Вона отримувала стiльки ж задоволення вiд швидких та небезпечних зустрiчей, скiльки i вiн, але iй не вистачало iх бесiд у червонiй кiмнатi. Тi розмови були для неi дуже нiжним актом близькостi – як будь-який фiзичний дотик, який вони разом вiдкривали.

Одного ранку вони змогли перемовитися у холi, i Стiвен знайшов привiд повернутися додому з фабрики, а Ізабель – спровадити Лiзетту та Маргариту. Коли вiн прийшов, вона вже чекала на нього у червонiй кiмнатi.

Потiм Стiвен сiв, оперся на подушки i почав роздивлятися картину з середньовiчним лицарем, яка висiла над камiнною дошкою. У камiнi горiли ретельно викладенi вугiлля i трiски. Бiля дальньоi стiни стояла велика проста шафа, де зберiгалися штори, килимки, зимовi пальто, рiзноманiтнi вази, годинники та ящики, якi не використовувалися i не знайшли iншого мiсця у будинку. Нефарбоване дерево вiконноi рами потрiскалося. Вiтер ворушив бiлi квiти клематiсу за склом.

Вiд часу iх подорожi на рiчку це була перша нагода розповiсти Ізабель про Лiзетту. У безрозсуднiй довiрi своiй пристрастi вiн розповiв жiнцi усе, сподiваючись, що вона оцiнить його вiдвертiсть i не пiддасться посереднiй тривозi. Ізабель було дуже цiкаво.

– Навiть не знаю, звiдки б вона могла дiзнатися про такi речi.

– Менi здаеться, вона старша, нiж ми вважаемо. Ви, жiнки, не починаете просто вiдчувати це у певному вiцi?

Ізабель похитала головою.

– Жанна менi якось розповiла, як це буде, але у мене не виникло нiякого збудження. Нiчого такого, що ти розказуеш про Лiзетту.

– Я думаю, що вона вiдчувае вiдсутнiсть матерi. Вона прагне уваги.

– Вона була збуджена? Вона… я навiть не знаю, як спитати.

– Ти хочеш спитати, чи готова вона кохатися iз чоловiком?

– Так.

– Готова. Вона вже готова як жiнка, ii тiло готове. Але я майже певен, що вона обере не того чоловiка.

– Тебе.

– Або iще гiрше.

Ізабель похитала головою:

– Нещасна Лiзетта.

Вона глянула на Стiвена.

– А ти… ти хотiв ii?

– Нi. У якийсь момент у мене спрацював рефлекс – майже тваринний. Але нi. Я хочу все життя робити це тiльки з тобою.

– Я тобi не вiрю, – розсмiялася Ізабель.

Стiвен всмiхнувся:

– Ти мене дражниш, Ізабель.

– Звичайно, – вона провела рукою по його животу. – Ти такий нечестивий, – прошепотiла вона йому у вухо.

Інодi Стiвеновi здавалося, що його тiло – це якийсь канал для втiлення волi зовнiшнiх сил. Вiн не знав нi мiри, нi утоми. Знов опинившись на Ізабель, вiн подумав про Лiзетту. Мабуть, розповiдь про нескромнiсть падчерицi збочено розпалила жiнку.

Пiзнiше вiн сказав:

– Я боюся, що вона розповiсть твоему чоловiковi.

Ізабель, яка вже отямилася, вiдповiла:

– Мене бiльше турбуе мiй обов’язок лишитися i подбати про неi.

– Лишитися?..

– Так. Лишитися i не…

– Не поiхати зi мною до Англii?

Ізабель, яка нарештi почула цю думку, виражену словами, мовчки кивнула.

Стiвен вiдчув радiсть: хоча саме вiн це сказав, але так думала вона.

– Проте саме це ти i зробиш, – сказав вiн. – Полишиш чоловiка, який тебе б’е, i поiдеш звiдси з чоловiком, який тебе кохае. Лiзетта не твоя дитина. Ти вже i так багато для неi зробила. Врештi-решт, маеш жити i своiм життям – воно у тебе одне.

Стiвен вiдчув надмiрний пафос висловлення, але вiдступатися на став. Вiн хотiв, щоб Ізабель запам’ятала його слова i щоб вони вплинули на ii рiшення, коли його не буде поруч.

– А що ж ми будемо робити в Англii? – Ізабель пiддражнила Стiвена. Вона ще не була готова до серйозних роздумiв.

Стiвен повiльно видихнув.

– Я не знаю. Оселимося десь подалi – не в Лондонi. Я найду роботу у якiй-небудь конторi. Ми народимо дiтей.

Цi його слова наче висмоктали усю ii веселiсть.

– А Лiзетта i Грегуар… втратять матiр iще раз.

– Якщо ти лишишся, ти втратиш свое життя.

– Я не хочу про це думати.

– Але ти повинна. Менi потрiбно повертатися у Лондон наступного тижня. І ти поiдеш зi мною. Або ми поiдемо разом кудись у Францii.

– Або залишайся тут, знайди роботу в мiстi. Ми будемо бачитися.

– Нi, Ізабель. Ти сама знаеш, що нiчого з того не вийде.

– Потрiбно одягатися i йти донизу – скоро повернеться Лiзетта.

– Перш нiж ти пiдеш, я хочу запитати. Люсьен Лебрен. Ходять чутки, що ви…

– Люсьен? – Ізабель розсмiялася. – Вiн менi подобаеться. Вiн чарiвний хлопець. Але…

– Вибач. Я не мав питати тебе про це. Я просто… хвилювався.

– Не хвилюйся. Тобi нема чого хвилюватися. Є тiльки ти. І зараз менi справдi потрiбно одягатися.

– Тодi дозволь я тебе одягну.

Вiн узяв ii одяг зi стiльця.

– Постав свою ногу сюди. Так, а iншу сюди. Тепер вставай. Що тепер надягати? Як це застiбнути? Давай поправлю тут. Ти щось дуже важко дихаеш, кохана. Це тому, що я торкаюся тебе тут? Або тут?..

Ізабель напiвгола стояла i тримала голову Стiвена руками, а той опустився перед нею на колiна.

Коли дихання Ізабель вiдновилось, вiн встав перед нею i запитав:

– Ти ж поiдеш зi мною, правда?

Вона вiдповiла практично не розкриваючи рота, тому слова ледь можна було розiбрати.



Стукнули вхiднi дверi, i з’явився Азер зi свiжою вечiрньою газетою в руках.

– Ізабель! – погукав вiн. – Страйк закiнчено! Завтра фарбарi повертаються на роботу.

Вона з’явилася на верхнiх сходинках.

– Гарнi новини.

– А завтра Меро оголосить робiтникам моi новi умови.

– Я дуже рада.

Як не як, Азер був у доброму гуморi i, думала вона, не буде говорити iз нею принизливо i не прийде зiрвати злiсть до ii кiмнати.

– Коли ви iдете, месье? – запитав Азер за вечерею, наливаючи Стiвеновi трохи вина.

– У кiнцi наступного тижня, як i планувалося.

– Добре. Я вже казав вранцi, що з вами було цiкаво працювати. Сподiваюся, вам також сподобалося у нас.

– Особливо проводити час iз вашою чудовою родиною.

Обличчя Азера виглядало вдоволеним, очi втратили болiсний блиск. Вочевидь, вiн радiв поверненню до звичайних буднiв у всiх аспектах життя.

Ізабель бачила, що Азер з полегшенням думае про вiд’iзд Стiвена та закiнчення страйку, але не могла зрозумiти, як вiн може так радiти поверненню життя у старе русло. Якщо докласти зусиль, можна було уявити його ставлення до неi тимчасовим перехiдним етапом до кращих стосункiв, але вiн навряд чи хотiв повернутися до своеi староi моделi поведiнки. Вона не боялася чоловiка, але його ставлення пригнiчувало ii. Перед нею замаячили одинокi зими. Якщо Азер так i не захоче змiнюватися, то поряд iз ним ii iзоляцiя втiлиться повнiше, нiж коли б вона була самотня.

З iншого боку, Стiвен – альтернатива, про яку вона не могла думати спокiйно. У ii почуттях до нього було забагато небезпеки, як i у практичних аспектах того, на що вони були здатнi. Вона вважала, що, покладаючись на Стiвена, уникне помилок: попри його молодший вiк, виглядало, нiби вiн упевнений щодо правильностi вчинкiв.

З тiеi поiздки на рiчку Лiзетта залишалася пригнiченою. Вона бiльше не брала участi в обiднiх бесiдах нi натяками, нi раптовою хандрою. Вона не дивилася Стiвеновi в очi – хоча iнодi вiн i намагався ii пiдбадьорити, – вона просто мовчки сидiла над своею iжею, i здавалося, що навiть годинник на допомiжному мармуровому столику б’е гучнiше, нiж зазвичай.

– До мене дiйшли дивнi чутки, – раптом сказав Азер.

– Що таке?

– Менi розказали, що у самий пiк страйку хтось приходив до малюка Люсьена i приносив йому iжу для сiмей фарбарiв.

– Так, я теж таке чув, – втрутився Стiвен. – У мiстi знайшлося декiлька спiвчутливих людей, якi допомагали iм. Один чоловiк побажав залишитися iнкогнiто. Таке розказували на фабрицi.

– Та нi, то був не чоловiк, а жiнка.

– Ну, я думаю, що багато хто допомагав страйкарям.

– Але найбiльше мене дивують чутки, наче ця жiнка – дружина власника фабрики, – Азер зробив паузу та оглянув стiл. Дiти не слухали. Ізабель сидiла без жодного руху. – Дивно, правда? – додав вiн, пiднiмаючи бокал з вином. – Я не повiрив, коли почув це.

– Нiчого дивного не бачу, – озвалася Ізабель. – Це я допомагала.

Стiвен дивився на неi i не розумiв. Азер гучно поставив бокал на стiл.

– Мила, але…

– Я вiдносила iм iжу, бо вони голодували. Я не знаю, чи мали вони страйкувати, чи нi, але я бачила iхнiх дiтей – вони просили хлiба та бiгали за овочевими вiзками на ринку. Я бачила, як вони копирсаються у смiтниках у Сен-Ле, i менi стало iх шкода.

Голос Ізабель був навдивовижу спокiйним.

– І я зроблю те ж iще раз. Менi все одно, що виробляють цi люди – тканину, взуття чи якiсь iншi речi.

Азер зблiд. Його губи набули свiтло-фiолетового вiдтiнку, наче вся його кров раптом схлинула.

– Вийди з кiмнати, – звернувся вiн до Лiзетти. – І ти також.

Грегуар гучно посунув свiй стiлець по дерев’янiй пiдлозi, зупинився на мить, щоб схопити iще шматок курки, i вийшов.

Азер пiдвiвся.

– Я не вiрив цим чуткам. Я iгнорував iх, незважаючи на те що вони зачiпали тебе. Я думав, що вже знаю свою дружину. Та ти виявилась набагато свавiльнiшою та егоiстичнiшою, нiж я мiг навiть будь-коли уявити. Вам, месье, теж краще зараз пiти.

– Нi. Нехай вiн лишиться.

– Чому це? Вiн…

– Нехай вiн лишиться.

На обличчi Азера проступила панiка. Вiн спробував щось сказати, але не змiг. Зробив ще один ковток з бокалу. Вочевидь, його уява запропонувала йому дражливiшi речi, анiж, охоплений злiстю, мiг дотепер подумати.

Азер прикладав усi зусилля, щоби запитати найгiрше. Вiн почав:

– Ви? – вiн подивився на Стiвена, потiм на стiл. Хоробрiсть його покинула. Чоловiк боровся iз собою.

Опануваши емоцii, продовжив:

– Я i подумати не мiг, що моя дружина може так мене пiдвести. Я не вiрив цим чуткам ще й тому, що в них е й iнша частина. Начебто та ледi… – вiн помахав рукою, нiби хотiв вiдiгнати цю думку.

– Так, але не з Люсьеном, – вiдповiла Ізабель.

Обличчя Азера, здавалося, розвалиться на частини. Жалiбнiстю голосу вiн давав зрозумiти, що чекае повного спростування чуток, – i зараз це часткове спростування вдарило його гiрше за пiдтвердження, яке вiн боявся почути.

Вона теж це побачила i вирiшила покiнчити iз цiею невизначенiстю, якщо вже неможливо було позбавити його страждань.

– Не з Люсьеном. Зi Стiвеном.

Азер пiдняв очi.

– З… ним?!

– Так, – сказав Стiвен. – Зi мною. Я переслiдував твою дружину. Я спокусив ii. Це мене ти маеш ненавидiти, а не ii.

Вiн прагнув захистити Ізабель наскiльки мiг, хоча його вразило раптове потрапляння у цю ситуацiю: адже Ізабель могла легко збрехати чоловiковi. Його серце билося сильно та повiльно. Вiн зустрiв погляд Азера – вiд почутого у господаря вiдвисла щелепа. На пiдборiддя крапало вино. Стiвен мiг тiльки уявити муку Азера за тим, як це вiдобразилось на м’язах його обличчя. Стiвен вiдчув жалiсть до цього чоловiка. Але потiм у його серцi запанувала рiшучiсть зберегти щось для себе та Ізабель. Вiн майже фiзично примусив себе видавити iз себе спiвчуття.

Ізабель вже не могла залишатися спокiйною. Тi короткi речення, якими вона повiдомила про свою зраду, наче витягли з неi усю рiшучiсть. Вона почала схлипувати та вибачатися за вчинене.

Стiвен уважно слухав. Їi вибачення не викликали у нього невдоволення, але не варто було дозволяти iй вiдступати занадто далеко.

Азер тiльки й змiг витиснути iз себе:

– З ним? У моему домi?

– Пробач менi, Рене. Пробач. Менi так шкода. Я не хотiла завдати тобi болю. Це все через пристрасть до Стiвена. Я не хотiла образити тебе.

– З цим… з цим англiйським хлопчиськом? У моему домi? Де саме? У твоему лiжку?

– Рене, яка рiзниця де? Це зовсiм не важливо.

– Менi важливо. Я хочу знати. Де ви… у якiй кiмнатi?

– Та заради Бога, – втрутився Стiвен.

Азер мовчки сiв за стiл. Рука його стисла нiжку бокалу. Щелепа знов впала, вiн оторопiло дивився – немов яскраве свiтло било йому в очi.

– Твiй батько, месье Формантье, що вiн зробить? Що вiн скаже? О Боже мiй… Боже мiй…

Ізабель перелякано дивилася на Стiвена.

Той зрозумiв, що вона не очiкувала такого ефекту вiд своеi раптовоi сповiдi. Частково вона боялася за моральне здоров’я Азера, а частково за себе: був шанс, що в критичний момент вона могла втратити рiшучiсть i повернутися до своеi староi поведiнки – вiддатися на милiсть чоловiка.

Стiвен захвилювався, спостерiгаючи за руйнуванням, спричиненим цим раптовим шторомом. Вiн вiдчував, що треба зберегти рiшучiсть Ізабель, але це було неможливо iз повним занепадом духу Азера.

Азер бурмотiв:

– Стерво… твiй батько казав, та я не слухав… у моему власному домi! Як же тепер моi дiти? Що з ними буде? Стерво…

– Послухай, – Стiвен швидко обiйшов стiл i узяв його за плечi. – Чого iще ти мiг чекати вiд жiнки, з якою так поводився? Ти думав, що вона завжди буде принижуватися заради твого задоволення i мовчки сидiти за столом, чекаючи, поки ти ii будеш бити?

Азер оживився:

– Що ти йому наговорила?

– Не мае значення, що вона менi сказала. У цьому будинку все чути. Як ти можеш тут сидiти та лаяти ii пiсля всього, що ти вчинив? У цiеi жiнки е власне життя i власнi почуття. Дивись, що ти з нею зробив. Дивись, що ти наробив! – тут вiн зi злiстю штовхнув Азера на стiльцi.

Злiсть Стiвена немов надихнула Азера. Вiн встав i промовив:

– Ти за годину зникнеш з мого дому. І якщо в тебе е хоч якийсь розум, то нiколи бiльше не потрапиш менi на очi.

– Звичайно, я зникну, – вiдповiв Стiвен. – Але твоя дружина iде зi мною. Ізабель?

– Я не хочу цього, – Ізабель хитала головою. Слова злiтали з язика як е – необдуманi, в усiй чистотi вiдчуттiв. – Я не знаю, що робити i як поводитися. Я могла би бути щасливою у найпростiшому сенсi цього слова – в сiм’i, як будь-яка жiнка, без усього цього, завданого мною, болю. Та я не буду слухати i тебе теж. Чому я маю слухати тебе? Звiдки менi знати, що ти мене кохаеш, Стiвене? Звiдки? – ii голос став низьким, як тодi, коли Стiвен уперше ii побачив. Цей звук музикою вливався йому до вух: вiн просив, вiн був слабкий, але в ньому вiдчувалась особлива сила. – Тобi, Рене, я також не можу довiряти. Ти не дав менi жодноi причини добре до тебе ставитися.

Обидва чоловiки мовчки на неi дивилися. Стiвен вiрив у силу почуттiв мiж ними i був упевнений, що зможе ii переконати. Ізабель продовжила:

– До цiеi ситуацii нiхто не мiг бути готовий. Менi не допомогло нiчого, чому навчила мене вiра, сiм’я, та нiчого, до чого дiйшла я сама. Але ти не будеш виставляти мене якоюсь повiею, Рене. Я просто налякана жiнка, i все. Не зрадниця, не розпусниця, нi хтось там iще. Я така ж людина, якою й була, просто ти нiколи не цiкавився цiею людиною.

– Пробач менi, я…

– Я пробачаю тобi. Я пробачаю тобi усе те зло, що ти менi завдав, i прошу тебе пробачити менi весь той бiль, який я завдала тобi. Я iду наверх складати речi.

Вона вийшла з кiмнати пiд шерхiт спiдницi, лишивши по собi ледь вiдчутний аромат троянд.

– Ти iдеш з ним! – закричав Азер iй у спину. – Прямо до пекла!

Стiвен повернувся i теж вийшов, досi намагаючись вгамувати трiумф у серцi.



У валiзi Ізабель поклала на купку одягу фотокартку Жанни у рамцi. На секунду вона зупинилася, подумала i поклала туди ж сiмейну фотокартку з батьками: усi були святково вдягнутi; Матильда, темноволоса жiнка, стояла справа вiд батька; Ізабель, свiтловолоса дiвчинка, – злiва вiд матерi; позаду них – Дельфiн, Жанна та Беатрiс. Фотокартку зробили у руанському парку – на задньому фонi можна було розгледiти людей, якi гуляли пiщаними стежками i навiть не пiдозрювали, що потрапили в кадр. На передньому планi бiля нiг батька сидiла iхня маленька собака. Ізабель розглядала обличчя батька, який дивився на неi з фотокартки: темнi вiдчуженi очi, густi вуса. Йому буде дуже важко осягнути, нащо вона так вчинила. Хоча вiн нiколи i не прикладав зусиль, щоб ii зрозумiти.

Вона поклала до валiзи двi сукнi та блузу з вiзерунком по каймi. Для подорожi iй знадобиться зручнiший одяг: пальто та туфлi, у яких можна багато ходити. Можливо, вона матиме змогу прислати за рештою речей, коли вони десь влаштуються. Ізабель намагалась не роздумувати. Вона хотiла якнайшвидше забратися з цього будинку, разом зi Стiвеном, перш нiж рiшучiсть зрадить iй i вона почне застановлятися над практичними деталями. У коридорi лунали кроки, i у дверях з’явився Стiвен. Вона пiдбiгла до нього та притислась до його грудей.

– Ти надзвичайна жiнка, – промовив вiн.

– Що я скажу дiтям?

– Попрощайся. Пообiцяй писати.

– Нi, – Ізабель вiдiйшла назад i похитала головою. З очей текли сльози. – Я неправильно вчинила щодо них. Я не можу удавати, нiби все добре. Краще iх просто покинути.

– Навiть без прощання?

– Без прощання. Швидше, Стiвене, нам треба йти. Я вже готова.

– Зачекай тут, я лише заберу своi папери.

Поки Стiвен бiг нагору до своеi кiмнати, вiн почув жiночий крик та схлипи з нижнього поверху. Потiм пролунав гучний стук дверей i запитання Грегуара, що вiдбуваеться. Стiвен жбурнув свiй паспорт, записи, звiти, бритву та комплект одягу до невеличкоi шкiряноi сумки. Спускаючись сходами, вiн побачив Лiзетту в нiчному одязi, котра стояла бiла своеi спальнi. Вона була блiда i здавалася шокованою.

– Що вiдбуваеться? – запитала вона. – Чому усi кричать?

Стiвена захопив жаль до дiвчини. Вiн мовчки вiд неi вiдвернувся i побiг до кiмнати Ізабель. У пальто та зеленому капелюшку з пером вона виглядала зворушливо молодою.

– Все добре? Можемо йти?

Вона узяла його руку в своi й глянула на його серйозне обличчя. Всмiхнувшись, хитнула головою й узяла валiзу.

Кожна кiмната, кожен непередбачуваний коридор, якi об’еднав пiд собою цей дах дивноi геометрii, були сповненi голосiв, крокiв – важких, невiрних, вони то бiгли, то поверталися назад. Дверi кухнi брязкали та знов вiдчинялися – Маргарита з кухаркою снували до iдальнi i назад пiд приводом прибирання. Потiм вони взагалi стали у холi, щоби послухати. На сходах з’явився Стiвен пiд руку iз Ізабель, проводячи ii повз приголомшенi погляди та запитання.

– До пекла, – повторив Азер з дверей вiтальнi.

Ізабель вiдчула руку Стiвена у себе на талii, коли вони проходили повз нього. На порозi вона озирнулася i побачила маленьку блiду фiгурку Лiзетти на поворотi сходiв. Ізабель здригнулася, i Стiвен вивiв ii у темряву ночi.

У будинку Азер наказав дiтям чекати на сходовiй клiтинi, а сам пiшов до кiмнати Ізабель. Там вiн стягнув з лiжка покривало i почав роздивлятися постiль, обмацувати ii руками. Простирадла були чистi, накрохмаленi та майже не несли слiду тiла його дружини. Вiн пiднявся нагору, у кiмнату пожильця, i зiрвав з його лiжка ковдру. Ця постiль виглядала безладнiше за лiжко Ізабель – вочевидь, Стiвен спав не так спокiйно або ж не дуже охайно ii потiм застеляв. Одначе ознак зради не було i тут: чистi простирадла з охайною складкою посерединi.

Азер повернувся на другий поверх i почав зазирати у кожну кiмнату. Його розривало бажання побачити бруд та сором, який вони вчинили. Вiн хотiв виявити ознаки ii зради, плями ii падiння. Та злоба i приниження повернули йому те низьке бажання, якого не було уже декiлька мiсяцiв.

Грегуар налякано стояв на сходах, поки батько перевiряв його лiжко. Лiзетта схопила брата за руку, i вони разом ставали свiдками жалюгiдних дорослих емоцiй. Азер на свiтло роздивлявся простирадла з лiжка Маргарити – йому здалося, що вiн побачив те, що шукав, але то був лише бджолиний вiск або полiроль, якi, напевно, лишились на ii руках. Азер перемацав усi простирадла у кiмнатi для гостей i навiть поклав на них голову та глибоко вдихнув – але вiдчув лише запах камфори.

Зрештою вiн пiсля марних пошукiв зупинився пiд лампою згори на сходах – увесь червоний. Дверi в усi спальнi були вiдчиненi, лiжка марно розкиданi. Азер важко дихав. Через поспiх та лють вiн забув про червону кiмнату. Вiн забув про той вузький перехiд з простими дошками на пiдлозi, який вiв вiд тiеi частини будинку, котра виходила в сад, до чорного ходу. Вiд часу купiвлi будинку йому ще не доводилося там бувати. Вiн навiть не бачив ту кiмнату пiсля того, як звiдси вивезли непотрiбнi речi колишнiх власникiв, а Ізабель ii скромно прикрасила. Вiн жодного разу не натрапив на неi, i ця кiмната просто зникла з його пам’ятi – такого зникнення боявся i Стiвен.



Стiвен сидiв навпроти Ізабель у поiздi, котрий прямував на пiвдень у Суассон та Реймс. Вiн був задоволений перемогою, тим фактом, що саме вiн залишився у виграшi, що вiн переконав Ізабель – проти прийнятих правил та розумних аргументiв – обрати важку та небезпечну стежку. Вiн насолоджувався глибоким щастям бути поряд iз цiею жiнкою, iз жiнкою, яку вiн кохае, володiнням вперше беззаперечним пiдтвердженням того, що ця жiнка належить йому. Ізабель посмiхнулася, потiм струснула головою i заплющила очi. Коли вони розплющилися, то свiтилися смиреннiстю.

– Що вони скажуть? Що вiн скаже Берару i своiм друзям? – у ii головi не було тривоги, швидше цiкавiсть.

– Ти не перша жiнка, яка кинула свого чоловiка, – для Стiвена не було загадкою, що скаже Азер, але вiн не збирався це уявляти. Для нього було важливо, щоб вони iз Ізабель думали про себе.

Це був останнiй поiзд того вечора, i у них не було вибору маршруту. На вокзалi Ізабель закрила обличчя шаллю, щоб ii не впiзнали, коли вона сiдатиме у поiзд. Вони iхали на пiвдень, за вiкном пропливали рiвниннi пейзажi, i вона вiдчувала спокiй. У неi ще будуть роки i роки, щоб пожалкувати, однак зараз повернення до минулого iй бiльше не загрожуе.

Поiзд зупинився на тьмянiй станцii. Крiзь вiкно було видно носiя, який забирав пошту та штовхав вiзок з ящиками у дерев’яну будiвлю, за якою зараз пустував скотний двiр. Із темряви вигулькнуло обличчя чоловiка. За ним виднiлась темна вулиця, котра пiдiймалась на пагорб у мiсто, звiдки iнодi моргали жовтими лампами зашторенi вiкна.

Поiзд здригнувся та заторохтiв далi на пiвдень у тишi ночi. Лiто вже майже закiнчилося, i повiтря просякалось холодком. На схiд простягалися лiси Арденни, а далi – Рейну. Пiсля зупинки у Реймсi лiнiя попрямувала через Жуенвiль до Марни. Інодi мiсячне сяйво за вiкном вiдбивалося вiд якоiсь рiчки, коли поiзд пробiгав повз неi, але згодом пейзаж захопили лiсистi дiлянки та вiдкритi мiсця, оточенi насипами, котрi тонули у темрявi.

Потяг йшов далi на пiвдень, Ізабель сiла бiля Стiвена i сперлась на нього головою. Вiд ритмiчного руху вагона повiки поважчали, а поiзд все мчав туди, де Марна зливаеться iз Мерз – рiчкою, котра поеднуе мiста Сiдан та Верден i несе своi широкi води рiдними для Ізабель землями.

Їй снилися блiдi обличчя у свiтлi рожевих лiхтарiв: Лiзетта, чие безкровне обличчя свiтилося червоним, на поворотi сходiв – загублена дiвчина, яка втрапила у якусь iсторичну спiраль часу, закручувану ритмiчним рухом поiзда; багато бiлих облич з темними очима, якi на неi дивилися з недовiрою.



Вони зупинилися у готелi у курортному мiстечку Пломб’ер. То була сiра будiвля iз кованими залiзними балконами та товстим тином плюща. Їхня кiмната була на другому поверсi: вид з вiкна на вологий сад з розбитою садовою альтанкою за кiлькома великими кедрами. За стiною парку в дальньому кiнцi розташовувались купальнi iз мiнеральними водами, якi допомагали при ревматизмi, болi у грудях та деяких хворобах кровi. У готелi жило з десяток постояльцiв – майже усi лiтнi пари. Вони збиралися за iжею у прикрашеному обiдньому залi. Першi три днi Стiвен та Ізабель майже не виходили з кiмнати: Ізабель втомилася з дороги, та ii вчинок висмоктав з неi багато сили. Вона спала на великому дерев’яному лiжку у формi човна, а Стiвен годинами сидiв бiля неi з книжкою або сигаретою або ж виходив на балкон поспостерiгати за мирними купальнями.

Сором’язлива служниця лишала пiдноси з iжею пiд дверима i швидко тiкала геть коридором. На третiй день Стiвен сам спустився у iдальню i сiв бiля вiкна, котре виходило на площу. Хазяiн готелю принiс меню.

– Мадам, ваша дружина, добре себе почувае? – запитав вiн.

– Добре, дякую за турботу. Просто трохи стомилася. Я думаю, вона спуститься завтра.

Рiзнi постояльцi вiтали Стiвена, коли проходили до своiх столикiв. Вiн посмiхався у вiдповiдь та пив замовлене вино. Офiцiант принiс рибу у важкому вершковому соусi. Стiвен знову ковтнув вина i дозволив собi розслабитися у цiй спокiйнiй чужоземнiй атмосферi. З вiсiмнадцятого столiття в атмосферi цього готелю нiчого не змiнилося: тонкий запах у повiтрi, багата iжа за рецептами тiеi епохи, ймовiрно, уявнi цiлющi властивостi мiнеральних вод та благородний образ життя мiсцевих жителiв, пiдтримуваний цими водами.

На четвертий день Ізабель вийшла на прогулянку зi Стiвеном. Вона узяла його попiд руку, наче вони – давно одружена пара, i повела його роздивитися мiсто. Вони довго сидiли у парку, де майже не було трави, а потiм випили кави на площi навпроти школи для хлопчикiв.

Стiвен цiкавився усiм. Вiн попросив Ізабель детально розказати про раннi роки свого життя. Вiн завжди з превеликим iнтересом слухав про ii життя в Руанi.

– Розкажи менi ще щось про Жанну.

– Я вже розказала тобi все, що могла. Тепер твоя черга. Як ти отримав цю посаду у конторi?

Стiвен повiльно видихнув.

– Тут особливо нема чого розповiдати. Мiй батько працював на поштi у рiвниннiй мiсцевостi в Англii – Лiнкольнширi. Мати працювала на фабрицi. Вони так i не одружилися, i, коли мама завагiтнiла, батько зник. Я нiколи його не бачив. Пiзнiше менi розповiдали, що виявився пересiчним чоловiком – узяв, що мiг, та вирiшив за це не платити.

– Ти думаеш, що так роблять звичайнi чоловiки?

– Так живуть люди. Мiй батько, мабуть, був надiлений якимось шармом, але вiн не виглядав типовим звабником. Вiн просто любив жiнок. Так що, думаю, у мене в Англii багато братiв та сестер з батьковоi сторони, хоча я нiколи iх i не зустрiчав. Моя мати тодi кинула роботу на фабрицi i повернулась у батькiвський дiм. Їi батьки працювали у селi, батько працював на фермi. Зрештою, мати отримала роботу служницi у великому домi – як Маргарита.

Ізабель спостерiгала за його виразом обличчя, коли вiн розповiдав. У його голосi майже не було емоцiй, хоча лiнiя пiдборiддя трохи напружилася.

– Моя матiр не вирiзнялась сильним характером. Коли я був малий, менi хотiлося ii доказiв, що вона не залежить вiд мого батька, що його можна викинути з голови. Та потiм матiр знов завагiтнiла – вiд когось, хто теж працював у тому будинку. Вона мене любила, та нiколи сильно не опiкала. Мене виховував дiдусь – вiн учив рибалити та ловити кроликiв. Я рiс звичайним сiльським хлопчиком. Ще вiн навчив мене красти та битися. Дiдусь був ще досить молодий – i п’ятдесяти не було, – у гарнiй формi. Вiн вважав це нормальним i казав, що кожен чоловiк, який може працювати, мае збiльшувати свiй достаток будь-якими шляхами. Вiн iнодi бився на кулаках за грошi, якщо пропонували хорошу суму, а iнодi щось крав з маеткiв неподалiк. Бiльшiсть iжi та звiрiв вiн ловив сам.

Мати пiшла вiд нас iз чоловiком, якого зустрiла у тому будинку. Я чув, що вони поiхали у Шотландiю. Потiм мого дiдуся заарештували за якийсь дрiб’язок i посадили у в’язницю. Захищаючись у судi, вiн наполягав, що мусить доглядати мене. Суд вирiшив за краще вiддати мене до притулку в найближчому мiстi, бо дiдусь не зовсiм вписувався у роль опiкуна. Я був щасливий, коли рiс без нагляду iз дiдусем та бабусею, – i от я вже вдягнений в особливого роду гiмнастерку i за чиiмось наказом чищу пiдлогу та столи у великому цегляному будинку. Нас також навчали – ранiше я не ходив на уроки. Є речi, якi я до смертi пам’ятатиму про цей будинок: запах мила, яким я чистив пiдлогу, i вiдчуття форми на шкiрi. Там iще була велика кiмната з такою високою стелею, що годi побачити. Там стояти довгi столи, ми споживали там iжу. Ну що сказати – з бабусею було добре.

Я стiльки людей в одному мiсцi до того дня нiколи не бачив – здаеться, що усiх нас це бентежило. Коли ми сидiли за тими столами, мене охоплювала панiка – наче ми всi просто цифри, просто ряди безiменних людей, якi нiчого не вартi в очах усiх iнших.

Тим, у кого була родина або близькi люди, iнодi дозволяли бачитися з ними. Мене зрiдка на один день забирали дiдусь та бабуся – дiдуся тодi вже вiдпустили. Одного разу я зчепився iз мiсцевим хлопчиком i побив його сильнiше, нiж хотiв. Я вже не пам’ятаю, за що була бiйка та хто ii почав. Мабуть, я був винуватий. Пам’ятаю, як вiн осiв на землю – а я стояв i думав, що ж я накоiв.

Його батьки звернулися у полiцiю, i зчинився скандал. Мене вiдiслали назад у притулок, бо я був замалий для судового процесу. Про це писали у мiсцевiй газетi, i один чоловiк – мiстер Вон, – про якого я нiколи ранiше не чув, прочитав мою iсторiю. Моя бабуся зрадiла, коли цей багатий незнайомець запропонував допомогу. Вiн прийшов зi мною побалакати – i ми довго спiлкувалися. Вiн побачив, що я розумний i заслуговую ще одного шансу на виправлення. Вiн запитав, чи хочу я, щоб суд призначив його моiм опiкуном. Я ж був готовий на що завгодно, аби лиш звiдти забратися, а моi дiдусь i бабуся радiли, що хтось тепер вiдповiдав за мене.

На усi формальностi знадобився iще рiк. Там, де ми жили, вiн був знаним чоловiком – суддею. У нього не було анi дружини, анi дiтей. Вiн наполягав, щоб вдень я ходив до школи, а ввечерi вiн сам мене вчив. Я жив у нього вдома, i якось вiн домовився про зарахування мене до школи грамоти.

– А що це за школа?

– У школi грамоти вивчають латинську та грецьку мови, а також iсторiю. А ще, як користуватися ножем i виделкою.

– А ти до цього не знав?

– Ну я не знав, як робити це пристойно. Я добре вчився. Спочатку було важко – дуже вiдстав. Але вчитель мене заохочував.

– Вiн був твоiм добродiем – як добрий джин iз казок.

– Так. Окрiм одного. Менi вiн зовсiм не подобався. Я думав, що опiкун буде ставитися до мене як до сина. Але нi. Вiн лише примушував мене працювати. Я думаю, що вiн був таким собi соцiальним реформатором – як священики, котрi iдуть у лондонськi нетрi, щоби працювати з хлопчаками, якi там живуть. Його iнтерес до мого навчання замiнив йому усе iнше в життi. Вiн нiколи не виказував нiяких емоцiй щодо мене – одна цiкавiсть моiм прогресом у навчаннi.

– Але ти маеш бути йому вдячний.

– Я i був вдячний. Я i досi вдячний. Я iнодi пишу йому. Коли я закiнчив школу, вiн домовився про спiвбесiду для мене в Лондонi – i вони вiдiслали мене до Парижа для вивчення мови та текстильноi промисловостi. Потiм я працював у Лондонi i жив у районi Холоуей. І згодом мене вiдрядили в Ам’ен, – вiн подивився на Ізабель з полегшенням. Це саморозкриття закiнчилося. – Ось i все.

Ізабель всмiхнулася:

– Це все? Це i е усе твое життя? Ти менi здаешся таким дорослим – iнодi навiть дорослiшим за мене. Я маю на увазi твоi очi. Такi великi сумнi очi, – вона провела по його обличчi кiнчиками пальцiв.

Коли вони повернулися до готелю, Ізабель пiшла у ванну. Там вона з розчаруванням зауважила, що кров повернулася точно за розкладом, незважаючи на всю ii ретельно обмiрковану недбалiсть.



Проживши у Пломб’ерi тиждень, вони поiхали далi на пiвдень. Стiвен надiслав своi звiти лондонськiй компанii i лист, у якому пояснив причину свого неповернення. У Греноблi вони вiдсвяткували двадцять перший день народження Стiвена, i вiн написав Вону лист iз подяками за його опiку, яка тепер завершилася. Там вони лишалися, поки Ізабель не отримала трохи грошей з Руана вiд Жанни – з нею вона зв’язалася листуванням. У Стiвена ще були два англiйськi чеки на значну суму вiд опiкуна на випадок непередбачених витрат.

У жовтнi вони приiхали у Сен-Ремi-де-Прованс – тут жила кузина Ізабель по материнськiй лiнii. Вони винайняли невеличкий будинок, i Ізабель написала листа Маргаритi, висилаючи трохи грошей iз проханням надiслати цiлу скриню одягу – причому вона подала повний перелiк. Щось вона час вiд часу купувала пiд час подорожi, але це не могло замiнити усi тi дбайливо дiбранi речi, привезенi з Парижа та Руана, придбанi в Ам’енi або ж пошитi самостiйно.

І ось, знов неймовiрна у своiй спiдницi кольору бичачоi кровi та лляному жакетi, Ізабель читала Стiвеновi лист Маргарити за снiданком у вiтальнi з виглядом на вулицю.



Дорога мадам!

Я не впiзнала Ваш почерк – мабуть, ви просили месье писати замiсть вас. Я надсилаю вам усе, що ви попросили, разом iз цим листом. У Лiзетти все добре, дякую вам. Вона прекрасно доглядае за месье i виглядае щасливою. У малого Грегуара теж усе гаразд, хоча iнодi вiн i пропускае уроки. Я теж тримаюся добре, хоча дуже за вами сумую. Ми всi сумуемо, без вас усе iнакше. Месье та мадам Берар заходять майже кожного вечора, i iнодi я чую, як джентльмени подовгу розмовляють удвох. Я зробила як ви просили, i нiкому не показала Вашого листа – нiхто не знатиме, що ви у Сен-Ремi. Розкажiть, як вам там живеться i чи все добре.

Вдома все чудово, i ми сподiваемося, що ви скоро повернетеся.

    З найсердечнiшими побажаннями,
    Маргарита

Стiвен гуляв вулицями майже безлюдного мiстечка. Фонтан на площi, навколо якого влiтку збирався численний люд, зараз холодно хлюпотiв у кам’яному басейнi. Незакрiпленi вiконницi на будинках несамовито билися об стiни вiд поривiв осiннього пiвденного вiтру. Стiвена не пригнiчували вiдчуття самотностi та нудьга, яка чекала його на роботi. Вiн отримав посаду помiчника у майстра меблiв. Йому доручили пiдготовчий етап: розпилювати деревину та обстругувати дошки, але iнодi давали i складнiшi завдання. Пополуднi вiн з чотирма iншими робiтниками йшов до бару покурити та випити пастiсу. Вiн бачив, що вони вважають його дивним, тому не затримувався надовго, але все одно був iм вдячний за проведений iз ним час.

Увечерi Ізабель готувала вечерю з того, що вдавалося знайти на ринку.

– Здаеться, що вони iдять тiльки кроликiв та помiдори, – поскаржилася вона, ставлячи на стiл великий казанок. – Вдома у мене був вибiр зi щонайменше дюжини видiв м’яса.

– Хоча сама по собi Пiкардiя – не гастрономiчний центр Францii, – зауважив Стiвен.

– Тобi не подобалася iжа?

– Подобалася. Особливо обiди з тобою та Лiзеттою. Проте не думаю, що у ваших мiсцевих ресторанах паризький гурман дуже б радiв.

– Ну, тодi не треба було приiздити, – розсердилась Ізабель, сприйнявши це як критику свого вмiння.

– Не сердься, – заспокоiв ii Стiвен, гладячи рукою по щоцi. – А це все рiзець – я таким ранiше не користувався, – пояснив вiн рану на руцi.

– Тобi треба бути обережнiшим. Сiдай, у нас кролик.

Пiсля вечерi вони читали, сидячи обабiч камiна, спати лягали рано. Спальня розташовувалась у заднiй частинi будинку. Ізабель пофарбувала там стiни та пошила новi штори. Їi фотокартки стояли на дешевому комодi, а велика рiзьблена шафа ледь вмiщувала ii сукнi. На ринку не було багато квiтiв, але завжди продавалася лаванда, яка тепер стояла у численних блакитних вазочках по цiлому домi. У порiвняннi iз буржуазною розкiшшю бульвару Гангу кiмната здавалась порожньою. Присутнiсть речей Ізабель для Стiвена надавала цiй кiмнатi подiбностi до ii староi спальнi. У вiдкритому ящику iнодi можна було побачити шовковi панчохи поряд iз купками нiжноi бiлизни з найкращоi, яку лише продавали, тканини – вони трохи пом’якшували жорсткiсть голих дощок. У цiй спiльнiй спальнi Стiвеновi були дозволенi такi маленькi iнтимностi, на якi нiколи не мав права навiть ii чоловiк. Спали вони теж разом, хоча близькiсть сплячого тiла Ізабель його тривожила i вiн часто брав ковдру i тiкав на диван у вiтальнi.

Там вiн лежав один, роздивляючись стелю, або великий камiн, або кухню та усiлякi почорнiлi кухоннi приладдя, котрi висiли на стiнах. У його думках та снах не було блакитного неба Лiнкольнширу, столiв з iдальнi та перевiрок на вошi, вiн не жалiв про те, що так раптово пiшов вiд свого роботодавця i залишив його сам на сам iз дозволами на iмпорт, декларацiями та тюками бавовни, розвантаженими десь у доках Іст-Індii. Вiн думав про цей момент i наступний день, про ту капсулу iснування, де жили вони iз Ізабель, про це мiстечко та про свiт, що його оточуе. Вiн вiдчував, що вiдвоював це iснування, проте, якщо дивитися ширше, не мав на нього права.

Вiн думав про те, чим буде займатися на роботi наступного дня. А iнодi зовсiм нi про що не думав, а просто водив очами по лiнiях на сволоках над головою.



Минуло два мiсяцi, i зима вгамувала страшеннi вiтри своiм льодяним спокоем, зробивши тротуари небезпечними для людей та заморозивши воду у фонтанi. Ізабель майже щодня залишалася вдома, а Стiвен ходив на роботу. Вона гаяла час прикрашанням будинку на свiй смак та готуванням супiв або тушкованого м’яса для нього. Вона не сумувала за комфортом життя в Ам’енi – з уважними посильними з галантерейноi крамницi та бакалii. Їi не турбувало те, що бiльшу частину дня тепер доводиться витрачати на роботу, яку навiть Маргарита залишала для мадам Боне. Їi кузина, чоловiк якоi тримав аптеку, часто приходила у гостi, так що самотньою вона не почувалася.

У кiнцi грудня кров не з’явилася. Вона звiрилася з маленьким чорним щоденником, у якому вiдмiчала днi, i побачила, що кров уже повинна бути. Але до кiнця сiчня ii так i не було.

Ізабель думала, що так i мае бути. Їй було важко вбачати у цьому символ нового життя, як iй пояснювала Жанна, коли та уперше прибiгла до неi налякана i в сльозах. Тепер, коли кров не приходила, вона вiдчула зцiлення. Кровотеча зупинилася, i усi ii сили тепер направленi всередину – на мовчазний процес творiння. Стiвеновi жiнка нiчого не сказала.



Якось у суботу в обiд вона пiшла зустрiти його з роботи, i вони вирiшили прогулятися мiстом. Вони ненадовго зайшли до кафетерiю, щоб вiн поiв пiсля ранковоi роботи, а потiм пройшли повз ратушу i завернули на довгу вузьку вулицю з безлiччю магазинiв на околицi мiста. Їхнi подихи тяглися за ними у виглядi ледь помiтного слiду, коли вони пiднiмалися схилом, котрий вiв за мiсто. Вони вийшли на кiнцеву площу – за нею вулиця вже ставала дорогою, котра зникала у сiро-синiй далечинi.

В Ізабель запаморочилося в головi, i вона присiла на лаву. На лобi виступив пiт i холодив шкiру на зимовому вiтру.

– Я пiду знайду тобi ароматичнi солi, – сказав Стiвен i зник у аптецi мадам Боне.

Ізабель мовчки сидiла, не знаючи, чи iй трохи розстебнути пальто, щоб охолонути, чи загорнутися щiльнiше, щоби захиститися вiд холоду.

Вона хотiла розказати Стiвеновi, що при надii, але щось примушувало ii не квапитися з цим. Їй хотiлося вiдразу подарувати йому дитину – без усiх турбот вагiтностi – i зовсiм не бажалося опiки чи особливо уважного ставлення. Вона не вважала, що тi змiни, якi зараз вiдбуваються у ii тiлi, стосуються ще когось – ба навiть чоловiка, котрий став iх причиною.

Вона вже любила ту дитину. Уявляла, що це буде хлопчик, малювала собi його усмiхнене вiдкрите обличчя. Вона бачила образ не немовляти у пелюшках, а молодого чоловiка з простими манерами – вже бiльшого за неi, – який огорне ii захисними обiймами, перш нiж повернеться до якоiсь простоi роботи в полi. У ii уявi вiн нiколи не був анi дитиною, анi самостiйним успiшним чоловiком, яким би вона могла пишатися, – це завжди був щасливий хлопець без вiку.

Вона подумала про усiх матерiв, якi живуть у селах вздовж дороги, котра веде з мiста. Там росли мiльйони молодикiв – сильних, усмiхнених, таких, яким буде i ii хлопець. Вони працювали на землi, але нiколи не зустрiчалися один з одним, не були друзями i не виказували нiякоi вiдданостi один одному та своiй краiнi – такi речi проявляються тiльки в умовах вiйни.

Ізабель вiдчула жалiсть своiх батькiв i iхнього способу життя. Ще не народжена дитина вже почала вгамовувати ii найтривожнiшi очiкування. Ця потреба – тепер вдоволена – була в нiй до цього часу так глибоко, що вона про неi i не здогадувалася, наче усвiдомила власний голод аж пiсля того, як поiла. Здаеться, новий стан змiнив величину та баланс ii потреб. Вона вiдчувала себе бiльше дiвчинкою, котрою вона була вдома, – i розiрване коло замкнулося. Ця думка, хоча i заспокiйлива, призвела до сумнiвiв щодо свого вчинку. У неi з’явилося бажання знов возз’еднатися зi своею родиною – чи хоча би з сестрою Жанною. Саме з Жанною вона найбiльше хотiла поговорити. Саме вона мае першою дiзнатися про дитину.

Також вона нiяковiла через тi речi, якi мiж ними вiдбувалися в будинку Азера.

Стiвен виглядав таким упевненим, а ii настiльки переповнювало бажання, що вона абсолютно йому довiряла. Вона слухалася своiх iнстинктiв, а ii сумнiви розсiювалися нiжнiстю почуття до нього. Але без небезпеки та заборон пристрасть дещо ослабла.

Пiд впливом пiвденноi зими крайнощi iх безсоромного роману здавалися iй наче чужими, з iншоi пори року. Вона пiшла у церкву Сан-Ремi висповiдатися мiсцевому священику, але так i не змогла докладно розповiсти про те, що вiдбувалося мiж ними. Вiдразу пiсля визнання зради священик зупинив ii i наклав епитимiю, яка наче не мала жодного стосунку до ii грiха – просто якась формальнiсть, взята ним iз реестру розповсюджених порушень. Ізабель це не вдовольнило, i, хоча вона не шкодувала про зроблене, у неi з’явилося вiдчуття провини.

Стiвен повернуся iз пляшечкою ароматичних солей i присiв на лавку поруч iз нею.

– Я все думаю над причиною такого самопочуття, – сказав вiн. – Мабуть, ти недостатньо iси. Інодi люди втрачають свiдомiсть, якщо мало iдять. Я ось купив тобi тiстечко.

– Нi, я думаю, що справа не в цьому. Це нiчого серйозного, – вона поклала свою руку на його. – Не хвилюйся за мене.

Вона нiжно та поблажливо йому всмiхнулася – нiби це вiн потребував опiки та захисту. Ізабель роздiлила тiстечко надвое i вiддала частину йому. На лавку мiж ними просипалися жовтi крихти. Нам ними залопотiли крила – це товстий голуб злетiв зi стiчноi труби будинку та нахабно сiв на лавку прямо мiж ними бiля крихт.

– Господи боже! – Стiвен з жахом вскочив з лавки.

Ізабель, вкрай здивована смiливiстю птаха, подивилася на Стiвена.

– Що таке?

– Той птах! Птах! Прожени його, заради бога!

– Та це ж тiльки голуб…

– Прожени його. Будь ласка.

Ізабель заплескала в долонi, i пухкенька пташка важко пiднялася у повiтря, перелетiла площу i сiла на гiлку, спостерiгаючи за крихтами.

– Милий, заради бога, скажи менi, в чому справа? Ти тремтиш.

– Я знаю, знаю. Вибач, будь ласка. Менi зараз покращае.

– Це ж просто старий товстий голуб, що вiн тобi зробить?

– Я знаю, що нiчого. І не думаю про його напад абощо, просто я маю отакий дивний страх.

– Іди, сiдай поруч. Давай, сядь поруч зi мною – я тебе обiйму. Ось так, хлопчику. Вже краще? Хочеш, я погладжу тобi волосся?

– Нi, дякую, зi мною вже все гаразд. Вибач, що здiйняв цей галас.

– Але ти так кричав.

– Так, я знаю.

Тремтiння поволi вщухало.

– Я завжди ненавидiв птахiв. Пам’ятаеш, я розповiдав, як побив хлопчика – i мене вiдiслали назад у притулок? Вiн усе розповiдав менi, що егер повiсив на паркан воронiв, – i я пiдiйшов та доторкнувся до одного, аби довести, що я не боюся. У тоi ворони пiд крилами копошилася черва, а очi мали молочно-бiлий колiр, – вiн здригнувся.

Ізабель запитала:

– І кожного разу, коли бачиш птахiв, ти про це думаеш?

– Частково так. Але я ще i до того випадку ненавидiв птахiв. В них е щось древне, щось жорстоке.

Вона пiдвелася i взяла його руку. Якийсь час вона дивилася у його темнi карi очi, на симетрiю блiдого обличчя. Потiм вона кивнула головою i посмiхнулась.

– Тобто тебе в них щось лякае?



За тиждень пiсля цього Ізабель рiзала овочi, стоячи за столом, i раптово вiдчула бiль трохи нижче паска спiдницi. Вiн був настiльки сильним, наче ii пронизали спицею з величезним горiхом посерединi. Вона притисла руки до болючого мiсця i важко сiла за стiл. Якщо зберiгати спокiй та концентрацiю, думала вона, можна вберегти дитину. Не можна дозволити iй зникнути. Їi пальцi з нiжним манiкюром обережно притислись до тоi областi, де, як вважала Ізабель, була ота ледь помiтна рiч. Крiзь тканину сукнi та шкiру до цього маленького життя проникало ii серцебиття. Вона хотiла, щоб дитина залишилася, – i намагалася переконати ii в цьому своiми нiжними дотиками. Але гострi спицi пронизували ii утробу. Вона пiшла до спальнi i лягла на лiжко. Там вона помiтила кровотечу i що вона не зупиняеться.

По обiдi вона надягла пальто i пiшла до лiкаря, iм’я якого сказала iй кузина. Лiкаря, лисого чоловiка з низьким голосом та складкою жиру, котра майже повнiстю приховувала його жорсткий бiлий комiрець, не зворушила ii тривога, i вiн почав огляд, звертаючись до жiнки короткими бадьорими фразами. Потiм вiн вказав iй на дверi хiрургiчноi кiмнати – там, сказав вiн, вона знайде скляний контейнер. Результати аналiзiв, пообiцяв вiн, будуть готовi за тиждень, а до того моменту вiн порекомендував не сприймати все занадто серйозно та не перенапружуватися. Лiкар вклав iй до рук згорнутий шматочок паперу i сказав, що оплату прийому здiйснюе секретар.

По дорозi додому Ізабель зупинилася бiля церкви, зайшла i присiла на одну з останнiх лав. Вона бiльше не хотiла сповiдатися, але для самоi себе мала потребу визнати, що вiдчувае провину за ту легкiсть, з якою вiддалася фiзичним задоволенням. Зимний холод церкви навiяв iй потворнi картини того, чим вони займалися на бульварi Гангу. Вона бачила налиту кров’ю плоть Стiвена перед своiм обличчям, перед своiми губами. Вiн пронизував кожну беззахисну частину ii тiла – не проти ii бажання, але за голодним та вiдчайдушним проханням.

Вона розплющила очi i викинула з голови грiховнi образи. Їй було соромно, що вона тiшиться ними у церквi – навiть якщо тiльки для визнання свого грiха. На вiвтарi жiнка побачила дерев’яне розп’яття у свiтлi свiчок. У фiгури на хрестi плоть пiд ребрами була розiрвана мечем римського воiна, з рани текла кров. Фiзичнi страждання такi прозаiчнi: пробита шкiра на лобi, ногах i руках, плоть, пронизана цвяхами та сталлю. Навiть свята жертва виражалася у банальностях – а як життя простоi людини може вийти за рамки обмежень шкiри, серцебиття та гниття?

Ізабель писала:



Моя дорога Жанно! Я дуже за тобою сумую – i не тiльки останнi тижнi. Менi не вистачало тебе усi тi роки, якi ми не бачилися. Я дуже про це шкодую. Я наче дитина, яка увесь день гралася, та раптом зупинилася i побачила, що стемнiло, а вона не знае, де вона i як повернутися додому. Не можу виразити словами, як хочу тебе побачити i розповiсти, що зi мною сталося. Я вагiтна. Але минулого тижня менi здалося, що я втратила дитину. У мене дивнi болi та кровотеча, хоча лiкар говорить, що це нормально. Вiн каже про якийсь синець всерединi мене, який i е джерелом кровотечi, – вiн може витiснити дитину. Його рекомендацiя – побiльше вiдпочивати i не перенапружуватися.

Я ще не сказала Стiвеновi про дитину. Не знаю чому, але я не можу цього зробити. Я справдi його кохаю, проте вiн трохи мене лякае. Я не певна, що вiн зможе роздiлити зi мною радiсть вагiтностi – або моi хвилювання з приводу можливоi втрати дитини. Вiн майже не говорить зi мною про такi речi. Навiть коли вiн розповiдае про свое власне дитинство, то нiби говорить про когось iншого. Як вiн може вiдчути зв’язок iз тим, кого ще навiть немае?

Крiм того, я хотiла поговорити i про iнше, Жанно. Коли я була маленькою, на мене нiхто не звертав уваги (крiм тебе, звичайно), i менi дозволяли робити що завгодно – аби тiльки я не псувала одяг та добре поводилася за столом. Менi хотiлося дослiджувати, вивчати. Пам’ятаеш, як я хотiла поiхати до Африки? Тепер я зробила дещо iншi вiдкриття. Я завдала болю Рене, хоча не можу сказати, що чимось йому зобов’язана пiсля його ставлення до мене. Але я зробила боляче й Лiзеттi та Грегуару, а також тобi, мамi i татовi (хоча я i не певна, що тато звертае увагу на щось навколо нього).

Я любитиму цю дитину та захищатиму всiма своiми силами – але я не стану iдеальною матiр’ю, бо зганьбила себе. У найгiршi моменти я вiдчуваю, що це зайшло надто далеко. Ми зi Стiвеном нiчого не боялися – ти навiть сказала б, що ми були безсоромними, – i нiколи не сумнiвалися в правильностi вчиненого. Цi речi, казав Стiвен, самi себе виправдовують. А я думаю, що ми заплуталися. Я одна – як дитина – перед обличчям ночi. Хоча менi здаеться, що я ще зможу вiднайти дорогу додому – якщо вирушу просто зараз.

Ти, мабуть, думаеш – це слабкiсть. «Вона зробила свiй вибiр, i вже не можна його змiнити» – напевно такi думки маеш. Але я дуже хочу тебе побачити. Ти повинна потримати мою дитину, коли вона з’явиться, узяти ii на руки. Я хочу прийти до тебе у спальню, сiсти на лiжко – а ти будеш розплутувати менi волосся. Якi божевiльнi думки та пориви вiднесли мене так далеко вiд тебе?


Сльози завадили Ізабель писати. Вона настiльки довiряла Жаннi, що саме у неi першоi попросила грошей. Сестра нiколи не зустрiчалася зi Стiвеном, але iз любовi до Ізабель надiслала iй своi власнi кошти – i Ізабель вважала нечесними ще якiсь додатковi прохання. Сидячи за столом на кухнi, вона опустила голову на руки. Жiнка почувала себе обманутою. Вона вважала себе однiею людиною – а виявилася зовсiм iншою. Як вона зможе у майбутньому довiряти своiм рiшенням, як може вона знати, що потiм на змiну iм не прийдуть iншi – ще нестримнiшi? У цьому емоцiйному безладi едино постiйною була любов до дитини всерединi неi. З якихось причин, яких вона не могла збагнути, ii теперiшне життя – тут, у вкритому льодом мiстечку, далеко вiд дому, зi Стiвеном – не могло гарантувати здоров’я дитини.



Стiвен теж думав про дiм. Будинок його дiда стояв на краю села – з вiкон було видно церкву, якiсь негарнi новi будинки та широку дорогу на пiвнiч. З iнших бокiв виднiлися рiвнi поля блiдо-зеленого кольору, котрi закiнчувалися листяними лiсами, куди мiсцевi фермери ходили полювати.

Стiвен планував вiдвезти Ізабель туди. У нього не було жодних сентиментiв щодо дому, вiн не плакав за своiм не зовсiм чесним дiдом або матiр’ю, котра його покинула, – але йому хотiлося, щоб Ізабель побачила його в iншому оточеннi. Так вiн хотiв з’еднати рiзнi роки свого життя.

Вiн дивувався своiй нiжностi стосовно Ізабель. Коли зранку вiн працював з деревом, вiн думав про те, яким гладеньким воно мае бути, щоб Ізабель могла ступати на нього боса. Коли його втомлювала монотоннiсть роботи, вiн думав про сяяння ii обличчя, коли вiн повернеться додому увечерi. У його вiдчуттях Ізабель з об’екту несамовитоi пристрастi перетворилася на людину, чие життя стало його головною турботою. Тим не менше вона не втратила гiдностi в його очах, i вiн не забув, що вона старша за вiком та вища за соцiальним статусом.



Тим часом Ізабель таемно вiд Стiвена планувала поiздку до Жанни до Руана. Вона хотiла сказати Стiвеновi, що поiде на кiлька днiв, – а там вирiшити, чи повернеться. Тодi вона i розкаже Стiвеновi про дитину.

Минув ще тиждень, i вагiтнiсть стала помiтною. Стiвен звернув увагу, що Ізабель набрала вагу, але через якусь нову для неi сором’язливiсть у нього бiльше не було можливостi роздивитися ii без одягу. Вiн також помiтив, що вона менше стала з ним розмовляти, – i вiн хотiв дiзнатися про причини – вона ж виглядала стурбованою та вiддалилася. Напад болю i кровотеча повторилися.

Одного дня, поки Стiвен був на роботi, вона спакувала речi у невеличку валiзу i сiла писати записку з поясненнями.

«Я вiдчуваю, що ми зайшли надто далеко – я повинна повернутися», – вона розiрвала аркуш i поклала його у кишеню. Їй нiчим було виправдати свое рiшення. Ізабель роздивилася вiтальню, вiдкритий камiн та важку дерев’яну полицю, якi спочатку iй так подобалися. Потiм пiднялася нагору та ще раз оглянула шорстку дерев’яну пiдлогу i штори, пошитi нею. А невдовзi залишила дiм i пiшла на станцiю.

Увечерi, коли Стiвен повернувся, вiн одразу ж помiтив, що немае деяких ii речей, фотокарток, одягу та прикрас. Вiн вiдчинив шафу – бiльша частина одягу залишилася. Вiн дiстав речi, якi були на нiй, коли вiн тiльки приiхав на бульвар Гангу, – кремового кольору спiдницю з гудзиками зi слоновоi кiстки, яка приемно шурхотiла вiд ii ходи. Занурившись у спiдницю обличчям, вiн стиснув ii в обiймах.

Стiвен вiдчув себе колодою – однiею з тих, якi вони розрубували на задньому дворi. Спочатку в колоду встромляли сокиру, потiм ставили руба i розколювали надвое рiвно i без зарубок.

Вiн продовжував ходити на роботу. Приходив зранку вчасно та обмiнювався привiтаннями iз iншими чоловiками. Працюючи, вiн плювався та сварив пилу, котра зубцями в’язла у зернистiй деревинi. Вiн спостерiгав, як з-пiд рубанку з’являеться довга стружка. Вiн шлiфував деревину трьома рiзними видами шлiфувального паперу, поки дерево не ставало гладеньким на дотик. Опiвднi вiдчував у ротi солодкий смак анiсу i дивився, як густа рiдина хмариться у склянцi вiд долитоi до неi води. Вiн розповiдав жарти чоловiкам i не виказував жодним словом змiни в його життi.

Вечорами вiн щось готував собi на кухнi з кролячого м’яса та помiдорiв, а потiм сидiв бiля вогнища i пив вино – пляшка за пляшкою, – дивлячись на вугiлля.

Вона пiшла, бо сподiвалася, що iще зможе врятувати свою душу. Вона поiхала додому, бо ii лякало майбутне i хотiлося повернутися до звичного укладу життя. У нього ж не було вибору, окрiм як продовжувати почате.

Вiн допивав вино та йшов нагору. Лягав на iхне спiльне лiжко прямо у черевиках. І нi про що не думав. Просто лежав i дивився у вiкно, поки не замерзав.




Частина 2

Францiя, 1916 рiк


Джек Фаербрейс лежав за сорок п’ять футiв вiд поверхнi, пiд сотнями тон французькоi землi над головою. Вiн чув дерев’яний шурхiт насоса, котрим подавали повiтря у тунель, бiльшiсть якого вже видихалася, доки доходила до Джека. Спиною вiн спирався на дерев’яний хрест, ногами – на глину у напрямку ворога. Укороченою лопатою вiн насипав землю в мiшок, який передавав Евансу, своему приятелю, – i той повз iз ним кудись у темряву. Джек чув, як стукае молоток по деревинi, якою укрiпляють тунель позаду. Тут, де вiн зараз працював, можна було лише сподiватися, що глина витримае i його не придавить землею.

Пiт заливав йому очi, припiкав та змушував постiйно трусити головою. Зараз тунель був дуже вузький – десь чотири фути завширшки та п’ять у висоту. Джек продовжував встромляти лопату в землю перед собою, рубаючи землю так, наче ненавидiв ii. Вiн забув, скiльки часу вже провiв пiд землею, – йому було простiше не думати про можливiсть вилiзти, а просто копати. Чим важче вiн працював, тим простiшою здавалася робота. Вiн вже зо шiсть годин не бачив сонячного свiтла – та навiть коли вилазив нагору, йому небагато дiсталося: лише тоненька зеленувата димка у долинi на кордонi Францii iз Бельгiею, освiтлена невпорядкованими вибухами снарядiв.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24155328&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.